ХРИСТОС – ЙОГО ВУЗЬКА СТЕЖКА
Наш Господь Ісус не став людиною для того, щоб нею залишитися. Його людська природа була радше засобом, за допомогою якого Він мав відкупити людство. Тому прийняв її тільки тимчасово, як річ, посвячену Богові на відкуплення людини. Дорога, якою Він ішов, щоб скласти Свою людську природу в жертву, була вузькою стежкою; тому дорога, котрою Він і Його послідовники мають іти – це дорога посвячення (1 Пет. 2:19-24). Згідно з Божим Планом є три дороги, якими ходять або будуть ходити: (1) широка дорога, що веде до загибелі, котрою, починаючи від упадку Адама, йде людство (Мат. 7:13); (2) вузька дорога, якою поступають Христос і Церква у Віці Євангелії (Мат. 7:13, 14) і (3) свята дорога, якою буде поступати людство під час Тисячоліття (Іс. 35:8). Христос, будучи народженим в безгрішному і вільному від Адамового вироку стані, ніколи не йшов широкою дорогою, яка веде до загибелі. Наш Господь, будучи Предтечею Церкви (Євр. 6:20), йшов вузькою стежкою. Оскільки Його досвідчення були подібними до досвідчень Церкви, то Він ішов тою самою дорогою – дорогою самозречення, відречення від світу, дорогою пильності, молитви, дослідження, проголошування і практикування Божого Слова, а також безперервного зношення випадкових досвідчень. Його мандрівка по цій дорозі була виконана досконало і дала Йому важчі досвідчення, ніж мав на ній будь-хто з Його послідовників. Оскільки цією дорогою йшли Його послідовники, то Він мусив іти нею перед ними, бо інакше вони не були б Його послідовниками, що йдуть Його слідами (Мат. 16:24; 1 Пет. 2:21). Дорога, якою йшов наш Господь, впроваджуючи в дію Своє посвячення, була дійсно вузькою і тяжкою. Навіть звичайний читач Біблії, а особливо Євангелії, отримує враження, що Його життя від хрещення було дуже тяжким. Воно до крайніх меж виснажувало не тільки Його досконалі сили як досконалої людини, але також і досконалі сили як Нового Створіння. Тому приступімо до дослідження Христа, що йде вузькою стежкою.
Його мандрівка по цій дорозі починається серією актів, два перші з яких були Його власними актами, а три останні актами Його Небесного Отця. Двома Його актами були: посвячення Самого Себе і виявлення цього посвячення в символі; трьома актами Бога були: нахилення Ісуса до посвячення, сплодження Його від Духа і помазання Його Святим Духом. Кожен з цих актів розглянемо по-черзі. Ісусове посвячення Самого Себе було початковим кроком, який впроваджував Його на вузьку стежку – це були ворота, що вели до цієї стежки. Вхід на вузьку стежку був для Нього тяжкою справою, бо коли Він говорить про тих, котрі входять через тісні ворота, то включає і Себе. Тому Його вхід через ці ворота був пов’язаний з труднощами і важкими битвами. Подібно як в нашому, так і в Його посвяченні, вхід через тісні ворота на вузьку стежку полягав по-перше: у відреченні від власної волі щодо Себе і світу, а також від того, що світ від Нього жадав би; а по-друге: у прийнятті волі Отця за Свою волю у всіх справах. А це тягло за собою піддання всіх Його людських прав відносно Себе і світу Богові. В результаті цього Він не міг вживати для Себе і світу Своїх прав, які посідав у Собі і в світі. Права, які Він посідав у Собі, охоплювали право доброї громадської думки про Себе, про інших, права безтурботності, вигоди, невинної приємності, забезпечення і приховування некорисних речей, здобуття і збереження людських посілостей, їжі, напоїв, здоров’я, життя, самооборони і агресивності відносно шкідливих речей. Права, які належали Йому в світі, охоплювали: право одружуватися, право батьківства, синівства, братерства, дружби, дому і вітчизни. Його посвячення полягало перш за все у рішенні не послуговуватися цими речами для власної волі або волі світу. З цього приводу Він погодився відмовитися від прав, які посідав у Собі і в світі, для власного задоволення і не дозволив, щоб світ вживав Його для свого задоволення. Якби Його посвячення не містило в собі нічого більше, то й так Він був би мертвим для Себе і світу.
Але Його посвячення містило в собі ще одну річ, а саме: прийняття Отцівської волі за Свою волю у всіх справах, а це робило Його живим для Бога. Його посвячення охоплювало мертвість для Себе і світу, а оживлення для Бога. Коли ми вже зауважили, що означає бути мертвим для себе і світу, то тепер поміркуємо, що означає бути оживленим для Бога. Це означає, що Ісус мав вживати Свої людські права, які посідав в Собі і в світі, тільки для Самого Бога і вживати їх таким способом, який був би згідний з Божою волею. Це значить, що ці права могли бути вжиті або не вжиті, в залежності від Божого розпорядження. Однак Бог розпорядився, щоб вони не були вживані для власного або світового задоволення, бо наш Господь зрікся Себе і світу. Тому вони мали бути вживані тільки згідно з поступом Божих планів і цілей. Отже всі ті права, які мав наш Господь, наприклад замилування до доброї оцінки щодо Себе і доброї громадської думки про Нього, а також замилування до вигоди, безтурботності, приємності, забезпечення, вміння зберігати таємницю, посілості, їжі, напоїв, жінки, дітей, братів, друзів, дому, вітчизни, Він міг вживати лише настільки, наскільки вони послужили б поступу Божих планів і цілей. Іншими словами, Він мав піддати Божій волі Свою волю з усім тим, що вона контролювала, для підтримки Божих планів і цілей. Це охоплювало все те, що Він мав дати Богові: Своє тіло, розум, почуття, якості, час, силу, здоров’я, життя, таланти, знання, посілість, вплив, становище, репутацію і т.д., які мали бути вжиті на службу Богові. Він також повинен був чинити ці речі з досконалою вірою, силою (серцем якої є надія перемоги), знанням, самоконтролем, терпеливістю, побожністю, братньою любов’ю і милосердям. Все це Він мав чинити не у вигідних умовах, а в страшних стражданнях жертовної смерті, в пробах, спокусах і стражданнях. Все це містилося в тому, що Ісус прийняв Божу волю за Свою, погоджуючись на умови самозречення Себе і світу. Зрозуміло, що вхід в цю угоду жертви через акт посвячення в його двох частинах був брамою, що вела на вузьку стежку, яку було дуже важко пройти.
Уривок з послання до Рим. 12:1 повчає нас про наше посвячення, яке складається з двох частин, і дає зрозуміти, що наше посвячення провадить нас на вузьку стежку, на якій ми йдемо слідами Ісуса, бо і Його посвячення запровадило Його на вузьку стежку і складалося з тих самих двох частин, що і наше – мертвості для Себе і світу, а оживлення для Бога. В посланні до Євреїв 10:5-10, між іншими справами, посвячення Ісуса представлене як позаобраз бичка в образному дні примирення. В 5 вірші показано, між іншими справами, людську природу Ісуса як позаобраз бичка, жертвуваного в дні примирення; а Його тіло містило в собі все те, ким Він був і що посідав як людська істота. В 9 вірші, між іншими справами, знаходимо вислів: “Відміняє Він перше (образні жертви), щоб друге (дійсні жертви) поставити (жертвувати)”. Це доводить посвячення людської природи Ісуса на смерть, тобто мертвість для Себе і світу; тоді як в першій частині 9 вірша, а також і в 7 вірші показано, що в посвяченні Ісуса міститься також і те, що Він прийняв Божу волю за Свою. Тут, власне, представлені дві частини посвячення Ісуса. Потрібно зауважити, що в нашому виясненні ми багаторазово вживали вислів “між іншими справами”. Так було тому, що в цілій цій частині послання до Євреїв 10:1-10, в образі і позаобразі, зображено посвячення Ісуса і Церкви, Його Тіла: Бичок зображує людську природу Ісуса, а Господній Козел – людську природу Церкви. Згідно з 10 віршем Церква, Тіло Ісуса Христа, через прийняття тієї самої волі, котру – як кажуть 7 і 9 вірші – прийняв Ісус, жертвуючи її раз за всіх. З приводу того, що Євр. 10:1-9 вчить про Ісусове тіло, ми процитували послання до Рим. 12:1, що проливає світло на посвячення Ісуса, хоча цей вірш прямо відноситься до посвячення Церкви, а не Ісуса.
Все поступування Ісуса на протязі 3,5 років Його служби доводить, що Він увійшов на вузьку дорогу через посвячення; бо Його мандрівка по цій дорозі не була чимось іншим, а тільки виконанням обітниці посвячення, яке Він вчинив через перехід тісними воротами, що вели на вузьку стежку. Отже так Він виконав обітницю зречення Самого Себе, бо про Нього написано: “Бо й Христос не Собі догоджав” (Рим. 15:3). Ані не старався подобатися світу, виконуючи не його волю, а волю Божу, бо усім Своїм життям довів, що чинив Божу волю, за що світ і ненавидів Його (Ів. 15:18-25). Його поступування в напрямку майбутності також вказувало, що Він сповнив позитивний бік Свого посвячення – чинив Він волю Отця, бо сказав: “Пожива Моя – чинити волю Того, Хто послав Мене, і справу Його довершити” (Ів. 4:32-34). “Я мушу виконувати діла Того, Хто послав Мене, аж поки є день” (9:4). “Твою волю чинити, мій Боже, я хочу, і Закон Твій – у мене в серці” (Пс. 40:9). “Я не став неслухняним, назад не відступив” (Іс. 50:5). В Гефсиманії постава серця і Його слова були такими: “… не як Я хочу, а як Ти… нехай станеться воля Твоя” (Мат. 26:39, 42). Він скромно відкидав оригінальність Своєї науки і праці: “Я нічого не можу робити Сам від Себе. Як Я чую (від Отця), суджу, і Мій суд справедливий, – не шукаю-бо волі Своєї, але волі Отця, що послав Мене” (Ів. 5:30). Це саме Він підтверджує майже тими ж самими словами: “Бо Я з неба зійшов не на те, щоб волю чинити Свою, але волю Того, Хто послав Мене” (6:38). Він показав, що Його волею було віддавати хвалу Богові через виконання Божої волі: “Хто слави шукає Того, Хто послав Його, Той правдивий, – і в Ньому неправди нема” (7:18). Він, по-правді, міг сказати: “Бо Я завжди чиню, що Йому до вподоби… та Я знаю Його, – і слово Його зберігаю” (8:29, 55). Прийняття волі Отця за Свою характеризувало Його поступування аж до кінця, і незадовго до Гефсиманії Він засвідчив: “Як Отець наказав Мені, так роблю” (14:31) і “Як і Я зберіг Заповіді Свого Отця” (15:10). Через прийняття волі Отця за Свою волю Він дав хвалу Отцеві і довершив діло, яке мав завдання виконати: “Я прославив Тебе на землі, – довершив Я те діло, що Ти дав Мені виконати” (17:4). Через це Він став послушним Отцівській волі аж до останньої межі: “Бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної…” (Фил. 2:8). Він так робив, тому що дійсно був Божим Сином: “І хоч Сином Він був, проте навчився послуху з того, що вистраждав був” (Євр. 5:8). Прийняття волі Отця за Свою було метою всієї Його служби: “Ось іду, щоб волю Твою чинити, Боже” (Євр. 10:9). Ці тексти ясно доводять, що Ісус виконав обидві сторони Свого посвячення, – залишаючись мертвим для Себе і світу, а живим для Бога, – тобто прийняв волю Божу за Свою волю.
Наш Господь посвятився, показуючи це в прийнятті символічного хрещення в річці Йордан від Івана Хрестителя. Іван Хреститель, визнаючи вищість Ісуса над собою, а також факт, що Ісус не потребував хрещення покаяння на відпущення гріхів, скромно відмовився охрестити Його в воді, кажучи: “Я повинен хреститись від Тебе, і чи Тобі йти до мене?” (Мат. 3:14). Однак Ісус, знаючи, що не мав бути охрещеним для покаяння і відпущення гріхів, відповів: “Допусти це тепер, бо так годиться нам виповнити усю правду” (15 в.). Що означали ці слова? Чи означали вони, що через занурення Ісуса в Йордані і піднесення Його з води вони дійсно виповняли всю правду (справедливість)? Через цей чин, що є певним, вони не могли дійсно виповнити всіх вимог Божого права, тобто правди. Це стане очевидним, коли ми розважимо, якими є ці вимоги. Боже право вимагає правдивого послуху від тих, котрі йому підлягають, якщо йдеться про кожен окремий обов’язок любові відносно Бога і людини; також воно вимагає смерті для тих, хто не виконує його вимог. Можемо бути певними, що коли Іван занурив Ісуса в воді і підніс Його з неї, а також коли Ісус піддався і співпрацював в тих діях, то вони через це дійсно не виповнили всіх вимог Божого права. То яким чином вони через ці дії задовольнили всю справедливість, якщо не зробили цього в дійсності? Відповідь на це така: вони зробили це символічно, репрезентативно; бо своєю участю в цьому акті Іван символізував Божу частину в дійсному виконанні всієї справедливості, а Ісус Своєю участю символізував Свою частину в дійсному виконанні всієї справедливості. Яким чином? По-перше, Боже право вимагає смерті для тих, котрі йому непослушні. Цю частину вимог права Бог виконав і задовольнив Своїм атрибутом любові, видавши на смерть Свого Сина, для заспокоєння вимог права за смерть всього людства; і цю частину вимог права виконав Ісус, віддаючи Своє власне життя на смерть, заступаючи грішників. Отже Бог в Своїй прикметі любові і Ісус в цій самій прикметі дійсно виконали вимоги права, яке домагалося життя людства. Це ж саме Іван та Ісус виконали символічно в тій частині водного хрещення, в якій Ісус був похований під поверхнею вод Йордану. Але правдива смерть Ісуса за людський рід є тільки частиною вимог права або справедливості.
Є ще інша частина цих вимог. Вона вимагає в кожній деталі послуху від усіх, хто підлягає цьому праву. Згідно з цим Божа мудрість, справедливість, любов і сила полегшили Ісусу як людині досконало виконати кожну вимогу обов’язкової любові відносно Бога і людини, тобто найвищої любові до Бога і рівної любові до людини, а через це виконали ті вимоги права щодо послуху в кожній деталі. Цей послух був також для заступництва за людство, щоб Його праведність могла стати праведністю людства, яка тепер приписана Церкві, а згодом, щоб могла бути дана цілому світу дійсно, коли він буде слухняним (Єр. 23:6, дослівно: “А це Його Ймення (уряд), яким Єгова назве Його – праведність наша”; 1 Кор. 1:30). Отже смерть Ісуса і Його людська праведність, довершені через Його послух, є дійсним виконанням вимог справедливості; Ісус, будучи піднесеним з води, частково допомагаючи Собі піднестися, символізував праведне життя, яким Він тут жив для людської праведності. Але є ще щось більше, що зробив Ісус і що дозволила Йому зробити Божа слава, а саме: Він як Нове Створіння виконав не тільки право обов’язкової любові, але також і право безкорисливої любові, наскільки Його Нове Створіння поставало з мертвої симпатії до Себе і світу у відповідні духовні симпатії як обов’язкової, так і безкорисливої любові. Це поставання символічно представлене в піднесенні Його Іваном з води і Його співпраці в цьому піднесенні. Отже Іван та Ісус символічно виконали всю правду в людській природі і Новому Створінні, а Бог та Ісус виконали це в дійсності через їх керівництво, коли йдеться про вузьку стежку, якою йшов Ісус. Іван, правдоподібно, не розумів цих деталей, та й Ісус тоді їх не розумів, але зрозумів пізніше.
Зрозуміло, що Ісус посвятився перед Своїм водним хрещенням, бо дійсне хрещення мусило початися перед тим, як могло бути зображене символічно; ми мусимо насамперед мати оригінал, а пізніше можемо його сфотографувати. Тому робимо висновок, що Він перед тим, як мав бути охрещений Іваном, посвятився, наприклад в Назареті, як на це вказують тексти з Матвія 2:23; 3:13. Своє посвячення Він вчинив в день примирення, в десятий день сьомого місяця. Це зрозуміло з таких причин: якщо встановлений образ призначений на певну дату, то його позаобраз мусить відбутися в ту саму дату, що й образ і зайняти його місце. Наприклад: образний пасхальний агнець мав бути відлучений від стада 10 Нісана і забитий 14 Нісана, так і Ісус, позаобразний Агнець, був призначений синедріоном на смерть 10 Нісана, а вбитий 14 Нісана.
Ісус як первісток був пробуджений 16 Нісана так само, як в образі перший сніп, первоплід жнив, був колиханий в той день перед Господом (Лев. 23:10, 11; 1 Кор. 15:20). В день Зелених Свят перед Господом були колихані два квашені хліби, спечені з первісної муки; так само ті, котрі зберегли корони як і ті, котрі їх втратили, як решта первоплодів мусили бути принесені Господу як позаобразні хліби в день Зелених Свят (Лев. 23:16, 17). Образний цикл закінчився в жовтні 627 року до Різдва Христового. В цей самий день був започаткований позаобразний цикл. Позаобразний Ювілей розпочався в жовтні 1874 року, точно в той самий день, коли закінчилися 70 циклів без ювілеїв. Згідно з цим бачимо, що якщо встановлені образи були призначені на якусь дату, то позаобрази мусили розпочинатися в ту саму дату – і так виконувалося. В зв’язку з цим посвячення Ісуса відбулося десятого дня сьомого місяця, тому що це посвячення було позаобразом принесення Господу бичка в образний день примирення, десятого дня сьомого місяця. З цього виникає, що Ісус народився у Віфлеємі точно 30 років перед цим, тобто в день примирення. Його подорож з Назарету до місця хрещення в Йордані (воно знаходилося поблизу гирла Йордану, де Йордан впадає в Мертве море) тривала 4 дні.
Коли ми вже зауважили Ісусову частину входу на вузьку стежку – Його перехід через тісні ворота, або Його посвячення і спосіб, яким Він показав це посвячення в символі, то тепер буде властивим розважити Божу частину в цьому вході. Там були три речі, які Бог вчинив в цьому відношенні. Першою з них було побудити нашого Господа до посвячення і заохотити Його виявити посвячення в символі. Це побудження сталося, правдоподібно, вранці в день примирення. Бог напевно діяв на Його розум, серце і волю дещо раніше, ще перед десятим днем сьомого місяця, можливо тоді, коли вибирався бичок перед днем примирення.
В той день, до того як Ісус вирушив до Йордану, Бог впливав на Його розум, щоб прийняв хрещення від Івана; а Ісус, будучи слухняним, відразу ж розпочав Свою подорож. За допомогою мотивів, даних Йому в Божому Слові, Бог спонукав і заохочував Його вчинити обидві ці речі. Однією з частин Божого Слова, яка спрямовувала до цієї цілі, була наука, що в 30 році життя треба розпочати поклик до релігійної праці. Тому Ісус слухняно очікував виповнення 30 років, щоб почати працю Свого життя (Лук. 3:23). Іншою річчю, яку вжив Бог, щоб спонукати Ісуса до посвячення і прийняття символу хрещення, було те, що перед або відразу після посвячення Він показав Йому, що посвячення – це Його вхід на дорогу вмирання за світ, і якщо житиме чеснотно, то зможе виробити правдивий спосіб поступування справедливості для нього (світу), а також постане як сплоджене Нове Створіння, а у воскреслому житті як народжене Нове Створіння. В результаті цього Він відправився до Йордану, щоб ці речі виявити в символі (Мат. 3:14). Отже Бог зробив певні речі для Ісуса в зв’язку з Його посвяченням.
Другою річчю, яку Йому вчинив Бог в зв’язку з посвяченням і його символом, було сплодження від Святого Духа. Ісус, як ми бачили, мав три початки: (1) як Логос (Кол. 1:15; Об. 3:14); (2) як зародок Ісус (Мат. 1:20; Лук. 1:35); і (3) як Нове Створіння, Христос над Йорданом (Мат. 3:16, 17; Мар. 1:10, 11; Лук. 3:22). Апостол Іван згадує про третє сплодження Ісуса в Єв. Івана 1:14 і каже: “…повне благодаті та правди, і ми бачили славу Його, славу як Однородженого (в грецькій – Односплодженого) від Отця”. Апостоли бачили ту славу повну благодаті та правди, коли стали покликані на Апостолів. Тому це відноситься до стану сплодження, бо мова йде про Нього як єдиного сплодженого від Отця. У 18 вірші Іван згадує про те саме сплодження, кажучи: “Єдиносплоджений Син, що в лоні Отця, Той Сам виявив був”. Тільки після цього сплодження в Йордані про Ісуса була мова як про Єдиносплодженого Сина в лоні Отця, котрий виявив нам Бога. До котрого з цих трьох актів сплодження відноситься даний текст треба зробити висновок з самого тексту та з його зв’язку з іншими текстами. Сплодження від Духа необхідне, щоб належати до класу Царства, а також, щоб зрозуміти речі, які належать цьому класу (Ів. 3:3, 5); бо коли Бог покликує до існування клас Царства, то створює новий ряд істот в Божественній природі (Еф. 2:10; 2 Кор. 5:17; Гал. 6:15; Ів. 5:26; Євр. 1:3-5; 2 Пет. 1:4). Бог поставив Ісуса Головою цього класу і його Предтечею (Євр. 6:20; Еф. 1:22, 23; Кол. 1:18), тому що Він Цар над царями і Пан над панами (цими царями і панами є Церква) як читаємо про Нього і про них в 1 Тим. 6:15; Об. 19:16. Отже саме Ісус і Його вірна Церква складають клас Царства (Об. 1:6; 5:10), але щоб отримати членство в цьому класі треба бути сплодженим від Духа (Ів. 3:3, 5). Це, власне, сталося, коли Дух у вигляді голубки зійшов на Ісуса при Йордані. Бог сам засвідчив про це Його сплодження до найвищої Божої родини, коли сказав: “Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав!” – тобто Я задоволений (Мат. 3:17; Мар. 1:11; Лук. 3:22).
Сплодження від Духа дало Ісусові те, що дало кожному, хто його отримав: духовну здібність в кожному органі Його мозку, яка пристосована сягати і реагувати на справи на духовному рівні, так само як перед сплодженням кожен відповідний орган мозку сягав і реагував на справи на земному рівні. Цей акт сплодження від Духа розпочав в Ісусі життя в Божественній природі стосовно розуму, серця і волі, а також був початком Його створення на рівні Божественного існування; подібно діялося з Його послідовниками протягом цілого Віку Євангелії. Необхідність цього є очевидною, якщо ми усвідомимо факт, що Бог творить новий ряд істот на Божественному рівні існування і що Він дав Ісусові можливість першим отримати таку переміну природи! Якщо Ісус мав бути народжений на Божественному рівні, то насамперед мусив бути сплоджений до цієї природи. Зауважмо ще раз, що дало сплодження від Духа кожному органу Його мозку: воно дало духовну здібність пристосування кожного органа до духовних речей, що випливають з духовних мотивів і в духовний спосіб. Перед сплодженням органи Його мозку були пристосовані до людських речей, що випливають з людських мотивів і в людський спосіб. Перед сплодженням від Духа кожен орган Його мозку був обмежений; не міг реагувати на духовні речі, що походили з духовних мотивів і в духовний спосіб, тому що Він був людським, а не духовним. Подібно як, наприклад, пес, не маючи потрібних розумових здібностей, не може осягнути і сприйняти речі, які властиві людському розуму, серцю і волі, так само і людські істоти з огляду на те, що їм не вистачає потрібних здібностей, не можуть досягнути і сприймати речі притаманні духовим природам. Згідно з цим, якщо Ісус мав досягнути і сприймати духовні речі, то мусив отримати такі здібності органів Його розуму, серця і волі, яких людським істотам не дано, тобто якщо Він мав стати істотою в Божественній природі, то мусив мати додані Божі здібності до Його органів розуму, серця і волі. А це, власне, і є та річ, яку сплодження Його від Духа додало до Його органів мозку.
Якщо йдеться, по-перше, про Його інтелектуальні органи мозку, то придивімося дещо уважніше, що це означає. Перед сплодженням від Духа інтелектуальні органи Його мозку були обмежені і могли розуміти і сприймати речі, до яких були пристосовані Його людські розумові органи, але не могли вникнути, ані осягнути, властиві духовим природам. Він міг зауважити, запам’ятати, уявити і зрозуміти перші речі, але не другі речі. Натомість, після сплодження від Духа Ісус міг не тільки зауважити, запам’ятати, уявити і зрозуміти людські речі, а й через духовні здібності, прищеплені в органи Його мозку через сплодження від Духа, Він міг також зауважити, запам’ятати, уявити і зрозуміти духовні речі, тобто речі, що лежали поза межами Його людського розуму. Цими додатковими якостями були наділені не тільки Його розумові здібності, але вони також були додані до Його напіврозумових і напівморальних здібностей, тобто артистичних здібностей, так, що вони могли сягати поза предмети людських почуттів відносно краси, величності, конструктивності, імітації, ораторства, гумору і музики. Перед сплодженням від Духа Його почуття в артистичних сентиментах були обмежені до цих предметів, але тепер сягали до предметів цих почуттів в духовній сфері, які випливали з духовних мотивів і в духовний спосіб. Подібно також і Його релігійні почуття віри, надії, панування над собою, терпеливості, побожності, братерської любові і милосердя перед сплодженням від Духа були обмежені до їх людських проявів, що походили з людських мотивів і в людський спосіб. Не могли вони самі розвинутися в Ньому до духовних цілей з духовних мотивів і духовними способами, тому що у відповідних органах мозку Йому не вистачало духовних здібностей. Але після сплодження від Духа Він міг їх розвинути і розвинув в духовному значенні – небесному – з духовних мотивів і духовними способами. Отже через Його сплодження від Духа ці сім релігійних прикмет стали Його духовною волею. Це означає, що ці прикмети контролювали Його мотиви, думки, слова і вчинки, і як такі контролювали Його людські і духовні самолюбні і соціальні почуття через спрямовування Його духовних самолюбних і соціальних сентиментів до вникання і впливу на їх духовні речі з духовних мотивів і духовними способами; через опанування духовних зусиль, людських самолюбних і соціальних сентиментів, які намагалися мати контроль над Ним і то без духовних мотивів і духовних способів; і нарешті через уярмлення Його духовних і людських самолюбних і соціальних почуттів на службу правди, справедливості і святості.
Звернімо більш детальну увагу на те, як ці сім релігійних почуттів і якостей подіяли на Його духовні самолюбні і соціальні симпатії, які охоплювали і впливали на речі на духовному рівні, а ці речі відповідали речам на людському рівні, до яких Його людські самолюбні і соціальні (суспільні) почуття були обмежені, бо вони досягнули і вхопилися цих речей. В такому вправлянні наш Господь відлучив Свої самолюбні і соціальні почуття від земних речей і, за допомогою їх духовних здібностей, приєднав їх до відповідних речей на духовному рівні. Таким чином за допомогою семи релігійних почуттів і якостей, Він відлучив Своє уподобання до доброї думки про Себе як людської істоти, тобто довіру до Себе, самозадоволення і почуття власної гідності, і приєднав їх до доброї думки про Себе як Нового Створіння, тобто довіри до Себе, самозадоволення і почуття власної гідності, які випливають з духовних мотивів і духовними способами. З того часу Він не старався, щоб люди мали добру думку про Нього, але щоб Бог мав про Нього добру думку, яка випливає з духовних мотивів духовними способами. З того часу Він не мав уподобання до відпочинку, вигоди, задоволення і т.д., що випливало з людського відпочинку, вигоди, задоволення і т.д., але приєднав його до духовного відпочинку, вигоди і задоволення. Наш Господь відлучив Своє уподобання до Свого людського забезпечення, приховування, доглядання, їжі, напоїв, здоров’я, життя, людської самооборони і агресивності, які випливають з духовних мотивів духовними способами. Якби наш Господь був тільки людиною, то не був би здібним прив’язати Свої почуття до таких духовних речей, бо Йому бракувало б духовних здібностей, щоб це зробити. Але сплодження від Духа дало Йому можливість це зробити, тому що дало духовну здібність кожній з Його здібностей. Подібним чином, завдяки цим семи релігійним почуттям і ласкам, Ісус відлучив Свої суспільні почуття від людських прагнень, а прив’язав їх до відповідних духовних прагнень. Отже Він відсунув Свою любов до людської протилежної статі, а прив’язав її до духовної протилежної статі, – до майбутньої Церкви, – з якою хотів одружитися і яку хотів полюбити з духовних мотивів і духовним способом. Таким самим чином Він відсунув Свою любов, яку міг би мати до майбутньої людської дружини, такої як наприклад Марія з Віфанії, і прив’язав цю любов до Церкви як Своєї майбутньої дружини з духовних мотивів і духовними способами. Подібно, завдяки цим семи релігійним почуттям і ласкам, Він відлучив Свою любов від земних батьків, братів, дітей, друзів, дому і країни, а прив’язав цю любов до Бога як Свого Небесного Отця, до Угоди Сари як до Своєї небесної матері, до Своїх послідовників як братів, до реституційного класу як Своїх дітей, до Своїх визнавців як друзів, до Свого небесного воскреслого тіла як Свого небесного дому, а також до Правди та її Духа як до небесної країни. Якби Він не був сплодженою від Духа людиною, то жодної з цих речей не міг би вчинити, але міг це вчинити і вчинив як Нове Створіння. Здатність чинити ці речі випливала з посідання духовних здібностей, прищеплених в органи Його мозку через сплодження від Духа. Це сплодження від Духа дало Йому можливість здійснити зміну Своєї природи з людської на Божественну. Те, що Бог уможливив Йому через сплодження, було другою великою річчю, вчиненою Богом для Нього в зв’язку з Його входом на вузьку стежку. Сплодження Його від Духа повністю спростовує теорію про Боголюдину. Якби Він був Богом, то як міг би отримати Духа, якого як Бог посідав би?
І вкінці-кінців, була там ще третя річ, яку Бог вчинив для Ісуса в зв’язку з вступом Його на вузьку стежку – це початок Його помазання. Як майбутній Первосвященик Церкви і як майбутня Голова Первосвященика світу, а також як майбутній Цар Церкви і світу Він, як такий, мусив бути помазаний, тобто для виконання цих функцій Він мусив мати здібності; помазання дало їх Йому. Воно розпочалося в Йордані, коли Святий Дух був вилитий на Його Нове Створіння, яке за мить до цього було сплоджене в Ньому. Його Нове Створіння є тим помазаним Священиком і Царем; Його людська природа була жертвою (Євр. 9:14). Згідно з цим Його Нове Створіння мусило існувати до того, як могло бути помазаним. Саме тому сплодження від Духа мусило хоча б на мить випереджати початок Його помазання. З текстів Мат. 3:17; Мар. 1:10; Лук. 3:22 видно, що Він почав бути помазуваний в Йордані. З Дій 10:38; Іс. 11:2, 3; 61:1, 2 є очевидним, що ця чинність в Йордані була принаймні початком Його помазання як Священика і Царя. Ісус, як людина, був досконалим у всіх Своїх фізичних, розумових, артистичних, моральних і релігійних здібностях. Це вказує на досконалість Його людського розуму, серця і волі. Згідно з цим в Своєму розумі Він мав досконалі здібності спостереження, пам’яті, уяви і мислення; в Своїх артистичних здібностях Він посідав досконалий смак краси, піднесеності, конструктивності, ораторства, гумору і музики. Він посідав досконалі вищі і нижчі першорядні ласки, другорядні і третьорядні ласки, також і відповідні почуття в своєму серці, а також досконалу волю, яка діяла через Його вищі першорядні ласки. Та не тільки це, але в додатку всі ці людські здібності, почуття і ласки були сильні і урівноважені як людські прикмети в Ньому – досконалому чоловікові. Помазання було тією Його кваліфікацією до служби, що й доводять тексти (Дії 10:38; Іс. 11:2, 3; 61:1, 2 і воно уздібнювало кожну Його здібність, почуття, ласку і волю до служби Первосвященика і Царя. Через сплодження кожна з Його ласк стала духовною і кожному з Його почуттів дана духовна здібність; цим ласкам і почуттям через помазання при Йордані була дана моментальна досконалість. Через це помазання Його досконала людська воля теж стала досконалою духовною волею. Його інтелектуальним здібностям була дана досконалість в духовному відношенні, хоча вони ще не отримали повного духовного знання, яке приходить через помазання. Таким чином помазання Його почуттів, ласк і волі в посіданні сили і рівноваги було доповнене при Йордані. Якби це помазання не було досконале, то Ісус не був би досконалим щодо характеру, але, як знаємо, Він в Своєму успосібленні як людському, так і в Новому Створінні завжди був без плями.
При Йордані наш Господь почав отримувати помазання Свого розуму. Це ми розуміємо в словах: “І ось небо розкрилось…” (духовні речі – Мат. 3:16). Хоча там відбулося помазання серця і волі, однак помазання там не було повним. Та частина знання і розуміння Старого Заповіту, яку досконалий розум нашого Господа здобув до посвячення і яка стала ясною для Нього через помазання при Йордані, в поєднанні з повним помазанням серця і волі, яке Він там отримав, а також Божий Дух, що перебував у Ньому, призвели до того, що Він відчув потребу більшого знання і зрозуміння, щоб відповідно виконати уряд Спасителя, а до цього уряду кваліфікацією було Його помазання. Тому Він швидко зауважив потребу усамітнитися, щоб без перешкод досліджувати Боже Слово, в якому, як Він знав, були приховані речі з Божого Плану, які Йому необхідно було пізнати і зрозуміти, як решту потрібних до служби кваліфікацій. В результаті Його Святий Дух направив Його в пустиню, де Він міг мати потрібну для таких досліджень самотність (Мат. 4:1, 2; Мар. 1:12, 13; Лук. 4:1, 2) і де під час Своїх досліджень як Нове Створіння мав першу спокусу. Він з таким зацікавленням досліджував там Боже Слово, що протягом 40 днів і ночей забув про їжу. Результатом цих досліджень було ясне зрозуміння Божого Плану і Свого власного в ньому місця і обов’язку. З цього ми не маємо розуміти, що протягом сорокаденних досліджень Він пізнав і зрозумів кожну деталь в Божому Слові; бо як Сам зазначив за два дні до Своєї смерті, не знав дня, ані години Свого Другого Приходу – Мат. 13:32. Ми не маємо також розуміти, що окрім цієї єдиної речі наш Господь пізнав і зрозумів всі деталі Божого Плану, бо в типі показано, що як Мойсей отримував типічні об’явлення поступово, так і Ісус отримував антитипічні об’явлення поступово. Тому ми повинні розуміти, що в пустині наш Господь отримав добре знання і зрозуміння загальних деталей Божого Плану і то настільки, наскільки для Нього було необхідно, щоб міг в розумний спосіб розпочати Свою службу. Було так тому, що Він мусив ходити згідно з вірою, а Правда вияснюється тільки тоді, коли на неї приходить час; поступаюча Правда від часу до часу ставала Йому ясною, причому тоді, коли Він її потребував. Про це ми довідуємося не тільки з типу Мойсея, а й з 119 Псалма, де зображена Його любов, дослідження, пізнавання і зрозуміння Божого Слова. Але одне є певним, що в пустині Він отримав достатньо помазання відносно знання і зрозуміння Божого Слова, щоб досконало зрозуміти свою службу. Але помазання Його розуму було радше довгою справою, поки стало повністю доповнене. Це помазання дало Йому ім’я Христос, яке означає з грецької помазаний, а також Месія, яке означає помазаний з гебрайської.
Варто більш детально розважити цитовані нижче тексти: Дії 10:38; Іс. 11:2, 3, а також 61:1, 2, щоб довести значення помазання Ісуса. Всі ці тексти повчають, що Він був помазаний Св. Духом. При цьому звернімо увагу на те, що Він не був помазаний через Св. Духа, а Св. Духом як символічною оливою для помазання (Пс. 45:8; Іс. 61:3), зображеною в оливі, котрою, наприклад, були помазані Аарон як священик і Давид як цар. Дії 10:38 кажуть нам також, що Ісус був помазаний силою, під якою розуміємо виняткову здібність чинити чуда, здібність, дану Йому додатково до Св. Духа, тобто у розпорядження, якою Він був помазаний. Цей текст виразно доводить, що Він був помазаний від Бога Св. Духом і силою. В Іс. 11:2, 3 це помазання дуже виразно визначене: каже нам, який Дух був на Ньому, при чому з думок цього тексту виникає, що цим Духом була свята схильність, яке дав Йому Бог, тому що 2 в. визначає цього Духа як схильність до мудрості [правди] розуму [бо Йому було дане розуміння значення правди], схильність до поради (воно планувало що і як робити) й лицарства (сили, влади чинити те, чого Його уряд вимагав від Нього), як схильність до пізнання (розпізнавання речей, що відносилися до Його служби) та страху Господнього (пошани до Господа, яка складається з обов’язкової та безкорисливої любові). Іншими словами, Його помазання з-поміж усього іншого дало Йому чотири великі прикмети Божого характеру, інакше кажучи – сім вищих першорядних ласк; бо віра, мужність (надія) і пізнання (Правди) є трьома складниками прикмети мудрості як тактовного застосування Правди, якій вона довіряє і якою послуговується в надії чинення добра. В Іс. 1:2 під словами мудрості (в значенні Правди), розуму, поради і пізнання, слід розуміти мудрість. А слово сила (лицарство) має там значення панування над собою і терпеливості. Під словом страх (пошана) Господній слід розуміти справедливість (як обов’язкову любов) і безкорисливу любов. Згідно з цим бачимо, що Іс. 11:2 показує, що головними частинами помазання Ісуса були чотири великі Божі прикмети, котрі знаменують Його характер, або ж, згідно з інтерпретацією Петра, ці чотири прикмети були сімома вищими першорядними ласками. Ці ласки були Його контролюючими ласками, які верховодили і вживали або не вживали (залежно від ситуації) всі інші Його ласки, розум і почуття. Отже цей текст показує, що Дух, який спочивав на Ісусові як Його помазання, був Св. Духом, диспозицією або характером Божим. 3-5 вірші показують, що це успосіблення було кваліфікацією на Його уряд як в тілі, так і в дусі. Але з іншого боку Іс. 61:1, 2 каже про Його помазання до виконування (сповнення) служби, коли був в тілі. Святе Боже успосіблення було в Ньому як помазання, або помазання, даючи Йому можливість благовістити Євангелію тихим, перев’язувати рани тим, хто зламаного серця, полоненим гріхом звіщати визволення, а в’язням відкрити темницю гробу і проголосити Високий Поклик. Помазання Ісуса, так як і сплодження Його від Духа, доводить, що Він не був Боголюдиною; бо не людина, а Нове Створіння було помазане. Якби Він був Богом, то не потребував би помазання, так як Отець цього не потребував. Які додаткові кваліфікації міг отримати Бог як відповідні до такої служби, яку виконував Ісус?
Є ще одна річ, пов’язана з входом нашого Господа на вузьку стежку, а саме: день сплодження Його від Духа і помазання Його серця і волі. Хочемо коротко торкнутися цієї справи. Як уже вище згадувалося, що цей акт наступив десь протягом 14-го дня 7-го місяця. Такий висновок можна зробити частково з факту, що подорож з Назарету до Йордану вище від місця його впадання до Мертвого Моря тривала принаймні 4 дні. Але є ще й кращий аргумент – на це вказує тип. Знаємо, що свято кучок починалося о 6 годині після полудня 14-го дня 7-го місяця, але згідно з Божим численням це був початок 15-го дня (Лев. 23:34). В 10-му Е томі на 183-185 стор. ми вказали на значення антитипу перебування ізраїльтян в кучках (40-43в.), яке означає, що кожен з правдивого Божого народу займе остаточне місце по класах перед Богом. (Див. Т.Р. 1932, 72, абз. 3).
Єдиним і остаточним ставанням Ісуса перед Богом було ставання Його вірного Нового Створіння у високому поклику. Щоб як такий стати перед Богом, Він мусив спочатку бути Новим Створінням і розпочати Своє помазання; мусив прийняти це помазання в день початку типічного свята кучок, тому що встановлення типу тут є визначене щодо дати. Тому антитипічне перебування в кучці мусило теж початися для Нього о 6-ій годині після полудня 15-го дня 7-го місяця, так само як починалося типічне свято кучок. Тому відразу ж перед 6-ою годиною після полудня мусило розпочатися сплодження Його від Духа і помазання розуму, а також мусило повністю доповнитися помазання Його серця (почуттів і ласк) і волі. Тому ці чинності мали місце пізно після полудня 14-го дня, щоб Він міг засісти в Своїй антитипічній кучці, коли розпочинався 15-ий день. З цього виникає, що пізно після полудня 14-го дня 7-го місяця час сплодження Його від Духа, а також помазання серця і волі виконався повністю, а час помазання Його розуму розпочався. Від Його посвячення 10-го дня і сплодження від Духа 14-го дня пройшло точно 3 ½ роки щодо дня до часу призначення Його на заколення 10-го Нісана і заколення Його як Агнця 14-го Нісана; це підтверджує правдивість поданої вище думки відносно дат Його посвячення і сплодження від Духа.
На цьому ми закінчили розгляд досвідчень нашого Господа, коли Він входив на вузьку стежку і переконалися, що вони були по-перше: досвідченнями, в яких Він був чинним, а також по-друге: досвідченнями, в яких Він був нечинним, бо Бог діяв в тих досвідченнях, а Він приймав Божі акти. Досвідчення, в яких наш Господь був чинним – це Його посвячення в Назареті, а також символічне виявлення Ним цього посвячення в Йордані за допомогою Івана Хрестителя. Досвідчення, в яких діяв Бог, а Він приймав Божі акти – це побудження Його до посвячення, а також показування цього посвячення символічно в хрещенні. Бог сплодив Його від Духа і намастив Його Св. Духом; при сплодженні Його від Духа Він був повністю безучасним, також і при помазання або помазанні Його Св. Духом (особливо що стосується помазання Його серця і волі) Він був повністю безучасним, але щодо помазання Його розуму, то під час дослідження Він співпрацював із Богом.
Тепер ми можемо розпочати дослідження Ісусового поступу на вузькій стежці. Наше дослідження ми обмежимо до загальних речей, що стосуватимуться цього поступу, а деталі залишимо для досліджень, пов’язаних з іншими і більш зв’язаними з цим чинностями цього предмету. Поступ Ісуса на вузькій стежці був виконанням Його угоди посвячення.
З повищого ми бачили, що Його обітниця посвячення складалася з двох обіцянок: Він обіцяв Богові, що (1) буде мертвим по відношенню до Самого Себе і світу; і (2) що буде живим по відношенню до Бога. Його поступ на вузькій стежці полягав у дотриманні Ним цих двох обітниць або обітів. Тому в яких би обставинах Боже провидіння Його не помістило, Він залишався мертвим для Себе і світу, а живим по відношенню до Бога, тобто не допускав, щоб Його власна воля або воля світу Ним керувала, а піддавався Божій волі, щоб Ним управляла. Коли все ж власна воля по відношенню до світу або до Себе намагалася утвердитися в якійсь речі, Він відразу її приглушував, а коли світ, діючи через Його матір, братів, сестер, друзів, сусідів, учнів, книжників, фарисеїв, єврейський клір, синедріон, Ірода, Пилата чи їх підвладних, хотів верховодити над Ним, що стосувалося Його місії, то Він залишався мертвим щодо їх волі. Він завжди старався пізнати і точно виконувати те, чого від Нього хотів Отець, не дивлячись на те, чи це було легко чи важко, вигідно чи невигідно, приємно чи неприємно, любо чи нелюбо, болісно чи приємно для Його тіла. Завжди і всюди всіма правомірними способами, справедливими методами і засобами Він старався виконувати і виконував святу Божу волю на кожній стадії Свого поступу на вузькій стежці. Це поступування призвело до того, що всю Свою людську істоту Він склав у жертву Богові, і з цього приводу залишався мертвим по відношенню до Себе і світу, не задержуючи для Себе жодної частини Своїх людських прав, а вживаючи весь Свій час, таланти, засоби, вплив, репутацію, силу, здоров’я, життя, словом все, чим Він був і що мав, чим сподівався бути і що сподівався мати як людська істота – на службу Богові. Все це Він виконував вірно і досконалим способом аж до смерті. Досконало дотримуючись Божої волі як Своєї власної завжди і всюди, правомірним способом, правильним методом і усіма добрими засобами, Він, в результаті, утримав Свою святу вдачу в досконалості, без плями, і таким чином скристалізувалися Його небесні почуття, а Його ласки всіх трьох видів: першорядні, другорядні і третьорядні на чолі з вищими першорядними ласками під повним контролем Його нової волі були не тільки без плями в активності і силі, а й в досконалій рівновазі. Він зберігав усе це в тяжких пробах і спокусах, ідучи вузькою стежкою.
Це провадить нас до дослідження кроків, якими поступав наш Господь вузькою стежкою. Коли мандрівники ідуть дорогою, то обирають різні види кроків, наприклад по швидкості: ідуть повільно, помірно, швидко і дуже швидко; якщо ж говорити про розмір кроків, то вони можуть бути: короткі, середні, довгі і дуже довгі. Ісус, ідучи вузькою стежкою, застосував сім видів кроків: (1) відречення від Себе і світу; (2) дослідження Божого Слова; (3) розповсюдження Божого Слова; (4) застосування Божого Слова на практиці; (5) пильність; (6) молитва; (7) витривалість в пробах, пов’язаних з вірністю в попередніх шести кроках. Придивімося як наш Господь поступав в зв’язку з кожним із застосованих Ним кроків, ідучи вузькою стежкою. Першим з них було відречення від Самого Себе і світу, або інакше кажучи відречення від поблажливості будь-якому власному уподобанню або уподобанням інших, які б суперечили виконанню Ним Божої волі. Будучи морально вільною істотою, Він міг або ублажати Своїм самолюбним і суспільним уподобанням, отримуючи самосхвалення чи схвалення світу, або ж Він міг, поступаючи вірно по відношенню до свого посвячення, відректися від заспокоєння Себе і світу в цих почуттях. Він відрікся від заспокоєння Себе і світу з будь-якої точки зору, щоб це не перешкоджало Його вірності Богові і місії, яку Бог доручив Йому виконати. Бо будучи людиною, Він любив, щоб люди мали добру думку про Нього, яка давала б Йому самонадіяність, схвалення і повагу; але коли був спокушуваний, щоб ублажати цим почуттям ціною вірності Богові, то відкидав таку спокусу: наприклад, не дозволив, щоб Його самоповага стримала Його від спілкування з митниками і грішниками, або від обмиття ніг апостолам, ані не дозволив, щоб в самонадіяності погодитися стрибнути з наріжника храму, або щоб самосхвалення наказувало Йому погорджувати недосконалим і грішним людським родом. Він не дозволив, щоб Його уподобання стримало Його від виконання Своєї місії, не дивлячись на її непопулярність в світі і хоч вона принесла Йому втрату доброї репутації. Хоча Він мав замилування до відпочинку і вигоди, то однак, коли був стомлений і потребував спочинку, не утримався від розмови з самарянкою біля Яковової криниці, але сів біля криниці і розпочав з нею розмову на тему води життя, благословляючи цю жінку водами життя. Ані Його замилування до безпеки не змусило Його втекти від тих, котрі хотіли спіймати Його і засудити на смерть, бо знав, що Божою волею було, щоб пив з чаші страждань і досвідчень жахливої смерті на хресті.
Хоча наш Господь мав бажання зберегти таємницю щодо Себе, то однак нічого не приховував, навіть якщо це мало Йому нашкодити; бо коли судді запитали Його, щоб сказав, чи насправді є Месією, то, хоча відповідь мала принести Йому вирок смерті, Він однак дав правдиву відповідь перед найвищим іудейським судом, бо знав, що Божою волею було дати правдиву відповідь, хоч це мало свідчити проти нього. Ісус не дозволив, щоб Його замилування до здобування і утримування посілості відвернуло Його таланти від служби Богові і прихилилося до заробітку грошей чи здобування земних посілостей, але відкидав усіляке навіювання щодо збагачення ціною Божої справи. Він не дозволив, щоб Його замилування до їжі могло схилити Його до надуживання Своєю месіанською силою чинення чудес для заспокоєння голоду, перетворюючи каміння на хліб або повітря на воду, тому що це суперечило Божій волі – оскільки Він мав вживати чудесну силу для інших, а не для Себе. Коли вірність Божій справі жадала від Нього позбутися певної частини здоров’я, то Він охоче погоджувався, відмовляючи Собі у Своєму замилуванні до здоров’я, присвячуючи його лікуванню хворих, тому що немочі взяв на Себе, а наші болі носив як власні, віддаючи зі Свого тіла необхідну силу для лікування хворих. Коли вірність Божій справі зажадала, задля примирення людини з Богом, щоб помер в заступництві за людину, Він добровільно відрікся від Своєї любові до життя і склав Своє життя, щоб відкупити людство. Коли Божа справа вимагала, щоб не оборонявся від атак, які зазіхали на Його життя, не сказав ані слова для Свого захисту перед Синедріоном і Пілатом. Він не хотів дозволяти Собі на агресивну любов, якою міг би знищити Своїх смертельних ворогів у Гефсиманському саду, в домі первосвященика, в Преторії і на Голгофі. Таким чином Він успішно відмовляв Собі у дозволі на кожне із самолюбних уподобань чи почуттів, які хотіли Ним керувати. Це Він робив, піддаючи Свої людські прагнення, спрямовані до Самого Себе, Божій волі, і таким способом успішно звершив крок до відречення від Своїх самолюбних схильностей.
Він також успішно відрікся від самолюбного почуття соціальних (суспільних) схильностей. Як досконала людська істота Він мав наприклад суспільні сентименти любові до протилежної статі і був спокушуваний (був спокушуваний і на цьому пункті, як і на всіх інших), хоча не в напрямку гріха (Євр.4:15). Була одна жінка, яку Він любив досконалою любов’ю і яку охоче взяв би за дружину, бо, будучи спокушуваним на кожному пункті, окрім гріха, був Він також спокушуваний і на цьому пункті. Тією жінкою, правдоподібно, була Марія з Віфанії. Він знав, що вірність Його місії забороняла Йому женитися або дозволити, щоб любов до протилежної статі керувала Ним, скеровуючи до нелояльності щодо Божої справи, тому Він відрікся від можливості мати наречену і дружину, а тому відрікся від людського привілею укласти шлюб, і в цьому акті і з тієї ж причини відрікся від радості і привілеїв батьківства; хоча мав досконалу любов до дітей, що видно з того, як прикликав їх до Себе і тримав близько Свого серця. Він відмовляв Собі у Своїй досконалій людській любові або ж близькій приязні із Своєю матір’ю, братами і сестрами, щоб бути вірним справі, яку доручив Йому виконати Отець. Не мав більше приємності в товаристві земних друзів в Назареті, коли мав розпочати Свою велику місію, задля якої став тілом, відрікаючись від перебування з ними як друг з друзями. Будучи вірним Своєму месіанському поклику, Він відрікся від Своєї любові до Назарету чи якогось іншого дому на цій землі, котрий був дорогим для Його досконалого серця. Так, дійсно з того часу Він став безхатченком, мандрівним учителем, Який, як єдинородний Син Отця, патетично порівнював Себе з лисами і птахами, що були краще забезпечені, щодо дому, ніж Він, кажучи: “Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки, – Син же Людський не має де й голови прихилити”… (Мат. 8:20). Його вірність щодо місії правди, справедливості і святості призвела до такої міри противності між Його співгромадянами в Назареті та інших місцевостях, що породжувала в їх серцях вбивчі заміри проти Нього; з того часу Він не дозволяв Собі, щоб Його любов до рідної землі і Своїх земляків була такою великою як раніше, до посвячення. Згідно з цим бачимо, що Він стримував Свої самолюбні і суспільні почуття, якщо вони будь-коли ставали в опозиції до Божої волі і Його справи.
Наш Господь також не дозволяв, щоб воля світу Ним керувала. Коли його матір хотіла втрутитися у справи виконання Його служби, як це сталося на весіллі в Кані Галилейській, то Він, ганячи її, не дозволив, щоб вона впливала на Його поступування. Коли іншого разу мати і Його брати, вважаючи, що Він робить безумство, хотіли відвести Його від виконання Його місії, Він навіть не звернув уваги на їх втручання, а витривало продовжував Свою працю, ні в чому не йдучи їм на поступки. Коли домагалися, щоб Він став суддею і розділив спадщину, Він не погодився на волю світових людей, а запитав: “Хто поставив над вами Мене за суддю або за подільника?” Коли Його учні, особливо Петро, старалися відвернути Його від піддання мученицькій смерті, Він зганив їх за це і подався до Єрусалиму. Коли Його земляки домагалися, щоб Він піддався їх волі, навіть погрожуючи Йому лінчуванням (фізичною розправою – прим. перекл.), Він не піддався їм, а вийшов з-поміж них неушкодженим. Коли грішники, в особі книжників, фарисеїв і натовпу, намагалися зламати Його волю відносно виконання Божого діла, Він відмовився погодитися на це. Коли іншого разу натовп хотів зробити Його царем, що суперечило Божому плану, Він не прийняв цієї пропозиції. Коли єврейські власті хотіли, щоб Він стримав натовп і дітей від окриків прославлення, проголошуваних на Його честь, Він відмовив їм у цьому, кажучи, що якби вони перестали вигукувати, то каміння вигукувало б, бо пророче Слово звіщало про це у Зах. 9:9: “Радій вельми, о дочко Сіону, веселись (викрикуй), дочко Єрусалиму!” Про те, що Він піддався на те, щоб Його упіймали, зв’язали, провадили як в’язня до суду і засудили іудейським судом, піддався суду і засудженню від Пилата, висміюванню, бичуванню, несенню хреста, розп’яттю і смерті, ми не повинні думати, що це було порушення волі світу. Це було радше за піддання Його волі під волю Отця, адже Отець хотів випробувати Його послух аж до останньої межі. Тому Його посвячення не вимагало від Нього не слухати волі світу в цій справі. З цього виникає, що Він вірно виконував перші кроки, йдучи вузькою стежкою.
Другим видом кроків, які здійснив Ісус, йдучи вузькою стежкою, є роздумування над Божим Словом. Як досконала людина Він посідав досконалу пам’ять, а з цього випливає, що читання і дослідження Ним Старого Заповіту, з часу молодості і до періоду зрілості, закарбувалася у всій повноті в Його пам’яті. В згоді з цим, коли Він самотньо подався в пустелю, то весь Старий Заповіт був досконало закарбований в Його пам’яті. Але, Він хоча розумів буквальне значення Старого Заповіту, наскільки досконала людина могла його зрозуміти, як, наприклад, поміщені в ньому оповідання або обриси із Закону, однак їх внутрішнього значення, тобто типів майбутніх речей, не розумів. В той час більшість пророцтв були для Нього замкненою книгою. Без сумніву, Він мав добре розуміння земних доктрин, приписів, обітниць і настанов Старого Заповіту, наскільки вони були на часі для зрозуміння євреями. Однак, як природна людина, не розумів духовного їх значення. Для того, щоб такі думки зі Старого Заповіту могли відкритися очам Його розуміння, Він мусив стати сплодженим від Духа; бо тільки тоді міг знайти в Біблії глибокі Божі речі (1 Кор. 2:10). Не розуміючи не лише деталей, а й навіть всіх загальних справ, пов’язаних з Його місією, під час хрещення, Він, очевидно, відчув потребу увійти в детальне знання тих справ, щоб пізнавши їх, бачити, чого вимагала від Нього Його служба, чим мав бути, що робити і що переносити. Адже для цілей Його служби Йому було потрібно розуміти з Біблії доктрини, приписи, обітниці, настанови, пророцтва, історії і типи, особливо зрозуміти як вони стосувалися до Нього, до Його праці і тих, з ким Він мав працювати, а також до тих, від котрих мав страждати. Тому під час 40-денного перебування в пустині, Він досліджував ті речі, які стосувалися Його особи, характеру і праці, особливо (хоча не виключно) тих, які стосувалися Його земної служби.
У всіх трьох частинах гебрайського Старого Заповіту були уривки, які стосувалися до Нього (Лука 24:27, 44, 45). Більшість із цих текстів Він зрозумів під час 40-денного перебування в пустині. Без сумніву там Він довідався про Свою смерть, яка мала бути викупною ціною за гріх, що було типічно показано в засинанні Адама, під час якого від нього була відділена Єва; у жертві і смерті Авеля; у жертвуванні Ісаака; у Йосипу, який постачав збіжжя для збереження життя під час голоду; у пасхальному агнцю; у жертвуванні бичка в День Примирення і Його наступному ділі благословення; а також в інших жертвах, які зображували Його. Тому в пустині Він довідався, що як Христос насамперед мав страждати, а потім увійти до слави. В пустині Він довідався, що Церква буде Його співучасником у стражданнях і владі. З типів і пророцтв Він пізнав і зрозумів 21 різноманітний уряд, який як Спаситель Він мав виконувати. Тоді для Нього стало зрозумілим Царство в обох фазах. Там також довідався про те, що декотрі не повірять в Нього під час Його земної служби і що хтось Його зрадить. Довідався також про те, як зможе зуживати і як не зможе зуживати Свою силу чинити чуда. Там також довідався про два спасіння і про два Своїх приходи. Як Єврей Він перед Своїм посвяченням мусив розуміти природу душі, смерть як кару за гріх і несвідомість померлих, а також єдність Бога; але глибше розуміння цих справ, а також інших наук Старого Заповіту, зрозумілих, принаймні, частково для природної людини, було, без сумніву, Йому дане в пустині. Його помазання призвело до того, що Він швидко зрозумів Божу Правду, особливо ті її частини, які стосувалися обов’язкової і безкорисливої любові до Бога, ближніх і цілого людства, включаючи і Його ворогів; будучи в пустині, Він робив швидкий поступ у пізнаванні Божого плану. Коли Він повернувся з пустині, то був дуже вченою людиною в знанні і розумінні Божого Слова, набагато більше, ніж людські вчителі, яких Він попередньо мав.
Його дослідження не були лише розумовим тренуванням, але випливали насамперед з обов’язкової і безкорисливої любові до Бога, ближніх і цілого людства. Його любов до Божого Слова була теж сильним мотивом, що схиляв Його роздумувати над ним. Боже Слово дійсно було в Його серці, почуттях, а також в Його розумі (Пс. 40:9). Йому, як Божій людині, було радісно насолоджуватися Божим Законом, тому Він роздумував над ним вдень і вночі (Пс. 1:2). 119 Псалом більш ніж усі інші тексти пророчо описує любов Христа до дослідження Божого Слова; а тому описує також і про Ісуса. Для підтвердження цього процитуємо тут деякі вирази з даного Псалму: “Я в серці своїм заховав Твоє слово, щоб мені не грішити проти тебе” (11 в.). “Навчи мене постанов Своїх” (12 в.). “З дороги свідоцтв Твоїх радію я” (14 в.). “Про накази Твої розмовлятиму я, і на стежки Твої буду дивитись” (15 і 78 в.). “Я буду радіти Твоїми постановами, слова Твого не забуду” (16 в.). “Відкрий мої очі, і хай чуда Закону Твого я побачу” (18 в.). “Своїх заповідей не ховай Ти від мене” (19 в.). “Омліває душа моя з туги за Твоїми законами кожного часу” (20, 40 в.). “Теж вельможі сидять та на мене змовляються, та Твій раб про постанови Твої розмовляє” (23 в.). “Свідоцтва Твої – то потіха моя, то для мене дорадники” (24, 143 в.). “За словом Своїм оживи Ти мене” (25 в.). “Розпливає зо смутку душа моя, постав мене згідно зо словом Своїм” (28 в.). “Я вибрав путь правди, закони Твої біля себе поставив” (30 в.). “До свідоцтв Твоїх я приєднався” (31 в.). “Путь Своїх постанов покажи мені, Господи” (33 в.). “Провадь мене стежкою Твоїх заповідей, бо в ній я знайшов уподобу” (35 в.). “Бо наказів Твоїх я шукаю” (45 в.). “І буду звіщати про свідоцтва Твої” (46 в.). “І буду я розкошувати Твоїми заповідями, бо їх полюбив” (47, 48, 70, 77 в.). “Пам’ятай про те слово,… що його наказав Ти чекати мені” (49 в.). “Слово Твоє оживляє мене” (50 в.). “Я не відступив від закону Твого” (51, 157 в.).
“Твої присуди я пам’ятаю від віку” (52 в.). “Співи для мене – Твої постанови” (54 в.). “Я не забув про закона Твого” (61, 83, 93, 109, 141, 153 в.). “Навчи мене доброго розуму та познавання, бо в заповіді Твої вірую я” (66 в). “Ліпший для мене закон Твоїх уст, аніж тисячі золота й срібла” (72, 127 в.). “Я Твого слова чекаю” (74, 81, 147 в.). “За словом Твоїм гаснуть очі” (82 в.). “Коли б не закон Твій, розрада моя, то я був би загинув в недолі своїй” (92 в.). “Твоя заповідь вельми широка” (96 в.). “Як я кохаю закона Твого, цілий день він – розмова моя” (97, 148, 159, 163, 165 в.). “Твоя заповідь робить мудрішим мене від моїх ворогів” (98 в.). “Я став розумніший за всіх своїх учителів, – бо свідоцтва Твої – то розмова моя” (99 в.). “Став я мудріший за старших, – бо держуся наказів Твоїх” (100 в.). “Яке то солодке слово Твоє для мого піднебіння, солодше від меду воно моїм устам” (103 в.). “Від наказів Твоїх я мудрішим стаю, тому то ненавиджу всяку дорогу неправди” (104 в.). “Для моєї ноги Твоє слово – світильник, то світло для стежки моєї” (105 в.). “Я навіки свідоцтва Твої вспадкував, бо вони – радість серця мого” (111 в.). “Сумнівне ненавиджу я, а Закона Твого покохав” (113 в.). “Я буду держатися заповідей мого Бога” (115, 117 в.). “Тому всі накази Твої уважаю за слушні, а кожну дорогу неправди ненавиджу” (128 в.). “Чудові свідоцтва Твої” (129 в.). “Вхід у слова Твої світло дає, недосвідчених мудрими робить” (130 в.). “Чую жадобу до Твоїх заповідей” (131 в.). “Своїм словом зміцни мої кроки” (133 в.). “Ти наказав справедливі свідоцтва Твої й щиру правду” (138 в.). “Вельми очищене слово Твоє, і Твій раб його любить” (140 в.). “Закон Твій – то істина” (142, 151 в.). “Правда свідоцтв Твоїх вічна, – подай мені розуму” (144 в.). “Бачив я зрадників і бридився ними, бо не держать вони Твого слова” (158 в.). “Правда – підвалина слова Твого, а присуди правди Твоєї – навіки” (160 в.). “Серце моє Твого слова боїться” (161 в.). “Радію я словом Твоїм, ніби здобич велику знайшов” (162 в.). “Душа моя держить свідоцтва Твої, і я сильно люблю їх” (167 в.). “Хай язик мій звіщатиме слово Твоє, бо всі Твої заповіді – справедливість” (172 в.). “Я вибрав накази Твої” (173 в.). “Закон Твій – то розкіш моя” (174 в.). Справді, в цьому найдовшому псалмі образно представлено любов Христа, Голови і Тіла, до Божого Слова, причому з багатьох точок зору. При читанні цього псалму слід пам’ятати, що суди в ньому означають доктрини, приписи означають поради, заповіді – права, устави – настанови, а свідоцтва – історії і типи. В 119 Псалмі добре описані мотиви, що спонукали Ісуса досліджувати Боже Слово.
Слово Боже дійсно було для Нього дорадником. А дослідження Божого Слова було Його інструкцією, роблячи Його наймудрішим з людей, найбільш правдивим з вчителів, найкращим з дорадників, роблячи Його душу найчистішою, найяснішим мислителем, найбільшим викладачем і найкращим проповідником. Дослідження Божого Слова зміцнювало Його в утисках, даючи Його серцю надію, а також силу при зустрічах з ворогами і відвагу для звершення бою за слушну справу. Дослідження давало Йому віру, яка дозволяла зрозуміти Свою місію, зміцнювала Його в кожному доброму слові і ділі, давала Йому силу виконувати виснажливу працю, додавала Йому відваги при зіткненні з опозицією, а також давала Йому витривалість в пробах і спокусах, і також силу погодитися з станом речей у перемаганні Його остаточних хресних страждань. Дослідження Божого Слова дало Йому можливість здійснити Своє посвячення, яке Він вчинив, зрікаючись власної волі і волі світу, і зобов’язуючись у всі часи, у всіх місцях і обставинах приймати Божу волю за власну. Дослідження Святого Письма давало Йому мир серед замішання, панування над Собою в тяжких обставинах, витривалість при подоланні непереможних перешкод і труднощів. Дослідження Божого Слова давало Йому перемогу, коли інші падали, силу, коли інші тікали або вагалися, терпеливість, коли інші діяли під впливом відчаю, витривалість, коли інші Йому противилися. Ці дослідження допомогли Йому зректися родинного дому і товариства тих, кого Він любив на землі, стати мандрівним учителем без дому або власного місця, де міг би спочити, і зносити самотність, вигнання, ненависть від ворогів, забуття від Своїх і зраду коханого приятеля. Дослідження Божого Слова давало Йому силу досконало виконати Свою обов’язкову і безкорисливу любов щодо Бога, ближніх і світу (включаючи і ворогів), любов, що не вагається перед жодним зусиллям, котра не зменшувалася в небезпеці, не погорджувала людською несправедливістю, не падала в труднощах, у жодній пробі не розчаровувала, не піддавалася в спокусах чи противностях і не зникала в стражданнях! Ці дослідження давали Йому силу бути слухняним кожному бажанню Свого Отця, кожному Його навіюванню, кожному Його дорученню і наказу, до найменших подробиць, не схиблюючи незважаючи на втрати, розчарування, зволікання, людські гріхи, помилки і слабості, негоди, битви, відсунення, розділи, зради, нелояльність, заздрість, опозицію, моральні й фізичні страждання, переслідування і навіть хрест! Справді ці дослідження давали Йому силу послуговуватися усіма інтелектуальними здібностями, щоб сповнити Свою місію, щоб культивувати і утримати усталене всяке духовне почуття на небесних речах, щоб використати всяку ласку досконало і щоб Свою нову волю утримувати під повним контролем усіх діянь серця і розуму. Для Нього Слово Боже було Божою силою, а також Божою мудрістю для Його спасіння у високому поклику. Він завжди, скрізь і за будь-яких обставин вважав його за “добре Боже Слово”. Згідно з цим, Його роздумування над Божим Словом було дуже результативним і таким чином Він виконав другий вид кроків на вузькій стежці.
Третім видом кроків, які виконував Ісус на вузькій стежці, було поширення Божого Слова через Його навчання, проголошення, вияснення, доведення і застосовування до потреб і умов Його слухачів, а також переборювання блудів. Проголошуючи це Слово, Він торкався усіх Його форм. Тому підкреслював його доктринальні частини, що стосувалися Бога, Христа, Духа, створення, закону, людини, гріха, упадку, прокляття, угод, відкуплення, покаяння, віри, виправдання, посвячення, вибору, вільної ласки, царства, другого приходу, жнива, дня гніву, реституції, суду, воскресіння, остаточної нагороди і кари. Поширюючи Боже Слово, Він підкреслював деталі, що стосувалися розвитку характеру, віри, надії, послуху, панування над собою, обов’язкової і безкорисливої любові до Бога і людей. Важливе місце в Його етичних науках займало також прищеплювання лагідності, покори, голоду і прагнення справедливості, чесності, доброти, честі і святості. Важливу роль також відігравало навчання про самозречення, несення хреста, зношення страждань, поблажливість і прощення. Він закликав до великодушності, простоти, щирості, такту, відваги, активності, поміркованості і несамолюбства. Вірність в дотриманні своїх зобов’язань і вірність в стосунках теж становили частину Його науки. У всіх Своїх науках Він славив Бога і Його права. Його промови і розмови з Ним були наповнені обітницями і закликом проти гріха, блуду, самолюбства і світовості, а також були наповнені заохоченням керуватися мудрістю, силою, справедливістю і любов’ю. Він завжди вказував на найважливіші речі в Божому Слові, не нехтуючи і менш важливими його частинами. Цитував і вияснював пророцтва, наприклад Ісаї та Даниїла, а також подавав Свої пророцтва, котрих ніхто до Нього не подавав. Багато Його прикладів були почерпнуті з оповідань Старого Заповіту, з життя і з природи; Його промови рясніли образними настановами, наприклад відносно потопу, драбини Якова, Лота і його жінки, Содому, піднесення Мойсеєм змія, манни, Давида, Іллі, Йони і великої риби і тд., котрі Він проголошував з Божого Слова!
Мотиви і поступування нашого Господа були в згоді з Його працею. Він дійсно був святим, носячи посуд Господній. Любов до Бога, що охоплювала Його, особу, характер, слово і діла, оживлювала Його в проголошенні Божого плану. Любов до Божого Слова і давання про нього свідчення наповнювала Його серце як вчителя, проповідника, викладача і тлумача Слова, котрий був здатен добре його доводити і застосовувати, а також переборювати опозиційні блуди. В Його проголошенні Правди велику роль відігравала любов до учнів. Ісус, бачачи людей, що йшли за Ним, як вівці струджених і розпорошених, будучи побуджений любов’ю до людей, зжалився над ними і приготував їм помічників, котрі мали їм служити в праці, яку Він виконував, тому покликав і пристосував, насамперед, дванадцять, а потім сімдесят учнів, як вісників Царства. Любов до люду також призвела до того, що Свої науки Він представляв у формі притч, коли їх значення було для слухачів занадто глибоке, або могло б їм зашкодити, якби ці науки були проголошувані у відкритій формі, перш ніж слухачі були приготовані в серці, волі і розумі до прийняття цих наук. В Його способі поводження була делікатність, в Його серці – почуття симпатії, в Його мові – вдячність, у виразі обличчя – помазання, в голосі – інтонація, яка не могла мати іншого джерела, як тільки Божа любов і милосердя. Він знав, яке вжити слово, котрого потребували слабкі і занепалі духом, як потішати бідних, нещасних і окутих жалобою. З найбільшою делікатністю Він трактував слабких, струджених і розбитих. Справді, очеретини надломленої не доломив і гнота тліючого не погасив. Найбільше заохочував і підносив на дусі тих, які були спрацьовані і обтяжені турботами, закликаючи їх прийти до Нього і знайти відпочинок. Наскільки лагідним Він був з молодим князем, хоча Його слова могли знеохотити тих, хто більше полюбив багатство, ніж Бога і людей. Нічого дивного також немає в тому, що Його слухачі “дивувалися з краси слів, що виходили з уст Його”, і що вороги, вислані упіймати Його, до такої міри були захоплені Його словами і красою Його виразів, що не виконали свого доручення, а вернулися до своїх начальників і сказали: “Ніколи так не говорив чоловік, як цей чоловік”. В Його особі поєднувалися покора з достоїнством і маєстатом, які призводили до того, що ті, хто прийшов Його упіймати настільки були знесмілені Його словами, що впали на землю. Як прекрасною і повною мудрості була Його проповідь на горі! Як піднесеною і чудесною була Його мова і молитва на вечері, незважаючи на те, що хрест вже кидав на Нього свою жорстоку тінь! Дійсно, Він був тим “правдивим і вірним свідком”.
Методи Його свідчення були вражаючі. В Своїх вчинках і словах Він поєднував щирість і такт. Понижувався до тих, які були нижчого стану, як це видно з Його поступування, слів і порівнянь, коли Він розмовляв із самарянкою біля криниці. Не вивищувався понад Своїх слухачів, не дивлячись на те наскільки вони були деградовані та заплямовані гріхом, як це видно з факту, що перебував у товаристві митників і грішників, а також, що дозволив грішній, але з розкаянням, жінці вмити Свої ноги сльозами скрухи і витерти волоссям, приготовляючи їх до помазання. Говорячи до несплоджених від Духа, Він вживав найкращі порівняння, щоб вияснити думку, яку вони не могли повністю зрозуміти, як зробив так, наприклад, в розмові з Никодимом. Коли подавав глибші думки, то відходив від натовпу, як це бачимо в справі проповіді на Оливній горі, щоб пояснити учням Свої притчі, які Він виголошував перед натовпом, так само як і в справі Його останньої промови, виголошеної на вечері перед агонією в Гефсиманії. В науках Він завжди переходив від відомих речей до невідомих. Його науки часто характеризувалися гарними порівняннями, наприклад, в промові про воду життя біля криниці, в промові на тему манни в капернаумській синагозі, а також в промові про пастиря і овець в Єрусалимі. В інших випадках для Його промов були характерні вражаючі контрасти, наприклад, в проповіді на горі і в Його осудливих словах, спрямованих до книжників і фарисеїв: про переціджування комара і ковтання верблюда, про пожирання вдовиних домів під прикриттям довгих молитов, про давання десятини з найменших зерен і залишення важливіших речей в законі, таких як суд (справедливість), милосердя та віра. Завважмо образи і контрасти в наступних словах: “Ось Я посилаю вас як овець поміж вовків; будьте ж мудрими, як змії, а тихими як голубки”. Він вживав незрівнянну здібність у словесному вираженні, пристосовуючи її до різних рівнів здібностей Своїх слухачів. Маркхам, автор поетичного твору “Людина з мотикою” (Man with the Hoe) зробив порівняння подібних думок в Ісуса і Шекспіра і показав, що Ісус виразив ці думки в набагато кращій формі, ніж Шекспір, який є загальновизнаним найбільшим літературним генієм. З певністю методи проголошення Правди Ісусом якнайкраще надавалися до цілей, до яких Він прагнув.
Досліджуючи крок нашого Господа на вузькій стежці у розповсюдженні Правди, мусимо розважити, якими були Його слухачі і в який спосіб Він їх трактував. Його слухачів можемо розділити на три класи: (1) більше чи менше визначних учнів; (2) натовп; (3) Єврейський клір. Найбільше енергії у навчанні Він присвячував Своїм учням, що було цілком властивою річчю. Як під час всього періоду перебування з ними на землі, так і пізніше, коли мав відійти від них на небо, навчаючи їх, Він старався розвивати їх розум, серця і волю в напрямку праці всього їхнього життя. Своїх Дванадцять і Сімдесят найвизначніших учнів Він приготовляв до теперішньої і майбутньої праці, навчаючи їх післанництву, яке передавав для них, щоб проголошували, даючи їм силу чинити чудеса для підтримання їх у праці, і спеціально даючи їм відповідні для їх праці методи і характер. З цієї ж причини Він давав їм глибше розуміння цих речей, ніж іншим. 10 розділ Єв. Матвія – добрий приклад навчання їх методу, якого мали вживати в їхній праці; протягом усього часу перебування з ними Він навчав їх як окремих осіб і як публічних вчителів Правди. Ісус давав їм пояснення про післанництво Царства, про молитву, про релігійну свободу, про святість, про риси Своєї особистості, характеру й уряду, про самозречення, несення хреста, про ласки, особливо про любов, віру і покору, про духа, в якому вони повинні жити і служити, про злостивість кліру, про відкинення та страждання Ізраїлю, про післанництво Духа. Все це приготовляло їх стати святими і слугами Божого Слова. Цілі, які Він мав у Своїй місії, призвели до того, що більшу частину Свого часу і енергії Він присвячував Своїм учням, а особливо Дванадцятьом і Сімдесятьом. Велику частину Свого часу і енергії Він дав також народові. Роблячи це, Він мав подвійну ціль: (1) дати людям свідоцтво про гріх, справедливість і близьке Царство, як воююче, так і правляче; (2) видобути з-поміж мас чутливі серця, щоб вони могли стати учнями й підготуватися до членства, по-перше, в зародковому Царстві, а згодом у народженому Царстві. Тому Він проголошував, навчав, розмовляв і перебував з натовпом. Для добра людей Він робив також чуда; багато з них, маючи земні погляди, були більше чи менше глибоко зворушені. Однак, Він не провадив їх до якихось ілюзорних надій і тому випробовував їх, наприклад, коли в синагозі в Капернаумі говорив про типічну й антитипічну манну і пересіював недостойних. В деяких місцях і обставинах говорив до них притчами, які вияснював для учнів. Частина Його проповідей і наук була для і про Єврейський клір, який тоді складався із священиків, фарисеїв, саддукеїв та книжників. Його контакти з ними здебільшого полягали на суперечках, бо вони були причиною того, що Він терпів перекір від грішників. Вони громадилися навколо Нього як шершні, жалячи Його на кожному кроці; і поступово Він був змушений давати їм щораз суворішу догану, аж нарешті дав їм те, що описано в Єв. Матвія в 23-му розділі – найсуворіше засудження, яке будь-коли висловлювала людина.
Ісус поширював Боже Слово у різноманітних обставинах, місцях, часах і умовах. Поширював, отже, Його де тільки міг, згідно з Божою волею, знайти слухачів. Подорожував по містах, містечках і селах Галілеї та Юдеї. Раз проголошував Боже Слово біля самарійської криниці і в самарійському селі. Проголошував Його в синагогах, приватних домах, під чистим небом, на суходолі і воді, при дорозі і в храмі. Часом проголошував Його до великих людських громад, а часом тільки до Своїх дванадцяти учнів, іншим разом тільки до однієї особи, наприклад: Никодима, самарянки, багатого молодого вельможі або Марії з Віфанії і т.д. Проголошував Боже Слово вдень і вночі, рано вранці, пізно ввечері, як у випадку з Никодимом, і під спекотливим полуденним сонцем. Проповідував у всі пори року до всякого роду слухачів, усіма мовними формами, пристосованими до різних людських здібностей. Проголошував його, не дивлячись на те, чи реакція слухачів була відповідною чи невідповідною, чи це було популярним чи непопулярним, в умовах легких чи тяжких, до людей, які каються і не каються, до людей ввічливих і грубих, до вчених і простих, до лояльних і зрадливих, до друзів і ворогів, не зважаючи на втому і біль, в голоді і спразі, як обманець, але правдивий, завжди носячи в Своєму тілі жертовну смерть. Результати Його науки були в згоді з Божою волею. Усім Своїм слухачам Він дав добре свідоцтво про гріх, справедливість і близьке Царство; правдивим Ізраїльтянам, які ввічливо слухали Його промови, давав зрозуміти глибші речі, таємниці Царства, в міру того як їх здібності дозволяли їм зрозуміти, заховуючи багато речей для їх висвітлення, коли прийде Святий Дух. Щодо кількості, то було їх щонайменше 500. Стосовно їх усіх, для доповнення зростаючого в них біблійного знання, особливо про Царство, яке було головною темою Його науки й проповіді; також вчив їх, людей по природі добрих, про розвиток характеру, говорячи про людські ласки і про перемагання більших вад, що виникають з морального зіпсуття. Більшість з цих слухачів, болісно випробуваних через Його смерть і спочатку занепокоєних звісткою про Його воскресіння, залишилися вірними принаймні протягом 25 років (1 Кор. 15:6), хоч дехто закінчив своє життя раніше. Багато інших були глибоко зворушені Його наукою і під час зіслання Св. Духа або дещо пізніше були припроваджені до прийняття повного рішення стати учнями завдяки науці Апостолів. Тому, хоча небагато дійсно вірили під час Його земної служби, однак вона не була без добрих плодів (Ів. 12:37, 38); бо ті, які були через неї притягнуті, стали початком і будівничими Церкви.
Четвертим видом кроків, які зробив Ісус, ідучи вузькою стежкою, було досконале виконання і кристалізація Божого Духа. Розглядаючи Його помазання, ми побачили, що Він як досконала людина перед Своїм сплодженням від Духа розвинув всі людські ласки, зміцнив їх і урівноважив, однак ще не скристалізував їх. Кристалізація наступила протягом 3,5 років Його служби. За цей час Він був випробуваний під Мойсеєвим Законом як Єврей, а під законом природи як людина. Зі Своїх людських проб Він вийшов переможно, скристалізувавши Свій людський характер і, таким чином, виробив для людства досконалу людську справедливість, щоб вона була людям. В той самий час, коли Його людський характер був випробовуваний і кристалізований під Законом Мойсея і законом природи, Його характер як Нового Створіння був випробовуваний і кристалізований під Угодою Жертви. Ми також бачили, що сплодження Його від Духа робило Його ласки духовними ласками, а також давало їм духовну силу і рівновагу, а кожному з Його почуттів воно давало духовну здібність. Через сплодження від Духа Його вищі першорядні ласки стали поставлені понад іншими Його ласками, а також понад Його самолюбними і суспільними сентиментами, які стали тепер уздібнені духовно; а також вони відлучили Його людські самолюбні і суспільні почуття від їх земних предметів і прив’язали їх до відповідних їм духовних предметів. Ці дві речі Він чинив протягом всього часу Своєї земної служби, яка тривала 3,5 років, і в результаті скристалізував Свої самолюбні і суспільні сентименти до небесних почуттів. Більше того, завдяки Своїй лояльності і утримуванню Своїх почуттів Нового Створіння і ласк в активності, силі і рівновазі в усіх Своїх діяннях, пробах, спокусах і стражданнях, Він скристалізував їх до того, як дійшов до Гефсиманії. Його останні досвідчення, які розпочалися стражданнями в Гефсиманії і закінчилися Його смертю, були пробами, спокусами і стражданнями, в яких Його скристалізований характер досвідчував Своїх останніх проб, які Він вірно і досконало переніс, виказуючи таким чином Свою незламну лояльність у виконанні Божої волі у всяких обставинах для цілковитого Божого задоволення.
Придивімося ближче до цих двох справ – Його вправляння в Божому Дусі як Нове Створіння і Його кристалізації того Духа як Нове Створіння – як до двох способів, якими Він практикував Боже Слово. Його виконування Божого Духа вказувало на те, що через вищі першорядні ласки: віру, надію, самоконтроль, терпеливість, побожність, братерську любов і милосердя – Він ненавидів, уникав і протояв злу. Зло було для Нього найбільш огидним у всіх загальних формах: гріха, блуду, самолюбства, світовості; а також у всіх деталях цих загальних форм – тому Він ненавидів беззаконня. Саме тому Він також уникав його з відразою, як вужа, і переборював його всією силою Своїх ласк, а особливо Своїми вищими першорядними ласками. Ці три постави стосовно зла Він виявив у спокусах, які переживав у пустині, особливо в трьох формах тих спокус: будучи спокушуваний, щоб ужив Свою чудодійну силу самолюбно, щоб вживав метод факіра для звернення на Себе уваги і щоб піддався владі сатани в управлінні царствами цього світу. Спокусник на деякий час залишав Його, а потім знову повертався з іншими численними спокусами, як Ісус на це вказує в словах, спрямованих до учнів: “Ви ж оті, що перетривали зо Мною у всіх спокусах Моїх” – Лк. 22:28 (англ. переклад). Хоча Він був спокушуваний щодо кожної сторони Свого характеру, коли зло старалося опанувати Його, то у всіх цих спокусах Він зберіг ту саму відразу, уникання і спротив до зла, і таким чином перемагав його. Він також проявляв відразу до зла у інших осіб, яка випливала з відрази до зла взагалі, а це почуття в Ньому витворили Його вищі ласки. В Своїх науках Він протистояв злу, докладно представляючи його природу і наслідки, бо хотів пробудити у Своїх слухачах відразу до зла. Контроверзи, в яких Він брав участь, були з Його боку виявом тієї відрази стосовно зла і спротиву йому. Викриття Ним гріха, особливо гріха лицемірства, випливало з Його постави. З того ж джерела походило також і переборювання Ним фальшивої релігії. Навіть Його чуда були чинені певною мірою з приводу Його відрази до наслідків гріха й прокляття. Гострі докори, які Він висловлював переповненому лицемірством єврейському клірові, випливали частково з Його ненависті до зла й прагнення переборювати його. Його служба, яка була повністю на деструктивному боці, а частково на конструктивному боці, була виразом ненависті, уникання й переборювання зла. З цієї точки зору Він скристалізував Свій характер проти зла.
Але Він розвивав Св.Духа в його вираженні добра в стосунку до конструктивного добра, причому як вираження рівноваги Його вищих першорядних ласк і їх панування над Його здібностями спостереження, запам’ятовування, уяви і розуму, а також над Його почуттями та іншими ласками. Це, в свою чергу, виражалося в найвищій обов’язковій та безкорисливій любові до Бога, в обов’язковій та безкорисливій любові до Правди та її Духа, і в такій любові до братів, а навіть до світу і ворогів, тому що за них Він поклав у жертву Своє життя. Він розвивав глибоку симпатію до слабких, загублених і розпорошених овець Ізраїлю і до інших, симпатію, яка виражалася у виснажливому навчанні і проповідуванні для них, у віддаванні Свого життя для лікування тіла, розуму й серця, у звільненні багатьох від одержимості демонами, яка навіть здійснювала чудеса розмноження кількох хлібів і риб так, що їх було достатньо для того, щоб нагодувати в одному випадку 4000 чоловік, окрім жінок і дітей, а в другому – 5000 чоловік, окрім жінок і дітей. Ця симпатія призвела до того, що Ісус заплакав у Віфанії над нищівним ділом смерті, яка забрала Лазаря з дому Марії і Марти; і над Єрусалимом з приводу загрози його знищення; в містечку Наїн Він відчув біль вдови, яка плакала над мертвим сином, а також зжалився над Яіром і його жінкою (Ів. 11:1-46; Лк. 19:41; 7:11-17; 8:41, 49-56); Він оцінював визнання Петра, дотримування заповідей молодим багатим вельможею (“поглянув на нього з любов’ю” – Мар. 10:21), віру сотника і віру жінки сирофінікіянки, покаяння блудниці, яка сльозами скрухи вмила Його ноги і витерла їх волоссям, Марію з Віфанії, яка сиділа біля Його ніг і пильно слухала Його науки; Він оцінював її чутливу любов, коли вона помазала Його миром з найдорожчого пахучого нарду на день Його похорону (Мат. 16:16; Мар. 10:17-22; Лк. 7:6; Мар. 7:25-30; Ів. 4: 6-42; Лк. 7:37-50; 10:39; Ів. 12:1-3). Ісус проявляв Свого Святого Духа в незліченних актах доброти до Своїх учнів в тілі, розумі, серці і волі, в милосерді до людей, хворих і нещасних, у прийнятті на Себе їхніх хвороб і слабостей, і в наділенні їх фізичним здоров’ям і силою, а також в численних навчаннях, проповідях, розмовах, докорах, заохоченні й потішанні, залежно від кожного окремого випадку, який потрапляв під Його увагу.
Але обов’язкова і безкорислива любов в різних своїх елементах і вираженнях не є єдиною ласкою Святого Духа, котру Ісус в Собі розвинув. Тому що Він розвинув всі інші ласки з трьох категорій ласк. Відразу ж після любові виробив у Собі віру, яку проявляв більшою мірою, ніж усі інші першорядні ласки, тому що все Його життя було життям віри в Бога, відносно Божої особи, характеру, слова і діла. Його розумове оцінювання і покладання серцем на Бога, в Його особі, характері, слові і ділі, були визначними Ісусовими рисами. Його посвячення було оперте як на любові, так і на вірі; Його віра проявлялася в подорожі з Назарету до Йордану. Його досвідчення в пустині напевно виявляли Його довіру до Бога, особливо що стосується Його Слова і діл. О яким великим виявом Його віри був початок Його месіанської місії проголошення наближення зародкового Царства! Тому що воно містило в собі початок зміни епохи від угоди Закону до угоди Ласки, відкинення юдаїзму і започаткування християнства, а все це мало бути проведене через хрест і “дурість проповіді” – 1 Кор. 1:21. Отже такою була піднесена діяльність Його віри; а кожен крок на дорозі, як це видно із семи кроків поступування Ним вузькою стежкою, був кроком піднесеної віри. Хіба не віра оживлювала Його навчання, проповіді, переповідання і чинення чудес, а також беззаперечне прийняття Ним пророчих наук і типів, що стосувалися Його місії? Хіба не віра переповнювала Його контакти з наповненим сумнівами натовпом, з Його віруючими учнями та ворожим єврейським кліром? Хіба ж то не віра призвела до того, що Він з довірою попрямував до Єрусалиму, знаючи, що там на Нього чекає хрест? Хіба ж то не віра призвела до того, що ставив чоло зграї, посланій спіймати Його і привести до первосвящеників, Синедріону, Пілата, наругам, бичуванню, дорозі до Голгофи і розп’яттю? Хіба ж то не була віра в характер і Слово Боже, яка дала Йому можливість увійти в саму пащу смерті і аду, із запевненням перемоги як для Себе, так і для Церкви та світу? Так, дійсно, протягом усієї вузької стежки Він виявляв розумове оцінення й покладання серцем на Бога, в Його особі, характері, слові і ділі.
В Своєму Святому Дусі Він також розвивав ласку мужності, тобто сильної відваги, центром якої є надія на перемогу, бо ж про Нього є написано: “Що задля радості, яка була перед Ним, перетерпів хреста, не звертавши уваги на сором”. Ця радість складалася з кількох елементів: (1) з Його надії на задоволення Небесного Отця; (2) з надії на особисту перемогу над Своїми ворогами: сатаною, тілом і світом аж до Божого насліддя і Божественної природи; (3) з Його надії на навчання, виправдання, освячення і визволення Церкви, Великої Громади, Старожитніх і Молодих Гідних – чотирьох вибраних класів; (4) з Його надії на те, що світові буде дана реституція; (5) з Його надії на перемогу над усіляким злом і над тими, хто не захоче відділитися від зла; (6) з надії на те, що віддасть людство Богові, людство назавжди вільне від зла і усталене в добрі; (7) з надії на те, що стане, разом з Церквою, Божим виконавцем і Віцецарем в реалізації усіх Божих задумів в майбутніх Віках Слави, які настануть після Тисячоліття. Ці сім надій давали Йому міць і силу провадити і закінчити на землі ту працю, яку Йому доручив Бог, а також ставити чоло усіляким противностям, перемагати усілякого роду опозицію і поконати усілякого роду перешкоди. Вони давали Йому силу вести добрий бій віри проти гріха, блуду, (природного) егоїзму і світовості, які Йому протиставляв сатана, світ і тіло; вони давали Йому силу вийти з усіх проб і спокус. Вони чинили Його спокійним серед великих противностей, небезпек, болів, неслави і відкидань. Вони також дозволили Йому навіть знести хреста і смерть. В Своєму Святому Дусі Він розвивав самоконтроль до такої міри, що панував над Собою в добрі і злі дні, в похвалі і догані, в популярності і в непопулярності, як обманець, але правдивий, як вбогий, та однак так збагачуючи інших, як позбавлений людської амбіції, та однак повен небесних аспірацій. І врешті, з вищих першорядних ласк розвивав у Своєму Святому Дусі терпеливість, не тільки довге зношення противностей (як багато хто помилково розуміє терпеливість), але витривалість, або ж тривання до кінця в чиненні добра, не зважаючи на перешкоди, які Він погідно зносив. Такого роду терпеливість характеризувала кожен із семи кроків, якими Він крокував вузькою стежкою, і ця терпеливість була в Ньому настільки потужною, що дозволяла Йому витривати перед лицем найбільших противностей, найтяжчих проб і перешкод, які будь-хто з Його послідовників зустрічав на своїй дорозі. Ця терпеливість допомагала Йому осягнути остаточну перемогу.
Наші попередні дослідження показали, що наш Господь в Своєму Святому Дусі розвивав усі сім вищих першорядних ласк. Це ж саме стосується і Його семи нижчих першорядних ласк. У всій Своїй поведінці відносно Своїх учнів та інших, а особливо відносно Своїх суддів, Він зберіг повагу до Самого Себе, яка проявлялася в самонадії, самозадоволенні і почутті власної гідності. Він завжди старався, щоб мати похвалу від Бога, зберігаючи спокій навіть в найтяжчих досвідченнях, наприклад, коли стояв перед первосвящениками, Синедріоном, Пілатом, а також під час розп’яття. Його обережність можемо зауважити: в Назареті, коли після промови до натовпу, Він уникнув непотрібної небезпеки, відійшовши від натовпу, який хотів вчинити над ним самосуд; в залишенні Ним Єрусалиму, коли вороги хотіли передчасно Його упіймати. Його таємничість виявлялася в тому, що Він утримував важкі до сприйняття науки аж до часу, коли учні були готові їх сприйняти, деякі аж після зіслання Святого Духа (Ів. 16:12-15). Це видно з того, як часто Він висловлювався у незрозумілих формах мови, фігурах і притчах, як стримувався від проголошення, що Він є Месією, а також як майже нічого не говорив під час розгляду Його справи перед первосвящениками, радою і Пілатом. Його передбачливість помітна у збереженні ним решток їжі після дворазового нагодування натовпу; у висланні учнів, щоб купили їжі для самарян; у достачанні грошей на податок; у вибранні скарбника для Себе і для Апостолів; у висланні учнів, щоб знайшли ослицю, на якій Він в’їхав до Єрусалиму для святкування пасхальної вечері перед самою Своєю смертю; у знайденні дому для Своєї матері, що було одним з останніх Його актів. Він мав апетит до їжі і напоїв, за що вороги неслушно Його звинувачували в обжерливості і впиванні, але особливо Він кормився Божим Словом і привілеями служби, які були Його правдивим харчем (Мат. 4:4; Ів. 4:32-34). Його любов до життя помітна в оберіганню Себе від вбивчих задумів ворогів, які прагнули передчасно Його вбити, в пильнуванні Свого здоров’я, а особливо в здобуванні вічного життя і підтримуванні Свого духовного життя. Його самооборона об’являлася в Його Святому Дусі в тому, що Він уникав махінацій ворогів і оберігав Свій характер, науки і працю від їхніх атак. Його агресивність проявлялася в тому, що Він атакував блуд і зле поступовання в інших, а також атакував природне самолюбство і світовість у Своїй власній особі. З цього випливає, що Він проявляв Свого Святого Духа в Своїй діяльності і в уживанні Своїх нижчих першорядних ласк.
Те ж саме Ісус чинив із Своїми нижчими суспільними ласками, якими міг послуговуватися в земних і духовних стосунках. Тому Він приглушував у собі статеві почуття, а також подружні і батьківські прагнення, бо вживання їх зробило б Його невірним щодо небесного поклику. Але, натомість, Він старався здобути для Себе небесну Невісту. Діючи як Божий представник, який допроваджував інших до духовного сплодження, Він діяв як духовний учасник подружжя по відношенню до угоди, так само, як про це висловлюється Ап. Павло, коли каже, що декого “сплодив через Євангелію” – тобто став їх духовним отцем з тієї ж точки зору (1 Кор. 4:15; Филим. 10). Як частина Угоди Він був частиною матері дітей Єгови (Іс. 54:1-17). Отже, таким чином три людські суспільні ласки (статеві почуття, подружжя і батьківство), котрі Він в Собі приглушував, були компенсовані, проявляючись в трьох духовних відповідниках. З певністю ці три духовні ласки Він проявляв найбільш благородними способами, а знаємо ми про це тому, що підлягаємо під дію цих трьох Його ласк. Наскільки чуйними були Його намагання, щоб сподобатися нам, говорячи в символічному значенні! Наскільки добротливим відносно нас є Його батьківське почуття як Божого представника! Наскільки чуйно Він поводився відносно нашої духовної матері під час нашого зародкового стану в цій матері! Наскільки чуйною була Його материнська любов до нас в Угоді! Ці самі ласки Він проявляв протягом цілого віку Євангелії по відношенню до тих, хто їм підлягав. Він проявив правдиве синівство по відношенню до Своєї земної матері, коли доручив її під опіку любого учня – Івана – хоча не допускав, щоб вона домінувала в справах Його служби. Відносно Угоди, як Своєї духовної матері, Він виявляв правдиве синівство віри, любові, честі і послуху. Можемо бути певні, що Він виявляв правдиве братерство відносно Своїх земних братів і сестер, хоча про це немає згадки з часу, що передував Його службі, і дуже мало про це згадано під час Його служби. Але правдиве братерство Він виявляв відносно Своїх братів по вірі, аж до такого ступеня, що віддав за них Своє життя, а також і за світ. Те ж саме виявляє нам і тепер, хоча вже не є в Своєму земному тілі. Як тоді, так і тепер Він є найкращим Другом серед братів і виявляє Свою безсумнівну приязнь. Наскільки великим другом Він був для цілого світу, коли виявив Свою приязнь в найвищій формі, віддаючи за них Своє життя! Він полюбив Свій дім, котрий для Нього приготував Бог – Його воскресле тіло – і радий був віддати Свій земний дім і тіло, щоб дістати небесний дім. А Свою любов до земної країни і земляків виявив у службі, яку для них виконував, а також у сльозах, коли плакав над майбутнім знищенням країни і її людності. Ще більшою любов’ю Він полюбив Свою небесну вітчизну – Правду і її Духа – і громадян тієї небесної країни. Тому Ісус в Своєму Святому Дусі проявляв усі нижчі суспільні ласки аж до ступеня досконалості, а цим Він заслужив похвалу від Небесного Отця.
Ісус в Своєму Святому Дусі проявляв також другорядні ласки, як ті, які випливали з приглушення Його вищими першорядними ласками зусиль нижчих першорядних самолюбних ласк, котрі хотіли Його контролювати, так і ті, котрі, випливаючи з попередніх, приглушували зусилля нижчих першорядних суспільних ласк, які хотіли Його контролювати (див. Meekness 1 стор., параграф in Nov. P 1948). Його покора випливала в результаті стримування вищими першорядними ласками зусиль самоповаги від контролю над Ним. Дійсно, вся Його поведінка від Йордану аж до смерті була наповнена покорою, як про Нього написано: “Прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини; і подобою ставши, як людина, Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерті” – Фил. 2:7, 8. Чи ж те, що Він став бездомним вчителем і проповідником, залежним від доброзичливості тих, кому служив, не було покорою? Чи ж те, що Він перебував в товаристві бідняків, митників та грішників, не було покорою? Чи ж не було покорою те, що Він зносив перекір грішників, наклепи книжників, фарисеїв і священиків, а також слабості Своїх учнів? Чи ж не було покорою те, що Він виконував функції слуги, миючи ноги Своїм учням, коли виявилося, що жоден з них не був достатньо покірним, щоб виконати таку службу? Чи ж то не покора дозволила Господу слави піддатися арештові, несправедливим судам, засудженню, висміюванню, бичуванню, несенню хреста і розп’яттю як злочинця між злочинцями, а також безсоромній зневазі і смерті? Напевно, що з усіх прикладів прояву ласки Він є найбільшим прикладом покори в історії людства. Його скромність, яка випливала із стримування вищими першорядними ласками зусиль самовизнання від контролю над Ним, проявлялася в безпретензійності Його слів і вчинків, в простоті Його вигляду й поведінки, в поміркованості яка характеризувала Його поведінку по відношенню до великих і маленьких. Його працьовитість, що виникала із контролю вищих першорядних ласк над Його любов’ю до вигоди, відпочинку, комфорту і приємності, ясніла в Його численних навчаннях, проповідях, порадах і подорожах, пануванні над сном, молитві і чиненні чудес протягом 3,5 років, які передували Його досвідченням в саду. Тоді Він зужив практично стільки життєвої сили, скільки Адам протягом 928 років під прокляттям. Його відвага, що походила із стримування вищими першорядними ласками зусиль обережності від бажання контролювати Його, дозволяла Йому виконувати найважчі місії, промовляти до численних мас народу, твердо стояти перед лицем найтяжчих небезпек, а навіть небезпеки вічної смерті, яка Йому загрожувала б, якби поповнив хоча б найменшу недосконалість; ця відвага дозволяла Йому ставити чоло найсильнішій опозиції, ненависті, жорстокості, стражданням і смерті в боротьбі з найпідступнішим ворогом – сатаною.
Його щирість та відвертість, що виникали з приглушення вищими першорядними ласками зусиль секретності, яка хотіла контролювати Його, призвели до того, що Він виступав переможним і незрівнянним у висловлюваннях і представленні непопулярної правди, не дивлячись на те, чи вона була для Нього корисною, чи ні; вони також призвели до того, що Він ганив зло в малих і великих, і закликав до справедливості і правди, не дивлячись на те, чи бажали цього Його слухачі, чи не бажали. Зрозуміло, що це могло походити тільки з вільного від лицемірства і наповненого відвертістю серця. Він не старався, щоб мати ласку в убогих чи багатих, малих чи великих, слабких чи сильних, немудрих чи мудрих, простих чи вчених. Любов до правди, справедливості і святості чинила Його щирим і відвертим. Його щедрість, що походила із приглушення вищими першорядними ласками зусиль ощадливості, котра хотіла Його контролювати, призвела до того, що Він із Своєї власної життєвості щедро обдаровував інших дарами здоров’я, лікування хворих органів, звільнення від одержимості демонами, а також лікування розумової, моральної чи релігійної кульгавості. Отже так Він охоче давав Свій час, здоров’я, засоби, впливи, репутацію, вигоди, таланти і ласки, якими благословляв і збагачував інших коштом власного зубожіння. Його поміркованість, що походила із стримування вищими першорядними ласками зусиль апетиту, який бажав контролювати Його, була настільки сильною, що, захоплений думками і дослідженнями над Божим Словом, Він міг стриматися від їжі і напою протягом 40 днів і ночей. В інших випадках умови Його праці спроваджували на Нього голод. Не зважаючи на Його велику поміркованість, коли йдеться про їжу і пиття, Його вороги мали нахабство звинувачувати Його в обжерливості і п’янстві. Його саможертовність, що випливала із домінування вищих першорядних ласк над зусиллями любові до життя, яка хотіла контролювати Його, проявлялася в Його довгих і виснажливих працях, подорожах, зціленнях, постах, пильнуванні, молитвах і зношенні всілякого роду прикрих досвідчень; вона була настільки великою, що Він, після 3,5 років активної служби, під час досвідчень в Гефсиманії був на 99% мертвим. Його терпеливість, що випливала із опанування вищими першорядними ласками бажань войовничості Його контролювати, завжди була видною. Ця терпеливість яскраво світилася на тлі браку розуміння Його збоку учнів та інших! Як сильно вона проявлялася серед глупоти тих, з ким Господь мав справи. Як же ж вона вирізнялася в обставинах, в які Він потрапив і які могли допровадити до втрати рівноваги, до яких призвела людська глупота, суперечки учнів, особливо коли йшлося про першість, критицизм, спори і сварки книжників, фарисеїв і священиків! Як чудесно ця Його терпеливість проявилася тоді, коли Його упіймали, коли священики, Синедріон і Пілат неслушно до Нього ставилися, коли залишили учні, коли від Нього відрікся Петро, коли висміювали і вдавалися до тортур воїни та глядачі під час розп’яття! О, наскільки великою була Його терпеливість! Він також був поблажливим, а це походило із поконання вищими першорядними ласками зусиль Його агресивності, яка хотіла мати контроль над Ним. Наш Господь через молитву міг отримати допомогу 12 легіонів ангелів, які б поконали Його ворогів і визволили Його, але Він стримувався від такої молитви, бо хотів до кінця випити чашу горя, так як цього хотів Його Отець. Він не допустив, щоб Його серце опанував гнів проти несправедливих суддів, мучителів і розпинателів, але з поблажливістю зносив від них страждання. З поблажливістю Він зносив поведінку непостійного натовпу, котрий в понеділок привітав Його як Месію, а в п’ятницю домагався Його смерті. О, наскільки поблажливим був наш Агнець Божий! Він був також наповнений прощенням, яке було наслідком перемагання вищими першорядними ласками зусиль деструктивності, яка бажала Його контролювати. Наш Господь не відчував гніву до Юди, який Його зрадив, ані до первосвящеників і Синедріону за те, що визнали Його суспільним викиднем і оголосили гідним смерті, ані до Петра, який відрікся від Нього, ані до Пілата за те, що видав Його в руки відкиненого Ізраїлю, ані до тих, які Його розіп’яли. Він цілковито пробачив Петрові, а також молився про прощення для тих, які спричинилися до Його смерті! Як бачимо Ісус виробив у Собі кожну з другорядних ласк, які випливали із стримування вищими першорядними ласками зусиль Його нижчих першорядних самолюбних ласк, щоб вони не мали над Ним влади. Це ж саме стосується і Його нижчих першорядних суспільних ласк. Ці самі вищі першорядні ласки стримали Його статеві, подружні і батьківські тенденції, не допускаючи, щоб ці почуття могли мати контроль над Ним; натомість, вони витворили в Ньому чистоту, а також подружжя і батьківство в духовному значенні. Коли Його матір і брати хотіли мати контроль над Ним, то Його вищі першорядні ласки перемогли ці намагання, не дозволяючи, щоб батьківство і братерство могли мати перевагу над Ним, витворюючи в Ньому ці прикмети в духовному значенні. Коли ці ж самі вищі першорядні ласки стримували в Ньому тенденції до любові до дому, дружби, патріотизму, які бажали панувати над Ним, то Він в тому самому часі виробив у Собі ласки любові до дому, дружби і патріотизму в духовному значенні. Отже таким чином Він виробив у Собі всі другорядні ласки, які були пов’язані з Його нижчими першорядними суспільними ласками.
І, нарешті, наш Господь проявляв у Своєму Святому Дусі всі третьорядні ласки, проявляв їх так само досконало, як і всі першорядні та другорядні ласки. Нижче подаємо третьорядні ласки, тобто складені ласки: ревність, тихість, радість, слухняність, пошана, лагідність, доброта, задоволення, резиґнація, поміркованість, безсторонність і вірність. Ці ласки походять із поєднання вищих першорядних з другорядними ласками, а в кількох випадках і з ласками третього ряду. Ісус мав усі ці ласки і як людська істота, і, зрозуміло, як Нове Створіння. Він також не допустив, щоб вони були в стані спання, але утримував їх у повній активності, коли тільки цього вимагали обставини. Його ревність в дослідженні видна під час досвідчень на пустині, а Його ревність у службі проявлялася в енергії, сталості і силі Його навчання, проповідування, подорожування і лікування, а особливо в очищенні Ним святині. Його ревність проявлялася навіть під час проб, спокус, витривалості і страждань. Його покора стало проявлялася в стосунку до Бога і Правди. З певністю виявляв поступливість покори в тому, що всього, що знав, навчився від Бога. Його покора відносно Біблії, як джерела Правди, проявлялася в палких її дослідженнях, а також в тому, що Він був слухняний щодо всіх її вказівок. Поступливість покори щодо керівництва Він проявляв у тому, що всі Свої мотиви, думки, слова і вчинки підкоряв Богові і Біблії; чинив Він це не тільки в приємних обставинах, але також і в найбільш несприятливих і тяжких умовах, бо про Нього є написано: “Як ягня був проваджений Він на заколення, і як овечка перед стрижіями своїми мовчить, так і Він не відкривав Своїх уст…” – Іс. 53:7. Насправді, Він був покірним Божим Агнцем! З двома попередніми третьорядними ласками близько зв’язана третя ласка – радість. Наш Господь мав велику і досконалу міру радості. Він був намащений оливою радості понад Своїх братів. Ця радість частково випливала з великих надій, які Він мав перед Собою, але головним її джерелом була єдність, особливо єдність любові, яку Він мав з Отцем, волю якого Він виконував з радістю і над якого Словом з радістю роздумував. Він втішався кожним обрисом Божого плану, згідно з тією його частиною, яка приховувала Слово від мудрих і вчених, а об’являла його символічним немовлятам, бо немовлята мали в своїх характерах відповідну міру покори і поступливості. Псалом 119, поміж інших текстів, багато говорить про Його радість. Його досвідчення загалом були радісними, не зважаючи на факт, що Він був “страдником, знайомим з хворобами”, хоча ці описи майже цілком, однак не виключно, відносяться до Його останніх досвідчень, від досвідчень в Гефсиманському саду аж до Його смерті. Загалом Він був повний радості.
Наступною третьорядною ласкою є слухняність, яку наш Господь також посідав у досконалій мірі. До Свого посвячення Він як досконала людська істота був слухняний і підданий під право угоди, але Його слухняність досягла вищого ступеня під час посвячення; тому що з того часу Він тривав не тільки в слухняності волі Божій відносно справедливості, але, прийнявши Божу волю з безкорисливої любові, був їй у всьому досконало слухняний. Посвячення не тільки зобов’язувало Його відректися від власної волі і волі світу, але також прийняти у всьому Божу волю як власну; Він це досконало виконав. Насправді, роблячи кожен із семи кроків на вузькій стежці, Він був слухняний зобов’язанням Свого посвячення. Тому Його слухняність щодо Бога виражалася у відреченні від Себе і від світу, в дослідженні, проголошуванні і практичному застосуванні Божого Слова, а також в пильності, молитві і зношенні зла згідно з цим Словом. Він завжди, скрізь і в усіх речах досліджував Боже Слово, стараючись пізнати Божу волю, а потім рішуче її виконував, поступаючи у всіх справах так, як подобалося Богу; таким способом Він практикував слухняність в Своєму Святому Дусі. В Своєму Святому Дусі Ісус практикував честь, яка теж є третьорядною ласкою. Суть честі полягає в найвищій обов’язковій і безкорисливій любові до Бога від усього серця, думки, душі і сили; серед інших характерних для неї рис є, хоча в меншому ступені, покора, скромність і обережність, тоді як її складниками є оцінення, прославлення і вихваляння. Ісус виконав цю ласку досконало. Це видно з Його наповненої честю постави відносно Божої особи, Божого характеру, слова і діла. Честь для Бога проявлялася в Його Дусі, пильності і молитві. Вона також видна в тому, яким способом поводився наш Господь в Своїх дослідженнях, праці і стражданнях. Ця честь призвела до того, що у всьому Він ставив Бога на першому місці. Звернімо увагу на почуття честі, яке характеризувало Господню Молитву, записану в 6-му розділі Матвія, і Його Священицьку Молитву, записану в Івана в 17-му розділі. Цей дух честі навіть характеризував Його контакти з учнями, з натовпом і єврейським кліром. Це світло честі ясніло у всьому, що Він робив і говорив. Вона була головним пунктом, про який говорить Іван, кажучи: “…Повне благодаті та правди, і ми бачили славу Його, славу як Однородженого від Отця”.
Доброта, або якщо уживемо небіблійного терміну такого ж значення “великодушність”, була наступною з Його третьорядних ласк. Павло протиставляє справедливого чоловіка чоловікові доброму. Справедливий визнає за іншими те, що їм належить, так, як хотів би, щоб інші визнавали за ним те, що йому належить, тоді як добрий чоловік не тільки визнає права інших, але посвячує свої власні права на користь інших, не дивлячись на можливу втрату для самого себе. Справедливий чоловік є менше чи більше суворий, а доброта доброго чоловіка випливає з його лагідного характеру. Справедливий доповнює повну міру, а добрий її перевищує. Ісус нікому не зробив зла, за кожним визнавав його права, але Він чинив також значно більше, бо ж, відрікаючись з власної волі від Своїх прав, Він великодушно і щедро ощасливлював інших і благословляв їх. Ця доброта призводила до того, що з Його уст линули слова, наповнені ласкавістю. Явною була Його симпатія до людей, а Його великодушність випливала з наповненого добротою серця. Його схильність до надання допомоги людям проявлялася в чинності, а Його лагідне обличчя повністю гармоніювало із великодушністю Його серця і щедрістю Його руки.
Його вигляд і спосіб поведінки мусили бути вічним благословенством для вразливих душ, які Його бачили. Ця доброта не тільки проявлялася активним способом у Його житті, але й пасивним способом, як це бачимо в Його реакції на невіру народу, нерозуміння, блуди і провини Його учнів, а також в муках під час розп’яття, коли Він молився за Своїх гнобителів, а також у потішанні скрушеного розбійника і в піклуванні про майбутнє Своєї матері. Задоволення теж було третьорядною ласкою, яку проявляв Ісус в Своєму Святому Дусі. Ніколи ми не чуємо ані найменшої скарги з Його уст на тяжку долю. Він не скаржиться на тих, які так тяжко Його скривдили. Навіть в Його серці не було ані найменшого незадоволення чи скарги. Він був задоволений Своєю долею, не зважаючи на тяжкі і сумні переживання, не зважаючи на втрати, розчарування, муки, голод, холод, нестачі, труднощі, болі, страждання і переслідування, а також кінцеві муки та зневаги. Він не хотів би, щоб було інакше ніж те, що сталося, хіба що тільки тоді, якби так хотів Його Отець. Навіть тоді, коли боявся, чи витримає досконало в Своєму Святому Дусі сором, зневаги і страждання Своїх останніх досвідчень, Він не прагнув їх уникнути, за винятком, якби це було згідне з волею Отця. А коли Отець вказав Йому, що хотів, щоб Він перейшов через ці досвідчення, тоді Ісус із задоволенням в серці чекав на них; а коли через них переходив, то зносив останні муки із задоволенням в серці, яке призвело до того, що Він зберігав найбільший спокій.
Лагідність, як третьорядна ласка, теж була сталою рисою характеру Нашого Господа і як людини, і як Нового Створіння. Ця прикмета видна в тому, як Він мав справи з дітьми, яких “притягував” Своєю лагідністю, бо якби Він її не мав, то вони до Нього не прийшли б. Вона проявлялася в Його поведінці стосовно жінки, звинуваченої в перелюбі, та її обвинувачів. Яким лагідним Він був, коли докоряв і направляв тих, які через слабкість чи ігнорування, або ж з обох цих причин, зійшли з правильної дороги! З якою лагідністю Він творив чуда! Як лагідно потішав тих, хто був у жалобі, наприклад, Марію і Марту! “Він очеретини надломленої не доломив, і гнота тліючого не погасив” – Іс. 42:3. Цей дух лагідності був благословенством для тих, хто каявся, для залишених і нещасних. Якби Він не мав духа лагідності, то жінки не були б останніми біля підніжжя хреста і першими біля Його гробу. Без сумніву, Його лагідність була тим чинником, який притягував таких людей як Йосип з Ариматеї, який був членом Синедріону, і Никодим; саме лагідність була причиною того, що сотник переконливо вигукнув: “Він був справді Син Божий!” В Його Святому Дусі була й така третьорядна ласка як резиґнація, котру Він застосовував у всіх відповідних обставинах. Ця ласка проявлялася, коли Він впевнено попрямував до Єрусалиму, знаючи, що там на Нього очікувало розп’яття, поєднане зі страшними муками. Він відчув резиґнацію, коли заплакав над засліпленням мешканців Єрусалиму і наближенням його знищення. Він проявив резиґнацію, коли довідався, що Його зрадить один з дванадцятьох Його вибранців. Він проявив резиґнацію, коли перед Ним з’явилася потворна тінь хреста; бачачи цю тінь Він вигукнув: “Затривожена зараз душа Моя. І що Я повім? Заступи Мене, Отче, від цієї години! Та на те Я й прийшов на годину оцю… Прослав, Отче, Ім’я Своє!” – Ів. 12:27,28. Звернімо увагу на думку, що міститься в процитованих словах. Його душа зазнає страху і муки, передчуваючи останні досвідчення; якусь мить не знає, що сказати. Тоді Його бідна людська природа, посвячена на жертву, дрижачи перед майбутнім, прагне бути звільненою від проходження тих фатальних переживань і тому вигукує: “Заступи Мене, Отче, від цієї години” – , але відразу ж із силою об’являється Його Нове Створіння: “Та на те (щоб дати жертву за гріхи) Я й прийшов на годину оцю…”. Потім, наповнене резиґнацією Нове Створіння, обіймає повний контроль над ситуацією, прагнучи, щоб, не дивлячись на ціну для Себе, Бог був прославлений: “Прослав, Отче, Ім’я Своє!”. Ця сама резиґнація чинно проявлялася тоді, коли в Гефсиманії виступав кривавий піт, коли Його упіймали, коли релігійні і світські власті несправедливо звинувачували й судили Його, під час висміювань, бичування, несення хреста, в розп’ятті, в агонії і смерті!
Наступна третьорядна ласка, яка Його ознаменовувала – це поміркованість. Ця ласка призвела до того, що Він поділяв консервативні, мудрі погляди, що стосувалися засад, осіб і речей, діючи згідно з цією ласкою. Він був ревним, але не фанатичним, щедрим, але не марнотратником; скромним, але без приниження, лагідним, але не слабким; ласкавим до тих, хто впав, але не похваляючи їх. Ні в чому Він не посувався до крайності, бо добре знав як керуватися Золотим Правилом. Коли йшлося про засади, то Його поміркованість не вимагала компромісів, тому що, завдяки Своєму глибокому знанню людей, засад і справ, Він в кожному випадку знав, як дивитися на все із всебічної точки зору. Тому Він також умів завжди взяти під увагу людську слабкість і ігнорування на різних щаблях людського беззаконня; тому Він також брав під увагу різницю між темпераментами Своїх учнів і стримував Своїх ворогів від застосування крайніх засобів по відношенню до Нього аж до визначеного Богом часу. Він був поміркованим у Своїх почуттях і науках (на це вказує їх лектура), наприклад, у Своїх проповіді на горі, а також у Своїй останній промові, яка відбулася на вечері. Вражаючою є Його поміркованість, що виражається в способі Його поведінки і словах до жінки, звинуваченої в перелюбі, і до її обвинувачів. Він був поміркованим по відношенню до вбрання, поживи і притулку. Навіть в гніві, борючись з опозицією, Він проявляв поміркованість. Насправді, ця ласка проявлялася в Ньому досконало. Він також об’являв безсторонність як третьорядну ласку. Ані багатство, ані ранг, ані становище, талант чи впливи, репутація чи фізичні якості не впливали на Його судження про людей.
Навіть ввічливість, яку хтось до Нього проявляв, не впливала на зміну Його судження і ставлення до людей, бо ці судження і ставлення підлягали засадам Правди, справедливості і святості. Його поставу й поступування відносно усіх контролювала Божа думка.
Це, однак, не означає, що Він трактував усіх однаково; з певністю Він робив різницю між тими, хто були Його учнями і тими, хто ними не були. Поміж учнями Він теж робив різницю, бо декого з них поставив апостолами, інших євангелістами, а іншим не дав жодного уряду, але у всіх цих постановах Він керувався вищезгаданими засадами. Вирізнення Ним Івана, Петра і Якова і поставлення їх вище від інших з Дванадцяти Апостолів не виникало із сторонності, але було результатом такту, адже цього вимагали, з точки зору Його засад, їх характерні риси. З цих самих засад випливало також те, що Він поставив Івана на перше місце, Петра на друге, а Якова на третє. Той факт, що в службі Він вживав Петра більше ніж інших, випливав із більшого запалу і агресивності Петра. Безсторонність Ісуса призвела до того, що Він перед вибором Дванадцяти цілу ніч молився, щоб пізнати Божу волю у цій справі. Тому у всьому Своєму поступуванні Він керувався засадою, яка вирішувала про вибір і відкинення, про надання уряду або його відібрання, про ласку і неласку.
Тепер переходимо до останньої третьорядної ласки – вірності, яку наш Господь також проявляв у Своєму Святому Дусі. Насамперед, Він був вірним по відношенню до Бога; а Своєю вірністю Він виявив, що Бог міг покластися на Нього у всіх обставинах, а також що Він буде завжди по стороні Бога, незалежно від того, яким великим був би натиск на Нього, щоб цю вірність зламати. Бог для Нього був усім. Він жив для Бога, працював для Бога, страждав для Бога і помер для Бога. Кожна Його думка, кожен мотив, слово чи вчинок були переповнені лояльністю відносно Бога. Ласка вірності проникала Його наскрізь в усьому, чим Він був і що чинив для Бога. Він був вірний Богові у відреченні від Самого Себе і від світу, в Своїх дослідженнях, в проголошенні і застосуванні на практиці Божого Слова, в пильнуванні, молитві і витривалості згідно з Божим Словом. Наш Господь, і коли ще був у людському тілі, і коли став духом, був вірний у Своєму уряді як Первосвященик, Пророк, Відкупитель, Виправдовуючий, Освятитель і Спаситель. Він був вірним стосовно апостолів, євангелістів, а також інших Своїх учнів. Він був вірний стосовно загублених овець дому Ізраїльського. Був вірним стосовно кількох поган, з якими мав контакт. А коли вигукнув: “Звершилося!” – то, між іншим, вказував на те, що довершив прояв Своєї вірності, а через це довершив певність Свого покликання і вибору. Ми говоримо про це, бо вірність є останньою і універсальною ласкою, якою просякнуте кожне діяння Його здібностей спостереження, пам’яті, уяви та розуму, кожне почуття Його серця, кожна постанова Його волі і кожне діяння усіх Його ласк. Власне, Ісусова вірність в усьому Його поступованні допровадила Його до кристалізації найкращого та найбільшого характеру з-поміж усіх Божих Синів. Яким же ж променистим в красі і святості був і є Його характер, найбільш правдивий Образ слави Отця в досконалій мудрості, силі, справедливості і любові, з кожною з цих ласк самою в собі досконалою, кожною досконало урівноваженою з усіма іншими і в цій рівновазі домінуючою над усіма іншими фізичними, розумовими, моральними та релігійними якостями аж до стану цілковитої кристалізації! Дійсно, достойний є цей Агнець, котрий вірно, в повній досконалості, здійснив кожен із семи кроків на вузькій стежці, ідучи нею аж до кінця!
До цього часу ми розглянули чотири кроки поступовання по вузькій стежці, котрою йшов Христос. В додатку до цього Йому були великою допомогою дві інші речі: пильність і молитва згідно з Божим Словом, які були п’ятим і шостим кроком на вузькій стежці. Короткий розгляд цих чотирьох кроків, а саме: відречення від Себе і світу, дослідження, проголошення і практичного застосування Божого Слова, здійснених досконало і без хиб, повинен переконати нас, що Він мусив практикувати пильність і молитву, щоб досконало довершити ці чотири кроки на вузькій стежці. Тому що найменше відхилення від досконалості, в будь-якому або ж усіх чотирьох кроках, знищило б і Його, і виконання Божого Плану. Тому Він мусив бути дуже обережним у способі, яким мав здійснювати ці кроки і часто вдаватися до Трону Благодаті, прохаючи про поміч в їх довершенні досконало і без шкоди. Ці дві активності дуже Йому допомагали в здійсненні цих кроків, бо, очевидно, пильність і молитва були одночасно п’ятим і шостим кроками на вузькій стежці. Його майбутнє життя і служба, а також виконання Божого Плану, що охоплює риси вибору Малого Стада, Великої Громади, Старожитніх і Молодих Гідних, а також риси, що відносяться до вільної ласки стосовно реституційного класу, який складатиметься з Євреїв, що підлягають Угоді Закону, виправданих вірою євреїв і поган, а також невіруючих євреїв і поган – все це залежало від довершення Христом усіх кроків на вузькій стежці для повного Божого задоволення. Ці два кроки були також Йому великою допомогою у довершенні сьомого, останнього кроку на вузькій стежці: лояльного і згідного з Божим Словом зношення зла. Все це вказує на велике значення досконалого довершення Ним пильності і молитви. Тепер будемо досліджувати ці два кроки Ісусової мандрівки по вузькій стежці. Спочатку займемося пильністю, бо вона природно випереджає молитву.
Пильність – це розумове, моральне і релігійне дослідження і стереження власних схильностей, думок, замірів, слів, вчинків, оточень і впливів. Згідно з тим Ісус був пильним у всіх напрямках, які на Нього впливали. Коли йдеться про Його диспозицію або ж схильність, то вона була досконала, тобто Він її докладно досліджував, щоб нічого грішного, блудного, самолюбного і світового не знайшло в ній місця і щоб мудрість, сила, справедливість і любов, як Його домінуючі ласки, владарювали в ній. Коли йдеться про Його думки, то Він обережно їх досліджував для того, щоб усіляка грішна, блудна, самолюбна і світова думка, яку Йому підсували сатана, світ або тіло, могла бути швидко розпізнана і заборонена, а згодом викинена з Його розуму. Він також докладно досліджував правдиві, справедливі і святі думки, що наповняли Його розум, щоб мати змогу розпізнати їх і утримати в Своєму розумі. Коли йдеться про Його мотиви чи заміри, то Він досліджував їх в світлі правди, справедливості і святості, я якщо знаходив якийсь мотив, що суперечив котрійсь із цих засад, то швидко його відсував і остерігався його, щоб тільки відповідні мотиви, почуття і ласки (котрі досконало спричинялися до Божої слави, до виконання Його освячення, до несення щастя людям і переборювання зла) могли впливати на Його поступовання. Коли йдеться про Його слова і вчинки, то Він досліджував їх і стеріг, щоб вони були вільні від зла і наповнені добром. Щодо Його оточення, то Він досліджував його і остерігався, щоб в ньому міг почуватися, говорити і діяти в згоді із засадами мудрості, справедливості, сили й любові, що Ним керували. Звідусіль на Нього діяли добрі, злі і байдужі впливи. Він мусив їх досліджувати, стерегтися і піддаватися добрим, котрих вимагали вищі першорядні ласки, щоб діяти в цих умовах. З цього випливає, що Його пильність була діяльністю, наповненою обережністю, що охоплювала широку сферу і завжди Його характеризувала.
Доброю ілюстрацією діяльності Ісуса в Його пильності є образ вірного сторожа, який стоїть на варті. Щоб добре стерегти позицію, стражнику заборонено засинати. Так само й Ісус не міг дозволити Собі на духовний сон, в якому очі Його зрозуміння не бачили б Божих справ, вуха Його віри втрачали б послух предметам віри, Його духовний нюх перестав би оцінювати Божі справи, а духовний смак перестав би насолоджуватися солодощами Бога, Його Духа, Правди і т.д., а також Його духовний дотик перестав би реагувати на Божі речі; в цій духовній сплячці Його духовні руки перестали б працювати для Бога, Правди, братів та інших людей, Його духовні ноги перестали б поступати сімома кроками по вузькій стежці, а Його духовна уява була б чинною в різних спекуляціях і фантазіях. Навпаки, так як стражник мусить перебувати в стані пильності на своєму посту, так і Ісус мусив пильнувати на Своєму становищі, маючи очі віри відкритими для спостереження, вуха зрозуміння відкритими, щоб чути, духовний нюх, щоб оцінити, духовний смак, щоб захоплюватися Богом, а духовний дотик в повній симпатії з Богом, Його Правдою і Духом. Так само Його духовні руки мусили бути активними, духовні стопи – швидкохідними, а духовний розум зайнятий Божим Словом і Його ділом. Так як вартовий мусить окликнути кожного, щоб той виявив, чи має він право входити або виходити з табору, так і Ісус мусив дослідити кожну думку і мотив, який би входив чи виходив з табору Його розуму, серця і волі, а також кожне слово, вчинок, оточення чи вплив, які були під наглядом Його розуму, серця і волі. Так як стражник мусить кожного, хто хоче ввійти чи вийти з табору біля його поста, спитати пароль, так і Ісус мусив досліджувати кожен вплив, думку і мотив, які входили в Його розум, серце і волю, а також кожне слово і вчинок, котрі з них виходили. Стражник мусить бути скептиком і не довіряти нікому, бо хоча всі на питання: “Хто йде?” – відповідають, – “Приятель”, однак дехто з них може бути шпигуном, дезертиром або воїном, який не має дозволу на вхід чи вихід з табору. Подібно поступав й Ісус, знаючи, що диявол, світ і тіло прагнуть з криївки підсунути злі впливи, думки і мотиви і видобути з Його розуму, серця і волі злі слова і вчинки. Ісус також знав, що Бог хоче, щоб до Його розуму, серця і волі входили добрі впливи, думки і мотиви, а також прагне видобути з них добрі слова і вчинки для того, щоб Він пильнував над тим, що входило і виходило з Його розуму, серця і волі, знаючи, що деякі речі могли б потрапити туди подібно до шпигунів і дезертирів, а також до тих, хто входить і виходить з табору без дозволу.
Так як стражник, що питає про знак, каже: “Підійди, друже, і подай знак!” і з карабіном в руках готовий боронитися від зрадливої атаки збоку ворога і уважно прислухається до того, хто каже, що має право входу або виходу з табору, так і Ісус мусив домагатися від кожного впливу, мотиву і думки, котрі входили до Його розуму, серця і волі, і від кожного слова і вчинку, котрі виходили з них, щоб дали доказ, що мають право входу чи виходу з Його розуму, серця і волі. Тим символічним знаком була відсутність гріха, блуду, самолюбства й світовості в даному впливі, думці, мотиві, слові і вчинку, а також підданство даного впливу, думки, мотиву, слова і вчинку під гармонійно діючі і домінуючі вищі першорядні ласки. Так як стражник уважно прислухається до звуку поданого пароля, так і наш Господь дуже уважно досліджував Своє оточення, Свої схильності, впливи, думки, мотиви, слова і вчинки, щоб викрити чи не присутній в них гріх, блуд, самолюбство й світовість і чи відбулося підданство Його схильностей, впливів, думок, мотивів, слів і вчинків під гармонійно діючі і домінуючі вищі першорядні ласки. Так як стражник в результаті своєї перевірки вирішує, чи дана особа представила чи не представила потрібний знак, так і Ісус в результаті Свого дослідження вирішував, чи дана Його схильність, вплив, думка, мотив, слово і вчинок посідали символічний знак. Подібно як стражник дозволяє на вхід чи вихід з табору залежно від випадку тим, хто подав відповідний пароль, так і Ісус чинив з кожною Своєю схильністю, впливом, думкою, мотивом, словом і вчинком, дозволяючи їм на вхід або вихід з Його розуму, серця і волі, як того вимагала дана ситуація. Знову, подібно як стражник, котрий відмовляє у вході або виході залежно від обставин, коли хтось не представив відповідного знаку, так і Ісус не допускав входу або виходу залежно від обставин всякого впливову, думки, мотиву, слова і вчинку, коли ті не годилися з Його гармонійно діючими і домінуючими вищими першорядними ласками. Так як стражник, коли має привід для підозри, що дана людина є шпигуном або дезертиром, затримує її, піддаючи перевірці через вищу владу і відповідні покарання, так і Ісус старався позбутися всякого невластивого впливу, думки, мотиву, слова і вчинку, котрі під час спокус намагалися увійти до Його розуму, серця і волі або вийти з Його розуму, серця і волі. Саме тому у всьому цьому Він був справжнім стражником.
Добрий стражник переглядає ціле поле зору своїм пильним оком, перевіряючи територію між ним і табором, а також поза ним і поза табором, уважно дивлячись, щоб ніхто не наблизився до поста без затримки і без подання знаку, аж поки дозволить йому пройти. Навіть коли той, хто хоче пройти, добре йому знаний, хоча б навіть це був його найближчий друг, то і тоді він не дозволить йому пройти без подання знаку. Ця ілюстрація показує різні справи в зв’язку з пильністю Ісуса. По-перше, ніщо в Ньому не залишилося поза Його пильністю. Вона охоплювала всі Його схильності, кожну Його думку, мотив, слово, вчинок, оточення, а також кожен вплив на Нього, при чому в їх цілому об’ємі. Це означає, що Він досліджував як Свій людський розум, серце і волю, так і розум, серце і волю Свого Нового Створіння у всіх їх деталях, чинячи їх підлеглими під владу врівноваженої і домінуючої мудрості, сили, справедливості й любові. Він не тільки досліджував і піддавав під владу Своїх врівноважених і домінуючих вищих першорядних ласк певні риси Своїх схильностей, думок, мотивів, слів, вчинків, оточення і впливів, що діяли на Нього, але чинив це стосовно них в їх цілості. Не дивлячись на те, яким привабливим для Його людської природи могло бути якесь самолюбне або суспільне почуття, своє чи інших, Він піддавав Його тому ж самому докладному дослідженню і відкиненню, як цього вимагали Його врівноважені і домінуючі вищі першорядні ласки. Дійсно, Його пильність була цілковита і всеохоплююча, не проявляла страху чи ласкавості до будь-чого грішного, блудного, самолюбного чи світового. Він в Своїй пильності цілковито піддавався під владу Своєї волі, що випливала з Нового Створіння.
Інше порівняння: справжній стражник залишається на варті аж до моменту звільнення. Не дивлячись на те, якими довгими є години варти, чи зміна прийде чи не прийде у визначений час, не дивлячись на те, яка погода, чи спекотно чи холодно, чи дощ чи світить сонце, він стоїть на варті, пильнуючи за всім аж до зміни варти. Так само було з нашим Господом: Він пильнував протягом 3,5 років Своєї служби. Він це чинив не тільки протягом короткого часу, змучившись, Він не кидав варту, але ніс цю сторожу у всіх моментах, місцях і обставинах, в кожному досвідченні і в зв’язку з кожним оточенням і впливом. Так Він стало і всюди стояв на сторожі, в контакті з різними категоріями осіб, в кожній діяльності і пасивності Своїх досвідчень, чинив так, аж поки цілковито виконав те, що Йому казав чинити, зносити і терпіти Отець. Подібно як стражник, коли бачить наближення ворожої армії, або бунт у власних рядах, то б’є на сполох, розбуджуючи цілу армію до підготовки, щоб ставити чоло несподіваній атаці і атакувати ворога, що наближається, або бунтівників, з метою відбиття атаки, так і Ісус, пильнуючи, коли бачив, що диявол, світ або тіло через гріх, блуд, самолюбство чи світовість готуються до атаки, то відразу ж бив на сполох, який розбуджував думки, мотиви, почуття, ласки і волю Свого Нового Створіння, щоб відбити атаку або ж Самому атакувати ворога, який наближається. А коли Його природне самолюбство чи світовість старалися уникнути зречення самого себе і світу коштом Його Нового Створіння і таким чином викликати в Ньому бунт, Він відразу їх усмиряв, як бачимо, що чинив це під час трьох великих спокушень на пустині (Мат. 4:3-10), під час спокус в Єрусалимі перед лицем хреста (Ів. 12:27, 28), а також на хресті, як це описано в Псалмі 22:2-19, де представлена реакція Його досконалої людської природи під час досвідчень розп’яття, бо ці вірші описують Його людські проби.
Ісус не тільки пильнував в загальному у всіх Своїх досвідченнях, але з особливою обережністю пильнував, коли був спеціально спокушуваний, бо під час спокус тим більше існувала потреба пильності, адже час спокушання був небезпечний як час проби. Ісуса спокушували, якщо йдеться про Його характер, з кожної точки зору. Спокушання Його, як і спокуси всіх інших людей, були закличними навіюваннями; тобто сугестіями, котрі знаходять в людині щось, до чого в ній закликають з великою силою. Він не був спокушуваний до гріха (Євр. 4:15), бо гріх не знаходив в Ньому нічого, до чого міг би закликати. Його спокуси виникали з Його природного самолюбства і суспільних почуттів. Тому в пустині під впливом закликів голоду Він відчув бажання їсти, що, власне, було підставою до спокушання Його, щоб Він самолюбно заспокоїв Свій голод, уживаючи для цього Свою здібність чинити чуда, яка була дана Йому, щоб допомагав іншим, а не Собі. Так само Його бажання заспокоїти духовний голод в результативній службі (“Я маю поживу на їдження, якої не знаєте ви”) стала підставою до спокушання Його, щоб ужив метод факірів для того, щоб звернути на Себе увагу мас; в цьому випадку заклик відносився до Його нижчого духовного почуття, щоб Він невідповідно ужив Свої влади служби, що, зрозуміло, було суперечне духові здорового розуму. Так само Його людська любов до життя і Його людське прагнення бути вільним від людських страждань стали підставою спокушання Його, що Царство, яке Бог обіцяв Йому дати, якщо буде вірно служити і страждати аж до смерті, може отримати без страждань, будучи підданим сатані. Це спокушання зверталося і до Його людської природи. Всі ці три спокуси, завдяки Ісусовій пильності в світлі Божого Слова, стали голі перед Ним як навіювання так, що не зважаючи на їх сильні заклики до Його нижчих самолюбних почуттів, Він їм не поступився, бо якби так зробив, то виявився б невірним Своїм обітницям посвячення, в яких мав бути мертвим для Себе і світу, а живим для Бога. Тому Його пильність, б’ючи на сполох, що наближається атака ворога, через Боже Слово розбуджувала Його розум, серце і волю як Нового Створіння до битви, котра, будучи вірно проведена, з Божою зброєю, принесла Йому перемогу. Інші численні спокуси Ісуса, подані в Біблії, будуть тут коротко розглянуті. В Єв. Івана 12:27, 28 поданий опис, що Ісус боявся смерті на хресті і любив Своє людське життя і вигоди. Це була спокуса, закличне навіювання, яка єдналася із Його людською любов’ю до безпеки, вигоди і життя; і це було, власне, підставою спокуси, яку Йому запропонував сатана для уникнення хреста. Даний текст показує, як Його Нове Створіння, тобто новий розум, який нагадував Йому про Його місію, що вимагала розп’яття, переміг Його людську любов, любов до безпеки, вигоди і життя. Це була перемога, наповнена славою і тяжко здобута.
В Гефсиманії прийшла спокуса, чи має пити цю чашу, не тільки чашу смерті, але смерті особливого виду – публічне розп’яття, поєднане з ганьбою, знущаннями і оголошення Його поза законом. Ця спокуса була підставою не боязні за Свою людську природу, а боязні за Своє Нове Створіння. Це означає, що нижча першорядна ласка духовної обережності була підставою спокуси, бо Ісус боявся, що, можливо, не все виконав досконало і що не зможе досконало знести проб, які мали настати після Гефсиманії, боячись, що в разі невдачі, якої боявся, цілий план може бути недоведений до результату і що Він не повернеться з мертвих. Саме тому Він просив в годину спокуси, щоб чаша ганьби і неслави, поєднана зі смертю на хресті проклятого і виключеного поза закон, була змінена, якщо Бог на це погодиться. Однак, під час тих переживань Він з резиґнацією піддавався під Божу волю, кажучи: “Не Моя, а Твоя нехай станеться воля!”. Тому боязнь невдачі чи виконає все в досконалості, а також боязнь, щоб не був знівечений план і, як наслідок, щоб не втратити вічного існування, були підставою спокуси в Гефсиманії. Але Він пильнував і молився під час спокушання. Бог дав Йому запевнення Своєї допомоги. Воля Його Нового Створіння перемогла зусилля Його нижчої першорядної ласки, духовної обережності, яка хотіла контролювати Його нову волю і таким чином Він переміг спокусу.
Під час цього спокушання сатана атакував Його цими потужними закликами: (1) що на той час Він не виконав усього досконало; (2) що не буде здатен досконало знести проби, які прийдуть після Гефсиманії; (3) що для їх уникнення Він повинен просити про відсунення чаші; (4) що повинен домагатися, щоб поступати по Своїй волі у цій справі. Перші три з цих навіювань мали великий ефект, бо це видно з факту, що Він тричі просив Отця про відсунення чаші, але не впливали вони на Нього до такої міри, щоб домінувати над новою волею Його Нового Створіння, бо Він не домагався, щоб сталася по Його волі, але при кожному проханні про відсунення чаші казав: “Не Моя, а Твоя нехай станеться воля!”. Після годинного змагання Його волі, під час якого Він пильнував, Його воля як Нового Створіння усвідомила, що відсунення чаші не є Божою волею, тому що Бог хоче, щоб Він виявив вірність аж до крайніх меж. Після цього Його воля цілковито піддалася під Божу волю. Сама суть Його прохання була вислухана, бо Він отримав ласку, достатню для знесення проб, і запевнення, що в минулому був вірним, а також запевнення воскресіння Його Нового Створіння згідно з Його Духом святості. Таким чином завдяки Своїй побожності Він був визволений від смерті, отримавши запевнення, що може йти вперед і успішно виконувати Божий план. В Гефсиманії, напевно, були найтяжчі Його проби і спокуси. Це було спокушання Його Нового Створіння.
Згідно з Псалмом 22:2-19, коли Він був на хресті, то воля Його Нового Створіння була спокушувана через кожну Його нижчу першорядну самолюбну і суспільну ласку. Справді, ми маємо право сказати, що це стосується усіх Його досвідчень, які наступили після змагань в Гефсиманії. Від моменту Його схоплення до смерті пройшло, правдоподібно, 13 годин. Під час цих 13 годин були випробувані всі Його людські й духовні прикмети. Його почуття справедливості дуже сильно було випробуване через численні несправедливості, жертвою яких Він був. Збоку Його людських почуттів те, що Він хотів звільнитися від цих несправедливостей, не було б злом, але якби Він дозволив, щоб ці людські почуття взяли над Ним контроль, то це було б злом збоку Його Нового Створіння. Нове Створіння контролювало ці почуття, хоча вони намагалися перемогти. Під час цих 13 годин Його самоповага як людської істоти нівечилася через спрямовані проти Нього очорнення. Його схвалення власного поступування наражалося на шкоду через публічне засудження й зневаги. Його любов до вигоди була стряснута через безсонну ніч суду над Ним, штовхання єврейською гвардією, бичування, несення хреста і кожен момент тортури на хресті. Його любов до безпеки і до збереження особистих секретів нищилася через зле трактування на виду у всіх. Його заощадливість була потоптана через позбавлення Його всякої людської власності, навіть Його шат. Напевно, що в тих годинах ані Його голод, ані спрага не були заспокоєні. Під час цих годин був потоптаний Його інстинкт самозбереження і боротьби. Його любов до жінок, які стояли біля хреста і оплакували Його, була повністю знівечена. Його синівське почуття було суворо досвідчене, коли бачив біль Своєї матері, для якої Він був щастям її життя, а тепер вона дивилася, як помирав на хресті. Його братерські і приятельські почуття теж були піддані пробі, коли Він бачив біля хреста деяких Своїх визнавців. Хресні муки були в сумному контрасті з утіхами родинного дому, за якими тужила Його природа. Його патріотизм теж був підданий тяжкій пробі в думці, що Він відкинений Своїм власним народом, а незабаром буде повністю витятий зі Своєї рідної землі. Однак найбільшим стражданням з чаші болю, які мусила пити Його людська природа, було відчуття того, що Бог Його залишив. Під час таких тяжких досвідчень для Його людської природи Його людський розум був, як показує Псалом 22:2-19, у великому смутку і прагнув полегшення. Але, не дивлячись на те, що Його тіло інтенсивно прагнуло визволення, Нове Створіння утримувало ці Його почуття під контролем. Аби втримати цей контроль, Його Нове Створіння мусило якнайуважніше пильнувати, аби Його дуже напружені людські прагнення не здобули перемоги. Перемогу здобула Його нова воля, не зважаючи на спокуси збоку диявола, світу і, особливо, збоку Його тіла, яке під час тих 13 годин просило визволення.
Так, Ісус був спокушуваний з усіх боків Його характеру за винятком гріха. Якби Він був Боголюдиною, то не міг би бути спокушуваний, бо, згідно з тою теорією, Його людська природа не мала власної особистості, бо її особистістю була б особистість Бога, яким вважає Його та теорія, а це б означало, що заклики і навіювання до невірності були чинені Богу, що є неможливим (Як. 1:13). Однак ми розуміємо, що Він був досконалою людиною з усіма думками і почуттями досконалої людської природи. Додатково Він у всіх здібностях Свого розуму, серця і волі мав духовні здібності, духовні почуття, духовні ласки і духовну волю. З цього, як виразно бачимо, виник конфлікт у формі спокус між Його людським розумом і серцем (Його людська воля була мертва з приводу Його посвячення) та духовним розумом, серцем і волею. Обидві ці сторони боролися за контроль, який, все ж таки, був успішно утримуваний духовною волею, яка перемогла спокуси Його тіла. Такий конфлікт є спільним для всіх Нових Створінь, коли вони перебувають в тілі (Гал. 5:16, 17). Запитуємо, яким чином Ісус зміг затріумфувати над Своїми спокусами? Відповідаємо, окрім всього іншого, завдяки Своїй вірності в пильнуванні. З нашого розважання над п’ятим видом кроків, які довершив наш Господь на вузькій стежці, ми переконалися, що Його пильність складалася з двох елементів: дослідження і стереження. Дослідження, яке проводив Ісус, стосувалося Його, тобто Він Сам був предметом дослідження, тому що досліджував Він Себе стосовно Своєї схильності, думок, намірів, слів і вчинків, а це було перевіркою Його особи. Крім цього Він проводив також інші дві частини дослідження, яке не відносилося до Його особи: дослідження оточень і впливів, що діяли на Нього. Однак Він досліджував їх як з точки зору їх стосунків і наслідків щодо Нього, так і з точки зору їх стосунків і наслідків щодо інших. Це ж саме Він чинив, коли йшлося про Його схильності, думки, наміри, слова і вчинки. Його стереження полягало в тому, що Він стеріг Себе від зла, котре походило зі спокус від диявола, світу і тіла, протиставляючись тим спокусам, а це вимагало пильності в обох її елементах. Стереження було потрібним також для того, щоб утримати Себе у вірному практикуванні шести інших видів кроків на вузькій стежці. Його стереження було скероване також на тих, з якими Він мав справи, а спеціально на тих, яких мав доглядати – апостолів і євангелістів особливо, а інших учнів загалом. Він також мав завдання стереження щодо чужих з Ізраїлю, а особливо щодо єврейського кліру. Велика частина Його стереження була присвячена тому, щоб виконувалося Боже Слово і розвивалося Боже Провидіння, особливо в стосунку до Нього і з причини правди, справедливості і святості. Цей вид кроків, як і інші види, досліджувані попередньо, наш Господь довершив досконало.
Шостим видом кроків, якими Ісус йшов вузькою стежкою, була молитва. Його молитви – це виражені або невиражені щирі, скеровані до Бога прагнення серця про наділення добрими речами. Його молитви часом були виражені словами, а часом ні. Справді, Його серце завжди молилося, бо воно завжди прагнуло добрих речей, які Бог хотів Йому дати. Вони були абсолютно щирими в тому, що Він прагнув тільки того, що хотів для Нього Бог і що було б для Божої слави. Добрі речі, яких Він прагнув, були практично повністю духовні, хоча між ними були й такі земні речі, про які Він знав, що Бог хоче, щоб Він їх мав. В Його молитвах містилися всі елементи справжньої молитви. Цих елементів є сім: звертання, прославлення, подяка, визнання залежності від Бога, прохання, спільність і запевнення. В Його молитвах не було визнання гріхів, яке є в наших молитвах, бо Він не мав гріхів, щоб їх визнавати. Також не знаходимо всіх цих семи елементів в кожній Його молитві. В деяких Його молитвах є тільки звертання, подяка і запевнення, наприклад, в Його молитві, записаній у Матвія 11:25, 26, де Він дякував Богові із запевненням, що план був для розуміння покірними і тихими, а не мудрецями у власній оцінці, гордими і самовільними. Ці ж три елементи ми бачимо в молитві біля гробу Лазаря (Ів. 11:42, 43), хоча ця молитва вказує, що Він попередньо просив Бога про воскресіння Лазаря. В Його молитві як Первосвященика, записаній у Івана 17, хоча присутні елементи звертання, прохання і запевнення, але найбільшою частиною молитви є спільність з Богом. У всіх Його молитвах є дух підлеглості, який особливо помітний у молитвах в Гефсиманії. Єдність Його духа з Богом призводить до того, що найбільш властивою і природною річчю для Нього є молитва. Ми можемо бути певні, що Він регулярно молився, вранці і ввечері, при споживанні їжі і в кожному іншому відповідному часі, бо прагнення Його серця завжди були скеровані до Бога і виражалися словами публічно чи приватно так, як було властивим для Бога і Христа.
До молитви Його схиляли потреби Його Нового Створіння в знанні і силі, необхідні для довершення кроків на вузькій стежці. Він був заохочуваний до молитви Отчою підтримкою для Себе. Боже запрошення, щоб Він наблизився до Трону Ласки, дуже впливало на Нього і призводило до того, що Він наближався і просив при потребі про допомогу. Також Божі обітниці, виражені в Псалмах і Пророцтвах, особливо у Ісаї, давали Йому сміливість в наповненій вірою молитві просити про ці обітниці для Себе. Потужним заохоченням для Нього, щоб представити потреби і прагнення серця Своєму Небесному Отцю, було Боже бажання вислухати Його. Тим більшим заохоченням було те, що в міру поступу по вузькій стежці, Його молитви були щораз більше вислухані, і це тим більше схиляло Його складати Свої прохання перед Богом. Його почуття єдності з Богом в дусі так впливало на Нього, що Він молився до Бога всякої ласки і доброти. З цього випливає, що Ісус мав заохочення зближатися в молитві до Бога. Прохання, що містилися в Його молитві, були, без сумніву, такими, які є в “Господній молитві”, за винятком п’ятого: “Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим”. Він не висловлював цього прохання тому, що не мав гріхів, щоб просити прощення. В першому проханні: “Нехай святиться ім’я Твоє” – Він молився, щоб як Він, так і вірні мали запевнення свого покликання і вибору від Бога, бо, чинячи це, вони святили, роздумували про славу Божого імені у всіх семи значеннях слова “ім’я”. В другому проханні Ісус молився про встановлення Царства в двох його фазах, тому що кожна з двох груп у двох класах, котрі належать до двох фаз, забезпечить реституцію для слухняних. В третьому проханні Ісус молився, щоб остаточно у Віках слави, які прийдуть після Тисячоліття, могла бути встановлена вічна справедливість. Отже в цих трьох проханнях Ісус молився, щоб був результативно реалізований Божий план, в усіх його частинах. В четвертому проханні Він молився, щоб Бог дав Йому Правду як духовний хліб, а також, щоб заспокоїв потреби тіла. В шостому проханні Він молився до Бога, щоб Бог був з Ним у всіх Його спокусах і допомагав Своїм Духом, Словом і провидінням. В сьомому проханні Він молився, щоб Бог дав Йому ласку перемогти сатану, як в його безпосередніх злих атаках, так і в посередніх – через світ і тіло, а також досягти повної перемоги у всьому Своєму поступуванні. Коли ми розглядаємо ці прохання, то зауважуємо, що вони охоплювали всі Його потреби, а коли додамо прохання про прощення гріхів, то були також включені потреби Церкви і світу в їх стосунку до Божого Плану Віків.
Чи будуть вислухані Його молитви, залежало від послуху Його людської природи щодо природного права, записаного в Його серці і щодо закону Мойсея, а також від послуху Його як Нового Створіння щодо угоди жертви, яка охоплювала вірність у всіх семи видах кроків на вузькій стежці. Як людська істота Він проявляв досконалий послух щодо природного права, записаного в Його серці, а також щодо закону Мойсея. Це призвело до того, що Його людська природа, як людини і як Єврея, могла бути прийнята Богом як жертва з тим результатом, що все, чого прагнула Його людська природа, а що було в згоді з тим, що Він мав бути жертвою, було Йому дане: їжа, притулок, одяг – в міру Його потреб.
Виконання Ним Його угоди жертви, в міру поступу в кожному із семи кроків на Його вузькій стежці, нагороджувалося від Бога тим, що Він мав доступ до Трону Ласки для заспокоєння усіх Своїх потреб як Нового Створіння. Його прохання про заспокоєння цих потреб завжди вислуховувалися (Ів. 11:41). Спеціально до Нього як Голови і до Церкви як Тіла відносилася обітниця: “І до Мене поклич в день недолі, – Я тебе порятую, ти ж прославиш Мене!” (Пс. 50:15). Його молитви приходили до Бога як кадило і тим більше з приємністю були прийняті, бо були наповнені ласками, особливо тими ласками, котрі були чинні під час Його прохань, спокус і недолі. Яку ж насолоду Він мав, коли спілкувався з Богом! Яке ж запевнення Він відчував у Своїх молитвах, що Бог прийме Його прохання! Якою ж була Його радість і любов, коли він міг звертатися і розмовляти зі Своїм Отцем, бо Він завжди у Своєму серці знав, що був для Отця радістю, і це давало Йому найбільше задоволення. Навчімося від Ісуса вживання в Його Дусі наших привілеїв доступу до Трону Ласки, а тоді завжди знайдемо Отче прийняття, яке полегшить справжнє спілкування!
Для наших досліджень буде корисним коротко розглянути деякі молитви Ісуса. Певною мірою ми вже звернули увагу на прохання в Господній Молитві, котрі відносилися до Нього, а тепер розглянемо інші Його молитви. Він молився при Своєму хрещенні (Лк. 3:21), молився приватно, коли ходив і виголошував проповіді (Мар. 1:35; Лк. 5:16), коли готувався вибрати Дванадцятьох (Лк. 6:12), коли мало відбутися переображення (Лк. 9:28, 29), за Петра (Лк. 22:32), молився публічно перед нагодуванням люду, раз 5000, а іншим разом 4000 “мужа, крім жінок і дітей” (Мат. 14:19, 23; Мар. 8:6), молився над хлібом і вином на Останній Вечері (Мат. 26:26, 27; Мар. 14:22, 23; Лк. 22:17, 19, 32; 1 Кор. 11:23-25), коли приймав рапорт від Сімдесяти (Лк. 10:21), при благословенні дітей в Єрусалимі (Мат. 19:13-15) і в Гефсиманії (Мат. 26:36-44; Мар. 14:32-39; Лк. 22:41-44), як було вияснено вище. В жодному з тих випадків, за винятком молитви, коли приймав рапорт від Сімдесяти (Лк. 10:21) і в Гефсиманії, слова Його молитов не подані. До текстів, які подають слова Його молитов, ми хочемо дати певні коментарі. Коли Сімдесят повернулися і показали різні добродійства як результати своєї служби, то зі слів Ісусової молитви (Лк. 10:21) ми довідуємось, що вони розповідали, як з радістю їх слухали покірні і тихі, але неохоче їх приймали фарисеї та книжники. Ця частина їхнього звіту призвела до того, що Він радів на Дусі і молився: “Прославляю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що втаїв Ти оце від премудрих і розумних, та його немовлятам відкрив. Так, Отче, бо Тобі так було до вподоби!”. В цій молитві не було прохання, але Ісус тішився і дякував Богові за цю деталь Божого плану, в якому Божа мудрість, сила, справедливість і любов дозволили на укриття рис вибору від гордих, зухвалих і самозадоволених, а учинили їх зрозумілими для покірних і тихих людей. Це було добром для обох класів: для покірних і тихих, так званих немовлят, через те, що вони були відповідними до проби у виборчих аспектах плану, а для інших через те, що були невідповідними, для котрих будуть застосовані елементи вільної ласки. Тому Ісус радів з приводу Божих намірів відносно обох цих класів. Гідною уваги є молитва подяки, без прохання, яку наш Господь виголосив біля гробу Лазаря; однак ця молитва вказує, що попередньо було вчинено прохання: “Отче, дяку приношу Тобі, що Мене Ти почув. Та Я знаю, що Ти завжди почуєш Мене, але ради народу, що довкола стоїть, Я сказав, щоб увірували, що послав Ти Мене” (Ів. 11:41, 42). Як каже тут Ісус, що Він виголосив цю молитву подяки з огляду на присутніх людей, щоб чудо, яке Він учинив, могло їх переконати, що Він – Божий Посланець. Наскільки прямою є ця молитва! Яке запевнення і близькість єдності Отця і Сина вона виражає! Ця подяка вражаюче поєднує простоту і величність! Оскільки ми вже прокоментували Його молитви з Єв. Івана 12:27, 28 і в Гефсиманії, тому більше не будемо про них говорити.
Найдовша і найбільш пояснена молитва нашого Господа записана, як молитва Первосвященика, в Єв. Івана в 17 розділі. В ній є тільки п’ять прохань. Одне з них за Самого Себе, щоб Отець Його прославив (1, 5 вв.). Три прохання за Апостолів: щоб були одно, як Отець і Син одно (11 в.); щоб були збережені від злого (15 в.); і щоб були освячені Правдою (17 в.). І одне прохання за решту Церкви: “Щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я – у Тобі, щоб одно були в Нас і вони” (21 в.). Решта розділу охоплює спілкування Христа з Отцем.
Коротко обговоримо це спілкування. Ісус каже до Отця, що прийшла Його година (1 в.), згадує про Свою місію як Спасителя (2 в.), щоб спасенні могли мати вічне життя (3 в.), про Своє вірне довершення служби (4 в.), про об’явлення Ним Божого імені в семи значеннях для вибраних Апостолів, яких Йому дав Бог і про збереження ними Божого Слова (6 в.), котрі пізнали Його в силі Його уряду (7 в.), котрим Він дав Боже Слово, довірене Йому Богом на службу, і що прийняв їх, давши їм повне запевнення, що Він залишив небо і прийшов на землю як Божий посол (8 в.), що просить за них, не за світ, а за них, як за дар, який Бог Йому дав (9 в.). Він визнає Свою спільність з Богом і Своє прославлення в Апостолах (10 в.), визнає близький кінець Свого перебування на землі і що незадовго відійде до Бога, а що є приводом прохання, щоб Отець заховав їх в Своє Ім’я, тобто виробив в них Божий характер, і щоб таким чином вони були одно – в єдності – так само як Отець і Він в єдності (11 в.). Далі Він каже Отцю, що, перебуваючи з ними, беріг їх в Божому характері і жоден з них не загинув, окрім Юди, члена Другої Смерті, знищення якого було провіщене в Св. Письмі (12 в.). І тепер, коли має йти до Отця, засвідчує, що Він вияснив їм Боже Слово, щоб могли мати участь з Ним в Його радості (13 в.). Засвідчує, що прийняття ними Божого Слова від Нього, стало причиною того, що світ їх ненавидить, так само як зненавидів Його (14 в.). Він не просить, щоб Бог забрав Його учнів зі світу, але щоб тримав їх здаля від злого (15 в.), тому що вони люблять Його і тому вони не зі світу (16 в.). Далі просить, щоб вони були освячені Божою Правдою в своїй волі, тілі і дусі (17 в.), тому що так як Бог послав Його на світ, так і Він послав їх на світ з місією Віку Євангелії (18 в.), і щоб освятити їх Правдою, Він посвятив Самого Себе в волі, тілі і дусі (19 в.). Зауважмо як Він, подібно до здібного адвоката, доручив Апостолів Божій ласці, кажучи про них все добре, а нічого поганого.
Представивши Свої три прохання щодо Апостолів і доручаючи їх Богові, Ісус починає молитися за решту Церкви, котрі через слова Апостолів увірують в Нього (20 в.), прохаючи, щоб всі вони могли бути в єдності, подібній до Його єдності з Богом, щоб в Тисячолітті світ міг повірити (21 в.); оскільки Отець Його удостоїв Високим Покликом, а через Нього дав цей привілей їм, то, щоб і вони стали одно, як Він з Отцем одно (22 в.). Єдність, про яку тут говорить Ісус, має бути єдністю того ж самого Духа, яка є в Отцю і в Ньому, щоб вони були досконалими з тою ціллю, щоб під час Тисячоліття світ міг пізнати Його як Божого Посланця і що Бог любить Церкву тою ж самою любов’ю, якою полюбив Ісуса (23 в.). Далі він висловлюється в цілковитій згоді з Божим планом, щоби Бог учинив їх співучасниками Його слави, достоїнства і безсмертя, а також свідками Його високого місця в Божому вивищенні з приводу любові, яку Бог мав до Нього ще до створення (24 в.). Він визнає Божу справедливість і, не дивлячись на те, що світ не цінує Бога, однак Він завжди Бога цінував і був Богом визнаний як Його Посол (25 в.). Так, Він об’явив їм не тільки ім’я Бога, але й Божу природу, характер, честь, уряд, гідність і слово, і буде так чинити, щоб вони могли отримати від Бога той самий вид, хоча не ту саму міру, любові, яку Він Сам отримав від Бога, і щоб Його Дух міг бути в них (26 в.).
Яким же великим об’явленням вірного і мудрого заступництва нашого Господа є ця молитва! З точки зору простоти, величності, єдності, вміння заступатися, любові і щирості вона перевищує всі інші будь-де записані молитви. Ця молитва піднеслася до Бога, як небесне кадило, а Церква, як плід цілого Віку Євангелії, є Божою відповіддю на цю молитву. Ця молитва тим більше гідна уваги з огляду на те, що містить в собі елементи, поєднані з тим фактом, що незадовго Він мав іти до Гефсиманії. Благословенним духовним вправлянням для Божого народу є занурення в цю первосвященичу молитву Ісуса, Оборонця Божого народу, Який дає духовну потіху.
Вище ми в достатній мірі прокоментували молитви Ісуса, а тепер перейдемо до коротких роздумів на тему Його молитов на хресті. Перша з них – це молитва за тих, котрі брали участь в Його розп’ятті (за винятком Юди, який знав, що робив): “Отче, відпусти їм, – бо не знають, що чинять вони!” (Лк. 23:34). Деякі стародавні манускрипти не містять цих слів, але біблійні числення доводять їх правдивість. По суті Ісус молився за Своїх ворогів, а це доводить, що був наповнений духом любові і прощення. Розглядаючи цю молитву, ми не повинні посуватися занадто далеко і вірити, що Ісус молився про прощення самоволі в гріху тих, які спричинилися до Його розп’яття, тому що Ісус не зробив примирення за добровільні людські гріхи (це є привілеєм Великої Громади), але за людські гріхи, які походять з Адамового упадку, поповнені через несвідомість чи слабість, або через обидва. Ісус не міг молитися про прощення самовільних гріхів Його кривдників по такій простій причині: Він знав, що Бог цього не пробачить, бо це суперечило б Його волі, а жадатиме, щоб вони спокутували це стражданням. Історія доводить, що Бог не простив їхньої самоволі, а наказав їм страждати за це протягом 1845 років. Слова нашого Господа вказують на те, що про прощення їх несвідомих гріхів – “бо не знають, що чинять вони”, адже якби знали так, як знав Юда, то “не розіп’яли б вони Господа слави” (1 Кор. 2:8). Доказом того, що Бог вислухав цю молитву нашого Господа, є факт, Він що зберіг Ізраїль, як “улюбленого” ради батьків (Рим. 11:28), але дозволив на кари за їх самоволю в гріху. Ця молитва є вражаючим доказом того, що Ісус практикував Свою науку, що ми повинні молитися за тих, хто нас переслідує.
Друга молитва Ісуса на хресті була такою: “Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?” (Мат. 27:46; Мар. 15:34). Якби Він був Боголюдиною, то не міг би так молитися, бо згідно з тією теорією, будучи Богом, Він не міг би залишити Самого Себе. Однак через те, що Він був людською істотою, в якій перебувало Нове Створіння, як священик, яке посвячувало Свою людську природу в жертву за гріх, то нам легко зрозуміти Його кликання. Це було, як доводить Пс. 22:2-19, кликання Його людської природи, а не Нового Створіння. Ісус, як заступник Адама, в Своїй людській природі витерпіти усе те, що терпів Адам за свій гріх. Однією з тих речей, які мав терпіти Адам за свій гріх, було залишення його Богом. Тому Ісус, як заступник Адама, мусив терпіти цю частину прокляття. Тому також Його людська природа якийсь момент страждала з цього приводу, бо залишення Богом є найбільшим злом для досконалої, безгрішної людської істоти. Адже, коли Він з цілою силою усвідомив Собі цю жахливу думку, що Бог залишив Його, тоді, як безгрішна, досконала людина, в найбільшому з усіх людських нещасть, Він кликнув: “Боже Мій, Боже мій, нащо Мене Ти покинув?”. Будучи дуже близько смерті, вже практично не маючи сили життя, щоб нормально оперувати процесами мислення, Ісус не міг зрозуміти, чому Його, Того, Хто досконало виконав вимоги природного права і Закону Мойсея, Бог залишив. Але, як це часто трапляється з тими, хто помирає, незадовго рештки Його життєвої сили повернулися до мозку і Він з глибокої агонії прийшов до свідомості. Тому що найглибшої агонії зазнало Ісусове Нове Створіння в Гефсиманії, а Його людська природа зазнала найглибшої агонії в один з останніх моментів на хресті, коли Він усвідомив, що як людину Бог Його залишив! Його остання молитва: “Отче, в руки Твої віддаю [в гр. мові “депоную”]Свого духа!” (Лк. 23:46) містить в собі дві думки: (1) що Він складав у Отця Своє право до життя, як Нове Створіння, забезпечене аж до часу воскресіння, коли це право Бог Йому поверне; і (2) що Він складав Своє людське право до життя, щоб міг після воскресіння в Божественній природі вжити його для приписання його Церкві у Віці Євангелії і для застосування його для світу під час Тисячоліття. Він з повною довірою вчинив цей депозит, віруючи, що Бог збереже обидва ці депозити для їх задуманого вжитку. Наші міркування над молитвами нашого Господа напевно доводять, що Він довершив шостий вид кроків на вузькій стежці досконало.
Тепер доходимо до сьомого, останнього виду кроків, якими Ісус поступав по вузькій стежці: досконалого зношення зла в послуху Божому Слову під час шести попередніх кроків. Належить зауважити, що цей крок не був здійснюваний осібно чи окремо від інших кроків, а разом з іншими шістьма кроками. На початку кожного з цих шести видів кроків Йому не доводилося відразу зносити зло, аж до часу, коли Він трохи пройшов у розвитку даної фази. Але коли ця фаза стала до певної міри розвинена, то в подальшій її частині почало наступати зношення зла. Адже треба пам’ятати, що кожен із семи видів кроків мав різні фази розвитку і що кожна початкова фаза розвитку була відносно вільна від гнітючих досвідчень аж до часу, коли дана фаза була достатньо розвинена, щоб пройти пробу в противних досвідченнях, котрі вимагали зношення зла. Він також стягав на Себе противні досвідчення через Свою вірність в кожній фазі розвитку при здійсненні кожного з шести видів кроків. Всі страждання, які приходили на нашого Господа, були з приводу Його лояльності до Божого Слова і випливали з цієї лояльності. Так, як вірність характеризувала кожну фазу цих шести видів кроків і кожну частину поступу в кожній фазі цих кроків, а також кожну фазу в цілому, і таким чином вірність була вічно присутньою ласкою в Його характері, так само вірність характеризувала кожну деталь сьомого виду кроків, які здійснив Ісус, подорожуючи вузькою стежкою. Вірність була не тільки Його універсальною ласкою, тобто такою, яка діяла в кожному обрисі і вияві Його схильностей, думок, мотивів, слів і вчинків, в Його оточенні і серед впливів, що діяли на Нього у всіх шести видах кроків, які Він чинив на вузькій стежці. Але вірність була також в загальному Його останньою ласкою, що проникала в кожну фазу сьомого виду Його кроків на вузькій стежці. Не було таких досвідчень, які не були б цілковито просякнуті Його вірністю. Така просякнутість вірністю була досконалою в тому сенсі, що була цілковитою і без збитків. Здійснити шість видів кроків в сприятливих, легких, приємних, заохочуючих, приязних і полегшуючих досвідченнях – це одне, а зовсім інше здійснити їх в несприятливих, тяжких, неприємних, знеохочуючих, неприязних і противних досвідченнях. Ісус здійснив ці кроки в обох видах таких досвідчень, але в зв’язку з другими (з цих двох) видами досвідчень Він мусив практикувати зношення зла. Деякі деталі відносно цих других видів досвідчень послужать нам у виясненні сьомого виду кроків на Його вузькій стежці – досконалого зношення зла з приводу лояльності до Божого Слова під час здійснення попередніх шести кроків.
Було багато видів досвідчень, які вимагали зношення зла, що випало на Його долю. Одним з них були втрати. Він втратив Свою репутацію, вигоду, безпеку, власність, силу, вплив на багатьох, право самооборони, здоров’я, життя і кожен із Своїх суспільних привілеїв, коли йдеться про людську повагу. Його людські прикмети, котрі були тісніше прив’язані до поваги, значно сильнішої, ніж відчував би хтось із злими рисами характеру, призвели до того, що Йому тяжко було зносити ці втрати, але все ж таки Він вірно їх зносив. Також численними були Його розчарування. Він відчував тяжке розчарування, коли зауважив у декого малу віру, у багатьох невіру, опозицію Своєї родини, повну добрих інтенцій, ворожість священиків, книжників, фарисеїв, змінність натовпу, пересівання, в яких багато від Нього віддалилися, матеріалізм в публічному очікуванні на Месію, Юдину зраду, залишення Його усіма, Петрове відречення від Нього, відкинення Його духовенством, правителями, народом, а понад усе, короткочасне залишення Його Богом. Однак все це Він зніс і не зрадив Своїй лояльності. Йому також було тяжко зносити обмеження з приводу земного мислення людей, опозицію й переслідування збоку єврейського кліру. Перші обмежили Його в тому, чого Він міг їх навчити, тому Він мусив стримувати вільний біг своїх думок і слів. Опозиція й переслідування збоку єврейського кліру гамували Його в Його промовах, обмежили сферу Його діяльності, наказуючи Йому уникати деяких місць і остерігатися в мові їх хитрощів: наприклад, коли йшлося про сплачування податків імператору, або коли в Назареті хотіли Його скинути в прірву, або в Єрусалимі каменувати. Тому в цих місцевостях Його служба була обмеженою. Його працю в цих районах ускладнювала також хтивість власників стад свиней, загнаних в море. Його діяльність гамувало ув’язнення Івана і злі наміри Ірода по відношенню до Нього. Навіть намагання зробити Його царем були приводом до гамування Його діяльності. Оскільки Він був ревний, то ці гальма становили тим більшу пробу Його терпеливості. Людські вади, навіть в найкращих людях, наприклад в Його Апостолах, випробовували Його витримку. Як досконала людська істота, Він посідав досконале естетичне почуття з розумової, артистичної, моральної та релігійної точки зору, тому Він тяжко відчував людське нехтування, блуди та пересуди. Якщо йдеться про величні речі, такі як краса, гармонія і велич в людських відносинах, то поганий смак людей в цих питаннях також подразнював Його делікатну людську вразливість. Порушення людьми права обов’язкової любові до ближніх у справах дому, суспільства, держави та інтересів теж мусило бути дуже болісним для Його морального почуття. Перш за все, зіпсуття релігійних звичаїв, де замість любові до Бога є любов до створіння, якому віддається Божа честь, потім богохульство, лицемірство, пересуди, блуди, сектантство, клерикалізм, формалізм і брак посвячення, як і решта їх віри: все це ображало Його найвищу любов, віру, слухняність і честь для Бога. Всі ці вади були причиною того, що Він, як досконала людина і Нове Створіння, мусив багато зносити.
Ісус під час Своєї служби мусив зносити багато труднощів. Бувало, що навчання і проповідування так Його стомлювали, що часом мусив залишити натовп, щоб спожити їжу, чого не міг зробити з приводу тісняви натовпу (Мар. 6:31, 32). Нестача сну, численні подорожі, відбуті пішки, не зважаючи на погоду, відібрання у власного тіла життєвих сил для зміцнення ослабленої життєвості у хворих, інвалідів, кульгавих і сліпих; ослаблення Самого Себе, щоб лікувати, а також Його пильнування, молитви і зосередження Своїх сил, щоб дати відсіч опозиції грішників – все це спричинило, що Він мусив зносити дуже тяжкі труднощі. Різного роду нестачі знесилювали Його, чи стосувалися вони їжі, чи відпочинку, чи хоча б мінімальних вигод під час подорожей, котрі відбувалися пішки, в дощ чи сонячну спеку, вдень чи вночі, без жодних зручностей, які приносить сьогоднішня цивілізація – все це було тяжко знести. Його спокуси, щоб Він невластивим способом вжив Свої людські права, котрі були посвячені аж до смерті, як жертва в службі для Бога, вимагали такої пильної обачності і такої гарячої молитви, що Він мусив мати велику витримку, бажаючи їм протистояти. Особливо це стосувалося Його останніх 13 годин, бо була потрібна велика концентрація, щоб Він міг витримати. Велика сила волі була потрібна, щоб поконати спокуси, котрі випробовували Його витримку. Кривавий піт під час спокуси в Гефсиманії і зворушливе кликання на хресті: “Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?” – доказують, наскільки великої витривалості і витримки вимагали Його спокуси. Опозиція по відношенню до Його служби, яка виражалася в спорах і запереченнях, які часто супроводжувалися ненавистю, підступом або брутальними замахами на Нього, часто вимагали з Його боку великої витримки. Адже ці речі вимагали від Нього проявити войовничість і агресивність, які були під контролем і які, поглинаючи Його життєві сили, випробовували Його витримку, як про це, наприклад, свідчить двократне очищення Ним Храму, раз незадовго після початку Його служби, а другий раз незадовго перед її закінченням. Ця ревність так Його виснажила, що, як свідчить Св. Письмо, коли каже про перше очищення Храму: “Ревність до дому Твого з’їдає Мене!” (Ів. 2:14-17; Пс. 69:10). Тому у всіх цих досвідченнях Він мусив проявляти велику витримку. Кожен, хто проходив таку боротьбу з опозицією, запереченнями і збивав аргументи супротивників, як це мусив чинити з лояльності до Своєї місії Ісус, той добре знає наскільки це послаблює життєві і нервові сили. Ці речі вимагають великої витривалості та витримки.
Ісус був свідком пересівань між учнями, і це було ще одним досвідченням, що вимагало від Нього витримки. Для Його серця, наповненого лагідністю і симпатією, це були тяжкі проби, які Він мусив зносити: наприклад, пересівання, яке настало в зв’язку з Його промовою в синагозі в Капернаумі про типічну і антитипічну манну. Ця промова була надто сильною їжею для багатьох Його слухачів, дехто з яких в результаті перестав бути Його учнем. Таке поступування дуже зворушило Його і призвело до того, що з глибоким почуттям Він запитав Дванадцятьох: “Чи не хочете й ви відійти?”. Як же ж було потішене Його смутне серце відповіддю Петра: “До кого ми підемо, Господи? Ти маєш слова життя вічного”. Пересівання, в якому повен ентузіазму натовп, коли Він входив до Єрусалиму, перемінився в зграю, яка через чотири дні домагаляся Його розп’яття, було частиною досвідчення, яке дуже Його засмучувало. Зрозуміло, що такого роду досвідчення вимагали від Нього досконалого зношення зла, щоб Він міг вийти з них переможно. Зміни почуттів, котрі Він проходив, вимагали від Нього терпеливого зношення, якщо Він мав, не зважаючи на них, бути вірним. Було незначне непорозуміння між Ним і Його матір’ю, братами і сестрами, коли вони побоювалися, що Він втратив над Собою контроль. Йому було дуже боляче бачити переміну почуття в Юді. Початок переміни почався, в малому масштабі, з священиками, фарисеями і книжниками, а згодом зростав, аж поки за кілька місяців до Його смерті дійшов до великої інтенсивності. Це зло було тяжко знести, але Він у Своїй вірності зносив Його досконало. Ця зміна в кількох останніх місяцях Його життя перемінилася, з їхнього боку, у ненависть до Нього, причому до такої міри, що виразом цієї ненависті було несправедливе упіймання Його, судження єврейським та римським судом, а кульмінаційним пунктом цієї ненависті було засудження Його на тортури і хрест. Він без відплати зніс цю ненависть, маючи до Своїх ворогів досконалу любов. Зношення такої ненависті в дусі любові, прощення і поблажливості, яку Він проявив, доводило, що Він зносив зло досконало. Тяжко Йому було знести змінність натовпу та змінність Його власних учнів. Спочатку Він був дуже популярним. Причинами Його популярності були: Його велика вимова, наповнена лагідністю поведінка та великі чуда. Він був настільки популярним, що навіть опозиція кліру не могла знищити цієї популярності. Він був популярним до такої міри, що натовп хотів схопити Його і зробити царем. Потім настали пересівання, бо Його промови у символічній формі одних здивували, а інших віддалили. Вершиною змінності натовпу було те, що за такий короткий час, за період чотирьох днів, настала велика зміна: якщо першого дня натовп вшанував Його як Месію, то четвертого дня зажадав і допровадив до Його розп’яття. Змінність Його учнів проявилася в них усіх, котрі, так як Петро, об 11-ій годині вечора присягаються йти з Ним на смерть, а о 2-ій вночі в момент небезпеки, хоч не такої як смерть, залишають Його. Як же ж проймаюче на тему такого залишення висловився Сам Ісус: “Ото настає година … а Мене ви Самого покинете” (Ів. 16:32). Поступок Юди теж був для нашого Господа болісним досвідченням людської змінності. Це також випробовувало Його витримку у зношенні зла, але Він досконало зніс цю пробу, як вірний Переможець.
Частиною вмісту чаші, з якої мусив пити наш Господь, був також смуток. В одному із визначень в Іс. 53:3 про Нього сказано: “Муж болів [в англ. Біблії смутків], що зазнав [дослівний переклад сформований в] недуги”. Ми не повинні думати, що цей вислів пасує до Нього тільки в останніх 13-ти годинах, хоча, без сумніву, в цих останніх годинах він пасує до Нього в ще більшій мірі. Під час цілої служби смуток пригнічував Його вразливе і чутливе серце. Багато проявів прокляття, з якими Він зіткнувся під час своєї служби, засмучували Його. Фізичні недомагання, від яких Він багатьох вилікував, призвели до того, що в Його серці був біль при думці про спустошення, яке зробило прокляття в тілі Його тіла – влюдстві. Це досягло кульмінаційного пункту, коли Він відчув біль нещасної сім’ї Своїх друзів і коли заплакав у Віфанії над смертю Свого приятеля Лазаря. Блуди й ігнорування загубленої вівці Ізраїлевого дому ранили Його чуйне серце, яке майже розривалося з жалю над їх слабкістю і упавшим станом. Опозиція збоку єврейського кліру та його прихильників тим більше додавала гіркоти до цієї чаші. По-справжньому люблячи Свій народ, Його серце було наповнене болем, а очі сльозами, коли вболівав над сліпотою Єрусалиму і його близьким занепадом, при чому до такої міри, що в дорозі до Голгофи, ніби забувши Свою власну ситуацію, наповнений співчуттям до жінок, що Його оплакували, Він промовив до них: “Дочки єрусалимські, не ридайте за Мною, – за собою ридайте й за дітьми своїми!”. Нам не вистачить слів, щоб описати Його смуток в Гефсиманії, перед єврейським та римським судом, під час глузування й бичування, в дорозі на Голгофу та при розп’ятті, яке супроводили сором і неласка, біль і повільне вмирання, закінчене смертю. Справді Він був мужем смутку, знайомий з недугами. Таких великих болів ніколи не переживала жодна інша людина. А Він їх зносив досконало і з повною вірністю. З певністю, Він зніс хресні страждання, не зважаючи на сором і здобуваючи місце по Божій правиці. Ісус зніс позбавлення Його співгромадянських прав Ізраїльського дому, а також те, що суддівський представник Риму потрактував Його як суспільного викидня. Ізраїльтяни були народом, якого вибрав Бог. Бути ізраїльтянином, на їхню думку, найвище земне достоїнство, тому що вони вірили, що це чинило їх Божими вибранцями. Виключення когось з Ізраїлю означало, в їхньому розумінні, не тільки втрату цього великого достоїнства, але більше того, вони вірили, що коли ізраїльтянин помре, будучи виключений із ізраїльського суспільства, не примирений і неприйнятий знову до Ізраїлю, то не матиме участі у воскресінні, залишаючись мертвим навіки. Саме таким чином клір разом з прихильниками дивилися на того, хто помер не примиреним з Ізраїлем. Такий їхній погляд додавав ще більше болю до Його страждань, а коли Він усвідомив, що і Бог залишив Його як людину, то, можливо, боявся за Самого Себе, що не повернеться з гробу. Яким великим був Його розпач! Він був найслухнянішим із громадян і ніколи не проявляв ані найменшої спротиву щодо влади. Та, незважаючи на це, мусив зносити несправедливий вирок – хресну смерть, як виключений з-під права бунтівник, в результаті чого мусив зносити зневаги і докори люду, котрий вважав Його бунтівником. Все це сталося з тої причини, що Він був вірний Божому Слову! Поза нервовим виснаженням, яке досвідчив у Гефсиманії, доказом якого був кривавий піт, Ісус не страждав на жодну хворобу організму. Але беручи з власного тіла первісток життя і даючи його людям, що страждали на різні хвороби й недуги, щоб поповнити нестачу життєвої сили в них і вилікувати їх, Він відчував слабість, що була результатом віддавання Ним життєвих сил. Про Нього написано: “Він узяв наші немочі, і недуги поніс” (Мат. 8:17). Знести це для Нього напевно було болісним, виснажливим і тяжким, але Він зніс вірно і досконало.
Переслідування – це зле трактування когось за його думки, а особливо за релігійні думки і діяльність. Ісус мусив зносити таке переслідування. Відкриваючи нову епоху, Він обов’язково мусив розповсюджувати нові погляди, які здавалися дивними для тих, що сиділи на Мойсеєвім сидінні. Їх накопичені блуди, злі практики й накладені на люд традиційні тягарі були розвалені Його правдами нової епохи. Вони думали, що їхній вплив на народ під загрозою і що незабаром вони цей вплив втратять, тому вони стали Його переслідувачами, фанатично вважаючи, що з Божого розпорядження повинні чинити Йому опір і усунути Його. Тому вони це чинили, відкрито опираючись Йому, ставлячи різні неслушні закиди, звинувачуючи Його навіть в богохульстві. Обмовляли Його також поза спиною, зневажаючи Його і підбурюючи проти Нього народ, намагаючись довести, що Він зводить і запроваджує блуди поміж Божим людом. Неодноразово хотіли вбити Його, ще до настання призначеної години. Врешті-решт їх дух переслідування дійшов до такого ступеня перебільшення, що вони стали винними в Його мученицькій смерті, ганебно порушуючи Боже і людське право. Однак Він в Своєму Святому Дусі зніс ці переслідування в повній досконалості, ніколи не відповідаючи закидом на закиди, обмовами на обмови, погрозами на погрози, наклепами на наклепи, злосливістю на злосливість, ненавистю на ненависть, або насильством на насильство. У всьому цьому Він досконало зберіг Свою вірність, причому в умовах найсуворіших проб і спокус. Цю витривалість Він проявляв навіть під час найстрашніших страждань і аж до смерті. Болісним для Нього було жорстке упіймання і зв’язання Його. Цей біль був ще побільшений, коли Його били в лице і смикали за волосся (Іс. 50:6). зв’язання й приведення Його до Пілата, бичування і вбиття Йому на голову тернового вінка, несення тяжкого хреста на покалічених плечах, прибиття цвяхами рук і ніг до хреста, шарпання хрестом, якого вставляли до ямки, викопаної для його підтримки, страшенний жар і спрага, а також головний біль, спричинений розп’яттям, параліч Його серця, доведений тим, що з Нього випливла вода і кров – все це спричиняло Йому страшенний біль, але Він у повній вірності досконало його зносив.
Постараймося підсумувати зло, яке зносив Ісус, щоб ми могли дещо поглянути на нього з висоти пташиного польоту, щоб якомога краще зрозуміти, що Він мусив зносити. Це були втрати, розчарування, гамування, вади інших людей, труднощі, недостачі, спокуси, опозиція, пересівання, віддалення, людська мінливість, а навіть мінливість учнів, смуток, виключення із спільноти і з-під права, переслідування, біль і смерть. Коли візьмемо під розвагу різнорідність, суворість, ступінь, протяжність, концентрацію, напруження і проби в зв’язку із залишенням Його усіма, тоді легко зрозуміємо, що Він був випробуваний на кожному пункті Свого характеру аж до крайніх меж витримки досконалого і без вад Нового Створіння. Подібно і Його досконала людська істота була випробовувана аж поза здатність витримки збереження життя, але не поза її здатність залишитися без гріха. Тому наш Господь в Своїй людській природі зніс це все аж до смерті і залишився без гріха, хоча Його людська природа не могла витримати цих проб і залишитися живою. Це була жертва, що перебувала в безгрішному стані, жертвувана на смерть Священиком – Христовим Новим Створінням. Якою ж надлюдською була витримка Його Нового Створіння, і якою витривалою на гріх була Його людська природа! Ми стаємо зачаровані силою Його характеру і як людини, і як Нового Створіння. Те, як Його людська природа пройшла всі ці страждання і збереглася без гріха в досконалій обов’язковій і безкорисливій любові, є вершиною людської хвали і величі. А те, як Його Нове Створіння, не зважаючи на всі ці страждання, зберегло не тільки безгрішність, але й досконалу Божественну обов’язкову і безкорисливу любов, є вершиною хвали і величі Нового Створіння Божої природи. Справді, достойним був Агнець, який став заколений! Погляньмо на Божого Агнця, який змиває гріхи світу! Дорогі брати, дивімося на Нього, щоб ми не ослабли і не стомилися в наших розумах! Приглядаймося до Христа, який крокує вузькою стежкою, щоб ми могли йти за Ним по нашій вузькій стежці, в нашому здійсненні семи видів кроків, котрі становлять наше просування по вузькій стежці слідом за Ним – нашим Попередником. Якби ми колись ослабли в наших кроках або навіть хотіли б занехаяти їх, придивімося тоді до Нього для нашого заохочення і зміцнення, як вірно і досконало Він здійснював ці сім видів кроків на Його вузькій стежці: практикуючи відречення від Себе і світу, дослідження й поширення Божого Слова, пильність і молитву згідно з Божим Словом, а також зношення зла з приводу вірності Божому Слову і в гармонії з Ним. А якщо ми будемо так чинити, наслідуючи Його в цих семи кроках на вузькій стежці, тоді переможемо, так як Він переміг.
Теперішня Правда №32-35, 2004 р.
Сьогоднішня манна
Приготування до встановлення нової угоди законуПРИГОТУВАННЯ ДО ВСТАНОВЛЕННЯ НОВОЇ УГОДИ ЗАКОНУ
«І до Посередника Нового Заповіту – до Ісуса, і до покроплення крови, що краще промовляє, як Авелева» Євр. 12:24.
Ми починаємо цю тему з розгляду нашого підставового тексту. План Єгови вимагає встановлення Нової Угоди Закону, подібної до Старої Угода Закону, але на вищому рівні і через більшого посередника, Ісуса і Його укомплектовану Церкву. Мойсей, як посередник Угоди Закону, був образом на Ісуса, Посередника Нової Угоди. Ми мусимо визнати потребу угоди, інакше не було б в чому посередничати. Ми також мусимо визнати, що Ісус не діє тепер як Посередник (в Своїй функції Посередника); що це буде відбуватися протягом віку Тисячоліття. Тепер ці слова потребують деяких пояснень. Ми повинні відокремити час віку Тисячоліття (1874-2874) від особливостей праці теперішнього Віку, що призначений для вибирання Божих Вибранців, включаючи перед-тисячолітнє насіння Авраама.
Бог зробить усі п’ять перед-реституційних класів (Малу Черідку, Старожитніх Гідних, Велику Громаду, Молодих Гідних та Посвячених Табірників Епіфанії, відповідно зображених в Сіоні, Морії, Акрі, Безеті та Офелі) особливими помічниками для невибраних на Святій Дорозі. Порівняймо Пс. 72:3: «Нехай гори приносять народові мир, а пагірки правду». Саме для цього Бог вивищить ці п’ять перед-реституційних класів. Невибрані будуть приходити з різних частин землі, щоб прийняти благословення, що буде під управлінням Христа і при допомозі п’яти перед-тисячолітніх посвячених класів. Цією працею протягом Тисячоліття буде навчання, освічення і піднесення з деградації до людської досконалості (РТ 77ʼ38).
Нова Угода – це влаштування, завдяки якому світ прийме її благословення протягом Тисячоліття. Про цю Нову Угоду для світу під пануванням Посередника Бог каже: «Буду бо Я милостивий до їхніх неправд, і їхніх гріхів не згадаю Я більш!» (Євр. 8:12). Світ не ввійде у відносини Нової Угоди індивідуально раніше кінця Тисячоліття, яке в даному випадку включає також 40-річний День Суду (2874-2914).
Єгова покаже тоді Свою люблячу доброту через «покроплення кров’ю», якa представляє Боже милосердя, покроплене на серця п’яти перед-реституційних посвячених класів. Також прийде час, щоб застосувати кров покроплення за всіх людей – це буде під час Тисячолітнього Посередницького Панування Христа. Ця кров «покроплення, що краще промовляє», звершує примирення або задоволення. Вона промовляє на користь прощення світу і звільнення його від неволі гріха і смерті. Так, вона промовляє краще, ніж Авелева, смерть якого взивала про помсту. Кров Христа, натомість, взиває про милосердя. Це дає порівняння, яке, здається, вказує, що Авель був в певній мірі прообразом Христа, в якому він приніс прийнятну жертву і був убитий.
Святе Письмо показує, що тілесний Ізраїль і світ отримають обіцяне Богом благословення у вигляді можливості отримати вічне життя в Тисячолітньому Віці під Новою Угодою (Єр. 31:34; 32:40; Єзек. 16:60-63), в той час як Церква, Тіло Христа, велике духовне Насіння Авраама, має свою пробу до життя у розширеному Євангельському Віці, під найвищою і найкращою Угодою, скріпленою Присягою, вчиненою з Авраамом (зображеною в Сарі), а не під Угодою Закону (зображеною в Агар), ні під Новою Угодою, зображеною в Кетурі (Бут. 25:1-6).
Апостол Павло заявляє, що Бог проповідував Євангелію наперед Авраамові, кажучи: «Благословляться в тобі всі племена землі» (Бут. 12:3; 28:14; Гал. 3:8). Він показує, що оригінальна Угода Авраама містить дві частини або два насіння. Вони вміщені в Угоду, скріплену Присягою як (1) «зорі небесні» і (2) як «пісок на березі моря» (Бут. 22:16-18). Перше насіння, небесне, відноситься, в першу чергу, до Христа – Ісуса (Голови), і Церкви (Його Тіла). Апостол оголошує і підкреслює це в Гал. 3:16,29. Духовне насіння Авраама, як зорі небесні і світила небозводу (Дан. 12:3), є каналом через який другорядне насіння, земне насіння, отримає благословення. Це другорядне насіння Авраама, порівняне до піску на березі моря, зображує, в першу чергу, Старожитніх і Молодих Гідних у Тисячолітньому Віці і, в другу чергу, всі роди землі, які остаточно прийдуть до гармонії з Богом протягом Тисячолітнього Віку. Оскільки Авраам зображує Бога, то цей образ показує два класи Божих дітей, розвинених як Авраамове насіння – (1) клас Христа і Велику Громаду в духовній сфері, а також (2) Старожитніх Гідних, Молодих Гідних і Посвячених Табірників Епіфанії разом з досконалим реституційним класом людства у земній частині.
Нова Угода і її Посередник, Христос, є зображені в Угоді Закону та її посереднику, Мойсеєві, який так і не привів нікого до досконалості. Апостол каже так: «Через це [Угоду, скріплену присягою, яка прикриває вибраних] з віри, щоб було з милости, щоб обітниця певна була всім нащадкам, не тільки тому, хто з Закону, але й тому, хто з віри Авраама, що отець усім нам» – як Єгова свого часу буде Батьком усіх спасенних, не лише вибраних, але також невибраних, відновленого світу людства. «Як написано: Отцем багатьох народів Я поставив тебе» (Рим. 4:16,17). Всі родини землі, всі, що будуть благословенні Тисячоліттям, для кого це благословення буде дієвим і хто буде властиво відповідати, стануть таким чином дітьми Бога, котрого зображував Авраам. Отож, слід сподіватися, що ми всі зможемо побачити, що ця оригінальна і всеохоплююча Угода, вчинена з Авраамом (Бут. 12:1-3), включає все, що Бог обіцяв дати вибраним, як також через них тим зі світу, які візьмуть Божу ласку не надаремно. Зауважте, що жодних додаткових угод не потрібно було (хоча Авраамова Угода була підтверджена і розвинена) – все містилося в оригінальній, всеохоплюючій Угоді Авраама.
Якщо оригінальна Угода з Авраамом містила Божі обітниці для всіх, як для вибраних, так і для всього людського роду, який буде благословенний через вибраних протягом Тисячоліття, то чому Бог приготував дві інші угоди, а саме: (1) Угоду Закону, встановлену на горі Синай з ізраїльським народом та з Мойсеєм як її посередником, і (2) Нову Угоду, яка слідує за нею і служить, щоб благословити Ізраїль та світ? Ми відповідаємо, що ці дві угоди були додані з доброї і достатньої причини, тобто для глибшого вияснення Божих цілей, і при правильному зрозумінні вони допомагають нам оцінити прояви Божої любові і справедливості в минулому, теперішньому і майбутньому.
Якою була ціль Угоди Закону? Писання відповідає, що вона була додана до Угоди Авраама, щоб заповнити час, аж доки прийде обіцяне Насіння, до якого відносилась оригінальна Угода, і що з причини гріха було необхідно, щоб міг бути показаний високий Божий стандарт для Насіння (Гал. 3:17-19). Звичайно, це факт, що Угода Закону з ізраїльським народом виконала цю місію. Вона схвалила стандарт, який затвердив Ісус, та засудила всі інші. Вона допомагала розвинути єврейський народ в стосунку до Бога і справедливості. Угода була для того, щоб пристосувати й приготувати їх до славного «високого поклику» Євангелії, який зрештою дійшов до них, запрошуючи їх до Божої ласки і співспадкоємства з Месією у славному Тисячолітньому Царстві за умови вірності і крокування в сліди їх Спасителя. Вона мала корисний результат в тому, що під Божим провидінням єврейський народ став найбільш розвиненим у справедливості з-поміж усіх народів землі під час першої присутності нашого Господа, так що кілька тисяч з-поміж них виявилися придатними для того, щоб перевести їх з-під Мойсея до Христа. Більше того, розпорядження Угоди Закону передбачали деякі образні дії і через передбачення, які були дуже помічними для духовного Ізраїлю протягом Віку Євангелії, ілюстрували нам в образах і тінях Закону, а також в проголошені через пророцтва, різні справи стосовно благословення вибраних протягом Євангельського Віку і благословення світу протягом Тисячоліття.
Це поєднання справ, що пов’язані з обома віками в образах Угоди Закону, заплутало зрозуміння в деяких розумах. Господь іноді приховує від нас деякі речі, щоб розвинути в нас необхідність вишукування їх. Божі діти зростають сильнішими через Правду з причини труднощів, які вони мають, пережовуючи їх, так як це є з буквальною їжею; ті, хто ретельно пережовують, отримують більшу користь з їжі.
Коли ми маємо ясну думку в нашому розумі, що Угода Закону «нікого не зробила досконалим» і не додала ні йоти до оригінальної Угоди Авраама, хоча дала певні типічні провіщення, пов’язані з загальним планом. Те, що Угода Закону ніколи не була призначена зайняти місце оригінальної Угоди, є аргументом Апостола. Він широко розвиває цю думку в Гал. 4:21-31. Апостол звертається до віруючих Християн, які, коли розпізнали Христа, як справжнього спадкоємця Угоди Авраама, якимось чином відчули, що вони досі перебувають під Угодою Закону, так само і ми, коли розпізнали Христа і повноту Угоди Авраама, все ще якось вважали, без авторитету Писання, що ми додатково потребуємо Нової Угоди і ніби ми були під нею. Тепер ми бачимо, що Церква, Тіло Христа, не розвивалася ні під старою Угодою Закону, ні під Новою Угодою (Закону), яка ще навіть не була встановлена. Малій Черідці була дана вища частка, спів-спадкоємство з Христом під обрисами Угоди, зв’язаної Присягою, що є зображене в Сарі, як Апостол виразно заявляє у Гал. 3:29: «А коли ви Христові, то ви Авраамове насіння й за обітницею спадкоємці». Бог вивищить як спеціальних помічників також решту з трьох передреституційних класів.
Світ має отримати всі реституційні ласки і благословення через Нову Угоду (Закону), другий додаток до оригінальної угоди вчиненої з Авраамом. Ця Нова Угода (Закону) ще не була впроваджена, тому що її Посередник, Христос – Голова і Тіло, які повинні впровадити її за допомогою Великої Громади, Молодих Гідних та Посвячених Табірників Епіфанії, ще до кінця не готові, щоб розпочати цю працю, наслідком якої буде благословення всього людства під час Тисячолітнього Віку. Вона буде інавгурована у своєму відповідному часі, в самому кінці цього Розширеного Євангельського Віку, і після цього буде посередницькою впродовж цілого
позосталого періоду Тисячолітнього Царювання. Коли Стара Угода Закону була впроваджена, Мойсей спустився з гори, виставив таблиці Закону і покропив їх кров’ю, запечатуючи в певному значенні цю Угоду; потім він взяв кров і покропив усіх людей (Вих. 24:5-8; Євр. 9:17-23). Це було образом того, що має відбутися у свій час. Антитипічний Мойсей, Христос (Ісус, Голова і Церква, Його Тіло) незабаром спуститься з гори, вкритий покривалом, прихований, тому що людство не може знести славу Його сяючої присутності.
Божа Угода з Авраамом стосується, перш за все, Насіння обітниці і віри. Обітниці, які розвивали це Насіння, були зображені в Сарі, яка народила Ісаака – дійсне образне насіння. Угода Закону, зображена в Агарі, не народила цього Насіння; їй не вдалося нічого вдосконалити. Нова Угода (Закону) в свою чергу вимагала смерті всіх з духовно-сплодженого Насіння, щоб звільнити приписану заслугу викупу і передати назад земні права природньому Ізраїлю (це ще відноситься до майбутнього) і через них світу людства. І так є не тому, що Бог не міг би зробити цього іншим чином, але тому, що Його План передбачив, що цей шлях був би найбільш ефективний!
Добре заявив Апостол, що є якась «таємниця», пов’язана з особливими відносинами Христа і «Церкви, яка є Його Тілом». Ця Таємниця була настільки затьмарена, що євреї не могли її взагалі побачити; за винятком кількох, які були дійсно ізраїльтянами, і вони це зрозуміли аж після того, як були наповнені Святим Духом в день П’ятидесятниці. Навіть після цього, як показує Святий Павло, їм було важко зрозуміти Таємницю, що погани також були співспадкоємцями з ними в тих особливих благословеннях, які відносилися до Месії і небагатьох вірних, вибраних (Еф. 3:6).
Кожен, хто усвідомлює, що Церква є співспадкоємицею зі своїм Господом, не повинен мати труднощів, аби побачити, що смерть Церкви, як заявляє Апостол, «доповнює недостачу скорботи Христової», і лише той, хто бере участь в стражданні Христа, матиме участь в майбутній славі. Щоб чітко зрозуміти цей предмет, нам потрібне таке освічення очей нашого розуміння, яке зробить нас здібними розпізнати «Божі глибини». Але Писання нас запевняє, що ці «глибини» тієї «таємниці» були під час Високого Поклику лише для сплоджених від Духа (1 Кор. 2:10-14). І навіть тепер ця «таємниця» може бути ясно зрозуміла
лише посвяченими: «Таємниця Господня з тими, хто боїться Його; і Він покаже їм Свій заповіт» (Пс. 25:14,
KJV), бо лише вони мають освічення, розігріті серця і оживлення Святим Духом. Цей Святий Дух належить тим, хто має покірне, вірне і слухняне серце, і наскільки це є можливим є такими в слові і в ділі. Лише ті, які мають цього Святого Духа, мають більш рясну Божу благодать, благословення і освічення.
Перша або початкова риса інавгурації Нової Угоди це запечатання її кров’ю. Чітко зрозуміймо інше замішання, що турбує деяких посвячених Божих дітей. Це запечатання Нової Угоди (Закону) взагалі не має відношення до Викупу або до виправдання. Ми не є виправдані жодною угодою, але вірою в дорогоцінну кров Ісуса. «Отож, виправдавшись вірою, майте мир із Богом через Господа нашого Ісуса Христа» (Рим. 5:1). Виправдання світу має два значення: довести, що щось є справедливе, або зробити справедливим щось, що не є справедливим. Ми не виправдані молитвами чи вчинками. Віра – це підстава або основа виправдання.
Коли прийде час (Тисячолітнє Посередницьке Царювання Христа), щоб людство прийшло під Нову Угоду (Закону), виправдання буде швидше через вчинки, аніж через віру. Ця угода не є розпорядженнями для «нової» віри, але для «нових» вчинків. Стара Угода Закону (вчинків) зазнала невдачі лише тому, що її посередник (Мойсей) не міг дати необхідну допомогу. Нова Угода (Закону) (вчинків) буде успішною тому, що вона має «кращого Посередника», здатного дати всьому людству,
хто захоче, досконалість і здатність робити досконалі діла.
Авраам мав трьох жінок: Сару, його справжню (першу) дружину, а потім Агар і Кетуру. Сара залишалася безплідною багато років. Агар була закликана до Авраама, вважаючи це допомогою Богові у виконанні Угоди, щоб мати дитину від Агар. Від першої дружини і від служниці Авраам мав лише по одній дитині від кожної. Після смерті Сари Авраам узяв за дружину Кетуру, від якої він мав багато дітей.
Слова Апостола підтримують нас у міркуваннях над цими справами як алегоричними або образними. Він нам каже, що Сара зображує сутність оригінальної Угоди, і що Агар зображує Угоду Закону. Він пояснює, що тілесний Ізраїль був в рабстві їх Угоди Закону, і тому був антитипічним Ізмаїлом, сином Агар, і що вони були відкинені від Божої ласки, як Агар і її син були відкинені від сім’ї Авраама через Божі інструкції, щоб завершити образ. Апостол представляє цю лекцію, щоб показати нам, що Угода Ласки, під якою розвивалася Євангельська Церква, не має нічого спільного з Угодою Закону; що ці дві угоди є окремими і різними. Сара зображує оригінальну Угоду Авраама, Агар – Угоду Закону, а Кетура – Нову Угоду.
Дитина Агарі могла справді деякий час здаватися дитиною Сари, але так не було, як і дитя Сари, Ісаак, в жодному значенні не був сином Агарі. Аргументи Апостола показують, що Церква «як Ісаак є дитиною обітниці» – первісної Угоди. Агар зображувала Угоду Закону. Я
кби Апостол писав протягом Жнива Віку Євангелії до тих, які претендували бути під Новою Угодою, яка є представлена в образі Кетури, Він сказав би їм прямо – «Ви не можете бути дітьми двох угод, дітьми двох мам». Якщо ви в будь-якому значенні чи мірі є дітьми Угоди Кетури, то ви не можете бути дітьми Угоди Сари; і якщо ви є дітьми Угоди Сари, тоді ви в жодному значенні чи в жодній мірі не можете бути дітьми Угоди Кетури або Нової Угоди – яка
ще не діє.
Обриси оригінальної Угоди з Авраамом, які розвивали Христа, були зображені в його дружині, Сарі. Пізніше Бог зв’язав цю Угоду присягою. Апостол описує це в Євр. 6:13-20 і називає надію співспадкоємства з Христом, «надію, що лежить перед нами» у Євангелії, якорем (котвицею) «міцним та безпечним», що входить до середини «поза заслону». В такому разі святі є дітьми Божої присяги, дітьми «обітниці». Завдяки обітниці Христа, що Він їх сплодить до нової природи, цілком відрізняються від обітниць, якими Євреї були народжені як дім слуг, і цілком відрізняються також від обітниць, якими відновлений Ізраїль і всі племена землі будуть народжені до людської природи через процеси реституції, як діти Угоди Кетури.
Яка є різниця між обітницями, через які Церква приходила до Божої родини та обітницями, через які інші зможуть приходити до Божої родини під Тисячолітнім Посередницьким Царюванням Христа? Відповідаємо: різниця насправді величезна. Протягом Тисячолітнього Посередницького Царювання Бог не матиме справ напряму зі світом. Він доручив усі справи Своєму Синові, і Його Син, у згоді з Божим планом, протягом Розширеного Євангельського Віку приймав як Своїх «членів» тих, яких Отець «притягнув» до Нього, даруючи їм духа синівства і приводячи їх до нового духовного зв’язку. Не такі обітниці будуть переважати у народженні інших Божих дітей, «інших овець … які не з цієї кошари» (Ів. 10:16). Ці діти присяги або діти обітниць Бога є особливою «малою черідкою», яким Божа доброта вподобала дати Царство, як Учитель заявляє в Лук. 12:32: «Не лякайся, черідко мала, бо сподобалося Отцю вашому дати вам Царство».
На підставі чого класи віри прийняті Богом інакше, ніж світ? Ми відповідаємо, що світ буде прийнятий лише тоді, коли досягне дійсної досконалості в процесах реституції, при закінченні Віку Тисячоліття. Отець не буде мати справи зі світом до того часу, доки людство не стане досконалим, при закінченні Тисячоліття, коли Христос передасть Царство Отцеві (1 Кор. 15:24-26). Тоді люди впадуть в руки Бога живого, але будуть в цілковитій безпеці завдяки своїй досконалості, якщо вони з серця будуть лояльними до Бога і принципів Його уряду. Ісус Христос (а також Його Наречена, співспадкоємці) виступатиме «посередником між Богом і людьми» впродовж Його Тисячолітнього Посередницького Царювання. Всі людські зв’язки і відносини з Богом мусять бути через Месію, а всі Божі справи і відносини з людством будуть в Месії та через Месію.
Якими відмінними від тих є справи Бога з Церквою цього Віку – «Авраамовим насінням, і за обітницею спадкоємцями». Вони є «притягнені» Отцем, як говорить Ісус: «Ніхто бо не може до Мене прийти [тепер], як Отець, що послав Мене, не притягне його», і «того, хто до Мене приходить [притягнутий Отцем], Я не вижену геть [не відкину]» (Ів. 6:37,44). Деякі послідовники нашого Господа були притягнені до Нього Отцем перед тим, як Він довершив жертву за гріх на Голгофі, а інші були притягнені протягом Євангельського Віку; як говорить Апостол: «кого б тільки покликав Господь, Бог наш» (Дії 2:39). Тут є зміна руху в Божому замірі. Євангельська Церква, під зарядженнями Угоди Авраама, притягнена до Сина Отцем, що дав її Йому (Ів. 17:6,12).
Ці зарядження для світу в наступному Віці (Тисячолітнього Посередницького Царювання) будуть дуже відрізнятися; Отець не буде притягувати, але Господь Ісус буде притягувати їх до Себе Сам. «І як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну» (Ів. 12:32). І навіть після того, як Син притягне їх Сам до Себе, Він, як Посередник, повинен тримати їх під Своїм наглядом доти, доки не навчить їх, не дисциплінує їх, не зробить так, щоб їхні коліна схилилися і їх уста визнали. Посередник повинен їх навчити необхідних уроків і повернути усім те, що було втрачене, перш ніж Отець матиме справу з ними – при закінченні Віку Тисячоліття.
Ми приготували наш розум до подальших думок з Пр. 4:18: «А путь праведних – ніби те світло ясне, що світить все більше та більше аж до повного дня». Розширений Євангельський Вік продовжує розширятися (уже 140 років). Це створює потребу донести до нашої уваги теперішню Правду або поступальну Правду для нашого зрозуміння.
Ми тепер знайомі з передтисячолітнім насінням Авраама, яке ми називаємо квазі-вибраними (ніби-вибраними), яке складається з трьох загальних груп. Найвищий клас серед них – це Посвячені Табірники Епіфанії, який складається з тих, котрі посвятились після жовтня 1954 року, частково в період Епіфанії, і займають своє місце в Епіфанічному Таборі, тому що вже запізно посвячуватися, щоб стати Молодими Гідними. Їхній стан перед Господом, в той час як гріх переважає, дає їм більші проби в супроводі з більшими привілеями. Другий клас серед квазі-вибраних складається з тих поган і деяких євреїв, які «дійсно покаялися і вірять» у Христа як Спасителя, тих, хто не посвятився, але хто залишається вірними щодо Викупу і праведності. Третій клас складається з тих євреїв, які через віру та практику приходять до гармонії з Угодою Авраама і Мойсея і залишаються вірними в практикуванні праведності, але які не прийняли Ісуса як Спасителя.
Квазі-вибрані складають передтисячолітнє насіння Авраама і зображені в Маріям (Вих. 15:20; Е 11, 293), сестрі Аарона, який тут зображує Старожитніх і Молодих Гідних як речників Христа серед людей. Такий близький зв'язок показаний між квазі-вибраними і Гідними. Квазі-вибрані, особливо Посвячені Табірники Епіфанії, будуть спеціальними помічниками Гідних у праці благословення всіх родин землі під Новою Угодою, коли буде встановлена земна фаза Царства. Вони входять в Епіфанічний Табір, особливо від Жовтня 1954 року і далі. Ми радіємо з квазі-вибраними в багатьох благословеннях, які належать їм. Ми заохочуємо їх поглиблювати свій зв’язок з Богом і рости у знанні Правди та в Христовій подібності. Всі, хто вірить в Ісуса, повинні заохочуватися до посвячення, тобто присвячення свого життя Богові, і щоденно вірно виконувати це посвячення.
Ці передтисячолітні віруючі євреї і погани є синами з Йоіла 2:28 та Іс. 60:4: «Усі вони зібрані, і до тебе ідуть; сини твої йдуть іздалека».
В Жовтні 1954 року завершився поклик Молодих Гідних (Е 10, 114; РТ ʼ58, 91-93; РТ ʼ60, 91,92) і після того розпочалося будування Епіфанічного Табору (Скинії), як окремого від Подвір’я (РТ ʼ59, 56). З того часу і далі почав покликуватися і готуватися інший клас, Посвячені Табірники Епіфанії, як спеціальні помічники Старожитніх і Молодих Гідних в земній фазі Тисячолітнього Царства. Вони є першими, хто посвячує себе з квазі-вибраних, «п’ята група насіння Авраама» (Е 11, 293; Е 12, 185,188). З того часу, як були повністю забрані Наречена Христа і Велика Громада, ще досі залишаються два класи Божих посвячених людей, які здійснюють свій шлях у цьому житті – Молоді Гідні та Посвячені Табірники Епіфанії. Здається, вони представлені в застосуванні Пісн.П. 6:8 після 1954 р. в трьох групах жінок, які знаходяться в особливих стосунках з антитипічним Соломоном – нашим Господом. Велика Громада є Новими Створіннями в духовній фазі Царства. Вони, після Малої Черідки, є наступними в близьких відносинах з антитипічним Соломоном; тому вони є відповідно представлені в царицях Соломона, які серед цих трьох груп мали найближчі відносини з ним. (Цей клас тепер доповнений і піднесений як Нові Створіння). Молоді Гідні є у наступних найближчих відносинах; тому вони показані в наложницях Соломона, які мали наступний найближчий зв’язок з ним. Посвячені Табірники Епіфанії є в наступних найближчих відносинах; тому вони є добре показані в дівах, що мали наступний найближчий стосунок до Соломона, хоча це
ще не подружні стосунки. Їх становище також зображене в ізраїльтянах у Таборі, котрі мають нижче становище, ніж Велика Громада і Молоді Гідні, показані в Левитах на Подвір’ї. І, подібно до Великої Громади та Молодих Гідних, вони є «без числа», бо немає визначеного числа жодного з цих трьох класів. Ми дякуємо Богові і славимо Його та нашого Господа Ісуса, за подальше розгортання теперішньої Правди щодо цього, а також щодо інших тем, так своєчасно для зміцнення Посвячених Табірників Епіфанії, і за міцне утвердження віри всіх нас в Божому Слові. Ми також можемо сказати, що тепер серед Посвячених Табірників Епіфанії ми бачимо вищу групу, названу Царицею Шеви.
Чому Бог повинен робити таку різницю у Своєму поступуванні? Чому є так багато різних класів? Звичайно, що логічна причина, пов’язана з цією cправою, і ми можемо в цьому упевнитися. Звичайно, це правда, що «не чинить нічого Господь Бог, не виявивши таємниці Своєї Своїм рабам пророкам» (Амос 3:7). Якби все людство було в серці «справжніми ізраїльтянами», не потрібно було б Посередника і Нової Угоди – Угода Авраама була б цілком достатньою. Як показує історія, більшість людства у світі є грішними, відчуженими від Бога, бунтівниками щодо Божого Закону, і такими, що люблять гріх. Це створює необхідність діяльності Посередника для безбожного світу. Великий Посередник (Голова і Тіло), після вчинення «примирення за гріх, за всіх людей», при закінченні цього Віку, візьме всіх людей в Свої руки, і через навчання, покарання і направу в праведності зробить так, що кожне коліно схилиться і кожен язик визнає, у згоді з Божими розпорядженнями, інакше будуть відтяті до другої смерті.
Всі люди народжені в гріху, всі є дітьми гніву і перебувають під Божим вироком смерті, але
в певному відношенні не всі є однакові. Деякі ненавидять пута гріха, в яких вони знаходяться, та прагнуть свободи і примирення з Богом. Інші люблять гріх, і будуть відокремлені від Бога. Він не є в їхніх думках. Отже, виходячи з цього, ми маємо підставу бачити різницю в Його поступуванні з цими двома групами: (1) гідних (які шанують Бога) і (2) невіруючих. Він зауважує тих, які струджені і обтяжені; тих, чиї серця прагнуть розумового оцінення Бога, і вони можуть Його знайти. Таких гідних Він з задоволенням «притягує» упродовж Розширеного Віку Євангелії до Ісуса через знання Правди, щоб у Його руках вони могли бути виправдані і могли бути приємними для Бога в посвяченні, яке є нашою розумною службою (Рим. 12:1). Невіруючі не «притягуються» і не покликуються до посвячення протягом цього Розширеного Віку Євангелії; вони полишені, щоб їх Спаситель зайнявся ними тоді, коли розпочне служіння Посередника між Богом і людьми – світом.
Неспокійні маси людства є ворогами Бога, не лише в тому значенні, що їхні діла є недосконалими, такими, що Бог не може прийняти, але особливо тому, що їхні серця є відчужені від Нього. Вони люблять беззаконня. Віруючі, навпаки, хоча були колись ворогами через негідні вчинки, більше не є ворогами, хоча досі залишаються недосконалими. Бог читає їхні серця і поступає з ними відповідно; Він веде їх до Христа, щоб заслуга Його жертви могла компенсувати їх вади і недосконалі вчинки, що є результатом гріха.
Так, ми, що були язичниками, були повністю відділені і відчужені від Бога, доки не прийшов Христос і ми одержали доступ до Божої ласки через Нього. «А тепер у Христі Ісусі ви, що колись далекі були, стали близькі Христовою кров’ю» (Еф. 2:13). Євреї все ж мали певну міру Божої ласки і можливості для розвитку перед приходом Христа. Св. Павло каже, що серединна перегородка, що розділяла євреїв і поган, була зруйнована, так що в Божому передбаченні поганин зі щирим серцем більше не був для Бога більшим приходьком і чужинцем, аніж його ближній з євреїв (Еф. 2:12-19).
Є різниця між примиренням за гріх і посередництвом між Богом і грішником. Давайте дослідимо біблійне використання слова «посередник». Біблія говорить про Христа як про Посередника Угоди, а
не як Посередника за гріх. Однак, це правда, що Він здійснює посередництво примирення за гріх світу, хоча це не є біблійний вислів. Віруючі, так само, як і решта світу, потребують примирення за гріхи як основи для примирення з Отцем. Але віруючі є під угодою, яка не потребує посередника, як Святий Павло чітко вказує: «Але посередник не є для одного, Бог же один» (Гал. 3:20). Тобто, якщо в угоді є лише одна сторона, то вона не має і не вимагає посередника. Навпаки, угоди, які мають умови, вимагають посередника, як, наприклад, Мойсей був посередником Угоди Закону, а також Христос є Посередником Нової Угоди. В обох цих угодах є умовна пропозиція – «Якщо ви будете робити те, то Я буду робити це. Якщо ви будете слухняні Моїм законам і будете дотримуватися Моїх постанов, то Я вас благословлю», і т.д.
Добре зауважимо, чому Угода Авраама не потребувала Посередника. Це було тому, що в ній Бог не робив умовних обітниць. Вони всі були безумовними. «В тобі і в твоєму насінні благословляться всі народи землі». В цій обітниці немає умов, тому посереднику немає що виправляти. Сам Бог зобов’язався вибрати тих, хто повинен складати Насіння Авраама. Він вибрав нашого Господа Ісуса бути «Головою над Церквою, яка є Його Тілом»; і Він передбачив і, згідно з цим передбаченням, протягом цього Віку вибирав і покликував таких, яким бажав дати привілей членства в цьому Насінні Авраама. Тут не потрібен був посередник, тому що Бог зробив Свій власний вибір.
В жовтні 1954 поклик до Молодих Гідних закінчився (Е 10, 114; РТ ʼ58, 91-93; РТ ʼ60, 91, 92; РТ ʼ65, 63; РТ ʼ70, 58); і тоді почалося будування Епіфанічного Табору Скинії, як окремого від Подвір’я (РТ ʼ59, 56). Відтоді інший клас, Посвячені Табірники Епіфанії, починає покликуватися і приготовлятися, це спеціальні помічники Старинних і Молодих Гідних у земній фазі Тисячолітнього Царства. Вони є першими, хто посвятився серед квазі-вибраних, «п’ятої групи Авраамового Насіння» (Е 11, 293; Е 12, 185; РТ ʼ57, 20-27; РТ ʼ70, 59). Відколи була повністю забрана Христова Наречена, є два класи Божих посвячених з трьох, що здійснюють свій шлях в цьому житті – Велика Громада (цей клас є вже доповнений і допомагає Малій Черідці), Молоді Гідні і Посвячені Табірники Епіфанії. Здається, вони представлені в застосуванні Пісн.П. 6:8 після 1954 р. в трьох групах жінок, які знаходяться в особливих стосунках з антитипічним Соломоном – нашим Господом. Велика Громада є Новими Створіннями в духовній фазі Царства. Вони, після Малої Черідки, є наступними в близьких відносинах з антитипічним Соломоном; тому вони є відповідно представлені в царицях Соломона, які серед цих трьох груп мали найближчі відносини з ним.
Ми дякуємо Богу і славимо Його та нашого Господа Ісуса за подальше розгортання теперішньої Правди щодо цього, а також щодо інших тем, таких своєчасних для зміцнення Посвячених Табірників Епіфанії і для зміцнення нашої віри в Боже Слово. «Бо ми Його твориво». «Бо Отець любить Сам вас». «Ніхто бо не може до Мене прийти, як Отець, що послав Мене, не притягне його» (Еф. 2:10; Ів. 16:27; Ів. 6:44). Ми розуміємо, що Угода Авраама, або Угода Ласки, залишаються в дії доти, доки не почнеться Тисячолітнє Посередницьке Царювання Христа, яке введе Нову Угоду (Закону), яка потребує Посередника.
Ті, хто мають щире серце, «притягуються» Богом упродовж віку Євангелії, насправді є дітьми гніву; і перед тим, як вони можуть бути прийняті Богом як сини, Він відправляє їх до Христа; і Христове прийняття або їх виправдання через віру в Його кров, а не через
віру в угоду, робить їх готовими знову повернутися до Отця, якщо вони цього бажають. Це до таких виправданих Апостол говорить: «Тож благаю вас, браття, через Боже милосердя, повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу» (Рим. 12:1). Якщо їх потрібно було зробити дійсно досконалими, їх треба було б залишити в руках Сина протягом Тисячоліття для такої реституційної праці, яка належить тільки Йому. Натомість вони є виправдані через віру. Їх віра в Христа, в заслугу Його жертви, засвідчена їхньою відмовою від гріха, зараховується їм як праведність. Ісус приписує Свою заслугу на їхній рахунок: «щоб і їм залічено праведність» (Рим. 4:11).
Пізніше, коли вони вчинили повне посвячення себе Божій волі, аж до смерті, їм був даний Святий Дух; вони під Високим Покликом були сплоджені від Святого Духа як Нові Створіння, і стали «членами» Насіння Авраама, членами Посередника Нової Угоди. Тоді вони через віру перейшли на новий рівень, де гріх і недосконалість їм не приписуються так довго, як вони виконують свою обітницю посвячення і «ходять не за тілом, а за духом» (Рим. 8:1).
Є багато посвячених, які живуть в цьому Розширеному Віці Євангелії, і вони мають спеціальне освічення, розігрівання серця, оживлення Святим Духом, але вони є під спеціальним покликом. В наш час є багато таких, які є несплодженими від духа, передтисячолітнім насіння Авраама. Цей святий Дух є духом покори, віри і послуху серця, і на скільки це можливо, духом слова і вчинків. Лише ті, які мають цього Святого Духа, мають ряснішу Божу ласку, благословення і освічення. Бог вивищить їх як спеціальних помічників, несплоджених від Духа, передреституційний клас. Молоді Гідні і Посвячені Табірники Епіфанії під виборчими рисами цього Розширеного Віку Євангелії приготуються для своєї служби благословення невибраних.
Невибрані прийдуть з різних частин землі, щоб отримати благословення, якими буде управляти Христос, і Якому будуть допомагати п’ять передреституційних посвячених класів.
Розглянувши з різних точок зору чудовий поступ в справах Бога і Христа протягом минулих 140 років, ми бачимо, що основані на Біблії передбачення, а також відповідні вчення бр. Рассела, «того вірного і мудрого Раба», підтверджені, захищені і підсилені братом Джонсоном та іншими, виконуються більше і більше протягом ранку Тисячолітнього Віку! Нехай наші серця будуть наповнені славою і честю для Бога і Христа, а також ревним бажанням бути вірними в межах наших можливостей, у нашому відповідному поклику, працюючи разом з Ними в благословенній службі для Правди (2 Кор. 6:1). Нехай Бог благословить пам’ять Посланників Парусії та Епіфанії!
«А ми, як співробітники, благаємо, щоб ви Божої благодаті не брали надармо» (2Кор. 6:1).
РТ №762, ʼ2018, 18; ТР №545, ʼ2018, 18
Теперішня Правда № 81, літо 2023
Порівняння небесних та земних багатствПОРІВНЯННЯ НЕБЕСНИХ ТА ЗЕМНИХ БАГАТСТВ
«Благословення Господнє воно збагачає, і смутку воно не приносить з собою» − (Прип. 10:22).
Наскільки розумним видається те, що ті, хто стає друзями Бога, а особливо ті, хто прийшов до Його сім’ї як діти, повинні бути благословенні Ним в різний спосіб, в який інші люди (які є для Нього приходьками, незнайомцями та чужинцями через злі вчинки, Кол. 1:21) не мають бути благословенними! Ми дивимося в минуле і бачимо батька Адама, дуже багатого, доки він мав ласку в Бога, володаря всього світу, сповненого щедрот. Ми читаємо про отця Авраама, «друга Бога», що він був дуже багатий на худобу та гроші (Бут. 13:2), і що Яків, хоча і втратив усю спадщину в маєтку свого батька, був благословенний Богом, тому що він також став дуже багатим на отари та череди (Бут. 31:30,43). Отже, Ізраїлю як народу (наприклад, у Лев. 26) було обіцяно, що якщо вони будуть слухатися Бога, то будуть благословенні у всіх своїх дочасних справах: їхня земля буде щедро родити; їх не вразить посуха чи шкідники; їхні отари й стада будуть процвітати і надзвичайно розмножуватися, і навіть їхнє фізичне здоров’я буде забезпечене − Єгова гарантував, що, залишаючись у Його ласці вони, як народ, не будуть піддані епідеміям, хворобам тощо; бо Він Сам буде їхнім лікарем, щоб берегти їхнє здоров’я та давати їм усіляке фізичне благополуччя.
Однак із запровадженням Євангельського віку сталася велика зміна − не в Божому плані, а в Божих діяннях; і відтоді тим, які одержали ласку Господа, не було обіцяно ні земного процвітання, ні імунітету від хвороб, болю та переслідувань. Але, навпаки, їх було запевнено, що той, хто прийнятий в Божу сім’ю як майбутній спадкоємець Бога та співспадкоємець з Ісусом, більш ніж інші повинен пройти через досвід страждань і випробування віри, терпеливості та характеру. Їх було навчено, що вони повинні сприймати ці труднощі як ознаки Божої ласки, як доказ того, що Бог
поводився з ними, як із синами, і завдяки цьому досвіду Він пристосовував і приготовляв їх до почесних становищ і невимовних благословень у майбутньому (Рим. 8:17; 2 Тим. 2:12; Євр. 12:6-8). «Чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його! А нам Бог відкрив це Своїм Духом» (1 Кор. 2:9,10). Текст манни на 28 квітня заохочує посвячену дитину Бога: «Але й хвалимося в утисках, знаючи, що утиски приносять терпеливість, а терпеливість досвід, а досвід надію, а надія не засоромить, бо любов Божа вилилася в наші серця» (Рим. 5:3-5).
У згоді з цією зміною епохи Новий Заповіт проголошує, що ті, кого прийнято до цієї високої честі синівства (Ів. 1:12), не повинні очікувати земних багатств чи інших дочасних благословень як ознак Божої ласки. Навпаки, Апостол каже: «Послухайте, мої брати любі, чи ж не вибрав Бог [як правило] бідарів цього світу за багатих вірою й за спадкоємців Царства, яке обіцяв Він тим, хто любить Його?» (Як. 2:5). Багатство, яке зазвичай відноситься до грошей, фізичного комфорту та багатства, цілком може бути застосоване до будь-чого цінного, що ми маємо: як, наприклад, можна бути багатим на таланти музики, ораторських здібностей чи мистецтва; або можна було б бути багатим на розумові здібності, які супроводжувалися б вагомим впливом серед людей. І святий Павло також запевняє нас, що серед покликаних і освячених Божих синів можна знайти небагато великих, небагато шляхетних, небагато могутніх, небагато мудрих, на думку цього світу (1 Кор. 1:26-29).
З вищенаведених уривків Святого Письма та багатьох інших ми бачимо не лише те, що ті, хто стають Божими синами, рідко є благословенні земними багатствами, але й те, що цей принцип поширюється ще далі, що небагато тих, хто має земне багатство до того, як почує Правду, правдоподібно посвятить своє життя Богу і буде вірним в цьому віці. Це не тому, що Бог противиться багатству, бо Він Сам є найбагатший за всіх. Це скоріше результат дії природного закону чи принципу, що через гріхопадіння людство є самолюбним. Володіння багатством у поєднанні з самолюбством веде до певної міри задоволення поточними обставинами та умовами, які є несприятливими для віри в Божі обітниці. Багата, самолюбна, задоволена душа каже собі: «Їж, пий і веселись. Насолоджуйся своїми перевагами; отримуй від цього своє задоволення, а не спекулюй щодо майбутніх переваг і майбутніх багатств, які є нематеріальними і які потрібно прийняти вірою». У згоді з цим наш Господь проголосив: «Як тяжко [з якими труднощами] отим, хто має багатство, увійти в Царство Боже!» (Мар. 10:23).
Під терміном «Царство Боже» наш Господь, очевидно, не мав на увазі земної, номінальної церкви; адже ми всі знаємо, що багаті не відчувають труднощів у цьому. Очевидно, Він мав на увазі справжнє Царство, прославлене Царство, яке буде встановлене наприкінці Євангельського віку − Небесне Царство. Він мав на увазі, що багатій людині буде важко стати членом прославленого Тіла Христа, якому буде довірена праця Царства. Виникає запитання: чому так?
Ми розуміємо, що причина полягає в тому, що Бог, бажаючи вибрати в цьому Євангельському віці особливий народ, який буде царями, священниками та суддями світу в наступному віці, бажав вибрати правителями та вчителями лише таких, які відповідатимуть певним вимогам характеру та послуху. Однією з цих вимог є жертовність − самопожертва. Відповідно, увесь цей клас у Біблії названо «царським священством», оскільки царство є властивістю їхнього становища, частково як нагорода за їхню вірність як священників у жертвуванні свого земного життя, а частково для того, щоб зробити їх здібними священниками в майбутньому, щоб краще служити та благословляти всі народи землі.
Час не стоїть на місці: розширена робота Жнива Євангельського віку просувається вперед із запрошенням, починаючи з 1954 року, п’ятого перед-реституційного посвяченого класу. В E 12:187, внизу, 188, бр. Джонсон називає
квазі-вибраних „п’ятим вибраним класом“, настільки близькі вони в багатьох випадках до вибраних. Особливо це стосується Посвячених Табірників Епіфанії. Ті, хто відповів на цей заклик, мають багато чудових благословень зараз і матимуть їх в Тисячолітті. Посвячені Табірники Епіфанії матимуть воскресіння праведних: Луки 14:14: «І будеш блаженний… віддасться ж тобі при воскресінні праведних!». Вони також тепер пробно виправдані вірою в Христа і прийняті Богом у посвяченні (Прип. 23:26) як перед-тисячолітнє насіння Авраама під земними обрисами Угоди, зв’язаної Присягою, і вони також мають привілей молитися до Бога і спільність з Ним. Під час проби до життя під Новою Угодою вони не втратять ці зв’язані Присягою зв’язки та ці привілеї (PT ’72:74).
Бог віддасть їм високу честь, бо вони виявляють свою вірність під час більших випробувань, аніж реституціоністи загалом. Вони матимуть привілей бути особливими помічниками Гідних і будуть дуже здібними помічниками для світу людства, коли разом з ними будуть підніматися Святою Дорогою. Посвячений Табірник Епіфанії, що приготовляється ще до відкриття Святої Дороги, має посвятитись до смерті. Факти справи доводять, що всі, хто посвячується перед відкриттям Святої Дороги, посвячуються на смерть, а також потреби справи вимагають цього; оскільки до тих пір, поки сатана зберігає певний контроль, доти неможливо буде повністю здійснити посвячення, не вмираючи щодня, оскільки умови теперішнього злого світу сприяють гріху і не сприяють праведності; і будь-хто, хто в цих умовах хоче бути вірним Господу, повинен бути таким за рахунок своїх людських прав, тобто він повинен посвятитися до смерті. Який чудовий у нас Небесний Батько! Який Він милостивий до всіх нас!
ЧУДОВИЙ ПРИКЛАД ІСУСА
Початок вимог щодо правил чи умов цього віку був з великим Головою Єдиної правдивої Церкви, нашим Господом Ісусом; Він повинен був принести жертву, перш ніж Його можна буде зробити Царем і перш ніж Він зможе мати силу й повноваження благословляти. Його жертва, як відомо, була всеосяжною; вона почалася з принесення в жертву Його багатств і закінчилася принесенням в жертву Його життя. Він був багатим, але заради нас збіднів, щоб ми завдяки Його бідності могли (остаточно у Тисячолітньому Царстві) стати багатими (2 Кор. 8:9). Його багатство, що складається з небесної слави, а згодом і людських талантів і всіляких земних благ, було принесене в жертву, включаючи навіть Його репутацію, тому апостол каже: «Він позбавив Себе репутації». Його воля також була принесена в жертву − найсильніша річ, яку має будь-яка істота. Він сам заявив, що шукає не Своєї волі, а волі Отця, Який послав Його. Його життя (найцінніша річ для будь-якої розумної істоти) було добровільно віддане за нас як жертва, жертва за гріх, згідно з Божественним планом (Фил. 2:7;
KJV, Diaglott).
Проте всі ці жертви привели, згідно з Божественним провидінням і обітницею, до ще більших багатств, почестей і влади. Апостол, оповідаючи про те, як наш Господь упокорив Себе і став слухняним аж до смерті, навіть смерті на хресті, каже: «Тому [як нагороду за цю жертву] й Бог повищив Його і дав Йому Ім’я, що вище над кожне ім’я». Він був піднесений набагато вище ангелів, начальств і сил, і кожного імені, яке названо. Йому дано ім’я краще за всі інші, щоб усі люди шанували Сина, як шанують Отця (Фил. 2:9-11; Еф. 1:21). Саме завдяки Його жертві Своїх багатств, почестей, волі та самого життя наш дорогий Відкупитель тепер є великим і славним Царським Первосвященником, з усією владою на небі та на землі, яку наприкінці Віку Він повністю візьме Собі (Мат. 28:18; Об. 11:17). Він застосує її, щоб виконати чудову роботу, яку Він уже розпочав, і для приємності Отця, завершить, а саме: приборкає всі речі, поконає будь-який гріх та бунт проти Божественної влади, визволить усіх тих, хто повернеться до гармонії зі своїм Творцем і Його законами, і знищить вічним знищенням усіх, хто завзято любить і практикує гріх свідомо та навмисно.
Досвід нашого дорогого Відкупителя приводиться в приклад віруючим; і всім бажаючим впродовж цього Євангельського віку дозволено стати Його послідовниками та йти Його слідами (1 Пет. 2:21), щоб зрештою вони могли розділити з Ним славні нагороди. Насправді жоден із цих послідовників не має чогось цінного, щоб пожертвувати. Про них не можна сказати, як про їхнього Відкупителя, що вони були багатими і збідніли; навпаки, всі вони були бідні щодо всього, що можна вважати справжнім багатством. Навіть їхня власна праведність була як брудне ганчір’я (Ісаї 64:6), яке потрібно було прикрити зарахованою одежею праведності Спасителя (виправдання), перш ніж їх можна було запросити стати Його послідовниками.
Але хоча ніхто з покликаних бути учнями Ісуса не має дійсних багатств, кожен володіє чимось, що в його власній оцінці має певну вартість; деякі мають невелику пошану серед людей; деякі володіють невеликою кількістю благ цього світу, які приносять певний комфорт; деякі володіють талантами, які можна використовувати та розвивати; кожен володіє волею, більше чи менше слабкою і недосконалою; і кожен має маленький фрагмент життя, яке ще не згасло. Запрошення до кожного, хто хоче бути учнем Ісуса і мати частку в Його Царстві, полягає в тому, щоб, будучи виправданим вірою через відкуплення в Ісусі Христі, він зрікся самого себе, узяв свій хрест і пішов за Ісусом як своїм Учителем (Мат. 16:24). Він повинен відмовитися від власної волі, прийняти волю Господа й слідувати їй у всьому. Він повинен зректися гріха, помилок, самолюбства та світовості й жити тільки для Господа. Якщо він буде вірним у цьому до смерті, то йому буде даний щедрий вхід у Царство та привілей, як частина Авраамового насіння, приймати участь у благословенні всіх народів землі (Гал. 3:7-9).
ПРАВИЛЬНИЙ ПОГЛЯД НА ЗЕМНІ БАГАТСТВА
З цієї точки зору люд Господа не повинен прагнути земного багатства − багатства грошей, впливу, талантів тощо. Навпаки, їх слід оцінювати не за світським способом, для самолюбних інтересів і цілей, оскільки ті, хто володіє багатством будь-якого виду, мають набагато більше, ніж могли б запропонувати Господу для використання в Його служінні, щоб прославляти Його ім’я, проголошувати Його Правду та благословляти Його люд. Але посвяченим слід завжди пам’ятати, що для них це є єдиною цінністю будь-якого багатства; вони не повинні прагнути зберегти це багатство, але повинні шукати можливості мудро його використовувати − витрачати його якомога мудріше для сприяння інтересам Господа.
Є деякі, хто багатий талантами і хто міг би, якби захотів, перетворити ці таланти на служіння Господу та Правді; і вони роблять велику помилку і втрачають дорогоцінну можливість, якщо самолюбно тримають їх у будь-якій формі чи мірі. Ті, хто має більшу чи меншу частину таланту грошей, земних багатств, роблять велику помилку, якщо накопичують їх; бо їхня єдина цінність щодо Царства, його слави, багатства та честі полягає в тому, щоб використовувати їх зараз. Якщо вони накопичують свої земні багатства, вони ховають свій талант, свої можливості, замість того, щоб використовувати їх; і такі зрештою продемонструють собі значення слів нашого Господа: «Бо верблюдові легше пройти через голчине вушко [невеликі ворота в стінах стародавніх міст для зручності мандрівників, які запізнилися, бажаючи увійти після заходу сонця, після того, як головні міські ворота були закриті. Ці голчині вушка були настільки низькими, що верблюди могли заходити в них лише на колінах, коли з них зняли тягар], ніж багатому в Божеє Царство ввійти» (Лук. 18:25). Він взагалі не може потрапити в Царство, якщо не позбудеться своїх багатств, не пожертвує їх, не посвятить їх Господу.
Однак позбавлення себе багатств, їх жертвування не означає безрозсудно й марнотратно розпоряджатися ними. Навпаки, всі багатства будь-якого роду слід вважати посвяченими Господу в той момент, коли їхній власник посвячує себе та все своє на службу Богу; і після цього ці багатства слід використовувати не як його власні, а як Господні багатства, Господні таланти. Їх слід використовувати відповідно до розуміння Божої волі управителем. Але, звичайно, не є вірним жоден управитель, який накопичує та зберігає майно, щоб самолюбно передати його власним нащадкам.
Ми не виступаємо проти того, щоб розумно забезпечити сім’ю управителя, як наказує Апостол (1 Тим. 5:8; Рим. 12:7), але ми проти думки, що Бог колись уповноважив Своїх управителів уникати здійснення свого управління або намагатися передати це управління іншим після їхньої смерті. Це одна з помилок, якими багато обманюють себе; бо, як проголошує Святе Письмо, природний розум (серце) є надзвичайно оманливий і часом вводить в оману нове серце, розум і волю (Єр. 17:9). З цієї причини Бог у Своєму Слові дає нам багато вказівок, рядок за рядком, заповідь за заповіддю, щоб ми могли знати умови нашого покликання − умови
самозречення, а не того, хто в багатстві робить себе нещасним через страх бідності в земних речах. Знаючи це, ми можемо зробити наше покликання та наше вибрання певними, відповідаючи йому, стаючи відбитками дорогого Божого Сина, який «був багатий» у всіх значеннях цього слова, далеко за межами нашого розуміння, але заради нас «збіднів», жертвуючи цим усім.
ОБМАНЛИВІСТЬ БАГАТСТВА
Наш Господь говорить про обманливість багатства (Мат. 13:22); і з усіх боків ми є свідками цього обману. Ми часто бачимо, як земне багатство обманює, вводить в оману і псує сили розуму, і як воно відвертає силу Божого Слова від тих, хто володіє таким багатством. Ми часто бачимо те саме щодо багатства впливу − як ті, хто ним володіє, обманюють себе та накопичують його, відмовляючись пожертвувати ним заради Господа, Правди та Його справи. Ми часто бачимо, як той самий обман сильно діє на тих, хто має багатий талант у будь-якому напрямку. Вони відчувають спокусу залишити все для себе, або, якщо не все, то більшу та добірну частку; вони обманюються, думаючи, що це правильний шлях, незважаючи на те, що Святе Письмо так ясно каже, що нашим привілеєм у зв’язку з цим є жертва.
Отже, загалом ми щодня стаємо свідками, як подає Святе Письмо, що ті, хто володіє будь-яким достатком, багатством, талантом чи впливом, рідко є серед жертводавців. Практично можна сказати, що благословенні ті, хто бідний на блага цього світу, на таланти та вплив; бо вони, окрім своєї волі, не мають практично нічого, що могли б пожертвувати Господу, і тому можуть легше виконати ці умови. Отже, ми припускаємо, що більша частина тих, хто через віру успадкує Царство, будуть відповідно з цього бідного класу, багатого лише вірою (Як. 2:5).
Коли ми бачимо благородний приклад, як приклад нашого Господа, Який був багатий усім і віддав усе, ми радіємо цьому й усвідомлюємо, що, оскільки Його жертва була такою великою, Його винагорода також є пропорційно великою. Бачимо також шляхетний приклад Апостола Павла. Він мав значні здібності, талант і вплив, а також, можливо, фінансові кошти; але він поклав усе це, як добровільну жертву, до ніг Господа для радісного використання в служінні Богу, Правді та братам. Це викликає в наших серцях радість, і ми відчуваємо впевненість, що такий багатий, хто так сумлінно витратив свої багатства, буде дуже яскраво сяяти в Царстві, коли воно буде встановлене та об’явлене. І так, безсумнівно, буде з усіма дорогими Божими дітьми − відповідно до того, як вони пожертвували своїм майном. Ті, хто заради Господа і Правди з радістю терплять найбільший сором, найбільшу ганьбу, найбільші випробування, найбільші переслідування в нинішньому житті та мають досвід, найбільш схожий на досвід Учителя та Взірця, ми можемо бути впевнені, що відповідно до їхньої вірності, виявленої в таких жертвах, у майбутньому вони отримають велику нагороду − як сказав Апостол, «зоря від зорі відрізняється славою» (1 Кор. 15:41).
БАГАТСТВА В ЦАРСТВІ
Повнота небесного багатства буде досягнута під час воскресіння, коли Тисячолітнє Царство буде інавгуроване, а вірні переможці через воскресіння будуть щедро обдаровані всіма благословеннями, які Бог приготував для тих, хто любить Його і доводить свою любов через посвячення в теперішній час, жертвування тощо. Але ми повинні зауважити, що вірним в теперішньому житті є даний передсмак цих благословень Царства; про них Апостол говорить як про «багатство благодаті Його [Божої]» (Еф. 1:7,18). Вони включають віру, надію, любов, мир і радість у Святому Дусі, а також здатність бачити й оцінювати очима віри те, що не видно фізичними очима. Апостол каже, що ці скарби мудрості та благодаті, а, відповідно, знання про Божественні блага в резерві та спілкування з Богом, яке дозволяє нам передчувати та певною мірою насолоджуватися цими благословеннями зараз, усі
заховані у Христі, «в Якому всі скарби премудрості та пізнання заховані» (Кол. 2:3). Ми повинні бути повністю посвяченими Богові та прийняти Христа як нашого Голову, перш ніж матимемо можливість шукати ці приховані скарби та знайти будь-який із них. І тоді, коли ми вірно поступаємо вперед як Його вівці, ідучи слідами Доброго Пастиря (Ів. 10:11), ми знаходимо все більше і більше цього справжнього «багатства Його благодаті» день за днем і рік за роком.
Існують особливі багатства, які приходять до нас пропорційно тому, наскільки ми вірні у виконанні нашого самозречення: це багатство Святого Духа. Коли ми відмовляємось від самолюбних інтересів, земних цілей, проєктів тощо в інтересах служіння Господу, Правді та братам, ми все більше й більше стаємо схожими до нашого Небесного Отця та нашого Господа; і плоди Святого Духа [покора, довготерпіння, лагідність, братерська доброта, любов тощо] розвиваються і рясніють в Божих посвячених дітях все більше і більше.
Крім того, ми знаходимо в собі мир і радість, для яких ми раніше були чужинцями і яких світ не може ні дати, ні забрати. Мир і радість приходять до нас через усвідомлення того, що, віддавши все Господу, усі Його надзвичайно великі й дорогоцінні обітниці, які стосуються нас,
справді належать нам. Тепер наша віра може твердо сприймати ці обітниці як свої власні. Ми можемо усвідомити, що, оскільки наше виправдання та покликання були не від нас самих, а від Господа, тож усі наші жертвоприношення, узгоджені з цим покликанням, перебувають під Божественним наглядом і опікою та обов’язково створюють для нас благословення; ми також можемо усвідомити, що якою б мірою наш шлях не спричиняв земні труднощі, випробування та страждання, Бог пропорційно змусить їх виробити для нас славу набагато більшої й вічної ваги в Царстві (2 Кор. 4:17).
З цим Божим миром і впевненістю в тому, що Його керівництво й турбота панує в наших серцях і розумі, ми можемо застосувати до себе ці пророчі слова: «Від Господа кроки людини побожної ставляться міцно, і Він любить дорогу її» (Пс. 37:23). Ми можемо любити цей шлях, навіть якщо він такий тернистий, вузький і важкий, через нашу впевненість у Божій любові та мудрості, а також через те, що Той, Хто почав у нас добру справу, завершує її і благословляє нас досвідом, який Божественна мудрість бачить, що остаточно стане для нас корисним. Благословення Господнє на нас; і ми справді усвідомлюємо, що «благословення Господнє збагачує, і смутку [жодного горя, розчарування, гіркоти] воно не приносить з собою» (Пр. 10:22). Якими багатими воно робить наші серця в теперішній час! Ми багаті шляхетними почуттями − вірою, любов’ю, радістю, миром тощо − і добрими ділами для всіх людей, коли маємо нагоду, а особливо для домочадців віри (Гал. 6:10). Ми дуже багаті тим, що маємо Божі благословення та турботу провидіння, які, якщо їх правильно прийняти та використати, зроблять нас готовими до великого входу у славетне місце вічного Царства, до якого ми були запрошені (2 Пет. 1:11). «Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю» (Фил. 2:13).
ФАЛЬШИВІ БАГАТСТВА ЛАОДИКІЇ
Ми розглядали справжнє багатство, теперішнє та майбутнє, дане для вірного Божого народу Євангельського віку. Але Святе Письмо звертає нашу увагу на той факт, що номінальна церква цього часу, символічна Лаодикія (Об. 3:17,18), також стверджує, що вона дуже багата. «Бо ти кажеш: я багатий, і збагатів, і не потребую нічого». На жаль! це, здається, переважний стан номінальної церковності всюди. Лише кілька правдивих ізраїльтян у ній, хто ще не чув і не послухав голосу, що промовляв у цей час Жнив кажучи: «Вийдіть із неї, люди мої, щоб не сталися ви спільниками гріхів його, і щоб не потрапили в карання його» (Об. 18:4) − лише ті, яких так небагато, знають про справжнє багатство; решта обманюють себе фальшивими багатствами. Вони з гордістю дивляться на їх кількість і рахують їх мільйонами: вони радіють цьому багатству, не усвідомлюючи, що майже всі є «куколем», не зачаті добрим Словом [Правдою] Царства. Дійсно, дуже небагато з них взагалі щось знають про Царство, будучи вихованими у світі, переповненому помилками, прийнятими великими масами. Однак наш Господь сказав до церкви в Лаодикійський період, в якому ми живемо: «Кого Я люблю, тому докоряю й караю» (Об. 3:19). Бог любить тих, хто залишається чесним і відданим Йому серцем; хоча Його слова прості й прямі, вони дані в любові з метою тренування та навчання [через докір і карання] єдиної правдивої Церкви зараз. Деякі з нас потребують більше корекції, ніж інші.
Брат Рассел писав про те, що Лаодикійська Церква включає номінальний народ Божий, наприклад: „Ми знаходимося в часі останнього або Лаодикійського періоду великої номінальної євангельської церкви пшениці та куколю. (Об. 3:14-22). Вона докорена за її теплість, гордість, духовну вбогість, сліпоту та наготу, і їй дано пораду швидко покинути свої злі шляхи, поки не пізно” (P 4:41); “Ми не маємо жодного натяку в Святому Письмі, що вона [Лаодикійська Церква] прислухається до цієї поради; навпаки, натякає на те, що вона все більше й більше ставатиме Вавилоном замішання, і що вона піде разом із політичними та фінансовими системами цього теперішнього віку у великий час горя, яким цей вік закінчиться” (R 2763, 6 абз.).
Що стосується закінчення Лаодикійського періоду, бр. Джонсон вказав, що «Лаодикійський період був періодом збору врожаю з 1874 по 1954 рр. − перші 40 років з яких (Парусія) припадали на зжинання, а наступні 40 років (Епіфанія) припадали на інші процеси жнива» (E 6:377; див. також ст. 383). Таким чином, що стосується Божого народу, остання частина Лаодикійського періоду та Епіфанії, „останній особливий період Євангельського віку“ (E 4:65, 2 абз.), здається, закінчуються в той самий час. Зібрання до Царства останнього члена Малої Черідки 22 жовтня 1950 року, за кілька років до 1954 року, завершило Лаодикійський період для Тіла Христа у плоті, але не для інших вище згаданих частин Лаодикійської Церкви. Для них 1954 р. позначує кінець, у вузькому значенні, як Лаодикійського періоду, так і періоду Епіфанії, оскільки тут Вибранці Євангельського віку в цілому, включаючи Молодих Гідних, вперше є повними в їх членстві, і відкривається перша праця Базилеї (РТ ’54:41,42,51-59).
Однак період Епіфанії, який закінчився в обмеженому значенні в 1954 році, продовжується в інших значеннях після 1954 і 1956 років (див. PT ’54:51-54); отже, Лаодикійський період Церкви, останньою частиною якого є Епіфанія, також триває після 1954 і 1956 років. Крім того, Велика Громада (частина правдивої Церкви – E 8:238,239) і Молоді Гідні будуть тут впродовж невизначеної кількісті років після 1954-56 (E 11:493). Отже, для них Лаодикійський період триває на невизначений час після 1954-56 р. (Велика Громада завершила свій біг 14 лютого 1979 року).
Період Епіфанії як час утиску для номінальної церкви та світу також здається синхронним з останньою частиною Лаодикійського періоду. Брат Джонсон стверджує, що „з 1914 року почалися епіфанічні обриси Лаодикії… зі світовою війною як першим великим фізичним покаранням Християнства для направи людей, за чим слідували інші прояви гніву, які не закінчаться аж до завершення епіфанічної частини Лаодикії“ (E 6:379; див. також E 11:417). З цієї точки зору Лаодикійський період, очевидно, також триває після 1954-56 років, оскільки Епіфанія, його остання частина, продовжується після 1954-56 років (PT ’54:79).
Символічні жителі Лаодикії дивляться на своє матеріальне процвітання та кількість заможних людей, пов’язаних із їхніми конфедеративними деномінаціями, і рахують свої гроші та свої пожертви мільйонами, і кажуть, що ми багаті, як ніколи раніше. Як шкода! Вони не усвідомлюють, що земні багатства такого роду, які, як заявляє наш Господь, не є доказом Його прихильності протягом цього Євангельського віку, а радше навпаки. І вони не бачать справжніх багатств, якими захоплюється Господь, які є передсмаком Його ласки під час майбутнього багатства в Царстві.
Отже, Господь говорить до символічної Лаодикії: «А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий!». Вона бідна, оскільки в ній так мало Духа Учителя, так мало Правди та Духа Правди. Єдині багатства, які Бог може визнати в цей час, це ті, які Він обіцяв Своєму народові і дарує їм. Лаодикія сліпа в тому сенсі, що бог цього світу засліпив її сприйняття Божого характеру та плану і все далі й далі відводить її від довіри до Його Слова. Вона робить це під керівництвом її обраних і добре оплачуваних панів та вчителів, духовенства, вищої критики, еволюції, революціонізму та соціалізму, які швидко забирають у неї все хороше майно, яке було б цінним в очах Господа. Такі оголюють її, роблячи її нагою, забирають з неї одяг Христової праведності та спонукають довіряти не дорогоцінній крові відкуплення, смерті Відкупителя, а еволюційному процесу, який заперечує потребу Спасителя. Вона заперечує примирення за гріх; вона навіть заперечує, що існує чи існував якийсь гріх, за який потрібне примирення. Навпаки, вона стверджує, що людство має підстави для гордості за власний прогрес, якого в кінцевому результаті буде цілком достатньо, щоб принести їм усі бажані благословення, без жодного Спасителя і без Його Царства, яке Бог обіцяв як надію всього стогнучого створіння (Рим. 8:19-23).
БУТИ ПРАВДИВИМ І ВІРНИМ Є НЕОБХІДНІСТЮ
Слово «лаодикія» перекладається як випробуваний або засуджений народ. Опис показує нам, що їх судили та визнали недостатніми. Якщо ми розуміємо, що Христос мав на увазі в цьому посланні, то воно спрямоване особливо до тих, хто визнає Його ім’я, але заперечує Правду, яку Він Сам тут представляє. Нехай ті, хто читає це особливе послання, роблять це з особливою уважністю.
Послання до Лаодикійського періоду Церкви описує номінальну Церкву сьогодні такою, якою її бачить наш Господь. В якомусь значенні вона не холодна. У неї багато завзяття, але не відповідного знанню. Вона організувала свої армії, розвинула свою техніку та примножила свої запаси; але, все ж, ворог не впав перед нею. Вона стверджує, що її головна мета − навертати грішників, народжувати духовних дітей. Пророк вкладає ці слова в уста номінальних християн, коли вони пробуджуються до зрозуміння цієї ситуації: «Ми були вагітними та корчилися з болю, немов би родили ми вітер, ми спасіння землі не вчинили, і мешканці всесвіту не народились» (Іс. 26:16-18). Це сказано після того, як вони усвідомили присутність Господа (R 5993).
Лаодикії справді радили купувати справжнє золото (справжнє багатство Господа), використовувати мазь для очей, щоб вона могла бачити, і зодягнутися в шату Христової праведності, щоб вона не була осоромлена. Але в Святому Письмі немає натяку, що вона прислухається до цієї поради. Навпаки, є натяк на те, що вона все більше й більше ставатиме Вавилоном замішання, і що вона піде разом із політичними, фінансовими та соціальними системами цього теперішнього періоду у час великого горя, яким ця Епоха закінчується. Це горе підготує людство до Царства дорогого Божого Сина та його правління праведності. Коли на землі будуть Господні суди, то мешканці світу навчаться правди (Іс. 26:9).
Впродовж Тисячолітнього віку, у визначений Єговою час, настане новий порядок речей, і благословення Господа більше не вимагатиме жертви та такого самозречення, як зараз. Тоді Господнє благословення прийде до невибраних (як це було у випадку євреїв), у вигляді земних благ і земних благословень, пропорційне тому, як вони будуть слухняні законам Царства та духу цих законів. Того дня «процвітатиме праведний» (Пс. 72:7) − в усьому матеріальному процвітанні, а також у розумовому, фізичному, моральному та релігійному зростанні, вище і вище Святою Дорогою. Того дня злочинець отримає покарання, і буде в невигідному становищі; і, якщо він продовжуватиме чинити зло, зрештою, він буде вилучений з-поміж людей − у другій смерті (Іс. 35:8; Пс. 37:9; 145:20; Дії 3:23; Об. 21: 8).
Ми завершуємо це дослідження словами з 1 Тим. 6:17-19, як наведено в Diaglott: «Наказуй ТИМ БАГАТИМ за віку ТЕПЕРІШНЬОГО, щоб не неслися високо, і щоб надії не клали на багатство непевне, а на Бога Живого, що щедро ДАЄ нам УСЕ на спожиток, щоб робили добро, багатилися в добрих ділах, були щедрі та пильні, щоб збирали собі скарб, як добру основу в МАЙБУТНЬОМУ, щоб прийняти ПРАВДИВЕ Життя».
PT №780, ʼ2022:55; ТР № 563 , ʼ2022:55
Теперішня Правда № 81, літо 2023
Досконалий мир для тих, хто надіється на Бога (девіз 2023)ДОСКОНАЛИЙ МИР ДЛЯ ТИХ, ХТО НАДІЄТЬСЯ НА БОГА
«Ти бережеш в досконалому мирі того, чий розум опертий на Тебе» (Іс. 26:3, KJV).
Як минають роки під час великого горя, яке розпочалося восени 1914 року з початком великої світової війни і яке є «великою скорботою, якої не було з первопочину світу аж досі й не буде» (Мат. 24:21), ми з усіх боків бачимо, як хмари збираються й темніють, як провісники ще більшого горя попереду, яке, як показує Святе Письмо, має прийти перед початком обіцяних благословень усіх народів землі.
Протягом останніх ста років Бог обсипав людство дивовижними благословеннями у вигляді сучасних зручностей, наукових відкриттів, винаходів тощо, на багато з яких натрапили ніби випадково. І протягом одного покоління ми пройшли шлях від часів «коней і карети» до парового двигуна, найважливішого технологічного стрибка в промисловій революції, до днів атомної енергії та реактивного двигуна.
За останнє десятиліття науковий світ дав нам GPS і соціальні мережі, що дозволяє нам спілкуватися з будь-ким у будь-якій частині світу. Лазерна хірургія: тепер ми можемо оперувати людину за допомогою робота, лазера та навіть через віртуальну реальність! Штучний інтелект можна знайти всюди! Ми всі знаємо про роботів і роботів-помічників, але чи думали ви про свій пристрій Alexa чи навіть про пристрій Google як про елемент штучного інтелекту? В даний час розробляються і випробовуються безпілотні автомобілі. Можна назвати ще інші: 3-D друк, штучні органи, рентген, КТ, МРТ тощо.
Звичайно, ми перебуваємо в «часі кінця», про який було пророковано (Дан. 12:4), що «багато хто буде бігати туди-сюди, і так розмножиться знання». Цей раптовий приплив нових знань, винаходів і відкриттів є попереднім і підготовчим до встановлення Христового Тисячолітнього правління миру та процвітання на землі, «часів відновлення всього», коли кожен, «хто захоче» з людства, буде відновлений до едемської досконалості та отримає вічне життя на землі (Дії 3:19-23; Об. 22:17; Мат. 25:31-40). Втрачений рай стане відновленим раєм, тобто «новою землею, що правда на ній пробуває» (2 Пет. 3:13).
Що ж саме настільки загострило розум людства, так що багатьом важко бути чесними, використовуючи будь-яку можливість отримати прибуток в нечесний спосіб? Що ж, у Божому плані віків є запланований час горя. «І буде час утиску, якого не було від існування люду аж до цього часу» (Дан. 12:1). Цитуємо ще два тексти, щоб допомогти нам замислитися над цим: Мат. 10:34: «Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча». Також Луки 12:51: «Чи ви думаєте, що прийшов Я мир дати на землю? Ні, кажу вам, але поділ». Єгова дав нам дуже інформативну картину Свого плану в 1 Царів 19:11-12: «Вийди, і станеш на горі перед Господнім лицем. Аж ось переходитиме Господь, а перед Господнім лицем вітер великий та міцний, що зриває гори та скелі ламає. Та не в вітрі Господь. А по вітрі трус землі, та не в трусі Господь. А по трусі огонь, і не в огні Господь. А по огні тихий лагідний голос». Ці три природні явища зображують відповідно, як ми вважаємо, всесвітню війну, всесвітню революцію та всесвітню анархію (див. також коментар брата Рассела в R 5649).
Досліджуючи світову війну в її двох фазах, що мала місце протягом останнього століття, ми дізналися про причини та жахливу природу символічного «вітру». Ми також бачили достатньо насильницьких революцій у різних країнах, щоб отримати деяке уявлення про справді жахливу серйозність революції, яка поширюється по всьому світу, як це зображено символічним «землетрусом».
Бог має кілька цілей, дозволяючи кожній із цих трьох фаз часу горя відігравати значну роль у Його Плані. Помітним серед них є Його бажання навчити людство в дуже практичний і тривалий спосіб, що їхня віра в різноманітні людські схеми миру та процвітання є марною.
Проте уроки будуть тривати. Згідно з 1 Царів 19:11, 12 після землетрусу спалахнув огонь. Це символічний огонь анархії. Не обмежені, експериментальні форми анархії, які виникали в історії, ані локальна чи початкова анархія, яка присутня в некерованих подіях сьогодення. Цей особливий «огонь» стосується скоріше періоду
всесвітньої анархії.
Зі Святого Письма ми знаємо, що в якийсь момент старі наглядачі гріха, омани та самолюбства, які тепер значною мірою стримуються державними урядами, збунтуються у світі без вождів і закону, і цей період швидко переросте в найгіршу анархію, хаос і розруху. Це великий «огонь» з 1 Царів 19:12, руйнівник, який змітає в історію будь-які залишки імперії сатани, які залишилися незруйнованими всесвітньою війною та революцією. Це буде катастрофа неймовірних масштабів для народів світу.
Мир та єдність є дуже бажаними; але це не завжди можливо і не завжди вигідно. Якби все було досконалим, то мир і єдність, безперечно, були б єдиною належною умовою, але поки існують недосконалості, помилки тощо, повинні існувати відмінності. У згоді з цим наш Господь проголосив, що Його послання принесе не мир, а меч у нинішніх умовах (Мат. 10:34). Він стане Князем миру поступово, аж поки мир не буде встановлений на праведній основі. А доти Він буде тим Царем, який зі Своєю Церквою царюватиме в праведності, і розіб’є злі системи та речі на кавалки, як гончарський посуд, залізною палицею (Євр. 7:2; Пс. 2:9; Об. 2:26, 27).
Є такі, що кажуть мир, мир, коли миру немає і коли мир є неможливий, та народ Господній не повинен бути серед них. Це не означає, що народ Господа має провокувати чвари. Навпаки, скрізь у Святому Письмі вони закликаються до того, щоб були миролюбними та миротворцями. Але з усіма зусиллями, спрямованими на мир, їх любов’ю до миру та їх миротворчими якостями, які постійно зростають, послання, яке дав їм наш Господь, породить заворушення. Чому? – Тому що між світлом і темрявою немає нічого спільного, між ними не може бути ні миру, ні примирення – наскільки один отримує контроль, настільки відповідно інший виключений (2 Кор. 6:14).
У згоді з цим ми бачимо в цій лекції, що через Ісусові слова серед людей відбувся розкол − одні їх схвалювали, а інші заперечували. Так повинно бути і з нами, коли ми піднімаємо прапор праведності: якщо ми дозволимо світлу Правди світити, то ті, хто любить Правду, будуть більшою чи меншою мірою приваблені нею в міру того, наскільки їхні серця щирі, правдолюбні. Ті, хто любить оману, повстануть з запереченнями пропорційно до браку щирості. Якщо так було з нашим Господом, то чи можемо ми думати, що з Його учнями могло б бути інакше?! Звісно ні. Ми повинні бути взуті в готовність Євангелії миру. Наша Євангелія − це Євангелія миру, але ми побачимо, що коли несемо її іншим, наш шлях поступу буде важким, і нам знадобиться весь захист, який Господь передбачив у Своєму провидінні, чого ми повинні сподіватися, а також знадобляться Його обітниці благословення і слави для переможців.
МИР ПРОТИ МЕЧА
Але чи Святе Письмо суперечить саме собі? Що мав на увазі Великий Учитель, коли сказав: «Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча» (Мат. 10:34). О, Він пророчо говорив про
наслідок, до якого Його благодатне послання любові та ласки призведе
у світі під час панування гріха! Він добре знав, що сатана, князь темряви, буде протистояти не тільки Йому, але і Його послідовникам. Він провістив, що кожен, хто буде жити побожно, зазнає переслідувань (Мат. 24:9,10; 2 Тим. 3:12), і так воно й було. Дев’ятнадцять століть це довели! Він посилав Своїх послідовників, як і Він Сам, неозброєних, щоб вони були миротворцями, щоб були помічниками, щоб «пильнувати про мир
з усіма, і про святість, без якої ніхто не побачить Господа» (Євр. 12:14). Він застерігав Своїх послідовників: «Всі, хто візьме меча, від меча і загинуть» (Мат. 26:52).
Тоді настане царювання Князя миру і, як подають пророки, Він буде подібний до Соломона, у якого не було воєн, але перед яким схилялося кожне коліно і визнавав кожен язик (Іс. 9:6,7; Лук. 11:31). Христове Царство праведності буде Царством миру, побудованим на руїнах, що залишаться в результаті цього горя.
Але послання миру й любові та добра новина про Царство, яке наближається − те Царство, яке має благословити весь світ і виконати ангельське пророцтво − за іронією долі, здається, розлютили світ, не лише невіруючих, безбожних, але, як не прикро це казати, багатьох з тих, хто вважає себе християнами, що мають власні схеми, плани та теорії, багато з яких суперечать посланню Євангелії. Темрява, змішана з самолюбством, ненавидить світло, Правду і любов Бога. Вона також не прийде до світла, щоб не об’явилися її вчинки темряви, самолюбства, амбіцій та лицемірства.
Учитель знав, якими будуть наслідки Його євангельського послання. Тільки через компроміс зі світом Його послідовники можуть жити в повному мирі з цим світом. І навпаки, усі хто був відданим і вірним Йому, були лихословлені, очорнювані та переслідувані. Таким чином, Його слова були пророцтвом про випробування, яких могли очікувати всі Його послідовники. Та більше того, Його слова були пророцтвом про
народи. Що привело нас до нинішнього рівня „цивілізованої дикості“? Що, наприклад, змушує стільки транснаціональних, так би мовити, „піратських“ корпорацій, агресивно прагнути поглинути своїх конкурентів? Що так загострило розум людства, що багатьом важко бути чесними, використовуючи будь-яку можливість отримати прибуток в нечесний спосіб? Для законодавців неможливо приймати нові закони достатнього обсягу та з достатньою швидкістю, щоб зберегти мир із розумними та інноваційними методами обходу, особливо в цю епоху всесвітнього Інтернету та різноманітних форм електронної комерції.
ПРОСВІЧЕННЯ ВИХОВУЄ НЕЧЕСНІСТЬ
Дивним чином за все це в певному сенсі відповідають закони, доктрини Христа. Як?
Свобода, якою Христос робить вільними Своїх послідовників, і світло, якому Він і вони дозволили світити на затемнений світ,
частково отримані неосвяченими серцями і розумами, можуть породити мудрість, яка, будучи неправильно застосована, перетворюється на
хитрість, самолюбний вид кмітливості. Пропорційно до того, як християнські народи відкидали біблійні істини, які вони мали, вони назавжди втрачали їх добрий вплив. Тепер ми бачимо, як інші, нехристиянські народи, будучи колись на задньому плані, стають світовими наддержавами.
Великий Учитель, Ісус, на запитання Пилата відповів, що Він був народжений, щоб бути Царем − Царем Юдеїв. Але Він також додав: «Царство Моє не від світу цього» (Ів. 18:36) − теперішнього порядку речей. Як правдиво! У багатьох із нас склалося хибне враження − що наш Відкупитель, як Великий Цар Слави, протягом століть вів
безуспішну війну проти сатани, гріха та смерті. Але тут ми дізнаємося з вуст Великого Учителя, що Його Царство належить до прийдешнього світу − світу, який складається з багатьох славних грядущих віків. Таке розуміння породжує запитання: Хто тоді правив цим світом? Ми відповідаємо − сатана!
Відповідь Господа Ісуса полягає в тому, що сатана є князем цього світу (Ів. 12:31; 14:30; 16:11; Еф. 2:2). Його також називають «богом цього світу» (2 Кор. 4:3,4). Але він узурпатор. Влада над землею спочатку була дана людині. Але сатана, обманувши наш рід, представляючи темряву за світло, став узурпаторським правителем, використовуючи людство лише як своє знаряддя. Коли ми розмірковуємо про те, скільки людей неслухняні євангельському світлу, то бачимо величезну імперію, яку контролює цей князь темряви. І коли ми бачимо порівняно небагатьох, хто є воїнами хреста та послідовниками Агнця, ми розуміємо, що, як сказав наш Господь Ісус, протягом довгих століть Євангельського віку за Ним йшла лише «мала черідка» (Луки 12:32).
Усе, що стосується цього великого Плану спасіння, викладеного в Божому Слові, є розумним. Вирішальне випробування вибраної Церкви було необхідним для того, щоб як вірні й милосердні священники Бога і Христа, об’єднані з Ним у Його царській славі, вони могли бути Божим знаряддям у допомозі людству. Вони піднімуть людину з упадку, який став наслідком шести тисяч або більше років гріха та злого впливу князя темряви. Це буде здійснено впродовж «тисячі років», які Біблія визначає як період правління Месії (Об. 20:1-15) − період не надто довгий і не надто короткий, аби здійснити велику працю спасіння світу.
Але хтось може запитати: Якщо дев’ятнадцять століть знадобилося для розвитку єдиної істинної Церкви, меншої громади, скільки ще часу потрібно буде для піднесення всього світу? Ми відповідаємо: Божественна мета не полягає в тому, щоб піднести світ до становища
духовної природи та слави вищого вивищення, яке було запропоновано сплодженим від Духа, щоб від них вимагалося таке вирішальне випробування жертовного послуху навіть аж до смерті. Для реституціоністів Бог пообіцяв
земні реституційні благословення та умови. Коли князь темряви буде зв’язаний, а Сонце Праведності зійде з лікуванням у своєму промінні, тоді темрява гріха й смутку втече у визначений Богом час. Лише
одне століття такого благословенного впливу на світ, безумовно, творило б чудеса. Хто знає, які чудові винаходи та благословення чекають на нас (1 Кор. 2:9)!?
Далі відбудеться поступове пробудження всіх, хто заснув смертю. Вони вийдуть із в’язниці смерті − вийдуть, як подає Святе Письмо, щоб познайомитися з правдивим Богом і Його славним Сином, Відкупителем, а також з принципами праведності в протиставленні до принципів гріха.
ШВИДКИЙ ПОСТУП ДО РЕСТИТУЦІЇ
Ми не можемо припустити, що за таких умов більшість людей потребуватиме довго сидіти, підраховуючи цінність запропонованих їм благословень вічного життя та реституції.
Висхідний поступ − воскресіння, піднесення, відродження − буде швидким. Так покоління за поколінням буде виходити з гробу і насолоджуватися подібним досвідом, доки всі мертві в Адамі не вийдуть. Бог передбачив це через смерть нашого Відкупителя. Оскільки Ісус з задоволенням виконував волю Отця, Він був славно нагороджений високим піднесенням до Божественного рівня слави, честі та безсмертя.
Досягнення стану доброї волі між людьми означатиме досягнення людської досконалості. Бог є любов. І коли наші прабатьки були створені на земний образ Бога, любов, мабуть, була домінуючою рисою їхніх характерів. Те, що ми бачимо в самолюбстві, значною мірою є справою спадковості, і всі життєві звички відповідають їй, постійно посилюючи свою вагу та тримаючи нас. Але з новим Царем і новим правлінням праведності прийде славетне піднесення і перетворення. Поступово, протягом тисячі років правління Месії над світом, зло самолюбства стане очевидним, а краса святості та любові буде показана на контрасті.
Винагорода за реституцію підніме всіх бажаючих і слухняних з гріха і самолюбства до святості й любові. Тоді, завдяки любові, яка є самою сутністю людського буття, добра воля щодо людей пануватиме всюди, тому що Божий закон, майже стертий під час панування гріха, буде перезаписаний у людському єстві (Прип. 3:3; 7:1-4; Єр. 31:33). Закон, як ми знаємо, наступний: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом; і ближнього твого, як самого себе» (Луки 10:27). Які ми раді, що це є правдою! Як же ми раді, що жахливий обман, підкинутий людству в темні віки щодо Бога жорстокості та пекла вічних мук, це фальшивка!
ВСЕМОГУТНІЙ ТВОРЕЦЬ
В нашому сучасному світі владу дуже цінують, хоча й бояться. Двома показниками сили, за якими оцінюються країни, є економічний та військовий. Як правило, головні народи будь-якої епохи мають один або (зазвичай) обидва ці показники, щоб через їх використання впливати на формування світу таким чином, що це було на їхню користь.
Панівна влада є нагородою для будь-якого народу, хоча часто виявляється непідйомним тягарем, і імперії то з’являлись, то зникали під таким тягарем. У період після Другої світової війни протистояння між радянським блоком і заходом було небезпечним через можливість ядерної війни. Потужність вимірювалася кілотоннами та радіусом дії боєголовок − сила миттєво знищити цілі громади була причиною страху і, якимось дивним чином, гарантією того, що розумні правителі не зможуть ініціювати таких жахливих наслідків.
В основі цього аспекту людської сили лежить елемент, створений силою Бога. Це не означає, що Його слід звинувачувати в гріховних нахилах людини. Святе Письмо говорить нам, що Бог створив людину досконалою, але вона розробила схеми, що суперечать Божій волі (і завдають шкоди самому собі). Бог не винний у тому, що люди проявляють свою вільну волю (Екл. 7:29). Людина часто зловживає знаннями через своє прагнення панувати над іншими. Сила атома не є винятком. Людина століттями прагнула зрозуміти цю силу, і сьогодні народи живуть у страху перед її можливостями. Зараз ми стикаємось із занепокоєнням ядерного тероризму та необхідністю захистити суспільство від нападу за допомогою складних і дорогих протиракетних щитів.
Сила крихітного атома вражає й дає нам деяке уявлення про природну могутність Творця. Ісус творив Свої чудеса «перстом» Божим (Луки 11:20). Про силу, яку Бог тримає в резерві, ми можемо лише здогадуватися. Як християни, ми можемо знайти втіху в цьому: Він ніколи не дозволить людству знищити себе, але стримає його надмірності та визволить Своїх (Пс. 76:10; Мат. 24:21,22).
PT №780, 2022:61; ТР № 563, ʼ2022:61
Теперішня Правда № 81, Літо 2023
Велика Пасха царя ЄзекіїВЕЛИКА ПАСХА ЦАРЯ ЄЗЕКІЇ
(2 Хронік 30:1-13)
«Покоріться Господеві, і ввійдіть до святині Його».
Видіння пророка Ісаї та дання йому доручення оголошувати занепад Ізраїлю мало місце «року смерти царя Озії» (Іс. 6:1). Безбожний цар Ахаз посів трон Юдеї після Озії та Йотама і безбожно правив, нехтуючи Богом та Його правом впродовж шістнадцяти років (2 Хр. 28:1). Та як виявилося, Азах мав прекрасну дружину Авійю (2 Хр. 29:1), яка старанно виховувала свого сина Єзекію, приготовляючи його до царювання, і в результаті з багатьох точок зору він став правителем, гідним наслідування, та вірним Божим слугою.
Є навіть припущення, що Ісая, який був родинно пов’язаний з царською сім’єю, виховував Єзекію і допомагав в належному спрямуванні процесів його мислення та поступування.
Той факт, що добрий син міг походити від настільки злого батька, слугує доказом того, що завдяки Божественному провидінню ми необов’язково мусимо успадкувати погані риси своїх предків. Хоча ми не в стані здолати їх до кінця (і ніхто з роду Адама не може мати надії, що через власні зусилля та виховання осягне досконалість), тим не менше, ми бачимо, що сприятливі умови, релігійне виховання і т.д., ведуть до величезної направи тих, котрі належно ними виховуються.
І тут ми маємо певний натяк думок щодо методів, які застосує Єгова, благословляючи світ і підносячи його в часі розвитку земної частини Царства в Тисячолітті. Людський рід не в стані сам піднятися з занепаду, в якому опинився, по причині короткого життя і повсюдно пануючого зла, тому також і сила, яка підійме людство, мусить походити ззовні, і не має підлягати тлінню через упадок Адама. Більше того, в умовах Божественного вироку, кара за гріх людини – смерть – мусить бути усунена, мусить бути заплачена за людину, перш ніж вона могла б бути цілком звільнена від її осуду і слабостей. Відкуплення людства Ісусом уже було доконане. Визволення з гріха та його наслідків релігійної, розумової, моральної та фізичної деградації – це завдання на майбутнє, яке буде можливо здійснити завдяки великій викупній жертві Христа.
Яка прекрасна думка, що, власне, Ісус, який відкупив людський рід і був високо піднесений в силі і великій славі, невдовзі використає цю силу для добра людини – для піднесення до праведності і досконалості кожного, хто з усіх народів землі захоче прийняти Його ласку (Об. 22:17). Підношення з занепаду буде відбуватися згідно з певними визначеними засадами, а саме: навчання, випробування, карання за провини і направа згідно вимог праведності, в чому кожна особа буде зобов’язана співпрацювати, аби могла усвідомити собі повне «відновлення [реституцію] всього, про що провіщав Бог від віку устами всіх святих пророків Своїх» (Дії 3:19-21).
ПРИВЕРНЕННЯ ШАНУВАННЯ ЄГОВИ
Про те, що Єзекія був вже добре поінформований і вповні посвячений Богові, коли помер його батько, а сам він почав правити, свідчить той факт, що негайно, в перший місяць свого правління (2 Хр. 29:3), він розпочав впровадження реформ, які дуже подібні за характером до тих, що були описані в нашій темі – тобто відновлення звичаю віддавати честь Єгові як утвердженого самим Богом. Якби Єзекія не був посвячений Господу, а мав лише належний підхід у своєму серці, то прихід до влади мав би на нього протилежний вплив і привів би його до самовдоволеності та марнославства.
Першим публічним актом Єзекії було відкриття та приготування Господнього храму, який вже роками був замкнений і занедбаний, і в якому назбиралося багато сміття і т.п. Цар покликав собі на допомогу відповідних для цієї праці помічників – вибране Богом покоління Левія. Очищення храму відбувалося за законом Мойсея, і першою чинністю після завершення роботи було принесення великої жертви за гріх.
Цар Єзекія мав широку перспективу; він видав спеціальні розпорядження, щоб Пасху святкували не лише на користь двох поколінь Юдеї, але також на користь їх відлучених братів «по всьому Ізраїлю» (2 Хр. 30:1,5). Він добре розумів, що всі покоління Ізраїлю становили ще й доти в певних відношеннях одне ціле, а саме, в тому значенні, що Божі обітниці були дані цілому насінню Авраама; тому кожен, хто з усіх поколінь визнав би Єгову і шукав би Його милості, був би визнаний братом ізраїльтянином.
Це був час свята Пасхи, яке відмічалося для пригадування Господнього визволення Ізраїлю з Єгипту, що було типом визволення духовного Ізраїлю з неволі гріха і сатани, а також остаточного порятунку з неволі сатани усіх тих, які люблять праведність і прагнуть служити Господу, в час цілковитого повалення сатани в малому періоді. Було постановлено, що в тому році свято Пасхи буде святкуватися правильно. Бо хоча, як ми знаємо з опису, його святкувало, очевидно, невелике число ізраїльтян, однак загальний релігійний безлад призвів до того, що це свято не святкував увесь народ та ніхто не дотримувався всіх деталей, пов’язаних з цим святом.
Цього разу цар вирішив, що потрібно відродити його правильне святкування, якому б передували усі необхідні приготування, вказані в Законі, які стосувалися очищення народу (Вих. 12:15-20) та викидання з домів усякої закваски (символу гріха). Таким чином, принаймні в образі, типічно, народ був освячений, щоб міг відповідно святкувати своє свято. Але все це вимагало часу – потрібно було видати декрети, викликати ревність в народу, який мав виконати усю цю працю, символізуючи святість Господу та відлучення від гріха.
Оскільки народ був опоганений, то залишалося надто мало часу, щоб усі встигли приготуватися до святкування Пасхи у властивий день, тобто чотирнадцятого дня першого місяця (Вих. 12:6), і тому свято було святковане чотирнадцятого дня другого місяця – на що дозволив Господь (Чис. 9:10,11).
ЗАКЛИК ДО ЦІЛОГО ІЗРАЇЛЮ
Той самий настрій розуму й серця, який характеризував розпорядження Єзекії щодо Пасхи та її застосування щодо цілого Ізраїлю, оволодів ним і допровадив до того, що він прагнув реформації не лише двох поколінь, знаних як Юдея, але також десяти поколінь відлучених братів, знаних як Ізраїль. Відповідно, спеціальні посланці були вислані до Беер-Шеви, міста, що було висунуте найбільше на південь ізраїльської землі, щоб публічно запросити усіх ізраїльтян з кожного покоління, аби вони відновили звичай віддавання шани Єгові, а особливо, щоб з нагоди цього свята вони прийшли до Єрусалима. Поштова система в той час ще не існувала, як це є сьогодні, тому було зроблено спеціальні кроки і скликано посланців, щоб вони рознесли запрошення.
Запрошення царя Єзекії на свято Пасхи прийшло в найбільш відповідний час, оскільки пророцтво Ісаї, яке говорило про забрання Ізраїлю до неволі, уже було в процесі. В той час, власне, десять поколінь платили данину Асирії і очевидно розпочалося переселення багатьох людей. Таким чином, приготоване влаштування Єгови служило зверненню уваги кожного, хто був «правдивим ізраїльтянином», на той факт, що неволя Ізраїлю була карою за відкинення Єгови, а одночасно це запрошення мало заохотити тих, котрі мали віру і ревність до відновлення звичаю віддавання шани Богові.
Коротко кажучи, листи царя Єзекії були нагадуванням, щоб вони не забували про минуле і навернулися до Єгови: «І не будьте такі, як ваші батьки та як ваші брати, що спроневірилися Господеві, Богові їхніх батьків, і Він дав їх на спустошення, як ви бачите… Покоріться Господеві, і ввійдіть до святині Його… і Він відверне від вас жар гніву Свого» (2 Хр. 30:7,8).
Це нагадування містило думку не лише про теперішнє визволення, але також про повернення їхніх братів, які вже були депортовані. Але в північній частині царства було висміяно посланців, які розносили ці листи (10 в.). Чим більше хтось віддалився від Бога, тим більше був гордим і марнославним, як зазвичай буває. Без сумніву, це, власне, та пиха в значній мірі допровадила їх до знищення як народу.
Всі, хто є в гармонії з Богом, є покірними, і лише такі отримують славне Господнє послання з визнанням та любов’ю; вони також добре ставляться до слуг, які його приносять. Ми також помічаємо, що їх післанництво в таких умовах свідчить про велику віру і посвячення Єгові, тому що, як вони самі, так і посланці, які їх запрошують, знаходяться в погорді і стають предметом насмішок невіруючих мас.
ВІДПОВІДЬ НА ЗАПРОШЕННЯ
Хоча небагато, та, як подає опис, досить значне число ізраїльтян впокорилися і прийшли з поколінь Асира, Манасії та Завулона (11 в.) і, очевидно, отримали благословення, якими Бог обдаровує тих, які впокоряються і залишаються слухняними. Разом з цією згадкою знаходимо ще одну, що також прийшли «багато» з поколінь Єфрема, Манасії, Іссахара та Завулона (18 в.). Таким чином, принаймні п’ять з десяти поколінь були представлені більш-менш чисельно, а з позосталих два вже були в неволі – Рувим та Ґад. Крім того, ми пам’ятаємо, що деякі ізраїльтяни з десяти поколінь раніше поєдналися з царством Юди, з огляду на пануюче в їх власному краї ідолопоклонство і кращі релігійні можливості в царстві Юди (2 Хр. 15:9).
Здається, що в цілій Юдеї запрошення прийняти участь в святі Переходу було добре прийняте: «Також в Юдеї була Божа рука, щоб дати їм одне серце для виконання наказу царя та зверхників за Господнім словом» (12 в.). В результаті, того року зібралося незвично велике зібрання в Єрусалимі. Опис подає, що з часів Соломона, тобто впродовж двохсот п’ятдесяти років, не святкувалося свято Пасхи так, як тоді. Свято обходилося з великою радістю і задоволенням, зо співом і прославлянням Бога. Народ був настільки захоплений в своєму релігійному запалі, що на його пропозицію тижневе віддавання честі і слави святим речам в час Пасхи було продовжено на наступний тиждень (21-26 в.).
В цьому місці відійдемо на хвилинку від нашої теми, щоб звернути увагу на той факт, що в той ранній період правдиві, вірні ізраїльтяни з царства десяти поколінь зібралися в царство двох поколінь. Пізніше, коли покоління Юди опинилося в неволі, більше не було можливості прослідковувати подальший поділ Ізраїлю. Виданий Кіром декрет, який дозволяв на повернення з неволі, оминув усі поділи і відносився до цілого Ізраїлю (Езд. 1). Вірні з усіх поколінь, які повернулися, були разом визнані Ізраїлем, і так до них відноситься Біблія. (Подивися симфонію і перевір записи Нового Заповіту, які говорять про Ізраїль). Це, власне, залишки Ізраїлю, а не лише Юди, були зібрані завдяки особливій ласці Божої угоди в Євангельському віці, тоді як всі інші були «засліплені» і відкинені від обітниць цієї угоди аж до моменту завершення збирання «вибраних» віку Євангелії, тобто духовного Ізраїлю (див. Рим. 11:7,25-32).
Одночасно відновлення правдивої релігії, започаткованої Єзекією, не завершилося святкуванням цієї Пасхи. Воно наповнило народ ревністю у віддаванні честі Господу, ревністю в щедрій підтримці священників та Левитів, в утримуванні жертв і т.д., але також призвело до сильного руху проти будь-якої форми ідолопоклонства по всій Юдеї, поширюючись навіть на край, що належав десяти поколінням. В результаті наступило загальне знищення ідолів того краю, а також знищення пагорбів непристойності, посвячених розпущеному шануванню Ваала і т.п. Результат такого властивого навернення народу до Бога приніс йому та його цареві багато дочасних благословенств, згідно з Божою угодою, вчиненою з цим народом. Цар і народ стали дуже багаті, а їх десятина і жертви для Господа були не лише достатніми для утримання священників і Левитів, але ще багато поза тим залишалося, і потрібно було побудувати склади для його зберігання (2 Хр. 31).
АНАЛОГІЇ В ДУХОВНОМУ ІЗРАЇЛІ
Розгляньмо наступні аналогії, які мають місце в духовному Ізраїлі:
- Будь-яка правдива релігія асоціюється з порядком і чистотою, про що каже нам Апостол: «Як хто нівечить Божого храма, того знівечить Бог» (1 Кор. 3:17). У згоді з цим ми можемо сказати, що кожен, хто намагається очистити Божий Храм і допровадити його до гармонії з Божим порядком, буде тепер благословенний, як Єзекія та його царство. Однак ми повинні пам’ятати, що нагороди, які були обіцяні духовному Ізраїлю, є духовними, а не дочасними благословенствами.
Як ми вже раніше зазначили, Господнє зібрання в теперішній час може вважатися Його символічним Храмом, хоча правдивим Храмом є переможна Церква. Тим не менше, буде властивим застосувати цей урок також до серця кожного з нас, оскільки, як зазначає Апостол, кожен християнин є Храмом Духа. По цій же причині Церква зазвичай може бути належно трактована як Храм Духа, посвячений і відданий Господу.
Таким чином, кожен окремий християнин, виправданий та освячений через велику жертву примирення нашого Первосвященника, повинен зберегти себе (і, наскільки це можливо, усіх інших, пов’язаних з ним і пронизаних тим самим духом) від будь-якого опоганення світовістю, щоб в такий спосіб отримати очищення з нечистоти світовості, щоб таким чином отримати Господнє благословення в духовних справах. Увесь Господній люд повинен пам’ятати про потребу очищення з бруду світовості, і не лише минулого, але також від того, який тепер є в світі. Ми пам’ятаємо слова Апостола: «Отож, мої любі, мавши ці обітниці, очистьмо себе від усякої нечисти тіла та духа, і творімо святиню у Божім страху» (2 Кор. 7:1).
Однак недостатньо доконати саме очищення, його потрібно ще провести згідно з Божественними розпорядженнями. Як Єзекія, священники та Левити були очищені і посвячені «за законом Мойсея», посередника угоди між Богом та Ізраїлем, так і ми, які належимо до дому синів, маємо також старатися очищуватися та освячуватися в точній згоді з законом Христа, Посередника Нового Завіту.
Як під Угодою Закону потрібно було дотримуватися формального ритуалу, так у Євангельському віці потрібно дотримуватися певних форм віри, слухати «здорової науки» і бути слухняним. Наше очищення не відбувається через кров бичків і козлів, але через заслугу дорогоцінної крові Христа, який не вимагає помсти на нас за Його смерть, але, навпаки, кличе про милосердя, прощення і милість для всіх, які через Нього приходять до Отця.
- Для нас також є урок в широкій концепції Єзекії про загальне святкування свята Пасхи всіма ізраїльтянами. Ті ж, котрі виявили бажання взяти участь у вшануванні Господа, мають вважатися братами і заохочуватися до цього. Посідання Єзекією широкого, багатого біблійного знання, яке стосувалося описаних подій, не було достатнім. Його обов’язком і привілеєм було упевнитися, чи між правдивим Господнім народом та зарядженнями, які стосувалися шанування Бога в Його домі, храмі, не було жодних розділяючих бар’єрів.
Подібно духовні ізраїльтяни повинні усвідомити собі, що всі «правдиві ізраїльтяни» становлять одне у Христі Ісусі, і всі мають буди оцінювані і трактовані як правдиві ізраїльтяни, які довіряють дорогоцінній крові Христа як великій викупній жертві за гріхи і посвячуються Господу на службу. Таке загальне визнання характеру християнина, у що ми з задоволенням віримо, посилюється в останньому столітті. Але є ще багато роботи в цьому відношенні: потрібно знайти усі сектантські перешкоди, знищити сектантські назви та віровчення, а правдиві християни (усі, які вірять в дорогоцінну кров Христа і є цілком посвяченими Господу, повинні бути слухняні вказівкам Його Слова, найкраще, як тільки можуть його зрозуміти) повинні перебувати разом і бути одним людом без інших різниць, крім того, що одні осягнули більше знання і вищий рівень посвячення, аніж інші – але всі повинні старатися дійти до повного зросту в Ісусі Христі (Еф. 4:13).
- Ми повинні також взяти урок з того, що таке післанництво про правдиву спільність правдивих ізраїльтян, а згідно з Божими обітницями усіх, не дивлячись на вірування і погляди, не завоювало б тепер популярності, як воно не було популярним серед багатьох і в ті часи. Тепер, як і тоді, більшість схильна висміювати і трактувати тих, котрі пропагують простоту, яка виявляється в Ісусі Христі, про що вчить Святе Письмо і було на початку практиковане в ранній Церкві, як фанатиків та мрійників. Не дивлячись на це, тепер, як і колись, деякі притягуються, як вони це собі усвідомлюють, властивим посланням – Правдою. Ми не сумніваємося, що багато інших почують цю новину, але не матимуть відваги поступати згідно її вказівок, як це, без сумніву, мало місце з деким в Ізраїлі. Однак певна частина з майже всіх сект, вірувань і груп буде притягнута. І виявиться, що це будуть люди лагідні, готові і охочі впокоритися. Горді натомість будуть підтримувати сектантство, дбаючи про пов’язані з тим почесті і становища, але вони не отримають спеціальних Божих благословенств. «Блаженні лагідні».
- Правдиве відродження релігійних почуттів щодо Бога, вшанування Його з «оздобою святості» і згідно з вказівками Його Слова, асоціюється тепер, як і в часи Єзекії, з загальним знищенням ідолів. О, як багато довкола нас ідолів, які Господній народ ревно повинен знищити! Ці ідоли мають багато різних форм і характеристик, але один спільний характер. Одним з тих ідолів, через які тисячі за тисячами падають ниць на землю, є Сектантство, ще іншим є Гроші, далі Жадоба, потім Самолюбна Амбіція, ще іншим Пиха, далі Вигода і, загалом, існує цілий легіон зі спільною родинною назвою – Самолюбство.
Кожен, хто через відкуплення дійшов до стану виправдання через віру і повного посвячення Господу через відкуплення в Ісусі Христі, кожен, хто шанує Господа в «оздобі святості», легко собі усвідомить огидний характер тих ідолів, які великий противник посилає кожному через гріх, щоб ми їм вклонялися і їх шанували. А пропорційно до нашої ревності в служінні Господу, пропорційно до міри Його Духа в наших серцях, ми самі будемо з запалом триматися здалеку від тих ідолів, підкоряючи не лише слова наших уст і вчинки нашого життя, але також усі наші думки під волю Бога в Ісусі Христі (1 Ів. 5:21; 2 Кор. 10:5).
BS №528 ’80:20; TP №391, ’88:117.
Теперішня Правда № 81, Весна 2023
Опубліковане Світло (Як Бог подавав правду для Свого люду протягом віків?)ОПУБЛІКОВАНЕ СВІТЛО
«Для моєї ноги Твоє слово світильник, то світло для стежки моєї» − Пс. 119:105.
Розпочнімо нашу подорож за допомогою світла, опублікованого 178 років тому, яке стосується періоду, коли релігійний світ був просякнутий віровченнями Темних Віків (часу, коли світ переходив стан стагнації або занепаду) приблизно між 500 і 1500 роками нашої ери. Час релігійних забобонів, хрестових походів – час, коли релігійні війни між християнами та мусульманами розпочиналися головним чином з метою забезпечення контролю над святими місцями (серед яких був Єрусалим), які вважалися такими серед обох груп. В сумі вісім головних хрестових походів мали місце між 1096 та 1291 роками.
Давайте ознайомимося з історією виникнення, розповсюдження та впливу книг перед Жнивом Євангельського Віку, під час цього Жнива й після нього. Ми, як посвячені Божі діти, маємо добру причину для радості, коли бачимо Божественне керівництво в наших працях від моменту початкового зрозуміння, коли проповідники та видавці почали відокремлювати світло від темряви, й аж до народження повного світла, коли воно було вже на часі − Прип. 4:18: «А путь праведних ніби те світло ясне, що світить все більше та більш аж до повного дня», а також Іс.60:2: «Бо темрява землю вкриває, а морок народи, та сяє Господь над тобою, і слава Його над тобою з’являється».
Розпочинаємо з одного із вибраних Божих знарядь, який народився 15 лютого 1782 р., Вільяма Міллера. Він отримав лише 18 місяців формальної освіти, але його прагнення знання допровадило його до такого рівня самоосвіти, який дозволив йому зрозуміти просте, пряме свідоцтво Святого Письма. В 1844 р. брат Вільям Міллер у віці 62 роки розпізнав термін Вавилон як такий, що означає замішання. Цей термін застосовується у Святому Письмі до різних форм фальшивої релігії, які колись були чисті, а тепер стали піддані зіпсуттю. Ми вибрали кілька уривків Святого Письма, які допоможуть нам зосередитися на цьому питанні.
В Івана 15:8 наш Господь каже нам: «Отець Мій прославиться в тому, якщо рясно зародите й будете учні Мої». Така віра мусить бути сповнена енергійності та активна: «Віра, що чинна любов’ю» (Гал. 5:6). Якщо ми маємо правдиву віру і любов, то матимемо ревність, яка виявляється в добрих учинках і в радості від служіння нашому Небесному Отцю. Так, Мат. 7:19 каже: «Усяке ж дерево, що доброго плоду не родить, зрубується та в огонь укидається». Ці думки також відносяться до наших часів! Тепер повертаємося до нашого аналізу опублікованого світла. Вільям Міллер не поділяв впливів, які привели до фанатизму. Він заявив, що кожен дух повинен бути випробуваний Божим Словом, щоб ми знали, якого роду цей дух: «Ото ж бо, по їхніх плодах ви пізнаєте їх» (Мат. 7:20).
Тепер придивімся до приятеля Вільяма Міллера, проповідника Джозефа Марша; завдяки впливу Вільяма Міллера і зв’язкам з ним у 1851 році він опублікував книжку про славну реституцію під назвою
The Age to Come (
Наступаючий Вік). В ній він обговорює земне передтисячолітнє Царство Христа і представляє думку на тему поган, що живуть в час повернення Христа. Також британський педагог, Генрі Данн, написав наступні чотири книжки, одна з яких містила 700 сторінок і навчала, що неспасенні померлі будуть пробуджені на пробу до вічного життя. Ще інший, Яків Блейн, був зацікавлений працею Генрі Данна і цитував її. Яків Блейн в 1871 р. написав і опублікував книжку
Hope for our race and God’s government Vindicated (Надія для нашого роду і Божий уряд підтверджені).
Тепер звернімо нашу увагу на братів Джорджа Сторса і Джорджа Стетсона, які були сучасниками тих братів, про яких ми згадали вище. Мої дорогі брати, якщо ви колись застановлялися над цінністю релігійного навчання матері, то уважно прочитайте подані нижче думки. Мати Джорджа Сторса збирала своїх дітей навколо себе, щоб навчати їх про справи, що стосувалися Бога та Ісуса. Оскільки кальвінізм був єдиним доступним навчанням, то вона старалася, як тільки могла, протидіяти цьому фаталістичному богохульству і передати їм, що коли вони шукатимугь Господа, то знайдуть Його. Це призвело до того, що в розумі молодого Джорджа повстало глибоке прагнення стати християнином. «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться» (Мат. 6:33).
У віці 18 років Джордж Сторс під час роздумів був настільки вражений почуттям доброти, яка походила від Бога, що постановив шукати Господа, аж доки не знайде Його. Одного разу під час розмови зі своєю матір’ю він згадав, що любить слухати когось, хто з почуттями говорить про Ісуса. Його матір запитала тоді: «Чи ти вважаєш себе християнином?». На це він відповів, що дуже зацікавлений цим питанням. Мама сказала, що вже давно про це думала, і з того часу вони обоє проводили часті розмови і разом молилися. Вона була для нього матір’ю у багатьох значеннях цього слова, й тому він ніколи не переставав дякувати Богові за неї. Потім він одружився і вступив в Конгрегаційну Церкву, а через шість з половиною років померла його дружина. Тоді він вперше почув методистського проповідника. Про це він сказав: «Їхнє пекло було гарячим, але їх вільна ласка намагалася злагодити деякі з їхніх богохульств». Джордж знову одружився і приступив до методистського служіння. Він швидко переконався, що не може віддати своїх переконань в руки єпископів. Після шістнадцяти років він відмовився від цього служіння!
В 1837 р. на підлозі вагону потяга він знайшов брошуру, яка говорила про знищення як остаточну долю безбожних. Після довгих досліджень він зробив Біблію і тільки Біблію підставою своїх поглядів. У 1841 р. він ввійшов до групи лідерів, які підтримували брата Вільяма Міллера та його вчення про другий прихід. Наступний важливий крок в житті брата Сторса настав тоді, коли він несподівано був запрошений зайняти становище пастора в м. Олбані в штаті Нью-Йорк, де вже були знані його погляди на тему умовного безсмертя. В 1842 р. він відчув, що мусить чітко пояснити своє розуміння. Тоді вперше церква була заповнена вщерть. Свої роздуми він виклав у шести проповідях, які пізніше були опубліковані.
Ціль шести проповідей брата Сторса була виражена в підзаголовку: Чи існує безсмертя в гріху і стражданні? (1) Безсмертя тягне за собою вічні страждання. Тут він заявив, що такі вчення походять від Платона, а уявне безсмертя душі є чистим припущенням. (2) Смерть є цілковитим позбавленням життя. В цій проповіді він підкреслює, що загинути означає перестати існувати, як вчив Ісус, а загибель означає смерть, а не життя в нещасті. (3) Смерть є знищенням свідомого існування. Він додає, що грішні люди були уражені смертельною хворобою (гріхом) цілковитого знищення свідомого існування. (4) Отці церкви поєднували філософію з Біблією. Він цитує Енфілда, який стверджує, що деякі Отці Церкви намагалися поєднати поганську філософію з християнством. Чому вчить Святе Письмо? «Усе досліджуючи, тримайтеся доброго» (1 Сол. 5:21). (5) Безсмертна душа походить з платонізму. Ясне і правильне розуміння цього вчення братом Сторсом було прийняте ним з трактату, написаного Генрі Ґрю, який він знайшов на підлозі потяга в 1837 р.. Брат Сторс стверджує, що вчення про безсмертя душі походить від філософів-платоністів, а не з доктрини Святого Письма. (6) Відсутні біблійні докази існування вічного гріха і страждання. В проповіді під номером 6 брат Сторс підкреслює, що навернені − ті, котрі прийшли з язичництва, найімовірніше мали намір поєднати поганську філософію з християнством. Свою проповідь він завершує закликом: Прийдіть до Дарувальника Життя – вхопіться за життя вічне! 1843 р. брат Сторс розпочав працю редактора
The Bible Examiner (Дослідник Біблії) і невдовзі почав здобувати успіх на цьому полі.
Розгляньмо тепер деякі доктрини, яким навчав брат Джордж Стетсон, який народився в 1814 р. в Огайо і був начальником пошти в місцевості Олена. Наступна згадка говорить про нього як про лікаря Стетсона, який практикував в 1851-1855 роках. Наступна історична згадка стосується Джорджа Стетсона і Джонаса Вендела, який впродовж кількох років служив у зібранні в Норволк, Огайо. Читаємо про це у виданні
The World Crisis (Світова Криза), написаному в 1873 р. Джонасом Венделом. Брат Стетсон помер у своєму домі в Едінборо, в Пенсильванії, в 1879 р.. Похоронне богослужіння відбулося в звичайному залі, оскільки він був більшим за будь-яку іншу з місцевих церков. Воно відбулося в неділю і з огляду на взаємоповагу усі церкви були замкнені, а пастори взяли участь у цьому богослужінні.
Останнім проханням брата Стетсона було, щоб пастор Ч.Т. Рассел виголосив проповідь на його похороні. В похоронних урочистостях приймали участь близько 1200 осіб, що є доказом великої поваги, якою користувався брат Стетсон. Наш Пастор, а також вірний і мудрий раб Господа, брат Рассел, завершив похоронну промову такими словами: «Правда коштувала йому дуже дорого, але він купив її з радістю!». Також подано, що дім брата Стетсона знаходився в Едінборо, Пенсильванія, і він був одним з тих, хто став особливим слугою Бога. У віці шести років Пол. С. Л. Джонсон приймав участь в похороні брата Стетсона і вперше побачив там пастора Рассела. Брат Джонсон сказав, що добре пам’ятає атмосферу честі і сповненої жалю пошани, які були виявлені під час цього жалобного богослужіння. Приблизно через два місяці помер брат Сторс. Пастор Рассел під час похоронної промови сказав: „Наш брат тільки ввійшов в 84 рік життя і часто хворів. Він був вірним слугою і невдовзі ввійде в радощі Господа. Оплакуємо втрату приятеля і брата у Христі“.
Ця інформація породжує питання: Як брат Рассел пізнав і зрозумів Боже Слово? У 1870 р., після дворічного дослідження похмурих пустель поганства, брат Рассел піднявся майже зі стану розпачі, приходячи до релігійної правди завдяки служінню Джонаса Вендела, проповідника групи Другого Адвенту. Це був той самий чоловік, який служив разом з братом Стетсоном. Завдяки опублікованому світлу тих всіх Божих слуг пастор Рассел переконався, що Біблія є правдивим Божим об’явленням для людства, і що вона не вчить ні про безсмертя людини, ні про вічні муки. Брат Рассел зустрівся з братами Стетсоном і Сторсом, коли отримав публікацію
The Bible Examiner. Брат Сторс впродовж років стверджував, що Адам спровадив на людство гріх і смерть, а не вічні муки, а Ісус, з Божої ласки, дав Себе на викуп за всіх. Будучи наповнений такими ученнями,
The Bible Examiner справив на бр. Рассела найбільш корисний вплив. Потреби бр. Рассела, пов’язані з його розвитком і приготуванням до служіння були задоволені в особливий спосіб, не стільки завдяки усним переказам, скільки через статті і листи, які містилися в
The Bible Examiner.
Цей журнал і листи читали інші члени зібрання, як також сам брат Рассел. Члени цього біблійного зібрання бачили, як брат Рассел зростав у знанні, яке брати Стетсон і Сторс виливали на нього. Жоден з них не знав тоді, ані не усвідомлював, що брат Рассел був тоді приготовлюваний до уряду домоправителя над Господньою челяддю, як спеціальний представник Ісуса, бо це, власне, означало таке помазання! Це було показано в його управлінні жнивом, як також в провадженні дискусій в той час.
Брати Стетсон і Сторс, які працювали з пастором Расселом, усвідомлювали собі цей факт. А через кілька років після помазання антитипічного Давида, помираючи, вони завершили своє служіння. Як антитипічний Самуїл, брати Стетсон і Сторс розпізнали, що тим, що залишився, − тим, котрий мав пасти вівці, − був пастор Ч.Т. Рассел.
Продовжуємо нашу подорож, обговорюючи світло, опубліковане 136 років тому, коли релігійний світ був просякнутий віровченнями (основами віри) з Темних Віків, з періоду між 500 і 1500 роками нашої ери. Тому це було небачено, щоб молодий чоловік – Ч.Т. Рассел, який мав 34 роки − розглядав різні погляди і написав та опублікував книжку, яка їх пояснювала. Вивчаючи ці погляди, ми помічаємо в цих досягненнях відвагу і запал духа автора, не дивлячись на гнітючі перешкоди, а також бачимо багату спадщину, яку він нам залишив. Ми прагнемо разом з Вами заглибитися в історію розвитку, поширення і впливу цієї книжки в період Жнива і аж до наших часів. Правди, які містяться в книжці
Божий План Віків (Р1), стали зрозумілі впродовж 16 років, 1869-1885, при чому значна частина процесу написання мала місце в 1882-1886 роках. Нашим бажанням є, щоб Ви зрозуміли, як Божа рука супроводжувала появу цієї книжки, а також, щоб ми побачили вплив іншого опублікованого світла, написаного вибраними Богом авторами. Ми хочемо поділитися з Вами прізвищами деяких із них!
Джозеф Марш, співпрацівник Вільяма Міллера, написав книжку, опубліковану в 1851 р. (за 34 роки до 1 Тому), під назвою
The Age to Come (Майбутній Вік). В ній він обговорює земне передтисячолітнє Царство Христа. Він вірив, що під час повернення Христа житимуть погани. Генрі Данн написав принаймні чотири книжки, в яких він навчав, що неспасенні померлі будуть пробуджені на пробу до вічного життя. Яків Блейн у 1871 р. опублікував книжку
Hope for our Race (Надія для нашого Роду), а також
God’s Government Vindicated (Божий Уряд Підтверджений). Джордж Сторс в 1871 р. опублікував книжку під назвою:
Promise and Oath of God to Abraham (Обітниця і Присяга Бога для Авраама). Брат Сторс заявив, що майбутня проба щодо життя є запевнена обітницею, даною Авраамові. В 1873 р. він видав наступну книжку
The Divine Plan in the Government of our Race (Божий План в Управлінні нашим Родом), в якій він накреслив епохи Божого плану, як їх тоді розуміли. У значній мірі успіх 1 тому виникав з того, що він був побудований на успіхах або поразках тих попередніх книжок – опубліковане світло на часі!
В 1880 р. один зі співпрацівників пастора Рассела, Джон Г. Патон, написав
Day Dawn (Світанок Дня), представляючи дві теми, реституцію і пророцтво часу, а опублікована вона була А.Д. Джонесом, який також розпочав публікацію під назвою
Zion’s Day Star (Зоря Дня Сіону).
В 1877 р. Н.Г. Барбур і Ч.Т. Рассел видали свою книжку
The Three Worlds (Три Світи). Вважається, що стаття з
Трьох Світів була першою, яка поєднувала ідею реституції з пророцтвами часу – пізніше ці теми розглядалися в 1, 2 й 3 парусійних томах. Це була велика кількість опублікованого світла, однак це ще не була вся правда.
Тепер дозвольмо нашому розуму повернутися в часі на якихось 3100 років до останнього судді і першого пророка. Самуїл був посвячений Богові в момент народження сповненою вдячності матір’ю і вихований в святині в Шіло священником Ілієм. Самуїл, найбільший патріот Ізраїлю і речник Бога, з гнівом засудив Саула і таємно помазав Давида на царя. 1 Сам. 16:1 каже: «І сказав Господь до Самуїла: Аж доки ти сумуватимеш за Саулом? Таж Я відкинув його, щоб не царював над Ізраїлем. Наповни рога свого оливою, та й іди, пошлю тебе до віфлеємлянина Єссея, бо Я наглянув Собі царя між синами його». Знову перенесемося до часу, коли Бог наказав антитипічному Самуїлові, щоб той наповнив свій розум (ріг з 1 в.) відповідними правдами і знайшов вибранця з-поміж номінального люду (Єссея), який любить і досліджує Біблію.
Бог через засади Свого Слова, через Свого духа і провидіння почав у 1846 р. промовляти до Вільяма Міллера, який зауважив, що видатні лідери номінальної церкви були відкинені Господом. Він також визнав, що, подібно до Самуїла, був занадто старий і змучений, щоб бути лідером, і тому шукав когось вибраного Богом. В 1846-1871 роках брати Джордж Сторс і Джордж Стетсон як члени антитипічного Самуїла шукали лідера для Господнього люду. Антитипічним наймолодшим сином Єссея був Ч. Т. Рассел.
Як Ч.Т. Рассел пізнав і зрозумів Слово Боже? В 1868-1870 роках, після дворічного дослідження понурих пустель поганства, брат Рассел піднявся майже зі стану розпачі, приходячи до релігійної правди завдяки услузі вибраного Богом знаряддя Джонаса Вендела, проповідника Другого Адвенту, який переконав його, що Біблія є Божим об’явленням. Перебуваючи під впливом служіння Джонаса Вендела, пастор Рассел дійшов до такого розумового настрою, що готовий був досліджувати Біблію як Божественне Об’явлення. Читання пастором Расселом журналу
Дослідник Біблії було найбільш корисним для майбутнього визначення пастора Рассела як антитипічного Давида. Брати Стетсон і Сторс, як члени антитипічного Самуїла, мали привілей помазати пастора Рассела на антитипічного Давида в 1871-1874 роках. Пастор Рассел мав 19 років, коли розпочалося це помазання. Завдяки опублікованому світлу тих всіх Божих слуг пастор Рассел переконався, що Біблія є правдивим Божим об’явленням для людства, і що вона не вчить ні про безсмертя людини, ні про вічні муки.
Як посвячені діти Всемогутнього Бога ми знаходимося під враженням біблійної правди, що Бог є за стерном і вибирає тих, котрі будуть Йому служити! Тепер проаналізуймо біблійну історію Самуїла. В 1 Сам. 1:13,15,20,27,28 читаємо: «А Анна вона говорила в серці своїм: тільки губи її порушувалися, а голос її не був чутий. І вважав її Ілій за п’яну». 15 в.: «А Анна відповіла та й сказала: Ні, пане мій, я жінка скорбна духом, а вина та п’янкого напою не пила я. І я вилила душу свою перед Господнім лицем». 20 в.: «І сталося по році, і завагітніла Анна, та й сина породила. І назвала вона ім’я йому: Самуїл, бо від Господа жадала його». 27 в.: «Я молилася за дитину цю, і Господь дав мені жадання моє, що я просила від Нього». 28 в.: «А тепер я віддаю його Господеві на всі дні, скільки він жаданий для Господа. І вклонилася там Господеві». Ми всі знаємо, як Бог послужився Самуїлом.
Як сильно ця історія нагадує нам історію матері брата Джорджа Сторса, коли вона зібрала своїх дітей, щоб вчити їх про Бога, Ісуса і розказати про посвячення Джорджа Господу. Пані Сторс сказала до Джорджа: Ти шукатимеш Господа і знайдеш Його. О, мої любі посвячені брати, ми можемо мати докладно таку ж довіру до тих, котрих Бог вибрав як антитип Самуїла! Через тих Божих слуг пастор Рассел був вибраний на становище домоправителя над Господньою челяддю як спеціальний представник Ісуса, про що ані він сам, ані інші не знали. Пастор Рассел одержав дуже солідний фундамент, на якому міг будувати. В 1878 р. пастор Рассел виголосив серію проповідей, які пізніше були опубліковані в газетах Пітсбурга і у
Вартовій Башті Сіону. Вони були наступними: (1) Ціль повернення нашого Господа, (2) День суду, (3) Спосіб другого приходу, (4) День Господній, (5) Коли прийде Христос. В тих назвах ми можемо зауважити вплив брата Вільяма Міллера як прихильника Другого Адвенту.
Пастор Рассел опублікував також трактати, які пізніше поєднав у 164-сторінкову брошуру під назвою: «
Пожива для Думаючих Християн». Вона сягала тиражу в півтора мільйона екземплярів. Пастор Рассел мав також серію шести проповідей, які вияснювали Божий план віків. Згадка про це є подана в R 0347 (1882 р.), але ми не знаємо деталей, які містилися в тих проповідях.
Пастор Рассел почав розуміти Левит 16 і написав статтю в R 0072 (1880 р.) під назвою «Тіні Закону», в якій заявляв, що Закон Мойсея був поданий в найдрібніших деталях і його слід було дотримуватися зі скрупульозною точністю. Якщо це правда, то наскільки ж ми повинні старатися докладно відчитати значення тих образів, виконання яких тривало роками і які детально представляють усі різноманітні риси праці примирення між Богом і людиною.
Восени 1879 р. вперше під час Жнива Євангельського Віку два спасіння, як вони були представлені в типах Скинії, стали більш ясні для пастора Рассела. В
Тінях Закону він написав про посвячення священства. Пастор Рассел, молячись і досліджуючи впродовж трьох днів, намагався одержати світло на тему Лев. 16. Через кілька тижнів після того, як воно прийшло, він зібрав своїх головних співпрацівників на восьмиденний семінар, де представив їм своє занепокоєння, боротьбу і молитви до Бога про освічення. Він пояснив їм свої відкриття і вони разом обговорили нове світло щодо Скинії. Це було під кінець листопада і на початку грудня 1879 р. Ці вибрані Божі знаряддя наповнили житницю правди поживою на часі так, щоб Ч.Т. Рассел став домоправителем над усім Божим маєтком (Мат. 24:45-47).
В січні 1880 р. пастор Рассел написав для лютневого видання
Вартової Башти свою першу статтю на тему нового світла, яке походило зі Скинії. Більше як через рік він опублікував книжку
Тіні Скинії, яка багатьма вважалася його найкращим опублікованим світлом. Пояснення, які стосувалися реституції, друкувалися ще перед виданням 1 Тому
Досліджень Святого Письма. Ми розуміємо, що частина успіху цього тому виникала з того, що він з’явився, основуючись на успіху тих раніших пояснень або відсутності такого успіху. Хоча велика частина 1 Тому походила з існуючого раніше матеріалу, також було трохи таких пояснень, які були написані наново в період приблизно чотирьох років. Старі і нові праці були вміло поєднані, щоб творили узгоджену цілісність.
В квітні 1882 р. в R 0335 пастор Рассел накреслив попередній план книжки:
Millennial Day Dawn (Світанок Тисячолітнього Дня). Він сказав, що вона буде містити декларацію того, що ми розуміємо як Божий план, і що це буде книжка, яку ми захочемо досліджувати самі і позичати іншим зацікавленим. Назва
Millennial Day Dawn (Світанок Тисячолітнього Дня) була вибрана, щоб відрізнити її від публікації
Day Dawn (Світанок Дня) авторства Джона Г. Пейтона, а крім того люди могли її ототожнювати з тим опублікованим світлом на тему реституції і часових пророцтв. До часу публікації назва була змінена на
Millennial Dawn (Світанок Тисячоліття) і описувала виключно план віків. Як же ми за це вдячні!
Існують різні видання 1 Тому з певними змінами в передмові і тексті, які були необхідні; напр., коли назва серії була змінена на Дослідження Святого Письма. У виданні за 1937 р. поміщена також передмова пастора Джонсона, як і авторська передмова пастора Рассела. Сума всього, чим ми з вами поділилися, принесла плід на 350 сторінок опублікованого світла. Шануймо цей багатий дар, який ми одержали!
РТ № 778, ʼ2022:18; ТР № 561, ʼ2022:18
Теперішня Правда № 80, січень-лютий 2022
Молодість Даниїла та його друзів у ВавилоніМолодість Даниїла та його друзів у Вавилоні
Даниїл 1
«І поклав Даниїл собі на серце, що він не оскверниться» (8 в.).
Святе Письмо представляє нам Даниїла як одного з тих, кого полюбив Господь. Його вірність Всевишньому вражаюче показує пророк Єзекіїль, через якого Господь, говорячи про незмінність Своїх присудів, які невдовзі мали торкнутися юдейської землі, сказав: «А коли б серед неї були три мужі: Ной, Даниїл та Йов, вони в своїй справедливості врятували б лише свою власну душу» (Єз. 14:14). Ці слова були сказані Єзекіїлем незадовго перед спустошенням Єрусалиму, коли Даниїл перебував у Вавилоні, в якому досяг дуже визначного становища і, без сумніву, його слава дійшла до його рідного дому.
Даниїл, разом з Йоякимом, юдейським царем, а також з багатьма визначними людьми з ізраїльської землі, був узятий до неволі, перш ніж настала остаточна неволя за днів Седекії, коли була спустошена земля, залишившись без мешканця, і коли розпочався сімдесятилітній період спустошення. Даниїлу було близько чотирнадцяти років, коли він потрапив до вавилонської неволі, в якій дожив до пізньої старості, досягши віку понад сто років (Дан. 1:21).
Книга Даниїла є однією з тих, проти яких так звані «вищі критики» витрачають багато зусиль; тоді як одні схильні називати її фікцією, інші заявляють, що вона є історією, яка описує панування Антіоха Епіфанія (який жив приблизно через сто років після смерті Даниїла), і що вона була написана якимсь невідомим автором, який для маскування вжив ім’я Даниїл. Сучасна наука та вищі критики залишаються в значній опозиції до всього, що має характер правдивого пророцтва – до всього, що могло б вказувати на пряме Божественне натхнення і намагалося б в якому-небудь значенні цього слова провіщати майбутнє. Книга Даниїла, перевершуючи всі інші, наділена тими характеристиками, і тому більше, аніж будь-яка інша книга Старого Заповіту, засуджується тими людьми. Та Господь заздалегідь попередив нас через апостолів і пророків про цих людей, чия мудрість стане для них самих пасткою й сіткою, так, що «загине мудрість премудрих його, а розум розумних його заховається [затьмариться]» (Іс. 29:14; 1 Кор. 1:26-29).
Також наш Господь звернув увагу на те, що ці речі приховані від мудрих і розумних, а об’явлені немовлятам – зрозумілі для тих, хто не вихваляється мудрістю, яка вважається такою в світі (Мат. 11:25). Яким же правдивим стосовно фактів виявляється це твердження! Тоді як багато великих та вчених спотикаються на твердженнях вищого критицизму та інших формах невірства, Господні «малі», тихі й покірні, що надаються до навчання через Слово Отця, є поінформовані і зростають в ласці і знанні Правди.
Тим, які добре тримають у своїй пам’яті образи і пояснення пророцтв Даниїла (подані у
Студіях Святого Письма, 1-3 Томи), немає потреби представляти детальні аргументи, щоб довести, що прекрасна Книга Даниїла не є фікцією, але книгою, що прекрасніша за будь-яку написану фантазію. Також буде зайвим казати їм про те, що це історія подій, які мали місце в 167 р. до н.е., і які помилково подаються як особисте пророцтво самого Даниїла, тому що вони бачать його виконання в минулому, теперішньому і майбутньому в ширших, прекрасніших і більш дивовижних масштабах, аніж усе те, що сталося в згаданому вище році. В етапах виконання цього пророцтва вони помічають незаперечні докази діяльності надлюдського розуму, а також те, як заявив Даниїл, що Всевишній Бог об’явив в ньому таємниці Свого Плану, які ще відносяться до майбутнього.
НАВЧАННЯ ДАНИЇЛА ТА ЙОГО ТОВАРИШІВ
З нашої лекції виникає, що Даниїл та інші єврейські полонені опинились у Вавилоні, де, згідно зі звичаєм, цар обрав певне число найбільш багатообіцяючих молодих бранців, які повинні були пройти трирічний курс навчання. На той час Вавилон був науковим центром. Без сумніву, це мало подвійну мету: вавилонський монарх намагався таким чином пов’язати свою імперію з наукою і знанням світу, а також розвинути дружню атмосферу між Вавилоном та іншими державами, над якими він мав владу, щоб чужі народи відчували більшу зацікавленість Вавилоном, як центром світової імперії і були більш задоволені правами та постановами, які від нього походили, знаючи, що представники їхніх народів служили у царя радниками, тобто секретарями – магами, астрологами та мудрецями, як їх тоді називали.
Вибір чотирьох молодих ізраїльтян, без сумніву, був справою Божественного провидіння, і зі значення їхніх імен ми можемо зробити висновок, що всі вони були дітьми релігійних батьків. Значення їхніх імен є наступним: Даниїл – «
Бог мій суддя»; Ананія – «
Бог милосердний» ; Мисаїл – «
Такий, як Бог»; Азарія – «
Бог помічник». Таким чином, Єгова, допроваджуючи до занепаду народ по причині його гріховності, зробив спеціальні приготування для тих з народу, які були Йому вірні, не дивлячись на те, що сам народ перебував в неволі. Вибираючи цих чотирьох євреїв для навчання у вавилонській школі, начальник євнухів за звичаєм дав їм нові імена, щоб перервати їх почуття ідентичності з рідним домом і прищепити почуття спільності з царством Вавилону, тому він дав їм імена: Валтасар, Шадрах, Мешах та Авед-Неґо.
Здається, що вже з самого початку Даниїл особливо виділявся в цій четвірці – це було наслідком Господньої ласки, і хоча всі четверо користувалися спеціальними благословенствами, його часткою були видіння та об’явлення. Даниїл користувався особливою прихильністю з боку начальника євнухів, який взяв юнаків під свою опіку, як читаємо про це: «І дав Бог Даниїлові ласку та милість перед начальником евнухів» (9 в.). Ми не повинні думати, що ласка, як з боку Бога, так і людини, була чимось цілком незалежним від самого Даниїла, навпаки, правильно поступимо, якщо зробимо висновок, що з народження (спадково), а також в результаті виховання побожними батьками Даниїл мав благородний, приємний і визначний характер, який не лише краще його підготував, щоб стати речником Господа, але також призвів до того, що всім, з ким він зустрічався, Даниїл здавався скромним, стриманим і привітним.
Яка чудова лекція не лише для молодих людей, але також для батьків! Наскільки необхідно, щоб ті, котрі стараються виконувати Божу службу, доклали зусиль в здобутті таких рис характеру, які б подобалися Богові! А якщо хтось збагне, що зовсім не має друзів, то правильним буде, якщо він припустить, що частина провини лежить на ньому самому. Було б правильним, якби всі такі старалися розвивати чемність і лагідність за всяку ціну, окрім принципів! Тільки Ізмаїл повинен був пережити те, що рука всіх обернеться проти нього, а його рука – проти всіх (Бут. 16:11,12). Натомість ті, котрі переживають досвідчення Ізмаїла, повинні побоюватися, що мають його характер, і тому вони повинні пильно дбати про милість перед престолом милосердя, через яку могли б перемогти ганебні риси та звички.
Тільки тоді, коли ми будемо зненавиджені по причині нашої лояльності до Правди (прямо чи посередньо), ми зможемо відчувати задоволення або бути переконані, що терпимо в ім’я справедливості. Як зауважує Апостол, деякі страждають як злочинці і як ті, хто втручається в чужі справи, або по причині грубості, невихованості чи браку мудрої поміркованості, які дораджує Господнє Слово (1 Пет. 4:14-16, Хом.; Фил. 4:5; Як. 1:5). Але не забуваймо, що нечемність, яка є частиною самолюбства, набагато швидше може бути витіснена з серця, аніж з життя. Всі повинні черпати заохочення з думки, що Бог та Його народ, який дивиться на все з Божої точки зору, судить Божих синів не по тілу, а по духу, тобто по намірах їх розумів, їх сердець, і вони терпеливі до слабостей тіла, якщо існують докази, що новий розум старається підпорядкувати тіло під свій контроль.
Серед тих чотирьох єврейських юнаків Даниїл від початку виявився лідером, а його лідерство провадило у правильному напрямку. В новому краї і нових умовах слабкий характер, правдоподібно, був би повністю знищений. По-перше, сам факт обрання, навіть в пробному значенні, на радника царя, безперечно, був великою честю. Неглибокий розум був би схильний до марнославства, пихатості, гордості, зарозумілості і т.п., тобто до рис, які уповільнили б справжній прогрес у навчанні, і тим самим він зменшив би свої шанси бути остаточно вибраним царем царем на його радника. Та більш важливим був би факт відокремлення від Бога, тому що Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать (1 Пет. 5:5).
Даниїл міг сказати собі, як сказали б деякі: Я тепер далеко від ізраїльського краю і тісно пов’язаний з вавилонським двором, тому для мене було б корисним забути і залишити Божі закони та їх практикування, тому що вони стосувалися мене лише у моєму власному краї, а тут, далеко від обіцяної землі, я тепер можу в кожній ситуації поступати так, як це роблять кращі з вавилонян. Але Даниїл, навпаки, зробив дуже мудру постанову в своєму серці щодо того, що його народ був відірваний від обіцяної землі по причині свого непослуху щодо Бога, і він буде більш старанним в чиненні тих речей, які подобаються Всевишньому, і тому швидко знайшов можливість реалізувати свої постанови.
ТВЕРДЕ РІШЕННЯ ДАНИЇЛА ТА ІНШИХ
Завдяки царському указу ці студенти мали добрі порції їжі, – правдоподібно, значно кращі, аніж ті, до яких вони раніше звикли, – а застереження, що виникли в розумі Даниїла, не були викликані самозреченням, але виникали виключно з релігійного обов’язку. Ізраїльтянам, які були під угодою Закону, було заборонено споживати певні продукти, які зазвичай споживали інші народи, наприклад, м’ясо свині, кроля, вугрів, устриць і т.п., і, по-суті, будь-яке м’ясо, яке не було отримане через забиття, що полягало у знекровленні тварини аж до настання смерті, тому що Закон особливо забороняв вживання крові за будь-яких обставин чи умов. Їжа царського дому не була приготована згідно з тими принципами, і молодий єврей усвідомив собі, що не може мати надії на якусь зміну в цьому відношенні, і був занадто мудрий, щоб когось обвинувачувати. Він досить добре знав, що Божий Закон, якому він був підданий як єврей, не мав відношення до поган, тому Даниїл не намагався робити будь-яких спроб втручатися в загальні розпорядження.
Тож прохання Даниїла було дуже простим, бо він просив дозволити йому дуже просту, недорогу дієту з ярини, яка, без сумніву, готувалась як частина загальної їжі домочадців. Якби це прохання було виконане, то це б нікому не завдало ніяких клопотів, а Даниїл зберіг би себе від «скверни» під умовами єврейського Закону. Здається, що товариші Даниїла під впливом його рішення долучилися до його прохання. Начальник євнухів, який був прихильний до Даниїла, боявся за своє становище, якби така проста дієта, як він підозрював, виявилась недостатньою і хлопці підупали на здоров’ї під час навчання. Врешті-решт, було узгоджено зі слугою (або підчашним), що питання дієти буде піддане десятиденній пробі.
Так виявилась віра Даниїла в Бога. Даниїл пересвідчився, що навіть якщо така дієта не може бути у всіх відношеннях найкращою, то, все ж, це був єдиний можливий для них спосіб поступування, за допомогою якого вони могли уберегтися від порушення Божого Закону, тому Даниїл вірив, що Бог підтримає його в певній потрібній мірі і, як бачимо, він тут не розчарувався. Тут міститься лекція для всіх представників Господнього люду. Нашим обов’язком є не лише дослідження Господньої волі, але також глибоке роздумування над обставинами та умовами, які нас оточують, а також старання про таке помірковане поступування в житті, яке, перш за все, усім дало б Боже визнання і також принесло б якнайменше клопоту, незручностей і незадоволення іншим. Врешті-решт, обов’язок, який лежить на нас, передбачає довірливе сполягання на наглядаючу мудрість і провидіння Господа.
«А ці четверо юнаків, дав їм Бог пізнання та розуміння в кожній книжці та мудрості, а Даниїл розумівся на всякому видінні та снах» (17 в.). Коли читаємо ці слова, то не повинні розуміти, що це пізнання та розуміння були чимось цілком чудесним, як було з розумінням видінь та снів, які були дані лише Даниїлові. Скоріше, ми повинні думати, що підлягаючи впливу, так би мовити, законів природи, четверо юнаків, які мали досить сильні характери, щоб ходити дорогою самопожертви в ім’я справедливості, мали також відвагу і силу характеру в стосунку до всіх своїх справ та навчання. Ми можемо припустити, що їх характеризує рішучість в питанні їжі, яка наказувала їм краще зректися самих себе, аніж порушити Боже Право, що означало для них розумову і моральну дисциплінованість, яка могла бути корисною тим чотирьом юнакам в кожній справі щоденного життя.
Тут є наука для кожного християнина. Багато хто схильні думати, що дрібні справи життя є маловартісними, але кожен, хто досягає певного рівня в якійсь галузі життя, той, звичайно, дізнається, що ці досягнення в значній мірі були насідком рішучої сили волі, і що майже неможливо мати сильну волю в стосунку до важливих речей, якщо людина є безвідповідальною і податливою на будь-які впливи, навіть, якщо вони менш важливі. Звичка – це чудова сила, як у випадку зла, так і добра, а хлопець чи дівчина, чоловік чи жінка, які не навчилися самоконтролю в стосунку ДО малих, а в дійсності до всіх речей, не можуть очікувати, що будуть в стані ВИявити самоконтроль, коли матимуть справу лише з найбільшими і найважливішими справами.
«МАЙ ВІДВАГУ БУТИ ДАНИЇЛОМ»
Іншими словами, стосуючи обговорюване тут питання до християн, ми могли б сказати, що кожен, хто взагалі хоче стати «переможцем», повинен прикладати зусилля в даному напрямку, – великі і малі, – коли сумління та принципи їх вимагають. Лише той, хто є вірним в найменших справах, може очікувати, що виявиться вірним також в більш значних справах, і такою, беззаперечно, є Господня точка зору в даній справі. З Господньої точки зору всі справи, що мають місце в теперішньому житті, є малими у порівнянні з майбутніми речами. У зв’язку з цим Господь покликує «переможців», яких характеризує загальна вірність принципам, навіть у малих справах, а ця вірність виявить нахили або характер, якому можна буде довірити велику відповідальність, пов’язану з Царством (Лук. 16:10; Мат. 25:23).
Наприкінці трирічного періоду навчання, коли Даниїл мав близько сімнадцяти років, прийшов час екзамену перед царем, і, як можна було сподіватися, Даниїл, разом зі своїми товаришами, зберігши вірність Господу і стараючись в першу чергу чинити Його волю, показали, що є більш розвиненими, аніж їхні товариші, і вони були прийняті до складу царської ради. Ми могли б взяти з цього урок, навіть оминаючи образне значення тих подій, хоча ми так не робимо. Ми могли б сказати, що є певна відповідність між позицією Даниїла і його товаришів та позицією тих, які були покликані Отцем до царювання в Царстві разом з Ісусом, нашим Господом. Не всі, котрі були покликані, не всі, котрі стали на шлях навчання, отримали обітницю прийняття. Навпаки, багато було покликаних, але небагато буде вибраних. Та характер тих, які будуть вибрані, буде в багатьох відношеннях відповідати характеру Даниїла і його товаришів. Не всі мають лідерського духа, як Даниїл, і не всі мають видіння, об’явлення та здібність пояснення, як було з ним, але всі мають того самого духа посвяти принципам праведності, і ця посвята буде крок за кроком випробувана під впливом Господнього провидіння на вузькій дорозі, якщо ми будемо йти в сліди Того, Хто є для нас прикладом – нашого Даниїла, нашого Вождя, нашого Господа Ісуса. Тому нехай усі, котрі вимовили ім’я Христа, відвернуться від беззаконня. Нехай усі такі залишаться вірними: «Май відвагу бути Даниїлом*».
Ще інша думка вказує на те, що чиста духовна їжа є дуже важливою для Господньої черідки, і що ті, котрі осягнули знання Правди, повинні стримувати себе від будь-якої духовної їжі, яка є опоганена. Якби здавалося, що таке поступування обмежить духовне меню, а також можливості єднання з вавилонянами (християнськими групами, що вчать помилковим вченням) при їх столі, але принесе компенсуючі користі, тому що навіть найменші духовні благословенства і можливості, які Господь зішле своїм вірним, обернуться їм на духовне добре. Проведімо дослід, подібний до того, який пройшли Даниїл і його товариші, і побачмо, чи ті, котрі будуть кормитися чистим харчем Господнього Слова і котрі відкинуть пишну показність і опоганену їжу вавилонян, матимуть ясніше духовне обличчя чи не матимуть – навіть після короткої спроби. Але не думаймо, що досягнемо будь-чого лише через стримування себе від вавилонських порцій і доведення себе до духовного голоду. Кожен, хто стримується від популярних та опоганених продуктів, повинен шукати і вживати просту і не опоганену їжу, яку в своєму провидінні дасть нам Господь, бо в іншому випадку кінцевий стан, спричинений духовним голодуванням, буде гіршим від першого.
* Слова віршу і пісні Ф. Бліса, «
Dare to be a Daniel» (рос
. «Смелым будь, как Даниил»)
BS №596,’85,82; TP №371, ’86,182
Теперішня Правда № 80, січень-лютий 2022
На що Бог не зважає?ДЕВІЗ 2023 – ДІЇ 17:30,31
НА ЩО БОГ НЕ ЗВАЖАЄ?
«Не зважаючи ж Бог на часи невідомости, ось тепер усім людям наказує, щоб скрізь каялися, бо Він визначив день, коли хоче судити поправді ввесь світ через Мужа, що Його наперед Він поставив, і Він подав доказа всім, із мертвих Його воскресивши».
Згідно зі Словом Єгови, ми уважно проаналізуємо наш текст! Давайте розглянемо період часу, коли Бог не зважає на часи несвідомості, які тривали від Адама до смерті нашого Відкупителя. В цей період часу Бог залишив людину в несвідомості; Він також не втручався, не дорікав, але продовжував Свою власну працю. Також ми тут бачимо виражене твердження з натхненого джерела, яке інформує нас, що мільйони, які жили й померли в умовах язичницької темноти до приходу Христа, не несуть відповідальності і не будуть покарані за цю несвідомість. Тим не менше, з того моменту, як помер Ісус, Бог пропонує прощення і примирення тим, які увірують в Ісуса. Він не міг зробити цього, доки Викуп не був заплачений на Голгофі, а «тепер усім людям наказує, щоб скрізь каялися» (звіщає –
ХОМ,
п.п.). Тепер Бог приготував Відкупителя: «Того дня відкриється… для жертви за гріх і за нечистоту» (Зах. 13:1); так, той, хто змінив серце, може очистити себе в той день [в Тисячолітньому Віці]!
Єгова, Який «визначив день, коли хоче судити поправді ввесь світ», передбачив період часу, «день» тривалістю тисячу років, «в Господа один день немов тисяча років» (2 Пет. 3:8). Цілий Тисячолітній Вік має бути 1000-літнім Днем Суду, коли весь світ має бути припроваджений до пізнання правди. Ми вже живемо 148 років в цьому Дні Христа, Тисячолітньому дні, що триватиме 1000 років, коли світ матиме свою пробу, свою перевірку, коли Христос і Церква будуть їх суддями. День проби світу, їх особистого випробування, має місце в «часи Відновлення всього» (Дії 3:21); Моє Слово останнього дня буде судити вас (Ів. 12:48). Не може бути суду без випробування, а також не може бути випробування без знання; тому всі повинні бути виведені зі стану смерті для того, щоб могли мати пробу до життя, і це буде в умовах Нової Угоди. Об’явлення 11:18 каже: «Час настав мертвих судити».
Після того, як буде ознайомлене з Божим Словом, в умовах повного знання і можливостей, людство одержить справедливе випробування, що братиме до уваги їхні слабкості та недомагання. Івана 5:22 каже: «Бо Отець і не судить нікого, а ввесь суд віддав Синові». Наш біблійний текст каже: «Через Мужа [Ісуса Христа], що Його наперед Він поставив». «Бо гряде Він, бо землю судити гряде, Він за справедливістю буде судити вселенну, і народи по правді Своїй!» (Пс. 96:13). Ісус, Голова і Тіло: «Святі світ судитимуть» (1 Кор. 6:2).
Слова «не зважаючи» вжиті тут в образному значенні, щоб вказати на те, що Бог
не фіксує,
не бере до уваги. Під час довгого періоду приблизно в 2500 років з часу потопу до першого приходу нашого Відкупителя, Ісуса Христа, людство лежить в незнанні, слабкостях і вадах (1 Ів. 5:19), але, як заявляє наш текст, Бог не звертає на нього уваги в цілому. Він звернув усю Свою увагу на кількох патріархів і невеликий народ Ізраїлю (Амос 3:2), нащадків Авраама, з якими Він склав особливу Угоду Закону.
Ізраїль увійшов у великий період навчання: спочатку, в стані неволі в Єгипті, а пізніше, під проводом Мойсея, виходячи з Єгипту до Ханаану, блукаючи впродовж сорока років по пустині; ще пізніше, під проводом суддів, а потім царів і т.д., Бог зважав на гріхи серед ізраїльтян, яких Він прийняв як «особливий люд» під Угодою Закону при посередництві Мойсея.
Ми читаємо, що кожен непослух одержить «справедливу заплату» (Євр. 2:2). Биття, карання і неволя, під Божим провидінням і з передбачення Пророків, були часткою вибраного Господнього люду. Послух приніс частині з них благословення, а непослух та ідолопоклонство принесли кари (Лев. 26) – але Бог не брав їх до уваги в стосунках зі Своїм вибраним людом.
На перший погляд це викликає здивування. Якщо ми не зрозуміємо Божественного Плану, то будемо схильні очікувати, що вибраний народ мав би бути прощений більше, аніж інші – а
це означало б, що це був би народ, чиї недосконалості не бралися б до уваги. Але це не так: Ізраїль був вибраний для якоїсь цілі. І в порядку їх приготування до їхньої місії, щоб вони могли її виконати, Господь карав і бив їх за їхні гріхи, і таким чином вчив і допомагав їм вийти з деградації більше, аніж іншим. І, як результат, коли наш Господь прийшов на світ, щоб стати Відкупителем, Ізраїль, будучи караний, битий, навчений досвіду впродовж багатьох століть, був значно більше розвиненим народом у світі в релігійному напрямі (Рим. 3:1,2).
Таким чином, коли Відкупитель представив Себе, деякі, «останок», були «справжніми ізраїльтянами» і були готові прийняти Його (Ів. 1:12) – п’ятсот осіб під час Його раннього служіння і ще кілька тисяч впродовж наступного П’ятидесятничного періоду. Це розумно припустити, що жоден інший народ на світі не мав стільки приготованих сердець, готових прийняти Месію і цілком Йому посвятитися. Зауважмо, наприклад, що проповідь Св. Павла до афінян на Марсовому Полі, мабуть, торкнулася дуже небагатьох (Дії 17:34). «А деякі мужі пристали до нього й увірували». Петро передбачив питання своїх слухачів – Навіщо ти прийшов говорити нам про цього Бога? Якщо він наш Творець і ми його діти, то чому він так довго не надсилає нам послання? І хіба ми не маємо причини не наслідувати його, якщо він не дасть себе пізнати! Відповідь Апостола: Ви не несете відповідальності до цього часу. Таку несвідомість або ідолопоклонство Бог не брав до уваги або залишав непоміченими, тому що до цього часу Його великий план не досяг того етапу розвитку, який дозволив би надіслати повідомлення для вас. Тепер це послання прийшло до вас. Бог надіслав його. Він наказує усім людям, щоб скрізь каялися – в гріхах, усіх беззаконнях − і прийшли назад до згоди з Ним.
СПРАВЕДЛИВІСТЬ БОЖОГО НЕЗВАЖАННЯ
Всемогутній інформує нас, що Справедливість є головною підставою всіх Його дій: «Справедливість та право підстава престолу Твого, милість та правда обличчя Твоє випереджують» (Пс. 89:15). Він не може бути менше, ніж справедливим, хоча через Христа Він зробив так, що може бути більше, ніж справедливим – тобто люблячим і милосердним. В цьому незважанні, згаданому Апостолом, мусила бути справедливість. В чому вона полягала?
Апостол пояснює, що внаслідок вироку смерті, який тяжів над світом в загальному, а також через те, що ще не було забезпечене відкуплення з цієї кари смерті і визволення у воскресінні, це було нелогічним з боку Бога дати людству закони, які б наказували каятися і т.п.. Чому? Тому що вони вже були засуджені до смерті, найвищої кари Божого Права. Для них не могло бути зроблено нічого більше, як їх знищення, оскільки вони жили безбожно; і нічого з того, що вони чинили, не робило їх гідними вічного життя. Так довго, як це прокляття смерті лежало на них і не було запропоновано жодної перспективи визволення з нього, Бог залишав їх у спокої і достатньо справедливо «не зважав» на їхні недосконалості і не зараховував це спеціально на їх рахунок.
З євреями було по-іншому. Бог поінформував цей народ через Закон і Пророків, а також через карання за їхні переступи, і таким чином приготував серед них групу «справжніх ізраїльтян», готових до духовних речей. Додатково, Він бажав вжити їх та їхні досвіди як типи або уроки для Духовного Ізраїлю на майбутнє. Ці типи, під керівництвом Святого Духа, завдяки Новому Заповіту, давали дуже корисні уроки для Єдиної Правдивої Церкви цього Євангельського Віку – Духовного Ізраїлю, – тому що Угода Закону мала «тінь майбутнього добра» (Євр. 10:1; 8:5).
Але перед тим, як розпочати таке поступування з Ізраїлем, Бог учинив угоду з ними, обіцяючи їм вічне життя, якщо вони будуть слухняні (Неем. 9:29; Гал. 3:12). Вони радісно прийняли цю пропозицію і намагалися жити праведно, намагалися дотримуватися Закону. Вони не одержали вічного життя під Законом, оскільки не могли його дотримати; не через те, що Закон був недосконалий, але вони, подібно, як і всі представники грішного Адамового роду, були недосконалі. Бог знав про їхні слабкості і дозволив їм розчаруватися результатами їх Угоди, але, тим не менше, Він учинив це великим благословенням для них − засобом навчання, який, як ми побачили, остаточно приготував кілька тисяч, щоб вони мали такий дозрілий стан серця, аби були готові прийняти Спасителя і стати Його учнями.
Отже, єврей мав наступну перевагу над поганином на той час: він мав Божі обітниці. Він знав Божий Закон. Він мав користь від того, що намагався зробити неможливе – досконало його дотримуватися. Якби Бог не вибрав народу Ізраїлю, щоб допровадити їх під повчальними процесами Угоди Закону (Гал. 3:24), Він би «не зважав» на їхнє незнання, тобто так само, як Він зробив з переступами інших народів на той час.
ось тепер усім людям наказує, щоб скрізь каялися
В чому полягає таємниця такої зміни зі сторони Бога – з незважання на гріхи та недосконалості світу до наказу їм каятися? Якщо це було справедливо не зважати на їхні гріхи впродовж тисяч років, то чому Бог не продовжує не зважати на них? Апостол відповідає на це питання, кажучи нам, що ця зміна в Божій діяльності, Який надсилає послання, що світ повинен каятися, була основана на тому факті, що Його вічна мета на той час досягла того ступеня розвитку, який виправдовує надіслання такого послання.
Божий Син залишив славу Отця, яку Він мав перед тим, як повстав світ: Він упокорив Себе, щоб стати людиною. Як Людина Ісус Христос Він був слухняний волі Небесного Отця і віддав Своє життя на жертву – по-перше, це може принести користь посвяченим віруючим під час цього Євангельського Віку; по-друге, це може благословити людство під час Месіанського панування (1 Тим. 2:6; 1 Ів. 2:2).
Певний час ці добрі новини були обмежені до єврейського народу (Мат. 10:5,6), але через 3,5 років після розп’яття обмеження особливої ласки для Ізраїлю щодо цього послання прийшли до кінця, і тоді добрим новинам великої радості було дозволено іти до всіх поган на тих же умовах, що й для євреїв.
Євангелія або «добрі новини» складаються з інформації, що Бог у Своєму милосерді так попровадив, що прокляття смерті на Адама та весь його рід не буде вічним, що буде воскресіння з мертвих, праведних і неправедних (Дії 24:15), і що для них уже було зроблене приготування у Відкупителі і через Нього. Виникає запитання: яка буде користь з пробудження мертвих у воскресінні, якщо при тому всі опиняться там же, де вони є зараз?
Відповідь звучить, що в такому пробудженні у воскресінні не було б користі. Якщо євреї не змогли дотриматися Закону, і якщо найкращі з поган побачили, що є недосконалими і всі їхні зусилля бути визнаними Богом в теперішньому житті зазнали невдачі, то чи може бути якийсь добрий результат з простого пробудження їх зі сну смерті? Чи не було б мудрішим і кращим з будь-якого боку дозволити їм загинути як звірині?
Ми відповідаємо, що Боже Слово об’являє дуже славний результат Його Плану Спасіння. Слово воскресіння, у біблійному вживанні, означає значно більше, аніж оживлення. Воно означає пробудження, а навіть більше − підняття з усякого гріха та стану смерті вище, вище і вище до досконалості (Луки 20:35,36) – до всього, що було втрачене батьком Адамом і відкуплене через жертву Ісуса.
«БОГ ВИЗНАЧИВ ДЕНЬ»
Отже, таке значення має аргумент Апостола. Приготувавши Господа Ісуса Христа як Відкупителя Церкви і світу, Бог уможливив нову пробу або суд для Адама та його роду. Перший суд або проба Адама була в Едемі. Тоді він втратив усе через свій непослух і стягнув на себе і весь свій рід Божий осуд смерті. Христос заявив, що Він може відкупити Адама і його рід задля великої мети, щоб дати їм ще одну особисту повну, справедливу пробу або суд до вічного життя або вічної смерті.
Загальний День Суду, згаданий св. Павлом в нашому тексті, не є ані днем осуду, ані 24-годинним днем. Це тисячолітній день Христа – період Його Посередницького Панування, коли сатана буде цілком зв’язаний і злі впливи будуть усунені, а світло пізнання Божої слави наповнить цілу землю. Св. Петро нагадує нам: «Нехай же одне це не буде заховане від вас, улюблені, що в Господа один день немов тисяча років, а тисяча років немов один день» (2 Пет. 3:8). Це ключ до виразів «День Христа», «День Суду» і т.п.
Посередницьке панування буде Днем Суду або проби в тому значенні, що людство, живі й померлі, будуть тоді припроваджені до повного пізнання Бога і до повної можливості здобути через процес воскресіння повне підняття з усіх слабкостей, недосконалостей і т.п., які стали наслідком нашого успадкування гріха Адама і наших власних слабкостей та незнання. Гріхи будуть покарані та одержать «справедливу заплату» настільки ж, наскільки вони були добровільні (Євр. 2:2). Кожне добре старання буде нагороджене, а кожен переступ буде покараний.
З цієї точки зору ми бачимо силу аргументу Апостола, що це Божий намір – наділити кожного представника Адамового роду пробою, яка буде складатися з чотирьох частин:
- Навчання в праведності;
- Випробування після детального навчання;
- Виправлення після детального навчання та випробування;
- Вирок після одержання повного знання та розуміння Божого Плану Спасіння.
Це ще один прояв Божої милості, «ліпша бо милість Твоя над життя, й мої уста Тебе прославляють» (Пс. 63:3), щоб заново та індивідуально визначити, гідний чи не гідний кожен одержати вічне життя. Але чому це повинно мати якесь значення для світу тепер? Чому Бог не чекав до Месіанського Віку, щоб зробити їм усім цю несподіванку? Чому Він дав їм послання Його любові і об’явлення цього знання про його майбутні чини? Хіба Він не знав, що пройде 19 століть, тобто що небагато з людства будуть мати «вуха до слухання», а ще менше, після того, як почують, розкаються в гріху, і настільки полюблять праведність і ненавидітимуть беззаконня, що пожертвують вигодами теперішнього життя, поширюючи послання Євангелії і намагаючись жити праведно, чинячи опір усякій неправедності?
Ми відповідаємо так, як написано: «Господеві відвіку відомі всі вчинки Його» (Дії 15:18). Бог звичайно знав, що послання Його ласки в загальному потрапить до вух, які не чують. Ми побачили, що Він наказав написати це заздалегідь в пророцтвах, щоб його почули небагато людей, які мають вуха, щоб почути Його послання любові і милості. Чому ж Він дав це послання? Ми відповідаємо, що для цього було дві причини.
Він мав на меті дати таке свідчення, щоб ті, хто розуміє, мали стимул до реформування життя. Він бажав, щоб всі пізнали, що їхня відповідальність в житті буде пропорційною до їхнього знання про відкуплення. Ця засада була поміщена в Святому Письмі нашим Господом. Він каже, що той, хто не знав і був неслухняний, буде караний порівняно менше, тоді як той, хто більше знав і грішив самовільно, буде караний значно більше – під час цієї Нової Епохи (Луки 12:47,48).
Ще одна причина проголошення цього доброго послання про День Суду Господа є та, що Бог бажає використати це послання як перший урок, щоб виконати першочергову працю інформування для особливого класу, названого «Посвяченими Табірниками Епіфанії», який Він пошукує в теперішній час, перед інавгурацією Його Посередницького Царства.
Цей клас спеціально покликаний зі світу тепер, ще перед настанням Тисячолітнього Посередницького Панування Христа, щоб вони могли стати перспективним насінням Авраама, яке буде благословляти усі народи землі (Гал. 3:8,16,29). Вони, згідно Святого Письма, мають бути допоміжними суддями світу з Христом. Св. Павло запитує: «Хіба ви не знаєте, що святі світ судитимуть?» (1 Кор. 6:2). Ми знаємо це, дякувати Богові! І ми знаємо, що вони будуть достатньо компетентні для цієї праці. Їхній досвід в їх земному житті, в боротьбі проти світу, тіла і диявола, а також переможний вихід при допомозі великого Первосвященника зроблять їх компетентними суддями світу, компетентними, щоб допомагати і благословляти світ, компетентними слугами, щоб допомагати Гідним в праці, яка буде керована на духовному рівні.
БУДУЙТЕСЯ
Ми раді закликати всіх людей скрізь до покаяння, а також раді представити їм поважну причину, чому вони повинні каятися – вказати їм на визначений Богом час, Месіанську Епоху, в якій всі будуть мати повну можливість досягнути вічного життя через Христа. Ми раді запевнити їх, що кожне старання в напрямі праведності тепер дасть їм можливість досягти значних результатів у розвитку характеру та досягти кращого становища. Ми повідомляємо їм, через послання Правди, що кожен добровільний переступ, будь-яка добровільна байдужість, буде служити не на користь їм і принесе їм сором і вічну ганьбу під славним промінням цього Нового Дня. Воно буде знаходити та виявляти перед усім людством їхні слабкості, гріхи, наскільки вони були розпізнані, стали визнані чи не були відкинені.
Є певне число вибраних, чий суд або проба відбувається тепер. Ми певні, що вони прагнуть усіма силами і в першу чергу учинити своє покликання й вибір певними через віру в жертву Відкупителя і послух Його праву духа життя – праву любові. Тепер є їх День Суду, їх день перевірки або випробування (1 Пет. 4:17). Не буде так, що ми встоїмо або впадемо як зібрання, деномінації, ложі, товариства чи родини. Наше випробування є тільки індивідуальним, і ніщо окрім прихильності серця до Господа, до Його Правди і братів не приготує нас до Царства. Нехай Бог кожному з нас додасть милості й терпеливості, щоб ми могли вистояти в пробі, так щоб могли бути досконалі та бездоганні, і недостачі ні в чому не мали (Як. 1:4).
Як Дослідники Біблії, які вивчають часи і пори Божого Плану Віків, ми тепер усвідомлюємо, що праця покликання особливо вибраних уже була завершена. Тепер, у 2022 році, ми бачимо табір, який формується після 1954 року. Тепер є значно більше братів, які посвячуються від осені 1954 року і займають своє місце в Таборі як Посвячені Табірники Епіфанії. Посвячені Табірники Епіфанії в Правді є найвищим класом з-поміж антитипічних Нетинеїв, які служать спільно з їх братами з Молодих Гідних, які є антитипічними Левитами на Подвір’ї. Також вони дуже тісно пов’язані з тими братами з Молодих Гідних, які є з того самого антитипічного покоління Манасії. Ми хочемо звернути нашу увагу на поступальний перехід, щоб уважно розглянути Боже Слово, як воно вжите до періоду перед 1954 роком, і порівняти ті самі біблійні тексти в застосуванні після 1954 року. Ми розуміємо, що це той метод, який Бог вживав упродовж всіх віків аж до цього дня. Так, впродовж цієї розширеної праці Жнива Євангельського Віку Бог знаходить вибрані посудини, щоб подавати Свою теперішню Правду.
В Е 11:340 ми читаємо: «Бог дав Ісусові розуміння Правди щодо цих етапів в свій час. Ісус свого часу дав це зрозуміти посланникам Парусії та Епіфанії, коли вони досліджували відповідні теми; вони, в свою чергу, передали це Священству, від якого це перейшло до Левитів, які, разом зі Священниками, передали це Табірникам». Наш Великий Єгова застосував
прогресивні заходи для розповсюдження Його Слова. В РТ 1983:79 читаємо: «Церква Перворідних Євангельського Віку залишила землю; посвячені нашого часу, “Ті, Що Посвячуються Між Віками”, є місцем перебування, зустрічі Бога з людьми і їх благословення. На них спочиває антитипічний стовп вогню і хмари − Правда на часі та її Дух, і вони є її розпорядниками». Тепер давайте розглянемо деякі думки щодо перехідного періоду.
Біблія вживає дівчат, щоб зобразити посвячений люд (Пс. 45:14,15; Об. 14:4; Пісн. 1:3; 6:8; порівняй Об. 7:9; 2 Кор. 11:2; див. Е 17:284). В Е 6:575, стосовно «жінок, що проголошували новини» (Пс. 68:11, ARV), бр. Джонсон пише так: «Ми розуміємо цю (перед 1954 р.) думку наступним чином: жінки тут є символічними. Вони відносяться до посвячених, які складають, або остаточно будуть складати, Малу Черідку як одну символічну жінку, Велику Громаду як 60 символічних жінок і Молодих Гідних як 80 символічних жінок. Про всіх цих символічних жінок згадується в Пісн. 6:8,9, тоді як індивідуально вони є дівчатами без числа з 8 в.». Це, очевидно, відноситься до часу Епіфанії, коли Мала Черідка була ще в тілі. Щодо Малої Черідки в цей період, то бр. Джонсон каже так (Е 11:708): «Однією зі сфер її [Малої Черідки] діяльності є 60 груп Великої Громади (шістдесят цариць) і 80 груп Молодих Гідних (вісімдесят наложниць) та посвячених осіб в обох класах, яких ніхто не може порахувати (без числа; Об. 7:9)».
Під час перебування Малої Черідки в тілі в період Епіфанії [1914-1954] було лише два інші класи посвяченого Господнього люду – Велика Громада і Молоді Гідні. В поясненні Пісн. 6:9 в Е 11:709 бр. Джонсон стверджує: «Велика Громада як окремі особи і як дочки Бога (2 Кор. 6:18) розпізнали (Малу Черідку) дочок (
як бачили дочки її) і дуже добре про неї відгукувалися (
щасливою звали її), що зробили також 60 груп Великої Громади (цариці), як також 80 груп Молодих Гідних як такі (наложниці); вони дуже добре про неї говорили (
вихваляли)» (порівняй Е 10:274). Ми маємо три класи посвяченого Божого люду, що здійснюють свій шлях в цьому житті – Малу Черідку, Велику Громаду і Молодих Гідних, до яких відноситься Пісн. 6:8,9. Це застосування відносилося до періоду перед 1954 роком.
В жовтні 1954 року поклик Молодих Гідних завершився (Е 10:114; РТ ʼ58:91-93), і тоді розпочалося будування Епіфанічного Табору Скинії як окремого від Подвір’я (РТ ʼ59:56). З того часу й далі інший клас, Посвячені Табірники Епіфанії, почав покликатися і приготовлятися як спеціальні помічники Старожитніх і Молодих Гідних в земній частині Тисячолітнього Царства. Вони є першими посвяченими з
квазі-вибраних, «п’ятим рядом насіння Авраама» (E 11:293; E 12:185,188; PT ʼ57:20-27; PT ʼ70:59). Далі, після повного залишення землі (ми залишаємо наступне твердження, щоб показати поступальну зміну) існувало три класи посвяченого Божого люду, які здійснювали свій шлях в цьому житті – Велика Громада [яка тепер уже завершена], Молоді Гідні та Посвячені Табірники періоду Епіфанії.
Це, здається, в застосуванні Пісн. 6:8 на період після 1954 р., показано в трьох групах жінок в особливій спорідненості з антитипічним Соломоном – нашим Господом. Велика Громада, яка є Новими Створіннями, в духовній частині Царства, є (наступною після Малої Черідки) в найближчій спорідненості з антитипічним Соломоном; отже, вони є влучно зображені в царицях Соломона, які серед цих трьох груп були найбільше споріднені з ним. Молоді Гідні є в наступній близькій спорідненості; отже, вони зображені в наложницях Соломона, які мають наступну близьку спорідненість з ним. І Посвячені Табірники Епіфанії є в наступній близькій спорідненості; отже, вони добре зображені в дівчатах, які мали наступну близьку спорідненість з Соломоном, хоча не були в подружньому зв’язку.
Їх стан ще з іншої точки зору показаний в Ізраїльтянах в Таборі, які стоять далі, аніж Велика Громада і Молоді Гідні, які були зображені в Левитах на Подвір’ї. Подібно, як Велика Громада і Молоді Гідні, ПТЕ «не мають числа», тому що немає визначеного конкретного числа будь-якого з цих трьох класів. Ми дякуємо і славимо Бога і нашого Господа Ісуса за це та інші подальші відкриття пов’язаної з цим теперішньої Правди, такої своєчасної для зміцнення Посвячених Табірників Епіфанії і для утвердження віри всіх нас в Боже Слово.
Наскільки це чудово жити під час великого
перехідного періоду, при завершенні Євангельського Віку і входження в Тисячолітній Вік, бути свідками величних кроків нашого Царя Праведності, що тепер присутній у Своєму Другому Приході! Єгова тепер в першу чергу діє з Посвяченими Табірниками Епіфанії в умовах Тисячолітнього Табору. Яку радість і мир приносить в Теперішній Час цей поступ посвяченим Божим дітям – Його перспективним синам (Йоіл 3:1; Іс. 60:4).
Наскільки важливо, щоб Посвячені Табірники Епіфанії, як і Молоді Гідні, старанно записали свої імена, вписали свої характери, в книгу життя у згоді з засадами правди, праведності і святості, втіленими у земних рисах Угоди скріпленої Присягою, до яких цілковита вірність та послух будуть вимагатися під Новою Угодою, що незабаром буде впроваджена! Ті, які успішно перейдуть тяжкі випробування теперішнього часу, поза сумнівом доведуть також в легших випробуваннях під Новою Угодою, що є переможцями, і одержать вічне життя. Але важливо, щоб вони довели свою вірність під особливими випробуваннями, якими Бог їх привілеював тепер, щоб Він їм сказав: «Добре», і тримати свій стан та зайняти особливе місце ласки, яке він приготував для них у Його Царстві.
Ми можемо бути певні, що Бог не «не зважав» на необхідну працю, яка вимагалася для розвитку Посвячених Табірників Епіфанії; швидше Він був глибоко зосереджений на представленні всієї поступальної Правди, необхідної для розвитку цього п’ятого ряду Авраамового насіння.
BS № 934, ʼ23:2; SB № 264, ʼ23:2
Теперішня Правда № 80, січень-лютий 2022
Чи є надія для когось з неспасенних померлих?ЧИ Є НАДІЯ ДЛЯ КОГОСЬ З НЕСПАСЕННИХ ПОМЕРЛИХ?
Досліджуючи головні цілі повернення нашого Господа і Тисячоліття, ми хочемо подати деталі на тему шостої цілі, згаданої в першому розділі (17 Епіфанічного Тому; ТП №10), тобто благословити, можливістю отримання реституції весь людський рід, живих і мертвих. Обговорюючи цю тему, ми не говоримо про другий шанс. Біблія не вчить про другий шанс для будь-кого з роду Адама. Вона лише вчить про один шанс для кожного з них – не більше і не менше. Деякі (відносно небагато) отримують цей один шанс спасіння в цьому житті: вони мусять перемогти або ж зникнуть назавжди – вони не будуть мати наступного шансу, бо вже використали свій уділ в заслузі Христа, і оскільки Христос більше не вмирає, то вони вже не мають ніякої жертви для прощення їхніх гріхів (Євр. 10:26). Тому в питанні, яке є темою цієї статті, ми не маємо на увазі, чи є якась надія для таких осіб. Для них вже немає жодної надії. Але що буде з тими, які в цьому житті не одержали користі від заслуги Христа? Чи смерть Христа не означає для них ніякого благословення? Без сумніву, є багато таких, які померли, не чувши в цьому житті про Христа, не отримавши прощення гріхів через Його смерть. До таких ми можемо зарахувати поган, магометан, євреїв нехристиян, вмираючих немовлят, розумово хворих, тих, які померли до того, як Ісус склав за них життя, і тих, які були повністю засліплені ворогом (2 Кор. 4:4), зведені сектантством, і тому не могли зрозуміти Божого Слова, без зрозуміння якого не можна бути спасенним (Рим. 10:13,14). Чи вони є безнадійно втраченими назавжди, чи може Біблія дає їм якусь надію? Деякі запитують: чи можливо, щоб вони були спасенні через своє незнання?
Ми вважаємо, що ні, оскільки в незнанні немає жодної сили, ані нічого доброго, щоб воно могло когось спасти. Святе Письмо вказує, що незнання не є підставою спасіння, але, навпаки, віддалення від Бога і знищення (Еф. 4:18; Ос. 4:6; Рим. 2:12). Більше того, Святе Письмо доводить, що пізнання є невід’ємне від віри в Христа і від спасіння (Рим. 10:14-17; Дії 4:12). На це вказує також той факт, що осягнення спасіння включає особисту активність розуму, почуттів, волі, а це відноситься до сфери характеру, оскільки вимагає з нашого боку покаяння, віри і посвячення. Саме тому Церкві було сказано навчати, тобто передавати
знання іншим, щоб навчені могли дізнатися, як отримати спасіння (Мат. 28:18-20; 2 Пет. 1:2,3; 2:20,21).
Теорія, що погани та інші люди спасенні через своє незнання, є звичайнісіньким абсурдом. Якщо вони спасенні через незнання, то для чого тоді посилати до них місіонерів і навчати їх про те, як отримати спасіння? Згідно цієї теорії, навчання їх про спасіння зробить так, що більшість з них, які не повірять, загинуть; а без навчання вони були б спасенні своїм незнанням. Отже, навчання всіх поколінь в часі Віку Євангелії було б причиною знищення більшості, хто почув це послання. Якщо хтось скаже, що ми повинні їм проповідувати, оскільки так нам сказав Бог, то ми погодимося з цим. Проте, будемо робити це для того, аби вони могли здобути спасіння, якого ніколи не осягнули б через незнання. Ця теорія передбачає, що Бог скасовує Свої власні заміри – бажання всіх благословити. Чи повинні ми вірити, що Богу, Який хоче, щоб люди отримали життя (Єзек. 18:32), бракує здорового глузду і практичності, що Він впроваджує обов’язок навчати Божому Слову як засобу спасіння людей, Слову, через яке тепер порівняно небагато одержали спасіння, тоді як залишення в несвідомості врятувало б усіх? Для чого взагалі встановлювати обов’язок вчити і проповідувати, якщо несвідомість врятує всіх? Погляд про те, що неспасенні померлі є спасенні через незнання, є звичайно небіблійний, нелогічний і незгідний з правдою. З багатьох причин ми віримо, що Біблія дає таким надію – не другий шанс, але їх перший шанс, бо в цьому житті вони не мали жодного; оскільки немає можливості спасіння без спасенного пізнання Христа (Дії 4:12), яке вони не отримали. Тепер обговоримо деякі з важливіших причин, які доводять існування біблійної надії для неспасенних померлих, які не мали такого шансу в цьому житті.
БОЖА ОБІТНИЦЯ Є ГАРАНТІЄЮ НАДІЇ
(1) Як доказ, що є така можливість для тих, які без неї померли, представляємо Божу обітницю (підтверджену присягою). Ця обітниця була спочатку дана Аврааму у великій Авраамовій Угоді: «І благословляться в тобі всі племена землі» (Бут. 12:3; 18:18). Св. Павло називає цю обітницю Євангелією (Гал. 3:8). Звичайно, не всі племена і народи землі є благословенні в цьому житті. Тому ті, які не отримали благословення Євангелії в теперішньому житті, повинні бути благословенні потім, бо інакше Євангелія, яка міститься в Угоді Авраама, виявилася б неправдивою, оскільки до цієї первинної обітниці, зв’язаної присягою, Бог додав заяву, що в насінні Авраама будуть благословенні всі народи землі (Бут. 22:16-18). Хто є тим Насінням Авраама, яке має благословити всі племена, роди і народи землі? З Божого натхнення святий Павло запевняє нас, що це Насіння складається з Ісуса і всіх тих, які в цьому житті вірно Його наслідують (Гал. 3:16,29). Отже, обітниця, підтверджена присягою, говорить, що колись через Ісуса і Його вірних послідовників будуть благословенні всі племена, роди і народи землі. Оскільки досі єдиними благословенними є ті, які стали послідовниками Христа (хоча частина з них все втратила через вчинення гріха на смерть), інші, які померли без цього благословення, мусять отримати його з рук Ісуса і Його послідовників після цього життя у воскресінні. Тому є надія для тих неспасенних померлих, які в цьому житті не отримали благословень, запевнених присягою.
Багато уривків Святого Письма розвивають цю обітницю, доводячи, що для тих, які померли без такої можливості, ще буде можливість отримати спасіння. Отже: Іс. 60:14, 15 запевняє нас, що всі ті, яких сатана засліпив так, щоб вони ненавиділи і переслідували правдивий Божий народ (Сіон), визнають його в часі Тисячоліття і будуть дуже благословенні і потішені ним. Також Іс. 29:18, 24 запевняє нас, що ті, яким сатана закрив очі і вуха зрозуміння в цьому житті, у Тисячолітті зрозуміють Боже Слово, через що отримають можливість спасіння. Іс. 35:5, 6 говорить про те саме; натомість 10 вірш говорить, що вони повернуться (з гробу) і прийдуть до Сіону (Христа і Церкви, Насіння, яке буде давати благословення) і отримають багато милості (ласки). Лук. 2:10 запевняє, що радісна новина, Євангелія, буде для всіх людей; однак ми знаємо, що до цих пір не всі почули цю велику радісну новину; насправді переважна більшість померла без цієї радості, отже вони мусять отримати її після цього життя. 1 Тим. 2:4 запевняє нас, що Бог налаштований спасти всіх (від вироку Адама) і привести до пізнання правди, що звичайно означає, що ті, які закінчили це життя без звільнення від вироку Адама, одного дня будуть від нього звільнені; що ті, які відійшли без знання правди, одного дня отримають її. А тому те, що Бог дав таку велику обітницю, підтверджену присягою, і розвинув її за допомогою інших обітниць, доводить, що є надія для тих неспасенних померлих, які не мали можливості спасіння в цьому житті. Ця підтверджена присягою обітниця є найбільшим біблійним доказом надії для неспасенних померлих.
ЖЕРТВА ВИКУПУ ІСУСА ЗА ВСІХ
(2) Другою причиною надії для неспасенних померлих є викупна жертва Ісуса, складена за кожну людину. Те, що Ісус помер за гріхи цілого людського роду, явно виникає з наступних віршів: Ів. 1:29,36; 3:14-17; 11:51,52; Рим. 5:18,19; 1 Кор. 15:3; 2 Кор. 5:14,15,19; Гал. 4:5; Кол. 1:20; 1 Тим. 2:6; Євр. 2:9; 1 Ів. 2:2. Біблія говорить про Його смерть як про віддавання Самого Себе на викуп за всіх людей (Мат. 20:28; 1 Тим. 2:6). Слово
викуп є перекладом грецького слова
antilutron, яке складається з двох частин:
lutron – ціна, і
anti – замість, у заміну. Воно означає – ціна замість або рівнозначна ціна. Перед нами образ торгівельної транзакції, в якій Бог є кредитором, Адам і людський рід в його стегнах є боржниками, а Ісус є покупцем. Кредитор жадає заплати цілого боргу, не більше і не менше. Боргом є ціла людська природа досконалого чоловіка Адама. Ціна, яка є необхідна, щоб відкупити боржника, мусить бути точним еквівалентом. Ісус став людиною і заплатив цю точну рівнозначну ціну Своєю смертю, коли віддав всю Свою досконалу людську природу як компенсацію за борг Адама. Оскільки ціла досконала людська природа охоплювала право на життя і всі досконалі людські життєві права, які він, коли згрішив, мусив віддати в смерті, як заплату його боргу, то Ісус, як відповідна ціна, мусив заплатити Своїм людським життям і всіма досконалими людськими життєвими правами. Вони обоє були досконалими людьми, які мали такі самі права, а життя і життєві права Ісуса є рівнозначною ціною за ті, які мав Адам. Отже, викупом є повне відшкодування боргу Адама кредитору. Через спадковість цей борг перейшов на весь людський рід, який знаходився в його стегнах, коли він згрішив. Тому викуп означає, що в Богом призначеному часі (1 Тим. 2:5,6), наступить повне звільнення цілого людського роду з-під вироку Адама.
Зараз ця рівнозначна ціна через
приписання скасовує гріхи послідовників Ісуса (Євр. 9:23; 10:14; 1 Ів. 4:10) і таким чином дає їм можливість отримати вічне життя. Вже скоро
застосування викупу, як дару, скасує гріхи цілого світу (1 Ів. 2:2). Тому світ, будучи тоді вже звільнений від Адамового вироку, отримає шанс спасіння від усіх наслідків цього вироку. Бо якщо було слушно і справедливо, щоб через втрату життя і життєвих прав Адама людство стало спадкоємцями його упадку, то також є слушним, щоб через забезпечення відповідної ціни за борг Адама людство було звільнене від цього вироку і кожного наслідку упадку. Отже, викуп гарантує кожному можливість спасіння. І ті, які не мали цієї можливості в цьому житті, отримають її в майбутньому житті. Отже, ми бачимо, що є надія для неспасенних померлих, які не мали такої можливості в цьому житті.
Саме так представляє цю справу Святе Письмо. В Ів. 12:32 наш Господь Ісус оголошує: «І, як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну». Його смерть – це Його викуп, Його жертва, яка завершилася в момент, коли Його підняли на хрест. Ісус сказав, що внаслідок цього всі люди будуть притягнені до Нього, завдяки їх визволенню від вироку смерті і зверненню до Нього. Але величезна більшість в цьому житті не була ані звільнена, ані скерована до Нього. Це буде їхнім привілеєм в наступному житті. В Рим. 5:12-19 святий Павло стверджує це саме. В 12-14 віршах він показує, як гріх Адама стягнув вирок смерті (а не кару вічних мук!) на цілий людський рід. Далі, через порівняння і контрасти, Апостол показує гріх Адама та його результат для всього людства, і протиставляє його праведності Ісуса аж до смерті та її наслідкам для людського роду. Як цей перший стягнув на всіх гріх, гнів і смерть, так цей другий несе всім праведність і визволення від гніву і смерті, щоб після виконання відповідних умов всі могли через Христа отримати право до життя, «виправдання для життя». Ми свідки того, що «дар… виправдання для життя» в цьому житті стає уділом тільки небагатьох; отже, його застосування до
всіх мусить бути в майбутньому. Звернімо увагу на друге використання слова «прийшло» у 18 вірші, яке повинно звучати «прийде». Це доводять два факти: (а) те, що «дар», яким згідно 16 віршу є прощення гріхів, не став в цьому житті уділом
всіх людей, і тому він мусить відноситися до майбутніх подій; (б) те, що в 19 вірші подається причина і пояснюються слова «прийде виправдання для життя на всіх людей», вживаючи майбутній час «стануть праведними», якщо брати до уваги гріх Адама. Таким чином Рим. 5:12-19 дуже виразно доводить, що викуп гарантує шанс життя кожному сину і дочці Адама, і тому доводить, що ті, які не отримали такої можливості в цьому житті, отримають її в майбутньому.
1 Тим. 2:4-6 – наступний відповідний уривок. В 4 вірші, як вираз Божої доброї волі, дано дві славні обітниці: (1) що всі люди будуть спасенні, не на вічність, але від вироку Адама; та (2), що всі люди прийдуть до досконалого знання правди. В 5 і 6 віршах подані три причини цих благословень: (1) єдність Бога, що означає, що Він має мудрість, силу, справедливість і любов, які необхідні, щоб реалізувати ці два благословення; (2) жертва викупу і пов’язаний з нею уряд Ісуса Христа як Посередника для всіх людей; (3) відповідні періоди Божого плану, коли благословення викупу будуть проголошені на спасіння – тепер Церкви, як послідовників Ісуса, а в Тисячолітті – цілого світу. Отже, цей уривок вказує серед іншого на викуп як джерело шансу для всіх.
ПРИЧИНИ ЗВОЛІКАННЯ З КОРИСТЯМИ ВИКУПУ
В багатьох щирих, думаючих дослідників може виникнути питання: якщо Христос помер за цілий людській рід, то чому користі, які випливають з Його смерті, так довго відкладаються і не стають уділом людства? Чому вони не сплинули на всіх в момент Його смерті і воскресіння, чи найпізніше в день П’ятидесятниці?
Насправді, ми поставили два питання в одному, на які дамо відповідь в порядку їх значення, починаючи від другого з них. Користі зі смерті Христа не могли сплинути на всіх в момент Його смерті і воскресіння, оскільки заслуга Його смерті ще ні для кого не була призначена. Це сталося лише після Його вознесіння, в день П’ятидесятниці. Хоча на Голгофі наш Господь закінчив складати за нас Свої людські права і людське право на життя – Свою заслугу, то, однак, цим фактом Господь їх не приписав; таким чином Він зробив можливим приписання, яке пізніше мало бути вчинене. Іншими словами, на Голгофі Справедливість ще не була заспокоєна, тоді в Нього лише забрали право на життя з відповідними життєвими правами, так що Він більше не міг їх отримати для Себе; тому стало можливим використати їх для інших. Також Своїм воскресінням Ісус не приписав нам це право і життєві права, оскільки з точки зору Божої справедливості воскресіння Ісуса не було заплатою справедливості, а доказом того, що Він вірно виконав волю Отця аж до смерті, і що Його справедливість може бути використана для примирення, якого по суті Він ще не зробив. Інакше кажучи, Своєю смертю Він забезпечив необхідну ціну викупу, щоб купити світ, а Його воскресіння стало підтвердженням цього факту, але жодним з цих вчинків Він не купив світу. Через ці дві речі Христос опинився в ситуації чоловіка, який знайшов необхідні кошти, щоб купити певну річ, яку ще не купив, хоча твердо вирішив це зробити. Що мусить зробити чоловік, який має гроші для купівлі будинку, який продається, щоб здобути його для себе? Він мусить за нього заплатити, отримуючи відповідні документи, і лише тоді він стає покупцем і власником даного майна. Коли він це зробить, майно стає його власністю. Подібно і Христос: після приготування певної суми і запевнення через воскресіння, що ця сума є достатньою, щоб відкупити людський рід, Він мусив її вжити, щоб викупити власність. Після вознесіння Він це зробив тільки за Церкву, а не за світ, як читаємо в Євр. 9:24 (пор. 1 Ів. 2:2): «Бо Христос увійшов… в саме небо, щоб з’явитися тепер перед Божим лицем
за нас». Це означає, що Христос, як Заступник Церкви перед справедливістю, прийшов з ціною, якою заплатив борг Церкви – тих винних, в ім’я яких Він заступається перед Божою справедливістю. Власне тому Святий Дух не міг бути даний, доки Він не з’явився перед обличчям Бога в день П’ятидесятниці. Святий Павло в Євр. 9:24 описує цю справу з точки зору образу і позаобразу: як Аарон мусив спочатку принести жертву на подвір’ї скинії, щоб отримати кров покроплення ублагальні задля примирення, а далі він виконував це примирення, покропивши (Лев. 16:11-17) в Святая Святих, так і Христос через Свою смерть в праведному стані (позаобразного подвір’я) мусив учинити Свою заслугу доступною задля примирення, а пізніше, в день П’ятидесятниці, дійсно довершив примирення в небі (в позаобразній Святая Святих), але тільки за Церкву. Тому благословення, які випливають з Його смерті, могли досягнути кого-небудь лише в день злиття Святого Духа, через п’ятдесят днів після воскресіння. Таким чином ми відповіли на частину першого запитання.
Тепер ми дамо відповідь на решту аспектів першого питання і на ціле друге питання: Чому користі зі смерті Христа для всього людського роду так зволікаються? Чому вони не охопили всіх в день злиття Святого Духа? Без сумніву це правда, що величезна більшість людей померла не тільки не скориставшись смертю Христа, але навіть не маючи для цього жодної можливості, бо ніколи про такі користі не чула. Це також правда, що досі відносно небагато одержали ці користі. Ці факти викликають в щирому і думаючому розумі дослідника питання, яке ми зараз розглядаємо. Представимо кілька причин цього довгого зволікання застосування заслуги Христа за цілий світ: (1) Головною причиною є те, що Бог задля мудрих і високих цілей не хотів, щоб у Віці Євангелії ці користі стали часткою кожної людини, але щоб вони були обмежені до класу віри – вибраних, бо вони єдині, хто міг бути спасенний у важких умовах віку віри. Лише їм вистачило необхідної віри, яка вимагалася в умовах цього віку. Тому Бог через Своє милосердя залишив інших в невірстві, доки не доповнить клас вибраних, яким потрібне випробування віри в теперішніх умовах, щоб відповідно приготувати їх для функції благословення невибраних сприятливими можливостями для здобуття спасіння в реституції Віку Тисячоліття (Рим. 11:30-32). (2) Якби користі зі смерті Христа були застосовані у віці віри для класу невіри, усі вони були б навіки втрачені, бо їм бракує необхідної віри, аби перемогти у важких умовах цього віку (2 Сол. 3:2; Євр. 11:6). (3) Єгова милосердно дозволяє класу невіри проходити теперішній досвід зі злом, який порівняно з досвідом добра, яке Він запланував для цього класу в наступному віці, краще ніж будь-що інше зробить так, що вони зненавидять і покинуть гріх, а полюблять і виберуть праведність, оскільки досвід є найкращим учителем для таких характерів, які має клас невіри. (4) Майже 2000 років, які минули від Голгофи, потрібні були для народження достатньої кількості людей, щоб вони наповнили землю в Тисячолітті. (5) Єгова призначив вік Тисячоліття, щоб забезпечити відповідний час і умови для якнайбільш результативного розширення користей зі смерті Христа на цілий невибраний світ. Ці умови не будуть вимагати віри, яка тепер вимагається від вибраних. Саме тому під час Віку Євангелії Христос приписує Свою заслугу лише вибраним (Євр. 9:24; 10:4), а застосування цієї заслуги за світ залишає на Вік Тисячоліття, так як Аарон спочатку вчинив примирення лише за священиків і левитів, а потім вчинив друге примирення – за народ (Лев. 16:6,11,14,9,15,17; Євр. 7:27).
ГРІХИ, ПРОЩЕНІ В МАЙБУТНЬОМУ СВІТІ
(3) Святе Письмо ще іншим чином доводить, що всі, які в цьому житті не мали шансу на спасіння, отримають його в майбутньому житті. Ісус говорить, що всі гріхи, за винятком гріха проти Святого Духа (всі інші гріхи є гріхами Адама), будуть прощені людським синам. Мар. 3:28, 29 каже: «простяться людським синам усі прогріхи та богозневаги, хоч би як вони богозневажали. Але, хто богозневажить Духа Святого, повіки йому не відпуститься, але гріху вічному він підпадає». Цей уривок дуже виразно навчає, що кожен гріх, крім гріха проти Святого Духа, буде прощений людському роду. При цьому досвід показує, що величезна більшість людської родини не грішить проти Святого Духа (свідомо проти повного світла), та, не зважаючи на це, вмирає без прощення гріхів. Отже, гріхи таких осіб будуть прощені в майбутньому житті. Тому є надія для неспасенних померлих. В паралельному вірші в Мат. 12:31, 32 Ісус доводить, що є два періоди прощення гріхів: (1) в цьому віці і (2) в майбутньому віці, але в жодному з них не буде прощений гріх проти Святого Духа. Отже, цей фрагмент вказує на те, що гріхи не проти Святого Духа, які не були прощені в цьому віці, будуть прощені в майбутньому: «усякий гріх, навіть богозневага, проститься людям, але богозневага на Духа не проститься! І як скаже хто слово на Людського Сина, то йому проститься те; а коли скаже проти Духа Святого, не проститься того йому ані в цім віці, ані в майбутнім».
БОЖИЙ ХАРАКТЕР – ОСНОВА НАДІЇ
(4) Характер Бога та факт, що більшість неспасенних людей помирає з характерами, які можна реформувати в легших умовах, аніж тепер, доводить, що в майбутньому житті, в більш сприятливих умовах Тисячоліття, буде даний такий шанс тим, чиї характери зможуть бути реформовані. Досвід і Святе Письмо вчать, що в теперішніх злих умовах розвинути характери, які надаються до вічного життя, здатні тільки такі, які можуть довіряти Богу навіть тоді, коли не можуть Його зрозуміти (Євр. 11:6; Гал. 3:9). Досвід і Святе Письмо навчають, що клас невіри нездатний виявляти таку віру, він не може в теперішніх злих умовах розвинути характер, відповідний для вічного життя, оскільки сатана його засліплює і зводить через незнання і слабкості (2 Кор. 4:4); тому Бог залишає його в стані невір’я, щоб пізніше, в легших умовах, виявити милосердя, через яке він зможе реформуватися (Рим. 11:30-32). Тому ми бачимо, що деякі ідуть з життя з характерами, які зможуть направитися, якщо отримають таку можливість в сприятливіших умовах реформи, а такими будуть умови Тисячоліття, як нас запевняє Біблія. Смерть, як і природній сон, не свідчить ні про добрий, ні про злий характер. Отже, в смерті немає нічого, що могло б стримати прагнення Всемогутнього дати людям допомогу в направі, а єдиним, що може стримати Його від цього, є небажання свідомо злих направляти себе.
Біблія показує нам, що для Бога є радістю вживати Його мудрість, силу, справедливість і любов (головні прикмети Його характеру), щоб допомогти людям реформувати себе (Об. 15:3,4). Ці прикмети схилили Його послати Свого Сина на викуп за всіх. Віддати Свого Сина на смерть за всіх було найбільшою жертвою, яку тільки міг зробити Бог, щоб спасти людину. А якщо Його всемогутня мудрість, сила, справедливість і любов проявилися у відданні на смерть Сина, задля благословення всього людства, даючи можливість вилікуватися з прокляття і отримати вічне життя, то чи Його мудрість, сила, справедливість і любов не зробить набагато простіших речей, таких як створення сприятливих умов для реформування людства, навіть найслабших з людського роду, для яких Він зробив найважчу річ: дав Свого Сина на смерть за них (Рим. 8:32)? Дійсно, Його святий характер, який виявився достатньо сильним, щоб вчинити найважчу річ, безумовно зробить речі легші, тобто дасть шанс вилікуватися класу невіри в умовах, в яких він зможе реформуватися, оскільки він не може реформуватися тепер. Це означає, що тим, кому Бог не дав допомоги, щоб реформуватися в цьому житті, Він дасть її пізніше.
ВИБРАНІ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ БЛАГОСЛОВИТИ НЕВИБРАНИХ
(5) Біблія подає п’ятий факт, який доводить існування сприятливої можливості для неспасенних померлих, яким в цьому житті не дано можливості отримати спасіння: Божа мета вибору Церкви з-поміж людського роду – вжити в майбутньому житті цю вибрану Церкву як Посередника в благословенні можливостями спасіння всіх невибраних, тобто тих, які були залишені осторонь в теперішньому житті, коли до уваги беруться лише вибрані – клас віри. Біблія вчить, що людська родина складається з двох класів: (1) класу віри (Гал. 3:7-9; 2 Кор. 5:7) і (2) класу невіри (2 Сол. 3:2; Рим. 11:30-32). Знаючи, що в умовах, в яких для перемоги потрібна сильна віра, спасіння зможе отримати тільки клас віри, Бог вирішив дати цей шанс тільки цьому одному класу.
Така поведінка є мудрою, слушною і милосердною, в інтересах усіх. Іншими словами, любляче серце Бога палко прагне допомогти усім упавшим створінням, і тому Бог склав Свій план найбільш корисним чином для всіх зацікавлених. Якби Він поставив клас невіри на пробу до життя в теперішніх умовах, в яких ні для кого з них не було б можливості спасіння, оскільки ці умови вимагають віри, якої цей клас не має, то поступив би всупереч Своїй мудрості, справедливості і любові, чого Він ніколи не зробить. Бог є добрий, і найбільш схоже на Нього – відкласти пробу класу невіри, доки не настануть умови, в яких він зможе перемогти, а тепер поставити на пробу лише тих, які в умовах, що вимагають ходити вірою, є в стані проявити цю необхідну рису і перемогти! Богові ближче вибрати саме клас віри, аби приготувати його, щоб допомогти реформуватися класові невіри тоді, коли настане його проба! І, оскільки клас віри є вірним у важчих умовах, Він, звичайно, дає йому більшу нагороду. Саме так представляє цю справу Святе Письмо. Св. Яків навчає (Дії 15:14-17), що під час віку Євангелії Бог навідує народи, щоб «вибрати» з них народ для Свого імені – вибраних. Він також вказує на те, що коли це буде довершене, Господь повернеться і заложить Царство для того, щоб
позосталі (Вебстер пояснює слово
зосталі (або
решта) як те, що залишається після забирання певної частини) люди могли шукати Господа, тобто спасіння. Вибрані є цією вибраною частиною, а невибрані є позосталими з людей, тими, які залишилися, коли з-поміж них забрали вибраних. Тому ми бачимо, що спочатку, в цьому віці, Бог займається вибраними, щоб їх спасти, а потім, у майбутньому віці, Він буде займатися невибраними, щоб спасти їх.
В Рим. 9,10 та 11 св. Павло доводить, що з причини невіри Ізраїль, як народ, не здобув місця серед вибраних, і що Бог зібрав клас віри як з євреїв, так і з язичників, зробивши їх вибраними. В 11 розділі Апостол представляє повний любові Божий план в цій справі. Особливо у 25-33 віршах він доводить, що Бог дозволив Ізраїлю спіткнутися і заблукати в невірстві, в той час як Сам збирав у віці Євангелії вибраних з усіх народів, щоб вжити їх після віку Євангелії, тобто в часі Тисячоліття, аби виявити милосердя для класу невіри. 25 вірш вказує, що вони мусять залишитися в своєму засліпленні, аж доки повне число вибраних серед язичників, «повнота поган», не осягне межі своєї проби. 28 і 29 вірші доводять, що Бог дозволив Ізраїлеві, який блукав у невірстві, потрапити в стан ворожнечі з Собою, щоб виконати вибір віку Євангелії; однак, з причини їх зв’язку з обітницями, даними отцям, – Аврааму, Ісааку і Якову, – Бог і далі їх любить, і не змінить Свого наміру благословити і зробити їх благословенням в Тисячолітті.
30 і 31 вірші показують, що хоча Ізраїль внаслідок невіри не мав у віці Євангелії такого привілею, який завдяки вірі мала Церква Євангелії, тобто не отримав проби виборчого спасіння, то однак Євангельська Церква проходила ці проби саме для того, щоб в Тисячолітті поставити на пробу до життя невіруючий клас в Ізраїлі, тобто клас, який цілий вік Євангелії помирає в невірі. 32 вірш доводить, що все це відбувається в гармонії з повним любові заміром Бога залишати невіруючий клас Ізраїлю в стані невіри, покоління за поколінням, протягом цілого віку Євангелії. Як же це пояснює слова Симеона у похилому віці (Лук. 2:34), який сказав про дитину Ісуса: «Ось призначений Цей багатьом на падіння й
уставання в Ізраїлі, і на знак сперечання»! Клас невіри Ізраїлю впродовж цілого віку спотикався через Ісуса і падав, помираючи в такому стані; проте хай буде Богу подяка, що ті, які упали,
«встануть». І оскільки вони не «встали» в цьому житті, то мусять «встати» в майбутньому, «
для помилування вас», помилування, яке вибрані виявлять їм в Тисячолітті, «
щоб і самі були помилувані. Бо замкнув Бог усіх у непослух [залишив їх усіх без допомоги],
щоб помилувати всіх. О глибино багатства, і премудрості, і знання Божого! Які недовідомі присуди Його [тілесній людині, але зрозумілі духовній людині (1 Кор. 2:7-16)],
і недосліджені дороги Його!» Ми славимо нашого Бога за зрозуміння цієї славної таємниці! Бо вона об’являє майбутню можливість для тих, які не мали її в теперішньому житті. Також інші фрагменти подають думку, що вибрані проходять тепер свою пробу, щоб пізніше пробою до життя благословити невибраних, наприклад: Рим. 8:16-23; Гал. 3:8,13-16,29; Ів. 17:20-23; Об. 22:17. Якою ж надзвичайно чистою, гармонійною і приємною є представлена наука Біблії на тему вибраних і невибраних! Дійсно, ми можемо любити і шанувати Бога, який склав настільки доброчинний і практичний план!
ПОДВІЙНИЙ ДОСВІД НЕВИБРАНИХ
(6) Біблія навчає про подвійний досвід невибраних: тих, яким в цьому житті не дано можливості отримати виборче спасіння. Вона вчить, що в цьому житті вони будуть мати досвід зі злом, під час якого, маючи
досвід в якості вчителя, пізнають, чим є гріх і які його наслідки. Вона також навчає, що тим, які в цьому житті проходять досвід зі злом, в майбутньому житті буде даний досвід з добром, під час якого, маючи
досвід в якості вчителя, вони пізнають, чим є праведність і які її наслідки. Більше того, Біблія вчить, що під пануванням прокляття людству дається досвід зі злом, в якому всі були задіяні через гріх батька Адама. Вона стверджує, що досвід з добром, гарантований всім через викупну жертву Христа, принесену в праведності, наступить після того, як буде знятий вирок Адама з людського роду, тобто в часі Тисячоліття – тисячі років влади Христа на землі. Біблія також подає, що ці два види досвідчень супроводжують протилежні умови. Отже, Бог найбільш ефективно навчить людей ненавидіти гріх, даючи їм знання, основане на пізнанні суті і наслідків гріха, і таким чином повніше покаже його протилежність – любов до праведності, і також через пізнання її суті і наслідків.
Досвід людської родини зі злом супроводжують наступні несприятливі речі: гріх, неправда, влада сатани над людськими справами, земля під прокляттям (з виверженням вулканів, землетрусами, припливами, ураганами, торнадо, паводками, посухами і кліматичними крайнощами). Людський рід зносить біль, хвороби, смуток, розчарування, втрати, труднощі, вади, ворожість, нещастя, тяжку працю, нещасні випадки, фальшиві релігії, гнобительські уряди, грабіжницьку аристократію, війни, революції, безправ’я, голод, епідемії, переслідування праведних, вивищення нікчемних, самолюбство, жорстокість, вмирання і смерть. Досвід з добром будуть супроводжувати наступні добрі речі, протилежні теперішнім злим речам: праведність, правда, керівництво Христа людськими справами, райська земля, задоволення, радість, процвітання, вигоди, потіха, достаток, дружба, помірний клімат, гідна праця
без мозолів, аварій і нещастя, правдива релігія, турботливий уряд, справедлива рівність, братерство, мир, правильна поведінка, добробут, загальне добро, нагорода праведних, докір тим, що чинять зло, братерська і безкорислива любов, ввічливість, повернення до здоров’я і життя. Біблія виразно навчає, що невибрані пройдуть ці два види досвіду. Коли ми доведемо це, то буде очевидним, що в майбутньому житті існує шанс для всіх невибраних померлих.
Рим. 8:19-22 це фрагмент, що говорить про ці два види досвіду. 19 вірш вказує на те, що людський рід,
створіння (це саме слово є перекладене так у 22 вірші – [людське]
створіння), будучи тепер під прокляттям (22 в.), з тугою виглядає й чекає кращого часу, в якому Божі сини – Ісус і Його вірні послідовники – з’являться в славі Царства (Кол. 3:4; Дан 7:13,14,18,22,27; Рим. 8:17; Юди 14). 20 вірш доводить, що людський рід не з власної провини, а через гріх Адама знаходиться під прокляттям, «марнотою», але він не полишений без надії, бо 21 вірш вказує, що він має бути звільнений з-під прокляття, щоб міг отримати свободу, яка стане уділом всіх, хто стане Божими синами; свободу, яку Ісус і Церква дадуть слухняним в Царстві. 22 вірш також показує, що досвідчення зла має бути загальним в людській родині. Таким чином 19, 20 і 22 вірші показують досвід зі злом, а 21 вірш – звільнення від прокляття зла, тобто досвід з праведністю, для всіх, які все своє життя були під прокляттям («марнотою»), а це для того, щоб вони на умовах послуху могли отримати життя. Рим. 11:30-32 має ту саму думку. Ізраїль, після того, як пережив недолю віку Євангелії, в якому як народ вони були позбавлені милосердя, Божої ласки, повинен досвідчити благословень, а ті, які в цьому житті пережили нещастя, отримають милосердя, Божу ласку через славні благословення, яких Євангельська Церква, піднесена до слави з Ісусом, дасть їм в милосерді.
90 Псалом пояснює те саме. 1 і 2 вірші представляють Єгову в Його вічності. Перше речення 3 віршу відноситься до досвіду зі злом, як про повернення до пороху, натомість останнє речення каже про досвідчення добра, як про повернення з пороху. 4 вірш відноситься до періоду тисячі літ (Тисячоліття) як часу повернення з пороху і початку досвіду з добром. 5-10 вірші описують різні аспекти прокляття (разом п’ятнадцять) під час досвіду зі злом; натомість 11 в. питає про силу (значення) досвіду зі злом і відповідає, що воно має на меті повернути честь для Бога, що згідно 12 в. наступить тоді, коли ці уроки будуть засвоєні в серці. 13 вірш є молитвою про повернення з тих досвідчень зі злом, тобто про зміну («пожалій») попереднього досвіду зі злом, а 14 в. вказує, що ті, які пережили смуток (досвід зі злом) «по всі дні» свої (9 в.), тобто аж до смерті, вони моляться, щоб в наступні дні, в майбутньому житті, в часі досвіду з добром, вони могли бути наповнені щастям і радістю. 15 вірш – це молитва, щоб подібно, як по всі дні першого життя вони були засмучені і переживали зло, так щоб і в другому житті були радісні і таким чином виконали ціль, яку мав Бог, дозволяючи, щоб зло наповнило їх перше життя. 16 вірш становить молитву, щоб Ісус і Церква, як Божі слуги, продовжували благословляти людство, тобто давали йому досвід з добром, і щоб людство, діти Ісуса і Церкви (які є другим Адамом і Євою), принесло славу для Бога; натомість 17 вірш є проханням про відновлення Божого образу (величність Господа) і Його подоби (володіння землею так, як Він володіє Всесвітом) в тих, які по «всі дні» цього життя переживали зло і які по «всі дні» майбутнього життя будуть переживати добро. Отже, цей Псалом та інші уривки Святого Письма, процитовані раніше, відносяться до подвійного досвіду (одного зі злом, а іншого з добром) доводять, що є надія для тих неспасенних померлих, які в цьому житті не отримали милосердя, ласки Єгови.
ФАКТИ ПІДТВЕРДЖУЮТЬ НАШЕ ТВЕРДЖЕННЯ
(7) Сьомим доказом того, що Біблія дає надію для неспасенних померлих, які не мали можливості спасіння в цьому житті, є факти, які вона подає. Оскільки Біблія вчить, що люди, знищені вогнем і сіркою в Содомі, Гоморрі та інших містах тієї рівнини, а також євреї десяти поколінь з північного царства та євреї двох поколінь з південного царства, повернуться на цю землю і знову будуть жити на ній (Єзек. 16:53), незважаючи на їх негідність (Єзек. 16:44-52). Вона також говорить, що євреї будуть шкодувати за свої гріхи (Єзек. 16:54,57-59,61,63); що Бог складе з ними Новий Заповіт (Єзек. 16:60,62); і що дасть жителів Содоми та Самаритян за дочок євреям, що означає, що вони (євреї) їх навернуть до Господа, оскільки ті, які є навернені кимось, в Святому Письмі названі їх дітьми (Гал. 4:19; 1 Кор. 4:15; Іс. 60:4). В Єзек. 16:55 справа відродження Содоми та її дочок (людей, залежних від неї), Самарії та її дочок та Єрусалима і його дочок, є зазначена як повернення до попереднього стану, реституція (Дії 3:21), повернення до первісного стану досконалості, в якому людський рід був
в Адамі до того, як гріх увійшов у світ, тобто повернення до Божого образу та подоби. Наш Господь Ісус підтверджує цю саму думку щодо народів, підлеглих Содомі (Мат. 11:23,24), і дає надію фінікійцям, мешканцям Тиру й Сидону (Мат. 11:21,22), доводячи, що вони менше винні, ніж Ізраїль. Як показує Святе Письмо, вони отримають таку можливість, і в День суду, коли Ісус буде володіти землею, їм буде легше, ніж невіруючим євреям Його часу (Луки 22:29,30). Оскільки вони будуть мати шанс, то зрозуміло, що всі інші неспасенні померлі, які в цьому житті були позбавлені можливості спасіння, також будуть мати її «в той день». Отже, свідчення Біблії підтверджує, що існує надія для багатьох з неспасенних померлих.
УРЯДОВІ ІМЕНА ХРИСТА
(8) Як восьмий доказ того, що Біблія дає надію тим померлим неспасенним, які в цьому житті не мали можливості отримати спасіння. Подаємо факт, що Біблія приписує Ісусу і Його вірній Церкві урядові імена, які доводять існування такого шансу для тих, стосовно яких буде виконуватися урядова діяльність, яка виникає з тих імен. Ми стверджуємо, що в своєму майбутньому відношенні до людства вони між іншими є названі (1) Спасителями, (2) Священниками, (3) Царями, (4) Пророком або Вчителем, (5) Батьками, (6) Первістками і (7) Насінням Авраама, яке буде благословити цілу людську родину. Розгляньмо коротко ці біблійні назви відносно Ісуса і Церкви – Його Тіла, в їх майбутньому відношенні до світу, і пізнаємо, яким чином Господь вказує через них на діло спасіння, яке буде довершене для тих померлих, які так і не отримали можливості спасіння з вибору. Візьмімо, наприклад, ім’я Спасителі, яке застосовується до них у Святому Письмі: «І спасителі прийдуть на гору Сіон, щоб гору Ісава судити, і царство Господнє настане!» (Овд. 21). Ми знаємо біблійну науку, що Яків є образом на вибраних, а Ісав – невибраних (Рим. 9:10-13). Так, як Бог більше любив Якова, ніж Ісава, так Він більше любить вибраних, ніж невибраних. Так, як Бог вибрав Якова, а відкинув Ісава, так тепер вибирає вибраних, а відкидає невибраних. Хоча Бог дає вибраним головні благословення, так як Ісаак дав головне благословення Якову (Бут. 27:28,29), то однак – як пізніше Ісаак дав Ісаву менше, проте щедре благословення (Бут. 27:36-39) – Бог дасть в майбутньому віці менші, проте багаті благословення невибраним. Саме таку думку насуває Овдій у 21 в. В цьому вірші гора Сіон зображує Царство, яке несе спасіння, Царство Тисячоліття (Йоіл 2:32; Овд. 17). Спасителі, які виходять на неї, це Ісус і Його Церква, вибрані (Іс. 2:2,3; 60:14,15,18; Рим. 11:26, 30-32). Як Спасителі вони будуть судити гору Ісава, невибраних, звільняючи їх від ворогів (гріха, смерті і гробу), так як судді рятували Ізраїль від ворогів. Цей славний стан буде осягнений, оскільки, як нас запевнює цей вірш, «буде царство самого Господа». Таким чином вибрані як Спасителі направлять упадок Адама, приведуть невибраних на стежки праведності, які покинув Адам і вони (Іс. 58:12). Це, звичайно, доводить існування в Царстві шансу для невибраних, який вони отримають з рук Спасителя, Ісуса і Його Церкви – Нареченої.
Також урядове ім’я
Священники, застосоване до Ісуса і його Церкви, підтверджує те ж саме (Євр. 3:1; 1 Пет. 2:5,9; Об. 1:6; 5:10; 20:6). Священник – це той, хто на підставі жертви, складеної Богу за інших, виконує функцію примирення між Богом і людиною (Євр. 5:1; 2:17). Ісус і Його співсвященники приносять жертви Богові в цьому житті (Євр. 5:1,5; 9:11,12; 13:15,16; 1 Пет. 2:5). Христос, як Священник, протягом цього віку з’являється перед Божим лицем за вибраних, не за невибраних (Євр. 9:24; 10:14; Ів. 17:9), подібно як Аарон, будучи образом на Нього, спочатку входив до Святая Святих з кров’ю бичка тільки за вибране покоління Левія (Лев. 16:15), так і Христос в Тисячолітті, коли жертва Церкви закінчиться, заступиться перед Богом за світ, і тоді Він з Церквою будуть благословити невибраних. Той факт, що тоді Священниками буде Церква з Ісусом (Об. 20:6), доводить, що будуть інші, за яких вони будуть виконувати примирення: невибрані. Отже, урядове ім’я Священники підтверджує, що Христос і Церква уділяють невибраним померлим можливість спасіння.
Урядове ім’я
Царі, застосоване до Ісуса і Церкви, доводить те ж саме. Ісус і Церква названі Царями (Об. 19:16; Рим. 5:17; 2 Тим. 2:12; 1 Пет. 2:9; Об. 1:6; 5:10; 20:4,6). Існує виразна заява, що панування Ісуса і Церкви має на меті знищити всі діла сатани, на чолі яких стоїть гріх, смерть і могила (Рим. 8:19-21; 1 Цар. 15:24-26; 55:57). Для контрасту, ми можемо подивитися на справу спасіння з точки зору Царів і Царства наступним чином: сатана, узурпатор, є тепер «князем цього світу» (Ів. 12:31; 14:30; 16:11); через гріх він тепер панує в серцях дітей непослуху (Еф. 2:2), засліпивши їх оманою (2 Кор. 4:4), мучить їх нещастями, які супроводжують процес вмирання і ведуть до стану смерті (Євр. 2:14). На початку Тисячоліття царства цього світу стають Царством Господа нашого і Христа Його (Об. 11:15). Сатана, як узурпатор, є схоплений і в’яжеться (Об. 20:1-3), а панування Христа і Церкви (Об. 20:4,6; 1 Кор. 15:24-26,55-57) звільнює людський рід з гробу, нещасть процесу вмирання і гріха. Це означає пробудження померлих, які помирають в Адамі (Пс. 22:29,30), і допомогу в реформуванні себе (Рим. 14:9). І тому урядові імена Царі, застосоване до Ісуса і Церкви, означає можливість спаcіння для невибраних померлих.
Урядове ім’я
Пророк, тобто Вчитель, є дане Ісусу і Церкві, а це означає, що вони будуть навчати людській рід про шлях спасіння. Ісус названий Пророком, Вчителем, у зв’язку з часом реституції, коли, як ми показали, неспасенні померлі вийдуть з гробів, щоб мати шанс спасіння (Дії 3: 22,23,21; Ів. 1:9). Є також сказано, що Церква буде навчати світ у Віці Тисячоліття (Іс. 60:1-4,14,15; 2:2,3; 62:1,2,10; Пс. 22:31,32,28-30; Іс. 42:6,7,10-12; 49:6,8-12, пор. 2 Кор. 6:1,2). Отже, це урядове ім’я Ісуса, як і Церкви, на що особливо виказує зв’язок процитованих вище уривків, доводить можливість для невибраних померлих отримати спасіння.
Імена Отець і Матір дані Христу і Церкві в стосунку до невибраних з людського роду, які у Віці Тисячоліття стануть їх дітьми. Ісус названий Отцем Вічності (Іс. 9:6), оскільки в майбутньому віці дасть слухняним з людей вічне життя. Його ім’я Другий Адам (1 Кор. 15:450) вказує на те, що Він займе місце Адама і стане другим Батьком людства, відроджуючи його в праведністю і житті. Про вірну Церкву Святе Письмо говорить як про Наречену, Жінку Агнця (Об. 19:7-9; 21:9,10, пор. Іс. 66:10-14, де вона представлена як мати, яка опікується та піклується, любить і потішає своїх дітей; под. також Іс. 60:4, де є поданий подібний образ). Як Ісус є представлений як позаобраз Адама (Рим. 5:14; другий Адам), так Церква представлена як позаобраз Єви (друга Єва; 2 Кор. 11:2,3; Еф. 5:31,32). А також, як перший Адам і Єва через догоджання собі ввели гріх на світ, так другий Адам і Єва терплять через жертвування самих себе, аби зняти гріх зі світу. І як перший Адам і Єва породили людство в гріху і смерті, так другий Адам і Єва відродять людство в праведності і житті. І оскільки ці народжені в гріху і смерті через заслугу викупу мають отримати можливість відродження в праведності і житті через нового Отця і Матір людства, то урядові імена Отця і Матері, застосовані в Біблії до Ісуса і Церкви, доводять існування шансу спасіння для невибраних померлих.
Це саме доводить ще інше ім’я, застосоване до Ісуса і Церкви – Первістки. Ісус є названий
Первістком (1 Кор. 15:20); як і Церква є разом з Ним названа
Первістками (Рим. 8:23; Як. 1:18; Об. 14:4). Логіка вказує, що якщо вони є первістками, то мусить також бути щось, що наступає після них – пізніші вівці: це послушні серед людей в часі Тисячоліття. Таким чином наступне ім’я, вжите щодо Ісуса і Церкви, вказує на можливість спасіння, яке пізніше буде можливим для невибраних померлих.
Сьоме урядове ім’я Ісуса і Церкви вказує на шанс спасіння для невибраних померлих:
Насіння Авраама, яке благословить усі племена, роди і народи землі (Бут. 22:18; 28:14; Дії 3:25). Цим насінням є Ісус і Церква (Гал. 3:16,29; Рим. 9:7,8; Гал. 4:28). Більшість людей з племен, родів і народів землі померли під прокляттям Адама, отже відійшли з цього життя без благословень. І тому вони мусять бути пробуджені з мертвих, щоб отримати благословення, обіцяні в Угоді, підтвердженій Присягою, що містить три славні частини: (1) що буде Насіння Авраама; (2) що це Насіння буде благословляти і, (3) що справа благословення досягне усіх невибраних: померлих і живих. Отже, урядове ім’я Ісуса й Церкви
Насіння Авраама вказує на шанс спасіння для невибраних померлих. На підставі семи урядових імен Ісуса і Церкви ми дізналися, що їх урядовою працею в Тисячолітті буде, серед іншого, дати можливість спасіння всім тим, які відійшли, не маючи такої можливості в цьому житті. Є ще інші урядові імена, застосовані Біблією по відношенню до Ісуса і Церкви, які це підтверджують, такі як Посередник, Суддя, Місто Бога, Відкупитель, Божий Храм, Дерево Життя, Нові Небеса і т.д., але сім імен, які були тут коротко обговорені, достатньо це доводять. В книжці «Біблія» (Е 12) ми подали список цього 21 уряду.
ПОВНА МОЛЖИВІСТЬ ДЛЯ ВСІХ
(9) Як дев’ятий аргумент, який доводить існування можливості для тих неспасенних померлих, які не мали можливості отримати спасіння, що має місце тепер, представляємо той факт, що всі речі, які дають можливість отримати спасіння, стануть уділом всіх, які будь-коли жили; отже ті, які не отримали цих благословень в цьому житті, отримають їх після пробудження з мертвих. Ми легко побачимо, що можливість отримати спасіння складається: (1) зі скасування Адамового вироку, (2) пізнання Божої Правди, (3) умов, які сприяють справедливості і не сприяють гріху, (4) притягнення до Христа, (5) визнання Христа і підкорення себе Йому, (6) пропозиції посвячення та (7) пропозиції Святого Духа. Якщо ми зможемо довести, що ці сім речей будуть уділом усього людського роду, який не мав такої можливості в цьому житті, то це буде доказом, що він отримає їх в майбутньому житті, а отже, що є надія для тих неспасенних померлих, які не мали шансу отримати спасіння в теперішньому житті. Тепер ми приступаємо до доведення на основі Біблії, що ці сім чинників будуть уділом всіх невибраних.
1. Всі будуть звільнені від Адамового вироку, тобто, всі будуть пробуджені з мертвих, бо ж смерть є вироком Адама (Рим 5:12; 1 Кор. 15:21,22). Тому звільнення їх від вироку смерті означає виведення зі смерті, вже без Адамового прокляття. Далі вірші Святого Письма доводять, що на підставі смерті Христа за кожного усі будуть звільнені від вироку Адамової смерті (Рим. 5:18,19; 11:26; 1 Тим. 2:4-6; 4:10; Ів. 1:29; 3:17; Євр. 2:9; 1 Ів. 2:2). Коли деякі з цих віршів говорять про спасіння всіх, то це не відноситься до вічного спасіння, але спасіння через смерть Христа від вироку смерті, який лежить на всіх за гріх Адама. Таким чином ці вірші доводять, що всі, які в цьому житті не були звільнені від вироку смерті Адама, завдяки жертві Христа будуть від нього звільнені в майбутньому житті; а якщо цей вирок приносить смерть, то звільнення від нього означає пробудження з мертвих вільними від цього вироку. Звільнення від н є необхідним, аби скористатися з можливості спасіння, бо так довго, як хтось знаходиться під вироком смерті, він не може отримати вічного життя.
2. Всі будуть навчені Божому Слову; оскільки люди не можуть бути спасенні через незнання, бо щоб одержати спасіння, вони мусять прийти до пізнання правди (Дії. 4:12; 11:14). Як Старий, так і Новий Заповіт доводять, що ті, які в цьому житті не отримали спасенного знання правди, отримають його пізніше. Ось деякі тексти Святого Письма, які говорять, що так буде у віці Тисячоліття, коли земля (Іс. 11:9; Ав. 2:14) буде наповнена знанням Бога, в той час як зараз (Іс. 60:2; 2 Кор. 4:4) темнота (омана) вкриває землю (Іс. 29:18,24; 35:4-6; 40:5; 42:6,7; 49:6; 50:10; Ів. 1:9; Дії 3:21,22; 1 Тим. 2:4,6; Об. 20:3; 22:17). Таке пізнання дійсно дасть їм можливість отримати життя; оскільки воно є другою складовою спасіння.
3. Біблія навчає, що всі будуть в таких умовах, які не сприяють гріху, а сприяють праведності, і в тих умовах зможуть реформувати себе, і вічне життя дійсно буде можливим навіть для найслабших і найбільш деградованих. Наступні умови, які не сприяють гріху, а сприяють праведності, стануть доступні для всіх під час царювання Месії: прокляття буде зняте з землі (Іс. 61:4), а земля стане приверненим раєм (Єз. 36:35; Іс. 35:1,2); сатана і його упавші ангели будуть зв’язані, щоб не могли зводити людей (Об. 20:1-3). А Христос і Церква візьмуть владу для добра людства (Пс. 72:8; Об. 20:4,6); неправда і гріх будуть назавжди знищені (Іс. 25:7; 1 Кор. 15:25,55-57), а правда і праведність переможуть (Іс. 11:9; 62:12); вирок смерті буде знятий з людини (Рим. 5:19), а замість цього вона одержить можливість реституції; смуток і зідхання минуть, а радість і щастя займуть їх місце (Іс. 35:10; Лук. 2:10); війни і боротьба зупиняться (Іс. 2:4), а їх місце займуть мир і добра воля (Іс. 9:6; Лук. 2:14); люди не будуть більше переслідувані і кривджені за праведність (Іс. 25:8), але, навпаки, дуже благословенні (Пс. 72:7); безбожні будуть одразу карані за чинення зла (Пс. 37:35,36) і биті з метою направи (Іс. 26:9); фальшиві релігійні системи будуть знищені (Іс. 65:15; Об. 18:8-24), і одна правдива релігія об’єднає усіх (Іс. 60:14,15); гнобительські уряди будуть повалені (Іс. 60:12), а запанує турботливий уряд Ісуса і Церкви (Пс. 72:12-14); люди не будуть вже позбавлені свого дому, ані не будуть змушені винаймати в інших (Іс. 65:22), але кожен в мирі буде радіти своєю власністю (Мих. 4:4); не буде більше виконувати непотрібної праці (Іс. 65:23), але їм буде вестися в їх стараннях (Іс. 60:17). Такі умови точно не сприяють гріху, а сприяють праведності; отже буде дуже сприятливий шанс для спасіння людства. Умови, що сприяють спасінню, є третьою складовою можливості спасіння, а подані вище цитати доводять, що вони призначені для неспасенних померлих світу.
4. Святе Письмо навчає, що всі ті, які в цьому житі не були корисним чином спрямовані до Христа, будуть спрямовані до Нього в майбутньому житті. Ісус говорить (Ів. 12:32): «І як буду піднесений з землі [в наступному вірші св. Іван пояснює, що цей вираз відноситься до жертовної, викупної смерті Ісуса і Його панування в Тисячолітті, через що Він прославить Бога], то до Себе Я всіх притягну». Ми усі знаємо, що в цьому житті порівняно небагато були притягнені до Христа (Ів. 6:44; Мат. 7:14). Тому всі, які в цьому житті не були притягнені (корисно спрямовані) до Нього, мусять бути до нього притягнені після цього життя, в іншому разі вірш з Ів. 12:32 був би неправдивим. Але цей вірш є правдивим, тому не притягнені до Нього в цьому житті, будуть скеровані до Нього в майбутньому, в Тисячолітті.
5. Біблія навчає, що всі підкоряться Ісусу і визнають Його право панувати над ними (Фил. 2:10,11; Іс. 45:23; Пс. 22:30; Рим. 14:9). В цьому житті не всі підкорилися Йому, і не всі визнали Його, щоб Він керував ними. Ті, які не зробили цього в теперішньому житті, мусять це зробити в майбутньому. Фил. 2:10 вказує, що це охоплює померлих, тобто тих, що під землею, а Пс. 22:30 і Рим. 14:9 прямо говорять про них. Таке підкорення себе і визнання є частиною досвідчень тих, які використовують можливість спасіння.
6. Святе Письмо навчає, що можливість посвячення Господу в часі Тисячоліття буде дана кожній людині на землі; це відноситься також до тих, які будуть тоді пробуджені з мертвих. Відповідним тут є текст з Іс. 35:8. У 4 вірші представлений другий прихід Христа, який відбувається у великому утиску під час повалення царства сатани і покарання його прибічників. 5 та 6 вірші говорять про те, яким чином Він буде просвічувати, реформувати і підносити грішне людство, а 7, 1 і 2 вірші навчають про привернення раю. 8 вірш навчає про відкриття Святої Дороги для нечистих (заплямлених гріхом Адамового роду), які мусять очиститися, якщо будуть прагнути іти нею до кінця. На відміну від вузької дороги (особистої дороги), Свята Дорога є публічною дорогою, відкритою для кожного. На ній все буде дуже просто і ясно, так, що і нерозумний не заблудить. 9 вірш вказує, що з цієї дороги будуть забрані всі перешкоди, а відкуплені, тобто ті, які через викуп будуть звільнені з-під вироку смерті (1 Тим. 2:4,5), отримають привілей іти нею. 10 вірш доводить, що у зв’язку зі Святою Дорогою померлі, яких також охоплює викуп Христа (Ос. 13:14), повернуться з гробу і прийдуть до Сіону, Ісуса і Церкви. Отже, цей фрагмент виявляє, що можливість посвячення буде відкрита тим померлим, які не посвятилися в цьому житті, і вона є шостою складовою шансу спасіння.
7. Останньою складовою можливості спасіння є пропозиція Святого Духа. Біблія навчає, що така пропозиція буде запропонована всім. В Йоіла 3:1, 2 зроблена цікава обітниця, яка подає думку в зворотному порядку виконання. У 2 вірші Єгова нам подає, що виллє Святого Духа на рабів і невільниць (вибраних), що Він робив у віці Євангелії, «за тих днів»; а в 1 вірші каже, що «потому», після віку Євангелії, тобто у віці Тисячоліття, виллю Духа Свого «на кожне тіло». Отже, ті, на кого він не був вилитий в цьому житті, пізнають це в майбутньому житті. Слухняні приймуть його (Дії 5:32), завдяки чому (якщо і далі будуть послушними) будуть піднесені до досконалості. Згідно Йоіла 3:1 усі будуть мати можливість отримати Святого Духа, хоча ніхто не буде примушений до послуху і його прийняття. Таким чином можливість отримати Святого Духа буде відкрита для всіх. Пропозиція прийняти Святого Духа є необхідною частиною можливості спасіння. Вона є сьомою і останньою складовою повного шансу спасіння.
Таким чином ми довели на основі Святого Письма, що сім чинників, які складають повну можливість спасіння, будуть доступні кожній людській істоті. Однак в цьому житті вони не були доступні кожному. Тому такі зможуть отримати їх пізніше, в Тисячолітті.
ПОСТУПОВЕ УСУВАННЯ ПРОКЛЯТТЯ
(10) Ми продовжуємо обговорювати цю тему, подаючи десяту причину надії для деяких з неспасенних померлих. Біблія навчає, що під час Тисячоліття прокляття, яке Адам стягнув на людську родину, буде поступово зніматися протягом тисячі років. Об. 21:3-5 вказує, що це станеться завдяки присутності серед людей на землі Божої Скинії (Христа і Церкви – «храм Божий святий, а храм той то ви»; 1 Кор. 3:17; Еф. 2:19-22). Об. 22:1-3 доводить це на підставі перебування серед людей Престолу Бога і Агнця (Божої царської влади, яку буде виконувати Ісус з Церквою), Ріки Життя (чистого Божого Слова) і Дерева Життя (Ісуса і Церкви). 1 Кор. 15:24-26 показує, що царська влада Христа викоренить в часі Його панування всі рештки узурпованого панування сатани і його впливу на людей, головними наслідками якого є гріх, смерть і могила. 1 Кор. 15:54-57 доводить, що Церква буде приймати участь з Ісусом в осягненню цієї перемоги над гріхом, смертю і могилою для добра людства, а Ос. 13:14 подає, що все це буде наслідком викупної жертви Христа. Хай лине Богові слава за таке прекрасне майбутнє! Цей перегляд підтверджує, що шанс спасіння чекає на тих, які не мали його в цьому житті; бо всі вони померли під прокляттям, знищення якого означає, що більше воно не буде тяжіти ні над ким.
Перед тим, як представимо наступні докази існування надії для неспасенних померлих, ми розглянемо кілька відповідних питань.
ЧИ «ВСІ» (1 ТИМ. 2:6) ОЗНАЧАЄ КОЖНОГО?
По-перше, чи правильним є твердження, що слово «всіх» в таких віршах, як 1 Тим. 2:4, 6 означає
всіх, беручи під увагу біблійне вживання цього слова в Мат. 3:5 і т.п., де воно, звичайно, не означає
всіх? Це правда, що деколи слово «всі» в Святому Письмі не означає кожного, тобто воно не є універсальним поняттям в своєму застосуванні, як це доводить випадок, процитований в питанні. Однак цей факт не перечить думці, що це слово майже завжди має універсальне застосування. Воно так загальне, що бажання дати доказ завжди приходить до того, хто переконує, що в процитованому уривку воно не охоплює кожної особи або кожної речі. Звичайно в 1 Тим. 2:4, 6 слово «всі» з трьох причин означає кожного: (1) Згідно з 1 Тим. 2:4, Святе Письмо ясно навчає, що Бог у Своїй любові прагне спасти від вироку Адама кожну людину. На доказ цитуємо серед інших наступні вірші: Бут. 12:3; 18:18; 22:18; Ів. 3:16,17; 1 Тим. 4:10; Тит. 2:11; 3:4; Євр. 2:9; (2) Біблія також виразно вчить, що Ісус Христос помер, щоб усіх людей спасти від вироку Адама (просимо знайти наступні тексти для підтвердження цієї думки: Ів. 1:29; 3:15-17; 12:32,33; Рим. 5:18,19; 1 Кор. 15:21,22; Євр. 2:9; 1 Ів. 2:2); (3) Біблія вчить, що внаслідок Божої любові та смерті Ісуса Христа за всіх людей, щоб врятувати їх від вироку Адама, всі люди будуть запрошені і підтримані Святим Духом, щоб прийти до гармонії з Богом. Зауважмо наступні вірші, які не є вичерпним переліком відповідних уривків Святого Письма: Пс. 2:8; 21:28-30; 85:9; 97:3,4; Іс. 2:2; 11:9; 25:6; 29:18,24; 35:5,6,10; 40:5; 45:22,23; 52:10; Єр. 31:34; Йоіл 3:1; Лук. 2:10,31-34; Ів. 1:9; 12:32; Тит. 2:11; 3:4; Об. 22:17. Якщо уважно дослідимо 1 Тим. 2:4-6, то ми зауважимо, що ці три думки є там виразно підкреслені. У 4 вірші Апостол в першу чергу відкрито заявляє, що Божа добра воля, любов, охоплює цілу людську родину для того, щоб вона могла бути врятована від Адамового вироку: «
що хоче, щоб усі люди спаслися [не навічно, але від вироку Адама]. Про другий пункт – жертву Ісуса, складену за всіх людей – безпосередньо навчає 6 вірш, де Павло говорить про Ісуса Христа, що «
дав Самого Себе [на смерть]
на викуп [рівнозначну ціну]
за всіх [за Адама і весь рід, який в момент гріха був в його стегнах]». 4 і 6 вірші навчають також про пропозицію допомоги Духа для всіх людей задля спасіння: «
Який хоче, щоб всі люди…
прийшли до пізнання правди… що буде
часу свого [
KJV; під час Тисячоліття]». Тому, ці три зауваження доводять, що «всі» в 1 Тим. 2:4,6 означає кожного з роду Адама, включно з ним.
УНІВЕРСАЛЬНЕ ВІДКУПЛЕННЯ ЧИ СПАСІННЯ?
Друге питання, яке може з’явитися: чи Святе Письмо навчає про універсальне
відкуплення, універсальне
спасіння чи про те і інше? Відповідаємо, що про це можна говорити різними термінами і, не дивлячись на це, правильно. Ми могли б сказати, що ми маємо універсальне відкуплення, бо ж воно є для всіх, а результат смерті Христа буде результативним для цілого роду Адама. Коли? Вони виявляться результативними для всіх, це буде означати їх спасіння, тобто дійсне і повне спасіння від гріха і умов смерті, або повну
можливість піднятися з гріха і смерті, в чому їм може перешкодити лише їхня власна воля. Справа першого Адама буде вчинена повністю недійсною через Христа. Кожен представник людського роду,
якщо захоче, отримає привілей повернення до всього, що було втрачене. Вічне спасіння, повне звільнення від гріха і смерті, буде вимагати повної співпраці людини. Порушення Божого права веде до вироку смерті, як було у випадку батька Адама. Порушення цього закону будь-ким з уже звільнених від вироку Адама і піднесених з упадку буде означати поновне засудження такої особи на смерть. Про це засудження Біблія говорить як про другу смерть, яка, за її словами, прийде на деяких. Перша смерть прийшла на всіх по причині гріха однієї людини. Друга смерть буде тільки для свідомих і добровільних грішників, якими, за словами Біблії, деякі стануть. Вчинення такого роду гріхів буде можливим лише після звільнення з попереднього вироку, виданого Адаму – вироку
першої смерті. Тобто світ не може тепер померти
другою смертю, оскільки він ще не є звільнений з
першої смерті. Жодна людина не може бути покарана судом
два рази карою смерті за ту саму провину. Щоб отримати
другий вирок, вона спершу мусить бути звільнена – дійсно чи приписано – від першого вироку, і далі вчинити другий переступ. Світ (Адам і цілий людський рід) був один раз засуджений. Лише коли він буде звільнений від цього осуду, буде можливим отримати новий.
Тому Біблія заявляє, що в Божому намірі буде великий День, День, який триває тисячу років, в якому Христос буде судити, випробовувати світ. Право втілювати цю пробу наш Господь Ісус отримав через Свою смерть, скуштувавши її за Адама і все його потомство, осуджене в ньому (Євр. 2:9). Смерть нашого Господа, досконалої людини, була повним відповідником вироку, виданого першій людині. Таким чином була відкрита дорога до великого часу відновлення, про яку говорить Апостол Петро (Дії 3:19-21). Отже, наш Господь Ісус став Відкупителем, набувачем Адама і цілого його роду. Він ще не довершив вповні акту купівлі, бо ж застосування заслуги Його жертви за світ має наступити під час Його другої присутності, коли Церква буде вже укомплектована. Як тільки дійде до цього набуття, настане скасування гріха світу. Тоді світ, вільний від кари первородного гріха, тобто Адамового гріха, буде відданий Христу. Кожна особа буде мати повну можливість, пробу, суд, щоб визначити свій справжній характер, справжні прагнення, дійсне відношення до добра і зла, до Бога і гріха. Спочатку це охопить народи, які будуть жити, а пізніше, поступово, тих, які є в гробах, в міру, як вони будуть вставати з них. Це буде універсальне відкуплення, тобто визволення з Адамової кари
смерті, загальне викуплення зі смерті, але не універсальне визволення, спасіння до
вічного життя, яке буде на умовах.
Говорячи про великий день випробування, День Суду світу, Апостол Павло говорить: «
Бo Він визначив день [в майбутньому],
коли хоче судити поправді ввесь світ через мужа, що Його наперед Він поставив, і Він подав доказа всім, із мертвих Його воскресивши» (Дії 17:31). Звичайно, слово «муж» вжите в цьому випадку образно, говорячи про Ісуса, як Голову, і Церкву, як Його Тіло, яка разом з Ним має складати в Тисячолітті великого Посередника між Богом і людьми з ціллю звільнення всіх від кари Адама, надання їм повної можливості повернення до Бога. Кожен, «хто хоче», зможе отримати цю повну можливість, а через поступ зможе бути визнаний гідним вічного життя. При закінченні тисячі років, в кінцевій пробі людства, він зможе довести, що може і прагне (може, бо став досконалим; прагне, бо має добрі прагнення серця) додержувати Боже право. Всі такі отримають від Отця вічне життя. Всі інші будуть знищені.
Адам був поставлений на пробу вічного життя, але впав на самому її початку. На початку Тисячоліття людство розпочне свою пробу іншим способом, бувши ще недосконалими. Однак вони, маючи досвід з натурою і наслідками гріха, будуть під прикриттям заслуги Христа (даної не в результаті індивідуального приписання, але внаслідок діяльності посередницького панування), зможуть підніматися щораз вище зі стану гріха та смерті. Маючи цей привілей, люди зможуть виявити свій справжній характер, скерований на добро чи зло. Якщо вони вірно стануть на бік добра, то отримають вічне життя, а якщо на бік зла, то втратять життя – знову помруть і вже назавжди залишаться мертвими: стягнуть на себе другу смерть. Отже, Біблія вчить про універсальне відкуплення, спасіння від Адамової кари смерті, проте вона не вчить про універсальне спасіння до вічного життя.
РОЗГЛЯД ОБЯВЛЕННЯ 20:4,5
Третє питання, яке можна задати, звучить так: як можна узгодити вчення, що невибрані померлі, позбавлені в цьому житті шансу отримати спасіння на основі вибору, будуть пробуджені в часі Тисячоліття, з Об. 20:4,5, яке після обговорення першого воскресіння мертвих каже: «а інші померлі не ожили, аж поки не скінчиться тисяча років»? Зауважимо, що цей фрагмент не говорить, що решта з мертвих не були пробуджені, аж скінчиться 1000 років, але що вони не ожили, аж поки не скінчились 1000 років. Хтось може запитати: яка різниця? Ми відповідаємо, що від цього залежить гармонійність або суперечність біблійних наук. Це прояснять кілька зауважень: Колись людство жило, було досконалим в отці Адамі. Однак, по причині прокляття Бог трактує ціле людство як померле, не дивлячись на те, чи воно знаходиться в процесі смерті, чи в стані смерті (Мат. 8:22; Ів. 5:24,25; 2 Кор. 5:14; Рим. 5:12,15,17; Еф. 2:1,5; Об. 20:12,13). Він робить це тому, що на всіх лежить вирок смерті, і тому, що коли йдеться про тих, хто знаходиться в процесі смерті, цей вирок виконується на них. Схожим чином ми могли б сказати про шанси на електричному стільці в момент увімкнення електрики – що «він вже не живе», а це тому, що є під вироком смерті, який виконується на ньому, хоча ще не приведений в дію. З цієї точки зору процес смерті ми називаємо порахованою смертю, а стан смерті – дійсною смертю. Подібно й Бог: усіх вільних від вироку смерті називає живими, не дивлячись на те, чи є вони досконалі приписано чи дійсно (Ів. 3:36; 5:24,25; 1 Ів. 5:12; Рим. 5:15; Ів. 1:4; Об. 21:3-5). Перших ми називаємо пораховано живими, а других дійсно живими.
Ця точка погляду дозволить нам гармонізувати нашу науку, яка каже, що решта з померлих (невибраних) будуть
пробуджені з мертвих
в часі Тисячоліття, з твердженням, що вони оживуть лише під його кінець. Відразу після пробудження зі смерті вони ще не будуть живими – дійсно досконалими. Процеси реституції будуть вимагати тисячі років, щоб довести їх до дійсної досконалості, щоб оживити їх так, як в дійсності на це дивиться Бог. Оскільки так довго, як в них буде залишатися якийсь слід недосконалості Адама, з Божої точки зору вони будуть мертвими (1 Кор. 15:24-26). Але як тільки стануть досконалими, вони оживуть, що станеться під кінець Тисячоліття, і що вимагає, аби вони були пробуджені в часі Тисячоліття. Тепер завдяки нашому виправданню вірою Бог трактує нас як живих з Божої точки зору, оскільки наше виправдання вірою приписує нам праведність, яку завершені процеси реституції довершать в послушних протягом тисячі років. Таким чином ми гармонізуємо мниму суперечність і стверджуємо, що обидва вчення є біблійними і розумними. Привернення недосконалих до стану досконалості – допровадження їх до такого
життя, яким його бачить Бог, займе цілу тисячу років, хоча
пробуджені вони будуть на початку Тисячоліття. І тому решта з померлих не ожили – не повністю воскресли, не стали знову досконалими, якими були колись в Адамі, аж поки не скінчилася тисяча років.
ЧИ «НЕПРАВЕДНІ» ВОСКРЕСНУТЬ?
Четверте питання є таке: у зв’язку з тим, що деякі ніколи не досягнуть стану досконалості, який означає слово
воскресіння, як нам зрозуміти слова апостола Павла в Діях 24:15, що воскреснути мають як праведні, так і неправедні? Цей вірш виявляється дуже зрозумілим, коли ми пильно звернемо увагу на те, що читаємо. Євреї, які стояли близько і чули оборону апостола перед намісником Феліксом, частиною якої є слова з Дій 24:15, вірили, що всі праведні отримають воскресіння з мертвих, і що неправедним також буде дана можливість воскресіння. Цього вони навчилися від своїх прабатьків. Тепер апостол повторив це, в чому вони були переконані. Він каже: «настане воскресення праведних і неправедних», тобто воскресіння, яке забезпечив Бог і яке має ще наступити, є не лише для добрих, але також і для тих, які тепер є злими.
Це не означає, що ті, які
залишаються в стані неправедності, осягнуть повне воскресіння з мертвих. Цей текст не говорить, що
всі неправедні воскреснуть, повернуться до досконалості життя. Тепер живуть виправдані, які матимуть можливість воскресіння, та інші, які тепер не є виправданими і які також будуть мати можливість воскресіння. Ціле людство буде мати нагоду в запевненій Богом
можливості воскресіння. Праведні отримають особливе воскресіння, яке буде нагородою за їх особливий послух. Але у віці, який надходить, перед усіма буде відкрита можливість здобути вічне життя через Христа. Праведні з класу Церкви є «перемінені дуже швидко, як оком змигнути» з земного стану в небесний – в досконалих духовних істот. Праведні з давніх віків, виправдані перед Богом через віру, мають повстати як досконалі люди, а не в стані, в якому вони померли. Це настане після застосування заслуги викупу Христа за цілий світ.
Отже, ми маємо воскресіння: найвищого класу праведних, Малої Черідки, до Божественного рівня; воскресіння Великої Громади до нижчого духовного стану; воскресіння Старожитніх і Молодих Гідних на земному рівні. Це чотири класи, які проходять свою пробу в цьому житті. Але Божий план передбачає, щоб решта людства поступово були піднесені з земної тлінності до первісної досконалості, якою на початку втішався Адам. Тепер вони неправедні і ніколи не ввійшли в стан відносин з Богом.
Божа мета – звершити звільнення всього людства від осуду в отці Адамі через смерть Ісуса. Тому ціле тисячолітнє панування Христа було призначене на воскресіння світу, але майбутнє покаже, скільки людей використає цей шанс. Святе Письмо подає, що в наступному віці столітній грішник – добровільний грішник – буде повністю відтятий від життя. Воно засвідчує, що такий грішник буде юнаком в порівнянні з тим, ким міг би бути, якби використав можливості того періоду (Іс. 65:20). Ті, які не використають благословення того дня, самі будуть нести за це вину. Лише добровільне особисте відкинення Бога і Його милосердного спасіння в Христі може засудити кого-небудь на другу смерть.
Зауважмо, що Святе Письмо не говорить, що
всі будуть мати уділ у воскресінні. Що буде з тими, які отримали оживлене виправдання? Чи всі вони воскреснуть? О ні! Будуть такі, які були виправдані і пішли на другу смерть. Подібно буде зі світом: якщо хтось після того, як отримає повний шанс, свідомо згрішить супроти ясного світла, отримає кару другої смерті. Але нічого не буде бракувати в цій можливості, яку дасть Бог. Наш Господь сказав, що «надходить година, коли всі, хто в гробах, Його голос почують, і повиходять ті, що чинили добро, на воскресення життя, а котрі зло чинили, на воскресення
Суду» (Ів. 5:28,29).
Ті, які задовольнили Бога своєю вірою, посвяченням самих себе для Нього і послухом щодо вказівок Його Слова, Духа і Провидіння, це ті, які робили добре. Бог не бажає від них нічого більше, лише те, щоб вони довели свою вірність через повне посвячення, старання жити у згоді з Його волею в міру своїх можливостей, чи то у віці Євангелії, чи у вічних віках. Авраам, Ісаак, Яків і всі пророки (всі інші менш знані), які згадані святим Павлом в Євр. 11, померли з вірою. Бог засвідчує, що ці Старожитні Гідні подобалися Йому, і що вони отримають «краще воскресіння» (Євр. 11:35). Вищість їх воскресіння буде полягати в тому, що вони повстануть в людській досконалості, в той час як світ буде змушений здобувати досконалість впродовж тисячі років.
Ті, які чинили добре, повстануть на воскресіння життя. Деякі з них воскреснуть до життя на людському рівні, інші – на духовному, а ще інші – на найвищому рівні духовного існування – в Божій природі. Далі Ісус каже про другий загальний клас – про тих, які чинили зло. До них зараховані всі, яких Бог не може визнати ані прийняти. Не прийняті це ті, які на думку Бога не робили добре, які поступали погано, які є невиправданими. Багато з них були шанованими і моральними людьми, але вони не гідні «кращого воскресіння». Вони також повиходять, щоб коли захочуть, могли отримати повне піднесення до життя. Вони будуть пробуджені для того, щоб отримати воскресіння. Вони будуть воскрешені з
гадесу, гробу, стану смерті, але їх пробудження буде лише початком воскресіння, тобто повернення до досконалого життя. Деякі встануть, щоб пізніше знову померти, якщо не приймуть умов Божого благословення.
Процес воскресіння буде просуватися день за днем, тиждень за тижнем і рік за роком впродовж періоду тисячі років – великого дня воскресіння, великого дня, останнього дня, коли всі будуть мати можливість отримати вічне життя. Але хто не зробить відповідного поступу, буде визнаний негідним повного воскресіння. Його здобудуть лише ті, які будуть визнані гідними вічного життя на Божих умовах. Отже, це буде воскресіння померлих, допровадження до досконалого життя, як праведних, так і неправедних. Усі, що в гробах, повиходять з них і дійдуть до пізнання правди, так щоб, коли захочуть і будуть слухняні, могли віднайти все те, що було втрачене Адамом і відкуплене Спасителем світу, Ісусом Христом. Вищі пояснення знаходяться в повній згоді з дослівним перекладом останнього речення Дії 24:15: «Настане воскресення праведних і неправедних», оскільки перед словами «праведних» і «неправедних» немає грецького означеного артикля.
ЧИ ВСТАНУТЬ ТІ САМІ ТІЛА?
П’яте доречне запитання: чи під час воскресіння встануть ті самі тіла, які йдуть до гробу? Дуже зрозуміла відповідь на подібне питання дана в 1 Кор. 15:35-38, де читаємо: «Але дехто скаже:
Як мертві воскреснуть? І в якім тілі прийдуть? Нерозумний,
що ти сієш, те не оживе, як не вмре. І коли сієш, то сієш не тіло майбутнє, але голе зерно, яке трапиться, пшениці або чого іншого, і Бог йому тіло дає, як захоче, і кожному зерняті тіло його». Ці вірші виразно показують, що поховане тіло не повертається, даючи за ілюстрацію посіяного зерна пшениці і т.п., яке вже не повертається, але видає нові зерна. Подібно і поховані тіла не встануть з мертвих.
Часом вважається, що Ів. 2:19,21 («Зруйнуйте цей храм, і за три дні Я поставлю його… А Він говорив про храм тіла Свого») навчає про пробудження того самого тіла, яке є поховане. Таке пояснення суперечить не лише вище процитованим словам святого Павла, але також багатьом іншим віршам зі Святого Письма і біблійним ученням, які ми подали книжці
Схема Божого Плану, Е 16:334 с., які доводять, що Ісус у воскресінні не забрав назад Свого земного тіла. По причині нерозуміння Ісуса слухачами, Його слова були пояснені святим Іваном як такі, що відносяться до храму, показаного в єврейському храмі, тобто що Він говорив про позаобразний храм, яким є Церква (1 Кор. 3:16,17; 2 Кор. 6:16; Еф. 2:19-22). Ми також знаємо, що Церква названа Тілом Христа (Рим. 12:5; 1 Кор. 12:12-27; Еф. 1:23; 3:6; 4:4,12,16; 5:23,30; Кол. 1:18,24). Тому Ісус обіцяв тут, що навіть якщо Його вороги вб’ють різних членів Його Церкви, то Він, незважаючи на це, поставить його (Церкву) третього (тисячолітнього) дня. Він сказав ці слова п’ятого тисячолітнього дня від упадку Адама в гріх; а ми вже дізналися, що Церква буде володарювати з Ним, отже воскресіння сьомого тисячолітнього дня, який є тим третім днем, рахуючи від п’ятого включно. Розуміючи так, цей вірш не відноситься до пробудження тіл святих.
Святе Письмо ніде не вчить, що поховані в гробах тіла воскреснуть в останній день, але заперечує такому погляду. Приймаючи ці біблійні вчення, ми убережемо себе від закидів невіруючих щодо воскресіння померлих – закидів, які виникають з того факту, що матеріальні складники окремих тіл стали частинами інших тіл через асиміляцію, людожерство чи поїдання фруктів та овочів і т.п., які присвоїли собі складники мертвих людських тіл.
Вірш з Іс. 26:19 (див.
Танах) інколи приводять як такий, що ніби доводить, що встає те саме тіло, яке йде до гробу. Однак в перекладі AV (англ.) є кілька сумнівних речей. Передусім, слова надруковані в цьому вірші
курсивом, були додані до тексту, не маючи будь-якого відповідника в оригіналі. Тут перекладачі вживають
курсив, щоб поінформувати читачів, що ці слова були додані. Додані слова «
також і» приводять до того, що цей вірш можна пояснити так, як це перечило б Біблії багатьма способами, як ми це вияснили. Більше того, гебрайське слово, перекладене як «тіло» не є у множині, але вжите колективно, як, наприклад, в Іс. 5:25, і має значення множини.
Англомовні переклади ARV та ERV, переклад Молтона, Лісера, Юдейського Видавничого Товариства і т.д. подають цей текст так: «Оживуть твої померлі; мої мертві тіла встануть».
Як ми знаємо (Лук. 20:36; див. також «Життя – Смерть – Майбутнє» 171-183 с.), воскресіння має дві частини: (1) пробудження померлих і (2) піднесення їх з фізичної, розумової, моральної та релігійної недосконалості занепалого стану Адама до фізичної, розумової, моральної та релігійної досконалості, від якої Адам відпав. Цей процес вимагає цілого Тисячоліття. Ми вважаємо, що про ці дві частини воскресіння навчає Іс. 26:19. Вираз: «померлі твої оживуть» відноситься до пробудження померлих – першої частини процесу воскресіння, а вираз: «мої мертві тіла воскреснуть» відноситься до повстання з недосконалості Адама до досконалості – другої частини процесу воскресіння мертвих. Вираз «мертві тіла» не відноситься до тих тіл, які дійсно є в стані смерті, але мертвих в гріхах (Еф. 2:1,5), оскільки кожного, хто не є у Христі і не має досконалості, Бог вважає мертвим (2 Кор. 5:14). Причина використання слова «моє» у виразі «мої мертві тіла» в тому, що Христос, як автор цих слів, завдяки своєму відкупленню – набуттю – буде їхнім власником і Господом (Рим. 14:9); отже Він може властиво називати їх Своїми. Розуміючи так, цей вірш в найменшій мірі не говорить про воскресіння останнього дня тих самих тіл, які були поховані, але відноситься до двох частин процесу воскресіння: (1) пробудження померлих і (2) їх повернення до досконалості.
До цього моменту в даному розділі було подано 10 біблійних причин, підтриманих багатьма віршами на доказ того, що в наступному житті шанс отримати спасіння матимуть всі ті представники грішного роду Адама, які в цьому житті не були обдаровані можливістю отримати спасіння, яке тепер діє – виборчого спасіння. Є багато інших біблійних причин для такої надії; нашим бажанням є представити деякі з них, оскільки ця доктрина не повинна прийматися без повних і задовільних доказів її правдивості. Щоб наша віра в цьому питанні не була оперта лише на прагненні такої надії, але на певних, розумних і дійсних доказах, до тих 10 вже представлених аргументів ми додаємо ще інші. Два з них вже були досить докладно обговорені на попередніх сторінках, з поданням численних віршів. Ними є (11) благословення цілої людської родини, живих і померлих, шансом отримати реституцію, що є шостою головною ціллю повернення нашого Господа, згаданою в першому розділі (ТП № 10), та (12) знищення серед людей кожної злої речі і впливу та запровадження серед них добрих речей і впливів з ціллю повернути їх до досконалості, що було представлено в п’ятому розділі в темі «Цілі Царства» (БП № 4).
ДЕВ’ЯТЬ ІНШИХ ДОКАЗІВ ТАКОЇ МОЖЛИВОСТІ
Тепер коротко представимо дев’ять інших доказів цієї самої правди. (13) Біблія вчить, що багато з тих, які не мали можливості здобути виборче спасіння, в Тисячолітті позитивно зреагують на пропозицію доступного тоді спасіння. Про це прямо навчає Іс. 35:5,9,10 і Єзек. 16:46-63. (14) Біблія вчить, що багато з померлих піддадуться розпорядженням Царства, коли вони будуть запроваджені на землі (Пс. 21:28-30; 1 Кор. 15:21-26; Рим. 14:9; Іс. 45:22,23; Фил. 2:8-11; Пс. 85:9). (15) Біблійне вчення, що Вік Тисячоліття і День Суду є рівнозначні, доводить те саме; оскільки показує, що в День Суду будуть виконуватися лише ті речі, які мають бути виконані в Тисячолітті. Наступні вірші доводять ідентичність Тисячоліття і Дня Суду: 2 Тим. 4:1; Лук. 22:29,30; Мат. 19:28; Овд. 21; Єр. 23:5,6; 33:14-16; Іс. 32:1; Пс. 71:1-4. Як ми знаємо, всі померлі будуть пробуджені на початку Дня Суду (Ів. 5:28,29; 11:24; Об. 20:11,12). Отже, всі померлі повстануть на початку Тисячоліття. В Тисячолітті всі отримають допомогу для спасіння; отже всі отримають допомогу для спасіння в День Суду. (16) Ця правда виникає також очевидним чином з біблійної науки, що слово
воскресіння, застосоване до людства, означає
повстання знову з упавшого стану до досконалості образу Бога (Дії 26:23,24; Лук. 20:31-37; Фил. 3:11,7-10; Дії 24:15; 23:6; 26:6-8). Цей факт означає можливість спасіння для неправедних в Тисячолітті, згідно зі словами святого Павла, що не лише праведні воскреснуть (вдосконаляться), але також і неправедні (Дії 24:15). (17) Вчення Біблії про дві дороги спасіння – індивідуальну для вибраних, названу вузькою дорогою (Мат. 7:13,14), та загальну, названу святою дорогою (Іс. 35:8) – є доказом тієї ж науки. Контекст вказує (Іс. 35:5,9,10), що ця дорога буде призначена для деяких з неспасенних померлих, і цілий цей розділ доводить, що тут описується Вік Тисячоліття. (18) Біблія також підтверджує це вченням, що світ в теперішній час проходить такі досвідчення з суттю зла та його наслідками, які зроблять гріх чимось огидним для нього, коли для контрасту через досвід вони пізнають суть і наслідки праведності (Рим. 8:19-22; 11:30-32; Пс. 89:11-17). (19) Доктрина про реституцію – повернення людства до початкової досконалості Адама, що має статися в Тисячолітті, доводить те, що Тисячоліття призначене для благословення невибраних можливістю спасіння (Дії 3:19-21; Об. 21:3-5; 22:1-3). (20) Біблія довела це також вченням, що після закінчення спасіння з вибору буде діяти спасіння з вільної ласки (Дії 15:14-16; 3:19-21; Ів. 17:21-23; Рим. 8:19-23), так як Тисячоліття, період дії спасіння з вільної ласки, наступає після віку Євангелії з його спасінням через вибір, що діє тепер. (21) Наостанок, Біблія підтверджує вчення, що врешті-решт всі Божі справи принесуть Йому славу (Чис. 14:21; Пс. 75:11; Об. 5:13). Це буде можливим лише тоді, коли чудові прикмети, які проявляються в реалізації Його плану, вповні доведуть, що Його справи і характер були і є гармонійні, до чого є необхідна повна і справедлива можливість спасіння для кожного.
АНАЛІЗ ІНШИХ ПІДТВЕРДЖУЮЧИХ ТЕКСТІВ
Таким чином в сумі ми представили двадцять один доказ, підтриманий Святим Письмом, що для неспасенних померлих дійсно є надія; що ті невибрані померлі, які в цьому житті не мали можливості отримати спасіння через вибір, будуть мати її під час тисячолітнього панування Христа. Цей двадцять один доказ в кожному випадку показує, що невибрані померлі будуть пробуджені з мертвих в часі Тисячоліття. Подаючи коментарі в дужках, ми приведемо тут кілька текстів, яких ми ще не цитували або не повністю вияснили. Вони прямо навчають або натякають на те, що під час Тисячоліття такі померлі особи будуть пробуджені зі стану смерті і повернуться на землю. Пс. 21:28-30 є одним з таких віршів: «
Усі кінці землі [весь людський рід]
спам’ятають [будуть настільки суворо навчені думкам з Божого Слова, щоб не забути (Єр. 31:33,34)],
і до Господа вернуться [зміняться],
і вклоняться [служитимуть]
перед обличчям Його [в Його інтересах]
всі племена народів [кожна родина],
бо царство Господнє, і Він Пан [буде]
над народами [тут є очевидний опис Тисячоліття; тому що царства цього світу триватимуть аж до Тисячоліття, і лише після того перейдуть під владу Божого Царства (Об. 11:15)]
! Будуть їсти [будуть присвоювати благословення Тисячоліття)]
й поклоняться [служити Богу за це]
всі багачі [повні ревної любові]
на землі, перед обличчям Його на коліна попадають [служитимуть]
всі, хто до пороху сходить [померлі]
і [йдеться про тих, хто до пороху сходить]
не може себе оживити, [по причині вироку Адама]
!» Цей останній вірш доводить, що йдеться про невибраних померлих, бо вони з причини вироку Адама не можуть зберегти живими своїх душ. Згідно цього фрагменту вони мають поклонитися Господу, як Володарю народів, що може бути тільки в Тисячолітті, часі Його панування.
Наступний уривок це Пс. 85:9: «Всі народи, яких Ти створив, поприходять і попадають перед лицем Твоїм, Господи, та ім’я Твоє славити будуть». Багато народів, створених Богом, таких, як сім народів Ханаану, асирійці, вавилоняни і т.п. вже не існують. Однак вони були створені Богом, але в цьому житті не шанували і не славили Єгову. Щоб могли це зробити, вони мусять бути пробуджені з мертвих і бути навчені славити і прославляти Бога, а це відноситься до Тисячоліття. Іс. 29:18,24 це наступний відповідний уривок: «
І в той день [в день Бога, у віці Тисячоліття]
слова [науки]
книжки [Біблії; Іс. 35:5,6]
почують [зрозуміють]
глухі [ті, які в цьому житті мають закриті вуха розуміння і тому не можуть зрозуміти речей віри (Мат. 13:9-17)]
, а очі сліпих [тих, які в цьому житті не могли побачити речей віри]
із темноти [мішанини правди й неправди, в якій знаходяться в теперішньому житті]
та з темряви [цілковитої омани]
бачити будуть… Тоді то хто блудить у дусі [в доктрині] (1 Ів. 4:1-3)
, ті розум пізнають, а хто ремствує [по причині суворості прокляття, під яким вони жили і померли, тобто невибрані померлі]
, ті поуки навчаться!». Цей вірш засвідчує, що в Тисячолітті ті, які в цьому житті не могли побачити чи зрозуміти справ віри, які, живучи з наріканням в неправді і під прокляттям, до кінця зідхали (Рим. 8:22), побачать і зрозуміють правду та будуть звільнені з часткової чи повної неправди. Рим. 14:9: «
Бо Христос на те [задля того]
й умер [як викуп за всіх (1 Тим. 2:6)]
, і ожив, щоб панувати і над мертвими [над цілим загубленим родом Адама в гробі і поза ним]
, і над живими [в Тисячолітті]». Фил. 2:10,11: «
Щоб перед Ісусовим Ім’ям вклонялося кожне коліно [коліна]
небесних [небесні воїнства вклоняються перед Ним]
, і [коліна]
земних [це досі відноситься до майбутнього, до Царства, оскільки тепер Йому ще не кланяються всі коліна на землі]
, і [коліна]
підземних [людського роду, який знаходиться в гробі і який буде пробуджений з несвідомого стану смерті, і тоді як ті, які колись знаходилися під землею, будуть вклонятись Ісусу]
, і щоб кожен язик [на небі, на землі і під землею – живих та померлих]
визнав: Ісус Христос то Господь, на славу Бога Отця!».
Ще інший уривок це 1 Кор. 15:21-26: «
Смерть [процес смерті і стан смерті]
бо через людину [Адама]
, і через Людину [Христа]
воскресення мертвих [пробудження зі стану смерті і повстання з процесу вмирання – відвернення того, що стягнув на нас Адам]
. Бо так, як в Адамі вмирають усі [охоплені прокляттям Адамової смерті]
, так само в Христі всі оживуть [будуть виведені зі стану прокляття до досконалості – життя]
, кожен у своєму порядку [буде оживлений – удосконалений]
: первісток Христос [буде оживлений – удосконалений; тим Христом не може бути Ісус, оскільки Він воскрес 25 років раніше, перш ніж св. Павло написав ці слова, в той час як він говорить про майбутнє воскресіння: тут ідеться, звичайно, про Церкву, яка разом з Ісусом також названа Христос – помазаний (1 Кор. 12:12,13; Гал. 3:16,29); отже тут говориться про перше воскресіння (Об. 20:4,6)]
, потім ті, що Христові, під час Його приходу [оживуть (в англійському перекладі Біблії на полях подається слово
присутність як відповідний переклад грецького слова
парусія). Він буде присутній тисячу років, Тисячоліття, коли ті, які через віру і послух стануть Його власністю, будуть оживлені – удосконалені, після пробудження і виведення з гробу. Це відноситься до померлого світу, що повертається з гробу і піднімається до досконалості в часі Тисячоліття в міру, як люди будуть вірити і тривати в послусі]
. А потому кінець [Малий Період після закінчення тисячі років (Об. 20:7-9)]
, коли Він передасть [перестане бути Посередником]
царство Богові й Отцеві, коли [потім]
Він зруйнує всякий уряд [наслідки панування сатани]
, і владу всяку [її форми]
та силу [вчинки сатани]. [Отже, царювання Христа має на меті знищити всі справи сатани – гріх, неправду, смуток, біль, хвороби, смерть і могилу (1 Ів. 3:8; Об. 21:4,5). Знищення гробу означає пробудження всіх померлих; знищення смерті означає звільнення всіх з процесу вмирання. Отже, спочатку через пробудження померлих буде знищений гріб, а потім, поступово через реституційні процеси буде усунений кожен елемент процесу вмирання, гріх Адама, смуток, біль, хвороби, прокляття на землі і т.п]
. Бо належить Йому царювати, аж доки Він не покладе всіх Своїх ворогів під ногами Своїми [тими ворогами є різні форми прокляття, бо в наступному вірші святий Павло називає смерть як одного з ворогів Христа; покласти їх під Його ноги означає повне їх опанування – знищення]
! Як ворог останній смерть знищиться [не стан смерті ані гріб, які через пробудження померлих будуть знищені перед гріхом, болем, смутком і хворобами, але процес вмирання – недосконалість, який внаслідок вироку Адама досягнув усіх. Знищення його останніх слідів завершить справу тисячолітнього Царства; отже, смерть буде останнім ворогом, який буде знищений]». Тому смерть, згадана у 26 вірші, виявляється Адамовою смертю, а не другою, як деякі припускають. Як ми уже зауважили, 24 вірш запевняє нас, що кінець цього посередницького панування наступить лише тоді, коли Христос знищить в людському роді усі рештки панування сатани, його владу і силу діяльності через гріх. 25 вірш доводить, що такою є ціль панування Ісуса. Всі наслідки панування сатани, його влади і сили є в цьому вірші представлені як вороги Ісуса; і оскільки 26 вірш називає смерть одним з ворогів, ми можемо зрозуміти, чим усі вони є. Цими ворогами є нищівні наслідки панування сатани над землею – гріх, неправда, смуток, біль, смерть, гадес. Вони є ворогами Ісуса, оскільки шкодять людству, для відкуплення якого Він помер. Отже, ми бачимо, що ворогами, про яких говорить цей уривок, є всі наслідки гріха Адама; а смерть Адама є першою, а не другою смертю.
Думка 1 Кор. 15:24-26 виражена іншими словами в Об. 21:3-5; 22:3. Смерть і прокляття, яких, як стверджує цей вірш, вже більше не буде, є, без сумніву, смертю і прокляттям Адама. Більше того, друга смерть не є ворогом Ісуса чи людської родини, але швидше приятелем і слугою, який проковтне їхніх ворогів, так як образ другої смерті, Червоне море, було приятелем і слугою Мойсея й Ізраїлю, коли забезпечило охорону Ізраїльтянам і дозволило їм перейти через нього, поглинувши фараона та його армію і залишаючи Ізраїль безпечним і переможним на східному березі. Отже, ми бачимо, що вираз «останній ворог» з 1 Кор. 15:26 не відноситься до другої смерті, але до смерті Адама – першої смерті. Вираз «
смерть Адама» охоплює кожний залишок недосконалості, яку гріх Адама стягнув на людський рід. Цей вираз тут, звичайно ж, не означає
стану Адамової смерті, оскільки ще довго після повернення усіх з гробу, з Адамового стану смерті, людська родина і далі буде виявляти недосконалість. Отже, вираз «останній ворог» тут означає
процес Адамової смерті. Коли останні рештки недосконалості, що є наслідком Адамового гріха, будуть повністю усунені потужною реституційною силою і діяльністю Христа, тоді «останній ворог» буде знищений, що буде кінцем реституційної праці.
Ці уривки так ясно доводять, що невибрані померлі, які в цьому житті були позбавлені можливості осягнути виборче спасіння, будуть пробуджені з мертвих в Тисячолітті й отримають можливість осягнути реституційне спасіння.
Саме такою є Євангелія для людини, яка була представлена в такий спосіб як ангелом при народженні Ісуса (Луки 2:10), так і апостолом Павлом (Гал. 3:8). І саме тому Святе Письмо так сповнене нею.
Зрозуміння цієї справи пояснює минуле і теперішнє поступування Бога з людськими поколіннями. В такому світлі Біблія стає книгою, згідною сама з собою, Божим характером, викупом Христа, з дією Святого Духа, потребами людини і з фактами. Таким чином, вона дійсно відкриється нам як скарбниця чудового плану віків, складеного Богом, і як славний образ Його чудового характеру. За це ми любимо Бога любов’ю, яка перевищує всяку любов, з радістю неба, що зійшла на землю. Славмо, вихваляймо і прославляймо Того, всі вчинки Якого приносять Йому славу! «Великі та дивні діла Твої, о Господи, Боже Вседержителю! Справедливі й правдиві дороги Твої, о Царю святих! Хто Тебе, Господи, не побоїться, та Ймення Твого не прославить? Бо один Ти святий, бо народи всі прийдуть та вклоняться перед Тобою, бо з’явилися суди Твої!» (Об. 15:3,4).
Епіфанічний Том 17, 127-177 с.
Теперішня Правда № 79, вересень-грудень 2002
Виконання Божої волі (1 Ів. 2:17)ВИКОНАННЯ БОЖОЇ ВОЛІ
«Хто Божу волю виконує, той повік пробуває» – 1 Ів. 2:17
Коли людина зі світу починає відчувати потребу пізнавати Бога, її думки можуть обійти багато шляхів у пошуках відповіді, як вона може знайти Бога. Після певного часу пошуків, молитов, запитань про те, як вона може стати Християнином, Бог почне працювати в такій людині через досвід вивчення слова Правди. Він надасть відповідну допомогу, яка скерує новий розум, серце і волю, щоб вона хотіла посвятитися виконанню Божої волі і визнати потребу Утішителя в часі кожної потреби: «Утішитель же, Дух Святий, що Його Отець пошле в Ім’я Моє, Той навчить вас усього, і пригадає вам усе, що Я вам говорив» (Ів. 14:26; BS ’69:50).
Єгова у Своїй милосердній, люблячій доброті дає наступне запрошення: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам вашим» (Мат. 11:28-29). Для ново-посвячених Божих дітей це як музика для їхніх вух! Ярмо (дерев’яна рамка, що використовується для пари волів на обидві їхні шиї) є символом підпорядкування і поневолення. Всі в світі є під ярмом різного виду: ярмо політичне, фінансове чи ярмо бізнесу, соціальне ярмо, ярмо бажань, звичок, егоїзму і ярмо гріха всіх видів.
Людина, яка знаходиться під політичним ярмом, відчуває його тяжкість. Вона зайнята день і ніч, плануючи, розраховуючи і працюючи на відповідальній посаді. Вона старанно вивчає всі хитрощі світової політики, щоб завоювати і утримати прихильність виборців. Вона віддає багато часу, грошей і роздумів та концентрує багато енергії на ризиковані справи, шукаючи певного рівня виконавчої влади; якщо вона в результаті й отримає бажану посаду, то це майже завжди приносить безліч клопотів і виставляє її перед великою кількістю ворогів в опозиційній партії чи партіях, які зазвичай готові очорнити її репутацію при найменшій провокації.
Ті, які знаходяться під фінансовим ярмом, або ярмом бізнесу, є подібним чином пригнічені. Вони працюють довго і важко; вони проектують, планують, вигадують, дратуються і переживають, щоб бути багатими і, роблячи це, потрапляють в тенета, які крадуть в них справжнє щастя, якого земні багатства не можуть принести (1 Тим. 6:8-10).
Ті, які знаходяться в соціальному ярмі, важко працюють і жертвують багато для того, щоб задовольнити вимоги суспільства, накладені на них. Деякі, невимогливі у житті люди, знають, як в дійсності це ярмо тисне на багатих, особливо на тих, які змагаються з іншими, які є більш успішними. Жінки часто виснажують себе в тій службі, яка не приносить задоволення, тоді як їхні чоловіки і батьки доведені до відчаю і розпачу, аби встигати за фінансовими витратами.
Ярмо бажань, звичок, самолюбства і гріха різного виду є насправді важким, а їх тягар є справді гнітючим. Скинути всі види ярма і звільнити себе з усіх тягарів неможливо в цей злий день. Сатана, князь цього світу, вже накинув це ярмо гріха різних форм. І немає можливості принести визволення з-під цього ярма і його обмежуючих кайданів окрім як через Христа, який дасть визволення усім, хто прийде до Нього через покаяння і віру.
В той час як ціллю Христа є остаточне звільнення всіх таких від будь-якого ярма і від всякого тягаря, Він бачить, що вони не здібні користатися і насолоджуватися славною свободою синів Божих; і так, шляхом дисципліни і тренувань, Він має намір привести їх до такого стану. Тому необхідно, аби ті, котрі тепер стали б звільнені від неприємного ярма гріха і теперішнього загального порядку речей, повністю піддали себе Христу, щоб взяли Його ярмо на себе. І Він запрошує усіх, хто прийшов до відчуття дискомфорту від інших видів ярма і від ваги інших тягарів, щоб вони прийшли до Нього для звільнення і відпочинку. З лагідним співчуттям до всіх пригноблених і засмучених Він каже: «Прийдіть до Мене усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою. Візьміть ярмо Моє на себе» і т.д. Мільйони людей відповіли на Його ласкаве запрошення, і вони без жодного сумніву свідчать про легкість ярма Христа і благословення Його обіцяного відпочинку. І все ж, цей відпочинок не є відпочинком загального теперішнього добробуту і свободи від турбот, праці і всіх обмежень.
Взяти ярмо Христа на себе означає стати спільниками ярма разом з Ним і терпеливо йти з Ним. Ярмо є символом залежності, і хто піддається під ярмо, той тим самим піддається під волю і керівництво іншого, і покірно йде, щоб виконати визначене завдання. Це зробив наш Господь Ісус, добровільно піддаючи Свою волю під волю Небесного Отця. Бог не нав’язував Йому цього ярма, і не нав’язує його нікому. Ісус з радістю взяв його і терпеливо його ніс, незважаючи на те, що це коштувало Йому найглибшого приниження; Він не вважав це невдячною службою, але з задоволенням виконував Божу волю (Пс. 40:8,9; Євр. 10:7).
До цілком посвячених звучить запрошення, щоб бути уярмленими разом з Христом, в тій самій службі і з тим самим Учителем. Він запевняє нас, що Його ярмо є любе і Його тягар є легким. Але ми не можемо бути уярмлені з Христом, якщо не маємо Його Духа. Необхідно, щоб двоє, які є під одним ярмом, мали один розум. (Ам. 3:3); а те, що робить це ярмо і надалі легким для нас, це наша радісна витривалість, котра не нарікає під тим ярмом і не намагається його позбутися, але з задоволенням носить його з огляду на кінець, який буде осягнений, як також спільність і товариство з правдивим Спільником у ярмі, що має подібний розум.
Яке благословенне запрошення: увійти під одне ярмо з Христом! І яка надзвичайна можливість навчатися на тій дорозі, по якій наш Небесний Отець хотів би, щоб ми ходили! Дійсно, як би ми могли зійти з цього шляху, коли ми в одному ярмі з таким Провідником! Від Нього ми вчимося цієї дороги; в нашій спільноті з Ним ми отримуємо Його благословенного Духа. Ми вчимося тієї лагідності, яка не нехтує упокоренням, не дивлячись на його глибину, і яка не лише задоволена і щаслива в будь-якій ситуації, але завжди радіє привілею іти цією дорогою, як і надії досягнення її славного кінця. І ми знаходимо відпочинок для наших душ – відпочинок від марних амбіцій і безцільних планів і справ, до яких би нас примусили інші провідники. О, якби всі, хто трудиться під іншим ярмом, і є сильно обтяжені, скинули його з себе, і навчилися, що вони можуть носити таке легке і приємне ярмо Христа, якщо будуть шукати Божої волі усім серцем!
Воля – це сила обирати, а постанова – це рішучість більшості з тих здібностей мозку, які складають інтелект. Тому вона включає більше, ніж самі лише думки. Насправді, воля є для того, щоб контролювати думки. Розум і воля неминуче є близько споріднені. Хоча вони явно не є одним і тим самим; бо розум може розмірковувати, роздумувати і обговорювати різноманітність суперечливих положень, тоді як воля – це рішучість щодо певних ясних визначених напрямків. Однак воля може скеровувати розум розглянути обидві сторони будь-якої пропозиції. Викликаючи здібності розуму, щоб розглянути будь-яку тему і викласти аргументи «за» і «проти», воля має справу з інтелектом.
Всі люди мають волю, слабку чи сильну, і це є важливо, що усі повинні навчитися, як її належно вживати. Яка є воля людини, такою вона є. Бути героєм у боротьбі означає, що сильна воля буде належним чином спрямована, і вплив та цінність особистості буде пропорційною до правильності волі та її сили. Діти повинні тренуватися, не щоб мати слабку волю чи бути взагалі без волі, але щоб мати сильну волю, належно спрямовану в самоконтролі і піддану своїм батькам під Господом і Його провідництвом в гармонії з принципами правди і праведності.
Людина зі слабкою волею схильна бути нерішучою, поступливою і невпевненою.
«Двоєдушна людина непостійна на всіх дорогах своїх» (Як. 1:8). «Ніхто двом панам служити не може», інтереси і цілі яких протилежні (Мат. 6:24). Воля, яка є поділена, яка не є постійною ні в одному ні в іншому напрямку, яка хоче догодити одним і другим або намагається іти по обидві сторони одночасно, звичайно, не може функціонувати правильно і ефективно.
Також ніхто не може з такою волею бути дійсно щасливим. Його життя віри буде роздвоєне через сумніви. Такий, розраховуючи на якусь успішну перспективу, може сказати собі: «Я житиму життям любові, змішаної з ненавистю», або «Я буду віддавати трохи свого часу для пошуку Правди, а трохи для розповсюдження неправди». Судячи з цього, душевний спокій вимагає узгодженої волі і однієї мети. І якщо дія повинна бути результатом чиїхось бажань, то воля повинна бути достатньо сильною, щоб відкинути всі сумніви, перемогти всі обставини та встати і бігти безоглядно у визначеному напрямку.
Апостол Павло адресує Еф. 6:7 тим Християнам, які піддали свою волю Богові, які прийняли Його волю замість своєї власної. Найбільш шляхетні і найкращі з Божих людей ті, хто має сильну, залізну волю, котру вони цілком піддали Його провидінню і керівництву – через Його Слово, Його Святого Духа і Його провидіння, яке нас оточує. Вагання і нерішучість не мають тут місця. Зверніть увагу на слова до Ізраїлю (1 Цар. 18:21): «Чи довго ви будете скакати на двох галузках? Якщо Господь Бог [Єгова], ідіть за Ним, а якщо Ваал [Сатана] ідіть за ним!» Бог бажає нашої повної прихильності і відданості, не лише часткової: «Сину мій, дай мені серце своє» (Пр. 23:26); «Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї!» (Мар. 12:30; Повт. 6:5; 10:12). Бог бажає від таких поклоніння «в дусі і правді» (Ів. 4:23,24).
Те, що Бог тішиться вільною волею у всіх Своїх створіннях, є очевидним також з того факту, що Він дав їм цю здібність – навіть найменшим комахам. Піди до мурашки (Пр. 6:6-8) – подивись на її приклад, і побач, яку велику силу волі вона виявляє. Візьми краплю води і поспостерігай під мікроскопом за її живими створіннями; те, що навіть вони мають свою власну волю, повинно бути очевидним для всіх. Скільки ж більше люди – вони створені, аби бути Божими представниками на землі і володіти нею. Кожен повинен мати (і кожен має) свою власну волю. Саме до неї Бог звертається, шукаючи вірності і послуху Йому і Його розпорядженням для найвищої користі людини.
Бог створив цю землю і дав її синам людським (Пс. 113:24); «ми в Нім живемо, і рухаємось, і існуємо» (Дії 17:28). Отже, на скільки для нас є правильним віддавати Йому нашу найвищу любов і відданість! Як наш Творець і Доброчинець, що любить нас, Він прагне нашого оцінення і вдячності взамін. Він хоче, щоб ми віддали Йому наші розуми, наші почуття і нашу волю.
Нова воля повинна вчитися контролювати наш мозок щодо того, які речі можуть бути властивими, щоб роздумувати над ними, а які ні. Ці особи з новою волею закликаються відкинути зі свого розуму всі самолюбні напрямки думок, відкинути злість, гнів, злобу, ненависть, колотнечу, гордість і т.д., і вкласти лагідність, покору, ввічливість, незлобливість, терпеливість, побожність, братерську доброзичливість, любов і т.п. Вони вчаться, що попередній дух, розум або схильність належить тілу і дияволу, а останній є духом, характером або розумом Христа, і є в згоді з Богом.
Коли Божа дитина зростає в ласці і знанні (2 Пет. 1:5-11; 3:18), вона отримує більший і більший контроль над розумом, тілом і вчинками. Нова воля утримує під собою тіло і веде його до підкорення (1 Кор. 9:27). Ми підкорюємо тіло, коли гамуємо його спроби контролювати нами, і доводимо, що ми не піддаємося його атакам. Ми приводимо його до підкорення, коли наша нова воля утримує тіло і змушує його виконувати Божу волю в праведності і святості. Ми робимо це через силу Божого Святого Духа, який діє в нас.
Нова воля прийняла Божий стандарт, який є вищий від стандарту занепалого людського розуму. Цей Божий стандарт, який є найвищий з можливих, і який не може бути змінений, є об’явлений нам в словах нашого Господа і Апостолів. Не потрібно хитатися через упередження грішного тіла, але потрібно управляти як розумом, так і тілом. Згідно з цим, боротьба, яку веде нова воля, це конфлікт між тілесним розумом (який ми вважаємо мертвим, але насправді він не є таким) і новою волею. Ці двоє супротивні один одному, але відколи посвячена Божа дитина віддала свою волю і прийняла Божу волю, цілі Бога, то її воля повинна контролювати її тілом відповідно до цього стандарту, доки остаточно досвідчення, які вона проходить в Школі Христа, не розвинуть її і не приготують її до Господньої оцінки: «Добре, слуго добрий і вірний», а також його славної нагороди у воскресінні.
Натхнені любов’ю Христа і спонукані Божою волею, ми зможемо все «в Тім, Хто нас підкріпляє, в Ісусі Христі». Це підстава нашої праці примирення! Христос біля криниці, розмовляючи з самарянкою, є прикладом чинення Божої волі, і в той же час освячення (відлучення) Себе заради інших. «Пожива Моя чинити волю Того, Хто послав Мене, і справу Його довершити» (Ів. 4:34). Тут ми бачимо таку відданість Божій праці, що навіть натуральна і звичайна підтримка і турбота про тіло відсунені набік. 36-38 вірші показують, що спеціальним аспектом Божої праці, який Ісус, як Його представник, мав намір тоді довершити, була праця Єврейського Жнива. Божий народ, Його представники, мали працю тут при кінці віку Євангелії у жниві духовних вибранців – Малої Черідки і Великої Громади, а також примирення інших з Богом. Як і у випадку з Ісусом, це було їх поживою – чинити Божу волю у виконанні праці збору духовних вибраних (РТ ’85:3).
Тепер, коли орач наздогнав женця і все духовне насіння було попечатане (
дивись РТ ’71:67), і отримало своє місце, як укомплектована Наречена і Молодий (Об. 19:7-9), все ще потрібно завершити важливу працю примирення віку Євангелії, а саме: працю збирання антитипічних чужинців і скопців (Іс. 56:1-8;
див. статтю «Велика Божа милість до вигнанців» у цьому ж номері), духовно-просвічених, оживлених Духом, але не сплоджених від Духа, які остаточно будуть антитипічними Левитами і Нетинеями в Царстві.
Щодо нас, Божих посвячених Євангельського Віку в наші дні, ми повинні розуміти, що маємо постійно бажати виконувати Божу волю в цьому Розширеному Віці Євангелії, в праці комплектування і приведення до успішного завершення, для слави нашого Небесного Отця і Господа Ісуса. Ми повинні бути старанними, продовжуючи це збирання через особисту євангелізацію, розповсюдження брошур, волонтерську працю та працю для людей в жалобі, разом з усіма іншими аспектами праці примирення. Єгово, благослови нас в цій праці!
НЕ БЕРІТЬ БОЖУ БЛАГОДАТЬ НАДАРМО
В 2 Кор. 6:1 Апостол благає Божий люд, щоб вони «Божої благодаті не брали надармо»; тому що вона не використовується взагалі або використовується достатньо чи неналежно. Ми зрозуміли, що цей текст вчить, щоб ті, які покаялись за гріх і прийняли Ісуса як Спасителя, і стали пробно виправданими, повинні продовжувати прямувати до посвячення, інакше вони втратять своє пробне виправдання для «цілей Віку Євангелії» (РТ ’85:4).
В Е4:346 Пастор Джонсон пише, що вчення про пробне виправдання, яке діє від часу Авеля, Еноха і Ноя (Євр. 11:4-7) до початку реституції, є біблійним. Розглянемо певні Правди щодо пробного виправдання, включаючи пробне виправдання в Епіфанічному Таборі.
Восени 1954 року усі пробно виправдані, які не посвятилися перед тим часом, назавжди втратили свою можливість стати Молодими Гідними, і були виставлені з Подвір’я до Табору; але у зв’язку з цим вони не втратили своєї віри в заслугу Христа як їх єдину надію отримати спасіння, і тому не втратили свого пробного виправдання, хоча вони не могли більше забезпечити собі становища на Подвір’ї. Все ж таки, в Таборі вони зберегли виправдання, АЛЕ ЗІ ЗМІНЕНИМ АСПЕКТОМ – тобто для цілей Епіфанічного Табору. Але вони назавжди втратили свою можливість стати антитипічними Левитами. Епіфанічний Табір складається з «Тих, хто збереже віру в Ісуса як Спасителя і Царя» (ТР ’59:181).
Якби пробно виправдані віруючі втратили цю «Божу благодать» (2 Кор. 6:1), тобто їх стан пробного виправдання для цілей Левитства як Молоді Гідні на Епіфанічному Подвір’ї, вони б не втратили його для цілей Епіфанічного Табору. «Посвячення є завжди на часі актуальним, і такі пробно виправдані мали б привілей посвятитися, і усі дійсно посвячені з них були б прийняті Богом, Він прийняв би їх не для цілей класу Молодих Гідних, але для цілей Табору Епіфанії, тобто для членства в класі Посвячених Табірників Епіфанії (РТ ’75:13).
Кажучи це, ми не повинні думати, що лише ті, які були відкинені з позаобразного Подвір’я, є вірними пробно виправданими в Епіфанічному Таборі. Бр. Джонсон згадує про «Епіфанічний Табір, який буде складатися з вірних виправданих і вірних навернених Євреїв». І він показує, що це буде включати багатьох нових пробно виправданих. Це є очевидним, що він розумів, що після укомплектування Епіфанічного Подвір’я восени 1954 року, деякі, які раніше не вірили в Ісуса, як їх Спасителя, повинні були зробити це і через те отримати пробне виправдання для цілей Епіфанічного Табору.
Ці добрі лідери Посвячених Табірників Епіфанії, як підпастирі, належно, з християнською любов’ю, дуже зацікавлені вівцями Господа, їх християнським добром та обітницями спадщини, інакше б ці брати, вступаючи в символічне подружжя (єдність) з непосвяченими пробно виправданими або з невиправданими, особливо в їх самолюбних і світових цілях, амбіціях, ученнях і практиках, втратили б своє право на їх обіцяну особливу спадщину як Посвячених Табірників Епіфанії і відпали б взагалі до реституційного класу (Чис. 36:3,4).
В R3329 читаємо: «Яку обережність повинна викликати в нас ця думка [прийняття почесного Христового імені] і як властивим буде сказати собі: «Я повинен подивитися, чи я не беру імені Господа надаремно… Я ходитиму обережно, намагаючись, наскільки це можливо, не зневажати цього імені, але навпаки, шануватиму його в кожній думці, слові і вчинку».
Ми можемо брати Боже ім’я надаремно (Вих. 20:7), не лише зневажаючи Його, але також занедбуючи використовувати або неналежно використовувати наші привілеї як служителів примирення. Відповідно, невірним є той, хто бере Боже ім’я надаремно, а вірним є той, хто бере Боже ім’я властиво і в гармонії з його цілями. Чинення цього має бути нашою щоденною метою.
В 1 Кор. 10:31 читаємо: «Тож, коли ви їсте, чи коли ви п’єте, або коли інше що робите, усе на Божу славу робіть!» Цей текст наголошує на чиненні того, що ми робимо в нашій поведінці і в нашій службі, нашій діяльності для Єгови. Натиск тут зроблений на те, щоб бути виконавцями, а не лише слухачами. В Як. 1:22-25 ми читаємо: «Будьте ж виконавцями слова, а не слухачами самими, що себе самих обманюють. Бо хто слухач слова, а не виконавець, той подібний людині, що риси обличчя свого розглядає у дзеркалі, бо розгляне себе та й відійде, і зараз забуде, яка вона є. А хто заглядає в закон досконалий, закон волі, і в нім пробуває, той не буде забудько слухач, але виконавець діла, і він буде блаженний у діянні своїм!» (РТ ’81:4).
Інший текст, в якому велика увага звернена на діяльність, це 2 Петра 1:10,11: «Бо роблячи так, ви ніколи не спіткнетесь. Бо щедро відкриється вам вхід до вічного Царства Господа нашого й Спасителя Ісуса Христа». Чинення «так» означає додавати чесноти, робити їх активними в нас, а потім рясніти ними.
Третім важливим текстом, який наголошує на активності в двох аспектах, це Еф. 6:6-8: «Як раби Христові, чиніть від душі волю Божу, служіть із зичливістю, немов Господеві, а не людям! Знайте, що кожен, коли зробить що добре, те саме одержить від Господа». Яким чином ми «все робимо на славу Божу», вірно виконуючи наші обітниць посвячення в нашій фізичній, розумовій, моральній та релігійній активності? Наша переміна характеру не є миттєвою, але через витривалість ми зростаємо більше і більше на подобу Христа, під впливом Святого Духа, який веде нас і навчає нас шанувати речі, які подобаються і є прийнятними для нашого Небесного Отця, і який, якщо ми дозволимо на це, формує нас на Його образ.
Рим. 2:7 подібно проливає світло на значення терпеливості: «Тим, хто витривалістю в добрім ділі шукає слави, і чести, і нетління, – життя вічне». Він отримає вічне життя. Це слово «витривалість» вжите перекладачами, щоб передати грецьке слово
гіпомоне, терпеливість. Перекладачі, вживаючи слово «витривалість», мали на увазі думку про стійкість, яка охоче зносить зло і наполягає на доброму поводженні, не зважаючи на зло. Ось тому вони переклали це слово як витривалість (в англійській додали прикметник «
постійна тривалість»). «Бо вам терпеливість потрібна, щоб Божу волю вчинити й прийняти обітницю» (Євр. 10:36). Ось кілька синонімів слова терпеливість: тривалість, рішучість, тривання, стійкість, сталість (РТ ’73:71).
Виконання Божої волі здійснюється серед несприятливих умов, серед різного роду перешкод. Господь бажає, щоб ми стикалися з такими умовами, тому що через долання цих перешкод ми розвиваємо силу характеру, аби перемогти. Тому ми повинні мати витривалість в наших характерах, і якщо це вимагає таких обставин для її розвитку, то Бог хоче, щоб ці несприятливі обставини приходили в наше життя, щоб ми, розвиваючи цю прикмету, могли бути здатними краще зустріти перешкоди, які не повинні сприйматися зі скаргою і духом нарікання, але з задоволенням і охочим духом.
Виконання Божої волі вимагає, щоб посвячена Божа дитина була добрим управителем! Управитель – це не той, хто має нешкідливий характер, чи той, хто із задоволенням обережно складе в хустинку таланти, які були довірені під його опіку, щоб Господь після Свого повернення знайшов Своє таким, яким Він залишив його
– ні, це той, хто виконує старанне та ефективне використання свого таланту чи талантів у Господній службі, так, щоб під час розрахунку Господь знайшов не лише Своє власне, але й такий великий приріст, який тільки є можливий, видимий у любові, ревності і вірності Його помазаного управителя щодо того, що було йому повірене. Ми бачимо, що Господні посвячені покликані не до бездіяльності чи забезпечення собі зручностей, але до дбайливої і завзятої активності їх служби, яка повинна виконуватися не в дусі найманця і «не про людське око, немов чоловіковгодники, а як раби Христові, чиніть від душі волю Божу, служіть із зичливістю, немов Господеві, а не людям» (Еф. 6:6,7).
ВИКОНАННЯ БОЖОЇ ВОЛІ
Виконання волі Єгови було і лишається привілеєм і обов’язком кожної посвяченої Божої дитини! Найвищою метою в житті людини є не лише робити добро чи завойовувати душі, хоча, очевидно, багато так вважають. Це, швидше, означає виконувати Божу волю. «Щоб ви досконалі були та наповнені всякою Божою волею» (Кол. 4:12). Іноді (або для декого) це може бути виконання певних добрих вчинків або завоювання душ, а іноді (або для інших) це можуть не бути ці особливі речі, які Бог бажає, щоб вони чинили. Для правдивого Християнина відповіддю на питання «Який кінець чи мета мого життя?» є «виконання Божої волі, що б не трапилося». Для декого це може бути проповідування для великих зібрань; для інших – проповідування малим; для деяких це може бути праця забезпечення сім’ї (1 Тим. 5:8); для інших – приємність солодкого відпочинку (BS ’71:50).
Видатний баптистський проповідник з Англії Чарльз Гаддон Сперджен був «покликаний» до величезної церкви проповідувати. Знаючи, що це не було Божою волею для нього, він відповів: «Я не маю амбіцій проповідувати до 10 000 людей, а виконувати Божу волю» – і відхилив запрошення. Ті, котрі цілком піддають свою волю Богові, є дійсно великими і дійсно успішними. Вони мають важіль, який може зрушити світ. «Коли Бог за нас, то хто проти нас?» (Рим. 8:31).
«А оце перемога, що світ перемогла, віра наша» (1 Ів. 5:4). Єдиною справді величною річчю у житті є те, що відбувається з Божої волі. Максимальне досягнення – це виконати Божу волю. Отже, найвищий принцип, згідно з яким ми повинні вести життя, це дотримуватися Божої волі, не дивлячись на добру чи погану репутацію, серед випробувань і спокус, в успіху і невдачах, куди б вона нас не привела.
Яким має бути найголовніше рішення у житті посвяченої Божої дитини? – «Ось іду, щоб волю чинити Твою, Боже!» (Євр. 10:7). Його найвищою освітою? – «Навчи мене волю чинити Твою, бо Ти Бог мій» (Пс. 143:10). Його підтримуючою життя поживою? – «Пожива Моя чинити волю Того, Хто послав Мене, і справу Його довершити» (Ів. 4:34). Його шлях до Божої любові? –
«Чоловік за серцем Моїм…, що всю волю Мою він виконувати буде» (Дії 13:22). Його спорідненість з Ісусом? – «Хто волю Мого Отця, що на небі, чинитиме, той Мені брат, і сестра, і мати!» (Мат. 12:50). Його великим задоволенням? – «Твою волю чинити, мій Боже, я хочу» (Пс. 40:9). Його надією вічного життя? – «А хто Божу волю виконує, той повік пробуває!» (1 Ів. 2:17).
Але як ми можемо «пізнати, добру, приємну та досконалу волю Божу» (Рим. 12:2)? Після того, як ми повністю піддамо нашу волю Богові, посвятимо себе Йому, Він навчає нас на дорозі, якою ми повинні йти (Пс. 32:8; Іс. 48:17) – Він «викликає в нас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю» (Фил. 2:13). Ми приймаємо вказівки, щоб знати Божу волю через Його Слово, Його Духа, Його провидіння і через кожне досвідчення в нашому житті – і це завдяки Божій схильності в нас. Коли ми посвячуємо себе, ми бажаємо виконувати Божу волю. Але ми не бачимо її в повній мірі. Коли ми продовжуємо йти, ми бачимо Його волю все більш і більш чітко. Спочатку приходить бажання, потім активізація і виконання. Який же привілей бути слугами Христа і «
виконувати від душі волю Божу, служити із зичливістю, немов Господеві, а не людям!» (Еф. 6:6,7; 1 Кор. 10:31)!
РТ № 762, ’18:28; TP № 545, ’18:28
Теперішня Правда № 78, липень-серпень 2002
10 ТравняМою голову Ти намастив був оливою, моя чаша – то надмір пиття! — Пс. 23:5.
Повна чаша, яка переливається, має подвійне значення. Це є чаша радості й чаша смутку, і в обох випадках вона переливається. Той, хто хотів би брати участь в радості Господа, мусить також брати участь в Його чаші страждань. Ми мусимо страждати з Ним, якщо хочемо царювати з Ним. Теперішні страждання ми вважаємо негідними навіть порівняння з славою, яка об’явиться в нас, і тому ми можемо радіти в терпіннях, бо як терпіння будуть переливатись, то подібно і радість теж буде переливатись, і ми зможемо повторити за Апостолом: «Радійте… і знову кажу: радійте!». – R 3268
* * *
Голова Церкви, наш Господь Ісус Христос, був помазаний Святим Духом без міри, і це помазання спливало додолу по Тілі. Досвідчення, встановлені Богом для цього класу, були чашею, що переливалась, багатою на благословенства від Господа, що вимірювалися смутком і радістю. Але висота радості була більшою, ніж глибина смутку, і цього слід було сподіватися.
Співзвучні вірші: Пс. 45:8,9; 92:11; Іс. 61:1-3; Мат. 3:16; Дії 10:38; Ів. 14:16,17,26; 15:26; 16:7; 15:11; 16:20-24,33; 17:13; Дії 13:52; Рим. 14:17; 15:13; 2 Кор. 12:10; Євр. 10:34; Як. 1:2; 1 Пет. 4:13; 2 Кор. 1:8,9; 4:7-12,16-18; 6:4-10; 11:23-30; Євр. 12:6-9; 1 Пет. 5:9.
Пісні:
Вірші Зоріння: 26. Статті з Вартової Башти:
R 5653
Питання: Які я мав досвідчення на минулому тижні, пов’язані з думкою цього вірша? Як були сприйняті? Що мені в них допомагало або перешкоджало? В чому був результат?