ЧЕРЕЗ ВЕЛИКІ УТИСКИ ТРЕБА НАМ ВХОДИТИ
У БОЖЕ ЦАРСТВО
Дії Ап. 14:1-28
«Бо всі боги народів – божки, а Господь створив небеса» (Пс. 96:5).
Незважаючи на успіх післанництва в Антіохії Пісідійській, серед євреїв повстав дух противника, який викликав переполох серед побожних і поважних жінок (гречанок, навернених до єврейської релігії). Євреї кинули вирощені з упереджень очорнення на Апостолів, на їх працю і мотиви, і згадані жінки зробили вплив на найважливіших мужів в місті, так, що остаточно місіонери були з нього вигнані. Наступним місцем їх перебування була Іконія, на відстані близько 75 миль на південний схід від Антіохії. Вони виголосили там проповідь в синагозі, звернену до євреїв, і великий натовп, як з євреїв, так і греків (навернених євреїв), увірував. Але невіруючі євреї через очорнення знову здобули вплив над поганським народом. Апостоли залишилися там ще на довгий час («немалий час», в. 28), правдоподібно на кілька місяців, бо там було багато навернених, що потребували навчання, тому це було, з кожної точки зору, прекрасне поле праці. Однак найважливіші в синагозі євреї і погани, які були під їхнім впливом, змовилися, щоб побити камінням місіонерів і уявних богохульників. Дізнавшись про це, Апостоли поступили згідно з порадою нашого Господа, записаною в Мат. 10:23, і втекли від переслідувачів. Вони зупинилися в Лістрі, яка знаходилася на 20 миль далі на південний схід.
Як може повторюватися людська природа! Як народ, який був в завіті з Богом, – в тому числі начальники синагоги, які виступали проти Євангелії і погано трактували її слуг, які старалися лише послужити їм, – так само на протязі цілого віку конфесійні Божі слуги були переслідувачами своїх братів! Подібно діється тепер! Очорнення, фальшиві представлення, не походять від політиків чи відомих людей світу, але від так званих послідовників Господа, серед яких знаходяться такі, які мають великий вплив. І надалі є правдою, що «в небезпеках між фальшивими братами», так як тоді, так і тепер, потрібно сподіватися проявів духа іуди. Як ми на це реагуємо? Якщо нас позбавляють відваги чи наказують нам відійти зо страху, то це є доказом, що ми не є гідні привілеїв і почестей Царства, які будуть уділом тільки тих, які завдяки Господній ласці будуть «більше ніж переможцями»; тих, які швидше з охотою і задоволенням приймуть втрату тих багатств, які вони мають, втрату доброго імені, земної репутації і т.п., аніж доведуть нелояльність відносно Господа і Його братів. Нам не можна також поступати згідно принципу зуб за зуб і відповідати очорненням на очорнення. Ми мусимо терпеливо зносити погане ставлення.
ЧУДО ЗАМІСТЬ ПРОПОВІДІ В СИНАГОЗІ
Лістра була столицею землі, яку називали Вовчою Країною. Люди, які там жили, були менш цивілізованими, аніж в інших відвідуваних місцях. Звичайно там жило небагато євреїв або взагалі їх не було. Не було також жодної синагоги. Виголошення проповідей до народу відбувалося на площі.
Коли святий Павло проголошував проповідь, він зауважив серед слухачів чоловіка, який був з народження кульгавим. Звернувши на нього пильну увагу і бачачи, що цей чоловік мав віру, необхідну для оздоровлення, Павло наказав йому: «Устань просто на ноги свої». Це чудо здивувало людей. Здивовані почали між собою розмовляти вже не по-грецькі, але на незрозумілій для місіонерів лікаонській мові про те, що вони є богами, які уподібнились людям. Після здійснення чуда Апостоли звичайно пішли на відпочинок до своїм помешкань, і були здивовані, коли незадовго по тому побачили зібраних мешканців, які прагнули принести їм жертви, Варнаві як Зевсу і Павлу як Гермесу. Цей народ мав певні традиції, які говорили, що боги відвідують землю як люди. Це, без сумніву, було причиною того, що вони в такий незвичний спосіб поставилися до місіонерів.
Одна з тих історій говорила, що одного разу Зевс і Гермес відвідували саме це місто Лаконію і народ прийняв їх за волоцюг, відмовив прийняти їх, висміяв і образив. Але двоє сільських жителів гостинно прийняли їх до своєї хатини, ділячись найкращим, що мали. За це боги перемінили їх хатину в прекрасний храм, а самі вони були визначені за головних жерців на землі, натомість їх сусіди загинули в потопі. Перед брамою, яка відкриває вхід до Лістри, був поміщений посох Зевса, і припускають, що ця історія була щорічно повторювана в присутності народу. Думаючи про Павла і Варнаву як про наступне втілення тих богів, народ був переконаний, що тепер вони мають можливість виявити їм пошану й гостинність.
Одночасно це була спокуса для місіонерів – спокуси такого роду, в тій чи іншій формі, можуть легко трапитись всім активно задіяним в християнській діяльності. Чи повинні вони прийняти вияв честі зі сторони людей і далі як боги намагатися навчати їх про Христа як правдивого Божого Сина, який зійшов з неба і помер, щоб відкупити світ і т.д., чи вони повинні одразу змінити поступування? Такі спокуси мають величезну силу впливу на багатьох людей: «Мета виправдовує засоби». Тут можна було б назвати подібні спокуси, які трапляються в теперішньому часі. Служитель міг би плисти під фальшивим прапором, під сектантською назвою, а це неправильно відображало б стан його серця, а також він сам не був би їх належним представником. Він старався б таким чином служити Богу і розповсюджувати правду, але чи це було б мудро? Чи це подобалося б Богу, якби ми робили зло, щоб з нього вийшло добро? Думаємо, що ні. Правда може бути представлена так шляхетно з симпатією і гармонійно, як це можливо, але ніколи не може розпочинати доброго бою під плащем лицемірства.
Цей самий принцип відноситься до інших випадків. Підприємець може ховати свічку під посудиною для добра підприємства, обіцяючи собі, що отримані гроші скерує на користь розповсюдження Правди. Але чи таке поступування буде прийняте Господом? Ми віримо, що ні. Деякі вдають незнання Правди чи її легковажать з метою збереження позиції, яку вони займають в суспільстві, і кажуть собі, що в їх поступуванні існують більш ніж компенсуючи користі, які приносять пошану Господу, братам і правді. Ми віримо, що вони самі собі доводять, що є негідні займати становище в Царстві. Цей принцип, який кожен з Господнього народу повинен зрозуміти і міцно уґрунтувати в своєму розумі, щоб міг ним керуватися, має широке застосування,.
ЧЕСНІСТЬ НАГОРОДЖЕНА КАМІННЯМ
Місіонери впали між людьми, намагаючись стримати їх від жертвоприношень і переконуючи, що вони такі ж самі, як і вони, звичайні люди. Вони інформували, що їх справжня місія полягає у відверненні від такого роду вчинків, які є проявом невігластва і забобонів, і тому, щоб вказати їм на правдивого Бога, Його справжній характер і властивий спосіб віддавання Йому честі. Місіонери заявили народу: «Благовістимо вам, – від оцих ось марнот навернутись до Бога Живого, що створив небо й землю, і море, і все, що в них є». З того часу ними керувала мудрість з гори, яка дала їм можливість усвідомити, що цитування віршів Старого Завіту людям, які їх зовсім не знали, є даремним. Саме тому вони розмовляли з ними про те, що ті люди могли зрозуміти і оцінити, і тим самим дали чудовий приклад всім, які будь-коли будуть промовляти як посланці Господа. Тому що значна частина проповідей виходить далеко поза розумові можливості слухачів.
Вони звернути їм увагу на те, що існує Бог, який створив небо, землю і море, і все, що там знаходиться. Вияснили, що хоча цей великий Бог завжди цікавиться своїми створіннями, та однак досі дозволяв, щоб всі непоінформовані і нестримувані народи ходили своїми власними дорогами. Та Бог дав їм певні докази своєї безперестанної опіки у вигляді сонячного світла й дощу, плодів, які видає земля, і пори року, які на ній панують, забезпечуючи тим самим людському роду їжу і можливості для задоволення і цінування життя.
Тут представлена лише невелика частина розмови. Можна припустити, що тут, подібно як і в інших місцях, Апостол вияснив, що часи незнання минулого, на яке Бог не звертає жодної уваги, дійшли, власне, до свого кінця, що прийшов новий період, поворот, в Його великому Божому Плані. І тепер всі люди, де б вони не знаходились, отримують нагадування, щоб каялись, відвернулись від гріха і старалися з пошаною і послухом наблизитись до Бога, і отримали надію на вічне життя завдяки Його запевненню. Без сумніву, Апостол вияснив, що підстава тих надій і наказу покаяння є приписана поясненому факту дання Богом свого Сина, щоб Він став Відкупителем людини, і в майбутньому Відновлювачем. Без сумніву, він пояснив зібраним, що кожне зусилля в напрямку справедливості, правди та побожності буде мати свою нагороду, натомість кожний добровільний гріх колись неодмінно буде покараний, чи то в теперішньому віці, чи в віці майбутньому. Також показав їм, що тепер Божий поклик є тільки покликом зі світу «малого стада», святих послідовників Ісуса, щоб в Його Царстві вони були Його Невістою.
Правдоподібно, всього за кілька днів після цього випадку до Лістри прибули інші євреї, яких характеризувала така сама ревність в протистоянні післанництву Назарянина, яка колись характеризувала самого Павла з Тарсу. М’який народ, що був готовий приносити святому Павлу жертви як богу, невдовзі після цього під впливом заздрісних наклепів, приготованих противником, побив його камінням, а потім виволік за межі міста і залишив на поживу звірам і птахам. Але, очевидно, з’явилося кілька учнів, бо читаємо: «Коли ж учні його оточили, то він устав, та й вернувся до міста. А наступного дня він відбув із Варнавою в Дервію». Людина, що мала такого духа, була незамінною силою, куди б вона не пішла; силою добра, як колись була силою зла, бо теперішній дух, який її відживлював, був духом посвячення, духом святості. Тут є для всіх нас взірець і урок, який ми не можемо переоцінити. Апостол прийняв мудре рішення, що поки публічна думка буде розбурхана, подальша діяльність в Лістрі була б нерозумною. Залишитися – означало б лише стягнути непотрібні переслідування на учнів, які, будучи молодими в вірі, можливо не були достатньо добре приготовані, щоб це знести.
З ДЕРВІЇ ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ
Очевидно, Апостолу була дана якась Божа сила, якась надприродна сила, бо в інакшому випадку він не міг би так швидко відновити здоров’я після того, як його побили камінням. Поясненням цього є, по-перше, непохитна сила волі, яка поневолила його тіло і зробила його слугою; по-друге, Божа співпраця, яка підтримувала його в такому поступуванні. А чи у великій мірі не є так само із нами? Чи віра, відвага, ревність і рішучість не приносять значних результатів відповідно до наших можливостей знесення і протиставлення пробам і труднощам, які приносить нам життя? Чи Господня ласка не є для нас достатньою? А якщо Він дозволяє на те, щоб в нас потрапили справжні каміння чи символічні стріли гірких слів, то чи Він не може прийти до нас з допомогою, щоб ми не були переможені?!
Очевидно, в результаті виголошеної в Дервії проповіді з’явилося багато учнів. Після цього Апостоли повернулися в рідні сторони – в напрямку Антіохії, де знаходився збір, який вислав їх в подорож як своїх представників. Повертаючись тією самою дорогою, вони старалися, по мірі можливості, зустрітися в різних місцях з учнями, зміцнити їх і заохотити на цій добрій дорозі, вузькій стежці. В їхніх проповідях не було жодного підступу. Вони не говорили віруючим, що вже скоро їх бізнес буде добре процвітати, тому що вони залишилися учнями Того Розп’ятого. Вони не говорили їм, що ті переконаються, що християнізм є шляхом, який веде до суспільно багатих і освічених кіл. Навпаки, їх повідомлення залишилося в згоді зі словами нашого Господа: «Це Я вам розповів, щоб мали ви мир у Мені. Страждання зазнаєте в світі» (Ів. 16:33). І «не дивуйтеся, браття мої, коли світ вас ненавидить!» (1 Ів. 3:13). «Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене» (Мат. 5:11).
Далі читаємо, що вони продовжували свою подорож, «душі учнів зміцняючи, просячи перебувати в вірі, та навчаючи, що через великі утиски треба нам входити у Боже Царство» – бо такою є Божа постанова, яка має на меті вдосконалити наші характери і випробувати нашу придатність до спільності з нашим Господом. Ми не забули, дорогі друзі, що теперішній злий світ (вік) ще не закінчився, що сатана є надалі його князем і що утиск є надалі ціною за становище в Царстві! В очікуванні цього Царства, переслідування які нам трапляються, не приносять нам розчарування. І ми – як і наш Господь – можемо переконатися, що «ворогами людині будуть домашні його» – серед його люду, його народу.
РТ №607,’ 87,7-9; ТР №396, ’89,11-13
Теперішня Правда №66, зима-осінь 2019