[135]
РОЗДІЛ VI
ПРАЦЯ ЖНИВ
ХАРАКТЕР ЖНИВНОЇ ПРАЦІ – ЗБИРАННЯ ПШЕНИЦІ – ЗБИРАННЯ У СНОПКИ, В’ЯЗАННЯ І ПАЛЕННЯ КУКОЛЮ – ПОХОДЖЕННЯ КУКОЛЮ І БАГАТИЙ ЗРІСТ – ЗНИЩЕНІ НЕМОВ ПОЛОВА У ЮДЕЙСЬКИХ ЖНИВАХ – ЗНАМЕННІ ВІДПОВІДНОСТІ У ЧАСІ – ВІДКИНЕННЯ, ПОСТУПОВИЙ ЗАНЕПАД І ОСТАТОЧНЕ ЗНИЩЕННЯ ВАВИЛОНУ – ПЕЧАТАННЯ БОЖИХ СЛУГ ПЕРЕД ПРИХОДОМ КАР НА ВАВИЛОН – СУД, ВИПРОБУВАННЯ, СИСТЕМ ТА ОСОБИСТОСТЕЙ – ОБРАЗНИЙ ХАРАКТЕР ВИПРОБУВАННЯ ЮДЕЙСЬКОЇ СИСТЕМИ – ВИПРОБУВАННЯ ТА ПЕРЕСІВАННЯ ПШЕНИЦІ – МУДРІ ДІВИ, ВІДОКРЕМЛЕНІ ВІД НЕРОЗУМНИХ, ІДУТЬ НА ВЕСІЛЛЯ – “І ЗАМКНЕНІ ДВЕРІ БУЛИ” – ПЕРЕВІРКА І ВИГНАННЯ ДЕКОГО – ЧОМУ? ЯК? – ЗАКРИТТЯ “ВИСОКОГО ПОКЛИКАННЯ” – ЧАС КОРОТКИЙ – “ЩОБ ТВОГО ВІНЦЯ НІХТО НЕ ЗАБРАВ” – СЛУГИ ТА ПЕРЕМОЖЦІ ОДИНАДЦЯТОЇ ГОДИНИ
“ЖНИВА” – це вираз, що дає загальне уявлення про те, якої праці слід сподіватись між датами 1874 та 1914 рр.1 Це – час збирання врожаю, а не посіву, час випробування, час розрахунку, врегулювання і нагородження. Оскільки жнива Юдейського віку були образом жнив цього віку, то спостереження та порівняння різних особливостей тогочасних жнив дає нам дуже виразне уявлення щодо праці, яка має бути виконана у теперішніх жнивах. У тамтих жнивах особливі вчення нашого Господа мали на меті зібрати пшеницю (яка вже була такою) і відділити від неї полову юдейського народу. Його вчення стали також насінням для нової епохи, яка відкрилась (невдовзі після того, як народ Ізраїлю був відкинений) у П’ятидесятницю.
————-
1Дивіться “Передмову автора” (1916 р.), стор. і.
————-
Слід старанно запам’ятати слова нашого Господа до Своїх учнів, коли під час Своєї місії Він посилав їх до тієї церкви-народу, [136] бо вони дають доказ, що їх головною працею у той час було жати, а не засівати. Він сказав їм: “Підійміть очі свої очі. Та гляньте на ниви, – як для жнив уже пополовіли вони! А хто жне, той заплату бере, та збирає врожай в життя вічне” (Ів. 4: 35, 36). Як головний жнець у тодішніх жнивах (а також у теперішніх), Господь сказав підлеглим женцям: “Я вас жати послав, де ви не працювали: працювали інші [патріархи, пророки та інші святі мужі старовини], ви ж до їхньої праці ввійшли” – щоб пожати плоди вікових зусиль і випробувати цей народ посланням, що “наблизилось Царство Небесне” і Цар присутній – “Ось Цар твій до тебе гряде” (Мт. 10: 7; Ів. 4: 38; 12: 15; Зах. 9: 9).
У Юдейському віці Господь, замість того щоб перетворювати козлів на овець, шукав засліплених й розпорошених овець Ізраїлю, кличучи всіх, хто вже був Його вівцями, щоб вони почули Його голос і йшли слідом за Ним. Таке спостереження образу дає уявлення про характер праці, яка відбуватиметься у теперішніх жнивах, тобто в часі збирання врожаю. Незабаром розпочнеться інший, більший засів у більш сприятливих умовах Тисячолітнього віку й Царства. Дійсно, насіння правди щодо реституції і т. п., яке принесе майбутній врожай, вже нині падає тут і там в наповнені палким бажанням й голодні правди серця. Але сьогодні це тільки супутня праця. Так само, як в юдейському образі, теперішні жнива – час для того, щоб жати мниму церкву (так зване християнство), щоб правдиві святі, зібрані з неї, могли бути звеличені й з’єднані з Господом не тільки для проповідування правди, але й для введення в дію великої праці реституції для світу.
У цих жнивах пшениця й кукіль мають бути розділені, але до поділу обидва ці класи становлять номінальну церкву. Пшениця – це правдиві діти [137] Царства, дійсно посвячені, спадкоємці, тоді як кукіль – Христова Церква, тобто очікувана наречена, тільки за назвою, а не насправді. Кукіль – клас, згаданий нашим Господом, і цей клас називає Його Господом, але Йому не слухняний (Лк. 6: 46). Згадані два класи часом настільки зовні подібні, що треба дуже уважно приглядатися, щоб їх розрізнити. У притчі сказано, що “поле – це світ”, і разом з пшеницею та куколем (кукіль більш численний) воно становить те, що часом називають “християнським світом”, “християнством”. Відвідуючи регулярно або зрідка релігійні служіння, називаючи себе християнами, дотримуючись певних обрядів та церемоній і пов’язуючи себе тією чи іншою мірою з деякими релігійними системами, кукіль нагадує посвячених серцем Божих дітей і часом видає себе за них. У так званих християнських країнах всі, за винятком відвертих атеїстів та юдеїв, вважаються християнами. І їхнє число (включаючи небагатьох повністю посвячених – святих) становить близько сто вісімдесят мільйонів грецьких та римських католиків і близько сто двадцять мільйонів протестантів.
Під час Євангельського віку наш Господь дав настанову не намагатись відділяти правдивих дітей Царства від імітації, оскільки повне розділення викликало би цілковитий переворот у світі (в полі) – загальне збентеження пшениці, а також куколю. Тому Він сказав: “Залишіть – хай разом обоє ростуть аж до жнив”, – але потім додав: “В жнива накажу я женцям [ангелам, посланцям]: Зберіть перше кукіль і його пов’яжіть у снопки, щоб їх попалити; пшеницю ж спровадьте до клуні моєї” (Мт. 13: 30). Отже, під час жнив ми повинні сподіватись загальної, досі забороненої, праці відділення. Хоч тих, кого символізує пшениця, завжди заохочували міцно триматися свободи, якою Христос зробив їх вільними, й [138] уникати вплутування у стосунки з відвертими переступниками та вовками в овечих шкурах, все ж вони не повинні були намагатись проводити лінію поділу між класом повністю посвячених (пшеницею, святими) і куколем, який сповідує Христове ім’я та вчення і до певної міри дозволяє цим вченням впливати на свою зовнішню поведінку, однак стремління серця якого далекі від Господа та Його служби. Цей суд сердець, мотивів і т. п., який нам не під силу і якого Господь велів нам повністю уникати, є, власне, тим, що різні секти весь час намагались робити. Вони намагались відділити, випробувати пшеницю і за допомогою строгих догм людської видумки відокремити (як кукіль, тобто єретиків) всіх, хто сповідував християнство, але чия віра не повністю відповідала їхнім різних хибним критеріям. Одначе, якими безплідними були зусилля цих сект! Вони висунули фальшиві небіблійні мірила та вчення, які в дійсності тільки примножили кількість куколю, заглушивши й відділивши пшеницю, як, наприклад, вчення про вічні муки для всіх, хто не є членами Церкви. Хоч в даний час, при зростаючому світлі сьогодення, вони дуже видозмінились, все ж гляньте, яку кількість куколю зродила ця облуда, як вона заглушила й засліпила пшеницю, перешкодивши їй правильно розуміти Божий характер та план. Нині ми бачимо, яку помилку зробили різні секти, не послухавшись поради Господа дозволити пшениці й куколю (святим і тим, які вважали себе віруючими) рости разом, не намагаючись їх розділити. Чесні люди в кожній секті погодяться, що в їхніх сектах є багато куколю – віруючих на словах, а не святих, – і що багато святих перебуває за межами їхніх сектантських огорож. Через це сьогодні жодна секта не може стверджувати і не стверджує, що складається з самої пшениці і вільна від куколю. Тим більше жодна земна організація (за винятком христадельфіанів та мормонів) не наважиться стверджувати, що вона містить тільки пшеницю. Отже, в них немає жодного виправдання для своїх організацій, теологічних загорож і т. п. Вони не відділяють [139] пшеницю від куколю, та й ніщо не може цілковито й повністю довершити це розділення сердець, за винятком способу, який визначив Господь і який буде задіяний в час жнив. Це вказує на необхідність знати, коли наблизиться час і коли має початись жнивна праця розділення. І наш Господь, вірний Своїй обітниці, не залишив нас у темряві, а своєчасно повідомляє всіх, чиї серця готові до цього. “А ви, браття, не в темряві, щоб той день захопив вас, як злодій” (1 Сол. 5: 4).
Серпом у цих жнивах є своєчасна правда. Подібний серп був вжитий у юдейських жнивах. Сьогодні женцями, ангелами*, тобто посланцями, є Господні послідовники, як подібний клас був женцями у юдейських жнивах. І хоч іншим упродовж віку було сказано не намагатись відділяти пшеницю від куколю, однак тим, які сьогодні готові, гідні і слухняні, Господній план та порядок будуть показані так виразно, що вони упізнають Його голос в час жнив, що каже: “Пошли серпа” теперішньої правди і “Позбирайте для Мене побожних Моїх, що над жертвою склали заповіта зо Мною”. “І будуть Мені вони власністю, – каже Господь Саваот, – на той день, що вчиню» (Пс. 50: 5; Мал.. 3: 17).
———–
*Слово “ангел” означає “посланець”.
———-
Але цей час призначений не тільки для збирання святих за допомогою правди (до єдності з їхнім Господом та один з одним, подалі від товариства з тими, хто лише сповідує устами, тобто з куколем), але й для очищення поля шляхом палення куколю, соломи, бур’янів тощо, приготовляючи поле до нового засіву. В одному значенні “пшеницю” визбирують з-поміж куколю (бо куколю набагато більше), як сказав Господь: “Вийди з неї, народе Мій”. В іншому значенні розділення показане у збиранні куколю [140] з-посеред пшениці. Насправді пшениця займає це місце по праву. Це – пшеничне поле, а не поле куколю (світ людства вважається ґрунтом, на якому ростуть і розвиваються і пшениця і кукіль), тому саме кукіль знаходиться не на своєму місці й повинен бути забраний. Господь започаткував пшеничне поле, і пшениця представляє дітей Царства (Мт. 13: 38). Оскільки поле, тобто світ, має бути відданий їм, і вже належить їм по обітниці, притча показує, що саме кукіль підлягає збиранню та спаленню, залишаючи поле і все, що на ньому, пшениці. Кукіль повертається в ґрунт (у світ), звідки він вийшов, а перші плоди пшениці мають бути зібрані до клуні, щоб земля могла принести інший врожай.
Пшениця не мала бути зв’язана у снопки: зерна спершу були засіяні окремо й незалежно, об’єднуючись лише як один вид, у подібних умовах. Але притча говорить, що одним із результатів жнив буде збирання та в’язання куколю у снопки перед “спаленням”, тобто “часом горя”. І вся ця праця відбувається навколо нас. Ніколи ще не було такого часу для робітничих союзів, капіталістичних трестів та різного роду товариств для відстоювання інтересів.
У притчі “полем” є цивілізований світ. На ньому під час Реформації вітри доктринальних суперечок навіяли з різних сторін пшеницю і кукіль разом у великі купи (віросповідання), нахиляючи (доктринально) одних в один бік, а інших – в другий. Це тісно згромадило разом пшеницю й кукіль і позбавило усіх більшої частини індивідуальності. Давно минули доктринальні бурі, але силою звички поділи залишаються, і тільки тут і там колос пшениці намагався випрямитись, позбуваючись тягаря більшості.
Але разом зі жнивами приходить звільнення пшениці з-під тягаря й завад куколю. Серп [141] правди готує цей клас до свободи, якою Христос на початку зробив усіх вільними, хоча цей серп має зовсім протилежний вплив на кукіль. Дух куколю веде радше до сектантської величі й показності, аніж до особистого послуху і відданості Богу. Тому кукіль відкидає теперішню правду і міцно противиться їй, бо вона, як він одразу спостеріг, засуджує всяке сектантство і випробовує кожну особистість. І хоч всі секти схильні до об’єднання одна з одною, вони також гуртуються в опозиції до дезінтегративних впливів теперішньої правди, повільно й обережно (однак щільно) затягуючи поворозки на всякій особистій думці та дослідженні релігійних тем, щоб часом їхні організації не розпались, і вся пшениця не втекла, залишаючи тільки кукіль.
Здається, кожний з класу куколю усвідомлює, що у випадку індивідуальної перевірки в нього не залишилось би жодних претендувань на Царство, обіцяне старанним послідовникам Агнця. Кукіль воліє розглядати різні секти як численні товариства, порівнюючи їх одне з одним і сподіваючись таким чином прослизнути в Царство слави завдяки заслузі пшениці, з якою має зв’язок. Та це неможливо: випробування (хто і як заслуговує на почесті Царства) буде індивідуальним – на основі особистої вірності Богу та Його правді, – а не випробуванням сект, щоб переконатись, котра з них правдива. При більшому світлі сьогодення, яке розсіває морок фанатизму та забобонів, кожна секта, здається, усвідомлює, що інші секти мають таке ж (незначне) право, як і вона, заявляти про себе як про одну єдину правдиву церкву. Оскільки вони змушені це визнати, то намагаються нав’язати всім думку, що для спасіння треба обов’язково приєднатись до однієї з їхніх сект – не має різниці якої. Так вони змішують поняття особистої відповідальності з сектантським рабством.
Як ілюстрацію однієї популярної петлі, недавно міцно накиненої сектантством на своїх прихильників, наводимо [142] приклад зовні нешкідливих і, на думку багатьох, корисних уроків Міжнародних Недільних Шкіл. Вони створюють враження несектантської співпраці всіх християн у вивченні Біблії. Виглядає, що тим самим вони роблять великий крок уперед – подалі від старих методів вивчення за допомогою сектантських катехізисів. Ці одноманітні лекції зовні виглядають як відмова від сектантства і наближення всіх християн до вивчення Біблії у її власному світлі – що, як всі розуміють, є єдиним властивим шляхом, але від якого всі сектанти фактично відмовляються. Варто зауважити, що ці уроки Міжнародних Недільних Шкіл лише виглядають несектантськими: вони лише створюють видимість, що признають свободу у вивченні Біблії. Насправді кожне віровчення готує власні коментарі на біблійні вірші, що містяться у цих лекціях. Прагнучи створити зовнішню видимість згоди та єдності, комітет, який проводить вибір уроків, вибирає такі місця Писання, на які існують лише незначні розбіжності у поглядах. Ті фрагменти та доктрини, в яких вони не погоджуються, – тобто ті, які найбільш потребують обговорення з метою виявлення правд та помилок кожної секти, щоб досягти справжньої єдності на основі мірила “один Господь, одна віра і одне хрищення”, в цих лекціях ігноруються, але їх стійко, як і раніше, тримається кожна секта.
Результат таких та інших подібних “спільних” методів має придати протестантизму більш переконливий вигляд і промовити до людей, якщо не словами, то хоч фактами: “Ви повинні приєднатись до однієї з цих сект, інакше ви взагалі не є Божою дитиною”. Насправді, це не союз у вигляді однієї церкви, це – об’єднання окремих і різних організацій, кожна з яких, як і раніше, прагне зберегти свою власну організацію як секту, тобто сніпок, і при цьому кожна хоче поєднатися з іншими, щоб набути значного й більш переконливого вигляду перед світом. Усе це нагадує складання снопків у копицю. Кожний сніпок зберігає власне кріпацтво, власну організацію, і ще [143] тісніше зв’язаний, де його оточують і міцно тримають інші снопки у більшій та більш величавій скирті.
Система Міжнародних Уроків разом зі сучасними методами “поточних” Недільних Шкіл дуже допомагає сектантству, стримуючи ще іншим шляхом справжній ріст у пізнанні правди. Що стосується “занять” у цих школах, то урок викладається так загально, що навряд чи є час, щоб поміркувати над добре обдуманими, надрукованими запитаннями із готовими відповідями. І вже зовсім не залишається часу для голодного правди дослідника Біблії чи випадкового щирого вчителя, щоб поставити інші більш важливі питання, які містять харч для розуму та корисної дискусії. Раніше біблійні групи зустрічалися для дослідження тих частин Біблії, які вони самі обирали, і в пошуках правди їм перешкоджала лиш залежність від власних забобонів та упереджень, тоді як щирі, голодні правди особи завжди могли зробити певний поступ. Але тепер, коли зростаюче світло правди освітлює кожний предмет і розсіює морок забобонів та упереджень, ці Міжнародні уроки, хоча вони стверджують, що допомагають досліднику біблійного класу, насправді заважають світлу сяяти на нього. Його час для дослідження Біблії розподілений так уміло, щоб він не міг почерпнути жодних нових ідей, а був постійно зайнятий вживанням “словесного молока” (у великій мірі розбавленого людськими традиціями), щоб втратити всякий апетит до “твердої їжі” більш розвинутої правди (Євр. 5: 14). У таких класах увесь час і всяка можливість скуштувати і навчитись розбиратися у “їжі” жертвуються, щоб слухатися слів: “Ми повинні притримуватись нашого уроку, бо його час скоро мине”. Як сказав пророк, а також апостол: щоб оцінити ці великі вчення Бога, такі важливі для нашого зростання у Його благодаті, знанні та любові, ми повинні залишити початки науки і йти до досконалості, “відставлені від молока чи від перс повідлучувані” (Євр. 6: 1; Іс. 28: 9).
[144] Хоча останнім часом методи Недільних Шкіл значно покращились, вони все ще залишають бажати кращого. У них знаходяться декотрі найкращі з Господнього народу, які, щиро бажаючи служити Учителю, тією чи іншою мірою спантеличені показною чисельністю та видимістю “праці для Господа”. Ми визнаємо, що тут зроблено чимало доброго, хоч є свої негативні сторони. Тих, хто ревний, тут стримують від виконання свого обов’язку та поступу вперед – від того, що Бог доручив батькам і що, коли ним нехтувати, приносить шкоду як батькам, так і дітям. Незрілі вважають ці короткі заняття та “вправи” більш приємними, ніж вивчення Біблії. Їм прищеплюють почуття виконаного обов’язку, а жертвування декількома хвилинами винагороджується дружніми балачками та перемовинами, на які тут можна собі дозволити. Молодшим також дуже до вподоби ці “вправи”, спів, книги з оповіданнями, пікніки, частування та спільні розваги. Вони та їхні матері сприймають все це як винагороду за прикладені зусилля гарно одягнутись, одержавши нагоду продемонструвати свої чудові убрання, Ось так від батьківської відповідальності за домашнє релігійне виховання доводиться значною мірою відмовлятися на користь удаваного служіння та заходів Недільних Шкіл. Надільні школи влучно названі церковними яслами, а їхні малолітні вихованці, вигодувані й виплекані в мирському дусі, є молодими паростками багатого урожаю куколю, якими геть чисто переповнений великий Вавилон.
Якщо десь, тут чи там, існує зрілий біблійний клас, а його вчитель настільки безсторонній і незалежний, щоб відмовитись від визначеної лекції і триматися більш важливих тем, дозволяючи правді вийти на перший план (незалежно, чи це погоджується з віровченням секти, чи ні), він негайно буде взятий по-світськи налаштованим пастором чи наглядачем на замітку як ненадійний вчитель. Такі вчителі справді небезпечні для сектантства і швидко залишаються без класів. Вони, а також правди, запропоновані ними для безстороннього розгляду, [145] вмить розрізали би мотузки й порозкидали сектантські снопки; тому досить швидко вони стають небажаними. Перевагу віддають іншим, які можуть тримати під контролем думки свого класу, відвертаючи їх від “твердої їжі” і втримуючи в стані невідлучених від грудей немовлят, надто слабких, щоб стояти самостійно, і надто прив’язаних до систем, які вони навчаються любити і без яких, вважають, померли би. Місце справжнього вчителя і місце справжнього дослідника Біблії є осторонь всякого людського рабства, вільним для вивчення та споживання всіх частин доброго Божого Слова, дозволяючи безперешкодно йти за Агнцем, куди б Він не вів (Ів. 8: 36; Гал. 5: 1).
Хоча тепер, як ніколи досі, належить зовні рахуватися з особистою свободою, бачимо, що насправді ніколи ще не було такого часу, коли би мотузки були так міцно стягнені, щоб зв’язати всю пшеницю і кукіль у численні снопи. Ніколи раніше не було такого часу, щоб порядки були такими строгими, такими стримувальними для всіх особистих свобод, як тепер. Кожну вільну годину ревного сектанта заповнюють численними зібраннями або заняттями настільки, щоб у нього не було жодного часу для вільного роздумування і вивчення Біблії. Основним задумом цих зібрань, прийомів і т. п. є ріст і зміцнення сектантства, а наслідком – вже згадане рабство, таке згубне для справжнього розвитку посвячених Божих дітей, пшениці. Ці тасьми стають ще міцнішими, як дає зрозуміти пророк (Іс. 28: 22). У цих снопах знаходиться трохи пшениці і багато куколю, тому звільнитись з них стає з кожним днем все важче.
З того, що ми дізнались про малу кількість правдиво посвяченої пшениці і великі маси “охрищених на словах” (як влучно охарактеризував клас куколю один методистський єпископ), стає очевидним, що палення куколю буде знаменною подією. Але було би помилкою вважати, як це робить багато хто, що спалення куколю в огненній печі, де буде плач і скрегіт зубів [146] (Мт. 13: 42), відноситься до буквального вогню або до страждань за межами теперішнього життя. Вся притча відноситься до теперішнього віку. Цей вогонь, як і пшениця та кукіль, є не просто символом, а зображує знищення куколю у великому часі утиску, яким має закінчитись цей вік і якого, як обіцяно, клас пшениці має уникнути (Мал. 3: 17; Лк. 21: 36). Велика вогняна піч символізує “великий час утиску”, що приходить в кінці цих жнив на негідний клас куколю “християнства”.
Це знищення куколю зовсім не означає знищення (тепер чи в майбутньому) всіх особистостей, з яких складається клас куколю. Це, радше, знищення неправомірних претендувань цього класу. Згідно з їхнім твердженням, тобто визнанням, вони – християни, тоді як насправді вони далі є дітьми цього світу. Коли вони будуть спалені, знищені, як кукіль, лише тоді вдасться розпізнати їхній справжній характер як членів світу; і вони, як номінальні члени Христової Церкви, більше не будуть імітувати християн.
Наш Господь пояснює, що Він посіяв добре насіння Царства (правду), з якого проростає весь істинний клас пшениці, зачатий духом правди. Згодом – уночі, в середньовіччі – сатана посіяв кукіль. Немає сумніву, що кукіль був посіяний таким же чином, як і пшениця. Він є дітищем обману. Ми бачили, як жахливо великий противник та його засліплені слуги осквернили Святиню та військо, і як папство опоганило та використало в злих цілях дорогоцінний посуд (вчення). І це лише інший спосіб показати те саме. Фальшиві учення породили фальшиві цілі та амбіції на Господньому пшеничному полі й привели багатьох до служби сатані, щоб сіяти помилки у доктрині та практиці, які дали рясний зріст куколю.
Для багатьох поле здається гарним та буйним, оскільки воно нараховує сотні мільйонів. Та насправді частка пшениці вкрай мала, і для неї, заглушеної куколем, який значно стримує її розвиток, було би значно краще, [147] якби кукіль з його мирським духом знаходився не в Церкві, а на своєму місці в світі, залишаючи в полі посвячену “малу черідку”, єдиних представників Христового духа та вчення. Тоді різниця між Церквою та світом була би дуже помітною, а її розвиток, хоча, напевно, менш швидкий, був би здоровим. Великий удаваний успіх, який проявляється в чисельності, багатстві та суспільному становищі і яким багато хто дуже пишається, насправді є великою шкодою і в жодному разі не є благословенням ані для Церкви, ані для світу.
Вивчаючи цей предмет, ми розуміємо, що багатьох з цього куколю не варто надто звинувачувати у їхньому фальшивому становищі підробленої пшениці. Багато з них навіть не знає, що кукіль не є справжньою Церквою, оскільки вважає Малу Черідку посвяченої пшениці екстремістами та фанатиками. У порівнянні з масою куколю, Господь, апостоли і вся пшениця справді здаються екстремістами та фанатиками – якщо, звичайно, більшість (кукіль) має рацію.
Тих, які є куколем, переконували так часто і так наполегливо, що вони – християни (що всі, за винятком юдеїв, невіруючих та язичників, є християнами), що від них навряд чи можна сподіватись знання протилежного. Фальшиві учення переконали їх, що існує тільки два класи, і що всі, хто уникне вічних мук, мають бути співспадкоємцями з Христом. Кожна похоронна промова (крім тих випадків, коли справа торкається жахливої деградації, явного беззаконня та неморальності) переконує друзів у мирі, радості та небесній славі покійних. На доказ цитуються вірші зі Святого Письма, які, виходячи з контексту, бачимо, слід застосовувати лише до повністю посвячених, святих.
Будучи схильними з природи ганити себе, свідомо заперечувати, що вони є святими, і відрікатись від багатства обітниць Святого Письма для таких осіб, вони все-таки піддались вмовлянням [148] з кафедр та амвонів з боку своїх не добре інформованих ближніх з числа куколю звертатись до цих обітниць. Вони свідомо відчувають – і навіть впевнені, – що не зробили нічого такого, що справедливо заслуговувало би на вічні муки. І їхня віра у фальшиві вчення “християнства” дає їм надію і веде до переконання, що вони і всі моральні люди є членами Церкви, яким належать всі щедрі обітниці. Отже, вони є куколем на основі фальшивих учень, і не тільки самі займають фальшиве становище, але й спотворююсь справді високе мірило святості. Знаходячись під оманою помилок, вони почувають себе безпечними й задоволеними. Порівнюючи себе й своє життя з більшістю номінальної церкви, а також із своїми покійними друзями, надгробну промову про яких їм довелось чути, вони вважають, що знаходяться принаймні десь посередині, – і є навіть більш послідовними, ніж багато хто з тих, які галасливо заявляють про себе. При цьому вони усвідомлюють, що не зробили жодного справжнього посвячення серця та життя, часу й засобів, талантів і нагод Богу та Його служінню.
І як клас “полови” юдейського народу був спалений в кінці тих жнив (Лк. 3: 17), так і цей клас “куколю” буде спалений у цих жнивах. Як полова відмовилась від усіляких претендувань на божественну милість бути тріумфуючим Царством Бога ще до того, як жнива закінчились у великому вогні релігійної та політичної незгоди, який спалив цю систему, так буде і з класом куколю так званого “християнства”. Він буде спалений. Він перестане бути куколем. Він перестане обманювати себе і інших. Він перестане застосовувати до себе надзвичайно великі й дорогоцінні обітниці, які належать лише святим, які перемагають. І, врешті, він перестане давати своїм світським системам назву “християнство”, коли його різні так звані християнські царства, а також його різні релігійні організації, пошматовані розбратом, викликаним зростаючим світлом правди, будуть спалені в огні, що вже спалахнув, “в огні Його заздрощів” (у великому часі утиску, яким закінчиться цей [149] вік – Соф. 3: 8).
Розповівши про спалення куколю, притча продовжує: “Тоді праведники [пшениця], немов сонце, засяють у Царстві свого Отця”. [Чи може бути краще свідоцтво: що правдива Церква ще не є поставлена в силі, як Боже Царство, і не буде так звеличена, доки не закінчаться жнива?] Тоді це сонце праведності (осередком слави якого завжди буде Христос Ісус) зійде зі зціленням у своїх проміннях, щоб благословити, відновлювати, очищати і знезаражувати від гріха та помилок весь світ людства. Невиправні ж будуть знищені у другій смерті.
Варто пам’ятати факт, що в образних юдейських жнивах справжні ізраїльтяни разом з удаваними складали юдейський, тілесний Дім Ізраїлю; що лише справжні ізраїльтяни були вибрані й зібрані до євангельської клуні, удостоївшись тих правд, які належать до Євангельського віку; і що всі інші з народу (“полова”) не були знищені фізично (хоча, звичайно, в їхньому утиску багато хто втратив життя), а були відтяті від всіх милостей Царства, на які досі надіялись і якими пишались. Далі прослідіть паралель й аналогію цього у поводженні з “куколем” у теперішньому часі палення.
Господь не тільки показав нам, чого варто сподіватись у цих “жнивах” і яка наша участь в них (як ми відділяємо себе і як ми, як “женці”, вживаємо серп правди, щоб допомогти іншим осягнути свободу в Христі й відділитись від фальшивих людських систем та кабали), але й забезпечив нас доказами, в якому саме році почалась жнивна праця, яка її тривалість і коли вона закінчиться, щоб дати нам подвійну впевненість у тому, що ми праві і що настав час розділення в жнивах. Розглянуті докази показали, що закінчення 1874 року позначило початок (так само як закінчення 1914 року позначатиме [150] кінець) сорока років жнив2, і що всі подробиці порядку та праці цих жнив були зображені в жнивах Юдейського віку, їх образі. А тепер розглянемо деякі знаменні часові особливості образних жнив, звертаючи увагу на лекції, яких вони навчають, які слід застосовувати сьогодні і які наш Господь явно замірив для того, щоб ми не мали жодного сумніву або невпевненості, а могли дізнатись про Його план і відповідно діяти – наполегливо, співпрацюючи з Ним у виконанні Його об’явленої волі.
————–
2Дивись “Передмову автора” (1916р.), стор. і.
—————
Всі часові особливості, пов’язані з юдейськими жнивами (хоч вони часом непрямо відносились і до вірних), мали безпосереднє відношення до великих номінальних мас, позначаючи періоди їхнього випробування, відкинення, повалення та знищення як системи, як церкви-народу. Отже, Господь, як Наречений та жнець, прийшов (у 29 р. н. е.) не тільки до правдивих ізраїльтян, але й до усієї більшості (Ів. 1: 11). У ході праці жнив виявився факт, що дозрілих зерен пшениці, придатних до клуні (Євангельської епохи), є небагато, і що переважна більшість була пшеницею лише на вигляд, тоді як насправді вона була “половою”, позбавленою всередині справжньої суті пшениці. І як через три з половиною роки (у 33 р. н. е.) наш Господь прийняв повноваження Царя й дозволив (від чого раніше відмовлявся – Ів. 6: 15), щоб народ посадив Його на осля і проголосив царем, так в позаобразних Євангельських жнивах це позначило пункт, набагато важливіший, ніж у самому образі. Як ми вже бачили, паралель цього вказує на 1874 рік, як на час другої присутності нашого Господа, Нареченого і Женця, а також на квітень 1878 року, як на час, коли Він насправді почав виконувати Свої повноваження Царя царів і Пана панів – на цей раз як духовний Цар, присутній у всій Своїй силі, хоч невидимий для людей.
Вчинки нашого Господа у той час, коли він лише декілька годин [151] образно діяв як Цар Ізраїлю, глибоко значимі для нас, як незаперечний признак і тінь того, чого варто сподіватись тепер. Його дії у той час, які бачили люди, – в’їзд на осляті в Єрусалим як царя, вигнання нагайкою міняльників грошей з храму, – ми вважаємо образним, які виконуються тут на вищому рівні, хоча Цар, нагайка зі шнурів і оприлюднення царських повноважень тепер проявляються зовсім іншим чином, та ще й тільки для очей віри. Але юдейський образ має на меті звернути увагу на виконання того, чого ми інакше не змогли би зрозуміти. Першим ділом образного Царя було відкинення всього народу-церкви Ізраїлю, який не заслуговував бути Його Царством або ж далі вважатися Його особливим спадком. Це виразилось словами: “Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків та каменуєш посланих до тебе! Скільки разів Я хотів зібрати діти твої, як та квочка збирає під крила курчаток своїх, – та ви не захотіли! Ось ваш дім залишається порожній для вас!” (Мт. 23: 37-39).
Якщо це застосувати до теперішніх жнив, то воно навчає, що так само як у 33 р. н. е. образний Ізраїль – після визнання його Богом протягом 1845 років Своїм народом через прояви милості, покарання тощо, – був полишений, відкинений Царем за те, що виявився недостойним після трьох з половиною років випробування й перевірки, так і в теперішніх жнивах (після схожих трьох з половиною років перевірки і при завершенні схожого періоду 1845 років милості й покарання) номінальне християнство буде відкинене Царем як недостойне далі отримувати ті чи інші милості від Нього і бути Ним визнаним тим чи іншим чином.
І як відкинення номінального тілесного Ізраїлю не означало особистого відкинення кого-небудь із “справді ізраїльтян” (в яких не було підступу), а радше ще більшу милість до них (до тих, які були звільнені від “проводирів сліпих” й навчені більш відкрито й досконало через нові духовні знаряддя – апостолів), так і тут ми повинні сподіватись того ж.[152] Духовні милості, раніше даровані номінальним масам, відтоді належать тільки вірним і слухняним. Відтоді варто сподіватись своєчасного світла та “своєчасної поживи” “одновірним” не через колишні знаряддя (якоюсь мірою), а через вірних осіб поза межами деградованих, покинутих систем.
Протягом Своєї місії – до часу, коли наш Господь як Цар відкинув юдейську систему, – Він визнавав книжників та фарисеїв законними наставниками народу, хоча й часто докоряв їм як лицемірам, які обманюють людей. Це видно зі слів Господа (Мт. 23: 2): “На сидінні Мойсеєвім усілися книжники та фарисеї. Тож усе, що вони скажуть вам, – робіть і виконуйте”. Подібним чином протягом відповідного часу великі релігійні правителі номінального християнства в Синодах, Засіданнях, Радах і т. п. так чи інакше сиділи на Христовім сидінні як наставники народу – так як свого часу юдейський Синедріон займав Мойсеєве сидіння. І як після 33 року н. е. Господь вже більше не визнавав книжників й фарисеїв, і справжні ізраїльтяни вже не одержували від них настанов, а безпосередньо від Самого Бога через інші, більш покірні та достойні і менш титуловані знаряддя, підняті з народу і особливо навчені Богом, так само ми повинні сподіватися й бачити тут, в цих паралельних жнивах.
Прийняття нашим Господом царських повноважень у 33 р. н. е. і Його перший офіційний чин – відкинення церкви тілесного Ізраїлю, – разом зі всіма дивними паралелями обох віків, дуже виразно показують, що в паралельному пункті часу нинішніх жнив, тобто у 1878 році, містичний Вавилон (по-іншому названий Християнством), позаобраз Юдаїзму, був відтятий. Тоді-то пролунала вістка: “Упав, упав великий Вавилон! Став він оселею демонів, і сховищем усякому духові нечистому, і сховищем усіх птахів нечистих та ненавидних” (Об. 18: 2).
[153] Занепад, кари, знищення й т. п., провіщені містичному Вавилону, були образно показані у великому утиску та національному знищенні, які спіткали тілесний Ізраїль і закінчились цілковитим крахом народу у 70 році н. е. Період занепаду також співпадає, бо від 33 р. н. е., коли наш Господь сказав: “Ось ваш дім залишається порожній для вас”, до 70 р. н. е. проминуло 36? років; і так само від 1878 р. н. е. до кінця 1914 р. н. е. є 36? років. Разом із закінченням 1914 року н. е. промине те, що Бог називає Вавилоном, а люди – християнством (як вже було показано в пророцтві).3
————–
3Автор показує більш поступове позбавлення влади народів і встановлення Царства в “Передмові автора” (1916 р.), “Час наблизився”, стор. ііі-іv.
————-
Юдаїзм був божественно призначеним образом на Тисячолітнє Царство Христа, яке буде контролювати і регулювати всі справи. Тому юдаїзм цілком властиво був союзом церкви і держави – релігійного й цивільного правління. Але, як ми вже показали, Євангельська Церква в жодному разі не мала єднатися, ані мати жодної справи зі світським урядом, доки не прийде її Господь, Цар царів, доки Він не прийме керівництво і не повищить її, як Свою наречену, до участі в згаданому царюванні праведності. Нехтуючи Господніми словами і слідуючи за людською мудрістю, теоріями та планами, ця велика система, названа християнством, що охоплює всі уряди та віровчення, які називаютьсебе Христовими (хоч є лише жалюгідною підробкою справжнього Царства Христа), була організована передчасно, без Господа і з абсолютно невідповідних елементів. Тому падіння Вавилону, як непридатної церковно-державної системи, а також збирання достойної пшениці, може бути і є добре проілюстроване в падінні юдаїзму.
Спочатку назва Вавилон означала “Божі ворота”, але пізніше, як іронія, почала означати суміш, або [154] замішання. У книзі Об’явлення ця назва стосується конкретно номінальної церкви, яка, будучи воротами до слави, стала воротами до неправди та плутанини, жалюгідною сумішшю переважно куколю, лицемірів – спантеличених мас світського переконання, серед яких заховані Господні коштовності, а їхня справжня краса та блиск утаєні. У символічному пророцтві вираз Вавилон деколи відноситься тільки до Церкви Рима, названої “Вавилон великий, мати блудницям і мерзотам земним” (Дерк.). Протягом століть ця назва могла відноситись тільки до неї – доки вона була єдиною системою-сумішшю і не признавала жодних інших. Але через різні спроби невдалих реформ з неї виросли інші церковні системи, хоча не такі великі, як їхня “мати”, і ще не такі грішні й докорінно зіпсовані. У них також значною мірою переважають неправди, кукіль й суєтність, тому назва Вавилон вживається як загальна, родинна назва всіх номінальних християнських систем і тепер включає не лише церкву Рима, а й усі протестантські секти. Оскільки папство назване материнською системою, то ми повинні відноситись до різних протестантських систем, які вийшли з неї, як до дочок, і цей факт в загальному признають самі протестанти, часом навіть з гордістю.
Ще перед часом жнив деякі з Божого народу у великому Вавилоні (особливо вальденси, гугеноти і реформатори шістнадцятого століття) зуміли розпізнати його справжній характер – суто антихристиянський. Привертаючи увагу до цього факту, вони відділились від материнської системи й повели за собою інших, багато з яких були куколем, як про це провістив пророк, говорячи: “До них прилучаться багато хто лестощами” (Дан. 11: 34). Якраз тут, перед часом жнив, під час політико-доктринальних бур, відбулись відділення. Посеред них кукіль, далі знаходячись у більшості, створив інші, хоча варті меншого осуду, вавилонські системи.
Хоч пшениця час від часу намагалась [155] звільнитися від гніту куколю (і особливо від грубих помилок, яким цей кукіль сприяв і які він породжував) й одержувала благословення від цих зусиль, вона далі знаходилась під його впливом, далі була змішана зі значно переважаючим куколем. Та заради пшениці Божа ласка поширювалась навіть на ці змішані в’язки, тобто вавилонські системи. І тільки тоді, коли настав Божий час для повного й остаточного розділення (у жнивах, в 1878 р.), ці системи були повністю й назавжди відтяті від усілякої милості й засуджені на скоре знищення, а весь Божий народ був відкрито й настійно з них відкликаний. Ще на самому початку цього віку Божий народ був попереджений про хитрощі антихриста, одержавши настанови триматись від нього здалека. Але для випробування й перевірки Божому народу було дозволено частково потрапити в оману і так чи інакше змішатись з ним. Кожне пробудження до усвідомлення нехристиянських принципів, учень та вчинків, яке вело до реформаторських дій, випробовувало й засвідчувало клас пшениці, допомагаючи їй щораз більше очищуватись від осквернення антихриста. Але згадане останнє випробування і рішучий заклик, разом з цілковитим відкиненням цих систем, щоб вони більше не мали божественної милості (як мали її раніше завдяки пшениці, що була серед них), повинно привести до остаточного відділення класу пшениці від усіх антихристиянських систем та принципів. Правди, яких раніше тримались ці системи, тепер швидко зникають з них, замінені на людські теорії, згубні для кожної складової божественної правди. Ось так життєво важливе благочестя і побожність швидко витісняються світським духом і любов’ю до насолод.
Разом з вісткою про падіння Вавилону приходить повеління всім з Божого народу, хто ще знаходиться в ньому, вийти звідти: “І почув я інший колос із неба, який говорив: «Вийдіть із нього, люди мої, [156] щоб не сталися ви спільниками гріхів його, і щоб не потрапили в карання його»” (Об. 18: 4). Вираз: “Упав Вавилон: вийдіть із нього, люди мої” ясно виділяє дві думки, які треба добре запам’ятати. Він свідчить, що деякий час Вавилон не був позбавлений божественної милості; що протягом певного часу він зберігав деяку міру милості, попри його мішаний характер; що, не дивлячись на велику кількість помилок, які він містив, і незначну міру духа Христа, яку він виявляв, він не був повністю відкинений від Божої милості, доки не настав жнивний період розділення. Це свідчить, що свого часу на Вавилон має прийти раптове й цілковите відкинення, коли назавжди припиняться всі милості, і прийдуть суди. Таке відкинення, як ми вже показували, настало у 1878 році. Це свідчить також, що в часі відкинення Вавилону в ньому перебуватиме і матиме зв’язок з ним багато хто з Божого народу. Тому заклик “Вийдіть із нього, люди мої” звернений до них лише після відкинення Вавилону, тобто після позбавлення його милості.
Треба чітко бачити відмінність між численними послідовними реформаторськими рухами минулих чотирьохсот років і цим остаточним, повним відділенням: вони були дозволені як намагання реформувати Вавилон, тоді як останнє передбачає, що реформувати його немає жодної можливості: “Вавилон у Господній руці – золотая це чаша, що всю землю напоювала: народи впивались вином тим його, тому пошаліли народи [сп’яніли від його помилок]! Несподівано впав Вавилон і зруйнований він! Візьміть бальзаму для болю його, – може буде загоєний він! Вавилон лікували, та він не був вилікуваний, – покиньте його, і підемо кожен до краю свого [до правдивої Церкви або до світу, як кому прийдеться – залежно від того, хто ким виявиться, пшеницею чи куколем], бо присуд його досягнув до небес, і дійшов аж до хмар!” (Єр. 51: 7-9. Порівняйте з Об. 17: 4; 14: 8; 18: 2, 5, 19).
Невиліковний Вавилон сьогодні засуджений на знищення: відкиненою є вся система – система систем, – а всі з Божого народу, хто не симпатизує її фальшивим доктринам та [157] практиці, сьогодні покликані відокремитись від неї. Пророк показує причину такого вироку відкинення, а також неспроможність декого зрозуміти це, кажучи:
“І відає бусел у повітрі час свій, а горлиця й ластівка та журавель стережуть час прилету свого, – а народ Мій не знає Господнього права! [Він не усвідомлює, що повинен прийти час жнив, час повного й цілковитого відділення пшениці від полови й куколю. У цьому він виявляє менше проникливості, ніж перелітні птахи]. Як ви скажете: Ми мудреці, і з нами Господній Закон [якщо не можете розпізнати часу жнив і відповідної тоді зміни епох]? Ось справді брехнею вчинило його брехливе писарське писальце [тому що слово Господа, передане Його пророками й апостолами, втратило чинність й залишилося без уваги, а віровчення, сформовані в “темні віки”, є ліхтарями без світла для тих, хто блукає у темряві]! Засоромлені ці мудреці (?) [вчені], збентежилися [невдачею своїх милих серцю людських замислів] й були схоплені. Ось вони слово Господнє відкинули, – що ж за мудрістю ще мають вони [тепер]? [Порівняйте Іс. 29: 10]. Тому їхніх жінок [церкви] віддам іншим, а їхні поля [діяльності] – здобувцям, бо вони від малого та аж до великого – усі віддались користолюбству, від пророка [промовця] та аж до священика [служителя] чинять неправду [Порівняйте Іс. 56: 10-12; 28: 14-20]. І легенько лікують нещастя народу Мого [номінального Сіону – Вавилону], говорячи: «Мир, мир», а миру нема [коли вся його система хвора й потребує ретельного очищення ліками Божого Слова – правдою]! Чи вони засоромилися, що гидоту робили? Ні трохи вони не засоромилися, і застидатись не вміють, – тому то впадуть [ці вчителі] між упалими в часі навішення їх [перегляду в час “жнив”], [158] спіткнуться, говорить Господь… Зберу їх дощенту, говорить Господь: не буде ягід у них на винограді, і не буде на фіговім дереві фіг, а їхнє листя пов’яне, і пошлю їм таких, що їх поїдять [минуться всі божественні милості та їхні привілеї]” (Єр. 8: 7-13).
Наступний вірш показує, що багато хто з відкинених усвідомить наближення утиску, проте далі буде сліпим щодо його справжньої причини. Вони скажуть: “Давайте об’єднаємось, заховаємось в укріплених містах [урядах] і збережемо мовчання”. Вони якимось чином усвідомлюють, що ні розум, ні Святе Письмо не підтримує їхніх фальшивих доктрин, і що наймудріший спосіб – зберігати мовчання в тіні старих забобонів і під захистом так званих християнських урядів. Тут вони показані як ті, що говорять цілком щиро: “Господь наш велів нам мовчати і дав нам пити гірку воду з жовчю” (KJV). Єдиним відсвіженням, яке вони можуть мати, є чаша, в якій вони приготували собі суміш (отруту гіркої неправди, “бісівські вчення”, змішану з чистою водою життя, правдою Божого Слова). То чи ж ті, хто з Вавилону, хто любить його і через те не готовий послухатись наказу: “Вийдіть із нього”, – не будуть змушені випити власноруч приготовлену чашу? Чи вони не будуть змушені визнати фальшивість своїх учень? Безумовно, і всіх їх від цього неабияк нудитиме. Наступний вірш говорить про розчарування в їхніх сподіваннях – що їхні гіркі (отруєні) учення мали би навернути світ і впровадити Тисячоліття. Вони кажуть: “Ми миру чекали, – й немає добра, часу вилікування – й ось жах!” З часу відвідин і відкинення номінального Сіону, коли “справді ізраїльтяни”, слухняні божественному заклику, почнуть виходити з цих номінальних систем, його хвороба буде швидко погіршуватись.
Декотрі дивуються, чому Господь не запровадить ще більшої реформи, ніж та чи інша в минулому, яка виявилась даремною й короткочасною. Вони питають, чому Він не зіллє [159] благословення на всі великі секти, з’єднавши їх воєдино, або хоч на одну, очистивши її від сміття й притягнувши всі інші до неї? Ми ж запитуємо: “А чому би не з’єднати всі царства землі в одно і не очистити їх?”
Всім Божим дітям достатньо знати, що Його план, який Він відкриває, не такий. Додаткове розмірковування – з точки погляду Божого Слова – показує нам безглуздість такого припущення. Подумайте про кількість тих, які називають себе церквою (а це – чотириста мільйонів), і запитайте себе, скільки з них може стверджувати, що вони повністю посвячені (розумом і тілом) Господу та служінню Його плану? Ваші спостереження повинні привести вас до висновку, що коли відділити “пшеницю” від “куколю”, забираючи “кукіль”, то майже в кожному випадку залишиться тільки маленька жменька навіть в найбільших церковних будівлях та кафедральних соборах.
Причиною відсутності спроб очистити номінальні системи є те, що жодне очищення не зробить непосвячені маси “християнства” та їхні організації (громадські та церковні) придатними для Господньої справи, яка має тепер початись на землі. Протягом минулих вісімнадцяти століть Він вибирав правдиво посвячених, достойних осіб, і все, що залишається нині зробити, це вибрати з числа живущих тих, які належать до того самого класу, а таких зовсім небагато, бо для укомплектування передбаченого числа членів Тіла Христа бракує зовсім небагато.
Причина, щоб відкинути всі людські організації і не реформувати навіть ту, яка містить найменше заперечень, і не кликати до неї зі всіх інших, показана в тому, як наш Господь трактував різні юдейські секти в жнивах, тобто в кінці їхньої епохи. Адже тоді, як і сьогодні, всі були відкинуті, і тільки “справді ізраїльтян” були покликані з них на свободу, де їх навчено про волю та про план Бога через різні вибрані самим Богом посудини.
[160] Ілюструючи цю річ юдеям, наш Господь у двох притчах пояснив мудрість Своїх дій. У першій мова йде про те, що латка з нового сукна на старій одежі зробить зношеність одежі більш помітною, і при неоднаковій міцності сукна дірка стане ще більшою. У другій йдеться про те, що коли влити нове вино у старі бурдюки, які вже втратили міцність та еластичність, то збитків буде більше, ніж користі, бо від того не тільки порвуться і стануть непридатними старі бурдюки, але й пропаде цінне молоде вино.
Нові учення нашого Господа були цим молодим вином, тоді як юдейські секти були старими бурдюками. Припустимо, що наш Господь приєднався до однієї з цих сект і розпочав в ній реформу: яким буде наслідок? Немає сумніву, що нові істини, коли б їх прийняти, повністю зруйнували би цю секту. Сила її організації, побудована переважно на сектантській гордості і зцементована помилками, забобонами та людськими традиціями, була би відразу знищена, а нові вчення опинились би в нелегкому становищі, стримані усіма старими помилками та традиціями цієї секти і вважаючись в очах всього світу відповідальними за її колишню діяльність.
З цих самих причин тепер, у нинішніх жнивах, Господь, впроваджуючи ясніше світло правди на світанку Тисячолітнього віку, не накладає його як латку на будь-яку зі старих систем, ані не вливає як молоде вино у старі бурдюки. По-перше, тому що жодна з них не знаходиться у відповідному стані, щоб її можна було латати, тобто прийняти нові вчення. По-друге, нові правди, якщо б їх прийняти, невдовзі почали би діяти й розвинули таку силу, від якої лопнула би будь-яка секта, не дивлячись на те, як міцно вона організована і зв’язана. І якщо пробувати це з кожною по черзі, результат був би той самий, і, врешті, молоде вино (вчення) не було би куди помістити та в чому зберігати.
[161] Властивим та найкращим був шлях, якого дотримувався наш Господь у першому приході. Він створив зовсім нову одежу з нового матеріалу і налив молоде вино в нові бурдюки, тобто покликав справжніх ізраїльтян (не сектантів) і передав їм правди на часі. Так само тепер: Він кличе всіх голодних правди з-поміж номінального духовного Ізраїлю, і їм слід прийняти правду Господом шляхом і щиро співпрацювати з Ним у Його плані, незалежно від того, якого виду і скільки старих бурдюків полишено і визнано непридатними для зберігання вина. Краще радійте, що ви вважаєтесь гідними мати це нове вино теперішньої правди, засвіченої вам; і як тільки ви переконаєтесь у ній, прийміть її і радісно чиніть згідно з нею.
Ті, які в першому приходу хотіли спочатку дізнатися думку відомих сектантів і йти за їхнім прикладом, які запитували: “Хіба хто з старших або з фарисеїв увірував у Нього?”, – не прийняли правди, бо були радше послідовниками людей, аніж Бога. У той час відомі сектанти не прийняли Христового вчення, і такий клас існував завжди (і ще існує) – сліпі вожді сліпих. Замість того, що прийняти правду і бути благословенними, вони “падають” в час випробування. Стара одежа і старі бурдюки знаходяться в такому стані, що повністю непридатні для подальшого вжитку.
Оскільки сам Господь кличе Свій народ з Вавилону, ми не можемо сумніватись, що всі вірні Йому люди почують це покликання, якими б не були Господні засоби передати його. Це покликання випробує не тільки їхній послух, але й любов до Вавилону та прихильність до його помилок. Якщо вони схвалюють його учення, методи і т. п. настільки, що не бажають його залишити, то виявляться недостойними теперішньої правди і такими, що заслуговують кар, що на нього приходять. Але слова покликання показують, що Господніх правдивих людей у Вавилоні [162] не треба вважати втягненими у гріхи світської марноти та ігнорування божественною правдою до того часу, доки вони не дізнаються, що Вавилон упав – відкинений. Тоді, якщо вони продовжуватимуть перебувати у ньому, то будуть визнані приналежними до нього в сенсі схвалення його злих вчинків та доктрин, минулих і теперішніх, і будуть пораховані спільниками його гріхів, а тому заслуговуватимуть участі в його покараннях, карах, що на нього приходять (Див. Об. 18: 4).
Який переконливий вираз: “Став він оселею демонів, і сховищем всякому духові нечистому, і сховищем усіх птахів нечистих та ненавидних”. Справді, все найгірше в суспільстві шукає для себе й носить вбір християнського віросповідання та обрядовості – в різних частинах (сектах) Вавилону. У ньому знаходить (десь і якось) втілення кожний нечистий принцип та нечисте вчення. Він став “кліткою”, яка міцно тримає не тільки Господніх покірних і тихих голубок, але й багатьох нечистих і ненависних птахів. Скільки тих, хто поступає недобросовісно, хто обманює чоловіків та жінок, визнає себе членами Христової Церкви! Скільки з них навіть використовує своє визнання як маску, під якою просуває злі наміри! Добре відомо, що більшість найжорстокіших кримінальних злочинців, покараних на смерть, померли належачи до римо-католицької спільноти.
Вавилон містив як найкращих, так і найгірших, як вершки, так і покидьки цивілізованого світу. Вершки – це нечисленний клас дійсно посвячених осіб, змішаних (як це не сумно) з великою кількістю тих, які лише сповідують словами, й також з огидними злочинними покидьками. Однак у сприятливих умовах цей клас вершків буде відділений в теперішніх жнивах, готуючись до прославлення.
Для ілюстрації співвідношення нечистих й ненависних птахів у Вавилоні та поза ним зверніть увагу на наведений офіційний звіт про стан суспільства в тій частині пшеничного поля, де “ортодоксальність” століттями пишалася [163] гарною якістю та чистотою своєї пшениці й нечисленністю куколю, і де так звана “Церква” була тісно зв’язана з урядом, встановлюючи закони і керуючи людьми:
СТАН СУСПІЛЬСТВА В АНГЛІЇ ТА УЕЛЬСІ ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ ЗВІТ ЗА 1873 РІК
НАСЕЛЕННЯ ЗА ВІРОСПОВІДАННЯМ
Римо-католики………………………………………………………………………………………. 1 500 000
Англіканська церква………………………………………………………………………………. 6 933 935
Розкольники [протестанти, не з єпископальної церкви]…………………………….. 7 234 158
Невіруючі……………………………………………………………………………………………… 7 000 000
Євреї…………………………………………………………………………………………………………. 57 000
ЗАГАЛЬНА КІЛЬКІСТЬ ЗЛОЧИНЦІВ У ТЮРМАХ
Римо-католики…………………………………………………………………………………………… 37 300
Англіканська церква…………………………………………………………………………………… 96 600
Розкольники………………………………………………………………………………………………. 10 800
Невіруючі………………………………………………………………………………………………………. 350
Євреї…………………………………………………………………………………………………………………. 0
———-
145 050
КІЛЬКІСТЬ ЗЛОЧИНЦІВ НА КОЖНІ 100 000 НАСЕЛЕННЯ
Римо-католики…………………………………………………………………………………………….. 2 500
Англіканська церква…………………………………………………………………………………….. 1 400
Розкольники…………………………………………………………………………………………………… 150
Невіруючі………………………………………………………………………………………………………….. 5
Євреї…………………………………………………………………………………………………………………. 0
СПІВВІДНОШЕННЯ ЗЛОЧИНЦІВ
Римо-католики………………………………………………………………………………………….. 1 на 40
Англіканська церква………………………………………………………………………………….. 1 на 72
Розкольники……………………………………………………………………………………………. 1 на 666
Невіруючі…………………………………………………………………………………………… 1 на 20 000
[164] Причина такого мішаного стану виражена словами: “Лютим вином [духом, впливом] розпусти своєї він [Вавилон] напоїв всі народи” – тісними стосунками зі світом (Об. 18: 3). Фальшиві учення про характер та місію Церкви, а також твердження, що настав час для її вивищення та царювання (особливо після великого успіху, здобутого її світським честолюбством за часів Константина, коли вона проголосила себе Божим Царством, встановленим, щоб царювати в силі та великій славі), привели у Вавилон багатьох, які ніколи не поєдналися би з ним, якби продовжували йти вузьким шляхом жертви. Пиха та амбіції привели до захоплення світської влади першою Церквою. Щоб здобути владу, потрібні були чисельність та вплив у світі. А щоб здобути велику кількість, якої в теперішніх умовах правда не зібрала б ніколи, були проголошені фальшиві учення, які остаточно принесли домінуючий вплив над усіма іншими. І навіть правди, які все ще збереглися, були перекручені та спотворені. Тож чисельність зросла (навіть до сотень мільйонів), і правдива Церква, пшениця, яка все ще залишалась “малою черідкою”, була захована серед мільйонів куколю. Тут, подібно до овець серед хижих вовків, справжній зародок Царства Бога терпів насилля і насильники здобували його силою. Йдучи слідами свого Господа, вони, як їхній Господь, були зневажені й відкинені людьми – страждальці, знайомі з горем.
Але тепер, коли світає Тисячолітній ранок, коли доктринальні помилки темної ночі минулого стали явними, а справжні скарби правди осяяло світло, наслідком, як і передбачалося, повинно стати повне відділення пшениці від куколю. І як фальшиві учення привели до неправильного розвитку, так відкриття правди у світлі жнив принесе розділення. Однак весь кукіль і частина пшениці бояться цього. Їм здається, що крах Вавилону буде поразкою Божої праці [165] і провалом Його справи. Однак це не так: кукіль ніколи не був пшеницею, і Бог ніколи не пропонував вважати його пшеницею. Він тільки дав право, “дозволив” обом рости разом до жнив. Божий народ покликаний з Вавилонської “клітки” нечистих птахів, щоб радіти свободі, щоб брати участь у світлі та праці жнив, щоб доказати свою незгоду з помилками його вчень та діл, і, тим самим, втекти від нього та від його розплати – кар, які приходять на всіх, хто в ньому залишається.
Ці кари, або нещастя, які образно показані в нещастях відкиненого юдейського дому, змальовані в книзі Об’явлення в таких похмурих символах, що багато дослідників має дуже перебільшене і недолуге поняття з цього приводу і не готове до тих реалій, які зараз швидко насуваються. Вони часто інтерпретують ці символи буквально, тому не готові бачити їхнє виконання таким, яким воно буде – у вигляді релігійних, соціальних та політичних заворушень, конфліктів, переворотів, протидій, революцій і т. д.
Але завважте ще одну особливість. Між часом відкинення Вавилону, коли він втратив милість (1878 р.), і часом, коли на нього приходять кари, лиха, є короткий проміжок, під час якого всі вірні з Господнього народу повинні бути про це поінформовані і зібрані з Вавилону. Це ясно показано у тому ж вірші, тому що з вісткою “Впав Вавилон” пов’язаний заклик: “Вийдіть із нього, люди мої, щоб… не потрапили в [близькі] карання його”. Цей самий проміжок часу і ця сама праця, що має бути в ньому виконана, також згадані в символі в Об. 7: 3. Посланцю гніву дано наказ: “Не шкодьте ані землі, ані морю, ані дереву, аж поки ми покладемо печатки рабам Бога нашого на їхніх чолах!” Печатання на чолах вказує на те, що розумове усвідомлення правди буде знаком, печаткою, що відділить і вирізнить слуг Бога від слуг та [166] прихильників Вавилону. Це погоджується зі свіченням Даниїла: “І цього не зрозуміють усі несправедливі [невірні своїй угоді], а розумні [із твого народу] – зрозуміють” (Дан. 12: 10). Отже, ці класи мають бути позначені й відділені, перш ніж на відкинений (покинутий) Вавилон прийдуть кари.
А те, що згадане знання має бути засобом, який одночасно печатає і розділяє, ясно показує розглянутий нами вірш, адже спочатку сказано, що “Упав Вавилон” і на нього приходять певні кари (покарання) – перш ніж можна сподіватись, що Господній народ послухається наказу: “Вийди з нього”, що ґрунтується саме на такому знанні. Справді, знаємо, що усім мають бути “покладені печатки на їхніх чолах” – всі мають бути розсудливо поінформовані про Божий план, перш ніж зможуть правильно оцінити наказ чи послухатись його.
Хіба ж не видно, що саме ця праця печатання слуг Бога відбувається нині? Чи ж ми не проходимо печатання на наших чолах, до того ж у найбільш відповідному часі? Чи ж ми не ведені крок за кроком Його Словом (немовби особисто Господньою рукою) до розуміння правди та подій в цілому з Його точки погляду – на відміну від наших попередніх уявлень щодо багатьох справ, почерпнутих з інших джерел? Чи ж не правда, що різні поділи, секти, Вавилону не стали тими шляхами, якими до нас прийшло печатання, а швидше перешкодами, які заважали його скорому завершенню? Чи ми не бачимо слушності усього цього, а також Господнього твердження, що розділення пшениці й куколю повинно відбутись у жнивах? Чи ми не бачимо, що Його планом було об’явити ці факти Своїм вірним, а тоді сподіватися, що вони негайним послухом усім серцем прихиляться до цього плану? А що, коли послух і вихід зобов’язує нас залишити позаду людську похвалу або вигідну платню, або приходський дім, або фінансову допомогу в бізнесі, або домашній затишок, або ще щось? [167] Однак ми не повинні боятись. Той, Хто каже нам: “Йдіть сюди!”, – колись, йдучи по морі, сказав Петру: “Йди сюди!” Петро, погодившись, потонув би, якби Господь не простяг йому руку і не допоміг. Ця сама рука надійно підтримує тих, хто сьогодні виходить за Господнім наказом з Вавилону. Не дивіться на бурхливе море труднощів, а, звертаючи зір прямо на Господа, будьте відважні.
Наказ звучить: “йдіть сюди”, а не “йдіть кудись”, бо, виходячи з рабства людських традицій, віровчень, систем та помилок, ми йдемо прямо до нашого Господа, щоб навчитись і насититись у Нього, щоб зміцнитись й вдосконалитись для виконання всього, що Йому приємне, і встояти, а не впасти з Вавилоном.
Боже Слово відкриває факт, що номінальна церква, після того як вона втратила Його милість і перестала бути Його речником (Об. 3: 16), поступово потраплятиме у стан невірства, в якому Біблія остаточно буде повністю проігнорована, хоч і збереже свою назву, а філософські спекуляції різних відтінків вважатимуться справжніми віровченнями. Цього падіння уникнуть лише попечатані вірні, бо вони “удостояться уникнути того всього, що має відбутись” і зуміють встояти – не впасти під час Господньої присутності (Лк. 21: 36. Дерк.). По суті багато хто саме так вже влаштував свої справи – зберігаючи форми побожності та віру в Творця і в майбутнє життя, одночасно дивлячись на це, як правило, крізь власні або чужі філософії й теорії та ігноруючи Біблію як непогрішимого вчителя божественних задумів. Маючи Біблію, вони не вірять її розповідям, особливо про Едем та гріхопадіння. Тримаючись імені Ісус й називаючи Його Христом та Спасителем, вони вважають Його чудовим прикладом, але не вважають непогрішимою особою і цілковито відкидають Його жертву-викуп – Його хрест. Стверджуючи, що Батьківство Бога поширюється на грішників, вони заперечують прокляття і Посередника.
В загальному не вдалося помітити, [168] що служіння нашого Господа протягом трьох з половиною років в Його першому приході – до відкинення юдейського народу (церкви і народу як одного цілого) – було випробуванням, перевіркою його форми правління, його системи в цілому, а не окремих членів. Його духовний клас – священики, книжники і фарисеї – представляв цю систему в цілому. Вони казали, що представляють юдаїзм (Ів. 7: 48, 49), і так вважав народ. Звідси умотивоване питання: “Чи повірив в Нього хто-небудь з начальників чи фарисеїв?” Та й наш Господь вважав їх такими. Він рідко ганив народ за те, що той не прийняв Його, а раз за разом вважав відповідальними “сліпих вождів”, які самі не входили в Царство і не дозволяли входити людям, які інакше прийняли би Ісуса як Месію та Царя.
Наш Господь постійно намагався уникати публічного розголосу – не допускати, щоб Його чудеса та учення збуджували народ, щоб той не взяв Його силою і не зробив своїм Царем (Ів. 6: 15). І все ж Він постійно доводив до відома юдейського духовенства свідчення, або докази, своїх повноважень та Месіанства – аж до часу завершення їх випробування як народу-церкви, коли їхній дім, тобто система, був відкинутий, “залишений порожнім”. Тоді, за Його вказівкою і через апостольські учення, всі зусилля були спрямовані на людей особисто, а відкинута церква-організація з її чиновниками була, як така, повністю проігнорована.
На доказ того, що під час Його служіння і до часу відкинення системи священики і вчителі були її представниками, зверніть увагу на те, як Ісус повівся з очищеним прокаженим, про що записано в Мт. 8: 4. Ісус сказав до нього: “Гляди, – не розповідай нікому. Але йди, покажися священикові, та дар принеси, якого Мойсей заповів, їм на свідоцтво”. Доказ (свідоцтво) треба було ховати якийсь час від народу, але слід було представити його “старшим”, які представляли юдейську церкву у випробуванні того часу.
[169] Особливо ми повинні звергнути увагу на ціль та наслідки випробування юдейської церкви як системи внаслідок її образного відношення до теперішнього випробування Євангельської Церкви, а також її взаємозв’язку з цілим планом Бога. На основі Божих обітниць ізраїльтяни вважали себе народом, який готовий до приходу Месії, який Він організує, наділить владою, направить і використає як “свій народ” для благословення всіх інших народів землі, приводячи всіх до повного знання Бога і можливості бути в згоді з Його праведними законами. Хоч Бог у Своїм передбаченні знав, що тілесний Ізраїль не придатний до головного місця у цій великій праці, все ж Він дав йому усіляку можливість і перевагу, немовби не знаючи про наслідки. У той же час Він виявив Своє знання про майбутнє в пророчих висловах, яких вони не могли збагнути, – щоб ми не подумали, що в стосунках з юдейським народом Він експериментував і зазнав невдачі.
Так довго, як Ізраїль (народ-церква) твердив про свою готовність, очікуючи й палко бажаючи виконувати свою частину задуму, його, заради справедливості, обов’язково треба було випробувати,перш ніж подальший Божий план міг вступити в дію. Цей подальший план був такий: якщо природне насіння Авраама у своєму випробуванні виявиться непридатним до головних почестей, які були йому обіцяні і яких воно шукало, тоді під час Євангельського віку треба буде провести вибір (обрання) окремих осіб, гідних високої честі стати обіцяним насінням Авраама і співспадкоємцями з Месією в обіцяному Царстві, яке підніматиме й благословитиме всі роди землі (Гал. 3: 16, 27-29, 14).
“Сімдесят тижнів” (490 років) божественної милості, обіцяної юдейському народу, не могли не виконатись, тому ні погани, ні навіть самаряни жодним чином не могли бути запрошені стати учнями чи в якомусь сенсі бути пов’язаними з Царством, яке проголошували Христос та апостоли (Дії 3: 26). “До вас перших потрібно було говорити Слово Боже [170] [запрошення до участі в Царстві]” – сказав Павло, звертаючись до юдеїв (Дії 13: 46). “На путь до поган не ходіть, і до самарянського міста не входьте, але йдіть радніш до овечок загинулих дому Ізраїлевого”; і далі: “Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїлевого” – казав Господь, посилаючи Своїх учнів (Мт. 10: 5; 15: 24).
Весь “сімдесятий тиждень”, в середині якого помер Христос, – сім років від початку служіння нашого Господа до часу, коли Петро був посланий проповідувати Корнилію, першому наверненому язичнику, – був виділений Божою постановою для випробування юдеїв. Але замість того, щоб випробовувати їх в цілому (як церкву-народ) усі сім років, випробування було “скорочене в праведності”, але не для їхньої шкоди, а для користі. Було очевидним (не тільки для Бога, але й для людей), що фарисеї, священики та книжники не лише відкинули, але й украй зненавиділи Господа Ісуса і намагалися Його вбити. Тому коли прийшов час, Він публічно явив Себе як Цар, їдучи до них на ослі; і коли Його не прийняли представники церкви-народу, Цар негайно перестав визнавати цю систему, хоча простий народ прийняв Його з радістю і наполягав, щоб Його визнали Царем (Мр. 12: 37). Таким чином, наш Господь скоротив подальше даремне випробування, щоб остаток “сімдесятого тижня” міг бути використаний передусім та виключно для людей (для окремих осіб) цієї відкинутої системи – перш ніж зусилля служителів нової епохи поширяться на всі народи. Так і сталося, бо, говорячи Своїм учням після воскресіння, що їхні зусилля не повинні більше обмежуватись тільки до юдеїв, а можуть поширюватись на “всі народи”, наш Господь особливо додав: “Від Єрусалиму почавши” (Лк. 24: 47). Він добре знав, що їхні юдейські переконання стримуватимуть їх йти поза межі проживання юдеїв, аж доки [171] у відповідний час Він не відкриє дорогу, що Він і зробив у кінці їхньої милості, посилаючи Петра до Корнилія. Відтоді окремі юдеї та погани (прийняті нарівні) однаково користувались привілеями Божої милості в Христі й через Христа. Що стосується Бога, то під час теперішнього покликання для Нього “немає різниці”. У випадку юдея така несприятлива різниця полягала в його упередженні до прийняття (як дару через Христа) благословення, свого часу запропонованого йому на умовах дійсного послуху всій букві та духу Божого закону, якого ніхто не міг виконати у своєму стані гріхопадіння.
“Сімдесятий тиждень”, разом зі всіма особливостями випробування тілесного Ізраїлю, на тільки здійснив мету випробування тієї системи, але й (та передусім) забезпечив образне виконання схожого випробування номінальної Євангельської Церкви – Духовного Ізраїлю, названого “християнством” і “Вавилоном” – протягом семи відповідних років, що розпочали жнива Євангельського віку – період від жовтня 1874 до жовтня 1881 років. “Християнство”, “Вавилон” визнає, що йому відома невдача його прототипу, тілесного Ізраїлю, однак вважає себе правдивим духовним насінням Авраама, кажучи, що воно готове, чекає і палко бажає навернути язичницький світ і справедливо здійснювати панування, навчання та благословення всіх народів – саме так, як про це твердила юдейська система. Теперішній вік схожий на образний ще й фактом, що тодішні провідники загально прийшли до висновку, що обітниці про грядущого Месію є образними висловлюваннями; і лише клас простого народу сподівався особистого Месії. До того ж вчені юдеї ігнорували особистого Месію і сподівались, що їхня церква-народ затріумфує над іншими завдяки її вищим законам і виконає все, для чого, як вважав простий народ, був потрібен особистий Месія. (Цієї думки далі дотримуються “вчені” юдейські вчителі, рабини, які інтерпретують месіанські [172] пророцтва, пристосовуючи їх до своєї церкви-народу, а не до особистого Спасителя світу. Навіть ті пророцтва, які відносяться до страждань Христа, вони застосовують до своїх страждань як народу). Впроваджуючи в життя свою теорію, вони посилали місіонерів по всьому світу, щоб навернути його до Закону Мойсея, сподіваючись таким чином досягти і “благословити всі роди землі” – без особистого Месії. Це набрало такого розмаху, що наш Господь, помітивши це, сказав: “Обходите море та землю, щоб придбати нововірця одного”.
Якою подібною є сьогодні теорія номінального “християнства”. Простий народ – якщо привернути його увагу до факту, що Господь обіцяв прийти знову і що апостоли та пророки провіщали Тисячоліття, Часи Реституції, як результат другого приходу Господа (Дії 3: 19-21) – схильний прийняти правду й тішитись нею, як це робив подібний клас у першому приході. Але сьогодні, як і вісімнадцять століть тому, найвищі священики та провідники народу мають більш передову (?) ідею. Вони твердять, що обітниці тисячолітнього блаженства, миру на землі і доброї волі між людьми можуть і повинні бути здійснені їхніми зусиллями, місіями і т. п., без особистого приходу Господа Ісуса. Ось так вони анулюють обітниці другого приходу і майбутнього Царства.
Теперішні найвищі священики і правителі, “духовенство” “християнства”, обманюючи себе і народ, стверджують і, либонь, вірять, що їхні місіонерські зусилля скоро увінчаються успіхом, і що без Господа вони вже сьогодні є на порозі запровадження у світі всіх тисячолітніх благ, зображених у Святому Письмі.
Основа цієї ілюзії частково знаходиться у факті, що ріст знання і бігання туди й сюди по землі, характерні для цього “Дня Приготування”, [173] особливо сприяли поширенню торгівлі цивілізованих народів і, відповідно, зростанню земного процвітання. Всі ці заслуги Вавилон зухвало приписує собі, вказуючи на всі вигоди як на результат своїх християнських та енергійних впливів. Він гордовито вказує на “християнський народ” Великобританії й на її багатство та добробут як на результат її християнських принципів. Але якими є факти? Кожний крок прогресу, зроблений тим чи іншим народом, був до певної міри зусиллям, спрямованим на скинення ярма вавилонського гніту. Наскільки Великобританія скидала з себе окови папського гніту, настільки вона процвітала. І до якої міри вона продовжує знаходитись під впливом і триматись папських доктрин щодо союзу церкви та держави, щодо божественно призначених царських і священицьких повноважень та гніту, продовжуючи підкорятись тиранії жадібності та самолюбства, до такої міри вона ще залишається деградованою.
Жадоба золота і стремління до влади були рушіями, завдяки яким порти язичницьких країн були примусово відкриті для торгівлі так званих християнських народів, для англійського й німецького рому та опіуму і для американського віскі та тютюну. Любов до Бога й благословення язичницьких народів в цих зусиллях не відігравали жодної ролі. Пропонуємо невеликий уривок із сучасної історії, який повинен потривожити сумління так званих християнських народів, якщо вони його мають. Мусульманський емір Нупе, Західна Африка, недавно відправив наступне послання до єпископа Кровтера з місії в Нігерії:
“Це справа недовга. Мова йде про бараса [ром]. Бараса, бараса, бараса! Він зруйнував нашу країну; він сильно розорив наш народ; він довів наш народ до божевілля. Благаю тебе, Малам Кіп, не забудь цього листа; бо ми всі благаємо, щоб він [Кровтер] вблагав великих священиків [комітет Місіонерського Товариства англіканської церкви], щоб вони [174] просили англійську королеву [голову англіканської церкви] заборонити ввіз бараса в цю землю.
В ім’я Бога і Пророка! В ім’я Бога і Його посланця Пророка, він повинен допомогти нам у цій справі – в справі бараса. Скажи йому, нехай Бог благословить його в цій праці. Це слово з уст Маліке, еміра Нупе”.
Коментуючи, один баптистський журнал зауважив:
“Цей покірний негритянський правитель у своєму листі проявляє таку турботу про свій народ, до якої християнським монархам та урядам ще далеко. Адже жодний європейський християнський правитель і жодний президент Сполучених Штатів ніколи так не просив за свій народ. Подібного звернення не знайдете у жодній вступній промові в парламенті, ані в жодному президентському посланні. Це ганьба для наших християнських правителів! Нажива, огидна жадоба золота, – ось закон для торговців, а вони є фаворитами і велителями урядів”.
Отже, в ім’я правди ми запитуємо: “Навіщо називати ці уряди християнськими?” Не є винятком і уряд Сполучених Штатів, хоч багато хто завзято наполягає називати його християнським. Власне кажучи, він і сам не визнає цього незаслуженого титулу, хоч до цього його підштовхують ревні сектанти. Із Бостона в Африку постійно відправляють величезні партії рому – без перешкод з боку уряду і навіть за його цілковитої згоди, бо саме він видає ліцензії десяткам тисяч осіб виробляти і постачати своїм громадянам жахливу “вогняну воду”, яка стає удвічі більш шкідливою та звабливою, пройшовши так зване очищення, тобто узаконеною мішаниною наймерзенніших видів отрути. Все це і багато іншого виправдовують та захищають “християнські” державні діячі та правителі так званих християнських народів заради прибутку – як найлегший шлях зібрати з народу частину необхідних видатків на уряд. Немає сумніву, що це – проституція найнижчого і найгіршого виду. Кожна думаюча людина повинна визнати, якою недоречною є тут назва “християнський” – навіть по відношенню до найкращого із теперішніх урядів. Намагання [175] придати характеру “царств цього світу”, керованих “князем цього світу”, сатаною, і напоєних “духом цього світу”, християнську назву стривожили всі справді християнські серця, які були введені в оману, що теперішні уряди в світі є в якомусь значенні Христовим Царством.
Канонік Фарар у “Contemporary Review”говорить:
“Слідом за ненаситною давнішньою работоргівлею прийшла ще більш жадібна й руйнівна ненаситність торговців спиртним. Наші батьки скинули ярмо неволі з шиї Африки; ми ж втягли місцеві народи в ярмо скорпіонів. Ми відкрили африканські ріки для торгівлі лише для того, щоб перетворити їх у огняні бурхливі потоки алкоголю, в порівнянні з якими жодна ріка пекла не є такою криваво-червоною чи мерзенною. Невже сумління народу вмерло?”
Ми відповідаємо: Ні! Цей народ ніколи не був християнським і, відповідно, ніколи не мав християнського сумління чи християнського духа. Найбільше, що можна сказати про нього, це те, що світло, яке променіло від дійсно посвячених Божих дітей, освітило, очистило, присоромило і змусило певною мірою до моральної реформи громадських настроїв ті народи, серед яких вони “сяють як світила”.
Схожим чином ті ж християнські (?) уряди нав’язали Китаю та Японії подібну жахливу торгівлю, незважаючи на їх гострі протести. У 1840 році Великобританія розпочала так звану “Опіумну війну” війну з Китаєм, щоб змусити китайський уряд, який намагався захистити свій народ від цього жахливого прокляття, дати дозвіл на згаданий товар. Війна закінчилась сприятливо для диявольської сторони суперечки. Британські військові кораблі знищили тисячі людських життів та домів, змусивши язичницького правителя Китаю відкрити імперію для повільної смерті від опіуму, отрути Китаю. Чистий прибуток британського уряду за минулий рік від цього наркотику, після сплати значних коштів на податки, склав, згідно офіційних звітів, опублікованих у 1872 році, [176] понад 37 000 000 доларів. Ці 37 000 000 доларів на рік були стимулом до війни – цілковитою протилежністю до того, чим є любов до теперішнього чи майбутнього благополуччя китайців. Пункт договору, який передбачав захист християнських місіонерів, був лише ласим шматком, хитро підкиненим для заспокоєння сумління люблячого справедливість народу – щоб великий злочин виглядав як милосердя, зроблене з добротою. Згідно договору деякі порти після закінчення війни були відкриті для британської торгівлі. Далі слідували подібні договори з іншими народами, що дозволило також досягти деяких добрих результатів. Одним із них було відкриття Китаю для впливів цивілізації. Але той факт, що жменька християнських чоловіків і жінок виступила вперед, щоб навчати цей народ деяких принципів праведності, зовсім не робить честі британському народу, ціллю якого була лише торгівля і який через жадобу до золота, а не заради добра китайців чи для слави Бога, вів цю нечестиву й несправедливу війну проти народу, не настільки досвідченого в цьому диявольському мистецтві.
Разом з іншими пороками “християнство” навчило ці народи найгіршої форми ідолопоклонства – ідолопоклонства собі, багатству та силі, – заради чого так звані християнські люди й народи готові обманювати, шкодити і навіть вбивати один одного. Це також навчило їх богохульству та святотатству на кожній мові, адже кожна корабельна команда кожної країни, що сповідує християнство, паплюжить ім’я Христа. І все ж, всупереч такому впливу так званих християнських народів, з поміж них вийшли деякі шляхетні місіонери хреста, деякі справжні слуги Бога (а також деякі менш шляхетні) і слуги людей – хоч разом їх була тільки жменька, – щоб розказати язичникам про Христа та справжню цивілізацію.
Тутешні впевнені у собі чиновники місіонерських товариств (а не щирі місіонери) мають надто мало уявлення і часто мало справжнього зацікавлення істинною ситуацією в чужих землях. Їхні погляди переважно зосереджені на великих [177] сумах, які щорічно вдається зібрати і витратити, і вони думають, що язичницький світ майже навернений і їхні зусилля незабаром увінчаються обіцяними Тисячолітніми благословеннями – без другого приходу Господа. Місіонери, які були там, зізнаються, як правило, у великому розчаруванні, за винятком тих випадків, коли вони підтримують свою надію всупереч існуючому досвіду та здоровому глузду. Один з них, шан. Дж. С. Р. Евінг (J. C. R. Ewing), доктор богослов’я, котрий дев’ять років провів у місіонерській праці в Індії, у своїй промові, виголошеній недавно перед “Товариством Християнської Молоді” (“Young Men’s Association”) у Пітсбурзі, Пенс., признався, що нинішній вплив цивілізації і зусилля місіонерів полягають не лише в тому, щоб зламати язичницькі релігії, але й щоб скасувати усіляку релігійну віру і зробити людей невіруючими. Але він твердо сподівається, що наступним буде крок від невір’я до християнства, – що, зрозуміло, є необґрунтованою надією, про що найбільш переконливо свідчить весь досвід тут, в цивілізованих землях. Ми наводимо уривок із публічного видання, яке опублікувало звіт про його доповідь:
“Індія завдячує прямому й посередньому впливу християнства більше, ніж чомусь іншому. Воно зробило багато, щоб зруйнувати стару ідею матеріальних богів і замість неї утвердити поняття єдиного Бога Вседержителя, Якого признають жителі Заходу [Європи та Америки]. [Вірніше, вони сприймають ідею, загальноприйняту атеїзмом, що найвищим і єдиним Богом є Природа].
Із 263 000 000 людей в цій країні 10 000 000 молодих людей розмовляють англійською і ознайомленні з тими ідеями Заходу, яких ми навчені самі. Вища каста володіє глибокими знаннями літератури, релігії і природничих наук, які є основою освіти людей в цій країні. Колишні поняття про мстивого Бога, якого треба задовольняти численними дарами і молитвами, поступились місцем сучасному духу невір’я. Освічені люди Сходу більше не вірять в богів своїх батьків. Вони відмовились від них назавжди і замінили їх вченнями полковника Роберта Г. Інгерсола, [178] Пейна, Вольтера, Бредло та інших вчителів атеїзму та пантеїзму. Але цей вік скептицизму скоро промине, і Захід, оскільки він представив Індії свої ідеї, дасть їй релігію християнського Бога.
Молоді люди в Індії добре освічені, проникливо спостережливі, тямущі, вони добре обізнані не лише зі справами свого народу, але й інших, і, хоч це маже здатись дивним, вони добре знайомі з нашою Біблією. І справді, вони знають її настільки добре, що ніхто, крім людини, добре обізнаної з її ученнями та християнською теологією, не може надіятись успішно відповісти на всі висунуті ними заперечення проти неї. Поширене поняття, що місіонер видить в тіні дерева і навчає голих дикунів, які зібрались довкола нього, вже відмерло. У Індії місіонер зустрічає розумних й освічених людей, і щоб мати на них вплив, він повинен бути добре озброєний. Вони не лише розумні, але й привабливі на вигляд, привітні, чемні, благопристойні і відносяться до всіх іноземців з величезною повагою і пошаною”.
Незаперечні факти, на які він посилається, звичайно не гарантують втілення безпідставних надій цього джентльмена. Досвід ясно показав, що недоладні аргументи сектантства, помилки якого спотворюють і псують правду, яку вони містять, рідко можуть навернути щирих або глузливих скептиків. Справді, всі, крім сліпих, можуть бачити, що якщо мільярд язичників навернути до стану чотирьохсот мільйонів* так званих християн, то питання залишиться відкритим – як це було в Юдейському віці (Мт. 23: 15), – чи не будуть вони вдвічі більше заслуговувати на знищення, ніж у випадку, коли би залишилися у своїх попередніх язичницьких пересудах. Безперечно, жодний здоровий глузд не може стверджувати, що навернення до такого стану, в якому знаходиться так зване християнство, принесло б описаний Тисячолітній мир і добру волю, провіщені [179]пророками і стисло підсумовані в молитві нашого Господа словами: “Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі” (Лк. 11: 2).
————–
*З цих 400 000 000 чол. римськими і грецькими католиками вважають себе 280 000 000 чол., а протестантами – 120 000 000 чол.
————-
Чи варто взагалі дивуватись, що Господь відмовився від цих чотирьохсот мільйонів, – які вважають, що становлять Церкву Христа і називають себе Його Царством, “християнством”, – і дав їм більш відповідне ім’я – Вавилон (суміш, замішання)? Що дивного в тому, що з такими поняттями про Царство Христа і про спосіб та наслідки його поширення по всьому світу, вони не готові до справжнього Царства і не бажають приймати нового Царя – як з подібних причин керівники образного дому були неготові в першому приході? Немає сумніву, що ці імператори, царі та князі, які нині використовують свій вплив та владу передусім для самозвеличення і які споряджають та утримують мільйони озброєних людей заради захисту та збереження своїх імперських забаганок та панівного становища, вважали б за краще, щоб мільйони були вбиті, а ще інші мільйони стали вдовами та сиротами (як в минулому), аніж позбутись своїх теперішніх привілеїв. Чи варто дивуватись, що такі люди не бажають, не сподіваються і не вірять в Царство, обіцяне у Святому Письмі, в якому високодумні, пихаті та горді будуть принижені, а покірні – підняті до загального, належного, визначеного рівня? Хіба дивно, що всі, прихильні до будь-якого виду гніту, насильства чи нестерпної монополії, завдяки яким вони здобувають або сподіваються здобути несправедливі переваги над своїми ближніми, будуть повільними, щоб увірувати в Царство справедливості, в якому не буде дозволена жодна несправедливість та жодні хитрощі? Особливо нам не треба дивуватись, що такі не спішать вірити, що це Царство вже близько, у дверях.
Нам не дивно, що великі особи, найвищі священики та правителі “християнства”, кожний з яких шукає вигоди від свого власного кола осіб або секти (Іс. 56: 11), не здатні розпізнати [180] присутнього тепер духовного Царя, а тому відкидають Його, як відкинули вчителі тілесного дому, коли Він був присутній у плоті. Як Господь відкинув (відтяв) від милості, кинувши в огонь утиску багато “природних галузок” оливкового дерева і зберігши як галузки лише справжніх ізраїльтян, так, бачимо, в жнивах цього віку така ж мудрість випробовує і “дикі галузки” (Рим. 11: 21, 22), відтинає від милості та ситості кореня [Аврамової обітниці] велику кількість номінального галуззя, чий характер, мета і вдача є зовсім чужими й дикими – зовсім відмінними від обітниці й плану Бога, представлених у корені?
Не дивно, що нинішні жнива свідчать про відділення справжніх християн від тих, які тільки вважають себе такими, – так само як в юдейських жнивах відбулось відділення справжніх ізраїльтян від удаваних. Власне, це є те, на що ми могли би розсудливо сподіватися, навіть якби для нас у Божому Слові не було жодного об’явлення, яке вказувало би на факт відкинення такого скупчення, як Вавилон (Порівняйте Рим. 11: 20-22 з Об. 3: 16; 18: 4).
Відкинення Вавилону (“християнства”) у 1878 році було відкиненням маси вдаваних сповідників – “війська”, як назвав їх Даниїл, щоб відмежувати його від класу Святині, класу Храму. Клас Святині не буде покинутий, ані залишений спустошеним. Святиня, дякувати Богу, має бути прославлена; слава Господа має наповнити Його храм, коли останній живий камінь буде відшліфовано, схвалено і покладено на місце (1 Петр. 2: 5, 6). Ми бачили, як цей клас Святині існував протягом всього віку, як його осквернили, а його дорогоцінні посудини (доктрини) опоганили, і як поступово було досягнуто його очищення від помилок. Цей клас весь час був справжньою Церквою, навіть тоді, коли номінальні системи далі були певною мірою признані і почасти вжиті. Однак сьогодні, після відкинення номінальних систем, [181] признаною (як і в юдейських жнивах) є лише справжня Церква, клас Святині, яку Бог вживає як Свого речника. Кайяфа, первосвященик тілесного Ізраїлю, був вжитий як Боже знаряддя, щоб виголосити велику лекцію й пророцтво лише за кілька днів до відкинення системи (див. Ів. 11: 50; 51, 55; 18: 14). Але ми не знаходимо в Святому Письмі жодного натяку, ані не маємо жодної підстави припускати, що Бог використовував, тобто признавав, цей народ-церкву після відкинення його та його правителів і представників. Цю ж лекцію варто побачити і тут, у випадку Вавилону. Господь “виплюнув” його зі Своїх уст, і ані голос Нареченого, ані голос Нареченої більше не буде чутий в ньому навіки (Об. 18: 23).
Даремно деякі намагаються виправдати своє перебування у Вавилоні і стверджувати (визнаючи, в цілому, правильність пророчого опису), що їхні секти, їхні окремо взяті організації, є винятком із загального характеру Вавилону, і тому Господь не може кликати їх відокремитись від них формально і публічно, оскільки вони вже раз до них приєднались.
Нехай такі візьмуть під увагу, що ми знаходимось тепер у жнивному часі відділення, і пам’ятають висловлену нашим Господом причину покликання нас із Вавилону, а саме: “щоб не сталися ви спільниками гріхів його”. До того ж подумайте, чому Вавилон названий саме так. Очевидно через численність його доктринальних помилок, які вперемішку з деякими елементами божественної правди роблять велике замішання, а також через різнорідне товариство, зібране докупи мішаниною правд та помилок. А оскільки вони й далі триматимуться помилок, жертвуючи правдою, то остання стає зайвою і часто навіть взагалі перестає мати значення. Цей гріх – триматись і навчати помилок, жертвуючи правдою, – є гріхом, в якому винувата кожна без винятку секта номінальної церкви. Де є секта, яка би допомагала нам старанно досліджувати Святе Писання, щоб завдяки цьому зростати в благодаті та [182] знанні правди? Де є секта, яка не заважала би вашому росту своїми ученнями та їх застосуванням? Де є секта, в якій ви можете слухатись слів нашого Господа і дозволяти вашому світлу світити? Ми не знаємо жодної.
Якщо хтось з Божих дітей в цих організаціях не усвідомлює свого рабства, то причина в тому, що він не прагне скористатись своєю свободою, оскільки заснув на посту свого обов’язку, хоча повинен бути активним слугою і вірним вартовим (1 Сол. 5: 5, 6). Нехай він пробудиться і намагається використати свободу, якою, на його думку, він володіє. Нехай він покаже своїм одновірцям, в чому їхні вірування не відповідають божественному плану, де вони відступають від нього і слідують в протилежному напрямку. Нехай він покаже, як Ісус Христос по Божій милості скуштував смерті за кожну людину; як цей факт і благословення, які з нього виникають, “свого часу” будуть засвідчені кожній людині; як у “часи відпочинку” благословення реституції щедро поллються на весь людський рід. Тоді нехай він зверне увагу на високе покликання Євангельської Церкви, на суворі умови членства в цьому Тілі та на особливу місію Євангельського віку вибрати особливий “люд для Ймення Свого”, який у властивому часі має бути звеличений і царювати з Христом. Хто таким чином намагатиметься використати свою свободу для проповідування радісної новини в нинішніх синагогах, той досягне успіху або в наверненні цілих общин, або у пробудженні хвилі опозиції. Вас, швидше всього, виженуть із синагог, позбавлять свого товариства і наговорюватимуть на вас всяке слово лихе ради Христа. Так роблячи, багато хто, певна річ, вважатиме, що він служить Богу. Але ви, якщо залишитесь вірними, будете ще більш утішені дорогоцінними обітницями Ісаї 66: 5 і Луки 6: 22: “Послухайте слова Господнього ті, що на слово Його тремтите: кажуть ваші брати, що ненавидять вас, що вас ради Ймення Мого виганяють: «Хай прославлений буде Господь [ми робимо це для Господньої слави] і [183] ми вашу радість побачимо!» Та будуть вони посоромлені!” “Блаженні ви будете, коли люди зненавидять вас, і коли проженуть вас, і ганьбитимуть, і знеславлять, як зле, ім’я ваше за Людського Сина. Радійте того дня й веселіться, нагорода бо ваша велика на небесах. Бо так само чинили пророкам батьки їхні”. Але “горе вам, як усі люди про вас говоритимуть добре, бо так само чинили фальшивим пророкам батьки їхні!”
Якщо всі ваші одновірці в громаді – святі (пшениця, серед якої нема куколю) – ви зустріли найбільш чудових людей, які з радістю приймуть істини жнив. Якщо ж ні, ви повинні сподіватись, що теперішня правда відділить кукіль від пшениці. Більше того, ви повинні взяти участь у представленні цих самих істин, які виконають розділення.
Щоб бути одним із перемагаючих святих, ви повинні сьогодні бути одним із “женців”, що запускають серп правди. Якщо ви вірні Господу, якщо ви заслуговуєте на правду й співспадкоємство з Ним у славі, ви будете раді мати участь з Головним Женцем у теперішній жнивній праці, якою б не була ваша природна схильність жити безтурботно у світі.
Якщо в громаді, членом якої ви є, між пшеницею є кукіль – як це завжди буває, – тоді багато залежатиме від того, хто знаходиться в більшості. Якщо переважає пшениця, тоді мудро і з любов’ю представлена правда діятиме на них позитивно, і кукіль не захоче тут довше залишатись. Якщо ж більшість – кукіль, як зазвичай буває в дев’яти випадках із десяти або й більше, то навіть найстаранніше і найдоброзичливіше представлення жнивної правди пробудить гіркоту й сильну опозицію. І якщо ви будете наполягати на проповідуванні доброї новини і викритті давно запроваджених помилок, вас незабаром “викинуть” заради блага сектантської [184] справи або настільки обмежать ваші свободи, що ви не зможете дозволити вашому світлу світити в цій громаді. Тоді ваш обов’язок простий: дайте сповнене любов’ю свідоцтво про доброту й мудрість великого Господнього Плану Віків, розумно й лагідно представляючи ваші доводи, і публічно полиште їх.
У різних сектах Вавилону – “християнства” – існують різні степені залежності. Ті, котрі з обуренням відкидають повне, абсолютне рабство особистого сумління і думки, якого вимагає папізм, повністю готові зв’язати себе й намагаються зв’язати інших віровченнями та догмами тієї чи іншої протестантської секти. Щоправда, їхні ланцюги легші і довші, аніж римські та середньовічні. Це справді добрий, дійсно реформаторський крок у вірному напрямку – до повної свободи, до стану Церкви апостольських часів. Але навіщо взагалі надягати людські кайдани? Навіщо взагалі так зв’язувати і обмежувати своє сумління? Чому б не стояти твердо у повній свободі, якою Христос зробив нас вільними? Чому б не відхилити всі спроби грішних ближніх сковувати сумління і обмежувати вивчення – не тільки спроби далекого минулого, середньовіччя, але й спроби різних реформаторів часів менш віддалених? Чому б не вирішити бути таким, як була апостольська Церква – вільно зростати в знанні, а також в благодаті та любові по мірі того, як Господній “відповідний час” все повніше виявляє Його милосердний план?
Безперечно, всі знають, що, приєднуючись до будь-якої з цих людських організацій і приймаючи її Визнання Віри як своє власне, вони зобов’язуються вірити (не більше й не менше) тому, що з цього приводу говорить дане вірування. Якщо ж, всупереч добровільно прийнятій залежності, вони думатимуть самостійно і одержуватимуть з інших джерел світло, яке перевищує світло, використовуване сектою, до якої вони приєднались, то вони повинні або виявитись невірними цій секті та своїй угоді з нею (не вірити в те, що противиться її віросповіданню) або [185] щиро відкинути і зректися віровизнання, яке вони переросли, і вийти з такої секти. Такий поступок вимагає такту і коштує певних зусиль, руйнуючи (як це часто буває) близькі стосунки і піддаючи щирого шукача істини нікчемним звинуваченням, що він “зрадник” своєї секти, “відступник”, “не утверджений” тощо. Коли хтось приєднується до секти, його розум вважається повністю відданим цій секті і відтоді вже йому не належить. Секта береться вирішувати за нього, що є правда, а що – неправда, а він, щоб бути відданим, стійким і вірним членом, мусить прийняти рішення своєї секти, майбутні і минулі, у всіх релігійних питаннях, ігноруючи особисту думку і уникаючи особистого дослідження, інакше він зростатиме в знанні і буде втраченим як член такої секти. Про цю рабську підлеглість сумління секті і віросповіданню часто повідомляють багатьма словами – коли така-то особа заявляє, що вона “належить” до такої-то секти.
Ці кайдани сектантства не тільки не сприймаються як кайдани і пута, але й високо ціняться й одягаються як прикраси, як ознаки пошани і показники характеру. Обман зайшов так далеко, що багато з Божих дітей стидались би, коли би хтось дізнався, що вони є без таких ланцюгів (легких чи важких, довгих чи коротких) в наданій їм особистій свободі. Вони соромляться сказати, що не знаходяться в полоні тієї чи іншої секти або віровчення, а “належать” тільки Христу.
Ось чому ми часом бачимо щиру, голодну правди Божу дитину, яка постійно переходить з одного віровизнання в інше, як дитина в школі переходить з класу в клас. Якщо хтось знаходиться в католицькій церкві і йому відкриються очі, то він вийде звідти і, скоріше всього, потрапить до якоїсь гілки методистської чи пресвітеріанської системи. Якщо тут його прагнення правди не буде повністю придушене, а духовні почуття не притупляться від духа світу, то через кілька років ви можете зустріти його в одній із гілок баптистської [186] системи. Якщо ж він продовжуватиме зростати в благодаті, знанні та любові правди, а також в правильному сприйнятті свободи, якою Христос робить нас вільними, то за якийсь час ви зможете знайти його осторонь всіх людських організацій, приєднаного лише до Господа та Його святих, зв’язаного виключно ніжними, але міцними, узами любові та правди – як у ранній Церкві (1 Кор. 6: 15, 17; Еф. 4: 15, 16).
Тих, хто не зв’язаний ланцюгами якої-небудь секти, зазвичай охоплює почуття неспокою й непевності. Воно породжене фальшивими поняттям, проголошеним спершу папством, що членство в земній організації є істотним, приємним Господу й необхідним для вічного життя. Ці земні, організовані людьми системи, настільки відрізняються від простих, звільнених від пут, общин апостольських днів, що християни мимоволі й майже несвідомо дивляться на них як на численні Небесні Страхові Компанії, одній з яких потрібно регулярно давати гроші, час, пошану і т. п., щоб гарантувати небесний спокій та мир після смерті.Діючи на основі цієї фальшивої ідеї, люди, залишивши одну секту, майже так само гарячково прагнуть зв’язати себе з іншою – подібно, як в когось закінчується строк страхового полісу і треба поновити його в іншій відомій компанії.
Однак жодна земна організація не може дати перепустки до небесної слави. Навіть найбільш фанатичний сектант (окрім католика) не буде стверджувати, що членство в його секті гарантуватиме небесну славу. Всі змушені признати, що правдива Церква – це Церква, облік якої ведеться в небесах, а не на землі. Кожна з них обманює людей, стверджуючи, що приходити до Христа треба через них – треба стати членами якого-небудь сектантського тіла, щоб стати членами “Тіла Христа”, правдивої Церкви. І навпаки, хоча Господь не відкинув нікого, хто приходив до Нього через сектантство і не повернув назад без нічого жодного щирого шукача, [187] все ж Він говорить нам, що ми не потребуємо жодних таких перешкод, і набагато краще приходити до Нього безпосередньо. Він кличе: “Прийдіть до Мене”; “візьміть на себе ярмо Моє і навчіться від Мене”; “ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий і знайдете спокій душам своїм”. О, якби ми послухали Його голосу якнайшвидше. Ми б уникнули багатьох важких нош сектантства, багатьох його трясовин відчаю, багатьох його сумнівних твердинь, його ярмарок марнославства, його небезпек земного високодумства і т. п.
Але багато тих, які народилися в різних сектах або були переселені туди в немовлячому або дитячому віці, виросли (не піддаючи сумніву ці системи) вільними серцем і несвідомо за межами й рамками тих віровчень, які вони визнають своїм віросповіданням і підтримують своїми засобами та впливом. Тільки деякі з них усвідомили переваги повної свободи чи недоліки сектантського рабства. Повне, цілковите відділення мало настати не раніше теперішнього, жнивного часу. Тепер чути Господні слова: “Вийдіть з середини його, очистіться [будьте вільні від злих діл та від фальшивих доктрин] ви, що носите посуд Господній [правди – учення] (Іс. 52: 11).
Тепер сокира прикладена до кореня номінальної християнської системи – Вавилону, “християнства”, – як це було з номінальною юдейською системою в першому приході. Велика система, в якій любить гніздитися “птаство небесне”, яку воно вкрай опоганило (Лк. 13: 18, 19),і яка по суті стала “сховищем усіх птахів нечистих та ненавидних” (Об. 18: 2), має бути зрубана і більше не обманюватиме світ. Замість неї буде справжнє оливне дерево (корінням якого є справжні Божі обітниці, а гілками – справжні, повністю посвячені і вірні Євангельського віку, чиї імена “записані в небі”) – справжня і єдина співспадкоємиця й Наречена Агнця (Об. 17: 14).
[188]
ВИПРОБУВАННЯ І ПЕРЕСІВАННЯ КЛАСУ СВЯТИНІ.
Хоч вихід з Вавилону є одним (до того ж великим) кроком в напрямку повної перемоги, він в жодному значенні не є останнім. І ми повинні бути уважні, остерігаючись схильності відпочивати після кожного зробленого кроку на цьому шляху:
“Ти ще не переміг,
Тому не стій, біжи,
І поки не завершиш біг,
Корону бережи.
Бо стільки маючи свідоцтв,
Все добре бачиш Ти.
Тож всі старі шляхи забудь
І цим шляхом іди”.
Цьому кроку з Вавилону зазвичай передували інші кроки послуху, які, в свою чергу, випробували і зміцнили характер для наступних конфліктів і перемог. Після нього прийдуть інші різні випробування та можливості перемагати, в зв’язку з чим Павло (Гал. 5: 1) писав: “Христос для волі нас визволив. Тож стійте в ній та не піддавайтеся знову в ярмо рабства!” Кожний, хто приходить до усвідомлення свободи Божих синів і цілковитої незалежності від рабства Вавилону, повинен сподіватися зіткнутися з іншими спробами великого противника затягти його в інше рабство або змусити спіткнутись. Господь дозволяє на ці суворі випробування, щоб клас, який тепер вибирається, міг проявити себе і міг приготуватися для Його служби в Царстві слави.
Ілюстрація такого випробування й пересівання знаходилась в юдейських жнивах, зображуючи наперед те, чого ми можемо сподіватися тут. У першому приході клас Храму, Святині, був представлений в Господніх учнях, про яких Він сказав: “Ви є чисті, та не всі [із вас]”. Слідом за відкиненням номінального Ізраїлю (33 р. н. е.) прийшло суворе випробування тих, хто представляв Божий храм, чистих і нечистих, щоб [189] розділити їх. Петро був пересіяний і майже впав (Лк. 22: 31; Мт. 26: 74, 75; Ів. 21: 15-17), та оскільки був “чистим” і мав правдиве серце, зміг вийти з цього переможно. Юда також був випробуваний, але виявився нечистим, готовим продати правду за земні блага, відректися від Господа за гроші – навіть цілуючи Його в знак любові.
Те саме відбувається зараз (в цих жнивах) з очищеною Святинею і деякими, хто нечистий, але тісно пов’язаний з нею. З часу відкинення Вавилону у 1878 році, коли пролунав заклик вийти з нього, продовжується праця випробування й пересівання тих, хто вийшов. Безсумнівно, Петро та Юда були ілюстрацією схожих класів тепер, які вийшли з Вавилону і були очищені від багатьох його доктринальних забруднень: класу, який залишається вірним Господу та правді, і іншого класу, який показує невірність, не слідує далі до пізнання Господа, а повертається до порочних та фальшивих учень, часто гірших від тих, яких позбувся
Це випробування й пересівання класу Святині – в цих жнивах, починаючи з 1878 року, – було провіщене образним вчинком очищення образної святині нашим Господом після прийняття ним становища Царя і винесення суду номінальній юдейській церкві. Оголосивши, що їхній дім залишається для них пустим, Господь попрямував у храм в Єрусалим (що є образом правдивого храму, святині) і, зробивши бича з мотузків, використав його, щоб вигнати міняльників грошей, а також поперевертав столи продавців голубів.
Бич з мотузків, використаний в цій образній дії, представляє різні правди, вжиті в нинішніх жнивах серед класу святині, щоб виправляти, випробовувати і відділяти нечистих. Явлені нині правди настільки виразно відкривають досконалу волю Бога, важливість повного посвячення для Його служби і вузькість шляху, по якому повинен [190]подорожувати кожен, хто йде слідами Вчителя, що ті, які приєдналися до цього класу з яких-небудь нечистих мотивів, постійно одержують бичування правдою, доки це не змусить їх відділитися від класу святині.
Хоч декілька притч нашого Господа показують загальне відділення класу “святині” від “війська”, тобто від загальної маси так званого християнства, є дві притчі, які йдуть ще далі і показують наступне випробування та пересівання класу святині – відділення переможців, які успадкують Царство (Об. 3: 21), від інших щиро посвячених, які, переможені духом світу, нехтують жертвуванням теперішніх благ та людських почестей заради набагато вищих почестей у Бога.
Притча про Десять Дів окрім того, що показує весь клас дів, тобто клас посвячених, відділений від Вавилону, виразно вказує на випробування та розділення, яке відбувається в цьому класі – відділення мудрих дів, повних віри, палкої любові та духа негайного послуху, від нерозумних дів, які дозволили охолонути своїй першій любові та ревності духа і, відповідно, ослабнути вірі й завзятій слухняності. Мудрі, перебуваючи в повній згоді зі своєю угодою цілковитого посвячення Богу і ревно пильнуючи за обіцяним поверненням Господа, готові оцінити радісне послання жнив, розпізнати провіщені ознаки присутності Учителя і стояти, незалежно від того, які випробування Він вважатиме за доцільне застосувати, щоб переконатись в їхній відданості та вірності. Вони не сплять і пильнують, тому чують стукіт Учителя через слова пророків, які проголошують Його присутність. Для них теперішні втрати та хрести, які вони покірно несуть заради правди, приносять радість як провісники значно тривалішого спокою, радості, слави та благословення, що настануть потому.
Коли почуто стукіт пророцтва, що проголошував [191] Господню присутність восени 1874 року, його майже відразу вдалося упізнати. Негайно пролунав вигук: “Ось Молодий! Виходьте Йому назустріч!” І цей вигук продовжує лунати і буде лунати доти, доки всі з посвяченого класу дів його не почують, і доки ним не буде випробувана їхня віра та відданість. Всі мудрі, маючи очищені й запалені світильники (Боже Слово) та олію (Святий Дух) у своїх посудинах (своїх серцях), розпізнають Господню присутність. Впорядкувавши поведінку та справи на основі своєї віри, вони “вийдуть”, щоб зустріти улюбленого Нареченого й зайняти місце з Ним на весільному святі.
Весільний звичай у юдеїв дає чудову ілюстрацію заручин і шлюбу Церкви з Христом, її Господом. Сватання, або заручини, були офіційною домовленістю разом з урочистими обіцянками вірності з обох сторін. Жінка залишалась у домі свого батька доти, доки не була забрана до дому чоловіка, зазвичай приблизно через рік після заручин або весілля. Завершення шлюбного союзу полягало у прийнятті дружини в дім, приготований для неї чоловіком, а тоді у святкуванні – великому бенкеті, що тривав кілька днів і називався Весільною Гостиною. О конкретній годині наречений вирушав за своєю нареченою, яка була готова й чекала, щоб його зустріти і супроводжувати до їхнього майбутнього дому на приготовану ним гостину. За ними йшли її подруги-дівчата зі світильниками і приготованим усім необхідним.
У притчі немає згадки про наречену, а згадуються тільки всі “мудрі діви”, за якими приходить Наречений і які супроводжують Його й входять на приготовану гостину радості. Одне й друге властиве й потрібне, бо Наречена Христа складається з багатьох членів (осіб), чудово представлених мудрими дівами. Нерозумні діви, які здобувають світло і [192] досвід пізніше, але не зуміють досягти високого становища “мурих” – вірного класу Нареченої, – безсумнівно будуть класом, згаданим (Пс. 45: 15, 16) як “дівчата, подруги її”, які “за нею проваджені” і свого часу одержать милість від Царя, хоч і не таку велику.
Поведінка мудрих дів, які були готові і з нетерпінням очікували приходу Нареченого, якнайкраще відображає єдино правильну поведінку Господньої зарученої, правдиво посвяченої Церкви. Адже недбалість чи неготовність нареченої до цієї найважливішої миті в її житті свідчила би, що вона негідна такої честі. Так само з Церквою: “І кожен, хто має на Нього надію оцю, очищає себе”, прагне бути в такому стані серця та життя, щоб бути приємним Нареченому, а також тужить й очікує блаженного з’єднання та гостини, обіцяної Тим, Хто сказав: “Йду приготувати місце для вас. А коли відійду й приготую вам місце, Я знову прийду й заберу вас до Себе”.
Дві речі очевидні з цієї притчі: по-перше, згадана особлива риса правди (знання про присутність Нареченого) не призначена для світу в цілому, ані для номінальної церкви в загальному, а лише для дів, тобто посвяченого класу; по-друге, очевидно, що ця вістка про присутність Нареченого приведе до поділу, який випробує й перевірить кожного індивідуально з класу дів, чітко відрізняючи мудрих, вірних та гідних від невірних та немудрих.
Яке багатство благодаті знаходиться в цьому славному посланні: “Ось Молодий!” Поки що це – велика таємниця, знана лише святим, бо світ не може її прийняти. Для людей це – безглуздя, і так буде доти, доки це послання не почують всі діви, і мудрі серед них не ввійдуть повністю; доки не “закриються двері” і, як результат, “огонь полум’яний” часу великого утиску не заставить всі очі побачити (розпізнати), що Господня присутність і царювання почалися.
Скільки царської милості міститься в зверненні Єгови до [193] Його покірних слуг та служниць: “Слухай, дочко, й побач, і нахили своє ухо, – і забудь свій народ і дім [людські відносини, надії, цілі і прагнення] батька [Адама] свого! А Цар [Господь Ісус] буде жадати твоєї краси, бо Він – твій Господь, бо ти до землі Йому кланяйся” (Пс. 45: 11, 12). Хто здобуде таку милість? Це – “покликані, вибрані і вірні”. “Вся оздоба царської дочки [дочки Єгови, адже саме такою вважається Наречена Христа] – усередині”. Її краса – краса святості. Зовні, перед світом, вона не має слави. Її, подібно до її Господа в Його смиренності, зневажають і відштовхують люди. Але такою вона буде не завжди: йдучи за Ним в Його покірності, вона також розділить Його Славу. Як Нове Створіння, вона свого часу буде зодягнена в Його божественну природу: “Шата ж її [коли вона буде прославлена] погаптована золотом”, – де золото є символом божественної природи. “У шати гаптовані вбрану провадять її до Царя” – в простій білій одежі, даній їй Самим Господом, одежі Його праведності, на якій вона з великим старанням вишила чудові прикраси християнських чеснот. Тому велика радість буде на небесах та на землі, коли вона ввійде в палату Царя (2 Петр. 1: 5-8, 11), і багато казатиме: “Радіймо та тішмося, і даймо славу Йому, бо весілля Агнця настало, і жона Його себе приготувала!” (Об. 19: 7). “А Тирська дочка [сильні землі] прийде з даром, будуть благати тебе найбагатші з народу… Я буду Ім’я Твоє згадувати по всіх поколіннях, тому то народи по вічні віки Тебе славити будуть!” (Пс. 45:13-18).
Справді “мудрими” будуть ті з посвячених, які – нехтуючи світськими захопленнями, земними надіями та нагородами і з серцем, яке тужить за Коханим та чекає на [194] Нього – будуть готові та гідні обіцяного звеличення як Наречена, дружина Агнця.
“Невісто Агнця, красу всю твою
І ми хай розділимо теж”.
Оскільки взяти свої лампи й слідувати за Нареченим означає залишити все інше і йти за Христом в цьому часі Його присутності, то це рівнозначне залишенню Вавилону, де діви переважно перебували. Адже правда, виявлена в світлі жнив, виразно вказує на відділення пшениці від куколю. Старанне очищення світильників виявляє цей факт мудрим дівам, які мають Святий Дух посвячення і послуху. Ті, які мають цю “олію”, матимуть також світло. Оцінюючи привілей, вони радісно і не гаючись “йдуть за Агнцем, куди Він іде”.
Нерозумні діви, навпаки, не маючи достатньо олії, не можуть одержати ясного світла щодо присутності Нареченого. Обтяжені клопотами, планами і т. п. теперішнього життя, вони не здатні повністю розсудити дану річ і, як наслідок, зупиняються і не можуть вирішити, чи їм залишати Вавилон, стаючись частково байдужими й скептичними до всього цього. І навіть якщо вони, спонукувані іншими, неохоче виходять, як дружина Лота, то постійно схильні оглядатися назад. Для таких Господь залишив настанову: “Пам’ятайте про Лотову дружину!” (Лк. 17: 32) Ще Він сказав: “Ніхто з тих, хто кладе свою руку на плуга та назад озирається, не надається до Божого Царства!”
У притчі немає жодної згадки про те, що нерозумні діви здогадаються про свою нерозумну поведінку раніше, ніж промине нагода увійти на свято. Аж тоді вони зрозуміють, якими були нерозумними, коли сподівались бути визнаними Господом як Його Наречена й співспадкоємиця, проте самі були щонайменше літеплими й стриманими послідовниками. Багато тих, які тепер “високі в людей” і знані своїми “чудами великими”, будуть серед розчарованих.
[195]
І ДВЕРІ БУЛИ ЗАЧИНЕНІ
Проголошення присутності Нареченого, вихід Йому назустріч і вхід з Ним на весілля все ще продовжуються і продовжуватимуться, доки всі мудрі діви не будуть “попечатані на їхніх чолах” знанням правди жнив, достатнім, щоб відділити їх від Вавилону й дати можливість ввійти з Нареченим на приготовлене свято. Тоді, коли всі діви будуть випробувані теперішньою правдою, двері нагоди будуть зачинені й нікому більше не буде дозволено увійти на свято. Як сказав Учитель, Він є Той, “що відчиняє, – і ніхто не зачинить, що зачиняє, – і ніхто не відчинить” (Об. 3: 7). І коли нерозумні діви прийдуть, стукаючи й питаючи дозволу ввійти (після зачинення дверей): “Пане, пане, – відчини нам!”, Він відповість їм: “Поправді кажу вам, – не знаю я вас!” Тих, хто сьогодні соромиться Його та Його слів, і тому байдужий до них, Він посоромиться тоді, коли має невдовзі з’явитись у славі і силі зі всіма Своїми святими, вірними посланцями – мудрими дівами, звеличеними й прославленими з Ним.
Зачинені двері, треба признати, не мають ніякого відношення до світських людей. Це двері на весільний бенкет, і вони ніколи не були відкриті нікому, окрім посвячених, класу дів. Жодний інший клас не був запрошений увійти в них; і вони зачиняться, коли правди жнив пересіють й відділять всіх палких, ревних хранителів заповідей від тих, хто холодний, літеплий і обтяжений, хто нехтує своєю угодою. Дякувати Богу, що двері, які тут зачиняються, це не двері ласки, ані навіть не двері всякої прихильності. Це двері до головної милості співспадкоємства з Христом як Його Нареченої. Та хоч двері зачиняться перед нерозумними дівами й ніколи більше не відчиняться на їхній стукіт, змушуючи їх вистоювати зовні і бути виставленими на великий утиск цього “злого дня”, де буде плач і скрегіт [196] зубів, – ці діви все ще залишатимуться в обіймах Божої любові та милості, і навіть під Його прихильністю та особливою опікою. Великі труднощі, через які вони перейдуть, передбачені для того, щоб зробити дів, які тоді розкаються, чистими й бездоганними, і, тим самим, приготувати їх, як посудини на честь, для Господнього користування, хоч і не для головної честі, до якої вони були спочатку покликані, але якої виявились недостойними. Маючи до певної міри дух Вавилону і віддаючи йому свій вплив, навіть незначний, вони вважаються Богом учасниками його гріхів, а тому не заслуговують на те, щоб уникнути кар, які приходять на нього. Ці кари необхідні не лише для знищення Вавилону, але й для очищення і відділення ще недозрілої до того часу пшениці, яка в ньому залишається, – нерозумних дів, частково одурманених і переможених вином Вавилону.
Входження з Господом на весілля гарно змальовано щасливою шлюбною процесією, яка супроводжувала юдейську наречену до дому її чоловіка – з музикою, запаленими світильниками і усяким виявом радості. Ось так вона входила в радість свого пана і на бенкет, який він приготував. Саме так входять тепер мудрі діви. Радість починається тоді, коли вони вперше чують про присутність Нареченого. Вони охоче покидають все інше заради Його товариства і приготованого свята. Через віру вони вже втішаються майбутнім святом, адже присутній Наречений дає їм пізнати надзвичайно великі й цінні речі, збережені для Його вибраної Нареченої, і відкриває їм Свою величну працю благословення та відновлення світу, в якій матиме привілей брати участь також Наречена. Справді, входячи в приймальню й бачачи докази грядущого свята царської милості, ми вже входимо в радості нашого Господа. Ми вже відчуваємо передсмак тих благ, які мають прийти. Ми вже насолоджуємось (в розумі) багатою щедрістю Його благодаті. [197] Через віру ми вже сидимо за столом Учителя, і Він Сам, згідно з обітницею (Лк. 12: 37), прийшов і служить нам.
Це пригощання (через віру) дорогоцінними правдами – відкритими протягом жнивного часу, – почалось у 1875 році, в кінці 1335 днів (Дан. 12: 12), на початку жнив, і є блаженством, провіщеним пророком такими словами: “Благословенний той, хто чекає, і досягне до тисячі трьох сотень тридцяти й п’яти день!”
ВИПРОБУВАННЯ ВЕСІЛЬНОЇ ОДЕЖІ
Інша притча нашого Господа (Мт. 22: 1-14) показує подальше випробування класу Святині – випробування і відділення навіть серед тих, які почули й зрозуміли послання жнив. “Мудрі діви” згаданої притчі, які входять з Нареченим на весілля, і “гості” цієї притчі є тим самим класом посвячених, які до цього часу показали себе вірними і слухняними. По суті цей клас є представлений багатьма різними образами, кожен з яких має, як ілюстрація, свій особливий смисл. Цей клас представлений як мудрі діви, як слуги, що очікують повернення свого Пана з весілля, як гості на весіллі, як наречена. Вони є тілом Христа; майбутньою нареченою Христа; воїнами під проводом Христа, свого Вождя; галузками в Христі, Виноградині; оливковими гілками в Христі; живим камінням Святині (наріжним каменем якої є Христос); учнями Христа (свого Вчителя); вівцями, яких він є Пастирем і т. д. і т. п. Розглядаючи ці образи, ми повинні пам’ятати, що це різні й окремі ілюстрації, повністю незалежні одна від одної, і ми повинні з кожної з них витягти задуманий урок. Якщо ми спробуємо змішати ці ілюстрації, дивуючись, як камінь в храмі може бути галузкою виноградини, як вівці можуть бути воїнами або як гості на весіллі можуть бути [198] слугами або нареченою, то повністю втратимо їхній смисл. У дійсності ми не покликані бути гостями на весільній вечері Агнця, ані слугами, що очікують на Його повернення з весілля. Ми покликані бути нареченою, хоч у деяких відношеннях ми повинні бути подібними до слуг й подібними до цих гостей – до слуг, вірних у своїй пильності і своєму очікуванні, і до гостей в іншому відношенні.
Мета притчі – показати те, що неможливо проілюструвати на прикладі нареченої, яка представляє вибрану Церкву вкупі, Христову співспадкоємицю. Це показує обидві речі: характер потрібної готовності і перевірку кожного зокрема, внаслідок чого одні будуть відкинуті, а інші – прийняті. Ті, які пройшли перевірку, показані як присутні в кімнаті для гостей. Вони є пшеницею, зжатою, тобто зібраною, з-поміж куколю, – мудрими дівами, відділеними від нерозумних. Вони почули і прийняли правди жнив і через віру втішаються передчуттям слави та благословення, що настануть після їхнього цілковитого з’єднання з Господом. Досі всі вони бігли добре; але перш ніж досягти кінця свого шляху, той, “хто думає, ніби стоїть він, нехай стережеться, щоб не впасти!”
У цій притчі умови прийнятності й готовності до весілля символічно показані в образі весільної одежі. На юдейських весіллях був звичай, згідно з яким господар забезпечував всіх гостей одягом для урочистості – білими льняними одежами. І якщо хтось з гостей відмовився від весільного одежі, даної йому господарем для такого випадку, і з’явився у своїй власній одежі, то це вважалося ганебною непристойністю і означало зарозумілість та неповагу до того, хто запрошує.
Весільна одежа, як символ, виразно ілюструє праведність Христа, надану нашим господарем, Єговою (Рим. 8: 30-34), і приписану кожному, хто має віру й довір’я до Нього. Без неї ніхто не може бути прийнятий на [199] весілля Агнця і без неї жодному з гостей не дозволено увійти. Запрошення і весільна одежа обов’язкові, і притча показує, що лише одягнені таким чином допущені до передпокою особливого приготування – до світла теперішньої правди, де наречена зайнята кінцевими приготуваннями (Об. 19: 7). Після одержання та прийняття одежі та запрошення гості короткий час напередодні весільного бенкету (жнивний час) зайняті приведенням в порядок своїх одеж, допомагаючи собі та іншим навести останні штрихи в приготуванні. Зайняті цим, вони вже разом святкують вірою речі, які видніються перед ними. Постійними темами їхніх думок та розмов є їхній Наречений, велична майбутня праця, славна спадщина і теперішнє діло приготування.
У цьому передпокої (сприятливому часі та обставинах), яскраво освітленому ясним відкриттям своєчасної тепер божественної правди, дані сприятливі умови і натхнення для остаточного прикрашення себе і повного приготування до весільного бенкету. Проте притча показує, що навіть в таких особливо сприятливих умовах деякі (представлені як “один”) скривдять господаря, Царя, нехтуючи весільним одягом і скидаючи його.
Отже, безпомилкова лекція цієї притчі в тому, що кінцеве загальне випробування “мудрих дів”, які досі проявили себе готовими та гідними і були приведені до великого світла жнив, буде випробуванням оцінювання ними факту, неодноразово засвідченого в Святому Писанні, що вони прийняті на свято не тільки заради власної заслуги, а, перш за все, завдяки тому, що їхня нагота і численні вади покриті заслугою Того, Хто віддав Своє життя як їхню викупну ціну, Чия праведність, приписана їм як одежа, робить їх гідними бути прийнятими й предстати перед Царем. Всі повинні носити цю одежу, і кожен може оздобити її вишивкою добрих діл.
[200] Як чудово і важливо, що саме таким має бути велике, загальне й кінцеве випробування. Наш Небесний Отець очевидно постановив, що ніхто не належатиме до товариства Нареченої за винятком тих, хто виразно усвідомлює власну нікчемність і розуміє, що великий Наречений є їхнім Відкупителем, а також Господом і Вчителем.
Дивним здається також, що хтось, хто досі добре біг шляхом, може впасти, коли так близько до сповнення його надій. Втім, перестереження перед такою можливістю спонукує всіх посвячених пильнувати і молитись, щоб не впасти в спокусу, бо в ці останні дні приходять важкі часи, провіщені апостолом (1 Тим. 4:1; 2 Тим. 3: 1; 4: 3-5). І все ж ті часи не настільки важкі, щоб божественна благодать не могла підтримати того, хто довірливо спирається на Рамено Всемогутнього. Справді, той, хто покірно тримається вузького шляху жертвування, ніколи раніше не мав такої доброї підтримки і не був так озброєний усією Божою зброєю. Проте виглядає дивним, що та сама щедрість Божих милостей, та сама ясність розгорнених Господніх милостивих планів (використати Церкву під час Тисячоліття для благословення всіх поколінь землі) – замість того, щоб вести до покори та кращого сприйняття чудової ціни викупу (через яку здійснено звільнення з-під осуду і забезпечено наше покликання до божественної природи й співспадкоємства з Христом) – на деяких, здається, має протилежну дію. Вони, мабуть, гублять з-перед очей власну негідність, а також незаплямлену досконалість Господа. Замість того, щоб вважати себе в кращому випадку “нікчемними слугами”, вони, здається, бачать у своїх незначних самовідреченнях для правди щось надзвичайне – щось рівноцінне тому, що робив наш Господь Ісус, – і відчувають, що вони, як і Він, незамінні у виконанні великого плану віків, об’явленого Святим Писанням. Їхня вина у тому, що вони належним чином “не тримаються Голови” та Його великої праці відкуплення [201] (Кол. 2: 19). Вони осуджені за те, що “кров заповіту, що нею [були] освячені [і прийняті], за звичайну вважали” (Євр. 10: 29). Вони зневажають дух Божої милості, відкидаючи “шлях” – єдиний шлях – і єдине Ім’я, дане під небом і серед людей, Яким ми повинні бути спасенні від осуду в Адамі і через Яке повинні повністю примиритися з Богом.
У притчі вони показані в тому, хто був “зв’язаний”, кому не дозволили далі перебувати на святі або хоча оцінити більше його благословення та радості. Остаточно такі особи будуть повністю вигнані зі світла до “зовнішньої темряви” світу, щоб розділити з ним страждання та утиски великого часу горя. Тому правди, які сьогодні відкриваються і призначені для нашого блага та розвитку, стають для них приводом для спотикання, бо вони застосовують їх до себе неправильно. Як Ізраїль, довгий час особливо привілейований Богом, став гордим і почав думати про себе, що він дійсно заслуговує на ці милості і незамінний для божественного плану (за що Бог відкинув його від всякої милості), так тепер буде з тими, хто (хоча досі біг добре) не здатний залишитися покірним і починає думати про себе, що він гідний стояти перед Богом у своїй праведності, а також привласнює право брати участь у святі без весільної одежі приписаної Христової праведності.
Як не прикро, але ця риса пророцтва, показана в притчі, яку ми розглядаємо, також виконується на наших очах, формуючи ще одну ланку у великому ланцюзі доказів того, що ми знаходимося в “жнивах”. Деякі з тих, які втішалися теперішніми духовними милостями, проявили зневагу й скинули весільну одежу. І хоча вони все ще говорять про Христа як про Господа, вони зневажають й заперечують важливість та дієвість самої справи, через яку Він став Господом і [202] завдяки якій вони були пораховані гідними одержати запрошення на весілля (Рим. 14: 9; 5: 2). Вони зухвало заявляють, що не потребують жодного Відкупителя. З витонченою софістикою та неправильним застосуванням Святого Письма вони переконують себе і інших, що можуть потрапити в кошару другим шляхом, без викупу – у своїй власній праведності, яку апостол називає “поплямленою одежею”. Деякі заявляють, що вони не потребують ні Заступника, ні Викупу, а однозначно були вибрані Богом до небесної слави.
Це скинення весільної одежі через відкинення цінності викупу-жертви Христа вперше проявилося серед тих, хто перебував у світлі теперішньої правди, влітку 1878 року. І відтоді це стало випробуванням всіх, хто входив у світло кімнати для гостей, світло жнив. Ця помилка поширилась саме в часі присутності Нареченого, і деякі скидають обов’язкову весільну одежу. Яке сум’яття це викликало серед гостей! Яке розділення! Яке пересівання! Ті, що відмовляються від одягу, мабуть, дуже хочуть, щоби інші вчинили те саме. І вони для цього прикладають зусилля, натомість вірні протестують. Отже, праця розділення йде навіть в самій кімнаті для гостей. І немає сумніву, що це продовжуватиметься аж до останньої години перед весіллям.
Тим часом, невидимий, але присутній Наречений-Цар відмічає вірних гідних, які споживатимуть Його вечерю, і дозволяє на остаточне випробування, передбачене в притчі. Тих, котрі скинули одежу, Він запитує: “Як ти, друже [приятелю], ввійшов сюди, не мавши одежі весільної?” – лагідно, але дуже наполегливо нагадуючи, що носити одежу було умовою його доступу до наявних милостей, і що одежу він отримав даром. І ми кидаємо виклик кожному, хто нині заперечує цінність Христової смерті як ціни-викупу, хто каже, що він прийшов до теперішнього світла – до пізнання [203] Господньої присутності та інших глибоких Божих речей, які так виразно зрозумілі сьогодні, – не вдягнений в цю одежу в мить входження. Ніхто ніколи не ввійшов туди без цієї одежі: інші не можуть бачити глибин Божих речей (1 Кор. 2: 7-14). Сьогодні відбувається так, як в притчі: коли питання поставлене тим, які відмовилися від одежі, вони “мовчать”. Вони не можуть заперечити, що їм було дозволено ввійти тільки одягненими в одежу, але вони не хочуть в цьому признатись.
“Тоді цар сказав своїм слугам: “Зв’яжіть йому ноги та руки, та й киньте до зовнішньої темряви”. “Зовнішня темрява” – це темрява, яка оповиває по-світському мудрих, темрява людських міркувань, позбавлених керівництва Божого Слова і не узгоджених з Його об’явленим планом викупу та реституції. В’язання, або обмеження, ставить таких в якості прикладу перед громадою посвячених і допомагає всім дійсно відданим бачити якомога виразніше потребу в цій одежі і її цінність – саме так, як її оцінює Цар. Слуги, яким наказано зв’язати, це ті, хто знає правду щодо згаданого предмету і хто може зв’язати вплив таких осіб свідченнями Писання про цінність та необхідність дорогоцінної крові та одежі праведності, яку вона купила для нас. У боротьбі проти таких аргументів Писання особи, залишені без одежі, витіснені своїми аргументами та зусиллями виправдатися зі світла в “зовнішню темряву”. Для них, як і для світу, хрест Христа є тепер каменем спотикання й безглуздям, проте для вірних, посвячених він і далі “сила Божа і мудрість Божа”.
Але давайте не випускати з поля зору, що ті з притчі, кого “зв’язано” й “кинуто в зовнішню темряву”, спочатку повинні були знаходитися в світлі жнивної правди. Відповідно, їх відповідальність і покарання більші, ніж відповідальність й покарання тих, які ніколи не мали такої милості. Тисячі в номінальній церкві, безсумнівно, підуть за [204]вченням своїх відомих провідників, відкидаючи віру в дієвість дорогоцінної крові Христа як викупної ціни грішників; при цьому вони не відповідальні за такий крок повною мірою, бо не були достатньо просвітлені щодо нього.
Тисячі так званих християн ніколи не вірили в Христа як свій викуп (заміну) і ніколи не носили одежі Його приписаної праведності. У цій притчі вони, звичайно, не згадуються. Притча стосується тільки обмеженого класу, з якого всі колись виразно оцінювали викуп, а, оцінюючи, завдяки милості, яку він давав, увійшли до особливого світла жнивного часу – присутності Царя, саме напередодні свята. З якою дбайливістю повинні ті, які були раз освічені і закуштували доброго Божого слова, а також сили майбутнього віку, остерігатись навіть найменшого натяку зробити такий зрадливий, несправедливий і згубний крок (Євр. 10: 26-31; 6: 4-8).
Розглядаючи ці притчі, ми не повинні робити помилки, вважаючи, що всі мудрі діви вже увійшли на весілля – в кімнату особливого й кінцевого приготування гостей, – і що двері зачинились, перш ніж почався перегляд, про який говориться в притчі. Двері нагоди все ще залишаються відчиненими для всіх посвячених, вірою одягнених у весільну одежу Христової праведності. Все ще звучить звістка: “Ось Молодий!” Мудрі діви продовжують виходити Йому назустріч і входять з Ним на весілля, а нерозумні все ще не вернулись з олією у своїх посудинах. Але відколи “увійшов Цар” (з 1878 р., паралелі часу образного прийняття нашим Господом посади Царя юдеїв – Мт. 21: 1-13), відбувається перегляд гостей і випробування того, наскільки вони оцінюють весільну одежу. Відколи щораз більше мудрих дів продовжує дізнаватись про [205] присутність Нареченого і радісно входить на свято, деякі з них, знаходячись всередині, показують, що вони не заслуговують на перебування там і вже зв’язані (а також в’яжуться) по руках і ногах. Сприйняття і розуміння теперішньої правди – Господньої присутності, теперішньої та майбутньої праці – стає для них все більш туманним в міру того, як вони – внаслідок помилкових міркувань, що базуються на помилкових припущеннях, – поступово або швидко (в залежності від вдачі) тяжіють до світських поглядів на речі – до “зовнішньої темряви” світу, якщо її порівнювати зі світлом усередині, яке доступне тепер належно одягненим святим. Немає сумніву, що всі діви, які входять, повинні бути випробувані в цьому відношенні. Щасливими й безстрашними будуть ті, які в цьому випробуванні зможуть від щирого серця сказати:
“Надію маю у Христі,
У крові праведній, святій;
На світ не покладаюсь я –
Лиш на Ісусове ім’я.
Він – Скеля, Він – Фундамент мій,
Весь інший ґрунт – пісок сипкий”.
Вони можуть з тріумфом співати:
“Князь Миру тепер є присутній.
Ми бачим Його серед нас.
О, слухайте, як Він говорить:
«Я мир Свій дарую для вас».
Покрив гріхи мої хрест,
Я вмитий в крові святій.
В Ісусі надія моя,
А воля Господня – в мені”.
КІНЕЦЬ ВИСОКОГО ПОКЛИКАННЯ – ЦЕ ЩЕ НЕ ЗАЧИНЕННЯ ДВЕРЕЙ
Святе Письмо не дає точної дати зачинення дверей на весільне свято, хоча доволі виразно показує, що двері не будуть зачинені, доки всі “діви” [206] не матимуть нагоди увійти і всі “мудрі”, тобто готові, цього не зроблять.
Відчинені “двері” символізують нагоду увійти в певні умови та привілеї; зачинені двері представляють закінчення такого привілею, або нагоди. “Дверима”, через які ми “одержали доступ до тієї благодаті [милості], що в ній стоїмо”, а саме, до надії розділити славу Бога, є привілей (запрошення, нагода) Євангельського віку, що (в обмежувальних умовах) дає віруючим в Христа вхід у співспадкоємство з Ним у небесному Царстві і в божественній природі (Рим. 5: 2). Ці двері, які стояли відчинені весь вік, повинні колись зачинитись. І двері в притчі про дів якраз показують таке закриття – закінчення всіх таких нагод та привілеїв. Притча про дів лише змальовує події в кінці цього віку серед тих в правдивій Церкві, які живуть у той час. “Двері” цієї притчі зображують, що певні особливі привілеї, здійснення і мета всіх милостей Євангельського віку будуть відчинені для “мудрих дів” під час жнив. Зачинення дверей, коли всі з цього класу скористаються з таких привілеїв, представляє зачинення всіх милостей та привілеїв Євангельського віку, адже свято якнайповніше представляє євангельські блага та привілеї, будучи зображенням великого завершення, до якого ведуть всі інші милості, – обіцяної слави Царства.
Подумайте про те, що ці “двері” нагоди та привілею скоро зачиняться. Наш Господь назвав їх воротами і сказав, що в Євангельському віці буде однаково важко знайти їх і ввійти в них, радячи нам прикласти чималі зусилля, щоб увійти, якщо тільки ми хочемо мати участь в безсмерті та почестях Царства, до яких ведуть лише ці і жодні інші двері. Тому Він сказав: “Силкуйтесь ввійти тісними ворітьми, бо кажу вам, – багато-хто будуть намагатися ввійти, – та не можуть, як устане Господар [207] та двері замкне” (Лк. 13: 24, 25). Ця вузька дорога, як ми вже бачили,* є дорогою самопожертви в інтересах Господнього плану та праці. Цей шлях зробився вузьким внаслідок обставин теперішнього часу, внаслідок опозиції світського духа до правди та праведності, так що кожний, хто йде слідами нашого Вождя та Попередника, побачить, що цей шлях вузький, важкий, і треба терпіти переслідування. Йти цим шляхом – як наш Господь дав нам приклад, щоб ми йшли Його слідами – означає не тільки пасивне підкорення Його вдачі, тобто духу, але також активне, енергійне завзяття в поширенні Його правди будь-якою ціною. І всі, хто йде цією вузькою дорогою – вірні, як і Він був вірний, аж до смерті, – мають участь в Його стражданнях і свого часу також будуть мати участь в Його славі, у весільній гостині – славі, яка відкриється в Його з’явленні і Царстві (Фил. 3: 10; 1 П. 4: 13).
—————-
*Том 1, стор. 203.
—————-
З огляду на таке славне завершення, ми усвідомлюємо, що можливість йти цим вузьким шляхом самопожертви заради правди є найвеличнішим привілеєм, будь-коли запропонованим будь-якому створінню. Тому привілей страждати з Христом і в Його справі (після того, як спершу ми визнаємо Його нашим Відкупителем), власне, і є дверима, до того ж єдиними дверима слушної нагоди, через які можна осягнути майбутню славу як наречена й співспадкоємиця Христа.
Є три шляхи, якими може бути показане зачинення цих дверей: по-перше, через чітке Біблійне твердження щодо точної дати; по-друге, через таку переміну громадської думки щодо правди, що відданість і ревність в служінні їй більше не зустрічатимуть опозиції, коли страждання з Христом за правду (Рим. 8: 17) будуть неможливі; і, по-третє, через такий стан [208] справ у світі, коли будь-яка можливість такого служіння буде небезуспішно утруднена, не залишаючи кандидатам жодної можливості зайнятись цією працею, а також розвинути й доказати любов та вірність своєю активністю і витривалістю.
Хоча ми точно поінформовані, що двері будуть зачинені десь в межах цього періоду жнив, тобто кінця віку, все ж Біблія не дає точної дати. І хоча після великого часу утиску настане велика зміна громадської думки на користь правди та справедливості, ми не маємо жодного натяку, що такий стан справ настане ще перед повним закінченням жнивного періоду. Але в нас є виразне повідомлення, що двері будуть зачинені останнім зі згаданих способів. Адже ми попереджені, що перш ніж зійде Тисячолітній день, буде темна ніч, в якій ніхто не зможе працювати – “Настав ранок, а все ж іще ніч” (Іс. 21: 12. Див. також Том 2, розд. viii).
Відкритий для нас вузький шлях – це привілей та нагода співпраці з нашим Господом вже зараз, коли вияв Його духа лагідності, ревності і відданості Богу та Його правді буде коштувати земних благ; коли захист Його справи і представлених Ним правд зробить нас, власне кажучи, дуже непопулярними; коли наші старання шанувати Його ім’я і благословити наших ближніх істиною, дозволяючи нашому світлу світити, принесуть нам осуд, помилкову уяву про нас та переслідування в тій чи іншій формі. І якщо відкриті вузькі ворота-шлях означають, як ми бачили, привілей такого жертвування – вірного, аж до смерті, будь-якою ціною, то зачинення всіх таких нагод для подібної співучасті в службі і стражданнях, означатиме зачинення дверей, припинення вузького шляху до майбутньої слави та співспадкоємства. Наше царювання з Христом залежить від нашої вірності в Його службі, яка тепер означає страждання разом з Ним (Рим. 8: 17; 6: 8).
[209] Як ми бачили, страждання з Христом – це не звичайні страждання, спільні для всіх людей в деградованому стані, а лише ті страждання, які є більш-менш прямим наслідком дотримання прикладу Христа, відстоювання непопулярних правд та викривання популярних помилок. Саме такими були причини страждання Христа, і такими будуть причини переслідування, страждання та втрат усіх, хто йде слідом за Ним. Беручи участь у Його нинішніх стражданнях, вони в кінці будуть визнані гідними розділити нагороду за таку вірність принципу. Протягом Євангельського віку це означало працю самопожертвування та вміння стійко переносити дорікання під час посіву та поливання насіння Христових учень. І тепер, в кінці віку, це означає подібну вірність і витривалість у жнивній праці, яка зараз ведеться, навіть якщо потрібно покласти життя – чи то поступовим віддаванням його в служінню Учителю (вмираючи щоденно), чи більш раптово через несподівану мученицьку смерть.
Чи заручена діва-Церква заслуговує бути Нареченою, дружиною Агнця, залежить не тільки від її безгрішності, хоча вона є свята і “без плями” – “що не має плями чи вади, чи чогось такого” (Еф. 5: 27), стаючись “білішою від снігу” у великому джерелі викупної любов, заслузі її Відкупителя. (Це необхідно для всіх, які коли-небудь будуть визнані гідними вічного життя на будь-якому рівні). Щоб бути нареченою Агнця, вона повинна бути не тільки дівою у своїй чистоті і, на додаток, вільною від кокетства та гріховного зв’язку зі світом, але й кимсь більшим, набагато більшим. Вона повинна настільки нагадувати свого Господа і так уважно йти Його слідами, дотримуючись Його порад, що через це стане страждальцем і мучеником (як Він) заради тих же принципів правди та праведності. Вона повинна довести, що володіє такою всепоглинаючою любов’ю до Нареченого і невтомною відданістю Його імені та [210] принципам, що готова, як Він, бути зневаженою та відкинутою світом заради послуху Його ученням.
Щоб розвинути й продемонструвати такий характер, вона має бути перевірена і випробувана. Її довір’я, її витривалість, її відданість своєму Господу (в злому і в доброму) повинні пройти розвиток і здобути підтвердження. І лише ті, які досягнуть такого розвитку, які будуть так випробувані і через це випробування виявляться вірними, будуть визнані навіки й вважатимуться нареченою і співспадкоємицею Господа, спадкоємицею всього. Написано: “Блаженна людина, яка витримає спокусу, бо, будучи [так] випробуваною, одержить вінець життя, який обіцяв Господь тим, які люблять Його” (Дерк.) – палко. Так от, кожне випробування нашої відданості, якщо його правильно сприйняти, треба зустріти з радістю як нову можливість показати Нареченому глибину та силу нашою любові – як ще один доказ того, що ми заслуговуємо на Його любов, довір’я і обіцяне звеличення. Ті, які розділять з Господом майбутню славу, повинні бути не тільки покликаними і вибраними, але і вірними до самої смерті (Об. 17: 14).
Отже, двері можливості брати участь з Христом, нашим Господом, у праці Євангельського віку будуть зачинені тоді, коли надійде “ніч, коли жоден нічого не зможе виконувати”. І тоді всім, хто до тих пір не розвинув через вірне служіння необхідного характеру й не доказав своєї симпатії, відданості, любові та ревності до Господа та Його правди (Мт. 10: 37; Мр. 8: 38), це буде занадто пізно робити. Як показано в притчі, вони, тим самим, покажуть свою приналежність до “нерозумних дів”, оскільки втратили велику й славну нагоду страждати з Тим і ради Того, з Ким були би раді царювати. До того часу повне число, призначене наперед Богом, щоб становити й доповнити Церкву, буде покликане, вибране і визнане вірним через випробування – “подібні до образу Сина Його” (Рим. 8: 29). Жнива проминуть, літній час ласки закінчиться, і залишиться тільки спалити кукіль, щоб очистити поле (світ людства) й [211] повністю приготувати його для значно ширшого засіву Тисячолітнього віку.
Зачинення дверей в цю ніч очевидно зупинить будь-яку подальшу працю поширення правди, яка, хибно зрозуміла загалом суспільством, напевно буде звинувачена в причетності до великої міри пануючої тоді анархії та замішання, замість того, щоб бути сприйнятою в її істинному світлі як передвістя божественного розуму та об’явлення щодо грядущих на світ клопотів та їхніх справжніх причин. Ми не повинні сподіватись, що прихід ночі і зачинення дверей буде раптовим. Радше це буде поступове перешкоджання праці жнив і припинення її.
Теперішній час є часом печатання слуг Бога на їхніх чолах, перш ніж спалахне буря горя (Об. 7: 2, 3). І кожна мудра діва повинна оцінити теперішній привілей – як для власного інтелектуального печатання теперішньою правдою, так і для участі в жнивній праці печатання інших з класу пшениці і збирання їх до безпечної клуні, перш ніж прийде ніч і двері можливості працювати зачиняться.
Те, що нинішня найбільш сприятлива нагода є короткою, очевидно з факту, що залишилось4 тільки двадцять чотири роки жнивного періоду, завершення якого буде свідчити про кінець панування зла і впровадження славного Тисячолітнього Дня. І в цей період мусить мати місце темна ніч найбільшого утиску світу. Велика темрява, яка повинна передувати славному дню, наближається: “Настав ранок, а все ж іще ніч” – “час утиску, якого не було від існування люду”.
—————–
4Дивіться “Передмову автора” (1916 р.) стор. і.
—————–
Зауважте, що коли прийде ця ніч, і женці будуть змушені припинити свою важку працю, це буде доказом, що останнє діло Євангельського віку завершене; що все вибране число Нареченої Христа “попечатане” і “зібране” [212] до стану відокремлення від світу – до стану клуні (Мт. 13: 30). Адже Бог не дозволить, щоби щось поклало кінець Його праці, доки вона не закінчена. Тоді всі правдиві й вірні слуги Бога будуть попечатані на своїх чолах; а оскільки праця Євангельського віку закінчиться, то ніхто більше не зможе займатись цією працею чи пожинати її щедру нагороду, провіщену в “цінних та великих обітницях” – нагороду для вірних, які входять, коли “двері” ще відчинені (2 Петр. 1: 4).
Але нам не треба з цього робити висновок, що всі відразу одержать нагороду, як тільки докажуть свою вірність. Можливо деякі будуть жити довгий час в цій темній ночі утиску – хоча наші сподівання протилежні. “Тут терпеливість святих, що додержують заповіді Божі та Ісусову віру!” Одягнувшись в усю Божу зброю і сміливо протистоячи омані шляхом ясного й безстрашного представлення правди та її захисту в цьому злому дні, коли велетенські облуди так зухвало й демонстративно підкрадаються ззовні, святі остережені: “все виконавши, витримати”, одягнувши повну Божу зброю, маючи меч духа, щоб завжди бути готовими до захисту, перебуваючи в пильності, наполегливості та молитві за всіх святих. Всім буде потрібна терпеливість, щоб, виконавши волю Бога, прийняти обітницю (Об. 14: 12; Еф. 6: 13; Євр. 10: 36).
Треба чітко усвідомити, що закінчення високого покликання до співспадкоємства з нашим Господом Ісусом у Царстві Бога не є зачиненням дверей в притчі про дів. Хоча загальне “покликання” до цієї милості закінчилося у 1881 році, “двері” все ще відчинені. Покликання – це загальне запрошення Бога для всіх виправданих віруючих у Відкупителя йти Його слідами самопожертви аж до смерті і тим самим доказати, що вони достойні царювати з Ним у славі. Ця милість мала конкретний час свого початку: учні, які чекали, були прийняті до неї в день П’ятидесятниці, в 33 р. н. е. [213] І вона мала, як вже було показано, конкретний час закінчення, а саме: жовтень 1881 року.*
————–
*Дивіться Том 2, розд. vii
————–
З іншого боку, зачинення “дверей” в притчі (Мт. 25) позначає цілковите закінчення всякої можливості для будь-кого (навіть для “покликаних”) осягнути надалі нагороду високого покликання. Це позначає кінець всякої можливості доказати вірністю в служінні, що вони заслуговують на нагороду: всяка нагода для служби тоді закінчиться, серед “ночі”, коли ніхто не зможе працювати (Ів. 9: 4). З цього зрозуміло, що двері, тобто нагода, вчинити наше покликання і вибрання міцним не обов’язково зачиняється, коли для всіх віруючих перестає звучати покликання (загальне запрошення) увійти. А оскільки двері залишаються відчиненими, це показує, що будь-який віруючий, який щиро бажає увійти і готовий виконати поставлені умови, ще може це зробити – навіть якщо загальне “покликання”, запрошення, увійти більше не розсилається. Власне кажучи, двері, або нагода, працювати і жертвувати ще не зачинені, хоча загальне покликання закінчилося у 1881 році.
Євангельський вік був часом покликання: по-перше, покликання грішників до покаяння та віри в Христа Відкупителя; по-друге, покликання цих виправданих до великого привілею співспадкоємства з Христом у Його Царстві на тій основі, що вони будуть йти Його слідами самопожертви аж до смерті, що є умовою прийняття до праці Царства та почестей грядущого Тисячолітнього віку. Тому, якщо Господь говорить нам, що завершальний період цього віку буде часом жнив, то це ясно вказує на радикальну переміну – від сіяння до збирання, від покликання до випробування покликаних та завершення праці, розпочатої покликанням.
Як ілюстрацію зміни характеру праці при закінчення Євангельського віку, наш Господь дав притчу про невід (Мт. 13: 47-50): “Подібне ще Царство [214] Небесне до невода, у море закиненого, що зібрав він усячину. Коли він наповниться, тягнуть [рибалки] на берег його і, сівши, вибирають до посуду добре, непотріб же геть викидають. Так буде й наприкінці віку [в жнивах, Мт. 13: 39]: Анголи [посланці, слуги Бога] повиходять і вилучать злих з-поміж праведних, і їх повкидають до печі огненної [великого часу утиску], – буде там плач і скрегіт зубів!”
Притча показує номінальну християнську церкву як номінальне сподіване Царство Бога: закинутий в море (світ) невід зібрав рибу (людей – Мт. 4: 19) всякого виду (християн справжніх, християн наполовину обдурених і введених, а також натовпи лицемірів). Коли він наповнився (коли прийшла повнота Божого часу), його витягли на берег. Це показує, що зібрані (“всякого сорту”) в номінальну церкву не придатні до Царства, навіть якщо можуть бути придатні до чогось іншого; що в кінці віку – в жнивному часі – покликання, тобто запрошення зайняти місце в Царстві, буде зупинене Божою постановою – як показано у витягненні невода на берег; що тоді рибалки почнуть зовсім іншу працю, а саме: працю сортування, розподілу, яка завершить відбір бажаного сорту і відкинення інших, які не заслуговують на милість, до якої були покликані, “бо багато покликаних, – та вибраних мало” (Мт. 22: 14).
Праця відділення в цій притчі є тією самою працею, яка показана в притчі про пшеницю та кукіль і навчає нас сподіватися припинення засіву (покликання) і зміни цієї праці на працю збирання. Господні слуги, які під Його керівництвом змінять працю, в обох притчах названі ангелами – особливими посланцями Бога. Це Його вірні учні, які, йдучи з великою покорою, поряд з Господом, і з великим [215] запалом прагнучи пізнати Його план та співпрацювати в Його ділі, не будуть залишені в темряві про Його часи та пори (Мт. 13: 11; 1 Сол. 5: 4; Єр. 8: 7-12). Звичайно, ці жнива, це збирання стосується тільки тих, які живуть в жнивному часі, а не померлих раніше, кожний з яких, закінчивши свій шлях, був позначений і відділений, щоб чекати відповідного становища в прославленій Малій Черідці (яка, власне, є Царством) або поза нею (2 Тим. 4: 8).
Невід не був призначений на те, щоб виловити з моря всю рибу. Наш Господь, великий Головний Рибалка, постановив упіймати особливе число риби особливого виду, не дивлячись на те, скільки риби інших видів потрапило в невід разом з нею. І коли в неводі опинилося повне число риби визначеного, особливого виду, був даний наказ витягти невід на берег для сортування і відділення. Тож якщо невід сказано витягти на берег, то, зрозуміло, розпорядження закинути невід в море, дане на початку віку, закінчилось (Мт. 28: 19; 24: 14). І всі, хто далі продовжуватиме співпрацювати з Господом, повинні слухатись Його вказівок і більше не витрачати свій час на загальну ловлю, а тільки на теперішню працю відділення та збирання. Як тодішня правда була засобом для покликання, так “теперішня правда”, жнивна правда, є сьогодні Господнім засобом для випробування та розділення.
Тому, коли Господні слуги чують Його голос через Його Слово, який говорить, що прийшла пора зупинити сіяння і почати збирання, зупинити ловлення і почати сортування риб, зупинити покликання і проповідувати жнивне послання (нині на часі) тим, хто вже покликаний, вони, якщо вірні, радо й негайно послухаються. Поінформовані Вчителем про Його план віків і не перебуваючи в темряві відносно часів та пір, в яких ми живемо, вони вже не повинні йти в поле, тобто в світ, щоб сіяти добре зерно Царство, а [216]“давати своєчасно поживу” дому віри – поширювати між тими, хто називає себе Господніми дітьми, добру новину близького Царства, а також вістку великої радості та благословення, яке воно незабаром принесе всім людям.
Як не дивно, саме це послання про повне любові волевиявлення Бога (у викупі) в справі реституції всього через Христа Ісуса та Його прославлене Тіло, Церкву, Боже Царство (послання, яке повинно радувати, оживляти і об’єднувати всі люблячі християнські серця), має розвинути і привести до сердечної єдності лише правдивий клас, має випробувати його й відділити від номінальних мас.
Невдовзі жнива закінчаться і тоді той, хто сіяв, і той, хто жав, радітимуть разом. Сьогодні женці повинні приспішити працю і повинні настільки турбуватися про її повне завершення, щоб молитися до Господа жнив, Головного Женця, щоб Він вислав більше робітників на Свої жнива. Незадовго після цього орач наступної епохи (провіщений великий утиск, який приготує світ до Тисячолітнього посіву насіння) захопить женця цієї епохи (Ам. 9: 13).
СІМДЕСЯТИЙ ТИЖДЕНЬ ІЗРАЇЛЮ ЯК ОБРАЗ ЗАКІНЧЕННЯ ЄВАНГЕЛЬСЬКОЇ МИЛОСТІ
Варто пам’ятати, що “сімдесятий тиждень” Ізраїлю – останні сім років його милості – мав дуже точно визначений початок, середину й кінець. Ми віримо, що це мало на меті дати нам чітко встановлені дати в кінці Євангельського віку милості для Духовного Ізраїлю. Ми бачили, що початок тижня був для тілесного Ізраїлю датою початку його жнивного випробування – 29 р. н. е. Це ознаменувалося хрищенням нашого Господа і визнанням Його Месією в Йордані, коли почалася жнивна праця, паралеллю якої є теперішнє визнання присутності Господа у 1874 р. н. е., на початку цих жнив.
[217] Середина тижня угоди, 33 р. н. е., була датою відкинення Ізраїлю як системи (церкви-народу) і позначилася смертю нашого Господа на хресті та Його передсмертними словами: “Ось ваш дім залишається порожній для вас!” Нинішньою паралеллю є відкинення від милості та занепад сектантських систем, названих християнством, “Вавилоном”, у 1878 році.
Остання половина ізраїльського тижня угоди (3? роки, від 33 до 36 р. н. е.) не була періодом милості для народу або секти, а періодом індивідуальної милості, даючи ізраїльтянам (не так, як раніше через номінальну Церкву, але індивідуально, якщо вони її приймуть) всі милості і особливі привілеї Аврамової угоди – аж до закінчення символічних сімдесяти тижнів, межі їхньої милості, відміченої посланням милості до Корнилія та поган взагалі. Так само тепер, в паралелі: 3? роки (від квітня 1878 р., коли так зване християнство, “Вавилон”, було позбавлене милості, до жовтня 1881 р.) були завершальним періодом милості високого покликання для окремих віруючих. Таким чином, загальне “покликання” (милість цього Євангельського віку) припинилося в жовтні 1881 р. н. е. – докладно так само, як аналогічна дата, жовтень 36 р. н. е., свідчила про кінець милості для юдеїв.
Милість для юдеїв полягала у пропозиції Царства для Ізраїлю – покликання природних дітей Авраама до того, щоб скористатися з привілеїв та можливостей, наданих їм під їхньою Угодою Закону. Це покликання (милість, привілей) припинилося остаточно й назавжди разом із кінцем їхнього тижня угоди. Євангельська милість полягала у пропозиції Царства (виключно) для віруючих у Христі – “високому покликанні” всіх примирених з Богом під Угодою Благодаті, щоб вони могли скористатися з наданих можливостей (стати членами Авраамового “насіння”, яке має благословити світ), приєднавшись до Ісуса Христа, їхнього Відкупителя, в Його угоді самопожертви – у випробуванні, [218] яке повинно продемонструвати їхнє право мати участь в майбутній праці й славі Христа. І ця милість (це “покликання”, запрошення) припинилась, як ми бачили, остаточно й назавжди в жовтні 1881 р. – у паралельній точці часу закінчення юдейського покликання, тобто милості.
Варто зауважити, що вслід за припиненням юдейської милості, тобто покликання, наступило інше загальне покликання, яке, ігноруючи їх самих та їхню минулу милість, тим не менше охопило тих із них, які потім (ставши віруючими) виявилися гідними всесвітнього покликання до почестей Царства. Припинення їхньої колишньої милості було таким реальним, немовби після припинення милості вони вже не були до нічого іншого запрошені; таким реальним, немовби вони були запрошені після цього до нижчої милості. Але це вже не таке очевидне, бо загальне Євангельське покликання, яке не виключало їх, було тим самим покликанням, тільки ширшим та глибшим, яке стосувалося всіх віруючих в Христа, з кожного народу.
Після теперішнього припинення милості, або “покликання”, у 1881 р., наступає, або, радше, накладається на нього, загальне покликання цілого світу до Тисячолітніх благ та милостей на умовах віри та охочого послуху (але не жертвування до самої стерті). Однак це – нижче покликання і менша милість, ніж та, яка припинилася. Це – покликання втішатись благами Царства, але не бути частиною помазаного класу Царства. Ця зміна – зупинення вищої й початок нижчої ласки – буде в даний час малопомітною з тієї причини, що велика нагорода Царства та співспадкоємства з Христом в якості учасників божественної природи, переважно загубилася з поля зору Церкви. Найвище поняття про нагороду, загальноприйняте серед християн минулих століть, це – поняття, що у своєму воскресінні вони одержать досконалі тіла; що, вільні від хвороб, страждань та горя, вони втішатимуться Божою милістю і матимуть вічне життя. Це поняття, хоч далеке від справжніх [219] привілеїв “високого покликання” Євангельського віку, в дійсності є досить правильним поняттям про блаженні привілеї, які під час Тисячолітнього віку будуть даровані всьому світу – тим зі світу, які проявлять послух і прийдуть до гармонії з Богом.
Насправді єдиними, хто чітко бачить надзвичайно високі й величні признаки покликання Євангельського віку – єдиними, хто повинен звіщати й пояснювати це покликання, – є ті, кому на основі Божого Слова показано, що часова межа цього покликання була досягнута в жовтні 1881 року. Інші, хоч і цитують слова апостола відносно “високого покликання Бога в Христі”, насправді пояснюють нижче покликання, яке належить до Тисячолітнього віку. Отже, загальне Євангельське покликання, правдиве покликання, закінчилося. Ніхто не може його продовжити. Дехто не може, бо його не розуміє й не може його дати, а дехто не може, бо знає про його закінчення.
Але хоч загальне “покликання” припинилося, “двері” ще не зачинені. Кінець “покликання” й зачинення “дверей” – різні й окремі речі. Для декого “двері” залишаються відчиненими, щоб увійти в змагання за велику нагороду співспадкоємства в Царстві, навіть після закінчення загального “покликання”. Бог заздалегідь визначив конкретне число, яке становитиме Церкву, “Тіло Христа”, тому неможливо, щоби хоч на одного члена було більше або менше (зверніть увагу на образне представлення цього в 3 М. 21: 17-23). Звідси виникає, що Він не міг покликати, тобто запросити, до цієї честі більше, ніж треба для укомплектування обумовленого Ним числа. І в жовтні 1881 року, як показує Його Слово, це повне число було наявне. Та оскільки деякі з тих, хто відгукнувся на загальне покликання і уклав з Ним угоду, не зуміють дотримати своєї угоди, не бігтимуть так, щоб здобути нагороду, то “двері” залишаються відчиненими навіть після припинення загального покликання, щоб деякі отримали можливість вступити в змагання (щоб жертвувати себою в служінні правді) і зайняли [220] місця тих, які під час перегляду можуть скинути весільну одежу Христової праведності, а також інших, які, уклавши угоду самопожертви в служінні, полюбили теперішній світ, перейнялися його турботами або насолодами і не здоліли виконати вимог своєї угоди.
І ще варто зауважити, що закінчення покликання у 1881 році жодним чином не завадило привілеям тисяч, які вже прийняли покликання й стали посвяченими Божими слугами: воно не усуває нікого, хто вже був у ньому. Це також не означає, що більше ніхто не може ввійти: це було тільки припиненням Божого загального запрошення.
Той факт, що ви, можливо, лиш недавно прийшли до ясного знання надзвичайно великих та цінних обітниць в речах, які Бог зберіг для тих, хто Його любить, зовсім не означає, що ви не були покликані й прийняті як бігуни за цією великою нагородою задовго до того, як зрозуміли наскільки великою і величною є ця нагорода. Річ у тому, що ніхто, приймаючи покликання, не в змозі спочатку повністю збагнути нерівність та вузькість цього шляху, як і велич нагороди, яку можна одержати в самому його кінці. Ясність нашого розуміння обітниць є для нас Божою силою, яка діє в нас, щоб нас зміцнити й зробити здібними перемагати нинішні перешкоди та випробування. Надзвичайно великі і цінні обітниці відкриваються перед нами поступово, коли ми доказуємо свою вірність і йдемо далі, щоб з їхньою допомогою (з силою та відвагою, які вони в нас вселяють) ми могли бігти так, щоб одержати нагороду (2 Петр. 1: 4).
Цей клас, щоб одержати нагороду, повинен бути не тільки покликаним і вибраним (прийнятим), але й вірним. І хоч загальне покликання припинилося, очевидно, випробування вірності покликаних ще не закінчилося. Вірні проходять процес печатання і відділення від тих, які невірні своїй угоді самопожертви. Мудрі діви проходять [221] відділення від нерозумних, які безглуздо припускають, ніби можна бігти і виграти нагороду почестей, багатства і т. п. у світі, і одночасно вірно бігти в змаганні за великою нагородою слави, честі й безсмертя, самі умови якої роблять таку подвійну поведінку неможливою. “Двоєдушна людина непостійна на всіх дорогах своїх”. “Не можете Богові служити й мамоні” (Як. 1: 8; Мт. 6: 24).
Коли всі вірні “мудрі діви” будуть випробувані і увійдуть до радощів Господа, “двері” можливості стати цим класом зачиняться, і ніхто більше не зможе в них увійти. Коли всі мудрі діви увійдуть, призначене число буде повним, і тоді Вчитель підведеться й зачинить двері (Лк. 13: 24, 25; Мт. 25: 10). Наш Господь Сам говорить нам, що тоді багато-хто почне бачити речі по-іншому – бачити, які привілеї і нагоди для жертви вони колись мали, але їх не втримали. Коли вони шукатимуть, як увійти, Вчитель скаже їм: “Я не визнаю вас Своєю Нареченою – вона вже укомплектована, а Я маю лише одну Наречену”. Але, дякувати Богу, інші вірші показують, що нерозумні діви, хоч і позбавлені таким чином високого покликання, на яке вони (як покаже їхня поведінка під час випробування) не заслуговують, все ж таки матимуть ласку і знайдуться на скромнішому становищі в Господній челяді.
Тому, перш ніж зачиняться двері, перш ніж повне число вірних буде укомплектоване, нехай кожен старається зробити своє покликання та вибрання міцним. Для цього дозвольмо Господу (через згадані цінні обітниці й пояснені притчі) викликати в нас і хотіння і чин за доброю Його волею.
Але дехто може сказати: “Боюсь, що я не є одним із тих, кого покликано ще до закінчення загального покликання у 1881 році, бо тоді я не тільки не усвідомлював глибин Божих обітниць, але й був зовсім чужим для Бога і навіть Його ворогом, далеким від угоди з Ним (щоб Йому служити) і далеким від такого бажання. Лише зовсім недавно я [222] прийшов до пізнання Бога; недавно я взяв на себе ярмо Христа, щоб вчитися від Нього; і вже зовсім недавно я дізнався про теперішній привілей страждати з Христом через самовідречення в Його службі і про те, що той, хто жертвує себе з Ним, згодом стане співспадкоємцем з Ним у славній праці Тисячоліття. Тож тепер, коли я побачив цю велич, коли я відчув захоплення від цих дорогоцінних речей і вирішив бігти в цьому змаганні за чудовою нагородою, невже я повинен зробити висновок, що це для мене не відчинене, бо для доповнення числа вже покликано достатньо? Я не збираюсь змінювати божественну постанову або просити додати хоча б одного понад межу, встановлену божественною мудрістю, але буду гостро відчувати свою невдачу”.
Таким ми відповідаємо: “Біжіть. Ваша справа не така безвідрадна, як вам здається. «Двері» ще не «зачинені». Пам’ятайте, що коли би всі, які прийняли покликання, виявились при його закінченні вірними своїй угоді, їх не було би занадто багато, а у самий раз. Пам’ятайте також, що ваші спостереження, як і Святе Письмо, свідчать, що з багатьох, які прийняли покликання, небагато буде вибраних, бо тільки небагато хто залишиться вірним своїй угоді у випробуваннях. Як тільки деякі з покликаних один за одним проявляють невірність, їхні нагоди, їхні місця трудів та їхні вінці нагороди переходять до інших. Одне з цих місць трудів і один з цих вінців нагороди може перейти до вас, і ваше ім’я може бути записане в сувої життя як ім’я члена Нареченої Христа на випробуванні – замість того, хто був викреслений як недостойний” (див. Об. 3: 5; Євр. 12: 23).
Ті, які здатні охопити розумом дорогоцінні обітниці і бажають працювати у винограднику, мають міцний доказ, що вони зачаті Духом,* адже людський розум, навіть виправданий, не в силі осягнути глибокі речі, призначені Богом лише для тих, хто [223] посвятився і був прийнятий (1 Кор. 2: 6-16). Наш Господь надто люблячий і надто справедливий, щоб у чиємусь серці зродити надію, яка ніколи не зможе здійснитись. Бути зачатим від Духа через Слово правди передбачає остаточне народження до духовних умов, хіба б такий зачатий показав себе недостойним – невірним.“Тож не відкидайте відваги своєї, бо має велику нагороду вона”.
————–
*Дивіться Том 1, стор. 226.
————-
ОДИНАДЦЯТА ГОДИНА
МТ. 20: 1-16
Ця притча, очевидно, була дана з особливим наміром дати урок в нинішньому часі. Робітники – це ті наполегливі, посвячені Божі діти, які протягом Євангельського віку (“дня” з притчі) вірно витрачають свій час та енергію не в служінні собі, не в служінні мамоні, а в служінні Богу. Тому в робітниках показані тільки вірні, і всі вони одержують ту саму нагороду, почесті Царства, зображені в притчі “динарієм”.
Загальний характер покликання і потреба в робітниках показані в чотирьох покликаннях – рано вранці, о дев’ятій годині, в полудень і о третій годині пополудні. Однак чітке, виразне розуміння того, якою повинна бути плата, було згадане тільки на початку: саме тоді господар “погодився” дати їм за службу по динарію. Ось так обітниця Царства була ясно зрозуміла в ранній Церкві, але пізніше вона переважно загубилася з поля зору і була сформульована неясно. Живі члени Христової Церкви, трудячись у Його винограднику в будь-яку пору цього Євангельського віку, представляють всіх робітників. Притча показує (як характерну особливість) клас, який береться до служби Господу, коли денна праця вже майже виконана, об “одинадцятій [останній] годині”. Він показаний в тих, які бажають брати участь в службі Учителю, але вже надто пізно, бо загальне покликання [224] закінчилося. Вони кажуть: “Ніхто не найняв нас”, – ми запізнились, щоб служити під цим покликанням.
Учитель відповідає їм, що двері можливості трудитися й страждати в Його службі ще не “зачинені”, і про зачинення їх свідчитиме прихід “ночі, коли жоден нічого не зможе виконувати”. Але Він нічого не говорить, якою буде нагорода, хоча, наймаючи інших під Своїм загальним покликанням, казав: “І що буде належати, дам вам”* – частину плати, про яку “домовився” на початку.
————–
*Найстаріші грецькі манускрипти, Синайський та Ватиканський не містять слів з Мт. 20: 7: “І що буде належати, те одержите”.
————–
Отже, протягом Євангельського віку наш Господь через Свої мовні знаряддя в Церкві постійно запрошував всіх віруючих до Себе на службу. Повна нагорода – божественна природа і слава Царства – була чітко окреслена і добре зрозуміла вже на самому початку. Та хоча про неї говорилося протягом всього віку, вона відтоді вже так ясно не сприймалася через велике відступлення від правди. Але тепер ми дійшли до завершення Євангельського дня служіння – до “одинадцятої години”. Проминув час кликати робітників на цей день. Однак деякі стоять і кажуть: “Нас не покликали працювати – «ніхто не найняв нас», – нам не обіцяють ні роботи, ані нагороди, якщо ми знайдемо роботу; покликання закінчилося, денна праця вже майже зроблена; є досить робітників і без нас”. Але до таких Учитель хотів би звернутись через нас – Його мовні знаряддя: “Ідіть і ви в виноградник” – “Я не обіцяю нічого; загальне покликання закінчилося; часу мало; час для праці майже закінчився, «приходить ніч, коли жоден нічого не зможе виконувати»; та ви йдіть, покажіть свою любов та ревність, а нагороду залиште Моїй щедрості” .
Це все, що ми можемо сказати. Єдина надія, якої ми можемо триматись, полягає у тому, що ще ніколи не було так, щоб людина, яка трудилась для нашого Господа, не одержала при цьому набагато більше, ніж вона могла просити чи сподіватися. [225] Ми також знаємо, що деякі місця в цій праці звільняться, бо дехто перестане бути вірним, і вінці нагороди, відкладені для них, будуть віддані іншим, які своєю вірністю та самопожертвою докажуть, що вони гідні цієї праці і нагороди.
Тому, якщо хтось лише недавно пізнав й полюбив нашого Господа і бажає служити Йому та Його правді, нехай він не знеохочується тим, що загальне покликання закінчилося у 1881 році. Якщо ви бачите, що “двері” нагоди жертвувати і служити відчинені перед вами, входьте. Але входьте швидко, бо ніч темряви і сильної опозиції до правди невдовзі захопить нас і перешкодить нашій зайнятості в службі. “Настав ранок, а все ж іще ніч”, “Приходить ніч, коли жоден нічого не зможе виконувати”. Коли так буде, знайте, що “двері зачинились”, що всі мудрі діви вже ввійшли, що всі випробувані, і всі вільні місця належним чином заповнені. Коли всі особливі “Божі слуги” будуть до того часу “попечатані на своїх чолах” (отримають інтелектуальне розуміння Божого плану), тоді будуть відпущені чотири вітри (Об. 7: 1-3), які спричинять великий “вихор” утиску, серед якого залишок класу Іллі буде “перемінений” і звеличений до слави Царства.
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: