Скинія, 7 Розділ – Попіл Рудої Ялівки

РОЗДІЛ VII

ПОПІЛ ЯЛІВКИ, ЯКИМ КРОПЛЕНО НЕЧИСТИХ

Євреїв 9:13

  Вона не є однією з жертв дня примирення – Не є однією з наступних жертв за народ – Клас, зображений в цій жертві – Апостол Павло, священик, який свідчить щодо антитипу – Кроплення попелом для очищення народу буде під час Тисячолітнього віку – Як це очищення буде виконане.

  Одна риса обрядового закону Ізраїля, записана в Числах 19, відноситься до забиття рудої ялівки (корови), що була без вади і ніколи не була в ярмі. Вона не була однією з жертв за гріх Дня Примирення, ані однією з жертв народу, що наступали після Дня Примирення – насправді, вона взагалі не була «жертвоприношенням», тому що її частини не були жертвувані на Господньому жертівнику, а також не споживалися священиками. Вона була жертвувана, але не в такому ж значенні і не в тому самому місці, що й попередні жертви – на Подвір’ї. Вона навіть не була забита одним зі священиків, а її кров не була взята до Святая чи Святая Святих. Руда ялівка була забрана поза ізраїльський табір і була там забита і спалена на попіл – м’ясо, товщ, шкіра, кров і т.п., за винятком трохи крові, що була взята священиком і покроплена сім разів в напрямку передньої частини Скинії (див. Хом. і Revised Version). Попіл ялівки не заносився до Святого

106

місця, але був залишений поза Табором, згорнутий разом до кучі, і був доступний для кожного з народу, кому він був потрібен. Згідно припису Закону частина цього попелу мала бути змішана з водою в посудині, а гілка ісопу мала бути вмочена в цю суміш, щоб використовувати для кроплення особи, одягу, намету і т.п. (усього, що можна було за законом очищувати) для їх очищення .

З точки зору того, що ми бачили стосовно жертв Дня Примирення, які зображували кращі жертви цього Євангельського віку (вчинені Царським Священством, Христом, Головою й Тілом), ця ялівка в жодному значенні не була пов’язана з ними, і, очевидно, не зображувала жодних жертв теперішнього часу. Так само вона відрізняється від будь-яких жертв, що були прийняті на користь ізраїльського народу після Дня Примирення, і які, як ми щойно показали, вказують на їх покаяння та жаль за гріхи під час Тисячоліття та їх повне посвячення себе Господеві. Спалення ялівки не було пов’язане з жодною з цих жертв, усі з яких були принесені священиками, і то на Подвір’ї. Отже, ми маємо шукати деінде антитип рудої ялівки, бо якби вона в якомусь значенні зображувала священиків, то це було б необхідним, щоб вона була забита одним з них, що вказувало б на цей факт.

На що ж тоді вказує ця жертва рудої ялівки? Який клас або особи були зображені в ній, постраждавши поза «Табором», і в якому значенні їх страждання були пов’язані з очищенням Божого люду, включаючи тих, котрі ще стануть Його людом під час Тисячолітнього віку?

Відповідаємо, що це був клас Божого люду (не з «Царського Священства»), який страждав за праведність поза «Табором»; їх коротка історія, а також огняні проби, які вони пережили, подані нам Апостолом в Євр. 11. Перерахувавши деякі їхні подвиги віри, він каже про них:

107

«І що ще скажу? Бо не стане часу мені, щоб оповідати про Гедеона, Варака, Самсона, Ефтая, Давида й Самуїла та про пророків, що вірою царства побивали, правду чинили, одержували обітниці, пащі левам загороджували, силу огненну гасили, утікали від вістря меча, зміцнялись від слабости, хоробрі були на війні, обертали в розтіч полки чужоземців; жінки діставали померлих своїх із воскресіння; а інші бували скатовані, не прийнявши визволення, щоб отримати краще воскресіння; а інші дізнали наруги та рани, а також кайдани й в’язниці. Камінням побиті бували, допитувані, перепилювані, умирали, зарубані мечем, тинялися в овечих та козячих шкурах, збідовані, засумовані, витерпілі. Ті, що світ не вартий був їх» (Євр. 11:32-38).

Тут ми маємо клас, що пасує до опису рудої ялівки – клас, що віддав свої життя поза «Табором»; клас, що у всьому гідний пошани, хоча не належить до священицького класу. Цей клас, не будучи частиною Тіла Первосвященика, не міг бути частиною або учасником жертв за гріх Дня Примирення, і також він не міг мати доступу до духовного стану, зображеного в Святая і Святая Святих. Це також може для декого виглядати дивним, що ми з такою впевненістю можемо заявляти, що ці Старожитні Гідні не були членами «Царського Священства», в той час, як ми з подібною впевненістю заявляємо, що не більш вірні Божі слуги цього Євангельського віку є членами «Царського Священства». Наша впевненість в цьому питанні є впевненістю з Божого Слова, яке, в зв’язку з розповіддю про цих вірних патріархів, впевнено заявляє: «І всі вони, одержавши засвідчення вірою, обітниці не прийняли

108

[не прийняли головних благословень], бо Бог передбачив щось краще про нас, щоб вони не без нас досконалість одержали» (Євр. 11:39,40).

Для нас не повинно бути трудністю зрозуміти, що хоча серед них могли бути антитипічні Левити (виправдані через віру в наступаюче примирення), перед тим, як наш Господь Ісус прийшов в світ, та, проте, там не могло бути антитипічних священиків, тому що Він був Головою або Головним Священиком, і в усьому мав першенство, і вчинив примирення за хиби свого «Тіла» і «свого дому», перш ніж хто-небудь міг стати Його братами або членами Царського Священства. Сам наш Господь дуже влучно це висловив і виразно визначив лінію розмежування між вірними, що випереджали Його, та тими вірними, які з’являлися після Нього, йдучи Його слідами і стаючи Його співспадкоємцями. Про Івана Хрестителя Він сказав: «Поправді кажу вам: Між народженими від жінок не було більшого над Івана Хрестителя! Та найменший у Царстві Небеснім той більший від нього» (Мат. 11:11). Іван Хреститель належав до цього класу Рудої Ялівки, який страждав поза «Табором», аж до смерті, але він не мав нічого спільного з майбутніми кращими жертвами Царського Священства під час Дня Примирення, товщ і життєдайні органи яких були принесені в жертву на Божому жертівнику на «Подвір’ї» і кров яких була занесена до «Святая Святих», зображуючи тих, котрі стали новими створіннями в Христі Ісусі, а також членами Його «Тіла», Церкви, співспадкоємцями з Ним у всьому.

Але, хоча ці Старожитні Гідні не є в якому-небудь значенні частиною жертви за гріх, вони, тим не менш, пов’язані з очищенням від гріха: їх попіл (знання і пам’ять про їх вірність до смерті), змішаний з водою правди і вживаний з очищаючим ісопом, є цінним, тому що очищує, освячує всіх, хто

109

бажає прийти до повної гармонії з Богом і, «як покропить нечистих, освячує їх на очищення тіла». Однак, самі по собі ці лекції вірності минулого не могли б бути вартісними для нас, тільки через, завдяки і у зв’язку з жертвами за гріх Дня Примирення, до яких у зв’язку з цим також звертається Апостол: «кров козлів та телят». І спогадування та лекції вірності тих Старожитніх Гідних (зображені в попелі рудої ялівки) не лише мають для нас освячуючу силу тепер, але в значно більшому значенні будуть пристосовані і будуть благословенням для людства в загальному під час Тисячолітнього віку. Тому, як ми вже бачили в іншому місці, Божою постановою є, щоб ці Старожитні Гідні, найвизначніші з яких є в своїй славі меншими від найменших з класу Царства, тим не менш, зайняли дуже славне й почесне місце в цьому Божому Царстві як його представники. Таким чином, вони будуть «князями по всій землі», представниками судів Царства і проводом Його благословень для «всіх народів землі». Отже, вірність цих Старожитніх Гідних була зображена в згорнутому попелі ялівки, який був відкладений на зберігання для майбутнього вжитку, як цінні уроки або досвід віри, послуху, довір’я і т.п., які, будучи застосовані для людства, що шукатиме очищення в наступаючому віці, будуть їх освячувати й очищати – не без жертв Дня Примирення, але у зв’язку з ними і на їх підставі (Пс. 45:17, Хом.).

Свідком палення ялівки був священик, який взяв кедрове дерево, гілку ісопу і кармазинову нитку, і вкинув їх до вогнища, де горіла ялівка. Ісоп зображує очищення; кедрове (вічнозелене) дерево зображує вічне життя; кармазинова нитка зображує кров Христа. Їх вкинення до вогнища

110

натякає на те, що зневаги, які впали на Старожитніх Гідних (що були каменовані, перепиляні і т.п., яких світ не був вартий), дозволили, щоб заслуга дорогоцінної крові, очищення правдою і дар вічного життя були приписані їм через віру, і щоб в результаті своєї смерті вони були визнані очищеними, виправданими і прийнятими. Антитип підсвященика (не Аарон, який зображував Господа Ісуса), який бачив, визнавав і підтверджував палення ялівки, і який брав її кров і кропив нею в напрямку до дверей Скинії, можна добре побачити в цьому великому підсвященику, Апостолі Павлі, який, при Божій помочі (ім’я Елеазар означає «той, що одержує поміч від Бога»), не лише визначив для нас жертви за гріх Дня Примирення, але також вказав нам в своїх писаннях (Євр. 11) на те, що дає нам можливість визначити жертву Рудої Ялівки як таку, що зображує Старожитніх Гідних. І таким чином він покропив їх кров’ю в напрямку Скинії, показуючи, що їх життя було цілком і повністю в гармонії з умовами Скинії – хоча, не живши в часі теперішнього високого поклику, вони не мали можливості стати членами Тіла великого Первосвященика, Царського Священства. [Зауваження IV]

В тому, що ця руда ялівка ніколи не була в ярмі, було показано те, що цей клас виправданих був звільнений з-під Угоди Закону. Хоча більшість Старожитніх Гідних народились під Угодою Закону, і тому законно підлягали його умовам і осуду за недосконалість тіла, тим не менше, ми бачимо, що Бог виправдав їх через віру як дітей вірного Авраама. Це цілком засвідчено і підтверджено Апостолом, коли він каже, що «всі вони одержали засвідчення вірою» – визнання, похвалу, засвідчення, що вони Богові догодили, і що Він приготував для них благословення згідно з Його обітницею; хоча ці благословення

111

не могли бути їм дані на той час, проте, вони мусили очікувати, щоб одержати їх через духовне Насіння Авраама – Христа. Той факт, що цією жертвою мала бути телиця, а не бичок, служить тому, щоб розділяти її від великої жертви Дня Примирення, якою міг бути лише бичок. А те, що це мала бути руда телиця, здається, вчить, що ці Старожитні Гідні могли бути прийняті Богом ще перед жертвою великого Дня Примирення не через те, що були безгрішними (тому що вони були «грішниками», «як і інші») – їх очищення або виправдання було через віру, як було показано вище.

Очищення, для якого був призначений цей попіл рудої телиці, було особливого роду; спеціально для тих, хто торкався мертвого. Це, здається, вказує на те, що цей попіл ялівки не був передбачений для усунення особистої нечистоти – ні, її моральна нечистота могла бути очищена лише через заслугу жертв Дня Примирення. Очищення від занечищення через контакт з померлим, здається, вчить, що це очищення, здійснене через і завдяки досвідченням Старожитніх Гідних, буде особливо застосоване для людства під час Тисячолітнього віку, коли людство намагатиметься позбутися всякої нечистоти, що походить від Адамової смерті – намагаючись осягнути людську досконалість. Всі вади упавшого стану походять з контакту зі смертю; всі спадкові тілесні слабості і вади також є контактуванням зі смертю; і цей попіл Рудої Ялівки служитиме для очищення від усього цього всіх тих, хто стане народом Божим. Як попіл рудої ялівки був згорнутий в чисте місце, так і наслідки болючих досвідчень Старожитніх Гідних будуть засобом для благословення, інформування та допомоги, завдяки яким вони, коли стануть підданими «князями» в Царстві, будуть допомагати в реституційній праці. Кожен прощений грішник, бажаючи бути

112

досконало очищеним, повинен не лише обмитися водою (правдою), але також мусить пристосуватися до інструкцій тих «князів» – ці інструкції, будучи зображені в покропленні попелом ялівки, являють собою цінні уроки віри і послуху, яким, завдяки досвідченням, навчився цей клас (Вих. 12:22; Лев. 14:4,49; Пс. 51:7; Євр. 9:19).