3 Том, 3 Розділ – Дні Очікування Царства

[61]
РОЗДІЛ ІІІ

ДНІ ОЧІКУВАННЯ ЦАРСТВА
– ДАНИЇЛА ХІІ –

ПРАЦЯ ЦАРСТВА, ВИКЛАДЕНА СТИСЛО – ПЕРІОД ОЧІКУВАННЯ, ПОЗНАЧЕНИЙ ВЕЛИКИМ РОСТОМ ЗНАННЯ ТА ПОДОРОЖЕЙ – СЕР ІСААК НЬЮТОН ПЕРЕДБАЧУЄ ПОДОРОЖУВАННЯ ЗАЛІЗНИЦЕЮ – 1260 ДНІВ – РІЧКА З УСТ ЗМІЯ – 1290 ДНІВ ПОЗНАЧУЮТЬ ПОШИРЕННЯ ЧАСТКОВО ПРАВИЛЬНОГО ЗРОЗУМІННЯ ВИДІННЯ – РОЗЧАРУВАННЯ, ВИПРОБУВАННЯ І НАСЛІДКИ – 1335 ДНІВ – БЛАГОСЛОВЕННЯ ДЛЯ ВІРНИХ, КОТРІ “ОЧІКУЮТЬ” – ЗГАДУВАННЯ ГОСПОДОМ ПРО ЦІ ДНІ ОЧІКУВАННЯ В ПРИТЧІ ПРО ДЕСЯТЬ ДІВ

ЯКЩО одинадцятий розділ пророцтва вказував на “Час Кінця”, то дванадцятий розділ вказує на Царство й говорить про очікування і т.п., яке попереджує його встановлення в “Часі Кінця”. Перші три вірші декількома словами виражають величний результат Божого плану.
“І постане того часу Михаїл, великий той князь, що стоїть при синах твого народу, і буде час утиску, якого не було від існування люду аж до цього часу. І того часу буде врятований із народу твого кожен, хто буде знайдений записаним у книзі. І багато-хто з тих, що сплять у земному поросі, збудяться, одні на вічне життя, а одні на наруги, на вічну гидоту. А розумні будуть сяяти, як світила небозводу [як сонце – Мт. 13: 43], а ті, хто привів багатьох до праведності, немов зорі, навіки віків”.
[62] Якщо викладення 2300 років світової історії в одинадцятому розділі було стислим, підкресленим і при цьому зрозумілим, то викладення (в трьох віршах) Тисячолітнього царювання Месії ще більше є таким. В ньому є все. Михаїл (що означає “Такий як Бог”, тобто “той, хто представляє Бога”) – це ім’я, дане нашому великому Відкупителю, дійсно великому Князю, Якому Бог повелів постати і визволити народ Даниїла, Божий народ – всіх, хто любить Бога в правді та щирості, справжніх ізраїльтян (Рим. 9: 6, 25, 26; Гал. 6: 16). Він визволить їх від гріха, неуцтва, болю та смерті, і від усіх переслідувань та утисків з боку засліплених слуг сатани, які майже здолали їх у минулому. Усі, знайдені записаними в Книзі життя Агнця, будуть назавжди визволені від усіх ворогів – усі, які удостоїлись бути записаними в Юдейському віці та у віці Патріархів, які записні в Євангельському віці і які будуть записані в Тисячолітньому віці. Хоча весь Божий народ буде визволений (всі, котрі, прийшовши до пізнання Бога, будуть Його любити і слухатись), все ж особливо є відзначені ті степені почестей, які будуть даровані тільки деяким – переможцям. Також слід відзначити факт, що деякі відомі постаті минулого – Олександр Македонський, Нерон, Наполеон, імператори, папи і т.д., – чиї здібності, вжиті неправильно, були змарновані, коли вони своїм блиском засліплювали світ, предстануть в своєму істинному характері і будуть пристиджені й обезславлені під час Тисячолітнього віку. Цей короткий опис Христового царювання не оминає великого часу горя, який започаткує це царювання – часу горя, з яким не може зрівнятись жодна революція минулого; порівняно з яким навіть Французька революція виглядатиме незначною; якого не було, відколи існують люди, і більше не буде. Цей великий Князь, Михаїл, не просто підкорить весь світ, а Його панування має бути вічним пануванням. Справедливість – фундамент [63] Його престолу, і коли людство раз скуштує Його благ, переважна більшість вже ніколи не погодиться на щось інше, адже Його Царство буде “бажанням всіх народів”.
Тут нитка пророцтва, врешті-решт, переривається, і вірші розділу, які залишились, мають на меті представити (не Даниїлу та його спів-слугам за його днів, а Божим дітям, Даниловим спів-слугам, які живуть в Часі Кінця) певні періоди – відповідно 1260, 1290 та 1335 символічних днів, – щоб завдяки їм ми у своєму часі могли переконатись, що час, в якому ми живемо, є дійсно часом Жнива, тобто “кінцем” Євангельського віку.
Даниїл, почувши довгу розповідь про сутички між царствами цього світу і, врешті, про тріумф Божого Царства під проводом Михаїла, великого Князя, прагнув дізнатись, коливоно визволить Господній народ. Та йому було сказано (вірш 4): “А ти, Даниїле, заховай ці слова і запечатай цю книгу аж до Часу Кінця: [тоді] багато будуть бігати туди й сюди, і помножиться знання” (Rotherham).
Не лише досвід загального зростання знання підтверджує вчення хі розділу Даниїла, що Час Кінця почався у 1799 році, але його підтверджує також провіщене пересування туди й сюди – масове та швидке подорожування. Все це відноситься до Часу Кінця. Перший пароплав був запущений в дію у 1807 році; перший паровоз – у 1831 році; перший телеграф – у 1844 році. І вже сьогодні тисячі велетенських машин та пароплавів перевозять натовпи людей туди й назад, “туди й сюди”.
Сер Ісаак Ньютон, відомий астроном сімнадцятого століття, був дуже зацікавлений твердженням пророка Даниїла і виразив своє переконання, що внаслідок його виконання людське знання зросте настільки, що люди, можливо, подорожуватимуть зі швидкістю п’ятдесят миль за годину.
[64] Вольтер, знаний французький атеїст, підхопивши цей вислів, зневажливо замітив:
“Гляньте-но сьогодні на могутній розум Ньютона, великого філософа, який відкрив закон земного тяжіння: коли він постарів і впав у старече слабоумство, то почав вивчати книгу, звану Біблією. Бажаючи надати правдивості її міфічним вигадкам, він хоче, щоб ми повірили, що знання людства збільшиться настільки, що невдовзі ми зможемо подорожувати зі швидкістю п’ятдесят миль за годину! Бідний старий, що вижив з глузду!”
Обидві ці людини померли задовго до того, як Час Кінця приніс із собою вражаюче зростання знань, яке далеко більше виконує провіщення цього християнського філософа, що ґрунтується на божественнім об’явленні.
Розмова і т.п., передана у віршах 5-7, призначалась не для Даниїла, а для Божих дітей, які живуть у Часі Кінця: “І побачив я, Даниїл, аж ось стоять два інші Анголи, – один тут при цьому березі річки [потоку – переклад Young], а один там при тому березі річки. І сказав він до мужа, одягненого в льняну одіж, що був над водою річки: «Коли буде кінець цим дивним речам?» І почув я того мужа, одягненого в льняну одіж, що був над водою річки. І звів він до неба свою правицю та свою лівицю і присягнув вічно Живим: це буде [кінець має бути] за час, за часи і за пів часу”.
Предметом особливого зацікавлення була “гидота спустошення” (розділ 11: 31-33), яку Даниїл слушно пов’язав із потворною постаттю з попередніх видінь, описаних в розділах 7: 8-11, 21, 24-26 і 8: 10-12, 24-26.
Час, часи і пів часу, або три з половиною часи, тобто роки (360 х 3,5 = 1260 днів, символічний час – 1260 буквальних років), згадані тут, показані в інших місцях як період папської влади. Порівняйте Дан. 7: 25; 12: 7 та [65] Об. 12: 14 з Об. 12: 6; 13: 5. “Ріка”, в якій (під час якої) ці 1260 років папської влади закінчились (як було показано через ангела, що стояв над потокомоголошуючи межу часів), символізувала стан речей під час згаданої французької революції. Це та сама “річка”, яка згадана в Об. 12: 15, 16. Там показано, що вона виходить з уст змія, тобто дракона, і її справжньою ціллю, з точки зору сатани, було затопити “жінку” (протестуючу Божу Церкву), коли три з половиною часи (1260 років) її переховування в пустині наблизились до кінця, і вона мала зайняти провідне становище, “спираючись на [плече] свого коханого”, на Боже Слово (Пісн. 8: 5).
У символі вода, як правило, представляє правду, і символ зберігає своє значення навіть тоді, коли сказано, що вода витікає з уст дракона, або змія. У цьому символі виражена думка, що правда буде передаватись через погані знаряддя та з поганими намірами. І саме це ми знаходимо: дієвість Французької революції виникала з того, що її спровокували численні відверті викриття інтриг духовенства та королів, а також правда щодо особистих прав та свобод усіх. “Права Людини” воістину стали гаслом бунту проти цивільного та церковного гніту. Правди відносно прав людини стали очевидними і про них почали говорити, і це нас дивує, коли ми беремо до уваги неуцтво, забобони та раболіпство тих днів, в яких так довго перебували людські маси. Багато правд, які, немов “потік”, пронеслись над Францією, затоплюючи її кров’ю, сьогодні є загальноприйнятими серед усіх цивілізованих народів, але в той час вони були надто міцними і надто несподіваними.
Дійсно, пророцтво ясно показує, що змій, сатана, не прагнув до того, що вже принесло Боже провидіння, а до зовсім протилежного. В цьому він перехитрив самого себе, як [66]бувало з ним в інших випадках. Сатана ніколи не пошле вод правди, щоб вони благословляли, відсвіжували і звільняли від рабства. Навпаки, всі його зусилля були з метою засліплювання і надійного зв’язування людства неуцтвом та забобонами. Ця раптова повінь вод (правди) мала подіяти як блювотний засіб, щоб заставити вивергнути харчсвободи, вже прийнятий людьми з Біблії (як результат Реформації), і тим самим змусити правителів та вчителів виступити проти правди через страх перед анархією.
Провокуючи Французьку революцію, сатана мав намір викликати переполох у всій Європі (особливо серед впливового класу), несприятливий для свободи, і продемонструвати на прикладі Франції теорію, що якщо відмовитись від забобонів Риму і дати повну волю свободі, то всякий закон та порядок швидко зникне. Це був спритний політичний маневр, достойний його автора, задуманий, як показує пророк, щоб поглинути “жінку” (реформовану Церкву) і затягти всіх консервативно налаштованих і миролюбних (правителів та підлеглих) назад до союзу та єдності з папством. Причиною невдачі цього задуму не був брак хитрощів з боку його автора, а правляча сила Бога, завдяки якій Він здатний зумовити всі речі працювати разом для добра.
У цьому випадку можна виразно простежити Божий план, спрямований на те, щоб захистити “жінку” (Церкву) від хитрощів сатани і змусити очікуване зло принести добро, – щоб у точності виконалося провіщення, зроблене сімнадцять століть тому: “Та жінці земля помогла, – і розкрила земля свої уста, та й випила річку, яку змій був пустив із своїх уст”. Символічно “земля”, як вже пояснено, представляє суспільство – людей, які люблять порядок. Історія стверджує факт, що потік правди, який поширився по Франції (звинувачуючи папство, інтриги його духовенства, монархії та паразитуючої аристократії, як основні причини більшості неуцтва, вбогості та забобонів людей), був у загальному поглинутий, [67] всмоктаний людьми Європи (Римською “землею”). Це настільки було правдою, що папство й королівська аристократія, зовсім налякані, були також зовсім роз’єднані – через занепад впливу папства і армії Наполеона. І коли “чоловік долі” був остаточно переможений, а правителі Європи сформували так званий “Священний Альянс” для приборкання свобод людей й увіковічення власних престолів, було вже надто пізно сковувати народ, оскільки люди, випивши потоки води, не думали підкорятись. Було також пізно думати про відновлення жорстоко приниженого папства, чиї анафеми проти свободи та Франції обернулись проти нього самого. Папу навіть не запросили приєднатись до “Священного Альянсу”, визнаним головою якого він був раніше. Ось так “жінка”, реформована й прогресуюча Божа Церква, одержала допомогу – була врятована від затоплення, а свобода й правда зайняли почесне становище в очах людей. З того часу дух свободи та Боже Слово вели всіх бажаючих до більшого світла та правди.
Отже, бачимо “ріку”, яка позначила кінець папської влади і початок Господнього “Дня Приготування”, тобто “Часу Кінця”. Саме над цією рікою ми пророчо бачимо Господнього посланця, який стояв, проголошуючи завершення часу, часів і пів часу. І це провіщення було дане у відповідь на запитання: “Коли буде кінець цим дивним речам?” Ці “дивні речі”, або “чудеса”, не стосувались подій із розділу 12: 1-3, пов’язаних з Божим Царством. Вони не були дивними, а сподіваними. “Дивними речами” були труднощі, переслідування та випробування святого Божого народу, які відбувались весь час, особливо під час (і в результаті) верховенства особливої влади, “рога”, папства, про який попередньо наполегливо розпитував Даниїл [68] (Дан. 7: 19-22). Запитання було у тому, як довго Бог дозволятиме ці неймовірні перекручення правди, цей вражаючий обман Його дітей та народів? Одержана відповідь вказує на тривалість папської влади, даючи точний час її закінчення і добавляючи: “Коли [таким чином] скінчиться розбивання сили святого народу, все це сповниться [ці дивні речі]”.
У 5 вірші Даниїлові були показані постаті по обидва боки “ріки”, які разом питали, коли закінчаться згадані дивні речі. Це, мабуть, вказує на те, що навіть після закінчення влади папства люди як і раніше сумніватимуться, чи дійсно прийшов кінець його влади переслідувати та нищити. Воно й не дивно, якщо згадати, що навіть після того, як його владу розтрощено, а його “панування –віднято”, і навіть підчас його нищення, цей “ріг” ще недавно, у 1870 році, проказав бундючні слова про свою непомильність. Даниїл, який символізував святих, говорить (Дан. 7: 11): “Я бачив того часу [коли панування “рога” минуло, і він став безсилим далі нищити правду, силу святого народу], що відголосу великих слів, які цей ріг говорив, я бачив [“ріг” не здобув жодної влади над святим народом та правдою, однак це мало інший наслідок] аж ось був забитий той звір, і було погублене тіло його, і було віддане на спалення огню” – загальній анархії. Таким чином, тут показано знищення рештки урядів старої Римської імперії, спричинене обманливим впливом безперервних пишномовних висловів папства навіть після втрати ним панування.
Оскільки на закінчення часів папської влади виразно вказує не тільки те, що відбулось під час Французької революції, але й події розділу 11: 40-44, які вказують власне на 1799 рік, то ми можемо легко відміряти назад 1260 років, щоб переконатись, чи дійсно папська влади бере свій початок там. Якщо так, то наш доказ є настільки ясним та сильним, як цього може вимагати віра. Давайте переконаємось.
[69] Відмірявши назад 1260 років від 1799 року, ми прийдемо до 539 року н.е., в якому, як нами буде показано, розпочалась папська влада. Але папська система була такою мішаниною хитрої державної політики та інтриг духовенства й мала такий малий і поступовий початок, а також поступовий кінець, що різноманіття думок щодо її початку та кінця виглядає обґрунтованим і можливим – принаймні доки ми не одержимо встановлених Богом дат її підняття і падіння і не побачимо наскільки правильними вони є. Папство претендувало на верховенство у церковних та державних справах і вмішувалось у політику ще до того, як було визнане своїми противниками. Так само воно намагалось здійснювати світську владу і проголосило свого голову непомильним відколи почався період часу, в якому, як показує пророцтво, була зламана його влада і почалось його поглинання. Але відтоді, як під час Французької революції була зламана омана неуцтва та забобонного поклоніння, населення італійської провінції Романья перестало визнавати папство. Хоча інколи, між революціями, папа залишався умовним правителем папських провінцій, він вважався тільки іноземним окупантом, представником Австрії чи Франції, чиї війська по черзі захищали його на цій посаді.
Тепер, знаючи, що 1260 років почались у 539 році н.е., ми можемо знайти те, чого раніше не вдалося зауважити. Самі папісти більше схильні датувати початок своєї влади від навернення Константина і номінальної християнізації Римської імперії у 328 році н.е. або від дарування церкві папських провінцій Карлом Великим у 800 році н.е. Проте річ у тому, що Константин жодним чином не вважав цивільну владу правом або власністю церкви. Навпаки, хоч він був прихильником християнства, саме церква зробила імператора щонайменше своїм спільним головою, так що імператор скликав церковні собори і втручався в церковні справи, натомість самій церкві не дозволялось втручатись у цивільні справи. Дата 539 р. н.е., вирахувана пророцькою вимірювальною лінійкою як 1260 років, знаходиться майже на півдорозі між цим [70] союзом церкви й імперії у 328 р. н.е. та його повним, абсолютним признанням Карлом Великим у 800 р. н.е. – як голови всіх властей, розпорядником цивільної і релігійної влади.
Від часів Константина римські єпископи займали найбільш визначне становище у світі і невдовзі почали зазіхати на владу над усіма іншими (в церкві та в світі), вимагаючи визнати когось одного володарем, або головою, церкви, і що тим одним повинен стати єпископ Рима. Вони стверджували, що Петро, а також Павло жили в Римі, і що Рим, таким чином, був визнаний місцем апостольської влади, а так як він довго був столицею цезарів та цивільних урядів, то в розумах людей він вважався місцем влади.

  • З цими зазіханнями на верховну владу не так легко погоджувались. Дух суперництва поширився настільки, що й інші єпископи великих міст претендували на верховенство – хто на тій, а хто на іншій підставі. І лише у 533 році н.е. імператор Юстиніан І признав єпископа Рима. Це було пов’язано з доволі гарячою релігійною дискусією, в якій імператор став на боці єпископа Рима, визнаючи Діву Марію гідною поклоніння і сперечаючись з євтихіанами та несторіанами щодо відмінностей та змішання природ в нашому Господі Ісусі. Імператор побоювався, що дискусія може розділити церкву і, тим самим, розділити імперію, яку він бажав об’єднати ще більше, оскільки навіть в ті ранні часи номінальна церква та імперія були одним й тим самим – “християнством”. Бажаючи мати відповідний авторитет, як критерій для вирішення дискусії, щоб сказати народу, у що вірити, а у що – ні, і, побачивши, що єпископ Рима найбільш популярний із претендентів на верховенство (папську владу, головування) та є одним з найбільш “ортодоксальних” – найближчих до [71] імператора щодо поглядів в цих питаннях, – Юстиніан не лише документально засудив доктрини євтихіан та несторіан, але й звернувся до єпископа Рима, як до Голови всіх святих церков і всіх святих священиків Бога, тим самим визнаючи його й бажаючи допомогти папі придушити єресь та утвердити єдність церкви. В зв’язку з цим едиктом імператор так звернувся до папи Іоана, патріарха Рима*:

“Непереможний, благочестивий, успішний, славний, тріумфуючий, завжди величний Юстиніан Іоану, найсвятішому архієпископу благопристойного міста Рима і патріарху. Віддаючи честь Апостольському Престолу і Вашій Святості (як це завжди було і є нашим бажанням) й шанування Вашій Преподобності, як і годиться отцю, ми спішимо довести до відома Вашої Святості все, що стосується стану в церквах, оскільки нашим великим бажанням завжди було охороняти єдність Вашого Апостольського Престолу і репутацію святих Божих церков, які відстоюють себе і тримаються непохитно, щоб ніщо [72] не могло їх перемогти. Отож ми спішимо зробити підданими Престолу Вашої Святості і поєднати з ним всіх священиків цілої східної провінції. Тому нині ми вважаємо необхідним звернути увагу Вашої Святості на деякі справи, які викликають неспокій, не дивлячись на те, якими би ясними і конкретними вони не були, і як би стійко їх завжди не оберігали й не сповідували всі священики згідно з вченням Вашого Апостольського Престолу. Тому ми не дозволяємо піднімати будь-яке питання, що торкалось би становища церков – яким би зрозумілим й переконливим воно не було, – не повідомивши про це також Вашу Святість, Голову всіх святих церков. Бо у всіх справах (як вже було сказано) ми щиро бажаємо зміцнити честь та авторитет Вашого Престолу”.
————–
*”Victor Justinianus, pius, felix, inclytus, triumphator, semper Augustus, Joanni sanctissimo Archiepiscopo almaeUrbis Romae et Patriarchae.
Reddentes honored apostolicae sedi, et vestrae sanctitati (quod semper nobis in voto et fuit et est), et ut desert patrem honorantes vestram beatitudinem, omnia quae ad ecclesiarum ststum pertinent festinavimus ad notitiam deferre vestrae sanctitatis; quoniam semper nobis fuit magnum studium, unitatem vestrae apostolicae sedis, et statum sanctarum Dei ecclesiarum custodire, qui hactenus obtinet, et in commote permanet, nulla intercedente contrarietate. Ideoque omnes sacerdotes universi Orientalis tractus et subjicere et unire sedi vestrae sanctitatis properavimus. In praesenti ergo quae commota sunt (quamvis manifesta et indubitata sint et secundum apostolicae vestrae sedis doctrinam ab omnibus semper sacertotibus firme custodita et praedicata) necessarium duximus, ut ad notitiam vestrae sanctitatis perveniant. Nec enim patimur quicquam, quod ad ecclesiarum statum pertinet, quamvis manifestum et indubitatum sit, quod movetur, ut non etiam vestrae innotescat sanctitati quae caput est omnium sanctarum ecclesiarum. Per omnia enim (ut distum est) properamus honorem et auctoritatem crescere vestrae sedis”.
————-

  • Далі в листі згадується про певні погляди, названі єретичними, які породжували неспокій, і стверджується, що віра імператора повністю погоджується з вірою церкви Рима. Лист закінчується так*[73]

————-
*”Suscipimus autem sancta quatuor concilia: id est, trecentorum decem et octo sanctorum patrum qui in Nicaena urbe congregati sunt: et centum quinquaginta sanctorum patrum qui in hac regia urbe convenerunt: et sanctorum patrum qui in Epheso primo congregati sunt: et sanctorum patrum qui in Chalcedone convenerunt sicut vestraapostolica sedis docet atque praedicat. Omnes ergo sacerdotes sequentes doctrinam apostolicae sedis vestrae ita credunt et praedicant.
Unde properavimus hoc ad notitiam deferrevestrae sanctitatis per Hypatium et Demetrium, beatissimos episcopos, ut nec vestram sanctitatem lateat, quae et quibusdam paucis monachis male et Judaice secendum Nestorii perfidiam denegata sunt. Petimus ergo vestrum paternum afectum; ut vestris ad nos destinatis literis, et ad sanctissimum episcopum hujus almae urbis, et patriarcham vestrum fratrem (quoniam et ipse per eosdem scripsit ad vestram sanctitatem, festinans in omhibus sedem sequi apostolicam beatitudinis vestrae), manifestum nobis faciatis, quod omnes qui praedicta recte confitentur, suscipit vestra sanctitas, et eorum qui Judaice aussi sint rectam denegare fidem, condemnat perfidiam. Plus enim ita circa vos omnium amor, et vestrae sedis crescet auctoritas; et quae ad vos est unitas sanctarum ecclesiarum inturbata servabitur, quando per vos didicerint omnes beatissimi episcopi eorum, quae ad vos relata sunt, sinceram vestrae sanctitatis doctrinam. Petimus autem vestram beautitudinem orare pro nobis, et Dei nobis adquirere providentiam”.
————-
“Тепер ми визнаємо [правомочними] чотири святих собори: собор 318 святих отців, зібраних у місті Нікея [Нікейський Собор], собор 140 святих отців, зібраних у цьому царському місті [Константинопольський Собор], собор святих отців, які вперше зібрались в Ефесі [Ефеський Собор], і собор святих отців, скликаних в Халкедоні [Халкедонський Собор], як це вчить і підтверджує Ваш Апостольський Престол. Тому всі священики, які дотримуються вчення Вашого Апостольського Престолу, так вірять, визнають і стверджують. Отже, ми спішимо довести до відома Вашої Святості через Іпатія та Деметрія, блаженніших єпископів, що від Вашої Святості не може бути прихована річ [вчення], яку нечестиво заперечують деякі монахи, йдучи за юдейським звичаєм, згідно з єрессю Несторія. Тому ми домагаємось Вашої отцівської прихильності, [молячись] щоб через листа, адресованого нам і пресвятим єпископам цього прекрасного міста, а також патріарху, Вашому брату (оскільки він також сам через це написав до Вашої Святості, спішачи у всьому наслідувати Апостольський Престол Вашої Преподобності), Ви дали нам знати, що Ваша Святість признає всіх, хто належним чином сповідує ухвалене і засуджує єресь тих, хто посмів, йдучи за юдейським звичаєм, заперечувати істинну віру. Таким чином, повселюдна любов до вас і авторитет Вашого Престолу зростатиме ще більше, а порушена єдність святих церков буде для Вас збережена, оскільки через Вас всі преподобні єпископи навчаться істинного вчення Вашої Святості щодо тих пунктів, про які ми Вам говорили. А тепер просимо Вашу Преподобність молитися за нас і домогтися для нас захисту небес”.
На вищезгаданий лист папа Іоан відповів 24 березня 534 року н.е.* [74]
—————
*Цитуємо з його відповіді:
“Glorissimo et clementissimo filio Justiniano Augusto,
Johannes Episcopus Urbis Romae.
Inter claras saptentiae as mansuetudinis vestrae laudes, Christianissime principum, puriore luce tanquam aliquod sydus irradiat, quod amore fidei, quod charitatis studio edocti ecclesiasticis disiplinis, Romanae sedis reverentiam conservatis, et ei cuncta subjicitis, et ad ejus deducitis unitatem, ad cujus auctorem, hos est apostolorum primum, Domino loquente praeceptum est, Pasce oves meas: Quam esse omnium vere ecclesiarum caput, et patrum regulae et principum statuta declarant, et pietatis vestrae reverendissimi testantur affatus.*** Proinde serenitatis vestrae apices, per Hypatium atque Demetrium, sanctissimos viros, fratres et coepiscopos meos, reverentia consueta sescepimus: quorum etiam relatione comperimus, quod fidelibus populis proposuistis edictum amore fidei pro submovenda haereticorum intentione, secundum apostolicam doctrinam, fratum et coepiscoporum nostrorum interveniente consensu. Quod, quia apostolicae doctrinae convenit, nostra auctoritate confirmamus”.
————–
З цього ж приводу імператор написав до патріарха Константинополя. Цитуємо перший абзац його листа*:
————–
*”Epiphanio sanctissimo et beatissimo Archiepiscopo Regiae hujus Urbis et Ecumenico Patriarchae.
Cognoscere volentes tuam sanctitatem ea omnia quae ad ecclesiasticum spectant statum: necessarium duximus, hisce ad eam uti divinis compendiis, ac per ea manifesta eidem facere, quae jam moveri coepta sunt, quamquam et illa eandem cognoscere sumus persuasi. Cum itaque comperissemus quosdam alienos a sancta, catholica, et apostolica ecclesia, impiorum Nestorii et Eutuchetis sequutos deceptionem, divinum antehas promulgavimus edictum (quod et tua novit sanctitas) per quod haereticorum furores reprehendimus, ita ut nullo quovis omnino modo immutaverimus, immutemus aut praetergressi simus eum, qui nunc usque, coadjuvante Deo, servatus est, ecclesiasticum statum (quemadmodum et tua novit sanctitas) sed in omnibus servato statu unitatis sanctissimarum ecclesiarum cum ipso S. S. Papa veteris Romae, ad quem similia hisce perscripsimus. Nec enim patimur ut quicquam eorum, quae ad ecclesiasticum spectant statum, non etiam ac ejusdem referatur beatitudinem: quum ea sit caput omnium sanctissimorum Dei sacertotum; vel eo maxime quod, quoties in eis locis haeretici pullularunt, et sententia et recto judicio illius venerabilis sedis coerciti sunt”.
—————
“Єпіфанію, найсвятішому і найблаженнішому Архиєпископу цього царського міста та Вселенському Патріарху:
Бажаючи, щоб Ваша Святість знала про всі справи, які стосуються стану церкви, ми визнали за необхідне використати ці церковні приписи і через них виявити, які кроки вже зроблено, хоч ми переконані, що Вам також про них відомо. І відколи ми упевнились, що деякі особи, які відійшли від Святої Католицької й Апостольської Церкви, наслідують єресь нечестивих Несторія та Євтихія, ми обнародували церковний едикт (про що Ваша Святість вже знає), в якому засудили безумність єретиків. Ми жодним чином не змінили і не змінимо, тобто (як Ваша Святість також знає) не зречемося, [75] тієї позиції церкви, яка з Божої милості існувала досі. І у всіх відношеннях єдність найсвятіших церков з Його Найвищою Святістю, Папою Древнього Рима (до якого ми писали подібним способом) збереглася. Бо ми не дозволимо, щоб будь-яке з цих питань, яке стосуються стану церкви, не було доведене до відома також Його Блаженства, оскільки він є головою всіх найсвятіших церков Бога, і, особливо, по цій причині, що як тільки єретики появлялись в тих сторонах, вони були пригамовані [дослівно відтяті, як гілки дерева] мудрістю й справедливими рішеннями преподобного Престолу”.
Листи, з яких ми навели попередні уривки, можна знайти у повному вигляді, разом зі згаданим Едиктом Юстиніана*, у “Зведенні Цивільного Права» (Codicis lib. I tit. I).
————
*Витяг із цього едикта говорить наступне:
“Imp. Justinian. A. Constantinopolitis.
Cum Salvatorem et Dominum omnium Jesus Christum verum Deum nostrum colamus per omnia, studemus etiam (quatenus datum est humanae menti assequi) imitari ejus condescensionem seu demissionem. Etenim cum quosdam invenerimus morbo atque insania detentos impiorum Nestorii et Eutychetis. Dei et sanctae catholicae et apostolicae ecclesiae hostium, nempe qui detrectabant sanctam gloriosam semper virginem Mariam Theotocon sive Deiparam appelare proprie et secundum veritatem: illos festinavimus quae sit recta Christianorum fides edocere. Nam hi incurabiles cum sint, celantes errorem suum passim circumeunt (sicut didicimus) et simpliciorium animos exturbant et scandalizant, ea astruentes quae sunt sanctae catholicae ecclesiae contraria. Necessarium igitur esse putavimus, tam haereticorum vaniloquia et mendancia dissipare, quam omnibus insinuare, quomodo aut sentiat sancta Dei et catholica et apostolica ecclesia, aut praedicent sanctissimi ejus sacerdotes; quous et nos sequuti, manifesta constituimus ea quae fidei nostrae sunt; non quidem innovantes fidem (quod absit) sed coarguantes eorum insaniam qui eadem cum impiis haereticis sentiunt. Quod quidem et nos in nostri imperii primordiis pridem satagentes cunctis fecimus manifestum”.
————
Це, перше офіційне визнання папських претензій, пізніше ще більш явно визнавали Фока та наступні імператори.
Та все ж навіть після визнання папи правителем, священицьким імператором, це якийсь час не давало папству особливої переваги, за винятком пустопорожнього титулу, бо Юстиніан знаходився далеко від [76] Рима, і його столицею був Константинополь. Рим, і вся Італія взагалі, знаходились під владою іншого царства – остроготів, які не визнавали єпископа Рима найвищим понтифіком, бо по віросповіданню вони в цілому були аріанами. Тому папство було вивищене і привілейоване лише формально, завдяки визнанню імператора. Так тривало аж до падіння монархії Остроготів. Тоді його вивищення стало дійсним фактом. Справді, наче за попередньою домовленістю, імператор негайно (у 534 р. н.е.) послав в Італію Велізарія та армію, і через шість років після признання папи імператором влада остроготів була підкорена, а їхній король Вітігес і цвіт його армії опинились разом з іншими трофеями біля ніг Юстиніана. Це трапилось у 539 р. н.е.1, і від цього пункту часу ми повинні вести відлік “встановлення Гидоти Спустошення”. Тут папство мало свій малий початок. Тут малий, особливий “ріг”, згаданий у пророцтві Даниїла (Дан. 7: 8, 11, 20-22, 25), тільки почав вивищуватись на римському звірі. Однак формуватись й запускати коріння він почав ще на два століття раніше, і протягом двох століть після своєї скромної появи став “вид його більший від його друзів” – інших рогів, правлінь, тобто влад, на території стародавньої імперії, – і почали розвиватись його очі, його уста, що говорили дуже чванливі слова. Він тиранічно поводився з іншими рогами, твердячи, що має на це божественне повноваження.
——-
1Гіббон (Gibbon), “Занепад і падіння Римської імперії”, том 3, стор. 536 (включаючи відсилки) і 537.
——-
Пророк сказав, що три роги будуть вирвані, тобто викорінені, щоб звільнити місце, приготувати шлях, для цієї незвичної влади, “рога”. І так бачимо: Константин збудував Константинополь і переніс свою столицю туди. Хоч це було вигідним для розвитку папства – перебувати там, де знаходилися Цезарі, – однак не було корисним для імперії. Невдовзі виявилось доцільним розділити імперію, і Італія [77] з того часу стала відома як Західна імперія з престолом, тобто столицею, у Равенні. Це був один із рогів: він впав у 476 році н.е. від рук герулів, іншого з рогів, який утвердився на його руїнах. Наступним було царство остроготів – ще інший “ріг”, який переміг герулів і утвердився як правитель Італії у 489 році н.е. І, як ми вже помітили, під час правління цього “рога” (третього, який мав бути викорінений, щоб звільнити шлях папському рогу), імператор Юстиніан визнав верховенство папи. За його розпорядженням і з допомогою його генерала та армії “ріг” був вирваний. Як ми бачили, його викорінення було потрібним для просування папства до влади як своєрідної мішанини політичної та релігійної сили – особливого “рога”, який відрізнявся від інших. І дійсно, виглядає правдоподібним, що папство таємно сприяло падінню кожного з цих “рогів”, або правлінь, сподіваючись таким чином відкрити шлях до власного вивищення, що, зрештою, відбулося.
З поваленням остроготів римський імператор на якийсь час був визнаний правителем Італії і представлений екзархами. Та оскільки їхньою столицею була Равенна, а не Рим, і їм довелося визнати папство вже згаданим чином, з цього виникає, що з 539 року н.е. папство було визнане верховною владою міста Рима; і від тієї дати (від його “встановлення”) воно почало рости і процвітати як “ріг”,або “влада”, серед інших “рогів”, тобто влад, які представляли об’єднану раніше владу Рима. Факт, що в той час в Італії, і особливо в Римі, було дуже неспокійно (оскільки вона зазнавала пограбувань завойовниками з Півночі, а також платила обтяжливі податки, які накладав той чи інший найближчий правитель), сприяв послабленню політичної лояльності до імператорської влади Константинополя. В результаті, церковних правителів, які завжди були з народом, говорили тією ж мовою і розділяли з ним здобутки та втрати, люди охоче приймали [78] як порадників, захисників і правителів міста Рима та його околиць.
Немає сумніву, що Юстиніан, визнаючи претензії єпископа Рима на верховенство над іншими, мав на меті частково заручитись його підтримкою у війні, яку він збирався невдовзі розпочати з остроготами, щоб повернути Італію до складу Східної Римської імперії. Бо вже навіть тоді вплив папи та церкви був зовсім не малим. І прихилити їх на свій бік під час війни означало виграти її наполовину вже з самого початку.
Хоча готи збунтувались проти імперії і пограбували місто Рим, їм не вдалося відновити своє панування, і єдиною владою була влада церкви. І хоча незабаром до влади прийшло царство ломбардів, встановивши своє панування майже над усією Італією і навіть поваливши панування Східної імперії, яке Юстиніан утвердив в руках екзархів, все-таки варто особливо зауважити, що ломбарди признавали авторитет папства в Римі. І лише при кінці того царства, у восьмому столітті, були зроблені серйозні спроби виступити проти папської влади, розповідь про які є підтвердженням факту, що папи по черзі були дійсними правителями Рима, вважаючи себе “спадкоємцями цезарів” – “духовними цезарями”, – хоча й вимагали захисту від уряду Константинополя доти, доки це їм було вигідно. Коли ж ломбарди врешті спробували захопити Рим, папа звернувся до французького короля, щоб той захистив церкву (папство) і підтримав вплив, який вона мала безперервно з давніх часів над так званою “Спадщиною Св. Петра”, передану, як вона твердила,* церкві Константином.
————
*Те, що ці заяви були фальшивими і базувались на підробних документах – “Сфабрикованих декреталіях” – відкрито визнають навіть римо-католики. Константин не робив такого дарунка: папство піднялось до своєї сили та влади над Римом так, як ми тут описали.
———–
[79] Французькі королі Пепін і Карл Великий посилали по черзі свої армії для захисту папських володінь і перемагали ломбардів. Останній з них у 800 р. н.е. офіційно подарував папству декілька провінцій, вже згаданих нами і відомих як “папські провінції” – на додаток до міста Рима та його околиць, якими папство фактично володіло з 539 року н.е. Отже, царство ломбардів, або “ріг”, не було перешкодою, ані не займало, як дехто вважав, місця папського рога, хоча часом і намагалось це робити.
Про цей напад ломбардів на Рим Гіббон пише так:
“Незабутній приклад каяття і побожності був показаний Лютіпрандом, королем ломбардів. Озброєний, знаходячись біля воріт Ватикану, завойовник послухав голосу Григорія I, повернув свої війська назад, відмовився від завойованого, шанобливо відвідав церкву Св. Петра і, після виконання релігійних обрядів, приніс свій меч і кинджал, свій панцир і плащ, срібний хрест і корону із золота, поклавши їх на гріб апостола”. Але “його наступник Астолфус проголосив себе ворогом імператора і папи… Від Рима вимагалось визнати цього переможного ломбарда своїм законним правителем… Римляни вагались, просили, нарікали; грізних варварів стримували зброєю і переговорами доти, доки папине заручились дружбою союзника та месника по той бік Альп”.
Папа (Стефан ІІІ) відвідав Францію, де йому вдалося отримати необхідну допомогу; і він, як говорить Гіббон, повернувся як переможець на чолі французької армії, яку вів сам король (Пепін). Після слабкого опору ломбарди прийняли принизливі умови миру і поклялись повернути назад володіння й шанувати святість Римської Церкви.
Щоб проілюструвати папські претендування та характер влади, за допомогою якої вони вимагали і утримували панування, ми знову процитуємо з праць Гіббона, зокрема лист папи Стефана ІІІ, [80] відісланий в той час королю Франції. Невдовзі після того, як французька армія відійшла, ломбарди знову атакували Рим, і папа попросив нової допомоги. Він писав від імені апостола Петра, говорячи:
“Апостол запевнює своїх прийомних синів, короля, духовенство і дворянство Франції, що хоч він мертвий тілом, та все ще живий духом; що тепер вони чують і повиннікоритись голосу засновника та опікуна римської церкви; що Діва, ангели, святі, мученики і всі сили небесні одноголосно наполягають, просять і зобов’язуються, що багатство, перемога та рай увінчають їхню благочестиву рішучість, і що вічний осуд буде карою за нехтування, якщо вони дозволять, щоб його гріб, його святиня та його народ опинились в руках віроломних ломбардів”. Ще Гіббон додає: “Другий похід Пепіна був не менш швидким та успішним, ніж перший: Св. Петро був задоволений; Рим знову був врятований”.
Оскільки цей початок папського панування був непомітним, проте важливим, щоб його чітко розпізнати, ми вважали за потрібне відмітити його якнайстаранніше, що було зроблено вище. І для підтвердження доказу, що 539 рік н.е. був пророчо вказаною датою, процитуємо підтверджуюче свідоцтво з римо-католицьких писань:
“Після падіння Західної Римської імперії політичний вплив пап в Італії став ще більш вагомим, що випливає з факту, що папи повинні були взяти під свою опіку нещасну країну і особливо Рим та його околиці, які так часто змінювали своїх володарів і постійно зазнавали нападів з боку грубих та жорстоких завойовників. В той час, як наступники Св. Петра так жваво переймались добробутом мешканців Італії, останніх повністю ігнорували імператори Східної Римської Імперії, які далі пред’являли претензії на право володіти цією землею. Навіть після того, як Юстиніан І відвоював частину Італії [539 р. н.е.] і перетворив її на грецьку провінцію, доля мешканців не була кращою, бо візантійські імператори могли лише виснажувати податками підлеглих [81] екзерхату Равенни, але жодним чином не могли забезпечити їх необхідним захистом”.
“За таких обставин, бачимо,.. імператори… втратили всю реальну владу, залишившись тільки номінальними володарями держави,тоді як папи, керуючись вимогами часу, практично вступили у володіння римськими територіями… Такий результат повсюдного стихійного прояву влади пізніше був визнаний [Пепіном і Карлом Великим] законним здобутком… Пепін, за словами літописців того часу, “повернув” завойовану територію Апостольському престолу. Цей дарунок, повернення Пепіном, був підтверджений і примножений його сином Карлом Великим, який у 774 р. н.е. поклав край пануванню ломбардів в Італії. Ось так законним чином, під божественним провидінням, поступововстановлено СВІТСЬКУ ВЛАДУ І ВЕРХОВЕНСТВО ПАП”.
Наведені цитати взяті з “Історії Католицької Церкви” (The History of the Catholic Church) доктора богослов’я Г. Брука (H. Brueck), том 1, стор. 250, 251. Оскільки ця праця серед римо-католиків вважається зразковою (її використовують в коледжах та семінаріях, і вона схвалена папськими прелатами), її свідчення є вартісними, торкаючись поступовогозростання світської влади папства, а також часу, коли обставини сприяли його початку. Вона доказує, що падіння царства остроготів у 539 р. н.е. було, як виразно показав пророчий вимір (1260 років), точним пунктом часу, коли була “поставлена” спустошлива і огидна в очах Бога система.
Роздумуючи в цьому напрямку і намагаючись чітко встановити факт, що папська влада почалась ще перед часами Карла Великого, інша католицька праця “Престол Святого Петра”в розділі “Зростання світської влади” (стор. 173) говорить: “Римом умовно правив патрицій, призначений імператором, але в дійсності, в силу обставин, найвищими правителями міста стали папи”. На доказ цього авторитету і володарювання автор продовжує цитувати історичні докази влади пап і безсилля [82] номінальних правителів. Він згадує папу Григорія Великого (590 р. н.е. – всього лише п’ятдесят років після того, як папство було “поставлене”), щоб проілюструвати владу, яку вже здобули папи, говорячи:
“Ми бачимо, як він посилає Леонтіса управителем в Непу, Етрурія, пропонуючи мешканцям бути йому послушними, як вони слухались би його самого. Потім він призначає Констанція на важливу посаду управителя Неаполя. Далі він пише єпископам про необхідність оборони і забезпечення провізією їхніх міст; він видає накази воєначальникам… Словом, він стає дійсним володарем і покровителем Італії, і він абсолютно правий, коли каже: “Будь-хто, займаючи моє місце пастора, поважно обтяжений зовнішніми турботами, і часто почувається непевним, чи він виконує функції пастора, чи світського князя”.
Ось таким стрімким було зростання світської влади за короткий п’ятдесятилітній відрізок часу від її скромного початку у 539 р. н.е. Тому ми можемо бути впевнені, що 1260 років, або три з половиною часи, папського володіння добре й виразно позначені з обох сторін.
Даниїл, який чув про межу, визначену для влади гидоти, щоб спустошувати Церкву та придушувати правду, силу Господнього народу, бачив, що це ще не приведе до проголошення Царства Михаїла (Христа) і до вивищення святих до влади, а лише дозволить їм звільнитись від їхнього гнобителя. Однак це ще не було поясненням, якого він хотів: “А я це слухав і [ще] не розумів. І сказав я: «Мій пане, який цьому кінець [що буде після цього]?» І він сказав: «Іди, Даниїле [для тебе марна справа намагатися це зрозуміти], бо заховані й запечатані ці слова аж до Часу Кінця. А від часу, коли буде припинена стала жертва, щоб була поставлена гидота спустошення [539 р. н.е.], мине тисяча двісті й дев’ятдесят день [років, і тоді] багато-хто будуть очищені [відділені], і вибіляться, і будуть перетоплені; і [83] будуть несправедливі несправедливими, і цього не зрозуміють усі несправедливі, а розумні – зрозуміють [тоді]. Благословенний той, хто чекає, і досягне до тисячі трьох сотень тридцяти й п’яти [1335] день! А ти йди [своїм шляхом] до кінця, і відпочинеш, і встанеш на свою долю [частку, нагороду] під кінець тих днів»” (Дан. 12: 8-13).
Уважний дослідник помітить, що ці 1290 і 1335 пророчих днів, буквальних років, мають цю ж точку відліку, що й 1260 років нищівної папської влади, – дату, коли була “поставлена” гидота спустошення, 539 р. н.е. Коли згадуються дві події, які трапились у різний час (як у цьому випадку – забрання “щоденної”, або, правильніше, “постійної”жертви і поставлення гидоти), – ми мусимо завжди рахувати від часу, який правильний для обох. Взяття “постійної жертви”, як буде показано нами у наступному розділі, відбулось за кілька років до поставлення гидоти у 539 році, і це було важливою річчю, яка зумовила назвати її “гидотою”. Тому ми повинні вести і ведемо відлік “поставлення” гидоти від останньої з цих двох подій.
Зауважте далі, що обидва ці виміри є дані у відповідь на запитання Даниїла про те, що станеться з Божими святими, коли їхня сила (правда) буде звільнена від папського нищення (тобто після 1799 р.), і перед встановленням Царства Месії – Михаїла. Відповідь по суті полягала у тому, що Даниїлу не варто надіятися зрозуміти більше, і що через тридцять років після початку Часу Кінця (1260 + 30 = 1290) серед святого народу повинна початись праця очищення і перетоплення, коли мудрим із цього випробуваного, очищеного, відділеного класу буде дано зрозуміти згадане пророцтво. Однак це знання буде передане так, що безбожні й неочищені не приймуть [84] його (не повірять в нього). Далі було показано, що правильне зрозуміння видива не буде повним, не буде цілковитим; що йому насправді бракуватиме декількох головних елементів, доки не мине 45 років (1290 + 45 = 1335), тобто 75 років після початку Часу Кінця, 1799 р. н.е. (1260 + 75 = 1335). На це ясно вказує єврейський текст, який представляє справу так, немовби пильнуючі, які вже дещо бачили і які терпеливо чекають, раптово (коли минуть “1335 днів”) здобудуть ясне й повне бачення, яке набагато перевершить їхні сподівання. “О! Благословенний той!”
Якщо розпочати відлік від 539 р. н.е., то 1290 символічних днів закінчуються у 1829 році, а 1335 днів – у кінці 1874 року. Нехай читач уважно розсудить, як докладно ці дати позначають зрозуміння видіння та всіх пророцтв, пов’язаних з Часом Кінця, а також відділення, очищення й перетоплення (немов вогнем), щоб привести Божих дітей до покірного, довірливого і по-дитячому щирого стану розуму та серця, необхідного для того, щоб вони могли бути готовими прийняти й оцінити Божу справу Божим шляхом і в Божий час.
У 1844 році досяг кульмінації релігійний рух, учасники якого в той час і відтоді були в цілому відомі як “Другі Адвентисти” (“Second Adventists”) і “Міллерити” (“Millerites”), тому що вони сподівались, що другий прихід Господа відбудеться саме в той час, а м-р Вільям Міллер (William Miller) був провідником і головним ініціатором. Рух, який розпочався близько 1829 року, привернув перед 1844 роком (коли вони сподівалися Господнього повернення) увагу всіх класів християн, особливо в східних і центральних штатах, де це привело до великого пожвавлення. Задовго до цього проф. Бенгель (Bengel) з Тубінгена (Tubingen), Німеччина, почав звертати увагу на пророцтва і на прихід Царства Месії, тоді як відомий місіонер Вольф (Wolff) робив те саме в Азії. Проте центром праці була Америка, де суспільні, політичні і [85] релігійні умови сприяли більше, ніж деінде, незалежності в дослідженні Біблії, а також в інших справах – подібно як рух першого приходу обмежувався Юдеєю, хоч всі побожні ізраїльтяни тією чи іншою мірою чули про це скрізь (Дії 2: 5).
Всі знають дещо про невдачу сподівань брата Міллера. Господь не прийшов у 1844 році, і світ не був спалений вогнем, як він сподівався і навчав сподіватись інших. Це стало великим розчарування для тих із “святого народу”, хто довірливо виглядав Христа (“Михаїла”), Який мав з’явитись тоді і звеличити їх зі Собою у силі та славі. Але, не дивлячись на розчарування, рух мав свої сплановані наслідки – пробудив інтерес до теми Господнього приходу і одночасно приніс закиди на адресу цього предмету внаслідок помилкових очікувань. Ми говоримо про сплановані наслідки, оскільки в цьому, безсумнівно, була рука Господа. Рух не тільки виконав працю, аналогічну праці руху першого приходу, коли наш Господь народився, коли прийшли мудреці зі Сходу і коли “усі люди чекали” Його (Мт. 2: 1, 2; Лк. 3: 15), але й відповідав йому по часу, бо згадана подія була якраз за тридцять років до помазання нашого Господа (у віці тридцяти років), коли Він розпочав свою діяльність як Месія. Цей “рух Міллера”, як його легковажно називають, приніс також особисте благословення для “святого народу”, який брав у ньому участь: він вів до уважного дослідження Святого Письма і приносив більше довіри до Божого Слова, ніж до традицій людей. Він зігрівав, годував і єднав серця Божих дітей у спільність, позбавлену сектантства, бо ті, хто цікавився, були вихідцями зі всіх віросповідань, хоча, в основному, з баптистів. Лише після закінчення того руху деякі з них організували нові секти і зв’язали себе в них, тим самим стаючи сліпими до деяких благословень, які належать до часу “жнива”.
[86] Хоч, як помітить читач, ми майже в кожному пункті не згідні з поясненнями й висновками м-ра Міллера, бачачи в зовсім іншому світлі цільспосіб і час приходу нашого Господа, все ж ми визнаємо, що цей рух відповідав Божому розпорядженню і виконував дуже важливу працю відділення, очищення, перетоплення, тим самим роблячи готовим народ, який чекав, – приготовляючи його для Господа. Рух виконав не тільки працю очищення й випробування за його днів, але й, принісши закид на адресу дослідження пророцтва та вчення про другий прихід Господа, відтоді служить для випробування й засвідчення посвячених, незалежно від тієї чи іншої приналежності до поглядів та сподівань м-ра Міллера. Сама згадка про тему пророцтва, Господнього приходу і Тисячолітнього Царства викликає сьогодні презирство в мудрих цього світу, особливо в номінальній церкві. Безсумнівно, все це було на основі Господнього провидіння і з метою, дуже схожою до тої, з якою немовля Ісус було послане на якийсь час у Назарет, щоб “Він Назарянин був званий”, хоч насправді Він народився у славному місті Віфлеємі. Очевидно, це було з метою, щоб правда могла відділити “правдивих ізраїльтян” від полови Божого вибраного народу. Полова була відштовхнута висловом, що наш Господь був Назарянином, бо вони міркували: “Хіба ж може бути з Назарету що добре?” Так і сьогодні деякі з презирством питають: “Хіба ж може бути з Адвентизму що добре?”, – відкидаючи без роздумів свідчення Господа, апостолів і пророків. Але покірні, святі, мудрі в Божих очах, хоч і безумні в оцінці світу, не розділяють такої позиції.
Але “рух Міллера” був чимось більшим: він був початком правильного розуміння видінь Даниїла, до того ж у правильний час для припасування цього пророцтва. Застосування м-ром Міллером трьох з половиною часів (1260 років) було практично таким самим, як ми його представили, але він зробив [87] помилку у тому, що не почав відліку періодів 1290 і 1335 з того ж пункту. Якщо б він так зробив, то був би правий. Але він, навпаки, почав їхній відлік на тридцять років швидше – біля 509 року замість 539, тому 1335 днів закінчились у 1844 році замість 1874*. Та все ж це був початок правильного розуміння пророцтва, бо період 1260 років, який він зрозумів правильно, був ключем. І проповідування цієї правди (навіть в поєднанні з помилками, хибним застосуванням і неправильними висновками) здійснило відділення й очищення “багатьох”, до того ж у провіщений Господом час.
———–
*Нам не вдалось знайти праць м-ра Міллера, щоб порівняти його інтерпретації. Ми тільки вивчили дати, до яких він застосував пророчі числа.
———-
Не розуміючи способу, ані мети Господнього повернення, але сподіваючись раптової появи і закінчення всього в один день, він думав, що всі пророцтва часу повинні закінчитись саме тоді. І його мета й зусилля були направлені на те, щоб їх усіх насильно привести до спільного кінцевого пункту. Звідси його невдача. Понад це Бог не просвітив у той час нікого, бо на подальше освічення ще не прийшла пора.
М-р Міллер був щирим й шанованим членом церкви баптистів. А оскільки він був старанним дослідником Святого Письма, перед ним почали відкриватись пророцтва. Після того, як він цілковито переконав себе у правильності своїх висновків, він почав поширювати свої погляди серед служителів – спочатку головним чином серед баптистів, а потім серед усіх класів і всіх віросповідань. По мірі поширення діяльності, він разом з багатьма співпрацівниками багато подорожував і проповідував. Початок цієї діяльності серед баптистських служителів, наскільки можна визначити з його спогадів, був у 1829 році. Першим наверненим, хто публічно проповідував його погляди, був Фуллер (Fuller), старший церкви баптистів у Полтні (Poultney), Вермонт. У листі, написаному три роки згодом, м-р Міллер говорить:
[88] “Господь розсіває насіння. Я можу сьогодні назвати вісьмох служителів, крім мене, які так чи інакше проповідують це вчення. Я знаю більш ніж сто братів, які кажуть, що вони прийняли мої погляди. Як би там не було, “правда могутня і восторжествує”.
Як бачимо, праця розділення, яку виконував “рух Міллера”, мала свій початок у провіщений час – у кінці 1290 днів, у 1829 році.
А як бути з ревним очікуванням, доки не вдасться досягти 1335 днів? Хто так чекав?
Деякі з Божих дітей, “святий народ”, в їхньому числі і автор, хоч не були пов’язані ані з “рухом Міллера”, ані з організованим пізніше віровизнанням, яке називає себе “Церквою Другого Приходу” (“Second Advent Church”), виглядали і “ревно очікували” Царства Михаїла. І ми з радістю свідчимо про “блаженство” дивовижно ясного відкриття плану нашого Отця після закінчення 1335 днів – восени 1874 року і відтоді.
Бракує слів, щоб виразити це блаженство! Лише ті, які підкріпилися в дусі цим новим вином Царства, могли таке оцінити – якщо ми взагалі в змозі це описати. Це щось таке, що не передати словами – це треба відчути. У кінці 1335 пророчих символічних днів і відтоді стали відомі дорогоцінні вісті про Господню присутність і про факт, що ми живемо нині в часі “жнива” Євангельського віку, а також в часі встановлення Царства Михаїла (Христа).
О блаженство цього сприятливого часу! Яка гармонія, краса і велич божественного плану почали відкриватись після “досягнення” 1335 днів! Мета публікації серії “Викладів Святого Письма” полягає у тому, щоб розповісти – наскільки це в наших силах – про “блаженство” і про повніше відкриття божественного плану, бо прийшла пора, щоб йогозрозумів весь “святий народ”, який живе сьогодні. Ніхто, крім [89] “святого народу”, його не зрозуміє. Це даровано як милість. “Цього не зрозуміють усі несправедливі”. Ті зі “святого народу”, які підтримують дружбу з мирськими, які необдумано стоять на дорозі грішних і сидять на сидінні злоріків, не зрозуміють і не зуміють відчути цього блаженства, яке сьогодні є лише для “святих”, по-справжньому “мудрих”, які насолоджуються в Законі Господа і роздумують про нього вдень і вночі (Пс. 1: 1, 2).
Це послання про Царство Михаїла, яке поступово відкривається з 1829 року, символічно представлене в Книзі Об’явлення (розд. 10: 2, 8-10) як “книжка”, яку “мудрим” зі “святого народу”, представленим в Івані, сказано з’їсти. Те, що відчув Іван, як описує 10 вірш, відчувають усі, хто приймає ці правди. Вони дають дивовижну солодкість. О, яке блаженство! Однак пізніші наслідки є завжди певною мірою сумішшю гіркоти переслідувань і солодкості. Як наслідок, тих, хто терпеливо витримає до кінця, це має очистити, вибілити, і, тим самим, приготувати наречену Христа до весілля й звеличення, – на що відповідний час буде в кінці Дня Приготування.
Стосовно розчарування, яке, як ми показали, все ж було благословенням і початком правильного пояснення видіння, пророк Авакум написав слова підбадьорення, кажучи (розд. 2: 2): “Напиши це видіння і поясни на таблицях [на малюнку], щоб читач [хто бажає] його легко читав… Якщо б протягнулось, чекай ти його [“благословенний той, хто чекає і досягне до тисячі трьох сотень тридцяти й п’яти день!”], бо воно конче прийде, не спізниться”. Цієї гаданої затримки, цього зволікання насправді не було, а була тільки часткова помилка з боку м-ра Міллера, передбачена й дозволена Господом для випробування Його “святого народу”.
Як доказ посвячення, вивчення Біблії і віри, викликаних цим рухом, ми процитуємо витяг з листа, [90] написаного м-ром Міллером (після розчарування, яке спіткало його у 1844 році) до тих, хто розчарувався разом з ним:
“Ми завжди дякуємо Богу за вас, коли чуємо (як і чули перед тим), що ваше й наше недавнє розчарування розвинуло у вас (і, сподіваємось, також у нас) глибоке приниження й старанний перегляд наших сердець. І хоч ми упокорені і певною мірою відчуваємо біль від глузувань безбожного й злого роду, ми не налякані й не повалені на землю. Ви можете (всі з вас) відкрити вашу Біблію й на питання про доказ вашої надії з лагідністю й острахом показати тому, хто питає, чому ви надієтесь на славне з’явлення великого Бога і нашого Спасителя Ісуса Христа. Вам не потрібно в кожному випадку відсилати того, хто питає про доказ вашої віри, до вашого служителя. Вашим віровченням є Святе Письмо;.. вашою філософією є мудрість, яка приходить від Бога; ваш союз єдності – це любов і спільність святих; вашим вчителем є Святий Дух, а професором – Господь Ісус Христос… Закликаємо вас усією любов’ю та спільністю святих триматись міцно цієї надії. Вона гарантована кожною обітницею Божого Слова. Вона забезпечена для вас двома незмінними речами – радою і присягою Бога, в яких Він не може сказати неправди. Вона скріплена й запечатана смертю, кров’ю, воскресінням і життям Ісуса Христа… Ніколи не бійтесь, брати; Бог сказав вам, що треба говорити. Робіть так, як Він вам велить, а про наслідки Він подбає Сам. Бог каже: “Говори їм: «Наблизилися оті дні й слово всякого видіння»” (Див. Єз. 12: 22, 23)… Для мене це майже доказ, що в цьому є Божа рука. Завдяки проповідуванню у свій час багато тисяч взялось за вивчення Святого Письма… Божа мудрість у значній мірі позначила наш шлях, який Він задумав для добра, яке Він виконає у Свій час і Своїм способом”.
Одна з притч нашого Господа була дана спеціально, щоб проілюструвати цей період очікування – від розчарування у 1844 році до його усвідомлення в кінці “1335 днів”. Цією притчею є

[91]
ПРИТЧА ПРО ДЕСЯТЬ ДІВ
–МТ. 25: 1-12–

Притча починається словом “тоді”, вказуючи, що її не треба застосовувати відразу, в Господньому дні, а десь в майбутньому. “Тоді Царство Небесне [в його зародковому стані – представлене у декому або у всіх зі святого народу, хто випробовується до спадкоємства у Царстві] буде подібне до десяти дів, що побрали каганці свої, та й пішли зустрічати молодого. П’ять же з них нерозумні були, а п’ять мудрі”.
Числа не мають особливого значення, та й пропорції теж. Притча говорить про пожвавлення серед спадкоємців Царства, які очікували зустрічі з Нареченим – пожвавлення, в якому помітні два класи, названі “мудрими” й “нерозумними”. Слова “діва” означає “чиста”. Тому представлені в притчі діви – мудрі й нерозумні – символізують “святий народ”. По суті ніхто з тих, хто любить Нареченого та палко бажає зустрітись з Ним, не може любити гріха, навіть якщо багато з них є “нерозумними”.
Пожвавлення, згадане нашим Господом у цій притчі, точно відповідає пожвавленню, яке почалось з “рухом Міллера” і далі продовжується. Хоч цей рух був започаткований баптистом, він був позасектантським, і до нього приєднались найбільш побожні та вірні зі всіх віросповідань. Розповіді з тих часів про їхній палкий запал тощо наповнюють наші серця захопленням чоловіками й жінками, які мали щирість діяти згідно зі своїми переконаннями – навіть якщо ми не поділяємо цих переконань. Гроші для друкування брошур і газет на різних мовах і для розсилання послання по всьому світу лились, як вода. Розповідають, що в церквах всіх віросповідань ширився дух пожвавлення, а в деяких конгрегаціях, де всі були під впливом цього вчення, ті, хто мав [92] заощадження, клали їх на стіл перед кафедрою, де вони були доступні для всіх потребуючих. Щирість і запал віруючих в той час були такими, що, кажуть, гроші, посвячені Господу, не треба було пильнувати, бо ті, хто їх не потребував, до них навіть не торкались.
В притчі показано, що всі діви мали каганці, які були очищені й давали їм світло. Ці каганці представляють Святе Письмо (“Слово Твоє – то світильник для моїх ніг”). Такого загального очищення каганців – вивчення Святого Письма – усіма класами християн, напевно, ніколи перед тим не було. Олія представляє дух правди. В той час вона була в каганцях усіх, але не всі мали дух правди в собі – в “посудинках”.
Розчарування 1844 року стисло описане в притчі словами: “Забаривсь молодий”, – тобто тим, які чекали, здавалось, що Він бариться. Збентеження й темрява, які усі відчули, а також численні хибні і примарні погляди, занесені тими, хто був розчарований, показані в притчі словами: “А коли забаривсь молодий, то всі задрімали й поснули”. Дійсно, у своїй темряві та дрімоті багатьом з них снились дивні й нерозсудливі речі.
Але притча показує друге пожвавлення серед тих самих дів – подібне, та все ж інше. Воно стосується того ж загального класу, хоча не обов’язково тих самих осіб. Як перший рух був результатом світла на пророцтво про час другого приходу Месії як Нареченого Церкви, так і другий рух. Але є деякі відмінності. У першому випадку каганці всіх дів горіли однаково, і товариство очікуючих нареченого було змішаним, тоді як під час другого руху, хоча всі пробудилися, лише ті будуть ведені назустріч, хто в своїх серцях матиме дух правди, а також знання Біблії – очищений каганець. [93] Для першого руху було провіщене розчарування, і треба було чекати 1335 днів. Але другий рух вже не був розчаруванням, і не треба було чекати, бо виконання прийшло точно в кінці 1335 пророчих днів – в жовтні 1874 року. Відразу після закінчення 1335 років, періоду “очікування”, прийшло зрозуміння факту присутності нашого Господа, як про це вчать вищезгадані пророцтва. Це відбулося на світанні нового віку, але якщо брати до уваги глибоку дрімоту дів, то це було “опівночі”, коли пролунав крик (який лунає далі): “Ось Молодий!”, – а не “Ось Молодий іде!”,* адже Він вже прийшов, і ми живемо тепер “в [parousia] присутності Сина Людського”. І від тієї дати саме таким був характер теперішнього руху: провіщення Господньої присутності і праці Царства, яка зараз відбувається. Автор і його соратники проголосили факт Господньої присутності, демонструючи це на основі пророцтва, а також на картах, тобто таблицях, які наведені в цій книзі, аж до осені 1878 року, коли були зроблені певні приготування до початку публікації нашого сьогоднішнього видання “ZION’S WATCH TOWER, and Herald of Christ’s Presence” (“ВАРТОВА БАШТА СІОНУ і Вісник Присутності Христа”). Завдяки Господньому благословенню мільйони примірників цього видання скрізь рознесли вістку, що сповнився час і Христове Царство встановлюється саме тепер, коли людські царства і системи розвалюються аж до свого повного знищення.
———-
*Найстарші грецькі манускрипти (Синайський і Ватиканський) не містять слова “йде” і пишуть: “Ось Молодий!”
———-
Притча застерігає нас, що хоч весь клас дів очищує свої каганці, не всі можуть бачити. Лише ті, хто має олію у своїх посудинах (в собі – є повністю посвяченими), можуть здобути світло зі своїх каганців і оцінити факти. Інші (чисті, діви) одержать олію і світло у свій час, і отримають від цього велике благословення. Але тільки наповнені [94]олією, духом правди, матимуть світло в пору й здобудуть велике благословення. Лише вони йдуть з Нареченим на весілля. Олія, тобто дух посвячення, і світло, яке її супроводжує, одна діва не може передати іншій. Кожен сам мусить бути наповнений духом; кожен повинен мати свій запас цієї олії (Правди, її духа посвячення і святості), і ціна цього чимала на шляху самовідречення, неправильного сприйняття нас і вогняних випробувань. Випробування у великому часі горя буде тим ринком, де нерозумні діви куплять свою олію. Але тоді вже буде надто пізно увійти на весілля як члени Нареченої, дружини Агнця. Проте Писання показує, що вони, як посудини для “меншої честі”, розкаявшись в своїй нерозсудливості, не будуть знищені, а ставши придатними для вжитку Учителя, все ж таки будуть служити Йому в Його храмі.
Повертаючись до слів ангела, сказаних Даниїлові, читаємо у 13 вірші: “А ти йди до кінця, і відпочинеш, і встанеш на свою долю [частку, нагороду] під кінець [1335] тих днів!” – під час жнива, яке тоді починатиметься.
Зверніть увагу, що у виразі “А ти йди до кінця” слово “кінець” має зовсім інше значення, ніж “Час Кінця”. “Жниво є кінцем віку”, і жниво, як вже було показано, є періодом 40 років від осені 1874 року н.е. – закінчення “1335 днів” – до осені 1914 року н.е.2 І Даниїл повинен одержати свою частку, нагороду, тобто жереб, у Царстві Михаїла (Христа) разом зі всіма святими пророками, а також зі всіма святими Євангельського віку в кінці цього періоду “жнива”. Ці святі будуть першими по порядку, а також першими за своїми почестями в Царстві (Євр. 11: 40). Дивіться “ВИКЛАДИ СВЯТОГО ПИСЬМА”, Том 1, стор. 288.
————-
Див. “Передмову автора” (1916 р.).