РОЗДІЛ III
БІБЛІЯ ЯК БОЖЕ ОБ’ЯВЛЕННЯ,
РОЗГЛЯНУТЕ В СВІТЛІ ЗДОРОВОГО РОЗУМУ
Твердження Біблії і зовнішні докази її достовірності – Її стародавність та збереження – Її моральний вплив – Мотиви тих, хто її писав – Загальний характер Писань – Книги Мойсея – Закон Мойсея – Особливості встановленого Мойсеєм уряду – Це не була система правлячого духовенства – Інструкції для цивільних правителів – Рівність багатих та бідних перед Законом – Захист від втручання в права народу – Священство не було привілейованим класом; за рахунок чого воно утримувалося? – Захист чужинців, вдів, сиріт та слуг – Пророки Біблії – Чи існує спільний зв’язок між Законом, Пророками та тими, хто писав Новий Заповіт? – Чудеса не суперечать розуму – Логічний висновок.
Біблія – це світоч цивілізації та свободи. Її добрий вплив на суспільство був визнаний найвищими державними діячами, хоч навіть в більшості випадків вони дивились на неї крізь різноманітні окуляри суперечливих віровчень, які, хоча й визнають Біблію, жахливо перекручують її вчення. Цю велику стару книгу ненавмисно, але жахливо перекручують її приятелі, багато з яких навіть віддали б за неї життя. Однак вони приносять їй більше шкоди, аніж її вороги, стверджуючи, що вона підтримує їх здавна шановане неправильне розуміння її правд, прийняте по традиції від їхніх батьків. Краще б вони пробудились, переглянули свої вчення, і викликали збентеження серед її ворогів, роззброюючи їх!
Оскільки світло природи спонукає нас до очікування більш повного Божого об’явлення, аніж те, яке дає нам природа, розсудний, думаючий розум буде готовий переглянути твердження всього, що претендує називатися Божественним об’явленням,
38
подаючи при тому відповідні зовнішні докази правдивості таких тверджень. Біблія стверджує, що вона є таким об’явленням від Бога, приводить нам достатньо зовнішніх доказів правдивості її тверджень, а також дає обґрунтовану надію на те, що ближче дослідження відкриє повніші та вагоміші докази того, що вона дійсно є Божим Словом.
Біблія – найстаріша з існуючих книг. Вона пережила бурі трьохсот століть. Люди намагались різними способами стерти її з лиця землі: вони ховали її, палили, карали смертю за її посідання, а також якомога жахливіше та безжальніше переслідували тих, хто в неї вірив. Але ця книга все одно живе. Сьогодні, коли багато її ворогів уже спочили в смерті, а сотні томів, що були написані для її дискредитації та знищення її впливу, вже давно забуті, Біблія знаходить свій шлях до кожного народу та мови на землі, будучи перекладена більш як двома сотнями різних мов. І той факт, що ця книга пережила так багато століть, незважаючи на такі безпрецедентні зусилля позбутися та знищити її, є додатковим сильним доказом того, що велична Істота, Котру Біблія називає своїм Автором, була також її Хранителем.
Також правдою є те, що моральний вплив Біблії завжди є позитивним. Ті, що стають старанними дослідниками її сторінок, постійно підіймаються до чистішого життя. Інші твори на тему релігії та різних наук також принесли добро, і до певної міри ушляхетнили та благословили людство. Але всі інші книги, разом взяті, не змогли дати стогнучому створінню радості, миру та благословень, які принесла Біблія багатим і бідним, вченим і невченим. Біблія – це не та книга, яку потрібно просто читати, це книга, яку потрібно пильно досліджувати і розбирати, тому що Божі думки є вищими від наших думок, і Його дороги
39
вищими від наших. І якби ми хотіли осягнути план і думки всемогутнього Бога, то ми повинні зосередити всю нашу енергію в цій важливій праці. Найцінніші скарби правди не завжди лежать на поверхні.
Ця книга всюди постійно вказує та звертає увагу на одну видатну особистість, Ісуса з Назарету, який, як вона заявляє, є Сином Божим. Вона з самого початку й до кінця прославляє Його ім’я, служіння і працю. Те, що людина, звана Ісусом з Назарету, жила і була відома в часі, який був зазначений письменниками Біблії, є історичним фактом, що різними способами та цілком визнаний, незалежно від Біблії. Те, що Ісус був розп’ятий через заздрість євреїв та їх священиків, є ще одним історично доведеним фактом поза тими, що були подані письменниками Нового Заповіту. Письменники Нового Заповіту (окрім Павла та Луки) були особисто знайомі з Ісусом з Назарету, були Його учнями та висвітлювали Його вчення.
Існування будь-якої книги вказує на певні мотиви, якими керувався її автор. Тому ми запитуємо: якими мотивами керувалися ці люди, підтримуючи справу цієї особи? Він був засуджений на смерть і розп’ятий євреями як злочинець. Найбільш релігійні з них погодилися на це та вимагали Його смерті як негідного життя. Підтримуючи Його справу та поширюючи Його вчення, ці люди, незважаючи на зневаги, втрати та жорстокі переслідування, ризикували власним життям, а в деяких випадках навіть ставали мучениками. Визнаючи, що за життя Ісус був видатною особистістю, як в житті так і у вченнях, запитуємо: якими могли бути мотиви, щоб вони підтримували Його справу після Його смерті? – особливо, якщо враховувати те, якою ганебною була його смерть? І якщо ми припустимо, що ці письменники вигадали ці історії, а Ісус був лише їх уявним або абстрактним героєм, то наскільки безглуздим було б припускати, що розумні люди, після заяви,
40
що Він був Божим Сином, що був зачатий в надприродний спосіб, мав надприродні сили, завдяки яким зціляв прокажених, повертав зір сліпонародженим, робив так, що глухі чули, і навіть воскрешав померлих, могли б завершити історію такої особистості розповіддю, що невелика група Його ворогів розіп’яла Його як злочинця, тоді як усі його друзі та учні (серед яких були й самі ці письменники) покинули Його та втекли у важку мить.
Те, що світська історія де в чому не погоджується з цими письменниками, не повинно давати нам причин вважали їх записи недостовірними. Ті, які так вважають, повинні знайти та довести наявність певних мотивів, якими могли б керуватися ці письменники, роблячи фальшиві заяви. Які мотиви могли б їх до цього спонукати? Чи могли б вони завдяки цьому обґрунтовано мати надію на багатство, славу, владу чи якісь земні блага? Бідність Ісусових друзів та непопулярність їхнього героя серед видатних релігійних осіб Юдеї суперечить такій думці. Тоді як те, що Він помер як злочинець, як порушник спокою, і був зневажений, не давало надії на принадну славу чи земні блага тим, хто намагався відновити Його вчення. Навпаки, якби такою була мета тих, що проповідували Ісуса, то чи ж вони не відмовилися б від цього, як тільки побачили, що це приносить ганьбу, переслідування, ув’язнення, побиття, і навіть смерть. Розум ясно вчить, що люди, які пожертвували своїм домом, репутацією, честю та життям, які жили не заради теперішнього задоволення, але головною метою яких було піднесення своїх ближніх та прищеплення їм найвищих моральних принципів, не лише мали мотиви, але ці мотиви мусили бути чистими, а їх мета – дуже благородною. Розум далі підказує, що свідчення таких людей, що керувалися лише чистими та благородними мотивами, заслуговують
41
в десять разів більшої поваги та розгляду, аніж звичайні письменники. Ці люди не були фанатиками. Вони були людьми здорового та розважного розуму, і в кожному випадку могли дати підставу своєї віри та надії, залишаючись незмінно вірними своїм обґрунтованим переконанням.
Те, на що ми тут звернули увагу, подібно стосується також різних письменників Старого Заповіту. Головним чином, це були люди, що відзначалися своєю вірністю Господу, і ця історія так само безсторонньо описує та доводить їхні слабості та недоліки, як і оцінює їх доброчесність та вірність. Це повинно дивувати тих, хто вважає, що Біблія є вигаданою історією, призначеною для того, щоб страхом вселяти в людей пошану до релігійних систем. Про правдивість Біблії свідчить її відвертість. Шахраї, що прагнуть представити людину великою, а особливо, якщо бажають представити деякі з її писань натхненими від Бога, без сумніву, змальовують її характер бездоганним та найблагороднішим. Те, що в Біблії не був вжитий такий метод, є логічним доказом того, що вона не була по-шахрайськи створена для обману.
Отже, маючи підставу сподіватись об’явлення Божої волі та плану, і переконавшись, що Біблія, яка заявляє, що є таким об’явленням, була написана людьми, мотиви яких ми не бачимо причини ставити під сумнів, але, навпаки, бачимо причину їх схвалювати, ми повинні дослідити характер писань, які вважаються натхненими, щоб побачити, чи їх вчення збігаються з характером, який ми обґрунтовано приписуємо Богові, і чи мають вони внутрішні докази своєї правдивості.
Перші п’ять книг Нового та кілька книг Старого Заповіту є розповідями або історіями про події, що були знані письменникам, чий характер є їх підтвердженням. Всім зрозуміло, що для того, щоб просто розповісти правду про справи, з якими вони були близько та добре знайомі,
42
не вимагалося спеціальне об’явлення. Але, оскільки Бог бажав дати об’явлення людям, то вже сам той факт, що ці історії перебігу подій мають відношення до цього об’явлення, можуть бути достатньою підставою, щоб зробити логічний висновок, що Бог передбачив, і так влаштував, що чесний письменник, якого Він вибрав для цієї праці, міг мати близький зв’язок з потрібними фактами. Достовірність тих історичних сторінок Біблії майже повністю базується на характерах та мотивах її письменників. Добрі люди не будуть виражати неправду, а чисте джерело не буде давати гіркої води. Поєднане свідоцтво цих писань відкидає будь-які підозри, що їх автори могли говорити чи чинити якесь зло, щоб воно вийшло на добро.
Коли ми говоримо, що певні книги Біблії, такі, як Царів, Хронік, Суддів та ін., є просто достовірними і ретельно записаними історіями визначних подій та осіб свого часу, то це жодним чином не відкидає їх достовірності. Коли ми запам’ятаємо, що єврейські Писання включають як історію, так і закон і пророків, і що їх історії, родоводи і т.п. докладно деталізували події, по причині очікування, що обіцяний Месія може прийти з лінії Авраама, то побачимо логіку в записі певних історичних фактів, які з точки зору двадцятого століття вважаються нетактовними. Наприклад, виразний опис походження таких народів, як моавітяни та амонітяни, а також їх стосунків з Авраамом та ізраїльтянами, був, напевно, необхідним з точки зору історика для повної історичної картини їх походження (Бут. 19:36-38). Так само ми маємо дуже детальний перерахунок дітей Юди, з яких походить Давид, цар, через якого родовід Марії, матері Ісуса, так само як і Йосипа, її чоловіка (Лук. 3:23,31,33,34; Мат. 1:2-16), простежується до Авраама. Без сумніву, необхідність детального визначення родоводу
43
була тим більш важливою, оскільки з цього покоління (Бут. 49:10) мав прийти Цар Ізраїлю та обіцяний Месія – звідси й такі дрібні деталі, яких немає в інших місцях (Бут. 38).
Подібні та інші причини можуть мати місце і щодо інших історичних фактів, записаних в Біблії, корисність яких ми зможемо незабаром побачити. Якби навіть вони не були історичними, а просто трактатами на тему моралі, то їх без шкоди можна було б пропустити; хоча ніхто не може обґрунтовано сказати, що Біблія де-небудь допускає нечистість. Далі, добре було б пам’ятати, що деякі факти можуть бути більше чи менше делікатно визначені в різних мовах, і що хоча перекладачі Біблії були занадто сумлінними, щоб пропустити будь-який запис, все ж, вони, жили в часах менш вибагливих до вибору більш вишуканих виразів, аніж тепер; те ж саме можна припустити щодо ранніх біблійних часів і звичок висловлювання. Звичайно, якщо говорити про Новий Заповіт, то найбільш вибагливий читач не може знайти там жодної зачіпки проти якихось виразів.
Книги Мойсея і проголошені в них закони
Перші п’ять книг Біблії знані як п’ять Книг Мойсея, хоча вони ніде не згадують його ім’я як свого автора. Те, що вони були написані Мойсеєм, або під його керівництвом, є обґрунтованим висновком, а розповідь про його смерть та поховання була додана його писарем. Відсутність конкретного твердження, що ці книги були написані Мойсеєм, не свідчить проти такої думки. Якби їх написав хтось інший заради обману чи підробки, то він, щоб зробити їм добрий вступ, напевно, заявив би, що вони були написані великим провідником та діячем Ізраїлю (див. Повтор. 31:9-27). В одному ми впевнені: що Мойсей виводив з Єгипту єврейський народ. Він зорганізував його як народ під законами, визначеними в
44
цих книгах. Єврейський народ однодушно, протягом більше трьох тисяч років, називав ці книги своїм дарунком від Мойсея, вважаючи їх настільки священними, що не могла бути змінена жодна йота чи титла – запевнюючи тим самим чистоту тексту.
Ці писання Мойсея містять лише достовірну історію (яка збереглась) тої епохи, яку вони охоплюють. Китайська історія, приписуючи собі початок існування, розповідає, як Бог заплив на човні у воду і, тримаючи в своїх руках грудку землі, кинув її у воду. Ця грудка землі, як твердить ця історія, стала нашим світом і т.д. Але вся ця історія настільки позбавлена здорового глузду, що найменша розумна дитина не повірить в це. Навпаки, опис, поданий в Бутті, починає з розумного твердження, що Бог, Творець, розумна Першопричина, вже існував. Він не описує походження Бога, але Його працю і її початок та систематично впорядкований поступ – «На початку Бог створив небо та землю». Далі, залишаючи походження землі без деталей та роз’яснення, слідує опис шести днів [епох] її приготування для людини. Цей опис, по суті, підтримується нагромадженим протягом чотирьох тисяч років світлом науки, тому значно розумніше прийняти твердження, що її автор, Мойсей, мав Божественне натхнення, аніж припускати, що інтелект однієї людини перевищував весь разом взятий інтелект та пошуки решти людства протягом трьох тисячоліть за сприяння сучасних досягнень та мільйонних сум грошей.
Погляньмо тепер на систему законів, викладених в цих писаннях. Вони, безперечно, не мали аналогів ані тоді, ані пізніше – аж до двадцятого століття; навіть закони теперішнього століття основані на засадах, викладених в Мойсеєвім Законі, і створені переважно людьми, які визнавали Божественне походження Мойсеєвого Закону.
45
Декалог є стислим оглядом всього закону. Ці Десять Заповідей диктують кодекс поклоніння та моралі, що вражає кожного дослідника своєю надзвичайністю; і якби вони ніколи до того не були знані, а знайдені лише серед руїн та реліквій Греції, Риму чи Вавилону (народи, що піднялися та занепали далеко після того, як були дані ці закони), то були б визнані чудовими, якщо не надприродними. Але знайомство з ними та їх твердженнями породило до певної міри байдужість, так що їх справжня велич для переважної більшості залишається непоміченою. Дійсно, ці заповіді не вчать про Христа, але вони були дані не для Християн, а для євреїв; не для того, щоб вчити вірі у викуп, а щоб переконувати людей в їх грішному стані та в необхідності викупу. Суть цих заповідей була велично виражена видатним засновником Християнства так: «Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї»; і «Люби свого ближнього, як самого себе» (Мар. 12:30,31).
Форма правління, утверджена Мойсеєм, відрізнялась від усіх інших – старожитніх і сучасних – тим, що заявляла, що походила від самого Творця, перед яким люди несли відповідальність. Їх закони та постанови, цивільні та релігійні, заявляли про своє походження від Бога і, як ми зараз побачимо, були в досконалій гармонії з тим, чого вчить здоровий розум про Божий характер. Скинія, що знаходилась в центрі табору, в приміщенні «Святая Святих» мала вияв присутності Єгови як їх Царя, звідки вони надприродним способом одержували вказівки щодо властивого керування справами народу. Також була визначена служба священиків, яким був довірений повний нагляд за Скинією, і лише через них можна було мати доступ та зв’язок з Єговою. У зв’язку з цим в декого може виникнути думка: «Ага! Ось яка мета
46
їх організації; серед них, як і серед інших народів, священики правили народом, користуючись їхньою довірливістю та викликаючи в них страх заради власної величі та користі». Але постривай, друже! Давай не поспішатимемо робити якісь припущення! Там, де є добра нагода перевірити цю справу за допомогою фактів, було б нерозумно поспішати з висновками, не ознайомившись з фактами. Незаперечні докази суперечать таким припущенням. Права та привілеї священиків були обмежені; вони не мали жодної цивільної влади і були цілковито позбавлені можливості використовувати своє становище для втручання в права та сумління народу; і ця постанова була зроблена Мойсеєм, що належав до священицького роду.
Силою обставин керівництво було зосереджене в його руках, як представника Бога у визволенні Ізраїлю з єгипетської неволі, зробивши покірного Мойсея автократом у владі й авторитеті. Хоча насправді в своєму покірному характері він був невтомним слугою народу, його життя було постійно обтяжене виснажливими турботами, пов’язаними з його становищем. У зв’язку з цим і був встановлений цивільний уряд, який був, по суті, демократією. Але не зрозумійте нас неправильно: якщо дивитись з точки зору невіруючих, уряд Ізраїлю був демократією, але дивлячись в світлі його власних тверджень, це була теократія, тобто Божественне правління, тому що закони, дані Богом через Мойсея, не допускали поправок: до цього кодексу законів ніколи не могло бути щось додане чи забране. Таким чином, ми бачимо, що форма правління в Ізраїлі відрізнялась від будь-яких цивільних форм правління, що існували до чи після того. «І сказав Господь до Мойсея: Збери ж мені сімдесятеро люда зо старших Ізраїлевих, яких знаєш, що вони старші народу та його наглядачі, і візьми їх до скинії заповіту, і стануть вони там із тобою. І Я зійду, і буду розмовляти там із тобою, і візьму від
47
Духа, що на тобі, і покладу на них, і вони носитимуть із тобою тягара того народу, і не будеш носити ти сам» (Чис. 11:16,17. Дивись також 24-30 вірші як приклад вірного та щирого управління та покори). Мойсей, повторюючи це, каже: «І взяв я голів ваших племен, мужів мудрих та знаних [впливових], і поставив їх головами над вами, тисячниками, і сотниками, і п’ятдесятниками, і десятниками, та урядниками для ваших племен» (Повтор. 1:15; Вих. 18:13-26).
Це означає, що цей видатний законодавець був далеким від намагання назавжди зберегти та збільшити свою владу, віддавши правління над народом під контроль його безпосередніх родичів, покоління священиків, щоб вони вживали свій релігійний авторитет для обмеження прав та свобод народу. Навпаки, він запровадив в народі таку форму правління, яка передбачала розвиток духа свободи. В історії інших народів та правителів немає чогось подібного. В кожному випадку правитель шукав власного вивищення та більшої влади. Навіть в тих випадках, де такі люди підтримували встановлення республік, подальші події показували, що вони робили це з політичних міркувань, щоб отримати підтримку від людей та зберегти назавжди свою владу. В обставинах, в яких знаходився Мойсей, кожна амбітна людина, що керується політичними мотивами та намагається тримати народ в обмані, намагалася б зосередити більше влади в своїх руках та в руках своєї родини, особливо, якщо це було неважким завданням з огляду на релігійний авторитет, який вже мало це покоління, а також визнання цього народу, що ним керує Бог зі Скинії. Також не можна припустити, щоб людина, здатна сформувати такі закони і керувати таким народом, була настільки недалекоглядною, щоб не бачити, якими можуть бути наслідки її поступування. Управління народом було віддане в їхні руки настільки,
48
що хоча це було передбачено, що важчі справи, яких не могли розв’язати ці старші, приносилися до Мойсея, то, однак, вони самі вирішували, з якими справами потрібно було звертатися до Мойсея: «А ту справу, що буде занадто тяжка для вас, принесете мені, і я вислухаю її» (Повтор. 1:17).
З такої точки зору Ізраїль був республікою, урядовці якої діяли з Божественного уповноваження. І на здивування тих, які в своєму незнанні стверджують, що Біблія схвалює запровадження імперської влади над народом замість «влади народу через народ», зауважимо, що ця республіканська форма цивільного уряду тривала понад чотириста років. Після цього вона була замінена на царство на прохання «старших», але без Господнього схвалення, Який сказав Самуїлові, що діяв тоді на зразок прес-секретаря: «Послухай голосу того народу щодо всього, про що він сказав тобі, бо не тобою вони погордували, але Мною погордували, щоб Я не царював над ними». На вимогу Бога Самуїл пояснив народові, як їхні права та свободи будуть зневажені, і як вони стануть рабами в результаті такої зміни; але вони захопилися популярною ідеєю, що панувала всюди довкола них серед інших народів (1 Сам. 8:6-22). Чи може когось, під час роздумів над їх бажанням мати царя, не вражати думка, що Мойсей без проблем міг впевнено утвердити себе як голову великої імперії.
Тоді як Ізраїль в цілому був одним народом, його поділ на покоління після смерті Якова все ж постійно визнавався. Кожна родина або покоління через загальну згоду обирало або визнавало певних членів як своїх представників або голів. Цей звичай мав місце навіть під час їх довгої неволі в Єгипті. Вони були названі головами або старшими, і саме їм Мойсей передав честь та владу цивільного правління. Якби він хотів зосередити владу для себе
49
та своєї родини, то ці люди були б останніми, хто міг би бути наділений такою владою та становищем.
Ті інструкції, що були дані від Бога тим визначеним для цивільного керівництва особам, є зразком простоти і чистоти. Мойсей звернувся до народу в присутності тим суддям: «І наказав я того часу вашим суддям, говорячи: Вислуховуйте суперечки між вашими братами, і розсуджуйте справедливо між чоловіком та між братом його, та між приходьком [чужинцем] його. Не будете звертати уваги на обличчя в суді, як малого, так і великого вислухаєте, не будете боятися обличчя людини, бо суд Божий він! А ту справу, що буде занадто тяжка для вас, принесете мені, і я вислухаю її» (Повтор. 1:16,17). Після смерті Мойсея з такими складними справами приходили прямо до Господа за посередництвом Первосвященика, а відповіді «так» або «ні» були через Урім і Туммім.
Беручи до уваги ці факти, що можна сказати про теорію, яка говорить, що ці книги були написані священиками-шахраями, щоб запевнити собі вплив і владу над народом? Чи ж такі люди з такими намірами вигадали б історії, які були б нищівними для тих цілей, яких вони намагались досягти – історії, які переконливо доказують, що великий Голова Ізраїлю, представник їхнього покоління, на вимогу Бога відсторонив священиків від цивільної влади, передаючи цю владу в руки народу? Чи хтось вважає такий висновок логічним?
До того ж, варто зазначити, що закони найбільш розвинутих цивілізацій цього двадцятого століття, навряд чи з більшою дбайливістю забезпечують однаковий рівень можливостей для багатих і бідних перед цивільним законом. Закони Мойсея не робили абсолютно ніякої різниці.,
50
В жодному іншому народі не був прийнятий інший такий національний закон, який би так дбайливо захищав людей від небезпек, пов’язаних із зубожінням одних та надмірним збагаченням та звеличенням інших. Закон Мойсея передбачав для реституції кожен п’ятдесятий рік – їх Ювілейний рік. Цей закон, завдяки запобіганню повного відчуження власності, запобігав її зосередженню в руках небагатьох (Лев. 25:9,13-23,27-30). По суті, вони були навчені вважати один одного братом, і відповідно поступати, а також допомагати один одному без винагороди, і не брати лихви один від одного (Дивись Вих. 22:25; Лев. 25:36,37; Чис. 26:52-56).
Всі закони були обнародувані, перешкоджаючи тим самим підступним людям успішно маніпулювати правами людей. Ці закони були представлені в такий спосіб, щоб кожен бажаючий міг переписати їх; і для того, щоб найбідніші і найбільш неосвічені могли їх знати, священики зобов’язані були читати їх народові на їх свята, які святкувалися кожні сім років (Повтор. 31:10-13). То чи логічно припускати, що такі закони і постанови були розроблені поганими або відступними людьми, щоб позбавити людей їх свобод і щастя? Таке припущення було б абсурдним.
Якщо говорити про права та інтереси чужинців, а також ворогів, то закон Мойсея на тридцять два століття випереджав свій час, якщо закони сьогоднішніх найбільш цивілізованих країн взагалі можуть зрівнятися з ним у справедливості та милосерді. Читаємо:
«Суд один буде для вас, приходько [чужинець] буде як тубілець. Бо Я Господь Бог ваш» (Вих. 12:49; Лев. 24:22).
«А коли мешкатиме з тобою приходько в вашім Краї, то не будете гнобити його. Як тубілець із вас буде для вас приходько, що мешкає з вами, і ти будеш любити його, як самого себе, бо приходьки були ви в єгипетськім краї» (Лев. 19:33,34).
«Коли стрінеш вола свого ворога або осла його, що заблудив,
51
то конче повернеш його йому. Коли побачиш осла свого ворога, що лежить під тягарем своїм, то не загаєшся помогти йому, конче поможеш разом із ним» (Вих. 23:4,5; див. примітки в Біблії).
Навіть німі тварини не були забуті. Жорстокість щодо них була заборонена так само, як і щодо людей. Не можна було зав’язувати рота волові, коли він молотив; бо справедливо вартий робітник своєї поживи. Також не можна було орати волом і ослом в парі через їх нерівні сили і кроки – це було б жорстоко. Також їм був передбачений відпочинок (Повтор. 25:4; 22:10; Вих. 23:12).
Дехто може стверджувати, що священство було самолюбною інституцією, тому що коліно Левія утримувалося за рахунок річної десятини, або десятої частини від особистої продукції їхніх братів з інших поколінь. Цей факт, якщо його розглядати з такої точки зору, є несправедливим представленням суті справи, звичним для скептиків, які, можливо несвідомо, не властиво висвітлюють один з найбільш визначних доказів участі Бога в організації цієї системи, і відповідно того, що це не було справою самолюбного та відступного священства. Дійсно, сучасні священики нерідко не властиво це представляють, відстоюючи подібну систему сьогодні, і використовують це як приклад, не вияснюючи ситуації, за якої вона була заснована, ані способу оплати.
В дійсності, вона була заснована на суворій справедливості. Коли Ізраїль посів Ханаанську землю, Левити звичайно мали таке саме право на частку в землі, як і інші покоління, але згідно з чітко вираженими Божими наказами, вони не одержали її, за винятком певних міст або сіл для проживання, розкиданих між різними поколіннями, яким вони повинні були служити в релігійних справах. Ця заборона була повторена дев’ять разів перед розподілом землі. Звичайно, замість землі їм мала бути дана певна компенсація, і десятина
52
якраз і стала тим розумним та справедливим забезпеченням. Та це ще не все. Хоча десятина, як ми вже бачили, була справедливим обов’язком, вона не була примусовим податком, але мала бути заплачена як добровільний внесок. І жодна погроза не зобов’язувала до цього внеску – все залежало від їхнього сумління. Єдиною пересторогою для народу щодо цього було наступне:
«Стережися, щоб не залишив ти Левита по всі дні на землі своїй» (Повтор. 12:19). «А Левит, що живе по брамах твоїх, не кидай його, бо нема йому частки й спадку з тобою [в землі]» (Повтор. 14:27).
Ми запитуємо: чи розумно припускати, що цей порядок речей міг би бути запроваджений самолюбними та амбітними священиками – позбавлення себе спадщини та узалежнення себе від підтримки з боку їх братів? Чи ж розум не вчить нас протилежному?
З цим погоджується той факт (який не можна пояснити інакше, як тільки тим, що Бог є автором цих законів), що не було зроблено спеціальних заходів для шанування священства. Самозванці не дбали б ні про що інше так, як про забезпечення пошани та поваги до себе та найсуворіші покарання та прокляття для тих, хто буде до них погано ставитись. Але нічого подібного тут немає: не було ні особливих привілеїв, ні шанування, ні особливого захисту від насилля чи зневаги. Закон, загальний для всіх, який не робив жодної різниці між класами і не звертав уваги на особу, був їх єдиним захистом. Це є ще більш вражаючим, тому що ставлення до слуг, чужинців і людей старших було підпорядковане спеціальному закону. Наприклад:
«А приходька не будеш утискувати та гнобити його… жодної вдови та сироти не будеш гнобити… коли вони, кличучи, кликатимуть до Мене [до Бога], то конче почую їхній зойк, і розпалиться гнів Мій, і повбиваю вас мечем, і стануть жінки ваші вдовами,
53
а діти ваші сиротами» (Вих. 22:20-23; 23:9; Лев. 19:33,34). «Не будеш утискати наймита убогого й незаможного з братів твоїх та з приходька свого, що в Краї твоїм у брамах твоїх. Того ж дня даси йому заплату, і не зійде над нею не заплаченою сонце, бо вбогий він, і до неї лине душа його. І не буде він кликати на тебе до Господа, і не буде гріха на тобі» (Лев. 19:13; Повтор. 24:14,15; Вих. 21:26,27). «Перед лицем сивизни встань, і вшануй лице старого» (Лев. 19:32; див. також Лев. 19:14). Та все це не давало нічого особливого для Священиків, Левитів чи їхніх десятин.
Також вражають санітарні норми закону, що були так необхідні бідним і довго пригноблюваним людям, разом з нормами та обмеженнями щодо чистих і нечистих тварин, які можна або не можна було їсти. Цікаво було б також розглянути інші риси, якби на це дозволяло місце, тому що вони показують, що закон був нарівні, якщо не попереду, найновітніших висновків медичної науки на цю тему. Закон Мойсея носив ще й образний характер, що ми мусимо залишити для майбутнього розгляду. Та навіть наш біглий перегляд дав нам величезний доказ того, що закон (який є основою усієї системи віри, яку доповнює решта Біблії) є дійсно чудовим виявом мудрості та справедливості, особливо, якщо брати до уваги його датування.
В світлі здорового розуму всі повинні визнати, що все це не доказує, що це могло бути ділом рук злої, підступної людини, але що це точно відповідає тому, що природа вчить про Божий характер. Це дає доказ Його Мудрості, Справедливості та Любові. Крім того, безперечно побожний і шляхетний законодавець, Мойсей, заперечує, що ці закони належали йому особисто, а приписує їх Богові (Вих. 24:12; Повтор. 9:9-11; Вих. 26:30;
54
Лев. 1:1). Якщо брати до уваги його характер в загальному, а також те, що його заповіді для народу не свідкувати неправдиво, а також уникати лицемірства та обману, то хіба розумно буде припустити, що така людина давала фальшиве свідоцтво і підробляла свої власні погляди та закони як Божі? Також слід запам’ятати, що ми розглядаємо сучасні копії Біблії, і чесність, якою вона так відзначається, стосується так само наступників Мойсея; хоча серед цих наступників були також злі люди, які шукали користі для себе, а не для народу, та це є очевидним, що вони не втручались в Священні Писання, які є чистими до сьогоднішнього дня.
Пророки Біблії
Тепер поглянемо на загальний характер пророцтв Біблії та їх свідчення. Досить цікавим є той факт, що пророки, з небагатьма винятками, не належали до класу священиків, і що за їх часу ці пророцтва були переважно ворожі як до священства, що вироджувалося та пристосовувалося, так і до народу, схильного до ідолопоклонства. Тягар їх послання від Бога щодо народу полягав переважно в докорі за гріх, поєднаному з пересторогами про відповідні покарання, з якими також переплітались відповідні обітниці майбутніх благословень, після того, як вони очистилися б від гріха та повернулись до Господньої ласки. В більшості випадків випробуванням пророків не позаздриш; вони переважно були відкинуті, багато з них були ув’язнені та піддані насильницькій смерті (див. 1 Цар. 18:4,10,17,18; 19:10; Єр. 38:6; Євр. 11:32-38). В деяких випадках проходили роки, перш ніж були визнані їх справжні характери як Божих пророків. Але ми говоримо про тих пророчих письменників, чиї висловлювання вважаються прямо натхненими від Єгови. В зв’язку з цим, добре буде запам’ятати, що священики не мали відношення до давання закону Ізраїлеві. Він був даний Богом для народу за посередництвом
55
Мойсея (Вих. 19:17-25; Повтор. 5:1-5). Крім того, кожна людина, побачивши порушення закону, була зобов’язана дорікати грішнику (Лев. 19:17). Отже всі мали право навчати та картати; тоді як більшість, як і в наші дні, була поглинута щоденними турботами, стаючи байдужими та безбожними, порівняно небагато виконували цю вимогу, докоряючи за гріх і заохочуючи до побожності. Ці проповідники названі «пророками» як в Новому, так і в Старому Заповіті. Вислів «пророк», в загальному використанні, означає публічний викладач, і публічні вчителі ідолопоклонства також так називались. Наприклад, «пророки Ваала» і т.п. (див. 1 Кор. 14:1-6; 2 Пет. 2:1; Мат. 7:15; 14:5; Неем. 6:7; 1 Цар. 18:40; Тит. 1:12).
Пророкування, в значенні звичайного навчання, зрештою стало популярним серед певного класу і перетворилось в фарисейство – навчаючи передань старших замість Божих заповідей, чинячи опір правді і стаючи фальшивими пророками або фальшивими вчителями (Мат. 15:2-9).
З цього великого класу так званих пророків Єгова в різні часи вибирав тих, кому давав особливе доручення передавати послання, що інколи стосувались близьких подій, а інколи майбутніх. Саме таким писанням цього класу, представники якого говорили й писали, будучи керовані святим Духом, ми тепер приділяємо увагу. Їм справедливо можна дати назву
Уповноважені Богом Пророки або Провидці
Якщо ми запам’ятаємо, що ці пророки переважно були мирянами, що не підтримувалися за рахунок десятини священицького покоління і, крім того, часто докоряли не лише царів і суддів, а й священиків (хоча вони докоряли не саму посаду, а особисті гріхи людей, які її займали), то стає очевидним, що ми не можемо логічно прийти до висновку, що ці пророки
56
були спільниками якогось союзу священиків, чи ще когось, щоб сфабрикувати підробку в ім’я Бога. Розум в світлі фактів спростовує таку підозру.
Отже, якщо ми не бачимо причини сумніватися в мотивах різних письменників Біблії, але бачимо, що дух різних її частин проникнутий праведністю і правдою, ми повинні далі запитати, чи існує якась ланка чи спільний зв’язок між записами Мойсея, записами інших пророків та записами письменників Нового Заповіту. Якщо ми зауважимо одну спільну лінію думок, що проходить крізь Закон, Пророків і писання Нового Заповіту (а це охоплює період півтори тисячі років), то це, якщо взяти під увагу характер тих письменників, буде достатньою підставою погодитись з їх твердженням, що вони є натхнені від Бога. Особливо, коли спільна для них тема є такою величною та шляхетною, і добре узгоджується з тим, що освячений здоровий розум навчає про характер та прикмети Бога.
Ось в чому ми переконалися: Один план, один дух, одна ціль і один намір пронизують всю книгу. Її сторінки відкриває опис про створення та гріхопадіння людини; закриває її сторінки розповідь про повернення людини з такого занепаду; проміжні сторінки показують успішні кроки Божого плану в реалізації цього наміру. Вражаючою є гармонійність, і одночасно контраст трьох перших і трьох останніх розділів Біблії. Одні описують про перше створення, інші – оновлене або відроджене створіння, включаючи усунення гріха та кару прокляття за нього; одні показують сатану і зло, що входить в світ, щоб обманювати та руйнувати, інші – знищення його діла та відновлення погублених, викорінення зла та знищення сатани; одні показують втрату панування Адамом, інші – його відновлення та утвердження навіки через Христа, а також виконання Божої волі на землі, як і на небі; одні показують гріх як причину деградації, ганьби та смерті,
57
інші – нагороду праведності: славу, честь і життя.
Хоча була написана багатьма письменниками, в різні часи, в різних обставинах, Біблія є не просто збіркою моральних правил, мудрих висловів та слів потіхи, вона є чимось більшим: вона є логічним, філософським і гармонійним викладенням причин теперішнього зла в світі, єдиного ліку від нього і остаточного результату з точки зору Божої мудрості, яка бачила кінець плану ще перед його початком; вона також накреслила шлях для Божого люду, підтримуючи та зміцнюючи його незмірно великими та цінними обітницями, що мають виконатися у свій час.
Вчення Буття, що людина була випробувана в стані первісної досконалості в одному представнику, що вона впала, і що наслідком цього є теперішня недосконалість, хвороби та смерть, але що Бог не залишив її, і що врешті-решт відродить її через Відкупителя, народженого від жінки (Бут. 3:15), постійно зберігається та розширюється на сторінках всієї Біблії. Необхідність смерті Відкупителя як жертви за гріхи, а також Його праведність як прикриття за наш гріх, вказані в зробленому для Адама і Єви одязі зі шкіри; в прийнятті жертвоприношення Авеля; в Ісааку на жертівнику; в смерті різних жертв, через які патріархи були прийняті Богом, а також тих, що були встановлені під Законом та продовжувалися протягом всього Єврейського віку. Хоча пророкам лише частково було дозволено розуміти значення деяких їхніх висловлювань (1 Пет. 1:12), вони згадують про покладання гріхів на людину, а не на німих тварин, і в пророчому видінні вони бачили Того, Хто мав відкупити та визволити людство через Того, Хто був, ведений «як ягня… на заколення», що «кара на Ньому була за наш мир» і що «Його ж ранами нас оздоровлено». Вони зображували Його так: «Він погорджений був, Його люди покинули, страдник,
58
знайомий з хворобами» і «на Нього Господь поклав гріх усіх нас» (Іс. 53:3-7). Вони розповіли, де мав народитись цей Визволитель (Мих. 5:2), і коли мав померти, запевняючи нас, що «не буде на Ньому вини» (Дан. 9:26). Вони згадують різні деталі щодо Нього: що Він буде «справедливим», вільним від «провин», «омани» і будь-якої іншої причини смерті (Іс. 53:8,9,11); що Він буде зраджений за тридцять срібняків (Зах. 11:12); що, померши, Він буде порахований із злочинцями (Іс. 53:12); що жодна із Його костей не буде зламана (Пс. 34:21; Ів. 19:36); і що хоча Він помре і буде похований, Його тіло не побачить тління і не залишиться в гробі (Пс. 16:10; Дії 2:31).
Письменники Нового Заповіту виразно й переконливо, в той же час просто, описують виконання всіх цих передбачень в Ісусі з Назарету, і через логічні міркування показують, що була необхідна викупна ціна, яку Він заплатив, як звіщали Закон і Пророки, перш ніж гріхи світу могли б бути змиті (Іс. 1:18). Вони описують цілий план в найбільш логічний і переконливий спосіб, не звертаючись ні до упереджень, ні до пристрастей своїх слухачів, а тільки до їх просвіченого розуму, представляючи одне з найбільш лаконічних та переконливих пояснень, які тільки можна будь-де знайти на цю тему (див. Рим. 5:17-19 і далі до 12 розділу).
Мойсей вказав в Законі не лише на жертви, але також на скасування наших гріхів і благословення народу під проводом цього великого Визволителя, сила і авторитет Якого значно перевищать його власні, хоча й будуть «подібні» (Повтор. 18:15-19). Обіцяний Визволитель має благословити не лише Ізраїль, але через Ізраїль також «всі народи землі» (Бут. 12:3; 18:18; 22:18; 26:4). І не дивлячись на упередження єврейського народу до цього,
59
пророки продовжують у тому ж дусі, заявляючи, що Месія також буде «світлом на просвіту поганам» (Лук. 2:32; Іс. 49:6); що погани будуть приходити до Нього «від кінців землі» (Єр. 16:19); що Його ім’я «звеличиться між народами» (Мал. 1:11); і що «з’явиться слава Господня, і разом побачить її кожне тіло» (Іс. 40:5; див. також Іс. 42:1-7).
Письменники Нового Заповіту стверджують, що Божественне помазання дало їм можливість усвідомити виконання пророцтв стосовно жертви Христа. Хоча вони, як євреї, з упередженням трималися думки, що будь-яке благословення обмежувалося лише їх народом (Дії 11:1-18), вони були здатні бачити, що, тоді як їх народ буде благословенний, всі племена землі також будуть благословенні, з ними і через них. Вони також бачили, що, перш ніж матиме місце благословення Ізраїлю чи світу, має відбутися вибір «малого стада», як з євреїв, так і з поган, яке, будучи випробуване, виявиться вірним, аби стати співспадкоємцями слави і честі Великого Визволителя, а також учасниками з Ним в привілеї благословення Ізраїлю і всіх народів (Рим. 8:17).
Ці письменники вказували на гармонійність цього погляду з тим, що написано в Законі і Пророках, а велич і широта плану, який вони представляють, більш ніж відповідає найвеличнішому уявленню про те, чим він має бути: «радістю великою, що станеться людям усім».
Подана в книгах Мойсея думка про те, що Месія є правителем не лише Ізраїлю, але також світу, є темою всіх пророків. Ідея царства також переважала в науках апостолів; Ісус також навчав, що ми повинні молитись: «Нехай прийде Царство Твоє», і обіцяв участь в ньому тим, які виявляться вірними, перенісши насамперед страждання.
Ця надія близького славного царства додала всім вірним відваги витерпіти переслідування і знести
60
приниження, нестачі і втрати, навіть аж до смерті. Тож у великому алегоричному пророцтві, яке завершує Новий Заповіт, виразно зображений достойний «Агнець, що заколений» (Об. 5:12), достойні «переможці», яких Він зробить царями і священиками в Його царстві, а також труднощі й перешкоди, які вони мусять здолати, щоб бути достойними успадкувати те царство. Далі йде символічне представлення благословень, що спливатимуть на світ під Месіанським пануванням, коли сатана буде зв’язаний, а Адамова смерть і смуток усунені, і коли всі народи землі будуть ходити в світлі небесного царства – нового Єрусалиму.
Біблія, з самого початку й до кінця, пропонує доктрину, яку більше ніде не знайдеш, і яка суперечить теоріям всіх поганських релігій: що майбутнє життя для померлих прийде через ВОСКРЕСІННЯ З МЕРТВИХ. Усі натхнені письменники висловлювали свою довіру Відкупителю, і один з них заявляє, що «вранці», коли Бог покличе їх з гробу, і вони вийдуть, безбожні більше не будуть панувати над землею, бо «праведники запанують над ними від рання» (Пс. 49:15). Про воскресіння мертвих навчали пророки; письменники Нового Заповіту опирали свої надії майбутнього життя і благословень саме на них. Ап. Павло каже про це так: «Якщо ж нема воскресіння мертвих, то й Христос не воскрес! Коли ж бо Христос не воскрес, то проповідь ваша даремна, даремна також віра ваша… Тоді то загинули й ті, що в Христі упокоїлись… та нині Христос воскрес із мертвих, – первісток серед покійних… Бо так, як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживуть» (1 Кор. 15:13-22).
Як годинник, велика кількість коліщат якого спочатку може здаватися зайвою, хоча навіть найповільніші з них є суттєвими, так і Біблія, що складається з багатьох частин і була приготована багатьма
61
письменниками, є однією завершеною і гармонійною цілістю. Жодна її частина не є зайвою, і хоч деякі частини займають більш активне і визначне місце, аніж інші, всі вони є корисними й необхідними. Серед так званих «прогресивних мислителів» і «великих теологів» сучасності стає популярним легковажити або нехтувати, якщо не відкидати, багато «чудес» Старого Заповіту, називаючи їх «старими бабськими байками». Серед них описи про Йону і велику рибу, Ноя та ковчег, Єву і змія, сонцестояння за наказом Ісуса Навина, а також розмова ослиці Валаама. Напевно, ці вчені люди не добачають той факт, що різні частини Біблії настільки переплетені та пов’язані між собою, що вирвати з неї ці чудеса, чи поставити їх під сумнів означало б зруйнувати або поставити під сумнів її всю. Тому, якщо її первісні описи є неправдивими, то ті, хто їх повторював, були або обманщиками або обманутими, і ми в будь-якому випадку не могли б прийняти їх свідчення як натхнені від Бога. Виключити з Біблії чудеса означало б зробити недійсним свідчення її основних письменників, не кажучи вже про Ісуса. Історію про гріхопадіння підтверджує ап. Павло (Рим. 5:17); історію про зведення змієм Єви також (2 Кор. 11:3; 1 Тим. 2:14; щодо останнього дивись також звернення нашого Господа в Об. 12:9 і 20:2). Сонцестояння під час поразки амореян, як доказ Господньої могутності, було очевидно образом сили, що має бути продемонстрована в майбутньому, в «День Господній», Тим, кого зображує Ісус Навин. Про це доказують три пророки (Іс. 28:21; Авак. 2:1-3,13,14 та 3:2-11; Зах. 14:1,6,7). Випадок з ослицею, що розмовляла, підтверджує Юда (11 в.) і Петро (2 Пет. 2:16). А великий учитель, Ісус, підтверджує розповіді про Йону та велику рибу, а також про Ноя й потоп (Мат. 12:40; 24:38,39; Лук. 17:26. Див. також 1 Пет. 3:20). Насправді це не були більші чуда, аніж ті, які вчинив Ісус та
62
апостоли; наприклад, перетворення води на вино, зцілення хворих і т.п.; а найбільшим з усіх чудес є воскресіння мертвих.
Ці чуда, незвичні для нашого життя, щодня знаходять довкола нас свої паралелі, які, будучи більш звичними, не зауважуються. Репродукція живих організмів – чи то тваринних, чи рослинних – виходять за межі як нашого розуміння, так і наших сил – тому є чудесною. Ми можемо спостерігати дію засади життя, але ніколи не можемо ні зрозуміти, ні відтворити її. Ми сіємо поруч дві насінини; умови – повітря, вода і ґрунт – однакові; вони ростуть, і ми не можемо сказати як, і навіть найрозумніший філософ не може пояснити цього чуда. З цих насінин розвиваються рослини з протилежними властивостями – одна стелеться, а інша здіймається; їх форма, квіти, барви – все відрізняється, хоча умови були такі самі. Такі чудеса стають звичними для нас, і ми перестаємо сприймати їх такими, як тільки виростаємо з подиву дитинства. Але вони виявляють силу, що настільки перевищує нашу силу і інтелект, як і ці декілька чудес, записаних в Біблії для особливої цілі, як передбачені приклади всемогутності і здатності великого Творця здолати будь-які перешкоди та здійснити всю Свою волю, навіть наше обіцяне воскресіння з мертвих, викорінення зла і остаточне царювання вічної справедливості.
На цьому залишимо розгляд цієї справи. Кожен крок був зважений розумом. Ми переконались, що існує Бог – найвищий розумний Творець, мудрість, справедливість, любов і сила Якого існують в досконалій гармонії. Ми побачили, що розумним є очікувати об’явлення Його планів для Його створінь, здатних оцінити та зацікавитись ним. Ми також побачили що Біблія, яка заявляє, що є тим об’явленням, заслуговує на те, щоб її вивчати. Ми проаналізували її письменників та їх можливі мотиви в світлі того, чому вони навчали; ми були
63
вражені, і наш розум підказав нам, що така мудрість, в поєднанні з такими чистими мотивами, не була хитрою вигадкою підступних людей з егоїстичними намірами. Розум переконав нас у більшій вірогідності того, що праведні і великодушні почуття і закони повинні походити від Бога, а не від людей, і наполягав, що вони не можуть бути ділом рук нечесних священиків. Ми побачили гармонію свідоцтв щодо Ісуса, Його викупної жертви і, як наслідок, воскресіння та благословення всіх в Його славному наступаючому Царстві. Також розум підказав нам, що такий величний і всеосяжний план, що перевищує всі наші найкращі сподівання, а також побудований на таких логічних висновках, повинен бути Божим планом, якого ми пошукуємо. Він не може бути просто людською вигадкою, тому що навіть після його об’явлення, він настільки величний, що людям важко в нього повірити.
Коли Колумб відкрив річку Оріноко, деякі сказали, що він відкрив острів. Він відповів: «Ні, така ріка, як ця, не може витікати з острова. Такий могутній потік мусить нести води материка». Така глибина, сила, мудрість і широчінь біблійних свідоцтв переконує нас, що автором цього плану і об’явлення не є людина, а Всемогутній Бог. Ми лише нашвидкуруч переглянули деякі твердження Писання, що мають Божественне походження, і побачили їх логічність. Наступні розділи відкриють різні частини Божого плану, і ми переконані, що вони дадуть кожному неупередженому розуму достатньо доказів, що Біблія є натхненим від Бога об’явленням, і що довжина, ширина, висота і глибина того плану, який вона відкриває, славно відображає Божественний характер, що досі був досить невиразно зрозумілий, але тепер видний більш ясно в світлі зоріючого Тисячолітнього Дня.
Найцінніші правди
Великі правди куплені безцінно.
Звичайна правда на щодень в житті
Приходить в течії простій, рутинній,
З попутним легким вітром на путі.
Великі правди дорого здобуті.
Їх в сні чи випадково не знайдеш,
Лиш усвідомиш в боротьбі душевній,
Як проти вітру й течії ідеш.
Часом серед сум’яття, страху й горя,
Коли могутня Господа рука
Розоре ґрунт зачерствілого серця,
Насіння правди видно в тих грудках.
Не на базарі між вином та збіжжям,
Не там, де золотом торгівля йде,
Не серед шумних світових банкетів,
Не серед блиску царських діадем,
І не у різних голосах визнань
Ні у комерції церковно-світовій
Знайдеш скарб там, де терен і бур’ян
Й не видний понад ними стяг її.
Правда росте у зораному ґрунті,
І нагородить терпеливий труд.
Ті, хто її шукає таким чином,
Скарби найкращі в вічності знайдуть.