ТЕКСТ РІЧНОГО ДЕВІЗУ НА 2004 РІК

– ПОСЛАННЯ ДО ФИЛИП’ЯН 2:14 –

“Робіть усе без нарікання та сумніву”

 

ПОСЛАННЯ ДО ФИЛИП’ЯН є одним з найбільш люблячих послань, написаних до Церкви Апостолом Павлом. Очевидно та невелика спільнота люду Божого полюбила його так гаряче, як він їх, а його утиски з їх причини пов’язали їх серця з ним в тривалій вдячності. Послання було написане тоді, коли Апостол Павло був в’язнем в Римі, приблизно в 60-64 роках, коли обставини вказували на те, що його смерть неминуча.

Церква в Филипах була першою церквою закладеною в Європі і мала дуже скромний початок. Будучи керовані Богом, щоб залишити Азію й прийти в Македонію (Дії 16:6-10), Павло й Сила шукали нагоди служіння Господу в тому важливому місті. Не впливові проводирі прийняли післанництво Євангелії в тому місті, але дехто з нарду, які збиралися за містом, на березі річки, де зазвичай проводилися зібрання молитов.

 

ЛІДІЯ – ПОБОЖНА ЖІНКА

 

Величаючи Бога ще перед прибуттям Павла до Филипів, Лідія охоче прийняла Євангелію про Христа. Її рідним містом була Тіятира, яка лежить на східному березі Егейського моря, знана з виробництва барвників. Вона, очевидно, перебралась до Филипів, щоб заробляти на життя як “купчиха…” Господь відкрив її серце і вона та її домочадці були охрещені, формуючи зародок першої християнської конгрегації в Європі.

Під час тих перших днів між Павлом та братами в Филипах зав’язалися міцні узи любові. Місійні зусилля Апостола та його товаришів завжди супроводжувала небезпека і при першій такій нагоді Павло й Сила були арештовані і ув’язнені на підставі сфабрикованих оскаржень. Після звільнення і прохання влад залишити місто вони найперше пішли до дому Лідії і перед відходом потішили зібраних там братів.

ПРАКТИЧНА ПОМІЧ ДЛЯ АПОСТОЛА ПАВЛА

 

Святе Письмо говорить нам принаймні про чотири ситуації, коли цей збір проявив до Апостола Павла не лише слова симпатії та потіхи, але й фінансову поміч для підтримки справи проповідування Євангелії. Вони посилали дарунки, коли Апостол служив в Солуні і в Коринті. Коли він був в’язнем в Римі, то цей люблячий збір не забував про нього і їхній посланець, Епафродит, приніс Павлові останню зворушливу пам’ятку їх любові (Фил. 4:18).

Цей дорогий приятель служби для справи Євангелії “був близький до смерті”, але коли віднайшов сили, Апостол Павло послав через нього прекрасний лист до збору в Филипах, знаний нам як Послання до Филип’ян. “Ціль послання – підкріплення їх в вірі, заохочення їх до поступування так, як належить в Євангелії Христа, остереження їх перед іудейськими вчителями, а також висловлення вдячності за їх християнську щедрість. Це єдине послання, з написаних Апостолом, яке не містить жодних наведених на думку чи виражених докорів. Послання виражає повну довіру й похвалу. Апостол звертається до Филип’ян з особливим почуттям, яке зауважить кожен уважний читач” (Метью Генрі – Коментар).

 

НЕ ТІЛЬКИ ДО ФИЛИП’ЯН

 

Люблячий лист Павла до збору в Филипах міг би здаватися дещо більшим, аніж просто витвором ситуації, заміряним тільки для їх благословення. Збереження його протягом віків є очевидно свідоцтвом великої поваги, яку мали до нього ці первісні християни. Але щедрість їхнього духа видно також в тому, що це захоплююче післанництво, записане поставленим Богом Апостолом, вони берегли в пам’яті й ділилися ним з іншими зборами, а також, що його цінні інструкції мог7ли розповсюджуватися в інших країнах, щоб принести потіху й заохочення, які так потрібні для зростання домочадців віри.

А коли ми далі застановимося над тим, як праці Апостолів зберігалися з покоління в покоління, часом руками тих, які їх дуже цінували, але протягом довгого часу – в “темних віках” – заховані в мішковині мертвих мов, то також розпізнаємо доброчинну руку Божественного Провидіння.

 

ПАВЛО ГОВОРИТЬ ТАКОЖ ДО НАС

 

Умови нашого життя дуже відрізняються від тих, які були за часів первісної церкви, але, в принципі, Апостол говорить до нас, так як і до них, “я маю вас у серці” (Фил. 1:7). Він з любові нагадує нам: “Отож, коли є в Христі яка заохота, коли є яка потіха любови… доповніть радість мою: щоб думали ви одне й те, щоб мали ту саму любов, одну згоду… не робіть нічого підступом, або з чванливості, але в покорі майте один одного за більшого від себе. Нехай кожен дбає не про своє, але кожен і про інших. Нехай у вас будуть ті самі думки, що й у Христі Ісусі” (Фил. 2:1-5,Послання до ранніх церков, Дж. Б. Філіпс).

 

НАРІКАННЯ ¹

 

¹ гр. goggusmos – нарікання, небажання

Те, що Апостол Павло говорить до Филип’ян про суперництво чи особисте марнославство, не означає, що вони були винні в такому поступуванні. Подібно, як і його нагадування “робіть усе без нарікання та сумніву” не наводить на думку, що між ними панував дух незадоволення. Але скоріше, що вони оцінили цю пораду по причині прекрасних результатів, які несе з собою пристосування до неї: “щоб були ви бездоганні та щирі, “невинні діти Божі серед лукавого та розпусного роду”, що в ньому ви сяєте, як світила в світі” (Фил. 2:15). Але небезпека, яка тоді існувала, так само реальною є сьогодні. Павло мав особисте досідчення, пов’язане зі схильністю своїх родичів до нарікання. Це слово означає нарікати, скаржитися, бунтувати. Нарікання часто є довгим, низьким невиразним звуком, який вказує на приховане незадоволення. Воно може бути однозначне з почуттям нижчим, аніж схильність до охочого зношення різних ситуацій без прояву небажання і в доброму настрої. Воно також може бути більш активним і голосним, як тоді, коли ізраїльський народ незабаром після визволення з єгипетської неволі, будучи наповнений образою, нарікав на труднощі, з якими зустрілася їх свіжо здобута вільність.

 

НАРІКАННЯ НА ГОСПОДА

 

Люд Божий, який прийняв Його як свого Провідника та Вождя, ніколи не повинен нарікати, а Павло нагадує нам, що нарікання Ізраїльтян при одній нагоді містить лекцію для нас. Їх нарікання було по причині манни, за яку вони спочатку були дуже вдячні. Цей “хліб із неба” (Вих. 16:4), який постачав Бог, став основою їхньої дієти. Манна могла бути мелена на муку, варена чи печена, з неї готували коржі на смак, подібний до меду зі слабким ароматом оливи з оливок.

Винахідливі та розсудливі жінки можливо готували різноманітні страви для своїх родин на основі манни, та тим не менш це було неминуче, що багатьом вона набридла і вони тужили за “годуванням м’ясом” в Єгипті. Нарікання почалося від суспільства різних народностей, який доля зв’язала з Ізраїльтянами і які вирвалися з-під єгипетського утиску. “Хто нагодує нас м’ясом? Ми згадуємо рибу, що їли в Єгипті даремно, огірки й дині, і пір і цибулю, і часник… Тільки манна нам перед очима” (Чис. 11:4-6). Це незадоволення було заразним і ізраїльський народ допустив до зростання такого нарікання в своєму розумі, що вони плакали як діти, коли думали про те, що лишили в Єгипті. З ними було так, як часто є з нами, що “справи виглядають краще здалеку”. Оглядаючись назад, вони забули про утиски й труднощі під час єгипетської неволі і як примхливі діти дозволили, щоб їх мріяння перемогли розум.

 

ЇХ ЩОДЕННИЙ ХЛІБ

 

“Пустиня їхньої мандрівки” не була зовсім безплідною пустинею. Це був скоріше дикий необроблюваний регіон, з широкими гірськими й скелястими територіями та глибокими долинами, з яких пливли річки, які відрізнялися багатством з кожною зміною пори року і підтримували ріст трав і кущів, відповідних для забезпечення паші стадам і отарам – “маєткові дуже великому” (Вих. 12:38), виведеному з Єгипту. Але там була нестача води та харчів для людей, що привело до чудесного дання води Господом за допомогою вдарення в скелю (Вих. 17:6), а також постійного забезпечення манною з неба. І так Він давав їм їхній щоденний хліб.

Але Апостол Павло говорить нам, що деякі нарікали – і “їх багатьох не вподобав був Бог, бо понищив Він їх у пустині” (1 Кор. 10:5, 10). Він описує їх досвідчення сорокарічної мандрівки як “наріканнями за дня випробування на пустині” і Господа, який говорить: “Через це Я розгнівався був на той рід і сказав: Постійно вони блудять серцем, вони не пізнали доріг Моїх… Вони до Мого відпочинку не ввійдуть” (Євр. 3:8, 10, 11).

 

ЩО ТАКЕ НЕЗАДОВОЛЕННЯ

 

Багато з нас в своєму природному характері можуть мати схильність до бурчання, нарікання, скарження – до незадоволення. Тривожна думка! Що ми, які з-поміж усіх людей були так безпечно переведені через пустиню теперішнього злого світу, будучи під щоденним наглядом і провидінням люблячого Господа – коли нарікаємо, то звичайно засмучуємо Його!

Очевидно, є хвилини, коли ми сердимось через перешкоди в житті, правдоподібно забуваючи, що “тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре” (Рим. 8:28). Наше незадоволення може бути чимось більшим, аніж поодиноким вираженням пригніченості, можливо вродженою нудою, неспокоєм, почуттям нижчості і часто може виникати з усвідомлення наших власних провин і недоліків.

Навіть Апостол Павло був в журбі. “Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню… Нещасна я людина” (Рим. 7:19, 24). Але цей рід незадоволення може принести корисний результат, заохочуючи нас до більших зусиль в перемаганні вад характеру. Очевидно, під кінець свого життя Павло міг з переконанням сказати: “Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг. Наостанку мені призначається вінокправедности, якого мені того дня дасть Господь, Суддя праведний” (2 Тим. 4:7, 8).

І як розуміючий батько потіш8ає свою дитину, так наш люблячий Небесний Отець вибачає наші людські упадки й повертає на м розум. Разом з псалмистом ми можемо сказати: “Став я нужденний, та Він допоможе мені! Вернися, о душе моя, до свого відпочинку” (Пс. 116:6, 7).

Він допоміг мені! Бог завжди милосердний, щоб вибачити нам хиби, які виникають з людських слабостей, і підіймає нас з пригнічення, якщо тільки ми Йому це дозволимо.

 

НЕБЕЗПЕКИ ТРИВАННЯ В НЕЗАДОВОЛЕННІ

 

Однак, утримування духа незадоволення повинно бути трактоване як серйозна вада характеру, зовсім невідповідна для тих, які вважаються послідовниками Господа Ісуса. Це небезпечний стан, який ображає Божу доброту і загрожує майбутній долі його власника: “Вони до Мого відпочинку не ввійдуть”.

Нарікання – чи виражене голосом, чи в прихованих почуттях, є, без сумніву, вказівкою того, що не все в порядку в наших стосунках з Господом, нашим Спасителем і з нашими братами в вірі. Що це означає?

¨ Якщо ми не задоволені тим, що маємо, то кажемо Господу, – який читає наші серця, – що ми невдячні через те, що Він задовольнив наші потреби. Чи ми піддаємо під сумнів Його доброту? Чи сумніваємось в Його мудрості? Чи засмучуємо Його так, як засмучувало покоління, яке було на пустині? Чи це можливо, що ми, не усвідомлюючи собі того, ранимо нашого люблячого Небесного Отця?

¨ Особа, яка має схильність до постійного нарікання, зазвичай виражає її голосом, і хоча це є рід внутрішнього незадоволення, та він відчувається також іншими. Часто в такому становищі є певний рід закиду, як ніби хтось говорив би: Чому тобі надається така перевага? Чому Бог посміхається до тебе, а на мене допускає страждання? Таким чином інші можуть почуватися винними по причині свого успіху й щастя, і це є для них болісним. Така атмосфера може руйнувати сімейну згоду, руйнувати дружбу порушувати блаженний спокій християнської спільності в зібранні Господнього люду. І всі страждають.

¨ Якщо ми живимо незадоволення, то воно ранить нас самих. Наше нарікання може бути пов’язане з матеріальними речами. Чи перевіряється щирість нашої посвяти в жертвуванні земних справ і піддаванні всього під Божу волю? Чи може наша ситуація по відношенню до родини, колег по роботі, сусідів, яка є для нас занадто дратуючою? А може є привілеї служби, яких ми бажаємо, але вони не були нам дані і це нас зачепило, ми скаржимось. Маючи репутацію буркуна, ми відштовхуємо від себе навіть наших християнських приятелів і залишаємося самотніми. Але найгірше, ми втрачаємо той відпочинку серця й розуму, який є насліддям вірного люду Господа (Євр. 3:18). Якщо ми є закоренілими невдоволеними, тоді через власну невдячність ми також отримуємо глибоке поранення. Немає нічого дивного, що Апостол Павло, зберігаючи братів з Филипів в своєму серці, прагнув для них постійного миру і згоди, і не вважав, що нагадування “робіть усе без нарікання та сумніву” був невідповідним.

А наш Господь Ісус з впевненістю зберігає нас в своєму серці: “Як Отець полюбив Мене, так і Я полюбив вас… Це я вам заповідую, щоб любили один одного ви” (Ів. 15:9, 17). Подібно до нашого Господа ми маємо бути суддями миру, зберігаючи “єдність духа в союзі миру” (Еф. 4:3). Роблячи усе буз нарікання, ми переконаємось “як оце добре та гарне яке, – щоб жити братам обнокупно” (Пс. 133:1).

 

ЗАДОВОЛЕНИЙ – АЛЕ НЕ БЕЗТУРБОТНИЙ

 

Тут є значення, з якого можна довести, що люд Божий не повинен бути занадто задоволений теперішніми умовами. Словник American Heritage визначає слово незадоволення так:

(а) Відсутність задоволення; відсутність сатисфакції.

(б) Неспокійне очікування на кращі умови.

Рід нарікаючого незадоволення чи відсутності задоволення ми описали вище. Але неспокійне очікування на кращу речі є невідлучною рисою християнської надії. Це не є безпідставним мріянням. Це не утопічна фантазія, яку цілком неможливо реалізувати. Як часто Господній люд висміюють, що він проповідує “грушки на вербі” – його оскаржують в позбавленому реалізму триванні в в обманливій надії якогось майбутнього добра.

 Утопія – це назва книжки Томаса Мора (1516), яка описувала вигаданий острів, який є символом досконалого суспільства. Його буквальне значення з грецької мови звучить місце, якого немає. Навпаки, Святе Письмо навчає, що кожне місце – ціла земля – “Бо пізнанням Господньої слави наповнена буде земля, як море вода покриває” (Пс. 72:19; Авак. 2:14). Петро повторює декларацію Божого наміру, поданого пророком Ісаєю (65:17) і каже, що “за Його обітницею ми дожидаємо неба нового й нової землі, що правда на них пробуває” (2 Пет. 3:13). Це буде досконале суспільство. Насправді це видіння, але основане на певному Слові Господа і запровадження таких умов є суттю наших молитов з покоління в покоління: “Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі” (Мат. 6:10).

Також Апостол Павло розширює це видіння, щоб охоплювало небо: “Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що… постановив… для урядження виповнення часів, щоб усе об’єднати в Христі, – що на небі, і що на землі” (Еф. 1:3, 9, 10).

 

ДОСВІДЧЕННЯ ІЗРАЇЛЮ Є ПРИКЛАДОМ ДЛЯ НАС

 

Пишучи до церкви в Коринті, Павло оповідає події з сорокарічної подорожі Ізраїлю по пустині й каже, що вони були для нас прикладом. Вони зображували досвідчення світу людства, який загубив дорогу, втратив надію і втратив життя, аж Бог пошле їм Визволителя, який виведе їх до місця вічного спокою і щастя. Бунтівниче покоління, яке померло на пустині, ніколи не бачивши обіцяної землі, було замінене трохи більш покірним людом, який під провідництом Ісуса Навина заволодів належною йому спадщиною. Поступ Ізраїлю з умов поневолення до статусу цілковитої державності, будучи керований Богом, дуже сильно розбуджував уяву тих не багатьох з Ізраїлю, які довіряли Божим обітницям, прагнули вільності й гідності, і побуджував їх до вдячності за Боже керівництво.

Це приклад цілком властивого незадоволення по причині поневолення через гріх і всіх його гнобительських тиранів. Це об’являє приховану – або не дуже приховану – шляхетність деяких осіб, які прагнуть затримати хвилю деградації і піднести людську расу до рівня кращих стосунків з їхнім Творцем, а також одних з одними. Такі чоловіки і жінки не могли бути задоволені злими умовами, і в нашому Господі Ісусі вони бачать Визволителя – більшого від Ісуса Навина – який вказує нам дорогу.

 

ВІД НЕЗАДОВОЛЕННЯ ДО ДОСЯГНЕНЬ

 

Томас Едісон сказав: “Неспокій є незадоволенням, а незадоволення є першою потребою поступу. Покажи мені цілком задоволену людину, а я тобі покажу його помилку”. Також Оскар Вілд висловив думку, що “незадоволення – це перший крок до поступу людини чи народу”. Дух теперішнього віку є духом неспокою, який, у своєму крайньому стані, може позбавити радості життя – яку, на щастя, можна віднайти – і знищити спокій розуму. Але таке неспокійне очікування, яке прагне чогось кращого, є стимулом до активності, а історія записує старання й осягнення багатьох шляхетних характерів, незадоволення яких теперішнім убозтвом, гнобленням та несправедливістю принесло полегшення для ближніх.

Таке незадоволення може виникати з цілком гуманних мотивів або може бути основане на біблійних ідеалах любові до ближнього. В них немає нічого з дратівливого скарження, але щире прагнення піднятися понад умови “теперішнього злого світу” і готовність прагнути до цієї мети.

 

СУПЕРЕЧКИ ²

 

² гр. dialogismos означає дискусія, дебати, спір

в Святому Письмі записані ситуації, коли учні “сперечалися” в значенні боротьби за віру. Степан розпочав дискусію з членами деяких юдейських сект, які “встояти… не могли проти мудрости й Духа, що він ним говорив” (Дії 6:9, 10). І вони спричинили його смерть.

Павло дискутував – розмовляв – з багатьма філософами, дослідниками й іншими, котрі щоденно збиралися на ринку в Афінах. Вони якийсь час слухали його, але його свідоцтво про воскресіння з мертвих були чимось більшим, аніж вони могли зрозуміти і він вкінці-кінців залишив їх з їхніми блудними теоріями й уподобаннями. Але служіння Павла в цьому великому місті не було безплідним (Дії 17:17-34).

В Ефесі Апостол Павло провів три місяці, аргументуючи й переконуючи – дискутуючи – в синагозі. Коли несподіваний опір поклав край його свідоцтву, Павло вибрався, забираючи з собою багатьох віруючих, і вони продовжували розважання в шкільній залі, до якої мала доступ людина на ім’я Тиран (Дії 19:8, 9). Дискусія в American Heritage визначається так:

“дебати; академічна вправа, яка складається з формальної дискусії або усної оборони якоїсь тези”.

Як ми можемо зауважити з вищенаведених міркувань, дискусії до певної міри є властивими для Господнього. Вони є засобами для ревної боротьби віри, раз даної святим (Юди 3).

 

СПІРНИЙ АРГУМЕНТ

 

В сучасному світі дискусія всюди розуміється як різниця думок або колотнеча, чи то між робітниками та їх роботодавцями, чи така, що стосується границь, права власності, проблем расизму та безлічі інших кривд. Нагадування робити все без спорів є, найімовірніше, остереженням, щоб не дозволити поставити дух незгоди і сварливості в християнському зібранні. Може виявитися, що найбільш розвинені з Господнього люду, майже несвідомо, занадто ревно тримаються якихось своїх привілеїв чи позицій, будучи сварливими в обороні якоїсь точки зору і неохочими вияснити різниці шляхом побожного роздумування.

Наш Господь мав нагоду зробити учням лагідне зауваження. Коли прийшли до Капернауму, він їх запитав: “Про що міркували в дорозі? І мовчали вони, – сперечалися бо проміж себе в дорозі, хто найбільший” (Мар. 9:33, 34). Очевидно наш Господь був вповні зорієнтований в їхній суперечці і Він їм дав зрозуміти, що кожен, хто хоче бути найбільшим – мусить бути слугою всіх. Як ілюстрацію своєї лекції Господь узяв на руки малу дитину і пояснив, що хто понизиться й стане таким, як мале дитя, буде великим в царстві небесному.

 

ПРИВІЛЕЇ СЛУЖБИ

 

З людської точки зору це було природним, що ті, котрі залишили земну кар’єру і розлучилися зі своїми родинами та друзями, щоб іти за Господом, прагнули якогось запевнення щодо їх майбутньої нагороди. І це не було несподіванкою, якщо вони часом виявляли риси власників, які оберігають якесь майно, як тоді, коли вони зустріли незнайомого чоловіка, який виганяв демонів ім’ям Ісуса і забороняли йому це чинити. І знову Господь представив їм цю справу з властивої перспективи й показав велич любові та щедрості, розвиток якої мав тривати протягом усього життя Його учнів.

Багатьма віками раніше Мойсей мав нагоду дати подібну лекцію. Йому донесли, що з 70 старших, призначених для його полегшення в деяких труднощах його місії, всі з який отримали духа Господнього, щоб він їх провадив, двоє пророкували незалежно в ізраїльському таборі. Ісус Навин, який був тоді молодим чоловіком, намовляв Мойсея, щоб він їм заборонив. Його реакція була несподіваною: “Чи ти заздрісний за мене? О, якби то ввесь Господній народ став пророками, коли б дав Господь Духа Свого і на них!” (Чис. 11:24-29).

В цьому є лекція також і для нас. Хоча християнське післанництво було віками по різному інтерпретоване і надалі у всій своїй простоті і всій своїй складності видається для світу, який в більшій частині байдужий до нього, то ніхто з нас не має виключного права до проповідування Євангелії. Навіть, якщо ми вважаємо наше розуміння більш досконалим, більш раціональним і освіченим, то не маємо права стверджувати про вищість нашої служби над службою інших, які приводять людей до Христа, приносять практичну допомогу й духовну потіху іншим, і які віддають своє життя в службі Спасителя.

 

РОБІТЬ УСЕ…

 

Церква в Филипах не занедбувала привілеїв служіння Господній справі, так безпосередньо, як і підтримуючи Павла й інших визначних слуг своїми молитвами, гостинністю й грошима. Між ними існували такі міцні узи любові, що вони були спрагнені більше від Павла і черпали велику потіху з його слів похвали й нагадування. Робіть усе – будьте пильними, будьте чуйними, а не лінивими християнами, охоче залишаючи працю для інших, але ревно працюючи разом в мирі та згоді для спільної справи.

З такою щедрістю духа наші брати з Филипів не жаліли б для нас уділу в їх радості. Користаючи з мудрої поради Апостола, зробімо її нашою особливою турботою в цьому році, який є перед нами.

 

ДОРОГА ПЕРЕД НАМИ

 

Невдячне серце, яке нарікає, об’являє духа сварливості. Такий характер руйнує наші стосунки з Богом і нашими ближніми. І навпаки, наша вдячність щодо Бога і радісне підкорення Його волі, а також черпання задоволення по причині того, що Він займається нами, переповнює всі наші зв’язки. Будьмо більш доброзичливі, милосердні, більш щедрі і в наслідок цього менш сварливі  по відношенню до наших братів. Отож, тут є правило, яке ми можемо застосувати в році, який розпочинається. Зміцнімо наші постанови в цьому відношенні.

“Усе робіть без нарікання та спорів, щоб були ви бездоганні… невинні серед лукавого та розпусного народу, що в ньому ви сяєте, як світла в світі. Бо то Бог викликає в вас хотіння і чин за доброю волею Своєю” (Фил. 2:14, 15, 13, KJV). SB ’04, 3-8.

Пісня № 324 (англ

 

МАННА

 

ПО-ГЕБРАЙСЬКИ man-hu, “Що то?” – назва, яка була дана Ізраїльтянами їжі, яка доставлялася їм в чудесний спосіб під час їхньої мандрівки по пустині (Вих. 16:15-35). Загально вважається, що ця назва походить від слова man, яке виражає здивування, “Що то?”, але більш правдоподібно, що воно походить від виразу “manan”, який означає “розподілити”, і тому ця назва означає “наділ” або “дар”. Цей дар від Бога описаний як “щось дрібне, вузькувате”, подібна до “інею на землі” і до “коріандрового насіння”, на “вигляд кришталю” і на смак “як тісто в меду”. ЇЇ можна було пекти і варити, молоти жорнами і товкти в ступі (Вих. 16:23; Чис. 11:7).

Якщо хтось хотів зберегти її до наступного дня, то в ній з’являлися черв’яки; але, оскільки в Сабат манна не падала, то попереднього дня давалася подвійна порція, яку можна було зберігати до наступного дня, щоб задовольнити потреби народу під час Сабату, і вона не підлягала зіпсуттю. Ізраїльтяни отримали точну вказівку щодо збирання манни (Вих. 16:16-18, 33; Повтор. 8:3, 16). Вона вперше впала після восьмого таборування в пустині Цін і з того часу постачалася щоденно, за винятком Сабату, протягом усіх років їх подорожування, аж до часу, коли вони перейшли через Йордан і розбили табір в Ґілґалі, коли несподівано вона перестала падати, а вони “їли з урожаю того краю, і вже більше не було Ізраїлевим синам манни” (Іс. Нав. 5:12).

Манна була цілком чудесним даром , цілком відмінним від будь-яких натуральних продуктів, з якими ми знайомі і які носять її назву. В Європейській торгівлі манна походить головним чином з Калабрії та Сицилії. Вона спадає з галузок ясена в червні та липні. Вночі вона рідка і нагадує росу, але вранці починає твердіти.

Манна на півострові Синай є виділенням з дерева тамариску (Tamarix mannifera), по-арабськи el-tarfah. Це дерево тепер росте в деяких добре заводнених долинах синайського півострова. Манна, якою Ізраїльтяни харчувалися сорок років, в багатьох деталях відрізняється від усіх натуральних продуктів. Наш Господь звертається до манни, коли називає себе “Я хліб живий, що з неба зійшов” (Ів. 6:3-35, 48-51). – Біблійний Словник Істона.