4 Том, 7 Розділ – Зібрання Народів і Приготування Елементів на Великий Вогонь Божого Гніву

РОЗДІЛ VII

ЗІБРАННЯ НАРОДІВ І ПРИГОТУВАННЯ ЕЛЕМЕНТІВ НА ВЕЛИКИЙ ВОГОНЬ БОЖОГО ГНІВУ

     ЯК І ЧОМУ Є ЗІБРАНІ НАРОДИ – ПРИГОТУВАННЯ СУСПІЛЬНИХ ЕЛЕМЕНТІВ НА ВОГОНЬ – ЗБИРАННЯ БАГАТСТВ – РІСТ ВБОГОСТІ – СУСПІЛЬНІ НЕЗГОДИ БЛИЗЬКІ СПАЛАХУ – МОВА ПРЕЗИДЕНТА ФЕДЕРАЦІЇ ПРАЦІ АМЕРИКИ – БАГАТІ ЧАСТО ЗАНАДТО СУВОРО СУДЖЕНІ – САМОЛЮБСТВО ТА ВІЛЬНІСТЬ В ПОЄДНАННІ – НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ОЧИМА БАГАТИХ ТА БІДНИХ – ЧОМУ ТЕПЕРІШНІ ВІДНОСИНИ НЕ МОЖУТЬ ТРИВАТИ ДАЛІ – ТЕХНІКА, ЯК ВАЖЛИВИЙ ФАКТОР В ПРИГОТУВАННІ ДО ВЕЛИКОГО ВОГНЮ – СУПЕРНИЦТВО ЖІНОК – РОЗУМНИЙ ТА НЕРОЗСУДЛИВИЙ ПОГЛЯД ПРАЦІ НА СИТУАЦІЮ – БЕЗЖАЛІСНІСТЬ ЗАКОНУ ПОПИТУ ТА ПРОПОЗИЦІЇ – ПОГЛЯД НА ПЛАЧЕВНИЙ СТАН МІЖНАРОДНОЇ ПРОМИСЛОВОЇ КОНКУРЕНЦІЇ – ПОБОЮВАННЯ ЗА АНГЛІЮ М-РА ДЖАСТІНА МАККАРТІ – СТОСУНОК КІЕ ХАРДІ, ЧЛЕНА ПАРЛАМЕНТУ, ДО ПОГЛЯДІВ НА ПРАЦЮ В АНГЛІЇ – ПРОРОЧІ СЛОВА ШАН. ДЖ. ЧЕМБЕРЛЕНА ДО АНГЛІЙСЬКИХ РОБІТНИКІВ – НАЦІОНАЛЬНА АГРЕСИВНІСТЬ І ПРОМИСЛОВІ ІНТЕРЕСИ – ГЕР ЛІБКНЕХТ ПРО СОЦІАЛЬНУ ТА ПРОМИСЛОВУ ВІЙНУ В НІМЕЧЧИНІ – РЕЗОЛЮЦІЇ МІЖНАРОДНОГО КОНГРЕСУ ТРЕД ЮНЮНІВ – ВЕЛЕТНІ СЬОГОДНІШНІХ ДНІВ – ПЕРЕЛІК ТРЕСТІВ ТА ОБ’ЄДНАНЬ – ВАРВАРСЬКА НЕВОЛЯ ПРОТИ ЦИВІЛІЗОВАНОГО РАБСТВА – МАСИ ЛЮДЕЙ МІЖ ВЕРХНІМ ТА НИЖНІМ ЖОРНОВИМИ КАМЕНЯМИ – ЗГАДАНІ УМОВИ Є ПОВСЮДНІ ТА Є ПОНАД МОЖЛИВОСТІ ЇХНЬОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ

     „ТОМУ то чекайте Мене, – промовляє Господь, – на той день, коли встану, як свідок, бо право моє – позбирати народи, згромадити царства, щоб вилити на них Свою лють, увесь жар Свого гніву, бо огнем Моїх заздрощів буде поглинута ціла земля! Бо тоді уста чисті народам Я дам, щоб усі вони кликали Ймення Господнє, щоб раменом одним послужити Йому” (Соф. 3:8,9).

     Збирання народів в ці останні дні, на знак виконання згаданого пророцтва, є надзвичайно знаменним. Сучасні відкриття та винаходи зблизили один до одного найвіддаленіші кінці землі. Подорожі, листування, телеграф, телефон, торгівля, збільшення числа книг та періодичних видань і т.д. в значній мірі привели весь світ до суспільства незнаних досі думок та чинів. Такий стан речей вже висунув потребу в міжнародних правах та нормах, які кожна з країн зобов’язана респектувати. Представники країн зустрічаються на нарадах, і кожна держава в кожній іншій державі має своїх послів, тобто представників. Також покликано міжнародні виставки, як результат добросусідських відносин між народами. Вже не може бути так, щоб якийсь один народ брав на себе виняткове право позбавляти кожен інший доступу до моря. Виходячи з потреб, відкрито переходи на кордонах, і такими вони повинні залишатись; навіть мовні бар’єри є легко здоланними.

Будь-де на землі цивілізовані люди вже не вважаються чу-жинцями. Розкішні морські судна з легкістю та комфортом довозять торгових представників, політконсулів та просто сповнених цікавості шукачів розваг до найвіддаленіших кутків світу. Зручні вагони залізниці везуть їх углиб країни, і вони повертаються додому сповнені знання, нових ідей, пробуджені до нових проектів та ініціатив. Навіть тупі язичницькі народи будяться з вікового сну і з цікавістю та здивуванням приглядаються до своїх іноземних відвідувачів, навчаючись їхніх надзвичайних досягнень. Вони теж посилають представників за кордон і черпають вигоди з нових знайомств.

За днів Соломона здавалося чимсь надзвичайним, що цариця Шеви йшла близько п’ятсот миль, аби послухати мудрості Соломона та глянути на його велич; сьогодні позбавлені будь-яких титулів маси людей подорожують по цілому світі – більша частина якого на той час ще була незнаною, – щоб оглянути його нагромаджені багатства і навчитись досягнень його прогресу; кругосвітню подорож сьогодні можна здійснити з комфортом, і навіть з розкошами, менш, ніж за вісімдесят днів.

Справді, народи є „зібрані” досить несподіваним чином, проте єдиним, яким вони можуть бути зібрані, тобто через спільні інтереси та діяльність. Та, на жаль, це діється не з братньої любові, бо кожний крок такого прогресу позначений егоїзмом. Дух підприємництва, мотивуючим стимулом якого с егоїзм, спонукав будівництво залізниць, пароплавів, телеграфного, кабельного та телефонного зв’язку; егоїзм регулює сферу торгівлі, право взаємного пошанування законів, а також всілякі інші зусилля та починання, за винятком проголошення Євангелії та заснування доброчинних інституцій. Та, побоюємось, навіть тут більшість чиненого є інспірована моти¬вами іншими, ніж чиста любов до Бога та людства. Егоїзм зібрав народи і відтоді постійно готує їх до провіщеного, стрімко надходячого сьогодні покарання – анархії, – образно змальованої, як „вогонь Божого гніву”, як лють, яка незабаром має цілком поглинути теперішній суспільний порядок – світ, який є тепер (2 Пет. 3:7). Проте, так можна дивитися лише з людської точки зору, бо пророк це збирання народів приписує Богу. Зрештою, обидві речі є правильні. Хоч людині дозволено робити власний вибір, проте Бог Своїм всеохоплюючим провидінням упорядковує людські зусилля заради здійснення Своїх мудрих задумів. А тому, коли люди та їхні вчинки є лише дієвими особами та факторами, Бог є великим Полководцем, Котрий нині збирає народи і громадить царства з одного кінця землі до іншого, готуючи віддати земне панування Тому, Хто „має до цього право” – Еммануїлові.

Пророк звіщає нам, чому Господь саме так збирає народи, ка-жучи: „Щоб вилити на них Свою лють, увесь жар Свого гніву, бо огнем Моїх заздрощів буде поглинута ціла земля [весь суспільний лад]!” Таке свідчення викликало б в нас тільки сум та біль, коли б не запевнення, що його наслідком буде добро для світу – повалення панування самолюбства і утвердження панування праведності через Тисячолітнє Царство Христа, про яке є згадка в пророчих словах: „Бо тоді уста чисті народам Я дам [їхнє спілкування один з одним вже не буде самолюбним, але буде справді чистим, повним довір’я та любові], щоб усі вони кликали Ймення Господнє, щоб ра-меном одним послужити Йому”.

„Зібрання народів” не тільки сприятиме більш суворому суду, але й позбавить будь-кого можливості його уникнення.

Це перетворить велике горе у короткий, вирішальний конфлікт, як написано: „Бо вирок закінчений та скорочений учинить Господь на землі!” (Рим. 9:28; Іс. 28:22).

Суспільні елементи готуються для вогню

     Дивлячись навколо, ми бачимо „елементи”, які готуються для вогню цього дня – вогню Божого гніву. Самолюбство, освіченість, багатство, амбіції, надії, незадоволення, страх і розпач є складовими елементами, взаємне тертя яких незабаром запалить розгнівані пристрасті світу і змусить різні суспільні „елементи” розтанути в розпеченому вогні. Розглядаючись по світу, занотуйте про себе, які зміни відбулися протягом останнього століття, а особливо протягом останніх сорока років, і як це вплинуло на існуючі пристрасті. Спокійне вдоволення минулого полишило всі класи – багатих та бідних, чоловіків та жінок, грамотних та неосвічених. Всі є незадоволені. 273 Всі самолюбно, дедалі міцніше хапаються за „права” або ж оплакують „кривди”. Справді, існують кривди, болісні кривди, які належить виправити, однак, є також права, які належить схвалювати та шанувати; проте, тенденція нашого часу з його ростом знання та незалежності, схиляється до звертання уваги лише на ту сторону питання, яка є найближчою до особистих інтересів і уникає оцінки протилежної сторони. Наслідок, провіщений пророками, остаточно полягатиме в тому, щоб підняти руку кожного на свого ближнього, і це буде безпосередньою причиною великої кінцевої катастрофи. Боже Слово, провидіння, а також уроки минулого нехтуються перед твердим переконанням про особисті права і т.д., які стають на перешкоді людям з усіх класів у пошуках розумнішого, більш поміркованого шляху, якого вони навіть не спроможні помітити через сліпе самолюбство до всього, що не є в згоді з їхніми власними упередженнями. Коли мова йде про добробут та права інших, для кожного класу характерна відсутність безсторонності. Золоте правило загально ігнорується, а відсутність мудрості і несправедливість таких вчинків незабаром стане очевидною для всіх класів, бо всі вони жорстоко потерплять у цьому горі. Проте, багаті, як інформує нас Святе Письмо, потерплять найбільше.

В той час, коли багатії старанно громадять на ці останні дні казкові багатства, руйнуючи старі комори і будуючи ще більші, і мовлять до себе та до своїх дітей: „Душе! маєш багато добра, на багато років складеного. Спочивай, їж та пий, і веселися”, Бог, через уста пророків, відповідає: „Нерозумний – ночі цієї ось душу твою зажадають від тебе, і кому позостанеться те, що ти був наго-товив?” (Лк. 12:15-20).

Ось так швидко надходить провіщена темна ніч (Іс. 21:12; 28:12,13,21,22; Ів. 9:4), яка, мов пастка, захопить увесь світ. Кому тоді належатимуть ці заховані скарби, коли в годину нещастя „повикидають на вулицю срібло своє, і за ніщо їхнє золото стане”? „їхнє срібло та золото їхнє не буде могти врятувати їх 274 у день гніву Господнього, …бо їхня провина була перешкодою!” (Єз. 7:19).

Збирання багатств

     Коли мова йде про нагромадження багатств та „розбещеність”, або ж про екстравагантне згаяння часу багатими, стає очевидним, що ми пробуваємо у найзнаменнішому з усіх часів (Як. 5:3,5). Послухаймо кількох свідчень поширених сьогодні літературних видань. Якщо правильність такого погляду буде остаточно доведена, то він стане додатковим підтвердженням, що ми живемо в „останніх днях” нинішньої епохи і наближаємось до великого горя, яке остаточно зруйнує теперішній світовий порядок і запровадить новий лад Божого Царства.

Шан. В.І. Ґледстоун, згадавши у своєму широко-рекламованому виступі нинішній „вік намножування достатків”, сказав:

„Я знаю джентльменів, які протягом свого життя були свідками наба-гато більшого нагромадження багатств, ніж за всі попередні часи – від днів Юлія Цезаря.”

Візьміть до уваги ці слова однієї з найбільш поінформованих осіб у світі. Перед нами факт, важкий для усвідомлення, – що на протязі останніх п’ятдесяти років було створено та нагромаджено більше багатств, ніж за попередні дев’ятнадцять століть, – проте статисти вважають його підрахунки надто консервативними, і тому постаючі сьогодні нові умови приречені відіграти важливу роль в нинішньому перевлаштуванні світового суспільного порядку.

„The Boston Globe” кілька років тому подала перелік деяких заможних людей Сполучених Штатів:

„Двадцять одна особа з числа магнатів залізної дороги, які зустрілися в Нью-Йорку в понеділок, щоб провести дискусію на тему конкуренції на залізниці, представляють 3 000 000 000 дол. капіталу. Можливо, дехто з тих, хто ще сьогодні живе, пам’ятає про час, коли на цих землях 275 не знайшлося б навіть півдюжини мільйонерів. Тепер їх нараховується 4 600 чол., і є ще декілька, річний прибуток яких, як кажуть, перевищує мільйон.”

„За найбільш загальними даними у Нью-Йорк Сіті під досить цікавою цифрою 1157 фігурує група осіб та однойменних об’єктів власності, вартість з яких оцінюється на 1 000 000 дол. кожного. У Брукліні є 162 особи та об’єкти власності, варті зосібна щонайменше 1 000 000 дол. Отже, в обох містах є 1319 мільйонерів, проте, багато з них мають понад 1 000 000 доларів – тобто є мультимільйонерами. Походження цих величезних маєтків є різним, а, отже, прибутки вони теж отримують різні. Відсотки декотрих, найбільш знаних, можна подати в заокругленні, а саме: Джон Д. Рокфелер – 6%; Вільям Вальдорф Астор – 7%; маєток Джея Ґулда, який є вкладений у корпорації і залишається неподільним, – 4%; Корнеліус Вандербільт – 5% та Вільям К. Вандербільт – 5%”.

„Підраховуючи вищезгадані ставки і виводячи відсоток за півріччя, з урахуванням повторних інвестицій, річний та денний прибутки чотирьох осіб та їх однойменних маєтків виглядає так:

                                                                                                  Річний             Денний

Вільям Вальдорф Астор……………………………………………………. $8 900 000        $23 277

Джон Д. Рокфелер…………………………………………………………..7 611 250          20 853

Маєток Джея Ґулда………………………………………………………….4 040 000          11 068

Корнеліус Вандербільт………………………………………………………4 048 000          11 090

Вільям. К. Вандербільт……………………………………………………..3 795 000          10 397

Повище, очевидно, є лише приблизним підрахуванням, бо ще шістнадцять років тому було занотовано, що квартальні дивіденди м-ра Рокфелера з акцій „Standard Oil Company”, одним зі співвласників якої він є, були представлені чеком на чотири мільйони до-ларів; ті самі акції сьогодні приносять набагато більші прибутки.

„The Niagra Falls Review” ще перед світанням нинішнього століття звернулась з таким застереженням:

„Однією з найбільших небезпек, яка сьогодні загрожує стабільності американських інституцій, є зростання кількості мільйонерів-одиночок, і, остаточно, концентрація власності та коштів в окремих руках. Недавня стаття відомого видання штату Нью-Йорк знайомить з цифрами, які ма-ли б привернути загальну увагу до наростаючих труднощів. Пропонуємо перелік дев’яти найбільших маєтків Сполучених Штатів:

Вільям Вальдорф Астор…………………………………………………………$150 000 000

Джейґулд…………………………………………………………………………100 000 000

Джон Д. Рокфелер……………………………………………………………..90 000 000

Корнеліус Вандербільт…………………………………………………………90 000 000

Вільям К. Вандербільт…………………………………………………………80 000 000

Генрі М. Флеґлер………………………………………………………………60 000 000

Джон Л. Блейр…………………………………………………………………50 000 000

Рассел Сейдж………………………………………………………………….50 000 000

Колліс П. Хантінґтон…………………………………………………………..50 000 000

Загалом…………………………………………………….$720 000 000

     „Підраховуючи прибутки з цих велетенських сум і порівнюючи їх з середнім відсотком, одержаним при схожих нвестиціях, маємо наступне:

Річний        Денний

Астор…………………………………………………………………..$9 135 000     $25027

Рокфеллер……………………………………………………………..5 481 000      16003

Ґулд……………………………………………………………………..4 040 000      11068

Вандербільт, К………………………………………………………..4 554 000      12477

Вандербільт, В. К……………………………………………………..4 048 000      11090

Флеґлер………………………………………………………………..3 036 000      8318

Блейр…………………………………………………………………..3 045 000      8342

Сейдж…………………………………………………………………..3 045 000      8342

Хантінґтон……………………………………………………………..1 510 000      4137

„Майже всі ці особи вели досить поміркований спосіб життя, і для них, очевидно, було неможливо витрачати більше якоїсь частини своїх величезних щоденних та щорічних прибутків. Надлишок остаточно перетворюється в капітал і допомагає цим особам створювати ще більші маєтки. На даний час родина Вандербільтів володіє наступними величезними сумами грошей:

Корнеліус Вандербільт…………………………………………………….$90 000 000

Вільям К. Вандербільт…………………………………………………….80 000 000

Фредерік В. Вандербільт………………………………………………..17 000 000

Джордж В. Вандербільт…………………………………………………15 000 000

Місіс Елліот Ф. Шеппард…………………………………………………13 000 000

Місіс Вільям Д. Слоун…………………………………………………….13 000 000

Місіс Гамільтон Макк. Тумблай…………………………………………13 000 000

Місіс В. Сюард Вебб………………………………………………………13 000 000

Загалом……………………………………………….$254 000 000

„Ще більш дивовижними є кошти, нагромаджені великим трестом „Standard Oil”, який недавно розпався, а його заступником стала „Standard Oil Company”. Складові його майна були такими:

Джон Д. Рокфеллер………………………………………………………..$90 000 000

Генрі М. Флеґлер…………………………………………………………….60 000 000

Вільям Рокфеллер…………………………………………………………..40 000 000

Бенджамін Брюстер…………………………………………………………25 000 000

Генрі Г. Роджерс…………………………………………………………….25 000 000

Олівер Г. Пейн (Клівленд)…………………………………………………25 000 000

Вм. Д. Уорден (Філадельфія)……………………………………………..25 000 000

Маєток Ч. Пратта (Бруклін)……………………………………………….25 000 000

Джон Д. Арчбоулд………………………………………………………….10 000 000

Загалом………………………………………………………$325 000 000

„Достатньо було лише двадцяти років, щоб об’єднати це багатство в руках восьми чи дев’яти чоловік. В цьому, власне, і полягає небезпека. В руках Ґулда, Вандербільтів та Хантінґтона знаходяться найбільші залізниці Сполучених Штатів. У володінні Сейджа, Асторів та інших знаходяться великі ділянки землі в Нью-Йорку, які при цьому ще й постійно зростають у ціні. Об’єднані разом та збільшені природним шляхом, має-тки цих дев’яти сімей через двад¬цять п’ять років вартуватимуть 2 754 000 000 дол. Сам Вільям Вальдорф Астор матиме перед своєю смертю, притому шляхом цілком законного нагромадження, біля тисячі мільйонів доларів. Ці гроші, а також багатства Вандербільтів, при переході у влас-ність його сім’ї – як в інших випадках, – створять шалено небезпечну для держави аристократію достатку, викликаючи непідробний 278 інтерес до цієї обдарованої родової аристократії, яка, на думку американців, вже принесла багато шкоди у Великобританії”.

„З-посеред інших великих маєтків, які або вже існують, або ж постають, можемо навести кілька:

Вільям Астор…………………………………………………………………….$40 000 000

Лейленд Стенфорд…………………………………………………………….30 000 000

Місіс Гетті Ґрін…………………………………………………………………..30 000 000

Філіп Д. Армур………………………………………………………………….30 000 000

Едвард Ф. Сірлз…………………………………………………………………25 000 000

Дж. Пірпонт Морган…………………………………………………………..25 000 000

Маєток Чарльза Крокера……………………………………………………..25 000 000

Даріус О. Міллс…………………………………………………………………25 000 000

Ендрю Карнеґі………………………………………………………………….25 000 000

Маєток Е. С. Хіґґінс……………………………………………………………20 000 000

Джордж М. Пулмен…………………………………………………………..20 000 000

Загалом……………………………………………………$295 000 000

„Отже, бачимо капітал майже неймовірних розмірів, яким наділено декількох осіб і який заздалегідь потрібно забрати від більшості [при нагоді]. Немає такої людської сили, яка могла б мирним шляхом розв’язати це клопітливе питання. І так далі йтиме від поганого до ще гіршого”.

Про деяких Американських мільйонерів та про те, як вони здобули свої мільйони

     Редактор „Review of Reviews „подає те, що він називає „кількома цитатами з найбільш повчального та цікавого видання, єдиним недоліком якого є його оптимістичне бачення плутократичного спрута”:

„Один американець, використовуючи особисту конфіденціальну інформацію і бажаючи при цьому зберегти повну анонімність, зі значною долею симпатії розповідає в „Cornhill Magazine” історію декількох мільйонерів нашої велетенської Республіки. Він стверджує, що коли б навіть чотири тисячі мільйонерів привласнили поміж себе сорок мільярдів доларів з сімдесяти шести мільярдів, що становлять загальнонаціональне багатство, то і в цьому випадку грошовий баланс дав би змогу виділити на кожного жителя 500 доларів замість 330 доларів сорок п’ять років тому. Він переконує, що поява мільйонерів супроводжується не зубожінням, а, навпаки, збагаченням інших класів.”

„Командор Вандербільт, який створив перші мільйони Вандербільтів, народився саме століття тому. За традицією його капіталом були босі ноги, порожня кишеня і віра в своє щастя – основа фортуни стількох американців. Важка праця з шести до шістнадцяти років дала йому наступний, більш відчутний капітал – сотню доларів готівкою. Ці гроші він вклав у невеличкий човен і з його допомогою відкрив власний бізнес – перевезення овочів до Нью-Йорка. Маючи двадцять років, він оженився і разом з дружиною почав заробляти гроші, ганяючи туди-назад свій човен. Дружина утримувала готель. Вже через три роки у нього було десять тисяч доларів. Опісля гроші почали швидко прибувати – так швидко, що коли вибухнула громадянська війна, хлопчина, який розпочинав з самим лиш човном за сотню доларів, мав змогу подарувати народу один зі своїх кораблів, вартий вісімсот тисяч доларів, що, однак, не позначилося на його фінансовому становищі ані на його флотилії. У віці сімдесяти років його маєток нараховував сімдесят мільйонів”.

„Багатство Асторів завдячує своїм існуванням розуму однієї людини, а також природному розвитку свого великого народу. Джон Джейкоб Астор був єдиним з усіх чотирьох поколінь, хто справді робив гроші. Здобуті таким чином кошти він інвестував у нерухоме майно Нью-Йорк Сіті. Розміри майна були обмеженими, бо місто лежало на острові. Остаточно розбудова Нью-Йорк Сіті, як, зрештою, і всієї Республіки, перетворила цей маленький достаток вісімнадцятого століття у найбільший маєток Америки дев’ятнадцятого століття. Перший і останній Астор є тим самим Джоном Джейкобом Астором, вартим уважного вивчення майстром мільйонів, котрому свого часу набридла робота помічником батька в м’ясному магазинчику у Вальдорфі, і котрий близько ста десяти років тому вирушив на пошуки щастя до нового світу. На борту корабля він, можна сказати, знайшов свою фортуну. Там йому зустрівся один торговець хутром, котрий наштовхнув його на думку виторговувати хутро в індійців. Зайнявшись такою торгівлею, Джон почав заробляти гроші. Згодом він оженився 280 з Сарою Тодд, кмітливою, енергійною молодою жінкою. Сара та Джон Джейкоб перетворили у сімейну звичку коротання вечорів над сортуванням шкір у магазині… За п’ятнадцять років Джон Джейкоб та його дружина Сара згромадили два і пів мільйона доларів… Вдала спекуляція надзвичайно дешевими на той час облігаціями Сполучених Штатів подвоїла його багатство, і весь цей маєток перейшов у нерухоме майно, яке існує дотепер”.

„Лейленд Стенфорд, Чарльз Крокер, Марк Гопкінс і Коллі П. Хантінґтон прибули до Каліфорнії під час золотої лихоманки 1849 р. Коли розпочато дискусію над планами будови трансконтинентальної залізниці, ці четверо, „угледівши в ній мільйони”, уклали контракт на спорудження „Union Pacific”. Вони, у 1850 році без гроша в кишені, сьогодні творять маєток вартістю 200 000 000 дол.”

„Один з них, Лейленд Стенфорд, надумав обзавестися сім’єю, та вже через десять років помер його єдиний син, на пам’ять про котрого він вирішив заснувати університет, і зробив це справді з королівським розмахом, бо ще за життя „передав” довіреним особам три ферми площею 86 000 акрів, які, завдяки чудовим виноградникам, вартували 6 000 000 дол. До цього він додав ще 14 000 000 дол. цінними паперами і при смерті залишив для університету спадщину в 2 500 000 дол. Отже, загальний дар для одного навчального закладу від однієї людини становив 22 500 000 дол., про який мовиться, як про свого роду „світовий рекорд”. Його дружина теж оголосила про намір залишити свій маєток – якихось 10 000 000 дол. – для університету”.

„Найбільш знаменним прикладом роблення грошей в історії американських мільйонів є приклад „Standard Oil Trust”:

„Три десятки років тому п’ятеро молодих людей, більшість з яких проживали у маленькому містечку Клівленд (штат Огайо) і були досить вбогими (правдоподібно ціла компанія не могла похвалитись і 50 000 доларів), спостерегли грошовитий інтерес у добуванні нафти. Як кажуть бувалі лоцмани, „понишпоривши сюдитуди, вони врешті натрапили”. Сьогодні ця компанія з п’яти чоловік має 600 000 000 дол. Джон Д. Рокфеллер, мозок і „нерв” цього гігантського „тресту”, є рум’янощоким чоловіком з очима такими лагідними і манерами настільки привітними, що його надзвичайно важко назвати „завзятим монополістом”. Його сьогоднішнім „хобі” є освіта, і він уділяє їй всі свої сили та відвагу. Він взяв під свою опіку Університет в Чікаґо і з власної кишені переклав до скарбниці нового місця просвіти другого по величині міста Республіки суму в сім мільйонів доларів”. 281

У статті, розміщеній в „Forum”, м-р Томас Ґ. Шеермен, статист з Нью-Йорка, подає прізвища сімдесяти американців, чий сукупний маєток становить 2 700 000 000 дол. – в середньому по 38 500 000 дол. на кожного, – а також стверджує, що можна скласти список з десяти осіб, згідно якого багатство кожного складатиме 100 000 000 дол., і ще один список зі ста осіб, чиє багатство нараховує 25 000 000 дол. на особу, і що „середньорічний прибуток ста найбагатших американців не може бути меншим 1 200 000 дол. [для однієї особи], і навіть перевищуватиме 1 500 000 дол.”

Коментуючи заключні слова, один здібний публіцист (шан. Дж. Стронґ) пише:

„Коли б сотня американських робітників заробляла щорічно по 1000 дол. кожний, то вони мали б працювати тисячу двісті, а то й тисячу п’ятсот років, щоб заробити стільки, скільки становить щорічний прибуток цих ста найбагатших американців. І коли б робітник міг заробляти 100 дол. денно, він мав би працювати до п’ятсот сорока семи років, не беручи жодного вихідного дня аж до часу, коли він заробить стільки, скільки варті декотрі американці”.

Наведений перелік порівнює достаток чотирьох найбагатших світових держав у 1830 та 1893 роках і показує, яким чином в „останніх днях” цього віку майже казкових нагромад¬жень кожна нація „збирає докупи” багатства.

1830                      1893

Великобританія (заг. багатство)                  $16 890 000 000     $50 000 000 000

Франція (заг. багатство)                            10 645 000 000           40 000 000 000

Німеччина (заг. багатство)                         10 700 000 000          35 000 000 000

Сполучені Штати (заг. багатство)                 5 000 000 000        72 000 000 000

Щоб читач міг уявити собі, яким чином в такому широкому питанні статисти приходять до згаданих висновків, пропонуємо нижчеподане як класифікований приблизний підрахунок багатств Сполучених Штатів:

Нерухоме майно великих та малих міст……………………………………………….$15 500 000 000

Інше нерухоме майно……………………………………………………………………..12 500 000 000

Приватна власність (досі не згадана)…………………………………………………..8 200 000 000

Залізниці та їхнє обладнання……………………………………………………………..8 000 000 000

Капітал, інвестований у виробництво…………………………………………………..5 300 000 000

Виготовлені товари…………………………………………………………………………5 000 000 000

Продукція (з вовною включно)…………………………………………………………..3 500 000 000

Набута власність та кошти, вкладені закордоном……………………………………3 100 000 000

Громадські споруди, арсенали, військові кораблі і т.д……………………………..3 000 000 000

Домашні тварини на фермах…………………………………………………………….2 480 000 000

Домашні тварини у великих та малих містах…………………………………………1 700 000 000

Гроші, закордонні монети та монети Сполучених Штатів, банкноти і т.д……..2 130 000 000

Землі, віддані у громадське користування (варт. $1,25 за кр)…………………..1 000 000 000

Продукти добувної промисловості (всіх видів)………………………………………590000000

Загалом………………………………………………………………………………………$72000000000

Декілька років тому спостережено, що багатство Сполу¬чених Штатів збільшується на сорок мільйонів доларів щотижня, тобто на два мільярди доларів щороку.

(Загальна заборгованість населення, громадського та приватного секторів Сполучених Штатів становила на той час двадцять мі-льярдів доларів.)

Згадане нагромадження скарбів на останні дні стосується перш за все Сполучених Штатів, але те саме є правдою в стосунку до всього цивілізованого світу. В розрахунку на оди¬ницю населення (per capita) Великобританія є багатшою від Сполучених Штатів – найзаможнішого народу на землі. І навіть в Китаї та Японії є мільйонери, які з’явились там саме останнім часом. Поразку Китаю у конфлікті з Японією в 1894 році відносять переважно на рахунок скупості державних уря¬довців, котрі, як подейкують, постачали гіршу зброю і навіть імітацію гармат та гарматних ядер, хоча за справжню зброю заплачено велику суму.

Звичайно, тільки меншість з тих, хто шукає багатства, знаходять його. Квапливість та вперта наполегливість в пошуках багатства не завжди є нагороджені. Отрута егоїзму поширюється набагато далі, ніж досягнутий успіх, і як пише апостол: „А ті, хто хоче багатіти [хто прагне збагатитись всякою ціною], упадають у спокуси та в сітку, та в численні нерозумні й шкідливі пожадливості, що втручають людей на загладу й загибіль. Бо корень усього лихого – то грошолюбство [любов до багатства]” (1 Тим. 6:9,10). Недосвідчена більшість, наважуючись на ризик, усякий раз потрапляє в розчарування та збитки, натомість нечисленні розумні цього світу, сповнені гостроти чуття, ризикують лише пару раз і пожинають більшість з того, що можна здобути. Так, наприклад, „південно-африканська золота лихоманка”, яка свого часу охопила Великобританію, Францію та Німеччину, на ділі перевела з кишень та банківських рахунків представників середнього класу сотні мільйонів доларів до кишень та рахунків багатих капіталістів та банкірів, які насправді ризикували дуже мало. Якщо ж говорити про середній клас, який у своєму непереборному прагненні швидкого збагачення ризикував усім, що мав, то, без сумніву, наслідком такого ризику стали великі втрати. Тенденція йде до того, щоб перетворити багатьох осіб з посеред консервативного класу у незадоволених і готових в найближчі роки прийняти будьяку соціалістичну ідею, яка обіцяє бути їм на користь”.

Ріст вбогості

     Та чи є правдою, що посеред цієї землі достатку, де стільки людей громадить разом казкові маєтки, є убогі та потребуючі? Чи ж не вина фізично вправних чоловіків та жінок, що вони не здібні розкішно влаштувати власне життя? Чи не буде культивуванням злиднів та залежності, якщо „заможні” штовхатимуть човен бідних класів? Саме так більшість багатих трактує цю річ, бо в багатьох випадках вони самі двадцять п’ять років тому були бідняками і пам’ятають, що відтоді всі, хто 284 був здатний та охочий працювати, мали змогу під достатком знайти заняття. Вони не усвідомлюють, які великі зміни трапилися з тих пір, і хоч їхні маєтки дивовижно побільшилися, становище мас стало значно гіршим, особливо протягом останніх семи років. В загальному відомо, що на даний час заробіток є непоганий, оскільки підтримується профспілками і т.д., проте, багато людей не може знайти роботу, а ті численні, котрі володіють ситуацією, змушені працювати лише половину робочого часу і навіть менше, і навряд чи можуть, навіть при суворій економії, жити скромно та порядно.

Коли приходять періоди великих депресій, такі як у 1893-96 pp., багато безробітних є полишено на ласку своїх приятелів, котрі мало пристосовані для утримання такого додаткового тягару; ті, в кого немає приятелів, змушені сполягати на громадську доброчинність, яка в такі періоди часу є цілком неадекватною.

Криза 1893 року мов хвиля перейшла над усім світом, і її згубний вплив відчувається повсюдно дотепер, хоча для декого надійшов короткий час полегшення. Проте, як вказує Святе Пи-сьмо, це горе надходить мов хвилі або спазми – „як біль на маючу в утробі” (1 Сол. 5:3), – і кожний наступний спазм буде, очевидно, гострішим від попереднього, аж прийде останній. Тим, хто живе заможно, в достатках, буває важко збагнути злиденний стан класу найбідніших, що стрімко зростає кількісно. Фактом є, що навіть серед осіб середнього та заможного класів, які справді розуміють і співчувають нуждам найубогіших, панує усвідомлення повної неможливості зміни теперішнього суспільного порядку заради їхнього довготривалого полегшення. Таким чином, кожний чинить те найменше, що вважає зі свого боку за можливе і що є його обов’язком чинити для найближчих, намагаючись заперечити або ж ви-кинути з голови все, що сягає його очей та вух про існуюче убозтво.

Наведені уривки з щоденної преси повинні звернути увагу на умови, які панували у 1893 році, і 285 які незабаром знову можна буде з цікавістю спостерігати. „The California Advocate’ писала:

„Скупчення в наших великих містах нічим не зайнятих мас людей в багатотисячні натовпи є винятково жахливим видовищем, а їхнє жалісне благання праці та хліба чути у найвіддаленіших закутках країни. Це – давня невирішена проблема вбогості, підсилена небаченим досі промис-ловим застоєм. Випадкове безробіття перетворюється у зло, яке йде в ногу з цивілізацією. Його понура тінь наполегливо крадеться услід, побільшуючись і стаючи все більш виразною в міру поступу цивілізації. Для кожного є очевидним, що речі перебувають у неправильному стані, коли люди є охочі працювати, прагнуть працювати і не можуть знайти для себе заняття – в той час, коли їхнє життя є узалежнене від праці. Неправдою є старе прислів’я, мов би „світ винен кож¬ному засоби існування”. Навпаки, правда полягає в тому, що світ винен кожному можливість заробити на прожиток. Висунуто велику кількість теорій і вчинено багато зусиль, щоб подбати про невід’ємне „право на працю” для кожного охочого працювати; проте, всі ці зусилля досі закінчувалися прикрою невдачею. Поза сумнівом, добродієм для людства буде названий той, хто успішно вирішить проблему забезпечення кожного охочого трудівника якою-небудь працею і таким шляхом позбавить людство прокляття примусового безробіття”.

Ще в іншій статті є опис того, як вулицями Чікаґо пересувався натовп чотирьохсот незайнятих працею людей, попереду яких один з демонстрантів тримав зроблений з картону плакат, на якому виднівся виведений карлюками похмурий напис: „Шукаємо праці”. Наступного дня ці самі люди йшли з численними транспарантами, на яких було написано: „Живіть собі і дозвольте нам жити”, „Дайте нам шанс утримати наші сім’ї”, „Хочемо праці або хліба” і т.д. Ціла армія безробітних пройшла вулицями Сан-Франциско з прапорами, на яких виднілися написи: „Тисячі порожніх квартир і тисячі бездомних людей”, „Голодні і Нужденні”, „Через голод до жебрацтва”, „Злізьте з наших плечей, і ми собі порадимо” і т.д.

В іншому уривку читаємо:

„НЬЮАРК, НЬЮ-ДЖЕРСІ, 21 серпня. Сьогодні безробітні влаштували великий похід. В першій шерензі йшов чоловік з чорним прапором, на якому білою фарбою були вималювані слова: „Знак часу – Я голодний, бо Він ситий”. Нижче на малюнку виднівся добре відгодований чолов’яга у височезному капелюсі, а поряд – худий, голодний робітник”.

Ще інший журнал, виражаючи свій стосунок до страйку англійських шахтарів, писав:

„З болем треба визнати, що по всій Англії множаться розповіді про існуючі злидні і навіть голодування; занепад промисловості і дезорганізація роботи залізниць набирають форми поважного національного лиха… Як і можна було сподіватись, дійсна причина полягає у велетенській орендній платі, яку треба платити лендлордам за оренду шахт. Значне число мільйонерів, котрих вимоги орендної плати за шахти повисають, мов млинові камені, на шиї гірничодобувних галузей промисловості, є відомими лордами, і розгнівана свідомість громадськості відверто штовхає обидві сторони до конфронтації… Газети радикального напрямку публікують варті подиву списки лордів, що не надто відрізняються від переліку американських трестів, показуючи на прикладі цифр страхітли-вий рівень оподаткування ними заробленого в сільській місцевості майна”.

„Над містом здіймається голос, благаючий хліба. Сьогодні він більш глибокий, більш охриплий, більш відвертий, ніж будь-коли досі. Сьогодні він несеться з порожніх шлунків і ослаблених тіл. Це голос чоловіків, що ледве плентаються вулицями в пошуках праці. Це голос жінок, що сидять в безнадії серед оголених стін помешкань. Це голос дітей”.

„В місті Нью-Йорк біднота опинилася в таких крайніх злиднях, яких ніхто ніколи не знав. Певно ніхто з живущих нині людей не здатний усвідомити всього жаху терпінь та жорстокості убозтва. Ніхто не здатний все це оглянути. Жодна уява не в змозі цього охопити”.

„Лише декотрі з тих, хто перечитає ці рядки, можуть збагнути влас-ним розумом, що значить бути цілком позбавленим їжі. Це одна з тих страшних речей, яка їм не до тями. Вони кажуть: „Послухайте, щоб утриматись при житті, завжди можна де-небудь знайти щось попоїсти; зрештою, можна піти в гості 287 до друзів”. Для діткнутих голодом не існує слова „денебудь”. Їхні приятелі такі ж нужденні, як вони самі. Є люди до такої міри ослаблені нестачею їжі, що, навіть маючи заняття, вони не здатні працювати”.

В заголовній статті ”Examiner”, Сан-Франциско, говориться:

„Як таке можливе? У нас стільки їжі, що фермери скаржаться на відсутність заробітку з неї. У нас стільки одягу, що бавовно- та вовнопрядильні фабрики закриваються, бо ніхто не купує їхньої продукції. У нас стільки вугілля, що залізниці, які його перевозять, поступово переходять в руки споживачів. У нас стільки будинків, що будівельники вештаються без роботи. Всі потреби та вигоди життя існують у такій безлічі, як це було у найбільш багаті роки нашої історії. Коли в країні для кожного є достаток їжі, одягу, палива і даху над головою, то чому ж настали злі часи? Очевидно, не варто ганити саму лише природу. Тоді кого або що?”

„Проблема незайнятості є однією з найбільш поважних, з якою зіткнулися Сполучені Штати. За статистикою, зібраною Брад-стрітом, на початку року в найбільших 119 містах Сполучених Штатів нараховувалось близько 801 000 незайнятих заробітчан, а число осіб, які є на їхньому утриманні, становило близько 2 000 000 осіб. Якщо порахувати дані цих 119 міст, як середньо статистичні для всієї країни, тоді загальна кількість заробітчан, які пошукують праці, становитиме на початок року понад 4 000 000 осіб, які представляють 10 000 000 населення, яке перебуває в залежності. В міру того, як безробітні перебираються до великих міст, від згаданої цифри можна відрахувати четверту частину. Однак, навіть віднявши таку кількість, число незайнятих заробітчан все ще залишається великим, несамовито великим”.

„Виснажливий шлях убогості, кінцем якого є злидні, так довго торував себе в Європі, що влади Старого Світу набагато краще, ніж заможніше суспільство з другого боку океану, знають як вести себе з убогістю. Рівень заробітків в Європі настільки низький, що в таких умовах багато мешканців Штатів закінчували б своє життя в богадільнях. Жодна працьовитість та ощадливість не дає змоги трудівникові, користаючись фахом, заощадити на роки старості.

Різниця між прибутком та витратами є настільки незначною, що навіть кількаденна хвороба або відсутність роботи штовхають робітника у зли-дні. Правда, уряди там намагаються підходити до злиднів більшменш по науковому, на відміну від тої безтурботності, з якою ми стикаємося в Америці, де бродяги почувають себе досить непогано і без роботи, а ті, котрі себе поважають, але перебувають в тимчасовій потребі, змушені терпіти голод”.

Редактор „The Arena” в своєму „CIVILIZATION INFERNO” пише:

„Мертве Море нестачі розсуває свої межі у всіх густонаселених центрах. З кожним роком все більш зловісно чути ремствування гнівного роздратування. Справедливість, на яку, через пануючу скупість, не можуть розраховувати слабші, звела нас лицем до лиця з непереборною кризою, яку можна було б відвернути, коли б ми помудрішали настільки, щоб бути справедливими та людяними; у всякому випадку, зі згаданого не можна далі глузувати, як з чогось малоістотного. Вказана проблема перестала бути локальною; вона приносить клопоти і загрожує всьому політичному ладу. Ще декілька років тому один з найбільш знаних віщунів Америки прорік, що в такій Республіці, як наша, немає вбогості, про яку можна було б згадувати. Натомість сьогодні жодна мисляча людина вже не заперечить величезного значення цієї проблеми. Нещодавно я на¬йняв у Нью-Йорку одного джентльмена, щоб особисто переглянути судові акти та докладно підрахувати кількість виданих за останні дванадцять місяців дозволів на позбавлення майна. Результат? Записи свідчать про жахливий факт, що за дванадцять місяців – до 1 вересня 1892 року – в місті Нью-Йорк було видано двадцять дев’ять тисяч сімсот двадцять дозволів на позбавлення майна”.

„В газеті „Forum”, грудень 1892 року, м-р Джейкоб Рійс, згадуючи найбільш насущні потреби бідняків Нью-Йорка, писав: „На протязі багатьох років у Нью-Йорку було відомо, що десята частина всіх умираючих в цьому велетенському, заможному місті є похована на „гончарному полі”. З 382 530 поховань, занотованих за останнє десятиріччя, 37 966 зроблено на „гончарному полі”. М-р Рійс продовжує наголошувати на відомому всім – хто досліджує умови суспільства, хто безпосередньо вивчає проблему злиднів у великих містах – факті, що розміри цього „гончарного поля”, якими б жахаючими вони не здавались, зовсім не адекватні цифрам, якими ми оцінюємо проблему бідності кожного великого міста. Щодо цього, він продовжує:

„Той, хто хоч раз безпосередньо спілкувався з бідними, і знає з яким болісним страхом 289 вони змагаються з напосідаючими на них злидня-ми, як замишляють, розмірковують про те, щоб крадькома ускубнути для себе мізерний привілей спочити осібно в домовині, хоча вони за життя ніколи не могли назвати своєю і власної повітки, погодиться зі мною, що ми надто поблажливі, вважаючи, що коли одна людина попри все потрапить в цю страхітливу колію, то лише двоє або троє опиняються у схожій з нею небезпеці. Від двадцяти по тридцяти відсотків нашого населення постійно відстоює своє житло від зазіхань цього хижака. Вагаючись, мусимо з болем визнати цей факт, який, що-правда, потверджується кількістю стихійних благодійних акцій у Нью-Йорку”.

„У 1890 році у Нью-Йорк Сіті офіційно зареєстровано дві сотні три-дцять дев’ять самогубств. Судові звіти, як ніколи досі, рясніють випадками посягань на власне життя. „Ви – каже Головний суддя міста Сміт до бідного створіння, яке намагалось вчинити самогубство, стрибаючи до Іст Рівер, – в цьому суді на сьогоднішній ранок вже другий, хто хотів позбавити себе життя”. І далі продовжує: „Я ніколи досі не мав справи зі стількома намаганнями вчинити самогубство, як за останні кілька місяців”.

„Довкола сотень і тисяч наших людей поволі, однак неухильно, густішає темрява – пітьма злиднів та розпачу. Вони усвідомлюють її наближення, проте, почувають себе безсилими її зупинити. Якось в розмові про майбутнє один робітник сказав: „З кожним роком орендна плата зростає, а сама праця втрачає вартість. Що нам робити?” І додав з гіркотою: „Не знаю, як з цього вибратися”. Справді, якщо під рукою не знайдеться жодних радикальних економічних змін, то, треба визнати, майбутнє буде безпросвітним, бо з кожним роком пропозиція зростатиме набагато швидше, ніж попит на працю. „Десять жінок на будь-яке низькооплачуване місце” – байдуже стверджує одна офіційна особа, яка взялася недавно за вивчення питання зайнятості жінок. „Сотні дівчат – продовжує автор, – щороку доводять до краху власні надії і руйнують своє здоров’я в душних та слабо вентильованих цехах та магазинах, а, однак, з сільської місцевості та з малих містечок щотижня прибувають численні новобранці, які претендують на вакантні місця”. Не подумайте, що такі умови характерні лише 290 для Нью-Йорка. Те, що є вірним в стосунку до метрополій, до певної міри є притаманним кожному великому місту Америки. На відстані гарматного пострілу від Beacon Hill, Бостон, де гордо здіймається золотий купол Капітолію, ведуть існування сотні сімей, котрі поволі згасають від голоду – сімей, котрі мужньо відвойовують для себе найелементарніші потреби, хоча рік у рік їхні умови стають все безнадійнішими, сутичка за хліб – все більш лютою, а саме майбутнє – все більш сповненим гнітючої безнадії. В розмові з одним таким важко працюючим мені вдалося почути слова, які викликали одночасно спів-чуття та пригнічення, і які свідчили про його безнадію і навіть про якесь притуплене сприймання, що перешкоджало цій людині сповна усвідомити невблаганну суть власних слів: „Одного разу я чув історію про чоловіка, якого тиран посадив у залізну клітку. Щодня цей чоловік зауважував, як стіни клітки підсуваються до нього все ближче та ближче. Врешті вони опинилися так близько, що кожного наступного дня вичавлювали з нього крихту його життя. Так – продовжу-вав він, – схожим чином нас уподібнили до того чоловіка. Коли бачу, як виносять на вулицю маленькі домовини, я часом кажу до своєї дружини: Ось так по крихті забирається життя; одного дня ми відійдемо також”.

„Не так давно мені випало відвідати понад два десятки орендо¬ваних квартир, мешканці яких буквально ведуть боротьбу за існування, і де з упертим геройством, набагато більшим, ніж сміливі подвиги серед пере-можних вигуків на полі бою, матерішвачки та їхні дочки весь свій час гають з голкою в руках. В кількох домах я бачив на ліжках калік, запалі очі і схудлі обличчя котрих зрозуміліше будь-яких слів свідчили про місяці, а можливо й роки повільного конання від голоду посеред гнітючої, нудотної затхлості і майже повсюдного бруду громадських льохів. Саме тут болісно усвідомлюєш існування привиду голоду і завжди присутнього страху. Пригноблюючим тягарем тяжить на серцях цих покидьків суспільства довічна боязнь. Кожної миті може з’явитися власник з розпорядженням про виселення. Кожне ранкове пробудження – це страх перед виявом власної слабкості, бо хвороба означає неспроможність здобути хоч найубогіший, проте обов’язковий для життя, шматок хліба. Поодинокі хвилини відпочинку доводять до нестями, коли раз у раз в уяві виникають розпачливі думки про безнадійне майбутнє. Ось такою, загально, є доля терплячих лихо людей в нетрях нинішніх великих міст. На більшості таких облич можна зауважити лише похмуру тугу та німу відчуженість”.

„Часом в цьому підземеллі спалахне судорожний проблиск, ли¬ховісне тління, що нагадує про прихований жар, підтримуваний завжди існуючою свідомістю зазнаних кривд. В їхній душі панує мовчазне переконання, що навіть 291 польова звірина має щасливішу долю. І хоча життя від світанку до ночі це – боротьба за шматок хліба і вбоге помешкання, однак, кожному з них відомо, що в вируючих повноцінним життям найбільших містах християнства для них є замкнена брама всякої надії. Справді, прикро усвідомлювати, що сьогодні, коли, як в жодному іншому часі, нашу землю приоздоблюють пишні святині, зведені на честь великого Назарянина, Котрий присвятив власне життя служінню бідним, приниженим та скривдженим, ми спостерігаємо, як накочується хвиля убозтва, ми бачимо, як непрохана вбогість перетворюється у неминучу долю, проковтуючи щороку нові тисячі жертв. Ніколи досі на устах лю-дей не було стільки мови про безкорисливе ставлення до інших. Ніколи досі людські серця не прагнули так, як нині, справжнього вияву взаємного людського братерства. Ніколи досі весь цивілізований світ не був так глибоко пройнятий давньою мрією – отцівством Бога і братерством людей. Однак, яка іронія! В усіх цивілізованих землях сьогодні постає розпачливий крик знехтуваних мільйонів, крик потоптаної, ображеної справедливості. Зойк Росії перегукується з зойком Ірландії. Бездомні передмість Лондона єднаються в єдиному могутньому, потрясаючому землею домаганні справедливості зі знедоленими всіх великих міст континенту та Америки”.

„В самому лише Лондоні над межею прірви опинилося понад триста тисяч осіб, кожний стук серця котрих озивається тремтінням, і для котрих боязнь, що їхня єдина затишна комірчина, звана помешканням, може бути забрана в них, перетворюється у постійний життєвий кошмар. По-ряд, на порозі голодування знаходиться ще понад двісті тисяч нещасних. Коли глянемо ще далі вниз, то зауважимо верству з трьохсот тисяч постійно голодуючих – царство, яке вдень та вночі гризе та підточує голод, де в кожну секунду кожної хвилини, в кожну годину кожного дня панує агонія. Після голодуючих є бездомні – ті, які не мають нічогісінько, щоб подбати про притулок – навіть про найгірший закуток. Для них цілком звичним є сон без даху над головою, і сотні з них завжди можна зустріти вночі на студених кам’яних плитах набережної Темзи. Деяких ділить від змокрілої нічної бруківки лише стара газетна сторінка, хоча для більшості і така розкіш є недоступною! Ця армія абсолютно бездомних нараховує в Лондоні тридцять три тисячі чоловік”.

Та чи не занадто тут згущені барви, скаже хтось? Що ж, нехай переконається сам. Якщо у цьому всьому є хоч половина правди, то це справді гідне жалю!

Незадоволення, ненависть, тертя, що швидко ведуть  до соціального вибуху

     Хоч би невідомо як переконувати бідняка, що заможні ніколи не були такими щедрими як нині, що суспільство, як ніколи, має всього у достатку для убогих, сліпих, знесилених та зневірених, що для проведення благодійних акцій в величезних розмірах збі-льшуються річні доходи від оподаткування, це навряд чи вдовольнить робітника. Як громадянин, сповнений власної гідності та розуму, він не потребує милостині, ані не має найменшого бажання скористатися з привілею потрапити до притулку для вбогих або ж, у випадку хвороби, бути пацієнтом в госпіталі на правах добродійності. Він прагне отримати шанс чесно і пристойно, витираючи піт з чола, заробити на хліб і з повагою сумлінного трудівника утримувати власну сім’ю. І хоча він вбачає себе і свого сусіда, теж робітника, більш, ніж досі, узалежненими від чиєїсь милості та впливу знайти та зберегти за собою працю, а дрібних комірників, дрібних виконавців будівельних робіт та дрібних підприємців, прагнучих відвоювати, з більшою, ніж досі, наполегливістю, право на пристойний прожиток, одначе, він постійно читає про достатки багатих, про зростаюче число мільйонерів та про злиття капіталу для контролю над різними галузями індустрії – виробництвом міді, сталі, скла, палива, сірників, паперу, вугілля, фарбників, ножових виробів, прокладання телеграфного зв’язку та всякого іншого бізнесу. Він бачить також, що ці об’єднання утримують під контролем всю наявну в світі техніку, і що, попри знецінення його праці внаслідок конкуренції, товари та послуги можуть удосконалюватись, або, принаймні, можуть бути збережені від знецінення пропорційно до того, як зменшується вартість праці, представлена в удосконалених технічних засобах, які замінили людський мозок та мускули.

Чи можна в таких умовах дивуватися, що на тринадцятому щорічному конгресі Федерації Праці в Чікаґо віцепрезидент Торгової Асамблеї привітав прибулих словами, в яких був відвертий сарказм? Він сказав: 293

„Ми хочемо вас радо привітати у нашому квітучому місті, де дійсність, на жаль, не виправдовує такого оптимістичного ствердження. Все тут є так як є, але так бути не належиться. Ми вітаємо вас від імені ста монополістів і п’ятдесяти тисяч бродяг, вітаємо в місті, де в палацах розкішно веселиться Мамона і плачуть розбиті серцем матері, голодують діти і марно шукають праці чоловіки. Ми вітаємо вас від імені сотень тисяч безробітних і від імені тих величних, зведених для слави Бога споруд, брами яких щовечора замикаються перед голодними та вбогими. Ми вітаємо вас від імені слуг, що відгодовуються в Божих виноградниках, забуваючи, що Божі діти є голодні і не мають місця притулку для своїх голівок. Ми вітаємо вас від імені остоїв нашої потогінної системи – мільйонерів та їхніх вірнопідданих слуг, чиї душі спожила жага золота, – і від імені всіх заробітчан, з кривавого поту котрих карбуються золоті дукати. Ми вітаємо вас від імені численних притулків для божевільних та будинків для вбогих, вщент заповнених нещасними, доведеними до відчаю щоденними життєвими клопотами посеред цієї землі загального достатку”.

„Ми покажемо вам атрибути Чікаґо, які не потрапляють в поле зору пересічного глядача – велич міста і його вади. Цієї ночі ми покажемо вам сотні людей, що лежать на холодній підлозі коридорів нашого ж з вами будинку – людей, позбавлених житла, позбавлених їжі, здібних та охочих працювати, проте позбавлених такої можливості. Час бити на сполох – підняти голос, щоб поновити уряд, суверенні права якого відійшли до залізничних магнатів, вугільних баронів і всякого роду спекулянтів; поновити також федеральний уряд, чия фінансова політика постає на Уолл Стріт під диктатом товстосумів з Європи. Ми сподіваємося від вас раціонального використання вашого права голосу і того, що ви усунете від керма народу тих невірних слуг, котрі є відповідальні зa існуюче становище”.

Оратор, без сумніву, дуже помиляється, вважаючи заміну офіційних можновладців чи партій панацеєю від існуючого зла; та надаремно було б казати йому, чи всякій іншій людині зі здоровим глуздом, що згадане не має нічого спільного з суспільним устроєм, який дозволяє 294 на такий крайній достаток та убозтво. Який би поділ не наступив між людьми щодо причини та наступного зцілення, всі одностайно визнають наявність недуги. Одні марно шукають лік у фальшивому напрямку, інші, на жаль, взагалі не хочуть, щоб такий лік знайшовся, – принаймні до часу, аж їм трапиться шанс вигідно скористатися існуючими обставинами.

В унісон з наведеним висловився у своєму зверненні до Всесвітнього Конгресу Праці Джордж Е. Макнейл:

„Робітничий рух породжено голодом – недостатком їжі, даху, тепла, одягу і приємностей життя. Серед загального поривання людей до щастя кожна особа шукає власного ідеалу, часто зі стоїчним спокоєм відмовляючи цього права іншим. Індустріальна система базується на придуманому дияволом залізному правилі: кожен для себе. Чим іще можна пояснити феномен, що власне найбільш терплячі від цього правила самолюб-ства та жадоби організуються, щоб повалити цю диявольську систему правління?”

Газетні шпальти рясніють описами розкішних вінчань, балів та бенкетів, на які так звані „вершки” суспільства з’являються в пишній одежі та рідкісних коштовностях. Подейкують, що зовсім недавно в Парижі під час балу одна леді була зодягнена у брильянти вартістю 1 600 000 дол. В „New York World” за серпень 1896 року вміщено фотографію однієї американської леді, яка прикрасила себе діамантами та іншим дорогоцінним камінням вартістю 1 000 000 дол.; і варто пригадати, що вона аж ніяк не належить до верхівки суспільства. Щоденна преса розповідає про щедрі видатки багатьох тисяч доларів на влаштування таких бенкетів – на добірні вина, декорацію з живих квітів і т.д. Преса розповідає про зведені для багатіїв палаци, більшість з яких коштує 50 000 дол., а деякі навіть цілих півтора мільйона доларів. Розповідається про „Товариські вечірки лю-бителів собак”, де тварин, пильнованих „мамками”, годують найбільш дорогими ласощами. Говориться про сервіровку десертного столу, за яку було заплачено 10 000 дол., про два мистецько виконаних дзбанки для квітів за 6 000 дол. та дві рожевого кольору вази, вартістю 50 000 дол. В пресі можна  прочитати про одного анг-лійського герцога, який виклав 350 000 дол. за породистого коня; про те, як одна вдова з Бостону сплатила за труну для свого чоло-віка 50 000 дол. Ще інша „леді” витратила 5 000 дол., щоб поховати свого улюбленого пуделя. 295 В пресі згадувалось, що мільйо¬нери в Нью-Йорка витрачають по цілих 800 000 дол. за кожну збудовану для них яхту.

Чи не дивно, що у багатьох виникає заздрість, гнів та обурення, коли вони протиставляють цьому марнотратству нужду власних сімей, або, щонайменше, сувору економію? Відаючи, як мало є „нових створінь”, любов котрих прихиляється до небесних, а не до земних речей, котрі пізнали, що „великий зиск – це благочестя із задоволенням”, і котрі чекають, що сам Господь захистить їх в потребі, ми не повинні дивуватись, що такі речі розпалюють в людських серцях заздрість, ненависть, злобу, розбрат, і що ці настрої переростуть у від¬крите протистояння, яке у великому часі горя, що поступово зависає над світом, остаточно довершить вся-кий чин тіла та диявола.

„Ось який був злочин Содому…: гординя, ненажерливість, безжурне ледарство…. Бідному й злиденному вони не помагали” і т.д. (Єз. 16:49,50, Хом.).

Каліфорнійська „Christian Advocate”, коментуючи один розкішний бал у Нью-Йорк Сіті, пише:

„Відійшли у історію пишна розкіш та надмірне марнотратство вельмож старожитньої Греції та Риму. Та нині в країні, у так званому світському оточенні знову починає оживати нерозумне виставлення себе напоказ. Один з наших кореспондентів розповідає про даму у Нью-Йорку, яка за один сезон витратила на прийоми 125 000 дол. Про характер і зміст цих розваг можна судити хоча б з факту, що гостинна дама намагалася навчити шановне товариство… як заморожувати римський пунш у серцевині малинових та жовтих тюльпанів, а також їсти черепашине м’ясо золотою ложкою зі срібного посуду. Інші гостинні особи на прийомах декорують столи пишними трояндами, а один з відомих нам „чотирьохсот”, кажуть, видав цілих 50 000 дол. на одну лише вечірку. Такі щедрі видатки на примхливі цілі є гріхом і соромом, – навіть, якщо хтось володіє великим майном”.

„Messiah’s Herald” коментує наступне:

„Сто сорок чотири державних автократи на чолі з аристократом святкували величезний бал. Затьмарити його не змогла б навіть царська розкіш. Це було щось виняткове. Вино текло ріками. Краса додавала йому чарівності. Ні Марк Антоній, ні Клеопатра ніколи не бачили такого переситу. Це була унікальна колекція мільйонерів. Здавалося, що сюди згромаджено всі коштовності та брильянти світу. Кольє з дорогоцінних каменів, які вартували не менше 200 000 дол. надавали їхнім власницям чарівної граціозності. Танець за танцем плив серед розкошів Алладіна. Веселощі не знали меж. В цей час, продовжує журнал, 100 000 голодних шахтарів Пенсильванії пленталися дорогами штату, мов худоба в пошуках корму, поїдаючи при нагоді навіть котів, і не один з них вчинив самогубство, щоб не бачити голодної смерті своїх дітей. Навіть одне таке кольє з балу в Метрополь могло врятувати від голоду всіх цих нещасних. Була це одна з „найбільш значущих подій” у суспільстві, званому християнським. Який контраст! І для всього цього немає ліку. Буде ж так, „доки він прийде”.

„Доки він прийде”? Ні, швидше „буде так за днів Сина Людського”, коли Він вже прийшов, коли Він громадить до Себе Своїх вибраних і таким чином закладає Своє Царство, після запровадження якого йтиме „трощення” нинішньої суспільної системи на шматки в великому часі горя та анархії, котрі будуть приготуванням до встановлення Царства справедливості (Об. 2:26,27; 19:15). Як було за днів Лота, так буде за днів Сина Людського. Як було за днів Ноя, так буде і в при¬сутності [parousia] Сина Людського (Мт. 24:37; Лк. 17:26,28).

Чи не надто суворо судять багатих?

     Цитуємо заголовну статтю в „Examiner”, Сан-Франциско:

„До велетенської, збудованої в Англії яхти з паровим двигуном „Валіанте” м-ра В.К. Вандербільта у портовій гавані Нью-Йорка приєдналась схожа, теж збудована в Англії, парова яхта „Конкерер” м-ра Ф.В. Вандербільта. „Валіанте” коштує 800 000 дол. Це дорівнює прибуткам 297 з врожаю 15 000 000 бушелів пшениці, при її вартості 60 центів за бушель, або ж вартості всієї продукції принаймні 8 000 ферм площею 160 акрів кожна. Іншими словами, 8 000 фермерів, які представляють 40 000 чоловіків, жінок та дітей, працювали під сонцем і дощем для того, щоб м-р Вандербільт зміг збудувати на заокеанській верфі судно для власної насолоди, якого не має жоден монарх у Європі. Будова цієї плавучої посудини вимагала праці щонайменше 1 000 спеціалістів на протязі одного року. Коли б кошти, за які її збудовано, пустити в обіг між нашими робітниками, такий чин мав би відчутний вплив на перебіг подій в тому чи іншому місці”.

У виданні „Arena” Д.Р. Букенен, викриваючи позбавлене почуттів марнотратство багатих, говорить:

„Його злочинність полягає не стільки у бездумному мотивуванні, скільки у безглуздому руйнуванні щастя і самого життя, щоб тільки заспокоїти власні егоїстичні наміри. Те, що розтринькування багатства в показному пишанні і розкошах є злочином, стає очевидним при більш близькому вивченні такого прикладу. Якщо грошей є доволі, мов повітря або води, то немає жодного зла в тому, щоб збудувати за 700 000 дол. стайню для коней, як це вчинив один мільйонер з Сіракуз, або ж покрити видатки в сумі 50 000 дол. за саме лише обслуговування обіднього столу, як у випадку Астора з Нью-Йорка, проте, варто пам’ятати, що кожний долар – це денна заробітна платня робітника. Отже, 700 000 дол., вкладе-них в одну лише конюшню, дорівнюють праці 1 000 чоловік на протязі двох років і чотирьох місяців. Ця сума дорівнює вартості утримання 700 людських істот, бо 1 000 дол. є цілком достатньою для виховання дитини в перші десять років її життя, а кошт утримання наступних десяти років винагороджується її власною працею. Отже, казкова конюшня вартує матеріального забезпечення 700 людських душ і потверджує, наскільки більш вартісною вона є для її власника; таким чином він пристав на смерть 700 осіб, щоб тільки вдовольнити свою невгамовну пиху”.

„The Literary Digest” пише на першій сторінці:

„Не так давно один священик з Нової Англії звернувся з письмовим посланням до м-ра Самуеля Ґомперса, президента Американської Федерації Праці, прохаючи, щоб той висловив свою думку, чому так багато освічених робітників перестало відвідувати церкву. На це м-р Ґомперс відповів, що однією з причин є те, що сьогодні церкви не мають нічого спільного з надіями та сподіваннями людей праці і перестали звертати увагу на їхні злидні та щоденну непосильну ношу. Пастори або ж не знають, сказав він, або не мають сміливості говорити зі своїх кафедр про всі справедливі та несправедливі вимоги мільйонів працюючих. Церкви кривим оком споглядають на численні організації, які вважають за доцільне дбати про гарантування кращих умов праці. Робітникам постійно правиться про „світле майбутнє”, забуваючи при цьому про умови, які постають разом з „гіркотою сьогодення”. „Саме тому, що злочинці є власниками великих маєтків”, церква та її слуги стали „апологетами та оборонцями зла, яке чиниться для шкоди інтересам людей”. На запитання, які засоби він пропонує для поєд-нання церкви та робітничих мас, м-р Ґомперс радить „цілковитий перегляд існуючих взаємостосунків”. На завершення він каже: „Той, хто не симпатизує робітничому руху, хто байдуже споглядає на жахливі наслідки економічних та соціальних умов, є не тільки опонентом життєво невід’ємних інтересів людського роду, але й particeps criminus всього зла, завданого чоловікам та жінкам нашого з вами часу, дітям сьогодення та всім людям майбутнього”.

Хоча ми таким чином згадуємо поширену сьогодні думку про засудження класу багатих і знаємо про Господній осуд та передбачену для цього класу міру покарання, проте, було б розсудливим, щоб Божі діти були помірковані у своїх поглядах та звинуваченнях на адресу конкретних заможних осіб. Наш Господь, чий осуд цього класу є надзвичайно суворим, буде милосердний окремо для кожного з них; коли в Своїй мудрості Він поторощить їхніх срібних та золотих божків, понизить зарозумілі очі і впокорить гордовитість; тоді кожного, хто зречеться власного самолюбства та пихи, Він ласкаво потішить та пошле йому зцілення. Варто також згадати, що ми лише навели аргументовані та помірковані вислови розсудливих авторів, а не крайні і часто нісенітні балачки анархістів та мрійників.

Для більшого спокою та стриманості в міркуваннях нам було б добре 299 пам’ятати: (1) Що вираз „багатий” має досить широкий зміст і охоплює не лише казково заможних, але й тих, котрі, порівняно з ними, можуть бути названі вбогими; (2) Що серед тих, кого найубогіші називають багатими, є велике число винятково доб-розичливих людей, багато з котрих є достатньо активні в доброчинних та філантропійних ініціати¬вах. І якщо вони не жертвують себе сповна, то напевно було б нетактовно з боку тих, хто також не вчинив з себе живу жертву для благословення інших, засуджувати їх за те, що вони цього не роблять. Натомість, кожен, хто вчинив таке по-жертвування, знає як оцінити кожен крок в напрямку такого духа, зроблений чи то багатими чи бідними.

Варто пам’ятати, що велике число багатих людей не тільки справно сплачує високі податки на користь безоплатних громадських шкіл, для підтримки уряду, для сприяння громадсь¬ким благодійним акціям і т.д., але й з готовністю вносить кошти для полегшення становища вбогих, є зі щирого серця відкритою для потреб притулків, коледжів, госпіталів і т.п., а також для тих церков, які, на їхню думку, найбільше того варті. Хто чинить це з доброго та щирого серця, а не (як інколи можна зауважити) для по-казності та людської похвали, не втратить своєї нагороди. Все це має бути справедливо оцінене.

Всі вміють і охоче кидають критичні звинувачення на адресу мільйонерів, проте, буває, ми є надто суворі в своєму осуді. Тому просимо читачів не думати про них аж надто недоброзичливо. Пам’ятаймо, що вони, як і вбогі, в багатьох відношеннях підлягають контролю нинішньої суспільної системи. Звичаї запровадили закони і звели навколо їхніх розумів та серць справжні барикади. Фальшиві концепції християнства, століттями схвалювані цілим світом – бідними та багатими, – глибоко уторували колії для рутинних думок та міркувань, якими їхні розуми мандрують туди-сюди. Вони вважають, що повинні робити те, що інші: використовувати розумно 300 та в „інтересах бізнесу” власний час і таланти. Як наслідок, всі гроші опиняються в їхніх руках, бо саме гроші та техніка творять сьогодні багатство, тоді як праця вважається другорядною.

Далі, вони одностайні в тому, що, маючи багатство, їхнім обов’язком є не нагромадження, а витрата хоча б частини. Можливо вони розмірковують про те, як найкраще його витратити – віддати на благодійні цілі, чи пустити в торгівлю та на оплату виконаної роботи. Останнє, очевидно, є найкращим. На їхню думку бали, бенкети, вінчання, яхти і т.п. можуть принести задоволення їм самим, їхнім приятелям і бути деякою підтримкою тим сусідам, яким менш поталанило. Чи ж немає в цьому деякої долі істини? Наприклад, бенкет вартістю десять тисяч доларів, дозволяє впровадити в обіг щонайменше п’ятнадцять тисяч доларів – через постачання хліба,им’яса, квітів, одягу, через перукарів, ювелірів і т.п. Яхта вартістю 800 000 дол., хоча є надбанням надмірної екстравагантності, дає поштовх для обігу такої ж суми грошей серед усіх безпосередньо зайнятих її будівництвом; що більше, це означатиме щорічні видатки в розмірі двадцяти, а можливо й цілих ста тисяч доларів на утримання суднової команди, машиністів, навігаторів, кухні, тощо, та на інші поточні витрати.

Тому, в сьогоднішніх несприятливих умовах середньому та найбіднішому класам вкрай на руку, щоб багатії відзначались не скупою, а саме „нерозумною екстравагантністю”, щедро розкида-ючись частиною багатства, яке напливає до їхніх скринь, бо діаманти, наприклад, потребують, щоб їх перше „видобути”, далі відшліфувати і вставити в оправу, і тим самим дати роботу багатьом тисячам людей, які поповнили б ряди безробітних, коли б багатії позбулися згаданих вад та екстравагантності і лише нагромаджували все, що потрапляє до їхніх рук. Міркуючи так, багаті можуть вважати своє марнотратство „добродійністю”. Якщо так, то вони наслідують фальшиве розуміння окремих осіб 301 з середнього класу, котрі задля „імпозантності їхніх благодійних починань” вигадують всякого роду „церковні зустрічі”, ярмарки та урочистості.

Ми не виправдовуємо їхніх вчинків, а лише намагаємось звернути увагу, що в часах фінансового застою екстравагантність багатих зовсім не свідчить про відсутність співчуття до бідних. Коли у них постає думка чинити добродійні справи іншим чином, а не на „принципі бізнесу”, то приходить свідомість, що це потребуватиме маленької армії чоловіків та жінок для нагляду за розподілом щоденно зростаючих коштів, і немає твердої впевненості, що вони взагалі потраплять до рук найубогіших, бо самолюбство сягнуло таких меж, що лише небагатьом можна довіритися з надією чесного розподілу великих грошей. Одна мільйонерка призналася, що, проїжджаючи найбільш убогими кварталами міста, вона, щоб не завдати образи власним очам, ніколи на дивиться у вікно карети. Цікаво, чи не діється це тому, що її сумління є докорене існуючим контрастом між власним становищем і становищем цих убогих. Щодо особистого нагляду над започаткованими добродійними акціями – тут панове надто зайняті власними капіталовкладеннями, а дами надто витончені, щоб займатись такими справами: бачити недоброзичливі погляди, чути не цілком приємні слова і, тим більше, не надто приємні запахи. Можливо, при більш скромних достатках вони жадали б таких нагод для чинення добра, які вони сьогодні мають, проте самолюбство, гордість, громадські обов’язки та норми поведінки зводять нанівець більш шляхетні сентименти та перешкоджають досягненню корисних наслідків. Хтось сказав, що наш Господь ходив повсюди і робив добро саме тому, що Він був пройнятий почуттями до людської недолі.

Наводячи міркування, яку міру потіхи вони можуть дати терплячим класам, ми проти того, щоб нас вважали людьми, які виправдовують самолюбство багатих, як зло в собі, і яке наш Господь також засуджує як зло (Як. 5:5). Однак, задумуючись над різними сторонами цих турбуючих питань, розум людини стає більш врівноваженим, думки – більш розсудливими, а симпатії – більш лагідними до тих, кого „бог цього світу” 302 засліпив своїми багатствами, чиї уявлення про справедливість залишаються перекрученими, і котрі незабаром отримають від Господа суворий докір та покарання. В деяких речах „бог цього світу” засліпив також бідних з наміром виправдати злий шлях. Ось так він веде обидві сторони до великого „бою”.

Хоча ми можемо знайти аргументи для виправдання існуючого скупчення багатства в руках небагатьох; хоча ми можемо збагнути, що окремі багатії, відомі власною поміркованістю, є вельми милосердні; хоча ми можемо погодитись, що свій маєток вони здобули під тими ж законами, які керують рештою, що декотрі вбогі за своєю природою не є настільки великодушні і прихильні до справедливості, як декотрі багаті, і коли б їх поміняти місцями, вони засвідчили б ще більшу від багатіїв, вимогливість і тиранію, однак, Господом сказано, що власники багатств мають бути покликані задля них на суд, бо, розпізнавши хід подій, вони не приклали зусиль, щоб власним коштом створити більш справедливий, більш благородний лад від того, який існує сьогодні – скажемо на принципах, запропонованих соціалізмом.

Щоб продемонструвати погляди щораз більшої кількості людей на обов’язки суспільства – чи залишити для всіх рівні можливості і багатства природи (землю, повітря і воду), чи, у випадку їхньої монополізації, передбачити для кожного, хто не має жодної частки в такій монополії, можливість щоденної праці, – цитуємо зі скороченнями:

„Дуже рідко в пресі можна зустріти такий зворушливий випадок з реального життя, як переданий нам з уст однієї виховательки дитячого садка в Брукліні, Нью-Йорк”.

„Мале дівча, яке відвідує дитсадок одного з найбідніших районів східної набережної Нью-Йорк Сіті, зовсім недавно прийшло вранці до школи скупо вдягнене – нужденне та застуджене. Відігрівшись в теплому приміщенні дитсадка, 303 дитина, уважно дивлячись в очі вчительки, несподівано щиро запитала її:

„Міс К., Ви любите Бога?

” Як тобі сказати?… Так., – відповіла вчителька.

„А я ні, – коротко промовила дитина з великою щирістю та пристрастю, – я його ненавиджу.

„Вчителька, почувши такі несподівані слова з уст дитини, котру так наполегливо переконувала в обов’язковості любові до Бога, попросила пояснення.

„Чому?, – промовило дівча, – Бо він змушує віяти вітер, а в мене немає теплого одягу; від нього падає сніг, а в моїх черевичках повно дір; він чинить холодно, а ми не можемо розвести в домі вогню; він посилає голод, а мама навіть не має для нас хліба на сніданок”.

Як коментар до цього, сказано: „Коли ми задумуємось над доско-налістю Божих матеріальних щедрот для дітей Землі, надзвичайно важко, прочитавши цю історію, з терпеливістю споглядати на самовдоволення заможних блюзнірців, котрі, мов те мале дівча, приписують Богу всі нещастя убозтва”.

Проте, навряд чи можна сподіватися чогось більшого від людей цього світу, бо в світі панує дух самолюбства. В нас є більше підстав глянути в бік людей знаних та заможних, які іменують себе християнами. Однак, вони не кладуть ані власного життя, ані власного маєтку на Божому вівтарі, щоб служити Євангелії, і не пропонують цього для заспокоєння щоденних потреб інших. Звичайно, Євангелія повинна бути першою! Вона має поглинути весь наш час, наш талант, вплив і кошти. Там, де внаслідок фальшивих припущень і фальшивих переконань вона губиться з-перед очей і втрачає свій контроль над серцем людини, посвячене серце неод-мінно віднайде широке поле діяльності для добра своїх нещасних ближніх – на шляху виховання поміркованості, підняття їхньої громадської свідомості, запровадження муніципальних реформ і т.д. Насправді лише незначна кількість є охоча взяти це на себе – переважно з посеред бідного та середнього класів. Мало серед них є людей заможних і мало мільйонерів. Коли б деякі з мільйонерів світу мали 304 згадану міру Христового духа і присвятили свої розумові та фінансові таланти, свій час і час тих, хто охоче та з радістю виру-шив би їм на допомогу при наявності відчинених для цього дверей, то свідком якої суспільної реформи став би світ за один лише рік! Якими справді обмеженими і підпорядкованими інтересам всього суспільства були б надані корпораціям і трестам громадські привілеї; які поправки були б внесені в існуючі, відверто хибні, закони, щоб ті надалі підпорядковувались цілому суспільству і пильнували його інтереси; як були б вгамовані надто вибагливі зазіхання впливових фінансових та політичних ділків, що є несумісні зі сподіваннями громадськості.

Проте, нерозсудливо сподіватися такого поводження з достатком, бо хоч більшість заможних людей визнає себе християнами, однак, вона, як і решта світу, нічого до пуття не знає про справжнє християнство – про віру в Христа, як особистого Відку-пителя, і про повне посвячення кожного таланту в Його службі. Вони прагнуть бути зарахованими до „християн” лише з тією метою, щоб ніхто не зарахував їх до „язичників” або „юдеїв”; для них важлива популярність, якою сьогодні оточене ім’я Христос, хоча Його істинне вчення має не більше пошани, ніж тоді, коли Його розп’яли.

Справді, Боже Слово засвідчує, що не багато знатних, заможних, обізнаних вибрав Бог, щоб вони сталися спадкоємцями Царства, але переважно вбогих і знехтуваних згідно прагнень, мудрості та заслуг цього світу. Як важко (скільки зусиль потрібно) буде людям, обтяженим багатством, входити у Царство Бога. Легше верблюдові пройти крізь голчине вушко, ніж багатому ввійти в Царство небес (Мт. 19:23,24). (*Кажуть, що „Голчине вушко” було назвою невеликої брами в мурах стародавніх міст. Нею користувались після заходу сонця, коли всі більші брами бували замкнені перед небезпекою ворожих нападів. Згідно описів, воно було настільки малими, що верблюдові, після скинення в’юка, доводилось повзти крізь нього на колінах. Очевидно, ілюстрація була в тому, що багата людина повинна зняти з себе те, що її обтяжує, і схилитися на коліна, перш ніж вона зможе вчинити певним своє покликання і вибрання, щоб здобути місце в Царстві.

Та, на жаль, „бідні багатії” перейдуть важкі випробування. 305 Багатство не лише стане на заваді перед майбутньою честю та славою в Божому Царстві, але навіть сьогодні його користі будуть обмежені. „А ну ж тепер ви, багачі, – плачте й ридайте над лихом своїм, що вас має спіткати… Ви скарби зібрали собі на останні дні!” Плач та ридання багатих буде чути вже незабаром; зрозуміння цього повинно позбавити всі серця будь-яких заздрощів та скупості і, замість того, повинно наповнити їх симпатією до „бідних багатіїв” – симпатією, яка, однак, не прагнутиме, ані не намагатиметься змінити Божий суд, визнаючи при цьому Його мудрість та доброту. Наслідком такого плачу та побивань буде полагодження серць і відкриття очей на справедливість та любов з боку всіх багатих та бідних. Та найважче буде багатіям, бо виправлення їхнього стану буде більш суттєвим та більш насильницьким.

Чому б не змінити умови так, щоб поступово досягнути одна-кового рівня достатку та вигоди? Та тому, що світ є керований не царським правом любові, а законом порочності – самолюбством.

Самолюбство та вільність в поєднанні

     Християнські вчення підтримують свободу, а свобода веде до більшого знання та освіченості. Проте, свобода і знання становлять небезпеку для добробуту людини, за винятком, коли вони є послушні букві та духу царського права любові. Отже, „християнство”, прийнявши християнську вільність і набувши знання без засвоєння Христового закону, але прищепивши до упавшої егоїс-тичної вдачі його знання та свободу, навчилось набагато краще користатись своїм самолюбством. Як наслідок, християнство сьогодні є найбільш невдоволеною частиною суспільства. Інші народи поділяють згадане невдоволення і заподіяну ним шкоду пропорційно до прийняття ними знань 306 та свобод християнства без прийняття духа Христа, духа любові.

Біблія, Старий, а також Новий Заповіт, виплекали – не прямо, але посередньо – духа свободи. Справді, Закон передбачав підпорядкування слуг своїм панам, проте, обмежував також панів, – коли належало враховувати інтереси слуг, – постійно нагадуючи, що за будь-яку несправедливість вони одержать відплату від найбільшого Пана всіх – Єгови. Цього ж вчить Євангелія, Новий Заповіт (див. Кол. 3:22-25; 4:1). Однак, ця сама Біблія дає всім запевнення, що хоча в розумовому, фізичному та моральному відношенні в людині сталися значні зміни, Бог передбачив повну реституцію, щоб всі багаті та бідні, раби та вільні, чоловіки та жінки, розумні та невігласи могли через віру в Христа повернутися до Божої ласки на одному загальному рівні – „прийняті в Улюбле-ному”.

Тому не дивно, що юдеїв віддавна знали, як волелюбний народ, що носив назву бунтівничого роду – не терплячого власного гноблення; отже, їхні завойовники не бачили іншого шляху для поне-волення, як лише повне знищення їхнього народу. Не дивно, що найвідоміші діячі держави (навіть ті, які не є християнами) погоджуються з думкою, що „Біблія є наріжним каменем наших свобод”, і коли губиться Біблія, то, як підказує досвід, губиться також свобода, бо разом з нею губиться освіта та більш піднесені, в загальному, сентименти. Так було на протязі перших двох століть християнської ери: тоді верх здобула неправда (забобонність та втручання духівництва в світські справи), натомість Біблію було зігноровано і врешті заборонено, а справи папства, замість подальшого прогресу, спричинили темряву „середньовіччя”. Під час англійської та німецької Реформації разом з відродженням Біблії, як громадського вчителя, між людьми знову з’явилися свобода, знання і прогрес. Не підлягає спростуванню факт, що землі, які мають Біблію, мають також найбільшу свободу та загальну освіченість. Так і сьогодні, там, де є найбільший доступ до Біблії, люди є найбільш вільними, найбільш освіченими і володіють найвищим рівнем знань, який дозволяє їм чинити найбільш помітні кроки у всіх на-прямках прогресу.

Тепер зважмо на те, про що мовилось попередньо, тобто, що християнство, давши згоду на вплив Біблії, яка несе з собою світло та вільність, загально знехтувало її законом любові (законом досконалої свободи – Як. 1:25). Мислячі люди лише тепер починають усвідомлювати собі факт, що об’єднані разом знання та свобода утворюють могутню силу, яка може привести однаково до доброго і до злого; якщо вони натискатимуть на важіль любові, наслідки будуть однозначно добрими, коли ж натискатимуть на самолюбство, наслідком буде зло – крайнє і далекосяжне. Ось таке протиріччя роздирає сьогоднішнє християнство і швидкими темпами готує суспільні елементи для „вогню” „дня помсти” і порахунку.

В хімії трапляються випадки, коли добре відомі і часто вживані хімічні сполуки несподівано, внаслідок зміни пропорцій, переходять в категорію отруйних. Схоже відбувається з благословеннями знання та свободи, коли їх змішати з егоїзмом. В відповідних пропорціях таке поєднання принесло людям цінну послугу, проте, недавнє швидке збільшення знання, замість зайняти владне становище, посадило на троні егоїзм. Егоїзм панує однозначно і використовує, як своїх слуг, знання та свободу. Саме таке поєднання сьогодні урядує світом, а його вартісні складові перетворилися у ворогів праведності та миру, бо все навколо перебуває під впливом егоїзму. В таких умовах знання, як слуга самолюбства, найбільш активно служить самолюбним інтересам, а свобода, контрольована егоїзмом, загрожує перетворитись у безконтрольну, – яка не зважає на права та свободи інших. Таким чином, в нинішніх умовах (пануючий) егоїзм, знання та свобода творять Тріумвірат злого впливу, який 308 сьогодні владно урядує і здійснює тиск на християнство через своїх посланців та представників, через клас впливових та заможних. Цей самий Тріумвірат зла незабаром відкличе своїх слуг та представників і посадовить на їхнє місце маси людства.

Всі, хто заселяє цивілізовані землі, – багаті та бідні, вчені та безграмотні, розумні та недоуки, чоловіки та жінки – (за малим винятком) в кожній справі свого життя керуються цим владним поєднанням. Ради самоствердження вони підштовхують своїх підлеглих до шаленої сутички за місце, владу та привілеї. Нечисленні святі, метою котрих є теперішнє та майбутнє добро інших, перебувають у такій меншості, що навряд чи можуть вважатися фактором теперішнього часу. Вони і далі будуть безсилими запровадити добро, якого так прагнуть, доки не здобудуть, отримавши славу зі своїм Господом і Паном, право та владу благословити весь світ у Божому Царстві. Перебуваючи у тілі, вони і далі потребуватимуть пильності та молитви, щоб під нинішнім пануванням самолюбства їхнє більше знання та вільність не стали для них злом.

Незалежність очима багатих та бідних

     Маси людства лише недавно позбулися рабства та кріпацтва і скуштували свободи та незалежності. Знання силоміць розриває особисті та накинуті політикою кайдани; політична рівність не є запропонована з доброї волі, але здобута примусом, крок за кроком. Сьогоднішній світ з його політичним рівноправ’ям є поділений на основі гордості та самолюбства, і розпочата нова сутичка ведеться з боку багатих та процвітаючих з наміром утримати і збільшити власні маєтки та владу, а з боку 309 нижчих класів – за право працювати і користуватися доступними життєвими вигодами (див. Ам. 8:4-8). Значна частина заможних думає і виражає своє відношення до бідних класів так: „Добре, врешті народ одержав для себе право голосу та незалежність. Нехай вони принесуть їм багато добра! Однаково вони зрозуміють, що найбільш істотним фактором у всіх життєвих справах є розум, а він переважно є надбанням аристократії. Нас лише турбує, чи зможуть вони використати свою свободу помірковано і в межах закону. Це позбавило б нас великого тягару відповідальності. Донедавна, коли люди були закабалені, кожен лорд, вельможа, граф почував певний обов’язок перед тими, хто був під його наглядом; тепер ми можемо вільно дбати лише про власні задоволення та багатство. Вони здобули незалежність – тим краще для нас. Кожен „джентльмен” напевне має користь з такого повороту подій і бажає цього всім, хто теж намагатиметься якнайкраще подбати про власний добробут, як і ми дбаємо про свій. Здобувши для себе політичне рівноправ’я та незалежність, вони змінили наш стосунок до себе – стали з нами юридично рівними, і замість того, щоб користуватися нашою прихильністю, перетворились в наших суперників. Проте, їм ще належить поступово зрозуміти, що політична рівність зовсім не чинить людину рівною фізично та інтелектуально. Як наслідок, замість попередньої спадкової аристократії постане аристокра¬тія розуму та багатства”,

Ті, хто займає в суспільстві не таке високе становище, кидають бездумно: „Ситуація нас влаштовує; ми незалежні і цілком здатні про себе подбати. Дивіться, щоб ми вас не перехитрили. Життя – це війна за багатство, і на нашому боці є не так вже й мало. Ми організуємо страйки, бойкоти і, врештірешт, доб’ємося свого”,

Якщо погодитись з передумовою, що всі люди є незалежні один від одного, і кожен мав би самолюбно чинити те, що найбільш пасує його власним інтересам – незалежно від інтересів та добра інших, – тоді проти антагоністичних та войовничих поглядів неможливо висунути заперечення. Дійсно, саме на цей принцип самолюбства та незалежності щораз більше покладаються у своїх починаннях всі класи. Капіталісти пильнують власних інтересів і намагаються (хоча є шляхетні винятки) сплачувати за виконану працю якомога менше. Ті, хто обслуговує техніку, та робітники (за винятком кількох шляхетних осіб) теж дбають тільки про себе – щоб за виконану працю вхопити якомога більше. Чи можуть обидві сторони послідовно викривати хиби одна одної, якщо взаємно визнають один і той самий принцип незалежності, самолюбства та сили?

Згадане так вкоренилося у громадській свідомості, що старий добрий звичай більш освічених, більш талановитих та відомих з добрих справ людей відвідувати вбогих, допомагати їм порадою та більш конкретними речами, цілковито зник. Сьогодні кожний є зайнятий власними клопотами і не зважає на інших, є незалежний, дбає лише про себе самого або часто приєднується до доброчинних громадських заходів – утримання притулків, госпіталів, всякого роду „будинків” і т.д. Для декого це може бути сприятливим в тих чи інших відношеннях, натомість для інших з деяких причин може статись тягарем – через недосвідченість, непередбачливість, надмірні видатки, незграбність, недоумкуватість і, врешті, через невезіння.

Річ у тому, що ані багаті, ані бідні не можуть самолюбно вважати себе незалежними одні від одних, ані не можуть тішити себе думкою або поводитись, мов би так є насправді. Людство є однією сім’єю: Бог „зробив з однієї крові ввесь рід чоловічий” (Дії 17:26, Кул.). Кожен член людського роду є братом для кожної іншої людської істоти. Всі є дітьми одного батька, Адама, Божого сина (Лк. 3:38), і Бог їм довірив, як обов’язок служби, спільний догляд над землею та над усім, що її наповнює. Таким чином, всі, завдяки Божій постанові, отримали благодіяння, бо „Господня є земля і все, що її наповнює”. Падіння в гріх, вирок, смерть, як наслідок поступової деградації – фізичної, розумової та моральної, – в більшій чи меншій мірі зіпсували всіх людей, і сьогодні кожен потребує і повинен одержати від інших вияв симпатії і допомогу в міру власної недосконалості і подальшої від неї залежності – розумової, моральної та фізичної.

Коли б саме любов була провідним рушієм людських сердець, кожен з радістю присвятив би частину своєї праці для загального добра, і всі люди були б рівними перед лицем щоденних потреб та численних життєвих вигод. У цьому була б певна частка ідеї соціалізму. Проте, поміж людей любов не стала таким рушієм, а, отже, згаданий задум сьогодні впровадити в чин неможливо. Пануючим принципом є самолюбство, яке заволоділо не просто більшою частиною, а, можемо сказати, практично всім християнством, родячи власні гіркі плоди, які швидко дозрівають на час великого збору винограду, згаданого в Об’явленні 14:19,20.

Ніщо інше, крім (1) навернення світу en masse або (2) втручання надлюдської сили, могло б тепер змінити шлях світа з колії самолюбства в напрямку любові. Про таке навернення не мріють навіть найбільші оптимісти, бо хоч християнство з імені домоглося зовнішніх ознак навернення кількох мільярдів людей нашої планети, справжнє навернення – від самолюбного духа цього світу до сповненого любові піднесеного духа Христа – стало дійсністю лише серед небагатьох. Отже, і тут було б марною річчю живити власну надію. Єдиним сподіванням є вдатися до надлюдської сили, і саме таку переміну пообіцяв Бог в Тисячолітньому Христовому Царстві і через нього. Бог передбачив, що потрібна буде ціла тисяча років, щоб прогнати самолюбство і наново утвердити любов, яка пануватиме серед усіх щиро її бажаючих; звідси теж і запевнення про „часи реституції” (Дії 3:21). Отже, невелика жменька тих, котрі справді оцінюють і шукають панування любові, загально зауважує неможливість досягнути цього земними засобами, бо ані багаті добровільно не поступляться своїми привілеями, ані людські маси не зможуть достатньо подбати про себе, не маючи для цього 312 стимулів – потреб або жадності, – настільки упевнено влаш-тувалося самолюбство в одних і марна, егоїс¬тична розкіш та мар-нотратство – в інших.

Чому теперішні сприятливі обставини не можуть тривати далі

     Можна було б припустити, що оскільки багаті та бідні прожили разом шість тисяч років, то сьогодні не повинно існувати більшої небезпеки лиха, ніж будь-коли в минулому, тобто, що багаті зруйнують бідних, підштовхуючи їх до голодування, або, що бідні знищать багатих в анархії. Проте, сказане є помилкою, бо сьогодні, як ніколи досі, з обох боків існує значно більша небезпека.

Щодо людства, бачимо, яких великих змін зазнали умови від часів кріпацтва – не лише фізичний стан людей, але й розумовий; тому сьогодні, після того, як вдалося скуштувати цивілізації та освіти, потрібно багато століть постійного гноблення, щоб знову підкорити людей під старий порядок речей, при якому вони були васалами земельних вельмож. Досягнути цього в одному столітті неможливо – люди швидше пристали б на власну смерть! Одне лише підозріння повернення такого майбутнього для власних дітей викликало б революцію, і цей страх, мов стимул, підбиває сьогодні бідних на ще більші, ніж будь-коли досі, протести.

Може виникнути питання, навіщо нам міркувати над такою тенденцією? Чому б не припустити, що загальний добробут за останнє століття, і особливо за останні п’ятдесят років, не змінився, а навіть зріс?

Ми не можемо з цим погодитись, бо спостереження та розмірковування показують безпідставність, а з певних причин навіть неможливість, таких сподівань. Добробут нинішнього століття постав – під Божим керівництвом (Дан. 12:4), – як прямий наслідок розумового пробудження світу з усіма його похідними: поширенням друку, використанням пари, електрики та наявністю відповідного обслуговування. Таке пробудження принесло з боку щораз більш численних мас нові вимоги щодо життєвих потреб та предметів розкоші. З’явившись раптом, зростаючі потреби перевищили об’єм виробництва, а, от-же, загально підняли заробітки. Коли ж пропозиція стала урівні, а потім ступила за межі потреб внутрішнього ринку, інші народи, досі бездіяльні, також пробудилися, вимагаючи схожого забезпечення власних потреб. Деякий час з цього черпали користь всі класи, і всі цивілізовані народи швидко перетворились у більш заможні і більш задоволені, ніж будь-коли досі, оскільки виробництво техніки вимагало ливарників, слюсарів, теслів, які потребували допомоги лісорубів, формувальників цегли, мулярів печей, випалювальників. Більшість обладнання вимагала вугільного палива, а, отже, все більше заняття знаходилося для шахтарів, інженерів, кочегарів і т.д. У всьому світі зросла потреба в пароплавах та залізницях, що означало зайнятість тисяч людей у їхньому будівництві, оснащенні та обслуговуванні. Отже, несподівано прозвучав заклик поповнити шеренги праці, і зросли, відповідно до вимаганого рівня майстерності, заробітки. Непрямо з цього скористалися ще інші, а також самі зайняті, бо, одержуючи вищу платню, вони могли краще харчуватися, краще зодягатися і мешкати в кращих умовах – влаштувавшись з більшими вигодами. Фермери не тільки були вимушені сплачувати набагато більше за найману працю, але й вони, в свою чергу, одержували пропорційно більше за продану продукцію, і так відбувалось у кожній галузі промисловості. Ко-ристь з цього отримали всі – чинбарі, шевці, виробники трикотажу, годинникарі, ювеліри і т.д., бо чим кращу платню отримують маси, тим більше вони можуть витратити на щоденні потреби і предмети розкоші. Хто ходив босоніж, купив собі черевики, у кого не було шкарпеток, той зрозумів їхню необхідність, – і таким шляхом почали успішно розвиватися усі галузі торгівлі. Ця потреба прийшла раптом, а значить неминучим став швид¬кий, скрізь поширений добробут.

Потреби заохочуюче вплинули на розвиток винахідництва, і тому всюди – на виробництві, в домашньому господарстві, на фермах – один за одним з’явилися економлячі зусилля винаходи. Врешті, сьогодні стало важко заробити навіть на вбоге утримання, якщо спробувати бути незалежним від сучасної техніки. Все це, враховуючи торгові стосунки з навколишніми народами, котрі пробудилися схожим чином, хоча і пізніше, сприяло поступовому зростанню добробуту робітничого класу. Одночасно казковим чином зростали багатства купців та товаровиробників християнства.

Та сьогодні ми наближаємось до граничної межі добробуту. В багатьох напрямках пропозиція перевищує світові потреби, а вірніше, перевищує фінансові можливості задоволення таких потреб. Китай, Індія та Японія, які ще донедавна були найбільш вагомими замовниками виробів Сполучених Штатів та Європи, сьогодні, в загальному, використовують власну працю (вартістю від шести до дванадцяти центів на день), тим самим подвоюючи кількість придбаних досі товарів, що дає їм змогу пропорційно зменшувати об’єм зовнішніх закупок. Країни Південної Америки пішли у згаданому напрямку набагато швидше, ніж це було продиктовано тверезим розрахунком, і деякі з них вже дійшли до межі банкрутства і є вимушені жорстоко економити в надії дочекатись кращого фінансового становища.

Є очевидним, що надходить криза, яка досягла б своєї кульмінації набагато швидше, ніж це сталося у Європі, коли б не безпрецедентний добробут Великої Республіки, яка встановила захисні тарифи і тим самим домоглася напливу мільйонних інвестицій з Європи, а також притягнула мільйони європейських мешканців, щоб запропонувати їм участь в користях існуючого достатку, і утворила гігантські корпорації та трести, які стали загрозою для добра суспільства.

Загальний достаток і високі заробітки не обминули також Європи. Тут порідшали шеренги праці, а численні війни ослабили тиск конкуренції за робочі місця, 315 вбиваючи мільйони працездатних, у розквіті сил, людських істот, а також знищуючи вже готові товари і зупиняючи загальний процес виробництва. Протягом останніх двадцяти п’яти років постійно зростаючі кількісно регулярні армії позбавили Європу – ради власних шеренг – ще декількох мільйонів чоловік, які в іншому випадку посилили б конкуренцію на ринку праці; крім того, врахуйте значну кількість зайнятих у виробництві військової зброї, боєприпасів, військових кораблів і т.д.

Якщо, обминаючи всі ці сприятливі для досягнення достатку і успішного пошуку високооплачуваної праці обставини, ми заува-жимо, що досягнуто межі, що розміри витрат за виконану працю мають тенденцію до зменшення, то, з людської точки зору, а також з точки зору Божого об’явлення, ми є цілком виправдані припустити, що наближається криза – найбільша криза в усій історії людства.

Варто також зауважити, що, разом з безпрецедентним за останні роки ростом заробітної платні, ціни на найбільш життєво необхідні послуги збільшувались набагато швидше, тим самим посилюючи існуючу диспропорцію. Який наслідок цього всього, і коли його слід чекати?

Крах прийде, мов велика навала. Мов моряк, який насилу вдряпавшись на вершину щогли, може несподівано з неї зірватися; мов велетенський механізм, поволі зведений підйомним пристроєм, який, від’єднавшись, може впасти додолу, ламаючи все своєю руйнівною силою і чинячи набагато гірші наслідки, ніж коли б його взагалі не зводили, так і людство, підняте понад всякий попередній рівень зубцями та важелями винаходів та удосконалень, а також блоками та шківами загального знання та освіченості, сягнуло рівня, де (внаслідок егоїзму) не може бути двигнутим далі, і де потрібно шукати вихід. В такому підвішеному, нерухомому стані на низькому рівні все це перебува-тиме ще якийсь короткий час (декілька років), перш ніж блоки та шківи, позбавлені можливості подальшого підйому, урвуться від надмірного натягу і спричинять остаточну руйнацію. 316

Коли перший раз було вжито техніку, виникли побоювання, що вона стане конкуренцією для праці і майстерності людських рук; однак, згадані протилежні чинники (загальне пробудження – в самому християнстві і зовні його, – виробництво техніки, війни, утримання армій і т.д.) більш ніж протидіяли існуючій тенденції: отже, багато людей дійшло висновку, що такі погляди перечать здоровому глузду і що економляча зусилля техніка зовсім не входить в конфлікт з ручною працею. Насправді так не є: світ продовжує підлягати закону попиту та пропозиції, і дія цього закону є настільки очевидною, що може бути зрозумілою будь-якій мислячій людині. Зростаючий попит на ручну та кваліфіковану працю був лише тимчасовим фактором, готуючи шлях для ще більшого напливу техніки – з метою витіснити ручну працю, – і коли надходить кульмінація, реакція може бути лише раптовою, роздавлюючи тих, хто опинився під її спадаючим вантажем.

Припустимо, що цивілізація збільшила світові потреби у п’ять разів порівняно з тим, що було п’ятдесят років тому ( немає сумніву, що наведені підрахунки є дуже довільними), як, в такому випадку, маються справи з пропозицією? Всі погодяться, що за ці п’ятдесят років винаходи та новітня техніка збільшили пропозицію більш ніжу десять разів. Навіть розумово обмежена людина спроможна зауважити, що, оскільки для задоволення попиту створено достатню кількість техніки, значить, повинно прийти суперництво, конкуренція між людиною і машинами, бо праці не вистачить всім – навіть коли б не було подальшого приросту людей або машин. Конкуренція посилюється з кожним днем; швидко зростає населення світу, а, отже, техніка, керована майстерними руками, з кож-ним днем творить постійну нову та кращу техніку. Неможливо не помітити, що при сьогоднішній самолюбній системі, коли пропозиція перевищує попит (і постає над продукція), суперництво між людьми та машинами має бути коротким і виявиться не на користь людини. В загальному, машини є невільниками чавуну, сталі, деревини, є приведені в дію з допомогою пари, електрики і т.д. Порівняно з людиною вони працюють не тільки більш інтенсивно, але й з кращою якістю. Їм не потрібно розвивати власний розум, у них немає ані зіпсованих думок, які вимагають контролю, ані дружин та сімей, про яких треба думати і дбати; у них немає амбіцій, вони не створюють спілок і не висилають делегатів, щоб ті втручалися в процес управління виробництвом, і не організовують страйки. Вони готові працювати в понаднормові години без серйозних нарікань і без додаткової платні. Як невільники, машини є більш бажані, ніж, наприклад, невільники з чорним та білим кольором обличчя, тому сьогодні існує намагання відмовитися, наскільки це можливо, від висококваліфікованої ручної праці. Ті, у чиїй власності перебувають машининевільники, проявляють задоволеність, що при існуючих законах та звичаях їхні співвітчизники є вільні та незалежні, тобто для них не потрібно дбати про речі, які були б обов’язкові в випадку їхнього уярмлення.

Робітники в світі зовсім не є сліпі. Вони бачать, хоча і невиразно, куди веде нинішня система самолюбства, яку, як варто визнати, вони самі допомагали відгодовувати, і при якій вони, як, зрештою, і всі інші, вимушені вести свою діяльність. Вони ще не відчувають її неминучості, ані всієї жалюгідності становища, до якого, якщо її не зупинити, вона неухильно і швидко їх приведе. Проте, для них є очевидним, що з кожним роком все гострішою стає конкуренція бути слугами цих машинневільників (бути машиністами, інженерами, кочегарами і т.д.).

Техніка, як важливий фактор в приготуванні для „вогню”. Кілька останніх років є передсмаком того, що прийде

     Спробуймо зацитувати тих, хто вже пробудився і усвідомлює собі можливий розвиток майбутніх подій. Невідомий нам автор пише:

„Пишність демократій древніх міст Греції, котрі, мов сонячні відблиски, іскрилися на темному обрії оточуючого їх дикунства, сталася джерелом розбрату між сучасними прибічниками різних форм уряду. Опоненти демократичної форми правління стверджують, що стародавні міста були зовсім не демократичними, а швидше аристократичними, бо спиралися на працю невільників, що давало вільним мешканцям достатньо часу для політики. На їхню думку у суспільстві повинен існувати клас трудяг, на долю якого припадала б найбільш нудна праця, і що устрій, який пропонує звичайному робітнику участь в уряді, не заслуговує на виживання”.

„Ці, схожі на правду, слова були прихильно прийняті м-ром Ч.Г. Лорінґом у його президентському зверненні до Американського Товариства Інженерів в 1892 році, де він висунув здогадку, що сучасна цивілізація володіє всіма прикметами давнього невільництва, за винятком жорстокості. „Ганьбою стародавньої цивілізації – сказав він, – була цілковита відсутність людяності. Справедливість, милосердя і пощада належали до винятків, а на їхнє місце запроваджено силу, підступ та жорстокість. Неможливо було сподіватися чогось кращого від системи, яка спиралася на найгіршу форму рабства, будь-коли відому людині. Так довго, як підневолення людини становило основу та підпору цивілізації, остання зобов’язана була бути брутальною – щось схоже, як потік не може піднятися вище свого джерела. Така цивілізація, швидко досягнувши зеніту, неодмінно мала зіпсуватися. Історія, хоч не зовсім виразно, свідчить про її повернення до варварства – такого ж крайнього, з якого вона попередньо виринула”.

„Сучасна цивілізація також спирається на працюючого невільника, проте у великій мірі відрізняється від своєї античної попередниці. У сучасного раба відсутні нерви та втома. У нього немає перерв, і за невеликий відрізок часу він виконує набагато більше роботи, ніж представник будь-якого покоління людей-невільників. Він не тільки більш сильний, але й більш дешевий. Він працює у всякий час і на кожному місці, і однаково майстерний у найделікатнішому та найгрубшому ремеслі. Він виробляє все у такій кількості, що 319 людина, звільнившись від значної частки рабської праці, можливо, вперше усвідомлює себе Паном Створіння. Витвори різних напрямків мистецтва нашої цивілізації, використання швидкого та дешевого сухопутного та водного транспорту, друк, знаряддя миру та воєн і всебічні наукові досягнення стали можливими для надбання усіма завдяки праці слухняних невільників, котрих ми звемо паровими двигунами”.

„Справді, сучасна техніка перетворилась у невільника, який своєю працездатністю у сотні раз переважає можливості колишніх людей-рабів; отже, сьогодні створено матеріальну основу для цивілізації, населення якої матиме удосталь часу – щось на зразок вільних громадян Афін. Це не буде вільність ледаче розтринькувати власний час, а можливість уникнути найважчої праці і доповнити власний достаток працею рук, яка поєднуватиметься з його добрим здоров’ям, розумовим поступом та приємним настроєм. Підраховано, що у самій лише Великобританії машини з використанням пари виконують працю 156 000 000 чоловік, тобто, принаймні, у п’ять разів більше того, що нараховував цивілізований світ у стародавніх часах з рабами та вільними разом узятими. У Сполучених Штатах пара виконує працю 230 000 000 чоловік, тобто майже всього нинішнього населення земної кулі. Ми впрягаємо водоспади у роботу електричних двигунів в таких масштабах, що згадані цифри, як порівняння, навіть не потрапляють у наше поле зору”.

„Але, як це не прикро, навіть володіючи матеріальною основою цивілізації загального добробуту, вільного часу та розумової праці, ми ще надалі не навчилися брати з цього пожитку. Ми йдемо шляхом вдоско-налення, але все ще маємо співвітчизників, які вважають себе щасливи-ми, коли за будь-якої нагоди вони можуть віддати свою денну працю першому-ліпшому виснажливому заняттю, які за нашою політичною доктриною є рівними з усіма решту людьми в вирішуванні політики уряду, але які не мають жодної можливості набути інших знань, за виня-тком того, що їх чекає наступно за обіднім столом”.

„Фізика, як галузь науки, дала засоби для створення найбільшої, най-блискучішої, найщасливішої і найбільш стійкої цивілізації, яку коли-небудь знала історія. 320 Суспільним наукам зостається лише навчити, як цими засобами користуватися. Будь-яка спроба в цьому напрямку – успішна, чи невдала – має свою цінність. У хімії, наприклад, одне відкриття припадає на близько тисячу безрезультатних дослідів. Хоча „Кавеах” та „Альтрурія” зазнали невдач, однак, ми повинні подякувати їхнім засновникам, котрі допомогли виявити підводні рифи на шляху прогресу”.

Профспілкове видання вугільної промисловості „The Black Di-amond” пише:

„Достатньо побіжно глянути на те, яких швидкостей сягнула сьогодні комунікація та засоби транспортування, щоб оцінити факт виникнення ситуації, подальший розвиток якої створює труднощі для прогнозування майбутнього сучасного бізнесу. Щодо механізації видобувного процесу, варто наголосити на одній дуже серйозній речі, а саме, що кожний механік може без вагань розраховувати на постійну працю. Перспектива страйків при цьому значно зменшується, і цікавий факт: якщо десь виникає страйк, то опісля відбувається більш широке впровадження техніки на новій території. Таке використання механізованих методів дозволяє всебічно налагодити зв’язки між спорідненими галузями на основі обопільного врегулювання, наслідком чого може стати ситуація, коли страйки стануть майже неможливими”.

„Електрика поки що перебуває у зародковому стані, однак, всюди, де вона розгорнула своє поле діяльності, відчувається, що це надовго, і видобувники чорних діамантів починають стикатися лицем до лиця з невблаганним фактом, що там, де їх не вдалося витіснити більш дешевою робочою силою з Європи, з’явився ще запекліший ворог для подолання; і на протязі кількох наступних років в місцях, де над видобутком трудяться тисячі людей, однаково успішно працюватимуть сотні – маючи в своєму розпорядженні електричне видобувне устаткування”.

The „Olyphant Gazette”говорить:

„Чудові наукові досягнення і незліченні технічні вдосконалення цього віку винахідництва швидко витісняють ручну працю з багатьох виробництв, внаслідок чого тисячі робітників, котрі ще декілька років тому були зайняті на високооплачуваних місцях, сьогодні даремно шукають будь-якої праці. На підприємствах та фабриках, де ще донедавна знахо-дилася праця для сотень, сьогодні два десятки за допомогою механічних пристроїв роблять набагато більше. Лінотип позбавив праці тисячі друкарів, і так діється в різних галузях виробництва. Порівняно з ручною працею, машини виконують роботу набагато швидше, меншим коштом і більш якісно”.

„Перспектива така, що через кілька років для видобутку антрациту використовуватиметься устаткування переважно на електричному струмі, 321 натомість людина та мул перетворяться у придаток електромеханізмів на тих ділянках роботи, де застосування рухомої робочої сили все ще є обов’язковим”.

Інший автор наводить такі факти:

„Одна людина і двоє малолітніх помічників можуть виконати роботу, яка ще кілька років тому потребувала 1 100 прядильниць”.

„Один робітник заміняє роботу п’ятдесяти ткаль епохи його прадіда”.

„Машини для фарбування тканин дозволили замінити 1 500 робітників однією людиною”.

„Одна машина з одним обслуговуючим виробляє щоденно стільки підков, скільки це робили раніше 500 осіб”.

„З 500 робітників, зайнятих попередньо на розпилюванні деревини, 499 втратили свою роботу внаслідок впровадження сучасної техніки”.

„Одна машина по виробництву цвяхів зайняла місце 1 100 працюючих”.

„У виробництві паперу витіснено 95 відсотків ручної праці”.

„Одна людина виробляє сьогодні стільки гончарних виробів, скільки до впровадження машин могла зробити тисяча чоловік”.

„У завантаженні та розвантаженні суден одна людина за допомогою машин виконує працю 2 000 чоловік”.

„Досвідчений годинникар за допомогою механічних пристроїв може виготовити щороку від 250 до 300 годинників, при цьому на 85 відсотків відмовляючись від попередньо виконуваної праці”.

Кілька років тому „Pittsburgh Post” наголошувала на значних досягненнях в виплавці сталі, які лише за два десятиліття стали можливими завдяки удосконаленню конструкцій печей:

„Двадцять років тому, у 1876 році, виробництво чавуну в Спо¬лучених Штатах становило 2 093 236 тон. У 1895 році ці ж дані по окрузі Алехейні становили 2 054 585 тон. У 1885 році загальне виробництво досягло в державі 4 144 000 тон виплавленого чавуну, натомість у 1895 році ми вже були лідерами світового виробництва з показником 9 446 000 тон”.

Аналогічні умови та аналогічний ефект зауважено в Канаді. „Montreal Times”пише:

„За допомогою найкращих сучасних машин одна людина в спромозі випродукувати лляного полотна на одяг для 250 чоловік 322 і шерсті – для 300 чоловік. Одна людина може пошити взуття для тисячі людей. Одна людина може випекти хліба для 200 чоловік. Проте, тисячам людей і далі не вистачає вовни, бавовни, взуття та хліба. Повинна бути якась причина для такого стану справ. Повинен бути якийсь шлях для вилікування цього опального стану анархії, в якому ми опинилися. Отже, як лікувати?”

„Торека State Journal” пише:

„Проф. Герцка, відомий австрійський економіст та державний діяч, обрахував, що для задоволення різними галузями виробництва усіх життєвих потреб 22 000 000 австрійців, потрібна, за умови обов’язкового залучення передових методів, техніки та збереження традиційної кількості годин праці, праця лише 615 000 чоловік. Щоб додатково задовольнити всіх предметами розкоші, потрібно лише на 315 000 працюючих більше. Подальші підрахунки свідчать, що нинішнє працююче населення Австрії, рахуючи всіх жінок та чоловіків віком від 16 до 50 років, становить приблизно 5 000 000 осіб. Наступно, його підрахунки ведуть до висновку, що згадана кількість працюючих, зайнятих тільки 37 днів на рік зі збереженням кількості денних робочих годин – при умові наявності сучасної техніки та технології, – може задовольнити населення всім необхідним і предметами розкоші. Коли б вони вирішили працювати 300 днів на рік, то денна праця займала б одну годину і двадцять хвилин”.

„Якщо дані професора Герцка щодо Австрії є правильні, то з невели-кими змінами вони можуть бути застосовані до кожної іншої країни, не обминаючи Сполучених Штатів. На полях Каліфорнії працює комбайн з паровим двигуном, який під наглядом трьох осіб жне денно і в’яже солому на площі 90 акрів. З набором плугів робоча частина цієї машини може виорати щоденно 88 акрів поля. Один пекар в Брукліні наймає 350 осіб і випікає денно 70 000 буханок хліба при нормі 200 хлібин на кожного працюючого. З використанням машини фірми „McKay” одна людина може пошити 300 пар взуття, що при умові ручної праці відповідатиме продуктивності п’ять пар. На фабриці сільськогосподарського знаряддя 500 чоловік сьогодні виконують працю двох тисяч п’ятсот осіб”.

„Ще перед 1879 роком потрібно було сімнадцять вправних майстрів, щоб в’язати 323 500 дюжин віників щотижня. Сьогодні за такий самий час дев’ять чоловік в’яже 1 200 дюжин. Одна людина може виготовити за день 2 500 двохфунтових жерстяних банок. Годинникова фабрика у Нью-Йорку випускає понад 1 400 годинників на день, 511 000 на рік, тобто два або три годинники за хвилину. У кравецтві одна людина з допомогою електричної розкрійної машини в змозі розкроїти щодня 500 пар одягу. На сталеливарних заводах Карнеґі сьогодні з допомогою електрики вісім чоловік справляються з роботою 300 чоловік. Одна машина, сировину для якої подає один хлопчина, виготовляє денно 10 000 000 сірників. Найновіший ткацький верстат може працювати без догляду всю обідню перерву; більше того, півтори години після закриття фабрики він може працювати автоматично, виробляючи тканину”.

„На наших очах постає проблема віку, яка вимагає свого вирішення: як поєднати наші можливості і наші потреби, щоб не було втрат енергії і щезли недостатки? Коли цю проблему вдасться розв’язати, тоді більше не буде змучених, перепрацьованих людей, не буде вбогості, не буде голоду, не буде звільнень з роботи і блукаючих вулицями безробітних. Досі пропоновано багато вирішень, та жодне з них неможливо застосувати, не зробивши комусь несправедливості – явної чи гаданої. Людина, яка в цій справі проллє для інших світло, вважатиметься найбільшим героєм і добро¬дійником, якого коли-небудь знав світ”.

Суперництво жінок як фактор

     Ще однією справою, яку варто згадати, є конкуренція праці серед жінок. Згідно даних перепису населення Сполучених Штатів за 1880 рік 2 477 157 жінок цієї країни були зайняті на вигідних робочих місцях. У 1890 році офіційний рапорт подає цифру 3 914 711 жінок, тобто зростання становить понад п’ятдесят відсотків. Найбільш знаменним є зростання частки жіночої праці у сферах обліку, підготовки матеріалів до друку та ведення стенографічних записів. Перепис 1880 року показав, що таких жінок є 11 756, перепис 1890 року – 168 374. Сміливо можна сказати, що сьогодні (у 1912 р.) загальна кількість жінок, зайнятих на вигідних місцях, вже перевищила десять мільйонів. Та навіть їх 324 не обминає доля бути витісненими сучасними машинами. Наприклад, підприємство по обробці кофе у Пітсбурґу встановило дві нові пакувальні машини, які з обслуговуючим персоналом з чотирьох жінок стали причиною звільнення інших п’ятдесяти шести.

Конкуренція зростає з дня на день, і кожний цінний винахід лише збільшує труднощі. Справді, чоловіки і жінки все більше позбуваються нудної, важкої праці, та хто утримуватиме їх самих та їхні сім’ї у випадку вимушеного безробіття?

Розумний та нерозсудливий погляд праці на ситуацію

     У всякому разі можемо визнати, що всі ознаки свідчать про загальне зростання трудової активності, про щораз більш численну армію безробітних, а отже, як наслідок, про все нижчі і нижчі заробітки. З наміром запобігти цьому були створені Робітничі Спілки, які напевно допомогли дещо зберегти власну гідність, мужність та стійку платню, захищаючи багатьох перед нищівним натиском монополій. Однак, все це мало свої добрі і злі сторони. Людей, котрі б шукали порад і прагнули звільнитися від існуючої дилеми, змушено вірити або у самих себе, або у створені ними Спілки, замість того, щоб звернутись до Бога і шукати порад Його Слова якою дорогою йти, щоб не спіткнутись. Обравши останнє, вони, мов Його діти, отримали б від Господа „духа здорового ро-зуму” і були б керовані Його вказівками. Проте, сталося навпаки: розпалюючи егоїзм, почала зростати зневіра до Бога, зневіра до людей, загальне невдоволення та неспокій. Спілки почали культивувати почуття егоїстичної незалежності та хвастощів, вчинивши робітників більш примхливими та далекими від симпатій добрих серцем та доброзичливих працедавців, які швидко приходять до висновку, що є марною справою шукати примирення зі Спілками, і що самим робітникам варто навчитися через важкі досвідчення бути менш примхливими.

Теорія праці є правильною, коли вона говорить, що благословення та винаходи зоріння Тисячолітнього ранку повинні бути на користь всьому людству, а не лише багатству тих, хто власною скупістю, заповзятливістю, передбачливістю та переважаючим становищем набув у власність для себе та своїх дітей машини та землю, а також величезним прибуткам, які ті щодня їм щедро приносять. Люди переконані, що ці щасливці не мають права самолюбно загарбувати всього, що потрапляє їм до рук, а всім надбаним повинні подоброму ділитися з ними – не у вигляді дарунку, але поправу, не під законом егоїстичної конкуренції, а під божественним законом любові до ближнього. Свої вимоги вони потверджують вченням Господа Ісуса і досить часто цитують Його настанови.

Проте, вони, мабуть, забувають, що намовляють багатих жити за законом любові в стосунку до тих, кому пощастило менше і хто далі прагне поводитися за законом самолюбства. Чи розсудливо домагатися від інших того, чого вони не хочуть дати? А якщо попросити, то чи буде бажаним і похвальним цього сподіватися? Звичайно, ні. Ті самі люди, котрі найголосніше вимагають, щоб більш удачливі ділилися з ними, категорично відмовляються віддати частину власного достатку ще менш щасливим.

Ще іншим наслідком панування егоїзму в людських справах є те, що більшість з-посеред небагатьох людей, котрі можуть дати розумну раду, є поглинута нинішніми великими комерційними структурами, трестами і т.д., натомість особи, які виступають рад-никами Робітничих Спілок, мають переважно посередній або обмежений світогляд. Та навіть помірковані, розумні поради дуже рідко знаходять відгук. Робітники навчилися виявляти підозру, і багато з них вважає кожного, хто дає розсудливу раду, шпигуном та агентом, що симпатизує класу працедавців. Більшості недостає здорового глузду, і вона потрапляє під вплив хитрих перевертнів, які прислуговують 326 примхам ще менш освічених, щоб статися їхніми добре оплачуваними лідерами.

Чи то несвідомо, чи в результаті недогляду добра половина прийнятих і впроваджених в чин порад виявилася непридатною, нерозсудливою і не на користь тим, хто мав би почерпнути з них добро. Утиск, без сумніву, в значній мірі є наслідком того, що, сполягаючи на рамено людської сили, представленої численними масами та відчайдушною хоробрістю, люди знехтували мудрістю згори, яка „насамперед є чиста, а потім спокійна, лагідна, покірлива, повна милосердя та добрих плодів, безстороння та нелукава”. Остаточно виявляється, що в них немає „духа [схильності до] здорового розуму”, який би міг ними керувати (2 Тим. 1:7).

Їм здається, що за допомогою Спілок, бойкотів і т.д. вони в змозі утримати в декількох галузях ціну праці вдвічі, а навіть втричі більшу від ціни, яку платять за інші види праці. Вони ніяк не збагнуть, що в нових умовах доби техніки вже не потрібно, як досі, віддавати цілі роки для освоєння професії; що з загальноосвітніми школами та загальною початковою освітою тисячі людей можуть швидко навчитися речей, про які попередньо знали тільки одиниці, і що таке перенасичення ринку праці, яке руйнує ціни в тій чи іншій галузі торгівлі або промисловості, штовхатиме все більше людей до конкуренції за більш доступні, більш оплачувані місця в інших сфеpax зайнятості, і, кінець кінцем, такому натиску мас неможливо буде протистояти. Тоді люди не стоятимуть осторонь напівголодні, дивлячись на свої виснажені недоїданням сім’ї, але погодяться на один-два долари щодня – в тих самих умовах, при яких сьогодні іншим платять денно три-чотири долари. Так довго, як умови є сприятливими – коли пропозиція праці є меншою від попиту або попит на товари є більший від пропозиції – Робітничі Спілки можуть зробити і дійсно роблять багато доброго для своїх членів шляхом утримання високих заробітків, вигідних годин праці та менш шкідливих виробничих умов. Та було б помилкою судити про майбутнє цієї справи лише на основі минулого і надіятись, що Спілки зможуть протидіяти законам попиту та пропозиції. Нехай би Праця виглядала за єдиною своєю надією – за Господом, – і не покладалась на людські руки.

Безжалісність закону попиту та пропозиції

     Як ми побачили, фундамент нинішніх відносин у бізнесі – в стосунку до малих та великих, багатих та бідних – є позбавлений любові, є нищівний та егоїстичний. Виготовлену продукцію виробники та торговці продають за якомога вищими цінами, а люди купляють її так дешево, як тільки їм вдається. Справа реальної вартості обговорюється надзвичайно рідко, хіба що з самолюбних цілей. Збіжжя та інша продукція фермерських господарств продається за такими високими цінами, на які тільки фермери можуть розраховувати, і купується споживачами за такими низькими цінами, які лише можна знайти. Схожим чином праця та майстерність продаються так дорого, як це пропонують її власники, і купується фермерами, торговцями та виробниками так дешево, як їм вдається знайти для себе потрібне.

Дія „Закону попиту та пропозиції” є абсолютною: ніхто не може стати йому на заваді, ніхто одночасно не може зігнорувати його цілком і жити при теперішніх суспільних умовах. Припустимо, фермер скаже: „Я відмовляю в послусі закону, який нині керує світом. Ціна пшениці становить шістдесят центів за бушель, а щоб належним чином поквитатися за власну працю і працю тих, кого я найняв, – повинна бути один долар. Я не маю наміру продавати свою пшеницю дешевше, ніж за долар”. В результаті пшениця зігниє, родина залишиться без одягу, найняті люди залишаться з примхи господаря без заробітної платні, а той, у кого позичено гроші, врешті виявить нетерпіння, що хтось не дотримується його вимог, і для покриття боргу продасть ферму, пшеницю і все решту.

Уявімо собі навпаки. Уявімо, що фермер скаже: „Я плачу робітникам, що працюють на моїй фермі, тридцять доларів на місяць; однак, я чув, що в сусідньому місті механікам, які працюють не так важко і меншу кількість годин, виплачують від п’ятдесяти до ста доларів на місяць. Тому я вирішив, що відтепер робочий день становитиме вісім годин, і я платитиму круглий рік по шістдесят доларів щомісяця”. Що виникне з цього відвертого намагання зігнорувати закон попиту та пропозиції? Така особа через деякий час опиниться в боргах. Справді, коли б всі фермери Сполучених Штатів встановили однакову платню і розпродували продукцію за середніми цінами, таке було б можливе, однак, на кінець року всі елеватори були б дощенту заповнені зерном, а Європа купувала б його зовсім деінде. І що далі? Звісно, телеграфом полетіли б звістки до Індії, Росії та Південної Америки, і тамтешні виробники зерна везли б суднами свою пшеницю сюди, ламаючи так звану фермерську угоду і наділяючи бідних дешевим хлібом. Очевидно, така річ, якщо б вона трапилася, не тривала б більше року.

Отже, це саме право сучасного суспільного ладу – Закон Попиту та Пропозиції, – змінюючись залежно від обставин, в однаковій мірі контролює будь-який продукт людської праці та професійної майстерності.

У цій Великій Республіці, завдяки захисним тарифам проти конкурентного впливу Європи, умови сприяли великому попиту, високим заробіткам та значним прибуткам. Завдяки вищим відсоткам вимальовується тенденція до щораз ширших інвестицій європейського капіталу, а іноземна праця та професійні навики імігрували сюди заради кращих, ніжу себе вдома, грошей. Однак, все це є проявом того ж Закону Попиту та Пропозиції. Мільйонні інвестиції в машинобудування, залізниці, для задоволення соціальних, житлових та всіх інших життєвих потреб, на протязі років скеровували цю самобутню країну шляхом процвітання. Однак, вершина цього розквіту вже минула, і ми падаємо похилою площиною вниз. Ніщо не може цьому перешкодити, хіба що війна або якісь клопоти в інших циві-лізованих країнах, що на певний час перенесуть центр світового бізнесу в держави з відносно спокійним життям. Війна між Китаєм та Японією незначно послабила ситуацію – не лише тому, що обидві конфліктуючі сторони закупили зброю та боєприпаси, але й внаслідок відшкодування, сплаченого Японії Китаєм, яке вона витратила на військові кораблі, збудовані в різних країнах, і особливо у Великобританії. Більше того, усвідомлення, що Японія перетворилася у „могутню морську державу”, штовхнуло уряди Європи та Сполучених Штатів нарощувати свої військово-морські сили. Ніщо не може бути більш короткозорим, ніж недавній масовий мітинг робітників у Нью-Йорку з протестом проти подалших видатків на військово-морські та сухопутні оборонні заходи Сполу-чених Штатів. Люди повинні бачити, що такі видатки допомагають зберегти зайнятість. Ми не тільки опираємось війні, але опираємось також людському убозтву, що викликає голод від безробіття та збільшує ризик війни. Нехай би світові борги перетворилися в облігації, бо облігації, як і золото та срібло, будуть однаково добрими у надходячому великому часі горя (Єз. 7:19; Соф. 1:18).

Більшість вже вбачає, що конкуренція є небезпекою. Білль „Про обмеження в працевлаштуванні вихідців з Китаю” врешті став законом і не лише припинив іміграцію мільйонів китайців, але й спричинив висилку з країни всіх тих, у кого відсутнє американське громадянство. Щоб зупинити іміграцію з Європи, вдалося прийняти законопроект, який забороняє оселення тих емігрантів, які не вміють читати на тій чи іншій мові і т.д. Багато зауважує, що під законом попиту та пропозиції праця в світі незабаром опиниться на одному загальному рівні, і прагне, наскільки і як довго це можливо, запобігти знеціненню праці в Сполучених Штатах до рівня євро-пейських та азіатських країн.

Інші намагаються узаконити лікуючий засіб – домогтися шляхом голосування, щоб промисловці виплачували більші заробітки і продавали свої вироби лише з мінімальним перевищенням їхньої вартості. При цьому вони забувають, що Капітал, не бачачи вигоди в одному місці, піде будувати, наймати і виробляти деінде, – шукаючи більш сприятливих умов, нижчих заробітків і більш корисних цін.

Коли глянемо на дану справу дещо ширше, то побачимо, що при нинішніх умовах недалеке майбутнє виглядає ще більш похмуро. Капіталом та Працею керує Закон Попиту та Пропозиції. Як тільки Праця шукає більш вигідних умов, щоб найнятися на роботу, Капітал відразу збільшує пильність. Він також афішує себе і збирає інформацію звідусіль у світі. Однак, Капітал і Праця прямують протилежними шляхами і є керовані протилежними обставинами. Кваліфікована Праця шукає околиць, де платня є найвищою, натомість Капітал пошукує регіони, де платять найменше і де можна одержати більші прибутки.

Досі техніка люб’язно служила Капіталу і є далі йому вірною. Однак, зі збільшенням Капіталу і намноженням техніки приходить „надвиробництво” – виробляється більше, ніж можна з вигодою продати, – і конкуренція – нижчі ціни і менші прибутки. Це намагання зберегти існуючі ціни та прибутки природно веде до ство-рення великих об’єднань, званих трестами. Проте, виникає сумнів, чи довго вони зможуть утриматися, за винятком, коли матимуть справу з запатентованими виробами або товарами, постачання яких є обмеженим або регулюється законодавством, яке, в свою чергу, рано чи пізно можна підправити.

Погляд на плачевний стан міжнародної промислової конкуренції

     Саме в таких умовах з’являється нове поле для підприємництва та Капіталу, – але не для Праці. Японія та Китай пробуджуються з вікового сну до оцінення західної цивілізації 331 – щоб врешті пізнати пару, електрику, техніку та загально всі інші сучасні винаходи. Варто пам’ятати, що за розмірами населення Японія відповідає Великобританії, а населення Китаю у п’ять разів перевищує населення Сполучених Штатів. Пам’ятаймо також, що ці мільйони зовсім не є дикунами, але є людьми, які загально вміють читати та писати на власній мові, і що їхня цивілізація, хоча відмінна від інших, є набагато старшою від європейської. Коли Великобританія ще тільки замешкувалась дикунами, вони вже були цивілізованими виробниками товарів з фарфору та шовку. Тому нас не повинно дивувати почуте, що Капітал шукає шляхів для інвестицій в Китаї і особливо в Японії, щоб будувати там залізниці, завозити туди машини, зводити великі виробничі будівлі і таким шляхом мати можливість користати з власних професійних навиків, енергії, бережливості, наполегливості та податливості мільйонів мешканців, які звикли до важкої праці та скромного життя.

Капітал сподівається великої винагороди в землі, де працю можна здобути за ціну від шести до п’ятнадцяти центів на день на кожного працюючого – найнятого без будь-якого ремствування, з подякою. Значна сума капіталу вже опинилася в Японії, а ще більші очікування на концесії є в Китаї. Хто ще може сумніватися в тому, що достатньо буде лише короткого відрізка часу – буквально декількох років, – щоб весь світ виробників вступив у конкурентні відносини з цими мільйонами вже кваліфікованих та прагнучих знань людей? Якщо у Європі сьогоднішня заробітна платня вважається недостатньою, а у Сполучених Штатах (в порівнянні з Євро-пою та Азією) – задля щедрих донедавна винагород і культивованих тут екстравагантних ідей та звичок – вважається „милостинею для голодуючого” (хоча вона і далі вдвічі більша того, що платять у Європі і у вісім разів – від того, що платять в Азії), тоді яким жалюгідним буде стан праці у всьому цивілізованому світі ще через тридцять років повсюдного винахідництва і створення економлячої працю техніки, коли вона врешті зіткнеться з жорстокою конкуренцією з боку дешевої праці країн Сходу? Це вже буде, мабуть, не тільки п’ятнадцять центів на день, але й шість чоловік на одне робоче місце взамін за подачку. Ще кілька років тому публічні видання звернули увагу на факт перенесення бавовнопрядильної фабрики з Коннектікут до Японії, і відтоді, щоб заволодіти простором для здобуття дешевої праці, і, як наслідок, більших прибутків, слідом за нею подалися інші виробники.

Очевидно, що імператор Німеччини відчував близькість „промислової війни”, коли символічно представив це на відомій всім картині, намальованій художником під його особистим наглядом і запропонованій на огляд царю Росії. На картині народи Європи зображені у вигляді постатей жінок, одягнених у зброю і осяяних світлом хреста в небі над ними. Вони звернені в напрямку фігури ангела, що представляє Михаїла, споглядаючого на чорну хмару, яка росте і поволі насувається з боку Китаю, і посеред якої видніються огидні постаті та обличчя, що поволі вимальовуються у світлі палахкотіючих блискавок. Напис під картиною говорить: „Народи Європи! Станьте на захист вашої Віри і ваших Осель”.

Жовта людина з білими грішми

     Нижчеподане взято як витяг з вартої уваги статті м-ра Вайтхеда, члена Законодавчої Ради Гонконгу, Китай, уміщеної в „Journal of the Imperial Colonial Institute” (Англія). Він пише:

„Досі китайці зробили тільки перші кроки у будівництві прядильних та ткацьких фабрик. П’ять з них вже діє, а ще інші зводяться на річці Янцзи та в околицях Шанхаю. Підраховано, що в них буде встановлено близько 200 000 веретен, і що деякі з фабрик вже почали працювати. Вкладений капітал є повністю місцевий і, разом з досягненням миру в цих регіонах, становить, за умови порядності, варте уваги починання – при тому, що наша теперішня монетарна система далі не чинить жодних обмежень на експансію індустрії у країни Сходу і розвиток там різних галузей промисловості”. 333

Продовжуючи сказане, наводимо зміст депеші, надісланої у 1896 р. до дипломатичного корпусу Вашингтону, в якій містився рапорт на ім’я уряду, складений генеральним консулом Джерніґаном, представництво якого знаходилося у Шанхаї, Китай. В депеші підкреслювалося, що в країні існує великий інтерес до такої галузі індустрії як виробництво бавовни; що з 1890 р. діють, і при тому успішно, фабрики по його переробці; що введено в дію завод по виробництву олії з насіння бавовнику, і що придатні для культивування бавовнику площі в Китаї такі ж необмежені, як і пропозиція дуже дешевої праці. „Не може бути сумніву в тому, що Китай незабаром перетвориться в одного з найбільших виробників бавовни у світі”.

Говорячи про війну між Китаєм та Японією 1894 року, м-р Вайтхед стверджує, що на цю війну Китай покладав свою найбільшу надію, пов’язану з індустріальним відродженням. Він продовжує:

„Наслідки триваючої тепер війни можуть допомогти китайському народу звільнитися від мандаринових тенет. Відомо, що мінеральні та інші ресурси Китаю є велетенські, майже всюди є мільйони акрів землі, надзвичайно придатних для вирощування бавовнику, який, хоч і має надто короткі волокна, однак, може бути використаний в поєднанні з іншою сировиною. В грудні 1893 року на Шанхай-Рівер одночасно перебувало під завантаженням вирощеного у Китаї бавовнику не менше п’яти велетенських океанських пароплавів, які транспортують його до Японії, де на японських фабриках руками японців він перетворюється в пряжу та тканини. На даний час японці імпортують бавовник для своїх фабрик безпосередньо з Америки та інших віддалених місць. Якщо після цього жахливого пробудження Китай з його трьома сотнями мільйонів активно працюючих людей відчинить власні багатющі на землю внутрішні провінції для прокладання залізниць, свої водні артерії – для парового судноплавства, – а свої невичерпні ресурси – для використання, – то обрахувати наслідки буде неможливо. На ділі це означатиме відкриття майже нової півкулі землі, густо населеної індустріалізованими народами і багатої на земельні, мінеральні та інші ресурси. Близьке відкриття Китаю, яке, як можна сподіватись, стане одним з наслідків теперішньої війни, може виявитися на користь англійським промисловцям – хіба що стануться швидкі зміни в нашій грошовій системі, бо тоді виникне ситуація, коли Небесна Імперія, яка була сценою стількох наших індустріальних перемог, залишиться місцем нашої найбільшої поразки”.

Коли м-р Вайтхед говорить про „поразку”, то його підхід є суто капіталістичним, – насправді ж найбільшої „поразки” зазнає англійська праця. Продовжуючи, він дає свій опис Японії, кажучи:

„Сусідні передмістя Осаки та Кіото перетворилися у варте подиву дивовище промислової активності. За дуже короткий час при фінансовій підтримці у двадцять мільйонів доларів місцевого капіталу впроваджено в дію не менше п’ятдесяти дев’яти бавовнопря¬дильних та ткацьких фабрик. Разом вони нараховують 770 874 веретена, а зовсім недавно, у травні, компетентні спеціалісти вирахували, що річна продуктивність цих фабрик перевищує 500 000 тюків пряжі, вартих близько сорока мільйонів доларів, або, за теперішнім курсом, чотири мільйони фунтів стерлінгів. Одним словом, японська промисловість – не лише прядильна і ткацька, але й усі інші галузі – великими кроками йде вперед. Свій успіх вона вже довела до такого рівня, що може у значній мірі зігнорувати промислову конкуренцію з боку Великобританії.”

Далі м-р Вайтхед показує, що капіталісти Європи та Сполучених Штатів, вивівши з обігу срібло, тим самим майже подвоїли вартість золота, що на практиці принесло майже подвійну користь Китаю та Японії:

„Хочу сказати, що на Сході далі можна буде найняти за срібло таку ж кількість праці, як і двадцять або й цілих тридцять років тому. Незграбність нашої монетарної системи дозволяє країнам Сходу наймати сьогодні за ту саму кількість золота принаймні ще на сто відсотків праці більше порівняно з тим, що було двадцять п’ять років тому. Щоб надати сказаному більшої ясності, дозвольте навести такий приклад: у 1870 році десять рупій, при спільній золотій та срібній грошовій системі, були варті одного соверена і денної платні для двадцяти чоловік. Сьогодні один соверен вартує майже двадцять рупій і за них щодня можна найняти сорок чоловік, замість двадцяти, як у 1870 році. З такою неплатоспроможністю англійська праця впоратися не може”.

„За ту ж працю у країнах Сходу далі платять таку саму кількість срібла як попередньо. Однак, якщо міряти на основі золота, то срібло не варте і половини того, що попередньо. Наприклад, двадцять років тому в Англії можна було найняти певну кількість праці, скажемо, за вісім шилінгів. Сьогодні в Англії за вісім шилінгів треба працювати ніяк не менше, ніж попередньо, заробітки є ті ж самі і за нашими законами вони мають той самий грошовий вимір, хоча їхня вартість, виражена в металі, зменшилась, внаслідок подорожчання золота, до ціни срібної монети вартістю шість пенсів. За два долари можна найняти таку ж, як колись, кількість праці – але не більшу. Однак, при нинішній ціні на золото вони вартісно дорівнюють лише чотирьом шилінгам. Тому в Азії на даний час можна за наших чотири шилінги, або відповідну їм кількість срібла, найняти стільки ж праці, скільки можна було найняти за вісім шилінгів двадцять років тому. Вартість праці на Сході, що знецінилася внаслідок подорожчання золота на п’ятдесят п’ять відсотків – порівняно з тим, що було попередньо, – дасть можливість виробляти товари та фабрикати дешевшими саме настільки, наскільки є дорожчою праця у країнах із золотою монетарною системою. Тому, якщо не будуть внесені поправки у наше монетарне законодавство і якщо праця в Англії не буде готовою, щоб сприйняти велике скорочення винагород, англійські промислові виробники змушені будуть покинути британські береги, бо їхні вироби будуть витіснені промисловою продукцією країн зі срібною монетарною системою”.

М-р Вайтхед міг би ще додати, що країни, де основою грошової системи є срібло, незабаром будуть готові не лише задовольнити власні потреби, але й вторгнутися в ті країни, де такою основою є золото. Наприклад, Японія могла б продавати товари в Англію за цінами втричі нижчими від тих, які панують у самій Японії, і, наступно вимінюючи золоті гроші на срібні, везти у Японію великі прибутки. Тому американські та 336 європейські механіки не тільки будуть змушені конкурувати з дешевою, наполегливою працею та вмінням мешканців країн Азії, але й виявляться у суперництві набагато слабшою стороною – внаслідок різниці при фінансовому обміні між грошовими системами зі сріблом та золотом.

Коментуючи доповідь м-ра Вайтхеда, „Daily Chronicle’ (Лондон) звертає увагу на факт, що Індія вже частково витіснила англійські товари зі сфери виготовлення виробів з бавовнику. Вона пише:

„Лекція, прочитана вчора ввечері шан. Т.Г. Вайтхедом у „Colonial Institute”, звернула увагу на деякі вражаючі цифри, пов’язані з нашими торговими справами на Сході. Сам факт, що на протязі останніх чотирьох років наш експорт зменшився на 54 000 000 фунтів, на жаль залишає дуже мало аргументів для дискусії. Оборот шістдесяти семи бавовнопрядильних компаній Ланкашіру за 1894 рік свідчить про сукупний негативний баланс у 411 000 фунтів. Замість цього просто шалено виріс експорт індійської пряжі та напівфабрикатів до Японії, а відповідні фабрики по переробці бавовнику в Хіоґо (Японія) відзначили у 1891 році сімнадцятивідсотковий зріст власних прибутків. Сер Томас Саузерленд сказав, що, очевидно, незабаром „Peninsular” та „Oriental Company” будуватимуть власні судна на Янцзи, і м-р Вайтхед переконаний, що в недалекому майбутньому країни Сходу чинитимуть сильну конкуренцію на європейських ринках. Якими б різними не були пропоновані засоби, сказане знавцями справи змушує дуже серйозно над всім цим задуматись”.

Німецька газета „Tageblatt” (Берлін), уважно вивчивши причини впевненої перемоги Японії над Китаєм, була вкрай здивована рівнем виявлених у Японії знань. За словами газети, граф Іто, японський Прем’єр-Міністр, є другим Бісмарком, а самі японці – в загальному цілком цивілізовані люди. Щодо промислової війни, над якою ми на даний час розмірковуємо, газета на завершення подає дуже цікаве зауваження:

„Граф Іто наводить багато цікавого про індустріальний розвиток своєї батьківщини. Він переконаний, що більшість іноземців недооцінює шанси Японії в міжнародній боротьбі за промислове панування. На його думку, японські жінки дотримують кроку своїм чоловікам в усіх сферах діяльності і подвоюють продуктивність праці всієї нації”.

Редактор „Economiste Francais” (Париж), коментуючи хід подій у Японії, багатозначно говорить:

„Для цілого світу наступив новий період часу. Європейці змушені рахуватися з новими факторами розвитку цивілізації. Владні структури держав врешті повинні зупинити взаємні незгоди і виступити єдиним фронтом. Їм належить пам’ятати, що відтепер сотні мільйонів мешканців Далекого Сходу – поміркованих, працьовитих та кмітливих робітників – стають нашими конкурентами”.

М-р Джордж Джеймісон, Генеральний Консул Великобританії у Шанхаї, Китай, написав про конкуренцію на Сході, наголошуючи, що демонетизація, тобто знецінення срібла залишили золото єдиним грошовим стандартом у всіх цивілізованих землях і є додатковою річчю, яка ослаблює Працю і приносить прибутки Капіталу. Він пише:

„Постійне, порівняно зі сріблом, зростання вартості золота змінило все. Англійські товари виявилися, в перерахунку на срібло, такими дорогими, що Схід був вимушений подбати про їх власне виробництво. Зниження вартості білого металу стало для них настільки допоміжним, що вироблено достатню кількість товарів не лише для власних потреб, але й з’явилась можливість отримати прибутки з експорту. Зростання вартості золота удвічі збільшило ціну (у сріблі) англійських товарів на Сході, а отже, вчинило їхній збут практично неможливим, натомість падіння цін на срібло більш, між у два рази, знизило ціну (у золоті) східних товарів в тих країнах, де, як еквівалент, використовують золото, і збільшило попит на них. Умови настільки нерівні, що, як видається, боротьба не може тривати довго. Це так, мов би дати супернику чемпіона фору в розмірі половини дистанції”.

„Неспроможність Європи вести відкриту конкуренцію зі Сходом визнано також в Америці. Китайці, задоволені низькими заробітками, до такої міри монополізували працю, що їх вилучено з країни, інакше європейські робітники самі голодували б або покинули б країну. Натомість європейським державам загрожують не стільки самі робітники, як в випадку Америки (бо кожен робітник знає ціни на працю в Європі, кожен навчився і зрозумів, скільки він повинен для себе взяти), а, передусім, продукти праці, 338 вироблені на Сході за мізерну платню. Крім того, набагато легше відмовитися від послуг найманих робітників зі Сходу, ніж ухилитися купувати зроблені ними товари, особливо, коли вони постійно покращуються якісно та дешевшають у ціні. Спокуса витратити на них гроші стає щораз більшою в міру того, як цих зароблених грошей стає у англійського робітника щораз менше. Такі думки виникають у нього дедалі частіше, і, врешті, робітник відмовляється купувати товари власного виробництва, до того ж значно дорожчі. У країнах, які подбали про відповідний захист, справи маються набагато краще. Вони можуть накладати мито на товари зі Сходу, тим самим не даючи їм змоги заполонити власні ринки. Натомість Англія, зі своєю вільною торгівлею, є позбавлена такого захисту, і тому основний тягар лягає на плечі людей праці. Зло стає щораз більшим. Кожен фартинг, на який збільшується, порівняно зі сріблом, ціна золота, робить англійські товари на Сході дорожчими на цілий відсоток, тоді як падіння вартості срібла на один фартинг робить східні товари в тих країнах, де користуються золотом, на один відсоток дешевшими. У Японії згадані галузі промисловості розвиваються надзвичайно швидкими темпами, і речі, що відбуваються там сьогодні, можуть і, мабуть таки стануться також у Китаї, Індії та інших місцях. Раз добившись успіху, Схід намагатиметься зберегти його всупереч будь-якому протистоянню, і якщо в найближчий час не будуть здійснені відповідні зміни у світовій фінансовій політиці, товари зі Сходу розійдуться по цілому світу і вчинять руїну в англійській економіці, а також принесуть лихо тисячам і тисячам працюючих людей”.

М-р Лафкадіо Герн, котрий декілька років працював вчителем у Японії, пише в своїй статті в „Atlantic Monthly” (жовтень 1895 p.), що однією з причин такої жорстокої конкуренції з боку Японії є те, що вбогий японець, маючи власну уяву про вигоди, може зручно жити, пересуватися і дбати про себе майже безкоштовно. Він розповідає, що японські міста забудовані будиночками з мулу, бамбуку та картону, зведеними у п’ятиденний строк для того, щоб, безконечно щось поправляючи, жити в них довгий час, аж доки власникові такого дому врешті не заманеться змінити помешкання. Фактично, у Японії немає великих будинків, за винятком кількох вражаючих своїми розмірами фортець, збудованих знаттю ще за часів феодалізму. Сучасні фабрики в Японії, якими б широкими не були їхні виробничі площі, а 339 самі вироби – дорогими та красивими, – це, перш за все, довжелезні халупи, бо навіть самі святині у цій країні з незапам’ятних часів за звичаєм розбираються кожних двадцять років на частини і роздаються паломникам. Японський робітник ніколи не прив’язує себе до певного місця, ані навіть цього не прагне. Якщо існує якась причина, щоб змінити одну провінцію на іншу, це робиться відразу. Розбираючи будинок – свою зразково чисту та мальовничу хатинку з паперу та глини, – він укладає всі свої пожитки на плечі і, кажучи дружині та дітям йти слідом, легким кроком і з легким серцем вирушає у далеку дорогу шукати власної долі – буває навіть за п’ятсот миль. Відбувши таку подорож і витратившись при цьому приблизно на 5 шилінгів (1,22 дол.), він одразу зводить для себе будинок, який коштує йому ще кілька шилінгів більше, і відтоді знову стає шанованим і знаю¬чим власні обов’язки громадянином. М-р Герн розповідає:

„Вся Японія перебуває у постійній подорожі, і в цьому знаходиться дух її цивілізації. В умовах загальносвітової промислової конкуренції таємниця японської міцності полягає саме в її рухливості. Робітник без будь-якого жалю переносить своє житло туди, де він найбільше потрібний. Фабрика може змінити своє місце за тиждень, робітник – за пів дня. Немає жодних перешкод у пересуванні, немає, практично, що будувати, і не потрібно жодних видатків, хіба кілька грошів на дорогу”.

„Звичайний японець – вправний трудівник, який без зусиль пере¬вищує в кожному фаху будьякого ремісника з Заходу, – завжди залишається вдало незалежним і від шевця і від кравця. Його стопи ніколи не викликають відрази, тіло – здорове, а серце – вільне. Якщо йому заманеться подорожувати тисячу миль, то вже за п’ять хвилин він буде готовий у дорогу. Все його спорядження не вартує і сімдесяти п’яти центів, а майно можна умістити навіть в носовій хустинці. За десять доларів він може подорожувати, не працюючи, цілий рік, а за рахунок свого вміння може виконувати кожну роботу або подорожувати як паломник. Ви скажете, що на це здатний всякий дикун. Так, але не здатна всяка цивілізована людина, а японець, як відомо, є високоцивілізованою людиною вже, принаймні, тисячу років. Саме звідси походить сьогодні найбільша небезпека для західних виробників”.

Коментуючи наведене, лондонська „Spectator” пише:

„Це – вартий уваги опис, і ми відверто визнаємо, як, зрештою, і визнавали завжди, що конкуренція 340 з боку Японії є дуже загрозливою і одного дня може глибоко зачепити всі сторони європейської промислової цивілізації”.

Про характер конкуренції, як її сподіваються з цього боку, можна судити зі статті в „Literary Digest” під назвою:

„Умови праці в Японії”

„Японія вчинила дивовижний прогрес у розвитку галузей своєї промисловості. Немала заслуга в цьому належить розуму та дбайливості її трудівників, які часто працюють навіть по чотирнадцять годин на день без найменшого нарікання. З жалем треба визнати, що їхньою поштивістю у значній мірі зловживають працедавці, для котрих, здається, єдиною ціллю є перемога над своїми іноземними конкурентами. Особливо це кидається в вічі в індустрії по переробці бавовнику, яка наймає велику кількість робочих рук. У статі в „Echo” (Берлін) розповідається, на якій засаді працюють японські фабрики:

„Праця починається переважно о 6 год. ранку, проте, робітники охоче приходять в будь-який інший час і не нарікають тоді, коли їм кажуть з’явитися о четвертій ранку. Заробітки надзвичайно низькі; навіть у найбільших промислових центрах ткачі та прядильники заробляють в сере-дньому п’ятнадцять центів на день; жінки одержують лише шість центів. Перші фабрики були збудовані урядом, який пізніше передав їх акціонерним компаніям. Найбільш процвітаючою галуззю є виробництво товарів з бавовни. Одне лише підприємство в Канеґафучі наймає 2 100 чоловіків та 3 700 жінок. Їх поділено на денну та нічну зміни з однією перервою у сорок хвилин на кожні дванадцять годин праці – щоб з’їсти обід. Поблизу підприємства знаходиться приміщення, де робітники можуть поїсти за неповних півтора цента. На прядильних підприємствах Осаки спра¬ви маються схожим чином. Всі ці фабрики використовують відмінну англійську техніку, праця триває весь день та ніч, від чого надходять великі дивіденди. Багато фабрик відкриває філії або розширює власні площі, бо продукція все ще не може задовольнити попит”.

„Те, що виробники досить швидко навчилися наймати жінок, як дешевих конкурентів чоловічих рук, можна зауважити зі статистичних даних, які свідчать, що тридцять п’ять прядильних фабрик забезпечують працею 16 879 жінок і лише 5 730 чоловіків. Працедавці сформували потужний синдикат і часто зловживають терпимістю властей, які аж ніяк не бажають шкодити виробництву. Малих дівчаток у віці восьми та дев’яти років примушують працювати від дев’яти до дванадцяти годин. За законом ці діти повинні бути в школі, і вчителі справедливо скаржаться, проте, офіційні особи поблажливо закривають очі на подібні зловживання. Скромність та повна послушність робітників стали приводом для ще іншого звичаю, що віддав їх цілковито у владу працедавців. Жодна фабрика не візьме робітника з іншого підприємства, доки він не принесе письмового дозволу від свого попереднього наймача. Цього правила дотримуються настільки суворо, що за кожним новим робітником дуже пильно спостерігають, і якщо виявиться, що він дещо ознайомлений з фахом, а не має дозволу, його відразу звільняють”.

„British Trade Journal”, спираючись на лист кореспондента „Observer” (Аделаїда, Австралія), також публікує дані про розвиток промисловості в Осаці. Цей кореспондент, подаючи звіт безпосе-редньо з Осаки, був настільки вражений різно¬маніттям та жвавістю індустріального життя міста, що назвав його „Манчестером Далекого Сходу”:

„Деяку уяву про розмах виробництва в Осаці можна сформувати вже після того, як довідаєшся, що тут існує велика кількість фабрик з капіта-лом кожної понад 50 000 ієн і менше; більше тридцяти фабрик з капіта-лом у понад 100 000 ієн; чотири – понад 1 000 000 ієн і одна – з капіталом у 2 000 000 ієн. Вони виготовляють шовк, вовну, бавовну, прядиво, джут, прядильні та ткацькі вироби, килими, сірники, папір, шкіру, скло, цеглу, цемент, ножі, меблі, парасольки, чай, цукор, залізо, мідь, латунь, саку, мило, щітки, гребінці, прикраси і т.д. Фактично, це – велетенський мурашник людської активності та підприємництва, в якому геній наслідування та неослабна завзятість японців догнали, а можливо навіть пе-ревищили, робітників та ремісників старих цивілізованих країн Захо-ду”..342

„В Осаці діє десять фабрик по виготовленню продукції з бавовни, сукупний капітал яких становить близько 9 000 000 дол. золотом. Всі вони обладнані за останнім словом техніки і повністю освітлені електрикою. Всіма ними керують японці і, як розповідають, отримують чималі дивіденди – деякі сягають навіть вісімнадцяти відсотків заінвестованого капіталу. З бавовнику, завезеного на протязі одного року у Японію і вартого 19 000 000 дол., на фабриках Кобе та Осаки переробляється близько сімдесяти дев’яти відсотків”.

Срібна „ієна” коштує сьогодні близько 50 центів золотом. Зверніть увагу на телеграму, надіслану до громадської преси:

„САН-ФРАНЦИСКО, КАЛІФОРНІЯ, 6 червня. Шан. Роберт П. Портер, редактор „World”, Клівленд, в 1890 році екс-директор до справ перепису населення Сполучених Штатів, повернувся вчора з Японії пароплавом „Перу”. Візит м-ра Портера в імперію Мікадо мав на меті дослідити стан промисловості цієї країни і можливий вплив конкуренції з боку Японії на рівень американського добробуту. Після детального вивчення існуючих в Японії умов, ним виражена думка, що дана річ становить одну з найважливіших проблем, яку Сполучені Штати зобов’язані вирішити. Про те, що небезпека поруч, можна зробити висновок з величезного, протягом останніх п’яти років, зростання рівня японського виробництва і його дивовижних ресурсів у вигляді дешевої та кваліфікованої праці. Експорт самого лише текстилю з Японії збільшився за останні десять років з 511 000 дол. до 23 000 000 дол., а загальний експорт за цей же період, пише м-р Портер, зріс з 78 000 000 дол. до 300 000 000 дол. За останній рік вони закупили в нас сирого бавовнику на 2 500 000 дол., натомість ми купили у Японії різних товарів на загальну суму 54 000 000 дол”.

„Щоб проілюструвати таке стрімке зростання, він бере за приклад сірники, яких десять років тому Японія виготовляла на суму 60 000 дол. – переважно для місцевого ринку. Минулого року загальний об’єм такого виробництва становив 4 700 000 дол., і майже вся ця продукція була від-правлена до Індії. Десять років тому експорт рогожі та пледу вартісно дорівнював 885 дол.; за останній рік ця цифра підскочила до 7 000 000 дол. Все це стало можливим внаслідок поєднання сучасної техніки з найбільш слухняною працею в світі. Тут не існує 343 жодного трудового законодавства, і можна наймати дітей будь-якого віку. Семи-, восьми-, дев’ятирічні діти працюють цілісінький день за марних два американських центи”.

„З огляду на постійно зростаючий попит на наш бавовник, а також зростаючий об’єм експорту вироблених ними товарів до нас, створено – під час мого перебування в Японії – синдикат з акціонерним капіталом у 5 000 000 дол. для будівництва кораблів та відкриття трьох нових океан-ських ліній між Японією та Сполученими Штатами з американськими портами призначення Портленд, Ореґон, Філадельфія та Нью-Йорк”.

Репортер зустрівся і взяв інтерв’ю у м-ра С. Асама з Токіо (Японія), представника вищезгаданого корабельного синдикату, котрий прибув тим самим пароплавом, що і м-р Портер, з метою укласти контракти на будівництво кораблів. Він пояснив, що японський уряд нещодавно виділив велику субсидію на спорудження суден тоннажністю понад 6 000 тонн, які курсуватимуть між Сполученими Штатами та Японією, і що їхній синдикат вирішив скористатися з цього і збудувати всі судна ще більших розмірів – близько 9 000 тонн кожне. Синдикат сподівається зробити на цьому добрий бізнес, а тому має намір значно зменшити ціни на пасажирські та фрахтові перевезення. Обдумується пропозиція визначити ціну на перевезення одного пасажира на трасі між Японією та нашим тихоокеанським узбережжям в 9 дол.

Конкуренція з боку Японії предметом розгляду у конгресі Сполучених Штатів

     Нижчеподане взято з рапорту Комітету Конгресу Сполучених Штатів і повинно вважатись цілком надійною інформа цією, яка сповна підтверджує сказане нами:

„ВАШИНГТОН, 9 червня 1896 р. Головуючий Дінґлі з Комітету шляхів та засобів комунікації Палати Конгресу зачитав рапорт про небезпеку для американських виробників з боку загрозливого вторгнення дешевих товарів східного виробництва і про наслідки для промислових та сільсь-когосподарських інтересів Сполучених Штатів від різниці в обмінних операціях між країнами з золотим та срібним грошовими стандартами. Власне ці питання розглядалися Комітетом”.

„В рапорті говориться, що раптове пробудження Японії 344 тягне за собою однаково швидке переймання західних методів виробництва; і що, оскільки японці не володіють винахідницькими здібностями американців, їхнє вміння наслідувати інших є просто дивовижним. Їхній життєвий рівень американські робітники могли б назвати близьким до убозтва – при тому, що робочий день тут в середньому триває 12 годин. Такі кваліфіковані робітники, як теслярі, ковалі, каменярі, складачі друку, кравці та штукатури заробляють в японських містах лише від 26 до 33 центів, а заводські працівники – від 5 до 20 центів в перерахунку на наші гроші і приблизно вдвічі більше в срібних японських грошах. У фермер-стві на одні робочі руки виплачують 1,44 дол. щомісяця”.

„В рапорті далі говориться: європейці та американці вже зауважили цей прибутковий простір, підхожий для інвестицій та розбудови підприємств. В даний час діє шістдесят одна фабрика по виготовленню продукції з бавовнику і ще декілька дрібних фабрик по виробництву шовку з загальною кількістю веретен понад пів мільйона; хоч на перший погляд вони є контрольовані японською стороною, однак мають підтримку з Європи. Японія виробляє більшість товарів з бавовни, які йдуть на задоволення вузьких потреб її власного населення, і починає експорт дешевих шовкових тканин та носових хусточок”.

„Зовсім недавно американцями був заснований годинниковий завод з американським обладнанням, акції котрого віддано в руки японців, оскільки іноземцям до 1899 року не дозволяється вести виробництво від власного імені. Очевидний прогрес наводить на думку, що такий вид підприємництва матиме успіх”.

„Цілком можливо, що швидке впровадження техніки до Японії через декілька років сприятиме виробництву добротного шовку, бавовни та інших товарів, істотним елементом виробничого процесу яких є дешева праця, і які становитимуть на наших ринках більш серйозну конкуренцію, ніж становили досі вироби з Великобританії, Франції та Німеччини”.

„За словами м-ра Дінґлі, ця конкуренція відрізнятиметься від європейської не змістом, а перш за все розмірами. Окрім повної заборони товарів, виготовлених в’язнями, Комітет не бачить жодних інших засобів, за винятком оподаткування конкурентних товарів на суму, еквівалентну різниці вартості та витрат розподілу. Аргумент такого підходу наступний: 345 потрібно осягнути подвійну мету – залучити кошти від митних зборів для підтримки уряду і зафіксувати конкуренцію на наших ринках на рівні наших вищих заробітків. Це, кажуть, не вийде на користь виробнику країни, – бо коли він вимушено подасться до Англії чи Японії, то опиниться в такому ж становищі, як і тут, де на імпорт конкурентної продукції зобов’язує мито, еквівалентне різниці в платні тут і там, – але дасть можливість осягнути користь всім людям, до того ж не з іноземного, а саме з домашнього виробництва”.

Уряд Японії жодним чином не охороняє іноземних патентів. Найбільш вартісна, економляча працю техніка скуповується зі всього світу і копіюється за мізерні кошти своїми низькооплачува-ними фахівцями, які хоч не є творчо „оригінальними”, однак, вміють, так само як китайці, чудово імітувати. Отже, їхні машини коштуватимуть вдвічі менше, ніж в іншому місці, і незабаром Японія буде готовою продавати християнству власну запатентовану техніку або вироблену на ній продукцію.

„San Francisco Chronicle” під заголовком „Японська кон-куренція” пише:

„Ось ще деталь, яка дає уявлення, куди віє вітер японської конкуренції: перенесення великого виробництва солом’яних матів з Мілфорд, Коннектікут, до Кобе, одного з індустріальних центрів Японії. Ті, хто удавано зневажливо ставиться до такої речі, як конкуренція з боку Японії, і безтурботно базікає про вищість західного інтелекту, цілком не додивляється факту, що мобільність капіталу полягає в легкості його переведення в ті країни, де в наявності є дешева праця. Тому все, що вимагається від вищих інтелектуальних здібностей Америки та Європи, це – сконструювати машини, котрі власники капіталу зможуть закупити і перевести в ті країни, де їх експлуатація буде найдешевшою”.

Шан. Роберт П. Портер, стосуючись до цього, написав недавно статтю до „North American Review”, в якій зазначає, що, незважаючи на захисні тарифи, впроваджені Сполученими Штатами проти товарів іноземного виробництва, японці швидкими темпами торують собі шляхи в середовище американських виробників. Це відбувається внаслідок (1) дешевизни та наполегливості їхньої праці та (2) внаслідок 346 стовідсоткової переваги їхнього срібного грошового стандарту над золотим стандартом цивілізованих держав, що більш ніж відшкодовує будь-який захисний тариф, який лише можна встановити.

Подаємо деякі витяги зі статті на дану тему:

„Образно кажучи, японці закинули свій капелюх на американський ринок, кидаючи нашій праці і капіталу виклик своїми товарами, які, задля їхньої відмінної якості та дешевизни, здавалося, деякий час ігнорували всяку конкуренцію – навіть при наявності останніх досягнень у сфері економії праці”.

Після наведення статистичних даних про імпорт різнома¬нітних японських товарів у Сполучені Штати, він говорить:

„Протягом кількох останніх місяців мені довелося відвідати деякі регіони Японії і оглянути виробництво, що підсумовано у наведеній таблиці. Зростання експорту текстильних виробів – у сорок разів за десять років – сталося тому, що Японія є народом ткачів”.

Зі сказаного видно, що японці висилають до Америки велику кількість дешевого шовку та всілякі дешеві товари, проте, все це є нічим порівняно з їхніми майбутніми намірами:

„Японці ведуть численні приготування, створюючи цехи та асоціації, щоб покращити якість та добитися уніфікації своїх виробів”.

М-р Портер між іншим доводить до відома, що фабрики по виробництву товарів з бавовни у Ланкашірі, Англія, не маючи захисту, є приречені. У Японії, каже він:

„Бавовнопрядильні фабрики найняли у 1889 році лише 5 394 жінки та 2 539 чоловіків. У 1895 році на фабриках вже було зайнято понад 30 000 жінок та 10 000 чоловіків, що, при врахуванні рівня оснащеності та продуктивності, відповідає показникам будь-якої з країн. Майбутнє індустрії бавовни – принаймні для задоволення потреб ринку Азії – пов’язується з Китаєм та Японією. Коли мова йде про цю галузь торгівлі, то Англія є приречена, і ніщо не може її врятувати – навіть біметалізм, як деякі це собі уявляють. Бавовно-прядильні фабрики виростають однаково швидко і в Осаці, і в Шанхаї, і лише реальний досвід виявить за кілька років, котре з цих місцерозташувань є краще. 347 Після тісного вивчення всіх елементів, що мають вплив на собівартість, таким місцем виробництва, на мою думку, є Японія”.

„Якщо Японія візьметься за виробництво товарів з вовни та камвольних тканин – як свого часу взялася за бавовну, – то її ткачі зможуть привести в здивування та приголомшення кожного, хто у Європі та Америці закликає не рахуватися з японською конкуренцією. Постійний наплив дешевої вовни з Австралії створює для цього всі передумови, натомість зразки японських вовняних та камвольних тканин, а також готового одягу, які я оглядав, перебуваючи там, свідчать, що в цій галузі текстильної промисловості японці почувають себе так само вільно, як тоді, коли йдеться про шовк та бавовну. Вони також виробляють добротні товари з висо¬коякісного льняного полотна, хоча досі кількісні показники такого виробництва є низькими”.

„Раптовий наплив японських парасольок, річний експорт яких стано-вить близько 2 000 000 штук, викликав тривогу у виробників парасоль в Сполучених Штатах”.

Самі японці не приховують своєї гордості за близький тріумф у „промисловій війні”. М-р Портер розповів наступне:

„Перебуваючи у Японії, я мав приємність зустрітися, поряд з деякими державними діячами та офіційними особами, з м-ром Канеко, віце-міністром сільського господарства та торгівлі. В його особі я познайо-мився з інтелігентною, далекоглядною людиною, яка має значний досвід ведення економічних та статистичних справ. Здобувши освіту в одному з великих європейських університетів, він дотримується духа нашого віку в усьому, що стосується Японії, її промислового та торговельного майбутнього”.

Згодом м-р Канеко мав промову у Палаті Торгівлі і при цьому сказав:

„Як стало відомо зі слів бавовнопрядильників Манчестера [Англія], англо-сакси потребували перейти три покоління, перш ніж статися вправними та здібними умільцями в прядінні бавовни. Водночас японці набули потрібної вправності в цій галузі лише за десять років і сьогодні досягли рівня, де майстерністю перевищують мешканців Манчестера”.

Цитуємо офіційне повідомлення з Сан-Франциско, зміст якого наступний:

„Пароплавом „Ріо-де-Жанейро” з Йокогами прибули М. Ошіма, тех-нічний директор майбутніх сталеливарних підприємств у Японії, та ще четверо японських інженерів. 348 Під час свого візиту вони планують оглянути великі сталеливарні підприємства Америки та Єв¬ропи і мають повноваження закупити фабричне обладнання на суму 2 000 000 дол. За їхніми словами, вони купуватимуть те, що є найкраще і водночас найдешевше. Продуктивність фабрики має бути 100 000 тон. Будівництво її буде вестися в вугледобувному регіоні, розташованому на півдні Японії. На фабриці виплавлятимуть сталь мартенівським та бесемерівським способом”.

„М-р Ошіма сказав: „Ми прагнемо, щоб наша нація зайняла те місце, яке їй по праву належить – в авангарді промислово розвинутих держав. Ми потребуватимемо великої кількості сталі і не хочемо в цьому залежати від жодної країни”.

Слідом за Японією тісним кроком йде Індія з її 250 млн. чоловік населення і швидкими темпами розвитку промисловості. Далі йде нова Китайська Республіка зі своїми 400 000 000 чол., в яких недавня революція розбудила повне ентузіазму сприйняття західної цивілізації, котра, в свою чергу, дала можливість Японії з її насе-ленням в якихось 40 000 000 чол. здобути перемогу над Китаєм. Колишній Прем’єр-Міністр Китаю Лі Хунґ Чанг кілька років тому здійснив кругосвітню поїздку, дебатуючи над можливістю залучення американських та європейських спеціалістів для навчання своїх співвітчизників, відкрито виражаючи намір запровадити реформи у всіх сферах життя. Під час цієї подорожі він, як людина, справив на генерала США Ґранта таке велике враження, що, на думку того, його можна вважати одним з найбільш вмілих державних діячів у світі.

Значення такого зближення віддалених кінців землі полягає в тому, що англійські, американські, німецькі та французькі виробники незабаром матимуть конкурентів в особі тих, котрі ще донедавна були їхніми надійними покупцями; конкурентів, чиї більш вигідні умови незабаром не лише виштовхнуть їх з іноземних ринків, але й вторгнуться на їхні домашні; конкурентів, що відберуть заняття з рук їхніх робітників і позбавлять їх предметів розкоші, і навіть, внаслідок конкуренції в сфері заробітної платні, відберуть їм хліб від рота. Дивлячись на все це, не дивно, що німецький імператор зобразив ляк народів Європи 349 у вигляді привиду, що постає на Сході і загрожує знищенням цивілізації.

Однак, це вже неможливо зупинити. Воно стало частиною неминучого, оскільки діє під законом Попиту та Пропозиції, який говорить: „Купуй найкраще, що можеш знайти, за якомога дешев-шими цінами – працю і товар”. Єдиною річчю, яка спроможна зупинити і насправді втрутиться та зупинить посталий натиск, який під пануванням закону самолюбства обов’язково ставатиме щораз більш жорстоким, є засіб, передбачений самим Богом – Царство Боже з його новим Правом і повною реорганізацією суспільства на основі любові та рівності.

Коли б народи Європи та Америки мали весь світ за своїх покупців – покупців не лише фабрикатів, виробів, але й техніки, – і досягли становища, де пропозиція перевищує попит, і де мільйони населення надаремно шукають зайнятості, навіть за низьку платню, то якою може бути їхня перспектива на близьке майбутнє, якщо число нинішніх конкурентів більш ніж подвоїться? Ускладнити дилему має також натуральний приріст. Ця перспектива не була б такою непривабливою і безпросвітною, коли б не факт, що ці майже сімсот мільйонів нових конкурентів є найбільш зговірливими, терплячими та бережливими людьми, на яких лише можна натрапити у світі. Якщо європейські та американські робітники можуть бути контрольовані Капіталом, то наскільки більше це стосується тих, котрі ніколи на знали нічого іншого, окрім слухняності своїм господарям.

Погляд на працю в Англії

     М-р Джастін Маккарті, відомий англійський письменник, свого часу написав в статті в „Cosmopolis” такі слова:

„Лихо злиднів та брак зайнятості повинні наганяти в серця англійців більше жаху, ніж будь-яка звістка про іноземну навалу. Та англійська державна політика ніколи поважно не рахувалася з цим огріхом і не дуже задавала собі такого клопоту. Навіть звада, що постала через суперечки між працедавцями та робітниками 350 – страйк з одного боку та локаут з другого, – була дозволена без будь-яких помітних намагань запобігти цьому законодавчим шляхом. Вся справа в тому, що ми можемо дозволити поглинути нашу увагу будь-якій речі, за винятком стану справ наших власних людей”.

Кейр Харді (член Парламенту та лідер лейбористів) у своєму інтерв’ю декілька років тому висловився так:

„Тред-юніонізм в Англії перебуває на хибному шляху. Інколи я побоююсь, що він є практично мертвий. Ми, люди праці, навчаємось того, що капітал здатний вживати власні гроші для самоорганізації, тим самим долаючи нас. Фабриканти навчилися завдавати людям дошкульних ударів, а самі люди при цьому є безсилі. Профспілки ось вже довгий час не можуть виграти хоч якийсь значний страйк в Лондоні. Багато колись міцних спілок сьогодні є безвладними. Це перш за все стосується докерів. Пам’ятаєте великий страйк докерів? Так, він знищив спілку, яка його організувала, і при цьому зовсім не допоміг людям. Становище тред-юніонів у Лондоні є справді розпачливим”.

„Незалежна Партія Праці є соціалістичною. Ми не будемо нічим за-оволені, як лише соціалізмом – муніципальним соціалізмом, національним соціалізмом, індустріальним соціалізмом. Ми знаємо, чого хочемо, і хочемо цього всі. Ми зовсім не думаємо за це воювати, проте, якщо не здобудемо цього якимось іншим шляхом, ми будемо боротися, а якщо будемо боротися, то з усією рішучістю. Визначальним напрямком Незалежної Партії Праці є створення індустріально розвинутої співдружності, основаної на поширенні соціалістичних відносин на землю та промисловий капітал. Ми віримо, що нормальні політичні поділи повинні бути на основі економічних принципів”.

„Щодо вад існуючої системи, я повинен сказати, що найбільший окремий тиск на британських робітників постає з нерегулярності і непевності працевлаштування. Ви, очевидно, знаєте, що це питання становить для мене особливий інтерес, і тому будьте певні, що я наводжу факти, коли говорю, що на Британських островах є понад 1 000 000 фізично здорових, дорослих робітників, котрі ані не зловживають спиртним, ані не є ледарями чи розумово неповноцінними, але котрі опинилися без роботи не з власної вини і є цілком безсилі здобути для себе заняття. 351 На перший погляд платня є вищою, ніж пів століття тому, однак, якщо взяти до уваги витрати часу, пов’язані з відсутністю заняття, то виявиться, що насправді становище трудівника значно погіршилось. Незначна, проте стійка платня сприяє більшому достатку, аніж великі суми, зароблені час від часу. Коли б кожному робітнику гарантувати право здобути прожитковий мінімум, більшість дратуючих проблем знайшла б своє природне вирішення. Становище справді сумне. Підчас недавніх сильних холодів запроваджено додаткові роботи, де люди могли чотири години працювати на прибиранні вулиць, одержуючи шість пенсів на годину. Ще перед четвертою ранку тисячі людей зібралися за ворітьми, щоб опинитися в передніх рядах. Так вони стояли, переминаючись з ноги на ногу, тремтячи від холоду, напівголодні і повні відчаю аж до восьмої години, коли відчиняють вхід на подвір’я. Наступний напір був лише трохи менший від заколоту. В цій жахливій бійці за право заробити 2 шилінги (48 центів) людей буквально затоптували насмерть. Все довкола перетворено в руїни. Голодні люди, штовхані ззаду наступними тисячами, суцільною масою трощили огорожі та ворота у своєму єдиному прагненні отримати роботу. Це були зовсім не ледарі”.

„У Лондоні середній заробіток некваліфікованого робітника, навіть коли він задовольняє вимоги профспілок, становить всього 6 пенсів на годину. У провінціях він ще менший. Уважне вивчення показало, що 3 Гінеї на тиждень дають можливість середньостатистичній сім’ї (двоє дорослих і троє дітей) утримуватися на рівні пересічного достатку, не кажучи про предмети розкоші. Зовсім небагато робітників в Англії отримує таку суму, чи, принаймні, схожу до неї. Вдало влаштова-ним вважається той кваліфікований робітник, який на протязі цілого року отримує 2 гінеї на тиждень, а щасливим – той, кому за сім днів поталанило заробити 24 шилінги (5,84 дол.), третина з яких повинна бути сплачена за помешкання. Отже, навіть серед найкраще оплачуваного класу робітників, сім’ї можуть утримувати себе лише на межі бідності. Навіть дуже короткий період вимушеного безробіття є цілком достатній, щоб зіштовхнути їх нижче цієї межі. Ось звідки стільки наших злидарів”.

„Нині Лондон нараховує понад 4 300 000 мешканців. Для шіст¬десяти тисяч сімей (300 000 осіб) середній 352 щотижневий прибуток на одну сім’ю не сягає навіть 18 шилінгів, що означає життя в постійному недостатку. Кожний восьмий житель Лондона помирає в робітному домі або в притулку для недужих. Кожний шістнадцятий мешканець Лондона є крайнім злидарем. Щодня 43 000 дітей відвідують пансіонні школи, виходячи з дому навіть не поснідавши. Тридцять тисяч осіб не має іншого притулку, окрім найманого житла за 4 пенні або будинку опіки”.

Наведена статистика показує, що для виникнення такої конкуренції достатньо лише кількох років. Ось так Всемогутній поступово приводить всі народи до усвідомлення факту, що рано чи пізно інтереси однієї особи повинні стати інтересами іншої – що кожен повинен дбати про добробут свого брата, якщо хоче зберегти свій власний.

Нерозумно і безпідставно звинувачувати Капітал, що він чинить те саме, що чинить і завжди чинила Праця – шукає власної вигоди. Справді, ми всі бачимо, що окремі бідняки такі ж егоїстичні в своєму серці, як деякі багаті; ми навіть можемо висунути здогадку, що коли б деякі з нинішніх злидарів опинилися у владному становищі, вони були б ще більш вимогливі і менш щедрі, ніж їхні теперішні господарі. Тому, давайте не будемо мати ненависті та ворожості до багатих, а навпаки, ненавидьмо і ганьбімо самолюбство взагалі, а особливо той його бік, який є відповідальний за нинішній стан речей та все зло. Маючи повну відразу до егоїзму, нехай кожен рішуче постановить, що з Господньою ласкою він щоденно умертвлятиме (вбиватиме) притаманний йому егоїзм і щораз більше культивуватиме зовсім протилежну рису – рису любові, – щоб таким чином змінитися на образ дорогого Божого Сина, нашого Відкупителя і Господа.

Пророчі слова Шан. Дж. Чемберлена до Англійських робітників

     Варто звернути увагу на думки Джозефа Чемберлена, Секретаря колоній Великобританії і одного з найбільш проникливих державних діячів нашого часу. Приймаючи депутацію 353 безро-бітних шевців, які прибули на захист міських шевських майстерень, він зрозумілим чином пояснив їм, що річ, якої вони так домагаються, на ділі нічим їм не допоможе – хіба що тільки тимчасово; що такі майстерні своєю надмірною пропозицією всього-на-всього перевищать попит і викинуть з роботи тих, яким ведеться досить добре; що правильною політикою було б запровадження торгівлі з рештою світу, пошук замовників більшої кількості взуття, а значить, швидкий від¬гук на їхню пропозицію праці. Він сказав:

     „Щоб добитися бажаного, вам не треба міняти самих майстерень, де виробляють взуття, а добитися збільшення попиту на нього. Якщо вам вдасться знайти нові замовлення, то знайти для себе роботу зможуть не лише ті, котрі вже зараз працюють, але й незайняті. Це має стати нашою великою метою. Узагальнюючи мову, ви повинні пам’ятати, що найкращим ліком від цих труднощів нестачі зайнятості є пошук нових ринків. Нас витісняють іноземною конкуренцією з давніх ринків збуту (ринків нейтральних країн, які звикли до постачання товарів з Великобританії). Водночас уряди інших країн прагнуть цілком усунути наші товари з їхніх власних ринків, і якщо нам не вдасться збільшити ринки, що перебувають під нашим контролем, або знайти нові, ця проблема зайнятості, вже дуже поважна, перетвориться у найважливішу з проблем, і я бачу найсерйозніші підстави турбуватися про ускладнення, які можуть з цього виникнути. Я представив справу загальними словами, однак, настійно прошу, коли ви чуєте критику на адресу того чи іншого уряду або керівника про експансію Британської Імперії, майте на увазі, що це питання зовсім не шовіністського характеру, як деколи вас намагаються в цьому переконати, це не питання бездумної агресії, але реальна проблема продовження того, чим англійці займалися завжди – розширення своїх ринків збуту і налагодження зв’язків з малорозвинутими кутками землі; і якщо цього не робити впродовж: всього часу, я певен, що, маючи таке поважне лихо сьогодні, ми незадовго зіткнемося зі ще більш поважними наслідками”.

Національна агресивність в стосунку до промислових інтересів

     Перед нами таємниця британської агресії та імперського експа-нсіонізму. Вони не є викликані самим лише бажанням дати іншим народам розумніших правителів та кращі уряди, ані самою лише любов’ю до земельних володінь та влади: все це є складовою торговельної війни, „промислової війни”. Народи підкорюють не щоб їх грабувати, як за давніх часів, але щоб їм служити – дбати про розвиток їхньої торгівлі. У цій боротьбі найбільшого успіху досягла Великобританія, і, як наслідок, її багатства стали велетенськими і скрізь усюди використовуються у вигляді інвестицій. Ставши першою нацією, що осягнула надвиробництво, вона першою поча-ла пошуки іноземних ринків і протягом довгого часу була передовим виробником бавовни та металу поза межами Європи. Пробу-дження інтересу до механізації, яке прийшло після громадянської війни у Сполучених Штатах, 1865 p., на певний час перетворило ці землі у предмет особливої уваги з боку світу і бізнесу зокрема. Пробудження інтересу до техніки поширилось на всі цивілізовані народи, захоплюючи їхню увагу пошуками зовнішніх джерел попиту. Саме це і є зовнішньою конкуренцією, про яку згадує м-р Чемберлен. Всі державні діячі розуміють ситуацію, на якій він наголошує, тобто, що ринки всього світу дуже швидко заповнюються, а техніка і цивілізація енергійно кваплять той час, коли не залишиться жодних зовнішніх ринків. При цьому він розумно стверджує: „…маючи таке поважне лихо сьогодні, ми незадовго зіткнемося зі ще більш поважними наслідками’.

У 1896 році м-р Чемберлен, перебуваючи на посту Секре¬таря колоній Британської Імперії, приймав у Лондоні делегацію Британських колоній, яка прибула за тисячі миль, щоб порадитись з ним та з іншими про те, які шляхи були б найкращими перед лицем промислової конкуренції. З того часу, як Великобританія побачила, що її підприємства виробили більше продукції, ніж її мешканці можуть зужити, і що їй потрібно шукати ринки закордоном, вона виступила на захист Вільної Торгівлі і, звичайно, приклала зусиль аби тільки утримати свої колонії якомога ближче своєї політики вільної торгівлі без застосування сили – наскільки це можливо на ділі. Зустріч мала на меті осягнути домовленість, в результаті якої Великобританія та її численні колонії могли б звести навколо себе захисну стіну у вигляді мита, щоб в якійсь мірі не допустити конкуренції з боку Сполучених Штатів, Німеччини, Франції та Японії.

Таку ж мету мали завоювання в Африці Францією, Італією та Великобританією. Всі вони відчувають гостроту торговельних баталій, бачать її посилення і тому, хоч-не-хоч, намагатимуться взяти деякі ринки під свій контроль. Наступне прес-повідомлення лише підтверджує це:

„ВАШИНГТОН, 9 червня 1896 р. Беручи за основу офіційне повідомлення про анексію Францією Тімбукту – найважливішої околиці країни Джаллон, території, за площею більшої від штату Пенсільванія і такої ж родючої, – Консул Сполучених Штатів в Ґорі-Дакар, Стрікленд, представив у Державний Департамент надзвичайно цікавий рапорт про загрозливу небезпеку для торговельних відносин Сполучених Штатів з боку Африки, які виникають зі стрімкого розширення колоніальних володінь країн Європи. Він подає, що Франція, обклавши дискримінаційним 7-відсотковим митом товари інших країн, монополізувала ринки французьких колоній і тим зруйнувала вигідні та зростаючі торговельні відносини, з яких Сполучені Штати успішно користали в цій частині світу. За його словами, по цілому африканському континенті почався процес посиленого натиску на нас шляхом впровадження захисних тарифів. Якщо сьогодні на це з успіхом здатна якась одна країна, то з часом решта буде змушена зробити те ж саме, щоб добитися рівних умов”.

Справді, людські серця слабнуть від побоювань та чекання того, що приходить на землю [суспільство], і готуються, наскільки це можливо, до того, що бачиться їм попереду.

Проте, нехай ніхто ані на хвилину не думає, що згадане „розширення Британської Імперії” та інших імперій світу, а також широко розповсюджена боротьба у торгівлі, є запроваджені і підтримувані суто з наміром забезпечити британських, італійських та французьких 356 робітників зайнятістю. Зовсім ні! Справа робітників є лише другорядною. Все це дозволяє британським капіталістам насамперед вишукувати нові місця, де можна запастися достатками і „зібрати собі скарби на останні дні!” (Як. 5:3).

Соціальна та промислова війна в Німеччині

     Гер Лібкнехт, лідер Соціал-Демократичної Партії у Німецькому Рейхстазі, який відвідав Великобританію в липні 1896 року, дав інтерв’ю на сторінках Лондонської „Daily Chronicle”, з якої беремо наступне:

„Наша Соціал-Демократична Партія є найсильнішою окремою партією у німецькому Парламенті. Під час останніх виборів ми здобули 1 880 000 голосів. Сподіваємось його розпуску на підставі справи про видатки на утримання величезного флоту, з якими Рейхстаг не погодиться. На наступних виборах маємо намір здобути ще один мільйон голосів”.

„Чи це означає, що джингоїзм не є такий сильний у Німеччині?”

„Джингоїзму у Німеччині не існує взагалі. Серед усіх народів Європи німці найбільш стомлені мілітаризмом. Ми, соціалісти, знаходимось на чолі руху проти нього”.

„І ви вважаєте, що такий рух проти мілітаризму поширюється по всій Європі?”

„Я переконаний, що так. В Парламентах Франції, Німеччини, Бельгії, Італії та Данії депутати від соціалістів (і ми маємо їх добрячу кількість в кожному) борються проти нього насмерть. Коли цього року в Лондоні відбуватиметься з’їзд Інтернаціоналу, всі присутні там депутати-соціалісти матимуть зустріч з метою організувати спільну акцію. Що стосується Німеччини, вона є тотально руйнована своєю мілітарною системою. Ми – нова держава. Всі наші вироб¬ники ще молодого віку, і коли б ми мали конкурувати з Англією…”

„То ви також піднімете голос про іноземну конкуренцію?”

„О так, звичайно, тільки для нас це щось дуже реальне. У нас немає, як я вам покажу, вільної преси 357 і жодного вільного права на публічні мітинги. Ви ж, навпаки, маєте і те і друге, і цим я пояснюю факт, що сучасна економічна система найглибше і найміцніше укоренилася саме в Англії, а не деінде. Понад це, ми маємо доктрину про божественне право царів, з якою потрібно боротися, а ви, англійці, вже дві сотні років тому виявили, що божественні права царів і політична свобода для людей не можуть існувати разом”.

„Отже, ви сподіваєтесь великих змін?”

„Так. Існуюча система в Німеччині викликає стільки незадоволення, що повинні надійти зміни”.

„Чи можете ви щось сказати про економічне становище Німеччини? У вас, як і в нас, теж існує аграрне питання”.

„В Німеччині ми маємо 5 мільйонів сільських землевласни¬ків, і всі вони, наскільки це можливо, швидко йдуть до краху. Кожен з них – а я говорю це зі знанням справи – заборгував по заставній стільки ж, і навіть більше того, чим він володіє. Наші селяни живутьза рахунок хліба, випеченого з житнього та вівсяного борошна. Фактично, будь-яка їжа в Англії є дешевшою, ніж у Німеччині”.

„А ваші виробники?”

„Як край виробників, ми знаходимось тільки на початку. Наша ни-нішня індустріальна система датується лише від 1850 року, проте, досягнуті результати набагато помітніші, ніж у вашій країні. У нас відбувається швидкий поділ на два класи – на пролетарів і на капіталістів та великих землевласників. Наш середній клас буквально щезає під тиском існуючих економічних умов. Він поступово зіштовхується до класу робітників, і саме з цим, а ні з чим іншим, я пов’язую надзвичайний успіх нашої партії”.

„Ви повинні пам’ятати, що в нас немає таких двох чітко визначених партій, як у вас в Англії. Ми, соціал-демократи, співпрацюємо з будь-якою партією, якщо можемо здобути щось для себе. У нас існує лише три великі партії – інших можна не брати до уваги. Це, насамперед, наша партія, Консервативна партія і Католицька центристська партія. Наші консерватори дуже відрізняються від ваших. Вони прагнуть повернутися до феодалізму та реакції найгіршого зразка. Економічні умови ведуть до розколу центристської партії, частина якої перейде до нас, а решта – до консерваторів. Тоді побачимо, що станеться”.

„Гер Лібкнехт навів історію соціалістичного руху. Стрімкість зростання соціал-демократії в Німеччині була спричинена новизною промислової комерціалізації, а також жорстокою конкуренцією, з якою лицем до лиця зіткнулася Німеччина, намагаючись не відстати від Англії та Франції у боротьбі за зверхність у торгівлі”.

Зауважте, що питання, які піднімає ця здібна людина, які обтя-жують людей і спричинюють неспокій та поділ на два окремих класи – бідних та багатих – є чітко визначені наступним чином: (1) аграрне або земельне питання – особливо там, де це стосується інтересів хліборобів; (2) економічне питання, тобто питання грошей, включаючи стосунки між Працею і Капіталом; (3) промислове питання або питання пошуку корисних умов зайнятості робітників, які працюють біля машин – пов’язуючи його з іноземною та домашньою конкуренцією, попитом та пропозицією і т.д. Зрештою, ці самі проблеми бентежать кожний цивілізований народ, підготовляючи прихід всесвітніх клопотів – революції, анархії, – передуючих Тисячолітньому Царству.

Гер Лібкнехт був делегатом Конгресу Тред-Юніонів (Лондон, липень 1896 p.). На цьому з’їзді прийнято наступну резолюцію:

„Ця міжнародна зустріч трудящих (визнаючи, що мир між народами світу є головним фундаментом міжнародного братерства і прогресу людства, і будучи переконаною, що війни не походять з людських прагнень, а є спричинені жадібними та егоїстичними правлячими та привілейованими класами з єдиним наміром здобути контроль над ринками світу у своїх власних інтересах, на противагу істинним інтересам трудящих) засвідчує, що між робітниками різних націй абсолютно немає суперечностей, що їхнім спільним ворогом є клас капіталістів та лендлордів, і що єдиним шляхом запобігти війнам і гарантувати мир є знесення суспільної системи з капіталістами та лендлордами, з якої живлять своє коріння війни, а це накладає обов’язок діяти в тому єдиному напрямку, який дозволить повалити таку систему 359 – добитись суспільної власності на засоби виробництва, розподілу та обміну. Далі, вона засвідчує, що перш ніж все це вдасться здійснити, всякі розбіжності між народами мають бути залагоджені арбітражним способом, а не брутально, силами армій. Ця зустріч визнає, що встановлення міжнародного восьмигодинного робочого дня для всіх робітників є найбільш невідкладним кроком до їхньої остаточної емансипації, і прагне переконати уряди всіх країн про необхідність запровадження такого восьмигодинного робочого дня шляхом правового законодавства. Далі, визнаючи, що тільки робітничий клас може власними зусиллями добитися економічної та соціальної емансипації, перехопивши в свої руки політичний механізм, яким сьогодні володіє клас капіталістів, і визнаючи, що в усіх країнах переважна кіль-кість працюючих чоловіків та всі працюючі жінки не мають права голосу і не можуть брати участі в політичних заходах, ця зустріч трудящих закликає і водночас зобов’язує використати кожну можливість, щоб домогтися загального виборчого права”.

Загроза людству зі ще іншого боку. Велетні наших днів

     Ще одним наслідком конкуренції стало створення великих корпорацій у сфері виробництва та торгівлі. Вони є значущим елементом в приготуванні до надходячого „вогню”. Перед цими гігантськими корпораціями малі майстерні та крамниці швидко втрачають свої позиції, бо не можуть ані купити, ані продати з такою вигодою, як великі концерни. І навпаки, ці великі концерни, будучи здатні на більш широке ведення бізнесу, ніж в даний час, створюють об’єднання, звані трестами. Ці трести, які початково були організовані, щоб перешкодити конкуренції знищити всіх навколо, за винятком найбільших, успішно сприяють кожному, чий капітал та правлячі структури вони представляють. Задум швидко поширюється – в цьому напрямку Велика Республіка передує у світі. Зверніть увагу на список, опублікований в „World”, Нью-Йорк, за 2 вересня 1896 року під заголовком „Збільшення кількості трестів”: 360

„Перелік 139 об’єднань для урегулювання виробництва, стабілізації цін, монополізації торгівлі та грабунку людей, всупереч будь-якому законодавству”.

      (* – Приблизно)

Назва                                                                                    Капітал

Dressed Beef and Provision Trust……………………………………$100 000 000

Sugar Trust, New York………………………………………………..75 000 000

Lead Trust……………………………………………………………….30 000 000

Rubber Trust, New Jersey…………………………………………….50 000 000

Gossamer Rubber Trust………………………………………………..12 000 000

Anthracite Coal Combine, Pennsylvania………………………………85 000 000

Axe Trust…………………………………………………………………15 000 000

Barbed Wire Trust, Chicago…………………………………………….10 000 000

Biscuit and Cracker Trust………………………………………………..12 000 000

Bolt and Nut Trust………………………………………………………..10 000 000

Boiler Trust, Pittsburgh, Pa………………………………………………15 000 000

Borax Trust, Pa…………………………………………………………….2 000 000

Broom Trust, Chicago…………………………………………………….2 500 000

Brush Trust, Ohio………………………………………………………….2 000 000

Button Trust……………………………………………………………….3 000 000

Carbon Candle Trust, Cleveland………………………………………….3 000 000

Cartridge Trust…………………………………………………………….10 000 000

Casket and Burial Goods Trust…………………………………………..1 000 000

Castor Oil Trust, St. Louis………………………………………………..500 000

Celluloid Trust………………………………………………………………8 000 000

Cigarette Trust, New York………………………………………………25 000 000

Condensed Milk Trust, Illinois……………………………………………15 000 000

Copper Ingot Trust……………………………………………………….20 000 000

Sheet Copper Trust……………………………………………………….40 000 000

Cordage Trust, New Jersey……………………………………………..35 000 000

Crockery Trust……………………………………………………………..15 000 000

Cotton Duck Trust…………………………………………………………10 000 000

Cotton-Seed Oil Trust…………………………………………………….20 000 000

Cotton Thread Combine, New Jersey…………………………………..7 000 000

Electric Supply Trust……………………………………………………….10 000 000

Flint Glass Trust, Pennsylvania…………………………………………….8 000 000

Fruit Jar Trust……………………………………………………………….1 000 000

Galvanized Iron Steel Trust, Pennsylvania………………………………2 000 000

Glove Trust, New York…………………………………………………….2 000 000

Harvester Trust……………………………………………………………..1 500 000

Hinge Trust………………………………………………………………….1 000 000

Indurated Fibre Trust………………………………………………………500 000

Leather Board Trust………………………………………………………..500 000

Lime Trust…………………………………………………………………..3 000 000

Linseed Oil Trust……………………………………………………………18 000 000

Lithograph Trust, New Jersey…………………………………………….11 500 000

Locomotive Tire Trust……………………………………………………..2 000 000

Marble Combine……………………………………………………………..20 000 000

Match Trust, Chicago………………………………………………………8 000 000

Morocco Leather Trust……………………………………………………2 000 000

Oatmeal Trust, Ohio……………………………………………………….3 500 000

Oilcloth Trust………………………………………………………………..3 500 000

Paper Bag Trust…………………………………………………………….2 500 000

Pitch Trust………………………………………………………………….10 000 000

Plate Glass Trust, Pittsburgh, Pa…………………………………………8 000 000

Pocket Cutlery Trust………………………………………………………2 000 000

Powder Trust……………………………………………………………….1 500 000

Preservers’ Trust, West Virginia…………………………………………..8 000 000

Pulp Trust…………………………………………………………………….5 000 000

Rice Trust, Chicago………………………………………………………….2 500 000

Safe Trust……………………………………………………………………2 500 000

Salt Trust…………………………………………………………………….10 000 000

Sandstone Trust, New York………………………………………………1 000 000

Sanitary Ware Trust, Trenton N.J……………………………………….3 000 000

Sandpaper Trust……………………………………………………………250 000

Sash, Door and Blind Trust……………………………………………….1 500 000

Saw Trust, Pennsylvania…………………………………………………..5 000 000

School Book Trust, New York……………………………………………2 000 000

School Furniture Trust, Chicago…………………………………………15 000 000

Sewer Pipe Trust…………………………………………………………..2 000 000

Skewer Trust……………………………………………………………….60 000

Smelters’ Trust, Chicago………………………………………………….25 000 000

Smith Trust, Michigan……………………………………………………..500 000

Soap Trust…………………………………………………………………..500 000

Soda-Water Apparatus Trust, Trenton N.J…………………………….3 750 000

Spool, Bobbin and Shuttle Trust…………………………………………2 500 000

Sponge Trust……………………………………………………………….500 000

Starch Trust, Kentucky……………………………………………………10 000 000

Merchants’ Steel Trust…………………………………………………….25 000 000

Steel Rail Trust…………………………………………………………….*60 000 000

Stove Board Trust, Grand Rapids, Mich………………………………..200 000

Straw Board Trust, Cleveland, Ohio……………………………………..8 000 000

Structural Steel Trust……………………………………………………..5 000 000

Teazle Trust…………………………………………………………………200 000

Sheet Steel Trust…………………………………………………………..2 000 000

Tombstone Trust…………………………………………………………. 100 000

Trunk Trust…………………………………………………………………..2 500 000

Tube Trust, New Jersey…………………………………………………..11 500 000

Type Trust……………………………………………………………………6 000 000

Umbrella Trust……………………………………………………………….8 000 000

Vapor Stove Trust…………………………………………………………..1 000 000

Wall Paper Trust, New York……………………………………………….20 000 000

Watch Trust………………………………………………………………….30 000 000

Wheel Trust………………………………………………………………….1 000 000

Whip Trust……………………………………………………………………500 000

Window Glass Trust…………………………………………………………20 000 000

Wire Trust…………………………………………………………………….10 000 000

Wood Screw Trust………………………………………………………….10 000 000

Wool Hat Trust, New Jersey………………………………………………1 500 000

Wrapping Paper Trust………………………………………………………1 000 000

Yellow Pine Trust……………………………………………………………2 000 000

Patent Leather Trust……………………………………………………….5 000 000

Dye and Chemical Combine………………………………………………..2 000 000

Lumber Trust………………………………………………………………..2 000 000

Rock Salt Combination……………………………………………………..5 000 000

Naval Stores Combine………………………………………………………1 000 000

Green Glass Trust……………………………………………………………4 000 000

Locomotive Trust……………………………………………………………5 000 000

Envelope Combine…………………………………………………………..5 000 000

Ribbon Trust…………………………………………………………………18 000 000

Iron and Coal Trust…………………………………………………………10 000 000

Cotton Press Trust………………………………………………………….6 000 000

Tack Trust……………………………………………………………………3 000 000

Clothes-Wringer Trust……………………………………………………..2 000 000

Snow Shovel Trust…………………………………………………………200 000

The Iron League (Trust)………………………………………………….60 000 000

Paper Box Trust…………………………………………………………….5 000 000

Bituminous Coal Trust……………………………………………………..15 000 000

Alcohol Trust………………………………………………………………..5 000 000

Confectioner’s Trust……………………………………………………….2 000 000

Gas Trust…………………………………………………………………….7 000 000

Acid Trust……………………………………………………………………2 000 000

Manilla Tissue Trust…………………………………………………………2 000 000

Carnegie Trust……………………………………………………………….25 000 000

Illinois Steel Trust……………………………………………………………50 000 000

Brass Trust…………………………………………………………………..10 000 000

Hop Combine………………………………………………………………..500 000

Flour Trust, New York……………………………………………………..7 500 000

American Corn Harvesters’Trust…………………………………………..50 000 000

Pork Combine, Missouri……………………………………………………..20 000 000

Colorado Coal Combine……………………………………………………..20 000 000

Bleachery Combine………………………………………………………….10 000 000

Paint Combine, New York………………………………………………….2 000 000

Buckwheat Trust, New Jersey…………………………………………….5 000 000

Fur Combine, New Jersey………………………………………………….10 000 000

Tissue Paper Trust…………………………………………………………..10 000 000

Cash Register Trust………………………………………………………….10 000 000

Western Flour Trust…………………………………………………………10 000 000

Steel and Iron Combine…………………………………………………….4 000 000

Electrical Combine No.2…………………………………………………….1 800 000

Rubber Trust No.2………………………………..’……………………….7 000 000

Tobacco Combination………………………………………………………2 500 000

                      Total Capital………………………………………………$1 507 060 000

     Цей самий номер цього самого видання у заголовній статті під назвою „Що означає прогрес у видобутку вугілля” відзначає впливовість та тенденційні прагнення одного з трестів:

„Зростання ціни однієї тонни антрациту на 1,50 дол. означає, що одинадцять членів „Coal Trust” покладуть у свої кишені принаймні п’ятдесят, а можливо навіть понад шістдесят мільйонів доларів. На основі останнього осіннього стрибка конкуренції і в результаті більш поміркованих цін, бачимо, що згадані гроші поправу належать тим, хто користується вугіллям”.

„Величезна надбавка до ціни вугілля означає, що численні виробники, які планували знову запустити цієї осені своє виробництво, не можуть цього зробити, бо не можуть настільки підвищити вартість своєї продукції, щоб при цьому витримувати конкуренцію з боку тих, хто добуває вугілля за загальнодоступними цінами. Це означає, що велика кількість виробників обрізатиме платню, щоб справитися з таким зростанням цін на продукцію. Це означає також, що кожний, хто утримує свій дім за помірковану платню, буде обмежувати себе в предметах розкоші та комфорту. Оскільки чиновники, яких він допомагав обирати, не мають наміру ламати право, він змушений купувати вугілля за цінами, які встановлюють трести. Остаточно це означатиме, що бідні купуватимуть менше вугілля. Старі ціни самі по собі були надмірними. Нові ціни обмежують ще більше. Отже, наступної зими біднякам доведеться тремтіти від холоду”.

„З одного боку це означає більш розкішне життя для декількох. З ін-шого боку – це нестатки, а для багатьох тисяч – крайня нужда. Між цими двома є зламане та зневажене право”.

Візьмемо ще одну ілюстрацію впливовості трестів. Навесні 1895 року створено „Cotton Tie Trust”. (Для пакування бавовнику використовують гладку металеву стрічку). На той час за сотню платили сімдесят центів. Наступного року трест вирішив заробити на цьому додатково і підняв ціну до 1,40 дол. за сотню – зробивши це перед самим сезоном пакування бавов¬ни, коли неможливо було завезти матеріал з-за кордону.

Не всі трести вдалися до такого зловживання своєю вла¬дою, бо, очевидно, не всім трапилися такі сприятливі умови. Однак, нікого не треба переконувати, що „звичайні люди”, народні маси є в по-важній небезпеці кривди з боку цих гігантських корпорацій. Всім відомо, що значить страх перед впливовою та егоїстичною особою, а ці трести -„велетні” не тільки мають незрівнянно більше влади та впливу, ніж окремі особи, але й, на додаток, вони зовсім не знають, що таке сумління. Вже стало приказкою, що „корпорації не мають душі”.

Нижчеподане офіційне повідомлення до „Pittsburgh Post” ми взяли як ілюстрацію того, якими є Прибутки трестів

„НЬЮ-ЙОРК, 5 листопада 1896 р. Сьогодні засідала ліквідаційна комісія „Standard Oil Trust”, яка встановила постійний квартальний дивіденд у розмірі 3 дол. на один пай і 2 дол. додатково, що підлягають сплаті з 15 грудня. Загальна емісія сертифікатів „Standard Oil Trust” початково ста-новила 97 250 000 дол. На протязі фінансового року, який саме завершується, дивіденди виплачено на 31 відсоток з них. Загальна сума витрат при цьому становила 30 149 500 дол. На протязі аналогічного періоду часу „American Sugar Refining Company”, відома як цукровий трест, виплатила в дивідендах 7 023 920 дол. Кажуть, що, крім цих виплат акціонерам, трест додатково має надлишок готового цукру, платіжні векселі та готівку на суму приблизно 30 000 000 дол”.

Цей самий журнал згодом писав у заголовній статті:

„Wire Nail Trust”, правдоподібно, був одним з найбільших, створених коли-небудь у цій країні, шахрайських об’єднань по грабунку та вимаганню грошей від людей. Він ігнорував право, давав хабарі, залякував та руйнував конкурентів і застосував деспотичні методи в торгівлі. Здійснюючи таке, він також підняв ціни в розмірі від двохсот до трьохсот відсотків, а отримані мільйони розділив між своїми членами. Про яку анархію може бути мова? Фактично ж, анархістами вважають всіх, хто запротестував проти такого грабунку та нехтування законами. Принайм-ні так думає м-р А.К. Фост з тресту по виробництву цвяхів (Нью-Джерсі), який написав для „World”, що розголошування зловживань тресту „підтримує полум’я людського невдоволення”. Все це створює цікаву ситуацію. Незаконні та грабіжницькі трести мали б безперешкодно керувати, а будь-які намагання взяти їх під контроль сприймаються з нетерпимістю, бо це, бачте, „підтримує полум’я людського невдоволення”. Отже, по один бік опинилися мешканці нашої країни, а по другий – узаконені злодюгитрести. Та не повинно бути жодного розголосу чи протесту, бо ж „полум’я людського невдоволення” може зашкодити трестам. Чи ж така нерозсудливість та зарозумілість може тривати далі?”

„Coal Trust”, виробник антрациту, підняв ціну на 1,50 дол. за тонну і тим самим грабує людей на суму п’ятдесят мільйонів доларів щороку. 366 Шан. д-р Паркгерст іншого разу засвідчив свою пошану до цієї зграї такими словами: „Коли вугільні компанії, об’єднання або трести вживають свою владу, щоб перевести у власну казну стільки грошей бідняків, скільки зможуть або наважаться забрати, доводячи цих нещасних до зубожіння, обмежуючи їхні вигоди і руйнуючи здоров’я та життєве становище, тоді можна сказати, що такі компанії є

Опановані демоном злодійства та вбивства

     До торговців вугіллям це має таке саме відношення, як до торговців будь-яким іншим товаром”.

„В той час як шан. д-р Паркгерст звинуватив трести, як „опановані демоном злодійства та вбивства”, інший проповідник з Нью-Йорка, шан. д-р Гебер Ньютон, промовляючи до обтягнутих оксамитом стільців та до своїх овечок-мільйонерів, вихваляв трести як обов’язкову та благотворно впливаючу складову нашої прогресивної цивілізації”.

Щодо раптового падіння цін на залізничні рейки з 25 дол. до 17 дол. за тонну „Evening Record”, Алехені, писала:

„Велетенська „Steel Pool”, утворена для підтримування цін, практично збанкрутувала. Це гігантське об’єднання капіталу та влади було створене для контролю над виробництвом однієї з найбільших індустрій Америки, щоб самою лише назвою змушувати стрибати ціни і встановлювати споживачам податок за своїм бажанням, на межі сподіваного. І тепер це поєднання капіталу і влади має бути пожерте ще більш гігантським об’єднанням, ще могутнішим і ще багатшим. Рокфеллер та Карнеґі захопили індустрію сталі в Америці. Подія з розряду епохальних. Зниження цін на залізничні рейки з 25 дол. до 17 дол. за тонну – до найнижчої цифри, за яку вони коли-небудь продавалися, – знаменує нову еру в економіці держави. Це і є випадок поїдання одного тресту іншим, від чого тільки виграють залізниці”.

„Слід сказати, що ані м-р Рокфеллер, ані м-р Карнеґі не йшли до свого великого проекту, керуючись тими чи іншими інтересами громадськості. Вони бачили шанс позбутися конкуренції і ним скористалися. На даний час вони привласнили собі найбільш щедре джерело постачання у світі – район Месаба біля Дулут, відомий як район, де навіть не потрібно тратитися на пошуки, а варто лише позгрібати руду з поверхні. Рокфел-лер 367 зміцнив свої позиції в контролі над цим родовищем, будуючи флотилію барж надзвичайно великої тоннажності, щоб переправляти сировину в доки озера Ері. Завершивши цілу справу альянсом з Карнеґі – з усіма його фабриками та домнами, – він одержав у своє розпорядження „Асоціацію Виробників рейок”. Цілу справу завершено майстерним об’єднанням існуючих можливостей. Нинішній результат є щонайменше корисний для багатьох людей. Однак, є поважним питанням, чи панове Рокфеллер та Карнеґі, які захопили в свої руки таку значну владу, погодяться на самі лише помірковані прибутки, а значить, на позитивні наслідки для громадськості, чи, розтрощивши своїх конкурентів, перейдуть до безжалісного здирства? Та вже сам факт, що вони мають таку владу, є загрозою”.

Наступна замітка широко коментувалася свого часу, і тому її варто згадати при розгляді даного предмету:

„КАНЗАС СІТІ, МІССУРІ, 26 листопада 1896 року. Екс-Губернатор Дейвід Р. Френсіс, нині Секретар Міністерства внутрішніх справ, направив листа до невеличкого товариства осіб, які, маючи безпосереднє відношення до золотого стандарту, влаштували минулої ночі бенкет в „Midland Hotel”:

Міністерство внутрішніх справ, Вашингтон, 19 листопада 1896 р.

„Шановні панове. Я лише зараз отримав ваше запрошення від 25 цього місяця і, на жаль, не зможу бути присутнім сьогоднішнього вечора на урочистості затвердження перемоги грошей… Якщо не вдасться прийняти хоч якогось законодавчого акту, щоб обмежити наростаючий вплив багатства і приборкати владу трестів та монополій, під кінець століття виникне народне повстання, що безпосередньо загрожуватиме нашим власним інституціям.

Дейвід Р. Френсіс”.

Нижчеподане взято з Лондонської „Spectator’:

„В наших руках рішення судді Рассела з Верховного суду Нью-Йорка, котре показує нам до якої міри система трестів, тобто система, де капітал використовується для створення монополій, є рекламована в Сполучених Штатах. Створено Національну асоціацію аптекарів-оптовиків, яка об’єднує майже всіх значних торговців медикаментами в Сполучених Штатах і яка встановлює ціни на ліки. Якщо котрийсь з приватних дилерів продає за нижчими цінами, ніж Асоціація, остання застерігає всіх довколишніх роздрібних торговців, щоб не мати з ним справи, і як наслідок, руйнує бізнес упертої фірми. Компанія „John D. Park and Sons” постановила протиставитися диктату 368 і внесла позов про заборону судом подібної практики. Щодо конкретного випадку, суд не погодився, але в загальному дав згоду, тобто постановив, що всім наказується стримуватися від змов з метою спонукування до „обмеження торгівлі”. Сам по собі випадок є надзвичайним, оскільки такого роду трест має або може мати в своїх руках людське життя. І справа навіть не в тому, що будуть підняті, навіть до гінеї за одну краплю, ціни на запатентовані ліки, з чим, мабуть, дуже важко буде погодитись, але гірше, коли для бідних стануть недосяжними такі ліки як хінін, опіум чи послаблюючі засоби. Варто пригадати, що однодумці м-ра Брайана ставлять трести в основу своїх звинувачень проти капіталу, і випадки, як цей, дають їм міцну аргументацію”.

Трести в Англії

     Хоча трести можна вважати винаходом американців, проте, наведений уривок з Лондонської „Spectator” свідчить, що вони не є виключно їхнім надбанням. Автор пише:

„Трести починають оволодівати деякими сферами нашої торгівлі. На даний час існує – зі штаб-квартирою у Бірмінгемі – об’єднання або трест по продажу металевих ліжок, вплив якого поширюється на всю Великобританію, і який настільки вміло влаштувався, що практично неможливо для кого б то не було ззовні почати виробництво ліжок з міді чи заліза, якщо він попередньо не приєднався до тресту. І навіть тоді йому належить звернутися за дозволом, в якому, очевидно, йому буде відмовлено. Якщо він все-таки спробує почати незалежне виробництво, то відразу виявиться неспроможним закупити сировину чи найняти кваліфікованих робітників, оскільки всі виробники міді та заліза склали взаємну угоду про постачання продукції виключно своєму об’єднанню, а всі робітники зв’язалися обіцянкою зі своєю Спілкою, що працюватимуть тільки з тим, хто належить до неї. Тому, щоб мати надію на зниження цін, споживачі змушені виглядати за іноземною конкуренцією. Трестові ведеться дуже добре, тому багато інших місцевих виробників намагаються скопіювати його приклад”.

Контролюючи сотні мільйонів доларів капіталу, 369 ці об’єднання або трести є справжніми велетнями, і якщо справи ще декілька років будуть йти так, як попередні двадцять, вони незабаром контролюватимуть своїм фінансовим важелем весь світ. За короткий час вони матимуть владу не тільки диктувати ціни на товари, що користуються попитом в світі, але й, як основні споживачі пра-ці, контролюватимуть платню.

Справді, в минулому ці об’єднання капіталу втілили в життя великі задуми, які окремі особи не могли б здійснити ані так швидко, ані так добре. З притаманною їм ініціативністю приватні кор-порації починали і доводили до успішного завершення ризиковані починання, які, коли б походили з боку уряду, були б засуджені і зупинені громадськістю. Не потрібно думати, що ми цілковито засуджуємо широке нагромадження капіталу; ми лише звертаємо увагу, що досвід кожного наступного року не тільки у великій мірі збільшує їхній фінансовий вплив, але також їхню далекоглядність, і ми швидкими кроками наближаємось до ситуації, коли під загрозою опиняться інтереси людей і сама свобода – якщо, звичайно, ми в ній вже не знаходимось. Кожен скаже: Треба щось робити! Але що робити, не знає ніхто. Очевидним є факт, що людство безсило віддалося на милість цих велетнів, які виросли з нинішньої повної егоїзму суспільної системи, і його єдина надія знаходиться в Бозі.

Відомо також, що на чолі цих велетнів, як правило, знаходяться здібні люди, які дотепер, загально, схиляються до того, щоб користатися владою поміркованим чином. Одначе, все більше є помітна концентрація влади; схоже, що обдарованість, керована переважно егоїзмом, щораз більше закручуватиме гайки в стосунку до своїх слуг та громадськості – в міру як сприятимуть обставини та з’являтимуться можливості.

Ці велетні загрожують людському роду так само, як загрожували буквальні велетні понад чотири тисячі років тому. Тодішні велетні були „славні від віку” – силачі виняткових здібностей та кмітливості, понад можливості упавшого Адамового роду. Вони були мішаною расою, наслідком долучення до нащадків Адама нових життєвих можливостей. 370 Так само в випадку сучасних корпоративних велетнів: вони настільки гігантські, впливові та виверткі, що знеохочують кожного, хто б хотів над ними запанувати без божественного втручання, їхні варті подиву можливості ніколи не були виявлені. Ці велетні також є поміссю: вони є породженням розуму, що завдячує своїм існуванням християнській цивілізації та освіченості, поєднаній з егоїстичними серцями деградованих людей.

Людська потреба і властива пора у Бога зближаються одночасно; і як велетнів „світу, що був перед потопом”, знесено водами потопу, так ці корпоративні велетні мають бути зметені близькою вогненною повінню – символічним „огнем Гос¬подніх заздрощів”, обурення, що вже розгоряється – „часом утиску, якого не було від існування люду аж до цього часу”. Цим „вогнем” будуть пожерті всі велетні зла та самолюбства; вони впадуть і ніколи не підведуться (Іс. 26:13,14; Соф. 3:8,9).

Варварське рабство та цивілізована залежність

     На мить порівняйте минуле з сьогоденням і майбутнім – як воно стосується пропозиції та попиту на працю. Адже лише в минулому столітті загально була припинена работоргівля і скасовано рабство. В свій час воно було повсюдним, та поступово на теренах Європи та Азії переросло у кріпацтво. У Великобританії рабство скасовано не так вже й давно, у 1838 році, а сума, яку виплатив уряд власникам рабів, становила 20 000 000 фунтів, тобто близько 100 000 000 дол. компенсації. Франція надала права своїм рабам у 1848 році. На півдні Сполучених Штатів рабство зберігалося ще до 1863 року. Неможливо заперечити, що саме голоси християн та 371 їхнє писане слово у великій мірі сприяли припиненню людського поне-волення. Однак, з іншого боку варто зауважити, що власне зміна умов на світовому ринку праці дала можливість багатьом по-новому глянути на цілу справу, а завдяки компенсаційним коштам, допомогла залагодити стосунки між рабовласниками і новопоста-лим порядком речей. Сказане та написане християнами лише пришвидшило скасування рабства, але зникнути воно мало дещо пізніше.

Рабство померло природною смертю, потрапивши під вплив сучасного егоїстичного світу конкуренції, підтримуваного технічними винаходами та зростанням населення. Обходячи моральний та релігійний аспекти справи, сьогодні вже цілком неможливо поновити рабство у густонаселених, цивілізованих країнах: це було б збитково фінансово. (1) Бо техніка у великій мірі зайняла місце некваліфікованої, а також кваліфікованої, праці. (2) Бо розумний слуга може зробити набагато більше і краще, ніж неосвічений. (3) Бо цивілізувати і навіть частково навчити рабів означало б зробити їхню працю набагато дорожчою від вільної; опріч того, більшу кількість інтелігентних та умілих рабів важче контролювати та використовувати з вигодою, ніж тих, які умовно вважаються вільними, але є зв’язані по руках і ногах життєвими потребами. Словом, розумні цього світу вже збагнули, що війни з метою пограбування ворогів і здобуття рабів приносять менше користі, ніж торговельні, конкурентні війни, наслідки яких є кращими і значно більшими; і що вільні „раби потреб” є більш дешевими та більш здібними.

Будучи вільною, інтелігентна праця є дешевшою від неосвіченої рабської праці, і, в міру того як весь світ прокидається до знань і швидко зростає чисельно, стає очевидним, що нинішня суспільна система схожим чином прямує до власного знищення, як паровоз під повною парою, залишений без нагляду, тобто без машиніс-та..372

Оскільки суспільство сьогодні базується на принципі попиту та пропозиції, то серед цієї пануючої у всьому світі егоїстичної конкуренції немає жодного нагляду і жодного керманича. Вся будівля твориться на наступній засаді: самолюбний натиск, який міцнішає з дня на день, – сила, що зіштовхує суспільство вниз. Щодо мас людей, то справи йтимуть наступним чином – скочування крок за кроком вниз до повного суспільного краху в анархії.

Людство між верхнім та нижнім жорновими каменями

     Для мас стає все більш очевидним, що при сьогоднішньому суспільному порядку вони опинилися між верхнім та нижнім жорновими каменями, швидке обертання яких має в недалекому майбутньому остаточно розчавити їх і скинути до рівня убозтва та ганебного кріпацтва, якщо цьому якимось чином не перешкодити. Таким є актуальний стан справ: потреби людей є тим підґрунтям, яке штовхає маси під ці камені; нижнім каменем є незмінний закон попиту та пропозиції, який тіснить швидкозростаюче кількісно і все більш освічене населення світу все далі і далі під гніт верхнього каменя організованого самолюбства, керованого велетенською владою механізованих рабів за допомогою коліщат, важелів та підйомів фінансових об’єднань, трестів та монополій. (До речі, Бюро Статистики, Берлін, підрахувало у 1887 році, що працюючі на той час у світі парові машини (могутні невільники) представляли працю приблизно мільярда чоловік – втричі більше від працездатного населення землі; а можливості пари та електрики з того часу, мабуть, більш ніж подвоїлися. Проте, ці машини в переважній бі-льшості знаходяться в цивілізованих країнах, де населення становить лише одну п’яту загального.) Іншим рухомим елементом верхнього жорнового каменя є його маховик, навантажений зосередженою, самолюбно мотивованою та 373 вишколеною розумовою силою, яка досі навіть не мріяла про багатство. Для часткової ілюстрації наслідків такого процесу розмелювання, наводимо рапорт, згідно якого у Лондоні (Англія) в той час нараховувалося 938 293 бідних особи, 316 834 дуже бідних і 37 610 позбавлених геть усього – загально 1 292 737 чоловік, тобто в убозтві живе третина населення найбільшого міста в світі. Офіційні дані з Шотландії показали, що третина сімей має для проживання лише одну кімнату, а більш, ніж третина, дві кімнати; що у Нью-Йорку під час морозної зими виселено з помешкань через неспроможність сплатити оренду 21 000 чоловіків, жінок та дітей; і що за один тільки рік на так званому „гончарному полі” було поховано 3 819 жителів – надто вбогих, щоб жити і пристойно померти. Пам’ятаймо, що саме в цьому місті, як згадувалося, серед мешканців нараховується не одна тисяча мільйонерів.

М-р Д.А. Коллінз, автор статей в „The American Magazine of Civics”, одного разу мав дискусію на тему декадентства у справі власності на будинки в Америці, як вона виглядає у світлі останнього перепису в Сполучених Штатах. Вже на самому початку статті сказано, що треба бути готовим до приголомшливих фактів, які несуть в собі загрозливі та небезпечні наслідки. Цитуємо:

„Кілька десятків років тому велику частину населення становили власники будинків, а їхні будинки були практично вільними від оподаткування, натомість сьогодні більшість населення орендує помешкання”.

Оскільки власник заставленого будинку фактично лише орендує його у кредитора, автор приходить до висновку, що 84 відсотки сімей цього народу є, по суті, орендаторами, і доповнює сказане:

„Тільки подумайте, які разючі наслідки постали за такий короткий час разом з доступом для поселенців вільних земель Заходу, відкриттям ве-ликого поля діяльності для промисловості і пропозицією добре оплачуваної зайнятості; подумайте, як буде, коли весь Захід буде заселений або ж всі його землі будуть монополізовані, коли населення збільшиться на наступні мільйони 374 – шляхом натурального приросту, чи шляхом імміграції, – а багаті на мінерали землі та шахти перейдуть під контроль синдикатів та іноземного капіталу; коли транспортна система буде контрольована в інтересах декількох власників мільйонів; коли виробництво, зосереджене в руках великих корпорацій, захищатиме їхні вузькі інтереси; коли державні землі вичерпають свої можливості, а монополізовані ділянки для забудови, опинившись в руках спекулянтів, будуть недосяжними для робітничих мас”.

Порівнюючи наведені цифри з європейською статистикою, м-р Коллінз приходить до висновку, що умови в найбільшій Республіці світу є менш сприятливими від європейських, за винятком найбагатшої і найбільш освіченої з держав – Великобританії. Проте, підрахунки м-ра Коллінза можуть збити з пантелику, якщо не мати на увазі, що тисячі таких заставлених будинків перебувають у власності молодих людей (які у випадку Європи проживали б зі своїми батьками) та іммігрантів, які купують будинки „на виплат”. Однак, неприкрашена істина є досить невтішною. В міру того як час приносить все більше труднощів, деякі з іпотечних боргів можуть бути ліквідовані хіба що з допомогою шерифа.

Очевидно, небагато знає, як дешево інколи продається людська сила та час, а ті, хто знає, не бачать ліку проти цього зла і весь свій час гають, щоб звільнитися з його обіймів. У всіх великих містах світу є тисячі так званих „чорноробів”, які задля вбогих життєвих умов працюють важче і більшу кількість годин, ніж переважна більшість рабів Півдня. Їх можна вважати вільними, та насправді вони є рабами, рабами потреб, маючи вільність прагнути та міні-мальний вибір осягнути – для себе чи для інших.

Нижченаведене ми взяли, як витяг, з „Presbyterian Banner” (Піт-сбург), який пише:

„Експлуататорська система, перш ніж бути пересадженою на американський ґрунт, зародилася і зросла на чужих землях, приносячи з собою все своє прокляття. Вона не обмежується виробництвом готового одягу, а включає всі інші послуги, для яких використовуються посередники. 375 Посередник або підрядчик зобов’язується забезпечити торговця товаром за визначену ціну; отже, щоб запропонувати широким масам покупців дешеві речі і дати дилерам та посередникам їхній прибуток, ця ціна має бути фіксованою на низькому рівні, тобто, найбільше на цьому повинен потерпіти бідний робітник”.

„В Англії майже кожний бізнес здійснюється саме на такій засаді. Взуттєва промисловість, виробництво хутра, виробництво меблів та оббивних матеріалів, а також багато інших галузей потрапили у сферу діяльності посередників, натомість люди мають вдовольнятися мізерни-ми заробітками на межі голодної смерті. Та в даному випадку ми хочемо порозмовляти про справи в виробництві готового одягу, як їм ведеться у наших краях. У 1886 році у Нью-Йорку існувало лише десять таких підприємств з відвертою експлуатацією, тепер їх є кілька сотень. Те саме можна сказати про Чікаґо, та й, зрештою, інші міста теж мають в цьому свою частку. Згадані підприємства в переважній більшості знаходяться в руках юдеїв, а мешканці Бостона та Нью-Йорка мають ту перевагу над своїми братами з більш віддаленого заходу, що можуть використовувати щойно прибулих іноземців, які ще зовсім не знають мови і тому легко піддаються обману. Найманих осіб збирають, а вірніше втискують у невеличкі, слабо вентильовані приміщення – інколи навіть по двадцять-тридцять працюючих в кімнату, де є достатньо місця лише для восьми, – де вони змушені і куховарити, і їсти, і мешкати, важко працюючи по вісімнадцять-двадцять годин на добу, щоб хоч якось утримати себе при житті”. „Ціни, які платять за таку роботу, є ганьбою для людства. Люди-на, важко працюючи, може заробити від двох до чотирьох доларів на тиждень. Наведені дані ми одержали від людини, яка вивчила цілу справу і яка, в свою чергу, здобула цю інформацію від одного „хазяїна-експлуататора”, який представив ціни, які були йому запропоновані ди-лером:

Пошиття пальт ……………………………………………………………..$0,76 до $2,50

Пошиття ділового верхнього одягу………………………………………0,32 до 1,50

Пошиття брюк………………………………………………………………..0,25 до 0,75

Пошиття жилеток (за дюжину)…………………………………………..1,00 до 3,00

Пошиття коротких штанів (за дюжину)………………………………….0,50 до 0,75

Пошиття ситцевих сорочок (за дюжину)………………………………0,30 до 0,45

„Значний відсоток цього переліку цін припадає, як прибуток, хазяїну-експлуататору, а після відрахування 376 коштів перевезень, за які теж розплачується робітник, не важко собі уявити, з якими зусиллями і як довго повинні працювати чоловіки та жінки, щоб домогтися заспокоєння елементарних життєвих потреб. Наприклад, штани, за дюжину яких „ха-зяїн” бере з виробника шістдесят п’ять центів, дають експлуатованому робітнику лише тридцять п’ять центів”.

„За пошиття літніх брюк робітник одержує десять центів, а для того, щоб пошити шість пар, йому потрібно працювати приблизно вісімнадцять годин. В пошитті плащів зайнято п’ятнадцять осіб – кожен виконує свою частину роботи. За дюжину комбінезонів платять шістдесят центів. Це лише деякі приклади, і будь-яка жінка, яка знає дещо про шиття та виготовлення одягу, має уяву про кількість вкладеної праці”.

„Однак, за все є відплата, тому деколи наївні та нерозсудливі терплять нарівні з винуватими. Якщо говорити про чистоту, то виготовлення одягу відбувається у вкрай непридатних умовах. Буває, виробничі приміщення зовсім не годяться для перебування людей, а повітря в них роїться хвороботворними бактеріями. Цього року (в Чікаго) один очевидець звернув увагу, як в одному з таких приміщень всі четверо робітників, які шили плащі, були хворі на скарлатину, а в іншому місці бачив дитину, яка саме померла від цієї хвороби, тоді як навколо, не зупиняючись, продовжували працювати люди – попри інфекцію, яка в такому випадку неминуче поширюється”.

„Як жаль, що золото таке коштовне, А людська кров не варта ні гроша”.

Кількість бідолашних швидко зростає і, як вже було показано, конкуренція штовхає все людство у провалля, за винятком кількох щасливців, які заволоділи машинами або нерухомим майном; їхнє багатство та вплив відповідно збільшуються, аж врешті, при збереженні нинішніх умов, невдовзі можна буде сподіватися появи мільярдерів.

Мало ймовірно, щоб такий стан речей тривав без кінця. Остаточно навіть дія природного закону причини та наслідку принесе відплату. Не варто теж сподіватися, що справедливість Бога, Який установив це право, дозволить, аби такі умови тривали завжди. Бог через Христа подбав про викуп і став на боці справ нашого не вартого уваги людського роду, 377 а значить, близько час його визво-лення від самолюбства та скрізь сягаючого впливу злого (Рим. 8:19-23).

Уривок, взятий декілька років тому з одного з видань Заходу, виразно представляє ситуацію того часу, яка, як слід зауважити, нині все ще є не менш плачевною. Отже:

„Сьогодні в країні нараховується два мільйони незайнятих. Залежних від них є, очевидно, ще в чотири рази більше”.

„Можливо, ви про це вже чули. Я хочу, щоб ви подумали над цим, перш ніж зможете збагнути його суть. А суть така, що „при найкращому уряді в світі”, з „найкращою будь-коли існуючою банківською системою” і з усім іншим на найвищому рівні, а також з небувалим рівнем виробництва продуктів харчування і всяких інших вигод та розкошів життя, одну сьому нашого населення доведено до цілковитого жебрацтва – єдиної альтернативи голодної смерті. Виголоднілі люди сновигають попід вікнами великих магазинів та складів, наповнених зерном, яке неможливо продати, навіть за ту ціну, яка повернула б кошти його виробництва. Тремтячи від холоду, напівроздягнені люди ховаються в тіні комор, що аж розвалюються від всілякого одягу. Люди мерзнуть без вогню поруч з сотнями мільйонів тонн вугілля, яке легко доступне серед тисяч існуючих шахт. А безробітні шевці готові вже зараз йти працювати і, взамін за паливо, дати взуття тим, хто трудиться в шахтах. Останні також раді б не виходити з шахт, щоб лише мати в чому ходити. Напівроздягнений фермер з Канзас, не маючи змоги продати пшениці, щоб розплатитися за збирання та молотьбу, радий обміняти її в когось, хто на сході виробляє на ткацькій фабриці таку потрібну для його одягу тканину”.

„Клопоти, які сьогодні спіткали державу, аніскільки не виникають з нестачі природних ресурсів. Вони також не виникають з невміння чи небажання з боку двох мільйонів безробітних працювати і виготовляти потрібні та корисні речі. Річ всього-на-всього в тому, що засоби виробництва та обміну зосереджені в руках небагатьох. Наскільки ситуація є нездоровою, ми тільки починаємо усвідомлювати і розумітимемо це щораз краще, в міру того, як згадане зосередження набуватиме все більших розмірів. Люди блукають без заняття, мерзнуть та терплять від голоду, бо не мають змоги обміняти плоди своєї праці. Перед лицем таких наслідків, чи ж не є наша нинішня хвалькувата цивілізація близька межі свого повного занепаду? Коли б безробітних нашої країни поставити по чотири особи в ряд на відстані шість стіп одну від одної, вони б утворили шеренгу довжиною шістсот миль. Ті, хто залежить від них в щоденних потребах, сягнули б такою шеренгою на 2 400 миль. Вся ця армія людей, зібрана таким чином, розсипалася б ланцюгом від Атлан-тичного до Тихого океану – від Санді Хук до Ґолден Ґейт”.

„Якщо інтелект людського роду не здатний винайти кращої індустріальної системи, ніж ця, то можна припустити, що справа людства є найбільш безнадійною в цілому Всесвіті. [Так, саме таким с напрямок, куди веде божественне провидіння: людина повинна отримати урок власного безсилля і пізнати справжнього Учителя – так само як кожне лоша потрібно „загнуздати”, щоб мати з нього користь]. Найбільш обурливою і жорстокою річчю всіх часів є нинішнє намагання утримати всю оцю промислову армію, щоб вона воювала за наших плутократичних царів, одночасно не подбавши про її підтримку в ті періоди часу, коли в її пос-лугах немає жодної потреби”.

Вищеподане написано в період найбільш поважної депресії, спричиненої „полагодженням тарифів” і, на щастя, не є нормальними умовами. Однак, ніхто не знає, коли це може статися знову. І все ж таки, „Harrisburg Patriot” з того самого року подає під заго-ловком „Число незайнятих” такі дані:

„В Бостоні непрацевлаштованих є 10 000 чоловік; в Вочестері є 7 000 непрацюючих; у Нью-Гейвн – 7 000; у Провіденс – 9 600; у Нью-Йорк Сіті – 100 000. Ютіка є маленьким містечком, однак, число незайнятих становить в ньому 16 000; в Патерсон, Нью-Джерсі, половина населення – це безробітні; у Філадельфії – 15 000 незайнятих; у Балтіморі – 10 000; в Вілінґ – 3 000; в Цінціннаті – 6 000; у Клівленд -8 000; в Колумбус – 4 000; в Індіанаполіс – 5 000; в Терре Хоте – 2 500; в Чікаґо – 200 000; в Детройт – 25 000; в Мілуокі – 20 000; в Міннеаполіс -6 000; в Сент-Луїс – 80 000; в Сент-Джозеф – 2 000; в Омаха – 2 000; в Бютт Сіті, Монтана, – 5 000; в Сан-Франциско – 15 000”.

Трохи далі наводимо уривок з „The Coming Nation” під заголовком „Проблема, яку вам належить вирішити”. З нього 379 видно, як справді недвозначно деякі люди бачать нинішню ситуацію. Насправді всі ці голоси перестороги лише раз-у-раз повторюють повну поваги раду натхненого пророка: „А тепер – помудрійте, царі [всі, хто має хоч якийсь вплив та владу], навчіться ви, судді землі”. В ньому пише:

„Ви, мабуть, зауважили, що нова техніка швидко витісняє людей праці. Твердження, що виготовлення та догляд за цими новими машинами дає зайнятість тим людям, яких попередньо такої роботи позбавлено, не має під собою основи, бо коли б так було насправді, то використання машин не давало б прибутку. Будь-якій людині достатньо лише на хвилинку замислитися, щоб збагнути цілком очевидний факт, що сотні тисяч людей є тому безробітними, що їхню роботу сьогодні виконують машини. Ці люди, опинившись осторонь, не можуть купувати стільки товарів, скільки попередньо, коли вони були зайняті, а це зменшує попит на продукцію і перешкоджає іншим робітникам бути найнятими, збільшує число безробітних і зупиняє подальший продаж”.

„Що ви збираєтесь робити з цими безробітними? Навіть факт, що товари, в цілому, стали дешевшими, зовсім не дає цим людям зайнятості. Для них немає жодного вільного заняття, бо всі місця праці, по тій же причині, є перенасичені людьми. Ви ж не будете їх вбивати (хіба що вони страйкуватимуть), а йти їм нікуди. Я з усією повагою запитую: Що ви збираєтеся з ними робити? Навіть бувалих фермерів доведено до бан-крутства, і гляньте, як вони виглядають зі своєю землею?”

„Ці люди множаться, мов листя в лісі. Сьогодні їх вже є мільйони. Для багатьох з них немає жодної перспективи праці, і навіть, якщо це їм вдасться, то лише за умови зайняти місце тих, які ще працюють, але після цього поповнять ряди безробітних. Ви, очевидно, вважаєте, що це не ваша справа, що станеться з ними, та, мій шановний пане, це, навпаки, стосується саме вас, і мине небагато часу, як ви в цьому переконаєтесь. Це не є питання, про яке можна забути, повернувшись на каблуці і відгородившись від слухання. Французький народ пам’ятає, що колись давно він пізнав щось схоже – навіть, якщо нинішнє покоління 380 не пам’ятає цього уроку. Сьогоднішнє по-коління Сполучених Штатів зобов’язане вирішити дану проблему, і думаю, що своїм шляхом неодмінно вирішить. Це можна зробити мирно, з любов’ю, зі справедливістю, а можна владно умоститися верхи, мов на коні, розтоптуючи права всіх людей, як дехто легковажно трактує сього-дні права інших. Повторюємо, відповіді на всі ці питання обов’язково будуть знайдені та ще й в найближчі декілька років”.

„Пересторогу було звернено і до французького народу, та він не пос-лухався, бо королівський двір віддався розвагам, що межували з розпустою. Отож, чи ви послухаєтесь, чи речам, що діються сьогодні, буде дозволено тривати безперешкодно й далі, аж врешті п’ять чи шість мільйонів почнуть голосно вимагати хліба або зброї? Труднощі, коли вони надійдуть, помножаться в Сполучених Штатах у стократ – внаслідок тих соціальних умов, які тут панують вже ціле століття. Любов до свободи зросла тут у міць, згодовану ненавистю до царів, тиранів та гнобителів. Про жодну армію чи флот, що складені з простих людей, не можна бути певним, що вони на помах руки чи наказ титулованих і не титулованих царів стрілятимуть у власних батьків та братів. Задумуючись над тим, що може виникнути з надто тривалого безробіття мільйонів людей, ста-новище яких незабаром буде з’єднане спільними інтересами, чи не здається вам, що умови, які постають, безпосередньо перетинаються з вашими інтересами? Чи не було б краще пошукати і впровадити якийсь засіб, щоб дати заняття цим людям – нехай навіть у державних майстернях – аніж чекати на розв’язку?”

„Ми знаємо, що роблять капіталісти: бачимо, як вони шикують воєнне спорядження, щоб управляти масами силою армій. Проте, їм бракує розуму. Тяма у них є лише для власних примх. Переймаючи тактику царів, вони згодом перетворяться у полову перед подмухом вітру. Сама доля проти їхніх тактик. Навіть царі, з їхніми великими арміями, які тільки можна було згромадити тут на захист капіталізму, тремтять перед швидким розвитком цивілізації в середовищі суспільства, підштовхуваного стражданнями все більш чис¬ленної армії безробітних. Справедливість нікого не кривдить, хоча і може позбавити привілеїв грабіжників. Тому, як громадяни, давайте пропонувати і вирішувати справи законним шляхом, не як партизани, а як громадяни, які більше дбають про державні, а не про партійні інтереси, про справедливість, а не про царське золото”.

Ці міцні слова походять від людини, яка твердо в цьому переконана, і таких є доволі. Ніхто не наважиться заперечити, що в усіх цих звинуваченнях немає певної долі істини.

Згадані умови є повсюдні та понад можливості їхнього врегулювання людською силою

     Такі умови не є притаманні виключно Америці та Європі: багато століть поспіль мільйони мешканців Азії не знали нічого іншого. Одна американська місіонерка в Індії пише, що вона була вельми пригнічена питанням корінних жителів про те, чи є правдою, що люди її землі можуть, при бажанні, їсти хліб тричі на день. Вона розповідає, що в Індії більшість людей дуже рідко має достатньо їжі, щоб заспокоїти бодай природний голод.

Заступник губернатора Бенґалу, Індія, сказав незадовго після цього: „Половина нашого сільського населення від року до року так і не може спізнати, що значить повне заспокоєння голоду”. Ті, хто вирощує зерно, не можуть його їсти стільки, скільки цього вимагає природа, бо перш за все з нього треба повернути податок. Десять мільйонів жителів Індії виготовляють вручну на ткацьких верстатах тканину з бавовни, однак сьогодні по всьому узбережжі механізація зруйнувала їхнє ремесло і не залишила для них нічого, поза працею на землі на тих важких умовах, про які згадувалося попередньо.

Також у Південній Африці, де під час відомої нам „Африканської золотої лихоманки” було вільно інвестовано мільйони доларів, для багатьох прийшли „важкі” часи, а для високоосвічених вони стають просто нестерпними. Уяву про пануючі там умови дають нам уривки з журналу, який видається в Натал, Півд. Африка:

„Той, хто безпосередньо не стикався з європейськими іммігрантами, котрі шукають роботи, має дуже скупу уяву про злидні, в яких знаходиться цей клас у Дурбані. З задоволенням треба визнати, що Комітет Допомоги Міської Ради розуміє, що з суто людських мотивів він має обов’язок перед цими нещасними, яких доля викинула саме на цей берег. На тижні, під час дружньої розмови з м-ром Джеймесоном, невтомним організатором всеможливих міроприємств, який серце і душу вклав у цей рух доброчинності, мені вдалося з’ясувати, що допоміжні місця роботи в Поінт дадуть тимчасову зайнятість для близько п’ятдесяти чоловік. Гірко усвідомлювати, що людям, яких навчено займатися канцелярськими справами 382 чи кваліфікованим ремеслом, до такої міри „не поталанило”, що вони готові задовольнитися навіть подачкою корпорації у вигляді 3 шилінгів на день та даху над головою взамін за вісім годин копання піску під пекучим сонцем”.

„Поки що немає жодних вакансій, і на всі звернення доводиться відповідати відмовою. Час від часу голова Комітету, користуючись оголошеннями чи ще чимось, знаходить робочі місця для тих, хто має деяке знання професії чи ремесла. Посталі вакансії в бригадах заповнюються з числа тих, кому попередньо було відмовлено. Крім тих, які працюють в бригаді, є значна кількість людей, які надаремно блукають містом, шукаючи заняття. Так чи інакше, вони незабаром потраплять до привітного помічника мера, і той зі свого боку зробить для них все можливе, хоча, з жалем треба визнати, досить часто це закінчується невдачею. Якщо працедавці з пропозицією вільних місць згодяться почекати на м-ра Джеймесона, то зможуть отримати вичерпну інформацію про всіх незайнятих, що знаходяться у списку. Можна зробити висновок, що жодна з цих осіб не є постійним мешканцем Дурбану, а приблукала в пошуках роботи з того чи іншого регіону Південної Африки. Дурбан зовсім не є єдиним в своєму роді; існують достатньо переконливі докази, що схожі кепські умови панують також в інших містах”.

„Як вже сказано, багато прохачів робочого місця в таких бригадах є особами, що звикли займатися суто канцелярською роботою. Навіть не варто так часто і так переконливо наголошувати, що для таких немає жодних шансів у Натал, де ринок праці завжди переповнений. Та коли мова йде про діяльність корпорації по створенню тимчасових місць праці, треба сказати, що в іншому випадку в місті було б значно більше злиднів. В цілому діяльність людей з комітету працевлаштування можна вважати зразковою, що гарантує продовження започаткованої Радою політики. Та хтось запитає, а чим займається Товариство благодійності? Ця прекрасна інституція надає допомогу лише постійним мешканцям та їхнім сім’ям, і як завжди, має повні руки – якщо не грошей, то, у всякому випадку, цілої низки важливих справ”.

Та чи ж люди здорового розуму, які бачать ці справи, не зроблять відповідних кроків, щоб відвернути крах своїх близьких – менш удачливих або навіть менш інтелігентних? Чи ж не бачать вони, що верхнє жорно настільки небезпечно зближається до нижнього, що маси, які мали б в конкурентній боротьбі уміститися між ними, гостро відчувають його тиск і надалі відчуватимуть ще більше? Чи ж благородні серця не подбають про полегшення?

Ні, більшість, привілейована фортуною або професійними на-виками, до такої міри зайнята „робленням грошей”, спрямовуючи всі можливі „бариші” до власного лантуха, що навіть не має уяви про істинну ситуацію. Справді, їхніх вух сягають зітхання невдах, і вони часом вдаються до щедрого благородства, проте, коли число бідолах зростає надто швидко, у багатьох виникає відчуття, що така допомога є марною. Вони призвичаїлися до нинішніх умов і, взявшись за догоджання власним утіхам та винятковим привілеям, на деякий час призабули або зігнорували клопоти ближніх.

Проте, є особи, яким ведеться добре і які більш-менш ясно бачать стан справ. Серед них, без сумніву, є промисловці, власники шахт і т.д. Вони бачать труднощі, прагнуть, щоб справи йшли по-іншому і намагаються запропонувати свою допомогу. Та що вони можуть зробити! Зовсім мало, хіба що запобігти найгіршому лиху між своїми рідними та сусідами. Не в їхніх силах змінити нинішню конституцію суспільства і знищити, хоча б частково, існуючу систему конкуренції; та й, зрештою, вони самі розуміють, що світ зазнав би шкоди від цілковитого скасування конкуренції, якщо б на її місце не знайшлось якогось іншого впливу, щоб примусово визволити енергію лінивих з природи.

Очевидно, що жодна людина, ані група людей не може змінити нинішнього порядку в суспільстві. Однак, Господньою силою і Господнім шляхом, як про це сказано в Писанні, він може бути змінений і буде змінений у досконале суспільство, основане перш за все на любові та справедливості, а не на егоїзмі. 384 Щоб його започаткувати, нинішні умови повинні бути цілковито скасовані. Нове вино не наливають до старих посудин, і нову латку не накладають на стару шату. Отож, маючи, перед лицем близького нещастя, симпатію до багатих та бідних, ми можемо молитися „нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі”, хоч би навіть воно було впроваджене через „вогонь Божого гніву”, „елементи” для якого, як бачимо, вже готуються.

*     *     *