[135]
РОЗДІЛ VI
ПРАЦЯ ЖНИВ
ХАРАКТЕР ЖНИВНОЇ ПРАЦІ – ЗБИРАННЯ ПШЕНИЦІ – ЗБИРАННЯ У СНОПКИ, В’ЯЗАННЯ І ПАЛЕННЯ КУКОЛЮ – ПОХОДЖЕННЯ КУКОЛЮ І БАГАТИЙ ЗРІСТ – ЗНИЩЕНІ НЕМОВ ПОЛОВА У ЮДЕЙСЬКИХ ЖНИВАХ – ЗНАМЕННІ ВІДПОВІДНОСТІ У ЧАСІ – ВІДКИНЕННЯ, ПОСТУПОВИЙ ЗАНЕПАД І ОСТАТОЧНЕ ЗНИЩЕННЯ ВАВИЛОНУ – ПЕЧАТАННЯ БОЖИХ СЛУГ ПЕРЕД ПРИХОДОМ КАР НА ВАВИЛОН – СУД, ВИПРОБУВАННЯ, СИСТЕМ ТА ОСОБИСТОСТЕЙ – ОБРАЗНИЙ ХАРАКТЕР ВИПРОБУВАННЯ ЮДЕЙСЬКОЇ СИСТЕМИ – ВИПРОБУВАННЯ ТА ПЕРЕСІВАННЯ ПШЕНИЦІ – МУДРІ ДІВИ, ВІДОКРЕМЛЕНІ ВІД НЕРОЗУМНИХ, ІДУТЬ НА ВЕСІЛЛЯ – “І ЗАМКНЕНІ ДВЕРІ БУЛИ” – ПЕРЕВІРКА І ВИГНАННЯ ДЕКОГО – ЧОМУ? ЯК? – ЗАКРИТТЯ “ВИСОКОГО ПОКЛИКАННЯ” – ЧАС КОРОТКИЙ – “ЩОБ ТВОГО ВІНЦЯ НІХТО НЕ ЗАБРАВ” – СЛУГИ ТА ПЕРЕМОЖЦІ ОДИНАДЦЯТОЇ ГОДИНИ
“ЖНИВА” – це вираз, що дає загальне уявлення про те, якої праці слід сподіватись між датами 1874 та 1914 рр.1 Це – час збирання врожаю, а не посіву, час випробування, час розрахунку, врегулювання і нагородження. Оскільки жнива Юдейського віку були образом жнив цього віку, то спостереження та порівняння різних особливостей тогочасних жнив дає нам дуже виразне уявлення щодо праці, яка має бути виконана у теперішніх жнивах. У тамтих жнивах особливі вчення нашого Господа мали на меті зібрати пшеницю (яка вже була такою) і відділити від неї полову юдейського народу. Його вчення стали також насінням для нової епохи, яка відкрилась (невдовзі після того, як народ Ізраїлю був відкинений) у П’ятидесятницю.
————-
1Дивіться “Передмову автора” (1916 р.), стор. і.
————-
Слід старанно запам’ятати слова нашого Господа до Своїх учнів, коли під час Своєї місії Він посилав їх до тієї церкви-народу, [136] бо вони дають доказ, що їх головною працею у той час було жати, а не засівати. Він сказав їм: “Підійміть очі свої очі. Та гляньте на ниви, – як для жнив уже пополовіли вони! А хто жне, той заплату бере, та збирає врожай в життя вічне” (Ів. 4: 35, 36). Як головний жнець у тодішніх жнивах (а також у теперішніх), Господь сказав підлеглим женцям: “Я вас жати послав, де ви не працювали: працювали інші [патріархи, пророки та інші святі мужі старовини], ви ж до їхньої праці ввійшли” – щоб пожати плоди вікових зусиль і випробувати цей народ посланням, що “наблизилось Царство Небесне” і Цар присутній – “Ось Цар твій до тебе гряде” (Мт. 10: 7; Ів. 4: 38; 12: 15; Зах. 9: 9).
У Юдейському віці Господь, замість того щоб перетворювати козлів на овець, шукав засліплених й розпорошених овець Ізраїлю, кличучи всіх, хто вже був Його вівцями, щоб вони почули Його голос і йшли слідом за Ним. Таке спостереження образу дає уявлення про характер праці, яка відбуватиметься у теперішніх жнивах, тобто в часі збирання врожаю. Незабаром розпочнеться інший, більший засів у більш сприятливих умовах Тисячолітнього віку й Царства. Дійсно, насіння правди щодо реституції і т. п., яке принесе майбутній врожай, вже нині падає тут і там в наповнені палким бажанням й голодні правди серця. Але сьогодні це тільки супутня праця. Так само, як в юдейському образі, теперішні жнива – час для того, щоб жати мниму церкву (так зване християнство), щоб правдиві святі, зібрані з неї, могли бути звеличені й з’єднані з Господом не тільки для проповідування правди, але й для введення в дію великої праці реституції для світу.
У цих жнивах пшениця й кукіль мають бути розділені, але до поділу обидва ці класи становлять номінальну церкву. Пшениця – це правдиві діти [137] Царства, дійсно посвячені, спадкоємці, тоді як кукіль – Христова Церква, тобто очікувана наречена, тільки за назвою, а не насправді. Кукіль – клас, згаданий нашим Господом, і цей клас називає Його Господом, але Йому не слухняний (Лк. 6: 46). Згадані два класи часом настільки зовні подібні, що треба дуже уважно приглядатися, щоб їх розрізнити. У притчі сказано, що “поле – це світ”, і разом з пшеницею та куколем (кукіль більш численний) воно становить те, що часом називають “християнським світом”, “християнством”. Відвідуючи регулярно або зрідка релігійні служіння, називаючи себе християнами, дотримуючись певних обрядів та церемоній і пов’язуючи себе тією чи іншою мірою з деякими релігійними системами, кукіль нагадує посвячених серцем Божих дітей і часом видає себе за них. У так званих християнських країнах всі, за винятком відвертих атеїстів та юдеїв, вважаються християнами. І їхнє число (включаючи небагатьох повністю посвячених – святих) становить близько сто вісімдесят мільйонів грецьких та римських католиків і близько сто двадцять мільйонів протестантів.
Під час Євангельського віку наш Господь дав настанову не намагатись відділяти правдивих дітей Царства від імітації, оскільки повне розділення викликало би цілковитий переворот у світі (в полі) – загальне збентеження пшениці, а також куколю. Тому Він сказав: “Залишіть – хай разом обоє ростуть аж до жнив”, – але потім додав: “В жнива накажу я женцям [ангелам, посланцям]: Зберіть перше кукіль і його пов’яжіть у снопки, щоб їх попалити; пшеницю ж спровадьте до клуні моєї” (Мт. 13: 30). Отже, під час жнив ми повинні сподіватись загальної, досі забороненої, праці відділення. Хоч тих, кого символізує пшениця, завжди заохочували міцно триматися свободи, якою Христос зробив їх вільними, й [138] уникати вплутування у стосунки з відвертими переступниками та вовками в овечих шкурах, все ж вони не повинні були намагатись проводити лінію поділу між класом повністю посвячених (пшеницею, святими) і куколем, який сповідує Христове ім’я та вчення і до певної міри дозволяє цим вченням впливати на свою зовнішню поведінку, однак стремління серця якого далекі від Господа та Його служби. Цей суд сердець, мотивів і т. п., який нам не під силу і якого Господь велів нам повністю уникати, є, власне, тим, що різні секти весь час намагались робити. Вони намагались відділити, випробувати пшеницю і за допомогою строгих догм людської видумки відокремити (як кукіль, тобто єретиків) всіх, хто сповідував християнство, але чия віра не повністю відповідала їхнім різних хибним критеріям. Одначе, якими безплідними були зусилля цих сект! Вони висунули фальшиві небіблійні мірила та вчення, які в дійсності тільки примножили кількість куколю, заглушивши й відділивши пшеницю, як, наприклад, вчення про вічні муки для всіх, хто не є членами Церкви. Хоч в даний час, при зростаючому світлі сьогодення, вони дуже видозмінились, все ж гляньте, яку кількість куколю зродила ця облуда, як вона заглушила й засліпила пшеницю, перешкодивши їй правильно розуміти Божий характер та план. Нині ми бачимо, яку помилку зробили різні секти, не послухавшись поради Господа дозволити пшениці й куколю (святим і тим, які вважали себе віруючими) рости разом, не намагаючись їх розділити. Чесні люди в кожній секті погодяться, що в їхніх сектах є багато куколю – віруючих на словах, а не святих, – і що багато святих перебуває за межами їхніх сектантських огорож. Через це сьогодні жодна секта не може стверджувати і не стверджує, що складається з самої пшениці і вільна від куколю. Тим більше жодна земна організація (за винятком христадельфіанів та мормонів) не наважиться стверджувати, що вона містить тільки пшеницю. Отже, в них немає жодного виправдання для своїх організацій, теологічних загорож і т. п. Вони не відділяють [139] пшеницю від куколю, та й ніщо не може цілковито й повністю довершити це розділення сердець, за винятком способу, який визначив Господь і який буде задіяний в час жнив. Це вказує на необхідність знати, коли наблизиться час і коли має початись жнивна праця розділення. І наш Господь, вірний Своїй обітниці, не залишив нас у темряві, а своєчасно повідомляє всіх, чиї серця готові до цього. “А ви, браття, не в темряві, щоб той день захопив вас, як злодій” (1 Сол. 5: 4).
Серпом у цих жнивах є своєчасна правда. Подібний серп був вжитий у юдейських жнивах. Сьогодні женцями, ангелами*, тобто посланцями, є Господні послідовники, як подібний клас був женцями у юдейських жнивах. І хоч іншим упродовж віку було сказано не намагатись відділяти пшеницю від куколю, однак тим, які сьогодні готові, гідні і слухняні, Господній план та порядок будуть показані так виразно, що вони упізнають Його голос в час жнив, що каже: “Пошли серпа” теперішньої правди і “Позбирайте для Мене побожних Моїх, що над жертвою склали заповіта зо Мною”. “І будуть Мені вони власністю, – каже Господь Саваот, – на той день, що вчиню» (Пс. 50: 5; Мал.. 3: 17).
———–
*Слово “ангел” означає “посланець”.
———-
Але цей час призначений не тільки для збирання святих за допомогою правди (до єдності з їхнім Господом та один з одним, подалі від товариства з тими, хто лише сповідує устами, тобто з куколем), але й для очищення поля шляхом палення куколю, соломи, бур’янів тощо, приготовляючи поле до нового засіву. В одному значенні “пшеницю” визбирують з-поміж куколю (бо куколю набагато більше), як сказав Господь: “Вийди з неї, народе Мій”. В іншому значенні розділення показане у збиранні куколю [140] з-посеред пшениці. Насправді пшениця займає це місце по праву. Це – пшеничне поле, а не поле куколю (світ людства вважається ґрунтом, на якому ростуть і розвиваються і пшениця і кукіль), тому саме кукіль знаходиться не на своєму місці й повинен бути забраний. Господь започаткував пшеничне поле, і пшениця представляє дітей Царства (Мт. 13: 38). Оскільки поле, тобто світ, має бути відданий їм, і вже належить їм по обітниці, притча показує, що саме кукіль підлягає збиранню та спаленню, залишаючи поле і все, що на ньому, пшениці. Кукіль повертається в ґрунт (у світ), звідки він вийшов, а перші плоди пшениці мають бути зібрані до клуні, щоб земля могла принести інший врожай.
Пшениця не мала бути зв’язана у снопки: зерна спершу були засіяні окремо й незалежно, об’єднуючись лише як один вид, у подібних умовах. Але притча говорить, що одним із результатів жнив буде збирання та в’язання куколю у снопки перед “спаленням”, тобто “часом горя”. І вся ця праця відбувається навколо нас. Ніколи ще не було такого часу для робітничих союзів, капіталістичних трестів та різного роду товариств для відстоювання інтересів.
У притчі “полем” є цивілізований світ. На ньому під час Реформації вітри доктринальних суперечок навіяли з різних сторін пшеницю і кукіль разом у великі купи (віросповідання), нахиляючи (доктринально) одних в один бік, а інших – в другий. Це тісно згромадило разом пшеницю й кукіль і позбавило усіх більшої частини індивідуальності. Давно минули доктринальні бурі, але силою звички поділи залишаються, і тільки тут і там колос пшениці намагався випрямитись, позбуваючись тягаря більшості.
Але разом зі жнивами приходить звільнення пшениці з-під тягаря й завад куколю. Серп [141] правди готує цей клас до свободи, якою Христос на початку зробив усіх вільними, хоча цей серп має зовсім протилежний вплив на кукіль. Дух куколю веде радше до сектантської величі й показності, аніж до особистого послуху і відданості Богу. Тому кукіль відкидає теперішню правду і міцно противиться їй, бо вона, як він одразу спостеріг, засуджує всяке сектантство і випробовує кожну особистість. І хоч всі секти схильні до об’єднання одна з одною, вони також гуртуються в опозиції до дезінтегративних впливів теперішньої правди, повільно й обережно (однак щільно) затягуючи поворозки на всякій особистій думці та дослідженні релігійних тем, щоб часом їхні організації не розпались, і вся пшениця не втекла, залишаючи тільки кукіль.
Здається, кожний з класу куколю усвідомлює, що у випадку індивідуальної перевірки в нього не залишилось би жодних претендувань на Царство, обіцяне старанним послідовникам Агнця. Кукіль воліє розглядати різні секти як численні товариства, порівнюючи їх одне з одним і сподіваючись таким чином прослизнути в Царство слави завдяки заслузі пшениці, з якою має зв’язок. Та це неможливо: випробування (хто і як заслуговує на почесті Царства) буде індивідуальним – на основі особистої вірності Богу та Його правді, – а не випробуванням сект, щоб переконатись, котра з них правдива. При більшому світлі сьогодення, яке розсіває морок фанатизму та забобонів, кожна секта, здається, усвідомлює, що інші секти мають таке ж (незначне) право, як і вона, заявляти про себе як про одну єдину правдиву церкву. Оскільки вони змушені це визнати, то намагаються нав’язати всім думку, що для спасіння треба обов’язково приєднатись до однієї з їхніх сект – не має різниці якої. Так вони змішують поняття особистої відповідальності з сектантським рабством.
Як ілюстрацію однієї популярної петлі, недавно міцно накиненої сектантством на своїх прихильників, наводимо [142] приклад зовні нешкідливих і, на думку багатьох, корисних уроків Міжнародних Недільних Шкіл. Вони створюють враження несектантської співпраці всіх християн у вивченні Біблії. Виглядає, що тим самим вони роблять великий крок уперед – подалі від старих методів вивчення за допомогою сектантських катехізисів. Ці одноманітні лекції зовні виглядають як відмова від сектантства і наближення всіх християн до вивчення Біблії у її власному світлі – що, як всі розуміють, є єдиним властивим шляхом, але від якого всі сектанти фактично відмовляються. Варто зауважити, що ці уроки Міжнародних Недільних Шкіл лише виглядають несектантськими: вони лише створюють видимість, що признають свободу у вивченні Біблії. Насправді кожне віровчення готує власні коментарі на біблійні вірші, що містяться у цих лекціях. Прагнучи створити зовнішню видимість згоди та єдності, комітет, який проводить вибір уроків, вибирає такі місця Писання, на які існують лише незначні розбіжності у поглядах. Ті фрагменти та доктрини, в яких вони не погоджуються, – тобто ті, які найбільш потребують обговорення з метою виявлення правд та помилок кожної секти, щоб досягти справжньої єдності на основі мірила “один Господь, одна віра і одне хрищення”, в цих лекціях ігноруються, але їх стійко, як і раніше, тримається кожна секта.
Результат таких та інших подібних “спільних” методів має придати протестантизму більш переконливий вигляд і промовити до людей, якщо не словами, то хоч фактами: “Ви повинні приєднатись до однієї з цих сект, інакше ви взагалі не є Божою дитиною”. Насправді, це не союз у вигляді однієї церкви, це – об’єднання окремих і різних організацій, кожна з яких, як і раніше, прагне зберегти свою власну організацію як секту, тобто сніпок, і при цьому кожна хоче поєднатися з іншими, щоб набути значного й більш переконливого вигляду перед світом. Усе це нагадує складання снопків у копицю. Кожний сніпок зберігає власне кріпацтво, власну організацію, і ще [143] тісніше зв’язаний, де його оточують і міцно тримають інші снопки у більшій та більш величавій скирті.
Система Міжнародних Уроків разом зі сучасними методами “поточних” Недільних Шкіл дуже допомагає сектантству, стримуючи ще іншим шляхом справжній ріст у пізнанні правди. Що стосується “занять” у цих школах, то урок викладається так загально, що навряд чи є час, щоб поміркувати над добре обдуманими, надрукованими запитаннями із готовими відповідями. І вже зовсім не залишається часу для голодного правди дослідника Біблії чи випадкового щирого вчителя, щоб поставити інші більш важливі питання, які містять харч для розуму та корисної дискусії. Раніше біблійні групи зустрічалися для дослідження тих частин Біблії, які вони самі обирали, і в пошуках правди їм перешкоджала лиш залежність від власних забобонів та упереджень, тоді як щирі, голодні правди особи завжди могли зробити певний поступ. Але тепер, коли зростаюче світло правди освітлює кожний предмет і розсіює морок забобонів та упереджень, ці Міжнародні уроки, хоча вони стверджують, що допомагають досліднику біблійного класу, насправді заважають світлу сяяти на нього. Його час для дослідження Біблії розподілений так уміло, щоб він не міг почерпнути жодних нових ідей, а був постійно зайнятий вживанням “словесного молока” (у великій мірі розбавленого людськими традиціями), щоб втратити всякий апетит до “твердої їжі” більш розвинутої правди (Євр. 5: 14). У таких класах увесь час і всяка можливість скуштувати і навчитись розбиратися у “їжі” жертвуються, щоб слухатися слів: “Ми повинні притримуватись нашого уроку, бо його час скоро мине”. Як сказав пророк, а також апостол: щоб оцінити ці великі вчення Бога, такі важливі для нашого зростання у Його благодаті, знанні та любові, ми повинні залишити початки науки і йти до досконалості, “відставлені від молока чи від перс повідлучувані” (Євр. 6: 1; Іс. 28: 9).
[144] Хоча останнім часом методи Недільних Шкіл значно покращились, вони все ще залишають бажати кращого. У них знаходяться декотрі найкращі з Господнього народу, які, щиро бажаючи служити Учителю, тією чи іншою мірою спантеличені показною чисельністю та видимістю “праці для Господа”. Ми визнаємо, що тут зроблено чимало доброго, хоч є свої негативні сторони. Тих, хто ревний, тут стримують від виконання свого обов’язку та поступу вперед – від того, що Бог доручив батькам і що, коли ним нехтувати, приносить шкоду як батькам, так і дітям. Незрілі вважають ці короткі заняття та “вправи” більш приємними, ніж вивчення Біблії. Їм прищеплюють почуття виконаного обов’язку, а жертвування декількома хвилинами винагороджується дружніми балачками та перемовинами, на які тут можна собі дозволити. Молодшим також дуже до вподоби ці “вправи”, спів, книги з оповіданнями, пікніки, частування та спільні розваги. Вони та їхні матері сприймають все це як винагороду за прикладені зусилля гарно одягнутись, одержавши нагоду продемонструвати свої чудові убрання, Ось так від батьківської відповідальності за домашнє релігійне виховання доводиться значною мірою відмовлятися на користь удаваного служіння та заходів Недільних Шкіл. Надільні школи влучно названі церковними яслами, а їхні малолітні вихованці, вигодувані й виплекані в мирському дусі, є молодими паростками багатого урожаю куколю, якими геть чисто переповнений великий Вавилон.
Якщо десь, тут чи там, існує зрілий біблійний клас, а його вчитель настільки безсторонній і незалежний, щоб відмовитись від визначеної лекції і триматися більш важливих тем, дозволяючи правді вийти на перший план (незалежно, чи це погоджується з віровченням секти, чи ні), він негайно буде взятий по-світськи налаштованим пастором чи наглядачем на замітку як ненадійний вчитель. Такі вчителі справді небезпечні для сектантства і швидко залишаються без класів. Вони, а також правди, запропоновані ними для безстороннього розгляду, [145] вмить розрізали би мотузки й порозкидали сектантські снопки; тому досить швидко вони стають небажаними. Перевагу віддають іншим, які можуть тримати під контролем думки свого класу, відвертаючи їх від “твердої їжі” і втримуючи в стані невідлучених від грудей немовлят, надто слабких, щоб стояти самостійно, і надто прив’язаних до систем, які вони навчаються любити і без яких, вважають, померли би. Місце справжнього вчителя і місце справжнього дослідника Біблії є осторонь всякого людського рабства, вільним для вивчення та споживання всіх частин доброго Божого Слова, дозволяючи безперешкодно йти за Агнцем, куди б Він не вів (Ів. 8: 36; Гал. 5: 1).
Хоча тепер, як ніколи досі, належить зовні рахуватися з особистою свободою, бачимо, що насправді ніколи ще не було такого часу, коли би мотузки були так міцно стягнені, щоб зв’язати всю пшеницю і кукіль у численні снопи. Ніколи раніше не було такого часу, щоб порядки були такими строгими, такими стримувальними для всіх особистих свобод, як тепер. Кожну вільну годину ревного сектанта заповнюють численними зібраннями або заняттями настільки, щоб у нього не було жодного часу для вільного роздумування і вивчення Біблії. Основним задумом цих зібрань, прийомів і т. п. є ріст і зміцнення сектантства, а наслідком – вже згадане рабство, таке згубне для справжнього розвитку посвячених Божих дітей, пшениці. Ці тасьми стають ще міцнішими, як дає зрозуміти пророк (Іс. 28: 22). У цих снопах знаходиться трохи пшениці і багато куколю, тому звільнитись з них стає з кожним днем все важче.
З того, що ми дізнались про малу кількість правдиво посвяченої пшениці і великі маси “охрищених на словах” (як влучно охарактеризував клас куколю один методистський єпископ), стає очевидним, що палення куколю буде знаменною подією. Але було би помилкою вважати, як це робить багато хто, що спалення куколю в огненній печі, де буде плач і скрегіт зубів [146] (Мт. 13: 42), відноситься до буквального вогню або до страждань за межами теперішнього життя. Вся притча відноситься до теперішнього віку. Цей вогонь, як і пшениця та кукіль, є не просто символом, а зображує знищення куколю у великому часі утиску, яким має закінчитись цей вік і якого, як обіцяно, клас пшениці має уникнути (Мал. 3: 17; Лк. 21: 36). Велика вогняна піч символізує “великий час утиску”, що приходить в кінці цих жнив на негідний клас куколю “християнства”.
Це знищення куколю зовсім не означає знищення (тепер чи в майбутньому) всіх особистостей, з яких складається клас куколю. Це, радше, знищення неправомірних претендувань цього класу. Згідно з їхнім твердженням, тобто визнанням, вони – християни, тоді як насправді вони далі є дітьми цього світу. Коли вони будуть спалені, знищені, як кукіль, лише тоді вдасться розпізнати їхній справжній характер як членів світу; і вони, як номінальні члени Христової Церкви, більше не будуть імітувати християн.
Наш Господь пояснює, що Він посіяв добре насіння Царства (правду), з якого проростає весь істинний клас пшениці, зачатий духом правди. Згодом – уночі, в середньовіччі – сатана посіяв кукіль. Немає сумніву, що кукіль був посіяний таким же чином, як і пшениця. Він є дітищем обману. Ми бачили, як жахливо великий противник та його засліплені слуги осквернили Святиню та військо, і як папство опоганило та використало в злих цілях дорогоцінний посуд (вчення). І це лише інший спосіб показати те саме. Фальшиві учення породили фальшиві цілі та амбіції на Господньому пшеничному полі й привели багатьох до служби сатані, щоб сіяти помилки у доктрині та практиці, які дали рясний зріст куколю.
Для багатьох поле здається гарним та буйним, оскільки воно нараховує сотні мільйонів. Та насправді частка пшениці вкрай мала, і для неї, заглушеної куколем, який значно стримує її розвиток, було би значно краще, [147] якби кукіль з його мирським духом знаходився не в Церкві, а на своєму місці в світі, залишаючи в полі посвячену “малу черідку”, єдиних представників Христового духа та вчення. Тоді різниця між Церквою та світом була би дуже помітною, а її розвиток, хоча, напевно, менш швидкий, був би здоровим. Великий удаваний успіх, який проявляється в чисельності, багатстві та суспільному становищі і яким багато хто дуже пишається, насправді є великою шкодою і в жодному разі не є благословенням ані для Церкви, ані для світу.
Вивчаючи цей предмет, ми розуміємо, що багатьох з цього куколю не варто надто звинувачувати у їхньому фальшивому становищі підробленої пшениці. Багато з них навіть не знає, що кукіль не є справжньою Церквою, оскільки вважає Малу Черідку посвяченої пшениці екстремістами та фанатиками. У порівнянні з масою куколю, Господь, апостоли і вся пшениця справді здаються екстремістами та фанатиками – якщо, звичайно, більшість (кукіль) має рацію.
Тих, які є куколем, переконували так часто і так наполегливо, що вони – християни (що всі, за винятком юдеїв, невіруючих та язичників, є християнами), що від них навряд чи можна сподіватись знання протилежного. Фальшиві учення переконали їх, що існує тільки два класи, і що всі, хто уникне вічних мук, мають бути співспадкоємцями з Христом. Кожна похоронна промова (крім тих випадків, коли справа торкається жахливої деградації, явного беззаконня та неморальності) переконує друзів у мирі, радості та небесній славі покійних. На доказ цитуються вірші зі Святого Письма, які, виходячи з контексту, бачимо, слід застосовувати лише до повністю посвячених, святих.
Будучи схильними з природи ганити себе, свідомо заперечувати, що вони є святими, і відрікатись від багатства обітниць Святого Письма для таких осіб, вони все-таки піддались вмовлянням [148] з кафедр та амвонів з боку своїх не добре інформованих ближніх з числа куколю звертатись до цих обітниць. Вони свідомо відчувають – і навіть впевнені, – що не зробили нічого такого, що справедливо заслуговувало би на вічні муки. І їхня віра у фальшиві вчення “християнства” дає їм надію і веде до переконання, що вони і всі моральні люди є членами Церкви, яким належать всі щедрі обітниці. Отже, вони є куколем на основі фальшивих учень, і не тільки самі займають фальшиве становище, але й спотворююсь справді високе мірило святості. Знаходячись під оманою помилок, вони почувають себе безпечними й задоволеними. Порівнюючи себе й своє життя з більшістю номінальної церкви, а також із своїми покійними друзями, надгробну промову про яких їм довелось чути, вони вважають, що знаходяться принаймні десь посередині, – і є навіть більш послідовними, ніж багато хто з тих, які галасливо заявляють про себе. При цьому вони усвідомлюють, що не зробили жодного справжнього посвячення серця та життя, часу й засобів, талантів і нагод Богу та Його служінню.
І як клас “полови” юдейського народу був спалений в кінці тих жнив (Лк. 3: 17), так і цей клас “куколю” буде спалений у цих жнивах. Як полова відмовилась від усіляких претендувань на божественну милість бути тріумфуючим Царством Бога ще до того, як жнива закінчились у великому вогні релігійної та політичної незгоди, який спалив цю систему, так буде і з класом куколю так званого “християнства”. Він буде спалений. Він перестане бути куколем. Він перестане обманювати себе і інших. Він перестане застосовувати до себе надзвичайно великі й дорогоцінні обітниці, які належать лише святим, які перемагають. І, врешті, він перестане давати своїм світським системам назву “християнство”, коли його різні так звані християнські царства, а також його різні релігійні організації, пошматовані розбратом, викликаним зростаючим світлом правди, будуть спалені в огні, що вже спалахнув, “в огні Його заздрощів” (у великому часі утиску, яким закінчиться цей [149] вік – Соф. 3: 8).
Розповівши про спалення куколю, притча продовжує: “Тоді праведники [пшениця], немов сонце, засяють у Царстві свого Отця”. [Чи може бути краще свідоцтво: що правдива Церква ще не є поставлена в силі, як Боже Царство, і не буде так звеличена, доки не закінчаться жнива?] Тоді це сонце праведності (осередком слави якого завжди буде Христос Ісус) зійде зі зціленням у своїх проміннях, щоб благословити, відновлювати, очищати і знезаражувати від гріха та помилок весь світ людства. Невиправні ж будуть знищені у другій смерті.
Варто пам’ятати факт, що в образних юдейських жнивах справжні ізраїльтяни разом з удаваними складали юдейський, тілесний Дім Ізраїлю; що лише справжні ізраїльтяни були вибрані й зібрані до євангельської клуні, удостоївшись тих правд, які належать до Євангельського віку; і що всі інші з народу (“полова”) не були знищені фізично (хоча, звичайно, в їхньому утиску багато хто втратив життя), а були відтяті від всіх милостей Царства, на які досі надіялись і якими пишались. Далі прослідіть паралель й аналогію цього у поводженні з “куколем” у теперішньому часі палення.
Господь не тільки показав нам, чого варто сподіватись у цих “жнивах” і яка наша участь в них (як ми відділяємо себе і як ми, як “женці”, вживаємо серп правди, щоб допомогти іншим осягнути свободу в Христі й відділитись від фальшивих людських систем та кабали), але й забезпечив нас доказами, в якому саме році почалась жнивна праця, яка її тривалість і коли вона закінчиться, щоб дати нам подвійну впевненість у тому, що ми праві і що настав час розділення в жнивах. Розглянуті докази показали, що закінчення 1874 року позначило початок (так само як закінчення 1914 року позначатиме [150] кінець) сорока років жнив2, і що всі подробиці порядку та праці цих жнив були зображені в жнивах Юдейського віку, їх образі. А тепер розглянемо деякі знаменні часові особливості образних жнив, звертаючи увагу на лекції, яких вони навчають, які слід застосовувати сьогодні і які наш Господь явно замірив для того, щоб ми не мали жодного сумніву або невпевненості, а могли дізнатись про Його план і відповідно діяти – наполегливо, співпрацюючи з Ним у виконанні Його об’явленої волі.
————–
2Дивись “Передмову автора” (1916р.), стор. і.
—————
Всі часові особливості, пов’язані з юдейськими жнивами (хоч вони часом непрямо відносились і до вірних), мали безпосереднє відношення до великих номінальних мас, позначаючи періоди їхнього випробування, відкинення, повалення та знищення як системи, як церкви-народу. Отже, Господь, як Наречений та жнець, прийшов (у 29 р. н. е.) не тільки до правдивих ізраїльтян, але й до усієї більшості (Ів. 1: 11). У ході праці жнив виявився факт, що дозрілих зерен пшениці, придатних до клуні (Євангельської епохи), є небагато, і що переважна більшість була пшеницею лише на вигляд, тоді як насправді вона була “половою”, позбавленою всередині справжньої суті пшениці. І як через три з половиною роки (у 33 р. н. е.) наш Господь прийняв повноваження Царя й дозволив (від чого раніше відмовлявся – Ів. 6: 15), щоб народ посадив Його на осля і проголосив царем, так в позаобразних Євангельських жнивах це позначило пункт, набагато важливіший, ніж у самому образі. Як ми вже бачили, паралель цього вказує на 1874 рік, як на час другої присутності нашого Господа, Нареченого і Женця, а також на квітень 1878 року, як на час, коли Він насправді почав виконувати Свої повноваження Царя царів і Пана панів – на цей раз як духовний Цар, присутній у всій Своїй силі, хоч невидимий для людей.
Вчинки нашого Господа у той час, коли він лише декілька годин [151] образно діяв як Цар Ізраїлю, глибоко значимі для нас, як незаперечний признак і тінь того, чого варто сподіватись тепер. Його дії у той час, які бачили люди, – в’їзд на осляті в Єрусалим як царя, вигнання нагайкою міняльників грошей з храму, – ми вважаємо образним, які виконуються тут на вищому рівні, хоча Цар, нагайка зі шнурів і оприлюднення царських повноважень тепер проявляються зовсім іншим чином, та ще й тільки для очей віри. Але юдейський образ має на меті звернути увагу на виконання того, чого ми інакше не змогли би зрозуміти. Першим ділом образного Царя було відкинення всього народу-церкви Ізраїлю, який не заслуговував бути Його Царством або ж далі вважатися Його особливим спадком. Це виразилось словами: “Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків та каменуєш посланих до тебе! Скільки разів Я хотів зібрати діти твої, як та квочка збирає під крила курчаток своїх, – та ви не захотіли! Ось ваш дім залишається порожній для вас!” (Мт. 23: 37-39).
Якщо це застосувати до теперішніх жнив, то воно навчає, що так само як у 33 р. н. е. образний Ізраїль – після визнання його Богом протягом 1845 років Своїм народом через прояви милості, покарання тощо, – був полишений, відкинений Царем за те, що виявився недостойним після трьох з половиною років випробування й перевірки, так і в теперішніх жнивах (після схожих трьох з половиною років перевірки і при завершенні схожого періоду 1845 років милості й покарання) номінальне християнство буде відкинене Царем як недостойне далі отримувати ті чи інші милості від Нього і бути Ним визнаним тим чи іншим чином.
І як відкинення номінального тілесного Ізраїлю не означало особистого відкинення кого-небудь із “справді ізраїльтян” (в яких не було підступу), а радше ще більшу милість до них (до тих, які були звільнені від “проводирів сліпих” й навчені більш відкрито й досконало через нові духовні знаряддя – апостолів), так і тут ми повинні сподіватись того ж.[152] Духовні милості, раніше даровані номінальним масам, відтоді належать тільки вірним і слухняним. Відтоді варто сподіватись своєчасного світла та “своєчасної поживи” “одновірним” не через колишні знаряддя (якоюсь мірою), а через вірних осіб поза межами деградованих, покинутих систем.
Протягом Своєї місії – до часу, коли наш Господь як Цар відкинув юдейську систему, – Він визнавав книжників та фарисеїв законними наставниками народу, хоча й часто докоряв їм як лицемірам, які обманюють людей. Це видно зі слів Господа (Мт. 23: 2): “На сидінні Мойсеєвім усілися книжники та фарисеї. Тож усе, що вони скажуть вам, – робіть і виконуйте”. Подібним чином протягом відповідного часу великі релігійні правителі номінального християнства в Синодах, Засіданнях, Радах і т. п. так чи інакше сиділи на Христовім сидінні як наставники народу – так як свого часу юдейський Синедріон займав Мойсеєве сидіння. І як після 33 року н. е. Господь вже більше не визнавав книжників й фарисеїв, і справжні ізраїльтяни вже не одержували від них настанов, а безпосередньо від Самого Бога через інші, більш покірні та достойні і менш титуловані знаряддя, підняті з народу і особливо навчені Богом, так само ми повинні сподіватися й бачити тут, в цих паралельних жнивах.
Прийняття нашим Господом царських повноважень у 33 р. н. е. і Його перший офіційний чин – відкинення церкви тілесного Ізраїлю, – разом зі всіма дивними паралелями обох віків, дуже виразно показують, що в паралельному пункті часу нинішніх жнив, тобто у 1878 році, містичний Вавилон (по-іншому названий Християнством), позаобраз Юдаїзму, був відтятий. Тоді-то пролунала вістка: “Упав, упав великий Вавилон! Став він оселею демонів, і сховищем усякому духові нечистому, і сховищем усіх птахів нечистих та ненавидних” (Об. 18: 2).
[153] Занепад, кари, знищення й т. п., провіщені містичному Вавилону, були образно показані у великому утиску та національному знищенні, які спіткали тілесний Ізраїль і закінчились цілковитим крахом народу у 70 році н. е. Період занепаду також співпадає, бо від 33 р. н. е., коли наш Господь сказав: “Ось ваш дім залишається порожній для вас”, до 70 р. н. е. проминуло 36? років; і так само від 1878 р. н. е. до кінця 1914 р. н. е. є 36? років. Разом із закінченням 1914 року н. е. промине те, що Бог називає Вавилоном, а люди – християнством (як вже було показано в пророцтві).3
————–
3Автор показує більш поступове позбавлення влади народів і встановлення Царства в “Передмові автора” (1916 р.), “Час наблизився”, стор. ііі-іv.
————-
Юдаїзм був божественно призначеним образом на Тисячолітнє Царство Христа, яке буде контролювати і регулювати всі справи. Тому юдаїзм цілком властиво був союзом церкви і держави – релігійного й цивільного правління. Але, як ми вже показали, Євангельська Церква в жодному разі не мала єднатися, ані мати жодної справи зі світським урядом, доки не прийде її Господь, Цар царів, доки Він не прийме керівництво і не повищить її, як Свою наречену, до участі в згаданому царюванні праведності. Нехтуючи Господніми словами і слідуючи за людською мудрістю, теоріями та планами, ця велика система, названа християнством, що охоплює всі уряди та віровчення, які називаютьсебе Христовими (хоч є лише жалюгідною підробкою справжнього Царства Христа), була організована передчасно, без Господа і з абсолютно невідповідних елементів. Тому падіння Вавилону, як непридатної церковно-державної системи, а також збирання достойної пшениці, може бути і є добре проілюстроване в падінні юдаїзму.
Спочатку назва Вавилон означала “Божі ворота”, але пізніше, як іронія, почала означати суміш, або [154] замішання. У книзі Об’явлення ця назва стосується конкретно номінальної церкви, яка, будучи воротами до слави, стала воротами до неправди та плутанини, жалюгідною сумішшю переважно куколю, лицемірів – спантеличених мас світського переконання, серед яких заховані Господні коштовності, а їхня справжня краса та блиск утаєні. У символічному пророцтві вираз Вавилон деколи відноситься тільки до Церкви Рима, названої “Вавилон великий, мати блудницям і мерзотам земним” (Дерк.). Протягом століть ця назва могла відноситись тільки до неї – доки вона була єдиною системою-сумішшю і не признавала жодних інших. Але через різні спроби невдалих реформ з неї виросли інші церковні системи, хоча не такі великі, як їхня “мати”, і ще не такі грішні й докорінно зіпсовані. У них також значною мірою переважають неправди, кукіль й суєтність, тому назва Вавилон вживається як загальна, родинна назва всіх номінальних християнських систем і тепер включає не лише церкву Рима, а й усі протестантські секти. Оскільки папство назване материнською системою, то ми повинні відноситись до різних протестантських систем, які вийшли з неї, як до дочок, і цей факт в загальному признають самі протестанти, часом навіть з гордістю.
Ще перед часом жнив деякі з Божого народу у великому Вавилоні (особливо вальденси, гугеноти і реформатори шістнадцятого століття) зуміли розпізнати його справжній характер – суто антихристиянський. Привертаючи увагу до цього факту, вони відділились від материнської системи й повели за собою інших, багато з яких були куколем, як про це провістив пророк, говорячи: “До них прилучаться багато хто лестощами” (Дан. 11: 34). Якраз тут, перед часом жнив, під час політико-доктринальних бур, відбулись відділення. Посеред них кукіль, далі знаходячись у більшості, створив інші, хоча варті меншого осуду, вавилонські системи.
Хоч пшениця час від часу намагалась [155] звільнитися від гніту куколю (і особливо від грубих помилок, яким цей кукіль сприяв і які він породжував) й одержувала благословення від цих зусиль, вона далі знаходилась під його впливом, далі була змішана зі значно переважаючим куколем. Та заради пшениці Божа ласка поширювалась навіть на ці змішані в’язки, тобто вавилонські системи. І тільки тоді, коли настав Божий час для повного й остаточного розділення (у жнивах, в 1878 р.), ці системи були повністю й назавжди відтяті від усілякої милості й засуджені на скоре знищення, а весь Божий народ був відкрито й настійно з них відкликаний. Ще на самому початку цього віку Божий народ був попереджений про хитрощі антихриста, одержавши настанови триматись від нього здалека. Але для випробування й перевірки Божому народу було дозволено частково потрапити в оману і так чи інакше змішатись з ним. Кожне пробудження до усвідомлення нехристиянських принципів, учень та вчинків, яке вело до реформаторських дій, випробовувало й засвідчувало клас пшениці, допомагаючи їй щораз більше очищуватись від осквернення антихриста. Але згадане останнє випробування і рішучий заклик, разом з цілковитим відкиненням цих систем, щоб вони більше не мали божественної милості (як мали її раніше завдяки пшениці, що була серед них), повинно привести до остаточного відділення класу пшениці від усіх антихристиянських систем та принципів. Правди, яких раніше тримались ці системи, тепер швидко зникають з них, замінені на людські теорії, згубні для кожної складової божественної правди. Ось так життєво важливе благочестя і побожність швидко витісняються світським духом і любов’ю до насолод.
Разом з вісткою про падіння Вавилону приходить повеління всім з Божого народу, хто ще знаходиться в ньому, вийти звідти: “І почув я інший колос із неба, який говорив: «Вийдіть із нього, люди мої, [156] щоб не сталися ви спільниками гріхів його, і щоб не потрапили в карання його»” (Об. 18: 4). Вираз: “Упав Вавилон: вийдіть із нього, люди мої” ясно виділяє дві думки, які треба добре запам’ятати. Він свідчить, що деякий час Вавилон не був позбавлений божественної милості; що протягом певного часу він зберігав деяку міру милості, попри його мішаний характер; що, не дивлячись на велику кількість помилок, які він містив, і незначну міру духа Христа, яку він виявляв, він не був повністю відкинений від Божої милості, доки не настав жнивний період розділення. Це свідчить, що свого часу на Вавилон має прийти раптове й цілковите відкинення, коли назавжди припиняться всі милості, і прийдуть суди. Таке відкинення, як ми вже показували, настало у 1878 році. Це свідчить також, що в часі відкинення Вавилону в ньому перебуватиме і матиме зв’язок з ним багато хто з Божого народу. Тому заклик “Вийдіть із нього, люди мої” звернений до них лише після відкинення Вавилону, тобто після позбавлення його милості.
Треба чітко бачити відмінність між численними послідовними реформаторськими рухами минулих чотирьохсот років і цим остаточним, повним відділенням: вони були дозволені як намагання реформувати Вавилон, тоді як останнє передбачає, що реформувати його немає жодної можливості: “Вавилон у Господній руці – золотая це чаша, що всю землю напоювала: народи впивались вином тим його, тому пошаліли народи [сп’яніли від його помилок]! Несподівано впав Вавилон і зруйнований він! Візьміть бальзаму для болю його, – може буде загоєний він! Вавилон лікували, та він не був вилікуваний, – покиньте його, і підемо кожен до краю свого [до правдивої Церкви або до світу, як кому прийдеться – залежно від того, хто ким виявиться, пшеницею чи куколем], бо присуд його досягнув до небес, і дійшов аж до хмар!” (Єр. 51: 7-9. Порівняйте з Об. 17: 4; 14: 8; 18: 2, 5, 19).
Невиліковний Вавилон сьогодні засуджений на знищення: відкиненою є вся система – система систем, – а всі з Божого народу, хто не симпатизує її фальшивим доктринам та [157] практиці, сьогодні покликані відокремитись від неї. Пророк показує причину такого вироку відкинення, а також неспроможність декого зрозуміти це, кажучи:
“І відає бусел у повітрі час свій, а горлиця й ластівка та журавель стережуть час прилету свого, – а народ Мій не знає Господнього права! [Він не усвідомлює, що повинен прийти час жнив, час повного й цілковитого відділення пшениці від полови й куколю. У цьому він виявляє менше проникливості, ніж перелітні птахи]. Як ви скажете: Ми мудреці, і з нами Господній Закон [якщо не можете розпізнати часу жнив і відповідної тоді зміни епох]? Ось справді брехнею вчинило його брехливе писарське писальце [тому що слово Господа, передане Його пророками й апостолами, втратило чинність й залишилося без уваги, а віровчення, сформовані в “темні віки”, є ліхтарями без світла для тих, хто блукає у темряві]! Засоромлені ці мудреці (?) [вчені], збентежилися [невдачею своїх милих серцю людських замислів] й були схоплені. Ось вони слово Господнє відкинули, – що ж за мудрістю ще мають вони [тепер]? [Порівняйте Іс. 29: 10]. Тому їхніх жінок [церкви] віддам іншим, а їхні поля [діяльності] – здобувцям, бо вони від малого та аж до великого – усі віддались користолюбству, від пророка [промовця] та аж до священика [служителя] чинять неправду [Порівняйте Іс. 56: 10-12; 28: 14-20]. І легенько лікують нещастя народу Мого [номінального Сіону – Вавилону], говорячи: «Мир, мир», а миру нема [коли вся його система хвора й потребує ретельного очищення ліками Божого Слова – правдою]! Чи вони засоромилися, що гидоту робили? Ні трохи вони не засоромилися, і застидатись не вміють, – тому то впадуть [ці вчителі] між упалими в часі навішення їх [перегляду в час “жнив”], [158] спіткнуться, говорить Господь… Зберу їх дощенту, говорить Господь: не буде ягід у них на винограді, і не буде на фіговім дереві фіг, а їхнє листя пов’яне, і пошлю їм таких, що їх поїдять [минуться всі божественні милості та їхні привілеї]” (Єр. 8: 7-13).
Наступний вірш показує, що багато хто з відкинених усвідомить наближення утиску, проте далі буде сліпим щодо його справжньої причини. Вони скажуть: “Давайте об’єднаємось, заховаємось в укріплених містах [урядах] і збережемо мовчання”. Вони якимось чином усвідомлюють, що ні розум, ні Святе Письмо не підтримує їхніх фальшивих доктрин, і що наймудріший спосіб – зберігати мовчання в тіні старих забобонів і під захистом так званих християнських урядів. Тут вони показані як ті, що говорять цілком щиро: “Господь наш велів нам мовчати і дав нам пити гірку воду з жовчю” (KJV). Єдиним відсвіженням, яке вони можуть мати, є чаша, в якій вони приготували собі суміш (отруту гіркої неправди, “бісівські вчення”, змішану з чистою водою життя, правдою Божого Слова). То чи ж ті, хто з Вавилону, хто любить його і через те не готовий послухатись наказу: “Вийдіть із нього”, – не будуть змушені випити власноруч приготовлену чашу? Чи вони не будуть змушені визнати фальшивість своїх учень? Безумовно, і всіх їх від цього неабияк нудитиме. Наступний вірш говорить про розчарування в їхніх сподіваннях – що їхні гіркі (отруєні) учення мали би навернути світ і впровадити Тисячоліття. Вони кажуть: “Ми миру чекали, – й немає добра, часу вилікування – й ось жах!” З часу відвідин і відкинення номінального Сіону, коли “справді ізраїльтяни”, слухняні божественному заклику, почнуть виходити з цих номінальних систем, його хвороба буде швидко погіршуватись.
Декотрі дивуються, чому Господь не запровадить ще більшої реформи, ніж та чи інша в минулому, яка виявилась даремною й короткочасною. Вони питають, чому Він не зіллє [159] благословення на всі великі секти, з’єднавши їх воєдино, або хоч на одну, очистивши її від сміття й притягнувши всі інші до неї? Ми ж запитуємо: “А чому би не з’єднати всі царства землі в одно і не очистити їх?”
Всім Божим дітям достатньо знати, що Його план, який Він відкриває, не такий. Додаткове розмірковування – з точки погляду Божого Слова – показує нам безглуздість такого припущення. Подумайте про кількість тих, які називають себе церквою (а це – чотириста мільйонів), і запитайте себе, скільки з них може стверджувати, що вони повністю посвячені (розумом і тілом) Господу та служінню Його плану? Ваші спостереження повинні привести вас до висновку, що коли відділити “пшеницю” від “куколю”, забираючи “кукіль”, то майже в кожному випадку залишиться тільки маленька жменька навіть в найбільших церковних будівлях та кафедральних соборах.
Причиною відсутності спроб очистити номінальні системи є те, що жодне очищення не зробить непосвячені маси “християнства” та їхні організації (громадські та церковні) придатними для Господньої справи, яка має тепер початись на землі. Протягом минулих вісімнадцяти століть Він вибирав правдиво посвячених, достойних осіб, і все, що залишається нині зробити, це вибрати з числа живущих тих, які належать до того самого класу, а таких зовсім небагато, бо для укомплектування передбаченого числа членів Тіла Христа бракує зовсім небагато.
Причина, щоб відкинути всі людські організації і не реформувати навіть ту, яка містить найменше заперечень, і не кликати до неї зі всіх інших, показана в тому, як наш Господь трактував різні юдейські секти в жнивах, тобто в кінці їхньої епохи. Адже тоді, як і сьогодні, всі були відкинуті, і тільки “справді ізраїльтян” були покликані з них на свободу, де їх навчено про волю та про план Бога через різні вибрані самим Богом посудини.
[160] Ілюструючи цю річ юдеям, наш Господь у двох притчах пояснив мудрість Своїх дій. У першій мова йде про те, що латка з нового сукна на старій одежі зробить зношеність одежі більш помітною, і при неоднаковій міцності сукна дірка стане ще більшою. У другій йдеться про те, що коли влити нове вино у старі бурдюки, які вже втратили міцність та еластичність, то збитків буде більше, ніж користі, бо від того не тільки порвуться і стануть непридатними старі бурдюки, але й пропаде цінне молоде вино.
Нові учення нашого Господа були цим молодим вином, тоді як юдейські секти були старими бурдюками. Припустимо, що наш Господь приєднався до однієї з цих сект і розпочав в ній реформу: яким буде наслідок? Немає сумніву, що нові істини, коли б їх прийняти, повністю зруйнували би цю секту. Сила її організації, побудована переважно на сектантській гордості і зцементована помилками, забобонами та людськими традиціями, була би відразу знищена, а нові вчення опинились би в нелегкому становищі, стримані усіма старими помилками та традиціями цієї секти і вважаючись в очах всього світу відповідальними за її колишню діяльність.
З цих самих причин тепер, у нинішніх жнивах, Господь, впроваджуючи ясніше світло правди на світанку Тисячолітнього віку, не накладає його як латку на будь-яку зі старих систем, ані не вливає як молоде вино у старі бурдюки. По-перше, тому що жодна з них не знаходиться у відповідному стані, щоб її можна було латати, тобто прийняти нові вчення. По-друге, нові правди, якщо б їх прийняти, невдовзі почали би діяти й розвинули таку силу, від якої лопнула би будь-яка секта, не дивлячись на те, як міцно вона організована і зв’язана. І якщо пробувати це з кожною по черзі, результат був би той самий, і, врешті, молоде вино (вчення) не було би куди помістити та в чому зберігати.
[161] Властивим та найкращим був шлях, якого дотримувався наш Господь у першому приході. Він створив зовсім нову одежу з нового матеріалу і налив молоде вино в нові бурдюки, тобто покликав справжніх ізраїльтян (не сектантів) і передав їм правди на часі. Так само тепер: Він кличе всіх голодних правди з-поміж номінального духовного Ізраїлю, і їм слід прийняти правду Господом шляхом і щиро співпрацювати з Ним у Його плані, незалежно від того, якого виду і скільки старих бурдюків полишено і визнано непридатними для зберігання вина. Краще радійте, що ви вважаєтесь гідними мати це нове вино теперішньої правди, засвіченої вам; і як тільки ви переконаєтесь у ній, прийміть її і радісно чиніть згідно з нею.
Ті, які в першому приходу хотіли спочатку дізнатися думку відомих сектантів і йти за їхнім прикладом, які запитували: “Хіба хто з старших або з фарисеїв увірував у Нього?”, – не прийняли правди, бо були радше послідовниками людей, аніж Бога. У той час відомі сектанти не прийняли Христового вчення, і такий клас існував завжди (і ще існує) – сліпі вожді сліпих. Замість того, що прийняти правду і бути благословенними, вони “падають” в час випробування. Стара одежа і старі бурдюки знаходяться в такому стані, що повністю непридатні для подальшого вжитку.
Оскільки сам Господь кличе Свій народ з Вавилону, ми не можемо сумніватись, що всі вірні Йому люди почують це покликання, якими б не були Господні засоби передати його. Це покликання випробує не тільки їхній послух, але й любов до Вавилону та прихильність до його помилок. Якщо вони схвалюють його учення, методи і т. п. настільки, що не бажають його залишити, то виявляться недостойними теперішньої правди і такими, що заслуговують кар, що на нього приходять. Але слова покликання показують, що Господніх правдивих людей у Вавилоні [162] не треба вважати втягненими у гріхи світської марноти та ігнорування божественною правдою до того часу, доки вони не дізнаються, що Вавилон упав – відкинений. Тоді, якщо вони продовжуватимуть перебувати у ньому, то будуть визнані приналежними до нього в сенсі схвалення його злих вчинків та доктрин, минулих і теперішніх, і будуть пораховані спільниками його гріхів, а тому заслуговуватимуть участі в його покараннях, карах, що на нього приходять (Див. Об. 18: 4).
Який переконливий вираз: “Став він оселею демонів, і сховищем всякому духові нечистому, і сховищем усіх птахів нечистих та ненавидних”. Справді, все найгірше в суспільстві шукає для себе й носить вбір християнського віросповідання та обрядовості – в різних частинах (сектах) Вавилону. У ньому знаходить (десь і якось) втілення кожний нечистий принцип та нечисте вчення. Він став “кліткою”, яка міцно тримає не тільки Господніх покірних і тихих голубок, але й багатьох нечистих і ненависних птахів. Скільки тих, хто поступає недобросовісно, хто обманює чоловіків та жінок, визнає себе членами Христової Церкви! Скільки з них навіть використовує своє визнання як маску, під якою просуває злі наміри! Добре відомо, що більшість найжорстокіших кримінальних злочинців, покараних на смерть, померли належачи до римо-католицької спільноти.
Вавилон містив як найкращих, так і найгірших, як вершки, так і покидьки цивілізованого світу. Вершки – це нечисленний клас дійсно посвячених осіб, змішаних (як це не сумно) з великою кількістю тих, які лише сповідують словами, й також з огидними злочинними покидьками. Однак у сприятливих умовах цей клас вершків буде відділений в теперішніх жнивах, готуючись до прославлення.
Для ілюстрації співвідношення нечистих й ненависних птахів у Вавилоні та поза ним зверніть увагу на наведений офіційний звіт про стан суспільства в тій частині пшеничного поля, де “ортодоксальність” століттями пишалася [163] гарною якістю та чистотою своєї пшениці й нечисленністю куколю, і де так звана “Церква” була тісно зв’язана з урядом, встановлюючи закони і керуючи людьми:
СТАН СУСПІЛЬСТВА В АНГЛІЇ ТА УЕЛЬСІ ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ ЗВІТ ЗА 1873 РІК
НАСЕЛЕННЯ ЗА ВІРОСПОВІДАННЯМ
Римо-католики………………………………………………………………………………………. 1 500 000
Англіканська церква………………………………………………………………………………. 6 933 935
Розкольники [протестанти, не з єпископальної церкви]…………………………….. 7 234 158
Невіруючі……………………………………………………………………………………………… 7 000 000
Євреї…………………………………………………………………………………………………………. 57 000
ЗАГАЛЬНА КІЛЬКІСТЬ ЗЛОЧИНЦІВ У ТЮРМАХ
Римо-католики…………………………………………………………………………………………… 37 300
Англіканська церква…………………………………………………………………………………… 96 600
Розкольники………………………………………………………………………………………………. 10 800
Невіруючі………………………………………………………………………………………………………. 350
Євреї…………………………………………………………………………………………………………………. 0
———-
145 050
КІЛЬКІСТЬ ЗЛОЧИНЦІВ НА КОЖНІ 100 000 НАСЕЛЕННЯ
Римо-католики…………………………………………………………………………………………….. 2 500
Англіканська церква…………………………………………………………………………………….. 1 400
Розкольники…………………………………………………………………………………………………… 150
Невіруючі………………………………………………………………………………………………………….. 5
Євреї…………………………………………………………………………………………………………………. 0
СПІВВІДНОШЕННЯ ЗЛОЧИНЦІВ
Римо-католики………………………………………………………………………………………….. 1 на 40
Англіканська церква………………………………………………………………………………….. 1 на 72
Розкольники……………………………………………………………………………………………. 1 на 666
Невіруючі…………………………………………………………………………………………… 1 на 20 000
[164] Причина такого мішаного стану виражена словами: “Лютим вином [духом, впливом] розпусти своєї він [Вавилон] напоїв всі народи” – тісними стосунками зі світом (Об. 18: 3). Фальшиві учення про характер та місію Церкви, а також твердження, що настав час для її вивищення та царювання (особливо після великого успіху, здобутого її світським честолюбством за часів Константина, коли вона проголосила себе Божим Царством, встановленим, щоб царювати в силі та великій славі), привели у Вавилон багатьох, які ніколи не поєдналися би з ним, якби продовжували йти вузьким шляхом жертви. Пиха та амбіції привели до захоплення світської влади першою Церквою. Щоб здобути владу, потрібні були чисельність та вплив у світі. А щоб здобути велику кількість, якої в теперішніх умовах правда не зібрала б ніколи, були проголошені фальшиві учення, які остаточно принесли домінуючий вплив над усіма іншими. І навіть правди, які все ще збереглися, були перекручені та спотворені. Тож чисельність зросла (навіть до сотень мільйонів), і правдива Церква, пшениця, яка все ще залишалась “малою черідкою”, була захована серед мільйонів куколю. Тут, подібно до овець серед хижих вовків, справжній зародок Царства Бога терпів насилля і насильники здобували його силою. Йдучи слідами свого Господа, вони, як їхній Господь, були зневажені й відкинені людьми – страждальці, знайомі з горем.
Але тепер, коли світає Тисячолітній ранок, коли доктринальні помилки темної ночі минулого стали явними, а справжні скарби правди осяяло світло, наслідком, як і передбачалося, повинно стати повне відділення пшениці від куколю. І як фальшиві учення привели до неправильного розвитку, так відкриття правди у світлі жнив принесе розділення. Однак весь кукіль і частина пшениці бояться цього. Їм здається, що крах Вавилону буде поразкою Божої праці [165] і провалом Його справи. Однак це не так: кукіль ніколи не був пшеницею, і Бог ніколи не пропонував вважати його пшеницею. Він тільки дав право, “дозволив” обом рости разом до жнив. Божий народ покликаний з Вавилонської “клітки” нечистих птахів, щоб радіти свободі, щоб брати участь у світлі та праці жнив, щоб доказати свою незгоду з помилками його вчень та діл, і, тим самим, втекти від нього та від його розплати – кар, які приходять на всіх, хто в ньому залишається.
Ці кари, або нещастя, які образно показані в нещастях відкиненого юдейського дому, змальовані в книзі Об’явлення в таких похмурих символах, що багато дослідників має дуже перебільшене і недолуге поняття з цього приводу і не готове до тих реалій, які зараз швидко насуваються. Вони часто інтерпретують ці символи буквально, тому не готові бачити їхнє виконання таким, яким воно буде – у вигляді релігійних, соціальних та політичних заворушень, конфліктів, переворотів, протидій, революцій і т. д.
Але завважте ще одну особливість. Між часом відкинення Вавилону, коли він втратив милість (1878 р.), і часом, коли на нього приходять кари, лиха, є короткий проміжок, під час якого всі вірні з Господнього народу повинні бути про це поінформовані і зібрані з Вавилону. Це ясно показано у тому ж вірші, тому що з вісткою “Впав Вавилон” пов’язаний заклик: “Вийдіть із нього, люди мої, щоб… не потрапили в [близькі] карання його”. Цей самий проміжок часу і ця сама праця, що має бути в ньому виконана, також згадані в символі в Об. 7: 3. Посланцю гніву дано наказ: “Не шкодьте ані землі, ані морю, ані дереву, аж поки ми покладемо печатки рабам Бога нашого на їхніх чолах!” Печатання на чолах вказує на те, що розумове усвідомлення правди буде знаком, печаткою, що відділить і вирізнить слуг Бога від слуг та [166] прихильників Вавилону. Це погоджується зі свіченням Даниїла: “І цього не зрозуміють усі несправедливі [невірні своїй угоді], а розумні [із твого народу] – зрозуміють” (Дан. 12: 10). Отже, ці класи мають бути позначені й відділені, перш ніж на відкинений (покинутий) Вавилон прийдуть кари.
А те, що згадане знання має бути засобом, який одночасно печатає і розділяє, ясно показує розглянутий нами вірш, адже спочатку сказано, що “Упав Вавилон” і на нього приходять певні кари (покарання) – перш ніж можна сподіватись, що Господній народ послухається наказу: “Вийди з нього”, що ґрунтується саме на такому знанні. Справді, знаємо, що усім мають бути “покладені печатки на їхніх чолах” – всі мають бути розсудливо поінформовані про Божий план, перш ніж зможуть правильно оцінити наказ чи послухатись його.
Хіба ж не видно, що саме ця праця печатання слуг Бога відбувається нині? Чи ж ми не проходимо печатання на наших чолах, до того ж у найбільш відповідному часі? Чи ж ми не ведені крок за кроком Його Словом (немовби особисто Господньою рукою) до розуміння правди та подій в цілому з Його точки погляду – на відміну від наших попередніх уявлень щодо багатьох справ, почерпнутих з інших джерел? Чи ж не правда, що різні поділи, секти, Вавилону не стали тими шляхами, якими до нас прийшло печатання, а швидше перешкодами, які заважали його скорому завершенню? Чи ми не бачимо слушності усього цього, а також Господнього твердження, що розділення пшениці й куколю повинно відбутись у жнивах? Чи ми не бачимо, що Його планом було об’явити ці факти Своїм вірним, а тоді сподіватися, що вони негайним послухом усім серцем прихиляться до цього плану? А що, коли послух і вихід зобов’язує нас залишити позаду людську похвалу або вигідну платню, або приходський дім, або фінансову допомогу в бізнесі, або домашній затишок, або ще щось? [167] Однак ми не повинні боятись. Той, Хто каже нам: “Йдіть сюди!”, – колись, йдучи по морі, сказав Петру: “Йди сюди!” Петро, погодившись, потонув би, якби Господь не простяг йому руку і не допоміг. Ця сама рука надійно підтримує тих, хто сьогодні виходить за Господнім наказом з Вавилону. Не дивіться на бурхливе море труднощів, а, звертаючи зір прямо на Господа, будьте відважні.
Наказ звучить: “йдіть сюди”, а не “йдіть кудись”, бо, виходячи з рабства людських традицій, віровчень, систем та помилок, ми йдемо прямо до нашого Господа, щоб навчитись і насититись у Нього, щоб зміцнитись й вдосконалитись для виконання всього, що Йому приємне, і встояти, а не впасти з Вавилоном.
Боже Слово відкриває факт, що номінальна церква, після того як вона втратила Його милість і перестала бути Його речником (Об. 3: 16), поступово потраплятиме у стан невірства, в якому Біблія остаточно буде повністю проігнорована, хоч і збереже свою назву, а філософські спекуляції різних відтінків вважатимуться справжніми віровченнями. Цього падіння уникнуть лише попечатані вірні, бо вони “удостояться уникнути того всього, що має відбутись” і зуміють встояти – не впасти під час Господньої присутності (Лк. 21: 36. Дерк.). По суті багато хто саме так вже влаштував свої справи – зберігаючи форми побожності та віру в Творця і в майбутнє життя, одночасно дивлячись на це, як правило, крізь власні або чужі філософії й теорії та ігноруючи Біблію як непогрішимого вчителя божественних задумів. Маючи Біблію, вони не вірять її розповідям, особливо про Едем та гріхопадіння. Тримаючись імені Ісус й називаючи Його Христом та Спасителем, вони вважають Його чудовим прикладом, але не вважають непогрішимою особою і цілковито відкидають Його жертву-викуп – Його хрест. Стверджуючи, що Батьківство Бога поширюється на грішників, вони заперечують прокляття і Посередника.
В загальному не вдалося помітити, [168] що служіння нашого Господа протягом трьох з половиною років в Його першому приході – до відкинення юдейського народу (церкви і народу як одного цілого) – було випробуванням, перевіркою його форми правління, його системи в цілому, а не окремих членів. Його духовний клас – священики, книжники і фарисеї – представляв цю систему в цілому. Вони казали, що представляють юдаїзм (Ів. 7: 48, 49), і так вважав народ. Звідси умотивоване питання: “Чи повірив в Нього хто-небудь з начальників чи фарисеїв?” Та й наш Господь вважав їх такими. Він рідко ганив народ за те, що той не прийняв Його, а раз за разом вважав відповідальними “сліпих вождів”, які самі не входили в Царство і не дозволяли входити людям, які інакше прийняли би Ісуса як Месію та Царя.
Наш Господь постійно намагався уникати публічного розголосу – не допускати, щоб Його чудеса та учення збуджували народ, щоб той не взяв Його силою і не зробив своїм Царем (Ів. 6: 15). І все ж Він постійно доводив до відома юдейського духовенства свідчення, або докази, своїх повноважень та Месіанства – аж до часу завершення їх випробування як народу-церкви, коли їхній дім, тобто система, був відкинутий, “залишений порожнім”. Тоді, за Його вказівкою і через апостольські учення, всі зусилля були спрямовані на людей особисто, а відкинута церква-організація з її чиновниками була, як така, повністю проігнорована.
На доказ того, що під час Його служіння і до часу відкинення системи священики і вчителі були її представниками, зверніть увагу на те, як Ісус повівся з очищеним прокаженим, про що записано в Мт. 8: 4. Ісус сказав до нього: “Гляди, – не розповідай нікому. Але йди, покажися священикові, та дар принеси, якого Мойсей заповів, їм на свідоцтво”. Доказ (свідоцтво) треба було ховати якийсь час від народу, але слід було представити його “старшим”, які представляли юдейську церкву у випробуванні того часу.
[169] Особливо ми повинні звергнути увагу на ціль та наслідки випробування юдейської церкви як системи внаслідок її образного відношення до теперішнього випробування Євангельської Церкви, а також її взаємозв’язку з цілим планом Бога. На основі Божих обітниць ізраїльтяни вважали себе народом, який готовий до приходу Месії, який Він організує, наділить владою, направить і використає як “свій народ” для благословення всіх інших народів землі, приводячи всіх до повного знання Бога і можливості бути в згоді з Його праведними законами. Хоч Бог у Своїм передбаченні знав, що тілесний Ізраїль не придатний до головного місця у цій великій праці, все ж Він дав йому усіляку можливість і перевагу, немовби не знаючи про наслідки. У той же час Він виявив Своє знання про майбутнє в пророчих висловах, яких вони не могли збагнути, – щоб ми не подумали, що в стосунках з юдейським народом Він експериментував і зазнав невдачі.
Так довго, як Ізраїль (народ-церква) твердив про свою готовність, очікуючи й палко бажаючи виконувати свою частину задуму, його, заради справедливості, обов’язково треба було випробувати,перш ніж подальший Божий план міг вступити в дію. Цей подальший план був такий: якщо природне насіння Авраама у своєму випробуванні виявиться непридатним до головних почестей, які були йому обіцяні і яких воно шукало, тоді під час Євангельського віку треба буде провести вибір (обрання) окремих осіб, гідних високої честі стати обіцяним насінням Авраама і співспадкоємцями з Месією в обіцяному Царстві, яке підніматиме й благословитиме всі роди землі (Гал. 3: 16, 27-29, 14).
“Сімдесят тижнів” (490 років) божественної милості, обіцяної юдейському народу, не могли не виконатись, тому ні погани, ні навіть самаряни жодним чином не могли бути запрошені стати учнями чи в якомусь сенсі бути пов’язаними з Царством, яке проголошували Христос та апостоли (Дії 3: 26). “До вас перших потрібно було говорити Слово Боже [170] [запрошення до участі в Царстві]” – сказав Павло, звертаючись до юдеїв (Дії 13: 46). “На путь до поган не ходіть, і до самарянського міста не входьте, але йдіть радніш до овечок загинулих дому Ізраїлевого”; і далі: “Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїлевого” – казав Господь, посилаючи Своїх учнів (Мт. 10: 5; 15: 24).
Весь “сімдесятий тиждень”, в середині якого помер Христос, – сім років від початку служіння нашого Господа до часу, коли Петро був посланий проповідувати Корнилію, першому наверненому язичнику, – був виділений Божою постановою для випробування юдеїв. Але замість того, щоб випробовувати їх в цілому (як церкву-народ) усі сім років, випробування було “скорочене в праведності”, але не для їхньої шкоди, а для користі. Було очевидним (не тільки для Бога, але й для людей), що фарисеї, священики та книжники не лише відкинули, але й украй зненавиділи Господа Ісуса і намагалися Його вбити. Тому коли прийшов час, Він публічно явив Себе як Цар, їдучи до них на ослі; і коли Його не прийняли представники церкви-народу, Цар негайно перестав визнавати цю систему, хоча простий народ прийняв Його з радістю і наполягав, щоб Його визнали Царем (Мр. 12: 37). Таким чином, наш Господь скоротив подальше даремне випробування, щоб остаток “сімдесятого тижня” міг бути використаний передусім та виключно для людей (для окремих осіб) цієї відкинутої системи – перш ніж зусилля служителів нової епохи поширяться на всі народи. Так і сталося, бо, говорячи Своїм учням після воскресіння, що їхні зусилля не повинні більше обмежуватись тільки до юдеїв, а можуть поширюватись на “всі народи”, наш Господь особливо додав: “Від Єрусалиму почавши” (Лк. 24: 47). Він добре знав, що їхні юдейські переконання стримуватимуть їх йти поза межі проживання юдеїв, аж доки [171] у відповідний час Він не відкриє дорогу, що Він і зробив у кінці їхньої милості, посилаючи Петра до Корнилія. Відтоді окремі юдеї та погани (прийняті нарівні) однаково користувались привілеями Божої милості в Христі й через Христа. Що стосується Бога, то під час теперішнього покликання для Нього “немає різниці”. У випадку юдея така несприятлива різниця полягала в його упередженні до прийняття (як дару через Христа) благословення, свого часу запропонованого йому на умовах дійсного послуху всій букві та духу Божого закону, якого ніхто не міг виконати у своєму стані гріхопадіння.
“Сімдесятий тиждень”, разом зі всіма особливостями випробування тілесного Ізраїлю, на тільки здійснив мету випробування тієї системи, але й (та передусім) забезпечив образне виконання схожого випробування номінальної Євангельської Церкви – Духовного Ізраїлю, названого “християнством” і “Вавилоном” – протягом семи відповідних років, що розпочали жнива Євангельського віку – період від жовтня 1874 до жовтня 1881 років. “Християнство”, “Вавилон” визнає, що йому відома невдача його прототипу, тілесного Ізраїлю, однак вважає себе правдивим духовним насінням Авраама, кажучи, що воно готове, чекає і палко бажає навернути язичницький світ і справедливо здійснювати панування, навчання та благословення всіх народів – саме так, як про це твердила юдейська система. Теперішній вік схожий на образний ще й фактом, що тодішні провідники загально прийшли до висновку, що обітниці про грядущого Месію є образними висловлюваннями; і лише клас простого народу сподівався особистого Месії. До того ж вчені юдеї ігнорували особистого Месію і сподівались, що їхня церква-народ затріумфує над іншими завдяки її вищим законам і виконає все, для чого, як вважав простий народ, був потрібен особистий Месія. (Цієї думки далі дотримуються “вчені” юдейські вчителі, рабини, які інтерпретують месіанські [172] пророцтва, пристосовуючи їх до своєї церкви-народу, а не до особистого Спасителя світу. Навіть ті пророцтва, які відносяться до страждань Христа, вони застосовують до своїх страждань як народу). Впроваджуючи в життя свою теорію, вони посилали місіонерів по всьому світу, щоб навернути його до Закону Мойсея, сподіваючись таким чином досягти і “благословити всі роди землі” – без особистого Месії. Це набрало такого розмаху, що наш Господь, помітивши це, сказав: “Обходите море та землю, щоб придбати нововірця одного”.
Якою подібною є сьогодні теорія номінального “християнства”. Простий народ – якщо привернути його увагу до факту, що Господь обіцяв прийти знову і що апостоли та пророки провіщали Тисячоліття, Часи Реституції, як результат другого приходу Господа (Дії 3: 19-21) – схильний прийняти правду й тішитись нею, як це робив подібний клас у першому приході. Але сьогодні, як і вісімнадцять століть тому, найвищі священики та провідники народу мають більш передову (?) ідею. Вони твердять, що обітниці тисячолітнього блаженства, миру на землі і доброї волі між людьми можуть і повинні бути здійснені їхніми зусиллями, місіями і т. п., без особистого приходу Господа Ісуса. Ось так вони анулюють обітниці другого приходу і майбутнього Царства.
Теперішні найвищі священики і правителі, “духовенство” “християнства”, обманюючи себе і народ, стверджують і, либонь, вірять, що їхні місіонерські зусилля скоро увінчаються успіхом, і що без Господа вони вже сьогодні є на порозі запровадження у світі всіх тисячолітніх благ, зображених у Святому Письмі.
Основа цієї ілюзії частково знаходиться у факті, що ріст знання і бігання туди й сюди по землі, характерні для цього “Дня Приготування”, [173] особливо сприяли поширенню торгівлі цивілізованих народів і, відповідно, зростанню земного процвітання. Всі ці заслуги Вавилон зухвало приписує собі, вказуючи на всі вигоди як на результат своїх християнських та енергійних впливів. Він гордовито вказує на “християнський народ” Великобританії й на її багатство та добробут як на результат її християнських принципів. Але якими є факти? Кожний крок прогресу, зроблений тим чи іншим народом, був до певної міри зусиллям, спрямованим на скинення ярма вавилонського гніту. Наскільки Великобританія скидала з себе окови папського гніту, настільки вона процвітала. І до якої міри вона продовжує знаходитись під впливом і триматись папських доктрин щодо союзу церкви та держави, щодо божественно призначених царських і священицьких повноважень та гніту, продовжуючи підкорятись тиранії жадібності та самолюбства, до такої міри вона ще залишається деградованою.
Жадоба золота і стремління до влади були рушіями, завдяки яким порти язичницьких країн були примусово відкриті для торгівлі так званих християнських народів, для англійського й німецького рому та опіуму і для американського віскі та тютюну. Любов до Бога й благословення язичницьких народів в цих зусиллях не відігравали жодної ролі. Пропонуємо невеликий уривок із сучасної історії, який повинен потривожити сумління так званих християнських народів, якщо вони його мають. Мусульманський емір Нупе, Західна Африка, недавно відправив наступне послання до єпископа Кровтера з місії в Нігерії:
“Це справа недовга. Мова йде про бараса [ром]. Бараса, бараса, бараса! Він зруйнував нашу країну; він сильно розорив наш народ; він довів наш народ до божевілля. Благаю тебе, Малам Кіп, не забудь цього листа; бо ми всі благаємо, щоб він [Кровтер] вблагав великих священиків [комітет Місіонерського Товариства англіканської церкви], щоб вони [174] просили англійську королеву [голову англіканської церкви] заборонити ввіз бараса в цю землю.
В ім’я Бога і Пророка! В ім’я Бога і Його посланця Пророка, він повинен допомогти нам у цій справі – в справі бараса. Скажи йому, нехай Бог благословить його в цій праці. Це слово з уст Маліке, еміра Нупе”.
Коментуючи, один баптистський журнал зауважив:
“Цей покірний негритянський правитель у своєму листі проявляє таку турботу про свій народ, до якої християнським монархам та урядам ще далеко. Адже жодний європейський християнський правитель і жодний президент Сполучених Штатів ніколи так не просив за свій народ. Подібного звернення не знайдете у жодній вступній промові в парламенті, ані в жодному президентському посланні. Це ганьба для наших християнських правителів! Нажива, огидна жадоба золота, – ось закон для торговців, а вони є фаворитами і велителями урядів”.
Отже, в ім’я правди ми запитуємо: “Навіщо називати ці уряди християнськими?” Не є винятком і уряд Сполучених Штатів, хоч багато хто завзято наполягає називати його християнським. Власне кажучи, він і сам не визнає цього незаслуженого титулу, хоч до цього його підштовхують ревні сектанти. Із Бостона в Африку постійно відправляють величезні партії рому – без перешкод з боку уряду і навіть за його цілковитої згоди, бо саме він видає ліцензії десяткам тисяч осіб виробляти і постачати своїм громадянам жахливу “вогняну воду”, яка стає удвічі більш шкідливою та звабливою, пройшовши так зване очищення, тобто узаконеною мішаниною наймерзенніших видів отрути. Все це і багато іншого виправдовують та захищають “християнські” державні діячі та правителі так званих християнських народів заради прибутку – як найлегший шлях зібрати з народу частину необхідних видатків на уряд. Немає сумніву, що це – проституція найнижчого і найгіршого виду. Кожна думаюча людина повинна визнати, якою недоречною є тут назва “християнський” – навіть по відношенню до найкращого із теперішніх урядів. Намагання [175] придати характеру “царств цього світу”, керованих “князем цього світу”, сатаною, і напоєних “духом цього світу”, християнську назву стривожили всі справді християнські серця, які були введені в оману, що теперішні уряди в світі є в якомусь значенні Христовим Царством.
Канонік Фарар у “Contemporary Review”говорить:
“Слідом за ненаситною давнішньою работоргівлею прийшла ще більш жадібна й руйнівна ненаситність торговців спиртним. Наші батьки скинули ярмо неволі з шиї Африки; ми ж втягли місцеві народи в ярмо скорпіонів. Ми відкрили африканські ріки для торгівлі лише для того, щоб перетворити їх у огняні бурхливі потоки алкоголю, в порівнянні з якими жодна ріка пекла не є такою криваво-червоною чи мерзенною. Невже сумління народу вмерло?”
Ми відповідаємо: Ні! Цей народ ніколи не був християнським і, відповідно, ніколи не мав християнського сумління чи християнського духа. Найбільше, що можна сказати про нього, це те, що світло, яке променіло від дійсно посвячених Божих дітей, освітило, очистило, присоромило і змусило певною мірою до моральної реформи громадських настроїв ті народи, серед яких вони “сяють як світила”.
Схожим чином ті ж християнські (?) уряди нав’язали Китаю та Японії подібну жахливу торгівлю, незважаючи на їх гострі протести. У 1840 році Великобританія розпочала так звану “Опіумну війну” війну з Китаєм, щоб змусити китайський уряд, який намагався захистити свій народ від цього жахливого прокляття, дати дозвіл на згаданий товар. Війна закінчилась сприятливо для диявольської сторони суперечки. Британські військові кораблі знищили тисячі людських життів та домів, змусивши язичницького правителя Китаю відкрити імперію для повільної смерті від опіуму, отрути Китаю. Чистий прибуток британського уряду за минулий рік від цього наркотику, після сплати значних коштів на податки, склав, згідно офіційних звітів, опублікованих у 1872 році, [176] понад 37 000 000 доларів. Ці 37 000 000 доларів на рік були стимулом до війни – цілковитою протилежністю до того, чим є любов до теперішнього чи майбутнього благополуччя китайців. Пункт договору, який передбачав захист християнських місіонерів, був лише ласим шматком, хитро підкиненим для заспокоєння сумління люблячого справедливість народу – щоб великий злочин виглядав як милосердя, зроблене з добротою. Згідно договору деякі порти після закінчення війни були відкриті для британської торгівлі. Далі слідували подібні договори з іншими народами, що дозволило також досягти деяких добрих результатів. Одним із них було відкриття Китаю для впливів цивілізації. Але той факт, що жменька християнських чоловіків і жінок виступила вперед, щоб навчати цей народ деяких принципів праведності, зовсім не робить честі британському народу, ціллю якого була лише торгівля і який через жадобу до золота, а не заради добра китайців чи для слави Бога, вів цю нечестиву й несправедливу війну проти народу, не настільки досвідченого в цьому диявольському мистецтві.
Разом з іншими пороками “християнство” навчило ці народи найгіршої форми ідолопоклонства – ідолопоклонства собі, багатству та силі, – заради чого так звані християнські люди й народи готові обманювати, шкодити і навіть вбивати один одного. Це також навчило їх богохульству та святотатству на кожній мові, адже кожна корабельна команда кожної країни, що сповідує християнство, паплюжить ім’я Христа. І все ж, всупереч такому впливу так званих християнських народів, з поміж них вийшли деякі шляхетні місіонери хреста, деякі справжні слуги Бога (а також деякі менш шляхетні) і слуги людей – хоч разом їх була тільки жменька, – щоб розказати язичникам про Христа та справжню цивілізацію.
Тутешні впевнені у собі чиновники місіонерських товариств (а не щирі місіонери) мають надто мало уявлення і часто мало справжнього зацікавлення істинною ситуацією в чужих землях. Їхні погляди переважно зосереджені на великих [177] сумах, які щорічно вдається зібрати і витратити, і вони думають, що язичницький світ майже навернений і їхні зусилля незабаром увінчаються обіцяними Тисячолітніми благословеннями – без другого приходу Господа. Місіонери, які були там, зізнаються, як правило, у великому розчаруванні, за винятком тих випадків, коли вони підтримують свою надію всупереч існуючому досвіду та здоровому глузду. Один з них, шан. Дж. С. Р. Евінг (J. C. R. Ewing), доктор богослов’я, котрий дев’ять років провів у місіонерській праці в Індії, у своїй промові, виголошеній недавно перед “Товариством Християнської Молоді” (“Young Men’s Association”) у Пітсбурзі, Пенс., признався, що нинішній вплив цивілізації і зусилля місіонерів полягають не лише в тому, щоб зламати язичницькі релігії, але й щоб скасувати усіляку релігійну віру і зробити людей невіруючими. Але він твердо сподівається, що наступним буде крок від невір’я до християнства, – що, зрозуміло, є необґрунтованою надією, про що найбільш переконливо свідчить весь досвід тут, в цивілізованих землях. Ми наводимо уривок із публічного видання, яке опублікувало звіт про його доповідь:
“Індія завдячує прямому й посередньому впливу християнства більше, ніж чомусь іншому. Воно зробило багато, щоб зруйнувати стару ідею матеріальних богів і замість неї утвердити поняття єдиного Бога Вседержителя, Якого признають жителі Заходу [Європи та Америки]. [Вірніше, вони сприймають ідею, загальноприйняту атеїзмом, що найвищим і єдиним Богом є Природа].
Із 263 000 000 людей в цій країні 10 000 000 молодих людей розмовляють англійською і ознайомленні з тими ідеями Заходу, яких ми навчені самі. Вища каста володіє глибокими знаннями літератури, релігії і природничих наук, які є основою освіти людей в цій країні. Колишні поняття про мстивого Бога, якого треба задовольняти численними дарами і молитвами, поступились місцем сучасному духу невір’я. Освічені люди Сходу більше не вірять в богів своїх батьків. Вони відмовились від них назавжди і замінили їх вченнями полковника Роберта Г. Інгерсола, [178] Пейна, Вольтера, Бредло та інших вчителів атеїзму та пантеїзму. Але цей вік скептицизму скоро промине, і Захід, оскільки він представив Індії свої ідеї, дасть їй релігію християнського Бога.
Молоді люди в Індії добре освічені, проникливо спостережливі, тямущі, вони добре обізнані не лише зі справами свого народу, але й інших, і, хоч це маже здатись дивним, вони добре знайомі з нашою Біблією. І справді, вони знають її настільки добре, що ніхто, крім людини, добре обізнаної з її ученнями та християнською теологією, не може надіятись успішно відповісти на всі висунуті ними заперечення проти неї. Поширене поняття, що місіонер видить в тіні дерева і навчає голих дикунів, які зібрались довкола нього, вже відмерло. У Індії місіонер зустрічає розумних й освічених людей, і щоб мати на них вплив, він повинен бути добре озброєний. Вони не лише розумні, але й привабливі на вигляд, привітні, чемні, благопристойні і відносяться до всіх іноземців з величезною повагою і пошаною”.
Незаперечні факти, на які він посилається, звичайно не гарантують втілення безпідставних надій цього джентльмена. Досвід ясно показав, що недоладні аргументи сектантства, помилки якого спотворюють і псують правду, яку вони містять, рідко можуть навернути щирих або глузливих скептиків. Справді, всі, крім сліпих, можуть бачити, що якщо мільярд язичників навернути до стану чотирьохсот мільйонів* так званих християн, то питання залишиться відкритим – як це було в Юдейському віці (Мт. 23: 15), – чи не будуть вони вдвічі більше заслуговувати на знищення, ніж у випадку, коли би залишилися у своїх попередніх язичницьких пересудах. Безперечно, жодний здоровий глузд не може стверджувати, що навернення до такого стану, в якому знаходиться так зване християнство, принесло б описаний Тисячолітній мир і добру волю, провіщені [179]пророками і стисло підсумовані в молитві нашого Господа словами: “Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі” (Лк. 11: 2).
————–
*З цих 400 000 000 чол. римськими і грецькими католиками вважають себе 280 000 000 чол., а протестантами – 120 000 000 чол.
————-
Чи варто взагалі дивуватись, що Господь відмовився від цих чотирьохсот мільйонів, – які вважають, що становлять Церкву Христа і називають себе Його Царством, “християнством”, – і дав їм більш відповідне ім’я – Вавилон (суміш, замішання)? Що дивного в тому, що з такими поняттями про Царство Христа і про спосіб та наслідки його поширення по всьому світу, вони не готові до справжнього Царства і не бажають приймати нового Царя – як з подібних причин керівники образного дому були неготові в першому приході? Немає сумніву, що ці імператори, царі та князі, які нині використовують свій вплив та владу передусім для самозвеличення і які споряджають та утримують мільйони озброєних людей заради захисту та збереження своїх імперських забаганок та панівного становища, вважали б за краще, щоб мільйони були вбиті, а ще інші мільйони стали вдовами та сиротами (як в минулому), аніж позбутись своїх теперішніх привілеїв. Чи варто дивуватись, що такі люди не бажають, не сподіваються і не вірять в Царство, обіцяне у Святому Письмі, в якому високодумні, пихаті та горді будуть принижені, а покірні – підняті до загального, належного, визначеного рівня? Хіба дивно, що всі, прихильні до будь-якого виду гніту, насильства чи нестерпної монополії, завдяки яким вони здобувають або сподіваються здобути несправедливі переваги над своїми ближніми, будуть повільними, щоб увірувати в Царство справедливості, в якому не буде дозволена жодна несправедливість та жодні хитрощі? Особливо нам не треба дивуватись, що такі не спішать вірити, що це Царство вже близько, у дверях.
Нам не дивно, що великі особи, найвищі священики та правителі “християнства”, кожний з яких шукає вигоди від свого власного кола осіб або секти (Іс. 56: 11), не здатні розпізнати [180] присутнього тепер духовного Царя, а тому відкидають Його, як відкинули вчителі тілесного дому, коли Він був присутній у плоті. Як Господь відкинув (відтяв) від милості, кинувши в огонь утиску багато “природних галузок” оливкового дерева і зберігши як галузки лише справжніх ізраїльтян, так, бачимо, в жнивах цього віку така ж мудрість випробовує і “дикі галузки” (Рим. 11: 21, 22), відтинає від милості та ситості кореня [Аврамової обітниці] велику кількість номінального галуззя, чий характер, мета і вдача є зовсім чужими й дикими – зовсім відмінними від обітниці й плану Бога, представлених у корені?
Не дивно, що нинішні жнива свідчать про відділення справжніх християн від тих, які тільки вважають себе такими, – так само як в юдейських жнивах відбулось відділення справжніх ізраїльтян від удаваних. Власне, це є те, на що ми могли би розсудливо сподіватися, навіть якби для нас у Божому Слові не було жодного об’явлення, яке вказувало би на факт відкинення такого скупчення, як Вавилон (Порівняйте Рим. 11: 20-22 з Об. 3: 16; 18: 4).
Відкинення Вавилону (“християнства”) у 1878 році було відкиненням маси вдаваних сповідників – “війська”, як назвав їх Даниїл, щоб відмежувати його від класу Святині, класу Храму. Клас Святині не буде покинутий, ані залишений спустошеним. Святиня, дякувати Богу, має бути прославлена; слава Господа має наповнити Його храм, коли останній живий камінь буде відшліфовано, схвалено і покладено на місце (1 Петр. 2: 5, 6). Ми бачили, як цей клас Святині існував протягом всього віку, як його осквернили, а його дорогоцінні посудини (доктрини) опоганили, і як поступово було досягнуто його очищення від помилок. Цей клас весь час був справжньою Церквою, навіть тоді, коли номінальні системи далі були певною мірою признані і почасти вжиті. Однак сьогодні, після відкинення номінальних систем, [181] признаною (як і в юдейських жнивах) є лише справжня Церква, клас Святині, яку Бог вживає як Свого речника. Кайяфа, первосвященик тілесного Ізраїлю, був вжитий як Боже знаряддя, щоб виголосити велику лекцію й пророцтво лише за кілька днів до відкинення системи (див. Ів. 11: 50; 51, 55; 18: 14). Але ми не знаходимо в Святому Письмі жодного натяку, ані не маємо жодної підстави припускати, що Бог використовував, тобто признавав, цей народ-церкву після відкинення його та його правителів і представників. Цю ж лекцію варто побачити і тут, у випадку Вавилону. Господь “виплюнув” його зі Своїх уст, і ані голос Нареченого, ані голос Нареченої більше не буде чутий в ньому навіки (Об. 18: 23).
Даремно деякі намагаються виправдати своє перебування у Вавилоні і стверджувати (визнаючи, в цілому, правильність пророчого опису), що їхні секти, їхні окремо взяті організації, є винятком із загального характеру Вавилону, і тому Господь не може кликати їх відокремитись від них формально і публічно, оскільки вони вже раз до них приєднались.
Нехай такі візьмуть під увагу, що ми знаходимось тепер у жнивному часі відділення, і пам’ятають висловлену нашим Господом причину покликання нас із Вавилону, а саме: “щоб не сталися ви спільниками гріхів його”. До того ж подумайте, чому Вавилон названий саме так. Очевидно через численність його доктринальних помилок, які вперемішку з деякими елементами божественної правди роблять велике замішання, а також через різнорідне товариство, зібране докупи мішаниною правд та помилок. А оскільки вони й далі триматимуться помилок, жертвуючи правдою, то остання стає зайвою і часто навіть взагалі перестає мати значення. Цей гріх – триматись і навчати помилок, жертвуючи правдою, – є гріхом, в якому винувата кожна без винятку секта номінальної церкви. Де є секта, яка би допомагала нам старанно досліджувати Святе Писання, щоб завдяки цьому зростати в благодаті та [182] знанні правди? Де є секта, яка не заважала би вашому росту своїми ученнями та їх застосуванням? Де є секта, в якій ви можете слухатись слів нашого Господа і дозволяти вашому світлу світити? Ми не знаємо жодної.
Якщо хтось з Божих дітей в цих організаціях не усвідомлює свого рабства, то причина в тому, що він не прагне скористатись своєю свободою, оскільки заснув на посту свого обов’язку, хоча повинен бути активним слугою і вірним вартовим (1 Сол. 5: 5, 6). Нехай він пробудиться і намагається використати свободу, якою, на його думку, він володіє. Нехай він покаже своїм одновірцям, в чому їхні вірування не відповідають божественному плану, де вони відступають від нього і слідують в протилежному напрямку. Нехай він покаже, як Ісус Христос по Божій милості скуштував смерті за кожну людину; як цей факт і благословення, які з нього виникають, “свого часу” будуть засвідчені кожній людині; як у “часи відпочинку” благословення реституції щедро поллються на весь людський рід. Тоді нехай він зверне увагу на високе покликання Євангельської Церкви, на суворі умови членства в цьому Тілі та на особливу місію Євангельського віку вибрати особливий “люд для Ймення Свого”, який у властивому часі має бути звеличений і царювати з Христом. Хто таким чином намагатиметься використати свою свободу для проповідування радісної новини в нинішніх синагогах, той досягне успіху або в наверненні цілих общин, або у пробудженні хвилі опозиції. Вас, швидше всього, виженуть із синагог, позбавлять свого товариства і наговорюватимуть на вас всяке слово лихе ради Христа. Так роблячи, багато хто, певна річ, вважатиме, що він служить Богу. Але ви, якщо залишитесь вірними, будете ще більш утішені дорогоцінними обітницями Ісаї 66: 5 і Луки 6: 22: “Послухайте слова Господнього ті, що на слово Його тремтите: кажуть ваші брати, що ненавидять вас, що вас ради Ймення Мого виганяють: «Хай прославлений буде Господь [ми робимо це для Господньої слави] і [183] ми вашу радість побачимо!» Та будуть вони посоромлені!” “Блаженні ви будете, коли люди зненавидять вас, і коли проженуть вас, і ганьбитимуть, і знеславлять, як зле, ім’я ваше за Людського Сина. Радійте того дня й веселіться, нагорода бо ваша велика на небесах. Бо так само чинили пророкам батьки їхні”. Але “горе вам, як усі люди про вас говоритимуть добре, бо так само чинили фальшивим пророкам батьки їхні!”
Якщо всі ваші одновірці в громаді – святі (пшениця, серед якої нема куколю) – ви зустріли найбільш чудових людей, які з радістю приймуть істини жнив. Якщо ж ні, ви повинні сподіватись, що теперішня правда відділить кукіль від пшениці. Більше того, ви повинні взяти участь у представленні цих самих істин, які виконають розділення.
Щоб бути одним із перемагаючих святих, ви повинні сьогодні бути одним із “женців”, що запускають серп правди. Якщо ви вірні Господу, якщо ви заслуговуєте на правду й співспадкоємство з Ним у славі, ви будете раді мати участь з Головним Женцем у теперішній жнивній праці, якою б не була ваша природна схильність жити безтурботно у світі.
Якщо в громаді, членом якої ви є, між пшеницею є кукіль – як це завжди буває, – тоді багато залежатиме від того, хто знаходиться в більшості. Якщо переважає пшениця, тоді мудро і з любов’ю представлена правда діятиме на них позитивно, і кукіль не захоче тут довше залишатись. Якщо ж більшість – кукіль, як зазвичай буває в дев’яти випадках із десяти або й більше, то навіть найстаранніше і найдоброзичливіше представлення жнивної правди пробудить гіркоту й сильну опозицію. І якщо ви будете наполягати на проповідуванні доброї новини і викритті давно запроваджених помилок, вас незабаром “викинуть” заради блага сектантської [184] справи або настільки обмежать ваші свободи, що ви не зможете дозволити вашому світлу світити в цій громаді. Тоді ваш обов’язок простий: дайте сповнене любов’ю свідоцтво про доброту й мудрість великого Господнього Плану Віків, розумно й лагідно представляючи ваші доводи, і публічно полиште їх.
У різних сектах Вавилону – “християнства” – існують різні степені залежності. Ті, котрі з обуренням відкидають повне, абсолютне рабство особистого сумління і думки, якого вимагає папізм, повністю готові зв’язати себе й намагаються зв’язати інших віровченнями та догмами тієї чи іншої протестантської секти. Щоправда, їхні ланцюги легші і довші, аніж римські та середньовічні. Це справді добрий, дійсно реформаторський крок у вірному напрямку – до повної свободи, до стану Церкви апостольських часів. Але навіщо взагалі надягати людські кайдани? Навіщо взагалі так зв’язувати і обмежувати своє сумління? Чому б не стояти твердо у повній свободі, якою Христос зробив нас вільними? Чому б не відхилити всі спроби грішних ближніх сковувати сумління і обмежувати вивчення – не тільки спроби далекого минулого, середньовіччя, але й спроби різних реформаторів часів менш віддалених? Чому б не вирішити бути таким, як була апостольська Церква – вільно зростати в знанні, а також в благодаті та любові по мірі того, як Господній “відповідний час” все повніше виявляє Його милосердний план?
Безперечно, всі знають, що, приєднуючись до будь-якої з цих людських організацій і приймаючи її Визнання Віри як своє власне, вони зобов’язуються вірити (не більше й не менше) тому, що з цього приводу говорить дане вірування. Якщо ж, всупереч добровільно прийнятій залежності, вони думатимуть самостійно і одержуватимуть з інших джерел світло, яке перевищує світло, використовуване сектою, до якої вони приєднались, то вони повинні або виявитись невірними цій секті та своїй угоді з нею (не вірити в те, що противиться її віросповіданню) або [185] щиро відкинути і зректися віровизнання, яке вони переросли, і вийти з такої секти. Такий поступок вимагає такту і коштує певних зусиль, руйнуючи (як це часто буває) близькі стосунки і піддаючи щирого шукача істини нікчемним звинуваченням, що він “зрадник” своєї секти, “відступник”, “не утверджений” тощо. Коли хтось приєднується до секти, його розум вважається повністю відданим цій секті і відтоді вже йому не належить. Секта береться вирішувати за нього, що є правда, а що – неправда, а він, щоб бути відданим, стійким і вірним членом, мусить прийняти рішення своєї секти, майбутні і минулі, у всіх релігійних питаннях, ігноруючи особисту думку і уникаючи особистого дослідження, інакше він зростатиме в знанні і буде втраченим як член такої секти. Про цю рабську підлеглість сумління секті і віросповіданню часто повідомляють багатьма словами – коли така-то особа заявляє, що вона “належить” до такої-то секти.
Ці кайдани сектантства не тільки не сприймаються як кайдани і пута, але й високо ціняться й одягаються як прикраси, як ознаки пошани і показники характеру. Обман зайшов так далеко, що багато з Божих дітей стидались би, коли би хтось дізнався, що вони є без таких ланцюгів (легких чи важких, довгих чи коротких) в наданій їм особистій свободі. Вони соромляться сказати, що не знаходяться в полоні тієї чи іншої секти або віровчення, а “належать” тільки Христу.
Ось чому ми часом бачимо щиру, голодну правди Божу дитину, яка постійно переходить з одного віровизнання в інше, як дитина в школі переходить з класу в клас. Якщо хтось знаходиться в католицькій церкві і йому відкриються очі, то він вийде звідти і, скоріше всього, потрапить до якоїсь гілки методистської чи пресвітеріанської системи. Якщо тут його прагнення правди не буде повністю придушене, а духовні почуття не притупляться від духа світу, то через кілька років ви можете зустріти його в одній із гілок баптистської [186] системи. Якщо ж він продовжуватиме зростати в благодаті, знанні та любові правди, а також в правильному сприйнятті свободи, якою Христос робить нас вільними, то за якийсь час ви зможете знайти його осторонь всіх людських організацій, приєднаного лише до Господа та Його святих, зв’язаного виключно ніжними, але міцними, узами любові та правди – як у ранній Церкві (1 Кор. 6: 15, 17; Еф. 4: 15, 16).
Тих, хто не зв’язаний ланцюгами якої-небудь секти, зазвичай охоплює почуття неспокою й непевності. Воно породжене фальшивими поняттям, проголошеним спершу папством, що членство в земній організації є істотним, приємним Господу й необхідним для вічного життя. Ці земні, організовані людьми системи, настільки відрізняються від простих, звільнених від пут, общин апостольських днів, що християни мимоволі й майже несвідомо дивляться на них як на численні Небесні Страхові Компанії, одній з яких потрібно регулярно давати гроші, час, пошану і т. п., щоб гарантувати небесний спокій та мир після смерті.Діючи на основі цієї фальшивої ідеї, люди, залишивши одну секту, майже так само гарячково прагнуть зв’язати себе з іншою – подібно, як в когось закінчується строк страхового полісу і треба поновити його в іншій відомій компанії.
Однак жодна земна організація не може дати перепустки до небесної слави. Навіть найбільш фанатичний сектант (окрім католика) не буде стверджувати, що членство в його секті гарантуватиме небесну славу. Всі змушені признати, що правдива Церква – це Церква, облік якої ведеться в небесах, а не на землі. Кожна з них обманює людей, стверджуючи, що приходити до Христа треба через них – треба стати членами якого-небудь сектантського тіла, щоб стати членами “Тіла Христа”, правдивої Церкви. І навпаки, хоча Господь не відкинув нікого, хто приходив до Нього через сектантство і не повернув назад без нічого жодного щирого шукача, [187] все ж Він говорить нам, що ми не потребуємо жодних таких перешкод, і набагато краще приходити до Нього безпосередньо. Він кличе: “Прийдіть до Мене”; “візьміть на себе ярмо Моє і навчіться від Мене”; “ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий і знайдете спокій душам своїм”. О, якби ми послухали Його голосу якнайшвидше. Ми б уникнули багатьох важких нош сектантства, багатьох його трясовин відчаю, багатьох його сумнівних твердинь, його ярмарок марнославства, його небезпек земного високодумства і т. п.
Але багато тих, які народилися в різних сектах або були переселені туди в немовлячому або дитячому віці, виросли (не піддаючи сумніву ці системи) вільними серцем і несвідомо за межами й рамками тих віровчень, які вони визнають своїм віросповіданням і підтримують своїми засобами та впливом. Тільки деякі з них усвідомили переваги повної свободи чи недоліки сектантського рабства. Повне, цілковите відділення мало настати не раніше теперішнього, жнивного часу. Тепер чути Господні слова: “Вийдіть з середини його, очистіться [будьте вільні від злих діл та від фальшивих доктрин] ви, що носите посуд Господній [правди – учення] (Іс. 52: 11).
Тепер сокира прикладена до кореня номінальної християнської системи – Вавилону, “християнства”, – як це було з номінальною юдейською системою в першому приході. Велика система, в якій любить гніздитися “птаство небесне”, яку воно вкрай опоганило (Лк. 13: 18, 19),і яка по суті стала “сховищем усіх птахів нечистих та ненавидних” (Об. 18: 2), має бути зрубана і більше не обманюватиме світ. Замість неї буде справжнє оливне дерево (корінням якого є справжні Божі обітниці, а гілками – справжні, повністю посвячені і вірні Євангельського віку, чиї імена “записані в небі”) – справжня і єдина співспадкоємиця й Наречена Агнця (Об. 17: 14).
[188]
ВИПРОБУВАННЯ І ПЕРЕСІВАННЯ КЛАСУ СВЯТИНІ.
Хоч вихід з Вавилону є одним (до того ж великим) кроком в напрямку повної перемоги, він в жодному значенні не є останнім. І ми повинні бути уважні, остерігаючись схильності відпочивати після кожного зробленого кроку на цьому шляху:
“Ти ще не переміг,
Тому не стій, біжи,
І поки не завершиш біг,
Корону бережи.
Бо стільки маючи свідоцтв,
Все добре бачиш Ти.
Тож всі старі шляхи забудь
І цим шляхом іди”.
Цьому кроку з Вавилону зазвичай передували інші кроки послуху, які, в свою чергу, випробували і зміцнили характер для наступних конфліктів і перемог. Після нього прийдуть інші різні випробування та можливості перемагати, в зв’язку з чим Павло (Гал. 5: 1) писав: “Христос для волі нас визволив. Тож стійте в ній та не піддавайтеся знову в ярмо рабства!” Кожний, хто приходить до усвідомлення свободи Божих синів і цілковитої незалежності від рабства Вавилону, повинен сподіватися зіткнутися з іншими спробами великого противника затягти його в інше рабство або змусити спіткнутись. Господь дозволяє на ці суворі випробування, щоб клас, який тепер вибирається, міг проявити себе і міг приготуватися для Його служби в Царстві слави.
Ілюстрація такого випробування й пересівання знаходилась в юдейських жнивах, зображуючи наперед те, чого ми можемо сподіватися тут. У першому приході клас Храму, Святині, був представлений в Господніх учнях, про яких Він сказав: “Ви є чисті, та не всі [із вас]”. Слідом за відкиненням номінального Ізраїлю (33 р. н. е.) прийшло суворе випробування тих, хто представляв Божий храм, чистих і нечистих, щоб [189] розділити їх. Петро був пересіяний і майже впав (Лк. 22: 31; Мт. 26: 74, 75; Ів. 21: 15-17), та оскільки був “чистим” і мав правдиве серце, зміг вийти з цього переможно. Юда також був випробуваний, але виявився нечистим, готовим продати правду за земні блага, відректися від Господа за гроші – навіть цілуючи Його в знак любові.
Те саме відбувається зараз (в цих жнивах) з очищеною Святинею і деякими, хто нечистий, але тісно пов’язаний з нею. З часу відкинення Вавилону у 1878 році, коли пролунав заклик вийти з нього, продовжується праця випробування й пересівання тих, хто вийшов. Безсумнівно, Петро та Юда були ілюстрацією схожих класів тепер, які вийшли з Вавилону і були очищені від багатьох його доктринальних забруднень: класу, який залишається вірним Господу та правді, і іншого класу, який показує невірність, не слідує далі до пізнання Господа, а повертається до порочних та фальшивих учень, часто гірших від тих, яких позбувся
Це випробування й пересівання класу Святині – в цих жнивах, починаючи з 1878 року, – було провіщене образним вчинком очищення образної святині нашим Господом після прийняття ним становища Царя і винесення суду номінальній юдейській церкві. Оголосивши, що їхній дім залишається для них пустим, Господь попрямував у храм в Єрусалим (що є образом правдивого храму, святині) і, зробивши бича з мотузків, використав його, щоб вигнати міняльників грошей, а також поперевертав столи продавців голубів.
Бич з мотузків, використаний в цій образній дії, представляє різні правди, вжиті в нинішніх жнивах серед класу святині, щоб виправляти, випробовувати і відділяти нечистих. Явлені нині правди настільки виразно відкривають досконалу волю Бога, важливість повного посвячення для Його служби і вузькість шляху, по якому повинен [190]подорожувати кожен, хто йде слідами Вчителя, що ті, які приєдналися до цього класу з яких-небудь нечистих мотивів, постійно одержують бичування правдою, доки це не змусить їх відділитися від класу святині.
Хоч декілька притч нашого Господа показують загальне відділення класу “святині” від “війська”, тобто від загальної маси так званого християнства, є дві притчі, які йдуть ще далі і показують наступне випробування та пересівання класу святині – відділення переможців, які успадкують Царство (Об. 3: 21), від інших щиро посвячених, які, переможені духом світу, нехтують жертвуванням теперішніх благ та людських почестей заради набагато вищих почестей у Бога.
Притча про Десять Дів окрім того, що показує весь клас дів, тобто клас посвячених, відділений від Вавилону, виразно вказує на випробування та розділення, яке відбувається в цьому класі – відділення мудрих дів, повних віри, палкої любові та духа негайного послуху, від нерозумних дів, які дозволили охолонути своїй першій любові та ревності духа і, відповідно, ослабнути вірі й завзятій слухняності. Мудрі, перебуваючи в повній згоді зі своєю угодою цілковитого посвячення Богу і ревно пильнуючи за обіцяним поверненням Господа, готові оцінити радісне послання жнив, розпізнати провіщені ознаки присутності Учителя і стояти, незалежно від того, які випробування Він вважатиме за доцільне застосувати, щоб переконатись в їхній відданості та вірності. Вони не сплять і пильнують, тому чують стукіт Учителя через слова пророків, які проголошують Його присутність. Для них теперішні втрати та хрести, які вони покірно несуть заради правди, приносять радість як провісники значно тривалішого спокою, радості, слави та благословення, що настануть потому.
Коли почуто стукіт пророцтва, що проголошував [191] Господню присутність восени 1874 року, його майже відразу вдалося упізнати. Негайно пролунав вигук: “Ось Молодий! Виходьте Йому назустріч!” І цей вигук продовжує лунати і буде лунати доти, доки всі з посвяченого класу дів його не почують, і доки ним не буде випробувана їхня віра та відданість. Всі мудрі, маючи очищені й запалені світильники (Боже Слово) та олію (Святий Дух) у своїх посудинах (своїх серцях), розпізнають Господню присутність. Впорядкувавши поведінку та справи на основі своєї віри, вони “вийдуть”, щоб зустріти улюбленого Нареченого й зайняти місце з Ним на весільному святі.
Весільний звичай у юдеїв дає чудову ілюстрацію заручин і шлюбу Церкви з Христом, її Господом. Сватання, або заручини, були офіційною домовленістю разом з урочистими обіцянками вірності з обох сторін. Жінка залишалась у домі свого батька доти, доки не була забрана до дому чоловіка, зазвичай приблизно через рік після заручин або весілля. Завершення шлюбного союзу полягало у прийнятті дружини в дім, приготований для неї чоловіком, а тоді у святкуванні – великому бенкеті, що тривав кілька днів і називався Весільною Гостиною. О конкретній годині наречений вирушав за своєю нареченою, яка була готова й чекала, щоб його зустріти і супроводжувати до їхнього майбутнього дому на приготовану ним гостину. За ними йшли її подруги-дівчата зі світильниками і приготованим усім необхідним.
У притчі немає згадки про наречену, а згадуються тільки всі “мудрі діви”, за якими приходить Наречений і які супроводжують Його й входять на приготовану гостину радості. Одне й друге властиве й потрібне, бо Наречена Христа складається з багатьох членів (осіб), чудово представлених мудрими дівами. Нерозумні діви, які здобувають світло і [192] досвід пізніше, але не зуміють досягти високого становища “мурих” – вірного класу Нареченої, – безсумнівно будуть класом, згаданим (Пс. 45: 15, 16) як “дівчата, подруги її”, які “за нею проваджені” і свого часу одержать милість від Царя, хоч і не таку велику.
Поведінка мудрих дів, які були готові і з нетерпінням очікували приходу Нареченого, якнайкраще відображає єдино правильну поведінку Господньої зарученої, правдиво посвяченої Церкви. Адже недбалість чи неготовність нареченої до цієї найважливішої миті в її житті свідчила би, що вона негідна такої честі. Так само з Церквою: “І кожен, хто має на Нього надію оцю, очищає себе”, прагне бути в такому стані серця та життя, щоб бути приємним Нареченому, а також тужить й очікує блаженного з’єднання та гостини, обіцяної Тим, Хто сказав: “Йду приготувати місце для вас. А коли відійду й приготую вам місце, Я знову прийду й заберу вас до Себе”.
Дві речі очевидні з цієї притчі: по-перше, згадана особлива риса правди (знання про присутність Нареченого) не призначена для світу в цілому, ані для номінальної церкви в загальному, а лише для дів, тобто посвяченого класу; по-друге, очевидно, що ця вістка про присутність Нареченого приведе до поділу, який випробує й перевірить кожного індивідуально з класу дів, чітко відрізняючи мудрих, вірних та гідних від невірних та немудрих.
Яке багатство благодаті знаходиться в цьому славному посланні: “Ось Молодий!” Поки що це – велика таємниця, знана лише святим, бо світ не може її прийняти. Для людей це – безглуздя, і так буде доти, доки це послання не почують всі діви, і мудрі серед них не ввійдуть повністю; доки не “закриються двері” і, як результат, “огонь полум’яний” часу великого утиску не заставить всі очі побачити (розпізнати), що Господня присутність і царювання почалися.
Скільки царської милості міститься в зверненні Єгови до [193] Його покірних слуг та служниць: “Слухай, дочко, й побач, і нахили своє ухо, – і забудь свій народ і дім [людські відносини, надії, цілі і прагнення] батька [Адама] свого! А Цар [Господь Ісус] буде жадати твоєї краси, бо Він – твій Господь, бо ти до землі Йому кланяйся” (Пс. 45: 11, 12). Хто здобуде таку милість? Це – “покликані, вибрані і вірні”. “Вся оздоба царської дочки [дочки Єгови, адже саме такою вважається Наречена Христа] – усередині”. Її краса – краса святості. Зовні, перед світом, вона не має слави. Її, подібно до її Господа в Його смиренності, зневажають і відштовхують люди. Але такою вона буде не завжди: йдучи за Ним в Його покірності, вона також розділить Його Славу. Як Нове Створіння, вона свого часу буде зодягнена в Його божественну природу: “Шата ж її [коли вона буде прославлена] погаптована золотом”, – де золото є символом божественної природи. “У шати гаптовані вбрану провадять її до Царя” – в простій білій одежі, даній їй Самим Господом, одежі Його праведності, на якій вона з великим старанням вишила чудові прикраси християнських чеснот. Тому велика радість буде на небесах та на землі, коли вона ввійде в палату Царя (2 Петр. 1: 5-8, 11), і багато казатиме: “Радіймо та тішмося, і даймо славу Йому, бо весілля Агнця настало, і жона Його себе приготувала!” (Об. 19: 7). “А Тирська дочка [сильні землі] прийде з даром, будуть благати тебе найбагатші з народу… Я буду Ім’я Твоє згадувати по всіх поколіннях, тому то народи по вічні віки Тебе славити будуть!” (Пс. 45:13-18).
Справді “мудрими” будуть ті з посвячених, які – нехтуючи світськими захопленнями, земними надіями та нагородами і з серцем, яке тужить за Коханим та чекає на [194] Нього – будуть готові та гідні обіцяного звеличення як Наречена, дружина Агнця.
“Невісто Агнця, красу всю твою
І ми хай розділимо теж”.
Оскільки взяти свої лампи й слідувати за Нареченим означає залишити все інше і йти за Христом в цьому часі Його присутності, то це рівнозначне залишенню Вавилону, де діви переважно перебували. Адже правда, виявлена в світлі жнив, виразно вказує на відділення пшениці від куколю. Старанне очищення світильників виявляє цей факт мудрим дівам, які мають Святий Дух посвячення і послуху. Ті, які мають цю “олію”, матимуть також світло. Оцінюючи привілей, вони радісно і не гаючись “йдуть за Агнцем, куди Він іде”.
Нерозумні діви, навпаки, не маючи достатньо олії, не можуть одержати ясного світла щодо присутності Нареченого. Обтяжені клопотами, планами і т. п. теперішнього життя, вони не здатні повністю розсудити дану річ і, як наслідок, зупиняються і не можуть вирішити, чи їм залишати Вавилон, стаючись частково байдужими й скептичними до всього цього. І навіть якщо вони, спонукувані іншими, неохоче виходять, як дружина Лота, то постійно схильні оглядатися назад. Для таких Господь залишив настанову: “Пам’ятайте про Лотову дружину!” (Лк. 17: 32) Ще Він сказав: “Ніхто з тих, хто кладе свою руку на плуга та назад озирається, не надається до Божого Царства!”
У притчі немає жодної згадки про те, що нерозумні діви здогадаються про свою нерозумну поведінку раніше, ніж промине нагода увійти на свято. Аж тоді вони зрозуміють, якими були нерозумними, коли сподівались бути визнаними Господом як Його Наречена й співспадкоємиця, проте самі були щонайменше літеплими й стриманими послідовниками. Багато тих, які тепер “високі в людей” і знані своїми “чудами великими”, будуть серед розчарованих.
[195]
І ДВЕРІ БУЛИ ЗАЧИНЕНІ
Проголошення присутності Нареченого, вихід Йому назустріч і вхід з Ним на весілля все ще продовжуються і продовжуватимуться, доки всі мудрі діви не будуть “попечатані на їхніх чолах” знанням правди жнив, достатнім, щоб відділити їх від Вавилону й дати можливість ввійти з Нареченим на приготовлене свято. Тоді, коли всі діви будуть випробувані теперішньою правдою, двері нагоди будуть зачинені й нікому більше не буде дозволено увійти на свято. Як сказав Учитель, Він є Той, “що відчиняє, – і ніхто не зачинить, що зачиняє, – і ніхто не відчинить” (Об. 3: 7). І коли нерозумні діви прийдуть, стукаючи й питаючи дозволу ввійти (після зачинення дверей): “Пане, пане, – відчини нам!”, Він відповість їм: “Поправді кажу вам, – не знаю я вас!” Тих, хто сьогодні соромиться Його та Його слів, і тому байдужий до них, Він посоромиться тоді, коли має невдовзі з’явитись у славі і силі зі всіма Своїми святими, вірними посланцями – мудрими дівами, звеличеними й прославленими з Ним.
Зачинені двері, треба признати, не мають ніякого відношення до світських людей. Це двері на весільний бенкет, і вони ніколи не були відкриті нікому, окрім посвячених, класу дів. Жодний інший клас не був запрошений увійти в них; і вони зачиняться, коли правди жнив пересіють й відділять всіх палких, ревних хранителів заповідей від тих, хто холодний, літеплий і обтяжений, хто нехтує своєю угодою. Дякувати Богу, що двері, які тут зачиняються, це не двері ласки, ані навіть не двері всякої прихильності. Це двері до головної милості співспадкоємства з Христом як Його Нареченої. Та хоч двері зачиняться перед нерозумними дівами й ніколи більше не відчиняться на їхній стукіт, змушуючи їх вистоювати зовні і бути виставленими на великий утиск цього “злого дня”, де буде плач і скрегіт [196] зубів, – ці діви все ще залишатимуться в обіймах Божої любові та милості, і навіть під Його прихильністю та особливою опікою. Великі труднощі, через які вони перейдуть, передбачені для того, щоб зробити дів, які тоді розкаються, чистими й бездоганними, і, тим самим, приготувати їх, як посудини на честь, для Господнього користування, хоч і не для головної честі, до якої вони були спочатку покликані, але якої виявились недостойними. Маючи до певної міри дух Вавилону і віддаючи йому свій вплив, навіть незначний, вони вважаються Богом учасниками його гріхів, а тому не заслуговують на те, щоб уникнути кар, які приходять на нього. Ці кари необхідні не лише для знищення Вавилону, але й для очищення і відділення ще недозрілої до того часу пшениці, яка в ньому залишається, – нерозумних дів, частково одурманених і переможених вином Вавилону.
Входження з Господом на весілля гарно змальовано щасливою шлюбною процесією, яка супроводжувала юдейську наречену до дому її чоловіка – з музикою, запаленими світильниками і усяким виявом радості. Ось так вона входила в радість свого пана і на бенкет, який він приготував. Саме так входять тепер мудрі діви. Радість починається тоді, коли вони вперше чують про присутність Нареченого. Вони охоче покидають все інше заради Його товариства і приготованого свята. Через віру вони вже втішаються майбутнім святом, адже присутній Наречений дає їм пізнати надзвичайно великі й цінні речі, збережені для Його вибраної Нареченої, і відкриває їм Свою величну працю благословення та відновлення світу, в якій матиме привілей брати участь також Наречена. Справді, входячи в приймальню й бачачи докази грядущого свята царської милості, ми вже входимо в радості нашого Господа. Ми вже відчуваємо передсмак тих благ, які мають прийти. Ми вже насолоджуємось (в розумі) багатою щедрістю Його благодаті. [197] Через віру ми вже сидимо за столом Учителя, і Він Сам, згідно з обітницею (Лк. 12: 37), прийшов і служить нам.
Це пригощання (через віру) дорогоцінними правдами – відкритими протягом жнивного часу, – почалось у 1875 році, в кінці 1335 днів (Дан. 12: 12), на початку жнив, і є блаженством, провіщеним пророком такими словами: “Благословенний той, хто чекає, і досягне до тисячі трьох сотень тридцяти й п’яти день!”
ВИПРОБУВАННЯ ВЕСІЛЬНОЇ ОДЕЖІ
Інша притча нашого Господа (Мт. 22: 1-14) показує подальше випробування класу Святині – випробування і відділення навіть серед тих, які почули й зрозуміли послання жнив. “Мудрі діви” згаданої притчі, які входять з Нареченим на весілля, і “гості” цієї притчі є тим самим класом посвячених, які до цього часу показали себе вірними і слухняними. По суті цей клас є представлений багатьма різними образами, кожен з яких має, як ілюстрація, свій особливий смисл. Цей клас представлений як мудрі діви, як слуги, що очікують повернення свого Пана з весілля, як гості на весіллі, як наречена. Вони є тілом Христа; майбутньою нареченою Христа; воїнами під проводом Христа, свого Вождя; галузками в Христі, Виноградині; оливковими гілками в Христі; живим камінням Святині (наріжним каменем якої є Христос); учнями Христа (свого Вчителя); вівцями, яких він є Пастирем і т. д. і т. п. Розглядаючи ці образи, ми повинні пам’ятати, що це різні й окремі ілюстрації, повністю незалежні одна від одної, і ми повинні з кожної з них витягти задуманий урок. Якщо ми спробуємо змішати ці ілюстрації, дивуючись, як камінь в храмі може бути галузкою виноградини, як вівці можуть бути воїнами або як гості на весіллі можуть бути [198] слугами або нареченою, то повністю втратимо їхній смисл. У дійсності ми не покликані бути гостями на весільній вечері Агнця, ані слугами, що очікують на Його повернення з весілля. Ми покликані бути нареченою, хоч у деяких відношеннях ми повинні бути подібними до слуг й подібними до цих гостей – до слуг, вірних у своїй пильності і своєму очікуванні, і до гостей в іншому відношенні.
Мета притчі – показати те, що неможливо проілюструвати на прикладі нареченої, яка представляє вибрану Церкву вкупі, Христову співспадкоємицю. Це показує обидві речі: характер потрібної готовності і перевірку кожного зокрема, внаслідок чого одні будуть відкинуті, а інші – прийняті. Ті, які пройшли перевірку, показані як присутні в кімнаті для гостей. Вони є пшеницею, зжатою, тобто зібраною, з-поміж куколю, – мудрими дівами, відділеними від нерозумних. Вони почули і прийняли правди жнив і через віру втішаються передчуттям слави та благословення, що настануть після їхнього цілковитого з’єднання з Господом. Досі всі вони бігли добре; але перш ніж досягти кінця свого шляху, той, “хто думає, ніби стоїть він, нехай стережеться, щоб не впасти!”
У цій притчі умови прийнятності й готовності до весілля символічно показані в образі весільної одежі. На юдейських весіллях був звичай, згідно з яким господар забезпечував всіх гостей одягом для урочистості – білими льняними одежами. І якщо хтось з гостей відмовився від весільного одежі, даної йому господарем для такого випадку, і з’явився у своїй власній одежі, то це вважалося ганебною непристойністю і означало зарозумілість та неповагу до того, хто запрошує.
Весільна одежа, як символ, виразно ілюструє праведність Христа, надану нашим господарем, Єговою (Рим. 8: 30-34), і приписану кожному, хто має віру й довір’я до Нього. Без неї ніхто не може бути прийнятий на [199] весілля Агнця і без неї жодному з гостей не дозволено увійти. Запрошення і весільна одежа обов’язкові, і притча показує, що лише одягнені таким чином допущені до передпокою особливого приготування – до світла теперішньої правди, де наречена зайнята кінцевими приготуваннями (Об. 19: 7). Після одержання та прийняття одежі та запрошення гості короткий час напередодні весільного бенкету (жнивний час) зайняті приведенням в порядок своїх одеж, допомагаючи собі та іншим навести останні штрихи в приготуванні. Зайняті цим, вони вже разом святкують вірою речі, які видніються перед ними. Постійними темами їхніх думок та розмов є їхній Наречений, велична майбутня праця, славна спадщина і теперішнє діло приготування.
У цьому передпокої (сприятливому часі та обставинах), яскраво освітленому ясним відкриттям своєчасної тепер божественної правди, дані сприятливі умови і натхнення для остаточного прикрашення себе і повного приготування до весільного бенкету. Проте притча показує, що навіть в таких особливо сприятливих умовах деякі (представлені як “один”) скривдять господаря, Царя, нехтуючи весільним одягом і скидаючи його.
Отже, безпомилкова лекція цієї притчі в тому, що кінцеве загальне випробування “мудрих дів”, які досі проявили себе готовими та гідними і були приведені до великого світла жнив, буде випробуванням оцінювання ними факту, неодноразово засвідченого в Святому Писанні, що вони прийняті на свято не тільки заради власної заслуги, а, перш за все, завдяки тому, що їхня нагота і численні вади покриті заслугою Того, Хто віддав Своє життя як їхню викупну ціну, Чия праведність, приписана їм як одежа, робить їх гідними бути прийнятими й предстати перед Царем. Всі повинні носити цю одежу, і кожен може оздобити її вишивкою добрих діл.
[200] Як чудово і важливо, що саме таким має бути велике, загальне й кінцеве випробування. Наш Небесний Отець очевидно постановив, що ніхто не належатиме до товариства Нареченої за винятком тих, хто виразно усвідомлює власну нікчемність і розуміє, що великий Наречений є їхнім Відкупителем, а також Господом і Вчителем.
Дивним здається також, що хтось, хто досі добре біг шляхом, може впасти, коли так близько до сповнення його надій. Втім, перестереження перед такою можливістю спонукує всіх посвячених пильнувати і молитись, щоб не впасти в спокусу, бо в ці останні дні приходять важкі часи, провіщені апостолом (1 Тим. 4:1; 2 Тим. 3: 1; 4: 3-5). І все ж ті часи не настільки важкі, щоб божественна благодать не могла підтримати того, хто довірливо спирається на Рамено Всемогутнього. Справді, той, хто покірно тримається вузького шляху жертвування, ніколи раніше не мав такої доброї підтримки і не був так озброєний усією Божою зброєю. Проте виглядає дивним, що та сама щедрість Божих милостей, та сама ясність розгорнених Господніх милостивих планів (використати Церкву під час Тисячоліття для благословення всіх поколінь землі) – замість того, щоб вести до покори та кращого сприйняття чудової ціни викупу (через яку здійснено звільнення з-під осуду і забезпечено наше покликання до божественної природи й співспадкоємства з Христом) – на деяких, здається, має протилежну дію. Вони, мабуть, гублять з-перед очей власну негідність, а також незаплямлену досконалість Господа. Замість того, щоб вважати себе в кращому випадку “нікчемними слугами”, вони, здається, бачать у своїх незначних самовідреченнях для правди щось надзвичайне – щось рівноцінне тому, що робив наш Господь Ісус, – і відчувають, що вони, як і Він, незамінні у виконанні великого плану віків, об’явленого Святим Писанням. Їхня вина у тому, що вони належним чином “не тримаються Голови” та Його великої праці відкуплення [201] (Кол. 2: 19). Вони осуджені за те, що “кров заповіту, що нею [були] освячені [і прийняті], за звичайну вважали” (Євр. 10: 29). Вони зневажають дух Божої милості, відкидаючи “шлях” – єдиний шлях – і єдине Ім’я, дане під небом і серед людей, Яким ми повинні бути спасенні від осуду в Адамі і через Яке повинні повністю примиритися з Богом.
У притчі вони показані в тому, хто був “зв’язаний”, кому не дозволили далі перебувати на святі або хоча оцінити більше його благословення та радості. Остаточно такі особи будуть повністю вигнані зі світла до “зовнішньої темряви” світу, щоб розділити з ним страждання та утиски великого часу горя. Тому правди, які сьогодні відкриваються і призначені для нашого блага та розвитку, стають для них приводом для спотикання, бо вони застосовують їх до себе неправильно. Як Ізраїль, довгий час особливо привілейований Богом, став гордим і почав думати про себе, що він дійсно заслуговує на ці милості і незамінний для божественного плану (за що Бог відкинув його від всякої милості), так тепер буде з тими, хто (хоча досі біг добре) не здатний залишитися покірним і починає думати про себе, що він гідний стояти перед Богом у своїй праведності, а також привласнює право брати участь у святі без весільної одежі приписаної Христової праведності.
Як не прикро, але ця риса пророцтва, показана в притчі, яку ми розглядаємо, також виконується на наших очах, формуючи ще одну ланку у великому ланцюзі доказів того, що ми знаходимося в “жнивах”. Деякі з тих, які втішалися теперішніми духовними милостями, проявили зневагу й скинули весільну одежу. І хоча вони все ще говорять про Христа як про Господа, вони зневажають й заперечують важливість та дієвість самої справи, через яку Він став Господом і [202] завдяки якій вони були пораховані гідними одержати запрошення на весілля (Рим. 14: 9; 5: 2). Вони зухвало заявляють, що не потребують жодного Відкупителя. З витонченою софістикою та неправильним застосуванням Святого Письма вони переконують себе і інших, що можуть потрапити в кошару другим шляхом, без викупу – у своїй власній праведності, яку апостол називає “поплямленою одежею”. Деякі заявляють, що вони не потребують ні Заступника, ні Викупу, а однозначно були вибрані Богом до небесної слави.
Це скинення весільної одежі через відкинення цінності викупу-жертви Христа вперше проявилося серед тих, хто перебував у світлі теперішньої правди, влітку 1878 року. І відтоді це стало випробуванням всіх, хто входив у світло кімнати для гостей, світло жнив. Ця помилка поширилась саме в часі присутності Нареченого, і деякі скидають обов’язкову весільну одежу. Яке сум’яття це викликало серед гостей! Яке розділення! Яке пересівання! Ті, що відмовляються від одягу, мабуть, дуже хочуть, щоби інші вчинили те саме. І вони для цього прикладають зусилля, натомість вірні протестують. Отже, праця розділення йде навіть в самій кімнаті для гостей. І немає сумніву, що це продовжуватиметься аж до останньої години перед весіллям.
Тим часом, невидимий, але присутній Наречений-Цар відмічає вірних гідних, які споживатимуть Його вечерю, і дозволяє на остаточне випробування, передбачене в притчі. Тих, котрі скинули одежу, Він запитує: “Як ти, друже [приятелю], ввійшов сюди, не мавши одежі весільної?” – лагідно, але дуже наполегливо нагадуючи, що носити одежу було умовою його доступу до наявних милостей, і що одежу він отримав даром. І ми кидаємо виклик кожному, хто нині заперечує цінність Христової смерті як ціни-викупу, хто каже, що він прийшов до теперішнього світла – до пізнання [203] Господньої присутності та інших глибоких Божих речей, які так виразно зрозумілі сьогодні, – не вдягнений в цю одежу в мить входження. Ніхто ніколи не ввійшов туди без цієї одежі: інші не можуть бачити глибин Божих речей (1 Кор. 2: 7-14). Сьогодні відбувається так, як в притчі: коли питання поставлене тим, які відмовилися від одежі, вони “мовчать”. Вони не можуть заперечити, що їм було дозволено ввійти тільки одягненими в одежу, але вони не хочуть в цьому признатись.
“Тоді цар сказав своїм слугам: “Зв’яжіть йому ноги та руки, та й киньте до зовнішньої темряви”. “Зовнішня темрява” – це темрява, яка оповиває по-світському мудрих, темрява людських міркувань, позбавлених керівництва Божого Слова і не узгоджених з Його об’явленим планом викупу та реституції. В’язання, або обмеження, ставить таких в якості прикладу перед громадою посвячених і допомагає всім дійсно відданим бачити якомога виразніше потребу в цій одежі і її цінність – саме так, як її оцінює Цар. Слуги, яким наказано зв’язати, це ті, хто знає правду щодо згаданого предмету і хто може зв’язати вплив таких осіб свідченнями Писання про цінність та необхідність дорогоцінної крові та одежі праведності, яку вона купила для нас. У боротьбі проти таких аргументів Писання особи, залишені без одежі, витіснені своїми аргументами та зусиллями виправдатися зі світла в “зовнішню темряву”. Для них, як і для світу, хрест Христа є тепер каменем спотикання й безглуздям, проте для вірних, посвячених він і далі “сила Божа і мудрість Божа”.
Але давайте не випускати з поля зору, що ті з притчі, кого “зв’язано” й “кинуто в зовнішню темряву”, спочатку повинні були знаходитися в світлі жнивної правди. Відповідно, їх відповідальність і покарання більші, ніж відповідальність й покарання тих, які ніколи не мали такої милості. Тисячі в номінальній церкві, безсумнівно, підуть за [204]вченням своїх відомих провідників, відкидаючи віру в дієвість дорогоцінної крові Христа як викупної ціни грішників; при цьому вони не відповідальні за такий крок повною мірою, бо не були достатньо просвітлені щодо нього.
Тисячі так званих християн ніколи не вірили в Христа як свій викуп (заміну) і ніколи не носили одежі Його приписаної праведності. У цій притчі вони, звичайно, не згадуються. Притча стосується тільки обмеженого класу, з якого всі колись виразно оцінювали викуп, а, оцінюючи, завдяки милості, яку він давав, увійшли до особливого світла жнивного часу – присутності Царя, саме напередодні свята. З якою дбайливістю повинні ті, які були раз освічені і закуштували доброго Божого слова, а також сили майбутнього віку, остерігатись навіть найменшого натяку зробити такий зрадливий, несправедливий і згубний крок (Євр. 10: 26-31; 6: 4-8).
Розглядаючи ці притчі, ми не повинні робити помилки, вважаючи, що всі мудрі діви вже увійшли на весілля – в кімнату особливого й кінцевого приготування гостей, – і що двері зачинились, перш ніж почався перегляд, про який говориться в притчі. Двері нагоди все ще залишаються відчиненими для всіх посвячених, вірою одягнених у весільну одежу Христової праведності. Все ще звучить звістка: “Ось Молодий!” Мудрі діви продовжують виходити Йому назустріч і входять з Ним на весілля, а нерозумні все ще не вернулись з олією у своїх посудинах. Але відколи “увійшов Цар” (з 1878 р., паралелі часу образного прийняття нашим Господом посади Царя юдеїв – Мт. 21: 1-13), відбувається перегляд гостей і випробування того, наскільки вони оцінюють весільну одежу. Відколи щораз більше мудрих дів продовжує дізнаватись про [205] присутність Нареченого і радісно входить на свято, деякі з них, знаходячись всередині, показують, що вони не заслуговують на перебування там і вже зв’язані (а також в’яжуться) по руках і ногах. Сприйняття і розуміння теперішньої правди – Господньої присутності, теперішньої та майбутньої праці – стає для них все більш туманним в міру того, як вони – внаслідок помилкових міркувань, що базуються на помилкових припущеннях, – поступово або швидко (в залежності від вдачі) тяжіють до світських поглядів на речі – до “зовнішньої темряви” світу, якщо її порівнювати зі світлом усередині, яке доступне тепер належно одягненим святим. Немає сумніву, що всі діви, які входять, повинні бути випробувані в цьому відношенні. Щасливими й безстрашними будуть ті, які в цьому випробуванні зможуть від щирого серця сказати:
“Надію маю у Христі,
У крові праведній, святій;
На світ не покладаюсь я –
Лиш на Ісусове ім’я.
Він – Скеля, Він – Фундамент мій,
Весь інший ґрунт – пісок сипкий”.
Вони можуть з тріумфом співати:
“Князь Миру тепер є присутній.
Ми бачим Його серед нас.
О, слухайте, як Він говорить:
«Я мир Свій дарую для вас».
Покрив гріхи мої хрест,
Я вмитий в крові святій.
В Ісусі надія моя,
А воля Господня – в мені”.
КІНЕЦЬ ВИСОКОГО ПОКЛИКАННЯ – ЦЕ ЩЕ НЕ ЗАЧИНЕННЯ ДВЕРЕЙ
Святе Письмо не дає точної дати зачинення дверей на весільне свято, хоча доволі виразно показує, що двері не будуть зачинені, доки всі “діви” [206] не матимуть нагоди увійти і всі “мудрі”, тобто готові, цього не зроблять.
Відчинені “двері” символізують нагоду увійти в певні умови та привілеї; зачинені двері представляють закінчення такого привілею, або нагоди. “Дверима”, через які ми “одержали доступ до тієї благодаті [милості], що в ній стоїмо”, а саме, до надії розділити славу Бога, є привілей (запрошення, нагода) Євангельського віку, що (в обмежувальних умовах) дає віруючим в Христа вхід у співспадкоємство з Ним у небесному Царстві і в божественній природі (Рим. 5: 2). Ці двері, які стояли відчинені весь вік, повинні колись зачинитись. І двері в притчі про дів якраз показують таке закриття – закінчення всіх таких нагод та привілеїв. Притча про дів лише змальовує події в кінці цього віку серед тих в правдивій Церкві, які живуть у той час. “Двері” цієї притчі зображують, що певні особливі привілеї, здійснення і мета всіх милостей Євангельського віку будуть відчинені для “мудрих дів” під час жнив. Зачинення дверей, коли всі з цього класу скористаються з таких привілеїв, представляє зачинення всіх милостей та привілеїв Євангельського віку, адже свято якнайповніше представляє євангельські блага та привілеї, будучи зображенням великого завершення, до якого ведуть всі інші милості, – обіцяної слави Царства.
Подумайте про те, що ці “двері” нагоди та привілею скоро зачиняться. Наш Господь назвав їх воротами і сказав, що в Євангельському віці буде однаково важко знайти їх і ввійти в них, радячи нам прикласти чималі зусилля, щоб увійти, якщо тільки ми хочемо мати участь в безсмерті та почестях Царства, до яких ведуть лише ці і жодні інші двері. Тому Він сказав: “Силкуйтесь ввійти тісними ворітьми, бо кажу вам, – багато-хто будуть намагатися ввійти, – та не можуть, як устане Господар [207] та двері замкне” (Лк. 13: 24, 25). Ця вузька дорога, як ми вже бачили,* є дорогою самопожертви в інтересах Господнього плану та праці. Цей шлях зробився вузьким внаслідок обставин теперішнього часу, внаслідок опозиції світського духа до правди та праведності, так що кожний, хто йде слідами нашого Вождя та Попередника, побачить, що цей шлях вузький, важкий, і треба терпіти переслідування. Йти цим шляхом – як наш Господь дав нам приклад, щоб ми йшли Його слідами – означає не тільки пасивне підкорення Його вдачі, тобто духу, але також активне, енергійне завзяття в поширенні Його правди будь-якою ціною. І всі, хто йде цією вузькою дорогою – вірні, як і Він був вірний, аж до смерті, – мають участь в Його стражданнях і свого часу також будуть мати участь в Його славі, у весільній гостині – славі, яка відкриється в Його з’явленні і Царстві (Фил. 3: 10; 1 П. 4: 13).
—————-
*Том 1, стор. 203.
—————-
З огляду на таке славне завершення, ми усвідомлюємо, що можливість йти цим вузьким шляхом самопожертви заради правди є найвеличнішим привілеєм, будь-коли запропонованим будь-якому створінню. Тому привілей страждати з Христом і в Його справі (після того, як спершу ми визнаємо Його нашим Відкупителем), власне, і є дверима, до того ж єдиними дверима слушної нагоди, через які можна осягнути майбутню славу як наречена й співспадкоємиця Христа.
Є три шляхи, якими може бути показане зачинення цих дверей: по-перше, через чітке Біблійне твердження щодо точної дати; по-друге, через таку переміну громадської думки щодо правди, що відданість і ревність в служінні їй більше не зустрічатимуть опозиції, коли страждання з Христом за правду (Рим. 8: 17) будуть неможливі; і, по-третє, через такий стан [208] справ у світі, коли будь-яка можливість такого служіння буде небезуспішно утруднена, не залишаючи кандидатам жодної можливості зайнятись цією працею, а також розвинути й доказати любов та вірність своєю активністю і витривалістю.
Хоча ми точно поінформовані, що двері будуть зачинені десь в межах цього періоду жнив, тобто кінця віку, все ж Біблія не дає точної дати. І хоча після великого часу утиску настане велика зміна громадської думки на користь правди та справедливості, ми не маємо жодного натяку, що такий стан справ настане ще перед повним закінченням жнивного періоду. Але в нас є виразне повідомлення, що двері будуть зачинені останнім зі згаданих способів. Адже ми попереджені, що перш ніж зійде Тисячолітній день, буде темна ніч, в якій ніхто не зможе працювати – “Настав ранок, а все ж іще ніч” (Іс. 21: 12. Див. також Том 2, розд. viii).
Відкритий для нас вузький шлях – це привілей та нагода співпраці з нашим Господом вже зараз, коли вияв Його духа лагідності, ревності і відданості Богу та Його правді буде коштувати земних благ; коли захист Його справи і представлених Ним правд зробить нас, власне кажучи, дуже непопулярними; коли наші старання шанувати Його ім’я і благословити наших ближніх істиною, дозволяючи нашому світлу світити, принесуть нам осуд, помилкову уяву про нас та переслідування в тій чи іншій формі. І якщо відкриті вузькі ворота-шлях означають, як ми бачили, привілей такого жертвування – вірного, аж до смерті, будь-якою ціною, то зачинення всіх таких нагод для подібної співучасті в службі і стражданнях, означатиме зачинення дверей, припинення вузького шляху до майбутньої слави та співспадкоємства. Наше царювання з Христом залежить від нашої вірності в Його службі, яка тепер означає страждання разом з Ним (Рим. 8: 17; 6: 8).
[209] Як ми бачили, страждання з Христом – це не звичайні страждання, спільні для всіх людей в деградованому стані, а лише ті страждання, які є більш-менш прямим наслідком дотримання прикладу Христа, відстоювання непопулярних правд та викривання популярних помилок. Саме такими були причини страждання Христа, і такими будуть причини переслідування, страждання та втрат усіх, хто йде слідом за Ним. Беручи участь у Його нинішніх стражданнях, вони в кінці будуть визнані гідними розділити нагороду за таку вірність принципу. Протягом Євангельського віку це означало працю самопожертвування та вміння стійко переносити дорікання під час посіву та поливання насіння Христових учень. І тепер, в кінці віку, це означає подібну вірність і витривалість у жнивній праці, яка зараз ведеться, навіть якщо потрібно покласти життя – чи то поступовим віддаванням його в служінню Учителю (вмираючи щоденно), чи більш раптово через несподівану мученицьку смерть.
Чи заручена діва-Церква заслуговує бути Нареченою, дружиною Агнця, залежить не тільки від її безгрішності, хоча вона є свята і “без плями” – “що не має плями чи вади, чи чогось такого” (Еф. 5: 27), стаючись “білішою від снігу” у великому джерелі викупної любов, заслузі її Відкупителя. (Це необхідно для всіх, які коли-небудь будуть визнані гідними вічного життя на будь-якому рівні). Щоб бути нареченою Агнця, вона повинна бути не тільки дівою у своїй чистоті і, на додаток, вільною від кокетства та гріховного зв’язку зі світом, але й кимсь більшим, набагато більшим. Вона повинна настільки нагадувати свого Господа і так уважно йти Його слідами, дотримуючись Його порад, що через це стане страждальцем і мучеником (як Він) заради тих же принципів правди та праведності. Вона повинна довести, що володіє такою всепоглинаючою любов’ю до Нареченого і невтомною відданістю Його імені та [210] принципам, що готова, як Він, бути зневаженою та відкинутою світом заради послуху Його ученням.
Щоб розвинути й продемонструвати такий характер, вона має бути перевірена і випробувана. Її довір’я, її витривалість, її відданість своєму Господу (в злому і в доброму) повинні пройти розвиток і здобути підтвердження. І лише ті, які досягнуть такого розвитку, які будуть так випробувані і через це випробування виявляться вірними, будуть визнані навіки й вважатимуться нареченою і співспадкоємицею Господа, спадкоємицею всього. Написано: “Блаженна людина, яка витримає спокусу, бо, будучи [так] випробуваною, одержить вінець життя, який обіцяв Господь тим, які люблять Його” (Дерк.) – палко. Так от, кожне випробування нашої відданості, якщо його правильно сприйняти, треба зустріти з радістю як нову можливість показати Нареченому глибину та силу нашою любові – як ще один доказ того, що ми заслуговуємо на Його любов, довір’я і обіцяне звеличення. Ті, які розділять з Господом майбутню славу, повинні бути не тільки покликаними і вибраними, але і вірними до самої смерті (Об. 17: 14).
Отже, двері можливості брати участь з Христом, нашим Господом, у праці Євангельського віку будуть зачинені тоді, коли надійде “ніч, коли жоден нічого не зможе виконувати”. І тоді всім, хто до тих пір не розвинув через вірне служіння необхідного характеру й не доказав своєї симпатії, відданості, любові та ревності до Господа та Його правди (Мт. 10: 37; Мр. 8: 38), це буде занадто пізно робити. Як показано в притчі, вони, тим самим, покажуть свою приналежність до “нерозумних дів”, оскільки втратили велику й славну нагоду страждати з Тим і ради Того, з Ким були би раді царювати. До того часу повне число, призначене наперед Богом, щоб становити й доповнити Церкву, буде покликане, вибране і визнане вірним через випробування – “подібні до образу Сина Його” (Рим. 8: 29). Жнива проминуть, літній час ласки закінчиться, і залишиться тільки спалити кукіль, щоб очистити поле (світ людства) й [211] повністю приготувати його для значно ширшого засіву Тисячолітнього віку.
Зачинення дверей в цю ніч очевидно зупинить будь-яку подальшу працю поширення правди, яка, хибно зрозуміла загалом суспільством, напевно буде звинувачена в причетності до великої міри пануючої тоді анархії та замішання, замість того, щоб бути сприйнятою в її істинному світлі як передвістя божественного розуму та об’явлення щодо грядущих на світ клопотів та їхніх справжніх причин. Ми не повинні сподіватись, що прихід ночі і зачинення дверей буде раптовим. Радше це буде поступове перешкоджання праці жнив і припинення її.
Теперішній час є часом печатання слуг Бога на їхніх чолах, перш ніж спалахне буря горя (Об. 7: 2, 3). І кожна мудра діва повинна оцінити теперішній привілей – як для власного інтелектуального печатання теперішньою правдою, так і для участі в жнивній праці печатання інших з класу пшениці і збирання їх до безпечної клуні, перш ніж прийде ніч і двері можливості працювати зачиняться.
Те, що нинішня найбільш сприятлива нагода є короткою, очевидно з факту, що залишилось4 тільки двадцять чотири роки жнивного періоду, завершення якого буде свідчити про кінець панування зла і впровадження славного Тисячолітнього Дня. І в цей період мусить мати місце темна ніч найбільшого утиску світу. Велика темрява, яка повинна передувати славному дню, наближається: “Настав ранок, а все ж іще ніч” – “час утиску, якого не було від існування люду”.
—————–
4Дивіться “Передмову автора” (1916 р.) стор. і.
—————–
Зауважте, що коли прийде ця ніч, і женці будуть змушені припинити свою важку працю, це буде доказом, що останнє діло Євангельського віку завершене; що все вибране число Нареченої Христа “попечатане” і “зібране” [212] до стану відокремлення від світу – до стану клуні (Мт. 13: 30). Адже Бог не дозволить, щоби щось поклало кінець Його праці, доки вона не закінчена. Тоді всі правдиві й вірні слуги Бога будуть попечатані на своїх чолах; а оскільки праця Євангельського віку закінчиться, то ніхто більше не зможе займатись цією працею чи пожинати її щедру нагороду, провіщену в “цінних та великих обітницях” – нагороду для вірних, які входять, коли “двері” ще відчинені (2 Петр. 1: 4).
Але нам не треба з цього робити висновок, що всі відразу одержать нагороду, як тільки докажуть свою вірність. Можливо деякі будуть жити довгий час в цій темній ночі утиску – хоча наші сподівання протилежні. “Тут терпеливість святих, що додержують заповіді Божі та Ісусову віру!” Одягнувшись в усю Божу зброю і сміливо протистоячи омані шляхом ясного й безстрашного представлення правди та її захисту в цьому злому дні, коли велетенські облуди так зухвало й демонстративно підкрадаються ззовні, святі остережені: “все виконавши, витримати”, одягнувши повну Божу зброю, маючи меч духа, щоб завжди бути готовими до захисту, перебуваючи в пильності, наполегливості та молитві за всіх святих. Всім буде потрібна терпеливість, щоб, виконавши волю Бога, прийняти обітницю (Об. 14: 12; Еф. 6: 13; Євр. 10: 36).
Треба чітко усвідомити, що закінчення високого покликання до співспадкоємства з нашим Господом Ісусом у Царстві Бога не є зачиненням дверей в притчі про дів. Хоча загальне “покликання” до цієї милості закінчилося у 1881 році, “двері” все ще відчинені. Покликання – це загальне запрошення Бога для всіх виправданих віруючих у Відкупителя йти Його слідами самопожертви аж до смерті і тим самим доказати, що вони достойні царювати з Ним у славі. Ця милість мала конкретний час свого початку: учні, які чекали, були прийняті до неї в день П’ятидесятниці, в 33 р. н. е. [213] І вона мала, як вже було показано, конкретний час закінчення, а саме: жовтень 1881 року.*
————–
*Дивіться Том 2, розд. vii
————–
З іншого боку, зачинення “дверей” в притчі (Мт. 25) позначає цілковите закінчення всякої можливості для будь-кого (навіть для “покликаних”) осягнути надалі нагороду високого покликання. Це позначає кінець всякої можливості доказати вірністю в служінні, що вони заслуговують на нагороду: всяка нагода для служби тоді закінчиться, серед “ночі”, коли ніхто не зможе працювати (Ів. 9: 4). З цього зрозуміло, що двері, тобто нагода, вчинити наше покликання і вибрання міцним не обов’язково зачиняється, коли для всіх віруючих перестає звучати покликання (загальне запрошення) увійти. А оскільки двері залишаються відчиненими, це показує, що будь-який віруючий, який щиро бажає увійти і готовий виконати поставлені умови, ще може це зробити – навіть якщо загальне “покликання”, запрошення, увійти більше не розсилається. Власне кажучи, двері, або нагода, працювати і жертвувати ще не зачинені, хоча загальне покликання закінчилося у 1881 році.
Євангельський вік був часом покликання: по-перше, покликання грішників до покаяння та віри в Христа Відкупителя; по-друге, покликання цих виправданих до великого привілею співспадкоємства з Христом у Його Царстві на тій основі, що вони будуть йти Його слідами самопожертви аж до смерті, що є умовою прийняття до праці Царства та почестей грядущого Тисячолітнього віку. Тому, якщо Господь говорить нам, що завершальний період цього віку буде часом жнив, то це ясно вказує на радикальну переміну – від сіяння до збирання, від покликання до випробування покликаних та завершення праці, розпочатої покликанням.
Як ілюстрацію зміни характеру праці при закінчення Євангельського віку, наш Господь дав притчу про невід (Мт. 13: 47-50): “Подібне ще Царство [214] Небесне до невода, у море закиненого, що зібрав він усячину. Коли він наповниться, тягнуть [рибалки] на берег його і, сівши, вибирають до посуду добре, непотріб же геть викидають. Так буде й наприкінці віку [в жнивах, Мт. 13: 39]: Анголи [посланці, слуги Бога] повиходять і вилучать злих з-поміж праведних, і їх повкидають до печі огненної [великого часу утиску], – буде там плач і скрегіт зубів!”
Притча показує номінальну християнську церкву як номінальне сподіване Царство Бога: закинутий в море (світ) невід зібрав рибу (людей – Мт. 4: 19) всякого виду (християн справжніх, християн наполовину обдурених і введених, а також натовпи лицемірів). Коли він наповнився (коли прийшла повнота Божого часу), його витягли на берег. Це показує, що зібрані (“всякого сорту”) в номінальну церкву не придатні до Царства, навіть якщо можуть бути придатні до чогось іншого; що в кінці віку – в жнивному часі – покликання, тобто запрошення зайняти місце в Царстві, буде зупинене Божою постановою – як показано у витягненні невода на берег; що тоді рибалки почнуть зовсім іншу працю, а саме: працю сортування, розподілу, яка завершить відбір бажаного сорту і відкинення інших, які не заслуговують на милість, до якої були покликані, “бо багато покликаних, – та вибраних мало” (Мт. 22: 14).
Праця відділення в цій притчі є тією самою працею, яка показана в притчі про пшеницю та кукіль і навчає нас сподіватися припинення засіву (покликання) і зміни цієї праці на працю збирання. Господні слуги, які під Його керівництвом змінять працю, в обох притчах названі ангелами – особливими посланцями Бога. Це Його вірні учні, які, йдучи з великою покорою, поряд з Господом, і з великим [215] запалом прагнучи пізнати Його план та співпрацювати в Його ділі, не будуть залишені в темряві про Його часи та пори (Мт. 13: 11; 1 Сол. 5: 4; Єр. 8: 7-12). Звичайно, ці жнива, це збирання стосується тільки тих, які живуть в жнивному часі, а не померлих раніше, кожний з яких, закінчивши свій шлях, був позначений і відділений, щоб чекати відповідного становища в прославленій Малій Черідці (яка, власне, є Царством) або поза нею (2 Тим. 4: 8).
Невід не був призначений на те, щоб виловити з моря всю рибу. Наш Господь, великий Головний Рибалка, постановив упіймати особливе число риби особливого виду, не дивлячись на те, скільки риби інших видів потрапило в невід разом з нею. І коли в неводі опинилося повне число риби визначеного, особливого виду, був даний наказ витягти невід на берег для сортування і відділення. Тож якщо невід сказано витягти на берег, то, зрозуміло, розпорядження закинути невід в море, дане на початку віку, закінчилось (Мт. 28: 19; 24: 14). І всі, хто далі продовжуватиме співпрацювати з Господом, повинні слухатись Його вказівок і більше не витрачати свій час на загальну ловлю, а тільки на теперішню працю відділення та збирання. Як тодішня правда була засобом для покликання, так “теперішня правда”, жнивна правда, є сьогодні Господнім засобом для випробування та розділення.
Тому, коли Господні слуги чують Його голос через Його Слово, який говорить, що прийшла пора зупинити сіяння і почати збирання, зупинити ловлення і почати сортування риб, зупинити покликання і проповідувати жнивне послання (нині на часі) тим, хто вже покликаний, вони, якщо вірні, радо й негайно послухаються. Поінформовані Вчителем про Його план віків і не перебуваючи в темряві відносно часів та пір, в яких ми живемо, вони вже не повинні йти в поле, тобто в світ, щоб сіяти добре зерно Царство, а [216]“давати своєчасно поживу” дому віри – поширювати між тими, хто називає себе Господніми дітьми, добру новину близького Царства, а також вістку великої радості та благословення, яке воно незабаром принесе всім людям.
Як не дивно, саме це послання про повне любові волевиявлення Бога (у викупі) в справі реституції всього через Христа Ісуса та Його прославлене Тіло, Церкву, Боже Царство (послання, яке повинно радувати, оживляти і об’єднувати всі люблячі християнські серця), має розвинути і привести до сердечної єдності лише правдивий клас, має випробувати його й відділити від номінальних мас.
Невдовзі жнива закінчаться і тоді той, хто сіяв, і той, хто жав, радітимуть разом. Сьогодні женці повинні приспішити працю і повинні настільки турбуватися про її повне завершення, щоб молитися до Господа жнив, Головного Женця, щоб Він вислав більше робітників на Свої жнива. Незадовго після цього орач наступної епохи (провіщений великий утиск, який приготує світ до Тисячолітнього посіву насіння) захопить женця цієї епохи (Ам. 9: 13).
СІМДЕСЯТИЙ ТИЖДЕНЬ ІЗРАЇЛЮ ЯК ОБРАЗ ЗАКІНЧЕННЯ ЄВАНГЕЛЬСЬКОЇ МИЛОСТІ
Варто пам’ятати, що “сімдесятий тиждень” Ізраїлю – останні сім років його милості – мав дуже точно визначений початок, середину й кінець. Ми віримо, що це мало на меті дати нам чітко встановлені дати в кінці Євангельського віку милості для Духовного Ізраїлю. Ми бачили, що початок тижня був для тілесного Ізраїлю датою початку його жнивного випробування – 29 р. н. е. Це ознаменувалося хрищенням нашого Господа і визнанням Його Месією в Йордані, коли почалася жнивна праця, паралеллю якої є теперішнє визнання присутності Господа у 1874 р. н. е., на початку цих жнив.
[217] Середина тижня угоди, 33 р. н. е., була датою відкинення Ізраїлю як системи (церкви-народу) і позначилася смертю нашого Господа на хресті та Його передсмертними словами: “Ось ваш дім залишається порожній для вас!” Нинішньою паралеллю є відкинення від милості та занепад сектантських систем, названих християнством, “Вавилоном”, у 1878 році.
Остання половина ізраїльського тижня угоди (3? роки, від 33 до 36 р. н. е.) не була періодом милості для народу або секти, а періодом індивідуальної милості, даючи ізраїльтянам (не так, як раніше через номінальну Церкву, але індивідуально, якщо вони її приймуть) всі милості і особливі привілеї Аврамової угоди – аж до закінчення символічних сімдесяти тижнів, межі їхньої милості, відміченої посланням милості до Корнилія та поган взагалі. Так само тепер, в паралелі: 3? роки (від квітня 1878 р., коли так зване християнство, “Вавилон”, було позбавлене милості, до жовтня 1881 р.) були завершальним періодом милості високого покликання для окремих віруючих. Таким чином, загальне “покликання” (милість цього Євангельського віку) припинилося в жовтні 1881 р. н. е. – докладно так само, як аналогічна дата, жовтень 36 р. н. е., свідчила про кінець милості для юдеїв.
Милість для юдеїв полягала у пропозиції Царства для Ізраїлю – покликання природних дітей Авраама до того, щоб скористатися з привілеїв та можливостей, наданих їм під їхньою Угодою Закону. Це покликання (милість, привілей) припинилося остаточно й назавжди разом із кінцем їхнього тижня угоди. Євангельська милість полягала у пропозиції Царства (виключно) для віруючих у Христі – “високому покликанні” всіх примирених з Богом під Угодою Благодаті, щоб вони могли скористатися з наданих можливостей (стати членами Авраамового “насіння”, яке має благословити світ), приєднавшись до Ісуса Христа, їхнього Відкупителя, в Його угоді самопожертви – у випробуванні, [218] яке повинно продемонструвати їхнє право мати участь в майбутній праці й славі Христа. І ця милість (це “покликання”, запрошення) припинилась, як ми бачили, остаточно й назавжди в жовтні 1881 р. – у паралельній точці часу закінчення юдейського покликання, тобто милості.
Варто зауважити, що вслід за припиненням юдейської милості, тобто покликання, наступило інше загальне покликання, яке, ігноруючи їх самих та їхню минулу милість, тим не менше охопило тих із них, які потім (ставши віруючими) виявилися гідними всесвітнього покликання до почестей Царства. Припинення їхньої колишньої милості було таким реальним, немовби після припинення милості вони вже не були до нічого іншого запрошені; таким реальним, немовби вони були запрошені після цього до нижчої милості. Але це вже не таке очевидне, бо загальне Євангельське покликання, яке не виключало їх, було тим самим покликанням, тільки ширшим та глибшим, яке стосувалося всіх віруючих в Христа, з кожного народу.
Після теперішнього припинення милості, або “покликання”, у 1881 р., наступає, або, радше, накладається на нього, загальне покликання цілого світу до Тисячолітніх благ та милостей на умовах віри та охочого послуху (але не жертвування до самої стерті). Однак це – нижче покликання і менша милість, ніж та, яка припинилася. Це – покликання втішатись благами Царства, але не бути частиною помазаного класу Царства. Ця зміна – зупинення вищої й початок нижчої ласки – буде в даний час малопомітною з тієї причини, що велика нагорода Царства та співспадкоємства з Христом в якості учасників божественної природи, переважно загубилася з поля зору Церкви. Найвище поняття про нагороду, загальноприйняте серед християн минулих століть, це – поняття, що у своєму воскресінні вони одержать досконалі тіла; що, вільні від хвороб, страждань та горя, вони втішатимуться Божою милістю і матимуть вічне життя. Це поняття, хоч далеке від справжніх [219] привілеїв “високого покликання” Євангельського віку, в дійсності є досить правильним поняттям про блаженні привілеї, які під час Тисячолітнього віку будуть даровані всьому світу – тим зі світу, які проявлять послух і прийдуть до гармонії з Богом.
Насправді єдиними, хто чітко бачить надзвичайно високі й величні признаки покликання Євангельського віку – єдиними, хто повинен звіщати й пояснювати це покликання, – є ті, кому на основі Божого Слова показано, що часова межа цього покликання була досягнута в жовтні 1881 року. Інші, хоч і цитують слова апостола відносно “високого покликання Бога в Христі”, насправді пояснюють нижче покликання, яке належить до Тисячолітнього віку. Отже, загальне Євангельське покликання, правдиве покликання, закінчилося. Ніхто не може його продовжити. Дехто не може, бо його не розуміє й не може його дати, а дехто не може, бо знає про його закінчення.
Але хоч загальне “покликання” припинилося, “двері” ще не зачинені. Кінець “покликання” й зачинення “дверей” – різні й окремі речі. Для декого “двері” залишаються відчиненими, щоб увійти в змагання за велику нагороду співспадкоємства в Царстві, навіть після закінчення загального “покликання”. Бог заздалегідь визначив конкретне число, яке становитиме Церкву, “Тіло Христа”, тому неможливо, щоби хоч на одного члена було більше або менше (зверніть увагу на образне представлення цього в 3 М. 21: 17-23). Звідси виникає, що Він не міг покликати, тобто запросити, до цієї честі більше, ніж треба для укомплектування обумовленого Ним числа. І в жовтні 1881 року, як показує Його Слово, це повне число було наявне. Та оскільки деякі з тих, хто відгукнувся на загальне покликання і уклав з Ним угоду, не зуміють дотримати своєї угоди, не бігтимуть так, щоб здобути нагороду, то “двері” залишаються відчиненими навіть після припинення загального покликання, щоб деякі отримали можливість вступити в змагання (щоб жертвувати себою в служінні правді) і зайняли [220] місця тих, які під час перегляду можуть скинути весільну одежу Христової праведності, а також інших, які, уклавши угоду самопожертви в служінні, полюбили теперішній світ, перейнялися його турботами або насолодами і не здоліли виконати вимог своєї угоди.
І ще варто зауважити, що закінчення покликання у 1881 році жодним чином не завадило привілеям тисяч, які вже прийняли покликання й стали посвяченими Божими слугами: воно не усуває нікого, хто вже був у ньому. Це також не означає, що більше ніхто не може ввійти: це було тільки припиненням Божого загального запрошення.
Той факт, що ви, можливо, лиш недавно прийшли до ясного знання надзвичайно великих та цінних обітниць в речах, які Бог зберіг для тих, хто Його любить, зовсім не означає, що ви не були покликані й прийняті як бігуни за цією великою нагородою задовго до того, як зрозуміли наскільки великою і величною є ця нагорода. Річ у тому, що ніхто, приймаючи покликання, не в змозі спочатку повністю збагнути нерівність та вузькість цього шляху, як і велич нагороди, яку можна одержати в самому його кінці. Ясність нашого розуміння обітниць є для нас Божою силою, яка діє в нас, щоб нас зміцнити й зробити здібними перемагати нинішні перешкоди та випробування. Надзвичайно великі і цінні обітниці відкриваються перед нами поступово, коли ми доказуємо свою вірність і йдемо далі, щоб з їхньою допомогою (з силою та відвагою, які вони в нас вселяють) ми могли бігти так, щоб одержати нагороду (2 Петр. 1: 4).
Цей клас, щоб одержати нагороду, повинен бути не тільки покликаним і вибраним (прийнятим), але й вірним. І хоч загальне покликання припинилося, очевидно, випробування вірності покликаних ще не закінчилося. Вірні проходять процес печатання і відділення від тих, які невірні своїй угоді самопожертви. Мудрі діви проходять [221] відділення від нерозумних, які безглуздо припускають, ніби можна бігти і виграти нагороду почестей, багатства і т. п. у світі, і одночасно вірно бігти в змаганні за великою нагородою слави, честі й безсмертя, самі умови якої роблять таку подвійну поведінку неможливою. “Двоєдушна людина непостійна на всіх дорогах своїх”. “Не можете Богові служити й мамоні” (Як. 1: 8; Мт. 6: 24).
Коли всі вірні “мудрі діви” будуть випробувані і увійдуть до радощів Господа, “двері” можливості стати цим класом зачиняться, і ніхто більше не зможе в них увійти. Коли всі мудрі діви увійдуть, призначене число буде повним, і тоді Вчитель підведеться й зачинить двері (Лк. 13: 24, 25; Мт. 25: 10). Наш Господь Сам говорить нам, що тоді багато-хто почне бачити речі по-іншому – бачити, які привілеї і нагоди для жертви вони колись мали, але їх не втримали. Коли вони шукатимуть, як увійти, Вчитель скаже їм: “Я не визнаю вас Своєю Нареченою – вона вже укомплектована, а Я маю лише одну Наречену”. Але, дякувати Богу, інші вірші показують, що нерозумні діви, хоч і позбавлені таким чином високого покликання, на яке вони (як покаже їхня поведінка під час випробування) не заслуговують, все ж таки матимуть ласку і знайдуться на скромнішому становищі в Господній челяді.
Тому, перш ніж зачиняться двері, перш ніж повне число вірних буде укомплектоване, нехай кожен старається зробити своє покликання та вибрання міцним. Для цього дозвольмо Господу (через згадані цінні обітниці й пояснені притчі) викликати в нас і хотіння і чин за доброю Його волею.
Але дехто може сказати: “Боюсь, що я не є одним із тих, кого покликано ще до закінчення загального покликання у 1881 році, бо тоді я не тільки не усвідомлював глибин Божих обітниць, але й був зовсім чужим для Бога і навіть Його ворогом, далеким від угоди з Ним (щоб Йому служити) і далеким від такого бажання. Лише зовсім недавно я [222] прийшов до пізнання Бога; недавно я взяв на себе ярмо Христа, щоб вчитися від Нього; і вже зовсім недавно я дізнався про теперішній привілей страждати з Христом через самовідречення в Його службі і про те, що той, хто жертвує себе з Ним, згодом стане співспадкоємцем з Ним у славній праці Тисячоліття. Тож тепер, коли я побачив цю велич, коли я відчув захоплення від цих дорогоцінних речей і вирішив бігти в цьому змаганні за чудовою нагородою, невже я повинен зробити висновок, що це для мене не відчинене, бо для доповнення числа вже покликано достатньо? Я не збираюсь змінювати божественну постанову або просити додати хоча б одного понад межу, встановлену божественною мудрістю, але буду гостро відчувати свою невдачу”.
Таким ми відповідаємо: “Біжіть. Ваша справа не така безвідрадна, як вам здається. «Двері» ще не «зачинені». Пам’ятайте, що коли би всі, які прийняли покликання, виявились при його закінченні вірними своїй угоді, їх не було би занадто багато, а у самий раз. Пам’ятайте також, що ваші спостереження, як і Святе Письмо, свідчать, що з багатьох, які прийняли покликання, небагато буде вибраних, бо тільки небагато хто залишиться вірним своїй угоді у випробуваннях. Як тільки деякі з покликаних один за одним проявляють невірність, їхні нагоди, їхні місця трудів та їхні вінці нагороди переходять до інших. Одне з цих місць трудів і один з цих вінців нагороди може перейти до вас, і ваше ім’я може бути записане в сувої життя як ім’я члена Нареченої Христа на випробуванні – замість того, хто був викреслений як недостойний” (див. Об. 3: 5; Євр. 12: 23).
Ті, які здатні охопити розумом дорогоцінні обітниці і бажають працювати у винограднику, мають міцний доказ, що вони зачаті Духом,* адже людський розум, навіть виправданий, не в силі осягнути глибокі речі, призначені Богом лише для тих, хто [223] посвятився і був прийнятий (1 Кор. 2: 6-16). Наш Господь надто люблячий і надто справедливий, щоб у чиємусь серці зродити надію, яка ніколи не зможе здійснитись. Бути зачатим від Духа через Слово правди передбачає остаточне народження до духовних умов, хіба б такий зачатий показав себе недостойним – невірним.“Тож не відкидайте відваги своєї, бо має велику нагороду вона”.
————–
*Дивіться Том 1, стор. 226.
————-
ОДИНАДЦЯТА ГОДИНА
МТ. 20: 1-16
Ця притча, очевидно, була дана з особливим наміром дати урок в нинішньому часі. Робітники – це ті наполегливі, посвячені Божі діти, які протягом Євангельського віку (“дня” з притчі) вірно витрачають свій час та енергію не в служінні собі, не в служінні мамоні, а в служінні Богу. Тому в робітниках показані тільки вірні, і всі вони одержують ту саму нагороду, почесті Царства, зображені в притчі “динарієм”.
Загальний характер покликання і потреба в робітниках показані в чотирьох покликаннях – рано вранці, о дев’ятій годині, в полудень і о третій годині пополудні. Однак чітке, виразне розуміння того, якою повинна бути плата, було згадане тільки на початку: саме тоді господар “погодився” дати їм за службу по динарію. Ось так обітниця Царства була ясно зрозуміла в ранній Церкві, але пізніше вона переважно загубилася з поля зору і була сформульована неясно. Живі члени Христової Церкви, трудячись у Його винограднику в будь-яку пору цього Євангельського віку, представляють всіх робітників. Притча показує (як характерну особливість) клас, який береться до служби Господу, коли денна праця вже майже виконана, об “одинадцятій [останній] годині”. Він показаний в тих, які бажають брати участь в службі Учителю, але вже надто пізно, бо загальне покликання [224] закінчилося. Вони кажуть: “Ніхто не найняв нас”, – ми запізнились, щоб служити під цим покликанням.
Учитель відповідає їм, що двері можливості трудитися й страждати в Його службі ще не “зачинені”, і про зачинення їх свідчитиме прихід “ночі, коли жоден нічого не зможе виконувати”. Але Він нічого не говорить, якою буде нагорода, хоча, наймаючи інших під Своїм загальним покликанням, казав: “І що буде належати, дам вам”* – частину плати, про яку “домовився” на початку.
————–
*Найстаріші грецькі манускрипти, Синайський та Ватиканський не містять слів з Мт. 20: 7: “І що буде належати, те одержите”.
————–
Отже, протягом Євангельського віку наш Господь через Свої мовні знаряддя в Церкві постійно запрошував всіх віруючих до Себе на службу. Повна нагорода – божественна природа і слава Царства – була чітко окреслена і добре зрозуміла вже на самому початку. Та хоча про неї говорилося протягом всього віку, вона відтоді вже так ясно не сприймалася через велике відступлення від правди. Але тепер ми дійшли до завершення Євангельського дня служіння – до “одинадцятої години”. Проминув час кликати робітників на цей день. Однак деякі стоять і кажуть: “Нас не покликали працювати – «ніхто не найняв нас», – нам не обіцяють ні роботи, ані нагороди, якщо ми знайдемо роботу; покликання закінчилося, денна праця вже майже зроблена; є досить робітників і без нас”. Але до таких Учитель хотів би звернутись через нас – Його мовні знаряддя: “Ідіть і ви в виноградник” – “Я не обіцяю нічого; загальне покликання закінчилося; часу мало; час для праці майже закінчився, «приходить ніч, коли жоден нічого не зможе виконувати»; та ви йдіть, покажіть свою любов та ревність, а нагороду залиште Моїй щедрості” .
Це все, що ми можемо сказати. Єдина надія, якої ми можемо триматись, полягає у тому, що ще ніколи не було так, щоб людина, яка трудилась для нашого Господа, не одержала при цьому набагато більше, ніж вона могла просити чи сподіватися. [225] Ми також знаємо, що деякі місця в цій праці звільняться, бо дехто перестане бути вірним, і вінці нагороди, відкладені для них, будуть віддані іншим, які своєю вірністю та самопожертвою докажуть, що вони гідні цієї праці і нагороди.
Тому, якщо хтось лише недавно пізнав й полюбив нашого Господа і бажає служити Йому та Його правді, нехай він не знеохочується тим, що загальне покликання закінчилося у 1881 році. Якщо ви бачите, що “двері” нагоди жертвувати і служити відчинені перед вами, входьте. Але входьте швидко, бо ніч темряви і сильної опозиції до правди невдовзі захопить нас і перешкодить нашій зайнятості в службі. “Настав ранок, а все ж іще ніч”, “Приходить ніч, коли жоден нічого не зможе виконувати”. Коли так буде, знайте, що “двері зачинились”, що всі мудрі діви вже ввійшли, що всі випробувані, і всі вільні місця належним чином заповнені. Коли всі особливі “Божі слуги” будуть до того часу “попечатані на своїх чолах” (отримають інтелектуальне розуміння Божого плану), тоді будуть відпущені чотири вітри (Об. 7: 1-3), які спричинять великий “вихор” утиску, серед якого залишок класу Іллі буде “перемінений” і звеличений до слави Царства.
Який урок для тих, які уклали угоду з Господом служити Йому перш за все і понад усе, але занедбують Його працю, спрямовану на боротьбу з використанням часу, думок та засобів для швидкоплинних задоволень та утіх, які пропонує світ! Господь напоумляє їх, кажучи: “Будь вірний до смерті, і Я тобі дам вінця життя”. “Переможець [хто перемагає в собі дух світу] зодягнеться в білу одежу, а ймення його Я не змию із книги життя, і ймення його визнаю перед Отцем Своїм і перед Його ангелами”. “Тримай, що ти маєш, щоб твого вінця ніхто не забрав” (Об. 2: 10; 3: 5, 11).
Сьогоднішня манна
Приготування до встановлення нової угоди законуПРИГОТУВАННЯ ДО ВСТАНОВЛЕННЯ НОВОЇ УГОДИ ЗАКОНУ
«І до Посередника Нового Заповіту – до Ісуса, і до покроплення крови, що краще промовляє, як Авелева» Євр. 12:24.
Ми починаємо цю тему з розгляду нашого підставового тексту. План Єгови вимагає встановлення Нової Угоди Закону, подібної до Старої Угода Закону, але на вищому рівні і через більшого посередника, Ісуса і Його укомплектовану Церкву. Мойсей, як посередник Угоди Закону, був образом на Ісуса, Посередника Нової Угоди. Ми мусимо визнати потребу угоди, інакше не було б в чому посередничати. Ми також мусимо визнати, що Ісус не діє тепер як Посередник (в Своїй функції Посередника); що це буде відбуватися протягом віку Тисячоліття. Тепер ці слова потребують деяких пояснень. Ми повинні відокремити час віку Тисячоліття (1874-2874) від особливостей праці теперішнього Віку, що призначений для вибирання Божих Вибранців, включаючи перед-тисячолітнє насіння Авраама.
Бог зробить усі п’ять перед-реституційних класів (Малу Черідку, Старожитніх Гідних, Велику Громаду, Молодих Гідних та Посвячених Табірників Епіфанії, відповідно зображених в Сіоні, Морії, Акрі, Безеті та Офелі) особливими помічниками для невибраних на Святій Дорозі. Порівняймо Пс. 72:3: «Нехай гори приносять народові мир, а пагірки правду». Саме для цього Бог вивищить ці п’ять перед-реституційних класів. Невибрані будуть приходити з різних частин землі, щоб прийняти благословення, що буде під управлінням Христа і при допомозі п’яти перед-тисячолітніх посвячених класів. Цією працею протягом Тисячоліття буде навчання, освічення і піднесення з деградації до людської досконалості (РТ 77ʼ38).
Нова Угода – це влаштування, завдяки якому світ прийме її благословення протягом Тисячоліття. Про цю Нову Угоду для світу під пануванням Посередника Бог каже: «Буду бо Я милостивий до їхніх неправд, і їхніх гріхів не згадаю Я більш!» (Євр. 8:12). Світ не ввійде у відносини Нової Угоди індивідуально раніше кінця Тисячоліття, яке в даному випадку включає також 40-річний День Суду (2874-2914).
Єгова покаже тоді Свою люблячу доброту через «покроплення кров’ю», якa представляє Боже милосердя, покроплене на серця п’яти перед-реституційних посвячених класів. Також прийде час, щоб застосувати кров покроплення за всіх людей – це буде під час Тисячолітнього Посередницького Панування Христа. Ця кров «покроплення, що краще промовляє», звершує примирення або задоволення. Вона промовляє на користь прощення світу і звільнення його від неволі гріха і смерті. Так, вона промовляє краще, ніж Авелева, смерть якого взивала про помсту. Кров Христа, натомість, взиває про милосердя. Це дає порівняння, яке, здається, вказує, що Авель був в певній мірі прообразом Христа, в якому він приніс прийнятну жертву і був убитий.
Святе Письмо показує, що тілесний Ізраїль і світ отримають обіцяне Богом благословення у вигляді можливості отримати вічне життя в Тисячолітньому Віці під Новою Угодою (Єр. 31:34; 32:40; Єзек. 16:60-63), в той час як Церква, Тіло Христа, велике духовне Насіння Авраама, має свою пробу до життя у розширеному Євангельському Віці, під найвищою і найкращою Угодою, скріпленою Присягою, вчиненою з Авраамом (зображеною в Сарі), а не під Угодою Закону (зображеною в Агар), ні під Новою Угодою, зображеною в Кетурі (Бут. 25:1-6).
Апостол Павло заявляє, що Бог проповідував Євангелію наперед Авраамові, кажучи: «Благословляться в тобі всі племена землі» (Бут. 12:3; 28:14; Гал. 3:8). Він показує, що оригінальна Угода Авраама містить дві частини або два насіння. Вони вміщені в Угоду, скріплену Присягою як (1) «зорі небесні» і (2) як «пісок на березі моря» (Бут. 22:16-18). Перше насіння, небесне, відноситься, в першу чергу, до Христа – Ісуса (Голови), і Церкви (Його Тіла). Апостол оголошує і підкреслює це в Гал. 3:16,29. Духовне насіння Авраама, як зорі небесні і світила небозводу (Дан. 12:3), є каналом через який другорядне насіння, земне насіння, отримає благословення. Це другорядне насіння Авраама, порівняне до піску на березі моря, зображує, в першу чергу, Старожитніх і Молодих Гідних у Тисячолітньому Віці і, в другу чергу, всі роди землі, які остаточно прийдуть до гармонії з Богом протягом Тисячолітнього Віку. Оскільки Авраам зображує Бога, то цей образ показує два класи Божих дітей, розвинених як Авраамове насіння – (1) клас Христа і Велику Громаду в духовній сфері, а також (2) Старожитніх Гідних, Молодих Гідних і Посвячених Табірників Епіфанії разом з досконалим реституційним класом людства у земній частині.
Нова Угода і її Посередник, Христос, є зображені в Угоді Закону та її посереднику, Мойсеєві, який так і не привів нікого до досконалості. Апостол каже так: «Через це [Угоду, скріплену присягою, яка прикриває вибраних] з віри, щоб було з милости, щоб обітниця певна була всім нащадкам, не тільки тому, хто з Закону, але й тому, хто з віри Авраама, що отець усім нам» – як Єгова свого часу буде Батьком усіх спасенних, не лише вибраних, але також невибраних, відновленого світу людства. «Як написано: Отцем багатьох народів Я поставив тебе» (Рим. 4:16,17). Всі родини землі, всі, що будуть благословенні Тисячоліттям, для кого це благословення буде дієвим і хто буде властиво відповідати, стануть таким чином дітьми Бога, котрого зображував Авраам. Отож, слід сподіватися, що ми всі зможемо побачити, що ця оригінальна і всеохоплююча Угода, вчинена з Авраамом (Бут. 12:1-3), включає все, що Бог обіцяв дати вибраним, як також через них тим зі світу, які візьмуть Божу ласку не надаремно. Зауважте, що жодних додаткових угод не потрібно було (хоча Авраамова Угода була підтверджена і розвинена) – все містилося в оригінальній, всеохоплюючій Угоді Авраама.
Якщо оригінальна Угода з Авраамом містила Божі обітниці для всіх, як для вибраних, так і для всього людського роду, який буде благословенний через вибраних протягом Тисячоліття, то чому Бог приготував дві інші угоди, а саме: (1) Угоду Закону, встановлену на горі Синай з ізраїльським народом та з Мойсеєм як її посередником, і (2) Нову Угоду, яка слідує за нею і служить, щоб благословити Ізраїль та світ? Ми відповідаємо, що ці дві угоди були додані з доброї і достатньої причини, тобто для глибшого вияснення Божих цілей, і при правильному зрозумінні вони допомагають нам оцінити прояви Божої любові і справедливості в минулому, теперішньому і майбутньому.
Якою була ціль Угоди Закону? Писання відповідає, що вона була додана до Угоди Авраама, щоб заповнити час, аж доки прийде обіцяне Насіння, до якого відносилась оригінальна Угода, і що з причини гріха було необхідно, щоб міг бути показаний високий Божий стандарт для Насіння (Гал. 3:17-19). Звичайно, це факт, що Угода Закону з ізраїльським народом виконала цю місію. Вона схвалила стандарт, який затвердив Ісус, та засудила всі інші. Вона допомагала розвинути єврейський народ в стосунку до Бога і справедливості. Угода була для того, щоб пристосувати й приготувати їх до славного «високого поклику» Євангелії, який зрештою дійшов до них, запрошуючи їх до Божої ласки і співспадкоємства з Месією у славному Тисячолітньому Царстві за умови вірності і крокування в сліди їх Спасителя. Вона мала корисний результат в тому, що під Божим провидінням єврейський народ став найбільш розвиненим у справедливості з-поміж усіх народів землі під час першої присутності нашого Господа, так що кілька тисяч з-поміж них виявилися придатними для того, щоб перевести їх з-під Мойсея до Христа. Більше того, розпорядження Угоди Закону передбачали деякі образні дії і через передбачення, які були дуже помічними для духовного Ізраїлю протягом Віку Євангелії, ілюстрували нам в образах і тінях Закону, а також в проголошені через пророцтва, різні справи стосовно благословення вибраних протягом Євангельського Віку і благословення світу протягом Тисячоліття.
Це поєднання справ, що пов’язані з обома віками в образах Угоди Закону, заплутало зрозуміння в деяких розумах. Господь іноді приховує від нас деякі речі, щоб розвинути в нас необхідність вишукування їх. Божі діти зростають сильнішими через Правду з причини труднощів, які вони мають, пережовуючи їх, так як це є з буквальною їжею; ті, хто ретельно пережовують, отримують більшу користь з їжі.
Коли ми маємо ясну думку в нашому розумі, що Угода Закону «нікого не зробила досконалим» і не додала ні йоти до оригінальної Угоди Авраама, хоча дала певні типічні провіщення, пов’язані з загальним планом. Те, що Угода Закону ніколи не була призначена зайняти місце оригінальної Угоди, є аргументом Апостола. Він широко розвиває цю думку в Гал. 4:21-31. Апостол звертається до віруючих Християн, які, коли розпізнали Христа, як справжнього спадкоємця Угоди Авраама, якимось чином відчули, що вони досі перебувають під Угодою Закону, так само і ми, коли розпізнали Христа і повноту Угоди Авраама, все ще якось вважали, без авторитету Писання, що ми додатково потребуємо Нової Угоди і ніби ми були під нею. Тепер ми бачимо, що Церква, Тіло Христа, не розвивалася ні під старою Угодою Закону, ні під Новою Угодою (Закону), яка ще навіть не була встановлена. Малій Черідці була дана вища частка, спів-спадкоємство з Христом під обрисами Угоди, зв’язаної Присягою, що є зображене в Сарі, як Апостол виразно заявляє у Гал. 3:29: «А коли ви Христові, то ви Авраамове насіння й за обітницею спадкоємці». Бог вивищить як спеціальних помічників також решту з трьох передреституційних класів.
Світ має отримати всі реституційні ласки і благословення через Нову Угоду (Закону), другий додаток до оригінальної угоди вчиненої з Авраамом. Ця Нова Угода (Закону) ще не була впроваджена, тому що її Посередник, Христос – Голова і Тіло, які повинні впровадити її за допомогою Великої Громади, Молодих Гідних та Посвячених Табірників Епіфанії, ще до кінця не готові, щоб розпочати цю працю, наслідком якої буде благословення всього людства під час Тисячолітнього Віку. Вона буде інавгурована у своєму відповідному часі, в самому кінці цього Розширеного Євангельського Віку, і після цього буде посередницькою впродовж цілого
позосталого періоду Тисячолітнього Царювання. Коли Стара Угода Закону була впроваджена, Мойсей спустився з гори, виставив таблиці Закону і покропив їх кров’ю, запечатуючи в певному значенні цю Угоду; потім він взяв кров і покропив усіх людей (Вих. 24:5-8; Євр. 9:17-23). Це було образом того, що має відбутися у свій час. Антитипічний Мойсей, Христос (Ісус, Голова і Церква, Його Тіло) незабаром спуститься з гори, вкритий покривалом, прихований, тому що людство не може знести славу Його сяючої присутності.
Божа Угода з Авраамом стосується, перш за все, Насіння обітниці і віри. Обітниці, які розвивали це Насіння, були зображені в Сарі, яка народила Ісаака – дійсне образне насіння. Угода Закону, зображена в Агарі, не народила цього Насіння; їй не вдалося нічого вдосконалити. Нова Угода (Закону) в свою чергу вимагала смерті всіх з духовно-сплодженого Насіння, щоб звільнити приписану заслугу викупу і передати назад земні права природньому Ізраїлю (це ще відноситься до майбутнього) і через них світу людства. І так є не тому, що Бог не міг би зробити цього іншим чином, але тому, що Його План передбачив, що цей шлях був би найбільш ефективний!
Добре заявив Апостол, що є якась «таємниця», пов’язана з особливими відносинами Христа і «Церкви, яка є Його Тілом». Ця Таємниця була настільки затьмарена, що євреї не могли її взагалі побачити; за винятком кількох, які були дійсно ізраїльтянами, і вони це зрозуміли аж після того, як були наповнені Святим Духом в день П’ятидесятниці. Навіть після цього, як показує Святий Павло, їм було важко зрозуміти Таємницю, що погани також були співспадкоємцями з ними в тих особливих благословеннях, які відносилися до Месії і небагатьох вірних, вибраних (Еф. 3:6).
Кожен, хто усвідомлює, що Церква є співспадкоємицею зі своїм Господом, не повинен мати труднощів, аби побачити, що смерть Церкви, як заявляє Апостол, «доповнює недостачу скорботи Христової», і лише той, хто бере участь в стражданні Христа, матиме участь в майбутній славі. Щоб чітко зрозуміти цей предмет, нам потрібне таке освічення очей нашого розуміння, яке зробить нас здібними розпізнати «Божі глибини». Але Писання нас запевняє, що ці «глибини» тієї «таємниці» були під час Високого Поклику лише для сплоджених від Духа (1 Кор. 2:10-14). І навіть тепер ця «таємниця» може бути ясно зрозуміла
лише посвяченими: «Таємниця Господня з тими, хто боїться Його; і Він покаже їм Свій заповіт» (Пс. 25:14,
KJV), бо лише вони мають освічення, розігріті серця і оживлення Святим Духом. Цей Святий Дух належить тим, хто має покірне, вірне і слухняне серце, і наскільки це є можливим є такими в слові і в ділі. Лише ті, які мають цього Святого Духа, мають більш рясну Божу благодать, благословення і освічення.
Перша або початкова риса інавгурації Нової Угоди це запечатання її кров’ю. Чітко зрозуміймо інше замішання, що турбує деяких посвячених Божих дітей. Це запечатання Нової Угоди (Закону) взагалі не має відношення до Викупу або до виправдання. Ми не є виправдані жодною угодою, але вірою в дорогоцінну кров Ісуса. «Отож, виправдавшись вірою, майте мир із Богом через Господа нашого Ісуса Христа» (Рим. 5:1). Виправдання світу має два значення: довести, що щось є справедливе, або зробити справедливим щось, що не є справедливим. Ми не виправдані молитвами чи вчинками. Віра – це підстава або основа виправдання.
Коли прийде час (Тисячолітнє Посередницьке Царювання Христа), щоб людство прийшло під Нову Угоду (Закону), виправдання буде швидше через вчинки, аніж через віру. Ця угода не є розпорядженнями для «нової» віри, але для «нових» вчинків. Стара Угода Закону (вчинків) зазнала невдачі лише тому, що її посередник (Мойсей) не міг дати необхідну допомогу. Нова Угода (Закону) (вчинків) буде успішною тому, що вона має «кращого Посередника», здатного дати всьому людству,
хто захоче, досконалість і здатність робити досконалі діла.
Авраам мав трьох жінок: Сару, його справжню (першу) дружину, а потім Агар і Кетуру. Сара залишалася безплідною багато років. Агар була закликана до Авраама, вважаючи це допомогою Богові у виконанні Угоди, щоб мати дитину від Агар. Від першої дружини і від служниці Авраам мав лише по одній дитині від кожної. Після смерті Сари Авраам узяв за дружину Кетуру, від якої він мав багато дітей.
Слова Апостола підтримують нас у міркуваннях над цими справами як алегоричними або образними. Він нам каже, що Сара зображує сутність оригінальної Угоди, і що Агар зображує Угоду Закону. Він пояснює, що тілесний Ізраїль був в рабстві їх Угоди Закону, і тому був антитипічним Ізмаїлом, сином Агар, і що вони були відкинені від Божої ласки, як Агар і її син були відкинені від сім’ї Авраама через Божі інструкції, щоб завершити образ. Апостол представляє цю лекцію, щоб показати нам, що Угода Ласки, під якою розвивалася Євангельська Церква, не має нічого спільного з Угодою Закону; що ці дві угоди є окремими і різними. Сара зображує оригінальну Угоду Авраама, Агар – Угоду Закону, а Кетура – Нову Угоду.
Дитина Агарі могла справді деякий час здаватися дитиною Сари, але так не було, як і дитя Сари, Ісаак, в жодному значенні не був сином Агарі. Аргументи Апостола показують, що Церква «як Ісаак є дитиною обітниці» – первісної Угоди. Агар зображувала Угоду Закону. Я
кби Апостол писав протягом Жнива Віку Євангелії до тих, які претендували бути під Новою Угодою, яка є представлена в образі Кетури, Він сказав би їм прямо – «Ви не можете бути дітьми двох угод, дітьми двох мам». Якщо ви в будь-якому значенні чи мірі є дітьми Угоди Кетури, то ви не можете бути дітьми Угоди Сари; і якщо ви є дітьми Угоди Сари, тоді ви в жодному значенні чи в жодній мірі не можете бути дітьми Угоди Кетури або Нової Угоди – яка
ще не діє.
Обриси оригінальної Угоди з Авраамом, які розвивали Христа, були зображені в його дружині, Сарі. Пізніше Бог зв’язав цю Угоду присягою. Апостол описує це в Євр. 6:13-20 і називає надію співспадкоємства з Христом, «надію, що лежить перед нами» у Євангелії, якорем (котвицею) «міцним та безпечним», що входить до середини «поза заслону». В такому разі святі є дітьми Божої присяги, дітьми «обітниці». Завдяки обітниці Христа, що Він їх сплодить до нової природи, цілком відрізняються від обітниць, якими Євреї були народжені як дім слуг, і цілком відрізняються також від обітниць, якими відновлений Ізраїль і всі племена землі будуть народжені до людської природи через процеси реституції, як діти Угоди Кетури.
Яка є різниця між обітницями, через які Церква приходила до Божої родини та обітницями, через які інші зможуть приходити до Божої родини під Тисячолітнім Посередницьким Царюванням Христа? Відповідаємо: різниця насправді величезна. Протягом Тисячолітнього Посередницького Царювання Бог не матиме справ напряму зі світом. Він доручив усі справи Своєму Синові, і Його Син, у згоді з Божим планом, протягом Розширеного Євангельського Віку приймав як Своїх «членів» тих, яких Отець «притягнув» до Нього, даруючи їм духа синівства і приводячи їх до нового духовного зв’язку. Не такі обітниці будуть переважати у народженні інших Божих дітей, «інших овець … які не з цієї кошари» (Ів. 10:16). Ці діти присяги або діти обітниць Бога є особливою «малою черідкою», яким Божа доброта вподобала дати Царство, як Учитель заявляє в Лук. 12:32: «Не лякайся, черідко мала, бо сподобалося Отцю вашому дати вам Царство».
На підставі чого класи віри прийняті Богом інакше, ніж світ? Ми відповідаємо, що світ буде прийнятий лише тоді, коли досягне дійсної досконалості в процесах реституції, при закінченні Віку Тисячоліття. Отець не буде мати справи зі світом до того часу, доки людство не стане досконалим, при закінченні Тисячоліття, коли Христос передасть Царство Отцеві (1 Кор. 15:24-26). Тоді люди впадуть в руки Бога живого, але будуть в цілковитій безпеці завдяки своїй досконалості, якщо вони з серця будуть лояльними до Бога і принципів Його уряду. Ісус Христос (а також Його Наречена, співспадкоємці) виступатиме «посередником між Богом і людьми» впродовж Його Тисячолітнього Посередницького Царювання. Всі людські зв’язки і відносини з Богом мусять бути через Месію, а всі Божі справи і відносини з людством будуть в Месії та через Месію.
Якими відмінними від тих є справи Бога з Церквою цього Віку – «Авраамовим насінням, і за обітницею спадкоємцями». Вони є «притягнені» Отцем, як говорить Ісус: «Ніхто бо не може до Мене прийти [тепер], як Отець, що послав Мене, не притягне його», і «того, хто до Мене приходить [притягнутий Отцем], Я не вижену геть [не відкину]» (Ів. 6:37,44). Деякі послідовники нашого Господа були притягнені до Нього Отцем перед тим, як Він довершив жертву за гріх на Голгофі, а інші були притягнені протягом Євангельського Віку; як говорить Апостол: «кого б тільки покликав Господь, Бог наш» (Дії 2:39). Тут є зміна руху в Божому замірі. Євангельська Церква, під зарядженнями Угоди Авраама, притягнена до Сина Отцем, що дав її Йому (Ів. 17:6,12).
Ці зарядження для світу в наступному Віці (Тисячолітнього Посередницького Царювання) будуть дуже відрізнятися; Отець не буде притягувати, але Господь Ісус буде притягувати їх до Себе Сам. «І як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну» (Ів. 12:32). І навіть після того, як Син притягне їх Сам до Себе, Він, як Посередник, повинен тримати їх під Своїм наглядом доти, доки не навчить їх, не дисциплінує їх, не зробить так, щоб їхні коліна схилилися і їх уста визнали. Посередник повинен їх навчити необхідних уроків і повернути усім те, що було втрачене, перш ніж Отець матиме справу з ними – при закінченні Віку Тисячоліття.
Ми приготували наш розум до подальших думок з Пр. 4:18: «А путь праведних – ніби те світло ясне, що світить все більше та більше аж до повного дня». Розширений Євангельський Вік продовжує розширятися (уже 140 років). Це створює потребу донести до нашої уваги теперішню Правду або поступальну Правду для нашого зрозуміння.
Ми тепер знайомі з передтисячолітнім насінням Авраама, яке ми називаємо квазі-вибраними (ніби-вибраними), яке складається з трьох загальних груп. Найвищий клас серед них – це Посвячені Табірники Епіфанії, який складається з тих, котрі посвятились після жовтня 1954 року, частково в період Епіфанії, і займають своє місце в Епіфанічному Таборі, тому що вже запізно посвячуватися, щоб стати Молодими Гідними. Їхній стан перед Господом, в той час як гріх переважає, дає їм більші проби в супроводі з більшими привілеями. Другий клас серед квазі-вибраних складається з тих поган і деяких євреїв, які «дійсно покаялися і вірять» у Христа як Спасителя, тих, хто не посвятився, але хто залишається вірними щодо Викупу і праведності. Третій клас складається з тих євреїв, які через віру та практику приходять до гармонії з Угодою Авраама і Мойсея і залишаються вірними в практикуванні праведності, але які не прийняли Ісуса як Спасителя.
Квазі-вибрані складають передтисячолітнє насіння Авраама і зображені в Маріям (Вих. 15:20; Е 11, 293), сестрі Аарона, який тут зображує Старожитніх і Молодих Гідних як речників Христа серед людей. Такий близький зв'язок показаний між квазі-вибраними і Гідними. Квазі-вибрані, особливо Посвячені Табірники Епіфанії, будуть спеціальними помічниками Гідних у праці благословення всіх родин землі під Новою Угодою, коли буде встановлена земна фаза Царства. Вони входять в Епіфанічний Табір, особливо від Жовтня 1954 року і далі. Ми радіємо з квазі-вибраними в багатьох благословеннях, які належать їм. Ми заохочуємо їх поглиблювати свій зв’язок з Богом і рости у знанні Правди та в Христовій подібності. Всі, хто вірить в Ісуса, повинні заохочуватися до посвячення, тобто присвячення свого життя Богові, і щоденно вірно виконувати це посвячення.
Ці передтисячолітні віруючі євреї і погани є синами з Йоіла 2:28 та Іс. 60:4: «Усі вони зібрані, і до тебе ідуть; сини твої йдуть іздалека».
В Жовтні 1954 року завершився поклик Молодих Гідних (Е 10, 114; РТ ʼ58, 91-93; РТ ʼ60, 91,92) і після того розпочалося будування Епіфанічного Табору (Скинії), як окремого від Подвір’я (РТ ʼ59, 56). З того часу і далі почав покликуватися і готуватися інший клас, Посвячені Табірники Епіфанії, як спеціальні помічники Старожитніх і Молодих Гідних в земній фазі Тисячолітнього Царства. Вони є першими, хто посвячує себе з квазі-вибраних, «п’ята група насіння Авраама» (Е 11, 293; Е 12, 185,188). З того часу, як були повністю забрані Наречена Христа і Велика Громада, ще досі залишаються два класи Божих посвячених людей, які здійснюють свій шлях у цьому житті – Молоді Гідні та Посвячені Табірники Епіфанії. Здається, вони представлені в застосуванні Пісн.П. 6:8 після 1954 р. в трьох групах жінок, які знаходяться в особливих стосунках з антитипічним Соломоном – нашим Господом. Велика Громада є Новими Створіннями в духовній фазі Царства. Вони, після Малої Черідки, є наступними в близьких відносинах з антитипічним Соломоном; тому вони є відповідно представлені в царицях Соломона, які серед цих трьох груп мали найближчі відносини з ним. (Цей клас тепер доповнений і піднесений як Нові Створіння). Молоді Гідні є у наступних найближчих відносинах; тому вони показані в наложницях Соломона, які мали наступний найближчий зв’язок з ним. Посвячені Табірники Епіфанії є в наступних найближчих відносинах; тому вони є добре показані в дівах, що мали наступний найближчий стосунок до Соломона, хоча це
ще не подружні стосунки. Їх становище також зображене в ізраїльтянах у Таборі, котрі мають нижче становище, ніж Велика Громада і Молоді Гідні, показані в Левитах на Подвір’ї. І, подібно до Великої Громади та Молодих Гідних, вони є «без числа», бо немає визначеного числа жодного з цих трьох класів. Ми дякуємо Богові і славимо Його та нашого Господа Ісуса, за подальше розгортання теперішньої Правди щодо цього, а також щодо інших тем, так своєчасно для зміцнення Посвячених Табірників Епіфанії, і за міцне утвердження віри всіх нас в Божому Слові. Ми також можемо сказати, що тепер серед Посвячених Табірників Епіфанії ми бачимо вищу групу, названу Царицею Шеви.
Чому Бог повинен робити таку різницю у Своєму поступуванні? Чому є так багато різних класів? Звичайно, що логічна причина, пов’язана з цією cправою, і ми можемо в цьому упевнитися. Звичайно, це правда, що «не чинить нічого Господь Бог, не виявивши таємниці Своєї Своїм рабам пророкам» (Амос 3:7). Якби все людство було в серці «справжніми ізраїльтянами», не потрібно було б Посередника і Нової Угоди – Угода Авраама була б цілком достатньою. Як показує історія, більшість людства у світі є грішними, відчуженими від Бога, бунтівниками щодо Божого Закону, і такими, що люблять гріх. Це створює необхідність діяльності Посередника для безбожного світу. Великий Посередник (Голова і Тіло), після вчинення «примирення за гріх, за всіх людей», при закінченні цього Віку, візьме всіх людей в Свої руки, і через навчання, покарання і направу в праведності зробить так, що кожне коліно схилиться і кожен язик визнає, у згоді з Божими розпорядженнями, інакше будуть відтяті до другої смерті.
Всі люди народжені в гріху, всі є дітьми гніву і перебувають під Божим вироком смерті, але
в певному відношенні не всі є однакові. Деякі ненавидять пута гріха, в яких вони знаходяться, та прагнуть свободи і примирення з Богом. Інші люблять гріх, і будуть відокремлені від Бога. Він не є в їхніх думках. Отже, виходячи з цього, ми маємо підставу бачити різницю в Його поступуванні з цими двома групами: (1) гідних (які шанують Бога) і (2) невіруючих. Він зауважує тих, які струджені і обтяжені; тих, чиї серця прагнуть розумового оцінення Бога, і вони можуть Його знайти. Таких гідних Він з задоволенням «притягує» упродовж Розширеного Віку Євангелії до Ісуса через знання Правди, щоб у Його руках вони могли бути виправдані і могли бути приємними для Бога в посвяченні, яке є нашою розумною службою (Рим. 12:1). Невіруючі не «притягуються» і не покликуються до посвячення протягом цього Розширеного Віку Євангелії; вони полишені, щоб їх Спаситель зайнявся ними тоді, коли розпочне служіння Посередника між Богом і людьми – світом.
Неспокійні маси людства є ворогами Бога, не лише в тому значенні, що їхні діла є недосконалими, такими, що Бог не може прийняти, але особливо тому, що їхні серця є відчужені від Нього. Вони люблять беззаконня. Віруючі, навпаки, хоча були колись ворогами через негідні вчинки, більше не є ворогами, хоча досі залишаються недосконалими. Бог читає їхні серця і поступає з ними відповідно; Він веде їх до Христа, щоб заслуга Його жертви могла компенсувати їх вади і недосконалі вчинки, що є результатом гріха.
Так, ми, що були язичниками, були повністю відділені і відчужені від Бога, доки не прийшов Христос і ми одержали доступ до Божої ласки через Нього. «А тепер у Христі Ісусі ви, що колись далекі були, стали близькі Христовою кров’ю» (Еф. 2:13). Євреї все ж мали певну міру Божої ласки і можливості для розвитку перед приходом Христа. Св. Павло каже, що серединна перегородка, що розділяла євреїв і поган, була зруйнована, так що в Божому передбаченні поганин зі щирим серцем більше не був для Бога більшим приходьком і чужинцем, аніж його ближній з євреїв (Еф. 2:12-19).
Є різниця між примиренням за гріх і посередництвом між Богом і грішником. Давайте дослідимо біблійне використання слова «посередник». Біблія говорить про Христа як про Посередника Угоди, а
не як Посередника за гріх. Однак, це правда, що Він здійснює посередництво примирення за гріх світу, хоча це не є біблійний вислів. Віруючі, так само, як і решта світу, потребують примирення за гріхи як основи для примирення з Отцем. Але віруючі є під угодою, яка не потребує посередника, як Святий Павло чітко вказує: «Але посередник не є для одного, Бог же один» (Гал. 3:20). Тобто, якщо в угоді є лише одна сторона, то вона не має і не вимагає посередника. Навпаки, угоди, які мають умови, вимагають посередника, як, наприклад, Мойсей був посередником Угоди Закону, а також Христос є Посередником Нової Угоди. В обох цих угодах є умовна пропозиція – «Якщо ви будете робити те, то Я буду робити це. Якщо ви будете слухняні Моїм законам і будете дотримуватися Моїх постанов, то Я вас благословлю», і т.д.
Добре зауважимо, чому Угода Авраама не потребувала Посередника. Це було тому, що в ній Бог не робив умовних обітниць. Вони всі були безумовними. «В тобі і в твоєму насінні благословляться всі народи землі». В цій обітниці немає умов, тому посереднику немає що виправляти. Сам Бог зобов’язався вибрати тих, хто повинен складати Насіння Авраама. Він вибрав нашого Господа Ісуса бути «Головою над Церквою, яка є Його Тілом»; і Він передбачив і, згідно з цим передбаченням, протягом цього Віку вибирав і покликував таких, яким бажав дати привілей членства в цьому Насінні Авраама. Тут не потрібен був посередник, тому що Бог зробив Свій власний вибір.
В жовтні 1954 поклик до Молодих Гідних закінчився (Е 10, 114; РТ ʼ58, 91-93; РТ ʼ60, 91, 92; РТ ʼ65, 63; РТ ʼ70, 58); і тоді почалося будування Епіфанічного Табору Скинії, як окремого від Подвір’я (РТ ʼ59, 56). Відтоді інший клас, Посвячені Табірники Епіфанії, починає покликуватися і приготовлятися, це спеціальні помічники Старинних і Молодих Гідних у земній фазі Тисячолітнього Царства. Вони є першими, хто посвятився серед квазі-вибраних, «п’ятої групи Авраамового Насіння» (Е 11, 293; Е 12, 185; РТ ʼ57, 20-27; РТ ʼ70, 59). Відколи була повністю забрана Христова Наречена, є два класи Божих посвячених з трьох, що здійснюють свій шлях в цьому житті – Велика Громада (цей клас є вже доповнений і допомагає Малій Черідці), Молоді Гідні і Посвячені Табірники Епіфанії. Здається, вони представлені в застосуванні Пісн.П. 6:8 після 1954 р. в трьох групах жінок, які знаходяться в особливих стосунках з антитипічним Соломоном – нашим Господом. Велика Громада є Новими Створіннями в духовній фазі Царства. Вони, після Малої Черідки, є наступними в близьких відносинах з антитипічним Соломоном; тому вони є відповідно представлені в царицях Соломона, які серед цих трьох груп мали найближчі відносини з ним.
Ми дякуємо Богу і славимо Його та нашого Господа Ісуса за подальше розгортання теперішньої Правди щодо цього, а також щодо інших тем, таких своєчасних для зміцнення Посвячених Табірників Епіфанії і для зміцнення нашої віри в Боже Слово. «Бо ми Його твориво». «Бо Отець любить Сам вас». «Ніхто бо не може до Мене прийти, як Отець, що послав Мене, не притягне його» (Еф. 2:10; Ів. 16:27; Ів. 6:44). Ми розуміємо, що Угода Авраама, або Угода Ласки, залишаються в дії доти, доки не почнеться Тисячолітнє Посередницьке Царювання Христа, яке введе Нову Угоду (Закону), яка потребує Посередника.
Ті, хто мають щире серце, «притягуються» Богом упродовж віку Євангелії, насправді є дітьми гніву; і перед тим, як вони можуть бути прийняті Богом як сини, Він відправляє їх до Христа; і Христове прийняття або їх виправдання через віру в Його кров, а не через
віру в угоду, робить їх готовими знову повернутися до Отця, якщо вони цього бажають. Це до таких виправданих Апостол говорить: «Тож благаю вас, браття, через Боже милосердя, повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу» (Рим. 12:1). Якщо їх потрібно було зробити дійсно досконалими, їх треба було б залишити в руках Сина протягом Тисячоліття для такої реституційної праці, яка належить тільки Йому. Натомість вони є виправдані через віру. Їх віра в Христа, в заслугу Його жертви, засвідчена їхньою відмовою від гріха, зараховується їм як праведність. Ісус приписує Свою заслугу на їхній рахунок: «щоб і їм залічено праведність» (Рим. 4:11).
Пізніше, коли вони вчинили повне посвячення себе Божій волі, аж до смерті, їм був даний Святий Дух; вони під Високим Покликом були сплоджені від Святого Духа як Нові Створіння, і стали «членами» Насіння Авраама, членами Посередника Нової Угоди. Тоді вони через віру перейшли на новий рівень, де гріх і недосконалість їм не приписуються так довго, як вони виконують свою обітницю посвячення і «ходять не за тілом, а за духом» (Рим. 8:1).
Є багато посвячених, які живуть в цьому Розширеному Віці Євангелії, і вони мають спеціальне освічення, розігрівання серця, оживлення Святим Духом, але вони є під спеціальним покликом. В наш час є багато таких, які є несплодженими від духа, передтисячолітнім насіння Авраама. Цей святий Дух є духом покори, віри і послуху серця, і на скільки це можливо, духом слова і вчинків. Лише ті, які мають цього Святого Духа, мають ряснішу Божу ласку, благословення і освічення. Бог вивищить їх як спеціальних помічників, несплоджених від Духа, передреституційний клас. Молоді Гідні і Посвячені Табірники Епіфанії під виборчими рисами цього Розширеного Віку Євангелії приготуються для своєї служби благословення невибраних.
Невибрані прийдуть з різних частин землі, щоб отримати благословення, якими буде управляти Христос, і Якому будуть допомагати п’ять передреституційних посвячених класів.
Розглянувши з різних точок зору чудовий поступ в справах Бога і Христа протягом минулих 140 років, ми бачимо, що основані на Біблії передбачення, а також відповідні вчення бр. Рассела, «того вірного і мудрого Раба», підтверджені, захищені і підсилені братом Джонсоном та іншими, виконуються більше і більше протягом ранку Тисячолітнього Віку! Нехай наші серця будуть наповнені славою і честю для Бога і Христа, а також ревним бажанням бути вірними в межах наших можливостей, у нашому відповідному поклику, працюючи разом з Ними в благословенній службі для Правди (2 Кор. 6:1). Нехай Бог благословить пам’ять Посланників Парусії та Епіфанії!
«А ми, як співробітники, благаємо, щоб ви Божої благодаті не брали надармо» (2Кор. 6:1).
РТ №762, ʼ2018, 18; ТР №545, ʼ2018, 18
Теперішня Правда № 81, літо 2023
Порівняння небесних та земних багатствПОРІВНЯННЯ НЕБЕСНИХ ТА ЗЕМНИХ БАГАТСТВ
«Благословення Господнє воно збагачає, і смутку воно не приносить з собою» − (Прип. 10:22).
Наскільки розумним видається те, що ті, хто стає друзями Бога, а особливо ті, хто прийшов до Його сім’ї як діти, повинні бути благословенні Ним в різний спосіб, в який інші люди (які є для Нього приходьками, незнайомцями та чужинцями через злі вчинки, Кол. 1:21) не мають бути благословенними! Ми дивимося в минуле і бачимо батька Адама, дуже багатого, доки він мав ласку в Бога, володаря всього світу, сповненого щедрот. Ми читаємо про отця Авраама, «друга Бога», що він був дуже багатий на худобу та гроші (Бут. 13:2), і що Яків, хоча і втратив усю спадщину в маєтку свого батька, був благословенний Богом, тому що він також став дуже багатим на отари та череди (Бут. 31:30,43). Отже, Ізраїлю як народу (наприклад, у Лев. 26) було обіцяно, що якщо вони будуть слухатися Бога, то будуть благословенні у всіх своїх дочасних справах: їхня земля буде щедро родити; їх не вразить посуха чи шкідники; їхні отари й стада будуть процвітати і надзвичайно розмножуватися, і навіть їхнє фізичне здоров’я буде забезпечене − Єгова гарантував, що, залишаючись у Його ласці вони, як народ, не будуть піддані епідеміям, хворобам тощо; бо Він Сам буде їхнім лікарем, щоб берегти їхнє здоров’я та давати їм усіляке фізичне благополуччя.
Однак із запровадженням Євангельського віку сталася велика зміна − не в Божому плані, а в Божих діяннях; і відтоді тим, які одержали ласку Господа, не було обіцяно ні земного процвітання, ні імунітету від хвороб, болю та переслідувань. Але, навпаки, їх було запевнено, що той, хто прийнятий в Божу сім’ю як майбутній спадкоємець Бога та співспадкоємець з Ісусом, більш ніж інші повинен пройти через досвід страждань і випробування віри, терпеливості та характеру. Їх було навчено, що вони повинні сприймати ці труднощі як ознаки Божої ласки, як доказ того, що Бог
поводився з ними, як із синами, і завдяки цьому досвіду Він пристосовував і приготовляв їх до почесних становищ і невимовних благословень у майбутньому (Рим. 8:17; 2 Тим. 2:12; Євр. 12:6-8). «Чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його! А нам Бог відкрив це Своїм Духом» (1 Кор. 2:9,10). Текст манни на 28 квітня заохочує посвячену дитину Бога: «Але й хвалимося в утисках, знаючи, що утиски приносять терпеливість, а терпеливість досвід, а досвід надію, а надія не засоромить, бо любов Божа вилилася в наші серця» (Рим. 5:3-5).
У згоді з цією зміною епохи Новий Заповіт проголошує, що ті, кого прийнято до цієї високої честі синівства (Ів. 1:12), не повинні очікувати земних багатств чи інших дочасних благословень як ознак Божої ласки. Навпаки, Апостол каже: «Послухайте, мої брати любі, чи ж не вибрав Бог [як правило] бідарів цього світу за багатих вірою й за спадкоємців Царства, яке обіцяв Він тим, хто любить Його?» (Як. 2:5). Багатство, яке зазвичай відноситься до грошей, фізичного комфорту та багатства, цілком може бути застосоване до будь-чого цінного, що ми маємо: як, наприклад, можна бути багатим на таланти музики, ораторських здібностей чи мистецтва; або можна було б бути багатим на розумові здібності, які супроводжувалися б вагомим впливом серед людей. І святий Павло також запевняє нас, що серед покликаних і освячених Божих синів можна знайти небагато великих, небагато шляхетних, небагато могутніх, небагато мудрих, на думку цього світу (1 Кор. 1:26-29).
З вищенаведених уривків Святого Письма та багатьох інших ми бачимо не лише те, що ті, хто стають Божими синами, рідко є благословенні земними багатствами, але й те, що цей принцип поширюється ще далі, що небагато тих, хто має земне багатство до того, як почує Правду, правдоподібно посвятить своє життя Богу і буде вірним в цьому віці. Це не тому, що Бог противиться багатству, бо Він Сам є найбагатший за всіх. Це скоріше результат дії природного закону чи принципу, що через гріхопадіння людство є самолюбним. Володіння багатством у поєднанні з самолюбством веде до певної міри задоволення поточними обставинами та умовами, які є несприятливими для віри в Божі обітниці. Багата, самолюбна, задоволена душа каже собі: «Їж, пий і веселись. Насолоджуйся своїми перевагами; отримуй від цього своє задоволення, а не спекулюй щодо майбутніх переваг і майбутніх багатств, які є нематеріальними і які потрібно прийняти вірою». У згоді з цим наш Господь проголосив: «Як тяжко [з якими труднощами] отим, хто має багатство, увійти в Царство Боже!» (Мар. 10:23).
Під терміном «Царство Боже» наш Господь, очевидно, не мав на увазі земної, номінальної церкви; адже ми всі знаємо, що багаті не відчувають труднощів у цьому. Очевидно, Він мав на увазі справжнє Царство, прославлене Царство, яке буде встановлене наприкінці Євангельського віку − Небесне Царство. Він мав на увазі, що багатій людині буде важко стати членом прославленого Тіла Христа, якому буде довірена праця Царства. Виникає запитання: чому так?
Ми розуміємо, що причина полягає в тому, що Бог, бажаючи вибрати в цьому Євангельському віці особливий народ, який буде царями, священниками та суддями світу в наступному віці, бажав вибрати правителями та вчителями лише таких, які відповідатимуть певним вимогам характеру та послуху. Однією з цих вимог є жертовність − самопожертва. Відповідно, увесь цей клас у Біблії названо «царським священством», оскільки царство є властивістю їхнього становища, частково як нагорода за їхню вірність як священників у жертвуванні свого земного життя, а частково для того, щоб зробити їх здібними священниками в майбутньому, щоб краще служити та благословляти всі народи землі.
Час не стоїть на місці: розширена робота Жнива Євангельського віку просувається вперед із запрошенням, починаючи з 1954 року, п’ятого перед-реституційного посвяченого класу. В E 12:187, внизу, 188, бр. Джонсон називає
квазі-вибраних „п’ятим вибраним класом“, настільки близькі вони в багатьох випадках до вибраних. Особливо це стосується Посвячених Табірників Епіфанії. Ті, хто відповів на цей заклик, мають багато чудових благословень зараз і матимуть їх в Тисячолітті. Посвячені Табірники Епіфанії матимуть воскресіння праведних: Луки 14:14: «І будеш блаженний… віддасться ж тобі при воскресінні праведних!». Вони також тепер пробно виправдані вірою в Христа і прийняті Богом у посвяченні (Прип. 23:26) як перед-тисячолітнє насіння Авраама під земними обрисами Угоди, зв’язаної Присягою, і вони також мають привілей молитися до Бога і спільність з Ним. Під час проби до життя під Новою Угодою вони не втратять ці зв’язані Присягою зв’язки та ці привілеї (PT ’72:74).
Бог віддасть їм високу честь, бо вони виявляють свою вірність під час більших випробувань, аніж реституціоністи загалом. Вони матимуть привілей бути особливими помічниками Гідних і будуть дуже здібними помічниками для світу людства, коли разом з ними будуть підніматися Святою Дорогою. Посвячений Табірник Епіфанії, що приготовляється ще до відкриття Святої Дороги, має посвятитись до смерті. Факти справи доводять, що всі, хто посвячується перед відкриттям Святої Дороги, посвячуються на смерть, а також потреби справи вимагають цього; оскільки до тих пір, поки сатана зберігає певний контроль, доти неможливо буде повністю здійснити посвячення, не вмираючи щодня, оскільки умови теперішнього злого світу сприяють гріху і не сприяють праведності; і будь-хто, хто в цих умовах хоче бути вірним Господу, повинен бути таким за рахунок своїх людських прав, тобто він повинен посвятитися до смерті. Який чудовий у нас Небесний Батько! Який Він милостивий до всіх нас!
ЧУДОВИЙ ПРИКЛАД ІСУСА
Початок вимог щодо правил чи умов цього віку був з великим Головою Єдиної правдивої Церкви, нашим Господом Ісусом; Він повинен був принести жертву, перш ніж Його можна буде зробити Царем і перш ніж Він зможе мати силу й повноваження благословляти. Його жертва, як відомо, була всеосяжною; вона почалася з принесення в жертву Його багатств і закінчилася принесенням в жертву Його життя. Він був багатим, але заради нас збіднів, щоб ми завдяки Його бідності могли (остаточно у Тисячолітньому Царстві) стати багатими (2 Кор. 8:9). Його багатство, що складається з небесної слави, а згодом і людських талантів і всіляких земних благ, було принесене в жертву, включаючи навіть Його репутацію, тому апостол каже: «Він позбавив Себе репутації». Його воля також була принесена в жертву − найсильніша річ, яку має будь-яка істота. Він сам заявив, що шукає не Своєї волі, а волі Отця, Який послав Його. Його життя (найцінніша річ для будь-якої розумної істоти) було добровільно віддане за нас як жертва, жертва за гріх, згідно з Божественним планом (Фил. 2:7;
KJV, Diaglott).
Проте всі ці жертви привели, згідно з Божественним провидінням і обітницею, до ще більших багатств, почестей і влади. Апостол, оповідаючи про те, як наш Господь упокорив Себе і став слухняним аж до смерті, навіть смерті на хресті, каже: «Тому [як нагороду за цю жертву] й Бог повищив Його і дав Йому Ім’я, що вище над кожне ім’я». Він був піднесений набагато вище ангелів, начальств і сил, і кожного імені, яке названо. Йому дано ім’я краще за всі інші, щоб усі люди шанували Сина, як шанують Отця (Фил. 2:9-11; Еф. 1:21). Саме завдяки Його жертві Своїх багатств, почестей, волі та самого життя наш дорогий Відкупитель тепер є великим і славним Царським Первосвященником, з усією владою на небі та на землі, яку наприкінці Віку Він повністю візьме Собі (Мат. 28:18; Об. 11:17). Він застосує її, щоб виконати чудову роботу, яку Він уже розпочав, і для приємності Отця, завершить, а саме: приборкає всі речі, поконає будь-який гріх та бунт проти Божественної влади, визволить усіх тих, хто повернеться до гармонії зі своїм Творцем і Його законами, і знищить вічним знищенням усіх, хто завзято любить і практикує гріх свідомо та навмисно.
Досвід нашого дорогого Відкупителя приводиться в приклад віруючим; і всім бажаючим впродовж цього Євангельського віку дозволено стати Його послідовниками та йти Його слідами (1 Пет. 2:21), щоб зрештою вони могли розділити з Ним славні нагороди. Насправді жоден із цих послідовників не має чогось цінного, щоб пожертвувати. Про них не можна сказати, як про їхнього Відкупителя, що вони були багатими і збідніли; навпаки, всі вони були бідні щодо всього, що можна вважати справжнім багатством. Навіть їхня власна праведність була як брудне ганчір’я (Ісаї 64:6), яке потрібно було прикрити зарахованою одежею праведності Спасителя (виправдання), перш ніж їх можна було запросити стати Його послідовниками.
Але хоча ніхто з покликаних бути учнями Ісуса не має дійсних багатств, кожен володіє чимось, що в його власній оцінці має певну вартість; деякі мають невелику пошану серед людей; деякі володіють невеликою кількістю благ цього світу, які приносять певний комфорт; деякі володіють талантами, які можна використовувати та розвивати; кожен володіє волею, більше чи менше слабкою і недосконалою; і кожен має маленький фрагмент життя, яке ще не згасло. Запрошення до кожного, хто хоче бути учнем Ісуса і мати частку в Його Царстві, полягає в тому, щоб, будучи виправданим вірою через відкуплення в Ісусі Христі, він зрікся самого себе, узяв свій хрест і пішов за Ісусом як своїм Учителем (Мат. 16:24). Він повинен відмовитися від власної волі, прийняти волю Господа й слідувати їй у всьому. Він повинен зректися гріха, помилок, самолюбства та світовості й жити тільки для Господа. Якщо він буде вірним у цьому до смерті, то йому буде даний щедрий вхід у Царство та привілей, як частина Авраамового насіння, приймати участь у благословенні всіх народів землі (Гал. 3:7-9).
ПРАВИЛЬНИЙ ПОГЛЯД НА ЗЕМНІ БАГАТСТВА
З цієї точки зору люд Господа не повинен прагнути земного багатства − багатства грошей, впливу, талантів тощо. Навпаки, їх слід оцінювати не за світським способом, для самолюбних інтересів і цілей, оскільки ті, хто володіє багатством будь-якого виду, мають набагато більше, ніж могли б запропонувати Господу для використання в Його служінні, щоб прославляти Його ім’я, проголошувати Його Правду та благословляти Його люд. Але посвяченим слід завжди пам’ятати, що для них це є єдиною цінністю будь-якого багатства; вони не повинні прагнути зберегти це багатство, але повинні шукати можливості мудро його використовувати − витрачати його якомога мудріше для сприяння інтересам Господа.
Є деякі, хто багатий талантами і хто міг би, якби захотів, перетворити ці таланти на служіння Господу та Правді; і вони роблять велику помилку і втрачають дорогоцінну можливість, якщо самолюбно тримають їх у будь-якій формі чи мірі. Ті, хто має більшу чи меншу частину таланту грошей, земних багатств, роблять велику помилку, якщо накопичують їх; бо їхня єдина цінність щодо Царства, його слави, багатства та честі полягає в тому, щоб використовувати їх зараз. Якщо вони накопичують свої земні багатства, вони ховають свій талант, свої можливості, замість того, щоб використовувати їх; і такі зрештою продемонструють собі значення слів нашого Господа: «Бо верблюдові легше пройти через голчине вушко [невеликі ворота в стінах стародавніх міст для зручності мандрівників, які запізнилися, бажаючи увійти після заходу сонця, після того, як головні міські ворота були закриті. Ці голчині вушка були настільки низькими, що верблюди могли заходити в них лише на колінах, коли з них зняли тягар], ніж багатому в Божеє Царство ввійти» (Лук. 18:25). Він взагалі не може потрапити в Царство, якщо не позбудеться своїх багатств, не пожертвує їх, не посвятить їх Господу.
Однак позбавлення себе багатств, їх жертвування не означає безрозсудно й марнотратно розпоряджатися ними. Навпаки, всі багатства будь-якого роду слід вважати посвяченими Господу в той момент, коли їхній власник посвячує себе та все своє на службу Богу; і після цього ці багатства слід використовувати не як його власні, а як Господні багатства, Господні таланти. Їх слід використовувати відповідно до розуміння Божої волі управителем. Але, звичайно, не є вірним жоден управитель, який накопичує та зберігає майно, щоб самолюбно передати його власним нащадкам.
Ми не виступаємо проти того, щоб розумно забезпечити сім’ю управителя, як наказує Апостол (1 Тим. 5:8; Рим. 12:7), але ми проти думки, що Бог колись уповноважив Своїх управителів уникати здійснення свого управління або намагатися передати це управління іншим після їхньої смерті. Це одна з помилок, якими багато обманюють себе; бо, як проголошує Святе Письмо, природний розум (серце) є надзвичайно оманливий і часом вводить в оману нове серце, розум і волю (Єр. 17:9). З цієї причини Бог у Своєму Слові дає нам багато вказівок, рядок за рядком, заповідь за заповіддю, щоб ми могли знати умови нашого покликання − умови
самозречення, а не того, хто в багатстві робить себе нещасним через страх бідності в земних речах. Знаючи це, ми можемо зробити наше покликання та наше вибрання певними, відповідаючи йому, стаючи відбитками дорогого Божого Сина, який «був багатий» у всіх значеннях цього слова, далеко за межами нашого розуміння, але заради нас «збіднів», жертвуючи цим усім.
ОБМАНЛИВІСТЬ БАГАТСТВА
Наш Господь говорить про обманливість багатства (Мат. 13:22); і з усіх боків ми є свідками цього обману. Ми часто бачимо, як земне багатство обманює, вводить в оману і псує сили розуму, і як воно відвертає силу Божого Слова від тих, хто володіє таким багатством. Ми часто бачимо те саме щодо багатства впливу − як ті, хто ним володіє, обманюють себе та накопичують його, відмовляючись пожертвувати ним заради Господа, Правди та Його справи. Ми часто бачимо, як той самий обман сильно діє на тих, хто має багатий талант у будь-якому напрямку. Вони відчувають спокусу залишити все для себе, або, якщо не все, то більшу та добірну частку; вони обманюються, думаючи, що це правильний шлях, незважаючи на те, що Святе Письмо так ясно каже, що нашим привілеєм у зв’язку з цим є жертва.
Отже, загалом ми щодня стаємо свідками, як подає Святе Письмо, що ті, хто володіє будь-яким достатком, багатством, талантом чи впливом, рідко є серед жертводавців. Практично можна сказати, що благословенні ті, хто бідний на блага цього світу, на таланти та вплив; бо вони, окрім своєї волі, не мають практично нічого, що могли б пожертвувати Господу, і тому можуть легше виконати ці умови. Отже, ми припускаємо, що більша частина тих, хто через віру успадкує Царство, будуть відповідно з цього бідного класу, багатого лише вірою (Як. 2:5).
Коли ми бачимо благородний приклад, як приклад нашого Господа, Який був багатий усім і віддав усе, ми радіємо цьому й усвідомлюємо, що, оскільки Його жертва була такою великою, Його винагорода також є пропорційно великою. Бачимо також шляхетний приклад Апостола Павла. Він мав значні здібності, талант і вплив, а також, можливо, фінансові кошти; але він поклав усе це, як добровільну жертву, до ніг Господа для радісного використання в служінні Богу, Правді та братам. Це викликає в наших серцях радість, і ми відчуваємо впевненість, що такий багатий, хто так сумлінно витратив свої багатства, буде дуже яскраво сяяти в Царстві, коли воно буде встановлене та об’явлене. І так, безсумнівно, буде з усіма дорогими Божими дітьми − відповідно до того, як вони пожертвували своїм майном. Ті, хто заради Господа і Правди з радістю терплять найбільший сором, найбільшу ганьбу, найбільші випробування, найбільші переслідування в нинішньому житті та мають досвід, найбільш схожий на досвід Учителя та Взірця, ми можемо бути впевнені, що відповідно до їхньої вірності, виявленої в таких жертвах, у майбутньому вони отримають велику нагороду − як сказав Апостол, «зоря від зорі відрізняється славою» (1 Кор. 15:41).
БАГАТСТВА В ЦАРСТВІ
Повнота небесного багатства буде досягнута під час воскресіння, коли Тисячолітнє Царство буде інавгуроване, а вірні переможці через воскресіння будуть щедро обдаровані всіма благословеннями, які Бог приготував для тих, хто любить Його і доводить свою любов через посвячення в теперішній час, жертвування тощо. Але ми повинні зауважити, що вірним в теперішньому житті є даний передсмак цих благословень Царства; про них Апостол говорить як про «багатство благодаті Його [Божої]» (Еф. 1:7,18). Вони включають віру, надію, любов, мир і радість у Святому Дусі, а також здатність бачити й оцінювати очима віри те, що не видно фізичними очима. Апостол каже, що ці скарби мудрості та благодаті, а, відповідно, знання про Божественні блага в резерві та спілкування з Богом, яке дозволяє нам передчувати та певною мірою насолоджуватися цими благословеннями зараз, усі
заховані у Христі, «в Якому всі скарби премудрості та пізнання заховані» (Кол. 2:3). Ми повинні бути повністю посвяченими Богові та прийняти Христа як нашого Голову, перш ніж матимемо можливість шукати ці приховані скарби та знайти будь-який із них. І тоді, коли ми вірно поступаємо вперед як Його вівці, ідучи слідами Доброго Пастиря (Ів. 10:11), ми знаходимо все більше і більше цього справжнього «багатства Його благодаті» день за днем і рік за роком.
Існують особливі багатства, які приходять до нас пропорційно тому, наскільки ми вірні у виконанні нашого самозречення: це багатство Святого Духа. Коли ми відмовляємось від самолюбних інтересів, земних цілей, проєктів тощо в інтересах служіння Господу, Правді та братам, ми все більше й більше стаємо схожими до нашого Небесного Отця та нашого Господа; і плоди Святого Духа [покора, довготерпіння, лагідність, братерська доброта, любов тощо] розвиваються і рясніють в Божих посвячених дітях все більше і більше.
Крім того, ми знаходимо в собі мир і радість, для яких ми раніше були чужинцями і яких світ не може ні дати, ні забрати. Мир і радість приходять до нас через усвідомлення того, що, віддавши все Господу, усі Його надзвичайно великі й дорогоцінні обітниці, які стосуються нас,
справді належать нам. Тепер наша віра може твердо сприймати ці обітниці як свої власні. Ми можемо усвідомити, що, оскільки наше виправдання та покликання були не від нас самих, а від Господа, тож усі наші жертвоприношення, узгоджені з цим покликанням, перебувають під Божественним наглядом і опікою та обов’язково створюють для нас благословення; ми також можемо усвідомити, що якою б мірою наш шлях не спричиняв земні труднощі, випробування та страждання, Бог пропорційно змусить їх виробити для нас славу набагато більшої й вічної ваги в Царстві (2 Кор. 4:17).
З цим Божим миром і впевненістю в тому, що Його керівництво й турбота панує в наших серцях і розумі, ми можемо застосувати до себе ці пророчі слова: «Від Господа кроки людини побожної ставляться міцно, і Він любить дорогу її» (Пс. 37:23). Ми можемо любити цей шлях, навіть якщо він такий тернистий, вузький і важкий, через нашу впевненість у Божій любові та мудрості, а також через те, що Той, Хто почав у нас добру справу, завершує її і благословляє нас досвідом, який Божественна мудрість бачить, що остаточно стане для нас корисним. Благословення Господнє на нас; і ми справді усвідомлюємо, що «благословення Господнє збагачує, і смутку [жодного горя, розчарування, гіркоти] воно не приносить з собою» (Пр. 10:22). Якими багатими воно робить наші серця в теперішній час! Ми багаті шляхетними почуттями − вірою, любов’ю, радістю, миром тощо − і добрими ділами для всіх людей, коли маємо нагоду, а особливо для домочадців віри (Гал. 6:10). Ми дуже багаті тим, що маємо Божі благословення та турботу провидіння, які, якщо їх правильно прийняти та використати, зроблять нас готовими до великого входу у славетне місце вічного Царства, до якого ми були запрошені (2 Пет. 1:11). «Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю» (Фил. 2:13).
ФАЛЬШИВІ БАГАТСТВА ЛАОДИКІЇ
Ми розглядали справжнє багатство, теперішнє та майбутнє, дане для вірного Божого народу Євангельського віку. Але Святе Письмо звертає нашу увагу на той факт, що номінальна церква цього часу, символічна Лаодикія (Об. 3:17,18), також стверджує, що вона дуже багата. «Бо ти кажеш: я багатий, і збагатів, і не потребую нічого». На жаль! це, здається, переважний стан номінальної церковності всюди. Лише кілька правдивих ізраїльтян у ній, хто ще не чув і не послухав голосу, що промовляв у цей час Жнив кажучи: «Вийдіть із неї, люди мої, щоб не сталися ви спільниками гріхів його, і щоб не потрапили в карання його» (Об. 18:4) − лише ті, яких так небагато, знають про справжнє багатство; решта обманюють себе фальшивими багатствами. Вони з гордістю дивляться на їх кількість і рахують їх мільйонами: вони радіють цьому багатству, не усвідомлюючи, що майже всі є «куколем», не зачаті добрим Словом [Правдою] Царства. Дійсно, дуже небагато з них взагалі щось знають про Царство, будучи вихованими у світі, переповненому помилками, прийнятими великими масами. Однак наш Господь сказав до церкви в Лаодикійський період, в якому ми живемо: «Кого Я люблю, тому докоряю й караю» (Об. 3:19). Бог любить тих, хто залишається чесним і відданим Йому серцем; хоча Його слова прості й прямі, вони дані в любові з метою тренування та навчання [через докір і карання] єдиної правдивої Церкви зараз. Деякі з нас потребують більше корекції, ніж інші.
Брат Рассел писав про те, що Лаодикійська Церква включає номінальний народ Божий, наприклад: „Ми знаходимося в часі останнього або Лаодикійського періоду великої номінальної євангельської церкви пшениці та куколю. (Об. 3:14-22). Вона докорена за її теплість, гордість, духовну вбогість, сліпоту та наготу, і їй дано пораду швидко покинути свої злі шляхи, поки не пізно” (P 4:41); “Ми не маємо жодного натяку в Святому Письмі, що вона [Лаодикійська Церква] прислухається до цієї поради; навпаки, натякає на те, що вона все більше й більше ставатиме Вавилоном замішання, і що вона піде разом із політичними та фінансовими системами цього теперішнього віку у великий час горя, яким цей вік закінчиться” (R 2763, 6 абз.).
Що стосується закінчення Лаодикійського періоду, бр. Джонсон вказав, що «Лаодикійський період був періодом збору врожаю з 1874 по 1954 рр. − перші 40 років з яких (Парусія) припадали на зжинання, а наступні 40 років (Епіфанія) припадали на інші процеси жнива» (E 6:377; див. також ст. 383). Таким чином, що стосується Божого народу, остання частина Лаодикійського періоду та Епіфанії, „останній особливий період Євангельського віку“ (E 4:65, 2 абз.), здається, закінчуються в той самий час. Зібрання до Царства останнього члена Малої Черідки 22 жовтня 1950 року, за кілька років до 1954 року, завершило Лаодикійський період для Тіла Христа у плоті, але не для інших вище згаданих частин Лаодикійської Церкви. Для них 1954 р. позначує кінець, у вузькому значенні, як Лаодикійського періоду, так і періоду Епіфанії, оскільки тут Вибранці Євангельського віку в цілому, включаючи Молодих Гідних, вперше є повними в їх членстві, і відкривається перша праця Базилеї (РТ ’54:41,42,51-59).
Однак період Епіфанії, який закінчився в обмеженому значенні в 1954 році, продовжується в інших значеннях після 1954 і 1956 років (див. PT ’54:51-54); отже, Лаодикійський період Церкви, останньою частиною якого є Епіфанія, також триває після 1954 і 1956 років. Крім того, Велика Громада (частина правдивої Церкви – E 8:238,239) і Молоді Гідні будуть тут впродовж невизначеної кількісті років після 1954-56 (E 11:493). Отже, для них Лаодикійський період триває на невизначений час після 1954-56 р. (Велика Громада завершила свій біг 14 лютого 1979 року).
Період Епіфанії як час утиску для номінальної церкви та світу також здається синхронним з останньою частиною Лаодикійського періоду. Брат Джонсон стверджує, що „з 1914 року почалися епіфанічні обриси Лаодикії… зі світовою війною як першим великим фізичним покаранням Християнства для направи людей, за чим слідували інші прояви гніву, які не закінчаться аж до завершення епіфанічної частини Лаодикії“ (E 6:379; див. також E 11:417). З цієї точки зору Лаодикійський період, очевидно, також триває після 1954-56 років, оскільки Епіфанія, його остання частина, продовжується після 1954-56 років (PT ’54:79).
Символічні жителі Лаодикії дивляться на своє матеріальне процвітання та кількість заможних людей, пов’язаних із їхніми конфедеративними деномінаціями, і рахують свої гроші та свої пожертви мільйонами, і кажуть, що ми багаті, як ніколи раніше. Як шкода! Вони не усвідомлюють, що земні багатства такого роду, які, як заявляє наш Господь, не є доказом Його прихильності протягом цього Євангельського віку, а радше навпаки. І вони не бачать справжніх багатств, якими захоплюється Господь, які є передсмаком Його ласки під час майбутнього багатства в Царстві.
Отже, Господь говорить до символічної Лаодикії: «А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий!». Вона бідна, оскільки в ній так мало Духа Учителя, так мало Правди та Духа Правди. Єдині багатства, які Бог може визнати в цей час, це ті, які Він обіцяв Своєму народові і дарує їм. Лаодикія сліпа в тому сенсі, що бог цього світу засліпив її сприйняття Божого характеру та плану і все далі й далі відводить її від довіри до Його Слова. Вона робить це під керівництвом її обраних і добре оплачуваних панів та вчителів, духовенства, вищої критики, еволюції, революціонізму та соціалізму, які швидко забирають у неї все хороше майно, яке було б цінним в очах Господа. Такі оголюють її, роблячи її нагою, забирають з неї одяг Христової праведності та спонукають довіряти не дорогоцінній крові відкуплення, смерті Відкупителя, а еволюційному процесу, який заперечує потребу Спасителя. Вона заперечує примирення за гріх; вона навіть заперечує, що існує чи існував якийсь гріх, за який потрібне примирення. Навпаки, вона стверджує, що людство має підстави для гордості за власний прогрес, якого в кінцевому результаті буде цілком достатньо, щоб принести їм усі бажані благословення, без жодного Спасителя і без Його Царства, яке Бог обіцяв як надію всього стогнучого створіння (Рим. 8:19-23).
БУТИ ПРАВДИВИМ І ВІРНИМ Є НЕОБХІДНІСТЮ
Слово «лаодикія» перекладається як випробуваний або засуджений народ. Опис показує нам, що їх судили та визнали недостатніми. Якщо ми розуміємо, що Христос мав на увазі в цьому посланні, то воно спрямоване особливо до тих, хто визнає Його ім’я, але заперечує Правду, яку Він Сам тут представляє. Нехай ті, хто читає це особливе послання, роблять це з особливою уважністю.
Послання до Лаодикійського періоду Церкви описує номінальну Церкву сьогодні такою, якою її бачить наш Господь. В якомусь значенні вона не холодна. У неї багато завзяття, але не відповідного знанню. Вона організувала свої армії, розвинула свою техніку та примножила свої запаси; але, все ж, ворог не впав перед нею. Вона стверджує, що її головна мета − навертати грішників, народжувати духовних дітей. Пророк вкладає ці слова в уста номінальних християн, коли вони пробуджуються до зрозуміння цієї ситуації: «Ми були вагітними та корчилися з болю, немов би родили ми вітер, ми спасіння землі не вчинили, і мешканці всесвіту не народились» (Іс. 26:16-18). Це сказано після того, як вони усвідомили присутність Господа (R 5993).
Лаодикії справді радили купувати справжнє золото (справжнє багатство Господа), використовувати мазь для очей, щоб вона могла бачити, і зодягнутися в шату Христової праведності, щоб вона не була осоромлена. Але в Святому Письмі немає натяку, що вона прислухається до цієї поради. Навпаки, є натяк на те, що вона все більше й більше ставатиме Вавилоном замішання, і що вона піде разом із політичними, фінансовими та соціальними системами цього теперішнього періоду у час великого горя, яким ця Епоха закінчується. Це горе підготує людство до Царства дорогого Божого Сина та його правління праведності. Коли на землі будуть Господні суди, то мешканці світу навчаться правди (Іс. 26:9).
Впродовж Тисячолітнього віку, у визначений Єговою час, настане новий порядок речей, і благословення Господа більше не вимагатиме жертви та такого самозречення, як зараз. Тоді Господнє благословення прийде до невибраних (як це було у випадку євреїв), у вигляді земних благ і земних благословень, пропорційне тому, як вони будуть слухняні законам Царства та духу цих законів. Того дня «процвітатиме праведний» (Пс. 72:7) − в усьому матеріальному процвітанні, а також у розумовому, фізичному, моральному та релігійному зростанні, вище і вище Святою Дорогою. Того дня злочинець отримає покарання, і буде в невигідному становищі; і, якщо він продовжуватиме чинити зло, зрештою, він буде вилучений з-поміж людей − у другій смерті (Іс. 35:8; Пс. 37:9; 145:20; Дії 3:23; Об. 21: 8).
Ми завершуємо це дослідження словами з 1 Тим. 6:17-19, як наведено в Diaglott: «Наказуй ТИМ БАГАТИМ за віку ТЕПЕРІШНЬОГО, щоб не неслися високо, і щоб надії не клали на багатство непевне, а на Бога Живого, що щедро ДАЄ нам УСЕ на спожиток, щоб робили добро, багатилися в добрих ділах, були щедрі та пильні, щоб збирали собі скарб, як добру основу в МАЙБУТНЬОМУ, щоб прийняти ПРАВДИВЕ Життя».
PT №780, ʼ2022:55; ТР № 563 , ʼ2022:55
Теперішня Правда № 81, літо 2023
Досконалий мир для тих, хто надіється на Бога (девіз 2023)ДОСКОНАЛИЙ МИР ДЛЯ ТИХ, ХТО НАДІЄТЬСЯ НА БОГА
«Ти бережеш в досконалому мирі того, чий розум опертий на Тебе» (Іс. 26:3, KJV).
Як минають роки під час великого горя, яке розпочалося восени 1914 року з початком великої світової війни і яке є «великою скорботою, якої не було з первопочину світу аж досі й не буде» (Мат. 24:21), ми з усіх боків бачимо, як хмари збираються й темніють, як провісники ще більшого горя попереду, яке, як показує Святе Письмо, має прийти перед початком обіцяних благословень усіх народів землі.
Протягом останніх ста років Бог обсипав людство дивовижними благословеннями у вигляді сучасних зручностей, наукових відкриттів, винаходів тощо, на багато з яких натрапили ніби випадково. І протягом одного покоління ми пройшли шлях від часів «коней і карети» до парового двигуна, найважливішого технологічного стрибка в промисловій революції, до днів атомної енергії та реактивного двигуна.
За останнє десятиліття науковий світ дав нам GPS і соціальні мережі, що дозволяє нам спілкуватися з будь-ким у будь-якій частині світу. Лазерна хірургія: тепер ми можемо оперувати людину за допомогою робота, лазера та навіть через віртуальну реальність! Штучний інтелект можна знайти всюди! Ми всі знаємо про роботів і роботів-помічників, але чи думали ви про свій пристрій Alexa чи навіть про пристрій Google як про елемент штучного інтелекту? В даний час розробляються і випробовуються безпілотні автомобілі. Можна назвати ще інші: 3-D друк, штучні органи, рентген, КТ, МРТ тощо.
Звичайно, ми перебуваємо в «часі кінця», про який було пророковано (Дан. 12:4), що «багато хто буде бігати туди-сюди, і так розмножиться знання». Цей раптовий приплив нових знань, винаходів і відкриттів є попереднім і підготовчим до встановлення Христового Тисячолітнього правління миру та процвітання на землі, «часів відновлення всього», коли кожен, «хто захоче» з людства, буде відновлений до едемської досконалості та отримає вічне життя на землі (Дії 3:19-23; Об. 22:17; Мат. 25:31-40). Втрачений рай стане відновленим раєм, тобто «новою землею, що правда на ній пробуває» (2 Пет. 3:13).
Що ж саме настільки загострило розум людства, так що багатьом важко бути чесними, використовуючи будь-яку можливість отримати прибуток в нечесний спосіб? Що ж, у Божому плані віків є запланований час горя. «І буде час утиску, якого не було від існування люду аж до цього часу» (Дан. 12:1). Цитуємо ще два тексти, щоб допомогти нам замислитися над цим: Мат. 10:34: «Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча». Також Луки 12:51: «Чи ви думаєте, що прийшов Я мир дати на землю? Ні, кажу вам, але поділ». Єгова дав нам дуже інформативну картину Свого плану в 1 Царів 19:11-12: «Вийди, і станеш на горі перед Господнім лицем. Аж ось переходитиме Господь, а перед Господнім лицем вітер великий та міцний, що зриває гори та скелі ламає. Та не в вітрі Господь. А по вітрі трус землі, та не в трусі Господь. А по трусі огонь, і не в огні Господь. А по огні тихий лагідний голос». Ці три природні явища зображують відповідно, як ми вважаємо, всесвітню війну, всесвітню революцію та всесвітню анархію (див. також коментар брата Рассела в R 5649).
Досліджуючи світову війну в її двох фазах, що мала місце протягом останнього століття, ми дізналися про причини та жахливу природу символічного «вітру». Ми також бачили достатньо насильницьких революцій у різних країнах, щоб отримати деяке уявлення про справді жахливу серйозність революції, яка поширюється по всьому світу, як це зображено символічним «землетрусом».
Бог має кілька цілей, дозволяючи кожній із цих трьох фаз часу горя відігравати значну роль у Його Плані. Помітним серед них є Його бажання навчити людство в дуже практичний і тривалий спосіб, що їхня віра в різноманітні людські схеми миру та процвітання є марною.
Проте уроки будуть тривати. Згідно з 1 Царів 19:11, 12 після землетрусу спалахнув огонь. Це символічний огонь анархії. Не обмежені, експериментальні форми анархії, які виникали в історії, ані локальна чи початкова анархія, яка присутня в некерованих подіях сьогодення. Цей особливий «огонь» стосується скоріше періоду
всесвітньої анархії.
Зі Святого Письма ми знаємо, що в якийсь момент старі наглядачі гріха, омани та самолюбства, які тепер значною мірою стримуються державними урядами, збунтуються у світі без вождів і закону, і цей період швидко переросте в найгіршу анархію, хаос і розруху. Це великий «огонь» з 1 Царів 19:12, руйнівник, який змітає в історію будь-які залишки імперії сатани, які залишилися незруйнованими всесвітньою війною та революцією. Це буде катастрофа неймовірних масштабів для народів світу.
Мир та єдність є дуже бажаними; але це не завжди можливо і не завжди вигідно. Якби все було досконалим, то мир і єдність, безперечно, були б єдиною належною умовою, але поки існують недосконалості, помилки тощо, повинні існувати відмінності. У згоді з цим наш Господь проголосив, що Його послання принесе не мир, а меч у нинішніх умовах (Мат. 10:34). Він стане Князем миру поступово, аж поки мир не буде встановлений на праведній основі. А доти Він буде тим Царем, який зі Своєю Церквою царюватиме в праведності, і розіб’є злі системи та речі на кавалки, як гончарський посуд, залізною палицею (Євр. 7:2; Пс. 2:9; Об. 2:26, 27).
Є такі, що кажуть мир, мир, коли миру немає і коли мир є неможливий, та народ Господній не повинен бути серед них. Це не означає, що народ Господа має провокувати чвари. Навпаки, скрізь у Святому Письмі вони закликаються до того, щоб були миролюбними та миротворцями. Але з усіма зусиллями, спрямованими на мир, їх любов’ю до миру та їх миротворчими якостями, які постійно зростають, послання, яке дав їм наш Господь, породить заворушення. Чому? – Тому що між світлом і темрявою немає нічого спільного, між ними не може бути ні миру, ні примирення – наскільки один отримує контроль, настільки відповідно інший виключений (2 Кор. 6:14).
У згоді з цим ми бачимо в цій лекції, що через Ісусові слова серед людей відбувся розкол − одні їх схвалювали, а інші заперечували. Так повинно бути і з нами, коли ми піднімаємо прапор праведності: якщо ми дозволимо світлу Правди світити, то ті, хто любить Правду, будуть більшою чи меншою мірою приваблені нею в міру того, наскільки їхні серця щирі, правдолюбні. Ті, хто любить оману, повстануть з запереченнями пропорційно до браку щирості. Якщо так було з нашим Господом, то чи можемо ми думати, що з Його учнями могло б бути інакше?! Звісно ні. Ми повинні бути взуті в готовність Євангелії миру. Наша Євангелія − це Євангелія миру, але ми побачимо, що коли несемо її іншим, наш шлях поступу буде важким, і нам знадобиться весь захист, який Господь передбачив у Своєму провидінні, чого ми повинні сподіватися, а також знадобляться Його обітниці благословення і слави для переможців.
МИР ПРОТИ МЕЧА
Але чи Святе Письмо суперечить саме собі? Що мав на увазі Великий Учитель, коли сказав: «Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча» (Мат. 10:34). О, Він пророчо говорив про
наслідок, до якого Його благодатне послання любові та ласки призведе
у світі під час панування гріха! Він добре знав, що сатана, князь темряви, буде протистояти не тільки Йому, але і Його послідовникам. Він провістив, що кожен, хто буде жити побожно, зазнає переслідувань (Мат. 24:9,10; 2 Тим. 3:12), і так воно й було. Дев’ятнадцять століть це довели! Він посилав Своїх послідовників, як і Він Сам, неозброєних, щоб вони були миротворцями, щоб були помічниками, щоб «пильнувати про мир
з усіма, і про святість, без якої ніхто не побачить Господа» (Євр. 12:14). Він застерігав Своїх послідовників: «Всі, хто візьме меча, від меча і загинуть» (Мат. 26:52).
Тоді настане царювання Князя миру і, як подають пророки, Він буде подібний до Соломона, у якого не було воєн, але перед яким схилялося кожне коліно і визнавав кожен язик (Іс. 9:6,7; Лук. 11:31). Христове Царство праведності буде Царством миру, побудованим на руїнах, що залишаться в результаті цього горя.
Але послання миру й любові та добра новина про Царство, яке наближається − те Царство, яке має благословити весь світ і виконати ангельське пророцтво − за іронією долі, здається, розлютили світ, не лише невіруючих, безбожних, але, як не прикро це казати, багатьох з тих, хто вважає себе християнами, що мають власні схеми, плани та теорії, багато з яких суперечать посланню Євангелії. Темрява, змішана з самолюбством, ненавидить світло, Правду і любов Бога. Вона також не прийде до світла, щоб не об’явилися її вчинки темряви, самолюбства, амбіцій та лицемірства.
Учитель знав, якими будуть наслідки Його євангельського послання. Тільки через компроміс зі світом Його послідовники можуть жити в повному мирі з цим світом. І навпаки, усі хто був відданим і вірним Йому, були лихословлені, очорнювані та переслідувані. Таким чином, Його слова були пророцтвом про випробування, яких могли очікувати всі Його послідовники. Та більше того, Його слова були пророцтвом про
народи. Що привело нас до нинішнього рівня „цивілізованої дикості“? Що, наприклад, змушує стільки транснаціональних, так би мовити, „піратських“ корпорацій, агресивно прагнути поглинути своїх конкурентів? Що так загострило розум людства, що багатьом важко бути чесними, використовуючи будь-яку можливість отримати прибуток в нечесний спосіб? Для законодавців неможливо приймати нові закони достатнього обсягу та з достатньою швидкістю, щоб зберегти мир із розумними та інноваційними методами обходу, особливо в цю епоху всесвітнього Інтернету та різноманітних форм електронної комерції.
ПРОСВІЧЕННЯ ВИХОВУЄ НЕЧЕСНІСТЬ
Дивним чином за все це в певному сенсі відповідають закони, доктрини Христа. Як?
Свобода, якою Христос робить вільними Своїх послідовників, і світло, якому Він і вони дозволили світити на затемнений світ,
частково отримані неосвяченими серцями і розумами, можуть породити мудрість, яка, будучи неправильно застосована, перетворюється на
хитрість, самолюбний вид кмітливості. Пропорційно до того, як християнські народи відкидали біблійні істини, які вони мали, вони назавжди втрачали їх добрий вплив. Тепер ми бачимо, як інші, нехристиянські народи, будучи колись на задньому плані, стають світовими наддержавами.
Великий Учитель, Ісус, на запитання Пилата відповів, що Він був народжений, щоб бути Царем − Царем Юдеїв. Але Він також додав: «Царство Моє не від світу цього» (Ів. 18:36) − теперішнього порядку речей. Як правдиво! У багатьох із нас склалося хибне враження − що наш Відкупитель, як Великий Цар Слави, протягом століть вів
безуспішну війну проти сатани, гріха та смерті. Але тут ми дізнаємося з вуст Великого Учителя, що Його Царство належить до прийдешнього світу − світу, який складається з багатьох славних грядущих віків. Таке розуміння породжує запитання: Хто тоді правив цим світом? Ми відповідаємо − сатана!
Відповідь Господа Ісуса полягає в тому, що сатана є князем цього світу (Ів. 12:31; 14:30; 16:11; Еф. 2:2). Його також називають «богом цього світу» (2 Кор. 4:3,4). Але він узурпатор. Влада над землею спочатку була дана людині. Але сатана, обманувши наш рід, представляючи темряву за світло, став узурпаторським правителем, використовуючи людство лише як своє знаряддя. Коли ми розмірковуємо про те, скільки людей неслухняні євангельському світлу, то бачимо величезну імперію, яку контролює цей князь темряви. І коли ми бачимо порівняно небагатьох, хто є воїнами хреста та послідовниками Агнця, ми розуміємо, що, як сказав наш Господь Ісус, протягом довгих століть Євангельського віку за Ним йшла лише «мала черідка» (Луки 12:32).
Усе, що стосується цього великого Плану спасіння, викладеного в Божому Слові, є розумним. Вирішальне випробування вибраної Церкви було необхідним для того, щоб як вірні й милосердні священники Бога і Христа, об’єднані з Ним у Його царській славі, вони могли бути Божим знаряддям у допомозі людству. Вони піднімуть людину з упадку, який став наслідком шести тисяч або більше років гріха та злого впливу князя темряви. Це буде здійснено впродовж «тисячі років», які Біблія визначає як період правління Месії (Об. 20:1-15) − період не надто довгий і не надто короткий, аби здійснити велику працю спасіння світу.
Але хтось може запитати: Якщо дев’ятнадцять століть знадобилося для розвитку єдиної істинної Церкви, меншої громади, скільки ще часу потрібно буде для піднесення всього світу? Ми відповідаємо: Божественна мета не полягає в тому, щоб піднести світ до становища
духовної природи та слави вищого вивищення, яке було запропоновано сплодженим від Духа, щоб від них вимагалося таке вирішальне випробування жертовного послуху навіть аж до смерті. Для реституціоністів Бог пообіцяв
земні реституційні благословення та умови. Коли князь темряви буде зв’язаний, а Сонце Праведності зійде з лікуванням у своєму промінні, тоді темрява гріха й смутку втече у визначений Богом час. Лише
одне століття такого благословенного впливу на світ, безумовно, творило б чудеса. Хто знає, які чудові винаходи та благословення чекають на нас (1 Кор. 2:9)!?
Далі відбудеться поступове пробудження всіх, хто заснув смертю. Вони вийдуть із в’язниці смерті − вийдуть, як подає Святе Письмо, щоб познайомитися з правдивим Богом і Його славним Сином, Відкупителем, а також з принципами праведності в протиставленні до принципів гріха.
ШВИДКИЙ ПОСТУП ДО РЕСТИТУЦІЇ
Ми не можемо припустити, що за таких умов більшість людей потребуватиме довго сидіти, підраховуючи цінність запропонованих їм благословень вічного життя та реституції.
Висхідний поступ − воскресіння, піднесення, відродження − буде швидким. Так покоління за поколінням буде виходити з гробу і насолоджуватися подібним досвідом, доки всі мертві в Адамі не вийдуть. Бог передбачив це через смерть нашого Відкупителя. Оскільки Ісус з задоволенням виконував волю Отця, Він був славно нагороджений високим піднесенням до Божественного рівня слави, честі та безсмертя.
Досягнення стану доброї волі між людьми означатиме досягнення людської досконалості. Бог є любов. І коли наші прабатьки були створені на земний образ Бога, любов, мабуть, була домінуючою рисою їхніх характерів. Те, що ми бачимо в самолюбстві, значною мірою є справою спадковості, і всі життєві звички відповідають їй, постійно посилюючи свою вагу та тримаючи нас. Але з новим Царем і новим правлінням праведності прийде славетне піднесення і перетворення. Поступово, протягом тисячі років правління Месії над світом, зло самолюбства стане очевидним, а краса святості та любові буде показана на контрасті.
Винагорода за реституцію підніме всіх бажаючих і слухняних з гріха і самолюбства до святості й любові. Тоді, завдяки любові, яка є самою сутністю людського буття, добра воля щодо людей пануватиме всюди, тому що Божий закон, майже стертий під час панування гріха, буде перезаписаний у людському єстві (Прип. 3:3; 7:1-4; Єр. 31:33). Закон, як ми знаємо, наступний: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом; і ближнього твого, як самого себе» (Луки 10:27). Які ми раді, що це є правдою! Як же ми раді, що жахливий обман, підкинутий людству в темні віки щодо Бога жорстокості та пекла вічних мук, це фальшивка!
ВСЕМОГУТНІЙ ТВОРЕЦЬ
В нашому сучасному світі владу дуже цінують, хоча й бояться. Двома показниками сили, за якими оцінюються країни, є економічний та військовий. Як правило, головні народи будь-якої епохи мають один або (зазвичай) обидва ці показники, щоб через їх використання впливати на формування світу таким чином, що це було на їхню користь.
Панівна влада є нагородою для будь-якого народу, хоча часто виявляється непідйомним тягарем, і імперії то з’являлись, то зникали під таким тягарем. У період після Другої світової війни протистояння між радянським блоком і заходом було небезпечним через можливість ядерної війни. Потужність вимірювалася кілотоннами та радіусом дії боєголовок − сила миттєво знищити цілі громади була причиною страху і, якимось дивним чином, гарантією того, що розумні правителі не зможуть ініціювати таких жахливих наслідків.
В основі цього аспекту людської сили лежить елемент, створений силою Бога. Це не означає, що Його слід звинувачувати в гріховних нахилах людини. Святе Письмо говорить нам, що Бог створив людину досконалою, але вона розробила схеми, що суперечать Божій волі (і завдають шкоди самому собі). Бог не винний у тому, що люди проявляють свою вільну волю (Екл. 7:29). Людина часто зловживає знаннями через своє прагнення панувати над іншими. Сила атома не є винятком. Людина століттями прагнула зрозуміти цю силу, і сьогодні народи живуть у страху перед її можливостями. Зараз ми стикаємось із занепокоєнням ядерного тероризму та необхідністю захистити суспільство від нападу за допомогою складних і дорогих протиракетних щитів.
Сила крихітного атома вражає й дає нам деяке уявлення про природну могутність Творця. Ісус творив Свої чудеса «перстом» Божим (Луки 11:20). Про силу, яку Бог тримає в резерві, ми можемо лише здогадуватися. Як християни, ми можемо знайти втіху в цьому: Він ніколи не дозволить людству знищити себе, але стримає його надмірності та визволить Своїх (Пс. 76:10; Мат. 24:21,22).
PT №780, 2022:61; ТР № 563, ʼ2022:61
Теперішня Правда № 81, Літо 2023
Велика Пасха царя ЄзекіїВЕЛИКА ПАСХА ЦАРЯ ЄЗЕКІЇ
(2 Хронік 30:1-13)
«Покоріться Господеві, і ввійдіть до святині Його».
Видіння пророка Ісаї та дання йому доручення оголошувати занепад Ізраїлю мало місце «року смерти царя Озії» (Іс. 6:1). Безбожний цар Ахаз посів трон Юдеї після Озії та Йотама і безбожно правив, нехтуючи Богом та Його правом впродовж шістнадцяти років (2 Хр. 28:1). Та як виявилося, Азах мав прекрасну дружину Авійю (2 Хр. 29:1), яка старанно виховувала свого сина Єзекію, приготовляючи його до царювання, і в результаті з багатьох точок зору він став правителем, гідним наслідування, та вірним Божим слугою.
Є навіть припущення, що Ісая, який був родинно пов’язаний з царською сім’єю, виховував Єзекію і допомагав в належному спрямуванні процесів його мислення та поступування.
Той факт, що добрий син міг походити від настільки злого батька, слугує доказом того, що завдяки Божественному провидінню ми необов’язково мусимо успадкувати погані риси своїх предків. Хоча ми не в стані здолати їх до кінця (і ніхто з роду Адама не може мати надії, що через власні зусилля та виховання осягне досконалість), тим не менше, ми бачимо, що сприятливі умови, релігійне виховання і т.д., ведуть до величезної направи тих, котрі належно ними виховуються.
І тут ми маємо певний натяк думок щодо методів, які застосує Єгова, благословляючи світ і підносячи його в часі розвитку земної частини Царства в Тисячолітті. Людський рід не в стані сам піднятися з занепаду, в якому опинився, по причині короткого життя і повсюдно пануючого зла, тому також і сила, яка підійме людство, мусить походити ззовні, і не має підлягати тлінню через упадок Адама. Більше того, в умовах Божественного вироку, кара за гріх людини – смерть – мусить бути усунена, мусить бути заплачена за людину, перш ніж вона могла б бути цілком звільнена від її осуду і слабостей. Відкуплення людства Ісусом уже було доконане. Визволення з гріха та його наслідків релігійної, розумової, моральної та фізичної деградації – це завдання на майбутнє, яке буде можливо здійснити завдяки великій викупній жертві Христа.
Яка прекрасна думка, що, власне, Ісус, який відкупив людський рід і був високо піднесений в силі і великій славі, невдовзі використає цю силу для добра людини – для піднесення до праведності і досконалості кожного, хто з усіх народів землі захоче прийняти Його ласку (Об. 22:17). Підношення з занепаду буде відбуватися згідно з певними визначеними засадами, а саме: навчання, випробування, карання за провини і направа згідно вимог праведності, в чому кожна особа буде зобов’язана співпрацювати, аби могла усвідомити собі повне «відновлення [реституцію] всього, про що провіщав Бог від віку устами всіх святих пророків Своїх» (Дії 3:19-21).
ПРИВЕРНЕННЯ ШАНУВАННЯ ЄГОВИ
Про те, що Єзекія був вже добре поінформований і вповні посвячений Богові, коли помер його батько, а сам він почав правити, свідчить той факт, що негайно, в перший місяць свого правління (2 Хр. 29:3), він розпочав впровадження реформ, які дуже подібні за характером до тих, що були описані в нашій темі – тобто відновлення звичаю віддавати честь Єгові як утвердженого самим Богом. Якби Єзекія не був посвячений Господу, а мав лише належний підхід у своєму серці, то прихід до влади мав би на нього протилежний вплив і привів би його до самовдоволеності та марнославства.
Першим публічним актом Єзекії було відкриття та приготування Господнього храму, який вже роками був замкнений і занедбаний, і в якому назбиралося багато сміття і т.п. Цар покликав собі на допомогу відповідних для цієї праці помічників – вибране Богом покоління Левія. Очищення храму відбувалося за законом Мойсея, і першою чинністю після завершення роботи було принесення великої жертви за гріх.
Цар Єзекія мав широку перспективу; він видав спеціальні розпорядження, щоб Пасху святкували не лише на користь двох поколінь Юдеї, але також на користь їх відлучених братів «по всьому Ізраїлю» (2 Хр. 30:1,5). Він добре розумів, що всі покоління Ізраїлю становили ще й доти в певних відношеннях одне ціле, а саме, в тому значенні, що Божі обітниці були дані цілому насінню Авраама; тому кожен, хто з усіх поколінь визнав би Єгову і шукав би Його милості, був би визнаний братом ізраїльтянином.
Це був час свята Пасхи, яке відмічалося для пригадування Господнього визволення Ізраїлю з Єгипту, що було типом визволення духовного Ізраїлю з неволі гріха і сатани, а також остаточного порятунку з неволі сатани усіх тих, які люблять праведність і прагнуть служити Господу, в час цілковитого повалення сатани в малому періоді. Було постановлено, що в тому році свято Пасхи буде святкуватися правильно. Бо хоча, як ми знаємо з опису, його святкувало, очевидно, невелике число ізраїльтян, однак загальний релігійний безлад призвів до того, що це свято не святкував увесь народ та ніхто не дотримувався всіх деталей, пов’язаних з цим святом.
Цього разу цар вирішив, що потрібно відродити його правильне святкування, якому б передували усі необхідні приготування, вказані в Законі, які стосувалися очищення народу (Вих. 12:15-20) та викидання з домів усякої закваски (символу гріха). Таким чином, принаймні в образі, типічно, народ був освячений, щоб міг відповідно святкувати своє свято. Але все це вимагало часу – потрібно було видати декрети, викликати ревність в народу, який мав виконати усю цю працю, символізуючи святість Господу та відлучення від гріха.
Оскільки народ був опоганений, то залишалося надто мало часу, щоб усі встигли приготуватися до святкування Пасхи у властивий день, тобто чотирнадцятого дня першого місяця (Вих. 12:6), і тому свято було святковане чотирнадцятого дня другого місяця – на що дозволив Господь (Чис. 9:10,11).
ЗАКЛИК ДО ЦІЛОГО ІЗРАЇЛЮ
Той самий настрій розуму й серця, який характеризував розпорядження Єзекії щодо Пасхи та її застосування щодо цілого Ізраїлю, оволодів ним і допровадив до того, що він прагнув реформації не лише двох поколінь, знаних як Юдея, але також десяти поколінь відлучених братів, знаних як Ізраїль. Відповідно, спеціальні посланці були вислані до Беер-Шеви, міста, що було висунуте найбільше на південь ізраїльської землі, щоб публічно запросити усіх ізраїльтян з кожного покоління, аби вони відновили звичай віддавання шани Єгові, а особливо, щоб з нагоди цього свята вони прийшли до Єрусалима. Поштова система в той час ще не існувала, як це є сьогодні, тому було зроблено спеціальні кроки і скликано посланців, щоб вони рознесли запрошення.
Запрошення царя Єзекії на свято Пасхи прийшло в найбільш відповідний час, оскільки пророцтво Ісаї, яке говорило про забрання Ізраїлю до неволі, уже було в процесі. В той час, власне, десять поколінь платили данину Асирії і очевидно розпочалося переселення багатьох людей. Таким чином, приготоване влаштування Єгови служило зверненню уваги кожного, хто був «правдивим ізраїльтянином», на той факт, що неволя Ізраїлю була карою за відкинення Єгови, а одночасно це запрошення мало заохотити тих, котрі мали віру і ревність до відновлення звичаю віддавання шани Богові.
Коротко кажучи, листи царя Єзекії були нагадуванням, щоб вони не забували про минуле і навернулися до Єгови: «І не будьте такі, як ваші батьки та як ваші брати, що спроневірилися Господеві, Богові їхніх батьків, і Він дав їх на спустошення, як ви бачите… Покоріться Господеві, і ввійдіть до святині Його… і Він відверне від вас жар гніву Свого» (2 Хр. 30:7,8).
Це нагадування містило думку не лише про теперішнє визволення, але також про повернення їхніх братів, які вже були депортовані. Але в північній частині царства було висміяно посланців, які розносили ці листи (10 в.). Чим більше хтось віддалився від Бога, тим більше був гордим і марнославним, як зазвичай буває. Без сумніву, це, власне, та пиха в значній мірі допровадила їх до знищення як народу.
Всі, хто є в гармонії з Богом, є покірними, і лише такі отримують славне Господнє послання з визнанням та любов’ю; вони також добре ставляться до слуг, які його приносять. Ми також помічаємо, що їх післанництво в таких умовах свідчить про велику віру і посвячення Єгові, тому що, як вони самі, так і посланці, які їх запрошують, знаходяться в погорді і стають предметом насмішок невіруючих мас.
ВІДПОВІДЬ НА ЗАПРОШЕННЯ
Хоча небагато, та, як подає опис, досить значне число ізраїльтян впокорилися і прийшли з поколінь Асира, Манасії та Завулона (11 в.) і, очевидно, отримали благословення, якими Бог обдаровує тих, які впокоряються і залишаються слухняними. Разом з цією згадкою знаходимо ще одну, що також прийшли «багато» з поколінь Єфрема, Манасії, Іссахара та Завулона (18 в.). Таким чином, принаймні п’ять з десяти поколінь були представлені більш-менш чисельно, а з позосталих два вже були в неволі – Рувим та Ґад. Крім того, ми пам’ятаємо, що деякі ізраїльтяни з десяти поколінь раніше поєдналися з царством Юди, з огляду на пануюче в їх власному краї ідолопоклонство і кращі релігійні можливості в царстві Юди (2 Хр. 15:9).
Здається, що в цілій Юдеї запрошення прийняти участь в святі Переходу було добре прийняте: «Також в Юдеї була Божа рука, щоб дати їм одне серце для виконання наказу царя та зверхників за Господнім словом» (12 в.). В результаті, того року зібралося незвично велике зібрання в Єрусалимі. Опис подає, що з часів Соломона, тобто впродовж двохсот п’ятдесяти років, не святкувалося свято Пасхи так, як тоді. Свято обходилося з великою радістю і задоволенням, зо співом і прославлянням Бога. Народ був настільки захоплений в своєму релігійному запалі, що на його пропозицію тижневе віддавання честі і слави святим речам в час Пасхи було продовжено на наступний тиждень (21-26 в.).
В цьому місці відійдемо на хвилинку від нашої теми, щоб звернути увагу на той факт, що в той ранній період правдиві, вірні ізраїльтяни з царства десяти поколінь зібралися в царство двох поколінь. Пізніше, коли покоління Юди опинилося в неволі, більше не було можливості прослідковувати подальший поділ Ізраїлю. Виданий Кіром декрет, який дозволяв на повернення з неволі, оминув усі поділи і відносився до цілого Ізраїлю (Езд. 1). Вірні з усіх поколінь, які повернулися, були разом визнані Ізраїлем, і так до них відноситься Біблія. (Подивися симфонію і перевір записи Нового Заповіту, які говорять про Ізраїль). Це, власне, залишки Ізраїлю, а не лише Юди, були зібрані завдяки особливій ласці Божої угоди в Євангельському віці, тоді як всі інші були «засліплені» і відкинені від обітниць цієї угоди аж до моменту завершення збирання «вибраних» віку Євангелії, тобто духовного Ізраїлю (див. Рим. 11:7,25-32).
Одночасно відновлення правдивої релігії, започаткованої Єзекією, не завершилося святкуванням цієї Пасхи. Воно наповнило народ ревністю у віддаванні честі Господу, ревністю в щедрій підтримці священників та Левитів, в утримуванні жертв і т.д., але також призвело до сильного руху проти будь-якої форми ідолопоклонства по всій Юдеї, поширюючись навіть на край, що належав десяти поколінням. В результаті наступило загальне знищення ідолів того краю, а також знищення пагорбів непристойності, посвячених розпущеному шануванню Ваала і т.п. Результат такого властивого навернення народу до Бога приніс йому та його цареві багато дочасних благословенств, згідно з Божою угодою, вчиненою з цим народом. Цар і народ стали дуже багаті, а їх десятина і жертви для Господа були не лише достатніми для утримання священників і Левитів, але ще багато поза тим залишалося, і потрібно було побудувати склади для його зберігання (2 Хр. 31).
АНАЛОГІЇ В ДУХОВНОМУ ІЗРАЇЛІ
Розгляньмо наступні аналогії, які мають місце в духовному Ізраїлі:
- Будь-яка правдива релігія асоціюється з порядком і чистотою, про що каже нам Апостол: «Як хто нівечить Божого храма, того знівечить Бог» (1 Кор. 3:17). У згоді з цим ми можемо сказати, що кожен, хто намагається очистити Божий Храм і допровадити його до гармонії з Божим порядком, буде тепер благословенний, як Єзекія та його царство. Однак ми повинні пам’ятати, що нагороди, які були обіцяні духовному Ізраїлю, є духовними, а не дочасними благословенствами.
Як ми вже раніше зазначили, Господнє зібрання в теперішній час може вважатися Його символічним Храмом, хоча правдивим Храмом є переможна Церква. Тим не менше, буде властивим застосувати цей урок також до серця кожного з нас, оскільки, як зазначає Апостол, кожен християнин є Храмом Духа. По цій же причині Церква зазвичай може бути належно трактована як Храм Духа, посвячений і відданий Господу.
Таким чином, кожен окремий християнин, виправданий та освячений через велику жертву примирення нашого Первосвященника, повинен зберегти себе (і, наскільки це можливо, усіх інших, пов’язаних з ним і пронизаних тим самим духом) від будь-якого опоганення світовістю, щоб в такий спосіб отримати очищення з нечистоти світовості, щоб таким чином отримати Господнє благословення в духовних справах. Увесь Господній люд повинен пам’ятати про потребу очищення з бруду світовості, і не лише минулого, але також від того, який тепер є в світі. Ми пам’ятаємо слова Апостола: «Отож, мої любі, мавши ці обітниці, очистьмо себе від усякої нечисти тіла та духа, і творімо святиню у Божім страху» (2 Кор. 7:1).
Однак недостатньо доконати саме очищення, його потрібно ще провести згідно з Божественними розпорядженнями. Як Єзекія, священники та Левити були очищені і посвячені «за законом Мойсея», посередника угоди між Богом та Ізраїлем, так і ми, які належимо до дому синів, маємо також старатися очищуватися та освячуватися в точній згоді з законом Христа, Посередника Нового Завіту.
Як під Угодою Закону потрібно було дотримуватися формального ритуалу, так у Євангельському віці потрібно дотримуватися певних форм віри, слухати «здорової науки» і бути слухняним. Наше очищення не відбувається через кров бичків і козлів, але через заслугу дорогоцінної крові Христа, який не вимагає помсти на нас за Його смерть, але, навпаки, кличе про милосердя, прощення і милість для всіх, які через Нього приходять до Отця.
- Для нас також є урок в широкій концепції Єзекії про загальне святкування свята Пасхи всіма ізраїльтянами. Ті ж, котрі виявили бажання взяти участь у вшануванні Господа, мають вважатися братами і заохочуватися до цього. Посідання Єзекією широкого, багатого біблійного знання, яке стосувалося описаних подій, не було достатнім. Його обов’язком і привілеєм було упевнитися, чи між правдивим Господнім народом та зарядженнями, які стосувалися шанування Бога в Його домі, храмі, не було жодних розділяючих бар’єрів.
Подібно духовні ізраїльтяни повинні усвідомити собі, що всі «правдиві ізраїльтяни» становлять одне у Христі Ісусі, і всі мають буди оцінювані і трактовані як правдиві ізраїльтяни, які довіряють дорогоцінній крові Христа як великій викупній жертві за гріхи і посвячуються Господу на службу. Таке загальне визнання характеру християнина, у що ми з задоволенням віримо, посилюється в останньому столітті. Але є ще багато роботи в цьому відношенні: потрібно знайти усі сектантські перешкоди, знищити сектантські назви та віровчення, а правдиві християни (усі, які вірять в дорогоцінну кров Христа і є цілком посвяченими Господу, повинні бути слухняні вказівкам Його Слова, найкраще, як тільки можуть його зрозуміти) повинні перебувати разом і бути одним людом без інших різниць, крім того, що одні осягнули більше знання і вищий рівень посвячення, аніж інші – але всі повинні старатися дійти до повного зросту в Ісусі Христі (Еф. 4:13).
- Ми повинні також взяти урок з того, що таке післанництво про правдиву спільність правдивих ізраїльтян, а згідно з Божими обітницями усіх, не дивлячись на вірування і погляди, не завоювало б тепер популярності, як воно не було популярним серед багатьох і в ті часи. Тепер, як і тоді, більшість схильна висміювати і трактувати тих, котрі пропагують простоту, яка виявляється в Ісусі Христі, про що вчить Святе Письмо і було на початку практиковане в ранній Церкві, як фанатиків та мрійників. Не дивлячись на це, тепер, як і колись, деякі притягуються, як вони це собі усвідомлюють, властивим посланням – Правдою. Ми не сумніваємося, що багато інших почують цю новину, але не матимуть відваги поступати згідно її вказівок, як це, без сумніву, мало місце з деким в Ізраїлі. Однак певна частина з майже всіх сект, вірувань і груп буде притягнута. І виявиться, що це будуть люди лагідні, готові і охочі впокоритися. Горді натомість будуть підтримувати сектантство, дбаючи про пов’язані з тим почесті і становища, але вони не отримають спеціальних Божих благословенств. «Блаженні лагідні».
- Правдиве відродження релігійних почуттів щодо Бога, вшанування Його з «оздобою святості» і згідно з вказівками Його Слова, асоціюється тепер, як і в часи Єзекії, з загальним знищенням ідолів. О, як багато довкола нас ідолів, які Господній народ ревно повинен знищити! Ці ідоли мають багато різних форм і характеристик, але один спільний характер. Одним з тих ідолів, через які тисячі за тисячами падають ниць на землю, є Сектантство, ще іншим є Гроші, далі Жадоба, потім Самолюбна Амбіція, ще іншим Пиха, далі Вигода і, загалом, існує цілий легіон зі спільною родинною назвою – Самолюбство.
Кожен, хто через відкуплення дійшов до стану виправдання через віру і повного посвячення Господу через відкуплення в Ісусі Христі, кожен, хто шанує Господа в «оздобі святості», легко собі усвідомить огидний характер тих ідолів, які великий противник посилає кожному через гріх, щоб ми їм вклонялися і їх шанували. А пропорційно до нашої ревності в служінні Господу, пропорційно до міри Його Духа в наших серцях, ми самі будемо з запалом триматися здалеку від тих ідолів, підкоряючи не лише слова наших уст і вчинки нашого життя, але також усі наші думки під волю Бога в Ісусі Христі (1 Ів. 5:21; 2 Кор. 10:5).
BS №528 ’80:20; TP №391, ’88:117.
Теперішня Правда № 81, Весна 2023
Опубліковане Світло (Як Бог подавав правду для Свого люду протягом віків?)ОПУБЛІКОВАНЕ СВІТЛО
«Для моєї ноги Твоє слово світильник, то світло для стежки моєї» − Пс. 119:105.
Розпочнімо нашу подорож за допомогою світла, опублікованого 178 років тому, яке стосується періоду, коли релігійний світ був просякнутий віровченнями Темних Віків (часу, коли світ переходив стан стагнації або занепаду) приблизно між 500 і 1500 роками нашої ери. Час релігійних забобонів, хрестових походів – час, коли релігійні війни між християнами та мусульманами розпочиналися головним чином з метою забезпечення контролю над святими місцями (серед яких був Єрусалим), які вважалися такими серед обох груп. В сумі вісім головних хрестових походів мали місце між 1096 та 1291 роками.
Давайте ознайомимося з історією виникнення, розповсюдження та впливу книг перед Жнивом Євангельського Віку, під час цього Жнива й після нього. Ми, як посвячені Божі діти, маємо добру причину для радості, коли бачимо Божественне керівництво в наших працях від моменту початкового зрозуміння, коли проповідники та видавці почали відокремлювати світло від темряви, й аж до народження повного світла, коли воно було вже на часі − Прип. 4:18: «А путь праведних ніби те світло ясне, що світить все більше та більш аж до повного дня», а також Іс.60:2: «Бо темрява землю вкриває, а морок народи, та сяє Господь над тобою, і слава Його над тобою з’являється».
Розпочинаємо з одного із вибраних Божих знарядь, який народився 15 лютого 1782 р., Вільяма Міллера. Він отримав лише 18 місяців формальної освіти, але його прагнення знання допровадило його до такого рівня самоосвіти, який дозволив йому зрозуміти просте, пряме свідоцтво Святого Письма. В 1844 р. брат Вільям Міллер у віці 62 роки розпізнав термін Вавилон як такий, що означає замішання. Цей термін застосовується у Святому Письмі до різних форм фальшивої релігії, які колись були чисті, а тепер стали піддані зіпсуттю. Ми вибрали кілька уривків Святого Письма, які допоможуть нам зосередитися на цьому питанні.
В Івана 15:8 наш Господь каже нам: «Отець Мій прославиться в тому, якщо рясно зародите й будете учні Мої». Така віра мусить бути сповнена енергійності та активна: «Віра, що чинна любов’ю» (Гал. 5:6). Якщо ми маємо правдиву віру і любов, то матимемо ревність, яка виявляється в добрих учинках і в радості від служіння нашому Небесному Отцю. Так, Мат. 7:19 каже: «Усяке ж дерево, що доброго плоду не родить, зрубується та в огонь укидається». Ці думки також відносяться до наших часів! Тепер повертаємося до нашого аналізу опублікованого світла. Вільям Міллер не поділяв впливів, які привели до фанатизму. Він заявив, що кожен дух повинен бути випробуваний Божим Словом, щоб ми знали, якого роду цей дух: «Ото ж бо, по їхніх плодах ви пізнаєте їх» (Мат. 7:20).
Тепер придивімся до приятеля Вільяма Міллера, проповідника Джозефа Марша; завдяки впливу Вільяма Міллера і зв’язкам з ним у 1851 році він опублікував книжку про славну реституцію під назвою
The Age to Come (
Наступаючий Вік). В ній він обговорює земне передтисячолітнє Царство Христа і представляє думку на тему поган, що живуть в час повернення Христа. Також британський педагог, Генрі Данн, написав наступні чотири книжки, одна з яких містила 700 сторінок і навчала, що неспасенні померлі будуть пробуджені на пробу до вічного життя. Ще інший, Яків Блейн, був зацікавлений працею Генрі Данна і цитував її. Яків Блейн в 1871 р. написав і опублікував книжку
Hope for our race and God’s government Vindicated (Надія для нашого роду і Божий уряд підтверджені).
Тепер звернімо нашу увагу на братів Джорджа Сторса і Джорджа Стетсона, які були сучасниками тих братів, про яких ми згадали вище. Мої дорогі брати, якщо ви колись застановлялися над цінністю релігійного навчання матері, то уважно прочитайте подані нижче думки. Мати Джорджа Сторса збирала своїх дітей навколо себе, щоб навчати їх про справи, що стосувалися Бога та Ісуса. Оскільки кальвінізм був єдиним доступним навчанням, то вона старалася, як тільки могла, протидіяти цьому фаталістичному богохульству і передати їм, що коли вони шукатимугь Господа, то знайдуть Його. Це призвело до того, що в розумі молодого Джорджа повстало глибоке прагнення стати християнином. «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться» (Мат. 6:33).
У віці 18 років Джордж Сторс під час роздумів був настільки вражений почуттям доброти, яка походила від Бога, що постановив шукати Господа, аж доки не знайде Його. Одного разу під час розмови зі своєю матір’ю він згадав, що любить слухати когось, хто з почуттями говорить про Ісуса. Його матір запитала тоді: «Чи ти вважаєш себе християнином?». На це він відповів, що дуже зацікавлений цим питанням. Мама сказала, що вже давно про це думала, і з того часу вони обоє проводили часті розмови і разом молилися. Вона була для нього матір’ю у багатьох значеннях цього слова, й тому він ніколи не переставав дякувати Богові за неї. Потім він одружився і вступив в Конгрегаційну Церкву, а через шість з половиною років померла його дружина. Тоді він вперше почув методистського проповідника. Про це він сказав: «Їхнє пекло було гарячим, але їх вільна ласка намагалася злагодити деякі з їхніх богохульств». Джордж знову одружився і приступив до методистського служіння. Він швидко переконався, що не може віддати своїх переконань в руки єпископів. Після шістнадцяти років він відмовився від цього служіння!
В 1837 р. на підлозі вагону потяга він знайшов брошуру, яка говорила про знищення як остаточну долю безбожних. Після довгих досліджень він зробив Біблію і тільки Біблію підставою своїх поглядів. У 1841 р. він ввійшов до групи лідерів, які підтримували брата Вільяма Міллера та його вчення про другий прихід. Наступний важливий крок в житті брата Сторса настав тоді, коли він несподівано був запрошений зайняти становище пастора в м. Олбані в штаті Нью-Йорк, де вже були знані його погляди на тему умовного безсмертя. В 1842 р. він відчув, що мусить чітко пояснити своє розуміння. Тоді вперше церква була заповнена вщерть. Свої роздуми він виклав у шести проповідях, які пізніше були опубліковані.
Ціль шести проповідей брата Сторса була виражена в підзаголовку: Чи існує безсмертя в гріху і стражданні? (1) Безсмертя тягне за собою вічні страждання. Тут він заявив, що такі вчення походять від Платона, а уявне безсмертя душі є чистим припущенням. (2) Смерть є цілковитим позбавленням життя. В цій проповіді він підкреслює, що загинути означає перестати існувати, як вчив Ісус, а загибель означає смерть, а не життя в нещасті. (3) Смерть є знищенням свідомого існування. Він додає, що грішні люди були уражені смертельною хворобою (гріхом) цілковитого знищення свідомого існування. (4) Отці церкви поєднували філософію з Біблією. Він цитує Енфілда, який стверджує, що деякі Отці Церкви намагалися поєднати поганську філософію з християнством. Чому вчить Святе Письмо? «Усе досліджуючи, тримайтеся доброго» (1 Сол. 5:21). (5) Безсмертна душа походить з платонізму. Ясне і правильне розуміння цього вчення братом Сторсом було прийняте ним з трактату, написаного Генрі Ґрю, який він знайшов на підлозі потяга в 1837 р.. Брат Сторс стверджує, що вчення про безсмертя душі походить від філософів-платоністів, а не з доктрини Святого Письма. (6) Відсутні біблійні докази існування вічного гріха і страждання. В проповіді під номером 6 брат Сторс підкреслює, що навернені − ті, котрі прийшли з язичництва, найімовірніше мали намір поєднати поганську філософію з християнством. Свою проповідь він завершує закликом: Прийдіть до Дарувальника Життя – вхопіться за життя вічне! 1843 р. брат Сторс розпочав працю редактора
The Bible Examiner (Дослідник Біблії) і невдовзі почав здобувати успіх на цьому полі.
Розгляньмо тепер деякі доктрини, яким навчав брат Джордж Стетсон, який народився в 1814 р. в Огайо і був начальником пошти в місцевості Олена. Наступна згадка говорить про нього як про лікаря Стетсона, який практикував в 1851-1855 роках. Наступна історична згадка стосується Джорджа Стетсона і Джонаса Вендела, який впродовж кількох років служив у зібранні в Норволк, Огайо. Читаємо про це у виданні
The World Crisis (Світова Криза), написаному в 1873 р. Джонасом Венделом. Брат Стетсон помер у своєму домі в Едінборо, в Пенсильванії, в 1879 р.. Похоронне богослужіння відбулося в звичайному залі, оскільки він був більшим за будь-яку іншу з місцевих церков. Воно відбулося в неділю і з огляду на взаємоповагу усі церкви були замкнені, а пастори взяли участь у цьому богослужінні.
Останнім проханням брата Стетсона було, щоб пастор Ч.Т. Рассел виголосив проповідь на його похороні. В похоронних урочистостях приймали участь близько 1200 осіб, що є доказом великої поваги, якою користувався брат Стетсон. Наш Пастор, а також вірний і мудрий раб Господа, брат Рассел, завершив похоронну промову такими словами: «Правда коштувала йому дуже дорого, але він купив її з радістю!». Також подано, що дім брата Стетсона знаходився в Едінборо, Пенсильванія, і він був одним з тих, хто став особливим слугою Бога. У віці шести років Пол. С. Л. Джонсон приймав участь в похороні брата Стетсона і вперше побачив там пастора Рассела. Брат Джонсон сказав, що добре пам’ятає атмосферу честі і сповненої жалю пошани, які були виявлені під час цього жалобного богослужіння. Приблизно через два місяці помер брат Сторс. Пастор Рассел під час похоронної промови сказав: „Наш брат тільки ввійшов в 84 рік життя і часто хворів. Він був вірним слугою і невдовзі ввійде в радощі Господа. Оплакуємо втрату приятеля і брата у Христі“.
Ця інформація породжує питання: Як брат Рассел пізнав і зрозумів Боже Слово? У 1870 р., після дворічного дослідження похмурих пустель поганства, брат Рассел піднявся майже зі стану розпачі, приходячи до релігійної правди завдяки служінню Джонаса Вендела, проповідника групи Другого Адвенту. Це був той самий чоловік, який служив разом з братом Стетсоном. Завдяки опублікованому світлу тих всіх Божих слуг пастор Рассел переконався, що Біблія є правдивим Божим об’явленням для людства, і що вона не вчить ні про безсмертя людини, ні про вічні муки. Брат Рассел зустрівся з братами Стетсоном і Сторсом, коли отримав публікацію
The Bible Examiner. Брат Сторс впродовж років стверджував, що Адам спровадив на людство гріх і смерть, а не вічні муки, а Ісус, з Божої ласки, дав Себе на викуп за всіх. Будучи наповнений такими ученнями,
The Bible Examiner справив на бр. Рассела найбільш корисний вплив. Потреби бр. Рассела, пов’язані з його розвитком і приготуванням до служіння були задоволені в особливий спосіб, не стільки завдяки усним переказам, скільки через статті і листи, які містилися в
The Bible Examiner.
Цей журнал і листи читали інші члени зібрання, як також сам брат Рассел. Члени цього біблійного зібрання бачили, як брат Рассел зростав у знанні, яке брати Стетсон і Сторс виливали на нього. Жоден з них не знав тоді, ані не усвідомлював, що брат Рассел був тоді приготовлюваний до уряду домоправителя над Господньою челяддю, як спеціальний представник Ісуса, бо це, власне, означало таке помазання! Це було показано в його управлінні жнивом, як також в провадженні дискусій в той час.
Брати Стетсон і Сторс, які працювали з пастором Расселом, усвідомлювали собі цей факт. А через кілька років після помазання антитипічного Давида, помираючи, вони завершили своє служіння. Як антитипічний Самуїл, брати Стетсон і Сторс розпізнали, що тим, що залишився, − тим, котрий мав пасти вівці, − був пастор Ч.Т. Рассел.
Продовжуємо нашу подорож, обговорюючи світло, опубліковане 136 років тому, коли релігійний світ був просякнутий віровченнями (основами віри) з Темних Віків, з періоду між 500 і 1500 роками нашої ери. Тому це було небачено, щоб молодий чоловік – Ч.Т. Рассел, який мав 34 роки − розглядав різні погляди і написав та опублікував книжку, яка їх пояснювала. Вивчаючи ці погляди, ми помічаємо в цих досягненнях відвагу і запал духа автора, не дивлячись на гнітючі перешкоди, а також бачимо багату спадщину, яку він нам залишив. Ми прагнемо разом з Вами заглибитися в історію розвитку, поширення і впливу цієї книжки в період Жнива і аж до наших часів. Правди, які містяться в книжці
Божий План Віків (Р1), стали зрозумілі впродовж 16 років, 1869-1885, при чому значна частина процесу написання мала місце в 1882-1886 роках. Нашим бажанням є, щоб Ви зрозуміли, як Божа рука супроводжувала появу цієї книжки, а також, щоб ми побачили вплив іншого опублікованого світла, написаного вибраними Богом авторами. Ми хочемо поділитися з Вами прізвищами деяких із них!
Джозеф Марш, співпрацівник Вільяма Міллера, написав книжку, опубліковану в 1851 р. (за 34 роки до 1 Тому), під назвою
The Age to Come (Майбутній Вік). В ній він обговорює земне передтисячолітнє Царство Христа. Він вірив, що під час повернення Христа житимуть погани. Генрі Данн написав принаймні чотири книжки, в яких він навчав, що неспасенні померлі будуть пробуджені на пробу до вічного життя. Яків Блейн у 1871 р. опублікував книжку
Hope for our Race (Надія для нашого Роду), а також
God’s Government Vindicated (Божий Уряд Підтверджений). Джордж Сторс в 1871 р. опублікував книжку під назвою:
Promise and Oath of God to Abraham (Обітниця і Присяга Бога для Авраама). Брат Сторс заявив, що майбутня проба щодо життя є запевнена обітницею, даною Авраамові. В 1873 р. він видав наступну книжку
The Divine Plan in the Government of our Race (Божий План в Управлінні нашим Родом), в якій він накреслив епохи Божого плану, як їх тоді розуміли. У значній мірі успіх 1 тому виникав з того, що він був побудований на успіхах або поразках тих попередніх книжок – опубліковане світло на часі!
В 1880 р. один зі співпрацівників пастора Рассела, Джон Г. Патон, написав
Day Dawn (Світанок Дня), представляючи дві теми, реституцію і пророцтво часу, а опублікована вона була А.Д. Джонесом, який також розпочав публікацію під назвою
Zion’s Day Star (Зоря Дня Сіону).
В 1877 р. Н.Г. Барбур і Ч.Т. Рассел видали свою книжку
The Three Worlds (Три Світи). Вважається, що стаття з
Трьох Світів була першою, яка поєднувала ідею реституції з пророцтвами часу – пізніше ці теми розглядалися в 1, 2 й 3 парусійних томах. Це була велика кількість опублікованого світла, однак це ще не була вся правда.
Тепер дозвольмо нашому розуму повернутися в часі на якихось 3100 років до останнього судді і першого пророка. Самуїл був посвячений Богові в момент народження сповненою вдячності матір’ю і вихований в святині в Шіло священником Ілієм. Самуїл, найбільший патріот Ізраїлю і речник Бога, з гнівом засудив Саула і таємно помазав Давида на царя. 1 Сам. 16:1 каже: «І сказав Господь до Самуїла: Аж доки ти сумуватимеш за Саулом? Таж Я відкинув його, щоб не царював над Ізраїлем. Наповни рога свого оливою, та й іди, пошлю тебе до віфлеємлянина Єссея, бо Я наглянув Собі царя між синами його». Знову перенесемося до часу, коли Бог наказав антитипічному Самуїлові, щоб той наповнив свій розум (ріг з 1 в.) відповідними правдами і знайшов вибранця з-поміж номінального люду (Єссея), який любить і досліджує Біблію.
Бог через засади Свого Слова, через Свого духа і провидіння почав у 1846 р. промовляти до Вільяма Міллера, який зауважив, що видатні лідери номінальної церкви були відкинені Господом. Він також визнав, що, подібно до Самуїла, був занадто старий і змучений, щоб бути лідером, і тому шукав когось вибраного Богом. В 1846-1871 роках брати Джордж Сторс і Джордж Стетсон як члени антитипічного Самуїла шукали лідера для Господнього люду. Антитипічним наймолодшим сином Єссея був Ч. Т. Рассел.
Як Ч.Т. Рассел пізнав і зрозумів Слово Боже? В 1868-1870 роках, після дворічного дослідження понурих пустель поганства, брат Рассел піднявся майже зі стану розпачі, приходячи до релігійної правди завдяки услузі вибраного Богом знаряддя Джонаса Вендела, проповідника Другого Адвенту, який переконав його, що Біблія є Божим об’явленням. Перебуваючи під впливом служіння Джонаса Вендела, пастор Рассел дійшов до такого розумового настрою, що готовий був досліджувати Біблію як Божественне Об’явлення. Читання пастором Расселом журналу
Дослідник Біблії було найбільш корисним для майбутнього визначення пастора Рассела як антитипічного Давида. Брати Стетсон і Сторс, як члени антитипічного Самуїла, мали привілей помазати пастора Рассела на антитипічного Давида в 1871-1874 роках. Пастор Рассел мав 19 років, коли розпочалося це помазання. Завдяки опублікованому світлу тих всіх Божих слуг пастор Рассел переконався, що Біблія є правдивим Божим об’явленням для людства, і що вона не вчить ні про безсмертя людини, ні про вічні муки.
Як посвячені діти Всемогутнього Бога ми знаходимося під враженням біблійної правди, що Бог є за стерном і вибирає тих, котрі будуть Йому служити! Тепер проаналізуймо біблійну історію Самуїла. В 1 Сам. 1:13,15,20,27,28 читаємо: «А Анна вона говорила в серці своїм: тільки губи її порушувалися, а голос її не був чутий. І вважав її Ілій за п’яну». 15 в.: «А Анна відповіла та й сказала: Ні, пане мій, я жінка скорбна духом, а вина та п’янкого напою не пила я. І я вилила душу свою перед Господнім лицем». 20 в.: «І сталося по році, і завагітніла Анна, та й сина породила. І назвала вона ім’я йому: Самуїл, бо від Господа жадала його». 27 в.: «Я молилася за дитину цю, і Господь дав мені жадання моє, що я просила від Нього». 28 в.: «А тепер я віддаю його Господеві на всі дні, скільки він жаданий для Господа. І вклонилася там Господеві». Ми всі знаємо, як Бог послужився Самуїлом.
Як сильно ця історія нагадує нам історію матері брата Джорджа Сторса, коли вона зібрала своїх дітей, щоб вчити їх про Бога, Ісуса і розказати про посвячення Джорджа Господу. Пані Сторс сказала до Джорджа: Ти шукатимеш Господа і знайдеш Його. О, мої любі посвячені брати, ми можемо мати докладно таку ж довіру до тих, котрих Бог вибрав як антитип Самуїла! Через тих Божих слуг пастор Рассел був вибраний на становище домоправителя над Господньою челяддю як спеціальний представник Ісуса, про що ані він сам, ані інші не знали. Пастор Рассел одержав дуже солідний фундамент, на якому міг будувати. В 1878 р. пастор Рассел виголосив серію проповідей, які пізніше були опубліковані в газетах Пітсбурга і у
Вартовій Башті Сіону. Вони були наступними: (1) Ціль повернення нашого Господа, (2) День суду, (3) Спосіб другого приходу, (4) День Господній, (5) Коли прийде Христос. В тих назвах ми можемо зауважити вплив брата Вільяма Міллера як прихильника Другого Адвенту.
Пастор Рассел опублікував також трактати, які пізніше поєднав у 164-сторінкову брошуру під назвою: «
Пожива для Думаючих Християн». Вона сягала тиражу в півтора мільйона екземплярів. Пастор Рассел мав також серію шести проповідей, які вияснювали Божий план віків. Згадка про це є подана в R 0347 (1882 р.), але ми не знаємо деталей, які містилися в тих проповідях.
Пастор Рассел почав розуміти Левит 16 і написав статтю в R 0072 (1880 р.) під назвою «Тіні Закону», в якій заявляв, що Закон Мойсея був поданий в найдрібніших деталях і його слід було дотримуватися зі скрупульозною точністю. Якщо це правда, то наскільки ж ми повинні старатися докладно відчитати значення тих образів, виконання яких тривало роками і які детально представляють усі різноманітні риси праці примирення між Богом і людиною.
Восени 1879 р. вперше під час Жнива Євангельського Віку два спасіння, як вони були представлені в типах Скинії, стали більш ясні для пастора Рассела. В
Тінях Закону він написав про посвячення священства. Пастор Рассел, молячись і досліджуючи впродовж трьох днів, намагався одержати світло на тему Лев. 16. Через кілька тижнів після того, як воно прийшло, він зібрав своїх головних співпрацівників на восьмиденний семінар, де представив їм своє занепокоєння, боротьбу і молитви до Бога про освічення. Він пояснив їм свої відкриття і вони разом обговорили нове світло щодо Скинії. Це було під кінець листопада і на початку грудня 1879 р. Ці вибрані Божі знаряддя наповнили житницю правди поживою на часі так, щоб Ч.Т. Рассел став домоправителем над усім Божим маєтком (Мат. 24:45-47).
В січні 1880 р. пастор Рассел написав для лютневого видання
Вартової Башти свою першу статтю на тему нового світла, яке походило зі Скинії. Більше як через рік він опублікував книжку
Тіні Скинії, яка багатьма вважалася його найкращим опублікованим світлом. Пояснення, які стосувалися реституції, друкувалися ще перед виданням 1 Тому
Досліджень Святого Письма. Ми розуміємо, що частина успіху цього тому виникала з того, що він з’явився, основуючись на успіху тих раніших пояснень або відсутності такого успіху. Хоча велика частина 1 Тому походила з існуючого раніше матеріалу, також було трохи таких пояснень, які були написані наново в період приблизно чотирьох років. Старі і нові праці були вміло поєднані, щоб творили узгоджену цілісність.
В квітні 1882 р. в R 0335 пастор Рассел накреслив попередній план книжки:
Millennial Day Dawn (Світанок Тисячолітнього Дня). Він сказав, що вона буде містити декларацію того, що ми розуміємо як Божий план, і що це буде книжка, яку ми захочемо досліджувати самі і позичати іншим зацікавленим. Назва
Millennial Day Dawn (Світанок Тисячолітнього Дня) була вибрана, щоб відрізнити її від публікації
Day Dawn (Світанок Дня) авторства Джона Г. Пейтона, а крім того люди могли її ототожнювати з тим опублікованим світлом на тему реституції і часових пророцтв. До часу публікації назва була змінена на
Millennial Dawn (Світанок Тисячоліття) і описувала виключно план віків. Як же ми за це вдячні!
Існують різні видання 1 Тому з певними змінами в передмові і тексті, які були необхідні; напр., коли назва серії була змінена на Дослідження Святого Письма. У виданні за 1937 р. поміщена також передмова пастора Джонсона, як і авторська передмова пастора Рассела. Сума всього, чим ми з вами поділилися, принесла плід на 350 сторінок опублікованого світла. Шануймо цей багатий дар, який ми одержали!
РТ № 778, ʼ2022:18; ТР № 561, ʼ2022:18
Теперішня Правда № 80, січень-лютий 2022
Молодість Даниїла та його друзів у ВавилоніМолодість Даниїла та його друзів у Вавилоні
Даниїл 1
«І поклав Даниїл собі на серце, що він не оскверниться» (8 в.).
Святе Письмо представляє нам Даниїла як одного з тих, кого полюбив Господь. Його вірність Всевишньому вражаюче показує пророк Єзекіїль, через якого Господь, говорячи про незмінність Своїх присудів, які невдовзі мали торкнутися юдейської землі, сказав: «А коли б серед неї були три мужі: Ной, Даниїл та Йов, вони в своїй справедливості врятували б лише свою власну душу» (Єз. 14:14). Ці слова були сказані Єзекіїлем незадовго перед спустошенням Єрусалиму, коли Даниїл перебував у Вавилоні, в якому досяг дуже визначного становища і, без сумніву, його слава дійшла до його рідного дому.
Даниїл, разом з Йоякимом, юдейським царем, а також з багатьма визначними людьми з ізраїльської землі, був узятий до неволі, перш ніж настала остаточна неволя за днів Седекії, коли була спустошена земля, залишившись без мешканця, і коли розпочався сімдесятилітній період спустошення. Даниїлу було близько чотирнадцяти років, коли він потрапив до вавилонської неволі, в якій дожив до пізньої старості, досягши віку понад сто років (Дан. 1:21).
Книга Даниїла є однією з тих, проти яких так звані «вищі критики» витрачають багато зусиль; тоді як одні схильні називати її фікцією, інші заявляють, що вона є історією, яка описує панування Антіоха Епіфанія (який жив приблизно через сто років після смерті Даниїла), і що вона була написана якимсь невідомим автором, який для маскування вжив ім’я Даниїл. Сучасна наука та вищі критики залишаються в значній опозиції до всього, що має характер правдивого пророцтва – до всього, що могло б вказувати на пряме Божественне натхнення і намагалося б в якому-небудь значенні цього слова провіщати майбутнє. Книга Даниїла, перевершуючи всі інші, наділена тими характеристиками, і тому більше, аніж будь-яка інша книга Старого Заповіту, засуджується тими людьми. Та Господь заздалегідь попередив нас через апостолів і пророків про цих людей, чия мудрість стане для них самих пасткою й сіткою, так, що «загине мудрість премудрих його, а розум розумних його заховається [затьмариться]» (Іс. 29:14; 1 Кор. 1:26-29).
Також наш Господь звернув увагу на те, що ці речі приховані від мудрих і розумних, а об’явлені немовлятам – зрозумілі для тих, хто не вихваляється мудрістю, яка вважається такою в світі (Мат. 11:25). Яким же правдивим стосовно фактів виявляється це твердження! Тоді як багато великих та вчених спотикаються на твердженнях вищого критицизму та інших формах невірства, Господні «малі», тихі й покірні, що надаються до навчання через Слово Отця, є поінформовані і зростають в ласці і знанні Правди.
Тим, які добре тримають у своїй пам’яті образи і пояснення пророцтв Даниїла (подані у
Студіях Святого Письма, 1-3 Томи), немає потреби представляти детальні аргументи, щоб довести, що прекрасна Книга Даниїла не є фікцією, але книгою, що прекрасніша за будь-яку написану фантазію. Також буде зайвим казати їм про те, що це історія подій, які мали місце в 167 р. до н.е., і які помилково подаються як особисте пророцтво самого Даниїла, тому що вони бачать його виконання в минулому, теперішньому і майбутньому в ширших, прекрасніших і більш дивовижних масштабах, аніж усе те, що сталося в згаданому вище році. В етапах виконання цього пророцтва вони помічають незаперечні докази діяльності надлюдського розуму, а також те, як заявив Даниїл, що Всевишній Бог об’явив в ньому таємниці Свого Плану, які ще відносяться до майбутнього.
НАВЧАННЯ ДАНИЇЛА ТА ЙОГО ТОВАРИШІВ
З нашої лекції виникає, що Даниїл та інші єврейські полонені опинились у Вавилоні, де, згідно зі звичаєм, цар обрав певне число найбільш багатообіцяючих молодих бранців, які повинні були пройти трирічний курс навчання. На той час Вавилон був науковим центром. Без сумніву, це мало подвійну мету: вавилонський монарх намагався таким чином пов’язати свою імперію з наукою і знанням світу, а також розвинути дружню атмосферу між Вавилоном та іншими державами, над якими він мав владу, щоб чужі народи відчували більшу зацікавленість Вавилоном, як центром світової імперії і були більш задоволені правами та постановами, які від нього походили, знаючи, що представники їхніх народів служили у царя радниками, тобто секретарями – магами, астрологами та мудрецями, як їх тоді називали.
Вибір чотирьох молодих ізраїльтян, без сумніву, був справою Божественного провидіння, і зі значення їхніх імен ми можемо зробити висновок, що всі вони були дітьми релігійних батьків. Значення їхніх імен є наступним: Даниїл – «
Бог мій суддя»; Ананія – «
Бог милосердний» ; Мисаїл – «
Такий, як Бог»; Азарія – «
Бог помічник». Таким чином, Єгова, допроваджуючи до занепаду народ по причині його гріховності, зробив спеціальні приготування для тих з народу, які були Йому вірні, не дивлячись на те, що сам народ перебував в неволі. Вибираючи цих чотирьох євреїв для навчання у вавилонській школі, начальник євнухів за звичаєм дав їм нові імена, щоб перервати їх почуття ідентичності з рідним домом і прищепити почуття спільності з царством Вавилону, тому він дав їм імена: Валтасар, Шадрах, Мешах та Авед-Неґо.
Здається, що вже з самого початку Даниїл особливо виділявся в цій четвірці – це було наслідком Господньої ласки, і хоча всі четверо користувалися спеціальними благословенствами, його часткою були видіння та об’явлення. Даниїл користувався особливою прихильністю з боку начальника євнухів, який взяв юнаків під свою опіку, як читаємо про це: «І дав Бог Даниїлові ласку та милість перед начальником евнухів» (9 в.). Ми не повинні думати, що ласка, як з боку Бога, так і людини, була чимось цілком незалежним від самого Даниїла, навпаки, правильно поступимо, якщо зробимо висновок, що з народження (спадково), а також в результаті виховання побожними батьками Даниїл мав благородний, приємний і визначний характер, який не лише краще його підготував, щоб стати речником Господа, але також призвів до того, що всім, з ким він зустрічався, Даниїл здавався скромним, стриманим і привітним.
Яка чудова лекція не лише для молодих людей, але також для батьків! Наскільки необхідно, щоб ті, котрі стараються виконувати Божу службу, доклали зусиль в здобутті таких рис характеру, які б подобалися Богові! А якщо хтось збагне, що зовсім не має друзів, то правильним буде, якщо він припустить, що частина провини лежить на ньому самому. Було б правильним, якби всі такі старалися розвивати чемність і лагідність за всяку ціну, окрім принципів! Тільки Ізмаїл повинен був пережити те, що рука всіх обернеться проти нього, а його рука – проти всіх (Бут. 16:11,12). Натомість ті, котрі переживають досвідчення Ізмаїла, повинні побоюватися, що мають його характер, і тому вони повинні пильно дбати про милість перед престолом милосердя, через яку могли б перемогти ганебні риси та звички.
Тільки тоді, коли ми будемо зненавиджені по причині нашої лояльності до Правди (прямо чи посередньо), ми зможемо відчувати задоволення або бути переконані, що терпимо в ім’я справедливості. Як зауважує Апостол, деякі страждають як злочинці і як ті, хто втручається в чужі справи, або по причині грубості, невихованості чи браку мудрої поміркованості, які дораджує Господнє Слово (1 Пет. 4:14-16, Хом.; Фил. 4:5; Як. 1:5). Але не забуваймо, що нечемність, яка є частиною самолюбства, набагато швидше може бути витіснена з серця, аніж з життя. Всі повинні черпати заохочення з думки, що Бог та Його народ, який дивиться на все з Божої точки зору, судить Божих синів не по тілу, а по духу, тобто по намірах їх розумів, їх сердець, і вони терпеливі до слабостей тіла, якщо існують докази, що новий розум старається підпорядкувати тіло під свій контроль.
Серед тих чотирьох єврейських юнаків Даниїл від початку виявився лідером, а його лідерство провадило у правильному напрямку. В новому краї і нових умовах слабкий характер, правдоподібно, був би повністю знищений. По-перше, сам факт обрання, навіть в пробному значенні, на радника царя, безперечно, був великою честю. Неглибокий розум був би схильний до марнославства, пихатості, гордості, зарозумілості і т.п., тобто до рис, які уповільнили б справжній прогрес у навчанні, і тим самим він зменшив би свої шанси бути остаточно вибраним царем царем на його радника. Та більш важливим був би факт відокремлення від Бога, тому що Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать (1 Пет. 5:5).
Даниїл міг сказати собі, як сказали б деякі: Я тепер далеко від ізраїльського краю і тісно пов’язаний з вавилонським двором, тому для мене було б корисним забути і залишити Божі закони та їх практикування, тому що вони стосувалися мене лише у моєму власному краї, а тут, далеко від обіцяної землі, я тепер можу в кожній ситуації поступати так, як це роблять кращі з вавилонян. Але Даниїл, навпаки, зробив дуже мудру постанову в своєму серці щодо того, що його народ був відірваний від обіцяної землі по причині свого непослуху щодо Бога, і він буде більш старанним в чиненні тих речей, які подобаються Всевишньому, і тому швидко знайшов можливість реалізувати свої постанови.
ТВЕРДЕ РІШЕННЯ ДАНИЇЛА ТА ІНШИХ
Завдяки царському указу ці студенти мали добрі порції їжі, – правдоподібно, значно кращі, аніж ті, до яких вони раніше звикли, – а застереження, що виникли в розумі Даниїла, не були викликані самозреченням, але виникали виключно з релігійного обов’язку. Ізраїльтянам, які були під угодою Закону, було заборонено споживати певні продукти, які зазвичай споживали інші народи, наприклад, м’ясо свині, кроля, вугрів, устриць і т.п., і, по-суті, будь-яке м’ясо, яке не було отримане через забиття, що полягало у знекровленні тварини аж до настання смерті, тому що Закон особливо забороняв вживання крові за будь-яких обставин чи умов. Їжа царського дому не була приготована згідно з тими принципами, і молодий єврей усвідомив собі, що не може мати надії на якусь зміну в цьому відношенні, і був занадто мудрий, щоб когось обвинувачувати. Він досить добре знав, що Божий Закон, якому він був підданий як єврей, не мав відношення до поган, тому Даниїл не намагався робити будь-яких спроб втручатися в загальні розпорядження.
Тож прохання Даниїла було дуже простим, бо він просив дозволити йому дуже просту, недорогу дієту з ярини, яка, без сумніву, готувалась як частина загальної їжі домочадців. Якби це прохання було виконане, то це б нікому не завдало ніяких клопотів, а Даниїл зберіг би себе від «скверни» під умовами єврейського Закону. Здається, що товариші Даниїла під впливом його рішення долучилися до його прохання. Начальник євнухів, який був прихильний до Даниїла, боявся за своє становище, якби така проста дієта, як він підозрював, виявилась недостатньою і хлопці підупали на здоров’ї під час навчання. Врешті-решт, було узгоджено зі слугою (або підчашним), що питання дієти буде піддане десятиденній пробі.
Так виявилась віра Даниїла в Бога. Даниїл пересвідчився, що навіть якщо така дієта не може бути у всіх відношеннях найкращою, то, все ж, це був єдиний можливий для них спосіб поступування, за допомогою якого вони могли уберегтися від порушення Божого Закону, тому Даниїл вірив, що Бог підтримає його в певній потрібній мірі і, як бачимо, він тут не розчарувався. Тут міститься лекція для всіх представників Господнього люду. Нашим обов’язком є не лише дослідження Господньої волі, але також глибоке роздумування над обставинами та умовами, які нас оточують, а також старання про таке помірковане поступування в житті, яке, перш за все, усім дало б Боже визнання і також принесло б якнайменше клопоту, незручностей і незадоволення іншим. Врешті-решт, обов’язок, який лежить на нас, передбачає довірливе сполягання на наглядаючу мудрість і провидіння Господа.
«А ці четверо юнаків, дав їм Бог пізнання та розуміння в кожній книжці та мудрості, а Даниїл розумівся на всякому видінні та снах» (17 в.). Коли читаємо ці слова, то не повинні розуміти, що це пізнання та розуміння були чимось цілком чудесним, як було з розумінням видінь та снів, які були дані лише Даниїлові. Скоріше, ми повинні думати, що підлягаючи впливу, так би мовити, законів природи, четверо юнаків, які мали досить сильні характери, щоб ходити дорогою самопожертви в ім’я справедливості, мали також відвагу і силу характеру в стосунку до всіх своїх справ та навчання. Ми можемо припустити, що їх характеризує рішучість в питанні їжі, яка наказувала їм краще зректися самих себе, аніж порушити Боже Право, що означало для них розумову і моральну дисциплінованість, яка могла бути корисною тим чотирьом юнакам в кожній справі щоденного життя.
Тут є наука для кожного християнина. Багато хто схильні думати, що дрібні справи життя є маловартісними, але кожен, хто досягає певного рівня в якійсь галузі життя, той, звичайно, дізнається, що ці досягнення в значній мірі були насідком рішучої сили волі, і що майже неможливо мати сильну волю в стосунку до важливих речей, якщо людина є безвідповідальною і податливою на будь-які впливи, навіть, якщо вони менш важливі. Звичка – це чудова сила, як у випадку зла, так і добра, а хлопець чи дівчина, чоловік чи жінка, які не навчилися самоконтролю в стосунку ДО малих, а в дійсності до всіх речей, не можуть очікувати, що будуть в стані ВИявити самоконтроль, коли матимуть справу лише з найбільшими і найважливішими справами.
«МАЙ ВІДВАГУ БУТИ ДАНИЇЛОМ»
Іншими словами, стосуючи обговорюване тут питання до християн, ми могли б сказати, що кожен, хто взагалі хоче стати «переможцем», повинен прикладати зусилля в даному напрямку, – великі і малі, – коли сумління та принципи їх вимагають. Лише той, хто є вірним в найменших справах, може очікувати, що виявиться вірним також в більш значних справах, і такою, беззаперечно, є Господня точка зору в даній справі. З Господньої точки зору всі справи, що мають місце в теперішньому житті, є малими у порівнянні з майбутніми речами. У зв’язку з цим Господь покликує «переможців», яких характеризує загальна вірність принципам, навіть у малих справах, а ця вірність виявить нахили або характер, якому можна буде довірити велику відповідальність, пов’язану з Царством (Лук. 16:10; Мат. 25:23).
Наприкінці трирічного періоду навчання, коли Даниїл мав близько сімнадцяти років, прийшов час екзамену перед царем, і, як можна було сподіватися, Даниїл, разом зі своїми товаришами, зберігши вірність Господу і стараючись в першу чергу чинити Його волю, показали, що є більш розвиненими, аніж їхні товариші, і вони були прийняті до складу царської ради. Ми могли б взяти з цього урок, навіть оминаючи образне значення тих подій, хоча ми так не робимо. Ми могли б сказати, що є певна відповідність між позицією Даниїла і його товаришів та позицією тих, які були покликані Отцем до царювання в Царстві разом з Ісусом, нашим Господом. Не всі, котрі були покликані, не всі, котрі стали на шлях навчання, отримали обітницю прийняття. Навпаки, багато було покликаних, але небагато буде вибраних. Та характер тих, які будуть вибрані, буде в багатьох відношеннях відповідати характеру Даниїла і його товаришів. Не всі мають лідерського духа, як Даниїл, і не всі мають видіння, об’явлення та здібність пояснення, як було з ним, але всі мають того самого духа посвяти принципам праведності, і ця посвята буде крок за кроком випробувана під впливом Господнього провидіння на вузькій дорозі, якщо ми будемо йти в сліди Того, Хто є для нас прикладом – нашого Даниїла, нашого Вождя, нашого Господа Ісуса. Тому нехай усі, котрі вимовили ім’я Христа, відвернуться від беззаконня. Нехай усі такі залишаться вірними: «Май відвагу бути Даниїлом*».
Ще інша думка вказує на те, що чиста духовна їжа є дуже важливою для Господньої черідки, і що ті, котрі осягнули знання Правди, повинні стримувати себе від будь-якої духовної їжі, яка є опоганена. Якби здавалося, що таке поступування обмежить духовне меню, а також можливості єднання з вавилонянами (християнськими групами, що вчать помилковим вченням) при їх столі, але принесе компенсуючі користі, тому що навіть найменші духовні благословенства і можливості, які Господь зішле своїм вірним, обернуться їм на духовне добре. Проведімо дослід, подібний до того, який пройшли Даниїл і його товариші, і побачмо, чи ті, котрі будуть кормитися чистим харчем Господнього Слова і котрі відкинуть пишну показність і опоганену їжу вавилонян, матимуть ясніше духовне обличчя чи не матимуть – навіть після короткої спроби. Але не думаймо, що досягнемо будь-чого лише через стримування себе від вавилонських порцій і доведення себе до духовного голоду. Кожен, хто стримується від популярних та опоганених продуктів, повинен шукати і вживати просту і не опоганену їжу, яку в своєму провидінні дасть нам Господь, бо в іншому випадку кінцевий стан, спричинений духовним голодуванням, буде гіршим від першого.
* Слова віршу і пісні Ф. Бліса, «
Dare to be a Daniel» (рос
. «Смелым будь, как Даниил»)
BS №596,’85,82; TP №371, ’86,182
Теперішня Правда № 80, січень-лютий 2022
На що Бог не зважає?ДЕВІЗ 2023 – ДІЇ 17:30,31
НА ЩО БОГ НЕ ЗВАЖАЄ?
«Не зважаючи ж Бог на часи невідомости, ось тепер усім людям наказує, щоб скрізь каялися, бо Він визначив день, коли хоче судити поправді ввесь світ через Мужа, що Його наперед Він поставив, і Він подав доказа всім, із мертвих Його воскресивши».
Згідно зі Словом Єгови, ми уважно проаналізуємо наш текст! Давайте розглянемо період часу, коли Бог не зважає на часи несвідомості, які тривали від Адама до смерті нашого Відкупителя. В цей період часу Бог залишив людину в несвідомості; Він також не втручався, не дорікав, але продовжував Свою власну працю. Також ми тут бачимо виражене твердження з натхненого джерела, яке інформує нас, що мільйони, які жили й померли в умовах язичницької темноти до приходу Христа, не несуть відповідальності і не будуть покарані за цю несвідомість. Тим не менше, з того моменту, як помер Ісус, Бог пропонує прощення і примирення тим, які увірують в Ісуса. Він не міг зробити цього, доки Викуп не був заплачений на Голгофі, а «тепер усім людям наказує, щоб скрізь каялися» (звіщає –
ХОМ,
п.п.). Тепер Бог приготував Відкупителя: «Того дня відкриється… для жертви за гріх і за нечистоту» (Зах. 13:1); так, той, хто змінив серце, може очистити себе в той день [в Тисячолітньому Віці]!
Єгова, Який «визначив день, коли хоче судити поправді ввесь світ», передбачив період часу, «день» тривалістю тисячу років, «в Господа один день немов тисяча років» (2 Пет. 3:8). Цілий Тисячолітній Вік має бути 1000-літнім Днем Суду, коли весь світ має бути припроваджений до пізнання правди. Ми вже живемо 148 років в цьому Дні Христа, Тисячолітньому дні, що триватиме 1000 років, коли світ матиме свою пробу, свою перевірку, коли Христос і Церква будуть їх суддями. День проби світу, їх особистого випробування, має місце в «часи Відновлення всього» (Дії 3:21); Моє Слово останнього дня буде судити вас (Ів. 12:48). Не може бути суду без випробування, а також не може бути випробування без знання; тому всі повинні бути виведені зі стану смерті для того, щоб могли мати пробу до життя, і це буде в умовах Нової Угоди. Об’явлення 11:18 каже: «Час настав мертвих судити».
Після того, як буде ознайомлене з Божим Словом, в умовах повного знання і можливостей, людство одержить справедливе випробування, що братиме до уваги їхні слабкості та недомагання. Івана 5:22 каже: «Бо Отець і не судить нікого, а ввесь суд віддав Синові». Наш біблійний текст каже: «Через Мужа [Ісуса Христа], що Його наперед Він поставив». «Бо гряде Він, бо землю судити гряде, Він за справедливістю буде судити вселенну, і народи по правді Своїй!» (Пс. 96:13). Ісус, Голова і Тіло: «Святі світ судитимуть» (1 Кор. 6:2).
Слова «не зважаючи» вжиті тут в образному значенні, щоб вказати на те, що Бог
не фіксує,
не бере до уваги. Під час довгого періоду приблизно в 2500 років з часу потопу до першого приходу нашого Відкупителя, Ісуса Христа, людство лежить в незнанні, слабкостях і вадах (1 Ів. 5:19), але, як заявляє наш текст, Бог не звертає на нього уваги в цілому. Він звернув усю Свою увагу на кількох патріархів і невеликий народ Ізраїлю (Амос 3:2), нащадків Авраама, з якими Він склав особливу Угоду Закону.
Ізраїль увійшов у великий період навчання: спочатку, в стані неволі в Єгипті, а пізніше, під проводом Мойсея, виходячи з Єгипту до Ханаану, блукаючи впродовж сорока років по пустині; ще пізніше, під проводом суддів, а потім царів і т.д., Бог зважав на гріхи серед ізраїльтян, яких Він прийняв як «особливий люд» під Угодою Закону при посередництві Мойсея.
Ми читаємо, що кожен непослух одержить «справедливу заплату» (Євр. 2:2). Биття, карання і неволя, під Божим провидінням і з передбачення Пророків, були часткою вибраного Господнього люду. Послух приніс частині з них благословення, а непослух та ідолопоклонство принесли кари (Лев. 26) – але Бог не брав їх до уваги в стосунках зі Своїм вибраним людом.
На перший погляд це викликає здивування. Якщо ми не зрозуміємо Божественного Плану, то будемо схильні очікувати, що вибраний народ мав би бути прощений більше, аніж інші – а
це означало б, що це був би народ, чиї недосконалості не бралися б до уваги. Але це не так: Ізраїль був вибраний для якоїсь цілі. І в порядку їх приготування до їхньої місії, щоб вони могли її виконати, Господь карав і бив їх за їхні гріхи, і таким чином вчив і допомагав їм вийти з деградації більше, аніж іншим. І, як результат, коли наш Господь прийшов на світ, щоб стати Відкупителем, Ізраїль, будучи караний, битий, навчений досвіду впродовж багатьох століть, був значно більше розвиненим народом у світі в релігійному напрямі (Рим. 3:1,2).
Таким чином, коли Відкупитель представив Себе, деякі, «останок», були «справжніми ізраїльтянами» і були готові прийняти Його (Ів. 1:12) – п’ятсот осіб під час Його раннього служіння і ще кілька тисяч впродовж наступного П’ятидесятничного періоду. Це розумно припустити, що жоден інший народ на світі не мав стільки приготованих сердець, готових прийняти Месію і цілком Йому посвятитися. Зауважмо, наприклад, що проповідь Св. Павла до афінян на Марсовому Полі, мабуть, торкнулася дуже небагатьох (Дії 17:34). «А деякі мужі пристали до нього й увірували». Петро передбачив питання своїх слухачів – Навіщо ти прийшов говорити нам про цього Бога? Якщо він наш Творець і ми його діти, то чому він так довго не надсилає нам послання? І хіба ми не маємо причини не наслідувати його, якщо він не дасть себе пізнати! Відповідь Апостола: Ви не несете відповідальності до цього часу. Таку несвідомість або ідолопоклонство Бог не брав до уваги або залишав непоміченими, тому що до цього часу Його великий план не досяг того етапу розвитку, який дозволив би надіслати повідомлення для вас. Тепер це послання прийшло до вас. Бог надіслав його. Він наказує усім людям, щоб скрізь каялися – в гріхах, усіх беззаконнях − і прийшли назад до згоди з Ним.
СПРАВЕДЛИВІСТЬ БОЖОГО НЕЗВАЖАННЯ
Всемогутній інформує нас, що Справедливість є головною підставою всіх Його дій: «Справедливість та право підстава престолу Твого, милість та правда обличчя Твоє випереджують» (Пс. 89:15). Він не може бути менше, ніж справедливим, хоча через Христа Він зробив так, що може бути більше, ніж справедливим – тобто люблячим і милосердним. В цьому незважанні, згаданому Апостолом, мусила бути справедливість. В чому вона полягала?
Апостол пояснює, що внаслідок вироку смерті, який тяжів над світом в загальному, а також через те, що ще не було забезпечене відкуплення з цієї кари смерті і визволення у воскресінні, це було нелогічним з боку Бога дати людству закони, які б наказували каятися і т.п.. Чому? Тому що вони вже були засуджені до смерті, найвищої кари Божого Права. Для них не могло бути зроблено нічого більше, як їх знищення, оскільки вони жили безбожно; і нічого з того, що вони чинили, не робило їх гідними вічного життя. Так довго, як це прокляття смерті лежало на них і не було запропоновано жодної перспективи визволення з нього, Бог залишав їх у спокої і достатньо справедливо «не зважав» на їхні недосконалості і не зараховував це спеціально на їх рахунок.
З євреями було по-іншому. Бог поінформував цей народ через Закон і Пророків, а також через карання за їхні переступи, і таким чином приготував серед них групу «справжніх ізраїльтян», готових до духовних речей. Додатково, Він бажав вжити їх та їхні досвіди як типи або уроки для Духовного Ізраїлю на майбутнє. Ці типи, під керівництвом Святого Духа, завдяки Новому Заповіту, давали дуже корисні уроки для Єдиної Правдивої Церкви цього Євангельського Віку – Духовного Ізраїлю, – тому що Угода Закону мала «тінь майбутнього добра» (Євр. 10:1; 8:5).
Але перед тим, як розпочати таке поступування з Ізраїлем, Бог учинив угоду з ними, обіцяючи їм вічне життя, якщо вони будуть слухняні (Неем. 9:29; Гал. 3:12). Вони радісно прийняли цю пропозицію і намагалися жити праведно, намагалися дотримуватися Закону. Вони не одержали вічного життя під Законом, оскільки не могли його дотримати; не через те, що Закон був недосконалий, але вони, подібно, як і всі представники грішного Адамового роду, були недосконалі. Бог знав про їхні слабкості і дозволив їм розчаруватися результатами їх Угоди, але, тим не менше, Він учинив це великим благословенням для них − засобом навчання, який, як ми побачили, остаточно приготував кілька тисяч, щоб вони мали такий дозрілий стан серця, аби були готові прийняти Спасителя і стати Його учнями.
Отже, єврей мав наступну перевагу над поганином на той час: він мав Божі обітниці. Він знав Божий Закон. Він мав користь від того, що намагався зробити неможливе – досконало його дотримуватися. Якби Бог не вибрав народу Ізраїлю, щоб допровадити їх під повчальними процесами Угоди Закону (Гал. 3:24), Він би «не зважав» на їхнє незнання, тобто так само, як Він зробив з переступами інших народів на той час.
ось тепер усім людям наказує, щоб скрізь каялися
В чому полягає таємниця такої зміни зі сторони Бога – з незважання на гріхи та недосконалості світу до наказу їм каятися? Якщо це було справедливо не зважати на їхні гріхи впродовж тисяч років, то чому Бог не продовжує не зважати на них? Апостол відповідає на це питання, кажучи нам, що ця зміна в Божій діяльності, Який надсилає послання, що світ повинен каятися, була основана на тому факті, що Його вічна мета на той час досягла того ступеня розвитку, який виправдовує надіслання такого послання.
Божий Син залишив славу Отця, яку Він мав перед тим, як повстав світ: Він упокорив Себе, щоб стати людиною. Як Людина Ісус Христос Він був слухняний волі Небесного Отця і віддав Своє життя на жертву – по-перше, це може принести користь посвяченим віруючим під час цього Євангельського Віку; по-друге, це може благословити людство під час Месіанського панування (1 Тим. 2:6; 1 Ів. 2:2).
Певний час ці добрі новини були обмежені до єврейського народу (Мат. 10:5,6), але через 3,5 років після розп’яття обмеження особливої ласки для Ізраїлю щодо цього послання прийшли до кінця, і тоді добрим новинам великої радості було дозволено іти до всіх поган на тих же умовах, що й для євреїв.
Євангелія або «добрі новини» складаються з інформації, що Бог у Своєму милосерді так попровадив, що прокляття смерті на Адама та весь його рід не буде вічним, що буде воскресіння з мертвих, праведних і неправедних (Дії 24:15), і що для них уже було зроблене приготування у Відкупителі і через Нього. Виникає запитання: яка буде користь з пробудження мертвих у воскресінні, якщо при тому всі опиняться там же, де вони є зараз?
Відповідь звучить, що в такому пробудженні у воскресінні не було б користі. Якщо євреї не змогли дотриматися Закону, і якщо найкращі з поган побачили, що є недосконалими і всі їхні зусилля бути визнаними Богом в теперішньому житті зазнали невдачі, то чи може бути якийсь добрий результат з простого пробудження їх зі сну смерті? Чи не було б мудрішим і кращим з будь-якого боку дозволити їм загинути як звірині?
Ми відповідаємо, що Боже Слово об’являє дуже славний результат Його Плану Спасіння. Слово воскресіння, у біблійному вживанні, означає значно більше, аніж оживлення. Воно означає пробудження, а навіть більше − підняття з усякого гріха та стану смерті вище, вище і вище до досконалості (Луки 20:35,36) – до всього, що було втрачене батьком Адамом і відкуплене через жертву Ісуса.
«БОГ ВИЗНАЧИВ ДЕНЬ»
Отже, таке значення має аргумент Апостола. Приготувавши Господа Ісуса Христа як Відкупителя Церкви і світу, Бог уможливив нову пробу або суд для Адама та його роду. Перший суд або проба Адама була в Едемі. Тоді він втратив усе через свій непослух і стягнув на себе і весь свій рід Божий осуд смерті. Христос заявив, що Він може відкупити Адама і його рід задля великої мети, щоб дати їм ще одну особисту повну, справедливу пробу або суд до вічного життя або вічної смерті.
Загальний День Суду, згаданий св. Павлом в нашому тексті, не є ані днем осуду, ані 24-годинним днем. Це тисячолітній день Христа – період Його Посередницького Панування, коли сатана буде цілком зв’язаний і злі впливи будуть усунені, а світло пізнання Божої слави наповнить цілу землю. Св. Петро нагадує нам: «Нехай же одне це не буде заховане від вас, улюблені, що в Господа один день немов тисяча років, а тисяча років немов один день» (2 Пет. 3:8). Це ключ до виразів «День Христа», «День Суду» і т.п.
Посередницьке панування буде Днем Суду або проби в тому значенні, що людство, живі й померлі, будуть тоді припроваджені до повного пізнання Бога і до повної можливості здобути через процес воскресіння повне підняття з усіх слабкостей, недосконалостей і т.п., які стали наслідком нашого успадкування гріха Адама і наших власних слабкостей та незнання. Гріхи будуть покарані та одержать «справедливу заплату» настільки ж, наскільки вони були добровільні (Євр. 2:2). Кожне добре старання буде нагороджене, а кожен переступ буде покараний.
З цієї точки зору ми бачимо силу аргументу Апостола, що це Божий намір – наділити кожного представника Адамового роду пробою, яка буде складатися з чотирьох частин:
- Навчання в праведності;
- Випробування після детального навчання;
- Виправлення після детального навчання та випробування;
- Вирок після одержання повного знання та розуміння Божого Плану Спасіння.
Це ще один прояв Божої милості, «ліпша бо милість Твоя над життя, й мої уста Тебе прославляють» (Пс. 63:3), щоб заново та індивідуально визначити, гідний чи не гідний кожен одержати вічне життя. Але чому це повинно мати якесь значення для світу тепер? Чому Бог не чекав до Месіанського Віку, щоб зробити їм усім цю несподіванку? Чому Він дав їм послання Його любові і об’явлення цього знання про його майбутні чини? Хіба Він не знав, що пройде 19 століть, тобто що небагато з людства будуть мати «вуха до слухання», а ще менше, після того, як почують, розкаються в гріху, і настільки полюблять праведність і ненавидітимуть беззаконня, що пожертвують вигодами теперішнього життя, поширюючи послання Євангелії і намагаючись жити праведно, чинячи опір усякій неправедності?
Ми відповідаємо так, як написано: «Господеві відвіку відомі всі вчинки Його» (Дії 15:18). Бог звичайно знав, що послання Його ласки в загальному потрапить до вух, які не чують. Ми побачили, що Він наказав написати це заздалегідь в пророцтвах, щоб його почули небагато людей, які мають вуха, щоб почути Його послання любові і милості. Чому ж Він дав це послання? Ми відповідаємо, що для цього було дві причини.
Він мав на меті дати таке свідчення, щоб ті, хто розуміє, мали стимул до реформування життя. Він бажав, щоб всі пізнали, що їхня відповідальність в житті буде пропорційною до їхнього знання про відкуплення. Ця засада була поміщена в Святому Письмі нашим Господом. Він каже, що той, хто не знав і був неслухняний, буде караний порівняно менше, тоді як той, хто більше знав і грішив самовільно, буде караний значно більше – під час цієї Нової Епохи (Луки 12:47,48).
Ще одна причина проголошення цього доброго послання про День Суду Господа є та, що Бог бажає використати це послання як перший урок, щоб виконати першочергову працю інформування для особливого класу, названого «Посвяченими Табірниками Епіфанії», який Він пошукує в теперішній час, перед інавгурацією Його Посередницького Царства.
Цей клас спеціально покликаний зі світу тепер, ще перед настанням Тисячолітнього Посередницького Панування Христа, щоб вони могли стати перспективним насінням Авраама, яке буде благословляти усі народи землі (Гал. 3:8,16,29). Вони, згідно Святого Письма, мають бути допоміжними суддями світу з Христом. Св. Павло запитує: «Хіба ви не знаєте, що святі світ судитимуть?» (1 Кор. 6:2). Ми знаємо це, дякувати Богові! І ми знаємо, що вони будуть достатньо компетентні для цієї праці. Їхній досвід в їх земному житті, в боротьбі проти світу, тіла і диявола, а також переможний вихід при допомозі великого Первосвященника зроблять їх компетентними суддями світу, компетентними, щоб допомагати і благословляти світ, компетентними слугами, щоб допомагати Гідним в праці, яка буде керована на духовному рівні.
БУДУЙТЕСЯ
Ми раді закликати всіх людей скрізь до покаяння, а також раді представити їм поважну причину, чому вони повинні каятися – вказати їм на визначений Богом час, Месіанську Епоху, в якій всі будуть мати повну можливість досягнути вічного життя через Христа. Ми раді запевнити їх, що кожне старання в напрямі праведності тепер дасть їм можливість досягти значних результатів у розвитку характеру та досягти кращого становища. Ми повідомляємо їм, через послання Правди, що кожен добровільний переступ, будь-яка добровільна байдужість, буде служити не на користь їм і принесе їм сором і вічну ганьбу під славним промінням цього Нового Дня. Воно буде знаходити та виявляти перед усім людством їхні слабкості, гріхи, наскільки вони були розпізнані, стали визнані чи не були відкинені.
Є певне число вибраних, чий суд або проба відбувається тепер. Ми певні, що вони прагнуть усіма силами і в першу чергу учинити своє покликання й вибір певними через віру в жертву Відкупителя і послух Його праву духа життя – праву любові. Тепер є їх День Суду, їх день перевірки або випробування (1 Пет. 4:17). Не буде так, що ми встоїмо або впадемо як зібрання, деномінації, ложі, товариства чи родини. Наше випробування є тільки індивідуальним, і ніщо окрім прихильності серця до Господа, до Його Правди і братів не приготує нас до Царства. Нехай Бог кожному з нас додасть милості й терпеливості, щоб ми могли вистояти в пробі, так щоб могли бути досконалі та бездоганні, і недостачі ні в чому не мали (Як. 1:4).
Як Дослідники Біблії, які вивчають часи і пори Божого Плану Віків, ми тепер усвідомлюємо, що праця покликання особливо вибраних уже була завершена. Тепер, у 2022 році, ми бачимо табір, який формується після 1954 року. Тепер є значно більше братів, які посвячуються від осені 1954 року і займають своє місце в Таборі як Посвячені Табірники Епіфанії. Посвячені Табірники Епіфанії в Правді є найвищим класом з-поміж антитипічних Нетинеїв, які служать спільно з їх братами з Молодих Гідних, які є антитипічними Левитами на Подвір’ї. Також вони дуже тісно пов’язані з тими братами з Молодих Гідних, які є з того самого антитипічного покоління Манасії. Ми хочемо звернути нашу увагу на поступальний перехід, щоб уважно розглянути Боже Слово, як воно вжите до періоду перед 1954 роком, і порівняти ті самі біблійні тексти в застосуванні після 1954 року. Ми розуміємо, що це той метод, який Бог вживав упродовж всіх віків аж до цього дня. Так, впродовж цієї розширеної праці Жнива Євангельського Віку Бог знаходить вибрані посудини, щоб подавати Свою теперішню Правду.
В Е 11:340 ми читаємо: «Бог дав Ісусові розуміння Правди щодо цих етапів в свій час. Ісус свого часу дав це зрозуміти посланникам Парусії та Епіфанії, коли вони досліджували відповідні теми; вони, в свою чергу, передали це Священству, від якого це перейшло до Левитів, які, разом зі Священниками, передали це Табірникам». Наш Великий Єгова застосував
прогресивні заходи для розповсюдження Його Слова. В РТ 1983:79 читаємо: «Церква Перворідних Євангельського Віку залишила землю; посвячені нашого часу, “Ті, Що Посвячуються Між Віками”, є місцем перебування, зустрічі Бога з людьми і їх благословення. На них спочиває антитипічний стовп вогню і хмари − Правда на часі та її Дух, і вони є її розпорядниками». Тепер давайте розглянемо деякі думки щодо перехідного періоду.
Біблія вживає дівчат, щоб зобразити посвячений люд (Пс. 45:14,15; Об. 14:4; Пісн. 1:3; 6:8; порівняй Об. 7:9; 2 Кор. 11:2; див. Е 17:284). В Е 6:575, стосовно «жінок, що проголошували новини» (Пс. 68:11, ARV), бр. Джонсон пише так: «Ми розуміємо цю (перед 1954 р.) думку наступним чином: жінки тут є символічними. Вони відносяться до посвячених, які складають, або остаточно будуть складати, Малу Черідку як одну символічну жінку, Велику Громаду як 60 символічних жінок і Молодих Гідних як 80 символічних жінок. Про всіх цих символічних жінок згадується в Пісн. 6:8,9, тоді як індивідуально вони є дівчатами без числа з 8 в.». Це, очевидно, відноситься до часу Епіфанії, коли Мала Черідка була ще в тілі. Щодо Малої Черідки в цей період, то бр. Джонсон каже так (Е 11:708): «Однією зі сфер її [Малої Черідки] діяльності є 60 груп Великої Громади (шістдесят цариць) і 80 груп Молодих Гідних (вісімдесят наложниць) та посвячених осіб в обох класах, яких ніхто не може порахувати (без числа; Об. 7:9)».
Під час перебування Малої Черідки в тілі в період Епіфанії [1914-1954] було лише два інші класи посвяченого Господнього люду – Велика Громада і Молоді Гідні. В поясненні Пісн. 6:9 в Е 11:709 бр. Джонсон стверджує: «Велика Громада як окремі особи і як дочки Бога (2 Кор. 6:18) розпізнали (Малу Черідку) дочок (
як бачили дочки її) і дуже добре про неї відгукувалися (
щасливою звали її), що зробили також 60 груп Великої Громади (цариці), як також 80 груп Молодих Гідних як такі (наложниці); вони дуже добре про неї говорили (
вихваляли)» (порівняй Е 10:274). Ми маємо три класи посвяченого Божого люду, що здійснюють свій шлях в цьому житті – Малу Черідку, Велику Громаду і Молодих Гідних, до яких відноситься Пісн. 6:8,9. Це застосування відносилося до періоду перед 1954 роком.
В жовтні 1954 року поклик Молодих Гідних завершився (Е 10:114; РТ ʼ58:91-93), і тоді розпочалося будування Епіфанічного Табору Скинії як окремого від Подвір’я (РТ ʼ59:56). З того часу й далі інший клас, Посвячені Табірники Епіфанії, почав покликатися і приготовлятися як спеціальні помічники Старожитніх і Молодих Гідних в земній частині Тисячолітнього Царства. Вони є першими посвяченими з
квазі-вибраних, «п’ятим рядом насіння Авраама» (E 11:293; E 12:185,188; PT ʼ57:20-27; PT ʼ70:59). Далі, після повного залишення землі (ми залишаємо наступне твердження, щоб показати поступальну зміну) існувало три класи посвяченого Божого люду, які здійснювали свій шлях в цьому житті – Велика Громада [яка тепер уже завершена], Молоді Гідні та Посвячені Табірники періоду Епіфанії.
Це, здається, в застосуванні Пісн. 6:8 на період після 1954 р., показано в трьох групах жінок в особливій спорідненості з антитипічним Соломоном – нашим Господом. Велика Громада, яка є Новими Створіннями, в духовній частині Царства, є (наступною після Малої Черідки) в найближчій спорідненості з антитипічним Соломоном; отже, вони є влучно зображені в царицях Соломона, які серед цих трьох груп були найбільше споріднені з ним. Молоді Гідні є в наступній близькій спорідненості; отже, вони зображені в наложницях Соломона, які мають наступну близьку спорідненість з ним. І Посвячені Табірники Епіфанії є в наступній близькій спорідненості; отже, вони добре зображені в дівчатах, які мали наступну близьку спорідненість з Соломоном, хоча не були в подружньому зв’язку.
Їх стан ще з іншої точки зору показаний в Ізраїльтянах в Таборі, які стоять далі, аніж Велика Громада і Молоді Гідні, які були зображені в Левитах на Подвір’ї. Подібно, як Велика Громада і Молоді Гідні, ПТЕ «не мають числа», тому що немає визначеного конкретного числа будь-якого з цих трьох класів. Ми дякуємо і славимо Бога і нашого Господа Ісуса за це та інші подальші відкриття пов’язаної з цим теперішньої Правди, такої своєчасної для зміцнення Посвячених Табірників Епіфанії і для утвердження віри всіх нас в Боже Слово.
Наскільки це чудово жити під час великого
перехідного періоду, при завершенні Євангельського Віку і входження в Тисячолітній Вік, бути свідками величних кроків нашого Царя Праведності, що тепер присутній у Своєму Другому Приході! Єгова тепер в першу чергу діє з Посвяченими Табірниками Епіфанії в умовах Тисячолітнього Табору. Яку радість і мир приносить в Теперішній Час цей поступ посвяченим Божим дітям – Його перспективним синам (Йоіл 3:1; Іс. 60:4).
Наскільки важливо, щоб Посвячені Табірники Епіфанії, як і Молоді Гідні, старанно записали свої імена, вписали свої характери, в книгу життя у згоді з засадами правди, праведності і святості, втіленими у земних рисах Угоди скріпленої Присягою, до яких цілковита вірність та послух будуть вимагатися під Новою Угодою, що незабаром буде впроваджена! Ті, які успішно перейдуть тяжкі випробування теперішнього часу, поза сумнівом доведуть також в легших випробуваннях під Новою Угодою, що є переможцями, і одержать вічне життя. Але важливо, щоб вони довели свою вірність під особливими випробуваннями, якими Бог їх привілеював тепер, щоб Він їм сказав: «Добре», і тримати свій стан та зайняти особливе місце ласки, яке він приготував для них у Його Царстві.
Ми можемо бути певні, що Бог не «не зважав» на необхідну працю, яка вимагалася для розвитку Посвячених Табірників Епіфанії; швидше Він був глибоко зосереджений на представленні всієї поступальної Правди, необхідної для розвитку цього п’ятого ряду Авраамового насіння.
BS № 934, ʼ23:2; SB № 264, ʼ23:2
Теперішня Правда № 80, січень-лютий 2022
Чи є надія для когось з неспасенних померлих?ЧИ Є НАДІЯ ДЛЯ КОГОСЬ З НЕСПАСЕННИХ ПОМЕРЛИХ?
Досліджуючи головні цілі повернення нашого Господа і Тисячоліття, ми хочемо подати деталі на тему шостої цілі, згаданої в першому розділі (17 Епіфанічного Тому; ТП №10), тобто благословити, можливістю отримання реституції весь людський рід, живих і мертвих. Обговорюючи цю тему, ми не говоримо про другий шанс. Біблія не вчить про другий шанс для будь-кого з роду Адама. Вона лише вчить про один шанс для кожного з них – не більше і не менше. Деякі (відносно небагато) отримують цей один шанс спасіння в цьому житті: вони мусять перемогти або ж зникнуть назавжди – вони не будуть мати наступного шансу, бо вже використали свій уділ в заслузі Христа, і оскільки Христос більше не вмирає, то вони вже не мають ніякої жертви для прощення їхніх гріхів (Євр. 10:26). Тому в питанні, яке є темою цієї статті, ми не маємо на увазі, чи є якась надія для таких осіб. Для них вже немає жодної надії. Але що буде з тими, які в цьому житті не одержали користі від заслуги Христа? Чи смерть Христа не означає для них ніякого благословення? Без сумніву, є багато таких, які померли, не чувши в цьому житті про Христа, не отримавши прощення гріхів через Його смерть. До таких ми можемо зарахувати поган, магометан, євреїв нехристиян, вмираючих немовлят, розумово хворих, тих, які померли до того, як Ісус склав за них життя, і тих, які були повністю засліплені ворогом (2 Кор. 4:4), зведені сектантством, і тому не могли зрозуміти Божого Слова, без зрозуміння якого не можна бути спасенним (Рим. 10:13,14). Чи вони є безнадійно втраченими назавжди, чи може Біблія дає їм якусь надію? Деякі запитують: чи можливо, щоб вони були спасенні через своє незнання?
Ми вважаємо, що ні, оскільки в незнанні немає жодної сили, ані нічого доброго, щоб воно могло когось спасти. Святе Письмо вказує, що незнання не є підставою спасіння, але, навпаки, віддалення від Бога і знищення (Еф. 4:18; Ос. 4:6; Рим. 2:12). Більше того, Святе Письмо доводить, що пізнання є невід’ємне від віри в Христа і від спасіння (Рим. 10:14-17; Дії 4:12). На це вказує також той факт, що осягнення спасіння включає особисту активність розуму, почуттів, волі, а це відноситься до сфери характеру, оскільки вимагає з нашого боку покаяння, віри і посвячення. Саме тому Церкві було сказано навчати, тобто передавати
знання іншим, щоб навчені могли дізнатися, як отримати спасіння (Мат. 28:18-20; 2 Пет. 1:2,3; 2:20,21).
Теорія, що погани та інші люди спасенні через своє незнання, є звичайнісіньким абсурдом. Якщо вони спасенні через незнання, то для чого тоді посилати до них місіонерів і навчати їх про те, як отримати спасіння? Згідно цієї теорії, навчання їх про спасіння зробить так, що більшість з них, які не повірять, загинуть; а без навчання вони були б спасенні своїм незнанням. Отже, навчання всіх поколінь в часі Віку Євангелії було б причиною знищення більшості, хто почув це послання. Якщо хтось скаже, що ми повинні їм проповідувати, оскільки так нам сказав Бог, то ми погодимося з цим. Проте, будемо робити це для того, аби вони могли здобути спасіння, якого ніколи не осягнули б через незнання. Ця теорія передбачає, що Бог скасовує Свої власні заміри – бажання всіх благословити. Чи повинні ми вірити, що Богу, Який хоче, щоб люди отримали життя (Єзек. 18:32), бракує здорового глузду і практичності, що Він впроваджує обов’язок навчати Божому Слову як засобу спасіння людей, Слову, через яке тепер порівняно небагато одержали спасіння, тоді як залишення в несвідомості врятувало б усіх? Для чого взагалі встановлювати обов’язок вчити і проповідувати, якщо несвідомість врятує всіх? Погляд про те, що неспасенні померлі є спасенні через незнання, є звичайно небіблійний, нелогічний і незгідний з правдою. З багатьох причин ми віримо, що Біблія дає таким надію – не другий шанс, але їх перший шанс, бо в цьому житті вони не мали жодного; оскільки немає можливості спасіння без спасенного пізнання Христа (Дії 4:12), яке вони не отримали. Тепер обговоримо деякі з важливіших причин, які доводять існування біблійної надії для неспасенних померлих, які не мали такого шансу в цьому житті.
БОЖА ОБІТНИЦЯ Є ГАРАНТІЄЮ НАДІЇ
(1) Як доказ, що є така можливість для тих, які без неї померли, представляємо Божу обітницю (підтверджену присягою). Ця обітниця була спочатку дана Аврааму у великій Авраамовій Угоді: «І благословляться в тобі всі племена землі» (Бут. 12:3; 18:18). Св. Павло називає цю обітницю Євангелією (Гал. 3:8). Звичайно, не всі племена і народи землі є благословенні в цьому житті. Тому ті, які не отримали благословення Євангелії в теперішньому житті, повинні бути благословенні потім, бо інакше Євангелія, яка міститься в Угоді Авраама, виявилася б неправдивою, оскільки до цієї первинної обітниці, зв’язаної присягою, Бог додав заяву, що в насінні Авраама будуть благословенні всі народи землі (Бут. 22:16-18). Хто є тим Насінням Авраама, яке має благословити всі племена, роди і народи землі? З Божого натхнення святий Павло запевняє нас, що це Насіння складається з Ісуса і всіх тих, які в цьому житті вірно Його наслідують (Гал. 3:16,29). Отже, обітниця, підтверджена присягою, говорить, що колись через Ісуса і Його вірних послідовників будуть благословенні всі племена, роди і народи землі. Оскільки досі єдиними благословенними є ті, які стали послідовниками Христа (хоча частина з них все втратила через вчинення гріха на смерть), інші, які померли без цього благословення, мусять отримати його з рук Ісуса і Його послідовників після цього життя у воскресінні. Тому є надія для тих неспасенних померлих, які в цьому житті не отримали благословень, запевнених присягою.
Багато уривків Святого Письма розвивають цю обітницю, доводячи, що для тих, які померли без такої можливості, ще буде можливість отримати спасіння. Отже: Іс. 60:14, 15 запевняє нас, що всі ті, яких сатана засліпив так, щоб вони ненавиділи і переслідували правдивий Божий народ (Сіон), визнають його в часі Тисячоліття і будуть дуже благословенні і потішені ним. Також Іс. 29:18, 24 запевняє нас, що ті, яким сатана закрив очі і вуха зрозуміння в цьому житті, у Тисячолітті зрозуміють Боже Слово, через що отримають можливість спасіння. Іс. 35:5, 6 говорить про те саме; натомість 10 вірш говорить, що вони повернуться (з гробу) і прийдуть до Сіону (Христа і Церкви, Насіння, яке буде давати благословення) і отримають багато милості (ласки). Лук. 2:10 запевняє, що радісна новина, Євангелія, буде для всіх людей; однак ми знаємо, що до цих пір не всі почули цю велику радісну новину; насправді переважна більшість померла без цієї радості, отже вони мусять отримати її після цього життя. 1 Тим. 2:4 запевняє нас, що Бог налаштований спасти всіх (від вироку Адама) і привести до пізнання правди, що звичайно означає, що ті, які закінчили це життя без звільнення від вироку Адама, одного дня будуть від нього звільнені; що ті, які відійшли без знання правди, одного дня отримають її. А тому те, що Бог дав таку велику обітницю, підтверджену присягою, і розвинув її за допомогою інших обітниць, доводить, що є надія для тих неспасенних померлих, які не мали можливості спасіння в цьому житті. Ця підтверджена присягою обітниця є найбільшим біблійним доказом надії для неспасенних померлих.
ЖЕРТВА ВИКУПУ ІСУСА ЗА ВСІХ
(2) Другою причиною надії для неспасенних померлих є викупна жертва Ісуса, складена за кожну людину. Те, що Ісус помер за гріхи цілого людського роду, явно виникає з наступних віршів: Ів. 1:29,36; 3:14-17; 11:51,52; Рим. 5:18,19; 1 Кор. 15:3; 2 Кор. 5:14,15,19; Гал. 4:5; Кол. 1:20; 1 Тим. 2:6; Євр. 2:9; 1 Ів. 2:2. Біблія говорить про Його смерть як про віддавання Самого Себе на викуп за всіх людей (Мат. 20:28; 1 Тим. 2:6). Слово
викуп є перекладом грецького слова
antilutron, яке складається з двох частин:
lutron – ціна, і
anti – замість, у заміну. Воно означає – ціна замість або рівнозначна ціна. Перед нами образ торгівельної транзакції, в якій Бог є кредитором, Адам і людський рід в його стегнах є боржниками, а Ісус є покупцем. Кредитор жадає заплати цілого боргу, не більше і не менше. Боргом є ціла людська природа досконалого чоловіка Адама. Ціна, яка є необхідна, щоб відкупити боржника, мусить бути точним еквівалентом. Ісус став людиною і заплатив цю точну рівнозначну ціну Своєю смертю, коли віддав всю Свою досконалу людську природу як компенсацію за борг Адама. Оскільки ціла досконала людська природа охоплювала право на життя і всі досконалі людські життєві права, які він, коли згрішив, мусив віддати в смерті, як заплату його боргу, то Ісус, як відповідна ціна, мусив заплатити Своїм людським життям і всіма досконалими людськими життєвими правами. Вони обоє були досконалими людьми, які мали такі самі права, а життя і життєві права Ісуса є рівнозначною ціною за ті, які мав Адам. Отже, викупом є повне відшкодування боргу Адама кредитору. Через спадковість цей борг перейшов на весь людський рід, який знаходився в його стегнах, коли він згрішив. Тому викуп означає, що в Богом призначеному часі (1 Тим. 2:5,6), наступить повне звільнення цілого людського роду з-під вироку Адама.
Зараз ця рівнозначна ціна через
приписання скасовує гріхи послідовників Ісуса (Євр. 9:23; 10:14; 1 Ів. 4:10) і таким чином дає їм можливість отримати вічне життя. Вже скоро
застосування викупу, як дару, скасує гріхи цілого світу (1 Ів. 2:2). Тому світ, будучи тоді вже звільнений від Адамового вироку, отримає шанс спасіння від усіх наслідків цього вироку. Бо якщо було слушно і справедливо, щоб через втрату життя і життєвих прав Адама людство стало спадкоємцями його упадку, то також є слушним, щоб через забезпечення відповідної ціни за борг Адама людство було звільнене від цього вироку і кожного наслідку упадку. Отже, викуп гарантує кожному можливість спасіння. І ті, які не мали цієї можливості в цьому житті, отримають її в майбутньому житті. Отже, ми бачимо, що є надія для неспасенних померлих, які не мали такої можливості в цьому житті.
Саме так представляє цю справу Святе Письмо. В Ів. 12:32 наш Господь Ісус оголошує: «І, як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну». Його смерть – це Його викуп, Його жертва, яка завершилася в момент, коли Його підняли на хрест. Ісус сказав, що внаслідок цього всі люди будуть притягнені до Нього, завдяки їх визволенню від вироку смерті і зверненню до Нього. Але величезна більшість в цьому житті не була ані звільнена, ані скерована до Нього. Це буде їхнім привілеєм в наступному житті. В Рим. 5:12-19 святий Павло стверджує це саме. В 12-14 віршах він показує, як гріх Адама стягнув вирок смерті (а не кару вічних мук!) на цілий людський рід. Далі, через порівняння і контрасти, Апостол показує гріх Адама та його результат для всього людства, і протиставляє його праведності Ісуса аж до смерті та її наслідкам для людського роду. Як цей перший стягнув на всіх гріх, гнів і смерть, так цей другий несе всім праведність і визволення від гніву і смерті, щоб після виконання відповідних умов всі могли через Христа отримати право до життя, «виправдання для життя». Ми свідки того, що «дар… виправдання для життя» в цьому житті стає уділом тільки небагатьох; отже, його застосування до
всіх мусить бути в майбутньому. Звернімо увагу на друге використання слова «прийшло» у 18 вірші, яке повинно звучати «прийде». Це доводять два факти: (а) те, що «дар», яким згідно 16 віршу є прощення гріхів, не став в цьому житті уділом
всіх людей, і тому він мусить відноситися до майбутніх подій; (б) те, що в 19 вірші подається причина і пояснюються слова «прийде виправдання для життя на всіх людей», вживаючи майбутній час «стануть праведними», якщо брати до уваги гріх Адама. Таким чином Рим. 5:12-19 дуже виразно доводить, що викуп гарантує шанс життя кожному сину і дочці Адама, і тому доводить, що ті, які не отримали такої можливості в цьому житті, отримають її в майбутньому.
1 Тим. 2:4-6 – наступний відповідний уривок. В 4 вірші, як вираз Божої доброї волі, дано дві славні обітниці: (1) що всі люди будуть спасенні, не на вічність, але від вироку Адама; та (2), що всі люди прийдуть до досконалого знання правди. В 5 і 6 віршах подані три причини цих благословень: (1) єдність Бога, що означає, що Він має мудрість, силу, справедливість і любов, які необхідні, щоб реалізувати ці два благословення; (2) жертва викупу і пов’язаний з нею уряд Ісуса Христа як Посередника для всіх людей; (3) відповідні періоди Божого плану, коли благословення викупу будуть проголошені на спасіння – тепер Церкви, як послідовників Ісуса, а в Тисячолітті – цілого світу. Отже, цей уривок вказує серед іншого на викуп як джерело шансу для всіх.
ПРИЧИНИ ЗВОЛІКАННЯ З КОРИСТЯМИ ВИКУПУ
В багатьох щирих, думаючих дослідників може виникнути питання: якщо Христос помер за цілий людській рід, то чому користі, які випливають з Його смерті, так довго відкладаються і не стають уділом людства? Чому вони не сплинули на всіх в момент Його смерті і воскресіння, чи найпізніше в день П’ятидесятниці?
Насправді, ми поставили два питання в одному, на які дамо відповідь в порядку їх значення, починаючи від другого з них. Користі зі смерті Христа не могли сплинути на всіх в момент Його смерті і воскресіння, оскільки заслуга Його смерті ще ні для кого не була призначена. Це сталося лише після Його вознесіння, в день П’ятидесятниці. Хоча на Голгофі наш Господь закінчив складати за нас Свої людські права і людське право на життя – Свою заслугу, то, однак, цим фактом Господь їх не приписав; таким чином Він зробив можливим приписання, яке пізніше мало бути вчинене. Іншими словами, на Голгофі Справедливість ще не була заспокоєна, тоді в Нього лише забрали право на життя з відповідними життєвими правами, так що Він більше не міг їх отримати для Себе; тому стало можливим використати їх для інших. Також Своїм воскресінням Ісус не приписав нам це право і життєві права, оскільки з точки зору Божої справедливості воскресіння Ісуса не було заплатою справедливості, а доказом того, що Він вірно виконав волю Отця аж до смерті, і що Його справедливість може бути використана для примирення, якого по суті Він ще не зробив. Інакше кажучи, Своєю смертю Він забезпечив необхідну ціну викупу, щоб купити світ, а Його воскресіння стало підтвердженням цього факту, але жодним з цих вчинків Він не купив світу. Через ці дві речі Христос опинився в ситуації чоловіка, який знайшов необхідні кошти, щоб купити певну річ, яку ще не купив, хоча твердо вирішив це зробити. Що мусить зробити чоловік, який має гроші для купівлі будинку, який продається, щоб здобути його для себе? Він мусить за нього заплатити, отримуючи відповідні документи, і лише тоді він стає покупцем і власником даного майна. Коли він це зробить, майно стає його власністю. Подібно і Христос: після приготування певної суми і запевнення через воскресіння, що ця сума є достатньою, щоб відкупити людський рід, Він мусив її вжити, щоб викупити власність. Після вознесіння Він це зробив тільки за Церкву, а не за світ, як читаємо в Євр. 9:24 (пор. 1 Ів. 2:2): «Бо Христос увійшов… в саме небо, щоб з’явитися тепер перед Божим лицем
за нас». Це означає, що Христос, як Заступник Церкви перед справедливістю, прийшов з ціною, якою заплатив борг Церкви – тих винних, в ім’я яких Він заступається перед Божою справедливістю. Власне тому Святий Дух не міг бути даний, доки Він не з’явився перед обличчям Бога в день П’ятидесятниці. Святий Павло в Євр. 9:24 описує цю справу з точки зору образу і позаобразу: як Аарон мусив спочатку принести жертву на подвір’ї скинії, щоб отримати кров покроплення ублагальні задля примирення, а далі він виконував це примирення, покропивши (Лев. 16:11-17) в Святая Святих, так і Христос через Свою смерть в праведному стані (позаобразного подвір’я) мусив учинити Свою заслугу доступною задля примирення, а пізніше, в день П’ятидесятниці, дійсно довершив примирення в небі (в позаобразній Святая Святих), але тільки за Церкву. Тому благословення, які випливають з Його смерті, могли досягнути кого-небудь лише в день злиття Святого Духа, через п’ятдесят днів після воскресіння. Таким чином ми відповіли на частину першого запитання.
Тепер ми дамо відповідь на решту аспектів першого питання і на ціле друге питання: Чому користі зі смерті Христа для всього людського роду так зволікаються? Чому вони не охопили всіх в день злиття Святого Духа? Без сумніву це правда, що величезна більшість людей померла не тільки не скориставшись смертю Христа, але навіть не маючи для цього жодної можливості, бо ніколи про такі користі не чула. Це також правда, що досі відносно небагато одержали ці користі. Ці факти викликають в щирому і думаючому розумі дослідника питання, яке ми зараз розглядаємо. Представимо кілька причин цього довгого зволікання застосування заслуги Христа за цілий світ: (1) Головною причиною є те, що Бог задля мудрих і високих цілей не хотів, щоб у Віці Євангелії ці користі стали часткою кожної людини, але щоб вони були обмежені до класу віри – вибраних, бо вони єдині, хто міг бути спасенний у важких умовах віку віри. Лише їм вистачило необхідної віри, яка вимагалася в умовах цього віку. Тому Бог через Своє милосердя залишив інших в невірстві, доки не доповнить клас вибраних, яким потрібне випробування віри в теперішніх умовах, щоб відповідно приготувати їх для функції благословення невибраних сприятливими можливостями для здобуття спасіння в реституції Віку Тисячоліття (Рим. 11:30-32). (2) Якби користі зі смерті Христа були застосовані у віці віри для класу невіри, усі вони були б навіки втрачені, бо їм бракує необхідної віри, аби перемогти у важких умовах цього віку (2 Сол. 3:2; Євр. 11:6). (3) Єгова милосердно дозволяє класу невіри проходити теперішній досвід зі злом, який порівняно з досвідом добра, яке Він запланував для цього класу в наступному віці, краще ніж будь-що інше зробить так, що вони зненавидять і покинуть гріх, а полюблять і виберуть праведність, оскільки досвід є найкращим учителем для таких характерів, які має клас невіри. (4) Майже 2000 років, які минули від Голгофи, потрібні були для народження достатньої кількості людей, щоб вони наповнили землю в Тисячолітті. (5) Єгова призначив вік Тисячоліття, щоб забезпечити відповідний час і умови для якнайбільш результативного розширення користей зі смерті Христа на цілий невибраний світ. Ці умови не будуть вимагати віри, яка тепер вимагається від вибраних. Саме тому під час Віку Євангелії Христос приписує Свою заслугу лише вибраним (Євр. 9:24; 10:4), а застосування цієї заслуги за світ залишає на Вік Тисячоліття, так як Аарон спочатку вчинив примирення лише за священиків і левитів, а потім вчинив друге примирення – за народ (Лев. 16:6,11,14,9,15,17; Євр. 7:27).
ГРІХИ, ПРОЩЕНІ В МАЙБУТНЬОМУ СВІТІ
(3) Святе Письмо ще іншим чином доводить, що всі, які в цьому житті не мали шансу на спасіння, отримають його в майбутньому житті. Ісус говорить, що всі гріхи, за винятком гріха проти Святого Духа (всі інші гріхи є гріхами Адама), будуть прощені людським синам. Мар. 3:28, 29 каже: «простяться людським синам усі прогріхи та богозневаги, хоч би як вони богозневажали. Але, хто богозневажить Духа Святого, повіки йому не відпуститься, але гріху вічному він підпадає». Цей уривок дуже виразно навчає, що кожен гріх, крім гріха проти Святого Духа, буде прощений людському роду. При цьому досвід показує, що величезна більшість людської родини не грішить проти Святого Духа (свідомо проти повного світла), та, не зважаючи на це, вмирає без прощення гріхів. Отже, гріхи таких осіб будуть прощені в майбутньому житті. Тому є надія для неспасенних померлих. В паралельному вірші в Мат. 12:31, 32 Ісус доводить, що є два періоди прощення гріхів: (1) в цьому віці і (2) в майбутньому віці, але в жодному з них не буде прощений гріх проти Святого Духа. Отже, цей фрагмент вказує на те, що гріхи не проти Святого Духа, які не були прощені в цьому віці, будуть прощені в майбутньому: «усякий гріх, навіть богозневага, проститься людям, але богозневага на Духа не проститься! І як скаже хто слово на Людського Сина, то йому проститься те; а коли скаже проти Духа Святого, не проститься того йому ані в цім віці, ані в майбутнім».
БОЖИЙ ХАРАКТЕР – ОСНОВА НАДІЇ
(4) Характер Бога та факт, що більшість неспасенних людей помирає з характерами, які можна реформувати в легших умовах, аніж тепер, доводить, що в майбутньому житті, в більш сприятливих умовах Тисячоліття, буде даний такий шанс тим, чиї характери зможуть бути реформовані. Досвід і Святе Письмо вчать, що в теперішніх злих умовах розвинути характери, які надаються до вічного життя, здатні тільки такі, які можуть довіряти Богу навіть тоді, коли не можуть Його зрозуміти (Євр. 11:6; Гал. 3:9). Досвід і Святе Письмо навчають, що клас невіри нездатний виявляти таку віру, він не може в теперішніх злих умовах розвинути характер, відповідний для вічного життя, оскільки сатана його засліплює і зводить через незнання і слабкості (2 Кор. 4:4); тому Бог залишає його в стані невір’я, щоб пізніше, в легших умовах, виявити милосердя, через яке він зможе реформуватися (Рим. 11:30-32). Тому ми бачимо, що деякі ідуть з життя з характерами, які зможуть направитися, якщо отримають таку можливість в сприятливіших умовах реформи, а такими будуть умови Тисячоліття, як нас запевняє Біблія. Смерть, як і природній сон, не свідчить ні про добрий, ні про злий характер. Отже, в смерті немає нічого, що могло б стримати прагнення Всемогутнього дати людям допомогу в направі, а єдиним, що може стримати Його від цього, є небажання свідомо злих направляти себе.
Біблія показує нам, що для Бога є радістю вживати Його мудрість, силу, справедливість і любов (головні прикмети Його характеру), щоб допомогти людям реформувати себе (Об. 15:3,4). Ці прикмети схилили Його послати Свого Сина на викуп за всіх. Віддати Свого Сина на смерть за всіх було найбільшою жертвою, яку тільки міг зробити Бог, щоб спасти людину. А якщо Його всемогутня мудрість, сила, справедливість і любов проявилися у відданні на смерть Сина, задля благословення всього людства, даючи можливість вилікуватися з прокляття і отримати вічне життя, то чи Його мудрість, сила, справедливість і любов не зробить набагато простіших речей, таких як створення сприятливих умов для реформування людства, навіть найслабших з людського роду, для яких Він зробив найважчу річ: дав Свого Сина на смерть за них (Рим. 8:32)? Дійсно, Його святий характер, який виявився достатньо сильним, щоб вчинити найважчу річ, безумовно зробить речі легші, тобто дасть шанс вилікуватися класу невіри в умовах, в яких він зможе реформуватися, оскільки він не може реформуватися тепер. Це означає, що тим, кому Бог не дав допомоги, щоб реформуватися в цьому житті, Він дасть її пізніше.
ВИБРАНІ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ БЛАГОСЛОВИТИ НЕВИБРАНИХ
(5) Біблія подає п’ятий факт, який доводить існування сприятливої можливості для неспасенних померлих, яким в цьому житті не дано можливості отримати спасіння: Божа мета вибору Церкви з-поміж людського роду – вжити в майбутньому житті цю вибрану Церкву як Посередника в благословенні можливостями спасіння всіх невибраних, тобто тих, які були залишені осторонь в теперішньому житті, коли до уваги беруться лише вибрані – клас віри. Біблія вчить, що людська родина складається з двох класів: (1) класу віри (Гал. 3:7-9; 2 Кор. 5:7) і (2) класу невіри (2 Сол. 3:2; Рим. 11:30-32). Знаючи, що в умовах, в яких для перемоги потрібна сильна віра, спасіння зможе отримати тільки клас віри, Бог вирішив дати цей шанс тільки цьому одному класу.
Така поведінка є мудрою, слушною і милосердною, в інтересах усіх. Іншими словами, любляче серце Бога палко прагне допомогти усім упавшим створінням, і тому Бог склав Свій план найбільш корисним чином для всіх зацікавлених. Якби Він поставив клас невіри на пробу до життя в теперішніх умовах, в яких ні для кого з них не було б можливості спасіння, оскільки ці умови вимагають віри, якої цей клас не має, то поступив би всупереч Своїй мудрості, справедливості і любові, чого Він ніколи не зробить. Бог є добрий, і найбільш схоже на Нього – відкласти пробу класу невіри, доки не настануть умови, в яких він зможе перемогти, а тепер поставити на пробу лише тих, які в умовах, що вимагають ходити вірою, є в стані проявити цю необхідну рису і перемогти! Богові ближче вибрати саме клас віри, аби приготувати його, щоб допомогти реформуватися класові невіри тоді, коли настане його проба! І, оскільки клас віри є вірним у важчих умовах, Він, звичайно, дає йому більшу нагороду. Саме так представляє цю справу Святе Письмо. Св. Яків навчає (Дії 15:14-17), що під час віку Євангелії Бог навідує народи, щоб «вибрати» з них народ для Свого імені – вибраних. Він також вказує на те, що коли це буде довершене, Господь повернеться і заложить Царство для того, щоб
позосталі (Вебстер пояснює слово
зосталі (або
решта) як те, що залишається після забирання певної частини) люди могли шукати Господа, тобто спасіння. Вибрані є цією вибраною частиною, а невибрані є позосталими з людей, тими, які залишилися, коли з-поміж них забрали вибраних. Тому ми бачимо, що спочатку, в цьому віці, Бог займається вибраними, щоб їх спасти, а потім, у майбутньому віці, Він буде займатися невибраними, щоб спасти їх.
В Рим. 9,10 та 11 св. Павло доводить, що з причини невіри Ізраїль, як народ, не здобув місця серед вибраних, і що Бог зібрав клас віри як з євреїв, так і з язичників, зробивши їх вибраними. В 11 розділі Апостол представляє повний любові Божий план в цій справі. Особливо у 25-33 віршах він доводить, що Бог дозволив Ізраїлю спіткнутися і заблукати в невірстві, в той час як Сам збирав у віці Євангелії вибраних з усіх народів, щоб вжити їх після віку Євангелії, тобто в часі Тисячоліття, аби виявити милосердя для класу невіри. 25 вірш вказує, що вони мусять залишитися в своєму засліпленні, аж доки повне число вибраних серед язичників, «повнота поган», не осягне межі своєї проби. 28 і 29 вірші доводять, що Бог дозволив Ізраїлеві, який блукав у невірстві, потрапити в стан ворожнечі з Собою, щоб виконати вибір віку Євангелії; однак, з причини їх зв’язку з обітницями, даними отцям, – Аврааму, Ісааку і Якову, – Бог і далі їх любить, і не змінить Свого наміру благословити і зробити їх благословенням в Тисячолітті.
30 і 31 вірші показують, що хоча Ізраїль внаслідок невіри не мав у віці Євангелії такого привілею, який завдяки вірі мала Церква Євангелії, тобто не отримав проби виборчого спасіння, то однак Євангельська Церква проходила ці проби саме для того, щоб в Тисячолітті поставити на пробу до життя невіруючий клас в Ізраїлі, тобто клас, який цілий вік Євангелії помирає в невірі. 32 вірш доводить, що все це відбувається в гармонії з повним любові заміром Бога залишати невіруючий клас Ізраїлю в стані невіри, покоління за поколінням, протягом цілого віку Євангелії. Як же це пояснює слова Симеона у похилому віці (Лук. 2:34), який сказав про дитину Ісуса: «Ось призначений Цей багатьом на падіння й
уставання в Ізраїлі, і на знак сперечання»! Клас невіри Ізраїлю впродовж цілого віку спотикався через Ісуса і падав, помираючи в такому стані; проте хай буде Богу подяка, що ті, які упали,
«встануть». І оскільки вони не «встали» в цьому житті, то мусять «встати» в майбутньому, «
для помилування вас», помилування, яке вибрані виявлять їм в Тисячолітті, «
щоб і самі були помилувані. Бо замкнув Бог усіх у непослух [залишив їх усіх без допомоги],
щоб помилувати всіх. О глибино багатства, і премудрості, і знання Божого! Які недовідомі присуди Його [тілесній людині, але зрозумілі духовній людині (1 Кор. 2:7-16)],
і недосліджені дороги Його!» Ми славимо нашого Бога за зрозуміння цієї славної таємниці! Бо вона об’являє майбутню можливість для тих, які не мали її в теперішньому житті. Також інші фрагменти подають думку, що вибрані проходять тепер свою пробу, щоб пізніше пробою до життя благословити невибраних, наприклад: Рим. 8:16-23; Гал. 3:8,13-16,29; Ів. 17:20-23; Об. 22:17. Якою ж надзвичайно чистою, гармонійною і приємною є представлена наука Біблії на тему вибраних і невибраних! Дійсно, ми можемо любити і шанувати Бога, який склав настільки доброчинний і практичний план!
ПОДВІЙНИЙ ДОСВІД НЕВИБРАНИХ
(6) Біблія навчає про подвійний досвід невибраних: тих, яким в цьому житті не дано можливості отримати виборче спасіння. Вона вчить, що в цьому житті вони будуть мати досвід зі злом, під час якого, маючи
досвід в якості вчителя, пізнають, чим є гріх і які його наслідки. Вона також навчає, що тим, які в цьому житті проходять досвід зі злом, в майбутньому житті буде даний досвід з добром, під час якого, маючи
досвід в якості вчителя, вони пізнають, чим є праведність і які її наслідки. Більше того, Біблія вчить, що під пануванням прокляття людству дається досвід зі злом, в якому всі були задіяні через гріх батька Адама. Вона стверджує, що досвід з добром, гарантований всім через викупну жертву Христа, принесену в праведності, наступить після того, як буде знятий вирок Адама з людського роду, тобто в часі Тисячоліття – тисячі років влади Христа на землі. Біблія також подає, що ці два види досвідчень супроводжують протилежні умови. Отже, Бог найбільш ефективно навчить людей ненавидіти гріх, даючи їм знання, основане на пізнанні суті і наслідків гріха, і таким чином повніше покаже його протилежність – любов до праведності, і також через пізнання її суті і наслідків.
Досвід людської родини зі злом супроводжують наступні несприятливі речі: гріх, неправда, влада сатани над людськими справами, земля під прокляттям (з виверженням вулканів, землетрусами, припливами, ураганами, торнадо, паводками, посухами і кліматичними крайнощами). Людський рід зносить біль, хвороби, смуток, розчарування, втрати, труднощі, вади, ворожість, нещастя, тяжку працю, нещасні випадки, фальшиві релігії, гнобительські уряди, грабіжницьку аристократію, війни, революції, безправ’я, голод, епідемії, переслідування праведних, вивищення нікчемних, самолюбство, жорстокість, вмирання і смерть. Досвід з добром будуть супроводжувати наступні добрі речі, протилежні теперішнім злим речам: праведність, правда, керівництво Христа людськими справами, райська земля, задоволення, радість, процвітання, вигоди, потіха, достаток, дружба, помірний клімат, гідна праця
без мозолів, аварій і нещастя, правдива релігія, турботливий уряд, справедлива рівність, братерство, мир, правильна поведінка, добробут, загальне добро, нагорода праведних, докір тим, що чинять зло, братерська і безкорислива любов, ввічливість, повернення до здоров’я і життя. Біблія виразно навчає, що невибрані пройдуть ці два види досвіду. Коли ми доведемо це, то буде очевидним, що в майбутньому житті існує шанс для всіх невибраних померлих.
Рим. 8:19-22 це фрагмент, що говорить про ці два види досвіду. 19 вірш вказує на те, що людський рід,
створіння (це саме слово є перекладене так у 22 вірші – [людське]
створіння), будучи тепер під прокляттям (22 в.), з тугою виглядає й чекає кращого часу, в якому Божі сини – Ісус і Його вірні послідовники – з’являться в славі Царства (Кол. 3:4; Дан 7:13,14,18,22,27; Рим. 8:17; Юди 14). 20 вірш доводить, що людський рід не з власної провини, а через гріх Адама знаходиться під прокляттям, «марнотою», але він не полишений без надії, бо 21 вірш вказує, що він має бути звільнений з-під прокляття, щоб міг отримати свободу, яка стане уділом всіх, хто стане Божими синами; свободу, яку Ісус і Церква дадуть слухняним в Царстві. 22 вірш також показує, що досвідчення зла має бути загальним в людській родині. Таким чином 19, 20 і 22 вірші показують досвід зі злом, а 21 вірш – звільнення від прокляття зла, тобто досвід з праведністю, для всіх, які все своє життя були під прокляттям («марнотою»), а це для того, щоб вони на умовах послуху могли отримати життя. Рим. 11:30-32 має ту саму думку. Ізраїль, після того, як пережив недолю віку Євангелії, в якому як народ вони були позбавлені милосердя, Божої ласки, повинен досвідчити благословень, а ті, які в цьому житті пережили нещастя, отримають милосердя, Божу ласку через славні благословення, яких Євангельська Церква, піднесена до слави з Ісусом, дасть їм в милосерді.
90 Псалом пояснює те саме. 1 і 2 вірші представляють Єгову в Його вічності. Перше речення 3 віршу відноситься до досвіду зі злом, як про повернення до пороху, натомість останнє речення каже про досвідчення добра, як про повернення з пороху. 4 вірш відноситься до періоду тисячі літ (Тисячоліття) як часу повернення з пороху і початку досвіду з добром. 5-10 вірші описують різні аспекти прокляття (разом п’ятнадцять) під час досвіду зі злом; натомість 11 в. питає про силу (значення) досвіду зі злом і відповідає, що воно має на меті повернути честь для Бога, що згідно 12 в. наступить тоді, коли ці уроки будуть засвоєні в серці. 13 вірш є молитвою про повернення з тих досвідчень зі злом, тобто про зміну («пожалій») попереднього досвіду зі злом, а 14 в. вказує, що ті, які пережили смуток (досвід зі злом) «по всі дні» свої (9 в.), тобто аж до смерті, вони моляться, щоб в наступні дні, в майбутньому житті, в часі досвіду з добром, вони могли бути наповнені щастям і радістю. 15 вірш – це молитва, щоб подібно, як по всі дні першого життя вони були засмучені і переживали зло, так щоб і в другому житті були радісні і таким чином виконали ціль, яку мав Бог, дозволяючи, щоб зло наповнило їх перше життя. 16 вірш становить молитву, щоб Ісус і Церква, як Божі слуги, продовжували благословляти людство, тобто давали йому досвід з добром, і щоб людство, діти Ісуса і Церкви (які є другим Адамом і Євою), принесло славу для Бога; натомість 17 вірш є проханням про відновлення Божого образу (величність Господа) і Його подоби (володіння землею так, як Він володіє Всесвітом) в тих, які по «всі дні» цього життя переживали зло і які по «всі дні» майбутнього життя будуть переживати добро. Отже, цей Псалом та інші уривки Святого Письма, процитовані раніше, відносяться до подвійного досвіду (одного зі злом, а іншого з добром) доводять, що є надія для тих неспасенних померлих, які в цьому житті не отримали милосердя, ласки Єгови.
ФАКТИ ПІДТВЕРДЖУЮТЬ НАШЕ ТВЕРДЖЕННЯ
(7) Сьомим доказом того, що Біблія дає надію для неспасенних померлих, які не мали можливості спасіння в цьому житті, є факти, які вона подає. Оскільки Біблія вчить, що люди, знищені вогнем і сіркою в Содомі, Гоморрі та інших містах тієї рівнини, а також євреї десяти поколінь з північного царства та євреї двох поколінь з південного царства, повернуться на цю землю і знову будуть жити на ній (Єзек. 16:53), незважаючи на їх негідність (Єзек. 16:44-52). Вона також говорить, що євреї будуть шкодувати за свої гріхи (Єзек. 16:54,57-59,61,63); що Бог складе з ними Новий Заповіт (Єзек. 16:60,62); і що дасть жителів Содоми та Самаритян за дочок євреям, що означає, що вони (євреї) їх навернуть до Господа, оскільки ті, які є навернені кимось, в Святому Письмі названі їх дітьми (Гал. 4:19; 1 Кор. 4:15; Іс. 60:4). В Єзек. 16:55 справа відродження Содоми та її дочок (людей, залежних від неї), Самарії та її дочок та Єрусалима і його дочок, є зазначена як повернення до попереднього стану, реституція (Дії 3:21), повернення до первісного стану досконалості, в якому людський рід був
в Адамі до того, як гріх увійшов у світ, тобто повернення до Божого образу та подоби. Наш Господь Ісус підтверджує цю саму думку щодо народів, підлеглих Содомі (Мат. 11:23,24), і дає надію фінікійцям, мешканцям Тиру й Сидону (Мат. 11:21,22), доводячи, що вони менше винні, ніж Ізраїль. Як показує Святе Письмо, вони отримають таку можливість, і в День суду, коли Ісус буде володіти землею, їм буде легше, ніж невіруючим євреям Його часу (Луки 22:29,30). Оскільки вони будуть мати шанс, то зрозуміло, що всі інші неспасенні померлі, які в цьому житті були позбавлені можливості спасіння, також будуть мати її «в той день». Отже, свідчення Біблії підтверджує, що існує надія для багатьох з неспасенних померлих.
УРЯДОВІ ІМЕНА ХРИСТА
(8) Як восьмий доказ того, що Біблія дає надію тим померлим неспасенним, які в цьому житті не мали можливості отримати спасіння. Подаємо факт, що Біблія приписує Ісусу і Його вірній Церкві урядові імена, які доводять існування такого шансу для тих, стосовно яких буде виконуватися урядова діяльність, яка виникає з тих імен. Ми стверджуємо, що в своєму майбутньому відношенні до людства вони між іншими є названі (1) Спасителями, (2) Священниками, (3) Царями, (4) Пророком або Вчителем, (5) Батьками, (6) Первістками і (7) Насінням Авраама, яке буде благословити цілу людську родину. Розгляньмо коротко ці біблійні назви відносно Ісуса і Церкви – Його Тіла, в їх майбутньому відношенні до світу, і пізнаємо, яким чином Господь вказує через них на діло спасіння, яке буде довершене для тих померлих, які так і не отримали можливості спасіння з вибору. Візьмімо, наприклад, ім’я Спасителі, яке застосовується до них у Святому Письмі: «І спасителі прийдуть на гору Сіон, щоб гору Ісава судити, і царство Господнє настане!» (Овд. 21). Ми знаємо біблійну науку, що Яків є образом на вибраних, а Ісав – невибраних (Рим. 9:10-13). Так, як Бог більше любив Якова, ніж Ісава, так Він більше любить вибраних, ніж невибраних. Так, як Бог вибрав Якова, а відкинув Ісава, так тепер вибирає вибраних, а відкидає невибраних. Хоча Бог дає вибраним головні благословення, так як Ісаак дав головне благословення Якову (Бут. 27:28,29), то однак – як пізніше Ісаак дав Ісаву менше, проте щедре благословення (Бут. 27:36-39) – Бог дасть в майбутньому віці менші, проте багаті благословення невибраним. Саме таку думку насуває Овдій у 21 в. В цьому вірші гора Сіон зображує Царство, яке несе спасіння, Царство Тисячоліття (Йоіл 2:32; Овд. 17). Спасителі, які виходять на неї, це Ісус і Його Церква, вибрані (Іс. 2:2,3; 60:14,15,18; Рим. 11:26, 30-32). Як Спасителі вони будуть судити гору Ісава, невибраних, звільняючи їх від ворогів (гріха, смерті і гробу), так як судді рятували Ізраїль від ворогів. Цей славний стан буде осягнений, оскільки, як нас запевнює цей вірш, «буде царство самого Господа». Таким чином вибрані як Спасителі направлять упадок Адама, приведуть невибраних на стежки праведності, які покинув Адам і вони (Іс. 58:12). Це, звичайно, доводить існування в Царстві шансу для невибраних, який вони отримають з рук Спасителя, Ісуса і Його Церкви – Нареченої.
Також урядове ім’я
Священники, застосоване до Ісуса і його Церкви, підтверджує те ж саме (Євр. 3:1; 1 Пет. 2:5,9; Об. 1:6; 5:10; 20:6). Священник – це той, хто на підставі жертви, складеної Богу за інших, виконує функцію примирення між Богом і людиною (Євр. 5:1; 2:17). Ісус і Його співсвященники приносять жертви Богові в цьому житті (Євр. 5:1,5; 9:11,12; 13:15,16; 1 Пет. 2:5). Христос, як Священник, протягом цього віку з’являється перед Божим лицем за вибраних, не за невибраних (Євр. 9:24; 10:14; Ів. 17:9), подібно як Аарон, будучи образом на Нього, спочатку входив до Святая Святих з кров’ю бичка тільки за вибране покоління Левія (Лев. 16:15), так і Христос в Тисячолітті, коли жертва Церкви закінчиться, заступиться перед Богом за світ, і тоді Він з Церквою будуть благословити невибраних. Той факт, що тоді Священниками буде Церква з Ісусом (Об. 20:6), доводить, що будуть інші, за яких вони будуть виконувати примирення: невибрані. Отже, урядове ім’я Священники підтверджує, що Христос і Церква уділяють невибраним померлим можливість спасіння.
Урядове ім’я
Царі, застосоване до Ісуса і Церкви, доводить те ж саме. Ісус і Церква названі Царями (Об. 19:16; Рим. 5:17; 2 Тим. 2:12; 1 Пет. 2:9; Об. 1:6; 5:10; 20:4,6). Існує виразна заява, що панування Ісуса і Церкви має на меті знищити всі діла сатани, на чолі яких стоїть гріх, смерть і могила (Рим. 8:19-21; 1 Цар. 15:24-26; 55:57). Для контрасту, ми можемо подивитися на справу спасіння з точки зору Царів і Царства наступним чином: сатана, узурпатор, є тепер «князем цього світу» (Ів. 12:31; 14:30; 16:11); через гріх він тепер панує в серцях дітей непослуху (Еф. 2:2), засліпивши їх оманою (2 Кор. 4:4), мучить їх нещастями, які супроводжують процес вмирання і ведуть до стану смерті (Євр. 2:14). На початку Тисячоліття царства цього світу стають Царством Господа нашого і Христа Його (Об. 11:15). Сатана, як узурпатор, є схоплений і в’яжеться (Об. 20:1-3), а панування Христа і Церкви (Об. 20:4,6; 1 Кор. 15:24-26,55-57) звільнює людський рід з гробу, нещасть процесу вмирання і гріха. Це означає пробудження померлих, які помирають в Адамі (Пс. 22:29,30), і допомогу в реформуванні себе (Рим. 14:9). І тому урядові імена Царі, застосоване до Ісуса і Церкви, означає можливість спаcіння для невибраних померлих.
Урядове ім’я
Пророк, тобто Вчитель, є дане Ісусу і Церкві, а це означає, що вони будуть навчати людській рід про шлях спасіння. Ісус названий Пророком, Вчителем, у зв’язку з часом реституції, коли, як ми показали, неспасенні померлі вийдуть з гробів, щоб мати шанс спасіння (Дії 3: 22,23,21; Ів. 1:9). Є також сказано, що Церква буде навчати світ у Віці Тисячоліття (Іс. 60:1-4,14,15; 2:2,3; 62:1,2,10; Пс. 22:31,32,28-30; Іс. 42:6,7,10-12; 49:6,8-12, пор. 2 Кор. 6:1,2). Отже, це урядове ім’я Ісуса, як і Церкви, на що особливо виказує зв’язок процитованих вище уривків, доводить можливість для невибраних померлих отримати спасіння.
Імена Отець і Матір дані Христу і Церкві в стосунку до невибраних з людського роду, які у Віці Тисячоліття стануть їх дітьми. Ісус названий Отцем Вічності (Іс. 9:6), оскільки в майбутньому віці дасть слухняним з людей вічне життя. Його ім’я Другий Адам (1 Кор. 15:450) вказує на те, що Він займе місце Адама і стане другим Батьком людства, відроджуючи його в праведністю і житті. Про вірну Церкву Святе Письмо говорить як про Наречену, Жінку Агнця (Об. 19:7-9; 21:9,10, пор. Іс. 66:10-14, де вона представлена як мати, яка опікується та піклується, любить і потішає своїх дітей; под. також Іс. 60:4, де є поданий подібний образ). Як Ісус є представлений як позаобраз Адама (Рим. 5:14; другий Адам), так Церква представлена як позаобраз Єви (друга Єва; 2 Кор. 11:2,3; Еф. 5:31,32). А також, як перший Адам і Єва через догоджання собі ввели гріх на світ, так другий Адам і Єва терплять через жертвування самих себе, аби зняти гріх зі світу. І як перший Адам і Єва породили людство в гріху і смерті, так другий Адам і Єва відродять людство в праведності і житті. І оскільки ці народжені в гріху і смерті через заслугу викупу мають отримати можливість відродження в праведності і житті через нового Отця і Матір людства, то урядові імена Отця і Матері, застосовані в Біблії до Ісуса і Церкви, доводять існування шансу спасіння для невибраних померлих.
Це саме доводить ще інше ім’я, застосоване до Ісуса і Церкви – Первістки. Ісус є названий
Первістком (1 Кор. 15:20); як і Церква є разом з Ним названа
Первістками (Рим. 8:23; Як. 1:18; Об. 14:4). Логіка вказує, що якщо вони є первістками, то мусить також бути щось, що наступає після них – пізніші вівці: це послушні серед людей в часі Тисячоліття. Таким чином наступне ім’я, вжите щодо Ісуса і Церкви, вказує на можливість спасіння, яке пізніше буде можливим для невибраних померлих.
Сьоме урядове ім’я Ісуса і Церкви вказує на шанс спасіння для невибраних померлих:
Насіння Авраама, яке благословить усі племена, роди і народи землі (Бут. 22:18; 28:14; Дії 3:25). Цим насінням є Ісус і Церква (Гал. 3:16,29; Рим. 9:7,8; Гал. 4:28). Більшість людей з племен, родів і народів землі померли під прокляттям Адама, отже відійшли з цього життя без благословень. І тому вони мусять бути пробуджені з мертвих, щоб отримати благословення, обіцяні в Угоді, підтвердженій Присягою, що містить три славні частини: (1) що буде Насіння Авраама; (2) що це Насіння буде благословляти і, (3) що справа благословення досягне усіх невибраних: померлих і живих. Отже, урядове ім’я Ісуса й Церкви
Насіння Авраама вказує на шанс спасіння для невибраних померлих. На підставі семи урядових імен Ісуса і Церкви ми дізналися, що їх урядовою працею в Тисячолітті буде, серед іншого, дати можливість спасіння всім тим, які відійшли, не маючи такої можливості в цьому житті. Є ще інші урядові імена, застосовані Біблією по відношенню до Ісуса і Церкви, які це підтверджують, такі як Посередник, Суддя, Місто Бога, Відкупитель, Божий Храм, Дерево Життя, Нові Небеса і т.д., але сім імен, які були тут коротко обговорені, достатньо це доводять. В книжці «Біблія» (Е 12) ми подали список цього 21 уряду.
ПОВНА МОЛЖИВІСТЬ ДЛЯ ВСІХ
(9) Як дев’ятий аргумент, який доводить існування можливості для тих неспасенних померлих, які не мали можливості отримати спасіння, що має місце тепер, представляємо той факт, що всі речі, які дають можливість отримати спасіння, стануть уділом всіх, які будь-коли жили; отже ті, які не отримали цих благословень в цьому житті, отримають їх після пробудження з мертвих. Ми легко побачимо, що можливість отримати спасіння складається: (1) зі скасування Адамового вироку, (2) пізнання Божої Правди, (3) умов, які сприяють справедливості і не сприяють гріху, (4) притягнення до Христа, (5) визнання Христа і підкорення себе Йому, (6) пропозиції посвячення та (7) пропозиції Святого Духа. Якщо ми зможемо довести, що ці сім речей будуть уділом усього людського роду, який не мав такої можливості в цьому житті, то це буде доказом, що він отримає їх в майбутньому житті, а отже, що є надія для тих неспасенних померлих, які не мали шансу отримати спасіння в теперішньому житті. Тепер ми приступаємо до доведення на основі Біблії, що ці сім чинників будуть уділом всіх невибраних.
1. Всі будуть звільнені від Адамового вироку, тобто, всі будуть пробуджені з мертвих, бо ж смерть є вироком Адама (Рим 5:12; 1 Кор. 15:21,22). Тому звільнення їх від вироку смерті означає виведення зі смерті, вже без Адамового прокляття. Далі вірші Святого Письма доводять, що на підставі смерті Христа за кожного усі будуть звільнені від вироку Адамової смерті (Рим. 5:18,19; 11:26; 1 Тим. 2:4-6; 4:10; Ів. 1:29; 3:17; Євр. 2:9; 1 Ів. 2:2). Коли деякі з цих віршів говорять про спасіння всіх, то це не відноситься до вічного спасіння, але спасіння через смерть Христа від вироку смерті, який лежить на всіх за гріх Адама. Таким чином ці вірші доводять, що всі, які в цьому житті не були звільнені від вироку смерті Адама, завдяки жертві Христа будуть від нього звільнені в майбутньому житті; а якщо цей вирок приносить смерть, то звільнення від нього означає пробудження з мертвих вільними від цього вироку. Звільнення від н є необхідним, аби скористатися з можливості спасіння, бо так довго, як хтось знаходиться під вироком смерті, він не може отримати вічного життя.
2. Всі будуть навчені Божому Слову; оскільки люди не можуть бути спасенні через незнання, бо щоб одержати спасіння, вони мусять прийти до пізнання правди (Дії. 4:12; 11:14). Як Старий, так і Новий Заповіт доводять, що ті, які в цьому житті не отримали спасенного знання правди, отримають його пізніше. Ось деякі тексти Святого Письма, які говорять, що так буде у віці Тисячоліття, коли земля (Іс. 11:9; Ав. 2:14) буде наповнена знанням Бога, в той час як зараз (Іс. 60:2; 2 Кор. 4:4) темнота (омана) вкриває землю (Іс. 29:18,24; 35:4-6; 40:5; 42:6,7; 49:6; 50:10; Ів. 1:9; Дії 3:21,22; 1 Тим. 2:4,6; Об. 20:3; 22:17). Таке пізнання дійсно дасть їм можливість отримати життя; оскільки воно є другою складовою спасіння.
3. Біблія навчає, що всі будуть в таких умовах, які не сприяють гріху, а сприяють праведності, і в тих умовах зможуть реформувати себе, і вічне життя дійсно буде можливим навіть для найслабших і найбільш деградованих. Наступні умови, які не сприяють гріху, а сприяють праведності, стануть доступні для всіх під час царювання Месії: прокляття буде зняте з землі (Іс. 61:4), а земля стане приверненим раєм (Єз. 36:35; Іс. 35:1,2); сатана і його упавші ангели будуть зв’язані, щоб не могли зводити людей (Об. 20:1-3). А Христос і Церква візьмуть владу для добра людства (Пс. 72:8; Об. 20:4,6); неправда і гріх будуть назавжди знищені (Іс. 25:7; 1 Кор. 15:25,55-57), а правда і праведність переможуть (Іс. 11:9; 62:12); вирок смерті буде знятий з людини (Рим. 5:19), а замість цього вона одержить можливість реституції; смуток і зідхання минуть, а радість і щастя займуть їх місце (Іс. 35:10; Лук. 2:10); війни і боротьба зупиняться (Іс. 2:4), а їх місце займуть мир і добра воля (Іс. 9:6; Лук. 2:14); люди не будуть більше переслідувані і кривджені за праведність (Іс. 25:8), але, навпаки, дуже благословенні (Пс. 72:7); безбожні будуть одразу карані за чинення зла (Пс. 37:35,36) і биті з метою направи (Іс. 26:9); фальшиві релігійні системи будуть знищені (Іс. 65:15; Об. 18:8-24), і одна правдива релігія об’єднає усіх (Іс. 60:14,15); гнобительські уряди будуть повалені (Іс. 60:12), а запанує турботливий уряд Ісуса і Церкви (Пс. 72:12-14); люди не будуть вже позбавлені свого дому, ані не будуть змушені винаймати в інших (Іс. 65:22), але кожен в мирі буде радіти своєю власністю (Мих. 4:4); не буде більше виконувати непотрібної праці (Іс. 65:23), але їм буде вестися в їх стараннях (Іс. 60:17). Такі умови точно не сприяють гріху, а сприяють праведності; отже буде дуже сприятливий шанс для спасіння людства. Умови, що сприяють спасінню, є третьою складовою можливості спасіння, а подані вище цитати доводять, що вони призначені для неспасенних померлих світу.
4. Святе Письмо навчає, що всі ті, які в цьому житі не були корисним чином спрямовані до Христа, будуть спрямовані до Нього в майбутньому житті. Ісус говорить (Ів. 12:32): «І як буду піднесений з землі [в наступному вірші св. Іван пояснює, що цей вираз відноситься до жертовної, викупної смерті Ісуса і Його панування в Тисячолітті, через що Він прославить Бога], то до Себе Я всіх притягну». Ми усі знаємо, що в цьому житті порівняно небагато були притягнені до Христа (Ів. 6:44; Мат. 7:14). Тому всі, які в цьому житті не були притягнені (корисно спрямовані) до Нього, мусять бути до нього притягнені після цього життя, в іншому разі вірш з Ів. 12:32 був би неправдивим. Але цей вірш є правдивим, тому не притягнені до Нього в цьому житті, будуть скеровані до Нього в майбутньому, в Тисячолітті.
5. Біблія навчає, що всі підкоряться Ісусу і визнають Його право панувати над ними (Фил. 2:10,11; Іс. 45:23; Пс. 22:30; Рим. 14:9). В цьому житті не всі підкорилися Йому, і не всі визнали Його, щоб Він керував ними. Ті, які не зробили цього в теперішньому житті, мусять це зробити в майбутньому. Фил. 2:10 вказує, що це охоплює померлих, тобто тих, що під землею, а Пс. 22:30 і Рим. 14:9 прямо говорять про них. Таке підкорення себе і визнання є частиною досвідчень тих, які використовують можливість спасіння.
6. Святе Письмо навчає, що можливість посвячення Господу в часі Тисячоліття буде дана кожній людині на землі; це відноситься також до тих, які будуть тоді пробуджені з мертвих. Відповідним тут є текст з Іс. 35:8. У 4 вірші представлений другий прихід Христа, який відбувається у великому утиску під час повалення царства сатани і покарання його прибічників. 5 та 6 вірші говорять про те, яким чином Він буде просвічувати, реформувати і підносити грішне людство, а 7, 1 і 2 вірші навчають про привернення раю. 8 вірш навчає про відкриття Святої Дороги для нечистих (заплямлених гріхом Адамового роду), які мусять очиститися, якщо будуть прагнути іти нею до кінця. На відміну від вузької дороги (особистої дороги), Свята Дорога є публічною дорогою, відкритою для кожного. На ній все буде дуже просто і ясно, так, що і нерозумний не заблудить. 9 вірш вказує, що з цієї дороги будуть забрані всі перешкоди, а відкуплені, тобто ті, які через викуп будуть звільнені з-під вироку смерті (1 Тим. 2:4,5), отримають привілей іти нею. 10 вірш доводить, що у зв’язку зі Святою Дорогою померлі, яких також охоплює викуп Христа (Ос. 13:14), повернуться з гробу і прийдуть до Сіону, Ісуса і Церкви. Отже, цей фрагмент виявляє, що можливість посвячення буде відкрита тим померлим, які не посвятилися в цьому житті, і вона є шостою складовою шансу спасіння.
7. Останньою складовою можливості спасіння є пропозиція Святого Духа. Біблія навчає, що така пропозиція буде запропонована всім. В Йоіла 3:1, 2 зроблена цікава обітниця, яка подає думку в зворотному порядку виконання. У 2 вірші Єгова нам подає, що виллє Святого Духа на рабів і невільниць (вибраних), що Він робив у віці Євангелії, «за тих днів»; а в 1 вірші каже, що «потому», після віку Євангелії, тобто у віці Тисячоліття, виллю Духа Свого «на кожне тіло». Отже, ті, на кого він не був вилитий в цьому житті, пізнають це в майбутньому житті. Слухняні приймуть його (Дії 5:32), завдяки чому (якщо і далі будуть послушними) будуть піднесені до досконалості. Згідно Йоіла 3:1 усі будуть мати можливість отримати Святого Духа, хоча ніхто не буде примушений до послуху і його прийняття. Таким чином можливість отримати Святого Духа буде відкрита для всіх. Пропозиція прийняти Святого Духа є необхідною частиною можливості спасіння. Вона є сьомою і останньою складовою повного шансу спасіння.
Таким чином ми довели на основі Святого Письма, що сім чинників, які складають повну можливість спасіння, будуть доступні кожній людській істоті. Однак в цьому житті вони не були доступні кожному. Тому такі зможуть отримати їх пізніше, в Тисячолітті.
ПОСТУПОВЕ УСУВАННЯ ПРОКЛЯТТЯ
(10) Ми продовжуємо обговорювати цю тему, подаючи десяту причину надії для деяких з неспасенних померлих. Біблія навчає, що під час Тисячоліття прокляття, яке Адам стягнув на людську родину, буде поступово зніматися протягом тисячі років. Об. 21:3-5 вказує, що це станеться завдяки присутності серед людей на землі Божої Скинії (Христа і Церкви – «храм Божий святий, а храм той то ви»; 1 Кор. 3:17; Еф. 2:19-22). Об. 22:1-3 доводить це на підставі перебування серед людей Престолу Бога і Агнця (Божої царської влади, яку буде виконувати Ісус з Церквою), Ріки Життя (чистого Божого Слова) і Дерева Життя (Ісуса і Церкви). 1 Кор. 15:24-26 показує, що царська влада Христа викоренить в часі Його панування всі рештки узурпованого панування сатани і його впливу на людей, головними наслідками якого є гріх, смерть і могила. 1 Кор. 15:54-57 доводить, що Церква буде приймати участь з Ісусом в осягненню цієї перемоги над гріхом, смертю і могилою для добра людства, а Ос. 13:14 подає, що все це буде наслідком викупної жертви Христа. Хай лине Богові слава за таке прекрасне майбутнє! Цей перегляд підтверджує, що шанс спасіння чекає на тих, які не мали його в цьому житті; бо всі вони померли під прокляттям, знищення якого означає, що більше воно не буде тяжіти ні над ким.
Перед тим, як представимо наступні докази існування надії для неспасенних померлих, ми розглянемо кілька відповідних питань.
ЧИ «ВСІ» (1 ТИМ. 2:6) ОЗНАЧАЄ КОЖНОГО?
По-перше, чи правильним є твердження, що слово «всіх» в таких віршах, як 1 Тим. 2:4, 6 означає
всіх, беручи під увагу біблійне вживання цього слова в Мат. 3:5 і т.п., де воно, звичайно, не означає
всіх? Це правда, що деколи слово «всі» в Святому Письмі не означає кожного, тобто воно не є універсальним поняттям в своєму застосуванні, як це доводить випадок, процитований в питанні. Однак цей факт не перечить думці, що це слово майже завжди має універсальне застосування. Воно так загальне, що бажання дати доказ завжди приходить до того, хто переконує, що в процитованому уривку воно не охоплює кожної особи або кожної речі. Звичайно в 1 Тим. 2:4, 6 слово «всі» з трьох причин означає кожного: (1) Згідно з 1 Тим. 2:4, Святе Письмо ясно навчає, що Бог у Своїй любові прагне спасти від вироку Адама кожну людину. На доказ цитуємо серед інших наступні вірші: Бут. 12:3; 18:18; 22:18; Ів. 3:16,17; 1 Тим. 4:10; Тит. 2:11; 3:4; Євр. 2:9; (2) Біблія також виразно вчить, що Ісус Христос помер, щоб усіх людей спасти від вироку Адама (просимо знайти наступні тексти для підтвердження цієї думки: Ів. 1:29; 3:15-17; 12:32,33; Рим. 5:18,19; 1 Кор. 15:21,22; Євр. 2:9; 1 Ів. 2:2); (3) Біблія вчить, що внаслідок Божої любові та смерті Ісуса Христа за всіх людей, щоб врятувати їх від вироку Адама, всі люди будуть запрошені і підтримані Святим Духом, щоб прийти до гармонії з Богом. Зауважмо наступні вірші, які не є вичерпним переліком відповідних уривків Святого Письма: Пс. 2:8; 21:28-30; 85:9; 97:3,4; Іс. 2:2; 11:9; 25:6; 29:18,24; 35:5,6,10; 40:5; 45:22,23; 52:10; Єр. 31:34; Йоіл 3:1; Лук. 2:10,31-34; Ів. 1:9; 12:32; Тит. 2:11; 3:4; Об. 22:17. Якщо уважно дослідимо 1 Тим. 2:4-6, то ми зауважимо, що ці три думки є там виразно підкреслені. У 4 вірші Апостол в першу чергу відкрито заявляє, що Божа добра воля, любов, охоплює цілу людську родину для того, щоб вона могла бути врятована від Адамового вироку: «
що хоче, щоб усі люди спаслися [не навічно, але від вироку Адама]. Про другий пункт – жертву Ісуса, складену за всіх людей – безпосередньо навчає 6 вірш, де Павло говорить про Ісуса Христа, що «
дав Самого Себе [на смерть]
на викуп [рівнозначну ціну]
за всіх [за Адама і весь рід, який в момент гріха був в його стегнах]». 4 і 6 вірші навчають також про пропозицію допомоги Духа для всіх людей задля спасіння: «
Який хоче, щоб всі люди…
прийшли до пізнання правди… що буде
часу свого [
KJV; під час Тисячоліття]». Тому, ці три зауваження доводять, що «всі» в 1 Тим. 2:4,6 означає кожного з роду Адама, включно з ним.
УНІВЕРСАЛЬНЕ ВІДКУПЛЕННЯ ЧИ СПАСІННЯ?
Друге питання, яке може з’явитися: чи Святе Письмо навчає про універсальне
відкуплення, універсальне
спасіння чи про те і інше? Відповідаємо, що про це можна говорити різними термінами і, не дивлячись на це, правильно. Ми могли б сказати, що ми маємо універсальне відкуплення, бо ж воно є для всіх, а результат смерті Христа буде результативним для цілого роду Адама. Коли? Вони виявляться результативними для всіх, це буде означати їх спасіння, тобто дійсне і повне спасіння від гріха і умов смерті, або повну
можливість піднятися з гріха і смерті, в чому їм може перешкодити лише їхня власна воля. Справа першого Адама буде вчинена повністю недійсною через Христа. Кожен представник людського роду,
якщо захоче, отримає привілей повернення до всього, що було втрачене. Вічне спасіння, повне звільнення від гріха і смерті, буде вимагати повної співпраці людини. Порушення Божого права веде до вироку смерті, як було у випадку батька Адама. Порушення цього закону будь-ким з уже звільнених від вироку Адама і піднесених з упадку буде означати поновне засудження такої особи на смерть. Про це засудження Біблія говорить як про другу смерть, яка, за її словами, прийде на деяких. Перша смерть прийшла на всіх по причині гріха однієї людини. Друга смерть буде тільки для свідомих і добровільних грішників, якими, за словами Біблії, деякі стануть. Вчинення такого роду гріхів буде можливим лише після звільнення з попереднього вироку, виданого Адаму – вироку
першої смерті. Тобто світ не може тепер померти
другою смертю, оскільки він ще не є звільнений з
першої смерті. Жодна людина не може бути покарана судом
два рази карою смерті за ту саму провину. Щоб отримати
другий вирок, вона спершу мусить бути звільнена – дійсно чи приписано – від першого вироку, і далі вчинити другий переступ. Світ (Адам і цілий людський рід) був один раз засуджений. Лише коли він буде звільнений від цього осуду, буде можливим отримати новий.
Тому Біблія заявляє, що в Божому намірі буде великий День, День, який триває тисячу років, в якому Христос буде судити, випробовувати світ. Право втілювати цю пробу наш Господь Ісус отримав через Свою смерть, скуштувавши її за Адама і все його потомство, осуджене в ньому (Євр. 2:9). Смерть нашого Господа, досконалої людини, була повним відповідником вироку, виданого першій людині. Таким чином була відкрита дорога до великого часу відновлення, про яку говорить Апостол Петро (Дії 3:19-21). Отже, наш Господь Ісус став Відкупителем, набувачем Адама і цілого його роду. Він ще не довершив вповні акту купівлі, бо ж застосування заслуги Його жертви за світ має наступити під час Його другої присутності, коли Церква буде вже укомплектована. Як тільки дійде до цього набуття, настане скасування гріха світу. Тоді світ, вільний від кари первородного гріха, тобто Адамового гріха, буде відданий Христу. Кожна особа буде мати повну можливість, пробу, суд, щоб визначити свій справжній характер, справжні прагнення, дійсне відношення до добра і зла, до Бога і гріха. Спочатку це охопить народи, які будуть жити, а пізніше, поступово, тих, які є в гробах, в міру, як вони будуть вставати з них. Це буде універсальне відкуплення, тобто визволення з Адамової кари
смерті, загальне викуплення зі смерті, але не універсальне визволення, спасіння до
вічного життя, яке буде на умовах.
Говорячи про великий день випробування, День Суду світу, Апостол Павло говорить: «
Бo Він визначив день [в майбутньому],
коли хоче судити поправді ввесь світ через мужа, що Його наперед Він поставив, і Він подав доказа всім, із мертвих Його воскресивши» (Дії 17:31). Звичайно, слово «муж» вжите в цьому випадку образно, говорячи про Ісуса, як Голову, і Церкву, як Його Тіло, яка разом з Ним має складати в Тисячолітті великого Посередника між Богом і людьми з ціллю звільнення всіх від кари Адама, надання їм повної можливості повернення до Бога. Кожен, «хто хоче», зможе отримати цю повну можливість, а через поступ зможе бути визнаний гідним вічного життя. При закінченні тисячі років, в кінцевій пробі людства, він зможе довести, що може і прагне (може, бо став досконалим; прагне, бо має добрі прагнення серця) додержувати Боже право. Всі такі отримають від Отця вічне життя. Всі інші будуть знищені.
Адам був поставлений на пробу вічного життя, але впав на самому її початку. На початку Тисячоліття людство розпочне свою пробу іншим способом, бувши ще недосконалими. Однак вони, маючи досвід з натурою і наслідками гріха, будуть під прикриттям заслуги Христа (даної не в результаті індивідуального приписання, але внаслідок діяльності посередницького панування), зможуть підніматися щораз вище зі стану гріха та смерті. Маючи цей привілей, люди зможуть виявити свій справжній характер, скерований на добро чи зло. Якщо вони вірно стануть на бік добра, то отримають вічне життя, а якщо на бік зла, то втратять життя – знову помруть і вже назавжди залишаться мертвими: стягнуть на себе другу смерть. Отже, Біблія вчить про універсальне відкуплення, спасіння від Адамової кари смерті, проте вона не вчить про універсальне спасіння до вічного життя.
РОЗГЛЯД ОБЯВЛЕННЯ 20:4,5
Третє питання, яке можна задати, звучить так: як можна узгодити вчення, що невибрані померлі, позбавлені в цьому житті шансу отримати спасіння на основі вибору, будуть пробуджені в часі Тисячоліття, з Об. 20:4,5, яке після обговорення першого воскресіння мертвих каже: «а інші померлі не ожили, аж поки не скінчиться тисяча років»? Зауважимо, що цей фрагмент не говорить, що решта з мертвих не були пробуджені, аж скінчиться 1000 років, але що вони не ожили, аж поки не скінчились 1000 років. Хтось може запитати: яка різниця? Ми відповідаємо, що від цього залежить гармонійність або суперечність біблійних наук. Це прояснять кілька зауважень: Колись людство жило, було досконалим в отці Адамі. Однак, по причині прокляття Бог трактує ціле людство як померле, не дивлячись на те, чи воно знаходиться в процесі смерті, чи в стані смерті (Мат. 8:22; Ів. 5:24,25; 2 Кор. 5:14; Рим. 5:12,15,17; Еф. 2:1,5; Об. 20:12,13). Він робить це тому, що на всіх лежить вирок смерті, і тому, що коли йдеться про тих, хто знаходиться в процесі смерті, цей вирок виконується на них. Схожим чином ми могли б сказати про шанси на електричному стільці в момент увімкнення електрики – що «він вже не живе», а це тому, що є під вироком смерті, який виконується на ньому, хоча ще не приведений в дію. З цієї точки зору процес смерті ми називаємо порахованою смертю, а стан смерті – дійсною смертю. Подібно й Бог: усіх вільних від вироку смерті називає живими, не дивлячись на те, чи є вони досконалі приписано чи дійсно (Ів. 3:36; 5:24,25; 1 Ів. 5:12; Рим. 5:15; Ів. 1:4; Об. 21:3-5). Перших ми називаємо пораховано живими, а других дійсно живими.
Ця точка погляду дозволить нам гармонізувати нашу науку, яка каже, що решта з померлих (невибраних) будуть
пробуджені з мертвих
в часі Тисячоліття, з твердженням, що вони оживуть лише під його кінець. Відразу після пробудження зі смерті вони ще не будуть живими – дійсно досконалими. Процеси реституції будуть вимагати тисячі років, щоб довести їх до дійсної досконалості, щоб оживити їх так, як в дійсності на це дивиться Бог. Оскільки так довго, як в них буде залишатися якийсь слід недосконалості Адама, з Божої точки зору вони будуть мертвими (1 Кор. 15:24-26). Але як тільки стануть досконалими, вони оживуть, що станеться під кінець Тисячоліття, і що вимагає, аби вони були пробуджені в часі Тисячоліття. Тепер завдяки нашому виправданню вірою Бог трактує нас як живих з Божої точки зору, оскільки наше виправдання вірою приписує нам праведність, яку завершені процеси реституції довершать в послушних протягом тисячі років. Таким чином ми гармонізуємо мниму суперечність і стверджуємо, що обидва вчення є біблійними і розумними. Привернення недосконалих до стану досконалості – допровадження їх до такого
життя, яким його бачить Бог, займе цілу тисячу років, хоча
пробуджені вони будуть на початку Тисячоліття. І тому решта з померлих не ожили – не повністю воскресли, не стали знову досконалими, якими були колись в Адамі, аж поки не скінчилася тисяча років.
ЧИ «НЕПРАВЕДНІ» ВОСКРЕСНУТЬ?
Четверте питання є таке: у зв’язку з тим, що деякі ніколи не досягнуть стану досконалості, який означає слово
воскресіння, як нам зрозуміти слова апостола Павла в Діях 24:15, що воскреснути мають як праведні, так і неправедні? Цей вірш виявляється дуже зрозумілим, коли ми пильно звернемо увагу на те, що читаємо. Євреї, які стояли близько і чули оборону апостола перед намісником Феліксом, частиною якої є слова з Дій 24:15, вірили, що всі праведні отримають воскресіння з мертвих, і що неправедним також буде дана можливість воскресіння. Цього вони навчилися від своїх прабатьків. Тепер апостол повторив це, в чому вони були переконані. Він каже: «настане воскресення праведних і неправедних», тобто воскресіння, яке забезпечив Бог і яке має ще наступити, є не лише для добрих, але також і для тих, які тепер є злими.
Це не означає, що ті, які
залишаються в стані неправедності, осягнуть повне воскресіння з мертвих. Цей текст не говорить, що
всі неправедні воскреснуть, повернуться до досконалості життя. Тепер живуть виправдані, які матимуть можливість воскресіння, та інші, які тепер не є виправданими і які також будуть мати можливість воскресіння. Ціле людство буде мати нагоду в запевненій Богом
можливості воскресіння. Праведні отримають особливе воскресіння, яке буде нагородою за їх особливий послух. Але у віці, який надходить, перед усіма буде відкрита можливість здобути вічне життя через Христа. Праведні з класу Церкви є «перемінені дуже швидко, як оком змигнути» з земного стану в небесний – в досконалих духовних істот. Праведні з давніх віків, виправдані перед Богом через віру, мають повстати як досконалі люди, а не в стані, в якому вони померли. Це настане після застосування заслуги викупу Христа за цілий світ.
Отже, ми маємо воскресіння: найвищого класу праведних, Малої Черідки, до Божественного рівня; воскресіння Великої Громади до нижчого духовного стану; воскресіння Старожитніх і Молодих Гідних на земному рівні. Це чотири класи, які проходять свою пробу в цьому житті. Але Божий план передбачає, щоб решта людства поступово були піднесені з земної тлінності до первісної досконалості, якою на початку втішався Адам. Тепер вони неправедні і ніколи не ввійшли в стан відносин з Богом.
Божа мета – звершити звільнення всього людства від осуду в отці Адамі через смерть Ісуса. Тому ціле тисячолітнє панування Христа було призначене на воскресіння світу, але майбутнє покаже, скільки людей використає цей шанс. Святе Письмо подає, що в наступному віці столітній грішник – добровільний грішник – буде повністю відтятий від життя. Воно засвідчує, що такий грішник буде юнаком в порівнянні з тим, ким міг би бути, якби використав можливості того періоду (Іс. 65:20). Ті, які не використають благословення того дня, самі будуть нести за це вину. Лише добровільне особисте відкинення Бога і Його милосердного спасіння в Христі може засудити кого-небудь на другу смерть.
Зауважмо, що Святе Письмо не говорить, що
всі будуть мати уділ у воскресінні. Що буде з тими, які отримали оживлене виправдання? Чи всі вони воскреснуть? О ні! Будуть такі, які були виправдані і пішли на другу смерть. Подібно буде зі світом: якщо хтось після того, як отримає повний шанс, свідомо згрішить супроти ясного світла, отримає кару другої смерті. Але нічого не буде бракувати в цій можливості, яку дасть Бог. Наш Господь сказав, що «надходить година, коли всі, хто в гробах, Його голос почують, і повиходять ті, що чинили добро, на воскресення життя, а котрі зло чинили, на воскресення
Суду» (Ів. 5:28,29).
Ті, які задовольнили Бога своєю вірою, посвяченням самих себе для Нього і послухом щодо вказівок Його Слова, Духа і Провидіння, це ті, які робили добре. Бог не бажає від них нічого більше, лише те, щоб вони довели свою вірність через повне посвячення, старання жити у згоді з Його волею в міру своїх можливостей, чи то у віці Євангелії, чи у вічних віках. Авраам, Ісаак, Яків і всі пророки (всі інші менш знані), які згадані святим Павлом в Євр. 11, померли з вірою. Бог засвідчує, що ці Старожитні Гідні подобалися Йому, і що вони отримають «краще воскресіння» (Євр. 11:35). Вищість їх воскресіння буде полягати в тому, що вони повстануть в людській досконалості, в той час як світ буде змушений здобувати досконалість впродовж тисячі років.
Ті, які чинили добре, повстануть на воскресіння життя. Деякі з них воскреснуть до життя на людському рівні, інші – на духовному, а ще інші – на найвищому рівні духовного існування – в Божій природі. Далі Ісус каже про другий загальний клас – про тих, які чинили зло. До них зараховані всі, яких Бог не може визнати ані прийняти. Не прийняті це ті, які на думку Бога не робили добре, які поступали погано, які є невиправданими. Багато з них були шанованими і моральними людьми, але вони не гідні «кращого воскресіння». Вони також повиходять, щоб коли захочуть, могли отримати повне піднесення до життя. Вони будуть пробуджені для того, щоб отримати воскресіння. Вони будуть воскрешені з
гадесу, гробу, стану смерті, але їх пробудження буде лише початком воскресіння, тобто повернення до досконалого життя. Деякі встануть, щоб пізніше знову померти, якщо не приймуть умов Божого благословення.
Процес воскресіння буде просуватися день за днем, тиждень за тижнем і рік за роком впродовж періоду тисячі років – великого дня воскресіння, великого дня, останнього дня, коли всі будуть мати можливість отримати вічне життя. Але хто не зробить відповідного поступу, буде визнаний негідним повного воскресіння. Його здобудуть лише ті, які будуть визнані гідними вічного життя на Божих умовах. Отже, це буде воскресіння померлих, допровадження до досконалого життя, як праведних, так і неправедних. Усі, що в гробах, повиходять з них і дійдуть до пізнання правди, так щоб, коли захочуть і будуть слухняні, могли віднайти все те, що було втрачене Адамом і відкуплене Спасителем світу, Ісусом Христом. Вищі пояснення знаходяться в повній згоді з дослівним перекладом останнього речення Дії 24:15: «Настане воскресення праведних і неправедних», оскільки перед словами «праведних» і «неправедних» немає грецького означеного артикля.
ЧИ ВСТАНУТЬ ТІ САМІ ТІЛА?
П’яте доречне запитання: чи під час воскресіння встануть ті самі тіла, які йдуть до гробу? Дуже зрозуміла відповідь на подібне питання дана в 1 Кор. 15:35-38, де читаємо: «Але дехто скаже:
Як мертві воскреснуть? І в якім тілі прийдуть? Нерозумний,
що ти сієш, те не оживе, як не вмре. І коли сієш, то сієш не тіло майбутнє, але голе зерно, яке трапиться, пшениці або чого іншого, і Бог йому тіло дає, як захоче, і кожному зерняті тіло його». Ці вірші виразно показують, що поховане тіло не повертається, даючи за ілюстрацію посіяного зерна пшениці і т.п., яке вже не повертається, але видає нові зерна. Подібно і поховані тіла не встануть з мертвих.
Часом вважається, що Ів. 2:19,21 («Зруйнуйте цей храм, і за три дні Я поставлю його… А Він говорив про храм тіла Свого») навчає про пробудження того самого тіла, яке є поховане. Таке пояснення суперечить не лише вище процитованим словам святого Павла, але також багатьом іншим віршам зі Святого Письма і біблійним ученням, які ми подали книжці
Схема Божого Плану, Е 16:334 с., які доводять, що Ісус у воскресінні не забрав назад Свого земного тіла. По причині нерозуміння Ісуса слухачами, Його слова були пояснені святим Іваном як такі, що відносяться до храму, показаного в єврейському храмі, тобто що Він говорив про позаобразний храм, яким є Церква (1 Кор. 3:16,17; 2 Кор. 6:16; Еф. 2:19-22). Ми також знаємо, що Церква названа Тілом Христа (Рим. 12:5; 1 Кор. 12:12-27; Еф. 1:23; 3:6; 4:4,12,16; 5:23,30; Кол. 1:18,24). Тому Ісус обіцяв тут, що навіть якщо Його вороги вб’ють різних членів Його Церкви, то Він, незважаючи на це, поставить його (Церкву) третього (тисячолітнього) дня. Він сказав ці слова п’ятого тисячолітнього дня від упадку Адама в гріх; а ми вже дізналися, що Церква буде володарювати з Ним, отже воскресіння сьомого тисячолітнього дня, який є тим третім днем, рахуючи від п’ятого включно. Розуміючи так, цей вірш не відноситься до пробудження тіл святих.
Святе Письмо ніде не вчить, що поховані в гробах тіла воскреснуть в останній день, але заперечує такому погляду. Приймаючи ці біблійні вчення, ми убережемо себе від закидів невіруючих щодо воскресіння померлих – закидів, які виникають з того факту, що матеріальні складники окремих тіл стали частинами інших тіл через асиміляцію, людожерство чи поїдання фруктів та овочів і т.п., які присвоїли собі складники мертвих людських тіл.
Вірш з Іс. 26:19 (див.
Танах) інколи приводять як такий, що ніби доводить, що встає те саме тіло, яке йде до гробу. Однак в перекладі AV (англ.) є кілька сумнівних речей. Передусім, слова надруковані в цьому вірші
курсивом, були додані до тексту, не маючи будь-якого відповідника в оригіналі. Тут перекладачі вживають
курсив, щоб поінформувати читачів, що ці слова були додані. Додані слова «
також і» приводять до того, що цей вірш можна пояснити так, як це перечило б Біблії багатьма способами, як ми це вияснили. Більше того, гебрайське слово, перекладене як «тіло» не є у множині, але вжите колективно, як, наприклад, в Іс. 5:25, і має значення множини.
Англомовні переклади ARV та ERV, переклад Молтона, Лісера, Юдейського Видавничого Товариства і т.д. подають цей текст так: «Оживуть твої померлі; мої мертві тіла встануть».
Як ми знаємо (Лук. 20:36; див. також «Життя – Смерть – Майбутнє» 171-183 с.), воскресіння має дві частини: (1) пробудження померлих і (2) піднесення їх з фізичної, розумової, моральної та релігійної недосконалості занепалого стану Адама до фізичної, розумової, моральної та релігійної досконалості, від якої Адам відпав. Цей процес вимагає цілого Тисячоліття. Ми вважаємо, що про ці дві частини воскресіння навчає Іс. 26:19. Вираз: «померлі твої оживуть» відноситься до пробудження померлих – першої частини процесу воскресіння, а вираз: «мої мертві тіла воскреснуть» відноситься до повстання з недосконалості Адама до досконалості – другої частини процесу воскресіння мертвих. Вираз «мертві тіла» не відноситься до тих тіл, які дійсно є в стані смерті, але мертвих в гріхах (Еф. 2:1,5), оскільки кожного, хто не є у Христі і не має досконалості, Бог вважає мертвим (2 Кор. 5:14). Причина використання слова «моє» у виразі «мої мертві тіла» в тому, що Христос, як автор цих слів, завдяки своєму відкупленню – набуттю – буде їхнім власником і Господом (Рим. 14:9); отже Він може властиво називати їх Своїми. Розуміючи так, цей вірш в найменшій мірі не говорить про воскресіння останнього дня тих самих тіл, які були поховані, але відноситься до двох частин процесу воскресіння: (1) пробудження померлих і (2) їх повернення до досконалості.
До цього моменту в даному розділі було подано 10 біблійних причин, підтриманих багатьма віршами на доказ того, що в наступному житті шанс отримати спасіння матимуть всі ті представники грішного роду Адама, які в цьому житті не були обдаровані можливістю отримати спасіння, яке тепер діє – виборчого спасіння. Є багато інших біблійних причин для такої надії; нашим бажанням є представити деякі з них, оскільки ця доктрина не повинна прийматися без повних і задовільних доказів її правдивості. Щоб наша віра в цьому питанні не була оперта лише на прагненні такої надії, але на певних, розумних і дійсних доказах, до тих 10 вже представлених аргументів ми додаємо ще інші. Два з них вже були досить докладно обговорені на попередніх сторінках, з поданням численних віршів. Ними є (11) благословення цілої людської родини, живих і померлих, шансом отримати реституцію, що є шостою головною ціллю повернення нашого Господа, згаданою в першому розділі (ТП № 10), та (12) знищення серед людей кожної злої речі і впливу та запровадження серед них добрих речей і впливів з ціллю повернути їх до досконалості, що було представлено в п’ятому розділі в темі «Цілі Царства» (БП № 4).
ДЕВ’ЯТЬ ІНШИХ ДОКАЗІВ ТАКОЇ МОЖЛИВОСТІ
Тепер коротко представимо дев’ять інших доказів цієї самої правди. (13) Біблія вчить, що багато з тих, які не мали можливості здобути виборче спасіння, в Тисячолітті позитивно зреагують на пропозицію доступного тоді спасіння. Про це прямо навчає Іс. 35:5,9,10 і Єзек. 16:46-63. (14) Біблія вчить, що багато з померлих піддадуться розпорядженням Царства, коли вони будуть запроваджені на землі (Пс. 21:28-30; 1 Кор. 15:21-26; Рим. 14:9; Іс. 45:22,23; Фил. 2:8-11; Пс. 85:9). (15) Біблійне вчення, що Вік Тисячоліття і День Суду є рівнозначні, доводить те саме; оскільки показує, що в День Суду будуть виконуватися лише ті речі, які мають бути виконані в Тисячолітті. Наступні вірші доводять ідентичність Тисячоліття і Дня Суду: 2 Тим. 4:1; Лук. 22:29,30; Мат. 19:28; Овд. 21; Єр. 23:5,6; 33:14-16; Іс. 32:1; Пс. 71:1-4. Як ми знаємо, всі померлі будуть пробуджені на початку Дня Суду (Ів. 5:28,29; 11:24; Об. 20:11,12). Отже, всі померлі повстануть на початку Тисячоліття. В Тисячолітті всі отримають допомогу для спасіння; отже всі отримають допомогу для спасіння в День Суду. (16) Ця правда виникає також очевидним чином з біблійної науки, що слово
воскресіння, застосоване до людства, означає
повстання знову з упавшого стану до досконалості образу Бога (Дії 26:23,24; Лук. 20:31-37; Фил. 3:11,7-10; Дії 24:15; 23:6; 26:6-8). Цей факт означає можливість спасіння для неправедних в Тисячолітті, згідно зі словами святого Павла, що не лише праведні воскреснуть (вдосконаляться), але також і неправедні (Дії 24:15). (17) Вчення Біблії про дві дороги спасіння – індивідуальну для вибраних, названу вузькою дорогою (Мат. 7:13,14), та загальну, названу святою дорогою (Іс. 35:8) – є доказом тієї ж науки. Контекст вказує (Іс. 35:5,9,10), що ця дорога буде призначена для деяких з неспасенних померлих, і цілий цей розділ доводить, що тут описується Вік Тисячоліття. (18) Біблія також підтверджує це вченням, що світ в теперішній час проходить такі досвідчення з суттю зла та його наслідками, які зроблять гріх чимось огидним для нього, коли для контрасту через досвід вони пізнають суть і наслідки праведності (Рим. 8:19-22; 11:30-32; Пс. 89:11-17). (19) Доктрина про реституцію – повернення людства до початкової досконалості Адама, що має статися в Тисячолітті, доводить те, що Тисячоліття призначене для благословення невибраних можливістю спасіння (Дії 3:19-21; Об. 21:3-5; 22:1-3). (20) Біблія довела це також вченням, що після закінчення спасіння з вибору буде діяти спасіння з вільної ласки (Дії 15:14-16; 3:19-21; Ів. 17:21-23; Рим. 8:19-23), так як Тисячоліття, період дії спасіння з вільної ласки, наступає після віку Євангелії з його спасінням через вибір, що діє тепер. (21) Наостанок, Біблія підтверджує вчення, що врешті-решт всі Божі справи принесуть Йому славу (Чис. 14:21; Пс. 75:11; Об. 5:13). Це буде можливим лише тоді, коли чудові прикмети, які проявляються в реалізації Його плану, вповні доведуть, що Його справи і характер були і є гармонійні, до чого є необхідна повна і справедлива можливість спасіння для кожного.
АНАЛІЗ ІНШИХ ПІДТВЕРДЖУЮЧИХ ТЕКСТІВ
Таким чином в сумі ми представили двадцять один доказ, підтриманий Святим Письмом, що для неспасенних померлих дійсно є надія; що ті невибрані померлі, які в цьому житті не мали можливості отримати спасіння через вибір, будуть мати її під час тисячолітнього панування Христа. Цей двадцять один доказ в кожному випадку показує, що невибрані померлі будуть пробуджені з мертвих в часі Тисячоліття. Подаючи коментарі в дужках, ми приведемо тут кілька текстів, яких ми ще не цитували або не повністю вияснили. Вони прямо навчають або натякають на те, що під час Тисячоліття такі померлі особи будуть пробуджені зі стану смерті і повернуться на землю. Пс. 21:28-30 є одним з таких віршів: «
Усі кінці землі [весь людський рід]
спам’ятають [будуть настільки суворо навчені думкам з Божого Слова, щоб не забути (Єр. 31:33,34)],
і до Господа вернуться [зміняться],
і вклоняться [служитимуть]
перед обличчям Його [в Його інтересах]
всі племена народів [кожна родина],
бо царство Господнє, і Він Пан [буде]
над народами [тут є очевидний опис Тисячоліття; тому що царства цього світу триватимуть аж до Тисячоліття, і лише після того перейдуть під владу Божого Царства (Об. 11:15)]
! Будуть їсти [будуть присвоювати благословення Тисячоліття)]
й поклоняться [служити Богу за це]
всі багачі [повні ревної любові]
на землі, перед обличчям Його на коліна попадають [служитимуть]
всі, хто до пороху сходить [померлі]
і [йдеться про тих, хто до пороху сходить]
не може себе оживити, [по причині вироку Адама]
!» Цей останній вірш доводить, що йдеться про невибраних померлих, бо вони з причини вироку Адама не можуть зберегти живими своїх душ. Згідно цього фрагменту вони мають поклонитися Господу, як Володарю народів, що може бути тільки в Тисячолітті, часі Його панування.
Наступний уривок це Пс. 85:9: «Всі народи, яких Ти створив, поприходять і попадають перед лицем Твоїм, Господи, та ім’я Твоє славити будуть». Багато народів, створених Богом, таких, як сім народів Ханаану, асирійці, вавилоняни і т.п. вже не існують. Однак вони були створені Богом, але в цьому житті не шанували і не славили Єгову. Щоб могли це зробити, вони мусять бути пробуджені з мертвих і бути навчені славити і прославляти Бога, а це відноситься до Тисячоліття. Іс. 29:18,24 це наступний відповідний уривок: «
І в той день [в день Бога, у віці Тисячоліття]
слова [науки]
книжки [Біблії; Іс. 35:5,6]
почують [зрозуміють]
глухі [ті, які в цьому житті мають закриті вуха розуміння і тому не можуть зрозуміти речей віри (Мат. 13:9-17)]
, а очі сліпих [тих, які в цьому житті не могли побачити речей віри]
із темноти [мішанини правди й неправди, в якій знаходяться в теперішньому житті]
та з темряви [цілковитої омани]
бачити будуть… Тоді то хто блудить у дусі [в доктрині] (1 Ів. 4:1-3)
, ті розум пізнають, а хто ремствує [по причині суворості прокляття, під яким вони жили і померли, тобто невибрані померлі]
, ті поуки навчаться!». Цей вірш засвідчує, що в Тисячолітті ті, які в цьому житті не могли побачити чи зрозуміти справ віри, які, живучи з наріканням в неправді і під прокляттям, до кінця зідхали (Рим. 8:22), побачать і зрозуміють правду та будуть звільнені з часткової чи повної неправди. Рим. 14:9: «
Бо Христос на те [задля того]
й умер [як викуп за всіх (1 Тим. 2:6)]
, і ожив, щоб панувати і над мертвими [над цілим загубленим родом Адама в гробі і поза ним]
, і над живими [в Тисячолітті]». Фил. 2:10,11: «
Щоб перед Ісусовим Ім’ям вклонялося кожне коліно [коліна]
небесних [небесні воїнства вклоняються перед Ним]
, і [коліна]
земних [це досі відноситься до майбутнього, до Царства, оскільки тепер Йому ще не кланяються всі коліна на землі]
, і [коліна]
підземних [людського роду, який знаходиться в гробі і який буде пробуджений з несвідомого стану смерті, і тоді як ті, які колись знаходилися під землею, будуть вклонятись Ісусу]
, і щоб кожен язик [на небі, на землі і під землею – живих та померлих]
визнав: Ісус Христос то Господь, на славу Бога Отця!».
Ще інший уривок це 1 Кор. 15:21-26: «
Смерть [процес смерті і стан смерті]
бо через людину [Адама]
, і через Людину [Христа]
воскресення мертвих [пробудження зі стану смерті і повстання з процесу вмирання – відвернення того, що стягнув на нас Адам]
. Бо так, як в Адамі вмирають усі [охоплені прокляттям Адамової смерті]
, так само в Христі всі оживуть [будуть виведені зі стану прокляття до досконалості – життя]
, кожен у своєму порядку [буде оживлений – удосконалений]
: первісток Христос [буде оживлений – удосконалений; тим Христом не може бути Ісус, оскільки Він воскрес 25 років раніше, перш ніж св. Павло написав ці слова, в той час як він говорить про майбутнє воскресіння: тут ідеться, звичайно, про Церкву, яка разом з Ісусом також названа Христос – помазаний (1 Кор. 12:12,13; Гал. 3:16,29); отже тут говориться про перше воскресіння (Об. 20:4,6)]
, потім ті, що Христові, під час Його приходу [оживуть (в англійському перекладі Біблії на полях подається слово
присутність як відповідний переклад грецького слова
парусія). Він буде присутній тисячу років, Тисячоліття, коли ті, які через віру і послух стануть Його власністю, будуть оживлені – удосконалені, після пробудження і виведення з гробу. Це відноситься до померлого світу, що повертається з гробу і піднімається до досконалості в часі Тисячоліття в міру, як люди будуть вірити і тривати в послусі]
. А потому кінець [Малий Період після закінчення тисячі років (Об. 20:7-9)]
, коли Він передасть [перестане бути Посередником]
царство Богові й Отцеві, коли [потім]
Він зруйнує всякий уряд [наслідки панування сатани]
, і владу всяку [її форми]
та силу [вчинки сатани]. [Отже, царювання Христа має на меті знищити всі справи сатани – гріх, неправду, смуток, біль, хвороби, смерть і могилу (1 Ів. 3:8; Об. 21:4,5). Знищення гробу означає пробудження всіх померлих; знищення смерті означає звільнення всіх з процесу вмирання. Отже, спочатку через пробудження померлих буде знищений гріб, а потім, поступово через реституційні процеси буде усунений кожен елемент процесу вмирання, гріх Адама, смуток, біль, хвороби, прокляття на землі і т.п]
. Бо належить Йому царювати, аж доки Він не покладе всіх Своїх ворогів під ногами Своїми [тими ворогами є різні форми прокляття, бо в наступному вірші святий Павло називає смерть як одного з ворогів Христа; покласти їх під Його ноги означає повне їх опанування – знищення]
! Як ворог останній смерть знищиться [не стан смерті ані гріб, які через пробудження померлих будуть знищені перед гріхом, болем, смутком і хворобами, але процес вмирання – недосконалість, який внаслідок вироку Адама досягнув усіх. Знищення його останніх слідів завершить справу тисячолітнього Царства; отже, смерть буде останнім ворогом, який буде знищений]». Тому смерть, згадана у 26 вірші, виявляється Адамовою смертю, а не другою, як деякі припускають. Як ми уже зауважили, 24 вірш запевняє нас, що кінець цього посередницького панування наступить лише тоді, коли Христос знищить в людському роді усі рештки панування сатани, його владу і силу діяльності через гріх. 25 вірш доводить, що такою є ціль панування Ісуса. Всі наслідки панування сатани, його влади і сили є в цьому вірші представлені як вороги Ісуса; і оскільки 26 вірш називає смерть одним з ворогів, ми можемо зрозуміти, чим усі вони є. Цими ворогами є нищівні наслідки панування сатани над землею – гріх, неправда, смуток, біль, смерть, гадес. Вони є ворогами Ісуса, оскільки шкодять людству, для відкуплення якого Він помер. Отже, ми бачимо, що ворогами, про яких говорить цей уривок, є всі наслідки гріха Адама; а смерть Адама є першою, а не другою смертю.
Думка 1 Кор. 15:24-26 виражена іншими словами в Об. 21:3-5; 22:3. Смерть і прокляття, яких, як стверджує цей вірш, вже більше не буде, є, без сумніву, смертю і прокляттям Адама. Більше того, друга смерть не є ворогом Ісуса чи людської родини, але швидше приятелем і слугою, який проковтне їхніх ворогів, так як образ другої смерті, Червоне море, було приятелем і слугою Мойсея й Ізраїлю, коли забезпечило охорону Ізраїльтянам і дозволило їм перейти через нього, поглинувши фараона та його армію і залишаючи Ізраїль безпечним і переможним на східному березі. Отже, ми бачимо, що вираз «останній ворог» з 1 Кор. 15:26 не відноситься до другої смерті, але до смерті Адама – першої смерті. Вираз «
смерть Адама» охоплює кожний залишок недосконалості, яку гріх Адама стягнув на людський рід. Цей вираз тут, звичайно ж, не означає
стану Адамової смерті, оскільки ще довго після повернення усіх з гробу, з Адамового стану смерті, людська родина і далі буде виявляти недосконалість. Отже, вираз «останній ворог» тут означає
процес Адамової смерті. Коли останні рештки недосконалості, що є наслідком Адамового гріха, будуть повністю усунені потужною реституційною силою і діяльністю Христа, тоді «останній ворог» буде знищений, що буде кінцем реституційної праці.
Ці уривки так ясно доводять, що невибрані померлі, які в цьому житті були позбавлені можливості осягнути виборче спасіння, будуть пробуджені з мертвих в Тисячолітті й отримають можливість осягнути реституційне спасіння.
Саме такою є Євангелія для людини, яка була представлена в такий спосіб як ангелом при народженні Ісуса (Луки 2:10), так і апостолом Павлом (Гал. 3:8). І саме тому Святе Письмо так сповнене нею.
Зрозуміння цієї справи пояснює минуле і теперішнє поступування Бога з людськими поколіннями. В такому світлі Біблія стає книгою, згідною сама з собою, Божим характером, викупом Христа, з дією Святого Духа, потребами людини і з фактами. Таким чином, вона дійсно відкриється нам як скарбниця чудового плану віків, складеного Богом, і як славний образ Його чудового характеру. За це ми любимо Бога любов’ю, яка перевищує всяку любов, з радістю неба, що зійшла на землю. Славмо, вихваляймо і прославляймо Того, всі вчинки Якого приносять Йому славу! «Великі та дивні діла Твої, о Господи, Боже Вседержителю! Справедливі й правдиві дороги Твої, о Царю святих! Хто Тебе, Господи, не побоїться, та Ймення Твого не прославить? Бо один Ти святий, бо народи всі прийдуть та вклоняться перед Тобою, бо з’явилися суди Твої!» (Об. 15:3,4).
Епіфанічний Том 17, 127-177 с.
Теперішня Правда № 79, вересень-грудень 2002
Виконання Божої волі (1 Ів. 2:17)ВИКОНАННЯ БОЖОЇ ВОЛІ
«Хто Божу волю виконує, той повік пробуває» – 1 Ів. 2:17
Коли людина зі світу починає відчувати потребу пізнавати Бога, її думки можуть обійти багато шляхів у пошуках відповіді, як вона може знайти Бога. Після певного часу пошуків, молитов, запитань про те, як вона може стати Християнином, Бог почне працювати в такій людині через досвід вивчення слова Правди. Він надасть відповідну допомогу, яка скерує новий розум, серце і волю, щоб вона хотіла посвятитися виконанню Божої волі і визнати потребу Утішителя в часі кожної потреби: «Утішитель же, Дух Святий, що Його Отець пошле в Ім’я Моє, Той навчить вас усього, і пригадає вам усе, що Я вам говорив» (Ів. 14:26; BS ’69:50).
Єгова у Своїй милосердній, люблячій доброті дає наступне запрошення: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам вашим» (Мат. 11:28-29). Для ново-посвячених Божих дітей це як музика для їхніх вух! Ярмо (дерев’яна рамка, що використовується для пари волів на обидві їхні шиї) є символом підпорядкування і поневолення. Всі в світі є під ярмом різного виду: ярмо політичне, фінансове чи ярмо бізнесу, соціальне ярмо, ярмо бажань, звичок, егоїзму і ярмо гріха всіх видів.
Людина, яка знаходиться під політичним ярмом, відчуває його тяжкість. Вона зайнята день і ніч, плануючи, розраховуючи і працюючи на відповідальній посаді. Вона старанно вивчає всі хитрощі світової політики, щоб завоювати і утримати прихильність виборців. Вона віддає багато часу, грошей і роздумів та концентрує багато енергії на ризиковані справи, шукаючи певного рівня виконавчої влади; якщо вона в результаті й отримає бажану посаду, то це майже завжди приносить безліч клопотів і виставляє її перед великою кількістю ворогів в опозиційній партії чи партіях, які зазвичай готові очорнити її репутацію при найменшій провокації.
Ті, які знаходяться під фінансовим ярмом, або ярмом бізнесу, є подібним чином пригнічені. Вони працюють довго і важко; вони проектують, планують, вигадують, дратуються і переживають, щоб бути багатими і, роблячи це, потрапляють в тенета, які крадуть в них справжнє щастя, якого земні багатства не можуть принести (1 Тим. 6:8-10).
Ті, які знаходяться в соціальному ярмі, важко працюють і жертвують багато для того, щоб задовольнити вимоги суспільства, накладені на них. Деякі, невимогливі у житті люди, знають, як в дійсності це ярмо тисне на багатих, особливо на тих, які змагаються з іншими, які є більш успішними. Жінки часто виснажують себе в тій службі, яка не приносить задоволення, тоді як їхні чоловіки і батьки доведені до відчаю і розпачу, аби встигати за фінансовими витратами.
Ярмо бажань, звичок, самолюбства і гріха різного виду є насправді важким, а їх тягар є справді гнітючим. Скинути всі види ярма і звільнити себе з усіх тягарів неможливо в цей злий день. Сатана, князь цього світу, вже накинув це ярмо гріха різних форм. І немає можливості принести визволення з-під цього ярма і його обмежуючих кайданів окрім як через Христа, який дасть визволення усім, хто прийде до Нього через покаяння і віру.
В той час як ціллю Христа є остаточне звільнення всіх таких від будь-якого ярма і від всякого тягаря, Він бачить, що вони не здібні користатися і насолоджуватися славною свободою синів Божих; і так, шляхом дисципліни і тренувань, Він має намір привести їх до такого стану. Тому необхідно, аби ті, котрі тепер стали б звільнені від неприємного ярма гріха і теперішнього загального порядку речей, повністю піддали себе Христу, щоб взяли Його ярмо на себе. І Він запрошує усіх, хто прийшов до відчуття дискомфорту від інших видів ярма і від ваги інших тягарів, щоб вони прийшли до Нього для звільнення і відпочинку. З лагідним співчуттям до всіх пригноблених і засмучених Він каже: «Прийдіть до Мене усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою. Візьміть ярмо Моє на себе» і т.д. Мільйони людей відповіли на Його ласкаве запрошення, і вони без жодного сумніву свідчать про легкість ярма Христа і благословення Його обіцяного відпочинку. І все ж, цей відпочинок не є відпочинком загального теперішнього добробуту і свободи від турбот, праці і всіх обмежень.
Взяти ярмо Христа на себе означає стати спільниками ярма разом з Ним і терпеливо йти з Ним. Ярмо є символом залежності, і хто піддається під ярмо, той тим самим піддається під волю і керівництво іншого, і покірно йде, щоб виконати визначене завдання. Це зробив наш Господь Ісус, добровільно піддаючи Свою волю під волю Небесного Отця. Бог не нав’язував Йому цього ярма, і не нав’язує його нікому. Ісус з радістю взяв його і терпеливо його ніс, незважаючи на те, що це коштувало Йому найглибшого приниження; Він не вважав це невдячною службою, але з задоволенням виконував Божу волю (Пс. 40:8,9; Євр. 10:7).
До цілком посвячених звучить запрошення, щоб бути уярмленими разом з Христом, в тій самій службі і з тим самим Учителем. Він запевняє нас, що Його ярмо є любе і Його тягар є легким. Але ми не можемо бути уярмлені з Христом, якщо не маємо Його Духа. Необхідно, щоб двоє, які є під одним ярмом, мали один розум. (Ам. 3:3); а те, що робить це ярмо і надалі легким для нас, це наша радісна витривалість, котра не нарікає під тим ярмом і не намагається його позбутися, але з задоволенням носить його з огляду на кінець, який буде осягнений, як також спільність і товариство з правдивим Спільником у ярмі, що має подібний розум.
Яке благословенне запрошення: увійти під одне ярмо з Христом! І яка надзвичайна можливість навчатися на тій дорозі, по якій наш Небесний Отець хотів би, щоб ми ходили! Дійсно, як би ми могли зійти з цього шляху, коли ми в одному ярмі з таким Провідником! Від Нього ми вчимося цієї дороги; в нашій спільноті з Ним ми отримуємо Його благословенного Духа. Ми вчимося тієї лагідності, яка не нехтує упокоренням, не дивлячись на його глибину, і яка не лише задоволена і щаслива в будь-якій ситуації, але завжди радіє привілею іти цією дорогою, як і надії досягнення її славного кінця. І ми знаходимо відпочинок для наших душ – відпочинок від марних амбіцій і безцільних планів і справ, до яких би нас примусили інші провідники. О, якби всі, хто трудиться під іншим ярмом, і є сильно обтяжені, скинули його з себе, і навчилися, що вони можуть носити таке легке і приємне ярмо Христа, якщо будуть шукати Божої волі усім серцем!
Воля – це сила обирати, а постанова – це рішучість більшості з тих здібностей мозку, які складають інтелект. Тому вона включає більше, ніж самі лише думки. Насправді, воля є для того, щоб контролювати думки. Розум і воля неминуче є близько споріднені. Хоча вони явно не є одним і тим самим; бо розум може розмірковувати, роздумувати і обговорювати різноманітність суперечливих положень, тоді як воля – це рішучість щодо певних ясних визначених напрямків. Однак воля може скеровувати розум розглянути обидві сторони будь-якої пропозиції. Викликаючи здібності розуму, щоб розглянути будь-яку тему і викласти аргументи «за» і «проти», воля має справу з інтелектом.
Всі люди мають волю, слабку чи сильну, і це є важливо, що усі повинні навчитися, як її належно вживати. Яка є воля людини, такою вона є. Бути героєм у боротьбі означає, що сильна воля буде належним чином спрямована, і вплив та цінність особистості буде пропорційною до правильності волі та її сили. Діти повинні тренуватися, не щоб мати слабку волю чи бути взагалі без волі, але щоб мати сильну волю, належно спрямовану в самоконтролі і піддану своїм батькам під Господом і Його провідництвом в гармонії з принципами правди і праведності.
Людина зі слабкою волею схильна бути нерішучою, поступливою і невпевненою.
«Двоєдушна людина непостійна на всіх дорогах своїх» (Як. 1:8). «Ніхто двом панам служити не може», інтереси і цілі яких протилежні (Мат. 6:24). Воля, яка є поділена, яка не є постійною ні в одному ні в іншому напрямку, яка хоче догодити одним і другим або намагається іти по обидві сторони одночасно, звичайно, не може функціонувати правильно і ефективно.
Також ніхто не може з такою волею бути дійсно щасливим. Його життя віри буде роздвоєне через сумніви. Такий, розраховуючи на якусь успішну перспективу, може сказати собі: «Я житиму життям любові, змішаної з ненавистю», або «Я буду віддавати трохи свого часу для пошуку Правди, а трохи для розповсюдження неправди». Судячи з цього, душевний спокій вимагає узгодженої волі і однієї мети. І якщо дія повинна бути результатом чиїхось бажань, то воля повинна бути достатньо сильною, щоб відкинути всі сумніви, перемогти всі обставини та встати і бігти безоглядно у визначеному напрямку.
Апостол Павло адресує Еф. 6:7 тим Християнам, які піддали свою волю Богові, які прийняли Його волю замість своєї власної. Найбільш шляхетні і найкращі з Божих людей ті, хто має сильну, залізну волю, котру вони цілком піддали Його провидінню і керівництву – через Його Слово, Його Святого Духа і Його провидіння, яке нас оточує. Вагання і нерішучість не мають тут місця. Зверніть увагу на слова до Ізраїлю (1 Цар. 18:21): «Чи довго ви будете скакати на двох галузках? Якщо Господь Бог [Єгова], ідіть за Ним, а якщо Ваал [Сатана] ідіть за ним!» Бог бажає нашої повної прихильності і відданості, не лише часткової: «Сину мій, дай мені серце своє» (Пр. 23:26); «Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї!» (Мар. 12:30; Повт. 6:5; 10:12). Бог бажає від таких поклоніння «в дусі і правді» (Ів. 4:23,24).
Те, що Бог тішиться вільною волею у всіх Своїх створіннях, є очевидним також з того факту, що Він дав їм цю здібність – навіть найменшим комахам. Піди до мурашки (Пр. 6:6-8) – подивись на її приклад, і побач, яку велику силу волі вона виявляє. Візьми краплю води і поспостерігай під мікроскопом за її живими створіннями; те, що навіть вони мають свою власну волю, повинно бути очевидним для всіх. Скільки ж більше люди – вони створені, аби бути Божими представниками на землі і володіти нею. Кожен повинен мати (і кожен має) свою власну волю. Саме до неї Бог звертається, шукаючи вірності і послуху Йому і Його розпорядженням для найвищої користі людини.
Бог створив цю землю і дав її синам людським (Пс. 113:24); «ми в Нім живемо, і рухаємось, і існуємо» (Дії 17:28). Отже, на скільки для нас є правильним віддавати Йому нашу найвищу любов і відданість! Як наш Творець і Доброчинець, що любить нас, Він прагне нашого оцінення і вдячності взамін. Він хоче, щоб ми віддали Йому наші розуми, наші почуття і нашу волю.
Нова воля повинна вчитися контролювати наш мозок щодо того, які речі можуть бути властивими, щоб роздумувати над ними, а які ні. Ці особи з новою волею закликаються відкинути зі свого розуму всі самолюбні напрямки думок, відкинути злість, гнів, злобу, ненависть, колотнечу, гордість і т.д., і вкласти лагідність, покору, ввічливість, незлобливість, терпеливість, побожність, братерську доброзичливість, любов і т.п. Вони вчаться, що попередній дух, розум або схильність належить тілу і дияволу, а останній є духом, характером або розумом Христа, і є в згоді з Богом.
Коли Божа дитина зростає в ласці і знанні (2 Пет. 1:5-11; 3:18), вона отримує більший і більший контроль над розумом, тілом і вчинками. Нова воля утримує під собою тіло і веде його до підкорення (1 Кор. 9:27). Ми підкорюємо тіло, коли гамуємо його спроби контролювати нами, і доводимо, що ми не піддаємося його атакам. Ми приводимо його до підкорення, коли наша нова воля утримує тіло і змушує його виконувати Божу волю в праведності і святості. Ми робимо це через силу Божого Святого Духа, який діє в нас.
Нова воля прийняла Божий стандарт, який є вищий від стандарту занепалого людського розуму. Цей Божий стандарт, який є найвищий з можливих, і який не може бути змінений, є об’явлений нам в словах нашого Господа і Апостолів. Не потрібно хитатися через упередження грішного тіла, але потрібно управляти як розумом, так і тілом. Згідно з цим, боротьба, яку веде нова воля, це конфлікт між тілесним розумом (який ми вважаємо мертвим, але насправді він не є таким) і новою волею. Ці двоє супротивні один одному, але відколи посвячена Божа дитина віддала свою волю і прийняла Божу волю, цілі Бога, то її воля повинна контролювати її тілом відповідно до цього стандарту, доки остаточно досвідчення, які вона проходить в Школі Христа, не розвинуть її і не приготують її до Господньої оцінки: «Добре, слуго добрий і вірний», а також його славної нагороди у воскресінні.
Натхнені любов’ю Христа і спонукані Божою волею, ми зможемо все «в Тім, Хто нас підкріпляє, в Ісусі Христі». Це підстава нашої праці примирення! Христос біля криниці, розмовляючи з самарянкою, є прикладом чинення Божої волі, і в той же час освячення (відлучення) Себе заради інших. «Пожива Моя чинити волю Того, Хто послав Мене, і справу Його довершити» (Ів. 4:34). Тут ми бачимо таку відданість Божій праці, що навіть натуральна і звичайна підтримка і турбота про тіло відсунені набік. 36-38 вірші показують, що спеціальним аспектом Божої праці, який Ісус, як Його представник, мав намір тоді довершити, була праця Єврейського Жнива. Божий народ, Його представники, мали працю тут при кінці віку Євангелії у жниві духовних вибранців – Малої Черідки і Великої Громади, а також примирення інших з Богом. Як і у випадку з Ісусом, це було їх поживою – чинити Божу волю у виконанні праці збору духовних вибраних (РТ ’85:3).
Тепер, коли орач наздогнав женця і все духовне насіння було попечатане (
дивись РТ ’71:67), і отримало своє місце, як укомплектована Наречена і Молодий (Об. 19:7-9), все ще потрібно завершити важливу працю примирення віку Євангелії, а саме: працю збирання антитипічних чужинців і скопців (Іс. 56:1-8;
див. статтю «Велика Божа милість до вигнанців» у цьому ж номері), духовно-просвічених, оживлених Духом, але не сплоджених від Духа, які остаточно будуть антитипічними Левитами і Нетинеями в Царстві.
Щодо нас, Божих посвячених Євангельського Віку в наші дні, ми повинні розуміти, що маємо постійно бажати виконувати Божу волю в цьому Розширеному Віці Євангелії, в праці комплектування і приведення до успішного завершення, для слави нашого Небесного Отця і Господа Ісуса. Ми повинні бути старанними, продовжуючи це збирання через особисту євангелізацію, розповсюдження брошур, волонтерську працю та працю для людей в жалобі, разом з усіма іншими аспектами праці примирення. Єгово, благослови нас в цій праці!
НЕ БЕРІТЬ БОЖУ БЛАГОДАТЬ НАДАРМО
В 2 Кор. 6:1 Апостол благає Божий люд, щоб вони «Божої благодаті не брали надармо»; тому що вона не використовується взагалі або використовується достатньо чи неналежно. Ми зрозуміли, що цей текст вчить, щоб ті, які покаялись за гріх і прийняли Ісуса як Спасителя, і стали пробно виправданими, повинні продовжувати прямувати до посвячення, інакше вони втратять своє пробне виправдання для «цілей Віку Євангелії» (РТ ’85:4).
В Е4:346 Пастор Джонсон пише, що вчення про пробне виправдання, яке діє від часу Авеля, Еноха і Ноя (Євр. 11:4-7) до початку реституції, є біблійним. Розглянемо певні Правди щодо пробного виправдання, включаючи пробне виправдання в Епіфанічному Таборі.
Восени 1954 року усі пробно виправдані, які не посвятилися перед тим часом, назавжди втратили свою можливість стати Молодими Гідними, і були виставлені з Подвір’я до Табору; але у зв’язку з цим вони не втратили своєї віри в заслугу Христа як їх єдину надію отримати спасіння, і тому не втратили свого пробного виправдання, хоча вони не могли більше забезпечити собі становища на Подвір’ї. Все ж таки, в Таборі вони зберегли виправдання, АЛЕ ЗІ ЗМІНЕНИМ АСПЕКТОМ – тобто для цілей Епіфанічного Табору. Але вони назавжди втратили свою можливість стати антитипічними Левитами. Епіфанічний Табір складається з «Тих, хто збереже віру в Ісуса як Спасителя і Царя» (ТР ’59:181).
Якби пробно виправдані віруючі втратили цю «Божу благодать» (2 Кор. 6:1), тобто їх стан пробного виправдання для цілей Левитства як Молоді Гідні на Епіфанічному Подвір’ї, вони б не втратили його для цілей Епіфанічного Табору. «Посвячення є завжди на часі актуальним, і такі пробно виправдані мали б привілей посвятитися, і усі дійсно посвячені з них були б прийняті Богом, Він прийняв би їх не для цілей класу Молодих Гідних, але для цілей Табору Епіфанії, тобто для членства в класі Посвячених Табірників Епіфанії (РТ ’75:13).
Кажучи це, ми не повинні думати, що лише ті, які були відкинені з позаобразного Подвір’я, є вірними пробно виправданими в Епіфанічному Таборі. Бр. Джонсон згадує про «Епіфанічний Табір, який буде складатися з вірних виправданих і вірних навернених Євреїв». І він показує, що це буде включати багатьох нових пробно виправданих. Це є очевидним, що він розумів, що після укомплектування Епіфанічного Подвір’я восени 1954 року, деякі, які раніше не вірили в Ісуса, як їх Спасителя, повинні були зробити це і через те отримати пробне виправдання для цілей Епіфанічного Табору.
Ці добрі лідери Посвячених Табірників Епіфанії, як підпастирі, належно, з християнською любов’ю, дуже зацікавлені вівцями Господа, їх християнським добром та обітницями спадщини, інакше б ці брати, вступаючи в символічне подружжя (єдність) з непосвяченими пробно виправданими або з невиправданими, особливо в їх самолюбних і світових цілях, амбіціях, ученнях і практиках, втратили б своє право на їх обіцяну особливу спадщину як Посвячених Табірників Епіфанії і відпали б взагалі до реституційного класу (Чис. 36:3,4).
В R3329 читаємо: «Яку обережність повинна викликати в нас ця думка [прийняття почесного Христового імені] і як властивим буде сказати собі: «Я повинен подивитися, чи я не беру імені Господа надаремно… Я ходитиму обережно, намагаючись, наскільки це можливо, не зневажати цього імені, але навпаки, шануватиму його в кожній думці, слові і вчинку».
Ми можемо брати Боже ім’я надаремно (Вих. 20:7), не лише зневажаючи Його, але також занедбуючи використовувати або неналежно використовувати наші привілеї як служителів примирення. Відповідно, невірним є той, хто бере Боже ім’я надаремно, а вірним є той, хто бере Боже ім’я властиво і в гармонії з його цілями. Чинення цього має бути нашою щоденною метою.
В 1 Кор. 10:31 читаємо: «Тож, коли ви їсте, чи коли ви п’єте, або коли інше що робите, усе на Божу славу робіть!» Цей текст наголошує на чиненні того, що ми робимо в нашій поведінці і в нашій службі, нашій діяльності для Єгови. Натиск тут зроблений на те, щоб бути виконавцями, а не лише слухачами. В Як. 1:22-25 ми читаємо: «Будьте ж виконавцями слова, а не слухачами самими, що себе самих обманюють. Бо хто слухач слова, а не виконавець, той подібний людині, що риси обличчя свого розглядає у дзеркалі, бо розгляне себе та й відійде, і зараз забуде, яка вона є. А хто заглядає в закон досконалий, закон волі, і в нім пробуває, той не буде забудько слухач, але виконавець діла, і він буде блаженний у діянні своїм!» (РТ ’81:4).
Інший текст, в якому велика увага звернена на діяльність, це 2 Петра 1:10,11: «Бо роблячи так, ви ніколи не спіткнетесь. Бо щедро відкриється вам вхід до вічного Царства Господа нашого й Спасителя Ісуса Христа». Чинення «так» означає додавати чесноти, робити їх активними в нас, а потім рясніти ними.
Третім важливим текстом, який наголошує на активності в двох аспектах, це Еф. 6:6-8: «Як раби Христові, чиніть від душі волю Божу, служіть із зичливістю, немов Господеві, а не людям! Знайте, що кожен, коли зробить що добре, те саме одержить від Господа». Яким чином ми «все робимо на славу Божу», вірно виконуючи наші обітниць посвячення в нашій фізичній, розумовій, моральній та релігійній активності? Наша переміна характеру не є миттєвою, але через витривалість ми зростаємо більше і більше на подобу Христа, під впливом Святого Духа, який веде нас і навчає нас шанувати речі, які подобаються і є прийнятними для нашого Небесного Отця, і який, якщо ми дозволимо на це, формує нас на Його образ.
Рим. 2:7 подібно проливає світло на значення терпеливості: «Тим, хто витривалістю в добрім ділі шукає слави, і чести, і нетління, – життя вічне». Він отримає вічне життя. Це слово «витривалість» вжите перекладачами, щоб передати грецьке слово
гіпомоне, терпеливість. Перекладачі, вживаючи слово «витривалість», мали на увазі думку про стійкість, яка охоче зносить зло і наполягає на доброму поводженні, не зважаючи на зло. Ось тому вони переклали це слово як витривалість (в англійській додали прикметник «
постійна тривалість»). «Бо вам терпеливість потрібна, щоб Божу волю вчинити й прийняти обітницю» (Євр. 10:36). Ось кілька синонімів слова терпеливість: тривалість, рішучість, тривання, стійкість, сталість (РТ ’73:71).
Виконання Божої волі здійснюється серед несприятливих умов, серед різного роду перешкод. Господь бажає, щоб ми стикалися з такими умовами, тому що через долання цих перешкод ми розвиваємо силу характеру, аби перемогти. Тому ми повинні мати витривалість в наших характерах, і якщо це вимагає таких обставин для її розвитку, то Бог хоче, щоб ці несприятливі обставини приходили в наше життя, щоб ми, розвиваючи цю прикмету, могли бути здатними краще зустріти перешкоди, які не повинні сприйматися зі скаргою і духом нарікання, але з задоволенням і охочим духом.
Виконання Божої волі вимагає, щоб посвячена Божа дитина була добрим управителем! Управитель – це не той, хто має нешкідливий характер, чи той, хто із задоволенням обережно складе в хустинку таланти, які були довірені під його опіку, щоб Господь після Свого повернення знайшов Своє таким, яким Він залишив його
– ні, це той, хто виконує старанне та ефективне використання свого таланту чи талантів у Господній службі, так, щоб під час розрахунку Господь знайшов не лише Своє власне, але й такий великий приріст, який тільки є можливий, видимий у любові, ревності і вірності Його помазаного управителя щодо того, що було йому повірене. Ми бачимо, що Господні посвячені покликані не до бездіяльності чи забезпечення собі зручностей, але до дбайливої і завзятої активності їх служби, яка повинна виконуватися не в дусі найманця і «не про людське око, немов чоловіковгодники, а як раби Христові, чиніть від душі волю Божу, служіть із зичливістю, немов Господеві, а не людям» (Еф. 6:6,7).
ВИКОНАННЯ БОЖОЇ ВОЛІ
Виконання волі Єгови було і лишається привілеєм і обов’язком кожної посвяченої Божої дитини! Найвищою метою в житті людини є не лише робити добро чи завойовувати душі, хоча, очевидно, багато так вважають. Це, швидше, означає виконувати Божу волю. «Щоб ви досконалі були та наповнені всякою Божою волею» (Кол. 4:12). Іноді (або для декого) це може бути виконання певних добрих вчинків або завоювання душ, а іноді (або для інших) це можуть не бути ці особливі речі, які Бог бажає, щоб вони чинили. Для правдивого Християнина відповіддю на питання «Який кінець чи мета мого життя?» є «виконання Божої волі, що б не трапилося». Для декого це може бути проповідування для великих зібрань; для інших – проповідування малим; для деяких це може бути праця забезпечення сім’ї (1 Тим. 5:8); для інших – приємність солодкого відпочинку (BS ’71:50).
Видатний баптистський проповідник з Англії Чарльз Гаддон Сперджен був «покликаний» до величезної церкви проповідувати. Знаючи, що це не було Божою волею для нього, він відповів: «Я не маю амбіцій проповідувати до 10 000 людей, а виконувати Божу волю» – і відхилив запрошення. Ті, котрі цілком піддають свою волю Богові, є дійсно великими і дійсно успішними. Вони мають важіль, який може зрушити світ. «Коли Бог за нас, то хто проти нас?» (Рим. 8:31).
«А оце перемога, що світ перемогла, віра наша» (1 Ів. 5:4). Єдиною справді величною річчю у житті є те, що відбувається з Божої волі. Максимальне досягнення – це виконати Божу волю. Отже, найвищий принцип, згідно з яким ми повинні вести життя, це дотримуватися Божої волі, не дивлячись на добру чи погану репутацію, серед випробувань і спокус, в успіху і невдачах, куди б вона нас не привела.
Яким має бути найголовніше рішення у житті посвяченої Божої дитини? – «Ось іду, щоб волю чинити Твою, Боже!» (Євр. 10:7). Його найвищою освітою? – «Навчи мене волю чинити Твою, бо Ти Бог мій» (Пс. 143:10). Його підтримуючою життя поживою? – «Пожива Моя чинити волю Того, Хто послав Мене, і справу Його довершити» (Ів. 4:34). Його шлях до Божої любові? –
«Чоловік за серцем Моїм…, що всю волю Мою він виконувати буде» (Дії 13:22). Його спорідненість з Ісусом? – «Хто волю Мого Отця, що на небі, чинитиме, той Мені брат, і сестра, і мати!» (Мат. 12:50). Його великим задоволенням? – «Твою волю чинити, мій Боже, я хочу» (Пс. 40:9). Його надією вічного життя? – «А хто Божу волю виконує, той повік пробуває!» (1 Ів. 2:17).
Але як ми можемо «пізнати, добру, приємну та досконалу волю Божу» (Рим. 12:2)? Після того, як ми повністю піддамо нашу волю Богові, посвятимо себе Йому, Він навчає нас на дорозі, якою ми повинні йти (Пс. 32:8; Іс. 48:17) – Він «викликає в нас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю» (Фил. 2:13). Ми приймаємо вказівки, щоб знати Божу волю через Його Слово, Його Духа, Його провидіння і через кожне досвідчення в нашому житті – і це завдяки Божій схильності в нас. Коли ми посвячуємо себе, ми бажаємо виконувати Божу волю. Але ми не бачимо її в повній мірі. Коли ми продовжуємо йти, ми бачимо Його волю все більш і більш чітко. Спочатку приходить бажання, потім активізація і виконання. Який же привілей бути слугами Христа і «
виконувати від душі волю Божу, служити із зичливістю, немов Господеві, а не людям!» (Еф. 6:6,7; 1 Кор. 10:31)!
РТ № 762, ’18:28; TP № 545, ’18:28
Теперішня Правда № 78, липень-серпень 2002
10 ТравняМою голову Ти намастив був оливою, моя чаша – то надмір пиття! — Пс. 23:5.
Повна чаша, яка переливається, має подвійне значення. Це є чаша радості й чаша смутку, і в обох випадках вона переливається. Той, хто хотів би брати участь в радості Господа, мусить також брати участь в Його чаші страждань. Ми мусимо страждати з Ним, якщо хочемо царювати з Ним. Теперішні страждання ми вважаємо негідними навіть порівняння з славою, яка об’явиться в нас, і тому ми можемо радіти в терпіннях, бо як терпіння будуть переливатись, то подібно і радість теж буде переливатись, і ми зможемо повторити за Апостолом: «Радійте… і знову кажу: радійте!». – R 3268
* * *
Голова Церкви, наш Господь Ісус Христос, був помазаний Святим Духом без міри, і це помазання спливало додолу по Тілі. Досвідчення, встановлені Богом для цього класу, були чашею, що переливалась, багатою на благословенства від Господа, що вимірювалися смутком і радістю. Але висота радості була більшою, ніж глибина смутку, і цього слід було сподіватися.
Співзвучні вірші: Пс. 45:8,9; 92:11; Іс. 61:1-3; Мат. 3:16; Дії 10:38; Ів. 14:16,17,26; 15:26; 16:7; 15:11; 16:20-24,33; 17:13; Дії 13:52; Рим. 14:17; 15:13; 2 Кор. 12:10; Євр. 10:34; Як. 1:2; 1 Пет. 4:13; 2 Кор. 1:8,9; 4:7-12,16-18; 6:4-10; 11:23-30; Євр. 12:6-9; 1 Пет. 5:9.
Пісні:
Вірші Зоріння: 26. Статті з Вартової Башти:
R 5653
Питання: Які я мав досвідчення на минулому тижні, пов’язані з думкою цього вірша? Як були сприйняті? Що мені в них допомагало або перешкоджало? В чому був результат?