[243]
РОЗДІЛ VIII
ВІДНОВЛЕННЯ ІЗРАЇЛЮ
Відновлення Ізраїлю в Палестині – подія, якої варто сподіватися в цьому жнивному періоді – Як, до якої міри і з допомогою якого класу ми повинні сподіватися цього відновлення? – Дата його початку й докази його дійсного поступу відтоді – Чому Тисячолітні благословення, передбачені для всього людства, спочатку досягнуть й відродять юдея? – Відродження надій юдеїв – Висловлювання провідних юдейських та язичницьких письменників – Їхня відповідність пророцтвам – Засліплення Ізраїлю щодо Христа вже зникає – Поширення і рушійна сила цього руху – Бог допоможе їм
“Того дня Я поставлю упалу Давидову скинію і проломи в ній загороджу, і поставлю руїни його, і відбудую його, як за днів стародавніх… І долю народу Свого, Ізраїлю, Я поверну, і побудую міста попустошені, і осядуть вони, і засадять вони виноградники, й питимуть їхнє вино, і порозвозять садки, і будуть їсти їхній овоч. І Я посаджу їх на їхній землі, і не будуть їх більш виривати з своєї землі, яку Я їм дав, говорить Господь, Бог твій!” (Ам. 9: 11, 14, 15).
СЕРЕД реліквій давнини, які дійшли до наших днів, немає нічого, що представляло б такий великий інтерес, як юдейський народ. Шукачі древньої мудрості невтомно обстежували кожний неживий об’єкт, що міг би надати хоч краплину історичної або наукової інформації. Вони цікавилися всім: монументами, вівтарями, гробницями, залишками громадських та приватних споруд, малюнками, скульптурами, ієрогліфами та мертвими мовами. Деякі наполегливо намагались навіть відшукати нитку реальної правди, яка напевно надихала появу багатьох дивацьких традицій, легенд, пісень і т. д., що дійшли до нас з глибини віків, щоб дізнатись все [244] можливе про походження людства, його історію та долю. Та найцікавішим реліктом, історію якого можна найлегше розшифрувати та зрозуміти, є юдейський народ. У ньому ми маємо неоціненний монумент древності, на якому ясно й розбірливо записані походження, розвиток і кінцева доля всього людського роду. Він є живим і розумним свідком поступового виконання чудового задуму в справах людства, який докладно відповідає провіщенням його божественно натхненних пророків та провидців.
Як народ, вони відзначаються відмінністю та особливістю, про що свідчить кожна подробиця їхньої історії, їхня спільна релігійна віра, а також кожний елемент їхнього національного характеру і навіть їхнє обличчя, манери і звичаї. Все ще залишаються помітними національні особливості їхнього багатовікового минулого, включаючи пристрасть до порею, цибулі і часнику Єгипту. Як народ, вони дійсно мали багато всіляких переваг: тільки їм Бог передав Свої слова, серед них з’явились поети, правознавці, державні мужі та філософи; вони були ведені крок за кроком від становища нації рабів до народу (за часів Соломона, в самому зеніті їхньої слави), визнаного й поважаного серед народів, що викликав подив і захоплення світу (Рим. 3: 1, 2; 1 Цар. 4: 30-34; 10: 1-29).
У тому, що відновлення Ізраїлю в землі Палестини є однією з подій, яких треба сподіватись у цьому Дні Господа, ми повністю переконані завдяки вищенаведеним словам пророка. Зверніть особливу увагу на те, що це пророцтво не можна інтерпретувати якимось символічним чином. Мова йде не про Ханаан в небесах, а Ханаан на землі, до якого вони призначені. Вони мають бути засаджені на “їхній землі”, про яку Бог каже, що Він дав їм її, на землі, яку Він [245] обіцяв Авраамові, кажучи: “Зведи очі свої, та поглянь із місця, де ти, на північ, і на південь, і на схід, і на захід, бо всю цю землю, яку бачиш, Я її дам навіки тобі та потомству твоєму. І вчиню Я потомство твоє, як той порох землі, так, що коли хто потрапить злічити порох земний, то теж і потомство твоє перелічене буде. [Натяк на досить віддалений у тих часах період, достатній для такого розмноження його насіння]. Устань, пройдись по Краю вздовж його та вширшки його, – бо тобі його дам!” “І дам Я тобі та потомству твоєму по тобі землю скитання твого, увесь Край ханаанський, на вічне володіння” (1 М. 13: 14-17; 17: 8). Це – земля, в яку вони колись мали привілей увійти і в якій мешкали століттями. Але весь цей час їх багато разів виривали і забирали в полон до інших земель, тоді як чужинці спустошували їхні міста, пили вино їхніх виноградників та їли плоди їхніх садів. Врешті-решт, вони були цілковито викоренені, коли їхні міста лягли в руїнах і були спустошені, а вони самі були випроваджені як вигнанці та подорожні з країни в країну по всьому світу. Тож коли вони будуть знову засаджені на своїй землі, згідно з цією обітницею, то “не будуть їх більше виривати з своєї землі”, яку Бог дав їм; і “побудують міста попустошені [в яких жили раніше] і осядуть вони”. Розпорошений, бездомний, спустошений та переслідуваний народ далі є відокремленим та однорідним. З’єднаний міцними узами кровного споріднення, спільними надіями, натхненими спільною вірою в чудові обітниці Бога (хоча він тільки ледве розуміє ці обітниці), і ще більше зв’язаний узами співчуття, які виникали зі спільних страждань та злиднів у вигнанні, цей народ до сьогоднішнього дня виглядає за надією Ізраїлю та палко її бажає.
[246] Як народ, вони далі мають віру в Бога, хоча у своїй засліпленості та гордощах серця спіткнулись об покору призначеного Богом посланця для спасіння світу. Замість того, щоб прийняти Його, вони розіп’яли Спасителя, Господа слави. Проте апостоли та пророки показують нам, що навіть такий кричущий злочин, до якого довела їхня гордість та свавілля, не був злочином, який ніколи не міг би бути їм прощений. За це вони були покарані, до того ж суворо. Коли вони засудили Праведного і сказали: “На нас Його кров і на наших дітей!”, – то навряд чи сподівалися такої жахливої відплати, яка їх спіткала.
Жахливе горе, втрата життя, знищення їхнього святого міста та храму, повний кінець їхнього існування як народу і розпорошення уцілілих решток як вигнанців поміж усіма народами довершили діло їхнього жнивного періоду. Розпочавшись міжусобними чварами в суспільстві, воно закінчилось вторгненням римського війська. Вогонь, меч та голод довершили жахливу відплату над ними.
Відтоді Ізраїль справді став народом розпорошеним та нужденним. Скитаючись як вигнанці з країни до країни, з провінції до провінції, вони були позбавлені майже всіх прав та привілеїв, які мали інші люди. Відкидаючи християнство (як у зіпсованому, так і в чистому його вигляді), вони стали об’єктом зневаги та безжалісних переслідувань з боку римської церкви. Історик розповідає:
“У Німеччині, Франції, Англії та Італії вони були обмежені в своїх правах декретами та законами церковних та світських влад, позбавлені всіляких почесних посад, гнані з місця на місце, змушені існувати майже повністю за рахунок занять торгівлею та лихварством. У містах їх обтяжували великими податками та принижували, тримали в найтісніших кварталах, позначали їхній одяг зневажливими мітками. Їх грабували свавільні барони та безгрошеві князі, вони ставали легкою здобиччю всіх сторін ворожнечі в суспільстві, їх знову й знову обкрадали в їх грошових вимогах. [247] Імператори володіли ними й торгували як рабами, натовпи й повсталі селяни влаштовували їм жорстоку різню, їх переслідували монахи і, зрештою, їх тисячами спалювали хрестоносці (котрі також спалювали їхніх братів у синагогах в Єрусалимі), допікали їм насмішками, образливими нотаціями, жахливими звинуваченнями, судовими позовами, погрозами та спробами навернення… Вони не могли володіти землею, належати до будь-якої гільдії ремісників, займатись будь-яким видом мистецтва, і були змушені займатись виключно торгівлю. І хоча вони розуміли, що все людство налаштоване проти них, їхня національна гордість та зарозумілість в жодній мірі не ослабли, внаслідок чого прірва між юдеями та їхніми язичницькими сусідами ставала дедалі ширшою”.
Ось так, ставши відчуженими від Бога і своїх співгромадян у кожному народі, вони справді опинились у дуже сумному й жалюгідному стані. Під час безжалісних папських переслідувань вони терпіли разом зі святими та мучениками Ісуса: християни терпіли за те, що відкинули Антихриста, а юдеї – за те, що відкинули обох, Христа і Антихриста. Хоча Бог дозволив, щоб ці нещастя та переслідування прийшли як покарання за їхній всенародний злочин (відкинення Євангелія і розп’яття Відкупителя), проте свого часу Він нагородить стійкість їхньої віри в Його обітниці, яких вони так довго і наполегливо тримались. Бог передбачив їхню гординю та затверділість серця і провістив це, як і лиха, що спіткали їх. Не менш виразно Він провістив зникнення їхнього засліплення та остаточне виконання для них всіх земних обітниць, даних у далекому минулому Аврааму і повторених (одним за одним) святими пророками.
У міру того, як наближається час обіцяного відновлення Божої ласки для Ізраїлю, ми бачимо приготування, які для цього робляться. У межах нинішнього століття серед них помітний процес пересівання та відокремлення, що ділить їх на два класи – ортодоксальних і неортодоксальних юдеїв. Перші продовжують триматись обітниць Бога і все ще надіються, що призначений Богом [248] час для ласки Сіону незабаром прийде. Останні втрачають віру в особистого Бога, а також в Авраамові обітниці, і їх відносить у бік лібералізму, раціоналізму та невір’я. Ортодокси складаються з найбільш убогих, пригноблених юдеїв, а також з деяких заможних та вчених, і кількісно значно численніші, ніж неортодоксальні, хоча останні більш впливові та шановані, бо часто це купці, банкіри, редактори і т. п.
Наводимо стисле викладення віри ортодоксальних юдеїв:
“Я вірю правдивою й досконалою вірою, (1) що Бог є Творцем, Володарем і Майстром всіх створінь, і що Він створив всі речі; (2) що Творець один і що Він єдиний був, є і завжди буде нашим Богом; (3) що Творець не матеріальний, що Його не можна осягнути жодною з тілесних прикмет, і що немає жодного тілесного створіння, яке було би до Нього подібне; (4) що перед Ним не існувало нічого, і що Він перебуватиме повіки; (5) що тільки Йому треба поклонятись і більше нікому; (6) що всі слова пророків правдиві; (7) що пророцтва Мойсея були правдиві; що він був найголовнішим зі всіх мудрих людей, що жили перед ним чи житимуть коли-небудь після нього; [Ми можемо бути трохи поблажливими до них відносно такої надто високої оцінки тієї шляхетної і достойної особи]; (8) що весь Закон, який нині знаходиться в наших руках, був переданий Самим Богом нашому вчителю, Мойсею; (9) що той самий Закон ніколи не має бути змінений і що Бог не дасть нам якогось іншого; (10) що Бог знає всі думки та діла людей, як написано в пророків: Він «створив серце кожного з них, наглядає всі їхні діла!»; (11) що Бог нагородить добром тих, хто дотримується Його заповідей, і покарає тих, хто порушує їх; (12) що Месія ще має прийти; і хоч Він затримується зі Своїм приходом, однак «я чекатиму на Нього, аж доки Він прийде»; (13) що мертві будуть повернені до життя, коли прийде відповідний час для Бога, Творця, Ім’я Котрого хай буде благословенним і пам’ять про Нього нехай святиться без кінця. Амінь”.
[249] Від часу знищення їхнього храму та розпорошення, жертви були призупинені, але у всіх інших відношеннях ортодоксальні юдеї далі дотримуються Мойсеєвих вимог. Їхнє богослужіння, як у давнину, складається з читання Писання, з молитви та віддавання хвали. На другий день їхнього свята Сурем вони перечитують історію жертвування Авраамом свого сина Ісака і Божого благословення для нього та його насіння. Вони сурмлять у сурму і молять Бога привести їх в Єрусалим.
Неортодоксальні, тобто реформовані, юдеї, “радикали”, вкрай відрізняються від ортодоксальних: багато з них – відверті атеїсти, які заперечують особистого Бога. Вони заперечують, що повинен прийти якийсь Месія. І якщо вони не заперечують всього пророцтва, то пояснюють, що цим Месією є сам юдейський народ, який поступово реформує світ, і що страждання, провіщені для Месії, виконуються в їхніх переслідуваннях та стражданнях як народу. Інші з них твердять, що єдиним Спасителем світу, якого вони сподіваються, є цивілізація.
Безсумнівно, перший клас буде зібраний знову і благословенний, коли Месія прийде вдруге в славі та силі. Тоді вони скажуть: “Це наш Бог, що на Нього ми мали надію – і Він спас нас! Це Господь, що на Нього ми мали надію, – тішмося ж ми та радіймо спасінням Його!” (Іс. 25: 9). У яснішому світлі вчення Месії зникне всяка віра в пусті традиції, яких вони ще тримаються як цінних додатків до Закону. Швидко наближається час, коли Бог проголосить мир Ізраїлю, потішить їх і повністю усуне їхнє засліплення. Ми зовсім не маємо на увазі, що від тих, хто у своєму невір’ї зайшов надто далеко, ніколи не буде забране засліплення. Боже борони. Сліпі очі всіх, в кожному народі, прозріють, і всі глухі вуха відчиняться. Але в часі повернення милості ці невіруючі юдеї не матимуть жодної особливої милості, “бо не той юдей, [250] що є ним назовні” – лише через родинну спорідненість та зовнішній вигляд. Юдеї, яких Бог вважає дітьми Авраама, це ті, хто тримається віри Авраама і довіряє божественним обітницям.
АНГЛО-ІЗРАЇЛЬТЯНИ
Тут ми повинні висловити нашу незгоду з поглядами тих, хто стверджує, що англосакси є Ізраїлем обітниці, яка міститься в Писанні. Стисло кажучи, вони твердять, що англосакси, народ Сполучених Штатів і т. д. є нащадками десяти племен Ізраїлю, які відділились від племен Юди та Веніаміна після смерті Соломона, і яких часто називають “десятьма загубленими племенами”, оскільки після полону у Вавилоні (всіх дванадцяти племен) ці десять племен вже ніколи не осілися в землі Ханаан як “Ізраїль”, а розпорошились як племена і як окремі особи серед різних народів. Ті, чию теорію ми критикуємо, заявляють, що вони можуть прослідити їхнє переселення до Великобританії, і що велич та вплив англомовних народів світу зводиться до факту, що вони належать до Ізраїлю і успадковують обітниці, дані Ізраїлю.
На це відповідаємо: Деякі свідчення, висунуті на доказ того, що вони є “загубленими племенами”, виглядають надто слабкими. Але навіть якщо б ми прийняли все сказане ними з цього приводу, це не підтверджувало б їхньої позиції, що велич та вплив англосаксонської раси визначає їхню приналежність до ізраїльтян згідно природному родоводу, а тим більше до тих, хто “загублений”. Їхню велич треба віднести на рахунок їхньої свободи та інтелекту, які пояснюються не тим, що вони загубились, ані тим, що народились ізраїльтянами по плоті, а вченнями Христа – світлом, якому деякі із духовного насіння Авраама дозволяють світити серед них.
Той факт, що десять племен відбилися від двох, [251] не є на їхню користь, швидше навпаки. Це доказує, що вони були схильні відкинути Божі обітниці. Це – знак невірства, недовіри, адже вони добре знали, що Бог провістив, що Законодавець, Спаситель, Визволитель, Цар, в Якому і через Якого мали виконатися обітниці, повинен прийти з Юди. Плем’я Веніаміна було єдиним, окрім Юди, яке під час бунту виявило віру в Божі обітниці. І хоча після повернення з Вавилонської неволі ті, хто показав свою тривалу віру в Бога та Його обітниці (своїм поверненням в Ханаан), були переважно з племен Юди та Веніаміна, проте не всі, хто повернувся назад, були з цих двох племен. Серед них були деякі з різних племен, котрі любили Господа й шукали Його з каяттям, все ще покладаючись на Його обітниці. Але переважна більшість з десяти племен, а також з двох племен, не скористалася з нагоди повернутись до обіцяної землі, надаючи перевагу Вавилону та іншим землям. І багато з них потрапили в ідолопоклонство і втратили пошану до Божих обітниць.
Ми повинні пам’ятати, що лише деякі з тих, які повернулися в свою землю під проводом Ездри (і жоден з тих, хто повернувся з Неемією), були із числа взятих в полон. Переважна більшість померла у Вавилоні задовго до цього. Це були їхні діти, в чиїх серцях ще палала віра їхніх батьків, і які продовжували надіятися на благословення та почесті, обіцяні Авраамовому насінню. Отже, невелика група повернених, що нараховувала менш ніж п’ятдесят тисяч, складалась тільки з ізраїльтян, які на той час залишились зі всіх племен і своїм вчинком повернення в обіцяну землю показали, що вони далі тримаються віри Авраама. Саме нащадкам цих найвідповідніших, пересіяних зі всіх племен Ізраїлю (хоча переважно з двох племен та зі всіх, кого кликали юдеями через домінуюче, царське плем’я), наш Господь [252] запропонував Себе і Царство у першому приході – тим, які представляли святий народ, весь Ізраїль.
Наш Господь сприймав їх як Ізраїль, а не як частину Ізраїлю чи тільки Юду. Про тих, хто тримався обітниць, і про всіх інших Він говорив як про “загублених овець дому Ізраїлевого”, що заблукали далеко від правди, пішли за традиціями фальшивих пастирів, які повели їх своєю дорогою, а не туди, куди вказав Бог. Він промовив: “Я посланий тільки [виключно] до загублених овець дому Ізраїлевого”. Відповідно, Його служіння обмежувалась тільки до дому Ізраїлю, що погоджується зі згаданим вище, показуючи, що юдеї за Його днів вважалися єдиними представниками “дому Ізраїлю”, про що свідчать назви “весь Ізраїль”, “наші дванадцять племен, постійно служачі Богу”, та багато подібних висловів нашого Господа й апостолів. Слід пам’ятати, що наш Господь, виходячи з цього твердження, що Його служіння стосується тільки Ізраїлю, заборонив Своїм учням йти до когось іншого, окрім юдеїв Палестини (Мт. 10: 5, 6; 15: 24).
Зауважте також, як апостоли вживали слово “Ізраїль” (а не “Юда”), говорячи до тих, хто проживав у той час в Палестині (Дії 2: 22; 3: 12; 5: 35; 13: 16; 21: 28), і як вони застосовували слова Ісаї про залишок Ізраїлю до тих (порівняно небагатьох), хто прийняв Євангеліє (Рим. 9: 4, 27, 29, 31-33; 10: 1-4; 11: 1, 7-14, 25, 26, 31), а також говорили про всіх решту, як про тих, що спіткнулись і засліплені. Отож, навіть якщо б вдалося продемонструвати, що англосаксонські народи були частиною “десяти загублених племен”, ми бачимо виразно, що на цій основі і під цією угодою до них не могла прийти жодна милість, бо вони покинули ізраїльський завіт і стали ідолопоклонниками, невіруючими й практично поганами. Крім того, як вже згадувалося*, всі, визнані природнім насінням [253] Авраама, які продовжували відкидати Христа, були відтяті від усілякої милості на період від часу смерті Христа до 1878 року, коли хронологічно настала пора на повернення до них божественної милості і на початок позбавлення їх засліплення. Тому видатне становище англосаксів протягом минулих століть у жодному разі не могло бути поверненням ізраїльської милості. Ті, в кого милість була відібрана за відкинення та розп’яття Господа, є тими, до кого ця милість має повернутись тепер. У той час і відтоді Ізраїль був представлений “юдеєм” (Рим. 2: 9, 10), і тепер цей юдей буде повернений до милості як природне “насіння Авраама”. Разом з духовним “насінням” (вибраним під час Євангельського віку – залишком з Ізраїлю, юдеїв, і рештою, зібраною з поган) вони мають бути Божими представниками, щоб благословити всі роди землі.
————
*Том ІІ, розд. vii.
————
Але грядуща милість не буде тільки для Ізраїлю. Всі, хто віритиме в обітниці угоди, зможуть розділити милості, які повертаються, з природнім насінням, так само як в Євангельському віці кожний юдей, який приймав Христа, мав право на всі духовні благословення та привілеї, запропоновані під час Євангельського віку. І оскільки тільки малий залишок повірив у євангельські милості і прийняв їх на початку, то тільки мале число з людства, окрім юдеїв, буде готове до нових законів та умов Тисячолітнього віку під праведним адмініструванням прославленого Господа і Його прославленої Церкви. Тому спершу лише небагато хто, крім юдеїв, буде благословенний під ним.
Юдей, здавна привчений по-можливості виконувати діла послуху Закону і покладатись на них, щоб забезпечити собі божественне благословення, спіткнувся об першу рису Євангельської епохи – відпущення гріхів (без діл) кожному, хто повірить в досконале діло Ісуса та самодостатню жертву за гріх. Але пошана юдея до Закону стане йому на користь на світанку Тисячолітнього віку, і [254] ніхто краще не буде готовий до строгих вимог та законів цього віку, ніж він – коли буде усунена його засліпленість щодо Христа та цінності Його жертви за гріхи. Бо діла вимагаються після віри в Христа, і не приймаються перед тим. Юдей, приймаючи любов та милість Бога в Христі, не буде схильний втрачати з поля зору Божу справедливість, як багато хто робить сьогодні. Інші ж, навпаки, будуть ще якийсь час засліплені і неготові визнати засади Царства, в якому справедливість буде покладена мірилом, а праведність – вагою.
Як юдей був засліплений неправильним поняттям про Закон, що перестав мати силу через помилкові вчення, так тепер багато поган матиме перешкоди, щоб вхопитись умов милості в Тисячолітньому віці з причини хибного пояснення вчення про благодать в прощенні гріха, яке пропонують сьогодні фальшиві вчителі, котрі своїми софістичними поясненнями роблять беззмістовним Євангеліє Божої благодаті, “відцуравшись від Господа, Який викупив їх” (2 Петр. 2: 1, Дерк.). Вони також заперечують факт надання ціни викупу чи хоча би потреби в ній для відновлення людини. Вони заявляють, що помилятись – справа людська, а прощати – божественна, і роблять висновок, що випадковий гріх цілком простимий, і що строгість покарання, викуп і т. п. є тільки припустимими, адже коли би не було гріхів, щоб прощати, це позбавило би Бога задоволення і права прощати. Втративши поняття про Божу справедливість, вони не здатні бачити філософію Його плану примирення через кров хреста, який пропонує прощення гріхів через викуп-жертву тільки тим, хто приймає Христа й бореться з гріхом. Засліплені своїми кволими уявленнями про Божу справедливість і строгість, небагато з них будуть настільки приготовані, як юдей, до строгої слухняності (виходячи зі спроможності), яка буде вимагатися від всіх у наступному віці.
Як ілюстрацію приготування юдея до визнання смерті Ісуса Христа як свого викупу – відповідної ціни, – якзаконного примирення за гріх людини, процитуємо слова, що вийшли з-під пера молодого єврея, наверненого до Христа, і стосуються [255] щорічного святкування “Великого Дня Примирення”, що його відзначають в наш час ортодоксальні юдеї. Стаття з’явилася в “Hebrew-Christian” і говорить так:
“Йом Кіппур, або Великий День Примирення, був знаменним днем для мого батька, бо в цей святий день покутування він не тільки постив, молився і умертвляв себе, але й дійсно проводив всю ніч у синагозі в молитві. У цей великий день я часто бачив свого побожного батька в сльозах, коли він повторяв зворушливе визнання вслід за переліком жертв, визначених Богом для жертвування за гріхи на кшталт: зробиш – погано, не зробиш – теж погано. Скільки разів я проливав сльози жалю, коли ми разом з ним ридали над тим, що в нас немає ні святині, ні первосвященика, ні вівтаря, ні жертв. За день до того урочистого дня він, в товаристві решти юдеїв, брав півня і, повторюючи певного роду молитви, обертав живого птаха тричі над головою, повторюючи слова: “Нехай це буде замість мене, нехай це буде моєю заміною, нехай це буде моїм примиренням; нехай цей птах іде на смерть, а я – до благословенного життя”. Тоді він клав свої руки на нього, подібно як клали руки на жертви, і відразу ж віддавав півня на заріз. Це – єдина кров, яка проливається в Ізраїлі сьогодні. Кров биків та козлів більше не тече біля мідного вівтаря.
Мій батько докладав великих старань, щоб роздобути білого півня, і категорично уникав червоного. Коли я питав його, чому він так робить, він відповідав, що червоний півень вже вкритий гріхом, бо гріх сам по собі червоний, як написано: «Коли ваші гріхи будуть як кармазин, – стануть білі, мав сніг; якщо будуть червоні, немов багряниця, – то стануть мов вовна вони!» (Іс. 1: 18) Далі він продовжував: «Ти побачиш, що рабини записали в Талмуді, що якщо півень білий, то він не заражений ніяким гріхом і тому може понести гріхи юдеїв. Але якщо він червоний, то повністю вкритий гріхами і непридатний для несення наших переступів».
Причина, чому вони використовують півня, а не інше якесь створіння, така. По-єврейськи людина називається ґевер. Тому, якщо ґевер (людина) згрішив, то ґевер також має понести за це покарання. Але оскільки покарання важче, ніж [256] можуть винести юдеї, рабини використали замість них півня, який на халдейському діалекті називається ґевер. Таким чином божественна справедливість вважається задоволеною, бо ґевер згрішив і ґевер,півень, пожертвуваний.
Таку пусту видумку можна вважати чудовим доказом найбільш вражаючого факту, що хоч багато юдеїв наших днів категорично заперечують примирення, основна частина народу все ще відчуває повну необхідність в жертві за гріх і те, що без примирення каяття нічого не дасть для спасіння. Якщо б, замість читання байок рабинів, юдеї вивчали Біблію, вони б дізнались, що Господь Ісус, правдивий Месія, у Своїй блаженній особі вчинив саме таке примирення за гріх, яке вони, через своє невігластво, вважають можливим зробити через жертву півня. Ґевер (людина) згрішив і ґевер (людина), людина Ісус Христос, поклав Свою душу як жертву за гріх (Іс. 53: 10)”.
У ПЕРШУ ЧЕРГУ ЮДЕЮ
Отже, Боже провіщення про те, що Ізраїль (за винятком небагатьох вірних) буде засліплений своїм Законом (Рим. 11: 9), виконалося природнім шляхом. І наступне Його провіщення, що милості та умови Тисячолітнього віку благословлять багатьох з них набагато швидше, ніж інших, також має здійснитись цілком природнім чином, виходячи з логічних причин.
Таким чином, Тисячолітні милості будуть в першу чергу для юдеїв, так само як (з причини угод і т. п.) євангельські милості були запропоновані спершу їм. У кінці буде так, як пророкував Семен: “Ось призначений Цей багатьом на падіння й уставання в Ізраїлі”. І час для уставання цього народу, так довго позбавленого милості, наблизився.
Але давайте остерігатись досить поширеної помилки, зробленої багатьма, які знають щось про ці обітниці і вважають, що треба буквально сприймати наступні вислови: “Потому вернуся, і відбудую Давидову скинію [257] [дім] занепалу, і відбудую руїни її, і наново поставлю її”. “І Господь Бог дасть Йому престола Його батька Давида”. “А раб Мій Давид буде царем над ними” (Дії 15: 16; Лк. 1: 32; Єз. 37: 24). Так як не можна піддавати сумніву буквальність обіцяного повернення Ізраїлю до його власної землі та відбудови Єрусалима на його власних руїнах, так само ми можемо бути певні, що дім та престол Давида не треба розуміти як буквальне каміння, деревину і т. п. Відновлення дому Давида стосується відновлення царської величі й панування через когось із Давидових нащадків. Ісус Христос є обіцяним пагінцем Давидового дому і спадкоємцем його престолу. І коли почнеться запровадження Його повноважень, це стане початком поставлення (непохитного встановлення) раніше тимчасового дому (скинії) Давида, який був повалений і багато століть лежав у поросі. Подібно “престол Давида”, на якому сидітиме Месія, відноситься не до сидіння з дерева, золота та слонової кості, на якому сидів Давид, а до величі, влади та повноважень виконуваної ним служби. Владне становище, посада, тобто престол, який Давид займав протягом років, мають бути зайняті з набагато більшим розмахом Помазанцем Єгови, нашим Господом Ісусом.
Але яку владу мав і виконував Давид? Відповідаємо, що це була влада Єгови: Давид “сів на Господньому [Єгови] троні” (1 Хр. 29: 23). Це та сама влада, яка буде підтримувати Христа у Його Тисячолітньому Царстві. І коли глянути правильно, стає очевидним, що Давид та його престол (божественна влада), встановлений в образному народі Ізраїлю, були тільки образними ілюстраціями Христа та Його Царства. А для Давида головна почесть буде у тому (якщо він буде порахований гідним), щоб бути одним з “князів”, кому Еммануїл довірить земну частину Свого Царства (Пс. 45: 16, Хом.).
[258] Ім’я Давида, як і його царство, були образними. Ім’я Давид означає “Улюблений”. І саме Улюблений Божий Син буде царем над усією землею в той день, а не образний улюблений Давид минулого. Варто також зробити чітку різницю між Новим Єрусалимом – небесним, духовним містом, дванадцятьма підвалинами якого є апостоли, – і старим Єрусалимом, який має бути відбудований на своїх старих руїнах. Обіцяне відновлення старого Єрусалима означає не тільки відбудову будівель і т. п., але передусім реорганізацію уряду Ізраїлю, оскільки місто в пророцтві завжди є символом, зображенням уряду. Тому обіцяна відбудова Єрусалима на його старих підвалинах означає національну реорганізацію Ізраїлю на подібній основі, яку він мав раніше як народ, владу на яким утримував Помазанець Єгови. Новий Єрусалим представляє Євангельську Церкву в славі та силі Царства, духовну й невидиму для людей, однак всесильну. Її сходження на землю (Об. 21: 2) вказує на виконання прохання з молитви нашого Господа: “Нехай прийде Царство Твоє”. Але його “прихід” буде поступовим, а не раптовим. Воно вже “сходить”, бере контроль, і, як результат, ми бачимо перші кроки, що ведуть до відновлення старого Єрусалима. У кінцевому підсумку буде досягнутий результат, згаданий в молитві нашого Господа: Божа воля буде виконуватись на землі, як виконується на небі. Новий Єрусалим та Нові Небеса є синонімами і означають нову духовну керуючу владу.
Вже розглянуті пророцтва вказують на 1878 рік, як на дату, коли виконався “подвійний” час очікування Ізраїлем Царя, і від якої варто датувати повернення Ізраїлю до ласки і забрання його засліпленості. Це – час, після якого слід “промовляти до серця Єрусалима, і закликати до нього, що виповнилась його доля тяжка [очікування – його “вдвоє”], що вина йому [259] вибачена, що він за свої всі гріхи вдвоє взяв [своє] з руки Господа!” (Іс. 40: 1, 2).
Як варто було сподіватись, від цієї дати й далі ми бачимо помітні ознаки повернення милості до цього народу – бачимо рух в сторону їхнього дійсного насадження заново у власній землі і відбудови як великого народу на основі численних Божих обітниць щодо цього. Адже “Так говорить Господь, Бог Ізраїлів: Як фіги ці добрі, так оберну Я на добре [для навчання і карання: добре прихована річ] вигнанців Юдиних, яких Я послав із цього місця до краю халдейського [у Вавилон – містичний Вавилон, християнство, як показано у 9 вірші, бо з часу їхнього повалення вони були розсіяні серед всіх народів так званого християнства]. І зверну Я Своє око на них на добро, і поверну їх до цього Краю, і збудую їх, а не розіб’ю, і засаджу їх, а не вирву [це не могло відноситись до повернення з полону буквального Вавилону, оскільки після повернення вони знову були вирвані й викорінені]. І дам Я їм серце пізнати Мене, що Я – Господь. І вони Мені будуть народом, а Я буду їм Богом, бо вони навернуться до Мене всім серцем своїм!” (Єр. 24: 5-7).
“Так говорить Господь: Ось Я поверну з полону шатра Яковові, і змилуюся над місцями його пробування, – і на пагірку своїм побудується місто [Єрусалим], а палац [храм] осядеться на відповідному місці своїм… І сини його стануть, як перше, а збір його буде міцний перед лицем Моїм, і Я покараю всіх тих, хто його переслідує. І буде із нього Потужний його, і постане Володар його з-поміж нього… Ось я їх приведу з північного краю [з Росії, де тепер проживає дві третини всіх [260] юдеїв], і зберу їх із кінців землі… сюди повертаються збори великі! Вони прийдуть з плачем, та я їх попроваджу в утіхах… Народи, послухайте слова Господнього, і далеко звістіть аж на островах та скажіть: Хто розсіяв Ізраїля, Той позбирає його, і стерегтиме його, як пастир отару свою! Бо Господь викупив Якова, і визволив його від руки сильнішого від нього. І вони поприходять, і будуть співати на вершинах Сіону, і до добра до Господнього будуть горнутись, – до збіжжя, і до виноградного соку, і до оливи, і до молодої дрібної худоби та до товару великого! І стане душа їхня, немов той напоєний сад, і не відчують уже більше стомлення!” (Єр. 30: 18, 20, 21; 31: 8-12).
Великий Відкупитель, Якого вони свого часу відкинули, не тільки відновить і підніме живущі покоління цього народу, але й поверне також мертвих, бо “так говорить Господь Бог: Ось Я повідчиняю ваші гроби, і позводжу вас із ваших гробів, Мій народе, і введу вас до Ізраїлевої землі! І пізнаєте ви, що Я Господь, коли Я повідчиняю ваші гроби… І дам Я в вас Свого Духа, – і ви оживете, і вміщу вас на вашій землі, і пізнаєте ви, що Я, Господь, сказав це й зробив, говорить Господь!” (Єз. 37: 12-14).
Ці чудові обітниці виконаються не протягом двадцятичотирьохгодинного дня, а протягом Тисячолітнього дня. Вони мали свій помітний початок у 1878 році як результат Берлінського Конгресу Народів. Сьогодні юдеї в землі своїх батьків користуються більшими привілеями, ніж було їм надано століттями. Вони вже не “собаки” для зарозумілих турків.
Ми думаємо, не всім відомо, що Англія вже прийняла протекторат над Палестиною і фактично над усіма азіатськими провінціями Туреччини, однією з яких є ця земля. Англія довгий час відчувала потребу захистити Туреччину з трьох причин: по-перше, її заможні класи є великими [261] власниками турецьких облігацій; по-друге, якщо б Туреччина відійшла до когось із сусідніх народів чи була поділена між ними, Англія одержала би мало або зовсім нічого зі здобичі; та й інші народи-конкуренти піднялись би до більш високого становища та впливу, ніж Англія, в контролі над справами Європи; і третє, найважливіше: Англія розуміє, що у випадку усунення турецького уряду, російський вплив в південній Азії різко зросте і невдовзі поглине індійську імперію, для якої англійська королева є імператрицею, і звідки Англія тягне великі доходи від торгівлі і т. п. Тому ми бачимо, що Королівська партія (партія Торі) в Англії енергійно підтримує турків. І коли у 1878 році Росія мала увійти в Константинополь, Англія втрутилась і вислала в цей порт свій канонірський флот. Результатом стала Берлінська Конференція 13 червня 1878 року, на якій головною фігурою був єврей, лорд Біконсфілд (Beaconsfield), прем’єр-міністр Англії. Саме тоді справи Туреччини були полагоджені так, щоб наразі зберегти її національне існування, але так влаштувати її провінції, щоб у випадку її остаточного розділення великі держави знали, якою частиною кожна з них може надіятись заволодіти. У той час всім провінціям Туреччини була надана більша релігійна свобода, і Англія, згідно таємного договору з Туреччиною, одержала протекторат над азіатськими провінціями. За словами історика Джастіна Маккарті (Justin McCarthy):
“Англійський уряд взявся забезпечити Туреччину захистом від усяких зазіхань на її азіатські володіння… і формально зобов’язався захищати й охороняти Туреччину від усіх вторгнень та агресій і зайняв Кіпр, щоб мати більш ефективне й вигідне становище для здійснення цього наміру”.
Отже, з цього можна бачити, що Палестина, як одна з азіатських провінцій, вже знаходиться під опікою Англії. Саме це пояснює більшу нерішучість турецького уряду у впровадженні своїх законів, несприятливих для [262] юдейських інтересів. Слідом за цим провіденціальним відкриттям Палестини для юдеїв відновились переслідування у “північнім краї” – Росії та Румунії, – щоб неминуче спонукати їх емігрувати з цих країн до власної землі. Внаслідок такого збігу обставин Палестина й особливо Єрусалим швидко поповнюється юдейським населенням “ортодоксального” типу. У Єрусалимі юдеї своєю чисельністю вже перевищили всі інші національності разом взяті, хоч століттями були в значній меншості.
“NewYorkHerald”, якийсь час перед тим коментуючи захоплення Англією острова Кріт, окупацію нею Єгипту, а також становище Туреччини та її провінцій, писала:
“Ми живемо в стрімкому часі, і навіть історія твориться з більшим поспіхом. Колись війни тривали десятиліття, цивілізація рухалась поволі, комунікація між народами і наступні взаємовигідні умови, відповідно, просувались із запізненням. А сьогодні винахід, зроблений в одній країні, відразу стає знаним за тисячі миль, і весь світ може користуватись ним одночасно. Особливо цей дух поспіху помітний у політиці. Раніше, щоб втілити в життя певні плани державних діячів, треба було не одне покоління. Тепер найсміливіші плани впроваджуються в життя самими авторами, і карта континенту змінюється за тиждень. Те, як швидко просуваються події і твориться історія, стає явним з особливою наочністю при розгляді хвилюючої для всіх східної проблеми… У самому центрі конфліктних інтересів лежить Палестина – дорога серцю юдея, християнина і мусульманина. Державний діяч називає її ключем до ситуації. І, оглядаючись за вигодою для своїх співвітчизників, він говорить, що – зважаючи на її чудову родючість, яка в давнину утримувала мільйони людей; зважаючи на її величезні можливості для торгівлі, яка в минулому зробила її морські порти середовищем активності та достатку, а Тир та Сидон – приповідкою дотепер; і зважаючи на те, що Палестина знаходиться на межі між Європою та Азією, а, отже, має чудове місцезнаходження, – володіння Палестиною є найбажанішим для його патріотичного серця. Історик каже, що першою міжнародною подією, яка занотована, було вторгнення в [263] Палестину. З того дня й донині вона була осередком зацікавленості, тому зі свого боку він стурбований майбутнім Палестини. Релігійна людина не може знайти слів, щоб виразити весь інтерес, який вона, зі своєї точки зору, відчуває до того, що називає Святою Землею: для неї там кожний камінь – епопея, а кожне дерево – поема. Практичний комерсант зауважує, що коли буде збудована система залізниць в Азії (а збудована вона буде відразу, як буде встановлений стабільний уряд), географічне розташування Палестини зробить її державою, де зійдуться великі залізничні лінії, щоб доставляти товари з Азії до ринків Європи та Америки і навпаки. І як за днів Соломона торгівля трьох континентів зустрічалась в її межах, так і майбутня торгівля згаданих континентів знову потече до цього благодатного місця. Він ні на капельку не відмовиться від своїх надій тільки тому, що їхнє здійснення здається віддаленим. Пам’ятаючи швидкий ріст Чикаго або Сан-Франциско, швидке перетворення пустирів в заселені Штати, він просто каже: “Події сьогодні розвиваються стрімко”, і чекає.
У той час, як великі християнські держави стоять зі зброєю в руках, щоб вхопити бажаний і ласий шматок (коли турок, які віджив свій вік, випустить його з рук), вперед виступає історична постать і заявляє: “Це моя земля!” І коли держави обертаються, щоб глянути на того, хто говорить, вони впізнають в ньому юдея – дитину патріарха, який жив у Палестині тоді, коли вона була захоплена перший раз, і який з радістю з’явився би сам, щоб одержати її як свою тоді, коли приналежність Палестини є предметом дискусій тридцять шість століть згодом!
Який чудовий збіг обставин! “Ні, ні – каже юдей, – це зовсім не збіг, це моя доля”. Давайте тепер глянемо на становище юдея в цьому питанні щодо майбутнього Палестини. Народи народжуються з ідей. З ідеї німецької єдності німецька імперія стала звершеним фактом, проголошеним всьому світу з Версаля під гуркіт французьких гармат, що відповіли “амінь” на німецькі молитви про їхнє благополуччя. З вигуку “Italia irridenta!” народилась сьогоднішня нова Італія, відлуння якого знову розбудить береги Середземномор’я. Із традицій древньої Греції створено сучасну Грецію. Тому християни розуміють, як можуть здійснитись довго плекані прагнення юдея. Отже, [264] вони повною мірою признають, що Палестина належить перш за все юдею, і він особливо годиться для майбутнього розвитку цієї родючої країни, а його оволодіння нею розсіє побоювання заздрісних держав, і влаштування в ній юдея буде актом справедливості, достойною винагородою за жахливі злодіяння, завдані йому – мученику історії.
Що стосується самих юдеїв, то не варто й говорити, як вони прагнуть цього відродження. Дев’ятого дня їхнього місяця Ав вони постять в пам’ять про знищення їхніх храмів, а також про всенародні нещастя, які супроводжували ті події. Немає такого ранку чи вечора, щоб вони не молились: “Збери нас разом з чотирьох кінців землі”; “Відроди наш народ, як в минулому”; “Поселись посеред Єрусалима”. Ці слова промовляються в кожному місті, де знайдеться юдей, – а це значить: по всьому світу. Така постійність майже не знає меж, і до цього дня іспанські юдеї у всіх землях (навіть у цій віддаленій країні) посипають порохом з Палестини (чи “tierra santa”, як вони називають) очі своїх померлих – як поетичний і зворушливий доказ любові до святої землі.
“Коли залізнична колія досягне Єрусалима, прийде Месія” – слова, що натякають на Ісаї 66: 20, де пророк у своєму видінні бачить повернення вигнанців за допомогою різних засобів пересування, і серед них є дещо, що він називає “кіркарот”. Англійський переклад каже: “На швидких тваринах”, що, до речі, дуже невизначено, чи: “На дромедарах [одногорбих верблюдах]”, що зовсім неправильно. Не позбавлені рації ті філологи, які вважають, що це слово є похідним від “кар” (піч) і “каркар” (колихати), стверджуючи, що пророк шукав нове слово для визначення того, що було йому показано в його видінні, – потяга, що швидко рухався. “Коли царює Микола, прийде викуплення” – натяк на Ісаї 63: 4. З цього вірша гебраїсти сформували (за допомогою того, що вони називають “Раше Табот”) наступне речення: “Весь Юда почує і побачить падіння Миколи, імператора Московії, за те, що гнобив дітей Юди; і після нашого падіння прийде наше дійсне викуплення, і для дітей Юди прийде добра новина пророка Тішбіта [Іллі]”. Це і йому подібне є дуже важливим, оскільки свідчить про думки юдея”.
[265] Перед нами переконливе нагадування про те, як часом майже світські люди, самі того не знаючи, близькі до істини, коли говорять, що патріарх Авраам “з радістю з’явився би сам, щоб одержати” (через тридцять шість століть після своєї смерті) обіцяну землю як свою власну і своїх нащадків. Те, що дехто може вважати польотом фантазії, стане, як стверджує Святе Письмо, доконаним фактом. Бо, як ми вже бачили*, Авраам, Ісак і Яків, разом з Даниїлом та всіма святими пророками, “одержать досконалість” – будуть пробуджені зі смерті до людської досконалості після того, як Євангельська Церква буде прославлена (Євр. 11: 40). Вони будуть поставлені “князями по всій землі” (Пс. 45: 17, Гиж.), земними, видимими представникам Христа, духовного, невидимого правителя. Аврааму та його насінню обіцяна земля була дана у вічну власність, і він повинен одержати її в майбутньому, оскільки ще ніколи не мав її навіть на крок (Дії 7: 5).
————
*Том І, розділ хіv.
————
Лист, опублікований в одному чікагському виданні, дає знамените свідоцтво про поступове просування реституції в Палестині і приготування до обіцяного в майбутньому Божого благословення для неї та її народу:
Єрусалим, 23 листопада 1887 року
“Я дуже радий розповісти вам про славні речі, свідками яких ми були протягом шести років нашого проживання тут. Коли ми прибули сюди шість років тому, нас було чотирнадцять дорослих і п’ятеро дітей. Коли ми їхали з Яффи, ми були глибоко вражені запустінням землі. Кругом не було видно жодного клаптика зелені; оливкові дерева та виноград були настільки вкриті сірим пилом гарячого засушливого літа, що важко собі уявити, щоб під ними могла бути ще якась зелень. Здавалось, що земля висохла до самих основ. Але відтоді ми вже ніколи не бачили її в подібному стані. З року в рік вона стає зеленішою, і сьогодні багато з цих безплідних схилів вкриті виноградниками та оливковими садами, цілковито змінюючи їхній вигляд.
[266] Ви запитаєте, у чому причина також великої зміни? Бог обіцяв, що так як Він навів на цю землю все це зло, так Він пошле їй великі благословення. І вони, безсумнівно, вже почались через послані дощі, яких тепер більше, ніж протягом багатьох минулих століть. Він посилає щедрі зливи та рясні роси там, де їх ніколи не було. Він посилає хмари літом, яких не знали тут навіть двадцять років тому. Це пом’якшує спеку і не дозволяє ґрунту так висихати. П’ять років тому, в липні та серпні (в місяцях, в яких ніколи не було дощу), Він послав тригодинний дощ в Яффі, шістнадцятигодинний – в Дамаску і багато дощів довкола, так що американські газети відмітили це, як доказ зміни клімату в Палестині. Також, коли ми приїхали сюди, тут було дуже мало юдеїв, які вертаються в цю землю. Але переслідування в Росії, Німеччині та інших місцях почали змушувати їх виїжджати. Всупереч едиктам султана вони почали повертатися до цієї землі, купувати її, засаджувати й розбудовувати, а також беруть у свої руки торгівлю в місті, так що сьогодні їх тут на багато тисяч більше, ніж коли ми приїхали.
Якщо говорити про торгівлю, нині Єрусалим дійсно перебуває в руках юдеїв. Юдей більше не знаходиться, як колись, під п’ятою мусульманина. Вони також швидко розбудовують нове місто, буквально як описано в Єр. 31: 38-40; 32: 43, 44, так що навіть турки, які при владі, помічають це і кажуть один одному: «Це все Бог. Що ж ми можемо зробити?» А що ми можемо про все це сказати? Хіба лише те, що Бог в наші дні швидко виконує Своє Слово і угоду, укладену з Авраамом. А ми – свідки всього цього”.
Не дивлячись на гніт і тиранію, які понизили їх до самого пороху, в останні роки ми бачимо, як багато з них піднімається до багатства та виняткового становища, далеко переважаючи своїх сусідів-поганів. У них – з такими засобами й такою винятковістю – в багатьох випадках виникають доброзичливі прагнення використати все це для підняття юдейської нації; і мудрі та цілеспрямовані кроки багато роблять у цьому напрямку. Такий поворот у юдейських справах привертає увагу як юдеїв, так і поган.
[267] З висловлювань провідних юдейських журналів, з різних рухів, які постають нині з метою колонізації Палестини, підтримки та допомоги тим, хто вже поселився в ній, виникає, що тисячі нетерплячих поглядів звернені зараз на обіцяну землю. Такий поворот в юдейських справах відбувається з 1878 року, і розвиток подій з того часу зумовив і зумовлює дивовижне пробудження в цьому відношенні, що само по собі є важливим знаком часів. Для прикладу процитуємо із “JewishWorld” (“Юдейський світ”) за20 серпня 1886 року наступне:
“У хмарах, які досі кидали гнітючу тінь на Святу Землю, появилися просвіти. Майбутнє цієї нещасної країни, так довго окутаної непроглядною темрявою, починає ледь-ледь прояснятись. І проблиски щасливішого стану речей вже майже в межах досяжності наших передбачень… Двом інституціям судилося відіграти помітну роль у покращенні стану юдеїв у Палестині – Сільськогосподарській школі в Яффі і інституту Ліонела Де Ротшильда у передмісті Єрусалима. Ми могли би додати сюди і третю у вигляді Фонду на честь Монтефіоре, який, підтримуючи будівельні організації та зведення ними дешевого житла, зробив багато, щоб сприяти процвітанню та зменшенню убозтва та труднощів домашнього життя в Святому Місті… На даний час вже можна сказати, що перспективи юдеїв у Палестині більше не є похмурі. З одного боку, там задіяні сили для покращення умов наших братів – добре продумані та майстерно організовані, що сьогодні старанно впроваджуються. З іншого боку, народ змучився від нужди та бездіяльності і проявляє більше бажання скористатись зусиллями, зробленими для його відновлення. Таким є стан речей, який обіцяє щасливі наслідки, і кожен юдей конче прагне думати про це з задоволенням”.
У наступному номері цього ж видання передова стаття під назвою “Майбутнє Палестини” закінчується такими словами:
[268] “Разом з останнім напливом землеробів в колонії, засновані фондами Монтефіоре, Гірша та Ротшильда, повинні знайтись охочі руки для праці на цій арені відродження, де “пустиня зацвіте мов троянда”; охочі руки й охочі серця, щоб повернути Святу Землю з довгої ночі смерті і відродити національний дім юдеїв до життя та світла”.
Інша газета “Jewishmessenger” (“Юдейський посланець”) говорить:
“Поки люди поглинуті своїми малими клопотами, ведені (почергово) надіями та побоюваннями, грандіозний і величний хід людських подій невпинно просувається до завершення, виконуючи невблаганний закон, що контролює всі людські справи. Тут і там люди підносять свої слабкі голоси, немовби намагаючись зупинити цю хвилю прогресу і відстрочити декрет Вічного. З таким же успіхом вони могли би намагатись зупинити закон, який керує Всесвітом. Але народи мають такий самий визначений шлях руху, як зорі, що мерехтять над нами на голубому небозводі, і народ Ізраїлю є яскравою нерухомою зіркою між ними. У всіх своїх мандрівках він залишався вірним своєму шляху. Його місія була передбачена й провіщена, а про його остаточне відновлення в Святій Землі було написано пророчо. На те, що пророцтво виконується, вказують знаки часу. Це відбувається так тихо і так поступово, що тільки ті, хто приділяє цьому увагу, розуміють важливість виконуваної справи.
Палестина політично необхідна юдейському народу. Оселення народу в Святій Землі ще раз означає звеличення всього Ізраїлю. Це ставить його як народ в ряд з іншими народами землі. Це дає юдею політичну силу і суверенне право, які означають захист. Це робить його громадянином своєї країни і дає йому паспорт серед народів землі… Все це маже виглядати нездійсненним для людини з контори, заглибленої у свої книги, для торговця в магазині, поглинутого підрахунками своїх доходів та видатків, а також для людини, зануреної в блаженство світських насолод, але для будь-кого, хто зайнятий вивченням політичних гороскопів, воно ясне, як полуденне сонце.
Навіть при створенні політичної автономії не всі юдеї, розпорошені по світу, будуть громадитися до Палестини в повному складі. В Азії є 300 000 юдеїв, в Африці – 400 000, а [269] в Європі проживає 5 000 000. Саме з них Палестина черпатиме життя для свого відродження. Юдей, народжений в Америці, безсумнівно залишатиметься американцем. І навіть якщо б йому довелося колись відвідати Святу Землю, то хіба що заради задоволення та подорожування, щоб побачити землю, відому як місце народження його героїчного народу.
Хтось може сказати, що в географічному відношенні Палестина надто мала, щоб мати значний вплив як політична, інтелектуальна чи моральна сила серед народів землі. Ми відповідаємо, що в стародавні часи Греція була силою, і в теперішні часи невеликий острів Британія також є силою. А ким вони є в географічному відношенні? Інтелект, моральна сила, національна гордість – ось що робить нації великими, а не розмір території. Саме інтелект і моральна сила зроблять Ізраїль знаменитим серед народів”.
“The Jewish Chronicle” (“Єврейська хроніка”) говорить:
“Цей рух не зупинити. Ми не можемо дозволити собі стояти, склавши руки, коли починається новий вихід. Ми, юдеї, майже дві тисячі років вважали, що кінець наших вікових страждань, через які ми пройшли, відбудеться лише тоді, коли ми знову оволодіємо землею наших батьків. Так невже ця віра має зникнути саме в ту мить, коли здається, що вона ось-ось здійсниться? Чи може варто сподіватися, що повернення буде відбуватись засобами, такими таємничими, що вони будуть поза межами впливу з боку людських істот? Бог виконує Свою волю через волю людей, і якщо пророцтва мають виконатися, це відбуватиметься через людську волю та зусилля. Може виглядати, що це надто високі речі, щоб поєднувати їх з практичним планом розміщення декількох юдейських колоній у Палестині. Але з таких малих початків, як цей, часто виникають великі події. І повернення незначної групи юдеїв до Святої Землі неминуче підштовхне до думки про можливість і доцільність значно більшого повернення, на яке була спрямована вся юдейська історія та всі стремління юдеїв”.
Інші відомі люди в світі (крім юдеїв) бачать і коментують зростаючу значимість Ізраїлю. Наприклад, зверніть увагу на слова із “CentralPresbyterian”:
“Замість того, щоб вмирати, юдейське тіло проявляє ще більшу живучість. Їх не можна ані розтоптати, ані поглинути. [270] Вони перебираються з країни в країну, щоб скрізь буквально стати господарями. Вони одержують землю в Німеччині та Угорщині і збагачуються в Росії; вони великі банкіри в Лондоні, Парижі та в інших осередках європейської комерції. За десять (останніх) років Ротшильди надали 100 000 000 фунтів стерлінгів позики Англії, Австрії, Прусії, Франції, Росії та Бразилії”.
Недавно лорд Шафтсбурі (Shaftesbury) з Англії сказав:
“Існує велика заздрість до цього дивовижного народу, який сьогодні виходить на перший план. І, дивіться, який тут проглядається знак часів: де б не були юдеї, вони або найперші, кого переслідують, або найперші, хто відіграє провідну роль у різних ремеслах! Коли одного відомого громадянина Берліна запитали: «Яка історія цих сильних анти-єврейських настроїв, які панують в Берліні та всій Німеччині?», він відповів: «Я вам скажу. Ці євреї, якщо займуться торгівлею, стають першими торговцями; якщо вони займуться банківською справою, стають першими банкірами; якщо займуться правом, стають першими законознавцями; якщо ж займуться літературою, то перевершують всіх нас. За яку би професію вони не взялись, вони скрізь витісняють язичників. І я вам скажу, пане, на таке ми не дозволимо».
Переслідування юдеїв у Росії та Польщі не має релігійного чи національного підґрунтя. Причини не в цьому. Росіяни переслідували би будь-який інший народ, коли би той знаходився у такому ж становищі, як юдеї. Зверніть увагу, що юдеї тримають у борговій залежності досить значну частину земельної власності в Росії; вони тримають у боргах дуже велику частину селянства, а також багатьох торговців у різних частинах імперії. Кожна окрема нагода для грабунку та мародерства юдеїв, яка б тільки з’явилася нині у російського населення, майже обов’язково буде використана. Знищуючи юдеїв та їхні папери, росіяни позбуваються документів, якими вони зв’язані і які можуть бути доказом проти них. І доки існуватиме власність, що приймається в заставу, доти російські люди повставатимуть проти юдеїв”.
Далі наводимо уривок з опублікованого в одній англійській газеті листа м-ра Чарльза Ріда, новеліста, добре відомого в [271] літературних колах, який декілька років тому навернувся до Христа та Біблії:
“Юдейський народ, хоч і знаходиться в немилості, врешті-решт забере назад свою древню територію, яка так відкрито чекає на нього. Пророцтва ясні як день щодо двох речей: юдеї мають знову оволодіти Палестиною і таки володарювати від Лівану до Євфрату; і ця подія має бути першою з великого переліку змін, що вестимуть до значного покращення становища бідного, багатостраждального людства і творива в цілому. Тепер нас чекає дивовижна подія, така певна, як те, що завтра зійде сонце. Різниця в тому, що сонце зійде в певний час, а юдеї заволодіють Сирією і повернуть народну славу невідомо в який день. Безсумнівно, людство має слабість припускати, що невизначена дата має бути віддаленою. Але це безпідставно. Звичайно, обов’язок мудрих і розсудливих людей – стежити за провісними знаками і покірно співпрацювати, як тільки цей великий привілей буде нам даний.
Хіба ці раптові переслідування юдеїв у тому ж народі, де вони найбільш численні, не є попереджувальним знаком і нагадуванням з боку Провидіння, що їхнім постійним містом не є європейська Тартарія? Палестину можна ефективно колонізувати з самої лише Росії, де три мільйони юдеїв тремтять за своє життя та власність; решта піде за ними. Історія – це дзеркало за нашою спиною. Те, що юдеї зробили, вони можуть зробити ще. Це геніальний народ, а геніальність обмежується не природою, а волею, звичкою або випадком. Що пробував робити цей народ, чого б йому не вдалось? Воїни, письменники, будівничі, торговці, юристи, землероби – найкращі у всьому! У цьому історія повторюється.
Вони будуть великими в мистецтві миру та війни, а їхні вороги розтопляться перед ними як сніг в канаві. Якщо виявиться, що вони на початку потребуватимуть допомоги від будь-якого іншого народу, то благословенний той народ, який її запропонує. А той народ, який переслідує їх, буде так чи інакше покараний на науку. Тому, якщо трапиться, що останні насилля схилять юдейських лідерів до колонізації Палестини з Росії, то давайте щедро дамо їм кораблі, моряків, гроші – все, що вони попросять. Це буде найкращим народним капіталовкладенням – кращим, ніж єгипетські, бразильські чи перуанські облігації”.
[272] Єврейська приказка останніх років говорить: “Коли залізнична колія досягне Єрусалима, прийде Месія”, і це погоджується з символічним зображенням залізниці пророками Наумом (2: 3-5) та Ісаєю (66: 20). І справді, приказка не набагато помилилася, тому що залізнична колія досягне Єрусалима “в день приготування” – в час присутності Месії. Наступний уривок із щоденної преси пропонує цікавий погляд на дану тему:
“Галілей був правий: світ справді рухається. Залізниця довжиною 31 миля має бути збудована від Єрусалима до Яффи, що на на узбережжі Середземного моря, древнього порту юдейської столиці і місця вивантаження кедрів, з яких був збудований храм. Єрусалимський юдей по імені Джозеф Набон, османський підданий, одержав для цієї цілі грамоту від самого султана. Ця грамота дійсна протягом 71 року. Приблизна вартість будівництва – 250 000 доларів. Так ось, після цього цивілізація повинна одомашнитись у Палестині. Дев’ятнадцяте століття завітає в ці землі, коли перший паровоз запихкає в Єрусалимі”.
Наступний лист від кореспондента “PittsburgDispatch”, що недавно з’явився в цьому журналі, є підтвердженням нинішнього прогресу в Палестині і, особливо, в Єрусалимі:
Єрусалим, 12 липня 1889 року
“Із сорока тисяч населення Єрусалима тридцять тисяч – юдеї. Турецький уряд, який віками забороняв їм жити в Святій Землі більше, ніж три тижні підряд, під впливом іноземних урядів пом’якшує ці обмеження. І сьогодні юдеї їдуть сюди сотнями. Вони займаються бізнесом і сьогодні контролюють більшу частину торгівлі в Єрусалимі. Деякі з них відчувають, що вже близько той день, коли виконається Біблійне пророцтво про те, що вони знову заселять свою землю. Одне цікаве плем’я з південної Аравії стверджує, що воно одержало об’явлення, щоб залишити пустинну країну і повернутись назад в Палестину. Ці юдеї проживали в Аравійському Ємені останні [273] 2 500 років. Вони походять з племені Гада і покинули Палестину за 700 років до народження Христа. Вони привезли з собою багато цінних документів, як доказують їхнє походження, і тепер займаються землеробством поблизу Єрусалима. Переслідування юдеїв у Росії та Австрії виганяє багатьох з них сюди. У Єрусалимі є також велика кількість польських та іспанських юдеїв. Час перебування юдеїв у Палестині був продовжений, а обмеження їхнього проживання в Єрусалимі практично були скасовані. Пів століття тому було тільки 32 юдейські родини в усьому Єрусалимі, а у всій Палестині – лише 3 000. Тепер же в Святій Землі їх близько 50 000, і вони складають три четвертих всього населення Єрусалима.
Цікаві вони люди! Не подібні до жодних юдеїв на обличчі землі. Вони ближчі до того типу, який існував тут в минулому. Ті, кого змусили приїхати сюди переслідування, знаходяться майже на повному утриманні різних юдейських церков у всьому світі.
Одним з найвизначніших місць Єрусалима є юдейське місце плачу, де кожної п’ятниці різні групи збираються поза стінами мечеті Омара, яка розмістилась на місці храму Соломона, і, схиливши голови перед камінням, горюють над втратою Єрусалима і молять Бога повернути землю назад Його вибраному народу. Цього звичаю дотримуються ще з часів середньовіччя, і він є одним з найсумніших видовищ. Я відвідав його минулого тижня. У вузенькій вуличці, оточеній убогими будинками, на кам’яних плитах, витертих босими ногами тисяч юдеїв, навпроти стіни з великих мармурових брил, яка здіймалась над ними на п’ятдесят чи більше футів, стояв довгий ряд чоловіків в довгій одежі та жінок, голови яких були закутані в шалі, які молились та плакали. Багато чоловіків мали сиві бороди і довгі кучеряві посріблені локони. Інші були в розквіті сил. І мені залишалось тільки дивуватись, дивлячись на їхні постаті, які часом майже бились у конвульсіях від напливу почуттів. Кожен тримав у руках досить потерту єврейську Біблію, і час від часу учасники віддавались свого роду декламації журливим наспівом, яку вів старий сивобородий чоловік; решта ж тільки допомагала в приспіві. Читання було на дивній мові, але перекладалося так:
[274] Ведучий: За святиню, що лежить у спустошенні, –
Хор: Сидимо в самотності та жалобі.
Ведучий: За стіни, що розвалені, –
Хор: Сидимо в самотності та жалобі.
Ведучий: За нашу Велич, що залишила нас, –
Хор: Сидимо в самотності та жалобі.
Ведучий: За наших великих мужів, які лежать мертвими, –
Хор: Сидимо в самотності та жалобі.
Ведучий: За наших священиків, які спіткнулись, –
Хор: Сидимо в самотності та жалобі.
Ведучий: За наших царів, які Його відкинули, –
Хор: Сидимо в самотності та жалобі.
Неможливо оцінити силу цього монотонного співу, не почувши його. Це – вражаюче видовище: старі чоловіки та лементуючі жінки, які цілують каміння стіни, що відгороджують їх від того, що колись було місцем храму Соломона, яке навіть сьогодні є для юдея найсвятішим шматочком землі; непідробні почуття усіх; і віра, яку вони виявляють, приходячи сюди – тиждень за тижнем, рік за роком. Це справді одне з дивовижних видовищ у цьому найдивовижнішому з міст.
У різних частинах Палестини знаходяться вісім сільськогосподарських колоній. Одна з таких шкіл поблизу Яффи нараховує більше семисот учнів, а її господарство складається з двадцяти восьми тисяч акрів землі. Вона розташована на рівнинах Сарон, де колись жили филистимляни. Тут ростуть десятки тисяч виноградних лоз та оливкових дерев. Турки рішуче проти продажу землі юдеям, але ці останні показують, що вони настільки ж добрі фермери, як і бізнесмени. Вигляд терас пагорбів довкола Єрусалима свідчить, що Свята Земля набагато краще оброблялася при них, ніж при їхніх завойовниках. Велика частина землі відразу за містом Єрусалимом знаходиться тепер у руках юдеїв або їхніх благодійних організацій. М-р Бехар, керівник шкіл Ротшильда, сказав мені, що вони якраз купили готель “Єрусалим”, який приєднають до своєї школи. Сер Мозес де Монтефіоре (Moses de Montefiore), розпорядник фонду, залишеного багатим ново-орлеанський ізраїльтянином, збудував багато добротних будинків для юдеїв вздовж дороги між Віфлеємом та Єрусалимом. Тут також знаходиться багато юдейських лікарень.
Серед людей, які щиро вірять, що юдеї незабаром знову оволодіють Палестиною, є колонія з п’ятнадцяти [275] осіб, які живуть у гарному будинку, збудованому на самих стінах Єрусалима, і які відомі як “американці”. Це не юдеї. Це християни, котрі прибули сюди з різних частин Сполучених Штатів, і передусім з Чикаго, щоб очікувати виконання пророцтва, що Бог відновить світ, починаючи з Єрусалима. [Вони не знають, що спочатку має відбутись вибір Євангельської Церкви].
Та немає жодного сумніву в тому, що Єрусалим гарнішає. Більшість його вулиць добротно вимощені, а санітарний стан міста значно покращився. Єрусалим за межами мурів сьогодні майже настільки ж великий, що й місто всередині; і мені розповідали, що земля піднялася в ціні настільки, що в святому місті відбувається, можна сказати, справжній бум довкола нерухомості. Я дізнався, що вздовж дороги до Яффи, якраз за брамою, земля за рік (чи близько цього) підскочила в ціні на кількасот відсотків. Певна ділянка, яка належить одній доброчинній інституції, була куплена зовсім недавно за 500 доларів. Сьогодні вона варта 8 000 доларів, і навіть за цю суму її неможливо купити. Телеграфна лінія тягнеться звідси до морського узбережжя, і також створено залізничну компанію, щоб збудувати колію від Яффи до Єрусалима. Вперше у своїй історії Єрусалим має поліцію, і порядок у ньому такий же добрий, як у Нью Йорку”.
Наступний уривок, взятий з “TheHebrewChristian” за липень 1889 рік, є ще одним цікавим описом певного американського юдея, який відвідав місце плачу юдеїв у Єрусалимі. Він каже:
“Витративши кілька годин, щоб відвідати юдеїв, мій старший віком приятель, рабин із Ковно, Росія, запитав, чи не хотів би я піти з ним до місця плачу, щоб скорбіти над спустошенням Єрусалима і молитись про повернення Ізраїлю до його колишньої слави. Я відповів: «Охоче піду з тобою, і буду щиро молитись, щоб Бог прискорив той день, коли Юда повернеться до Господа». Оскільки була п’ятниця пополудні, – час, коли численні юдеї збираються на молитву біля стіни древнього храму, – я приєднався до їхнього товариства. Справді, це було найбільш незабутнє видовище. Тут були юдеї з усіх народів у своїх дивних східних убраннях, а деякі мали на собі Талітх (молитовний одяг). Вони голосно, як тільки могли, [276] читали 22 Псалом. Жінки з великим запалом вигукували: «Боже мій, Боже мій, – нащо мене Ти покинув? Далекі слова мого зойку від спасіння мого! Мій Боже, взиваю я вдень, – та Ти не озвешся, я кличу вночі, – і спокою немає мені!» Чоловіки також плакали, повторюючи псалми, літанії (перерахування жалоб) та молитви. Більшість з них у пориві припадала губами до каміння, цілуючи їх. Слухаючи їхні зворушливі молитви, я згадав сказане рабинами в Талмуді – що «з часу знищення храму закрились брами молитов і залишились відкритими тільки брами сліз». Рабин сумним голосом повторював:
«За святиню, що лежить у спустошенні» і т. д.
Свідками такого надзвичайно зворушливого оплакування Єрусалима можна стати і в домах побожних юдеїв. Опівночі вони одягають свої молитовні одежі, посипають голови попелом і лягають ниць на землю. Тоді меланхолічним тоном вони декламують:
“Голос страждання зі старої башти в Рамі,
Голос плачу з Сіонських пагорбів святих,
О, я свою ще добре діадему пам’ятаю
І царські почесті в літах тих молодих.
Моє помешкання самотнє стало темним
Замість того величного престолу давнини.
Колись я звалась нареченою Єгови,
Та зараз я покинута, нещасна і сумна,
На собі гнів Його і помсту відчуваю.
Немає радості, а пустка лиш одна.
Прийдіть, поплачте, дочки, тут зі мною,
Нема нікого, хто б мій смуток розігнав.
Я втратила ту незрівнянну велич,
Причина – гордість і розпусна марнота.
Тепер же моє серце в своїй клітці б’ється,
Де тільки скрута безнадійна й пустота.
Взиває Юда у розкаянім риданні,
Вдовине голосіння із полону доліта.
Царицею величною була я у Солимі,
Як хмара золота і як Божа гора,
Та пограбовано мене безбожниками нині,
І вже біднішого, як я, мандрівника нема.
Дітей моїх насильно від грудей забрали,
Побили моїх старших, в крові вся земля.
[277]
Невже ніхто не зглянеться на моє лихо?
Невже ніхто не витре сльози із моїх очей
І не вгамує біль, який так серце розриває,
Й не скаже: «Ні, погани не посміють вже
Його назвати своїм чоловіком»? Гострі жала
Й жорстокі насміхання супроводжують мене!
Ласкавий Отче, з благодаттю повернися
В оселю до Сіону, знов таку красиву, як колись.
Ізраїль хай побачить місце Твого пробування
Відновленим! Тоді для Тебе Алілуя зазвучить,
Тебе прославлять голоси відкупленого роду,
Той вічний храм вітаючи, що зводиться увись”.
Прочитавши кілька псалмів і занісши молитви, вони піднімаються з землі, промовляючи: «Обтруси з себе порох, устань та сідай, Єрусалиме! Розв’яжи пута шиї своєї, о бранко, о дочко Сіону!»
У таких випадках промовляється особлива молитва, яка, безсумнівно, стосується Ісаї 7: 14:
«Молитву, Господи, Твого народу о, прийми,
І сповни, що сумний Ізраїль так хотів,
О, щите Авраама, нам Спасителя пошли,
І ім’я славне дай Йому – Еммануїл!»”
Доки подальші переслідування не проженуть ще більше нужденних юдеїв до Палестини, і сучасна цивілізація не зробить там видимого поступу, привабити сюди заможніші класи юдеїв не вдасться. І навіть тоді це відбуватиметься великою мірою з користолюбних мотивів – коли загальний і великий час утиску зробить власність в інших краях менш захищеною, ніж тепер. Тоді Палестина, далека від соціалізму та анархізму, буде здаватися багатим юдеям безпечним сховищем. І все ж при теперішньому рівні прогресу в цих різних напрямках майбутні п’ятнадцять років стануть свідками багатьох подій у Палестині.
ЗНИКНЕННЯ ЗАСЛІПЛЕННЯ ІЗРАЇЛЮ
Є ще інша риса пророцтва відносно тілесного Ізраїлю, виконання якої ми вже тепер повинні починати бачити. Апостол Павло сказав: “Засліплення частково сталось Ізраїлеві, поки не увійде повне число язичників” (Дерк.), – тобто поки вибране число з-посеред язичників, [278] яке разом з залишком Ізраїлю має складати духовну частину Царства, повністю не увійде в ту найвищу милість, від якої Ізраїль (як народ) був відкинений і щодо переваг якої він (як народ) далі залишається сліпий. Отже, засліплення тілесного Ізраїлю, по-іншому названого Яковом, у найповнішому значенні не промине, доки вибір духовного Ізраїлю не завершиться. І нам виразно сказано (Рим. 11: 26), що їхнє зцілення і визволення від засліплення та упередження прийде з (гори) Сіону, прославленої Церкви, Царства. А оскільки Царство Сіону до деякої міри розпочалось у 1878 році, коли наш Цар прийняв Свою велику владу царювання (хоч клас “ніг” ще не був повністю розвинений та прославлений), Божа милість до “Якова” (через Сіон), власне кажучи, мала свій початок там же, хоч вона не прийде до них повною мірою, доки члени “ніг” Христового тіла також не будуть прославлені. Оскільки 1881 рік був часом, паралельним до часу відвернення світла від Якова і привернення його до язичників, то він же і позначує час початку повернення назад особливого світла до так довго засліплених юдеїв. Наслідуючи свій юдейський зразок, номінальна християнська церква сьогодні сліпо спотикається, натомість тільки малий її залишок є благословенний. Які переконливі і підхожі слова апостола: “Не величайся, але бійся. Бо коли Бог природних галузок не пожалував, то Він і тебе не пожалує!” і т. д.
Та загальне визнання Ізраїлем правдивого Месії та Його Царства прийде, безсумнівно, при участі і через відновлених патріархів та пророків, чиє відновлення до досконалості буде першою працею Христа після того, як все “Тіло” буде прославлене. Але засліплення Ізраїлю почне минати ще раніше, і вже великий рух до Христа почався – особливо серед російських юдеїв.
Споглядаючи у цьому напрямку, бачимо, що знаки часу є такими виразними, що просто вражають. Відомий релігійний [279] рух, поширений серед юдеїв південної Росії, дозволяє тисячам людей визнати Ісуса Христа як давно обіцяного Месію і признатися у своєму національному гріху, який полягав у Його відкиненні та розп’ятті. Це в жодному разі не є наслідком християнської місіонерської активності: це незалежний рух, що проростає тільки на юдейському ґрунті. Лідером цього руху є юдей, пан Йосип Рабинович, колишній комерсант, а пізніше – юрист, людина високої репутації серед свого народу. Пан Рабинович не був юдейським рабином, і ні він, ні інші провідні особи цього руху не були духовними якоїсь секти чи вірування. Стосовно цього руху процитуємо із статті в “Harper’sWeekly”, а також із інших повідомлень:
“Його перебіг був таким, що його відверто більше не можна називати простим експериментом з сумнівними шансами на тривале існування. Він продемонстрував дивовижну життєздатність. Його ріст був стійким і сильним, рішучим за характером і одночасно позбавленим усякого неприродного поспіху і небезпечних крайностей. Визнаний російською владою як religiolicita (дозволена релігія), він має нині законне існування і законні права. За своїм характером він вважається одним з найбільш унікальних феноменів у різнобарвному калейдоскопі національних, громадських та релігійних інтересів, які ділять серця та розуми ста шістнадцяти мільйонів підданих царя.
Віра цієї нової общини особлива ще тим, що її прибічники пропонують не мати якихось скоординованих зв’язків з будь-якою існуючою формою християнства, але (відкрито заявляючи про ігнорування історичного розвитку доктрин з часів Апостольського віку) черпати свої вчення прямо з джерела Нового Завіту, не звертаючи особливої уваги на доктринальні шаблони, що знаходяться в ортодоксальних церквах наших днів. Вона вважає себе створеною за зразком юдейсько-християнських зібрань апостольських днів.
Як людина енергійного характеру, честолюбна у самовдосконаленні та покращенні політичного, громадського та [280] морального життя свого народу, пан Рабинович вже давно став відомий як ревний прихильник реформ серед східних юдеїв. Значно переважаючи своїх братів освітою та підприємливістю, він взявся за опрацювання шляхів та засобів досягнення своїх ідеалів та цілей. Він зробив все, що міг, щоб здобути для них кращі політичні права, але не зумів захистити їх від жорстоких переслідувань, які спалахнули проти нещасних ізраїльтян у Росії, Румунії та сусідніх країнах. Він познайомився з передовою філософською думкою Заходу в надії, що її прийняття його народом підніме його на вищий рівень і, тим самим, дасть йому вищі ідеали та шляхетні цілі. Але незабаром він почав сумніватись як в ефективності цих засобів, так і в можливості застосувати їх до народу, вікові переслідування і надмірний консерватизм якого зробили його затверділим до принципів, які так розходяться з його традиційними ідеалами. Він знову спробував відвернути їх від жадоби наживи, яка, поряд з формальними релігійними ритуалами, є всевладним і деградуючим усіх фактором у розумі східного юдея. Але його зусилля заснувати для них сільськогосподарські колонії вдома і у Святій Землі виявились невдалими. Коли він був у Палестині, у нього визріло переконання (внаслідок незалежного дослідження Нового Завіту і його тісного зв’язку зі Старим Завітом), що Ізраїль, як народ, зробив помилку в своєму житті і не виправдав своєї історичної місії, коли відкинув Ісуса Христа.
Це переконання, що Христос є втіленням та виконанням пророцтв древності, а також ідеалів та стремлінь Ізраїлю як народу, є центральною думкою, довкола якої обертається весь цей рух. Принципи, викладені смиренним Назореєм, визнані єдиними, що можуть здійснити долю цих людей і допомогти їм досягти цілі, для якої вони, як вибраний народ, були відділені. Вважається, що в нормальному та історичному розвитку Ізраїлю з’явилась серйозна тріщина, коли вісімнадцять століть тому його люди (як народ) відмовилися прийняти ці переконання та принципи, які всі християни, а нині також пан Рабинович та його послідовники, вважають законним і єдино правильним наслідком усього попереднього історичного розвитку Ізраїлю. Полагодити [281] цей пролом, тобто вернутись туди, де вперше вибраний народ ступив на хибний шлях національного розвитку, – ось ідеалістична ціль реформатора з Кишинева. У 1880 році він опублікував програму, де обстоював повну реорганізацію рабинської системи. Він продовжував активно працювати в товаристві підтримки землеробства серед юдеїв південної Росії, а в дні переслідувань у 1882 році наполегливо обстоював повернення свого народу до Палестини. У цей період наступила зміна у його релігійних переконаннях. Це не було ні наслідком християнської місіонерської праці, ані він не є наверненим в звичному сенсі цього слова. Зміна відбувалася поступово, і лише після довгих роздумів в його розумі визріла думка організувати християнські зібрання з осіб юдейської національності. Після повернення з Палестини його переконанням було: «Ключ до Святої Землі знаходиться в руках нашого брата Ісуса». У його словах: «Ісус – наш брат» міститься вся суть його релігійних поглядів. Його праця була успішною, і багато приймають його вчення”.
Коли пан Рабинович почав думати, що йому треба бути признаним, відкритим віруючим в Христа, він дуже збентежився кількістю сект християн і вагався приєднуватися до будь-якої з них. Він каже: “Як треба перейти Йордан, щоб дістатись до Ханаану, так Ісус є дорогою до духовного володіння та відпочинку”. Відносно Господньої Вечері він говорить, що члени Нової Угоди не святкують її, хіба що як Пасхальну Вечерю. Вони (подібно до нас) не бачать сенсу святкувати її в інший час. Він каже, що Господь Ісус Христос не наказував Своїм учням згадувати Його воскресіння, а лише Його Самого. Ні він, ні його послідовники не дотримуються неділі як Сабату, а продовжують дотримуватись юдейського Сабату. Вони також дотримуються обрізання, але воно не вважається обов’язковим для спасіння.
Повідомляють, що певний лютеранський пастор запропонував комітету в Лондоні, щоб їхнє товариство задіяло пана Рабиновича як місіонера, скерованого до юдеїв. Комітет відмовився, але лише на тій основі, що він [282] тоді ще не був охрищеним. Проте потім він охристився в Берліні, але не в лютеранську церкву, ані в англіканську церкву, а просто в Церкву Христа. Пан Рабинович має листи, одержані від юдеїв зі всіх сторін Росії та Румунії, в яких вони запитують про цей рух, про його правила та вчення з наміром приєднатись до нього чи заснувати інший подібний.
“Пан Рабинович має дуже лагідний, скромний і люблячий характер, він швидко реагує (навіть до сліз) на вияв християнської прихильності. Він не хоче ототожнювати себе з якоюсь сектою, але бажає черпати своє християнство з Нового Завіту, переходячи від старих звичок та доктрин до нових, наскільки Святий Дух може його навчити під час безперервного і побожного дослідження всього Божого Слова”.
Професор Франц Деліцш (Prof. Franz Delitzsch) з Лейпцига, лідер юдейських місій у Німеччині та редактор щоквартального видання «SaataufHoffnung», присвяченого цій діяльності, видав брошуру (біля сімдесяти п’яти сторінок) про новий релігійний рух, найбільше місця в якій відведено оригінальним документам цього руху – в єврейському та німецькому перекладах. Ці документи охоплюють тринадцять тез; символ віри Національної Юдейської Церкви Нового Завіту; пояснення віри в Месію, Ісуса з Назарета (так, як розуміє це зібрання); Хаггаду для ізраїльських віруючих в Месію, Ісуса з Назарета; і, врешті, порядок Господньої Вечері. У додатку наведено звернення вчителя Фрідмана до юдейських віруючих у Христа і звернення, зроблене останнім на його конференції в Кишиневі. Ця мала брошура містить всі матеріали для вивчення нового руху.
Ці тези, які треба вважати основою нової віри, розпочинаються згадкою про жалюгідний стан юдеїв у Росії і стверджують, що зусилля юдеїв допомогти собі виявились даремними. Далі в них говориться:
[283] “Існує потреба у глибокому внутрішньому моральному відновленні, духовному відродженні. Ми повинні відкинути нашого фальшивого бога – любов до грошей – і замість нього влаштувати в наших серцях дім для любові до правди і для «боязні зла». Але для цього потрібний вождь. Хто має стати ним? В Ізраїлі такого на знайти. «Таку людину, яка би мала всі якості лідера – любов до Ізраїлю, готовність жертвувати життям, чистоту, глибоке знання людської природи, наполегливість у викритті гріхів та зла свого народу, – ми знайшли, після старанного пошуку в усіх книгах історії нашого народу, тільки в одній людині, в Ісусі з Назарета». Мудрі ізраїльтяни Його днів не могли Його зрозуміти; «але ми можемо з впевненістю сказати, що Він, Ісус, і тільки Він прагнув добра для Своїх братів. Тому ми повинні святити ім’я нашого Брата Ісуса». «Ми повинні приймати Євангельські книги в наші доми як благословення і поєднувати їх зі всім Святим Писанням, переданим нам нашими мудрецями»”.
Ось один із пунктів віри, найбільш гідний уваги зі всього переліку, складеного ними:
“Згідно з декретом незбагненної мудрості Бога, наші батьки наповнились затверділістю серця, і Господь покарав їх духом глибокого сну, так що вони противились Ісусу Христу і грішили проти Нього до сьогоднішнього дня. Але своїм невірством вони спонукали інші народи до більшої ревності і, тим самим, сприяли примиренню людства, яке повірило в Ісуса Христа, сина Давида, нашого царя, коли почуло добру новину через посланців, які звіщали про мир (Іс. 52: 7) – через тих, кого ганебно позбавили спільності з Ізраїлем. Однак внаслідок нашого гріха проти Христа Божого світ став багатий через свою віру в Христа, і народи в цілому ввійшли в Царство Бога. [Тут в них неясність. Павло в Рим. 11: 25 говорить про повне число «малої черідки» з народів, а не про повноту народів, фальшиво названих християнством]. Сьогодні настав час і для нашої повноти, і ми, насіння Аврама, повинні бути благословенні через нашу віру в Господа Ісуса Христа. А Бог наших предків – Авраама, Ісака та Якова – змилується над нами і прищепить відламані галузки [284] до нашого власного Святого Кореня – Ісуса. І так весь Ізраїль розділить вічне спасіння, і Єрусалим, наше Святе Місто, буде відбудоване, а престол Давида буде поставлений навіки віків”.
Далі наведемо уривок з листа пана Рабиновича, датованого 2 січня 1885 року, до одного джентльмена у Лондоні:
“Ваш бажаний лист і т. д. мною отримані. Моє серце раділо, коли я читав їх і усвідомлював, яка велика й сильна любов вашого серця до братів Господа Ісуса, Месії, по плоті, і яке цінне спасіння ізраїльського народу в ваших очах.
Я падаю ниць перед Єговою, Богом нашого Господа Ісуса, і з глибини мого серця струменіють слова милозвучного співця Ізраїлю (Пс. 35): «Нехай посоромляться та застидаються разом, хто з мого нещастя радіє… Хай співають та звеселяються ті, хто бажає мені правоти, і нехай кажуть завжди: «Хай буде великий Господь, що миру бажає Своєму рабові!» Амінь.
Пропоную вам свою думку і вислови щодо тих дітей Ізраїлю в південній Росії, котрі вірять в Ісуса як Месію. З них ви зможете дізнатись про походження нашої віри в Ісуса (нашого тілесного брата), Месію. Він – найбільш сокровенне бажання і стремління наших сердець. Наші англійські друзі і брати в Ісусі, нашому Спасителі, можуть переконатись за допомогою вищезгаданої брошури, що після того, як Господь обнажив Свою святу руку перед очима всіх народів, і всі кінці землі побачили спасіння нашого Бога, настав час усунути всіх нечестивців з-поміж Ізраїлю та очистити тих, хто носить Господній посуд.
Справді, спасіння Господа не може вийти зі світу і увійти в світ з поспіхом (Єг. 6: 1), ані не може рухатися стрімко. Та тепер, коли Єгова, Авангард і Цар Вселеної, пройшов попереду народу Ізраїлю, Бог Ізраїлю прийде також як Ар’єргард, як Збирач вигнанців Ізраїлю. Я присвячую свій час та ім’я для блага мого впертого й нещасного народу, щоби свідчити їм із настирністю, з силою Бога, [285] євангелієм обітниці, яке одержали наші батьки, що Бог підняв Ісуса з Назарета (з насіння Давида) як Спасителя Ізраїлю.
Виходячи з глибини й багатства мудрості Всевишнього Бога, наші батьки, які покладались на обітницю, збунтувались проти Ісуса, щоб благодать могла бути дарована язичницьким народам, але не завдяки якійсь обітниці, а завдяки благодаті у Євангелії Месії. Тепер, коли увійшло повне число язичників, настав час і для нас, синів Ізраїлю, повернутись до Бога Ізраїлю і Його Царя та стати Його улюбленими дітьми. Ми повинні прийняти наш спадок Якова, який безмежний, адже ми законні спадкоємці, діти Авраама, учні Мойсея, слуги дому Давида у вічності. Отже, наша повнота (тобто прихід багатьох ізраїльтян до Христа) буде нашим багатством і багатством народів, згідно зі словами Єгови через св. Павла, первородного Ізраїлю і одночасно найвидатнішого із навернених язичників.
І серед моїх братів, і на великих зібраннях я щиро закликаю: «Обтруси з себе порох; піднімись, одягни пишний одяг, мій народе; через сина Єссея, Ісуса з Назарета, Господь вчинив великі діла для тебе, о Ізраїлю, щоб здійснити також великі діла серед народів землі, котрі були благословенні через наших батьків».
Я надзвичайно вдячний Богу за те, що бачу тисячі тих, які уважно слухають. Багато достойних синів Ізраїлю чекає і прагне тієї години, години благодаті нашого Бога. Благаю вас в імені наших братів у Росії, котрі шукають спасіння, щоб друзі нашого Господа Ісуса Христа, де б вони не були, не мовчали, а давали поради і говорили сміливо, доки Еммануїл не буде також з нами, доки Єгова не покаже нам Його і Його оселю.
Ці покірні слова написані здалека
Йосипом Рабиновичем”.
На додаток до цього дивовижного пробудження подібний рух наростає в Сибіру, про що ми маємо наступну цитату з “PresbyterianWitness”:
“Із вкритого льодом Сибіру приходять новини про євангельський рух, по суті такий самий, що й рух пана Рабиновича. [286] Його лідер – Яків Шейнман, польський юдей, який двадцять років тому прийшов до висновку (шляхом незалежних роздумів), що Ісус з Назарета, Син Давида, був справжнім Спасителем. Юдеї, які строго дотримувалися Талмуду, сприяли його засланню в Сибір, де він, майже забутий, трудився п’ятнадцять років, щоб збудити віру в товаришів по вигнанню. Серед не витребуваної поштової кореспонденції, отриманої в Томську, де він мав певні справи, була брошура Рабиновича, з яким він відразу зв’язався. Він зайнявся поширенням своїх поглядів через брошуру під назвою «Голос кричущого в пустині». Тепер сибірські юдеї старанно читають і вивчають Новий Завіт в єврейському перекладі Деліцша (Delitzsch). Кажуть, що всі 36 000 екземплярів вже роздані».
Ось так ми бачимо дивовижні знаки повернення Божої милості до Ізраїлю: їх виселення з інших країн внаслідок великих переслідувань; відкриття Палестини для їхнього прийняття; запрошення їх туди (у особливому провидінні для них) шляхом благодійних ініціатив для покращення їхнього становища та допомоги; і, зрештою, в результаті цього знаменного руху, який є початком відвернення засліплення від Ізраїлю. Зрозуміло, що все це від Бога! У цьому ділі відновлення тілесного Ізраїлю, а також у великій жнивній праці збирання Духовного Ізраїлю, повністю ігнорується участь відкинутої нині номінальної церкви. Від обох цих великих справ, які зараз відбуваються, різні організації номінального “християнства” потиху відсторонені. Свого часу і Своїм шляхом Бог – через нові, покірні, нетитуловані знаряддя (як в юдейських жнивах) – надає Своєму великому ділу успіху та просування.
А тепер запитаємо, що все це означає? Який буде наслідок цього незвичайного і дивовижного діла, помітний початок і швидке просування якого такі очевидні в цьому жнивному періоді? Апостол Павло виразно показує, що повторне збирання Ізраїлю означає повторне збирання, або реституцію, всього людства: “А коли їхній занепад – багатство для світу, а їхнє упокорення – [287] багатство поганам [як це було, коли до них була звернена божественна милість], – скільки ж більш повнота їхня?” Внаслідок відкинення тілесного Ізраїлю погани одержали милість високого поклику, і ті “нечисленні”, хто оцінює його і перемагає перешкоди на шляху до його осягнення, будуть звеличені до співспадкоємства з Христом. З них складатиметься тіло Христа, великого Визволителя. Таким був намір і таким буде наслідок відкинення тілесного Ізраїлю. Але їхнє повторне збирання і відновлення в обіцяній землі вказує на ще інший крок у великому божественному плані: це свідчить, що ось-ось має початись реституція всього – “спершу для юдея”, а потім для “всіх родів землі”. Має бути впроваджений великий Ювілей землі, і в Божому порядку він починається з юдея. Отже, брати Рабинович та Шенйман і їхні соратники є Господніми знаряддями у приготуванні Його древнього народу до реституції, так само як наш привілей – бути співпрацівниками з Господом у праці збирання, пов’язаній із жнивним періодом Євангельського віку та з його вибраним духовним класом. Безперечно, повне повернення Ізраїлю в їхню власну землю та до божественної милості означатиме, що великий Визволитель, Голова і Тіло, через Якого має відбутись реституція, вже звеличений до влади; що Царство прийшло, і що праця реституції, первенцем якої буде тілесний Ізраїль, вже почалась. Тому, “коли ж відкинення їх – то примирення світу, то що їхнє прийняття, як не життя з мертвих?” – реституція не тільки для живих, але й для мертвих (згідно з обітницею); і не тільки для Ізраїлю, але й для всього людства, якого Ізраїль був образом і має стати первенцем. Теперішній початок милості для Ізраїлю є лише каплями перед сильною зливою, яка відсвіжить не тільки Ізраїль, але й усе людство. І хоч хвилі негараздів ще не раз боляче вдарятимуть Ізраїль і на якийсь час вкинуть його у ще більші клопоти та нещастя, [288] посеред всього цього Бог буде з ними і свого часу допоможе їм і звеличить їх.
При цьому дуже важлива наступна інформація з офіційних повідомлень громадської преси. За наслідками цього руху будуть стежити з глибоким інтересом усі, хто ходить у світлі теперішньої правди і розуміє з Божого Слова, що прийшов час, який Бог провістив через пророка Ісаю, говорячи: “Утішайте, втішайте народа Мого, говорить ваш Бог! Промовляйте до серця Єрусалиму, і закличте до нього, що виповнилась його доля тяжка [призначений йому час – прим.], що вина йому вибачена, що він за свої всі гріхи вдвоє*взяв з руки Господа!” (Іс. 40: 1, 2).
—————
*Том ІІ, розділ vii.
—————
Згадане повідомлення говорить наступне:
ПРОПОНОВАНЕ ЮДЕЙСЬКЕ ЦАРСТВО
Вашингтон, 5 березня 1891 року
“Вільям Е. Блекстон з Чикаго відвідав сьогодні Президента Сполучених Штатів в супроводі секретаря Блейна і вручив йому меморандум у справі російських юдеїв.
Він пояснив, що меморандум є наслідком Конференції християн та юдеїв, яка відбулась нещодавно у Чикаго, і звернув особливу увагу на факт, що меморандум не спрямований проти Росії, але намагається мирним шляхом надати юдеям контроль над їхнім древнім домом – Палестиною.
Він навів численні докази можливості великого розвитку цієї країни як в землеробстві так і в торгівлі під проводом енергійного уряду, а також сказав, що якщо залізницю, яку тепер будують з Йоппи до Єрусалима, продовжити до Дамаска, Тадмора і аж до Євфрату, вона безумовно стане міжнародним трактом.
Він сказав, що бідність турецького уряду дозволяє надіятись на пропоноване відшкодування шляхом виплати частини турецького національного боргу юдейськими капіталістами, і що потрібні лише мирні дипломатичні перемовини про старанне поважання та захист усієї приватної власності на землю та [289] майно. На завершення він сказав, що оскільки існують такі дружні відносини з Росією і немає жодних ускладнень на Сході, то найбільш доречно і надійно буде зробити нашому уряду цей дружній крок, щоб надати блукаючим мільйонам Ізраїлю постійний і надійний дім.
Президент уважно вислухав зауваження м-ра Блекстона і обіцяв серйозно розібратись з цим питанням”.
МЕМОРАНДУМ
Текст меморандуму наступний:
“Що зробити для російських юдеїв? Однаково нерозумно й безкорисно диктувати Росії, як їй вести свої внутрішні справи. Юдеї століттями жили в її володіннях як чужинці, і Росія цілковито впевнена, що вони є тягарем для її ресурсів і завдають шкоду добробуту її сільського населення, тому вона не дозволить їм залишитись. Вона вирішила, що вони повинні піти. Як сефарди Іспанії, так і ці ашкеназі повинні емігрувати. Та куди йти двом мільйонам таких бідних людей? Європа перенаселена, і в ній вже немає місця для додаткового сільського населення. Податись в Америку? Це потягло б за собою величезні видатки та вимагало багатьох років.
То чому б не дати їм назад Палестину? Згідно з Божим розселенням народів, це – їхній дім, їхня невід’ємна власність, з якої їх вигнали силою. Під їхнім доглядом земля була надзвичайно родючою, годуючи мільйони ізраїльтян, які дбайливо обробляли її схили та долини. Вони були землеробами, виробниками, а також народом великого торгового значення – осередком цивілізації та релігії. Кажуть також, що там збільшується кількість дощів і є багато доказів, що земля повертає свою давню родючість.
Чому би державам, які на основі Берлінського договору 1878 року віддали Болгарію болгарам, а Сербію – сербам, не віддати нині Палестину назад юдеям? Ці провінції, а також Румунія, Чорногорія та Греція, були забрані в турків і віддані їхнім справжнім власникам. Хіба Палестина по праву не належить юдеям?
[290] Якщо б вони могли мати автономію в уряді, то юдеї зі всього світу об’єднались би, щоб перевезти й оселити своїх багатостраждальних братів у їхньому освяченому часом помешканні. Понад сімнадцять століть вони терпеливо чекали на таку привілейовану нагоду. Вони ніде не стали землеробами, бо вірили, що вони – тимчасові мешканці серед різних народів і ще мають повернутись у Палестину, щоб обробляти свою землю. Які б законні права не признавали Туреччині (наслідок володіння нею), їх можна легко відшкодувати, можливо навіть шляхом прийняття на себе юдеями відповідної частини національного боргу.
Ми віримо, що зараз є підходящий час для всіх народів, і особливо для християнських народів Європи, проявити доброзичливість до Ізраїлю. Мільйони вигнанців своїми жахливими стражданнями благально звертаються до нашого співчуття, справедливості та людяності. Давайте повернемо нині їм землю, якої їх та жорстоко позбавили наші попередники римляни.
З цієї причини ми зі всією повагою звертаємось до Його Величності Бенджаміна Гаррісона, Президента Сполучених Штатів, а також до шановного Дж. Г. Блейне, Державного Секретаря, використати своє становище та вплив на уряди їх імператорських величностей – Олександра ІІІ, царя Росії; Вікторії, королеви Великобританії та імператриці Індії; Вільяма ІІ, імператора Німеччини; Франца Йосифа, імператора Австро-Угорщини; Абдул Хаміда ІІ, султана Туреччини; Її Королівської Величності Марії Крістіни, королеви-регентші Іспанії; на уряд Французької республіки; на уряди Бельгії, Голландії, Данії, Швеції, Португалії, Румунії, Сербії, Болгарії та Греції, щоб домогтися скликання найближчим часом міжнародної конференції для розгляду становища ізраїльтян та їхніх прав на Палестину як на їхній древній дім, а також для сприяння всіма справедливими і належними шляхами полегшенню їхнього страждального становища”.
[Меморандум підписаний відомими людьми всіх професій та віросповідань Чикаго, Бостона, Нью Йорка, Філадельфії, Балтімора та Вашингтона].
АНГЛО-ІЗРАЇЛЬСЬКЕ ПИТАННЯ
Після публікації першого видання цього тому [291] в англійському журналі “TheBannerofIsrael” (“Прапор Ізраїлю”), який є прихильником теорії, що англосаксонський народ представлений у “десятьох загублених племенах Ізраїлю”, з’явилась критика цього тому і особливо наведеного розділу. Нижче подана стаття з’явилася в номері нашого журналу за грудень 1891 року. Ми публікуємо її тут і віримо, що вона буде цікава, оскільки торкається додаткових питань:
Редактору “The Banner of Israel”:
“Дорогий сер. Мою увагу привернула недавня стаття вашого журналу з оглядом Викладів Святого Письма, Том ііі, і особливо його ставлення до Англо-Ізраїльського питання, пов’язаного з поверненням юдеїв до Палестини. Як мені здається, ця стаття вимагає відповіді, тому я спішу коротко відповісти.
Дискусія ведеться довкола питання, чи після відокремлення десяти племен Ізраїлю від двох (за днів Єровоама), вони об’єднались коли-небудь – насправді або умовно. Ваш кореспондент стверджує, що ніякого об’єднання не було, і що назва Ізраїль відтоді належала виключно десяти племенам, а не двом – Юді та Веніаміну, відомим як юдеї. Ця помилка, здається, потрібна для його теорії: що англосаксонський народ є тими десятьма племенами, і що своїм добробутом вони завдячують саме цьому факту. Ми вважаємо, що після періоду сімдесяти літ спустошення і, перш за все, після повернення з Вавилонської неволі, народ Ізраїлю вважався Богом як один, включаючи всіх з кожного племені, хто шанував Божі обітниці і повернувся до Палестини, коли Кір видав свій декрет і дозвіл. Ми вважаємо, що всі, хто не повернувся, не були зі спільноти Ізраїлю, не були справжніми ізраїльтянами, а сприймалися відтоді як язичники. Ми також стверджуємо, що “загублені”, які не були справжніми ізраїльтянами, потребуватимуть признання й благословення під Новою Угодою [292] під час грядущого Тисячолітнього віку, а не Євангельського. У деяких пунктах, здається, існує певне нерозуміння нашої позиції. Ми не заперечуємо, що десять племен відокремилися від двох; ми не заперечуємо, що десять, представляючи більшість, зберегли за собою початкову назву всіх (Ізраїль); що двоє племен стали відомі як Юда; що існувала суттєва причина такого розділення; що це відбулося згідно з Божим планом їхнього карання; що десять племен потрапили в полон на якихось сімдесят років раніше від двох племен; що Бог напевно має якусь частину благословення для нащадків десяти племен, як і для нащадків двох племен, а також для всіх родів землі під час “відновлення [реституції] всього, про що провіщав Бог від віку устами всіх святих пророків Своїх” (Дії 3: 19-21).
Зате ми стверджуємо, що Великий Учитель був правий, коли говорив, що “спасіння від юдеїв”, і що великий апостол був правий, коли говорив, що Божий порядок такий: “Слава, і честь, і мир усякому, хто чинить добре, юдеєві ж перше та гелленові. Бо не дивиться Бог на обличчя” (Рим 2: 10, 11). Ми розуміємо, що після Вавилонського полону назва юдей стала синонімом назви ізраїльтянин і включала всіх, хто покладався на Закон і надіявся на виконання обітниці, даній Аврааму – включаючи деяких з десяти племен, а також прозелітів з язичників – всіх, хто був обрізаний. Більше того, навіть під час бунту десяти племен, не всі з цих племен приєднались до бунту. Деякі продовжували бути вірними царству Юди і продовжували жити серед юдеїв (1 Цар. 12: 17).
Ми виявили і показали важливий факт, що наш Господь та апостоли називали “дванадцять племен” одним іменем – “Дім Ізраїлю”. Це ж саме вони робили, [293] говорячи безпосередньо до народу, який жив у Єрусалимі і який, як всі признають, в основному був з племені Юди і лише частково із всіх дванадцяти племен. Той факт, що Господь і апостоли звертались до дванадцяти племен як до одного народу і застосовували до них (як до таких) пророцтва, є для нас достатнім обґрунтуванням, щоб робити те саме.
Щоб процитувати вірші зі Святого Письма, пов’язані з різними сторонами цього питання, треба багато місця. Але якщо хтось візьме Конкорданс Янга, відкриє 528 сторінку і простежить різні випадки вживання слова Ізраїль у Новому Завіті, той одержить незаперечний доказ того, що Дім Ізраїлю більше не вважався нашим Господа і апостолами тільки “десятьма племенами”, але, як сказано, “всім Ізраїлем”. Зверніть особливу увагу на наступні вірші: Мт. 8: 10; 10: 6; 15: 24, 31; 27: 9, 42; Мк. 12: 29; 15: 32; Лк. 1: 54, 68 і особливо вірш 80; також 2: 25, 32, 34; 24: 21; подивіться також уважно Ів. 1: 31, 49; 3: 10; 12: 13; також Дії 2: 22, 36; 3: 12; 4: 10, 27; 5: 21, 30, 31, 35; 13: 16, 24; 21: 28; Рим. 9: 6, 31; 10: 19; 11: 25, 26; 1 Кор. 10: 18; Гал. 6: 16; Еф. 2: 12; Фил. 3: 5; Євр. 8: 8.
“Спасіння – від юдеїв” (тобто від ізраїльтян, які дотримуються угоди) в тому значенні, що (1) наш Господь Ісус, Спаситель, прийшов з цієї лінії; (2) що залишок юдеїв (апостоли та більшість ранньої Церкви), названий остатком Ізраїлю (Рим. 9: 27; 11: 1, 5, 7), став слугами примирення, щоб нести це послання язичникам; (3) що Господній намір такий: у реституційній праці майбутнього тілесний Ізраїль, позбавлений засліплення, буде вжитий як посередник, через якого потоки спасіння, витікаючи від прославленого духовного Ізраїлю, потечуть до всіх родів землі, як написано: “Бо вийде з Сіону [Євангельської Церкви, прославленого духовного Ізраїлю] Закон, і слово Господнє – з Єрусалиму [відновленого тілесного Ізраїлю]” (Іс. 2: 3).
[294] У будь-якому разі десять племен не мають відношення до цих та інших подібних обітниць, адже ні Сіон, ні Єрусалим (ні образний, ні дійсний) їм не належав. Щоб взагалі мати частку в угоді, укладеній з Авраамом, вони повинні або приєднатись до духовного Ізраїлю, головою якого є Лев з племені Юди, або бути тісно пов’язаними з буквальним Юдою в Єрусалимі, щоб розділити його частку в часах реституції, що вже надходять, бо “Господь допоможе найперше Юдиним наметам” (Зах. 12: 7).
Аргументи вашого кореспондента, здається, підсумовані в наступних уривках, які ми цитуємо з вашого журналу. Він говорить:
“Що стосується неповернених з Ізраїлю, то порівняння Єр. 29: 1, 4, 10 з Езд. 1: 1 показує, що едикт Кіра був виконанням пророцтва, яке стосувалося виключно юдеїв, натомість з Єзек. 4: 3-8 виникає, що строк полону Ізраїлю мав був довшим, ніж Юди. Отже, немає жодного доказу, що десять племен були враховані в пропозиції Кіра”.
Ми мусимо заперечити цим твердженням і попросити наших читачів дуже уважно проаналізувати процитовані вірші. Єремія (29: 1-10) зовсім не радить своєму народу поселятися з радістю, ніколи не сподіваючись повернутися в Єрусалим, але каже зручно облаштувати собі дім у землі Вавилону, бо визволення не буде протягом сімдесяти років – протягом періоду полону, набагато довшого, ніж вони зазнавали перед тим.
Ездра (1: 1) не обмежує привілею, свободи повертатись тільки до членів Юди та Веніаміна. Навпаки, 3 вірш говорить, що Кір поширив пропозицію на тих, “хто між вами з усього Його народу”; вірш 4 повторює “кожному” і робить запрошення на весь світ (за панування Кіра) словами “по всіх містах”; 5 вірш говорить, що відгукнулись не тільки головні з Юди та Веніаміна, але й “священики і левити, [295] аж до всякого, що Бог збудив Духа його” – тобто всі, чиї серця, як і Семена, “потіхи чекали для Ізраїлю”. Поміж них були деякі з десяти племен, хоч їх було менше. Наприклад, серед тих, хто з Семеном чекав в храмі потіхи для Ізраїлю, була пророчиця Анна, дочка Фануїла, з племені Асира(Лк. 2: 36).
А щодо цитати з Єзекіїля (4: 3-8), то тут немає навіть натяку на те, коли виконались сорок років для Юди чи триста дев’яносто років для залишку Ізраїлю. Ваш кореспондент випускає з уваги факт, що хоч цей утиск поділений на дві частини, все ж він, як показано, приходить на один народ, ілюстрацією якого є одне столичне місто Єрусалим, змальоване пророком як частина яскравого представлення його лекції. Дехто бачить урок цієї лекції в тому, що Божий гнів проти десяти поколінь датується від часу бунту, коли вони потрапили в ідолопоклонство (приблизно за 390 років до спустошення Єрусалима), а гнів проти двох племен почався за сорок років до спустошення, коли за царя Манасії двоє племен стали ідолопоклонниками; і Божий гнів зупинився, заспокоївся після спокутування їхніх гріхів шляхом цілковитого спустошення Єрусалима та землі. Якщо це правильно, то Його милість повернулася (ще тоді, коли вони були у Вавилоні) до всіх, хто шанував Його обітниці і чекав закінчення сімдесяти літ спустошення, щоб повернутися до поклоніння Богу в Його святому місті та храмі.
На це відповідаємо, що немає жодного доказу, що охочі й вірні з десяти племен зазнали перешкод і не повернулись у святу землю після сімдесяти років її спустошення. Навпаки, дійсність показує, що вони мали повну свободу повернутись і що деякі з них скористались нею.
Процитувавши з Викладів Святого Письма, Том ІІІ: “Вони [десять племен] покинули Ізраїльську угоду і [296] стали ідолопоклонниками, невіруючими і практично язичниками”, ваш кореспондент продовжує:
“Абсолютно правильно: десять племен відступили від віри і були офіційно відділені від Мойсеєвої угоди (Єр. 3: 8). Але він не помічає тісно пов’язаної з цим коштовної речі, а саме: вони мали побратися знову в новій й кращій угоді (Іс. 54: 4-8; Ос. 2: 9, 21; Єр. 31: 31-33). Ізраїльтяни справді були майже язичниками і вважаються язичниками до сьогодні, але це узгоджується з пророцтвом, бо Єфремова “повня народів” це ґоїм, або номінальні язичники (1 М. 48: 19), і діти Єфрема-Ізраїлю, яких “не можна ані зміряти, ані злічити”, є нащадками Ло-Аммі, номінальних язичників” (Ос. 1: 9; 2: 1).
Дозвольте не погодитись з наведеними твердженнями. Господь не одружувався і ніколи не одружиться з десятьма племенами. Приведені цитати нічого подібного не доказують. Осія дає декілька реальних описів порочних людей. Розділ 1: 4, 6, 7, здається, згадує десять племен окремо від двох інших, але вже не обіцяє милості, а цілковите відкинення десяти, а милість обіцяє тільки Юді. Вірші 1: 9 і 2: 1 показують відкинення (на певний час) усього Ізраїлю (природних гілок оливкового дерева) і прищеплення до первинного кореня (обітниці) духовного Ізраїлю – тих з язичників, котрих спочатку Господь не визнавав своїм народом, котрі були чужоземцями, сторонніми та відлученими від громади ізраїльської, але котрі тепер наближені й стали учасниками через Христа. Саме так застосував ці вірші Писання апостол Павло (Рим. 9: 23-26). Вірш 2: 2 говорить, що тоді, під час їхнього відкинення і під час признання духовного Ізраїлю, Юда та Ізраїль будуть з’єднані під одним головою.
В Осії 2: 3-9 міститься один із пропонованих доказів. Але навіть при найстараннішому вивченні в цих віршах не знайти жодної обіцянки від Господа, що Він вдруге одружиться з ними. Прочитане аж до 15 вірша доказує протилежне. Далі вірші 16-20 показують “двері [297] надії” для цього бунтівного народу, які відчинить Тисячолітнє царювання духовного насіння Авраама (Гал. 3: 16, 29). Бо 18 вірш встановлює дату цих “дверей надії”, кажучи, що це буде після часу утиску, коли воєн більше не буде.
Вірші 21 і 22 – якщо вони взагалі стосуються тілесного насіння, – слід застосувати до “всього Ізраїлю” (тільки що згаданого – див. розділ 2: 2). У цьому випадку немає підстав для їхнього виконання до закінчення Євангельського віку, коли воєн більше не буде. Але є вагома причина вірити, що ці вірші (21 та 22) відносяться до духовного класу, вибраного у той час, коли тілесний Ізраїль був відкинутий. Підтвердження цьому дають вірші 25 і 2: 1, процитовані в Рим. 9: 23-26; вони також добре погоджуються з іншим висловом апостола: “Чого Ізраїль шукає, того не одержав, та одержали вибрані, а останні затверділи” (Рим. 11: 7).
Що ж стосується Ісаї 54: 1-8, апостол Павло пролив на ці вірші світло надлюдської мудрості, застосовуючи їх до духовного Сіону, нашої матері, угоди, представленої в Саррі. Тілесне насіння Авраама було відкинене від того, щоб бути спадкоємцем обітниці, а правдиве насіння, Христос (зображений Ісаком та Ревекою), було прийняте як єдине насіння обітниці (Гал. 4: 22, 24, 26-31).
Сказане в Єремії 31: 29-33 досить суттєве. Ці слова були написані в той час, коли десять племен, звані Ізраїлем, відділились від двох племен, званих Юдою; тому було потрібно, щоб пророк згадав обох, щоб його помилково не зрозуміли, ніби мова йде лише про десять племен. Але тут, у 31 вірші, він ставить двох разом; а пізніше, з’єднавши їх таким чином в одне ціле, вживає для всіх одне ім’я – у віршах 33 і 36; це ж підтверджують вірші 38-40, де описані місця, розташовані у володіннях двох племен – в Єрусалимі і довкола нього.
Але далі варто відмітити, що це пророцтво ще не [298] виконалося. Тому десятьом племенам, навіть якщо б їм вдалось сьогодні чітко встановити свою тотожність, ще немає причини, щоб хвалитися. Їм краще почекати, поки з ними не буде укладена Нова Угода і поки закон Нової Угоди не буде записаний в їхніх серцях. Тоді вони вже однозначно не будуть хвалитися своєю старою угодою, а лише новою.
Під час Євангельського віку Нова Угода та її благословенні записи на серцях і духовне вчення не були ні для десяти племен, ні для двох. Вона спершу повинна бути запечатанакров’ю (смертю) Посередника – Голови і Тіла, яке складається з юдеїв та поган. Тілесне насіння (Ізмаїл) мусить чекати, поки духовне насіння (Ісак) не успадкує всього, і лише тоді зможе одержати свою частку через Ісака. У ті дні – коли тілесне насіння одержить свою частку – здійсняться благословенні Тисячолітні привілеї, згадані в віршах 29 і 30.
Улюблені, давайте чинити наше покликання та вибрання міцним через слухняність вірі і не надіятись, що духовні благословення прийдуть до нас завдяки тілесним зв’язкам – чого, як ясно показує Господнє Слово, бути не може. Якщо англосаксонські народи є буквальними нащадками десяти загублених племен, то, безумовно, для їхньої користі є те, що Господь не звертає уваги на їхні родинні зв’язки і вважає їх поганами. Адже Його милість була забрана від природного насіння, коли залишок був вибраний, і Він звернувся, щоб вибрати народ для Свого імені з-посеред поган, які раніше не були Його народом. І, як ми переконались, повернення Його милості не обіцяне доти, доки не буде укомплектована вибрана Церква, на світанку Тисячоліття.
У нашому розумінні учень Святого Письма немає нічого суперечливого ідеї, що Великобританія, Німеччина та Сполучні штати можуть мати когось із нащадків десяти племен, які відділились від двох племен за днів Рехав’ама. Втім, ніхто, знайомий з неабияким змішуванням народів, яке переважає особливо в Сполучених Штатах, не буде стверджувати, що [299] хтось з цих народів є чисто ізраїльського походження. Ані ми не полемізуємо над питанням, чи добробут цих народів (більший від добробуту деяких інших народів світу) є наслідком їх походження. Можливо це правда. Але ми і далі наполягаємо на тому, що з точки зору Господнього “високого поклику” Його Церкви (після зруйнування серединної перегороди) ізраїльське походження окремої особи чи народу (на умовах Угоди Ласки) не дає окремій особі або народу жодної переваги над іншими особами або народами іншої раси. “Природні галузки” (“весь Ізраїль”) відломились, за винятком “останку”, який прийняв Христа, Посередника Нової Угоди; і цей “останок” не мав жодної переваги над іншими завдяки своїй національності. Бог через апостолів не проповідував жодної милості для Ізраїлю по плоті на період вибору духовного Ізраїлю, але Він обіцяв, що коли громада духовного Ізраїлю буде укомплектована, Його милість повернеться до тілесного дому.
Позаяк ми віримо, що духовний Ізраїль майже укомплектований, то надіємось на благословення ізраїльтян по плоті і відвернення їхньої засліпленості, сподіваючись, що вони будуть першими з реституційного класу, хто одержить благословення від духовного Ізраїлю, – “через милосердя, якого ви зазнали,.. щоб і вони тепер зазнали милосердя” (Рим. 11: 31, Хом.). Після того, як вони одержать милість через укомплектовану й прославлену Церкву Христа, вони справді будуть використані в якості Господніх знарядь для благословення всіх родів землі, внаслідок чого Авраамові обітниці виконаються для обох видів насіння – для тих, хто по плоті, і для тих, хто по духу, “щоб обітниця певна була всім нащадкам, не тільки тому, хто з Закону, але й тому, хто з віри Авраама” (Рим. 4: 16). З повагою до вас
Автор “Викладів Святого Письма”.
[300] Тим, хто стверджує, що “вираз Ізраїль відноситься лише до десяти загублених племен” і що “Юда є тільки назвою, належно застосованою до тих, хто повернувся до Палестини після Вавилонської неволі”, треба припинити такого роду твердження, доки вони не зможуть дати відповіді на наступні прості факти. Наш Господь сказав: “Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїлевого” (Мт. 15: 24; 10: 6). Він не сказав жодного слова про Дім Юди, хоча всі свої проповіді мав у Палестині, про яку англо-ізраїльтяни кажуть, що вона зовсім не була Домом Ізраїлю, а Домом Юди. Далі, згідно з цією ж теорією, св. Петро зробив грубу помилку, коли, знаходячись під прямим повним натхненням Святого Духа у П’ятидесятницю, сказав: “Отож, нехай весь Ізраїлів дім твердо знає, що і Господом, і Христом учинив Бог Його, Того Ісуса, що Його розп’яли ВИ!” (Дії 2: 36). Англо-ізраїльтяни кажуть нам, що не Дім Ізраїлю, а Дім Юди був винуватий у розп’ятті Христа. Хто хоче, хай собі вважає, що наш Господь і Його апостоли помилялись, і що ідеї англо-ізраїльтян правильні. Ми ж вважатимемо правдивим тільки Бога – прийматимемо такий погляд, який погоджується зі словами нашого Господа і св. Петра, а також зі всіма вченнями Нового Завіту і розсудливістю.
Згадані Мойсеєм прокляття (5 М. 28: 15, 46, 49, 63-67), що мали впасти на Ізраїль (дванадцять племен) у випадку невірності Господу, здається, буквально виконалися на Ізраїлі за днів нашого Господа (в основному на двох племенах, Юді та Веніаміні, включаючи також представників інших десяти племен, котрі шанували Господа), щоб на них, як сказав наш Господь, виконалось все написане в Законі та Пророках; і на них, як каже апостол Павло, ці провіщення виконалися до кінця (Див. 1 Сол. 2: 15, 16, Гиж.).
Але якщо британський народ є якоюсь частиною згаданого тут Ізраїлю, то, скоріше всього, вірші 64 і 65 ще не виконались.