РОЗДІЛ 7
ПРАВО, АБО ЗАКОН, НОВОГО СТВОРІННЯ
Давання права (закону) якоюнебудь компетентною владою вказує, що ці, для кого це право є дане, можуть його виповнювати, або заховувати, і також натякає на певні зарядження проти його переступу. Давання права припускає можливість його переступу і тому в цьому праві є долучені кари за переступи. У випадку отця Адама, який, як нам сказано, був створений на образ і подобіє Боже, і на якого спала кара, або прокляття з причини непослуху для Божої волі, то ми вважаємо, що скорше йому було дане право і що воно було точне і виразне, інакше він не міг би бути справедливо осуджений як переступник, як винний, через його Творця. Нам є виразно сказано, що гріхом в Едені був непослух до Божого розпорядження. Справедливість вироку смерти, який прийшов на Адама, і через нього в природній спосіб на ціле його потомство, вказує, що він розумів це право, під яким був, і що він добровільно переступив його, бо інакше помилка була б по стороні праводавця (законодавця). Що Адам був у властивому стані одержати Боже право і його виповнити, доказано також тим, що там не було зроблено жодного застереження, щоб змінити, або відложити це право – там не було посередника – але наслідком його переступу повна кара була вимірена для нього.
Ми не маємо запису, щоб Отець дав, чи представив Адамові і матері Еві кодекс (збірник) законів написаних на камені, чи де інде тому що кодекс права є сьогодні усюди, бо з причини упадку люди стали слабі і здеградовані, багато не може розуміти цього, в який спосіб досконалий Адам посідав досконале право, під яким він був суджений і одержав вирок смерти. Це є помилкою припускати, що право мусить бути писане на зовні – на папері, камені тощо. – і не розуміти, що ще вищою формою писання цього Божого права може бути в створенні чоловіка в такій гармонії з принципами справедливости, так що було б зовсім властивим сказати, що Божий закон – зрозуміння добра і зла, зрозуміння, що є правильне, а що неправильне – було написане в людському організмі. В такий спосіб Боже право є написане в Його власній істоті і в Його Ангелах, і в такий спосіб Боже право було написане в організмі Адама і Еви. Вони не мали нахилу до гріха. Вони були праведні і досконалі, і окружені досконалими, добрими обставинами, і свідомі своїх обов’язків супроти свого Творця, і свідомі того, якою є їх відповідальність супроти цього права, і знали точно яким є це право. Тому вони не мали підстави оправдатися з свого переступу. Милосердя могло б їх оправдувати, покликуючись на брак їх досвіду тощо, відносно кари, але факт, що вони не вповні розуміли якою буде, або що точно становило кару за гріхи, не змінює другого факту, а саме, що вони знали, яким є правильне поступовання, а яким неправильне. Вони знали, що це е правильним слухати Бога, а неправильним не слухати – не зважаючи на те, яке лихо настане після непослуху. Апостол потверджує запис книги 1 Мойс, (Буття) у всіх його подробицях, кажучи що „Адам не був зведений” (1Тим.2:14) – що він поповнив переступ добровільно, свідомо і що через те спровадив на себе вирок, або осуд добровільного гріха, про який його Творець скорше сказав, що це буде смерть.
Коли ми сьогодні дивимось довкола, то бачимо, що світ спратив у великій мірі це оригінальне (первісне) подобіс Бога, в якому наші перші родичі були створені -вони стратили багато більше чим інтуїтивне оцінення правильности і неправильносте (добра і зла). Божий закон, колись виразно втілений в людскій природі, став у великій мірі витертий підчас шість тисячолітнього панування гріха і смерти. Бог, через порозуміння з деякими з людського роду, до певної міри відновив в багатьох людських серцях первісне право, збуджуючи більш або менш помітні риси справедливости, та проте навіть між найбільш цивілізованими і Християнськими людьми ніхто не може вповні сполягати на своє власне знання, або розуміння, що це є зло, а що добро в різних справах життя. Тому потребуємо мати перед собою певний Божий стандарт, або мірило, або рівень, по лінії якого можемо поступати, і згідно з яким можемо справляти наше розуміння добра і зла, і приводити їх щораз ближче і ближче до Божого рівня. Все ж таки, навіть між найбільш здеградованими поганськими людьми, часто знаходимо частину сумління і певне більш або менш суворе, або примітивне поняття правоти і неправоти. Це є звихнені і пошарпані залишки первісного права людскої істоти, в гармонії з якими він був на початку створений, як „образ і подобіє Боже”. Апостол згадує про цей стан річей між поганами, кажучи цими словами: „думки, то засуджуючи їх, або оправдуючи”. Він говорить, що вони в той спосіб „виявляють діло закону написане на їх серцях” – залишки первого закону, часткові докази, що воно було колись природною рисою людства. – Рим.2:15.
Між людьми є права для злочинців і для тих, що не є злочинцями. 1. право суспільне яке гарантує, або забезпечує життя, спокій, свободу тощо, для послушних, і яке грозить переступникам втрату свободи та інших привілеїв, і ув’язненням. 2. Права установлені для переступників, для в’язнів, більш суворі, хіба що деякі полекші є пропоновані і застосовані; однак в жодному випадку не пропонують їм свободи.
Так само є з правом Божим. Ми насамперед маєм оригінальне право, під яким Адам був поставлений на пробу. Він втішався привілеями і блаженствами – життя, мир, щасливість і кожну потрібну річ. Це було гарантоване йому так довго, як довго він останеться послушним для його Творця: і кара смерти була долучена за непослух, -„вмираючи, умреш”; і ця кара в природній спосіб простягнулась на його потомство. Отже, від часу його переступу він був виновник, злочинець, позбавлений життєвих надій, якими скорше втішався, позбавлений Еденського дому і спільноти, або сполуки з своїм Творцем. Неприготовлена земля була його поправною колонією, а гріб його постійною в’язницею. Право, яке панувало над ним скорше, прийшло до свого кінця, в цьому значенню, що більше не простягало для нього надії, чи виглядів життя, але вже осудило його на смерть. Він не був більше під правом життя і також його діти не були народжені під цим правом життя, ні з якою-небудь надією осягнути вічне життя; вони всі були в’язнями. Гріх і смерть, кажучи образово, були для них загарбниками, і мучителями і в’язничними сторожами.
Але, коли оригінальне право не могло більше діяти на їх користь, лиш проявило свою пімсту проти них, вони мимо того знайшлись під певними природними правами. Вони пізнали, що в їх в’язничнім стані діють також певні права, яких кожний свідомий переступ (чини проти їх сумління), кожний упадок в низ, до того, що вони вважають гріхом, приносить більшу деградацію і скоршу смерть для них. Але, коли вони будуть більш пильними і старатисьмуть жити в згоді з ними – іти за тим, що вважають є правильне – то їх в’язничні умовини будуть дещо кращі, хотяй нічо не принесе їм звільнення з в’язниці.
Апостол натякає, що це не було можливим, щоб Бог дав для нашого людського роду право, або закон життя. Вони були правильно, справедливо засуджені, і так довго як цей засуд (вирок) був в силі, жодне право не могло бути дане, збереження якого забезпечило б їм звільнення з смерти. перш ніж яке-небудь таке право життя може бути дане для людства, то скорше треба задовільнити вимоги першого права, і його прокляття, або вирок мусить бути знесений; тоді можуть бути починені інші зарядження, включаючи пропозиції вічного життя на певних услів’ях -але не скорше, аж це примирення за перший переступ і знесення його вироку стане доконане (завершене). Господь дав натяк про свій замір виконати певне таке примирення за гріхи для того, щоб дати людству другу нагоду до вічного життя, замість тої, даної отцеві Адамові, яку він стратив для себе і для цілого людства. Але Божі обітниці були дуже неясні, заледви вистарчаючі, щоб дати підставу для надії; Власне тому людський рід, як в’язні під контролею гріха і смерти, є задля цієї Божої обітниці названі як „в’язні надії”.
Одним з таких натяків про примирення був даний Господом, коли Він виголосив вирок, коли Він сказав, що „насіння” жени остаточно розчавить вужеві голову (1Мойс.З;15). В цій темній і образовій мові Господь говорив про знищення сили злого, про побіду, яка прийде через насіння жени і для Адамової родини. Це насіння жени, як ми вже знаємо, виповнилось в Христі. Чотири тисячі літ після упадку Бог післав свого Сина, „народженого з жени”, і в цей спосіб члена утотожненого з упавшим людським родом, „щоб з Божої ласки за всіх скоштувати смерти”, Який повинен задоволити кару за кожного чоловіка, повинен відвернути від кожного прокляття, тобто вирок смерти – і тому повинен дати кожному таке правне становище, що дозволить, щоб право, або закон життя був йому даний – заховування (виповнювання) якого дало б їм нагороду вічного життя.
Але перш ніж прийшов час, щоб Бог післав свого Сина і виконати через Нього відкуплення людського роду з прокляття смерти, Бог мав певну діяльність з Його родиною, знаною опісля як Ізраїліти. Бог найперш дав обітниці для Авраама, Ісаака і Якова, більш або менш виразні, повідомляючи їх про свій добрий замір благословити усі народи землі. Це повідомлення, яке прийшло від великого Судді, мало велике значення; бо колиб відвернено кару, то це означало або переступ Справедливосте, або що великий Суддя Всесвіту має план, через який Він може бути справедливий, а проте проявляти милосердя до таких членів^роду, які покажуть, що є її гідні, через прихід до згоди з Його справедливими постановами. Патріярхи тішились такими обітницями, і більш або менш розуміли, що майбутнє життя буде через воскресення з мертвих, яке буде благословенням не тільки для них, але остаточно для всіх людей на землі.
Це було в зв’язку з цією обітницею даною Авраамові, що Господь дав особливий Закон його дітям, Ізраїлітам, на горі Синай. Цей Закон був основою Угоди (Завіту) з ними. Якщо вони будуть заховувати цей Закон, то тоді усі обітниці будуть їх. Цей Закон, або Праю було визнане як досконале, справедливе і добре у всіх його частинах, але тому що Ізраїліти були упавші і недосконалі, тому було потрідно, по перше, щоб призначити посередника, тобто Мойсея, по друге, щоб знайти способи, через які переступи людей проти Права могли бути типічно прощені рік за роком, і щоб в той спосіб їм було дальше дозволено старатись заховувати це Право з роду в рід. Встановлення цього посередника Мойсея і типічних жертв за гріхи, показує, що народ, якому ця Угода і Право були дані, був визнаний як нездібний виказувати повний послух для нього. Це показує на велику різницю в даванню первісного права в Едені, де не було посередника і де не було пороблено жодних засобів відносно немочей тіла. Сам цей факт говорить нам, що Адам був досконалий і на образ і подобіє свого Творця, що був здібний проявити повний послух для Божого права. Це вказує також, що людство в міжчасі дуже впало, тому що влаштування зроблені в зв’язку з Мойсеевим Законом були такі, що підходили для упавших, зіпсутих людей.
Та більше того, бо ми маємо запевнення Апостола, що жодний жид, за вийнятком нашого Господа Ісуса Христа не задержав, або не виповнив Закону, і тому тільки Ісус осягнув, або міг осягнути нагороду цієї Угоди Закону, зробленої з Ізраїлем. Апостол говорить „Ділами Закону не оправдується жодне тіло перед Ним”. Тому Закон служив для двох цілей. 1. показати, що ніхто з упавшого людського роду не може вповні виповнити (заховувати) Божого Закону, 2. Воно заявило, що наш Господь був досконалий, в тім, що Він виповнив Закон, якого недосконалий чоловік не міг виповнити. І в такий спосіб, виповнюючи Закон, Він стався одиноким спадкоємцем Угоди зробленої з Авраамом. В такий спосіб Він став призначеним насінням Авраама, через Якого всі народи землі будуть благословенні. Ця Угода, осягнувши своє виповнення в Христі, скінчилась, так далеко як приобіцяне насіння є на увазі. Все ж таки, коли ми дивимося пильно взад на обітницю, то побачимо, що в певному значенню вона була подвійна – що це включує духове насіння і також земне насіння, як зазначено в обітниці „розмножу твоє потомство, як зорі на небі і як пісок, що на березі моря”. – Буття 22:17.
Наш Господь Ісус, виповнивши Угоду, одержав цілу справу благословення родів землі до свого розпорядження, але згідно з Божим планом, під яким Він діяв і буде діяти, Він остаточно вживатиме деяких з земного насіння, природнього Ізраїля, як своїх земних представників у цій праці благословення. І тому Угода щодо тілесного Ізраїля не є зовсім відлежена на бік, але так як Апостол заявляє, що благословення чекає природнього Ізраїля після заложення Небесного Царства при другому приході Господа. Ось слова Апостола: „Бо дари Божі і покликання незмінні”, „з огляду на вибір Божий, вони улюблені заради батьків”, „Через ваше (Церкви) милосердя, щоб і вони одержали милосердя”, „Бо Бог замкнув усіх у непослух, щоб усіх помилувати”. Тут є натяк, що Визволитель (Спаситель), який прийде з Сіону для благословення всіх родів землі, усуне безбожність від Якова насамперед і через те Яків – природний Ізраїль – може остаточно співпрацювати в ділі благословення світу. – Рим. 11:26-32.
Тож бачимо, що аж до першого приходу нашого Господа, світ був без права, за вийнятком загального права природи, права нашого і упавшого і в’язничного стану; права, яке говорить, що ми можемо приспішити наші клопоти, хоча це не є в нашій силі втекти від них. Закон, який говорить, що хотяй смерть е певною під первісним вироком і хотяй ми не маємо надії втекти від неї, ми однак можемо до певної міри відложити її на певний час і зменшити її суворість. Ми бачили, що одинока інша Угода Закону була дана Ізраїлеві, про який Мойсей виразно заявив, що він не належав до жодного іншого народу. Він каже: „Не з нашими батьками заключив (Бог) союз (Угоду) цей, а знами, таки з нами, що ось тут усі живі” (5Мойс.5:3). Ми бачили, що так далеко, як це Праю опрадує Ізраїлітів і мало спровадити блаженства Угоди долучені до цього Права, вони всі вхибили, за вийнятком одного – Ісуса Христа, нашого Господа і Відкупителя. Слідкуймо тепер дальше цю справу, і стараймось зрозуміти як діє тепер Божий Закон, або Право.
Наш Господь заховав, тобто виповнив Синайську заяву (висказ) Божого Права через свою смерть. Підсумкою вимагань Синайського Закону є „Люби Господа, Бога твого всім серцем своїм, і всією душею своєю і всім розумом своїм; і люби ближнього свого, як себе самого.” Небесний Отець так влаштував справи, що Його улюблений Син, залишивши хвалу небесного стану, стався досконалим чоловіком між недосконалими людьми, перш за все оцінив волю Отця – що Він повинен статись Відкупителем чоловіка. Це не було зроблене під примусом, і Він мав повну свободу, коли б захотів, чинити те, що Йому подобалось, але, чинячи так, Він не виповнював би Закону, який заявляє, що всі, що є під ним, мусять любити Бога понад усе, більше, чим люблять себе, і мусять так піддатись під Божу волю, що з радістю будуть жертвувати свою власну волю, а навіть саме життя.
Це міститься в словах, „Будеш любити Господа цілим своїм серцем, і умом, і душею” і силою. Така любов для Бога не буде здержуватися складати своє життя, свої сили, таланти як добровільну жертву для Божого плану. І так як Апостол говорить, будучи в подібности чоловіка, і розуміючи добре Божий план, наш Господь Ісус віддав себе беззастережно бути жертвою за чоловіка. Так, є сказано, що Він це вчинив з радістю, бо читаєм „Чинити волю Твою, Боже, – моя радість, і закон Твій є в серці моїм” (Пс.40:8). Любов до людей, з якими Він став споріднений через своє земне народження, була також важним чинником в цій справі; однак любити їх так як себе самого, не вказувало б на самопожертву на їх користь. Така жертва означала любити їх більше від себе самого. Це був послух до першої частини Закону, що спричинив жертву чоловіка Ісуса Христа. Отже бачимо, що це все було справою додатковою до заховування Закону, тому що Він уродився під Угодою Закону і був зобов’язаний виповнювати усі її вимоги. Він міг статися спадкоємцем обітниці Авраама, не інакше, лиш через послух і це послух аж до смерти.
Але через Його смерть ще інща річ стала доконана -інша, крім Його потвердження, що є гідним статися приобіцяним Насінням Авраама, здібний і гідний благословити світ. Цією іншою річчю було відкуплення Адама і його роду з його оригінального вироку смерти. В Божому розпорядженню ці дві речі були виконані разом -через цю саму жертву все ж таки ми потребуємо їх відрізнити. Наш Господь не тільки виповнив Угоду Закону через свій послух аж до смерти, але, в додатку, згідно з Божою постановою, Він запевнив впровадження Нової Угоди через цю саму смерть. Угода Закону, як ми бачили, доказала Його особисту вартість, або гідність, але Нова Угода відноситься до людства. Над світом тяжив вирок (кара) смерти, і для нього не могло прийти постійне благословення, за вийнятком, що перш за все, цей оригінальний вирок, або осуд, стане усунений. Не скорше, лиш тоді може хтось благословити людство, або мати авторитет його благословити і піднести з смерти до життя тому, що до цього часу Божий вирок смерти був проти того, і Бог не міг жодним способом очистити вини коштом свого власного Закону. Як прекрасною є Божа економія, яка одною чинністю не тільки випробувала Відкупителя щодо Його вірности та достойности бути Спасителем, або Відкупителем людства, щоб допомагати йому видістатися з гріха і смерти, але також заплатити Викуп за отця Адама і також за всіх його дітей, які в природній спосіб стались учасниками його гріха і смерти! Про цей предмет ми вже на іншому місці писали і тому тут не будемо входити в деталі.
Наша студія тут є відносно Божого Закону, або Права. Ми бачили, що Синайський Закон простягався лиш до природнього потомства Авраама, що решта світу була полишена без Бога, без надії, без заохочення, без обітниць – чужинці, відчужені, вороги (Ефес.2:2). Бачимо, що Синайська Угода кінчиться, коли йде про велику пробу і нагороду. Ми також бачили, що Нова Угода стала забезпечена, (Жид.7:22) зроблена успішною, запечатана через кров Христа і ми тепер запитуємо, чи ця Угода ввійшла в силу, чи ні, і якщо ввійшла в силу, то чи новий Закон іде в парі з Угодою Закону? Ми відповідаємо, що Нова Угода не ввійшла в життя, так далеко як беремо під увагу світ, що вона не ввійде вповні в життя, аж після другого приходу Христа, і що так як ми вже бачили, Ізраїль по тілу буде між першими з людства, які будуть користати з Нової Угоди.
Нова Угода буде не тільки сповіщати мир відносно первісного прокляття, або осуду, і заявляти, що він став вповні задоволений Відкупителем, і що всі, які приходять до Отця через Нього, можуть через послух мати реституцію від оригінального осуду. Але крім того це буде говорити про милосердя для тілесного Ізраїля, який додатково був осуджений під Угодою Закону. Для кожного створіння буде знаним, шо^не тільки ублагання було забезпечене за минулі гріхи (ІЙоана 2:2), але що всі немочі і хиби, в яких людство ще дальше знаходиться, будуть прощені, і що вони будуть відтепер трактовані, такими як вони є і, що дістануть усю допомогу через права Христового Посередничого Царства, щоб видістатись більше і більше з цього теперішнього умового, морального і фізичного стану смерти, і підноситися до височини повної людської досконалости, в якій вони зможуть станути перед Судом Найвищого, і зможуть показати характер, що буде гідний вічного життя під законами цього Царства. Тому ця Нова Угода включає усе милосердя і ласку Божу, яка була замірена для цілого світу підчас віку Тисячоліття. Це є Угода прощення і благословення, і реституції для всіх тих, які, після того коли їх очі і їх вуха будуть відкриті, користатимуть з тих ласк Божих в Ісусі Хрисгі.
ЗАКОН (ПРАВО) НОВОЇ УГОДИ.
До тої Нової Угоди буде також долучений Закон. Це буде той самий Закон Божий, який не змінюється, але який мав різні, більш або менш, виразні вислови у відмінних часах. Це дальше буде Правом, яке заявляє, що Бог противиться гріхові і що говорить про Божу ласку і благословення для праведників. Цей абсолютний стандарт, або рівень, буде завжди перед світом підчас віку Тисячоліття і від кожного буде вимагано підходити до нього так близько, як це тільки буде можливо, але для кожного будуть починені певні взгляди, (допущення, зважання), який буде старатись бути послушним, по мірі своїх можливостей, а який не відразу зможе виказувати повного послуху, а це з причини немочей, які однак будуть постепенно зникати, коли він крок за кроком буде прямувати до досконалости. Тому є написано: „Ось який завіт (угоду) я зроблю з домом Ізраїля, після цих днів, говорить Господь, Вкладу закон мій у їхнє нутро (в їх ум) і напишу його у них на серці…я прошу їх провини, і не буду згадувати гріхів їх”- Жид.8:1О, Єрем.31:33,34;
Тут маємо прощення минувших гріхів і провин, і це буде постійною чинністю підчас віку Тисячоліття; і тут також маємо постепенну чинність віднаходжування і переписування Божого Права на серцях людей – на кожному, хто захоче. Це переписування Божого Права в характерах людей є просто іншим способом повідомлення нас про „відновлення (реституцію) усіх річей, про які Бог говорив устами всіх святих пророків від віків”, що має бути завершене в цьому великому дні царювання Христа. І ми не повинні забути виразної заяви „А кожний, хто не буде слухати того Пророка буде викорінений з народу”. -Діян.3:23-
Але повернімся тепер взад: Ми застановлялися над чинністю Нової Угоди в часі віку Тисячоліття – в тому часі, коли Той, Хто відкупив світ, буде виконувати свою силу і авторитет, як великий Пророк і Учитель, благословляючи світ реституційними процесами, крок за кроком, переписуючи на серцях людей божественний характер. Тепер, однак, ми запитуємо відносно проміжного часу – між знесенням Угоди Закону, коли настало його виповнення через Ісуса Христа, і впровадженням вимог Нової Угоди Тисячлітнього віку – чому такий проміжок? Чи тут існує і діє якась Угода? І якщо так, чи є якесь Право долучене до неї? Ми відповідаємо, що підчас цього проміжнього часу віку Євангелії Господь вибирає членів Нового Створіння, і що угода є тепер в силі і діє, і що вона має Право, або Закон. Для того щоб це краще оцінити, мусимо пам’ятати слова Апостола, „Закон задля переступів був доданий…аж поки прийде насіння.”Отже бачимо, що Угода Закону дана при Синаї була додатком до попередньої Угоди, і дивлячись взад ми бачимо, що Авраамова Угода була оригінальною і що вона стояла через чотириста і тридцять літ, перш ніж Угода Закону була додана. Апостол звертає увагу на це, кажучи, що „Закон, який прийшов чотириста тридцять літ пізніше” не міг уневажнити первісної Угоди, чи зробити її нечинною.-Гал.3:17,19..
В такий спосіб бачимо, що коли Угода Закону стала виповнена нашим Господом, вона залишила первісну Авраамову Угоду такою, як вона була перед доданням Угоди Закону. Ця Авраамова Угода є тою, під якою Нове Створіння розвивається. Ця обітниця Авраама, або Угода, подає, що „В тобі і в твоїм насінню (потомстві) усі народи землі будуть благословенні”. Апостол пояснює, що цим Насінням Авраама , про яке в цій обітниці говориться, є Христос – Ісус Христос, наш Господь; і він дальше додає, „А коли ви Христові, то ви насіння Авраамове, і спадкоємці Божих обітниць”- Гал.3:16,29.
Отже, тепер, маємо своє місце, тому що Апостол знову говорить, „Ми ж брати, так як Ісаак, діти обітниці” (Гал.4:28) – в зовсім іншому значенню, чим були жиди під Законом. Він виразно показує різницю між тим природним Ізраїлем, а духовим Ізраїлем, кажучи нам, що діти Якова по тілу, не є дітьми Авраама, які є зазначені в цій обітниці, але що діти віри є зараховані до цього Насіння. Він пояснює, що Авраам зображував Небесного Отця, Сара, його жена зображувала оригінальну Угоду, з якої так багато благословень остаточно випливатиме, але, так як Сара була неплідна на певний час, і не здоліла привести насіння обітниця, то так само Божа Угода була неплідна майже через два тисячі літ, і лиш почала приносити Насіння обітниці у воскресенню з смерти нашого Господа. Там Голова Авраамового Насіння народився і вкінці ціле тіло Христа, позаобразовий Ісаак, буде визволений (народжений, воскреслий з смерти) до духового стану. Тоді, як прийде Насіння, обітниця Божа, Угода Божа виповниться – усі народи землі будуть благословенні.
Це було підчас безплідности цієї первісної Угоди, що інша Угода була додана, а саме, Синайська, або Жидівска Угода, або Угода Закону. Вона привела дітей – тілесне насіння, не згідно з обітницею, не відповідне до виповнення оригінальної обітниці. Апостол показує, що Ця Угода Закону була зображена через служницю Сари, Агару, і жиди під цією Угодою Закону були зображені через її сина Ішмаїла. І так як Бог сказав, що син рабині (Агари) не повинен бути наслідником з сином вільної (Сари), то це в позаобразі означало, що жиди під Угодою Закону не унаслідять оригінальної Авраамової обітниці, яка мусить іти до духового насіння. Це все є чудово і детально випрацьоване Апостолом в його листі до Галатів ( 4 роз.) Виводи Апостола є проти ложної науки, що Християне мусять статися жидами, і прийти під Мойсеїв Закон, для того щоб бути спадкоємцями Авраамової Угоди.
Ап. Павло противно показує, що всі, які є під Законом, є в неволи, і що духове Насіння Авраама мусить бути вільне, так як Ісаак був, а Ішмаїл не був. Він дальше доказує, що коли якийнебудь поганин, не будучи перед тим під Законом, піддається добровільно під цю Синайську Угоду Закону, то він через те відлучується від правдивого Насіння Авраама і робить себе позаобразовим Ішмаїлом. Апостол говорить: „Ось я, Павло кажу вам, що коли ви обрізуєтесь, то Христос вам нічого не поможе. Свідкую ж я знов кожному, хто обрізується, що він повинен увесь Закон виконувати. Ви, що виправдуєтесь Законом, відпали від Христа, ви відпали від благодаті (ласки).” Спротивляючись цьому, він напоминає тих жидів, які визволились з неволі Угоди Закону через смерть Христа, і тих з поган, які ніколи не були під Угодою Закону, але які тепер прийняли Христа і Угоду Ласки, кажучи: „Стійти ж оце у волі, до якої Христос нас визволив, і не піддавайтесь знову під ярмо неволі”. – Гал. 5:1-4.
Тож бачимо, що це є Нове Створіння, з Христом його Головою, що становить Насіння Авраама згідно з його оригінальною, або Авраамовою Угодою і що воно має благословити світ через примирення і реституцію, Ми також не є здивовані, що в типах і в образах, вживаних Господом і Апостолами, це Нове Створіння є представлене часом як чоловік в своїй повноті (дорослий) – Голова представляє Христа, а всі інші члени представляють Церкву (Ефес.4:13; Кол.1:18). Таким чином „Ви брати, як Ісаак був, є діти обітниці”. – членами позаобразового Ісаака, якого Головою є Христос. Наш Господь також представляє себе як Жених, а Його вірна Церква як його заручена, чекаюча на весілля, щоб вона могла статись Женою. Апостол вживає подібного образу, коли говорить: „я заручив вас одному чоловікові, щоб чистою Дівою привести вас до Христа” (Об’яв.21:2; 2Кор.11:2). І цей сам образ весільного споріднення між Христом і Церквою є представлений також в типі. Бо Авраам післав свого слугу Елієзара (який зображував Св. Духа), щоб шукати за женою для Ісаака – і Ревека радо, принимаючи запрошення, була припроваджена до Ісаака і сталась його женою, подібно як і ми також є покликані статись спадкоємцями Божими і співспадкоємцями Ісуса Христа нашого Господа до „нетлінної спадщини й непорочної, що не зв’яне, захованої на небесах для нас” (Шет, 1:2). Який би образ ми не брали під увагу, наука є та сама – що Христос, Голова і Тіло, Жених і Жена (Невіста), які стануться одним, є спадкоємцем Угоди Авраама і що там є включені усі обітниці і блаженства.
Апостол говорить, що гора Синай і земний Єрусалим символізують природнього Ізраїля, який вхибив і не осягнув духових благословень. Остатки природнього Ізраїля знайшлися гідні духового благословення, і вони стали відлучені від Ізраїля по тілу, і сталися членами правдивого Божого Ізраїля, співнаслідниками з воскресшим Христом в небесних речах, які Бог ще має для тих, які Його люблять. І усі ці остатки з Ізраїля, і з інших народів, з цієї самої духової кляси, яких відтоді Бог покликує з поган, мають вищий символ, чим Синай і Єрусалим, а саме, Гору Сіон і небесний Єрусалим, якого символічний образ слави є показаний нам в Об’явленню в 21 розд.
Розпізнавши виразно цей факт, що Нове Створіння є в Божому влаштуванню і угодах відлучене і відрізнене, не тільки від світу в загальному, але також відлучене і відрізнене від тілесного Ізраїля, і розпізнавши також, що Нове Створіння не є під Синайською Угодою Закону, але під оригінальною Угодою, ми запитуємо? Яке Право (Закон) є пов’язаний з Угодою Авраама, Під яким Правом є Нове Створіння? Апостол відповідає, кажучи: – „Ви не є під Законом, лиш під Ласкою.” Чи це є можливим? Чи Нові Творива в Ісусі Христі не є поставлені під заповіді Закону? Чи Десять Заповідей не зобов’язують їх? У відповідь, ми поставим інше питання: Чи Десять Заповідей зобов’язували Авраама, або Ісаака? Якщо відповідь буде, Ні, що вони ще не були дані їм, і що тому вони не були під Законом, то нашою відповіддю є, що ці заповіді не були теж дані для Нового Створіння, і що всі, які приходять тепер до сполуки з Богом, як члени духової кляси, яка є називана „Тілом Христа” і Новим Створінням в Христі Ісусі, є вільні від осуду і вільні від Угоди Закону. Стан Нового Створіння супроти Бога, супроти Його Права і т.п. є відмінний від інших. Вони мають нове і особливо признане (приписане) становище з Богом – через віру -стан оправдання, або приписаної праведности, як ми вже скорше бачили. Ця приписана праведність, застосована за них через заслугу жертви Ісуса Христа, не тільки покриває їх минувші недосконалости, але перебуває з ними дальше, як покриваюча і оправдуюча шата справедливости, через заслугу якої кожна неміч і недобровільна помилка в словах, думках і ділах є прикрита. Як Нове Створіння, вони всі є образою убрані в білі одежі (шати) – праведність святих, приписана праведність Відкупителя, їх Голови. Ці Нові Створіння є прийняті до їх стану і спільноти як члени Тіла Христового на підставі того, що вони визнають Любов. Заявою їх посвячення є, що вони так оцінюють Боже милосердя і ласку, заманіфестовану в смерти Його Сина і їх оправдання через Нього, і так люблять Дателя усіх їх ласк, що мають радість віддавати свої тіла як жертву живу, в згоді з Божим запрошенням.
Це посвячення, тобто жертвування земних інтересів, надій, стремлінь є спонукане не страхом, ні самолюбною любов’ю нагороди, але з чистої любови – через оцінення Божої любови і через бажання відвдячитись за виявлену любов Божу для нього і бажання співпрацювати з тим всім у Його чудовому плані. Ці вияви любови і посвяти є прийняті Господом і тоді Він наділюс їм свого Духа, і тоді такі є почислені як сини Божі, сплоджені з Святого Духа. „Любі, ми тепер діти Божі, і ще не об’явилось чим будемо (як будемо виглядати, коли у воскресенню одержимо нові тіла, які Господь обіцяв). Та знаємо^ що коли об’явиться, ми будемо подібні Йому, бо побачимо Його як є.” – 1 Йоана 3:2.
Чи своїх Ангельських синів Небесний Отець піддав під Синайський Закон? Чи Він їх перестерігає, що вони не мають мати інших богів, щоб вони не робили собі божків і їм покланялись, щоб вони не крали і не свідчили ложно, не забивали тощо. Відповідаємо, Ні; Він напевно не дав їм такого права. Отже чому ми повинні сподіватись, що таке право має бути дане для Нов. Створіння? Чи Бог не прийняв цього Нов. Створіння як своїх синів? і чи Він не дав їм свого Духа, і чи це було б потрібним давати таке право для тих, які одержали Святого Духа на місце їх власного природнього самолюбного успосіблення, або волі? Можемо вважати за властиве піддавати слуг під закони, тому що добро властителя не є для них питанням першої ваги і вони не можуть вповні мати духа, або дбайливости свого власника (господаря). Але, припустім, що є досконалий господар і досконалі сини, наповнені його духом і які радо співпрацюють з ним у всьому в його плані, то чи було б конечним для такого батька піддавати таких синів під таке право?
„Мойсей був вірний у всім в його домі як слуга” (Жид.3:5) і цей дім слуг зовсім властиво був під Мойсеевим Законом „доданим задля переступів, поки не прийде обіцяне „Насіння”. Ісус в тілі не вивищував себе, але прийняв вид слуги, був під Законом як слуга, щоб задемонструвати (довести, доказати ) не тільки, що Закон був справедливий, але також доказати свою власну досконалість (що Він був досконалий чоловік) і що Він міг відкупити світ. Це було тоді, коли Він воскрес і стався „первістком з мертвих”, що Він стався „Перворідний між многими братами” (Рим.8:29) – Голова Нов. Створіння. По тілу Він був під Законом, але Нове Створіння, воскресший Господь, не є під Законом і це Він, Який стався Головою нового дому синів. „Христос же – як Син у своїм домі, а цим домом є ми, якщо дотримаємо до кінця непохитне довір’я і похвалу надії” (Жид.3;6) І хоча ми ще є в тілі, як Нове Створіння, ми не е з тіла (Нове Створ, не походить з тіла, не є сплоджене тілом, лиш від Бога, сплоджене Його Духом) – не трактовані Богом так, як світ є трактований, але як Нове Створіння, які тепер через певний час перебувають в тілі, є зв’язані з тілом, так як в наметі, або шатрі, очікуючи на повне визволення і одержання відповідного духово тіла, подібного до славного тіла Христа. „Апостол говорить: „Ви ж не тілесні (не вважані Богом за тілесних), але духовні, якщо Дух Божий живе в вас”. – Рим.8:9.
Ніхто не може цього предмету ясно розуміти, коли не буде дивитись на цю справу з Божої точки погляду. Ці Н. Створіння, сплоджені з Св. Духа, не можуть думати, щоб мати іншого бога, чим цього одного Бога; вони не можуть думати робити ідоли і їм покланятися; вони не можуть думати, щоб хулити ім’я Боже; вони не можуть думати красти щось від других, вони радше воліли б шось дати комусь; вони не думають когось вбивати, але вони будуть класти життя за других; так як цей самий Дух спонукував Провідника їх спасення віддати себе в жертву на Викуп за всіх. Отже, чи ми не бачимо, що коли б Бог дав Закон для Нов. Створіння, для дому синів, так як Він дав для дому слуг, то це не була б властива річ, це не пасувало б. Члени цього „дому синів” не могли б бути відповідальні для такого права, хіба що стратили б Св. Духа і через те перестали бути Новим Створінням: „А коли хто не має Христового Духа, той і не Його”. – Рим.8:9.
Але чи можуть ці Нові Створіння бути без права, або закону, без якихсь регул? Ми відповідаємо, що найвищим висловом, або проявом Закону є Любов. Божі заповіді є так широкі, такі об’емисті, такі проникливі, що розділюють „суглуби від костяного мозгу”, і тому вони не можуть бути виповнені в повному і цілковитому значенню цього слова, хіба лиш через Любов. Якщо б ми могли припустити, що кожна точка Закону стала точно виконана, однак там було брак духа посвяти для Бога, то Боже Право не було б вповні задоволене. Противно, як Апостол говорить, Любов є виповненням Закону, і там, де панує любов, там теж буде велике старання, щоб кожну точку, кожну рису Божого зарядження, і всі Його постанови виповнювати, по мірі найкращих зусиль, і бути послушним до всього того, що він розуміє, що такою є Божа воля супроти нього, що це подобається Богу. Це він чинитиме не з примусу, але з радістю і добровільно.
Така любов для Бога, Його правоти і справедливости, Нове Створіння визнає при своїм посвяченню, і там Любов стається його Законом, або Правом, і він є ним твердо зв’язаний, або зобов’язаний і то аж до смерти. В якій мірі проявиться непослух для цього Закону, в такій мірі це є переступом Угоди спільноти з Богом. Так як послух до цього Закону Любови, по мірі нашої спроможності, означає самопожертвовання і побіду над духом світу, і слабостями тіла і опозицією противника – в чім Господня ласка доповнює за наші ненавмисні промахи, чи хиби, і вирятовує таких побідників через Його власне ім’я і заслугу – так, що з другої сторони, добровільний непослух для неї, постійний і роздуманий переступ цього Права Любови означатиме страту духа всиновлення, означатиме загашення Св. Духа, означатиме, шо Нове Створіння перестало існувати.
Апостол бере під увагу цю точку, а саме, в який спосіб ласка заповнює або вирівнює за всі наші недосконалости, і запитує і відповідає на це припускаюче питання, кажучи: „Що ж тоді скажемо? Чи позістанемося в грісі, щоб ласка помножилась? Зовсім ні! Ми, що померли для гріха, як будемо ще жити в ньому?” (Рим.6:1-2) Коли ми прийняли прощення в Христі, ми заявили, що ми були обтяжені гріхом, і що так далеко, коли йде про нашу волю, наше бажання, ми померли для гріха і розпочали нове життя в праведности. І як наше оживлення для Бога і справедливости, як Нових Створінь, вказує на нашу смерть до гріха, то якщо ми станемо живі до гріха з нашої добровільної волі, то це напевно свідчило б, що ми померли як Нові Створіння, що ми вже більше не є почислені як Божий нарід, як Нові Створіння в Христі, для яких всі речі проминули, і для яких, так далеко, коли йде про волю, усі речі стались новими.
Однак є властивим тут зупинитись, щоб завважити різницю між такими, що спотикаються з причини немочів тіла, і добровільним падінням, або відступленням від ласки, після того, коли ми закоштували доброго Слова Божого, і стались учасниками Св. Духа – падіння, з якого було б неможливим бути назад приверненим (Жид.6:4-8; 10:26). Ми повинні точно розрізнити між тими, тому що вони є цілком відмінні. Спотикання тіла означає лиш, що наші смертельні тіла були опановані через блуд, з причини наших унасліджених слабостей, або через хитрощі противника; але що воля, серце зовсім з тим не годились. Правда, такі спотикання мають бути оплакувані і треба старатись бути на осторозі, щоб вони не повторювались тощо, та проте вони часом через Боже провидіння стають поміччю у розвитку нашого характеру. В той спосіб ми вчимося, щоб не довіряти забагато собі, не хвалитись нашою власною силою, але добре розуміти, що побіда, яка побіджус світ, є одержана через нашу віру; Тому, якщо Нове Створіння пізнає, що його тіло до певної міри спотикнулось, то він повинен скріпитись в тім місці, де спіткнувся, щоб в^такий спосіб ставатись сильнішим в Господі і в силі Його потуги, і бути менш схильним спотикатись, але бути більше скріпленим проти атак противника.
Отже ми, крок за кроком, вчимося як Нові Створіння, не надіятись на наше тіло, але глядіти до Господа, від Якого приходить наша поміч в часі кожної нашої потреби – завжди памятаючи, що ми ще є дальше Новим Створінням, і що через те, що ми дальше через віру перебуваємо під заслугою Христової жертви, і дальше намагаємся придержуватись і заховувати нашу Угоду Любови до самопожертви, то так як сказав Господь „Сам Отець любить вас”. Ми повинні бути відважні і пам’ятати, шо Нове Створіння не грішить – що для Нового Створіння не є гріх зарахований, і що, так далеко, як ми боремось з гріхом, то ніхто не може нас, як вибраних Божих, посуджувати перед Богом, – тому що „Це є Бог, Який оправдує ..і це був Христос, Який помер.”- Рим.8:33,34.
ЗРІСТ В ОЦНЕННЮ ДОСКОНАЛОГО ПРАВА
Хотяй Закон Любови був основою нашої Угоди з Богом під яким ми стались Новими Створіннями, все ж таки, ми з початку не зрозуміли вповні цього Права. Від того часу ми є в школі Христа, завчаючи про правдиве значення Любови в її повноті, в її ширині і глибині, зростаючи в ласці і в знанню, додаючи до нашої віри різні частини і якості любови: лагідність, терпеливість і братню любов тощо. Ми є пробовані по лініях любови, наші постепенні іспити будуть головно на цій точці. Лиш ті, які осягнуть досконалу любов, саможертвуючу любов, будуть почислені за гідних бути Новим Створінням, членами Тіла Христа.
БІГ ДО МЕТИ І СТОЯТИ ПРИ МЕТІ
В іншій ілюстрації Апостол представляє наші теперішні досвіди як біг до мети, і напоминає, щоб ми відложили всякий тягар і гріх, що обмотує нас, кожну неміч тіла, і кожну земну амбіцію, щоб ми могли з терпеливістю (витревало) бігти у змаганню, що призначене нам, щоб ми могли дійти до мети по нагороду, і щоб учинивши все, стояти – вірно при цій меті, повним в Христі (Фил.3:13,14; Жид. 12:1; Ефес.6:13). Це насуває нам на думку про певну дорогу, яка є поділена на чотири етапи, або частини – 1-ша частина, 2-га частина, 3-тя частина і 4-та частина мети – і на якій є різні труднощі, і опозиції, і засідки; і ми, розпочавши біг в цих перегонах, бажаємо дійти до мети досконалої любови, бо знаємо, що коли не дійдемо до цієї мети, то не будемо відбиткою Божого Сина і тому не можемо в найвищому значенню подобатись Богу, і тим самим не можемо бути співнаслідниками з Ісусом в Царстві. Ціла дорога цих перегонів вказує на Любов, від воріт, аж до кінця. Коли входимо в ворота, то це з вдячною любовю для Бога за Його ласку супроти нас в Христі, що простив нам наші гріхи. Це є ця обов’язкова любов, яка від початку провадить нас віддавати наші тіла в жертву живу. Ми говоримо до себе, що коли Бог зробив так багато для нас, то ми повинні показати наше оцінення; Христос зложив своє життя за нас, і ми повинні складати наше життя за братів.
Ця обов’язкова любов є вповні властива, правдива і розумна, але вона не є вистарчаюча. Вона по черзі має провадити нас до вищого рода любови і коли перебігаємо першу часть дороги, ми ще маємо обов’язкову любов, але поза нею, (поза першою частиною) доходимо, що так скажемо, до оцінюючої любови. Ми навчились краще оцінювати Божу любов – бачити, що Божа любов, в жодному значенню цього слова, не була самолюбна, але проявом Його величного і благородного характеру. Ми доходимо до дещо кращого зрозуміння про Божу справедливість, Божу мудрість, Божу силу і Божу любов; і коли ми роздумуємо над цими якостями нашого Творця, ми починаємо їх любити і тому ми практикуємо (впроваджуємо в наше життя) правду і справедливість, не тому, що це є нашим обов’язком, але тому бо їх любимо.
Біжучи цією дорогою дальше, доходимо до кінця другої частини мети і пізнаємо, що до цього часу ми не тільки навчились любити праведність, але також пропорційно ненавидимо гріх, і ми помічуємо в наших серцях зростаючу симпатію з Божою програмою відвернення, або усунення гріху, який залляв людство і приніс для всіх кару смерти. Ця друга частина мети зроджує в нас енергію, „оживлення”, чинність для правди і справедливости і проти гріху.
Наша любов зростає і ми прямуємо, і біжимо до третьої частини мети. Коли ми її досягнемо, наша обов’язкова любов і любов для принципів справедливости поширилась, не тільки до Божого характеру, включаючи огиду до кожного злого чину, що робить шкоду^для людства і перекручує Божий план і плямить Його характер, але при цьому місці ми осягаємо стан більшого співчуття для других – ми починаємо бути більше в спільноті з Божим почуттям, що є в опозиції не тільки до гріху, але також любить і співчуває з усіма, які шукають дороги праведносте і святости. Під цей час будемо здібні розпізнавати братів в дещо іншому світлі, чим ми їх бачили скорше. Ми тепер можемо бачити їх як Нове Створіння і розрізняти між ними, і їх упавшими тілами, яких недосконалості є нам знані. Ми вчимося любити братів як Нове Створіння і співчувати з ними в їх різних слабостях і упавшостях тіла. Так чулою стає наша любов для них, що ми є раді класти наше життя за них -щоденно жертвуючи наші власні земні інтереси і вигоди, і насолоди, даючи наш час, наш вплив та все інше потрібне, щоб їм помагати і служити.
Але ми дальше біжимо вперед до „мети”, тому що тут є ще вищий рівень любови, чим той, а який ми теж мусим осягнути – четвертий і останній рівень – рівень, або мета нагороди. Якою є ця любов? Як вона може бути більшою від саможертвуючої любови для братів і в повній відданосте для Бога, і для принципів правди, і любови? Ми відповідаємо, що ще більша любов є та, про яку наш Господь згадує, коли говорить, що ми мусимо любити також наших ворогів. Це було тоді, коли ми були ворогами і чужинцями, і далекими від Бога з причини наших злих діл, що „Бог так полюбив світ”. Це було тоді, коли ми ще були грішниками, що Бог дав свого Єдинородного Сина за нас. Це є стандарт, або рівень досконалої любови і нам не може її бракувати. Кожний, хто буде прийнятий Господом як член Нового Створіння в славі, мусить дійти до цієї любови до ворогів.
Це не означає, що він має любити своїх ворогів так як він любить братів, тому що нам не є даний такий приклад – Бог не любить своїх ворогів так, як Він любить своїх синів і своїх приятелів; і Ісус не любив своїх ворогів так, як Він любив своїх учеників. Але Бог любив своїх ворогів так, щоб бути готовим і радим зробити для них те, що можна зробити, що годиться з справедливістю. І також Ісус любив своїх ворогів, так що Він був дійсно охочий допомагати їм і чинити добро для них – Він не мав ненависти, чи гніву до них через те, що вони Його ненавиділи, але все був і є готовий благословити їх у властивому часі, в Тисячоліттю, щоб вони всі могли прийти до знання правди, і що навіть ці, що Його прокололи, можуть дивитись на Нього і плакати, коли Бог зішле на них духа ласки і благання у властивому часі (Зах. 12:10). Ми мусим мати любов до ворогів, яку наш Господь очеркує, кажучи: „Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас” (Мат.5:44). Ми не можем дозволити, щоб в наших серцях мешкала гіркість, ненависть чи відраза. Вони мають бути так наповнені любов’ю, що навіть вороги не зможуть побудити почуття злости, чи гніву.
Яка терпеливість і братерська любов міститься в досягненню такого характеру, що не знайде нічого, навіть в ворогах, щоб їх побуджувати до злости, ненависти чи ворожнечі! І це є мета, або рівень до якого ми, як Нові Створіння, маємо бігти. Ми визнавали назовні наше оцінення цього духа Любови, ми визнавали відданість і посвятили наше життя в згоді з її принципами, і тепер ми є пробовані, щоб доказати до якої міри наше визнання було правдиве. Господь милосерно дає нам досить часу бігти в перегонах, тобто дає нам відповідний час на вироблення цього характеру. „Бо Він знає нашу постать, пам’ятає, що ми порох” (Пс.103:14). Ломимо того, для нас є необхідним, щоб ми пристосувались до цих постанов, якщо маємо бути співспадкоємцями з Божим дорогим Сином, як члени Нового Створіння.
Наш Господь Ісус, Провідник нашого спасення, не потребував бігти в цих перегонах; Він не потребував виробляти цих різних рис, або частин, любови, а це тому, що Він був досконалий і мав ці риси в своїй досконалости від початку, отже Він був при меті, коли посвятився. Його пробою було, чи Він буде твердо стояти при цій меті, при тих принципах, і чи Він буде дальше любити Бога і праведність понад усе і дальше любити братів так, щоб зложити життя за них, і дальше любити своїх ворогів так, щоб з радістю чинити для них добро – чи Він буде твердо стояти на рівні досконалої любови. Ми знаємо як наш Господь задемонстрував свою лояльність до Любови у всіх степенях, а це в тім, що Він зложив своє життя не тільки за Його братів, але також за Його ворогів, які розп’яли Його. Ми мусимо також мати таке досвідчення. Ми мусимо дійти до рівня досконалої любови в наших серцях, хоча в наших тілах не все будем здібні вповні виразити почування наших сердець.
Деякі можуть скоро бігти в перегонах – перебігаючи одну за другою частину; вони можуть скоро дійти до стану досконалої любови. Інші, не маючи стільки ревности, або не дивляться так пильно на Засновника нашої віри, роблять менший поступ в бігу і роками перебувають в стані обов’язкової любови, або може йдуть дещо дальше до любови Божого характеру і принципів праведности. Не багато переступили це місце, щоб осягнути братерську любов, яка зробила б їх такими, що вони з радістю чинили самовідречення, коли б тим могли служити товаришам віри. І ще менше доходить до точки, – до рівня, або мети – досконалої любови – любови їх ворогів, яка не тільки не буде старатись їм шкодити, але буде радо їм помагати і їх благословити там, де є властиво і відповідно. Коли Господь був дуже терпеливий з нами, даючи нам нагоду дійти до „мети”, то ми повинні радуватись в Його доброті і милосердю, і повинні бути тим більше енергійними тепер досягти до цієї „мети нагороди”, пам’ятаючи, що час є короткий і що Отець одобрить, і прийме лиш такий характер досконалої любови до Нового Створіння.
Так як наш Господь був пробований при „меті досконалої любови”, так само будемо ми всі, коли дійдемо до неї. Тому ми не повинні сподіватися осягнути цю „мету” лиш перед самою смертю, але так скоро, як це є можливе. Міра нашої ревности і любови буде показана перед Богом і перед людьми через швидкість, з якою ми дійдемо до цієї „мети”.
Слова Апостола „І все зробивши, стійте” (Ефес.6:13), вказують, що після того, як ми дійшли до рівня досконалої любови, там ще буде досить проб для нас – проба віри, проба терпеливосте, проби по лінії різних частин любови. Світ не є приятелем цієї ласки, щоб нам помагати йти дальше у властивім напрямку; сатана є дальше нашим противником і він завжди буде міг робити перешкоди, і збуджувати противності проти нас, щоб усунути нас з місця, до якого ми діпняли. Це є наше випробовування. Ми мусимо сильно держатись того всього, що ми осягнули, ми мусимо „держатись мети”, аж це коштуватиме нас наше земне життя – складаючи його в службі для Бога, для братів і також чинячи добро усім людям, а найбільше „товаришам”, або „рідним” по вірі (в одному анг. перекладі є сказано „Християнським братам). „Вірний є Той, Хто покликав нас”, Який^обіцяв нам поміч в часі кожної потреби на цій дорозі. Його ласка є вистарчаючою для нас. – 1 Сол.5:24; 2Kop.12.-9.
Цей Закон Любови, як ми вже бачили, с законом Ангельських синів Божих також – їх послух для Божої волі і їх згода між собою є основана на ній. І хоча підчас віку Тисячоліття закони і правила, і застереження будуть наложені на людство, тому щоб привести його до благословенних постанов і розпоряджень Тисячолітнього Царства, все ж таки ті, які при кінці віку Тисячоліття будуть признані за гідних вічного життя, можемо бути певні, перейдуть поза стан звичайного послуху для закону і його вимог – вони будуть мати написане в серцю оригінальний Закон Божий, послух, і Закон Любови, який є частиною Божого характеру. Ті реституційні сини Божі, на земному поземі, будучи Ним прийняті, будуть також усі мати духа любови, без якого було б неможливим подобатись Богу, тому що він шукає таких „поклонників”, які будуть поклонятись Йому в дусі і в правді. Таким чином бачимо, що так як небеса, так і земля мусять мати Право, або Закон, і мусять вимагати послуху для нього, однак Божий стандарт, або рівень послуху, є так багато вищим від наших земних недосконалих ідей, чи понять, що одне слово Любов виражає, або визначує цілий Закон Божий, під який усі Його сини на кожному поземі життя (духовім чи земнім) будуть піддані. Як чудовим, як величним і як славним є характер і план нашого Бога! Любов є виповненням Закону, ми не можемо уявити собі про якийсь вищий Закон чим цей.
Ми до цього часу трактували цей предмет абстрактно. Тепер ми бажаємо звернути увагу, що Нове Створіння, в той час як ще перебуває в тілі, і є піддане більш або менш його немочам та противностям і т.п. має регулювати себе, свою поведінку супроти один одного і супроти світа тим Правом Любови, Новими Заповідями, які Господь дав для всіх тих, які стаються Його послідовниками. Це було прекрасно назване як:
ЗОЛОТЕ ПРАВО
Золото, як ми вже бачили, є символом цих річей, які є Божі, тому Золоте Право є Божою регулою, або правилом, і як ми щойно бачили, що Божим правилом, чи регулою, є Любов. Найблищим підходом до цього Закону Любови, що природний чоловік може дійсно оцінити – найвищий рівень знаний для природнього чоловіка, є „Не роби ближньому твоєму нічого того, що ти не хотів би, щоб він робив тобі”. Це с негативне добро, але Золоте Право Любови, яке Господь дав для Нового Створіння тепер, і яке ніхто, лиш Н. Створіння може тепер оцінити і розуміти, є позитивною якістю, „Роби другим те, що ти бажав би, щоб вони тобі робили”. Це є позитивною добротою, живучою, чинною Любов’ю. Якщо члени Нов.Ств. не зможуть часом вповні пристосуватись до всіх рис цього Золотого Права, права їх істоти, то це напевно буде їх непокоїти, хіба що вони ще є „немовлятами” на цій новій дорозі. І якщо якийсь переступ цього спровадить їм біль і жаль, то це є добрим знаком, що переступ не був добровільний, не з серця, не переступ принципу Новим Створінням, але переступ, що став наслідком немочі тіла, противний до намірів духа, або серця. Однак, в міру як новий ум буде живим для Бога, ревним чинити Його волю, то в такій самій мірі він буде скорий, насторожений і енергічний в пильнованню своєї земної посудини, в якій перебуває. Він вложить на себе зброю Божу, щоб міг провадити добру боротьбу проти хиб і немочів тіла. Він буде наполягати, що наколи була зроблена помилка, в словах, чи в ділах, то річ треба направити, шкоду вирівняти, навіть з процентом як треба, і це якнайскорше, шоб в цей спосіб, засоромлені „земні посудини” ставались менш чинними в своїм спротиві до нового ума.
Це право Нов. Створіння впливає на його спільноту з Богом. Він пізнає значення слів „Люби Господа цілим серце, цілим умом, з усієї душі і сили.” Тут нема місця для себе, хіба що це „себе” буде в повній згоді з Богом. Це впливає на його спільноту з братами, тому що як він може любити Бога, Якого не бачить (за вийнятком очима віри), якщо він не любить брата, який має Божого Духа і якого бачить природними очима? (ІЙоана 4:20,21) Як він завчає старанно досліджувати своє поступовання з ними, роблячи для них те, що він бажав би, щоб вони йому робили, то він пізнає, що тут наступає велика переміна в його життю, що це не є зовсім правилом, чи законом, під яким він, чи інші були призвичаєні жити, думати, поступати і говорити.
Він теж пізнає, що так як він любив би, щоб брати поступали добре і лагідно з ним, то так само він повинен говорити і поступати ласкаво і лагідно, і ввічливо з ними. Так як він любив би, щоб вони були терпеливі супроти його слабостей і недосконалостей, і покривали плащем милосердя ці людські недомагання, то так само він повинен робити для них. Він пізнає, що так як він не любив би, щоб брати зле говорили про нього, навіть коли б це, що він помилився, було правдивим, то так само він повинен бути милосерним супроти них, і „не говорити зле про нікого”, але „чинити добро для всіх, а найбільше для товаришів по вірі. Так як він не любив би, щоб другі вимагали від нього більше, чим він зможе зробити, так і він не буде вимагати від других більше понад їх сили, чи спроможності. Таким самим принципом буде керуватись супроти світа і його справ. Таким чином цілий шлях життя є постепенно змінений, і так як Апостол подає, що ця зміна відбувається в міру як ми „Дивимось мов у дзеркало, на славу Господню” – в міру як ми приходимо до щораз кращого пізнання і теж оцінювання вартости переображування, щоб статись подобієм славного Божого характеру і характеру нашого Господа, керованого Золотим Правом Любови. – 2Кор.З:18.
Як наш новий ум, наша воля, сплоджена з Святого Духа, постепенно розвивається, то ми є постепенно „переображувані з слави у славу”; і в такий спосіб перемінені в наших серцях, в наших умах, в нашій волі і в наших замірах (і так далеко як можливо, і на зовні) ми стаємось спосібними, або „достойними”, згідно з Божою обітницею, до великої і остаточної зміни у воскресенню, коли це, що було засіяне в слабости і тлінню, повстане в силі і в славі, як Нове Створіння – Христос Божий. Йзні Добрі і помічні поради, напомини і думки є нам дані через Господа і Апостолів, і повторювані і дораджувані різними братами, як корисні для напомину і направи тощо, але Право, блаженне Право, під яке Нове Створіння є піддане через його Голову, є Правом Любови, цим Золотим Правом. Це, правильно оцінене, означатиме, що багато річей зроблених тепер Новим Створінням, не буде більше зроблено, і багато річей тепер ними занедбаних, будуть роблені з ревністю і старанністю.
ДОСКОНАЛЕ ПРАВО СВОБОДИ
Якщо хтось був схильний думати, що Нове Створіння дістало від Господа за багато свободи, або вільности, без відповідних ограничень, чи правил, то вони напевно змінили думку, коли почали бачити довжину і ширину і загальну об’ємистість цього Божого Права, яке є коротко зісумоване в цім однім слові, Любов. Апостол називає це „Закон (Право) Свободи” (Яків 1:25). (В деяких перекладах є „закон волі”). Але Бог робить це право свободи спосібним лиш до Нового Створіння, сплодженого з Його Духа. Воно не може бути пристосоване до нікого іншого. Інші є ще дальше або під Мойсеевим Законом, як слуги, не спосібні до „свободи, для якої нас Христос визволив”, або вони є ще під осудом оригінального Права – вироком смерти, і як осуджені грішники, є дальше трактовані як чужинці і вороги, які є без Бога і без надії; вони навіть не знають про ласку Божу, яка приносить спасення для всіх у відповідному часі, але яка в теперішнім часі є об’явлена лиш для небагатьох. Велика маса людства є ще дальше засліплена противником, щоб їм не світило світло Євангелії Христа.- 2Кор.4:4; 1Тим.4:1.
Свобода, або вільність, не є для тих, що є злими, що мають злі стремління, зле успосіблення, як про це саме суспільство засвідчує, коли ув’язнює таких. І також досконале Право Свободи не є відповідне для тиз, що мають злі нахили, але для тих, що мають добрі – для досконалих. Світ в Тисячоліттю не буде підданий під Право Любови, але ним буде правити Справедливість і Милосердя під правом послуху для Царства. Не скорше, аж при кінці цього Царства (коли добровільні злочинителі будуть відтяті від життя через Другу Смерть) буде людство – випробоване і признане за досконале і в повній гармонії з Божим стандартом, з Його вимогами – буде піддане під Право Свободи – Любов, і його Золоте Право. Аж до цього часу вони будуть трактовані як слуги. (Жид. 13:17) Нове Створіння, яке є тепер під Правом Свободи, є тому так трактоване, бо „для них старі речі проминули, а всі новими стались” – вони тепер ненавидять гріх, а люблять праведність і вживають свою свободу, не як нагоду, щоб задовільняти тіло, але щоб його умертвлювати – не гуляти в гріху, але жертвувати земні інтереси, шоб в співпраці з Господом усунути гріх і звільнити світ з нього і його кари смерти. Ці, знову сплоджені до цього нового духа, або успосіблення – Духа Божого, і які стались учнями в школі Христа, щоб вчитись у Нього і поступати в Його сліди -ці, і лиш ці можуть бути безпечно поставлені під Право Свободи. І коли вони стратять духа всиновлення, вони перестануть бути синами, і стануть усунені з під цього Права Свободи.
Ті, що тепер учаться вживати свободу, якою Христос зробив їх вільними – ті, які через посвячення підійшли під це досконале Право Любови, і які під ним кладуть своє життя за братів і за правду, і за справедливість – ці вірні будуть зараховані за гідних бути представниками Господа і співспадкоємцями з Його улюбленим Сином у великій праці благословення світу. І, як дуже конечними є ці кваліфікації для їх праці, то може бути видно з того, що ті, які будуть учителями, суддями, помічниками і царями світу, будуть в такий спосіб (через ці кваліфікації) благословити усі народи землі. Отже бачимо і тут важну причину, щоб вони розвинули вповні свій характер і були випробувані в цій Любові, щоб бути милосерними і вірними Царськими Священиками.