5 Том, 12 Розділ – Предмет Примирення – Чоловік

[301]
РОЗДІЛ XII
ПРЕДМЕТ ПРИМИРЕННЯ – ЛЮДИНА

“Що то є людина, що Ти пам’ятаєш про неї, і син людський, про якого Ти згадуєш? А однак учинив Ти його мало меншим від ангелів, і славою й величчю Ти коронує його! Учинив Ти його володарем творива рук Своїх, все під ноги йому вмістив: худобу дрібну та биків, їх усіх, а також степових звірів диких, птаство небесне та риби морські!” (Пс. 8: 5-9).

ЯКОЮ ж такою великою істотою є людина, що Творець Всесвіту був настільки зацікавлений її благом, що так щедро потурбувався про її примирення, через жертву Свого Сина? Ми повинні якнайбільше дізнатись (наскільки це можливо) про це найвище зі земних створінь Бога, однак наші вміння розсуджувати і наші знання настільки обмежені, що в цьому питанні ми майже повністю покладаємось на речі, які наш люблячий Творець повідомив нам у Своєму Слові. Хоча вислів “Найбільшим предметом вивчення людства є сама людина” став прислів’ям, проте, як не дивно, існує небагато тем, в яких людство заплуталось більше, ніж у цій – що таке людина? Є два основні погляди на цю тему, і ми вважаємо, що жоден з них не є правильним, біблійним. Хоча з ними пов’язані певні елементи істини, проте обидва вони вкрай помилкові та обманливі, так що навіть ті, хто ще не зовсім обманений ними, настільки підпадають під вплив [302] цих помилок і так заплутуються ними, що багато правд втрачають свою силу та вагу, а багато вигадок прибирають видимість правди. Тому наша тема важлива для всіх, хто хоче знати правду й отримати усіляку користь з її впливу на їхні серця та життя. Ця тема має особливе значення в зв’язку з предметом Примирення, який ми обговорюємо. Для того, хто не має виразного уявлення про те, ким є людина, буде важко і навіть неможливо чітко осмислити Біблійні вчення щодо примирення за гріх людини – його дій і наслідків.
Ми розглянемо загальний, так званий ортодоксальний погляд на питання, що таке людина? Потім розглянемо чисто науковий погляд, і, врешті, біблійний погляд, який, як ми вважаємо, відрізняється від обидвох і є набагато розсудливішим, ніж будь-який з них, становлячи єдину підставу для правильного узгодження між ними.

ОРТОДОКСАЛЬНИЙ ПОГЛЯД НА ЛЮДИНУ

Відповідь на питання: що таке людина, з так званого “ортодоксально теологічного” погляду (з яким ми не погоджуємось) була би приблизно такою: людина – це істота, яка складається з трьох частин: тіла, духа і душі. Тіло народжується звичайним шляхом фізіологічного народження, за винятком того, що в момент народження Бог втручається і якимось загадковим чином вселяє в тіло дух і душу, які є частиною Його Самого, а будучи частиною Бога, вони незруйновні й ніколи не можуть померти. Ці дві частини, дух і душу, “ортодоксія” не в змозі відокремити й відрізнити, а тому вживає ці терміни почергово, як вигідно. Вважається, що обидва ці терміни (дух і душа) означають реальну людину, тоді як тіло вважається лише зовнішнім одягом реальної людини, який вона замешкує протягом років свого земного життя, як будинок. Кажуть, що при смерті реальна людина є випущена з цієї в’язниці плоті й опиняється в набагато сприятливішому стані.
Іншими словами, “ортодоксія” стверджує, що реальна людина не є земною істотою, а духовною, абсолютно непристосованою [303] до землі, хіба що через свій досвід в плотському тілі. Ця теорія говорить, що коли смерть звільняє людину від тіла, вона відчуває велике благословення, хоча, поки живе, докладає всіх зусиль, щоб продовжувати жити в плотському домі. Для цього вона використовує ліки, подорожі та всілякі оздоровчі засоби й винаходи, щоб продовжити життя у плоті, яка, як стверджують, теоретично погано пристосована до того, щоб приносити користь та радість. “Звільнення”, яке називається “смертю”, вважається наступним кроком в еволюційному процесі. І для багатьох така майбутня еволюція від земного до небесного стану, від тваринного до духовного стану, здається розумним судженням та логічним результатом наукового висновку, що людина не була створена як людина, але протягом довгих віків еволюціонувала від протоплазми доісторичних часів до мікроба, від мікроба (різними тривалими етапами й шляхами) до мавпи і, нарешті, від мавпи до людини. Також стверджується, що людина на її ранній стадії дуже поступалася сучасній людині, що еволюція просунула людство вперед і що наступним кроком для кожної людської істоти є перетворення, або еволюція, до духовних умов: як ангелів та богів або як бісів.
Все це дуже лестить гордості дев’ятнадцятого століття, адже хоча, з одного боку, вона визнає, що предки мали дуже низький інтелект, проте приписує собі дуже високі досягнення сьогодні, а також майбутнє звеличення. І цей погляд не обмежується тільки кругом людей із цивілізованих країн: в загальному всі язичницькі народи, навіть дикуни, мають практично ту саму думку щодо людини, хіба що зазвичай не простежують її походження так далеко назад. Цей погляд знаходить підтримку в усіх язичницьких філософіях і значною мірою підтримується нинішніми науковими теоретиками, які, хоч і визначають цей предмет зовсім по-іншому, проте люблять тішити себе надією на майбутнє життя згідно з еволюцією, задовольняючи своє марнославство в тих напрямках, які взагалі не узгоджуються з їхніми власними науковими висновками щодо іскри життя в людині.

[304]
ЛЮДИНА ОЧИМА НАУКИ

Ось як звучить простою мовою наукова відповідь на питання: що таке людина? Людина – це тварина найвищого роду зі всіх розвинених і відомих на даний час. Вона має тіло, яке відрізняється від тіл інших тварин, бо його розвиток найвищий і найшляхетніший. Структура її мозку відповідає структурі мозку нижчих тварин, але вона краще розвинена й більш витончена, з додатковими й більшими можливостями, які роблять людину за своєю природою паном, царем нижчого створіння. Дихання людини (дух життя) таке, як у інших тварин. Організм людини та іскра життя походять від її батьків так само, як звірі отримують своє життя і тіла від своїх предків.
Наука вважає кожну людину душею, тобто чутливою істотою. Але щодо майбутності, вічності людського існування, наука не має жодного припущення, яке могла б запропонувати, не знаходячи підстави для того, щоб робити якісь висновки або навіть розумні гіпотези. Але, не роблячи припущень, наука покладає надії на майбутнє, пов’язане з еволюцією, яку, як вона вірить, може простежити в минулому. Наука пишається так званими еволюційними кроками, вже зробленими її богом, законом природи, і сподівається, що ця діяльність закону природи в кінцевому підсумку (без особистого Бога) приведе людство до ще більш богоподібного і панівного стану, ніж в даний час.

ЛЮДИНА З ПОГЛЯДУ БІБЛІЇ

Біблійний погляд, хоч і погоджується в деяких аспектах з обома вищенаведеними поглядами, абсолютно протирічить їм у деяких найбільш важливих напрямках. Біблія не спекулює, а належним чином, як голос, як одкровення Бога, говорить переконливо та підкреслено про початок, теперішнє і майбутнє людини. Біблійний погляд – єдино послідовний і, відповідно, справді єдино науковий і ортодоксальний погляд у цьому питанні. Але Біблійний [305] опис не потурає людській гордості, не робить з людини самостійного вдосконалювача і не приписує це богу природи, який не є Богом. Біблійний погляд щодо людини віддає Богу славу за Його первісне створіння (Адама) на божественну подобу і покладає на людину вину за невдачу зберегти цю подобу, за гріхопадіння і за всі наслідки гріха – розумове, фізичне і моральне зубожіння, що привело до смерті. Біблійний погляд віддає честь Богу, виявляючи нам Його милість і великодушність до людини в її грішному стані і те, що Він подбав про відкуплення людини та реституцію до її первісного стану через її Відкупителя під час Тисячоліття.
Великим джерелом плутанини в розумі християн, коли вони досліджують природу людини і, передусім, намагаються здобути біблійний погляд на цю тему, є їхня нездатність розрізнити між людством в цілому і Церквою, Малою Черідкою, яку Бог вибирає з-посеред людей у нинішньому віці, пристосовуючи й приготовляючи її до нових і надлюдських умов – духовних умов. Будучи не в змозі “вірно навчати науки правди”, вони застосовують до всіх людей ті вислови та обітниці Святого Письма, особливо Нового Завіту, які адресовані тільки класу Церкви і не мають жодного відношення до реституційних надій всього людства. “Цінні та великі обітниці” зовсім не відносяться до світу, а лише до Церкви. Так, наприклад, слова апостола: “Тіло мертве через гріх, але дух живий через праведність” (Рим. 8: 10), які стосуються тільки Церкви, розкриваючи особливі та своєрідні умови поклику Церкви в цьому Євангельському віці, пояснюють так, немовби вони мають відношення до всього людства. Тут слова “мертве” і “живий” використовуються у відносному значенні, стосуючись тих, які, виправдавшись вірою, за Божою благодаттю, відразу вважаються звільненими від осуду смерті, щоб представити свої тіла в живу жертву, сприймаючи ці тіла і трактуючи їх як мертві [306] (коли йдеться про земні права та інтереси) і вже не вважаючи себе тілесними, тобто людськими, істотами, а “Новими Створіннями”, зачатими до нової природи через обітниці Бога. Ці виправдані та освячені віруючі (Церква) розуміють (з божественного погляду), що вони отримали новий дух життя через діяльність віри в Христа і слухняність Йому. Але таке використання слів “мертве” і “живий” у відношенні до світу цілковито неправомірне, оскільки світ не має жодної іншої природи, окрім людської. Він у жодному сенсі цього слова не був зачатий знову.
Інший вірш, який має відношення до Господнього посвяченого народу, але часто неправильно застосовується до світу, говорить: “А ми маємо скарб цей у посудинах глиняних, щоб велич сили була Божа, а не від нас” (2 Кор. 4: 7). Тут мається на увазі тільки Церква – ті, хто отримав скарб нового розуму, нової природи. У них цей скарб, тобто нова природа, є в природному тілі, яке вважається мертвим і назване тут “глиняною посудиною”. Ілюстрація цілком відповідає класу, до якого вона застосовується, класу Церкви. Але абсолютно неправильно застосовувати її до людства в цілому, припускаючи, що кожна людська істота має небесний скарб, нову природу, і тому кожне людське тіло є земним посудом, або сховищем, для такої нової природи. Світ має лише одну природу – людську природу. У нього немає нової природи ні в значенні скарбу, ні в будь-якому іншому значенні, як і немає обітниці, що вона в нього коли-небудь буде. Зовсім навпаки, найвище, на що може надіятись людство (згідно з божественним Словом обітниці), це “реституція” – відновлення до повної досконалості людської природи, втраченої в Едені й відкупленої на Голгофі (Дії 3: 19-23).
Аналогічно ми могли б обговорити багато інших висловів Нового Завіту, які стосуються не людства в цілому, а лише посвяченої Церкви, зачатої знову святим Духом до нової духовної природи. Всім буде корисно звернути особливу увагу на привітання, якими апостоли починають свої різні послання. Вони [307] не адресовані, як багато хто вважає, людству в цілому, а лише Церкві, “святим”, “дому віри”.
Тому пам’ятаймо, що при обговоренні в цьому розділі питання: що таке людина?, ми не обговорюємо, ким є Церква, “Нові Створіння” в Христі Ісусі, ні те, чим є духовна природа, до якої члени Церкви вже зачаті від Духа й учасниками якої (якщо будуть вірні) стануть найповнішою мірою в першому воскресінні. Навпаки, ми говоримо про першого Адама та про його дітей. Ми хочемо знати, хто і що ми є за своєю природою як рід – що таке людина? Тоді ми зможемо краще зрозуміти, від чого людина відпала, у що людина впала, від чого людина була відкуплена і до чого людина буде привернена, а також інші споріднені питання.

ЛЮДИНА – ТІЛО, ДУХ, ДУША

Приймаючи стандартне визначення слова “тварина” – “чутливий живий організм”, ми, не вагаючись, можемо класифікувати людину як одну з земних тварин, як їхню голову та царя, і в цьому відношенні Писання повністю погоджується з науковими висновками. Зверніть увагу на вірш, яким починається цей розділ. У ньому пророк Давид особливо наголошує на тому, що людина по своїй природі є нижчою від ангелів, є царем і головою усіх земних створінь, представником Бога для всіх нижчих родів чутливих істот.
Писання ніде (ні прямо, ні посередньо) не говорить, що шматок, частина або іскра божественної істоти передається кожному людському створінню. Це необґрунтовані припущення з боку тих, хто прагне побудувати теорію і кому не вистачає для цього матеріалу. І ця безпідставна гіпотеза, що частина Бога передається при народженні кожному людському створінню, була покладена в основу багатьох псевдовчень, надзвичайно принижуючих божественний характер – нешанобливих до божественної мудрості, справедливості, любові та сили.
Саме це припущення, що іскра божественної істоти [308] передається при народженні кожній людській істоті, тягне за собою теорію про пекло вічних мук. Гіпотеза полягає в тому, що коли б людина була створена так, як були створені інші тварини, то вона могла би померти, як помирають інші тварини, не побоюючись вічних мук, але оскільки Бог передав людині іскру Свого власного життя, то людина вічна, тому що Бог вічний. Отже, для Бога неможливо знищити Своє створіння, навіть коли б таке знищення виявилось бажаним. І якщо людину не можна знищити, то вважається, що вона десь повинна існувати всю вічність. А оскільки переважна більшість людей (як загальновизнано) є злими, а тільки “Мала Черідка” є святими й угодними Богу, то вважається, що ті, хто позбавлений святості, повинні сподіватися майбутнього в муках, пропорційно до майбутнього в блаженстві, яке чекає небагатьох святих. Вважається, що було би краще і для інтересів людини, і для Божої слави, і для миру та процвітання Всесвіту, коли б усі злі були знищені. Стверджується, що Бог, маючи силу створити, не має сили знищити людину, Своє власне створіння, в яке якимсь незрозумілим чином була вселена іскра божественного життя. Ми сподіваємося показати, що все це твердження хибне: що воно не тільки не має підтримки в Біблії, але й є вигадкою Середньовіччя, яка усіляко суперечить Писанню.
Писання вважає, що людина складається з двох елементів: тіла і духа. Ці два становлять душу, чутливу істоту, інтелект, саму людину, істоту, душу. Термін “тіло” відноситься тільки до фізичного організму. Він не відноситься ані до життя, яке його оживляє, ані до чутливої істоти, яка є результатом життєдіяльності. Тіло не є людиною, хоча не може бути людини без тіла. Дух життя – це теж не людина, хоча не може бути людини без духа життя. Слово “дух” у Старому Завіті походить, від єврейського слова “ruach”. Воно в першу чергу означає “дихання”. Тому в нас є вираз “дихання життя”, або “дух життя”, адже іскра розпочатого життя підтримується диханням.
[309] Однак слова “дух життя” означають щось більше, ніж просто дихання. Вони відносяться до самої іскри життя, без якої дихання було би неможливим. Цю іскру життя ми отримуємо від наших батьків, а харчується і розвивається вона через наших матерів.* Абсолютно невірно, що іскра життя людини передається чудесним чином (не більше, ніж іскра тваринного життя). Нижчі тварини, кінь, собака, худоба і т. д. є зачаті від самців і народжені самками відповідного роду. Точно так само відтворюється людський вид, і в Писанні немає нічого, що стверджувало би зворотне. Це чисто людська вигадка, спрямована на підтримку фальшивої теорії, яка заявляє про божественне втручання в народження людського нащадка. Припускати, що Бог є безпосереднім творцем кожного людського немовляти, народженого у світі, означає припускати те, що заперечує Писання, адже так Він був би автором гріха, безладдя й недосконалості, тоді як Писання каже, що “діло Його досконале” (5 М. 32: 4). Ні, ні, розумово, фізично і морально заплямлені та зіпсуті люди не є ділом Божих рук. Вони дуже віддалились, далеко відпали від стану своїх досконалих предків, Адама та Єви, і лише за їхнє створення Бог несе відповідальність. Ті, хто стверджує, що Бог безпосередньо створює кожну людську істоту, доказують, що Бог відповідальний за весь ідіотизм, божевілля і слабоумство у світі. Але і наука, і Писання стверджують, що діти успадковують від своїх попередників їхні недоліки та їхні чесноти, їхні слабкості та їхні таланти. Апостол надзвичайно виразно стверджує: “Як через одного чоловіка ввійшов до світу гріх, а гріхом [в результаті гріха] смерть, так прийшла й смерть у всіх людей через те, що всі [по спадку] згрішили”. Про це саме говорить пророк: “Батьки їли кислий виноград [гріх], а у дітей на зубах оскома” – всі вони зіпсуті (Рим. 5: 12; Єр. 31: 29, 30; Єз. 18: 2)
——————-
*Див. ст. 98.
——————-
[310] Хтось запитає: а чи не може бути так, що Бог вселив у наших прабатьків іскру Своєї безсмертної божественності, і ця іскра хоч-не-хоч передається потомству? Простежмо, що говорить про це Писання, пам’ятаючи одночасно, що не існує іншого, відкритого для когось, об’явлення, крім опису в Святому Письмі, тому ми можемо знати все, що може бути відомо кому-небудь на цю тему. Що ж ми знаходимо в книзі Буття? Ми дійсно бачимо, що тут детально згадується створення людини, тоді як опис створення тваринного світу не такий детальний. Однак ми бачимо, що ці висловлювання зроблені дуже простою мовою, і вони не містять жодного натяку про передання якоїсь надлюдської іскри життя. Згідно з описом, поданим у книзі Буття, вищість людини над тваринами не полягає в тому, що вона має іншого роду дихання, чи дух, але в тому, що вона має вищу будову, краще тіло, більш витончений організм, наділений організацією мозку, яка дозволяє йому думати на рівні, який набагато перевищує та переважає розумові здібності нижчих тварин, диких створінь. Бачимо, що саме в цьому відношенні людина була створена як тілесна подоба свого Творця, Який є духовною істотою (Ів. 4: 24).

ДУХ ЛЮДИНИ

Як уже було сказано,* слово “дух” у наших Бібліях перекладене з єврейського слова “ruach” і грецького слова “pneuma”. І щоби правильно зрозуміти слово “дух” у Божому Слові, ми повинні завжди пам’ятати значення оригінальних слів, з яких воно перекладається. Як ми бачили, “дух”, по-перше, означає вітер, а, по-друге, застосовується до будь-якої невидимої сили. Ми дізнались, що по відношенню до Бога це слово означає, що Він сильний, але невидимий, натомість, вжите по відношенню до Божого впливу та діяльності, наводить на думку, що це здійснюються невидимою силою. Воно застосовується до розуму, бо це невидима й невідчутна сила; слова [311] також невидимі, але могутні; життя, хоча украй важливе й скрізь проникаюче, є також невидимою силою, або властивістю, мов електрика. Отже, слово “дух” застосовується до всіх цих різних речей. У результаті в нас є вірші Святого Письма, які говорять про дух нашого розуму, невидиму силу розуму; про дух людини, розумові здібності та волю людини; про дух життя, силу життя, яка приводить в рух наші тіла та все створіння; про Божий Дух, силу, або вплив, який Бог проявляє до всього живого й неживого; про дух мудрості, мудрий розум; про дух любові, розум, або вдачу, яку спонукує любов; про дух зла та злоби, тобто розум, або вдачу, яку спонукує злість; про дух правди, вплив, або силу, яку проявляє правда; про дух світу, вплив, або силу, яку проявляє світ. Так само небесні істоти змальовані як духовні істоти, тобто невидимі істоти, наділені силою, інтелектом і т. д. Це стосується не тільки Бога, Отця, про Якого наш Господь Ісус сказав: “Бог є Дух”, але й нашого Господа Ісуса після Його воскресіння, бо про Нього сказано: “Господь є Дух”. Це стосується також ангелів і Церкви, яка має запевнення, що в першому воскресінні кожен переможець матиме духовне тіло. Це стосується в Писанні також сатани та його спільників, духовних істот, невидимих, але сильних.
—————
*Див. стор. 172
—————

ДУХ У НОВОМУ ЗАВІТІ ПО ВІДНОШЕННЮ ДО НОВОЇ ПРИРОДИ

При розгляді використання слова “дух” по відношенню до людини, ми зауважуємо наступне:
(1) Слова “дух” і “духовний” у Новому Завіті часто використовується в стосунку до (а) волі, особливо нового розуму “святих”, зачатих Словом і Духом Бога. “Нові створіння у Христі” покликані до зміни природи з людської на духовну, і їм обіцяно, що якщо вони будуть вірними, то у воскресінні одержать (б) духовні тіла, подібні до тіла воскреслого Христа, і подібні до славної особи Небесного Отця. У зв’язку з цим їхнє майбутнє (надія Церкви) назване [312] (в) духовним і небесним, на відміну від надій і обітниць, спадкоємцями яких людство стане у Тисячолітті. Дух також використовується (г) у стосунку до ангелів, які за своєю природою є духовними істотами – не тілесними істотами. Але слова “дух” і “духовний” завжди пов’язані з невидимістю, де б і коли б вони не використовувались.

Ось кілька прикладів такого використання цих слів:

(а) “Павло в дусі [pneuma – розумі, волі] задумав… йти в Єрусалим” (Дії 19: 21).
(а) “У ньому кипів його дух [pneuma – розум, почуття], як бачив це місто, повне ідолів” (Дії 17: 16).
(а) “Павло спонуканий був Духом [pneuma – розумом, був розумово побуджений] засвідчувати юдеям, що Ісус є Христос” (Дії 18: 5, Гиж.).
(а) “Він [Аполлос], будучи навчений дороги Господньої і, палаючи духом [pneuma – маючи ревний розум], промовляв і про Господа пильно навчав” (Дії 18: 25).
(а) “Бо свідок мені Бог, Якому служу духом своїм [pneuma – моїм новим розумом, моїм новим серцем, моєю відновленою волею] у звіщанні Євангелії Його Сина” (Рим. 1: 9).
(а) “Прославляти Бога в тілі своєму та в дусі своєму [pneuma – в розумі], що Божі вони” (1 Кор. 6: 20).
(а) “Я відсутній тілом, та присутній духом [pneuma – думками], уже розсудив, як присутній” (1 Кор. 5: 3).
(а) “Людина… лагідного й мовчазного духа [pneuma – розуму, вдачі]” (1 Петр. 3: 4).
(б) “Сіється тіло звичайне, встає тіло духовне [pneumatikos]” (1 Кор. 15: 44).
(б) “Є тіло звичайне, є й тіло духовне [pneumatikos]” (1 Кор. 15: 44).
(б) “Та не перше духовне [pneumatikos]” (1 Кор. 15: 46).
(б) “Потім духовне [pneumatikos]” (1 Кор. 15: 46). [313]
(в) “Думка духовна [pneuma – мати розум під контролем святого Божого Духа, волі] – життя та мир” (Рим. 8: 6).
(в) “Ви, духовні [pneumatikos – духовно зачаті, які маєте новий розум] виправляйте такого духом [pneuma – вдачею] лагідності” (Гал. 6: 1).
(в) “Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що нас у Христі поблагословив усяким благословенням духовним [pneumatikos – благословенням духовного характеру] у небесах” (Еф. 1: 3).
(в) “Наповнюйтесь Духом [pneuma – святим Духом Бога], розмовляючи поміж собою псалмами, і гімнами, і піснями духовними [pneumatikos – піснями у відповідності з вашим новим духом]” (Еф. 5: 18, 19).
(в) “Щоб для пізнання волі Його були ви наповнені всякою мудрістю й розумом духовним [pneumatikos – розумінням всіх справ, пов’язаних з вашим новим духовним зв’язком з Богом та Його планом]” (Кол. 1: 9).
(в) “Будуйтеся в дім духовний [pneumatikos – сім’ю, дім духовного порядку, виду]” (1 Петр. 2: 5).
(г) “Служниця одна, що мала віщунського духа [pneuma – невидиму силу]” – через спілкування з занепалими духовними істотами (Дії 16: 16).
(г) “Павло, повернувшись, промовив до духа [pneuma – злого духа – істоти, що оволодів жінкою]: Велю я тобі – вийди з неї!” (Дії 16: 18).
(г) “Духи [pneuma] лукаві виходили з них” (Дії 19: 12, 13).
(г) “Відповів же злий дух [pneuma] і сказав їм” (Дії 19: 15).
(г) “Садукеї бо твердять, що немає… ані ангела, ані духа [pneuma – духовної істоти]” (Дії 23: 8).
(г) “А коли промовляв дух [pneuma] до нього, чи ангол, не противмося Богу” (Дії 23: 9).

[314]
ДУХ У СТАРОМУ ЗАВІТІ

(2) Слово “дух” застосовується до людства в цілому, особливо в Старому Завіті. Але воно завжди вживається або відносно (ґ) духа життя, оживляючої іскри, яку Бог спочатку запалив в Адамі і яка відтоді (ослабнувши) перейшла до всіх його нащадків – яка є невидимою силою, або властивістю; або відносно (д) духа розуму, волі – невидимої сили, яка контролює життя.

RUACH, PNEUMA – ОЖИВЛЯЮЧА СИЛА

Коли йдеться про створення людини, то мається на увазі дух життя – дихання життя. Святе Письмо виразно показує, що цей дух життя є спільним для всіх Божих створінь, і його має не тільки людина, як це ясно демонструють наступні цитати з Писання.
(ґ) “Кожне тіло, що в ньому дух життя [ruach – дух, дихання життя в кожному тілі]” (1 М. 6: 17; 7: 15).
(ґ) “Усе, що в ніздрях його дух життя [ruach – дух, сила життя]” (1 М. 7: 22).
(ґ) “Ожив дух Якова, їхнього батька [ruach – енергія, життєві сили Якова ожили]” (1 М. 45: 27).
(ґ) “Він [Самсон] напився, і вернувся його дух [ruach], і він ожив [його сила, бадьорість, енергія повернулися до нього]” (Суд. 15: 19).
(ґ) “В Нього в руці… дух [ruach] кожного людського тіла [дух життя всього людства знаходиться в божественній силі]” (Йов. 12: 10).
(ґ) “Боже, Боже духів [ruach – життєвої сили, духа життя] і КОЖНОГО ТІЛА! Як згрішить один чоловік, чи Ти будеш гніватися на всю громаду?” (4 М. 16: 22).
Теорія, що різниця між людиною і твариною полягає в іншому дусі життя, іншому виді життя, і що в мить смерті один іде вгору, а інший вниз, [315] була, здається, дуже давно відомою серед філософів світу. Тому ми бачимо, як мудрець Соломон запитує:
(ґ) “Хто знає [хто може довести], що дух [ruach – дух життя] людських синів підіймається вгору, і чи спускається вділ до землі дух [ruach – дух життя] скотини?” (Екл. 3: 19-21). Свою думку щодо цього Соломон висловлює раніше, кажучи:
(ґ) “Бо доля [смерть] для людських синів і доля звірини – однакова доля для них [та сама]: як оці помирають, так само вмирають і ті, і для них всіх один подих [ruach – дух життя, дихання життя], і нема над твариною вищості людям” – у цьому відношенні, у питанні наявності іншого виду життя. Його перевагу треба шукати і можна знайти в іншому місці, як побачимо.
(ґ) “У руку Твою доручаю я духа свого [ruach – дух життя, або життєву енергію]” (Пс. 31: 6).
Це було пророче висловлювання в передсмертних словах нашого Господа Ісуса. Він отримав від Отця дух життя як дар: підкоряючись плану Отця, Він став людиною, щоб бути Відкупителем людини. І, віддаючи Свій дух життя, Свою життєву енергію, Він сказав, що покладається на Божу обітницю дати Йому дух життя знову, у воскресінні.
Людство одержало дух життя від Бога, джерело життя, через батька Адама. Адам втратив своє право на силу, на дух життя через непослух, і поступово випустив його з рук, повільно вмираючи протягом дев’ятсот тридцяти років. Тоді тіло повернулось до пороху, як було до створення, а дух життя, привілей життя, сила, дозвіл жити, повернувся до Бога, Який дав цей привілей, цю силу – так само, як будь-який можливий привілей чи милість повертається до дарувальника, якщо його умови не виконуються (Екл. 12: 7). Ніщо в цьому тексті не дає основи припускати, що дух життя “летить на крилах назад до Бога”, як деякі це уявляють. Дух життя – це не інтелект і не особа, а всього лише сила, привілей, який був [316] втрачений і, отже, повертається до того, хто на початку дарував цю силу, цей привілей. Суть у тому, що людина, згрішивши, не має подальших життєвих прав: повернення її втрачених життєвих прав до Бога і повернення її тіла до пороху, понижує її становище до того, яким воно було до створення.
І як наш Господь Ісус покладався на божественну обітницю повернути під божественним керівництвом Свій “дух життя”, тобто життєві сили й права, так завдяки викупній жертві нашого Господа певні надії й обітниці відкриті для всього людства через “Посередника Нового Завіту – Ісуса” (Євр. 12: 24). Тому віруючі “не сумують, як інші, що не мають надії”. Наш Відкупитель купив дух життєвих прав, який батько Адам втратив для себе та всієї своєї сім’ї. Тому тепер віруючі можуть за себе (і, знаючи Божий план, також за інших) передавати свій дух (свою силу життя) в руки Бога також, як це зробив наш Господь і як зробив Степан, сповнені віри, що Божа обітниця воскресіння виконається. Для світу воскресіння означатиме реорганізацію людського тіла, його оживлення, тобто пробудження, життєвої енергії, духа життя (єврейське ruach, грецьке pneuma). Для Євангельської Церкви, учасників “першого [головного] воскресіння”, це означатиме наділення духом життя, життєвою енергією (єврейське ruach, грецьке pneuma), духовного тіла (1 Кор. 15: 42-45).
У цьому образному представленні земного воскресіння, викладеного нам у пророцтві Єзекіїля (37: 5-10, 13, 14), чітко показаний взаємозв’язок тіла й духа життя, “дихання”. Немає значення, що пророк використовує це лише як символ. Адже це показує (доказує), що людський організм не має життя, поки не отримає ruach – дихання життя, яке, як показано в іншому місці, є спільним для всіх тварин, жодна з яких не може жити без нього. Давайте дуже критично розглянемо слова Єзекіїля, а саме:
(ґ) “Ось Я введу у вас духа [ruach – дух життя, життєву енергію] – і ви оживете”.
(ґ) “І виросте на вас тіло, і [317] простягну на вас шкіру, і дам у вас духа [ruach – дух життя, життєву енергію] – і ви оживете”.
(ґ) “І побачив я, аж ось на них жили, і виросло тіло, і була натягнена на них шкіра зверху, та духа [ruach – духа життя, життєвої енергії] не було в них”.
(ґ) “І сказав Він мені: «Пророкуй до духа [ruach – духа життя, життєвої енергії], пророкуй, сину людський, та й скажи до духа [ruach – духа життя, дихання життя]: Так говорить Господь Бог: Прилинь, духу [ruach – дихання, дух життя] з чотирьох вітрів [ruach], і дихни на цих забитих, і нехай оживуть»”.
(ґ) “І я пророкував, як Він наказав був мені, і ввійшов у них дух [ruach – дух життя, дихання життя, життєва енергія], і вони ожили”.
(ґ) “І пізнаєте, що Я Господь, коли Я повідчиняю ваші гроби, і коли повиводжу вас із ваших гробів, Мій народе! І дам Я в вас Свого духа [ruach – дух життя, дихання життя], – і ви оживете”.
Адам мав привілей вічно володіти цим духом життя, силою життя, даною йому Творцем, на умовах послуху. Та він втратив це право через непослух, і право на життя повернулось до великого Дарувателя. Дух життя повертається до Бога, Який дав це право, цей привілей на умовах, які були порушені (Екл. 12:7), і повертається не як особа, не як річ, а як право, як привілей.
(ґ) “Людина не має влади над духом [ruach – духом життя, іскрою життя], щоб утримати духа [ruach – дух життя, дихання життя]” (Екл. 8: 8, Гиж.).
За Божою благодаттю всі ці втрачені життєві права, або привілеї, які кожна людина, вмираючи, віддає Богу, були куплені дорогоцінною кров’ю. І Той, Хто купив їх, проголошений новим Життєдавцем, відновлювачем, батьком людського роду, Який дасть життя, до того ж більш щедро, всім, хто остаточно прийме Його.
Наведемо лише один приклад з Нового Завіту:
(ґ) “Тіло без духа [pneuma – іскри життя, дихання життя] мертве” (Як. 2: 26).

[318]
РУАХ, ПНЕВМА– РОЗУМ, ВОЛЯ

Оскільки розум, воля є невидимою силою, впливом, він представлений тими ж словами в єврейській та грецькій мовах. Це покажуть наступні приклади:
(д) “Ганна відповіла та й сказала: «Ні, пане мій, – я жінка скорбна духом [ruach – розумом, настроєм]»” (1 Сам. 1: 15).
(д) “Глупак увесь свій гнів [ruach – плани, думки, розум, наміри] виявляє” (Пр. 29: 11).
(д) “Мій дух [ruach – розум, відвага] омліває” (Пс . 77: 4).
(д) “Мій дух [ruach – розум] розважає” (Пс . 77: 7).
(д) “Вірнодухий [ruach – вдачею, розумом]” (Пр. 11: 13).
(д) “Всі дороги людини чисті в очах її, та зважує душі [ruach – розум, думки, мотиви] Господь” (Пр. 16: 2).
(д) “Погибелі передує гординя, падінню ж – бундючний дух [ruach – вдача, воля, розум]” (Пр. 16: 18, Хом.).
(д) “Лучше з тихими духом [ruach – розумом, вдачею] смирятись” (Пр. 16: 19, Кул.).
(д) “Марнота та й утома духа [ruach – розуму]” (Екл. 6: 9, Кул.).
(д) “Покірний духом [ruach – розумом, вдачею]… гордовитий [ruach – розумом, вдачею]… не спішись до гніву духом [ruach – розумом, схильністю]” (Екл. 7: 8, 9, Хом.)
Декілька прикладів з Нового Завіту:
(д) “Дитина [Іван] росла і скріплялась на дусі [pneuma – розумі, характері]” (Лк. 1: 80).
(д) “У ревності не лінуйтесь, духом [pneuma – розумом, вдачею, характером] палайте, служіть Господеві” (Рим. 12: 11).
(д) “А ми прийняли духа [pneuma – вдачу, розум] не світу” (1 Кор. 2: 12).
(д) “Не мав я спокою для духа [pneuma – розуму] свого” (2 Кор. 2: 13). [319]
(д) “Відновлятися духом [pneuma – характером, стремлінням] вашого розуму” (Еф. 4: 23).
(д) “Лагідного й мовчазного духа [pneuma – розуму, схильності]” (1 Пет. 3: 4).
Наведені біблійні приклади використання цих оригінальних слів показують, що наше слово “дух” є гарним еквівалентом для них, бо ми не тільки говоримо про дух життя, але й про лагідний дух, добрий дух, злий дух чи вдачу, гіркий дух і гарячкуватий дух. Ми також вживаємо ці вирази до нижчих тварин і до людини. Факт, який ми доводимо, продемонстрований достатньою мірою, а саме: дух не є реальною людиною, ані якоюсь іншою людиною; і це слово, коли є згадка про створення людини, означає всього лиш життєву іскру, життєву силу, яка є спільною для всіх тварин.

NESHAMAH – ДИХАННЯ ЖИТТЯ

Хоча слово “ruach” іноді перекладається як “дихання”, євреї вживали інше слово для дихання – “neshamah”. Воно зустрічається (в англ. Біблії) двадцять шість разів і в дев’ятнадцяти з них перекладене як “дихання”, один раз – “натхнення”, два рази – “дух”, один раз – “душі” і три рази – “вітер”. Як приклади значення цього слова і як доказ, що це слово означає просто життєву силу і в жодному сенсі слова не містить думки про вічне життя або безсмертя, зверніть увагу на наступні приклади використання цього слова:
“І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання [neshamah] життя [caiyah] вдихнув [naphach – дунув, наповнив повітрям] у ніздрі її” (1 М. 2: 7).
“Всяке створіння, що рухається на землі, загинуло: птаство, скот, звірі, всі плазуни, що повзають на землі, і всі люди. Все, що має віддих [neshamah] життя [caiyah] в ніздрях та що живе на суші, згинуло” (1 М. 7: 21, 22, Хом.).
Ці два перші випадки застосування слова “neshamah” у Біблії є цілком достатніми для доказу нашого твердження, що це слово не має ніякого відношення до безсмертя, ані до принципу [320] безсмертя, а лише стосується життєвості, життєвої сили. Нам сказано, що ця життєва сила була дана Адаму, а в другому цитованому вірші наголошується, що ця сама сила життя була в усіх тваринах суші, птахах, великій рогатій худобі, звірах, плазунах, а також в людині. І нам сказано, що в результаті позбавлення цього дихання життя всі ці душі, тобто істоти, померли – як людина, так і нижчі створіння. Вони померли подібним чином, з тим винятком, що відносно людини Бог мав певний намір, згідно з яким у властивому часі був приготований викуп і потім, свого часу, буде дане обіцяне визволення від влади смерті через воскресіння істоти, душі.

ЛЮДСЬКА ДУША

Читаючи в книзі Буття розповідь про створення, багато хто звернув увагу на факт, що після того, як Бог створив людину з земного пороху і передав їй дихання (дух) життя, написано, що “стала людина живою душею”. Цього вислову для пересічного читача з його загальним помилковим уявленням про значення слова “душа” (хибно поясненого тими, хто мав би навчити його правильно і сам зрозуміти цей предмет належним чином), достатньо, щоб заплутати його і змусити думати, що є якась підстава для поширеної помилки, яку він сам не може зрозуміти, але яку, на його думку, вибрані ним вчителі теології, поза всяким сумнівом, вивчили і в якій переконалися.
Не збагнувши значення слова “душа”, багато хто вважає, що він має право використовувати його на власний розсуд. Такі особи змінюють вислів Святого Письма і, замість того щоб казати, що людина є душею, говорять, що людина має душу, а це абсолютно різні думки. Тому кожен шукач істини повинен, наскільки це можливо, очистити свій розум від забобонів на цю тему, і особливо щодо речей і особливостей, які, як він сам признає, йому не зрозумілі. Власне, такою є природна схильність – приписувати характерні властивості [321] та силу тому, що таємниче й незбагненне. Звідси загальна уява про душу, ніби вона напрочуд розумна, володіє чудовими можливостями, незруйновна, нематеріальна і незбагненна.
Наступне визначення душі приписують методистському єпископу. Воно, безумовно, добре узгоджується з так званими “ортодоксальними” теоріями, хоча при детальному аналізі виявляється абсурдом. “Вона немає внутрішності або зовнішності, немає тіла, форми або органів, і ви могли би помістити мільйон їх у шкарлупу горіха”. Ці різні речі про душу розповідають, щоб допомогти доповнити теорію, яка абсолютно помилкова. Теорія полягає в тому, що душа є реальною істотою, іскрою божественності, яка має божественні якості та інтелектуальне життя і т. д., існує окремо і осторонь від тіла; що вона мешкає в людському тілі деякий час, використовуючи його як дім, а коли тіло зношується або стає немічним, вона залишає його. Оскільки ніхто ніколи не бачив, як душа вселяється в тіло, і оскільки душі в той час, коли вона перебуває в тілі, не вдається виявити навіть за допомогою найбільш уважного вивчення та застосування найбільш сучасних мікроскопів, фотоапаратів та рентгенівських променів, тому припускають, що вона “без тіла, без форми і без органів”. А оскільки вона вважається такою малою, що не може бути помітною під мікроскопом, то цілком можна сказати, що в горіхову шкарлупу ви могли би помістити п’ятдесят мільйонів душ. Дійсно, єпископ дав чудове визначення “нічого”, і всі погодяться, що сто мільйонів “нічого” можна помістити в найменшу горіхову шкарлупу, і ще залишиться достатньо місця.
Але що є підставою для такого безглуздого домислу? Ми відповідаємо, що він абсолютно безпідставний. Це результат прийняття людиною власної теорії про майбутнє життя і відмови від божественної теорії та плану. Людська теорія каже: “Там має бути щось, що ніколи не вмирає, інакше майбутнє життя неможливе”. Божественна теорія говорить: “Той самий Бог, Який творив на початку, здатний воскресити мертвих”. Це конфлікт між Божим Словом і всіма людськими теоріями на землі як серед цивілізованих людей, так і серед [322] варварів. Всі людські теорії вчать, що людина не вмирає, а тому не потребує Життєдавця та воскресіння. Теорія Біблія говорить, що людина помирає, і що без Життєдавця й без воскресіння смерть дійсно була би кінцем усьому, і не було би ніякого майбутнього життя.
Якраз на підтримку цієї теорії світ зі всіма його релігійними книгами (включаючи, як не прикро, більшість робіт по есхатології, написаних так званими християнами) сповідує вчення про безсмертя душі – що в людині є душа, яка володіє життям, окремим від її тіла, що вона безсмертна, незруйновна, а тому приречена на вічний біль або вічне задоволення. Тому ми переходимо до розгляду питання:

ЩО ТАКЕ ДУША?

Розглядаючи це питання з погляду Біблії, ми виявляємо, що людина має тіло й має дух, але сама є душею. У цьому наука погоджується з Писанням. Справді, одна з наук, френологія, бере в якості показника череп людини та нижчих тварин і визначає по ньому природні особливості та характерні риси його власника. Та хіба не всі люди вважають, що вони мають деякі здібності розглядати характер з фізіологічного боку? Всі можуть бачити різницю між інтелектуально розвиненою людиною та ідіотом, між доброзичливою та страшенно лютою. Ті, хто не навчився, що організм (тілесна форма) нерозривно пов’язана з натурою, характером і вдачею, погано засвоїли життєві уроки і не готові розсуджувати про нашу тему або про будь-яку іншу.
Слово “душа” в Писанні означає чуттєву істоту – істоту, наділену здібністю відчуття та чуттєвого сприйняття. Без усякого упередження в думках давайте звернемось із цим визначенням до запису Книги Буття про створення людини і зауважимо, що (1) був сформований організм, тіло; (2) був даний дух життя, названий “диханням життя”; (3) у результаті з’явилася [323] жива душа, чуттєва істота. Усе дуже легко і зрозуміло. Це показує, що тіло не є душею, ані дух, або дихання життя, не є душею. Та коли Господь об’єднав ці два, то в результаті з’явилася жива людина, жива істота – жива душа, наділена здібностями сприйняття. У цьому немає нічого таємничого – немає жодного натяку, що іскра божественності була вселена в людину або у нижчі тварини. І хоча творення нижчих тварин не згадується, і немає конкретного опису, все ж ми можемо знати, що в їхньому випадку цей процес мав бути доволі схожим. Ми знаємо, що не може бути собаки без собачого організму, тіла, ані без духа, дихання життя, у цьому тілі. Тіло собаки, не бувши ніколи оживлене, не було б собакою. Спочатку потрібно помістити іскру життя, дихання життя, і лише тоді починається існування собаки. Те саме стосується всіх тварин.
У цілковитій відповідності з цим ми зараз звернемо увагу на факт, який здивує багатьох. Згідно з Писанням кожна собака є душею, кожний кінь є душею, кожна корова є душею, кожний птах і кожна риба є душею. Тобто всі вони є чуттєвими істотами, володіють властивостями чуттєвого сприйняття. Щоправда, деякі з них є на вищому, а деякі на нижчому рівні, ніж інші, проте слово “душа” правильно і згідно з Писанням стосується і до створінь на нижчому рівні і до людини, найвищого й найшляхетнішого створіння – до риб, плазунів, птахів, звірів, людини. Усі вони – душі. Зауважте, ми не кажемо, що в них є душі в звичайному й помилковому значенні цього виразу, але що всі вони мають душі в тому сенсі, що мають життя, сутність, існування – є живими душами. Давайте доведемо це:
У першому, другому та дев’ятому розділах Буття слова “душа жива” застосовуються єврейською мовою до нижчих тварин дев’ять разів, але перекладачі (наче турбуючись про захист фальшивої, але загальноприйнятої вигадки стосовно душі, запозиченої у філософії Платона) уперто захищали свою працю, щоб англійський читач, наскільки можливо, [324] залишався в незнанні про цей факт – що слово “душа” є спільним для нижчих створінь, і що в натхненному біблійному вживанні застосовується як до них, так і до людини. Бо як інакше могло трапитись так, що в усіх цих випадках (і в багатьох інших випадках у Писанні) вони ретельно приховали цю думку за допомогою іншого англійського слова для перекладу єврейського слова, яке у випадку людини перекладене як “душа”? Вони так старанно захищали цю позицію, що тільки в одному місці в Біблії це слово перекладене як “душа” по відношенні до нижчих створінь, а саме в 4 М. 31: 28. Там, цілком очевидно, вони були змушені виявити суть справи з причини особливої побудови речення, і жоден інший переклад не був би реально можливим. Читаємо:
“І принесеш данину для Господа від військових, що входять до війська, одну душу від п’яти сотень від людини й від великої худоби, і від ослів, і від худоби дрібної”. Зверніть увагу на те, що слово “душа” застосовується і по відношенню до нижчих істот, і по відношенню до людини. І так воно звучало б в інших місцях Писання, коли б перекладачі були вільні від плутанини та перекручень своїх фальшивих теорій на цю тему.
Тепер давайте звернемо увагу на дев’ять віршів із книги Буття, в яких єврейський оригінал слова “душа” (neh-phesh) відноситься до нижчих тварин:
“І сказав Бог: «Нехай вода вироїть дрібні [повзучі] істоти, душу [євр. neh-phesh] живу»” (1 М. 1: 20). Зверніть увагу на те, що там є слово “душа”, і що це відбулось на п’ятий творчої день, або період, задовго до створення людини.
“І створив Бог риби великі, і всяку душу [євр. neh-phesh – живу душу] живу плазуючу, що її вода вироїла за їх родом” (1 М. 1: 21). Це також було в п’ятому “дні”, до створення людини. Це були риби-душі.
“І сказав Бог: «Нехай видасть земля живу душу [neh-phesh] за родом її, худобу й плазуюче, і земну звірину за родом її»” (1 М. 1: 24). Це були душі, що жили на суходолі, [325] вищі від риб, проте людина, людська душа, істота, ще не була створена.
“І сказав Бог: «…Земній усій звірині, і всьому птаству небесному, і кожному, що плазує по землі, що душа [neh-phesh] в ньому жива, – уся зелень яринна на їжу для них»” (1 М. 1: 30). Тут перераховані нижчі тварини, і чітко сказано, що всі вони є живими душами – сказано такими ж словами, як стосовно людини.
“І вчинив Господь Бог із землі всю польову звірину, і все птаство небесне,.. а все, як покличе Адам до них, до живої душі [neh-phesh], – воно ймення йому” (1 М. 2: 19). Коментар тут зайвий. Немає сумніву, що душа не є якоюсь частиною або якістю тільки людини, але, згідно з правильним розумінням, стосується всіх чуттєвих істот, від найнижчих до найвищих, – усіх створінь, наділених чуттєвістю.
“Усе, що плазує, що живе воно, буде вам на їжу… Тільки м’яса з душею [neh-phesh] його, цебто з кров’ю його, не будете ви споживати” (1 М. 9: 3, 4). Про тварин, які людина могла їсти, не тільки сказано, що вони мають душу, істоту, але й що їхня кров представляє їхнє існування, істоту, душу, тому людині заборонено вживати кров у їжу – заборонено розвивати в собі кровожерливість.
“А Я, – ось Свого заповіта укладаю Я з вами [з Ноєм] і з вашим потомством по вас. І з кожною живою душею [neh-phesh], що з вами: серед птаства, серед худоби, і серед усієї земної звірини” (1 М. 9: 9, 10). Перед нами дуже виразне твердження, що всі живі істоти – душі, як і людина, хоча вони все-таки поступаються їй природою, організмом і т. д.
“Оце знак заповіту, що даю Я його поміж Мною та вами, і поміж кожною живою душею [neh-phesh]” (1 М. 9: 12). Що може бути більш виразним, ніж це?
“І згадаю про Свого заповіта, що між Мною й між вами, і між кожною живою душею [neh-phesh] в кожному тілі” (1 М. 9: 15).
[326] Точно такий самий вираз повторюється в 16 вірші. І вже немає місця для причіпки з приводу значення, відколи заслона неправильного перекладу забрана і ми вловили ту думку, яку Бог хотів, щоб ми почерпнули з Його Слова.
Ми могли б так само розглянути інші книги Біблії, але ми достатньо процитували, щоб кожний розсудливий розум побачив обґрунтованість нашого твердження, що душа в біблійному значенні дійсно стосується як нижчих тварин, так і людини. І тому всі заяви або теорії, побудовані на ідеї, що надії людини на майбутнє життя та її нинішня перевага над тваринами є результатом того, що вона є душею, а вони ні, є фальшивими і потребують радикального перегляду, якщо ми хочемо бачити речі з істинного погляду божественного об’явлення.
Але нехай ніхто не зрозуміє нас неправильно, ніби ми вчимо, що оскільки всі живі рухливі істоти (від кліща до слона і від пуголовка до кита) є живими душами, то всі вони повинні мати майбутнє життя (шляхом переходу до духовних умов або через майбутнє воскресіння). Така думка була б повним безглуздям, безумством, без тіні здорового розуму. Мільярди живих душ на найнижчих рівнях тваринної природи народжуються щохвилини, у той час як інші мільярди щохвилинно помирають.
Наш доказ у тому, що людина є душею, істотою найвищого рівня – царем і паном над нижчими родами душ, або чуттєвих істот, і разом з тим є однією з них – земною, тваринною людською душею. Однак вона (Адам) була так велично створена на початку, що обґрунтовано названа подобою Бога – образом Того, Хто її створив.
Людина як душа відрізняється від нижчих тварин, або душ, своїм вищим організмом. На її перевагу вказує не тільки її вертикальна постать; про неї свідчать і її вищі розумові здібності – Богоподібні і відображені на її обличчі. Саме в розумових і моральних здібностях, а не у фізичній формі, полягало створення людини на божественну подобу. Хоча багато нижчих рангів тваринних душ, тобто істот, мають розумові здібності і демонструють їх тисячами способів, кожен з них має межу, [327] поза якою дальший прогрес неможливий. А от людські розумові здібності майже необмежені, оскільки людина була створена на “образ Божий”, на “подобу Того, Хто створив її”. І, незважаючи на падіння людини в гріх і тисячі років густої пітьми та деградації, ми все ще можемо бачити Богоподібність – особливо в тих, які прийняли Христову службу примирення з Богом і знову стали “синами Божими”, намагаючись відповідати образу дорогого Божого Сина.
Наведем приклад: коней, собак і птахів можна навчити значення багатьох слів, щоб вони могли розуміти багато речей, які мають відношення до життєвих справ. Вони часто демонструють свої розумові здібності, а деякі з них здатні навіть рахувати (не вище двадцяти). Але хто спробує навчити коня, собаку чи птаха алгебри, геометрії або астрономії? Найвищих з нижчих тварин можна навчити певного рівня моральної чесності та обов’язків перед своїми господарями – не вбивати овець, не кусати, не копати і т. д., але хто спробує навчити ці німі створіння Десяти заповідей? Їх можна навчити певного роду любові до свого господаря та його друзів, але хто подумав би навчати їх любити або поклонятися Богу, або мати більше терпеливості до ворогів, які повелися з ними жорстоко.
Варто зауважити, що всі ці відмінності не є з причини того, що нижчі тварини мають інший вид дихання, або духа життя, бо, як ми бачили, “для всіх один подих” (Екл. 3: 19), ані з причини того, що людина є душею, а тварини ні, адже, як ми зрозуміли, всі вони є душами. Та, як ми переконалися, і всі люди є свідками цього, кожен має інший фізичний організм, який наділяє його різними властивостями і робить одного вищим, а іншого нижчим на шкалі інтелекту. Зауважте також, що не розміри і не вага дають перевагу та вищість, інакше слон і кит були б панами землі. Перевага знаходиться в “органічній якості”, особливо представленій в структурі мозку та його функціях.

Тому людина є найвищим видом земного творива – “з землі земний”. І її вищість полягає в [328] перевазі її розумових здібностей, які не є наслідком розвитку, а даром від її Творця.

“ДУША, ЩО ГРІШИТЬ, ВОНА ПОМРЕ”

Писання неодноразово говорить про смерть душі, що цілком погоджується зі сказаним вище, але цілком протирічить загальній думці щодо цього питання. То ж людська філософія і теологія церковних гімнів найрішучішим чином стверджують, що душа не піддається руйнуванню. Ми ж читаємо, наприклад, що коли Господь став нашою викупною ціною, Він “на смерть віддав душу Свою [істоту]”. “Душу Свою покладе Він як жертву за гріх” (Іс. 53: 10, 12). У цьому була потреба, тому що душа Адама була засуджена на смерть, а обітницею для людства є викуп душі, істоти від влади смерті. “Та визволить Бог мою душу із влади шеолу [стану смерті]” (Пс. 49:16 ). І ми побачили, що оскільки всі душі відкуплені в одному відкупленні, то про всіх наших друзів (про все людство) сказано, що вони “поснули в Ісусі” (1 Сол. 4: 14).
Зауважмо, що в цьому виразі апостол не міг мати на увазі тільки святих, як тоді, коли говорив про тих, хто “у Христі”, адже згаданими “Новими Створіннями” є тільки ті, хто зачатий від Бога через Дух до співспадкоємства з Христом як Його Церква, члени Його Тіла. Ті, які “поснулі в Ісусі”, включають все людство, тому що наш Господь Ісус став вблаганням за наші гріхи, і не тільки за наші, але й за гріхи всього світу. І завдяки цій жертві Він є нашим Життєдавцем, і не тільки нашим, а й Життєдавцем всього світу. Для більшості це свідоцтво та можливість прийняття все ще належать до майбутнього (1 Ів. 2: 2; 1 Тим. 2: 4-6).
Те, що апостол мав на думці саме це, видно з контексту. Він закликає віруючих не сумувати, як інші, що не мають надії, і як основу цієї надії представляє факт, [329] що Ісус помер за гріх людини й встав, щоб виправдати її, і тому всі, які “заснули в Ісусі” (законно звільнені від смертної кари та піддані Ісусу), будуть підняті з мертвих божественною силою. Якби апостол сказав або дав зрозуміти, що лише святі одержать благословення через Ісуса, то не важко здогадатись, що віруючі тоді й відтоді знаходили б дуже мало втіхи в його словах, тому що переважну більшість друзів віруючих (тоді і з того часу) не можна назвати святими. І якщо пробудження зі сну смерті є благословенням, задуманим тільки для святих, то така думка не потішала би, а навпаки викликала би біль, відчай. Але апостол говорить про весь світ, що він спить в Ісусі, хоча ніхто не дивиться на нього з такого погляду, крім Небесного Отця та Його посвяченого народу, з яким Він поділився Своїми майбутніми милостивими планами через Слово правди, щоб вони раділи довжиною, шириною, висотою та глибиною божественної доброти і “не сумували, як інші, що не мають [такої міцної] надії”.
Як здоровий буквальний сон означає повну відсутність свідомості, так смерть, символічний сон, є періодом абсолютної несвідомості. Більше того, він є періодом абсолютного небуття, за винятком того, що збереглося в намірі та силі Отця. Тому пробудження від смерті означатиме для оживлених повернення свідомості докладно до тієї миті і того погляду, коли свідомість була втрачена в смерті. Не буде жодного відчуття часу, який проминув. Якщо казати про свідоме сприйняття, то мить пробудження буде наступною миттю після миті смерті.
Такий самий стан спостерігався в осіб, які отримали травми, що спричинили тиск на мозок, внаслідок чого вони тимчасово втратили свідомість, залишаючись живими. У подібних випадках, коли тиск на мозок був знятий внаслідок трепанації, хворий раптово приходив до [330] тями і, як відомо з багатьох випадків, закінчував речення, перерване струсом мозку, який перервав думку. Тому божественна сила повністю відтворить кожну звивину кожного мозку і оживить його. Таким чином під час пробудження весь світ людства оживе з тими ж словами та думками, з якими помер. Але не треба забувати, що ми говоримо тут про світ у цілому, не про особливий клас, вибраний зі світу, тобто про Церкву, Тіло Христа, яке матиме участь у першому воскресінні і з яким в багатьох відношеннях справи відбуваються по-іншому.
Але хоча смерть Адама перетворилася (завдяки божественному плану та викупу) зі знищення на призупинення існування, назване сном, тим не менше, бачимо, що Писання дуже чітко стверджує, що після оживлення, або пробудження, зі сну смерті від кожного особисто залежатиме, чи він йтиме до досконалості та життя під керівництвом, правлінням і опікою славного Христа, чи навмисно, свідомо і вперто вибере шлях гріха. Якщо він вибере останнє, то отримає покарання, призначене на початку для батька Адама, тобто смерть. Але це вже не буде Адамова смерть, покарання за гріх Адама: вона названа Другою Смертю. Про Другу Смерть ніде не говориться як про сон, ані немає найменшого натяку, що з неї буде якесь пробудження. Навпаки, вона названа “вічною погибеллю від лиця Господнього” (2 Сол. 1: 9).
Про цей відкуплений і пробуджений клас, який, в цілому, матиме своє випробування під час Тисячолітнього віку, Писання говорить: “Душа, що грішить, вона помре” (Єз. 18:20). Те, що цей вірш загалом не стосується теперішнього часу, є очевидним з трьох міркувань:
(1) Він не мав би змісту в наш час, коли всі помирають – святі та грішні.
(2) Він виражений у формі другого вироку і [331] базується на індивідуальних діях, а це не можна застосувати в даний час, бо тепер ми всі помираємо через “непослух однієї людини” і через винесений їй вирок смерті, який посередньо впливає на весь її рід (Рим. 5: 12).
(3)  Контекст показує, що цей уривок особливо відноситься до тих, хто звільнився від гріха Адама, який сьогодні панує скрізь. Тому його треба особливо застосовувати до наступного віку, Тисячолітнього віку. Зверніть увагу на весь опис, не забуваючи, що Угода Закону Юдейського віку був аналогічною Угоді Тисячолітнього віку, за винятком, що ця остання буде мати кращого Посередника, здатного і готового підтримати та прийти на допомогу всім, хто захоче йти праведно, не ставлячи за провину ненавмисних недоліків.
Контекст подає, що в Ізраїлі більше не буде прислів’я: Батьки їли кислий виноград, а у дітей на зубах оскома. Навпаки, кожна душа понесе відповідальність перед Богом за себе, і “душа, що грішить, вона помре. Син не понесе кари за батькову провину, а батько не понесе за провину синову, – справедливість справедливого буде на ньому, а несправедливість несправедливого на тому буде” (Єз. 18: 2, 4, 20). Зрозуміло, що цей час ще не настав. У дітей далі “оскома на зубах” від кислого винограду гріха, який їли їхні батьки. Ми як і раніше перебуваємо під законом спадковості. Всі далі помирають за гріх Адама, а не за особистий гріх. На доказ цього прийміть незаперечний факт, що майже половина людського роду помирає в дитинстві, не досягши повноліття і не відповідаючи за себе. Кому не зрозуміло, що конаюче та вмираюче немовля, яке прожило кілька днів чи кілька місяців, повмирає не за власні гріхи, а за те, що є членом роду Адама, який все ще знаходиться під прокляттям, накладеним на нашого батька Адама: “Вмираючи, помреш”? Воно успадкувало частку прокляття, але успадкує також частку Божого благословення через Христа в [332] майбутньому пробудженні, забезпеченому заслугою великого Примирення, закінченого на Голгофі.
Якщо ми звернемося до Єремії 31: 29-34, то знайдемо ще одне посилання на такі ж самі обставини, згадані Єзекіїлем. Тільки в книзі Єремії представлені більш чіткі подробиці, які показують, що цей стан відноситься не до теперішнього часу, а до майбутнього віку. Єремія говорить: “Тими днями не скажуть уже: «Батьки їли неспіле, а оскома в синів на зубах!», бо кожен [хто помирає] за власну провину помре, і кожній людині, що їсть недоспіле, оскома впаде їй на зуби!”
Слова “тими днями” чітко відносяться до майбутніх часів реституції під пануванням Христа, а не до теперішнього часу панування гріха та смерті. Зверніть увагу на те, що пророк продовжує описувати й інші особливості Тисячолітнього віку, розповідаючи про Нову Угоду, яка має бути затверджена для Ізраїлю та Юди, вічну угоду, під якою вони отримають свою довгоочікувану частку в Авраамових благословеннях та обітницях (порівняйте з Рим. 11: 26-31).
Ця ж думка (що смерть знову буде покаранням за гріх для всіх викуплених від смерті Адама, якщо після пізнання Божої благодаті вони приймуть цю благодать надаремно) виражена словами нашого Господа: “І не лякайтесь тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може; [не бійтеся тих, хто може відняти теперішнє життя, яке і так є під смертним вироком; але пам’ятайте, що ви були викуплені і що майбутнє життя є можливістю для вас, і жодна людина не може позбавити вас того, що Бог приготував для вас через викуп в Ісусі Христі], але бійтеся більше того, хто може й душу і тіло вам занапастити в Геєнні” (Мт. 10: 28). За допомогою незаперечного авторитету безапеляційно стверджується, що Бог в силі знищити душу. Ми знаємо, що перекручена теологія намагалась спотворити Писання, стверджуючи, що це означає, що Бог здатний знищити щастя душі в Геєнні, але Він не в змозі знищити саму душу. [333] Ми відповідаємо, що це спотворює Писання, і таке перекручення неминуче принесе погані наслідки для тих, хто “викривляє Слово Боже”. Ми в іншому місці показали*, що використане тут слово “геєнна” означає “друга смерть” – повне знищення всіх душ, які не послухаються Великого Божого Пророка, коли свого часу Він виразно промовить до всіх людей, як зараз промовляє в притчах і незрозумілих висловлюваннях, роз’яснених тільки Церкві (Дії 3: 23; Мт. 13: 11).
————-
*“Що Писання говорить про пекло”
————
Тому ми стверджуємо, що Святе Письмо безапеляційно заявляє, що людина є душею, істотою; що її право на існування під божественним ладом було втрачене через гріх, і що вона зараз знаходиться під прокляттям, під покаранням божественного вироку, під смертю; що всі людські привілеї та права куплені людиною Ісусом Христом, Який дав Самого Себе як викуп за всіх; що смерть не повинна вважатися смертю, повним знищенням, а лише тимчасовим “сном”, з якого світ людства буде розбуджений його Відкупителем у воскресінні ранку Тисячолітнього віку.

ПЛУТАНИНА ЧЕРЕЗ НЕПРАВИЛЬНІ ПЕРЕКЛАДИ

Ми не повинні дивуватись, коли бачимо, що перекладачі англійської Біблії (Common Version) дуже заплутались, дотримуючись надзвичайно помилкових поглядів щодо того, що таке душа, що таке дух і що таке реальна людина. У своєму намаганні узгодити переклад зі своїми упередженими уявленнями на цю тему, вони заплутали простого англійського читача удесятеро більше. Вони так заховали і перекрутили значення слів, що для англійського читача тепер надзвичайно важко побачити щось через подвійну перешкоду: (1) лжевчення на дану тему і (2) неправильний переклад, який підтримує це лжевчення.
[334] Однак завдяки божественному провидінню ми живемо зараз в дні, який забезпечив нас всякого роду підручниками, так що будь-який чоловік (жінка) навіть зі звичайною освітою може за допомогою таких підручників отримати краще уявлення про цілу тему, ніж мали самі перекладачі. У даний час є три праці, які дають англійському читачеві достатньо чітке уявлення про англійську Біблію Common Version, точно показуючи, як саме перекладено в ній оригінальні єврейські та грецькі слова. (1) “TheEnglishman’sHebrewandGreekConcordanceoftheHolyScriptures” (неконфесійна). (2) “Analytical Concordance” Біблії професора Янга (Young)” (пресвітеріанська). (3) “ExhaustiveConcordance” д-ра Стронга (Strong) (методистська). Усі ці три підручники поміщають кожне слово Святого Письма і показують оригінал, з якого воно походить. І хоча ми згадали віросповідання, які стоять за цими різними Конкорданціями, варто справедливо сказати, що, наскільки ми спостерегли, конфесійним упередженням не було дозволено втрутитись в точність будь-якої з них. Хоча вони складені по-різному, їх свідчення гармонійні і точні, а відмінності між ними полягають лише в зручності та практичності.
Що ми бачимо, розглядаючи ці загальноприйняті праці? Що єврейське слово “neh-phesh”, яке в основному перекладається в англійському Старому Завіті як “душа” (436 раз) і означає “чуттєва істота”, перекладено тридцяти шести різними способами: 4 рази як “будь-який”; 2 рази як “схильність”; 1 раз як “звір”; 4 рази як “тіло”; 1 раз як “дихання”; 9 разів як “створіння” [див. 1 М. 1: 21, 24; 2: 19; 9: 10, 12, 15, 16; 3 М. 11: 46, двічі]; 5 разів як “мертвий”; 1 раз як “смертельний”; 3 рази як “бажання”; 1 раз як “незадоволений”; 1 раз як “риба” (Іс. 19: 10); 2 рази як “привид”; 1 раз як “жадібний”; 1 раз як “має”; 1 раз як “він” (Пс. 105:18); 15 разів як “серце”; 1 раз як “сердечний”; 1 раз як “сама”; 1 раз як “її”; 4 рази як “самого”; 100 разів як “життя”; 2 рази як “пристрасть”; 2 рази як “людина”; 3 рази як “я” (4 М. 23: 10; Суд. 16: 30; 1 Цар. 20: 32); 15 разів як “розум”; 1 раз як “смертний”; 1 раз як “самого себе” (Пс. 131: 2); 1 раз як “один” (3 М. 4: 27); 1 раз як “власний” (Пр. 14: 10); 24 рази як “особа” (1 М. 14: 21; 36: 6; 4 М. 31: 19; 35: 11, 15, 30; 5 М. 10: 22; 27: 25; Єг. 20: 3, 9); 3 рази як “задоволення”; 21 раз як “себе”; 1 раз як “вбивати”; 2 рази як [335] “річ” (3 М. 11: 10; Єз. 47: 9); 3 рази як “воля”; 3 рази як “твій”.
У Новому Завіті грецьке слово “psuche” [чуттєва істота], що відповідає слову “neh-phesh”, п’ятдесят шість разів перекладається як “душа” і три рази як “розум” (Дії 14: 2; Фил. 1: 27; Євр 12: 3); один раз як “серце” (Еф. 6: 6); сорок один раз як “життя”.
Серед цих варіантів перекладу ні один не сприяв затемненню правди більше, ніж останній. Він створив враження, що життя – це одне, а душа, істота – це інше, сприяючи думці, що людина може втратити своє життя, не втрачаючи при цьому своєї душі, своєї істоти. Нижче наведені приклади, в яких слово “psuche” перекладене як “життя”. Але було би менше плутанини, якби воно було перекладене як “істота” або “душа”.
“Що шукали життя [psuche – душу, істоту] дитини” (Мт. 2: 20, Гиж.).
“Не журіться про життя [psuche – душу, істоту] своє, що будете їсти” (Мт. 6: 25).
“Чи ж не більше від їжі життя [psuche – душа, істота]?” (Мт. 6: 25).
“Хто своє життя [psuche – душу, істоту] зберігає, той його погубить; а хто своє життя [psuche – душу, істоту] погубить задля мене, той його знайде” (Мт. 10: 39, Хом.).
“Хто хоче спасти своє життя [psuche – душу, істоту], той його погубить; а хто своє життя [psuche – душу, істоту] погубить ради мене, той його знайде” (Мт. 16: 25, Хом.).
“Син Чоловічий прийшов… дати життя [psuche – душу, істоту] своє на викуп за багатьох” (Мт. 20: 28, Хом.).
“Годиться… життя [psuche – душу, істоту] зберегти, чи погубити?” (Мр. 3: 4).
“Бо хто хоче зберегти своє життя [psuche – душу, істоту], той погубить його, а хто погубить життя [psuche – душу, істоту] своє заради Мене та Євангелія, той збереже його. Бо яка користь людині, якщо вона весь світ здобуде, а душу [psuche – життя, істоту] свою занапастить? Або який викуп дасть людина за душу [psuche – життя, істоту] свою?” [Небагато англійських читачів усвідомлюють, що кожне зі слів “життя” і “душа”, [336] вжите двічі в цих віршах, перекладені з того ж грецького слова “psuche”] (Мр. 8: 35-37, Дерк.).
“Син Чоловічий прийшов,.. щоб… віддати Своє життя [psuche – душу, істоту] як викуп за багатьох” (Мр. 10: 45, Хом.).
“Спасти життя [psuche – душу, істоту], чи погубити?” (Лк. 6: 9, Хом.).
“Бо хто хоче життя [psuche – душу, істоту] своє зберегти, той втратить його; а хто втратить життя [psuche – душу, істоту] заради Мене, той врятує його; Бо яка чоловікові користь надбати цілий світ, а себе самого погубити, чи нашкодити собі?” (Лк. 9: 24, Гиж.).
“Син Людський прийшов не губить душі [psuche – душі, істоти] людські, але спасти їх” (Лк. 9: 56).
“Не журіться про життя [psuche – душу, істоту] ваше, що вам їсти, ані про тіло, у що зодягнетесь. Життя більше від їжі, а тіло більше від одягу” (Лк. 12: 22, 23).
“Коли хтось приходить до мене й не зненавидить [не полюбить менше] свого батька й матір, жінку, дітей, братів, сестер, та ще й своє життя [psuche – душу, істоту], той не може бути Моїм учнем” (Лк. 14: 26, Хом.).
“Хто буде намагатися спасти своє життя [psuche – душу, істоту], той його погубить; а хто його погубить, той збереже його живим [psuche – душу, істоту]” (Лк. 17: 33, Хом.).
Суть цього останнього вірша, як і декількох попередніх, полягає в наступному: Господній народ повинен пам’ятати, що його теперішнє буття, його існування у будь-якому випадку є під карою смерті. Але божественна благодать забезпечила викуп – не продовження існування, але оживлення, воскресіння, життя знову. Поклик цього Євангельського віку полягає в тому, щоб класти своє життя в Господній службі як живу жертву, наслідуючи приклад нашого Відкупителя. Обітниця в тому, що всі віруючі в Христа, які вірно це роблять, одержать частку з Ним у божественній природі завдяки дії першого воскресіння. Таким чином вони знову отримають свою душу, істоту, існування з “життям [zoee] подостатком” (Ів. 10: 10).
“Пастир добрий кладе життя [psuche – душу, істоту] [337] власне за вівці [наш Господь “на смерть віддав душу Свою”, “душу Свою поклав Він як жертву за гріх” (Іс. 53: 10, 12)]” (Ів. 10: 11).
“Власне життя [psuche – душу, істоту] Я за вівці кладу” (Ів. 10: 15).
“Я власне життя [psuche – душу, істоту] віддаю, щоб ізнову прийняти його [згідно з божественною обітницею і силою, через воскресіння]” (Ів. 10: 17).
“Хто любить своє життя [psuche – душу, істоту], той погубить його, хто ж ненавидить життя [psuche – душу, істоту] своє в цьому світі, на вічне життя збереже його” (Ів. 12: 25, Хом.).
Думка в тому, що вірність Богу в нинішніх злих умовах неминуче означає невдоволення нинішніми умовами і готовність жертвувати ними в службі Богу, праведності та нашим ближнім, і таким чином (згідно з божественною постановою) вважатись гідними існування [душі, істоти] в більш сприятливих умовах майбутньої епохи. Кому подобається теперішній стан речей і хто цінує насолоди та задоволення нинішнього часу більше ніж праведність та слухняність Богу, той показує, що він не заслуговує на майбутнє існування, запропоноване нам Богом, не заслуговує на те, щоб його душа, його істота була відновлена в першому воскресінні.
“Життя [psuche – душу, істоту] твоє за Мене віддаси?” (Ів. 13: 38, Гиж.).
“Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя [psuche – душу, істоту] віддає” (Ів. 15: 13, Хом.).
“Людьми тими, що душі [psuche – душу, істоту] свої віддали” (Дії 15: 26).
“Заспокойтесь, бо душа [psuche – душа, істота] в ньому [він ще не помер, не видихнув дух існування]” (Дії 20: 10).
“Свого життя [psuche – душі, істоти, існування] не вважаю для себе цінним, аби но скінчити дорогу свою та служіння” (Дії 20: 24).
Апостол навчився правильно дивитися на теперішнє [338] існування, як маловартісне порівняно з майбутнім існуванням, обіцяним у воскресінні. Він не вважав його “дорогим”, цінним – ціннішим від Господа та Господньої милості і нагод служити Господній справі. Він був готовий витрачати й виснажувати себе в службі Учителю, у надії осягнути перше воскресіння, про що ясно говорить нам у Фил. 3: 8-11.
“Я бачу, мужі, що плавання не обійдеться без шкоди й великої втрати не лише для вантажу та корабля, але й для нашого життя [psuche – душі, істоти]” (Дії 27: 10, Хом.).
“Ніхто бо з вас життя [psuche – душі, істоти] не втратить” (Дії 27: 22, Хом.).
“Лишився я сам, і шукають моєї душі [psuche – душі, істоти]” (Рим. 11: 3).
“Що голови свої за душу [psuche – душу, істоту] мою клали” (Рим. 16: 4).
“Бо за діло Христове наблизився був аж до смерті, наражаючи на небезпеку життя [psuche – душу, істоту], щоб доповнити ваш нестаток служіння для мене” (Фил. 2: 30)
“Він поклав за нас життя [psuche – душу, істоту – “на смерть віддав душу Свою”, “душу Свою поклав Він як жертву за гріх”] Своє; і ми повинні віддавати життя [psuche – душу, істоту] своє за братів” (1 Ів. 3: 16, Гиж.).
“І померла третина морського створіння, що мають життя [psuche – душу, істоту]” (Об. 8: 9).
“Вони… не полюбили життя [psuche – душі, істоти] свого навіть до смерті” (Об. 12: 11).
Як тільки в нашому розумі проясниться це питання душі і ми отримаємо чітке уявлення про те, як саме слова “neh-phesh” і “psuche” використовуються у всьому Писанні натхненними письменниками, щезає всяка таємничість, якою досі були оповиті неясні слова “душа” і “дух”, які не тільки для невігласів, але й для багатьох освічених означали щось невизначене, нез’ясовне й незбагненне.
Але нехай ніхто не подумає, що тіло є душею. Це [339] помилка, що ясно показують слова нашого Господа, що Бог “може і душу, і тіло погубити”. Але з іншого боку, не може бути душі, чуттєвої істоти без тіла – небесного або земного, духовного або плотського.
Звертаючись до записів книги Буття про створення людини, бачимо, що тіло було сформовано першим, але воно не було людиною, душею, істотою, поки не ожило. Воно мало очі, але нічого не бачило; вуха, але нічого не чуло; рот, але нічого не говорило; язик, але не мало смаку; ніздрі, але не мало нюху; серце, яке не пульсувало; мало кров, але вона була холодною, неживою; легені, але вони не функціонували. Це не була людина, а труп, неживе тіло.
Другим кроком у процесі створення людини було надання життєвості правильно “сформованому” і всебічно підготовленому тілу. І це описується словами: “вдихнув у ніздрі її дихання життя”. Коли потоне здорова людина, і її життєдіяльність повністю призупиниться, то, як відомо, для її реанімації потрібно змусити працювати руки і, тим самим, працювати легені як міхи, поступово відновлюючи дихання в ніздрях. У випадку Адама, звичайно, не потрібно було жодних наполегливих зусиль з боку Творця, щоб примусити створений Ним ідеальний організм вдихати цілющий кисень атмосфери.
Після оживляючого подиху легені розширились, насичені киснем кров’яні тільця досягли серця, яке у свою чергу проштовхнуло їх до кожної частини тіла, пробуджуючи всі підготовлені, але досі бездіяльні нерви до відчуття та енергії. В одну мить енергія досягла мозку, і почалось розумове сприйняття, міркування, зір, дотик, нюх, відчуття і смак. Те, що було неживим людським організмом, стало людиною, чуттєвою істотою, – вдалося досягти згаданого в тексті стану “живої душі”. Іншими словами, термін “жива душа” означає ні більше ні менше “чуттєва істота”, тобто істота, наділена відчуттям, сприйняттям, мисленням.
Хоча Адам мав досконалий організм, однак для підтримки його життя, душі, чуттєвої [340] істоти було необхідно харчуватись плодами дерев життя. І коли він згрішив, Бог вигнав його зі саду, “щоб не простяг він своєї руки, і не взяв з дерева [дерев (мн,), гаю] життя, і щоб він не з’їв, і не жив повік віку [тобто вживаючи в їжу постійно]” (1 М. 3: 22). О, як розсіюється туман і таємничість перед світлом істини, яке світить із Божого Слова!
Хоча в результаті потрапляння в гріх та смерть стан людини є далеким від того, яким був у початковій досконалості, коли найвищий Суддя оголосив: “Дуже добре”, так що деякі, розвиваючи нижчі ділянки мислення і не стараючись використовувати вищі інтелектуальні здібності, призупинили розвиток тих ділянок мозку, які представляють ці вищі здібності, однак ці ділянки далі існують і здатні розвиватись, чого не відбувається у випадку найбільш розвинених представників тваринного світу. Саме цим Творець відрізнив людину від тварин (наділивши її більш високим і більш витонченим організмом). Вони мають подібну плоть і кості, дихають тим самим повітрям, п’ють ту саму воду, їдять схожу їжу і всі є душами, тобто істотами, що володіють розумом. Але людина з її кращим тілом володіє можливостями для вищого інтелекту і трактується Творцем на зовсім іншому рівні. І наскільки гріх віддаляє людину від її первинної подоби до свого Творця, настільки її називають “звірячою” – більш подібною до тварин, позбавлених вищого й більш витонченого сприйняття.
Тим, чиї очі розуміння починають відкриватися на цю річ і хто бачить, що слово “душа” означає інтелект, істоту, а слово “дихання”, або “дух життя”, означає божественну силу для життя, не важко зрозуміти з наведеного, що кожне створіння, яке володіє свідомістю, має, перш за все, тіло, організм, по-друге, має дух життя, який його оживляє, і, по-третє (як наслідок), має існування, істоту, душу. Ілюстрацією, яка допомагає декому збагнути суть, є подібність між теплом і душею. Якщо шматок вугілля помістити у сприятливі умови, які дають доступ до кисню, а потім підпалити, появляється нова річ – тепло. Вугілля не є теплом, хоча [341] має деякі властивості, які за сприятливих умов даватимуть тепло. Кисень також не є теплом, але і він, за сприятливих умов, може бути елементом у виробництві тепла. Так і тіло, якщо продовжити аналогію, не є душею, хоча має необхідні для душі властивості. Дихання, або дух життя, також не є душею. Це сила, яка прийшла від Бога і яка потрібна для появи чуттєвої істоти. Тіло, при правильному з’єднанні з диханням, або духом життя, дає щось нове – істоту, душу, чуттєве створіння.
І процес розпаду, смерть, відповідає цим фактам. Якщо забрати дихання, дух життя, настає смерть. Тепер питання в тому, що ж помирає? Чи помирає дихання (дух життя)? Звичайно ні. Воно ніколи не було чуттєвою істотою, а є принципом, силою, як електрика. Воно не має ні думки, ні почуття, воно не може померти. Чи помирає тіло? Ми відповідаємо: ні. Тіло може втратити життя, яким Отець його оживляє, але саме по собі тіло, окремо від дихання, духа життя, не має ні свідомості, ні почуття, ні відчуття, тому не можна сказати, що воно помирає. Воно було неживим, поки дихання (дух життя) не ввійшло в нього. Воно було живим, доки дихання (дух життя) було в ньому. Воно знову стає безжиттєвим, мертвим, коли дух життя забирається.
Що ж тоді помирає? Відповідаємо, що помирає душа – чуттєва істота перестає існувати. Варто пам’ятати, що чуттєва істота виникла через з’єднання дихання, духа життя з організмом, і що їхнє розділення, відокремлення спричиняє припинення існування істоти, душі – спричиняє смерть. У тому, що так відбувається з тваринами, не сумнівається ніхто ані на мить. Але хіба так не відбувається з людиною, найвищою твариною, створеною на інтелектуальний образ і моральну подобу Бога? Все відбувається так само, і для кожного думаючого розуму це повинно бути очевидним. Ми знаємо, що деякі вірші Писання можна так перекрутити і хибно зрозуміти, щоб це суперечило наведеному твердженню, але у свій час їх можна буде розглянути і переконатися в їхній абсолютній відповідності цим викладенням.
[342] Розглянемо ще одну ілюстрацію споріднення між людським (тваринним) тілом, духом і душею. Нехай незапалена свічка відповідає безжиттєвому людському тілу (трупу), а запалення свічки відповідало б іскрі життя, спочатку переданій Творцем. Полум’я (світло) відповідає чуттєвій істоті, інтелекту, властивості душі. Насичена киснем атмосфера, яка з’єднується з вуглецем свічки для підтримання полум’я, відповідає диханню життя (духу життя), яке з’єднується з фізичним організмом і утворює душу, розумне існування. Якщо трапиться випадок, який знищить свічку, то полум’я, звичайно, зникне. Так само, якщо хвороба або нещасний випадок знищить людське (тваринне) тіло, то душа, істота, інтелект, особистість гине. Або якщо припинити доступ повітря до полум’я свічки (за допомогою вогнегасника або щипців для нагару, або зануривши свічку у воду), світло погасне, навіть якщо свічка залишилася неушкодженою. Так і душа, життя, існування людини (тварини) припиняється, якщо внаслідок утоплення або удушення перекрите дихання життя, хоча тіло може бути порівняно здоровим.
Як запалену свічку можна використати в сприятливих умовах для запалення інших свічок (хоча якщо полум’я погасне, то свічка не зможе запалити ні себе, ні інші свічки), так і тіло людини (тварини), поки воно живе, воно, як жива душа, істота, може в божественно встановленому порядку започаткувати, розмножити інші душі, істоти – нащадки. Та як тільки іскра життя погасне, душа, істота зникає, а з нею всяка можливість думати, відчувати і розмножуватись. З цим погоджується прочитане у Святому Письмі про дітей Якова: “І було всіх душ, що вийшли з стегна Якового, сімдесят душ” (2 М. 1: 5). Яків отримав свою іскру життя, а також свій фізичний організм (а звідси, як результат їх об’єднання, свою душу, розумну істоту) від Ісака, а, отже, від Адама, єдиного, кого Бог безпосередньо наділив життям. Яків передав життя і організм, і душу своїм нащадкам, і так відбувається з усім людством.
[343] Свічка може бути наново запалена тим, хто володіє такою можливістю. Але згідно з божественною постановою людське тіло, позбавлене іскри життя, “розпадається” (Кул.), повертається в порох, з якого було взяте, натомість іскру життя неможливо повторно запалити, хіба що божественною силою, чудесним чином. Тому обітниця воскресіння є обітницею повторного запалення, поновного відтворення фізичного існування, душі. А оскільки жодна істота, або душа, не може бути без тіла та відновленої життєвої сили, або духа, значить обіцяне воскресіння, тобто відновлення душі, істоти, має на увазі нове тіло, новий організм. Таким чином Святе Письмо запевняє нас, що людські тіла, які повертаються в порох, не будуть відновлені, а у воскресінні Бог дасть такі нові тіла, які захоче дати (1 Кор. 15: 37-40).
Апостол тут стверджує, що у воскресінні буде особливий клас, який вважатиметься гідним нової природи, духовної, а не людської, плотської. І, як слід було очікувати, він показує, що ця велика зміна природи відбуватиметься шляхом надання цьому класу іншого виду тіла. Свічка тут знову може бути ілюстрацією: припустимо, що плотська, людська природа зображена сальною свічкою, а нове тіло – яскравішою восковою свічкою, або, ще краще, дуговою електричною лампою.
Якщо б сила та мудрість, яка гарантує воскресіння, була меншою, ніж у нашого Творця, ми могли б справедливо побоюватись якоїсь невдачі або промаху, через що ідентичність була би втрачена, особливо у випадку тих, кому дарована велика зміна природи в першому (головному) воскресінні до духовного існування. Але ми можемо безпечно довірити це і все інше Тому, з Ким маємо в цьому справу. Той, Хто знає наші найпотаємніші думки, може відтворити їх у новому розумі без жодної втрати вартісних уроків чи дорогоцінного досвіду. Він занадто мудрий, щоб помилятися, і занадто добрий, щоб бути невдячним, а все, що обіцяв, Він виконає набагато краще, ніж ми могли би просити або уявляти.
Багато хто вважає, що поховані тіла мають бути відновлені, атом по атому, але апостол стверджує зворотне: [344] “І коли сієш [у смерті], то сієш не тіло майбутнє”. Саме душу, чуттєву істоту наміряється відновити Бог силою воскресіння. І кожній особі (кожній душі, чуттєвій істоті) Він дасть у воскресінні таке тіло, яке Його нескінченній мудрості сподобається дати: Церкві, “нареченій”, вибраній в цьому віці, – духовні тіла, а реституційному класу – людські тіла, але не ті, втрачені в смерті (1 Кор. 15: 37, 38).
Як при створенні Адама поєднання організму й дихання життя утворило чуттєву істоту, душу, так їхній розпад (з якої-небудь причини) припиняє існування чуттєвої істоти, зупиняючи усілякі думки й почуття. Душа (тобто чуттєва істота) перестає існувати, тіло повертається в порох, чим воно й було, а дух, або дихання життя, повертається до Бога, Який дав його Адаму і через нього всьому його роду (Екл. 12: 7). Він повертається до Бога в тому значенні, що вже не підлягає контролю людини (в сенсі продовження роду), і його ніколи не можна відновити без божественної сили. Визнаючи цей факт, навчені від Господа покладають свою надію майбутнього життя через воскресіння на Бога й на Христа, Його нинішнього звеличеного представника (Лк. 23: 46; Дії 7: 59). Отже, коли би Бог не передбачив для людини майбутнього життя через викуп і обіцяне воскресіння, смерть була би кінцем усіх надій для людства (1 Кор. 15: 14-18).
Але Бог передбачив все для того, щоб ми жили знову. І з того часу, як Він ознайомив зі Своїм милосердним планом, ті, хто розсудливо говорить і пише на цю тему (наприклад, натхненні письменники Писання), ніби змовившись, називають проміжок між смертю і ранком воскресіння, під час якого чуттєвість (чуттєве існування) призупиняється, “сном”. Це справді відмінна ілюстрація, адже в мить прокинення їм буде здаватися, що вони померли хвилину тому. Наприклад, читаємо, що говорив про смерть Лазаря наш Господь: “Друг наш Лазар заснув, – то піду розбудити його”. Пізніше, пояснюючи це здивованим учням, Він сказав: “Умер Лазар” (Ів. 11: 11-14). [345] Коли б теорія про свідомість під час смерті була правильною, то чи ж не дивно, що Лазар нічого не розповів про свій досвід протягом цих чотирьох днів? Ніхто не буде стверджувати, що він був у “пеклі” мук, тому що наш Господь назвав його Своїм “другом”, а коли б він був у небесному блаженстві, наш Господь не кликав би його звідти, бо це було б недружнім вчинком. Але, як виразився наш Господь, Лазар спав, і Він розбудив його до життя, до свідомості, до чуттєвого існування, тобто його душа повернулась, ожила. І все це, без сумніву, було милістю, яку дуже оцінили Лазар і його друзі.
Писання пронизано думкою, що зараз ми знаходимося серед ночі смерті та сну в порівнянні з ранком пробудження та воскресіння. “Буває увечорі плач, а радість на ранок!” (Пс. 30: 6) – ранок воскресіння, коли сплячі вийдуть з гробу, як висловився пророк: “Пробудіться й співайте, ви мешканці пороху [землі]” (Іс. 26: 19).
Апостоли також часто вживали цю доречну, обнадійливу і мирну образну мову. Наприклад: Лука каже про Степана, першого мученика, що “він спочив”, а передаючи мову Павла в Антіохії, він використовує той самий вираз: “Давид спочив” (Дії 7: 60; 13: 36). Петро використовує той самий вираз, кажучи: “Позасинали наші батьки” (2 Пет. 3: 4). І Павло також використовував його багато разів, про що свідчать такі цитати:
“Коли ж чоловік її вмре [грец. засне]” (1 Кор. 7: 39).
“Більшість із них живе й досі, а дехто й спочили” (1 Кор. 15: 6).
“Як немає ж воскресіння,.. тоді то загинули й ті, що в Христі упокоїлись” (1 Кор. 15: 13-18).
“Христос воскрес із мертвих, – первісток серед покійних [заснулих]” (1 Кор. 15: 20).
“Кажу вам таємницю: не всі ми заснемо” (1 Кор. 15: 51). [346]
“Не хочу ж я, браття, щоб не відали ви про покійних [заснулих]” (1 Сол. 4: 13).
“Покійних [заснулих] через Ісуса приведе [з мертвих] Бог із Ним [через Нього]” (1 Сол. 4: 14).
Коли прийде Царство, час воскресіння, “ми, хто живе, хто полишений до приходу Господнього, – ми не попередимо покійних [заснулих]” (1 Сол. 4: 15).
Ця сама думка представлена пророком Даниїлом. Описуючи воскресіння, він каже: “Багато-хто з тих, що сплять у земному поросі, збудяться”. Опис показує, що ці сплячі охоплюють як добрих, так і поганих (Дан. 12: 2). Вони мирно “заснули” в очікуванні Господнього Дня – дня Христа, Тисячолітнього Дня, – цілком переконані, що він (Христос) здатний заховати те, що вони довірили Йому на той день (2 Тим. 1: 12). Ця ж думка також проходить через Старий Завіт – від часу, коли Бог вперше проповідував Аврааму Євангеліє воскресіння. Вираз: “Він спочив із своїми батьками” дуже часто зустрічається в Старому Завіті. Але Йов висловлюється про це дуже переконливо, кажучи: “Коли б Ти сховав мене в шеолі, укрив мене, поки перейде гнів Твій!” Нинішній час вмирання – це час Божого гніву. На всіх лежить прокляття смерті з причини первісного переступу. Тим не менше, нам обіцяно, що свого часу це прокляття буде зняте, і через Відкупителя прийде благословення для всіх родів землі. Тому Йов продовжує: “Я б дожидав увесь час моєї служби, аж поки не прийшла б для мене заміна. [Тоді] Ти кликнув би [Ів. 5: 25], і я Тобі відповів би, Ти прагнув би діла рук Твоїх” (Йов 14: 14, 15, Хом.) І ми читаємо з часів Нового Завіту відповідь нашого Господа: “Всі, хто в гробах, – почують голос Божого Сина [який кликатиме їх прокинутись і прийти до повного пізнання Бога та до повної можливості вічного життя]” (Ів. 5: 25, 28, 29).
Цей “сон”-смерть є таким абсолютним періодом [347] несвідомості, що особи, які прокинуться, не матимуть жодного поняття про те, скільки пройшло часу. Щоправда, “сон” є лише умовним терміном, бо мертві справді мертві, зовсім знищені, і тільки Божа мудрість зберігає їхню ідентичність, постановивши через Христа їхнє пробудження – їхню перебудову та оживлення. І це дійсно буде відтворення – ще більший прояв божественної сили, ніж первісне створення Адама та Єви. Це буде відтворення п’ятдесяти мільярдів замість двох осіб. Це буде відновлення безлічі різновидів замість одного. Тільки наш Бог володіє такою здатною на все мудрістю та силою. Він спроможний і готовий це виконати. Одним з корисних наслідків дозволу зла буде те, що його викорінення виявить всі ті риси Божого характеру, які не могли б інакше виявитися і стати відомими. Для ангелів та для людей заясніє божественна справедливість, а також божественна любов і божественна сила, і, врешті, усі Його створіння побачать і визнають божественну мудрість, яка приготувала та дозволила такий прояв Божого характеру.
Писання дуже чітко й виразно говорить про потребу у воскресінні мертвих. Але як може бути воскресіння мертвих, якщо ніхто не мертвий, а, як деякі стверджують, “всі, які виглядають мертвими, є більш живими, ніж коли-небудь були”, тим самим заперечуючи п’ять відчуттів кожної розумної істоти, а також переконливе твердження Писання, що “хто знаходиться поміж живих, то має надію, бо краще собаці живому, ніж левові мертвому! Бо знають живі [навіть з найменшим інтелектом], що помруть, а померлі нічого не знають, і заплати немає вже їм, бо забута і пам’ять про них [у більшості випадків], і їхнє кохання, і їхня ненависть, та заздрощі їхні загинули вже, і нема вже їм частки [інтересу] навіки [єврейське olam – протягом тривалого невизначеного періоду] ні в чому, що під сонцем… Все, що в силі чинити рука твоя, теє роби, бо немає в шеолі*, куди ти [душа, [348] чутлива істота] йдеш, ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрості” (Екл. 9: 4-10; Іс. 26: 14).
—————
*Шеол – стан смерті душі, на відміну від гробу, могили для мертвого тіла, яка по-єврейськи називається qeber (дивіться Пс. 30: 4; 49: 16; 89: 49, де шеол перекладено як “могила”, а також подивіться 2 Хр. 34: 28; Йов. 10: 19; Пс. 88: 6, де qeber перекладено як “могила”) (KJV). Душа нашого Господа пішла до шеолу, стану смерті (Пс. 16: 10; Дії 2: 27), але “із злочинцями визначили Йому гроба [qeber], та Його поховали в багатого” (Іс. 53: 9).
—————
“Надію того Ти губиш [в ньому]. Ти силою схопиш назавжди його, – і відходить, Ти міняєш обличчя його – й відсилаєш його… Чи сини його славні, того він не знає, чи в прикрому стані – того він не відає…” (Йов. 14: 19-21; Іса. 63: 16).
Зверніть увагу на важливість слів апостола в його відомому утворі про воскресіння в 1 Кор. 15: 12-54. Він каже:
“Коли ж про Христа проповідується, що воскрес Він із мертвих, – як же дехто між вами говорять, що нема воскресіння мертвих?”
Якщо мертві не мертві, а більш живі, ніж будь-коли, тоді ніхто не є мертвий, і, звичайно, не може бути жодного воскресіння мертвих. Апостол не підтримував таку теорію. Зовсім навпаки, він вірив, що мертві загинули як безсловесні тварини, якщо Бог не воскресить їх, і що наші надії на них даремні, якщо це не надії на воскресіння. Зверніть особливу увагу на кожне слово цього переконливого аргументу одного з найбільших логіків землі. Він каже:
“Як немає ж воскресіння мертвих, то й Христос не воскрес [але все ще мертвий]! Коли ж бо Христос не воскрес, [але все ще мертвий], то проповідь наша даремна, даремна також віра ваша [тому що мертвий Христос нічого не міг би знати і нікому не міг би допомогти]. Ми знайшлися б тоді неправдивими свідками Божими [були б злісними обманщиками, а не божественно призначеними послами], бо про Бога ми свідчили, що воскресив Він Христа, Якого Він не воскресив, якщо [коли б це було правдою] не воскресають померлі. Бо як мертві не воскресають, то й Христос не воскрес!”
[349] Слід зазначити, що переконлива аргументація апостола не стосується воскресіння тіла, а воскресіння істоти, душі – “що Його душа не була зоставлена в аді [sheol, hades]” (Дії 2: 31, 32). Коли б Павло дотримувався популярної теорії наших днів щодо воскресіння, він сказав би щось на зразок цього: Деякі з вас говорять про воскресіння тіла, наче це є важливим питанням, але насправді тіло – це “пута”, перешкода, “в’язниця” для душі, якій “на волі” набагато краще. Якщо відбудеться воскресіння тіла, то це буде катастрофою, означаючи “повторне поневолення” душі й обмеження її можливостей.
Апостол не сказав нічого подібного, бо це суперечило б істині. Він навчав про воскресіння душі, чуттєвої істоти, з небуття, зі смерті, але заперечував воскресіння тіла, яке померло: “Сієш не тіло, майбутнє [у воскресінні душі, істоти]… Бог йому тіло дає [нове], як захоче, і кожному [виду] зерняті [відповідне] тіло його” (1 Кор. 15: 37, 38). Маси людей людського насіння (роду) отримають людські тіла, але не ті тіла, які перетворились на порох і чиї елементи, або атоми, перейшли в найдрібніші частинки рослинних і тваринних організмів. Церква отримає духовні тіла, подібні до тіла їхнього піднятого Господа і зовсім не подібні до їхніх земних тіл – настільки не подібні, що апостол стверджує: “Ще не виявилось, що ми будемо. Та знаємо, що, коли з’явиться, то будем подібні до Нього, бо будемо бачити Його, як Він є” – а не як Він був (1 Ів. 3: 2).
Але давайте продовжимо розглядати аргумент апостола. Він стверджує:
“Коли ж бо Христос не воскрес, тоді віра ваша даремна, – ви в своїх ще гріхах. Тоді то загинули й ті, що в Христі упокоїлись!” (вірші 17, 18).
Ті, хто стверджує, що душа не може померти і тому не вмирає, і хто, таким чином, заперечує воскресіння [350] душі, тобто чуттєвої істоти, і через свій аргумент змушений стверджувати, що Біблійні згадки про воскресіння відносяться лише до тіла, перебувають у скрутному становищі, що робити з цими словами натхненного апостола. Якщо вони стверджують, що наш Господь був живий, “більш живий, ніж коли-небудь”, протягом трьох днів, про які Святе Письмо заявляє, що Він був мертвий, і вважають Його воскресле тіло тим, яке лежало в гробі Йосифа, зраненим і зі шрамами, то як же їм стверджувати, що віра в Христа, Який не помер (але просто скинув Своє тіло на три дні) є “даремною”? Як їм визнати, що така віра не звільняє від осуду? Як вони можуть стверджувати, що “більш-живий, ніж будь-коли” Христос, “звільнений” від Свого плотського тіла, не міг спасти грішників і, тому, всі, які заснули в Христі “загинули”?
Уся їхня теорія суперечить викладенню фактів Святим Письмом. Вони заперечують, що будь-яка душа може загинути [грецьке apolloomee – бути знищеною], тоді як апостол говорить, що може, і так говорить наш Господь: “Бог може знищити і душу і тіло”. Вони заперечують також, що хто-небудь “у Христі упокоївся”, заперечують, що смерть є сном в очікуванні пробудження на ранок воскресіння, тоді як апостоли, наш Господь і всі святі пророки разом називають це “сном”, із якого тільки Божа сила може пробудити до свідомості душу, чуттєву істоту на будь-якому рівні існування. Слід пам’ятати, що ті, які зазнають “переміни” першого воскресіння до божественної природи, також будуть душами, як вони були у своїй земній природі. Про Бога сказано, що Він – душа, і використовується те ж слово “psuche”: “Коли захитається він, то душа Моя [psuche – чуттєва істота] його не вподобає” (Євр. 10: 38).
Філософія Платона (що людина не вмирає і не може померти, а тільки здається, що вона мертва) переважала в Греції під час першого приходу й становила велику перешкоду для поширення Євангелія серед поган. Наприклад, ми читаємо, що, коли Павло проповідував в Афінах, філософи його слухали як великого вчителя [351] доти, доки він не торкнувся воскресіння мертвих. Цього було достатньо. Більше їх це не цікавило. Вони вважали, що випереджують юдейське поняття, що майбутнє існування мертвих можливе лише через воскресіння. “Як почули ж вони про воскресіння мертвих [і, таким чином, зрозуміли, що Павло не погоджується з їхньою теорією, що мертві більш живі, ніж будь-коли], то одні насміхатися стали”, а інші казали: “На сьогодні достатньо” (Дії 17: 32).
Язичницька ідея, що смерть – це не смерть, але крок до більш просторих умов життя, жодним чином не проникла в юдейський погляд до першого приходу. Фарисеї були провідною сектою юдеїв, і наш Господь назвав їх наступниками й представниками Мойсеєвого закону, кажучи: “На сидінні Мойсея усілися книжники [письменники] та фарисеї” (Мт. 23: 2). Садукеї, менш численні, ніж фарисеї, були наступною за впливом сектою. От вони були дійсно невіруючими, безбожниками. Вони повністю заперечували майбутнє життя, вважаючи, що людина помирає так само, як тварина, і що не буде ніякого воскресіння мертвих. Вони не вірили в жодну месіанську обітницю і заперечували також існування надлюдських інтелектів, таких як ангели і т. п. Правда, Йосиф Флавій звертає увагу на секту, звану Есеями, яка, за його словами, дотримувалась поширеної серед поган теорії Платона, що людина ніколи не вмирає, а лише робить наступний крок у життєвому розвитку під час переломного моменту, який називають смертю. Але ми повинні пам’ятати, що Йосиф Флавій писав свою історію юдеїв, перебуваючи при дворі римлян, і він писав її з наміром вплинути на погляди імператора та його двору на користь юдеїв. Римляни звикли вважати юдеїв (і так про них говорить Писання) “народом твердошиїм і бунтівним,” і вони, природно, дійшли до висновку, що причина цієї бунтівної вдачі так чи інакше лежить в їхній релігії. І це було правильне припущення. Немає сумніву, що істини божественного одкровення, де б вони не проявились, сприяли зародженню духа свободи, руйнуючи великі відмінності між священиками та людьми, царями та [352] підданими, і навчаючи, що всі відповідальні перед одним великим Суддею та Царем. Але Йосиф Флавій хотів перешкодити цій правильній оцінці юдейського народу та юдейської релігії. Тому він припасував правду у своєму прагненні доказати й показати римському двору, що релігія юдеїв є практично такою самою, як різні язичницькі релігії, (1) щодо свідомості мертвих і (2) віри у вічні муки.* Щоб доказати це, він наводить приклад секти Есеїв, немовби вона була головною релігійною сектою серед юдеїв. Навпаки, вона була такою незначною, що про неї навіть не згадується в Новому Завіті, і, мабуть, її прихильники ніколи не були в конфлікті ні з Господом, ні з апостолами, тоді як про фарисеїв і садукеїв згадується постійно і часто.
————–
*Вічні муки ніколи не були юдейським віруванням, за винятком дуже небагатьох. Але римські імператори підтримували цю теорію, тому що вона посилювала імперський вплив на простих людей. Пізніше імператори присвоїли собі титул “Понтифекс Максимус” (Pontifex Maximus), тобто головний релігійний правитель, прийнятий пізніше папством для пап.
————-

“БО ВСІ В НЬОМУ ЖИВУТЬ”
(Луки 20: 37, 38)

Вже після того, як наш Господь відповів законовчителям, книжникам і фарисеям, зірвавши їхні плани, виступили садукеї, думаючи, що вони можуть показати вищість свого невіруючого становища, спростовуючи вчення нашого Господа. Цим садукеям, які стверджували, що мертві назавжди мертві, наш Господь сказав: “А, що мертві встають [повинні встати], то й Мойсей показав – при кущі, – коли він назвав Господа Богом Авраамовим, і Богом Ісаковим, і Богом Якововим. Бог же не є Богом мертвих, а живих, бо всі в Нього живуть” (Лк. 20: 37, 38).

Наш Господь дає зрозуміти, що це само по собі є доказом, “що мертві встають [повинні встати]”, тому що Бог, безсумнівно, не звертався би так до істот, повністю і назавжди викреслених з існування. Тоді Він показує, що Божий план воскресіння незмінний, [353] і що ті, кого люди називають “мертвими”, “всі в Нього живуть” – з погляду Бога вони лише “сплять”. Тому Боже Слово говорить про них як про “сплячих”, а не як про знищених. Хоча первісним вироком було знищення, у даний час він компенсований викупом. Так говорить і Мойсей: “Ти людину вертаєш до пороху, і кажеш [у воскресінні]: «Вернітеся, людські сини!»” (Пс. 90: 103: 4). У словах “Я Бог Авраама” Бог не тільки говорить про минуле як про теперішнє, але й про майбутнє, начебто воно вже здійснилося (Рим. 4: 17).

ТІЛО, ДУХ І ДУША ЦЕРКВИ
(1 Сол. 5: 23)

Терміни тіло, душа і дух образно застосовані до Церкви як цілісності. Наприклад, апостол каже: “А Сам Бог миру нехай освятить вас цілком досконало, а непорушений дух ваш, і душа, і тіло нехай непорочно збережені будуть на прихід Господа нашого Ісуса Христа!” Цю молитву треба сприймати по відношенню до Церкви в цілому – вибраної Церкви, чиї імена записані на небесах. У Малій Черідці постійно зберігався правдивий дух. Її тіло є помітним також сьогодні, незважаючи на безліч куколю, що прагне приховати та заглушити її. Її душа, її активність, її інтелект, її чуттєва істота також явна усюди, підносячи перед народами прапор – хрест, викуп.
Слова апостола неможливо застосувати жодним іншим чином. Бо як би люди не розходились в думках щодо збереження окремих духів і душ людей, всі погодяться, що їхні тіла не збереглися, але повернулися в порох, як і тіла інших. Крім того, слова тіло, душа і дух стоять в однині, а не в множині.

ЩО ОЗНАЧАЄ “ШЕОЛ”, АБО “ГАДЕС”, КУДИ ЙДУТЬ ВСІ ДУШІ

Вважається, що якщо про душі сказано, що вони йдуть до шеолу, гадес, [354] то душа людини має бути чимось відчутним і свідомим після розпаду – після відокремлення духа життя від організму, від тіла. Тому правильно, що ми розглядаємо Слово Господа на цю тему, щоб розібратись, що таке шеол, гадес.
Єврейське слово “шеол” зустрічається шістдесят п’ять разів у Писанні Старого Завіту. Три рази воно перекладене на англійську як “яма”, тридцять один раз як “могила” і тридцять один раз як “пекло”. Усі ці переклади неправильні з погляду загальноприйнятого нині використання слів пекло, могила і яма.
Значення єврейського слова “шеол” (“гадес” є його грецьким еквівалентом) навряд чи можна передати якимось одним англійським словом: воно означає “прихований” або “погаслий”, або “темний” – стан смерті. Це не місце, а стан, і, можливо, слово “небуття” більше, ніж будь-яке інше в нашій мові, відповідає єврейському слову “шеол” і грецькому “гадес”. У слові “шеол” немає нічого, що означало б радість або горе, або будь-яке інше почуття. До цього нас повинен привести контекст. Тому давайте розглянемо використання слів “шеол” та “гадес” і вияснимо з контексту все можливе про “пекло”. Ми переконаємось, що в Писанні чітко сказано, що шеол, гадес, небуття приймає всіх людей – добрих і поганих; що в ньому немає ні світла, ні знання, ні мудрості, ні роздумів; що жодна мова не хвалить там Господа, ані не блюзнить Його ім’я; що це стан абсолютної тиші і в кожному разі це небажаний стан, хіба що до нього додається надія на воскресіння.
Слід зауважити також, що до цього стану шеолу, небуття йдуть саме “душі” (добрі й погані), щоб дочекатися виклику Життєдавцем вранці Тисячолітнього віку. Не можна заперечити того, що перекладачі англійської Біблії (Common Version) часом були непослідовні, але ми закликаємо не приписувати це виключно нечесності, хоча в багатьох випадках може здаватись, що для цього є майже всі підстави. Краще вірити, що це було результатом плутанини в розумі на дану тему через впровадження протягом довгих століть лжевчення, переданого з “темних [355] віків”. На виправдання роботи перекладачів можна ще сказати, що в “старій англійській мові” слово “пекло” не мало того значення, яке воно має в сучасній англійській мові. Воно в жодному сенсі не означало, ані не натякало на місце вогню, тортур, горя чи болю, а більше містило думку про гріб – прихований стан, небуття. Ймовірно, перекладачі, використовуючи слово “пекло”, частково виправдовували себе на основі його давнього змісту, його первинного значення, наведеного в повних англійських словниках.
При розгляді наступних прикладів слова “шеол” ми просимо читача постійно звертати увагу на те, яким було би значення уривку, якби слово “шеол” було перекладене в кожному випадку на “пекло вогненне” або “місце мук”, а потім також на те, яким всебічно послідовним і узгодженим з контекстом був би переклад, якби це слово перекласти “небуття”. Ці приклади переконливо доказують, що “душі” йдуть до шеолу, небуття і що вони там не мучаться, у них немає знання, ані мудрості, ні праці, ні радості, ні болю, ні будь-якого відчуття. Вони просто чекають у забутті “Голосу Архангела і сурми Божої”.
“В жалобі я піду в могилу [в шеол, в небуття] до сина мого” (1 М. 37: 35).
Так Яків оплакував свого сина Йосипа, який, як він вважав, помер насильницькою смертю.
“Якщо зло спіткає його [Веніямина] в дорозі, якою ви підете, то зведете ви сивину мою із сумом в могилу [в шеол, в небуття]” (1 М. 42: 38).
Це були слова Якова, коли він розлучався з Веніямином і боявся, щоб він загинув, як (він вважав) загинув Йосип.
Точно такі самі слова повторюються за аналогічних обставин у розділі 44: 29, коли брати Йосипа передають йому напучувальні слова їхнього батька щодо Веніямина. А в 31 вірші [356] брати знову повторяють це вже від себе, кажучи: “Раби твої зведуть сивину раба твого, нашого батька, в могилу [в шеол, в небуття]”.
Ось чотири випадки, в яких слово “шеол” перекладено англійською мовою на “могила”. Зверніть увагу на те, яким недоречним було би використання слова “пекло” з його звичайним поширеним уявленням про вогонь, муки і страждання. Перекладачі, очевидно, були впевнені, що слово “пекло” в його звичайному розумінні дасть дуже хибне уявлення про особисте очікування Якова та очікування його синів щодо нього. Тому вони переклали це слово на “могила”. Тим не менше, вони не вірили, як не вірить більшість людей, що Яків пішов у могилу, чи мав думку йти в могилу. Але патріарх не думав про поховання свого тіла в могилі, бо тоді він, безсумнівно, вжив би те саме єврейське слово для могили, яке він вжив, говорячи про могилу Рахілі, а саме: “geburah” (1 М. 35: 20), або вжив би те саме слово, яке вжив його син Йосип (qeber), говорячи про могилу Якова, про яку Яків сам подбав ще до своєї смерті (1 М. 50: 5). Навпаки, ми бачимо, що Яків говорив про себе як про душу, істоту – що біль від втрати Веніямина може звести його в небуття, до стану смерті в його похилому віці та зі слабким здоров’ям.
“А коли Господь створить щось нове, і земля відкриє уста свої та й поглине їх… і вони зійдуть живі до шеолу [в небуття]” (4 М. 16: 30).
“Зійшли вони… живі до шеолу [небуття], і накрила їх земля, і вони погинули з-посеред збору” (4 М. 16: 33).
Ці два вірші, що відносяться до Корея, Датана й Авірона, показуючи, як вони були знищені, не можна було логічно перекласти на англійську мову словом “пекло” через побоювання, що це може означати, що заявлене місце тортур знаходиться під поверхнею землі. Але яким простим є цей вираз, якщо його правильно зрозуміти: [357] що земля відкрила свої уста й поглинула їх, і вони пішли від життєвих трудів в небуття, несвідомість.
“Бо вогонь спалахнув у гніві Моєму, пече до аду [шеолу, небуття] найглибшого, і пожере землю і вирощене нею, і спопелить підніжжя гір” (5 М. 32: 22, Гиж.).
Тут, безумовно, є згадка про вогонь, але не буквальний. Увесь контекст показує, що це вогонь Божих ревнощів, а наступні слова звучать так: “[Будуть] виснажені голодом, понищені лихоманкою, і лихою пошестю… Надворі буде вбивати їх меч, а в домах – жах” (Гиж.). Ми не залишені в непевності щодо того, як це пророцтво виконалось, бо апостол Павло, говорячи під натхненням святого Духа, згадує цей уривок, застосовуючи його до Ізраїлю по плоті й до утиску, який прийшов на них як народ, коли вони відкинули Господа Ісуса, і, в свою чергу, самі були відкинені Господом. Апостол заявляє, що гнів прийшов на них до кінця (1 Сол. 2: 16). Божественний гнів запалився на них і продовжував палати, аж вони, як народ, не вистраждали за свої гріхи. Після того, як божественний гнів випалить їхній національний злочин, розшукуючи їх навіть в найглибшому небутті (шеолі), тоді Він говоритиме з ними мирно, кажучи до Церкви: “Утішайте, втішайте народа Мого… Промовляйте до серця Єрусалиму, і закличте до нього, що виповнилась його доля тяжка, що вина його вибачена, що він за свої всі гріхи вдвоє взяв із руки Господа!” (Іс. 40: 1, 2). Тоді прийде і порятунок для Якова, провіщений апостолом Павлом на основі божественної заяви: “І це заповіт їм від мене, коли відійму гріхи їхні” (Рим. 11: 26, 27). Та ж думка, що після вогню божественного гніву проти Ізраїлю (до найглибшого небуття) настане божественне благословення, показана також у контексті (див. 5 М. 32: 26-43).
“Господь побиває й оживлює, [358] до шеолу [небуття] знижує і підносить [через воскресінні із небуття, з шеолу]” (1 Сам. 2: 6).
“Тенета шеолу [небуття] мене оточили” (2 Сам. 22: 6).
Тут пророк Давид говорить про те, що його життя було в небезпеці, але Бог врятував його від руки Саула. Однак контекст цілком виразно показує, що Псалмоспівець пророчо говорить про Христа й про час повного визволення Тіла Христа (яким є Церква) від злого сучасного світу до слави прийдешнього світу, показуючи (вірші 8-18), що визволення Тіла Христа буде якраз перед великим часом утиску і буде проявом божественної сили й обурення проти гріховності.
“Не даси знизитися сивині його мирно до шеолу [небуття]… і ти сивину його зведеш у крові до шеолу [небуття]” (1 Цар. 2: 6, 9).
Тут Давид говорив своєму сину Соломону, що Йоав був небезпечною людиною, людиною, яка пролила кров, і що він справедливо заслуговує на відплату, перш ніж помре. Перекладачі, очевидно, думали, що хоча Йоав і був поганою людиною, тут не варто перекладати слово “шеол” словом “пекло” (в англійському перекладі стоїть слово “могила” – ред.), тому що в контексті говориться про сивину, а їхня теорія стверджує, що волосся та все інше фізичне тіло хоронять, і лише гола душа, або дух, йде до пекла. Тому вони вважали за краще перекласти “шеол” англійським словом “grave” (могила). Але при правильному розумінні немає ніяких труднощів у тому, що сиве волосся Йоава і сиве волосся Якова разом зійшли до шеолу, в небуття, стан смерті. Слова “сивина” і “сиве волосся” – образна мова, що вказує на похилий вік.
“Як хмара зникає й проходить, так хто сходить в шеол [небуття], не виходить” (Йов. 7: 9).
Тут Йов вказує на повне знищення смертю людської душі, [359] істоти. Проте у вірші 21 він робить висновок: “Тепер я засну в поросі, і Ти будеш шукати мене вранці, та мене не буде” (KJV). Тут проміжний стан смерті згадується як сон, вік Тисячоліття – як ранок, а нинішній вік – як ніч плачу та горя, вмирання та зойку. Господь буде шукати Йова вранці силою воскресіння, і хоча його не буде (хоча смерть здійснить повне знищення), для божественної сили ця річ не буде неможливою. Тому коли прийде Господній час, “Він матиме бажання до праці рук Своїх” (KJV). Коли промине день Господньої помсти і настануть часи відпочинку, Він покличе, а Йов та всі інші дадуть Йому відповідь (дивіться розділ 14: 14, 15).
“Вона [Божа глибінь] вища від неба, – що зможеш зробити? І глибша вона за шеол [небуття], – як пізнаєш її?” (Йов. 11: 8).
Це слова Цофара, одного з так званих утішителів Йова, якого Господь зганив. Цими словами він намагається показати Йову, що божественні принципи управління незбагненні для людства. Як ілюстрацію повного незнання Бога людиною він бере шеол і порівнює: як нема знання в шеолі, так, стверджує він, не може бути ніякого знання про божественну мудрість та плани.
“О, як би Ти в шеолі [небутті] мене заховав, коли б Ти мене приховав, аж минеться Твій гнів, коли б час Ти призначив мені, – та й про мене згадав” (Йов. 14: 13).
Ось найпростіше і найточніше вираження надії Йова. Він не прагнув продовження нинішніх умов гріха, смутку, скорботи й болю, а був готовий заховатись у небутті до часу, поки зі землі не будуть забрані прокляття й “гнів”, а замість них настануть часи відпочинку. Але він не хоче бути витертим назавжди. О, ні! Маючи довіру до божественного задуму щодо майбутнього життя через воскресіння, [360] він молиться, щоб свого часу (коли буде усунене прокляття гріха) Бог згадав про нього і покликав його із небуття знову до існування через реституційні впливи, які Христос тоді впроваджуватиме в чин (див. Дії 3: 19-21).
“Якщо сподіваюсь, то тільки шеолу [небуття], як дому свого, в темноті постелю своє ложе… До гробу я кличу: «О батьку ти мій!» До черва: «Моя мамо та сестро моя!»” (Йов. 17: 13, 14).
Якою виразною є ця мова! Небуття – це дім або ліжко, і там зовсім темно. Душа Йова, його істота, спить, вона нежива, очікуючи ранку воскресіння, тоді як тіло піддане тлінню.
“Де ж тоді та надія моя? А надія моя, хто побачить її? До шеолових засувів [небуття, окремо] зійде вона, коли зійдемо разом до пороху” (Йов. 17: 15, 16).
Божий слуга висловлює свою надію, своє довір’я, але питає, скільки є тих, хто може мати таке довір’я. Він вже висловив сподівання, що його смерть буде лише сном, з якого він пробудиться вранці. І хоча кожен окремо сходить до шеолу, до небуття, однак всі (чи вони мають цю надію, чи ні) знаходять спокій у поросі.
“Проводять в добрі свої дні, і сходять в спокої в шеол [небуття]” (Йов. 21: 13).
Тут Йов описує успішне життя тих, хто не є Божим народом, протиставляючи його негараздам тих, хто є народом Господа і хто підданий палиці божественного виправлення, щоби виявитись придатними і готовими до майбутніх кращих речей.
“Як посуха та спека їдять сніжну воду, так шеол [небуття] поїсть грішників” (Йов. 24: 19).
Все людство згрішило, тому все людство підлягає смерті й сходить до небуття. Єдина надія є на Того, Хто викупив нас від смерті і [361] “вранці” виведе нас із небуття згідно з Його власною ласкавою обітницею. Однак у цьому випадку Йов звертає особливу увагу на лиходіїв, які квапили свою смерть поганою поведінкою.
“Голий шеол [небуття] перед Ним, і нема покриття Аваддону” (Йов. 26: 6).
Тут Йов показує усю мудрість Творця, Який не тільки знає кінець на початку, але Його проникливому зору відкрита кожна таємниця небуття.
“Бо ж у смерті нема пам’ятання про Тебе; у шеолі [небутті] ж хто буде хвалити Тебе?” (Пс. 6: 6).
Який ясний, переконливий доказ несвідомості людини в смерті! Слід зазначити також, що це твердження не відноситься до нечестивців, а стосується Божих слуг, які прагнуть дякувати Йому й славити Його за Його милості. Зверніть також увагу на те, що мова йде не про мертву плоть, поховану в qeber, а про душу, яка йде до шеолу, небуття.
“Попрямують [знову] безбожні в шеол [небуття], всі народи, що Бога забули” (Пс . 9: 18).
Єврейське слово “shub” у цьому вірші правильніше перекласти як “повернуться”. Це говорить про те, що деякі, повернувшись зі шеолу, небуття, знову потраплять у небуття через свою злобу й нехтування Бога. Звільнення всього людства з шеолу відбуватиметься протягом Тисячолітнього віку завдяки ціні викупу, довершеній на Голгофі. Однак той, хто прокинеться й прийде до пізнання правди, а потім свідомо проявлятиме впертість, знову повернеться до небуття – піде на “Другу смерть”, з якої не буде ні викупу, ні реституції. Абсолютно очевидно, що цей уривок не відноситься до людських мас (язичників), які ніколи не знали Бога, оскільки зі самих його слів видно, що він стосується тих, хто забуває Бога після того, як був приведений до ясного пізнання Його та відповідальності. [362]
“Ти не опустиш душі моєї до шеолу [небуття], не попустиш Своєму святому побачити тління” (Пс . 16: 10).
Апостол Петро, промовляючи в день П’ятидесятниці під повним впливом Святого Духа, викладає нам справжнє значення цих слів. Він показує, що це не може стосуватись самого Давида, бо душа Давида залишилась у шеолі, а Його плоть таки бачила тління. Про Давида він говорить: “Давид, що помер і похований, і знаходиться гріб його в нас аж до цього дня”. “Не зійшов бо на небо Давид” (Дії 2: 27-34).
Слова апостола підкреслюють і повністю доказують два аспекти: (1) що душа Давида зійшла до шеолу, небуття й все ще залишалась там і до часу проповіді Петра не зійшла на небо; (2) що душа Ісуса Христа також зійшла до шеолу, небуття, але не залишилась там, тому що воскресла на третій день, а згодом вознеслась на небо.
Ці виразні вислови з натхненного джерела повинні роз’яснити це питання для всіх справжніх шукачів істини. Вони представляють нам наступні факти: (1) душа (істота) нашого Господа Ісуса зійшла до небуття, до шеолу при смерті; (2) Він був мертвий неповних три дні; (3) на третій день Він устав (був оживлений, виведений із небуття) до божественної природи силою Святого Божого Духа і став “первородженим з мертвих [тих, які сплять]”. Душа, істота нашого Господа не існувала в період смерті. “На смерть віддав душу Свою”; “душу Свою покладе Він як жертву за гріх”. Але його душа (істота) була оживлена у воскресінні, одержавши нове духовне тіло.*
—————–
*Том. II , с. 109
——————
“Тенета шеолу [небуття] мене оточили, і пастки смертельні мене попередили” (Пс. 18: 6).
Образний вислів глибокої туги й страху смерті.
“Господи, вивів Ти мою душу із [363] шеолу [небуття], Ти мене оживив” (Пс. 30: 4).
Це подяка за видужання з важкої хвороби, яка загрожувала смертю.
“Нехай посоромлені будуть безбожні, хай замовкнуть та йдуть до шеолу [небуття], нехай заніміють брехливі уста” (Пс. 31: 18, 19).
Тут, як і скрізь, псалмист жадає очищення землі від тих, хто любить і практикує зло. Це не має ніякого відношення до майбутнього життя, ані не стосується надії на воскресіння. Коли Царство буде Господнім, і Він стане правителем між народами, коли будуть встановлені закони праведності та істини і милість та любов дадуть кожній істоті повну можливість знання й одужання з гріха, тоді деякі (які тепер нечестиві), можливо, шукатимуть праведності, шукатимуть справедливості і будуть прикриті милосердям Христової праведності, а в кінцевому підсумку досягнуть через Нього вічного життя. Ні пророк Давид, ні будь-хто інший не виступав би проти такого реформування, ані проти дарування вічного життя тим, хто повністю реформувався та повернувся до гармонії з Богом.
“Вони зійдуть в шеол [небуття] і смерть їх пасе, немов вівці, а праведники запанують над ними від рання; подоба їхня знищиться, шеол [небуття] буде мешканням для них… Та визволить Бог мою душу із влади шеолу [небуття]” (Пс. 49: 14, 15).
Цей вірш ясно показує, що шеол не означає гріб у його звичайному значенні, а лише небуття, як ми і перекладаємо. Адже овець не ховають в гробах, хоча всі вівці йдуть у небуття, про них забувають, немов їх не було. Тут Пророк говорить про свою впевненість у воскресінні – що Бог відкупить його душу з шеолу, небуття. Це повністю узгоджується зі словами апостола Петра, що “Давид не зійшов на небо”. Душа Давида пішла до шеолу, у небуття, і [364] єдина його надія – це відкуплення його душі з шеолу, з небуття (до життя) через Спасителя у воскресінні. Більше того, навіть ті, хто йде в небуття як вівці, мають знову вийти із небуття, бо цей уривок виразно стверджує, що “вранці” воскресіння, Тисячолітнього ранку, праведники “пануватимуть” над ними, будуть керувати ними, будуть їх контролювати, будуть судити їх у праведності. Саме так каже апостол: “Хіба ви не знаєте, що святі світ судитимуть?” (1 Кор. 6: 2).
“Нехай же впаде на них смерть, нехай зійдуть вони до шеолу [небуття] живими, бо зло в їхнім мешканні” (Пс. 55: 16).
Цей вірш, який зазвичай розуміють неправильно, став великим каменем спотикання для багатьох з Божого народу. Вони казали: “Як це можливо, щоб така добра людина як Давид молилася, аби її вороги зійшли до пекла – вічних мук?” Добра людина не буде так молитись, та й не таким був зміст молитви Давида. Як ми вже бачили й бачимо, слово “шеол” не містить жодної думки про вогонь або полум’я, або муки, або ще щось такого роду. Воно просто означає небуття, припинення життя. Звідси випливає, що молитва Давида (бажання щодо його ворогів, противників праведності) була цілком властивим прагненням, у повній згоді зі законами найбільш цивілізованих народів в ці дні найбільшої просвіти. Сьогодні закони цивілізованих народів заявляють, що всі вбивці повинні бути страчені, і загально пропонують, мабуть, найпростіші й найменш болісні методи виконання покарання. Отже, закон говорить так, як говорив Давид: “Нехай ці злочинці йдуть до шеолу, в небуття – хай вони помруть”. Проте у Своїй милості Бог відкупив дорогоцінною кров’ю Христа найжахливішого грішника, а також найменш жахливого, адже Ісус Христос “за благодаттю Божою смерть скуштував за всіх”. Він “дав Себе Самого як викуп за всіх: свідоцтво свого часу” (Хом.). Якщо деякі з наших ближніх більш зіпсуті, ніж ми самі, то лише з причини (хіба ми знаємо щось інше) надзвичайно засліплюючого впливу противника на них (2 Кор. 4: 4) або через гіршу [365] спадковість. У будь-якому разі, Бог передбачив, що кожна людина повинна мати повну, справедливу, неупереджену можливість зробити свій вибір: праведність і життя або неправедність і Друга Смерть – повернення до шеолу. Все це повністю гарантовано нам у Новій Угоді, забезпеченій і запечатаній для нас заслугою дорогоцінної крові Христа.
“Велика бо милість Твоя надо мною, і вирвав Ти душу мою від шеолу [небуття] глибокого” (Пс. 86: 13).
Слова “глибокий шеол” можуть означати глибину небуття. Ми можемо справедливо вважати, що пророк тут уособлює Господа Ісуса, як він це робить у багатьох своїх Псалмах. Якщо так, то слова “глибина небуття” можуть мати особливе значення. У випадку людства смерть – це тільки сон, а його небуття лиш тимчасове, від якого прийде пробудження у воскресінні в результаті викупу. Але у випадку нашого Господа Ісуса було по-іншому: оскільки Він зайняв місце грішника (Адама), то смерть для Нього мала означати найбільше покарання за гріх, тобто вічне небуття, за винятком того, що завдяки благодаті та силі Отця Він мав бути піднятий із мертвих і стати Визволителем тих, кого викупив.
“Душа моя наситилась нещастями, а життя моє зблизилося до шеолу [небуття]” (Пс. 88: 4).
Тут знову коротко й поетично описана передсмертна печаль.
“Котрий чоловік буде жити, а смерті не бачитиме, збереже свою душу від сили [влади] шеолу [небуття]?” (Пс . 89: 49).
Як узгоджується це запитання й очікувана відповідь з усіма наведеними нами фактами, і як протирічать ці слова загальноприйнятій думці на тему, яка обговорюється! У загальному вважають, що жодна людина, жодна душа не зазнає смерті, що мить смерті є миттю збільшення життя; отже, над душею не владні сили шеолу, небуття – [366] душа не може померти. Тому на запитання, чи може вона звільнитись від сили шеолу, незаперечною є відповідь, що шеол не має ніякої влади, щоб зачепити душу. Які послідовні Писання й правда! Яка непослідовна загальноприйнята філософія Платона!
“Болі смерті мене оточили і знайшли мене муки шеолу [небуття], нещастя та смуток знайшов я!” (Пс. 116: 3).
Тут знову образно показаний страх смерті.
“Куди ж я від Духа Твого [сили – намагаючись втекти або сховатись від божественної сили] піду, і куди я втечу від Твого лиця? Якщо я на небо зійду, то Ти там, або постелюся в шеолі [небутті] – ось Ти!” (Пс. 139: 7, 8).
Згідно з поширеною думкою це означало б, що Бог постійно мешкає у жахливій камері для тортур, яку зображує шеол. Навпаки, Пророк всебічно розглядає божественну силу і говорить нам про результат свого вивчення, що ніде у всьому всесвіті немає місця, недоступного для божественної сили. Навіть небуття смерті кориться нашому Господу, Який говорить: “Я маю ключі від hades [небуття] і смерті”. Саме наша впевненість у Богові – у Його всемогутності – становить основу нашої віри у воскресіння мертвих.
“Як дрова рубають й розколюють їх на землі, так розкидані наші кістки над отвором шеолу [небуття]” (Пс. 141: 7).
Значення цього уривка дуже неясне, але, у кожному разі, у ньому не має нічого, що сприяло би загальній ідеї пекла мук. В англійському перекладі Янга (Young) цей вірш звучить так: “Як хтось оре і розрізує землю, так наші кості були розкидані за наказом Саула”.
“Живих поковтаймо ми їх, як шеол [небуття]” (Пр. 1: 12).
Такою є мова вбивць, які намагаються швидко знищити свої жертви, щоб ті зникли з їхніх очей та пам’яті – у небутті.
[367] “Її ноги до смерті спускаються, шеолу [небуття] тримаються кроки її” (Пр. 5: 5).
Тут поетично зображені спокуси злої жінки і їхні згубні наслідки: її дороги ведуть до погибелі, до смерті, у небуття.
“Її дім – до шеолу [небуття] дороги, що провадять до смертних кімнат” (Пр. 7: 27).
Цей вираз аналогічний попередньому, однак дає докази того, що це пекло не горить вогнем, не є місцем мук, а темною кімнатою смерті, безвісті, небуття.
“У глибинах шеолу [небуття] – запрошені нею” (Пр. 9: 18).
Тут гіперболічною мовою гості блудниці представлені як мертві, як ті, хто втратив самоповагу й всяку людську гідність. Немає сумніву, що вони знаходяться на дорозі смерті, тому що розбещеність прискорює хвороби та смерть. Вони знаходяться на дорозі в небуття не тільки у фізичному значенні, але й у значенні втрати поваги та впливу серед людей.
“Шеол [небуття] й Аваддон перед Господом, – тим більше серця синів людських” (Пр. 15: 11).
Слід зазначити, що тут немає жодного натяку на муки, а, навпаки, шеол, небуття асоціюються зі знищенням.
“Путь життя для премудрого – угору, щоб віддалятись від шеолу [небуття] внизу” (Пр. 15: 24).
Наші перекладачі переклали цей вірш так, щоб він значною мірою відповідав їхній теорії, що праведники йдуть вгору до неба, а неправедні йдуть вниз до пекла. Зверніть увагу на переклад Revised Version: “Для мудрого шлях життя веде вгору, щоб він покинув шеол внизу”. Правильну думку можна виразити так: шлях життя для мудрих – це шлях вверх до праведності, щоб вони були визволені силою воскресіння із небуття.
“Ти різкою виб’єш його, і душу його від шеолу [небуття] врятуєш” (Пр. 23: 14).
[368] Тут, мабуть, немає необхідності пояснювати, що цей уривок не навчає про те, що труп після смерті треба бити, щоб душа могла уникнути пекла мук. Значення цього виразно показане в контексті. Настанова в тому, що дитині не жалітимуть різки, якщо вона її потребує, бо, роблячи так, до її життя можна додати корисні роки – її душа (істота) вбережеться від передчасного небуття, і, можливо, буде врятована від Другої Смерті – від повернення в небуття.
“Шеол [небуття] і Аваддон не наситяться, – не наситяться й очі людини” (Пр.. 27: 20).
Зовсім не натякаючи на палаюче пекло (таких величезних розмірів, що воно ніколи не може насититись), цей вірш говорить про те, що немає ніяких обмежень для місткості смерті – неможливо переповнити небуття та знищення.
“Оці три не наситяться, чотири не скажуть «досить»: шеол [небуття] та утроба неплідна, водою земля не насититься, і не скаже «досить» огонь” (Пр. 30: 15, 16).
У цьому тексті, як і в попередньому, говориться про те, що смерть, небуття має необмежену місткість і не може бути переповнена.
“Все, що в силі чинити рука твоя, теє роби, бо немає в шеолі [небутті], куди ти йдеш, ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрості!” (Екл. 9: 10).
Ось найбільш категоричне твердження щодо пекла, шеолу, небуття. Воно стосується не тільки лукавих, але й праведних – всіх, хто помирає. У шеолі, у небутті смерті немає ні добрих справ, ні поганих, ні прославлення Бога, ні богохульства, ні добрих думок, ні поганих, ні святого знання, ні нечестивого, ні небесної мудрості, ні будь-якої іншої. Ну хіба можна висловитись про це ще ясніше й переконливіше?
“Заздрощі непереможні, немов той шеол [небуття]” (Пісн. 8: 6).
[369] Тут стан смерті, небуття, представлений як уособлення безжалісності. Він поглинає весь людський рід, не звертаючи уваги ні на характер, ні на становище.
“Тому то розширив шеол [небуття] пожадливість свою і безмірно розкрив свою пащу” (Іс. 5: 14).
Пророк тут використовує слово “шеол”, “небуття”, щоб описати втрату престижу, ганьбу, безчестя Ізраїлю. Вони стали ніби мертві, велика їхня кількість пішла в небуття. Цей уривок не має жодного відношення ні до буквальної могили, ні до вогняного озера.
“Заворушивсь тобою іздолу шеол [небуття] назустріч твоєму приходу” (Іс. 14: 9).
Це дуже символічна мова. Вона відноситься до Вавилону. Ми вважаємо, що її виконання все ще є в майбутньому, яке вже близько, поруч. Великий Вавилон має бути поглинутий. Як камінь, кинутий в море, він повністю зникне з очей й забудеться – піде в небуття, шеол (Об. 18: 21). Це показано в контексті, який заявляє: “Як гнобитель минувся, минулося гноблення!” (Див вірші 4-8).
“Зіпхнута в шеол [небуття] твоя гордість” (Іс. 14: 11).
Це продовження тієї ж символічної картини руйнування містичного Вавилону, чия велич скоро відійде в минуле – буде похована в небутті, а не в палаючому пеклі.
“Бо кажете ви: «Заповіта ми склали зо смертю і з шеолом [небуттям] зробили умову»” (Іс. 28: 15).
Тут Господь передвіщає жахливе горе, спотикання й падіння серед тих, хто через фальшиві доктрини почав нехтувати Біблійним ученням, що смерть – заплата за гріх. Час відплати тим, хто поводився з Божим Словом облудно, і хто, замість того, щоб освячуватись правдою, надає перевагу неправді, недалеко. Наш великий противник, сатана, використовує поширене невір’я в цьому питанні, щоб обплутати [370] світ різними псевдовченнями, представленими на основі цієї фальшивої передумови. Він уже ввів в оману папістів і весь язичницький світ у вигляді молитов і літургій за померлими, які, як вважається, не вмерли, а повні життя в муках чистилища. І ось тепер через спіритизм, теософію та християнську науку той самий противник особливо атакує протестантів, які з причини віри, що мертві не є мертві, дуже сприйнятливі до цих обманливих впливів.
Християни різних конфесій “склали заповіт зі смертю” і говорять, що вона є приятелем, тоді як Писання каже, що це найбільший ворог людини і покарання за її гріх. Номінальні християни домовились з могилою: вони вважають її коморою для земного тіла, якого, як вони вважають, добре позбутися. Не розуміючи, що смерть (небуття) є відплатою за гріх, вони готові вірити брехні сатани, що відплатою за гріх є вічні муки. Не вірячи, що заплатою за гріх є смерть, вони готові заперечувати, що смерть Христа була засобом, відповідною ціною для звільнення людини. І це до певної міри приховує від них всі милостиві риси божественного плану викупу й реституції і робить їх важкими для зрозуміння.
“І заповіт ваш із смертю поламаний буде, а ваша з умова з шеолом [небуттям], не втримається” (Іс. 28: 18).
Таким чином Господь заявляє, що Він остаточно переконає світ у правдивості Біблійних тверджень щодо стану смерті та небуття. Але це відбудеться через великий час утиску й замішання серед тих, хто перебуває під цим обманом і хто відмовляється слухати голос Слова Господа на цю тему.
“Я сказав був: опівдні днів своїх відійду до шеолових брам [небуття], решти років моїх я не матиму” (Іс. 38: 10).
Це слова Єзекії, доброго царя Юди, [371] для якого сталося чудо, яке продовжило його дні. У цих словах він розповідає, про що він думав під час своєї хвороби. Він, звичайно, не мав на увазі, що йому доведеться зійти до пекла вічних мук. І тому англійські перекладачі були достатньо розумні, щоб побачити, що якщо в даному випадку вони перекладуть слово “шеол” словом “пекло”, то в читачів можуть виникнути запитання й бажання в цьому розібратись, а це могло би привернути загальну увагу до правди в даній справі. Цар просто каже, що він відчував наближення смерті, небуття, і ось-ось мав бути позбавлений решти своїх днів, якими розсудливо сподівався насолоджуватись.
“Не буде ж шеол [небуття] прославляти Тебе, смерть не буде Тебе вихваляти” (Іс. 38: 18).
Це слова Єзекії, частина опису його хвороби, його боязнь смерті, його висловлювання про доброту та милосердя Господа в продовженні йому життя, і його подяка Господу. Він каже: “Ти стримав від гробу гниття мою душу [істоту]”. Перекладачі англійської Біблії не переклали: “Пекло не може прославляти Тебе”, щоб ніхто із допитливих не питався, про яке пекло йде мова. Єзекія пов’язує думку про смерть із небуттям, шеолом, вживаючи їх як синоніми, а потім каже: “Живий, тільки живий Тебе славити буде, як я сьогодні”. Іншими словами, славити Господа може тільки жива людина, але якщо людина мертва, якщо її душа пішла до шеолу, у небуття, вона не може ні славити Господа, ані в жодному значенні розповідати про Його милості. І так триватиме, аж ранком воскресіння (як говорить Йов) Господь покличе, і тоді всі Йому дадуть відповідь.
“Ти до Молоха з оливою ходиш… і знижувалася аж до шеолу [небуття]” (Іс. 57: 9).
Це образний вислів. Він не відноситься ні до пекла мук, ні до буквальної могили. Він представляє Ізраїль як жінку, недбалу до свого чоловіка, Господа, яка [372] намагається з’єднатися з царями землі, аж до забуття – до такої міри, що стає образно мертвою, забуваючи Господа й принципи Його правди та праведності, що з віри.
“Того дня, коли він зійшов до шеолу [небуття], учинив Я жалобу… Я вчинив тремтячими народи, коли Я знизив його до шеолу [небуття]… Також вони зійшли з ними до шеолу [небуття], до побитих мечем” (Єз. 31: 15-17).
Тут Господь через пророка образною мовою описує падіння Вавилону. Як вже говорилось, падіння Вавилону та його яскраві описи частково стосувалися буквального Вавилону, але в більшості відносяться до повного падіння та краху містичного Вавилону. Древній народ Вавилону був переможений мідянами та персами і пішов у небуття, помер як народ. Сучасний містичний Вавилон схоже повинен піти в небуття й більше не піднятись.
“Будуть йому говорити сильніші з хоробрих з-посеред шеолу [небуття] із помічниками” (Єз. 32: 21).
Тут відхід народу Єгипту в небуття (а також інших сильних народів, які пішли в небуття ще перед падінням Єгипту), представлений як мова, сказана до Єгипту, яка говорить про його падіння. Так і ми кажемо, що історія розповідає нам певні речі – що історія повторює свої уроки.
“І не будуть лежати із лицарями, що попадали із необрізанців, що зійшли до шеолу [у небуття] з військовим знаряддям своїм” (Єз. 32: 27).
Пророк провіщає знищення Мешеха і Тувала і те, як вони теж підуть у небуття разом зі своїми знаряддями війни. Військова зброя дійсно може відійти в небуття, і ми дякуємо Господу, що її повернення не передбачене в славному віці, який має прийти, коли Еммануїл встановить [373] Своє Царство, бо ми маємо переконливу обітницю: “Аж до краю землі припиняє Він війни” (Пс. 46: 10).
“З рук шеолу [небуття] Я викуплю їх, від смерті вибавлю. Де, смерте, жало твоє? Де, шеоле [небуття] твоя перемога? Жаль сховається перед очима Моїми!” (Ос. 13: 14).
Той, хто ще не переконався, що шеол не означає місця тортур, може, щонайменше, знайти розраду в цьому вірші, де Господь однозначно заявляє, що шеол буде знищений. Тому, якщо хтось ще вірить і стверджує, що це – місце тортур, нехай він хоча би визнає, що воно не існуватиме всю вічність, бо Господь Сам ухвалив його знищення.
Але яким надзвичайно виразним і гармонійним є це висловлювання з правильного погляду! Наш дорогий Відкупитель вже заплатив ціну викупу, і справа визволення людства з шеолу, небуття смерті, чекає лише на те, щоби Церква, Тіло Христа, була вибрана з-поміж людства і прославлена з її Господом та Головою, Ісусом Христом. Як тільки-но закінчиться воскресіння Церкви (головне, перше воскресіння), тоді, згідно зі словами апостола, “збудеться слово написане: «Поглинута смерть перемогою. Де, смерте, твоє жало? Пекло, де твоя перемога?»” (1 Кор. 15: 54, 55).
Поглинання смерті перемогою буде справою Тисячолітнього віку, і воно буде поступовим, так само, як було поступовим поглинання людства смертю. Остаточно вирок смерті, який зараз лежить на людстві, і шеол (небуття), який цей вирок приніс людству, зникнуть зовсім, бо всі були викуплені з-під його влади. У нових умовах, під Новою Угодою зі всіма її щедрими засобами, ніхто не помре (не піде в небуття) знову, за винятком навмисних грішників. Це буде Друга Смерть, з якої не буде жодної надії на визволення.
[374] “Якщо б закопались вони до шеолу [небуття], то й звідти рука Моя [сила] їх забере” (Ам. 9: 2).
У цій надзвичайно образній мові, особливо зверненій до Ізраїлю, Господь говорить, що Його сила та влада над людством повна. Як народ і як окремі особи вони не могли уникнути божественних присудів. І хоча вони зійдуть до смерті (особисто і як народ), усі Божі обітниці, а також погрози, виконаються. Тим не менше, після заяви про їхнє повне повалення і розпорошення серед всіх народів землі (і ми бачимо, як це виконалося сьогодні) Господь обіцяє (вірші 11-15): “Того дня [на зорі Тисячолітнього дня] Я поставлю упалу Давидову скинію… і долю народу Свого, Ізраїля, Я поверну… і не будуть їх більше виривати з своєї землі, яку Я їм дав, говорить Господь, Бог твій”. Ніхто і не подумає прокладати собі шлях у місце вічних мук, натомість Ізраїль, як народ, прокладав собі шлях до національного небуття. Однак Бог не допустить цього.
“Із нутра шеолу [небуття] кричав я, і почув Ти мій голос” (Йони 2: 2).
Нутром пекла, в якому був Йона і з якого він кликав до Господа й був звільнений, було нутро великої риби, яка його проковтнула. Це було його нутро небуття, знищення, смерті, коли б він не був звільнений з нього.
“Як зрадливе вино, так горда людина спокою не знає: він роззявляє пащу, як шеол [небуття], і не насичується як та смерть, і всіх людей він до себе збирає, і всі народи до себе згромаджує” (Ав. 2: 5).
Тут, мабуть, мова йде про амбітний, агресивний народ. Це повністю можна застосувати до народів нинішнього часу, які прочісують світ, щоб привести менші й менш цивілізовані народи під свою владу й контроль. [375] Або ж це може відноситись до Чоловіка Гріха та його всесвітньої впливу, за допомогою якого він черпає свої доходи з усіх народів під сонцем. У будь-якому випадку, суть полягає в тому, що жадібність подібна до смерті (небуття), бо їй завжди мало, вона ненаситна

“ГАДЕС” У НОВОМУ ЗАВІТІ

У Новому Завіті грецьке слово “гадес” є еквівалентом єврейського слова “шеол”. Ми маємо абсолютний доказ цього на основі факту, що апостоли, цитуючи Старий Завіт, перекладають слово “шеол” словом “гадес”. Нижче наведені всі приклади з Нового Завіту, в яких зустрічається слово “гадес”:
“Ти, Капернауме, що до неба піднісся, – аж до аду [гадес, небуття] ти зійдеш” (Мт. 11: 23).
Звичайно неможливо, щоб місто Капернаум пішло на вічні муки, як і неможливо, щоб воно зійшло в могилу в звичайному розумінні цього слова. Але було абсолютно вірно, що Капернаум відійшов у небуття, був знищений.
“І Я скажу тобі: Ти – Петро, і на скелі цій побудую Я Церкву Мою, і ворота пекла [гадес, небуття] не подолають її” (Мт. 16: 18, Дерк.).
Петро тільки що визнав Господа Ісуса Помазанцем, Сином живого Бога, Месією. Ця істина є могутньою скелею, на якій повинна бути збудована, мов живе каміння, уся Церква Христа, бо не дано іншого імені, через яке ми мали б спастися. Наш Господь називає Петра одним із цих живих каменів, і Петро стверджує (1 Пет. 2: 5), що всі посвячені віруючі схожим чином є живим камінням, яке будується на цій фундаментальній скелі, Христі, Помазанці. Це живе каміння будується на Божу оселю через дух, щоби бути славним храмом для Його перебування, через який Він благословитиме всі [376] племена землі. Незважаючи на факт, що Бог прийняв віруючих в Христа і вважає їх членами цього майбутнього храму, Він дозволяє, щоби смерть нині долала Його народ, який вмирає (йде в небуття), як і інші (на перший погляд). Тому він потребує Господнього запевнення, яке б підбадьорювало, що смерть не здолає його, що двері небуття не завжди залишатимуться зачиненими; що так само, як Він символічно розірвав окови смерті й вийшов у воскресінні силою Отця, так і Його Церква буде визволена від влади смерті – від небуття, і одержить частку в Його воскресінні, “першому воскресінні”. Зрозуміло, що це узгоджується з усім свідоцтвом Писання, і, зрозуміло, що будь-яка інша інтерпретація слів нашого Господа не матиме найменшого змісту.
“Ти, Капернауме, що до неба піднісся, аж до аду [гадес, небуття] ти зійдеш!” (Лк. 10: 15).
Капернаум був високо піднесений, високо привілейований тим, що наш Господь жив там якийсь час; він мав привілей слухати Його вчення і бути свідком багатьох Його могутніх діл. І це гіперболічно названо піднесенням до неба. Але через нездатність правильно використати ці високі привілеї та можливості, це місто, за словами нашого Господа, зазнає відповідного занепаду, повалення, смерті – піде в небуття. І це виконалось.
“І, терплячи муки в аду [гадесі, небутті], звів він очі свої” (Лк. 16: 23).
Це єдиний уривок в Писанні, в якому є якийсь натяк на можливість того, щоб думати, відчувати, мучитися чи бути щасливим у гадес, тобто шеолі. Спочатку це немовби суперечить твердженню, що в шеолі немає ні роботи, ні знання, ні думання, але його можна зрозуміти тільки з одного погляду, а саме: що це притча. В іншому місці ми обговоримо це в подробицях* і покажемо, що багач, який пішов у небуття і в цьому небутті був підданий катуванням, [377] це юдейський народ. Ізраїль справді пішов у небуття. Як народ, він мертвий, але як люди, розсіяні серед всіх народів, Ізраїль живий і терпів муки відколи відкинув Месію. Так буде продовжуватись до часу, аж, доповнивши свою міру скорботи, він повернеться до божественної милості на умовах божественної угоди (Рим. 11: 26-29).
——————
*Дивіться “Що Писання говорить про пекло”
——————
“Бо не позоставиш Ти в аду [гадес, небутті] моєї душі” (Дії 2: 27).
Це цитата з Псалмів, з яких ми почали наше теперішнє дослідження, щоб з’ясувати, що саме йде до шеолу, гадес, у небуття – душа чи лише тіло. Цей вірш дуже переконливо навчає, що душа нашого Господа пішла до гадес, у небуття, і звільнилася звідти через воскресіння. Контекст показує, що душа Давида також пішла до шеолу, але ще не звільнена з шеолу, та й не може, згідно з божественним порядком, бути звільнена доти, доки спершу не буде звільнена вся Церква, яка є Тілом Христа, і доки не завершиться перше воскресіння. Дивіться вірші 29, 34; Євр. 11: 32, 39, 40.
“У передбаченні він [Давид] говорив про Христове воскресіння, що не буде зоставлений в аду [гадес, небутті]” (Дії 2: 31).
Це ясне висловлювання є ще одним підтвердженням того, про що ми тільки що говорили.
“Смерть, де твоє жало? Ад! [гадес, небуття] де твоя перемога?” (1 Кор. 15: 55).
Апостол наводить цю цитату зі Старого Завіту на доказ свого аргументу, що єдиною надією для мертвих є воскресіння – не воскресіння тіла, бо він виразно стверджує, що поховане тіло – це зовсім не те тіло, яке воскресне (див. вірші 37, 38). Надія на воскресіння є для душі, істоти, незалежно від того, якого роду тіло Бог захоче їй дати. Не говориться: “Якщо ваше тіло не воскресне,.. то марна віра ваша”, але “Бо як мертві не воскресають,.. тоді віра ваша даремна,.. тоді то загинули й ті, що в Христі упокоїлись” (вірші 16-18). Пробудженим, воскреслим має бути те, що заснуло, [378] а не те, що підлягає тлінню.
“І живий. І був Я мертвий, а ось Я живий на вічні віки. І маю ключі Я від смерті й від аду [гадес, небуття]” (Об. 1: 18).
Цей уривок даний як заохочення для Божого народу, адже згаданий тут ад, гадес ніяк не може означати місця мук: інакше в чому була би сила цього виразу? Ці слова означають, що Господній народ іде до гадес (небуття), як і всі інші, і що у Господнього народу, який іде до гадес, у небуття, є надія, що свого часу наш великий Відкупитель відчинить цю образну темницю смерті й виведе бранців з гробу, з шеолу, з гадес, небуття. Ось таке значення виразу, що у Нього є ключі, тобто сила, авторитет – що Він може відкрити і Він може закрити. Вся влада передана в Його руки.
Проповідуючи у Своєму першому приході, Він процитував пророцтво Ісаї про Себе, де говориться, що Він відкриє темницю і відпустить на свободу полонених, і називає це Євангелієм (Іс. 61: 1; Лк. 4: 18). Це – Євангеліє про воскресіння, послання, добра новина про визволення всіх полонених із небуття смерті, від влади противника, “того, хто має владу смерті, тобто диявола”. Які значущі ці вірші, якщо дивитися на них з правильного погляду; і наскільки вони заплутані й абсурдні, якщо дивитися на них з будь-якого іншого погляду, хіба що невігластво настільки велике, що закриває і приховує ці протиріччя!
“Той, хто на ньому сидів, на ім’я йому смерть, за ним же слідом ішов ад [гадес, небуття]. І дана їм влада була на четвертій частині землі забивати мечем, і голодом, і мором, і земними звірами” (Об. 6: 8).
Потрібна дуже велика уява, щоб узгодити це твердження із загальноприйнятою думкою, ніби гадес – [379] це місце мук таких величезних розмірів, що в змозі прийняти і мучити п’ятдесят мільярдів населення землі. Важко також побачити найменшу логіку у використанні символу, який зображує таке місце мук, яке їде верхи на коні. Але обґрунтованість таких символів (смерті та стану смерті, знищення, небуття, несвідомості), які крокують по землі і змітають велику частину людського роду, цілком закономірна. Ми обмежимось тим, що покажемо цю обґрунтованість, не даючи жодного пояснення згаданих символів.
“Смерть і ад [гадес, небуття] дали мертвих, що в них, і суджено їх згідно з їхніми вчинками” (Об. 20: 13).
У результаті першого випробування в Едені смертний вирок перейшов на всіх людей. Ймовірно п’ятдесят мільярдів вже пішло до шеолу, гадес, небуття, а сотні мільйонів тих, яких ми ще називаємо живими, не живі в справжньому значенні цього слова, але мертві на дев’ять десятих внаслідок діючого смертного вироку. Завдяки ціні викупу, заплаченій на Голгофі, кожному члену людського роду має бути надана можливість для нового випробування, і тільки привілейована меншість отримує таку можливість і випробування протягом цього віку, призначеного для вибору Церкви. Це означає скасування початкового вироку смерті, а також приведення всього людства до стану суду, тобто випробування для вічного життя, на основі його власних діл слухняності або неслухняності. Цей вірш показує нам, що свого часу не тільки мертвим (тим, кому винесено смертний вирок, але хто ще не пішов у могилу) буде дане повне випробування, суд, щоб визначити гідні вони чи негідні вічного життя, але й усі ті, хто пішов до шеолу, гадес, небуття, також вийдуть з несвідомості, зі сну смерті, щоб стати на суд. Ця сцена суду належить до Тисячолітнього віку, який є “днем суду” для світу, як Євангельський вік є днем суду для Церкви.
[380] “Смерть же та ад [гадес, небуття] були вкинені в озеро огняне. Це друга смерть” (Об. 20: 14).
Всі, хто намагатиметься пояснювати гадес як місце вічних мук, обов’язково опиняться у великому замішанні, розглядаючи цей уривок з Писання. Але яким розсудливим та гармонійним він є з правильного погляду! Вогняне  озеро (gehenna) представляє повне знищення, Другу Смерть, яка повністю знищить усе зло. “Смерть і гадес”, які, як тут показано, знищені в Другій Смерті, це те саме, про що ми тільки що говорили в зв’язку з попереднім 13 віршем. “Смерть і гадес” – це нинішній стан засудження, наслідок гріхопадіння Адама, вмираючий стан тих, хто зараз називається живим, і сон-забуття тих, хто повністю мертвий.
Як 13-й вірш говорить, що свого часу всі люди будуть піднесені з цього стану для випробування, так цей вірш говорить, що після Тисячолітнього віку вже більше не буде Адамової смерті і, як її наслідок, сну в небутті. І він пояснює чому: бо вони будуть поглинуті станом Другої Смерті. У майбутньому ніхто не помре за гріх Адама: у майбутньому випробуванні він не буде братись до уваги. Єдиною смертю після того буде Друга Смерть, яка стосуватиметься тільки грішника, який чинитиме гріх, а не батьків чи дітей. Того дня той, хто вмиратиме, помре за свій власний гріх. “Душа, що грішить, вона помре”. Хоча такі особи будуть мати слабкості Адамової природи, яких вони ніколи не позбудуться через відмову використовувати засоби й можливості, надані їм під час Тисячоліття Посередником Нової Угоди, однак під Новою Угодою ці успадковані недоліки не будуть ставитися їм за провину, оскільки вони повністю компенсовані жертвою їхнього Відкупителя. Тому з того часу і після нього, коли ця повна можливість Тисячолітнього віку буде запропонована кожній особі (хоча в них все ще будуть Адамові слабкості та недоліки), їхня смерть вже не вважатиметься частиною Адамової смерті, а частиною Другої [381] Смерті, бо причиною їхньої нездатності робити поступ буде їхнє власне свавілля, а не результат провини Адама та успадковані ними його слабкості.
Ми розглянули кожен текст Писання, що містить слова шеол і гадес, й переконались, що саме душі людей переходять при смерті до цих умов, і що саме з цього стану, тобто умов, а не з місця (яке іноді в переносному значенні назване місцем, темницею), всі ув’язнені повиходять вранці воскресіння. Ми переконались, що цей стан образно змальований як темний, мовчазний, і нам ясно сказано, що в цьому стані (умовах) небуття немає ні знання, ні думання, ні мудрості, ні роботи, ні прокляття, ні прославлення Бога з боку будь-кого, хто опинився в цьому стані (умовах) небуття. Їхня єдина надія є в Господі – у тому, що, викупивши їхні душі (істоти) від знищення жертвою Своєї душі, Він свого часу звільнить їх, покличе із небуття (у таких тілах, які Він вважатиме підхожими) до більш сприятливих умов, ніж тепер, – коли мине Його гнів, прокляття і буде проголошена Тисячолітня ера благословення.