4 Том, 4 Розділ – Вавилон Покликаний на Великий Суд

РОЗДІЛ ІV

ВАВИЛОН ПОКЛИКАНИЙ НА ВЕЛИКИЙ СУД

     ЦИВІЛЬНІ, ГРОМАДСЬКІ ТА ЦЕРКОВНІ ВЛАДИ ВАВИЛОНУ, ХРИСТИЯНСТВА, ВАЖЕНІ   СЬОГОДНІ   НА   ВАЗІ  –   ПОЗОВ   ЦИВІЛЬНИХ   ВЛАСТЕЙ   –  ПОЗОВ НИНІШНЬОЇ СУСПІЛЬНОЇ СИСТЕМИ – ПОЗОВ ЦЕРКОВНИХ ВЛАСТЕЙ – НАВІТЬ СЬОГОДНІ, КОЛИ ВИПРОБУВАННЯ ВАВИЛОНУ ЩЕ НЕ ЗАКІНЧИЛИСЯ, ПОСЕРЕД ЙОГО ТОРЖЕСТВ МОЖНА ЗАУВАЖИТИ І ВИРАЗНО ПРОЧИТАТИ НАПИС РУКОЮ ПРО ЙОГО ЗАСУДЖЕННЯ

     „БОГ ГОСПОДЬ прорік, покликав землю, від сходу сонця до його заходу. …Він кличе згори небо [вищі, правлячі власті] й землю [маси людей] на суд народу Свого [тих, котрі сповідують віру, християнство]” (Хом.).

     „Слухай народе мій, Я буду говорити: Ізраїлю [номінальний духовний Ізраїль – Вавилон, християнство], Я свідчитиму проти тебе…” (Хом.). „А до грішника Бог промовляє: „Чого про устави Мої розповідаєш, і чого заповіта Мого на устах своїх носиш? Ти ж науку зненавидів і поза себе слова Мої викинув. Як ти злодія бачив, то бігав із ним, і з перелюбниками накладав. Свої уста пускаєш на зло, і язик твій оману плете. Ти сидиш, проти брата свого [правдивих святих, класу „пшениці”] наговорюєш, поголоски пускаєш про сина своєї матері… Оце ти робив, Я ж мовчав, і ти думав, що Я та¬кий самий, як ти. Тому буду картати тебе, і виложу все перед очі твої! ”

„Зрозумійте ж це ви, що забуваєте Бога, щоб Я не схопив, – бо не буде кому рятувати!” (Пс. 50:1,4,7,16-22).

Логічним наслідком великого зростання всіх галузей знання, яке провидіння дозволило в цьому „дні приготування” до Тисячо-літнього Христового царювання, є те, що цивільні та церковні вла-ди християнства, 76 Вавилону, є важені тепер на терезах Справед-ливості – на очах всього світу. Прийшла годи¬на суду, і Суддя сидить на суддівській лаві; свідки – гро¬мадськість загально – також є присутні. На цьому етапі роз¬гляду „існуючі влади” мають право вислухати обвинувачення і наступно промовити від свого імені. Їхні справи розгля¬даються у відкритому суді, і весь світ пригляда-ється до цього з пильним та гарячковим інтересом.

Мета цього розгляду не полягає в тому, щоб переконати вели-кого Суддю у дійсному становищі цих властей; нас вже попере-джено про їхнє засудження через „певніше слово про¬роче”, і люди можуть прочитати на стінах їхніх бенкетних за¬лів написаний рукою таємничий, фатальний напис „МЕНЕ, МЕНЕ, ТЕКЕЛ, УПАРСІН!”. Теперішній розгляд, який містить в собі дискусію про правду та фальш, про вчення, про авторитети і т.п., має виявити всім людям справжній характер Вавилону, щоб люди, котрі довгий час були зведені його марними зазіханнями, могли врешті, через судовий процес, до кінця збагнути Божу справедливість його остаточного повалення. На порядок денний винесено розгляд його прете-ндування мати більшу святість, божественний авторитет і повно-важення керувати світом, а також численні потворні та суперечливі доктринальні постулати.

Перед лицем такого натовпу свідків цивільні та церковні влади з очевидним соромом та ніяковістю намагаються пред¬ставити свої справи через своїх представників – правителів та духовенство. Ні-коли досі в усіх літописах історії не було тако¬го стану справ. Ніколи досі церковні, державні та цивільні правителі не потрапляли під таке детальне вивчення, пере¬хресний допит та критику, як сьо-годні, коли вони перебувають на громадській лаві підсудних, через яку Дух Господа, що до¬сліджує серця, впливає на них, приводячи їх в велике заклопотання. Не дивлячись на їхню рішучість та 77 зусилля уникнути розпитування та перехресного допиту духом цього часу, вони змушені це стерпіти, а, отже, процес триває.

Вавилон зважений на вазі

     Хоча маси людства сьогодні сміливо домагаються від цивільних та церковних властей християнства підтвердження їхніх претензій на божественне право володарювання, ані вони, ані правителі не бачать, що до закінчення „Часів Поган” Бог погодився або краще сказати дозволив на орендування її влади (Том ІІ, стор. 76)  правителями – добрими чи поганими, – яких людство загально мо-же обрати або просто стерпіти; що протягом цього часу Бог дозво-лив, щоб світ керувався переважно власними зусиллями і обрав власний шлях для самоврядування, щоб, поступаючи так, всі люди змогли навчитися, що в їхньому упавшому стані вони неспроможні керувати собою і що зовсім не вигідно намагатися бути незалежним чи то від Бога, чи один від одного (Рим. 13:1).

Правителі і правлячі класи світу, не розуміючи цього, але спо-стерігаючи для себе можливості використати маси менш удачливих людей, з дозволу і терпимості котрих – свідомо чи несвідомо – вони так довго трималися при владі, спробували підсунути без-грамотним людям безглузде вчення про бо¬жественне призначення і „божественне право царів” – цивіль¬них та церковних. Щоб увіч-нити це вчення, таке зручне для їхньої політики, на протязі багатьох століть між людьми насаджувалися та заохочувалися неуцтво та забобонність.

Лише зовсім недавно знання та освіта набули загального поши-рення. Однак, це сталося силою обставин провидіння, а не зусил-лями царів та церковництва. 78 Головними факторами, які цьому сприяли, були парові машини та друкарський вер¬стат. Попередньо, ще перед божественним втручанням, маси людей, у великій мірі ізольовані одні від одних, були неспро¬можні навчитися чогось більшого поза власним досвідом. Але ці фактори виявились засо-бами в досягненні дивовижного зростання подорожування, в по-ширенні громадських та торгових зв’язків; і всі люди – кожного щабля та становища – можуть тепер використовувати досвід інших по всьому світі.

Нині широкі верстви людей багато читають, багато подоро-жують, багато думають і швидко стають незадоволеними та галас-ливими з малим пошануванням до царів та монархів, котрі разом тримали старий порядок речей, при якому вони тепер безперестанку нервують. Минуло лише триста п’ятде¬сят років, відколи законодавчий акт Парламенту Англії подбав про безгра-мотних з числа його членів: „…кожен Лорд або Лор¬ди Парламенту, і кожен Пер або Пери Королівства, які воло¬діють місцем або голосом в Парламенті, можуть на власне прохання або молитву домагатися для себе привілеїв на основі цього акту, навіть якщо вони не вміють читати”. Про двад¬цятьох шістьох баронів, котрі підписали Велику хартію, сказано, що лише троє із них змогли написати свої імена, то¬ді як двадцять три інших поставили позначки.

Спостерігши, що тенденція загальної освіченості мас лю¬дей спричинює осуд правлячих властей і не сприяє їхній ста¬більності, російський міністр внутрішніх справ запропонував, як крок для стримування росту нігілізму, покласти край вищій освіті для будь-кого з-посеред бідних класів. В 1887 році він видав наказ, з якого пропонуємо витяг: „Гімназії, вищі школи та університети відтепер мають відмовляти приймати, як уч¬нів або студентів, дітей домашніх слуг, селян, ремісників, дріб¬них торговців, дрібних поміщиків та інших, які займають схо¬же становище, і чиї нащадки 79 не повинні піднятися за межі того кола, до якого вони належать, щоб наступно бути під¬штовхуваними, як показав тривалий досвід,… до незадоволен¬ня своєю долею і подратування неминучими неспра-ведливостями існуючого суспільного становища”.

Однак дотримуватися такої політики, як ця, сьогодні надто пізно – навіть в Росії. Це – політика, яку наслідувало папство за днів своєї влади, і яку ця хитра інституція сьогодні вважає невдалою, бо вона обов’язково повернеться проти влади, яка береться її впро-ваджувати. Розуми людей осяяло світло, і їх вже не повернути до попередньої темряви. Разом з поступо¬вим зростанням знання з’яв-илися вимоги республіканських форм правління, тому, виходячи з потреби, монархічна влада суттєво видозмінилася, підштовхувана такими прикладами і вимогами людей.

В зоріючому світлі нового дня люди починають усвідомлю¬вати, що під прикриттям фальшивих тверджень, підтримува¬них людьми в їхньому колишньому неуцтві, правлячі класи самолюбно вели торгівлю природними правами та привілея¬ми решти людства. Отже, дивлячись і зважуючи претензії тих, хто перебуває при владі, люди швидко приходять до власних висновків, не звертаючи уваги на жалюгідні виправдання. Та, оскільки самі люди, на відміну від правлячих класів, є спону¬кувані ніяк не вищими принципами праведності та правди, тому інша сторона даної справи полягає в тому, що людський суд також є далеким від справедливості, а людські нахили, замість спокійного та врівноваженого вивчення всебічних вимог справедливості в світлі Божого Слова, швидко перерос¬тають в ігнорування всякої законності та порядку.

В той самий час, як Вавилон, християнство, – нинішня ор-ганізація та лад суспільства, репрезентовані його державними му-жами та його духовенством – є важене на вазі громадської думки, його численні потворні зазіхання виявляються безпід¬ставними та абсурдними, а важкі звинувачення проти нього -в самолюбстві та 80 недотриманні золотого правила Христа, чиє ім’я та повнова-ження він бере на себе – вже переважили шальки терезів і підняли їхнє коромисло настільки високо, що сьогодні світ має зовсім мало терпеливості вислуховувати подальші докази його справді антих-ристиянського характеру.

Його представники апелюють до світу звернути увагу на велич їхніх царств, на перемоги їхніх армій, на пишноту їхніх міст і па-лаців, на важливість та міць їхніх інституцій – політич¬них і релі-гійних. Вони прагнуть відродити древній дух клано¬вого патріоти-зму та марновірства, який колись покірно схилявся і шанобливо поклонявся владаючим повагою та могут¬ністю, який запопадливо вигукував: „Нехай навіки живе ко¬роль!”, і з благоговінням ставився до тих осіб, котрі вважали себе представниками Бога.

Але ці дні вже позаду: швидко зникають рештки минулого неу-цтва та забобонності, а разом з ними – сентименти родо¬вого патрі-отизму та сліпе релігійне пошанування; на їхнє міс¬це приходить незалежність, підозріння та одверта відмова коритися, яка обіцяє незабаром привести до всесвітнього заколоту – анархії. Мешканці різних держав, мов корабельні ко¬манди, з лютістю та погрозами волають до своїх капітанів та лоцманів, часом готові навіть до бу-нту. Вони твердять, що нинішня політика тих, хто володіє владою, має на меті звабити їх в майбутньому на ринок невільників, торгувати їхніми при¬родними правами і запровадити їх у рабство їхніх батьків. Ба¬гато з них все пристрасніше наполягають усунути теперішніх капітанів та лоц-манів, дозволивши кораблям плисти навмання – поки вони самі сперечатимуться за зверхність. Однак, в бо¬ротьбі з цим дикунським і небезпечним галасуванням капіта¬ни та лоцмани, царі та державні мужі прагнуть зберегти своє владне становище, при цьому весь час гримаючи на людей: „Руки геть! Ви запровадите судно на скелі!” Далі з’являються релігійні вчителі 81 і радять людям підкоритися; при цьому вони, шукаючи як би то підкреслити, що їхній авторитет походить від Бога, потурають цивільним властям з наміром утримати людей в приборканні. Але вони також починають усвідомлю¬вати, що їхня влада минає, і розглядаються за чимось, що б зміцнило її наново. Отож вони ведуть розмови про взаємну єдність та співпрацю, і ми чуємо їхні дебати з державою про більшу підтримку з її боку, де у відповідь вони обіцяють під¬тримати громадські інституції своєю (підупалою) владою. Але буря весь час міцніє; і хоч маси людей, які не можуть збагнути небезпеки, продовжують галасувати, серця тих, хто знахо¬диться біля стерна корабля, никнуть від страху перед тим, що, як вони бачать, має обов’язково статися.

Церковні влади, зокрема, відчувають на собі обов’язок предста-вити власні думки, щоб створити якомога краще вра¬ження, а, отже, якщо можливо, стримати спрямовану проти них революційну хвилю громадських настроїв. Проте, на¬магаючись виправдати мі-зерність добрих наслідків свого ба¬гатовікового минулого пануван-ня, вони лише збільшують власне зніяковіння та стурбованість і звертають увагу інших на дійсний стан справ. Такі вибачення пос-тійно з’являються на сторінках світської та релігійної преси. Ви-димою про¬тилежністю до цього є безстрашна критика з боку світу всіх без винятку цивільних та церковних властей християнства. Прикладами можуть бути витяги з біжучих повідомлень преси.

Всесвітній позов цивільних властей

     „Серед всіх дивних вірувань людського роду немає жодного дивнішо-го від того, яке примусило Всемогутнього Бога подбати про вибір деяких звичайнісіньких членів людства – часто хво¬робливих, порочних, з при-тупленим розумом, – щоб царювати під Його особливим доглядом, як Його земні представники, над ве¬ликими спільнотами людей” (New York Evening Post).82

Інший журнал писав декілька років тому під заголовком „Неза-видна доля царів”:

„Кажуть, з певною долею правди, що король Сербії Мілан є божеві-льним. Король Вюртембергу є частково лунатиком. Останній король Баварії вчинив самогубство в приступі божевілля, а те¬перішній правитель цієї країни є ідіотом. Нинішній цар Росії зай¬має це становище тільки тому, що його брата, справжнього наслідника, було визнано розумово неповноцінним; та й він, з часу свого коронування, терпить від меланхолії і покликав на допомогу лікарів-психіатрів з Німеччини та Франції. Король Іспанії постраждав від золотухи і, правдоподібно, не зможе бути повноцінним мужчиною. Імператор Німеччини має невиліковну пухлину в вусі, яка, в кін¬цевому рахунку, пошкодить його мозок. Король Данії передав через кров спадкові хвороби половині дюжини династій. Султан Ту¬реччини хворіє меланхолією. В Європі немає престолу, де б гріхи ба-тьків не перейшли видимим чином на дітей, і через одне або два поко-ління вже не буде ані Бурбонів, ані Габсбургів, ані Романових, ані Ґве-льфів, які б надокучали світу своїм пануванням. Голуба кров такого сор-ту перестане бути в пошані після 1900-го року і сама по собі не станови-тиме проблеми в майбутньому”.

Ще інший автор підрахував для щоденної преси кошти утри-мання королівських чинів:

„Угода, яку складено з королевою Вікторією, і яка визначає її доходи, дає їй 385 000 фунтів щороку з можливістю встановлення нових пенсій в розмірі до 1 200 фунтів річних, що становить 19 871 фунт ренти щороку. Загалом це становить 40 4871 фунт на рік для самої лише королеви, з яких 60 000 фунтів знаходиться в її власному гаманці або, простіше ка-жучи, є для кишенькових витрат. Гер¬цогство Ланкастера, яке все ще позостає під завідуванням корони, дає до її особистого гаманця ще 50 000 фунтів щороку. Отже, ко¬ролева має 110 000 фунтів, щоб витратити їх на протязі року, ос¬кільки інші витрати її дому є передбачені іншими статтями Цивільного Реєстру. Якщо королева повідомляє про свій дару-нок на бла¬годійні цілі в розмірі 50 чи 100 фунтів, нехай ніхто не думає, що ці гроші походять з її власного гаманця, бо для таких цілей є окрема стаття, де враховано 13 200 фунтів щороку на королівську щедрість, на милостині та на добродійні справи. Серед призначених осіб ко¬ролівського оточення двадцять, як 83 вважається, займаються політи¬кою, загалом отримуючи платню в розмірі 21 582 фунти на рік – при існуючому порядку, що один отримує платню, а інший виконує роботу. Лікарська служба включає 25 осіб – від тих, котрі лікують безпосередньо, до хіміків та аптекарів, – усі дбаючи, щоб королівська плоть була в доброму здоров’ї, – в той час як 36 постійних капеланів і 9 священиків пильнують королівську душу. Департамент лорда Чемберлена включає нудний перелік офіційних посад, серед яких упереміш є екзаменатор ігор, поет-лауреат, доглядач картин, вчи¬тель веслування, доглядач за лебедями і доглядач коштовностей в Тауер. Найбільш курйозною посадою, що підпорядковується Коро¬лівському Єгерю, є традиційна посада великого сокольничого, яку займає герцог з Сент-Елбанс, отримуючи платню 1 200 фунтів на рік. Цілком можливо, що герцог навіть не знає різниці між соколом і пінгвіном, бо ніколи нею не цікавився. Після свого вступу на престол королева Вікторія скасувала багато непотрібних посад, тим самим зберігши значну частину коштів, усі з яких потрапляють до її об’ємистого особистого гаманця”.

„Подбавши так щедро про королеву, британський народ мав би дати щось її чоловікові. Принц Альберт одержав окремим го¬лосуванням 30 000 фунтів на рік – крім щорічних 6 000 фунтів як польовий маршал, 2 933 фунти – як полковник двох полкових формувань, 1 120 фунтів на рік-як губернатор замку Windsor і 1500 фунтів – як королівський лісничий Windsor Park та Home Park. Всього разом чоловік королеви коштував народу на протязі 21 року їхнього подружнього життя 790 000 фунтів, і започаткував велику сім’ю, яка має оселитися скрізь в країні. Наступною йде імпе¬ратриця Августа з Німеччини, яка одержує 8 000 фунтів на рік – крім 40 000 фунтів посагу та 5 000 фунтів на весільні приготування. Од-нак, і цих щедрих кишенькових їй ніяк не вистачає на проїзд до Англії, щоб побачитися з мамою, бо кожен раз за такий проїзд платиться 40 фунтів. Коли Принц Уельський досягнув повноліття, він отримав в по-дарунок на день народження маленьку дрібничку за 601 721 фунт, що становить суму зібраного досі загального річ¬ного прибутку герцогства Корнуолл. Відтоді він отримує від цього герцогства в середньому 61 232 фунти на рік. Народові довелось також потратити 44 651 фунт на ремонт Marlborough House, резиденції принца з 1871 p.; народ платить йому 1 350 фунтів на рік як полковнику десятого полку гусар; він дав йому 23 450 фунтів, щоб сплатити витрати на шлюб; щороку дає 10 000 фунтів його дружині і сплатив 60 000 фунтів, витрачених ним під час його по¬дорожі до Індії в 1875 році. Загалом за період, що закінчився десять років тому, він витягнув з кишені простих англійців 2 452 200 фунтів (12 000 000 дол.) і відтоді продовжує брати регулярно”.

„Тепер згадаємо молодших синів та дочок. Принцеса Аліса отри¬мала 30 000 фунтів на своє весілля в 1862 р. і ще 6 000 фунтів щорічної ренти аж до її смерті в 1878 р. Герцогу Едінбурґському даровано 15 000 фунтів щороку до часу його повноліття в 1866 p., наступно ще 10 000 фунтів щороку до його весілля в 1874 p., і врешті 6 883 фунти на весільні витрати і ремонт будинку. Все це він одержав нічого не роблячи – за сам лише титул принца. Перебуваючи в чині капітана, а останнім часом в чині адмірала морського відомства, він заробив ще 15 000 фунтів. Принцеса Гелена отримала в 1866 р. на свій шлюб з принцом Крістіаном з Шлесвіґ-Хольштейн придане в сумі 30 000 фунтів і дотацію – 7 000 фунтів щороку – на життя, в той час як її чоловік щороку отримує 500 фунтів як лісничий Windsor Home Park. Принцеса Луїза отримала таке саме покро-вительство, що її сестра Гелена. Герцог з Коннат почав життя в 1871 p., маючи 15 000 фунтів, дарованих йому народом, і ця сума зросла після його одруження в 1879 р. до 25 000 фунтів. Зараз він командує армією штату Бомбей, маючи 6 600 фунтів щороку і знач¬ні сторонні прибутки. Герцог Албані одержував з 1874 р. 15 000 фунтів щороку – суму, яка збільшилась до 25 000 фунтів після його шлюбу в 1882 p.; його вдова отримує 6 000 фунтів на рік. Бідолаш¬ний герцог був найбільш геніальним з усієї рідні, і коли б народився звичайним мешканцем з загальнодо-ступними можливостями, то міг би заробити на задовільне прожиття як адвокат, оскільки був добрим оратором. Принцеса Беатріс отримала на свій шлюб звичайний посаг в розмірі 30 000 фунтів і річну ренту – 6 000 фунтів. Отож народ – від вступу королеви на престол, до кінця 1886 року заплатив 4 766 083 фунти за розкішне життя королівської сім’ї, п’яти принцес і чотирьох принців, не згадуючи при цьому особливих особистих видатків, безоплатних резиденцій і повного звільнення під податків”.

„Але і це ще не все. Народ був змушений підтримувати не тільки на-щадків королеви, але й усіх її двоюрідних братів, сестер, а також тіток та дядьків. Я лише перерахую грошові суми, що їх отримали з 1837 року ці королівські пенсіонери. Леопольд І, король Бельгії, отримував за те, що оженився з тіткою королеви, 50 000 фунтів щороку аж до своєї смерті в 1865 p., тобто загально 1 400 000 фунтів протягом його 85 царювання. Однак, він мав певну міру порядності, бо коли став королем Бельгії у 1834 p., передав свою пенсію до¬віреним особам, домагаючись лише що-річних виплат для своїх слуг і для догляду за Claremont House. Коли він помер, усі гроші були внесені в державну казну. Не так поступив король Ганноверу, дядь¬ко королеви. Він забрав все, що міг, і що нараховувало від 1837 р. по 1851 р. 294 000 фунтів – в середньому 21 000 фунтів на рік. Коро¬лева Аделаїда, вдова після Вільяма IV, одержувала протягом 12 років 100 000 фунтів щороку, тобто загально 1 200 000 фунтів. Мати королеви, герцогиня Кенту, одержувала після коронування її дочки і до своєї смерті 30 000 фунтів на рік, загально 720 000 фунтів. Герцог Сесікс, ще один дядько, отримував 18 000 фунтів протягом кожного з шести років, зага-льно 108 000 фунтів. Герцог Кембриджа, дядько №7, зужив за рік 24 000 фунтів, або 312 000 за весь час, тоді як вдова після нього, яка ще живе, отримала після його смерті загалом 222 000 фунтів, або 6 000 фунтів на рік. Принцеса Августа, ще одна тітка, отримала всього понад 18 000 фу-нтів. Ландграфиня Гессе, тітка №3, змогла одержати біля 35 000 фунтів. Герцогиня Ґлочестеру, тітка №4, забрала, зникнувши на 20 років, 280 000 фунтів, тобто 14 000 фунтів на рік. Ще інша тітка, принцеса Софія, одержала 167 000 фунтів, а остання тітка – теж принцеса Софія з Ґлочес-тер, племінниця Джорджа III, – отримувала протягом 7 років по 7 000 фунтів, тобто 49 000 фунтів разом. Наступно, герцогу Мекленбурґ-Стреліц, двоюрідному брату королеви, сплачувано 1 788 фунтів на рік на протязі 23 років її перебування на троні, тобто 42 124 фунти”.

„Герцог Кембриджський, Головнокомандуючий Британською армією, одержав, з усіма пенсіями, з платнею Головнокомандую¬чого, з винаго-родами за командування кількома полками в чині полковника і за титул лісничого кількох парків, більшу частину яких він перетворив у приватні заповідники для розваг, 625 000 фунтів громадських коштів. Його сестра, герцогиня Мекленбурґ-Стреліц, отримала 132 000 фунти, а інша сестра, „Товстуха Мері”, герцогиня Тек взяла для себе 153 000 фунтів. Загалом це творить величезну суму 4 357 124 фунти, які цей народ заплатив за підтрим¬ку різних дядьків, тіток і двоюрідних сестер та братів королеви під час її царювання”.

„Крім грошових сум, поданих у Цивільному Реєстрі королеви, 86 у бюджет військово-морського відомства включено початкову вар¬тість і кошти утримання чотирьох королівських яхт, хоча на основі закону вони мають становити частину видатків королівської сім’ї. Початкова їх вар-тість становила 275 528 фунтів, а повний кошт утримання і відповідних витрат – забезпечення екіпажів суден гріш¬ми і провізією на протязі деся-ти років – становив 346 560 фунтів; отже загальна сума витрат цієї статті склала 622 088 фунтів”.

„Підсумуймо: численні тьоті, дяді, брати та сестри королеви кошту-вали 4 357 124 фунти; її чоловік, її сини та її дочки – 4 766 083 фунти; вона сама та її дім -19 838 679 фунтів; її яхти – 622 088 фунтів. Це складає загалом 29 583 974 фунти (майже сто п’ятдесят мільйонів доларів), які британський народ потратив на монархію під час її нинішнього панування (до 1888 року). Чи гра вартує свічок? Це, безумовно, надмірно висока ціна, щоб її платити за стабільність, бо вона означає, що людей обкладають податками понад їхню силу, лише б утримати як нероб стількох осіб, котрі принесли б країні значно більше добра, заробляючи на чесний прожиток власними руками”.

Видовищна коронація царя Росії сталася знаменною ілю¬страцією воістину королівської екстравагантності, задума¬ною, як і всі показні витівки коронованих осіб, справити вра¬ження на людські маси, підсуваючи їм думку, що їхні прави¬телі є настільки вище від них славою та гідністю, що повинні удостоюватися шани як набагато вищі істоти, варті найбільш покірної та рабської послушності. Кажуть, що цього разу гран¬діозний показ царської величі коштував 25 000 000 дол.

Про це марнотратство, яке перебуває у прямій протилеж¬ності до убогого становища мільйонів селян, зі злиднями яких весь світ зіткнувся під час голоду 1893 року, ми наводимо уривок з комен-таря англійського журналу „The Spectator”:

„Важко навіть переглянути рахунки приготування коронації в Росії; їх перечитують, мов витиснуті золотом на багряному шовку, без жодного відчуття огиди; і це в той самий час, коли читаємо описи про різню вір-мен, котрих росіяни відмовились 87 захистити, хоч мали таку владу. Ми можемо, при спробі, відобразити диво¬вижні сцени, представлені в Москві з її азіатською архітектурою і блискучими куполами, з її вулицями, заповненими пишним євро¬пейським форменим одягом і ще більш стро-катими азіатськими нарядами; з білими князями в червоному, з жовтими князями в голубому, з темношкірими князями в одязі з золота, з прави-телями племен Далекого Сходу, з диктатором Китаю і з засмаглим япон-сь¬ким генералом, перед яким цей диктатор ще недавно лежав долі¬лиць, з членами усіх правлячих династій Європи і представниками всіх відомих церков, за винятком мормонів; з усіх народів, послушних царю, яких, віримо, є біля вісімдесяти, і з кожної армії Заходу – всі з яких проходжу-вались посеред незліченного різнокольорового натовпу і повз мільйони вірнопідданих – наполовину азіатів, наполовину європейців – схвильованих і повних відданості своєму земному пану. Уявімо собі голосний гук безкрайнього натовпу, численні хори монахів, артилерійські залпи, які повторюються від міста до міста через весь північний світ – від Риги до Владивостоку, – щоб всі люди одночасно почули, що цар умістив на своїй голові корону. Англійці читатимуть про все це так, як читають поему Мура, і вважатимуть написане одночасно розкішним і нудотним. Чи не надто все це грандіозне для такої величної події? Чи не на¬гадує це більше оперу, аніж життя? Чи не є в такій імперії, як Росія, з її мільйонами страдників, чимось схожим на провину наважуватись на велетенські витрати заради такого пишного видо¬вища? П’ять мільйонів фунтів стерлінгів на одну лише церемонію! Чи є принцип, на основі якого можна було б хоч якось пристойно виправдати такий видаток? Чи ж це не марнотратство Валтасара, вияв майже безумної пихи, розкидання багатств так, як ними інко¬ли розкидаються царі Сходу, щоб лише збудити захоплення славою в чиємусь перенасиченому розу-мі? Ніщо не може спонукати англій¬ця проголосувати потратити таку суму для такої цілі, навіть якщо Англія може мати в десять разів більше зайвих грошей, ніж Росія”.

„Можна побоюватись, що ті, хто править Росією, є по-своєму розсуд-ливими, і ця необачна трата зусиль 88 та багатства гарантує на¬слідки, які, з їхньої точки зору, принесуть належну віддачу. Справ¬жньою метою є поглибити враження росіян, що становище царя є якимось чином над-природним, що його засоби є такими ж неви¬черпними, як його влада, що його становище має деякий особливий стосунок до божествен-ності, що його коронування є настільки урочистим посвяченням і має таке велике значення для людства, що жодне зовнішнє намагання вчини-ти це явним не може здатися надмірним, що людство може бути зібране, щоб приг-лядатися до цього, без будь-якого відчуття приниження, що короткочас-на мир¬на тиша, яку так дбайливо поширювали у всьому північному світі, не виникає з ладу, але з очікування певної рівнозначної події. В російських правлячих колах вірять, що результат досягнуто, і що по всій імперії враження від коронації дорівнює враженню від перемоги, яка коштува-тиме стільки само грошей, скільки й сліз. Вони повторюють церемонію при кожній передачі престолу, з по¬стійно зростаючою розкішшю і роз-махом задуманого, які відобра¬жають зміцнення позиції Росії, що, як вважають, позначилося саме тепер – в результаті поступового занепаду Японії, упокорення Ки¬таю та раболіпської улесливості правителя Конс-тантинополя. Вони навіть вірять, що коронація зміцнює їхній панівний престиж в Європі, що велич його імперії, численність його солдатів, ная-вність всіх атрибутів цивілізації, а також всіх засобів варварської влади набагато швидше опритомнює колективну думку Заходу, хоча і посилює неприязнь, яка раз по раз виникає до цієї могутньої держави Півночі. В Берліні, міркують вони, вже добряче тремтять на думку про вторгнення; в Парижі, на згадку про Альянс, оче¬видно панує загальне піднесення, а в Лондоні, мабуть, постала довга пауза, і його державні мужі дебатують, зрештою, як завжди, про те, як би то зупинити подальше сповзання льо-довика або ж повернути його назад. Чи хтось може упевнено ствердити, що вони цілком помиляються; чи ж протягом року після свого всенарод-ного фестивалю російська дипломатія не стане більш зухвалою, проти-діючи тим, які все більш боязко чинять опір, оскільки побачили, щонай-менше про себе,сцену, яку для стислості можна змалювати, як перегляд імперії в межах її столичних мурів або парад решти Північної Європи та Азії на честь їхнього головнокомандуючого?”

„Можливо це не так, але ми чомусь впевнені, що сцени, на зразок запропонованих під час коронації, створюють певний риск для світу. Вони неминуче деморалізують його найбільш владну особу. Про нинішнього царя ніхто нічого не знає, окрім того, що він – як сказав хтось, хто близько з ним спілкувався, – 89 є „людиною глибоких емоційних пере-живань”; і все ж він повинен бути кимось більшим, і ніж просто ордина-рною особою, якщо, як потомок Олександра І, котрий підписав Угоду в Тільзіт, він зумів на кілька днів відчути себе осередком всього видовища коронації, зумів на ділі стати об’єктом вшанування, мов би він, не пори-наючи в сни, зацарював у Ніневії, – хоча цареві переважно сниться влада. Існує сп’яніння владним становищем, яке ми розуміємо, і сп’яніння вла-дою; тому людина, на котру звернене всяке око, і перед котрою всі князі здаються малозначними, обов’язково має бути стриманого розуму, щоб вона ані на мить не надималася переконанням, що є першою серед людс-тва. Правителі Росії, можливо, ще побачать, що хоч піднесення їхнього царя так високо зміцнило відданість та поглибило покору, воно знищило почуття стриманості, потрібне для захисту розуму”.

Факт, що ці правителі так званих християнських царств загально є позбавлені істинних християнських почуттів і на¬віть звичайної людської співчутливості, однозначно під¬тверджує ще інша подія: в той час, як багатство марнується, мов та вода, на утримання королівської влади з її показною пишністю та парадністю, а в їхньому розпорядженні перебу¬вають мільйони солдатів та матросів і найдивовижніше війсь¬кове озброєння, вони залишаються глухими до благань нещас¬них вірменських християн, яких турки катують і вбивають десятками тисяч. Очевидно, що варті подиву армії є створені не для людей, а для самих лише егоїстичних намірів полі-тичних та фінансових правителів цього світу – для загарбання земель, для захисту інтересів власників цінних паперів, а та¬кож для того, щоб в запалі убивчої люті хапати один одного за горло, коли тільки трапиться добра можливість пошири¬ти власні імперії або збільшити власне багатство.

Помітним контрастом усієї цієї королівської екстрава¬гантності, яка в тій чи іншій мірі домінує в кожній країні, де утримують ко-ролівську сім’ю, є Величезна Заборгованість європейських країн. „Economiste Francais” опублікував детально опрацьовану статтю мосьє Рене Стурма про громадський борг Франції. Найбільш ужи¬ваний спосіб підрахунку боргу дає суму 6 400 000 000  дол. . Най¬простіші під-рахунки представляють цю суму на кілька мільйонів меншою. Мосьє Поль Лєру-Больє підраховує її на 6 343 573  630 дол. Результати підра-хунків мосьє Стурма дають загалом 5 900 800 000 дол. з одночасним застереженням, що він не врахував 432 000 000 дол. довічних рент, які інші економісти потрактували як майнову частину боргу. Виходячи з загального боргу, щорічні витрати на сплату відсотків та підтримку амо-ртизаційного фонду становлять, з врахуванням довічних рент 258 167 083 дол. З довгострокових державних займів 2 900 000 000 дол. припадає на безстрокові трьохпроцентні займи, 1 357 600 000 дол. – на безстрокові 4,5 про¬центні займи і 967 906 200 дол. – на підлягаючі сплаті різноманітні боргові зобов’язання. Отже, 477 400 000 дол. щорічних рент різним компаніям та корпораціям і 200 000 000 дол. поточного боргу якраз складають загальний баланс, представлений мосьє Стурмом. Це – найва-жча ноша, яку будь-коли ніс той чи інший народ на земній кулі. До нього найбільше наблизився борг Росії, який визначено на суму 3 605 600 000 дол. Наступною є Англія з 3 565 800 000 дол. та Італія з 2 226 200 000 дол. Борг Австрії становить 1 857 600 000, Угорщини – 635 600 000 дол. Іспанія заборгувала 1 208 400 000 дол., а Пруссія – 962 800 000 дол. Ось такі цифри наводить мосьє Стурм. Жоден з цих народів, крім Англії та Пруссії, не збільшив достатньо річного доходу, щоб гарантувати дов-гочасну рівновагу бюджету, і все ж з-поміж них Франція обтяжена най-більше; ріст її боргу в недалекому минулому був найбільш стрімким, і створює таку ж велику загрозу на майбутнє”.

„На завершення мосьє Стурм говорить: „Ми не будемо надто сполягати на ці тривожні міркування, до яких прийшли власними зусиллями. Як би ми не дивились на ці 29,5 мільярдів – чи порівняно з заборгованістю інших країн, чи порівняно з нашою заборгованістю десять або двадцять років тому, – вони нагадують недосяжну вершину, яка перевищує все, що будь-хто з людей в сві¬ті в будь-яку епоху думав осягнути. Її справжньою подобою може бути Ейфелева Вежа; 91 ми перевершили все, що довкола нас, і навіть нашу історію, височінню нашого боргу,… перед лицем якого прий¬шла пора, щоб наша країна відчула повний патріотизму переляк”.

„The London Telegraph”свого часу опублікував такий висно¬вок про національне фінансове становище:

„Відсутність грошей нависла над народами Європи, мов тем¬рява, мов безкрайня хмара. Для сильних цього світу прийшли дуже важкі часи, але ще гіршими вони стали для принижених. На Старому континенті важко знайти народ, баланс котрого за минулий рік не мав би такої похмурої картини; одночасно багато народів явно визнає власне банкрутство. Уважне вивчення фінансового становища різних країн свідчить про зусилля деяких державних скарбниць звести кінці з кінцями, що ніколи раніше не мало такого розмаху. Такий стан справ дійсно панує в усьому світі; бо якщо глянути за межі нашого влас-ного континенту, то бачимо, що Сполу¬чені Штати з одного боку, а Індія, Японія та їхні сусіди – з іншого – вже відчули існуючу скруту…”

„Велика Республіка є надто розлогою та багатою на всілякі ре¬сурси, щоб померти від фінансової хвороби – навіть якщо вона є важко хворою. Великобританія також має дефіцит, який доведеться враховувати в май-бутньому бюджеті; крім того, вона зазнала відчут¬них і, очевидно, непо-правних збитків від несамовитої халепи зі страйком вугільників. Франція так само, як Америка та ми, є однією з країн, яку важко уявити банкру-том, – настільки багатими є її землі та працьовитими її люди. Проте її річний дохід є позначений части¬ми дефіцитами; її національний борг набув величезних розмірів, а тягар збройних сил та військового флоту майже роздавлює промис¬ловість країни. Також Німеччина мала б бути зарахована до катего¬рії могутніх держав, надто міцних та дужих, щоб переносити щось більше від тимчасових труднощів. Однак, підраховано, що протя¬гом останнього року вона втратила 25 000 000 фунтів стерлінгів, які складають близько половини державних заощаджень. Більшість цих збитків постала внаслідок вкладання Німеччиною коштів в акції підприємств Португалії, Греції, Південної Америки, Мексики, Італії та Сербії; одночасно Німеччина гостро відчула нелад на ринку срібла. Тя-гар її збройного миру перетворився для народу в не¬стерпну ношу. Серед могутніх держав, які ми заносимо в когорту природно платоспроможних, незвично бачити Австро-Угорщину, яка може похвалитися найкращим та найбільш вдалим доробком…”

„Якщо полишимо цю велику когорту і звернемо погляд на Іта¬лію, то побачимо приклад „Великої держави”, яка задля власної величі ледь не почала старцювати. Її доходи рік за роком зменшу¬вались, а витрати – зростали. Шість років тому об’єм зовнішньої торгівлі Італії 92 становив 2 600 000 000 франків; сьогодні він впав до 2 100 000 000. Італія змушена платити 30 000 000 фунтів стерлінгів як відсотки від громадського боргу, не кажучи вже про обов’яз¬кові надбавки внаслідок лажу. Її цінні папери стали на ринку своєрідними наркотиками, а бездумна емісія банківських знаків привела до казкових цін на срібло та золото. Мешканці потопають в майже неймовірних злиднях та безпорадності; тож коли нові міністри вигадали нові податки, вибухнули криваві заколоти”.

„Що стосується Росії, то її фінансові справи покриті такою таєм¬ницею, що ніхто не може сказати про них чогось певного; та немає найменшої підстави сумніватися, що від банкрутства її утримує тільки велич царської імперії. Населення поставлено у таке скрутне ста-новище, що з промисловості видавлено майже останні краплі життєвих сил. Навіть нехтуючий усім безжалісний міністр фінансів ніяк не нава-житься підгвинтити податки хоча б на півоберту”.

„Один вітчизняний історик, відомий поміркованістю та аку¬ратністю своєї мови, пише про ситуацію в Росії таким чином:

„Кожна копійка, яку селянину вдається заробити, витрачається не для влаштування власних справ, а для сплати залишків боргів… Гроші, які платять мешканці сіл під виглядом податків, становлять від двох третіх до трьох четвертих валового доходу з землі, вклю¬чаючи також їхню наднормову працю в полі”. Добра, здавалося б, репутація уряду підтри-мується штучними заходами. Отже, близькі спостерігачі сподіваються одночасного краху суспільних і фінан¬сових склепінь імперії. Також страхітний кошмар збройного миру в Європі в значній мірі сприяє пара-лічу торгівлі та сільського госпо¬дарства. Ми залишаємо поза увагою приклад Португалії, бо хоча вона свого часу була могутнім королівством, однак її теперішнє непривабливе становище банкрута зовсім не виникає з міліта¬ристських амбіцій або гарячкових витрат. В свою чергу Греція, котра з двома мільйонами населення є мало впливовою серед великих держав, становить яскравий приклад того, до якої руїни може привести народ фінансове марнотратство та пихатість задумів. „Велика ідея” стала для маленької Греції прокляттям, і ми нещодавно бачили, як вона намагалась уникнути тягаря 93 свого громадського боргу найганебнішим чином, який лиш частково занехаяно перед лицем протестів усієї Європи. Гроші, змарновані на власну „армію та флот”, так само можна було б викинути в море. Політичні ігри перетворились тут у справжню хворобу, заражуючи найкращих і найздібніших громадських мужів. Прості люди, які є надто освічені аби працювати; студенти університетів, котрих стало більше, ніж мулярів; громадські та приватні борги, які ніхто ніколи не збирається сплачувати; бутафорська армія та флот, які буквально поїдають кошти; нечесність, яку зроблено притулком в політичних баталіях, і, врешті, секретні плани, які мають означати або більші позики, або продажну і рисковану угоду з Росією – ось що характеризує нинішню Грецію”.

„Тому, оглядаючись довкола континенту, неможливо запе¬речити, що існуючий матеріальний добробут людей, а також дер¬жавна фінансова рівновага є вкрай незадовільними. Звичайно, найголовнішою і найбільш очевидною причиною цього є збройний мир, який, мов нічне страхіття, повис над Європою і перетворив весь континент в один нерухомий табір. Погляньте лише на Німеч¬чину! Її ще звуть серйозною та розсудливою імперією! Військовий бюджет тут зріс з 17 500 000 фунтів у 1880 році до 28 500 000 фунтів у 1893 році. Згідно нового Закону про армію велетен-ський оборонний потенціал Німеччини має отримувати щороку додатково 3 000 000 фунтів стерлінгів”.

„Щоб протиставитися могутньому супернику, Франція зростила свою міць до такого ж близького до краху стану. Немає потреби нагадувати, яку жахливу частку у теперішньому загальному заклопотанні народів Європи мають страхування на випадок війни. Вони не тільки вилучають з платні та прибутків величезні суми, за які купується порох, патрони і будуються казарми, але насамперед відлучають з лав чоловічої частини виробників мільйони молодих осіб, які на цей період часу не тільки втрачаються для своїх сімей, а не й перестають бути підмогою для населення. Світ ще не вигадав кращого місця для взаємних розрахунків між банками, ніж схожий на привид і вартий великих грошей Храм війни”.

Умілими статистами підраховано, що, попри велику забор-гованість та 94 фінансові труднощі народів, реальні кошти, які витрачає Європа на бюджетні видатки різних армій та морсь¬кого флоту, на утримання гарнізонів і на збитки промисловос¬ті від втрати працюючих для продуктивної частини економі¬ки, можна без перебільшень прийняти в розмірі 1 500 000 000 дол. щороку, не кажучи про величезні втрати людських життів, які за 25 років минулого століття (від 1855 до 1880 року) становили 2 188 000 чол., – і все це посеред жа¬хливих умов, які інакше, як жебрацтвом, не назвеш. Дуже вдало це спостеріг м-р Чарльз Діккенс:

„Ми повторюємо торжествуючи і навіть з певним натхненням:”чудова атака!”, „блискуча атака!”, і лише одиниці задумуються над усіма прихо-ваними подробицями, які стоять за цими двома невимушеними словами. „Блискуча атака” це – нестримна навала верхи на дужих конях, з повного розгону, яка збиває з ніг і зминає піші ряди супротивника. Розум читача вже не сягає далі, а цілком задоволений з того, що бойовий порядок во-рога „зламано” і ” звільнено шлях”. Однак цим неможливо заповнити усю картину. Коли „блискуча атака” зробить свою справу і помчить далі, очам відкриється щось дуже схоже на видовище жахливої залізничної катастрофи. Тут буде все – переламані надвоє спини, повиламувані руки, попроколювані власними багнетами тіла, потрощені на поліна ноги, по-рубані, мов яблука, і порозбивані залізними кінськими копитами на су-цільне місиво голови, і, врешті, розтоптані обличчя, на яких не лишилось нічого людського. Ось що приховується за „блискучою атакою”. Це те, що настає потім, опісля, „коли наші хлопці налетіли на них завзято” і „порубали їх на славу”.

„Уявіть собі – пише інший автор – мільйони людей по всьому обличчю Європи, обтяжених важкою працею, які з дня на день товпами плетуться на свої робочі місця, трудячись безупинно від світанку до вечорової роси – обробляючи землю, обмінюючи товари, працюючи на фабриках, шахтах, заводах, в кузнях, доках, май¬стернях, товарних складах, на залізницях, річках, озерах, океанах, досліджуючи надра землі, підкоряючи упертість безжалісної ма¬терії, приборкуючи елементи природи, чинячи їх уживаними зара¬ди добробуту та блага людини і творячи з їх допомогою безліч багатства, яке може принести достаток та комфорт в дім кожного з них. А тепер уявіть собі всесильну руку, яка залазить у кишеню і забирає щороку шість сотень мільйонів 95 з зароблених важкою пра¬цею грошей, кидаючи їх у прірву військових видатків”.

Наступна цитата з „Harrisburg Telegram” також має відно¬шення до згаданого:

„Християнські” народи Європи понесли певні кошти, щоб на ділі про-ілюструвати ідею „миру на землі і доброї волі між людьми”. Власне ка-жучи, вони понесли певні кошти, щоб утримати повну готовність розбити вщент один одного. Статистика, опублікована в Берліні, показує розміри військових витрат великих держав за три роки – 1888, 1889, 1890 pp. Пропонуємо заокруглені суми цих витрат: Франція – 1 270 000 000 дол. ; Росія – 813 000 000 дол.; Вели¬кобританія – 613 000 000; Німеччина – 607 000 000 дол.; Австро-Угорщина – 338 000 000 дол.; Італія – 313 500 000 дол. Ці шість дер¬жав за три роки витратили на військові цілі разом 3 954 500 000 дол., тобто більш ніж 1 318 100 000 дол. щороку. Загальна сума за три роки значно перевищує національний борг Великобританії і є дос-татньо великою, щоб тричі сплатити ту частину боргу Сполучених Шта-тів, від якої сплачуються відсотки. Відповідний видаток Сполучених Штатів, окрім пенсій, становив близько 145 000 000 дол. Якщо ж додамо також їх, то загальний видаток коливатиметься в межах 390 000 000 дол”.

„За підрахунками французьких та німецьких статистів за останні три-дцять років у війнах загинуло 2 500 000 чоловік, тоді як на ці війни ви-трачено щонайменше 13 000 000 000 дол. Німецький ста¬тист, д-р Енґель, пропонує приблизний підрахунок коштів головних воєн останніх тридцяти років: Кримська війна – 2 000 000 000 дол.; Італійська війна 1859 року – 300 000 000 дол.; Пруссько-Датська війна 1864 року – 35 000 000 дол.; Повстання Північних територій – 5 100 000 000 дол.; Повстання Півдня – 2 300 000 000 дол.; Пруссько-Австрійська війна 1866 року – 330 600 000 дол.; Франко-Германська війна 1870 року – 2 600 000 000 дол.; Російсько-Турецька війна – 125 000 000 дол.; Південноафриканські війни – 8 770 000 дол.; Афри¬канська війна – 13 250 000 дол.; Сербсько-Болгарська війна – 176 000 000 дол”.

„Всі ці війни були надзвичайно кривавими. Кримська війна, яка нара-ховувала кілька битв, 96 коштувала 750 000 людських існувань, всього лиш на 50 000 менше, ніж було вбито або померло від ран під час повс-танської війни між Північчю та Півднем. Мексиканські та Китайські походи коштували 200 000 000 дол. і життя 85 000 чол. Під час Російсь-ко-Турецької війни вбито і смертельно поранено 250 000 чол., а в Італій-ській війні 1859 року та у війні між Пруссією та Австрією було по 45 000 жертв”.

Шановний Джон Брайт, член Англійського Парламенту, нині покійний, в своєму листі до депутата Пассі, мешканця Парижа, писав:

„На сьогоднішній день усі європейські ресурси поглинаються гострими військовими потребами. Людські інтереси віддаються в жертву найбільш жалюгідним та злочинним ілюзіям іноземних політиків. Справжні інтереси мас розтоптуються ногами, лиш би захистити фальшиві поняття слави та національної гідності. Мене не покидає думка, що Європа марширує до якоїсь великої катастрофи небаченої сили. Мілітарну систему неможливо під¬тримувати безконечно з однаковою терпимістю, тому може статися, що населення, доведене до відчаю, незабаром змете геть коро¬лівську владу і правлячих від її імені лицемірних чиновників”.

Ось так проходить суд цивільних властей. Про це йде мова не тільки в пресі, але й самі люди довкола голосно розмов¬ляють і протестують проти існуючих властей. Цей неспокій є по всьому світі, і з кожним роком він стає більш і більш небезпечним.

Всесвітній позов нинішньої суспільної системи

     Суспільна система християнства також проходить огляд: її грошові відносини, її фінансові програми та інституції і похідна від них самолюбна політика бізнесу, її класові відмін¬ності, основані переважно на майновому становищі, з усією несправедливістю та терпіннями, які вони спричиняють для мас людей – усі вони трактуються на суді цього дня так само суворо, як громадські ін-ституції. Тільки погляньте на не¬скінченні дискусії про срібло, про золоті гроші, на 97 ці не¬скінченні суперечки між працею та капі-талом. Мов хвилі мо¬ря, що здіймаються від сильнішого вітру, не-сеться зла¬годжений гомін незліченних голосів проти нинішньої су-спільної системи, – особливо коли стає видимою її невідповідність моральному кодексу, який знаходиться в Біблії, і про який християнство загально твердить, що воно його розуміє і підт-римує.

Надзвичайно істотним є факт, що для судження христи¬янства, навіть загально світом, за критерій прийнято Боже Слово. Язични-ки вказують на Біблію і зухвало говорять: „Ви не є такими хоро-шими як ваша книга”. Вказуючи на її блажен¬ного Христа, вони говорять: „Ви не йдете за даним вам при¬кладом”. І язичники і маси християнства беруть для себе золо¬те правило і закон любові, щоб міряти ними вчення, правові норми, політику і загальний шлях християнства; і всі вони однаково свідчать про правдивість дивно-го напису рукою на його розкішних стінах: „Ти зважений на вазі і знайдений легеньким”.

Свідчення світу проти нинішньої суспільної системи є чут¬не скрізь, в кожній землі. Про її невдачу говорять всі люди; опозиція до неї стає все більш енергійною, поширюючи по всьому світу сум’яття, чим „міцно потрясає” всяке довір’я до існуючих інституцій і раз у раз паралізує виробництво панікою, страйками і т.д.. В християнстві немає народу, де б не вини¬кала і вперто не зростала опозиція, погрожуючи теперішнім суспільним формуванням.

Говорить м-р Карлайл: „Британська промисловість, мабуть, швидко йде до того, щоб перетворитися в одну велетенську затхлу драговину – у в’язницю фізичної та моральної пошесті, у потворну живу Голгофу душ та тіл, похованих живцем. Це – тридцять тисяч швачок, яких праця швидко заганяє в могилу. Це – також три міль-йони злидарів, які, розкладаючись у виму¬шеному безробітті, до-помагають цим швачкам умерти. Разом з тим, це є тільки окремі приклади жахливого реєстру відчаю”.

З іншого видання, під назвою „The Young Man”, ми 98 вибрали статтю під заголовком „Чи світ стає кращим?” В ній говориться:

„Дужі чоловіки, охочі чесно попрацювати, переносять муки голоду та виставлення напоказ, а в багатьох випадках ще й сум від того, що див-ляться, як страждають їхні сім’ї. З іншого боку, над¬мірне багатство часто супроводжується скупістю та неморальністю; в той самий час, як бідні поволі вмирають з голоду, багаті, як правило, ігнорують потребисвоїх братів, бажаючи тільки, щоб ці Лазари надто не виділялись і не створювали для них незручностей. Тисячі моло-дих людей є вимушені працювати, мов невільники, в душних майстернях і понурих пакгаузах по сімдесят і навіть вісімде¬сят годин на тиждень, ніколи не маючи перерви для фізичного чи розумового відпочинку. На східній окраїні жінки цілісінький день шиють сорочки або роблять сір-никові коробки за платню, якої на¬віть недостатньо, щоб взяти внайми ліжко – не кажучи вже про окрему кімнату, – і часто змушені вибирати між голодною смертю і розпутним життям. На західному боці усіма ву-лицями заволоділи прикрашені, з щедрим фарбованим рум’янцем богині хтивості та гріха – кожна з них становлячи докір грішним пристрастям та злим нахилам людини. Якщо йдеться про молодь, тисячі з-посеред неї або ж ризикують і потрапляють у в’язницю, або ж спиваються до гробо-вої дошки; водночас кожне пристойне видання уміщає довгі репортажі про кінні перегони, а християнський (?) уряд дозволяє, аби на розі кожної вулиці влаштовували будинки розпусти. Грішити стало легко, зло коштує дешево, в торгівлі панує шахрайство, в політиці – почуття гіркоти, а в релігії – апатія”.

Нещодавно „The Philadelphia Press” опублікувала наступне:

„Попереду небезпека! Немає сумніву в тому, що Нью-Йорк поді¬лений на два великих класи – дуже багатих і дуже бідних. Середні класи пова-жаних, працьовитих, чесних мешканців поступово зни¬кають – піднімаю-чись до становища по-світськи заможних або опус¬каючись до убозтва та постійних клопотів. Здається незаперечним, що між цими класами існує і швидко зростає, при відвертому спри¬янні злих людей, особлива, явна, злобна ненависть. Є особи, які варті 10 000 000 дол. і навіть 20 000 000 дол., і про котрих ви нічо¬гісінько не знаєте. Я знаю одну даму, котра проживає в розкішному домі і проводить таке тихе життя, яке повинен вести хіба що свя¬щеннослужитель; котра за п’ять років роздала не менше 3 000 000 дол., пожертви котрої досягнуть перед її смертю не менше 7 000 000 дол., котра має в своєму домі відомі картини, скульптури, бриль¬янти, інші коштовні камені, вишукані вироби 99 з золота і срібла разом з дорогими зразками усіляких видів мистецтва, неофіційна вартість яких дорівнює 1 500 000 дол., і при цьому вона не є такою багатою, як численні її сусіди з кількома мільйонами доларів. Є особи, які ще двадцять років тому продавали одяг на Чатам стріт, а сьогодні живуть, витрачаючи щороку 100 000 дол., і одягають коштовності, які в недорогих магазинах варті щонайменше 2 000 доларів”.

„Проїдемось разом в вагоні по Медісон авеню в будь-який день, в дощ чи сонце, між десятою ранку і п’ятою або шостою пополудні, і ви зауважите в одному за одним вагонах повнісінько дам з брильянтовими сережками вартими від 500 до 5000 дол. кожна, котрих оголені рожевуваті, пухкі руки аж поблискують фортуною. Про¬гуляйтесь зі мною коли-небудь від давньої крамниці Стюартів, що на розі Дев’ятої стріт та Бродвею, і аж до перетину Бродвею з Тридцятою стріт. Я не маю на увазі неділь, святкових днів, чи особ¬ливих урочистостей, а лише будні, і, квартал за кварталом, я покажу вам жінок, до п’ят закутаних у хутро котика, що коштує від 500 до 1 000 доларів, прикрашених брильянтовими сережками, брильян¬товими перстнями та іншим коштовним камінням, з вишуканими гаманцями, набитими грішми. Вони репрезентують нових багатих, якими наповнюється Нью-Йорк”.

„В той же час на тій самій вулиці я можу показати вам чоловіків, для котрих навіть долар був би везінням, котрих штани ганебно подерті на лахміття, тримаються в поясі чи то на самій мотузці, чи на шпагаті, чи на шпильці; ноги котрих, взуті на босо, човгають, не відриваючись від бру-ківки; обличчя котрих вкриті плямами, рідкі бороди – видовжені, як саме волосся, а почервонілі руки стирчать кострубатими пальцями. Скільки часу ще мине, аж ці кострубаті пальці ухоплять новоявлених багатіїв? Не припустіться помилки, таке відчуття вже народжується, воно зростає, і, рано чи пізно, вирветься назовні”.

„Ось лише учора ввечері я проходжався Чотирнадцятою стріт, на якій залишилось всього декілька будинків, і перед одним з них між тротуаром і вхідними дверима було розвішано балдахін, під котрим чарівно одягнені 100 дами, в супроводі почету, переходили від екіпажів до дверей, через які проникали потоки світла і неслися звуки музики. Хвилину я стояв з натовпом, досить великим, і тоді в мене народилася ця думка про неминучий спалах гніву – хіба що для цього буде щось зроблено і то досить швидко, аби позбутися упереджень, які не лише існують, але й навмисне поширюються найбіднішими проти найбільш заможних. Я мимоволі здригнувся, почувши, про що розмовляють між собою жінки. Там було все – заздрість, ревнощі, злобна лють, – все, в чому сьогодні є потреба. Недостає тільки вождя”.

У світі позначилося різке протистояння між жахливими умовами потогінної системи людського невільництва, між стражданнями мирної верстви безробітних та ще іншої верст¬ви низькооплачу-ваних робітників і розкошами та марно¬тратством великого багатс-тва – про що недавно написав один лондонський журнал:

„Скромний будинок мільйонера. Ми прочули з Нью-Йорка, що м-р Корнеліус Вандербільт, король залізниць і мільйонер цього міста, дав грандіозний бал в честь відкриття свого нового палацу. Цей скромний будинок, який щороку має стати дахом для близько десяти осіб протягом шести місяців, і має залишатися замкненим протя-гом інших шести місяців, стоїть на розі П’ятдесят сьомої стріт і П’ятої авеню, і коштував його власникові 1 000 000 фунтів. Запроектований в іспанському стилі, він збудований з сірого ка¬меню, з червоним облицю-ванням фасаду, башт і зубців стін. Трьохповерховий будинок завершу-ється високою мансардою. Танцю¬вальний зал є найбільшим приватним залом такого роду в Нью-Йорку, маючи 75 футів довжини і 50 футів ширини, оздоблений білим та золотим кольором в стилі Людовіка XIV. Стеля вартує цілого маєтку; її виконано в формі подвійного конуса і роз-мальовано німфами та купідонами. Довкола карниза знаходяться старан-но виліплені квіти, в центрі кожної з яких уміщено електрич¬ний світиль-ник, а по самій середині залу звисає велетенська кришталева люстра. В ніч урочистого балу відкриття всі стіни від підлоги до стелі завішано живими квітами, вартими 1 000 фунтів, а сама ця розвага, кажуть, кош-тувала господареві 5 000 фунтів. Сад, розби¬тий поруч з особняком, є, задля своїх розмірів, 101 найдорожчим в світі, бо хоча за розмірами він є звичайною міською ділянкою, однак за нього заплачено суму 70 000 фунтів; при цьому ще зруйновано будинок вартістю 25 000 фунтів для того, щоб створити місце для кількох святкових клумб”.

Журнал „Industry”, Сан-Франциско, Каліфорнія, опублі¬кував нижчеподане, щоб прокоментувати екстравагантність двох вельми заможних осіб цієї країни:

„Серед знаків часу можна згадати обіди, влаштовані Ванмейкером в Парижі і Вандербільтом в Ньюпорт, які разом коштували щонайменше 40 000 доларів, а то й значно більше. Такі речі є передвістям змін в цій країні. Вони є типовими серед сотні інших схожих розкішних шоу, і їх можна порівняти з бенкетуванням в Римі перед його кінцем і розкошами Франції, що століття наперед стали провісником революції. Гроші, щороку витрачені американ¬цями за кордоном – переважно для насолоди, а то й ще гірше, – дорівнюють, як підраховано, третині нашого національного доходу”.

Наступний вельми цікавий уривок зачерпнуто з „National View”, і він походить від Ворда Макалістера, свого часу одного з відомих лідерів общини Нью-Йорка:

„Середньорічні витрати сім’ї середнього рівня респектабельності, що складається з чоловіка, дружини і трьох дітей, сягають 146 945 дол. і становлять, по пунктах: оренда будинку в межах міста – 29 000 дол.; в сільській місцевості – 14 000 дол.; утримання дому в сільській місцевості – 6 000 дол.; платня домашнім слугам – 8 016 дол.;

витрати, включаючи платню для решти слуг – 18 954 дол.; одяг дружини – 10 000 дол.; гардероб чоловіка – 2 000 дол.; дитячий одяг і кишенькові гроші – 4 500 дол.; шкільне навчання усіх трьох дітей – 3 600 дол.; при-йоми з танцювальними балами та вечірками – 7 000 дол.; прийоми з обі-дами – 6 600 дол.; ложа в опері – 4 500 дол.; театр і вечірки з приятелями – 1 200 дол.; газети і журнали – 100 дол.; поточний рахунок в ювеліра – 1 000 дол.; канцелярське приладдя – 300 дол.; книги – 500 дол.; весільні та святкові подарунки – 1 400 дол.; місця для сидіння в церкві – 300 дол.; членські внески в клубі – 425 дол.; рахунок в лікаря – 800 дол.; рахунок в стоматолога – 500 дол.; перевезення домашнього майна в сільську місце-вість і назад – 250 дол.; подорож до Європи – 9 000 дол.; утримання до-машніх тварин – 17 000 дол.”.

Наводимо слова Шансі М. Діпю, котрий сказав так:

„П’ятдесят осіб в Сполучених Штатах можуть, 102 завдяки ба-гатству, яке вони контролюють, з’їхатися разом на протязі двад¬цяти чотирьох годин і прийти до взаємної згоди, після якої може бути зупинений увесь механізм транспортних перевезень та комер¬ції, заблокована кожна торгова артерія і беззвучно вимкнений кож¬ний електричний перемикач. Ці п’ятдесят осіб можуть кон¬тролювати весь обіг грошей, створюючи паніку, коли тільки цього забажають”.

Судження світом церковних властей

     Критика церковництва є такою ж гострою, як критика мо¬нархії та аристократії, бо вважається, що вони мають спільні інтереси. Нижчеподане стане ілюстрацією цих настроїв.

Журнал „North American Review” помістив кілька років тому коротку статтю Джона Едґертона Раймонда під назвою „Занепад церковництва”. Описуючи впливи, які противляться церкві і які остаточно приведуть до її повалення, він писав:

„Християнська церква опинилася посеред великого конфлікту. Ще ніколи від заснування християнства проти нього не виступило так багато сил. Те, що деякі теологи звикли називати „світською владою”, ніколи не було сильнішим, ніж сьогодні. Церкві вже не протистоять варварські племена, забобонні філософи, жерці міфічних релігій, але найвищий рівень культури, найглибше знання і найпроникливіша мудрість просвічених народів. На всьому шляху свого прогресу вона переносить протистояння „світської влади”, яка представляє найвищі досягнення і найкращі ідеали людського розуму”.

„Та не всі опоненти перебувають за її межами. В тіні її похмурих склепінь, під облаченням широких ряс, в рядах тих, котрі повто¬рюють її повчання і репрезентують її в світі, знаходиться багато таких, хто гото-вий покинути її авторитет і заперечити її верхо¬венство. Натовпи, які все ще коряться її декретам, починають сум¬ніватися, а сумнів – це перший крок до непокори та полишення. Світ ніколи не дізнається, скільки щирих душ в церкві зітхають в дусі і є в заклопотанні, тримаючи печать на своїх устах і сковуючи язик „заради сумління”, щоб не „спокусити брата свого”. Вони мовчать, але не зі страху перед докором, бо минув час, коли за вільне говоріння треба було терпіти переслідування, а за натяк, що церква можливо не є непомильною, – сподіваючись звинувачення в єресі”.

Він каже, що є потрібна не нова євангелія, а стара Єван¬гелія з новим змістом:

„Усюди чути вимоги більш точного і правдивого викладення запові-дей засновника християнства. Для багатьох „нагірна про¬повідь” є корот-ким викладенням божественної філософії. „Пропо¬відуйте! Проповідуйте!” – вигукують усюди реформатори всеможливих шкіл. „Не тільки проповідуйте, але й покажіть приклад! – лунає у відповідь, – Покажіть нам, що ваші вчинки погоджуються з тим, чого ви навчаєте, і ми вам повіримо! Йдіть за Христом, і ми підемо за вами!”

„Власне тут лежить протиріччя. Церква відверто заявляє, що вона навчає заповідей Христа, проголошує Його Євангелію. Світ це слухає і каже: „Ви відступили від істини!” Тільки погляньте на це видовище: невіруючий світ вчить віруючу церкву справжніх принципів її релігії! Це, напевно, один з найбільш дивовижних та знаменних знаків століття. Це щось зовсім нове. Світу від самого початку відома репліка: „Лікарю, вздоровте самого себе”. Але тіль¬ки останнього часу люди наважились сказати: „Лікарю, дозвольте дати вам лік!”

„Коли вбогі, нужденні, пригноблені, засумовані і навчені спо¬глядати в небо за майбутньою винагородою бачать священиків та привілейованих вельмож одягнених в порфіру та вісон, розкішно бенкетуючих щодня, і бачать як вони складають скарби на землі, не зважаючи на міль, іржу та злодіїв, з чистим сумлінням служачи Богу та мамоні, вони починають сумніватися в їхній щирості”.

„Сьогодні люди починають стверджувати, що не вся правда мешкає під церковними куполами, що церква є безсилою, що вона не може запо-бігти нещастям і не може вздоровити хворих, не може нагодувати голо-дних, одягнути нагих, не може воскресити мертвих і не може спасти душу. Далі, вони починають казати, що церква є настільки немічною, настільки земною, що ніяк не може бути божественною інституцією. Врешті, вони починають полишати її вівтарі, кажучи: „Заперечувати непомильність церкви, дієвість її декретів або суть її віровчень не означає заперечувати дієвість самої релігії. Ми боремось не з 104 християнством, але з церковним пояс¬ненням суті хри-стиянства. Пошана до божественної істини цілком сумісна з найбільш глибоким презирством до церковництва. Ми маємо шанобливість і любов до сповненого величі Чоловіка, Який ходив по землі, дотик Якого був життям, а посмішка – спасінням, але вже не маємо цього до інституції, яка вважає себе Його представником”.

„Церква засуджує своїх обвинувачувачів, як позбавлених віри, і далі йде власним шляхом, нагромаджуючи скарби, зводячи святині та палаци, роблячи угоди з царями і змови з тими, хто має владу, тоді як сили, що лаштуються проти неї, зростають числом та могут¬ністю. Вона вже втра-тила своє верховенство і позбулася впливу. Залишився тільки слід, неяс-ний обрис. Сьогодні вже неможливо відновити втрачене панування чи повернутися на престол. Мрії її всесвітнього володарювання – це тільки ілюзія. Її скіпетр зламано навік. Ми знаходимось в перехідному часі. Революційний рух століття став всесвітнім і непереборним. Престоли починають хита¬тися. Під палацами царів жевріє вогонь вулкану, і коли перевер¬татимуться престоли, падатимуть також кафедри”.

„Відродження релігії, в тому чи іншому місці, на той чи інший час, вже траплялися в минулому. Однак, має бути ще одне від¬родження релігії скрізь у світі – пробудження віри в Бога і любові до людини, – коли втіляться найсвітліші мрії всесвітнього бра¬терства. Але воно прийде не через церкву, а всупереч їй – як про¬тидія церковній тиранії, як протест проти відвертого формалізму і обрядовості”.

В виданні „The Forum”, жовтень 1890 p., у своїй статті „Суспі-льні проблеми і церква” єпископ Хантінґтон пропонує коментар одного знаменного і дуже важливого факту. Отже:

„Коли в одному з громадських залів Нью-Йорка численна різно¬голоса аудиторія оплесками привітала ім’я Ісуса Христа і освистала назву церк-ви, це не розв’язало жодного питання, не вирішило жод¬ної справи, не принесло жодної пропозиції, не пояснило жодного тексту Писання, але за значенням 105 дорівнювало половині пропо¬відей, яких стільки виго-лошується довкола”. Далі промовець згадав факт, що був час, коли люди слухали слова „Христос і церква” з шанобливою тишею і навіть з благо-честивим захопленням, і тоді зауважив: „Лише в цих останніх днях, коли робітники думають, читають, роблять висновки і відверто виражають свої думки, без¬ладний натовп грубо, без жодної поштивості чинить поділ, вихва¬ляючи одного і відкидаючи другого”.

Пропонуємо інші важливі висловлювання преси про суд гро-мадськістю:

„Catholic Review” та деякі інші газети наполягають, щоб запро-вадити „релігійне навчання у в’язницях”. Цілком вірно. Але ми йдемо іще далі. Релігійне повчання повинно бути, крім в’язниць, ще в інших місцях – наприклад в домах і в Недільних школах. Звичайно, нас ніхто не переве-ршить в широті поглядів, якщо ми скажемо, що релігійні повчання бажано вести також в деяких церквах. Не можна мати надто багато чогось доброго, якщо його здобувати поміркованим чином”.

„Капелан однієї каторжної тюрми признався, що двадцять років тому лише п’ять відсотків ув’язнених були попередньо учнями Не¬дільних шкіл, натомість сьогодні, серед дійсних злочинців і тих, хто є в підозрі, свого часу відвідували Недільні школи сімдесят п’ять відсотків. Один пастор наводить приклад притулку для алкоголіків, де ця цифра сягає вісімдесяти відсотків, а також іще одного притулку для розпусних жінок, з котрих всі ходили до Недільної школи. З газетного коментаря цих фак-тів виникало, що вираз „цер¬ковні ясла”, який стосували до цих шкіл, починає перетворюватися в жахливу іронію. Що поробиш?”

У недільних дискусіях, пов’язаних з відкриттям Всеаме-риканської виставки у Чикаго, видобуто на світ наступне:

„Якась утіха все-таки залишилась. Коли трапиться найгірше і ці ярма-рки – театри та бари – відчинятимуться у Чикаго кожної неділі, все ще позостає втішна думка, що туди не зобов’язаний йти жоден американець. В цьому відношенні ніхто не є в такому скрутному становищі, як були апостоли та перші християни. Їм не дозволялося вживати поліцію і римські 106 легіони, щоб поширювати свої погляди і змушувати своїх ближніх бути більш побожними, аніж вони собі бажали. І все ж первісне християнство, без жодної до¬помоги з боку держави – що-більше, перес-лідуване і виставлене на терпіння, – насправді завоювало світ”.

Посеред загального сум’яття цих часів багато осіб в церкві, як також у світі, є спантеличені і збентежені великим безлад¬дям, їхні почуття були дуже вірно виражені недавно в „New York Sun „, де було сказано:

„Питання „Де ми є?”, „Де ми є?” все більше набуває релігійного зміс-ту. Професори сидять на своїх семінарських стільцях і нав¬чають докт-рин, досить далеких від первісних, змушуючи своїх попередників-жертводавців перевертатися в гробах; духовні особи під час висвячення заприсягають обітниці, в які, як вони очевидно догадуються, не вірять навіть самі церковнослужителі; постулати в багатьох випадках є лише бакенами, що вказують, як далеко ко¬раблі різних церков віддалились від накреслених фарватерів. Це – вік лозунгів: „Йдіть, куди вам подобається”, „Дбайте кожен за себе” і всяке таке. Ні-хто не знає, де кінець цього всього, а ті, хто заці¬кавлений найбільше, мабуть, дбають про це найменше”.

Суворій критиці є піддані не лише поведінка та вплив цер¬ков, але й їхні найбільш відомі вчення. Зверніть, наприклад, увагу на те, як мисляча громадськість піддає сумніву блюз¬нірське вчення про вічні муки для переважної частини нашо¬го роду, яке через страх довгий час тримало людей в підпоряд¬куванні. Власне на ньому духовенство починає бачити нагальну потребу зробити особливий наголос, щоб протидіяти зростаючим ліберальним настроям.

Шан. д-р Генсон з Чикаго недавно публічно висловив свої пог-ляди на дану річ; коли ж репортери запитали про думку інших ду-ховних осіб, то їхнє зухвале, безсердечне і насмішку¬вате ставлення до того, в чому вони, правдоподібно, нічого не тямлять, але що, як вони вірять, становить незмінний інте¬рес для мільйонів їхніх бли-жніх, було справді гідним гноби¬тельського духа католицизму.

Шан. д-р Генсон сказав: „Гадес” нового перекладу (New Version) це лише замасковане пекло; смерть є смертю, хоча ми звемо її сном, а пекло є пеклом, навіть коли ми звемо його „гадес”; пекло – реальність, до того ж пекельно жахлива. В пеклі ми матимемо тіла. Воскресіння тіла є натяком на певне місце і на фі¬зичні катування. Однак фізичні муки не є найгіршими. Душевний біль, муки сумління, передчування, що змушують душу корчити¬ся, як звивається черв’як на розжарених головешках, – ось що найгірше. І це повинні терпіти грішники. Жодної води, щоб вга¬сити спрагу, жодної їжі, щоб втамувати голод; ніж, встромлений у серце тільки для того, щоб наступно встромити його знову – і так жахливо, до без-конечності. Це є пекло, з яким ми маємо зустрітися. Смерть дає визво-лення від одноманітності життя, але в пеклі немає жодного полегшення”.

Яке враження справила проповідь „доктора”? Очевидно, про це можна судити з інтерв’ю, взятих наступного ранку в доповідачів та духовних осіб.

„Що ви думаєте про пекло, чи всі ми маємо перейти хрещення в озері розтопленої сірки і чавуну, якщо не виправимо наших вчинків?” – запитав репортер проф. Свінґа, одного з найбільш відомих чикагських проповідників. Проф. Свінґ з усієї душі роз¬реготався якимось кумедним сміхом, аж його шорсткі щоки ста¬ли рожевими, мов у школярки. Знаменитий проповідник почав вистукувати пальцями по краю інкрустованого стола, і скло його маленької настільної лампи задеренчало так, що здалося, ніби воно також дзвінко сміється. „По-перше – сказав він, – я думаю ви розумієте, що справа пекла і майбутнього покарання є чимось, про що ми насправді знаємо дуже мало. Мій метод добиватися повної гармонії Біблії підказує, що ми повинні це удуховнити. На мою думку покарання прямо залежатиме від гріхів; але так як наступний світ має бути духовним, то і нагороди та покарання теж треба брати в духовному значенні”.

„Шан. М.В.Б. Ван Осдейл розсміявся, коли прочитав відгук про промову д-ра Генсона і сказав: „Що ж, мабуть, він правий. Я знаю д-ра Генсона досить давно і можу голосувати за нього з закритими очима. Ми признаємо, всі з нас вірять в існування пекла, тобто місця відплати, і потверджуємо всі прикмети, приписані йому д-ром Генсоном”.

„Д-р Рей зіткнувся з проповіддю в пресі і гадає, що 108 д-р Генсон виразив ті самі погляди, які він сам представив би на дану тему”.

„Проповідники конґреґаціоналістів, зібрані в „Grand Pacific” на регу-лярне засідання – при замкнених і надійно пильнованих дверях, – впустили кореспондента Evening News, який після закінчення зібрання подав запитання: „Чи ви читали або чули щось на тему проголошеної вчораш-нього вечора проповіді д-ра Генсона про пекло?”

„Зацікавленим спостерігачем на зібранні був д-р Г.Д. Портер з Пекіна, Китай. Піднявшись з самого ранку, він коротко переглянув проповідь д-ра Генсона в газетах. Ось що він сказав: „Я не знайомий з д-ром Генсоном, однак вважаю, що думки, які йому приписують, знаходяться близько істини. Ніде в Китаї я не проповідуватиму сірки і справжніх фізичних катувань, ані не казатиму, що пекло буде місцем, де всі страждання буквального характеру поступляться місцем сильним душевним мукам і стражданням самого лише розуму, але я оберу проміжний погляд, який змальовує пекло, як місце кари, що поєднує фізичні та моральні страждання і втілює принципи, загально прийняті сучасними проповідниками”.

„Інший добродій, шан. Спенсер Боннел з Клівленд, Огайо, погодився з д-ром Генсоном в кожній подробиці. „Надходить час – сказав він, – коли обов’язково потрібно буде висунути певні універсальні погляди про пекло, щоб привести всі розуми до стану рівноваги”. Шан. Г.С. Вільсон був небагатослівний, однак відзначив, що погоджується з д-ром Генсоном. Такі самі думки висловив шан. В.А. Мур”.

„Шан. В.Г Холмс писав: „Д-р Генсон – блискучий проповідник, який добре усвідомлює власну позицію і є в змозі виразити її чітко та зрозуміло. Цей короткий витяг свідчить, що він, як завжди, про¬мовив до людей дуже цікаву проповідь. Його погляди були, в загаль¬ному, добре прийняті. А що до буквального тіла, то я не знаю…”

„Ви не знаєте?”

„Ні. Можливо, коли людина умре, вона довідається про це докладно”.

„Пастори баптистів вважають, що ортодоксальна проповідь д-ра Ген-сона 109 на тему пекла була дуже доречною, і ті, хто обговорював її на ранковому зібранні, гаряче її похвалювали. Кореспондент „Evening News” показав свій огляд проповіді цілій дюжині пасторів, і хоча всі з них сказали, що погоджуються з проповіддю, однак знайшлося четверо, котрі виразили бажання подискутувати над нею. Шан. Ч.Т. Еверетт, видавець „Sunday-School Herald”, сказав, що проповідники з числа баптистів загально дотримуються погля¬дів, виражених д-ром Генсоном. „Ми навчаємо про вічне майбутнє покарання за гріхи цього світу – сказав він, – але що стосується справжнього пекла з вогню і сірки, то це є чимось, про що не ве¬деться широких розмов. Ми віримо в покарання і знаємо, що воно є суворе, але переважна більшість з нас усвідомлює, наскільки не-можливо дізнатись, як це відбувається. Як сказав д-р Генсон, лише безглузді вважають, що пекло означає тільки фізичні покарання; душевні муки є набагато гіршими, і саме їх мають терпіти бідні грішники”. Д-р Перрін висловився з явним натиском, що було б майже даремним запе-речувати це, бо все виголошене д-ром Генсоном можна знайти в Біблії, до того ж майже дослівно”.

„Шан. м-р Емброуз, бувалий проповідник, був вельми задово¬лений проповіддю. Він вірить кожному слову, яке д-р Генсон сказав про май-бутні муки для бідних грішників. „Пекло – це те, в що більшість баптист-ських проповідників щиро вірить – сказав він, – і, звичайно, проголошує”.

„Шан. м-р Вольфенден сказав, що він не бачив самої проповіді, але якщо була яка-небудь мова про пекло майбутнього покарання, то він погоджується з доктором, і, на його думку, всі баптистські проповідники тримаються того ж погляду, хоча були і такі, які не вірили в пекло в його суто ортодоксальному значенні”.

„З зібраного кореспондентом можна впевнено сказати, що коли б справу поставити на обговорення, то баптистські проповідники без ва-гань підтримали б всілякий аргумент на користь буквального, старомод-ного, ортодоксального пекла д-ра Генсона”.

Ось так виражає свої погляди духовенство – мов би вічні кату-вання їхніх ближніх були в кінцевому рахунку 110 справою зовсім малозначущою, про яку можна вести розмову несерйоз¬ними жар-тами і сміхом, і приймати її за істину без крихти доказу або вивчення Біблії. Світ помічає цю зухвалу самовпев-неність і робить власні висновки.

„Globe Democrat” пише: „З Нью-Йорка приходять добрі нови¬ни, що „American Tract Society” пропонує вилучити з обігу харч, який воно про-понувало останні п’ятдесят років, і цілком віднови¬ти свою релігію. Справа в тому, що світ вже виріс зі смажених та гострих страв, які влаш-товували останні покоління, і кільком по¬важним джентльменам ніяк не під силу щось заподіяти наперекір. Церкви приємно проходжаються з рештою світу, проголошуючи толерантність, гуманізм, прощення, доб-родійність і милостині. Все це може статися даремним, і люди можуть не потребувати і навіть не схотіти оцих, заяложених до краю провіщень, які ми вважаємо за властиве далі читати і вірити в них”.

Інший журнал стверджує:

„Д-р Россітер В. Раймонд в своєму виступі проти посилання внесків „Американському Правлінню Закордонних Місій” досить енергійно за-уважив: „Я вже зморений, і мені відверто набридло ходити в „Американ-ське Правління”, терпляче випрошуючи допо¬могу для підтримки місіо-нерів, котрі вірять в засудження всіх язичників і в цю варту осуду єресь, що Бог не любить язичників. Я вто¬мився усім цим жалюгідним шахрайс-твом і не маю наміру давати ані цента для розповсюдження звістки про засудження. Я б взагалі не хотів, щоб це вчення розповсюджувалося за мої гроші. Бог є любов – ось в чому полягає добра новина, але її перетво-рено у зноше¬ний, старий мотлох людьми, котрі тягнуть на язичників колісницю Джаґґернаута і хочуть, щоб ми годували запряжених в неї тварин. Я вважаю моїм християнським обов’язком не надавати жодної ваги усьому, що навчає язичників, ніби їхні батьки пішли до пекла”.

Таким чином ми бачимо, що теперішній порядок речей важиться на терезах громадської думки. Настав 111 призначений час на його повалення; Великий Суддя всієї землі піднімає мірило людської розсудливості, вказує на важливість правди та справедливості, і, збільшуючи світло зростаючого знання, запрошує світ випробувати і ствердити справедливість Його постанови засудити на знищення облудні насмішки фаль¬шивих претензій християнства. Поступово, але досить швид¬ко, світ стосує це випробування, і остаточно всі прийдуть до однакового висновку; тоді Вавилон, велике місто безладу, з усіма його хвалькуватими цивільними та церковними влада¬ми, з усією його удаваною поважністю, його багатством, ти-тулами, впливом, почестями і усією марною славою, буде, мов великий жорновий камінь, вкинутий до моря (неспокійного моря невгамовних народів), щоб вже не піднятись (Об. 18:21; Єр. 51:61-64).

Його знищення буде довершене при кінці призначених „Часів Поган” – 1915 року (Про більш поступове позбавлення влади народів та встановлення Царства автор пише у своїй передмові (1916 р.) до книги „Надійшов Час”стор. 1). До такої власне кризи і завершення швидко просу-ваються події. Хоча розгляд справи ще не завер¬шено, однак, багато хто може прочитати написаний на стіні присуд: „Ти зважений на вазі і знайдений легеньким!”, і посту¬пово вдасться збагнути всю жахливість засудження Вавилону, християнства. Старі пересуди, які так довго його підтримува¬ли, швидко усуваються: бувалі релігійні віровчення і цивільні кодекси, яким досі віддавали пошану і які без вагань схвалюва¬ли, сьогодні відверто ставляться під сумнів – виявляється їхня непослідовність і висміюються їхні очевидні помилки. Однак, напрям думок в середовищі людських мас швидше прямує до невір’я, аніж до Біблійної правди і здорової логіки. Невір’я шириться і в самій номінальній церкві і за її межами. Між визнавцями Христової Церкви Боже Слово вже не є критерієм віри і провідником в житті. Його місце займають філософські вчення та теорії людей, і навіть язичницькі примхи почи¬нають процвітати там, де раніше вони не мали доступу.

Тільки небагато хто у великій номінальній церкві достатньо пробудилися і є тверезими, щоб збагнути її злиденний стан – хіба що йдеться про її чисельність та фінансову міць; переваж¬на біль-шість людей – на лавках і 112 за кафедрами, – є настільки напоєна і притуплена духом цього світу, який дуже легко за¬своюється, що навіть не може спостерегти її духовного занепа¬ду. Однак, втрата нею чисельності та стійкого фінансового становища відчувається надзвичайно гостро, бо з довговіч¬ністю її інституцій пов’язані всі інтереси, перспективи та втіхи теперішнього життя; для того, щоб їх гарантувати, відчуваєть¬ся потреба хоча б ззовні дотримуватись ввічливого виконання того, що на загальну думку є її божественним дорученням – навернути світ. Про успіх цих зусиль ми довідаємось в наступному розділі.

В той час, як Вавилон є покликаний дати відповідь в при-сутності зібраного світу, гляньте, з якою силою промовляє до ро-зуму зацитоване на початку розділу пророцтво псалмиста про цю подію! Хоча Бог беріг мовчання через усі століття, коли в Його ім’я зло святкувало тріумф, а Його святі терпіли всеможливі пере-слідування, Він не був до всього цього байдужим; і ось настав час, коли Він промовляє через пророка, кажучи: „Тому буду картати тебе і виложу все перед очі твої!” Нехай усі, котрі думають не спати і бути на пра¬вильному боці в цих дивовижно важливих ча-сах, добре розгля¬нуться і побачать, як досконало відповідають одне одному пророцтво і його виконання.

*     *     *

  Битва Армаґеддону

Слухай, що Господь говорить:

„Нечисленний люду мій,

Неутішний в смутку, горі,

Славний вам будую дім.

Сцени горя вже не будуть

Заважати на шляху.

Мур „Спасіння” в тебе буде,

Браму матимеш „Хвалу”.

Мов потоки, що сад поять,

Потечуть блаженства всі,

Бо Господь у нагороду

Все багатство дасть тобі.

Живучи там безтурботно,

Де лиш праведність і мир.

Не зазнаєш гніту зроду,

Не побачиш вже війни.

Не зайде твоє вже сонце,

Не померкне місяць вже,

Горе твоє зникне зовсім,

Вічний день в Мені знайдеш”

Бог засяє над тобою,

Змінить ніч на день ясний,

Буде славою твоєю,

Світлом славним навіки.