«Стережіться виставляти свою праведність перед людьми, щоб бачили вас; а як ні, то не матиметенагороди від Отця вашого, що на небі» (Мат. 6:1, ASV).
Наш Учитель в цій лекції говорить про правильний і неправильний спосіб давання милостині. Розважаючи цю тему, Він пояснює також поняття правильної і неправильної молитви та правильного і неправильного посту. У всіх цих справах Ісус відкрито критикує лицемірство і театральні вистави. Єдиним мотивом, який схиляє послідовників Ісуса до дій, повинно бути прагнення уподібнитись Небесному Отцю і отримати Боже схвалення. Можуть виникнути ситуації, в яких час і місце сприяють даванню милостині, коли давання добровільної жертви в присутності інших є цілком нормальним, а молитва в присутності інших є цілком властивою річчю, і коли інформація про практикування посту може дійти до людей, не викликаючи докору.
Мотив, який схиляє нас до дій, Великий Учитель ставить на перший план. Якщо дія виникає з самолюбних мотивів; якщо ми намагаємось робити щось напоказ, для оплесків чи матеріальної користі, то таке поступування не може отримати Божого схвалення чи благословенства – «Блаженні чисті серцем». Інші можуть бачити, що ми робимо добрі вчинки чи молимося, чи постимо, але ми не маємо давати добровільні пожертви, молитися і постити заради того, щоб інші це бачили. Про тих, які так поступають наш Господь говорить, що «вони мають вже нагороду свою» – нічого більше над те їм не належить. Вони отримують бажаний розголос.
ПРИВІЛЕЙ МОЛИТВИ
Молитва є привілеєм. Ісус не наказував своїм учням молитися, а також не визначив форми в якій вони повинні молитися, доки вони самі Його про це не попросили. «Молитва є щирим прагненням серця – вираженим або не вираженим словами». Божий люд мусить відчувати особисту потребу Божої ласки і допомоги, щоб оцінити привілей наближення до Бога і трону небесної ласки. Проби і труднощі, клопоти і спокуси життя схиляють Божих дітей до молитви. Стан, в якому їм подобається можливість прийти до Бога не тільки тоді, коли їх пригнічують клопоти, але також і тоді, коли переповнює радість, яка схиляє до вдячності, до віддання честі, хвали і вираження прославлення, свідчить про кращий і вищий християнський розвиток.
Зауважмо, що наш Господь не говорить про те, яким чином світ повинен молитися. Він звертався лише до Своїх учнів: «Ви ж моліться отак». Треба визнати, що загалом язичники, все людство, не мають доступу до Бога. Тільки ті, які залишаються в союзі угоди з Богом (євреї і християни) отримали від Бога запевнення, що їх прохання будуть Ним прийняті. Таке твердження може викликати в декого здивування, бо зазвичай є поширене заохочення і схиляння всіх до молитви. Однак, якщо поглянути на ситуацію, то видно усталені принципи, які лежать в основі обговорюваної теми. Звернімо на це увагу. Цілий світ, рід Адама, був відлучений від Бога по причині грішних вчинків. Адам був зв’язаний з Богом угодою, завдяки чому тішився привілеями становища сина Божого. Цей стан охоплював привілей спільноти, єдності, молитви, Божого нагляду й опіки, які могли дати навіть вічне життя. Але непослух Адама спричинив розірвання цієї угоди – припинення зв’язку, а також всіх привілеїв (Ос. 6:7). Тільки ті, які були знову прийняті Богом, яким Бог знову дозволив увійти в зв’язок угоди, тішаться тепер привілеєм молитви. Таким чином були трактовані буквальні ізраїльтяни під угодою Закону і в зв’язку з тим Храм в Єрусалимі був названий Домом Молитви. Він мав служити особливо єврейському народу, але всі народності мали привілей стати єврейськими новонаверненими і тим самим отримати всі привілеї євреїв, що також включало привілей молитви.
Наш Господь, через власну кращу жертву за гріхи, зробив святими і гідними доступу до ще вищого привілею молитви тих, які були Його учнями і послідовниками. Починаючи з П’ятидесятниці, вони були названі Божими синами і тішилися сплодженням від Святого Духа. Спочатку це були лише віруючі євреї, але у властивому часі серединна перегородка, перепона, яка ділила євреїв і язичників, була знесена. Всі віруючі язичники, почавши від Корнилія, були прийняті як сплоджені від Духа сини і як таким їм був даний привілей молитви (Дії 10).
Язичники увійшли в споріднення з Богом не через Мойсеєву угоду Закону, але через угоду жертви, завдяки силі якої вони були покликані і прийняті як співспадкоємці з Христом – «Позбирайте для Мене побожних моїх, що над жертвою склали заповіта зо Мною» (Пс. 50:5). Тільки ті язичники, які прийняли Христа і увійшли з Ним в угоду жертви, можуть в цьому віці стати Божими синами і тішитися привілеями синівства, до яких належить молитва. Звичай заохочення до молитви людей, які знаходяться поза межами зв’язків угоди з Богом, є небіблійним і нерозумним. «Грішників Бог не послухає» (Ів. 9:31). Ті, які прийшли до Нього через Христа, були прийняті тільки тому, що Ісус є їх Заступником. Тому ми можемо виразно побачити, що ті, які наблизилися до Бога з власного імені, – не прийнявши Заступника та поставлених Ним умов учнівства, – не можуть займати в Отця ніякого становища, а їх молитви не є прийнятими.
Замість того, щоб заохочувати наших друзів і сусідів молитись до Бога і вірити, що їхні молитви будуть вислухані, ми повинні дати їм біблійну пораду – заохочувати до покаяння за гріхи згідно зі свідоцтвом Божого Слова і до повного посвячення і наслідування Ісуса. Тоді вони, як Божі сини, отримають всі привілеї синівства, а також славні перспективи на майбутнє.
ПОРОЖНІ ПОВТОРЮВАННЯ ЯЗИЧНИКІВ
Всі, які не залишили цього світу і не ввійшли через Христа в зв’язок угоди з Богом, є язичниками. Ті, які стоять з боку і не розуміють цієї Єдиної Дороги, Єдиних Дверей, які провадять до Божої ласки, даремно чекають, що будуть вислухані через свою велемовність, повторюючи свої молитви. Деякі вживають молитовні барабани, інші чотки, а ще інші по сто разів повторюють визначені фрази.
Ніхто окрім послідовників Ісуса не вислуховується, тому нехай вони не думають, що довжина проказаних молитов стане причиною їх прийняття Отцем. Немає потреби засилання довгих молитов, бо, як сказав Ісус, «знає Отець ваш, чого потребуєте, перш за ваше прошення». Чому ми тоді взагалі повинні просити? Тому що так розпорядився Бог. Очевидно, щоб пробудити нашу віру і дати нам багатші й частіші благословенства. Бог поводиться з нами як з коханими дітьми, яких любить і хоче навчити поводитися так, щоб це було найбільшою допомогою в житті. Коли Ісус відчував потребу довгої молитви, Він ніколи не виставлявся публічно. Відходив самотньо на гору. Так само мають поступати послідовники Ісуса – віддалитися і у відокремленому місці тішитися спільністю з Отцем, незважаючи на те, що участь в публічній молитві в зібранні Господнього народу є виразно схвалена.
ФОРМА СКАЗАНИХ СЛІВ
У відповіді на прохання своїх учнів Ісус дав приклад правильної молитви. Заслуговує на увагу її коротка форма, простота, безпосередність і порядок.
Починає молитву віддавання слави і обґрунтування нашого приходу до Бога, як дітей до свого батька: «Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться [буде прославлене] Ім’я Твоє». Боже Ім’я представляє Його характер, Його Царство і Його особистість. Перш за все, ми приписуємо честь, пошану, велич і славу нашому великому Творцю, Якого ми в установлений Ним спосіб з радістю називаємо нашим Небесним Отцем.
Далі, згідно порядку, ми визнаємо Божу владу і авторитет. Це означає, що наші серця є піддані Божій волі на смерть і життя, не дивлячись на те, чи переповнює їх радість чи сум, задоволення чи біль. Далі ми виражаємо нашу довіру Божій силі і обітниці, що остаточно Його воля буде так цілковито і повністю виконуватися на землі, як тепер виконується в небі: «Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі». Через цю заяву ми визнаємо прихід Царства Месії і через те виражаємо наші особисті надії, пов’язані з тим Царством – виражаємо надії, що коли збережемо вірність, то матимемо спільність з Господом в Його славному Царстві, уділяючи людству благословенства Божої сили і милосердя, результатом яких буде припровадження до відродження усіх охочих і слухняних з-поміж людського роду.
Наші щоденні потреби, щоденний хліб, є наступним предметом прохання: «Хліба нашого насущного, дай нам сьогодні». Як це просто! Бог обіцяв, що запевнить нам необхідні хліб і воду в тому значенні, що не забуде про нас і про наші потреби. В наших проханнях ми лише виражаємо думку, що чекаємо з довірою до Господа, жодним чином не сумніваючись в Його готовності і можливості здійснення Його обітниць. Бог не обіцяв, і ми не повинні молитися про достаток, багатство, заможність, ані про різноманітну вишукану їжу чи розкоші. Думка, яка тут міститься, означає: Отче, дай нам заспокоєння життєвих потреб в спосіб, який Тобі здається найкращим. Але якщо Боже провидіння коли-небудь не забезпечило нам необхідних потреб, віруюча людина повинна пізнати, що це не виникає з недогляду чи безсилля, але що Божа мудрість вважає це за найкращий спосіб поводження з нами.
«І прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». В цій частині зроблено наголос на науку Вчителя, яка говорить, що лише милосердні удостояться милосердя; що лише ті, які прощають, отримають прощення. Це не має ніякого відношення до прощення первинних гріхів, які належать до минулого; вони назавжди відійшли для тих, які залишаються під силою крові, тому що були прикриті в момент прийняття Христа і входу в зв’язок угоди з Ним. Однак, нас щоденно супроводжують падіння, слабості, недосконалості, непостійність і порушення Божого закону. Ми повинні зізнатися в цьому. Бог так покерував, щоб дати нам прощення згідно з нашими молитвами, але за однієї умови, а саме: якщо ми глибоко оцінимо його суть в стосунку до інших і будемо поступати згідно того самого принципу.
«І не введи нас у випробовування [не залишай нас в них]». Ми відчуваємо наші слабості й недосконалості, тому знаємо, що згідно з Божим провидінням мусимо знайтися в умовах проб і досвідчень, тому нам можна молитися про те, щоб ми не були в них залишені, полишені на власні сили, але, щоб за згодою Господа Його ласка виявилася для нас достатньою.
Біблія запевняє нас про існування лукавого, який має велику силу і вплив на людей; що це є князь, «що панує в повітрі», «бог цього віку». Але є властивим просити Господа, щоб Він не залишав нас на здобич диявольських пасток і «визволив нас від лукавого».
Слова «Бо Твоє є Царство, і сила, і слава навіки. Амінь» не містяться в найдавніших грецьких манускриптах, і тому також є властиво упущені в деяких перекладах, бо не є частиною Святого Письма. Царство або панування в теперішньому часі не походить від Бога. Його Царство, сила і слава тепер не панують. Ми чекаємо на закладення Царства Месії на місці поваленої імперії сатани, на в’язання противника на тисячу років і запровадження Божого Царства сили і слави, яке триватиме вічно.
ТР №396, ’89, 13-16; РТ №607, ’87,9-11
Теперішня Правда № 61, літо-осінь 2014
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
Бо ми маємо не такого Первосвященика, що не міг би співчувати слабостям нашим, але випробуваного в усьому, подібно до нас, окрім гріха. Отож, приступаймо з відвагою до престолу благодаті, щоб прийняти милість та для своєчасної допомоги знайти благодать — Євр. 4:15, 16.
В хвилини спокуси ми повинні серцем піднестися до великого Учителя, з цілковитою певністю віри, визнаючи Його любов, Його мудрість і Його здатність допомогти нам, Його бажання зробити так, щоб усе допомагало на добре тим, які люблять Його. Коли ми прохаємо про поміч в часі такої потреби, то це напевно принесе нам Господню пораду, поміч і силу ходити в праведності, правді, чистоті і любові. Завдяки цьому ми будемо переможцями щогодини, щодня і остаточно – повними переможцями. – R 2248
* * *
Немає таких досвідчень, які переносить Божий люд від тіла, світу і сатани, щоб їх не переходив наш Господь. Та хоча Його спокуси не стосувалися гріха, але світовості і природного самолюбства, то були, все ж, болісними і виробили в Ньому симпатію до нас, які перебуваємо в подібних випробовуваннях. Це повинно наповнити нас довірою і наблизити до Бога через Нього і в Ньому для отримання допомоги в кожній потребі.
Хто вірний в найменшому, – і в великому вірний — Лук. 16:10.
Це не означає, що Божий люд має бути задоволений звичайною рутиною щоденного життя вдома чи на роботі, і має говорити собі: «Бог приймає мою працю так, немов би вона була зроблена безпосередньо для Нього в якійсь іншій, більш прийнятній формі»; натомість, це означає, що кожен, хто знаходиться в такому становищі, повинен день за днем старанно переглядати свої земні обов’язки і зобов’язання, щоб побачити, яким чином можна було б правильно і справедливо викроїти хвилини, години або дні від служби земним речам і земним інтересам, щоб пожертвувати їх для духовних речей і духовних інтересів, своїх та інших. Посвячене серце, самовідданий учень, буде використовувати так швидкоплинні хвилини, вживаючи їх, наскільки це можливо, для справи Отця. – R 3265
* * *
Характер особи проявляється у всьому, що вона робить. Тому її ставлення до малих справ і малих обов’язків є таким же добрим свідоцтвом її характеру, як і поводження у великих справах. Такою є Божа засада оцінення характеру, оцінення святих, вірність Господу яких у малих справах теперішнього життя Він розглядає як достатню гарантію вірності в майбутніх великих справах.
Бо чим серце наповнене, те говорять уста. Добра людина з доброго скарбу добре виносить, а лукава людина зо скарбу лихого виносить лихе — Мат. 12:34, 35.
Отож, нашою найпершою турботою повинно бути наше серце, щоб його почуття і нахили могли бути вповні під контролем Божої ласки, щоб кожен принцип правди і праведності міг бути там укорінений, а справедливість, милосердя, доброта, братерська ввічливість, любов, віра, тихість, стриманість, найвища пошана до Бога і Христа і гаряча любов до всіх рис святості могли бути міцно закріплені як провідні принципи життя. Якщо ці принципи будуть закріплені, утверджені в серці, тоді з доброго скарбу серця уста будуть говорити слова правди, розсудливості, мудрості і ласки. – R 1937
* * *
Серце є джерелом наших слів і вчинків; тому, якими є слова і вчинки людини, таким є її серце. Добре серце наповнене добрими словами і вчинками; лихе серце – лихими словами і вчинками. Наскільки ж необхідним є берегти серце в чистоті! Наступна настанова призначена особливо всім послідовникам Господа: «Над усе, що лише стережеться, серце своє стережи, бо з нього походить життя» (Пр. 4:23).
Улюблені, не дивуйтесь огневі, що вам посилається на випробовування, немов би чужому випадку для вас. Але через те, що берете ви участь у Христових стражданнях, то тіштеся, щоб і в з’явленні слави Його раділи ви й звеселялись — 1 Пет. 4:12, 13.
В неприязному ми світі можемо сподіватися, що одержимо лише зневаги, такі ж, як впали на нашого Господа, тому що учень не більший від свого Учителя. Світ, тіло і диявол противляться нашій дорозі. Існує боротьба всередині і страх назовні, і є багато стріл і вогненних жал, спрямованих на праведних. Якою ж є найбезпечніша постава душі в нещастях і суворих пробах? Чи це не є тихість перед Богом – очікування і пильнування, щоб перш за все пізнати Його керівництво, Його волю в кожній справі, перш ніж наважимось братися до якихсь справ, які часто мають велике значення? Тому Псалмист говорить: «Занімів я в мовчанні, замовк про добро [навіть від чинення чи говорення того, що виглядає добрим в моїх очах]». – R 1937
* * *
Нехай Божі Діти не дивуються, коли приходять випробовування, тому що їх посвячення означає страждання з Христом. Ці випробовування також не повинні їх знеохочувати, а радше мають бути причиною радості, бо вони дають їм привілей страждання з Христом, а такий досвід зробить нашу майбутню славу набагато солодшою. Чим більше ми переносимо страждань, тим більшою буде й майбутня слава. Нехай ця думка буде для нас заохоченням.
А помазання, яке прийняли ви від Нього, – воно в вас залишається — 1 Ів. 2:27.
Благословення і сила Господа супроводили в якийсь спосіб помазання Давида, – хоча як саме, ми не можемо зрозуміти, – даючи йому здібність зростати в знанні і т.п., пристосовуючи і приготовляючи його до обов’язків уряду, на який він був помазаний. Чи у зв’язку з цим ми не можемо розглядати помазання, яке сплинуло на Церкву від часу прийняття її Господом, як прообраз цього? Помазання Церкви не було фізичним помазанням; благословенства, які вона отримала, не були дочасними, бо члени Церкви зростали в ласці, знанні й любові як Нові Створіння, і як такі в майбутньому, в першому воскресінні, вони будуть вдосконалені і зійдуть на престол разом з нашим Господом і Учителем, своїм Головою. – R 3225
* * *
Старожитні ніколи не розуміли, що Помазанець буде складатися з певного числа осіб. Однак ця таємниця була вияснена Церкві Євангельського віку, а вірним є запевнене становище в цьому помазаному гроні. Святе серце і розум, сплоджені при посвяті, були завдатком їх спадщини, незмінним гарантом вірності Бога щодо вірних.
І будуть Мені вони власністю, – каже Господь Саваот, – на той день, що вчиню, і змилосерджусь над ними, як змилосерджується чоловік над синами своїми, що служать йому — Мал. 3:17.
Якби Господь послав нас шукати Його вибраних, то, мабуть, ми зібрали б таких, яких Він відкинув би як негідних, тому що ми не можемо читати сердець. Ця думка повинна розвинути в нас покору, ввічливість і лагідність в стосунку до всіх і повне сполягання на Господа, а також схильність шукати Його керівництва щодо нашої праці як Його слуг, подібно, як Самуїл пошукував Господа у зв’язку з помазанням Давида. – R 3225
* * *
Господь дав славні обітниці тим, які шукають Його як головної мети свого життя. Він чинить їх Своєю власністю, а навіть Своїми синами, що особливо буде заманіфестоване в цей великий день. Він поводиться з ними з делікатною доброзичливістю. Жоден земний батько не трактує своїх дітей з більшою поблажливістю, ніж це чинить Єгова щодо Своїх дітей, які знаходять задоволення у виконуванні Його волі.
Отче, у руки Твої віддаю [в депозит] Свого духа! — Лук. 23:46.
Наш дорогий Відкупитель звернувся з повним довір’ям до Отця, і сповнений віри заявив, що Він усе Своє життя і всі блаженні надії на майбутнє віддає любові Отця і силі Отця, щоб бути в гармонії з Планом і Словом Отця. І так само ми, як послідовники нашого Учителя, мусимо дивитись вперед з вірою, і в нашу смертну годину передати усі наші справи Тому, Який виявив Свою велику любов до нас не лише в даруванні Сина Свого, як нашого дорогого Відкупителя, але і в передбачливій опіці впродовж усієї нашої мандрівки, в Його великих і дорогоцінних обітницях, які йдуть перед нами і дають нам силу, заохочення і запевнення. – R 2473
* * *
Хоча на кілька хвилин перед Своєю смертю наш Господь відчув себе покиненим Богом, та, однак, в момент смерті до Нього повернулось усвідомлення Божої ласки, тому Він звернувся до Бога як до Отця. Його довір’я до Божої ласки було так повним, що Свої надії майбутнього існування Він без тіні сумніву доручив Отцівській силі, маючи досконале запевнення, що Отець знову поверне Його до життя. Дослівний переклад вказує, що Господь, також для блага інших, віддав на зберігання Отцю Свої людські життєві права і Своє право до людського життя.
Вірші Зоріння: 189. Статті з Вартової Башти: R 5621
Питання: Що означала для мене заслуга Христа на цьому тижні? Як на мене вплинуло Його довір’я Богові? Які благословенства вилились на мене, а через мене на інших?
Що на смерть віддав душу Свою, і з злочинцями був порахований — Іс. 53:12.
Як кожен, хто йде слідами Господа, мусить пережити певні гефсиманські досвідчення, то так само кожен, принаймні в якійсь мірі, мусить скуштувати всіх досвідчень свого Учителя. Тож не забуваймо шукати довкола себе нагод служити «братам», «малим», співучням Христа! Будьмо обережні, щоб не додавати наруг, які мусять впасти на всіх послідовників Агнця, але, навпаки, дарувати слова співчуття і допомагати нести один одному тягарі в труднощах і випробуваннях на цьому шляху. Таким чином ми найкраще покажемо нашому Господу і Голові, як ми оцінили б нагоду допомагати Йому нести Його хрест дорогою на Голгофу. – R 2473
* * *
Смерть нашого Господа не була вдаваною смертю. Його смерть була дійсною. Він був у всій Своїй істоті підданий смерті. Цей процес був повільним. Він тривав три з половиною роки і складався з Його фізичного виснаження, розумового смутку та фізичного насильства. Він так сильно нас полюбив, що для нашого блага впродовж трьох днів перебував у стані смерті. Його останні години життя також не пройшли в кращих умовах. Хоча Господь не вчинив ані гріха, ані злочину, все ж, був засуджений на смерть як грішник і злочинець з грішниками і злочинцями.
Якщо ви споживати не будете тіла Сина Людського й пити не будете крови Його, то в собі ви не будете мати життя — Ів. 6:53.
З радістю, любий Господи, ми споживаємо (присвоюємо для наших потреб) заслугу Твоєї чистої природи, принесеної в жертву за нас – для нашого виправдання. Ми також радо будемо учасниками з Тобою в чаші страждання, розуміючи, що це великий привілей – терпіти з Тобою, щоб у властивому часі також царювати з Тобою; бути померлими з Тобою, щоб у вічній майбутності жити з Тобою і бути подібними до Тебе й ділити Твою любов і Твою славу, як Твоя Наречена. О, щоб ми були вірні, не тільки у виконуванні цього символу, але також і в дійсності! Благословенний Господи, ми слухаємо Твоє Слово, яке говорить: «Чашу, що Я її п’ю, ви питимете, і хрищенням, що Я ним хрищусь, ви охриститеся». Господи, ми самі не здібні так жертвуватися, але Твоя ласка є достатньою для нас, тому що ми повністю Твої, тепер і навіки. – R 2436
* * *
Споживати тіло Сина Людського означає, серед іншого, присвоювати собі через віру Його досконалу людську природу, а пити Його кров означає, серед іншого, присвоювати собі через віру Його досконале життя. Таким чином ми присвоюємо собі з заслуги Христа докладну рівноцінність нашого боргу, який виник в результаті гріха Адама. Завдяки цьому присвоєнню досконалої людської природи і життя ми є визнані за досконалих і таких, що мають досконале життя. Без цього присвоювання ми є мертвими в Адамі і не можемо мати життя, але завдяки йому ми маємо життя. Споживання Його тіла і пиття Його крові, особливо останнє, означає, серед іншого, також участь Церкви в жертвенній смерті.
Чаша благословення, яку благословляємо, – чи не спільнота то крови Христової? Хліб, який ломимо, чи не спільнота він тіла Христового? Тому що один хліб, тіло одне – нас багато — 1 Кор. 10:16,17.
Це одна чаша, хоча вона має сік з багатьох виноградних грон, так як один хліб, хоча він складається з багатьох зерен. Зерна не можуть зберегти своєї індивідуальності і свого власного життя, якщо мають стати хлібом для інших. Подібно, грона не можуть залишатися гронами, якщо мають стати оживляючим напоєм. Тому бачимо красу слів Апостола, що Господній люд є учасником одного хліба і однієї чаші. Тут немає іншого шляху, яким ми могли б осягнути нову природу, як тільки прийняття Господнього запрошення пити Його чашу і бути переломленими з Ним, як члени одного хліба [буханця], і бути поховані з Ним в хрещенні в Його смерть, і в такий спосіб осягнути з Ним воскресіння слави, честі і безсмертя. – R 2771
* * *
Хоча основною думкою, символізованою в Господній Вечері, є виправдання, то наступною є посвячення. З цієї точки зору чаша, наповнена для нас Отцем, символізує страждання, пов’язані з процесом жертвенного вмирання, а хліб символізує людську природу Церкви, складену в жертвенній смерті. Так в Пам’ятці є представлена смерть Ісуса і Церкви.
Вірші Зоріння: 54. Статті з Вартової Башти: R 5341
Питання: Чи я страждав на цьому тижні з Господом і братами? Яким чином? В яких обставинах? Що мені в цьому допомагало або перешкоджало? З якими результатами?
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: