Я благаю, а й за тих… щоб були всі одно, щоб одно були в Нас і вони… і щоб пізнав світ… що їх полюбив Ти, як Мене полюбив — Ів. 17:20-23.
Ми з подивом запитуємо, як так може бути? Наш Господь Ісус завжди був у досконалій згоді з Отцем – Син, який славно віддзеркалював Його подобу. Але не так було з нами. Ми були грішниками і не мали нічого, гідного любові. Так, але ми стали обмиті і очищені, і якими б недосконалими не залишалися наші земні посудини, наші серця є досконалими в очах Того, Хто може читати серця. І коли Він бачить в нас досконалі серця, – досконалі наміри і бажання, – які стараються перебороти слабості і немочі недосконалого тіла, які стараються з болем, але рішучістю чинити Його волю, покірно довіряючи засобам, які Він приготував для нашого визволення з упадку, тоді Бог визнає в нас ці зусилля, як гідні Його любові. – R 3160
* * *
Благословенна думка! Люд Господній радіє заступництву Христа, який просить Отця про вдосконалення кожного в знанні та вірі в Сина Божого, як співучнів Ісуса Христа. Нехай це нас не дивує, коли вдосконалення вірних в єдності мусить випереджати провадження світу до віри, через яку він визнає, що Отець любить Свій правдивий люд такою самою любов’ю, якою обдарував Ісуса.
Тому докладіть до цього всю пильність, і покажіть у вашій вірі чесноту [мужність] — 2 Пет. 1:5.
Однією з найбільших труднощів люду Божого є те, що навіть тоді, коли він рішучо налаштований поступати справедливо, і тим самим чинити спокусам опір, не є, однак, достатньо безкомпромісним в діяльності. Багато кажуть до спокусника: Я постановив, що цього разу тобі не піддамся. І таким чином вони залишають в своєму розумі відкритою можливість, котрою спокусник скористається іншим разом. Поводження нашого Господа було б найвластивішим, і ми повинні в такий же спосіб відігнати спокусника раз і назавжди. Ми повинні зайняти таку позицію, щоб навіть наш противник і не думав повертатися до нас знову з цим. «Відійди, сатано!… Господеві Богові своєму буду вклонятися, і буду служити Одному Йому!». – R 3296
* * *
Після розвинення розумового оцінення Бога й Христа і цілковитого сполягання на Них усім серцем – фундаменту християнського характеру – ми маємо будувати на цьому фундаменті решту вищих першорядних чеснот, починаючи з мужності, суттю якої є надія перемоги. Господь дав нам об’єкти для такої надії і дав для неї певний ґрунт у Своїй Угоді, скріпленій присягою, в священницькому уряді Христа і участі в Дусі. Така надія зробить нас відважними, щоб ми могли стати лицем до всіх труднощів і могли боротися з кожним ворогом. Розвиток такої позиції буде вимагати постійної пильності, бо інакше наші зусилля, не підтримувані вірністю, врешті виявляться недостатніми для перемоги.