ЧОМУ МИ ВІРИМО В ІСНУВАННЯ ТВОРЦЯ
Віра в існування Бога є практично загальною. Хоча деякі люди відкидають існування Бога, а інші стверджують, що сумніваються в Його існуванні, кажучи, що не знають, чи існує Бог, та їх є порівняно так небагато, що можна виправдати твердження, що практично все людство вірить, що існує Найвища Істота – Бог. Ніколи не було знайдено такого народу, який би не вірив у Бога. Це було правдою у всі віки щодо кожного народу, як з високою культурою, так і з низькою. Отже, віра у Найвищу Істоту є практично загальною, тому можна вважати, що віра в існування Бога закладена в самій людській природі, – в будові тіла людини, – а нечисленні винятки можна пояснити як розумові відхилення – спотворення або виродження, про що вчить Святе Письмо: «Безумний говорить у серці своїм: Нема Бога» (Пс. 14:1).
ВІРА В БОГА ЗАКЛАДЕНА В ЛЮДСЬКІЙ ПРИРОДІ
Ми стверджуємо, що віра в Бога закладена в людській природі – в будові тіла людини. Ми це можемо бачити в науках психології та френології. Психологія вчить, що віра, поклоніння, шанування і бажання спільності з Богом є частиною людської душі, так само, як частиною душі є любов до близьких осіб і бажання спільності з ними. Френологія іде на крок далі, визначаючи частини мозку, через які виражається віра в Бога, поклоніння Йому і прагнення спільності з Ним. Так, ділянка, через яку виражається релігійна віра, міститься під самою верхівкою чола, що знаходиться над очима; а ділянка мозку, через яку виражається любов, пошана і бажання спільності з Богом, міститься в центрі маківки голови.
Таким чином, будова мозку людини робить її здібною вірити в Найвищу Істоту і шанувати її. З цього ми робимо висновок, що існування Бога, так само, як і людська потреба в їжі, воді, власності, піднесенні, красі, знанні, товаристві і т.п. є необхідною вимогою людської природи, вказуючи на їх існування. Таким чином, виходячи з такої будови і властивостей людського мозку і життя душі, ті, котрі відкидають існування Бога (атеїсти) або ті, котрі кажуть, що вони не знають, чи є Бог (агностики), не можуть пояснити такої будови мозку і виникаючого з нього морального та релігійного почуття обов’язку щодо Бога, вписаного в природу людини. Повторюємо: існування Бога є обов’язковою вимогою моральної та релігійної будови людини – вона вписана в людську природу, тому що людська природа є так створена, щоб була пристосована до моральних та релігійних зобов’язань щодо Бога.
ПРИЧИНА І НАСЛІДОК
Ми маємо ще один доказ існування Бога з іншої точки зору – причина і наслідок. Загально відомо, що кожен випадок має свою причину; тому ми робимо висновок, що кожен випадок повинен мати свою причину; до такого висновку нас змушує наш досвід; тому, без сумніву, наш досвід показує, що кожна подія стала результатом певної причини. Отже, повертаючись від багатьох подій до відповідного числа їх причин, ми остаточно дійдемо до перших подій, які вказують на одну першопричину, яка, по суті, не може мати причини – а тому вона мусить бути вічною. Цю першопричину ми називаємо Богом, або, як каже про це Писання: «Той, хто все збудував [створив], то Бог» (Євр. 3:4).
Тому джерелами будь-яких речей є події, що повинні були мати причини. Візьмімо, наприклад, походження дерев: ми запитуємо себе: де вони беруть свій початок? І відповідаємо: з насіння або галузок. А звідки вони взялися? Відповідаємо: з інших дерев. А звідки взялися вони? З інших дерев – відповідаємо ми. Врешті-решт, в нашому міркуванні ми приходимо до першого роду кожного дерева, і запитуємо себе: Де вони беруть свій початок? Відповідь мусить звучати: З перших насінин. А тепер ми запитуємо: А де взялися перші насінини, з яких з’явилися перші дерева? Отже, за появою кожної насінини стояла якась причина.
Тепер давайте так само розглянемо походження кущів, овочів, трав – решти царства рослин, і наші міркування приведуть нас до походження з перших насінин, з яких повстали перші кущі, овочі і трави. Де взялися перші насінини?
Якщо поглянемо на створіння, наділені здатністю пересуватися, – комах, риб, земноводних, птахів, плазунів та інших тварин, – і застосуємо такий самий спосіб міркування, то врешті-решт прийдемо до першого зразка кожного виду і зіштовхнемося з тим самим питанням: Де бере свій початок перший представник кожного виду? Так само і з людським родом.
Переходячи таким чином у своєму міркуванні від наслідку до причини, ми доходимо до початку першого екземпляра кожного з тих видів, стаючи таким чином перед багатьма початками перших екземплярів. Де вони взялися? Вони не створили самі себе, тому що це б вказувало на їх існування ще до того, як вони почали існувати. Що ж тоді або хто їх створив? Наше міркування приводить нас до висновку, що була першопричина, що є причиною походження усіх тих перших екземплярів. І якщо це першопричина, то вона не може бути наслідком якоїсь іншої причини. А тому вона мусить бути безпричинною і тому вічною. Цю першопричину ми називаємо Богом. Хоча матеріалісти назвали б її несвідомою сліпою силою – матерією. До висновку, який з цих двох поглядів є правильним з точки зору розуму, ми повинні прийти, виходячи з інших міркувань, окрім причини і наслідку.
Деякі намагаються оминути цей аргумент, твердячи про безкінечне слідування причин, намагаючись тим самим відкинути першопричину. Але це софістика, тому що безкінечна серія другорядних причин не погоджується з поглядом про причину, а причина – це саме те, чого тут вимагає розум. Ті, котрі припускають безкінечну серію причин як заперечення першопричини, насправді відкидають причину в її кінцевому аналізі, тому що погляд про причину, подібно до кожного іншого, вказує на якийсь початок. А безкінечне слідування причин не вказувало б на якусь конкретну причину, що є абсурдним. Тому не може бути безкінечної серії причин. Повинна бути першопричина. Наш розум змушує нас зробити такий висновок, коли ми роздумуємо про речі у Всесвіті у їх початках.
Ті, котрі вдаються до припущення про безкінечний порядок слідування причин, різними шляхами були змушені встановити початок існування, даючи йому різні визначення, – матерія, розум або сила – в залежності від того, який з них найбільше пасує для їх теорій. Ті, котрі відкидають першопричину, забуваючись, змушені її визнати. Ми можемо це побачити на прикладі Генрі Уорда Бічера та Роберта Інґерсола. Як не дивно, найбільш красномовний проповідник Америки і найбільш красномовний агностик були друзями і обмінювались між собою візитами. Під час одного з таких візитів Інґерсола до Бічера, перший висловив глибоке захоплення чудово виконаним глобусом, який стояв у кабінеті Бічера. Після детального огляду і безмежного захоплення щодо техніки, вираженої в точно накреслених континентах і океанах на глобусі, пан Інґерсол запитав: «Хто його зробив?» Користуючись нагодою, пан Бічер, не вагаючись, відповів: «Ніхто. Він сам створився»! Здогадуючись про намір такого зауваження, агностик, прикусивши губи, не промовив ані слова і, зажурившись, невдовзі після цього залишив дім Бічера.
ПОРЯДОК – ПАНУВАННЯ ЗАКОНУ
Вище ми зазначили, що на підставі аргументу причини і наслідку ми не можемо однозначно зробити висновку, що цією першопричиною є особовий Бог. Якщо ми розглянемо лише причину і наслідок, то можемо також припустити, що це може бути сліпа сила. Але інші роздуми, які підказує нам розум, доказують, що першопричиною є не сліпа сила, а особова істота – Бог. Тепер розглянемо їх по порядку, зауваживши тут, що спільна сила всіх тих аргументів логічно доказує, що це є Бог. Тож ми запитуємо: Цією першопричиною є сліпа сила чи розумна істота – Бог? Давайте поглянемо, що в цьому питанні підказують нашому розуму факти, які ми можемо побачити у Всесвіті.
Порядок, який ми спостерігаємо у всій природі, є одним з пунктів, які доказують, що першопричина не є сліпою силою, а розумною істотою, яка вживає сили природи як засоби вираження своєї волі у власному обраному порядку речей. Дивлячись в ясну ніч на небо, ми бачимо сонця незлічених планетарних систем, кожна з яких обертається довкола власного сонця, а кожна планета обертається навколо власної осі і крутиться по своїй орбіті, так само, як планети нашої сонячної системи обертаються довкола власної осі і крутяться по своїх орбітах – а всі ці планетарні системи разом обертаються навколо спільного центру – Альціони, що в Плеядах, згідно останніх наукових висновків.
Кожна планетарна система через певний час повертається на те саме місце по відношенню до кожної планети в кожній іншій планетарній системі – це називається прецесійний цикл. На кожній планеті має місце порядок дня і ночі, пір року, років і т.п., який залежить від орбіти кожної планети, її сонця і відстані до сонця, за винятком тих планет, які мають персні. Тому збереження такого порядку в цих планетарних системах, їх взаємозв’язок зі своїми власними елементами, а також з усіма іншими такими системами, вказує на такий розум, якого сліпа сила, звичайно ж, не має. На підставі такого чудового порядку у Всесвіті, який складається з планетарних систем, кожна з яких рухається в упорядкованій процесії, ми приходимо до висновку, що першопричина є розумною, тому вона не є сліпою силою, хоча вона і вживає дію сили для збереження такого порядку.
Крім цього, порядок спостерігається в дрібних речах Всесвіту так само, як і у великих. Кожне стебло трави, кожний чагарник, кожний кущик, кожне дерево, кожний овоч, кожна рослина, кожний цвіт, кожний плід, кожна квітка, кожна комаха, кожен плазун, кожна риба, кожне земноводне, кожен птах, кожна тварина і кожна людина є прикладом панування закону – порядку, і тим самим вони свідчать про розумну першопричину.
Закон панує в речах фізичних так само, як і в речах моральних. Це натякає на розумну першопричину як законодавця. Закони гравітації, тяжіння, відштовхування, молекулярного притягання, доцентрової і відцентрової сил, світла, тепла, руху, кольору, звуку і т.п., діючи гармонійно, виявляють свою активність в підтримуванні впорядкованого плину природи, що доводить розумну першопричину як виконавця закону. До того ж, ці закони збалансовують один одного і витворюють гармонію у Всесвіті, що виявляє першопричину як розумно і чудово кваліфіковану. Вони також діють по лініях математичних формул з найбільшою точністю і в таких деталях, що найбільші математики серед людей неспроможні розв’язувати всі їхні задачі. Це натякає на розумові здібності розумної першопричини, яка посідає незбагненні можливості.
Кожна наука виявляє панування закону – порядку. Астрономія заявляє про це, хімія наводить приклади цього, ботаніка це ілюструє, геологія засвідчує це, зоологія показує це, а фізика це доводить. Ці науки, висвітлюючи такий порядок, визнають, що першопричина є розумною істотою; бо це є абсолютно неправдоподібно, щоб сліпа сила могла створити Всесвіт з його майже нескінченними впорядкованими влаштуваннями, пристосуваннями, рухами, злагодженістю та функціонуванням.
Ті, які заперечують, що першопричина є розумною істотою, котра чудово упорядкувала Всесвіт з його безмежністю, так само, як і з його детальністю, змушені приписувати матерії і силі здібності, які б могла виявляти лише особова істота; бо вони стверджують, що спочатку матерія існувала як туманність, а опісля була задіяна за допомогою тяжіння і тепла – сили; і що ці дві речі (тяжіння і тепло), діючи на туманність, привели в дію інші сили, які після майже незліченної кількості перемін поступово, але сліпо, розвинули Всесвіт, так переповнений доказами мудрості, вищої від людської. Більше того, вони навіть говорять, що ці сили, зрештою, витворили в людині розум – тобто витворили те, чого ці сили самі не мають!
Незважаючи на абсолютну безрозсудність таких поглядів (бо при остаточному аналізі вони означають, що сліпа сила, діючи на матерію, витворила майже безмежні чудеса розуму, які виявляє Всесвіт), цей погляд змушений припускати, що туманність була так влаштована, щоб активувати тяжіння і тепло, тобто, що в туманності був порядок. Звідки взявся той порядок, який сам по собі вже виявляє розум? На це матеріаліст не може відповісти, бо він опустився на дно матеріалізму. Як би він не викручувався, він змушений через свої вихідні передумови прийняти те, що означає порядок – закон, і разом з тим приписувати матерії здатності, які є особовими, оскільки вказують на наявність розуму та волі.
Логіка відмовляється приймати таке твердження і знаходить у тисячу разів більш логічним прийняти єдину альтернативу – що першопричина є розумною істотою; і то настільки розумною, що з нею не може порівнятися жоден інший знаний розум, тому що жоден інший знаний розум не міг би створити майже незліченні чудеса порядку – закону – у Всесвіті. Таким чином, розум змушує нас вірити, що порядок, який панує повсюди у Всесвіті, повстав в розумі надзвичайно розумної істоти. Отже, розум змушує нас зробити висновок, що існує розумний Творець.
У ВСЬОМУ ВИЯВЛЯЄТЬСЯ ЗАДУМ
Цей висновок підкріплюється наявністю задуму у Всесвіті; бо є незчисленні речі в природі, які в своїй будові виявляють задум. В природі існують речі, які засвідчують заздалегідь підготовлену придатність для певних майбутніх призначень. Тут ми користуємося словом «задум» в значенні заздалегідь підготовленої придатності для майбутніх призначень. Між іншим, ці задуми є благотворні. Якщо такі задуми існують в природі, то це доводить, що вони повинні мати автора, тобто того, хто спланував і створив їх з певними намірами. Це, очевидно, доводить, що розумна першопричина, окрім розуму, посідає мудрість, доброзичливість, волю та виконавчість, і все це на найвищому рівні.
Численні докази задуму є очевидні (1) в неорганічній природі, (2) в органічній природі і (3) в співвідношенні неорганічної і органічної природи одна з одною. Зауважте, наприклад, задум у фільтруванні дощової води через ґрунт. Під час цього процесу земля не втрачає жодної частинки своїх поживних речовин, необхідної для рослинного росту – поташу, кремнієвої кислоти, аміаку і т.д. Навпаки, ґрунт відразу ж поглинає більшість з тих елементів, що знаходяться в дощі, і, таким чином, поповнює ними свій запас для збільшення родючості. До того ж, з дощу повністю поглинаються лише такі елементи, які потрібні для росту рослин. Отже, дощ і ґрунт демонструють пристосованість до призначення – вироблення поживи для людини і тварини. Тут є наперед визначена пристосованість для здійснення певного майбутнього наміру в неорганічній природі.
Задум є теж очевидним у сполуці двох газів: кисню і водню, що сполучаються в певних пропорціях для утворення води – так потрібної для життя. Також, крім того, задум є видимий в повітрі, утвореному сполученням кисню, азоту і аргону [та інших елементів – прим. перекл.], що так необхідні для життя. Задум проявляється сотнями способів у світлі, теплі і всіх інших силах природи – в їхніх сполученнях для зберігання Всесвіту і роблення його придатним для проживання. Які дива задуму очевидні в обертанні Землі по своїй осі, що утворює день і ніч з їх призначеннями для росту, діяльності та відпочинку; а також в кругообігу по своїй орбіті, що послідовно веде до зміни пір року, і то відмінно в північній і південній півкулях!
Інші факти з неорганічної природи теж виявляють задум: чому сплавний ліс несеться до берегів Гренландії, яка дуже потребує його, а не до берегів Англії та Франції, де він не потрібний? Чому ближчі до Сонця планети не мають місяців, тоді як ті значно дальші, які потребують більше світла, мають їх? Чому заліза, яке є надзвичайно потрібним металом, є найбільше? Чому пасати* часто тримають хмари осторонь від певних частин Землі, де є достаток дощу, і посилають їх давати дощ в інші місцевості, які, інакше, стали б посушливими? Чому теплі океанські течії скеровані до північних і південних частин нашої планети, в той час, як холодні океанські течії прямують до екваторіальних областей? У всіх цих явищах ми бачимо благотворний задум. Таким чином, неорганічна природа є наповнена задумом, і це доводить розумну першопричину, наділену мудрістю, доброзичливістю, волею і виконавчістю.
* Пасат – вітер, що дме між тропіками цілий рік, в північній півкулі з північно-східного, в південній – з південно-східного напряму, відділяючись один від одного безвітряною смугою.
Якщо поглянути на органічну природу – задум оточує нас повсюди. Чому органи тварин формуються перш, ніж з’являється яка-небудь потреба в їх використанні? Чи не є це задумом – наперед визначеною придатністю до майбутніх призначень? Це спостерігається навіть в рослинному царстві. Наприклад, листок, прикріплений до тичинки липового цвіту, є непотрібним доти, поки маточка з плодом не відірветься від гілки, і тоді листове крило несе її на певну віддаль від стовбура, на якому вона росла, для створення нового росту. Як вийшло, що очі риби були створені в гармонії з законами світла, яке заломлюється у воді? Як вийшло, що долоня руки і підошва стопи мають товстішу шкіру, ніж решта тіла? Як вийшло, що структура руки має таку чудову пристосованість? Як сталося, що око пристосоване до світла і належного зору?
Як сталося, що шлунок і печінка є найбільш дивовижною хімічною лабораторією на землі; серце виявляється мало не вічним двигуном, так само, як і найдивовижнішою насосною станцією; кров всмоктує кисень для підтримування життя, вбирає елементи їжі, розподіляє їх по всьому тілу і сприяє заміні вичерпаних клітин, які вона ж і виносить; нирки є найбільшою фільтрувальною установкою; органи мозку думають, усвідомлюють, пам’ятають, люблять, ненавидять і т.д., і т.д., і т.д.; п’ять органів чуття функціонують для тваринних потреб; чоловічі та жіночі дітородні органи пристосовані до розмножування, а кишечник є найчудовішою каналізаційною системою з існуючих? Як? Хіба все це в своїй будові не доводить наявності задуму – заздалегідь підготовлену придатність для певних майбутніх намірів? Поза всяким сумнівом, задум є очевидним повсюди в органічній природі.
Крім того, присутність задуму виявляється на ґрунті зіткнення між органічною і неорганічною природою. Легені пристосовані до повітря, а повітря – до легенів; світло пристосоване до ока, а око – до світла; вухо пристосоване до звуку, а звук – до вуха; запах пристосований до носа, а ніс – до запаху; смак пристосований до язика, а язик – до смаку; їжа – до шлунку, а шлунок – до їжі. Сонце, день і ніч, пори року, вода і клімат пристосовані до тваринного і рослинного життя, а тваринне і рослинне життя до них – всюди передбачена відповідність до майбутніх намірів.
Таким чином, задум оточує нас повсюди, і він усюди доводить наявність автора, який працював по принципу пристосування засобів до намірів, і підготував їх перш, ніж настала в них потреба. Це засвідчує розумну першопричину, яка є мудрою, сильною, доброзичливою, вольовою і доброчинною в своїй діяльності! Отже, причина і наслідок, сполучені з порядком і задумом, доводять, що існує мудрий, сильний, доброзичливий, вольовий і доброчинний Бог; тоді як будова механізму мозку людини робить для неї необхідними (за винятком деяких відхилень) віру в Бога і Його шанування. Ці твердження доводяться самим розумом, зовсім не беручи до уваги відкриття. Якби вони були належним чином представлені, то ніколи не були б успішно атаковані.
ЛЮДСЬКА ПРИРОДА ДОКАЗУЄ ІСНУВАННЯ БОГА
Існування людської інтелектуальної, моральної і релігійної природи також підтверджує існування Бога. Ми знаходимо людину здібною до міркування над глибокими і важкими для зрозуміння питаннями. Ми виявляємо її здатною до винаходу фізичних і розумових речей. Вона здібна до вчинків високої моральності, доброти і самозречення. Вона наділена почуттям обов’язку перед законом. Вона відчуває свою залежність від вищої влади. Тому вона пристосована до інтелектуального, морального і релігійного життя. Все це є явищами внутрішнього життя, і є такими ж реальними для нас, як і зовнішні явища. Ці факти не можуть бути відкинені, хіба що хтось відкидає реальність людської природи. Таким чином, ми не можемо заперечувати дійсності існування інтелектуального, морального і релігійного почуттів, як і те, що людина є спонукувана цим потрійним почуттям в своїй поведінці. Дані почуття є фактами, принаймні так само зрозумілими для неї, як і зовнішні явища, бо вони є частиною її самої – тому вони є такими ж реальними, як вона сама.
З того факту, що людина має інтелектуальні здібності, ми робимо висновок, що першопричина, яка спричинила появу першої людини, також має розум; інакше, вона не могла б дати людині того, чого б сама не мала; тому що утворення кимсь інтелекту означає наявність інтелекту в того, хто його створив, що погоджується з поданим в Біблії принципом: «Хіба Той, що око створив, – чи Він не побачить?» (Пс. 93:9).
Далі, з того факту, що людина володіє моральними і релігійними здібностями, ми робимо висновок, що творець першої людини мусить мати моральні і релігійні здібності, бо створення моральних і релігійних здібностей вказує на посідання їх тим, хто їх утворив. Отже, посідання людиною розумових, моральних і релігійних здібностей засвідчує, що й Першопричина їх посідає. Таким чином (з факту, що людина, як Його створіння, має дари мудрості, справедливості і любові), ми приходимо до висновку про існування мудрого, справедливого і люблячого Бога Творця. Наявність цих здібностей в нас означає, з точки зору причини і наслідку, що існує Бог, і що Він є мудрим, справедливим і люблячим.
ДОСВІД Є ДОКАЗОМ
Тепер представимо шостий доказ існування Бога: життєвий досвід тих, хто приходить до гармонії з Ним – духовно зачатих Божих дітей. Цей аргумент не є переконливим для тих, хто не має такого досвіду. Для них цей аргумент в кращому разі може мати не більше значення, чим те, що базується на свідченні інших. Але для тих, хто має цей досвід, він є найбільш вражаючим і переконливим з усіх аргументів існування Бога, бо Він приводить їх до безпосереднього контакту з Богом як істотою, не через зовнішнє відчуття, але, насправді, через внутрішнє відчуття Духа, дане їм при зачатті від нього. Вони на досвіді переконуються, що з кожним поступом віри в Бога і послуху, який вони роблять, виконуються обітниці, пов’язані з цим поступом.
Таким чином, коли вони виявляють покаяння перед Богом, то переконуються, що Він, в гармонії з Його обіцянкою, в таких випадках дає їм змогу ненавидіти і відкидати гріх, а любити і практикувати праведність. Коли вони виявляють віру в Ісуса як свого Спасителя, то знаходять обіцяний мир з Богом, який стає їхнім. А коли вони виявили послух і вчинили посвяту, то отримували обіцяне зачаття від Духа. Те, що вони його отримували, ставало для них очевидним завдяки виявленню, що вони посідають нові і збільшені сили – духовні сили, вкорінені в їх серця і розуми, що дають їм змогу розуміти й оцінювати духовні речі і прагнути до них, як до своєї життєвої мети – це те, до чого вони були нездатні перед таким зачаттям. Вони переконуються, що кожне правдиве зусилля до зростання в духовній ласці, знанні і плідності в служінні винагороджується таким зростом.
При користуванні привілеєм молитви, в гармонії з Божественно влаштованими умовами, вони мають найбільш задовольняючий доказ розуму і серця щодо Божого спілкування з ними через відповіді, які вони отримують на такі молитви. Згідно Його обітниці, вони пізнають, що Він робить усе для їх добра. Їх єдність і стосунки з Ним стають настільки близькими, що вони вчаться бути одного духа з Ним, і це завдяки контакту з Ним, який вони постійно відчувають і усвідомлюють. В усіх їх життєвих справах вони чітко розпізнають Його діяльність відносно них. Цей зв’язок стає настільки тісним, що вони є постійно сповнені відчуттям Його присутності, ласки і допомоги. Таким чином, вони ходять і розмовляють з Богом, і вони живуть Ним. Для них Він є живою дійсністю, такою ж реальною, немов би Він був видимий. Для них Його постійна співпраця з ними є найбільш виразним і переконливим доказом Його існування і Його головних атрибутів – мудрості, сили, справедливості та любові. Для тих, хто не має цього досвіду – це нещастя; нещастя полягає в тому, що вони не вживають заходів, необхідних для його надбання. Але відсутність їх досвіду в цих речах не робить нереальним цей досвід, яким удостоєні ті, хто виявляє необхідне покаяння, віру і послух; а це том, що для них свідчення Духа є найбільшим і найпереконливішим доказом існування Бога.
НЕМОЖЛИВІСТЬ ЗАПЕРЕЧИТИ ІСНУВАННЯ БОГА
Тепер пропонуємо до уваги наш сьомий і останній доказ щодо існування Бога: неможливість спростування Його існування, тому що атеїзм не може бути доведений, бо, щоб довести атеїзм, хтось мусів би сам бути Богом – що доводило б існування Бога.
Наступні міркування доведуть це твердження: перш ніж хтось міг би правдиво сказати, що в світі немає Бога, він повинен знати і до кінця розуміти кожну істоту, річ, принцип, діло, силу і т.п., минуле і теперішнє у Всесвіті; бо якщо б щось з цього опинилось за межами його знання і розуміння, то це одне могло б бути Богом; або, іншими словами, він сам повинен знати все – бути всезнаючим. Перш ніж хтось міг би авторитетно заявити, що Бога немає, він повинен бути всюди у Всесвіті, і то від вічності до вічності, і бути обізнаним про все усюди і в той же самий час; іншими словами, такий повинен бути всюдисущим і вічним, так само, як і всезнаючим. Щоб хтось міг переконливо сказати, що Бога немає, такий мусить бути всемогутнім, бо лише таким чином він міг би мати гарантію як доказ проти існування іншої всемогутньої істоти, котра могла б забажати утаїти своє існування від кого-небудь іншого завдяки обмеженню об’єму його знання так, щоб він ніколи не виявив її існування. Щоб безумовно стверджувати, що немає Бога, треба також бути духом, бо лише духи можуть бачити духів, а оскільки ті, які не є духами, упевнені, що вони не бачили духовну істоту, якою є Бог, то вони ніколи не зможуть з певністю підтвердити, що Бога немає.
Отже, щоб бути в стані довести, що Бога немає, хтось повинен сам бути вічною, всезнаючою, всюдисущою і всемогутньою духовною істотою, тобто, повинен сам бути Богом, і, зрештою, тоді все одно був би Бог. Отже, існування Бога спростувати неможливо. Тому атеїзм неможливо довести, тоді як теїзм – наука про те, що є Бог, який існує окремо від Всесвіту, і який створив та підтримує його – як показують наші сім пунктів, є річчю доведеною. Справді, сам розум, не враховуючи відкриття, показує, що Біблія є вірною принаймні у двох відповідних своїх твердженнях: «Безумний говорить у серці своїм: “Нема Бога!”» (Пс.14:1); і «страх [пошана] Господній – початок [основа] премудрості» (Прип. 1:7).
БОГ ВЧЕНОГО
Після завершення розгляду вищезазначеного, до нашої уваги дійшло доречне інтерв’ю «Бог Вченого» в журналі Collier’s – The National Weekly за 24 жовтня 1925 року доктора Міллікена, який є одним з найвидатніших науковців – одним з нечисленних вчених, яким була присуджена Нобелівська премія за видатну наукову працю. Ми знаходимо задоволення в цитуванні значної частини його інтерв’ю:
«Я не можу пояснити, чому я швидше живий, аніж мертвий. Фізіологи можуть розповідати мені багато про механічні і хімічні процеси мого тіла, але вони не можуть сказати чому я живий. Однак, чи не було б зовсім абсурдним заперечувати, що я живий? Наше наукове знання, порівняно з тим, що ми знали 100 років тому, є дуже великим, але в порівнянні з тим, що ще має бути знаним, воно є незначним.
Колись карта Землі містила в собі багато великих, незаповнених місць, позначених як «недосліджене». Зараз їх дуже мало. Карта науки є все ще великим чистим аркушем з лише поодинокими крапками, які показують те, що було відкрите; і чим більше ми досліджуємо, тим більше усвідомлюємо, як далеко ми є від будь-якого справжнього розуміння про все це, і тим ясніше ми бачимо, що при дійсному визнанні нашого незнання і обмеженості, ми пізнаємо існування Чогось – Сили, Істоти, в якій і завдяки якій ми живемо, рухаємося і маємо наше існування – Творця, яким би іменем ми Його не називали.
Я не дуже стривожений щодо того, чи я повністю погоджуюсь з вами в моїм розумінні Творця, чи ні, бо «чи ти Божу глибінь дослідиш?» Як ваше розуміння, так і моє, мусить бути в такому випадку неясним і невизначеним.
Я менш за все схильний сперечатися з людиною, яка одухотворяє природу і говорить, що для неї Бог є душею Всесвіту, бо дух, індивідуальність і всі ці абстрактні поняття, що їх супроводжують, такі як любов, обов’язок і краса, існують для вас і для мене так само, як залізо, ліс і вода. Вони у всіх відношеннях є такими ж реальними для нас, як і фізичні речі, з якими ми стикаємося.
Тому жодна людина не може змалювати природу позбавленою тих властивостей, які є частиною вашого і мого досвіду, і які, як знаю я і ви, існують в природі. Якщо ви в своєму розумінні ототожнюєте Бога з природою, то ви змушені приписувати Йому свідомість і особистість, або, краще, надзвичайну свідомість і надзвичайну особистість. Ви не можете відносити природу до синтезу, нехтуючи її найбільш визначними властивостями. Також не зможете позбавити природу таких властивостей, незалежно від того, як далеко ви повернулись би назад в часі. Іншими словами, матеріалізм, такий, як його звичайно розуміють, є цілком абсурдним і абсолютно нерозумною філософією, і таким його насправді вважає більшість думаючих людей.
В такому разі, без намагання іти далі у визначенні того, що в такому випадку не піддається визначенню, дозвольте мені підтвердити це моє переконання, хоч ви можете і не повірити деяким окремим поняттям про Бога, яким я, можливо, постараюсь надати виразності, і хоча незаперечною правдою є те, що багато наших розумінь є іноді по-дитячому антропоморфічнимиˡ, але кожний, хто достатньо контролює свої здібності, аби усвідомити свою власну нездатність розв’язати проблему існування, схиляє своє чоло перед природою, якщо хочете – перед Богом, як я волію говорити, Який є над цим всім і Чиї атрибути частково відкриті нам у цьому всьому, так що це завдає мені так само багато болю, як Кельвіну²: «Чути примітивні атеїстичні погляди, виражені людьми, які ніколи не пізнавали глибшої сторони існування». Тож дозвольте мені надалі використовувати слово «Бог» для опису того, що є поза таємницею існування і того, що надає їй значення. Я сподіваюсь, ви не зрозумієте мене неправильно, коли я скажу, що ніколи не зустрічав думаючу людину, яка б не вірила в Бога.
ˡ антропоморфізм – уподібнення будь-чого до людини або уявлення Бога в образі людини
² Кельвін – англійський математик і фізик, 1824-1907 рр.
Те, як ми мало знаємо про первинну природу речей, дивовижно виявляється у змінах в наших розуміннях, які відбувались протягом приблизно тридцяти останніх років. Коли я розпочинав свою дипломну роботу в 1893 році, ми були дуже впевнені, що фізичні основи світу були збудовані приблизно з сімдесяти незмінних, непорушних елементів. Ми також робили чітке розрізнення між матеріальною фізикою та ефірною. Ми вірили в закон збереження енергії, закон збереження маси і закон збереження кінетичної енергії, і ми точно знали, як Всесвіту за допомогою цих принципів вдавалося підтримувати свій рух. Але тепер ми набагато менше впевнені в цьому, ніж тоді.
В 1895 році рентгенівське проміння ввійшло як абсолютно нове явище, і невдовзі була виявлена радіоактивність, яка показала нам, що «дані елементи» є не зовсім кінцевими речами, що атоми постійно зазнають змін і не є непорушними. Тепер виявляється, що електромагнітні закони не діють у взаємодії електронів всередині атомів. Ейнштейн зробив висновок, що маса і енергія є взаємозамінними термінами, і ми всі тепер погоджуємося, що попередні різниці між матеріальними, електричними та ефірними явищами повинні бути відкинені. А отже, я дуже обережний щодо визнання того, що наші теперішні наукові розуміння і гіпотези будуть тривати завжди, і я ще більш обережний щоб робити догматичні заперечення або твердження в сфері релігії – сфері, яка, як усі визнають, знаходиться поза сферою, в якій можливе інтелектуальне знання.
Одне я можу сказати напевно, а саме: що немає наукової підстави для заперечення релігії і, на мою думку, також немає жодного приводу для конфлікту між наукою і релігією, бо їх сфери є зовсім різними. Люди, які дуже мало знають про науку, і люди, які дуже мало знають про релігію, вдаються до суперечок, а спостерігачі уявляють собі, що це є конфлікт між наукою і релігією, тоді як конфлікт є тільки між двома різними видами неосвіченості. Перша важлива суперечка такого роду виникла через висунення Коперником своєї теорії, що Земля, замість того, щоб бути пласкою площиною і центром Всесвіту, насправді є лише однією з числа малих планет, що обертаються по своїй осі раз на добу, і раз на рік проходять по колу навколо Сонця. Коперник був священиком – каноніком кафедрального собору, і був спочатку людиною скоріше релігійною, аніж науковою. Він знав, що основи правдивої релігії не є закладені там, де наукові відкриття будь-якого виду могли б їх порушити. Він був переслідуваний не тому, що пішов проти вчень релігії, а тому, що згідно його теорії людина не є центром Всесвіту – а це було найбільш неприємною новиною для численних егоїстів…
Ми багато років твердо вірили, що Сонце є просто розжареним до білого тілом, яке поступово охолоджується. Тепер ми знаємо, що коли б це було лише так, то воно охололо б давно; і ми шукаємо джерело його безперервного запасу тепла, і схильні вірити, що це є якась форма субатомної зміни. Наші відкриття в цій сфері є такими ж революційними, як відкриття Коперника, але ніхто не думає про них, як про антирелігійні. Неможливість правдивої науки і правдивої релігії будь-коли конфліктувати стає очевидною, коли хтось досліджує мету науки і мету релігії. Метою науки є розвивати, без забобону чи упередження, всякого роду знання фактів, законів і процесів природи. З іншого боку, завдання релігії навіть більш важливе – розвивати сумління, ідеали і прагнення людства.
Багато наших великих вчених дійсно були людьми глибокого релігійного переконання і способу життя… „Я вірю, що чим більш старанно вивчається наука, тим далі вона забирає нас від усього, наближеного до атеїзму”. І знову: „Якщо ви достатньо здорово мислите, то ви будете змушені через науку прийти до віри в Бога, яка є основою всякої релігії. Ви побачите, що наука не суперечить, але допомагає релігії”. Візьміть інших видатних науковців – сер Ісаак Ньютон, Майкл Фарадей, Джеймс Клерк-Максвелл, Луї Пастер – усі вони були не лише релігійними людьми, але були також вірними членами своїх спільнот. Бо найбільш важливою річчю в світі є віра в моральні і духовні цінності – віра в те, що є сенс і значення існування, віра, що ми кудись прямуємо! Ці мужі навряд чи могли б стати настільки видатними, якби їм бракувало цієї віри…
Не є чимось неймовірним те, що колись ми матимемо можливість робити в наших лабораторіях те, що Сонце робить в своїй лабораторії. В такому разі можна припустити, що наука, якби їй дати таку можливість, змогла б змінити цей світ за одне покоління. Але з яким результатом? Без моральної підоснови релігії, без духа служіння, який є суттю релігії, наші нові можливості були б лише засобами нашого знищення».
Біблійний Прапор №6, вересень-грудень 2016