ХРИСТОС – ЙОГО СТРАЖДАННЯ
(Е том 15, 3 розділ)
Причини страждань, їх форми, дух, ціль та результат.
Страждання нашого Господа тісно пов’язані з Його подорожуванням вузькою дорогою. Справді, коли ми говорили про Його подорожування вузькою дорогою, а особливо про зношення зла, пов’язаного з нею, ми вже подали деякі думки на тему Його страждань. Однак страждань було так багато, і були вони настільки різнорідні та представлені настільки недостатньо в наших описах про зношення Ним зла, як частини подорожування вузькою дорогою, що ми вважаємо доцільним дослідити їх глибше, що з Божою поміччю зараз і зробимо. Ця тема багата сама в собі. Для виправданих вона свята, а для посвячених, особливо для Малого Стада, винятково свята, тому що дає їм можливість дуже тісного контакту з Христом, а також найглибшого співчуття і найвищої Його оцінки. Отож, наблизьмося до Нього зі скрушеним серцем, бо то через наші гріхи Він страждав як ніхто інший; наблизьмося з серцем віруючим, бо заслуга Його страждань приносить нам виправдання, і врешті з люблячим серцем, бо Його страждання розпалюють в нас любов, щоб таким чином – в розкаянні, з вірою та Любов’ю – роздумувати про Його страждання. В таких роздумах ми знайдемо нову віру, надію, любов і послух, які наблизять нас до Нього, а також до Його і нашого Отця, чия безмежна любов дала Його як коштовну Божу жертву для нашої користі.
Розважуючи страждання Ісуса, дослідімо найперше їх причини. Першою причиною є Його вірність як слуги правди, а другою – ворожість тих, котрі противились Його поступуванню, продиктованому Його вірністю як слуги Правди. Він був вірним слугою Правди! Тому Його служба є службою правді. Він не служив усім родам правди. Наприклад, Він не посвячував Свого часу, талантів, сили і впливу, щоб свідчити про наукову, історичну, філософську, філологічну, мистецьку, економічну, археологічну, математичну чи політичну правду, хоча ці правди добрі в своїх відповідних галузях. Він присвятив себе служінню Божій Правді, об’явленій в Біблії. Тому Він свідчив про доктринальну Правду, яка стосується Бога, Христа, Духа, Божого права, створення, угод, людини, упадку, прокляття, відкуплення, виправдання, посвячення, сплодження від Духа, Другого Приходу, повалення царства сатани, Дня Гніву, Царства в двох його частинах, вибору, вільної ласки, Церкви, воскресіння праведних і неправедних, реституції, Тисячоліття, остаточної проби та остаточної нагороди і кари. Він служив також етичними біблійними правдами, особливо правдами, що стосувалися обов’язкової та безкорисливої любові по відношенню до Бога, Христа, братів, світу і ворогів. Крім того, Він підкреслював етичний вимір решти ласк – віри, надії, самоконтролю й терпеливості. Він також свідчив про нижчі першорядні ласки, як самолюбного, так і суспільного характеру. Багато разів Він навчав про різні другорядні й третьорядні ласки, служачи таким та іншими способами біблійними етичними правдами. В багатьох Своїх вченнях Він пояснював обітниці, що містяться в біблійних угодах. Він часто підкреслював повчальний характер біблійних вчень. Він не лише вияснював пророцтва Старого Заповіту, але також подав багато пророцтв Нового Заповіту. Він часто звертався до записних в Біблії історичних подій, будучи героєм деяких з них. Неодноразово Він звертався до біблійних типів, частину з яких пояснив. Таким чином, Він представив антитип драбини Якова (Ів. 1:51), манни (6:31-58), змія в пустині (3:14,15), потопу, содому, Лота і його жінки (Мат. 24:37-39; Лук. 17:26-32) і т.п., а також створив нові типи (Ів. 2:11).
Він служив Правді проповідуючи (Мат. 4:23) та навчаючи (7:29), а також заохочуючи інших до її проповідування та навчання, готуючи їх до цього та даючи їм необхідні інструкції (Мат. 10:5-42; Лук. 10:1-12). Він робив це в храмі (Мат. 21:23), на березі моря (Мар. 4:1), в синагогах (Лук. 4:15; 6:6), в Галілеї, Самарії та Юдеї (23:5); робив Він це вночі і в день (Ів. 3:2-21; 4:6-21); на горі (Мат. 5-7) й на рівнині (Лук. 6:17-49); в приватних будинках (Лук. 7:36-48; 19:1-10) і під відкритим небом; робив це в горах, а також в синагогах та в храмі. Проповідував в човнах на морі (Мат. 13:1-3), як і на суші. Проповідував на відкритих пустинних теренах (Мат. 14:13-21; 15:33) і при дорозі (Мат. 20:19-34). По-суті, єдиним доступним місцем, де Він правдоподібно не проповідував і не навчав, були вулиці міст (Мат. 12:19). Він часто навчав чи проповідував окремим особам, таким як Никодим, самарянка, багатий молодий вельможа, Марія з Віфанії і т.д. В деяких випадках такий привілей мали родинні кола, як, наприклад, у випадку Симона фарисея, Симона прокаженого і Закхея. Часто користали з Його наук окремі Його учні: Петро, Пилип, Нафанаїл; або вдвох із них, Петро та Іван, чи втрьох, Петро, Іван та Яків, а часто і дванадцятеро, як це було на горі та в горішній кімнаті. В інших випадках Він промовляв до Сімдесятьох та до Своїх неофіційних учнів. Інколи Він промовляв до невеликого грона слухачів, часом більш численного, а іноді до багатьох тисяч. Бо читаємо про таку велику кількість Його слухачів, що одні других тиснули. Він нікого не уникав, ніким не погорджував, нікого не занедбував. Де тільки знайшов спрагнене серце та охочий розум, радісно наповнював таке серце і розум найкращою звісткою, яку вони були здатні прийняти. Помазання, яке було на Ньому, спонукало Його проголошувати добрі вісті смиренним, щоб перев’язувати серця зламаних земним гнітом, щоб звіщати свободу невільникам гріха, щоб відчиняти в’язницю гробу тим, хто спить сном смерті і проголошувати Вік Євангелії як час високого поклику, відкритого для охочих жертвувати себе, чинячи їх гідними прийняття завдяки Його заслузі.
ВІРНИЙ СВІДОК ПРАВДИ
Він був Вірним Свідком Правди. У відповіді на запитання Пілата Він його запевнив, що народився серед людей і приступив до Своєї служби, щоб дати свідоцтво Правди, якої уважно слухали ті, що з Правди (Ів. 18:37). Про Нього засвідчено, що Він був вірним і правдивим Свідком Божої Правди (Об. 3:1,7,14). А Його обмеження Своєї земної служби до євреїв було виявом Його вірності, бо Правда тоді ще не мала йти до поган (Рим. 15:8; Мат. 10:5, 6; 15:24). Перш за все в Своєму свідченні Правди Він був вірний Богові, Якого вважав і визнавав як єдине джерело Правди, про яку свідчив. Така вірність призвела до того, що післанництво Він передавав саме так, як Отець Йому об’явив його; до того, що проголошуючи післанництво, Він завжди старався, щоб воно приносило славу Богові. Отже, Він представив ретельне свідоцтво правди з усією вірністю, вживаючи в цьому свідченні всі здібності Своєї людської природи і Свого нового створіння. В Своїй службі, як свідок правди, Він посвятив Богові весь Свій час, силу, таланти, засоби, вплив, репутацію, і навіть життя, а також інші Свої права і вживав їх в найвищій мірі Своїх можливостей у всіх нагодах служби для Божого задоволення. Якщо передусім Він був вірний Богові, Правді та її Духові, то після них Він був вірний Церкві. З особливою вірністю Він представляв Правду дванадцятьом Апостолам, після них сімдесятьом Євангелістам, і потім решті Своїх учнів. Його вірність призвела до того, що Він зробив кожного з них індивідуальним об’єктом Своєї допомоги. Він був їм вірний, не шкодующи Своїх сил і зрікаючись Себе, надавав допомогу, яка була найкраще пристосована до їхніх потреб, як і до потреб інших. Він був також вірний в Своїй службі по відношенню до тих, які не були учнями, в залежності від їхніх потреб і стану серця. Його любляче серце співчувало всьому людству зрікаючись Самого Себе аж до смерті за нього. Він був вірний для добра ворогів.
Його не можна справедливо звинуватити в жодному акті невірності в службі як Свідка Правди. Його окрик: “Хто з Вас може Мені докорити за гріх (доведе, що Я винен)?” міг би також стосуватися Його вірності: Хто з вас може довести, що Я винний в невірності? В кожному застосуванні Правди по відношенню до Його Апостолів, Євангелістів та неофіційних учнів Він був вірний Богові, Правді і братам. Він був вірним, уділяючи їм заохочення, застереження та догани. Його поступування з Петром добрий цьому приклад. Надання імені Петро, було похвалою за його визнання фундаментальної Правди християнства, що Ісус – Христос, Син Бога Живого. Нагородження його ключами, було вираженням похвали за його визнання і давало йому привілей відчинити замкнені двері доступу до високого поклику для євреїв, що він зробив у день П’ятидесятниці, та двері доступу до високого поклику для поган, що він зробив у домі Корнилія. Він був вірним, картаючи Петра як противника, коли той намагався відвести Його від вірності, яка стосувалась смерті на хресті. Він був вірним, застерігаючи Петра від надто великої самовпевненості. Він був вірним, стримуючи його в саду від застосування меча. Він був вірним, коли поглянув на Петра з несхваленням після його відречення, був вірним, картаючи його і привертаючи після виявлення ним правдивого розкаяння. Він був вірним тоді, коли похваляв Нафанаїла як правдивого Ізраїльтянина; коли ганив Пилипа за те, що той домагався фізичного об’явлення Бога, а всіх учнів за те, що хотіли бути першими, а також, коли ганив Івана та Якова і їхню матір за амбітне прагнення, щоб один з них був по Його правиці, а інший по Його лівиці в Його Царстві.
Його поступування було вірним по відношенню до чужих. Він був вірним по відношенню до сотника (уздоровив його слугу), по відношенню до сиро-фінікіянки, коли йшлося про її дочку, опановану демонами. Вірним Він був по відношенню до хворих, кривих, скалічених, глухих, німих та сліпих, лікуючи їх; Він був вірним по відношенню до натовпів, освічуючи їх в такій мірі, в якій вони були здатні прийняти Його науку. Навіть тоді, коли приховував глибші речі від чужих осіб, Він був вірним по відношенню до них. Таким чином Він не збільшував їхньої відповідальності, оскільки вони не належали до класу віри, і тому не були здатні перемогти в умовах, які вимагали віри. Його вірність – як Свідка Правди – променіє в кожному слові і вчинку по відношенню до Марії, Марти і Лазаря. Його вірність по відношенню до книжників і фарисеїв проявлялась спочатку у лагідному ставленні до них, потім, в делікатному картанні за їхні вади, потім, у застереженні інших від їхнього згубного впливу і, нарешті, коли вони виявилися нездатними до направи, у дуже суворій їх критиці на одинці та в присутності люду, обмежуючи їх неправильний стиль життя і поганий вплив. Він був вірним в картанні Синедріону під час суду над Ним і в Своєму делікатному картанні Пілата. Він був вірний в трактуванні єрусалимських жінок, які оплакували Його. Через Своє мовчання Він вірно свідчив про Правду та її Дух перед усіма Своїми критиками під час останніх тридцяти годин Свого життя. Він був вірним Свідком Правди з кожної точки зору і по відношенню до кожного, з ким мав справу.
Внаслідок Свого вірного свідчення Він стягнув на Себе страждання. Без сумніву, Його дуже засмучувало те, що так часто Його свідчення мусило набувати форми докору, догани, виправлення та перестороги. Воно також було суттєвою причиною втрати Ним життєвих сил, що супроводжувалося втомою та недосипанням. Отже, це свідкування приносило Йому страждання. Ці аспекти Його страждань та їх причини широко представлені в деяких Псалмах та Пророцтвах. Таким чином Його вірне поступування як Свідка Правди було першою причиною Його страждань. Тим самим Він стягував на Себе деякі із Своїх страждань, оскільки, як перша жертва за гріх, Він був змушений зносити страждання, які були нероздільно пов’язані з Його служінням.
Другою причиною страждань Ісуса була ворожість тих, які противились поступуванню, продиктованому Його вірністю Правді. Вірність спонукала Його позбивати тогочасні помилкові вчення, а також відкидати фальшиві церемонії, які практикувалися в той час. Багато зла було вчинено проти Бога, яке, з огляду на Свою вірність, Він був змушений переборювати, викривати й намагався усувати. Замість правдивої релігії серця та розуму практикувався формалізм, який Він був змушений поправляти та реформувати. Пастирі шукали золоте руно, а не дбали про добро для своїх овець, а Його посвята веліла Йому виявляти це. Могутнє духовенство утискало мирян, а Христова ревність прагнула усунути наслідки цього зла. Релігійні провідники були повні лицемірства, зарозумілості та демонстративності, які Його вірність ганила та намагалась зупинити. Було також багато збезчещення святих речей та місць, що спонукувало Його до протистояння цьому словом і ділом. Добро простих людей було занедбане на користь ієрархії, а Його посвячений розум, серце і воля суворо засуджували це. Великий натиск робився тоді на десятину, дрібне насіння та його дріб’язкову кількість, тоді як значно важливіші справи Слова – Правди та її Духа – були дуже знехтувані, а все це спонукало Його праведну душу до протесту. Чинення показних, побожних молитов тими, які в своїй жадібності простягали руку за копійкою бідних і слабких, спонукало Його чисту істоту до обурення та направи цього. Велика Його популярність між простими людьми як Проповідника, Вчителя та Лікаря, викликаючи заздрість з боку духовенства, зовсім не полегшувала ситуації, але робила її ще важчою. За Його часів релігійний світ був на дуже низькому рівні, а релігійні почуття переживали кризу. Отже, Його старання направити такий стан речей, стягували на Нього гнів релігійних провідників та їхніх поплічників.
Доречним буде навести кілька прикладів низького рівня релігії. З 613 приписів, які дав Мойсей, рабини розробили понад 10 000, приводячи людей до стану неволі, яка знищила релігію серця. Наприклад, вони встановили припис, згідно з яким прогулянка в день Шабату обмежувалась до 1000 ярдів (914 метрів), але коли мали йти далі, то достатньо було попереднього дня залишити в даному місці трохи їжі, що – як вони твердили – робило те місце їхнім домом, або протягнути стрічку до місця, куди хотіли дістатись, що, як вони вважали, ці два місця робило одним – їхнім домом, завдяки чому ходили у власному домі скільки хотіли, і при цьому не порушуючи припису щодо подорожування в день Шабату! Таким чином вони обійшли закон, який забороняв відвідини суботнього дня; бо хіба ж два місця не ставали одним домом, якщо до них принесли їжу, або протягнули стрічку? А перехід з одного місця на інше в своєму власному домі, зрозуміло, не є відвідинами. Вони також мали правила з якої ноги, правої чи лівої, потрібно просинатися. Між багатьма іншими речами, вони постановили, що протягування жебраком руки за милостинею суботнього дня, не було працею в день Шабату, хіба що жебрак протягував би руку через двері чи вікно! Пам’ятаємо, як вони звинувачували учнів Христа в порушенні суботи тому, що коли ті йшли через поля й були голодні, то зривали колоски й відвіювали полову, – що вони вважали жниварською працею і тому порушенням суботи.
В Біблії описане також їх нескінченне миття рук і посуду, щоб уникнути церемоніальної нечистоти. Справді вони “відціджували комара, а верблюда ковтали”. Тому нічого дивного, що такі прихильники букви закону, які занедбували дух релігії, почувалися ображені принципами Ісуса, для Якого релігія була перш за все справою розуму, серця і волі, а не дотримуванням безглуздих людських традицій, які не походили від Бога. Очевидно, що їхні системи повинні були впасти, якби засади Ісуса були в загальному прийняті, і чим більше вони це відчували, тим більше зростала їх ворожість до Ісуса за Його поступування, якого вимагала від Нього вірність Правді. І ця ворожість розвивалась, починаючи від слабких на початку суперечок, доходячи до категоричного спротиву, від відсутності симпатії до ненависті, від незначної до цілком рішучої опозиції, від незадоволення до гірких нарікань, від підозр до відкритого оскарження і від ворожості до вбивства. Все це було через те, що вірність Ісуса Правді так Йому наказувала поступати в пануючих на той час обставинах.
Далі розважимо види Його страждань. Їх можна об’єднати в три групи: фізичне виснаження, розумовий смуток та фізичне насилля. Власне, в такій послідовності ми їх і розважимо. Першим видом Його страждань було фізичне виснаження. Це було результатом різнорідних Його дій. Його постійне навчання й проповідування, часто до великого натовпу, деколи під відкритим небом, що особливо виснажує, призвело до Його виснаження. Люди, які не мають проповідницького та вчительського досвіду, не розуміють наскільки змучує промова, особливо, коли говориться від серця, як це робив Ісус. Ці виснажливі наслідки промови можна легше зрозуміти, якщо ми розважимо, яким чином виникає звук людського голосу. Голос є просто вибухом нервової сили на поверхні горла у поєднанні з віддихом. Зрозуміло, що той, хто часто промовляє, як це робив Ісус, постійно витрачає нервову енергію, а вкінці це призводить до нервового виснаження, тому це було однією з причин фізичного виснаження Ісуса. Постійне пильнування та молитви в поєднанні з частим недосипанням, були наступною причиною Його фізичного виснаження. Причиною цього виснаження став також голод. Численні Його мандрівки пішки через гори, узгір’я, долини й рівнини дуже змучували Його, особливо через палючу спеку, деяких теренів Палестини і велику літню жару у всій Святій Землі. Він здійснював ці мандрівки у всі пори року, в будь-яку погоду і в несприятливих обставинах. Ісус не мав літаків, потягів, автомобілів, автобусів, навіть мотоциклів чи велосипедів, які б полегшили трудність подорожі і втому. Його єдиним засобом переміщення були стопи, обуті в сандалі, що не було досить зручним через пісок, який був повсюди. Він часто дуже страждав через втому (Ів. 4:6). Отже, ці умови призводили до Його фізичного виснаження.
За днів Ісуса не було багато винаходів, які б заощаджували час, силу і полегшували б життя. Дійсно, тогочасні умови життя були дуже примітивні. Будинки мали погану вентиляцію, жаркі літом, а холодні зимою, погано умебльовані примушували до жорсткого і незручного життя, що було випробуванням для життєвих сил Ісуса. Хоча Мойсеєві закони, які стосувались дієти, були корисніші для здоров’я, аніж закони поган, то, однак, євреї майже нічого не знали про хімічні властивості харчів. В більшості випадків вони не могли скомпонувати зрівноваженої дієти. Ці умови мали шкідливий вплив на організм і, без сумніву, зменшували життєві сили Ісуса. Також постійне переборювання Ним “перекору від грішних” звичайно ж зменшувало Його життєвість. На Його виснаження не менш впливало чинення чудес, особливо чудес лікування, які здійснювалися ціною Його власних життєвих сил. Читаємо в одному місці про жінку, хвору протягом багатьох років, яка наблизилась до Нього, протискаючись через юрбу, і торкнулась краю Його одежі, після чого одразу ж була зцілена від кровотечі. Знаючи, що Його сила [життєвість] вийшла з Нього, Ісус обернувся й запитав: “Хто доторкнувся до мене?” (Мар. 5:25-34). Учні з докором запитали, як Він може задавати таке питання, коли натовп навколо Нього так тиснеться. Але Ісус був правий і, побачивши зцілену жінку, похвалив її віру й відпустив з миром. Іншим разом (Лук. 6:19) Він вилікував юрбу хворих силою [життєвістю], яка вийшла з Нього. Він лікував їх, видобуваючи з Самого Себе життєві сили, щоб повернути їм втрачену життєвість. Внаслідок лікування хворих Він відчував слабість (Мат. 8:16-18). В такий спосіб Він взяв наші немочі і поніс наші хвороби. Згідно з цими описами Ісус віддавав Свою життєву силу, щоб лікувати інших. Бувало, що Він проводив цілі ночі, лікуючи хворих, і в результаті відчував виснаження.
Таким чином, Його постійне проповідування, навчання, пильнування, молитви, недосипання, голод, мандрування, втома, побутові незручності, недосконала дієта, перенесення спротиву та віддавання життєвих сил під час чудесного лікування людей – все це призводило до Його фізичного виснаження. Тому коли Ісус дійшов до Гефсиманії, Він був вже на 99% мертвий. Розп’ятий Він жив лише шість годин, тоді як фізично сильні, в розквіті сил чоловіки, могли протриматись 7 днів. Його кривавий піт в саду свідчив про крайню межу нервового виснаження, бо як запевняє нас медицина, прояви остаточного нервового виснаження такого роду спостерігаються лише в тих, хто на 99% мертвий, якщо йдеться про втрату життєвості. Як ми вище вказали, така крайня межа нервового виснаження траплялася лише кілька разів в історії людства. Коли ми пригадаємо собі, що Адам помирав під прокляттям протягом 928 років і коли зауважимо, що Ісус під час Свого 3,5-річного служіння віддав 99% життєвих сил, які Адам втрачав протягом 928 років, то матимемо найбільш переконливий доказ жертвенної любові, яку виявив Ісус під час Свого служіння, перш ніж розпочались останні тринадцять годин Його життя, під час яких Його уділом було лише страждання. Як сильно Він любив і жертвував Себе! Ніхто і ніколи на землі не проявляв такої величної любові як Він! Яке самозречення! Яка великодушність по відношенню до Церкви і світу! По правді, Він є “Ісусом, що кохає мою душу”, – як сказав поет!
СТРАДНИК, ЗНАЙОМИЙ З ХВОРОБАМИ
Другим видом страждань Ісуса був розумовий смуток. Цей вид Його страждань має на думці Ісая, коли в своєму найбільш зворушливому описі пророчо говорить про нашого Господа, як про “страдника, знайомого з болями“. Різнорідними були ті печалі, що наповнювали чашу, яку Він мав пити. Те, що Він став людиною й таким чином понизився, мусило завдати Йому певного смутку, коли Він це усвідомив, але Його любов до Бога й людини, а також виставлена перед Ним надія, безперечно, швидко перемінили цей смуток на радість. Брак видимого й фізичного контакту з Богом та іншими духовими істотами мусив призвести до того, що Він – якщо можна так сказати – відчував тугу за своїм домом, що також здолав, як і в попередньому випадку. Необхідність співіснування з людьми, які жили в стані упадку, мусила також бути причиною Його смутку з огляду на Його чистоту й доброту. І справді, навіть серед найкращих людей, якими, власне, й були Його учні, Він мусив відчувати смуток через їхній стан упадку – самолюбство, світовість, грішність та блуди. Численні випадки фізичного зіпсуття, з якими Він зустрічався і які часто лікував, діяли на Його повне симпатії серце так, що воно кровоточило відкритою раною, кров’ю з Його тіла та костей (Автор має на думці людську природу Ісуса, яку в тому часі Він ділив з людьми – прим. пер.). Розумові вади, у вигляді послабленої пам’яті, мізерних здібностей запам’ятовування, спостереження, мислення та уяви, особливо у випадках опанування демонами, викликали глибокий відголос в Його чутливому серці і неодноразово завдавали Йому болю. Коли Він роздумував над моральним упадком людини, будучи свідком багатьох його прикладів на практиці (“недоброзичливість людини до людини, яка приносить море сліз незліченним масам людей”), то Він був засмучений до глибини Свого святого серця. Однак, найбільшим для Нього болем було релігійне зіпсуття людини, приклади якого Він бачив на кожнім кроці. Не викликає подиву, що, як Біблія нам говорить, коли Він бачив людей занепадаючих та розпорошених, як вівці без пастуха, то був переповнений найглибшим співчуттям до них (Мат. 9:36). Грецьке слово, перекладене тут на “змилосерджувався”, виражає глибоке поєднання смутку та жалю. Етимологічно воно означає тремтіння всередині через смуток та милосердя. Коли ці два почуття поєднані між собою, то той, хто це переживає, відчуває тремтіння в кишечнику.
Також інші речі були причиною смутку Ісуса. Засмучувала Його слабість Апостолів. Йому боліла їхня самолюбна амбіція бути першим. Відсутність в них здібності оцінювання, їх повільність, коли йшлося про віру, сварливість, труднощі в зрозумінні – все це засмучувало Його, коли Він думав про них, найкращих з людей, однак в більшій чи меншій мірі заплямованих. Численні докази прокляття, які Він постійно бачив перед Собою, непокоїли Його любляче серце і чистий розум. Сварливість та спротив книжників, фарисеїв та садукеїв напевно засмучували Його чистий розум і добре серце. Мінливість натовпу, в якусь мить настільки піднесеного, що хотів зробити Його царем, то знову настільки ворожого, що домагався Його розп’яття, напевно засмучувала Його. Спостерігання за спустошенням, яке поширювала смерть, забираючи Лазаря та огортаючи жалобою його сестер, призвело до того, що сльози поплинули з Його очей. Коли Він оком пророка споглядав на нещастя Єрусалиму, як в теперішній, так і в майбутній його сліпоті, а також в майбутньому спустошенні, Він був настільки зворушений в Своєму співчуваючому серці, що Його очі наповнились слізьми. Його пригнічувала жалоба Матері і смуток учнів в часі Його смерті.
Вершиною Його смутку, більшого від смутку будь-кого з людських синів, був смуток, який прийшов в останні 14 годин Його життя, викликаючи в нас співчуття словами: Гефсиманія, Синедріон, Преторій, Віа Долороса й Голгофа. Агонія Ісуса в саду тривала одну годину («Не змогли ви й однієї години пильнувати зо Мною»). На підставі восьми великих та малих чудесних днів ми приходимо до висновку, що почалась вона після першої години ночі, а закінчилась після другої. Проба на хресті стосувалась передусім Його людської природи, тоді як проба в саду була пробою особливо Його Нового Створіння. Святий Павло в посланні до Євреїв 5:7 говорить головним чином про Його пробу в Гефсиманії: “Він за днів тіла Свого з голосінням великим та слізьми приніс був благання й молитви до Того, хто від смерти Його міг спасти, – і був вислуханий за побожність Свою”. Цей текст дає нам ключ до зрозуміння агонії нашого Спасителя в Гефсиманії. Він молився, щоб бути збереженим від смерті і Його молитва була вислухана. Це не означає, що Він був збережений від жертовної смерті, оскільки Він піддався їм аж до кінця, як доказує Його вигук: “звершилося”. Відповіддю на Його молитви було Його воскресіння. Отже, Він молився, щоб бути збереженим від другої смерті, котра, якби Він її зазнав, означала б якусь недосконалість з Його боку, до або після Гефсиманії. Вислів “був вислуханий за побожність” доводить, що Він досконало й безпомилково виконав волю Отця до смерті, і то до смерті хресної. Ці думки про Його боротьбу в Гефсиманії дають нам ключ до зрозуміння того, чому Він “з голосінням великим та слізьми приніс був благання й молитви”. Він боявся, що в чомусь не догодив Богові, і що не зможе досконало знести болісних досвідчень, які чекали на Нього від саду аж до смерті. Ясна річ, що це сатана випустив гостру стрілу в Його чутливе сумління, насуваючи думку, що Він попередньо згрішив. Ця думка вразила і стурбувала Його. Та незабаром після цього Він відкинув її, будучи зміцнений думками, що містяться в Псалмі 16:8 і Іс. 53:9, які прийшли Йому на пам’ять. Але інша думка, що можливо Він не зможе досконало знести суворі досвідчення, які прийдуть, почавши від Гефсиманії, залишалася з Ним довше. Справді, щоб перемогти цю думку, Він потребував годинної боротьби, і доданої до неї допомоги ангела та запевнення про Божу поміч.
Кілька речей, які тяжко пригнічували Його Нове Створіння, внаслідок чого Гефсиманія стала найгострішою з Його проб і спокус. Він знав, що, якби Він надломився під тягарем болісних досвідчень, які чекали на Нього, то образив би Свого Отця і втратив би Його ласку. Люблячи Бога в найвищій мірі й прагнучи над усе подобатися Йому, уся Його істота через саму думку про таку трагедію наповнилась найглибшим стражданням, яке Він був в стані відчути. Він також знав, що навіть найменше відхилення від досконалості знищило б увесь план, знеславило б Бога, перекреслюючи надію на спасіння чотирьох вибраних класів, розкаяних ангелів, Євреїв і поган, а також закінчилося б тріумфом сатани, гріха, блуду, смерті й аду, а все це з Його вини. Він також знав, що такий упадок з Його боку закінчився б другою смертю. Ці три думки були причиною найбільшого страждання Його душі. Це, власне, призвело до того, що через молитви і благання з голосінням великим та слізьми Його пригноблена душа протягом години благала Отця, щоб відняв чашу, – не чашу смерті взагалі, але спеціальної форми смерті, богохульника і збунтованого, засудженого злочинця, і пов’язаною з цим ганьбою та прокляттям. Тому нічого дивного, що Він потів кров’ю; нічого дивного, що тягар Його страждань мало не згасив в Ньому життя, як Він це виразив словами: “Обгорнена сумом смертельним душа моя”; нічого дивного, що Він голосно плакав, заливаючись сльозами; нічого дивного, що Його неспокій був настільки великим, що Йому важко було логічно і тверезо мислити; нічого дивного, що Він тричі шукав підбадьорення від трьох учнів, які щоразу, коли Він до них приходив, спали, а не пильнували і не молились разом з Ним. Але, цьому всьому Його Нове Створіння було цілком піддане Божій волі: „не Моя, а Твоя нехай станеться воля”. Ніколи перед тим, ані після того Його Нове Створіння не переносило настільки тяжкої проби та спокуси. Однак, після години найсуворішої битви, воно було здатне одержати перемогу. Отримавши запевнення про Свою вірність в минулому і поміч Отця в стражданнях наступних 13 годин, а також щодо Своєї перемоги, провіщеної пророцтвами, Він вийшов з цієї битви сповнений спокою, готовий випити чашу сорому та ганебної страти, як проклятий богохульник і засуджений бунтівник. Проба і спокуса Його Нового Створіння в Гефсиманії, у найбільш кульмінаційному моменті Його досвідчень, з кожної точки зору була найгострішим розумовим смутком, якого Він будь-коли зазнав.
Великий розумовий смуток Він відчував під час наступних 13 годин, про що доказують Іс. 53:3-11; Пс. 22:2-19, а також чотири Євангелії, які описують ці 13 годин. Цей смуток відчувала головним чином Його людська природа, як це доводить вираз “Страдник, знайомий з хворобами” (в англ. Біблії читаємо: “Муж смутків, знайомий з болем”; Іс. 53:3). Вершину Свого смутку як людської істоти Він пережив тоді, коли відчув Себе залишеним Богом і коли висловив Свій жаль: “Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?” (Пс. 22:2; Мат. 27:46 і т.д.). Якби Він був Богом, то ці слова були б абсурдом, бо означали б, що Бог покинув Бога! Однак, ці слова можна легко пояснити так: Ісус як людина, стаючи заступником Адама, змушений був пройти кожен аспект кари, яку досвідчив Адам. Одним з цих аспектів було залишення Богом, якого Адам зазнав за свій гріх, що було протилежністю спільноти з Богом, якою він втішався до того, як згрішив. Тому Людина Христос Ісус, несучи кару Адама, змушений був пережити залишення Його Богом. Людська природа Ісуса скуштувала такого роду напій з чаші недолі, якраз перед самою смертю. До того моменту, як настала дев’ята година, Його людська природа, що ми бачимо в 22 Псалмі, маючи надію на визволення, відчувала, що Бог був з Ним як з людиною; але о дев’ятій годині Він, відчуваючи неминучість близької смерті і, будучи як людина майже мертвим, знав, що не затримає людського життя для Себе, як нагороду за дотримування природного та Мойсеєвого права й тому прийшов до висновку, що як людина Він був, очевидно, залишений Богом, що й було правдою. Це наповнило Його людську душу, яка до тих пір завжди перебувала перед усміхненим обличчям Отця, найглибшим болем, який досконала, безгрішна людина була здатна відчути. Ця думка привела Його людську природу до найглибшого збентеження, мало не до розпачі, бо вона не могла зрозуміти, чому Бог її залишив, коли вона була без гріха. Звідси й походить Його болісне кликання: “Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?” Цей невимовний смуток, від залишення Богом, був найбільшою порцією гіркоти, якою була напоєна Його людська природа з чаші смутку.
Очевидно, що такі смутки, які Його Нове Створіння і людська природа переживали, у великій мірі підтинали в Ньому життєвість. Смуток згубно впливає на функціонування організму, а також на розумове, моральне та релігійне життя. Смуток, подібно, як і страх, журба і поспіх, замінює здорові соки організму на отруту, яка атакує нерви, кров та головні органи, призводячи до розладу їх функцій пропорційно до глибини смутку і в залежності від стану здоров’я. Він часто спричиняє хвороби, а в багатьох випадках навіть вбиває свою жертву. Сам Ісус свідчить, що Його смуток в Гефсиманії привів Його до порогу смерті (Мат. 26:38). Його смуток, який тривав 3,5 роки, а особливо останніх 14 годин, був головним видом Його страждань; однак завдяки Його доброму характеру, він допоміг Йому кристалізувати характер, особливо коли йдеться про послух, співчуття, жалість, милосердя, вірність, а також усі вищі першорядні ласки (Євр. 2:10,17,18; 4:15,16; 5:7-9), хоча шкодив Його людській природі. Хоч Біблія згадує про Його радість, та ніде не говорить, що Він сміявся; натомість підкреслює Його плач та численні смутки. Його лице часом було викривлене, і хоча по роках Він був молодий, та, без сумніву, воно носило зморшки смутку і співчуття. Улюбленою ціллю християнських художників було зобразити лице Господа Ісуса. Вираз невимовного смутку й агонії на обличчі Ісуса можливо найкраще з усіх відобразив Мункацій в своїй картині, зображуючи Ісуса на хресті під час вигуку: “Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене ти покинув?”. “Христос в Гефсиманії” Гофмана, викликаючи слушне і широке захоплення в світі та будучи одним з найвідоміших образів Христа, не так добре відобразив драму з Гефсиманії на Його обличчі. Те обличчя більше променіє вірою, аніж повним покори стражданням. Хоча віра, без сумніву, була тоді діяльною в нашім Господі, але була скоріше на фоні, натомість головним почуттям Його серця було покірне страждання.
ФІЗИЧНЕ НАСИЛЛЯ
Якщо говорити про фізичне насилля як третю форму страждання Христа, то ми подали найважливіші його обриси, коли обговорювали зношення Христом зла як сьомий крок Його поступування по вузькій дорозі. Ми не будемо цих обрисів тут повторювати, хоча вони належать до нашої теми, тому що вони вже раніше були представлені. Але буде корисним представити тут завдане Йому фізичне насилля як таке, що належить до Його страждань; це коротко вияснює Псалом 22:2-19, за винятком першого речення 2 вірша, яке ми достатньо обговорили вище. Пам’ятаймо, що ці вірші описують реакцію нашого Господа як людини, а не як Нового Створіння, на Його розп’яття і супроводжуючі Його переживання. Його людська природа не могла тоді зрозуміти, чому Бог був так далеко від Його визволення і чому не вислухав Його найглибших людських почуттів, виражених чіткими словами (див. 2 вірш; ми подаємо в дужках лише номери віршів, не цитуючи їх). Його людська природа кликала про допомогу вдень і вночі останнього дня Його життя, не отримуючи ласкавої відповіді від Бога (3 в.). Не дивлячись на це Його людська природа визнавала, що Бог – святий, що Він повен мудрості, сили, справедливості і любові (4 в.). Вона пам’ятала, що Богові довіряли Його предки і, що Бог нагородив їх за цю довіру, визволяючи їх (5 в.). Старожитні Гідні кликали до Бога про поміч в потребі й отримали її. Вони мали довіру до Бога і не посоромились (6 в.). На противагу цьому до людської природи Ісуса поставилися так безжалісно як ставляться до черв’яка, а не людської істоти, бо практично кожен в цей день докоряв Йому та Ним погорджував (7 в.). Слухаючи Його слова, вони глумились над Ним, як над обманцем; свою погорду вони виявляли викривлянням уст, а своє несхвалення через презирливе хитання головами (8 в.). Насміхаючись, вони говорили про Нього як про того, хто покладався на Бога, що Він Його визволить. Будучи цілком переконаними, що Він був обманець, вони іронічно викрикували до Господа, що нехай Його Бог врятує, Свого уявного улюбленця, від смерті на хресті і тоді ми Його приймемо (9 в.).
Його людська природа пригадує Божу доброту до Нього в минулому від найперших Його днів, коли Бог передбачливо опікувався Ним при народженні, піклувався про Нього в дитинстві, заохочуючи Його привабливими перспективами (10 в.). Вона була предметом Божої опіки ще в зародковому стані і при народженні – вже тоді Господь був Його Богом (11 в.). Тепер, в час розп’яття, Його людська природа благала Бога, щоб Він не віддалявся від неї, тому що вона знаходилась в кульмінаційному моменті своїх мук, глибоко прагнучи, щоб Бог був на її боці, бо ніхто з людей не давав їй жодної допомоги (12 в.). Могутні особи оточили її, і то наймогутніші з номінального тілесного Ізраїлю – Синедріон, а особливо головні його члени з кола священиків (13 в.). Вони широко відкривали вуста, щоб знищити її, так як голодний лев, ричачи, розкриває пащу, щоб пожерти свою жертву (14 в.). Вона відчула, що її сили і життєвість виливалися як вода з посудини. Коли хрест з причини свого тягаря і тягаря Його тіла вдарив в дно ями, в якій мав стояти, вона відчула струс, що розчепив кості плечей, ніг і хребта. Його серце, яке терпіло параліч (це ми бачимо з того факту, що кров з водою пливла з нього, коли його прокололи списом), розтопилось, немов віск на вогні (15 в.). Гарячка, яка супроводжувала розп’яття, поглинала сили Його людської природи, зоставляючи її як розбитий черепок гончарського начиння. Страшенна спрага призвела до того, що Його язик присох до піднебіння. Його людська природа тоді зрозуміла, що хоча вона вірно служила Богу, Бог її залишив і дозволив померти (16 в.). Сектанти, намагаючись знищити Його тіло, оточили його: навіть черствий Синедріон оточив Його. Під час розп’яття Йому пробили руки й ноги цвяхами (17 в.). Кожна з кісток, окрема і відділена від іншої, з причини розчеплення, викликала такий біль, що через кожен окремий їхній біль Він міг їх порахувати, кожну окремо. Ці страждання ще більше примножилися через той факт, що на Його муки дивилися ворожі очі людей (18 в.). Його нечисленне майно – одяг – розпинателі розділили між собою й кидали жеребок, щоб визначити, кому з чотирьох воїнів дістанеться Його шата (19 в.). Таким є опис досвідчень Ісуса як людини на хресті. З цього опису ми бачимо, що Його людська природа була без гріха, не дивлячись на жорстокі катування, через які вона пройшла.
22 ПСАЛОМ
Корисно буде парафразувати решту Псалму, найперше подавши його поділ: вірші з 20 по 22 описують досвідчення Ісуса як Нового Створіння під час Його муки на хресті; 23-25 вірші представляють Його службу у Віці Євангелії по відношенню до Церкви; 26, 27 вірші говорять про Його службу по відношенню до Священиків і Левитів Тисячоліття, а 28-32 вірші говорять про Його службу по відношенню до класу реституції. Його Нове Створіння прагнуло Божої ласки на хресті й отримало її, бо Бог був його опорою і саме Його негайної допомоги воно просило (20 в.). Його Нове Створіння молилося про звільнення від хитрих блудів і від сили сектантства (21 в.). Воно просило, щоб Бог звільнив його від речника сатани, – Синедріону, особливо від його первосвящеників, що Бог міг зробити, оскільки звільнив Його від влади самого сатани (22 в.). Протягом цілого Віку Євангелії Ісус об’являв Церкві Божий план на часі як маніфестацію Божого характеру, що звичайно ж було прославленням Бога (23 в.). Ісус заохочував Церкву – духовного Якова, або Ізраїль – яка шанує Бога, щоб вихваляла Його, проголошуючи Його Слово (24 в.). Вона повинна це чинити, тому що Бог високо цінує страждання Ісуса як такі, що скасовують вирок Адама і кваліфікують Його на милосердного і вірного Первосвященика, Який має ласку в Бога і отримує відповіді на Свої молитви (25 в.). Протягом цілого Тисячоліття Ісус славитиме Бога, об’являючи правди тисячоліття Малому Стаду, Великій Громаді, Старожитнім і Молодим Гідним – великому збору – щодо якого, як хвалителів Бога, Він виконає дані Богові обітниці впровадити в життя Тисячолітні обриси Плану (26 в.). Ці чотири класи, які в цьому житті були податливі до науки й провадження, користатимуть з благословенств для вибраних і з цієї причини будуть цілком задоволені. Як такі, що шукають Бога в цьому житті, вони в Тисячолітті будуть шанувати Бога проголошуючи Його Слово; в цьому житті вони розвинуть такі характери, завдяки яким отримають вічне життя (27 в.).
Коли все людство буде навчене Слова, і коли пригадає його науки та свій минулий досвід зі злом, а також тогочасний досвід зі справедливістю, то на якийсь час повернеться до Господа, а всі племена землі певний час будуть Йому служити (28 в.), а це тому, що тоді буде Царство нашого Господа, а Він буде Паном над народами (29 в.). Наповнені любов’ю реституціоністи всюди будуть приймати для себе благословення Правди та її Духа разом з усіма благословеннями реституції, які випливатимуть з такого прийняття. Вони будуть служити Господеві, годуючи голодних хлібом життя, напуваючи водою життя спрагнених, зодягаючи шатою справедливості нагих, даючи хворим на гріх ліки, вичавлені з листя дерева життя, молячись про повернення померлих з гробу і опікуючись ними після їхнього повернення аж до часу, коли вони зможуть самі собі дати раду. Всі померлі, котрі з причини прокляття не могли втриматися при житті, але підпали під процес смерті, який привів їх до стану смерті, повернуться з гробів і підкоряться владі Христа (30 в.). Мале Стадо буде особливими слугами Єгови як Царі і Священики Тисячоліття, усуваючи кожен елемент прокляття і впроваджуючи реституцію для людства аж до її повного завершення. Мале Стадо буде особливою родиною Бога, втішаючись життям на Божественному рівні як Невіста Христа і Співспадкоємці (31 в.). Вони обіймуть в Царстві свої уряди і будуть здійснювати свою владу, завдяки чому через Правду Тисячоліття, її Духа і провидіння всьому людству об’являть Божий характер, досконалий в мудрості, силі, справедливості та любові; досконалий в поєднанні цих прикмет, а також досконалий в їх домінуванні над усіма іншими прикметами Бога, які також є досконалі. Таким чином вони відродять в справедливості і житті всіх охочих до послуху і слухняних з людства. Це, власне, те, що здійснить Бог (32 в.). Наш аналіз 22 Псалму виявляє факт, що після страждань Христа (2-22 в.) мала настати Його служба благословення Віку Євангелії (23-25), потім Його служба Тисячоліття по відношенню до чотирьох вибраних класів (26, 27), а також тисячолітня служба Його і Церкви по відношенню до світу. На цьому ми завершуємо обговорення видів страждань Ісуса.
Тепер ми застановимось над духом, в якому Ісус зносив Свої страждання. Перш за все скажемо, що дух, в якому Він зносив Свої страждання, був духом, який досконало виражав кожну з вищих першорядних ласк – віру, надію, самоконтроль, терпеливість, побожність, братерську любов і безкорисливу любов, і кожна з них була в гармонії з собою, та з шістьма іншими, і в цій гармонії вони домінували над іншими Його ласками. Його життя, безумовно, було життям віри щодо особи, характеру, слова та праці Бога, як і щодо Своїх власних. Це особливо видно тоді, коли ми проаналізуємо місію дослідження Божого Слова, служіння, життя і зношення страждань, які Він намагався впровадити і впровадив в життя; місію, яку у всіх її деталях Він пізнав під час Свого 40-денного перебування в пустині. Якщо існував хтось, хто йшов дорогою віри, то це був Ісус, тому що Він був піонером високого поклику – Провідником всіх тих, котрі пішли за Ним. На кожному кроці Він стикався з новим аспектом життя у вірі, який перед Ним відкривався. Він увіходив до нього і впевнено його проходив. Кожен крок на вузькій стежці, кожна форма Його страждання, не дивлячись на те, чи це було фізичне виснаження, розумовий смуток чи фізичне страждання, кожне досвідчення кожного з цих трьох видів Його страждання вимагали від Нього практикування віри, як розумового оцінювання, так і сполягання серцем. В стражданнях Його супроводжувала також надія. В кожному виді страждання Він прагнув і сподівався, що задовольнить Бога, здобуде Церкву як Свою Невісту, відкупить світ і відповідно приготується до слави, яка мала наступити після Його страждань. В кожному моменті Свого поступування Він повинен був проявляти самоконтроль, тому що був постійно оточений такими обставинами, які вимагали, щоб Він панував над Собою в чиненні добра, якщо хотів бути переможцем. Ще більші вимоги стосувались Його терпеливості, особливою сферою діяльності якої є обставини, усипані перешкодами, труднощами й стражданнями. Він змушений був зносити опозицію і спротив від грішників, не дивлячись на фізичне виснаження, розумовий смуток і фізичне насилля. Він тривав, чинячи добро серед супроводжуючих труднощів, які Він з радістю зносив – і власне це Біблія називає терпеливістю.
Побожність ще по-особливому характеризувала той дух, в якому Він зносив Свої страждання; тому що побожність є обов’язковою любов’ю до Бога з цілого серця, думки, душі і сили; є виразно сказано, що в Його молитвах у Гефсиманії Він був вислуханий за побожність Свою (до Євреїв 5:7). Бог для Нього був все у всьому. Він ставив Бога на перше місце в усьому (Пс. 16:8). Все, що Він чинив, чи чого не чинив, частково випливало з Його побожності. Кожен Його чин був доконаний з повної любові до Бога; кожне страждання Він зносив частково з причини всепроникаючої обов’язкової любові до Бога. Всі Свої чини і страждання Він відносив до категорії лояльності по відношенню до Бога, найперше до того роду лояльності, що ґрунтується, випливає і гармонізується з найвищою обов’язковою любов’ю до Бога; а потім до того роду лояльності, що ґрунтується, випливає і гармонізується з найвищою безкорисливою любов’ю до Бога. Ця побожність частково проникала й наповнювала кожен Його мотив, поведінку і дух в Його стражданнях. На дух, в якому Він страждав, мала вплив братня любов. Завдяки карнації, Він стався тілом з нашого тіла, кістьми з наших костей і кров’ю з нашої крові, а Його обов’язкова любов до ближніх співпрацювала з іншими Його вищими першорядними ласками, наповнюючи Духом Господнім Його страждання. Братерська любов не була головним мотивом в цьому, оскільки ним була найвища обов’язкова і безкорислива любов до Бога, але вона співпрацювала з ними. Це не обов’язкова любов до ближнього схилила Його до жертвування на смерть через страждання, однак вона не була зовсім бездіяльною, але відігравала в цьому другорядну роль. Завдяки їй Він відчував спорідненість з бідним, осудженим за гріх і загубленим людством.
Ласкою, яка більше за всі інші характеризувала дух Його страждань, була безкорислива любов – добра воля, котра опираючись на уподобанні до добрих засад, у згоді з Правдою та її духом, радіє і перебуває в спільній єдності з тими, котрі перебувають в гармонії з добрими засадами, співчуває тим, які не є в цій гармонії або трактуються всупереч добрим засадам і з причини цієї радості, єдності і співчуття вона готова радо віддавати життя, щоб підтримувати ці добрі засади в благословенні інших. Перш за все як вираз безкорисливої любові Він скеровував її до Бога в радості, єдності, співчутті та жертвуванні; бо Бог був головним об’єктом Його безкорисливої любові. Потім Він спрямував її до братів в радості, єдності, співчутті та жертвуванні. Він виявляв до них такий вид співчуття, який проявлявся у відчуванні разом з ними поганого ставлення, якого вони зазнавали і співчував їм в їхніх помилках, вадах і недоліках – цього другого виду співчуття Він не скеровував до Бога. З причини такої радості, єдності і співчуття Він жертвував Себе заради них аж на смерть. Третім об’єктом Його безкорисливої любові було людство в загальному. До них Він проявляв таку міру оцінки, на яку дозволяли рештки Божого образу в них, і які пережили спустошення, зроблене через упадок, як напр., віра сотника і жінки сиро-фінікіянки. Однак, головним мотивом Його безкорисливої любові було співчуття до них з приводу їх фізичної, розумової, артистичної, моральної та релігійної деградації і жахливого ставлення до них грішних ангелів і грішних людей. Явні, руйнівні наслідки прокляття в них викликали у Нього глибоке співчуття і частково характеризували Його дух, в якому Він зносив Свої страждання. Все це спонукало Його до того, що Він піддався стражданням, жертвуючи Себе для їх добра. Також безкорислива любов до ворогів, головним чином в формі жалості та жертвування, була рисою духа, в якому Він зносив зло. Його любов до правди, справедливості і святості, а також Його ненависть до блуду, гріха й безбожності співпрацювали, формуючи дух, в якому Він страждав. Ці вищі першорядні ласки, домінуючи над іншими ласками, – нижчими першорядними, другорядними й третьорядними, – робили так, що ці інші ласки діяли відповідно до вимог обставин як складові частини духа Його страждань. Таким чином дух, в якому Він страждав, був досконалий.
Цілі, задля яких Він страждав, були різнорідні. Передусім, Він постановив служити, подобатися і прославляти Бога. Посвятивши все Богові, Він прагнув, щоб усе, що Він мав, служило Богові, а що робив під час служіння Божій справі – правди, справедливості й святості – посувало вперед Божий План Віків. Служба цій справі була радістю для Його душі, тому що Він прагнув подобатися Богові. І остаточно через таку службу й подобання Богові Він прагнув прославляти Бога, Чий план, об’єднавши в собі досконалу мудрість, силу, справедливість і любов, має привести до спасіння чотири вибрані класи, розкаяних грішних ангелів, слухняних Євреїв і поган – разом 7 класів. Виконання цього принесе Богові найбільші почесті. Таким чином страждання Ісуса мали найшляхетніші і найбільш піднесені цілі по відношенню до Бога. Другою ціллю Його страждань було відкуплення Церкви, щоб зробити її Співспадкоємцем і Невістою в Божественній природі. Третьою ціллю Його страждань було відкуплення трьох інших вибраних класів: Старожитніх Гідних, Великої Громади і Молодих Гідних – щоб зробити їх товаришами Його і Церкви в нагородах, почестях, праці і спадщині Тисячоліття і після Тисячоліття. Четверта ціль Його страждань – відкуплення світу від Адамового прокляття і пропозиція людям в сприятливих обставинах Тисячолітніх благословенств реституції, а також нагородження вірних досконалим вічнотривалим людським життям на землі після Тисячоліття. П’ятою ціллю Його страждання було надання грішним Ангелам можливості примирення з Богом і дійсне припровадження до цього примирення тих із них, котрі направляться. Шостою ціллю Його страждання було зайняття Ним такого становища, в якому Він зможе знищити всяке зло і всіх непоправних безбожних істот. Сьомою ціллю Його страждання було вічне впровадження правди, справедливості і святості в цілому Божому всесвіті. Його сім цілей, для яких Він відважився страждати, заслуговують найвищої хвали.
Скажемо кілька слів про результати Його страждань. Перший з них – це вплив цих страждань на Нього Самого, і він був подвійним. По-перше, вони допровадили Його людську природу до стану, в якому Він її більше не потребував для Свого власного вжитку, а це призвело до того, що вона стала ціною, доступною для відкуплення Адама та його роду. Адже Його страждання, що призвели до Його смерті як досконалої людської істоти, зробили її заслугу цілком достатньою для викупу Адама і людської раси в ньому. По-друге, ці страждання розвинули в Ньому певні ласки, удосконалення яких в Божих створіннях є невід’ємним від страждань. Всі Його ласки отримали свою досконалість через страждання (Пс. 45:9). Ласки, які спеціально потребують страждань для свого розвитку – це віра, співчуття, милосердя, терпеливість і вірність (Євр. 2:10,17,18; 4:15; 5:7-9; 1Пет. 1:7). Ці ласки, з рештою вищих першорядних ласк, роблять Його особливо здібним до Його служби для вибраних і невибраних, як також для грішних ангелів. З цього ми бачимо, що Його страждання сформували Його для майбутньої праці, честі, уряду та спадщини. Решта наслідків Його страждань були на користь інших: в такий спосіб, та з їх причини Бог набув в Ньому компетентного Намісника; Церква – компетентну Голову та ін.; інші вибрані класи – компетентного Вождя та ін.; світ і грішні ангели – компетентного Відкупителя. Остаточним їх результатом буде ефективна реалізація Ним Божих планів і замірів не лише для ангелів і нащадків Адама, але й для нових родів істот, які Бог замірює привести до досконалості на планетах всесвіту через Христа. Це буде вічним ділом, в якому матимуть привілей брати участь вибрані з-поміж людства і з-поміж ангелів. Отже, безкінечно плідними будуть результати страждань Ісуса на славу Бога і для благословення інших. Хвалімо Бога, джерело цих чудес, а також Ісуса, їх Винуватця (Об. 5:12,13). Довіряймо, любімо і будьмо слухняними Їм за ці чудеса, виконуючи нашу розумну службу!
Т.Р. ’71,61-64, 91-95; 72 ’8-11.