Любов… не радіє з неправди, але тішиться правдою — 1 Кор. 13:4,6.
Чи принципи добра і зла міцно закріплені в моєму розумі, і чи я перебуваю в такій цілковитій згоді з добром, а в опозиції до зла, що не підтримаю зло, а мушу його засуджувати, навіть тоді, коли б воно могло принести мені певну користь? Чи я є в такій згоді з добром, з правдою, що не можу не тішитися з правди та її успіхів навіть тоді, коли б це руйнувало деякі мої раніше усталені погляди або принесло шкоду певним моїм земним інтересам? Божа любов, яку Апостол визначає тут як дух Господнього люду, є любов’ю, яка підноситься над самолюбством, яка оперта і утверджена на незмінних принципах, які щоденно повинні бути щораз виразніше зауважувані і завжди стисло дотримувані за будь-яку ціну. – R 3150
* * *
Несправедливість – це неправда в теорії й практиці. Любов, оперта на симпатії до принципів добра, не може радіти з несправедливості. Навпаки, вона симпатизує братам і співчуває світові з приводу його несправедливості. Любов журиться, уболіваючи з цього приводу, бо стільки має огиди до несправедливості, наскільки тішиться з Правди в теорії й практиці. Вона тішиться з Божого Плану і Духа, бо є втіленням кожної доброї засади у вірі й поводженні. Вона радіє з засад, прагнень, боротьби, справ, успіхів, тріумфів і духа Правди, а це тому, що насолоджується добрими принципами і речами.
Тому докладіть до цього всю пильність, і покажіть у вашій вірі чесноту [мужність] — 2 Пет. 1:5.
Однією з найбільших труднощів люду Божого є те, що навіть тоді, коли він рішучо налаштований поступати справедливо, і тим самим чинити спокусам опір, не є, однак, достатньо безкомпромісним в діяльності. Багато кажуть до спокусника: Я постановив, що цього разу тобі не піддамся. І таким чином вони залишають в своєму розумі відкритою можливість, котрою спокусник скористається іншим разом. Поводження нашого Господа було б найвластивішим, і ми повинні в такий же спосіб відігнати спокусника раз і назавжди. Ми повинні зайняти таку позицію, щоб навіть наш противник і не думав повертатися до нас знову з цим. «Відійди, сатано!… Господеві Богові своєму буду вклонятися, і буду служити Одному Йому!». – R 3296
* * *
Після розвинення розумового оцінення Бога й Христа і цілковитого сполягання на Них усім серцем – фундаменту християнського характеру – ми маємо будувати на цьому фундаменті решту вищих першорядних чеснот, починаючи з мужності, суттю якої є надія перемоги. Господь дав нам об’єкти для такої надії і дав для неї певний ґрунт у Своїй Угоді, скріпленій присягою, в священницькому уряді Христа і участі в Дусі. Така надія зробить нас відважними, щоб ми могли стати лицем до всіх труднощів і могли боротися з кожним ворогом. Розвиток такої позиції буде вимагати постійної пильності, бо інакше наші зусилля, не підтримувані вірністю, врешті виявляться недостатніми для перемоги.