Скинія, 4 Розділ – Великий День Примирення

РОЗДІЛ IV

ВЕЛИКИЙ «ДЕНЬ ПРИМИРЕННЯ»

Левит 16:3-33

  Порядок типів і їх антитипічне значення – Бичок – Священик – Вхід до Святая з кров’ю – Кадило, приємний і неприємний запах – Вхід до Святая Святих – Господній Козел – Козел Відпущення – Благословення людей.

  День Примирення, як образ, має бути розглянутий як окрема частина, але також як споріднений з іншими образами Скинії. Дійсно, кожен з цих типів є, так би мовити, окремим образом; кожен має свою власну тему і вчить свого власного уроку, проте всі вони є у згоді – частинами однієї галереї, і гармонійними, як праця одного великого Митця. В кожному з них ми шукаємо насамперед Голову, а вже опісля Його Тіло, підсвящеників, Церкву.

Для того, щоб збагнути значення Дня Примирення та його праці ми повинні зрозуміти, що хоча наш Господь Ісус особисто є Головним Священиком для підсвященства, Євангельської Церкви, «Тіла Його», то, однак, в більш повному і завершеному значенні Він є Головою, а ми є членами Тіла Первосвященика світу. Так само Аарон був головним над його підсвящениками, хоча насправді в цьому образі і в дійсному значенні він представляв також підсвящеників і був призначений до служби як Первосвященик для «всього народу громади» Ізраїлевої – що образно зображувала все людство, котре прагне виконання примирення за їх гріхи і повернення до Божої ласки та послуху.

50

Як посвячення антитипічного священства включає всіх членів Тіла і вимагає цілого Євангельського віку для його укомплектування, так само є і з жертвою за гріх, або жертвою примирення. Вона почалась з Голови, а ми, члени Його Тіла, доповнюємо міру страждань Христа, що ще залишилися. І ці страждання вимагають цілого Євангельського віку для їх доповнення (1 Пет. 4:13; Рим. 8:17; 2 Кор. 1:7; 4:10; Фил. 3:10; Кол. 1:24; 2 Тим. 2:12; 1 Пет. 5:1,10).

Ми бачимо, що «День Примирення», який в образі тривав лише двадцять чотири години, в антитипі тривав цілий Євангельський вік. І з його закриттям завершується жертвування, а починається слава і благословення, і великий Первосвященик світу (Ісус і його Наречена, що стали одним, Головою і всіма членами) буде коронований на Царя і Священика за чином Мелхіседековим, Царя Миру – Священика на своєму престолі (Євр. 5:10, Зауваження II).

Там Він стоятиме перед світом (об’явлений, визнаний, але невидимий для природного зору), не лише як Цар і Священик, але також як великий Пророк – «Господь Бог вам Пророка підійме від ваших братів, як мене [Мойсея]… І станеться, що кожна душа, яка не послухала б того Пророка, знищена буде з народу». Коли під час Тисячоліття, під владою і навчанням цього великого Пророка, Священика і Царя, людство отримає досконале знання та можливості, від нього вимагатиметься досконалий послух, і всі, хто не буде цього чинити, будуть відтяті від життя без будь-якої подальшої надії – до другої смерті (Дії 3:22,23).

В кінці Єврейського віку Ісус представив Себе особисто для Ізраїля як Пророка, Священика і Царя, зображуючи або ілюструючи жертвування цілого Тіла, комплектного і прославленого Христа на користь цілого світу. Як Пророк Він навчав їх; як Священик «Він… приніс Самого Себе» (Євр. 7:27);

51

і як Цар Він в’їхав до їхнього міста наприкінці своєї місії. Під час Євангельського віку Його Церква, або Тіло, пізнала, що Він «прийшов… від Бога, як Учитель» – великий Пророк; пізнала як «Первосвященика нашого ісповідання»; пізнала як законного Царя. Боже Слово навчає, що не лише Церква має так Його прийняти, але що Він (разом зі своїм Тілом, Церквою) буде Пророком для всіх людей, Священиком для всіх людей і Царем над «кожним племенем, і народом, і язиком»; «Господь Він усім», Священик для всіх і Пророк або Вчитель усіх.

В посвяченні типічних священиків ми бачимо Аарона і його синів, які зображують нашого Господа Ісуса та Його Тіло як «нові створіння», а також бичка, що зображує їх людську природу; але в образі, який будемо тепер розглядати, ми бачимо самого Аарона, що зображує цілого Помазанця (Голову і Тіло), а дві окремі жертви, бичок і козел, вжиті тут для зображення відокремленості, проте подібності в стражданнях Тіла та їх Голови як «жертви за гріх».

ПЕРША ЖЕРТВА ДНЯ ПРИМИРЕННЯ – БИЧОК

Бичок зображував Ісуса у віці тридцять років – досконалого ЧОЛОВІКА, що віддав себе і помер за нас. Первосвященик, як ми вже бачили, зображував «нову» природу Ісуса, помазаного Голови, а також усіх членів Його Тіла, передбачених Богом. Слід добре зрозуміти та запам’ятати різницю, що зроблена тут між людською природою та «новим створінням»*. «Людина Христос Ісус, що дав Самого Себе» у віці тридцять років, перед тим був багатий (мав вищу природу), але збіднів ради нас; тобто, Він став людиною,

* Дивись Студії Святого Письма, Том I, розділ Х і Том II, 126 стор. (англ.; видання 1992 р. – стор.).

52

завдяки чому міг дати єдиний можливий викуп за людину – досконале людське життя (1 Кор. 15:21).

Оскільки карою за гріх людини була смерть, то було необхідним, щоб наш Відкупитель став людиною, «стався тілом», інакше не міг би відкупити людство. Людина згрішила і карою була смерть, і якщо наш Господь мав би заплатити за цю кару, то це було необхідним, щоб Він був у такій же природі (але непорочний, відлучений від гріха і від роду грішників), і щоб помер як заміна за Адама, бо інакше людство ніколи б не було звільнене від смерті. Щоб це вчинити, чоловік Ісус віддав у жертву «все, що він мав» – славу досконалої людини, честь, що належала досконалій людині і, остаточно, життя досконалої людини. І це було все, що Він мав (за винятком Божої обітниці про нову природу і надію, яку породила ця обітниця), а це тому, що Він поміняв своє духовне буття або існування на людське, яке Він віддав як «жертву за гріх» і яке було зображене в бичку Дня Примирення (Ів. 1:14; Іс. 53:10).

Але, відколи «Людина Христос Ісус» віддав себе як ЦІНУ ВИКУПУ, то з цього слідує, що Він не може повернутися назад до людського стану, який віддав на жертву. Якби Він повернув ціну викупу, то ми, будучи відкуплені, знову повернулися б під прокляття смерті. Але, дякувати Богові, Його жертва залишається навіки, і ми назавжди звільнені від Адамової провини та її кари смерті. Отже, якщо Отець мав би після цього дати Ісусові якусь честь, славу чи життя в нагороду за Його вірність аж до смерті, то це мусить бути слава, честь і життя на якомусь іншому рівні існування, аніж людський.

Таким був план Єгови для Ісуса, а саме, щоб високо піднести Його понад людський стан, а також понад Його передлюдський стан – понад ангелів, влади і сили по Його власній правиці (стан головної ласки, найближчої до Єгови), і зробити Його учасником безсмертя –

53

божественної природи. Задля цих та інших радощів, що були перед Ним, Ісус «перетерпів хреста, не звертавши уваги на сором, і сів по правиці престолу Божого» (Євр. 12:2; Фил. 2:9; Євр. 1:3,4).

Нова природа, яку наш Господь прийняв як нагороду замість природи людської, яку Він приніс в жертву, це, власне, те, що тут зображено через Священика. Хоча це правда, що жертвоприношення людської природи не було завершене раніше, аж на хресті, і що нагорода, божественна природа, не була вповні прийнята, аж при воскресінні, три дні пізніше, все ж, в Божих очах, як показано в образі, смерть Ісуса (бичка) вважалась завершеною, коли Ісус представив себе як жертву живу, символізуючи свою смерть в хрещенні. Він тоді вважав себе мертвим – мертвим для людських цілей, стремлінь людської слави, привілеїв чи життя – в тому ж значенні, як і ми, його послідовники, маємо настанову вважати себе дійсно мертвими для світу, а живими як нові створіння для Бога (Рим. 6:11).

Це прийняття Єговою жертви Ісуса під час Його посвячення, немов би вона була завершена і немов би Він був в дійсності мертвим, було показане через помазання Його Святим Духом – «завдатком» або гарантією того, що Він мав одержати після того, як смерть дійсно матиме місце.

Таким чином, розглянувши це, ми бачимо, що смерть бичка зображувала жертвування Ісусом Себе Самого, коли Він посвятився. Він цитує слова Пророка, кажучи: «Ось іду, в звої книжки про Мене написано, щоб волю чинити Твою, Боже» – щоб померти і відкупити багатьох. Потому, як каже натхнений автор, «відміняє Він перше [тобто скасував образні жертви], щоб друге [антитипічну, дійсну жертву за гріхи] поставити [або довершити]» (Євр. 10:7,9,14).

54

Так, там відбулося забиття жертви за гріх, зображеної в бичку, і три з половиною роки служіння Ісуса показали, що будь-яка людська воля була мертвою, а людське тіло також вважалось таким з моменту посвячення.

Помазаний Ісус, наповнений Святим Духом в момент хрещення, був божественним «новим створінням» (хоча ще не досконалим як божественне до воскресіння), і на це споріднення Він завжди звертав увагу, кажучи: «Слова, що Я вам говорю, говорю не від Себе [як людина], а Отець, що в Мені [через Свого Духа] перебуває, Той чинить діла ті… А слово, що чуєте ви, не Моє, а Отця, що послав Мене» (Ів. 14:10,24). «Та проте не Моя, а Твоя нехай станеться воля» в цій «посудині земній», посвяченій на смерть і до смерті (Лк. 22:42).

Бичок був забитий на «Подвір’ї», яке, як ми вже бачили, зображувало стан віри в Бога і гармонії з Ним, найвищий стан, якого може досягти тіло або людська природа. Ісус був у цьому стані як досконала людина, коли віддав себе (бичок в образі) в жертву Богові.

Ми повинні мати на увазі ці відмінності, якщо пильно досліджуємо працю образного Дня Примирення, щоб могли більш виразно зрозуміти антитипічну дійсність. Аарон був обмитий, аби міг належно зображувати чистоту, безгрішність «нового створіння» – Голови і членів Його Тіла («Кожен, хто родився [був сплоджений – Діаґлотт] від Бога, не чинить гріха, бо в нім пробуває насіння Його. І не може грішити, бо від Бога народжений він»). Нове створіння не може грішити, і його обов’язком є постійно пильнувати за старою природою, що вважається мертвою, щоб вона не ожила знову. Тому що, якби стара воля ділила контроль з новою, то це вказувало б на те, що стара воля не є мертвою, а нова не є «переможцем». Якби стара здобула тріумф, то це означало б смерть «нового створіння» – «Другу Смерть».

55

Для служби «Дня Примирення» Аарон не був вдягнутий у свої звичайні «шати слави і краси», але в жертовні шати, «льняний хітон», що є символом чистоти – праведності святих. Льняна шата була запорукою шати слави, що слідувала після неї; «льняний пояс» зображував його як слугу, хоча не настільки, як тоді, коли він наприкінці «Дня Примирення» підперезувався мистецьким поясом ефоду; льняний завій був той самий, що належав до славного вбрання, і проголошував досконалу праведність нашої Голови, як під час жертвування, так і після нього. Так само антитипічний Первосвященик, маючи божественний розум, духовне сплодження, хоча ще не був народжений від Духа, був готовий і здатний виконати жертву примирення при першому приході, і продовжував це робити, як було зображено в Аароні.

«З оцим увійде Аарон до святині [Святая; а також до Святая Святих], з телям на жертву за гріх та з бараном на цілопалення… І принесе Аарон теля жертви за гріх, що належить [зображує] йому, та й очистить себе [членів свого тіла – підсвящеників] та свій дім [усіх віруючих, весь «дім віри» – Левитів]… І принесе Аарон бичка жертви за гріх, що належить йому, та й очистить себе та свій дім; і заріже бичка жертви за гріх, що належить [зображує] йому. І візьме повну кадильницю горючого вугілля з-над жертівника перед Господнім лицем, і повні жмені свої тонко товченого запашного кадила, та й внесе за завісу [першу завісу або «двері»]. І покладе він те кадило на огонь перед Господнім лицем [кадильниця з горючим вугіллям була поставлена на верху золотого жертівника в «Святая», і потовчене кадило поступово видавало дим приємних пахощів], а хмара кадила [перейшовши поза другу завісу] закриє віко, що над [покривала] свідоцтвом [Законом], щоб він не помер [якби порушив ці вимоги, виключно завдяки яким він може

56

одержати право прийти перед Господнє лице]» (3, 6, 11-13 вірші).

Дивлячись через тип на антитип, давайте спробуємо крок за кроком порівняти чинності Ісуса з пророчим образом Його праці. Коли чоловік Христос Ісус посвятився, Він негайно, як нове створіння, сплоджене від Святого Духа, взяв посвячене людське життя (кров бичка), щоб представити його перед Богом як ціну викупу «за наші гріхи, і не тільки за наші, але й за гріхи всього світу». Будучи сплоджений від Духа, Він більше не перебував в стані «Подвір’я», але в «Святая», де повинен був перебувати і жертвувати своє кадило на огні випробування – Він повинен був продемонструвати свою вірність Богові і справедливості через те, що страждав як сплоджений Син, перш ніж увійти до «Святая Святих» – досконалого духовного стану (Євр. 5:8).

Первосвященик узяв з собою (разом з кров’ю) огонь з жертівника і дві повні жмені пахучого кадила для створення приємного запаху; так само виконання обітниці посвячення нашим Господом під час трьох з половиною років Його місії було любими і приємними пахощами для Отця, засвідчуючи при тому повноту посвячення і досконалість жертви. Пахуче, дрібно потовчене кадило зображувало досконалість людини Ісуса. Огонь з «Мідного Жертівника» зображував випробування, яким Він був підданий, а те, що його ніс Первосвященик, вказує, що наш Господь, через своє вірне поступування, повинен був нести на Собі Свої переслідування. І коли досконалість Його істоти (кадило) зіштовхнулась з життєвими пробами (огнем), Він виявив досконалу вірність Божій волі – милі пахощі. Таким чином показане Його спокушування на всіх пунктах, окрім гріха. Як кадило повинно було бути спалене на огні, так і Він виявив у всьому свою вірність. Первосвященик жертвував «дві повні жмені», зображуючи таким чином повну

57

здатність і спроможність праведності нашого Господа – що вимагалась і була виявлена.

Але в той час, як Ісус, як «нове створіння», був, таким чином, в «Святая», користаючи з світла золотого свічника, споживаючи хліб правди і приносячи приємні пахощі для Єгови, подивімося на «Подвір’я», і ще далі, поза «Табір», щоб побачити ще іншу працю, що мала місце на той час. Ми щойно бачили забитого бичка на «Подвір’ї», що зображував людину Ісуса, що посвятився під час хрещення в тридцятилітньому віці. І тепер товщ цього бичка був покладений на «Мідний Жертівник», а разом з ним і нирки та інші животворчі органи. Вони сильно горять, тому що бичок має багато товщу. Хмара диму, що названа «любими пахощами для Господа», піднімалась на очах усіх, хто був на «Подвір’ї», Левитів – домочадців віри, віруючих.

Це зображує те, як жертва Ісуса виглядала для віруючих людей. Вони бачили посвяту, самопожертву, ревну любов (товщ), що здіймалась до Бога як запашна і приємна жертва під час місії нашого Господа, що тривала три з половиною роки. Вони добре знають, що Отець завжди був задоволений Ним. З того, що бачили на «Подвір’ї» (в тілі), вони знали, що Він був прийнятий, хоча не бачили жертви у всій її величі та досконалості, як вона виглядала в очах Єгови (в «Святая»), будучи приємними пахощами на «Золотому Жертівнику».

Тоді як ці два огні горять (на «Подвір’ї» «товщ», а в «Святая» «кадило», і в той самий час здіймається їх приємний запах), є ще інший огонь, «поза табором». Там спалюється м’ясо туші (27 в.). Це зображує те, як працю Ісуса бачить світ. Для них виглядає нерозумним, що Він віддав своє життя на жертву. Вони не бачать необхідності в цьому як в ціні викупу за людину, ані духа послуху, який спонукав до цього, як це бачив Отець. Вони не бачать

58

досконалої любові і самовідданості нашого Господа, як бачать їх віруючі (в стані «Подвір’я»). Ні, ані за Його днів, ані тепер вони не бачать в Ньому свого ідеального героя чи провідника. Вони бачать, головним чином, лише ті елементи Його характеру, якими нехтують як слабкими, не будучи в стані любити і захоплюватися Ним. Для них Його жертва була і є відштовхуючою, неприємною; Він був зневажений та відкинений людьми, і вони соромилися й відвертали від Нього своє обличчя, подібно, як показано в образі, як ізраїльтяни з огидою відвертались від смороду палаючої туші.

Отже ми бачимо, як життя Ісуса протягом трьох з половиною років сповнило всі три образи: Його пожертвування досконалого людського єства виглядало в очах світу нерозумним та огидним; в очах віруючих воно було приємною для Бога жертвою; в очах Єгови було «любими пахощами». Всі вони завершились в один момент – на хресті. Бичок був цілком спалений, товщ повністю зужитий, а кадило цілком пожертвуване, коли Ісус скрикнув: «Звершилось!», і помер. Таким чином, чоловік Христос Ісус віддав Себе на викуп за всіх.

Після того, як аромат кадила від «Золотого Жертівника» йшов перед ним і був задовольняючим, Первосвященик переходив під другою «Завісою» до «Святая Святих». Так само було з Ісусом: жертвуючи протягом трьох з половиною років приємні пахощі в «Святая», в стані посвячення та сплодження від Духа, Він перейшов поза «Другу Завісу», смерть. Протягом трьох днів Він перебував під «Завісою» в стані смерті; після цього Він повстав в досконалій божественній природі не в плоті, поза Завісою, «образом особи Його [Отця]». Він був «умертвлений тілом, але Духом оживлений», «сіється тіло звичайне [людське], встає тіло духовне». Таким чином, під час воскресіння наш Господь осягнув стан «Святая Святих» – досконалість духовного існування (1 Пет. 3:18; 1 Кор. 15:44).

Його наступною працею було представлення крові примирення

59

(14 в.) – ціни нашого відкуплення – перед Богом, бо «відкуплені ви були… дорогоцінною кров’ю (пожертвуваним життям) Христа» (1 Пет. 1:18,19). Первосвященик, в присутності Єгови, зображеному в світлі Шекіна між Херувимами на «Ублагальні», покропив або представив кров перед Єговою – покропив кров на Ублагальню і перед нею. Так само наш Господь Ісус через сорок днів вознісся на небеса, «щоб з’явитись тепер перед Божим лицем ЗА НАС», і представити на нашу користь, як ціну нашого відкуплення, вартість і заслугу жертви, яку щойно завершив на Голгофі (Євр. 9:24).

ДРУГА ЖЕРТВА ДНЯ ПРИМИРЕННЯ – ГОСПОДНІЙ КОЗЕЛ

А тепер залишимо Первосвященика перед «Ублагальнею» і перейдемо до Подвір’я, щоб побачити іншу працю. Читаємо:

«А від громади Ізраїлевих синів візьме він два козли на жертву за гріх… І візьме він обох тих козлів, та й поставить їх перед Господнім лицем при вході скинії заповіту. І кине Аарон на обох тих козлів жеребки, один жеребок для Господа, і один жеребок для Азазеля*. І принесе Аарон козла, що на нього вийшов жеребок для Господа, і вчинить його жертвою за гріх. А козел, що на нього випав жеребок для Азазеля, буде поставлений живим перед Господнє лице, щоб очистити його, і щоб послати його до Азазеля на пустиню» (5-10 вв.).

Ці два козли, взяті з Ізраїля і приведені на «Подвір’я», зображували або представляли усіх тих, що прийшли зі світу і прийняли викуп Ісуса, повністю посвятили своє життя аж до смерті на службу Богові під час Євангельського віку. Насамперед, вони були взяті з «Табору», тобто стану світу, «грішників», і приведені на

* Азазель – відступник, тобто сатана.

60

«Подвір’я», стан віри або виправдання. Вони представляють себе перед Господом (що зображено в приведенні козлів до першої завіси Скинії), бажаючи стати мертвими як людські істоти разом зі своїм Відкупителем, Ісусом Христом, і ввійти до небесного або духовного стану, подібно до Нього: тобто, бути, перш за все, сплодженими від Духа і одержати духовний розум, а, по-друге, бути народженими від Духа в духовному тілі – що було зображено в «Святая» і «Святая Святих» відповідно.

Але наш Учитель заявляє, що не кожен, хто каже: «Господи! Господи!», увійде в Царство, і так само цей образ показує, що деякі з тих, котрі кажуть: «Господи, все, що я маю, я посвячую Тобі», обіцяють більше, аніж готові були зробити. Вони не знають, що обіцяли, або чого коштуватиме самовідречення і щоденне несення хреста та наслідування кроків чоловіка Ісуса [Якого зображував бичок] – аби «вийти до Нього поза табір [до повного нехтування та знищення людських надій], і наругу Його понести» (Євр. 13:13).

В цьому образі двох козлів зображені обидва класи тих, хто зобов’язався стати мертвими з Христом: ті, котрі дійсно йдуть у Його сліди, як Він показав нам Своїм прикладом, і ті, хто «все життя страхом [цієї] смерти тримався в неволі» (Євр. 2:15). Перший клас є «Господнім козлом», а другий – «козлом для Азазеля». Обидва ці класи козлів, як бачимо, матимуть участь в праці примирення – в припровадженні світу до повної гармонії з Богом та Його Правом, коли цей «День Примирення», Євангельський вік, закінчиться. Та лише перший клас, зображений в «Господньому козлі», який іде слідами свого Провідника, є частиною «жертви за гріх», і остаточно членами його прославленого Тіла.

Кидання жеребка, щоб визначити, який козел має бути «Господнім козлом», а який «козлом для Азазеля», вказує на те, що Бог не вибирає наперед, хто з тих, що пожертвували себе,

61

має одержати нагороду. Це показує, що Бог не визначає довільно, хто з посвячених має стати учасником божественної природи і співспадкоємцем з Христом, нашим Господом, а хто ні. Той, хто терпить з Ним, буде також з Ним царювати, а ті, кому вдається уникати вогняних проб, через вибір компромісного шляху, втратять також співнасліддя в славі (Рим. 8:17).

Кожен віруючий, кожен виправданий (Левит) на «Подвір’ї», який віддав себе в жертву під час Дня Примирення, Євангельського віку, є прийнятою жертвою – бо тепер є прийнятний час. І той, хто дотримується своєї угоди і виконує жертву, є образно представлений в «Господньому козлі». Той, хто не віддає себе на добровільну жертву, «цей світ полюбивши», представлений в «козлі для Азазеля».

Повернемося до Первосвященика: Після покроплення «Віка» (дослівно Ублагальні, або місця, де було учинене ублагання) сім разів (досконало) кров’ю бичка, «заріже козла жертви за гріх, що за народ, і внесе його кров за Завісу, та й зробить з цією кров’ю, як зробив був із кров’ю бичка, і покропить її на Ублагальню та перед Ублагальнею» (14, 15 в., KJV). Іншими словами, все, що робилося з бичком, було повторено з «Господнім козлом». Він був зарізаний тим самим Первосвящеником; його кров була покроплена точно так само; його товщ і т.п. також були спалені на жертівнику, що на «Подвір’ї». (Варто звернути увагу на те, що тоді як бичок завжди є дуже товстою твариною, то козел дуже худою. Так само наш Господь Ісус, що був зображений в бичку, мав велику міру товщу, тобто ревності та любові в своєму жертвуванні, тоді як Його послідовники, зображені в козлі, є в порівнянні худими). Тіло «Господнього козла» було спалене подібним способом, як і бичок – «поза табором».

62

Апостол Павло пояснює, що лише ті тварини, які були жертвою за гріх, були палені поза табором, і додає: «Тож виходьмо до Нього поза табір, і наругу Його понесімо» (Євр. 13:11-13). Таким чином поданий незаперечний доказ не лише того, що послідовники Ісуса зображені в цьому «Господньому козлі», але також, що їхні жертви, зараховані разом з їх Головою, Ісусом, становлять частину жертви за гріх світу. «Зневаги Твоїх зневажальників спадають на мене» (Пс. 69:10).

Палення «поза табором» жертви за гріх, як бичка, так само і козла, зображує зневагу, з якою дивляться на ці жертвоприношення ті, що були поза табором – ті, що не пов’язані з Богом присягою – невіруючі. (1) Тих, котрі визнають жертву Тіла Христового з Божої точки зору, як приємні пахощі для Бога, що переходять до Ублагальні, є небагато – лише ті, котрі знаходяться в «Святая» – «посаджені з Христом на небесах». (2) Тих, що визнають жертвування святих, зображене в товщу «Господнього козла» (який є частиною жертви за гріх і спалювався на Мідному Жертівнику), а також розуміють їх самовідречення як приємне для Бога, є значно більше – це всі, що знаходяться на «Подвір’ї», в стані виправдання – «домочадці віри». (3) Ті, що перебувають поза табором і бачать ці жертви та їх самовідречення лише як нищення «сміття… для світу», є класом далеким від Бога – «ворогами Його через думки свої та лихі вчинки». Це ті, про кого наш Господь провістив: «Будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене».

Які уроки дають нам ці речі? А це те, що так довго, як ми самі перебуваємо в «Святая», і є правдивими членами «дому віри» на «Подвір’ї», ми не будемо лихословити нікого, хто в теперішній час дійсно жертвує себе. Ані не будемо засліплені злобою, ненавистю,

63

заздрістю чи сваркою – настільки, щоб не помічати тих жертв, які приймає Бог. Що ж тоді можемо сказати про тих, котрі були «братами», співучасниками тих самих жертв і жертвували себе на «Золотому Жертівнику», і будучи співтоваришами чину царського священства, що змінилися і були так опановані супротивним духом, що тепер можуть постійно говорити зло на їхніх співсвящеників! Ми мусимо, напевно, «боятися» за таких (Євр. 4:1), що вони залишили «Святая» і «Подвір’я», і вийшли з усяких стосунків з Богом у «зовнішню темряву». Ми повинні зробити все, що в наших силах, аби повернути їх (Як. 5:20); але ми самі за жодної умови не маємо залишати «Святая», аби віддавати злом за зло, лайкою за лайку. Ні, усі, хто хоче бути вірними підсвящениками, повинні йти в сліди великого Первосвященика і любити своїх ворогів та чинити добро тим, хто їх переслідує. Вони мусять наслідувати Того, Хто, «коли був лихословлений, Він не лихословив взаємно, а коли Він страждав, не погрожував, але передав Тому, Хто судить справедливо» (1 Пет. 2:23).

Господній козел зображував усіх з Господньої «Малої Черідки», вірних послідовників. Вони всі подібні; вони ідуть тією ж «вузькою дорогою», так що те, що є правдою про всю «черідку» загалом, є правдою також про кожного окремо. Тому «Господній козел» зображує кожного окремо та його жертву, з тим винятком, що як цілість вони мають бути укомплектовані і жертва усіх має бути довершена, перш ніж «кров» козла (що представляє ціле тіло Христа) буде представлена на «Ублагальні».

Кроплення крові на і перед «Ублагальнею» було у вигляді хреста, де верх або голова хреста була на «Ублагальні». Це показано в описі: «І покропить він своїм пальцем на Ублагальню на схід [до «Завіси»] і перед [поперек, спереду] Ублагальнею». Таким чином була довершена жертва за гріх за синів Ізраїлевих – бичок за

64

підсвящеників, «тіло» Первосвященика, і за Левитів, «дім віри» теперішнього віку; а також козел «за народ», Ізраїль – що зображує цілий світ, який під знанням і можливостями майбутнього віку стане Божим народом.

Таким чином, ми виразно бачимо, що весь Євангельський вік є віком жертвування та смерті для тих, котрі жертвують людську, земну природу, щоб стати учасниками духовної, небесної. Як тільки жертвування Ісуса на користь свого «Тіла» і «дому» було завершене і представлене перед Отцем після Його вознесіння, одразу був посланий доказ, що Отець прийняв Його жертву – хрещення Святим Духом представників Його Церкви, Його Тіла і Його дому в день П’ятидесятниці. Тоді Його помазання, Святий Дух (зображений в святій оливі помазання), зійшло на Церкву, і з тих пір продовжується для всіх живих членів Тіла Первосвященика і не потребує повторення: тому що кожен, хто був занурений у Христа, як член Його Тіла, є через те занурений в Його Святого Духа, що оживляє кожного члена цього Тіла.

Це наділення Святим Духом було Божим знаком прийняття тих віруючих в Ісуса, що вже були посвячені і, згідно зі словами Учителя, очікували на прийняття Отцем їх жертв (що були прийняті в Улюбленім) і на їх сплодження як синів через духа всиновлення. Це сходження Святого Духа, Господньої сили або «руки», в день П’ятидесятниці, було показане в образі Первосвященика (15 в.), що приходив до дверей Скинії і клав свої руки на «Господнього козла» і забивав його. Як дух Отця давав можливість Ісусові доповнити все, що було показано в забитті бичка, так той самий дух, сила або вплив Бога, дух або вплив Правди через Христа дає змогу класові «Господнього козла» розпинати

65

себе як людей – забивати козла, деградовану волю – з надією на обіцяну славу, честь і безсмертя божественної природи як «нові створіння в Христі».

Це було таким чином, наприклад, що Апостол Павло, коли отримав духа Провідника і Голови, міг вважати всі речі за втрату і сміття, аби тільки досягти [­членства в] Христа і бути знайденим в Нім. Натхнений цією надією і духом, він міг сказати: «І живу [нове створіння] вже не я [стара природа, зображена в посвяченому козлі], а Христос проживає в мені». Він був знищений з наругою і зневагою з боку світу – поза табором. Усі земні симпатії та сили Павла були представлені перед Богом як жива жертва. Відтоді Христос жив в нім, надія слави – розум Христів, що розпинав і тримав у підкоренні його розбещену, але виправдану людську природу і її волю.

Хоча, насправді, будучи в світі, він не був зо світу, і це було правдою до такої міри, що він міг сказати: «А що я живу в тілі тепер, живу вірою в Божого Сина» (Гал. 2:20). Так, вірою він був порахований за «нове створіння», якому належать надзвичайно великі та цінні обітниці божественної природи, якщо він залишиться вірним (2 Пет. 1:4). Він жив в стані «Святая», споживаючи «показні хліби» і будучи постійно освічуваний світлом від «Золотого Свічника». Будучи таким чином забезпечений знанням та силою, він був в стані жертвувати приємне Богові «кадило» через Ісуса Христа; іншими словами, жертва Апостола Павла, завдяки приписаній йому заслузі Христа, була приємна Богові. Таким чином, він тримав природу козла завжди пожертвуваною; він не лише тримав плотську волю мертвою, але, наскільки це було можливо, тримав плотське тіло «поневоленим» – підданим новій волі. І подібно ці самі речі були чинені іншими членами цього класу «Господнього козла», хоча інші не були так широко знані. Жертва Павла видала дуже багаті пахощі і була

66

любими пахощами для Бога, але, подібно як і наші, вона прийнята Богом не задля її власної вартості, а через те, що була пожертвувана у Христі на «Золотому Жертівнику» і приймала участь в заслузі Відкупителя.

Як козел доповнив позосталу частину жертви за гріх, довершуючи жертву, розпочату бичком, так само робить «Мала Черідка», йдучи в сліди Ісуса, «доповнює недостачу скорботи Христової» (Кол. 1:24). Це не означає, що наші жертви є по своїй природі вартісними, як була жертва нашого Господа, тому що Він єдиний був досконалий і відповідний для викупу, жертви за гріх: прийняття наших жертвоприношень є через заслугу, приписану нам, що, насамперед, виправдовує нас; і тоді, через ласку, яка дозволила нам приносити виправданого себе в жертву разом з досконалою жертвою нашого Господа, ми, як члени Його Тіла, беремо участь в стражданнях Христа, щоб могли остаточно мати участь також в Його славі – приймаючи участь в Його майбутній праці благословення всього людства реституційними привілеями та можливостями.

Колись мусить прийти така година, коли жертва останніх членів цього «Господнього козла» згорить і жертвування за гріх назавжди закінчиться. На підставі різних доказів ми віримо, що живемо тепер при кінці «Дня Примирення», і що останні члени цього класу «Господнього козла» жертвують себе тепер. Незабаром останні члени цього класу, Тіла Христового, перейдуть поза другу «Завісу» – поза тіло – до досконалої духовної природи, започаткованої в новому розумі або волі, яка тепер контролює їх смертні тіла. Крім того, таким вірним обіцяна найвища духовна природа – «божественна природа» (2 Пет. 1:4, УБТ)

Перехід через другу «Завісу» означає для Тіла те ж саме, що й для Голови: коли йдеться про представлення крові козла, це означає те саме, що й представлення крові бичка. Тіло Священика, коли переходить

67

через другу «Завісу», несучи кров козла, зображує повний перехід Тіла Христового поза людський стан до досконалості божественної природи, коли ми будемо подібні до Ісуса Христа, який є тепер «образом істоти Його». О, благословенна надія! «Я… збудившись, насичусь Твоєю подобою», було пророчо сказано про Ісуса. І яка велична обітниця, що ми «будем подібні до Нього!» (Євр. 1:3; Рим. 8:29; Пс. 17:15; 1 Ів. 3:2).

Якщо ми зможемо осягнути нагороду, за якою біжимо, то:

Нехай загине вся любов до слави,

Все, що шукали на землі і знали;

Та, все ж, як славний стан, що ми шукаєм –

Небесні перспективи, що тепер ми маєм.

Після осягнення «Святая Святих» буде представлений доказ жертви Тіла «за народ», як було зображено в крові козла, що була покроплена на «Ублагальню». «І очистить він святиню з нечистости Ізраїлевих синів та з їхніх переступів через усі гріхи їхні. І так він зробить для скинії заповіту, що знаходиться з ними серед їхньої нечистости» (Лев. 16:16).

Після представлення вона буде прийнята «за народ», подібно, як та, яку представив наш славний Провідник, була прийнята за «себе [Його Тіло] та дім свій [дім віри]». Таким чином, праця примирення буде довершена. Гріх і прокляття будуть повністю прикриті для всіх, і велика праця давання світові великого наслідку цього примирення буде швидко поступати – подібно, як благословення П’ятидесятниці прийшло на «Тіло», а відбиток цього впливу прийшов на «домочадців» негайно після прийняття жертви Ісуса – після того, як Він перейшов поза «Завісу» тіла і представив жертву нашого викупу перед Богом.

Покроплення усіх речей кров’ю показувало, що

68

«кров» є повним задоволенням, а також вказує на те, що наступна праця з «козлом для Азазеля» не була частиною жертви за гріх і не була необхідною для завершення «примирення». Тому в нім ми мусимо бачити якусь іншу ціль і значення.

КОЗЕЛ ДЛЯ АЗАЗЕЛЯ

(або КОЗЕЛ ВІДПУЩЕННЯ)

«А коли він скінчить очищення святині [«Святая Святих»] й скинії заповіту [«Святая»] та жертівника [«Подвір’я»], то приведе живого козла. І покладе Аарон обидві руки свої на голову живого козла [козла відпущення], і визнає над ним усі гріхи Ізраїлевих синів [що зображують світ] та всі їхні провини через усі їхні гріхи, і складе їх на голову козла, та й пошле через призначеного чоловіка [будь-якого підходящого] на пустиню» (20-22 вв.).

Як вже було сказано, ми розуміємо, що цей «козел відпущення», що був приведений на жертву з іншим козлом, але не жертвував себе і не слідував прикладу бичка, зображував клас Божого люду, що склав угоду стати мертвим для світу, жертвувати свою виправдану людську природу, але не зміг виконати своєї угоди жертви. Цей «козел» не зображував «тих, хто хитається на загибіль», тих, хто повертається, як «помита свиня йде валятися в калюжу» гріха (Євр. 10:39; 2 Пет. 2:22), але клас, який старається уникати гріха, жити морально і на славу Господа, і в той же час шукає слави і прихильності світу, і тому вони стримуються від виконання жертвування земних прав у службі для Господа та Його справи.

Цей клас «козла відпущення» існував протягом цілого Євангельського віку. Цей козел та чинність, виконувана з ним при кінці «Дня Примирення»,

69

в загальному значенні зображували кожного особисто з цього класу під час цього віку, хоча це особливо зображувало членів цього класу, що живуть при кінці віку жертвування. Давайте в першу чергу поглянемо на те, що Бог замірив чинити з тими членами цього класу, які житимуть, в той час, коли праця жертвування за гріх завершиться – з останніми членами класу «козла відпущення» – і тоді побачимо, як образ буде відноситися також до попередніх членів цього класу.

Пам’ятаймо, що ми тепер говоримо про речі майбутні, що матимуть місце після «жертвування за гріх». «Господній козел» ще не повністю спалений, отже «Мала Черідка», зображена в тілі Первосвященика, ще не перейшла поза другу «Завісу» до стану духовної досконалості, і особлива праця з живим «козлом відпущення» відбудеться не раніше, аж після цього. [Зауваження III].

Інші місця Писання (Об. 7:9,13-17 і 1 Кор. 3:15) показують нам, що це буде «Велика Громада», яка під час цього віку стала на перегони за великою нагородою співнасліддя з Ісусом, і яка не змогла «бігти так», щоб її осягнути. Вони, хоча «потерпіли катастрофу», якщо говорити про цю нагороду (1 Кор. 9:27, KJV), все ж є предметом Господньої любові, тому що вони в своєму серці є приятелями праведності, а не гріха. Таким чином, через своє провидіння в життєвих обставинах Господь зробить так, що вони пройдуть через «велике горе» і спричинить «погибіль тіла, щоб дух спасся Господнього дня» (1 Кор. 5:5). Вони посвятили своє виправдане людське життя, і Бог прийняв це посвячення і визнав їх, відповідно до їх угоди, мертвими як людських істот і живими як нових (духовних) створінь. Але через їх неспроможність виконати угоду самопожертви вони відтяли себе від «Царського Священства» – від членства в Тілі Христа. «Усяку галузку в мені, що плоду не приносить, Він відтинає» (Ів. 15:2, KJV).

70

Такі знаходяться в жалюгідному стані: вони не спромоглися виграти нагороду, тому не можуть мати божественної природи, ані не можуть мати реституції до людської досконалості зі світом, тому що при посвяченні всі людські права і привілеї були замінені на духовні і на можливість бігти на перегонах за божественною природою. Та хоча вони не є добровільними переможцями, Господь їх любить і визволить тих, котрі через страх смерті (страх зневаги – страх наруги, яку несли бичок та козел поза «Табором» – в пустині, відлученому або мертвому стані) все своє життя трималися в неволі – неволі страху перед людьми та людськими традиціями чи поглядами, які завжди були пасткою і стримували від цілковитої вірності Богові, і то до самої смерті (Євр. 2:15).

З ласки Первосвященика ця Велика Громада має увійти в «велике горе», аби було знищене тіло. Це не зробить їх добровільними переможцями, ані не дасть їм членства в Тілі – Нареченій Христа. Це не дасть їм місця на престолі Царів і Священиків, але становище «перед престолом», як досконалих духовних істот, хоча не найвищого духовного рівня – божественного. Хоч вони не одержать корони життя, тобто безсмертя, та, проте, якщо будуть правильно навчені через горе, отримають стан, «подібний до ангелів». Вони служитимуть Богові в Його Храмі, хоча не будуть членами того символічного Храму, яким є Христос (Об. 7:14,15).

Цей клас, зображений в «козлі відпущення», буде посланий в стан Пустині, тобто відлучення від світу, будучи примушений до цього через «призначеного чоловіка» – несприятливі обставини, – і буде там битий різними нещастями, доки не пізнає марноти, облудності та абсолютної нікчемності світського визнання, доки їх людські надії та амбіції не помруть, а вони будуть готові сказати: нехай станеться Божа воля, а не моя!

71

Світ завжди готовий зневажати та гнати покараних і стражденних, хоча навіть вони щиро бажають його нещирої посмішки та порожньої похвали. Тіло «козла відпущення» не було спалене в пустині. Спалені були лише жертви примирення (бичок та Господній козел; Євр. 13:11). Палення жертв за гріх зображувало стале, постійне підкорення тих класів, що були «вірними [добровільними жертвами] до смерті», під вогняні проби страждань. Обидва класи страждали аж до смерті людської волі і тіла, але перший з тих класів помер добровільно: вони нищаться через постійне розпинання тіла, як показано в образі вогню, що постійно горів, поки вже нічому було горіти. Ті з другого класу є просто відіслані в пустиню і там залишені, щоб померти недобровільно. Їх любов до світового визнання гине серед зневаги, насмішок та наруги світу, а їх нова, духовна природа тимчасом дозріває до життя. Клас «Господнього козла» жертвує людську природу завдяки Господньому духу і допомозі – жертовно, охоче і добровільно; тіло класу «козла відпущення» під Божим провидінням знищується, щоб дух міг спастися.

Хоча незабаром це буде виразно вчинене з останніми членами цього класу «козла відпущення», та те ж саме діялося, до певної міри, протягом цілого Євангельського віку, тому що весь цей час існував клас, і то досить великий, який віддав свою волю на смерть лише під примусом, і замість того, щоб жертвувати себе добровільно, він переніс «знищення тіла» (1 Кор. 5:5). Ці класи, що були зображені в обох козлах, розвивались поруч один одного протягом цілого віку.

Коли всі члени «Малої Черідки» перейдуть поза «Завісу», Боже провидіння, рука Господня, звільнить тих невільників, «тих усіх, хто все життя страхом смерти [перед світом] тримався

72

в неволі», знищивши багато людських теорій, віровчень і традицій, а також великі номінальні церковні організації, в яких і через які утримується Його люд з класу «козла відпущення» – стримуваний від слухання і послуху голосу Господа (Зауваження III).

Примушені до свободи через упадок «Вавилону», після того, як зрозуміли, що велика нагорода була втрачена, ці «страждаючі святі» почують тоді голос Первосвященика і пізнають, що вони були виштовхані до пустинного стану відлучення і знищення тіла. Ніколи в минулому не було зв’язано так багато ПОСВЯЧЕНИХ, як тепер, однак були певні одиниці протягом цілого віку.

Усі посвячені з обох класів (класу Господнього козла і класу козла відпущення) проходять через великі випробування і страждання, однак лише один клас вважає їх легким горем, з радістю їх приймаючи і радіючи, що може бути порахований за гідних страждати. Їх жертвування є добровільним, подібно, як і їх Голови. Для іншого класу вони є великим тягарем, великими терпіннями, майже без радості – примусовим знищенням тіла. І пропорційно до того відрізняються їх позиції і будуть різними їх нагороди в кінці перегонів.

ЖЕРТВИ ЦІЛОПАЛЕННЯ ДНЯ ПРИМИРЕННЯ

«І ввійде Аарон до скинії заповіту [«Святая»], і здійме льняні шати, що зодягнув був при вході його до святині [«Святая Святих»], і покладе їх там. І обмиє він тіло своє в воді в місці святім [«Подвір’ї»], і зодягне [використає] шати свої [шати слави і краси] та й вийде, і вчинить цілопалення своє [Тіла – Церкви – «Малої Черідки»] та цілопалення за народ, і очистить себе та народ» (Лев. 16:23,24) – те саме примирення, але зілюстроване або зображене з іншої точки зору.

73

Цілопалення складались з двох баранів (3, 5 в.), один з яких представляв бичка, а інший – Господнього козла. Вони, будучи подібні, показують гармонійність та єдність жертви Ісуса та Його послідовників – що в очах Бога вони всі є однією жертвою. «Бо Хто освячує [Ісус], і ті, хто освячується [Мала Черідка] усі від Одного. З цієї причини не соромиться Він звати братами їх» (Євр. 2:11).

Це далі показане у виконанні кожної з цих жертв. Барани «цілопалення» були порізані на частини і обмиті, ці частини були покладені до голови на жертівнику і спалені – цілопалення як пахощі для Єгови. Оскільки з обома баранами обходилися так само, то це показує, що в Божих очах всі вони були частиною однієї жертви; члени, злучені з Головою, приймаються як одне ціле, як примирення за гріхи світу – заспокоюючи таким чином вимоги справедливості на користь цілого світу грішників.

Як жертви за гріх зображували жертовну смерть Відкупителя, так наступні цілопалення зображували вияв Божого прийняття тієї самої жертви. Не забуваймо, що Бог таким чином вказує на те, що Він не виявить свого прийняття «кращих жертв» (кращих від бичків і козлів), аж поки жертви за гріхи не будуть доповнені, і поки дійсний Первосвященик не вдягнеться в славу і красу свого уряду, зображених в зміні одягу. Під час виконання жертвування за гріх Він носив лише білі льняні шати. Після того (як і зазвичай) Він носив славні шати, що зображували честь і славу, які були йому дані. Під час Євангельського віку жертви за гріхи продовжували виконуватися і священики не були наділені честю, але при його закритті приходить зовнішній вияв Божого визнання та прийняття через наділення славою і честю тих священиків, які вчинили жертвоприношення, а також через благословення народу, за гріхи якого вони виконали примирення.

74

Ця жертва цілопалення була спалена на жертівнику на «Подвір’ї», що вчить про те, що Бог виявить своє прийняття жертви цілого Тіла (Голови і частин, або членів) на очах у всіх в стані «Подвір’я», тобто всіх віруючих. Але перед цим виявленням для віруючих Божого прийняття цієї праці клас «козла відпущення» має бути висланий, а шати Первосвященика змінені.

Як біла шата, що носилась під час виконання праці жертвування, вкривала Тіло і зображувала виправдання Тіла, їх чистоту в Божих очах через Христа, так «шати слави і краси», що були вдягнені пізніше, зображують славу становища Церкви і майбутню працю після того, як нові створіння стануть досконалими, коли перейдуть поза «Завісу». Омивання водою в тому часі вказує на те, що хоча білі шати (приписана праведність «Тіла») є тепер зняті, це не означає повернення гріха, але завершення очищення, що зробить «Тіло» досконалим у всій повноті воскресіння – одежі слави і краси зображують славу, честь і безсмертя Першого Воскресіння до божественної природи. Омивання далі показує, що гріхи народу, за які було вчинене примирення, не пристають або не опоганюють чистоти священика.

Таким чином закінчився цей образ розвитку священства і задоволення за гріхи світу, але ми затримаємося, щоб зазирнути ще до кількох віршів цього розділу (Лев. 16), які не так прямо пов’язані з нашою темою.

17 вірш: «І жоден чоловік не буде в скинії заповіту, коли він входить на очищення (примирення) до святині [«Святая Святих»], аж до виходу його. І очистить він себе та дім свій, та всю громаду Ізраїлеву».

Це обмеження відноситься лише до цього особливого дня, тому що

75

Апостол каже: «До першої скинії входили завжди священики, правлячи служби Богові, а до другої [«Святая Святих»] раз на рік сам первосвященик» в цей «День Примирення», що повторювався щороку (Євр. 9:6,7).

Привілеї правдивої Скинії належать лише священикам – членам Тіла Первосвященика, чи то тепер, в першому з цих небесних станів (маючи духовне мислення, як нові створіння в Христі Ісусі), чи то, як ми незабаром сподіваємося, будуть в другому або досконалому духовному стані – в будь-якому разі, це буде через те, що ми є в Христі Ісусі, новими створіннями – вже більше не людьми. «А ви не в тілі [людському], але в дусі [духовні, нові створіння], бо Дух Божий живе в вас» (Рим. 8:9).

28 вірш: «А той, хто їх палить [бичка і козла жертви за гріх], випере одежу свою й обмиє своє тіло в воді, а потому ввійде до табору».

Це, здається, вчить, що ті, котрі є головними знаряддями в погорджуванні, зневажанні та нищенні людського єства Ісуса (бичка) і людського єства Його Малої Черідки (козла), не матимуть особливого покарання за це, тому що вони роблять це несвідомо – виконуючи в той самий час Божий план. Вони можуть обмитися й бути чистими і увійти до табору, тобто, до того ж стану, що й решта світу, всі представники якого є спадковими грішниками, але які були викуплені від Адамового упадку та смерті і які очікують повернення великого Первосвященика і благословення, яке пошириться тоді на всіх.

26 вірш: «А той, хто відводив козла до Азазеля, випере одежу свою й обмиє тіло своє в воді, а потому ввійде до табору».

Це вчить тієї ж лекції стосовно тих,

76

котрі будуть знаряддями в несенні горя і подальшому знищенні тіла «Великої Громади», зображеної в «козлі відпущення». Вони повинні будуть отримати від Господа особливе прощення за їх провини але остаточно будуть стояти на тому ж становищі, що й інші люди.

БЛАГОСЛОВЕННЯ ПІСЛЯ ЖЕРТВ «ДНЯ ПРИМИРЕННЯ»

Таким чином завершився «День Примирення»; і Ізраїль, очищений в такий спосіб від гріхів, більше не вважався опоганеним і відлученим від Бога, а вже примиреним з Ним. Справедливість більше не засуджувала його, але давала розуміння Божої примиреної присутності серед них, щоб благословляти, захищати та провадити їх до Ханаану відпочинку і миру.

Антитипічним «Днем Примирення» є вік Євангелії [Зауваження II], під час якого Ісус і «Тіло Його», Церква (завдяки їх відкупленню і подальшому виправданню), приносять жертви Справедливості, щоб вчинити повне задоволення за Адамів гріх. Коли праця примирення буде завершена, Бог визнає людство і поставить серед нього свою святиню. Тоді сповниться те, що було написано: «Оце Скинія [Божа оселя, прославлена Церква] Бога з людьми, і Він житиме з ними! Вони будуть [стануть] народом Його, і Сам Бог буде з ними, і буде їхнім Богом. І Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре; і не буде вже смерті, ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше [панування сатани, гріха та смерті] минулося! І сказав той, хто сидить на престолі: Ось нове все творю» (Об. 21:3-5, KJV).

Але, хоча всі ці благословення будуть результатом встановлення Божої оселі, святині серед людей («Щоб приоздобити місце святині Моєї» – «а земля –

77

то підніжок для ніг Моїх» – Іс. 60:13; 66:1), то, однак, наступна праця благословення буде поступовою, вимагаючи Тисячолітнього віку для свого завершення, а саме: Адамова смерть, біль і сльози будуть в процесі нищення (витирання). Вона розпочнеться з другим приходом Христа, Царського Священика, але буде завершена не раніше, аж в кінці Тисячолітнього віку.

Поступовий процес, через який людина прийде до досконалості існування і повноти гармонії з Єговою, добре зілюстрований в типічних жертвах Ізраїля, що приносилися після «Дня Примирення», позаобрази яких, як ми скоро побачимо, будуть здійснені під час Тисячоліття.

Щоб правильно розібрати та зрозуміти ці образні жертви, потрібно визнати, що теперішній Євангельський вік є «Днем Примирення» з Богом за загальні гріхи людства, і що в образі всі жертви, які приносилися після «Дня Примирення», зображували сповнення або антитипи, що мають місце після закінчення Євангельського віку – тобто під час Тисячолітнього віку – коли грішний світ зможе примиритися або поєднатися з Богом [Зауваження II].

Таким чином, ми можемо побачити, що примирення включає в себе дві частини: по-перше, Справедливість, примирену з Адамом, яка більше не засуджує або не нищить його та його дітей через його гріх; і по-друге, повернення грішника до примирення з праведними Божими законами, їх визнання та виконання. Перша фаза примирення, або поєднання, є вповні виконана через службу Первосвященика в жертвах «Дня Примирення». Друга фаза – примирення світу з Богом, або припровадження стільки з людства, скільки буде бажаючих, до повного примирення і гармонії з Богом, буде довершена під час наступного віку через «Царське Священство», прославлених царів і священиків, які, будучи зображені в Мойсею, будуть Великим Пророком, якого Господь

78

підійме, щоб навчати та управляти народом; і якщо вони не послухають Його, то будуть відтяті від життя – помруть другою смертю (Дії 3:23).

Але спробуймо ясно побачити, що хоча святим, послідовникам Ісуса, дозволено, як показано в образі «Господнього козла», мати участь і бути членами жертви за гріх на користь світу, то це не тому, що вони по своїй природі є чистішими або кращими від світу, тому що весь рід Адама був засуджений в ньому, і серед нього «нема праведного ані одного» (Рим. 3:10), і ніхто не може дати викупу за брата свого (Пс. 49:8).

Вони мають участь в жертві за гріхи лише з ласки, щоб через те могли мати участь з Ісусом в обіцяній божественній природі, і бути Його співтоваришами і співспадкоємцями. Щоб дозволити їм і дати можливість приносити себе як приємні жертви, заслуга Ісусової смерті була насамперед застосована за них, виправдовуючи їх та очищуючи. Таким чином, саме Його смерть буде благословенням для світу – через Його Тіло, Церкву.