ЗЛОЧИНЦІ І ТІ, ХТО ВСТРЯВАЄ В ЧУЖІ СПРАВИ
«Хай ніхто з вас не постраждає… як людина, що втручається в чужі справи» (1 Пет. 4:15, UK WBTC).
В нашому тексті апостол Петро закликає: «Ніхто з вас (ніхто, ніколи, в жодній формі, за будь-яких умов) нехай не страждає як душогубець («кожен, хто ненавидить брата свого, той душогуб; а ви знаєте, що жаден душогуб не має вічного життя, що в нім перебувало б»; 1 Ів. 3:15), або злодій (це не тільки включає в себе буквальну крадіжку, незаконне привласнення, дрібне пограбування тощо, але також позбавлення інших доброго імені), або злочинець, або як той, хто встряває в чужі справи (той, хто пропонує послуги, які не є потрібні, або послуги, про які ніхто не просив). Звичайно, ніхто з Господнього посвяченого, вірного люду не буде свідомим злочинцем. Той, хто свідомо робить зло, не мав би Божого Святого Духа. Його святий розум або нахили були б швидше нахилами сатани, противника. У такому випадку найгіршим, що можна було б сказати про будь-кого з правдиво посвячених, це те, що вони впали, або що якась слабкість тіла спричинила цей упадок, або також, що пастки супротивника довели до чогось, що він засудив у своєму серці. Втім, ми повинні уважно остерігатися поганих вчинків, навіть тих ненавмисних.
Коли дорогі брати і сестри досліджують самих себе, «нехай же людина випробовує себе»; «випробовуйте самих себе, чи ви в вірі, пізнавайте самих себе. Хіба ви не знаєте самих себе, що Ісус Христос у вас? Хіба тільки, що ви не такі, якими мали б бути» (1 Кор. 11:28; 2 Кор. 13:5). Деякі можуть сказати, що вони настільки оточені турботами про це життя, або так заплутані в принадах цього життя і омані багатства – вже набутого або того, про яке стараються (Мат. 13:22; Лук. 8:14; 21:34-36), що мають мало часу або взагалі не мають його, щоб належним чином зміцнюватися духовно і розвиватися. Вони духовно слабкі і хворі (1 Кор. 11:30), їм потрібно звернутися до Великого Лікаря, щоб знайти і отримати для роздумів добру раду Його Слова. Ми хотіли б звернути особливу увагу на гріх втручання в чужі справи.
Деякі обтяжені тим, що намагаються вирішувати справи інших людей, відчуваючи відповідальність, яку Господь ніколи на них не накладав (ті, хто пропонує послуги, які не є потрібні, і послуги про які ніхто не просив). Це є ознакою духовної слабкості, тому що ті дорогі приятелі, напевно, занедбують власне зміцнення і розвиток, інакше вони не мали б часу вишукувати вади в інших. Вони повинні прочитати, зауважити і внутрішньо перетравити уроки з нашого тексту, а також різні інші духовні заяви, які показують, що Божий народ повинен навчитися не втручатися в справи інших людей. Святий Павло каже: «чуємо, ніби дехто з вас живе в лінощах, не працює, зовсім нічого не робить, а лише втручається в справи інших» (2 Сол. 3:11, UK WBTC). Пізніше він ще додає: «Разом із тим вони звикають до ліні і, ходячи з дому в дім, базікають про що не слід. Вони не тільки стають ледачими, а й розпускають плітки, втручаються в чужі справи» (1 Тим. 5:13, UK WBTC).
Ми запропонували цю статтю, керуючись не якимось недобрим духом, але з наміром допомогти деяким добрим особам зі шляхетними серцями, які не мають повної віри в Господа як Адміністратора Своєї власної праці. Іноді вони говорять погано і втручаються в чужу службу по відношенню до братів, при тому, що вони швидше повинні довіряти опіці Господа, молячись за них. Крім того, наскільки вони володіють реальними знаннями та відповідними можливостями, виконуючи те, чого їхні судження і впевненість вимагають, що це їх відповідний обов’язок згідно зі Святим Письмом, вони повинні серйозно дискутувати з таким братом і вносити пропозиції. Але не більше. Натомість, вони не можуть визначити себе регуляторами справи інших, особливо Господньої справи.
Звичайно, ми можемо довіряти Господу, що Він керує Своїми справами. Напевно ми також можемо довіритися Його мудрості і знанню, а також справедливості і любові. Отже, маймо віру в Господа і шукаймо радше Його керівництва, аніж того, як сильно ми можемо підтримати Ковчега Завіту (1 Хр. 13:9,10). Господь поставив старших в загальній церкві і місцевих зборах як «доглядачів». Відповідно виконуючи привілеї і обов’язки, пов’язані з їх становищем, вони повинні бути обережними як щодо себе, так і щодо цілого збору (Дії 20:28), щоб не переступати відповідних меж в своєму служінні і не стати нав’язливими і надокучливими.
Господній посвячений люд здається є схильний, як і інші, втручатися у справи інших і терпіти з цієї причини. Здається, інколи вони навіть більш схильні втручатися, аніж інші. Господній люд має перед собою вищі стандарти, аніж інші, і є більш сумлінним в надії осягнути свою мету. Його любов до справедливості є вищою, а його ненависть до беззаконня є більшою, аніж тоді, коли вони були ще непосвячені. Отже, постійно існує спокуса не зупинятися на вирішенні лише своїх справ, включаючи контролювання своїх думок, мотивів, слів і вчинків, але також давати поради і контролювати всіх і все, втручаючись в чужі справи.
Господній посвячений люд, навіть коли йому бракує природнього здорового розуму в даній справі, може бути ведений у правильному напрямку через нагадування Святого Письма, усвідомлюючи собі, що час на виконання обітниць посвячення є короткий. Він повинен собі усвідомити, що Золоте Правило вимагає від нових створінь усунути все, що є наближене до втручання в чужі справи. Йому напевно не подобалося б, якби інші втручалися в його справи, і він повинен бути обережним, щоб поступати по відношенню до інших так, як би сам хотів, щоб інші поступали по відношенню до нього. Апостол, тим не менше, розумів, що протилежністю цього є загальний дух світу, і застерігає святих, щоб вони досліджували, практикували і навчалися згідно з тими думками. Його слова наступні: «і пильно дбали жити спокійно, займатися своїми справами» – 1 Сол. 4:11.
Розглядаючи будь-яку справу, буде безпечним задавати собі наступне запитання: Чи це взагалі моя справа? В наших розмовах чи під час наших контактів зі світом після детального аналізу справи ми дійдемо висновку, що не нашою справою є лаяти, засуджувати чи докоряти світ. Ми були покликані Господом і відвернулися від дороги цього світу, щоб прямувати вузькою дорогою – ось наша справа. Ми напевно прагнемо, щоб світ залишив нас у спокої, щоб ми могли наслідувати Господа, і відповідно ми повинні залишити справи світу в спокої, звертаючи і керуючи послання Євангелії до тих, які «мають вуха, щоб слухати». Світ, не будучи покликаний Господом і не йдучи «дорогою посвячення», має право вибору своєї власної дороги, і має право сподіватися, що ми не будемо втручатися в його справи, так як і ми не бажаємо, щоб хтось втручався в наші справи. Це не відмінить того факту, що наше світло буде світити і ми опосередковано будемо чинити постійний вплив на світ, навіть коли не будемо засуджувати чи в інший спосіб втручатися в його справи.
Однак, якщо справа пов’язана з інтересами, в яких ми фінансово задіяні, то це не буде втручанням в інтереси інших людей, але пильнуванням своїх інтересів, звертанням належної уваги на свої справи. Також для батьків не є втручанням, коли вони хочуть знати все про справи, які виникають у зв’язку з їх сім’єю і домом, і керувати ними. Однак навіть тут особисті права кожного члена родини повинні бути збережені і повинні братися до уваги. Чоловік і батько родини, визнаний за її голову і головний авторитет, повинен вживати цей авторитет з люблячою поміркованістю і мудрим шануванням. Індивідуальність жінки, її смаки і вподобання повинні братися до уваги чоловіком; також як його представник і та, що піклується про дім, вона має бути забезпечена в повну силу і владу в її особливій ділянці праці, як його помічниця. Під час відсутності чоловіка дружина повинна повністю представляти його владу у всіх справах сім’ї. Також діти, відповідно до віку, повинні мати в розсудній мірі приватність і самостійність в своїх справах. Батьки повинні вживати свою владу і виконувати нагляд в ситуаціях, які пов’язані зі збереженням порядку і доброго настрою в домі, а також з властивим розвитком членів родини.
Втручання в чужі справи є зростаючим джерелом проблем в церквах, в місцевих зібраннях. Виглядає, що ясне розуміння правди на часі і більша скрупульозність радше побільшує цю проблему (пор. 6 Том, 590-594 с. (англ. 583-586). Так як в родинах часто з’являється погане передчуття, яке схиляє кожного члена дізнаватися про всі справи решти членів родини, так і в різних зборах Господнього люду є тенденція втручатися і розпитувати про справи інших, особливо особисті – втручатися в чужий уряд. В деяких випадках, здається, існує схильність вишукувати все, що не є приємне в інших, і бути суддями одні одних.
Проблемою є нестача любові. «Любов не чинить зла ближньому» (Рим. 13:10). Вона не тішиться вишукуванням вад; вона їх не шукає. Вона не додумує зла, вона додумує добро. Нехай кожен з Господнього народу розсудить самого себе в цьому питанні і побачить, наскільки він міг втручатися в справи інших. Нехай кожен вирішить [проаналізує себе] у своєму випадку, чи провина, наскільки він її посідає, не полягає в нестачі духа любові. Хай кожен з нас, шукаючи зміцнення цієї ласки любові, звернеться до Господа з палкою молитвою. Ми можемо з упевненістю зробити висновок, що в наших серцях є трохи гіркої жовчі, якщо нам приємно вишукувати помилки в тілі братів у Господі. Ми повинні пам’ятати, що той, хто не любить брата, якого бачить, не має певності, що дійсно любить Бога, якого не бачить (1 Ів. 4:20). Під час конвенції в Потстаун в 1986 році бр. Чарльз Сібальд подав нам таку думку: «Бр. Джонсон сказав нам, киваючи пальцем: «Не піднімай символічного краю одежі справедливості Христа, яка прикриває тілесні недосконалості брата, щоб побачити, що є підсподом». Пам’ятаймо це. Брати, це урок, якого ми постійно повинні навчатися!».
Ми відчуваємо потребу роз’яснити цю тверду заяву щодо любові твердженням: «Спочатку справедливість, а потім любов!». Християни бачать доктрину любові в Біблії і часом забувають, що існує урок, який випереджує любов. О, так, робімо стільки, скільки ми можемо в справі любові. Однак справедливість повинна бути першим принципом, який керує нашими відносинами з іншими, а потім любов. Той факт, що Бог є смиренним по відношенню до принципів істини, справедливості і любові, неодноразово доводять наступні вірші: «Бог не чоловік, щоб неправду казати… Чи ж Він був сказав і не зробить, чи ж Він говорив та й не виконає?» (Чис. 23:19). «Всі бо дороги Його справедливі, Бог вірний… справедливий і праведний Він» (Повтор. 32:4). «Чи ж Бог несправедливий? … Зовсім ні! Бо ж як Бог судитиме світ?» (Рим. 3:5,6). «Та не є Бог несправедливий» (Євр. 6:10). І «Бог є любов!» (1 Ів. 4:8).
Супротивник пильно стежить, щоб підловити Божий народ і розвинути в ньому дух втручання в справи інших і відсутність любові, використовуючи для цього прикриття обов’язку, любові до правоти, справедливості і т.п. Наша довіра до братів є такою, що ми не можемо повірити в те, щоб будь-хто з них охоче чи навмисно, або через власний вибір відклав на бік справедливість і прийняв спосіб поведінки, позбавлений любові. Ми забуваємо про факт, що Бог не уповноважив нас судити один одного, ані застосовувати справедливість один до одного. Він також не дозволив нам виховувати один одного, ані карати один одного в будь-який спосіб. Бог ніколи не уповноважив Свій народ бути інквізиторами, слідчими і втручатися в чужі справи.
Написано: «Господь буде судити народа Свого!» (Євр. 10:30). Чи ми побоюємося, що Єгова є некомпетентний? Чи ми маємо намагатися бути мудріші за Нього? Чи ми повинні брати в свої руки справи, про які Він сказав, що маємо залишити в Його руках? Якщо ми так робимо, то точно будемо мати проблеми, а також можливо стягнемо проблеми на інших. Не чекаймо, аж Він нас особисто засудить – аналізуймо самих себе і направляймо все, що виявиться незгідне з Його вказівками.
Кожен, хто втручається в чужі справи, постраждає. Може так бути, що постраждає жертва і ще хтось, і багато хто з них будуть заплямовані, але ми можемо бути впевнені, що ті, хто втручається в чужі справи, також постраждають. Покаранням за втручання буде частково, без сумніву, розірвання його власного зв’язку з Богом – втратою, принаймні у великій мірі, свого миру, радості і єдності в Дусі Святому. Такою буде плата за втручання в чужі справи.
Ми могли б слушно запитати, чи це не є частково нашим обов’язком утримувати церкву в чистоті? І щоб це робити, чи ми не повинні бути пильними? Отже, якщо ми побачимо посварених жінку і чоловіка або брата і сестру, батьків і дітей, то чи ми не повинні всунути свого носа в їхні справи, щоб побачити, як би ми могли їх налагодити?
Власне це є дух втручання в справи інших. Ми говоримо про це, бо багато з дорогого Господнього люду, маючи найкращі наміри, не знають, чим є втручання в справи інших, тоді, коли це роблять. Займись своїми справами! Якщо станеш надто зайнятий пильнуванням інших, противник тебе використає. Так довго, як зовнішня поведінка якогось брата чи сестри є розумною і справедливою, як справедливість, так і любов говорять, що ми не повинні втручатися до них, тобто займатися їхніми справами. Будьте задоволені показуванням для них доброго прикладу покори, віри, терпеливості, братерської ввічливості, любові і т.п. Тоді, якщо вони взагалі будуть потребувати поради, вони самі (з власної волі) можуть прийти до вас. Тоді це буде ваш час, щоб показати вашу поміркованість і дати їм пораду, як Божу вказівку, згідно з Мат. 18:15-17 – і нічого крім цього.
Однак, хтось може сказати, чи Святий Петро не критикує церкву в Коринті за те, що вони мали між собою когось, хто попередньо зробив тяжкий гріх (1 Кор. 5:1-5)? І чи не зганив він цю церкву за те, що вони не осудили і не позбулися такої особи? Власне так. Однак це був випадок явного, відомого, безперечного гріха, ганебного для тієї особи і для всіх, які були з ним пов’язані. Так повинно бути і сьогодні. Якщо хтось живе в явному гріху і визнає це, хвалиться цим, то цією справою негайно повинна зайнятися церква згідно з думками в Мат. 18:15-17. Якщо той грішник надалі триває в злому поводженні, в явному гріху, то повинен бути вчинений остаточний крок, який полягає в повному позбавленні цієї особи спільноти і відділенні її від церкви. Доки такий не вчинить повної реформи, церква повинна зректися його і позбавити його доброї репутації в зібранні.
Ми маємо надію, що такі випадки рідкість між Господнім людом, і що також повинна бути застосована процедура, яку в цьому випадку пропонує Апостол. Апостол не пропонує досліджувати минулого всіх тих, які складають Христову Церкву. Навпаки, в одному зі своїх листів Він каже, що добре знає, що багато з тих, які є в Церкві, раніше були особами з поганою репутацією. Апостол каже: «І такими були дехто з вас, але ви обмились, але освятились, але виправдались Іменем Господа Ісуса Христа й Духом нашого Бога» (1 Кор. 6:11).
Цілком неправильним є погляд, що будь-хто з нас має повноваження поправляти усіх інших. Якщо хтось має таке враження, то це свідчить про велику міру пихи. Кожен, хто є визнаний Богом, повинен аналізувати свою поведінку не лише по відношенню до братів і до світу, але також по відношенню до членів власної родини, так щоб був впевнений, що не втручається в справи інших, але займається своїми справами в повному значенні цього слова (1 Сол. 4:11).
Дуже легко забути, що справедливість є великим фундаментальним принципом, будучи основою науки Божого Слова. Цей принцип по відношенню до людини є стисло виражений в Золотому Правилі: «Все, що ви хотіли б, щоб люди вам робили, і ви робіть їм». Жоден християнин, в жодних умовах не повинен віддавати нікому менше, ніж справедливість. Принаймні, це завжди повинно бути нашою метою. Ніщо не є більш необхідним для Божої дитини, аніж завжди зберігати в своєму розумі Золоте Правило по відношенню до Бога і до людей, міряючи ним кожну думку, кожне слово і кожен вчинок.
Втручання в чужий уряд, це втручання в чужі справи. Велика частина страждань, які люди переживають, є наслідком втручання в чужий уряд. Ми не повинні втручатися в справи інших людей, оскільки маємо все, щоб тримати наші власні справи в порядку. Багато добрих людей несвідомо порушують право в цьому питанні. Вони не хочуть втручатися в чужий уряд, але насправді вони часто навіть не усвідомлюють, що винні в цьому. Божий народ повинен бути настільки зайнятий своїми справами, щоб не мати часу на критику приватних справ інших. Якщо з’являться такі обставини, що ми мусимо скритикувати, то ми повинні це робити завжди у згоді з Божим Словом. Однак ми повинні завжди пильнувати, щоб допомагати іншим, а не ранити їх.
Ми завершуємо розважання про втручання в чужий уряд, подаючи кілька зауважень щодо покори. Покора може мати різні функції, але в загальному її роль це допомагати нашим прикметам серця і розуму утримувати своє місце, утримувати їх від спотикання, заохочуючи до прямування у властивому напрямку, утримування тих прикмет від невластивої діяльності і допомагати їм утримувати властиву рівновагу між собою і властиве відношення одна до одної. «Майте добре сумління, щоб тим, за що вас обмовляють, немов би злочинців, були посоромлені лихословники вашого поводження в Христі. Бо ліпше страждати за добрі діла, коли хоче того Божа воля, аніж за лихі» (1 Пет. 3:16,17).
Покора особливо допомагає нам зайняти відповідне становище щодо Бога; вона допомагає нам інстинктивно вважати Бога Найвищою Істотою і трактувати Його як Того, Кому належить наказувати і забороняти, Кого усі повинні слухати і Кого всі повинні шанувати, любити і довіряти, служити і задовольняти, хвалити і поклонятися, дякувати і славити, про Кого повинні вчитися і навчати – все з цілого серця, розуму, душі і сили. Покора допомагає нам прийти до Бога, мати властиву оцінку Бога і залишатися у властивому зв’язку з Ним. Вона допомагає практикувати покаяння і віру в Бога і Христа. Покора дивиться на Бога як на джерело правди і справедливості, Вчителя, Оправдателя, Освятителя, Спасителя, а також як на Творця, Постачальника і Відкупителя, і допомагає нам діяти в гармонії з Ним в цих аспектах. Навчання, що в тих усіх аспектах Бог визначив нашого Господа Ісуса як Свого Виконавця під Своєю владою, допомагає нам підпорядкувати себе такій поведінці відносно Бога. Функцією покори є також допомагати нам осягнути властиве ставлення до Бога, зв’язку з Богом і нашим Господом Ісусом, через якого діє Бог.
Більше того, покора виконує допоміжну функцію в осягненні належних стосунків з нашими ближніми. Вона дає нам знання про відповідну повагу до нашого начальства, позбавлену прислужництва, плазування чи примусу. Вона допомагає нам мати відповідну спільність без перебільшеної фамільярності з рівними нам особами. Покора дарує нам належну ввічливість по відношенню до підлеглих, без духа зверхності і вимушеної цим духом поведінки. Вона також допомагає з повагою ставити інших вище і оцінювати їх краще, ніж себе. Вона стримує нас від топтання прав і почуттів інших, запобігає втручанню в чужий уряд і надмірному вниканню в приватні справи інших. Вона звільняє нас від заздрості, хвальби, марнославства, зарозумілості і вивищення себе по відношенню до інших.
Покора має також завдання по відношенню до нас самих. Вона тримає нас здаля від самодостатності, самозадоволення, надмірної самоповаги і випливаючої з цього зарозумілості, гордості і самовивищення. Вона тримає нас здалеку від надмірного браку впевненості в собі, недостатнього задоволення собою і недостатньої поваги до себе. Вона дозволяє нам швидко розпізнати наші вади, слабкості і недоліки, і позбутися їх. Вона робить так, що ми відчуваємо потребу наближення до Бога як нашого Творця, Постачальника, Відкупителя, Вчителя, Оправдателя, Освятителя і Спасителя, а також ми відчуваємо потребу зробити необхідні кроки, щоб одержати примирення з Ним. Покора допомагає нам обмежуватися, коли ми потребуємо обмеження, бути поміркованими у всьому і поводитися відповідно до ситуації, в якій ми знаходимося. Вона відіграє значну роль щодо характеру і поведінки у всіх наших відносинах – з Богом, Христом, іншими людьми і по відношенню до нас самих.
PT № 775, ’16, 34; ТР № 538, ʼ16, 34
Теперішня Правда №70, березень-квітень 2021