Христос – Його Вузька Стежка

ХРИСТОС – ЙОГО ВУЗЬКА СТЕЖКА

 

Наш Господь Ісус не став людиною для того, щоб нею залишитися. Його людська природа була радше засобом, за допомогою якого Він мав відкупити людство. Тому прийняв її тільки тимчасово, як річ, посвячену Богові на відкуплення людини. Дорога, якою Він ішов, щоб скласти Свою людську природу в жертву, була вузькою стежкою; тому дорога, котрою Він і Його послідовники мають іти – це дорога посвячення (1 Пет. 2:19-24). Згідно з Божим Планом є три дороги, якими ходять або будуть ходити: (1) широка дорога, що веде до загибелі, котрою, починаючи від упадку Адама, йде людство (Мат. 7:13); (2) вузька дорога, якою поступають Христос і Церква у Віці Євангелії (Мат. 7:13, 14) і (3) свята дорога, якою буде поступати людство під час Тисячоліття (Іс. 35:8). Христос, будучи народженим в безгрішному і вільному від Адамового вироку стані, ніколи не йшов широкою дорогою, яка веде до загибелі. Наш Господь, будучи Предтечею Церкви (Євр. 6:20), йшов вузькою стежкою. Оскільки Його досвідчення були подібними до досвідчень Церкви, то Він ішов тою самою дорогою – дорогою самозречення, відречення від світу, дорогою пильності, молитви, дослідження, проголошування і практикування Божого Слова, а також безперервного зношення випадкових досвідчень. Його мандрівка по цій дорозі була виконана досконало і дала Йому важчі досвідчення, ніж мав на ній будь-хто з Його послідовників. Оскільки цією дорогою йшли Його послідовники, то Він мусив іти нею перед ними, бо інакше вони не були б Його послідовниками, що йдуть Його слідами (Мат. 16:24; 1 Пет. 2:21). Дорога, якою йшов наш Господь, впроваджуючи в дію Своє посвячення, була дійсно вузькою і тяжкою. Навіть звичайний читач Біблії, а особливо Євангелії, отримує враження, що Його життя від хрещення було дуже тяжким. Воно до крайніх меж виснажувало не тільки Його досконалі сили як досконалої людини, але також і досконалі сили як Нового Створіння. Тому приступімо до дослідження Христа, що йде вузькою стежкою.

Його мандрівка по цій дорозі починається серією актів, два перші з яких були Його власними актами, а три останні актами Його Небесного Отця. Двома Його актами були: посвячення Самого Себе і виявлення цього посвячення в символі; трьома актами Бога були: нахилення Ісуса до посвячення, сплодження Його від Духа і помазання Його Святим Духом. Кожен з цих актів розглянемо по-черзі. Ісусове посвячення Самого Себе було початковим кроком, який впроваджував Його на вузьку стежку – це були ворота, що вели до цієї стежки. Вхід на вузьку стежку був для Нього тяжкою справою, бо коли Він говорить про тих, котрі входять через тісні ворота, то включає і Себе. Тому Його вхід через ці ворота був пов’язаний з труднощами і важкими битвами. Подібно як в нашому, так і в Його посвяченні, вхід через тісні ворота на вузьку стежку полягав по-перше: у відреченні від власної волі щодо Себе і світу, а також від того, що світ від Нього жадав би; а по-друге: у прийнятті волі Отця за Свою волю у всіх справах. А це тягло за собою піддання всіх Його людських прав відносно Себе і світу Богові. В результаті цього Він не міг вживати для Себе і світу Своїх прав, які посідав у Собі і в світі. Права, які Він посідав у Собі, охоплювали право доброї громадської думки про Себе, про інших, права безтурботності, вигоди, невинної приємності, забезпечення і приховування некорисних речей, здобуття і збереження людських посілостей, їжі, напоїв, здоров’я, життя, самооборони і агресивності відносно шкідливих речей. Права, які належали Йому в світі, охоплювали: право одружуватися, право батьківства, синівства, братерства, дружби, дому і вітчизни. Його посвячення полягало перш за все у рішенні не послуговуватися цими речами для власної волі або волі світу. З цього приводу Він погодився відмовитися від прав, які посідав у Собі і в світі, для власного задоволення і не дозволив, щоб світ вживав Його для свого задоволення. Якби Його посвячення не містило в собі нічого більше, то й так Він був би мертвим для Себе і світу.

Але Його посвячення містило в собі ще одну річ, а саме: прийняття Отцівської волі за Свою волю у всіх справах, а це робило Його живим для Бога. Його посвячення охоплювало мертвість для Себе і світу, а оживлення для Бога. Коли ми вже зауважили, що означає бути мертвим для себе і світу, то тепер поміркуємо, що означає бути оживленим для Бога. Це означає, що Ісус мав вживати Свої людські права, які посідав в Собі і в світі, тільки для Самого Бога і вживати їх таким способом, який був би згідний з Божою волею. Це значить, що ці права могли бути вжиті або не вжиті, в залежності від Божого розпорядження. Однак Бог розпорядився, щоб вони не були вживані для власного або світового задоволення, бо наш Господь зрікся Себе і світу. Тому вони мали бути вживані тільки згідно з поступом Божих планів і цілей. Отже всі ті права, які мав наш Господь, наприклад замилування до доброї оцінки щодо Себе і доброї громадської думки про Нього, а також замилування до вигоди, безтурботності, приємності, забезпечення, вміння зберігати таємницю, посілості, їжі, напоїв, жінки, дітей, братів, друзів, дому, вітчизни, Він міг вживати лише настільки, наскільки вони послужили б поступу Божих планів і цілей. Іншими словами, Він мав піддати Божій волі Свою волю з усім тим, що вона контролювала, для підтримки Божих планів і цілей. Це охоплювало все те, що Він мав дати Богові: Своє тіло, розум, почуття, якості, час, силу, здоров’я, життя, таланти, знання, посілість, вплив, становище, репутацію і т.д., які мали бути вжиті на службу Богові. Він також повинен був чинити ці речі з досконалою вірою, силою (серцем якої є надія перемоги), знанням, самоконтролем, терпеливістю, побожністю, братньою любов’ю і милосердям. Все це Він мав чинити не у вигідних умовах, а в страшних стражданнях жертовної смерті, в пробах, спокусах і стражданнях. Все це містилося в тому, що Ісус прийняв Божу волю за Свою, погоджуючись на умови самозречення Себе і світу. Зрозуміло, що вхід в цю угоду жертви через акт посвячення в його двох частинах був брамою, що вела на вузьку стежку, яку було дуже важко пройти.

Уривок з послання до Рим. 12:1 повчає нас про наше посвячення, яке складається з двох частин, і дає зрозуміти, що наше посвячення провадить нас на вузьку стежку, на якій ми йдемо слідами Ісуса, бо і Його посвячення запровадило Його на вузьку стежку і складалося з тих самих двох частин, що і наше – мертвості для Себе і світу, а оживлення для Бога. В посланні до Євреїв 10:5-10, між іншими справами, посвячення Ісуса представлене як позаобраз бичка в образному дні примирення. В 5 вірші показано, між іншими справами, людську природу Ісуса як позаобраз бичка, жертвуваного в дні примирення; а Його тіло містило в собі все те, ким Він був і що посідав як людська істота. В 9 вірші, між іншими справами, знаходимо вислів: “Відміняє Він перше (образні жертви), щоб друге (дійсні жертви) поставити (жертвувати)”. Це доводить посвячення людської природи Ісуса на смерть, тобто мертвість для Себе і світу; тоді як в першій частині 9 вірша, а також і в 7 вірші показано, що в посвяченні Ісуса міститься також і те, що Він прийняв Божу волю за Свою. Тут, власне, представлені дві частини посвячення Ісуса. Потрібно зауважити, що в нашому виясненні ми багаторазово вживали вислів “між іншими справами”. Так було тому, що в цілій цій частині послання до Євреїв 10:1-10, в образі і позаобразі, зображено посвячення Ісуса і Церкви, Його Тіла: Бичок зображує людську природу Ісуса, а Господній Козел – людську природу Церкви. Згідно з 10 віршем Церква, Тіло Ісуса Христа, через прийняття тієї самої волі, котру – як кажуть 7 і 9 вірші – прийняв Ісус, жертвуючи її раз за всіх. З приводу того, що Євр. 10:1-9 вчить про Ісусове тіло, ми процитували послання до Рим. 12:1, що проливає світло на посвячення Ісуса, хоча цей вірш прямо відноситься до посвячення Церкви, а не Ісуса.

Все поступування Ісуса на протязі 3,5 років Його служби доводить, що Він увійшов на вузьку дорогу через посвячення; бо Його мандрівка по цій дорозі не була чимось іншим, а тільки виконанням обітниці посвячення, яке Він вчинив через перехід тісними воротами, що вели на вузьку стежку. Отже так Він виконав обітницю зречення Самого Себе, бо про Нього написано: “Бо й Христос не Собі догоджав” (Рим. 15:3). Ані не старався подобатися світу, виконуючи не його волю, а волю Божу, бо усім Своїм життям довів, що чинив Божу волю, за що світ і ненавидів Його (Ів. 15:18-25). Його поступування в напрямку майбутності також вказувало, що Він сповнив позитивний бік Свого посвячення – чинив Він волю Отця, бо сказав: “Пожива Моя – чинити волю Того, Хто послав Мене, і справу Його довершити” (Ів. 4:32-34). “Я мушу виконувати діла Того, Хто послав Мене, аж поки є день” (9:4). “Твою волю чинити, мій Боже, я хочу, і Закон Твій – у мене в серці” (Пс. 40:9). “Я не став неслухняним, назад не відступив” (Іс. 50:5). В Гефсиманії постава серця і Його слова були такими: “… не як Я хочу, а як Ти… нехай станеться воля Твоя” (Мат. 26:39, 42). Він скромно відкидав оригінальність Своєї науки і праці: “Я нічого не можу робити Сам від Себе. Як Я чую (від Отця), суджу, і Мій суд справедливий, – не шукаю-бо волі Своєї, але волі Отця, що послав Мене” (Ів. 5:30). Це саме Він підтверджує майже тими ж самими словами: “Бо Я з неба зійшов не на те, щоб волю чинити Свою, але волю Того, Хто послав Мене” (6:38). Він показав, що Його волею було віддавати хвалу Богові через виконання Божої волі: “Хто слави шукає Того, Хто послав Його, Той правдивий, – і в Ньому неправди нема” (7:18). Він, по-правді, міг сказати: “Бо Я завжди чиню, що Йому до вподоби… та Я знаю Його, – і слово Його зберігаю” (8:29, 55). Прийняття волі Отця за Свою характеризувало Його поступування аж до кінця, і незадовго до Гефсиманії Він засвідчив: “Як Отець наказав Мені, так роблю” (14:31) і “Як і Я зберіг Заповіді Свого Отця” (15:10). Через прийняття волі Отця за Свою волю Він дав хвалу Отцеві і довершив діло, яке мав завдання виконати: “Я прославив Тебе на землі, – довершив Я те діло, що Ти дав Мені виконати” (17:4). Через це Він став послушним Отцівській волі аж до останньої межі: “Бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної…” (Фил. 2:8). Він так робив, тому що дійсно був Божим Сином: “І хоч Сином Він був, проте навчився послуху з того, що вистраждав був” (Євр. 5:8). Прийняття волі Отця за Свою було метою всієї Його служби: “Ось іду, щоб волю Твою чинити, Боже” (Євр. 10:9). Ці тексти ясно доводять, що Ісус виконав обидві сторони Свого посвячення, – залишаючись мертвим для Себе і світу, а живим для Бога, – тобто прийняв волю Божу за Свою волю.

Наш Господь посвятився, показуючи це в прийнятті символічного хрещення в річці Йордан від Івана Хрестителя. Іван Хреститель, визнаючи вищість Ісуса над собою, а також факт, що Ісус не потребував хрещення покаяння на відпущення гріхів, скромно відмовився охрестити Його в воді, кажучи: “Я повинен хреститись від Тебе, і чи Тобі йти до мене?” (Мат. 3:14). Однак Ісус, знаючи, що не мав бути охрещеним для покаяння і відпущення гріхів, відповів: “Допусти це тепер, бо так годиться нам виповнити усю правду” (15 в.). Що означали ці слова? Чи означали вони, що через занурення Ісуса в Йордані і піднесення Його з води вони дійсно виповняли всю правду (справедливість)? Через цей чин, що є певним, вони не могли дійсно виповнити всіх вимог Божого права, тобто правди. Це стане очевидним, коли ми розважимо, якими є ці вимоги. Боже право вимагає правдивого послуху від тих, котрі йому підлягають, якщо йдеться про кожен окремий обов’язок любові відносно Бога і людини; також воно вимагає смерті для тих, хто не виконує його вимог. Можемо бути певними, що коли Іван занурив Ісуса в воді і підніс Його з неї, а також коли Ісус піддався і співпрацював в тих діях, то вони через це дійсно не виповнили всіх вимог Божого права. То яким чином вони через ці дії задовольнили всю справедливість, якщо не зробили цього в дійсності? Відповідь на це така: вони зробили це символічно, репрезентативно; бо своєю участю в цьому акті Іван символізував Божу частину в дійсному виконанні всієї справедливості, а Ісус Своєю участю символізував Свою частину в дійсному виконанні всієї справедливості. Яким чином? По-перше, Боже право вимагає смерті для тих, котрі йому непослушні. Цю частину вимог права Бог виконав і задовольнив Своїм атрибутом любові, видавши на смерть Свого Сина, для заспокоєння вимог права за смерть всього людства; і цю частину вимог права виконав Ісус, віддаючи Своє власне життя на смерть, заступаючи грішників. Отже Бог в Своїй прикметі любові і Ісус в цій самій прикметі дійсно виконали вимоги права, яке домагалося життя людства. Це ж саме Іван та Ісус виконали символічно в тій частині водного хрещення, в якій Ісус був похований під поверхнею вод Йордану. Але правдива смерть Ісуса за людський рід є тільки частиною вимог права або справедливості.

Є ще інша частина цих вимог. Вона вимагає в кожній деталі послуху від усіх, хто підлягає цьому праву. Згідно з цим Божа мудрість, справедливість, любов і сила полегшили Ісусу як людині досконало виконати кожну вимогу обов’язкової любові відносно Бога і людини, тобто найвищої любові до Бога і рівної любові до людини, а через це виконали ті вимоги права щодо послуху в кожній деталі. Цей послух був також для заступництва за людство, щоб Його праведність могла стати праведністю людства, яка тепер приписана Церкві, а згодом, щоб могла бути дана цілому світу дійсно, коли він буде слухняним (Єр. 23:6, дослівно: “А це Його Ймення (уряд), яким Єгова назве Його – праведність наша”; 1 Кор. 1:30). Отже смерть Ісуса і Його людська праведність, довершені через Його послух, є дійсним виконанням вимог справедливості; Ісус, будучи піднесеним з води, частково допомагаючи Собі піднестися, символізував праведне життя, яким Він тут жив для людської праведності. Але є ще щось більше, що зробив Ісус і що дозволила Йому зробити Божа слава, а саме: Він як Нове Створіння виконав не тільки право обов’язкової любові, але також і право безкорисливої любові, наскільки Його Нове Створіння поставало з мертвої симпатії до Себе і світу у відповідні духовні симпатії як обов’язкової, так і безкорисливої любові. Це поставання символічно представлене в піднесенні Його Іваном з води і Його співпраці в цьому піднесенні. Отже Іван та Ісус символічно виконали всю правду в людській природі і Новому Створінні, а Бог та Ісус виконали це в дійсності через їх керівництво, коли йдеться про вузьку стежку, якою йшов Ісус. Іван, правдоподібно, не розумів цих деталей, та й Ісус тоді їх не розумів, але зрозумів пізніше.

Зрозуміло, що Ісус посвятився перед Своїм водним хрещенням, бо дійсне хрещення мусило початися перед тим, як могло бути зображене символічно; ми мусимо насамперед мати оригінал, а пізніше можемо його сфотографувати. Тому робимо висновок, що Він перед тим, як мав бути охрещений Іваном, посвятився, наприклад в Назареті, як на це вказують тексти з Матвія 2:23; 3:13. Своє посвячення Він вчинив в день примирення, в десятий день сьомого місяця. Це зрозуміло з таких причин: якщо встановлений образ призначений на певну дату, то його позаобраз мусить відбутися в ту саму дату, що й образ і зайняти його місце. Наприклад: образний пасхальний агнець мав бути відлучений від стада 10 Нісана і забитий 14 Нісана, так і Ісус, позаобразний Агнець, був призначений синедріоном на смерть 10 Нісана, а вбитий 14 Нісана.

Ісус як первісток був пробуджений 16 Нісана так само, як в образі перший сніп, первоплід жнив, був колиханий в той день перед Господом (Лев. 23:10, 11; 1 Кор. 15:20). В день Зелених Свят перед Господом були колихані два квашені хліби, спечені з первісної муки; так само ті, котрі зберегли корони як і ті, котрі їх втратили, як решта первоплодів мусили бути принесені Господу як позаобразні хліби в день Зелених Свят (Лев. 23:16, 17). Образний цикл закінчився в жовтні 627 року до Різдва Христового. В цей самий день був започаткований позаобразний цикл. Позаобразний Ювілей розпочався в жовтні 1874 року, точно в той самий день, коли закінчилися 70 циклів без ювілеїв. Згідно з цим бачимо, що якщо встановлені образи були призначені на якусь дату, то позаобрази мусили розпочинатися в ту саму дату – і так виконувалося. В зв’язку з цим посвячення Ісуса відбулося десятого дня сьомого місяця, тому що це посвячення було позаобразом принесення Господу бичка в образний день примирення, десятого дня сьомого місяця. З цього виникає, що Ісус народився у Віфлеємі точно 30 років перед цим, тобто в день примирення. Його подорож з Назарету до місця хрещення в Йордані (воно знаходилося поблизу гирла Йордану, де Йордан впадає в Мертве море) тривала 4 дні.

Коли ми вже зауважили Ісусову частину входу на вузьку стежку – Його перехід через тісні ворота, або Його посвячення і спосіб, яким Він показав це посвячення в символі, то тепер буде властивим розважити Божу частину в цьому вході. Там були три речі, які Бог вчинив в цьому відношенні. Першою з них було побудити нашого Господа до посвячення і заохотити Його виявити посвячення в символі. Це побудження сталося, правдоподібно, вранці в день примирення. Бог напевно діяв на Його розум, серце і волю дещо раніше, ще перед десятим днем сьомого місяця, можливо тоді, коли вибирався бичок перед днем примирення.

В той день, до того як Ісус вирушив до Йордану, Бог впливав на Його розум, щоб прийняв хрещення від Івана; а Ісус, будучи слухняним, відразу ж розпочав Свою подорож. За допомогою мотивів, даних Йому в Божому Слові, Бог спонукав і заохочував Його вчинити обидві ці речі. Однією з частин Божого Слова, яка спрямовувала до цієї цілі, була наука, що в 30 році життя треба розпочати поклик до релігійної праці. Тому Ісус слухняно очікував виповнення 30 років, щоб почати працю Свого життя (Лук. 3:23). Іншою річчю, яку вжив Бог, щоб спонукати Ісуса до посвячення і прийняття символу хрещення, було те, що перед або відразу після посвячення Він показав Йому, що посвячення – це Його вхід на дорогу вмирання за світ, і якщо житиме чеснотно, то зможе виробити правдивий спосіб поступування справедливості для нього (світу), а також постане як сплоджене Нове Створіння, а у воскреслому житті як народжене Нове Створіння. В результаті цього Він відправився до Йордану, щоб ці речі виявити в символі (Мат. 3:14). Отже Бог зробив певні речі для Ісуса в зв’язку з Його посвяченням.

Другою річчю, яку Йому вчинив Бог в зв’язку з посвяченням і його символом, було сплодження від Святого Духа. Ісус, як ми бачили, мав три початки: (1) як Логос (Кол. 1:15; Об. 3:14); (2) як зародок Ісус (Мат. 1:20; Лук. 1:35); і (3) як Нове Створіння, Христос над Йорданом (Мат. 3:16, 17; Мар. 1:10, 11; Лук. 3:22). Апостол Іван згадує про третє сплодження Ісуса в Єв. Івана 1:14 і каже: “…повне благодаті та правди, і ми бачили славу Його, славу як Однородженого (в грецькій – Односплодженого) від Отця”. Апостоли бачили ту славу повну благодаті та правди, коли стали покликані на Апостолів. Тому це відноситься до стану сплодження, бо мова йде про Нього як єдиного сплодженого від Отця. У 18 вірші Іван згадує про те саме сплодження, кажучи: “Єдиносплоджений Син, що в лоні Отця, Той Сам виявив був”. Тільки після цього сплодження в Йордані про Ісуса була мова як про Єдиносплодженого Сина в лоні Отця, котрий виявив нам Бога. До котрого з цих трьох актів сплодження відноситься даний текст треба зробити висновок з самого тексту та з його зв’язку з іншими текстами. Сплодження від Духа необхідне, щоб належати до класу Царства, а також, щоб зрозуміти речі, які належать цьому класу (Ів. 3:3, 5); бо коли Бог покликує до існування клас Царства, то створює новий ряд істот в Божественній природі (Еф. 2:10; 2 Кор. 5:17; Гал. 6:15; Ів. 5:26; Євр. 1:3-5; 2 Пет. 1:4). Бог поставив Ісуса Головою цього класу і його Предтечею (Євр. 6:20; Еф. 1:22, 23; Кол. 1:18), тому що Він Цар над царями і Пан над панами (цими царями і панами є Церква) як читаємо про Нього і про них в 1 Тим. 6:15; Об. 19:16. Отже саме Ісус і Його вірна Церква складають клас Царства (Об. 1:6; 5:10), але щоб отримати членство в цьому класі треба бути сплодженим від Духа (Ів. 3:3, 5). Це, власне, сталося, коли Дух у вигляді голубки зійшов на Ісуса при Йордані. Бог сам засвідчив про це Його сплодження до найвищої Божої родини, коли сказав: “Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав!” – тобто Я задоволений (Мат. 3:17; Мар. 1:11; Лук. 3:22).

Сплодження від Духа дало Ісусові те, що дало кожному, хто його отримав: духовну здібність в кожному органі Його мозку, яка пристосована сягати і реагувати на справи на духовному рівні, так само як перед сплодженням кожен відповідний орган мозку сягав і реагував на справи на земному рівні. Цей акт сплодження від Духа розпочав в Ісусі життя в Божественній природі стосовно розуму, серця і волі, а також був початком Його створення на рівні Божественного існування; подібно діялося з Його послідовниками протягом цілого Віку Євангелії. Необхідність цього є очевидною, якщо ми усвідомимо факт, що Бог творить новий ряд істот на Божественному рівні існування і що Він дав Ісусові можливість першим отримати таку переміну природи! Якщо Ісус мав бути народжений на Божественному рівні, то насамперед мусив бути сплоджений до цієї природи. Зауважмо ще раз, що дало сплодження від Духа кожному органу Його мозку: воно дало духовну здібність пристосування кожного органа до духовних речей, що випливають з духовних мотивів і в духовний спосіб. Перед сплодженням органи Його мозку були пристосовані до людських речей, що випливають з людських мотивів і в людський спосіб. Перед сплодженням від Духа кожен орган Його мозку був обмежений; не міг реагувати на духовні речі, що походили з духовних мотивів і в духовний спосіб, тому що Він був людським, а не духовним. Подібно як, наприклад, пес, не маючи потрібних розумових здібностей, не може осягнути і сприйняти речі, які властиві людському розуму, серцю і волі, так само і людські істоти з огляду на те, що їм не вистачає потрібних здібностей, не можуть досягнути і сприймати речі притаманні духовим природам. Згідно з цим, якщо Ісус мав досягнути і сприймати духовні речі, то мусив отримати такі здібності органів Його розуму, серця і волі, яких людським істотам не дано, тобто якщо Він мав стати істотою в Божественній природі, то мусив мати додані Божі здібності до Його органів розуму, серця і волі. А це, власне, і є та річ, яку сплодження Його від Духа додало до Його органів мозку.

Якщо йдеться, по-перше, про Його інтелектуальні органи мозку, то придивімося дещо уважніше, що це означає. Перед сплодженням від Духа інтелектуальні органи Його мозку були обмежені і могли розуміти і сприймати речі, до яких були пристосовані Його людські розумові органи, але не могли вникнути, ані осягнути, властиві духовим природам. Він міг зауважити, запам’ятати, уявити і зрозуміти перші речі, але не другі речі. Натомість, після сплодження від Духа Ісус міг не тільки зауважити, запам’ятати, уявити і зрозуміти людські речі, а й через духовні здібності, прищеплені в органи Його мозку через сплодження від Духа, Він міг також зауважити, запам’ятати, уявити і зрозуміти духовні речі, тобто речі, що лежали поза межами Його людського розуму. Цими додатковими якостями були наділені не тільки Його розумові здібності, але вони також були додані до Його напіврозумових і напівморальних здібностей, тобто артистичних здібностей, так, що вони могли сягати поза предмети людських почуттів відносно краси, величності, конструктивності, імітації, ораторства, гумору і музики. Перед сплодженням від Духа Його почуття в артистичних сентиментах були обмежені до цих предметів, але тепер сягали до предметів цих почуттів в духовній сфері, які випливали з духовних мотивів і в духовний спосіб. Подібно також і Його релігійні почуття віри, надії, панування над собою, терпеливості, побожності, братерської любові і милосердя перед сплодженням від Духа були обмежені до їх людських проявів, що походили з людських мотивів і в людський спосіб. Не могли вони самі розвинутися в Ньому до духовних цілей з духовних мотивів і духовними способами, тому що у відповідних органах мозку Йому не вистачало духовних здібностей. Але після сплодження від Духа Він міг їх розвинути і розвинув в духовному значенні – небесному – з духовних мотивів і духовними способами. Отже через Його сплодження від Духа ці сім релігійних прикмет стали Його духовною волею. Це означає, що ці прикмети контролювали Його мотиви, думки, слова і вчинки, і як такі контролювали Його людські і духовні самолюбні і соціальні почуття через спрямовування Його духовних самолюбних і соціальних сентиментів до вникання і впливу на їх духовні речі з духовних мотивів і духовними способами; через опанування духовних зусиль, людських самолюбних і соціальних сентиментів, які намагалися мати контроль над Ним і то без духовних мотивів і духовних способів; і нарешті через уярмлення Його духовних і людських самолюбних і соціальних почуттів на службу правди, справедливості і святості.

Звернімо більш детальну увагу на те, як ці сім релігійних почуттів і якостей подіяли на Його духовні самолюбні і соціальні симпатії, які охоплювали і впливали на речі на духовному рівні, а ці речі відповідали речам на людському рівні, до яких Його людські самолюбні і соціальні (суспільні) почуття були обмежені, бо вони досягнули і вхопилися цих речей. В такому вправлянні наш Господь відлучив Свої самолюбні і соціальні почуття від земних речей і, за допомогою їх духовних здібностей, приєднав їх до відповідних речей на духовному рівні. Таким чином за допомогою семи релігійних почуттів і якостей, Він відлучив Своє уподобання до доброї думки про Себе як людської істоти, тобто довіру до Себе, самозадоволення і почуття власної гідності, і приєднав їх до доброї думки про Себе як Нового Створіння, тобто довіри до Себе, самозадоволення і почуття власної гідності, які випливають з духовних мотивів і духовними способами. З того часу Він не старався, щоб люди мали добру думку про Нього, але щоб Бог мав про Нього добру думку, яка випливає з духовних мотивів духовними способами. З того часу Він не мав уподобання до відпочинку, вигоди, задоволення і т.д., що випливало з людського відпочинку, вигоди, задоволення і т.д., але приєднав його до духовного відпочинку, вигоди і задоволення. Наш Господь відлучив Своє уподобання до Свого людського забезпечення, приховування, доглядання, їжі, напоїв, здоров’я, життя, людської самооборони і агресивності, які випливають з духовних мотивів духовними способами. Якби наш Господь був тільки людиною, то не був би здібним прив’язати Свої почуття до таких духовних речей, бо Йому бракувало б духовних здібностей, щоб це зробити. Але сплодження від Духа дало Йому можливість це зробити, тому що дало духовну здібність кожній з Його здібностей. Подібним чином, завдяки цим семи релігійним почуттям і ласкам, Ісус відлучив Свої суспільні почуття від людських прагнень, а прив’язав їх до відповідних духовних прагнень. Отже Він відсунув Свою любов до людської протилежної статі, а прив’язав її до духовної протилежної статі, – до майбутньої Церкви, – з якою хотів одружитися і яку хотів полюбити з духовних мотивів і духовним способом. Таким самим чином Він відсунув Свою любов, яку міг би мати до майбутньої людської дружини, такої як наприклад Марія з Віфанії, і прив’язав цю любов до Церкви як Своєї майбутньої дружини з духовних мотивів і духовними способами. Подібно, завдяки цим семи релігійним почуттям і ласкам, Він відлучив Свою любов від земних батьків, братів, дітей, друзів, дому і країни, а прив’язав цю любов до Бога як Свого Небесного Отця, до Угоди Сари як до Своєї небесної матері, до Своїх послідовників як братів, до реституційного класу як Своїх дітей, до Своїх визнавців як друзів, до Свого небесного воскреслого тіла як Свого небесного дому, а також до Правди та її Духа як до небесної країни. Якби Він не був сплодженою від Духа людиною, то жодної з цих речей не міг би вчинити, але міг це вчинити і вчинив як Нове Створіння. Здатність чинити ці речі випливала з посідання духовних здібностей, прищеплених в органи Його мозку через сплодження від Духа. Це сплодження від Духа дало Йому можливість здійснити зміну Своєї природи з людської на Божественну. Те, що Бог уможливив Йому через сплодження, було другою великою річчю, вчиненою Богом для Нього в зв’язку з Його входом на вузьку стежку. Сплодження Його від Духа повністю спростовує теорію про Боголюдину. Якби Він був Богом, то як міг би отримати Духа, якого як Бог посідав би?

І вкінці-кінців, була там ще третя річ, яку Бог вчинив для Ісуса в зв’язку з вступом Його на вузьку стежку – це початок Його помазання. Як майбутній Первосвященик Церкви і як майбутня Голова Первосвященика світу, а також як майбутній Цар Церкви і світу Він, як такий, мусив бути помазаний, тобто для виконання цих функцій Він мусив мати здібності; помазання дало їх Йому. Воно розпочалося в Йордані, коли Святий Дух був вилитий на Його Нове Створіння, яке за мить до цього було сплоджене в Ньому. Його Нове Створіння є тим помазаним Священиком і Царем; Його людська природа була жертвою (Євр. 9:14). Згідно з цим Його Нове Створіння мусило існувати до того, як могло бути помазаним. Саме тому сплодження від Духа мусило хоча б на мить випереджати початок Його помазання. З текстів Мат. 3:17; Мар. 1:10; Лук. 3:22 видно, що Він почав бути помазуваний в Йордані. З Дій 10:38; Іс. 11:2, 3; 61:1, 2 є очевидним, що ця чинність в Йордані була принаймні початком Його помазання як Священика і Царя. Ісус, як людина, був досконалим у всіх Своїх фізичних, розумових, артистичних, моральних і релігійних здібностях. Це вказує на досконалість Його людського розуму, серця і волі. Згідно з цим в Своєму розумі Він мав досконалі здібності спостереження, пам’яті, уяви і мислення; в Своїх артистичних здібностях Він посідав досконалий смак краси, піднесеності, конструктивності, ораторства, гумору і музики. Він посідав досконалі вищі і нижчі першорядні ласки, другорядні і третьорядні ласки, також і відповідні почуття в своєму серці, а також досконалу волю, яка діяла через Його вищі першорядні ласки. Та не тільки це, але в додатку всі ці людські здібності, почуття і ласки були сильні і урівноважені як людські прикмети в Ньому – досконалому чоловікові. Помазання було тією Його кваліфікацією до служби, що й доводять тексти (Дії 10:38; Іс. 11:2, 3; 61:1, 2 і воно уздібнювало кожну Його здібність, почуття, ласку і волю до служби Первосвященика і Царя. Через сплодження кожна з Його ласк стала духовною і кожному з Його почуттів дана духовна здібність; цим ласкам і почуттям через помазання при Йордані була дана моментальна досконалість. Через це помазання Його досконала людська воля теж стала досконалою духовною волею. Його інтелектуальним здібностям була дана досконалість в духовному відношенні, хоча вони ще не отримали повного духовного знання, яке приходить через помазання. Таким чином помазання Його почуттів, ласк і волі в посіданні сили і рівноваги було доповнене при Йордані. Якби це помазання не було досконале, то Ісус не був би досконалим щодо характеру, але, як знаємо, Він в Своєму успосібленні як людському, так і в Новому Створінні завжди був без плями.

При Йордані наш Господь почав отримувати помазання Свого розуму. Це ми розуміємо в словах: “І ось небо розкрилось…” (духовні речі – Мат. 3:16). Хоча там відбулося помазання серця і волі, однак помазання там не було повним. Та частина знання і розуміння Старого Заповіту, яку досконалий розум нашого Господа здобув до посвячення і яка стала ясною для Нього через помазання при Йордані, в поєднанні з повним помазанням серця і волі, яке Він там отримав, а також Божий Дух, що перебував у Ньому, призвели до того, що Він відчув потребу більшого знання і зрозуміння, щоб відповідно виконати уряд Спасителя, а до цього уряду кваліфікацією було Його помазання. Тому Він швидко зауважив потребу усамітнитися, щоб без перешкод досліджувати Боже Слово, в якому, як Він знав, були приховані речі з Божого Плану, які Йому необхідно було пізнати і зрозуміти, як решту потрібних до служби кваліфікацій. В результаті Його Святий Дух направив Його в пустиню, де Він міг мати потрібну для таких досліджень самотність (Мат. 4:1, 2; Мар. 1:12, 13; Лук. 4:1, 2) і де під час Своїх досліджень як Нове Створіння мав першу спокусу. Він з таким зацікавленням досліджував там Боже Слово, що протягом 40 днів і ночей забув про їжу. Результатом цих досліджень було ясне зрозуміння Божого Плану і Свого власного в ньому місця і обов’язку. З цього ми не маємо розуміти, що протягом сорокаденних досліджень Він пізнав і зрозумів кожну деталь в Божому Слові; бо як Сам зазначив за два дні до Своєї смерті, не знав дня, ані години Свого Другого Приходу – Мат. 13:32. Ми не маємо також розуміти, що окрім цієї єдиної речі наш Господь пізнав і зрозумів всі деталі Божого Плану, бо в типі показано, що як Мойсей отримував типічні об’явлення поступово, так і Ісус отримував антитипічні об’явлення поступово. Тому ми повинні розуміти, що в пустині наш Господь отримав добре знання і зрозуміння загальних деталей Божого Плану і то настільки, наскільки для Нього було необхідно, щоб міг в розумний спосіб розпочати Свою службу. Було так тому, що Він мусив ходити згідно з вірою, а Правда вияснюється тільки тоді, коли на неї приходить час; поступаюча Правда від часу до часу ставала Йому ясною, причому тоді, коли Він її потребував. Про це ми довідуємося не тільки з типу Мойсея, а й з 119 Псалма, де зображена Його любов, дослідження, пізнавання і зрозуміння Божого Слова. Але одне є певним, що в пустині Він отримав достатньо помазання відносно знання і зрозуміння Божого Слова, щоб досконало зрозуміти свою службу. Але помазання Його розуму було радше довгою справою, поки стало повністю доповнене. Це помазання дало Йому ім’я Христос, яке означає з грецької помазаний, а також Месія, яке означає помазаний з гебрайської.

Варто більш детально розважити цитовані нижче тексти: Дії 10:38; Іс. 11:2, 3, а також 61:1, 2, щоб довести значення помазання Ісуса. Всі ці тексти повчають, що Він був помазаний Св. Духом. При цьому звернімо увагу на те, що Він не був помазаний через Св. Духа, а Св. Духом як символічною оливою для помазання (Пс. 45:8; Іс. 61:3), зображеною в оливі, котрою, наприклад, були помазані Аарон як священик і Давид як цар. Дії 10:38 кажуть нам також, що Ісус був помазаний силою, під якою розуміємо виняткову здібність чинити чуда, здібність, дану Йому додатково до Св. Духа, тобто у розпорядження, якою Він був помазаний. Цей текст виразно доводить, що Він був помазаний від Бога Св. Духом і силою. В Іс. 11:2, 3 це помазання дуже виразно визначене: каже нам, який Дух був на Ньому, при чому з думок цього тексту виникає, що цим Духом була свята схильність, яке дав Йому Бог, тому що 2 в. визначає цього Духа як схильність до мудрості [правди] розуму [бо Йому було дане розуміння значення правди], схильність до поради (воно планувало що і як робити) й лицарства (сили, влади чинити те, чого Його уряд вимагав від Нього), як схильність до пізнання (розпізнавання речей, що відносилися до Його служби) та страху Господнього (пошани до Господа, яка складається з обов’язкової та безкорисливої любові). Іншими словами, Його помазання з-поміж усього іншого дало Йому чотири великі прикмети Божого характеру, інакше кажучи – сім вищих першорядних ласк; бо віра, мужність (надія) і пізнання (Правди) є трьома складниками прикмети мудрості як тактовного застосування Правди, якій вона довіряє і якою послуговується в надії чинення добра. В Іс. 1:2 під словами мудрості (в значенні Правди), розуму, поради і пізнання, слід розуміти мудрість. А слово сила (лицарство) має там значення панування над собою і терпеливості. Під словом страх (пошана) Господній слід розуміти справедливість (як обов’язкову любов) і безкорисливу любов. Згідно з цим бачимо, що Іс. 11:2 показує, що головними частинами помазання Ісуса були чотири великі Божі прикмети, котрі знаменують Його характер, або ж, згідно з інтерпретацією Петра, ці чотири прикмети були сімома вищими першорядними ласками. Ці ласки були Його контролюючими ласками, які верховодили і вживали або не вживали (залежно від ситуації) всі інші Його ласки, розум і почуття. Отже цей текст показує, що Дух, який спочивав на Ісусові як Його помазання, був Св. Духом, диспозицією або характером Божим. 3-5 вірші показують, що це успосіблення було кваліфікацією на Його уряд як в тілі, так і в дусі. Але з іншого боку Іс. 61:1, 2 каже про Його помазання до виконування (сповнення) служби, коли був в тілі. Святе Боже успосіблення було в Ньому як помазання, або помазання, даючи Йому можливість благовістити Євангелію тихим, перев’язувати рани тим, хто зламаного серця, полоненим гріхом звіщати визволення, а в’язням відкрити темницю гробу і проголосити Високий Поклик. Помазання Ісуса, так як і сплодження Його від Духа, доводить, що Він не був Боголюдиною; бо не людина, а Нове Створіння було помазане. Якби Він був Богом, то не потребував би помазання, так як Отець цього не потребував. Які додаткові кваліфікації міг отримати Бог як відповідні до такої служби, яку виконував Ісус?

Є ще одна річ, пов’язана з входом нашого Господа на вузьку стежку, а саме: день сплодження Його від Духа і помазання Його серця і волі. Хочемо коротко торкнутися цієї справи. Як уже вище згадувалося, що цей акт наступив десь протягом 14-го дня 7-го місяця. Такий висновок можна зробити частково з факту, що подорож з Назарету до Йордану вище від місця його впадання до Мертвого Моря тривала принаймні 4 дні. Але є ще й кращий аргумент – на це вказує тип. Знаємо, що свято кучок починалося о 6 годині після полудня 14-го дня 7-го місяця, але згідно з Божим численням це був початок 15-го дня (Лев. 23:34). В 10-му Е томі на 183-185 стор. ми вказали на значення антитипу перебування ізраїльтян в кучках (40-43в.), яке означає, що кожен з правдивого Божого народу займе остаточне місце по класах перед Богом. (Див. Т.Р. 1932, 72, абз. 3).

Єдиним і остаточним ставанням Ісуса перед Богом було ставання Його вірного Нового Створіння у високому поклику. Щоб як такий стати перед Богом, Він мусив спочатку бути Новим Створінням і розпочати Своє помазання; мусив прийняти це помазання в день початку типічного свята кучок, тому що встановлення типу тут є визначене щодо дати. Тому антитипічне перебування в кучці мусило теж початися для Нього о 6-ій годині після полудня 15-го дня 7-го місяця, так само як починалося типічне свято кучок. Тому відразу ж перед 6-ою годиною після полудня мусило розпочатися сплодження Його від Духа і помазання розуму, а також мусило повністю доповнитися помазання Його серця (почуттів і ласк) і волі. Тому ці чинності мали місце пізно після полудня 14-го дня, щоб Він міг засісти в Своїй антитипічній кучці, коли розпочинався 15-ий день. З цього виникає, що пізно після полудня 14-го дня 7-го місяця час сплодження Його від Духа, а також помазання серця і волі виконався повністю, а час помазання Його розуму розпочався. Від Його посвячення 10-го дня і сплодження від Духа 14-го дня пройшло точно 3 ½ роки щодо дня до часу призначення Його на заколення 10-го Нісана і заколення Його як Агнця 14-го Нісана; це підтверджує правдивість поданої вище думки відносно дат Його посвячення і сплодження від Духа.

На цьому ми закінчили розгляд досвідчень нашого Господа, коли Він входив на вузьку стежку і переконалися, що вони були по-перше: досвідченнями, в яких Він був чинним, а також по-друге: досвідченнями, в яких Він був нечинним, бо Бог діяв в тих досвідченнях, а Він приймав Божі акти. Досвідчення, в яких наш Господь був чинним – це Його посвячення в Назареті, а також символічне виявлення Ним цього посвячення в Йордані за допомогою Івана Хрестителя. Досвідчення, в яких діяв Бог, а Він приймав Божі акти – це побудження Його до посвячення, а також показування цього посвячення символічно в хрещенні. Бог сплодив Його від Духа і намастив Його Св. Духом; при сплодженні Його від Духа Він був повністю безучасним, також і при помазання або помазанні Його Св. Духом (особливо що стосується помазання Його серця і волі) Він був повністю безучасним, але щодо помазання Його розуму, то під час дослідження Він співпрацював із Богом.

Тепер ми можемо розпочати дослідження Ісусового поступу на вузькій стежці. Наше дослідження ми обмежимо до загальних речей, що стосуватимуться цього поступу, а деталі залишимо для досліджень, пов’язаних з іншими і більш зв’язаними з цим чинностями цього предмету. Поступ Ісуса на вузькій стежці був виконанням Його угоди посвячення.

З повищого ми бачили, що Його обітниця посвячення складалася з двох обіцянок: Він обіцяв Богові, що (1) буде мертвим по відношенню до Самого Себе і світу; і (2) що буде живим по відношенню до Бога. Його поступ на вузькій стежці полягав у дотриманні Ним цих двох обітниць або обітів. Тому в яких би обставинах Боже провидіння Його не помістило, Він залишався мертвим для Себе і світу, а живим по відношенню до Бога, тобто не допускав, щоб Його власна воля або воля світу Ним керувала, а піддавався Божій волі, щоб Ним управляла. Коли все ж власна воля по відношенню до світу або до Себе намагалася утвердитися в якійсь речі, Він відразу її приглушував, а коли світ, діючи через Його матір, братів, сестер, друзів, сусідів, учнів, книжників, фарисеїв, єврейський клір, синедріон, Ірода, Пилата чи їх підвладних, хотів верховодити над Ним, що стосувалося Його місії, то Він залишався мертвим щодо їх волі. Він завжди старався пізнати і точно виконувати те, чого від Нього хотів Отець, не дивлячись на те, чи це було легко чи важко, вигідно чи невигідно, приємно чи неприємно, любо чи нелюбо, болісно чи приємно для Його тіла. Завжди і всюди всіма правомірними способами, справедливими методами і засобами Він старався виконувати і виконував святу Божу волю на кожній стадії Свого поступу на вузькій стежці. Це поступування призвело до того, що всю Свою людську істоту Він склав у жертву Богові, і з цього приводу залишався мертвим по відношенню до Себе і світу, не задержуючи для Себе жодної частини Своїх людських прав, а вживаючи весь Свій час, таланти, засоби, вплив, репутацію, силу, здоров’я, життя, словом все, чим Він був і що мав, чим сподівався бути і що сподівався мати як людська істота – на службу Богові. Все це Він виконував вірно і досконалим способом аж до смерті. Досконало дотримуючись Божої волі як Своєї власної завжди і всюди, правомірним способом, правильним методом і усіма добрими засобами, Він, в результаті, утримав Свою святу вдачу в досконалості, без плями, і таким чином скристалізувалися Його небесні почуття, а Його ласки всіх трьох видів: першорядні, другорядні і третьорядні на чолі з вищими першорядними ласками під повним контролем Його нової волі були не тільки без плями в активності і силі, а й в досконалій рівновазі. Він зберігав усе це в тяжких пробах і спокусах, ідучи вузькою стежкою.

Це провадить нас до дослідження кроків, якими поступав наш Господь вузькою стежкою. Коли мандрівники ідуть дорогою, то обирають різні види кроків, наприклад по швидкості: ідуть повільно, помірно, швидко і дуже швидко; якщо ж говорити про розмір кроків, то вони можуть бути: короткі, середні, довгі і дуже довгі. Ісус, ідучи вузькою стежкою, застосував сім видів кроків: (1) відречення від Себе і світу; (2) дослідження Божого Слова; (3) розповсюдження Божого Слова; (4) застосування Божого Слова на практиці; (5) пильність; (6) молитва; (7) витривалість в пробах, пов’язаних з вірністю в попередніх шести кроках. Придивімося як наш Господь поступав в зв’язку з кожним із застосованих Ним кроків, ідучи вузькою стежкою. Першим з них було відречення від Самого Себе і світу, або інакше кажучи відречення від поблажливості будь-якому власному уподобанню або уподобанням інших, які б суперечили виконанню Ним Божої волі. Будучи морально вільною істотою, Він міг або ублажати Своїм самолюбним і суспільним уподобанням, отримуючи самосхвалення чи схвалення світу, або ж Він міг, поступаючи вірно по відношенню до свого посвячення, відректися від заспокоєння Себе і світу в цих почуттях. Він відрікся від заспокоєння Себе і світу з будь-якої точки зору, щоб це не перешкоджало Його вірності Богові і місії, яку Бог доручив Йому виконати. Бо будучи людиною, Він любив, щоб люди мали добру думку про Нього, яка давала б Йому самонадіяність, схвалення і повагу; але коли був спокушуваний, щоб ублажати цим почуттям ціною вірності Богові, то відкидав таку спокусу: наприклад, не дозволив, щоб Його самоповага стримала Його від спілкування з митниками і грішниками, або від обмиття ніг апостолам, ані не дозволив, щоб в самонадіяності погодитися стрибнути з наріжника храму, або щоб самосхвалення наказувало Йому погорджувати недосконалим і грішним людським родом. Він не дозволив, щоб Його уподобання стримало Його від виконання Своєї місії, не дивлячись на її непопулярність в світі і хоч вона принесла Йому втрату доброї репутації. Хоча Він мав замилування до відпочинку і вигоди, то однак, коли був стомлений і потребував спочинку, не утримався від розмови з самарянкою біля Яковової криниці, але сів біля криниці і розпочав з нею розмову на тему води життя, благословляючи цю жінку водами життя. Ані Його замилування до безпеки не змусило Його втекти від тих, котрі хотіли спіймати Його і засудити на смерть, бо знав, що Божою волею було, щоб пив з чаші страждань і досвідчень жахливої смерті на хресті.

Хоча наш Господь мав бажання зберегти таємницю щодо Себе, то однак нічого не приховував, навіть якщо це мало Йому нашкодити; бо коли судді запитали Його, щоб сказав, чи насправді є Месією, то, хоча відповідь мала принести Йому вирок смерті, Він однак дав правдиву відповідь перед найвищим іудейським судом, бо знав, що Божою волею було дати правдиву відповідь, хоч це мало свідчити проти нього. Ісус не дозволив, щоб Його замилування до здобування і утримування посілості відвернуло Його таланти від служби Богові і прихилилося до заробітку грошей чи здобування земних посілостей, але відкидав усіляке навіювання щодо збагачення ціною Божої справи. Він не дозволив, щоб Його замилування до їжі могло схилити Його до надуживання Своєю месіанською силою чинення чудес для заспокоєння голоду, перетворюючи каміння на хліб або повітря на воду, тому що це суперечило Божій волі – оскільки Він мав вживати чудесну силу для інших, а не для Себе. Коли вірність Божій справі жадала від Нього позбутися певної частини здоров’я, то Він охоче погоджувався, відмовляючи Собі у Своєму замилуванні до здоров’я, присвячуючи його лікуванню хворих, тому що немочі взяв на Себе, а наші болі носив як власні, віддаючи зі Свого тіла необхідну силу для лікування хворих. Коли вірність Божій справі зажадала, задля примирення людини з Богом, щоб помер в заступництві за людину, Він добровільно відрікся від Своєї любові до життя і склав Своє життя, щоб відкупити людство. Коли Божа справа вимагала, щоб не оборонявся від атак, які зазіхали на Його життя, не сказав ані слова для Свого захисту перед Синедріоном і Пілатом. Він не хотів дозволяти Собі на агресивну любов, якою міг би знищити Своїх смертельних ворогів у Гефсиманському саду, в домі первосвященика, в Преторії і на Голгофі. Таким чином Він успішно відмовляв Собі у дозволі на кожне із самолюбних уподобань чи почуттів, які хотіли Ним керувати. Це Він робив, піддаючи Свої людські прагнення, спрямовані до Самого Себе, Божій волі, і таким способом успішно звершив крок до відречення від Своїх самолюбних схильностей.

Він також успішно відрікся від самолюбного почуття соціальних (суспільних) схильностей. Як досконала людська істота Він мав наприклад суспільні сентименти любові до протилежної статі і був спокушуваний (був спокушуваний і на цьому пункті, як і на всіх інших), хоча не в напрямку гріха (Євр.4:15). Була одна жінка, яку Він любив досконалою любов’ю і яку охоче взяв би за дружину, бо, будучи спокушуваним на кожному пункті, окрім гріха, був Він також спокушуваний і на цьому пункті. Тією жінкою, правдоподібно, була Марія з Віфанії. Він знав, що вірність Його місії забороняла Йому женитися або дозволити, щоб любов до протилежної статі керувала Ним, скеровуючи до нелояльності щодо Божої справи, тому Він відрікся від можливості мати наречену і дружину, а тому відрікся від людського привілею укласти шлюб, і в цьому акті і з тієї ж причини відрікся від радості і привілеїв батьківства; хоча мав досконалу любов до дітей, що видно з того, як прикликав їх до Себе і тримав близько Свого серця. Він відмовляв Собі у Своїй досконалій людській любові або ж близькій приязні із Своєю матір’ю, братами і сестрами, щоб бути вірним справі, яку доручив Йому виконати Отець. Не мав більше приємності в товаристві земних друзів в Назареті, коли мав розпочати Свою велику місію, задля якої став тілом, відрікаючись від перебування з ними як друг з друзями. Будучи вірним Своєму месіанському поклику, Він відрікся від Своєї любові до Назарету чи якогось іншого дому на цій землі, котрий був дорогим для Його досконалого серця. Так, дійсно з того часу Він став безхатченком, мандрівним учителем, Який, як єдинородний Син Отця, патетично порівнював Себе з лисами і птахами, що були краще забезпечені, щодо дому, ніж Він, кажучи: “Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки, – Син же Людський не має де й голови прихилити”… (Мат. 8:20). Його вірність щодо місії правди, справедливості і святості призвела до такої міри противності між Його співгромадянами в Назареті та інших місцевостях, що породжувала в їх серцях вбивчі заміри проти Нього; з того часу Він не дозволяв Собі, щоб Його любов до рідної землі і Своїх земляків була такою великою як раніше, до посвячення. Згідно з цим бачимо, що Він стримував Свої самолюбні і суспільні почуття, якщо вони будь-коли ставали в опозиції до Божої волі і Його справи.

Наш Господь також не дозволяв, щоб воля світу Ним керувала. Коли його матір хотіла втрутитися у справи виконання Його служби, як це сталося на весіллі в Кані Галилейській, то Він, ганячи її, не дозволив, щоб вона впливала на Його поступування. Коли іншого разу мати і Його брати, вважаючи, що Він робить безумство, хотіли відвести Його від виконання Його місії, Він навіть не звернув уваги на їх втручання, а витривало продовжував Свою працю, ні в чому не йдучи їм на поступки. Коли домагалися, щоб Він став суддею і розділив спадщину, Він не погодився на волю світових людей, а запитав: “Хто поставив над вами Мене за суддю або за подільника?” Коли Його учні, особливо Петро, старалися відвернути Його від піддання мученицькій смерті, Він зганив їх за це і подався до Єрусалиму. Коли Його земляки домагалися, щоб Він піддався їх волі, навіть погрожуючи Йому лінчуванням (фізичною розправою – прим. перекл.), Він не піддався їм, а вийшов з-поміж них неушкодженим. Коли грішники, в особі книжників, фарисеїв і натовпу, намагалися зламати Його волю відносно виконання Божого діла, Він відмовився погодитися на це. Коли іншого разу натовп хотів зробити Його царем, що суперечило Божому плану, Він не прийняв цієї пропозиції. Коли єврейські власті хотіли, щоб Він стримав натовп і дітей від окриків прославлення, проголошуваних на Його честь, Він відмовив їм у цьому, кажучи, що якби вони перестали вигукувати, то каміння вигукувало б, бо пророче Слово звіщало про це у Зах. 9:9: “Радій вельми, о дочко Сіону, веселись (викрикуй), дочко Єрусалиму!” Про те, що Він піддався на те, щоб Його упіймали, зв’язали, провадили як в’язня до суду і засудили іудейським судом, піддався суду і засудженню від Пилата, висміюванню, бичуванню, несенню хреста, розп’яттю і смерті, ми не повинні думати, що це було порушення волі світу. Це було радше за піддання Його волі під волю Отця, адже Отець хотів випробувати Його послух аж до останньої межі. Тому Його посвячення не вимагало від Нього не слухати волі світу в цій справі. З цього виникає, що Він вірно виконував перші кроки, йдучи вузькою стежкою.

Другим видом кроків, які здійснив Ісус, йдучи вузькою стежкою, є роздумування над Божим Словом. Як досконала людина Він посідав досконалу пам’ять, а з цього випливає, що читання і дослідження Ним Старого Заповіту, з часу молодості і до періоду зрілості, закарбувалася у всій повноті в Його пам’яті. В згоді з цим, коли Він самотньо подався в пустелю, то весь Старий Заповіт був досконало закарбований в Його пам’яті. Але, Він хоча розумів буквальне значення Старого Заповіту, наскільки досконала людина могла його зрозуміти, як, наприклад, поміщені в ньому оповідання або обриси із Закону, однак їх внутрішнього значення, тобто типів майбутніх речей, не розумів. В той час більшість пророцтв були для Нього замкненою книгою. Без сумніву, Він мав добре розуміння земних доктрин, приписів, обітниць і настанов Старого Заповіту, наскільки вони були на часі для зрозуміння євреями. Однак, як природна людина, не розумів духовного їх значення. Для того, щоб такі думки зі Старого Заповіту могли відкритися очам Його розуміння, Він мусив стати сплодженим від Духа; бо тільки тоді міг знайти в Біблії глибокі Божі речі (1 Кор. 2:10). Не розуміючи не лише деталей, а й навіть всіх загальних справ, пов’язаних з Його місією, під час хрещення, Він, очевидно, відчув потребу увійти в детальне знання тих справ, щоб пізнавши їх, бачити, чого вимагала від Нього Його служба, чим мав бути, що робити і що переносити. Адже для цілей Його служби Йому було потрібно розуміти з Біблії доктрини, приписи, обітниці, настанови, пророцтва, історії і типи, особливо зрозуміти як вони стосувалися до Нього, до Його праці і тих, з ким Він мав працювати, а також до тих, від котрих мав страждати. Тому під час 40-денного перебування в пустині, Він досліджував ті речі, які стосувалися Його особи, характеру і праці, особливо (хоча не виключно) тих, які стосувалися Його земної служби.

У всіх трьох частинах гебрайського Старого Заповіту були уривки, які стосувалися до Нього (Лука 24:27, 44, 45). Більшість із цих текстів Він зрозумів під час 40-денного перебування в пустині. Без сумніву там Він довідався про Свою смерть, яка мала бути викупною ціною за гріх, що було типічно показано в засинанні Адама, під час якого від нього була відділена Єва; у жертві і смерті Авеля; у жертвуванні Ісаака; у Йосипу, який постачав збіжжя для збереження життя під час голоду; у пасхальному агнцю; у жертвуванні бичка в День Примирення і Його наступному ділі благословення; а також в інших жертвах, які зображували Його. Тому в пустині Він довідався, що як Христос насамперед мав страждати, а потім увійти до слави. В пустині Він довідався, що Церква буде Його співучасником у стражданнях і владі. З типів і пророцтв Він пізнав і зрозумів 21 різноманітний уряд, який як Спаситель Він мав виконувати. Тоді для Нього стало зрозумілим Царство в обох фазах. Там також довідався про те, що декотрі не повірять в Нього під час Його земної служби і що хтось Його зрадить. Довідався також про те, як зможе зуживати і як не зможе зуживати Свою силу чинити чуда. Там також довідався про два спасіння і про два Своїх приходи. Як Єврей Він перед Своїм посвяченням мусив розуміти природу душі, смерть як кару за гріх і несвідомість померлих, а також єдність Бога; але глибше розуміння цих справ, а також інших наук Старого Заповіту, зрозумілих, принаймні, частково для природної людини, було, без сумніву, Йому дане в пустині. Його помазання призвело до того, що Він швидко зрозумів Божу Правду, особливо ті її частини, які стосувалися обов’язкової і безкорисливої любові до Бога, ближніх і цілого людства, включаючи і Його ворогів; будучи в пустині, Він робив швидкий поступ у пізнаванні Божого плану. Коли Він повернувся з пустині, то був дуже вченою людиною в знанні і розумінні Божого Слова, набагато більше, ніж людські вчителі, яких Він попередньо мав.

Його дослідження не були лише розумовим тренуванням, але випливали насамперед з обов’язкової і безкорисливої любові до Бога, ближніх і цілого людства. Його любов до Божого Слова була теж сильним мотивом, що схиляв Його роздумувати над ним. Боже Слово дійсно було в Його серці, почуттях, а також в Його розумі (Пс. 40:9). Йому, як Божій людині, було радісно насолоджуватися Божим Законом, тому Він роздумував над ним вдень і вночі (Пс. 1:2). 119 Псалом більш ніж усі інші тексти пророчо описує любов Христа до дослідження Божого Слова; а тому описує також і про Ісуса. Для підтвердження цього процитуємо тут деякі вирази з даного Псалму: “Я в серці своїм заховав Твоє слово, щоб мені не грішити проти тебе” (11 в.). “Навчи мене постанов Своїх” (12 в.). “З дороги свідоцтв Твоїх радію я” (14 в.). “Про накази Твої розмовлятиму я, і на стежки Твої буду дивитись” (15 і 78 в.). “Я буду радіти Твоїми постановами, слова Твого не забуду” (16 в.). “Відкрий мої очі, і хай чуда Закону Твого я побачу” (18 в.). “Своїх заповідей не ховай Ти від мене” (19 в.). “Омліває душа моя з туги за Твоїми законами кожного часу” (20, 40 в.). “Теж вельможі сидять та на мене змовляються, та Твій раб про постанови Твої розмовляє” (23 в.). “Свідоцтва Твої – то потіха моя, то для мене дорадники” (24, 143 в.). “За словом Своїм оживи Ти мене” (25 в.). “Розпливає зо смутку душа моя, постав мене згідно зо словом Своїм” (28 в.). “Я вибрав путь правди, закони Твої біля себе поставив” (30 в.). “До свідоцтв Твоїх я приєднався” (31 в.). “Путь Своїх постанов покажи мені, Господи” (33 в.). “Провадь мене стежкою Твоїх заповідей, бо в ній я знайшов уподобу” (35 в.). “Бо наказів Твоїх я шукаю” (45 в.). “І буду звіщати про свідоцтва Твої” (46 в.). “І буду я розкошувати Твоїми заповідями, бо їх полюбив” (47, 48, 70, 77 в.). “Пам’ятай про те слово,… що його наказав Ти чекати мені” (49 в.). “Слово Твоє оживляє мене” (50 в.). “Я не відступив від закону Твого” (51, 157 в.).

“Твої присуди я пам’ятаю від віку” (52 в.). “Співи для мене – Твої постанови” (54 в.). “Я не забув про закона Твого” (61, 83, 93, 109, 141, 153 в.). “Навчи мене доброго розуму та познавання, бо в заповіді Твої вірую я” (66 в). “Ліпший для мене закон Твоїх уст, аніж тисячі золота й срібла” (72, 127 в.). “Я Твого слова чекаю” (74, 81, 147 в.). “За словом Твоїм гаснуть очі” (82 в.). “Коли б не закон Твій, розрада моя, то я був би загинув в недолі своїй” (92 в.). “Твоя заповідь вельми широка” (96 в.). “Як я кохаю закона Твого, цілий день він – розмова моя” (97, 148, 159, 163, 165 в.). “Твоя заповідь робить мудрішим мене від моїх ворогів” (98 в.). “Я став розумніший за всіх своїх учителів, – бо свідоцтва Твої – то розмова моя” (99 в.). “Став я мудріший за старших, – бо держуся наказів Твоїх” (100 в.). “Яке то солодке слово Твоє для мого піднебіння, солодше від меду воно моїм устам” (103 в.). “Від наказів Твоїх я мудрішим стаю, тому то ненавиджу всяку дорогу неправди” (104 в.). “Для моєї ноги Твоє слово – світильник, то світло для стежки моєї” (105 в.). “Я навіки свідоцтва Твої вспадкував, бо вони – радість серця мого” (111 в.). “Сумнівне ненавиджу я, а Закона Твого покохав” (113 в.). “Я буду держатися заповідей мого Бога” (115, 117 в.). “Тому всі накази Твої уважаю за слушні, а кожну дорогу неправди ненавиджу” (128 в.). “Чудові свідоцтва Твої” (129 в.). “Вхід у слова Твої світло дає, недосвідчених мудрими робить” (130 в.). “Чую жадобу до Твоїх заповідей” (131 в.). “Своїм словом зміцни мої кроки” (133 в.). “Ти наказав справедливі свідоцтва Твої й щиру правду” (138 в.). “Вельми очищене слово Твоє, і Твій раб його любить” (140 в.). “Закон Твій – то істина” (142, 151 в.). “Правда свідоцтв Твоїх вічна, – подай мені розуму” (144 в.). “Бачив я зрадників і бридився ними, бо не держать вони Твого слова” (158 в.). “Правда – підвалина слова Твого, а присуди правди Твоєї – навіки” (160 в.). “Серце моє Твого слова боїться” (161 в.). “Радію я словом Твоїм, ніби здобич велику знайшов” (162 в.). “Душа моя держить свідоцтва Твої, і я сильно люблю їх” (167 в.). “Хай язик мій звіщатиме слово Твоє, бо всі Твої заповіді – справедливість” (172 в.). “Я вибрав накази Твої” (173 в.). “Закон Твій – то розкіш моя” (174 в.). Справді, в цьому найдовшому псалмі образно представлено любов Христа, Голови і Тіла, до Божого Слова, причому з багатьох точок зору. При читанні цього псалму слід пам’ятати, що суди в ньому означають доктрини, приписи означають поради, заповіді – права, устави – настанови, а свідоцтва – історії і типи. В 119 Псалмі добре описані мотиви, що спонукали Ісуса досліджувати Боже Слово.

Слово Боже дійсно було для Нього дорадником. А дослідження Божого Слова було Його інструкцією, роблячи Його наймудрішим з людей, найбільш правдивим з вчителів, найкращим з дорадників, роблячи Його душу найчистішою, найяснішим мислителем, найбільшим викладачем і найкращим проповідником. Дослідження Божого Слова зміцнювало Його в утисках, даючи Його серцю надію, а також силу при зустрічах з ворогами і відвагу для звершення бою за слушну справу. Дослідження давало Йому віру, яка дозволяла зрозуміти Свою місію, зміцнювала Його в кожному доброму слові і ділі, давала Йому силу виконувати виснажливу працю, додавала Йому відваги при зіткненні з опозицією, а також давала Йому витривалість в пробах і спокусах, і також силу погодитися з станом речей у перемаганні Його остаточних хресних страждань. Дослідження Божого Слова дало Йому можливість здійснити Своє посвячення, яке Він вчинив, зрікаючись власної волі і волі світу, і зобов’язуючись у всі часи, у всіх місцях і обставинах приймати Божу волю за власну. Дослідження Святого Письма давало Йому мир серед замішання, панування над Собою в тяжких обставинах, витривалість при подоланні непереможних перешкод і труднощів. Дослідження Божого Слова давало Йому перемогу, коли інші падали, силу, коли інші тікали або вагалися, терпеливість, коли інші діяли під впливом відчаю, витривалість, коли інші Йому противилися. Ці дослідження допомогли Йому зректися родинного дому і товариства тих, кого Він любив на землі, стати мандрівним учителем без дому або власного місця, де міг би спочити, і зносити самотність, вигнання, ненависть від ворогів, забуття від Своїх і зраду коханого приятеля. Дослідження Божого Слова давало Йому силу досконало виконати Свою обов’язкову і безкорисливу любов щодо Бога, ближніх і світу (включаючи і ворогів), любов, що не вагається перед жодним зусиллям, котра не зменшувалася в небезпеці, не погорджувала людською несправедливістю, не падала в труднощах, у жодній пробі не розчаровувала, не піддавалася в спокусах чи противностях і не зникала в стражданнях! Ці дослідження давали Йому силу бути слухняним кожному бажанню Свого Отця, кожному Його навіюванню, кожному Його дорученню і наказу, до найменших подробиць, не схиблюючи незважаючи на втрати, розчарування, зволікання, людські гріхи, помилки і слабості, негоди, битви, відсунення, розділи, зради, нелояльність, заздрість, опозицію, моральні й фізичні страждання, переслідування і навіть хрест! Справді ці дослідження давали Йому силу послуговуватися усіма інтелектуальними здібностями, щоб сповнити Свою місію, щоб культивувати і утримати усталене всяке духовне почуття на небесних речах, щоб використати всяку ласку досконало і щоб Свою нову волю утримувати під повним контролем усіх діянь серця і розуму. Для Нього Слово Боже було Божою силою, а також Божою мудрістю для Його спасіння у високому поклику. Він завжди, скрізь і за будь-яких обставин вважав його за “добре Боже Слово”. Згідно з цим, Його роздумування над Божим Словом було дуже результативним і таким чином Він виконав другий вид кроків на вузькій стежці.

Третім видом кроків, які виконував Ісус на вузькій стежці, було поширення Божого Слова через Його навчання, проголошення, вияснення, доведення і застосовування до потреб і умов Його слухачів, а також переборювання блудів. Проголошуючи це Слово, Він торкався усіх Його форм. Тому підкреслював його доктринальні частини, що стосувалися Бога, Христа, Духа, створення, закону, людини, гріха, упадку, прокляття, угод, відкуплення, покаяння, віри, виправдання, посвячення, вибору, вільної ласки, царства, другого приходу, жнива, дня гніву, реституції, суду, воскресіння, остаточної нагороди і кари. Поширюючи Боже Слово, Він підкреслював деталі, що стосувалися розвитку характеру, віри, надії, послуху, панування над собою, обов’язкової і безкорисливої любові до Бога і людей. Важливе місце в Його етичних науках займало також прищеплювання лагідності, покори, голоду і прагнення справедливості, чесності, доброти, честі і святості. Важливу роль також відігравало навчання про самозречення, несення хреста, зношення страждань, поблажливість і прощення. Він закликав до великодушності, простоти, щирості, такту, відваги, активності, поміркованості і несамолюбства. Вірність в дотриманні своїх зобов’язань і вірність в стосунках теж становили частину Його науки. У всіх Своїх науках Він славив Бога і Його права. Його промови і розмови з Ним були наповнені обітницями і закликом проти гріха, блуду, самолюбства і світовості, а також були наповнені заохоченням керуватися мудрістю, силою, справедливістю і любов’ю. Він завжди вказував на найважливіші речі в Божому Слові, не нехтуючи і менш важливими його частинами. Цитував і вияснював пророцтва, наприклад Ісаї та Даниїла, а також подавав Свої пророцтва, котрих ніхто до Нього не подавав. Багато Його прикладів були почерпнуті з оповідань Старого Заповіту, з життя і з природи; Його промови рясніли образними настановами, наприклад відносно потопу, драбини Якова, Лота і його жінки, Содому, піднесення Мойсеєм змія, манни, Давида, Іллі, Йони і великої риби і тд., котрі Він проголошував з Божого Слова!

Мотиви і поступування нашого Господа були в згоді з Його працею. Він дійсно був святим, носячи посуд Господній. Любов до Бога, що охоплювала Його, особу, характер, слово і діла, оживлювала Його в проголошенні Божого плану. Любов до Божого Слова і давання про нього свідчення наповнювала Його серце як вчителя, проповідника, викладача і тлумача Слова, котрий був здатен добре його доводити і застосовувати, а також переборювати опозиційні блуди. В Його проголошенні Правди велику роль відігравала любов до учнів. Ісус, бачачи людей, що йшли за Ним, як вівці струджених і розпорошених, будучи побуджений любов’ю до людей, зжалився над ними і приготував їм помічників, котрі мали їм служити в праці, яку Він виконував, тому покликав і пристосував, насамперед, дванадцять, а потім сімдесят учнів, як вісників Царства. Любов до люду також призвела до того, що Свої науки Він представляв у формі притч, коли їх значення було для слухачів занадто глибоке, або могло б їм зашкодити, якби ці науки були проголошувані у відкритій формі, перш ніж слухачі були приготовані в серці, волі і розумі до прийняття цих наук. В Його способі поводження була делікатність, в Його серці – почуття симпатії, в Його мові – вдячність, у виразі обличчя – помазання, в голосі – інтонація, яка не могла мати іншого джерела, як тільки Божа любов і милосердя. Він знав, яке вжити слово, котрого потребували слабкі і занепалі духом, як потішати бідних, нещасних і окутих жалобою. З найбільшою делікатністю Він трактував слабких, струджених і розбитих. Справді, очеретини надломленої не доломив і гнота тліючого не погасив. Найбільше заохочував і підносив на дусі тих, які були спрацьовані і обтяжені турботами, закликаючи їх прийти до Нього і знайти відпочинок. Наскільки лагідним Він був з молодим князем, хоча Його слова могли знеохотити тих, хто більше полюбив багатство, ніж Бога і людей. Нічого дивного також немає в тому, що Його слухачі “дивувалися з краси слів, що виходили з уст Його”, і що вороги, вислані упіймати Його, до такої міри були захоплені Його словами і красою Його виразів, що не виконали свого доручення, а вернулися до своїх начальників і сказали: “Ніколи так не говорив чоловік, як цей чоловік”. В Його особі поєднувалися покора з достоїнством і маєстатом, які призводили до того, що ті, хто прийшов Його упіймати настільки були знесмілені Його словами, що впали на землю. Як прекрасною і повною мудрості була Його проповідь на горі! Як піднесеною і чудесною була Його мова і молитва на вечері, незважаючи на те, що хрест вже кидав на Нього свою жорстоку тінь! Дійсно, Він був тим “правдивим і вірним свідком”.

Методи Його свідчення були вражаючі. В Своїх вчинках і словах Він поєднував щирість і такт. Понижувався до тих, які були нижчого стану, як це видно з Його поступування, слів і порівнянь, коли Він розмовляв із самарянкою біля криниці. Не вивищувався понад Своїх слухачів, не дивлячись на те наскільки вони були деградовані та заплямовані гріхом, як це видно з факту, що перебував у товаристві митників і грішників, а також, що дозволив грішній, але з розкаянням, жінці вмити Свої ноги сльозами скрухи і витерти волоссям, приготовляючи їх до помазання. Говорячи до несплоджених від Духа, Він вживав найкращі порівняння, щоб вияснити думку, яку вони не могли повністю зрозуміти, як зробив так, наприклад, в розмові з Никодимом. Коли подавав глибші думки, то відходив від натовпу, як це бачимо в справі проповіді на Оливній горі, щоб пояснити учням Свої притчі, які Він виголошував перед натовпом, так само як і в справі Його останньої промови, виголошеної на вечері перед агонією в Гефсиманії. В науках Він завжди переходив від відомих речей до невідомих. Його науки часто характеризувалися гарними порівняннями, наприклад, в промові про воду життя біля криниці, в промові на тему манни в капернаумській синагозі, а також в промові про пастиря і овець в Єрусалимі. В інших випадках для Його промов були характерні вражаючі контрасти, наприклад, в проповіді на горі і в Його осудливих словах, спрямованих до книжників і фарисеїв: про переціджування комара і ковтання верблюда, про пожирання вдовиних домів під прикриттям довгих молитов, про давання десятини з найменших зерен і залишення важливіших речей в законі, таких як суд (справедливість), милосердя та віра. Завважмо образи і контрасти в наступних словах: “Ось Я посилаю вас як овець поміж вовків; будьте ж мудрими, як змії, а тихими як голубки”. Він вживав незрівнянну здібність у словесному вираженні, пристосовуючи її до різних рівнів здібностей Своїх слухачів. Маркхам, автор поетичного твору “Людина з мотикою” (Man with the Hoe) зробив порівняння подібних думок в Ісуса і Шекспіра і показав, що Ісус виразив ці думки в набагато кращій формі, ніж Шекспір, який є загальновизнаним найбільшим літературним генієм. З певністю методи проголошення Правди Ісусом якнайкраще надавалися до цілей, до яких Він прагнув.

Досліджуючи крок нашого Господа на вузькій стежці у розповсюдженні Правди, мусимо розважити, якими були Його слухачі і в який спосіб Він їх трактував. Його слухачів можемо розділити на три класи: (1) більше чи менше визначних учнів; (2) натовп; (3) Єврейський клір. Найбільше енергії у навчанні Він присвячував Своїм учням, що було цілком властивою річчю. Як під час всього періоду перебування з ними на землі, так і пізніше, коли мав відійти від них на небо, навчаючи їх, Він старався розвивати їх розум, серця і волю в напрямку праці всього їхнього життя. Своїх Дванадцять і Сімдесят найвизначніших учнів Він приготовляв до теперішньої і майбутньої праці, навчаючи їх післанництву, яке передавав для них, щоб проголошували, даючи їм силу чинити чудеса для підтримання їх у праці, і спеціально даючи їм відповідні для їх праці методи і характер. З цієї ж причини Він давав їм глибше розуміння цих речей, ніж іншим. 10 розділ Єв. Матвія – добрий приклад навчання їх методу, якого мали вживати в їхній праці; протягом усього часу перебування з ними Він навчав їх як окремих осіб і як публічних вчителів Правди. Ісус давав їм пояснення про післанництво Царства, про молитву, про релігійну свободу, про святість, про риси Своєї особистості, характеру й уряду, про самозречення, несення хреста, про ласки, особливо про любов, віру і покору, про духа, в якому вони повинні жити і служити, про злостивість кліру, про відкинення та  страждання Ізраїлю, про післанництво Духа. Все це приготовляло їх стати святими і слугами Божого Слова. Цілі, які Він мав у Своїй місії, призвели до того, що більшу частину Свого часу і енергії Він присвячував Своїм учням, а особливо Дванадцятьом і Сімдесятьом. Велику частину Свого часу і енергії Він дав також народові. Роблячи це, Він мав подвійну ціль: (1) дати людям свідоцтво про гріх, справедливість і близьке Царство, як воююче, так і правляче; (2) видобути з-поміж мас чутливі серця, щоб вони могли стати учнями й підготуватися до членства, по-перше, в зародковому Царстві, а згодом у народженому Царстві. Тому Він проголошував, навчав, розмовляв і перебував з натовпом. Для добра людей Він робив також чуда; багато з них, маючи земні погляди, були більше чи менше глибоко зворушені. Однак, Він не провадив їх до якихось ілюзорних надій і тому випробовував їх, наприклад, коли в синагозі в Капернаумі говорив про типічну й антитипічну манну і пересіював недостойних. В деяких місцях і обставинах говорив до них притчами, які вияснював для учнів. Частина Його проповідей і наук була для і про Єврейський клір, який тоді складався із священиків, фарисеїв, саддукеїв та книжників. Його контакти з ними здебільшого полягали на суперечках, бо вони були причиною того, що Він терпів перекір від грішників. Вони громадилися навколо Нього як шершні, жалячи Його на кожному кроці; і поступово Він був змушений давати їм щораз суворішу догану, аж нарешті дав їм те, що описано в Єв. Матвія в 23-му розділі – найсуворіше засудження, яке будь-коли висловлювала людина.

       Ісус поширював Боже Слово у різноманітних обставинах, місцях, часах і умовах. Поширював, отже, Його де тільки міг, згідно з Божою волею, знайти слухачів. Подорожував по містах, містечках і селах Галілеї та Юдеї. Раз проголошував Боже Слово біля самарійської криниці і в самарійському селі. Проголошував Його в синагогах, приватних домах, під чистим небом, на суходолі і воді, при дорозі і в храмі. Часом проголошував Його до великих людських громад, а часом тільки до Своїх дванадцяти учнів, іншим разом тільки до однієї особи, наприклад: Никодима, самарянки, багатого молодого вельможі або Марії з Віфанії і т.д. Проголошував Боже Слово вдень і вночі, рано вранці, пізно ввечері, як у випадку з Никодимом, і під спекотливим полуденним сонцем. Проповідував у всі пори року до всякого роду слухачів, усіма мовними формами, пристосованими до різних людських здібностей. Проголошував його, не дивлячись на те, чи реакція слухачів була відповідною чи невідповідною, чи це було популярним чи непопулярним, в умовах легких чи тяжких, до людей, які каються і не каються, до людей ввічливих і грубих, до вчених і простих, до лояльних і зрадливих, до друзів і ворогів, не зважаючи на втому і біль, в голоді і спразі, як обманець, але правдивий, завжди носячи в Своєму тілі жертовну смерть. Результати Його науки були в згоді з Божою волею. Усім Своїм слухачам Він дав добре свідоцтво про гріх, справедливість і близьке Царство; правдивим Ізраїльтянам, які ввічливо слухали Його промови, давав зрозуміти глибші речі, таємниці Царства, в міру того як їх здібності дозволяли їм зрозуміти, заховуючи багато речей для їх висвітлення, коли прийде Святий Дух. Щодо кількості, то було їх щонайменше 500. Стосовно їх усіх, для доповнення зростаючого в них біблійного знання, особливо про Царство, яке було головною темою Його науки й проповіді; також вчив їх, людей по природі добрих, про розвиток характеру, говорячи про людські ласки і про перемагання більших вад, що виникають з морального зіпсуття. Більшість з цих слухачів, болісно випробуваних через Його смерть і спочатку занепокоєних звісткою про Його воскресіння, залишилися вірними принаймні протягом 25 років (1 Кор. 15:6), хоч дехто закінчив своє життя раніше. Багато інших були глибоко зворушені Його наукою і під час зіслання Св. Духа або дещо пізніше були припроваджені до прийняття повного рішення стати учнями завдяки науці Апостолів. Тому, хоча небагато дійсно вірили під час Його земної служби, однак вона не була без добрих плодів (Ів. 12:37, 38); бо ті, які були через неї притягнуті, стали початком і будівничими Церкви.

       Четвертим видом кроків, які зробив Ісус, ідучи вузькою стежкою, було досконале виконання і кристалізація Божого Духа. Розглядаючи Його помазання, ми побачили, що Він як досконала людина  перед Своїм сплодженням від Духа розвинув всі людські ласки, зміцнив їх і урівноважив, однак ще не скристалізував їх. Кристалізація наступила протягом 3,5 років Його служби. За цей час Він був випробуваний під Мойсеєвим Законом як Єврей, а під законом природи як людина. Зі Своїх людських проб Він вийшов переможно, скристалізувавши Свій людський характер і, таким чином, виробив для людства досконалу людську справедливість, щоб вона була людям. В той самий час, коли Його людський характер був випробовуваний і кристалізований під Законом Мойсея і законом природи, Його характер як Нового Створіння був випробовуваний і кристалізований під Угодою Жертви. Ми також бачили, що сплодження Його від Духа робило Його ласки духовними ласками, а також давало їм духовну силу і рівновагу, а кожному з Його почуттів воно давало духовну здібність. Через сплодження від Духа Його вищі першорядні ласки стали поставлені понад іншими Його ласками, а також понад Його самолюбними і суспільними сентиментами, які стали тепер уздібнені духовно; а також вони відлучили Його людські самолюбні і суспільні почуття від їх земних предметів і прив’язали їх до відповідних їм духовних предметів. Ці дві речі Він чинив протягом всього часу Своєї земної служби, яка тривала 3,5 років, і в результаті скристалізував Свої самолюбні і суспільні сентименти до небесних почуттів. Більше того, завдяки Своїй лояльності і утримуванню Своїх почуттів Нового Створіння і ласк в активності, силі і рівновазі в усіх Своїх діяннях, пробах, спокусах і стражданнях, Він скристалізував їх до того, як дійшов до Гефсиманії. Його останні досвідчення, які розпочалися стражданнями в Гефсиманії і закінчилися Його смертю, були пробами, спокусами і стражданнями, в яких Його скристалізований характер досвідчував Своїх останніх проб, які Він вірно і досконало переніс, виказуючи таким чином Свою незламну лояльність у виконанні Божої волі у всяких обставинах для цілковитого Божого задоволення.

       Придивімося ближче до цих двох справ – Його вправляння в Божому Дусі як Нове Створіння і Його кристалізації того Духа як Нове Створіння – як до двох способів, якими Він практикував Боже Слово. Його виконування Божого Духа вказувало на те, що через вищі першорядні ласки: віру, надію, самоконтроль, терпеливість, побожність, братерську любов і милосердя – Він ненавидів, уникав і протояв злу. Зло було для Нього найбільш огидним у всіх загальних формах: гріха, блуду, самолюбства, світовості; а також у всіх деталях цих загальних форм – тому Він ненавидів беззаконня. Саме тому Він також уникав його з відразою, як вужа, і переборював його всією силою Своїх ласк, а особливо Своїми вищими першорядними ласками. Ці три постави стосовно зла Він виявив у спокусах, які переживав у пустині, особливо в трьох формах тих спокус: будучи спокушуваний, щоб ужив Свою чудодійну силу самолюбно, щоб вживав метод факіра для звернення на Себе уваги і щоб піддався владі сатани в управлінні царствами цього світу. Спокусник на деякий час залишав Його, а потім знову повертався з іншими численними спокусами, як Ісус на це вказує в словах, спрямованих до учнів: “Ви ж оті, що перетривали зо Мною у всіх спокусах Моїх” – Лк. 22:28 (англ. переклад). Хоча Він був спокушуваний щодо кожної сторони Свого характеру, коли зло старалося опанувати Його, то у всіх цих спокусах Він зберіг ту саму відразу, уникання і спротив до зла, і таким чином перемагав його. Він також проявляв відразу до зла у інших осіб, яка випливала з відрази до зла взагалі, а це почуття в Ньому витворили Його вищі ласки. В Своїх науках Він протистояв злу, докладно представляючи його природу і наслідки, бо хотів пробудити у Своїх слухачах відразу до зла. Контроверзи, в яких Він брав участь, були з Його боку виявом тієї відрази стосовно зла і спротиву йому. Викриття Ним гріха, особливо гріха лицемірства, випливало з Його постави. З того ж джерела походило також і переборювання Ним фальшивої релігії. Навіть Його чуда були чинені певною мірою з приводу Його відрази до наслідків гріха й прокляття. Гострі докори, які Він висловлював переповненому лицемірством єврейському клірові, випливали частково з Його ненависті до зла й прагнення переборювати його. Його служба, яка була повністю на  деструктивному боці, а частково на конструктивному боці, була виразом ненависті, уникання й переборювання зла. З цієї точки зору Він скристалізував Свій характер проти зла.  

       Але Він розвивав Св.Духа в його вираженні добра в стосунку до конструктивного добра, причому як вираження рівноваги Його вищих першорядних ласк і їх панування над Його здібностями спостереження, запам’ятовування, уяви і розуму, а також над Його почуттями та іншими ласками. Це, в свою чергу, виражалося в найвищій обов’язковій та безкорисливій любові до Бога, в обов’язковій та безкорисливій любові до Правди та її Духа, і в такій любові до братів, а навіть до світу і ворогів, тому що за них Він поклав у жертву Своє життя. Він розвивав глибоку симпатію до слабких, загублених і розпорошених овець Ізраїлю і до інших, симпатію, яка виражалася у виснажливому навчанні і проповідуванні для них, у віддаванні Свого життя для лікування тіла, розуму й серця, у звільненні багатьох від одержимості демонами, яка навіть здійснювала чудеса розмноження кількох хлібів і риб так, що їх було достатньо для того, щоб нагодувати в одному випадку 4000 чоловік, окрім жінок і дітей, а в другому – 5000 чоловік, окрім жінок і дітей. Ця симпатія призвела до того, що Ісус заплакав у Віфанії над нищівним ділом смерті, яка забрала Лазаря з дому Марії і Марти; і над Єрусалимом з приводу загрози його знищення; в містечку Наїн Він відчув біль вдови, яка плакала над мертвим сином, а також зжалився над Яіром і його жінкою (Ів. 11:1-46; Лк. 19:41; 7:11-17; 8:41, 49-56); Він оцінював визнання Петра, дотримування заповідей молодим багатим вельможею (“поглянув на нього з любов’ю” – Мар. 10:21), віру сотника і віру жінки сирофінікіянки, покаяння блудниці, яка сльозами скрухи вмила Його ноги і витерла їх волоссям, Марію з Віфанії, яка сиділа біля Його ніг і пильно слухала Його науки; Він оцінював її чутливу любов, коли вона помазала Його миром з найдорожчого пахучого нарду на день Його похорону (Мат. 16:16; Мар. 10:17-22; Лк. 7:6; Мар. 7:25-30; Ів. 4: 6-42; Лк. 7:37-50; 10:39; Ів. 12:1-3). Ісус проявляв Свого Святого Духа в незліченних актах доброти до Своїх учнів в тілі, розумі, серці і волі, в милосерді до людей, хворих і нещасних, у прийнятті на Себе їхніх хвороб і слабостей, і в наділенні їх фізичним здоров’ям і силою, а також в численних навчаннях, проповідях, розмовах, докорах, заохоченні й потішанні, залежно від кожного окремого випадку, який потрапляв під Його увагу.

       Але обов’язкова і безкорислива любов в різних своїх елементах і вираженнях не є єдиною ласкою Святого Духа, котру Ісус в Собі розвинув. Тому що Він розвинув всі інші ласки з трьох категорій ласк. Відразу ж після любові виробив у Собі віру, яку проявляв більшою мірою, ніж усі інші першорядні ласки, тому що все Його життя було життям віри в Бога, відносно Божої особи, характеру, слова і діла. Його розумове оцінювання і покладання серцем на Бога, в Його особі, характері, слові і ділі, були визначними Ісусовими рисами. Його посвячення було оперте як на любові, так і на вірі; Його віра проявлялася в подорожі з Назарету до Йордану. Його досвідчення в пустині напевно виявляли Його довіру до Бога, особливо що стосується Його Слова і діл. О яким великим виявом Його віри був початок Його месіанської місії проголошення наближення зародкового Царства! Тому що воно містило в собі початок зміни епохи від угоди Закону до угоди Ласки, відкинення юдаїзму і започаткування християнства, а все це мало бути проведене через хрест і “дурість проповіді” – 1 Кор. 1:21. Отже такою була піднесена діяльність Його віри; а кожен крок на дорозі, як це видно із семи кроків поступування Ним вузькою стежкою, був кроком піднесеної віри. Хіба не віра оживлювала Його навчання, проповіді, переповідання і чинення чудес, а також беззаперечне прийняття Ним пророчих наук і типів, що стосувалися Його місії? Хіба не віра переповнювала Його контакти з наповненим сумнівами натовпом, з Його віруючими учнями та ворожим єврейським кліром? Хіба ж то не віра призвела до того, що Він з довірою попрямував до Єрусалиму, знаючи, що там на Нього чекає хрест? Хіба ж то не віра призвела до того, що ставив чоло зграї, посланій спіймати Його і привести до первосвящеників, Синедріону, Пілата, наругам, бичуванню, дорозі до Голгофи і розп’яттю? Хіба ж то не була віра в характер і Слово Боже, яка дала Йому можливість увійти в саму пащу смерті і аду, із запевненням перемоги як для Себе, так і для Церкви та світу? Так, дійсно, протягом усієї вузької стежки Він виявляв розумове оцінення й покладання серцем на Бога, в Його особі, характері, слові і ділі.

       В Своєму Святому Дусі Він також розвивав ласку мужності, тобто сильної відваги, центром якої є надія на перемогу, бо ж про Нього є написано: “Що задля радості, яка була перед Ним, перетерпів хреста, не звертавши уваги на сором”. Ця радість складалася з кількох елементів: (1) з Його надії на задоволення Небесного Отця; (2) з надії на особисту перемогу над Своїми ворогами: сатаною, тілом і світом аж до Божого насліддя і Божественної природи; (3) з Його надії на навчання, виправдання, освячення і визволення Церкви, Великої Громади, Старожитніх і Молодих Гідних – чотирьох вибраних класів; (4) з Його надії на те, що світові буде дана реституція; (5) з Його надії на перемогу над усіляким злом і над тими, хто не захоче відділитися від зла; (6) з надії на те, що віддасть людство Богові, людство назавжди вільне від зла і усталене в добрі; (7) з надії на те, що стане, разом з Церквою, Божим виконавцем і Віцецарем в реалізації усіх Божих задумів в майбутніх Віках Слави, які настануть після Тисячоліття. Ці сім надій давали Йому міць і силу провадити і закінчити на землі ту працю, яку Йому доручив Бог, а також ставити чоло усіляким противностям, перемагати усілякого роду опозицію і поконати усілякого роду перешкоди. Вони давали Йому силу вести добрий бій віри проти гріха, блуду, (природного) егоїзму і світовості, які Йому протиставляв сатана, світ і тіло; вони давали Йому силу вийти з усіх проб і спокус. Вони чинили Його спокійним серед великих противностей, небезпек, болів, неслави і відкидань. Вони також дозволили Йому навіть знести хреста і смерть. В Своєму Святому Дусі Він розвивав самоконтроль до такої міри, що панував над Собою в добрі і злі дні, в похвалі і догані, в популярності і в непопулярності, як обманець, але правдивий, як вбогий, та однак так збагачуючи інших, як позбавлений людської амбіції, та однак повен небесних аспірацій. І врешті, з вищих першорядних ласк розвивав у Своєму Святому Дусі терпеливість, не тільки довге зношення противностей (як багато хто помилково розуміє терпеливість), але витривалість, або ж тривання до кінця в чиненні добра, не зважаючи на перешкоди, які Він погідно зносив. Такого роду терпеливість характеризувала кожен із семи кроків, якими Він крокував вузькою стежкою, і ця терпеливість була в Ньому настільки потужною, що дозволяла Йому витривати перед лицем найбільших противностей, найтяжчих проб і перешкод, які будь-хто з Його послідовників зустрічав на своїй дорозі. Ця терпеливість допомагала Йому осягнути остаточну перемогу.               

       Наші попередні дослідження показали, що наш Господь в Своєму Святому Дусі розвивав усі сім вищих першорядних ласк. Це ж саме стосується і Його семи нижчих першорядних ласк. У всій Своїй поведінці відносно Своїх учнів та інших, а особливо відносно Своїх суддів, Він зберіг повагу до Самого Себе, яка проявлялася в самонадії, самозадоволенні і почутті власної гідності. Він завжди старався, щоб мати похвалу від Бога, зберігаючи спокій навіть в найтяжчих досвідченнях, наприклад, коли стояв перед первосвящениками, Синедріоном, Пілатом, а також під час розп’яття. Його обережність можемо зауважити: в Назареті, коли після промови до натовпу, Він уникнув непотрібної небезпеки, відійшовши від натовпу, який хотів вчинити над ним самосуд; в залишенні Ним Єрусалиму, коли вороги хотіли передчасно Його упіймати. Його таємничість виявлялася в тому, що Він утримував важкі до сприйняття науки аж до часу, коли учні були готові їх сприйняти, деякі аж після зіслання Святого Духа (Ів. 16:12-15). Це видно з того, як часто Він висловлювався у незрозумілих формах мови, фігурах і притчах, як стримувався від проголошення, що Він є Месією, а також як майже нічого не говорив під час розгляду Його справи перед первосвящениками, радою і Пілатом. Його передбачливість помітна у збереженні ним решток їжі після дворазового нагодування натовпу; у висланні учнів, щоб купили їжі для самарян; у достачанні грошей на податок; у вибранні скарбника для Себе і для Апостолів; у висланні учнів, щоб знайшли ослицю, на якій Він в’їхав до Єрусалиму для святкування пасхальної вечері перед самою Своєю смертю; у знайденні дому для Своєї матері, що було одним з останніх Його актів. Він мав апетит до їжі і напоїв, за що вороги неслушно Його звинувачували в обжерливості і впиванні, але особливо Він кормився Божим Словом і привілеями служби, які були Його правдивим харчем (Мат. 4:4; Ів. 4:32-34). Його любов до життя помітна в оберіганню Себе від вбивчих задумів ворогів, які прагнули передчасно Його вбити, в пильнуванні Свого здоров’я, а особливо в здобуванні вічного життя і підтримуванні Свого духовного життя. Його самооборона об’являлася в Його Святому Дусі в тому, що Він уникав махінацій ворогів і оберігав Свій характер, науки і працю від їхніх атак. Його агресивність проявлялася в тому, що Він атакував блуд і зле поступовання в інших, а також атакував природне самолюбство і світовість у Своїй власній особі. З цього випливає, що Він проявляв Свого Святого Духа в Своїй діяльності і в уживанні Своїх нижчих першорядних ласк.

       Те ж саме Ісус чинив із Своїми нижчими суспільними ласками, якими міг послуговуватися в земних і духовних стосунках. Тому Він приглушував у собі статеві почуття, а також подружні і батьківські прагнення, бо вживання їх зробило б Його невірним щодо небесного поклику. Але, натомість, Він старався здобути для Себе небесну Невісту. Діючи як Божий представник, який допроваджував інших до духовного сплодження, Він діяв як духовний учасник подружжя по відношенню до угоди, так само, як про це висловлюється Ап. Павло, коли каже, що декого “сплодив через Євангелію” – тобто став їх духовним отцем з тієї ж точки зору (1 Кор. 4:15; Филим. 10). Як частина Угоди Він був частиною матері дітей Єгови (Іс. 54:1-17). Отже, таким чином три людські суспільні ласки (статеві почуття, подружжя і батьківство), котрі Він в Собі приглушував, були компенсовані, проявляючись в трьох духовних відповідниках. З певністю ці три духовні ласки Він проявляв найбільш благородними способами, а знаємо ми про це тому, що підлягаємо під дію цих трьох Його ласк. Наскільки чуйними були Його намагання, щоб сподобатися нам, говорячи в символічному значенні! Наскільки добротливим відносно нас є Його батьківське почуття як Божого представника! Наскільки чуйно Він поводився відносно нашої духовної матері під час нашого зародкового стану в цій матері! Наскільки чуйною була Його материнська любов до нас в Угоді! Ці самі ласки Він проявляв протягом цілого віку Євангелії по відношенню до тих, хто їм підлягав. Він проявив правдиве синівство по відношенню до Своєї земної матері, коли доручив її під опіку любого учня – Івана – хоча не допускав, щоб вона домінувала в справах Його служби. Відносно Угоди, як Своєї духовної матері, Він виявляв правдиве синівство віри, любові, честі і послуху. Можемо бути певні, що Він виявляв правдиве братерство відносно Своїх земних братів і сестер, хоча про це немає згадки з часу, що передував Його службі, і дуже мало про це згадано під час Його служби. Але правдиве братерство Він виявляв відносно Своїх братів по вірі, аж до такого ступеня, що віддав за них Своє життя, а також і за світ. Те ж саме виявляє нам і тепер, хоча вже не є в Своєму земному тілі. Як тоді, так і тепер Він є найкращим Другом серед братів і виявляє Свою безсумнівну приязнь. Наскільки великим другом Він був для цілого світу, коли виявив Свою приязнь в найвищій формі, віддаючи за них Своє життя! Він полюбив Свій дім, котрий для Нього приготував Бог – Його воскресле тіло – і радий був віддати Свій земний дім і тіло, щоб дістати небесний дім. А Свою любов до земної країни і земляків виявив у службі, яку для них виконував, а також у сльозах, коли плакав над майбутнім знищенням країни і її людності. Ще більшою любов’ю Він полюбив Свою небесну вітчизну – Правду і її Духа – і громадян тієї небесної країни. Тому Ісус в Своєму Святому Дусі проявляв усі нижчі суспільні ласки аж до ступеня досконалості, а цим Він заслужив похвалу від Небесного Отця.

       Ісус в Своєму Святому Дусі проявляв також другорядні ласки, як ті, які випливали з приглушення Його вищими першорядними ласками зусиль нижчих першорядних самолюбних ласк, котрі хотіли Його контролювати, так і ті, котрі, випливаючи з попередніх, приглушували зусилля нижчих першорядних суспільних ласк, які хотіли Його контролювати (див. Meekness 1 стор., параграф in Nov. P 1948). Його покора випливала в результаті стримування вищими першорядними ласками зусиль самоповаги від контролю над Ним. Дійсно, вся Його поведінка від Йордану аж до смерті була наповнена покорою, як про Нього написано: “Прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини; і подобою ставши, як людина, Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерті” – Фил. 2:7, 8. Чи ж те, що Він став бездомним вчителем і проповідником, залежним від доброзичливості тих, кому служив, не було покорою? Чи ж те, що Він перебував в товаристві бідняків, митників та грішників, не було покорою? Чи ж не було покорою те, що Він зносив перекір грішників, наклепи книжників, фарисеїв і священиків, а також слабості Своїх учнів? Чи ж не було покорою те, що Він виконував функції слуги, миючи ноги Своїм учням, коли виявилося, що жоден з них не був достатньо покірним, щоб виконати таку службу? Чи ж то не покора дозволила Господу слави піддатися арештові, несправедливим судам, засудженню, висміюванню, бичуванню, несенню хреста і розп’яттю як злочинця між злочинцями, а також безсоромній зневазі і смерті? Напевно, що з усіх прикладів прояву ласки Він є найбільшим прикладом покори в історії людства. Його скромність, яка випливала із стримування вищими першорядними ласками зусиль самовизнання від контролю над Ним, проявлялася в безпретензійності Його слів і вчинків, в простоті Його вигляду й поведінки, в поміркованості яка характеризувала Його поведінку по відношенню до великих і маленьких. Його працьовитість, що виникала із контролю вищих першорядних ласк над Його любов’ю до вигоди, відпочинку, комфорту і приємності, ясніла в Його численних навчаннях, проповідях, порадах і подорожах, пануванні над сном, молитві і чиненні чудес протягом 3,5 років, які передували Його досвідченням в саду. Тоді Він зужив практично стільки життєвої сили, скільки Адам протягом 928 років під прокляттям. Його відвага, що походила із стримування вищими першорядними ласками зусиль обережності від бажання контролювати Його, дозволяла Йому виконувати найважчі місії, промовляти до численних мас народу, твердо стояти перед лицем найтяжчих небезпек, а навіть небезпеки вічної смерті, яка Йому загрожувала б, якби поповнив хоча б найменшу недосконалість; ця відвага дозволяла Йому ставити чоло найсильнішій опозиції, ненависті, жорстокості, стражданням і смерті в боротьбі з найпідступнішим ворогом – сатаною.           

       Його щирість та відвертість, що виникали з приглушення вищими першорядними ласками зусиль секретності, яка хотіла контролювати Його, призвели до того, що Він виступав переможним і незрівнянним у висловлюваннях і представленні непопулярної правди, не дивлячись на те, чи вона була для Нього корисною, чи ні; вони також призвели до того, що Він ганив зло в малих і великих, і закликав до справедливості і правди, не дивлячись на те, чи бажали цього Його слухачі, чи не бажали. Зрозуміло, що це могло походити тільки з вільного від лицемірства і наповненого відвертістю серця. Він не старався, щоб мати ласку в убогих чи багатих, малих чи великих, слабких чи сильних, немудрих чи мудрих, простих чи вчених. Любов до правди, справедливості і святості чинила Його щирим і відвертим. Його щедрість, що походила із приглушення вищими першорядними ласками зусиль ощадливості, котра хотіла Його контролювати, призвела до того, що Він із Своєї власної життєвості щедро обдаровував інших дарами здоров’я, лікування хворих органів, звільнення від одержимості демонами, а також лікування розумової, моральної чи релігійної кульгавості. Отже так Він охоче давав Свій час, здоров’я, засоби, впливи, репутацію, вигоди, таланти і ласки, якими благословляв і збагачував інших коштом власного зубожіння. Його поміркованість, що походила із стримування вищими першорядними ласками зусиль апетиту, який бажав контролювати Його, була настільки сильною, що, захоплений думками і дослідженнями над Божим Словом, Він міг стриматися від їжі і напою протягом 40 днів і ночей. В інших випадках умови Його праці спроваджували на Нього голод. Не зважаючи на Його велику поміркованість, коли йдеться про їжу і пиття, Його вороги мали нахабство звинувачувати Його в обжерливості і п’янстві. Його саможертовність, що випливала із домінування вищих першорядних ласк над зусиллями любові до життя, яка хотіла контролювати Його, проявлялася в Його довгих і виснажливих працях, подорожах, зціленнях, постах, пильнуванні, молитвах і зношенні всілякого роду прикрих досвідчень; вона була настільки великою, що Він, після 3,5 років активної служби, під час досвідчень в Гефсиманії був на 99% мертвим. Його терпеливість, що випливала із опанування вищими першорядними ласками бажань войовничості Його контролювати, завжди була видною. Ця терпеливість яскраво світилася на тлі браку розуміння Його збоку учнів та інших! Як сильно вона проявлялася серед глупоти тих, з ким Господь мав справи. Як же ж вона вирізнялася в обставинах, в які Він потрапив і які могли допровадити до втрати рівноваги, до яких призвела людська глупота, суперечки учнів, особливо коли йшлося про першість, критицизм, спори і сварки книжників, фарисеїв і священиків! Як чудесно ця Його терпеливість проявилася тоді, коли Його упіймали, коли священики, Синедріон і Пілат неслушно до Нього ставилися, коли залишили учні, коли від Нього відрікся Петро, коли висміювали і вдавалися до тортур воїни та глядачі під час розп’яття! О, наскільки великою була Його терпеливість! Він також був поблажливим, а це походило із поконання вищими першорядними ласками зусиль Його агресивності, яка хотіла мати контроль над Ним. Наш Господь через молитву міг отримати допомогу 12 легіонів ангелів, які б поконали Його ворогів і визволили Його, але Він стримувався від такої молитви, бо хотів до кінця випити чашу горя, так як цього хотів Його Отець. Він не допустив, щоб Його серце опанував гнів проти несправедливих суддів, мучителів і розпинателів, але з поблажливістю зносив від них страждання. З поблажливістю Він зносив поведінку непостійного натовпу, котрий в понеділок привітав Його як Месію, а в п’ятницю домагався Його смерті. О, наскільки поблажливим був наш Агнець Божий! Він був також наповнений прощенням, яке було наслідком перемагання вищими першорядними ласками зусиль деструктивності, яка бажала Його контролювати. Наш Господь не відчував гніву до Юди, який Його зрадив, ані до первосвящеників і Синедріону за те, що визнали Його суспільним викиднем і оголосили гідним смерті, ані до Петра, який відрікся від Нього, ані до Пілата за те, що видав Його в руки відкиненого Ізраїлю, ані до тих, які Його розіп’яли. Він цілковито пробачив Петрові, а також молився про прощення для тих, які спричинилися до Його смерті! Як бачимо Ісус виробив у Собі кожну з другорядних ласк, які випливали із стримування вищими першорядними ласками зусиль Його нижчих першорядних самолюбних ласк, щоб вони не мали над Ним влади. Це ж саме стосується і Його нижчих першорядних суспільних ласк. Ці самі вищі першорядні ласки стримали Його статеві, подружні і батьківські тенденції, не допускаючи, щоб ці почуття могли мати контроль над Ним; натомість, вони витворили в Ньому чистоту, а також подружжя і батьківство в духовному значенні. Коли Його матір і брати хотіли мати контроль над Ним, то Його вищі першорядні ласки перемогли ці намагання, не дозволяючи, щоб батьківство і братерство могли мати перевагу над Ним, витворюючи в Ньому ці прикмети в духовному значенні. Коли ці ж самі вищі першорядні ласки стримували в Ньому тенденції до любові до дому, дружби, патріотизму, які бажали панувати над Ним, то Він в тому самому часі виробив у Собі ласки любові до дому, дружби і патріотизму в духовному значенні. Отже таким чином Він виробив у Собі всі другорядні ласки, які були пов’язані з Його нижчими першорядними суспільними ласками.         

       І, нарешті, наш Господь проявляв у Своєму Святому Дусі всі третьорядні ласки, проявляв їх так само досконало, як і всі першорядні та другорядні ласки. Нижче подаємо третьорядні ласки, тобто складені ласки: ревність, тихість, радість, слухняність, пошана, лагідність, доброта, задоволення, резиґнація, поміркованість, безсторонність і вірність. Ці ласки походять із поєднання вищих першорядних з другорядними ласками, а в кількох випадках і з ласками третього ряду. Ісус мав усі ці ласки і як людська істота, і, зрозуміло, як Нове Створіння. Він також не допустив, щоб вони були в стані спання, але утримував їх у повній активності, коли тільки цього вимагали обставини. Його ревність в дослідженні видна під час досвідчень на пустині, а Його ревність у службі проявлялася в енергії, сталості і силі Його навчання, проповідування, подорожування і лікування, а особливо в очищенні Ним святині. Його ревність проявлялася навіть під час проб, спокус, витривалості і страждань. Його покора стало проявлялася в стосунку до Бога і Правди. З певністю виявляв поступливість покори в тому, що всього, що знав, навчився від Бога. Його покора відносно Біблії, як джерела Правди, проявлялася в палких її дослідженнях, а також в тому, що Він був слухняний щодо всіх її вказівок. Поступливість покори щодо керівництва Він проявляв у тому, що всі Свої мотиви, думки, слова і вчинки підкоряв Богові і Біблії; чинив Він це не тільки в приємних обставинах, але також і в найбільш несприятливих і тяжких умовах, бо про Нього є написано: “Як ягня був проваджений Він на заколення, і як овечка перед стрижіями своїми мовчить, так і Він не відкривав Своїх уст…” – Іс. 53:7. Насправді, Він був покірним Божим Агнцем! З двома попередніми третьорядними ласками близько зв’язана третя ласка – радість. Наш Господь мав велику і досконалу міру радості. Він був намащений оливою радості понад Своїх братів. Ця радість частково випливала з великих надій, які Він мав перед Собою, але головним її джерелом була єдність, особливо єдність любові, яку Він мав з Отцем, волю якого Він виконував з радістю і над якого Словом з радістю роздумував. Він втішався кожним обрисом Божого плану, згідно з тією його частиною, яка приховувала Слово від мудрих і вчених, а об’являла його символічним немовлятам, бо немовлята мали в своїх характерах відповідну міру покори і поступливості. Псалом 119, поміж інших текстів, багато говорить про Його радість. Його досвідчення загалом були радісними, не зважаючи на факт, що Він був “страдником, знайомим з хворобами”, хоча ці описи майже цілком, однак не виключно, відносяться до Його останніх досвідчень, від досвідчень в Гефсиманському саду аж до Його смерті. Загалом Він був повний радості.

       Наступною третьорядною ласкою є слухняність, яку наш Господь також посідав у досконалій мірі. До Свого посвячення Він як досконала людська істота був слухняний і підданий під право угоди, але Його слухняність досягла вищого ступеня під час посвячення; тому що з того часу Він тривав не тільки в слухняності волі Божій відносно справедливості, але, прийнявши Божу волю з безкорисливої любові, був їй у всьому досконало слухняний. Посвячення не тільки зобов’язувало Його відректися від власної волі і волі світу, але також прийняти у всьому Божу волю як власну; Він це досконало виконав. Насправді, роблячи кожен із семи кроків на вузькій стежці, Він був слухняний зобов’язанням Свого посвячення. Тому Його слухняність щодо Бога виражалася у відреченні від Себе і від світу, в дослідженні, проголошуванні і практичному застосуванні Божого Слова, а також в пильності, молитві і зношенні зла згідно з цим Словом. Він завжди, скрізь і в усіх речах досліджував Боже Слово, стараючись пізнати Божу волю, а потім рішуче її виконував, поступаючи у всіх справах так, як подобалося Богу; таким способом Він практикував слухняність в Своєму Святому Дусі. В Своєму Святому Дусі Ісус практикував честь, яка теж є третьорядною ласкою. Суть честі полягає в найвищій обов’язковій і безкорисливій любові до Бога від усього серця, думки, душі і сили; серед інших характерних для неї рис є, хоча в меншому ступені, покора, скромність і обережність, тоді як її складниками є оцінення, прославлення і вихваляння. Ісус виконав цю ласку досконало. Це видно з Його наповненої честю постави відносно Божої особи, Божого характеру, слова і діла. Честь для Бога проявлялася в Його Дусі, пильності і молитві. Вона також видна в тому, яким способом поводився наш Господь в Своїх дослідженнях, праці і стражданнях. Ця честь призвела до того, що у всьому Він ставив Бога на першому місці. Звернімо увагу на почуття честі, яке характеризувало Господню Молитву, записану в 6-му розділі Матвія, і Його Священицьку Молитву, записану в Івана в 17-му розділі. Цей дух честі навіть характеризував Його контакти з учнями, з натовпом і єврейським кліром. Це світло честі ясніло у всьому, що Він робив і говорив. Вона була головним пунктом, про який говорить Іван, кажучи: “…Повне благодаті та правди, і ми бачили славу Його, славу як Однородженого від Отця”.

       Доброта, або якщо уживемо небіблійного терміну такого ж значення “великодушність”, була наступною з Його третьорядних ласк. Павло протиставляє справедливого чоловіка чоловікові доброму. Справедливий визнає за іншими те, що їм належить, так, як хотів би, щоб інші визнавали за ним те, що йому належить, тоді як добрий чоловік не тільки визнає права інших, але посвячує свої власні права на користь інших, не дивлячись на можливу втрату для самого себе. Справедливий чоловік є менше чи більше суворий, а доброта доброго чоловіка випливає з його лагідного характеру. Справедливий доповнює повну міру, а добрий її перевищує. Ісус нікому не зробив зла, за кожним визнавав його права, але Він чинив також значно більше, бо ж, відрікаючись з власної волі від Своїх прав, Він великодушно і щедро ощасливлював інших і благословляв їх. Ця доброта призводила до того, що з Його уст линули слова, наповнені ласкавістю. Явною була Його симпатія до людей, а Його великодушність випливала з наповненого добротою серця. Його схильність до надання допомоги людям проявлялася в чинності, а Його лагідне обличчя повністю гармоніювало із великодушністю Його серця і щедрістю Його руки.

 Його вигляд і спосіб поведінки мусили бути вічним благословенством для вразливих душ, які Його бачили. Ця доброта не тільки проявлялася активним способом у Його житті, але й пасивним способом, як це бачимо в Його реакції на невіру народу, нерозуміння, блуди і провини Його учнів, а також в муках під час розп’яття, коли Він молився за Своїх гнобителів, а також у потішанні скрушеного розбійника і в піклуванні про майбутнє Своєї матері. Задоволення теж було третьорядною ласкою, яку проявляв Ісус в Своєму Святому Дусі. Ніколи ми не чуємо ані найменшої скарги з Його уст на тяжку долю. Він не скаржиться на тих, які так тяжко Його скривдили. Навіть в Його серці не було ані найменшого незадоволення чи скарги. Він був задоволений Своєю долею, не зважаючи на тяжкі і сумні переживання, не зважаючи на втрати, розчарування, муки, голод, холод, нестачі, труднощі, болі, страждання і переслідування, а також кінцеві муки та зневаги. Він не хотів би, щоб було інакше ніж те, що сталося, хіба що тільки тоді, якби так хотів Його Отець. Навіть тоді, коли боявся, чи витримає досконало в Своєму Святому Дусі сором, зневаги і страждання Своїх останніх досвідчень, Він не прагнув їх уникнути, за винятком, якби це було згідне з волею Отця. А коли Отець вказав Йому, що хотів, щоб Він перейшов через ці досвідчення, тоді Ісус із задоволенням в серці чекав на них; а коли через них переходив, то зносив останні муки із задоволенням в серці, яке призвело до того, що Він зберігав найбільший спокій.      

       Лагідність, як третьорядна ласка, теж була сталою рисою характеру Нашого Господа і як людини, і як Нового Створіння. Ця прикмета видна в тому, як Він мав справи з дітьми, яких “притягував” Своєю лагідністю, бо якби Він її не мав, то вони до Нього не прийшли б. Вона проявлялася в Його поведінці стосовно жінки, звинуваченої в перелюбі, та її обвинувачів. Яким лагідним Він був, коли докоряв і направляв тих, які через слабкість чи ігнорування, або ж з обох цих причин, зійшли з правильної дороги! З якою лагідністю Він творив чуда! Як лагідно потішав тих, хто був у жалобі, наприклад, Марію і Марту! “Він очеретини надломленої не доломив, і гнота тліючого не погасив” – Іс. 42:3. Цей дух лагідності був благословенством для тих, хто каявся, для залишених і нещасних. Якби Він не мав духа лагідності, то жінки не були б останніми біля підніжжя хреста і першими біля Його гробу. Без сумніву, Його лагідність була тим чинником, який притягував таких людей як Йосип з Ариматеї, який був членом Синедріону, і Никодим; саме лагідність була причиною того, що сотник переконливо вигукнув: “Він був справді Син Божий!” В Його Святому Дусі була й така третьорядна ласка як резиґнація, котру Він застосовував у всіх відповідних обставинах. Ця ласка проявлялася, коли Він впевнено попрямував до Єрусалиму, знаючи, що там на Нього очікувало розп’яття, поєднане зі страшними муками. Він відчув резиґнацію, коли заплакав над засліпленням мешканців Єрусалиму і наближенням його знищення. Він проявив резиґнацію, коли довідався, що Його зрадить один з дванадцятьох Його вибранців. Він проявив резиґнацію, коли перед Ним з’явилася потворна тінь хреста; бачачи цю тінь Він вигукнув: “Затривожена зараз душа Моя. І що Я повім? Заступи Мене, Отче, від цієї години! Та на те Я й прийшов на годину оцю… Прослав, Отче, Ім’я Своє!” – Ів. 12:27,28. Звернімо увагу на думку, що міститься в процитованих словах. Його душа зазнає страху і муки, передчуваючи останні досвідчення; якусь мить не знає, що сказати. Тоді Його бідна людська природа, посвячена на жертву, дрижачи перед майбутнім, прагне бути звільненою від проходження тих фатальних переживань і тому вигукує: “Заступи Мене, Отче, від цієї години” – , але відразу ж із силою об’являється Його Нове Створіння: “Та на те (щоб дати жертву за гріхи) Я й прийшов на годину оцю…”. Потім, наповнене резиґнацією Нове Створіння, обіймає повний контроль над ситуацією, прагнучи, щоб, не дивлячись на ціну для Себе, Бог був прославлений: “Прослав, Отче, Ім’я Своє!”. Ця сама резиґнація чинно проявлялася тоді, коли в Гефсиманії виступав кривавий піт, коли Його упіймали, коли релігійні і світські власті несправедливо звинувачували й судили Його, під час висміювань, бичування, несення хреста, в розп’ятті, в агонії і смерті!

       Наступна третьорядна ласка, яка Його ознаменовувала – це поміркованість. Ця ласка призвела до того, що Він поділяв консервативні, мудрі погляди, що стосувалися засад, осіб і речей, діючи згідно з цією ласкою. Він був ревним, але не фанатичним, щедрим, але не марнотратником; скромним, але без приниження, лагідним, але не слабким; ласкавим до тих, хто впав, але не похваляючи їх. Ні в чому Він не посувався до крайності, бо добре знав як керуватися Золотим Правилом. Коли йшлося про засади, то Його поміркованість не вимагала компромісів, тому що, завдяки Своєму глибокому знанню людей, засад і справ, Він в кожному випадку знав, як дивитися на все із всебічної точки зору. Тому Він також умів завжди взяти під увагу людську слабкість і ігнорування на різних щаблях людського беззаконня; тому Він також брав під увагу різницю між темпераментами Своїх учнів і стримував Своїх ворогів від застосування крайніх засобів по відношенню до Нього аж до визначеного Богом часу. Він був поміркованим у Своїх почуттях і науках (на це вказує їх лектура), наприклад, у Своїх проповіді на горі, а також у Своїй останній промові, яка відбулася на вечері. Вражаючою є Його поміркованість, що виражається в способі Його поведінки і словах до жінки, звинуваченої в перелюбі, і до її обвинувачів. Він був поміркованим по відношенню до вбрання, поживи і притулку. Навіть в гніві, борючись з опозицією, Він проявляв поміркованість. Насправді, ця ласка проявлялася в Ньому досконало. Він також об’являв безсторонність як третьорядну ласку. Ані багатство, ані ранг, ані становище, талант чи впливи, репутація чи фізичні якості не впливали на Його судження про людей.

 Навіть ввічливість, яку хтось до Нього проявляв, не впливала на зміну Його судження і ставлення до людей, бо ці судження і ставлення підлягали засадам Правди, справедливості і святості. Його поставу й поступування відносно усіх контролювала Божа думка.

       Це, однак, не означає, що Він трактував усіх однаково; з певністю Він робив різницю між тими, хто були Його учнями і тими, хто ними не були. Поміж учнями Він теж робив різницю, бо декого з них поставив апостолами, інших євангелістами, а іншим не дав жодного уряду, але у всіх цих постановах Він керувався вищезгаданими засадами. Вирізнення Ним Івана, Петра і Якова і поставлення їх вище від інших з Дванадцяти Апостолів не виникало із сторонності, але було результатом такту, адже цього вимагали, з точки зору Його засад, їх характерні риси. З цих самих засад випливало також те, що Він поставив Івана на перше місце, Петра на друге, а Якова на третє. Той факт, що в службі Він вживав Петра більше ніж інших, випливав із більшого запалу і  агресивності Петра. Безсторонність Ісуса призвела до того, що Він перед вибором Дванадцяти цілу ніч молився, щоб пізнати Божу волю у цій справі. Тому у всьому Своєму поступуванні Він керувався засадою, яка вирішувала про вибір і відкинення, про надання уряду або його відібрання, про ласку і неласку.

       Тепер переходимо до останньої третьорядної ласки – вірності, яку наш Господь також проявляв у Своєму Святому Дусі. Насамперед, Він був вірним по відношенню до Бога; а Своєю вірністю Він виявив, що Бог міг покластися на Нього у всіх обставинах, а також що Він буде завжди по стороні Бога, незалежно від того, яким великим був би натиск на Нього, щоб цю вірність зламати. Бог для Нього був усім. Він жив для Бога, працював для Бога, страждав для Бога і помер для Бога. Кожна Його думка, кожен мотив, слово чи вчинок були переповнені лояльністю відносно Бога. Ласка вірності проникала Його наскрізь в усьому, чим Він був і що чинив для Бога. Він був вірний Богові у відреченні від Самого Себе і від світу, в Своїх дослідженнях, в проголошенні і застосуванні на практиці Божого Слова, в пильнуванні, молитві і витривалості згідно з Божим Словом. Наш Господь, і коли ще був у людському тілі, і коли став духом, був вірний у Своєму уряді як Первосвященик, Пророк, Відкупитель, Виправдовуючий, Освятитель і Спаситель. Він був вірним стосовно апостолів, євангелістів, а також інших Своїх учнів. Він був вірний стосовно загублених овець дому Ізраїльського. Був вірним стосовно кількох поган, з якими мав контакт. А коли вигукнув: “Звершилося!” – то, між іншим, вказував на те, що довершив прояв Своєї вірності, а через це довершив певність Свого покликання і вибору. Ми говоримо про це, бо вірність є останньою і універсальною ласкою, якою просякнуте кожне діяння Його здібностей спостереження, пам’яті, уяви та розуму, кожне почуття Його серця, кожна постанова Його волі і кожне діяння усіх Його ласк. Власне, Ісусова вірність в усьому Його поступованні допровадила Його до кристалізації найкращого та найбільшого характеру з-поміж усіх Божих Синів. Яким же ж променистим в красі і святості був і є Його характер, найбільш правдивий Образ слави Отця в досконалій мудрості, силі, справедливості і любові, з кожною з цих ласк самою в собі досконалою, кожною досконало урівноваженою з усіма іншими і в цій рівновазі домінуючою над усіма іншими фізичними, розумовими, моральними та релігійними якостями аж до стану цілковитої кристалізації! Дійсно, достойний є цей Агнець, котрий вірно, в повній досконалості, здійснив кожен із семи кроків на вузькій стежці, ідучи нею аж до кінця!

       До цього часу ми розглянули чотири кроки поступовання по вузькій стежці, котрою йшов Христос. В додатку до цього Йому були великою допомогою дві інші речі: пильність і молитва згідно з Божим Словом, які були п’ятим і шостим кроком на вузькій стежці. Короткий розгляд цих чотирьох кроків, а саме: відречення від Себе і світу, дослідження, проголошення і практичного застосування Божого Слова, здійснених досконало і без хиб, повинен переконати нас, що Він мусив практикувати пильність і молитву, щоб досконало довершити ці чотири кроки на вузькій стежці. Тому що найменше відхилення від досконалості, в будь-якому або ж усіх чотирьох кроках, знищило б і Його, і виконання Божого Плану. Тому Він мусив бути дуже обережним у способі, яким мав здійснювати ці кроки і часто вдаватися до Трону Благодаті, прохаючи про поміч в їх довершенні досконало і без шкоди. Ці дві активності дуже Йому допомагали в здійсненні цих кроків, бо, очевидно, пильність і молитва були одночасно п’ятим і шостим кроками на вузькій стежці. Його майбутнє життя і служба, а також виконання Божого Плану, що охоплює риси вибору Малого Стада, Великої Громади, Старожитніх і Молодих Гідних, а також риси, що відносяться до вільної ласки стосовно реституційного класу, який складатиметься з Євреїв, що підлягають Угоді Закону, виправданих вірою євреїв і поган, а також невіруючих євреїв і поган – все це залежало від довершення Христом усіх кроків на вузькій стежці для повного Божого задоволення. Ці два кроки були також Йому великою допомогою у довершенні сьомого, останнього кроку на вузькій стежці: лояльного і згідного з Божим Словом зношення зла. Все це вказує на велике значення досконалого довершення Ним пильності і молитви. Тепер будемо досліджувати ці два кроки Ісусової мандрівки по вузькій стежці. Спочатку займемося пильністю, бо вона природно випереджає молитву.

       Пильність – це розумове, моральне і релігійне дослідження і стереження власних схильностей, думок, замірів, слів, вчинків, оточень і впливів. Згідно з тим Ісус був пильним у всіх напрямках, які на Нього впливали. Коли йдеться про Його диспозицію або ж схильність, то вона була досконала, тобто Він її докладно досліджував, щоб нічого грішного, блудного, самолюбного і світового не знайшло в ній місця і щоб мудрість, сила, справедливість і любов, як Його домінуючі ласки, владарювали в ній. Коли йдеться про Його думки, то Він обережно їх досліджував для того, щоб усіляка грішна, блудна, самолюбна і світова думка, яку Йому підсували сатана, світ або тіло, могла бути швидко розпізнана і заборонена, а згодом викинена з Його розуму. Він також докладно досліджував правдиві, справедливі і святі думки, що наповняли Його розум, щоб мати змогу розпізнати їх і утримати в Своєму розумі. Коли йдеться про Його мотиви чи заміри, то Він досліджував їх в світлі правди, справедливості і святості, я якщо знаходив якийсь мотив, що суперечив котрійсь із цих засад, то швидко його відсував і остерігався його, щоб тільки відповідні мотиви, почуття і ласки (котрі досконало спричинялися до Божої слави, до виконання Його освячення, до несення щастя людям і переборювання зла) могли впливати на Його поступовання. Коли йдеться про Його слова і вчинки, то Він досліджував їх і стеріг, щоб вони були вільні від зла і наповнені добром. Щодо Його оточення, то Він досліджував його і остерігався, щоб в ньому міг почуватися, говорити і діяти в згоді із засадами мудрості, справедливості, сили й любові, що Ним керували. Звідусіль на Нього діяли добрі, злі і байдужі впливи. Він мусив їх досліджувати, стерегтися і піддаватися добрим, котрих вимагали вищі першорядні ласки, щоб діяти в цих умовах. З цього випливає, що Його пильність була діяльністю, наповненою обережністю, що охоплювала широку сферу і завжди Його характеризувала.

       Доброю ілюстрацією діяльності Ісуса в Його пильності є образ вірного сторожа, який стоїть на варті. Щоб добре стерегти позицію, стражнику заборонено засинати. Так само й Ісус не міг дозволити Собі на духовний сон, в якому очі Його зрозуміння не бачили б Божих справ, вуха Його віри втрачали б послух предметам віри, Його духовний нюх перестав би оцінювати Божі справи, а духовний смак перестав би насолоджуватися солодощами Бога, Його Духа, Правди і т.д., а також Його духовний дотик перестав би реагувати на Божі речі; в цій духовній сплячці Його духовні руки перестали б працювати для Бога, Правди, братів та інших людей, Його духовні ноги перестали б поступати сімома кроками по вузькій стежці, а Його духовна уява була б чинною в різних спекуляціях і фантазіях. Навпаки, так як стражник мусить перебувати в стані пильності на своєму посту, так і Ісус мусив пильнувати на Своєму становищі, маючи очі віри відкритими для спостереження, вуха зрозуміння відкритими, щоб чути, духовний нюх, щоб оцінити, духовний смак, щоб захоплюватися Богом, а духовний дотик в повній симпатії з Богом, Його Правдою і Духом. Так само Його духовні руки мусили бути активними, духовні стопи – швидкохідними, а духовний розум зайнятий Божим Словом і Його ділом. Так як вартовий мусить окликнути кожного, щоб той виявив, чи має він право входити або виходити з табору, так і Ісус мусив дослідити кожну думку і мотив, який би входив чи виходив з табору Його розуму, серця і волі, а також кожне слово, вчинок, оточення чи вплив, які були під наглядом Його розуму, серця і волі. Так як стражник мусить кожного, хто хоче ввійти чи вийти з табору біля його поста, спитати пароль, так і Ісус мусив досліджувати кожен вплив, думку і мотив, які входили в Його розум, серце і волю, а також кожне слово і вчинок, котрі з них виходили. Стражник мусить бути скептиком і не довіряти нікому, бо хоча всі на питання: “Хто йде?” – відповідають, – “Приятель”, однак дехто з них може бути шпигуном, дезертиром або воїном, який не має дозволу на вхід чи вихід з табору. Подібно поступав й Ісус, знаючи, що диявол, світ і тіло прагнуть з криївки підсунути злі впливи, думки і мотиви і видобути з Його розуму, серця і волі злі слова і вчинки. Ісус також знав, що Бог хоче, щоб до Його розуму, серця і волі входили добрі впливи, думки і мотиви, а також прагне видобути з них добрі слова і вчинки для того, щоб Він пильнував над тим, що входило і виходило з Його розуму, серця і волі, знаючи, що деякі речі могли б потрапити туди подібно до шпигунів і дезертирів, а також до тих, хто входить і виходить з табору без дозволу.

       Так як стражник, що питає про знак, каже: “Підійди, друже, і подай знак!” і з карабіном в руках готовий боронитися від зрадливої атаки збоку ворога і уважно прислухається до того, хто каже, що має право входу або виходу з табору, так і Ісус мусив домагатися від кожного впливу, мотиву і думки, котрі входили до Його розуму, серця і волі, і від кожного слова і вчинку, котрі виходили з них, щоб дали доказ, що мають право входу чи виходу з Його розуму, серця і волі. Тим символічним знаком була відсутність гріха, блуду, самолюбства й світовості в даному впливі, думці, мотиві, слові і вчинку, а також підданство даного впливу, думки, мотиву, слова і вчинку під гармонійно діючі і домінуючі вищі першорядні ласки. Так як стражник уважно прислухається до звуку поданого пароля, так і наш Господь дуже уважно досліджував Своє оточення, Свої схильності, впливи, думки, мотиви, слова і вчинки, щоб викрити чи не присутній в них гріх, блуд, самолюбство й світовість і чи відбулося підданство Його схильностей, впливів, думок, мотивів, слів і вчинків під гармонійно діючі і домінуючі вищі першорядні ласки. Так як стражник в результаті своєї перевірки вирішує, чи дана особа представила чи не представила потрібний знак, так і Ісус в результаті Свого дослідження вирішував, чи дана Його схильність, вплив, думка, мотив, слово і вчинок посідали символічний знак. Подібно як стражник дозволяє на вхід чи вихід з табору залежно від випадку тим, хто подав відповідний пароль, так і Ісус чинив з кожною Своєю схильністю, впливом, думкою, мотивом, словом і вчинком, дозволяючи їм на вхід або вихід з Його розуму, серця і волі, як того вимагала дана ситуація. Знову, подібно як стражник, котрий відмовляє у вході або виході залежно від обставин, коли хтось не представив відповідного знаку, так і Ісус не допускав входу або виходу залежно від обставин всякого впливову, думки, мотиву, слова і вчинку, коли ті не годилися з Його гармонійно діючими і домінуючими вищими першорядними ласками. Так як стражник, коли має привід для підозри, що дана людина є шпигуном або дезертиром, затримує її, піддаючи перевірці через вищу владу і відповідні покарання, так і Ісус старався позбутися всякого невластивого впливу, думки, мотиву, слова і вчинку, котрі під час спокус намагалися увійти до Його розуму, серця і волі або вийти з Його розуму, серця і волі. Саме тому у всьому цьому Він був справжнім стражником.

       Добрий стражник переглядає ціле поле зору своїм пильним оком, перевіряючи територію між ним і табором, а також поза ним і поза табором, уважно дивлячись, щоб ніхто не наблизився до поста без затримки і без подання знаку, аж поки дозволить йому пройти. Навіть коли той, хто хоче пройти, добре йому знаний, хоча б навіть це був його найближчий друг, то і тоді він не дозволить йому пройти без подання знаку. Ця ілюстрація показує різні справи в зв’язку з пильністю Ісуса. По-перше, ніщо в Ньому не залишилося поза Його пильністю. Вона охоплювала всі Його схильності, кожну Його думку, мотив, слово, вчинок, оточення, а також кожен вплив на Нього, при чому в їх цілому об’ємі. Це означає, що Він досліджував як Свій людський розум, серце і волю, так і розум, серце і волю Свого Нового Створіння у всіх їх деталях, чинячи їх підлеглими під владу врівноваженої і домінуючої мудрості, сили, справедливості й любові. Він не тільки досліджував і піддавав під владу Своїх врівноважених і домінуючих вищих першорядних ласк певні риси Своїх схильностей, думок, мотивів, слів, вчинків, оточення і впливів, що діяли на Нього, але чинив це стосовно них в їх цілості. Не дивлячись на те, яким привабливим для Його людської природи могло бути якесь самолюбне або суспільне почуття, своє чи інших, Він піддавав Його тому ж самому докладному дослідженню і відкиненню, як цього вимагали Його врівноважені і домінуючі вищі першорядні ласки. Дійсно, Його пильність була цілковита і всеохоплююча, не проявляла страху чи ласкавості до будь-чого грішного, блудного, самолюбного чи світового. Він в Своїй пильності цілковито піддавався під владу Своєї волі, що випливала з Нового Створіння.

       Інше порівняння: справжній стражник залишається на варті аж до моменту звільнення. Не дивлячись на те, якими довгими є години варти, чи зміна прийде чи не прийде у визначений час, не дивлячись на те, яка погода, чи спекотно чи холодно, чи дощ чи світить сонце, він стоїть на варті, пильнуючи за всім аж до зміни варти. Так само було з нашим Господом: Він пильнував протягом 3,5 років Своєї служби. Він це чинив не тільки протягом короткого часу, змучившись, Він не кидав варту, але ніс цю сторожу у всіх моментах, місцях і обставинах, в кожному досвідченні і в зв’язку з кожним оточенням і впливом. Так Він стало і всюди стояв на сторожі, в контакті з різними категоріями осіб, в кожній діяльності і пасивності Своїх досвідчень, чинив так, аж поки цілковито виконав те, що Йому казав чинити, зносити і терпіти Отець. Подібно як стражник, коли бачить наближення ворожої армії, або бунт у власних рядах, то б’є на сполох, розбуджуючи цілу армію до підготовки, щоб ставити чоло несподіваній атаці і атакувати ворога, що наближається, або бунтівників, з метою відбиття атаки, так і Ісус, пильнуючи, коли бачив, що диявол, світ або тіло через гріх, блуд, самолюбство чи світовість готуються до атаки, то відразу ж бив на сполох, який розбуджував думки, мотиви, почуття, ласки і волю Свого Нового Створіння, щоб відбити атаку або ж Самому атакувати ворога, який наближається. А коли Його природне самолюбство чи світовість старалися уникнути зречення самого себе і світу коштом Його Нового Створіння і таким чином викликати в Ньому бунт, Він відразу їх усмиряв, як бачимо, що чинив це під час трьох великих спокушень на пустині (Мат. 4:3-10), під час спокус в Єрусалимі перед лицем хреста (Ів. 12:27, 28), а також на хресті, як це описано в Псалмі 22:2-19, де представлена реакція Його досконалої людської природи під час досвідчень розп’яття, бо ці вірші описують Його людські проби.

       Ісус не тільки пильнував в загальному у всіх Своїх досвідченнях, але з особливою обережністю пильнував, коли був спеціально спокушуваний, бо під час спокус тим більше існувала потреба пильності, адже час спокушання був небезпечний як час проби. Ісуса спокушували, якщо йдеться про Його характер, з кожної точки зору. Спокушання Його, як і спокуси всіх інших людей, були закличними навіюваннями; тобто сугестіями, котрі знаходять в людині щось, до чого в ній закликають з великою силою. Він не був спокушуваний до гріха (Євр. 4:15), бо гріх не знаходив в Ньому нічого, до чого міг би закликати. Його спокуси виникали з Його природного самолюбства і суспільних почуттів. Тому в пустині під впливом закликів голоду Він відчув бажання їсти, що, власне, було підставою до спокушання Його, щоб Він самолюбно заспокоїв Свій голод, уживаючи для цього Свою здібність чинити чуда, яка була дана Йому, щоб допомагав іншим, а не Собі. Так само Його бажання заспокоїти духовний голод в результативній службі (“Я маю поживу на їдження, якої не знаєте ви”) стала підставою до спокушання Його, щоб ужив метод факірів для того, щоб звернути на Себе увагу мас; в цьому випадку заклик відносився до Його нижчого духовного почуття, щоб Він невідповідно ужив Свої влади служби, що, зрозуміло, було суперечне духові здорового розуму. Так само Його людська любов до життя і Його людське прагнення бути вільним від людських страждань стали підставою спокушання Його, що Царство, яке Бог обіцяв Йому дати, якщо буде вірно служити і страждати аж до смерті, може отримати без страждань, будучи підданим сатані. Це спокушання зверталося і до Його людської природи. Всі ці три спокуси, завдяки Ісусовій пильності в світлі Божого Слова, стали голі перед Ним як навіювання так, що не зважаючи на їх сильні заклики до Його нижчих самолюбних почуттів, Він їм не поступився, бо якби так зробив, то виявився б невірним Своїм обітницям посвячення, в яких мав бути мертвим для Себе і світу, а живим для Бога. Тому Його пильність, б’ючи на сполох, що наближається атака ворога, через Боже Слово розбуджувала Його розум, серце і волю як Нового Створіння до битви, котра, будучи вірно проведена, з Божою зброєю, принесла Йому перемогу. Інші численні спокуси Ісуса, подані в Біблії, будуть тут коротко розглянуті. В Єв. Івана 12:27, 28 поданий опис, що Ісус боявся смерті на хресті і любив Своє людське життя і вигоди. Це була спокуса, закличне навіювання, яка єдналася із Його людською любов’ю до безпеки, вигоди і життя; і це було, власне, підставою спокуси, яку Йому запропонував сатана для уникнення хреста. Даний текст показує, як Його Нове Створіння, тобто новий розум, який нагадував Йому про Його місію, що вимагала розп’яття, переміг Його людську любов, любов до безпеки, вигоди і життя. Це була перемога, наповнена славою і тяжко здобута.

       В Гефсиманії прийшла спокуса, чи має пити цю чашу, не тільки чашу смерті, але смерті особливого виду – публічне розп’яття, поєднане з ганьбою, знущаннями і оголошення Його поза законом. Ця спокуса була підставою не боязні за Свою людську природу, а боязні за Своє Нове Створіння. Це означає, що нижча першорядна ласка духовної обережності була підставою спокуси, бо Ісус боявся, що, можливо, не все виконав досконало і що не зможе досконало знести проб, які мали настати після Гефсиманії, боячись, що в разі невдачі, якої боявся, цілий план може бути недоведений до результату і що Він не повернеться з мертвих. Саме тому Він просив в годину спокуси, щоб чаша ганьби і неслави, поєднана зі смертю на хресті проклятого і виключеного поза закон, була змінена, якщо Бог на це погодиться. Однак, під час тих переживань Він з резиґнацією піддавався під Божу волю, кажучи: “Не Моя, а Твоя нехай станеться воля!”. Тому боязнь невдачі чи виконає все в досконалості, а також боязнь, щоб не був знівечений план і, як наслідок, щоб не втратити вічного існування, були підставою спокуси в Гефсиманії. Але Він пильнував і молився під час спокушання. Бог дав Йому запевнення Своєї допомоги. Воля Його Нового Створіння перемогла зусилля Його нижчої першорядної ласки, духовної обережності, яка хотіла контролювати Його нову волю і таким чином Він переміг спокусу.

       Під час цього спокушання сатана атакував Його цими потужними закликами: (1) що на той час Він не виконав усього досконало; (2) що не буде здатен досконало знести проби, які прийдуть після Гефсиманії; (3) що для їх уникнення Він повинен просити про відсунення чаші; (4) що повинен домагатися, щоб поступати по Своїй волі у цій справі. Перші три з цих навіювань мали великий ефект, бо це видно з факту, що Він тричі просив Отця про відсунення чаші, але не впливали вони на Нього до такої міри, щоб домінувати над новою волею Його Нового Створіння, бо Він не домагався, щоб сталася по Його волі, але при кожному проханні про відсунення чаші казав: “Не Моя, а Твоя нехай станеться воля!”. Після годинного змагання Його волі, під час якого Він пильнував, Його воля як Нового Створіння усвідомила, що відсунення чаші не є Божою волею, тому що Бог хоче, щоб Він виявив вірність аж до крайніх меж. Після цього Його воля цілковито піддалася під Божу волю. Сама суть Його прохання була вислухана, бо Він отримав ласку, достатню для знесення проб, і запевнення, що в минулому був вірним, а також запевнення воскресіння Його Нового Створіння згідно з Його Духом святості. Таким чином завдяки Своїй побожності Він був визволений від смерті, отримавши запевнення, що може йти вперед і успішно виконувати Божий план. В Гефсиманії, напевно, були найтяжчі Його проби і спокуси. Це було спокушання Його Нового Створіння.

       Згідно з Псалмом 22:2-19, коли Він був на хресті, то воля Його Нового Створіння була спокушувана через кожну Його нижчу першорядну самолюбну і суспільну ласку. Справді, ми маємо право сказати, що це стосується усіх Його досвідчень, які наступили після змагань в Гефсиманії. Від моменту Його схоплення до смерті пройшло, правдоподібно, 13 годин. Під час цих 13 годин були випробувані всі Його людські й духовні прикмети. Його почуття справедливості дуже сильно було випробуване через численні несправедливості, жертвою яких Він був. Збоку Його людських почуттів те, що Він хотів звільнитися від цих несправедливостей, не було б злом, але якби Він дозволив, щоб ці людські почуття взяли над Ним контроль, то це було б злом збоку Його Нового Створіння. Нове Створіння контролювало ці почуття, хоча вони намагалися перемогти. Під час цих 13 годин Його самоповага як людської істоти нівечилася через спрямовані проти Нього очорнення. Його схвалення власного поступування наражалося на шкоду через публічне засудження й зневаги. Його любов до вигоди була стряснута через безсонну ніч суду над Ним, штовхання єврейською гвардією, бичування, несення хреста і кожен момент тортури на хресті. Його любов до безпеки і до збереження особистих секретів нищилася через зле трактування на виду у всіх. Його заощадливість була потоптана через позбавлення Його всякої людської власності, навіть Його шат. Напевно, що в тих годинах ані Його голод, ані спрага не були заспокоєні. Під час цих годин був потоптаний Його інстинкт самозбереження і боротьби. Його любов до жінок, які стояли біля хреста і оплакували Його, була повністю знівечена. Його синівське почуття було суворо досвідчене, коли бачив біль Своєї матері, для якої Він був щастям її життя, а тепер вона дивилася, як помирав на хресті. Його братерські і приятельські почуття теж були піддані пробі, коли Він бачив біля хреста деяких Своїх визнавців. Хресні муки були в сумному контрасті з утіхами родинного дому, за якими тужила Його природа. Його патріотизм теж був підданий тяжкій пробі в думці, що Він відкинений Своїм власним народом, а незабаром буде повністю витятий зі Своєї рідної землі. Однак найбільшим стражданням з чаші болю, які мусила пити Його людська природа, було відчуття того, що Бог Його залишив. Під час таких тяжких досвідчень для Його людської природи Його людський розум був, як показує Псалом 22:2-19, у великому смутку і прагнув полегшення. Але, не дивлячись на те, що Його тіло інтенсивно прагнуло визволення, Нове Створіння утримувало ці Його почуття під контролем. Аби втримати цей контроль, Його Нове Створіння мусило якнайуважніше пильнувати, аби Його дуже напружені людські прагнення не здобули перемоги. Перемогу здобула Його нова воля, не зважаючи на спокуси збоку диявола, світу і, особливо, збоку Його тіла, яке під час тих 13 годин просило визволення.

       Так, Ісус був спокушуваний з усіх боків Його характеру за винятком гріха. Якби Він був Боголюдиною, то не міг би бути спокушуваний, бо, згідно з тою теорією, Його людська природа не мала власної особистості, бо її особистістю була б особистість Бога, яким вважає Його та теорія, а це б означало, що заклики і навіювання до невірності були чинені Богу, що є неможливим (Як. 1:13). Однак ми розуміємо, що Він був досконалою людиною з усіма думками і почуттями досконалої людської природи. Додатково Він у всіх здібностях Свого розуму, серця і волі мав духовні здібності, духовні почуття, духовні ласки і духовну волю. З цього, як виразно бачимо, виник конфлікт у формі спокус між Його людським розумом і серцем (Його людська воля була мертва з приводу Його посвячення) та духовним розумом, серцем і волею. Обидві ці сторони боролися за контроль, який, все ж таки, був успішно утримуваний духовною волею, яка перемогла спокуси Його тіла. Такий конфлікт є спільним для всіх Нових Створінь, коли вони перебувають в тілі (Гал. 5:16, 17). Запитуємо, яким чином Ісус зміг затріумфувати над Своїми спокусами? Відповідаємо, окрім всього іншого, завдяки Своїй вірності в пильнуванні. З нашого розважання над п’ятим видом кроків, які довершив наш Господь на вузькій стежці, ми переконалися, що Його пильність складалася з двох елементів: дослідження і стереження. Дослідження, яке проводив Ісус, стосувалося Його, тобто Він Сам був предметом дослідження, тому що досліджував Він Себе стосовно Своєї схильності, думок, намірів, слів і вчинків, а це було перевіркою Його особи. Крім цього Він проводив також інші дві частини дослідження, яке не відносилося до Його особи: дослідження оточень і впливів, що діяли на Нього. Однак Він досліджував їх як з точки зору їх стосунків і наслідків щодо Нього, так і з точки зору їх стосунків і наслідків щодо інших. Це ж саме Він чинив, коли йшлося про Його схильності, думки, наміри, слова і вчинки. Його стереження полягало в тому, що Він стеріг Себе від зла, котре походило зі спокус від диявола, світу і тіла, протиставляючись тим спокусам, а це вимагало пильності в обох її елементах. Стереження було потрібним також для того, щоб утримати Себе у вірному практикуванні шести інших видів кроків на вузькій стежці. Його стереження було скероване також на тих, з якими Він мав справи, а спеціально на тих, яких мав доглядати – апостолів і євангелістів особливо, а інших учнів загалом. Він також мав завдання стереження щодо чужих з Ізраїлю, а особливо щодо єврейського кліру. Велика частина Його стереження була присвячена тому, щоб виконувалося Боже Слово і розвивалося Боже Провидіння, особливо в стосунку до Нього і з причини правди, справедливості і святості. Цей вид кроків, як і інші види, досліджувані попередньо, наш Господь довершив досконало.

       Шостим видом кроків, якими Ісус йшов вузькою стежкою, була молитва. Його молитви – це виражені або невиражені щирі, скеровані до Бога прагнення серця про наділення добрими речами. Його молитви часом були виражені словами, а часом ні. Справді, Його серце завжди молилося, бо воно завжди прагнуло добрих речей, які Бог хотів Йому дати. Вони були абсолютно щирими в тому, що Він прагнув тільки того, що хотів для Нього Бог і що було б для Божої слави. Добрі речі, яких Він прагнув, були практично повністю духовні, хоча між ними були й такі земні речі, про які Він знав, що Бог хоче, щоб Він їх мав. В Його молитвах містилися всі елементи справжньої молитви. Цих елементів є сім: звертання, прославлення, подяка, визнання залежності від Бога, прохання, спільність і запевнення. В Його молитвах не було визнання гріхів, яке є в наших молитвах, бо Він не мав гріхів, щоб їх визнавати. Також не знаходимо всіх цих семи елементів в кожній Його молитві. В деяких Його молитвах є тільки звертання, подяка і запевнення, наприклад, в Його молитві, записаній у Матвія 11:25, 26, де Він дякував Богові із запевненням, що план був для розуміння покірними і тихими, а не мудрецями у власній оцінці, гордими і самовільними. Ці ж три елементи ми бачимо в молитві біля гробу Лазаря (Ів. 11:42, 43), хоча ця молитва вказує, що Він попередньо просив Бога про воскресіння Лазаря. В Його молитві як Первосвященика, записаній у Івана 17, хоча присутні елементи звертання, прохання і запевнення, але найбільшою частиною молитви є спільність з Богом. У всіх Його молитвах є дух підлеглості, який особливо помітний у молитвах в Гефсиманії. Єдність Його духа з Богом призводить до того, що найбільш властивою і природною річчю для Нього є молитва. Ми можемо бути певні, що Він регулярно молився, вранці і ввечері, при споживанні їжі і в кожному іншому відповідному часі, бо прагнення Його серця завжди були скеровані до Бога і виражалися словами публічно чи приватно так, як було властивим для Бога і Христа.

       До молитви Його схиляли потреби Його Нового Створіння в знанні і силі, необхідні для довершення кроків на вузькій стежці. Він був заохочуваний до молитви Отчою підтримкою для Себе. Боже запрошення, щоб Він наблизився до Трону Ласки, дуже впливало на Нього і призводило до того, що Він наближався і просив при потребі про допомогу. Також Божі обітниці, виражені в Псалмах і Пророцтвах, особливо у Ісаї, давали Йому сміливість в наповненій вірою молитві просити про ці обітниці для Себе. Потужним заохоченням для Нього, щоб представити потреби і прагнення серця Своєму Небесному Отцю, було Боже бажання вислухати Його. Тим більшим заохоченням було те, що в міру поступу по вузькій стежці, Його молитви були щораз більше вислухані, і це тим більше схиляло Його складати Свої прохання перед Богом. Його почуття єдності з Богом в дусі так впливало на Нього, що Він молився до Бога всякої ласки і доброти. З цього випливає, що Ісус мав заохочення зближатися в молитві до Бога. Прохання, що містилися в Його молитві, були, без сумніву, такими, які є в “Господній молитві”, за винятком п’ятого: “Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим”. Він не висловлював цього прохання тому, що не мав гріхів, щоб просити прощення. В першому проханні: “Нехай святиться ім’я Твоє” – Він молився, щоб як Він, так і вірні мали запевнення свого покликання і вибору від Бога, бо, чинячи це, вони святили, роздумували про славу Божого імені у всіх семи значеннях слова “ім’я”. В другому проханні Ісус молився про встановлення Царства в двох його фазах, тому що кожна з двох груп у двох класах, котрі належать до двох фаз, забезпечить реституцію для слухняних. В третьому проханні Ісус молився, щоб остаточно у Віках слави, які прийдуть після Тисячоліття, могла бути встановлена  вічна справедливість. Отже в цих трьох проханнях Ісус молився, щоб був результативно реалізований Божий план, в усіх його частинах. В четвертому проханні Він молився, щоб Бог дав Йому Правду як духовний хліб, а також, щоб заспокоїв потреби тіла. В шостому проханні Він молився до Бога, щоб Бог був з Ним у всіх Його спокусах і допомагав Своїм Духом, Словом і провидінням. В сьомому проханні Він молився, щоб Бог дав Йому ласку перемогти сатану, як в його безпосередніх злих атаках, так і в посередніх – через світ і тіло, а також досягти повної перемоги у всьому Своєму поступуванні. Коли ми розглядаємо ці прохання, то зауважуємо, що вони охоплювали всі Його потреби, а коли додамо прохання про прощення гріхів, то були також включені потреби Церкви і світу в їх стосунку до Божого Плану Віків.

       Чи будуть вислухані Його молитви, залежало від послуху Його людської природи щодо природного права, записаного в Його серці і щодо закону Мойсея, а також від послуху Його як Нового Створіння щодо угоди жертви, яка охоплювала вірність у всіх семи видах кроків на вузькій стежці. Як людська істота Він проявляв досконалий послух щодо природного права, записаного в Його серці, а також щодо закону Мойсея. Це призвело до того, що Його людська природа, як людини і як Єврея, могла бути прийнята Богом як жертва з тим результатом, що все, чого прагнула Його людська природа, а що було в згоді з тим, що Він мав бути жертвою, було Йому дане: їжа, притулок, одяг – в міру Його потреб.

       Виконання Ним Його угоди жертви, в міру поступу в кожному із семи кроків на Його вузькій стежці, нагороджувалося від Бога тим, що Він мав доступ до Трону Ласки для заспокоєння усіх Своїх потреб як Нового Створіння. Його прохання про заспокоєння цих потреб завжди вислуховувалися (Ів. 11:41). Спеціально до Нього як Голови і до Церкви як Тіла відносилася обітниця: “І до Мене поклич в день недолі, – Я тебе порятую, ти ж прославиш Мене!” (Пс. 50:15). Його молитви приходили до Бога як кадило і тим більше з приємністю були прийняті, бо були наповнені ласками, особливо тими ласками, котрі були чинні під час Його прохань, спокус і недолі. Яку ж насолоду Він мав, коли спілкувався з Богом! Яке ж запевнення Він відчував у Своїх молитвах, що Бог прийме Його прохання! Якою ж була Його радість і любов, коли він міг звертатися і розмовляти зі Своїм Отцем, бо Він завжди у Своєму серці знав, що був для Отця радістю, і це давало Йому найбільше задоволення. Навчімося від Ісуса вживання в Його Дусі наших привілеїв доступу до Трону Ласки, а тоді завжди знайдемо Отче прийняття, яке полегшить справжнє спілкування!

       Для наших досліджень буде корисним коротко розглянути деякі молитви Ісуса. Певною мірою ми вже звернули увагу на прохання в Господній Молитві, котрі відносилися до Нього, а тепер розглянемо інші Його молитви. Він молився при Своєму хрещенні (Лк. 3:21), молився приватно, коли ходив і виголошував проповіді (Мар. 1:35; Лк. 5:16), коли готувався вибрати Дванадцятьох (Лк. 6:12), коли мало відбутися переображення (Лк. 9:28, 29), за Петра (Лк. 22:32), молився публічно перед нагодуванням люду, раз 5000, а іншим разом 4000 “мужа, крім жінок і дітей” (Мат. 14:19, 23; Мар. 8:6), молився над хлібом і вином на Останній Вечері (Мат. 26:26, 27; Мар. 14:22, 23; Лк. 22:17, 19, 32; 1 Кор. 11:23-25), коли приймав рапорт від Сімдесяти (Лк. 10:21), при благословенні дітей в Єрусалимі (Мат. 19:13-15) і в Гефсиманії (Мат. 26:36-44; Мар. 14:32-39; Лк. 22:41-44), як було вияснено вище. В жодному з тих випадків, за винятком молитви, коли приймав рапорт від Сімдесяти (Лк. 10:21) і в Гефсиманії, слова Його молитов не подані. До текстів, які подають слова Його молитов, ми хочемо дати певні коментарі. Коли Сімдесят повернулися і показали різні добродійства як результати своєї служби, то зі слів Ісусової молитви (Лк. 10:21) ми довідуємось, що вони розповідали, як з радістю їх слухали покірні і тихі, але неохоче їх приймали фарисеї та книжники. Ця частина їхнього звіту призвела до того, що Він радів на Дусі і молився: “Прославляю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що втаїв Ти оце від премудрих і розумних, та його немовлятам відкрив. Так, Отче, бо Тобі так було до вподоби!”. В цій молитві не було прохання, але Ісус тішився і дякував Богові за цю деталь Божого плану, в якому Божа мудрість, сила, справедливість і любов дозволили на укриття рис вибору від гордих, зухвалих і самозадоволених, а учинили їх зрозумілими для покірних і тихих людей. Це було добром для обох класів: для покірних і тихих, так званих немовлят, через те, що вони були відповідними до проби у виборчих аспектах плану, а для інших через те, що були невідповідними, для котрих будуть застосовані елементи вільної ласки. Тому Ісус радів з приводу Божих намірів відносно обох цих класів. Гідною уваги є молитва подяки, без прохання, яку наш Господь виголосив біля гробу Лазаря; однак ця молитва вказує, що попередньо було вчинено прохання: “Отче, дяку приношу Тобі, що Мене Ти почув. Та Я знаю, що Ти завжди почуєш Мене, але ради народу, що довкола стоїть, Я сказав, щоб увірували, що послав Ти Мене” (Ів. 11:41, 42). Як каже тут Ісус, що Він виголосив цю молитву подяки з огляду на присутніх людей, щоб чудо, яке Він учинив, могло їх переконати, що Він – Божий Посланець. Наскільки прямою є ця молитва! Яке запевнення і близькість єдності Отця і Сина вона виражає! Ця подяка вражаюче поєднує простоту і величність! Оскільки ми вже прокоментували Його молитви з Єв. Івана 12:27, 28 і в Гефсиманії, тому більше не будемо про них говорити.

       Найдовша і найбільш пояснена молитва нашого Господа записана, як молитва Первосвященика, в Єв. Івана в 17 розділі. В ній є тільки п’ять прохань. Одне з них за Самого Себе, щоб Отець Його прославив (1, 5 вв.). Три прохання за Апостолів: щоб були одно, як Отець і Син одно (11 в.); щоб були збережені від злого (15 в.); і щоб були освячені Правдою (17 в.). І одне прохання за решту Церкви: “Щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я – у Тобі, щоб одно були в Нас і вони” (21 в.). Решта розділу охоплює спілкування Христа з Отцем.

       Коротко обговоримо це спілкування. Ісус каже до Отця, що прийшла Його година (1 в.), згадує про Свою місію як Спасителя (2 в.), щоб спасенні могли мати вічне життя (3 в.), про Своє вірне довершення служби (4 в.), про об’явлення Ним  Божого імені в семи значеннях для вибраних Апостолів, яких Йому дав Бог і про збереження ними Божого Слова (6 в.), котрі пізнали Його в силі Його уряду (7 в.), котрим Він дав Боже Слово, довірене Йому Богом на службу, і що прийняв їх, давши їм повне запевнення, що Він залишив небо і прийшов на землю як Божий посол (8 в.), що просить за них, не за світ, а за них, як за дар, який Бог Йому дав (9 в.). Він визнає Свою спільність з Богом і Своє прославлення в Апостолах (10 в.), визнає близький кінець Свого перебування на землі і що незадовго відійде до Бога, а що є приводом прохання, щоб Отець заховав їх в Своє Ім’я, тобто виробив в них Божий характер, і щоб таким чином вони були одно – в єдності – так само як Отець і Він в єдності (11 в.). Далі Він каже Отцю, що, перебуваючи з ними, беріг їх в Божому характері і жоден з них не загинув, окрім Юди, члена Другої Смерті, знищення якого було провіщене в Св. Письмі (12 в.). І тепер, коли має йти до Отця, засвідчує, що Він вияснив їм Боже Слово, щоб могли мати участь з Ним в Його радості (13 в.). Засвідчує, що прийняття ними Божого Слова від Нього, стало причиною того, що світ їх ненавидить, так само як зненавидів Його (14 в.). Він не просить, щоб Бог забрав Його учнів зі світу, але щоб тримав їх здаля від злого (15 в.), тому що вони люблять Його і тому вони не  зі світу (16 в.). Далі просить, щоб вони були освячені Божою Правдою в своїй волі, тілі і дусі (17 в.), тому що так як Бог послав Його на світ, так і Він послав їх на світ з місією Віку Євангелії (18 в.), і щоб освятити їх Правдою, Він посвятив Самого Себе в волі, тілі і дусі (19 в.). Зауважмо як Він, подібно до здібного адвоката, доручив Апостолів Божій ласці, кажучи про них все добре, а нічого поганого.

       Представивши Свої три прохання щодо Апостолів і доручаючи їх Богові, Ісус починає молитися за решту Церкви, котрі через слова Апостолів увірують в Нього (20 в.), прохаючи, щоб всі вони могли бути в єдності, подібній до Його єдності з Богом, щоб в Тисячолітті світ міг повірити (21 в.); оскільки Отець Його удостоїв Високим Покликом, а через Нього дав цей привілей їм, то, щоб і вони стали одно, як Він з Отцем одно (22 в.). Єдність, про яку тут говорить Ісус, має бути єдністю того ж самого Духа, яка є в Отцю і в Ньому, щоб вони були досконалими з тою ціллю, щоб під час Тисячоліття світ міг пізнати Його як Божого Посланця і що Бог любить Церкву тою ж самою любов’ю, якою полюбив Ісуса (23 в.). Далі він висловлюється в цілковитій згоді з Божим планом, щоби Бог учинив їх співучасниками Його слави, достоїнства і безсмертя, а також свідками Його високого місця в Божому вивищенні з приводу любові, яку Бог мав до Нього ще до створення (24 в.). Він визнає Божу справедливість і, не дивлячись на те, що світ не цінує Бога, однак Він завжди Бога цінував і був Богом визнаний як Його Посол (25 в.). Так, Він об’явив їм не тільки ім’я Бога, але й Божу природу, характер, честь, уряд, гідність і слово, і буде так чинити, щоб вони могли отримати від Бога той самий вид, хоча не ту саму міру, любові, яку Він Сам отримав від Бога, і щоб Його Дух міг бути в них (26 в.).

       Яким же великим об’явленням вірного і мудрого заступництва нашого Господа є ця молитва! З точки зору простоти, величності, єдності, вміння заступатися, любові і щирості вона перевищує всі інші будь-де записані молитви. Ця молитва піднеслася до Бога, як небесне кадило, а Церква, як плід цілого Віку Євангелії, є Божою відповіддю на цю молитву. Ця молитва тим більше гідна уваги з огляду на те, що містить в собі елементи, поєднані з тим фактом, що незадовго Він мав іти до Гефсиманії. Благословенним духовним вправлянням для Божого народу є занурення в цю первосвященичу молитву Ісуса, Оборонця Божого народу, Який дає духовну потіху.

       Вище ми в достатній мірі прокоментували молитви Ісуса, а тепер перейдемо до коротких роздумів на тему Його молитов на хресті. Перша з них – це молитва за тих, котрі брали участь в Його розп’ятті (за винятком Юди, який знав, що робив): “Отче, відпусти їм, – бо не знають, що чинять вони!” (Лк. 23:34). Деякі стародавні манускрипти не містять цих слів, але біблійні числення доводять їх правдивість. По суті Ісус молився за Своїх ворогів, а це доводить, що був наповнений духом любові і прощення. Розглядаючи цю молитву, ми не повинні посуватися занадто далеко і вірити, що Ісус молився про прощення самоволі в гріху тих, які спричинилися до Його розп’яття, тому що Ісус не зробив примирення за добровільні людські гріхи (це є привілеєм Великої Громади), але за людські гріхи, які походять з Адамового упадку, поповнені через несвідомість чи слабість, або через обидва. Ісус не міг молитися про прощення самовільних гріхів Його кривдників по такій простій причині: Він знав, що Бог цього не пробачить, бо це суперечило б Його волі, а жадатиме, щоб вони спокутували це стражданням. Історія доводить, що Бог не простив їхньої самоволі, а наказав їм страждати за це протягом 1845 років. Слова нашого Господа вказують на те, що про прощення їх несвідомих гріхів – “бо не знають, що чинять вони”, адже якби знали так, як знав Юда, то “не розіп’яли б вони Господа слави” (1 Кор. 2:8). Доказом того, що Бог вислухав цю молитву нашого Господа, є факт, Він що зберіг Ізраїль, як “улюбленого” ради батьків (Рим. 11:28), але дозволив на кари за їх самоволю в гріху. Ця молитва є вражаючим доказом того, що Ісус практикував Свою науку, що ми повинні молитися за тих, хто нас переслідує.

       Друга молитва Ісуса на хресті була такою: “Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?” (Мат. 27:46; Мар. 15:34). Якби Він був Боголюдиною, то не міг би так молитися, бо згідно з тією теорією, будучи Богом, Він не міг би залишити Самого Себе. Однак через те, що Він був людською істотою, в якій перебувало Нове Створіння, як священик, яке посвячувало Свою людську природу в жертву за гріх, то нам легко зрозуміти Його кликання. Це було, як доводить Пс. 22:2-19, кликання Його людської природи, а не Нового Створіння. Ісус, як заступник Адама, в Своїй людській природі витерпіти усе те, що терпів Адам за свій гріх. Однією з тих речей, які мав терпіти Адам за свій гріх, було залишення його Богом. Тому Ісус, як заступник Адама, мусив терпіти цю частину прокляття. Тому також Його людська природа якийсь момент страждала з цього приводу, бо залишення Богом є найбільшим злом для досконалої, безгрішної людської істоти. Адже, коли Він з цілою силою усвідомив Собі цю жахливу думку, що Бог залишив Його, тоді, як безгрішна, досконала людина, в найбільшому з усіх людських нещасть, Він кликнув: “Боже Мій, Боже мій, нащо Мене Ти покинув?”. Будучи дуже близько смерті, вже практично не маючи сили життя, щоб нормально оперувати процесами мислення, Ісус не міг зрозуміти, чому Його, Того, Хто досконало виконав вимоги природного права і Закону Мойсея, Бог залишив. Але, як це часто трапляється з тими, хто помирає, незадовго рештки Його життєвої сили повернулися до мозку і Він з глибокої агонії прийшов до свідомості. Тому що найглибшої агонії зазнало Ісусове Нове Створіння в Гефсиманії, а Його людська природа зазнала найглибшої агонії в один з останніх моментів на хресті, коли Він усвідомив, що як людину Бог Його залишив! Його остання молитва: “Отче, в руки Твої віддаю [в гр. мові “депоную”]Свого духа!” (Лк. 23:46) містить в собі дві думки: (1) що Він складав у Отця Своє право до життя, як Нове Створіння, забезпечене аж до часу воскресіння, коли це право Бог Йому поверне; і (2) що Він складав Своє людське право до життя, щоб міг після воскресіння в Божественній природі вжити його для приписання його Церкві у Віці Євангелії і для застосування його для світу під час Тисячоліття. Він з повною довірою вчинив цей депозит, віруючи, що Бог збереже обидва ці депозити для їх задуманого вжитку. Наші міркування над молитвами нашого Господа напевно доводять, що Він довершив шостий вид кроків на вузькій стежці досконало.

       Тепер доходимо до сьомого, останнього виду кроків, якими Ісус поступав по вузькій стежці: досконалого зношення зла в послуху Божому Слову під час шести попередніх кроків. Належить зауважити, що цей крок не був здійснюваний осібно чи окремо від інших кроків, а разом з іншими шістьма кроками. На початку кожного з цих шести видів кроків Йому не доводилося відразу зносити зло, аж до часу, коли Він трохи пройшов у розвитку даної фази. Але коли ця фаза стала до певної міри розвинена, то в подальшій її частині почало наступати зношення зла. Адже треба пам’ятати, що кожен із семи видів кроків мав різні фази розвитку і що кожна початкова фаза розвитку була відносно вільна від гнітючих досвідчень аж до часу, коли дана фаза була достатньо розвинена, щоб пройти пробу в противних досвідченнях, котрі вимагали зношення зла. Він також стягав на Себе противні досвідчення через Свою вірність в кожній фазі розвитку при здійсненні кожного з шести видів кроків. Всі страждання, які приходили на нашого Господа, були з приводу Його лояльності до Божого Слова і випливали з цієї лояльності. Так, як вірність характеризувала кожну фазу цих шести видів кроків і кожну частину поступу в кожній фазі цих кроків, а також кожну фазу в цілому, і таким чином вірність була вічно присутньою ласкою в Його характері, так само вірність характеризувала кожну деталь сьомого виду кроків, які здійснив Ісус, подорожуючи вузькою стежкою. Вірність була не тільки Його універсальною ласкою, тобто такою, яка діяла в кожному обрисі і вияві Його схильностей, думок, мотивів, слів і вчинків, в Його оточенні і серед впливів, що діяли на Нього у всіх шести видах кроків, які Він чинив на вузькій стежці. Але вірність була також в загальному Його останньою ласкою, що проникала в кожну фазу сьомого виду Його кроків на вузькій стежці. Не було таких досвідчень, які не були б цілковито просякнуті Його вірністю. Така просякнутість вірністю була досконалою в тому сенсі, що була цілковитою і без збитків. Здійснити шість видів кроків в сприятливих, легких, приємних, заохочуючих, приязних і полегшуючих досвідченнях – це одне, а зовсім інше здійснити їх в несприятливих, тяжких, неприємних, знеохочуючих, неприязних і противних досвідченнях. Ісус здійснив ці кроки в обох видах таких досвідчень, але в зв’язку з другими (з цих двох) видами досвідчень Він мусив практикувати зношення зла. Деякі деталі відносно цих других видів досвідчень послужать нам у виясненні сьомого виду кроків на Його вузькій стежці – досконалого зношення зла з приводу лояльності до Божого Слова під час здійснення попередніх шести кроків.

       Було багато видів досвідчень, які вимагали зношення зла, що випало на Його долю. Одним з них були втрати. Він втратив Свою репутацію, вигоду, безпеку, власність, силу, вплив на багатьох, право самооборони, здоров’я, життя і кожен із Своїх суспільних привілеїв, коли йдеться про людську повагу. Його людські прикмети, котрі були тісніше прив’язані до поваги, значно сильнішої, ніж відчував би хтось із злими рисами характеру, призвели до того, що Йому тяжко було зносити ці втрати, але все ж таки Він вірно їх зносив. Також численними були Його розчарування. Він відчував тяжке розчарування, коли зауважив у декого малу віру, у багатьох невіру, опозицію Своєї родини, повну добрих інтенцій, ворожість священиків, книжників, фарисеїв, змінність натовпу, пересівання, в яких багато від Нього віддалилися, матеріалізм в публічному очікуванні на Месію, Юдину зраду, залишення Його усіма, Петрове відречення від Нього, відкинення Його духовенством, правителями, народом, а понад усе, короткочасне залишення Його Богом. Однак все це Він зніс і не зрадив Своїй лояльності. Йому також було тяжко зносити обмеження з приводу земного мислення людей, опозицію й переслідування збоку єврейського кліру. Перші обмежили Його в тому, чого Він міг їх навчити, тому Він мусив стримувати вільний біг своїх думок і слів. Опозиція й переслідування збоку єврейського кліру гамували Його в Його промовах, обмежили сферу Його діяльності, наказуючи Йому уникати деяких місць і остерігатися в мові їх хитрощів: наприклад, коли йшлося про сплачування податків імператору, або коли в Назареті хотіли Його скинути в прірву, або в Єрусалимі каменувати. Тому в цих місцевостях Його служба була обмеженою. Його працю в цих районах ускладнювала також хтивість власників стад свиней, загнаних в море. Його діяльність гамувало ув’язнення Івана і злі наміри Ірода по відношенню до Нього. Навіть намагання зробити Його царем були приводом до гамування Його діяльності. Оскільки Він був ревний, то ці гальма становили тим більшу пробу Його терпеливості. Людські вади, навіть в найкращих людях, наприклад в Його Апостолах, випробовували Його витримку. Як досконала людська істота, Він посідав досконале естетичне почуття з розумової, артистичної, моральної та релігійної точки зору, тому Він тяжко відчував людське нехтування, блуди та пересуди. Якщо йдеться про величні речі, такі як краса, гармонія і велич в людських відносинах, то поганий смак людей в цих питаннях також подразнював Його делікатну людську вразливість. Порушення людьми права обов’язкової любові до ближніх у справах дому, суспільства, держави та інтересів теж мусило бути дуже болісним для Його морального почуття. Перш за все, зіпсуття релігійних звичаїв, де замість любові до Бога є любов до створіння, якому віддається Божа честь, потім богохульство, лицемірство, пересуди, блуди, сектантство, клерикалізм, формалізм і брак посвячення, як і решта їх віри: все це ображало Його найвищу любов, віру, слухняність і честь для Бога. Всі ці вади були причиною того, що Він, як досконала людина і Нове Створіння, мусив багато зносити.

       Ісус під час Своєї служби мусив зносити багато труднощів. Бувало, що навчання і проповідування так Його стомлювали, що часом мусив залишити натовп, щоб спожити їжу, чого не міг зробити з приводу тісняви натовпу (Мар. 6:31, 32). Нестача сну, численні подорожі, відбуті пішки, не зважаючи на погоду, відібрання у власного тіла життєвих сил для зміцнення ослабленої життєвості у хворих, інвалідів, кульгавих і сліпих; ослаблення Самого Себе, щоб лікувати, а також Його пильнування, молитви і зосередження Своїх сил, щоб дати відсіч опозиції грішників – все це спричинило, що Він мусив зносити дуже тяжкі труднощі. Різного роду нестачі знесилювали Його, чи стосувалися вони їжі, чи відпочинку, чи хоча б мінімальних вигод під час подорожей, котрі відбувалися пішки, в дощ чи сонячну спеку, вдень чи вночі, без жодних зручностей, які приносить сьогоднішня цивілізація – все це було тяжко знести. Його спокуси, щоб Він невластивим способом вжив Свої людські права, котрі були посвячені аж до смерті, як жертва в службі для Бога, вимагали такої пильної обачності і такої гарячої молитви, що Він мусив мати велику витримку, бажаючи їм протистояти. Особливо це стосувалося Його останніх 13 годин, бо була потрібна велика концентрація, щоб Він міг витримати. Велика сила волі була потрібна, щоб поконати спокуси, котрі випробовували Його витримку. Кривавий піт під час спокуси в Гефсиманії і зворушливе кликання на хресті: “Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?” – доказують, наскільки великої витривалості і витримки вимагали Його спокуси. Опозиція по відношенню до Його служби, яка виражалася в спорах і запереченнях, які часто супроводжувалися ненавистю, підступом або брутальними замахами на Нього, часто вимагали з Його боку великої витримки. Адже ці речі вимагали від Нього проявити войовничість і агресивність, які були під контролем і які, поглинаючи Його життєві сили, випробовували Його витримку, як про це, наприклад, свідчить двократне очищення Ним Храму, раз незадовго після початку Його служби, а другий раз незадовго перед її закінченням. Ця ревність так Його виснажила, що, як свідчить Св. Письмо, коли каже про перше очищення Храму: “Ревність до дому Твого з’їдає Мене!” (Ів. 2:14-17; Пс. 69:10). Тому у всіх цих досвідченнях Він мусив проявляти велику витримку. Кожен, хто проходив таку боротьбу з опозицією, запереченнями і збивав аргументи супротивників, як це мусив чинити з лояльності до Своєї місії Ісус, той добре знає наскільки це послаблює життєві і нервові сили. Ці речі вимагають великої витривалості та витримки.

       Ісус був свідком пересівань між учнями, і це було ще одним досвідченням, що вимагало від Нього витримки. Для Його серця, наповненого лагідністю і симпатією, це були тяжкі проби, які Він мусив зносити: наприклад, пересівання, яке настало в зв’язку з Його промовою в синагозі в Капернаумі про типічну і антитипічну манну. Ця промова була надто сильною їжею для багатьох Його слухачів, дехто з яких в результаті перестав бути Його учнем. Таке поступування дуже зворушило Його і призвело до того, що з глибоким почуттям Він запитав Дванадцятьох: “Чи не хочете й ви відійти?”. Як же ж було потішене Його смутне серце відповіддю Петра: “До кого ми підемо, Господи? Ти маєш слова життя вічного”. Пересівання, в якому повен ентузіазму натовп, коли Він входив до Єрусалиму, перемінився в зграю, яка через чотири дні домагаляся Його розп’яття, було частиною досвідчення, яке дуже Його засмучувало. Зрозуміло, що такого роду досвідчення вимагали від Нього досконалого зношення зла, щоб Він міг вийти з них переможно. Зміни почуттів, котрі Він проходив, вимагали від Нього терпеливого зношення, якщо Він мав, не зважаючи на них, бути вірним. Було незначне непорозуміння між Ним і Його матір’ю, братами і сестрами, коли вони побоювалися, що Він втратив над Собою контроль. Йому було дуже боляче бачити переміну почуття в Юді. Початок переміни почався, в малому масштабі, з священиками, фарисеями і книжниками, а згодом зростав, аж поки за кілька місяців до Його смерті дійшов до великої інтенсивності. Це зло було тяжко знести, але Він у Своїй вірності зносив Його досконало. Ця зміна в кількох останніх місяцях Його життя перемінилася, з їхнього боку, у ненависть до Нього, причому до такої міри, що виразом цієї ненависті було несправедливе упіймання Його, судження єврейським та римським судом, а кульмінаційним пунктом цієї ненависті було засудження Його на тортури і хрест. Він без відплати зніс цю ненависть, маючи до Своїх ворогів досконалу любов. Зношення такої ненависті в дусі любові, прощення і поблажливості, яку Він проявив, доводило, що Він зносив зло досконало. Тяжко Йому було знести змінність натовпу та змінність Його власних учнів. Спочатку Він був дуже популярним. Причинами Його популярності були: Його велика вимова, наповнена лагідністю поведінка та великі чуда. Він був настільки популярним, що навіть опозиція кліру не могла знищити цієї популярності. Він був популярним до такої міри, що натовп хотів схопити Його і зробити царем. Потім настали пересівання, бо Його промови у символічній формі одних здивували, а інших віддалили. Вершиною змінності натовпу було те, що за такий короткий час, за період чотирьох днів, настала велика зміна: якщо першого дня натовп вшанував Його як Месію, то четвертого дня зажадав і допровадив до Його розп’яття. Змінність Його учнів проявилася в них усіх, котрі, так як Петро, об 11-ій годині вечора присягаються йти з Ним на смерть, а о 2-ій вночі в момент небезпеки, хоч не такої як смерть, залишають Його. Як же ж проймаюче на тему такого залишення висловився Сам Ісус: “Ото настає година … а Мене ви Самого покинете” (Ів. 16:32). Поступок Юди теж був для нашого Господа болісним досвідченням людської змінності. Це також випробовувало Його витримку у зношенні зла, але Він досконало зніс цю пробу, як вірний Переможець.

       Частиною вмісту чаші, з якої мусив пити наш Господь, був також смуток. В одному із визначень в Іс. 53:3 про Нього сказано: “Муж болів [в англ. Біблії смутків], що зазнав [дослівний переклад сформований в] недуги”. Ми не повинні думати, що цей вислів пасує до Нього тільки в останніх 13-ти годинах, хоча, без сумніву, в цих останніх годинах він пасує до Нього в ще більшій мірі. Під час цілої служби смуток пригнічував Його вразливе і чутливе серце. Багато проявів прокляття, з якими Він зіткнувся під час своєї служби, засмучували Його. Фізичні недомагання, від яких Він багатьох вилікував, призвели до того, що в Його серці був біль при думці про спустошення, яке зробило прокляття в тілі Його тіла – влюдстві. Це досягло кульмінаційного пункту, коли Він відчув біль нещасної сім’ї Своїх друзів і коли заплакав у Віфанії над смертю Свого приятеля Лазаря. Блуди й ігнорування загубленої вівці Ізраїлевого дому ранили Його чуйне серце, яке майже розривалося з жалю над їх слабкістю і упавшим станом. Опозиція збоку єврейського кліру та його прихильників тим більше додавала гіркоти до цієї чаші. По-справжньому люблячи Свій народ, Його серце було наповнене болем, а очі сльозами, коли вболівав над сліпотою Єрусалиму і його близьким занепадом, при чому до такої міри, що в дорозі до Голгофи, ніби забувши Свою власну ситуацію, наповнений співчуттям до жінок, що Його оплакували, Він промовив до них: “Дочки єрусалимські, не ридайте за Мною, – за собою ридайте й за дітьми своїми!”. Нам не вистачить слів, щоб описати Його смуток в Гефсиманії, перед єврейським та римським судом, під час глузування й бичування, в дорозі на Голгофу та при розп’ятті, яке супроводили сором і неласка, біль і повільне вмирання, закінчене смертю. Справді Він був мужем смутку, знайомий з недугами. Таких великих болів ніколи не переживала жодна інша людина. А Він їх зносив досконало і з повною вірністю. З певністю, Він зніс хресні страждання, не зважаючи на сором і здобуваючи місце по Божій правиці. Ісус зніс позбавлення Його співгромадянських прав Ізраїльського дому, а також те, що суддівський представник Риму потрактував Його як суспільного викидня. Ізраїльтяни були народом, якого вибрав Бог. Бути ізраїльтянином, на їхню думку, найвище земне достоїнство, тому що вони вірили, що це чинило їх Божими вибранцями. Виключення когось з Ізраїлю означало, в їхньому розумінні, не тільки втрату цього великого достоїнства, але більше того, вони вірили, що коли ізраїльтянин помре, будучи виключений із ізраїльського суспільства, не примирений і неприйнятий знову до Ізраїлю, то не матиме участі у воскресінні, залишаючись мертвим навіки. Саме таким чином клір разом з прихильниками дивилися на того, хто помер не примиреним з Ізраїлем. Такий їхній погляд додавав ще більше болю до Його страждань, а коли Він усвідомив, що і Бог залишив Його як людину, то, можливо, боявся за Самого Себе, що не повернеться з гробу. Яким великим був Його розпач! Він був найслухнянішим із громадян і ніколи не проявляв ані найменшої спротиву щодо влади. Та, незважаючи на це, мусив зносити несправедливий вирок – хресну смерть, як виключений з-під права бунтівник, в результаті чого мусив зносити зневаги і докори люду, котрий вважав Його бунтівником. Все це сталося з тої причини, що Він був вірний Божому Слову! Поза нервовим виснаженням, яке досвідчив у Гефсиманії, доказом якого був кривавий піт, Ісус не страждав на жодну хворобу організму. Але беручи з власного тіла первісток життя і даючи його людям, що страждали на різні хвороби й недуги, щоб поповнити нестачу життєвої сили в них і вилікувати їх, Він відчував слабість, що була результатом віддавання Ним життєвих сил. Про Нього написано: “Він узяв наші немочі, і недуги поніс” (Мат. 8:17). Знести це для Нього напевно було болісним, виснажливим і тяжким, але Він зніс вірно і досконало.

       Переслідування – це зле трактування когось за його думки, а особливо за релігійні думки і діяльність. Ісус мусив зносити таке переслідування. Відкриваючи нову епоху, Він обов’язково мусив розповсюджувати нові погляди, які здавалися дивними для тих, що сиділи на Мойсеєвім сидінні. Їх накопичені блуди, злі практики й накладені на люд традиційні тягарі були розвалені Його правдами нової епохи. Вони думали, що їхній вплив на народ під загрозою і що незабаром вони цей вплив втратять, тому вони стали Його переслідувачами, фанатично вважаючи, що з Божого розпорядження повинні чинити Йому опір і усунути Його. Тому вони це чинили, відкрито опираючись Йому, ставлячи різні неслушні закиди, звинувачуючи Його навіть в богохульстві. Обмовляли Його також поза спиною, зневажаючи Його і підбурюючи проти Нього народ, намагаючись довести, що Він зводить і запроваджує блуди поміж Божим людом. Неодноразово хотіли вбити Його, ще до настання призначеної години. Врешті-решт їх дух переслідування дійшов до такого ступеня перебільшення, що вони стали винними в Його мученицькій смерті, ганебно порушуючи Боже і людське право. Однак Він в Своєму Святому Дусі зніс ці переслідування в повній досконалості, ніколи не відповідаючи закидом на закиди, обмовами на обмови, погрозами на погрози, наклепами на наклепи, злосливістю на злосливість, ненавистю на ненависть, або насильством на насильство. У всьому цьому Він досконало зберіг Свою вірність, причому в умовах найсуворіших проб і спокус. Цю витривалість Він проявляв навіть під час найстрашніших страждань і аж до смерті. Болісним для Нього було жорстке упіймання і зв’язання Його. Цей біль був ще побільшений, коли Його били в лице і смикали за волосся (Іс. 50:6). зв’язання й приведення Його до Пілата, бичування і вбиття Йому на голову тернового вінка, несення тяжкого хреста на покалічених плечах, прибиття цвяхами рук і ніг до хреста, шарпання хрестом, якого вставляли до ямки, викопаної для його підтримки, страшенний жар і спрага, а також головний біль, спричинений розп’яттям, параліч Його серця, доведений тим, що з Нього випливла вода і кров – все це спричиняло Йому страшенний біль, але Він у повній вірності досконало його зносив.

       Постараймося підсумувати зло, яке зносив Ісус, щоб ми могли дещо поглянути на нього з висоти пташиного польоту, щоб якомога краще зрозуміти, що Він мусив зносити. Це були втрати, розчарування, гамування, вади інших людей, труднощі, недостачі, спокуси, опозиція, пересівання, віддалення, людська мінливість, а навіть мінливість учнів, смуток, виключення із спільноти і з-під права, переслідування, біль і смерть. Коли візьмемо під розвагу різнорідність, суворість, ступінь, протяжність, концентрацію, напруження і проби в зв’язку із залишенням Його усіма, тоді легко зрозуміємо, що Він був випробуваний на кожному пункті Свого характеру аж до крайніх меж витримки досконалого і без вад Нового Створіння. Подібно і Його досконала людська істота була випробовувана аж поза здатність витримки збереження життя, але не поза її здатність залишитися без гріха. Тому наш Господь в Своїй людській природі зніс це все аж до смерті і залишився без гріха, хоча Його людська природа не могла витримати цих проб і залишитися живою. Це була жертва, що перебувала в безгрішному стані, жертвувана на смерть Священиком – Христовим Новим Створінням. Якою ж надлюдською була витримка Його Нового Створіння, і якою витривалою на гріх була Його людська природа! Ми стаємо зачаровані силою Його характеру і як людини, і як Нового Створіння. Те, як Його людська природа пройшла всі ці страждання і збереглася без гріха в досконалій обов’язковій і безкорисливій любові, є вершиною людської хвали і величі. А те, як Його Нове Створіння, не зважаючи на всі ці страждання, зберегло не тільки безгрішність, але й досконалу Божественну обов’язкову і безкорисливу любов, є вершиною хвали і величі Нового Створіння Божої природи. Справді, достойним був Агнець, який став заколений! Погляньмо на Божого Агнця, який змиває гріхи світу! Дорогі брати, дивімося на Нього, щоб ми не ослабли і не стомилися в наших розумах! Приглядаймося до Христа, який крокує вузькою стежкою, щоб ми могли йти за Ним по нашій вузькій стежці, в нашому здійсненні семи видів кроків, котрі становлять наше просування по вузькій стежці слідом за Ним – нашим Попередником. Якби ми колись ослабли в наших кроках або навіть хотіли б занехаяти їх, придивімося тоді до Нього для нашого заохочення і зміцнення, як вірно і досконало Він здійснював ці сім видів кроків на Його вузькій стежці: практикуючи відречення від Себе і світу, дослідження й поширення Божого Слова, пильність і молитву згідно з Божим Словом, а також зношення зла з приводу вірності Божому Слову і в гармонії з Ним. А якщо ми будемо так чинити, наслідуючи Його в цих семи кроках на вузькій стежці, тоді переможемо, так як Він переміг.

 

 Теперішня Правда №32-35, 2004 р.