5 Том, 2 Розділ – Автор Примирення

[33]
РОЗДІЛ II

АВТОР ПРИМИРЕННЯ

ВСЕМОГУТНІЙ, ЄГОВА – СПАСИТЕЛЬ ГРІШНИКІВ ЧЕРЕЗ ХРИСТА – “ДОСТОЙНИЙ АГНЕЦЬ” –“САМОІСНУЮЧИЙ” – Я – ФАЛЬШИВА ТРАДИЦІЯ – ЗАСНОВАНА НА ПІДРОБЦІ – ЄДНІСТЬ ОТЦЯ Й СИНА, ПОКАЗАНА В ПИСАННІ – БІБЛІЙНЕ ВЖИВАННЯ СЛОВА “ЄГОВА” І ТИТУЛУ “ГОСПОДЬ” – СЛОВО “БОГ” У СТАРОМУ ЗАВІТІ – В НОВОМУ ЗАВІТІ – ГАРМОНІЙНЕ БІБЛІЙНЕ СВІДОЦТВО – “ХТО БАЧИВ МЕНЕ, БАЧИВ ОТЦЯ” – ВІН НЕ ВВАЖАВ ЗА ЗАХВАТ БУТИ БОГОВІ РІВНИМ – “ДЛЯ НАС ОДИН БОГ – ОТЕЦЬ,.. І ОДИН ГОСПОДЬ – ІСУС ХРИСТОС”

БОГ Єгова стверджує про Своє авторство великого плану Примирення, який, як ми щойно переконались, знаходиться в процесі розвитку. Він почався на Голгофі і закінчиться не раніше завершення Тисячолітнього віку, коли Господь Ісус Христос, Посередник Примирення, віддасть панування над землею, відновленою та повністю підпорядкованою, Отцю. В згоді з цим перебувають численні твердження Писання, наприклад: “Бо Я – Єгова, Бог твій, Святий Ізраїлів, твій Спаситель!” І знову: “Я Єгова, і крім Мене немає Спасителя!” І ще: “Я – то Єгова, твій Спаситель, а твій Відкупитель – Потужний Яковів”. Далі: “Я – Єгова, Бог твій від краю єгипетського, і Бога, крім Мене, не будеш ти знати, і крім Мене немає Спасителя”. Ще: “Єдиному Премудрому Богу, Спасителеві нашому,.. слава, могутність, сила та влада, перше всього віку, і тепер, і на всі віки! Амінь!” І ще: “Надію кладемо на Бога Живого, Який усім людям Спаситель, найбільше ж для вірних” (Іс. 43: 3, 11; 60: 16; Ос. 13: 4; Юд. 25; 1 Тим. 4: 10; Тит. 1: 3; 2: 10).
Якщо повністю прийняти цю думку – що Сам Всемогутній Єгова є Спасителем, автором великого плану спасіння і його виконавцем (через Його охочих [34] довірених осіб і представників), – це звільнило би багатьох від неправильних уявлень про стосунки між небесним Отцем і Його небесним Сином у справі спасіння людства. Не залишилося би місця для майже богохульного погляду на дану річ, якого тримається значна кількість тих, які визнають себе християнами: тобто, що небесний Отець палав гнівом, намагаючись вбити або катувати людину-грішника, і що небесний Син, наш Господь Ісус, повний любові та милосердя (чого, згідно з цією теорією, бракувало Отцю), втрутився і вгамував лють та гнів небесного Отця тим, що Сам прийняв удар гніву замість людини; що тепер Єгова заспокоївся лише тому, що Він, справедливий, не може знову вимагати від грішника того, що вже було заплачене дорогоцінною кров’ю Христа. Чим швидше його прихильники звільняться від цього жахливого погляду, тим кращою буде для них перспектива розвитку в духовних речах – в знанні, в благодаті і в любові до істинного Бога.
Властивий погляд на цей предмет показує нам, що небесний Отець – досконалий у всіх прикметах шляхетного характеру: досконалий у Своїй справедливості настільки, що справедливе покарання з боку Його праведного закону не може порушити навіть Він Сам; досконалий у мудрості настільки, що Його план і влаштування (не тільки щодо створення людини, але й щодо її спасіння, Примирення й т.д.), настільки довершені, що не могло виникнути жодної непередбаченої обставини або невдачі, ані необхідності змінити божественний план. Написано: “Бо Я, Господь, не змінююся” і “Господеві відвіку відомі всі вчинки Його”. Він також досконалий у Своїй любові, більшої від якої не може бути, і ця любов є у повній рівновазі та згоді з іншими божественними прикметами, тому вона може помилувати грішника лише виходячи зі справедливого задуму, накресленого божественною мудрістю. Він також досконалий у силі, тому всі Його добрі цілі, добрі прагнення, справедливий план і люблячі задуми (повністю узгоджені) виконаються і принесуть [35] задуманий від початку результат, як написано: “Так буде і Слово Моє, що виходить із уст Моїх: порожнім до Мене воно не вертається, але зробить, що Я пожадав, і буде мати поводження в тому, на що Я його посилав!” (Іс. 55: 11; Мал. 3: 6; Дії 15: 18).
Тому, коли ми бачимо з біблійної точки зору, що Сам Великий Єгова є Автором спасіння, принесеного нам дорогим нашим Господом Ісусом, це веде нас до того, щоб більш повно і правильно віддавати пошану і любов нашому Всемогутньому Богу, хоча це зовсім не применшує честі, любові та поваги, які ми властиво відчуваємо до нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа і з якими Його вшановуємо. Ми бачимо в Небесному Сині образ Небесного Отця і визнаємо Його “Ангелом Заповіту”, через Якого людство має отримати всі обіцяні благословення Єгови, і без Якого не можна здобути жодного божественного благословення. Виходячи з цієї думки – що наш Господь в усіх справах діє як представник Отця, Єгови, у ділі спасіння, – зверніть увагу на наступні вислови Писання:
“А коли з’явилась благодать та людинолюбство Спасителя, нашого Бога, Він нас спас… через купіль відродження й обновлення Духом Святим, якого Він щедро вилив на нас через Христа Ісуса, Спасителя нашого” (Тит. 3: 4-6).
“Його Бог підвищив Своєю правицею на Начальника й Спаса, щоб дати Ізраїлеві покаяння і прощення гріхів” (Дії 5: 31).
“І ми бачили й свідчимо, що Отець послав Сина Спасителем світу” (1 Ів. 4: 14).
“Павло, апостол Христа Ісуса, з волі Бога, Спасителя нашого й Христа Ісуса, надії нашої” (1 Тим. 1: 1).
“Бо це добре й приємне Спасителеві нашому Богові… Один бо Бог, і один Посередник між Богом та людьми – людина Христос Ісус” (1 Тим. 2: 3, 5).
Зверніть увагу також на слова Самого Господа Ісуса на цю тему:
“Бо Бог не послав Свого Сина на світ, щоб Він світ засудив, [36] але щоб через Нього світ спасся” (Ів. 3: 17).
“Я нічого не може робити Сам від Себе. Як Я чую, суджу” (Ів. 5: 30).
“Як Отець послав Мене, і Я вас [учнів] посилаю” (Ів. 20: 21).
“Про день же той чи про годину [коли небесне Царство має бути встановлене] не знає ніхто: ні Анголи на небі, ні Син, – тільки Отець” (Мк.13: 32).
“Час та добу… Отець поклав у владі Своїй” (Дії 1: 7).
“Діла, що чиню їх у Ймення Свого Отця, – вони свідчать про Мене” (Ів. 10: 25).
“Я посилаю на вас обітницю Мого Отця” (Лк. 24: 49).
“Я прийшов у Ймення Свого Отця” (Ів. 5: 43).
“Тож що Я говорю, то так говорю, як Отець Мені розповідав” (Ів. 12: 50).
“Більший за Мене Отець” (Ів. 14: 28).
“Я йду до Свого Отця й Отця вашого, і до Бога Мого й до Бога вашого!” (Ів. 20: 17).

“ДОСТОЙНИЙ АГНЕЦЬ, ЩО ЗАКОЛЕНИЙ”

Наш Господь Ісус Сам представив нам в останній книзі Біблії, “Об’явленні Ісуса Христа, яке дав Йому Бог, щоб показати Своїм рабам” (Об. 1: 1), чудову картину предмету Примирення, змальовуючи загальний план визволення людини від гріха та його прокляття. Це знаходиться в Об. 5. Там показано, що Небесний Отець, Старий днями, сидить на небесному престолі, а в Його руці згорток, списаний з середини і ззовні й запечатаний сімома печатками. Цей згорток, представляючи божественний план, знаний лише Отцю, Самому Єгові, знаходився в Його владі – в Його руці, – доки хтось [37] не виявиться гідним ознайомитися з ним і не стане його виконавцем як почесна довірена особа і представник Єгови. Далі символічна картина показує, що до того часу, як наш Господь Ісус постраждав за нас на Голгофі, “справедливий за несправедливих, щоб привести нас до Бога”, ніхто не був (не виявився) гідним взятись за божественний план або хоча зрозуміти його зміст.
Та коли наш Господь Ісус доказав Свою вірність Небесному Отцю слухняністю (не тільки тим, що упокорив Себе і взяв людський стан для перетерплення смерті, але й був слухняним “аж до смерті”, та ще й “[ганебної] смерті на хресті”), Він тоді і таким чином доказав, що гідний усякої довіри, щоб на Нього покладатися. Як стверджує апостол: “Тому й Бог повищив Його та дав Йому Ім’я, що вище над кожне ім’я, щоб перед Ісусовим Ім’ям вклонялося кожне коліно небесних і земних” (Фил. 2: 9-11). Саме в цьому місці картина, яку ми розглядаємо (Об. 5: 9-13), показує, що наш Господь Ісус є заколеним Агнцем, перед Яким вклонились і Якого проголосили Достойним Агнцем! “Ти достойний узяти цю книгу і розкрити печатки її, бо Ти був заколений і кров’ю Своєю Ти викупив людей Богові з усякого племені і язика, і народу, і люду”. Ось так нам показано звеличення представника Небесного Отця, “Ангола [слуги] Заповіту”. Завдяки Його покірності, цілковитому підкоренню й послуху волі Отця відтоді Він названий учасником престолу з Отцем. За особистим розпорядженням Отця небесні сили оголосили звістку: “Достойний Агнець, що заколений, прийняти силу, і багатство, і мудрість, і міць, і честь, і славу, і благословення!” Врешті “кожне створіння” збагне, що Єгова високо возвеличив Свого Єдинородного Сина – до спільної участі з Собою у Царстві, – і схвально вигукуватиме: [38] “Тому, Хто сидить на престолі [всесвіту – Єгові], і Агнцеві – благословення, і честь, і слава, і сила на вічні віки!” Тому не дивно, що нам сказано, що відтоді всі люди будуть так шанувати прославленого Сина, як шанують Отця, Котрий високо Його прославив (Ів. 5: 23).
Апостол говорить, що це прославлення Ісуса дає ілюстрацію божественного правила, що “Хто понижається – той піднесеться”. У цій символічній картині (в. 13) також варто побачити, що вивищення нашого Господа Ісуса Христа до слави, честі, влади та панування не означає, що Небесний Отець зрікся небесного престолу на Його користь, ані що Отець і Син є однією особою. Мова йде про дві особистості, і Отцю, як завжди, надається першорядне місце в славі та честі. Це знову нагадує нам слова нашого Господа: “І Я вам [Моїм учням] заповітую Царство, як Отець Мій Мені заповів” (Лк. 22: 29). Він також говорить Своїм вірним послідовникам: “Переможцеві сісти Я дам на Моєму престолі зо Мною, як і Я сів на престолі Його” (Об. 3: 21).
Як додатковий доказ того, що вся праця відкуплення є від Отця, хоч і через Сина, зверніть увагу на слова апостола, що Бог “в останні ці дні промовляв… до нас через Сина, що Його настановив за Наслідника всього [обіцяного], що Ним і віки Він створив. Він… учинив Собою очищення наших гріхів, – і засів по правиці величності на висоті [Єгови],.. остільки був ліпший понад ангелів”. Далі він говорить про Нього: “Ми маємо Первосвященика, що засів на небесах, по правиці престолу величності [Єгови], що Він Священнослужитель святині й правдивої скинії, що її збудував був Господь [Єгова], а не людина”. Цей же апостолі каже: “А Він [наш Господь Ісус] за гріхи світу приніс жертву один раз, і назавжди по Божій правиці засів” (Євр. 1: 2-4; 8: 1; 10: 12). Крім того, він закликає нас далі дивитись “на Ісуса, на [39] Автора [починателя] і Виконавця віри, що для радості, яка була перед Ним, перетерпів хрест, зневажаючи сором, і засів по правиці престолу?Божого”. Ще він закликає нас подумати про “Бога Господа нашого Ісуса Христа, Отця слави” і про те, “яка безмірна велич Його сили в нас, що віруємо за виявленням потужної сили Його, яку виявив Він у Христі, воскресивши із мертвих Його і посадивши на небі праворуч Себе, вище від усякого уряду, і влади, і сили, і панування, і всякого ймення, що назване не тільки в цім віці, але й у майбутньому. І все впокорив Він під ноги Йому” (Євр. 12: 2 (KJV); Еф. 1: 17-22). Також апостол Петро говорить про нашого Господа Ісуса, що Він, “зійшовши на небо, пробуває по Божій правиці, а Йому [через Отця] підкорилися Анголи, влади та сили” (1 Петр. 3: 22).
Всі ці різні вірші свідчать найбільш яскравим чином про надзвичайне звеличення нашого Господа Ісуса Христа в якості нагороди від Отця за чудовий послух і вияв Отцівського духа любові в жертвуванні Себе на користь грішників. Але вони зовсім не свідчать про те, що Господь Ісус був Отцем, ані що Він був звеличений, щоб зайняти місце Отця на небесному престолі або в почуттях та пошані Його розумних створінь. Навпаки, вони виразно показують, що Небесний Отець є вищий в честі та силі, є Доброчинцем, Який прославив та звеличив Сина і посадив Його праворуч від Себе, на найбільш почесному місці, і зробив Його співвласником престолу, тобто володіння небесним царством, ангелами й усім підвладним Йому небесним воїнством. Дійсно, мова про звеличення нашого Господа Ісуса і про повноту влади, даровану Йому Отцем, часом така міцна, що в одному випадку натхненний письменник вважав за потрібне звернути увагу на факт, що жодний із цих висловів про Його звеличення не означає, що Він рівний Отцю або вищий від Нього. Тому, говорячи про Тисячолітнє царювання Христа, [40] він каже: “Бо належить Йому [Христу] царювати, аж доки Він не «покладе всіх Свої ворогів під ногам Своїми!» Як ворог останній – смерть знищиться, бо «під ноги Його [Сина] Він [Отець] усе впокорив». Коли ж каже [Отець], що впокорено [Сину] все, то ясно, що все, окрім Того [Отця], Хто впокорив Йому [Сину] все. А коли Йому [Сину] все [земне] Він упокорить, тоді й Сам Син упокориться Тому [Отцю], Хто все впокорив Йому [Сину], щоб Бог [Отець] був у всьому все” (1 Кор. 15: 25-28).

“САМОІСНУЮЧИЙ”

Всемогутній Бог взяв Собі Ім’я й сказав, що це Ім’я – Єгова, яке означає “Самоіснуючий”, тобто “Безсмертний”. Читаємо Його звернення до Мойсея: “І являвся Я Авраамові, Ісакові та Яковові Богом Всемогутнім [Найвищим або Наймогутнішим Богом], але Йменням Своїм “Господь” [в оригіналі “Єгова”] Я не дався їм пізнати” (2 М. 6: 3) .
Під цим іменем, Єгова, Бог пізніше був визнаний серед Свого народу. Це ім’я вжите сотні разів у всьому Старому Завіті, але воно в значній мірі приховане від англійського читача через помилку перекладачів, які переклали його “Господь”. Однак його можна легко розпізнати, оскільки воно завжди друковане малими прописними, коли вживається для перекладу цього священного імені, Єгова.
Тому в першій Заповіді, даній Ізраїлю, Господь сказав: “Я – Господь [Єгова], Бог твій… не буде тобі інших богів [могутніх] передо Мною [рівних Мені]!.. бо Я – Господь [Єгова], Бог твій, Бог заздрісний” (2 М. 20: 2-5).
І знову Мойсей говорить: “Слухай, Ізраїлю: Господь [Єгова], Бог наш – Господь [Єгова] – один! І люби Господа [Єгову], Бога твого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю!”(5 М. 6: 4, 5). Якраз про цей уривок із Писання Сам Господь Ісус засвідчив як про [41] саму суть правди. Коли Його запитали про найбільшу заповідь, Він відповів, цитуючи це Писання: “Люби Господа [Єгову] Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою” (Мт. 22: 37, 38). І ще ми читаємо: “Я Господь [Єгова], – оце Ймення Моє, і іншому слави [честі] Своєї не дам” (Іс. 42: 8). Обов’язково не випустіть з уваги контекст, оскільки це точне твердження – що ім’я Єгова належить виключно “Отцю світил, в Якому немає переміни”, – іде одразу після Його пророчих слів про Месію як про почесного й вибраного Сина-слугу Єгови:
“Оце Отрок Мій, що Я підпираю Його, Мій Обранець, що Його полюбила душа Моя. Я злив Свого Духа на Нього, і Він правосуддя народам подасть… Не втомиться Він, і не знеможеться, поки присуду не покладе на землі, і будуть чекати Закона Його острови. Говорить отак Бог, Господь [Єгова]… Я, Господь [Єгова], покликав Тебе в справедливості, і буду міцно тримати за руки Тебе, і Тебе берегтиму, і дам Я Тебе заповітом народові, за Світло поганам, щоб очі відкрити незрячим, щоб вивести в’язня з в’язниці [смерті], а з темниці – тих мешканців темряви! Я Господь [Єгова] – ОЦЕ ЙМЕННЯ МОЄ” (Іс. 42: 1-8).

ІМ’Я ЄГОВА СТОСУЄТЬСЯ ТІЛЬКИ ОТЦЯ СЛАВИ

Часом кажуть, що ім’я Єгова стосується в Писанні нашого Господа Ісуса і, тому, не є окремим, особливим іменем Небесного Отця. Це помилка. Але для користі всіх ми розглянемо уривки, які, на думку декого, підтримують це твердження. Ми покажемо, що вони не суперечать попереднім віршам, які стверджують, що це – властиве й особливе ім’я великого “Я”.
[42] (1) Вірш, на який переважно посилаються, щоб доказати, що ім’я Єгова може властиво вважатись іменем Ісуса Христа, звучить: “Поставлю Давидові праведну Парость, і Цар зацарює, і буде Він мудрий, – і правосуддя та правду в Краю запровадить… А це Його Ймення, яким Його кликати будуть: «ГОСПОДЬ – ПРАВЕДНІСТЬ НАША»” (Єр. 23: 5, 6).
Тут мова, безсумнівно, йде про нашого Господа Ісуса і Його Тисячолітнє царювання, а ім’я по-єврейськи звучить “Jehovah-Tsidkenu”. Як це пояснити? Просто: перекладачі у своїй запопадливості знайти місце, де ім’я Єгова було б пов’язане з Ісусом, дали нам недокладний переклад. Не було би труднощів, якби його переклали: “А це Його Ймення, яким Його кликати будуть: «Наша праведність від Єгови»”. Як це ім’я справді відповідає діяльності та посаді нашого Господа Ісуса! Хіба Він не був представником Божої праведності і не прийняв вироку Справедливості як викуп людини, щоб Бог міг бути справедливим і в той же час міг виправдати того, хто вірить в Ісуса? Безсумнівно, жодне інше ім’я не було би більш відповідним.
Не варто випускати з уваги, що докладне те саме ім’я, “JehovahTsidkenu”, знову зустрічається в писаннях того ж Пророка. Однак наші друзі ніколи не звертають на це увагу, і перекладачі, хоч і перекладають його тими ж англійськими словами, не пишуть цих слів великими прописними буквами, як у іншому випадку. Чому? Бо контекст показує, що “JehovahTsidkenu” буде іменем всієї Церкви, Нового Єрусалима. “І його будуть кликати так: [“JehovahTsidkenu”], «Господь наша правда!»” (Єр. 33: 16)
Те, що саме це ім’я буде доречним для прославленої Церкви, можуть легко побачити всі: вона не тільки бере участь в стражданнях свого Господа заради праведності, “доповнюючи недостачу скорботи Христової” (Кол. 1: 24; 1 Петр. 5: 9), але їй також обіцяна участь у всій славі її Господа. Як дружина ділить почесті та ім’я свого чоловіка, так само Церква, як члени тіла Христа, носить ім’я Христа (Об. 3: 12; 19: 7; 21: 9).
[43] Це не єдині випадки, де ім’я Єгова вжите як складова іншого імені. Зверніть увагу, що гора, на якій Авраам приносив у жертву Ісака і де Бог приготовив йому барана на жертву як заміну за Ісака, була названа Горою “Провидіння Єгови” – “Jehovah-Jireh” (1 М. 22: 14). Мойсей назвав жертовник, який збудував, “Jehovah-Nissi”, тобто “Прапор Єгови” (2 М. 17: 15). Гедеон збудував жертовник і назвав його “Jehovah-Shalom” – “Мир Єгови” (Суд. 6: 23, 24). Єзекіїль пророкував про майбутнє місто, ім’я якого буде “Jehovah-Shammah” – “Диво Єгови” (Єз. 48: 35).
(2) Кажуть, що там, де написано, що Єгова являвся Аврааму (1 М. 18: 1), а потім Мойсею (2 М. 3: 3-15), то мова йде, очевидно, про Ісуса Христа, коли Він ще не був людиною, а, значить, це ім’я належить Йому. Ми відповідаємо, що таке міркування необґрунтоване: якщо це ім’я застосувати до когось іншого, це означало би, що такий слуга вельми шанований Єговою і справді вважався би в такому випадку управителем або представником, уповноваженим виявляти божественну силу. У 2 М. 3: 2 нам виразно сказано, що тим, хто представляв Єгову і використовував Його найбільш шановане ім’я “Я є”, був “ангел [посланник] Єгови”. Ми ні на мить не сумніваємось, що цим почесним посланникомбуло “Слово” з Ів. 1: 1, наш Господь до того, як Він став людиною. Та навіть найвищого і найбільш почесного посланника не треба приймати за Того, Кого Він представляє, від Чийого імені говорить і Чию силу вжив і передав Мойсею.
(3) Ісаї 40: 3 стосується місії Івана Христителя: “Вготуйте дорогу Господню [Єгови]”. Нам пропонують вважати це доказом того, що Ісус є тільки другим іменем Єгови. Ми знову відповідаємо, що це не так! Ісус був справді шанованим слугою Єгови і Його представником серед людей у найповнішому значенні слова. Але Він Сам говорить: “Отець послав Мене”; “Як Я чую, суджу”; “Я нічого не можу робити Сам від Себе”; “Більший за Мене Отець”. І ми повинні вірити [44] посланнику. Річ у тому, як ми вже показували*, що Іван Христитель лише провіщав більшого Посланника і навіть цілу Християнську Церкву в плоті, яка у свою чергу проголосить Христа у духовній славі – Голову і Тіло. Праця прославленого Христа буде наступним кроком у великому праці приготування дороги Єгові і вчинення славним місця для Його ніг. Ця праця, коли вона завершиться в кінці Тисячоліття, буде повним виконанням згаданого пророцтва (Див. 1 Кор. 15: 24-28; Ів. 6: 57; 5: 30; 14: 28).
————-
*Том II, Розд. 8.
————-
(4) Апостол говорить про нашого Господа Ісуса як про “Господа слави” (1 Кор. 2: 8). І нам пропонують це розглядати як доказ, що Він є Отцем, Єговою, бо останній в Пс. 24: 7-10 названий “Царем слави”. Відповідаємо, що такий кволий аргумент лише доказує слабкість теорії, яку вони силкуються підтримувати. Наш Господь Ісус дійсно буде величним, Царем Слави, коли протягом Тисячолітнього віку володітиме скіпетром землі від імені та влади Єгови. Але цей самий натхнений апостол ясно показує (в цьому ж посланні, в якому він називає Ісуса “Господом слави”), що коли Його Царство досягне найвищого рівня слави, воно буде передане Отцю – Тому, “Хто все впокорив Йому [Синові], щоб Бог [Отець] був у всьому все”.
(5) У двох пророчих описах Христового Тисячолітнього Царства сказано: “І станеться на кінці днів міцно поставлена буде гора [царство] дому Господнього [Єгови] на шпилі гір [пануючи над іншими царствами]… і підуть численні народи та й скажуть: «Ходіть та зберімось на гору [царство] Господню [Єгови]… і доріг Своїх Він нас навчить, і ми підемо стежками Його!.. І Він буде судити між людьми»” (Іс. 2: 2-4; Мих. 4: 1-3).
Вважають, що якщо Христос має царювати, судити й володіти Царством протягом Тисячоліття, то ім’я [45] Єгова тут слід вважати іменем Христа. Відповідаємо: “Не так!” Не треба забувати, що всі благословення походять від Отця, хоча й всі – через Сина (1 Кор. 8: 6). І так навчав нас наш Господь Ісус у Своїй зразковій молитві: “Отче наш, що на небі… Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя на землі, як на небі” (Мт. 6: 10). Це також показано в іншому місці (Мих. 4: 8), де про Христа (“Голову” й “Тіло” – Новий Єрусалим) говориться як про “Черідну башту”, до якої прийде попереднє панування, втрачене Адамом в Едемі і відкуплене Ісусом на Голгофі.
(6) “А ти, Віфлеєме-Єфрате,.. із тебе Мені вийде Той, що буде Владика в Ізраїлі, і віддавна постання Його, від днів віковічних” (Мих. 5: 1). Нам пропонують прийняти ці слова як доказ, що Ісус був Єговою – від вічності до вічності, бо Мойсей сказав: “Господи [Єгово]… від віку й до віку – Ти Бог!” (Пс. 90: 1, 2).
Ми відповідаємо, що це – намагання зробити нерозсудливий висновок, який суперечить не тільки сотням прикладів вживання імені Єгова в інших віршах, але й суперечить віршам, в яких ці слова знаходяться. Читаючи далі до Мих. 5: 3, ми бачимо, що це сказано про Месію: “І стане, і буде Він пасти [стадо Єгови – Пс. 23: 1] Господньою силою, величністю Ймення Господа Бога Свого”.
Чогось більш ясного щодо цього предмету годі шукати. Що ж тоді означають слова в Мих 5: 1? Ми відповідаємо, що їх можна добре зрозуміти ось так: “Віддавна постання Його [провіщене], від днів віковічних [Його прихід і Месіанство були задумані і передбачені у Божественному плані]”.
(7) Нас відсилають до пророцтва Ісаї 25: 6-9 про Тисячолітнє Царство і пропонують розглядати його як доказ того, що ім’я Єгова стосується нашого Господа Ісуса, бо там сказано: “І вчинить Господь [Єгова] Саваот на горі цій [в Царстві] гостину з страв ситих… [46] Смерть знищена буде назавжди, і витре сльозу Господь [Єгова] Бог із обличчя усякого”.
Ні, відповідаємо ми. Це зовсім не доказ. Ми справді повинні пам’ятати, що наш Господь, прославлений Христос, представлений як Той, хто промовляє, і Його праця в Тисячолітньому віці стисло підсумована у першому вірші цього розділу: “Господи [Єгово], – Ти мій Бог! Я буду Тебе величати [шанувати], хвалитиму Ймення Твоє”. Таким буде результат Тисячолітнього царювання, і в його кінці все повернеться у підпорядкування Єгові, Чия сила, діючи в Христі, підкорить Йому усе. Месія приходить на землю як могутній слуга й намісник Єгови, Іммануїл, “З нами Бог”. Цей погляд повністю підтримує ап. Павло, котрий, цитуючи це пророцтво і вказуючи на його виконання в знищенні Адамової смерті під час Тисячоліття, говорить: “А Богові дяка, що Він Господом нашим Ісусом Христом перемогу [визволення – тріумф] нам дав” (1 Кор. 15: 57).
(8) Як доказ, що ім’я Єгова справді належить нашому Господу Ісусу, нам пропонують той факт, що Він названий Дивним, Порадником [провідником, або дивовижним зразком], Богом сильним, Отцем вічності, Князем миру (Іс. 9: 5).
Ми розглянемо повне значення цього вірша пізніше, а тепер лише відмітимо, що в ньому немає нічого такого, що виправдовувало би застосування імені Єгова до нашого улюбленого Господа й Учителя, Ісуса. Та зауважте, що коли би саме такою була думка, то для того, щоб додати ім’я Єгова до інших титулів, годі було би знайти краще місце. Але вже наступний вірш говорить зворотне: “Ревність Господа [Єгови] Саваота це зробить” (вірш 6).
(9) “Скажи містам Юди: Ось Бог ваш! Ось прийде Господь [Adonai], Бог [Єгова], як сильний, і буде рамено Його панувати для Нього!.. Він отару Свою буде пасти як Пастир” (Іс. 40: 9, 10, 11).
Нам кажуть, що перед нами явно уривок, в якому наш [47] Відкупитель названий великий йменням Єгова. Та ми відповідаємо: Ні. Тут Він названий “раменом” Єгови, як і в інших місцях. Могутнє Рамено Єгови “пануватиме для Нього”, аж доки не скине всяку владу та силу, що противиться Єгові та Його праведному закону, – доки не доведе суд до перемоги, доки не прославить місце ніг Єгови (землю – Його підніжок) і не передасть Царство Богу, Отцю (1 Кор. 15: 24-28; Мт. 12: 20).
Іншими прикладами, де наш Господь Ісус пророчо представлений як “правиця”, тобто міць, Єгови, є:
“Хто нашій спасенній тій звістці [проповідуванню] повірив, і над ким відкривалось рамено Господнє? [Небагато хто розпізнає Господнє Рамено під час цього віку – “небагато хто сильні” і т.д.]… Він погорджений був, Його люди покинули” (Іс. 53; Ів. 12: 38).
“Острови будуть мати надію на Мене, і сподівання покладуть на Рамено Моє” (Іс. 51: 5, 9).
“Господь [Єгова] обнажив на очах усіх народів [при встановленні Свого Царства] святеє Рамено Своє, – і спасіння від нашого Бога побачить всі кінці землі!” (Іс. 52: 10)
“Рамено Його [Єгови] Йому допомогло… І прийде Відкупитель Сіонові й тим, хто вернувся із прогріху в Якові, говорить Господь [Єгова]” (Іс. 59: 15-20).
(10) В Ів. 12: 41 ми читаємо: “Це Ісая сказав, коли бачив славу Його, і про Нього звіщав”. Нам пропонують погодитись, що це ймовірно стосується Іс. 6: 1. Ми відповідаємо, що ми так і віримо. Але зауважте, що єврейське слово, переведене в цьому вірші як “Господь”, не “Єгова”, а “Adonai”. Наше теперішнє твердження полягає у тому, що ім’я Єгова по праву не належить нікому, окрім Небесного Отця – хоча воно може бути застосоване і до Його особливих посланців, коли вони говорять або діють від Його імені як Його представники.
Ми також не заперечуємо, що Adonai часом вживається як одне з багатьох титулів Небесного Отця. Ми стверджуємо, що в цьому вірші воно не відноситься до Отця, а до Сина. [48] Подібно це саме слово Adonai вжите по відношенні до Христа і Його Тисячолітнього Царства в другому Псалмі (4-9): “Владика [Adonai] їх висміє. Він тоді в Своїм гніві промовить до них, і настрашить їх Він у Своїм пересерді… Промовив до Мене Господь [Єгова]: Ти Мій Син, Я сьогодні Тебе породив”.
Але дехто, можливо, буде стверджувати, що Adonai з Іс. 6: 1 повинно відноситись до тієї ж особи, що і Єгова у віршах 3 і 5. Ми відповідаємо: Ні, не так. “Ангола Заповіту”, представника Єгови, можна так само вітати з пошаною в ім’я Отця, Якого Він представляв. Зауважте також, що у 8 вірші не Єгова дає послання й оголошує суд, а Adonai, бо Отець “ввесь суд віддав Синові” (Мт. 23: 34, 36, 38; Ів 5: 22, 27).
Можна процитувати й інші випадки, де наш Господь Ісус тісно пов’язаний з іменем Єгова, проте там вжите інше єврейське слово, яке в наших Бібліях також перекладене як “Господь”. Зверніть увагу на слова Малахії: “Ось Я посилаю Свого Ангола, і він перед обличчям Моїм приготує дорогу. І нагло прибуде до храму Свого Господь [Adon – той самий корінь, що й в Adonai], Якого шукаєте ви, і Ангол заповіту, Якого жадаєте. Ось іде Він, говорить Господь [Єгова] Саваот!.. І очистить синів Левія, і їх перечистить, як золото й срібло, і будуть для Господа [Єгови] жертву приносити в правді” (Мал. 3: 1-4).
Ще одне відоме згадування такого ж роду знаходиться у чудовому Месіанському Псалмі, який говорить: “Ти кращий від людських синів, в Твоїх устах розлита краса та добро, тому благословив Бог навіки Тебе… Престол Твій, Боже, на вічні віки, берло правди – берло Царства Твого. Ти полюбив справедливість, а беззаконня зненавидів, тому намастив Тебе Бог, Твій Бог, оливою радості понад друзів Твоїх”. Далі про Церкву говориться як про дочку Отця, як про Наречену, Дружину Агнця, і їй сказано шанувати Царевого Сина [49] як свого Господа: “А Цар буде жадати твоєї краси, бо Він – твій Господь [Adon – не Єгова], а ти до землі Йому кланяйся” (Пс. 45: 3-12; Євр. 1: 8, 9; 1 Кор. 11: 3; Еф. 5: 23; Ів. 5: 23).
(11) Нам пропонують звернути увагу на твердження Ісаї (8: 13,14), як на доказ того, що ім’я Єгова стосується нашого Господа Ісуса. Воно звучить: “Господа [Єгову] Саваота – Його свято шануйте, і Його вам боятись, Його вам лякатись!” Наголос робиться на наступному вірші, який без уточнення про кого йдеться, стверджує: “І буде Він… за камінь спотикання, і за скелю спокуси для двох домів Ізраїля”. Ми не можемо прийняти це як доказ. Швидше навпаки, контекст звертає увагу на третю особу (крім Єгови і Пророка), на нашого Господа Ісуса, Який говорить: “Зв’яжи свідоцтво, запечатай Закона між Моїми учнями. І я буду чекати Господа [Єгову]… Ось я та ті діти, що дав мені Господь [Єгова]” (Іс. 8: 16-18; порівняй з Євр. 2: 13).
(12) Псалом 110 пропонується як доказ того, що наш Господь Ісус в Писанні названий Єговою. Ми відповідаємо, що жоден аргумент не може бути більш перекрученим і більш неправильним. Навпаки, це доказує протилежне: “Промовив Господь [Єгова] Господеві [Adon] моєму: «Сядь праворуч Мене, доки не покладу Я Твоїх ворогів за підніжка ногам Твоїм… По правиці Твоїй [Єгови] розторощить Владика [Adonai] і т.д.»” І знову: “Поклявся Господь [Єгова], – і не буде жаліти: «Ти священик навіки за чином Мелхиседековим»” (Пс. 110: 1, 4, 5).
Хто не здатний бачити – що Той, про Кого тут йде мова, є звеличений до правої руки Єгови, тобто до становища головної милості, і став священиком нового Чину, – той справді засліплений своїми упередженнями. Та все ж ми відсилаємо його до інтерпретації цих слів нашим Господом і до того, як Він застосував їх до Себе, показуючи Себе як Adon, як Господа Давида, звеличеного Його Господом, Єговою (Мт. 22: 44, 45).
Апостол Петро, говорячи під впливом святого Духа в П’ятидесятницю, застосував ці слова таким самим чином. І в такому ж значенні на них посилається апостол Павло (Дії 2: 34; Євр. 1: 13; 10: 12, 13). [50]
(13) Оскільки наш Господь вважається Великим Учителем, то стверджують, що Він виконав провіщення: “Всі сини твої стануть за учнів Господніх [Єгови]” (Іс. 54: 13). У відповідь на це і як заперечення ми посилаємось на слова Самого Господа Ісуса. Він цитував ці слова Пророка у Своїй промові і ясно показав, що Він не був Єговою з цього пророцтва, ані не претендував на те, щоб бути. Ось Його слова: “У пророків написано: «І всі будуть навчені від Бога. Кожен, хто чув від Отця і навчився, приходить до Мене»” (Ів. 6: 45, Дерк.).
Сам Отець, великий Єгова, є не лише великим законодавцем, але й Великим Учителем Свого закону. Всі Його розумні сини ще побачать Його великий план спасіння людства, який містить у собі найбільшу з можливих ілюстрацій поєднання Справедливості, Любові та Мудрості, які окремо є також досконалими й непорушними.
Наш Господь Ісус був і далі є Великим Учителем людей по призначенню Небесного Отця, великого Головного Учителя над усіма. Саме це стверджував наш дорогий Відкупитель і про це навчав. Хіба Він не говорив відкрито, що Його вчення були про речі, які Він раніше навчився від Отця? Він казав: “Я те говорю, що Я бачив в Отця”. “Наука Моя [вчення] – не Моя, а Того, Хто послав Мене. Коли хоче хто волю чинити Його, той довідається про науку, чи від Бога вона, чи від Себе Самого кажу Я… Хто слави шукає Того, Хто послав Його, Той правдивий”. “Слово, що чуєте ви, не Моє, а Отця, що послав Мене”. “Я їм дав Твоє слово”. “Вони зберегли Твоє слово”. “Освяти Ти їх правдою! Твоє слово – то правда” (Ів. 7: 16-18; 8: 38; 14: 24; 17: 6, 14, 17).
Подібно наш Господь призначив особливих вчителів, підпорядкованих Йому, – апостолів, а потім ще інших в Церкві, щоб вони були вчителями і меншими пастирями Господньої отари, наказуючи їх: “Пасіть вівці Мої”, “Пасіть ягнята Мої”, “Пильнуйте себе та всієї отари, в якій Святий Дух вас поставив єпископами, щоб пасти Церкву Божу, яку власною кров’ю набув Він [Улюблений Син]” [51] (Дії 20: 28). Проте жодний з цих учителів не мав навчати своїх власних вчень, які можуть бути лише “мудрістю цього світу”. Весь Божий народ мав бути навчений Єговою, й ніхто не може бути правдивим учителем, якщо він не представляє людям слів, плану й характеру Єгови як взірців істини та того, що величне. Роблячи це, вони неминуче звертають увагу на “науки Христа” і “науки Апостолів”, які були лише виявленням та прищеплюванням величного і вічного закону Отця.
Ні наш Господь Ісус, ні Його апостоли, на відміну від тих, які сьогодні називають себе вчителями, не намагалися і не претендували бути першоджерелами. Зверніть увагу на покірні слова нашого Господа Ісуса, чудовіших від яких не знайти: “Сам Я від Себе нічого не дію, але те говорю, як Отець Мій Мене був навчив” (Ів. 8: 28). Чи можемо дивуватись, що Той, Хто виявився таким покірним і відданим Єгові, міг бути й був наділений великою честю і силою – був так високо звеличений до правиці Отця? І ми маємо натхнене свідоцтво, що уроки, дані нашому Господу Ісусу, були добре Ним засвоєні: “І хоч сином Він був, проте навчився послуху з того, що вистраждав був” (Євр. 5: 8; Фил. 2: 8).
Більше того, Господь через пророків показав, що Ісус, Великий Учитель, призначений Головним Учителем, Єговою, Сам буде навчений Єговою. І щоб Він міг стати “милостивим та вірним Первосвящеником” для людства і доказати, що Він гідний бути “Провідником спасіння” нашого, було потрібно, щоб Він вдосконалився через страждання (Євр. 2: 9, 10). Зауважте, як ясно висловлювались задовго до цього наведені далі пророцтва – що наш Господь буде навчений Єговою, добре засвоїть уроки і виявить любов до закону й послух до Законодавця:
“Господь Бог [Adonai Єгова] Мені дав мову вправну [навчену], щоб уміти зміцнити словом змученого, Він щоранку пробуджує, збуджує вухо Мені, щоб слухати, мов учні [ті, що навчаються]. Господь Бог [AdonaiЄгова] відкрив вухо Мені, й Я не став неслухняним, [52] назад не відступив [від Його вчень]. Підставив Я спину Свою тим, хто б’є, а щоки Свої – щипачам, обличчя Свого не сховав від ганьби й плювання” (Іс. 50: 4-10; Мт. 26: 67; 27: 26, 30; Іс. 53: 11).
Послухаймо ще слово Господнього свідоцтва про приготування нашого Господа Ісуса на величну посаду Царського Первосвященика для людства:
“І спочине на Нім Дух Господній [Єгови], – дух мудрості й розуму, дух поради й лицарства, дух пізнання та страху [пошани] Господнього [Єгови]. Його уподобання – в страху [пошані] Господньому [Єгови], і Він не на погляд очей своїх буде судити”. Його діткнулись почуття наших недугів, тому Він може краще допомагати всім, хто через Нього приходить до Бога – Його Церкві тепер, і світу в майбутньому, під час Тисячолітнього Царства (Іс. 11: 1-10; Євр. 2 :18).
Ще Месія пророчо представлений як Той, Хто говорить: “Дорогу життя Ти покажеш мені [даси зрозуміти]”. “Благословляю я Господа [Єгову], що радить мені”. Ці вирази зустрічаються у випадках цитування апостолами слів, які стосувалися нашого Спасителя, “людини Христа Ісуса” (Пс. 16: 7-11). Так пророцтвом підтверджуються слова евангеліста: “А Дитина [Ісус] росла та зміцнялася духом [розумом], набираючись мудрості. І благодать Божа [благословення] на Нім пробувала… А Ісус зростав мудрістю, і віком та благодаттю у Бога й людей” (Лк. 2: 40, 52).
Розглянувши найпереконливіші вірші Біблії на цю тему, ми впевнені, що Писання не дає права вживати велике ім’я Єгова до іншої істоти, окрім нашого Небесного Отця: ми впевнені, що воно обмежує його вживання і забороняє його застосування до другого.
Всі можуть переконатись у правильності рішення Всемогутнього, що Він має бути визнаний центром влади, мудрості, справедливості, любові та сили; адже це – правда, і щось інше було би неправдою, а також поганим та [53] шкідливим. І ми бачили з попередніх цитат, взятих зі слів нашого Господа, а також зі слів апостолів, яких Він особливо навчав словом уст Своїх і надихнув після П’ятидесятниці святим Духом, що жодна з них навіть не натякала на те, що Небесний Отець і Небесний Син були однією особою або що вони рівні в славі й силі – про що (без божественного уповноваження) твердять віровчення і катехізиси людей.
Тим не менше, Небесний Отець не проявляв жодної ревності до величі Свого Великого Головного Слуги, “Ангола Заповіту, Якого жадаєте”. Навпаки, Він високо підняв Його, щоб Він був наступним після Нього у званні та владі. Послухаймо слова Самого нашого Господа Ісуса: “Син нічого робити не може Сам від Себе, тільки те, що Він бачить, що робить Отець; бо що робить Він [Отець], те так само й Син робить. Бо Отець любить Сина, і показує все, що Сам робить, Йому. І покаже Йому діла більші від цих, щоб ви дивувались. Бо як мертвих Отець воскрешає й оживлює, так і Син, кого хоче, оживлює. Бо Отець і не судить нікого, а весь суд віддав Синові, щоб усі шанували і Сина, як шанують Отця. Хто не шанує Сина, – не шанує Отця, що послав Його” (Ів. 5: 19-23).
Лише тоді, коли ми ясно розуміємо біблійне твердження відносно великого Автора Примирення, Єгови, і бачимо різницю між Ним та Його уславленим Слугою, “Єдинородним у Отця”, Його “Улюбленим Сином”, в ділі Примирення, ми належним чином приготовані розуміти філософію Примирення. У великій мірі через плутанину думок відносно Отця і Сина дуже багато християн зовсім заплуталось щодо Примирення, і вони знаходяться в небезпеці втратити віру в це фундаментальне й найважливіше вчення божественного об’явлення.
Апостол Павло найбільш ясно й переконливо представляє суть відносин [54] між Отцем та Сином стосовно нашого Відкуплення, кажучи: “Іншого Бога нема, окрім Бога Одного… Та для нас один Бог – Отець, що з Нього походить усе, ми ж для Нього, і один Господь – Ісус Христос. що все сталося Ним, і ми Ним” (1 Кор. 8: 4, 6). Інакше кажучи, є лише один вічний і Всемогутній Бог, Автор і Джерело всього, Якому ми належимо, і є лише один Господь, Ісус Христос, через Якого Небесний Отець діє стосовно всіх різноманітних рис Свого плану, і лише Ним й через Нього ми тримали прощення гріхів (через віру в Його кров) і доступ до Отця та до милості, в якій ми стоїмо, радіючи надією Божої слави (Рим. 5: 2).

ТРАДИЦІЯ ОТЦІВ, ПІДТРИМАНА ПІДРОБКОЮ – ДОПИСКАМИ

Ми залишаємо для наступних розділів розгляд величі й гідності нашого Господа Ісуса Христа, через Якого відбувалась й відбуватиметься вся праця Примирення, а також розгляд не тільки великої честі, дарованої Йому з того часу як Він відкупив світ, але й великої честі та високого становища, які Він мав до того як став Відкупителем світу. Ми намагаємось виразно показати дещо про великого Автора цього плану. Та оскільки загальноприйнята думка християнства надзвичайно заплутана так званою “Догмою Трійці” (яку найвідоміші її захисники, за їхніми власними словами, самі не розуміють і не можуть ані збагнути, ані пояснити), буде доречним розглянути вірші Писання, які, як дехто вважає, надають певний відтінок вірогідності або підтримку цьому заплутаному людському вченню, для якого в Божому Слові неможливо знайти жодної підстави. Ми вже звертали увагу на різні вірші, які виразно стверджують, що є лише один Всемогутній Бог – не два, не три і не більше. Ми тепер звертаємо увагу на факт, що слово “Трійця” не зустрічається в Святому Письмі, ані жодне слово, рівносильне йому за значенням. Немає жодного [55] вислову, який, навіть нерозсудливо пояснений, міг означати щось таке. Насправді ті, хто підтримує доктрину Трійці і намагається пояснити власні думки, безнадійно заплутують як самих себе, так і своїх слухачів. Вони на одному диханні заявляють, що існує лише один Бог (оскільки Писання настільки виразно підкреслює цю думку, що її неможливо проігнорувати), і при цьому заявляють, що є три Боги (бо цій теорії вони віддані на основі “традицій отців”, переданих ще з часів раннього папства).
Але як може бути три Боги і в той же час лише один Бог? Якщо є три Боги, “рівні в силі і славі”, як стверджують катехізиси, тоді неправильно говорити, що є лише один Бог. Якщо є лише “Один Бог, Отець, від Якого все походить”, як доказує св. Павло; якщо, як ствердив Ісус, Отець більший від Свого шанованого Сина; якщо Отець підняв Свого улюбленого Сина з мертвих і високо Його звеличив, вшанував і призначив для Нього Царство; якщо остаточно Син знову передасть Царство Отцю, щоб Отець міг бути всім у всьому, тоді не може бути декілька Богів, рівних у силі. І хоч у наступному розділі ми переконливо покажемо, що наш Господь Ісус Христос є богом (що Його треба шанувати так, як шанують Отця, і що ми, шануючи Його, шануємо Отця, Який звеличив Його), однак об’єднаний голос Писання найбільш виразно стверджує, що є лише один Всемогутній Бог, Отець всіх. Як говорить апостол: “Всякому чоловікові голова – Христос, а жінці голова – чоловік, голова ж Христові – Бог” (1 Кор. 11: 3).
У Св. Письмі знаходиться лише один вираз, який немовби натякає, причому досить слабо, на доктрину Трійці Богів. Але сьогодні цей уривок всі вчені визнали як підроблений – як вставку. Тому він не включений до Виправленого Перекладу (Revised Version) Нового Завіту, хоча всі його перекладачі, наскільки нам відомо, були тринітаріями. І хоч їм хотілося залишити цей уривок, як [56] єдину підтримку з боку Святого Письма (щоправда дуже недосконалу у формулюванні), залишити його не дозволило їм сумління.
Не треба звинувачувати перекладачів нашого Загального Перекладу (Common Version) Біблії за те, що вони помістили цю вставку, бо тоді, коли вони перекладали, було неможливим знати про її підробний характер. Від часу цього перекладу були знайдені сотні древніх грецьких манускриптів, але жодний з них, датований раніше сімнадцятого століття, не містить цього речення, що підтримує Трійцю. Тому вчені, не проявляючи прихильності до того чи іншого віровизнання, не заперечують, що підроблені слова були вставлені для того, щоб підтримати доктрину Трійці, коли в церкві велися дискусії щодо цієї доктрини, і її захисники були в збентеженні перед лицем опонентів через відсутність будь-якого біблійного доказу для підтвердження своєї теорії. Підроблені слова були, без сумніву, вставлені якимсь надмірно запопадливим монахом, який сам був переконаний у цій доктрині і думав, що святий Дух грубо помилився, не виклавши цього питання в Писанні. Безсумнівно, вчинивши обман, він прагнув допомогти Богу й правді вийти зі скрутного становища. Але всі такі натяки – що Бог не дав нам повного об’явлення, достатнього, “щоб Божа людина була досконала, до всякого доброго діла готова”, і що воно потребує доповнення – є від противника. Такою самою була думка, що було би правильно зробити обман, підробку, заради добра й виправлення помилки Всемогутнього. Писар-монах або священик, який зробив цю фальсифікацію (приблизно на початку сьомого століття), несе велику відповідальність за свій додаток до Божого Слова і за шкідливий вплив, який він мав на Божий народ, котрий, шукаючи правду на цю тему, був введений в оману підробкою.
Ця підроблена вставка знаходиться в 1 Ів. 5: 7 і складається зі слів “на небі: Отець, Слово й Святий Дух, і ці Троє – Одно. І троє свідкують на землі”. Ці слова, якщо їх забрати з тексту, роблять його [57] простим й легким для розуміння і в цілковитій згоді зі всією рештою Писання. Та якщо ці слова залишити в тексті (як вони знаходилися там століттями), то виникає непорозуміння, бо вони захищають безглуздя. Наприклад, якщо ці слова залишити в тексті, то виходить, що Отець, Син і святий Дух домовились дати одне свідоцтво в небі, а саме: що Ісус є Христос. Який абсурд! Хто в небесах не знає, що Ісус – то Христос? Отже, кому б Отець, Син і святий Дух мали повідомляти цей запис, це свідоцтво? Нікому. Але це було зручним моментом для противника, щоб втрутитись і перекрутити правду. І він знайшов слугу, готового йому прислужитися.
Ці слова опускає не лише Revised Version, але й усі сучасні переклади – Emphatic Diaglott, переклад Янга (Young’s Bible translation), переклад Американського Біблійного Товариства (American Bible Union translation), Покращений переклад (Improved Version). Останній говорить:
“Цей текст про Небесних Свідків не міститься в жодному грецькому манускрипті, написаному раніше п’ятого століття. Його не цитує жоден грецький церковний писар, ані жоден з перших латинських отців, навіть якщо теми, які вони намагались зрозуміти, могли їх змусити звернутись до нього. Тому він явно підроблений”.
Ось що говорить про цей підроблений уривок Критичний Коментар Ланга (Lang’s Critical Commentary):
“Вищевказаних слів бракує у всіх грецьких кодексах, як також у Синайському рукописі (Codex Sinaiticus) [найстаршому з відомих грецьких манускриптів] і в усіх стародавніх версіях, включаючи Латинську (з восьмого століття). З того часу їх можна знайти [в манускриптах] у трьох варіантах. Не дивлячись на полеміку про Трійцю, на них не посилається жоден грецький отець, ані будь-хто з давніх отців латинської церкви”.
Грецький та Англійський Конкорданс Гадсона (Hudson’s Greek and English Concordance) говорить:
“Цих слів не знайти в жодному грецькому манускрипті раніше 15-го або 16-го століття і в жодній ранній версії”.
Цей уривок визнали вставкою наступні відомі вчені-знавці Біблії: сер Ісаак [58] Ньютон (Isaac Newton), Бенсон (Benson), Кларк (Clark), Хорн (Horne), Грісбах (Griesbach), Тішендорф (Tischendorf), Трегеліс (Tregelles), Лакман (Lachman) і Алфорд (Alford). Останній говорить:
“Якщо при критичному розгляді священного тексту не бути просто примхливим, то немає і тіні підстави вважати ці слова істинними”.
Д-р Костянтин Тішендорф (Constantine Tischendorf) говорить:
“Те, що цей підроблений додаток продовжують друкувати як частину апостольського Послання, я вважаю безбожністю”.
Проф. Т. Б. Уолсі (T. B. Wolsey) запитує:
“Хіба істина й чесність не вимагає, щоб такий уривок був викреслений з наших англійських Біблій – уривок, якого Лютер (Luther) не помістив у своєму перекладі і який вкрався у німецьку Біблію приблизно через п’ятдесят років після його смерті?”
Д-р Адам Кларк (Adam Clark), коментуючи цей уривок, говорить:
“Ймовірно цей вірш не справжній. Його немає в жодному манускрипті цього послання, написаному до винайдення друку, за одним винятком – Рукопису Монфортії (Codex Montfortii) з Коледжу Трійці (Trinity College), Дублін. Інших, хто опускає цей вірш, нараховується сто дванадцять. Він відсутній в обох сирійських манускриптах (Syriac), у всіх арабських, ефіопських, коптських, саідських, вірменських, слов’янських і т.д. – одним словом, у всіх древніх версіях, крім Вульгати (Vulgate). Та навіть в цій версії численні найдавніші і вірні копії його не містять. Він відсутній також у всіх давньогрецьких отців і навіть в більшості латинських”.
Джон Веслі (John Wesley), засновник Методизму, намагався підтримувати доктрину Трійці, однак в одній із своїх проповідей на основі цього вірша він процитував слова Сервета (Servetus): “Я не відважуюсь вживати слів “трійця” і “особи”, бо не знаходжу цих термінів у Біблії”. До цієї цитати Веслі додав: “Я б наполягав лише на прямих висловах, а не пояснених, тобто таких, які знаходяться в тексті”. Він намагався довести доктрину Трійці, бо вірив, що цей підроблений уривок є справжнім, адже точні дані з древніх манускриптів Біблії є недавнім надбанням. Наприклад, під час приготування Біблії Короля Якова (King James Version), тобто Загальноприйнятого Перекладу (Common Version) (1611 р. н.е.), перекладачі мали доступ лише до восьми грецьких манускриптів, і жоден з них не датувався раніше десятого століття. Проте зараз є близько сімсот манускриптів, і деякі з них, особливо [59]  Синайський (Sinaitic MS) і Ватиканський (Vatican MS) № 1209, є дуже старими, сягаючи приблизно 350 р. н.е.

ЩО НАВЧАЄ БІБЛІЯ ПРО ОТЦЯ, СИНА І ПРО ЇХНЮ ЄДНІСТЬ

Треба провести чітку різницю між визнанням віри в Трійцю і визнанням віри в Єдність небесного Отця, Єгови, з небесним Сином, нашим Господом Ісусом Христом, та святим Духом. Доктрина Трійці твердить, що Отець, Син і святий Дух “є одним в особі, і вони рівні в славі та силі”, як сказано у церковних віровченнях. Біблія, хоч і показує абсолютну Єдність між Отцем, Сином та святим Духом на різних етапах великого плану спасіння, відверто спростовує думку, що Отець і Син є однією особою, заперечуючи, що вони рівні у величі та силі, за винятком вже згаданого, що Отець прославив Сина, високо звеличив Його і дав Йому ім’я понад усі інші, крім Свого, зробивши Його Своєю довіреною особою і представником у виконанні “всякої влади на небі й на землі”. Різні вірші своїми твердженнями погоджуються, що Отець послав Сина на світ; і що Син, задля радості, запропонованої Йому Отцем, перетерпів хрест, не дивлячись на сором; що Він був першим і єдинородним Сином небесного Отця; і що після того, як Він виконає працю, поручену Йому Отцем, Він (в кінці Тисячоліття) передасть Царство на землі Отцеві. Крім того, є ще інші вірші, на які вже звернено увагу. В них Син явно і цілковито визнає, що Він “прийшов від Отця”, що Він “не прийшов чинити Свою власну волю”, а волю Отця; і що сила, яку Він використовував, не була Його власною силою, а силою Отця. Також є Його вислів: “Отець більший від Мене”, і твердження пророцтва, що Він є Посланником, тобто слугою, а не Автором [60] Угоди. До всього цього додаються неодноразово вислови Нового Завіту, що Він є Посередником Нової Угоди: “Один Посередник між Богом та людьми, чоловік Ісус Христос, Котрий дав Себе як викуп за всіх”. Всі ці різні вірші послідовно і гармонійно вказують на відмінність особи, слави та сили між небесним Отцем і небесним Сином і на безумовну й цілковиту єдність плану, волі, наміру. Адже Син був гідний стати виконавцем великого плану Єгови, бо Він не мав власної волі. Він відрікся власної волі, щоб наповнитись духом Отця і в кожній подробиці виконати Його волю (Ів. 6: 38, 39).
Крім того, самі слова “Отець” і “Син” вказують на різницю і заперечують думки про Трійцю та єдність особи, тому що слово “отець” означає “життєдавець”, тоді як слово “син” означає “той, хто одержав життя від когось іншого”. Небесний Отець не одержав життя ні від кого. Він – джерело, витік життя не тільки для нашого Господа Ісуса, Свого єдинородного Сина, але й через Нього є джерелом життя для всіх інших Його створінь. І все це знаходиться в абсолютній згоді з віршем, розташованим на початку цього розділу, в якому апостол прямо заперечує, що Отець і Син єдині в особі або в силі, говорячи: “Та для нас один Бог – Отець, що з Нього походить усе,.. і один Господь – Ісус Христос, що все сталося Ним”.
Думаючий читач одразу побачить біблійну гармонію і простоту представленого тут погляду, тоді як всі погодяться, що доктрину Трійці неможливо логічно ані зрозуміти, ані пояснити. З цим погоджуються і найпалкіші її захисники, які замість того, щоб постаратись пояснити цю неможливу річ, уникають дискусій, заявляючи, що це незбагненна “велика таємниця”. Та, як не дивно, ця доктрина про три Боги в одному Богові, яка не лише не має жодної біблійної підтримки, але й противиться Писанню від Буття аж до Об’явлення (прямо і посередньо) і яка опирається здоровому глузду як відверто нерозсудлива, все таки є доктриною, що міцно вкоренилася [61] серед християн і навіть серед протестантів, які визнають віру в Біблію і протестують проти будь-якого вчення, якого в ній немає. Чому так? Ми відповідаємо, що це одна з тих темних таємниць, з допомогою яких сатана через папство затьмарив Слово, характер і план Бога. Написано: “Для невіруючих, яким бог цього віку засліпив розум, щоб для них не засяяло світло Євангелії слави Христа, а Він – образ Божий” (2 Кор. 4: 4). Сатана окутав бідний світ цілковитою сліпотою, покривалами догматів та фальшивими таємницями, щоб перешкоджати тим, хто знайшов Господа, приходити до чистого знання правди.
Але як сатана може бути зацікавлений у збільшенні сяєва слави нашого Господа Ісуса Христа? Хіба ж він своєю діяльністю не намагається применшити славу Христа? Відповідаємо, що діяльність сатани завжди булав напрямку спотворення правди, спотворення Біблії і того, щоб її вчення виглядали нерозсудливими і суперечливими – і все це з метою, щоб завадити людству побачити виняткову красу, логіку і гармонію, які містяться в божественному плані та Слові. Чим більше нісенітниць сатана зможе вплести в людські погляди відносно Творця, тим більше йому вдасться відділити від служби Богу тих, у кого розсудливий і логічний склад розуму. І відповідно, чим більш нерозсудливими йому вдається зробити віровчення людей, тим більше він знищує справжню віру тих, хто захищає ці вчення, і більше схиляє до легковірності замість істинної віри.
Ось так століттями великий противник успішно трудився, щоб позбавити Церкву схильних розсудливо думати і зібрати в ній клас найбільш легковірних, забобонних і розумово обмежених. Він закрив і заховав деякі найбільш дорогоцінні правди під найбільш оманливими й огидними помилками, тому розвиток Господнього народу був повільним. Але, дякувати Богу, ми сьогодні живемо в часі, коли завіса неуцтва зникає, коли Господній народ вчиться [62] уникати віровчень, сформованих для його поневолення під час темних віків, й звертатись безпосереднього до Божого Слова. Та, на жаль, для багатьох, особливо для мудрих цього світу, це приходить надто пізно: вони вже настільки асоціюють ці віровчення з Біблією, що, відкидаючи перші, відкидають також останнє. Замість того, щоб шукати правдиве світло з Божого Слова, вони схильні ігнорувати або заперечувати його і прихилятися до свого власного розуміння – до людської філософії.
Ось чому Вища Критика, Еволюція, Християнська Наука, Теософія та інші теорії, які заперечують Біблію, розвиваються сьогодні такими швидкими темпами, тоді як старі віровчення розпадаються або ж люди від них відмовляються. Порівняно небагато зрозуміло, що помиляється не Біблія, а віровчення, і шукає “давні стежки” та “віру, раз дану святим” (Єр. 6: 16; Юди 3).
Але як доктрина Трійці змогла настільки поширитись серед християн, якщо вона не була вченням першої Церкви? Чи не є вона однією з найдавніших доктрин Церкви, яка сягає третього століття? Ми відповідаємо: Дійсно, доктрина Трійці з’явилася, взяла свій початок у другому та третьому столітті. Для кожного, хто без упередження досліджуватиме Писання, має бути цілком очевидним, що доктрина Трійці жодним чином, жодною мірою не була прийнята у першому столітті, про що виразно свідчать писання апостолів у Новому Завіті. Доктрина Трійці з’явилася зовсім природно – спочатку через войовничі настрої.
Апостоли у своїх вченнях, представлених впродовж першого століття, якнайрішучіше говорили про Христа, що Він не був Отцем, Єговою, а був Сином Єгови, Месією, посланим у світ, щоб благословити цей світ та встановити Боже Царство, а в кінці навести лад серед теперішнього стану гріха та безладдя. Твердження, що Він був Божим Сином, стикалось із зустрічними твердженнями: деякі казали, що Ісус був самозванцем; деякі – що Він був просто доброю людиною; інші – що в Нього було чудесне [63]народження, але Він ніколи не існував до того, як стати людиною; ще інші трималися правди, тобто що Він існував як Син Бога на духовному рівні, що потім Він став Сином Бога на людському рівні, щоб відкупити людство, і тепер Він так високо звеличений, що всім наказано шанувати “Сина, як вони шанують Отця”. Але, як всім відомо, схильність до войовничості веде до перебільшень, тому багато тих, які намагалися протистояти різним фальшивим поглядам відносно нашого Господа, потрапляло в іншу крайність, твердячи, що Він був Отцем, Самим Єговою.
Релігійний словник, одним із упорядників і редакторів якого був доктор Лаймен Еббот (Lyman Abbott), відвертий тринітарій, на стор. 944 говорить:
“Лише на початку четвертого століття погляд про Трійцю почали детально розробляти і формулювати у вигляді доктрини, здійснюючи намагання узгодити її з вірою Церкви в одного Бога... Із намагання вирішити цю проблему виникла доктрина Трійці… Трійця є дуже виразною рисою Індуїзму, і її можна помітити у перській, єгипетській, римській, японській, індійській і найбільш древній, грецькій міфології”.
Уявлення про існування більшої кількості божеств, а не одного, було дуже поширеним у древні часи серед всіх, за винятком одного народу, Ізраїлю. Як всім відомо, у грецькій міфології повно божеств, багато з яких мають практично однакову силу. І для греків юдейська ідея одного Бога виглядала сміховинною, натякаючи на брак богів. Тому здавалось, що язичницькі навернені повинні легко сприйняти погляд Трійці, як компроміс між загальноприйнятим поглядом у світі, званим політеїзмом (вірою, що є більше богів ніж один), і монотеїзмом (вченням про одного Бога), якого тримався Ізраїль. Говорити про три боги і при цьому стверджувати, що три є лише одним Богом, вважалась, без сумніву, майстерним ходом теології, завдяки якому погляди багатьох віруючих, навернених з юдеїв, можна було краще узгодити з загальноприйнятими думками язичників, яким намагались догодити, щоб привести їх у Церкву. Так само культ Марії – поклоніння Діві Марії – був впроваджений, щоб погодити його, зблизити [64] його і знайти в ньому щось спільне із забобоном, віддавна поширеним серед язичників стосовно Ісіди, Діани, та інших богинь, які мали мільйони шанувальників. Треба пам’ятати, що в той час, коли запроваджувалася ця доктрина, провідники Церкви вже полишили надію на другий прихід Господа для встановлення Його Царства і здобули нову надію: навернути світ і, тим самим, заснувати земну Церкву як Ієрархію, як Боже Царство, в якому представник, папа, царюватиме замість Христа як Його намісник.*
————–
*Дивись Виклади Святого Письма, Том. II, Розд. 9; Том. III, Розд. 4.
————–

Загальне прийняття вчення про Трійцю і упертість, з якою його тримаються, має в основі забобонний страх (прищеплений римським, а пізніше протестантським духовенством) перед погрозою, що той, хто заперечує Трійцю, йде просто на вічні муки. У той же час, як признають, ця доктрина є незбагненною, і ніхто по-справжньому в неї не вірить, бо ніхто не може насправді вірити у щось незбагненне. Та й різні доктрини та звичаї (не лише протестантизму, але й католицизму) заперечують науку Трійці: зверніть увагу, наприклад, на те, що всі протестанти моляться до Отця “в ім’я Ісуса”, “задля Ісуса” і т.п., тим самим визнаючи факт, що Вони є двома різними особами, а не одною. Римо-католики подібно визнають відмінність осіб, бо моляться до менших святих про заступництво за них перед Марією, щоб вона могла заступитись за них перед Ісусом, а Ісус міг заступитись за них перед Отцем.
Ця фальшива доктрина, яку протестанти прийняли від папства у середньовіччі і якої далі тримаються чіпкою хваткою, укріпилась настільки міцно, що віра в цю незбагненну, нерозсудливу і небіблійну доктрину стала критерієм ортодоксальності. Кожний, хто не вірить в неї, оголошується єретиком не тільки Римською церквою, але й [65] найвищим повноважним органом протестантів – Євангельським Союзом. Правда – могутня, і остаточно переможе. Тим часом, умови, на які Бог дозволив, стають випробуванням характеру та вірності Богу і Його Слову з боку тих, хто вважає себе Його народом і каже, що він навчений Богом. Тому кожному, хто шукає правди, треба бути чесним перед собою і перед Словом небесного Отця, яке єдине здатне зробити нас мудрими для спасіння. Тож пам’ятаймо, що лише правда освячує, і що неправда, навпаки, завжди веде до зла.

БОГ ОТЕЦЬ І БОГ СИН

Зараз, мабуть, слушний момент, щоб розглянути й дослідити деякі вірші, які, як дехто припускає, підтримують доктрину Трійці, хоч вони цього не кажуть.
(1) Існує твердження, що про нашого Господа Ісуса говориться як про Бога, а так як є лише один Бог, то Бог Отець і Бог Син мусять бути двома іменами однієї особи. Давайте розглянемо це питання у світлі божественного Слова, не роблячи ніяких припущень, а перевіряючи кожен крок на нашому шляху. Ми знаходимось у невигідному становищі, бо майже всі перекладачі Старого Завіту не були точними, або одностайними, у своїх перекладах деяких назв божества.* Наприклад:
——————–
*Судячи зі всього, прихильники Трійці, які перекладали нашу Біблію (Common Version Bible), побоялись передати ім’я Єгова власним ім’ям у кожному випадку, щоб люди не усвідомили факт, який заперечує теологія – що титул Єгова відноситься лише до великого “Я Є”, до Отця. Подібно англійський переклад Лізера (Leeser), зроблений для юдеїв, ховає це слово, можливо через страх, що дехто з юдеїв міг би спіткнутись об деякі нечисленні вживання цього слова, розглянуті раніше. Юдей віддає перевагу слову Господь і вживає його, мабуть, в надії, що брати-юдеї сприйматимуть слово Господь як приналежне лише Єгові і, таким чином, відчуватимуть обурення до тих, хто говорить про Ісуса як про “нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа”, вважаючи це богохульством. Перекладачі, прихильники Трійці, ймовірно віддавали перевагу слову Господь замість Єгова, щоб християни, як звикли вживати слово Господь як титул нашого Спасителя Ісуса, могли думати, читаючи Старий Завіт, що мова йде переважно про Нього, а не про Отця, Єгову.
—————-

ІМЕНА БОЖЕСТВА В СТАРОМУ ЗАВІТІ

(1) Ім’я “Jehovah” (в англ. Біблії) правильно перекладене лише чотири рази – там, де не було можливим перекласти інакше (Вих. 6: 3; Пс. 83: 18; Іс. 12: 2; 26: 4). Воно перекладене “Бог” 298 разів, а “Господь” – понад 5000 разів. [66]
(2) Титул “Adonai” в основному правильно перекладений “Господь” і один раз – “Бог”.
(3) Титул “Adon” перекладений “Пан, Наставник, Господь”.
(4) Слово “elohim” і його модифікації “eloah”, “elah” і “el” зустрічається понад 2500 разів. Вони частіше всього відносяться до Єгови. Але в багатьох випадках цілком слушно застосовані до інших. Тому контекст повинен визначати, про кого йде мова. Ми представимо біблійні ілюстрації, які зроблять це питання цілком виразним і докажуть без всякого сумніву, що “elohim” означає “могутній”. Воно правильно застосоване до Єгови, бо Він Всемогутній, Всесильний. Воно також правильно застосоване до будь-якого ангела, бо вони могутні, сильні, і під час відвідин людей, описаних в Старому Завіті, вони були особливо могутніми, бо були представниками Єгови, Всемогутнього. Великі, впливові люди також властиво показані як “elohim” – могутні. Подібно до англійського слова “sheep” (“вівця”, а також “вівці”), “elohim” вживається як в однині, так і в множині, в залежності від обставин.
Це факти, і наші цитати із Соmmon Version Bible повністю їх підтвердять і, таким чином, продемонструють біблійну правильність і послідовність у застосуванні до нашого Господа Ісуса Христа назв “Бог” [elohim], “Adon” [Наставник, Господь] і “Adonai” [мій Господь], але ніколи Єгова.

[67]
ELOHIM [МОГУТНІЙ] ПЕРЕКЛАДЕНИЙ “АНГЕЛИ”

Псалом 8: 5, Кул.: “Хоч Ти [Єгова, в. 1] зробив Його трохи меншим проти ангелів [elohim], то увінчав зате славою і честю”.
Те, що це правильний переклад “elohim”, доказує факт, що натхнений апостол переклав його грецьким словом “angelos”, коли, пояснюючи, як наш Господь впокорив Себе, говорить: “Ти його вчинив мало меншим від Анголів” (Євр. 2: 7, 9).

ELOHIM [МОГУТНІЙ] ПЕРЕКЛАДЕНИЙ “БОГИ”

По відношенні до фальшивих богів язичників слово “elohim” вжите 196 разів. І це також цілком властиво, бо вони були могутніми і впливовими для їхніх шанувальників.

ЄГОВА [ВСЕМОГУТНІЙ] ELOHIM В ПОРІВНЯННІ З ІНШИМИ ELOHIM [МОГУТНІМИ]

Псалом 86: 6-8: “Приклони, Господи [ЄГОВО], ухо до молитви моєї… Нема між богами [elohim – могутніми] такого, як Ти” (Кул.).
Псалом 95: 3: “Бо Господь [ЄГОВА] Бог [el – могутній] і великий цар над всіма богами [elohim – могутніми]”.
Псалом 50: 1: “Всемогутній Бог [букв. Бог богів – el elohim – могутній могутніх], Господь [ЄГОВА], прорік” (Кул.).
Псалом 29: 1, 2: “Воздайте Господеві [ЄГОВІ], ви, синове можних [el – боги], воздайте Господеві [ЄГОВІ] красу і силу! Воздайте Господеві [ЄГОВІ] красоту імені Його; поклонітесь Господеві [ЄГОВІ] у пишній святині!” (Кул.).
Буття 17: 1: “Явивсь Господь [ЄГОВА] Авраамові і рече йому: Я Бог [el] Всемогущий” (Кул.).
Вихід 15: 11: “Хто подібний Тобі серед богів [el – могутніх], о Господи [ЄГОВО]?”
Буття 14: 22: “Авраам же сказав: Я звів свою руку до Господа [ЄГОВИ], Бога [el] Всевишнього, Творця неба й землі”.
[68] Псалом 96: 4: “Великий Господь [ЄГОВА] і прославлений вельми, Він грізний понад богів [elohim – могутніх] усіх”.
Цих прикладів достатньо в якості взірців, а бажаючі можуть шукати й знайти ще інші.

ELOHIM ЗАСТОСОВАНИЙ ДО ЛЮДЕЙ

У вищезгаданих 196 прикладах перекладу слова “elohim” на “боги” правдоподібно половина відноситься до людей – могутніх: царів, князів, вельмож і т.д. Та зараз ми звернемо увагу на декілька прикладів, де слово “elohim” стосується Господнього народу.
Буття 23: 6: Авраам названий “elohim” (в наших Бібліях це слово перекладене Божий). “Ти божий [elohim] князь серед нас”.
Вихід 7: 1: Мойсей названий богом [elohim] фараона. “Я поставив тебе богом [elohim] фараонові” (Гижа).
Вихід 21: 6: Судді [володарі, могутні] Ізраїлю названі “elohim”. “Його пан приведе його до суддів [elohim]”.
Вихід 22: 7, 8: “Якщо злодій не буде знайдений, то власник дому буде приведений до суддів [elohim]… Нехай справа обох прийде до судді [elohim]. Кого суддя [elohim] визнає за винного, той відшкодує вдвоє своєму ближньому”.
Вихід 22: 28: “Не лаятимеш суддів [elohim]” (Кул.). Зверніть увагу на підтвердження апостолом цього перекладу (Дії 23: 5).

СВЯТІ НАЗВАНІ ELOHIM

Псалом 82: 6, 7: “Я сказав був: «Ви – боги [elohim – могутні], і сини ви Всевишнього всі, та однак повмираєте ви, як [інша] людина, і попадаєте, як кожен із вельмож [голів]»”. Всі святі мусять померти – жертовно, як Христос Ісус, їхній “голова”, а не як Адам за власний гріх.
Цей уривок був процитований нашим Господом Ісусом і застосований до тих, хто одержав Боже слово з Його уст – тих, [69] хто має вуха, щоб “слухати”. І він далі стосується того самого класу.* “Улюблені, ми тепер Божі діти”, умовно, сподіваючись через божественну благодать “стати учасниками Божої Істоти” (Ів. 10: 34, 35; 1 Ів. 3: 2; 2 Петр. 1: 4).
—————
*Здається, весь 82 Псалом відноситься до нашого Господа Ісуса як божественно призначеного Визволителя і Судді християнства тепер, в час Його parousia. До Нього ми застосуємо слова: “Бог [elohim, Христос, призначений Отцем судити світ тепер] на божім [el – могутніх, серед фінансових, політичних і церковних князів] зібранні стоїть, серед [цих] богів [elohim – могутніх] Він судить”. Спочатку показано, що Він докоряє цим князям і закликає їх до справедливості, та вони “не пізнали та не зрозуміли, у темряві ходять вони [щодо того, яким буде наслідок їхньої політики]… Всі основи землі [суспільства] захитались”. І Він вирішив, що марно намагатись латати нинішні інституції. Вони повинні “зникнути”, щоб замість них могли прийти нові небеса і нова земля – нове суспільство. Тоді 6 і 7 вірші адресуються Його вірній “малій черідці”. Коли вона буде зібрана (коли вся “вибрана” Церква через смерть перейде поза завісу), тоді до Христа буде направлене звернення: “Устань же, о Боже [elohim], та землю суди, бо у владі Твоїй всі народи!” І щоб встановити Своє Царство, Він дозволить діяти судам, які в “час утиску, якого не було від існування люду”, принизять гордого, піднесуть покірного і впровадять “часи реституції”, давно обіцяні всіма святими пророками (Дії 3: 19-23).
—————-

СЛОВО “ЕLOHIM” ПЕРЕКЛАДЕНЕ ЯК “ВЕЛИКИЙ,” “СИЛЬНИЙ,” І Т.П.

Це слово часом перекладене як міцний, сила, великий і т.п. і пов’язане з неживими предметами: “Великий [elohim – могутній] сполох” (1 Сам. 14: 15); “Великою [elohim – могутньою] боротьбою” (1 М. 30: 8); “Високі [el – могутні] гори” (Пс. 36: 6, Кул.); “Сильніші [el] з хоробрих” (Єз. 32: 21); “Я маю в руці своїй силу [el]”. (1 М. 31: 29).

“БОГ” І “ГОСПОДЬ” У НОВОМУ ЗАВІТІ

У Новому Завіті справа спрощена використанням меншої кількості слів, але можна сказати, що у використанні цих слів ніщо не відрізняє Отця від Сина в [70] словах, перекладених як Господь і Бог. Ця річ цілком залишена на суд читача і позначена лише побудовою речення – крім випадку, де (при повторному використанні слова “Theos” в тому самому реченні) часом вжитий грецький препозитивний артикль, щоб протиставити Єдиного Бога з Богом. Ілюстрація цього знаходиться в Ів. 1: 1 – “Слово в Бога [hotheos] було, і Бог [theos] було Слово”. Але старанний дослідник (вільний від упереджень), як правило, не матиме труднощів, щоб зрозуміти думку апостола. І справді, його мова така виразна, що дивно, чому ми так довго не звертали на неї уваги.
Слово “Бог” в нашому Новому Завіті (чи по відношенні до нашого Небесного Отця, чи до Його Небесного Сина, нашого Господа Ісуса, чи до фальшивих богів) майже незмінно перекладене з грецького слова “Theos”. Винятком є [в англ. Біблії – ред.] Дії 19: 20, де слово “kurios” один раз перекладене “Бог”, тоді як його треба було перекласти “Господь” чи “Учитель”, і Дії 17: 18, де слово “daimonion” перекладене “боги”, а треба було “демони”.
Титул “Господь” (чи він відноситься до Єгови, чи до Христа, чи людини, чи ангелів), як правило, перекладений з грецького слова “kurios”, що означає “Учитель” чи “Господь”. Воно часто перекладене як “Пан” або “Наставник”. Винятками є п’ять випадків [в англ. Біблії – ред.], де слово “Господь” перекладене з грецького “despotes”, тоді як краще би було перекласти “Владика”, “Самодержець”. Ось ці приклади [в укр. Біблії всі вони перекладені правильно – ред.]:
(1) Лк. 2: 29: “Нині відпускаєш раба Свого, Владико [despotes] за словом Твоїм із миром”.
(2) Дії 4: 24: “Владико [despotes], що небо, і землю, і море, і все, що в них є, Ти створив… Збираються старші докупи на Господа [kurios] та не Христа Його. Бо справді зібралися в місці оцім проти Отрока Святого Твого Ісуса, що Його намастив Ти”.
(3) 2 Петр. 2: 1: “Єресі, відречуться від Владики [despotes], що викупив їх”.
(4) Юди 4: “Відкидаються єдиного Владики [despotes] і Господа нашого – Ісуса Христа”. [71]
(5) Об. 6: 10: “Аж доки, Владико [despotes] святий та правдивий, не будеш судити і не мститимеш… за кров нашу?”
Rabboni [учитель] один раз перекладене “Господь” в Мк. 10: 51 [в англ. Біблії, в укр. правильно – ред.].
Kurieno [бути панами] один раз перекладено “пани” в 1 Тим. 6: 15.

БОЖЕСТВО [АНГЛ. GODHEAD – БОЖЕСТВО З БОГОМ НА ЧОЛІ]

Перекладачі (англійського) Нового Завіту вкрай невдало вибрали й тричі використали слово “godhead” для перекладу трьох різних слів, жодне з яких не має того значення., яке з цим словом приходить на розум звичайного англійського читача, а саме: Бог з декількома тілами і лише однією головою. Воно знаходиться [в англ. Біблії – ред.]:
(1) “Ho Theios” перекладене як “Godhead” в Діях 17: 29, тоді як повинно бути “Божество” – “Не повинні ми думати, що Божество [ho Theios] подібне до золота, або срібла, чи до каменю”. Це ж слово перекладене як “божественний” лише в двох інших випадках в Новому Завіті, тобто в 2 Петр. 1: 3, 4.
(2) “Theiotes” перекладено як “Godhead” в Рим. 1: 20, тоді як повинно бути “Божественність”, тобто “Божество”, – “Його вічна сила й Божество [Theiotes]”. Це єдине місце у Новому Завіті, де зустрічається це слово.
(3) “Theotes” перекладено як “Godhead” в Кол. 2: 9, тоді як мало бути перекладено “Божество” – “Бо в Ньому тілесно живе вся повнота Божества [Theotes]”. Це єдине місце в Новому Завіті, де зустрічається це слово.
В прославленому Христі, Котрий є Головою Церкви, мешкає вся повнота: достаток мудрості, благодаті й сили – не лише для того, щоб керувати всіма справами Церкви, Його тіла, але й щоб виконувати, як представник Отця, будь-яку і кожну річ, в якій є необхідність, для просування до успішного завершення великого божественного плану, дорученого Його догляду.

[72]
“ГОСПОДОВІ БОГОВІ СВОЄМУ ВКЛОНЯЙСЯ І СЛУЖИ ОДНОМУ ЙОМУ!” (МТ. 4: 10)

Дехто стверджує, що той факт, що наш Господь Ісус приймав поклоніння, не докоряючи за це, означає, що Він є Єговою. Вище процитовані слова нашого Господа немовби натякають, що будь-якій істоті, крім Єгови, приймати поклоніння було би неправильним. Ми ж відповідаємо: Ні! Пояснювати ці слова таким чином означало би вкладати в них значення, якого вони не містять, і казати, що вони суперечать вченню інших віршів. Постанова Єгови відносно Христа: “Ти Мій Син, Я сьогодні Тебе породив” – вже була записана пророками, як і Його наказ: “Нехай Йому вклоняться всі Анголи Божі!” (Пс. 2: 7; 97: 7; Євр. 1: 5, 6). Наш Господь Ісус знав це. Він також знав, що в минулому ангельським посланникам Єгови поклонялись як представникам Єгови, і що Він Сам був головним посланником, Єдинородним Сином, “Посланником Завіту”, Якого Отець освятив і послав у світ, і Він, тим самим, знав, що той, хто шанує Його, шанує також Отця.
Ось Його слова: “Хто не шанує Сина, – не шанує Отця, що послав Його” (Ів. 5: 23; Мал. 3: 1).
Грецьке слово “proskuneo”, перекладене у Новому Завіті “поклонятись”, означає “цілувати руку”, як собака лиже руку свого господаря. Значенням є “шанування”.
Єврейське слово “shaw–kaw”, перекладене у Старому Завіті “поклонятись”, означає “схилятись вниз”. Значенням є “шанування”. Це слово зустрічається 170 разів, і лише біля половини від цього числа стосується поклоніння Богу. Але цей факт захований від англійського читача, оскільки 74 рази воно перекладене “впасти ниць”, “схилитись”, “проявити шанобливість”, “віддати уклін” і т.д., коли мова йде про виявлення поваги до великих земних істот. Наведемо приклади:
[73] Авраам “вклонився [shaw–kaw] до землі, та й промовив: «Господи [Adonai],.. принесуть трохи води, – і ноги свої помийте, і спочиньте під деревом»”. Це він говорив і робив, коли думав, що це лише “три мужі”(1 М. 18: 2-4).
Лот “вклонився [shaw–kaw] обличчям до землі” двом з цих трьох (1 М. 19: 1).
Авраам “вклонився [shaw–kaw] народу тієї землі” (1 М. 23: 7, 12).
Ісак благословив Якова, говорячи: “Народи нехай тобі кланяються [shaw–kaw]!.. і нехай тобі кланяються [shaw–kaw] сини матері твоєї” 1 М. 27: 29).
“Давид схилився обличчям до землі та й поклонився [shaw–kaw]” царю Саулу (1 Сам. 24:9).
Авігаїл “вклонилась [shaw–kaw] до землі” перед Давидом, а потім і перед Давидовими рабами (1 Сам. 25: 23, 41).
Жінка з Текої “впала на обличчя своє… і вклонилася [shaw–kaw]” царю Давиду. Йоав та Авесалом зробили так само – “поклонився” [shaw–kaw] (2 Сам. 14: 4, 22, 33).
“Прийшов Мефівошет… до Давида і впав на обличчя своє й поклонився [shaw–kaw]” (2 Сам. 9: 6).
На основі цих доказів всім стане зрозуміло, що заборона, дана в першій заповіді: “Не будеш покланятись [shaw–kaw] їм, ні їм служити” не мала на увазі і не означала заборону шанування, поваги і т.д. до шанованих осіб чи до тих, хто займав почесне становище серед людей. І юдеї не помилялись, коли кланялись [shaw–kaw] ангелам, які приходили з посланнями від імені Єгови, визнаючи Його. І таке шанування було схвалене – ніколи не засуджувалось. Заповідь остерігає перед ідолопоклонством, тобто поклонінням будь-яким богам, які могли суперничати з Ним. Цього Єгова не може терпіти. Тому для будь-якого юдея, який визнавав Ісуса як “Посланого від Бога”, не було неправильним виявляти до Нього шанобливість, повагу. Тим більше це властиво для всіх, хто визнає нашого Господа Ісуса на основі Його слів, що Він – Божий Син.
[74] Насправді ми можемо бути певні, що фарисеїв, які вхопили каміння, щоб убити нашого Господа за те, що Він називав Себе Сином Бога, охопила би така ж несамовита лють, і вони каменували би не тільки нашого Господа Ісуса, але й тих, котрі проявляли би до Нього шанобливість, звинувачуючи їх в ідолопоклонстві, коли б вони як народ притримувалися такої ж крайньої думки про поклоніння, пошану (proskuneo), як ті, проти чиїх крайніх поглядів на це слова ми виступаємо, і помилковість яких доказали.
Винятками щодо такої вільності можуть бути випадки, коли людина, якій виявляється пошана, повага або поклоніння, є відкритим представником фальшивого бога – такого як псевдо-Христос, тобто фальшивий Христос – Антихрист. Ми віримо, що під цю категорію фальшивого, помилкового поклоніння підпадає пошана до папи, який на своєму становищі фальшиво стверджує, що він – “Намісник Христа”. Саме на цій основі наш Господь Ісус відмовився визнати сатану та його велику владу у світі. Це була діюча зласила, яка навмисно протидіяла законам Єгови. Тому пропозиція, щоб наш Господь не противився злу, а поважав, шанував, погані звичаї, вже встановлені під режимом сатани, і тоді сатана співпрацюватиме з Ним у встановленні Його царства, була відразу відкинена, а відповідь означала: “Я є в повній згоді з Богом Єговою і, відповідно, в повній згоді з пророчим твердженням: «Господеві Богові своєму вклоняйся, і служи одному Йому», – а оскільки ти – Його свідомий противник, то Я не можу виявляти жодної пошани ні до тебе, ні до твоїх методів, як не зміг би служити твоїй справі або співпрацювати з тобою. Наші шляхи зовсім різні. Я не матиму з тобою жодної справи (Порівняй Мт. 4: 10; 5 М. 10: 20, 21).
Якби наш Господь Ісус став суперником Єгови, а не Сином і слугою, то будь-яка пошана до Нього означала би неповагу до Отця і була би грішною – ідольською. Однак, приймаючи шанобливе ставлення до Себе як Божого Сина, Він, навпаки, цілком відверто і відкрито заявив: “Отець більший від Мене”, і навчав Своїх учнів звертатись з проханнями до Отця, говорячи: “Чого тільки попросите ви від Отця в Моє Ймення, – Він дасть вам” (Ів. 16: 23).

[75]
“Я Й ОТЕЦЬ – МИ ОДНЕ!” (ІВАНА 10: 30)

Цей вірш вважається доказом того, що наш Господь Ісус має право на ім’я Єгова – що Він був Отцем і Сином, або що Він не мав Отця і не був Сином.
Маючи неясні, таємничі поняття щодо “трійці”, досить велика кількість розумних (в інших речах) людей, здається, забула, що єдність буває різного роду, а не тільки особиста. Адже у всіх інших випадках, коли вживається це слово, мається на увазі злагода – єдність плану, цілі, волі, розуму. Наскільки сліпими може зробити нас та чи інша теорія, добре ілюструє факт, що особисте пояснення нашого Господа та ілюстрація Ним того, яким чином Він і Отець одне, здебільшого взагалі випускають з уваги. Він сказав в молитві до Отця:
“Я благаю за них. Не за світ Я благаю, а за тих, кого дав Ти Мені, – Твої бо вони… Та не тільки за них Я благаю, а й за тих, що ради їхнього слова ввірують у Мене, щоб були всіОДНО: як Ти, Отче, в Мені, а Я – у Тобі, щоб ОДНО були в НАС і вони… щоб ЄДИНЕ були, як ЄДИНЕ і Ми. Я – у них, а Ти – у Мені, щоб були ДОСКОНАЛІ В ОДНО” (Ів. 17: 9, 20-23).
Тут єдність Церкви, про яку молився Господь, як підкреслено, є такою ж, як єдність між Отцем і Сином. Не вимагає дискусій, що єдність Церкви є єдністю розуму, а не єдністю особи. Очевидно, Відкупитель мав на думці єдність серця, єдність цілі, єдність волі між Його послідовниками, і ця єдність відповідає єдності між Отцем і Ним. Цієї єдності з боку Церкви слід було досягти докладно так само, як досягнуто єдності між Отцем і Сином. Син був заодно з Отцем, повністю прийняв волю Отця як Свою власну, кажучи: “Не Моя воля хай буде, лиш Твоя”. Отже, кожний член Церкви має прийти до досконалої гармонії з Отцем та Сином, виконуючи не власну волю, а відкладаючи її [76] убік і приймаючи волю Христа, яка є волею Отця. Так і тільки так Церква прийде до єдності, про яку молився наш Господь і яку Він згадує як єдність, що існує між Отцем та Ним. Дивно, що дехто намагається перекручувати слова нашого Господа й зловживати ними, щоб змусити їх підтримувати нерозсудливу й небіблійну доктрину Трійці – три Боги в одній особі. І, навпаки, якою чудовою й розважливою є біблійна єдність Духа Отця, Сина і Церкви.

“ХТО БАЧИВ МЕНЕ, БАЧИВ ОТЦЯ”

Після того, як наш Господь сказав про Себе, що Він є Дорога, Правда і Життя, що ніхто не може прийти до Отця, лише через Нього, і що хто знає Його, буде знати і Отця, Пилип звернувся до нашого Господа Ісуса: “Господи, покажи нам Отця, – і вистачить нам”. Ісус відповів йому: “Стільки часу Я з вами, ти ж не знаєш, Пилипе, Мене? Хто бачив Мене, той бачив Отця, то як же ти кажеш: «Покажи нам Отця»? Чи не віруєш ти, що Я – в Отці, а Отець – у Мені? Слова, що Я вам говорю, говорю не від Себе, а Отець, що в Мені перебуває, Той чинить діла ті” (Ів. 14: 7-10).
Нам пропонують прийняти ці слова нашого Господа Ісуса як доказ, що Він є Єговою (а не Сином Єгови), і що ім’я Єгова, як таке, цілком підхоже для Нього. Але всі повинні зауважити, що весь контекст показує різницю між Отцем та Сином, яку жодна розсудлива особа не використала б, якби захотіла створити враження, яке тринітарії намагаються видобути з нього. Отже, все питання в тому: Що саме наш Господь хотів нам дати зрозуміти Своїми словами: “Хто бачив Мене, той бачив Отця”? Відповідаємо: Він хотів дати зрозуміти, що людині (тілесній, земній істоті) неможливо бачити Бога, [77] духовну істоту. Так, наприклад, апостол Іван засвідчив: “Ніхто Бога ніколи не бачив – Однороджений Син, що в лоні Отця, Той Сам виявив був [Його]” (Ів. 1: 18). Він намагався пояснити те саме, що Господь сказав Мойсею: “Ніхто не може бачити лиця мого і жити”, – тобто, що коли б Отець хотів показатися людству, це було би можливим або через чудесне відкриття людських очей, щоб побачити духовну славу (наражаючи людину на смерть), або через Боже виявлення Себе в тілі з плоті, щоб люди могли побачити щось з Його характеру через близький контакт і спілкування.
І хіба Бог не зробив докладно так само? Божий розум, Божа воля були повністю представлені в Його Єдинородному Сині, нашому Господі, коли Він став тілом і перебував серед людей. Тому Він був найкращим, найближчим, найточнішим представленням Бога, яке було чи коли-небудь буде можливим дати людству. Бачачи і близько знаючи Господа Ісуса, Пилип та інші апостоли знали Отця в найбільш повному значенні, в якому людство може знати Його. Вони також знали Його в найбільш абсолютному значенні, в якому Отець може об’явити Себе людству. Ніколи не було, ніколи не буде і ніколи не може бути більш виразного, більш точного, більш повного виявлення Бога людині, ніж в особі Господа Ісуса Христа. Бо коли Він “став тілом”, то “Бог явився [гр. став явний] в тілі” (1 Тим. 3: 16, Кул.). Схоже апостол говорить про Церкву, вірних членів Христа, що нас віддають на смерть, “щоб з’явилось [гр. стало явним] Ісусове [життя] В НАШОМУ СМЕРТЕЛЬНОМУ ТІЛІ” (2 Кор. 4: 11).
Досконала людина є досконалим образом невидимого Бога, а, отже, найкращим можливим представленням, ілюстрацією. Схоже під час Тисячоліття вдосконалені Стародавні Гідні будуть найкращими представниками Небесного Отця, Небесного Сина і Небесної Нареченої Христа серед людей. Хто бачитиме їх, той бачитиме Бога, явленого в [78]плоті – Божу подобу в плоті. І саме до цього величного стану все стогнуче створіння, якщо захоче, матиме привілей дійти під керівництвом Царського Священика та Його “братів”-священиків, які служитимуть через Стародавніх Гідних, котрі, як тілесні представники Царства, будуть земними “князями” (Пс. 45: 16, Кул.).

БЛАЖЕННИЙ І ЄДИНИЙ МІЦНИЙ, ЦАР НАД ЦАРЯМИ ТА ПАН НАД ПАНДАМИ, ЄДИНИЙ, ЩО МАЄ БЕЗСМЕРТЯ
–1 ТИМ. 6: 15, 16 –

Багато-хто думає, що цей уривок означає, що наш Господь при Своєму з’явленні, під час Свого другого приходу, покаже світу (сповістить про) велич Небесного Отця. І хоча цей погляд містить деякі розсудливі аспекти, ми в цілому схильні застосовувати даний вислів до слави і честі Христа, датуючи від початку Тисячолітнього віку. Так, Він спонукає всіх, хто прийме Його шлях, визнати також Бога Отця, але це не буде при Його з’явленні, а при кінці Його царювання, коли Він “передасть Царство Богові й Отцеві” (1 Кор. 15: 24-28).
Застосовувати цей уривок до Отця означало би заперечувати, що наш Господь володіє безсмертям, тоді як Писання виразно вчить, що Він і всі, хто матиме частку у Першому Воскресінні, одержать безсмертя, і що таким чином Отець, Який має невід’ємне життя (самоіснування – безсмертя), дав і Сину, щоб Він мав невід’ємне життя(самоіснування – безсмертя) (1 Кор. 15: 42-44, 53, 54; Ів. 5: 26).
А коли застосовувати цей вірш до Сина, то він досконало узгоджується з кожною умовою і в жодному значенні не ігнорує Отця, Єгову, ані не доказує, що наш Господь Ісус є Отцем, Єговою. У всіх таких випадках ми повинні пам’ятати [79] незмінне правило, викладене натхненним апостолом, а саме, що у порівняннях, почестях і т.п., згаданих щодо Сина, Отець завжди є винятком як істота, яка знаходиться нескінченно вище усіляких порівнянь. Ось Його слова: “Ясно, що все, окрім Того [Отця]…”, – тобто, що Отця не можна вважати нижчим або підкореним нашому Господу Ісусу та різним повноваженням, переданим Йому Отцем. Бо коли Син підкорить гріх у світі, “тоді й Сам Син упокориться Тому [Отцю], Хто все впокорив Йому [Сину]” (1 Кор. 15: 27, 28).
Є ще один дуже подібний вислів про славу царства нашого Господа Ісуса, дану Йому Отцем: “Він – Голова всякої влади й начальства” (Кол. 2: 10). Відповідь на це така сама. Уряд та влада Отця ніколи не протиставляються уряду та владі Сина, бо останній є одне з першим і є Його представником.

“ВІН НЕ ВВАЖАВ ПОСЯГАННЯМ БУТИ РІВНИМ БОГОВІ”

З Фил. 2: 6 (на основі загальноприйнятого англійського видання Біблії (Common English Version)) виникає, немовби апостол Павло робить гучну заяву, що Христос, “маючи Божу природу, не вважав посяганням бути рівним Богові” (Тур.). Перш за все слід зауважити, що цей уривок, без всяких сумнівів, не підтримує доктрину Трійці, ані те, що наш Господь Ісус є Отцем, Єговою. Бо якщо так, то звідки взялись би думки посягати або добиватися рівності? Ці слова “посягання” і “рівний” ясно вчать, що Отець та Син є не однією особою, а двома. Але яким дивним виглядає те, що слова апостола настільки відрізняються від слів нашого Господа про дану річ, Який говорить: “Отець більший від Мене”; “Я нічого не роблю Сам від Себе”. Ми запитуємо, чи наш Господь Ісус втратив покору, що згодом вирішив бути рівним Богу Отцю?
Але, по-друге, ми помічаємо, наскільки такий погляд суперечить [80] уроку, який намагався прищепити апостол. Чи апостол намагався спонукати Церкву прагнути і домагатись честі Отця або честі один одного? Безперечно, ні! Навпаки, він перестерігає від марнославства та заохочує до скромності розуму, щоб кожен вважав іншого кращим від себе. Він запевнює своїх читачів, що ця покора розуму була вдачею нашого Господа Ісуса, і говорить: “Нехай у вас будуть ті самі думки, що й у Христі Ісусі!” Якщо думки, які були в Христі Ісусі, полягали у тому, щоб захопити славу й честь Отця і не вважати це посяганням, тоді такі самі думки в Господній Церкві означали б, що кожен з нас повинен домагатись усієї слави й честі, які тільки можна здобути, що ми повинні вважати це правильною поведінкою, і що таким чином ми матимемо розум (вдачу), який виявляв Христос.
Але все це – неправда. Проблема полягає в перекладі. Він поганий і пропонує щось прямо протилежне тому, що мав на увазі апостол. Грецьке слово “harpagmos”, перекладене тут як “посягання”, в Новому Завіті зустрічається лише цей єдиний раз, і з ним асоціюється думка про посягання, тобто незаконне заволодіння. Але думка апостола зовсім протилежна внаслідок неправильного порядку слів у реченні. Його думку можна передати майже тими самими словами, але з протилежним значенням: “Котрий не думав через посягання бути рівним Богу”. Таким чином, поведінка нашого Господа Ісуса протиставлена поведінці сатани, який намагався узурпувати становище та почесті Бога (Іс. 14: 12-14). Це ясно показано попереднім і наступним контекстом – щоб нічого не робити з марнославства; що Христос був дуже покірний розумом і що ми також повинні бути покірними розумом і йти слідом за Ним. Зверніть увагу на наступні переклади цього слова “harpagmos”, яким надають перевагу відомі знавці з різних віросповідань:
“Не вважав це чимось, чого треба палко бажати”. Кларк (Clarke).
“Не думав завзято втримати”. Вейкфілд (Wakefield).
“Не вважав це… предметом сильного бажання”. Стюарт (Stewart).
[81] “Котрий, існуючи в Божому вигляді, не допускав думки про те, що варто бути рівним Богу”. Ротергем(Rotherham).
“Котрий, будучи [з самого початку] в Божому образі, не вважав предметом прагнень [бажаною річчю] бути нарівні з Богом”. Revised Version.
“Котрий, існуючи в Божому вигляді, не вважав існування нарівні з Богом річчю, якої можна домагатися”. AmericanRevisionCommittee.
“Не думав… як про річ, якої можна добиватись”. Шарп(Sharpe).
“Не хапався за це жадібно”. Ніланд(Neeland).
“Не домагався пристрасно”. Дікенсон(Dickenson).
“Не думав про узурпацію”. Турнбул (Turnbull).
Це останнє визначення здається найкраще годиться з контекстом і є перекладом, якому надали перевагу і який помістили в “EmphaticDiaglott”, де весь цей уривок звучить так:
“Котрий, хоч будучи в Божому вигляді, не думав про узурпацію, щоб стати таким, як Бог, але полишив те, що мав, приймаючи вигляд раба”.
Такий переклад узгоджується не лише з наявними фактами, але й з аргументом апостола, частиною якого він є. Якщо докладніше, то він каже, що наш Господь Ісус, коли Він був духовною істотою і мав Богоподібний образ та природу, не був наповнений духом честолюбства й бажання узурпувати божественну владу, силу, славу та пошану. В Нього не було духа сатани, який намагався звеличити себе, говорячи: “Стану подібним до Всевишнього”. Навпаки, навіть займаючи найвище становище, наступне після Всевишнього Отця, Він був настільки покірно відданим, слухняним волі Отця, що полишив Свою славу й велич духовного становища, замінивши цю вищу природу й славу на нижче становище, людське становище, “мало менше від ангелів”. Далі апостол продовжує показувати, що була проявлена не лише ця покора, але пізніше була показана ще більша покора, коли наш Господь Ісус, як людина Христос Ісус, був відданий на смерть, до того ж ганебну смерть на хресті. І все це упокорення, як [82] стверджує апостол, було послухом божественній волі, Отцівській волі. Тоді апостол звертає увагу на результат цього, кажучи: “Тому [оскільки Він показав вірність, покору і послух аж до смерті] й Бог [Отець] повищив Його, та дав Йому Ім’я, що вище над кожне ім’я, щоб перед Ісусовим Ім’ям вклонялося кожен коліно… і щоб кожен язик визнавав… на славу Бога Отця!” (Євр. 2: 7, 9; 1 Tим. 2: 5, 6; Фил. 2: 9-11).
З такої точки зору цей текст є далеким від того, щоб підтримувати доктрину Трійці або сприяти їй, і він найбільш рішучим чином опирається їй і перебуває у цілковитій згоді з усім Божим Словом та з освяченим здоровим розумом і розсудливістю.
Ми полишаємо цю рису нашої теми, ширше оцінивши довжину, ширину, висоту й глибину величі особи, характеру та плану Небесного Отця, і здобувши більше поваги, ніж будь-коли, до Його великого Сина, Чия дивовижна любов, вірність та довір’я Отцівській мудрості, благодаті та силі була по-царськи нагороджена. Ми справді радіємо, “шануючи Сина, як ми шануємо Отця”. І після повного, вичерпного розгляду об’явлення, даного нам в Божому Слові, ми повністю погоджуємось з натхненним свідченням апостола Павла: “Для нас один [найвищий] Бог – Отець, що з Нього походить усе, ми ж для нього, і один Господь – Ісус Христос, що все сталося Ним, і ми Ним” (1 Кор. 8: 6).