Девіз 2010 рік: “І пам’ятай в днях юнацтва свого про свого Творця”

Вірш нашого девізу на 2010 рік

 «І пам’ятай в днях юнацтва свого про свого Творця»

Екл. 12:1

  У нашому вірші містяться великі благословенства. Щоб краще їх оцінити, ми повинні старанно дослідити його контекст. Уривок з Екл. 12:1-7 напучує нас з честю пам’ятати про Творця і служити Йому ззамолоду, коли ми повні сил, і не відкладати цього на пізніший час життя, коли посилиться вплив процесу вмирання та наші можливості зменшаться.

Цей уривок Святого Письма назагал вважають шедевром поезії, особливо опис процесу вмирання в старості та опис самої смерті. В молодості ми сповнені сил, тому це найкращий і найбільш плідний час для того, щоб прийняти і зберігати Бога в серці та розумі, віддавати Йому честь і служити Йому. Не варто це відкладати на пізніше, коли прийдуть літа, сповнені клопотами, а здоров’я і сили нас покидатимуть.

Староєврейське слово, перекладене в першому вірші на «юнацтво», походить від слова, яке означає прекрасний, в досконалій формі, сповнений бадьорості. Ротергам перекладає його на «бадьорість», а Лісер – на «молодеча бадьорість». З Екл. 11:9,10 видно, що слова настанови з нашого тексту відносяться до людей молодих віком, але в загальному й ширшому значенні вони охоплюють як період юнацтва, так і період зрілості, коли життєві сили ще не порушені. Це напучення стосується також і багатьох людей вже немолодих віком. Хоча наш вірш безпосередньо не відноситься до людей з підірваним здоров’ям, немічних, похилого віку, та однак вони можуть витягнути з нього численні благословенства, адже вони теж повинні з честю пам’ятати про Творця і служити Йому в міру своїх нагод і можливостей, навіть найменших. Якщо вони служитимуть у правильному дусі, то Бог належно це оцінить (Євр. 6:10). Пам’ятаймо про нашого Творця щоденно, особливо в найкращі наші роки, сповнені життєвих сил! Пам’ятаймо, що Бог – наш Творець і ми нашим існуванням завдячуємо Йому – Джерелу і Хоронителю нашого життя (Йов 12:10; Пс. 36:10; 66:9; Дан. 5:23). Він – наш законний Пан і Власник, Йому ми повинні віддавати честь і обов’язок, бо їх ми винні Йому як нашому Творцю і Доброчинцю (Пс. 29:1,2; Ів. 3:27; 1 Кор. 4:7).

Присвятімо себе Йому цілком і віддаймо Йому наші найліпші старання, особливо в найкращих днях і роках нашого життя, «аж поки не прийдуть злі дні [фізичної занепалості і немочі], й не наступлять літа, про які говорити ти будеш: Для мене вони неприємні [тому що приємність сприйняття значною мірою вже промине (2 Сам. 19:34-36)]». Кілька наступних віршів показують, як з віком, коли людина переходить від стану повної бадьорості до старості, її приємність життя поступово згасає.

Тому пам’ятаймо про нашого Творця, коли все йде добре, «аж поки не стемніє сонце, і світло, і місяць, і зорі [аж поки не притупиться наш зір, аж поки не осліпнемо і тому не зможемо втішатися красою творіння Божих рук], і не вернуться хмари густі [хмари утиску] за дощем [освіжаючими благословенствами] (2 в.).

У днях немочі чи похилого віку, «коли затремтять [ослабнуть] ті, хто дім стереже [плечі і руки, які дбають про тіло, глиняний дім (Йов. 4:19); вони означають жінок, котрі дбають про дім], і зігнуться [не зможуть витримувати вагу тіла (Йов. 4:4; Зах. 8:4] мужні [ноги, які означають чоловіків, котрі утримують сім’ю], і спинять роботу свою млинарі [зуби перестануть добре пережовувати], бо їх стане мало, і потемніють [притупляться (Бут. 27:1; Повт. 34:7)] ті, хто в вікно [через очі] визирає [різні розумові здібності]» (3 в.).

У процесі помирання «двері подвійні [двері входу і виходу: такі як вуха, ніс, очі, чуття дотику, уста і т.п.] на вулицю замкнені будуть [контакт з навколишнім світом поступово слабшає або цілковито припиняється: настає глухота; нюх вже не такий вразливий; підводить зір; настає щораз більша задерев’янілість; слабшає апетит; вимова та активність зменшуються і поступово цілковито зникають, адже старість небагато має спільного з молодим поколінням], як зменшиться гуркіт млина [коли майже беззубі щелепи при жуванні чи ссанні видають тільки глухий звук], і коли вставатимуть як заспіває півень (перекл. Куліша) [рано, бо старші особи не можуть довго спати], і затихнуть всі дочки співучі [значною мірою зникне радість від вслухання у витончені звуки і властивості вокальної та інструментальної музики, а також зникне вміння її творити (2 Сам. 19:34-36). Шекспір це виразив так: «Його грімкий чоловічий голос знову змінюється на дитяче сопрано»].

Чим більше покидають сили, тим менше можна покладатися на самого себе. Люди похилого віку хваляться, як вони колись з легкістю сходили на пагорби або спиналися на вершини урвистих гір, а тепер «будуть боятись високого місця [будуть побоюватися спинатися по драбині, тому що паморочиться голова; коли піднімаються сходами, то задихаються і сопуть], і жахи в дорозі їм будуть [будуть боятися нерівних або слизьких стежок; переходячи вулицю боятимуться дорожнього руху], і мигдаль зацвіте [замість них будуть вибирати когось іншого для більш успішного виконання певних занять (Чис. 17:16-26)], і сарана стане тяжкою (перекл. Хоменка) [дрібні речі стануть дуже обтяжливими і нестерпними], і загине бажання [характерними ознаками старості є загальна байдужість, відсутність апетиту, відсутність життєвих цілей і т.п.]». Усі ці прояви і клопоти супроводжують процес умирання і безсумнівно наявні в старості, «бо людина відходить до вічного дому свого [до гробу], а по вулиці будуть ходити довкола голосільники [друзі сумуватимуть ще до того, як людина помре, бо в ній гасне життя, а коли смерть остаточно забере її від них, будуть її оплакувати]».

Вірші з Екл. 12:2-5 поетично описують зовнішні ознаки старості: плечі і руки тремтять, ноги підгинаються і хитаються, зуби брязкають, перестають виконувати свою роботу і випадають, очі затемнюються, вуха глухнуть, губи видають нерозбірливі звуки, сон стає неглибоким і легко переривається, музика втрачає свою чарівність, високі місця викликають страх, замість старіючої людини вибирають інших, малі клопоти стають великими, а всі стремління вщухають.

ПОЕТИЧНИЙ ОПИС СМЕРТІ

6 і 7 вірші описують кінцеві внутрішні етапи згасання життя в тілі, після чого душа (особа) помирає, а її складові частини – тіло і дух, сила життя – повертаються до своїх первісних джерел.

Можна вважати, що «срібний шнурок» зображує нервову систему, спинний мозок з усіма його відгалуженнями, який контролює кожну дію тіла людини. Це справжній срібний шнурок життя. Кажуть, що коли він розірветься, то нервова система розсипається. Одним з останніх етапів процесу умирання є втрата контролю над нервами. Останній розрив проявляється в тому, що опадає нижня щелепа. Це незмінний і беззаперечний доказ того, що от-от настане смерть.

Можна ствердити, що «кругла посудина з золота» зображує тіло, в якому міститься кров життя, і яке на останніх етапах життя, орган за органом, перестає функціонувати. Особливо ж ця «посудина» зображує голову, розум (мозок), як найважливіший орган тіла, і тому він прирівняний до золота, найціннішого металу (Дан. 2:32,38). У розумі (мозку) зберігаються усі цінні думки, але коли золота посудина розіб’ється, думки гинуть, а пам’ять підводить. Часто один з останніх етапів процесу вмирання характеризується повною втратою розумових сил або несвідомістю, коли людина навіть не може впізнати друзів. Коли «золота посудина» розіб’ється, мозок стає непридатним.

«Аж поки… при джерелі не розіб’ється глек». Цей вислів влучно зображує припинення роботи легенів, які вбирають первісток (елемент) життя («віддих життя» – Бут. 2:7 (Хом.); Р 5:323; Р 6:42) з «джерела» життя, тобто з оточуючої атмосфери. Коли легені, як глек, вже не здатні черпати і не переливають життєво необхідного кисню до кровообігу, тобто перестають дихати, то кров вже не насичується киснем і особа незабаром помирає. Часто одним з останніх проявів того, що «при джерелі розбився глек», є агонічне хрипіння. У вислові «аж поки… не зламається коло, й не руне в криницю» очевидно йдеться про серце, яке одержує (криниця) і розганяє (коло) кров до всіх частин тіла. «Зламання кола над криницею» означає, що серце перестало битися, перестало стискатися і розтискатися та розсилати кров до різних частин тіла, а потім приймати її знову. Ужитий тут образ змальовує нам коло, за допомогою якого черпають воду із криниці чи глибокої цистерни для домашнього вжитку або ж зрошення землі. Коли серце перестає працювати, перекачувати по всьому тілу за допомогою своїх м’язів життєво необхідну кров і приймати її назад до своїх передсердь, тоді можна сказати, що коло над криницею зламалося. В такому випадку лікар, який опікувався даною особою, засвідчує її смерть.

Після того, як срібний шнурок послабиться – нервова система слабшає і стає цілковито несправною; коли золота посудина розіб’ється – тіло, включно з мозком, перестане функціонувати; коли при джерелі розіб’ється глек – легені перестануть дихати і насичувати киснем кров, не постачаючи їй віддиху життя; коли зламається коло над криницею – серце перестане битися і зупиниться кровообіг, тоді припиняються усі довільні і мимовільні чинності, тоді душа, тобто особа, помирає.

Тоді (7 в.) тіло повертається в землю, з якої було взяте (Бут. 3:19; Пс. 104:29), а дух життя, привілей життя, сила життя (староєвр. руах; див. Р 5, с. 318-323) кожної людини, доброї чи злої (бо всі втратили життя через гріх батька Адама – Рим. 5:12), повертається до Бога, до свого первісного Джерела – до Джерела життя (Пс. 36:10). Таким чином смерть спроваджує людину до точно такого самого стану, в якому вона була перед створенням. Людина вже не може контролювати своєї життєвої сили і вже ніколи сама не поверне її, хіба що виключно завдяки Божій силі, яку Він знову застосує у воскресінні для добра людини. «Дяка Богові за невимовний дар Його!» (2 Кор. 9:15).

Наш вірш – це прекрасне заохочення не тільки для молодих, але й для всього Божого народу, щоб зберігали Бога в серці і розумі, щоб шанували Його, служили Йому і досліджували, розповсюджували та застосовували на практиці Його Слово, щоб чинили це сьогодні, поки ще маємо краще здоров’я і більше сил, ніж матимемо в майбутньому.

ГЛИБШЕ ЗНАЧЕННЯ

Наш вірш принесе нам набагато більше благословень, якщо ми розглянемо його глибше значення, застосуємо його до духовного життя нового серця, розуму і волі – до «внутрішньої людини» (Рим. 7:22; 2 Кор. 4:16 – Хом.), тому що ми «скріпляємося у силі через його (Божого) Духа, на зростання внутрішньої людини» (Еф. 3:16; Кол. 1:11). Пам’ятаймо про нашого Творця в мотивах, думках, словах і вчинках, у щоденному відновленні і виконанні нашого посвячення, в прагненні чинити Його волю – Пс. 40:9 – у тому, щоб робити все на Його славу – 1 Кор. 10:31. Особливо пам’ятаймо про Нього в днях нашої духовної молодості, коли маємо найбільше сили, бадьорості, життєвої енергії, здоров’я і благополуччя, «аж поки не прийдуть злі дні (духовна хвороба, занепалість, неміч та відмирання нового серця, розуму і волі) й не наступлять літа, про які говорити ти будеш: «Для мене вони неприємні» – Екл. 12:1.

Але хтось може сказати: «Для мене вже запізно, щоб пам’ятати про Бога в моїх найпрекрасніших і найкращих днях духовного благополуччя, аж поки надійдуть злі дні, тому що в моєму житті вони вже настали – я маю дуже слабке здоров’я, закінчилися всі мої гроші і я не маю жодного маєтку, а моя дружина дуже мені перечить». Але, Брате, чи ці досвідчення відводять тебе від Господа? «О, ні, вони як ніколи наближують мене до Нього – моєї єдиної помочі, підтримки і опори». Отже, ці дні в твоєму духовному житті не злі, а благополучні і прекрасні. Ми, звичайно ж, повинні задовольняти власні потреби та потреби тих, хто знаходиться на нашому утриманні (1 Тим. 5:8), але якщо ми хочемо пам’ятати про нашого Творця в наших найкращих днях, то не можемо прикладати надмірних старань для досягнення земних речей або занадто про них роздумувати. Наші можливості обмежені, тому ми не можемо одночасно служити двом панам, інтереси яких протилежні – Богу і мамоні (земному багатству – Мат. 6:24). Досвідчення приносять духовні благословенства тим, хто завдяки ним відповідно розвивається, «ось чому ми не втрачаємо відваги: хоч наша зовнішня людина занепадає, однак наша внутрішня обновлюється день у день» (2 Кор. 4:16 – Хом.).

Однак, хтось може запитати: «Як я можу бути впевнений, що моя внутрішня людина кожного дня відновлюється? Здається, настали літа, які мені неприємні. Мені здається, що я не відчуваю такої радості в Правді і в зібранні з братами, яку відчував першого року після приходу до Правди». Але, Брате, можливо твоя радість в Правді набагато більша, ніж ти собі усвідомлюєш.

Протягом першого року пізнання Правди ти отримав велике освічення і численні благословення, які дуже сильно перевищували попередні роки темноти і неправди. Ця радикальна зміна справила на тебе величезне враження. Її можна порівняти з раптовим виходом із темної глибокої ущелини на осяяну яскравим сонячним світлом вершину гори. З того часу ти ходиш у світлі і з року в рік робиш великий поступ, однак таких виразних контрастів уже немає. Тому, хоча твій поступ протягом останнього часу не так сильно кидається в очі, проте він реальний. Якщо, аналізуючи самого себе, ти помічаєш, що й надалі ревно досліджуєш Правду, роздумуєш про неї, любиш її, практично застосовуєш, свідчиш про неї і тобі приємно виконувати святу Божу волю у всьому, то не втрачай запалу.

Якщо ж наш духовний зір слабшає, то маємо привід непокоїтися: коли «темніє сонце» – Правда Нового Заповіту, основною частиною якої є Пісня Агнця – спасіння за вибором; «і світло» – Святий Дух – Мат. 6:23 (див. коментар до Манни на 9 серпня); «і місяць» – Правда Старого Заповіту, яка переважно складається з Пісні Мойсея – спасіння в реституції (відновленні); «і зорі» – Апостоли та інші спеціальні вчителі загальної Церкви; тому що «коли світло, що в тобі, є (стає) темрява, – то яка ж то велика темрява!» (Мат. 6:23, KJV). Якщо ми починаємо хоча б в найменшій мірі любити темряву, а не світло, то це відбувається тому, що наші вчинки злі: «бо кожен, хто робить лихе, ненавидить світло, і не приходить до світла, щоб не зганено вчинків його» (Ів. 3:19,20). Якщо особа з Правди потрапляє в такий стан, то значить дійсно прийшли злі дні і настали літа, про які «внутрішня людина» скаже: «Для мене вони неприємні!», – надії розвіюються, а хмари утиску повертаються.

ВАЖЛИВІСТЬ ВІРИ, НАДІЇ ТА ЛЮБОВІ

Пам’ятаймо про нашого Творця в днях нашої духовної молодості, сили і благополуччя, аж поки не прийдуть такі злі дні, бо тоді «затремтять ті, хто дім стереже» – Віра і Надія (так, як жінки дбають про дім і як плечі і долоні допомагають дбати про людське тіло) – це дві ласки, які дбають про добро «внутрішньої людини». Віра і Надія співпрацюють між собою і відіграють вирішальну роль в старанні про наше духовне благо. «Без віри неможливо подобатися Богу». «Приступімо з щирим серцем, у повноті віри». «Віра без діл – мертва» і «оце перемога, що світ перемогла, – віра наша» (Євр. 11:6 – Хом.; 10:22; Як. 2:17,20,26; 1 Ів. 5:4). Отже, «борімося доброю боротьбою віри» і «держімося вічного життя», «дару Божого», та щоб «Бог… силою наповнив усю вашу відданість доброті та ділу віри» (1 Тим. 6:12 – Кул.; Рим. 6:23; 2 Сол. 1:11 – Хом.).

«Ми бо духом з віри очікуємо надії оправдання»; «надією-бо ми спаслися»; «Бог надії» наповняє нас «усякою радістю й миром у вірі, щоб ми збагатились надією». Ми – дім Христа, «якщо дотримаємо до кінця непохитне довір’я і похвалу надії» (Гал. 5:5 – Хом.; Рим. 8:24; 15:13; Євр. 3:6 – Хом.; 6:11).

«Якщо тільки пробуваємо в вірі тверді та сталі, і не відпадаємо від надії Євангелії», то Віра і Надія бережуть «внутрішню людину» в доброму стані – Кол. 1:23. Але якщо дозволимо, щоб у новому серці, розумі і волі діяла смерть, то Віра і Надія будуть хитатися, тремтіти, поступово ослабнуть і не зможуть триматися Божих обітниць.

«Мужні» (це чоловіки, які утримують сім’ю, і ноги, які підтримують тіло) відповідно зображують дві форми любові: 1 – обов’язкову і безкорисливу любов до Бога; 2 – обов’язкову і безкорисливу любов до ближнього (Мат. 22:37-39; пор. з Е 11, с.706, 166). Ці дві форми любові в днях нашого духовного благополуччя повністю випростані. Вони підтримують віру, яка «чинна любов’ю» (Гал. 5:6), та всі інші ласки, які по суті є складниками любові (Р 6, с.186). В кінцевому розрахунку любов більша, ніж віра і надія, але вони разом співпрацюють на нашу користь і добро (1 Кор. 13; 1 Сол. 1:3). Якщо ж «внутрішня людина» починає помирати, якщо рясніє беззаконня, то Христова любов, яка спонукувала нас (2 Кор. 5:14), «охолоне» (Мат. 24:12; Об. 2:4). Тоді, під тягарем злості, пихи, вивищення себе, самолюбства, нерозуміння, яке випливло з нестачі любові та ін., «зігнуться мужні» і ми будемо посуватися до справ, які стягнуть на нас сором і ганьбу. Такі речі нам навіть до голови не прийшли б, якби любов (1 Кор. 13) підтримувала нас в праведній поведінці.

ЩЕ БІЛЬШЕ ОЗНАК ДУХОВНОГО ВМИРАННЯ

«Млинарі» зображують чесноти, якими ми пережовуємо і правильно засвоюємо «добре Боже Слово» (Євр. 6:5). Якщо нове серце, розум і воля помирають, то роздумування про Святе Письмо і застосування його до себе будуть поступово відмирати і щораз рідше з’являтися, а здатність духовного сприйняття і чистого розуміння будуть затемнятися. Така особа вже не буде ані розуміти, ані цінувати Правду так, як колись, а Правда вже не буде так її притягувати, тому що її здатність бачити затемнилася. «Двері подвійні на вулицю замкнені будуть, як зменшиться гуркіт млина» – духовні двері слуху стануть приглушені, а «двері губ» (Пс. 141:3), при зустрічах і в контактах з іншими, теж закриються. Така особа вже не буде приймати свідчення Правди, ані сама про неї не свідчитиме, як це робила колись. На початку, як тільки-но прийшла до Правди, вона хотіла всім про неї розповідати, а тепер охоче розмовлятиме на будь-яку тему за винятком Правди. Такий сумний стан настає тоді, коли «двері подвійні на вулицю замкнені будуть, як зменшиться гуркіт млина».

«Коли вставатимуть як заспіває півень» – в такої особи навіть малі досвідчення забирають спокій і вона вибухає гнівом з приводу дрібниць. Її розум вже не покладається на Господа так, як раніше, і тому вона не має повного спокою (Іс. 26:3). У тих, хто духовно помирає, «затихають всі дочки співучі». Вони вже не «наповнюються Духом, розмовляючи поміж собою псалмами, і гімнами, і піснями духовними, співаючи й граючи в серці своєму для Господа» (Еф. 5:18,19; Пс. 95:1,2). Чи наші серця перебувають в гармонії з Богом? Гармонія з Богом повинна проявлятися вдома, на зібраннях збору, серед братів, в наших відносинах з ближніми, із знайомими на роботі і з усіма людьми, з якими зустрічаємося. Чи завжди ми дозволяємо нашому світлу світити, чи приховуємо його (Лк. 11:33)?

Багато з тих, які колись були сильними в Господі, сьогодні проявляють ознаки духовної старості – ослаблення в духовному житті.  Вони «бояться високого місця» і стверджують, що Господні норми правди і справедливості надто високі, вони хочуть радше порівнювати себе з іншими братами, ніж рівнятися на Господа. Вони побоюються скласти спеціальну обітницю, яку радить брат Рассел, бояться, що інші назвуть їх диваками або екстремістами, коли вони відмовляться приєднатися до пліткарів, не говоритимуть поганого про інших, не братимуть участі в світських забавах і не поступатимуть за світськими нормами. Якщо вони цього не говорять словами, то своїми вчинками свідчать, що бояться дотримуватися високих Господніх норм. «І жахи в дорозі їм будуть» – дехто побоюється важких завдань, боїться роздавати брошури або говорити іншим про Правду, здригається від думки про Боже милосердне карання, лякається, що Господь недостатньо щедро його нагородить.

«І мигдаль зацвіте» – ознакою духовного помирання є розвиток заздрості до того, хто розвивається і кому щастить. «Не робіть нічого під впливом суперечки, чи з марної слави, але вважаючи в покорі один одного за більшого від себе» (Фил. 2:3 – Хом.) і «любіть один одного братньою любов’ю; випереджайте один одного пошаною» (Рим. 12:10). Коли якийсь брат зростає в знаннях і ласці настільки, що збір його вибирає, щоб служив як старший, а ми йому заздримо, або якщо цей брат краще, ніж ми відповідає на питання під час веріянського дослідження, а ми через це ростимо в собі образу, то це небезпечна ознака. Такий розвиток брата не повинен викликати в нас заздрості, а навпаки, ми повинні радіти з приводу його привілеїв, і самі, будучи спонукані любов’ю, маємо прагнути більшої ревності і старанності в дослідженні та практичному застосуванні Правди.

 «І сарана стане тяжкою» – ті, котрі духовно помирають, будуть потурати собі, жаліти себе, перебільшено сприйматимуть малі досвідчення і вже не вважатимуть духовних благословенств головною метою в житті – більше дивитимуться на видиме, ніж на невидиме (2 Кор. 4:17,18). Якщо не словами, то вчинками вони будуть звинувачувати Бога в тому, що Він наливає їм надто гірку чашу і вони не можуть її пити, і будуть стверджувати, що їхній тягар занадто великий, щоб його можна нести. В більшій чи меншій мірі вони забудуть про те, що «вірний Бог, Який не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її» (1 Кор. 10:13).

«І загине бажання» – це ще один прояв духовного помирання. Коли ми втрачаємо прагнення досліджувати Правду Божого Слова, роздумувати про неї і кормитися нею, то це справді небезпечний прояв. Якщо ми втрачаємо прагнення молитися, відвідувати зібрання, свідчити про Правду і посуваємося в цьому так далеко, що «слово Господнє для нас стало посміхом – і ми не жадаємо його» (Єр. 6:10), то нам загрожує духовна смерть.

Чому ж зникає прагнення і трапляються перераховані вище недуги? Так відбувається, «бо людина відходить до вічного дому свого». Нові створіння, які потрапили в такий стан, були під загрозою вічного знищення – другої смерті. Молодим Гідним, які перебувають в такому стані, загрожує втрата свого становища в цьому класі, а коли такою дорогою деградації крокують Посвячені Табірники Епіфанії, то їм загрожує втрата свого становища серед відновленого Божого народу на земному рівні.

«А по вулиці будуть ходити довкола голосільники», кажучи: «Чи ти помітив, що брат А вже не відвідує зібрання?», або: «Здається, що сестра Б вже не хоче розмовляти про Правду – хіба ж не жаль?», або: «Я переживаю за брата В, бо він залишив Господнього стола і починає кормитися із столу демонського; здається, він любить літературу пересівачів так само, як літературу Правди і в його розумі заходить повне замішання – як сумно!»

ПРОЯВИ ДУХОВНОЇ СМЕРТІ

Останні етапи помирання «внутрішньої людини» наведені у 6-му вірші. «Срібний шнурок» (Боже Слово – Пс. 12:7; так само воно зображене в десяти срібних драхмах – Лк. 15:8) розривається (воно настільки втрачає вплив на «внутрішню людину», що вона перестає дотримуватись його наук і настанов); «кругла посудина з золота» розбивається – розриваються відносини між нею і Господом, її Головою (Господь перестає бути її Головою); «при джерелі розбивається глек» – вона вже не черпає води життя із джерела, яким є Боже Слово, вона вже не несе його іншим, її занадто поглинають турботи про роботу, приємності, вишукування в комусь вад (Ів. 4:14; 6:63; 7:37; Еф. 5:26; 1 Сол. 2:13); «коло зламається, й руне в криницю» (Святий Дух остаточно гасне) – серце, з якого походить життя, вже ані лояльне, ані щире, перестає битися для Господа; а «внутрішня людина», яка колись мала «задоволення в Законі Божому», помирає (1 Сол. 5:19; Прип. 4:23; Рим. 7:22). «Є гріх на смерть» (1 Ів. 5:16). Така особа, яка була новим створінням і внаслідок гріха втратила усіляку ласку, можливо була найсумнішим видовищем на землі. Вона була як звірина нерозумна, що родиться на ловлення і загибель, «двічі померла [раз в Адамі, а другий раз за свій самовільний гріх] і викорінена [без жодної надії на майбутнє життя]» – 2 Пет. 2:1,12; Юди 12).

«І вернеться порох [земне тіло] у землю, як був [знову чинитиме гріх, блуд, самолюбство і світськість, як це було перед посвяченням], а дух вернеться до Бога, що дав був його». Бог забирає Свій святий вплив від такої особи. Він вже більше не викликає в ній «хотіння і чину за доброю волею Своєю» (Фил. 2:13). Він вже забрав Свого життєдайного Духа і Нове Створіння померло другою смертю. Подібною є участь невірних Молодих Гідних та невірних Посвячених Табірників Епіфанії, які втратили своє упривілейоване становище у Господа і померли для цих становищ. Однак, в умовах Нової Угоди вони ще матимуть пробу до життя, тому що в Євангельському віці вони не стоять на такій пробі. Але, якщо вони тепер в своєму посвяченні невірні, то їхні шанси здобути вічне життя набагато менші, ніж якби вони поступали інакше (Екл. 5:4-6).

Дорогі брати, нехай кожен старанно і з молитвою дослідить себе (1 Кор. 11:31), щоб побачити, чи ми правдиво і повністю перебуваємо в вірі – випробовуймо самих себе (2 Кор. 13:5). Переконаймося, що ми не дозволяємо діяти в нас жодному із згаданих проявів смерті. Пильнуймо, щоб наше життя у «внутрішній людині» було щораз багатше і «обновлялося день у день», та щоб ми, завдяки Господній силі і в ній, ставали щораз сильнішими. Пам’ятаймо про нашого Творця, особливо в днях нашої молодості, в наших прекрасних днях і стараймося якнайкраще Йому служити у всьому: в дослідженні, проповідуванні і практичному застосуванні Правди. Нехай Бог усіх нас рясно благословить, щоб ми могли впроваджувати зміст вірша річного девізу в наше щоденне життя.

Пропонуємо супровідну нашому віршу девізу пісню №100 (238) в ПЗТ «На святі слова Господні»

Теперішня Правда №55, весна-літо 2010