Цілковите запевнення віри (Девіз 2012)

Теперішня Правда

ЦІЛКОВИТЕ ЗАПЕВНЕННЯ ВІРИ

«Тільки добро й милосердя мене супроводити будуть по всі дні мого життя, а я пробуватиму в домі Господньому довгі часи!» – Пс. 22:6

  Святий Павло говорить про цілковите запевнення надії і цілковиту гарантію віри як про стан властивий для Господнього люду (Євр. 6:11; 10:22). Таку думку виражає пророк в нашому вірші – цілковиту віру, що Той, хто розпочав добре діло в нас, не лише в стані його виконати, але також цього прагне (Фил. 1:6). Але, як порівняно небагато християн мають це цілковите запевнення віри, як небагато можуть сказати: «Певно, без сумніву, добро й милосердя будуть супроводити мене в житті і завдяки Божій ласці, врешті-решт, осягну Тисячолітнє Царство і славні речі, які Бог обіцяв тим, котрі Його люблять!» Ці нечисленні, котрі можуть цілковито відчути те, про що кажуть Апостол і пророк у цих висловах, мають в цьому велику радість, прекрасне благословення, великий відпочинок серця, якого інші не мають. Отож, застановімось над тим, чому число тих, котрі входять до відпочинку віри, таке невелике? Які існують перешкоди, на які наражаються інші, і як їх можна усунути, так, щоб більше число Господнього люду могло отримати цю ласку?

Перешкоди є двох видів:

  • Багато з тих осіб, що знаходяться на боці Господа, котрих Він дуже благословив і котрі зробили великий поступ в знанні Його Слова і довіряють заслузі жертви Господа Ісуса, як єдиній надії майбутнього життя, і котрі є виправданими, не дивлячись на це не зробили наступного кроку, необхідного для повного прийняття до Божої родини, близької спільності з Христом і одержання найкращих можливостей, що будуть запропоновані Царством. Ціллю цього кроку, необхідного для того, аби стати Його людом, є цілковите посвячення (Рим. 12:1) – цілковите підкорення нашої волі, разом з усіма амбіціями і цілями нашого життя, а також з усім, що ми маємо, а саме: часом, впливом, засобами та репутацією. Оскільки цей клас не зробив цього кроку, не взяв хреста, щоб наслідувати Агнця без вагання, куди б Він їх не попровадив, то він цілком слушно відчуває сумніви щодо того, до якої міри йому належать Господні обітниці стосовно життя, чи то теперішнього, чи майбутнього. Вони мають рацію, бо жодна з тих обітниць, теперішніх чи майбутніх, не належить їм, ані нікому, хто не увійде в стан повного підкорення, відданості, щоб свято стояти перед Богом і бути гідним прийняття нашим Господом Ісусом Христом.

Ми радимо таким особам усвідомити суть даної ситуації, далі не зволікати, а поспішати, і якнайшвидше скористатися з цього привілею, запропонованого Всемогутнім. Якщо вони залишаться бездіяльними, то згідно слів Апостола вони беруть Божу ласку надаремно – не користаючись з неї у визначеному часі (2 Кор. 6:1). Божа ласка посилається задарма тим, котрі зрозуміли, що відкуплення, яке є в Христі Ісусі, є ласкою прощення гріхів, виправдання через віру; ми були нею обдаровані, власне, для того, аби могли, тобто аби виконували умови того, щоб бути слугами, що надаються до прийняття Богом через велику жертву нашого Відкупителя.

Кожен, хто дійде до цього пункту і дізнається про свій привілей, але не зважиться віддати своє «мале усе», той відкидає пропоновану йому Божу ласку, а це виявляє брак зацікавлення у віддаванні недосконалої частини цього теперішнього життя задля отримання взамін прекрасного становища в Тисячолітньому Царстві. Такі люди беруть Божу ласку надаремно, не користаючись з неї більше за світ, який натепер радіє темряві та засліпленні.

Що повинні зробити такі особи? Вони повинні без зволікання постановити, що віддання усього, що вони мають, на служіння Господу є не лише розумною річчю, але жертвою дуже малою – набагато меншою, аніж те, що вони хотіли б дати Тому, хто виявив таке співчуття і ласку щодо них. І так, власне, ми повинні почуватися, навіть, якби з таким посвяченням самого себе не були пов’язані жодні нагороди. Однак, зваживши на те, що Бог передбачив нагороди і благословення, ми повинні відчувати, що відмова прийняти їх вказувала б не лише на брак оцінення Божого милосердя, але також на слабкість розуму, мислення, яке не є в стані співставити незначні й проминаючі приємності самоволі протягом кількох коротких років з вічною радістю і благословенствами в Царстві, в гармонії з Господом.

Більше того, посвячені є єдиними, хто насправді вповні тішиться теперішнім життям, оскільки справді мають мир в серці, якого світ не може ані дати, ані забрати – стан, якого бажає і шукає весь світ, але не знаходить, оскільки не шукає його в Господній спосіб, що полягає на повному відданні себе Йому. Отож, ми схиляємо клас, до якого тепер звертаємось, не зволікаючи увійти в завіт з Господом і стати спадкоємцями Його добрих обітниць, що стосуються як теперішнього, так і майбутнього життя, і покласти фундамент під входом до «цілковитого запевнення віри» і цілковитого запевнення надії, що Боже милосердя й добро будуть супроводити його по всі дні теперішнього його життя, і що він завжди буде пробувати в своєму майбутньому домі.

  • Серед тих, котрі є правдивими християнами і увійшли в цілковитий завіт посвячення Господу, ми знаходимо багато таких, котрі кажуть, а ще більше таких, котрі, не кажучи, думають: «О, якби я міг бути певний, що Боже добро й милосердя будуть супроводити мене по всі дні мого життя і я осягну Царство! О, якби міг мати цілковиту гарантію віри, абсолютну впевненість, що я був прийнятий Господом, і що завдяки Його ласці я врешті-решт стану переможцем!» В чому полягає суть проблеми цього класу? Чому вони не мають цієї абсолютної гарантії віри? Відповідаємо: його проблема полягає у відсутності віри в Бога, а така відсутність віри не подобається Творцеві, оскільки «без віри не можливо подобатися Богу». Більше того, такий брак віри є для них постійною перешкодою в здобуванні перемоги, як написано: «А оце перемога, що світ перемогла, віра наша». Християнин, який не має щита віри, і то великого щита, постійно перебуває у незручному становищі перед ворогом (Євр. 11:6, Хом.; 1 Ів. 5:4).

Що слід зробити, аби перемогти цей брак віри і зміцнити її? Відповідаємо, що подібно, як колись давно Апостол, такий християнин повинен молитися: «Господи! додай Ти нам віри». Далі, діючи згідно з цією молитвою, кожен повинен розвивати віру в своєму серці: (а) через постійне пригадування Божих обітниць і докладне зазнайомлення з ними в Слові Отця; (б) потрібно щораз більше старатися пам’ятати, що оскільки він увійшов в завіт з Господом, то ці обітниці належать йому, а в своєму серці і словами він повинен визнавати їх за свої перед Господом з подякою в молитві. Він повинен визнавати їх за свої власні у своїх думках і в розмовах з братами на тему святих речей.

Коли виникають проби, труднощі та клопоти, він повинен думати про ці обітниці, пам’ятаючи, що вони належать йому – оскільки Бог обіцяв їх тим, котрі Його люблять – котрі уклали угоду через посвячення (Рим. 12:1). Він повинен постановити безмежно довіряти Слову небесного Отця. Якщо йому здасться, ніби щось трапилось, то нехай пригадає обітницю, що «тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре», і нехай переконається, що те, що на перший погляд здається випадковістю, не сталося б, якби Бог не бачив способу зробити це нагодою для потрібної лекції або благословення. Нехай скріпить свій розум думкою, що постанови цієї обітниці стосуються і його, оскільки він любить Господа, і то так Його полюбив, що вповні Йому віддався, а через те є запевнений, що ця обітниця була передбачена для нього.

Нехай така особа пригадає собі також слова Апостола, що якщо Бог так нас полюбив, коли ми ще були грішниками, що приготував для нас велике спасіння в Христі Ісусі, нашім Господі, то тим більше любить нас, відколи ми є виправдані через віру у велике примирення, цілковито Йому посвятились і були прийняті до Його родини. Нехай такий пам’ятає, що Той, хто почав добре діло, ніколи не змінюється, і що якщо наше серце надалі є в гармонії з Ним, якщо наша віра у велике примирення є далі чистою та сильною, якщо наше посвячення є далі повним і цілковитим, так що ми не намагаємось виконувати власної волі, але Його волю в наших справах, тоді ми справді можемо мати цілковите запевнення віри, оскільки, знаючи, що Бог є незмінним, і, знаючи, що ми надалі є в згоді з Його обітницями і розпорядженнями, ми знаємо, що всі Його ласкаві передбачення надалі діють на нашу користь. Це є цілковите запевнення віри – цілковита довіра в Господі.

Однак є можливим, що такий правдивий християнин, який зробив крок виправдання і крок посвячення, а також був прийнятий до Божої родини і мав благословення цілковитого запевнення віри, може втратити це, якщо буде пригнічений турботами цього життя, стане холодним і байдужим в стосунку до Господа, Його Царства, Його братів, Його справи і т.д. Такі особи, очевидно, не мають цілковитого запевнення віри. Бог не передбачив його для них, але передбачив, що якщо ми залишаємо відповідне посвячене становище, то мусимо також втратити радість і втіху, які з нею пов’язані. Це не призначене лише як кара, але передбачене особливо для того, аби пробудити нас і донести до нас, що ми втрачаємо, щоб ті, котрі «покинули свою першу любов», були оживлені, відновили свої угоди посвячення і повернулись до Господа, який щедро їм вибачить і поверне до радості Свого спасіння.

Таким чином, підсумовуючи наш вірш, ми переконуємося, що це запевнення віри, що Боже добро й милосердя будуть супроводити нас по всі дні життя, і що врешті-решт, завдяки Його ласці, ми осягнемо Царство, належить згаданому в цьому Псалмі класу, тобто Господнім вівцям – тим, котрі йдуть за Ним і котрі переживають те, що описано в цьому Псалмі. Однією з них є те, що йдучи за Пастирем, вони не будуть залишені на здобич голоду та спраги, але будуть щедро забезпечені зеленими пасовищами й тихими водами Правди. Більше того, це запевнення стосується тих, котрі відчули на собі опіку Пастиря, Його палиці та жезла, які їх дисциплінують, картають та провадять. Вівці, котрі вчаться любити та довіряти Пастиреві та його провадженню, а також  знаходити потіху й благословення у всіх утисках і пробах життя, які можуть їм трапитися, будучи свідомі того, що вони є передбачені і служать для їх благословення – такі вівці надалі йдуть за Пастирем, надалі переживають передбачені для них досвідчення і можуть радіти цілковитому запевненню віри, що Той, хто розпочав добре діло їх випасання і виведення їх з бездоріжжя гріха й самолюбства до повноти благословінь небесного Отця, буде продовжувати це діло і виконає його, якщо вони пробуватимуть з Ним (Пс. 22:4-6).

Теперішня Правда №58, січень-грудень 2012

ТР №519, ’11,50-53; РТ №736, ’11,50-53

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.