«Тільки добро й милосердя мене супроводити будуть по всі дні мого життя, а я пробуватиму в домі Господньому довгі часи!» – Пс. 22:6
Святий Павло говорить про цілковите запевнення надії і цілковиту гарантію віри як про стан властивий для Господнього люду (Євр. 6:11; 10:22). Таку думку виражає пророк в нашому вірші – цілковиту віру, що Той, хто розпочав добре діло в нас, не лише в стані його виконати, але також цього прагне (Фил. 1:6). Але, як порівняно небагато християн мають це цілковите запевнення віри, як небагато можуть сказати: «Певно, без сумніву, добро й милосердя будуть супроводити мене в житті і завдяки Божій ласці, врешті-решт, осягну Тисячолітнє Царство і славні речі, які Бог обіцяв тим, котрі Його люблять!» Ці нечисленні, котрі можуть цілковито відчути те, про що кажуть Апостол і пророк у цих висловах, мають в цьому велику радість, прекрасне благословення, великий відпочинок серця, якого інші не мають. Отож, застановімось над тим, чому число тих, котрі входять до відпочинку віри, таке невелике? Які існують перешкоди, на які наражаються інші, і як їх можна усунути, так, щоб більше число Господнього люду могло отримати цю ласку?
Перешкоди є двох видів:
Багато з тих осіб, що знаходяться на боці Господа, котрих Він дуже благословив і котрі зробили великий поступ в знанні Його Слова і довіряють заслузі жертви Господа Ісуса, як єдиній надії майбутнього життя, і котрі є виправданими, не дивлячись на це не зробили наступного кроку, необхідного для повного прийняття до Божої родини, близької спільності з Христом і одержання найкращих можливостей, що будуть запропоновані Царством. Ціллю цього кроку, необхідного для того, аби стати Його людом, є цілковите посвячення (Рим. 12:1) – цілковите підкорення нашої волі, разом з усіма амбіціями і цілями нашого життя, а також з усім, що ми маємо, а саме: часом, впливом, засобами та репутацією. Оскільки цей клас не зробив цього кроку, не взяв хреста, щоб наслідувати Агнця без вагання, куди б Він їх не попровадив, то він цілком слушно відчуває сумніви щодо того, до якої міри йому належать Господні обітниці стосовно життя, чи то теперішнього, чи майбутнього. Вони мають рацію, бо жодна з тих обітниць, теперішніх чи майбутніх, не належить їм, ані нікому, хто не увійде в стан повного підкорення, відданості, щоб свято стояти перед Богом і бути гідним прийняття нашим Господом Ісусом Христом.
Ми радимо таким особам усвідомити суть даної ситуації, далі не зволікати, а поспішати, і якнайшвидше скористатися з цього привілею, запропонованого Всемогутнім. Якщо вони залишаться бездіяльними, то згідно слів Апостола вони беруть Божу ласку надаремно – не користаючись з неї у визначеному часі (2 Кор. 6:1). Божа ласка посилається задарма тим, котрі зрозуміли, що відкуплення, яке є в Христі Ісусі, є ласкою прощення гріхів, виправдання через віру; ми були нею обдаровані, власне, для того, аби могли, тобто аби виконували умови того, щоб бути слугами, що надаються до прийняття Богом через велику жертву нашого Відкупителя.
Кожен, хто дійде до цього пункту і дізнається про свій привілей, але не зважиться віддати своє «мале усе», той відкидає пропоновану йому Божу ласку, а це виявляє брак зацікавлення у віддаванні недосконалої частини цього теперішнього життя задля отримання взамін прекрасного становища в Тисячолітньому Царстві. Такі люди беруть Божу ласку надаремно, не користаючись з неї більше за світ, який натепер радіє темряві та засліпленні.
Що повинні зробити такі особи? Вони повинні без зволікання постановити, що віддання усього, що вони мають, на служіння Господу є не лише розумною річчю, але жертвою дуже малою – набагато меншою, аніж те, що вони хотіли б дати Тому, хто виявив таке співчуття і ласку щодо них. І так, власне, ми повинні почуватися, навіть, якби з таким посвяченням самого себе не були пов’язані жодні нагороди. Однак, зваживши на те, що Бог передбачив нагороди і благословення, ми повинні відчувати, що відмова прийняти їх вказувала б не лише на брак оцінення Божого милосердя, але також на слабкість розуму, мислення, яке не є в стані співставити незначні й проминаючі приємності самоволі протягом кількох коротких років з вічною радістю і благословенствами в Царстві, в гармонії з Господом.
Більше того, посвячені є єдиними, хто насправді вповні тішиться теперішнім життям, оскільки справді мають мир в серці, якого світ не може ані дати, ані забрати – стан, якого бажає і шукає весь світ, але не знаходить, оскільки не шукає його в Господній спосіб, що полягає на повному відданні себе Йому. Отож, ми схиляємо клас, до якого тепер звертаємось, не зволікаючи увійти в завіт з Господом і стати спадкоємцями Його добрих обітниць, що стосуються як теперішнього, так і майбутнього життя, і покласти фундамент під входом до «цілковитого запевнення віри» і цілковитого запевнення надії, що Боже милосердя й добро будуть супроводити його по всі дні теперішнього його життя, і що він завжди буде пробувати в своєму майбутньому домі.
Серед тих, котрі є правдивими християнами і увійшли в цілковитий завіт посвячення Господу, ми знаходимо багато таких, котрі кажуть, а ще більше таких, котрі, не кажучи, думають: «О, якби я міг бути певний, що Боже добро й милосердя будуть супроводити мене по всі дні мого життя і я осягну Царство! О, якби міг мати цілковиту гарантію віри, абсолютну впевненість, що я був прийнятий Господом, і що завдяки Його ласці я врешті-решт стану переможцем!» В чому полягає суть проблеми цього класу? Чому вони не мають цієї абсолютної гарантії віри? Відповідаємо: його проблема полягає у відсутності віри в Бога, а така відсутність віри не подобається Творцеві, оскільки «без віри не можливо подобатися Богу». Більше того, такий брак віри є для них постійною перешкодою в здобуванні перемоги, як написано: «А оце перемога, що світ перемогла, віра наша». Християнин, який не має щита віри, і то великого щита, постійно перебуває у незручному становищі перед ворогом (Євр. 11:6, Хом.; 1 Ів. 5:4).
Що слід зробити, аби перемогти цей брак віри і зміцнити її? Відповідаємо, що подібно, як колись давно Апостол, такий християнин повинен молитися: «Господи! додай Ти нам віри». Далі, діючи згідно з цією молитвою, кожен повинен розвивати віру в своєму серці: (а) через постійне пригадування Божих обітниць і докладне зазнайомлення з ними в Слові Отця; (б) потрібно щораз більше старатися пам’ятати, що оскільки він увійшов в завіт з Господом, то ці обітниці належать йому, а в своєму серці і словами він повинен визнавати їх за свої перед Господом з подякою в молитві. Він повинен визнавати їх за свої власні у своїх думках і в розмовах з братами на тему святих речей.
Коли виникають проби, труднощі та клопоти, він повинен думати про ці обітниці, пам’ятаючи, що вони належать йому – оскільки Бог обіцяв їх тим, котрі Його люблять – котрі уклали угоду через посвячення (Рим. 12:1). Він повинен постановити безмежно довіряти Слову небесного Отця. Якщо йому здасться, ніби щось трапилось, то нехай пригадає обітницю, що «тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре», і нехай переконається, що те, що на перший погляд здається випадковістю, не сталося б, якби Бог не бачив способу зробити це нагодою для потрібної лекції або благословення. Нехай скріпить свій розум думкою, що постанови цієї обітниці стосуються і його, оскільки він любить Господа, і то так Його полюбив, що вповні Йому віддався, а через те є запевнений, що ця обітниця була передбачена для нього.
Нехай така особа пригадає собі також слова Апостола, що якщо Бог так нас полюбив, коли ми ще були грішниками, що приготував для нас велике спасіння в Христі Ісусі, нашім Господі, то тим більше любить нас, відколи ми є виправдані через віру у велике примирення, цілковито Йому посвятились і були прийняті до Його родини. Нехай такий пам’ятає, що Той, хто почав добре діло, ніколи не змінюється, і що якщо наше серце надалі є в гармонії з Ним, якщо наша віра у велике примирення є далі чистою та сильною, якщо наше посвячення є далі повним і цілковитим, так що ми не намагаємось виконувати власної волі, але Його волю в наших справах, тоді ми справді можемо мати цілковите запевнення віри, оскільки, знаючи, що Бог є незмінним, і, знаючи, що ми надалі є в згоді з Його обітницями і розпорядженнями, ми знаємо, що всі Його ласкаві передбачення надалі діють на нашу користь. Це є цілковите запевнення віри – цілковита довіра в Господі.
Однак є можливим, що такий правдивий християнин, який зробив крок виправдання і крок посвячення, а також був прийнятий до Божої родини і мав благословення цілковитого запевнення віри, може втратити це, якщо буде пригнічений турботами цього життя, стане холодним і байдужим в стосунку до Господа, Його Царства, Його братів, Його справи і т.д. Такі особи, очевидно, не мають цілковитого запевнення віри. Бог не передбачив його для них, але передбачив, що якщо ми залишаємо відповідне посвячене становище, то мусимо також втратити радість і втіху, які з нею пов’язані. Це не призначене лише як кара, але передбачене особливо для того, аби пробудити нас і донести до нас, що ми втрачаємо, щоб ті, котрі «покинули свою першу любов», були оживлені, відновили свої угоди посвячення і повернулись до Господа, який щедро їм вибачить і поверне до радості Свого спасіння.
Таким чином, підсумовуючи наш вірш, ми переконуємося, що це запевнення віри, що Боже добро й милосердя будуть супроводити нас по всі дні життя, і що врешті-решт, завдяки Його ласці, ми осягнемо Царство, належить згаданому в цьому Псалмі класу, тобто Господнім вівцям – тим, котрі йдуть за Ним і котрі переживають те, що описано в цьому Псалмі. Однією з них є те, що йдучи за Пастирем, вони не будуть залишені на здобич голоду та спраги, але будуть щедро забезпечені зеленими пасовищами й тихими водами Правди. Більше того, це запевнення стосується тих, котрі відчули на собі опіку Пастиря, Його палиці та жезла, які їх дисциплінують, картають та провадять. Вівці, котрі вчаться любити та довіряти Пастиреві та його провадженню, а також знаходити потіху й благословення у всіх утисках і пробах життя, які можуть їм трапитися, будучи свідомі того, що вони є передбачені і служать для їх благословення – такі вівці надалі йдуть за Пастирем, надалі переживають передбачені для них досвідчення і можуть радіти цілковитому запевненню віри, що Той, хто розпочав добре діло їх випасання і виведення їх з бездоріжжя гріха й самолюбства до повноти благословінь небесного Отця, буде продовжувати це діло і виконає його, якщо вони пробуватимуть з Ним (Пс. 22:4-6).
Теперішня Правда №58, січень-грудень 2012
ТР №519, ’11,50-53; РТ №736, ’11,50-53
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
Бо ми маємо не такого Первосвященика, що не міг би співчувати слабостям нашим, але випробуваного в усьому, подібно до нас, окрім гріха. Отож, приступаймо з відвагою до престолу благодаті, щоб прийняти милість та для своєчасної допомоги знайти благодать — Євр. 4:15, 16.
В хвилини спокуси ми повинні серцем піднестися до великого Учителя, з цілковитою певністю віри, визнаючи Його любов, Його мудрість і Його здатність допомогти нам, Його бажання зробити так, щоб усе допомагало на добре тим, які люблять Його. Коли ми прохаємо про поміч в часі такої потреби, то це напевно принесе нам Господню пораду, поміч і силу ходити в праведності, правді, чистоті і любові. Завдяки цьому ми будемо переможцями щогодини, щодня і остаточно – повними переможцями. – R 2248
* * *
Немає таких досвідчень, які переносить Божий люд від тіла, світу і сатани, щоб їх не переходив наш Господь. Та хоча Його спокуси не стосувалися гріха, але світовості і природного самолюбства, то були, все ж, болісними і виробили в Ньому симпатію до нас, які перебуваємо в подібних випробовуваннях. Це повинно наповнити нас довірою і наблизити до Бога через Нього і в Ньому для отримання допомоги в кожній потребі.
Хто вірний в найменшому, – і в великому вірний — Лук. 16:10.
Це не означає, що Божий люд має бути задоволений звичайною рутиною щоденного життя вдома чи на роботі, і має говорити собі: «Бог приймає мою працю так, немов би вона була зроблена безпосередньо для Нього в якійсь іншій, більш прийнятній формі»; натомість, це означає, що кожен, хто знаходиться в такому становищі, повинен день за днем старанно переглядати свої земні обов’язки і зобов’язання, щоб побачити, яким чином можна було б правильно і справедливо викроїти хвилини, години або дні від служби земним речам і земним інтересам, щоб пожертвувати їх для духовних речей і духовних інтересів, своїх та інших. Посвячене серце, самовідданий учень, буде використовувати так швидкоплинні хвилини, вживаючи їх, наскільки це можливо, для справи Отця. – R 3265
* * *
Характер особи проявляється у всьому, що вона робить. Тому її ставлення до малих справ і малих обов’язків є таким же добрим свідоцтвом її характеру, як і поводження у великих справах. Такою є Божа засада оцінення характеру, оцінення святих, вірність Господу яких у малих справах теперішнього життя Він розглядає як достатню гарантію вірності в майбутніх великих справах.
Бо чим серце наповнене, те говорять уста. Добра людина з доброго скарбу добре виносить, а лукава людина зо скарбу лихого виносить лихе — Мат. 12:34, 35.
Отож, нашою найпершою турботою повинно бути наше серце, щоб його почуття і нахили могли бути вповні під контролем Божої ласки, щоб кожен принцип правди і праведності міг бути там укорінений, а справедливість, милосердя, доброта, братерська ввічливість, любов, віра, тихість, стриманість, найвища пошана до Бога і Христа і гаряча любов до всіх рис святості могли бути міцно закріплені як провідні принципи життя. Якщо ці принципи будуть закріплені, утверджені в серці, тоді з доброго скарбу серця уста будуть говорити слова правди, розсудливості, мудрості і ласки. – R 1937
* * *
Серце є джерелом наших слів і вчинків; тому, якими є слова і вчинки людини, таким є її серце. Добре серце наповнене добрими словами і вчинками; лихе серце – лихими словами і вчинками. Наскільки ж необхідним є берегти серце в чистоті! Наступна настанова призначена особливо всім послідовникам Господа: «Над усе, що лише стережеться, серце своє стережи, бо з нього походить життя» (Пр. 4:23).
Улюблені, не дивуйтесь огневі, що вам посилається на випробовування, немов би чужому випадку для вас. Але через те, що берете ви участь у Христових стражданнях, то тіштеся, щоб і в з’явленні слави Його раділи ви й звеселялись — 1 Пет. 4:12, 13.
В неприязному ми світі можемо сподіватися, що одержимо лише зневаги, такі ж, як впали на нашого Господа, тому що учень не більший від свого Учителя. Світ, тіло і диявол противляться нашій дорозі. Існує боротьба всередині і страх назовні, і є багато стріл і вогненних жал, спрямованих на праведних. Якою ж є найбезпечніша постава душі в нещастях і суворих пробах? Чи це не є тихість перед Богом – очікування і пильнування, щоб перш за все пізнати Його керівництво, Його волю в кожній справі, перш ніж наважимось братися до якихсь справ, які часто мають велике значення? Тому Псалмист говорить: «Занімів я в мовчанні, замовк про добро [навіть від чинення чи говорення того, що виглядає добрим в моїх очах]». – R 1937
* * *
Нехай Божі Діти не дивуються, коли приходять випробовування, тому що їх посвячення означає страждання з Христом. Ці випробовування також не повинні їх знеохочувати, а радше мають бути причиною радості, бо вони дають їм привілей страждання з Христом, а такий досвід зробить нашу майбутню славу набагато солодшою. Чим більше ми переносимо страждань, тим більшою буде й майбутня слава. Нехай ця думка буде для нас заохоченням.
А помазання, яке прийняли ви від Нього, – воно в вас залишається — 1 Ів. 2:27.
Благословення і сила Господа супроводили в якийсь спосіб помазання Давида, – хоча як саме, ми не можемо зрозуміти, – даючи йому здібність зростати в знанні і т.п., пристосовуючи і приготовляючи його до обов’язків уряду, на який він був помазаний. Чи у зв’язку з цим ми не можемо розглядати помазання, яке сплинуло на Церкву від часу прийняття її Господом, як прообраз цього? Помазання Церкви не було фізичним помазанням; благословенства, які вона отримала, не були дочасними, бо члени Церкви зростали в ласці, знанні й любові як Нові Створіння, і як такі в майбутньому, в першому воскресінні, вони будуть вдосконалені і зійдуть на престол разом з нашим Господом і Учителем, своїм Головою. – R 3225
* * *
Старожитні ніколи не розуміли, що Помазанець буде складатися з певного числа осіб. Однак ця таємниця була вияснена Церкві Євангельського віку, а вірним є запевнене становище в цьому помазаному гроні. Святе серце і розум, сплоджені при посвяті, були завдатком їх спадщини, незмінним гарантом вірності Бога щодо вірних.
І будуть Мені вони власністю, – каже Господь Саваот, – на той день, що вчиню, і змилосерджусь над ними, як змилосерджується чоловік над синами своїми, що служать йому — Мал. 3:17.
Якби Господь послав нас шукати Його вибраних, то, мабуть, ми зібрали б таких, яких Він відкинув би як негідних, тому що ми не можемо читати сердець. Ця думка повинна розвинути в нас покору, ввічливість і лагідність в стосунку до всіх і повне сполягання на Господа, а також схильність шукати Його керівництва щодо нашої праці як Його слуг, подібно, як Самуїл пошукував Господа у зв’язку з помазанням Давида. – R 3225
* * *
Господь дав славні обітниці тим, які шукають Його як головної мети свого життя. Він чинить їх Своєю власністю, а навіть Своїми синами, що особливо буде заманіфестоване в цей великий день. Він поводиться з ними з делікатною доброзичливістю. Жоден земний батько не трактує своїх дітей з більшою поблажливістю, ніж це чинить Єгова щодо Своїх дітей, які знаходять задоволення у виконуванні Його волі.
Отче, у руки Твої віддаю [в депозит] Свого духа! — Лук. 23:46.
Наш дорогий Відкупитель звернувся з повним довір’ям до Отця, і сповнений віри заявив, що Він усе Своє життя і всі блаженні надії на майбутнє віддає любові Отця і силі Отця, щоб бути в гармонії з Планом і Словом Отця. І так само ми, як послідовники нашого Учителя, мусимо дивитись вперед з вірою, і в нашу смертну годину передати усі наші справи Тому, Який виявив Свою велику любов до нас не лише в даруванні Сина Свого, як нашого дорогого Відкупителя, але і в передбачливій опіці впродовж усієї нашої мандрівки, в Його великих і дорогоцінних обітницях, які йдуть перед нами і дають нам силу, заохочення і запевнення. – R 2473
* * *
Хоча на кілька хвилин перед Своєю смертю наш Господь відчув себе покиненим Богом, та, однак, в момент смерті до Нього повернулось усвідомлення Божої ласки, тому Він звернувся до Бога як до Отця. Його довір’я до Божої ласки було так повним, що Свої надії майбутнього існування Він без тіні сумніву доручив Отцівській силі, маючи досконале запевнення, що Отець знову поверне Його до життя. Дослівний переклад вказує, що Господь, також для блага інших, віддав на зберігання Отцю Свої людські життєві права і Своє право до людського життя.
Вірші Зоріння: 189. Статті з Вартової Башти: R 5621
Питання: Що означала для мене заслуга Христа на цьому тижні? Як на мене вплинуло Його довір’я Богові? Які благословенства вилились на мене, а через мене на інших?
Що на смерть віддав душу Свою, і з злочинцями був порахований — Іс. 53:12.
Як кожен, хто йде слідами Господа, мусить пережити певні гефсиманські досвідчення, то так само кожен, принаймні в якійсь мірі, мусить скуштувати всіх досвідчень свого Учителя. Тож не забуваймо шукати довкола себе нагод служити «братам», «малим», співучням Христа! Будьмо обережні, щоб не додавати наруг, які мусять впасти на всіх послідовників Агнця, але, навпаки, дарувати слова співчуття і допомагати нести один одному тягарі в труднощах і випробуваннях на цьому шляху. Таким чином ми найкраще покажемо нашому Господу і Голові, як ми оцінили б нагоду допомагати Йому нести Його хрест дорогою на Голгофу. – R 2473
* * *
Смерть нашого Господа не була вдаваною смертю. Його смерть була дійсною. Він був у всій Своїй істоті підданий смерті. Цей процес був повільним. Він тривав три з половиною роки і складався з Його фізичного виснаження, розумового смутку та фізичного насильства. Він так сильно нас полюбив, що для нашого блага впродовж трьох днів перебував у стані смерті. Його останні години життя також не пройшли в кращих умовах. Хоча Господь не вчинив ані гріха, ані злочину, все ж, був засуджений на смерть як грішник і злочинець з грішниками і злочинцями.
Якщо ви споживати не будете тіла Сина Людського й пити не будете крови Його, то в собі ви не будете мати життя — Ів. 6:53.
З радістю, любий Господи, ми споживаємо (присвоюємо для наших потреб) заслугу Твоєї чистої природи, принесеної в жертву за нас – для нашого виправдання. Ми також радо будемо учасниками з Тобою в чаші страждання, розуміючи, що це великий привілей – терпіти з Тобою, щоб у властивому часі також царювати з Тобою; бути померлими з Тобою, щоб у вічній майбутності жити з Тобою і бути подібними до Тебе й ділити Твою любов і Твою славу, як Твоя Наречена. О, щоб ми були вірні, не тільки у виконуванні цього символу, але також і в дійсності! Благословенний Господи, ми слухаємо Твоє Слово, яке говорить: «Чашу, що Я її п’ю, ви питимете, і хрищенням, що Я ним хрищусь, ви охриститеся». Господи, ми самі не здібні так жертвуватися, але Твоя ласка є достатньою для нас, тому що ми повністю Твої, тепер і навіки. – R 2436
* * *
Споживати тіло Сина Людського означає, серед іншого, присвоювати собі через віру Його досконалу людську природу, а пити Його кров означає, серед іншого, присвоювати собі через віру Його досконале життя. Таким чином ми присвоюємо собі з заслуги Христа докладну рівноцінність нашого боргу, який виник в результаті гріха Адама. Завдяки цьому присвоєнню досконалої людської природи і життя ми є визнані за досконалих і таких, що мають досконале життя. Без цього присвоювання ми є мертвими в Адамі і не можемо мати життя, але завдяки йому ми маємо життя. Споживання Його тіла і пиття Його крові, особливо останнє, означає, серед іншого, також участь Церкви в жертвенній смерті.
Чаша благословення, яку благословляємо, – чи не спільнота то крови Христової? Хліб, який ломимо, чи не спільнота він тіла Христового? Тому що один хліб, тіло одне – нас багато — 1 Кор. 10:16,17.
Це одна чаша, хоча вона має сік з багатьох виноградних грон, так як один хліб, хоча він складається з багатьох зерен. Зерна не можуть зберегти своєї індивідуальності і свого власного життя, якщо мають стати хлібом для інших. Подібно, грона не можуть залишатися гронами, якщо мають стати оживляючим напоєм. Тому бачимо красу слів Апостола, що Господній люд є учасником одного хліба і однієї чаші. Тут немає іншого шляху, яким ми могли б осягнути нову природу, як тільки прийняття Господнього запрошення пити Його чашу і бути переломленими з Ним, як члени одного хліба [буханця], і бути поховані з Ним в хрещенні в Його смерть, і в такий спосіб осягнути з Ним воскресіння слави, честі і безсмертя. – R 2771
* * *
Хоча основною думкою, символізованою в Господній Вечері, є виправдання, то наступною є посвячення. З цієї точки зору чаша, наповнена для нас Отцем, символізує страждання, пов’язані з процесом жертвенного вмирання, а хліб символізує людську природу Церкви, складену в жертвенній смерті. Так в Пам’ятці є представлена смерть Ісуса і Церкви.
Вірші Зоріння: 54. Статті з Вартової Башти: R 5341
Питання: Чи я страждав на цьому тижні з Господом і братами? Яким чином? В яких обставинах? Що мені в цьому допомагало або перешкоджало? З якими результатами?
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: