Питання: В Євангелії Матвія 24:6 я прочитав про «кінець». Коли настане цей кінець? Також в цьому розділі в 6, 21 та 29 віршах іде мова про «тривогу» і про «утиск». Чи ці слова відносяться до того самого періоду?
Відповідь: Якщо говорити про період, то слово «кінець» (telos в грецькій) означає один або інший з трьох періодів Жнива. Таким чином, коли Ісус говорить у 6 вірші «це не кінець ще», то відноситься до Жнива Євангельського Віку (яке розпочалося в 1874 р.). Далі, у 14 вірші, коли згадує про «кінець», Він також відноситься до Жнива Євангельського Віку. Таким чином, Він згадує, що час Жнива не настане, перш ніж буде проповідувана Євангелія по цілому світу на свідоцтво усім народам. Проголошення цього свідоцтва мало місце в 1861 році, коли Біблію було перекладено на останню мову (хоча не діалект) на землі і розповсюджено в народі, який нею послуговується. Відповідно до звітів, власне в тому році це було зроблено Біблійними Товариствами, які розпочали свою ширшу діяльність в 1804 році за прикладом Вільяма Кері (після того, як він почув про довгу подорож молодої дівчинки з Уельсу, Мері Джонс, яка була сповнена сильного прагнення здобути Біблію).
Дуже виразний випадок вживання слова telos, «кінець» в значенні Жнива (тобто Жнива Єврейського Віку і Жнива Євангельського Віку), міститься в 1 Кор. 10:11 («в кінці віків», згідно Diaglott, UBT). В контексті Апостол Павло говорить про п’ять пересівань (6-10 в.), які добре позначили Жниво Єврейського Віку і Жниво Євангельського Віку.
Також в 1 Кор. 15:24 «кінцем» є «Малий Період», який буде Жнивом Віку Тисячоліття. Відповідно, де виступає слово telos, «кінець» як період часу відноситься до одного або іншого з позосталих трьох Жнив (оскільки Жниво є кінцем віку, як говорить Ісус).
В Матвія 24:4-14 подана коротка історія цілого Віку Євангелії, особливо щодо Ізраїлю і Церкви. Ісус послуговується подібною мовою в паралельному описі, поданому в Луки 21:5-24 (де Він представляє утиск при кінці Єврейського Віку). Там Ісус також говорить про народи, які повстають один проти одного, і про «війні і воєнні чутки». Однак контекст показує, що Він говорить про Єврейське Жниво, яке закінчилося знищенням Єрусалима і його храму, а також розпорошенням Ізраїлю.
Наступне питання, яке як ми, думаємо, повинні мати на увазі, виступає в Матвія 24:8, де «початком терпінь» Ісус називає згадані у 6 і 7 віршах форми утиску. Таким чином 6 і 7 вірші, очевидно, не говорять про форми утиску, які виникають при кінці цього віку. З цього виникає, що ми правильно пояснюємо Матвія 24:4-14, як таке, що подає короткий зміст історії цілого Євангельського Віку аж до його Жнива в 1874 році.
Два роди утиску з Матвія 24
Щодо другої частини питання, то ми розуміємо її наступним чином: існують два особливі роди утиску, які згадані в Матвія 24:
(1) той, що приходить на Ізраїль, Церкву і світ перед настанням початку кінця в 1874 році і
(2) той, який настає з 1914 року.
Як навчає Ісус в Матвія 24:8,9, цей перший мав настати як «початок терпінь». Ми розуміємо, що в 29 вірші згадується про нього. Ми не думаємо, що 29 вірш відноситься до утиску з 21 і 22 віршів. Цей останній відноситься до великої скорботи часу утиску (який розпочався восени 1914 року Першою світовою війною), тоді як великий утиск з 8, 12 і 29 віршів настав перед кінцем (Жнивом) Віку Євангелії (14 в.).
Подамо два аргументи на підтвердження представленого вище становища:
(1) Паралельна думка, подана в Луки 21:24-26, підтримує це. Це не так чітко видно з порівняння Матвія і Марка, як з порівняння з описом Луки, який, здається, стисло подає події Євангельського Віку і (вживаючи інші вирази, аніж «скорбота тих днів») відноситься у 25 і 26 віршах тільки до утиску, яким закінчується цей вік.
Він каже:
«І поляжуть [євреї] під гострим мечем, і заберуть до неволі поміж усі народи, і погани топтатимуть Єрусалим, аж поки не скінчиться час тих поган… І будуть ознаки на сонці, і місяці, і зорях, і тривога людей на землі, і збентеження від шуму моря та хвиль, коли люди будуть мертвіти від страху й чекання того, що йде на ввесь світ» (Лук. 21:24-26).
Фактом є те, що цілий цей вік був періодом утиску, про який говорить Матвій 24:9-12, а потім 29 вірш. Рання Церква була переслідувана світським Римом, тоді як пізніше, після того, як контроль здобув папський Рим, усі, які не схвалювали його, були прямо переслідувані ним (Єзавель) або також не напряму світською владою (представленою Ахавом, з яким одружилася Єзавель). Вони були піддані папській владі, а вона нищила святих Всевишнього (Об. 13:7) впродовж 1260 років, аж до 1799 року («час, і часи і півчасу», Об. 12:14). Це друге переслідування, під час якого очищених і вибілених, і випробуваних було багато, і під час якого мати блудниць була пʼяна від крові святих і крові мучеників Ісусових (Об. 17:6), закінчилося, як ми вже раніше показали, практично в 1776 р., а насправді в 1799 р., коли Наполеон принизив папу в його авторитеті перед світом.
(2) Наступним аргументом на підтримку того, що в Матвія 24 виступають принаймні два різні утиски, є наступне: як англійська мова, так само й грецька, мають два вказівні займенники: хоутос (цей) і екеінос (той), а у множині відповідно хоутоі (ці) і екеіноі (ті). Оскільки до кожної з двох попередніх подій можна звернутися за допомогою займенника, то ближча вказана через вживання грецького вказівного займенника хоутос (цей), а дальша подія є підкреслена через вживання вказівного займенника екеінос (той). У 29 вірші слово «дні» не пов’язане з вказівним займенником хоутоі (ці, множина), але екеіноі (ті, множина). Тому це доводить, що дні, про які тут іде мова, не є найближчими днями з 21 і 22 віршів, але дальшими днями з 6-12 віршів. Тому 29 вірш не відноситься до утиску, згаданого в 21 і 22 віршах, але до утиску (перед 1874 р.), згаданого в першій частині розділу (6-12 в).
Після ознайомлення з фактами даного питання ми переконуємося, що це є правда. Перший утиск серед люду Божого закінчився з моментом повалення папства в 1799 р. Безпосередньо після того (згідно 29 в.) розпочалося затемнення символічного сонця і місяця, оскільки на початку 19 століття настало недовірство у формі вищого критицизму, як щодо Старого, так і щодо Нового Заповіту. Тому 29 в. відноситься до утиску, який закінчився в 1799 році, а також до вищого критицизму разом з виникаючим з нього паданням під час затемнення Старого і Нового Заповіту, а оскільки 30 в. відноситься до Парусії* нашого Господа, то, очевидно, Парусія властиво поміщена як період, який наступає після утиску у 29 вірші (що завершився в 1799 р.), і під час великого падіння, яке було пов’язане з вищим критицизмом стосовно Старого і Нового Заповіту, що став причиною «падання» великих «зірок» кафедри. Це затемнення розпочалося публікацією в 1835 році трьох найбільш впливових праць з-поміж усіх книжок раннього вищого критицизму, а саме:
(1) Теологія Старого Заповіту (Old Testament Theology) Ватке, (2) Пастирські Листи (Pastoral Epistles) Бауера і (3) Життя Христа (Life of Christ) Штрауса.
Подальші інформації на тему 24 розділу Матвія подані в Дослідженнях Святого Письма, 4 том, 12 розд., «Битва Армагеддону».
BS № 665, ʼ90:83; SB № 44, ʼ91:15
Біблійний Прапор № 12, травень-грудень, 2019
* Дивись журнал Теперішня Правда, №10-12
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
Бо ми маємо не такого Первосвященика, що не міг би співчувати слабостям нашим, але випробуваного в усьому, подібно до нас, окрім гріха. Отож, приступаймо з відвагою до престолу благодаті, щоб прийняти милість та для своєчасної допомоги знайти благодать — Євр. 4:15, 16.
В хвилини спокуси ми повинні серцем піднестися до великого Учителя, з цілковитою певністю віри, визнаючи Його любов, Його мудрість і Його здатність допомогти нам, Його бажання зробити так, щоб усе допомагало на добре тим, які люблять Його. Коли ми прохаємо про поміч в часі такої потреби, то це напевно принесе нам Господню пораду, поміч і силу ходити в праведності, правді, чистоті і любові. Завдяки цьому ми будемо переможцями щогодини, щодня і остаточно – повними переможцями. – R 2248
* * *
Немає таких досвідчень, які переносить Божий люд від тіла, світу і сатани, щоб їх не переходив наш Господь. Та хоча Його спокуси не стосувалися гріха, але світовості і природного самолюбства, то були, все ж, болісними і виробили в Ньому симпатію до нас, які перебуваємо в подібних випробовуваннях. Це повинно наповнити нас довірою і наблизити до Бога через Нього і в Ньому для отримання допомоги в кожній потребі.
Хто вірний в найменшому, – і в великому вірний — Лук. 16:10.
Це не означає, що Божий люд має бути задоволений звичайною рутиною щоденного життя вдома чи на роботі, і має говорити собі: «Бог приймає мою працю так, немов би вона була зроблена безпосередньо для Нього в якійсь іншій, більш прийнятній формі»; натомість, це означає, що кожен, хто знаходиться в такому становищі, повинен день за днем старанно переглядати свої земні обов’язки і зобов’язання, щоб побачити, яким чином можна було б правильно і справедливо викроїти хвилини, години або дні від служби земним речам і земним інтересам, щоб пожертвувати їх для духовних речей і духовних інтересів, своїх та інших. Посвячене серце, самовідданий учень, буде використовувати так швидкоплинні хвилини, вживаючи їх, наскільки це можливо, для справи Отця. – R 3265
* * *
Характер особи проявляється у всьому, що вона робить. Тому її ставлення до малих справ і малих обов’язків є таким же добрим свідоцтвом її характеру, як і поводження у великих справах. Такою є Божа засада оцінення характеру, оцінення святих, вірність Господу яких у малих справах теперішнього життя Він розглядає як достатню гарантію вірності в майбутніх великих справах.
Бо чим серце наповнене, те говорять уста. Добра людина з доброго скарбу добре виносить, а лукава людина зо скарбу лихого виносить лихе — Мат. 12:34, 35.
Отож, нашою найпершою турботою повинно бути наше серце, щоб його почуття і нахили могли бути вповні під контролем Божої ласки, щоб кожен принцип правди і праведності міг бути там укорінений, а справедливість, милосердя, доброта, братерська ввічливість, любов, віра, тихість, стриманість, найвища пошана до Бога і Христа і гаряча любов до всіх рис святості могли бути міцно закріплені як провідні принципи життя. Якщо ці принципи будуть закріплені, утверджені в серці, тоді з доброго скарбу серця уста будуть говорити слова правди, розсудливості, мудрості і ласки. – R 1937
* * *
Серце є джерелом наших слів і вчинків; тому, якими є слова і вчинки людини, таким є її серце. Добре серце наповнене добрими словами і вчинками; лихе серце – лихими словами і вчинками. Наскільки ж необхідним є берегти серце в чистоті! Наступна настанова призначена особливо всім послідовникам Господа: «Над усе, що лише стережеться, серце своє стережи, бо з нього походить життя» (Пр. 4:23).
Улюблені, не дивуйтесь огневі, що вам посилається на випробовування, немов би чужому випадку для вас. Але через те, що берете ви участь у Христових стражданнях, то тіштеся, щоб і в з’явленні слави Його раділи ви й звеселялись — 1 Пет. 4:12, 13.
В неприязному ми світі можемо сподіватися, що одержимо лише зневаги, такі ж, як впали на нашого Господа, тому що учень не більший від свого Учителя. Світ, тіло і диявол противляться нашій дорозі. Існує боротьба всередині і страх назовні, і є багато стріл і вогненних жал, спрямованих на праведних. Якою ж є найбезпечніша постава душі в нещастях і суворих пробах? Чи це не є тихість перед Богом – очікування і пильнування, щоб перш за все пізнати Його керівництво, Його волю в кожній справі, перш ніж наважимось братися до якихсь справ, які часто мають велике значення? Тому Псалмист говорить: «Занімів я в мовчанні, замовк про добро [навіть від чинення чи говорення того, що виглядає добрим в моїх очах]». – R 1937
* * *
Нехай Божі Діти не дивуються, коли приходять випробовування, тому що їх посвячення означає страждання з Христом. Ці випробовування також не повинні їх знеохочувати, а радше мають бути причиною радості, бо вони дають їм привілей страждання з Христом, а такий досвід зробить нашу майбутню славу набагато солодшою. Чим більше ми переносимо страждань, тим більшою буде й майбутня слава. Нехай ця думка буде для нас заохоченням.
А помазання, яке прийняли ви від Нього, – воно в вас залишається — 1 Ів. 2:27.
Благословення і сила Господа супроводили в якийсь спосіб помазання Давида, – хоча як саме, ми не можемо зрозуміти, – даючи йому здібність зростати в знанні і т.п., пристосовуючи і приготовляючи його до обов’язків уряду, на який він був помазаний. Чи у зв’язку з цим ми не можемо розглядати помазання, яке сплинуло на Церкву від часу прийняття її Господом, як прообраз цього? Помазання Церкви не було фізичним помазанням; благословенства, які вона отримала, не були дочасними, бо члени Церкви зростали в ласці, знанні й любові як Нові Створіння, і як такі в майбутньому, в першому воскресінні, вони будуть вдосконалені і зійдуть на престол разом з нашим Господом і Учителем, своїм Головою. – R 3225
* * *
Старожитні ніколи не розуміли, що Помазанець буде складатися з певного числа осіб. Однак ця таємниця була вияснена Церкві Євангельського віку, а вірним є запевнене становище в цьому помазаному гроні. Святе серце і розум, сплоджені при посвяті, були завдатком їх спадщини, незмінним гарантом вірності Бога щодо вірних.
І будуть Мені вони власністю, – каже Господь Саваот, – на той день, що вчиню, і змилосерджусь над ними, як змилосерджується чоловік над синами своїми, що служать йому — Мал. 3:17.
Якби Господь послав нас шукати Його вибраних, то, мабуть, ми зібрали б таких, яких Він відкинув би як негідних, тому що ми не можемо читати сердець. Ця думка повинна розвинути в нас покору, ввічливість і лагідність в стосунку до всіх і повне сполягання на Господа, а також схильність шукати Його керівництва щодо нашої праці як Його слуг, подібно, як Самуїл пошукував Господа у зв’язку з помазанням Давида. – R 3225
* * *
Господь дав славні обітниці тим, які шукають Його як головної мети свого життя. Він чинить їх Своєю власністю, а навіть Своїми синами, що особливо буде заманіфестоване в цей великий день. Він поводиться з ними з делікатною доброзичливістю. Жоден земний батько не трактує своїх дітей з більшою поблажливістю, ніж це чинить Єгова щодо Своїх дітей, які знаходять задоволення у виконуванні Його волі.
Отче, у руки Твої віддаю [в депозит] Свого духа! — Лук. 23:46.
Наш дорогий Відкупитель звернувся з повним довір’ям до Отця, і сповнений віри заявив, що Він усе Своє життя і всі блаженні надії на майбутнє віддає любові Отця і силі Отця, щоб бути в гармонії з Планом і Словом Отця. І так само ми, як послідовники нашого Учителя, мусимо дивитись вперед з вірою, і в нашу смертну годину передати усі наші справи Тому, Який виявив Свою велику любов до нас не лише в даруванні Сина Свого, як нашого дорогого Відкупителя, але і в передбачливій опіці впродовж усієї нашої мандрівки, в Його великих і дорогоцінних обітницях, які йдуть перед нами і дають нам силу, заохочення і запевнення. – R 2473
* * *
Хоча на кілька хвилин перед Своєю смертю наш Господь відчув себе покиненим Богом, та, однак, в момент смерті до Нього повернулось усвідомлення Божої ласки, тому Він звернувся до Бога як до Отця. Його довір’я до Божої ласки було так повним, що Свої надії майбутнього існування Він без тіні сумніву доручив Отцівській силі, маючи досконале запевнення, що Отець знову поверне Його до життя. Дослівний переклад вказує, що Господь, також для блага інших, віддав на зберігання Отцю Свої людські життєві права і Своє право до людського життя.
Вірші Зоріння: 189. Статті з Вартової Башти: R 5621
Питання: Що означала для мене заслуга Христа на цьому тижні? Як на мене вплинуло Його довір’я Богові? Які благословенства вилились на мене, а через мене на інших?
Що на смерть віддав душу Свою, і з злочинцями був порахований — Іс. 53:12.
Як кожен, хто йде слідами Господа, мусить пережити певні гефсиманські досвідчення, то так само кожен, принаймні в якійсь мірі, мусить скуштувати всіх досвідчень свого Учителя. Тож не забуваймо шукати довкола себе нагод служити «братам», «малим», співучням Христа! Будьмо обережні, щоб не додавати наруг, які мусять впасти на всіх послідовників Агнця, але, навпаки, дарувати слова співчуття і допомагати нести один одному тягарі в труднощах і випробуваннях на цьому шляху. Таким чином ми найкраще покажемо нашому Господу і Голові, як ми оцінили б нагоду допомагати Йому нести Його хрест дорогою на Голгофу. – R 2473
* * *
Смерть нашого Господа не була вдаваною смертю. Його смерть була дійсною. Він був у всій Своїй істоті підданий смерті. Цей процес був повільним. Він тривав три з половиною роки і складався з Його фізичного виснаження, розумового смутку та фізичного насильства. Він так сильно нас полюбив, що для нашого блага впродовж трьох днів перебував у стані смерті. Його останні години життя також не пройшли в кращих умовах. Хоча Господь не вчинив ані гріха, ані злочину, все ж, був засуджений на смерть як грішник і злочинець з грішниками і злочинцями.
Якщо ви споживати не будете тіла Сина Людського й пити не будете крови Його, то в собі ви не будете мати життя — Ів. 6:53.
З радістю, любий Господи, ми споживаємо (присвоюємо для наших потреб) заслугу Твоєї чистої природи, принесеної в жертву за нас – для нашого виправдання. Ми також радо будемо учасниками з Тобою в чаші страждання, розуміючи, що це великий привілей – терпіти з Тобою, щоб у властивому часі також царювати з Тобою; бути померлими з Тобою, щоб у вічній майбутності жити з Тобою і бути подібними до Тебе й ділити Твою любов і Твою славу, як Твоя Наречена. О, щоб ми були вірні, не тільки у виконуванні цього символу, але також і в дійсності! Благословенний Господи, ми слухаємо Твоє Слово, яке говорить: «Чашу, що Я її п’ю, ви питимете, і хрищенням, що Я ним хрищусь, ви охриститеся». Господи, ми самі не здібні так жертвуватися, але Твоя ласка є достатньою для нас, тому що ми повністю Твої, тепер і навіки. – R 2436
* * *
Споживати тіло Сина Людського означає, серед іншого, присвоювати собі через віру Його досконалу людську природу, а пити Його кров означає, серед іншого, присвоювати собі через віру Його досконале життя. Таким чином ми присвоюємо собі з заслуги Христа докладну рівноцінність нашого боргу, який виник в результаті гріха Адама. Завдяки цьому присвоєнню досконалої людської природи і життя ми є визнані за досконалих і таких, що мають досконале життя. Без цього присвоювання ми є мертвими в Адамі і не можемо мати життя, але завдяки йому ми маємо життя. Споживання Його тіла і пиття Його крові, особливо останнє, означає, серед іншого, також участь Церкви в жертвенній смерті.
Чаша благословення, яку благословляємо, – чи не спільнота то крови Христової? Хліб, який ломимо, чи не спільнота він тіла Христового? Тому що один хліб, тіло одне – нас багато — 1 Кор. 10:16,17.
Це одна чаша, хоча вона має сік з багатьох виноградних грон, так як один хліб, хоча він складається з багатьох зерен. Зерна не можуть зберегти своєї індивідуальності і свого власного життя, якщо мають стати хлібом для інших. Подібно, грона не можуть залишатися гронами, якщо мають стати оживляючим напоєм. Тому бачимо красу слів Апостола, що Господній люд є учасником одного хліба і однієї чаші. Тут немає іншого шляху, яким ми могли б осягнути нову природу, як тільки прийняття Господнього запрошення пити Його чашу і бути переломленими з Ним, як члени одного хліба [буханця], і бути поховані з Ним в хрещенні в Його смерть, і в такий спосіб осягнути з Ним воскресіння слави, честі і безсмертя. – R 2771
* * *
Хоча основною думкою, символізованою в Господній Вечері, є виправдання, то наступною є посвячення. З цієї точки зору чаша, наповнена для нас Отцем, символізує страждання, пов’язані з процесом жертвенного вмирання, а хліб символізує людську природу Церкви, складену в жертвенній смерті. Так в Пам’ятці є представлена смерть Ісуса і Церкви.
Вірші Зоріння: 54. Статті з Вартової Башти: R 5341
Питання: Чи я страждав на цьому тижні з Господом і братами? Яким чином? В яких обставинах? Що мені в цьому допомагало або перешкоджало? З якими результатами?
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: