Останні Споріднені Дії Іллі та Єлисея

Present Truth, 1918

ОСТАННІ СПОРІДНЕНІ ДІЇ

ІЛЛІ ТА ЄЛИСЕЯ

(Е. Том 3, 2 розд.; 2 Цар. 2:8-14)

За останні роки люд Господній чув про великі речі стосовно останніх досвідчень Пророків Іллі та Єлисея. “Той раб” писав і говорив дуже багато про це, як і про інші предмети, під час останніх шести місяців його життя. Так перед, як і після його переміни люд Господа вів дискусії на цю тему. Автор також брав участь в тих дискусіях. Щоб відкинути наше розуміння цього предмету, вийшли з друку дві сильні атаки, спрямовані проти нього, один від Дж.Ф. Рутурфорда в “Вартовій Башті” за 15 лютого 1918, а друга від Ф. Г. МакҐі. Ця остання з’явилася під назвою “Важливий Лист до Всіх Братів”, а був розповсюджений і підтверджений Комітетом Пасторальної Біблійної Інституції в Бюлетені Комітету за вересень. Хоча представлений там погляд є поглядом Ф.Г. МакҐі, то, однак, він також є поглядом Комітету проти тлумачення автора. Ці дві публічні атаки з двох точок погляду цілком виправдовують нас, щоб підняти дискусію над цим предметом і закликають нас до цього. Згідно з цим буде здійснене детальне вияснення разом з відповідями на їхні закиди, які збиватимуть їхні погляди. Зробимо ми це в дусі любові для блага всього люду Господнього.

Перед тим, як ми приступимо до подробиць, подамо кілька вступних зауважень, які будуть нам потрібні. Оскільки цей предмет має біблійний, образним і пророчий характер, то при дослідженні буде для нас корисно, якщо ми запам’ятаємо певні засади.

По-перше жодне Писання не може бути зрозуміле раніше, аніж на це прийде відповідний час: не дивлячись на те, як високо вченим, посвяченим або дуже привілейованим в службі від Господа хтось не був би, то, однак для нього неможливо зрозуміти будь-якого Писання перед відповідним часом, оскільки Господь відкриває печаті того (Об. 5:2-7; 6:1 ітд.).

По-друге пророцтва й образи звичайно не є ясно зрозумілі перед їх виконанням.

По-третє пророцтво чи образ, пов’язані з пробою характеру, не можуть бути зрозумілі раніше, аніж прийде така проба.

Причина такого порядку речей дуже очевидна. Якби ясне зрозуміння якогось пророцтва чи образу було дане перед його виконанням, то це перешкоджало б Господньому заміру зробити з цього досвідчення через випробування. Власне, по цій причині Господь не дозволив, щоб “той Раб” ясно зрозумів позаобразові деталі останніх споріднених досвідчень Іллі ти Єлисея. Те, що він цього ясно не розумів, видно з його праць і проповідей на цю тему, як напр.: Z 1915, 258; 1916, 3, 38, 263. В усіх цих статтях він ясно виражається, але у вигляді припущення, стосовно різних частин обговорюваного предмету, оскільки він часто виражав своє переконання, що деталі цього не можуть бути зрозумілі перед їх виповненням; але Господь вживав його, щоб він подав достатню кількість світла на цю тему в загальному. Тому те, що ми отримали від нього на цю тему, достатньо ясне для нас, щоб бачити виконані деталі, яких не можна було бачити перед виконанням і пов’язаним з цим випробуванням. Це не є принизливим для нашого улюбленого Пастора, що він не був у стані бачити всіх цих ще невиконаних деталей. Нас скоріше дивує те, що він був у стані стільки бачити перед випробуванням, пов’язаним з їх виконанням, щоб покірних, які приймають його думки, засади й пояснення, зробити здібними вдивитися в ясні деталі від часу їх виконання. зв’язку Ф. Рутерфордом та Ф. Г. МакҐі, як особливими представниками двох груп братів. Це також є вказівкою, щоб ці погляди тепер вийшли з друку й були представлені перед Церквою.

ВДАРЕННЯ ЙОРДАНУ

Почнемо від вдарення Йордану. Згідно з нашим розумінням позаобразне перше вдарення Йордану відбулося між осінню 1914 та осінню 1916 рр. Це погоджується з заявою “того Раба” в Z 1916, 39, 2 кол., де ми читаємо: “Чи ти думаєш, що це (вдарення Йордану) ще не настало?” міг би хтось подумати. Ми думаємо, що це ще не настало в своїй повноті. “Чи ти думаєш, що Фотодрама Створення мала в цьому свій уділ?” Ми не знаємо, але думаємо, що буде щось більше; ми не говоримо цього наполегливо”. З вищенаведеної цитати ми бачимо, що “той Раб” бл. Нового Року 1916 вірив і писав, що вдарення, що вдарення Йордану вже на той час відбувалося, а також думав, що воно може ще збільшитися. Той факт, що перше вдарення Йордану було в процесі від осені 1914 року, є виразно показаний в Z 1915, 286, 2 кол., 4 абз. (порівн. з 3 абз.): не знеохочені Дослідники Святого Писання поступають далі, так як Ілля з Єлисеєм ішли після переходу Йордану. Вони не прямували до якоїсь особливої дати, і навіть Ілля не був направлений, щоб іти до якогось іншого місця”. Уважно порівняймо образ і події цього періоду, і побачимо, чи не є вони гармонійними з нашою думкою.

Згідно з думкою “того Раба” Йордан зображує народи, які підлягають вироку осуду, оскільки слово Йордан означає “осуджений” або “засуджений”, а води в біблійних символах зображують народи в їх організованому стані (Об. 17:15). Ми свідомо говоримо “нарди в їх організованих становищах”, бо це властиве значення слова “народи” в множині. Тому ми розуміємо, що цей уривок відноситься до народів з точки зору їх політичних, релігійних фінансових та промислових аспектів. Тому під словом “Йордан” слід розуміти: володарів, духовенство, аристократію, вождів робітничого класу та їхніх оборонців. Народи, організовані в цих чотирьох спорідненнях, повинні були бути суворо докорені й піддані вироку засудження через позаобразного Іллю; це докоряння є першою, а вирок другою й останньою частиною того, що означає вдарення Йордану. Ми віримо, що далі це стане яснішим.

ПЛАЩ ІЛЛІ ОБРАЗ І ПОЗАОБРАЗ

Для підсилення думки “того Раба”, що плащ Єлисея був символом його влади як Божого Пророка до Ізраїлю, цитуємо факт, що слово, перекладене на плащ (адарет відрізняється від слова, яке означає шата), подає думку про знаки честі, влади й пишноти. Згідно з поясненням позаобразу братом Расселом плащ зображує Божественну владу позаобразного Іллі, яка надає йому право бути мовним знаряддям Господа до позаобразного Духовного Ізраїлю; це докладне пояснення. В розборі деяких елементів цієї влади він між іншими показав, що це охоплювало собою: уповноваження, Правду й фінансову владу. Коли ми виразно розважуємо вислів “владу, яка надавала бути Божим Пророком”, то знаходимо, що така влада має сім наступних речей: (1) Божественне уповноваження, тобто сплодження від Св. Духа; (2) уповноваження через Церкву, тобто визнання цієї послуги й слуг; (3) Правду; (4) контроль над ділом Правди, яку посідала Церква й уживала через свого представника “того Раба”, (5) контроль над літературою Правди, за посередництвом якої висилалося післанництво; (6) контролювання провідників послуг, тобто Кольпортерів, Пілігримів, Добровольців, праці з Фотодрамою й праці видавництва Писаної літератури; і (7) контроль над фінансовими можливостями в напрямку провадження справи. Трохи застановившись над цим, ми зауважимо, що влада Церкви як мовного знаряддя Божого до номінального Духовного Ізраїлю складалася з цих семи речей. Ця справа є така ясна, що для тих, які здорово зазнайомлені зі Словом Божим і рухом Жнива, немає потреби в подальшій дискусії.

Подібно, як символічним був плащ, так і звинення його є символічним. Воно зображувало б поєднання і зосередження всіх цих семи речей з метою послуговування ними, що означає, що люд Господа як Нове Створіння, визнаючи службу та її знаряддя, вживав би всі Правди, контроль над працею, літературою, галузями послуг та фінансових можливостей, необхідних і придатних для публічної праці у вдаренні Йордану; але це б виключило всі елементи влади в руках Господа, які б не були потрібні, ані непридатні для такої праці. Стосовно цього ми наведемо Z 1916, 5, 1 кол., 5 абз.: Може бути, що в цьому випадку фінансова влада була репрезентована в плащі Іллі чи в чомусь іншому. Почекаємо, й побачимо, а водночас стараємось утримати галузі всіх напрямків праці в доброму стані, щоб бути готовими до вдарення у відповідний момент”. Також в Z 1916, 263, 2 кол., 4 абз. читаємо: “Що буде позаобразом звинення плаща Іллі, який символізує його владу, і скільки часу займе таке (“звинення плаща Іллі”( зосередження сил з метою вдарення, ми не знаємо”.

Коли ми приглядаємося до публічної служби під час вищезгаданих років, то бачимо, що Нові Створіння з уповноваження Церкви прислуговували тими Правдами, які виявляли погані вчинки різних народів у їхньому вищезгаданому організованому стані Християнства, поділеному на чотири групи. Ми знаходимо, що весь необхідний контроль над працею, який був придатний в того в його публічних аспектах, був під керівництвом “того Раба” поєднана й зосереджена в цій праці, що зображене в звиненні плаща Іллі. Усіляка література, яка була придатна до виявлення злої діяльності тих, котрі стверджували, що вони виконують свою владу з Божественного уповноваження, і були вжиті всі галузі служби, які розповсюджували цю літературу. Наприклад 4 Том спеціально використовувався в руках кольпортерів; руками армії Добровольців розповсюджувалися різні газетки, такі як “Світ у Вогні”, “Утиск Народів Попередить Армагеддон”, “Фальш Уставу Духовенства”, “Чому Фінанси Дрижать?”, “Суспільний Стан Умов понад Людські Сили до Вилікування” ітд.. Під час Світової Війни представлялася Фотодрама через її працівників, яка була так приготована, що її представлення виявилося результативним у вдаренні Йордану завдяки своєму змісту. Це саме стосується публікації проповідей в тисячах різних часописів. Додатково публічні виклади, як і приватні розмови на тему таких предметів, як : “Що буде після Війни?”, “Повалення Царства Сатани”, “Війна в Пророцтвах” ітд., були в той час на порядку денному. На кінець, всі гроші, які лише могли бути тоді здобуті для публічної праці, пливли до своєї відповідальної галузі послуги. Таким чином поєднання та зосередження семи речей влади Церкви з метою вдарення сталося між осінню 1914 та осінню 1916. Між звиненням плаща до вдарення й таким поєднанням та зосередженням тих семи влад з метою докоряння та оголошення вироку, осудження (осуд) позаобразного Йордану є повне. І це показує, що ми праві в нашому розумінні стосовно позаобразного звинення плаща. З цього вияснення читач зауважить, що з багатьох і правдиво дійсних точок погляду погляд автора про звинення плаща відрізняється від погляду Ф. Г. МакҐі на цей предмет. Автор ніколи не вчив, що “організації” були “частиною” і “засобом звинення”.

ПРАЦЯ ВДАРЕННЯ

Вдарення містить в собі кілька речей. По-перше, правдиве й незаперечне представлення поганих діл, які порушували золоте правило, які були поповнені пануючими володарями, котрі приписували собі право правління з Божественного уповноваження; духовенством, яке стверджувало, що виконує свій уряд з Божественного уповноваження; аристократією, яка доводила, що має свої власності, посілості й титули на підставі спеціального привілею з Божественного уповноваження; а також вождями робітничого класу, котрі приписують собі певні права також на підставі Божественного уповноваження. По-друге, оголошення вироку про знищення тих інституцій, які стверджували, що ніби посідали та виконували свої влади з Божественного уповноваження. По-третє, оголошення їх звільнення від виконання цього уряду та винесення вироку визначеного покарання проти тих всіх, які стверджували, що ніби посідали й виконували свої влади згідно цього права. Це вдарення за посередництвом святих точно в буквальний спосіб описане в Псалмі 149:5-9: “Хай радіють у славі святі, хай співають на ложах своїх, прославлення Бога на їхніх устах, а меч обосічний ув їхніх руках, щоб чинити між племенами помсту, між народами кари, щоб їхніх царів пов’язати кайданами, а їхніх вельмож ланцюгами, щоб між ними чинити суд написаний! Це слава всіх святих Його!” (рос.). Праця, яку виконували Господні слуги під час тих двох років, була “хвалою” або особливою “славою”, даною святим на самому кінці Віку. Уривок “Це слава всіх святих Його” показує, що в цій славі мав брати участь навіть останній з покликаних членів Малого Стада. Правди, котрих вони навчали, містили в собі велику славу. Божественні прикмети по-правді були мечем на обидва боки гострим, які направо й наліво рубали життєздатність чинителів зла. Це виявлення злих діл народів було суворою та болісною карою для них, а через ці суворі докоряння та незаперечні виявлення політичні, церковні, фінансові та промислові царі, а також князі мали зв’язані руки й ноги, тобто не мали відповіді, коли їм було доведено, що вони є чинителями зла. Таким чином, вони були до певної міри стримані. Крім цього було доведено, що вчення про божественне право царів, духовенства, аристократії та вождів робітничого класу понесло в значній мірі відповідальність за кривди, вчинені їх прихильниками. Страшним результатом цих кривд було занурення цілого світу в жорстоку Світову Війну. Твердження та поступки Кайзера стосовно цієї справи відомі всьому світу.

Те, що було символізоване вдаренням Йордану, з іншої точки погляду зображене в Лев. 16:20, 21. Первосвященик був ще в жертвенних шатах, що вказує на час перед переходом його останніх членів за Другу Завісу, під час визнавання всіх гріхів Ізраїлевих синів “та всіх їхніх провин” над головою живого козла. Особливо вислів “всі їхні провини через усі їхні гріхи” відноситься до добровільних гріхів. Позаобразовими Ізраїльтянами є християнські володарі, духовенство, аристократія, вожді робітничого класу та їхні захисники. Згадане зло відноситься до їхніх добровільних переступів Божого Права Золотого Правила, а особливо переступів проти Христа. У Викладах Святого Писання IV Том, у вищезгаданих працях, проповідях, викладах, розмовах і представленнях Фотодрами Створення такі гріхи визнавалися в ті роки Первосвящеником за посередництвом його членів в тілі. Особливо члени класу Великої Громади а Правді й поза нею, котрі цікавились пророчими аспектами війни, звертали увагу на ці вияснення від осені 1914 до осені 1916. Таким чином виконався позаобраз Первосвященика, який визнавав особливі гріхи синів Ізраїлевих над головою козла Азазеля. Так ми можемо ясно зауважити ще з іншої точки зору виконання символічного вдарення Йордану.

ТОЙ, ХТО ВДАРИВ

Перше вдарення Йордану виконав Ілля, а не Єлисей. Цей тип, подібно, як і всі інші, дає нам тільки закінчений образ. Тому Ілля мав би зображувати тільки тих, котрі в гармонії з Духом Господнім мали уділ в праці першого вдарення аж до кінця цього періоду. Не дивлячись на те, що хтось на якийсь момент брав участь у вдаренні, не мав би бути зображений в закінченому образі й тому не був би частиною позаобразного Іллі, якби не витривав в гармонії з Духом Господа аж до кінця вдарення. Звернімо нашу увагу на те, що Господь під час вдарення спеціально дозволив на особливі випробування, щоб випробувати через них люд Правди стосовно його вірності та ревності до праці вдарення.

Недостача фінансів, скорочення праці, а потім скорочення послуги це речі, які становили випробування для сплоджених від Святого Духа. Ті ж, котрі дозволили, щоб одні чи інші умови об’явили в них брак ревності й котрі охололи аж до такого стану, який стримав їх від праці вдарення аж до кінця, таким чином, самі цього не усвідомлюючи, вони показали, що не були в класі Іллі, але в класі Єлисея в позаобразі; тип не згадує про їх недостатнє вдарення, так як минає й тих, котрі тривало вдаряли в злому дусі, оскільки тут поданий лише закінчений образ. Доказом того, що багато піддалися в цих випробуваннях, є той факт, що ті, для кого одна можливість вдарення не була закрита, не шукали ревно інших способів вдарення. Звичайно, ті, котрі працювали в тих галузях праці, які не мали нічого спільного із вдаренням, не вдаряли й тому не є членами позаобразного Іллі. В цей період, в більшій чи меншій мірі по причині фінансової кризи, багато пілігримів занедбали свою працю, кількість кольпортерів зменшилася з 900 в 1914 р. до бл. 400 в 1915 і бл. 300 в 1916 році. Кількість членів родини Бет-Ел зменшилася на якихось сто чоловік, а немало Пілігримів, Кольпортерів та Добровольців занедбали мету, щоб пошукати нові способи вдарення. Там же, де ревність та любов були достатньо гарячими, вони дозволили витривати в найбільших випробуваннях. Ті, кому бракувало ревності, були несвідомо проваджені в стан бездіяльності або ж їм бракувало енергії до вдарення; вони тим самим довели, що є класом позаобразного Єлисея. З цього ми можемо бачити, що остаточно тільки ті є пораховані як такі, що вдаряли, котрі в гармонії з Духом Господнім тривали у вдаренні аж до кінця. Всі інші з посвячених, які пропущені таким чином в закінченому образі, зображені в Єлисеєві, хоча вони лише на протязі певного часу могли мати уділ у вдаренні, але не ревно. Ми не повинні під цим розуміти, ніби то Єлисей зображував ворогів Правди. Він, скоріше, зображує клас в Правді, який симпатизував у праці вдарення, як це видно в образі Єлисея, що йшов з Іллею на другий бік річки, але який через брак достатньої ревності не витривав з приємністю та вірністю аж до кінця.

РОЗДІЛЕННЯ ВОД

Води зображують організовані “народи”, що показує: володарів, духовенство, аристократію, вождів робітничого класу та їхніх захисників. Народи можуть бути поділені на два класи: (1) на консервативні елементи суспільства, як напр., царів, клір, аристократію та їхніх захисників і (2) на радикальні елементи суспільства, як напр., вождів робітничого класу та їхніх захисників, що охоплює собою: соціалістів, членів профспілок, анархістів та ін.. Розділення вод на дві частини символізує розділення народів на два класи. Правди, вжиті з метою вдарення, тобто ті, які докоряли погані вчинки Християнства в його організованому стані, ділили ці два згадані класи на початку війни по причині цієї загрози. Через дискусії між цими двома класами їхні взаємовідносини щораз більше загострювались один проти одного, тому що Правди, які представлялися, звернули їхню увагу на це. Таким чином розпочатий тепер всесвітній рух в малому масштабі, в якому кожен з цих класів боровся за свої погляди, які вони черпали з цих Правд, застосовуючи їх одна проти іншої, викликав нове розділення Християнства у зростаючій мірі на два воюючі між собою в цих справах табори. Поновлення цього розділення, яке здавалося б могло бути uleczone через небезпеку війни, було започатковане позаобразовим Іллею, який навчав суворих Правд і таким чином добре докоряв царів, володарів, духовенство та аристократів, які приписували собі певні права з Божого уповноваження. Таким чином ці Правди, виявлені стосовно цих предметів та оголошені з релігійної точки зору, зробили результативним розділення народів, яке поступово збільшувалося, при чому, при кожному поділі приймалася Правда, яка осуджувала іншу сторону, хоча радикали більше відповідали стосовній Правді. Історія доводить, що цей поділ в його відновленні розпочався між осінню 1914 та осінню 1916, а також показує позаобраз першого вдарення Йордану, яке відбулося в цей період.

Останній обрис цього образу вимагає кількох зауважень. Ілля та Єлисей перейшли по суші. Води по обидва боки зображують противні собі класи Християнства. Ілля та Єлисей, переходячи річку по суші, зображують те, що їхні позаобрази не були ушкоджені як Нові Створіння через та під час докоряння, судження, а також розділення народів через через клас Малого Стада. Той факт, що вони були відокремлені від вод, представляє думку, що їхні позаобрази не були необ’єктивними до жодного з двох противних собі класів. Їх спільна подорож символізує згоду та симпатію в праці. Образовий перехід Іллі на другий бік зображує закінчення праці позаобразного Іллі.

Порівняння образу та випадків, які мали місце з осені 1914 до осені 1916, утверджує нас в переконанні, що, власне тоді виконалося позаобразове перше вдарення Йордану. Не забуваймо про те, що ключ до факту, що перше вдарення відбулося в той час, є даний через попередньо наведені цитати, які ми ще раз подамо (Z 1916, 39, 2 кол., ост. абз; Z 1915, 286, 2 кол., 4 абз.): “Чи ти думаєш, що це (вдарення Йордану) ще не настало?” міг би хтось подумати. Ми думаємо, що це ще не настало в своїй повноті. “Чи ти думаєш, що Фотодрама Створення мала в цьому свій уділ?” Може бути. Чи буде щось більше, ми не знаємо, але думаємо, що є щось більше; ми не говоримо цього настійливо.” “Незнеохочені Дослідники Св. Писання поступають далі, так як Ілля з Єлисеєм ішли після переходу Йордану. Вони не прямували до якоїсь особливої дати, і навіть Ілля не був направлений, щоб іти до якогось іншого місця”.

Згідно з цим ми хочемо сказати, що від часу смерті брата Рассела наступила радикальна зміна в справі праці для публічності, а, отже, перше вдарення Йордану закінчилося десь тоді. Це було відповідним, що брат Рассел, якого Бог вибрав, щоб він провадив діло Правди для Малого Стада при кінці Віку, міг мати привілей провадження та участі в цьому особливому ділі “слави”, яка була дана “всім” святим, щоб вони могли радіти ще по цей бік Завіси! Ми радіємо з ним тому, що він мав свій уділ в цій “славі”!

ЗАКИДИ

Але хтось міг би заперечити, що ця праця для публічності між осінню 1914 та осінню 1916 була проваджена в замалому масштабі, щоб могла бути першим вдаренням Йордану. На таке заперечення ми відповідаємо, що ця праця в порівняно малому масштабі була якраз тим, що показував тип. “Той Раб” на запитання автора літом 1916 щодо цього предмету, яке звучало: “Чи більшість люду Господа в Правді буде в Великій Громаді, коли вона буде сформована?”, відповідав: “Це напевно, що більшість люду Господа в Правді буде в Великій Громаді, оскільки більшість не є ревною у виконуванні свого жертвування”. Очевидним є те, що, оскільки Єлисей зображує клас більшості, а Ілля клас меншості люду в Правді, то праця меншості матиме менші розміри від тієї, яку обидва класи разом виконали раніше. Всі ті, котрі були в Правді з січня 1914 й далі, пам’ятають, що в нашому ділі в 1914 році приймала участь величезна більшість люду Господнього; це була праця в дуже великому масштабі. Подібно такі пригадають собі, що з закінченням року ця праця почала зменшуватися в силі, при чому в перші місяці 1915 року вона була дуже зменшена через те, що багато з класу Єлисея відійшли від неї. Такий відхід тривав надалі аж до моменту, коли клас Єлисея як цілісність за якийсь час до осені 1916 перестав ударяти, тобто перестав розповсюджувати та оголошувати такі Правди, які докоряли зло всіх, хто стверджував, що вони є власниками прав з Божого уповноваження, осуджуючи їх на усунення з уряду або інші кари, а їх інституції на знищення. Згідно з цим дорікання, що вищеописане вдарення було в малому масштабі, скоріше ще більше зміцнює свідоцтво правдивості твердження, що вищеописана праця була першим вдаренням Йордану. В порівнянні з попередньою великою працею вона мала бути малою, оскільки це було виконане меншістю зайнятих в ній працівників.

Деякі намагалися відкинути наше твердження, основане на вищенаведеному, на підставі того, що брат Рассел в іншому місці висловив думку, що вдарення Йордану мало наступити в майбутньому (Z 1916, 263, 2 кол., 3 абз.): “Щораз, то більше ми переконуємося, що вдарення Йордану Іллею зображувало велику працю, яка має бути виконана і то видно в дуже скоро”. На це ми відповідаємо, що: (1) що Господь вжив його для такого висловлювання з метою провіщення другого вдарення Йордану, хоча “той Раб” не знав про це; (2) хоча є правдою те, що він так висловився в двоякий спосіб, і одночасно, щоб надати правдивості нашому дорогому Пастору, а також бути в гармонії з його чистими поданнями, що пророцтва й образи, пов’язані з випробуванням характеру, не можуть бути зрозумілі раніше, аж виконаються, ми можемо сказати, що жодне з цих його подань не могло бути визнане як правдиве доти, доки в своєму часі, будучи пов’язане з випробуванням, воно не виконалось. Тому тепер ми можемо бачити виконання його подання в Z 1916, 39, 2 кол., 4 абз., як правдивого по відношенню до першого вдарення, а також, що його подання на 263 стор. Не є правдивим стосовно першого вдарення, але є правдивим стосовно другого вдарення Йордану. По цій причині ми повинні брати його останні подання як докази першого вдарення.

По відношенню до статей Дж.Ф. Рутерфорда та Ф. Г. МакҐі ми мусимо поставити закид, що вони приводять лише деякі місця з праць брата Рассела, які підтримують їх погляд, проминаючи одночасно інші його подання, які виражають інші думки, а таким чином вони не виявляють жодної справедливості до “того Раба”. Нашим методом обходження з різними висловлюваннями “того Раба” є, на скільки це можливо, гармонізування їх всіх, так, як ми це чинили б з біблійними уривками; якщо ж це неможливо, то ми приймаємо лише ті його погляди та думки, які є найзрозуміліші і залишаються в найтіснішій гармонії з виконаними фактами. А отже ми пристосовуємося до зразка поступування брата Рассела, який завжди поправляв свої пояснення, якщо виконані факти довели, що він не розумів їх ясно, а вчив перед їх виконанням. Як видно, автор за своє наслідування засад згідно з прикладом брата Рассела був часто фальшиво осуджуваний як той, хто відкидав його науки. Так Дж.Ф. Рутерфорд, як і Ф. Г. МакҐі разом з їхніми товаришами, власне, винні в тому, оскільки деякі з них допустилися такого обвинувачування нас навіть в своїх викладах. По відношенню до “того Раба” та його наук ми цілком лояльні.

Жоден сильний аргумент ще не був поданий проти пояснення про перше вдарення Йордану, як це було представлено. Що стосується того нещодавно вчиненого висловлювання, що ніби брат Рассел мав писати, що перше вдарення Йордану мало наступити після війни, автор може сказати, що читав усе, що “той Раб” публікував стосовно вдарення Йордану і часто чув, як він говорив, а також ставив йому запитання на цю тему: але ніколи не читав і не чув від нього чогось подібного. Вищенаведені цитати доводять його думку, що вдарення Йордану відбувалося в січні 1916, що охоплює думку, що воно розпочалося восени 1914. Тому автор, схиляючись до того, що “той Раб” в деяких місцях говорив про той факт, що ніби він мав настати в майбутньому, твердо заперечує правдивість висловлювання, яке стверджує, що брат Рассел мав писати, ніби перше вдарення Йордану мало розпочатися тепер після війни; таку думку, яка є ніби то його поглядом, подає конвенційний звіт, головним чином тому, що брат Рассел близько Нового Року 1916 мав погляд, що трохи більше, як через рік “віз мав проїхати”. (Z 1916, 39, 2 кол.), “Чи ти сподіваєшся вогняного возу будь-якої хвилини, чи думаєш, що ще кілька місяців, або можливо з рік пізніше він об’явиться” міг би хтось запитати? Принаймні за рік,як я думаю,а правдоподібно після того”. І так дійсно було, бо в червні 1917, а отже через півтора року, віз з’явився.

ЗА ЙОРДАНОМ

Від 1915 року часто повторювалось, як це видно в подвійних заявах Z 1915, 286, 2 кол., 4 абз., де “той Раб” виразив свою думку, що позаобразний Ілля та Єлисей ішли тоді та розмовляли за Йорданом. Це насуває нам думку, що перше вдарення Йордану вже було розпочати. Таке позаобразове ходіння та розмови за Йорданом влітку 1915 р. На перший погляд здається, ніби суперечить думці, що перше вдарення Йордану ще не було виконане, аж осінню 1916 р.. Як же це можна погодити між собою? Відповідаємо, що тоді, як образ першого випадку мав бути виконаний, другий образ міг би розпочатися; так взагалі не є в позаобразі, бо позаобраз виражає відношення й діяльність стосовно різних класів, які можуть діяти одночасно в одному й тому ж періоді, хоча слід розуміти, що не в той самий момент часу. Позаобразове вдарення Йордану Іллею на протягом двох років зображує його відношення та діяльність стосовно народів, як окреме від Великої Громади, а їх ходіння та розмови разом зображують їх відношення та діяльність стосовно один до другого. Обидві ці події могли мати своє місце у двох вищезгаданих роках, хоча очевидним є те, що в образі пророки не могли переходити Йордану й бути в той же самий час на другому боці, оскільки можна ясно бачити, що ми повинні розуміти під виразами “ходіння” та “розмови”, як також під “вдаренням”. Водночас можна зауважити, що позаобразове вдарення розпочалося перед позаобразовим ходінням та розмовами, як також закінчилося перед закінченням цього останнього. Це було через те, що тоді, як в позаобразі обидві частини цієї діяльності були одночасними, другі частини не були такими. Іншими словами, це є гармонійне, що часом під час упливу тих років ми вдаряли народи, тобто виконували працю для публічності, а іншими разами протягом майже цілих тих двох років, а також під час деяких наступних місяців, ми ходили й розмовляли разом, тобто супроводжували в симпатичній діяльності й дослідженні як Божий народ.

ІЛЛЯ ТА ЄЛИСЕЙ ЗА ЙОРДАНОМ В ПОВНІЙ ГАРМОНІЇ АЖ ДО РОЗЛУЧЕННЯ

В написаному Ф. Г. Мак Ґі “Важливому Листі на Часі” на 3 стор., 2 кол., почавши з 1 абз. до 1 абз. на 3 стор, 2 кол., почавши з 1 абз. аж до 1 абз. на другій стор. він ознамлює братів, що стверджуємо, що рожмови Іллі та Єлисея є однією з багатьох помилок, поповнених в працях цього брата. Помилкові освідчення, які ми покажемо далі, ми зберемо разом при кінці нашої статті. Цей брат чув наше вияснення ходіння й розмови Іллі та Єлисея на конвенції в Форт Піт, де ми вияснили, що воно представляє гармонію між позаобразним Іллею та Єлисеєм в деяких співвідношеннях. Але, видно, він про все це забув.

Вже від літа 1915 року ми розуміли, що ходіння та розмови представляли гармонійні стосунки та співпрацю, а також спокійний розгляд духовних предметів, які стосувалися люду Господнього, зображеного в Іллі та Єлисеєві. Подальше розуміння справи, яке автор має від нашого дорогого Пастора, є одним з певних доказів, що в позаобразі не має бути розламу в гармонії між класами, аж при розлученні, так, як і в образі не було розламу гармонії між пророками перед їх розлученням. З того факту, що між Іллею та Єлисеєм не було розламу, ми приходимо до переконання, що вже від літа 1917 року ми повинні жити поза часом, показаним в образі ходіння та розмов Іллі разом з Єлисеєм, бо на початку того літа настала велика дисгармонія серед люду Божого; це є приводом до того, що ми вже мусимо бути поза часом розлучення Іллі та Єлисея. Тому розлучення між людом Божим і розділення його на дві групи, після його гармонійного ходіння й розмов, мусить бути позаобразним розлученням Іллі та Єлисея. Воно розпочалося приблизно через вісім місяців після першого вдарення Йордану.

Ф. Г. Мак Ґі та його товариші з комітету заперечують тепер факт, що розділення, яке відбулося літом 1917 між людом Божим, було розлученням позаобразного Іллі та Єлисея, сподіваючись його в майбутньому. Вони, здається, вірять, що перше вдарення Йордану ще не наступило. Вони не лише не зможуть згармонізувати їх заперечення з фактом, що в позаобразі мала бути гармонія аж до часу розлучення, але також не мають, що сказати, коли йдеться про вияснення розділення, яке з біблійної точки зору відбулося. Вони визнають нездатність вияснити це. Відкинувши світло, яке вони раніше мали на цю тему, вони тепер ходять в певній мірі в темряві, тоді як відкидають дане нами вияснення й ставляться до нього негативно, хоча це вияснення, коли його уважно дослідити, стає в гармонії з образом, фактами, виконанням, різними висловлюваннями “того Раба”, як також з виясненням, яке Комітет свого часу вважав точним, як це можна бачити з освідчення, підписаного членами Комітету пн. “Лист до Міжнародних Дослідників Святого Писання”, яка була опублікована 1 березня 1918 року (див. 1 стор., останній абзац, перша колонка, починаючи з четвертого рядка внизу): “Як той, який мав дар старожитніх Пророків, він наперед зазирнув в досвідчення останніх членів Церкви й ніби відчував спеціальне вогняне випробування і сильний обман, які мали прийти на ряди люду в Правді і велике число частково посвячених, окрім правдивих вибраних. Звичайно, за такий короткий час після відходу нашого Пастора повністю здійснилося виконання його урочистих провіщень. І справді, на скільки витонченою й досліджуючою серця була ця вогняна проба, якщо так явно захопила більшість неприготованих! (Це освідчення було основане на заявах з праць брата Рассела, що віз мав прийти через рік або трохи пізніше(. Можливо, що від часу відступництва на початку Віку Євангелії ще не було такої суворої проби між людом Божим”. Таким було це освідчення.

ХОДІННЯ ТА РОЗМОВИ

Тепер ми будемо екзаменувати події в досвідченнях позаобразного Іллі та Єлисея від літа 1915 року до літа 1917 року, щоб ми бачили, чи не є вони позаобразом ходіння та розмов двох пророків після переходу Йордану. Передивляючись Вартову Башту з того періоду часу, ми знаходимо, що “той Раб” часто писав про Іллю та Єлисея, а також про їх позаобраз. Показують це наступні сторінки Вартової Башти (англ.): Z 1915, 285-287; Z 1916, 4, 5, 38-40, 263, 2 кол., 4 абз. до 2 абз. на 264 стор.. В багатьох інших статтях Вартової Башти за ті роки він вчив про ці три речі, особливо показуючи окремість двох класів, їхні привілеї, уряди, нагороди ітд.. В своїх проповідях він постійно звертався до тих самих речей, а багато братів пам’ятають дискусії над тими предметами під час того періоду. Дискусії були проваджені з великою гармонією і приязню з усіх сторін. І, здається, власне це є тим, що символізоване в Іллі та Єлисеєві, коли вони розмовляли разом. А отже, їх спільне ходіння зображує симпатичну співпрацю, яка існувала між людом Божим під час того періоду. Все свідкує про це.

Як часто давалося освідчення, яке було відповіддю Іллі на прохання позаобразного Єлисея тоді, коли розглядались питання стосовно привілеїв, які стануть часткою Великої Громади після розлучення, тобто, коли таке справді існуватиме, що якщо клас Єлисея буде вірним в наслідуванні класу Іллі в симпатії і співпраці (що є зрештою властивим для Великої Громади по відношенню до Малого Стада), тоді-то він стане наступником уряду Малого Стада, як мовне знаряддя до Номінального Духовного Ізраїлю! В нижчеподаних цитатах подана умова поступування позаобразного Єлисея, його ставлення до позаобразного Іллі, аж до їхнього розлучення, якби він хотів зайняти уряд Іллі як його наступник: це є визнавання, симпатія та співпраця аж до часу розлучення обох, а ці речі вияснені словами “якщо ти побачиш мене” в виразі”якщо ти побачиш мене, що буду взятий від тебе, буде тобі так”. 2 Цар. 2:10; Z 1904, 254, 1 кол., 1 абз.: “Якщо це тлумачення образу є властивим, тоді потрібно приписати особливу вагу тому, що Єлисей обов’язково повинен був бачити відхід Іллі. Здається, що це мало б означати близьку особисту приязнь і лояльність між ними аж до самого кінця”. Z 1915, 186, 2 кол., 5 абз. говорить нам: “Це було в той час, коли вони йшли разом, не знаючи, як далеко вони мали йти, що Ілля говорив Єлисеєві: “Яку ти хотів би нагороду за вірну подорож зі мною?”; Єлисей відповів, що хотів би мати більшу міру Господнього Духа, який був в такій великій мірі об’явлений в Іллі. Відповідь Іллі звучала, що він може отримати це благословення лише на певних умовах, а саме: якщо він і надалі буде вірним і співпрацюючим аж до кінця, до часу, коли Ілля буде від нього взятий”. Це мало були дуже тяжкою річчю для виконання і якби Єлисей не звертав своєї уваги на дані йому умови, то не отримав би тих великих благословень. Подаємо цитату з Вартової Башти і курсивом позначаємо слова, де виясняється вираз “якщо ти побачиш мене, -що буду взятий від тебе”. Слова, які виділені курсивом доказують, що “той Раб” думав, що слово “бачити” з 2 Цар. 2:10 означає “визнавати”, бо яка інша вірність могла вимагатися від Єлисея для Іллі, окрім визнавання, симпатії та співпраці з ним? Чи не є це ті думки, про які говорить “той Раб” і які виражаються словом “побачиш”? В цьому виразі вони доводять, що думкою слова “бачити” в цьому місці є “знати”; а “знати” означає: визнавати, симпатизувати та співпрацювати.

Ф. Г. Мак Ґі говорить, що знати в значенні визнавання, симпатії та співпраці з кимсь, це одне із значень Єврейського слова раах, яке перекладено в цьому місці на “бачити”. І в цьому він також помиляється. Що вияснення значення цього слова в цьому місці, яке подав “той Раб” є гармонійним з Біблією, стає очевидним з багатьох текстів Біблії, напр. Авакум 1:13: “Твої очі занадто пречисті, щоб міг ти дивитись [раах, тобто визнавати, симпатизувати та співпрацювати зі злом] на зло”. Інший простий випадок, де Єлисей, оглядаючись на праведність Йосафата, погодився, щоб зважати й визнавати підлість Йорама, як він сам висловлюється в 2 Цар. 3:14: “Як живий Господь… Не споглянув би на тебе, і не побачив [визнавав] би я тебе”. Раах має те саме значення і в інших місцях: ! Сам. 24:15; 1 Хр. 17:17; Пс. 66:18; 119:27; 138:6; Іс. 17:7,8; 26:10; 33:15. Хоча слово раах не перекладене в жодному з цих віршів на визнавати, як у Revised або Authorized Versions (поправлені переклади Біблії), але не дивлячись на це думка “визнавання” міститься у всіх значеннях, як також два рази в 2 Цар. 2:12, що виявиться пізніше в нашій дискусії.

Вище ми обговорили образ Іллі та Єлисея, які ходили й розмовляли між собою на другому боці Йордану перед розділенням і показали, що це зображує спільність та симпатичну співпрацю люду Божого в службі і в дослідженні. Ми віримо, що ця думка є властивим виясненням типічного ходіння і розмов, представлених в 2 Цар. 2:11. Крім цього Господь дав нам зрозуміння позаобразу думки Іллі та відповіді Єлисея, записаних в 2 Цар. 2:9: “Ілля сказав до Єлисея: “Проси, що маю зробити тобі, поки я буду взятий від тебе!” І сказав Єлисей: “Не хай же буде на мені подвійний [двох класів] твій дух [влада, уряд].” Цей особливий позаобраз не заперечує, ані не відкидає нашого вияснення позаобразного ходіння та розмов з 11 в., хоча воно не є виясненням 9 в., надзвичайну красу якого ми помічаємо, за що нехай буде Богові слава.

В зв’язку з теперішнім виясненням ми хочемо у вступі пригадати нашим читачам, що подаючи тип класу, Бог завжди, наскільки ми знаємо, подає тип з точки зору закінченого образу, що береться під увагу в позаобразі, який розвивається до кінця у відповідних аспектах. Ілюстрацією цього принципу можуть бути приклади з образу дворазового вдарення Йордану. Ми знаємо, що одні, котрим доведено, що вони є членами Великої Громади, приймали якийсь час участь в першому вдаренні Йордану, але не встояли до кінця або не вдаряли в дусі і владі антитипічного Іллі. З цієї точки погляду ті, які не були учасниками цілої праці, не є частиною позаобразу вдарення Йордану Іллею – не охоплені закінченим образом. А тепер, невелике число членів Малого Стада приймало участь в другому вдаренні Йордану, але не вдаряло в дусі Єлисея і тим самим виключене з закінченого образу вдарення Йордану Єлисеєм. Цей принцип видно також в образі позаобразові триста, які становлять тільки Мале Стадо. Деякі втратники корон протягом певного часу атакували, і то в дусі, який відрізнявся від Малого Стада, доктрини про Божественне право царів, кліру, аристократії і робітничого класу під час першої позаобразові битви Гедеона; але вони відпали перед тим, як зазвучали позаобразові сурми, або сурмили в іншому дусі, аніж Мале Стадо. І тому вони не показані в закінченому образі позаобразних 300, а позаобразних 9700. Цей принцип виступає також в образі посвячення Священства. Всі, хто пожертвували собою, в процесі посвячення і сплодження від Св. Духа були представлені як Нові Створіння в Священстві, а їх людська природа в Господньому Козлу; але ті, котрі пізніше стали в певній мірі невірними (Велика Громада) або повністю невірними (клас Другої Смерті), не є показані в позаобразному Священстві, ані в Господньому Козлу.

Вищенаведених ілюстрацій достатньо, щоб довести, що в типах класів береться під увагу тільки закінчений образ. Отже, типи показують, що з Божої точки зору в закінченому образі не показано членів, які тратили своє становище в даному класі. Цей принцип допоможе нам сконструювати позаобраз досліджуваної зараз думки Іллі та відповіді Єлисея; це є причиною її обговорення тут.

Відповідь Єлисея (2 Цар. 2:9), яку ми вище подали, було проханням про те, щоб він міг бути наступником Іллі як головного Божого Пророка до Ізраїлю. Він прагнув уділу первородства серед пророків, які вважались синами типічної родини (Повтор. 21:17). Це б зробило його наступником Іллі, головного Божого пророка до Ізраїлю, а Єлисей, який мав уділ первородства, був би також головним з-поміж Господніх пророків до Ізраїлю. Пророки в Ізраїлі представлені як типічні діти їх вождя Іллі а тому його наступник був би також вождем і згідно з цим, типічним батьком інших пророків, хоча до того він залишався [типічним] сином [підпорядкованим] Іллі. Це зробило б його первородним в пророчій родині і це означало його прохання. Деталі, які стосуються цього предмету, будуть подані пізніше. Тепер насувається питання: Яким чином антитипічний Ілля подав думку антитипічному Єлисею про те, щоб він виступив з проханням про якийсь дар від нього перед розділенням, яке мало наступити пізніше? І яким чином антитипічний Єлисей дав відповідь? В обох випадках це були дії, а не слова. Це, в свою чергу, насуває питання: Які дії Бог визнавав за насування думки щодо прохання про уділ в ласці, а які за відповідь на це навіювання?

Ми знаходимо, що вчинки, через які антитипічний Ілля спонукував до того, щоб антитипічний Єлисей просив про останній дар перед їх розділенням, виявилися в стараннях, які чинив антитипічний Ілля з метою забезпечення запису талантів правди, досвідчень, випробувань і нагод на користь тих, яким пізніше події довели, що вони є антитипічним Єлисеєм. Старання з метою забезпечення цього запису було звичайно розпочате земними вождями класу Іллі під час діяльності “того Раба”. Він розпочав це старання в останніх трьох абзацах однієї статті в Z 1916, 141, яка має назву: “Ваші Брати, Які Ненавидять Вас” і звичайно цілий клас Іллі наслідував його в праці заохочування тих, які пізніше виявились антитипічним Єлисеєм, до висилання звіту про їхні таланти Правди, досвідчень, випробувань і нагод з метою їх розміщення в списку J. H. S. [Jezus Salvator Hominum, тобто Ісус Спаситель Людства] в бюро в Брукліні. Не один міг би спитати, що то був за список J. H. S.? Відповідаємо, що потрібно було, щоб був під рукою перелік братів, складений згідно з їх кваліфікаційними здібностями для майбутньої різновидної служби з метою створення можливості швидкого зібрання й залучення їх до приготованої на той час праці. Що то була за праця? Це було майбутнє, друге, вдарення Йордану, оскільки перше тривало вже півтора року. Наш Пастор хотів знати, до якої галузі служби кожен має спеціальні здібності, щоб міг залучити його невідкладно у відповідному відділі праці на початку майбутнього вдарення. Як позаобразний Єлисей відповів на подану думку, просячи уділу в ласці, перш, ніж його залишив би позаобразний Ілля? По-перше, через їх прагнення взяти участь в тому, що виявилось другим вдаренням Йордану: по-друге, через дання брату Расселу та іншим Вірним списку їхніх талантів Правди, досвідчень, випробувань і нагод з метою застосування в тому, що виявилося другим вдаренням Йордану; і по-третє, через утримування себе в готовності до виконання служби, яка виявилася другим вдаренням Йордану. Таким чином це було виконано діями.

Хтось міг би мати заперечення в стосунку до старання приготування такого списку, який стосувався позаобразного Єлисея, але позаобразний Ілля не розумів, що пропонував уділ в ласці або готував позаобразного Єлисея до другого вдарення Йордану, а позаобразний Єлисей, задіяний в трьох вищезгаданих функціях, не знав, що прагнув уділу в ласці і в другому вдаренні Йордану. Це не суттєво, чи позаобразний Ілля розумів, чи не розумів, що він відповідними діями запропонував позаобразному Єлисею уділ в ласці, але Бог знав ситуацію й тому пристосував тип так, щоб він визначав Його погляд, виражений в дійсності стосовно старання позаобразного Іллі згідно з закінченим образом. Незалежно від того, розумів позаобразний Єлисей чи ні, що він просив через відповідні дії про його задіяння в другому вдарення Йордану, яке охоплює спадок позаобразного Іллі як мовного знаряддя до світу, Бог знав, що це виявиться тим, чого б він прагнув і, що це буде спадком позаобразного Іллі і другим вдаренням Йордану; тому Він пристосував тип так, щоб він виражав Його розуміння, представлене в відповіді позаобразного Єлисея в закінченому образі.

Отже, Божа точка погляду на цю ситуацію є домінуючим чинником в цій справі. Він знав, що позаобразний Єлисей, як наступник позаобразного Іллі, вдарить Йордан другий раз; і оскільки Він знав, що список, якого допоминався позаобразний Ілля, був насправді реєстрацією кандидатів до другого вдарення Йордану, і оскільки Він знав, що позаобразний Єлисей, як наступник позаобразного Іллі в характері мовного знаряддя до світу, виконав друге вдарення Йордану; І оскільки позаобразний Єлисей прагнув цього з Божої точки погляду, що було реалізоване в другому вдаренні ( спадок позаобразного Іллі як мовного знаряддя до світу), то Бог вклав в уста Єлисея прохання, яке відповідало бажаній речі, яка в дійсності була другим вдаренням Йордану і була першою публічною діяльність наступника позаобразного Іллі, як позаобразного мовного знаряддя до світу. Це поступування вказує на те, що Бог пристосовує типи до фактів позаобразу, а не до якось нашого розуміння позаобразу. Хто ж без Господнього освічення міг би припускати, що наперед виконані дії, які виражають прохання про подання списку талантів Правди, досвідчень, випробувань і нагод братів, були приховані в думці позаобразного Іллі, щоб позаобразний Єлисей просив про уділ в ласці Іллі? І хто, проминаючи Господнє освічення, міг би припускати, що в відповіді, даній позаобразним Єлисеєм на прохання про такий список, був прихований його прохання? В наших очах це Господнє діло гідне подиву! Нехай Господеві буде хвала за новий промінь поступаючого світла!

РОЗЛУЧЕННЯ ІЛЛІ ТА ЄЛИСЕЯ ОБРАЗ І ПОЗАОБРАЗ

Пам’ятаючи, що ходіння та розмови Іллі з Єлисеєм з моменту їх розлучення зображує симпатичну та нерозривну гармонію їх позаобразів в серці, думці і ділі, ми можемо з натиском звернути увагу на виражену вище думку: те, що перервало гармонію серця, думки і праці між людом Господа, повинно бути позаобразом того, що відлучило Іллю від Єлисея. Певним є те, що зламанням гармонії серця, думки і праці, які існували між людом Господа після першого вдарення Йордану, був клопіт, в який була втягнена організація, через яку провадилась праця люду Господнього. Цей організаційний клопіт почався 13-20 червня 1917 р. В раді Дирекції по причині британської праці автора й присвоєння собі влади Дж.Ф. Рутерфордом, чому чинили опір четверо Директорів. Єдиною відмовкою від цього факту була помилкова думка, з різних пунктів поширювана Дж.Ф. Рутерфордом з одного боку і Мента Стерджином з іншого. Перший стверджував, що так зв. “Опозиція” була класом Другої Смерті, тоді як другий що Дж.Ф. Рутерфорд і всі інші, які його підтримували, були класом Другої Смерті.

Отже, в такому випадку не може бути заперечене тими всіма, хто знайомий з фактами, представлення справи, що знищення гармонії між людом Господнім і розлучення його на два класи було наслідком організаційного клопоту, який стався в Раді W. T. B. & T. Товариства протягом одного тижня, почавши від 13 червня (коли автор приготував петицію, щоб дослідити й обдумати його працю в Англії на спеціальному зібранні Ради, причому четверо членів Ради були призначені як Комітет для проведення досліджень; вчинено це 14-19 червня) до 20 червня (коли Рада зібралась, а Комітет здав прихильний рапорт про діяльність автора в Англії, а пізніше прагнув відкинути правила, якими Дж.Ф. Рутерфорд помилково послуговувався, з метою виправдання з їх використанням повного присвоєння контролю праці). Це була, власне, та дискусія і клопіт в Раді, які стали головною причиною розлучення. Всюди, де цінується щирість та чесність у зверненні до фактів, вищенаведене представлення справи буде прийняте як правдиве.

ВОГНЯНИЙ ВІЗ

В образі пророків розділив вогняний віз. Наступний вислів описує факт розлучення: “з’явився огняний віз та огняні коні, і розлучили їх одного від одного”. Слід запам’ятати думку, що розлучення, тобто взяття Іллі від Єлисея, сталося через огняний віз, який в’їхав між ними, а не через вихор; вихор взяв Іллю до гори. Як би в 2 Цар. 2:10 була замірена думка взяття догори, було б вжите гебрайське слово насаах, тоді як Біблія вживає гебрайське слово лакач, щоб показати взяття Іллі від Єлисея. Ілля був взятий (лакач) від Єлисея через віз, який в’їхав між ними, а після цього вони вже ніколи не були разом. Це не сталося через вихор, який стався вже пізніше, коли Ілля був вже взятий (точну думку цього “взяття” в англ. мові передає слово “lakached”, яке походить від гебрайського “лакач“. Це слово в українській мові не має точного відповідника допис. Ред.) від Єлисея, а отже його взяття не було здійснене за допомогою вихру, але тільки через віз, і то перед тим, як стався вихор, хоча цей останній настав дуже скоро після першого. Для доказу того, що таким було розуміння “того Раба” стосовно “взяття” (воно часто згадувалось ним з метою вияснення позаобразу), ми процитуємо з його висловлювань в справі, яка стосувалась позаобразу Z. 1916, 264, 1 кол., 1 абз..: “Це буде аж після вдарення Йордану, після розділення народів через Післанництво Правди і владу плаща Іллі коли відбудеться розлучення Церкви, ділячи його на два класи. Потім клас Іллі, клас Малого Стада [порівняно дуже мале число] буде ясно об’явлений, відлучений і окремий від класу Великої Громади. Потрібно запам’ятати, що розділення буде спричинене огняним возом якесь дуже суворе, болюче досвідчення, яке Клас Вибраних швидко прийме і увійде в нього; Клас Єлисея, тримаючи себе здалеку від переслідування, не повернеться, однак, до гріха через відкинення Господа. Це буде трохи пізніше, коли вихор (правдоподібно анархія) принесе “переміну” класу Іллі”. Ця думка дуже ясно представлена.

Це доводить, що розділення, спричинене огняним возом, було взяттям позаобразного Іллі від класу Єлисея і з того часу він стоїть “ясно об’явлений, відлучений і окремий”, що означає, що будучи ще в тілі, він буде визнаний як відлучений і окремий від Великої Громади. Далі це також показує, що трохи пізніше, тобто через якийсь час після їх розлучення і окремості (локачед), настане вихрове досвідчення. Також, якби це взяття за через віз мало бути означене виразом “якщо ти побачиш мене, що буду взятий [лакач] від тебе”, тоді було б відповідно вжите гебрайське слово насаах, а не лакач. Отже, нехай ця думка буде добре збережена в нашому розумі і все стане ясним в позаобразі, так як є ясним в образі.

Зупинимось тепер над значенням возу. Автор розуміє, що він зображує Товариство в його організаційних аспектах, яке, будучи саме втягнене, створило огняне випробування серед люду Господнього. Ця думка стала зрозумілою автору вже в вересні 1917 р.. Але він, як і інші, був під впливом останнього висловлювання “того Раба” стосовно першого вдарення Йордану, що ніби то воно мало відбутися в майбутньому, забуваючи про його освідчення в коментарях, процитованих вище, стосовно того, що (1) під час Нового Року 1916 вдарення було вже в процесі і (2) з якогось часу після осені 1914 ми ходили й розмовляли за Йорданом. В результаті цього він не міг бачити ясної дороги аж до початку грудня, коли він прийшов до ясного зрозуміння, що Йордан був вдарений в 1914-1916 роках.

Деякі могли б закинути, що “той Раб” ніколи не говорив, що Товариство, обговорюване в організаційному аспекті, могло бути возом, але скоріше визначав огняний віз як болюче випробування. На це ми відповідаємо: це правда, що він інколи визначав віз як болісне випробування, але в інший момент він говорив нам, що не знає, чим мав би бути віз. В Z 1915, 286, 2 кол., 7 абз. читаємо: “Ми не можемо сподіватися ясного зрозуміння перед часом повного значення вогняного возу й вихру”, а в Z 1916, 39, 2 кол., 1 абз.: “Але тут є спосіб, яким Господь зображує справу: по-перше, буде вогняний віз. Ми не знаємо, що це буде, але розуміємо, що якесь огняне досвідчення спричинить розділення між двома класами люду Господнього”. Ф. Г. Мак Ґі, односторонньо наголошуючи на першому висловлювання, ігнорує друге, а потім намагається довести, що ми не погоджуємося з “тим Рабом”. Це напевно нечесно таким чином трактувати брата Рассела чи Церкву, чи співслугу. Якщо ми знаходимо десь в працях “того Раба” мниму суперечність, то повинні старатися гармонізувати її, а не ігнорувати, догматично наголошуючи на один окремо взятий вислів, відкидаючи протилежні, як це роблять Дж.Ф. Рутерфорд і Ф. Г. Мак Ґі.

Представляємо розуміння, яке гармонізує цю мниму суперечність: Вислів огняний віз містить в собі дві пов’язані думки, по-перше віз, а по-друге огонь. Згідно з біблійним застосуванням (1 Пет. 4:12, див. Diaglott) вирази: огонь, паління вжите з метою представлення суворих випробувань, а також знищення, тоді як згідно з Біблією віз зображує організацію. Дивись вериянський коментар Вих. 14:9 і Іс. 31:1, а також багато інших уривків. Відокремлюючи в наших думках ці дві ідеї огню і возу, ми можемо легко бачити гармонію. Коли “той Раб” визначав огняний віз як огняне досвідчення, Господь вжив його розум для вияснення в образі огню, а не возу; а коли він говорив, що не знає, що зображує віз, Господь вжив його розум, щоб він показав, що не знав, що зображує віз окремо від огню. Тому видно, по якій причині Господь не освітив розуму “того Раба” в цій фазі предмету: ще не настав властивий час для зрозуміння цього; це освічення могло б зробити цей уривок настільки зрозумілим, що знищило б досвідчення в характері випробування для тих, котрі зрозуміли б його повне значення, тоді як Господь призначив це досвідчення, щоб воно було одним з найгостріших випробувань його люду при кінці Віку. Таким чином, з цього ми бачимо, що автор жодним чином не є в незгоді з “тим Рабом”. Зростаюче світло після здійсненого випробування дозволило йому з ласки Господа бачити те, чого “той Раб” (в порівнянні з яким автор визнає себе карликом в порівнянні до велетня) не міг бачити, оскільки не був на те “свій час”.

Коротко зупинимось на словом Товариство, застосованим в значенні, вжитому вищу в виразі: “обговорюване в організаційному аспекті”. З точки зору товариства слово “організація” має принаймні два значення. По-перше, воно містить в собі групу людей, зібраних в колектив з наміром реалізувати якусь ціль, визначену в законодавчих статтях, тобто в статуті; а по-друге їх довірених осіб або директорів, систематично організованих для реалізації цілей колективу і для функціонування контролюючої, виконавчої та законодавчої машинерії як орган. Біблійне і Трактатне Товариство Вартової Башти (W.T.B.&T.S.) згідно з першим значенням означає групу його членів, акціонерів, а згідно з другим значенням означає Раду, систематично організовану і виконуючу функцію контролюючої, виконавчої й законодавчої машинерії як орган. Тому вирази Товариство і Організація властиво мають два значення слова, а застосування в справах Товариства (W.T.B.&T.S.) доводить правдивість цього. В другому значенні слово організація вживається частіше в стосунку до W.T.B.&T.S, а організація в цьому значенні слова, як ми розуміємо, є типічно представлена в возі в обговорюваному уривку. Друге визначення виражає значення, в якому ми постійно вживали слово організація у виясненні возу й доводить, наскільки невідповідним є зауваження Ф. Г. Мак Ґі, коли він говорить, що якщо Товариство були визначене через огняний віз, то Іллі та Єлисея повинні бути в возі аж до їхнього розлучення. Весь люд Правди ніколи не був, і не міг бути з організаційної точки зору в Раді, а цей факт спростовує його закид; Навіть, якби визнати, що тут потрібно було застосувати перше визначення слова, його критика була б ще помилковою, оскільки Товариство як акціонери складалось лише з однієї десятої посвяченого Люду Господнього; тому дев’ять десятих з класу Іллі та Єлисея були б виключені з символічного возу. Крім того, оскільки таке керування возом містить думку контролю, то ми бачимо, що вони в загальному не були в “возі”, оскільки вони цього не контролювали.

Становище Дж.Ф. Рутерфорда на цьому пункті більш логічне, аніж Ф. Г. Мак Ґі, бо він властиво визнає, що Товариство є возом; Це визначення приятелі з Товариства (відкидаючи їх перше визначення, тобто VI Том) запозичили від автора, який їм якнайщиріше дає дозвіл на її застосування! Але ми повинні обмежитися другим вживанням слова, бо це не є правдою, що Товариство в значенні акціонерів є в заворушенні і занурило саму Церкву в заворушення, ділячи її таким чином. Те, що воно було в заворушенні і занурило в нього Церкву, є правдою про Товариство з точки зору другого визначення. Але, ані з точки зору першого, ані другого визначення не є відповідним нагадування Дж.Ф. Рутерфордом приятелів, щоб вони входили до возу,Товариства, як засобу підняття до неба; Бо ані через вступ до Ради Директорів, ані через входження до громади акціонерів (що може бути вчинене тільки за гроші!) ніхто не був би в стані піднятися до неба! Потрібно зауважити, що перед тим, як автор представив своє визначення возу, приятелі з Товариства, як навчали їхні вожді, проголошували, що сьомий том був возом, в якому можна було піднятися до неба, що становить неправильний погляд про позаобразний віз і, будучи неправдоподібним, він повинен бути відкинений.

Ф.Г. Мак Ґі та Дж.Ф. Рутерфорд закидають автору, що він не погоджується з “тим Рабом”, який вчив, що позаобразний Ілля зійде до неба в позаобразному возі; але вони це чинять згідно з часто застосовуваним звичаєм, роблячи односторонній натиск на один вислів брата Рассела, легковажачи інші. Бо хоча “той Раб” і говорив в деяких місцях, що Ілля зійшов до неба в возі, то, однак, він також говорив, що Ілля не зійшов до неба в возі. Наприклад, в Z 1904, 254, 1 кол, 1 абз., він представляє справу з натиском так: “Опис нам говорить, що Ілля і Єлисей були розділені через огняні вози (по-гебрайськи в однині, віз), але, що Ілля був взятий до неба не в них (в ньому), а в вихрі”. Заслуговує уваги те, що Біблія взагалі нічого не говорить про про Іллю, сідаючого до возу, але містить думку, що швидкість возу зробила б це неможливим.

Як ми повинні трактувати ці мнимі суперечні вислови брата Рассела? Відповідаємо, що виконання мусить розв’язати питання, а факти виконання (які будуть подані далі) доводять, що тільки вище процитована думка “того Раба” точна, а не якась інша, на якій наголошують Дж.Ф. Рутерфорд та Ф. Г. Мак Ґі, останній з широким застосуванням великих літер та курсиву.

Якби вони та їхні товариші здобували точну інформацію з праць “того Раба”, а будучи поінформовані, наголошували на обидва його освідчення, то це було б краще для них самих і для братів. Особливо в цьому випадку, як і в інших, вони осуджували нас у відкиданні наук “того Раба”, однак виявиться, що ми цього не зробили. Тому ми цілком впевнені в тому, що перебуваємо в гармонії з “тим Рабом”, коли кажемо, що Ілля не зійшов в возі до неба. Віз був вжитий для розлучення і тільки для розлучення. Тип і антитип вказують на те, що таке сходження було б неможливе, а тип не лише не згадує, але й не дає зрозуміти, а навіть не підтримує такої їзди, але скоріше означає, що вознесіння було незалежним від возу сталося у вихрі після того, як проїхав віз.

КОНІ ТА ВЕРХІВЦІ

Довідавшись, що означає віз, ми звернемо нашу увагу на той факт, що Дж.Ф. Рутерфорд говорить, що коні зображують “темні пророцтва” а верхівці Єзекіїля та Івана. Застановімось на хвилину над цими визначеннями. Під Єзекіїлем та Іваном розуміються обидва автори цих двох книг або самі книги. Якщо він розуміє авторів, то його верхівці мертві і як такі не могли б їхати возом і тому не могли б бути позаобразними верхівцями. З іншого ж боку, під книгами Єзекіїля та Івана ми повинні були б розуміти або їхні пророцтва, або папір, на якому вони були надруковані. Однак, згідно з його визначенням пророцтво Єзекіїля та Івана зображують його “темні” коні й тому його верхівцями мусить бути папір. В обох випадках його верхівці помилково визначені, оскільки є або мертвими, або паперовими.! Нас дивує те, що він не додав Соломона до тих верхівців! Чи через те, що Пісні Соломона не містять “темних пророцтв”? Автор ніколи не визначав, як стверджують Ф. Г. Мак Ґі та Дж.Ф. Рутерфорд, коней як “темні пророцтва”.

І знову, факти не дозволяють в цьому випадку визнати правдивим таке впорядкування справ Дж.Ф. Рутерфордом, що відколи цей великий рух розпочався, VII Том почав ділити Церкву (це потрібно для його погляду, що великий рух був першим вдаренням Йордану). Процес поділу розпочався за два місяці до видання наук сьомого тому, яке відбулося близько вересня і викликало тертя між братами. Слабкі початки впливу сьомого тому відзначилися за місяць до великого руху, натомість процес розділення був ініційований в незначній мірі вже 21 червня 1917 р., коли Дж.Ф. Рутерфорд звільнив автора від служби в Скинії і намагався відіслати його з Бет-Ел; справа набула вирішального оберту 27 червня у виданні заборони на виконання ним служби, а в його особистому уділі завершилась 27 липня через усунення з Бет-Ел. Таким чином у його випадку процес розлучення тривав цілий місяць.

Розлучення деяких членів родини Бет-Ел, по відношенню до їх особистого уділу в ньому, почалося трохи пізніше, будучи викликане “теперішнім Управлінням”, яке спричинило поступовий поділ “членів Бет-Ел на дві групи; у вирішальну фазу воно вступило 17 липня, а для великого числа з них було повним в серпні. Справа розлучення в Бет-Ел тривала кілька місяців, виражаючись щодо деяких осіб в коротший термін, а до інших в довший, аж до завершення процесу. Після усунення членів з Ради 17 липня процес розділення почав особливо поширюватися аж до закінчення, перекидаючись з Бет-Ел на братів ззовні і перебігаючи більш-менш швидко в залежності від конкретних випадків. З іншого боку, вплив сьомого тому на розлучення був аж до вересня майже не значним. Що стосується впливу сьомого тому на розлучення братів, то ситуація була така: внаслідок контроверсійних висновків, висунутих двома протилежними сторонами, хоча дуже занепокоєні й незадоволені поступуванням “теперішнього Управління”, багато не були в стані прийняти рішення у виборі становища, яке вони повинні зайняти для їх особистого задоволення. Для більшості з них VII Том був засобом, який чинив їх здібними виступати проти “теперішнього Управління”, і таким чином вони зайняли становище з тими, котрі не дивлячись на VII Том чинили опір в їх діяльності на базі задіяних у гру засад перед публікацією вищезгаданого тому і більш, як за два місяці перед тим, як він почав впливати на ситуацію. По цій причині не можна виключити VII тому і його змісту зі сцени, показаної в конях, верхівцях і возі. Він був лише одним з багатьох пропагандистських засобів, вжитим з метою здобуття братів на бік возу Єлисея, але викликав протилежний ефект між значною кількістю осіб. Отже, безперечно очевидним є те, що розділення почалося перед тим, як VII том почав впливати на ситуацію між людом Божим.

Ми вже дали наше визначення значення возу; а тепер в гармонії з думкою “того Раба”, яка стосується символічного значення коней та верхівців, приклади чого ми знаходимо в Вериянському Коментарі по відношенню до Вих. 14:9 та Іс. 31:1, ітд., подаємо думку, що коні оскільки зображують доктрини, світські чи релігійні, зображують тут уявно легальні доктрини, але насправді нелегальні, які Дж.Ф. Рутерфорд “запряг” до Товариства. Ці доктрини були наступні: (1) що акціонери можуть постановляти зобов’язуючі правила для Товариства; (2) що факт керування братом Расселом справами Товариства більш як тридцять років змінює в цьому відношенні право і означає, що кожен президент повинен так чинити; (3) що право вимагає щорічного вибору директорів (закон, що вимагає такого вибору, був прийнятий після надання Товариству законного статуту і містить виразну вигадку, що устав надалі не діє. Отже, він не вимагав, щоб директори вибиралися всупереч постановам статуту. В результаті спір Дж.Ф. Рутерфорда про цей правовий пункт, а також всі інші уявно такі, був цілком нелегальним); (4) що якщо такі щорічні вибори не будуть проведені, то з’являються вакансії в дирекції; (5) що внаслідок цього президент був зобов’язаний заповнити вакантні місця, якщо Рада не зробила цього протягом більш, як тридцяти днів; (6) що жоден з директорів не був усунений; (7) що були заповнені тільки вакантні місця. Отже, є незаперечним фактом те, що Рутерфорд запряг ці символічні коні до Товариства, яке розуміється тут згідно з другим визначенням, поданим вище.

Верхівці зображують доктринальних вождів, символізують “теперішнє Управління”, тобто Дж.Ф. Рутерфорда, А. Г. Мак Міллана та В. І. Ван Амбурга, роль яких полягала на вказуванні напрямку цим нелегальним доктринам; їх керування організацією та її контролювання було показане в тому факті, що верхівці поводили кіньми і керували возом. Ця комбінація уявно легальних, але насправді нелегальних, елементів, “теперішнє Управління” і Товариство, обидві організації встановлені перед усуненням чотирьох директорів і потім переформовані під керівництвом тих чотирьох чинниками критичної проби (огняної) для обох класів в Церкві. Таким чином ця комбінація з уміщеними в ній пробами несподівано з’явилась перед Церквою; розлилась на братів, поширюючи між ними проби й ділячи їх на дві частини. Яке замішання вона викликала! Всі ті, хто досліджує ці факти в повній справедливості, правді та чесності, розпізнають, що події справді перебігали таким чином влітку 1917 року.

Це було, і тільки це знищило гармонію, яка попередньо існувала між двома класами люду Божого. В цілому світі ця комбінація змушувала братів стати на бік Товариства, W.T.B. & T.S. (в другому значенні цього слова), наново встановленого, або проти нього, його правил та його володарювання, а також безжалісно роздирала Збори один за другим. Не можна заперечити дійсності цих фактів. Ф. Г. Мак Ґі, який через кілька місяців вірив на цю тему так, як автор і тому заявив 29 квітня 1918 р., що буде голосувати, і так і зробив, за відхилення резолюції, проголосованої Комітетом 23 квітня, яка забороняла своїм членам, під загрозою втрати зв’язку з Комітетом, спеціально навчати предметів зі сфери типів, символів і пророцтв, які не були вияснені “тим Рабом” а його голосування означало, що автору повинна бути дана можливість діяльності в напрямку: охорони братів від сходження на дорогу упадку разом з Товариством; спротив інтерпретації Дж.Ф. Рутерфорда на тему Іллі та Єлисея, опубліковану у Вартові Башті за 15 квітня 1918 р. (Ф. Г. Мак Ґі так вірив, хоча потім покинув таку позицію, як дізнався про це автор, вперше, 27 липня). Він тоді не підкреслив спеціально тієї думки, що хотів відхилення резолюції під впливом прагнення усунення імовірності дисгармонії в Комітеті на цьому пункті. Також в добрій вірі він не може заперечити того факту, що пануючий в Церкві мир був знищений вищеописаним способом і, що в більшому масштабі, аніж будь-коли перед тим при кінці Віку, відбувся поділ люду Божого на два класи. Якщо припущення, яке він намагався подати, було правильним, то поділ люду Божого на два класи протягом літа 1917 р. після зруйнування миру, оскільки він більше не існував, був би здійснений Номінальним Духовним Ізраїлем (яким чином цей люд, не організований як товариство, міг би бути возом?), провадженим доктриною про Божественне право царів ітд.. Оскільки він пропонує нам “уявну інтерпретацію типів”, яка стосується майбутнього й містить думку, що мир не був зруйнований, то цим доводить що його припущення належать до галузі “інтерпретації фантастичних і нерозумних спекуляцій”! В дійсності факти показують, що розділення, яке нищило попередній мир, не було викликане комбінацією такого роду, але що ми мусимо жити в період, який наступає після розділення, показаного типічно через розлучення двох пророків; його згадка, що вищеподане тлумачення коней, верхівців та возу є висміюванням високих речей, ніяк не збиває фактів. Бо факти показують, що, власне, таким чином був зірваний мир і єдність, які попередньо існували, а замість них наступили: незгода й розділення; тому ми дозволяємо собі звернути увагу на те, що це думка тільки Ф. Г. Мак Ґі, що наша інтерпретація це висміювання, думка, не лише необґрунтована, але також суперечна фактам. Вияснене тут досвідчення не було смішним, але дуже прикрим і болісним, про що знають всі, хто знає ті події.

Пригадуємо, що наш дорогий Пастор сказав нам, що розділення Іллі та Єлисея не буде пов’язане з розбіжністю в сфері релігійних доктрин звичайно ми в гармонії з цим освідченням стверджуємо, що виконані факти підтверджують правильність цього пояснення. З розділенням були пов’язані справи порядку, прав і правил. Легкий натяк на тертя між пророками міститься в слові парад, перекладеному в 2 Цар. 2:11 на: розлучили їх одного від одного”, а це слово, визначене в найкращому гебрайському словнику Гесенія на 688 стор., 1 кол., 2 абз., видання Баґстера, означає: “розлучити через розлам”. Причина неподання типом виразно непорозуміння між загалом люду Божого під час розділення й після розділення міститься в різних міркуваннях: по-перше, розділення приятелів в результаті проби саме собою містить особисті різниці; а по-друге, йшлося про те, щоб показати, що вина не лежала на загалі люду Божого, але на окремих особах, зображених у верхівцях, які розв’язали заворушення між багатьма. Ми також не повинні припускати, що верхівці не були частиною люду Божого, оскільки вислів “возе Ізраїлів та верхівці його” містить в собі таке значення. Ми скоріше думаємо, що вони показані окремо від Іллі та Єлисея з метою зображення того факту, що “теперішнє управління” в його стосунках з Радою і загальною працею не зберіг миру та єдності,які були “відпочинком” люду Божого взагалі. Ми побоюємось, що вони шукали інших речей, які цікавили їх більше, аніж добро Сіону.

Тут потрібно повторити попереднє зауваження: “розділення Іллі від Єлисея, Ілля був взятий (лакач) від Єлисея, що було зроблено в’їзджаючим між ними возом. Потрібно добре запам’ятати значення гебрайського слова лакач: взятий і не мішати зі значенням гебрайського слова насаах “взятий до гори”, якщо ми хочемо ясно зрозуміти цей предмет, оскільки віз, який проїхав між ними, забрав Іллю далеко від Єлисея, як в антитипі Мале Стадо було взяте далеко від Великої Громади через Товариство, яке стало між ними. Це, і тільки це, Потрібно розуміти під взяттям Іллі від Єлисея.

ВИХРОВЕ ДОСВІДЧЕННЯ

Досвідчення з вихром наступило в типі після досвідчення розділення пророків через віз. Як ми всі того свідомі, “той Раб” вчив, що досвідчення з вихром зображує залишення Церквою землі. Це було розважене згідно з подіями позаобразу; хронологічна послідовність подій в історії, яка представляє дії Іллі та Єлисея в 2 Цар. 2:12-14, не є замірена для представлення послідовності подій а позаобразі; скоріше, згідно з процедурою, яка часто застосовується в Біблії, все, що було сказано про Єлисея, охоплювало цілу послідовність подій, перш ніж були повністю описані дії Єлисея, не дивлячись на хронологічну послідовність подій в позаобразі, в якому хронологічна послідовність подій відрізняється від типічного. Згідно з цим ми розуміємо, що в позаобразі проходить якась кількість років між розділенням Малого Стада від Великої Громади і залишенням Малим Стадом цього світу. Під час цієї перерви сталися події, які були не лише позаобразом дій Єлисея, описаних в 12-14 віршах, але також дій, які він виконував пізніше. Господь без сумніву влаштував справи таким неочікуваним чином з метою укриття думки аж до моменту, який наступив після виконання, щоб під час виконання серці всіх були повніше випробувані. Ці досвідчення виповнилися.

Господь часто представляє порядок послідовності подій, щоб приховати думку, як всі ми знаємо, напр.: (1) в доктринальному контексті, Рим. 8:30 F 182,1 абз.; (2) в пророчому контексті, Йоіл 2:28, 29, Е 164, 1 абз. і в нотатці, приведеній “тим Рабом”, як приклади такої перестановки. (В останньому уривку Господь описує найперше реституційні благословення, а потім благословення Віку Євангелії таким чином,що думка залишилася неясною майже до повного виконання частини пророцтва, поданої в іншому місці і перед тим, як було зрозуміло, що перша частина виконається пізніше). І (3) в вартому уваги і добре знаному типічному контексті Лев. 16:15-22. Тут бог, незважаючи на хронологічний порядок подій, який повинен мати місце в позаобразі, повністю описує одну серію подій за іншою, не зміщуючи в типічному представленні обох серій подій таким чином, який би міг ясно зазначити хронологічний порядок їх реалізації в позаобразі, наприклад, (1) Господній Козел спочатку посвячений, а (2) його кров’ю покроплена Ублагальня; тоді (3) відбувається процедура з Козлом Азазеля. В позаобразі все, що робилося з Козлом Азазеля після його прив’язання до дверей і кинення жеребка на обох козлів, виконається перед покропленням Ублагальні кров’ю Господнього Козла. Ми про це знаємо, тому що всі члени Великої Громади повинні будуть померти перед покропленням позаобразної Ублагальні кров’ю позаобразного козла, тобто перед тим, як Христос з’явиться в присутності Бога з метою здійснення примирення за світ. Бо якби Христос з’явився перед Богом з метою здійснення примирення на користь світу перед тим, як ціла Велика Громада померла б, тоді ті члени Великої Громади, які б ще залишались в тілі, втратили б прикриття крові позаобразного Бичка, а внаслідок цього пішли б на Другу Смерть; бо Велика громада є “домом” позаобразного Аарона, за який (так добре, як “за себе”) тобто тіло позаобразного Аарона, останній чинить примирення через приписання заслуги позаобразного Бичка. Тому що Христос не може отримати з рук Божественної справедливості, в формі звільнення, приписаної заслуги з метою її застосування на користь світу, доки всі, хто знаходиться під прикриттям цієї приписаної заслуги, не будуть випроваджені з неї Первосвящеником. Мале Стадо виходить з-під цієї заслуги через повне довершення своєї жертвенної Смерті, а Велика Громада через повне довершення своєї примусової смерті. Внаслідок цього ми тут маємо порядок точно паралельний в паралельності випадку Іллі та Єлисея, які є предметом нашої дискусії. Подібно до того, як дії, які стосуються Господнього Козла, були повністю довершені перед тим, як виконалися досвідчення Козла Азазеля, і це не дивлячись на те, що позаобразний Козел Азазеля доповнює свої досвідчення перед представленням крові позаобразного Господнього Козла на Ублагальні, так само і в випадку Іллі, в 2 Цар. 2:11-14, події були укомплектовані перед тим, як розпочалися події, які стосувались Єлисея. Але ми подамо ясніший доказ того, що в позаобразі всі події, списані в 2 Цар. 2:12-14, відбулися у випадку позаобразного Єлисея після розділення Малого Стада від Великої Громади і перед забранням Малого Стада до неба. Таким чином події, типічно представлені в 2 Цар. 2:12-14, реалізуються в період часу між цими двома позаобразними подіями.

СІМ ДІЙ ЄЛИСЕЯ

Перед тим, як ми подамо ці докази з метою роз’яснення нашого розуміння потрібно описати сім дій Єлисея під час розділення та після розділення, а потім представимо докази того, що настала часова перерва між розділенням Малого Стада та Великої Громади з одного боку та залишенням Малим Стадом цієї землі з іншого боку: під час цієї перерви відбулися події, типічно представлені в 2 Цар. 2:12-14. Перша деталь звіту про Єлисея така: “а Єлисей це бачив”. Найперше звернемо увагу на те, що “це” в цьому виразі подане курсивом, що доводить, що в гебрайському тексті немає відповідного слова і, що воно було вжите перекладачами з метою вираження такої думки, яка згідно їх припущення була відповідником гебрайського слова. Ми віримо, що Господь намірено дозволив невміщення властивого слова, щоб приховати відповідну думку аж до властивого часу, як напр. Він часто чинив в 1Кор. 15 в вартих уваги віршах 21, 23, 47, 48. Згідно з нашим розумінням повинно бути вжите слово “його”, тобто Іллю; а слово “бачив” повинне бути передане словом “визнавав”, (раах) в 2 цар. 2:10: ” якщо ти побачиш [визнаєш] мене, що буду взятий від тебе”. Ми можемо зауважити, що англійській версії цього віршу слова “що буду” також виділені курсивом;таким чином вміщені вони не мають відповідних слів в гебрайському тексті. В гармонії з виясненням цього віршу, поданим вище нашим Пастором, ми думаємо, що цей уривок повинен бути скомплектований так: ” якщо ти мене визнаєш аж до часу і в час, коли я буду взятий від тебе”. Ми запрошуємо наших читачів знову перечитати наше представлення цього віршу і докази, подані в поясненні слова раах, яке в вищеподаному уривку означає визнати. Якщо ми запам’ятаємо думку, що те, що Ілля сказав до Єлисея (2 Цар. 2:10), було умовою, яку останній повинен був виконати для отримання благословень, зосереджених в уряді наступника Іллі, то побачимо, як було властивим, щоб наш Господь звернув увагу на той факт, що Єлисей виконав цю умову, тобто визнав Іллю аж до і в час розділення, і тому цей факт поданий нашим Господом як історичний факт, що Єлисей виконав необхідну умову жаданого благословенства і щоб підкреслити власність Єлисея, отримуючого бажаний уряд з пов’язаними з ним благословенствами.

Позаобраз з впевненістю вказує на те, що цей обрис типу виконався в досвідченнях, даних для кожної особи в процесі розлучення. В кожному випадку, перед тим, як розлам став виконаним фактом, тобто в період, який попереджував процес розділення, клас Єлисея визнавав відлучених братів, а це означає, що члени цього класу визнавали, симпатизували і співпрацювали з ними з запалом, який зменшувався під час тривання процесу розлучення. Коли розлучення виконалося, тоді визнання в кожному індивідуальному випадку було відняте від них. Таке визнання показане також в викрику Єлисея: “Батьку мій, Батьку мій”! Автор пізніше подасть своє досвідчення з Дж.Ф. Рутерфордом як ілюстрацію загальних досвідчень, які розлучали братів від приятелів Товариства, показуючи, що коли процес розлучення закінчився, визнання було повністю відняте. Між 27 червня та 27 липня Дж.Ф.Р. та автор кілька разів розмовляли між собою по-братерськи і принаймні у двох випадках молилися, обіймалися й запевнювали один одного про взаємну довіру як до дітей Божих. Дж.Ф.Р. в цей період часто звертався до автора з питаннями, які стосувалися біблійних загадок, а за столом в Бет-Ел в присутності родини звертався за порадою в деяких справах. Те ж саме відбувалося в зв’язку з досвідченнями інших членів родини Бет-Ел, які залишилися з Товариством. Крім того, прояви визнавання були здійснені Дж.Ф.Р. між 18 і 24 липня, коли автор шукав нагоди посередництва між ним та викиненими директорами. Після того, як автор подав думку (24) липня), яка вказувала на те, що для осягнення примирення необхідно прийняти чотирьох викинутих братів на становища директорів, а для майбутнього миру й безпеки, а також згідної з ним співпраці двох інших братів як виконавчого комітету в справах Товариства, Дж.Ф. Рутерфорд вкінці-кінців твердо спротивився автору, вилучаючи його з Бет-Ел через три дні. Таким чином від 27 червня по 27 липня Дж.Ф.Р. кілька разів визнавав автора членом антитипічного Іллі. Кожен з відлучених братів, безсумнівну, пригадає собі досвідчення з приятелями Товариства, які від пережив в процесі свого відлучення, подібно до досвідчень автора з Дж.Ф. Рутерфордом, які тривали від 27 червня по 27 липня. Багато хто з приятелів Товариства, безсумнівну, пригадають собі також, що займали становища по відношенню до братів, які відокремлювалися, подібні до того, яке зайняв Дж.Ф. Рутерфорд по відношенню до автора. Отже, це бути антитипічні дії.

Другою річчю, вчиненою Єлисеєм під час розлучення, був його вигук: “Батьку мій, батьку мій, возе ізраїлів та верхівці його”! Першою думкою, яка міститься в вигуку Єлисея, було: “Батьку мій, батьку мій!”, що означає, що Єлисей бачив (визнавав) його (Іллю). Визнавання автора Дж.Ф. Рутерфордом є позаобразом вигуку “Батьку мій, батьку мій!”. Однак, вираз “Батьку мій, батьку мій!” містить в собі більш, ніж таке визнання. Він додатково означає також вираження здивування, жалю та дискусій і є типом здивування, жалю та смутку, які відчули і виразили приятелі Товариства, а також дискусій і дій, які вказували на те, що ті, хто їх залишив, були вождями (“батько” означає тут “вождь”) Церкви і що діяли в поганий спосіб (згідно з їх помилковим розумінням), який впроваджував тих братів, які відокремлювалися, в неласку Господа. Звичайно, всі приятелі Товариства визнають, що виразили таке здивування, відчули такий жаль і вели такі дискусії з тзв. “опозицією” під час процесу розлучення.

Другою думкою, яка міститься у вигуку Єлисея, було: “Возе Ізраїлів”, що означає організацію, яка належала людові Божому, тобто W. T. B. & T. S. (Товариство Вартової Башти, Біблії і Брошур). Чи було щось таке, що чинили тоді оборонці “теперішнього управління”, що могло бути відповідником вигуку Єлисея: “Возе Ізраїлів”? Цей обрис типу зображує таке визнання, здивування, жаль і дискусію серед лояльних прихильників Товариства. Звичайно, прихильники Товариства були здивовані і засмучені тогочасним станом, а також справами Товариства, дискутуючи та визнаючи організацію люду Божого за “Віз Ізраїлів”, а тим самим кликали: “Товариство! Товариство! Товариство! Канал! Канал! Канал! Ми мусимо стояти за Товариство в його пробах!Мусимо бути лояльними по відношенню до Товариства, оскільки воно є каналом. Не дивлячись на зло, яке поповнили вожді Товариства, ми мусимо пам’ятати, що Товариство є Каналом! З цього опису всі зрозуміють, що події, які розпочалися влітку 1917 року, були пов’язані із здивуванням і смутком, а також дискусіями на тему визнавання Товариства, що добре зілюстроване в окрику Єлисея “Возе Ізраїлів”.

Третя думка вигуку Єлисея міститься в словах: “та верхівці його!” Верхівці зображують вождів доктрин, світських чи релігійних. Розуміючи, що типічні верхівці зображують Дж.Ф. Рутерфорда, А. Г. Мак Міллана та В. Е. Ван Амбурга як оборонців ніби легальних, а насправді нелегальних доктрин, описаних вище, здається, що вислів “верхівці Ізраїлю” вказує на визнавання й дискусію, здивування і жаль по відношенню до цих братів. З одного боку приятелі напевне були здивовані й засмучені пробами, в яких були задіяні, але тривали в дискусіях і визнавали за вождів тих, кого на їхню думку потрібно наслідувати, оскільки вони контролюють “канал”, як один шановний брат та сестра освідчились: “Ми мусимо стояти при “теперішньому управлінні”, бо вони мають товари”. В цих фактах ми знаходимо ясний позаобраз окрику Єлисея: “та верхівці його”. І знову антитип є ясно підтриманий фактами.

Третя частина дій Єлисея (2 Цар. 2:12) виражена у вислові: “Та вже не побачив [визнав] його”. Застосоване слово раах в 10 й 12 віршах означає визнавання, симпатію та співпрацю. Ми вже показали, що “той Раб” вияснив значення 10 віршу, а 12 вірш містить те ж саме значення. Цей уривок подає, що Єлисей знав про присутність Іллі після його досвідчення з вихром, що буде показано пізніше, і, здається, також насуває на думку, що Єлисей більше не підпорядковувався Іллі так, як перед тим, а згідно з бажанням не бути залежним від Іллі він, правдоподібно, сказав пророчим синам, щоб не шукали Іллю, побоюючись його повернення (2 Цар. 2:15-18). В цьому стані ума Єлисей, безсумнівну, думав, що Бог вже не хотів відлученого Іллі, але його, щоб був пророком для Ізраїлю. Єлисей напевно припускав, що для добра всіх, які цікавились ним, було б краще, щоб він не мав ніяких контактів з Іллею, присутність якого мала б шкідливий вплив на його послугу по причині необ’єктивності людей до одного чи другого пророка. З цього ми бачимо, чому він не мав визнавати Іллю, як раніше.

Як в позаобразі об’явилась неприязнь після обманів “Возу Ізраїльського та верхівців його”? Подивімося на антитип і переконаємося, що це виконалося так, як було показано вище. Зірвання приязні членами Товариства з так званою “опозицією” було вчинене перш за все В. Е. Ван Амбургом 31 липня 1917 р. на засіданні Товариства Народної Кафедри (“People’s Pulpit Association”), коли він не хотів подати авторові руки. На конвенції в Бостоні 5 серпня А. Г. Мак Міллан та інші відмовилися подати руку відлученим братам під час гостини любові. Трохи пізніше під впливом виголошеної Ван Амбургом проповіді сестра Сейберт не прийняла поданої руки автора. А. Г. Мак Міллан і К. Дж. Вудворд поставилися до нього так само. Кампанія: “Уникайте тих, які спричинюють розрив серед вас” розійшлася з Бет-Ел назовні і охоплювала збір за збором. Зірвання приязні було настільки очевидним, що багато прихильників Товариства думали, що “опозиція” є класом Другої Смерті, навіть не звертаючи на них уваги під час зустрічі на вулиці. В гармонії з кампанією зірвання приязні “теперішнє управляння”, а також багато пілігримів, старших ітд. Відсепарували вірного Іллю від спільноти братів з Товариства. Звичайно позаобразний Єлисей більше не бачив, тобто не визнавав позаобразного Іллю. Отже, ми бачимо, що факти типічно і антитипічно тісно пов’язані. На підставі поданих вище пояснень можна зрозуміти, що критика Ф. Г. Мак Ґі стосовно погляду автора на слово раах,безпідставна.

Четвертою дією Єлисея було роздирання його одежі надвоє. В біблійних символах одежі зображують оздобу наших сердець і думок. “Отож зодягніться, як Божі вибранці, святі та улюблені, у щире милосердя, добротливість, покору, лагідність, довготерпіння” ітд., “зодягніться в шату покори” (Кол. 3:12, 13; 1 Пет. 5:5 (пол.)). Інші уривки, які стосуються цієї ж теми, є зрозумілими для дослідників Біблії. Роздирання одежі, здається, зображує вчинення великого насилля в стосунку до якостей,які вони мали, а роздирання їх на дві частини, здається, зображує двоїстий розум, який є характерною рисою Великої Громади (Як. 1:8). Цей поступок Єлисея вказує на позаобразне порушення Правди,

Справедливості і Любові Дж.Ф. Рутерфордом і його прибічниками в стосунку до т.зв. “опозиції”. Стаття Рутерфорда “Пересівання Жнива”, сувора і звіднича щодо фактів в своєму змісті, є ілюстрацією цього великого поступку. У всьому світі всі, хто вірно стояв на боці розпоряджень “того Раба”, були несправедливо, немилосердно трактовані і представлялися у фальшивому світлі тими, котрі здіймали бойовий клич: “Канал! Канал!” А отже позаобразний Єлисей насильно роздер свою одежу. І знову ж стверджуємо, що ці факти виразно гармонізують з образом, який вказує на те, що Бог дав нам ці досвідчення. Одежі також зображують урядові влади, як це показано в одежах краси і слави. З цієї точки зору, в другорядному позаобразі, ми розуміємо, що Єлисей, який роздирав свою одежу зверху до низу, вповні виражав свій уряд слуги антитипічного Іллю, готуючись зайняти становище мовного знаряддя до публічності.

П’ятою дією Єлисея було підняття плаща, що спав з Іллі. П’ятеро членів Ради Дирекції дозволили Дж.Ф. Рутерфорду виконувати його наміри і ухилилися від застосування до нього напомину, який міг бути єдиним засобом, який би утримав від такого нахилу характеру, до часу і дозволили, щоб влади, зображені в плащі Іллі, випали з-під їхнього контролю, в даному випадку з-під контролю членів класу Іллі, представниками якого вони були у виконування цих влад. Ці брати як більшість Ради були тими, за чиїм посередництвом Церква презентувала виконання контролю над певними важливими частинами плаща, тобто контроль над загальною працею, літературою Правди, агентствами Правди та фінансами, призначеними на розповсюдження Правди. З 1 Цар. 19:15, 16 ми довідуємось, що Господь захотів, щоб Ілля помазав Хазаїла, Єгу та Єлисея. Насправді Іллі помазав тільки останнього, а Єлисей двох перших; першого особисто, а другого за посередництвом представника (2 Цар. 8:7-14; 9:1-10). Це Господнє доручення вказує на те, що Господу більше подобалося б, якби Ілля помазав всіх трьох і це б довело, що Господу більше подобалося б, якби антитипічний Ілля зберіг свій уряд як усне знаряддя до номінального духовного Ізраїлю, доки б не помазав всіх трьох класів, зображених у трьох мужах. Бог,однак, передбачивши, що п’ятеро директорів не стримають автократичних прагнень Дж.Ф. Рутерфорда й не передасть справи до суду (цей крок радили Ф. Г. Мак Ґі і автор, нагадуючи, що це єдиний спосіб утримати контроль над працею в руках класу Іллі в його представниках, тобто в більшості Ради), пристосував тип і передбачив наслідки випадків в позаобразі, знаючи, що Він може так покерувати випадками, щоб вони вийшли на добро обом пророкам. Отже, Бог не змушував Свого доброго уподобання і дозволив, щоб справи, які хоча більше Йому подобалися, не були виконані, як у випадку помазання Хазаїла та Єгу Єлисеєм. Він дозволив, щоб це зробив Єлисей, передбачаючи виконання цього образу прибл. Через 2800 років. Таким чином, коли директори не могли протистами Дж.Ф. Рутерфорду достатньою резолюцією і тим більше не подали законного оскарження, щоб змусити його відмовитись від плодів його узурпації, антитипічний Ілля представниках Ради (яка була розглядаючим і контролюючим органом, і в зв’язку з прийняттям рішення, яке стосувалось загальної праці, по суті становила більшість), скинув свою владу як Боже мовне знаряддя до номінального Духовного Ізраїлю. Таким чином, спадання плаща з Іллі та схоплення його антитипічним Єлисеєм виповнилося в тяжких досвідченнях серед люду Господнього в 1917 році.

Шостою дією Єлисея, описаною в 2 Цар. 2:12-14, було вдарення Йордану. Той факт, що в даному випадку не йдеться про згортання плаща, як це зробив Ілля, є в гармонії з думкою, що члени позаобразного Єлисея, вдаряючи Йордан, не використали всіх засобів, якими вони володіли, для вдарення, тобто буклетів, проповідей і IV тому. Фотодрама майже зовсім не використовувалася. Ті речі, якими можна було вдарити на багато сильніше, взагалі не використовувалися таким чином Єлисей вдарив Йордан розгорнутим плащем. Як у випадку антитипічного Іллі, так і у випадку антитипічного Єлисея, вдарення було здійснене Великою Громадою як Новими Створіннями, які, визнаючи один одного, мали певні статті Правди, контроль над провадженою працею (яка виконувалася через його представника Дж.Ф. Рутерфорда), частину відповідної Правди, а також тільки частину відповідних галузей справи праці, яка виконувалась, і необхідні фонди. Все це вони вживали для докоряння тих, котрі стверджували, що здійснюють свою владу з уповноваження Божого та їх прихильників; засудили їхні інституції на знищення, а їхніх вождів на усунення від уряду і покарання за злі вчинки, які вони поповнили. Таким чином через вдарення в Християнстві розділилися консерватори і радикали.

Сьомою дією Єлисея в 2 Цар. 2:12-14 був перехід через Йордан. З того факту, що в образі не сказано, що Єлисей перейшов по суші, як у випадку обох пророків під час першого вдарення, можна зробити висновок, що Велика Громада мала зазнати шкоди як Нові Створіння через їхнє вдарення. Звичайно, шкода, яку стягнула на себе Велика Громада як Нові Створіння через фанатизм, безсоромність і зміну, пов’язаними з їхнім вдаренням, доводить, що вони не перейшли позаобразного Йордану по суші і показує, що праця вдарення не мала бути виконана без ушкодження Нового Створіння, оскільки Св. Писання не говорить, що Єлисей ішов по суші. Повний перехід вказує на те, що його позаобраз закінчив працю вдарення. Ми розуміємо, що “Великий Рух”, в якому був задіяний люд з Товариства від 1 жовтня 1917 р. до 1 травня 1918 р., є позаобразом вдарення Йордану Єлисеєм. Ф. Г. Мак Ґі осуджує автора за навчання, що позаобраз другого вдарення розпочався 17 липня; тут він також помилково представляє думку автора! Опублікування VII тому також не було вдаренням Йордану, а він нас неправдиво осуджує і навчанні цього. Вдаренням Йордану є вищеописана праця докоряння й осудження певних класів людом з Товариства протягом семи згаданих місяців, про що автор завжди навчав,від осені 1917, а не від липня 1917 р.. Ф. Г. Мак Ґі правдоподібно змішав частину пояснення М. Стерджина стосовно того, що трапилося 17 липня 1917 р. із розумінням автора стосовно початку вдарення Йордану. Мента Стерджин стверджував, що перше вдарення розпочалося в Бет-Ел, в їдальні 17 липня 1917 р. через чотирьох викинутих директорів, які були членами Ради, Мак Ґі і автора, які докоряли й протестували проти привласнення влади. Автор ніколи не був в стані підтвердити погляду М. Стерджин, який стосувався цього предмету. Ф. Г. Мак Ґі на четвертій сторінці присвячує більш як одну колонку збиванню своїх власних помішаних поглядів, як ніби поглядів автора, і таким чином збиває свої власні помилкові припущення, заявляючи, що автор вчив про початок другого вдарення 17 липня 1917 року, що, однак, не є правдою.

РОЗДУМИ НАД ПОГЛЯДОМ Дж.Ф. РУТЕРФОРДА

ПРО ПЕРШЕ ВДАРЕННЯ ЙОРДАНУ

З цієї дискусії можна зауважити, що Дж.Ф. Рутерфорд і автор погоджуються, що праця, виконана від жовтня 1917 р. до травня 1918 р., була вдаренням Йордану. Однак не погоджуються у визначенні, яке це було вдарення. Дж.Ф. Рутерфорд стверджує, що перше, а автор, що друге. Як ми могли б вирішити це питання? Факти незаперечно захищають погляд автора, збиваючи погляд Рутерфорда. Оскільки образ вказує на те, що не було перерви в мирі, гармонії та спільності між позаобразним Іллею та Єлисеєм перед їх розлученням, а оскільки мир, гармонія, приязнь та співпраця почали псуватися перед 21 червня 1917 р., то тим самим перше вдарення мусило закінчитися ще перед початком розлучення. Обставини, які спричинили початок розлучення, були такі: Дж.Ф. Рутерфорд відмовив проханню автора, яке стосувалося його повернення до Англії. Через тиждень після цього він також відмовив скликання Ради для повторного відкриття англійської справи і її обговорення. Тоді автор виступив з проханням, яке більшість Ради підписала 13 червня, щоб Дж.Ф. Рутерфорд скликав засідання Ради для розгляду праці в Англії. В результаті цього в Раді вибухнула буря, осягаючи межу 20 червня. Неприязнь, яка мала малий початок, почала збільшуватися проти автора з боку Дж.Ф. Рутерфорда, В. Е. Ван Амбурга, А. Г. МакМіллана, В. Ф. Худґінса, Р. Й. Мартіна та їхніх прихильників. 21 червня було здійснено перший замах, який полягав на впровадженні “возу” між захисниками “теперішнього управління” та “опозицією” в особі автора, відмовляючи останньому в праці в Скинії, а потім відправляючи з Бет-Ел. “Віз” дійшов до 27 червня й почав відокремлювати від антитипічного Єлисея. Відомості з цього диспуту почали проникати до родини в Бет-Ел, збільшуючи дисгармонію. Отже, ми бачимо, що розділення, яке почалося 27 червня, було кроком, яким зривав мир між Іллею та Єлисеєм. Розділення продовжувалося і розповсюджувалося по цілому світу перед початком “Великого Руху” в жовтні 1917 року. В результаті “Великий Рух”, який мав тоді свій початок, настав через три місяці з моменту, який був початком розлучення і становив друге вдарення Йордану. Перше мусило бути виконане за якийсь час перед початком розділення цих двох класів. Таким чином, факти доводять, що “Великий Рух” був другим вдаренням Йордану, ревно виконуваним більшістю посвяченого люду Господнього, як це виразив “той Раб”, доводячи, що Велика Громада мала становити більшість в Церкві. По цій причині друге вдарення Йордану відбулося в більшому масштабі, ніж перше; однак перше з кожної точки погляду було важливішим. Наступні аргументи, здається, вказують на те, що прихильники Товариства є позаобразним Єлисеєм. Як в образі після розділення плащ був у Єлисея, так і в позаобразі після розділення Єлисей мав плащ. Факти, здається, вказують на те, що започатковане 27 червня 1917 року розділення набуло в жовтні подальшого розвитку. З тих пір наступними роками прихильники Товариства як позаобразний Єлисей члени Великої Громади та Молодих Гідних мали плащ.

ЯКИЙ МУДРИЙ НАШ БОГ!

В 2 Цар. 2:12-14 питання, поставлене під час вдарення вод Єлисеєм: “Де Господь, Бог Іллі?”, повинно бути перекладене так: “Де Єгова”? Він також Бог Іллі”. Порівняй American Revised Version (поправлені переклади) і виноски. Ми віримо, що цей вислів вказує на те, що Єлисей знаходився під якимсь обманом, під впливом якого мав терпіти під час свого вдарення. Пригадаймо собі як приятелі Товариства стверджували, що Єгова стоїть на їхньому боці як позаобразного Іллі. Великий успіх, який вини переживають, як вони стверджували, походить від Бога і згідно з Його волею становить “Його єдину власність”. Звичаєм слабких релігійних теоретиків є приписування їх успіху Богові, як причини ласки в Нього. Під час вдарення брати з Товариства неодноразово гордились цим перед “опозицією”, доказуючи, що Бог є на їхньому боці і обходиться з ними як з Іллею, оскільки є предметом Його особливих ласк. З одного боку вони докладали зусиль, щоб довести, що є позаобразним Іллею, а з іншого виконували позаобраз питання Єлисея: “Де Єгова?[на чиєму боці Він стоїть?] Він є також Богом Іллі”. Він (Бог) сприяє нам, а це вказує на те, що ми є антитипічним Іллею і Він стоїть на нашому боці, як антитипічного Іллі. Однак, той факт, що вони самі питали й самі собі відповідали, є ще одним доказом того, що вони є позаобразним Єлисеєм. Питаючи та відповідаючи собі, вони діяли під впливом обману, що є позаобразним Іллею. Як мудрий наш Бог! “О, глибино багатства, і премудрости, і знання Божого! Які недовідомі присуди Його, і недосліджені дороги Його!”, аж доки Він не виконає свої цілі (Рим. 11:33)!

Ми не повинні розуміти, що всі, хто залишився в Товаристві, є членами Великої Громади, а всі, хто залишив приятелів Товариства, будуть остаточно членами Малого Стада. Ми, скоріше, повинні зрозуміти, що маємо тут тільки загальний образ люду Божого, який вказує на те, яким чином уряд мовного знаряддя був перенесений від одного класу до іншого без виявляння осіб та їхньої приналежності до одного чи до іншого класу. Тільки ті є з класу Єлисея, котрі сердечно співпрацювали у виконуванні семи згаданих дій, які є позаобразом дій Єлисея в образі, тоді як тільки ті з відлучених братів, хто проявляв вірність у виконуванні від серця Божої волі, є членами класу Іллі. Автор впевнений що багато з “вибраних” перебувають до цих пір на боці Товариства. Заблудившись по причині незвичайних обставин, пов’язаних з розділенням, своїми серцями, а в багатьох випадках і вустами, не підтримували “теперішнього управління”. Є також докази того, що багато з так званої “опозиції” не мають духа Іллі. Ми також не думаємо, що ті, котрі виконали тільки деякі з семи дій Іллі, є членами класу Єлисея. Здається, що тільки такі, які сердечно виконали сім позаобразних дій з 2 Цар. 2:12-14, показані в закінченому образі. Ми маємо надію, що Господь у властивому часі відкриє очі всіх “вибраних”, які, однак заблудилися і продовжили свою співпрацю з Товариством і зробить успішним їх звільнення. Ми віримо, що правдива відповідь на питання: “Чи я виконав сердечно сім дій Єлисея в зв’язку з його відлученням від Іллі?” буде вирішальною в справі кожного. Настільки, наскільки це стосується вождів, які по такій чи іншій причині діяли як агенти, сіючи обмани, які спричиняли незрозумілі ситуації між приятелями Товариства, ми боїмося, що кожен з них втратить свою корону. Автор вірить, що надійшов час Господній, щоб брати за і проти Товариства були ознайомлені зі справжнім станом речей. Тому ясно, але з любов’ю, він намагається показати те, що йому та іншим здається правильним в зв’язку з цією ситуацією. Нехай Господь благословить кожного, хто живиться цією поживою!

ІЛЛЯ І ЄЛИСЕЙ – СВЯЩЕНИКИ І ЛЕВИТИ

Деякі з наших дорогих братів могли б зажадати від нас гармонізування думки, яка згідно з нашим розумінням доказує, що розлучення позаобразного Іллі та Єлисея вже відбулося, а розлучення Малого Стада і Великої Громади ще не виконалося. Ми відповідаємо: напр. Рахав є типом на Велику Громаду з однієї точки зору, Лот – з другої, Ілій – з третьої, нерозумні діви – з четвертої, Єлисей з п’ятої ітд.. Див 1 Том, 174 стор., ост. абз.(англ). Якщо ми збережемо цю засаду в розумі, то ці два погляди будуть для нас ясними. Розлучення Іллі та Єлисея не зображуєрозлучення Малого Стада і Великої Громади з усіх точок погляду і тому не зображує розлучення всіх осіб з обох класів. Ілля представляє скоріше Мале Стадо як клас в його уряді Божого мовного знаряддя до номінального духовного Ізраїлю, а Єлисей, коли виступає разом з Іллею, представляє Велику Громаду як не об’явлений клас, який розвивався, і після розділення мав бути дійсним наступником в уряді Божого мовного знаряддя по відношенню до номінального духовного Ізраїлю. Тому сподіваймось позаобразу їх розлучення, який показуватиме не те, як поведеться кожна особа в процесі розлучення, але те, яким чином Велика Громада як клас отримає плащ, тобто владу Божого мовного знаряддя до номінального духовного Ізраїлю в зв’язку з розлученням цих класів як таких. Якщо це відноситься до класів як таких, а не всіх осіб обох класів в вищезгаданому уряді, то не сподіваймось свідоцтва стосовно кожного члена Малого Стада, відлученого від окремих осіб Великої Громади під час виконуваного позаобразного розділення Іллі та Єлисея. Чого ми повинні сподіватися і що ми бачили в позаобразі, є наступне: (1) Мале Стадо як таке втратило контроль над публічною працею; (2) Велика Громада як така отримала цей контроль; (3) розлучення цих двох класів; (4) індивідуальне розлучення багатьох осіб з цих двох класів; (5) засудження поступування вождів Великої Громади багатьма членами Малого Стада, ще не відлученими від вождів Товариства в їхній праці внутрішнього розділення; (6) заблудження багатьох з Малого Стада після того, як вони перед тим зрозуміли умови й події вияснені їм на підставі Біблії; а також (7)остаточне і завершальне класове виконання всіх деталей типу. Ми бачили всі ці деталі. Тому ми також розуміємо, що позаобраз розділення Іллі та Єлисея виконався, хоча ще не повністю у всіх особах.

В інших образах Господь показує нам розлучення між Малим Стадом та Великою Громадою з різних точок погляду. Виведення Козла Азазеля Первосвящеником світу є одним, а посвяченням Левитів (Чис. 8:5-26), а також загальні дані, які стосуються їх самих та їхньої праці є наступним прикладом (Чис. 3:4; 7:1-9). В першому випадку Первосвященик світу відкидає помилкові науки, доктрини і практики класу, представленого в Козлу Азазеля – а через відкидання змушує його до послуху і віддає в руки вибраного на це чоловіка. Тільки ті, які вірно тривали в цій праці і брали в ній участь не тимчасово, але аж до кінця, становлять членів первосвященика Світу. Всі, хто відмовилися від праці в цьому напрямку перед її закінченням, не знаходяться в закінченому образі. Позаобраз Первосвященика Світу, який виводить Козла Азазеля, ще цілком не виконався, але досі триває процес цієї діяльності, розпочатої на початку листопада 1916 р. в Великій Британії. Деякі члени Первосвященика Світу ще не прийняли участі в праці виведення Козла Азазеля (живого). Остаточно всі вони займуться цією працею, яка триватиме аж до її закінчення. Образ Левитів дає нам більш детальні дані, які стосуються антитипу, хоча не осіб, який також перебуває тепер в процесі виконання, ще не закінчився. Коли він буде завершений, кожен окремий Левит буде на своєму властивому місці і як такий буде розпізнаний. По цій причині ми не можемо тепер стверджувати в кожному індивідуальному випадку, хто є позаобразним Левитом. Однак, кожне Нове Створіння, яке є революціоністом або ревним оборонцем революціоністів, є Левитом, натомість Священики, як вірні вибрані, ніколи не шанували , а ні не цілував позаобразного и Ваала (1 Цар. 19:18; Рим. 11:4).

СУД, ДОЗВОЛЕНИЙ ПІСЛЯ ЧАСУ

(74) Дехто виражається, що автор судив, коли висловлював свої припущення, що вожді Товариства і всі Нові Створіння, які з ними ревно співпрацюють в праці розділення, починаючи з 27 червня 1917 p., є членами Великої Громади! Ті, хто має такі застереження, опирають свій погляд на 1 Кор. 4:5. Ми сердечно погоджуємося з наукою цього тексту і повинні слухати його напомини. Хто тільки судить перед тим, як Господь об’явить свій суд, не зважає на Господній наказ і є відповідальним за такі здогади. Цей текст, однак, не забороняє, але наказує оголосити Господній суд після освітлення Ним того, що заховане в темряві, і об’явлення задумів сердець (1 Кор. 4:5). Вірне Боже дитя буде очікувати аж до об’явлення Господнього суду, тоді вірний Божий слуга може об’явити його. Не забуваймо, що суд починається в Парусії,тобто Другій Присутності Господа, з дому Божого (1 Пет. 4:17, 18). Господь через об’явлення задумів сердець і освічення того, що заховане в темряві, з одного боку об’явить тих, хто по-справжньому пожертвував себе і зберігає духа посвячення, а з іншого й тих, що втратили цього духа, показуючи тим самим клас Другої Смерті. Колишні вожді серед люду в Правді, котрі відкидали Викуп та їх уділ в жертві за гріх, котрі в гармонії з вищесказаним були об’явлені як члени Другої Смерті. «Той Раб» неодноразово згадував їх поіменно, зазначаючи, що вони є членами класу Другої Смерті. Тим самим він не виконував забороненого суду, але вказував на об’явлений Божий суд. Подібно підчас (Парусії) Другої Присутності Господа він об’явив різницю між номінальною і правдивою Церквою. Оголошення, що номінальна Церква і всі її агенти перестали займати становище Божих мовних знарядь, не було забороненим судом. Оголошення Божого суду під час вдарення Йордану на підставі Псалму 149:5-9 не було забороненим судом.

(75) Приблизно від часу смерті «того Раба» ми живемо в період Епіфанії Другого Приходу. Як під час Парусії Господь об’являв безбожних – клас Другої Смерті – на підставі 1 Пет. 4:18; Пс. 1:1, так і тепер об’являє в цих віршах грішників – Велику Громаду. Перед їх об’явленням було б гріхом вказувати на когось як на члена Великої Громади і в гармонії з цим наш Пастор вірно перестерігав принцип, щоб не судити,доки не наступить об’явлення. їх об’явлення стало виконаним фактом. Отже, потрібно уберегти Мале Стадо від вождів, які стали об’явлені як члени Великої Громади. Тепер ми живемо в часі, про який «той Раб» говорив в Z 1916, 264 стор., 1 кол., 1 абз: «Потім [після розлучення і перед вихром] клас Іллі, клас Малого Стада, буде ясно об’явлений, відлучений і відрізнятиметься від Великої Громади».Видавничий Комітет Пасторського Біблійного Інституту в пробному номері «The Bible Standard» i в 1 номері «The Herald of the Kingdom» подав дуже властиву думку, що ми живемо в час Епіфанії Другого Приходу Христа. Цю думку важко гармонізувати з іншою, поданою ними, що не поступило жодного світла після переміни «того Раба». Тим часом ми живемо в період ясного світіння, яке вказує на те, що Правда повинна світити щораз ясніше і ясніше.

(76) Згідно з вищесказаним Епіфанія (ясне світіння) – це період, під час якого об’являється Велика Громада як відлучена й окрема від Малого Стада (1 Кор. 3:11-15). Господь розпочав своє діло Епіфанії найперше висвітленням опозиційних амбіцій деяких братів того самого дня, тобто 16 жовтня 1916 p., так в Англії, як і в Америці, в обох домах Бет-Ел, об’являючи їх пізніше, через чотири місяці, в біблійному висвітленні. Висловлювання про вождів Товариства, які в світлі Епіфанії показують, що є членами Великої Громади, як про таких, не є забороненим судом. Неоголошення такої ситуації було б такою ж шкодою, (тим більше, якщо Господь вже об’явив Свій суд)як і її оголошення перед об’явленням суду Господнього. Люд Божий зазнав би багато шкоди, якби було затримано таке оголошення, як це робить Пасторський Біблійний Інститут його оборонці, не дивлячись на те, що Господь Свій суд вже об’явив. Тому це не лише дозволено в теперішніх умовах, але навіть є обов’язком для безпеки Малого Стада судити не перед, але після часу.

(77) Вище був поданий певний факт, хоча не підтриманий доказом, який, однак, вказує на гармонію зі Святим Письмом в інших випадках, що хоча тип Іллі та Єлисея як такий на нього й не вказує, однак антитип підтверджує, що є інтермедія (проміжні чинності) між розділенням Іллі та Єлисея і взяттям Іллі у вихрі до неба. Саме в цьому періоді відбувалися в антитипі події, описані в 2 Цар. 2:12-14. Тому ми бачимо, що антитипічний Ілля довго перебував на землі після отримання антитипічним Єлисеєм його плаща. Тепер на підтримку цього ми хочемо представити деяку кількість доказів, щоб ця справа була ясною.

(78) Ми віримо, що факти описаного вище досвідчення підтверджують, що справа стоїть так, а не інакше. Ми довели цілковиту згідність типу з антитипом по відношенню до семи дій Єлисея, описаних в 2 Цар.2:12-14, виконаних приятелями Товариства. Мале Стадо, як показує досвід, ще не залишило світу у вихрі, якого ще немає. Однак, пам’ятаймо, що всі деталі, які в типі виступають при розділенні обох пророків, так, як і в попереджуючих розділення подіях, мали місце в антитипі в подіях, описаних вище. Отже в антитипі є такий період, підтверджений фактами. 3 цього виникає, і факти описаного досвідчення доказують, що між розлученням антитипічного Іллі та Єлисея і залишенням землі першим пройшов якийсь час, в якому виконуються деталі служби антитипічного Єлисея.

(79) Пс. 46:1-4 показує, що Мале Стадо буде на землі під час революції (1 Цар. 19:11, 12). Перебуваючи ж в тілі, воно буде свідком революції, яка знищить символічного змія, звірину та образ звірини. 06. 16:18-20 і 18:19 вказує на те, що революція знищить ці інституції, оскільки Йордан зображує народи, згруповані в цих організаціях і організаціях праці. Тому революція знищить символічний Йордан, а тим самим обидва вдарення мусять попередити революцію: (тут теж можна вставити пояснення) (1) бо з того часу не буде Йордану, щоб його можна було вдарити, (2) революційні умови не дозволять на вдарення Йордану під час революції і (3) вирок про знищення цих інституцій мусить попереджувати їх знищення. Також по цій причині вдарення антитипічного Єлисея мусить також попереджувати революцію, тому що він мусить здобути антитипічний плащ перед революцією. Однак Мале Стадо не залишить світу раніше початку анархії, що видно в отриманні Єлисеєм плаща за якийсь час до залишення землі і сходження Іллі до неба. Отже, ми маємо якийсь період часу між розлученням антитипічного Іллі та Єлисея і залишенням землі першим, коли виконувалися дії, зображені в службі Єлисея.

(80) Ще інший аргумент показує, що Єлисей матиме плащ перед революцією. Ми довели, що революціоністи знищать змія, звірину та образ звірини. Знищення цих інституцій зображене в знищенні цілої родини Ахава (2 Цар. 9 і 10). Ахав зображує змія – Європу, як автократію. Охозія, його син – Європу окремо, народи, які діють незалежно один від одного. Йорам, здається, зображує змія – Європу як Союз Сил, яка існує приблизно 120 років. Решта Ахавових дітей, здається, зображують всі окремі конституційні уряди, більш-менш пов’язані зі змієм у вищезгаданій фазі. Єзавель зображує звірину і образ звірини (2 Том, 287 cтop.; 4 Том, розділ «Битва Армаґеддону», Передмова, 1 стор.). Єгу під час революції вибив сім’ю Ахава. Це зображує революціоністів, знищуючих згадану фазу змія, звірини та її образу в такому зв’язку, в якому революціоніст Єгу чинив це в типі. Повертаючись до 2 Цар. 9:1-10 довідуємося, що Єлисей трохи менше як через дванадцять років після отримання плаща помазав Єгу на революціоніста за посередництвом свого представника. В результаті антитипічний Єлисей мав посісти плащ за якийсь час перед революцією, оскільки він помазує революціоністів, а клас Іллі не має залишити світу раніше, як на початку анархії, то антитипічний Єлисей посідав плащ задовго перед залишенням світу антитипічним Іллею. Отже є якийсь період часу в антитипі між розділенням антитипічного Іллі і Єлисея та залишенням світу антитипічним Іллею, в якому виконуються антитипи дій Єлисея, описані в 2 Книзі Царів.

(81) 3 Об. 16:17′, як доводять Вериянські коментарі, Велика Громада як така розповсюджуватиме післанництво, яке міститься в сьомій чаші (VII том), яке згідно з 18-20 віршами попереджує революцію. Отже, щоб велика Громада як така могла мати відповідну владу до розповсюдження цього післанництва, насувається думка про необхідність розділення цього класу з Малим Стадом і посідання ним плаща. В цьому є ще один доказ, що Велика Громада матиме антитипічний плащ протягом довшого часу перед залишенням Іллею землі, що станеться аж на початку анархії й після революції, яка в свою чергу наступить після вилиття сьомої чаші Великою Громадою як такою. В дійсності цей аргумент в світлі досвіду показує, що антитипічний Єлисей посідатиме антитипічного плаща перед і після закінчення світової війни. Цей аргумент доказує про існування періоду часу між розділенням антитипічного Іллі та Єлисея і взяттям антитипічного Іллі до неба, коли мають місце події, зображені в 2 Цар. 2:12-14, які є антитипом дій Єлисея. Автор вірить, що «Довершена Таємниця» є сьомою чашею в злому стані. К.Дж. Вудворд діяв під впливом перебільшеного оцінення місії своєї книжки, тобто VII тому, знаходячи численні згадки про цю книгу в Об’явленні та інших місцях Біблії приблизно під шістдесятьма різними визначеннями, як напр. віз і т.д… Автор стверджує, що єдине пряме посилання, яке стосується VII тому, міститься в 06. 16:17 під символом сьомої чаші. Цей том виконав діяльність нещастя по відношенню до Вавилону. Правди цієї книжки звичайно вдарили Йордан, будучи нещастям для Вавилону, і наскільки автор знає, це єдина місія, гідна Божого визнання. Ця праця взагалі непридатна для духовного будування Малого Стада, але є одним з обрисів великого обману,який обплутав Велику Громаду. В 06. 16:17 у виразі «сталося», яке було післанництвом Великої Громади, ми маємо пророцтво, якедоводить, що Велика Громада мала оголосити укомплектування Малого Стада, що також сьомий том зробив. Це оголошення мало свій початок на Великодній Конвенції в Брукліні в 1918 р. через кількох вождів Товариства. Назва книжки «Довершена Таємниця» була так підібрана авторами та їхніми співпрацівниками, щоб відповідала післанництву «сталося», тобто закінчилося. Велика Громада згідно з цим текстом першою оголосила, що печатання всіх вибраних було скомплектоване. «Сталося» запечатання, довершення якого підтвердили прибл.на Господню Вечерю 1918 року. Згідно з поглядом автора їхня дата на два роки запізнилась. Сильне біблійне свідоцтво показує, що всі вибрані були вже попечатані на чолах перед переходом «того Раба» поза заслону і доводить, що це мало місце приблизно на Господню Вечерю 1916 р. Деталі, які стосуються цих доказів, ми вже подали в статтях Теперішньої Правди.

(82) Згідно з Об. 19:1, 2, сполученим з попереднім аргументом, воно надає подальший доказ того, що Велика Громада, будучи відлученою та окремою від Малого Стада, буде почута Малим Стадом, яке перебуває ще в тілі, і з плащем буде оголошувати – нещастя. Вислів «великий натовп», перекладений в 06. 19:1, є тим самим, який в 6 вірші і в 06. 7:9 перекладений на «великий натовп». Підсумок післанництва «Великого Руху» міститься в цих двох віршах. Післанництво тут подане як таке і так подане, що показує VII том як сьому чашу. Оборонці Товариства усно, за посередництвом VII тому, «Занепаду Вавилону» та «Новин Царства» напевно видали післанництво, описане в цих двох віршах. Третій вірш в повторенні погрози, спрямованої проти Вавилону, вказує на те, що мала бути перерва у виливанні нещастя, словами: «I вдруге сказали вони: Алілуя! I з неї дим виступає на вічні віки!» Тепер ми живемо після згаданої паузи і після того, як прихильники Товариства вже вдруге кликали: «Алілуя! I з неї дим виступає на вічні віки!». [Коли уряд припинив переслідування і дозволив продавати VII том, пауза закінчилася і тоді прихильники Товариства почали виконувати слова 06. 19:3, так як про це було предвіщено, на підставі цього тексту, в грудні 1918 року, коли ця стаття була опублікована вперше, і знову в травні 1919 року].

(83) Ф.Г. МакҐі критикує автора за те, що він користується цим п’ятим аргументом, який стверджує, що деякі речі, почуті Іваном в Об’явленні, виконаються набагато пізніше після залишення землі Малим Стадом. Нашою відповіддю на це є доведення, що в деяких випадках речі, які бачив Іван, мали виконатися після залишення землі класом Івана. Як ми добре побачимо, його закид не відповідає цим віршам, які доказують, що клас Івана в тілі буде чути, як Велика Громада буде оголошувати своє післанництво, оскільки ці два вірші не відносяться до виконаних подій, які сталися після залишення Церквою тіла. Наступні зауваження, як ми сподіваємось, вияснять цейпредмет. Всі ми знаємо, що поступування Івана в Об’явленні зображує поступування Церкви в період виконання речей, символізованих в діях Івана. Пам’ятаймо, що все, що чув і бачив Іван, що є описане в Об’явленні, він бачив і чув на острові Патмос. Слово Патмос означає:терпіння, смертність і вжите для того, щоб символізувати терпіння та смертні умови Церкви в тілі. 3 цього виникає, що антитипічний Іван в тілі, на символічному острові Патмос, буде виконувати всі речі, символізовані діями Апостола під час видіння на буквальному острові Патмос. Деякі речі, які бачив Іван, які мали місце, коли він ще був в тілі, антитипічний Іван побачить в смертному та терплячому стані на символічному острові Патмос очима тіла, як розуміння. Деякі з тих речей, які бачив Іван, ще будучи в тілі, зображують речі, які виконаються після того, як антитипічний Іван залишить тіло, і які він бачив тільки очима віри, перебуваючи в тілі на символічному острові Патмос. В Об’явленні 6 і 7 події, які він бачив, зображують події, бачені під час перебування в тілі очима тіла та розуміння. Іншими словами, все в цій книзі бачив антитипічний Іван під час перебування в тілі, незалежно від того, чи виконалися вони тоді, як він був в тілі чи ні. Якщо це виконується після того, як він залишив тіло,то він бачить його в тілі тільки очима розуміння, а якщо виконується тоді, коли він є в тілі, то він бачить їх і фізичними, і розумовими очима. Однак, коли сказано, що він чув це чи те, то це завжди відноситься до речей, які мали місце під час слухання. Зауважмо, що текст не говорить: Іван бачив, але Іван чув післанництво Великої Громади. Це збиває закиди Ф.Г. МакҐі. Додатково відповідаємо, що те, що Іван чув те чи інше, означає, що воно відноситься до речей, які мали виявитися по причині освідчення і праці Великої Громади, поданої в 06. 16:17, яка попереджає революцію, предвіщену в 1820 віршах, і ця праця частково описана в 06. 19:1, 2. Наоснові цього приходимо до висновку, що ця праця має місце перед революцією, перед залишенням Церквою тіла, яке станеться на початку анархії. По цій причині фізичними та розумовими вухами клас Івана чує післанництво Великої Громади (06. 19:1, 2), оскільки ще знаходиться в тілі.

(84) Твердження К.Дж. Вудворда, що клас Івана чує це післанництво, будучи в небі після залишення тіла, є в гармонії з думкою, що Велика Громада не отримає плаща раніше, як після залишення Малим Стадом землі. Вона, однак, не є в гармонії з книгою Об’явлення, оскільки забирає клас Івана з символічного острова Патмос, з терплячих та смертних умов, як свідків описаного. Це також є в дисгармонії з фактом перебування буквального Івана під час бачення та слухання цілого Об’явлення на буквальному острові Патмос. Клас Івана мусить бути свідком тілесного чи розумового виконання подій на символічному острові Патмос. Отже, ми бачимо, що К.Дж. Вудворд та Ф.Г. МакҐі здається блудять в зв’язку з виясненим розумінням цього уривка. Вищеподані факти доводять, що антитипічний Іван в тілі, з його фізичними та розумовими вухами, буде чути Велику Громаду, яка суворо докорятиме Великий Вавилон. Це докорення є частиною праці, яка називається другим вдаренням Йордану. В результаті ми приходимо до висновку, що є певний протяг часу між розділенням антитипічного Іллі та Єлисея і сходженням Іллі до неба, і в цьому періоді виконуються дії, представлені в 2 Цар. 2:12-14.) Без вияснення значення типу ми представили, що помазання Газаїла Єлисеєм (2 Цар. 8:7-13) зображує щось, що відбуватиметься перед революцією, і що доведене порядком подій, описаних в 2 Цар. 8 і 9, як і заява з 2 Цар. 19:15-18, вказуючи, що тих, хто уникне меча Газаїла, заб’є символічним мечем Єгу, який зображує революціоністів. Він вбиватиме з деякими винятками тих, хто втікатиме від меча Газаїла. Отже, Газаїл повинен розпочати працю вбивання своїм символічним мечем, перш ніж розпочне діяльність Єгу. Єлисей помазав Газаїла (2 Цар. 8:7-15) промовою, а не оливою (як Ілля помазав Єлисея своїм плащем, а неоливою [1 Цар. 19:19-21], але не в день їх розділення, як стверджує Ф.Г. МакҐі), щоб він міг розпочати свою працю вбивання перед помазанням Єгу (2 Цар. 9:1-10), який мав на меті розпочати революцію в Ізраїлі. 3 цього виникає, що факт помазання Газаїла Єлисеєм через кілька років з моменту отримання плаща зображує щось, що зробить Велика Громада після розділення з Малим Стадом перед помазанням революціоністів до революції. Отже, це також вказує на існування певного періоду часу між розділенням антитипічного Іллі та Єлисея та залишенням антитипічним Іллею землі (якої Мале Стадо не залишить раніше, як на початку анархії), в якому виконуються дії Єлисея з 2 Царів 2:12-14.

(85) Без вияснення значення типу ми представили, що помазання Газаїла Єлисеєм (2 Цар. 8:7-13) зображує щось, що відбуватиметься перед революцією, і що доведене порядком подій, описаних в 2 Цар. 8 і 9, як і заява з 2 Цар. 19:15-18, вказуючи, що тих, хто уникне меча Газаїла, заб’є символічним мечем Єгу, який зображує революціоністів. Він вбиватиме з деякими винятками тих, хто втікатиме від меча Газаїла. Отже, Газаїл повинен розпочати працю вбивання своїм символічним мечем, перш ніж розпочне діяльність Єгу. Єлисей помазав Газаїла (2 Цар. 8:7-15) промовою, а не оливою (як Ілля помазав Єлисея своїм плащем, а не оливою [1 Цар. 19:19-21], але не в день їх розділення, як стверджує Ф.Г. МакҐі), щоб він міг розпочати свою працю вбивання перед помазанням Єгу (2 Цар. 9:1-10), який мав на меті розпочати революцію в Ізраїлі. 3 цього виникає, що факт помазання Газаїла Єлисеєм через кілька років з моменту отримання плаща зображує щось, що зробить Велика Громада після розділення з Малим Стадом перед помазанням революціоністів до революції. Отже, це також вказує на існування певного періоду часу між розділенням антитипічного Іллі та Єлисея та залишенням антитипічним Іллею землі (якої Мале Стадо не залишить раніше, як на початку анархії), в якому виконуються дії Єлисея з 2 Царів 2:12-14.

Тісний зв’язок з попереднім аргментом має інший виняток з 1 Цар. 19:18. В попередніх віршах, як ми, власне, вияснили про Газаїла, Єгу та Єлисея, окремо сказано, що вони вбивали своїми символічними мечами. 3 18 вірша ми довідуємося, що тільки 7000 (ті, котрі не кланялися, не падали на коліна та не цілували Ваала) переможуть символічні мечі цих трьох класів. Апостол Павло в посланні до Римлян 11:4 запевнює нас, що 7000 мужів зображують «вибраних». В результаті це показує, що антитипічний Ілля, перемагаючи мечі не тільки Газаїла та Єгу, але також Єлисея, мусить перемогти меч цього останнього, будучи ще на світі після отримання Єлисеєм меча після розділення. Цей аргумент є наступним, який вказує на існування певного періоду часу, який має місце між розділенням Малого Стада від Великої Громади та забиранням Малого Стада, коли виконуються антитипи дій Єлисея з 2 Царів 2:12-14.

(86) Вислання Козла Азазеля Первосвящеником Світу (Лев. 16:20-22) вказує на те, що клас Єлисея як окремий від класу Іллі виконує свій уряд тоді, коли антитипічний Ілля знаходиться ще в тілі. Первосвященик в жертовних шатах не тільки визнавав спеціальні гріхи Ізраїля на голову цього Козла, але, будучи так одягнений, він провадив його до дверей Скинії до Брами Подвір’я і віддавав в руки вибраного на це чоловіка. Його жертовні шати вказують на те, що під час виконання своїх двох чинів в певних своїх членах він ще буде в тілі. Це останняпраця, яку Первосвященик Світу виконає в тілі перед тим, як залишить землю, а приймають участь в цих двох справах всі останні представники Первосвященика Світу. Ми вже показали, що визнавання гріхів над цим Козлом зображує те, як в образі вдарення Йордану клас Іллі докоряв тих, хто чинив зло з 1914 до 1916 p., тоді як клас Великої Громади слухав. Це означає, що перш ніж цей час закінчився, кожен з останніх членів Первосвященика Світу брав участь принаймні в частині визнавання добровільних гріхів над головою антитипічного Козла. Це погоджується з думкою, що за якийсь час до переходу «того Раба» поза завісу, близько Господньої Вечері 1916 p., всі Вибрані були попечатані на чолах. Таким чином, навіть останньому запечатаному була дана участь в праці визнавання та вдарення Йордану. Відлучення Єлисея від Іллі – це та ж сама праця, що й усування Левитів як Нових Створінь від Священиків зі на Подвір’я. Таким чином вони були трактовані як Нові Створіння, тоді як їх людська природа через Первосвященика Світу (це зображене виведенням Козла Азазеля до Брами Подвір’я та віддання його в руки вибраного на це чоловіка) відтягується від їх шалених зусиль поступати згідно зі своєю власною волею, роздвоєного розуму та їхнього революціонізму на Подвір’ї та віддається неприязним умовам, а також особам, які працюватимуть над знищенням їхніх тіл. (88) Коли визнавання добровільних гріхів Християнства над головою Великої Громади закінчилося під час вдарення в 1916 p., ми зауважили, що в Америці публічне відтягування головної частини класу Великої Громади від узурпованих ним форм служби почалося тоді, як він здобув контроль над Товариством – через Священиків, які виявляли їхні погані вчинки, особливо за посередництвом чотирьох публікацій, використаних більшістю директорів, Ф.Г. МакҐі, автором та певною кількістю членів Первосвященика при фінансовій та іншій підтримці декого з цих останніх. Щоб оборонятися від об’явлення привласнення ними влади, братиузурпатори та їхні поплічники, намагалися відвернути від цього увагу, удаючись до «великого руху», завдяки чому їхні блудніінтерпретації привели їх до рук вибраного на те чоловіка. Вибраним на те чоловіком були: по-перше, несприятливі обставини та воєнні умови, а по-друге, слідство, переслідування, службовці судової та карної служби, а в кульмінаційний момент суворі кари. Подібне поступування, в принципі, якщо не подібне до нього ззовні, було або буде застосоване проти інших членів цього класу, аж доки Велика Громада не буде відтягнена від дверей Скинії до Брами Подвір’я і віддана в руки призначеного на те чоловіка. Докази, здається, вказують на те, що ця праця триватиме кілька років. Почалася вона восени 1916 р. в Англії в зв’язку з нашою працею в цій країні. Ціла праця ведення Козла Азазеля виконується Первосвящеником Світу в його останніх членах в тілі, відштовхуючих революціонізм Великої Громади. Цяпраця показана в Священику, який тягне Козла, а зусилля Великої Громади, спрямовані до звільнення, показані в шарпанні Козла, які закінчились відданням Козла Азазеля в руки обраного на те чоловіка. Повторімо цю думку: праця тягнення цього Козла – довготривала! Різні групи Козла Азазеля успішно так трактовані. Триватиме це правдоподібно кілька років, доки ціла праця Первосвященика буде завершена його членами в тілі. Вся ця діяльність, здається, вказує на те, що існує якийсь період часу між розділенням антитипічного Іллі та Єлисея і залишенням землі першим, коли виконуються дії, зображені діями Єлисея в 2 Царів 2:12-14.

ФАЛЬСИФІКАЦІЯ ВДАРЕННЯ

(89) Перед закінченням цього предмету добре було б збити погляд, широко розповсюджений серед приятелів Товариства, який стверджує, що ув’язнені вожді та члени Товариства є антитипічним ув’язненим Іваном Хрестителем. Якби це було правдою, то не могло б бути правдою те, що ми про них сказали, як про частину антитипічного Козла Азазеля, відданого в руки вибраного чоловіка; однак це, як і інші досвідчення, є лише підробленими досвідченнями правдивої Церкви. Таким чином клас Єлисея, який іменує себе Іллею, є підробленим Іллею, або класом Єлисея, який іменує себе антитипічним Іваном Хрестителем, є підробленим Іваном Хрестителем. В кожному разі їхні досвідчення підроблені. Ми можемо це зауважити після того, як застановимося над двома фактами в зв’язку з досвідченнями стосовно Івана Хрестителя. По-перше, вони не опинилися в цьому досвідченні за те, що докоряли незаконний зв’язок американського уряду з Римською Церквою, бо вони ані не докоряли, ані не були переслідувані чи ув’язнені за те, що докоряли такий зв’язок, тому їх ув’язнення не могло бути антитипом ув’язнення Івана за докір Іродові за зв’язок з Іродіадою. По-друге, їх твердження неправдиве, оскільки обрис зв’язку Церкви з державою, зображений в зв’язку Ірода з Іродіадою, ще не виповнився. Якби ці брати звернули увагу на вже вияснені прості науки«того Раба», що містяться в передмові до 3 Тому, IV cтop., 2 абз. та 4 Тому, 2 й 3 cтop., які стосуються цього предмету (де він показує, що з’єднання відбудеться після війни але перед революцією і спричинить переслідування класу антитипічного Івана, тоді як антитипічна Іродіада всядеться як цариця; порівняй 06. 17:3-6, 16-18; 06. 18:7-10), то напевно не потрапили 6 в таку помилку. Обидва вищенаведені факти доводять, що їх твердження, яке говорить, що вони є антитипічним Іваном Хрестителем в ув’язненні – безпідставні. Тому що досвідчення антитипічного Івана Хрестителя відносяться до майбутнього [що було правдою в 1918 p., коли писалась ця стаття; його досвідчення в зв’язку з ув’язненням – антитипічним ув’язненням – почалися 3 серпня 1927 року], а їхні досвідчення як такі є підробкою досвідчень ув’язненого Івана Хрестителя, які не зображують буквального ув’язнення, так як вдарення ними Йордану було насправді другим, але сфальсифікованим першим вдаренням Йордану. Замість досвідчень антитипічного Івана Хрестителя вони переживають досвідчення певної частини класу Козла Азазеля, який знаходиться в руках вибраного чоловіка. Дійсно, таємничі дороги Господні!

ЛИСТ ІЛЛІ

(90) Ілля, який залишався на землі й виконував чинну службу протягом кількох років після його розлученням з Єлисеєм, доводить, що є певний час між розділенням антитипічного Іллі та Єлисея, і забиранням першого із землі, коли антитипічний Єлисей виконує дії, зображені типічним Єлисеєм, а записано це в 2 Цар. 2:12-14. Дією в цій справі є вислання листа Іллею, менш ніж через вісім років після розділення, до Єгорама, юдейського царя, в якому він гостро докоряє його за поповнені гріхи і загрожує йому заслуженою карою відГоспода (2 Хр. 21:12-15). Карання, під які він підлягав, описані в 16 й 17 віршах, попереджували його невиліковну хворобу, – яка спричинила смерть, – яка мучила його протягом двох років. Правдоподібно події, описані в 16 й 17 віршах, на які Ф.Г. МакҐі не подає часу, тривали два роки. В типі пройшов якийсь час від моменту вислання листа до початку карання, описаного в 16 й 17 віршах. Цілком імовірно, що цей лист був висланий приблизно перед четвертим роком царювання Єгорама, яке тривало вісім років. Ф.Г. МакҐі пропустив слова 18 вірша, «no всьому, які стосуються подій, описаних в 16 й 17 віршах, припускаючи, що хвороба наступила негайно після отримання листа. Точне визначення протягу часу між розділенням Іллі та Єлисея й отриманням Єгорамом листа не суттєве дляпредставленого аргументу. Автор припускає, що цей період тривав приблизно вісім років. Якщо хтось може довести, що Ілля, а не Єлисей вислав лист, то не була б суттєвою справа довжини періоду між розлученням та дією з листом, а наш погляд був би доведений. Утвердьмо цей погляд, подаючи деякі хронологічні зауваження, які доказують, що хронологія Ф.Г. МакҐі блудна й викликає замішання в розумі того, хто на це звертає увагу.

(91) Перед утвердженням цієї думки за становімося над самим текстом. Звучить він так: «I прийшов до нього лист від пророка Іллі такого змісту…». Структура речення до водить, що на початку подорожі лист зали шив Іллю, тому що лист походив від Іллі. Якби думка, яку дехто підтримує, була прав дива, що Ілля написав лист як пророцтво ще перед розділенням і віддав комусь на зберігання, щоб вручити його в майбутньому, то це речення, наскільки можливо, повинно бути змінене наступним чином: «I прийшов до нього лист, написаний про роком Іллею…». Якби навіть цей текст звучав в такий спосіб, то й так не було б цілком певно, чи цей лист був висланий самим Іллею, чи через посередника. Застосовано в цьому випадку форма вказує, що цей лист залишив Іллю тоді, коли був висланий, оскільки текст говорить: «I прийшов до нього лист від пророка Іллі».

(92) Ф.Г. МакҐі правильно відкидає теорію, що лист був пророцтвом про негідність та кару Єгорама і що він був відданий комусь на зберігання Іллею перед Його розділенням з Єлисеєм. Він є прихильником іншої теорії, а саме, що в тексті замість слова Ілля повинно бути поставлене слово Єлисей. На Конвенції в Асбарі Парк він сказав, що робить таку заяву, опираючись на серйозному аргументі. Згідно з його «Важливим листом» здається, що цим аргументом є нотатка перекладача, – пана Вінстона, – написана у зв’язку з поданим Йосифом Флавієм поясненням перебігу цих подій, який в своїй нотатці, яка стосується уривка у Йосифа Флавія, де останній, в гармонії зБіблією, сказав: Ілля послав лист, і де, згідно з найкращою інтерпретацією, додає, що вгн був ще не землі, він сформулював наступну критику: «Про цей лист сказано в кількох манускриптах Йосифа Флавія, що він прибув до Єгорама від Іллі, з таким додатком: „бо він був ще на землі”, що не могло бути правдою про Іллю, як всі [номінальні духовні] погоджуються, залишив землю за чотири роки до цього (а не тринадцять, як стверджує Ф.Г. МакҐі), а могло це бути правдою лише про Єлисея і тут немає, можливо, ніякої таємниці, що в минулому ім’я Іллі закралося на місце Єлисея». Пише пан Вінстон.

(93) У зв’язку з вищенаведеним зауваженням ми бачимо, Йосиф Флавій Каплан, ознайомлений з гебрайським текстом, доводить, що за його часів в цьому тексті не чи тали Єлисей, але Ілля, який в гармонії з віруваннями Євреїв залишався на землі після розділення; отже, з цього ми робимо висновок, що гебрайський текст за часів Христа містив слово Ілля. Більше того, грецький переклад Старого Заповіту, який називається Септуаґінта, зроблений, опираючись на найкращих авторів, між 286-284 роками до Христа, містить слово Ілля, а не Єлисей. 3 цього ми бачимо, що навіть за 300 років до нашої ери визнавався правдивим текст, який містить слово Ілля. Жоден перекладне містив слова Єлисей і немає гебрайського тексту, який би подавав інший зміст. Отже, ми маємо свідоцтво найсильнішого манускрипту – доказу, що текст, який містить слово Ілля, – правильний.

(94) В додатку до манускрипту сильним є також доктринальний аргумент. Коли ми зрозуміємо підстави закиду Вінстона і при гадаємо собі, що такий закид не міг би з’явитися у старожитніх Євреїв ані пильного люду в Правді, то зрозуміємо недоречність цілого аргументу. Пан Вінстон, на відміну від Біблії (Ів. 3:13), вірив, як і вся номінальна Церква, що Ілля зійшов назавжди до не ба, де святі мають перебувати з Богом, і звичайно зведений цією думкою був змушений прийняти одну з двох вищезгаданих теорій, які заперечують тому, що лист прийшов від Іллі. Натомість Євреї, не вірячи цьому, не мали труднощів, щоб повірити, що Ілля був тимчасово взятий у хмари і потім знову повернутий на землю (2 Цар. 2:16 порівняй з Діями Апостолів 8:39,40). Отже, їм ніколи не прийшло на думку запитати, чи Ілля вислав листа. Також людьми в Правді не можуть бути прийняті доктрини фальшиві та номінальної Церкви, як примусовий доказ для відкинення незмінного оригінального тексту, який міститься у всіх перекладах. (95) На закид Ф.Г. МакҐі, що Ілля вже не був пророком, коли був висланий лист, хоча сказано, що лист прийшов від пророка, що, як він доказує, означає, що Єлисей, який був тоді пророком, повинен був бути згаданий – ми відповідаємо: Біблія, як і загальний звичай, часто подає титули уряду, не дивлячись на те, що здійснення цього уряду давно припинилося. Ми говоримо про полковника Рузвельта, не дивлячись на те, що він вже давно перестав займати посаду полковника. В посланні до Євреїв 10:12 читаємо: «Він… „по Божій правиці засів”». Тут іде мова про нашого Господа в славі як про людину. Нe тому, що тепер Він людина, але тому, що Він нею колись був. Отже, приходимо до висновку, що відкинення Ф.Г. МакҐі безперечного Біблійного тексту, відкинення якогонеобхідне для збереження вигляду правдивості його теорії, є самовільним поступуванням, яке полягає на привласненні собі права змінювати Біблію з метою збереження власних теорій, а також доказом слабості його позиції. Цей уривок доводить, що Ілля у вихрі – а не у возі – залишив землю лише на короткий час, після чого повернувся й жив довго, надсилаючи лист до Єгорама, як доводить 2 Хр. 21:12-15.

ПУБЛІЧНА ПРАЦЯ ЩЕ ВИКОНУЄТЬСЯ

(96) Чому Ілля повинен був повернутися на землю? Очевидно, щоб вислати листа, який в образі був відповідником дорікання Івана Іродові. Як Іван докоряв незаконний зв’язок Ірода з Іродіадою, так Ілля докоряв незаконну єдність Єгорама з дочкою Ахава, напівязичницею і ідолянкою, яка запровадила Ваалізм та багато іншого зла в Юді. Це вказує частково на дорікання правдивою Церквою цивільній владі за незаконний антитипічний зв’язок, на дорікання, яке показане в багатьох деталях, пов’язаних з Іваном, який, як ми знаємо, є типічно доповненням типу Іллі. Цей образ вказує на те, що правдива Церква має ще (після 1918) виконувати публічну працю і, що в антитипі мають прийти досвідчення Івана Хрестителя, які мають місце після розділення Іллі та Єлисея. [3 1918 р. як лист Іллі, так і дорікання Іванавідбувалося]. Таким чином лист Іллі даний нам в Св. Письмі як виразний доказ факту існування періоду часу між розділенням антитипічногоІллі з Єлисеєм та досвідченням першого з вихром, коли здійснювались типічні дії Єлисея з 2 Царів 2:12-14.

(97) Перед закінченням дискусії на тему цього листа ми хотіли б подати кілька хронологічних роз’яснень, які гармонізують хронологію не гармонізовану Ф. Г. МакҐі. Існують труднощі в зрозумінні хронологічних подробиць царювання одного з другим юдейських та ізраїльських царів, почавши від царювання Ахава й аж до кінця царювання Йорама. Ключ до зрозуміння цих труднощів лежить в наступних фактах: Під час приготування до війни з сирійським царем Ахав настановив свого сина Ахазію співправителем, а Йосафат свого сина Єгорамасвоїм співправителем. Від смерті Ахава, Ахазія настановив свого брата Йорама співправителем, а за рік до його смерті Єгорам, син Йосафата, юдейський цар, настановив свого сина Ахазію своїм співправителем. Якщо ми збережемо в пам’яті ці факти, то зможемо вивести кожну хронологічну лінію цих царювань. На доказ подаємо наступне:

(98) Ахав помер в двадцять другому році свого царювання, a y вісімнадцятому році царювання Йосафата (1 Цар. 16:29; 22: 41, 42), але в сімнадцятому році царювання цього останнього Ахав настановив свого сина Ахазію співправителем (1 Цар. 22:51). Натомість Ахазія помер після (більш-менш) двохрічного царювання (1 Цар. 22:52), а після нього став його брат Йорам, за п’ять років до смерті Йосафата (2 Цар. 8:16); двадцять першого року царювання Йосафата. Однак його брат Ахазія прийняв його як свого співправителя у вісімнадцятому році царювання Йосафата (2 Цар. 3:1), тобто відразу ж після смерті Ахава. За два роки до початку співправління з Йорамом, Йосафат настановив свого сина Єгорама своїм співправителем (2 Цар. 1:17), що мало місце у сімнадцятому році царювання Йосафата, коли Ахав настановив свого сина Ахазію на свого співправителя, правдоподібно в період приготувань до війни з Сирією (1 Цар. 22).Юдейський Єгорам в одинадцятому році царювання Йорама Ізраїльського (2 Цар. 9:29) настановив свого сина Ахазію своїм співправителем, який його замінив у дванадцятому році царювання Йорама Ізраїльського (2 Цар. 8:25). Це коротке, але як ми віримо, ясне роз’яснення усуває всі неясності та суперечності цієї хронології, які становлять загадку для теологів протягом століть.

(99) Йорам, цар ізраїльський, як показано вище, став єдиним царем в двадцять першому році царювання Йосафата. Розділення Іллі та Єлисея мало місце після смерті Ахазії, брата Йорама, згідно з 1 і 2 розд. 2 Царів і тому розділення Іллі та Єлисея сталося приблизно (точно не знаємо коли) між початком двадцять першого та кінцем двадцять п’ятого року царювання Йосафата (2 Цар. 3:6-14). Будьмо щедрими в уступках, приймаючи, що розділення мало місце за повних чотири роки до смерті Йосафата і, що лист Іллі прийшов до Єгорама через повні чотири роки після смерті Йосафата. Це дало б нам період між розділенням двох пророків та висланням листа вісім років, а не тринадцять, як припускає Ф.Г. МакҐі. Пан Вінстон, як вище показано, дає чотири роки, але правдоподібно це закороткий час на виконання відповідних подій.

(100) Однак, як вище сказано, встановлення докладної довжини часу між розділенням Іллі з Єлисеєм та висланням листа не потрібне для встановлення того, хто вислав листа, оскільки Ілля міг жити – як тринадцять, так і шість чи вісім років після розділення. Наше завдання – триматися з пошаною незмінного єврейського манускрипту і всіх перекладів 2 Хр. 21:12, а не вищих критиків та кліру, чого, звичайно, Ф.Г. МакҐі не хотів наслідувати і абсолютно відкинув це для теорії.

(101) Знаючи те, що дехто серед люду Божого перед розділенням будуть сподіватися залишення світу антитипічним Іллею, перш ніж антитипічний Єлисей отримає плащ, наш дорогий Отець Небесний вмістив цей фрагмент історії про лист Іллі в Біблії, аби допомогти нам, всім і кожному, знайти правду на цю тему після того, як витримають в необхідних пробах. Іншими словами, це особливе вміщення історії про розділення Іллі та Єлисея, про сходження першого до неба та діях другого, описаних в 2 Царів, є справою Божої мудрості, яка має на меті сховати подальші антитипічні події, щоб в суворіших пробах випробувати всіх. «Господи, справедливі суди Твої!». А за них прославляймо Його.

(102) 3 дев’яти вищеподаних пунктів ми приходимо до висновку, що існує якийсь період часу між розділенням антитипічного Іллі і Єлисея та сходженням цього першого до неба, коли виповнюються дії Єлисея, записані в 2 Царів 2:12-14. Тому ми заперечуємо, що антитипічний Єлисей не міг отримати плаща перед залишенням землі Іллею. Нe дивлячись на численні протилежні погляди Ф.Г. МакҐі та Й.Ф. Рутерфорда з цілковитою впевненістю ми стверджуємо, що антитипічний Ілля залишався на землі довго після отримання антитипічним Єлисеєм плаща. Ці дев’ять біблійних доказів знаходяться у взаємній гармонії і підтверджують думку, що розлучення, яке почалося літом1917 p., i після якого наступило друге вдарення Йордану, як і було попереджене першим вдаренням Йордану, було передбачене і провіщене антитипом розділення Іллі та Єлисея. Нехай буде слава нашому Богові за те, що ми вже дійшли так далеко у виконанні Його славного плану! Нехай буде слава нашому Богу за благословення труднощів в нашому посвяченні аж до укомплектування і запечатання вибраних! Нехай буде слава нашому Богові за те, що хоча ми втратили привілей служити номінальному людові Божому, то однак під нашою Головою миотримали привілей виведення Козла Азазеля від дверей Скинії до брами Подвір’я, а також можливість передбачення їхньої служби як Левитів після їх очищення (Чис. 8:32) – праці, пов’язаної з великими труднощами, непопулярністю, розірванням почуттєвих зв’язків, фальшивими представленнями, працею, яка все ж дає вірним запевнення, що їхнє визволення вже близько, оскільки становить останню частину страждань Первосвященика Світу! Ми дуже радіємо з того, до чого це приведе!

(103) Зрозумівши, завдяки Божій ласці, на початку грудня 1917 р. загальні обриси того, що було подано вище у зв’язку з Іллею та Єлисеєм, автор як правдивий Гетсиманський ангел в темну годину розпачі з серцем, переповненим вдячністю та оціненням, почав оголошувати це іншим з 17 грудня 1917 p., починаючи з Філадельфії. Ми не думаємо, що в результаті представлення цього предмету будь-який член Малого Стада міг би зазнати духовної шкоди. Але, без сумніву, воно ранить почуття членів Великої Громади, але цього не уникнути. Воно служитьтакож для того, щоб виробити в них «смуток для Бога [що] чинить каяття на спасіння, а про нього не жалуємо» (2 Кор. 7:10) як необхідний засіб для того, щоб випрали та вибілили свої шати в крові Агнця. Для вірних це велика потіха! О! це правда, що: «Він провадить покірних у правді, і лагідних навчає дороги Своєї!», але не інших (Пс. 25:9). Закінчимо цей предмет про Іллю та Єлисея з повним запевненням віри, що Ласкавий Отець Небесний відкрив наші очі розуміння на цю справу, чим дав нам більшу нагоду оцінити Його мудрість та доброту. Закінчимо її з палкою молитвою, щоб Бог благословив роздуми на цю тему Свого дорогого Ізраїлю, як Малого Стада, так і Великої Громади!

Теперішня Правда №28-31, 2003-2004 рр.

Сьогоднішня манна

Приготування до встановлення нової угоди закону
ПРИГОТУВАННЯ ДО ВСТАНОВЛЕННЯ НОВОЇ УГОДИ ЗАКОНУ

«І до Посередника Нового Заповіту – до Ісуса, і до покроплення крови, що краще промовляє, як Авелева» Євр. 12:24.
Ми починаємо цю тему з розгляду нашого підставового тексту. План Єгови вимагає встановлення Нової Угоди Закону, подібної до Старої Угода Закону, але на вищому рівні і через більшого посередника, Ісуса і Його укомплектовану Церкву. Мойсей, як посередник Угоди Закону, був образом на Ісуса, Посередника Нової Угоди. Ми мусимо визнати потребу угоди, інакше не було б в чому посередничати. Ми також мусимо визнати, що Ісус не діє тепер як Посередник (в Своїй функції Посередника); що це буде відбуватися протягом віку Тисячоліття. Тепер ці слова потребують деяких пояснень. Ми повинні відокремити час віку Тисячоліття (1874-2874) від особливостей праці теперішнього Віку, що призначений для вибирання Божих Вибранців, включаючи перед-тисячолітнє насіння Авраама. Бог зробить усі п’ять перед-реституційних класів (Малу Черідку, Старожитніх Гідних, Велику Громаду, Молодих Гідних та Посвячених Табірників Епіфанії, відповідно зображених в Сіоні, Морії, Акрі, Безеті та Офелі) особливими помічниками для невибраних на Святій Дорозі. Порівняймо Пс. 72:3: «Нехай гори приносять народові мир, а пагірки правду». Саме для цього Бог вивищить ці п’ять перед-реституційних класів. Невибрані будуть приходити з різних частин землі, щоб прийняти благословення, що буде під управлінням Христа і при допомозі п’яти перед-тисячолітніх посвячених класів. Цією працею протягом Тисячоліття буде навчання, освічення і піднесення з деградації до людської досконалості (РТ 77ʼ38). Нова Угода – це влаштування, завдяки якому світ прийме її благословення протягом Тисячоліття. Про цю Нову Угоду для світу під пануванням Посередника Бог каже: «Буду бо Я милостивий до їхніх неправд, і їхніх гріхів не згадаю Я більш!» (Євр. 8:12). Світ не ввійде у відносини Нової Угоди індивідуально раніше кінця Тисячоліття, яке в даному випадку включає також 40-річний День Суду (2874-2914). Єгова покаже тоді Свою люблячу доброту через «покроплення кров’ю», якa представляє Боже милосердя, покроплене на серця п’яти перед-реституційних посвячених класів. Також прийде час, щоб застосувати кров покроплення за всіх людей – це буде під час Тисячолітнього Посередницького Панування Христа. Ця кров «покроплення, що краще промовляє», звершує примирення або задоволення. Вона промовляє на користь прощення світу і звільнення його від неволі гріха і смерті. Так, вона промовляє краще, ніж Авелева, смерть якого взивала про помсту. Кров Христа, натомість, взиває про милосердя. Це дає порівняння, яке, здається, вказує, що Авель був в певній мірі прообразом Христа, в якому він приніс прийнятну жертву і був убитий. Святе Письмо показує, що тілесний Ізраїль і світ отримають обіцяне Богом благословення у вигляді можливості отримати вічне життя в Тисячолітньому Віці під Новою Угодою (Єр. 31:34; 32:40; Єзек. 16:60-63), в той час як Церква, Тіло Христа, велике духовне Насіння Авраама, має свою пробу до життя у розширеному Євангельському Віці, під найвищою і найкращою Угодою, скріпленою Присягою, вчиненою з Авраамом (зображеною в Сарі), а не під Угодою Закону (зображеною в Агар), ні під Новою Угодою, зображеною в Кетурі (Бут. 25:1-6). Апостол Павло заявляє, що Бог проповідував Євангелію наперед Авраамові, кажучи: «Благословляться в тобі всі племена землі» (Бут. 12:3; 28:14; Гал. 3:8). Він показує, що оригінальна Угода Авраама містить дві частини або два насіння. Вони вміщені в Угоду, скріплену Присягою як (1) «зорі небесні» і (2) як «пісок на березі моря» (Бут. 22:16-18). Перше насіння, небесне, відноситься, в першу чергу, до Христа – Ісуса (Голови), і Церкви (Його Тіла). Апостол оголошує і підкреслює це в Гал. 3:16,29. Духовне насіння Авраама, як зорі небесні і світила небозводу (Дан. 12:3), є каналом через який другорядне насіння, земне насіння, отримає благословення. Це другорядне насіння Авраама, порівняне до піску на березі моря, зображує, в першу чергу, Старожитніх і Молодих Гідних у Тисячолітньому Віці і, в другу чергу, всі роди землі, які остаточно прийдуть до гармонії з Богом протягом Тисячолітнього Віку. Оскільки Авраам зображує Бога, то цей образ показує два класи Божих дітей, розвинених як Авраамове насіння – (1) клас Христа і Велику Громаду в духовній сфері, а також (2) Старожитніх Гідних, Молодих Гідних і Посвячених Табірників Епіфанії разом з досконалим реституційним класом людства у земній частині. Нова Угода і її Посередник, Христос, є зображені в Угоді Закону та її посереднику, Мойсеєві, який так і не привів нікого до досконалості. Апостол каже так: «Через це [Угоду, скріплену присягою, яка прикриває вибраних] з віри, щоб було з милости, щоб обітниця певна була всім нащадкам, не тільки тому, хто з Закону, але й тому, хто з віри Авраама, що отець усім нам» – як Єгова свого часу буде Батьком усіх спасенних, не лише вибраних, але також невибраних, відновленого світу людства. «Як написано: Отцем багатьох народів Я поставив тебе» (Рим. 4:16,17). Всі родини землі, всі, що будуть благословенні Тисячоліттям, для кого це благословення буде дієвим і хто буде властиво відповідати, стануть таким чином дітьми Бога, котрого зображував Авраам. Отож, слід сподіватися, що ми всі зможемо побачити, що ця оригінальна і всеохоплююча Угода, вчинена з Авраамом (Бут. 12:1-3), включає все, що Бог обіцяв дати вибраним, як також через них тим зі світу, які візьмуть Божу ласку не надаремно. Зауважте, що жодних додаткових угод не потрібно було (хоча Авраамова Угода була підтверджена і розвинена) – все містилося в оригінальній, всеохоплюючій Угоді Авраама. Якщо оригінальна Угода з Авраамом містила Божі обітниці для всіх, як для вибраних, так і для всього людського роду, який буде благословенний через вибраних протягом Тисячоліття, то чому Бог приготував дві інші угоди, а саме: (1) Угоду Закону, встановлену на горі Синай з ізраїльським народом та з Мойсеєм як її посередником, і (2) Нову Угоду, яка слідує за нею і служить, щоб благословити Ізраїль та світ? Ми відповідаємо, що ці дві угоди були додані з доброї і достатньої причини, тобто для глибшого вияснення Божих цілей, і при правильному зрозумінні вони допомагають нам оцінити прояви Божої любові і справедливості в минулому, теперішньому і майбутньому. Якою була ціль Угоди Закону? Писання відповідає, що вона була додана до Угоди Авраама, щоб заповнити час, аж доки прийде обіцяне Насіння, до якого відносилась оригінальна Угода, і що з причини гріха було необхідно, щоб міг бути показаний високий Божий стандарт для Насіння (Гал. 3:17-19). Звичайно, це факт, що Угода Закону з ізраїльським народом виконала цю місію. Вона схвалила стандарт, який затвердив Ісус, та засудила всі інші. Вона допомагала розвинути єврейський народ в стосунку до Бога і справедливості. Угода була для того, щоб пристосувати й приготувати їх до славного «високого поклику» Євангелії, який зрештою дійшов до них, запрошуючи їх до Божої ласки і співспадкоємства з Месією у славному Тисячолітньому Царстві за умови вірності і крокування в сліди їх Спасителя. Вона мала корисний результат в тому, що під Божим провидінням єврейський народ став найбільш розвиненим у справедливості з-поміж усіх народів землі під час першої присутності нашого Господа, так що кілька тисяч з-поміж них виявилися придатними для того, щоб перевести їх з-під Мойсея до Христа. Більше того, розпорядження Угоди Закону передбачали деякі образні дії і через передбачення, які були дуже помічними для духовного Ізраїлю протягом Віку Євангелії, ілюстрували нам в образах і тінях Закону, а також в проголошені через пророцтва, різні справи стосовно благословення вибраних протягом Євангельського Віку і благословення світу протягом Тисячоліття. Це поєднання справ, що пов’язані з обома віками в образах Угоди Закону, заплутало зрозуміння в деяких розумах. Господь іноді приховує від нас деякі речі, щоб розвинути в нас необхідність вишукування їх. Божі діти зростають сильнішими через Правду з причини труднощів, які вони мають, пережовуючи їх, так як це є з буквальною їжею; ті, хто ретельно пережовують, отримують більшу користь з їжі. Коли ми маємо ясну думку в нашому розумі, що Угода Закону «нікого не зробила досконалим» і не додала ні йоти до оригінальної Угоди Авраама, хоча дала певні типічні провіщення, пов’язані з загальним планом. Те, що Угода Закону ніколи не була призначена зайняти місце оригінальної Угоди, є аргументом Апостола. Він широко розвиває цю думку в Гал. 4:21-31. Апостол звертається до віруючих Християн, які, коли розпізнали Христа, як справжнього спадкоємця Угоди Авраама, якимось чином відчули, що вони досі перебувають під Угодою Закону, так само і ми, коли розпізнали Христа і повноту Угоди Авраама, все ще якось вважали, без авторитету Писання, що ми додатково потребуємо Нової Угоди і ніби ми були під нею. Тепер ми бачимо, що Церква, Тіло Христа, не розвивалася ні під старою Угодою Закону, ні під Новою Угодою (Закону), яка ще навіть не була встановлена. Малій Черідці була дана вища частка, спів-спадкоємство з Христом під обрисами Угоди, зв’язаної Присягою, що є зображене в Сарі, як Апостол виразно заявляє у Гал. 3:29: «А коли ви Христові, то ви Авраамове насіння й за обітницею спадкоємці». Бог вивищить як спеціальних помічників також решту з трьох передреституційних класів. Світ має отримати всі реституційні ласки і благословення через Нову Угоду (Закону), другий додаток до оригінальної угоди вчиненої з Авраамом. Ця Нова Угода (Закону) ще не була впроваджена, тому що її Посередник, Христос – Голова і Тіло, які повинні впровадити її за допомогою Великої Громади, Молодих Гідних та Посвячених Табірників Епіфанії, ще до кінця не готові, щоб розпочати цю працю, наслідком якої буде благословення всього людства під час Тисячолітнього Віку. Вона буде інавгурована у своєму відповідному часі, в самому кінці цього Розширеного Євангельського Віку, і після цього буде посередницькою впродовж цілого позосталого періоду Тисячолітнього Царювання. Коли Стара Угода Закону була впроваджена, Мойсей спустився з гори, виставив таблиці Закону і покропив їх кров’ю, запечатуючи в певному значенні цю Угоду; потім він взяв кров і покропив усіх людей (Вих. 24:5-8; Євр. 9:17-23). Це було образом того, що має відбутися у свій час. Антитипічний Мойсей, Христос (Ісус, Голова і Церква, Його Тіло) незабаром спуститься з гори, вкритий покривалом, прихований, тому що людство не може знести славу Його сяючої присутності. Божа Угода з Авраамом стосується, перш за все, Насіння обітниці і віри. Обітниці, які розвивали це Насіння, були зображені в Сарі, яка народила Ісаака – дійсне образне насіння. Угода Закону, зображена в Агарі, не народила цього Насіння; їй не вдалося нічого вдосконалити. Нова Угода (Закону) в свою чергу вимагала смерті всіх з духовно-сплодженого Насіння, щоб звільнити приписану заслугу викупу і передати назад земні права природньому Ізраїлю (це ще відноситься до майбутнього) і через них світу людства. І так є не тому, що Бог не міг би зробити цього іншим чином, але тому, що Його План передбачив, що цей шлях був би найбільш ефективний! Добре заявив Апостол, що є якась «таємниця», пов’язана з особливими відносинами Христа і «Церкви, яка є Його Тілом». Ця Таємниця була настільки затьмарена, що євреї не могли її взагалі побачити; за винятком кількох, які були дійсно ізраїльтянами, і вони це зрозуміли аж після того, як були наповнені Святим Духом в день П’ятидесятниці. Навіть після цього, як показує Святий Павло, їм було важко зрозуміти Таємницю, що погани також були співспадкоємцями з ними в тих особливих благословеннях, які відносилися до Месії і небагатьох вірних, вибраних (Еф. 3:6). Кожен, хто усвідомлює, що Церква є співспадкоємицею зі своїм Господом, не повинен мати труднощів, аби побачити, що смерть Церкви, як заявляє Апостол, «доповнює недостачу скорботи Христової», і лише той, хто бере участь в стражданні Христа, матиме участь в майбутній славі. Щоб чітко зрозуміти цей предмет, нам потрібне таке освічення очей нашого розуміння, яке зробить нас здібними розпізнати «Божі глибини». Але Писання нас запевняє, що ці «глибини» тієї «таємниці» були під час Високого Поклику лише для сплоджених від Духа (1 Кор. 2:10-14). І навіть тепер ця «таємниця» може бути ясно зрозуміла лише посвяченими: «Таємниця Господня з тими, хто боїться Його; і Він покаже їм Свій заповіт» (Пс. 25:14, KJV), бо лише вони мають освічення, розігріті серця і оживлення Святим Духом. Цей Святий Дух належить тим, хто має покірне, вірне і слухняне серце, і наскільки це є можливим є такими в слові і в ділі. Лише ті, які мають цього Святого Духа, мають більш рясну Божу благодать, благословення і освічення. Перша або початкова риса інавгурації Нової Угоди це запечатання її кров’ю. Чітко зрозуміймо інше замішання, що турбує деяких посвячених Божих дітей. Це запечатання Нової Угоди (Закону) взагалі не має відношення до Викупу або до виправдання. Ми не є виправдані жодною угодою, але вірою в дорогоцінну кров Ісуса. «Отож, виправдавшись вірою, майте мир із Богом через Господа нашого Ісуса Христа» (Рим. 5:1). Виправдання світу має два значення: довести, що щось є справедливе, або зробити справедливим щось, що не є справедливим. Ми не виправдані молитвами чи вчинками. Віра – це підстава або основа виправдання. Коли прийде час (Тисячолітнє Посередницьке Царювання Христа), щоб людство прийшло під Нову Угоду (Закону), виправдання буде швидше через вчинки, аніж через віру. Ця угода не є розпорядженнями для «нової» віри, але для «нових» вчинків. Стара Угода Закону (вчинків) зазнала невдачі лише тому, що її посередник (Мойсей) не міг дати необхідну допомогу. Нова Угода (Закону) (вчинків) буде успішною тому, що вона має «кращого Посередника», здатного дати всьому людству, хто захоче, досконалість і здатність робити досконалі діла. Авраам мав трьох жінок: Сару, його справжню (першу) дружину, а потім Агар і Кетуру. Сара залишалася безплідною багато років. Агар була закликана до Авраама, вважаючи це допомогою Богові у виконанні Угоди, щоб мати дитину від Агар. Від першої дружини і від служниці Авраам мав лише по одній дитині від кожної. Після смерті Сари Авраам узяв за дружину Кетуру, від якої він мав багато дітей. Слова Апостола підтримують нас у міркуваннях над цими справами як алегоричними або образними. Він нам каже, що Сара зображує сутність оригінальної Угоди, і що Агар зображує Угоду Закону. Він пояснює, що тілесний Ізраїль був в рабстві їх Угоди Закону, і тому був антитипічним Ізмаїлом, сином Агар, і що вони були відкинені від Божої ласки, як Агар і її син були відкинені від сім’ї Авраама через Божі інструкції, щоб завершити образ. Апостол представляє цю лекцію, щоб показати нам, що Угода Ласки, під якою розвивалася Євангельська Церква, не має нічого спільного з Угодою Закону; що ці дві угоди є окремими і різними. Сара зображує оригінальну Угоду Авраама, Агар – Угоду Закону, а Кетура – Нову Угоду. Дитина Агарі могла справді деякий час здаватися дитиною Сари, але так не було, як і дитя Сари, Ісаак, в жодному значенні не був сином Агарі. Аргументи Апостола показують, що Церква «як Ісаак є дитиною обітниці» – первісної Угоди. Агар зображувала Угоду Закону. Якби Апостол писав протягом Жнива Віку Євангелії до тих, які претендували бути під Новою Угодою, яка є представлена в образі Кетури, Він сказав би їм прямо – «Ви не можете бути дітьми двох угод, дітьми двох мам». Якщо ви в будь-якому значенні чи мірі є дітьми Угоди Кетури, то ви не можете бути дітьми Угоди Сари; і якщо ви є дітьми Угоди Сари, тоді ви в жодному значенні чи в жодній мірі не можете бути дітьми Угоди Кетури або Нової Угоди – яка ще не діє. Обриси оригінальної Угоди з Авраамом, які розвивали Христа, були зображені в його дружині, Сарі. Пізніше Бог зв’язав цю Угоду присягою. Апостол описує це в Євр. 6:13-20 і називає надію співспадкоємства з Христом, «надію, що лежить перед нами» у Євангелії, якорем (котвицею) «міцним та безпечним», що входить до середини «поза заслону». В такому разі святі є дітьми Божої присяги, дітьми «обітниці». Завдяки обітниці Христа, що Він їх сплодить до нової природи, цілком відрізняються від обітниць, якими Євреї були народжені як дім слуг, і цілком відрізняються також від обітниць, якими відновлений Ізраїль і всі племена землі будуть народжені до людської природи через процеси реституції, як діти Угоди Кетури. Яка є різниця між обітницями, через які Церква приходила до Божої родини та обітницями, через які інші зможуть приходити до Божої родини під Тисячолітнім Посередницьким Царюванням Христа? Відповідаємо: різниця насправді величезна. Протягом Тисячолітнього Посередницького Царювання Бог не матиме справ напряму зі світом. Він доручив усі справи Своєму Синові, і Його Син, у згоді з Божим планом, протягом Розширеного Євангельського Віку приймав як Своїх «членів» тих, яких Отець «притягнув» до Нього, даруючи їм духа синівства і приводячи їх до нового духовного зв’язку. Не такі обітниці будуть переважати у народженні інших Божих дітей, «інших овець … які не з цієї кошари» (Ів. 10:16). Ці діти присяги або діти обітниць Бога є особливою «малою черідкою», яким Божа доброта вподобала дати Царство, як Учитель заявляє в Лук. 12:32: «Не лякайся, черідко мала, бо сподобалося Отцю вашому дати вам Царство». На підставі чого класи віри прийняті Богом інакше, ніж світ? Ми відповідаємо, що світ буде прийнятий лише тоді, коли досягне дійсної досконалості в процесах реституції, при закінченні Віку Тисячоліття. Отець не буде мати справи зі світом до того часу, доки людство не стане досконалим, при закінченні Тисячоліття, коли Христос передасть Царство Отцеві (1 Кор. 15:24-26). Тоді люди впадуть в руки Бога живого, але будуть в цілковитій безпеці завдяки своїй досконалості, якщо вони з серця будуть лояльними до Бога і принципів Його уряду. Ісус Христос (а також Його Наречена, співспадкоємці) виступатиме «посередником між Богом і людьми» впродовж Його Тисячолітнього Посередницького Царювання. Всі людські зв’язки і відносини з Богом мусять бути через Месію, а всі Божі справи і відносини з людством будуть в Месії та через Месію. Якими відмінними від тих є справи Бога з Церквою цього Віку – «Авраамовим насінням, і за обітницею спадкоємцями». Вони є «притягнені» Отцем, як говорить Ісус: «Ніхто бо не може до Мене прийти [тепер], як Отець, що послав Мене, не притягне його», і «того, хто до Мене приходить [притягнутий Отцем], Я не вижену геть [не відкину]» (Ів. 6:37,44). Деякі послідовники нашого Господа були притягнені до Нього Отцем перед тим, як Він довершив жертву за гріх на Голгофі, а інші були притягнені протягом Євангельського Віку; як говорить Апостол: «кого б тільки покликав Господь, Бог наш» (Дії 2:39). Тут є зміна руху в Божому замірі. Євангельська Церква, під зарядженнями Угоди Авраама, притягнена до Сина Отцем, що дав її Йому (Ів. 17:6,12). Ці зарядження для світу в наступному Віці (Тисячолітнього Посередницького Царювання) будуть дуже відрізнятися; Отець не буде притягувати, але Господь Ісус буде притягувати їх до Себе Сам. «І як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну» (Ів. 12:32). І навіть після того, як Син притягне їх Сам до Себе, Він, як Посередник, повинен тримати їх під Своїм наглядом доти, доки не навчить їх, не дисциплінує їх, не зробить так, щоб їхні коліна схилилися і їх уста визнали. Посередник повинен їх навчити необхідних уроків і повернути усім те, що було втрачене, перш ніж Отець матиме справу з ними – при закінченні Віку Тисячоліття. Ми приготували наш розум до подальших думок з Пр. 4:18: «А путь праведних – ніби те світло ясне, що світить все більше та більше аж до повного дня». Розширений Євангельський Вік продовжує розширятися (уже 140 років). Це створює потребу донести до нашої уваги теперішню Правду або поступальну Правду для нашого зрозуміння. Ми тепер знайомі з передтисячолітнім насінням Авраама, яке ми називаємо квазі-вибраними (ніби-вибраними), яке складається з трьох загальних груп. Найвищий клас серед них – це Посвячені Табірники Епіфанії, який складається з тих, котрі посвятились після жовтня 1954 року, частково в період Епіфанії, і займають своє місце в Епіфанічному Таборі, тому що вже запізно посвячуватися, щоб стати Молодими Гідними. Їхній стан перед Господом, в той час як гріх переважає, дає їм більші проби в супроводі з більшими привілеями. Другий клас серед квазі-вибраних складається з тих поган і деяких євреїв, які «дійсно покаялися і вірять» у Христа як Спасителя, тих, хто не посвятився, але хто залишається вірними щодо Викупу і праведності. Третій клас складається з тих євреїв, які через віру та практику приходять до гармонії з Угодою Авраама і Мойсея і залишаються вірними в практикуванні праведності, але які не прийняли Ісуса як Спасителя. Квазі-вибрані складають передтисячолітнє насіння Авраама і зображені в Маріям (Вих. 15:20; Е 11, 293), сестрі Аарона, який тут зображує Старожитніх і Молодих Гідних як речників Христа серед людей. Такий близький зв'язок показаний між квазі-вибраними і Гідними. Квазі-вибрані, особливо Посвячені Табірники Епіфанії, будуть спеціальними помічниками Гідних у праці благословення всіх родин землі під Новою Угодою, коли буде встановлена земна фаза Царства. Вони входять в Епіфанічний Табір, особливо від Жовтня 1954 року і далі. Ми радіємо з квазі-вибраними в багатьох благословеннях, які належать їм. Ми заохочуємо їх поглиблювати свій зв’язок з Богом і рости у знанні Правди та в Христовій подібності. Всі, хто вірить в Ісуса, повинні заохочуватися до посвячення, тобто присвячення свого життя Богові, і щоденно вірно виконувати це посвячення. Ці передтисячолітні віруючі євреї і погани є синами з Йоіла 2:28 та Іс. 60:4: «Усі вони зібрані, і до тебе ідуть; сини твої йдуть іздалека». В Жовтні 1954 року завершився поклик Молодих Гідних (Е 10, 114; РТ ʼ58, 91-93; РТ ʼ60, 91,92) і після того розпочалося будування Епіфанічного Табору (Скинії), як окремого від Подвір’я (РТ ʼ59, 56). З того часу і далі почав покликуватися і готуватися інший клас, Посвячені Табірники Епіфанії, як спеціальні помічники Старожитніх і Молодих Гідних в земній фазі Тисячолітнього Царства. Вони є першими, хто посвячує себе з квазі-вибраних, «п’ята група насіння Авраама» (Е 11, 293; Е 12, 185,188). З того часу, як були повністю забрані Наречена Христа і Велика Громада, ще досі залишаються два класи Божих посвячених людей, які здійснюють свій шлях у цьому житті – Молоді Гідні та Посвячені Табірники Епіфанії. Здається, вони представлені в застосуванні Пісн.П. 6:8 після 1954 р. в трьох групах жінок, які знаходяться в особливих стосунках з антитипічним Соломоном – нашим Господом. Велика Громада є Новими Створіннями в духовній фазі Царства. Вони, після Малої Черідки, є наступними в близьких відносинах з антитипічним Соломоном; тому вони є відповідно представлені в царицях Соломона, які серед цих трьох груп мали найближчі відносини з ним. (Цей клас тепер доповнений і піднесений як Нові Створіння). Молоді Гідні є у наступних найближчих відносинах; тому вони показані в наложницях Соломона, які мали наступний найближчий зв’язок з ним. Посвячені Табірники Епіфанії є в наступних найближчих відносинах; тому вони є добре показані в дівах, що мали наступний найближчий стосунок до Соломона, хоча це ще не подружні стосунки. Їх становище також зображене в ізраїльтянах у Таборі, котрі мають нижче становище, ніж Велика Громада і Молоді Гідні, показані в Левитах на Подвір’ї. І, подібно до Великої Громади та Молодих Гідних, вони є «без числа», бо немає визначеного числа жодного з цих трьох класів. Ми дякуємо Богові і славимо Його та нашого Господа Ісуса, за подальше розгортання теперішньої Правди щодо цього, а також щодо інших тем, так своєчасно для зміцнення Посвячених Табірників Епіфанії, і за міцне утвердження віри всіх нас в Божому Слові. Ми також можемо сказати, що тепер серед Посвячених Табірників Епіфанії ми бачимо вищу групу, названу Царицею Шеви. Чому Бог повинен робити таку різницю у Своєму поступуванні? Чому є так багато різних класів? Звичайно, що логічна причина, пов’язана з цією cправою, і ми можемо в цьому упевнитися. Звичайно, це правда, що «не чинить нічого Господь Бог, не виявивши таємниці Своєї Своїм рабам пророкам» (Амос 3:7). Якби все людство було в серці «справжніми ізраїльтянами», не потрібно було б Посередника і Нової Угоди – Угода Авраама була б цілком достатньою. Як показує історія, більшість людства у світі є грішними, відчуженими від Бога, бунтівниками щодо Божого Закону, і такими, що люблять гріх. Це створює необхідність діяльності Посередника для безбожного світу. Великий Посередник (Голова і Тіло), після вчинення «примирення за гріх, за всіх людей», при закінченні цього Віку, візьме всіх людей в Свої руки, і через навчання, покарання і направу в праведності зробить так, що кожне коліно схилиться і кожен язик визнає, у згоді з Божими розпорядженнями, інакше будуть відтяті до другої смерті. Всі люди народжені в гріху, всі є дітьми гніву і перебувають під Божим вироком смерті, але в певному відношенні не всі є однакові. Деякі ненавидять пута гріха, в яких вони знаходяться, та прагнуть свободи і примирення з Богом. Інші люблять гріх, і будуть відокремлені від Бога. Він не є в їхніх думках. Отже, виходячи з цього, ми маємо підставу бачити різницю в Його поступуванні з цими двома групами: (1) гідних (які шанують Бога) і (2) невіруючих. Він зауважує тих, які струджені і обтяжені; тих, чиї серця прагнуть розумового оцінення Бога, і вони можуть Його знайти. Таких гідних Він з задоволенням «притягує» упродовж Розширеного Віку Євангелії до Ісуса через знання Правди, щоб у Його руках вони могли бути виправдані і могли бути приємними для Бога в посвяченні, яке є нашою розумною службою (Рим. 12:1). Невіруючі не «притягуються» і не покликуються до посвячення протягом цього Розширеного Віку Євангелії; вони полишені, щоб їх Спаситель зайнявся ними тоді, коли розпочне служіння Посередника між Богом і людьми – світом. Неспокійні маси людства є ворогами Бога, не лише в тому значенні, що їхні діла є недосконалими, такими, що Бог не може прийняти, але особливо тому, що їхні серця є відчужені від Нього. Вони люблять беззаконня. Віруючі, навпаки, хоча були колись ворогами через негідні вчинки, більше не є ворогами, хоча досі залишаються недосконалими. Бог читає їхні серця і поступає з ними відповідно; Він веде їх до Христа, щоб заслуга Його жертви могла компенсувати їх вади і недосконалі вчинки, що є результатом гріха. Так, ми, що були язичниками, були повністю відділені і відчужені від Бога, доки не прийшов Христос і ми одержали доступ до Божої ласки через Нього. «А тепер у Христі Ісусі ви, що колись далекі були, стали близькі Христовою кров’ю» (Еф. 2:13). Євреї все ж мали певну міру Божої ласки і можливості для розвитку перед приходом Христа. Св. Павло каже, що серединна перегородка, що розділяла євреїв і поган, була зруйнована, так що в Божому передбаченні поганин зі щирим серцем більше не був для Бога більшим приходьком і чужинцем, аніж його ближній з євреїв (Еф. 2:12-19). Є різниця між примиренням за гріх і посередництвом між Богом і грішником. Давайте дослідимо біблійне використання слова «посередник». Біблія говорить про Христа як про Посередника Угоди, а не як Посередника за гріх. Однак, це правда, що Він здійснює посередництво примирення за гріх світу, хоча це не є біблійний вислів. Віруючі, так само, як і решта світу, потребують примирення за гріхи як основи для примирення з Отцем. Але віруючі є під угодою, яка не потребує посередника, як Святий Павло чітко вказує: «Але посередник не є для одного, Бог же один» (Гал. 3:20). Тобто, якщо в угоді є лише одна сторона, то вона не має і не вимагає посередника. Навпаки, угоди, які мають умови, вимагають посередника, як, наприклад, Мойсей був посередником Угоди Закону, а також Христос є Посередником Нової Угоди. В обох цих угодах є умовна пропозиція – «Якщо ви будете робити те, то Я буду робити це. Якщо ви будете слухняні Моїм законам і будете дотримуватися Моїх постанов, то Я вас благословлю», і т.д. Добре зауважимо, чому Угода Авраама не потребувала Посередника. Це було тому, що в ній Бог не робив умовних обітниць. Вони всі були безумовними. «В тобі і в твоєму насінні благословляться всі народи землі». В цій обітниці немає умов, тому посереднику немає що виправляти. Сам Бог зобов’язався вибрати тих, хто повинен складати Насіння Авраама. Він вибрав нашого Господа Ісуса бути «Головою над Церквою, яка є Його Тілом»; і Він передбачив і, згідно з цим передбаченням, протягом цього Віку вибирав і покликував таких, яким бажав дати привілей членства в цьому Насінні Авраама. Тут не потрібен був посередник, тому що Бог зробив Свій власний вибір. В жовтні 1954 поклик до Молодих Гідних закінчився (Е 10, 114; РТ ʼ58, 91-93; РТ ʼ60, 91, 92; РТ ʼ65, 63; РТ ʼ70, 58); і тоді почалося будування Епіфанічного Табору Скинії, як окремого від Подвір’я (РТ ʼ59, 56). Відтоді інший клас, Посвячені Табірники Епіфанії, починає покликуватися і приготовлятися, це спеціальні помічники Старинних і Молодих Гідних у земній фазі Тисячолітнього Царства. Вони є першими, хто посвятився серед квазі-вибраних, «п’ятої групи Авраамового Насіння» (Е 11, 293; Е 12, 185; РТ ʼ57, 20-27; РТ ʼ70, 59). Відколи була повністю забрана Христова Наречена, є два класи Божих посвячених з трьох, що здійснюють свій шлях в цьому житті – Велика Громада (цей клас є вже доповнений і допомагає Малій Черідці), Молоді Гідні і Посвячені Табірники Епіфанії. Здається, вони представлені в застосуванні Пісн.П. 6:8 після 1954 р. в трьох групах жінок, які знаходяться в особливих стосунках з антитипічним Соломоном – нашим Господом. Велика Громада є Новими Створіннями в духовній фазі Царства. Вони, після Малої Черідки, є наступними в близьких відносинах з антитипічним Соломоном; тому вони є відповідно представлені в царицях Соломона, які серед цих трьох груп мали найближчі відносини з ним. Ми дякуємо Богу і славимо Його та нашого Господа Ісуса за подальше розгортання теперішньої Правди щодо цього, а також щодо інших тем, таких своєчасних для зміцнення Посвячених Табірників Епіфанії і для зміцнення нашої віри в Боже Слово. «Бо ми Його твориво». «Бо Отець любить Сам вас». «Ніхто бо не може до Мене прийти, як Отець, що послав Мене, не притягне його» (Еф. 2:10; Ів. 16:27; Ів. 6:44). Ми розуміємо, що Угода Авраама, або Угода Ласки, залишаються в дії доти, доки не почнеться Тисячолітнє Посередницьке Царювання Христа, яке введе Нову Угоду (Закону), яка потребує Посередника. Ті, хто мають щире серце, «притягуються» Богом упродовж віку Євангелії, насправді є дітьми гніву; і перед тим, як вони можуть бути прийняті Богом як сини, Він відправляє їх до Христа; і Христове прийняття або їх виправдання через віру в Його кров, а не через віру в угоду, робить їх готовими знову повернутися до Отця, якщо вони цього бажають. Це до таких виправданих Апостол говорить: «Тож благаю вас, браття, через Боже милосердя, повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу» (Рим. 12:1). Якщо їх потрібно було зробити дійсно досконалими, їх треба було б залишити в руках Сина протягом Тисячоліття для такої реституційної праці, яка належить тільки Йому. Натомість вони є виправдані через віру. Їх віра в Христа, в заслугу Його жертви, засвідчена їхньою відмовою від гріха, зараховується їм як праведність. Ісус приписує Свою заслугу на їхній рахунок: «щоб і їм залічено праведність» (Рим. 4:11). Пізніше, коли вони вчинили повне посвячення себе Божій волі, аж до смерті, їм був даний Святий Дух; вони під Високим Покликом були сплоджені від Святого Духа як Нові Створіння, і стали «членами» Насіння Авраама, членами Посередника Нової Угоди. Тоді вони через віру перейшли на новий рівень, де гріх і недосконалість їм не приписуються так довго, як вони виконують свою обітницю посвячення і «ходять не за тілом, а за духом» (Рим. 8:1). Є багато посвячених, які живуть в цьому Розширеному Віці Євангелії, і вони мають спеціальне освічення, розігрівання серця, оживлення Святим Духом, але вони є під спеціальним покликом. В наш час є багато таких, які є несплодженими від духа, передтисячолітнім насіння Авраама. Цей святий Дух є духом покори, віри і послуху серця, і на скільки це можливо, духом слова і вчинків. Лише ті, які мають цього Святого Духа, мають ряснішу Божу ласку, благословення і освічення. Бог вивищить їх як спеціальних помічників, несплоджених від Духа, передреституційний клас. Молоді Гідні і Посвячені Табірники Епіфанії під виборчими рисами цього Розширеного Віку Євангелії приготуються для своєї служби благословення невибраних. Невибрані прийдуть з різних частин землі, щоб отримати благословення, якими буде управляти Христос, і Якому будуть допомагати п’ять передреституційних посвячених класів. Розглянувши з різних точок зору чудовий поступ в справах Бога і Христа протягом минулих 140 років, ми бачимо, що основані на Біблії передбачення, а також відповідні вчення бр. Рассела, «того вірного і мудрого Раба», підтверджені, захищені і підсилені братом Джонсоном та іншими, виконуються більше і більше протягом ранку Тисячолітнього Віку! Нехай наші серця будуть наповнені славою і честю для Бога і Христа, а також ревним бажанням бути вірними в межах наших можливостей, у нашому відповідному поклику, працюючи разом з Ними в благословенній службі для Правди (2 Кор. 6:1). Нехай Бог благословить пам’ять Посланників Парусії та Епіфанії! «А ми, як співробітники, благаємо, щоб ви Божої благодаті не брали надармо» (2Кор. 6:1).
РТ №762, ʼ2018, 18; ТР №545, ʼ2018, 18

Теперішня Правда № 81, літо 2023
Порівняння небесних та земних багатств
ПОРІВНЯННЯ НЕБЕСНИХ ТА ЗЕМНИХ БАГАТСТВ

«Благословення Господнє воно збагачає, і смутку воно не приносить з собою» − (Прип. 10:22).
Наскільки розумним видається те, що ті, хто стає друзями Бога, а особливо ті, хто прийшов до Його сім’ї як діти, повинні бути благословенні Ним в різний спосіб, в який інші люди (які є для Нього приходьками, незнайомцями та чужинцями через злі вчинки, Кол. 1:21) не мають бути благословенними! Ми дивимося в минуле і бачимо батька Адама, дуже багатого, доки він мав ласку в Бога, володаря всього світу, сповненого щедрот. Ми читаємо про отця Авраама, «друга Бога», що він був дуже багатий на худобу та гроші (Бут. 13:2), і що Яків, хоча і втратив усю спадщину в маєтку свого батька, був благословенний Богом, тому що він також став дуже багатим на отари та череди (Бут. 31:30,43). Отже, Ізраїлю як народу (наприклад, у Лев. 26) було обіцяно, що якщо вони будуть слухатися Бога, то будуть благословенні у всіх своїх дочасних справах: їхня земля буде щедро родити; їх не вразить посуха чи шкідники; їхні отари й стада будуть процвітати і надзвичайно розмножуватися, і навіть їхнє фізичне здоров’я буде забезпечене − Єгова гарантував, що, залишаючись у Його ласці вони, як народ, не будуть піддані епідеміям, хворобам тощо; бо Він Сам буде їхнім лікарем, щоб берегти їхнє здоров’я та давати їм усіляке фізичне благополуччя. Однак із запровадженням Євангельського віку сталася велика зміна − не в Божому плані, а в Божих діяннях; і відтоді тим, які одержали ласку Господа, не було обіцяно ні земного процвітання, ні імунітету від хвороб, болю та переслідувань. Але, навпаки, їх було запевнено, що той, хто прийнятий в Божу сім’ю як майбутній спадкоємець Бога та співспадкоємець з Ісусом, більш ніж інші повинен пройти через досвід страждань і випробування віри, терпеливості та характеру. Їх було навчено, що вони повинні сприймати ці труднощі як ознаки Божої ласки, як доказ того, що Бог поводився з ними, як із синами, і завдяки цьому досвіду Він пристосовував і приготовляв їх до почесних становищ і невимовних благословень у майбутньому (Рим. 8:17; 2 Тим. 2:12; Євр. 12:6-8). «Чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його! А нам Бог відкрив це Своїм Духом» (1 Кор. 2:9,10). Текст манни на 28 квітня заохочує посвячену дитину Бога: «Але й хвалимося в утисках, знаючи, що утиски приносять терпеливість, а терпеливість досвід, а досвід надію, а надія не засоромить, бо любов Божа вилилася в наші серця» (Рим. 5:3-5). У згоді з цією зміною епохи Новий Заповіт проголошує, що ті, кого прийнято до цієї високої честі синівства (Ів. 1:12), не повинні очікувати земних багатств чи інших дочасних благословень як ознак Божої ласки. Навпаки, Апостол каже: «Послухайте, мої брати любі, чи ж не вибрав Бог [як правило] бідарів цього світу за багатих вірою й за спадкоємців Царства, яке обіцяв Він тим, хто любить Його?» (Як. 2:5). Багатство, яке зазвичай відноситься до грошей, фізичного комфорту та багатства, цілком може бути застосоване до будь-чого цінного, що ми маємо: як, наприклад, можна бути багатим на таланти музики, ораторських здібностей чи мистецтва; або можна було б бути багатим на розумові здібності, які супроводжувалися б вагомим впливом серед людей. І святий Павло також запевняє нас, що серед покликаних і освячених Божих синів можна знайти небагато великих, небагато шляхетних, небагато могутніх, небагато мудрих, на думку цього світу (1 Кор. 1:26-29). З вищенаведених уривків Святого Письма та багатьох інших ми бачимо не лише те, що ті, хто стають Божими синами, рідко є благословенні земними багатствами, але й те, що цей принцип поширюється ще далі, що небагато тих, хто має земне багатство до того, як почує Правду, правдоподібно посвятить своє життя Богу і буде вірним в цьому віці. Це не тому, що Бог противиться багатству, бо Він Сам є найбагатший за всіх. Це скоріше результат дії природного закону чи принципу, що через гріхопадіння людство є самолюбним. Володіння багатством у поєднанні з самолюбством веде до певної міри задоволення поточними обставинами та умовами, які є несприятливими для віри в Божі обітниці. Багата, самолюбна, задоволена душа каже собі: «Їж, пий і веселись. Насолоджуйся своїми перевагами; отримуй від цього своє задоволення, а не спекулюй щодо майбутніх переваг і майбутніх багатств, які є нематеріальними і які потрібно прийняти вірою». У згоді з цим наш Господь проголосив: «Як тяжко [з якими труднощами] отим, хто має багатство, увійти в Царство Боже!» (Мар. 10:23). Під терміном «Царство Боже» наш Господь, очевидно, не мав на увазі земної, номінальної церкви; адже ми всі знаємо, що багаті не відчувають труднощів у цьому. Очевидно, Він мав на увазі справжнє Царство, прославлене Царство, яке буде встановлене наприкінці Євангельського віку − Небесне Царство. Він мав на увазі, що багатій людині буде важко стати членом прославленого Тіла Христа, якому буде довірена праця Царства. Виникає запитання: чому так? Ми розуміємо, що причина полягає в тому, що Бог, бажаючи вибрати в цьому Євангельському віці особливий народ, який буде царями, священниками та суддями світу в наступному віці, бажав вибрати правителями та вчителями лише таких, які відповідатимуть певним вимогам характеру та послуху. Однією з цих вимог є жертовність − самопожертва. Відповідно, увесь цей клас у Біблії названо «царським священством», оскільки царство є властивістю їхнього становища, частково як нагорода за їхню вірність як священників у жертвуванні свого земного життя, а частково для того, щоб зробити їх здібними священниками в майбутньому, щоб краще служити та благословляти всі народи землі. Час не стоїть на місці: розширена робота Жнива Євангельського віку просувається вперед із запрошенням, починаючи з 1954 року, п’ятого перед-реституційного посвяченого класу. В E 12:187, внизу, 188, бр. Джонсон називає квазі-вибраних „п’ятим вибраним класом“, настільки близькі вони в багатьох випадках до вибраних. Особливо це стосується Посвячених Табірників Епіфанії. Ті, хто відповів на цей заклик, мають багато чудових благословень зараз і матимуть їх в Тисячолітті. Посвячені Табірники Епіфанії матимуть воскресіння праведних: Луки 14:14: «І будеш блаженний… віддасться ж тобі при воскресінні праведних!». Вони також тепер пробно виправдані вірою в Христа і прийняті Богом у посвяченні (Прип. 23:26) як перед-тисячолітнє насіння Авраама під земними обрисами Угоди, зв’язаної Присягою, і вони також мають привілей молитися до Бога і спільність з Ним. Під час проби до життя під Новою Угодою вони не втратять ці зв’язані Присягою зв’язки та ці привілеї (PT ’72:74). Бог віддасть їм високу честь, бо вони виявляють свою вірність під час більших випробувань, аніж реституціоністи загалом. Вони матимуть привілей бути особливими помічниками Гідних і будуть дуже здібними помічниками для світу людства, коли разом з ними будуть підніматися Святою Дорогою. Посвячений Табірник Епіфанії, що приготовляється ще до відкриття Святої Дороги, має посвятитись до смерті. Факти справи доводять, що всі, хто посвячується перед відкриттям Святої Дороги, посвячуються на смерть, а також потреби справи вимагають цього; оскільки до тих пір, поки сатана зберігає певний контроль, доти неможливо буде повністю здійснити посвячення, не вмираючи щодня, оскільки умови теперішнього злого світу сприяють гріху і не сприяють праведності; і будь-хто, хто в цих умовах хоче бути вірним Господу, повинен бути таким за рахунок своїх людських прав, тобто він повинен посвятитися до смерті. Який чудовий у нас Небесний Батько! Який Він милостивий до всіх нас! ЧУДОВИЙ ПРИКЛАД ІСУСА Початок вимог щодо правил чи умов цього віку був з великим Головою Єдиної правдивої Церкви, нашим Господом Ісусом; Він повинен був принести жертву, перш ніж Його можна буде зробити Царем і перш ніж Він зможе мати силу й повноваження благословляти. Його жертва, як відомо, була всеосяжною; вона почалася з принесення в жертву Його багатств і закінчилася принесенням в жертву Його життя. Він був багатим, але заради нас збіднів, щоб ми завдяки Його бідності могли (остаточно у Тисячолітньому Царстві) стати багатими (2 Кор. 8:9). Його багатство, що складається з небесної слави, а згодом і людських талантів і всіляких земних благ, було принесене в жертву, включаючи навіть Його репутацію, тому апостол каже: «Він позбавив Себе репутації». Його воля також була принесена в жертву − найсильніша річ, яку має будь-яка істота. Він сам заявив, що шукає не Своєї волі, а волі Отця, Який послав Його. Його життя (найцінніша річ для будь-якої розумної істоти) було добровільно віддане за нас як жертва, жертва за гріх, згідно з Божественним планом (Фил. 2:7; KJV, Diaglott). Проте всі ці жертви привели, згідно з Божественним провидінням і обітницею, до ще більших багатств, почестей і влади. Апостол, оповідаючи про те, як наш Господь упокорив Себе і став слухняним аж до смерті, навіть смерті на хресті, каже: «Тому [як нагороду за цю жертву] й Бог повищив Його і дав Йому Ім’я, що вище над кожне ім’я». Він був піднесений набагато вище ангелів, начальств і сил, і кожного імені, яке названо. Йому дано ім’я краще за всі інші, щоб усі люди шанували Сина, як шанують Отця (Фил. 2:9-11; Еф. 1:21). Саме завдяки Його жертві Своїх багатств, почестей, волі та самого життя наш дорогий Відкупитель тепер є великим і славним Царським Первосвященником, з усією владою на небі та на землі, яку наприкінці Віку Він повністю візьме Собі (Мат. 28:18; Об. 11:17). Він застосує її, щоб виконати чудову роботу, яку Він уже розпочав, і для приємності Отця, завершить, а саме: приборкає всі речі, поконає будь-який гріх та бунт проти Божественної влади, визволить усіх тих, хто повернеться до гармонії зі своїм Творцем і Його законами, і знищить вічним знищенням усіх, хто завзято любить і практикує гріх свідомо та навмисно. Досвід нашого дорогого Відкупителя приводиться в приклад віруючим; і всім бажаючим впродовж цього Євангельського віку дозволено стати Його послідовниками та йти Його слідами (1 Пет. 2:21), щоб зрештою вони могли розділити з Ним славні нагороди. Насправді жоден із цих послідовників не має чогось цінного, щоб пожертвувати. Про них не можна сказати, як про їхнього Відкупителя, що вони були багатими і збідніли; навпаки, всі вони були бідні щодо всього, що можна вважати справжнім багатством. Навіть їхня власна праведність була як брудне ганчір’я (Ісаї 64:6), яке потрібно було прикрити зарахованою одежею праведності Спасителя (виправдання), перш ніж їх можна було запросити стати Його послідовниками. Але хоча ніхто з покликаних бути учнями Ісуса не має дійсних багатств, кожен володіє чимось, що в його власній оцінці має певну вартість; деякі мають невелику пошану серед людей; деякі володіють невеликою кількістю благ цього світу, які приносять певний комфорт; деякі володіють талантами, які можна використовувати та розвивати; кожен володіє волею, більше чи менше слабкою і недосконалою; і кожен має маленький фрагмент життя, яке ще не згасло. Запрошення до кожного, хто хоче бути учнем Ісуса і мати частку в Його Царстві, полягає в тому, щоб, будучи виправданим вірою через відкуплення в Ісусі Христі, він зрікся самого себе, узяв свій хрест і пішов за Ісусом як своїм Учителем (Мат. 16:24). Він повинен відмовитися від власної волі, прийняти волю Господа й слідувати їй у всьому. Він повинен зректися гріха, помилок, самолюбства та світовості й жити тільки для Господа. Якщо він буде вірним у цьому до смерті, то йому буде даний щедрий вхід у Царство та привілей, як частина Авраамового насіння, приймати участь у благословенні всіх народів землі (Гал. 3:7-9). ПРАВИЛЬНИЙ ПОГЛЯД НА ЗЕМНІ БАГАТСТВА З цієї точки зору люд Господа не повинен прагнути земного багатства − багатства грошей, впливу, талантів тощо. Навпаки, їх слід оцінювати не за світським способом, для самолюбних інтересів і цілей, оскільки ті, хто володіє багатством будь-якого виду, мають набагато більше, ніж могли б запропонувати Господу для використання в Його служінні, щоб прославляти Його ім’я, проголошувати Його Правду та благословляти Його люд. Але посвяченим слід завжди пам’ятати, що для них це є єдиною цінністю будь-якого багатства; вони не повинні прагнути зберегти це багатство, але повинні шукати можливості мудро його використовувати − витрачати його якомога мудріше для сприяння інтересам Господа. Є деякі, хто багатий талантами і хто міг би, якби захотів, перетворити ці таланти на служіння Господу та Правді; і вони роблять велику помилку і втрачають дорогоцінну можливість, якщо самолюбно тримають їх у будь-якій формі чи мірі. Ті, хто має більшу чи меншу частину таланту грошей, земних багатств, роблять велику помилку, якщо накопичують їх; бо їхня єдина цінність щодо Царства, його слави, багатства та честі полягає в тому, щоб використовувати їх зараз. Якщо вони накопичують свої земні багатства, вони ховають свій талант, свої можливості, замість того, щоб використовувати їх; і такі зрештою продемонструють собі значення слів нашого Господа: «Бо верблюдові легше пройти через голчине вушко [невеликі ворота в стінах стародавніх міст для зручності мандрівників, які запізнилися, бажаючи увійти після заходу сонця, після того, як головні міські ворота були закриті. Ці голчині вушка були настільки низькими, що верблюди могли заходити в них лише на колінах, коли з них зняли тягар], ніж багатому в Божеє Царство ввійти» (Лук. 18:25). Він взагалі не може потрапити в Царство, якщо не позбудеться своїх багатств, не пожертвує їх, не посвятить їх Господу. Однак позбавлення себе багатств, їх жертвування не означає безрозсудно й марнотратно розпоряджатися ними. Навпаки, всі багатства будь-якого роду слід вважати посвяченими Господу в той момент, коли їхній власник посвячує себе та все своє на службу Богу; і після цього ці багатства слід використовувати не як його власні, а як Господні багатства, Господні таланти. Їх слід використовувати відповідно до розуміння Божої волі управителем. Але, звичайно, не є вірним жоден управитель, який накопичує та зберігає майно, щоб самолюбно передати його власним нащадкам. Ми не виступаємо проти того, щоб розумно забезпечити сім’ю управителя, як наказує Апостол (1 Тим. 5:8; Рим. 12:7), але ми проти думки, що Бог колись уповноважив Своїх управителів уникати здійснення свого управління або намагатися передати це управління іншим після їхньої смерті. Це одна з помилок, якими багато обманюють себе; бо, як проголошує Святе Письмо, природний розум (серце) є надзвичайно оманливий і часом вводить в оману нове серце, розум і волю (Єр. 17:9). З цієї причини Бог у Своєму Слові дає нам багато вказівок, рядок за рядком, заповідь за заповіддю, щоб ми могли знати умови нашого покликання − умови самозречення, а не того, хто в багатстві робить себе нещасним через страх бідності в земних речах. Знаючи це, ми можемо зробити наше покликання та наше вибрання певними, відповідаючи йому, стаючи відбитками дорогого Божого Сина, який «був багатий» у всіх значеннях цього слова, далеко за межами нашого розуміння, але заради нас «збіднів», жертвуючи цим усім. ОБМАНЛИВІСТЬ БАГАТСТВА Наш Господь говорить про обманливість багатства (Мат. 13:22); і з усіх боків ми є свідками цього обману. Ми часто бачимо, як земне багатство обманює, вводить в оману і псує сили розуму, і як воно відвертає силу Божого Слова від тих, хто володіє таким багатством. Ми часто бачимо те саме щодо багатства впливу − як ті, хто ним володіє, обманюють себе та накопичують його, відмовляючись пожертвувати ним заради Господа, Правди та Його справи. Ми часто бачимо, як той самий обман сильно діє на тих, хто має багатий талант у будь-якому напрямку. Вони відчувають спокусу залишити все для себе, або, якщо не все, то більшу та добірну частку; вони обманюються, думаючи, що це правильний шлях, незважаючи на те, що Святе Письмо так ясно каже, що нашим привілеєм у зв’язку з цим є жертва. Отже, загалом ми щодня стаємо свідками, як подає Святе Письмо, що ті, хто володіє будь-яким достатком, багатством, талантом чи впливом, рідко є серед жертводавців. Практично можна сказати, що благословенні ті, хто бідний на блага цього світу, на таланти та вплив; бо вони, окрім своєї волі, не мають практично нічого, що могли б пожертвувати Господу, і тому можуть легше виконати ці умови. Отже, ми припускаємо, що більша частина тих, хто через віру успадкує Царство, будуть відповідно з цього бідного класу, багатого лише вірою (Як. 2:5). Коли ми бачимо благородний приклад, як приклад нашого Господа, Який був багатий усім і віддав усе, ми радіємо цьому й усвідомлюємо, що, оскільки Його жертва була такою великою, Його винагорода також є пропорційно великою. Бачимо також шляхетний приклад Апостола Павла. Він мав значні здібності, талант і вплив, а також, можливо, фінансові кошти; але він поклав усе це, як добровільну жертву, до ніг Господа для радісного використання в служінні Богу, Правді та братам. Це викликає в наших серцях радість, і ми відчуваємо впевненість, що такий багатий, хто так сумлінно витратив свої багатства, буде дуже яскраво сяяти в Царстві, коли воно буде встановлене та об’явлене. І так, безсумнівно, буде з усіма дорогими Божими дітьми − відповідно до того, як вони пожертвували своїм майном. Ті, хто заради Господа і Правди з радістю терплять найбільший сором, найбільшу ганьбу, найбільші випробування, найбільші переслідування в нинішньому житті та мають досвід, найбільш схожий на досвід Учителя та Взірця, ми можемо бути впевнені, що відповідно до їхньої вірності, виявленої в таких жертвах, у майбутньому вони отримають велику нагороду − як сказав Апостол, «зоря від зорі відрізняється славою» (1 Кор. 15:41). БАГАТСТВА В ЦАРСТВІ Повнота небесного багатства буде досягнута під час воскресіння, коли Тисячолітнє Царство буде інавгуроване, а вірні переможці через воскресіння будуть щедро обдаровані всіма благословеннями, які Бог приготував для тих, хто любить Його і доводить свою любов через посвячення в теперішній час, жертвування тощо. Але ми повинні зауважити, що вірним в теперішньому житті є даний передсмак цих благословень Царства; про них Апостол говорить як про «багатство благодаті Його [Божої]» (Еф. 1:7,18). Вони включають віру, надію, любов, мир і радість у Святому Дусі, а також здатність бачити й оцінювати очима віри те, що не видно фізичними очима. Апостол каже, що ці скарби мудрості та благодаті, а, відповідно, знання про Божественні блага в резерві та спілкування з Богом, яке дозволяє нам передчувати та певною мірою насолоджуватися цими благословеннями зараз, усі заховані у Христі, «в Якому всі скарби премудрості та пізнання заховані» (Кол. 2:3). Ми повинні бути повністю посвяченими Богові та прийняти Христа як нашого Голову, перш ніж матимемо можливість шукати ці приховані скарби та знайти будь-який із них. І тоді, коли ми вірно поступаємо вперед як Його вівці, ідучи слідами Доброго Пастиря (Ів. 10:11), ми знаходимо все більше і більше цього справжнього «багатства Його благодаті» день за днем і рік за роком. Існують особливі багатства, які приходять до нас пропорційно тому, наскільки ми вірні у виконанні нашого самозречення: це багатство Святого Духа. Коли ми відмовляємось від самолюбних інтересів, земних цілей, проєктів тощо в інтересах служіння Господу, Правді та братам, ми все більше й більше стаємо схожими до нашого Небесного Отця та нашого Господа; і плоди Святого Духа [покора, довготерпіння, лагідність, братерська доброта, любов тощо] розвиваються і рясніють в Божих посвячених дітях все більше і більше. Крім того, ми знаходимо в собі мир і радість, для яких ми раніше були чужинцями і яких світ не може ні дати, ні забрати. Мир і радість приходять до нас через усвідомлення того, що, віддавши все Господу, усі Його надзвичайно великі й дорогоцінні обітниці, які стосуються нас, справді належать нам. Тепер наша віра може твердо сприймати ці обітниці як свої власні. Ми можемо усвідомити, що, оскільки наше виправдання та покликання були не від нас самих, а від Господа, тож усі наші жертвоприношення, узгоджені з цим покликанням, перебувають під Божественним наглядом і опікою та обов’язково створюють для нас благословення; ми також можемо усвідомити, що якою б мірою наш шлях не спричиняв земні труднощі, випробування та страждання, Бог пропорційно змусить їх виробити для нас славу набагато більшої й вічної ваги в Царстві (2 Кор. 4:17). З цим Божим миром і впевненістю в тому, що Його керівництво й турбота панує в наших серцях і розумі, ми можемо застосувати до себе ці пророчі слова: «Від Господа кроки людини побожної ставляться міцно, і Він любить дорогу її» (Пс. 37:23). Ми можемо любити цей шлях, навіть якщо він такий тернистий, вузький і важкий, через нашу впевненість у Божій любові та мудрості, а також через те, що Той, Хто почав у нас добру справу, завершує її і благословляє нас досвідом, який Божественна мудрість бачить, що остаточно стане для нас корисним. Благословення Господнє на нас; і ми справді усвідомлюємо, що «благословення Господнє збагачує, і смутку [жодного горя, розчарування, гіркоти] воно не приносить з собою» (Пр. 10:22). Якими багатими воно робить наші серця в теперішній час! Ми багаті шляхетними почуттями − вірою, любов’ю, радістю, миром тощо − і добрими ділами для всіх людей, коли маємо нагоду, а особливо для домочадців віри (Гал. 6:10). Ми дуже багаті тим, що маємо Божі благословення та турботу провидіння, які, якщо їх правильно прийняти та використати, зроблять нас готовими до великого входу у славетне місце вічного Царства, до якого ми були запрошені (2 Пет. 1:11). «Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю» (Фил. 2:13). ФАЛЬШИВІ БАГАТСТВА ЛАОДИКІЇ Ми розглядали справжнє багатство, теперішнє та майбутнє, дане для вірного Божого народу Євангельського віку. Але Святе Письмо звертає нашу увагу на той факт, що номінальна церква цього часу, символічна Лаодикія (Об. 3:17,18), також стверджує, що вона дуже багата. «Бо ти кажеш: я багатий, і збагатів, і не потребую нічого». На жаль! це, здається, переважний стан номінальної церковності всюди. Лише кілька правдивих ізраїльтян у ній, хто ще не чув і не послухав голосу, що промовляв у цей час Жнив кажучи: «Вийдіть із неї, люди мої, щоб не сталися ви спільниками гріхів його, і щоб не потрапили в карання його» (Об. 18:4) − лише ті, яких так небагато, знають про справжнє багатство; решта обманюють себе фальшивими багатствами. Вони з гордістю дивляться на їх кількість і рахують їх мільйонами: вони радіють цьому багатству, не усвідомлюючи, що майже всі є «куколем», не зачаті добрим Словом [Правдою] Царства. Дійсно, дуже небагато з них взагалі щось знають про Царство, будучи вихованими у світі, переповненому помилками, прийнятими великими масами. Однак наш Господь сказав до церкви в Лаодикійський період, в якому ми живемо: «Кого Я люблю, тому докоряю й караю» (Об. 3:19). Бог любить тих, хто залишається чесним і відданим Йому серцем; хоча Його слова прості й прямі, вони дані в любові з метою тренування та навчання [через докір і карання] єдиної правдивої Церкви зараз. Деякі з нас потребують більше корекції, ніж інші. Брат Рассел писав про те, що Лаодикійська Церква включає номінальний народ Божий, наприклад: „Ми знаходимося в часі останнього або Лаодикійського періоду великої номінальної євангельської церкви пшениці та куколю. (Об. 3:14-22). Вона докорена за її теплість, гордість, духовну вбогість, сліпоту та наготу, і їй дано пораду швидко покинути свої злі шляхи, поки не пізно” (P 4:41); “Ми не маємо жодного натяку в Святому Письмі, що вона [Лаодикійська Церква] прислухається до цієї поради; навпаки, натякає на те, що вона все більше й більше ставатиме Вавилоном замішання, і що вона піде разом із політичними та фінансовими системами цього теперішнього віку у великий час горя, яким цей вік закінчиться” (R 2763, 6 абз.). Що стосується закінчення Лаодикійського періоду, бр. Джонсон вказав, що «Лаодикійський період був періодом збору врожаю з 1874 по 1954 рр. − перші 40 років з яких (Парусія) припадали на зжинання, а наступні 40 років (Епіфанія) припадали на інші процеси жнива» (E 6:377; див. також ст. 383). Таким чином, що стосується Божого народу, остання частина Лаодикійського періоду та Епіфанії, „останній особливий період Євангельського віку“ (E 4:65, 2 абз.), здається, закінчуються в той самий час. Зібрання до Царства останнього члена Малої Черідки 22 жовтня 1950 року, за кілька років до 1954 року, завершило Лаодикійський період для Тіла Христа у плоті, але не для інших вище згаданих частин Лаодикійської Церкви. Для них 1954 р. позначує кінець, у вузькому значенні, як Лаодикійського періоду, так і періоду Епіфанії, оскільки тут Вибранці Євангельського віку в цілому, включаючи Молодих Гідних, вперше є повними в їх членстві, і відкривається перша праця Базилеї (РТ ’54:41,42,51-59). Однак період Епіфанії, який закінчився в обмеженому значенні в 1954 році, продовжується в інших значеннях після 1954 і 1956 років (див. PT ’54:51-54); отже, Лаодикійський період Церкви, останньою частиною якого є Епіфанія, також триває після 1954 і 1956 років. Крім того, Велика Громада (частина правдивої Церкви – E 8:238,239) і Молоді Гідні будуть тут впродовж невизначеної кількісті років після 1954-56 (E 11:493). Отже, для них Лаодикійський період триває на невизначений час після 1954-56 р. (Велика Громада завершила свій біг 14 лютого 1979 року). Період Епіфанії як час утиску для номінальної церкви та світу також здається синхронним з останньою частиною Лаодикійського періоду. Брат Джонсон стверджує, що „з 1914 року почалися епіфанічні обриси Лаодикії… зі світовою війною як першим великим фізичним покаранням Християнства для направи людей, за чим слідували інші прояви гніву, які не закінчаться аж до завершення епіфанічної частини Лаодикії“ (E 6:379; див. також E 11:417). З цієї точки зору Лаодикійський період, очевидно, також триває після 1954-56 років, оскільки Епіфанія, його остання частина, продовжується після 1954-56 років (PT ’54:79). Символічні жителі Лаодикії дивляться на своє матеріальне процвітання та кількість заможних людей, пов’язаних із їхніми конфедеративними деномінаціями, і рахують свої гроші та свої пожертви мільйонами, і кажуть, що ми багаті, як ніколи раніше. Як шкода! Вони не усвідомлюють, що земні багатства такого роду, які, як заявляє наш Господь, не є доказом Його прихильності протягом цього Євангельського віку, а радше навпаки. І вони не бачать справжніх багатств, якими захоплюється Господь, які є передсмаком Його ласки під час майбутнього багатства в Царстві. Отже, Господь говорить до символічної Лаодикії: «А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий!». Вона бідна, оскільки в ній так мало Духа Учителя, так мало Правди та Духа Правди. Єдині багатства, які Бог може визнати в цей час, це ті, які Він обіцяв Своєму народові і дарує їм. Лаодикія сліпа в тому сенсі, що бог цього світу засліпив її сприйняття Божого характеру та плану і все далі й далі відводить її від довіри до Його Слова. Вона робить це під керівництвом її обраних і добре оплачуваних панів та вчителів, духовенства, вищої критики, еволюції, революціонізму та соціалізму, які швидко забирають у неї все хороше майно, яке було б цінним в очах Господа. Такі оголюють її, роблячи її нагою, забирають з неї одяг Христової праведності та спонукають довіряти не дорогоцінній крові відкуплення, смерті Відкупителя, а еволюційному процесу, який заперечує потребу Спасителя. Вона заперечує примирення за гріх; вона навіть заперечує, що існує чи існував якийсь гріх, за який потрібне примирення. Навпаки, вона стверджує, що людство має підстави для гордості за власний прогрес, якого в кінцевому результаті буде цілком достатньо, щоб принести їм усі бажані благословення, без жодного Спасителя і без Його Царства, яке Бог обіцяв як надію всього стогнучого створіння (Рим. 8:19-23). БУТИ ПРАВДИВИМ І ВІРНИМ Є НЕОБХІДНІСТЮ Слово «лаодикія» перекладається як випробуваний або засуджений народ. Опис показує нам, що їх судили та визнали недостатніми. Якщо ми розуміємо, що Христос мав на увазі в цьому посланні, то воно спрямоване особливо до тих, хто визнає Його ім’я, але заперечує Правду, яку Він Сам тут представляє. Нехай ті, хто читає це особливе послання, роблять це з особливою уважністю. Послання до Лаодикійського періоду Церкви описує номінальну Церкву сьогодні такою, якою її бачить наш Господь. В якомусь значенні вона не холодна. У неї багато завзяття, але не відповідного знанню. Вона організувала свої армії, розвинула свою техніку та примножила свої запаси; але, все ж, ворог не впав перед нею. Вона стверджує, що її головна мета − навертати грішників, народжувати духовних дітей. Пророк вкладає ці слова в уста номінальних християн, коли вони пробуджуються до зрозуміння цієї ситуації: «Ми були вагітними та корчилися з болю, немов би родили ми вітер, ми спасіння землі не вчинили, і мешканці всесвіту не народились» (Іс. 26:16-18). Це сказано після того, як вони усвідомили присутність Господа (R 5993). Лаодикії справді радили купувати справжнє золото (справжнє багатство Господа), використовувати мазь для очей, щоб вона могла бачити, і зодягнутися в шату Христової праведності, щоб вона не була осоромлена. Але в Святому Письмі немає натяку, що вона прислухається до цієї поради. Навпаки, є натяк на те, що вона все більше й більше ставатиме Вавилоном замішання, і що вона піде разом із політичними, фінансовими та соціальними системами цього теперішнього періоду у час великого горя, яким ця Епоха закінчується. Це горе підготує людство до Царства дорогого Божого Сина та його правління праведності. Коли на землі будуть Господні суди, то мешканці світу навчаться правди (Іс. 26:9). Впродовж Тисячолітнього віку, у визначений Єговою час, настане новий порядок речей, і благословення Господа більше не вимагатиме жертви та такого самозречення, як зараз. Тоді Господнє благословення прийде до невибраних (як це було у випадку євреїв), у вигляді земних благ і земних благословень, пропорційне тому, як вони будуть слухняні законам Царства та духу цих законів. Того дня «процвітатиме праведний» (Пс. 72:7) − в усьому матеріальному процвітанні, а також у розумовому, фізичному, моральному та релігійному зростанні, вище і вище Святою Дорогою. Того дня злочинець отримає покарання, і буде в невигідному становищі; і, якщо він продовжуватиме чинити зло, зрештою, він буде вилучений з-поміж людей − у другій смерті (Іс. 35:8; Пс. 37:9; 145:20; Дії 3:23; Об. 21: 8). Ми завершуємо це дослідження словами з 1 Тим. 6:17-19, як наведено в Diaglott: «Наказуй ТИМ БАГАТИМ за віку ТЕПЕРІШНЬОГО, щоб не неслися високо, і щоб надії не клали на багатство непевне, а на Бога Живого, що щедро ДАЄ нам УСЕ на спожиток, щоб робили добро, багатилися в добрих ділах, були щедрі та пильні, щоб збирали собі скарб, як добру основу в МАЙБУТНЬОМУ, щоб прийняти ПРАВДИВЕ Життя».
PT №780, ʼ2022:55; ТР № 563 , ʼ2022:55

Теперішня Правда № 81, літо 2023
Досконалий мир для тих, хто надіється на Бога (девіз 2023)
ДОСКОНАЛИЙ МИР ДЛЯ ТИХ, ХТО НАДІЄТЬСЯ НА БОГА

«Ти бережеш в досконалому мирі того, чий розум опертий на Тебе» (Іс. 26:3, KJV).
Як минають роки під час великого горя, яке розпочалося восени 1914 року з початком великої світової війни і яке є «великою скорботою, якої не було з первопочину світу аж досі й не буде» (Мат. 24:21), ми з усіх боків бачимо, як хмари збираються й темніють, як провісники ще більшого горя попереду, яке, як показує Святе Письмо, має прийти перед початком обіцяних благословень усіх народів землі. Протягом останніх ста років Бог обсипав людство дивовижними благословеннями у вигляді сучасних зручностей, наукових відкриттів, винаходів тощо, на багато з яких натрапили ніби випадково. І протягом одного покоління ми пройшли шлях від часів «коней і карети» до парового двигуна, найважливішого технологічного стрибка в промисловій революції, до днів атомної енергії та реактивного двигуна. За останнє десятиліття науковий світ дав нам GPS і соціальні мережі, що дозволяє нам спілкуватися з будь-ким у будь-якій частині світу. Лазерна хірургія: тепер ми можемо оперувати людину за допомогою робота, лазера та навіть через віртуальну реальність! Штучний інтелект можна знайти всюди! Ми всі знаємо про роботів і роботів-помічників, але чи думали ви про свій пристрій Alexa чи навіть про пристрій Google як про елемент штучного інтелекту? В даний час розробляються і випробовуються безпілотні автомобілі. Можна назвати ще інші: 3-D друк, штучні органи, рентген, КТ, МРТ тощо. Звичайно, ми перебуваємо в «часі кінця», про який було пророковано (Дан. 12:4), що «багато хто буде бігати туди-сюди, і так розмножиться знання». Цей раптовий приплив нових знань, винаходів і відкриттів є попереднім і підготовчим до встановлення Христового Тисячолітнього правління миру та процвітання на землі, «часів відновлення всього», коли кожен, «хто захоче» з людства, буде відновлений до едемської досконалості та отримає вічне життя на землі (Дії 3:19-23; Об. 22:17; Мат. 25:31-40). Втрачений рай стане відновленим раєм, тобто «новою землею, що правда на ній пробуває» (2 Пет. 3:13). Що ж саме настільки загострило розум людства, так що багатьом важко бути чесними, використовуючи будь-яку можливість отримати прибуток в нечесний спосіб? Що ж, у Божому плані віків є запланований час горя. «І буде час утиску, якого не було від існування люду аж до цього часу» (Дан. 12:1). Цитуємо ще два тексти, щоб допомогти нам замислитися над цим: Мат. 10:34: «Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча». Також Луки 12:51: «Чи ви думаєте, що прийшов Я мир дати на землю? Ні, кажу вам, але поділ». Єгова дав нам дуже інформативну картину Свого плану в 1 Царів 19:11-12: «Вийди, і станеш на горі перед Господнім лицем. Аж ось переходитиме Господь, а перед Господнім лицем вітер великий та міцний, що зриває гори та скелі ламає. Та не в вітрі Господь. А по вітрі трус землі, та не в трусі Господь. А по трусі огонь, і не в огні Господь. А по огні тихий лагідний голос». Ці три природні явища зображують відповідно, як ми вважаємо, всесвітню війну, всесвітню революцію та всесвітню анархію (див. також коментар брата Рассела в R 5649). Досліджуючи світову війну в її двох фазах, що мала місце протягом останнього століття, ми дізналися про причини та жахливу природу символічного «вітру». Ми також бачили достатньо насильницьких революцій у різних країнах, щоб отримати деяке уявлення про справді жахливу серйозність революції, яка поширюється по всьому світу, як це зображено символічним «землетрусом». Бог має кілька цілей, дозволяючи кожній із цих трьох фаз часу горя відігравати значну роль у Його Плані. Помітним серед них є Його бажання навчити людство в дуже практичний і тривалий спосіб, що їхня віра в різноманітні людські схеми миру та процвітання є марною. Проте уроки будуть тривати. Згідно з 1 Царів 19:11, 12 після землетрусу спалахнув огонь. Це символічний огонь анархії. Не обмежені, експериментальні форми анархії, які виникали в історії, ані локальна чи початкова анархія, яка присутня в некерованих подіях сьогодення. Цей особливий «огонь» стосується скоріше періоду всесвітньої анархії. Зі Святого Письма ми знаємо, що в якийсь момент старі наглядачі гріха, омани та самолюбства, які тепер значною мірою стримуються державними урядами, збунтуються у світі без вождів і закону, і цей період швидко переросте в найгіршу анархію, хаос і розруху. Це великий «огонь» з 1 Царів 19:12, руйнівник, який змітає в історію будь-які залишки імперії сатани, які залишилися незруйнованими всесвітньою війною та революцією. Це буде катастрофа неймовірних масштабів для народів світу. Мир та єдність є дуже бажаними; але це не завжди можливо і не завжди вигідно. Якби все було досконалим, то мир і єдність, безперечно, були б єдиною належною умовою, але поки існують недосконалості, помилки тощо, повинні існувати відмінності. У згоді з цим наш Господь проголосив, що Його послання принесе не мир, а меч у нинішніх умовах (Мат. 10:34). Він стане Князем миру поступово, аж поки мир не буде встановлений на праведній основі. А доти Він буде тим Царем, який зі Своєю Церквою царюватиме в праведності, і розіб’є злі системи та речі на кавалки, як гончарський посуд, залізною палицею (Євр. 7:2; Пс. 2:9; Об. 2:26, 27). Є такі, що кажуть мир, мир, коли миру немає і коли мир є неможливий, та народ Господній не повинен бути серед них. Це не означає, що народ Господа має провокувати чвари. Навпаки, скрізь у Святому Письмі вони закликаються до того, щоб були миролюбними та миротворцями. Але з усіма зусиллями, спрямованими на мир, їх любов’ю до миру та їх миротворчими якостями, які постійно зростають, послання, яке дав їм наш Господь, породить заворушення. Чому? – Тому що між світлом і темрявою немає нічого спільного, між ними не може бути ні миру, ні примирення – наскільки один отримує контроль, настільки відповідно інший виключений (2 Кор. 6:14). У згоді з цим ми бачимо в цій лекції, що через Ісусові слова серед людей відбувся розкол − одні їх схвалювали, а інші заперечували. Так повинно бути і з нами, коли ми піднімаємо прапор праведності: якщо ми дозволимо світлу Правди світити, то ті, хто любить Правду, будуть більшою чи меншою мірою приваблені нею в міру того, наскільки їхні серця щирі, правдолюбні. Ті, хто любить оману, повстануть з запереченнями пропорційно до браку щирості. Якщо так було з нашим Господом, то чи можемо ми думати, що з Його учнями могло б бути інакше?! Звісно ні. Ми повинні бути взуті в готовність Євангелії миру. Наша Євангелія − це Євангелія миру, але ми побачимо, що коли несемо її іншим, наш шлях поступу буде важким, і нам знадобиться весь захист, який Господь передбачив у Своєму провидінні, чого ми повинні сподіватися, а також знадобляться Його обітниці благословення і слави для переможців. МИР ПРОТИ МЕЧА Але чи Святе Письмо суперечить саме собі? Що мав на увазі Великий Учитель, коли сказав: «Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча» (Мат. 10:34). О, Він пророчо говорив про наслідок, до якого Його благодатне послання любові та ласки призведе у світі під час панування гріха! Він добре знав, що сатана, князь темряви, буде протистояти не тільки Йому, але і Його послідовникам. Він провістив, що кожен, хто буде жити побожно, зазнає переслідувань (Мат. 24:9,10; 2 Тим. 3:12), і так воно й було. Дев’ятнадцять століть це довели! Він посилав Своїх послідовників, як і Він Сам, неозброєних, щоб вони були миротворцями, щоб були помічниками, щоб «пильнувати про мир з усіма, і про святість, без якої ніхто не побачить Господа» (Євр. 12:14). Він застерігав Своїх послідовників: «Всі, хто візьме меча, від меча і загинуть» (Мат. 26:52). Тоді настане царювання Князя миру і, як подають пророки, Він буде подібний до Соломона, у якого не було воєн, але перед яким схилялося кожне коліно і визнавав кожен язик (Іс. 9:6,7; Лук. 11:31). Христове Царство праведності буде Царством миру, побудованим на руїнах, що залишаться в результаті цього горя. Але послання миру й любові та добра новина про Царство, яке наближається − те Царство, яке має благословити весь світ і виконати ангельське пророцтво − за іронією долі, здається, розлютили світ, не лише невіруючих, безбожних, але, як не прикро це казати, багатьох з тих, хто вважає себе християнами, що мають власні схеми, плани та теорії, багато з яких суперечать посланню Євангелії. Темрява, змішана з самолюбством, ненавидить світло, Правду і любов Бога. Вона також не прийде до світла, щоб не об’явилися її вчинки темряви, самолюбства, амбіцій та лицемірства. Учитель знав, якими будуть наслідки Його євангельського послання. Тільки через компроміс зі світом Його послідовники можуть жити в повному мирі з цим світом. І навпаки, усі хто був відданим і вірним Йому, були лихословлені, очорнювані та переслідувані. Таким чином, Його слова були пророцтвом про випробування, яких могли очікувати всі Його послідовники. Та більше того, Його слова були пророцтвом про народи. Що привело нас до нинішнього рівня „цивілізованої дикості“? Що, наприклад, змушує стільки транснаціональних, так би мовити, „піратських“ корпорацій, агресивно прагнути поглинути своїх конкурентів? Що так загострило розум людства, що багатьом важко бути чесними, використовуючи будь-яку можливість отримати прибуток в нечесний спосіб? Для законодавців неможливо приймати нові закони достатнього обсягу та з достатньою швидкістю, щоб зберегти мир із розумними та інноваційними методами обходу, особливо в цю епоху всесвітнього Інтернету та різноманітних форм електронної комерції. ПРОСВІЧЕННЯ ВИХОВУЄ НЕЧЕСНІСТЬ Дивним чином за все це в певному сенсі відповідають закони, доктрини Христа. Як? Свобода, якою Христос робить вільними Своїх послідовників, і світло, якому Він і вони дозволили світити на затемнений світ, частково отримані неосвяченими серцями і розумами, можуть породити мудрість, яка, будучи неправильно застосована, перетворюється на хитрість, самолюбний вид кмітливості. Пропорційно до того, як християнські народи відкидали біблійні істини, які вони мали, вони назавжди втрачали їх добрий вплив. Тепер ми бачимо, як інші, нехристиянські народи, будучи колись на задньому плані, стають світовими наддержавами. Великий Учитель, Ісус, на запитання Пилата відповів, що Він був народжений, щоб бути Царем − Царем Юдеїв. Але Він також додав: «Царство Моє не від світу цього» (Ів. 18:36) − теперішнього порядку речей. Як правдиво! У багатьох із нас склалося хибне враження − що наш Відкупитель, як Великий Цар Слави, протягом століть вів безуспішну війну проти сатани, гріха та смерті. Але тут ми дізнаємося з вуст Великого Учителя, що Його Царство належить до прийдешнього світу − світу, який складається з багатьох славних грядущих віків. Таке розуміння породжує запитання: Хто тоді правив цим світом? Ми відповідаємо − сатана! Відповідь Господа Ісуса полягає в тому, що сатана є князем цього світу (Ів. 12:31; 14:30; 16:11; Еф. 2:2). Його також називають «богом цього світу» (2 Кор. 4:3,4). Але він узурпатор. Влада над землею спочатку була дана людині. Але сатана, обманувши наш рід, представляючи темряву за світло, став узурпаторським правителем, використовуючи людство лише як своє знаряддя. Коли ми розмірковуємо про те, скільки людей неслухняні євангельському світлу, то бачимо величезну імперію, яку контролює цей князь темряви. І коли ми бачимо порівняно небагатьох, хто є воїнами хреста та послідовниками Агнця, ми розуміємо, що, як сказав наш Господь Ісус, протягом довгих століть Євангельського віку за Ним йшла лише «мала черідка» (Луки 12:32). Усе, що стосується цього великого Плану спасіння, викладеного в Божому Слові, є розумним. Вирішальне випробування вибраної Церкви було необхідним для того, щоб як вірні й милосердні священники Бога і Христа, об’єднані з Ним у Його царській славі, вони могли бути Божим знаряддям у допомозі людству. Вони піднімуть людину з упадку, який став наслідком шести тисяч або більше років гріха та злого впливу князя темряви. Це буде здійснено впродовж «тисячі років», які Біблія визначає як період правління Месії (Об. 20:1-15) − період не надто довгий і не надто короткий, аби здійснити велику працю спасіння світу. Але хтось може запитати: Якщо дев’ятнадцять століть знадобилося для розвитку єдиної істинної Церкви, меншої громади, скільки ще часу потрібно буде для піднесення всього світу? Ми відповідаємо: Божественна мета не полягає в тому, щоб піднести світ до становища духовної природи та слави вищого вивищення, яке було запропоновано сплодженим від Духа, щоб від них вимагалося таке вирішальне випробування жертовного послуху навіть аж до смерті. Для реституціоністів Бог пообіцяв земні реституційні благословення та умови. Коли князь темряви буде зв’язаний, а Сонце Праведності зійде з лікуванням у своєму промінні, тоді темрява гріха й смутку втече у визначений Богом час. Лише одне століття такого благословенного впливу на світ, безумовно, творило б чудеса. Хто знає, які чудові винаходи та благословення чекають на нас (1 Кор. 2:9)!? Далі відбудеться поступове пробудження всіх, хто заснув смертю. Вони вийдуть із в’язниці смерті − вийдуть, як подає Святе Письмо, щоб познайомитися з правдивим Богом і Його славним Сином, Відкупителем, а також з принципами праведності в протиставленні до принципів гріха. ШВИДКИЙ ПОСТУП ДО РЕСТИТУЦІЇ Ми не можемо припустити, що за таких умов більшість людей потребуватиме довго сидіти, підраховуючи цінність запропонованих їм благословень вічного життя та реституції. Висхідний поступ − воскресіння, піднесення, відродження − буде швидким. Так покоління за поколінням буде виходити з гробу і насолоджуватися подібним досвідом, доки всі мертві в Адамі не вийдуть. Бог передбачив це через смерть нашого Відкупителя. Оскільки Ісус з задоволенням виконував волю Отця, Він був славно нагороджений високим піднесенням до Божественного рівня слави, честі та безсмертя. Досягнення стану доброї волі між людьми означатиме досягнення людської досконалості. Бог є любов. І коли наші прабатьки були створені на земний образ Бога, любов, мабуть, була домінуючою рисою їхніх характерів. Те, що ми бачимо в самолюбстві, значною мірою є справою спадковості, і всі життєві звички відповідають їй, постійно посилюючи свою вагу та тримаючи нас. Але з новим Царем і новим правлінням праведності прийде славетне піднесення і перетворення. Поступово, протягом тисячі років правління Месії над світом, зло самолюбства стане очевидним, а краса святості та любові буде показана на контрасті. Винагорода за реституцію підніме всіх бажаючих і слухняних з гріха і самолюбства до святості й любові. Тоді, завдяки любові, яка є самою сутністю людського буття, добра воля щодо людей пануватиме всюди, тому що Божий закон, майже стертий під час панування гріха, буде перезаписаний у людському єстві (Прип. 3:3; 7:1-4; Єр. 31:33). Закон, як ми знаємо, наступний: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом; і ближнього твого, як самого себе» (Луки 10:27). Які ми раді, що це є правдою! Як же ми раді, що жахливий обман, підкинутий людству в темні віки щодо Бога жорстокості та пекла вічних мук, це фальшивка! ВСЕМОГУТНІЙ ТВОРЕЦЬ В нашому сучасному світі владу дуже цінують, хоча й бояться. Двома показниками сили, за якими оцінюються країни, є економічний та військовий. Як правило, головні народи будь-якої епохи мають один або (зазвичай) обидва ці показники, щоб через їх використання впливати на формування світу таким чином, що це було на їхню користь. Панівна влада є нагородою для будь-якого народу, хоча часто виявляється непідйомним тягарем, і імперії то з’являлись, то зникали під таким тягарем. У період після Другої світової війни протистояння між радянським блоком і заходом було небезпечним через можливість ядерної війни. Потужність вимірювалася кілотоннами та радіусом дії боєголовок − сила миттєво знищити цілі громади була причиною страху і, якимось дивним чином, гарантією того, що розумні правителі не зможуть ініціювати таких жахливих наслідків. В основі цього аспекту людської сили лежить елемент, створений силою Бога. Це не означає, що Його слід звинувачувати в гріховних нахилах людини. Святе Письмо говорить нам, що Бог створив людину досконалою, але вона розробила схеми, що суперечать Божій волі (і завдають шкоди самому собі). Бог не винний у тому, що люди проявляють свою вільну волю (Екл. 7:29). Людина часто зловживає знаннями через своє прагнення панувати над іншими. Сила атома не є винятком. Людина століттями прагнула зрозуміти цю силу, і сьогодні народи живуть у страху перед її можливостями. Зараз ми стикаємось із занепокоєнням ядерного тероризму та необхідністю захистити суспільство від нападу за допомогою складних і дорогих протиракетних щитів. Сила крихітного атома вражає й дає нам деяке уявлення про природну могутність Творця. Ісус творив Свої чудеса «перстом» Божим (Луки 11:20). Про силу, яку Бог тримає в резерві, ми можемо лише здогадуватися. Як християни, ми можемо знайти втіху в цьому: Він ніколи не дозволить людству знищити себе, але стримає його надмірності та визволить Своїх (Пс. 76:10; Мат. 24:21,22).
PT №780, 2022:61; ТР № 563, ʼ2022:61

Теперішня Правда № 81, Літо 2023
Велика Пасха царя Єзекії
ВЕЛИКА ПАСХА ЦАРЯ ЄЗЕКІЇ

(2 Хронік 30:1-13)

«Покоріться Господеві, і ввійдіть до святині Його».
Видіння пророка Ісаї та дання йому доручення оголошувати занепад Ізраїлю мало місце «року смерти царя Озії» (Іс. 6:1). Безбожний цар Ахаз посів трон Юдеї після Озії та Йотама і безбожно правив, нехтуючи Богом та Його правом впродовж шістнадцяти років (2 Хр. 28:1). Та як виявилося, Азах мав прекрасну дружину Авійю (2 Хр. 29:1), яка старанно виховувала свого сина Єзекію, приготовляючи його до царювання, і в результаті з багатьох точок зору він став правителем, гідним наслідування, та вірним Божим слугою. Є навіть припущення, що Ісая, який був родинно пов’язаний з царською сім’єю, виховував Єзекію і допомагав в належному спрямуванні процесів його мислення та поступування. Той факт, що добрий син міг походити від настільки злого батька, слугує доказом того, що завдяки Божественному провидінню ми необов’язково мусимо успадкувати погані риси своїх предків. Хоча ми не в стані здолати їх до кінця (і ніхто з роду Адама не може мати надії, що через власні зусилля та виховання осягне досконалість), тим не менше, ми бачимо, що сприятливі умови, релігійне виховання і т.д., ведуть до величезної направи тих, котрі належно ними виховуються. І тут ми маємо певний натяк думок щодо методів, які застосує Єгова, благословляючи світ і підносячи його в часі розвитку земної частини Царства в Тисячолітті. Людський рід не в стані сам піднятися з занепаду, в якому опинився, по причині короткого життя і повсюдно пануючого зла, тому також і сила, яка підійме людство, мусить походити ззовні, і не має підлягати тлінню через упадок Адама. Більше того, в умовах Божественного вироку, кара за гріх людини – смерть – мусить бути усунена, мусить бути заплачена за людину, перш ніж вона могла б бути цілком звільнена від її осуду і слабостей. Відкуплення людства Ісусом уже було доконане. Визволення з гріха та його наслідків релігійної, розумової, моральної та фізичної деградації – це завдання на майбутнє, яке буде можливо здійснити завдяки великій викупній жертві Христа. Яка прекрасна думка, що, власне, Ісус, який відкупив людський рід і був високо піднесений в силі і великій славі, невдовзі використає цю силу для добра людини – для піднесення до праведності і досконалості кожного, хто з усіх народів землі захоче прийняти Його ласку (Об. 22:17). Підношення з занепаду буде відбуватися згідно з певними визначеними засадами, а саме: навчання, випробування, карання за провини і направа згідно вимог праведності, в чому кожна особа буде зобов’язана співпрацювати, аби могла усвідомити собі повне «відновлення [реституцію] всього, про що провіщав Бог від віку устами всіх святих пророків Своїх» (Дії 3:19-21). ПРИВЕРНЕННЯ ШАНУВАННЯ ЄГОВИ Про те, що Єзекія був вже добре поінформований і вповні посвячений Богові, коли помер його батько, а сам він почав правити, свідчить той факт, що негайно, в перший місяць свого правління (2 Хр. 29:3), він розпочав впровадження реформ, які дуже подібні за характером до тих, що були описані в нашій темі – тобто відновлення звичаю віддавати честь Єгові як утвердженого самим Богом. Якби Єзекія не був посвячений Господу, а мав лише належний підхід у своєму серці, то прихід до влади мав би на нього протилежний вплив і привів би його до самовдоволеності та марнославства. Першим публічним актом Єзекії було відкриття та приготування Господнього храму, який вже роками був замкнений і занедбаний, і в якому назбиралося багато сміття і т.п. Цар покликав собі на допомогу відповідних для цієї праці помічників – вибране Богом покоління Левія. Очищення храму відбувалося за законом Мойсея, і першою чинністю після завершення роботи було принесення великої жертви за гріх. Цар Єзекія мав широку перспективу; він видав спеціальні розпорядження, щоб Пасху святкували не лише на користь двох поколінь Юдеї, але також на користь їх відлучених братів «по всьому Ізраїлю» (2 Хр. 30:1,5). Він добре розумів, що всі покоління Ізраїлю становили ще й доти в певних відношеннях одне ціле, а саме, в тому значенні, що Божі обітниці були дані цілому насінню Авраама; тому кожен, хто з усіх поколінь визнав би Єгову і шукав би Його милості, був би визнаний братом ізраїльтянином. Це був час свята Пасхи, яке відмічалося для пригадування Господнього визволення Ізраїлю з Єгипту, що було типом визволення духовного Ізраїлю з неволі гріха і сатани, а також остаточного порятунку з неволі сатани усіх тих, які люблять праведність і прагнуть служити Господу, в час цілковитого повалення сатани в малому періоді. Було постановлено, що в тому році свято Пасхи буде святкуватися правильно. Бо хоча, як ми знаємо з опису, його святкувало, очевидно, невелике число ізраїльтян, однак загальний релігійний безлад призвів до того, що це свято не святкував увесь народ та ніхто не дотримувався всіх деталей, пов’язаних з цим святом. Цього разу цар вирішив, що потрібно відродити його правильне святкування, якому б передували усі необхідні приготування, вказані в Законі, які стосувалися очищення народу (Вих. 12:15-20) та викидання з домів усякої закваски (символу гріха). Таким чином, принаймні в образі, типічно, народ був освячений, щоб міг відповідно святкувати своє свято. Але все це вимагало часу – потрібно було видати декрети, викликати ревність в народу, який мав виконати усю цю працю, символізуючи святість Господу та відлучення від гріха. Оскільки народ був опоганений, то залишалося надто мало часу, щоб усі встигли приготуватися до святкування Пасхи у властивий день, тобто чотирнадцятого дня першого місяця (Вих. 12:6), і тому свято було святковане чотирнадцятого дня другого місяця – на що дозволив Господь (Чис. 9:10,11). ЗАКЛИК ДО ЦІЛОГО ІЗРАЇЛЮ Той самий настрій розуму й серця, який характеризував розпорядження Єзекії щодо Пасхи та її застосування щодо цілого Ізраїлю, оволодів ним і допровадив до того, що він прагнув реформації не лише двох поколінь, знаних як Юдея, але також десяти поколінь відлучених братів, знаних як Ізраїль. Відповідно, спеціальні посланці були вислані до Беер-Шеви, міста, що було висунуте найбільше на південь ізраїльської землі, щоб публічно запросити усіх ізраїльтян з кожного покоління, аби вони відновили звичай віддавання шани Єгові, а особливо, щоб з нагоди цього свята вони прийшли до Єрусалима. Поштова система в той час ще не існувала, як це є сьогодні, тому було зроблено спеціальні кроки і скликано посланців, щоб вони рознесли запрошення. Запрошення царя Єзекії на свято Пасхи прийшло в найбільш відповідний час, оскільки пророцтво Ісаї, яке говорило про забрання Ізраїлю до неволі, уже було в процесі. В той час, власне, десять поколінь платили данину Асирії і очевидно розпочалося переселення багатьох людей. Таким чином, приготоване влаштування Єгови служило зверненню уваги кожного, хто був «правдивим ізраїльтянином», на той факт, що неволя Ізраїлю була карою за відкинення Єгови, а одночасно це запрошення мало заохотити тих, котрі мали віру і ревність до відновлення звичаю віддавання шани Богові. Коротко кажучи, листи царя Єзекії були нагадуванням, щоб вони не забували про минуле і навернулися до Єгови: «І не будьте такі, як ваші батьки та як ваші брати, що спроневірилися Господеві, Богові їхніх батьків, і Він дав їх на спустошення, як ви бачите… Покоріться Господеві, і ввійдіть до святині Його… і Він відверне від вас жар гніву Свого» (2 Хр. 30:7,8). Це нагадування містило думку не лише про теперішнє визволення, але також про повернення їхніх братів, які вже були депортовані. Але в північній частині царства було висміяно посланців, які розносили ці листи (10 в.). Чим більше хтось віддалився від Бога, тим більше був гордим і марнославним, як зазвичай буває. Без сумніву, це, власне, та пиха в значній мірі допровадила їх до знищення як народу. Всі, хто є в гармонії з Богом, є покірними, і лише такі отримують славне Господнє послання з визнанням та любов’ю; вони також добре ставляться до слуг, які його приносять. Ми також помічаємо, що їх післанництво в таких умовах свідчить про велику віру і посвячення Єгові, тому що, як вони самі, так і посланці, які їх запрошують, знаходяться в погорді і стають предметом насмішок невіруючих мас. ВІДПОВІДЬ НА ЗАПРОШЕННЯ Хоча небагато, та, як подає опис, досить значне число ізраїльтян впокорилися і прийшли з поколінь Асира, Манасії та Завулона (11 в.) і, очевидно, отримали благословення, якими Бог обдаровує тих, які впокоряються і залишаються слухняними. Разом з цією згадкою знаходимо ще одну, що також прийшли «багато» з поколінь Єфрема, Манасії, Іссахара та Завулона (18 в.). Таким чином, принаймні п’ять з десяти поколінь були представлені більш-менш чисельно, а з позосталих два вже були в неволі – Рувим та Ґад. Крім того, ми пам’ятаємо, що деякі ізраїльтяни з десяти поколінь раніше поєдналися з царством Юди, з огляду на пануюче в їх власному краї ідолопоклонство і кращі релігійні можливості в царстві Юди (2 Хр. 15:9). Здається, що в цілій Юдеї запрошення прийняти участь в святі Переходу було добре прийняте: «Також в Юдеї була Божа рука, щоб дати їм одне серце для виконання наказу царя та зверхників за Господнім словом» (12 в.). В результаті, того року зібралося незвично велике зібрання в Єрусалимі. Опис подає, що з часів Соломона, тобто впродовж двохсот п’ятдесяти років, не святкувалося свято Пасхи так, як тоді. Свято обходилося з великою радістю і задоволенням, зо співом і прославлянням Бога. Народ був настільки захоплений в своєму релігійному запалі, що на його пропозицію тижневе віддавання честі і слави святим речам в час Пасхи було продовжено на наступний тиждень (21-26 в.). В цьому місці відійдемо на хвилинку від нашої теми, щоб звернути увагу на той факт, що в той ранній період правдиві, вірні ізраїльтяни з царства десяти поколінь зібралися в царство двох поколінь. Пізніше, коли покоління Юди опинилося в неволі, більше не було можливості прослідковувати подальший поділ Ізраїлю. Виданий Кіром декрет, який дозволяв на повернення з неволі, оминув усі поділи і відносився до цілого Ізраїлю (Езд. 1). Вірні з усіх поколінь, які повернулися, були разом визнані Ізраїлем, і так до них відноситься Біблія. (Подивися симфонію і перевір записи Нового Заповіту, які говорять про Ізраїль). Це, власне, залишки Ізраїлю, а не лише Юди, були зібрані завдяки особливій ласці Божої угоди в Євангельському віці, тоді як всі інші були «засліплені» і відкинені від обітниць цієї угоди аж до моменту завершення збирання «вибраних» віку Євангелії, тобто духовного Ізраїлю (див. Рим. 11:7,25-32). Одночасно відновлення правдивої релігії, започаткованої Єзекією, не завершилося святкуванням цієї Пасхи. Воно наповнило народ ревністю у віддаванні честі Господу, ревністю в щедрій підтримці священників та Левитів, в утримуванні жертв і т.д., але також призвело до сильного руху проти будь-якої форми ідолопоклонства по всій Юдеї, поширюючись навіть на край, що належав десяти поколінням. В результаті наступило загальне знищення ідолів того краю, а також знищення пагорбів непристойності, посвячених розпущеному шануванню Ваала і т.п. Результат такого властивого навернення народу до Бога приніс йому та його цареві багато дочасних благословенств, згідно з Божою угодою, вчиненою з цим народом. Цар і народ стали дуже багаті, а їх десятина і жертви для Господа були не лише достатніми для утримання священників і Левитів, але ще багато поза тим залишалося, і потрібно було побудувати склади для його зберігання (2 Хр. 31). АНАЛОГІЇ В ДУХОВНОМУ ІЗРАЇЛІ Розгляньмо наступні аналогії, які мають місце в духовному Ізраїлі:
- Будь-яка правдива релігія асоціюється з порядком і чистотою, про що каже нам Апостол: «Як хто нівечить Божого храма, того знівечить Бог» (1 Кор. 3:17). У згоді з цим ми можемо сказати, що кожен, хто намагається очистити Божий Храм і допровадити його до гармонії з Божим порядком, буде тепер благословенний, як Єзекія та його царство. Однак ми повинні пам’ятати, що нагороди, які були обіцяні духовному Ізраїлю, є духовними, а не дочасними благословенствами.
Як ми вже раніше зазначили, Господнє зібрання в теперішній час може вважатися Його символічним Храмом, хоча правдивим Храмом є переможна Церква. Тим не менше, буде властивим застосувати цей урок також до серця кожного з нас, оскільки, як зазначає Апостол, кожен християнин є Храмом Духа. По цій же причині Церква зазвичай може бути належно трактована як Храм Духа, посвячений і відданий Господу. Таким чином, кожен окремий християнин, виправданий та освячений через велику жертву примирення нашого Первосвященника, повинен зберегти себе (і, наскільки це можливо, усіх інших, пов’язаних з ним і пронизаних тим самим духом) від будь-якого опоганення світовістю, щоб в такий спосіб отримати очищення з нечистоти світовості, щоб таким чином отримати Господнє благословення в духовних справах. Увесь Господній люд повинен пам’ятати про потребу очищення з бруду світовості, і не лише минулого, але також від того, який тепер є в світі. Ми пам’ятаємо слова Апостола: «Отож, мої любі, мавши ці обітниці, очистьмо себе від усякої нечисти тіла та духа, і творімо святиню у Божім страху» (2 Кор. 7:1). Однак недостатньо доконати саме очищення, його потрібно ще провести згідно з Божественними розпорядженнями. Як Єзекія, священники та Левити були очищені і посвячені «за законом Мойсея», посередника угоди між Богом та Ізраїлем, так і ми, які належимо до дому синів, маємо також старатися очищуватися та освячуватися в точній згоді з законом Христа, Посередника Нового Завіту. Як під Угодою Закону потрібно було дотримуватися формального ритуалу, так у Євангельському віці потрібно дотримуватися певних форм віри, слухати «здорової науки» і бути слухняним. Наше очищення не відбувається через кров бичків і козлів, але через заслугу дорогоцінної крові Христа, який не вимагає помсти на нас за Його смерть, але, навпаки, кличе про милосердя, прощення і милість для всіх, які через Нього приходять до Отця.
- Для нас також є урок в широкій концепції Єзекії про загальне святкування свята Пасхи всіма ізраїльтянами. Ті ж, котрі виявили бажання взяти участь у вшануванні Господа, мають вважатися братами і заохочуватися до цього. Посідання Єзекією широкого, багатого біблійного знання, яке стосувалося описаних подій, не було достатнім. Його обов’язком і привілеєм було упевнитися, чи між правдивим Господнім народом та зарядженнями, які стосувалися шанування Бога в Його домі, храмі, не було жодних розділяючих бар’єрів.
Подібно духовні ізраїльтяни повинні усвідомити собі, що всі «правдиві ізраїльтяни» становлять одне у Христі Ісусі, і всі мають буди оцінювані і трактовані як правдиві ізраїльтяни, які довіряють дорогоцінній крові Христа як великій викупній жертві за гріхи і посвячуються Господу на службу. Таке загальне визнання характеру християнина, у що ми з задоволенням віримо, посилюється в останньому столітті. Але є ще багато роботи в цьому відношенні: потрібно знайти усі сектантські перешкоди, знищити сектантські назви та віровчення, а правдиві християни (усі, які вірять в дорогоцінну кров Христа і є цілком посвяченими Господу, повинні бути слухняні вказівкам Його Слова, найкраще, як тільки можуть його зрозуміти) повинні перебувати разом і бути одним людом без інших різниць, крім того, що одні осягнули більше знання і вищий рівень посвячення, аніж інші – але всі повинні старатися дійти до повного зросту в Ісусі Христі (Еф. 4:13).
- Ми повинні також взяти урок з того, що таке післанництво про правдиву спільність правдивих ізраїльтян, а згідно з Божими обітницями усіх, не дивлячись на вірування і погляди, не завоювало б тепер популярності, як воно не було популярним серед багатьох і в ті часи. Тепер, як і тоді, більшість схильна висміювати і трактувати тих, котрі пропагують простоту, яка виявляється в Ісусі Христі, про що вчить Святе Письмо і було на початку практиковане в ранній Церкві, як фанатиків та мрійників. Не дивлячись на це, тепер, як і колись, деякі притягуються, як вони це собі усвідомлюють, властивим посланням – Правдою. Ми не сумніваємося, що багато інших почують цю новину, але не матимуть відваги поступати згідно її вказівок, як це, без сумніву, мало місце з деким в Ізраїлі. Однак певна частина з майже всіх сект, вірувань і груп буде притягнута. І виявиться, що це будуть люди лагідні, готові і охочі впокоритися. Горді натомість будуть підтримувати сектантство, дбаючи про пов’язані з тим почесті і становища, але вони не отримають спеціальних Божих благословенств. «Блаженні лагідні».
- Правдиве відродження релігійних почуттів щодо Бога, вшанування Його з «оздобою святості» і згідно з вказівками Його Слова, асоціюється тепер, як і в часи Єзекії, з загальним знищенням ідолів. О, як багато довкола нас ідолів, які Господній народ ревно повинен знищити! Ці ідоли мають багато різних форм і характеристик, але один спільний характер. Одним з тих ідолів, через які тисячі за тисячами падають ниць на землю, є Сектантство, ще іншим є Гроші, далі Жадоба, потім Самолюбна Амбіція, ще іншим Пиха, далі Вигода і, загалом, існує цілий легіон зі спільною родинною назвою – Самолюбство.
Кожен, хто через відкуплення дійшов до стану виправдання через віру і повного посвячення Господу через відкуплення в Ісусі Христі, кожен, хто шанує Господа в «оздобі святості», легко собі усвідомить огидний характер тих ідолів, які великий противник посилає кожному через гріх, щоб ми їм вклонялися і їх шанували. А пропорційно до нашої ревності в служінні Господу, пропорційно до міри Його Духа в наших серцях, ми самі будемо з запалом триматися здалеку від тих ідолів, підкоряючи не лише слова наших уст і вчинки нашого життя, але також усі наші думки під волю Бога в Ісусі Христі (1 Ів. 5:21; 2 Кор. 10:5).
BS №528 ’80:20; TP №391, ’88:117.

Теперішня Правда № 81, Весна 2023
Опубліковане Світло (Як Бог подавав правду для Свого люду протягом віків?)
ОПУБЛІКОВАНЕ СВІТЛО

«Для моєї ноги Твоє слово світильник, то світло для стежки моєї» − Пс. 119:105.
Розпочнімо нашу подорож за допомогою світла, опублікованого 178 років тому, яке стосується періоду, коли релігійний світ був просякнутий віровченнями Темних Віків (часу, коли світ переходив стан стагнації або занепаду) приблизно між 500 і 1500 роками нашої ери. Час релігійних забобонів, хрестових походів – час, коли релігійні війни між християнами та мусульманами розпочиналися головним чином з метою забезпечення контролю над святими місцями (серед яких був Єрусалим), які вважалися такими серед обох груп. В сумі вісім головних хрестових походів мали місце між 1096 та 1291 роками. Давайте ознайомимося з історією виникнення, розповсюдження та впливу книг перед Жнивом Євангельського Віку, під час цього Жнива й після нього. Ми, як посвячені Божі діти, маємо добру причину для радості, коли бачимо Божественне керівництво в наших працях від моменту початкового зрозуміння, коли проповідники та видавці почали відокремлювати світло від темряви, й аж до народження повного світла, коли воно було вже на часі − Прип. 4:18: «А путь праведних ніби те світло ясне, що світить все більше та більш аж до повного дня», а також Іс.60:2: «Бо темрява землю вкриває, а морок народи, та сяє Господь над тобою, і слава Його над тобою з’являється». Розпочинаємо з одного із вибраних Божих знарядь, який народився 15 лютого 1782 р., Вільяма Міллера. Він отримав лише 18 місяців формальної освіти, але його прагнення знання допровадило його до такого рівня самоосвіти, який дозволив йому зрозуміти просте, пряме свідоцтво Святого Письма. В 1844 р. брат Вільям Міллер у віці 62 роки розпізнав термін Вавилон як такий, що означає замішання. Цей термін застосовується у Святому Письмі до різних форм фальшивої релігії, які колись були чисті, а тепер стали піддані зіпсуттю. Ми вибрали кілька уривків Святого Письма, які допоможуть нам зосередитися на цьому питанні. В Івана 15:8 наш Господь каже нам: «Отець Мій прославиться в тому, якщо рясно зародите й будете учні Мої». Така віра мусить бути сповнена енергійності та активна: «Віра, що чинна любов’ю» (Гал. 5:6). Якщо ми маємо правдиву віру і любов, то матимемо ревність, яка виявляється в добрих учинках і в радості від служіння нашому Небесному Отцю. Так, Мат. 7:19 каже: «Усяке ж дерево, що доброго плоду не родить, зрубується та в огонь укидається». Ці думки також відносяться до наших часів! Тепер повертаємося до нашого аналізу опублікованого світла. Вільям Міллер не поділяв впливів, які привели до фанатизму. Він заявив, що кожен дух повинен бути випробуваний Божим Словом, щоб ми знали, якого роду цей дух: «Ото ж бо, по їхніх плодах ви пізнаєте їх» (Мат. 7:20). Тепер придивімся до приятеля Вільяма Міллера, проповідника Джозефа Марша; завдяки впливу Вільяма Міллера і зв’язкам з ним у 1851 році він опублікував книжку про славну реституцію під назвою The Age to Come (Наступаючий Вік). В ній він обговорює земне передтисячолітнє Царство Христа і представляє думку на тему поган, що живуть в час повернення Христа. Також британський педагог, Генрі Данн, написав наступні чотири книжки, одна з яких містила 700 сторінок і навчала, що неспасенні померлі будуть пробуджені на пробу до вічного життя. Ще інший, Яків Блейн, був зацікавлений працею Генрі Данна і цитував її. Яків Блейн в 1871 р. написав і опублікував книжку Hope for our race and God’s government Vindicated (Надія для нашого роду і Божий уряд підтверджені). Тепер звернімо нашу увагу на братів Джорджа Сторса і Джорджа Стетсона, які були сучасниками тих братів, про яких ми згадали вище. Мої дорогі брати, якщо ви колись застановлялися над цінністю релігійного навчання матері, то уважно прочитайте подані нижче думки. Мати Джорджа Сторса збирала своїх дітей навколо себе, щоб навчати їх про справи, що стосувалися Бога та Ісуса. Оскільки кальвінізм був єдиним доступним навчанням, то вона старалася, як тільки могла, протидіяти цьому фаталістичному богохульству і передати їм, що коли вони шукатимугь Господа, то знайдуть Його. Це призвело до того, що в розумі молодого Джорджа повстало глибоке прагнення стати християнином. «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться» (Мат. 6:33). У віці 18 років Джордж Сторс під час роздумів був настільки вражений почуттям доброти, яка походила від Бога, що постановив шукати Господа, аж доки не знайде Його. Одного разу під час розмови зі своєю матір’ю він згадав, що любить слухати когось, хто з почуттями говорить про Ісуса. Його матір запитала тоді: «Чи ти вважаєш себе християнином?». На це він відповів, що дуже зацікавлений цим питанням. Мама сказала, що вже давно про це думала, і з того часу вони обоє проводили часті розмови і разом молилися. Вона була для нього матір’ю у багатьох значеннях цього слова, й тому він ніколи не переставав дякувати Богові за неї. Потім він одружився і вступив в Конгрегаційну Церкву, а через шість з половиною років померла його дружина. Тоді він вперше почув методистського проповідника. Про це він сказав: «Їхнє пекло було гарячим, але їх вільна ласка намагалася злагодити деякі з їхніх богохульств». Джордж знову одружився і приступив до методистського служіння. Він швидко переконався, що не може віддати своїх переконань в руки єпископів. Після шістнадцяти років він відмовився від цього служіння! В 1837 р. на підлозі вагону потяга він знайшов брошуру, яка говорила про знищення як остаточну долю безбожних. Після довгих досліджень він зробив Біблію і тільки Біблію підставою своїх поглядів. У 1841 р. він ввійшов до групи лідерів, які підтримували брата Вільяма Міллера та його вчення про другий прихід. Наступний важливий крок в житті брата Сторса настав тоді, коли він несподівано був запрошений зайняти становище пастора в м. Олбані в штаті Нью-Йорк, де вже були знані його погляди на тему умовного безсмертя. В 1842 р. він відчув, що мусить чітко пояснити своє розуміння. Тоді вперше церква була заповнена вщерть. Свої роздуми він виклав у шести проповідях, які пізніше були опубліковані. Ціль шести проповідей брата Сторса була виражена в підзаголовку: Чи існує безсмертя в гріху і стражданні? (1) Безсмертя тягне за собою вічні страждання. Тут він заявив, що такі вчення походять від Платона, а уявне безсмертя душі є чистим припущенням. (2) Смерть є цілковитим позбавленням життя. В цій проповіді він підкреслює, що загинути означає перестати існувати, як вчив Ісус, а загибель означає смерть, а не життя в нещасті. (3) Смерть є знищенням свідомого існування. Він додає, що грішні люди були уражені смертельною хворобою (гріхом) цілковитого знищення свідомого існування. (4) Отці церкви поєднували філософію з Біблією. Він цитує Енфілда, який стверджує, що деякі Отці Церкви намагалися поєднати поганську філософію з християнством. Чому вчить Святе Письмо? «Усе досліджуючи, тримайтеся доброго» (1 Сол. 5:21). (5) Безсмертна душа походить з платонізму. Ясне і правильне розуміння цього вчення братом Сторсом було прийняте ним з трактату, написаного Генрі Ґрю, який він знайшов на підлозі потяга в 1837 р.. Брат Сторс стверджує, що вчення про безсмертя душі походить від філософів-платоністів, а не з доктрини Святого Письма. (6) Відсутні біблійні докази існування вічного гріха і страждання. В проповіді під номером 6 брат Сторс підкреслює, що навернені − ті, котрі прийшли з язичництва, найімовірніше мали намір поєднати поганську філософію з християнством. Свою проповідь він завершує закликом: Прийдіть до Дарувальника Життя – вхопіться за життя вічне! 1843 р. брат Сторс розпочав працю редактора The Bible Examiner (Дослідник Біблії) і невдовзі почав здобувати успіх на цьому полі. Розгляньмо тепер деякі доктрини, яким навчав брат Джордж Стетсон, який народився в 1814 р. в Огайо і був начальником пошти в місцевості Олена. Наступна згадка говорить про нього як про лікаря Стетсона, який практикував в 1851-1855 роках. Наступна історична згадка стосується Джорджа Стетсона і Джонаса Вендела, який впродовж кількох років служив у зібранні в Норволк, Огайо. Читаємо про це у виданні The World Crisis (Світова Криза), написаному в 1873 р. Джонасом Венделом. Брат Стетсон помер у своєму домі в Едінборо, в Пенсильванії, в 1879 р.. Похоронне богослужіння відбулося в звичайному залі, оскільки він був більшим за будь-яку іншу з місцевих церков. Воно відбулося в неділю і з огляду на взаємоповагу усі церкви були замкнені, а пастори взяли участь у цьому богослужінні. Останнім проханням брата Стетсона було, щоб пастор Ч.Т. Рассел виголосив проповідь на його похороні. В похоронних урочистостях приймали участь близько 1200 осіб, що є доказом великої поваги, якою користувався брат Стетсон. Наш Пастор, а також вірний і мудрий раб Господа, брат Рассел, завершив похоронну промову такими словами: «Правда коштувала йому дуже дорого, але він купив її з радістю!». Також подано, що дім брата Стетсона знаходився в Едінборо, Пенсильванія, і він був одним з тих, хто став особливим слугою Бога. У віці шести років Пол. С. Л. Джонсон приймав участь в похороні брата Стетсона і вперше побачив там пастора Рассела. Брат Джонсон сказав, що добре пам’ятає атмосферу честі і сповненої жалю пошани, які були виявлені під час цього жалобного богослужіння. Приблизно через два місяці помер брат Сторс. Пастор Рассел під час похоронної промови сказав: „Наш брат тільки ввійшов в 84 рік життя і часто хворів. Він був вірним слугою і невдовзі ввійде в радощі Господа. Оплакуємо втрату приятеля і брата у Христі“. Ця інформація породжує питання: Як брат Рассел пізнав і зрозумів Боже Слово? У 1870 р., після дворічного дослідження похмурих пустель поганства, брат Рассел піднявся майже зі стану розпачі, приходячи до релігійної правди завдяки служінню Джонаса Вендела, проповідника групи Другого Адвенту. Це був той самий чоловік, який служив разом з братом Стетсоном. Завдяки опублікованому світлу тих всіх Божих слуг пастор Рассел переконався, що Біблія є правдивим Божим об’явленням для людства, і що вона не вчить ні про безсмертя людини, ні про вічні муки. Брат Рассел зустрівся з братами Стетсоном і Сторсом, коли отримав публікацію The Bible Examiner. Брат Сторс впродовж років стверджував, що Адам спровадив на людство гріх і смерть, а не вічні муки, а Ісус, з Божої ласки, дав Себе на викуп за всіх. Будучи наповнений такими ученнями, The Bible Examiner справив на бр. Рассела найбільш корисний вплив. Потреби бр. Рассела, пов’язані з його розвитком і приготуванням до служіння були задоволені в особливий спосіб, не стільки завдяки усним переказам, скільки через статті і листи, які містилися в The Bible Examiner. Цей журнал і листи читали інші члени зібрання, як також сам брат Рассел. Члени цього біблійного зібрання бачили, як брат Рассел зростав у знанні, яке брати Стетсон і Сторс виливали на нього. Жоден з них не знав тоді, ані не усвідомлював, що брат Рассел був тоді приготовлюваний до уряду домоправителя над Господньою челяддю, як спеціальний представник Ісуса, бо це, власне, означало таке помазання! Це було показано в його управлінні жнивом, як також в провадженні дискусій в той час. Брати Стетсон і Сторс, які працювали з пастором Расселом, усвідомлювали собі цей факт. А через кілька років після помазання антитипічного Давида, помираючи, вони завершили своє служіння. Як антитипічний Самуїл, брати Стетсон і Сторс розпізнали, що тим, що залишився, − тим, котрий мав пасти вівці, − був пастор Ч.Т. Рассел. Продовжуємо нашу подорож, обговорюючи світло, опубліковане 136 років тому, коли релігійний світ був просякнутий віровченнями (основами віри) з Темних Віків, з періоду між 500 і 1500 роками нашої ери. Тому це було небачено, щоб молодий чоловік – Ч.Т. Рассел, який мав 34 роки − розглядав різні погляди і написав та опублікував книжку, яка їх пояснювала. Вивчаючи ці погляди, ми помічаємо в цих досягненнях відвагу і запал духа автора, не дивлячись на гнітючі перешкоди, а також бачимо багату спадщину, яку він нам залишив. Ми прагнемо разом з Вами заглибитися в історію розвитку, поширення і впливу цієї книжки в період Жнива і аж до наших часів. Правди, які містяться в книжці Божий План Віків (Р1), стали зрозумілі впродовж 16 років, 1869-1885, при чому значна частина процесу написання мала місце в 1882-1886 роках. Нашим бажанням є, щоб Ви зрозуміли, як Божа рука супроводжувала появу цієї книжки, а також, щоб ми побачили вплив іншого опублікованого світла, написаного вибраними Богом авторами. Ми хочемо поділитися з Вами прізвищами деяких із них! Джозеф Марш, співпрацівник Вільяма Міллера, написав книжку, опубліковану в 1851 р. (за 34 роки до 1 Тому), під назвою The Age to Come (Майбутній Вік). В ній він обговорює земне передтисячолітнє Царство Христа. Він вірив, що під час повернення Христа житимуть погани. Генрі Данн написав принаймні чотири книжки, в яких він навчав, що неспасенні померлі будуть пробуджені на пробу до вічного життя. Яків Блейн у 1871 р. опублікував книжку Hope for our Race (Надія для нашого Роду), а також God’s Government Vindicated (Божий Уряд Підтверджений). Джордж Сторс в 1871 р. опублікував книжку під назвою: Promise and Oath of God to Abraham (Обітниця і Присяга Бога для Авраама). Брат Сторс заявив, що майбутня проба щодо життя є запевнена обітницею, даною Авраамові. В 1873 р. він видав наступну книжку The Divine Plan in the Government of our Race (Божий План в Управлінні нашим Родом), в якій він накреслив епохи Божого плану, як їх тоді розуміли. У значній мірі успіх 1 тому виникав з того, що він був побудований на успіхах або поразках тих попередніх книжок – опубліковане світло на часі! В 1880 р. один зі співпрацівників пастора Рассела, Джон Г. Патон, написав Day Dawn (Світанок Дня), представляючи дві теми, реституцію і пророцтво часу, а опублікована вона була А.Д. Джонесом, який також розпочав публікацію під назвою Zion’s Day Star (Зоря Дня Сіону). В 1877 р. Н.Г. Барбур і Ч.Т. Рассел видали свою книжку The Three Worlds (Три Світи). Вважається, що стаття з Трьох Світів була першою, яка поєднувала ідею реституції з пророцтвами часу – пізніше ці теми розглядалися в 1, 2 й 3 парусійних томах. Це була велика кількість опублікованого світла, однак це ще не була вся правда. Тепер дозвольмо нашому розуму повернутися в часі на якихось 3100 років до останнього судді і першого пророка. Самуїл був посвячений Богові в момент народження сповненою вдячності матір’ю і вихований в святині в Шіло священником Ілієм. Самуїл, найбільший патріот Ізраїлю і речник Бога, з гнівом засудив Саула і таємно помазав Давида на царя. 1 Сам. 16:1 каже: «І сказав Господь до Самуїла: Аж доки ти сумуватимеш за Саулом? Таж Я відкинув його, щоб не царював над Ізраїлем. Наповни рога свого оливою, та й іди, пошлю тебе до віфлеємлянина Єссея, бо Я наглянув Собі царя між синами його». Знову перенесемося до часу, коли Бог наказав антитипічному Самуїлові, щоб той наповнив свій розум (ріг з 1 в.) відповідними правдами і знайшов вибранця з-поміж номінального люду (Єссея), який любить і досліджує Біблію. Бог через засади Свого Слова, через Свого духа і провидіння почав у 1846 р. промовляти до Вільяма Міллера, який зауважив, що видатні лідери номінальної церкви були відкинені Господом. Він також визнав, що, подібно до Самуїла, був занадто старий і змучений, щоб бути лідером, і тому шукав когось вибраного Богом. В 1846-1871 роках брати Джордж Сторс і Джордж Стетсон як члени антитипічного Самуїла шукали лідера для Господнього люду. Антитипічним наймолодшим сином Єссея був Ч. Т. Рассел. Як Ч.Т. Рассел пізнав і зрозумів Слово Боже? В 1868-1870 роках, після дворічного дослідження понурих пустель поганства, брат Рассел піднявся майже зі стану розпачі, приходячи до релігійної правди завдяки услузі вибраного Богом знаряддя Джонаса Вендела, проповідника Другого Адвенту, який переконав його, що Біблія є Божим об’явленням. Перебуваючи під впливом служіння Джонаса Вендела, пастор Рассел дійшов до такого розумового настрою, що готовий був досліджувати Біблію як Божественне Об’явлення. Читання пастором Расселом журналу Дослідник Біблії було найбільш корисним для майбутнього визначення пастора Рассела як антитипічного Давида. Брати Стетсон і Сторс, як члени антитипічного Самуїла, мали привілей помазати пастора Рассела на антитипічного Давида в 1871-1874 роках. Пастор Рассел мав 19 років, коли розпочалося це помазання. Завдяки опублікованому світлу тих всіх Божих слуг пастор Рассел переконався, що Біблія є правдивим Божим об’явленням для людства, і що вона не вчить ні про безсмертя людини, ні про вічні муки. Як посвячені діти Всемогутнього Бога ми знаходимося під враженням біблійної правди, що Бог є за стерном і вибирає тих, котрі будуть Йому служити! Тепер проаналізуймо біблійну історію Самуїла. В 1 Сам. 1:13,15,20,27,28 читаємо: «А Анна вона говорила в серці своїм: тільки губи її порушувалися, а голос її не був чутий. І вважав її Ілій за п’яну». 15 в.: «А Анна відповіла та й сказала: Ні, пане мій, я жінка скорбна духом, а вина та п’янкого напою не пила я. І я вилила душу свою перед Господнім лицем». 20 в.: «І сталося по році, і завагітніла Анна, та й сина породила. І назвала вона ім’я йому: Самуїл, бо від Господа жадала його». 27 в.: «Я молилася за дитину цю, і Господь дав мені жадання моє, що я просила від Нього». 28 в.: «А тепер я віддаю його Господеві на всі дні, скільки він жаданий для Господа. І вклонилася там Господеві». Ми всі знаємо, як Бог послужився Самуїлом. Як сильно ця історія нагадує нам історію матері брата Джорджа Сторса, коли вона зібрала своїх дітей, щоб вчити їх про Бога, Ісуса і розказати про посвячення Джорджа Господу. Пані Сторс сказала до Джорджа: Ти шукатимеш Господа і знайдеш Його. О, мої любі посвячені брати, ми можемо мати докладно таку ж довіру до тих, котрих Бог вибрав як антитип Самуїла! Через тих Божих слуг пастор Рассел був вибраний на становище домоправителя над Господньою челяддю як спеціальний представник Ісуса, про що ані він сам, ані інші не знали. Пастор Рассел одержав дуже солідний фундамент, на якому міг будувати. В 1878 р. пастор Рассел виголосив серію проповідей, які пізніше були опубліковані в газетах Пітсбурга і у Вартовій Башті Сіону. Вони були наступними: (1) Ціль повернення нашого Господа, (2) День суду, (3) Спосіб другого приходу, (4) День Господній, (5) Коли прийде Христос. В тих назвах ми можемо зауважити вплив брата Вільяма Міллера як прихильника Другого Адвенту. Пастор Рассел опублікував також трактати, які пізніше поєднав у 164-сторінкову брошуру під назвою: «Пожива для Думаючих Християн». Вона сягала тиражу в півтора мільйона екземплярів. Пастор Рассел мав також серію шести проповідей, які вияснювали Божий план віків. Згадка про це є подана в R 0347 (1882 р.), але ми не знаємо деталей, які містилися в тих проповідях. Пастор Рассел почав розуміти Левит 16 і написав статтю в R 0072 (1880 р.) під назвою «Тіні Закону», в якій заявляв, що Закон Мойсея був поданий в найдрібніших деталях і його слід було дотримуватися зі скрупульозною точністю. Якщо це правда, то наскільки ж ми повинні старатися докладно відчитати значення тих образів, виконання яких тривало роками і які детально представляють усі різноманітні риси праці примирення між Богом і людиною. Восени 1879 р. вперше під час Жнива Євангельського Віку два спасіння, як вони були представлені в типах Скинії, стали більш ясні для пастора Рассела. В Тінях Закону він написав про посвячення священства. Пастор Рассел, молячись і досліджуючи впродовж трьох днів, намагався одержати світло на тему Лев. 16. Через кілька тижнів після того, як воно прийшло, він зібрав своїх головних співпрацівників на восьмиденний семінар, де представив їм своє занепокоєння, боротьбу і молитви до Бога про освічення. Він пояснив їм свої відкриття і вони разом обговорили нове світло щодо Скинії. Це було під кінець листопада і на початку грудня 1879 р. Ці вибрані Божі знаряддя наповнили житницю правди поживою на часі так, щоб Ч.Т. Рассел став домоправителем над усім Божим маєтком (Мат. 24:45-47). В січні 1880 р. пастор Рассел написав для лютневого видання Вартової Башти свою першу статтю на тему нового світла, яке походило зі Скинії. Більше як через рік він опублікував книжку Тіні Скинії, яка багатьма вважалася його найкращим опублікованим світлом. Пояснення, які стосувалися реституції, друкувалися ще перед виданням 1 Тому Досліджень Святого Письма. Ми розуміємо, що частина успіху цього тому виникала з того, що він з’явився, основуючись на успіху тих раніших пояснень або відсутності такого успіху. Хоча велика частина 1 Тому походила з існуючого раніше матеріалу, також було трохи таких пояснень, які були написані наново в період приблизно чотирьох років. Старі і нові праці були вміло поєднані, щоб творили узгоджену цілісність. В квітні 1882 р. в R 0335 пастор Рассел накреслив попередній план книжки: Millennial Day Dawn (Світанок Тисячолітнього Дня). Він сказав, що вона буде містити декларацію того, що ми розуміємо як Божий план, і що це буде книжка, яку ми захочемо досліджувати самі і позичати іншим зацікавленим. Назва Millennial Day Dawn (Світанок Тисячолітнього Дня) була вибрана, щоб відрізнити її від публікації Day Dawn (Світанок Дня) авторства Джона Г. Пейтона, а крім того люди могли її ототожнювати з тим опублікованим світлом на тему реституції і часових пророцтв. До часу публікації назва була змінена на Millennial Dawn (Світанок Тисячоліття) і описувала виключно план віків. Як же ми за це вдячні! Існують різні видання 1 Тому з певними змінами в передмові і тексті, які були необхідні; напр., коли назва серії була змінена на Дослідження Святого Письма. У виданні за 1937 р. поміщена також передмова пастора Джонсона, як і авторська передмова пастора Рассела. Сума всього, чим ми з вами поділилися, принесла плід на 350 сторінок опублікованого світла. Шануймо цей багатий дар, який ми одержали!
РТ № 778, ʼ2022:18; ТР № 561, ʼ2022:18

Теперішня Правда № 80, січень-лютий 2022
Молодість Даниїла та його друзів у Вавилоні
Молодість Даниїла та його друзів у Вавилоні

Даниїл 1

«І поклав Даниїл собі на серце, що він не оскверниться» (8 в.).
Святе Письмо представляє нам Даниїла як одного з тих, кого полюбив Господь. Його вірність Всевишньому вражаюче показує пророк Єзекіїль, через якого Господь, говорячи про незмінність Своїх присудів, які невдовзі мали торкнутися юдейської землі, сказав: «А коли б серед неї були три мужі: Ной, Даниїл та Йов, вони в своїй справедливості врятували б лише свою власну душу» (Єз. 14:14). Ці слова були сказані Єзекіїлем незадовго перед спустошенням Єрусалиму, коли Даниїл перебував у Вавилоні, в якому досяг дуже визначного становища і, без сумніву, його слава дійшла до його рідного дому. Даниїл, разом з Йоякимом, юдейським царем, а також з багатьма визначними людьми з ізраїльської землі, був узятий до неволі, перш ніж настала остаточна неволя за днів Седекії, коли була спустошена земля, залишившись без мешканця, і коли розпочався сімдесятилітній період спустошення. Даниїлу було близько чотирнадцяти років, коли він потрапив до вавилонської неволі, в якій дожив до пізньої старості, досягши віку понад сто років (Дан. 1:21). Книга Даниїла є однією з тих, проти яких так звані «вищі критики» витрачають багато зусиль; тоді як одні схильні називати її фікцією, інші заявляють, що вона є історією, яка описує панування Антіоха Епіфанія (який жив приблизно через сто років після смерті Даниїла), і що вона була написана якимсь невідомим автором, який для маскування вжив ім’я Даниїл. Сучасна наука та вищі критики залишаються в значній опозиції до всього, що має характер правдивого пророцтва – до всього, що могло б вказувати на пряме Божественне натхнення і намагалося б в якому-небудь значенні цього слова провіщати майбутнє. Книга Даниїла, перевершуючи всі інші, наділена тими характеристиками, і тому більше, аніж будь-яка інша книга Старого Заповіту, засуджується тими людьми. Та Господь заздалегідь попередив нас через апостолів і пророків про цих людей, чия мудрість стане для них самих пасткою й сіткою, так, що «загине мудрість премудрих його, а розум розумних його заховається [затьмариться]» (Іс. 29:14; 1 Кор. 1:26-29). Також наш Господь звернув увагу на те, що ці речі приховані від мудрих і розумних, а об’явлені немовлятам – зрозумілі для тих, хто не вихваляється мудрістю, яка вважається такою в світі (Мат. 11:25). Яким же правдивим стосовно фактів виявляється це твердження! Тоді як багато великих та вчених спотикаються на твердженнях вищого критицизму та інших формах невірства, Господні «малі», тихі й покірні, що надаються до навчання через Слово Отця, є поінформовані і зростають в ласці і знанні Правди. Тим, які добре тримають у своїй пам’яті образи і пояснення пророцтв Даниїла (подані у Студіях Святого Письма, 1-3 Томи), немає потреби представляти детальні аргументи, щоб довести, що прекрасна Книга Даниїла не є фікцією, але книгою, що прекрасніша за будь-яку написану фантазію. Також буде зайвим казати їм про те, що це історія подій, які мали місце в 167 р. до н.е., і які помилково подаються як особисте пророцтво самого Даниїла, тому що вони бачать його виконання в минулому, теперішньому і майбутньому в ширших, прекрасніших і більш дивовижних масштабах, аніж усе те, що сталося в згаданому вище році. В етапах виконання цього пророцтва вони помічають незаперечні докази діяльності надлюдського розуму, а також те, як заявив Даниїл, що Всевишній Бог об’явив в ньому таємниці Свого Плану, які ще відносяться до майбутнього. НАВЧАННЯ ДАНИЇЛА ТА ЙОГО ТОВАРИШІВ З нашої лекції виникає, що Даниїл та інші єврейські полонені опинились у Вавилоні, де, згідно зі звичаєм, цар обрав певне число найбільш багатообіцяючих молодих бранців, які повинні були пройти трирічний курс навчання. На той час Вавилон був науковим центром. Без сумніву, це мало подвійну мету: вавилонський монарх намагався таким чином пов’язати свою імперію з наукою і знанням світу, а також розвинути дружню атмосферу між Вавилоном та іншими державами, над якими він мав владу, щоб чужі народи відчували більшу зацікавленість Вавилоном, як центром світової імперії і були більш задоволені правами та постановами, які від нього походили, знаючи, що представники їхніх народів служили у царя радниками, тобто секретарями – магами, астрологами та мудрецями, як їх тоді називали. Вибір чотирьох молодих ізраїльтян, без сумніву, був справою Божественного провидіння, і зі значення їхніх імен ми можемо зробити висновок, що всі вони були дітьми релігійних батьків. Значення їхніх імен є наступним: Даниїл – «Бог мій суддя»; Ананія – «Бог милосердний» ; Мисаїл – «Такий, як Бог»; Азарія – «Бог помічник». Таким чином, Єгова, допроваджуючи до занепаду народ по причині його гріховності, зробив спеціальні приготування для тих з народу, які були Йому вірні, не дивлячись на те, що сам народ перебував в неволі. Вибираючи цих чотирьох євреїв для навчання у вавилонській школі, начальник євнухів за звичаєм дав їм нові імена, щоб перервати їх почуття ідентичності з рідним домом і прищепити почуття спільності з царством Вавилону, тому він дав їм імена: Валтасар, Шадрах, Мешах та Авед-Неґо. Здається, що вже з самого початку Даниїл особливо виділявся в цій четвірці – це було наслідком Господньої ласки, і хоча всі четверо користувалися спеціальними благословенствами, його часткою були видіння та об’явлення. Даниїл користувався особливою прихильністю з боку начальника євнухів, який взяв юнаків під свою опіку, як читаємо про це: «І дав Бог Даниїлові ласку та милість перед начальником евнухів» (9 в.). Ми не повинні думати, що ласка, як з боку Бога, так і людини, була чимось цілком незалежним від самого Даниїла, навпаки, правильно поступимо, якщо зробимо висновок, що з народження (спадково), а також в результаті виховання побожними батьками Даниїл мав благородний, приємний і визначний характер, який не лише краще його підготував, щоб стати речником Господа, але також призвів до того, що всім, з ким він зустрічався, Даниїл здавався скромним, стриманим і привітним. Яка чудова лекція не лише для молодих людей, але також для батьків! Наскільки необхідно, щоб ті, котрі стараються виконувати Божу службу, доклали зусиль в здобутті таких рис характеру, які б подобалися Богові! А якщо хтось збагне, що зовсім не має друзів, то правильним буде, якщо він припустить, що частина провини лежить на ньому самому. Було б правильним, якби всі такі старалися розвивати чемність і лагідність за всяку ціну, окрім принципів! Тільки Ізмаїл повинен був пережити те, що рука всіх обернеться проти нього, а його рука – проти всіх (Бут. 16:11,12). Натомість ті, котрі переживають досвідчення Ізмаїла, повинні побоюватися, що мають його характер, і тому вони повинні пильно дбати про милість перед престолом милосердя, через яку могли б перемогти ганебні риси та звички. Тільки тоді, коли ми будемо зненавиджені по причині нашої лояльності до Правди (прямо чи посередньо), ми зможемо відчувати задоволення або бути переконані, що терпимо в ім’я справедливості. Як зауважує Апостол, деякі страждають як злочинці і як ті, хто втручається в чужі справи, або по причині грубості, невихованості чи браку мудрої поміркованості, які дораджує Господнє Слово (1 Пет. 4:14-16, Хом.; Фил. 4:5; Як. 1:5). Але не забуваймо, що нечемність, яка є частиною самолюбства, набагато швидше може бути витіснена з серця, аніж з життя. Всі повинні черпати заохочення з думки, що Бог та Його народ, який дивиться на все з Божої точки зору, судить Божих синів не по тілу, а по духу, тобто по намірах їх розумів, їх сердець, і вони терпеливі до слабостей тіла, якщо існують докази, що новий розум старається підпорядкувати тіло під свій контроль. Серед тих чотирьох єврейських юнаків Даниїл від початку виявився лідером, а його лідерство провадило у правильному напрямку. В новому краї і нових умовах слабкий характер, правдоподібно, був би повністю знищений. По-перше, сам факт обрання, навіть в пробному значенні, на радника царя, безперечно, був великою честю. Неглибокий розум був би схильний до марнославства, пихатості, гордості, зарозумілості і т.п., тобто до рис, які уповільнили б справжній прогрес у навчанні, і тим самим він зменшив би свої шанси бути остаточно вибраним царем царем на його радника. Та більш важливим був би факт відокремлення від Бога, тому що Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать (1 Пет. 5:5). Даниїл міг сказати собі, як сказали б деякі: Я тепер далеко від ізраїльського краю і тісно пов’язаний з вавилонським двором, тому для мене було б корисним забути і залишити Божі закони та їх практикування, тому що вони стосувалися мене лише у моєму власному краї, а тут, далеко від обіцяної землі, я тепер можу в кожній ситуації поступати так, як це роблять кращі з вавилонян. Але Даниїл, навпаки, зробив дуже мудру постанову в своєму серці щодо того, що його народ був відірваний від обіцяної землі по причині свого непослуху щодо Бога, і він буде більш старанним в чиненні тих речей, які подобаються Всевишньому, і тому швидко знайшов можливість реалізувати свої постанови. ТВЕРДЕ РІШЕННЯ ДАНИЇЛА ТА ІНШИХ Завдяки царському указу ці студенти мали добрі порції їжі, – правдоподібно, значно кращі, аніж ті, до яких вони раніше звикли, – а застереження, що виникли в розумі Даниїла, не були викликані самозреченням, але виникали виключно з релігійного обов’язку. Ізраїльтянам, які були під угодою Закону, було заборонено споживати певні продукти, які зазвичай споживали інші народи, наприклад, м’ясо свині, кроля, вугрів, устриць і т.п., і, по-суті, будь-яке м’ясо, яке не було отримане через забиття, що полягало у знекровленні тварини аж до настання смерті, тому що Закон особливо забороняв вживання крові за будь-яких обставин чи умов. Їжа царського дому не була приготована згідно з тими принципами, і молодий єврей усвідомив собі, що не може мати надії на якусь зміну в цьому відношенні, і був занадто мудрий, щоб когось обвинувачувати. Він досить добре знав, що Божий Закон, якому він був підданий як єврей, не мав відношення до поган, тому Даниїл не намагався робити будь-яких спроб втручатися в загальні розпорядження. Тож прохання Даниїла було дуже простим, бо він просив дозволити йому дуже просту, недорогу дієту з ярини, яка, без сумніву, готувалась як частина загальної їжі домочадців. Якби це прохання було виконане, то це б нікому не завдало ніяких клопотів, а Даниїл зберіг би себе від «скверни» під умовами єврейського Закону. Здається, що товариші Даниїла під впливом його рішення долучилися до його прохання. Начальник євнухів, який був прихильний до Даниїла, боявся за своє становище, якби така проста дієта, як він підозрював, виявилась недостатньою і хлопці підупали на здоров’ї під час навчання. Врешті-решт, було узгоджено зі слугою (або підчашним), що питання дієти буде піддане десятиденній пробі. Так виявилась віра Даниїла в Бога. Даниїл пересвідчився, що навіть якщо така дієта не може бути у всіх відношеннях найкращою, то, все ж, це був єдиний можливий для них спосіб поступування, за допомогою якого вони могли уберегтися від порушення Божого Закону, тому Даниїл вірив, що Бог підтримає його в певній потрібній мірі і, як бачимо, він тут не розчарувався. Тут міститься лекція для всіх представників Господнього люду. Нашим обов’язком є не лише дослідження Господньої волі, але також глибоке роздумування над обставинами та умовами, які нас оточують, а також старання про таке помірковане поступування в житті, яке, перш за все, усім дало б Боже визнання і також принесло б якнайменше клопоту, незручностей і незадоволення іншим. Врешті-решт, обов’язок, який лежить на нас, передбачає довірливе сполягання на наглядаючу мудрість і провидіння Господа. «А ці четверо юнаків, дав їм Бог пізнання та розуміння в кожній книжці та мудрості, а Даниїл розумівся на всякому видінні та снах» (17 в.). Коли читаємо ці слова, то не повинні розуміти, що це пізнання та розуміння були чимось цілком чудесним, як було з розумінням видінь та снів, які були дані лише Даниїлові. Скоріше, ми повинні думати, що підлягаючи впливу, так би мовити, законів природи, четверо юнаків, які мали досить сильні характери, щоб ходити дорогою самопожертви в ім’я справедливості, мали також відвагу і силу характеру в стосунку до всіх своїх справ та навчання. Ми можемо припустити, що їх характеризує рішучість в питанні їжі, яка наказувала їм краще зректися самих себе, аніж порушити Боже Право, що означало для них розумову і моральну дисциплінованість, яка могла бути корисною тим чотирьом юнакам в кожній справі щоденного життя. Тут є наука для кожного християнина. Багато хто схильні думати, що дрібні справи життя є маловартісними, але кожен, хто досягає певного рівня в якійсь галузі життя, той, звичайно, дізнається, що ці досягнення в значній мірі були насідком рішучої сили волі, і що майже неможливо мати сильну волю в стосунку до важливих речей, якщо людина є безвідповідальною і податливою на будь-які впливи, навіть, якщо вони менш важливі. Звичка – це чудова сила, як у випадку зла, так і добра, а хлопець чи дівчина, чоловік чи жінка, які не навчилися самоконтролю в стосунку ДО малих, а в дійсності до всіх речей, не можуть очікувати, що будуть в стані ВИявити самоконтроль, коли матимуть справу лише з найбільшими і найважливішими справами. «МАЙ ВІДВАГУ БУТИ ДАНИЇЛОМ» Іншими словами, стосуючи обговорюване тут питання до християн, ми могли б сказати, що кожен, хто взагалі хоче стати «переможцем», повинен прикладати зусилля в даному напрямку, – великі і малі, – коли сумління та принципи їх вимагають. Лише той, хто є вірним в найменших справах, може очікувати, що виявиться вірним також в більш значних справах, і такою, беззаперечно, є Господня точка зору в даній справі. З Господньої точки зору всі справи, що мають місце в теперішньому житті, є малими у порівнянні з майбутніми речами. У зв’язку з цим Господь покликує «переможців», яких характеризує загальна вірність принципам, навіть у малих справах, а ця вірність виявить нахили або характер, якому можна буде довірити велику відповідальність, пов’язану з Царством (Лук. 16:10; Мат. 25:23). Наприкінці трирічного періоду навчання, коли Даниїл мав близько сімнадцяти років, прийшов час екзамену перед царем, і, як можна було сподіватися, Даниїл, разом зі своїми товаришами, зберігши вірність Господу і стараючись в першу чергу чинити Його волю, показали, що є більш розвиненими, аніж їхні товариші, і вони були прийняті до складу царської ради. Ми могли б взяти з цього урок, навіть оминаючи образне значення тих подій, хоча ми так не робимо. Ми могли б сказати, що є певна відповідність між позицією Даниїла і його товаришів та позицією тих, які були покликані Отцем до царювання в Царстві разом з Ісусом, нашим Господом. Не всі, котрі були покликані, не всі, котрі стали на шлях навчання, отримали обітницю прийняття. Навпаки, багато було покликаних, але небагато буде вибраних. Та характер тих, які будуть вибрані, буде в багатьох відношеннях відповідати характеру Даниїла і його товаришів. Не всі мають лідерського духа, як Даниїл, і не всі мають видіння, об’явлення та здібність пояснення, як було з ним, але всі мають того самого духа посвяти принципам праведності, і ця посвята буде крок за кроком випробувана під впливом Господнього провидіння на вузькій дорозі, якщо ми будемо йти в сліди Того, Хто є для нас прикладом – нашого Даниїла, нашого Вождя, нашого Господа Ісуса. Тому нехай усі, котрі вимовили ім’я Христа, відвернуться від беззаконня. Нехай усі такі залишаться вірними: «Май відвагу бути Даниїлом*». Ще інша думка вказує на те, що чиста духовна їжа є дуже важливою для Господньої черідки, і що ті, котрі осягнули знання Правди, повинні стримувати себе від будь-якої духовної їжі, яка є опоганена. Якби здавалося, що таке поступування обмежить духовне меню, а також можливості єднання з вавилонянами (християнськими групами, що вчать помилковим вченням) при їх столі, але принесе компенсуючі користі, тому що навіть найменші духовні благословенства і можливості, які Господь зішле своїм вірним, обернуться їм на духовне добре. Проведімо дослід, подібний до того, який пройшли Даниїл і його товариші, і побачмо, чи ті, котрі будуть кормитися чистим харчем Господнього Слова і котрі відкинуть пишну показність і опоганену їжу вавилонян, матимуть ясніше духовне обличчя чи не матимуть – навіть після короткої спроби. Але не думаймо, що досягнемо будь-чого лише через стримування себе від вавилонських порцій і доведення себе до духовного голоду. Кожен, хто стримується від популярних та опоганених продуктів, повинен шукати і вживати просту і не опоганену їжу, яку в своєму провидінні дасть нам Господь, бо в іншому випадку кінцевий стан, спричинений духовним голодуванням, буде гіршим від першого. * Слова віршу і пісні Ф. Бліса, «Dare to be a Daniel» (рос. «Смелым будь, как Даниил»)
BS №596,’85,82; TP №371, ’86,182

Теперішня Правда № 80, січень-лютий 2022
На що Бог не зважає?
ДЕВІЗ 2023 – ДІЇ 17:30,31

НА ЩО БОГ НЕ ЗВАЖАЄ?

«Не зважаючи ж Бог на часи невідомости, ось тепер усім людям наказує, щоб скрізь каялися, бо Він визначив день, коли хоче судити поправді ввесь світ через Мужа, що Його наперед Він поставив, і Він подав доказа всім, із мертвих Його воскресивши».
Згідно зі Словом Єгови, ми уважно проаналізуємо наш текст! Давайте розглянемо період часу, коли Бог не зважає на часи несвідомості, які тривали від Адама до смерті нашого Відкупителя. В цей період часу Бог залишив людину в несвідомості; Він також не втручався, не дорікав, але продовжував Свою власну працю. Також ми тут бачимо виражене твердження з натхненого джерела, яке інформує нас, що мільйони, які жили й померли в умовах язичницької темноти до приходу Христа, не несуть відповідальності і не будуть покарані за цю несвідомість. Тим не менше, з того моменту, як помер Ісус, Бог пропонує прощення і примирення тим, які увірують в Ісуса. Він не міг зробити цього, доки Викуп не був заплачений на Голгофі, а «тепер усім людям наказує, щоб скрізь каялися» (звіщає – ХОМ, п.п.). Тепер Бог приготував Відкупителя: «Того дня відкриється… для жертви за гріх і за нечистоту» (Зах. 13:1); так, той, хто змінив серце, може очистити себе в той день [в Тисячолітньому Віці]! Єгова, Який «визначив день, коли хоче судити поправді ввесь світ», передбачив період часу, «день» тривалістю тисячу років, «в Господа один день немов тисяча років» (2 Пет. 3:8). Цілий Тисячолітній Вік має бути 1000-літнім Днем Суду, коли весь світ має бути припроваджений до пізнання правди. Ми вже живемо 148 років в цьому Дні Христа, Тисячолітньому дні, що триватиме 1000 років, коли світ матиме свою пробу, свою перевірку, коли Христос і Церква будуть їх суддями. День проби світу, їх особистого випробування, має місце в «часи Відновлення всього» (Дії 3:21); Моє Слово останнього дня буде судити вас (Ів. 12:48). Не може бути суду без випробування, а також не може бути випробування без знання; тому всі повинні бути виведені зі стану смерті для того, щоб могли мати пробу до життя, і це буде в умовах Нової Угоди. Об’явлення 11:18 каже: «Час настав мертвих судити». Після того, як буде ознайомлене з Божим Словом, в умовах повного знання і можливостей, людство одержить справедливе випробування, що братиме до уваги їхні слабкості та недомагання. Івана 5:22 каже: «Бо Отець і не судить нікого, а ввесь суд віддав Синові». Наш біблійний текст каже: «Через Мужа [Ісуса Христа], що Його наперед Він поставив». «Бо гряде Він, бо землю судити гряде, Він за справедливістю буде судити вселенну, і народи по правді Своїй!» (Пс. 96:13). Ісус, Голова і Тіло: «Святі світ судитимуть» (1 Кор. 6:2). Слова «не зважаючи» вжиті тут в образному значенні, щоб вказати на те, що Бог не фіксує, не бере до уваги. Під час довгого періоду приблизно в 2500 років з часу потопу до першого приходу нашого Відкупителя, Ісуса Христа, людство лежить в незнанні, слабкостях і вадах (1 Ів. 5:19), але, як заявляє наш текст, Бог не звертає на нього уваги в цілому. Він звернув усю Свою увагу на кількох патріархів і невеликий народ Ізраїлю (Амос 3:2), нащадків Авраама, з якими Він склав особливу Угоду Закону. Ізраїль увійшов у великий період навчання: спочатку, в стані неволі в Єгипті, а пізніше, під проводом Мойсея, виходячи з Єгипту до Ханаану, блукаючи впродовж сорока років по пустині; ще пізніше, під проводом суддів, а потім царів і т.д., Бог зважав на гріхи серед ізраїльтян, яких Він прийняв як «особливий люд» під Угодою Закону при посередництві Мойсея. Ми читаємо, що кожен непослух одержить «справедливу заплату» (Євр. 2:2). Биття, карання і неволя, під Божим провидінням і з передбачення Пророків, були часткою вибраного Господнього люду. Послух приніс частині з них благословення, а непослух та ідолопоклонство принесли кари (Лев. 26) – але Бог не брав їх до уваги в стосунках зі Своїм вибраним людом. На перший погляд це викликає здивування. Якщо ми не зрозуміємо Божественного Плану, то будемо схильні очікувати, що вибраний народ мав би бути прощений більше, аніж інші – а це означало б, що це був би народ, чиї недосконалості не бралися б до уваги. Але це не так: Ізраїль був вибраний для якоїсь цілі. І в порядку їх приготування до їхньої місії, щоб вони могли її виконати, Господь карав і бив їх за їхні гріхи, і таким чином вчив і допомагав їм вийти з деградації більше, аніж іншим. І, як результат, коли наш Господь прийшов на світ, щоб стати Відкупителем, Ізраїль, будучи караний, битий, навчений досвіду впродовж багатьох століть, був значно більше розвиненим народом у світі в релігійному напрямі (Рим. 3:1,2). Таким чином, коли Відкупитель представив Себе, деякі, «останок», були «справжніми ізраїльтянами» і були готові прийняти Його (Ів. 1:12) – п’ятсот осіб під час Його раннього служіння і ще кілька тисяч впродовж наступного П’ятидесятничного періоду. Це розумно припустити, що жоден інший народ на світі не мав стільки приготованих сердець, готових прийняти Месію і цілком Йому посвятитися. Зауважмо, наприклад, що проповідь Св. Павла до афінян на Марсовому Полі, мабуть, торкнулася дуже небагатьох (Дії 17:34). «А деякі мужі пристали до нього й увірували». Петро передбачив питання своїх слухачів – Навіщо ти прийшов говорити нам про цього Бога? Якщо він наш Творець і ми його діти, то чому він так довго не надсилає нам послання? І хіба ми не маємо причини не наслідувати його, якщо він не дасть себе пізнати! Відповідь Апостола: Ви не несете відповідальності до цього часу. Таку несвідомість або ідолопоклонство Бог не брав до уваги або залишав непоміченими, тому що до цього часу Його великий план не досяг того етапу розвитку, який дозволив би надіслати повідомлення для вас. Тепер це послання прийшло до вас. Бог надіслав його. Він наказує усім людям, щоб скрізь каялися – в гріхах, усіх беззаконнях − і прийшли назад до згоди з Ним. СПРАВЕДЛИВІСТЬ БОЖОГО НЕЗВАЖАННЯ Всемогутній інформує нас, що Справедливість є головною підставою всіх Його дій: «Справедливість та право підстава престолу Твого, милість та правда обличчя Твоє випереджують» (Пс. 89:15). Він не може бути менше, ніж справедливим, хоча через Христа Він зробив так, що може бути більше, ніж справедливим – тобто люблячим і милосердним. В цьому незважанні, згаданому Апостолом, мусила бути справедливість. В чому вона полягала? Апостол пояснює, що внаслідок вироку смерті, який тяжів над світом в загальному, а також через те, що ще не було забезпечене відкуплення з цієї кари смерті і визволення у воскресінні, це було нелогічним з боку Бога дати людству закони, які б наказували каятися і т.п.. Чому? Тому що вони вже були засуджені до смерті, найвищої кари Божого Права. Для них не могло бути зроблено нічого більше, як їх знищення, оскільки вони жили безбожно; і нічого з того, що вони чинили, не робило їх гідними вічного життя. Так довго, як це прокляття смерті лежало на них і не було запропоновано жодної перспективи визволення з нього, Бог залишав їх у спокої і достатньо справедливо «не зважав» на їхні недосконалості і не зараховував це спеціально на їх рахунок. З євреями було по-іншому. Бог поінформував цей народ через Закон і Пророків, а також через карання за їхні переступи, і таким чином приготував серед них групу «справжніх ізраїльтян», готових до духовних речей. Додатково, Він бажав вжити їх та їхні досвіди як типи або уроки для Духовного Ізраїлю на майбутнє. Ці типи, під керівництвом Святого Духа, завдяки Новому Заповіту, давали дуже корисні уроки для Єдиної Правдивої Церкви цього Євангельського Віку – Духовного Ізраїлю, – тому що Угода Закону мала «тінь майбутнього добра» (Євр. 10:1; 8:5). Але перед тим, як розпочати таке поступування з Ізраїлем, Бог учинив угоду з ними, обіцяючи їм вічне життя, якщо вони будуть слухняні (Неем. 9:29; Гал. 3:12). Вони радісно прийняли цю пропозицію і намагалися жити праведно, намагалися дотримуватися Закону. Вони не одержали вічного життя під Законом, оскільки не могли його дотримати; не через те, що Закон був недосконалий, але вони, подібно, як і всі представники грішного Адамового роду, були недосконалі. Бог знав про їхні слабкості і дозволив їм розчаруватися результатами їх Угоди, але, тим не менше, Він учинив це великим благословенням для них − засобом навчання, який, як ми побачили, остаточно приготував кілька тисяч, щоб вони мали такий дозрілий стан серця, аби були готові прийняти Спасителя і стати Його учнями. Отже, єврей мав наступну перевагу над поганином на той час: він мав Божі обітниці. Він знав Божий Закон. Він мав користь від того, що намагався зробити неможливе – досконало його дотримуватися. Якби Бог не вибрав народу Ізраїлю, щоб допровадити їх під повчальними процесами Угоди Закону (Гал. 3:24), Він би «не зважав» на їхнє незнання, тобто так само, як Він зробив з переступами інших народів на той час. ось тепер усім людям наказує, щоб скрізь каялися В чому полягає таємниця такої зміни зі сторони Бога – з незважання на гріхи та недосконалості світу до наказу їм каятися? Якщо це було справедливо не зважати на їхні гріхи впродовж тисяч років, то чому Бог не продовжує не зважати на них? Апостол відповідає на це питання, кажучи нам, що ця зміна в Божій діяльності, Який надсилає послання, що світ повинен каятися, була основана на тому факті, що Його вічна мета на той час досягла того ступеня розвитку, який виправдовує надіслання такого послання. Божий Син залишив славу Отця, яку Він мав перед тим, як повстав світ: Він упокорив Себе, щоб стати людиною. Як Людина Ісус Христос Він був слухняний волі Небесного Отця і віддав Своє життя на жертву – по-перше, це може принести користь посвяченим віруючим під час цього Євангельського Віку; по-друге, це може благословити людство під час Месіанського панування (1 Тим. 2:6; 1 Ів. 2:2). Певний час ці добрі новини були обмежені до єврейського народу (Мат. 10:5,6), але через 3,5 років після розп’яття обмеження особливої ласки для Ізраїлю щодо цього послання прийшли до кінця, і тоді добрим новинам великої радості було дозволено іти до всіх поган на тих же умовах, що й для євреїв. Євангелія або «добрі новини» складаються з інформації, що Бог у Своєму милосерді так попровадив, що прокляття смерті на Адама та весь його рід не буде вічним, що буде воскресіння з мертвих, праведних і неправедних (Дії 24:15), і що для них уже було зроблене приготування у Відкупителі і через Нього. Виникає запитання: яка буде користь з пробудження мертвих у воскресінні, якщо при тому всі опиняться там же, де вони є зараз? Відповідь звучить, що в такому пробудженні у воскресінні не було б користі. Якщо євреї не змогли дотриматися Закону, і якщо найкращі з поган побачили, що є недосконалими і всі їхні зусилля бути визнаними Богом в теперішньому житті зазнали невдачі, то чи може бути якийсь добрий результат з простого пробудження їх зі сну смерті? Чи не було б мудрішим і кращим з будь-якого боку дозволити їм загинути як звірині? Ми відповідаємо, що Боже Слово об’являє дуже славний результат Його Плану Спасіння. Слово воскресіння, у біблійному вживанні, означає значно більше, аніж оживлення. Воно означає пробудження, а навіть більше − підняття з усякого гріха та стану смерті вище, вище і вище до досконалості (Луки 20:35,36) – до всього, що було втрачене батьком Адамом і відкуплене через жертву Ісуса. «БОГ ВИЗНАЧИВ ДЕНЬ» Отже, таке значення має аргумент Апостола. Приготувавши Господа Ісуса Христа як Відкупителя Церкви і світу, Бог уможливив нову пробу або суд для Адама та його роду. Перший суд або проба Адама була в Едемі. Тоді він втратив усе через свій непослух і стягнув на себе і весь свій рід Божий осуд смерті. Христос заявив, що Він може відкупити Адама і його рід задля великої мети, щоб дати їм ще одну особисту повну, справедливу пробу або суд до вічного життя або вічної смерті. Загальний День Суду, згаданий св. Павлом в нашому тексті, не є ані днем осуду, ані 24-годинним днем. Це тисячолітній день Христа – період Його Посередницького Панування, коли сатана буде цілком зв’язаний і злі впливи будуть усунені, а світло пізнання Божої слави наповнить цілу землю. Св. Петро нагадує нам: «Нехай же одне це не буде заховане від вас, улюблені, що в Господа один день немов тисяча років, а тисяча років немов один день» (2 Пет. 3:8). Це ключ до виразів «День Христа», «День Суду» і т.п. Посередницьке панування буде Днем Суду або проби в тому значенні, що людство, живі й померлі, будуть тоді припроваджені до повного пізнання Бога і до повної можливості здобути через процес воскресіння повне підняття з усіх слабкостей, недосконалостей і т.п., які стали наслідком нашого успадкування гріха Адама і наших власних слабкостей та незнання. Гріхи будуть покарані та одержать «справедливу заплату» настільки ж, наскільки вони були добровільні (Євр. 2:2). Кожне добре старання буде нагороджене, а кожен переступ буде покараний. З цієї точки зору ми бачимо силу аргументу Апостола, що це Божий намір – наділити кожного представника Адамового роду пробою, яка буде складатися з чотирьох частин:
1. Навчання в праведності;
2. Випробування після детального навчання;
3. Виправлення після детального навчання та випробування;
4. Вирок після одержання повного знання та розуміння Божого Плану Спасіння.
Це ще один прояв Божої милості, «ліпша бо милість Твоя над життя, й мої уста Тебе прославляють» (Пс. 63:3), щоб заново та індивідуально визначити, гідний чи не гідний кожен одержати вічне життя. Але чому це повинно мати якесь значення для світу тепер? Чому Бог не чекав до Месіанського Віку, щоб зробити їм усім цю несподіванку? Чому Він дав їм послання Його любові і об’явлення цього знання про його майбутні чини? Хіба Він не знав, що пройде 19 століть, тобто що небагато з людства будуть мати «вуха до слухання», а ще менше, після того, як почують, розкаються в гріху, і настільки полюблять праведність і ненавидітимуть беззаконня, що пожертвують вигодами теперішнього життя, поширюючи послання Євангелії і намагаючись жити праведно, чинячи опір усякій неправедності? Ми відповідаємо так, як написано: «Господеві відвіку відомі всі вчинки Його» (Дії 15:18). Бог звичайно знав, що послання Його ласки в загальному потрапить до вух, які не чують. Ми побачили, що Він наказав написати це заздалегідь в пророцтвах, щоб його почули небагато людей, які мають вуха, щоб почути Його послання любові і милості. Чому ж Він дав це послання? Ми відповідаємо, що для цього було дві причини. Він мав на меті дати таке свідчення, щоб ті, хто розуміє, мали стимул до реформування життя. Він бажав, щоб всі пізнали, що їхня відповідальність в житті буде пропорційною до їхнього знання про відкуплення. Ця засада була поміщена в Святому Письмі нашим Господом. Він каже, що той, хто не знав і був неслухняний, буде караний порівняно менше, тоді як той, хто більше знав і грішив самовільно, буде караний значно більше – під час цієї Нової Епохи (Луки 12:47,48). Ще одна причина проголошення цього доброго послання про День Суду Господа є та, що Бог бажає використати це послання як перший урок, щоб виконати першочергову працю інформування для особливого класу, названого «Посвяченими Табірниками Епіфанії», який Він пошукує в теперішній час, перед інавгурацією Його Посередницького Царства. Цей клас спеціально покликаний зі світу тепер, ще перед настанням Тисячолітнього Посередницького Панування Христа, щоб вони могли стати перспективним насінням Авраама, яке буде благословляти усі народи землі (Гал. 3:8,16,29). Вони, згідно Святого Письма, мають бути допоміжними суддями світу з Христом. Св. Павло запитує: «Хіба ви не знаєте, що святі світ судитимуть?» (1 Кор. 6:2). Ми знаємо це, дякувати Богові! І ми знаємо, що вони будуть достатньо компетентні для цієї праці. Їхній досвід в їх земному житті, в боротьбі проти світу, тіла і диявола, а також переможний вихід при допомозі великого Первосвященника зроблять їх компетентними суддями світу, компетентними, щоб допомагати і благословляти світ, компетентними слугами, щоб допомагати Гідним в праці, яка буде керована на духовному рівні. БУДУЙТЕСЯ Ми раді закликати всіх людей скрізь до покаяння, а також раді представити їм поважну причину, чому вони повинні каятися – вказати їм на визначений Богом час, Месіанську Епоху, в якій всі будуть мати повну можливість досягнути вічного життя через Христа. Ми раді запевнити їх, що кожне старання в напрямі праведності тепер дасть їм можливість досягти значних результатів у розвитку характеру та досягти кращого становища. Ми повідомляємо їм, через послання Правди, що кожен добровільний переступ, будь-яка добровільна байдужість, буде служити не на користь їм і принесе їм сором і вічну ганьбу під славним промінням цього Нового Дня. Воно буде знаходити та виявляти перед усім людством їхні слабкості, гріхи, наскільки вони були розпізнані, стали визнані чи не були відкинені. Є певне число вибраних, чий суд або проба відбувається тепер. Ми певні, що вони прагнуть усіма силами і в першу чергу учинити своє покликання й вибір певними через віру в жертву Відкупителя і послух Його праву духа життя – праву любові. Тепер є їх День Суду, їх день перевірки або випробування (1 Пет. 4:17). Не буде так, що ми встоїмо або впадемо як зібрання, деномінації, ложі, товариства чи родини. Наше випробування є тільки індивідуальним, і ніщо окрім прихильності серця до Господа, до Його Правди і братів не приготує нас до Царства. Нехай Бог кожному з нас додасть милості й терпеливості, щоб ми могли вистояти в пробі, так щоб могли бути досконалі та бездоганні, і недостачі ні в чому не мали (Як. 1:4). Як Дослідники Біблії, які вивчають часи і пори Божого Плану Віків, ми тепер усвідомлюємо, що праця покликання особливо вибраних уже була завершена. Тепер, у 2022 році, ми бачимо табір, який формується після 1954 року. Тепер є значно більше братів, які посвячуються від осені 1954 року і займають своє місце в Таборі як Посвячені Табірники Епіфанії. Посвячені Табірники Епіфанії в Правді є найвищим класом з-поміж антитипічних Нетинеїв, які служать спільно з їх братами з Молодих Гідних, які є антитипічними Левитами на Подвір’ї. Також вони дуже тісно пов’язані з тими братами з Молодих Гідних, які є з того самого антитипічного покоління Манасії. Ми хочемо звернути нашу увагу на поступальний перехід, щоб уважно розглянути Боже Слово, як воно вжите до періоду перед 1954 роком, і порівняти ті самі біблійні тексти в застосуванні після 1954 року. Ми розуміємо, що це той метод, який Бог вживав упродовж всіх віків аж до цього дня. Так, впродовж цієї розширеної праці Жнива Євангельського Віку Бог знаходить вибрані посудини, щоб подавати Свою теперішню Правду. В Е 11:340 ми читаємо: «Бог дав Ісусові розуміння Правди щодо цих етапів в свій час. Ісус свого часу дав це зрозуміти посланникам Парусії та Епіфанії, коли вони досліджували відповідні теми; вони, в свою чергу, передали це Священству, від якого це перейшло до Левитів, які, разом зі Священниками, передали це Табірникам». Наш Великий Єгова застосував прогресивні заходи для розповсюдження Його Слова. В РТ 1983:79 читаємо: «Церква Перворідних Євангельського Віку залишила землю; посвячені нашого часу, “Ті, Що Посвячуються Між Віками”, є місцем перебування, зустрічі Бога з людьми і їх благословення. На них спочиває антитипічний стовп вогню і хмари − Правда на часі та її Дух, і вони є її розпорядниками». Тепер давайте розглянемо деякі думки щодо перехідного періоду. Біблія вживає дівчат, щоб зобразити посвячений люд (Пс. 45:14,15; Об. 14:4; Пісн. 1:3; 6:8; порівняй Об. 7:9; 2 Кор. 11:2; див. Е 17:284). В Е 6:575, стосовно «жінок, що проголошували новини» (Пс. 68:11, ARV), бр. Джонсон пише так: «Ми розуміємо цю (перед 1954 р.) думку наступним чином: жінки тут є символічними. Вони відносяться до посвячених, які складають, або остаточно будуть складати, Малу Черідку як одну символічну жінку, Велику Громаду як 60 символічних жінок і Молодих Гідних як 80 символічних жінок. Про всіх цих символічних жінок згадується в Пісн. 6:8,9, тоді як індивідуально вони є дівчатами без числа з 8 в.». Це, очевидно, відноситься до часу Епіфанії, коли Мала Черідка була ще в тілі. Щодо Малої Черідки в цей період, то бр. Джонсон каже так (Е 11:708): «Однією зі сфер її [Малої Черідки] діяльності є 60 груп Великої Громади (шістдесят цариць) і 80 груп Молодих Гідних (вісімдесят наложниць) та посвячених осіб в обох класах, яких ніхто не може порахувати (без числа; Об. 7:9)». Під час перебування Малої Черідки в тілі в період Епіфанії [1914-1954] було лише два інші класи посвяченого Господнього люду – Велика Громада і Молоді Гідні. В поясненні Пісн. 6:9 в Е 11:709 бр. Джонсон стверджує: «Велика Громада як окремі особи і як дочки Бога (2 Кор. 6:18) розпізнали (Малу Черідку) дочок (як бачили дочки її) і дуже добре про неї відгукувалися (щасливою звали її), що зробили також 60 груп Великої Громади (цариці), як також 80 груп Молодих Гідних як такі (наложниці); вони дуже добре про неї говорили (вихваляли)» (порівняй Е 10:274). Ми маємо три класи посвяченого Божого люду, що здійснюють свій шлях в цьому житті – Малу Черідку, Велику Громаду і Молодих Гідних, до яких відноситься Пісн. 6:8,9. Це застосування відносилося до періоду перед 1954 роком. В жовтні 1954 року поклик Молодих Гідних завершився (Е 10:114; РТ ʼ58:91-93), і тоді розпочалося будування Епіфанічного Табору Скинії як окремого від Подвір’я (РТ ʼ59:56). З того часу й далі інший клас, Посвячені Табірники Епіфанії, почав покликатися і приготовлятися як спеціальні помічники Старожитніх і Молодих Гідних в земній частині Тисячолітнього Царства. Вони є першими посвяченими з квазі-вибраних, «п’ятим рядом насіння Авраама» (E 11:293; E 12:185,188; PT ʼ57:20-27; PT ʼ70:59). Далі, після повного залишення землі (ми залишаємо наступне твердження, щоб показати поступальну зміну) існувало три класи посвяченого Божого люду, які здійснювали свій шлях в цьому житті – Велика Громада [яка тепер уже завершена], Молоді Гідні та Посвячені Табірники періоду Епіфанії. Це, здається, в застосуванні Пісн. 6:8 на період після 1954 р., показано в трьох групах жінок в особливій спорідненості з антитипічним Соломоном – нашим Господом. Велика Громада, яка є Новими Створіннями, в духовній частині Царства, є (наступною після Малої Черідки) в найближчій спорідненості з антитипічним Соломоном; отже, вони є влучно зображені в царицях Соломона, які серед цих трьох груп були найбільше споріднені з ним. Молоді Гідні є в наступній близькій спорідненості; отже, вони зображені в наложницях Соломона, які мають наступну близьку спорідненість з ним. І Посвячені Табірники Епіфанії є в наступній близькій спорідненості; отже, вони добре зображені в дівчатах, які мали наступну близьку спорідненість з Соломоном, хоча не були в подружньому зв’язку. Їх стан ще з іншої точки зору показаний в Ізраїльтянах в Таборі, які стоять далі, аніж Велика Громада і Молоді Гідні, які були зображені в Левитах на Подвір’ї. Подібно, як Велика Громада і Молоді Гідні, ПТЕ «не мають числа», тому що немає визначеного конкретного числа будь-якого з цих трьох класів. Ми дякуємо і славимо Бога і нашого Господа Ісуса за це та інші подальші відкриття пов’язаної з цим теперішньої Правди, такої своєчасної для зміцнення Посвячених Табірників Епіфанії і для утвердження віри всіх нас в Боже Слово. Наскільки це чудово жити під час великого перехідного періоду, при завершенні Євангельського Віку і входження в Тисячолітній Вік, бути свідками величних кроків нашого Царя Праведності, що тепер присутній у Своєму Другому Приході! Єгова тепер в першу чергу діє з Посвяченими Табірниками Епіфанії в умовах Тисячолітнього Табору. Яку радість і мир приносить в Теперішній Час цей поступ посвяченим Божим дітям – Його перспективним синам (Йоіл 3:1; Іс. 60:4). Наскільки важливо, щоб Посвячені Табірники Епіфанії, як і Молоді Гідні, старанно записали свої імена, вписали свої характери, в книгу життя у згоді з засадами правди, праведності і святості, втіленими у земних рисах Угоди скріпленої Присягою, до яких цілковита вірність та послух будуть вимагатися під Новою Угодою, що незабаром буде впроваджена! Ті, які успішно перейдуть тяжкі випробування теперішнього часу, поза сумнівом доведуть також в легших випробуваннях під Новою Угодою, що є переможцями, і одержать вічне життя. Але важливо, щоб вони довели свою вірність під особливими випробуваннями, якими Бог їх привілеював тепер, щоб Він їм сказав: «Добре», і тримати свій стан та зайняти особливе місце ласки, яке він приготував для них у Його Царстві. Ми можемо бути певні, що Бог не «не зважав» на необхідну працю, яка вимагалася для розвитку Посвячених Табірників Епіфанії; швидше Він був глибоко зосереджений на представленні всієї поступальної Правди, необхідної для розвитку цього п’ятого ряду Авраамового насіння.
BS № 934, ʼ23:2; SB № 264, ʼ23:2

Теперішня Правда № 80, січень-лютий 2022
Чи є надія для когось з неспасенних померлих?
ЧИ Є НАДІЯ ДЛЯ КОГОСЬ З НЕСПАСЕННИХ ПОМЕРЛИХ?
Досліджуючи головні цілі повернення нашого Господа і Тисячоліття, ми хочемо подати деталі на тему шостої цілі, згаданої в першому розділі (17 Епіфанічного Тому; ТП №10), тобто благословити, можливістю отримання реституції весь людський рід, живих і мертвих. Обговорюючи цю тему, ми не говоримо про другий шанс. Біблія не вчить про другий шанс для будь-кого з роду Адама. Вона лише вчить про один шанс для кожного з них – не більше і не менше. Деякі (відносно небагато) отримують цей один шанс спасіння в цьому житті: вони мусять перемогти або ж зникнуть назавжди – вони не будуть мати наступного шансу, бо вже використали свій уділ в заслузі Христа, і оскільки Христос більше не вмирає, то вони вже не мають ніякої жертви для прощення їхніх гріхів (Євр. 10:26). Тому в питанні, яке є темою цієї статті, ми не маємо на увазі, чи є якась надія для таких осіб. Для них вже немає жодної надії. Але що буде з тими, які в цьому житті не одержали користі від заслуги Христа? Чи смерть Христа не означає для них ніякого благословення? Без сумніву, є багато таких, які померли, не чувши в цьому житті про Христа, не отримавши прощення гріхів через Його смерть. До таких ми можемо зарахувати поган, магометан, євреїв нехристиян, вмираючих немовлят, розумово хворих, тих, які померли до того, як Ісус склав за них життя, і тих, які були повністю засліплені ворогом (2 Кор. 4:4), зведені сектантством, і тому не могли зрозуміти Божого Слова, без зрозуміння якого не можна бути спасенним (Рим. 10:13,14). Чи вони є безнадійно втраченими назавжди, чи може Біблія дає їм якусь надію? Деякі запитують: чи можливо, щоб вони були спасенні через своє незнання? Ми вважаємо, що ні, оскільки в незнанні немає жодної сили, ані нічого доброго, щоб воно могло когось спасти. Святе Письмо вказує, що незнання не є підставою спасіння, але, навпаки, віддалення від Бога і знищення (Еф. 4:18; Ос. 4:6; Рим. 2:12). Більше того, Святе Письмо доводить, що пізнання є невід’ємне від віри в Христа і від спасіння (Рим. 10:14-17; Дії 4:12). На це вказує також той факт, що осягнення спасіння включає особисту активність розуму, почуттів, волі, а це відноситься до сфери характеру, оскільки вимагає з нашого боку покаяння, віри і посвячення. Саме тому Церкві було сказано навчати, тобто передавати знання іншим, щоб навчені могли дізнатися, як отримати спасіння (Мат. 28:18-20; 2 Пет. 1:2,3; 2:20,21). Теорія, що погани та інші люди спасенні через своє незнання, є звичайнісіньким абсурдом. Якщо вони спасенні через незнання, то для чого тоді посилати до них місіонерів і навчати їх про те, як отримати спасіння? Згідно цієї теорії, навчання їх про спасіння зробить так, що більшість з них, які не повірять, загинуть; а без навчання вони були б спасенні своїм незнанням. Отже, навчання всіх поколінь в часі Віку Євангелії було б причиною знищення більшості, хто почув це послання. Якщо хтось скаже, що ми повинні їм проповідувати, оскільки так нам сказав Бог, то ми погодимося з цим. Проте, будемо робити це для того, аби вони могли здобути спасіння, якого ніколи не осягнули б через незнання. Ця теорія передбачає, що Бог скасовує Свої власні заміри – бажання всіх благословити. Чи повинні ми вірити, що Богу, Який хоче, щоб люди отримали життя (Єзек. 18:32), бракує здорового глузду і практичності, що Він впроваджує обов’язок навчати Божому Слову як засобу спасіння людей, Слову, через яке тепер порівняно небагато одержали спасіння, тоді як залишення в несвідомості врятувало б усіх? Для чого взагалі встановлювати обов’язок вчити і проповідувати, якщо несвідомість врятує всіх? Погляд про те, що неспасенні померлі є спасенні через незнання, є звичайно небіблійний, нелогічний і незгідний з правдою. З багатьох причин ми віримо, що Біблія дає таким надію – не другий шанс, але їх перший шанс, бо в цьому житті вони не мали жодного; оскільки немає можливості спасіння без спасенного пізнання Христа (Дії 4:12), яке вони не отримали. Тепер обговоримо деякі з важливіших причин, які доводять існування біблійної надії для неспасенних померлих, які не мали такого шансу в цьому житті.
БОЖА ОБІТНИЦЯ Є ГАРАНТІЄЮ НАДІЇ
(1) Як доказ, що є така можливість для тих, які без неї померли, представляємо Божу обітницю (підтверджену присягою). Ця обітниця була спочатку дана Аврааму у великій Авраамовій Угоді: «І благословляться в тобі всі племена землі» (Бут. 12:3; 18:18). Св. Павло називає цю обітницю Євангелією (Гал. 3:8). Звичайно, не всі племена і народи землі є благословенні в цьому житті. Тому ті, які не отримали благословення Євангелії в теперішньому житті, повинні бути благословенні потім, бо інакше Євангелія, яка міститься в Угоді Авраама, виявилася б неправдивою, оскільки до цієї первинної обітниці, зв’язаної присягою, Бог додав заяву, що в насінні Авраама будуть благословенні всі народи землі (Бут. 22:16-18). Хто є тим Насінням Авраама, яке має благословити всі племена, роди і народи землі? З Божого натхнення святий Павло запевняє нас, що це Насіння складається з Ісуса і всіх тих, які в цьому житті вірно Його наслідують (Гал. 3:16,29). Отже, обітниця, підтверджена присягою, говорить, що колись через Ісуса і Його вірних послідовників будуть благословенні всі племена, роди і народи землі. Оскільки досі єдиними благословенними є ті, які стали послідовниками Христа (хоча частина з них все втратила через вчинення гріха на смерть), інші, які померли без цього благословення, мусять отримати його з рук Ісуса і Його послідовників після цього життя у воскресінні. Тому є надія для тих неспасенних померлих, які в цьому житті не отримали благословень, запевнених присягою. Багато уривків Святого Письма розвивають цю обітницю, доводячи, що для тих, які померли без такої можливості, ще буде можливість отримати спасіння. Отже: Іс. 60:14, 15 запевняє нас, що всі ті, яких сатана засліпив так, щоб вони ненавиділи і переслідували правдивий Божий народ (Сіон), визнають його в часі Тисячоліття і будуть дуже благословенні і потішені ним. Також Іс. 29:18, 24 запевняє нас, що ті, яким сатана закрив очі і вуха зрозуміння в цьому житті, у Тисячолітті зрозуміють Боже Слово, через що отримають можливість спасіння. Іс. 35:5, 6 говорить про те саме; натомість 10 вірш говорить, що вони повернуться (з гробу) і прийдуть до Сіону (Христа і Церкви, Насіння, яке буде давати благословення) і отримають багато милості (ласки). Лук. 2:10 запевняє, що радісна новина, Євангелія, буде для всіх людей; однак ми знаємо, що до цих пір не всі почули цю велику радісну новину; насправді переважна більшість померла без цієї радості, отже вони мусять отримати її після цього життя. 1 Тим. 2:4 запевняє нас, що Бог налаштований спасти всіх (від вироку Адама) і привести до пізнання правди, що звичайно означає, що ті, які закінчили це життя без звільнення від вироку Адама, одного дня будуть від нього звільнені; що ті, які відійшли без знання правди, одного дня отримають її. А тому те, що Бог дав таку велику обітницю, підтверджену присягою, і розвинув її за допомогою інших обітниць, доводить, що є надія для тих неспасенних померлих, які не мали можливості спасіння в цьому житті. Ця підтверджена присягою обітниця є найбільшим біблійним доказом надії для неспасенних померлих.
ЖЕРТВА ВИКУПУ ІСУСА ЗА ВСІХ
(2) Другою причиною надії для неспасенних померлих є викупна жертва Ісуса, складена за кожну людину. Те, що Ісус помер за гріхи цілого людського роду, явно виникає з наступних віршів: Ів. 1:29,36; 3:14-17; 11:51,52; Рим. 5:18,19; 1 Кор. 15:3; 2 Кор. 5:14,15,19; Гал. 4:5; Кол. 1:20; 1 Тим. 2:6; Євр. 2:9; 1 Ів. 2:2. Біблія говорить про Його смерть як про віддавання Самого Себе на викуп за всіх людей (Мат. 20:28; 1 Тим. 2:6). Слово викуп є перекладом грецького слова antilutron, яке складається з двох частин: lutron – ціна, і anti – замість, у заміну. Воно означає – ціна замість або рівнозначна ціна. Перед нами образ торгівельної транзакції, в якій Бог є кредитором, Адам і людський рід в його стегнах є боржниками, а Ісус є покупцем. Кредитор жадає заплати цілого боргу, не більше і не менше. Боргом є ціла людська природа досконалого чоловіка Адама. Ціна, яка є необхідна, щоб відкупити боржника, мусить бути точним еквівалентом. Ісус став людиною і заплатив цю точну рівнозначну ціну Своєю смертю, коли віддав всю Свою досконалу людську природу як компенсацію за борг Адама. Оскільки ціла досконала людська природа охоплювала право на життя і всі досконалі людські життєві права, які він, коли згрішив, мусив віддати в смерті, як заплату його боргу, то Ісус, як відповідна ціна, мусив заплатити Своїм людським життям і всіма досконалими людськими життєвими правами. Вони обоє були досконалими людьми, які мали такі самі права, а життя і життєві права Ісуса є рівнозначною ціною за ті, які мав Адам. Отже, викупом є повне відшкодування боргу Адама кредитору. Через спадковість цей борг перейшов на весь людський рід, який знаходився в його стегнах, коли він згрішив. Тому викуп означає, що в Богом призначеному часі (1 Тим. 2:5,6), наступить повне звільнення цілого людського роду з-під вироку Адама. Зараз ця рівнозначна ціна через приписання скасовує гріхи послідовників Ісуса (Євр. 9:23; 10:14; 1 Ів. 4:10) і таким чином дає їм можливість отримати вічне життя. Вже скоро застосування викупу, як дару, скасує гріхи цілого світу (1 Ів. 2:2). Тому світ, будучи тоді вже звільнений від Адамового вироку, отримає шанс спасіння від усіх наслідків цього вироку. Бо якщо було слушно і справедливо, щоб через втрату життя і життєвих прав Адама людство стало спадкоємцями його упадку, то також є слушним, щоб через забезпечення відповідної ціни за борг Адама людство було звільнене від цього вироку і кожного наслідку упадку. Отже, викуп гарантує кожному можливість спасіння. І ті, які не мали цієї можливості в цьому житті, отримають її в майбутньому житті. Отже, ми бачимо, що є надія для неспасенних померлих, які не мали такої можливості в цьому житті. Саме так представляє цю справу Святе Письмо. В Ів. 12:32 наш Господь Ісус оголошує: «І, як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну». Його смерть – це Його викуп, Його жертва, яка завершилася в момент, коли Його підняли на хрест. Ісус сказав, що внаслідок цього всі люди будуть притягнені до Нього, завдяки їх визволенню від вироку смерті і зверненню до Нього. Але величезна більшість в цьому житті не була ані звільнена, ані скерована до Нього. Це буде їхнім привілеєм в наступному житті. В Рим. 5:12-19 святий Павло стверджує це саме. В 12-14 віршах він показує, як гріх Адама стягнув вирок смерті (а не кару вічних мук!) на цілий людський рід. Далі, через порівняння і контрасти, Апостол показує гріх Адама та його результат для всього людства, і протиставляє його праведності Ісуса аж до смерті та її наслідкам для людського роду. Як цей перший стягнув на всіх гріх, гнів і смерть, так цей другий несе всім праведність і визволення від гніву і смерті, щоб після виконання відповідних умов всі могли через Христа отримати право до життя, «виправдання для життя». Ми свідки того, що «дар… виправдання для життя» в цьому житті стає уділом тільки небагатьох; отже, його застосування до всіх мусить бути в майбутньому. Звернімо увагу на друге використання слова «прийшло» у 18 вірші, яке повинно звучати «прийде». Це доводять два факти: (а) те, що «дар», яким згідно 16 віршу є прощення гріхів, не став в цьому житті уділом всіх людей, і тому він мусить відноситися до майбутніх подій; (б) те, що в 19 вірші подається причина і пояснюються слова «прийде виправдання для життя на всіх людей», вживаючи майбутній час «стануть праведними», якщо брати до уваги гріх Адама. Таким чином Рим. 5:12-19 дуже виразно доводить, що викуп гарантує шанс життя кожному сину і дочці Адама, і тому доводить, що ті, які не отримали такої можливості в цьому житті, отримають її в майбутньому. 1 Тим. 2:4-6 – наступний відповідний уривок. В 4 вірші, як вираз Божої доброї волі, дано дві славні обітниці: (1) що всі люди будуть спасенні, не на вічність, але від вироку Адама; та (2), що всі люди прийдуть до досконалого знання правди. В 5 і 6 віршах подані три причини цих благословень: (1) єдність Бога, що означає, що Він має мудрість, силу, справедливість і любов, які необхідні, щоб реалізувати ці два благословення; (2) жертва викупу і пов’язаний з нею уряд Ісуса Христа як Посередника для всіх людей; (3) відповідні періоди Божого плану, коли благословення викупу будуть проголошені на спасіння – тепер Церкви, як послідовників Ісуса, а в Тисячолітті – цілого світу. Отже, цей уривок вказує серед іншого на викуп як джерело шансу для всіх.
ПРИЧИНИ ЗВОЛІКАННЯ З КОРИСТЯМИ ВИКУПУ
В багатьох щирих, думаючих дослідників може виникнути питання: якщо Христос помер за цілий людській рід, то чому користі, які випливають з Його смерті, так довго відкладаються і не стають уділом людства? Чому вони не сплинули на всіх в момент Його смерті і воскресіння, чи найпізніше в день П’ятидесятниці? Насправді, ми поставили два питання в одному, на які дамо відповідь в порядку їх значення, починаючи від другого з них. Користі зі смерті Христа не могли сплинути на всіх в момент Його смерті і воскресіння, оскільки заслуга Його смерті ще ні для кого не була призначена. Це сталося лише після Його вознесіння, в день П’ятидесятниці. Хоча на Голгофі наш Господь закінчив складати за нас Свої людські права і людське право на життя – Свою заслугу, то, однак, цим фактом Господь їх не приписав; таким чином Він зробив можливим приписання, яке пізніше мало бути вчинене. Іншими словами, на Голгофі Справедливість ще не була заспокоєна, тоді в Нього лише забрали право на життя з відповідними життєвими правами, так що Він більше не міг їх отримати для Себе; тому стало можливим використати їх для інших. Також Своїм воскресінням Ісус не приписав нам це право і життєві права, оскільки з точки зору Божої справедливості воскресіння Ісуса не було заплатою справедливості, а доказом того, що Він вірно виконав волю Отця аж до смерті, і що Його справедливість може бути використана для примирення, якого по суті Він ще не зробив. Інакше кажучи, Своєю смертю Він забезпечив необхідну ціну викупу, щоб купити світ, а Його воскресіння стало підтвердженням цього факту, але жодним з цих вчинків Він не купив світу. Через ці дві речі Христос опинився в ситуації чоловіка, який знайшов необхідні кошти, щоб купити певну річ, яку ще не купив, хоча твердо вирішив це зробити. Що мусить зробити чоловік, який має гроші для купівлі будинку, який продається, щоб здобути його для себе? Він мусить за нього заплатити, отримуючи відповідні документи, і лише тоді він стає покупцем і власником даного майна. Коли він це зробить, майно стає його власністю. Подібно і Христос: після приготування певної суми і запевнення через воскресіння, що ця сума є достатньою, щоб відкупити людський рід, Він мусив її вжити, щоб викупити власність. Після вознесіння Він це зробив тільки за Церкву, а не за світ, як читаємо в Євр. 9:24 (пор. 1 Ів. 2:2): «Бо Христос увійшов… в саме небо, щоб з’явитися тепер перед Божим лицем за нас». Це означає, що Христос, як Заступник Церкви перед справедливістю, прийшов з ціною, якою заплатив борг Церкви – тих винних, в ім’я яких Він заступається перед Божою справедливістю. Власне тому Святий Дух не міг бути даний, доки Він не з’явився перед обличчям Бога в день П’ятидесятниці. Святий Павло в Євр. 9:24 описує цю справу з точки зору образу і позаобразу: як Аарон мусив спочатку принести жертву на подвір’ї скинії, щоб отримати кров покроплення ублагальні задля примирення, а далі він виконував це примирення, покропивши (Лев. 16:11-17) в Святая Святих, так і Христос через Свою смерть в праведному стані (позаобразного подвір’я) мусив учинити Свою заслугу доступною задля примирення, а пізніше, в день П’ятидесятниці, дійсно довершив примирення в небі (в позаобразній Святая Святих), але тільки за Церкву. Тому благословення, які випливають з Його смерті, могли досягнути кого-небудь лише в день злиття Святого Духа, через п’ятдесят днів після воскресіння. Таким чином ми відповіли на частину першого запитання. Тепер ми дамо відповідь на решту аспектів першого питання і на ціле друге питання: Чому користі зі смерті Христа для всього людського роду так зволікаються? Чому вони не охопили всіх в день злиття Святого Духа? Без сумніву це правда, що величезна більшість людей померла не тільки не скориставшись смертю Христа, але навіть не маючи для цього жодної можливості, бо ніколи про такі користі не чула. Це також правда, що досі відносно небагато одержали ці користі. Ці факти викликають в щирому і думаючому розумі дослідника питання, яке ми зараз розглядаємо. Представимо кілька причин цього довгого зволікання застосування заслуги Христа за цілий світ: (1) Головною причиною є те, що Бог задля мудрих і високих цілей не хотів, щоб у Віці Євангелії ці користі стали часткою кожної людини, але щоб вони були обмежені до класу віри – вибраних, бо вони єдині, хто міг бути спасенний у важких умовах віку віри. Лише їм вистачило необхідної віри, яка вимагалася в умовах цього віку. Тому Бог через Своє милосердя залишив інших в невірстві, доки не доповнить клас вибраних, яким потрібне випробування віри в теперішніх умовах, щоб відповідно приготувати їх для функції благословення невибраних сприятливими можливостями для здобуття спасіння в реституції Віку Тисячоліття (Рим. 11:30-32). (2) Якби користі зі смерті Христа були застосовані у віці віри для класу невіри, усі вони були б навіки втрачені, бо їм бракує необхідної віри, аби перемогти у важких умовах цього віку (2 Сол. 3:2; Євр. 11:6). (3) Єгова милосердно дозволяє класу невіри проходити теперішній досвід зі злом, який порівняно з досвідом добра, яке Він запланував для цього класу в наступному віці, краще ніж будь-що інше зробить так, що вони зненавидять і покинуть гріх, а полюблять і виберуть праведність, оскільки досвід є найкращим учителем для таких характерів, які має клас невіри. (4) Майже 2000 років, які минули від Голгофи, потрібні були для народження достатньої кількості людей, щоб вони наповнили землю в Тисячолітті. (5) Єгова призначив вік Тисячоліття, щоб забезпечити відповідний час і умови для якнайбільш результативного розширення користей зі смерті Христа на цілий невибраний світ. Ці умови не будуть вимагати віри, яка тепер вимагається від вибраних. Саме тому під час Віку Євангелії Христос приписує Свою заслугу лише вибраним (Євр. 9:24; 10:4), а застосування цієї заслуги за світ залишає на Вік Тисячоліття, так як Аарон спочатку вчинив примирення лише за священиків і левитів, а потім вчинив друге примирення – за народ (Лев. 16:6,11,14,9,15,17; Євр. 7:27).
ГРІХИ, ПРОЩЕНІ В МАЙБУТНЬОМУ СВІТІ
(3) Святе Письмо ще іншим чином доводить, що всі, які в цьому житті не мали шансу на спасіння, отримають його в майбутньому житті. Ісус говорить, що всі гріхи, за винятком гріха проти Святого Духа (всі інші гріхи є гріхами Адама), будуть прощені людським синам. Мар. 3:28, 29 каже: «простяться людським синам усі прогріхи та богозневаги, хоч би як вони богозневажали. Але, хто богозневажить Духа Святого, повіки йому не відпуститься, але гріху вічному він підпадає». Цей уривок дуже виразно навчає, що кожен гріх, крім гріха проти Святого Духа, буде прощений людському роду. При цьому досвід показує, що величезна більшість людської родини не грішить проти Святого Духа (свідомо проти повного світла), та, не зважаючи на це, вмирає без прощення гріхів. Отже, гріхи таких осіб будуть прощені в майбутньому житті. Тому є надія для неспасенних померлих. В паралельному вірші в Мат. 12:31, 32 Ісус доводить, що є два періоди прощення гріхів: (1) в цьому віці і (2) в майбутньому віці, але в жодному з них не буде прощений гріх проти Святого Духа. Отже, цей фрагмент вказує на те, що гріхи не проти Святого Духа, які не були прощені в цьому віці, будуть прощені в майбутньому: «усякий гріх, навіть богозневага, проститься людям, але богозневага на Духа не проститься! І як скаже хто слово на Людського Сина, то йому проститься те; а коли скаже проти Духа Святого, не проститься того йому ані в цім віці, ані в майбутнім».
БОЖИЙ ХАРАКТЕР – ОСНОВА НАДІЇ
(4) Характер Бога та факт, що більшість неспасенних людей помирає з характерами, які можна реформувати в легших умовах, аніж тепер, доводить, що в майбутньому житті, в більш сприятливих умовах Тисячоліття, буде даний такий шанс тим, чиї характери зможуть бути реформовані. Досвід і Святе Письмо вчать, що в теперішніх злих умовах розвинути характери, які надаються до вічного життя, здатні тільки такі, які можуть довіряти Богу навіть тоді, коли не можуть Його зрозуміти (Євр. 11:6; Гал. 3:9). Досвід і Святе Письмо навчають, що клас невіри нездатний виявляти таку віру, він не може в теперішніх злих умовах розвинути характер, відповідний для вічного життя, оскільки сатана його засліплює і зводить через незнання і слабкості (2 Кор. 4:4); тому Бог залишає його в стані невір’я, щоб пізніше, в легших умовах, виявити милосердя, через яке він зможе реформуватися (Рим. 11:30-32). Тому ми бачимо, що деякі ідуть з життя з характерами, які зможуть направитися, якщо отримають таку можливість в сприятливіших умовах реформи, а такими будуть умови Тисячоліття, як нас запевняє Біблія. Смерть, як і природній сон, не свідчить ні про добрий, ні про злий характер. Отже, в смерті немає нічого, що могло б стримати прагнення Всемогутнього дати людям допомогу в направі, а єдиним, що може стримати Його від цього, є небажання свідомо злих направляти себе. Біблія показує нам, що для Бога є радістю вживати Його мудрість, силу, справедливість і любов (головні прикмети Його характеру), щоб допомогти людям реформувати себе (Об. 15:3,4). Ці прикмети схилили Його послати Свого Сина на викуп за всіх. Віддати Свого Сина на смерть за всіх було найбільшою жертвою, яку тільки міг зробити Бог, щоб спасти людину. А якщо Його всемогутня мудрість, сила, справедливість і любов проявилися у відданні на смерть Сина, задля благословення всього людства, даючи можливість вилікуватися з прокляття і отримати вічне життя, то чи Його мудрість, сила, справедливість і любов не зробить набагато простіших речей, таких як створення сприятливих умов для реформування людства, навіть найслабших з людського роду, для яких Він зробив найважчу річ: дав Свого Сина на смерть за них (Рим. 8:32)? Дійсно, Його святий характер, який виявився достатньо сильним, щоб вчинити найважчу річ, безумовно зробить речі легші, тобто дасть шанс вилікуватися класу невіри в умовах, в яких він зможе реформуватися, оскільки він не може реформуватися тепер. Це означає, що тим, кому Бог не дав допомоги, щоб реформуватися в цьому житті, Він дасть її пізніше.
ВИБРАНІ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ БЛАГОСЛОВИТИ НЕВИБРАНИХ
(5) Біблія подає п’ятий факт, який доводить існування сприятливої можливості для неспасенних померлих, яким в цьому житті не дано можливості отримати спасіння: Божа мета вибору Церкви з-поміж людського роду – вжити в майбутньому житті цю вибрану Церкву як Посередника в благословенні можливостями спасіння всіх невибраних, тобто тих, які були залишені осторонь в теперішньому житті, коли до уваги беруться лише вибрані – клас віри. Біблія вчить, що людська родина складається з двох класів: (1) класу віри (Гал. 3:7-9; 2 Кор. 5:7) і (2) класу невіри (2 Сол. 3:2; Рим. 11:30-32). Знаючи, що в умовах, в яких для перемоги потрібна сильна віра, спасіння зможе отримати тільки клас віри, Бог вирішив дати цей шанс тільки цьому одному класу. Така поведінка є мудрою, слушною і милосердною, в інтересах усіх. Іншими словами, любляче серце Бога палко прагне допомогти усім упавшим створінням, і тому Бог склав Свій план найбільш корисним чином для всіх зацікавлених. Якби Він поставив клас невіри на пробу до життя в теперішніх умовах, в яких ні для кого з них не було б можливості спасіння, оскільки ці умови вимагають віри, якої цей клас не має, то поступив би всупереч Своїй мудрості, справедливості і любові, чого Він ніколи не зробить. Бог є добрий, і найбільш схоже на Нього – відкласти пробу класу невіри, доки не настануть умови, в яких він зможе перемогти, а тепер поставити на пробу лише тих, які в умовах, що вимагають ходити вірою, є в стані проявити цю необхідну рису і перемогти! Богові ближче вибрати саме клас віри, аби приготувати його, щоб допомогти реформуватися класові невіри тоді, коли настане його проба! І, оскільки клас віри є вірним у важчих умовах, Він, звичайно, дає йому більшу нагороду. Саме так представляє цю справу Святе Письмо. Св. Яків навчає (Дії 15:14-17), що під час віку Євангелії Бог навідує народи, щоб «вибрати» з них народ для Свого імені – вибраних. Він також вказує на те, що коли це буде довершене, Господь повернеться і заложить Царство для того, щоб позосталі (Вебстер пояснює слово зосталі (або решта) як те, що залишається після забирання певної частини) люди могли шукати Господа, тобто спасіння. Вибрані є цією вибраною частиною, а невибрані є позосталими з людей, тими, які залишилися, коли з-поміж них забрали вибраних. Тому ми бачимо, що спочатку, в цьому віці, Бог займається вибраними, щоб їх спасти, а потім, у майбутньому віці, Він буде займатися невибраними, щоб спасти їх. В Рим. 9,10 та 11 св. Павло доводить, що з причини невіри Ізраїль, як народ, не здобув місця серед вибраних, і що Бог зібрав клас віри як з євреїв, так і з язичників, зробивши їх вибраними. В 11 розділі Апостол представляє повний любові Божий план в цій справі. Особливо у 25-33 віршах він доводить, що Бог дозволив Ізраїлю спіткнутися і заблукати в невірстві, в той час як Сам збирав у віці Євангелії вибраних з усіх народів, щоб вжити їх після віку Євангелії, тобто в часі Тисячоліття, аби виявити милосердя для класу невіри. 25 вірш вказує, що вони мусять залишитися в своєму засліпленні, аж доки повне число вибраних серед язичників, «повнота поган», не осягне межі своєї проби. 28 і 29 вірші доводять, що Бог дозволив Ізраїлеві, який блукав у невірстві, потрапити в стан ворожнечі з Собою, щоб виконати вибір віку Євангелії; однак, з причини їх зв’язку з обітницями, даними отцям, – Аврааму, Ісааку і Якову, – Бог і далі їх любить, і не змінить Свого наміру благословити і зробити їх благословенням в Тисячолітті. 30 і 31 вірші показують, що хоча Ізраїль внаслідок невіри не мав у віці Євангелії такого привілею, який завдяки вірі мала Церква Євангелії, тобто не отримав проби виборчого спасіння, то однак Євангельська Церква проходила ці проби саме для того, щоб в Тисячолітті поставити на пробу до життя невіруючий клас в Ізраїлі, тобто клас, який цілий вік Євангелії помирає в невірі. 32 вірш доводить, що все це відбувається в гармонії з повним любові заміром Бога залишати невіруючий клас Ізраїлю в стані невіри, покоління за поколінням, протягом цілого віку Євангелії. Як же це пояснює слова Симеона у похилому віці (Лук. 2:34), який сказав про дитину Ісуса: «Ось призначений Цей багатьом на падіння й уставання в Ізраїлі, і на знак сперечання»! Клас невіри Ізраїлю впродовж цілого віку спотикався через Ісуса і падав, помираючи в такому стані; проте хай буде Богу подяка, що ті, які упали, «встануть». І оскільки вони не «встали» в цьому житті, то мусять «встати» в майбутньому, «для помилування вас», помилування, яке вибрані виявлять їм в Тисячолітті, «щоб і самі були помилувані. Бо замкнув Бог усіх у непослух [залишив їх усіх без допомоги], щоб помилувати всіх. О глибино багатства, і премудрості, і знання Божого! Які недовідомі присуди Його [тілесній людині, але зрозумілі духовній людині (1 Кор. 2:7-16)], і недосліджені дороги Його!» Ми славимо нашого Бога за зрозуміння цієї славної таємниці! Бо вона об’являє майбутню можливість для тих, які не мали її в теперішньому житті. Також інші фрагменти подають думку, що вибрані проходять тепер свою пробу, щоб пізніше пробою до життя благословити невибраних, наприклад: Рим. 8:16-23; Гал. 3:8,13-16,29; Ів. 17:20-23; Об. 22:17. Якою ж надзвичайно чистою, гармонійною і приємною є представлена наука Біблії на тему вибраних і невибраних! Дійсно, ми можемо любити і шанувати Бога, який склав настільки доброчинний і практичний план!
ПОДВІЙНИЙ ДОСВІД НЕВИБРАНИХ
(6) Біблія навчає про подвійний досвід невибраних: тих, яким в цьому житті не дано можливості отримати виборче спасіння. Вона вчить, що в цьому житті вони будуть мати досвід зі злом, під час якого, маючи досвід в якості вчителя, пізнають, чим є гріх і які його наслідки. Вона також навчає, що тим, які в цьому житті проходять досвід зі злом, в майбутньому житті буде даний досвід з добром, під час якого, маючи досвід в якості вчителя, вони пізнають, чим є праведність і які її наслідки. Більше того, Біблія вчить, що під пануванням прокляття людству дається досвід зі злом, в якому всі були задіяні через гріх батька Адама. Вона стверджує, що досвід з добром, гарантований всім через викупну жертву Христа, принесену в праведності, наступить після того, як буде знятий вирок Адама з людського роду, тобто в часі Тисячоліття – тисячі років влади Христа на землі. Біблія також подає, що ці два види досвідчень супроводжують протилежні умови. Отже, Бог найбільш ефективно навчить людей ненавидіти гріх, даючи їм знання, основане на пізнанні суті і наслідків гріха, і таким чином повніше покаже його протилежність – любов до праведності, і також через пізнання її суті і наслідків. Досвід людської родини зі злом супроводжують наступні несприятливі речі: гріх, неправда, влада сатани над людськими справами, земля під прокляттям (з виверженням вулканів, землетрусами, припливами, ураганами, торнадо, паводками, посухами і кліматичними крайнощами). Людський рід зносить біль, хвороби, смуток, розчарування, втрати, труднощі, вади, ворожість, нещастя, тяжку працю, нещасні випадки, фальшиві релігії, гнобительські уряди, грабіжницьку аристократію, війни, революції, безправ’я, голод, епідемії, переслідування праведних, вивищення нікчемних, самолюбство, жорстокість, вмирання і смерть. Досвід з добром будуть супроводжувати наступні добрі речі, протилежні теперішнім злим речам: праведність, правда, керівництво Христа людськими справами, райська земля, задоволення, радість, процвітання, вигоди, потіха, достаток, дружба, помірний клімат, гідна праця без мозолів, аварій і нещастя, правдива релігія, турботливий уряд, справедлива рівність, братерство, мир, правильна поведінка, добробут, загальне добро, нагорода праведних, докір тим, що чинять зло, братерська і безкорислива любов, ввічливість, повернення до здоров’я і життя. Біблія виразно навчає, що невибрані пройдуть ці два види досвіду. Коли ми доведемо це, то буде очевидним, що в майбутньому житті існує шанс для всіх невибраних померлих. Рим. 8:19-22 це фрагмент, що говорить про ці два види досвіду. 19 вірш вказує на те, що людський рід, створіння (це саме слово є перекладене так у 22 вірші – [людське] створіння), будучи тепер під прокляттям (22 в.), з тугою виглядає й чекає кращого часу, в якому Божі сини – Ісус і Його вірні послідовники – з’являться в славі Царства (Кол. 3:4; Дан 7:13,14,18,22,27; Рим. 8:17; Юди 14). 20 вірш доводить, що людський рід не з власної провини, а через гріх Адама знаходиться під прокляттям, «марнотою», але він не полишений без надії, бо 21 вірш вказує, що він має бути звільнений з-під прокляття, щоб міг отримати свободу, яка стане уділом всіх, хто стане Божими синами; свободу, яку Ісус і Церква дадуть слухняним в Царстві. 22 вірш також показує, що досвідчення зла має бути загальним в людській родині. Таким чином 19, 20 і 22 вірші показують досвід зі злом, а 21 вірш – звільнення від прокляття зла, тобто досвід з праведністю, для всіх, які все своє життя були під прокляттям («марнотою»), а це для того, щоб вони на умовах послуху могли отримати життя. Рим. 11:30-32 має ту саму думку. Ізраїль, після того, як пережив недолю віку Євангелії, в якому як народ вони були позбавлені милосердя, Божої ласки, повинен досвідчити благословень, а ті, які в цьому житті пережили нещастя, отримають милосердя, Божу ласку через славні благословення, яких Євангельська Церква, піднесена до слави з Ісусом, дасть їм в милосерді. 90 Псалом пояснює те саме. 1 і 2 вірші представляють Єгову в Його вічності. Перше речення 3 віршу відноситься до досвіду зі злом, як про повернення до пороху, натомість останнє речення каже про досвідчення добра, як про повернення з пороху. 4 вірш відноситься до періоду тисячі літ (Тисячоліття) як часу повернення з пороху і початку досвіду з добром. 5-10 вірші описують різні аспекти прокляття (разом п’ятнадцять) під час досвіду зі злом; натомість 11 в. питає про силу (значення) досвіду зі злом і відповідає, що воно має на меті повернути честь для Бога, що згідно 12 в. наступить тоді, коли ці уроки будуть засвоєні в серці. 13 вірш є молитвою про повернення з тих досвідчень зі злом, тобто про зміну («пожалій») попереднього досвіду зі злом, а 14 в. вказує, що ті, які пережили смуток (досвід зі злом) «по всі дні» свої (9 в.), тобто аж до смерті, вони моляться, щоб в наступні дні, в майбутньому житті, в часі досвіду з добром, вони могли бути наповнені щастям і радістю. 15 вірш – це молитва, щоб подібно, як по всі дні першого життя вони були засмучені і переживали зло, так щоб і в другому житті були радісні і таким чином виконали ціль, яку мав Бог, дозволяючи, щоб зло наповнило їх перше життя. 16 вірш становить молитву, щоб Ісус і Церква, як Божі слуги, продовжували благословляти людство, тобто давали йому досвід з добром, і щоб людство, діти Ісуса і Церкви (які є другим Адамом і Євою), принесло славу для Бога; натомість 17 вірш є проханням про відновлення Божого образу (величність Господа) і Його подоби (володіння землею так, як Він володіє Всесвітом) в тих, які по «всі дні» цього життя переживали зло і які по «всі дні» майбутнього життя будуть переживати добро. Отже, цей Псалом та інші уривки Святого Письма, процитовані раніше, відносяться до подвійного досвіду (одного зі злом, а іншого з добром) доводять, що є надія для тих неспасенних померлих, які в цьому житті не отримали милосердя, ласки Єгови.
ФАКТИ ПІДТВЕРДЖУЮТЬ НАШЕ ТВЕРДЖЕННЯ
(7) Сьомим доказом того, що Біблія дає надію для неспасенних померлих, які не мали можливості спасіння в цьому житті, є факти, які вона подає. Оскільки Біблія вчить, що люди, знищені вогнем і сіркою в Содомі, Гоморрі та інших містах тієї рівнини, а також євреї десяти поколінь з північного царства та євреї двох поколінь з південного царства, повернуться на цю землю і знову будуть жити на ній (Єзек. 16:53), незважаючи на їх негідність (Єзек. 16:44-52). Вона також говорить, що євреї будуть шкодувати за свої гріхи (Єзек. 16:54,57-59,61,63); що Бог складе з ними Новий Заповіт (Єзек. 16:60,62); і що дасть жителів Содоми та Самаритян за дочок євреям, що означає, що вони (євреї) їх навернуть до Господа, оскільки ті, які є навернені кимось, в Святому Письмі названі їх дітьми (Гал. 4:19; 1 Кор. 4:15; Іс. 60:4). В Єзек. 16:55 справа відродження Содоми та її дочок (людей, залежних від неї), Самарії та її дочок та Єрусалима і його дочок, є зазначена як повернення до попереднього стану, реституція (Дії 3:21), повернення до первісного стану досконалості, в якому людський рід був в Адамі до того, як гріх увійшов у світ, тобто повернення до Божого образу та подоби. Наш Господь Ісус підтверджує цю саму думку щодо народів, підлеглих Содомі (Мат. 11:23,24), і дає надію фінікійцям, мешканцям Тиру й Сидону (Мат. 11:21,22), доводячи, що вони менше винні, ніж Ізраїль. Як показує Святе Письмо, вони отримають таку можливість, і в День суду, коли Ісус буде володіти землею, їм буде легше, ніж невіруючим євреям Його часу (Луки 22:29,30). Оскільки вони будуть мати шанс, то зрозуміло, що всі інші неспасенні померлі, які в цьому житті були позбавлені можливості спасіння, також будуть мати її «в той день». Отже, свідчення Біблії підтверджує, що існує надія для багатьох з неспасенних померлих.
УРЯДОВІ ІМЕНА ХРИСТА
(8) Як восьмий доказ того, що Біблія дає надію тим померлим неспасенним, які в цьому житті не мали можливості отримати спасіння. Подаємо факт, що Біблія приписує Ісусу і Його вірній Церкві урядові імена, які доводять існування такого шансу для тих, стосовно яких буде виконуватися урядова діяльність, яка виникає з тих імен. Ми стверджуємо, що в своєму майбутньому відношенні до людства вони між іншими є названі (1) Спасителями, (2) Священниками, (3) Царями, (4) Пророком або Вчителем, (5) Батьками, (6) Первістками і (7) Насінням Авраама, яке буде благословити цілу людську родину. Розгляньмо коротко ці біблійні назви відносно Ісуса і Церкви – Його Тіла, в їх майбутньому відношенні до світу, і пізнаємо, яким чином Господь вказує через них на діло спасіння, яке буде довершене для тих померлих, які так і не отримали можливості спасіння з вибору. Візьмімо, наприклад, ім’я Спасителі, яке застосовується до них у Святому Письмі: «І спасителі прийдуть на гору Сіон, щоб гору Ісава судити, і царство Господнє настане!» (Овд. 21). Ми знаємо біблійну науку, що Яків є образом на вибраних, а Ісав – невибраних (Рим. 9:10-13). Так, як Бог більше любив Якова, ніж Ісава, так Він більше любить вибраних, ніж невибраних. Так, як Бог вибрав Якова, а відкинув Ісава, так тепер вибирає вибраних, а відкидає невибраних. Хоча Бог дає вибраним головні благословення, так як Ісаак дав головне благословення Якову (Бут. 27:28,29), то однак – як пізніше Ісаак дав Ісаву менше, проте щедре благословення (Бут. 27:36-39) – Бог дасть в майбутньому віці менші, проте багаті благословення невибраним. Саме таку думку насуває Овдій у 21 в. В цьому вірші гора Сіон зображує Царство, яке несе спасіння, Царство Тисячоліття (Йоіл 2:32; Овд. 17). Спасителі, які виходять на неї, це Ісус і Його Церква, вибрані (Іс. 2:2,3; 60:14,15,18; Рим. 11:26, 30-32). Як Спасителі вони будуть судити гору Ісава, невибраних, звільняючи їх від ворогів (гріха, смерті і гробу), так як судді рятували Ізраїль від ворогів. Цей славний стан буде осягнений, оскільки, як нас запевнює цей вірш, «буде царство самого Господа». Таким чином вибрані як Спасителі направлять упадок Адама, приведуть невибраних на стежки праведності, які покинув Адам і вони (Іс. 58:12). Це, звичайно, доводить існування в Царстві шансу для невибраних, який вони отримають з рук Спасителя, Ісуса і Його Церкви – Нареченої. Також урядове ім’я Священники, застосоване до Ісуса і його Церкви, підтверджує те ж саме (Євр. 3:1; 1 Пет. 2:5,9; Об. 1:6; 5:10; 20:6). Священник – це той, хто на підставі жертви, складеної Богу за інших, виконує функцію примирення між Богом і людиною (Євр. 5:1; 2:17). Ісус і Його співсвященники приносять жертви Богові в цьому житті (Євр. 5:1,5; 9:11,12; 13:15,16; 1 Пет. 2:5). Христос, як Священник, протягом цього віку з’являється перед Божим лицем за вибраних, не за невибраних (Євр. 9:24; 10:14; Ів. 17:9), подібно як Аарон, будучи образом на Нього, спочатку входив до Святая Святих з кров’ю бичка тільки за вибране покоління Левія (Лев. 16:15), так і Христос в Тисячолітті, коли жертва Церкви закінчиться, заступиться перед Богом за світ, і тоді Він з Церквою будуть благословити невибраних. Той факт, що тоді Священниками буде Церква з Ісусом (Об. 20:6), доводить, що будуть інші, за яких вони будуть виконувати примирення: невибрані. Отже, урядове ім’я Священники підтверджує, що Христос і Церква уділяють невибраним померлим можливість спасіння. Урядове ім’я Царі, застосоване до Ісуса і Церкви, доводить те ж саме. Ісус і Церква названі Царями (Об. 19:16; Рим. 5:17; 2 Тим. 2:12; 1 Пет. 2:9; Об. 1:6; 5:10; 20:4,6). Існує виразна заява, що панування Ісуса і Церкви має на меті знищити всі діла сатани, на чолі яких стоїть гріх, смерть і могила (Рим. 8:19-21; 1 Цар. 15:24-26; 55:57). Для контрасту, ми можемо подивитися на справу спасіння з точки зору Царів і Царства наступним чином: сатана, узурпатор, є тепер «князем цього світу» (Ів. 12:31; 14:30; 16:11); через гріх він тепер панує в серцях дітей непослуху (Еф. 2:2), засліпивши їх оманою (2 Кор. 4:4), мучить їх нещастями, які супроводжують процес вмирання і ведуть до стану смерті (Євр. 2:14). На початку Тисячоліття царства цього світу стають Царством Господа нашого і Христа Його (Об. 11:15). Сатана, як узурпатор, є схоплений і в’яжеться (Об. 20:1-3), а панування Христа і Церкви (Об. 20:4,6; 1 Кор. 15:24-26,55-57) звільнює людський рід з гробу, нещасть процесу вмирання і гріха. Це означає пробудження померлих, які помирають в Адамі (Пс. 22:29,30), і допомогу в реформуванні себе (Рим. 14:9). І тому урядові імена Царі, застосоване до Ісуса і Церкви, означає можливість спаcіння для невибраних померлих. Урядове ім’я Пророк, тобто Вчитель, є дане Ісусу і Церкві, а це означає, що вони будуть навчати людській рід про шлях спасіння. Ісус названий Пророком, Вчителем, у зв’язку з часом реституції, коли, як ми показали, неспасенні померлі вийдуть з гробів, щоб мати шанс спасіння (Дії 3: 22,23,21; Ів. 1:9). Є також сказано, що Церква буде навчати світ у Віці Тисячоліття (Іс. 60:1-4,14,15; 2:2,3; 62:1,2,10; Пс. 22:31,32,28-30; Іс. 42:6,7,10-12; 49:6,8-12, пор. 2 Кор. 6:1,2). Отже, це урядове ім’я Ісуса, як і Церкви, на що особливо виказує зв’язок процитованих вище уривків, доводить можливість для невибраних померлих отримати спасіння. Імена Отець і Матір дані Христу і Церкві в стосунку до невибраних з людського роду, які у Віці Тисячоліття стануть їх дітьми. Ісус названий Отцем Вічності (Іс. 9:6), оскільки в майбутньому віці дасть слухняним з людей вічне життя. Його ім’я Другий Адам (1 Кор. 15:450) вказує на те, що Він займе місце Адама і стане другим Батьком людства, відроджуючи його в праведністю і житті. Про вірну Церкву Святе Письмо говорить як про Наречену, Жінку Агнця (Об. 19:7-9; 21:9,10, пор. Іс. 66:10-14, де вона представлена як мати, яка опікується та піклується, любить і потішає своїх дітей; под. також Іс. 60:4, де є поданий подібний образ). Як Ісус є представлений як позаобраз Адама (Рим. 5:14; другий Адам), так Церква представлена як позаобраз Єви (друга Єва; 2 Кор. 11:2,3; Еф. 5:31,32). А також, як перший Адам і Єва через догоджання собі ввели гріх на світ, так другий Адам і Єва терплять через жертвування самих себе, аби зняти гріх зі світу. І як перший Адам і Єва породили людство в гріху і смерті, так другий Адам і Єва відродять людство в праведності і житті. І оскільки ці народжені в гріху і смерті через заслугу викупу мають отримати можливість відродження в праведності і житті через нового Отця і Матір людства, то урядові імена Отця і Матері, застосовані в Біблії до Ісуса і Церкви, доводять існування шансу спасіння для невибраних померлих. Це саме доводить ще інше ім’я, застосоване до Ісуса і Церкви – Первістки. Ісус є названий Первістком (1 Кор. 15:20); як і Церква є разом з Ним названа Первістками (Рим. 8:23; Як. 1:18; Об. 14:4). Логіка вказує, що якщо вони є первістками, то мусить також бути щось, що наступає після них – пізніші вівці: це послушні серед людей в часі Тисячоліття. Таким чином наступне ім’я, вжите щодо Ісуса і Церкви, вказує на можливість спасіння, яке пізніше буде можливим для невибраних померлих. Сьоме урядове ім’я Ісуса і Церкви вказує на шанс спасіння для невибраних померлих: Насіння Авраама, яке благословить усі племена, роди і народи землі (Бут. 22:18; 28:14; Дії 3:25). Цим насінням є Ісус і Церква (Гал. 3:16,29; Рим. 9:7,8; Гал. 4:28). Більшість людей з племен, родів і народів землі померли під прокляттям Адама, отже відійшли з цього життя без благословень. І тому вони мусять бути пробуджені з мертвих, щоб отримати благословення, обіцяні в Угоді, підтвердженій Присягою, що містить три славні частини: (1) що буде Насіння Авраама; (2) що це Насіння буде благословляти і, (3) що справа благословення досягне усіх невибраних: померлих і живих. Отже, урядове ім’я Ісуса й Церкви Насіння Авраама вказує на шанс спасіння для невибраних померлих. На підставі семи урядових імен Ісуса і Церкви ми дізналися, що їх урядовою працею в Тисячолітті буде, серед іншого, дати можливість спасіння всім тим, які відійшли, не маючи такої можливості в цьому житті. Є ще інші урядові імена, застосовані Біблією по відношенню до Ісуса і Церкви, які це підтверджують, такі як Посередник, Суддя, Місто Бога, Відкупитель, Божий Храм, Дерево Життя, Нові Небеса і т.д., але сім імен, які були тут коротко обговорені, достатньо це доводять. В книжці «Біблія» (Е 12) ми подали список цього 21 уряду.
ПОВНА МОЛЖИВІСТЬ ДЛЯ ВСІХ
(9) Як дев’ятий аргумент, який доводить існування можливості для тих неспасенних померлих, які не мали можливості отримати спасіння, що має місце тепер, представляємо той факт, що всі речі, які дають можливість отримати спасіння, стануть уділом всіх, які будь-коли жили; отже ті, які не отримали цих благословень в цьому житті, отримають їх після пробудження з мертвих. Ми легко побачимо, що можливість отримати спасіння складається: (1) зі скасування Адамового вироку, (2) пізнання Божої Правди, (3) умов, які сприяють справедливості і не сприяють гріху, (4) притягнення до Христа, (5) визнання Христа і підкорення себе Йому, (6) пропозиції посвячення та (7) пропозиції Святого Духа. Якщо ми зможемо довести, що ці сім речей будуть уділом усього людського роду, який не мав такої можливості в цьому житті, то це буде доказом, що він отримає їх в майбутньому житті, а отже, що є надія для тих неспасенних померлих, які не мали шансу отримати спасіння в теперішньому житті. Тепер ми приступаємо до доведення на основі Біблії, що ці сім чинників будуть уділом всіх невибраних. 1. Всі будуть звільнені від Адамового вироку, тобто, всі будуть пробуджені з мертвих, бо ж смерть є вироком Адама (Рим 5:12; 1 Кор. 15:21,22). Тому звільнення їх від вироку смерті означає виведення зі смерті, вже без Адамового прокляття. Далі вірші Святого Письма доводять, що на підставі смерті Христа за кожного усі будуть звільнені від вироку Адамової смерті (Рим. 5:18,19; 11:26; 1 Тим. 2:4-6; 4:10; Ів. 1:29; 3:17; Євр. 2:9; 1 Ів. 2:2). Коли деякі з цих віршів говорять про спасіння всіх, то це не відноситься до вічного спасіння, але спасіння через смерть Христа від вироку смерті, який лежить на всіх за гріх Адама. Таким чином ці вірші доводять, що всі, які в цьому житті не були звільнені від вироку смерті Адама, завдяки жертві Христа будуть від нього звільнені в майбутньому житті; а якщо цей вирок приносить смерть, то звільнення від нього означає пробудження з мертвих вільними від цього вироку. Звільнення від н є необхідним, аби скористатися з можливості спасіння, бо так довго, як хтось знаходиться під вироком смерті, він не може отримати вічного життя. 2. Всі будуть навчені Божому Слову; оскільки люди не можуть бути спасенні через незнання, бо щоб одержати спасіння, вони мусять прийти до пізнання правди (Дії. 4:12; 11:14). Як Старий, так і Новий Заповіт доводять, що ті, які в цьому житті не отримали спасенного знання правди, отримають його пізніше. Ось деякі тексти Святого Письма, які говорять, що так буде у віці Тисячоліття, коли земля (Іс. 11:9; Ав. 2:14) буде наповнена знанням Бога, в той час як зараз (Іс. 60:2; 2 Кор. 4:4) темнота (омана) вкриває землю (Іс. 29:18,24; 35:4-6; 40:5; 42:6,7; 49:6; 50:10; Ів. 1:9; Дії 3:21,22; 1 Тим. 2:4,6; Об. 20:3; 22:17). Таке пізнання дійсно дасть їм можливість отримати життя; оскільки воно є другою складовою спасіння. 3. Біблія навчає, що всі будуть в таких умовах, які не сприяють гріху, а сприяють праведності, і в тих умовах зможуть реформувати себе, і вічне життя дійсно буде можливим навіть для найслабших і найбільш деградованих. Наступні умови, які не сприяють гріху, а сприяють праведності, стануть доступні для всіх під час царювання Месії: прокляття буде зняте з землі (Іс. 61:4), а земля стане приверненим раєм (Єз. 36:35; Іс. 35:1,2); сатана і його упавші ангели будуть зв’язані, щоб не могли зводити людей (Об. 20:1-3). А Христос і Церква візьмуть владу для добра людства (Пс. 72:8; Об. 20:4,6); неправда і гріх будуть назавжди знищені (Іс. 25:7; 1 Кор. 15:25,55-57), а правда і праведність переможуть (Іс. 11:9; 62:12); вирок смерті буде знятий з людини (Рим. 5:19), а замість цього вона одержить можливість реституції; смуток і зідхання минуть, а радість і щастя займуть їх місце (Іс. 35:10; Лук. 2:10); війни і боротьба зупиняться (Іс. 2:4), а їх місце займуть мир і добра воля (Іс. 9:6; Лук. 2:14); люди не будуть більше переслідувані і кривджені за праведність (Іс. 25:8), але, навпаки, дуже благословенні (Пс. 72:7); безбожні будуть одразу карані за чинення зла (Пс. 37:35,36) і биті з метою направи (Іс. 26:9); фальшиві релігійні системи будуть знищені (Іс. 65:15; Об. 18:8-24), і одна правдива релігія об’єднає усіх (Іс. 60:14,15); гнобительські уряди будуть повалені (Іс. 60:12), а запанує турботливий уряд Ісуса і Церкви (Пс. 72:12-14); люди не будуть вже позбавлені свого дому, ані не будуть змушені винаймати в інших (Іс. 65:22), але кожен в мирі буде радіти своєю власністю (Мих. 4:4); не буде більше виконувати непотрібної праці (Іс. 65:23), але їм буде вестися в їх стараннях (Іс. 60:17). Такі умови точно не сприяють гріху, а сприяють праведності; отже буде дуже сприятливий шанс для спасіння людства. Умови, що сприяють спасінню, є третьою складовою можливості спасіння, а подані вище цитати доводять, що вони призначені для неспасенних померлих світу. 4. Святе Письмо навчає, що всі ті, які в цьому житі не були корисним чином спрямовані до Христа, будуть спрямовані до Нього в майбутньому житті. Ісус говорить (Ів. 12:32): «І як буду піднесений з землі [в наступному вірші св. Іван пояснює, що цей вираз відноситься до жертовної, викупної смерті Ісуса і Його панування в Тисячолітті, через що Він прославить Бога], то до Себе Я всіх притягну». Ми усі знаємо, що в цьому житті порівняно небагато були притягнені до Христа (Ів. 6:44; Мат. 7:14). Тому всі, які в цьому житті не були притягнені (корисно спрямовані) до Нього, мусять бути до нього притягнені після цього життя, в іншому разі вірш з Ів. 12:32 був би неправдивим. Але цей вірш є правдивим, тому не притягнені до Нього в цьому житті, будуть скеровані до Нього в майбутньому, в Тисячолітті. 5. Біблія навчає, що всі підкоряться Ісусу і визнають Його право панувати над ними (Фил. 2:10,11; Іс. 45:23; Пс. 22:30; Рим. 14:9). В цьому житті не всі підкорилися Йому, і не всі визнали Його, щоб Він керував ними. Ті, які не зробили цього в теперішньому житті, мусять це зробити в майбутньому. Фил. 2:10 вказує, що це охоплює померлих, тобто тих, що під землею, а Пс. 22:30 і Рим. 14:9 прямо говорять про них. Таке підкорення себе і визнання є частиною досвідчень тих, які використовують можливість спасіння. 6. Святе Письмо навчає, що можливість посвячення Господу в часі Тисячоліття буде дана кожній людині на землі; це відноситься також до тих, які будуть тоді пробуджені з мертвих. Відповідним тут є текст з Іс. 35:8. У 4 вірші представлений другий прихід Христа, який відбувається у великому утиску під час повалення царства сатани і покарання його прибічників. 5 та 6 вірші говорять про те, яким чином Він буде просвічувати, реформувати і підносити грішне людство, а 7, 1 і 2 вірші навчають про привернення раю. 8 вірш навчає про відкриття Святої Дороги для нечистих (заплямлених гріхом Адамового роду), які мусять очиститися, якщо будуть прагнути іти нею до кінця. На відміну від вузької дороги (особистої дороги), Свята Дорога є публічною дорогою, відкритою для кожного. На ній все буде дуже просто і ясно, так, що і нерозумний не заблудить. 9 вірш вказує, що з цієї дороги будуть забрані всі перешкоди, а відкуплені, тобто ті, які через викуп будуть звільнені з-під вироку смерті (1 Тим. 2:4,5), отримають привілей іти нею. 10 вірш доводить, що у зв’язку зі Святою Дорогою померлі, яких також охоплює викуп Христа (Ос. 13:14), повернуться з гробу і прийдуть до Сіону, Ісуса і Церкви. Отже, цей фрагмент виявляє, що можливість посвячення буде відкрита тим померлим, які не посвятилися в цьому житті, і вона є шостою складовою шансу спасіння. 7. Останньою складовою можливості спасіння є пропозиція Святого Духа. Біблія навчає, що така пропозиція буде запропонована всім. В Йоіла 3:1, 2 зроблена цікава обітниця, яка подає думку в зворотному порядку виконання. У 2 вірші Єгова нам подає, що виллє Святого Духа на рабів і невільниць (вибраних), що Він робив у віці Євангелії, «за тих днів»; а в 1 вірші каже, що «потому», після віку Євангелії, тобто у віці Тисячоліття, виллю Духа Свого «на кожне тіло». Отже, ті, на кого він не був вилитий в цьому житті, пізнають це в майбутньому житті. Слухняні приймуть його (Дії 5:32), завдяки чому (якщо і далі будуть послушними) будуть піднесені до досконалості. Згідно Йоіла 3:1 усі будуть мати можливість отримати Святого Духа, хоча ніхто не буде примушений до послуху і його прийняття. Таким чином можливість отримати Святого Духа буде відкрита для всіх. Пропозиція прийняти Святого Духа є необхідною частиною можливості спасіння. Вона є сьомою і останньою складовою повного шансу спасіння. Таким чином ми довели на основі Святого Письма, що сім чинників, які складають повну можливість спасіння, будуть доступні кожній людській істоті. Однак в цьому житті вони не були доступні кожному. Тому такі зможуть отримати їх пізніше, в Тисячолітті.
ПОСТУПОВЕ УСУВАННЯ ПРОКЛЯТТЯ
(10) Ми продовжуємо обговорювати цю тему, подаючи десяту причину надії для деяких з неспасенних померлих. Біблія навчає, що під час Тисячоліття прокляття, яке Адам стягнув на людську родину, буде поступово зніматися протягом тисячі років. Об. 21:3-5 вказує, що це станеться завдяки присутності серед людей на землі Божої Скинії (Христа і Церкви – «храм Божий святий, а храм той то ви»; 1 Кор. 3:17; Еф. 2:19-22). Об. 22:1-3 доводить це на підставі перебування серед людей Престолу Бога і Агнця (Божої царської влади, яку буде виконувати Ісус з Церквою), Ріки Життя (чистого Божого Слова) і Дерева Життя (Ісуса і Церкви). 1 Кор. 15:24-26 показує, що царська влада Христа викоренить в часі Його панування всі рештки узурпованого панування сатани і його впливу на людей, головними наслідками якого є гріх, смерть і могила. 1 Кор. 15:54-57 доводить, що Церква буде приймати участь з Ісусом в осягненню цієї перемоги над гріхом, смертю і могилою для добра людства, а Ос. 13:14 подає, що все це буде наслідком викупної жертви Христа. Хай лине Богові слава за таке прекрасне майбутнє! Цей перегляд підтверджує, що шанс спасіння чекає на тих, які не мали його в цьому житті; бо всі вони померли під прокляттям, знищення якого означає, що більше воно не буде тяжіти ні над ким. Перед тим, як представимо наступні докази існування надії для неспасенних померлих, ми розглянемо кілька відповідних питань.
ЧИ «ВСІ» (1 ТИМ. 2:6) ОЗНАЧАЄ КОЖНОГО?
По-перше, чи правильним є твердження, що слово «всіх» в таких віршах, як 1 Тим. 2:4, 6 означає всіх, беручи під увагу біблійне вживання цього слова в Мат. 3:5 і т.п., де воно, звичайно, не означає всіх? Це правда, що деколи слово «всі» в Святому Письмі не означає кожного, тобто воно не є універсальним поняттям в своєму застосуванні, як це доводить випадок, процитований в питанні. Однак цей факт не перечить думці, що це слово майже завжди має універсальне застосування. Воно так загальне, що бажання дати доказ завжди приходить до того, хто переконує, що в процитованому уривку воно не охоплює кожної особи або кожної речі. Звичайно в 1 Тим. 2:4, 6 слово «всі» з трьох причин означає кожного: (1) Згідно з 1 Тим. 2:4, Святе Письмо ясно навчає, що Бог у Своїй любові прагне спасти від вироку Адама кожну людину. На доказ цитуємо серед інших наступні вірші: Бут. 12:3; 18:18; 22:18; Ів. 3:16,17; 1 Тим. 4:10; Тит. 2:11; 3:4; Євр. 2:9; (2) Біблія також виразно вчить, що Ісус Христос помер, щоб усіх людей спасти від вироку Адама (просимо знайти наступні тексти для підтвердження цієї думки: Ів. 1:29; 3:15-17; 12:32,33; Рим. 5:18,19; 1 Кор. 15:21,22; Євр. 2:9; 1 Ів. 2:2); (3) Біблія вчить, що внаслідок Божої любові та смерті Ісуса Христа за всіх людей, щоб врятувати їх від вироку Адама, всі люди будуть запрошені і підтримані Святим Духом, щоб прийти до гармонії з Богом. Зауважмо наступні вірші, які не є вичерпним переліком відповідних уривків Святого Письма: Пс. 2:8; 21:28-30; 85:9; 97:3,4; Іс. 2:2; 11:9; 25:6; 29:18,24; 35:5,6,10; 40:5; 45:22,23; 52:10; Єр. 31:34; Йоіл 3:1; Лук. 2:10,31-34; Ів. 1:9; 12:32; Тит. 2:11; 3:4; Об. 22:17. Якщо уважно дослідимо 1 Тим. 2:4-6, то ми зауважимо, що ці три думки є там виразно підкреслені. У 4 вірші Апостол в першу чергу відкрито заявляє, що Божа добра воля, любов, охоплює цілу людську родину для того, щоб вона могла бути врятована від Адамового вироку: «що хоче, щоб усі люди спаслися [не навічно, але від вироку Адама]. Про другий пункт – жертву Ісуса, складену за всіх людей – безпосередньо навчає 6 вірш, де Павло говорить про Ісуса Христа, що «дав Самого Себе [на смерть] на викуп [рівнозначну ціну] за всіх [за Адама і весь рід, який в момент гріха був в його стегнах]». 4 і 6 вірші навчають також про пропозицію допомоги Духа для всіх людей задля спасіння: «Який хоче, щоб всі люди… прийшли до пізнання правди… що буде часу свого [KJV; під час Тисячоліття]». Тому, ці три зауваження доводять, що «всі» в 1 Тим. 2:4,6 означає кожного з роду Адама, включно з ним.
УНІВЕРСАЛЬНЕ ВІДКУПЛЕННЯ ЧИ СПАСІННЯ?
Друге питання, яке може з’явитися: чи Святе Письмо навчає про універсальне відкуплення, універсальне спасіння чи про те і інше? Відповідаємо, що про це можна говорити різними термінами і, не дивлячись на це, правильно. Ми могли б сказати, що ми маємо універсальне відкуплення, бо ж воно є для всіх, а результат смерті Христа буде результативним для цілого роду Адама. Коли? Вони виявляться результативними для всіх, це буде означати їх спасіння, тобто дійсне і повне спасіння від гріха і умов смерті, або повну можливість піднятися з гріха і смерті, в чому їм може перешкодити лише їхня власна воля. Справа першого Адама буде вчинена повністю недійсною через Христа. Кожен представник людського роду, якщо захоче, отримає привілей повернення до всього, що було втрачене. Вічне спасіння, повне звільнення від гріха і смерті, буде вимагати повної співпраці людини. Порушення Божого права веде до вироку смерті, як було у випадку батька Адама. Порушення цього закону будь-ким з уже звільнених від вироку Адама і піднесених з упадку буде означати поновне засудження такої особи на смерть. Про це засудження Біблія говорить як про другу смерть, яка, за її словами, прийде на деяких. Перша смерть прийшла на всіх по причині гріха однієї людини. Друга смерть буде тільки для свідомих і добровільних грішників, якими, за словами Біблії, деякі стануть. Вчинення такого роду гріхів буде можливим лише після звільнення з попереднього вироку, виданого Адаму – вироку першої смерті. Тобто світ не може тепер померти другою смертю, оскільки він ще не є звільнений з першої смерті. Жодна людина не може бути покарана судом два рази карою смерті за ту саму провину. Щоб отримати другий вирок, вона спершу мусить бути звільнена – дійсно чи приписано – від першого вироку, і далі вчинити другий переступ. Світ (Адам і цілий людський рід) був один раз засуджений. Лише коли він буде звільнений від цього осуду, буде можливим отримати новий. Тому Біблія заявляє, що в Божому намірі буде великий День, День, який триває тисячу років, в якому Христос буде судити, випробовувати світ. Право втілювати цю пробу наш Господь Ісус отримав через Свою смерть, скуштувавши її за Адама і все його потомство, осуджене в ньому (Євр. 2:9). Смерть нашого Господа, досконалої людини, була повним відповідником вироку, виданого першій людині. Таким чином була відкрита дорога до великого часу відновлення, про яку говорить Апостол Петро (Дії 3:19-21). Отже, наш Господь Ісус став Відкупителем, набувачем Адама і цілого його роду. Він ще не довершив вповні акту купівлі, бо ж застосування заслуги Його жертви за світ має наступити під час Його другої присутності, коли Церква буде вже укомплектована. Як тільки дійде до цього набуття, настане скасування гріха світу. Тоді світ, вільний від кари первородного гріха, тобто Адамового гріха, буде відданий Христу. Кожна особа буде мати повну можливість, пробу, суд, щоб визначити свій справжній характер, справжні прагнення, дійсне відношення до добра і зла, до Бога і гріха. Спочатку це охопить народи, які будуть жити, а пізніше, поступово, тих, які є в гробах, в міру, як вони будуть вставати з них. Це буде універсальне відкуплення, тобто визволення з Адамової кари смерті, загальне викуплення зі смерті, але не універсальне визволення, спасіння до вічного життя, яке буде на умовах. Говорячи про великий день випробування, День Суду світу, Апостол Павло говорить: «Бo Він визначив день [в майбутньому], коли хоче судити поправді ввесь світ через мужа, що Його наперед Він поставив, і Він подав доказа всім, із мертвих Його воскресивши» (Дії 17:31). Звичайно, слово «муж» вжите в цьому випадку образно, говорячи про Ісуса, як Голову, і Церкву, як Його Тіло, яка разом з Ним має складати в Тисячолітті великого Посередника між Богом і людьми з ціллю звільнення всіх від кари Адама, надання їм повної можливості повернення до Бога. Кожен, «хто хоче», зможе отримати цю повну можливість, а через поступ зможе бути визнаний гідним вічного життя. При закінченні тисячі років, в кінцевій пробі людства, він зможе довести, що може і прагне (може, бо став досконалим; прагне, бо має добрі прагнення серця) додержувати Боже право. Всі такі отримають від Отця вічне життя. Всі інші будуть знищені. Адам був поставлений на пробу вічного життя, але впав на самому її початку. На початку Тисячоліття людство розпочне свою пробу іншим способом, бувши ще недосконалими. Однак вони, маючи досвід з натурою і наслідками гріха, будуть під прикриттям заслуги Христа (даної не в результаті індивідуального приписання, але внаслідок діяльності посередницького панування), зможуть підніматися щораз вище зі стану гріха та смерті. Маючи цей привілей, люди зможуть виявити свій справжній характер, скерований на добро чи зло. Якщо вони вірно стануть на бік добра, то отримають вічне життя, а якщо на бік зла, то втратять життя – знову помруть і вже назавжди залишаться мертвими: стягнуть на себе другу смерть. Отже, Біблія вчить про універсальне відкуплення, спасіння від Адамової кари смерті, проте вона не вчить про універсальне спасіння до вічного життя.
РОЗГЛЯД ОБЯВЛЕННЯ 20:4,5
Третє питання, яке можна задати, звучить так: як можна узгодити вчення, що невибрані померлі, позбавлені в цьому житті шансу отримати спасіння на основі вибору, будуть пробуджені в часі Тисячоліття, з Об. 20:4,5, яке після обговорення першого воскресіння мертвих каже: «а інші померлі не ожили, аж поки не скінчиться тисяча років»? Зауважимо, що цей фрагмент не говорить, що решта з мертвих не були пробуджені, аж скінчиться 1000 років, але що вони не ожили, аж поки не скінчились 1000 років. Хтось може запитати: яка різниця? Ми відповідаємо, що від цього залежить гармонійність або суперечність біблійних наук. Це прояснять кілька зауважень: Колись людство жило, було досконалим в отці Адамі. Однак, по причині прокляття Бог трактує ціле людство як померле, не дивлячись на те, чи воно знаходиться в процесі смерті, чи в стані смерті (Мат. 8:22; Ів. 5:24,25; 2 Кор. 5:14; Рим. 5:12,15,17; Еф. 2:1,5; Об. 20:12,13). Він робить це тому, що на всіх лежить вирок смерті, і тому, що коли йдеться про тих, хто знаходиться в процесі смерті, цей вирок виконується на них. Схожим чином ми могли б сказати про шанси на електричному стільці в момент увімкнення електрики – що «він вже не живе», а це тому, що є під вироком смерті, який виконується на ньому, хоча ще не приведений в дію. З цієї точки зору процес смерті ми називаємо порахованою смертю, а стан смерті – дійсною смертю. Подібно й Бог: усіх вільних від вироку смерті називає живими, не дивлячись на те, чи є вони досконалі приписано чи дійсно (Ів. 3:36; 5:24,25; 1 Ів. 5:12; Рим. 5:15; Ів. 1:4; Об. 21:3-5). Перших ми називаємо пораховано живими, а других дійсно живими. Ця точка погляду дозволить нам гармонізувати нашу науку, яка каже, що решта з померлих (невибраних) будуть пробуджені з мертвих в часі Тисячоліття, з твердженням, що вони оживуть лише під його кінець. Відразу після пробудження зі смерті вони ще не будуть живими – дійсно досконалими. Процеси реституції будуть вимагати тисячі років, щоб довести їх до дійсної досконалості, щоб оживити їх так, як в дійсності на це дивиться Бог. Оскільки так довго, як в них буде залишатися якийсь слід недосконалості Адама, з Божої точки зору вони будуть мертвими (1 Кор. 15:24-26). Але як тільки стануть досконалими, вони оживуть, що станеться під кінець Тисячоліття, і що вимагає, аби вони були пробуджені в часі Тисячоліття. Тепер завдяки нашому виправданню вірою Бог трактує нас як живих з Божої точки зору, оскільки наше виправдання вірою приписує нам праведність, яку завершені процеси реституції довершать в послушних протягом тисячі років. Таким чином ми гармонізуємо мниму суперечність і стверджуємо, що обидва вчення є біблійними і розумними. Привернення недосконалих до стану досконалості – допровадження їх до такого життя, яким його бачить Бог, займе цілу тисячу років, хоча пробуджені вони будуть на початку Тисячоліття. І тому решта з померлих не ожили – не повністю воскресли, не стали знову досконалими, якими були колись в Адамі, аж поки не скінчилася тисяча років.
ЧИ «НЕПРАВЕДНІ» ВОСКРЕСНУТЬ?
Четверте питання є таке: у зв’язку з тим, що деякі ніколи не досягнуть стану досконалості, який означає слово воскресіння, як нам зрозуміти слова апостола Павла в Діях 24:15, що воскреснути мають як праведні, так і неправедні? Цей вірш виявляється дуже зрозумілим, коли ми пильно звернемо увагу на те, що читаємо. Євреї, які стояли близько і чули оборону апостола перед намісником Феліксом, частиною якої є слова з Дій 24:15, вірили, що всі праведні отримають воскресіння з мертвих, і що неправедним також буде дана можливість воскресіння. Цього вони навчилися від своїх прабатьків. Тепер апостол повторив це, в чому вони були переконані. Він каже: «настане воскресення праведних і неправедних», тобто воскресіння, яке забезпечив Бог і яке має ще наступити, є не лише для добрих, але також і для тих, які тепер є злими. Це не означає, що ті, які залишаються в стані неправедності, осягнуть повне воскресіння з мертвих. Цей текст не говорить, що всі неправедні воскреснуть, повернуться до досконалості життя. Тепер живуть виправдані, які матимуть можливість воскресіння, та інші, які тепер не є виправданими і які також будуть мати можливість воскресіння. Ціле людство буде мати нагоду в запевненій Богом можливості воскресіння. Праведні отримають особливе воскресіння, яке буде нагородою за їх особливий послух. Але у віці, який надходить, перед усіма буде відкрита можливість здобути вічне життя через Христа. Праведні з класу Церкви є «перемінені дуже швидко, як оком змигнути» з земного стану в небесний – в досконалих духовних істот. Праведні з давніх віків, виправдані перед Богом через віру, мають повстати як досконалі люди, а не в стані, в якому вони померли. Це настане після застосування заслуги викупу Христа за цілий світ. Отже, ми маємо воскресіння: найвищого класу праведних, Малої Черідки, до Божественного рівня; воскресіння Великої Громади до нижчого духовного стану; воскресіння Старожитніх і Молодих Гідних на земному рівні. Це чотири класи, які проходять свою пробу в цьому житті. Але Божий план передбачає, щоб решта людства поступово були піднесені з земної тлінності до первісної досконалості, якою на початку втішався Адам. Тепер вони неправедні і ніколи не ввійшли в стан відносин з Богом. Божа мета – звершити звільнення всього людства від осуду в отці Адамі через смерть Ісуса. Тому ціле тисячолітнє панування Христа було призначене на воскресіння світу, але майбутнє покаже, скільки людей використає цей шанс. Святе Письмо подає, що в наступному віці столітній грішник – добровільний грішник – буде повністю відтятий від життя. Воно засвідчує, що такий грішник буде юнаком в порівнянні з тим, ким міг би бути, якби використав можливості того періоду (Іс. 65:20). Ті, які не використають благословення того дня, самі будуть нести за це вину. Лише добровільне особисте відкинення Бога і Його милосердного спасіння в Христі може засудити кого-небудь на другу смерть. Зауважмо, що Святе Письмо не говорить, що всі будуть мати уділ у воскресінні. Що буде з тими, які отримали оживлене виправдання? Чи всі вони воскреснуть? О ні! Будуть такі, які були виправдані і пішли на другу смерть. Подібно буде зі світом: якщо хтось після того, як отримає повний шанс, свідомо згрішить супроти ясного світла, отримає кару другої смерті. Але нічого не буде бракувати в цій можливості, яку дасть Бог. Наш Господь сказав, що «надходить година, коли всі, хто в гробах, Його голос почують, і повиходять ті, що чинили добро, на воскресення життя, а котрі зло чинили, на воскресення Суду» (Ів. 5:28,29). Ті, які задовольнили Бога своєю вірою, посвяченням самих себе для Нього і послухом щодо вказівок Його Слова, Духа і Провидіння, це ті, які робили добре. Бог не бажає від них нічого більше, лише те, щоб вони довели свою вірність через повне посвячення, старання жити у згоді з Його волею в міру своїх можливостей, чи то у віці Євангелії, чи у вічних віках. Авраам, Ісаак, Яків і всі пророки (всі інші менш знані), які згадані святим Павлом в Євр. 11, померли з вірою. Бог засвідчує, що ці Старожитні Гідні подобалися Йому, і що вони отримають «краще воскресіння» (Євр. 11:35). Вищість їх воскресіння буде полягати в тому, що вони повстануть в людській досконалості, в той час як світ буде змушений здобувати досконалість впродовж тисячі років. Ті, які чинили добре, повстануть на воскресіння життя. Деякі з них воскреснуть до життя на людському рівні, інші – на духовному, а ще інші – на найвищому рівні духовного існування – в Божій природі. Далі Ісус каже про другий загальний клас – про тих, які чинили зло. До них зараховані всі, яких Бог не може визнати ані прийняти. Не прийняті це ті, які на думку Бога не робили добре, які поступали погано, які є невиправданими. Багато з них були шанованими і моральними людьми, але вони не гідні «кращого воскресіння». Вони також повиходять, щоб коли захочуть, могли отримати повне піднесення до життя. Вони будуть пробуджені для того, щоб отримати воскресіння. Вони будуть воскрешені з гадесу, гробу, стану смерті, але їх пробудження буде лише початком воскресіння, тобто повернення до досконалого життя. Деякі встануть, щоб пізніше знову померти, якщо не приймуть умов Божого благословення. Процес воскресіння буде просуватися день за днем, тиждень за тижнем і рік за роком впродовж періоду тисячі років – великого дня воскресіння, великого дня, останнього дня, коли всі будуть мати можливість отримати вічне життя. Але хто не зробить відповідного поступу, буде визнаний негідним повного воскресіння. Його здобудуть лише ті, які будуть визнані гідними вічного життя на Божих умовах. Отже, це буде воскресіння померлих, допровадження до досконалого життя, як праведних, так і неправедних. Усі, що в гробах, повиходять з них і дійдуть до пізнання правди, так щоб, коли захочуть і будуть слухняні, могли віднайти все те, що було втрачене Адамом і відкуплене Спасителем світу, Ісусом Христом. Вищі пояснення знаходяться в повній згоді з дослівним перекладом останнього речення Дії 24:15: «Настане воскресення праведних і неправедних», оскільки перед словами «праведних» і «неправедних» немає грецького означеного артикля.
ЧИ ВСТАНУТЬ ТІ САМІ ТІЛА?
П’яте доречне запитання: чи під час воскресіння встануть ті самі тіла, які йдуть до гробу? Дуже зрозуміла відповідь на подібне питання дана в 1 Кор. 15:35-38, де читаємо: «Але дехто скаже: Як мертві воскреснуть? І в якім тілі прийдуть? Нерозумний, що ти сієш, те не оживе, як не вмре. І коли сієш, то сієш не тіло майбутнє, але голе зерно, яке трапиться, пшениці або чого іншого, і Бог йому тіло дає, як захоче, і кожному зерняті тіло його». Ці вірші виразно показують, що поховане тіло не повертається, даючи за ілюстрацію посіяного зерна пшениці і т.п., яке вже не повертається, але видає нові зерна. Подібно і поховані тіла не встануть з мертвих. Часом вважається, що Ів. 2:19,21 («Зруйнуйте цей храм, і за три дні Я поставлю його… А Він говорив про храм тіла Свого») навчає про пробудження того самого тіла, яке є поховане. Таке пояснення суперечить не лише вище процитованим словам святого Павла, але також багатьом іншим віршам зі Святого Письма і біблійним ученням, які ми подали книжці Схема Божого Плану, Е 16:334 с., які доводять, що Ісус у воскресінні не забрав назад Свого земного тіла. По причині нерозуміння Ісуса слухачами, Його слова були пояснені святим Іваном як такі, що відносяться до храму, показаного в єврейському храмі, тобто що Він говорив про позаобразний храм, яким є Церква (1 Кор. 3:16,17; 2 Кор. 6:16; Еф. 2:19-22). Ми також знаємо, що Церква названа Тілом Христа (Рим. 12:5; 1 Кор. 12:12-27; Еф. 1:23; 3:6; 4:4,12,16; 5:23,30; Кол. 1:18,24). Тому Ісус обіцяв тут, що навіть якщо Його вороги вб’ють різних членів Його Церкви, то Він, незважаючи на це, поставить його (Церкву) третього (тисячолітнього) дня. Він сказав ці слова п’ятого тисячолітнього дня від упадку Адама в гріх; а ми вже дізналися, що Церква буде володарювати з Ним, отже воскресіння сьомого тисячолітнього дня, який є тим третім днем, рахуючи від п’ятого включно. Розуміючи так, цей вірш не відноситься до пробудження тіл святих. Святе Письмо ніде не вчить, що поховані в гробах тіла воскреснуть в останній день, але заперечує такому погляду. Приймаючи ці біблійні вчення, ми убережемо себе від закидів невіруючих щодо воскресіння померлих – закидів, які виникають з того факту, що матеріальні складники окремих тіл стали частинами інших тіл через асиміляцію, людожерство чи поїдання фруктів та овочів і т.п., які присвоїли собі складники мертвих людських тіл. Вірш з Іс. 26:19 (див. Танах) інколи приводять як такий, що ніби доводить, що встає те саме тіло, яке йде до гробу. Однак в перекладі AV (англ.) є кілька сумнівних речей. Передусім, слова надруковані в цьому вірші курсивом, були додані до тексту, не маючи будь-якого відповідника в оригіналі. Тут перекладачі вживають курсив, щоб поінформувати читачів, що ці слова були додані. Додані слова «також і» приводять до того, що цей вірш можна пояснити так, як це перечило б Біблії багатьма способами, як ми це вияснили. Більше того, гебрайське слово, перекладене як «тіло» не є у множині, але вжите колективно, як, наприклад, в Іс. 5:25, і має значення множини. Англомовні переклади ARV та ERV, переклад Молтона, Лісера, Юдейського Видавничого Товариства і т.д. подають цей текст так: «Оживуть твої померлі; мої мертві тіла встануть». Як ми знаємо (Лук. 20:36; див. також «Життя – Смерть – Майбутнє» 171-183 с.), воскресіння має дві частини: (1) пробудження померлих і (2) піднесення їх з фізичної, розумової, моральної та релігійної недосконалості занепалого стану Адама до фізичної, розумової, моральної та релігійної досконалості, від якої Адам відпав. Цей процес вимагає цілого Тисячоліття. Ми вважаємо, що про ці дві частини воскресіння навчає Іс. 26:19. Вираз: «померлі твої оживуть» відноситься до пробудження померлих – першої частини процесу воскресіння, а вираз: «мої мертві тіла воскреснуть» відноситься до повстання з недосконалості Адама до досконалості – другої частини процесу воскресіння мертвих. Вираз «мертві тіла» не відноситься до тих тіл, які дійсно є в стані смерті, але мертвих в гріхах (Еф. 2:1,5), оскільки кожного, хто не є у Христі і не має досконалості, Бог вважає мертвим (2 Кор. 5:14). Причина використання слова «моє» у виразі «мої мертві тіла» в тому, що Христос, як автор цих слів, завдяки своєму відкупленню – набуттю – буде їхнім власником і Господом (Рим. 14:9); отже Він може властиво називати їх Своїми. Розуміючи так, цей вірш в найменшій мірі не говорить про воскресіння останнього дня тих самих тіл, які були поховані, але відноситься до двох частин процесу воскресіння: (1) пробудження померлих і (2) їх повернення до досконалості. До цього моменту в даному розділі було подано 10 біблійних причин, підтриманих багатьма віршами на доказ того, що в наступному житті шанс отримати спасіння матимуть всі ті представники грішного роду Адама, які в цьому житті не були обдаровані можливістю отримати спасіння, яке тепер діє – виборчого спасіння. Є багато інших біблійних причин для такої надії; нашим бажанням є представити деякі з них, оскільки ця доктрина не повинна прийматися без повних і задовільних доказів її правдивості. Щоб наша віра в цьому питанні не була оперта лише на прагненні такої надії, але на певних, розумних і дійсних доказах, до тих 10 вже представлених аргументів ми додаємо ще інші. Два з них вже були досить докладно обговорені на попередніх сторінках, з поданням численних віршів. Ними є (11) благословення цілої людської родини, живих і померлих, шансом отримати реституцію, що є шостою головною ціллю повернення нашого Господа, згаданою в першому розділі (ТП № 10), та (12) знищення серед людей кожної злої речі і впливу та запровадження серед них добрих речей і впливів з ціллю повернути їх до досконалості, що було представлено в п’ятому розділі в темі «Цілі Царства» (БП № 4).
ДЕВ’ЯТЬ ІНШИХ ДОКАЗІВ ТАКОЇ МОЖЛИВОСТІ
Тепер коротко представимо дев’ять інших доказів цієї самої правди. (13) Біблія вчить, що багато з тих, які не мали можливості здобути виборче спасіння, в Тисячолітті позитивно зреагують на пропозицію доступного тоді спасіння. Про це прямо навчає Іс. 35:5,9,10 і Єзек. 16:46-63. (14) Біблія вчить, що багато з померлих піддадуться розпорядженням Царства, коли вони будуть запроваджені на землі (Пс. 21:28-30; 1 Кор. 15:21-26; Рим. 14:9; Іс. 45:22,23; Фил. 2:8-11; Пс. 85:9). (15) Біблійне вчення, що Вік Тисячоліття і День Суду є рівнозначні, доводить те саме; оскільки показує, що в День Суду будуть виконуватися лише ті речі, які мають бути виконані в Тисячолітті. Наступні вірші доводять ідентичність Тисячоліття і Дня Суду: 2 Тим. 4:1; Лук. 22:29,30; Мат. 19:28; Овд. 21; Єр. 23:5,6; 33:14-16; Іс. 32:1; Пс. 71:1-4. Як ми знаємо, всі померлі будуть пробуджені на початку Дня Суду (Ів. 5:28,29; 11:24; Об. 20:11,12). Отже, всі померлі повстануть на початку Тисячоліття. В Тисячолітті всі отримають допомогу для спасіння; отже всі отримають допомогу для спасіння в День Суду. (16) Ця правда виникає також очевидним чином з біблійної науки, що слово воскресіння, застосоване до людства, означає повстання знову з упавшого стану до досконалості образу Бога (Дії 26:23,24; Лук. 20:31-37; Фил. 3:11,7-10; Дії 24:15; 23:6; 26:6-8). Цей факт означає можливість спасіння для неправедних в Тисячолітті, згідно зі словами святого Павла, що не лише праведні воскреснуть (вдосконаляться), але також і неправедні (Дії 24:15). (17) Вчення Біблії про дві дороги спасіння – індивідуальну для вибраних, названу вузькою дорогою (Мат. 7:13,14), та загальну, названу святою дорогою (Іс. 35:8) – є доказом тієї ж науки. Контекст вказує (Іс. 35:5,9,10), що ця дорога буде призначена для деяких з неспасенних померлих, і цілий цей розділ доводить, що тут описується Вік Тисячоліття. (18) Біблія також підтверджує це вченням, що світ в теперішній час проходить такі досвідчення з суттю зла та його наслідками, які зроблять гріх чимось огидним для нього, коли для контрасту через досвід вони пізнають суть і наслідки праведності (Рим. 8:19-22; 11:30-32; Пс. 89:11-17). (19) Доктрина про реституцію – повернення людства до початкової досконалості Адама, що має статися в Тисячолітті, доводить те, що Тисячоліття призначене для благословення невибраних можливістю спасіння (Дії 3:19-21; Об. 21:3-5; 22:1-3). (20) Біблія довела це також вченням, що після закінчення спасіння з вибору буде діяти спасіння з вільної ласки (Дії 15:14-16; 3:19-21; Ів. 17:21-23; Рим. 8:19-23), так як Тисячоліття, період дії спасіння з вільної ласки, наступає після віку Євангелії з його спасінням через вибір, що діє тепер. (21) Наостанок, Біблія підтверджує вчення, що врешті-решт всі Божі справи принесуть Йому славу (Чис. 14:21; Пс. 75:11; Об. 5:13). Це буде можливим лише тоді, коли чудові прикмети, які проявляються в реалізації Його плану, вповні доведуть, що Його справи і характер були і є гармонійні, до чого є необхідна повна і справедлива можливість спасіння для кожного.
АНАЛІЗ ІНШИХ ПІДТВЕРДЖУЮЧИХ ТЕКСТІВ
Таким чином в сумі ми представили двадцять один доказ, підтриманий Святим Письмом, що для неспасенних померлих дійсно є надія; що ті невибрані померлі, які в цьому житті не мали можливості отримати спасіння через вибір, будуть мати її під час тисячолітнього панування Христа. Цей двадцять один доказ в кожному випадку показує, що невибрані померлі будуть пробуджені з мертвих в часі Тисячоліття. Подаючи коментарі в дужках, ми приведемо тут кілька текстів, яких ми ще не цитували або не повністю вияснили. Вони прямо навчають або натякають на те, що під час Тисячоліття такі померлі особи будуть пробуджені зі стану смерті і повернуться на землю. Пс. 21:28-30 є одним з таких віршів: «Усі кінці землі [весь людський рід] спам’ятають [будуть настільки суворо навчені думкам з Божого Слова, щоб не забути (Єр. 31:33,34)], і до Господа вернуться [зміняться], і вклоняться [служитимуть] перед обличчям Його [в Його інтересах] всі племена народів [кожна родина], бо царство Господнє, і Він Пан [буде] над народами [тут є очевидний опис Тисячоліття; тому що царства цього світу триватимуть аж до Тисячоліття, і лише після того перейдуть під владу Божого Царства (Об. 11:15)]! Будуть їсти [будуть присвоювати благословення Тисячоліття)] й поклоняться [служити Богу за це] всі багачі [повні ревної любові] на землі, перед обличчям Його на коліна попадають [служитимуть] всі, хто до пороху сходить [померлі] і [йдеться про тих, хто до пороху сходить] не може себе оживити, [по причині вироку Адама]!» Цей останній вірш доводить, що йдеться про невибраних померлих, бо вони з причини вироку Адама не можуть зберегти живими своїх душ. Згідно цього фрагменту вони мають поклонитися Господу, як Володарю народів, що може бути тільки в Тисячолітті, часі Його панування. Наступний уривок це Пс. 85:9: «Всі народи, яких Ти створив, поприходять і попадають перед лицем Твоїм, Господи, та ім’я Твоє славити будуть». Багато народів, створених Богом, таких, як сім народів Ханаану, асирійці, вавилоняни і т.п. вже не існують. Однак вони були створені Богом, але в цьому житті не шанували і не славили Єгову. Щоб могли це зробити, вони мусять бути пробуджені з мертвих і бути навчені славити і прославляти Бога, а це відноситься до Тисячоліття. Іс. 29:18,24 це наступний відповідний уривок: «І в той день [в день Бога, у віці Тисячоліття] слова [науки] книжки [Біблії; Іс. 35:5,6] почують [зрозуміють] глухі [ті, які в цьому житті мають закриті вуха розуміння і тому не можуть зрозуміти речей віри (Мат. 13:9-17)], а очі сліпих [тих, які в цьому житті не могли побачити речей віри] із темноти [мішанини правди й неправди, в якій знаходяться в теперішньому житті] та з темряви [цілковитої омани] бачити будуть… Тоді то хто блудить у дусі [в доктрині] (1 Ів. 4:1-3), ті розум пізнають, а хто ремствує [по причині суворості прокляття, під яким вони жили і померли, тобто невибрані померлі], ті поуки навчаться!». Цей вірш засвідчує, що в Тисячолітті ті, які в цьому житті не могли побачити чи зрозуміти справ віри, які, живучи з наріканням в неправді і під прокляттям, до кінця зідхали (Рим. 8:22), побачать і зрозуміють правду та будуть звільнені з часткової чи повної неправди. Рим. 14:9: «Бо Христос на те [задля того] й умер [як викуп за всіх (1 Тим. 2:6)], і ожив, щоб панувати і над мертвими [над цілим загубленим родом Адама в гробі і поза ним], і над живими [в Тисячолітті]». Фил. 2:10,11: «Щоб перед Ісусовим Ім’ям вклонялося кожне коліно [коліна] небесних [небесні воїнства вклоняються перед Ним], і [коліна] земних [це досі відноситься до майбутнього, до Царства, оскільки тепер Йому ще не кланяються всі коліна на землі], і [коліна] підземних [людського роду, який знаходиться в гробі і який буде пробуджений з несвідомого стану смерті, і тоді як ті, які колись знаходилися під землею, будуть вклонятись Ісусу], і щоб кожен язик [на небі, на землі і під землею – живих та померлих] визнав: Ісус Христос то Господь, на славу Бога Отця!». Ще інший уривок це 1 Кор. 15:21-26: «Смерть [процес смерті і стан смерті] бо через людину [Адама], і через Людину [Христа] воскресення мертвих [пробудження зі стану смерті і повстання з процесу вмирання – відвернення того, що стягнув на нас Адам]. Бо так, як в Адамі вмирають усі [охоплені прокляттям Адамової смерті], так само в Христі всі оживуть [будуть виведені зі стану прокляття до досконалості – життя], кожен у своєму порядку [буде оживлений – удосконалений]: первісток Христос [буде оживлений – удосконалений; тим Христом не може бути Ісус, оскільки Він воскрес 25 років раніше, перш ніж св. Павло написав ці слова, в той час як він говорить про майбутнє воскресіння: тут ідеться, звичайно, про Церкву, яка разом з Ісусом також названа Христос – помазаний (1 Кор. 12:12,13; Гал. 3:16,29); отже тут говориться про перше воскресіння (Об. 20:4,6)], потім ті, що Христові, під час Його приходу [оживуть (в англійському перекладі Біблії на полях подається слово присутність як відповідний переклад грецького слова парусія). Він буде присутній тисячу років, Тисячоліття, коли ті, які через віру і послух стануть Його власністю, будуть оживлені – удосконалені, після пробудження і виведення з гробу. Це відноситься до померлого світу, що повертається з гробу і піднімається до досконалості в часі Тисячоліття в міру, як люди будуть вірити і тривати в послусі]. А потому кінець [Малий Період після закінчення тисячі років (Об. 20:7-9)], коли Він передасть [перестане бути Посередником] царство Богові й Отцеві, коли [потім] Він зруйнує всякий уряд [наслідки панування сатани], і владу всяку [її форми] та силу [вчинки сатани]. [Отже, царювання Христа має на меті знищити всі справи сатани – гріх, неправду, смуток, біль, хвороби, смерть і могилу (1 Ів. 3:8; Об. 21:4,5). Знищення гробу означає пробудження всіх померлих; знищення смерті означає звільнення всіх з процесу вмирання. Отже, спочатку через пробудження померлих буде знищений гріб, а потім, поступово через реституційні процеси буде усунений кожен елемент процесу вмирання, гріх Адама, смуток, біль, хвороби, прокляття на землі і т.п]. Бо належить Йому царювати, аж доки Він не покладе всіх Своїх ворогів під ногами Своїми [тими ворогами є різні форми прокляття, бо в наступному вірші святий Павло називає смерть як одного з ворогів Христа; покласти їх під Його ноги означає повне їх опанування – знищення]! Як ворог останній смерть знищиться [не стан смерті ані гріб, які через пробудження померлих будуть знищені перед гріхом, болем, смутком і хворобами, але процес вмирання – недосконалість, який внаслідок вироку Адама досягнув усіх. Знищення його останніх слідів завершить справу тисячолітнього Царства; отже, смерть буде останнім ворогом, який буде знищений]». Тому смерть, згадана у 26 вірші, виявляється Адамовою смертю, а не другою, як деякі припускають. Як ми уже зауважили, 24 вірш запевняє нас, що кінець цього посередницького панування наступить лише тоді, коли Христос знищить в людському роді усі рештки панування сатани, його владу і силу діяльності через гріх. 25 вірш доводить, що такою є ціль панування Ісуса. Всі наслідки панування сатани, його влади і сили є в цьому вірші представлені як вороги Ісуса; і оскільки 26 вірш називає смерть одним з ворогів, ми можемо зрозуміти, чим усі вони є. Цими ворогами є нищівні наслідки панування сатани над землею – гріх, неправда, смуток, біль, смерть, гадес. Вони є ворогами Ісуса, оскільки шкодять людству, для відкуплення якого Він помер. Отже, ми бачимо, що ворогами, про яких говорить цей уривок, є всі наслідки гріха Адама; а смерть Адама є першою, а не другою смертю. Думка 1 Кор. 15:24-26 виражена іншими словами в Об. 21:3-5; 22:3. Смерть і прокляття, яких, як стверджує цей вірш, вже більше не буде, є, без сумніву, смертю і прокляттям Адама. Більше того, друга смерть не є ворогом Ісуса чи людської родини, але швидше приятелем і слугою, який проковтне їхніх ворогів, так як образ другої смерті, Червоне море, було приятелем і слугою Мойсея й Ізраїлю, коли забезпечило охорону Ізраїльтянам і дозволило їм перейти через нього, поглинувши фараона та його армію і залишаючи Ізраїль безпечним і переможним на східному березі. Отже, ми бачимо, що вираз «останній ворог» з 1 Кор. 15:26 не відноситься до другої смерті, але до смерті Адама – першої смерті. Вираз «смерть Адама» охоплює кожний залишок недосконалості, яку гріх Адама стягнув на людський рід. Цей вираз тут, звичайно ж, не означає стану Адамової смерті, оскільки ще довго після повернення усіх з гробу, з Адамового стану смерті, людська родина і далі буде виявляти недосконалість. Отже, вираз «останній ворог» тут означає процес Адамової смерті. Коли останні рештки недосконалості, що є наслідком Адамового гріха, будуть повністю усунені потужною реституційною силою і діяльністю Христа, тоді «останній ворог» буде знищений, що буде кінцем реституційної праці. Ці уривки так ясно доводять, що невибрані померлі, які в цьому житті були позбавлені можливості осягнути виборче спасіння, будуть пробуджені з мертвих в Тисячолітті й отримають можливість осягнути реституційне спасіння. Саме такою є Євангелія для людини, яка була представлена в такий спосіб як ангелом при народженні Ісуса (Луки 2:10), так і апостолом Павлом (Гал. 3:8). І саме тому Святе Письмо так сповнене нею. Зрозуміння цієї справи пояснює минуле і теперішнє поступування Бога з людськими поколіннями. В такому світлі Біблія стає книгою, згідною сама з собою, Божим характером, викупом Христа, з дією Святого Духа, потребами людини і з фактами. Таким чином, вона дійсно відкриється нам як скарбниця чудового плану віків, складеного Богом, і як славний образ Його чудового характеру. За це ми любимо Бога любов’ю, яка перевищує всяку любов, з радістю неба, що зійшла на землю. Славмо, вихваляймо і прославляймо Того, всі вчинки Якого приносять Йому славу! «Великі та дивні діла Твої, о Господи, Боже Вседержителю! Справедливі й правдиві дороги Твої, о Царю святих! Хто Тебе, Господи, не побоїться, та Ймення Твого не прославить? Бо один Ти святий, бо народи всі прийдуть та вклоняться перед Тобою, бо з’явилися суди Твої!» (Об. 15:3,4).

Епіфанічний Том 17, 127-177 с.

Теперішня Правда № 79, вересень-грудень 2002
Виконання Божої волі (1 Ів. 2:17)
ВИКОНАННЯ БОЖОЇ ВОЛІ

«Хто Божу волю виконує, той повік пробуває» – 1 Ів. 2:17
Коли людина зі світу починає відчувати потребу пізнавати Бога, її думки можуть обійти багато шляхів у пошуках відповіді, як вона може знайти Бога. Після певного часу пошуків, молитов, запитань про те, як вона може стати Християнином, Бог почне працювати в такій людині через досвід вивчення слова Правди. Він надасть відповідну допомогу, яка скерує новий розум, серце і волю, щоб вона хотіла посвятитися виконанню Божої волі і визнати потребу Утішителя в часі кожної потреби: «Утішитель же, Дух Святий, що Його Отець пошле в Ім’я Моє, Той навчить вас усього, і пригадає вам усе, що Я вам говорив» (Ів. 14:26; BS ’69:50). Єгова у Своїй милосердній, люблячій доброті дає наступне запрошення: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам вашим» (Мат. 11:28-29). Для ново-посвячених Божих дітей це як музика для їхніх вух! Ярмо (дерев’яна рамка, що використовується для пари волів на обидві їхні шиї) є символом підпорядкування і поневолення. Всі в світі є під ярмом різного виду: ярмо політичне, фінансове чи ярмо бізнесу, соціальне ярмо, ярмо бажань, звичок, егоїзму і ярмо гріха всіх видів. Людина, яка знаходиться під політичним ярмом, відчуває його тяжкість. Вона зайнята день і ніч, плануючи, розраховуючи і працюючи на відповідальній посаді. Вона старанно вивчає всі хитрощі світової політики, щоб завоювати і утримати прихильність виборців. Вона віддає багато часу, грошей і роздумів та концентрує багато енергії на ризиковані справи, шукаючи певного рівня виконавчої влади; якщо вона в результаті й отримає бажану посаду, то це майже завжди приносить безліч клопотів і виставляє її перед великою кількістю ворогів в опозиційній партії чи партіях, які зазвичай готові очорнити її репутацію при найменшій провокації. Ті, які знаходяться під фінансовим ярмом, або ярмом бізнесу, є подібним чином пригнічені. Вони працюють довго і важко; вони проектують, планують, вигадують, дратуються і переживають, щоб бути багатими і, роблячи це, потрапляють в тенета, які крадуть в них справжнє щастя, якого земні багатства не можуть принести (1 Тим. 6:8-10). Ті, які знаходяться в соціальному ярмі, важко працюють і жертвують багато для того, щоб задовольнити вимоги суспільства, накладені на них. Деякі, невимогливі у житті люди, знають, як в дійсності це ярмо тисне на багатих, особливо на тих, які змагаються з іншими, які є більш успішними. Жінки часто виснажують себе в тій службі, яка не приносить задоволення, тоді як їхні чоловіки і батьки доведені до відчаю і розпачу, аби встигати за фінансовими витратами. Ярмо бажань, звичок, самолюбства і гріха різного виду є насправді важким, а їх тягар є справді гнітючим. Скинути всі види ярма і звільнити себе з усіх тягарів неможливо в цей злий день. Сатана, князь цього світу, вже накинув це ярмо гріха різних форм. І немає можливості принести визволення з-під цього ярма і його обмежуючих кайданів окрім як через Христа, який дасть визволення усім, хто прийде до Нього через покаяння і віру. В той час як ціллю Христа є остаточне звільнення всіх таких від будь-якого ярма і від всякого тягаря, Він бачить, що вони не здібні користатися і насолоджуватися славною свободою синів Божих; і так, шляхом дисципліни і тренувань, Він має намір привести їх до такого стану. Тому необхідно, аби ті, котрі тепер стали б звільнені від неприємного ярма гріха і теперішнього загального порядку речей, повністю піддали себе Христу, щоб взяли Його ярмо на себе. І Він запрошує усіх, хто прийшов до відчуття дискомфорту від інших видів ярма і від ваги інших тягарів, щоб вони прийшли до Нього для звільнення і відпочинку. З лагідним співчуттям до всіх пригноблених і засмучених Він каже: «Прийдіть до Мене усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою. Візьміть ярмо Моє на себе» і т.д. Мільйони людей відповіли на Його ласкаве запрошення, і вони без жодного сумніву свідчать про легкість ярма Христа і благословення Його обіцяного відпочинку. І все ж, цей відпочинок не є відпочинком загального теперішнього добробуту і свободи від турбот, праці і всіх обмежень. Взяти ярмо Христа на себе означає стати спільниками ярма разом з Ним і терпеливо йти з Ним. Ярмо є символом залежності, і хто піддається під ярмо, той тим самим піддається під волю і керівництво іншого, і покірно йде, щоб виконати визначене завдання. Це зробив наш Господь Ісус, добровільно піддаючи Свою волю під волю Небесного Отця. Бог не нав’язував Йому цього ярма, і не нав’язує його нікому. Ісус з радістю взяв його і терпеливо його ніс, незважаючи на те, що це коштувало Йому найглибшого приниження; Він не вважав це невдячною службою, але з задоволенням виконував Божу волю (Пс. 40:8,9; Євр. 10:7). До цілком посвячених звучить запрошення, щоб бути уярмленими разом з Христом, в тій самій службі і з тим самим Учителем. Він запевняє нас, що Його ярмо є любе і Його тягар є легким. Але ми не можемо бути уярмлені з Христом, якщо не маємо Його Духа. Необхідно, щоб двоє, які є під одним ярмом, мали один розум. (Ам. 3:3); а те, що робить це ярмо і надалі легким для нас, це наша радісна витривалість, котра не нарікає під тим ярмом і не намагається його позбутися, але з задоволенням носить його з огляду на кінець, який буде осягнений, як також спільність і товариство з правдивим Спільником у ярмі, що має подібний розум. Яке благословенне запрошення: увійти під одне ярмо з Христом! І яка надзвичайна можливість навчатися на тій дорозі, по якій наш Небесний Отець хотів би, щоб ми ходили! Дійсно, як би ми могли зійти з цього шляху, коли ми в одному ярмі з таким Провідником! Від Нього ми вчимося цієї дороги; в нашій спільноті з Ним ми отримуємо Його благословенного Духа. Ми вчимося тієї лагідності, яка не нехтує упокоренням, не дивлячись на його глибину, і яка не лише задоволена і щаслива в будь-якій ситуації, але завжди радіє привілею іти цією дорогою, як і надії досягнення її славного кінця. І ми знаходимо відпочинок для наших душ – відпочинок від марних амбіцій і безцільних планів і справ, до яких би нас примусили інші провідники. О, якби всі, хто трудиться під іншим ярмом, і є сильно обтяжені, скинули його з себе, і навчилися, що вони можуть носити таке легке і приємне ярмо Христа, якщо будуть шукати Божої волі усім серцем! Воля – це сила обирати, а постанова – це рішучість більшості з тих здібностей мозку, які складають інтелект. Тому вона включає більше, ніж самі лише думки. Насправді, воля є для того, щоб контролювати думки. Розум і воля неминуче є близько споріднені. Хоча вони явно не є одним і тим самим; бо розум може розмірковувати, роздумувати і обговорювати різноманітність суперечливих положень, тоді як воля – це рішучість щодо певних ясних визначених напрямків. Однак воля може скеровувати розум розглянути обидві сторони будь-якої пропозиції. Викликаючи здібності розуму, щоб розглянути будь-яку тему і викласти аргументи «за» і «проти», воля має справу з інтелектом. Всі люди мають волю, слабку чи сильну, і це є важливо, що усі повинні навчитися, як її належно вживати. Яка є воля людини, такою вона є. Бути героєм у боротьбі означає, що сильна воля буде належним чином спрямована, і вплив та цінність особистості буде пропорційною до правильності волі та її сили. Діти повинні тренуватися, не щоб мати слабку волю чи бути взагалі без волі, але щоб мати сильну волю, належно спрямовану в самоконтролі і піддану своїм батькам під Господом і Його провідництвом в гармонії з принципами правди і праведності. Людина зі слабкою волею схильна бути нерішучою, поступливою і невпевненою. «Двоєдушна людина непостійна на всіх дорогах своїх» (Як. 1:8). «Ніхто двом панам служити не може», інтереси і цілі яких протилежні (Мат. 6:24). Воля, яка є поділена, яка не є постійною ні в одному ні в іншому напрямку, яка хоче догодити одним і другим або намагається іти по обидві сторони одночасно, звичайно, не може функціонувати правильно і ефективно. Також ніхто не може з такою волею бути дійсно щасливим. Його життя віри буде роздвоєне через сумніви. Такий, розраховуючи на якусь успішну перспективу, може сказати собі: «Я житиму життям любові, змішаної з ненавистю», або «Я буду віддавати трохи свого часу для пошуку Правди, а трохи для розповсюдження неправди». Судячи з цього, душевний спокій вимагає узгодженої волі і однієї мети. І якщо дія повинна бути результатом чиїхось бажань, то воля повинна бути достатньо сильною, щоб відкинути всі сумніви, перемогти всі обставини та встати і бігти безоглядно у визначеному напрямку. Апостол Павло адресує Еф. 6:7 тим Християнам, які піддали свою волю Богові, які прийняли Його волю замість своєї власної. Найбільш шляхетні і найкращі з Божих людей ті, хто має сильну, залізну волю, котру вони цілком піддали Його провидінню і керівництву – через Його Слово, Його Святого Духа і Його провидіння, яке нас оточує. Вагання і нерішучість не мають тут місця. Зверніть увагу на слова до Ізраїлю (1 Цар. 18:21): «Чи довго ви будете скакати на двох галузках? Якщо Господь Бог [Єгова], ідіть за Ним, а якщо Ваал [Сатана] ідіть за ним!» Бог бажає нашої повної прихильності і відданості, не лише часткової: «Сину мій, дай мені серце своє» (Пр. 23:26); «Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї!» (Мар. 12:30; Повт. 6:5; 10:12). Бог бажає від таких поклоніння «в дусі і правді» (Ів. 4:23,24). Те, що Бог тішиться вільною волею у всіх Своїх створіннях, є очевидним також з того факту, що Він дав їм цю здібність – навіть найменшим комахам. Піди до мурашки (Пр. 6:6-8) – подивись на її приклад, і побач, яку велику силу волі вона виявляє. Візьми краплю води і поспостерігай під мікроскопом за її живими створіннями; те, що навіть вони мають свою власну волю, повинно бути очевидним для всіх. Скільки ж більше люди – вони створені, аби бути Божими представниками на землі і володіти нею. Кожен повинен мати (і кожен має) свою власну волю. Саме до неї Бог звертається, шукаючи вірності і послуху Йому і Його розпорядженням для найвищої користі людини. Бог створив цю землю і дав її синам людським (Пс. 113:24); «ми в Нім живемо, і рухаємось, і існуємо» (Дії 17:28). Отже, на скільки для нас є правильним віддавати Йому нашу найвищу любов і відданість! Як наш Творець і Доброчинець, що любить нас, Він прагне нашого оцінення і вдячності взамін. Він хоче, щоб ми віддали Йому наші розуми, наші почуття і нашу волю. Нова воля повинна вчитися контролювати наш мозок щодо того, які речі можуть бути властивими, щоб роздумувати над ними, а які ні. Ці особи з новою волею закликаються відкинути зі свого розуму всі самолюбні напрямки думок, відкинути злість, гнів, злобу, ненависть, колотнечу, гордість і т.д., і вкласти лагідність, покору, ввічливість, незлобливість, терпеливість, побожність, братерську доброзичливість, любов і т.п. Вони вчаться, що попередній дух, розум або схильність належить тілу і дияволу, а останній є духом, характером або розумом Христа, і є в згоді з Богом. Коли Божа дитина зростає в ласці і знанні (2 Пет. 1:5-11; 3:18), вона отримує більший і більший контроль над розумом, тілом і вчинками. Нова воля утримує під собою тіло і веде його до підкорення (1 Кор. 9:27). Ми підкорюємо тіло, коли гамуємо його спроби контролювати нами, і доводимо, що ми не піддаємося його атакам. Ми приводимо його до підкорення, коли наша нова воля утримує тіло і змушує його виконувати Божу волю в праведності і святості. Ми робимо це через силу Божого Святого Духа, який діє в нас. Нова воля прийняла Божий стандарт, який є вищий від стандарту занепалого людського розуму. Цей Божий стандарт, який є найвищий з можливих, і який не може бути змінений, є об’явлений нам в словах нашого Господа і Апостолів. Не потрібно хитатися через упередження грішного тіла, але потрібно управляти як розумом, так і тілом. Згідно з цим, боротьба, яку веде нова воля, це конфлікт між тілесним розумом (який ми вважаємо мертвим, але насправді він не є таким) і новою волею. Ці двоє супротивні один одному, але відколи посвячена Божа дитина віддала свою волю і прийняла Божу волю, цілі Бога, то її воля повинна контролювати її тілом відповідно до цього стандарту, доки остаточно досвідчення, які вона проходить в Школі Христа, не розвинуть її і не приготують її до Господньої оцінки: «Добре, слуго добрий і вірний», а також його славної нагороди у воскресінні. Натхнені любов’ю Христа і спонукані Божою волею, ми зможемо все «в Тім, Хто нас підкріпляє, в Ісусі Христі». Це підстава нашої праці примирення! Христос біля криниці, розмовляючи з самарянкою, є прикладом чинення Божої волі, і в той же час освячення (відлучення) Себе заради інших. «Пожива Моя чинити волю Того, Хто послав Мене, і справу Його довершити» (Ів. 4:34). Тут ми бачимо таку відданість Божій праці, що навіть натуральна і звичайна підтримка і турбота про тіло відсунені набік. 36-38 вірші показують, що спеціальним аспектом Божої праці, який Ісус, як Його представник, мав намір тоді довершити, була праця Єврейського Жнива. Божий народ, Його представники, мали працю тут при кінці віку Євангелії у жниві духовних вибранців – Малої Черідки і Великої Громади, а також примирення інших з Богом. Як і у випадку з Ісусом, це було їх поживою – чинити Божу волю у виконанні праці збору духовних вибраних (РТ ’85:3). Тепер, коли орач наздогнав женця і все духовне насіння було попечатане (дивись РТ ’71:67), і отримало своє місце, як укомплектована Наречена і Молодий (Об. 19:7-9), все ще потрібно завершити важливу працю примирення віку Євангелії, а саме: працю збирання антитипічних чужинців і скопців (Іс. 56:1-8; див. статтю «Велика Божа милість до вигнанців» у цьому ж номері), духовно-просвічених, оживлених Духом, але не сплоджених від Духа, які остаточно будуть антитипічними Левитами і Нетинеями в Царстві. Щодо нас, Божих посвячених Євангельського Віку в наші дні, ми повинні розуміти, що маємо постійно бажати виконувати Божу волю в цьому Розширеному Віці Євангелії, в праці комплектування і приведення до успішного завершення, для слави нашого Небесного Отця і Господа Ісуса. Ми повинні бути старанними, продовжуючи це збирання через особисту євангелізацію, розповсюдження брошур, волонтерську працю та працю для людей в жалобі, разом з усіма іншими аспектами праці примирення. Єгово, благослови нас в цій праці!
НЕ БЕРІТЬ БОЖУ БЛАГОДАТЬ НАДАРМО
В 2 Кор. 6:1 Апостол благає Божий люд, щоб вони «Божої благодаті не брали надармо»; тому що вона не використовується взагалі або використовується достатньо чи неналежно. Ми зрозуміли, що цей текст вчить, щоб ті, які покаялись за гріх і прийняли Ісуса як Спасителя, і стали пробно виправданими, повинні продовжувати прямувати до посвячення, інакше вони втратять своє пробне виправдання для «цілей Віку Євангелії» (РТ ’85:4). В Е4:346 Пастор Джонсон пише, що вчення про пробне виправдання, яке діє від часу Авеля, Еноха і Ноя (Євр. 11:4-7) до початку реституції, є біблійним. Розглянемо певні Правди щодо пробного виправдання, включаючи пробне виправдання в Епіфанічному Таборі. Восени 1954 року усі пробно виправдані, які не посвятилися перед тим часом, назавжди втратили свою можливість стати Молодими Гідними, і були виставлені з Подвір’я до Табору; але у зв’язку з цим вони не втратили своєї віри в заслугу Христа як їх єдину надію отримати спасіння, і тому не втратили свого пробного виправдання, хоча вони не могли більше забезпечити собі становища на Подвір’ї. Все ж таки, в Таборі вони зберегли виправдання, АЛЕ ЗІ ЗМІНЕНИМ АСПЕКТОМ – тобто для цілей Епіфанічного Табору. Але вони назавжди втратили свою можливість стати антитипічними Левитами. Епіфанічний Табір складається з «Тих, хто збереже віру в Ісуса як Спасителя і Царя» (ТР ’59:181). Якби пробно виправдані віруючі втратили цю «Божу благодать» (2 Кор. 6:1), тобто їх стан пробного виправдання для цілей Левитства як Молоді Гідні на Епіфанічному Подвір’ї, вони б не втратили його для цілей Епіфанічного Табору. «Посвячення є завжди на часі актуальним, і такі пробно виправдані мали б привілей посвятитися, і усі дійсно посвячені з них були б прийняті Богом, Він прийняв би їх не для цілей класу Молодих Гідних, але для цілей Табору Епіфанії, тобто для членства в класі Посвячених Табірників Епіфанії (РТ ’75:13). Кажучи це, ми не повинні думати, що лише ті, які були відкинені з позаобразного Подвір’я, є вірними пробно виправданими в Епіфанічному Таборі. Бр. Джонсон згадує про «Епіфанічний Табір, який буде складатися з вірних виправданих і вірних навернених Євреїв». І він показує, що це буде включати багатьох нових пробно виправданих. Це є очевидним, що він розумів, що після укомплектування Епіфанічного Подвір’я восени 1954 року, деякі, які раніше не вірили в Ісуса, як їх Спасителя, повинні були зробити це і через те отримати пробне виправдання для цілей Епіфанічного Табору. Ці добрі лідери Посвячених Табірників Епіфанії, як підпастирі, належно, з християнською любов’ю, дуже зацікавлені вівцями Господа, їх християнським добром та обітницями спадщини, інакше б ці брати, вступаючи в символічне подружжя (єдність) з непосвяченими пробно виправданими або з невиправданими, особливо в їх самолюбних і світових цілях, амбіціях, ученнях і практиках, втратили б своє право на їх обіцяну особливу спадщину як Посвячених Табірників Епіфанії і відпали б взагалі до реституційного класу (Чис. 36:3,4). В R3329 читаємо: «Яку обережність повинна викликати в нас ця думка [прийняття почесного Христового імені] і як властивим буде сказати собі: «Я повинен подивитися, чи я не беру імені Господа надаремно… Я ходитиму обережно, намагаючись, наскільки це можливо, не зневажати цього імені, але навпаки, шануватиму його в кожній думці, слові і вчинку». Ми можемо брати Боже ім’я надаремно (Вих. 20:7), не лише зневажаючи Його, але також занедбуючи використовувати або неналежно використовувати наші привілеї як служителів примирення. Відповідно, невірним є той, хто бере Боже ім’я надаремно, а вірним є той, хто бере Боже ім’я властиво і в гармонії з його цілями. Чинення цього має бути нашою щоденною метою. В 1 Кор. 10:31 читаємо: «Тож, коли ви їсте, чи коли ви п’єте, або коли інше що робите, усе на Божу славу робіть!» Цей текст наголошує на чиненні того, що ми робимо в нашій поведінці і в нашій службі, нашій діяльності для Єгови. Натиск тут зроблений на те, щоб бути виконавцями, а не лише слухачами. В Як. 1:22-25 ми читаємо: «Будьте ж виконавцями слова, а не слухачами самими, що себе самих обманюють. Бо хто слухач слова, а не виконавець, той подібний людині, що риси обличчя свого розглядає у дзеркалі, бо розгляне себе та й відійде, і зараз забуде, яка вона є. А хто заглядає в закон досконалий, закон волі, і в нім пробуває, той не буде забудько слухач, але виконавець діла, і він буде блаженний у діянні своїм!» (РТ ’81:4). Інший текст, в якому велика увага звернена на діяльність, це 2 Петра 1:10,11: «Бо роблячи так, ви ніколи не спіткнетесь. Бо щедро відкриється вам вхід до вічного Царства Господа нашого й Спасителя Ісуса Христа». Чинення «так» означає додавати чесноти, робити їх активними в нас, а потім рясніти ними. Третім важливим текстом, який наголошує на активності в двох аспектах, це Еф. 6:6-8: «Як раби Христові, чиніть від душі волю Божу, служіть із зичливістю, немов Господеві, а не людям! Знайте, що кожен, коли зробить що добре, те саме одержить від Господа». Яким чином ми «все робимо на славу Божу», вірно виконуючи наші обітниць посвячення в нашій фізичній, розумовій, моральній та релігійній активності? Наша переміна характеру не є миттєвою, але через витривалість ми зростаємо більше і більше на подобу Христа, під впливом Святого Духа, який веде нас і навчає нас шанувати речі, які подобаються і є прийнятними для нашого Небесного Отця, і який, якщо ми дозволимо на це, формує нас на Його образ. Рим. 2:7 подібно проливає світло на значення терпеливості: «Тим, хто витривалістю в добрім ділі шукає слави, і чести, і нетління, – життя вічне». Він отримає вічне життя. Це слово «витривалість» вжите перекладачами, щоб передати грецьке слово гіпомоне, терпеливість. Перекладачі, вживаючи слово «витривалість», мали на увазі думку про стійкість, яка охоче зносить зло і наполягає на доброму поводженні, не зважаючи на зло. Ось тому вони переклали це слово як витривалість (в англійській додали прикметник «постійна тривалість»). «Бо вам терпеливість потрібна, щоб Божу волю вчинити й прийняти обітницю» (Євр. 10:36). Ось кілька синонімів слова терпеливість: тривалість, рішучість, тривання, стійкість, сталість (РТ ’73:71). Виконання Божої волі здійснюється серед несприятливих умов, серед різного роду перешкод. Господь бажає, щоб ми стикалися з такими умовами, тому що через долання цих перешкод ми розвиваємо силу характеру, аби перемогти. Тому ми повинні мати витривалість в наших характерах, і якщо це вимагає таких обставин для її розвитку, то Бог хоче, щоб ці несприятливі обставини приходили в наше життя, щоб ми, розвиваючи цю прикмету, могли бути здатними краще зустріти перешкоди, які не повинні сприйматися зі скаргою і духом нарікання, але з задоволенням і охочим духом. Виконання Божої волі вимагає, щоб посвячена Божа дитина була добрим управителем! Управитель – це не той, хто має нешкідливий характер, чи той, хто із задоволенням обережно складе в хустинку таланти, які були довірені під його опіку, щоб Господь після Свого повернення знайшов Своє таким, яким Він залишив його – ні, це той, хто виконує старанне та ефективне використання свого таланту чи талантів у Господній службі, так, щоб під час розрахунку Господь знайшов не лише Своє власне, але й такий великий приріст, який тільки є можливий, видимий у любові, ревності і вірності Його помазаного управителя щодо того, що було йому повірене. Ми бачимо, що Господні посвячені покликані не до бездіяльності чи забезпечення собі зручностей, але до дбайливої і завзятої активності їх служби, яка повинна виконуватися не в дусі найманця і «не про людське око, немов чоловіковгодники, а як раби Христові, чиніть від душі волю Божу, служіть із зичливістю, немов Господеві, а не людям» (Еф. 6:6,7).
ВИКОНАННЯ БОЖОЇ ВОЛІ
Виконання волі Єгови було і лишається привілеєм і обов’язком кожної посвяченої Божої дитини! Найвищою метою в житті людини є не лише робити добро чи завойовувати душі, хоча, очевидно, багато так вважають. Це, швидше, означає виконувати Божу волю. «Щоб ви досконалі були та наповнені всякою Божою волею» (Кол. 4:12). Іноді (або для декого) це може бути виконання певних добрих вчинків або завоювання душ, а іноді (або для інших) це можуть не бути ці особливі речі, які Бог бажає, щоб вони чинили. Для правдивого Християнина відповіддю на питання «Який кінець чи мета мого життя?» є «виконання Божої волі, що б не трапилося». Для декого це може бути проповідування для великих зібрань; для інших – проповідування малим; для деяких це може бути праця забезпечення сім’ї (1 Тим. 5:8); для інших – приємність солодкого відпочинку (BS ’71:50). Видатний баптистський проповідник з Англії Чарльз Гаддон Сперджен був «покликаний» до величезної церкви проповідувати. Знаючи, що це не було Божою волею для нього, він відповів: «Я не маю амбіцій проповідувати до 10 000 людей, а виконувати Божу волю» – і відхилив запрошення. Ті, котрі цілком піддають свою волю Богові, є дійсно великими і дійсно успішними. Вони мають важіль, який може зрушити світ. «Коли Бог за нас, то хто проти нас?» (Рим. 8:31). «А оце перемога, що світ перемогла, віра наша» (1 Ів. 5:4). Єдиною справді величною річчю у житті є те, що відбувається з Божої волі. Максимальне досягнення – це виконати Божу волю. Отже, найвищий принцип, згідно з яким ми повинні вести життя, це дотримуватися Божої волі, не дивлячись на добру чи погану репутацію, серед випробувань і спокус, в успіху і невдачах, куди б вона нас не привела. Яким має бути найголовніше рішення у житті посвяченої Божої дитини? – «Ось іду, щоб волю чинити Твою, Боже!» (Євр. 10:7). Його найвищою освітою? – «Навчи мене волю чинити Твою, бо Ти Бог мій» (Пс. 143:10). Його підтримуючою життя поживою? – «Пожива Моя чинити волю Того, Хто послав Мене, і справу Його довершити» (Ів. 4:34). Його шлях до Божої любові? – «Чоловік за серцем Моїм…, що всю волю Мою він виконувати буде» (Дії 13:22). Його спорідненість з Ісусом? – «Хто волю Мого Отця, що на небі, чинитиме, той Мені брат, і сестра, і мати!» (Мат. 12:50). Його великим задоволенням? – «Твою волю чинити, мій Боже, я хочу» (Пс. 40:9). Його надією вічного життя? – «А хто Божу волю виконує, той повік пробуває!» (1 Ів. 2:17). Але як ми можемо «пізнати, добру, приємну та досконалу волю Божу» (Рим. 12:2)? Після того, як ми повністю піддамо нашу волю Богові, посвятимо себе Йому, Він навчає нас на дорозі, якою ми повинні йти (Пс. 32:8; Іс. 48:17) – Він «викликає в нас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю» (Фил. 2:13). Ми приймаємо вказівки, щоб знати Божу волю через Його Слово, Його Духа, Його провидіння і через кожне досвідчення в нашому житті – і це завдяки Божій схильності в нас. Коли ми посвячуємо себе, ми бажаємо виконувати Божу волю. Але ми не бачимо її в повній мірі. Коли ми продовжуємо йти, ми бачимо Його волю все більш і більш чітко. Спочатку приходить бажання, потім активізація і виконання. Який же привілей бути слугами Христа і «виконувати від душі волю Божу, служити із зичливістю, немов Господеві, а не людям!» (Еф. 6:6,7; 1 Кор. 10:31)!

РТ № 762, ’18:28; TP № 545, ’18:28

Теперішня Правда № 78, липень-серпень 2002
10 Травня
Мою голову Ти намастив був оливою, моя чаша – то надмір пиття! — Пс. 23:5. Повна чаша, яка переливається, має подвійне значення. Це є чаша радості й чаша смутку, і в обох випадках вона переливається. Той, хто хотів би брати участь в радості Господа, мусить також брати участь в Його чаші страждань. Ми мусимо страждати з Ним, якщо хочемо царювати з Ним. Теперішні страждання ми вважаємо негідними навіть порівняння з славою, яка об’явиться в нас, і тому ми можемо радіти в терпіннях, бо як терпіння будуть переливатись, то подібно і радість теж буде переливатись, і ми зможемо повторити за Апостолом: «Радійте… і знову кажу: радійте!». – R 3268 * * * Голова Церкви, наш Господь Ісус Христос, був помазаний Святим Духом без міри, і це помазання спливало додолу по Тілі. Досвідчення, встановлені Богом для цього класу, були чашею, що переливалась, багатою на благословенства від Господа, що вимірювалися смутком і радістю. Але висота радості була більшою, ніж глибина смутку, і цього слід було сподіватися. Співзвучні вірші: Пс. 45:8,9; 92:11; Іс. 61:1-3; Мат. 3:16; Дії 10:38; Ів. 14:16,17,26; 15:26; 16:7; 15:11; 16:20-24,33; 17:13; Дії 13:52; Рим. 14:17; 15:13; 2 Кор. 12:10; Євр. 10:34; Як. 1:2; 1 Пет. 4:13; 2 Кор. 1:8,9; 4:7-12,16-18; 6:4-10; 11:23-30; Євр. 12:6-9; 1 Пет. 5:9. Пісні: Вірші Зоріння: 26. Статті з Вартової Башти: R 5653 Питання: Які я мав досвідчення на минулому тижні, пов’язані з думкою цього вірша? Як були сприйняті? Що мені в них допомагало або перешкоджало? В чому був результат?

Травень 2026
Пн	Вт	Ср	Чт	Пт	Сб	Нд
				1	2	3
4	5	6	7	8	9	10
11	12	13	14	15	16	17
18	19	20	21	22	23	24
25	26	27	28	29	30	31
« Кві				Чер »