Попередній розділ 2: Нове Створіння Зміст
РОЗДІЛ ІІІ
ПОКЛИК НОВОГО СТВОРІННЯ
Мають право тільки “покликані” – Коли почався цей поклик “Великого Спасіння” – Поклик до покаяння не є покликом до Божественної природи – Юдейський поклик – Євангельський поклик – Чому покликано небагато “великих”, “мудрих” або “сильних”– Возвеличення як нагорода за щиру покору – Характер як умова поклику – До світу протягом Тисячоліття буде звернений не поклик, а наказ – Час Євангельського поклику обмежений – Отець кличе, тобто притягує Нове Створіння – Христос – наша Мудрість – Христос – наше Виправдання – Різниця між дійсним і тимчасовим Виправданням – Чи “Новому Створінню” потрібне Виправдання? – Підстава Виправдання – Виправдання Стародавніх Гідних відрізняється від нашого – Виправдання Тисячолітнього віку – Христос став нам Освяченням – Освячення протягом Тисячолітнього віку – Два різних посвячення в образах Левитів – Ніхто з них не мав спадщини в Землі – Велика Громада – Освячення у двох частинах – Частина людини – Частина Бога – Досвідчення залежать від темпераменту – Освячення – це не досконалість і не емоції – “Всі недуги твої Він вздоровляє” – Потреба в Престолі Благодаті – Як Виправдання поєднується з Освяченням – Посвячення з часу закриття “Високого Поклику” – Спасіння, або Визволення Церкви
Нагода стати членами Нового Створіння і мати частку в його можливостях, привілеях, благословеннях і славі не була дана всім людям у світі, а тільки “покликаному” класу. Це дуже виразно пояснено в Писанні. Господь покликав Ізраїль по плоті стати Його особливим народом, відділеним від інших земних народів, або націй, як написано: “Тільки вас Я пізнав [визнав] зі всіх родів землі” (Ам. 3: 2). Однак поклик Ізраїлю не був “високим покликом”, “небесним покликом”, а тому ми не знаходимо жодної згадки про небесні речі в жодній з обітниць, що належать цьому народові. Їхній поклик був до підготовчого стану, який у кінцевому підсумку зробив останок народу готовим прийняти високий [86] поклик до “великого спасіння… яке проповідувалося спочатку від Господа, ствердилося нам через тих, хто почув”, й скористатися ним (Євр. 2: 3). А тому умови високого, тобто небесного поклику слід шукати не в Старому Завіті, а в Новому. Та коли очі нашого розуміння відкриваються на розуміння “Божих глибин”, ми бачимо в Його діяльності й провидінні щодо тілесного Ізраїлю певні образні уроки, корисні для духовного насіння, покликаного небесним покликом. Адже Апостол пояснює нам, що тілесний Ізраїль, його закони й Божа діяльність з ним були тінями й образами кращих речей, що належать покликаним до членства в Новому Створінні.
Оскільки Христос у всьому мав мати першість у божественному плані, тому Він мав бути першим, головним, Первосвящеником, Який мав стати провідником цього Нового Створіння Божих синів, Вождем їхнього спасіння та прикладом для них, на Який вони могли б дивитися, як на взірець, і вслід за Ким вони могли б іти. У цьому ми бачимо абсолютно задовільний аргумент, чому Стародавні Гідні не могли мати жодної участі або частки в цьому Новому Створінні. Слова нашого Господа про Івана Христителя підтверджують це: “Поправді кажу вам: Між народженими від жінок не було більшого від Івана Христителя! Та найменший у Царстві Небеснім, той більший від нього!” (Мт. 11: 11). І апостол, говорячи словами найвищої похвали про віру й шляхетний характер цих братів минулої епохи, стверджує, що “Бог передбачив щось краще про нас, щоб вони не без нас досконалість одержали” (Євр. 11: 40).
Крім того нам слід пам’ятати, що ніхто не може бути покликаний, перебуваючи під осудом через Адамів гріх. Щоб бути покликаним до цього “високого поклику”, потрібно спочатку отримати виправдання від Адамового вироку, а його не міг мати навіть тілесний Ізраїль через кров тельців і козлів, які не здатні усунути гріх, а були тільки образами кращих жертв, які справді задовольняють вимоги Справедливості [87] щодо нашого роду. Тому поклик не міг початися до того, як наш Господь Ісус дав ціну відкуплення – купив нас Своєю “дорогоцінною кров’ю”. Навіть апостоли були покликані й прийняті до Нового Створіння лише умовно, доки Відкупитель не дав ціни, не зійшов на вишину і не представив її за нас. Тоді, і не раніше, у день П’ятидесятниці Отець прямо визнав тих віруючих і зачав їх Своїм святим Духом, щоб вони були “Новими Створіннями”. Так, наш Господь сказав фарисеям під час Свого служіння: “Я не прийшов кликати праведних, але грішників до покаяння” (Мт. 9: 13). Але ми повинні бачити велику різницю між покликом людей до покаяння і покликом їх до небесного поклику божественної природи й співспадкоємства з Христом. Грішники для нього неприйнятні. Тому ми всі, будучи “з природи дітьми гніву”, потребуємо спочатку бути виправданими даром від усього через дорогоцінну кров Христа.
Цьому абсолютно відповідає те, про що ми читаємо на початку Послання до Римлян (1: 7): що це послання адресоване “усім, хто знаходиться в Римі, улюбленим Божим, покликаним святим” (пер. Гиж.) – покликаним бути святими, учасниками божественної природи тощо. На початку Послання до Коринтян написано: “Божій Церкві, що в Коринті, посвяченим у Христі Ісусі, покликаним святим, зо всіма, що на всякому місті прикликають Ім’я Господа нашого Ісуса Христа” (1 Кор. 1: 2). Винятковість цього поклику ще більше підкреслюється в наступному вірші (9), який називає автора нашого поклику: “Вірний Бог, що ви через Нього покликані до спільноти Сина Його Ісуса Христа, Господа нашого”. Це означає об’єднання, єдність. Йдеться про те, що поклик має на меті знайти серед людей тих, які стануть єдине із Відкупителем як Нові Створіння, співспадкоємці з Ним у славі, честі та безсмерті, які були даровані Йому як нагорода за Його вірність.
Тут нам пригадуються слова апостола, що ми станемо співспадкоємцями з Христом лише на певних [88] умовах, а саме: “Коли тільки разом із Ним ми терпимо, щоб разом із Ним і прославитись” (Рим. 8: 17). У тому ж розділі Послання до Коринтян (вірш 24) апостол показує, що поклик, про який він говорить, аж ніяк не є тим самим покликом, який певний час був обмежений до юдеїв. Далі з його слів зрозуміло, що не всі є покликані. Він говорить: “Ми проповідуємо… для самих покликаних юдеїв та греків Христа, Божу силу та Божу мудрість”, хоча для непокликаних юдеїв Він був каменем спотикання, а для непокликаних греків – безумством. У своєму листі до Євреїв (9: 14, 15) апостол пояснює, що поклик цього Євангельського віку не міг бути проголошеним до того, як наш Господь Своєю смертю став “запорукою” Нового Заповіту. Ось його слова: “Тому Він Посередник Нового Заповіту [угоди], щоб через смерть, що була для відкуплення від переступів, учинених за першого заповіту [Угоди Закону], покликані прийняли обітницю вічного спадку” (Євр. 7: 22).
НЕ БАГАТО ВЕЛИКИХ, МУДРИХ І ВЧЕНИХ ПОКЛИКАНО
Можна було б логічно припустити, що якби цей особливий поклик і мав бути обмежений, то він обмежувався б найкращими представниками занепалого людства – найшляхетнішими, найчеснішими, найталановитішими, але апостол спростовує цю думку словами: “Дивіться бо, браття, на ваших покликаних, що небагато хто мудрі за тілом, небагато хто сильні, небагато хто шляхетні. Але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і немічне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильне, і простих світу, і погорджених, і незначних вибрав Бог, щоб значне знівечити, так щоб не хвалилося перед Богом жодне тіло” (1 Кор. 1: 26-29). Причиною такого стану справ апостол називає ціль Бога, щоб жодна людина не могла хвалитися, що вона в чомусь якось заслужила ті великі благословення, які мають бути даровані. Уся ця справа задумана як ілюстрація для ангелів [89] і людей Божої сили трансформувати характер із низького й зневаженого до шляхетного й чистого, але не примусово, а через перетворюючу силу правди, яка через обітниці та надії, представлені покликаним, викликає в них і хотіння, і чин виконувати Його добру волю. Результатом цього божественного задуму стане не тільки слава Отця, але й покора та вічне добро тих, кого Він благословить. Ми бачимо, як у Новому Завіті не раз повторюються різні вислови про те, що цей поклик і спасіння під ним не походять від людини, не є через її силу, а через Божу благодать. Також неважко зрозуміти, чому цей поклик, як правило, менш привабливий для знатних, і більше – для простих.
Гордість – істотний елемент занепалої природи, і з нею слід постійно рахуватися. Ті, хто менше занепалий, ніж більшість їхніх ближніх, і, отже, більш шляхетний за своєю природою, ніж пересічні ближні-створіння, здатні усвідомлювати цей стан і відчувати певну міру вищості й пишатися цим. Такі, навіть якщо вони шукають Господа і прагнуть Його благословення та прихильності, схилятимуться до того, що Господь прийме їх на якійсь іншій основі, ніж їхніх більш занепалих і менш благородних ближніх. Однак Божий критерій – досконалість; і Він заявляє, що все, що не відповідає цьому критерію, засуджується; і кожному засудженому вказано на того самого Відкупителя і на ту саму жертву за гріхи, скільки б він не постраждав від гріхопадіння – багато чи порівняно мало. Ці умови прийняття, безумовно, були привабливішими для убогих і більш занепалих членів людської сім’ї, ніж для більш шляхетних. Адже слабкі, занепалі особи більш гостро відчувають свою потребу в Спасителі, бо вони значно більше оцінюють власні недосконалості, тоді як менш занепалі, маючи певну міру самовдоволення, не дуже бажають низько схилитись перед Христовим хрестом, щоб прийняти виправдання як вільний дар і на цій основі (і тільки на ній) наблизитись до престолу небесної благодаті, щоб отримати милість і знайти благодать для допомоги. [90] Вони більш схильні покладатись на власне розуміння, маючи почуття самовдоволення, яке заважатиме їм увійти низькими воротами та йти вузьким шляхом.
Бог, очевидно, кладе великий натиск на покору тих, кого Він запрошує стати членами цього Нового Створіння. Апостол підкреслює це, кажучи: “Тож покоріться під міцну Божу руку, щоб Він вас Свого часу повищив” (1 Петр. 5: 6). Павло вказує їм на зразок, на Ісуса Христа – як Він упокорився, умалив Себе, щоб прийняти нижчу природу й перетерпіти смерть, навіть смерть на хресті і т. д. За цей послух і покору Бог високо підняв Його. Тоді Петро вказує на урок цього, кажучи: “Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать” (1 Петр. 5: 5). Подивіться на своє покликання, браття: не багато великих, мудрих чи вчених покликано, а головним чином бідні цього світу, багаті вірою. Разом з винагородою, яку Бог встановлює за покору, є і винагорода, яку Він встановлює за віру. Він хоче, щоб Нові Створіння складались із тих, хто навчився беззастережно довіряти Йому, хто приймає Його благодать як достатню для себе, і хто, завдяки силі, яку Він надає, здібний осягнути (разом зі звеличенням) перемогу, до якої Він їх кличе.
ХАРАКТЕР ВСЕ-ТАКИ Є УМОВОЮ ПОКЛИКУ
Хоча Бог не покликує мудрих чи великих, чи вчених, однак ми не повинні розуміти, що його народ є грубим чи неосвіченим у тому значенні, що він злий, зіпсутий чи аморальний. Навпаки, Господь ставить найвищий можливий критерій перед тими, кого кличе. Вони покликані до святості, до чистоти, до вірності та до принципів справедливості – до оцінки цих речей у своєму серці та прояву їх у своєму житті на славу Того, Хто покликав їх із темряви до Свого дивовижного світла (2 Петр. 1: 3; 1 Петр. 2: 9). Світ може їх знати лише за плоттю, хоча за плоттю вони можуть і не бути такими шляхетними або вишуканими, як інші, – часто навпаки, – однак Господь [91] приймає їх не за плоттю, а за духом, за їхнім розумом, їхніми намірами, їхнім “серцем”. Отже, з того моменту, як вони приймають Божу благодать у Христі та прощення своїх гріхів і посвячують себе Господу, вони вважаються звільненими від тих вад, які природно належали їм, як дітям Адама. Вони сприймаються так, ніби їхня плоть зодягнулася в заслуги Христа, приховуючи всі свої вади. Новий розум, нова воля – це “Нове Створіння”, прийняте Богом і покликане Ним, і тільки з ним можна мати справу.
І справді, новий розум, у міру свого розвитку, проявляє себе благородним, чесним, праведним і поступово одержує більшу владу й контроль над плоттю, так що ті, хто не визнає Нових Створінь, як і не визнавали Господа, можуть остаточно захоплюватись їхніми добрими ділами, святим життям та духом здорового розуму, хоча всьому цьому вони можуть часом приписувати якісь ниці мотиви. І незважаючи на поступове зростання й наближення нового розуму до єдності з розумом Господа, вони можуть ніколи не здобути повний контроль над смертним тілом, з яким вони пов’язані, хоча це, безумовно, буде їхньою ціллю і зусиллям – прославляти Бога у своєму тілі, а також у своєму дусі, своєму розумі, які є Його (1 Кор. 6: 20).
Звернімо увагу на деякі особливості та обмеження, встановлені для характеру “Нового Створіння”. Апостол дає настанову одному з цих покликаних, яка стосується усіх: “Змагай добрим змагом віри, ухопися за вічне життя, до якого й покликаний ти” (1 Тим. 6: 12). Ці Нові Створіння не повинні сподіватися на перемогу та велику нагороду без битви з супротивником, а також з гріхом, що рясніє у всіх їхніх поступках і слабкостях їхньої власної плоті, хоча остання і прикрита заслугою Христової праведності на умовах Угоди Благодаті. Апостол ще раз закликає цей клас: “Щоб ви гідно поводилися перед Богом, що покликав вас у Своє Царство та в славу” (1 Сол. 2: 12). Нове Створіння повинно не тільки розуміти своє покликання та його остаточну нагороду в Царстві [92] та славу, але й повинно пам’ятати, що в теперішньому житті воно стало представником Бога та Його праведності й повинно прагнути поступати відповідно до цього. Таким чином ми читаємо: “Але за Святим, що покликав вас, будьте й самі святі в усім вашім поводженні, бо написано: «Будьте святі; Я бо святий!»” (1 Петр. 1: 15, 16). Знову ж у цьому посланні (2: 9) читаємо, що ми повинні “звіщати чесноти Того, Хто покликав нас із темряви до дивного світла Свого”.
Духовні ізраїльтяни Нового Створіння не були піддані рабству особливих законів, як це було з тілесними ізраїльтянами, але “закону свободи”, щоб їхня любов до Господа могла проявити себе не тільки у добровільному униканні того, що не подобається Господу, але й у добровільному жертвуванні людських прав та інтересів у службі правді та праведності, Господу та братам. Згідно з цим апостол заявляє: “Бо покликав нас Бог не на нечистість, але на освячення” (1 Сол. 4: 7). І знову він говорить: “Бо ви, браття, на волю покликані, але щоб ваша воля не стала приводом догоджати тілу” (Гал. 5: 13), приводом чинити зло. Швидше використовуйте свою свободу, щоб жертвувати нинішніми правами для правди та службі їй – щоб ви таким чином були жертвуючими священиками цього царського священства, яке зрештою царюватиме в Божому Царстві як співспадкоємці з Христом, щоб роздавати божественні благословення світу.
Є багато місць у Святому Писанні, які вказують на те, що поклик стати “Новими створіннями” – це поклик до слави, честі та безсмертя (Фил. 3: 14; 2 Петр. 1: 3 і т. д.), але скрізь Господь вказує на те, що стежка до цієї слави є вузькою стежкою проб, перевірок, жертвування. Так що тільки ті, хто зачатий Його духом і, більше того, наповнений ним, будуть здібні вкінці стати переможцями й осягнути славні речі, до яких вони покликані, і шлях до яких став можливим для покликаних через Того, Хто обіцяв: “Досить тобі Моєї благодаті, – бо сила Моя здійснюється в немочі”.
Ми також не повинні думати про якісь інші поклики, а пам’ятати [93] слова апостола (Еф. 4: 4): “Ви покликані в одній надії вашого покликання”. Отже, помилково комусь думати, що у нього є вибір у цьому питанні. Що стосується світу, то в наступному віці дійсно не буде ніякого поклику: у тому віці Бог не буде прагнути вибирати особливий клас, відокремлений та відмінний від інших і для особливого становища. Замість покликання світу під час Тисячолітнього віку, Господь буде наказувати йому – буде наказувати дотримуватись законів та принципів праведності; і від кожного створіння вимагатимуть (не проситимуть) виявляти послух цьому Тисячолітньому уряду. Інакше воно отримає покарання за непокору і остаточно буде знищене з-поміж людей, як написано: “І станеться, що кожна душа, яка не послухала б того Пророка [не підкорилася Йому], знищена буде з народу” – помре Другою Смертю, з якої не буде жодної надії на повернення.
Не існує й другого поклику в цьому Євангельському віці, хоча, як ми раніше бачили, існує другий клас спасенних, що вибирається в цьому віці, – Велика Громада (Об. 7: 9-14), “натовп великий, що його зрахувати не може ніхто, з усякого люду, і племен, і народів, і язиків”, що буде служити Богові в Його храмі і перед престолом, на відміну від Нареченої, яка буде на престолі й буде членами, живим камінням цього храму. Але цей другий клас не має окремого й особливого поклику. Його члени могли так само охоче і з набагато більшою радістю досягти слави божественної природи, якщо б виявили слухняність негайно і всім серцем. Вони в кінці вийдуть переможцями, як показано в тому, що їм дано пальмове віття. Але брак завзяття завадив їм бути прийнятими як клас перемагаючих, тим самим перешкоджаючи їхньому вічному співспадкоємству та славі як учасників Нового Створіння, а також позбавляючи їх значної частини радості, миру та блаженства, які належать переможцям і якими ті насолоджуються навіть у цьому нинішньому житті. Місце, яке вони займуть, як ми вже бачили, очевидно, буде подібне у багатьох відношеннях на становище, на рівень ангелів. [94]
Ще одна думка, пов’язана із покликом, полягає в тому, що його час обмежений, про що заявляє апостол: “Ось тепер час сприятливий, ось тепер день спасіння” (Турк.); “Сьогодні, як голос Його ви почуєте, не робіть затверділими ваших сердець” (2 Кор. 6: 2; Євр. 3: 15). Цей сприятливий день (або сприятливий рік, або сприятливий період, або епоха) розпочався від нашого Господа Ісуса та Його посвячення. Господь був покликаний. Він не привласнив цієї честі сам Собі, і так триває відтоді – “честі цієї ніхто не бере сам собою” (Євр. 5: 4). Якою ж сміливою насправді повинна бути людина, щоб взяти на себе право на зміну природи з людської на божественну, а також, будучи членом сім’ї Адама та співспадкоємцем його втраченого та загубленого маєтку, претендувати на співспадкоємство з Христом у всьому багатстві, славі та честі, законним спадкоємцем яких вона стала б навіки у відповідь на поклик.
Завершення цього поклику, або “дня спасіння”, або “сприятливого часу”, прийде так само неминуче, як і його початок. Богом було призначено конкретне встановлене число, з якого має складатись Нове Створіння, і як тільки це число буде завершене, праця цього Євангельського віку буде закінчена. Ми можемо також зауважити, що як тільки належна кількість буде покликана, сам поклик повинен припинитися. Не було б властивим для Бога покликувати навіть на одну особу більше, ніж Він призначив, навіть якщо Він і передбачив, скільки покликаних не виявлять послуху, тобто не зможуть зробити своє покликання та вибрання певним, і, отже, потрібно буде замінити їх іншими. Постійність, очевидно, вимагає, щоб Всемогутній не загравав зі Своїми створіннями, посилаючи хоч одне запрошення, яке не могло би бути виконане, навіть якщо б його прийняли. Святе Письмо підтримує думку про те, що для цього обмеженого, обраного числа Царського Священства передбачені корони (окрема для кожного); що кожному, хто прийняв поклик Господа і посвятився, відкладена одна з корон. Тому не треба думати, що Господь покличе когось, хто, представивши себе і прийнявши поклик, буде поінформований, що йому жодна корона не може бути призначена, але він повинен чекати, поки хтось, хто виявиться невірним [95], втратить на неї право. Напучування нашого Господа: “Тримай … щоб твого вінця ніхто не забрав”, мабуть, означає не лише обмежену кількість корон, але й те, що остаточно, у кінці цього віку настане час, коли ті, хто не дотримувався вірно своєї угоди, будуть відкинені, а інші в той час будуть чекати своїх корон (Об. 3: 11).
Наскільки ми розуміємо, загальний поклик до цього співспадкоємства з нашим Відкупителем – як членів Нового Створіння Бога – припинився в 1881 році. Але ми розуміємо, що велика кількість (у всіх різних конфесіях християнства – можливо, двадцять чи тридцять тисяч), які в той час повністю посвятились, не виявилися вірними своїй угоді самопожертвування. Після того, як було довершене їхнє повне випробування, вони, виявившись невірними, один за одним були позбавлені спільності в покликаній громаді, щоб інші, хто тим часом посвятився, хоча й не під цим покликом, могли бути допущені до повноцінних відносин у цьому товаристві з Христом та Його співспадкоємцями і, своєю чергою, також могли пройти своє випробування і, якщо виявляться недостойними, бути схожим чином відкинуті, а їхні місця могли бути заповнені ще іншими, які чекатимуть у посвяченому стані. Очевидно, що при такому влаштуванні не існувало жодної необхідності в будь-якому загальному поклику після 1881 року. Ті, які тепер допущені, також можуть отримати свої привілеї та можливості, не входячи під загальний поклик (запрошення), який припинився в 1881 році. Вони допущені на тій основі (якщо дозволяє можливість), щоб заповнити місця тих, хто виходить. Ми сподіваємось, що цей процес виходу та входу буде продовжуватися доти, доки останній член нового роду створіння не буде визнаний гідним і доки всі корони не розподіляться навічно.
Апостол заявляє: “А ви, браття, не в темряві, щоб той день захопив вас, як злодій” (1 Сол. 5: 4). У згоді з усіма різними фрагментами Святого Письма ми схильні вірити, що в цей жнивний час Євангельського віку знання правди відносно божественного плану віків, присутності Сина Людського та [96] жнивної праці буде донесено до відома всіх Господніх посвячених. Ми припускаємо, що таким чином “теперішня правда” буде дійсно випробуванням, доказом належного стану сердець посвячених, подібно як послання про присутність нашого Господа та жниво Юдейського віку послужило випробуванням для земного Ізраїлю в першому приході. Ми також сподіваємось, що тих, хто в цей час приходить до виразного знання правди і дає докази щирості віри в дорогоцінну кров та глибини свого посвячення Господній службі, а також одержав чітке бачення божественного плану, слід вважати такими, що мають доказ прийняття їх Господом як майбутніх спадкоємців з Ісусом Христом, навіть якщо вони посвятились після 1881 року. Якщо їхнє посвячення відбулося давно, перш ніж поклик припинився, то ми можемо вважати, що після такого довгого часу вони приходять до належного стану посвячення, і тому пізнання теперішньої правди було їм дане як благословення і як доказ їхньої спільності духа з Господом. Якщо їх не було серед посвячених у 1881 році або раніше, то слід зробити висновок, що вони лише тепер були прийняті до спільності в покликаному класі, отримавши місце когось, хто був покликаний попередньо, але проявив брак старанності (не був ані холодним, ані гарячим) і тому був виплюнутий з уст, щоб мати належну йому частку в грядущому часі утиску. І там він повинен засвоїти шляхом дисципліни та покарань цінні уроки, які мав би засвоїти з Божого Слова. Такі перейдуть через час великої скорботи і займуть місце у “Великій Громаді”, тоді як повинні були охоче й радісно перейти через скорботу на місце з Христом на престолі.
ЯК БОГ КЛИЧЕ?
“З нього ви в Христі Ісусі, що став нам мудрістю від Бога, праведністю [виправданням], і освяченням, і відкупленням” (1 Кор. 1: 30).
ХРИСТОС – НАША МУДРІСТЬ
Мудрість тут наведена першою, і в цьому сенсі вона займає найважливіше місце серед кроків спасіння. З цим погоджується свідчення мудреця [97], який говорить: “Початок премудрості – мудрість здобудь, а за весь маєток здобудь собі розуму!”. Хоч яка б у нас не була добра вдача і якими б ми не були слабкими чи сильними, мудрість є найістотнішою при виборі нами правильного шляху. І це загальновизнано серед людей. Усі, незалежно від інтелектуального рівня, шукають додаткових знань і мудрості; навіть ті, хто вибрав найбільш нерозумний спосіб, як правило, зробили це, обравши стежки, які не здавалися їм на той час нерозумними. Так було у випадку з матір’ю Євою: вона прагнула знань, мудрості, а сам факт того, що заборонене дерево здавалося воротами до мудрості, становив для неї спокусу до непокори своєму Творцю. Тому таким необхідним є мудрий порадник, щоб вести нас шляхами мудрості, які приносять радість, а з нею стежками миру.
І якщо матір Єва навіть у своїй досконалості потребувала мудрого провідника, то тим більше нам, її занепалим, недосконалим дітям, потрібен такий провідник. Наш Небесний Отець, закликаючи нас до членства в Новому Створінні, передбачив усі наші потреби: Він передбачив, що наша власна мудрість буде недостатньою для нас, і що мудрість противника та його обманених послідовників буде задіяна нам на шкоду, видаючи світло за темряву, а темряву – за світло. Звідси слова нашого тексту, що Христос повинен бути нашою мудрістю. Перш ніж ми прийдемо до Бога, перш ніж ми отримаємо заслугу примирення або через неї прийдемо до стосунків синів, нам потрібна допомога, настанова, мудрість, відкриття очей нашого розуміння, щоб ми могли розпізнати постачання, надане Богом у Його Сині.
Для того, щоб мати слух для мудрості, що приходить згори, необхідний палкий стан серця. Ми повинні володіти певною мірою смирення, інакше будемо думати про себе більше, ніж слід думати, і не зможемо глянути на наші власні слабкості, вади, недостойність з божественного погляду. Нам також потрібно мати певну міру чесності, щирості – бути готовими побачити, визнати вади, помітні для смиренного розуму. Якщо дивитись з цього погляду, то тих, хто прагне [98] праведності та згоди з Богом, Господнє провидіння скеровує до Ісуса як Спасителя. Яким би недосконалим не було спочатку нерозуміння деким філософії примирення, здійсненого для нас, вони повинні принаймні зрозуміти той факт, що вони “були по природі дітьми гніву, як інші” – грішниками; що Христова жертва була праведною і що Бог забезпечив і прийняв її за нас; що Його ранами ми можемо бути зцілені і через Його послух можемо бути прийняті Отцем. Вважається, що наші гріхи покладені на Нього і Він їх поніс, а Його праведність і заслуга є пораховані нам як шата праведності. Ми мусимо це розуміти – Христос повинен стати для нас мудрістю, перш ніж ми можемо діяти на основі знання і, прийнявши всім серцем Його заслугу, бути виправданими перед Отцем, прийнятими і освяченими, а згодом звільненими і прославленими. Але Христос не перестає бути нашою мудрістю, відколи зроблено наступний крок, і Він стає нашим виправданням. Ні, Він нам ще потрібен як наша Мудрість, як наш мудрий Порадник. Під Його керівництвом ми повинні бачити мудрість повного посвячення та мудрість, щоб дотримуватися цього посвячення в освяченому житті, щоб виконувати волю Отця. На кожному зробленому нами кроці мудрість є головною; на всьому протязі життя посвячення, тобто освячення, на кожному кроці подорожі до Небесного Міста нам потрібна мудрість, яка походить згори і, як змальовує її апостол, є “насамперед чиста, потім мирна, лагідна, покірна, повна милосердя та добрих плодів, безстороння та нелукава” (Як. 3: 17). Земна мудрість діє за принципами самолюбства, свавілля, зарозумілості, самовдоволення, самовпевненості, і, як зазначає апостол, ці речі призводять до гіркої заздрості та сварки, бо ця мудрість не приходить згори, а є “земна, тілесна, диявольська”. Небесна мудрість, навпаки, співзвучна з божественним характером любові, яка “не величається, не надимається, не поводиться нечемно, … не радіє з неправди, але тішиться правдою”.
У діяльності цієї мудрості також є порядок; бо [99] хоча вона дотримується всіх умов, згаданих попередньо апостолом Яковом, є різниця в рангу, яке вона присвоює кожній. У той час як дух мудрості згори є мирним – бажає миру і прагне йому сприяти, – все ж він ставить на перше місце не мир, а чистоту – “спочатку чиста, потім мирна”. Лише земна мудрість радить “мир за будь-яку ціну” і наказує сумлінню мовчати, щоб пропагувати самолюбний мир. Мудрість, яка чиста, є скромною, простодушною, благородною, відкритою: вона любить світло; вона не з темряви, не з гріха; вона не сприяє нічому, що потрібно приховувати, а вважає приховані діла звичайними ділами темряви, а таємні речі – злом. Вона мирна, наскільки це відповідало б благородству та чистоті; вона бажає миру, злагоди, єдності. Але оскільки мир не є першочерговим, тому лише морально можна перебувати в мирі та повній згоді з тими речами, які є чесними, чистими і добрими.
Ця небесна мудрість є лагідною – вона не є непристойною, галасливою ні в її планах, ні в її методах. Тим не менш, її лагідність йде після її чистоти та миролюбності. Ті, хто володіє нею, не є спершу лагідні, а потім чисті та миролюбні, але спочатку, тобто насамперед, чисті, освячені правдою. Вони бажають миру і налаштовані сприяти йому, тому вони лагідні й легко піддаються вмовлянням. Але їх можна легко вмовити лише у згоді з чистотою, миром і лагідністю: їх неможливо легко вмовити співпрацювати в будь-якій злій справі, бо дух небесної мудрості забороняє таку поведінку.
Небесна мудрість сповнена милосердя та добрих плодів: вона тішиться милосердям, яке, як вона вважає, є важливим елементом божественного характеру, який вона намагається копіювати. Милосердя та всі добрі плоди святого Духа Господа обов’язково виходитимуть із серця, осяяного мудрістю згори, при цьому дозрівши та досягши розвитку в ньому. Але це милосердя, відносячись до несвідомих і ненавмисних злочинців зі співчуттям та бажанням допомогти, не може співчувати або мати зв’язок з навмисними кривдниками, бо дух мудрості – це, у першу чергу, не милосердя, а чистота. Отже, милосердя цієї мудрості може повністю проявляти себе лише відносно ненавмисних чи несвідомих кривдників. [100]
Ця небесна мудрість названа “неупередженою”. Упередженість означала б несправедливість, а чистота, мир, лагідність, милосердя та добрі плоди Духа мудрості згори сприяють тому, що ми більше не будемо дивитись на особу, хіба що її характер показує, чого вона насправді варта. Дух Господа – Дух мудрості згори – ігнорує зовнішні риси природної людини, колір шкіри тощо: він є неупередженим і бажає того, що чисте, миролюбне, лагідне, правдиве, де б воно не знаходилося і за яких би обставин не проявлялося.
Ця мудрість згори також “нелицемірна” – настільки чиста, мирна, лагідна, милосердна до всіх, що немає необхідності в лицемірстві там, де вона панує. Але вона не повинна бути в згоді, не повинна мати дружні стосунки з усім гріховним, не повинна симпатизувати усьому гріховному, бо вона перебуває в єдності та взаєморозумінні з усім чистим або тим, що сприяє чистоті, миру та лагідності. За таких умов немає місця для лицемірства.
Небесну мудрість стосовно всіх цих справ Бог дав нам через Свого Сина – не лише в посланні про Його працю відкуплення, але й у прояві благодатей Духа та слухняності Отцю, таким чином навчаючи нас словом і прикладом. Більше того, ця мудрість згори приходить до нас через апостолів, Христових представників, через їхнє вчення, а також через усіх тих, хто отримав цей Дух мудрості згори і щоденно прагне, щоб їхнє світло світило так, щоб прославляти їхнього Небесного Отця.
ХРИСТОС – НАШЕ ВИПРАВДАННЯ
Ми вже певною мірою обговорили примирення між Богом і людиною, в якому наш Господь Ісус став Виправданням* для всіх тих, хто Його приймає. Але тут ми хочемо більш детально вивчити значення цього поширеного слова “Виправдання”, яке більшість Господнього народу, здається, розуміє недостатньо. [101] При визначенні “Виправдання” мова йде: (1) про справедливість, або критерій правильності; (2) про те, що щось не відповідає цьому критерію – не відповідає його вимогам; (3) про приведення особи або речі, що має недолік, до належного, справедливого критерію. Ілюстрацією цього можуть послужити шальки терезів. З одного боку тягарець представлятиме Справедливість; з іншого боку повинно знаходитися щось з однаковою вагою, що представляє послух людини, щоб урівноважити Справедливість. Його (так чи інакше) не вистачає усім, і цей дефіцит потрібно компенсувати, додавши до нього щось для виправдання, врівноваження. Використовуючи цю ілюстрацію більш конкретно, ми бачимо Адама, створеного на початку, досконалого, у згоді з Богом і слухняного Йому. Таким було його правильне, належне, справедливе становище, в якому він мав би перебувати далі. Але через гріх він потрапив під божественний вирок і був негайно відсторонений, оскільки вже не відповідав божественному критерію. Відтоді його нащадки, “в беззаконні народжені і в гріху зачаті”, появились на світ на ще нижчому рівні, ніж їхній батько Адам, – ще далі від критерію, який вимагає божественна Справедливість. Зважаючи на це, для будь-якого з потомків Адама марно просити Творця про нове врівноваження, або випробування, щоб побачити, чи може він відповідати рівню нескінченної Справедливості. Ми визнаємо, що таке випробування було б абсолютно марним: якщо досконала людина через непослух втратила своє становище, то й ми, недосконалі, впалі, деградовані не могли б сподіватися на виконання вимог Справедливості, на врівноваження себе, виправдання себе перед Богом – “бо всі згрішили і позбавлені Божої слави”, в якій наш рід, представлений в батькові Адамі, був створений на початку.
*Том. V, Розд. xv.
Отже, якщо ми бачимо, що ми всі, як рід, несправедливі, неправедні, недосконалі, і якщо ми також бачимо, що ніхто жодними ділами не може задовольнити вимоги Справедливості, то ми, безсумнівно, бачимо, що “жодна людина не викупить брата, не дасть його викупу Богові” (Пс. 49: 8). Ніхто не може компенсувати недоліки іншого, тому що у нього не тільки немає надлишку заслуг, [102] важливості, або значимості, щоб застосувати до іншого, але навіть недостатньо всього згаданого для себе, “бо всі згрішили і позбавлені Божої слави”. Тому ми запитуємо, чи може Бог прийняти несправедливих, впалих і мати справу з ними – Той, Хто вже засудив їх, визнав недостойними Його милості і такими, що помруть як недостойні життя? Він показує нам, що в Нього є спосіб зробити це – спосіб, завдяки якому Він далі може залишатися справедливим і при цьому виправдовувати того, хто вірить в Ісуса. Він показує, що Він призначив Христа Посередником Нової Угоди і що Христос купив світ Своєю дорогоцінною кров’ю – жертвою – і у свій час, у Тисячолітньому віці, прийме велику силу, царюватиме як Цар землі й благословлятиме всі племена землі пізнанням правди та можливістю реституції до образу Бога, представленого в батькові Адамі й підсиленого досвідом гріхопадіння та відновлення. Ця праця привернення людства назад до досконалості буде працею Виправдання – вчинення дійсно досконалими на відміну від нашого виправдання, “виправдання вірою”, приписаного Церкві в Євангельському віці. Дійсне виправдання розпочнеться з початком Тисячолітнього царювання нашого Господа і буде просуватись крок за кроком доти, доки “кожна людина” не отримає найповнішої можливості повернутися до всього, що було втрачено через батька Адама, поряд з додатковим досвідом, який виявиться корисним. Дяка Богу за той період дійсного виправдання (за можливість стати дійсно правильним), дійсного приведення охочих і слухняних із нашого роду з недосконалості до досконалості – фізичної, розумової, моральної!
Але зараз ми особливо розглядаємо Нове Створіння та кроки, які Бог зробив для виправдання цього маленького класу людства, який Він покликав до божественної природи, слави та безсмертя. Вони, як і світ, потребують виправдання, бо за своєю природою вони – “діти гніву, як і інші”; бо як Бог не міг мати справи зі світом, який був під вироком смерті як грішники, так на цій же основі Він не міг мати справи і з тими, кого кличе бути Новим Створінням. Якщо світ повинен бути виправданим – приведеним до досконалості, – перш ніж Бог знову зможе бути в гармонії з [103] ним, то як Він міг мати спільність з Церквою, як Він міг прийняти її до співспадкоємства зі Своїм Сином, якщо спочатку не виправдав її? Слід визнати, що виправдання є необхідною передумовою того, щоб ми могли стати Новими Створіннями. Але як цього виправдання можна досягти для нас? Чи повинні ми повернутися до абсолютної, дійсної досконалості – фізично, розумово, морально? Ми відповідаємо: Ні. Бог не передбачив для нас такого дійсного виправдання, але Він передбачив виправдання іншого роду, яке у Святому Письмі назване “виправданням вірою” – не дійсним виправданням, проте життєво важливим. Бог вирішив, що всі, хто в цей період тривалого панування гріха та смерті, почують послання Його благодаті й милості через Христа і прийдуть до згоди з мудрістю згори, повинні зізнатись у своєму поганому стані і, повіривши в Господнє послання, підкоритися, розкаявшись у гріху і, наскільки це можливо, відшкодувавши скоєне лихо. Замість того, щоб повернути їх до дійсної людської досконалості, Він вважатиме їхні вади покритими Христовою заслугою. У Своїх відносинах з ними Він вважатиме їх справедливими, правильними, виправдовуючи їх через віру.
Це пораховане виправдання, або виправдання вірою, є добрим доти, доки триває віра і доки вона підтримується намаганнями виконувати Господню волю. (Якщо віра і послух припиняються, виправдання одразу перестає бути приписаним.) Але виправдання вірою не припиняється, якщо праця Освячення просувається вперед. Воно продовжується в нас, як Нових Створіннях, прикриваючи нас не лише від Адамового осуду, але й від усіх слабкостей і недосконалостей у слові, думці та вчинку, які ми маємо через слабкості плоті, через спадковість (не добровільно). Таким чином, воно продовжує прикривати Господній народ як Нові Створіння аж до кінця їхнього шляху – через усі проби та випробування, необхідні їм як кандидатам та членам Нового Створіння на випробуванні. Відповідно до цього апостол заявляє: “Тож немає тепер жодного осуду тим, хто ходить у Христі Ісусі не за тілом, а за духом”, – незважаючи на те, що цей скарб [104] нової природи знаходиться в земній посудині, і з причини цього постійно виникають ненавмисні недоліки, найменший з яких засуджував би нас як недостойних нагороди вічного життя на будь-якому рівні, якби вони не були прикриті заслугами нашого весільного одягу, шатою Христової праведності, нашим приписаним виправданням – виправданням вірою. Нам і далі знадобиться це виправдання, і воно продовжуватиме бути нашим одягом доти, доки ми будемо перебувати в Христі і все ще знаходитись у плоті; але воно повністю припиниться, коли наше випробування закінчиться визнанням нас переможцями і ми отримаємо частку в Першому Воскресінні. Як пояснює апостол, сіється у тлінні, неславі і слабкостях, але буде підняте у нетлінні, у славі, у силі, у повній подобі до нашого Господа, Духа Оживляючого, Який є образом істоти особи Отця. Коли цю досконалість буде досягнуто, більше не буде необхідності в приписаній праведності, тому що ми тоді будемо дійсно праведними, дійсно досконалими. Немає значення, що досконалість Нового Створіння буде на більш високому рівні, ніж досконалість світу, – тобто це не має значення по відношенні до виправдання. Ті, хто отримає Божу благодать в реституції до людської природи в її досконалості, будуть (після завершення цієї праці) справедливими, або досконалими. Але вони будуть досконалими, або праведними на нижчому рівні, ніж духовному. Ті, хто тепер покликаний до божественної природи і виправданий вірою заздалегідь (щоб їх покликати й випробувати як синів Бога), не будуть дійсно виправдані, тобто вдосконалені, поки в Першому Воскресінні не досягнуть тієї повноти життя й досконалості, в якій не буде нічого з нинішньої недосконалості, адже тепер досконалість їм тільки зарахована, приписана.
ПРИЧИНА, АБО ПІДСТАВА НАШОГО ВИПРАВДАННЯ
Замішання, в якому опинилось багато розумів з цього приводу, відбувається через небажання порівнювати вислови Божого Слова. Деякі, наприклад, цитуючи вираз апостола, що ми “виправдані вірою” (Рим. 5: 1; 3: 28; Гал. 3: 24), вважають, що віра настільки цінна в очах Бога, що вона покриває наші недосконалості. Інші, звертаючи увагу на твердження апостола [105] про те, що ми “виправдані Божою благодаттю” (Рим. 3: 4; Тит 3: 7), вважають, що Бог виправдовує, очищає кого завгодно, незалежно від їхніх якостей, заслуг, віри чи поступків. Ще інші вказують на слова Писання, що ми “виправдані Його кров’ю” (Рим. 5: 9; Євр. 9: 14; 1 Ів. 1: 7), роблячи з цього висновок, що смерть Христа стала виправданням для всіх людей, незалежно від їхньої віри та слухняності. А ще інші беруть твердження Святого Письма про те, що Христос “воскрес для виправдання нашого” (Рим. 4: 25), і, спираючись на нього, стверджують, що виправдання приходить до нас через воскресіння Христа. Інші ж, беручи за основу вірш Святого Письма, який говорить що “людина виправдовується від діл” (Як. 2: 24), стверджують, що не дивлячись на усе сказане і зроблене, саме наші діла вирішують питання милості чи немилості Бога.
Справа в тому, що всі ці вирази є правдивими і просто представляють різні сторони одного великого питання, так само, як велику споруду можна розглядати спереду, ззаду, з боків та під різним кутом. Приводячи згадані вислови, апостоли в різний час пояснювали різні сторони теми. Ми повинні зібрати все це разом і побачити в цій сукупності всю правду на тему виправдання.
По-перше, ми виправдані Божою благодаттю. Наш Творець не мав жодного зобов’язання робити що-небудь для нашого звільнення від справедливого покарання, яке Він наклав на нас. По Своїй милості, тобто благодаті Він, передбачивши падіння ще до нашого створення, змилосердився над нами й у Своєму плані передбачав для нашого відкуплення Агнця, заколеного ще перед заснуванням світу. Давайте добре вияснимо це питання нашого примирення з Отцем: все це відбувається по Його благодаті, не дивлячись якими засобами Йому угодно було це здійснити.
По-друге, ми виправдані кров’ю Христа – Його викупною працею, Його смертю: тобто благодать Творця до нас проявилася в приготуванні для нас цього задуму – щоб “за благодаттю Божою [Ісусу Христу] смерть скуштувати за всіх” і таким чином заплатити покарання за Адама. А [106] оскільки весь світ попав під осуд через Адама, то остаточним наслідком буде скасування гріха всього світу. Давайте переконаємось у цьому пункті, як і в першому, що Божа благодать діє лише цим одним шляхом: “хто має Сина, той має життя, хто не має Сина Божого, той не має життя”, але продовжує знаходитись під вироком смерті (1 Ів. 5: 12).
По-третє, однаково вірно й те, що Христос Ісус був піднятий з мертвих для нашого виправдання, бо частиною божественного плану було не тільки, щоб Месія був відкупителем людей, але й щоб Він також благословляв і відновляв усіх бажаючих повернутися до згоди з Отцем. Отже, хоча смерть Ісуса мала першочергове значення як основа нашого примирення, Він ніколи не міг би стати шляхом нашого благословення та реституції, якби залишився в смерті. Відповідно, Отець, Який передбачив Його смерть як нашу викупну ціну, передбачив також Його воскресіння з мертвих, щоб Він у свій час міг стати засобом виправдання людини для повернення людства до праведного, справедливого стану, до згоди з Богом.
По-четверте, ми (Церква) виправдані вірою в тому сенсі, що задумом Господа не є дійсне виправдання, реституція кого-небудь у цьому віці, а лише порахована реституція, реституція вірою, але й це, звичайно, може стосуватися лише тих, хто буде проявляти віру. Ні наша віра, ні наша невіра не можуть мати нічого спільного з божественними приготуваннями, які Бог задумав Сам у Собі і які Він впроваджує в життя і здійснить свого часу. Але наша участь у цих милостях, запропонованих нам раніше світу, дійсно залежить від нашої віри. Під час Тисячолітнього віку довжина і ширина божественного плану спасіння буде виявлена всім – Боже Царство буде встановлене у світі, і Той, Хто відкупив людство і наділений владою благословляти всіх знанням правди, буде дійсно виправдовувати, відновляти до досконалості всіх тих, хто бажатиме прийняти божественну милість на божественних умовах.
Правда, навіть тоді, можна сказати, віра буде вважатись істотною для реституційного [107] прогресу до дійсного виправдання, оскільки “без віри неможливо догодити Богові”, і тому реституційні благословення та винагороди будуть надані у відповідь на прояв віри. Але віра, яка тоді буде потрібна для прогресу в реституції, буде сильно відрізнятися від віри, яка зараз вимагається від тих, хто “покликаний бути святими”, від “співспадкоємців з Ісусом”, “Нових Створінь”. Коли Боже Царство візьме контроль і сатана буде зв’язаний, а знання Господа наповнить землю, тоді всі побачать виконання божественних обітниць і, таким чином, зір, тобто знання, охопить насправді багато того, що зараз упізнається тільки очима віри. Але віра все ж таки буде потрібна, щоб люди могли продовжувати рухатися до досконалості. Отже, дійсне виправдання, здобуте при кінці Тисячоліття, отримають лише ті, хто наполегливо проявлятиме віру та діла. Хоча про той час написано: “І суджено мертвих, як написано в книгах, за ВЧИНКАМИ їхніми”, на відміну від нинішнього суду Церкви – “згідно вашої ВІРИ”, – все ж їхні діла не будуть без віри, так як наша віра не може бути без діл у міру наших можливостей.
Твердження апостола, що Бог виправдає язичників через віру (Гал. 3: 8), означає, як показує контекст, що примирення шляхом реституції відбудеться не як результат Угоди Закону, а по благодаті на умовах Нової Угоди, в яку повинні повірити, яку повинні прийняти і якої повинні дотримуватися всі, хто мав би отримати від неї користь. Різниця між теперішнім і майбутнім виправданням полягає в тому, що посвяченим нинішнього часу при проявленні належної віри відразу дарується спільність з Отцем завдяки порахованому виправданню, через віру, тоді як прояв слухняної віри в більш сприятливих умовах наступного віку взагалі не принесе порахованого виправдання, а дасть дійсне виправдання та спільність з Богом лише в кінці Тисячоліття. Тим часом світ опиниться в руках великого Посередника, праця Якого полягатиме в тому, щоб представляти людям божественну волю і мати з ними справу, виправляючи і відновлюючи послушних, поки Він [108] дійсно їх не виправдає. Лише тоді Він поставить їх бездоганними перед Отцем, коли буде передавати Своє Царство Богові, Отцю (1 Кор. 15: 24).
Тепер Господь шукає особливий клас, який би складав Його Нове Створіння, і ніхто не був покликаний до цього небесного поклику, крім тих, хто був приведений до пізнання Божої благодаті у Христі і зміг прийняти цю божественну постанову вірою, тобто настільки довіряв величному результату Божого плану, що їхня віра в нього вплинула і сформувала хід їхнього життя в теперішньому часі та дозволила їм оцінити майбутнє життя як річ першорядної вартості, у порівнянні з яким теперішнє життя та його інтереси здаватимуться лише марнотою та сміттям. Проявляючи віру в цей темний час, коли поширеність зла, здається, спростовує мудрість, любов і силу Творця, Церква сприймається Богом так, немовби вона живе в Тисячолітньому віці і пройшла свою реституцію до людської досконалості. І це пораховане становище дається її членам для того, щоб вони могли принести в жертву людську досконалість, до якої, згідно з божественною постановою, вони з часом могли б дійти, – щоб вони могли таким чином представити свої тіла (які вважаються досконалими) та всі свої реституційні привілеї, земні надії, цілі та інтереси живою жертвою, обмінюючи їх на небесні надії та обітниці божественної природи й співспадкоємства з Христом, до яких додаються, як докази нашої щирості, умови страждань та втрат, пов’язаних зі земними інтересами та людськими почестями.
По-п’яте, цей клас, виправданий нині вірою, не повинен навіть думати, щоб зректися своєї віри свавільними ділами. Він повинен знати, що в той час, як Бог милостиво поводиться з ним з погляду віри, не ставлячи в провину його проступків, але вважаючи, що вони відшкодовані Відкупителем на Голгофі, – не ставлячи в провину його проступків, але поступаючи з ним по його духу, волі, наміру, а не по плоті, чи фактичній поведінці, – Він, тим не менше, очікує, що плоть буде підкорена новому розуму наскільки це можливо, “наскільки від нас залежить”, і що вона співпрацюватиме в усіх добрих [109] ділах залежно від можливостей та обставин. У такому сенсі й у такій мірі наші діла мають відношення до нашого виправдання, як підтверджувальне свідчення, що доказує щирість нашої відданості. Тим не менше, Господь судить нас не по ділах, а по вірі, бо якби судити нас по наших ділах, то виявиться, що нам “не вистачає слави Божої”, але якщо судити відповідно до наших сердець, наших намірів, то Нові Створіння можуть бути схвалені божественним критерієм згідно з умовами Угоди Благодаті, відповідно до яких заслуга Христової жертви покриває їхні ненавмисні вади. І, безумовно, ніхто не може заперечити, що Господь сподівається, що ми принесемо лише такі плоди праведності, які можливі для нас у нинішніх недосконалих умовах. Більше від цього Він не просить, і менше від цього, сподіваємося, Він навряд чи прийме і винагородить.
Як ілюстрацію цієї загальної дії виправдання благодаттю, виправдання кров’ю та виправдання нашою вірою, а також її взаємозв’язку з ділами, розгляньмо роботу електротранспорту. Центральне джерело струму певною мірою може ілюструвати джерело нашого виправдання – благодать Бога. Дріт, по якому йде струм, може частково представляти нашого Господа Ісуса, знаряддя Отця в нашому виправданні; транспорт представлятиме віруючого, а струмознімач представляє віру, яку потрібно проявляти і яка повинна дотикатися до дроту. (1) Все залежить від електричного струму. (2) Наступним за важливістю є дріт, який несе струм до нас. (3) Без рухомого контакту віри, щоб доторкнутися до Господа Ісуса, джерела нашого виправдання, і триматися Його, ми б не отримали благословення. (4) Благословення, отримане нами від контакту з Господом Ісусом, відповідало б освітленню транспорту електричним струмом, що свідчить про те, що є напруга і її можна використовувати; (5) водій і його важіль представляють людську волю, у той час як (6) сам двигун представляє нашу діяльність, або енергійність від сили, яка приходить до нас через віру. Усі ці можливості в сукупності необхідні для нашого прогресу, щоб ми могли подолати маршрут і, врешті-решт, прибути в парк [110], який у цій ілюстрації відповідатиме нашому місцю як Нового Створіння в домі нашого Отця, в якому є багато помешкань, тобто умов для багатьох синів багатьох природ.
ВИПРАВДАННЯ СТАРОДАВНІХ ГІДНИХ
Озираючись назад, ми можемо бачити з апостольського запису, що в далекому минулому, перш ніж була віддана дорогоцінна кров для нашого виправдання, були Стародавні Гідні – Енох, Ной, Авраам, Ісак, Яків, Давид та інші святі пророки, виправдані вірою. Оскільки вони не могли вірити в дорогоцінну кров, то яка віра була в них, щоб виправдовувати їх? Відповідаємо, як написано: “Увірував Авраам Богові, і це залічено йому у праведність [виправдання]”. Щоправда, Бог не відкрив їм, як відкрив нам, філософію Свого плану, щоб ми бачили, як Він може бути справедливим і при цьому виправдовувати того, хто вірить в Ісуса. Тому вони не були відповідальні за те, що не повірили тому, що не було виявлено. Але вони вірили в те, що Бог відкрив, і це одкровення містило все, що маємо ми тепер, тільки в дуже стислому вигляді (так як в жолуді міститься дуб). Енох пророкував про прихід Месії та про благословення, яке має бути наслідком цього; Авраам повірив Богу, що його насіння має бути настільки привілейоване в Бога, що через нього мають бути благословенні всі народи. Це передбачало воскресіння мертвих, оскільки багато народів землі вже померли. Авраам вірив, що Бог може підняти мертвих – вірив настільки, що коли був випробуваний, то був готовий навіть розлучитися з Ісаком, через якого мала бути виконана обітниця, вважаючи, що Бог в змозі підняти його зі смерті. Ми точно не можемо знати, наскільки чітко він та інші розуміли конкретні методи, за допомогою яких Бог встановить Своє Царство у світі та введе вічну праведність, виправдовуючи всіх тих, хто слухатиметься Месії. Але ми маємо власні слова нашого Господа, що Авраам, принаймні, досить виразно збагнув думку про майбутній Тисячолітній день, і, можливо, [111] також певною мірою зрозумів думку про жертву за гріхи, яку наш Господь виконував, коли сказав: “Авраам прагнув із радістю, щоб побачити день Мій, і він бачив, і тішився” (Ів. 8: 56).
Не всі чітко бачать різницю між виправданням Авраама та інших з минулого до товариства з Богом (до того, як Бог поклав основу для цього товариства через жертву Христа та виправдання до життя протягом цього Євангельського віку). Однак є велика різниця між цими благословеннями, хоча віра потрібна обом. Всі були справедливо засуджені до смерті, і, отже, жодного не можна було вважати вільним від цього вироку, “виправданим до життя” (Рим. 5: 18), доки наш Відкупитель не представив велику жертву за гріхи. Як говорить апостол, ця жертва була потрібна спочатку для того, “щоб бути Йому [Богу] праведним” у цій справі (Рим. 3: 26). Але Справедливість, передбачивши виконання викупного плану, не могла заперечувати проти його оголошення заздалегідь (як доказ божественної прихильності) тим, хто має необхідну віру, виправдовуючи їх такою мірою і надаючи доказ спільності з Богом.
Апостол посилається на “виправдання до життя” (Рим. 5: 18) як на божественне влаштування через Христа, яке зрештою буде відкрите для всіх людей. І саме це виправдання до життя одержують ті, хто покликаний до Нового Створіння, – одержують тепер, раніше від світу, через виявлення віри. Вони не лише усвідомлюють виправдання до умов спільності з Богом як Його друзі (а не чужі, зайшлі, чужоземці, вороги), але, на додаток, можуть тією ж вірою збагнути реституційні права до життя, забезпечені їм жертвою Відкупителя, а потім як співжертвуючі та священики пожертвувати ці земні життєві права разом з Первосвящеником нашого визнання Ісусом Христом.
Хоча Стародавні Гідні могли прийти до єдності з Богом через віру в розвиток плану, який не був їм повністю виявлений і ще навіть не розпочався, однак виглядає, що [112] божественній справедливості було неможливо просунутися далі з ким-небудь, доки примирення за гріхи не було насправді досягнуто жертвою Христа. Це цілком відповідає висловлюванню апостола, що “Бог передбачив щось краще для нас [Євангельської Церкви, Нового Створіння], щоб вони [покірні та вірні Стародавні Гідні] не без нас досконалість одержали” (Євр. 11: 40). Це співзвучно також із висловлюванням нашого Господа про Івана Христителя: що хоч і не з’явився пророк більший від нього, але найменший із класу Небесного Царства, Нового Створіння, виправданих до життя (після здійснення жертви за гріх) і покликаних страждати й царювати з Христом, буде більшим від нього (оскільки той помер, перш ніж жертва примирення була дійсно завершена) (Мт. 11: 11).
Ми вже відзначали той факт, що Христос і Церква в славі будуть виконувати працю виправдання (відновлення) світу протягом Тисячолітнього віку, і що це не буде виправдання вірою (порахованим чином), як це є з нами сьогодні, а дійсне виправдання – виправдання ділами в тому сенсі, що хоча діла і будуть з’єднані з вірою, остаточне випробування буде “за вчинками їхніми” (Об. 20: 12). Тепер Нові Створіння повинні ходити вірою, а не видінням; їхня віра випробовується і вимагає, щоб кожен був “непохитним, як той, хто Невидимого бачив”, як віруючий у те, що (судячи по зовнішніх проявах) неправдоподібне для тілесного розуму, нерозумне. І ця віра, підкріплена нашими недосконалими ділами, має також підтримку з боку досконалих Господніх діл для нас. Вона прийнятна для Бога на тій основі, що якщо за таких недосконалих умов ми прагнемо (в міру наших можливостей) догодити Господу і стали причасниками Духа Христа настільки, щоб радіти в стражданні заради праведності, то це є доказом того, що за сприятливих умов ми, безумовно, будемо вірними принципу не менше. Коли знання Господа наповнить цілу землю, а темрява та імла, які оточують зараз Господніх вірних, зникнуть; коли велике Сонце Праведності заллє світ правдою, абсолютним знанням про Бога, Його характер, [113] Його план – коли люди побачать докази Божої прихильності, любові та примирення через Христа у поступовому піднятті, яке настане для всіх, хто тоді шукатиме єдності з Ним; коли стане очевидною розумова, фізична та моральна реституція, – тоді віра значною мірою відрізнятиметься від необхідної зараз віри наосліп. Тоді вже не будуть “бачити неначе крізь тьмяне шкло [неясно]” (Гиж.); очі віри не будуть напружуватись, щоб бачити докази славних речей, які нині призначені для тих, хто любить Бога, бо ті славні речі будуть так чи інакше виразно представлені людям. Хоча тоді люди будуть довіряти Богу і матимуть віру в Нього, все ж існуватиме велика різниця між вірою в свідчення їхніх почуттів і вірою, яку Нове Створення має проявляти зараз стосовно того, чого ми не бачимо. Віра, яку зараз шукає Бог у Своєму народі, дорогоцінна в Його очах і характерна для невеликого, особливого класу. Ось чому Він запропонував за неї таку відзнаку, таку нагороду. Коли Тисячолітній вік буде повністю впроваджений, тоді неможливо буде сумніватися у загальних фактах, а значить, далі недоречно буде пропонувати особливу винагороду тим, хто не буде сумніватися.
Але хоч знання Господа заповнить цілу землю і не буде потреби говорити ближньому: Пізнай Господа! – тим не менше, для людини буде інше випробування: не випробування віри, а випробування діл – випробування слухняності, бо “станеться, що кожна душа, яка не послухала б того Пророка [не підкорилася], знищена буде з народу” (Дії 3: 23). Саме в теперішній час темряви щодо виконання божественного плану, коли гріх рясніє, а сатана є князем цього світу, наш Господь призначає нагороду за віру, кажучи: “Нехай станеться вам згідно з вашою вірою” (Мт. 9: 29); і ще: “Це перемога, що світ перемогла, – віра ваша” (1 Ів. 5: 4). Що ж стосується випробування, або суду світу в Тисячолітньому віці, Дні Суду, то ми читаємо, що всі будуть суджені за їхніми ділами, підкріпленими вірою; відповідно до їхніх діл вони одержать схвалення або несхвалення в кінці Тисячоліття (Об. 20: 12). [114]
Виправдання, як ми вже бачили, означає приведення грішника до повної згоди зі своїм Творцем. Ми ніде не читаємо про необхідність виправдання грішника перед Христом, але про те, що завдяки заслузі Христа він повинен бути виправданим перед Отцем, і це може допомогти нам зрозуміти весь цей предмет, щоб дізнатись, чому це так. Справа в тому, що Творець виступає представником власного закону і з самого початку поставив батька Адама та його рід під цей закон, заявивши, що одержання ними Його прихильності, благословення та вічного життя залежить від послуху і що непокора приведе до втрати всіх цих прихильностей. Цей порядок не може бути змінений. Тому, перш ніж людство зможе мати спілкування з Богом і Його благословення вічного життя, воно повинно якимось чином повернутися до повної згоди зі своїм Творцем, а значить, повернутися до тієї досконалості, яка може встояти при повному світлі божественного перегляду і повному випробуванню на слухняність. Таким чином, світ знаходиться, так би мовити, поза досяжністю Всемогутнього, Який цілеспрямовано так влаштовував Свої закони, щоб вони були поза досяжністю Справедливості і зробили необхідним Його теперішній план відкуплення і реституції, або виправдання, або повернення до досконалості охочих і слухняних через Відкупителя, Який у той час виступатиме їхнім Посередником, сполучною ланкою.
Посередник, хоча й досконалий, не мав перед Собою такого закону – не виносив вироку Адаму та його роду, що заважало б Йому визнати їх і бути милосердним до їхньої недосконалості. Навпаки, Він купив світ у його гріху та недосконалості, повністю усвідомлюючи його занапащений стан. Він приймає людство таким, яким воно є, і протягом Тисячолітнього віку матиме справу з кожним зі світу окремо, відповідно до його власного особливого стану, проявляючи милосердя до слабких і вимогливість до більш сильних, пристосовуючи таким чином Себе і закони Свого Царства до усіх різноманітних особливостей, вад, слабкостей тощо, які будуть Ним виявлені, бо “Отець… весь суд віддав Синові” (Ів. 5: 22). Син проілюструє людству досконалий критерій божественного закону, якого вони повинні зрештою досягти, перш ніж зможуть бути справедливими [115] і прийнятними в очах Бога – наприкінці Тисячолітнього віку. Але Він не буде наполягати на цьому критерії і не вважатиме, що кожен, хто його не досяг, є його порушником, потребуючи присвоєння благодаті для покриття будь-якої провини, хоч би мимовільної й ненавмисної. Навпаки, все це примирення за порушення досконалого й непорушного закону Бога буде закінчено ще до того, як Він взагалі прийме правління уряду.
Христос уже дав ціну власною жертвою. Він уже милостиво приписав цю заслугу дому віри і при закінченні цього Євангельського віку конкретним чином застосує все жертвоприношення за гріх за “весь народ” – за весь світ людства. За допомогою образу Дня Примирення Бог показав, що світ буде прийнятий і в результаті цього прийняття Христос та Його Церква візьмуть владу над світом на умовах військового, так би мовити, стану, тобто деспотичного правління, яке відмінить звичні закони та критерії з причини нагальності ситуації, а застосує закон способом, який підходять не тим, хто перебуває в ідеальному, правильному стані (як це чинять закони імперії Єгови), але підходить до стану заколоту та анархії, що виник у світі внаслідок гріха. Це панування в крайніх умовах, – під час якого Цар буде правити не тільки як цар, але й як суддя та верховний священик, – призначене, як ми щойно побачили, для того, щоб виправдати світ не приписаним, а дійсним чином – ділами (як критерієм, тобто кінцевим випробуванням), підкріпленими вірою. Це дійсне виправдання буде досягнуте не на початку Тисячолітнього царювання, а в результаті цього царювання – у його кінці.
Виправдання вірою нинішнього часу існує для того, щоб дозволити небагатьом, кого Бог задумав покликати до Своєї особливої служби, брати участь в Авраамовій Угоді як Насіння обітниці, як спів-жертвуючі й, отже, співспадкоємці з Ісусом. Але навіть з ними Бог не може укласти прямого договору, бо, так би мовити, навіть після того, як вони виправдані вірою і заслугою свого Відкупителя, вони трактовані як некомпетентні і їм повідомлено, що вони прийняті тільки у Улюбленому – у Христі – і всі їхні контракти [116] жертвувати згідно з угодою, якщо вони не схвалені Ним, не матимуть жодної вартості.
Наскільки очевидним є те, що єдиною метою цього Євангельського віку є поклик Малої Черідки з людства стати членами Нового Створіння, і що задум виправдати віруючих до життя (через віру) є з метою забезпечити їм відповідне становище перед Богом, завдяки якому вони зможуть брати на себе зобов’язання угоди, необхідні кандидатам в Нове Створіння. Як уже зазначалося, умовою, на якій вони будуть прийняті до Нового Створіння, є умова самопожертви; і оскільки Бог не бажає приймати в жертву щось, що має вади, ми, як члени зіпсованого і засудженого роду, не могли бути прийнятними доти, доки не були дійсно виправдані з усякого гріха, щоб таким чином, як виразився апостол, ми могли віддавати наші “тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу” (Рим. 12: 1).
ТИМЧАСОВО ВИПРАВДАНІ
З огляду на це, що ми скажемо про тих, хто приходить до пункту віри в Бога і до певної міри виправдання, і хто, бачачи, що подальший прогрес на Господньому шляху означає самопожертву, самозречення тощо, все-таки стримується, відмовляючись входити в тісні ворота, на вузький шлях повного посвячення до самої смерті? Чи скажемо, що Бог сердиться на них? Ні, ми повинні припустити, що до певного моменту, просуваючись шляхами праведності, вони подобалися Богові й що вони отримують благословення, як заявив апостол, кажучи:* “Виправдавшись вірою, майте мир із Богом через Господа нашого Ісуса Христа”. Цей мир передбачає деяке розпізнавання божественного плану щодо майбутнього стирання гріхів віруючого (Дії 3: 19). Це також вказує на достатню міру згоди з принципами праведності, бо віра в Христа завжди є реформаторською. Ми радіємо за всіх, хто зайшов так далеко; ми раді, що вони мають цю перевагу над масами людства, яких бог цього світу повністю осліпив [117] і які, тому, не можуть у даний час бачити й цінувати благодать Бога в Христі. Ми закликаємо таких перебувати в Божій милості, йдучи вперед до повного послуху.
*Пізніша думка автора полягає в тому, що цей текст може вважатися таким, що має відношення до дійсно виправданих.
“БРАТИ БОЖУ БЛАГОДАТЬ НАДАРМО”
Але як би ми не були раді таким віруючим, скільки б миру та радості не отримували вони самі, прагнучи йти шляхом праведності, але уникаючи вузького шляху жертвування, ми повинні відверто зазначити, що такі “беруть Божу благодать надармо” (2 Кор. 6: 1), бо благодать Бога в отриманому ними виправданні мала бути наступним кроком до ще більших привілеїв та благословень високого поклику Нового Створіння. Божа благодать приймається такими даремно, оскільки вони не користуються цією величною можливістю, подібна до якої раніше нікому не була запропонована і, наскільки вказує Святе Письмо, ніколи більше не буде запропонована. Вони отримують благодать Бога даремно, бо можливості реституції, які будуть надані їм у майбутньому віці, будуть надані всьому відкупленому роду. Божа благодать у цьому віці полягає лише в тому, щоб вони дізнались про Його доброту раніше від світу і через виправдання могли йти далі до прийняття поклику та до участі в славній нагороді, яка має бути дана вибраному Тілу Христа, Царському Священству.
Дивлячись на номінальний “християнський світ”, здається очевидним, що великі маси навіть щирих віруючих ніколи не виходили за межі цього попереднього кроку виправдання: вони “скуштували, який Господь добрий” (Хом.), і цього їм вистачило. Замість цього вони, скуштувавши, повинні були повністю пробудитись і відчути ще більший голод і спрагу праведності, правди, подальшого пізнання божественного характеру та плану, подальшого зростання в благодаті, знанні та любові і осягнення подальшого зрозуміння божественної волі щодо них, про яку ми розглянемо далі під заголовком “Освячення”.
Наскільки ми можемо помітити, користь для тимчасово [118] виправданих стосується лише теперішнього життя та того полегшення, яке вони зараз відчувають стосовно милостивого Божого характеру та Його майбутніх стосунків з ними. Але їхні знання щодо цього настільки мізерні, що вони іноді співають:
“Тривожно думати мені:
Чи я Його, чи може ні?”.
Справа в тому, що, хоча Христос був їхньою мудрістю, показавши їм потребу в Спасителі, а потім дещо про спасіння, забезпечене в Ньому, утім божественний план не в тому, щоб Він продовжував бути їхньою мудрістю і вів їх до “Божих глибин”, хіба що вони через посвячення та відданість стануть Його послідовниками. Непосвячений віруючий в жодному сенсі не є Новим Створінням, навіть якщо він, угледівши щось про шляхи Бога та Його вимоги, намагається вести моральне, помірковане й чесне життя у світі. Він далі є від землі, земний; він ніколи не пішов уперед настільки, щоб обміняти свої людські, земні права (забезпечені через Ісуса) на небесні речі, до яких Господь відкрив двері через Свою Жертву. Як в образі левитам не було дозволено заходити до Святих місць Намету чи навіть бачити речі всередині них, так і в позаобразі непосвяченим віруючим не дозволено проникнути в Божі глибини чи бачити та цінувати їхню велич, якщо спочатку вони не стануть членами Царського Священства шляхом повного посвяченням самих себе.
Очікувати особливих переваг та прихильності з боку Господа протягом Тисячолітнього віку за те, що хтось отримав Його милість у нинішньому житті даремно, означало б значною мірою те саме, що очікувати особливого благословення за неправильне використання чи недостатню оцінку попереднього благословення. Хіба божественні дії в минулому не свідчать, що деяким, хто не був привілейований у цьому Євангельському віці, будуть даровані головні милості в майбутнім віці? Хіба це не є великою мірою у згоді зі словами нашого Господа: “Отак будуть останні першими, а перші – останніми”? Дійсно, апостол чітко показує, що коли Нове Створіння буде [119] завершене і буде впроваджений Тисячолітній вік, особлива прихильність Бога знову перейде до природного Ізраїлю, від якого вона була забрана на початку цього Євангельського віку (Рим. 11: 25-32).
Ті, які були виправдані до спілкування з Богом ще до цього віку, які зберегли своє виправдання і, в нагороду, стануть “князями по цілій землі” (Кул.) під владою небесного Царства, зберегли це виправдання ціною земних самозречень (Євр. 11: 35). Ті з нинішнього віку, які правильно використовуватимуть і зберігатимуть своє виправдання, повинні робити це ціною плоті. Мала Черідка, вірна в найвищій мірі, кластиме своє життя у служінні правді та братам і таким чином буде копією Вождя нашого Спасіння. Другий клас, який в інших місцях називається “Великою Громадою”, також повинен досягти своєї нагороди ціною плоті, хоча він, через меншу завзятість у жертвуванні, втрачає велику нагороду Нового Створіння та його Царські привілеї. Ці три класи, здається, є єдиними, хто після теперішнього життя отримає користь від особливих можливостей виправдання вірою в цьому віці.
Діяльність Царства – при світлі повного знання і наявності діл – з різних причин, мабуть, промовить найбільше до Ізраїлю по плоті, який, коли його сліпота буде відвернена, стане надзвичайно ревним для Господнього Помазанця, говорячи, як це представлено в пророцтві: “Це наш Бог, що на Нього ми мали надію – і Він спас нас!” (Іс. 25: 9). Хоча Ізраїль, природно, буде першим, хто відповідатиме новому порядку речей, благословення та можливості Царства, дяка Богу, швидко поширяться по всьому світу, щоб усі народи стали дітьми Авраама в тому сенсі, що вони матимуть участь в обіцяних йому благословеннях, як написано: “І станеш ти батьком багатьох народів; … і поблагословляться в потомстві твоїм усі народи землі”.
ХРИСТОС СТАВ НАШИМ ОСВЯЧЕННЯМ
Якщо мудрість, або знання Бога прийшли до нас в результаті жертви нашого Господа Ісуса за нас, і якщо наступне виправдання [120] прийшло через Його заслугу, коли ми прийняли Його примирення і повністю посвятили все, що в нас є, Богу, то і наше освячення також є через Нього. Жодна людина не може освятити себе в тому сенсі, щоб самій стати прийнятною і бути прийнятою в Божу сім’ю Нового Створіння, зачатого Його Духом (Ів. 1: 13; Євр. 5: 4). Як заслуга Христа була необхідною для нашого виправдання, так і Його прийняття нас як членів Його Тіла, Царського Священства, та Його постійна допомога є невід’ємними для вчинення нашого покликання та нашого обрання твердим. Апостол засуджує деяких за те, що вони “не тримаються Голови” (Кол. 2: 19), і ми вважаємо, що таке визнання Христа Ісуса не тільки Відкупителем від гріха, але й Головою, представником, керівником, наставником та хранителем Тіла (Церкви) має істотне значення для кожного його члена. Наш Господь вказує на цю потребу нашого перебування під Його опікою, неодноразово повторюючи: “Перебувайте в Мені … як та вітка не може вродити плоду сама з себе, коли не позостанеться на виноградині, так і ви, як в Мені перебувавати не будете” (Ів. 15: 4). “Коли ж у Мені перебувати ви будете, а слова Мої позостануться в вас, то просіть, чого хочете, і станеться вам” (Ів. 15: 7). Апостол вказує саме на цю необхідність перебування в Христі, кажучи: “Страшна річ упасти в руки Бога живого” (Євр. 10: 31). Він продовжує пояснювати свою думку, цитуючи з пророцтва: “Бо наш Бог – то палючий огонь”. Божа любов палає проти усякого гріха не менше, ніж Його справедливість, і “всяка неправда – це гріх”; “Він не може дивитися на гріх [визнавати його]”. Значить Він забезпечив не збереження грішників, а їхній порятунок від хвороби та від її покарання – знищення.
Це запевняє нас (згідно з різними висловами Святого Письма), що настає час, коли гріх та грішники разом із супутніми гріха, болю, печалі та смерті будуть знищені. Дяка Богу, що ми можемо радіти також і цій рисі божественного характеру, що Бог є палючим вогнем, знаючи, що Він надав нам притулок у Христі Ісусі на період нашої недобровільної недосконалості, і що Він подбав у Ньому також про наше остаточне [121] визволення від гріха, смерті та кожної слабкості до Його власної досконалої подоби: для Нового Створіння – до досконалості божественної природи та її повноти, а для “Великої Громади” – до досконалості на рівні, який дещо відповідає рівню ангелів, щоб бути служителями, товаришами прославленої Церкви – “за нею дівчата, подруги її, … проваджені” (Пс. 45: 15). Далі будуть вдосконалені в людській природі (на образ Бога в плоті) Стародавні Гідні. Вони будуть славними представниками небесного Царства та засобами божественного благословення всіх родів землі. Зрештою, коли проби, випробування та сприятливі можливості Тисячолітнього віку приведуть всіх бажаючих та слухняних до досконалості і продемонструють їхню вірність Богові, вони також здобудуть людську досконалість, образ Бога в плоті. Всі вони будуть настільки досконало розуміти цю Божу волю і будуть слухняні їй – і це від усієї душі, – що Він більше не буде для них палючим вогнем, бо вся їхня жужелиця буде видалена під наглядом великого Посередника, під відповідальність Якого всі були передані любов’ю та мудрістю Отця. Тоді Христос “буде бачити плід, та й насититься” результатами.
Освячення означає відокремлення до святої служби. Грішники покликані не до освячення, а до покаяння; а від грішників, які каються, вимагається не посвячення, а віра в Господа Ісуса Христа для виправдання. До освячення запрошений лише виправданий клас – ті, хто повірив у Божі обітниці, зосереджені в Христі та запевнені Його викупом-жертвою. Це не означає, що освячення, тобто святість, не є властивою річчю для всього людства; це просто означає, що Бог передбачив, що допоки людина займає становище нерозкаяного грішника, було б марно запрошувати її відділити себе для життя в святості. Вона повинна спочатку усвідомити свою гріховність і розкаятись. Це не означає, що той, хто розкаявся, не повинен бути освяченим, відділеним для святості життя, але означає, що освячення без виправдання було б абсолютно даремним. [122] Згідно з Божим порядком ми повинні спершу пізнати божественну доброту в Його замислі щодо наших гріхів і повинні прийняти це як вільний дар через Христа, перш ніж будемо в належному стані для посвячення, тобто освячення себе до Його служби. Крім того, ціль усього цього порядку Євангельського віку – поклик до покаяння, проголошення радісної вістки для виправдання та запрошення всіх віруючих до освячення, тобто посвячення себе Богу (як елементів, як частин одного великого плану, який нині виконує Бог), – це розвиток Нового Створіння. Бог заздалегідь постановив, що всі, хто належатиме до Нового Створіння, повинні жертвувати себе – повинні належати до “Царського Священства”. Кожен з них повинен щось запропонувати Богові, так як зробив наш Первосвященик, Який “приніс Самого Себе… Богу” (Євр. 7: 27; 9: 14). Також усі священики повинні принести себе Богові, як закликає апостол: “Тож благаю вас, брати [брати, через те, що ви виправдані і тому приведені до спілкування з Богом], через Боже милосердя [отримане прощення гріхів], віддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові як розумну службу вашу” (Рим. 12: 1). Тепер зауважте, що оскільки наші тіла насправді не є “святими”, вони повинні бути визнані такими умовно, перш ніж зможуть стати “прийнятними для Бога”, зможуть вважатись “святими”. Це означає, що ми повинні бути виправдані вірою в Христа, перш ніж у нас буде щось святе і прийнятне, щоб його покласти на Божий вівтар; і воно повинне бути покладене на Божий вівтар, принесене в жертву і прийняте Ним із рук нашого великого Первосвященика, перш ніж ми можемо вважатись Його “Царським Священством”.
Великий Цар вимагатиме освячення протягом Тисячолітнього віку. Весь світ буде покликаний освячуватись, відділяти себе від усього нечистого, від гріха усякого роду та проявляти послух божественній волі, представленій у Царстві та його князях. Але деякі тоді показуватимуть освячення, святість життя, лише зовні, не освячуючись серцем. Такі можуть робити розумовий, моральний і фізичний поступ аж до кінцевої межі реституції – повної досконалості. [123] Поступаючи так, вони будуть насолоджуватися благословеннями та нагородами того славного періоду аж до самого його завершення. Але якщо до того часу їхнє освячення не пошириться на їхні думки та наміри їхніх сердець, вони не будуть підходити для вічних умов за межами Тисячолітнього віку, в які не увійде ніщо, що не буде в абсолютній відповідності з божественною волею в думці, слові та ділі.
Але простежуючи таким чином освячення як загальний принцип і його вплив у майбутньому на світ, давайте не випускати з уваги той факт, що Святе Письмо було написане спеціально “для застереження нам” (Гиж.) – Новому Створінню. Коли для світу настане час, щоб його навчати по лінії освячення, він матиме Великого Учителя: Сонце Праведності тоді заллє всю землю знанням про Бога. Більше не буде Вавилону заплутаних теорій і доктрин, бо Господь пообіцяв щодо того дня: “Бо уста чисті народам Я дам [чисте послання], щоб усі вони кликали Ймення Господнє, щоб раменом одним послужити Йому” (Соф. 3: 9). Коли апостол говорить, що Христос “став нам мудрістю від Бога, праведністю, і освяченням, і відкупленням”, він звертається виключно до Нового Створіння. Отже, давайте будемо більш уважно прислухатись до того, що написане для нашої настанови і що, безсумнівно, необхідне нам, якщо ми хочемо зробити своє покликання та обрання певним для участі в Новому Створінні.
Як Господь сказав образним ізраїльтянам: “І ви будете освячуватися” і “Я – Господь, що освячує вас!” (3 М. 20: 7, 8; 2 М. 31: 13), так Він спрямовує духовного ізраїльтянина, щоб посвятити себе, щоб представити себе живою жертвою, щоб принести себе Богові через заслугу Христового примирення. І тільки таких, хто робить це у “час сприятливий” (Хом.), Господь приймає і відділяє як святих, записуючи їхні імена в книгу життя Агнця (Об. 3: 5), виділяючи їм вінці слави, честі та безсмертя, які будуть їхніми, якщо вони виявляться вірними у всіх своїм зобов’язаннях, які, як ми впевнені, є лише “розумною службою” (Об. 3: 11). [124]
Як посвячення левитів в образі було лише частковим посвяченням для наслідування праведності, а не посвяченням для жертви, так цей наступний крок освячення, який годиться тим, хто приймає Божий поклик до Царського Священства, був символічно показаний в образі посвячення Аарона та його синів на священицьку службу – посвячення до жертвування. Його символізувала біла льняна одежа, що представляла праведність, виправдання, а також олія помазання та жертвоприношення, в яких брали участь усі священики (Євр. 8: 3).
У левитських образах чітко показано два посвячення: (1) загальне посвячення всіх левитів; (2) особливе посвячення декількох левитів, які приносили жертви, були священиками. Перше представляє загальне посвячення до святості життя та послуху Богові, яке здійснюють усі віруючі і яке по Божій благодаті (через Христа) дає їм, тимчасово, “виправдання до життя” і мир з Богом. Це те, що всі справжні віруючі розуміють і чого зазнають у цьому віці. Але, як пояснює апостол, “ціль же наказу – любов від чистого серця” (1 Тим. 1: 5). Тобто, Бог передбачає, що наша згода на перше посвячення, наша згода на умови нашого виправдання в теперішньому віці врешті-решт приведе нас до другого посвячення як жертвуючих священиків.
Як так? Справа в тому, що святе життя і послух Богові включає “любов від чистого серця” до Нього та до наших ближніх. Любов до Бога означає полюбити Його “усім серцем, всією душею, всією силою”. Така любов не чекатиме наказів, а сама поспішить діяти, питаючи: “Чого, Господи, хочеш, щоб я вчинив?” У першому приході кожний вірний “справді ізраїльтянин” мав таке первинне посвячення, показане в левитах. І такому Господь дарував особливий Євангельський поклик посвятитись до самої смерті, пожертвувати свої земні інтереси ради небесних, стати в ряди послідовників Ісуса, Вождя нашого Спасіння, на вузькому шляху до слави, честі та безсмертя. Ті, хто прислухавсь до цього запрошення, були прийняті як священики, як члени Тіла Первосвященика нашого сповідання, як “діти Божі” (Ів. 1: 12). [125]
Протягом усього Євангельського віку переважає той самий порядок: (1) посвячення до послуху та праведності – як позаобразні левити; потім усвідомлення того, що праведність означає найвищу любов до Бога та бажання знати й виконувати Його волю; потім усвідомлення того, що зараз усе творіння настільки зіпсуте, спотворене і не перебуває в злагоді з Богом, що приязнь з Ним означає неприязнь до всього несправедливого як у нашій власній плоті, так і в інших; далі є звертання і прохання до Господа, щоб дізнатися, чому Він покликав нас і прийняв наше посвячення, і, мабуть, зробив це можливим тільки через самопожертву. У відповідь на це прохання Господь повчає, що “ви були покликані в одній надії вашого покликання” (Еф. 4: 4); що це покликання є до співспадкоємства з нашим Господом у славі, честі та безсмерті Царства (Лк. 12: 32; Рим. 2: 7); що цей шлях є вузьким і важким, і тим, кого Він захоче так вшанувати, необхідно успішно витримати ці випробування (Мт. 7: 14; Рим. 8: 17). Саме тоді, коли ми почули Божий поклик через апостола: “Благаю вас, браття, … повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу” і прийняли його, посвятившись аж до смерті, ми були визнані як священики – як “Царське Священство”, як члени Великого Первосвященика нашого сповідання (або чину) Христа Ісуса – як Нові Створіння.
Віруючі, які, усвідомивши, що “ціль наказу – любов від чистого серця”, відмовляються йти до цієї мети, відмовляються приймати поклик жертвувати себе і, таким чином, відмовляються виконувати задум Бога щодо їхнього порахованого виправдання, не підходять для угоди послуху праведності через вузькість шляху і відмовляються від “однієї надії нашого покликання”. Хіба вони не “беруть Божої благодаті [порахованого виправдання до життя] надармо”? Озираючись назад на Стародавніх Гідних і бачачи, як багато їх коштувало, щоб отримати “засвідчення вірою”, “догодити Богові” і таким чином зберегти своє виправдання до спільності (Євр. 11: 5, 32-39), чи можемо ми сподіватись, що виправдання до життя, яке надається під час цього Євангельського [126] віку тим, хто стає позаобразними левитами, вимагатиме меншої міри відданості серця Господу та праведності? Безумовно, ми маємо зробити висновок, що тимчасово виправдані віруючі (позаобразні левити), які, коли вони “вирахують видатки” (Лк. 14: 27, 28) учнівства, до якого їх веде вже зроблене посвячення, відмовляться проявляти віру в обіцяну Господом допомогу та відмовляться або знехтують продовжувати свою “розумну службу”, щоб зробити своє посвячення повним аж до смерті, взяли ласку Господа даремно. Насправді їх не можна вважати такими, що мають виправдання до життя чи навіть виправдання до особливої сполуки з Богом. Вони втрачають привілейоване становище позаобразних левитів і не повинні більше вважатись такими.
Але серед тих, які цінують Божу прихильність, чиї серця віддано відгукуються на привілеї та “розумну службу” повного посвячення і які вступають в угоду послуху Богові та праведності до самої смерті, є оці два класи:
(1) Позаобразні левити, які з радістю, добровільно “віддають своє життя”, шукаючи шляхи та засоби для служіння Господу, братам та Правді, і вважають приємністю та честю жертвувати таким чином земними благами, зручностями, часом, впливом, засобами та всім тим, із чого складається теперішнє життя. Вони жертвують себе з радістю, охоче як позаобразні священики, які незабаром будуть прославлені і разом зі своїм Господом становитимуть “Царське Священство”. Вони після завершення свого жертвування більше не будуть показані в Аароні та його синах, які виконували жертви за народ, а в Мелхиседеку – священику на своєму престолі, – роздаючи світу протягом Тисячоліття благословення, забезпечені “кращими жертвами” позаобразного Дня Примирення – цього Євангельського віку.
(2) Ще один клас віруючих сердечно та віддано відгукується і з радістю посвячує все, що має, Господу та “розумній службі” для Нього і тим самим демонструє свою гідність бути позаобразними левитами, бо не приймає Божу благодать даремно. Але, на жаль, хоча вони і відповідають на [127] поклик і, таким чином, стають учасниками “однієї надії нашого покликання” та всіх привілеїв вибраних, однак їхня любов і запал не такі, щоб змусити їх виконувати жертвування, яке вони обіцяли відповідно до угоди. А оскільки їхня любов і віра недостатньо сильні, вони не в змозі покласти свою жертву на вівтар або втримати її там. Отже, їх не можна вважати повними “копіями” нашого великого Первосвященика, Який прагнув виконувати волю Отця. Їм не вдається перемагати, і тому вони не можуть бути серед “переможців”, які розділять зі своїм Господом небесне Царство як члени “Царського Священства”. Їм не вдається зробити міцним своє покликання та вибір шляхом повного дотримання своєї угоди.
Як бути з ними? Невже вони втратили все, коли бігли по нагороду, але не змогли пройти потрібне випробування запалу та любові для її досягнення? Ні, дяка Богу. Навіть якщо під час вирішальних випробувань їхня віра та запал не були визнані достатніми для зарахування їх до священиків, все ж достатність віри та запалу в посвяченні до смерті демонстрували їхню щирість серця як левитів. Однак недостатньо того, що вони посвятились повністю; треба продемонструвати, що вони в серці люблять Господа і ні за що не відречуться від Нього, навіть якщо недостатньо вірні в намаганні жертвувати собою для Його служби. Що ж це за випробування, яке підтвердить їхню гідність частки левитів у Царстві? Як воно буде застосовано?
Ми вже згадували про цю “Велику Громаду” справді посвячених Господніх людей, образ яких накреслений в Об’явленні 7: 13-15. “Це ті, що прийшли від великого горя і випрали одіж свою та вибілили її в крові Агнця. Тому то вони перед Божим престолом [а не на ньому], і в храмі Його [Церкві] день і ніч [постійно] Йому служать. А Той, Хто сидить на престолі, розтягне намета над ними [дозволить їм знаходитись разом із Ним та Його прославленою Нареченою в духовному стані та службі]”. “Нерозумні діви!” Вони дозволили вислизнути з рук можливості стати членами Нареченої; але вони, тим не менш, – діви, чисті в намірах свого серця. Вони упустили нагороду, але пізніше, через суворі випробування, одержали [128] можливість бути на весільній гостині з Нареченим і Нареченою як “дівчата, подруги її”, що йдуть за нею. Їх також приведуть до Царя. “Провадять їх з радощами та потіхою, – у палату царську вони ввійдуть” (Пс. 45: 15, 16). Як левити, вони не змогли отримати нагороду Царського Священства, але вони все ще левити і можуть служити Богові в Його прославленому храмі, Церкві, хоча й не можуть бути ні “стовпами”, ні “живими каміннями” в цьому храмі (Об. 3: 12; 19: 6, 7; Пс. 45: 15, 16). Вірш, що знаходиться після останньої цитати, звертає нашу увагу на позаобразних левитів минулого, відомих Ізраїлю по плоті як “батьки”, запевняючи нас, що вони будуть нагороджені тим, що стануть “князями по цілій землі” (Кул.).
Так само три сини Левія (Кегат, Гершон і Мерарі), схоже, представляють чотири класи. (1) Мойсей, Аарон та вся священицька родина Амрама (сина Кегата), намети яких були спереду [зі сходу] Намету. Вони мали повний догляд за всіма релігійними справами – за їхніми братами, усіма левитами, будучи їхніми почесними помічниками, слугами. (2) На південному боці отаборилась родина Кегата, їхні найближчі родичі, і вони відповідали за найбільш священні предмети – Вівтарі, Свічник (світильник), Стіл і Ковчег. (3) З північного боку Намету розташувались левити родини Мерарі, наступні в почесній службі, відповідальні за покриті золотом дошки та стовпи, підставки і т. д. (4) Шатра, розташовані ззаду, належали родині Гершона з левитів, яка несла відповідальність за найменш важливі послуги – переноску і т. п. шнурів, зовнішніх завіс, воріт тощо.
Ці різні родини левитів належним чином можуть представляти чотири окремі класи виправданого людства після завершення примирення: святих, тобто Царське Священство, Стародавніх Гідних, “Велику Громаду” та визволений світ. Як нерідко буває в образах, ці імена, здається, мають значення. (1) Родина Амрама була обрана, щоб стати священиками: ім’я АМРАМ означає “Високий народ”, або “Звеличений народ”. Яка відповідна назва для образу “Малої Черідки”, Головою якої є Христос Ісус! “Високо звеличені”, “дуже піднесені” – ось як Писання змальовує цих священиків. (2) КЕГАТ [129] означає “Союзник”, “Товариш”. Саме з родини Кегата були обрані сини Амрама, щоб бути новим домом священиків. Отже, родина Кегата з левитів може властиво представляти Стародавніх Гідних, чия віра, послух і вірність Богові та готовність страждати за праведність була засвідчена повною мірою, і з ким ми відчуваємо таке близьке споріднення. Вони справді були Господніми та нашими союзниками і в деяких відношеннях наблизились у всьому до Христа навіть більше, ніж хто-небудь інший. (3) МЕРАРІ означає “Гіркота”; отже, родина Мерарі з левитів, очевидно, представляє “Велику Громаду” духовно зачатих, яким не вдалось здобути нагороду Царського Священства, і вони “спасуться, але так, як через огонь”, виходячи із “великого утиску” та гірких випробувань до почесного становища та служби, яку вони займуть. (4) ГЕРШОН означає “Біженець”, “Врятований”; отже, родина Гершона з левитів, виглядає, добре б представляла спасенний світ людства, усі біженці якого зможуть одержати допомогу, визволення і порятунок від сліпоти й рабства сатани.
Отже, першим по черзі, а також за рангом серед цих позаобразних левитів, тобто виправданих, буде Царське Священство, під опіку якого буде віддане Тисячолітнє Царство та всі інтереси. Праворуч від нього будуть найближчі родичі – Стародавні Гідні, – яких вони поставлять “князями по цілій землі” (Кул.). Далі, ліворуч, будуть їхні вірні брати з Великої Громади.* Останніми зі всіх будуть врятовані від гріха та смерті під час Тисячоліття, чия вірність буде повністю засвідчена у великому випробуванні, яким завершиться Тисячолітній вік (Об. 20: 7-9).
*Пізніша думка автора полягає в тому, що певні вірші, схоже, вчать, що в Тисячолітті Стародавні Гідні не будуть вищими за Велику Громаду, а будуть нижчими від неї по рангу, але будуть прийняті до духовної природи та вищих почестей у його кінці.
До цих класів левитів будуть належати всі, хто був випробуваний та витримав своє випробування на вірність серця. Це, однак, не означає, що ті, хто зараз виправданий вірою (тимчасово) і хто нехтує, відмовляється іти далі й виконувати кінець заповіді – любов від [130] чистого серця, – і хто, отже, отримує цю Божу благодать даремно, не матимуть більше можливості. Якщо, “підрахувавши витрати” участі в священицькій службі жертвування, вони відмовляться від пропозиції, то їхня оцінка “розумної служби” Богові, безумовно, не буде схваленою і нагородженою, а також їхня нерозсудливість справедливо не заслуговувала би на покарання, інакше поклик до слави, честі та безсмертя був би не благодаттю, а необхідністю, – не запрошенням, а наказом, – не жертвою, а обов’язком. Після відміни, або скасування їхнього виправдання вони і далі залишаються частиною викупленого світу, як це було до прийняття ними Христа вірою, за винятком того, що більше знання посилює їхню відповідальність за правильні вчинки. Іншими словами, випробування на вічне життя чи смерть в даний час зачіпає лише тих, хто охоче робить повне посвячення Господу “аж до смерті”. Решта людства ще не знаходиться на суді вічного життя чи смерті і не буде на ньому доти, доки не буде встановлене Тисячолітнє Царство. Тим часом кожен мешканець світу (пропорційно до свого світла) будує або руйнує свій характер і, таким чином, створює для себе кращі або гірші умови в Тисячолітті й перспективи вічного життя, оскільки він або слухається своїх знань та сумління або нехтує ними.
Однак у випадку повністю посвячених, справа є іншою. Своїм цілковитим посвяченням аж до смерті вони цілком відмовляються від земного життя, обмінюючи його на духовне, яке має бути їхнім, якщо вони будуть вірними до смерті – і не інакше. Отже, для них невірність означатиме смерть навіки, подібно як і для невірних світу в кінці Тисячоліття.
Ніхто з левитів не мав жодної спадщини в землі Ханаан. Це є важливим фактом того, що вони, посвятивши все для Господа і будучи в серці в повній гармонії з Його праведністю, показали, що недосконалі умови теперішнього часу гріха не є їхньою спадщиною. Ханаан представляв конфліктні умови, в яких проходили випробування, а також завоювання ворогів, подолання злого тощо, особливо протягом Тисячоліття. Але Бог передбачив кращу, безгрішну і досконалу спадщину для всіх, кого Він повністю виправдовує [131] як позаобразних левитів. Першими, хто вступить у цю кращу спадщину, будуть Священики, які матимуть Перше Воскресіння і будуть удосконалені до божественної природи. “Стародавні Гідні” прийдуть наступними і ввійдуть у досконалу спадщину через воскресіння як досконалі людські істоти.* Наступною по порядку буде “Велика Громада”, вдосконалена на духовному рівні. І останнім з усіх буде клас Гершона, навчений, піднесений і випробуваний протягом Тисячоліття, який увійде у свій спадок через поступове воскресіння, тобто через піднесення від смерті до життя, яке буде повністю досягнуте в кінці Тисячоліття.
*Див. виноску, стор. 129.
Зачатими святим Духом і членами Великого Первосвященика вважаються лише ті віруючі, які вчинили посвячення до кінця – “аж до смерті”. Так показували образи. Левити взагалі не одержували олію святого помазання, яка є образом святого Духа. Її одержували лише ті, хто приносив жертви, священики. Всі вони були покроплені олією, змішаною з кров’ю, щоб показати, що святий Дух, дарований членам Христа, є їхнім лише завдяки пролитій крові: (1) завдяки жертві Ісуса Христа заради них, яка виправдовує їх; і (2) завдяки їхній обітниці жертвувати себе з Христом – покласти своє життя в Його службі (2 М. 29: 21).
Помазання Первосвященика було ще іншою справою і представляло єдність, солідарність обраної Церкви. Це помазання спливало лише на того, хто повинен був виконувати обов’язки головного священика – спочатку на Аарона, а потім на кожного з його синів, коли вони вступали на посаду головного священика, “щоб були мені священиками” (2 М. 28: 41; 40: 13, 15 – Хом.). Христос Ісус, наш Господь, як Голова Церкви, яка є Його Тілом, був “намащений… оливою радості [святим Духом] більше [понад], ніж друзів” Своїх, або співспадкоємців, членів “Царського Священства”. Уся олія була вилита на Нього, і “з Його повноти [достатку] ми одержали всі, – а то благодать на благодать”. Те, що ми одержали прощення і були виправдані заслугою Його жертви, було “невимовним даром”. Так, у це майже не віриться, що нас [132] покликано бути Його співспадкоємцями у Царстві, а наше посвячення “запечатане” кропленням крові та олії, і ми входимо під помазання нашого Голови.
Пророк Давид під керівництвом Господа дав нам наочний взірець Помазання – того, як воно було повністю вилито на нашого Голову і потім мало стікати з Нього на нас (Пс. 133: 1-3; 45: 8; Лк. 4: 18). Члени Церкви – це “брати”, дух яких змушує їх “жити разом у єдності” (Гиж.). Усі, хто є одно з Головою, повинні співчувати співчленам Його Тіла – Церкві, – і лише пропорційно до цього вони отримують святий Дух Помазання.* Ця свята олія помазання переставляла святий Дух та просвітлення, яке він дає всім, кого Бог приймає як випробовуваних членів цього Царського Священства, Нового Створіння, кожний з яких, як вже було показано, “запечатаний”, позначений, засвідчений даним йому святим Духом.
*Том. V, р. ix.
Усі, відзначені таким чином святим Духом як потенційні члени Нового Створіння, мають від Господа запевнення: “Вони не від світу, як і Я не від світу”; “Я вибрав вас [зі світу] і вас настановив, щоб ішли ви й приносили плід, і щоб плід ваш зостався”; “Коли б ви зо світу були, то своє світ любив би. А що ви не зо світу, але Я вас зо світу обрав, тому світ вас ненавидить” (Ів. 15: 16, 19; 17: 16). Хоча світ до певної міри може бачити ці ознаки освячення, ми не повинні сподіватися, що це викличе в нього захоплення чи схвалення; скоріше навпаки, він вважатиме ці прояви святого Духа в Нових Створіннях свідченнями слабкості та зніженості. Світ цінує і схвалює те, що можна назвати запальним і енергійним життям – не надто доброчесним. Наш Господь пояснює нам, чому світ не схвалює Його послідовників: тому що темрява ненавидить світло – тому що критерії [133] Його Царського Священства в думці, слові та ділі перевищують критерії всього людства і, отже, так чи інакше засуджують його шлях. Світ, радше, бажає похвали, лестощів; і якщо щось у будь-якій мірі кидає на нього тінь, він у тій же мірі його уникає і навіть противиться йому. Це несхвалення з боку по-мирському мудрих представників християнства є частиною випробування Царського Священства; і якщо їхнє посвячення не буде від щирого серця, то їм так бракуватиме товариства світу і вони так шукатимуть його схвалення, що не зможуть у належному дусі жертвувати земні інтереси, як вони зобов’язались: не зможуть бути священиками, а значить, не зможуть бути Новим Створінням. Однак, зважаючи на їхні добрі наміри, Господь може перевести їх через вогненні випробування, щоб знищити плоть, для жертвування якої їм бракувало ревності. Таким чином вони можуть вважатися гідними частки в благословеннях і нагородах Великої Громади, яка вийде з великої скорботи, щоб служити перед престолом, на якому Мала Черідка буде сидіти разом з Господом.
Освячення не лише має дві частини, а саме: з боку людини – повне посвячення, а з боку Бога – повне прийняття, але також має додатковий елемент прогресу. Наше посвячення Господу, хоча повинне бути щирим і повним, щоб Він прийняв його взагалі, тим не менш супроводжується порівняно невеликим обсягом знань та досвіду. Тому ми щодня маємо зростати в освяченні, як зростаємо в знанні. Наші серця наповнилися з самого спочатку, усунувши всяке свавілля, але місткість наших сердець була невеликою: коли вони зростають, коли вони збільшуються, освячення повинно встигати за цим, заповнюючи кожну частину. Саме тому апостол закликає: “Наповнюйтесь Духом”; і знову: “Любов Божа вилилася в наші серця”, і “щоб ваша любов примножалась ще більше та більше”. Намір про це розширення нашого серця виражається в словах молитви нашого Спасителя за нас: “Освяти Ти їх правдою! Твоє Слово – то правда” (Ів. 17: 17).
Власне, Слово (послання Бога, “мудрість” Бога через Христа) почало виявляти до нас божественну [134] прихильність і вело нас крок за кроком до посвячення. І тепер це саме Слово, або послання Бога через Христа, повинно розширити наші серця, а також наповнити їх. Якщо справою Бога є забезпечувати нас правдою, тобто наповняти і освячувати нас, то нашою справою є проявити той посвячений стан серця, в якому ми будемо відчувати голод і спрагу цієї правди, яка освячує, – будемо живитись нею щодня і таким чином матимемо можливість зміцнюватися в Господі та в силі Його могутності. Недостатньо вчинити посвячення Господу, адже Він бажає не просто кандидатів на Нове Створіння. Вони повинні пройти вправляння, навчання та випробування для того, щоб різні риси характеру стали очевидними та зазнали розвитку, а також щоб кожна риса була піддана ґрунтовному випробуванню на вірність Богові; щоб стало зрозумілим, що ці Нові Створіння, перевірені та випробувані у всьому, будуть вірними Тому, Хто їх “покликав”, і тим самим будуть вважатись гідними ввійти в славні радощі свого Господа шляхом участі в Першому Воскресінні.
Якщо це виправдання до спільності принесло мир з Богом, то наступний крок повного посвячення Господу кожного інтересу та справи життя, кожної надії та амбіції (обмінюючи земні надії, амбіції та благословення на небесні, запропоновані Новому Створінню) приносить велике й дивовижне полегшення та великий відпочинок серця, оскільки ми все більше та більше усвідомлюємо і оцінюємо для себе надзвичайно великі й дорогоцінні обітниці, які Бог дав Новому Створінню. Ці обітниці стисло виражені в одному: “Тим, хто любить Бога, хто покликаним Його постановою, усе допомагає на добре” (Рим. 8: 28). Це – Друге Благословення в справжньому розумінні цього виразу. Однак воно не супроводжується зовнішніми проявами плоті, але веде наші серця до цілковитого відпочинку, до повної довіри до Бога і дозволяє всім серцем застосувати до себе надзвичайно великі й дорогоцінні обітниці Святого Письма.
Внаслідок різниці в темпераменті неминуче будуть виникати розбіжності у зв’язку з [135] цим повним посвяченням. Для деяких повне підкорення Господу й усвідомлення Його особливої турботи про них як членів майбутньої обраної Церкви дає лише блаженний мир і відпочинок серця; а для інших, більш енергійних по природі, це спричинить бурхливий вияв радості, хвали та торжества. Ми повинні пам’ятати про ці відмінності природного темпераменту і співчувати тим, чиї переживання відрізняються від наших власних, пам’ятаючи, що подібні відмінності були виявлені серед дванадцяти апостолів; що деякі – особливо Петро, Яків та Іван – були більш запальними, ніж інші, у всьому, що вони робили, – у тому числі в П’ятидесятницю. Нехай брати більш енергійної та емоційної вдачі навчаються стриманості, як велів апостол, а брати, які по природі занадто холодні та прозаїчні, нехай моляться і прагнуть більше цінувати та більш відкрито виявляти чесноти Того, Хто покликав нас із темряви до Свого дивного світла. Згадаймо, що Якова та Івана, двох особливо улюблених Господом, яких називали “синами грому” за їхню ревність та поривчастість, необхідно було, принаймні, одного разу, перестерегти та виправити в цьому напрямку, щоб вони пам’ятали, якого вони духа (Лк. 9: 54, 55). Апостол Петро, ще один з улюблених і ревних апостолів, з одного боку одержав благословення за своє швидке визнання Месії, натомість іншого разу був докорений як противник через надмірне завзяття. Тим не менше, Господь виразно показав, що Він цінує ревний, гарячий темперамент цих трьох, тому що вони були Його близькими друзями, єдиними, кого Він взяв зі Собою на гору Преображення, а також в кімнату, де лежала дівчинка, дочка Яіра, яку наш Господь пробудив від сну смерті. І вони, як Його особливі друзі, були трохи ближче, ніж інші, у саду Гефсиманії. Урок цього для нас полягає в тому, що запал є приємний для Господа і означає близькість з Ним. Але при цьому ми завжди повинні шанувати Голову і керуватись Його Словом і Духом. [136]
Освячення не означає людську досконалість, як дехто неправильно його тлумачив: воно не змінює властивості або будову нашого мозку, а також не усуває дивом вади нашого тіла. Це – посвячення, тобто відданість волі, яка через Христа прийнята Господом як досконала: це – посвячення тіла в жертву, “аж до смерті”, і це тіло, як ми бачили, не стає дійсно досконалим через виправдання вірою, а просто вважається досконалим відповідно до нашої волі, нашого серця, нашого наміру. Нова воля, як повчає апостол, має прагнути привести кожну властивість, кожний талант, кожну можливість свого тіла до повної згоди з Господом, а також намагатися здійснювати вплив у цьому ж напрямку на всіх людей, з якими їй доводиться мати справу. Це не означає, що за кілька коротких років теперішнього життя – п’ять, десять, двадцять, п’ятдесят – вона зможе привести своє немічне, недосконале тіло (або недосконалі тіла інших, подібних до неї) до досконалості. Навпаки, у випадку з Церквою апостол запевняє нас, що в смерті “сіється в тління… сіється в немочі… сіється в неславу, сіється [недосконале] тіло звичайне”. І тільки у Воскресінні ми отримаємо нові тіла, сильні, досконалі, славні, безсмертні, почесні. Ми досягнемо тієї досконалості, якої прагнули і яка, як обіцяє Господь, зрештою буде нашою, якщо в теперішній час слабкості й недосконалості ми покажемо Йому вірність нашого серця.
Однак вірність серця Господу означатиме постійні зусилля, щоб привести поведінку нашого життя і навіть самі думки та наміри нашого серця у підпорядкування божественній волі (Євр. 4: 12). Це наш перший обов’язок, наш постійний обов’язок, і це буде нашим кінцевим обов’язком, оскільки: “Це воля Божа, – освячення ваше”. “Будьте святі, – Я [Господь] бо святий” (1 Сол. 4: 3; 1 Петр. 1: 16). Абсолютна святість повинна бути критерієм, який наш розум цілковито і з радістю може схвалювати і згідно з яким може жити, але якого ми ніколи фактично і фізично не досягнемо, поки ми підвладні тлінності нашої занепалої природи і нападкам [137] світу та противника. Але з кожним днем, по мірі того як ми “навчені Богом”, як ми доходимо до більш повного пізнання Його славного характеру і як наші серця наповнює все більше і більше його оцінювання, Новий Розум буде все більше набирати впливу, сили, влади над слабкостями плоті, якими б вони не були. А ці слабкості різні у різних членів тіла.
Справжнє освячення серця Господу означатиме старанність у Його службі; означатиме проголошення доброї новини іншим; означатиме будування один одного в найсвятішій вірі; означатиме, що ми повинні робити добро всім людям, коли маємо можливість, і особливо дому віри; означатиме, що цими різними шляхами ми будемо класти наше життя, посвячене Господу, за братів (1 Ів. 3: 16) – день за днем, нагода за нагодою, як тільки вони з’являться; означатиме, що наша любов до Господа, до братів, до наших сімей і співчутлива любов до світу людства буде постійно наповнювати наші серця по мірі зросту в благодаті, знанні та слухняності Божественному Слову та прикладу. Тим не менш, всяке використання нашої енергії для інших є тими способами, завдяки яким, через Господнє провидіння, може здійснюватися наше власне освячення. Як залізо гострить залізо, так і наші зусилля на користь інших приносять благословення нам самим. Крім того, хоча ми щораз більше повинні доходити до цього величного стану любові до наших ближніх, як до самих себе – особливо до дому віри, – все-таки головною спонукою всього цього має бути наша найвища любов до Творця й Відкупителя, а нашим бажанням – бути такими і робити те, що подобалось би Йому. Отже, наше освячення повинне бути передусім по відношенню до Бога, впливаючи в першу чергу на наше серце та волю, і, як результат такої відданості Богові, повинне проявляти себе в інтересах братів і всіх людей.
ОСВЯЧЕНІ ПРАВДОЮ
З вищевикладеного видно, що освячення, якого Бог бажає – освячення, яке необхідне для досягнення [138] місця серед Нового Створіння, – неможливе для нікого, крім тих, хто є в школі Христа і хто вчиться в Нього, – “освячених правдою”. Обман не освячує, як і невігластво. Більше того, ми не повинні робити помилки, вважаючи, що всяка правда веде до освячення: навпаки, хоча правда в цілому є предметом захоплення всіх, хто її любить і хто, відповідно, ненавидить обман, слово нашого Господа підкреслює, що лише “Твоя правда” освячує. Ми бачимо, як весь світ нібито женеться за правдою, домагається один від одного правди і бореться за правду. Геологи зайняті однією сферою, астрономи – іншою, хіміки – іншою, медики – іншою, державні діячі – ще іншою і т. д., але ми не бачимо, щоб ці різні напрямки пошуку правди вели до освячення. Навпаки, ми бачимо, що вони, як правило, ведуть у зворотному напрямку. І відповідно до цього є твердження апостола, що “світ мудрістю не зрозумів Бога” (1 Кор. 1: 21). Справа в тому, що за кілька коротких років теперішнього життя і в нашому нинішньому занепалому, недосконалому та зіпсутому стані наша спроможність є надто малою, щоб бути вартісною під час спроби збагнути цілу царину правди щодо кожного предмета. Отже, бачимо, що успішні люди світу – це фахівці. Людина, яка присвячує свою увагу астрономії, навряд чи може зробити ще щось, щоб не відстати, – у неї мало часу на геологію, чи хімію, чи ботаніку, чи медицину, чи на найвищу з усіх наук, “Твою правду” – Божественний План Віків. Саме з огляду на це апостол, який сам був свого часу добре освіченою людиною, радить Тимофію остерігатися людських філософій (теорій і наук), неправдиво названих так. Слово “наука” означає “істина”, і апостол, будьмо певні, не збирався піддавати сумніву щирість вчених його доби, ані не вважав, що вони були навмисними підтасовувачами. Але в його словах все-таки міститься думка, яка повністю підтверджена всім ходом науки: що, хоча з усіма цими науками пов’язана певна доля правди, все ж людські теорії, звані науками, не є правдою – не є абсолютно правильними. Вони є просто найкращими припущеннями, які змогли зробити найбільш уважні дослідники в цих [139] галузях і, як чітко показує історія, час від часу суперечать одне одному. І як вчені п’ятдесят років тому відкидали науку попередніх часів, так і їхні висновки та способи міркування, у свою чергу, відкидаються вченими сучасності.
Апостол Павло був не лише мудрою і повністю посвяченою людиною, але й членом Царського Священства, краще спроможним природним чином (ніж багато його ближніх) йти слідами великого Первосвященика. Крім того, як один із вибраних “дванадцяти апостолів Агнця”, що зайняв місце Юди, він був предметом божественного керівництва – особливо стосовно його вчень, – призначений Господом бути наставником для дому віри протягом усього Євангельського віку. Слова такого благородного зразка віри, не менше ніж приклад його посвячення, повинні бути вагомими для нас, коли ми вивчаємо шлях, на який ми вступили як посвячені та прийняті члени Царського Священства. Він закликає нас залишити всякий тягар і всякий гріх, що обплутує нас, і бігти з терпеливістю в забігу, визначеному нам, дивлячись на Ісуса, автора нашої віри, доки Він не стане її завершителем (Євр. 12: 2). І як застереження він дає нам приклад власного досвіду, кажучи: “Одно ж [роблю]” (Кул.). “Я виявив, що моє повне посвячення Господу не дозволяє мені розкидатись моїми талантами в усіх напрямках, а також вивчати кожну правду. Істина Божого об’явлення, відколи вона ввійшла до мого серця і все більше спрямовує його вже освячені та посвячені таланти, виразно показала мені, що якщо я хочу здобути велику нагороду, то мушу віддати їй всю свою увагу, як приділяють усю свою увагу ті, хто прагне земної нагороди. Це одне я роблю: забуваючи те, що позаду [забуваючи мої колишні амбіції учня, мої колишні сподівання як римського громадянина і людини з вищою, ніж звичайна, освітою; забуваючи принади різних наук та лаври, які вони мають для тих, хто женеться за ними], і сягаючи по те, що спереду [звертаючи зір моєї віри, надії, любові та відданості [140] на величну пропозицію співспадкоємства з моїм Господом у божественній природі та у великій праці Царства для благословення світу], біжу до мети по нагороду вишнього поклику” (Фил. 3: 13, 14 – Кул.).
ЕМОЦІЇ – НЕ ОСВЯЧЕННЯ
Серед християнського народу існує велика плутанина в думках щодо свідчень чи доказів Господнього прийняття, даних вірним пожертвуваним цього віку. Деякі помилково очікують зовнішнього прояву, такого, як було надано Церкві на початку в благословенні П’ятидесятниці.* Інші очікують деяких внутрішніх радісних емоцій, а коли їхні сподівання не справджуються, то це викликає в них розчарування та постійні сумніви щодо їхнього прийняття Господом. Їхні очікування будуються переважно на свідченнях братів, які відчули такий надмір почуттів. Тому важливо, щоб усі розуміли, що Святе Письмо ніде не обіцяє нам таких сподівань. Ми “покликані в одній надії нашого покликання”; у нас одні й ті ж обітниці прощення минулих гріхів; усім, хто входить під умови цього поклику, однаково належить усмішка на обличчі Отця і Його прихильність, яка допомагає нам бігти та здобути нагороду, яку Він пропонує, – благодать, достатню для своєчасної допомоги. Однак Господній народ дуже відрізняться тим, як саме він приймає будь-яку і кожну обітницю, земну чи духовну, від людини чи від Бога. Деякі є більш легко збудливими та емоційними, ніж інші, а, отже, більш бурхливими як у манері, так і в слові, коли описують ті ж переживання. Крім того, відносини Господа з Його дітьми до певної міри відрізняються. Великий Голова Церкви, наш Господь Ісус, у тридцятирічному віці вчинив повне посвячення всього, що мав, до самої смерті, щоб виконувати волю Отця. І коли Він був помазаний святим Духом без міри, то, наскільки ми поінформовані, не мав яких-небудь надмірних емоцій. Проте, без сумніву, Його сповнювало усвідомлення правильності та вірності Його шляху; [141] що Отець схвалив його, і що цей шлях матиме божественне благословення, які б випробування це не означало. Однак замість того, щоб опинитись на вершині радості, наш Господь був поведений Духом у пустиню, і Його першими випробуваннями як Нового Створіння, зачатого Духом, були суворі спокуси. Противникові було дозволено атакувати Його і намагатись відвернути від відданості волі Отця, запропонувавши інші плани та дії для виконання тієї праці, яку Він прийшов виконати – плани, які не передбачали б Його жертовної смерті. Віримо, що саме так відбувається з деякими Господніми послідовниками в момент їхнього посвячення та деякий час після цього. Їх опановують сумніви, страхи, навіювання противника, які оскаржують божественну мудрість або божественну любов через те, що нам необхідно жертвувати земні речі. Не будемо судити один одного в таких справах. Якщо хтось може радіти в надмірному пориві почуттів, нехай усі інші, хто так само посвятився, радіють з ним у тому, що йому довелось відчути. Якщо інший, посвятившись, опинився у випробуваннях і сильному збентеженні, нехай інші співчувають йому і радіють, усвідомлюючи, наскільки його досвід подібний до того, який мав наш Вождь.
*Див. Том V, розд. ix.
Дорогі Богу Джон і Чарльз Веслей безсумнівно були посвяченими людьми. І все ж їхні уявлення про результати посвячення не тільки принесли користь одним, але до деякої міри заподіяли шкоду іншим, створивши небіблійні сподівання, які не вдалося зрозуміти всім, і, які, збентеживши їх, завдали їм шкоди. З їхнього боку було великою помилкою вважати і навчати, що посвячення Господу означало в кожному випадку однакову міру нестримних вражень. Ті, хто народився від християнських батьків і був вихований під благословенними впливами християнського дому, хто був навчений відносно всіх життєвих справ відповідно до віри своїх батьків та вказівок Божого Слова, і хто за цих обставин прагнув пізнавати і виконувати божественну волю, не повинні сподіватися, що, досягнувши повноліття і посвятивши себе особисто Господу, [142] вони матимуть ту саму безмежну радість, якої може зазнати хтось інший, хто до цього був марнотратником, чужинцем, незнайомцем та чужим для святих речей.
Навернення останніх означало б докорінну зміну і звернення до Бога всіх життєвих стежок і сил, які прямували раніше від Бога до гріха та самолюбства. Натомість перші, чиї почуття, шанування та відданість з самого раннього дитинства були належним чином спрямовані побожними батьками до Господа та Його праведності, могли не відчувати такої різкої зміни чи перелому почуттів і не повинні очікувати нічого подібного. Як діти віруючих батьків, вони повинні усвідомлювати, що вони були під божественною прихильністю до моменту своєї особистої відповідальності і що їхнє прийняття в цей час означало повне схвалення їхньої попередньої лояльності до Бога та повне посвячення всіх талантів, сил та впливів для Господа, Його правди та Його народу. Вони повинні усвідомити, що їхнє посвячення було лише їхньою “розумною службою”. Їм слід прийняте сказане зі Слова, що тепер вони, представивши повністю свою вже виправдану людську природу Богові, можуть присвоювати собі в більшій мірі, ніж раніше, надзвичайно великі й дорогоцінні обітниці Святого Письма, які належать лише посвяченим і їхнім дітям. Якщо, крім того, вони одержать більш ясне розуміння божественного плану або хоча б його початків, вони повинні вважати це свідченням божественної прихильності до них у зв’язку з високим покликом цього Євангельського віку і повинні радіти цьому.
Вислів апостола: “Ми ходимо вірою, а не видінням”, стосується всієї Церкви цього Євангельського віку. Бажання Господа – розвивати нашу віру, щоб ми навчилися довіряти Йому там, де не можемо Його зрозуміти. Для цього Він залишає багато речей частково неясними (коли йдеться про людський зір чи судження), щоб віра могла розвиватися таким чином і в тій мірі, яка була б неможливою, якби нашим земним почуттям були явлені ознаки та чудеса. Очі нашого розуміння повинні бути відкриті на Бога через обітниці Його Слова – [143] через розпізнавання та розуміння правди, щоб приносити нам радість від віри в те, що ще невидиме й не розпізнане нами природним чином.
І навіть таке відкриття очей нашого розуміння є поступовою справою, як пояснює апостол. Він молиться за тих, хто вже знаходиться в Божій Церкві, звертаючись до них, як до “святих”, посвячених, щоб очі їхнього розуміння могли розплющитись, щоб вони щораз більше могли зрозуміти з усіма святими (як не може збагнути ніхто інший) довжину, ширину, висоту й глибину знання та любові Бога. Ця думка, що духовні благословення Нового Створіння, які слідують за його посвяченням, не є відчутними для його земних почуттів, а лише для його віри, проілюстрована в образах Намету – у зовнішній завісі першого “Святого”, що ховала його священний вміст (що образно представляло більш глибокі істини) навіть від левитів (образ виправданих). Вони могли бути знані або оцінені лише тими, хто входив до Святині як члени Царського Священства.*
*Див. “Тіні Намету кращих жертв”, стор. 117.
Надмір почуттів, який виникає у когось через темперамент, нерідко з тієї ж причини втрачається; але досвід, благословення та радість, які вони постійно можуть мати, якщо продовжуватимуть перебувати в Господі, прагнучи йти Його слідами, – це радість віри, яку не можуть затьмарити земні хмари та горе і яка по божественній волі ніколи не затьмариться в духовних справах, хіба на мить, як у випадку нашого Господа, коли на хресті Він скрикнув: “Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув?!” Якщо було потрібно, щоб наш Учитель, займаючи місце засудженого Адама, скуштував усього, чого Адам зазнав як грішник, то Він повинен був пережити це – хоча б на мить. І хто скаже, що така темна хвилина не може бути допущена навіть на найдостойніших послідовників Агнця? Однак такі переживання, безумовно, не будуть дозволені надовго, і душа, яка довіряла Господу в темну хвилину, [144] буде щедро нагороджена за прояв віри та довіри, коли пройдуть хмари й знову засяє сонячне світло Господньої присутності.
Інша причина часткової темряви згадується поетом у рядках:
“Хай темні хмари звідусіль
Не закривають образ Твій!”
Хмари, що з’являються між повністю посвяченими дітьми Бога та їхнім Небесним Отцем, а також їхнім старшим Братом, мають, як правило, земне походження, є результатом дозволу нашим пристрастям тяжіти до земних речей замість думок про те, що вгорі; результатом нехтування обітом посвячення; результатом занедбування того, щоб віддавати себе й бути вжитим у Господній службі, класти своє життя за братів або робити добро всім людям, коли є можливість. У такі хвилини, коли наші очі відвернені від Господа та Його керівництва, хмари швидко починають громадитися, і незабаром сонячне світло спілкування, віри, довіри та надії помітно затьмарюється. Це час душевного недомагання, неспокою. Господь милостиво допускає таке страждання, але не позбавляє нас Своєї прихильності. Він ховає від нас Своє обличчя лише для того, щоб ми могли усвідомити, наскільки самотнім і незадовільним був би наш стан, якби не сонячне світло Його присутності, яке освітлює наш шлях і діє так, що всі життєві тягарі здаються легкими. Як висловився поет:
“Щасливий в сяєві Його лиця,
Усе лишаю, щоб Йому вгодити.
Ні зміна часу, ні нові місця
Не можуть мого розуму змінити.
Коли Його любов на мене ллється,
То і палац для мене є нікчемним.
Палацом мені стане і в’язниця,
Коли Ісус там буде біля мене”.
“ХТО ЛІКУЄ ВСІ НЕДУГИ ТВОЇ”
“Благослови, душа моя, Господа, і не забувай за всі добродійства Його! Всі провини твої Він прощає, всі недуги твої вздоровляє. Від могили життя твоє Він визволяє, Він милістю та милосердям тебе коронує. Він бажання твоє насичає добром, – відновилася, мов той орел твоя юність” (Пс. 103: 2-5).
[145] Хоча Господь дозволяє, аби щойно згадані недуги приходили на Нові Створіння, Він готовий вилікувати їх, коли вони прийдуть до належного стану серця. З такою душевною недугою – таким виснаженням Нового Створіння – слід приходити до престолу небесної благодаті, щоб духовне життя, життєва сила та здоров’я могли повернутись у світлі божественної прихильності. Апостол закликає нас: “Приступаймо з відвагою [сміливо, впевнено] до престолу благодаті, щоб прийняти милість та для своєчасної допомоги знайти благодать” (Євр. 4: 16). Усі Нові Створіння мають випробування в цьому відношенні, а ті, хто належним чином скористався ними, стають сильнішими в Господі та в силі Його могутності, так що навіть їхні спотикання й слабкості – потреба кликати на допомогу і спиратись вірою на плече Господа – є засобами їхнього духовного благословення. Завдяки їм вони зростають так, як не могли б зростати, якби були звільнені від випробувань і труднощів, і якби Господь не ховав Свого сяючого обличчя від їхніх сердець, коли вони стають холодними, переобтяженими або недбалими до своїх духовних привілеїв. Кожного разу, коли Нове Створіння відчуває потребу шукати милості та допомоги, воно має нове нагадування про необхідність праці примирення Відкупителя, розуміючи, що Христова жертва є достатньою не лише за минулі гріхи (за гріх Адама та наші особисті вади до часу, коли ми вперше прийшли до Отця завдяки заслузі Сина), але, на додаток, Його праведність, як результат Його однієї жертви за всіх, покриває всі наші вади (розумові, моральні та фізичні), які не є добровільними, навмисними. Таким чином, Нове Створіння протягом усього часу свого перебування на вузькій дорозі має постійне нагадування про те, що воно куплене ціною – дорогоцінною кров’ю Христа; що його досвід, навіть у невдачах, постійно наближає його до Господа, дозволяючи оцінити як Його минулу працю як Відкупителя, так і Його теперішню працю як Помічника та Визволителя.
Однак багато Нових Створінь так і не навчилися мати справу з цими душевними хворобами, або недугами, і, швидше, схильні сказати собі: “Я знову зазнав невдачі. Я не можу наблизитись до престолу небесної благодаті, поки не продемонструю [146] Господу мої добрі наміри, здобувши перемогу”. Таким чином, вони відкладають те, що має бути їхнім першим кроком. Прагнучи здобути перемогу своїми власними силами й розумом, виснаженим попередньою слабкістю, вони не знаходяться в належному стані, щоб “боротися доброю боротьбою віри” (Кул.) чи то з власною плоттю, чи з противником, тому поразка, мабуть, неминуча. Разом з цим настане поступове занедбання звертатись до Господа і зростаюча поступливість хмарам, які перешкоджають і приховують від них сонячне світло божественної ласки. У їхньому випадку вони поступово починають сприймати ці хмари як неминучі.
Слід іти зовсім протилежним шляхом: як тільки-но вдалося розпізнати помилку в слові, поведінці чи вчинку, і компенсувати (наскільки це можливо) шкоду, заподіяну іншому, слід швидко шукати престол благодаті – шукати з вірою, нічого не сумніваючись. Ми не повинні думати про нашого Господа, що Він хоче знайти проти нас привід і схильний суворо нас судити. З іншого боку ми повинні пам’ятати про Його добро й милосердя, які спонукали Його забезпечити викуп, коли ми ще були грішниками. Безумовно, після того, як ми стали Його дітьми й були зачаті духом, після того, як ми прагнемо (скільки б спотикань не приносили наші найкращі зусилля) йти Його дорогами – по духу, а не по плоті, – Його любов до нас за таких обставин повинна бути ще більшою, ніж тоді, коли ми були “дітьми гніву, як і інші”. Ми маємо пам’ятати, що як добрий земний батько жаліє своїх дітей, так Господь жаліє тих, хто шанує Його. Ми повинні придивлятись до своїх кращих земних друзів, до їхньої прихильності, любові та співчуття і, проводячи аналогію, усвідомлювати, що Бог набагато добріший та вірніший, ніж найкраще з Його створінь. Він схвалює таку віру, таке довір’я і винагороджує їх. Усі, хто мав достатньо віри, щоб прийти до Господа на початку, мають достатньо віри, щоб приходити до Нього (якщо захочуть) щоденно зі своїми випробуваннями, труднощами та недоліками. Якщо вони дозволять хмарам з’явитись між ними і відмовляться від запрошення Слова приходити до престолу благодаті по мир та відновлення гармонії, вони в кінцевому підсумку будуть вважатися недостойними місця серед [147] особливого класу, який вибирає Господь: “Бо Отець Собі прагне таких богомільців” – які люблять і довіряють Йому. “Догодити ж без віри не можна”. “Це перемога, що світ перемогла, – віра наша” (Ів. 4: 23; Євр. 11: 6; 1 Ів. 5: 4).
Звичайно, на цьому шляху існують труднощі, але є й необхідна допомога та поради, які Господь надає як у Своєму Слові, так і через тих братів, яких Він “розклав” у Тілі саме з цією метою (1 Кор. 12: 18). Це, наприклад, допомога побачити, у чому криється помилка згаданої поведінки, – побачити, що відкладання нашого відвідування престолу благодаті, щоб отримати милість (до часу, поки ми не зможемо принести щось у наших руках, щоб виправдати себе), показує, що ми не цілком оцінюємо той великий урок, якого століттями навчає Бог: що ми всі недосконалі і не можемо робити те, що хотіли б. Тому потрібно було, щоб Відкупитель прийшов з метою підняти нас. Той, хто збирається виправдати себе, намагається здійснити неможливе, і чим раніше він дізнається про це, тим краще. Наші взаємини з Господом повинні бути налагоджені кожного дня. І якщо труднощі будуть великі (чи навіть малі), а серце посвяченого дуже ніжне і звикло до постійного спілкування та єдності з Господом, то він знайде благословення, коли, як тільки-но виникнуть труднощі, якнайшвидше приступить до престолу благодаті, не чекаючи навіть на кінець дня. Безумовно, нічого не слід відкладати на ніч, якщо престол благодаті відкритий для нас весь час. Нехтування цим свідчило би про схильність, протилежну тій, яку прищеплює Господнє Слово.
Трудність, яку відчувають деякі, полягає в тому, що вони, прийшовши до престолу благодаті, не усвідомлюють того благословення, якого шукають, – прощення гріхів і примирення з Отцем. Їхня трудність може бути однією з трьох: (1) Їм може не вистачати віри, а оскільки Господь в теперішній час поступає з ними по вірі, то без віри не можна нічого отримати. “Нехай станеться вам згідно з вашою вірою”. (2) Їхня трудність може бути в тому, що вони не виправили зло, яке заподіяли і в якому признаються; що вони [148] не відшкодували заподіяну іншим кривду; або, якщо гріх був проти Господа, вони прагнуть миру, не признаючись перед Ним і не просячи в Нього прощення. (3) У багатьох подібних випадках, які ми спостерігали, трудність полягала в тому, що прохачі ніколи не вчинили належного посвячення Господу. Вони шукали божественного миру, радості та сяяння благодаті – шукали благословень, представлених у світлі Золотого Свічника та в Покладних Хлібах Намету, – тоді як насправді все ще були осторонь цих речей, осторонь посвячення – осторонь Царського Священства, були лише левитами, які досі отримували особливу благодать, тобто привілей теперішнього часу даремно.
Правильним ліком від браку віри був би її розвиток шляхом вивчення Божого Слова, роздумів над Його добротою в минулому й тепер і прагнення усвідомити, що Він милосердний “незрівнянно більше” (Дерк.), ніж ми могли б попросити чи подумати. Ліком від другої трудності було б негайне, повне, ретельне вибачення і, наскільки це можливо, виправлення помилки або відшкодування збитків, а потім повернення до престолу благодаті з повнотою віри. Ліком від третьої трудності було би повне посвячення, яке вимагає Господь від усіх, хто матиме особливі привілеї та влаштування цього Євангельського віку.
Треба поговорити про ще один клас посвячених, але духовно хворих. Вони, безумовно, виправдані вірою та щирі у своєму посвяченні, але, здається, роблять малий прогрес (чи не роблять жодного) у контролі над своєю плоттю. Дійсно, у деяких випадках може виявитись, що їхня віра в Божу доброту та милосердя (яка усуває перепони страху) зробила їх більш податливими спокусі через слабкість плоті, ніж вони були спочатку, коли мали менше знань про Господа. Вони мають випробування, важкі не тільки для них, а й для всього дому віри, з яким вони мають до діла. Їхнє життя здається послідовністю невдач і покаянь – одних [149] стосовно фінансових невідповідностей, інших стосовно моральних і соціальних порушень.
Який же лікуючий засіб від такого стану речей? Відповідаємо, що таких слід чітко проінформувати, що Нове Створіння не складатиметься з тих, хто просто склав угоду самозречення та самопожертви в земних речах, щоб ходити не за плоттю, а за Духом, але з тих, кого Господь, Який читає серця, вважатиме переможцями за вірність в охочому стремлінні дотримуватись цієї угоди. Їх слід сповістити, що правильна поведінка всіх посвячених така: після свого звільнення Сином вони повинні настільки прагнути отримати всі благословення, які властиві для божественної милості, щоб добровільно стати слугами-рабами, піддаючи себе певним заборонам, обмеженням, неволі щодо своїх слів, своєї поведінки, своїх думок, щиро просячи Господа в молитві про допомогу, яку Він обіцяв їм і про яку висловився апостол: “Досить тобі Моєї благодаті, – бо сила Моя здійснюється в немочі”. Щоразу, коли вони виявлять, що прогрішились, вони повинні не тільки відшкодувати кривду постраждалим, але й признатись про це Господу і вірою отримати Його прощення, обіцяючи в майбутньому бути більш уважними та більш обмежити власну свободу відносно тих слабкостей, які проявились при останній невдачі.
Ось так пильнуючи, молячись і встановлюючи сторожу для вчинків та слів у своєму житті й приводячи “всяке знання на послух” волі Бога в Христі (2 Кор. 10: 5), вони невдовзі зможуть переконатись самі й переконати братів у щирості свого серця і будуть ходити в житті так обережно, що всі не тільки зможуть розпізнати, що вони були з Ісусом, але й що вони навчились від Нього, шукали Його допомоги і використовували її в здобутті перемог над своїми слабкостями. Випадки з такими братами чи сестрами підпадають під категорію того, що апостол називає “ходити непорядно” (Кул.) – не за прикладом Господа та апостолів. В іншому розділі [150] ми побачимо вказівку Господа щодо того, як брати повинні поводитися з тими, хто слабкий у плоті і хто приносять безчестя та сором Господній справі.
Тут, однак, зауважимо, що доки вони дають докази розкаяння за свою неправильну поведінку та від усього серця бажають йти правильним шляхом, перебувати у вірі та довіряти Господу, їх треба вважати братами, якою б не була необхідність обмежити спілкування з ними, доки вони не продемонструють якесь зовнішнє, відчутне проявлення сили благодаті у своїх серцях у стримуванні власних тілесних слабкостей. Тим не менш, їх все одно слід заохочувати вірити, що Господь дуже милосердний до тих, хто Йому довіряє і хто в серці бажає йти Його шляхами, хоча й не можна заохочувати сподіваннями, що їх коли-небудь можна буде вважати гідними класу переможців, хіба що вони стануть ревними для праведності настільки щиро, що їхня плоть покаже якийсь значний доказ її підпорядкування Новому Розуму.
Ми бачили, що деякі з посвяченого Господнього народу перебували в стані виснаження та голоду, щиро бажаючи повноти спільності з Ним, але не маючи необхідних настанов щодо того, як її слід досягти та підтримувати. Щоправда, у них була Біблія, але їхню увагу вдалось відвернути, і вони звикли більше звертатись до вчителів, катехізисів тощо, керуючись традиціями людей, а не Розумом, чи Божим Духом, і тому їм бракувало належного духовного харчу. У результаті вони відчували незадоволення формалізмом, однак ще не знали, як наблизитися до Господа всім серцем, бо не знали ні про Його доброту й багатства Його благодаті у Христі Ісусі та величний план спасіння світу, ні про поклик Церкви до Нової Природи. Цей стан голоду потребує насамперед чистого “щирого молока Слова”, а згодом “твердого харчу” божественного одкровення. Таких дорогих осіб не варто зневажати і не варто нехтувати ними, навіть якщо вони, усвідомивши [151] порожнечу церковництва в цілому, схильні шукати ще чогось, щоб задовольнити своє зголодніле серце – щось із світських розваг і таке інше. Нам відомі деякі з цього класу, які дійшли до стану удаваної байдужості до духовних речей після того, як вони марно намагалися знайти в різних напрямках певне задоволення для душі. Але отримавши “Теперішню Правду”, вони найбільш чудовим чином розквітли в духовних благодатях та знанні. Ми вважаємо, що таких є набагато більше у різних конфесіях, тому привілей тих, хто одержав світло Теперішньої Правди, – подати їм руку допомоги і вести з темряви у дивовижне світло, від духовного голоду до щедрості благодаті та правди. Але щоб Господь уживав нас для їхнього благословення, потрібно шукати в Слові мудрість і благодать згори, щоб пізніше використовувати їх доброзичливо, вірно і наполегливо.
ТИМЧАСОВЕ ВИПРАВДАННЯ ПЕРЕДУЄ ОСВЯЧЕННЮ
Ми зауважили, що тимчасове виправдання – це не просто прийняття розумом факту, що Христос помер як Відкупитель людини і що таким чином людському роду були забезпечені певні благословення примирення з Богом, але, на додаток, це признання того, що можливість стати виправданим віруючим вимагає певної міри посвячення. Таке виправдання означає визнання того, що гріх є надзвичайно гріховним (Рим. 7: 13), а бажання залишити його – бути вільним від його влади, а також звільнитись від його покарань – означає бажання бути праведним у єдності з праведним Творцем і у відповідності з усіма законами праведності. Більше того, це означає, що віруючий постановив у своєму розумі, у своїй волі дотримуватися праведності в усіх життєвих справах. Віра в Ісуса, що супроводжується таким посвяченням, дає тимчасове виправдання, але не означає жертви. Бог має право вимагати, щоб усі Його створіння схвалювали праведність і ненавиділи беззаконня, вважаючи себе чужими йому – його ворогами. Але Бог не вимагає, щоб ми жертвували своє життя в Його службі [152] чи для якоїсь іншої справи. Жертва представлена в Священному Писанні як добровільний акт, який не вимагається законом, навіть якщо це – “розумне служіння”, як говорить апостол, наставляючи нас: “Тож благаю вас, браття, через Боже милосердя, – повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу” (Рим. 12: 1).
У декого посвячення жертвувати собою може настати дуже скоро після здобуття віри в Господа та бажання йти Його шляхами праведності. Але це повинно бути після, а не до того, тому що, як ми вже зрозуміли, ми повинні бути принаймні тимчасово виправдані вірою, перш ніж могли б мати якісь стосунки з Богом чи в якомусь значенні втішатись спільністю з Ним. У інших цей виправданий стан настає і триває деякий час, перш ніж з’явиться думка про повне посвячення, тобто жертвування земних інтересів для Господа та Його справи. Але за нинішніх умов ті, хто починає йти стежкою виправдання, стежкою праведності, стежкою єдності з Богом, навряд чи зможуть піти далеко по цій стежці, перш ніж зіткнуться з опозицією чи то зсередини, чи з боку світу, чи з боку противника.
Вони виявляють, що стежка праведності поступово веде вгору, стаючи крутішою, важчою. Якщо в нинішніх грішних умовах продовжувати йти цією стежкою праведності, то в кінцевому підсумку це буде означати жертву земних інтересів, земних амбіцій, земної дружби і т. д. Тут шляхи розходяться: на стежку, яка веде вверх до слави, честі та безсмертя можна ввійти лише низькими воротами смирення, самозречення та самопожертви. Коли увійти на неї, то виявиться що це нерівний шлях, на якому, однак, невидимі духи служіння допомагають пілігримам і на якому милостиві обітниці Христа, їхнього Вождя, присвічують тут і там для їхнього підбадьорення, запевнюючи їх у достатній благодаті та допомозі до кінця подорожі. А якщо проявляти наполегливість, то все буде співпрацювати для їхнього найвищого добра, для остаточного членства в Новому Створінні та участі в славній праці Тисячолітнього Царства. [153] Біля цих воріт, які означають повне посвячення аж до жертвування, багато тимчасово виправданих віруючих стоять досить довго, обраховуючи видатки, перш ніж увійти, прислухуючись до голосу запрошення зі Слова і зміцнюючи свої серця його добрими запевненнями перед дорогою.
Збоку від цих воріт знаходяться численні обхідні стежки, якими багато, дійшовши до цього місця, шукали легшої дороги до слави, честі, безсмертя – але все даремно. Є сотні таких бічних шляхів: деякі трохи піднімаються вгору і натякають на певну міру самозречення, інші ведуть і збігають щораз більше вниз до благ і перспектив світу. Однак на жодній із цих обхідних стежок не знайдеться натхненних обітниць, які належать лише тим, хто входить низькими воротами жертвування на “вузьку дорогу” співучасті зі своїм Господом, зрікаючись земних амбіцій заради здобуття тісної спільності з Христом Ісусом у славі, яка прийде згодом.
Радість і мир приходять від моменту появи віри в Господа, прийняття Його примирення і рішення слідувати за праведністю та ухилятись від гріха. Повнота цієї радості та миру відчутна ще перед досягненням низьких воріт на вузький шлях. Але коли прагнення до праведності передбачає самозречення й самопожертву, а цю жертву не вчинити, коли не увійти в низькі ворота, тоді радість і мир божественної милості тьмяніють. Однак вони не будуть забрані повністю, а лише на деякий час, поки щирий віруючий шукає інших доріг служити праведності, все ще люблячи її і все ще цінуючи божественну ласку, але при цьому стримуючись, відмовляючись і нехтуючи ввійти. Повнота радості та миру не може бути надбанням таких, оскільки вони увесь час усвідомлюють, що повне посвячення кожної можливості Господу було б нічим іншим, як “розумною службою”, раціональним визнанням і поверненням до божественних милостей, вже отриманих в прощенні гріхів.
Багато хто продовжує перебувати в такому становищі довгі роки, тоді як інші блукають шляхами світу. Ніхто не може стати [154] навіть кандидатом на Нове Створіння, якщо він не ввійде низькими воротами самопожертви. Протягом значного часу Господь не позбавляє їх особливих привілеїв, даних лише задля того, щоб привести їх до низьких воріт. Однак, знехтувавши ввійти ними, вони практично визнають, що “Божу благодать [прощення гріхів і провадження до цих воріт] брали надармо”, бо, дійшовши до цього стану, вони відмовляються або нехтують скористатися “єдиною надією нашого покликання”. Господь цілком правильно міг би сказати таким: “Я відразу забираю у вас всі особливі привілеї. Ви були гідні Моєї ласки не більше, ніж решта світу, і у вас будуть ті самі привілеї та можливості, які Я маю намір поширити на все людство протягом Тисячолітнього віку. І для вас не буде більше ніяких особливих привілеїв, милосердя, турботи, уваги тощо від Мене в нинішньому житті, ні переваг у майбутньому житті”. Але Він цього не робить відразу і проявляє до багатьох велике терпіння.
Надзвичайно великі й цінні обітниці Господнього Слова – як, скажемо, запевнення, що тим, “хто любить Бога, … усе допомагає на добре” – стосуватимуться лише тих, хто був упривілейований Богом і приведений до низьких воріт самопожертви та з радістю увійшов у них, бо тільки такі люблять Бога найвищою мірою – більше, ніж самих себе. “Усе ваше, ви ж Христові, а Христос – Божий”. Вони вступили до школи Христа, і всі вказівки, заохочення та вправляння в житті будуть, відповідно, підпорядковані їхній остаточній підготовці до Царства. Але такі уроки, вказівки та благословення не призначені для тих, хто відмовляється вступити до школи – хто відмовляється підкорити свою волю волі великого Учителя.
Стисло кажучи, ті, хто отримує Божу благодать даремно, не мають жодної належної підстави звертатись до Господа навіть у молитві, бо чому хтось повинен сподіватись на особливу турботу та особливі привілеї від Господа, якщо він нехтує тим, щоб відповідно віддячитись за вже отримані благословення? Чи повинен такий думати, що, оскільки він уже отримав благословення від [155] Господа для мудрості та тимчасового виправдання, то Господь зобов’язаний дати йому ще більше милостей? Хіба такий не повинен міркувати, що, отримавши ці благословення Господа, які перевищують загальну ласку, яка дотепер була надана відкупленому роду, він уже мав більше, ніж є його частка? Не поступаючи далі за Господньою волею, він, радше, повинен сподіватись, що подальші божественні милості та прихильності обминуть його і перейдуть до тих, хто до цього часу не мав такого великого привілею і хто, відповідно, не зневажив у тій же мірі ласкаву пропозицію Господа. Але Господь дуже співчутливий і дуже милостивий, тому можемо надіятись, що доки хтось перебуває в стані вірі, Господь не відкине його повністю.
То яким мав би бути лік для тих, хто опинився в такому становищі й бажає бути повністю Господнім і повністю претендувати на Його милості? Відповідаємо, що такі повинні повністю посвятити себе Господу, підкорюючи Йому у всьому свою волю – свої цілі, свої надії, свої перспективи, свої засоби і навіть свою земну любов. Це все повинне бути піддане Господу. А взамін вони повинні прийняти (як закон свого існування і правило майбутньої поведінки) керівництво Його Слова, Духа і Провидіння, переконані, що це допоможе їм досягти не тільки більш славних результатів стосовно майбутнього життя, але й більших благословень серця в теперішньому житті.
Як вони повинні це робити? Відповідаємо, що це слід робити від усього серця, з благоговінням, у молитві: потрібно, безумовно, укласти договір з Господом, до того ж, якщо можливо, вголос. Слід просити також про божественну благодать, милосердя та благословення як необхідну допомогу у виконанні цієї жертви.
А що робити, якщо хтось “шукає Бога”, але не відчуває себе повністю готовим цілком підкоритись Його волі? Відповідаємо, що з цього приводу вони повинні звертатися до Господа в молитві і просити Його благословення для вивчення Правди, щоб краще усвідомити, по-перше, розумність такої служби, по-друге, [156] певність благословення, яке з цього виникає, і, по-третє, вірність Господа у виконанні всіх милосердних обітниць щодо допомоги та сили, даних класу пожертвуваних. Вони також повинні просити, щоб Господь допоміг їм правильно зважити й оцінити земні речі (щоб вони могли усвідомити і, якщо потрібно, відчути на собі, наскільки минущим і незадовільним є все, що пов’язане з самолюбством цього теперішнього часу, а також ті речі, яких жадає природний розум), щоб вони могли таким чином посвятитись і оцінити привілей звертати свої почуття до речей вгорі, а не до того, що внизу, жертвуючи останнім заради першого.
Тут виникає ще інше питання: А якщо “високий поклик” вже закритий, і, отже, посвячений не може бути повністю впевнений у можливості отримати нагороду нової природи та її славу, честь і безсмертя – то що зміниться щодо посвячення? Ми відповідаємо, що тут немає ніякої різниці: посвячення – єдиний розумний, правильний шлях для Господнього народу в будь-якому випадку, адже повне посвячення (не менше) вимагатиметься від тих, хто житиме і насолоджуватиметься благами Тисячолітнього віку. А щодо можливостей та нагород, які можна одержати, то ми вже звертали увагу, що, наскільки ми розуміємо, багато хто ще буде допущений до привілеїв “високого поклику”, щоб зайняти місця тих, хто вже посвятився, але не “так біжить, щоб одержати” нагороду, і, отже, буде усунений із змагань. Але жоден, можемо бути впевнені, не буде допущений до цих привілеїв, якщо він спочатку не увійде в цю низьку браму посвячення та жертвування.
Напевно, усі, хто увійшов через низьку браму, спочатку не бачили чітко й не розуміли повністю цих великих і багатих благословень, які Бог зберіг для Свого вірного Нового Створіння. Спочатку вони просто бачили розумне служіння, а потім дізнались більше про довжину, ширину, висоту та глибину Божої доброти та про привілеї високого поклику. Те саме є з тими, хто [157] входить зараз: вони не можуть повністю оцінити небесні, духовні речі, поки спочатку не досягнуть пункту виконання свого розумного служіння у повному посвяченні. І ми можемо бути впевнені, що всякий, хто посвятиться і виконуватиме повну жертву себе в інтересах Господньої справи після укомплектування небесного класу, виявить, що Господь має удосталь благ ще іншого роду, і що всі Його благословення є для тих, хто посвячує і жертвує себе. Можливо, такі можуть бути зараховані до Стародавніх Гідних, які мали жертовну вдачу, яка подобалася Богові, ще до початку “високого поклику”.
ПОМИЛКОВІ ПОГЛЯДИ НА ОСВЯЧЕННЯ
Враховуючи загальний безлад думок, що панує серед християн стосовно божественного плану, а також виправдання та освячення, викладених у Святому Письмі, не варто дивуватися, що панує така велика плутанина. Одним із помилкових поглядів, якого дотримується порівняно невелика частина Господнього народу, але який приносить йому велику шкоду, є претендування на справжню святість і досконалість, яке іноді присутнє у висловлюваннях його прихильників про те, що вони “не грішили роками” і т. д. У цьому вони подібні до фарисеїв днів нашого Господа, які “були себе певні, що вони ніби праведні, і за ніщо мали інших”, і які, відчуваючи таке самовдоволення, нехтували привілеями та милостями, передбаченими для них Господом у Його викупній праці.
Через таку помилку ці так звані “святі” й “безгрішні” значною мірою відвернулись своїм розумом від віри в Господа (віри в Його викупну працю) і від довіри до заслуги Його жертви і т. д., бо чому вони повинні покладатися на Його заслуги чи благодать, якщо вони можуть дотримуватися і справді дотримуються божественного закону досконало? Одна з труднощів, що призводить до такого становища, – відсутність пошани до Господа, а інша – занадто висока самооцінка. Належна пошана до Господа бачитиме Його силу, Його велич і, [158] як критерій Його святості, досконалість Його характеру. Правильна самооцінка швидко переконала б їх (як переконує інших), що вони далекі від божественного критерію в словах, ділах і думках.
Інший клас так званих “святих” уникає подібної крайності в питанні претендування на безгрішність, але, визнаючи недосконалість, претендує на святість, повне освячення і т. д. на основі прагнення уникати гріха – жити без гріха і т. п. Як уже було показано, ми повністю погоджуємось з думкою, що всі справді посвячені повинні прагнути уникати гріха в міру своїх можливостей. Помилка тих, кого ми критикуємо, полягає в тому, що вони вважають, що таке уникнення гріха є єдиною річчю і метою їхнього посвячення. Вони абсолютно не зрозуміли цієї справи. Жодне створіння Бога ніколи не мало права грішити; тому утримання себе від гріха – від того, чого воно не має права робити, – не можна називати або вважати “жертвою” в якому-небудь властивому сенсі. Боже Слово ніде не закликає нас жертвувати гріхи. Ці дорогі друзі, які не йдуть далі такого посвячення, щоб уникати гріха, змогли прийти лише туди, куди повинні прийти всі виправдані, і ще не увійшли в низькі ворота самопожертви, що означає зректись правильних, законних та властивих речей – добровільно відмовитись від них, аби ми могли краще служити Господу та Його справі.
ХРИСТОС СТАВ ДЛЯ НАС ВІДКУПЛЕННЯМ
Слово відкуплення використовується тут у значенні визволення, порятунку, як результат відкупної роботи – як результат викупу, або надання відповідної ціни. Думка, що міститься в цьому слові, веде нас до повного завершення перемоги Церкви, до повного народження Нового Створіння, хоча в нашому тексті її можна також властиво застосувати і до проміжних та випадкових визволень вірних протягом усього вузького шляху, що завершиться спасінням “до кінця” у славі, честі та безсмерті Першого Воскресіння. [159]
Апостол запевняє нас, що жертва нашого Господа придбала для нас “вічне відкуплення”, завершила вічне визволення від неволі гріха і його покарання – смерті (Євр. 7: 25; 9: 12). Правда, це відкуплення є для всього світу, і наш Господь остаточно забезпечить усіх, хто прийде до згоди з божественними вимогами, вічним відкупленням від гріха та його покарання – смерті. Але, як ми вже бачили,* це вічне визволення, яке в наступному віці буде застосоване до всього світу, привівши всіх до пізнання правди і під панування Царства Бога, у теперішньому часі застосоване лише до дому віри, а з-посеред нього в повній мірі лише до тих, хто зараз саможертовно йде слідами Первосвященика як члени “Царського Священства”. Їхнє “вічне відкуплення” від гріха і смерті буде відкупленням як членів Нового Створіння, увінчаних славою, честю та безсмертям.
*“Тіні Намету Кращих Жертв”, с. 90.
Розглянемо деякі інші тексти, в яких те саме грецьке слово аpolutrosis (визволення, спасіння) перекладене як “відкуплення”. Наш Господь, вказуючи нам на спасіння, яке буде дане нам через Перше Воскресіння, каже деяким, хто живе наприкінці віку, хто розпізнає певні ознаки часу: “Підійміть свої голови, бо зближається ваше визволення” (Лк. 21: 28). Апостол, звертаючись до того самого класу Нових Створінь, напоумляє їх, кажучи: “Не засмучуйте Святого Божого Духа, яким ви запечатані на день викуплення” (Еф. 4: 30, Турк.). Ці вірші звертають нашу увагу не на працю відкуплення, виконану жертвою нашого Господа, а на результати цієї праці, досягнуті у вдосконаленні Церкви, яка є Його Тілом, у Першому Воскресінні. У тому ж посланні (1: 7) апостол стверджує: “Маємо в Ньому відкуплення кров’ю Його”. Він, очевидно, має на увазі благословення, якими ми користуємося в даний час завдяки заслугам жертви нашого Господа, які покривають наші вади і достачають для [160] нас у безмірнім багатстві славу вічної ваги, викликаючи в нас і хотіння, і чин за доброю волею Бога. Думка, яку ми хочемо підкреслити, полягає в тому, що Христос нині став нашим звільненням, даючи нам перемогу в нинішніх конфліктах, і остаточно дасть нам повну перемогу, зробивши нас досконалими на Свою власну подобу.
Ця думка ще раз висловлена тим же автором, який запевняє нас (Рим. 3: 24), що Божа благодать виправдала нас даром (і продовжує підтримувати наше виправдання, поки ми перебуваємо в Христі) “через відкуплення, яке є в Христі Ісусі”, яке в нашому випадку досягне свого завершення, коли ми станемо подібними до Нього і побачимо Його таким, Яким Він є, і розділимо Його славу в день відкуплення (визволення). У цьому ж посланні (8: 23) апостол знову говорить про завершення нашого відкуплення, нашого визволення і про те, як ми повинні чекати його до встановленого Богом часу. Звернувши нашу увагу на те, що “все творіння разом зітхає й разом мучиться аж досі … очікує з’явлення синів Божих [прославленого Нового Створіння]”, він додає, що “не тільки воно, але й ми самі [покликані і зачаті до Нового Створіння] також, маючи зачаток Духа, і ми самі в собі зітхаємо, очікуючи синівства, відкуплення [визволення] нашого тіла” – Тіла Христа, Церкви, Головою якого є Ісус, а ми – майбутніми членами. Таким буде для нас кінець праці відкуплення. Бо хоча зараз, завдяки відкупленню, ми маємо багато благословень та привілеїв, у повній мірі ми осягнемо наше відкуплення лише тоді (Рим. 8: 20-23).
Щодо нашого теперішнього стану – участі у відкупленні, яке вже є нашим, – наш Господь заявляє: “Хто вірує в Мене, – життя вічне той має” (Ів. 6: 47), а також: “Хто має Сина, той має життя” (1 Ів. 5: 12). Ми не повинні думати, що ця віра – це лише розумова згода з деякими фактами, пов’язаними з божественним планом спасіння. Це віра в жертву примирення, а також відповідна поведінка, що протидіє гріху, – жива віра, яка виявляється в послуху серця. Так само ми [161] не розуміємо, що віруючі мають вічне життя в повному розумінні цього слова – у тому розумінні, в якому воно буде належати їм остаточно, через участь у Першому Воскресінні. Радше ми повинні розуміти, що посвячені віруючі лише зачаті до нового життя, у них починається нове життя в тому сенсі, що їхня воля прийнята Богом як початок Нового Створіння, яким вони будуть у Першому Воскресінні.
Ми повинні сприймати ці твердження в повній згоді зі словами апостола, що “надією бо ми спаслися”, вірою, – спасіння нам приписане, але ми ще не спасенні повністю. Отже, ми мусимо з терпінням чекати завершення доброго діла, яке Бог почав у нас, – чекати “благодаті [спасіння], що приноситься вам в з’явленні Ісуса Христа”, “як Він прийде… прославитися в Своїх святих” (2 Сол. 1: 10; 1 Петр. 1: 13).
Відкуплення (визволення), яке є в Ісусі Христі – те, що ми маємо зараз, а також те, що невдовзі завершиться в нас, – у Писанні скрізь ототожнюється з жертвою, яку наш Господь дав за нас. Хоча Його смерть становила ціну нашого покарання, важливим було також Його воскресіння, бо мертвий Спаситель не міг би допомогти відкупленим повернутися до втраченого. Тому ми впевнені, що випробування нашого Господа, пов’язані з жертвою, ще більше дали Йому право на велику працю визволення стогнучого створіння, купленого Його кров’ю. Апостол заявляє: “У чому бо Сам постраждав, спокушуваний бувши, може і тим, що спокушуються, помогти” – здатний визволити їх від спокус, які в іншому випадку могли б їх перемогти. “Вірний Бог, Який не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть”. Він може дозволити нам спіткнутися, але доки ми довіряємо Йому, Він не дозволить, щоб ми були повністю повалені – потрапили у Другу Смерть (Євр. 2: 18, Кул.; 1 Кор. 10: 13).
Те, що Він дозволяє нам часом спотикатися, може бути Його засобом навчити нас цінних уроків стосовно наших слабкостей та нашої потреби дивитись на Нього як на нашого Пастиря і [162] нашого Відкупителя, відчувати власні слабкості, і, тим самим, ставати сильнішими в Господі та в силі Його могутності. Він стоїть перед нами як наш Первосвященик, здатний співчувати нам у наших немощах, водночас володіючи повнотою влади, щоб допомогти нам у годину спокуси. Він особливо згадується як Той, що може “співчувати недосвідченим та заблудженим”, і здатний “завжди спасати” тих, хто наближається до Отця через Його заступництво і продовжує перебувати в Ньому живою вірою, яка означає послух по мірі можливості. Таким чином, ми повинні радіти нашому Відкупителю як нинішньому Спасителю, Визволителю, а також як майбутньому Визволителю з гробу через воскресіння – Виконавцю нашої віри (Євр. 2: 17, 18; 4: 15, 16; 5: 2; 7: 25, 26).
Наступний розділ 4: Призначення Нового Створіння
Сьогоднішня манна
Приготування до встановлення нової угоди законуПРИГОТУВАННЯ ДО ВСТАНОВЛЕННЯ НОВОЇ УГОДИ ЗАКОНУ
«І до Посередника Нового Заповіту – до Ісуса, і до покроплення крови, що краще промовляє, як Авелева» Євр. 12:24.
Ми починаємо цю тему з розгляду нашого підставового тексту. План Єгови вимагає встановлення Нової Угоди Закону, подібної до Старої Угода Закону, але на вищому рівні і через більшого посередника, Ісуса і Його укомплектовану Церкву. Мойсей, як посередник Угоди Закону, був образом на Ісуса, Посередника Нової Угоди. Ми мусимо визнати потребу угоди, інакше не було б в чому посередничати. Ми також мусимо визнати, що Ісус не діє тепер як Посередник (в Своїй функції Посередника); що це буде відбуватися протягом віку Тисячоліття. Тепер ці слова потребують деяких пояснень. Ми повинні відокремити час віку Тисячоліття (1874-2874) від особливостей праці теперішнього Віку, що призначений для вибирання Божих Вибранців, включаючи перед-тисячолітнє насіння Авраама.
Бог зробить усі п’ять перед-реституційних класів (Малу Черідку, Старожитніх Гідних, Велику Громаду, Молодих Гідних та Посвячених Табірників Епіфанії, відповідно зображених в Сіоні, Морії, Акрі, Безеті та Офелі) особливими помічниками для невибраних на Святій Дорозі. Порівняймо Пс. 72:3: «Нехай гори приносять народові мир, а пагірки правду». Саме для цього Бог вивищить ці п’ять перед-реституційних класів. Невибрані будуть приходити з різних частин землі, щоб прийняти благословення, що буде під управлінням Христа і при допомозі п’яти перед-тисячолітніх посвячених класів. Цією працею протягом Тисячоліття буде навчання, освічення і піднесення з деградації до людської досконалості (РТ 77ʼ38).
Нова Угода – це влаштування, завдяки якому світ прийме її благословення протягом Тисячоліття. Про цю Нову Угоду для світу під пануванням Посередника Бог каже: «Буду бо Я милостивий до їхніх неправд, і їхніх гріхів не згадаю Я більш!» (Євр. 8:12). Світ не ввійде у відносини Нової Угоди індивідуально раніше кінця Тисячоліття, яке в даному випадку включає також 40-річний День Суду (2874-2914).
Єгова покаже тоді Свою люблячу доброту через «покроплення кров’ю», якa представляє Боже милосердя, покроплене на серця п’яти перед-реституційних посвячених класів. Також прийде час, щоб застосувати кров покроплення за всіх людей – це буде під час Тисячолітнього Посередницького Панування Христа. Ця кров «покроплення, що краще промовляє», звершує примирення або задоволення. Вона промовляє на користь прощення світу і звільнення його від неволі гріха і смерті. Так, вона промовляє краще, ніж Авелева, смерть якого взивала про помсту. Кров Христа, натомість, взиває про милосердя. Це дає порівняння, яке, здається, вказує, що Авель був в певній мірі прообразом Христа, в якому він приніс прийнятну жертву і був убитий.
Святе Письмо показує, що тілесний Ізраїль і світ отримають обіцяне Богом благословення у вигляді можливості отримати вічне життя в Тисячолітньому Віці під Новою Угодою (Єр. 31:34; 32:40; Єзек. 16:60-63), в той час як Церква, Тіло Христа, велике духовне Насіння Авраама, має свою пробу до життя у розширеному Євангельському Віці, під найвищою і найкращою Угодою, скріпленою Присягою, вчиненою з Авраамом (зображеною в Сарі), а не під Угодою Закону (зображеною в Агар), ні під Новою Угодою, зображеною в Кетурі (Бут. 25:1-6).
Апостол Павло заявляє, що Бог проповідував Євангелію наперед Авраамові, кажучи: «Благословляться в тобі всі племена землі» (Бут. 12:3; 28:14; Гал. 3:8). Він показує, що оригінальна Угода Авраама містить дві частини або два насіння. Вони вміщені в Угоду, скріплену Присягою як (1) «зорі небесні» і (2) як «пісок на березі моря» (Бут. 22:16-18). Перше насіння, небесне, відноситься, в першу чергу, до Христа – Ісуса (Голови), і Церкви (Його Тіла). Апостол оголошує і підкреслює це в Гал. 3:16,29. Духовне насіння Авраама, як зорі небесні і світила небозводу (Дан. 12:3), є каналом через який другорядне насіння, земне насіння, отримає благословення. Це другорядне насіння Авраама, порівняне до піску на березі моря, зображує, в першу чергу, Старожитніх і Молодих Гідних у Тисячолітньому Віці і, в другу чергу, всі роди землі, які остаточно прийдуть до гармонії з Богом протягом Тисячолітнього Віку. Оскільки Авраам зображує Бога, то цей образ показує два класи Божих дітей, розвинених як Авраамове насіння – (1) клас Христа і Велику Громаду в духовній сфері, а також (2) Старожитніх Гідних, Молодих Гідних і Посвячених Табірників Епіфанії разом з досконалим реституційним класом людства у земній частині.
Нова Угода і її Посередник, Христос, є зображені в Угоді Закону та її посереднику, Мойсеєві, який так і не привів нікого до досконалості. Апостол каже так: «Через це [Угоду, скріплену присягою, яка прикриває вибраних] з віри, щоб було з милости, щоб обітниця певна була всім нащадкам, не тільки тому, хто з Закону, але й тому, хто з віри Авраама, що отець усім нам» – як Єгова свого часу буде Батьком усіх спасенних, не лише вибраних, але також невибраних, відновленого світу людства. «Як написано: Отцем багатьох народів Я поставив тебе» (Рим. 4:16,17). Всі родини землі, всі, що будуть благословенні Тисячоліттям, для кого це благословення буде дієвим і хто буде властиво відповідати, стануть таким чином дітьми Бога, котрого зображував Авраам. Отож, слід сподіватися, що ми всі зможемо побачити, що ця оригінальна і всеохоплююча Угода, вчинена з Авраамом (Бут. 12:1-3), включає все, що Бог обіцяв дати вибраним, як також через них тим зі світу, які візьмуть Божу ласку не надаремно. Зауважте, що жодних додаткових угод не потрібно було (хоча Авраамова Угода була підтверджена і розвинена) – все містилося в оригінальній, всеохоплюючій Угоді Авраама.
Якщо оригінальна Угода з Авраамом містила Божі обітниці для всіх, як для вибраних, так і для всього людського роду, який буде благословенний через вибраних протягом Тисячоліття, то чому Бог приготував дві інші угоди, а саме: (1) Угоду Закону, встановлену на горі Синай з ізраїльським народом та з Мойсеєм як її посередником, і (2) Нову Угоду, яка слідує за нею і служить, щоб благословити Ізраїль та світ? Ми відповідаємо, що ці дві угоди були додані з доброї і достатньої причини, тобто для глибшого вияснення Божих цілей, і при правильному зрозумінні вони допомагають нам оцінити прояви Божої любові і справедливості в минулому, теперішньому і майбутньому.
Якою була ціль Угоди Закону? Писання відповідає, що вона була додана до Угоди Авраама, щоб заповнити час, аж доки прийде обіцяне Насіння, до якого відносилась оригінальна Угода, і що з причини гріха було необхідно, щоб міг бути показаний високий Божий стандарт для Насіння (Гал. 3:17-19). Звичайно, це факт, що Угода Закону з ізраїльським народом виконала цю місію. Вона схвалила стандарт, який затвердив Ісус, та засудила всі інші. Вона допомагала розвинути єврейський народ в стосунку до Бога і справедливості. Угода була для того, щоб пристосувати й приготувати їх до славного «високого поклику» Євангелії, який зрештою дійшов до них, запрошуючи їх до Божої ласки і співспадкоємства з Месією у славному Тисячолітньому Царстві за умови вірності і крокування в сліди їх Спасителя. Вона мала корисний результат в тому, що під Божим провидінням єврейський народ став найбільш розвиненим у справедливості з-поміж усіх народів землі під час першої присутності нашого Господа, так що кілька тисяч з-поміж них виявилися придатними для того, щоб перевести їх з-під Мойсея до Христа. Більше того, розпорядження Угоди Закону передбачали деякі образні дії і через передбачення, які були дуже помічними для духовного Ізраїлю протягом Віку Євангелії, ілюстрували нам в образах і тінях Закону, а також в проголошені через пророцтва, різні справи стосовно благословення вибраних протягом Євангельського Віку і благословення світу протягом Тисячоліття.
Це поєднання справ, що пов’язані з обома віками в образах Угоди Закону, заплутало зрозуміння в деяких розумах. Господь іноді приховує від нас деякі речі, щоб розвинути в нас необхідність вишукування їх. Божі діти зростають сильнішими через Правду з причини труднощів, які вони мають, пережовуючи їх, так як це є з буквальною їжею; ті, хто ретельно пережовують, отримують більшу користь з їжі.
Коли ми маємо ясну думку в нашому розумі, що Угода Закону «нікого не зробила досконалим» і не додала ні йоти до оригінальної Угоди Авраама, хоча дала певні типічні провіщення, пов’язані з загальним планом. Те, що Угода Закону ніколи не була призначена зайняти місце оригінальної Угоди, є аргументом Апостола. Він широко розвиває цю думку в Гал. 4:21-31. Апостол звертається до віруючих Християн, які, коли розпізнали Христа, як справжнього спадкоємця Угоди Авраама, якимось чином відчули, що вони досі перебувають під Угодою Закону, так само і ми, коли розпізнали Христа і повноту Угоди Авраама, все ще якось вважали, без авторитету Писання, що ми додатково потребуємо Нової Угоди і ніби ми були під нею. Тепер ми бачимо, що Церква, Тіло Христа, не розвивалася ні під старою Угодою Закону, ні під Новою Угодою (Закону), яка ще навіть не була встановлена. Малій Черідці була дана вища частка, спів-спадкоємство з Христом під обрисами Угоди, зв’язаної Присягою, що є зображене в Сарі, як Апостол виразно заявляє у Гал. 3:29: «А коли ви Христові, то ви Авраамове насіння й за обітницею спадкоємці». Бог вивищить як спеціальних помічників також решту з трьох передреституційних класів.
Світ має отримати всі реституційні ласки і благословення через Нову Угоду (Закону), другий додаток до оригінальної угоди вчиненої з Авраамом. Ця Нова Угода (Закону) ще не була впроваджена, тому що її Посередник, Христос – Голова і Тіло, які повинні впровадити її за допомогою Великої Громади, Молодих Гідних та Посвячених Табірників Епіфанії, ще до кінця не готові, щоб розпочати цю працю, наслідком якої буде благословення всього людства під час Тисячолітнього Віку. Вона буде інавгурована у своєму відповідному часі, в самому кінці цього Розширеного Євангельського Віку, і після цього буде посередницькою впродовж цілого
позосталого періоду Тисячолітнього Царювання. Коли Стара Угода Закону була впроваджена, Мойсей спустився з гори, виставив таблиці Закону і покропив їх кров’ю, запечатуючи в певному значенні цю Угоду; потім він взяв кров і покропив усіх людей (Вих. 24:5-8; Євр. 9:17-23). Це було образом того, що має відбутися у свій час. Антитипічний Мойсей, Христос (Ісус, Голова і Церква, Його Тіло) незабаром спуститься з гори, вкритий покривалом, прихований, тому що людство не може знести славу Його сяючої присутності.
Божа Угода з Авраамом стосується, перш за все, Насіння обітниці і віри. Обітниці, які розвивали це Насіння, були зображені в Сарі, яка народила Ісаака – дійсне образне насіння. Угода Закону, зображена в Агарі, не народила цього Насіння; їй не вдалося нічого вдосконалити. Нова Угода (Закону) в свою чергу вимагала смерті всіх з духовно-сплодженого Насіння, щоб звільнити приписану заслугу викупу і передати назад земні права природньому Ізраїлю (це ще відноситься до майбутнього) і через них світу людства. І так є не тому, що Бог не міг би зробити цього іншим чином, але тому, що Його План передбачив, що цей шлях був би найбільш ефективний!
Добре заявив Апостол, що є якась «таємниця», пов’язана з особливими відносинами Христа і «Церкви, яка є Його Тілом». Ця Таємниця була настільки затьмарена, що євреї не могли її взагалі побачити; за винятком кількох, які були дійсно ізраїльтянами, і вони це зрозуміли аж після того, як були наповнені Святим Духом в день П’ятидесятниці. Навіть після цього, як показує Святий Павло, їм було важко зрозуміти Таємницю, що погани також були співспадкоємцями з ними в тих особливих благословеннях, які відносилися до Месії і небагатьох вірних, вибраних (Еф. 3:6).
Кожен, хто усвідомлює, що Церква є співспадкоємицею зі своїм Господом, не повинен мати труднощів, аби побачити, що смерть Церкви, як заявляє Апостол, «доповнює недостачу скорботи Христової», і лише той, хто бере участь в стражданні Христа, матиме участь в майбутній славі. Щоб чітко зрозуміти цей предмет, нам потрібне таке освічення очей нашого розуміння, яке зробить нас здібними розпізнати «Божі глибини». Але Писання нас запевняє, що ці «глибини» тієї «таємниці» були під час Високого Поклику лише для сплоджених від Духа (1 Кор. 2:10-14). І навіть тепер ця «таємниця» може бути ясно зрозуміла
лише посвяченими: «Таємниця Господня з тими, хто боїться Його; і Він покаже їм Свій заповіт» (Пс. 25:14,
KJV), бо лише вони мають освічення, розігріті серця і оживлення Святим Духом. Цей Святий Дух належить тим, хто має покірне, вірне і слухняне серце, і наскільки це є можливим є такими в слові і в ділі. Лише ті, які мають цього Святого Духа, мають більш рясну Божу благодать, благословення і освічення.
Перша або початкова риса інавгурації Нової Угоди це запечатання її кров’ю. Чітко зрозуміймо інше замішання, що турбує деяких посвячених Божих дітей. Це запечатання Нової Угоди (Закону) взагалі не має відношення до Викупу або до виправдання. Ми не є виправдані жодною угодою, але вірою в дорогоцінну кров Ісуса. «Отож, виправдавшись вірою, майте мир із Богом через Господа нашого Ісуса Христа» (Рим. 5:1). Виправдання світу має два значення: довести, що щось є справедливе, або зробити справедливим щось, що не є справедливим. Ми не виправдані молитвами чи вчинками. Віра – це підстава або основа виправдання.
Коли прийде час (Тисячолітнє Посередницьке Царювання Христа), щоб людство прийшло під Нову Угоду (Закону), виправдання буде швидше через вчинки, аніж через віру. Ця угода не є розпорядженнями для «нової» віри, але для «нових» вчинків. Стара Угода Закону (вчинків) зазнала невдачі лише тому, що її посередник (Мойсей) не міг дати необхідну допомогу. Нова Угода (Закону) (вчинків) буде успішною тому, що вона має «кращого Посередника», здатного дати всьому людству,
хто захоче, досконалість і здатність робити досконалі діла.
Авраам мав трьох жінок: Сару, його справжню (першу) дружину, а потім Агар і Кетуру. Сара залишалася безплідною багато років. Агар була закликана до Авраама, вважаючи це допомогою Богові у виконанні Угоди, щоб мати дитину від Агар. Від першої дружини і від служниці Авраам мав лише по одній дитині від кожної. Після смерті Сари Авраам узяв за дружину Кетуру, від якої він мав багато дітей.
Слова Апостола підтримують нас у міркуваннях над цими справами як алегоричними або образними. Він нам каже, що Сара зображує сутність оригінальної Угоди, і що Агар зображує Угоду Закону. Він пояснює, що тілесний Ізраїль був в рабстві їх Угоди Закону, і тому був антитипічним Ізмаїлом, сином Агар, і що вони були відкинені від Божої ласки, як Агар і її син були відкинені від сім’ї Авраама через Божі інструкції, щоб завершити образ. Апостол представляє цю лекцію, щоб показати нам, що Угода Ласки, під якою розвивалася Євангельська Церква, не має нічого спільного з Угодою Закону; що ці дві угоди є окремими і різними. Сара зображує оригінальну Угоду Авраама, Агар – Угоду Закону, а Кетура – Нову Угоду.
Дитина Агарі могла справді деякий час здаватися дитиною Сари, але так не було, як і дитя Сари, Ісаак, в жодному значенні не був сином Агарі. Аргументи Апостола показують, що Церква «як Ісаак є дитиною обітниці» – первісної Угоди. Агар зображувала Угоду Закону. Я
кби Апостол писав протягом Жнива Віку Євангелії до тих, які претендували бути під Новою Угодою, яка є представлена в образі Кетури, Він сказав би їм прямо – «Ви не можете бути дітьми двох угод, дітьми двох мам». Якщо ви в будь-якому значенні чи мірі є дітьми Угоди Кетури, то ви не можете бути дітьми Угоди Сари; і якщо ви є дітьми Угоди Сари, тоді ви в жодному значенні чи в жодній мірі не можете бути дітьми Угоди Кетури або Нової Угоди – яка
ще не діє.
Обриси оригінальної Угоди з Авраамом, які розвивали Христа, були зображені в його дружині, Сарі. Пізніше Бог зв’язав цю Угоду присягою. Апостол описує це в Євр. 6:13-20 і називає надію співспадкоємства з Христом, «надію, що лежить перед нами» у Євангелії, якорем (котвицею) «міцним та безпечним», що входить до середини «поза заслону». В такому разі святі є дітьми Божої присяги, дітьми «обітниці». Завдяки обітниці Христа, що Він їх сплодить до нової природи, цілком відрізняються від обітниць, якими Євреї були народжені як дім слуг, і цілком відрізняються також від обітниць, якими відновлений Ізраїль і всі племена землі будуть народжені до людської природи через процеси реституції, як діти Угоди Кетури.
Яка є різниця між обітницями, через які Церква приходила до Божої родини та обітницями, через які інші зможуть приходити до Божої родини під Тисячолітнім Посередницьким Царюванням Христа? Відповідаємо: різниця насправді величезна. Протягом Тисячолітнього Посередницького Царювання Бог не матиме справ напряму зі світом. Він доручив усі справи Своєму Синові, і Його Син, у згоді з Божим планом, протягом Розширеного Євангельського Віку приймав як Своїх «членів» тих, яких Отець «притягнув» до Нього, даруючи їм духа синівства і приводячи їх до нового духовного зв’язку. Не такі обітниці будуть переважати у народженні інших Божих дітей, «інших овець … які не з цієї кошари» (Ів. 10:16). Ці діти присяги або діти обітниць Бога є особливою «малою черідкою», яким Божа доброта вподобала дати Царство, як Учитель заявляє в Лук. 12:32: «Не лякайся, черідко мала, бо сподобалося Отцю вашому дати вам Царство».
На підставі чого класи віри прийняті Богом інакше, ніж світ? Ми відповідаємо, що світ буде прийнятий лише тоді, коли досягне дійсної досконалості в процесах реституції, при закінченні Віку Тисячоліття. Отець не буде мати справи зі світом до того часу, доки людство не стане досконалим, при закінченні Тисячоліття, коли Христос передасть Царство Отцеві (1 Кор. 15:24-26). Тоді люди впадуть в руки Бога живого, але будуть в цілковитій безпеці завдяки своїй досконалості, якщо вони з серця будуть лояльними до Бога і принципів Його уряду. Ісус Христос (а також Його Наречена, співспадкоємці) виступатиме «посередником між Богом і людьми» впродовж Його Тисячолітнього Посередницького Царювання. Всі людські зв’язки і відносини з Богом мусять бути через Месію, а всі Божі справи і відносини з людством будуть в Месії та через Месію.
Якими відмінними від тих є справи Бога з Церквою цього Віку – «Авраамовим насінням, і за обітницею спадкоємцями». Вони є «притягнені» Отцем, як говорить Ісус: «Ніхто бо не може до Мене прийти [тепер], як Отець, що послав Мене, не притягне його», і «того, хто до Мене приходить [притягнутий Отцем], Я не вижену геть [не відкину]» (Ів. 6:37,44). Деякі послідовники нашого Господа були притягнені до Нього Отцем перед тим, як Він довершив жертву за гріх на Голгофі, а інші були притягнені протягом Євангельського Віку; як говорить Апостол: «кого б тільки покликав Господь, Бог наш» (Дії 2:39). Тут є зміна руху в Божому замірі. Євангельська Церква, під зарядженнями Угоди Авраама, притягнена до Сина Отцем, що дав її Йому (Ів. 17:6,12).
Ці зарядження для світу в наступному Віці (Тисячолітнього Посередницького Царювання) будуть дуже відрізнятися; Отець не буде притягувати, але Господь Ісус буде притягувати їх до Себе Сам. «І як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну» (Ів. 12:32). І навіть після того, як Син притягне їх Сам до Себе, Він, як Посередник, повинен тримати їх під Своїм наглядом доти, доки не навчить їх, не дисциплінує їх, не зробить так, щоб їхні коліна схилилися і їх уста визнали. Посередник повинен їх навчити необхідних уроків і повернути усім те, що було втрачене, перш ніж Отець матиме справу з ними – при закінченні Віку Тисячоліття.
Ми приготували наш розум до подальших думок з Пр. 4:18: «А путь праведних – ніби те світло ясне, що світить все більше та більше аж до повного дня». Розширений Євангельський Вік продовжує розширятися (уже 140 років). Це створює потребу донести до нашої уваги теперішню Правду або поступальну Правду для нашого зрозуміння.
Ми тепер знайомі з передтисячолітнім насінням Авраама, яке ми називаємо квазі-вибраними (ніби-вибраними), яке складається з трьох загальних груп. Найвищий клас серед них – це Посвячені Табірники Епіфанії, який складається з тих, котрі посвятились після жовтня 1954 року, частково в період Епіфанії, і займають своє місце в Епіфанічному Таборі, тому що вже запізно посвячуватися, щоб стати Молодими Гідними. Їхній стан перед Господом, в той час як гріх переважає, дає їм більші проби в супроводі з більшими привілеями. Другий клас серед квазі-вибраних складається з тих поган і деяких євреїв, які «дійсно покаялися і вірять» у Христа як Спасителя, тих, хто не посвятився, але хто залишається вірними щодо Викупу і праведності. Третій клас складається з тих євреїв, які через віру та практику приходять до гармонії з Угодою Авраама і Мойсея і залишаються вірними в практикуванні праведності, але які не прийняли Ісуса як Спасителя.
Квазі-вибрані складають передтисячолітнє насіння Авраама і зображені в Маріям (Вих. 15:20; Е 11, 293), сестрі Аарона, який тут зображує Старожитніх і Молодих Гідних як речників Христа серед людей. Такий близький зв'язок показаний між квазі-вибраними і Гідними. Квазі-вибрані, особливо Посвячені Табірники Епіфанії, будуть спеціальними помічниками Гідних у праці благословення всіх родин землі під Новою Угодою, коли буде встановлена земна фаза Царства. Вони входять в Епіфанічний Табір, особливо від Жовтня 1954 року і далі. Ми радіємо з квазі-вибраними в багатьох благословеннях, які належать їм. Ми заохочуємо їх поглиблювати свій зв’язок з Богом і рости у знанні Правди та в Христовій подібності. Всі, хто вірить в Ісуса, повинні заохочуватися до посвячення, тобто присвячення свого життя Богові, і щоденно вірно виконувати це посвячення.
Ці передтисячолітні віруючі євреї і погани є синами з Йоіла 2:28 та Іс. 60:4: «Усі вони зібрані, і до тебе ідуть; сини твої йдуть іздалека».
В Жовтні 1954 року завершився поклик Молодих Гідних (Е 10, 114; РТ ʼ58, 91-93; РТ ʼ60, 91,92) і після того розпочалося будування Епіфанічного Табору (Скинії), як окремого від Подвір’я (РТ ʼ59, 56). З того часу і далі почав покликуватися і готуватися інший клас, Посвячені Табірники Епіфанії, як спеціальні помічники Старожитніх і Молодих Гідних в земній фазі Тисячолітнього Царства. Вони є першими, хто посвячує себе з квазі-вибраних, «п’ята група насіння Авраама» (Е 11, 293; Е 12, 185,188). З того часу, як були повністю забрані Наречена Христа і Велика Громада, ще досі залишаються два класи Божих посвячених людей, які здійснюють свій шлях у цьому житті – Молоді Гідні та Посвячені Табірники Епіфанії. Здається, вони представлені в застосуванні Пісн.П. 6:8 після 1954 р. в трьох групах жінок, які знаходяться в особливих стосунках з антитипічним Соломоном – нашим Господом. Велика Громада є Новими Створіннями в духовній фазі Царства. Вони, після Малої Черідки, є наступними в близьких відносинах з антитипічним Соломоном; тому вони є відповідно представлені в царицях Соломона, які серед цих трьох груп мали найближчі відносини з ним. (Цей клас тепер доповнений і піднесений як Нові Створіння). Молоді Гідні є у наступних найближчих відносинах; тому вони показані в наложницях Соломона, які мали наступний найближчий зв’язок з ним. Посвячені Табірники Епіфанії є в наступних найближчих відносинах; тому вони є добре показані в дівах, що мали наступний найближчий стосунок до Соломона, хоча це
ще не подружні стосунки. Їх становище також зображене в ізраїльтянах у Таборі, котрі мають нижче становище, ніж Велика Громада і Молоді Гідні, показані в Левитах на Подвір’ї. І, подібно до Великої Громади та Молодих Гідних, вони є «без числа», бо немає визначеного числа жодного з цих трьох класів. Ми дякуємо Богові і славимо Його та нашого Господа Ісуса, за подальше розгортання теперішньої Правди щодо цього, а також щодо інших тем, так своєчасно для зміцнення Посвячених Табірників Епіфанії, і за міцне утвердження віри всіх нас в Божому Слові. Ми також можемо сказати, що тепер серед Посвячених Табірників Епіфанії ми бачимо вищу групу, названу Царицею Шеви.
Чому Бог повинен робити таку різницю у Своєму поступуванні? Чому є так багато різних класів? Звичайно, що логічна причина, пов’язана з цією cправою, і ми можемо в цьому упевнитися. Звичайно, це правда, що «не чинить нічого Господь Бог, не виявивши таємниці Своєї Своїм рабам пророкам» (Амос 3:7). Якби все людство було в серці «справжніми ізраїльтянами», не потрібно було б Посередника і Нової Угоди – Угода Авраама була б цілком достатньою. Як показує історія, більшість людства у світі є грішними, відчуженими від Бога, бунтівниками щодо Божого Закону, і такими, що люблять гріх. Це створює необхідність діяльності Посередника для безбожного світу. Великий Посередник (Голова і Тіло), після вчинення «примирення за гріх, за всіх людей», при закінченні цього Віку, візьме всіх людей в Свої руки, і через навчання, покарання і направу в праведності зробить так, що кожне коліно схилиться і кожен язик визнає, у згоді з Божими розпорядженнями, інакше будуть відтяті до другої смерті.
Всі люди народжені в гріху, всі є дітьми гніву і перебувають під Божим вироком смерті, але
в певному відношенні не всі є однакові. Деякі ненавидять пута гріха, в яких вони знаходяться, та прагнуть свободи і примирення з Богом. Інші люблять гріх, і будуть відокремлені від Бога. Він не є в їхніх думках. Отже, виходячи з цього, ми маємо підставу бачити різницю в Його поступуванні з цими двома групами: (1) гідних (які шанують Бога) і (2) невіруючих. Він зауважує тих, які струджені і обтяжені; тих, чиї серця прагнуть розумового оцінення Бога, і вони можуть Його знайти. Таких гідних Він з задоволенням «притягує» упродовж Розширеного Віку Євангелії до Ісуса через знання Правди, щоб у Його руках вони могли бути виправдані і могли бути приємними для Бога в посвяченні, яке є нашою розумною службою (Рим. 12:1). Невіруючі не «притягуються» і не покликуються до посвячення протягом цього Розширеного Віку Євангелії; вони полишені, щоб їх Спаситель зайнявся ними тоді, коли розпочне служіння Посередника між Богом і людьми – світом.
Неспокійні маси людства є ворогами Бога, не лише в тому значенні, що їхні діла є недосконалими, такими, що Бог не може прийняти, але особливо тому, що їхні серця є відчужені від Нього. Вони люблять беззаконня. Віруючі, навпаки, хоча були колись ворогами через негідні вчинки, більше не є ворогами, хоча досі залишаються недосконалими. Бог читає їхні серця і поступає з ними відповідно; Він веде їх до Христа, щоб заслуга Його жертви могла компенсувати їх вади і недосконалі вчинки, що є результатом гріха.
Так, ми, що були язичниками, були повністю відділені і відчужені від Бога, доки не прийшов Христос і ми одержали доступ до Божої ласки через Нього. «А тепер у Христі Ісусі ви, що колись далекі були, стали близькі Христовою кров’ю» (Еф. 2:13). Євреї все ж мали певну міру Божої ласки і можливості для розвитку перед приходом Христа. Св. Павло каже, що серединна перегородка, що розділяла євреїв і поган, була зруйнована, так що в Божому передбаченні поганин зі щирим серцем більше не був для Бога більшим приходьком і чужинцем, аніж його ближній з євреїв (Еф. 2:12-19).
Є різниця між примиренням за гріх і посередництвом між Богом і грішником. Давайте дослідимо біблійне використання слова «посередник». Біблія говорить про Христа як про Посередника Угоди, а
не як Посередника за гріх. Однак, це правда, що Він здійснює посередництво примирення за гріх світу, хоча це не є біблійний вислів. Віруючі, так само, як і решта світу, потребують примирення за гріхи як основи для примирення з Отцем. Але віруючі є під угодою, яка не потребує посередника, як Святий Павло чітко вказує: «Але посередник не є для одного, Бог же один» (Гал. 3:20). Тобто, якщо в угоді є лише одна сторона, то вона не має і не вимагає посередника. Навпаки, угоди, які мають умови, вимагають посередника, як, наприклад, Мойсей був посередником Угоди Закону, а також Христос є Посередником Нової Угоди. В обох цих угодах є умовна пропозиція – «Якщо ви будете робити те, то Я буду робити це. Якщо ви будете слухняні Моїм законам і будете дотримуватися Моїх постанов, то Я вас благословлю», і т.д.
Добре зауважимо, чому Угода Авраама не потребувала Посередника. Це було тому, що в ній Бог не робив умовних обітниць. Вони всі були безумовними. «В тобі і в твоєму насінні благословляться всі народи землі». В цій обітниці немає умов, тому посереднику немає що виправляти. Сам Бог зобов’язався вибрати тих, хто повинен складати Насіння Авраама. Він вибрав нашого Господа Ісуса бути «Головою над Церквою, яка є Його Тілом»; і Він передбачив і, згідно з цим передбаченням, протягом цього Віку вибирав і покликував таких, яким бажав дати привілей членства в цьому Насінні Авраама. Тут не потрібен був посередник, тому що Бог зробив Свій власний вибір.
В жовтні 1954 поклик до Молодих Гідних закінчився (Е 10, 114; РТ ʼ58, 91-93; РТ ʼ60, 91, 92; РТ ʼ65, 63; РТ ʼ70, 58); і тоді почалося будування Епіфанічного Табору Скинії, як окремого від Подвір’я (РТ ʼ59, 56). Відтоді інший клас, Посвячені Табірники Епіфанії, починає покликуватися і приготовлятися, це спеціальні помічники Старинних і Молодих Гідних у земній фазі Тисячолітнього Царства. Вони є першими, хто посвятився серед квазі-вибраних, «п’ятої групи Авраамового Насіння» (Е 11, 293; Е 12, 185; РТ ʼ57, 20-27; РТ ʼ70, 59). Відколи була повністю забрана Христова Наречена, є два класи Божих посвячених з трьох, що здійснюють свій шлях в цьому житті – Велика Громада (цей клас є вже доповнений і допомагає Малій Черідці), Молоді Гідні і Посвячені Табірники Епіфанії. Здається, вони представлені в застосуванні Пісн.П. 6:8 після 1954 р. в трьох групах жінок, які знаходяться в особливих стосунках з антитипічним Соломоном – нашим Господом. Велика Громада є Новими Створіннями в духовній фазі Царства. Вони, після Малої Черідки, є наступними в близьких відносинах з антитипічним Соломоном; тому вони є відповідно представлені в царицях Соломона, які серед цих трьох груп мали найближчі відносини з ним.
Ми дякуємо Богу і славимо Його та нашого Господа Ісуса за подальше розгортання теперішньої Правди щодо цього, а також щодо інших тем, таких своєчасних для зміцнення Посвячених Табірників Епіфанії і для зміцнення нашої віри в Боже Слово. «Бо ми Його твориво». «Бо Отець любить Сам вас». «Ніхто бо не може до Мене прийти, як Отець, що послав Мене, не притягне його» (Еф. 2:10; Ів. 16:27; Ів. 6:44). Ми розуміємо, що Угода Авраама, або Угода Ласки, залишаються в дії доти, доки не почнеться Тисячолітнє Посередницьке Царювання Христа, яке введе Нову Угоду (Закону), яка потребує Посередника.
Ті, хто мають щире серце, «притягуються» Богом упродовж віку Євангелії, насправді є дітьми гніву; і перед тим, як вони можуть бути прийняті Богом як сини, Він відправляє їх до Христа; і Христове прийняття або їх виправдання через віру в Його кров, а не через
віру в угоду, робить їх готовими знову повернутися до Отця, якщо вони цього бажають. Це до таких виправданих Апостол говорить: «Тож благаю вас, браття, через Боже милосердя, повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу» (Рим. 12:1). Якщо їх потрібно було зробити дійсно досконалими, їх треба було б залишити в руках Сина протягом Тисячоліття для такої реституційної праці, яка належить тільки Йому. Натомість вони є виправдані через віру. Їх віра в Христа, в заслугу Його жертви, засвідчена їхньою відмовою від гріха, зараховується їм як праведність. Ісус приписує Свою заслугу на їхній рахунок: «щоб і їм залічено праведність» (Рим. 4:11).
Пізніше, коли вони вчинили повне посвячення себе Божій волі, аж до смерті, їм був даний Святий Дух; вони під Високим Покликом були сплоджені від Святого Духа як Нові Створіння, і стали «членами» Насіння Авраама, членами Посередника Нової Угоди. Тоді вони через віру перейшли на новий рівень, де гріх і недосконалість їм не приписуються так довго, як вони виконують свою обітницю посвячення і «ходять не за тілом, а за духом» (Рим. 8:1).
Є багато посвячених, які живуть в цьому Розширеному Віці Євангелії, і вони мають спеціальне освічення, розігрівання серця, оживлення Святим Духом, але вони є під спеціальним покликом. В наш час є багато таких, які є несплодженими від духа, передтисячолітнім насіння Авраама. Цей святий Дух є духом покори, віри і послуху серця, і на скільки це можливо, духом слова і вчинків. Лише ті, які мають цього Святого Духа, мають ряснішу Божу ласку, благословення і освічення. Бог вивищить їх як спеціальних помічників, несплоджених від Духа, передреституційний клас. Молоді Гідні і Посвячені Табірники Епіфанії під виборчими рисами цього Розширеного Віку Євангелії приготуються для своєї служби благословення невибраних.
Невибрані прийдуть з різних частин землі, щоб отримати благословення, якими буде управляти Христос, і Якому будуть допомагати п’ять передреституційних посвячених класів.
Розглянувши з різних точок зору чудовий поступ в справах Бога і Христа протягом минулих 140 років, ми бачимо, що основані на Біблії передбачення, а також відповідні вчення бр. Рассела, «того вірного і мудрого Раба», підтверджені, захищені і підсилені братом Джонсоном та іншими, виконуються більше і більше протягом ранку Тисячолітнього Віку! Нехай наші серця будуть наповнені славою і честю для Бога і Христа, а також ревним бажанням бути вірними в межах наших можливостей, у нашому відповідному поклику, працюючи разом з Ними в благословенній службі для Правди (2 Кор. 6:1). Нехай Бог благословить пам’ять Посланників Парусії та Епіфанії!
«А ми, як співробітники, благаємо, щоб ви Божої благодаті не брали надармо» (2Кор. 6:1).
РТ №762, ʼ2018, 18; ТР №545, ʼ2018, 18
Теперішня Правда № 81, літо 2023
Порівняння небесних та земних багатствПОРІВНЯННЯ НЕБЕСНИХ ТА ЗЕМНИХ БАГАТСТВ
«Благословення Господнє воно збагачає, і смутку воно не приносить з собою» − (Прип. 10:22).
Наскільки розумним видається те, що ті, хто стає друзями Бога, а особливо ті, хто прийшов до Його сім’ї як діти, повинні бути благословенні Ним в різний спосіб, в який інші люди (які є для Нього приходьками, незнайомцями та чужинцями через злі вчинки, Кол. 1:21) не мають бути благословенними! Ми дивимося в минуле і бачимо батька Адама, дуже багатого, доки він мав ласку в Бога, володаря всього світу, сповненого щедрот. Ми читаємо про отця Авраама, «друга Бога», що він був дуже багатий на худобу та гроші (Бут. 13:2), і що Яків, хоча і втратив усю спадщину в маєтку свого батька, був благословенний Богом, тому що він також став дуже багатим на отари та череди (Бут. 31:30,43). Отже, Ізраїлю як народу (наприклад, у Лев. 26) було обіцяно, що якщо вони будуть слухатися Бога, то будуть благословенні у всіх своїх дочасних справах: їхня земля буде щедро родити; їх не вразить посуха чи шкідники; їхні отари й стада будуть процвітати і надзвичайно розмножуватися, і навіть їхнє фізичне здоров’я буде забезпечене − Єгова гарантував, що, залишаючись у Його ласці вони, як народ, не будуть піддані епідеміям, хворобам тощо; бо Він Сам буде їхнім лікарем, щоб берегти їхнє здоров’я та давати їм усіляке фізичне благополуччя.
Однак із запровадженням Євангельського віку сталася велика зміна − не в Божому плані, а в Божих діяннях; і відтоді тим, які одержали ласку Господа, не було обіцяно ні земного процвітання, ні імунітету від хвороб, болю та переслідувань. Але, навпаки, їх було запевнено, що той, хто прийнятий в Божу сім’ю як майбутній спадкоємець Бога та співспадкоємець з Ісусом, більш ніж інші повинен пройти через досвід страждань і випробування віри, терпеливості та характеру. Їх було навчено, що вони повинні сприймати ці труднощі як ознаки Божої ласки, як доказ того, що Бог
поводився з ними, як із синами, і завдяки цьому досвіду Він пристосовував і приготовляв їх до почесних становищ і невимовних благословень у майбутньому (Рим. 8:17; 2 Тим. 2:12; Євр. 12:6-8). «Чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його! А нам Бог відкрив це Своїм Духом» (1 Кор. 2:9,10). Текст манни на 28 квітня заохочує посвячену дитину Бога: «Але й хвалимося в утисках, знаючи, що утиски приносять терпеливість, а терпеливість досвід, а досвід надію, а надія не засоромить, бо любов Божа вилилася в наші серця» (Рим. 5:3-5).
У згоді з цією зміною епохи Новий Заповіт проголошує, що ті, кого прийнято до цієї високої честі синівства (Ів. 1:12), не повинні очікувати земних багатств чи інших дочасних благословень як ознак Божої ласки. Навпаки, Апостол каже: «Послухайте, мої брати любі, чи ж не вибрав Бог [як правило] бідарів цього світу за багатих вірою й за спадкоємців Царства, яке обіцяв Він тим, хто любить Його?» (Як. 2:5). Багатство, яке зазвичай відноситься до грошей, фізичного комфорту та багатства, цілком може бути застосоване до будь-чого цінного, що ми маємо: як, наприклад, можна бути багатим на таланти музики, ораторських здібностей чи мистецтва; або можна було б бути багатим на розумові здібності, які супроводжувалися б вагомим впливом серед людей. І святий Павло також запевняє нас, що серед покликаних і освячених Божих синів можна знайти небагато великих, небагато шляхетних, небагато могутніх, небагато мудрих, на думку цього світу (1 Кор. 1:26-29).
З вищенаведених уривків Святого Письма та багатьох інших ми бачимо не лише те, що ті, хто стають Божими синами, рідко є благословенні земними багатствами, але й те, що цей принцип поширюється ще далі, що небагато тих, хто має земне багатство до того, як почує Правду, правдоподібно посвятить своє життя Богу і буде вірним в цьому віці. Це не тому, що Бог противиться багатству, бо Він Сам є найбагатший за всіх. Це скоріше результат дії природного закону чи принципу, що через гріхопадіння людство є самолюбним. Володіння багатством у поєднанні з самолюбством веде до певної міри задоволення поточними обставинами та умовами, які є несприятливими для віри в Божі обітниці. Багата, самолюбна, задоволена душа каже собі: «Їж, пий і веселись. Насолоджуйся своїми перевагами; отримуй від цього своє задоволення, а не спекулюй щодо майбутніх переваг і майбутніх багатств, які є нематеріальними і які потрібно прийняти вірою». У згоді з цим наш Господь проголосив: «Як тяжко [з якими труднощами] отим, хто має багатство, увійти в Царство Боже!» (Мар. 10:23).
Під терміном «Царство Боже» наш Господь, очевидно, не мав на увазі земної, номінальної церкви; адже ми всі знаємо, що багаті не відчувають труднощів у цьому. Очевидно, Він мав на увазі справжнє Царство, прославлене Царство, яке буде встановлене наприкінці Євангельського віку − Небесне Царство. Він мав на увазі, що багатій людині буде важко стати членом прославленого Тіла Христа, якому буде довірена праця Царства. Виникає запитання: чому так?
Ми розуміємо, що причина полягає в тому, що Бог, бажаючи вибрати в цьому Євангельському віці особливий народ, який буде царями, священниками та суддями світу в наступному віці, бажав вибрати правителями та вчителями лише таких, які відповідатимуть певним вимогам характеру та послуху. Однією з цих вимог є жертовність − самопожертва. Відповідно, увесь цей клас у Біблії названо «царським священством», оскільки царство є властивістю їхнього становища, частково як нагорода за їхню вірність як священників у жертвуванні свого земного життя, а частково для того, щоб зробити їх здібними священниками в майбутньому, щоб краще служити та благословляти всі народи землі.
Час не стоїть на місці: розширена робота Жнива Євангельського віку просувається вперед із запрошенням, починаючи з 1954 року, п’ятого перед-реституційного посвяченого класу. В E 12:187, внизу, 188, бр. Джонсон називає
квазі-вибраних „п’ятим вибраним класом“, настільки близькі вони в багатьох випадках до вибраних. Особливо це стосується Посвячених Табірників Епіфанії. Ті, хто відповів на цей заклик, мають багато чудових благословень зараз і матимуть їх в Тисячолітті. Посвячені Табірники Епіфанії матимуть воскресіння праведних: Луки 14:14: «І будеш блаженний… віддасться ж тобі при воскресінні праведних!». Вони також тепер пробно виправдані вірою в Христа і прийняті Богом у посвяченні (Прип. 23:26) як перед-тисячолітнє насіння Авраама під земними обрисами Угоди, зв’язаної Присягою, і вони також мають привілей молитися до Бога і спільність з Ним. Під час проби до життя під Новою Угодою вони не втратять ці зв’язані Присягою зв’язки та ці привілеї (PT ’72:74).
Бог віддасть їм високу честь, бо вони виявляють свою вірність під час більших випробувань, аніж реституціоністи загалом. Вони матимуть привілей бути особливими помічниками Гідних і будуть дуже здібними помічниками для світу людства, коли разом з ними будуть підніматися Святою Дорогою. Посвячений Табірник Епіфанії, що приготовляється ще до відкриття Святої Дороги, має посвятитись до смерті. Факти справи доводять, що всі, хто посвячується перед відкриттям Святої Дороги, посвячуються на смерть, а також потреби справи вимагають цього; оскільки до тих пір, поки сатана зберігає певний контроль, доти неможливо буде повністю здійснити посвячення, не вмираючи щодня, оскільки умови теперішнього злого світу сприяють гріху і не сприяють праведності; і будь-хто, хто в цих умовах хоче бути вірним Господу, повинен бути таким за рахунок своїх людських прав, тобто він повинен посвятитися до смерті. Який чудовий у нас Небесний Батько! Який Він милостивий до всіх нас!
ЧУДОВИЙ ПРИКЛАД ІСУСА
Початок вимог щодо правил чи умов цього віку був з великим Головою Єдиної правдивої Церкви, нашим Господом Ісусом; Він повинен був принести жертву, перш ніж Його можна буде зробити Царем і перш ніж Він зможе мати силу й повноваження благословляти. Його жертва, як відомо, була всеосяжною; вона почалася з принесення в жертву Його багатств і закінчилася принесенням в жертву Його життя. Він був багатим, але заради нас збіднів, щоб ми завдяки Його бідності могли (остаточно у Тисячолітньому Царстві) стати багатими (2 Кор. 8:9). Його багатство, що складається з небесної слави, а згодом і людських талантів і всіляких земних благ, було принесене в жертву, включаючи навіть Його репутацію, тому апостол каже: «Він позбавив Себе репутації». Його воля також була принесена в жертву − найсильніша річ, яку має будь-яка істота. Він сам заявив, що шукає не Своєї волі, а волі Отця, Який послав Його. Його життя (найцінніша річ для будь-якої розумної істоти) було добровільно віддане за нас як жертва, жертва за гріх, згідно з Божественним планом (Фил. 2:7;
KJV, Diaglott).
Проте всі ці жертви привели, згідно з Божественним провидінням і обітницею, до ще більших багатств, почестей і влади. Апостол, оповідаючи про те, як наш Господь упокорив Себе і став слухняним аж до смерті, навіть смерті на хресті, каже: «Тому [як нагороду за цю жертву] й Бог повищив Його і дав Йому Ім’я, що вище над кожне ім’я». Він був піднесений набагато вище ангелів, начальств і сил, і кожного імені, яке названо. Йому дано ім’я краще за всі інші, щоб усі люди шанували Сина, як шанують Отця (Фил. 2:9-11; Еф. 1:21). Саме завдяки Його жертві Своїх багатств, почестей, волі та самого життя наш дорогий Відкупитель тепер є великим і славним Царським Первосвященником, з усією владою на небі та на землі, яку наприкінці Віку Він повністю візьме Собі (Мат. 28:18; Об. 11:17). Він застосує її, щоб виконати чудову роботу, яку Він уже розпочав, і для приємності Отця, завершить, а саме: приборкає всі речі, поконає будь-який гріх та бунт проти Божественної влади, визволить усіх тих, хто повернеться до гармонії зі своїм Творцем і Його законами, і знищить вічним знищенням усіх, хто завзято любить і практикує гріх свідомо та навмисно.
Досвід нашого дорогого Відкупителя приводиться в приклад віруючим; і всім бажаючим впродовж цього Євангельського віку дозволено стати Його послідовниками та йти Його слідами (1 Пет. 2:21), щоб зрештою вони могли розділити з Ним славні нагороди. Насправді жоден із цих послідовників не має чогось цінного, щоб пожертвувати. Про них не можна сказати, як про їхнього Відкупителя, що вони були багатими і збідніли; навпаки, всі вони були бідні щодо всього, що можна вважати справжнім багатством. Навіть їхня власна праведність була як брудне ганчір’я (Ісаї 64:6), яке потрібно було прикрити зарахованою одежею праведності Спасителя (виправдання), перш ніж їх можна було запросити стати Його послідовниками.
Але хоча ніхто з покликаних бути учнями Ісуса не має дійсних багатств, кожен володіє чимось, що в його власній оцінці має певну вартість; деякі мають невелику пошану серед людей; деякі володіють невеликою кількістю благ цього світу, які приносять певний комфорт; деякі володіють талантами, які можна використовувати та розвивати; кожен володіє волею, більше чи менше слабкою і недосконалою; і кожен має маленький фрагмент життя, яке ще не згасло. Запрошення до кожного, хто хоче бути учнем Ісуса і мати частку в Його Царстві, полягає в тому, щоб, будучи виправданим вірою через відкуплення в Ісусі Христі, він зрікся самого себе, узяв свій хрест і пішов за Ісусом як своїм Учителем (Мат. 16:24). Він повинен відмовитися від власної волі, прийняти волю Господа й слідувати їй у всьому. Він повинен зректися гріха, помилок, самолюбства та світовості й жити тільки для Господа. Якщо він буде вірним у цьому до смерті, то йому буде даний щедрий вхід у Царство та привілей, як частина Авраамового насіння, приймати участь у благословенні всіх народів землі (Гал. 3:7-9).
ПРАВИЛЬНИЙ ПОГЛЯД НА ЗЕМНІ БАГАТСТВА
З цієї точки зору люд Господа не повинен прагнути земного багатства − багатства грошей, впливу, талантів тощо. Навпаки, їх слід оцінювати не за світським способом, для самолюбних інтересів і цілей, оскільки ті, хто володіє багатством будь-якого виду, мають набагато більше, ніж могли б запропонувати Господу для використання в Його служінні, щоб прославляти Його ім’я, проголошувати Його Правду та благословляти Його люд. Але посвяченим слід завжди пам’ятати, що для них це є єдиною цінністю будь-якого багатства; вони не повинні прагнути зберегти це багатство, але повинні шукати можливості мудро його використовувати − витрачати його якомога мудріше для сприяння інтересам Господа.
Є деякі, хто багатий талантами і хто міг би, якби захотів, перетворити ці таланти на служіння Господу та Правді; і вони роблять велику помилку і втрачають дорогоцінну можливість, якщо самолюбно тримають їх у будь-якій формі чи мірі. Ті, хто має більшу чи меншу частину таланту грошей, земних багатств, роблять велику помилку, якщо накопичують їх; бо їхня єдина цінність щодо Царства, його слави, багатства та честі полягає в тому, щоб використовувати їх зараз. Якщо вони накопичують свої земні багатства, вони ховають свій талант, свої можливості, замість того, щоб використовувати їх; і такі зрештою продемонструють собі значення слів нашого Господа: «Бо верблюдові легше пройти через голчине вушко [невеликі ворота в стінах стародавніх міст для зручності мандрівників, які запізнилися, бажаючи увійти після заходу сонця, після того, як головні міські ворота були закриті. Ці голчині вушка були настільки низькими, що верблюди могли заходити в них лише на колінах, коли з них зняли тягар], ніж багатому в Божеє Царство ввійти» (Лук. 18:25). Він взагалі не може потрапити в Царство, якщо не позбудеться своїх багатств, не пожертвує їх, не посвятить їх Господу.
Однак позбавлення себе багатств, їх жертвування не означає безрозсудно й марнотратно розпоряджатися ними. Навпаки, всі багатства будь-якого роду слід вважати посвяченими Господу в той момент, коли їхній власник посвячує себе та все своє на службу Богу; і після цього ці багатства слід використовувати не як його власні, а як Господні багатства, Господні таланти. Їх слід використовувати відповідно до розуміння Божої волі управителем. Але, звичайно, не є вірним жоден управитель, який накопичує та зберігає майно, щоб самолюбно передати його власним нащадкам.
Ми не виступаємо проти того, щоб розумно забезпечити сім’ю управителя, як наказує Апостол (1 Тим. 5:8; Рим. 12:7), але ми проти думки, що Бог колись уповноважив Своїх управителів уникати здійснення свого управління або намагатися передати це управління іншим після їхньої смерті. Це одна з помилок, якими багато обманюють себе; бо, як проголошує Святе Письмо, природний розум (серце) є надзвичайно оманливий і часом вводить в оману нове серце, розум і волю (Єр. 17:9). З цієї причини Бог у Своєму Слові дає нам багато вказівок, рядок за рядком, заповідь за заповіддю, щоб ми могли знати умови нашого покликання − умови
самозречення, а не того, хто в багатстві робить себе нещасним через страх бідності в земних речах. Знаючи це, ми можемо зробити наше покликання та наше вибрання певними, відповідаючи йому, стаючи відбитками дорогого Божого Сина, який «був багатий» у всіх значеннях цього слова, далеко за межами нашого розуміння, але заради нас «збіднів», жертвуючи цим усім.
ОБМАНЛИВІСТЬ БАГАТСТВА
Наш Господь говорить про обманливість багатства (Мат. 13:22); і з усіх боків ми є свідками цього обману. Ми часто бачимо, як земне багатство обманює, вводить в оману і псує сили розуму, і як воно відвертає силу Божого Слова від тих, хто володіє таким багатством. Ми часто бачимо те саме щодо багатства впливу − як ті, хто ним володіє, обманюють себе та накопичують його, відмовляючись пожертвувати ним заради Господа, Правди та Його справи. Ми часто бачимо, як той самий обман сильно діє на тих, хто має багатий талант у будь-якому напрямку. Вони відчувають спокусу залишити все для себе, або, якщо не все, то більшу та добірну частку; вони обманюються, думаючи, що це правильний шлях, незважаючи на те, що Святе Письмо так ясно каже, що нашим привілеєм у зв’язку з цим є жертва.
Отже, загалом ми щодня стаємо свідками, як подає Святе Письмо, що ті, хто володіє будь-яким достатком, багатством, талантом чи впливом, рідко є серед жертводавців. Практично можна сказати, що благословенні ті, хто бідний на блага цього світу, на таланти та вплив; бо вони, окрім своєї волі, не мають практично нічого, що могли б пожертвувати Господу, і тому можуть легше виконати ці умови. Отже, ми припускаємо, що більша частина тих, хто через віру успадкує Царство, будуть відповідно з цього бідного класу, багатого лише вірою (Як. 2:5).
Коли ми бачимо благородний приклад, як приклад нашого Господа, Який був багатий усім і віддав усе, ми радіємо цьому й усвідомлюємо, що, оскільки Його жертва була такою великою, Його винагорода також є пропорційно великою. Бачимо також шляхетний приклад Апостола Павла. Він мав значні здібності, талант і вплив, а також, можливо, фінансові кошти; але він поклав усе це, як добровільну жертву, до ніг Господа для радісного використання в служінні Богу, Правді та братам. Це викликає в наших серцях радість, і ми відчуваємо впевненість, що такий багатий, хто так сумлінно витратив свої багатства, буде дуже яскраво сяяти в Царстві, коли воно буде встановлене та об’явлене. І так, безсумнівно, буде з усіма дорогими Божими дітьми − відповідно до того, як вони пожертвували своїм майном. Ті, хто заради Господа і Правди з радістю терплять найбільший сором, найбільшу ганьбу, найбільші випробування, найбільші переслідування в нинішньому житті та мають досвід, найбільш схожий на досвід Учителя та Взірця, ми можемо бути впевнені, що відповідно до їхньої вірності, виявленої в таких жертвах, у майбутньому вони отримають велику нагороду − як сказав Апостол, «зоря від зорі відрізняється славою» (1 Кор. 15:41).
БАГАТСТВА В ЦАРСТВІ
Повнота небесного багатства буде досягнута під час воскресіння, коли Тисячолітнє Царство буде інавгуроване, а вірні переможці через воскресіння будуть щедро обдаровані всіма благословеннями, які Бог приготував для тих, хто любить Його і доводить свою любов через посвячення в теперішній час, жертвування тощо. Але ми повинні зауважити, що вірним в теперішньому житті є даний передсмак цих благословень Царства; про них Апостол говорить як про «багатство благодаті Його [Божої]» (Еф. 1:7,18). Вони включають віру, надію, любов, мир і радість у Святому Дусі, а також здатність бачити й оцінювати очима віри те, що не видно фізичними очима. Апостол каже, що ці скарби мудрості та благодаті, а, відповідно, знання про Божественні блага в резерві та спілкування з Богом, яке дозволяє нам передчувати та певною мірою насолоджуватися цими благословеннями зараз, усі
заховані у Христі, «в Якому всі скарби премудрості та пізнання заховані» (Кол. 2:3). Ми повинні бути повністю посвяченими Богові та прийняти Христа як нашого Голову, перш ніж матимемо можливість шукати ці приховані скарби та знайти будь-який із них. І тоді, коли ми вірно поступаємо вперед як Його вівці, ідучи слідами Доброго Пастиря (Ів. 10:11), ми знаходимо все більше і більше цього справжнього «багатства Його благодаті» день за днем і рік за роком.
Існують особливі багатства, які приходять до нас пропорційно тому, наскільки ми вірні у виконанні нашого самозречення: це багатство Святого Духа. Коли ми відмовляємось від самолюбних інтересів, земних цілей, проєктів тощо в інтересах служіння Господу, Правді та братам, ми все більше й більше стаємо схожими до нашого Небесного Отця та нашого Господа; і плоди Святого Духа [покора, довготерпіння, лагідність, братерська доброта, любов тощо] розвиваються і рясніють в Божих посвячених дітях все більше і більше.
Крім того, ми знаходимо в собі мир і радість, для яких ми раніше були чужинцями і яких світ не може ні дати, ні забрати. Мир і радість приходять до нас через усвідомлення того, що, віддавши все Господу, усі Його надзвичайно великі й дорогоцінні обітниці, які стосуються нас,
справді належать нам. Тепер наша віра може твердо сприймати ці обітниці як свої власні. Ми можемо усвідомити, що, оскільки наше виправдання та покликання були не від нас самих, а від Господа, тож усі наші жертвоприношення, узгоджені з цим покликанням, перебувають під Божественним наглядом і опікою та обов’язково створюють для нас благословення; ми також можемо усвідомити, що якою б мірою наш шлях не спричиняв земні труднощі, випробування та страждання, Бог пропорційно змусить їх виробити для нас славу набагато більшої й вічної ваги в Царстві (2 Кор. 4:17).
З цим Божим миром і впевненістю в тому, що Його керівництво й турбота панує в наших серцях і розумі, ми можемо застосувати до себе ці пророчі слова: «Від Господа кроки людини побожної ставляться міцно, і Він любить дорогу її» (Пс. 37:23). Ми можемо любити цей шлях, навіть якщо він такий тернистий, вузький і важкий, через нашу впевненість у Божій любові та мудрості, а також через те, що Той, Хто почав у нас добру справу, завершує її і благословляє нас досвідом, який Божественна мудрість бачить, що остаточно стане для нас корисним. Благословення Господнє на нас; і ми справді усвідомлюємо, що «благословення Господнє збагачує, і смутку [жодного горя, розчарування, гіркоти] воно не приносить з собою» (Пр. 10:22). Якими багатими воно робить наші серця в теперішній час! Ми багаті шляхетними почуттями − вірою, любов’ю, радістю, миром тощо − і добрими ділами для всіх людей, коли маємо нагоду, а особливо для домочадців віри (Гал. 6:10). Ми дуже багаті тим, що маємо Божі благословення та турботу провидіння, які, якщо їх правильно прийняти та використати, зроблять нас готовими до великого входу у славетне місце вічного Царства, до якого ми були запрошені (2 Пет. 1:11). «Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю» (Фил. 2:13).
ФАЛЬШИВІ БАГАТСТВА ЛАОДИКІЇ
Ми розглядали справжнє багатство, теперішнє та майбутнє, дане для вірного Божого народу Євангельського віку. Але Святе Письмо звертає нашу увагу на той факт, що номінальна церква цього часу, символічна Лаодикія (Об. 3:17,18), також стверджує, що вона дуже багата. «Бо ти кажеш: я багатий, і збагатів, і не потребую нічого». На жаль! це, здається, переважний стан номінальної церковності всюди. Лише кілька правдивих ізраїльтян у ній, хто ще не чув і не послухав голосу, що промовляв у цей час Жнив кажучи: «Вийдіть із неї, люди мої, щоб не сталися ви спільниками гріхів його, і щоб не потрапили в карання його» (Об. 18:4) − лише ті, яких так небагато, знають про справжнє багатство; решта обманюють себе фальшивими багатствами. Вони з гордістю дивляться на їх кількість і рахують їх мільйонами: вони радіють цьому багатству, не усвідомлюючи, що майже всі є «куколем», не зачаті добрим Словом [Правдою] Царства. Дійсно, дуже небагато з них взагалі щось знають про Царство, будучи вихованими у світі, переповненому помилками, прийнятими великими масами. Однак наш Господь сказав до церкви в Лаодикійський період, в якому ми живемо: «Кого Я люблю, тому докоряю й караю» (Об. 3:19). Бог любить тих, хто залишається чесним і відданим Йому серцем; хоча Його слова прості й прямі, вони дані в любові з метою тренування та навчання [через докір і карання] єдиної правдивої Церкви зараз. Деякі з нас потребують більше корекції, ніж інші.
Брат Рассел писав про те, що Лаодикійська Церква включає номінальний народ Божий, наприклад: „Ми знаходимося в часі останнього або Лаодикійського періоду великої номінальної євангельської церкви пшениці та куколю. (Об. 3:14-22). Вона докорена за її теплість, гордість, духовну вбогість, сліпоту та наготу, і їй дано пораду швидко покинути свої злі шляхи, поки не пізно” (P 4:41); “Ми не маємо жодного натяку в Святому Письмі, що вона [Лаодикійська Церква] прислухається до цієї поради; навпаки, натякає на те, що вона все більше й більше ставатиме Вавилоном замішання, і що вона піде разом із політичними та фінансовими системами цього теперішнього віку у великий час горя, яким цей вік закінчиться” (R 2763, 6 абз.).
Що стосується закінчення Лаодикійського періоду, бр. Джонсон вказав, що «Лаодикійський період був періодом збору врожаю з 1874 по 1954 рр. − перші 40 років з яких (Парусія) припадали на зжинання, а наступні 40 років (Епіфанія) припадали на інші процеси жнива» (E 6:377; див. також ст. 383). Таким чином, що стосується Божого народу, остання частина Лаодикійського періоду та Епіфанії, „останній особливий період Євангельського віку“ (E 4:65, 2 абз.), здається, закінчуються в той самий час. Зібрання до Царства останнього члена Малої Черідки 22 жовтня 1950 року, за кілька років до 1954 року, завершило Лаодикійський період для Тіла Христа у плоті, але не для інших вище згаданих частин Лаодикійської Церкви. Для них 1954 р. позначує кінець, у вузькому значенні, як Лаодикійського періоду, так і періоду Епіфанії, оскільки тут Вибранці Євангельського віку в цілому, включаючи Молодих Гідних, вперше є повними в їх членстві, і відкривається перша праця Базилеї (РТ ’54:41,42,51-59).
Однак період Епіфанії, який закінчився в обмеженому значенні в 1954 році, продовжується в інших значеннях після 1954 і 1956 років (див. PT ’54:51-54); отже, Лаодикійський період Церкви, останньою частиною якого є Епіфанія, також триває після 1954 і 1956 років. Крім того, Велика Громада (частина правдивої Церкви – E 8:238,239) і Молоді Гідні будуть тут впродовж невизначеної кількісті років після 1954-56 (E 11:493). Отже, для них Лаодикійський період триває на невизначений час після 1954-56 р. (Велика Громада завершила свій біг 14 лютого 1979 року).
Період Епіфанії як час утиску для номінальної церкви та світу також здається синхронним з останньою частиною Лаодикійського періоду. Брат Джонсон стверджує, що „з 1914 року почалися епіфанічні обриси Лаодикії… зі світовою війною як першим великим фізичним покаранням Християнства для направи людей, за чим слідували інші прояви гніву, які не закінчаться аж до завершення епіфанічної частини Лаодикії“ (E 6:379; див. також E 11:417). З цієї точки зору Лаодикійський період, очевидно, також триває після 1954-56 років, оскільки Епіфанія, його остання частина, продовжується після 1954-56 років (PT ’54:79).
Символічні жителі Лаодикії дивляться на своє матеріальне процвітання та кількість заможних людей, пов’язаних із їхніми конфедеративними деномінаціями, і рахують свої гроші та свої пожертви мільйонами, і кажуть, що ми багаті, як ніколи раніше. Як шкода! Вони не усвідомлюють, що земні багатства такого роду, які, як заявляє наш Господь, не є доказом Його прихильності протягом цього Євангельського віку, а радше навпаки. І вони не бачать справжніх багатств, якими захоплюється Господь, які є передсмаком Його ласки під час майбутнього багатства в Царстві.
Отже, Господь говорить до символічної Лаодикії: «А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий!». Вона бідна, оскільки в ній так мало Духа Учителя, так мало Правди та Духа Правди. Єдині багатства, які Бог може визнати в цей час, це ті, які Він обіцяв Своєму народові і дарує їм. Лаодикія сліпа в тому сенсі, що бог цього світу засліпив її сприйняття Божого характеру та плану і все далі й далі відводить її від довіри до Його Слова. Вона робить це під керівництвом її обраних і добре оплачуваних панів та вчителів, духовенства, вищої критики, еволюції, революціонізму та соціалізму, які швидко забирають у неї все хороше майно, яке було б цінним в очах Господа. Такі оголюють її, роблячи її нагою, забирають з неї одяг Христової праведності та спонукають довіряти не дорогоцінній крові відкуплення, смерті Відкупителя, а еволюційному процесу, який заперечує потребу Спасителя. Вона заперечує примирення за гріх; вона навіть заперечує, що існує чи існував якийсь гріх, за який потрібне примирення. Навпаки, вона стверджує, що людство має підстави для гордості за власний прогрес, якого в кінцевому результаті буде цілком достатньо, щоб принести їм усі бажані благословення, без жодного Спасителя і без Його Царства, яке Бог обіцяв як надію всього стогнучого створіння (Рим. 8:19-23).
БУТИ ПРАВДИВИМ І ВІРНИМ Є НЕОБХІДНІСТЮ
Слово «лаодикія» перекладається як випробуваний або засуджений народ. Опис показує нам, що їх судили та визнали недостатніми. Якщо ми розуміємо, що Христос мав на увазі в цьому посланні, то воно спрямоване особливо до тих, хто визнає Його ім’я, але заперечує Правду, яку Він Сам тут представляє. Нехай ті, хто читає це особливе послання, роблять це з особливою уважністю.
Послання до Лаодикійського періоду Церкви описує номінальну Церкву сьогодні такою, якою її бачить наш Господь. В якомусь значенні вона не холодна. У неї багато завзяття, але не відповідного знанню. Вона організувала свої армії, розвинула свою техніку та примножила свої запаси; але, все ж, ворог не впав перед нею. Вона стверджує, що її головна мета − навертати грішників, народжувати духовних дітей. Пророк вкладає ці слова в уста номінальних християн, коли вони пробуджуються до зрозуміння цієї ситуації: «Ми були вагітними та корчилися з болю, немов би родили ми вітер, ми спасіння землі не вчинили, і мешканці всесвіту не народились» (Іс. 26:16-18). Це сказано після того, як вони усвідомили присутність Господа (R 5993).
Лаодикії справді радили купувати справжнє золото (справжнє багатство Господа), використовувати мазь для очей, щоб вона могла бачити, і зодягнутися в шату Христової праведності, щоб вона не була осоромлена. Але в Святому Письмі немає натяку, що вона прислухається до цієї поради. Навпаки, є натяк на те, що вона все більше й більше ставатиме Вавилоном замішання, і що вона піде разом із політичними, фінансовими та соціальними системами цього теперішнього періоду у час великого горя, яким ця Епоха закінчується. Це горе підготує людство до Царства дорогого Божого Сина та його правління праведності. Коли на землі будуть Господні суди, то мешканці світу навчаться правди (Іс. 26:9).
Впродовж Тисячолітнього віку, у визначений Єговою час, настане новий порядок речей, і благословення Господа більше не вимагатиме жертви та такого самозречення, як зараз. Тоді Господнє благословення прийде до невибраних (як це було у випадку євреїв), у вигляді земних благ і земних благословень, пропорційне тому, як вони будуть слухняні законам Царства та духу цих законів. Того дня «процвітатиме праведний» (Пс. 72:7) − в усьому матеріальному процвітанні, а також у розумовому, фізичному, моральному та релігійному зростанні, вище і вище Святою Дорогою. Того дня злочинець отримає покарання, і буде в невигідному становищі; і, якщо він продовжуватиме чинити зло, зрештою, він буде вилучений з-поміж людей − у другій смерті (Іс. 35:8; Пс. 37:9; 145:20; Дії 3:23; Об. 21: 8).
Ми завершуємо це дослідження словами з 1 Тим. 6:17-19, як наведено в Diaglott: «Наказуй ТИМ БАГАТИМ за віку ТЕПЕРІШНЬОГО, щоб не неслися високо, і щоб надії не клали на багатство непевне, а на Бога Живого, що щедро ДАЄ нам УСЕ на спожиток, щоб робили добро, багатилися в добрих ділах, були щедрі та пильні, щоб збирали собі скарб, як добру основу в МАЙБУТНЬОМУ, щоб прийняти ПРАВДИВЕ Життя».
PT №780, ʼ2022:55; ТР № 563 , ʼ2022:55
Теперішня Правда № 81, літо 2023
Досконалий мир для тих, хто надіється на Бога (девіз 2023)ДОСКОНАЛИЙ МИР ДЛЯ ТИХ, ХТО НАДІЄТЬСЯ НА БОГА
«Ти бережеш в досконалому мирі того, чий розум опертий на Тебе» (Іс. 26:3, KJV).
Як минають роки під час великого горя, яке розпочалося восени 1914 року з початком великої світової війни і яке є «великою скорботою, якої не було з первопочину світу аж досі й не буде» (Мат. 24:21), ми з усіх боків бачимо, як хмари збираються й темніють, як провісники ще більшого горя попереду, яке, як показує Святе Письмо, має прийти перед початком обіцяних благословень усіх народів землі.
Протягом останніх ста років Бог обсипав людство дивовижними благословеннями у вигляді сучасних зручностей, наукових відкриттів, винаходів тощо, на багато з яких натрапили ніби випадково. І протягом одного покоління ми пройшли шлях від часів «коней і карети» до парового двигуна, найважливішого технологічного стрибка в промисловій революції, до днів атомної енергії та реактивного двигуна.
За останнє десятиліття науковий світ дав нам GPS і соціальні мережі, що дозволяє нам спілкуватися з будь-ким у будь-якій частині світу. Лазерна хірургія: тепер ми можемо оперувати людину за допомогою робота, лазера та навіть через віртуальну реальність! Штучний інтелект можна знайти всюди! Ми всі знаємо про роботів і роботів-помічників, але чи думали ви про свій пристрій Alexa чи навіть про пристрій Google як про елемент штучного інтелекту? В даний час розробляються і випробовуються безпілотні автомобілі. Можна назвати ще інші: 3-D друк, штучні органи, рентген, КТ, МРТ тощо.
Звичайно, ми перебуваємо в «часі кінця», про який було пророковано (Дан. 12:4), що «багато хто буде бігати туди-сюди, і так розмножиться знання». Цей раптовий приплив нових знань, винаходів і відкриттів є попереднім і підготовчим до встановлення Христового Тисячолітнього правління миру та процвітання на землі, «часів відновлення всього», коли кожен, «хто захоче» з людства, буде відновлений до едемської досконалості та отримає вічне життя на землі (Дії 3:19-23; Об. 22:17; Мат. 25:31-40). Втрачений рай стане відновленим раєм, тобто «новою землею, що правда на ній пробуває» (2 Пет. 3:13).
Що ж саме настільки загострило розум людства, так що багатьом важко бути чесними, використовуючи будь-яку можливість отримати прибуток в нечесний спосіб? Що ж, у Божому плані віків є запланований час горя. «І буде час утиску, якого не було від існування люду аж до цього часу» (Дан. 12:1). Цитуємо ще два тексти, щоб допомогти нам замислитися над цим: Мат. 10:34: «Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча». Також Луки 12:51: «Чи ви думаєте, що прийшов Я мир дати на землю? Ні, кажу вам, але поділ». Єгова дав нам дуже інформативну картину Свого плану в 1 Царів 19:11-12: «Вийди, і станеш на горі перед Господнім лицем. Аж ось переходитиме Господь, а перед Господнім лицем вітер великий та міцний, що зриває гори та скелі ламає. Та не в вітрі Господь. А по вітрі трус землі, та не в трусі Господь. А по трусі огонь, і не в огні Господь. А по огні тихий лагідний голос». Ці три природні явища зображують відповідно, як ми вважаємо, всесвітню війну, всесвітню революцію та всесвітню анархію (див. також коментар брата Рассела в R 5649).
Досліджуючи світову війну в її двох фазах, що мала місце протягом останнього століття, ми дізналися про причини та жахливу природу символічного «вітру». Ми також бачили достатньо насильницьких революцій у різних країнах, щоб отримати деяке уявлення про справді жахливу серйозність революції, яка поширюється по всьому світу, як це зображено символічним «землетрусом».
Бог має кілька цілей, дозволяючи кожній із цих трьох фаз часу горя відігравати значну роль у Його Плані. Помітним серед них є Його бажання навчити людство в дуже практичний і тривалий спосіб, що їхня віра в різноманітні людські схеми миру та процвітання є марною.
Проте уроки будуть тривати. Згідно з 1 Царів 19:11, 12 після землетрусу спалахнув огонь. Це символічний огонь анархії. Не обмежені, експериментальні форми анархії, які виникали в історії, ані локальна чи початкова анархія, яка присутня в некерованих подіях сьогодення. Цей особливий «огонь» стосується скоріше періоду
всесвітньої анархії.
Зі Святого Письма ми знаємо, що в якийсь момент старі наглядачі гріха, омани та самолюбства, які тепер значною мірою стримуються державними урядами, збунтуються у світі без вождів і закону, і цей період швидко переросте в найгіршу анархію, хаос і розруху. Це великий «огонь» з 1 Царів 19:12, руйнівник, який змітає в історію будь-які залишки імперії сатани, які залишилися незруйнованими всесвітньою війною та революцією. Це буде катастрофа неймовірних масштабів для народів світу.
Мир та єдність є дуже бажаними; але це не завжди можливо і не завжди вигідно. Якби все було досконалим, то мир і єдність, безперечно, були б єдиною належною умовою, але поки існують недосконалості, помилки тощо, повинні існувати відмінності. У згоді з цим наш Господь проголосив, що Його послання принесе не мир, а меч у нинішніх умовах (Мат. 10:34). Він стане Князем миру поступово, аж поки мир не буде встановлений на праведній основі. А доти Він буде тим Царем, який зі Своєю Церквою царюватиме в праведності, і розіб’є злі системи та речі на кавалки, як гончарський посуд, залізною палицею (Євр. 7:2; Пс. 2:9; Об. 2:26, 27).
Є такі, що кажуть мир, мир, коли миру немає і коли мир є неможливий, та народ Господній не повинен бути серед них. Це не означає, що народ Господа має провокувати чвари. Навпаки, скрізь у Святому Письмі вони закликаються до того, щоб були миролюбними та миротворцями. Але з усіма зусиллями, спрямованими на мир, їх любов’ю до миру та їх миротворчими якостями, які постійно зростають, послання, яке дав їм наш Господь, породить заворушення. Чому? – Тому що між світлом і темрявою немає нічого спільного, між ними не може бути ні миру, ні примирення – наскільки один отримує контроль, настільки відповідно інший виключений (2 Кор. 6:14).
У згоді з цим ми бачимо в цій лекції, що через Ісусові слова серед людей відбувся розкол − одні їх схвалювали, а інші заперечували. Так повинно бути і з нами, коли ми піднімаємо прапор праведності: якщо ми дозволимо світлу Правди світити, то ті, хто любить Правду, будуть більшою чи меншою мірою приваблені нею в міру того, наскільки їхні серця щирі, правдолюбні. Ті, хто любить оману, повстануть з запереченнями пропорційно до браку щирості. Якщо так було з нашим Господом, то чи можемо ми думати, що з Його учнями могло б бути інакше?! Звісно ні. Ми повинні бути взуті в готовність Євангелії миру. Наша Євангелія − це Євангелія миру, але ми побачимо, що коли несемо її іншим, наш шлях поступу буде важким, і нам знадобиться весь захист, який Господь передбачив у Своєму провидінні, чого ми повинні сподіватися, а також знадобляться Його обітниці благословення і слави для переможців.
МИР ПРОТИ МЕЧА
Але чи Святе Письмо суперечить саме собі? Що мав на увазі Великий Учитель, коли сказав: «Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча» (Мат. 10:34). О, Він пророчо говорив про
наслідок, до якого Його благодатне послання любові та ласки призведе
у світі під час панування гріха! Він добре знав, що сатана, князь темряви, буде протистояти не тільки Йому, але і Його послідовникам. Він провістив, що кожен, хто буде жити побожно, зазнає переслідувань (Мат. 24:9,10; 2 Тим. 3:12), і так воно й було. Дев’ятнадцять століть це довели! Він посилав Своїх послідовників, як і Він Сам, неозброєних, щоб вони були миротворцями, щоб були помічниками, щоб «пильнувати про мир
з усіма, і про святість, без якої ніхто не побачить Господа» (Євр. 12:14). Він застерігав Своїх послідовників: «Всі, хто візьме меча, від меча і загинуть» (Мат. 26:52).
Тоді настане царювання Князя миру і, як подають пророки, Він буде подібний до Соломона, у якого не було воєн, але перед яким схилялося кожне коліно і визнавав кожен язик (Іс. 9:6,7; Лук. 11:31). Христове Царство праведності буде Царством миру, побудованим на руїнах, що залишаться в результаті цього горя.
Але послання миру й любові та добра новина про Царство, яке наближається − те Царство, яке має благословити весь світ і виконати ангельське пророцтво − за іронією долі, здається, розлютили світ, не лише невіруючих, безбожних, але, як не прикро це казати, багатьох з тих, хто вважає себе християнами, що мають власні схеми, плани та теорії, багато з яких суперечать посланню Євангелії. Темрява, змішана з самолюбством, ненавидить світло, Правду і любов Бога. Вона також не прийде до світла, щоб не об’явилися її вчинки темряви, самолюбства, амбіцій та лицемірства.
Учитель знав, якими будуть наслідки Його євангельського послання. Тільки через компроміс зі світом Його послідовники можуть жити в повному мирі з цим світом. І навпаки, усі хто був відданим і вірним Йому, були лихословлені, очорнювані та переслідувані. Таким чином, Його слова були пророцтвом про випробування, яких могли очікувати всі Його послідовники. Та більше того, Його слова були пророцтвом про
народи. Що привело нас до нинішнього рівня „цивілізованої дикості“? Що, наприклад, змушує стільки транснаціональних, так би мовити, „піратських“ корпорацій, агресивно прагнути поглинути своїх конкурентів? Що так загострило розум людства, що багатьом важко бути чесними, використовуючи будь-яку можливість отримати прибуток в нечесний спосіб? Для законодавців неможливо приймати нові закони достатнього обсягу та з достатньою швидкістю, щоб зберегти мир із розумними та інноваційними методами обходу, особливо в цю епоху всесвітнього Інтернету та різноманітних форм електронної комерції.
ПРОСВІЧЕННЯ ВИХОВУЄ НЕЧЕСНІСТЬ
Дивним чином за все це в певному сенсі відповідають закони, доктрини Христа. Як?
Свобода, якою Христос робить вільними Своїх послідовників, і світло, якому Він і вони дозволили світити на затемнений світ,
частково отримані неосвяченими серцями і розумами, можуть породити мудрість, яка, будучи неправильно застосована, перетворюється на
хитрість, самолюбний вид кмітливості. Пропорційно до того, як християнські народи відкидали біблійні істини, які вони мали, вони назавжди втрачали їх добрий вплив. Тепер ми бачимо, як інші, нехристиянські народи, будучи колись на задньому плані, стають світовими наддержавами.
Великий Учитель, Ісус, на запитання Пилата відповів, що Він був народжений, щоб бути Царем − Царем Юдеїв. Але Він також додав: «Царство Моє не від світу цього» (Ів. 18:36) − теперішнього порядку речей. Як правдиво! У багатьох із нас склалося хибне враження − що наш Відкупитель, як Великий Цар Слави, протягом століть вів
безуспішну війну проти сатани, гріха та смерті. Але тут ми дізнаємося з вуст Великого Учителя, що Його Царство належить до прийдешнього світу − світу, який складається з багатьох славних грядущих віків. Таке розуміння породжує запитання: Хто тоді правив цим світом? Ми відповідаємо − сатана!
Відповідь Господа Ісуса полягає в тому, що сатана є князем цього світу (Ів. 12:31; 14:30; 16:11; Еф. 2:2). Його також називають «богом цього світу» (2 Кор. 4:3,4). Але він узурпатор. Влада над землею спочатку була дана людині. Але сатана, обманувши наш рід, представляючи темряву за світло, став узурпаторським правителем, використовуючи людство лише як своє знаряддя. Коли ми розмірковуємо про те, скільки людей неслухняні євангельському світлу, то бачимо величезну імперію, яку контролює цей князь темряви. І коли ми бачимо порівняно небагатьох, хто є воїнами хреста та послідовниками Агнця, ми розуміємо, що, як сказав наш Господь Ісус, протягом довгих століть Євангельського віку за Ним йшла лише «мала черідка» (Луки 12:32).
Усе, що стосується цього великого Плану спасіння, викладеного в Божому Слові, є розумним. Вирішальне випробування вибраної Церкви було необхідним для того, щоб як вірні й милосердні священники Бога і Христа, об’єднані з Ним у Його царській славі, вони могли бути Божим знаряддям у допомозі людству. Вони піднімуть людину з упадку, який став наслідком шести тисяч або більше років гріха та злого впливу князя темряви. Це буде здійснено впродовж «тисячі років», які Біблія визначає як період правління Месії (Об. 20:1-15) − період не надто довгий і не надто короткий, аби здійснити велику працю спасіння світу.
Але хтось може запитати: Якщо дев’ятнадцять століть знадобилося для розвитку єдиної істинної Церкви, меншої громади, скільки ще часу потрібно буде для піднесення всього світу? Ми відповідаємо: Божественна мета не полягає в тому, щоб піднести світ до становища
духовної природи та слави вищого вивищення, яке було запропоновано сплодженим від Духа, щоб від них вимагалося таке вирішальне випробування жертовного послуху навіть аж до смерті. Для реституціоністів Бог пообіцяв
земні реституційні благословення та умови. Коли князь темряви буде зв’язаний, а Сонце Праведності зійде з лікуванням у своєму промінні, тоді темрява гріха й смутку втече у визначений Богом час. Лише
одне століття такого благословенного впливу на світ, безумовно, творило б чудеса. Хто знає, які чудові винаходи та благословення чекають на нас (1 Кор. 2:9)!?
Далі відбудеться поступове пробудження всіх, хто заснув смертю. Вони вийдуть із в’язниці смерті − вийдуть, як подає Святе Письмо, щоб познайомитися з правдивим Богом і Його славним Сином, Відкупителем, а також з принципами праведності в протиставленні до принципів гріха.
ШВИДКИЙ ПОСТУП ДО РЕСТИТУЦІЇ
Ми не можемо припустити, що за таких умов більшість людей потребуватиме довго сидіти, підраховуючи цінність запропонованих їм благословень вічного життя та реституції.
Висхідний поступ − воскресіння, піднесення, відродження − буде швидким. Так покоління за поколінням буде виходити з гробу і насолоджуватися подібним досвідом, доки всі мертві в Адамі не вийдуть. Бог передбачив це через смерть нашого Відкупителя. Оскільки Ісус з задоволенням виконував волю Отця, Він був славно нагороджений високим піднесенням до Божественного рівня слави, честі та безсмертя.
Досягнення стану доброї волі між людьми означатиме досягнення людської досконалості. Бог є любов. І коли наші прабатьки були створені на земний образ Бога, любов, мабуть, була домінуючою рисою їхніх характерів. Те, що ми бачимо в самолюбстві, значною мірою є справою спадковості, і всі життєві звички відповідають їй, постійно посилюючи свою вагу та тримаючи нас. Але з новим Царем і новим правлінням праведності прийде славетне піднесення і перетворення. Поступово, протягом тисячі років правління Месії над світом, зло самолюбства стане очевидним, а краса святості та любові буде показана на контрасті.
Винагорода за реституцію підніме всіх бажаючих і слухняних з гріха і самолюбства до святості й любові. Тоді, завдяки любові, яка є самою сутністю людського буття, добра воля щодо людей пануватиме всюди, тому що Божий закон, майже стертий під час панування гріха, буде перезаписаний у людському єстві (Прип. 3:3; 7:1-4; Єр. 31:33). Закон, як ми знаємо, наступний: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом; і ближнього твого, як самого себе» (Луки 10:27). Які ми раді, що це є правдою! Як же ми раді, що жахливий обман, підкинутий людству в темні віки щодо Бога жорстокості та пекла вічних мук, це фальшивка!
ВСЕМОГУТНІЙ ТВОРЕЦЬ
В нашому сучасному світі владу дуже цінують, хоча й бояться. Двома показниками сили, за якими оцінюються країни, є економічний та військовий. Як правило, головні народи будь-якої епохи мають один або (зазвичай) обидва ці показники, щоб через їх використання впливати на формування світу таким чином, що це було на їхню користь.
Панівна влада є нагородою для будь-якого народу, хоча часто виявляється непідйомним тягарем, і імперії то з’являлись, то зникали під таким тягарем. У період після Другої світової війни протистояння між радянським блоком і заходом було небезпечним через можливість ядерної війни. Потужність вимірювалася кілотоннами та радіусом дії боєголовок − сила миттєво знищити цілі громади була причиною страху і, якимось дивним чином, гарантією того, що розумні правителі не зможуть ініціювати таких жахливих наслідків.
В основі цього аспекту людської сили лежить елемент, створений силою Бога. Це не означає, що Його слід звинувачувати в гріховних нахилах людини. Святе Письмо говорить нам, що Бог створив людину досконалою, але вона розробила схеми, що суперечать Божій волі (і завдають шкоди самому собі). Бог не винний у тому, що люди проявляють свою вільну волю (Екл. 7:29). Людина часто зловживає знаннями через своє прагнення панувати над іншими. Сила атома не є винятком. Людина століттями прагнула зрозуміти цю силу, і сьогодні народи живуть у страху перед її можливостями. Зараз ми стикаємось із занепокоєнням ядерного тероризму та необхідністю захистити суспільство від нападу за допомогою складних і дорогих протиракетних щитів.
Сила крихітного атома вражає й дає нам деяке уявлення про природну могутність Творця. Ісус творив Свої чудеса «перстом» Божим (Луки 11:20). Про силу, яку Бог тримає в резерві, ми можемо лише здогадуватися. Як християни, ми можемо знайти втіху в цьому: Він ніколи не дозволить людству знищити себе, але стримає його надмірності та визволить Своїх (Пс. 76:10; Мат. 24:21,22).
PT №780, 2022:61; ТР № 563, ʼ2022:61
Теперішня Правда № 81, Літо 2023
Велика Пасха царя ЄзекіїВЕЛИКА ПАСХА ЦАРЯ ЄЗЕКІЇ
(2 Хронік 30:1-13)
«Покоріться Господеві, і ввійдіть до святині Його».
Видіння пророка Ісаї та дання йому доручення оголошувати занепад Ізраїлю мало місце «року смерти царя Озії» (Іс. 6:1). Безбожний цар Ахаз посів трон Юдеї після Озії та Йотама і безбожно правив, нехтуючи Богом та Його правом впродовж шістнадцяти років (2 Хр. 28:1). Та як виявилося, Азах мав прекрасну дружину Авійю (2 Хр. 29:1), яка старанно виховувала свого сина Єзекію, приготовляючи його до царювання, і в результаті з багатьох точок зору він став правителем, гідним наслідування, та вірним Божим слугою.
Є навіть припущення, що Ісая, який був родинно пов’язаний з царською сім’єю, виховував Єзекію і допомагав в належному спрямуванні процесів його мислення та поступування.
Той факт, що добрий син міг походити від настільки злого батька, слугує доказом того, що завдяки Божественному провидінню ми необов’язково мусимо успадкувати погані риси своїх предків. Хоча ми не в стані здолати їх до кінця (і ніхто з роду Адама не може мати надії, що через власні зусилля та виховання осягне досконалість), тим не менше, ми бачимо, що сприятливі умови, релігійне виховання і т.д., ведуть до величезної направи тих, котрі належно ними виховуються.
І тут ми маємо певний натяк думок щодо методів, які застосує Єгова, благословляючи світ і підносячи його в часі розвитку земної частини Царства в Тисячолітті. Людський рід не в стані сам піднятися з занепаду, в якому опинився, по причині короткого життя і повсюдно пануючого зла, тому також і сила, яка підійме людство, мусить походити ззовні, і не має підлягати тлінню через упадок Адама. Більше того, в умовах Божественного вироку, кара за гріх людини – смерть – мусить бути усунена, мусить бути заплачена за людину, перш ніж вона могла б бути цілком звільнена від її осуду і слабостей. Відкуплення людства Ісусом уже було доконане. Визволення з гріха та його наслідків релігійної, розумової, моральної та фізичної деградації – це завдання на майбутнє, яке буде можливо здійснити завдяки великій викупній жертві Христа.
Яка прекрасна думка, що, власне, Ісус, який відкупив людський рід і був високо піднесений в силі і великій славі, невдовзі використає цю силу для добра людини – для піднесення до праведності і досконалості кожного, хто з усіх народів землі захоче прийняти Його ласку (Об. 22:17). Підношення з занепаду буде відбуватися згідно з певними визначеними засадами, а саме: навчання, випробування, карання за провини і направа згідно вимог праведності, в чому кожна особа буде зобов’язана співпрацювати, аби могла усвідомити собі повне «відновлення [реституцію] всього, про що провіщав Бог від віку устами всіх святих пророків Своїх» (Дії 3:19-21).
ПРИВЕРНЕННЯ ШАНУВАННЯ ЄГОВИ
Про те, що Єзекія був вже добре поінформований і вповні посвячений Богові, коли помер його батько, а сам він почав правити, свідчить той факт, що негайно, в перший місяць свого правління (2 Хр. 29:3), він розпочав впровадження реформ, які дуже подібні за характером до тих, що були описані в нашій темі – тобто відновлення звичаю віддавати честь Єгові як утвердженого самим Богом. Якби Єзекія не був посвячений Господу, а мав лише належний підхід у своєму серці, то прихід до влади мав би на нього протилежний вплив і привів би його до самовдоволеності та марнославства.
Першим публічним актом Єзекії було відкриття та приготування Господнього храму, який вже роками був замкнений і занедбаний, і в якому назбиралося багато сміття і т.п. Цар покликав собі на допомогу відповідних для цієї праці помічників – вибране Богом покоління Левія. Очищення храму відбувалося за законом Мойсея, і першою чинністю після завершення роботи було принесення великої жертви за гріх.
Цар Єзекія мав широку перспективу; він видав спеціальні розпорядження, щоб Пасху святкували не лише на користь двох поколінь Юдеї, але також на користь їх відлучених братів «по всьому Ізраїлю» (2 Хр. 30:1,5). Він добре розумів, що всі покоління Ізраїлю становили ще й доти в певних відношеннях одне ціле, а саме, в тому значенні, що Божі обітниці були дані цілому насінню Авраама; тому кожен, хто з усіх поколінь визнав би Єгову і шукав би Його милості, був би визнаний братом ізраїльтянином.
Це був час свята Пасхи, яке відмічалося для пригадування Господнього визволення Ізраїлю з Єгипту, що було типом визволення духовного Ізраїлю з неволі гріха і сатани, а також остаточного порятунку з неволі сатани усіх тих, які люблять праведність і прагнуть служити Господу, в час цілковитого повалення сатани в малому періоді. Було постановлено, що в тому році свято Пасхи буде святкуватися правильно. Бо хоча, як ми знаємо з опису, його святкувало, очевидно, невелике число ізраїльтян, однак загальний релігійний безлад призвів до того, що це свято не святкував увесь народ та ніхто не дотримувався всіх деталей, пов’язаних з цим святом.
Цього разу цар вирішив, що потрібно відродити його правильне святкування, якому б передували усі необхідні приготування, вказані в Законі, які стосувалися очищення народу (Вих. 12:15-20) та викидання з домів усякої закваски (символу гріха). Таким чином, принаймні в образі, типічно, народ був освячений, щоб міг відповідно святкувати своє свято. Але все це вимагало часу – потрібно було видати декрети, викликати ревність в народу, який мав виконати усю цю працю, символізуючи святість Господу та відлучення від гріха.
Оскільки народ був опоганений, то залишалося надто мало часу, щоб усі встигли приготуватися до святкування Пасхи у властивий день, тобто чотирнадцятого дня першого місяця (Вих. 12:6), і тому свято було святковане чотирнадцятого дня другого місяця – на що дозволив Господь (Чис. 9:10,11).
ЗАКЛИК ДО ЦІЛОГО ІЗРАЇЛЮ
Той самий настрій розуму й серця, який характеризував розпорядження Єзекії щодо Пасхи та її застосування щодо цілого Ізраїлю, оволодів ним і допровадив до того, що він прагнув реформації не лише двох поколінь, знаних як Юдея, але також десяти поколінь відлучених братів, знаних як Ізраїль. Відповідно, спеціальні посланці були вислані до Беер-Шеви, міста, що було висунуте найбільше на південь ізраїльської землі, щоб публічно запросити усіх ізраїльтян з кожного покоління, аби вони відновили звичай віддавання шани Єгові, а особливо, щоб з нагоди цього свята вони прийшли до Єрусалима. Поштова система в той час ще не існувала, як це є сьогодні, тому було зроблено спеціальні кроки і скликано посланців, щоб вони рознесли запрошення.
Запрошення царя Єзекії на свято Пасхи прийшло в найбільш відповідний час, оскільки пророцтво Ісаї, яке говорило про забрання Ізраїлю до неволі, уже було в процесі. В той час, власне, десять поколінь платили данину Асирії і очевидно розпочалося переселення багатьох людей. Таким чином, приготоване влаштування Єгови служило зверненню уваги кожного, хто був «правдивим ізраїльтянином», на той факт, що неволя Ізраїлю була карою за відкинення Єгови, а одночасно це запрошення мало заохотити тих, котрі мали віру і ревність до відновлення звичаю віддавання шани Богові.
Коротко кажучи, листи царя Єзекії були нагадуванням, щоб вони не забували про минуле і навернулися до Єгови: «І не будьте такі, як ваші батьки та як ваші брати, що спроневірилися Господеві, Богові їхніх батьків, і Він дав їх на спустошення, як ви бачите… Покоріться Господеві, і ввійдіть до святині Його… і Він відверне від вас жар гніву Свого» (2 Хр. 30:7,8).
Це нагадування містило думку не лише про теперішнє визволення, але також про повернення їхніх братів, які вже були депортовані. Але в північній частині царства було висміяно посланців, які розносили ці листи (10 в.). Чим більше хтось віддалився від Бога, тим більше був гордим і марнославним, як зазвичай буває. Без сумніву, це, власне, та пиха в значній мірі допровадила їх до знищення як народу.
Всі, хто є в гармонії з Богом, є покірними, і лише такі отримують славне Господнє послання з визнанням та любов’ю; вони також добре ставляться до слуг, які його приносять. Ми також помічаємо, що їх післанництво в таких умовах свідчить про велику віру і посвячення Єгові, тому що, як вони самі, так і посланці, які їх запрошують, знаходяться в погорді і стають предметом насмішок невіруючих мас.
ВІДПОВІДЬ НА ЗАПРОШЕННЯ
Хоча небагато, та, як подає опис, досить значне число ізраїльтян впокорилися і прийшли з поколінь Асира, Манасії та Завулона (11 в.) і, очевидно, отримали благословення, якими Бог обдаровує тих, які впокоряються і залишаються слухняними. Разом з цією згадкою знаходимо ще одну, що також прийшли «багато» з поколінь Єфрема, Манасії, Іссахара та Завулона (18 в.). Таким чином, принаймні п’ять з десяти поколінь були представлені більш-менш чисельно, а з позосталих два вже були в неволі – Рувим та Ґад. Крім того, ми пам’ятаємо, що деякі ізраїльтяни з десяти поколінь раніше поєдналися з царством Юди, з огляду на пануюче в їх власному краї ідолопоклонство і кращі релігійні можливості в царстві Юди (2 Хр. 15:9).
Здається, що в цілій Юдеї запрошення прийняти участь в святі Переходу було добре прийняте: «Також в Юдеї була Божа рука, щоб дати їм одне серце для виконання наказу царя та зверхників за Господнім словом» (12 в.). В результаті, того року зібралося незвично велике зібрання в Єрусалимі. Опис подає, що з часів Соломона, тобто впродовж двохсот п’ятдесяти років, не святкувалося свято Пасхи так, як тоді. Свято обходилося з великою радістю і задоволенням, зо співом і прославлянням Бога. Народ був настільки захоплений в своєму релігійному запалі, що на його пропозицію тижневе віддавання честі і слави святим речам в час Пасхи було продовжено на наступний тиждень (21-26 в.).
В цьому місці відійдемо на хвилинку від нашої теми, щоб звернути увагу на той факт, що в той ранній період правдиві, вірні ізраїльтяни з царства десяти поколінь зібралися в царство двох поколінь. Пізніше, коли покоління Юди опинилося в неволі, більше не було можливості прослідковувати подальший поділ Ізраїлю. Виданий Кіром декрет, який дозволяв на повернення з неволі, оминув усі поділи і відносився до цілого Ізраїлю (Езд. 1). Вірні з усіх поколінь, які повернулися, були разом визнані Ізраїлем, і так до них відноситься Біблія. (Подивися симфонію і перевір записи Нового Заповіту, які говорять про Ізраїль). Це, власне, залишки Ізраїлю, а не лише Юди, були зібрані завдяки особливій ласці Божої угоди в Євангельському віці, тоді як всі інші були «засліплені» і відкинені від обітниць цієї угоди аж до моменту завершення збирання «вибраних» віку Євангелії, тобто духовного Ізраїлю (див. Рим. 11:7,25-32).
Одночасно відновлення правдивої релігії, започаткованої Єзекією, не завершилося святкуванням цієї Пасхи. Воно наповнило народ ревністю у віддаванні честі Господу, ревністю в щедрій підтримці священників та Левитів, в утримуванні жертв і т.д., але також призвело до сильного руху проти будь-якої форми ідолопоклонства по всій Юдеї, поширюючись навіть на край, що належав десяти поколінням. В результаті наступило загальне знищення ідолів того краю, а також знищення пагорбів непристойності, посвячених розпущеному шануванню Ваала і т.п. Результат такого властивого навернення народу до Бога приніс йому та його цареві багато дочасних благословенств, згідно з Божою угодою, вчиненою з цим народом. Цар і народ стали дуже багаті, а їх десятина і жертви для Господа були не лише достатніми для утримання священників і Левитів, але ще багато поза тим залишалося, і потрібно було побудувати склади для його зберігання (2 Хр. 31).
АНАЛОГІЇ В ДУХОВНОМУ ІЗРАЇЛІ
Розгляньмо наступні аналогії, які мають місце в духовному Ізраїлі:
- Будь-яка правдива релігія асоціюється з порядком і чистотою, про що каже нам Апостол: «Як хто нівечить Божого храма, того знівечить Бог» (1 Кор. 3:17). У згоді з цим ми можемо сказати, що кожен, хто намагається очистити Божий Храм і допровадити його до гармонії з Божим порядком, буде тепер благословенний, як Єзекія та його царство. Однак ми повинні пам’ятати, що нагороди, які були обіцяні духовному Ізраїлю, є духовними, а не дочасними благословенствами.
Як ми вже раніше зазначили, Господнє зібрання в теперішній час може вважатися Його символічним Храмом, хоча правдивим Храмом є переможна Церква. Тим не менше, буде властивим застосувати цей урок також до серця кожного з нас, оскільки, як зазначає Апостол, кожен християнин є Храмом Духа. По цій же причині Церква зазвичай може бути належно трактована як Храм Духа, посвячений і відданий Господу.
Таким чином, кожен окремий християнин, виправданий та освячений через велику жертву примирення нашого Первосвященника, повинен зберегти себе (і, наскільки це можливо, усіх інших, пов’язаних з ним і пронизаних тим самим духом) від будь-якого опоганення світовістю, щоб в такий спосіб отримати очищення з нечистоти світовості, щоб таким чином отримати Господнє благословення в духовних справах. Увесь Господній люд повинен пам’ятати про потребу очищення з бруду світовості, і не лише минулого, але також від того, який тепер є в світі. Ми пам’ятаємо слова Апостола: «Отож, мої любі, мавши ці обітниці, очистьмо себе від усякої нечисти тіла та духа, і творімо святиню у Божім страху» (2 Кор. 7:1).
Однак недостатньо доконати саме очищення, його потрібно ще провести згідно з Божественними розпорядженнями. Як Єзекія, священники та Левити були очищені і посвячені «за законом Мойсея», посередника угоди між Богом та Ізраїлем, так і ми, які належимо до дому синів, маємо також старатися очищуватися та освячуватися в точній згоді з законом Христа, Посередника Нового Завіту.
Як під Угодою Закону потрібно було дотримуватися формального ритуалу, так у Євангельському віці потрібно дотримуватися певних форм віри, слухати «здорової науки» і бути слухняним. Наше очищення не відбувається через кров бичків і козлів, але через заслугу дорогоцінної крові Христа, який не вимагає помсти на нас за Його смерть, але, навпаки, кличе про милосердя, прощення і милість для всіх, які через Нього приходять до Отця.
- Для нас також є урок в широкій концепції Єзекії про загальне святкування свята Пасхи всіма ізраїльтянами. Ті ж, котрі виявили бажання взяти участь у вшануванні Господа, мають вважатися братами і заохочуватися до цього. Посідання Єзекією широкого, багатого біблійного знання, яке стосувалося описаних подій, не було достатнім. Його обов’язком і привілеєм було упевнитися, чи між правдивим Господнім народом та зарядженнями, які стосувалися шанування Бога в Його домі, храмі, не було жодних розділяючих бар’єрів.
Подібно духовні ізраїльтяни повинні усвідомити собі, що всі «правдиві ізраїльтяни» становлять одне у Христі Ісусі, і всі мають буди оцінювані і трактовані як правдиві ізраїльтяни, які довіряють дорогоцінній крові Христа як великій викупній жертві за гріхи і посвячуються Господу на службу. Таке загальне визнання характеру християнина, у що ми з задоволенням віримо, посилюється в останньому столітті. Але є ще багато роботи в цьому відношенні: потрібно знайти усі сектантські перешкоди, знищити сектантські назви та віровчення, а правдиві християни (усі, які вірять в дорогоцінну кров Христа і є цілком посвяченими Господу, повинні бути слухняні вказівкам Його Слова, найкраще, як тільки можуть його зрозуміти) повинні перебувати разом і бути одним людом без інших різниць, крім того, що одні осягнули більше знання і вищий рівень посвячення, аніж інші – але всі повинні старатися дійти до повного зросту в Ісусі Христі (Еф. 4:13).
- Ми повинні також взяти урок з того, що таке післанництво про правдиву спільність правдивих ізраїльтян, а згідно з Божими обітницями усіх, не дивлячись на вірування і погляди, не завоювало б тепер популярності, як воно не було популярним серед багатьох і в ті часи. Тепер, як і тоді, більшість схильна висміювати і трактувати тих, котрі пропагують простоту, яка виявляється в Ісусі Христі, про що вчить Святе Письмо і було на початку практиковане в ранній Церкві, як фанатиків та мрійників. Не дивлячись на це, тепер, як і колись, деякі притягуються, як вони це собі усвідомлюють, властивим посланням – Правдою. Ми не сумніваємося, що багато інших почують цю новину, але не матимуть відваги поступати згідно її вказівок, як це, без сумніву, мало місце з деким в Ізраїлі. Однак певна частина з майже всіх сект, вірувань і груп буде притягнута. І виявиться, що це будуть люди лагідні, готові і охочі впокоритися. Горді натомість будуть підтримувати сектантство, дбаючи про пов’язані з тим почесті і становища, але вони не отримають спеціальних Божих благословенств. «Блаженні лагідні».
- Правдиве відродження релігійних почуттів щодо Бога, вшанування Його з «оздобою святості» і згідно з вказівками Його Слова, асоціюється тепер, як і в часи Єзекії, з загальним знищенням ідолів. О, як багато довкола нас ідолів, які Господній народ ревно повинен знищити! Ці ідоли мають багато різних форм і характеристик, але один спільний характер. Одним з тих ідолів, через які тисячі за тисячами падають ниць на землю, є Сектантство, ще іншим є Гроші, далі Жадоба, потім Самолюбна Амбіція, ще іншим Пиха, далі Вигода і, загалом, існує цілий легіон зі спільною родинною назвою – Самолюбство.
Кожен, хто через відкуплення дійшов до стану виправдання через віру і повного посвячення Господу через відкуплення в Ісусі Христі, кожен, хто шанує Господа в «оздобі святості», легко собі усвідомить огидний характер тих ідолів, які великий противник посилає кожному через гріх, щоб ми їм вклонялися і їх шанували. А пропорційно до нашої ревності в служінні Господу, пропорційно до міри Його Духа в наших серцях, ми самі будемо з запалом триматися здалеку від тих ідолів, підкоряючи не лише слова наших уст і вчинки нашого життя, але також усі наші думки під волю Бога в Ісусі Христі (1 Ів. 5:21; 2 Кор. 10:5).
BS №528 ’80:20; TP №391, ’88:117.
Теперішня Правда № 81, Весна 2023
Опубліковане Світло (Як Бог подавав правду для Свого люду протягом віків?)ОПУБЛІКОВАНЕ СВІТЛО
«Для моєї ноги Твоє слово світильник, то світло для стежки моєї» − Пс. 119:105.
Розпочнімо нашу подорож за допомогою світла, опублікованого 178 років тому, яке стосується періоду, коли релігійний світ був просякнутий віровченнями Темних Віків (часу, коли світ переходив стан стагнації або занепаду) приблизно між 500 і 1500 роками нашої ери. Час релігійних забобонів, хрестових походів – час, коли релігійні війни між християнами та мусульманами розпочиналися головним чином з метою забезпечення контролю над святими місцями (серед яких був Єрусалим), які вважалися такими серед обох груп. В сумі вісім головних хрестових походів мали місце між 1096 та 1291 роками.
Давайте ознайомимося з історією виникнення, розповсюдження та впливу книг перед Жнивом Євангельського Віку, під час цього Жнива й після нього. Ми, як посвячені Божі діти, маємо добру причину для радості, коли бачимо Божественне керівництво в наших працях від моменту початкового зрозуміння, коли проповідники та видавці почали відокремлювати світло від темряви, й аж до народження повного світла, коли воно було вже на часі − Прип. 4:18: «А путь праведних ніби те світло ясне, що світить все більше та більш аж до повного дня», а також Іс.60:2: «Бо темрява землю вкриває, а морок народи, та сяє Господь над тобою, і слава Його над тобою з’являється».
Розпочинаємо з одного із вибраних Божих знарядь, який народився 15 лютого 1782 р., Вільяма Міллера. Він отримав лише 18 місяців формальної освіти, але його прагнення знання допровадило його до такого рівня самоосвіти, який дозволив йому зрозуміти просте, пряме свідоцтво Святого Письма. В 1844 р. брат Вільям Міллер у віці 62 роки розпізнав термін Вавилон як такий, що означає замішання. Цей термін застосовується у Святому Письмі до різних форм фальшивої релігії, які колись були чисті, а тепер стали піддані зіпсуттю. Ми вибрали кілька уривків Святого Письма, які допоможуть нам зосередитися на цьому питанні.
В Івана 15:8 наш Господь каже нам: «Отець Мій прославиться в тому, якщо рясно зародите й будете учні Мої». Така віра мусить бути сповнена енергійності та активна: «Віра, що чинна любов’ю» (Гал. 5:6). Якщо ми маємо правдиву віру і любов, то матимемо ревність, яка виявляється в добрих учинках і в радості від служіння нашому Небесному Отцю. Так, Мат. 7:19 каже: «Усяке ж дерево, що доброго плоду не родить, зрубується та в огонь укидається». Ці думки також відносяться до наших часів! Тепер повертаємося до нашого аналізу опублікованого світла. Вільям Міллер не поділяв впливів, які привели до фанатизму. Він заявив, що кожен дух повинен бути випробуваний Божим Словом, щоб ми знали, якого роду цей дух: «Ото ж бо, по їхніх плодах ви пізнаєте їх» (Мат. 7:20).
Тепер придивімся до приятеля Вільяма Міллера, проповідника Джозефа Марша; завдяки впливу Вільяма Міллера і зв’язкам з ним у 1851 році він опублікував книжку про славну реституцію під назвою
The Age to Come (
Наступаючий Вік). В ній він обговорює земне передтисячолітнє Царство Христа і представляє думку на тему поган, що живуть в час повернення Христа. Також британський педагог, Генрі Данн, написав наступні чотири книжки, одна з яких містила 700 сторінок і навчала, що неспасенні померлі будуть пробуджені на пробу до вічного життя. Ще інший, Яків Блейн, був зацікавлений працею Генрі Данна і цитував її. Яків Блейн в 1871 р. написав і опублікував книжку
Hope for our race and God’s government Vindicated (Надія для нашого роду і Божий уряд підтверджені).
Тепер звернімо нашу увагу на братів Джорджа Сторса і Джорджа Стетсона, які були сучасниками тих братів, про яких ми згадали вище. Мої дорогі брати, якщо ви колись застановлялися над цінністю релігійного навчання матері, то уважно прочитайте подані нижче думки. Мати Джорджа Сторса збирала своїх дітей навколо себе, щоб навчати їх про справи, що стосувалися Бога та Ісуса. Оскільки кальвінізм був єдиним доступним навчанням, то вона старалася, як тільки могла, протидіяти цьому фаталістичному богохульству і передати їм, що коли вони шукатимугь Господа, то знайдуть Його. Це призвело до того, що в розумі молодого Джорджа повстало глибоке прагнення стати християнином. «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться» (Мат. 6:33).
У віці 18 років Джордж Сторс під час роздумів був настільки вражений почуттям доброти, яка походила від Бога, що постановив шукати Господа, аж доки не знайде Його. Одного разу під час розмови зі своєю матір’ю він згадав, що любить слухати когось, хто з почуттями говорить про Ісуса. Його матір запитала тоді: «Чи ти вважаєш себе християнином?». На це він відповів, що дуже зацікавлений цим питанням. Мама сказала, що вже давно про це думала, і з того часу вони обоє проводили часті розмови і разом молилися. Вона була для нього матір’ю у багатьох значеннях цього слова, й тому він ніколи не переставав дякувати Богові за неї. Потім він одружився і вступив в Конгрегаційну Церкву, а через шість з половиною років померла його дружина. Тоді він вперше почув методистського проповідника. Про це він сказав: «Їхнє пекло було гарячим, але їх вільна ласка намагалася злагодити деякі з їхніх богохульств». Джордж знову одружився і приступив до методистського служіння. Він швидко переконався, що не може віддати своїх переконань в руки єпископів. Після шістнадцяти років він відмовився від цього служіння!
В 1837 р. на підлозі вагону потяга він знайшов брошуру, яка говорила про знищення як остаточну долю безбожних. Після довгих досліджень він зробив Біблію і тільки Біблію підставою своїх поглядів. У 1841 р. він ввійшов до групи лідерів, які підтримували брата Вільяма Міллера та його вчення про другий прихід. Наступний важливий крок в житті брата Сторса настав тоді, коли він несподівано був запрошений зайняти становище пастора в м. Олбані в штаті Нью-Йорк, де вже були знані його погляди на тему умовного безсмертя. В 1842 р. він відчув, що мусить чітко пояснити своє розуміння. Тоді вперше церква була заповнена вщерть. Свої роздуми він виклав у шести проповідях, які пізніше були опубліковані.
Ціль шести проповідей брата Сторса була виражена в підзаголовку: Чи існує безсмертя в гріху і стражданні? (1) Безсмертя тягне за собою вічні страждання. Тут він заявив, що такі вчення походять від Платона, а уявне безсмертя душі є чистим припущенням. (2) Смерть є цілковитим позбавленням життя. В цій проповіді він підкреслює, що загинути означає перестати існувати, як вчив Ісус, а загибель означає смерть, а не життя в нещасті. (3) Смерть є знищенням свідомого існування. Він додає, що грішні люди були уражені смертельною хворобою (гріхом) цілковитого знищення свідомого існування. (4) Отці церкви поєднували філософію з Біблією. Він цитує Енфілда, який стверджує, що деякі Отці Церкви намагалися поєднати поганську філософію з християнством. Чому вчить Святе Письмо? «Усе досліджуючи, тримайтеся доброго» (1 Сол. 5:21). (5) Безсмертна душа походить з платонізму. Ясне і правильне розуміння цього вчення братом Сторсом було прийняте ним з трактату, написаного Генрі Ґрю, який він знайшов на підлозі потяга в 1837 р.. Брат Сторс стверджує, що вчення про безсмертя душі походить від філософів-платоністів, а не з доктрини Святого Письма. (6) Відсутні біблійні докази існування вічного гріха і страждання. В проповіді під номером 6 брат Сторс підкреслює, що навернені − ті, котрі прийшли з язичництва, найімовірніше мали намір поєднати поганську філософію з християнством. Свою проповідь він завершує закликом: Прийдіть до Дарувальника Життя – вхопіться за життя вічне! 1843 р. брат Сторс розпочав працю редактора
The Bible Examiner (Дослідник Біблії) і невдовзі почав здобувати успіх на цьому полі.
Розгляньмо тепер деякі доктрини, яким навчав брат Джордж Стетсон, який народився в 1814 р. в Огайо і був начальником пошти в місцевості Олена. Наступна згадка говорить про нього як про лікаря Стетсона, який практикував в 1851-1855 роках. Наступна історична згадка стосується Джорджа Стетсона і Джонаса Вендела, який впродовж кількох років служив у зібранні в Норволк, Огайо. Читаємо про це у виданні
The World Crisis (Світова Криза), написаному в 1873 р. Джонасом Венделом. Брат Стетсон помер у своєму домі в Едінборо, в Пенсильванії, в 1879 р.. Похоронне богослужіння відбулося в звичайному залі, оскільки він був більшим за будь-яку іншу з місцевих церков. Воно відбулося в неділю і з огляду на взаємоповагу усі церкви були замкнені, а пастори взяли участь у цьому богослужінні.
Останнім проханням брата Стетсона було, щоб пастор Ч.Т. Рассел виголосив проповідь на його похороні. В похоронних урочистостях приймали участь близько 1200 осіб, що є доказом великої поваги, якою користувався брат Стетсон. Наш Пастор, а також вірний і мудрий раб Господа, брат Рассел, завершив похоронну промову такими словами: «Правда коштувала йому дуже дорого, але він купив її з радістю!». Також подано, що дім брата Стетсона знаходився в Едінборо, Пенсильванія, і він був одним з тих, хто став особливим слугою Бога. У віці шести років Пол. С. Л. Джонсон приймав участь в похороні брата Стетсона і вперше побачив там пастора Рассела. Брат Джонсон сказав, що добре пам’ятає атмосферу честі і сповненої жалю пошани, які були виявлені під час цього жалобного богослужіння. Приблизно через два місяці помер брат Сторс. Пастор Рассел під час похоронної промови сказав: „Наш брат тільки ввійшов в 84 рік життя і часто хворів. Він був вірним слугою і невдовзі ввійде в радощі Господа. Оплакуємо втрату приятеля і брата у Христі“.
Ця інформація породжує питання: Як брат Рассел пізнав і зрозумів Боже Слово? У 1870 р., після дворічного дослідження похмурих пустель поганства, брат Рассел піднявся майже зі стану розпачі, приходячи до релігійної правди завдяки служінню Джонаса Вендела, проповідника групи Другого Адвенту. Це був той самий чоловік, який служив разом з братом Стетсоном. Завдяки опублікованому світлу тих всіх Божих слуг пастор Рассел переконався, що Біблія є правдивим Божим об’явленням для людства, і що вона не вчить ні про безсмертя людини, ні про вічні муки. Брат Рассел зустрівся з братами Стетсоном і Сторсом, коли отримав публікацію
The Bible Examiner. Брат Сторс впродовж років стверджував, що Адам спровадив на людство гріх і смерть, а не вічні муки, а Ісус, з Божої ласки, дав Себе на викуп за всіх. Будучи наповнений такими ученнями,
The Bible Examiner справив на бр. Рассела найбільш корисний вплив. Потреби бр. Рассела, пов’язані з його розвитком і приготуванням до служіння були задоволені в особливий спосіб, не стільки завдяки усним переказам, скільки через статті і листи, які містилися в
The Bible Examiner.
Цей журнал і листи читали інші члени зібрання, як також сам брат Рассел. Члени цього біблійного зібрання бачили, як брат Рассел зростав у знанні, яке брати Стетсон і Сторс виливали на нього. Жоден з них не знав тоді, ані не усвідомлював, що брат Рассел був тоді приготовлюваний до уряду домоправителя над Господньою челяддю, як спеціальний представник Ісуса, бо це, власне, означало таке помазання! Це було показано в його управлінні жнивом, як також в провадженні дискусій в той час.
Брати Стетсон і Сторс, які працювали з пастором Расселом, усвідомлювали собі цей факт. А через кілька років після помазання антитипічного Давида, помираючи, вони завершили своє служіння. Як антитипічний Самуїл, брати Стетсон і Сторс розпізнали, що тим, що залишився, − тим, котрий мав пасти вівці, − був пастор Ч.Т. Рассел.
Продовжуємо нашу подорож, обговорюючи світло, опубліковане 136 років тому, коли релігійний світ був просякнутий віровченнями (основами віри) з Темних Віків, з періоду між 500 і 1500 роками нашої ери. Тому це було небачено, щоб молодий чоловік – Ч.Т. Рассел, який мав 34 роки − розглядав різні погляди і написав та опублікував книжку, яка їх пояснювала. Вивчаючи ці погляди, ми помічаємо в цих досягненнях відвагу і запал духа автора, не дивлячись на гнітючі перешкоди, а також бачимо багату спадщину, яку він нам залишив. Ми прагнемо разом з Вами заглибитися в історію розвитку, поширення і впливу цієї книжки в період Жнива і аж до наших часів. Правди, які містяться в книжці
Божий План Віків (Р1), стали зрозумілі впродовж 16 років, 1869-1885, при чому значна частина процесу написання мала місце в 1882-1886 роках. Нашим бажанням є, щоб Ви зрозуміли, як Божа рука супроводжувала появу цієї книжки, а також, щоб ми побачили вплив іншого опублікованого світла, написаного вибраними Богом авторами. Ми хочемо поділитися з Вами прізвищами деяких із них!
Джозеф Марш, співпрацівник Вільяма Міллера, написав книжку, опубліковану в 1851 р. (за 34 роки до 1 Тому), під назвою
The Age to Come (Майбутній Вік). В ній він обговорює земне передтисячолітнє Царство Христа. Він вірив, що під час повернення Христа житимуть погани. Генрі Данн написав принаймні чотири книжки, в яких він навчав, що неспасенні померлі будуть пробуджені на пробу до вічного життя. Яків Блейн у 1871 р. опублікував книжку
Hope for our Race (Надія для нашого Роду), а також
God’s Government Vindicated (Божий Уряд Підтверджений). Джордж Сторс в 1871 р. опублікував книжку під назвою:
Promise and Oath of God to Abraham (Обітниця і Присяга Бога для Авраама). Брат Сторс заявив, що майбутня проба щодо життя є запевнена обітницею, даною Авраамові. В 1873 р. він видав наступну книжку
The Divine Plan in the Government of our Race (Божий План в Управлінні нашим Родом), в якій він накреслив епохи Божого плану, як їх тоді розуміли. У значній мірі успіх 1 тому виникав з того, що він був побудований на успіхах або поразках тих попередніх книжок – опубліковане світло на часі!
В 1880 р. один зі співпрацівників пастора Рассела, Джон Г. Патон, написав
Day Dawn (Світанок Дня), представляючи дві теми, реституцію і пророцтво часу, а опублікована вона була А.Д. Джонесом, який також розпочав публікацію під назвою
Zion’s Day Star (Зоря Дня Сіону).
В 1877 р. Н.Г. Барбур і Ч.Т. Рассел видали свою книжку
The Three Worlds (Три Світи). Вважається, що стаття з
Трьох Світів була першою, яка поєднувала ідею реституції з пророцтвами часу – пізніше ці теми розглядалися в 1, 2 й 3 парусійних томах. Це була велика кількість опублікованого світла, однак це ще не була вся правда.
Тепер дозвольмо нашому розуму повернутися в часі на якихось 3100 років до останнього судді і першого пророка. Самуїл був посвячений Богові в момент народження сповненою вдячності матір’ю і вихований в святині в Шіло священником Ілієм. Самуїл, найбільший патріот Ізраїлю і речник Бога, з гнівом засудив Саула і таємно помазав Давида на царя. 1 Сам. 16:1 каже: «І сказав Господь до Самуїла: Аж доки ти сумуватимеш за Саулом? Таж Я відкинув його, щоб не царював над Ізраїлем. Наповни рога свого оливою, та й іди, пошлю тебе до віфлеємлянина Єссея, бо Я наглянув Собі царя між синами його». Знову перенесемося до часу, коли Бог наказав антитипічному Самуїлові, щоб той наповнив свій розум (ріг з 1 в.) відповідними правдами і знайшов вибранця з-поміж номінального люду (Єссея), який любить і досліджує Біблію.
Бог через засади Свого Слова, через Свого духа і провидіння почав у 1846 р. промовляти до Вільяма Міллера, який зауважив, що видатні лідери номінальної церкви були відкинені Господом. Він також визнав, що, подібно до Самуїла, був занадто старий і змучений, щоб бути лідером, і тому шукав когось вибраного Богом. В 1846-1871 роках брати Джордж Сторс і Джордж Стетсон як члени антитипічного Самуїла шукали лідера для Господнього люду. Антитипічним наймолодшим сином Єссея був Ч. Т. Рассел.
Як Ч.Т. Рассел пізнав і зрозумів Слово Боже? В 1868-1870 роках, після дворічного дослідження понурих пустель поганства, брат Рассел піднявся майже зі стану розпачі, приходячи до релігійної правди завдяки услузі вибраного Богом знаряддя Джонаса Вендела, проповідника Другого Адвенту, який переконав його, що Біблія є Божим об’явленням. Перебуваючи під впливом служіння Джонаса Вендела, пастор Рассел дійшов до такого розумового настрою, що готовий був досліджувати Біблію як Божественне Об’явлення. Читання пастором Расселом журналу
Дослідник Біблії було найбільш корисним для майбутнього визначення пастора Рассела як антитипічного Давида. Брати Стетсон і Сторс, як члени антитипічного Самуїла, мали привілей помазати пастора Рассела на антитипічного Давида в 1871-1874 роках. Пастор Рассел мав 19 років, коли розпочалося це помазання. Завдяки опублікованому світлу тих всіх Божих слуг пастор Рассел переконався, що Біблія є правдивим Божим об’явленням для людства, і що вона не вчить ні про безсмертя людини, ні про вічні муки.
Як посвячені діти Всемогутнього Бога ми знаходимося під враженням біблійної правди, що Бог є за стерном і вибирає тих, котрі будуть Йому служити! Тепер проаналізуймо біблійну історію Самуїла. В 1 Сам. 1:13,15,20,27,28 читаємо: «А Анна вона говорила в серці своїм: тільки губи її порушувалися, а голос її не був чутий. І вважав її Ілій за п’яну». 15 в.: «А Анна відповіла та й сказала: Ні, пане мій, я жінка скорбна духом, а вина та п’янкого напою не пила я. І я вилила душу свою перед Господнім лицем». 20 в.: «І сталося по році, і завагітніла Анна, та й сина породила. І назвала вона ім’я йому: Самуїл, бо від Господа жадала його». 27 в.: «Я молилася за дитину цю, і Господь дав мені жадання моє, що я просила від Нього». 28 в.: «А тепер я віддаю його Господеві на всі дні, скільки він жаданий для Господа. І вклонилася там Господеві». Ми всі знаємо, як Бог послужився Самуїлом.
Як сильно ця історія нагадує нам історію матері брата Джорджа Сторса, коли вона зібрала своїх дітей, щоб вчити їх про Бога, Ісуса і розказати про посвячення Джорджа Господу. Пані Сторс сказала до Джорджа: Ти шукатимеш Господа і знайдеш Його. О, мої любі посвячені брати, ми можемо мати докладно таку ж довіру до тих, котрих Бог вибрав як антитип Самуїла! Через тих Божих слуг пастор Рассел був вибраний на становище домоправителя над Господньою челяддю як спеціальний представник Ісуса, про що ані він сам, ані інші не знали. Пастор Рассел одержав дуже солідний фундамент, на якому міг будувати. В 1878 р. пастор Рассел виголосив серію проповідей, які пізніше були опубліковані в газетах Пітсбурга і у
Вартовій Башті Сіону. Вони були наступними: (1) Ціль повернення нашого Господа, (2) День суду, (3) Спосіб другого приходу, (4) День Господній, (5) Коли прийде Христос. В тих назвах ми можемо зауважити вплив брата Вільяма Міллера як прихильника Другого Адвенту.
Пастор Рассел опублікував також трактати, які пізніше поєднав у 164-сторінкову брошуру під назвою: «
Пожива для Думаючих Християн». Вона сягала тиражу в півтора мільйона екземплярів. Пастор Рассел мав також серію шести проповідей, які вияснювали Божий план віків. Згадка про це є подана в R 0347 (1882 р.), але ми не знаємо деталей, які містилися в тих проповідях.
Пастор Рассел почав розуміти Левит 16 і написав статтю в R 0072 (1880 р.) під назвою «Тіні Закону», в якій заявляв, що Закон Мойсея був поданий в найдрібніших деталях і його слід було дотримуватися зі скрупульозною точністю. Якщо це правда, то наскільки ж ми повинні старатися докладно відчитати значення тих образів, виконання яких тривало роками і які детально представляють усі різноманітні риси праці примирення між Богом і людиною.
Восени 1879 р. вперше під час Жнива Євангельського Віку два спасіння, як вони були представлені в типах Скинії, стали більш ясні для пастора Рассела. В
Тінях Закону він написав про посвячення священства. Пастор Рассел, молячись і досліджуючи впродовж трьох днів, намагався одержати світло на тему Лев. 16. Через кілька тижнів після того, як воно прийшло, він зібрав своїх головних співпрацівників на восьмиденний семінар, де представив їм своє занепокоєння, боротьбу і молитви до Бога про освічення. Він пояснив їм свої відкриття і вони разом обговорили нове світло щодо Скинії. Це було під кінець листопада і на початку грудня 1879 р. Ці вибрані Божі знаряддя наповнили житницю правди поживою на часі так, щоб Ч.Т. Рассел став домоправителем над усім Божим маєтком (Мат. 24:45-47).
В січні 1880 р. пастор Рассел написав для лютневого видання
Вартової Башти свою першу статтю на тему нового світла, яке походило зі Скинії. Більше як через рік він опублікував книжку
Тіні Скинії, яка багатьма вважалася його найкращим опублікованим світлом. Пояснення, які стосувалися реституції, друкувалися ще перед виданням 1 Тому
Досліджень Святого Письма. Ми розуміємо, що частина успіху цього тому виникала з того, що він з’явився, основуючись на успіху тих раніших пояснень або відсутності такого успіху. Хоча велика частина 1 Тому походила з існуючого раніше матеріалу, також було трохи таких пояснень, які були написані наново в період приблизно чотирьох років. Старі і нові праці були вміло поєднані, щоб творили узгоджену цілісність.
В квітні 1882 р. в R 0335 пастор Рассел накреслив попередній план книжки:
Millennial Day Dawn (Світанок Тисячолітнього Дня). Він сказав, що вона буде містити декларацію того, що ми розуміємо як Божий план, і що це буде книжка, яку ми захочемо досліджувати самі і позичати іншим зацікавленим. Назва
Millennial Day Dawn (Світанок Тисячолітнього Дня) була вибрана, щоб відрізнити її від публікації
Day Dawn (Світанок Дня) авторства Джона Г. Пейтона, а крім того люди могли її ототожнювати з тим опублікованим світлом на тему реституції і часових пророцтв. До часу публікації назва була змінена на
Millennial Dawn (Світанок Тисячоліття) і описувала виключно план віків. Як же ми за це вдячні!
Існують різні видання 1 Тому з певними змінами в передмові і тексті, які були необхідні; напр., коли назва серії була змінена на Дослідження Святого Письма. У виданні за 1937 р. поміщена також передмова пастора Джонсона, як і авторська передмова пастора Рассела. Сума всього, чим ми з вами поділилися, принесла плід на 350 сторінок опублікованого світла. Шануймо цей багатий дар, який ми одержали!
РТ № 778, ʼ2022:18; ТР № 561, ʼ2022:18
Теперішня Правда № 80, січень-лютий 2022
Молодість Даниїла та його друзів у ВавилоніМолодість Даниїла та його друзів у Вавилоні
Даниїл 1
«І поклав Даниїл собі на серце, що він не оскверниться» (8 в.).
Святе Письмо представляє нам Даниїла як одного з тих, кого полюбив Господь. Його вірність Всевишньому вражаюче показує пророк Єзекіїль, через якого Господь, говорячи про незмінність Своїх присудів, які невдовзі мали торкнутися юдейської землі, сказав: «А коли б серед неї були три мужі: Ной, Даниїл та Йов, вони в своїй справедливості врятували б лише свою власну душу» (Єз. 14:14). Ці слова були сказані Єзекіїлем незадовго перед спустошенням Єрусалиму, коли Даниїл перебував у Вавилоні, в якому досяг дуже визначного становища і, без сумніву, його слава дійшла до його рідного дому.
Даниїл, разом з Йоякимом, юдейським царем, а також з багатьма визначними людьми з ізраїльської землі, був узятий до неволі, перш ніж настала остаточна неволя за днів Седекії, коли була спустошена земля, залишившись без мешканця, і коли розпочався сімдесятилітній період спустошення. Даниїлу було близько чотирнадцяти років, коли він потрапив до вавилонської неволі, в якій дожив до пізньої старості, досягши віку понад сто років (Дан. 1:21).
Книга Даниїла є однією з тих, проти яких так звані «вищі критики» витрачають багато зусиль; тоді як одні схильні називати її фікцією, інші заявляють, що вона є історією, яка описує панування Антіоха Епіфанія (який жив приблизно через сто років після смерті Даниїла), і що вона була написана якимсь невідомим автором, який для маскування вжив ім’я Даниїл. Сучасна наука та вищі критики залишаються в значній опозиції до всього, що має характер правдивого пророцтва – до всього, що могло б вказувати на пряме Божественне натхнення і намагалося б в якому-небудь значенні цього слова провіщати майбутнє. Книга Даниїла, перевершуючи всі інші, наділена тими характеристиками, і тому більше, аніж будь-яка інша книга Старого Заповіту, засуджується тими людьми. Та Господь заздалегідь попередив нас через апостолів і пророків про цих людей, чия мудрість стане для них самих пасткою й сіткою, так, що «загине мудрість премудрих його, а розум розумних його заховається [затьмариться]» (Іс. 29:14; 1 Кор. 1:26-29).
Також наш Господь звернув увагу на те, що ці речі приховані від мудрих і розумних, а об’явлені немовлятам – зрозумілі для тих, хто не вихваляється мудрістю, яка вважається такою в світі (Мат. 11:25). Яким же правдивим стосовно фактів виявляється це твердження! Тоді як багато великих та вчених спотикаються на твердженнях вищого критицизму та інших формах невірства, Господні «малі», тихі й покірні, що надаються до навчання через Слово Отця, є поінформовані і зростають в ласці і знанні Правди.
Тим, які добре тримають у своїй пам’яті образи і пояснення пророцтв Даниїла (подані у
Студіях Святого Письма, 1-3 Томи), немає потреби представляти детальні аргументи, щоб довести, що прекрасна Книга Даниїла не є фікцією, але книгою, що прекрасніша за будь-яку написану фантазію. Також буде зайвим казати їм про те, що це історія подій, які мали місце в 167 р. до н.е., і які помилково подаються як особисте пророцтво самого Даниїла, тому що вони бачать його виконання в минулому, теперішньому і майбутньому в ширших, прекрасніших і більш дивовижних масштабах, аніж усе те, що сталося в згаданому вище році. В етапах виконання цього пророцтва вони помічають незаперечні докази діяльності надлюдського розуму, а також те, як заявив Даниїл, що Всевишній Бог об’явив в ньому таємниці Свого Плану, які ще відносяться до майбутнього.
НАВЧАННЯ ДАНИЇЛА ТА ЙОГО ТОВАРИШІВ
З нашої лекції виникає, що Даниїл та інші єврейські полонені опинились у Вавилоні, де, згідно зі звичаєм, цар обрав певне число найбільш багатообіцяючих молодих бранців, які повинні були пройти трирічний курс навчання. На той час Вавилон був науковим центром. Без сумніву, це мало подвійну мету: вавилонський монарх намагався таким чином пов’язати свою імперію з наукою і знанням світу, а також розвинути дружню атмосферу між Вавилоном та іншими державами, над якими він мав владу, щоб чужі народи відчували більшу зацікавленість Вавилоном, як центром світової імперії і були більш задоволені правами та постановами, які від нього походили, знаючи, що представники їхніх народів служили у царя радниками, тобто секретарями – магами, астрологами та мудрецями, як їх тоді називали.
Вибір чотирьох молодих ізраїльтян, без сумніву, був справою Божественного провидіння, і зі значення їхніх імен ми можемо зробити висновок, що всі вони були дітьми релігійних батьків. Значення їхніх імен є наступним: Даниїл – «
Бог мій суддя»; Ананія – «
Бог милосердний» ; Мисаїл – «
Такий, як Бог»; Азарія – «
Бог помічник». Таким чином, Єгова, допроваджуючи до занепаду народ по причині його гріховності, зробив спеціальні приготування для тих з народу, які були Йому вірні, не дивлячись на те, що сам народ перебував в неволі. Вибираючи цих чотирьох євреїв для навчання у вавилонській школі, начальник євнухів за звичаєм дав їм нові імена, щоб перервати їх почуття ідентичності з рідним домом і прищепити почуття спільності з царством Вавилону, тому він дав їм імена: Валтасар, Шадрах, Мешах та Авед-Неґо.
Здається, що вже з самого початку Даниїл особливо виділявся в цій четвірці – це було наслідком Господньої ласки, і хоча всі четверо користувалися спеціальними благословенствами, його часткою були видіння та об’явлення. Даниїл користувався особливою прихильністю з боку начальника євнухів, який взяв юнаків під свою опіку, як читаємо про це: «І дав Бог Даниїлові ласку та милість перед начальником евнухів» (9 в.). Ми не повинні думати, що ласка, як з боку Бога, так і людини, була чимось цілком незалежним від самого Даниїла, навпаки, правильно поступимо, якщо зробимо висновок, що з народження (спадково), а також в результаті виховання побожними батьками Даниїл мав благородний, приємний і визначний характер, який не лише краще його підготував, щоб стати речником Господа, але також призвів до того, що всім, з ким він зустрічався, Даниїл здавався скромним, стриманим і привітним.
Яка чудова лекція не лише для молодих людей, але також для батьків! Наскільки необхідно, щоб ті, котрі стараються виконувати Божу службу, доклали зусиль в здобутті таких рис характеру, які б подобалися Богові! А якщо хтось збагне, що зовсім не має друзів, то правильним буде, якщо він припустить, що частина провини лежить на ньому самому. Було б правильним, якби всі такі старалися розвивати чемність і лагідність за всяку ціну, окрім принципів! Тільки Ізмаїл повинен був пережити те, що рука всіх обернеться проти нього, а його рука – проти всіх (Бут. 16:11,12). Натомість ті, котрі переживають досвідчення Ізмаїла, повинні побоюватися, що мають його характер, і тому вони повинні пильно дбати про милість перед престолом милосердя, через яку могли б перемогти ганебні риси та звички.
Тільки тоді, коли ми будемо зненавиджені по причині нашої лояльності до Правди (прямо чи посередньо), ми зможемо відчувати задоволення або бути переконані, що терпимо в ім’я справедливості. Як зауважує Апостол, деякі страждають як злочинці і як ті, хто втручається в чужі справи, або по причині грубості, невихованості чи браку мудрої поміркованості, які дораджує Господнє Слово (1 Пет. 4:14-16, Хом.; Фил. 4:5; Як. 1:5). Але не забуваймо, що нечемність, яка є частиною самолюбства, набагато швидше може бути витіснена з серця, аніж з життя. Всі повинні черпати заохочення з думки, що Бог та Його народ, який дивиться на все з Божої точки зору, судить Божих синів не по тілу, а по духу, тобто по намірах їх розумів, їх сердець, і вони терпеливі до слабостей тіла, якщо існують докази, що новий розум старається підпорядкувати тіло під свій контроль.
Серед тих чотирьох єврейських юнаків Даниїл від початку виявився лідером, а його лідерство провадило у правильному напрямку. В новому краї і нових умовах слабкий характер, правдоподібно, був би повністю знищений. По-перше, сам факт обрання, навіть в пробному значенні, на радника царя, безперечно, був великою честю. Неглибокий розум був би схильний до марнославства, пихатості, гордості, зарозумілості і т.п., тобто до рис, які уповільнили б справжній прогрес у навчанні, і тим самим він зменшив би свої шанси бути остаточно вибраним царем царем на його радника. Та більш важливим був би факт відокремлення від Бога, тому що Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать (1 Пет. 5:5).
Даниїл міг сказати собі, як сказали б деякі: Я тепер далеко від ізраїльського краю і тісно пов’язаний з вавилонським двором, тому для мене було б корисним забути і залишити Божі закони та їх практикування, тому що вони стосувалися мене лише у моєму власному краї, а тут, далеко від обіцяної землі, я тепер можу в кожній ситуації поступати так, як це роблять кращі з вавилонян. Але Даниїл, навпаки, зробив дуже мудру постанову в своєму серці щодо того, що його народ був відірваний від обіцяної землі по причині свого непослуху щодо Бога, і він буде більш старанним в чиненні тих речей, які подобаються Всевишньому, і тому швидко знайшов можливість реалізувати свої постанови.
ТВЕРДЕ РІШЕННЯ ДАНИЇЛА ТА ІНШИХ
Завдяки царському указу ці студенти мали добрі порції їжі, – правдоподібно, значно кращі, аніж ті, до яких вони раніше звикли, – а застереження, що виникли в розумі Даниїла, не були викликані самозреченням, але виникали виключно з релігійного обов’язку. Ізраїльтянам, які були під угодою Закону, було заборонено споживати певні продукти, які зазвичай споживали інші народи, наприклад, м’ясо свині, кроля, вугрів, устриць і т.п., і, по-суті, будь-яке м’ясо, яке не було отримане через забиття, що полягало у знекровленні тварини аж до настання смерті, тому що Закон особливо забороняв вживання крові за будь-яких обставин чи умов. Їжа царського дому не була приготована згідно з тими принципами, і молодий єврей усвідомив собі, що не може мати надії на якусь зміну в цьому відношенні, і був занадто мудрий, щоб когось обвинувачувати. Він досить добре знав, що Божий Закон, якому він був підданий як єврей, не мав відношення до поган, тому Даниїл не намагався робити будь-яких спроб втручатися в загальні розпорядження.
Тож прохання Даниїла було дуже простим, бо він просив дозволити йому дуже просту, недорогу дієту з ярини, яка, без сумніву, готувалась як частина загальної їжі домочадців. Якби це прохання було виконане, то це б нікому не завдало ніяких клопотів, а Даниїл зберіг би себе від «скверни» під умовами єврейського Закону. Здається, що товариші Даниїла під впливом його рішення долучилися до його прохання. Начальник євнухів, який був прихильний до Даниїла, боявся за своє становище, якби така проста дієта, як він підозрював, виявилась недостатньою і хлопці підупали на здоров’ї під час навчання. Врешті-решт, було узгоджено зі слугою (або підчашним), що питання дієти буде піддане десятиденній пробі.
Так виявилась віра Даниїла в Бога. Даниїл пересвідчився, що навіть якщо така дієта не може бути у всіх відношеннях найкращою, то, все ж, це був єдиний можливий для них спосіб поступування, за допомогою якого вони могли уберегтися від порушення Божого Закону, тому Даниїл вірив, що Бог підтримає його в певній потрібній мірі і, як бачимо, він тут не розчарувався. Тут міститься лекція для всіх представників Господнього люду. Нашим обов’язком є не лише дослідження Господньої волі, але також глибоке роздумування над обставинами та умовами, які нас оточують, а також старання про таке помірковане поступування в житті, яке, перш за все, усім дало б Боже визнання і також принесло б якнайменше клопоту, незручностей і незадоволення іншим. Врешті-решт, обов’язок, який лежить на нас, передбачає довірливе сполягання на наглядаючу мудрість і провидіння Господа.
«А ці четверо юнаків, дав їм Бог пізнання та розуміння в кожній книжці та мудрості, а Даниїл розумівся на всякому видінні та снах» (17 в.). Коли читаємо ці слова, то не повинні розуміти, що це пізнання та розуміння були чимось цілком чудесним, як було з розумінням видінь та снів, які були дані лише Даниїлові. Скоріше, ми повинні думати, що підлягаючи впливу, так би мовити, законів природи, четверо юнаків, які мали досить сильні характери, щоб ходити дорогою самопожертви в ім’я справедливості, мали також відвагу і силу характеру в стосунку до всіх своїх справ та навчання. Ми можемо припустити, що їх характеризує рішучість в питанні їжі, яка наказувала їм краще зректися самих себе, аніж порушити Боже Право, що означало для них розумову і моральну дисциплінованість, яка могла бути корисною тим чотирьом юнакам в кожній справі щоденного життя.
Тут є наука для кожного християнина. Багато хто схильні думати, що дрібні справи життя є маловартісними, але кожен, хто досягає певного рівня в якійсь галузі життя, той, звичайно, дізнається, що ці досягнення в значній мірі були насідком рішучої сили волі, і що майже неможливо мати сильну волю в стосунку до важливих речей, якщо людина є безвідповідальною і податливою на будь-які впливи, навіть, якщо вони менш важливі. Звичка – це чудова сила, як у випадку зла, так і добра, а хлопець чи дівчина, чоловік чи жінка, які не навчилися самоконтролю в стосунку ДО малих, а в дійсності до всіх речей, не можуть очікувати, що будуть в стані ВИявити самоконтроль, коли матимуть справу лише з найбільшими і найважливішими справами.
«МАЙ ВІДВАГУ БУТИ ДАНИЇЛОМ»
Іншими словами, стосуючи обговорюване тут питання до християн, ми могли б сказати, що кожен, хто взагалі хоче стати «переможцем», повинен прикладати зусилля в даному напрямку, – великі і малі, – коли сумління та принципи їх вимагають. Лише той, хто є вірним в найменших справах, може очікувати, що виявиться вірним також в більш значних справах, і такою, беззаперечно, є Господня точка зору в даній справі. З Господньої точки зору всі справи, що мають місце в теперішньому житті, є малими у порівнянні з майбутніми речами. У зв’язку з цим Господь покликує «переможців», яких характеризує загальна вірність принципам, навіть у малих справах, а ця вірність виявить нахили або характер, якому можна буде довірити велику відповідальність, пов’язану з Царством (Лук. 16:10; Мат. 25:23).
Наприкінці трирічного періоду навчання, коли Даниїл мав близько сімнадцяти років, прийшов час екзамену перед царем, і, як можна було сподіватися, Даниїл, разом зі своїми товаришами, зберігши вірність Господу і стараючись в першу чергу чинити Його волю, показали, що є більш розвиненими, аніж їхні товариші, і вони були прийняті до складу царської ради. Ми могли б взяти з цього урок, навіть оминаючи образне значення тих подій, хоча ми так не робимо. Ми могли б сказати, що є певна відповідність між позицією Даниїла і його товаришів та позицією тих, які були покликані Отцем до царювання в Царстві разом з Ісусом, нашим Господом. Не всі, котрі були покликані, не всі, котрі стали на шлях навчання, отримали обітницю прийняття. Навпаки, багато було покликаних, але небагато буде вибраних. Та характер тих, які будуть вибрані, буде в багатьох відношеннях відповідати характеру Даниїла і його товаришів. Не всі мають лідерського духа, як Даниїл, і не всі мають видіння, об’явлення та здібність пояснення, як було з ним, але всі мають того самого духа посвяти принципам праведності, і ця посвята буде крок за кроком випробувана під впливом Господнього провидіння на вузькій дорозі, якщо ми будемо йти в сліди Того, Хто є для нас прикладом – нашого Даниїла, нашого Вождя, нашого Господа Ісуса. Тому нехай усі, котрі вимовили ім’я Христа, відвернуться від беззаконня. Нехай усі такі залишаться вірними: «Май відвагу бути Даниїлом*».
Ще інша думка вказує на те, що чиста духовна їжа є дуже важливою для Господньої черідки, і що ті, котрі осягнули знання Правди, повинні стримувати себе від будь-якої духовної їжі, яка є опоганена. Якби здавалося, що таке поступування обмежить духовне меню, а також можливості єднання з вавилонянами (християнськими групами, що вчать помилковим вченням) при їх столі, але принесе компенсуючі користі, тому що навіть найменші духовні благословенства і можливості, які Господь зішле своїм вірним, обернуться їм на духовне добре. Проведімо дослід, подібний до того, який пройшли Даниїл і його товариші, і побачмо, чи ті, котрі будуть кормитися чистим харчем Господнього Слова і котрі відкинуть пишну показність і опоганену їжу вавилонян, матимуть ясніше духовне обличчя чи не матимуть – навіть після короткої спроби. Але не думаймо, що досягнемо будь-чого лише через стримування себе від вавилонських порцій і доведення себе до духовного голоду. Кожен, хто стримується від популярних та опоганених продуктів, повинен шукати і вживати просту і не опоганену їжу, яку в своєму провидінні дасть нам Господь, бо в іншому випадку кінцевий стан, спричинений духовним голодуванням, буде гіршим від першого.
* Слова віршу і пісні Ф. Бліса, «
Dare to be a Daniel» (рос
. «Смелым будь, как Даниил»)
BS №596,’85,82; TP №371, ’86,182
Теперішня Правда № 80, січень-лютий 2022
На що Бог не зважає?ДЕВІЗ 2023 – ДІЇ 17:30,31
НА ЩО БОГ НЕ ЗВАЖАЄ?
«Не зважаючи ж Бог на часи невідомости, ось тепер усім людям наказує, щоб скрізь каялися, бо Він визначив день, коли хоче судити поправді ввесь світ через Мужа, що Його наперед Він поставив, і Він подав доказа всім, із мертвих Його воскресивши».
Згідно зі Словом Єгови, ми уважно проаналізуємо наш текст! Давайте розглянемо період часу, коли Бог не зважає на часи несвідомості, які тривали від Адама до смерті нашого Відкупителя. В цей період часу Бог залишив людину в несвідомості; Він також не втручався, не дорікав, але продовжував Свою власну працю. Також ми тут бачимо виражене твердження з натхненого джерела, яке інформує нас, що мільйони, які жили й померли в умовах язичницької темноти до приходу Христа, не несуть відповідальності і не будуть покарані за цю несвідомість. Тим не менше, з того моменту, як помер Ісус, Бог пропонує прощення і примирення тим, які увірують в Ісуса. Він не міг зробити цього, доки Викуп не був заплачений на Голгофі, а «тепер усім людям наказує, щоб скрізь каялися» (звіщає –
ХОМ,
п.п.). Тепер Бог приготував Відкупителя: «Того дня відкриється… для жертви за гріх і за нечистоту» (Зах. 13:1); так, той, хто змінив серце, може очистити себе в той день [в Тисячолітньому Віці]!
Єгова, Який «визначив день, коли хоче судити поправді ввесь світ», передбачив період часу, «день» тривалістю тисячу років, «в Господа один день немов тисяча років» (2 Пет. 3:8). Цілий Тисячолітній Вік має бути 1000-літнім Днем Суду, коли весь світ має бути припроваджений до пізнання правди. Ми вже живемо 148 років в цьому Дні Христа, Тисячолітньому дні, що триватиме 1000 років, коли світ матиме свою пробу, свою перевірку, коли Христос і Церква будуть їх суддями. День проби світу, їх особистого випробування, має місце в «часи Відновлення всього» (Дії 3:21); Моє Слово останнього дня буде судити вас (Ів. 12:48). Не може бути суду без випробування, а також не може бути випробування без знання; тому всі повинні бути виведені зі стану смерті для того, щоб могли мати пробу до життя, і це буде в умовах Нової Угоди. Об’явлення 11:18 каже: «Час настав мертвих судити».
Після того, як буде ознайомлене з Божим Словом, в умовах повного знання і можливостей, людство одержить справедливе випробування, що братиме до уваги їхні слабкості та недомагання. Івана 5:22 каже: «Бо Отець і не судить нікого, а ввесь суд віддав Синові». Наш біблійний текст каже: «Через Мужа [Ісуса Христа], що Його наперед Він поставив». «Бо гряде Він, бо землю судити гряде, Він за справедливістю буде судити вселенну, і народи по правді Своїй!» (Пс. 96:13). Ісус, Голова і Тіло: «Святі світ судитимуть» (1 Кор. 6:2).
Слова «не зважаючи» вжиті тут в образному значенні, щоб вказати на те, що Бог
не фіксує,
не бере до уваги. Під час довгого періоду приблизно в 2500 років з часу потопу до першого приходу нашого Відкупителя, Ісуса Христа, людство лежить в незнанні, слабкостях і вадах (1 Ів. 5:19), але, як заявляє наш текст, Бог не звертає на нього уваги в цілому. Він звернув усю Свою увагу на кількох патріархів і невеликий народ Ізраїлю (Амос 3:2), нащадків Авраама, з якими Він склав особливу Угоду Закону.
Ізраїль увійшов у великий період навчання: спочатку, в стані неволі в Єгипті, а пізніше, під проводом Мойсея, виходячи з Єгипту до Ханаану, блукаючи впродовж сорока років по пустині; ще пізніше, під проводом суддів, а потім царів і т.д., Бог зважав на гріхи серед ізраїльтян, яких Він прийняв як «особливий люд» під Угодою Закону при посередництві Мойсея.
Ми читаємо, що кожен непослух одержить «справедливу заплату» (Євр. 2:2). Биття, карання і неволя, під Божим провидінням і з передбачення Пророків, були часткою вибраного Господнього люду. Послух приніс частині з них благословення, а непослух та ідолопоклонство принесли кари (Лев. 26) – але Бог не брав їх до уваги в стосунках зі Своїм вибраним людом.
На перший погляд це викликає здивування. Якщо ми не зрозуміємо Божественного Плану, то будемо схильні очікувати, що вибраний народ мав би бути прощений більше, аніж інші – а
це означало б, що це був би народ, чиї недосконалості не бралися б до уваги. Але це не так: Ізраїль був вибраний для якоїсь цілі. І в порядку їх приготування до їхньої місії, щоб вони могли її виконати, Господь карав і бив їх за їхні гріхи, і таким чином вчив і допомагав їм вийти з деградації більше, аніж іншим. І, як результат, коли наш Господь прийшов на світ, щоб стати Відкупителем, Ізраїль, будучи караний, битий, навчений досвіду впродовж багатьох століть, був значно більше розвиненим народом у світі в релігійному напрямі (Рим. 3:1,2).
Таким чином, коли Відкупитель представив Себе, деякі, «останок», були «справжніми ізраїльтянами» і були готові прийняти Його (Ів. 1:12) – п’ятсот осіб під час Його раннього служіння і ще кілька тисяч впродовж наступного П’ятидесятничного періоду. Це розумно припустити, що жоден інший народ на світі не мав стільки приготованих сердець, готових прийняти Месію і цілком Йому посвятитися. Зауважмо, наприклад, що проповідь Св. Павла до афінян на Марсовому Полі, мабуть, торкнулася дуже небагатьох (Дії 17:34). «А деякі мужі пристали до нього й увірували». Петро передбачив питання своїх слухачів – Навіщо ти прийшов говорити нам про цього Бога? Якщо він наш Творець і ми його діти, то чому він так довго не надсилає нам послання? І хіба ми не маємо причини не наслідувати його, якщо він не дасть себе пізнати! Відповідь Апостола: Ви не несете відповідальності до цього часу. Таку несвідомість або ідолопоклонство Бог не брав до уваги або залишав непоміченими, тому що до цього часу Його великий план не досяг того етапу розвитку, який дозволив би надіслати повідомлення для вас. Тепер це послання прийшло до вас. Бог надіслав його. Він наказує усім людям, щоб скрізь каялися – в гріхах, усіх беззаконнях − і прийшли назад до згоди з Ним.
СПРАВЕДЛИВІСТЬ БОЖОГО НЕЗВАЖАННЯ
Всемогутній інформує нас, що Справедливість є головною підставою всіх Його дій: «Справедливість та право підстава престолу Твого, милість та правда обличчя Твоє випереджують» (Пс. 89:15). Він не може бути менше, ніж справедливим, хоча через Христа Він зробив так, що може бути більше, ніж справедливим – тобто люблячим і милосердним. В цьому незважанні, згаданому Апостолом, мусила бути справедливість. В чому вона полягала?
Апостол пояснює, що внаслідок вироку смерті, який тяжів над світом в загальному, а також через те, що ще не було забезпечене відкуплення з цієї кари смерті і визволення у воскресінні, це було нелогічним з боку Бога дати людству закони, які б наказували каятися і т.п.. Чому? Тому що вони вже були засуджені до смерті, найвищої кари Божого Права. Для них не могло бути зроблено нічого більше, як їх знищення, оскільки вони жили безбожно; і нічого з того, що вони чинили, не робило їх гідними вічного життя. Так довго, як це прокляття смерті лежало на них і не було запропоновано жодної перспективи визволення з нього, Бог залишав їх у спокої і достатньо справедливо «не зважав» на їхні недосконалості і не зараховував це спеціально на їх рахунок.
З євреями було по-іншому. Бог поінформував цей народ через Закон і Пророків, а також через карання за їхні переступи, і таким чином приготував серед них групу «справжніх ізраїльтян», готових до духовних речей. Додатково, Він бажав вжити їх та їхні досвіди як типи або уроки для Духовного Ізраїлю на майбутнє. Ці типи, під керівництвом Святого Духа, завдяки Новому Заповіту, давали дуже корисні уроки для Єдиної Правдивої Церкви цього Євангельського Віку – Духовного Ізраїлю, – тому що Угода Закону мала «тінь майбутнього добра» (Євр. 10:1; 8:5).
Але перед тим, як розпочати таке поступування з Ізраїлем, Бог учинив угоду з ними, обіцяючи їм вічне життя, якщо вони будуть слухняні (Неем. 9:29; Гал. 3:12). Вони радісно прийняли цю пропозицію і намагалися жити праведно, намагалися дотримуватися Закону. Вони не одержали вічного життя під Законом, оскільки не могли його дотримати; не через те, що Закон був недосконалий, але вони, подібно, як і всі представники грішного Адамового роду, були недосконалі. Бог знав про їхні слабкості і дозволив їм розчаруватися результатами їх Угоди, але, тим не менше, Він учинив це великим благословенням для них − засобом навчання, який, як ми побачили, остаточно приготував кілька тисяч, щоб вони мали такий дозрілий стан серця, аби були готові прийняти Спасителя і стати Його учнями.
Отже, єврей мав наступну перевагу над поганином на той час: він мав Божі обітниці. Він знав Божий Закон. Він мав користь від того, що намагався зробити неможливе – досконало його дотримуватися. Якби Бог не вибрав народу Ізраїлю, щоб допровадити їх під повчальними процесами Угоди Закону (Гал. 3:24), Він би «не зважав» на їхнє незнання, тобто так само, як Він зробив з переступами інших народів на той час.
ось тепер усім людям наказує, щоб скрізь каялися
В чому полягає таємниця такої зміни зі сторони Бога – з незважання на гріхи та недосконалості світу до наказу їм каятися? Якщо це було справедливо не зважати на їхні гріхи впродовж тисяч років, то чому Бог не продовжує не зважати на них? Апостол відповідає на це питання, кажучи нам, що ця зміна в Божій діяльності, Який надсилає послання, що світ повинен каятися, була основана на тому факті, що Його вічна мета на той час досягла того ступеня розвитку, який виправдовує надіслання такого послання.
Божий Син залишив славу Отця, яку Він мав перед тим, як повстав світ: Він упокорив Себе, щоб стати людиною. Як Людина Ісус Христос Він був слухняний волі Небесного Отця і віддав Своє життя на жертву – по-перше, це може принести користь посвяченим віруючим під час цього Євангельського Віку; по-друге, це може благословити людство під час Месіанського панування (1 Тим. 2:6; 1 Ів. 2:2).
Певний час ці добрі новини були обмежені до єврейського народу (Мат. 10:5,6), але через 3,5 років після розп’яття обмеження особливої ласки для Ізраїлю щодо цього послання прийшли до кінця, і тоді добрим новинам великої радості було дозволено іти до всіх поган на тих же умовах, що й для євреїв.
Євангелія або «добрі новини» складаються з інформації, що Бог у Своєму милосерді так попровадив, що прокляття смерті на Адама та весь його рід не буде вічним, що буде воскресіння з мертвих, праведних і неправедних (Дії 24:15), і що для них уже було зроблене приготування у Відкупителі і через Нього. Виникає запитання: яка буде користь з пробудження мертвих у воскресінні, якщо при тому всі опиняться там же, де вони є зараз?
Відповідь звучить, що в такому пробудженні у воскресінні не було б користі. Якщо євреї не змогли дотриматися Закону, і якщо найкращі з поган побачили, що є недосконалими і всі їхні зусилля бути визнаними Богом в теперішньому житті зазнали невдачі, то чи може бути якийсь добрий результат з простого пробудження їх зі сну смерті? Чи не було б мудрішим і кращим з будь-якого боку дозволити їм загинути як звірині?
Ми відповідаємо, що Боже Слово об’являє дуже славний результат Його Плану Спасіння. Слово воскресіння, у біблійному вживанні, означає значно більше, аніж оживлення. Воно означає пробудження, а навіть більше − підняття з усякого гріха та стану смерті вище, вище і вище до досконалості (Луки 20:35,36) – до всього, що було втрачене батьком Адамом і відкуплене через жертву Ісуса.
«БОГ ВИЗНАЧИВ ДЕНЬ»
Отже, таке значення має аргумент Апостола. Приготувавши Господа Ісуса Христа як Відкупителя Церкви і світу, Бог уможливив нову пробу або суд для Адама та його роду. Перший суд або проба Адама була в Едемі. Тоді він втратив усе через свій непослух і стягнув на себе і весь свій рід Божий осуд смерті. Христос заявив, що Він може відкупити Адама і його рід задля великої мети, щоб дати їм ще одну особисту повну, справедливу пробу або суд до вічного життя або вічної смерті.
Загальний День Суду, згаданий св. Павлом в нашому тексті, не є ані днем осуду, ані 24-годинним днем. Це тисячолітній день Христа – період Його Посередницького Панування, коли сатана буде цілком зв’язаний і злі впливи будуть усунені, а світло пізнання Божої слави наповнить цілу землю. Св. Петро нагадує нам: «Нехай же одне це не буде заховане від вас, улюблені, що в Господа один день немов тисяча років, а тисяча років немов один день» (2 Пет. 3:8). Це ключ до виразів «День Христа», «День Суду» і т.п.
Посередницьке панування буде Днем Суду або проби в тому значенні, що людство, живі й померлі, будуть тоді припроваджені до повного пізнання Бога і до повної можливості здобути через процес воскресіння повне підняття з усіх слабкостей, недосконалостей і т.п., які стали наслідком нашого успадкування гріха Адама і наших власних слабкостей та незнання. Гріхи будуть покарані та одержать «справедливу заплату» настільки ж, наскільки вони були добровільні (Євр. 2:2). Кожне добре старання буде нагороджене, а кожен переступ буде покараний.
З цієї точки зору ми бачимо силу аргументу Апостола, що це Божий намір – наділити кожного представника Адамового роду пробою, яка буде складатися з чотирьох частин:
- Навчання в праведності;
- Випробування після детального навчання;
- Виправлення після детального навчання та випробування;
- Вирок після одержання повного знання та розуміння Божого Плану Спасіння.
Це ще один прояв Божої милості, «ліпша бо милість Твоя над життя, й мої уста Тебе прославляють» (Пс. 63:3), щоб заново та індивідуально визначити, гідний чи не гідний кожен одержати вічне життя. Але чому це повинно мати якесь значення для світу тепер? Чому Бог не чекав до Месіанського Віку, щоб зробити їм усім цю несподіванку? Чому Він дав їм послання Його любові і об’явлення цього знання про його майбутні чини? Хіба Він не знав, що пройде 19 століть, тобто що небагато з людства будуть мати «вуха до слухання», а ще менше, після того, як почують, розкаються в гріху, і настільки полюблять праведність і ненавидітимуть беззаконня, що пожертвують вигодами теперішнього життя, поширюючи послання Євангелії і намагаючись жити праведно, чинячи опір усякій неправедності?
Ми відповідаємо так, як написано: «Господеві відвіку відомі всі вчинки Його» (Дії 15:18). Бог звичайно знав, що послання Його ласки в загальному потрапить до вух, які не чують. Ми побачили, що Він наказав написати це заздалегідь в пророцтвах, щоб його почули небагато людей, які мають вуха, щоб почути Його послання любові і милості. Чому ж Він дав це послання? Ми відповідаємо, що для цього було дві причини.
Він мав на меті дати таке свідчення, щоб ті, хто розуміє, мали стимул до реформування життя. Він бажав, щоб всі пізнали, що їхня відповідальність в житті буде пропорційною до їхнього знання про відкуплення. Ця засада була поміщена в Святому Письмі нашим Господом. Він каже, що той, хто не знав і був неслухняний, буде караний порівняно менше, тоді як той, хто більше знав і грішив самовільно, буде караний значно більше – під час цієї Нової Епохи (Луки 12:47,48).
Ще одна причина проголошення цього доброго послання про День Суду Господа є та, що Бог бажає використати це послання як перший урок, щоб виконати першочергову працю інформування для особливого класу, названого «Посвяченими Табірниками Епіфанії», який Він пошукує в теперішній час, перед інавгурацією Його Посередницького Царства.
Цей клас спеціально покликаний зі світу тепер, ще перед настанням Тисячолітнього Посередницького Панування Христа, щоб вони могли стати перспективним насінням Авраама, яке буде благословляти усі народи землі (Гал. 3:8,16,29). Вони, згідно Святого Письма, мають бути допоміжними суддями світу з Христом. Св. Павло запитує: «Хіба ви не знаєте, що святі світ судитимуть?» (1 Кор. 6:2). Ми знаємо це, дякувати Богові! І ми знаємо, що вони будуть достатньо компетентні для цієї праці. Їхній досвід в їх земному житті, в боротьбі проти світу, тіла і диявола, а також переможний вихід при допомозі великого Первосвященника зроблять їх компетентними суддями світу, компетентними, щоб допомагати і благословляти світ, компетентними слугами, щоб допомагати Гідним в праці, яка буде керована на духовному рівні.
БУДУЙТЕСЯ
Ми раді закликати всіх людей скрізь до покаяння, а також раді представити їм поважну причину, чому вони повинні каятися – вказати їм на визначений Богом час, Месіанську Епоху, в якій всі будуть мати повну можливість досягнути вічного життя через Христа. Ми раді запевнити їх, що кожне старання в напрямі праведності тепер дасть їм можливість досягти значних результатів у розвитку характеру та досягти кращого становища. Ми повідомляємо їм, через послання Правди, що кожен добровільний переступ, будь-яка добровільна байдужість, буде служити не на користь їм і принесе їм сором і вічну ганьбу під славним промінням цього Нового Дня. Воно буде знаходити та виявляти перед усім людством їхні слабкості, гріхи, наскільки вони були розпізнані, стали визнані чи не були відкинені.
Є певне число вибраних, чий суд або проба відбувається тепер. Ми певні, що вони прагнуть усіма силами і в першу чергу учинити своє покликання й вибір певними через віру в жертву Відкупителя і послух Його праву духа життя – праву любові. Тепер є їх День Суду, їх день перевірки або випробування (1 Пет. 4:17). Не буде так, що ми встоїмо або впадемо як зібрання, деномінації, ложі, товариства чи родини. Наше випробування є тільки індивідуальним, і ніщо окрім прихильності серця до Господа, до Його Правди і братів не приготує нас до Царства. Нехай Бог кожному з нас додасть милості й терпеливості, щоб ми могли вистояти в пробі, так щоб могли бути досконалі та бездоганні, і недостачі ні в чому не мали (Як. 1:4).
Як Дослідники Біблії, які вивчають часи і пори Божого Плану Віків, ми тепер усвідомлюємо, що праця покликання особливо вибраних уже була завершена. Тепер, у 2022 році, ми бачимо табір, який формується після 1954 року. Тепер є значно більше братів, які посвячуються від осені 1954 року і займають своє місце в Таборі як Посвячені Табірники Епіфанії. Посвячені Табірники Епіфанії в Правді є найвищим класом з-поміж антитипічних Нетинеїв, які служать спільно з їх братами з Молодих Гідних, які є антитипічними Левитами на Подвір’ї. Також вони дуже тісно пов’язані з тими братами з Молодих Гідних, які є з того самого антитипічного покоління Манасії. Ми хочемо звернути нашу увагу на поступальний перехід, щоб уважно розглянути Боже Слово, як воно вжите до періоду перед 1954 роком, і порівняти ті самі біблійні тексти в застосуванні після 1954 року. Ми розуміємо, що це той метод, який Бог вживав упродовж всіх віків аж до цього дня. Так, впродовж цієї розширеної праці Жнива Євангельського Віку Бог знаходить вибрані посудини, щоб подавати Свою теперішню Правду.
В Е 11:340 ми читаємо: «Бог дав Ісусові розуміння Правди щодо цих етапів в свій час. Ісус свого часу дав це зрозуміти посланникам Парусії та Епіфанії, коли вони досліджували відповідні теми; вони, в свою чергу, передали це Священству, від якого це перейшло до Левитів, які, разом зі Священниками, передали це Табірникам». Наш Великий Єгова застосував
прогресивні заходи для розповсюдження Його Слова. В РТ 1983:79 читаємо: «Церква Перворідних Євангельського Віку залишила землю; посвячені нашого часу, “Ті, Що Посвячуються Між Віками”, є місцем перебування, зустрічі Бога з людьми і їх благословення. На них спочиває антитипічний стовп вогню і хмари − Правда на часі та її Дух, і вони є її розпорядниками». Тепер давайте розглянемо деякі думки щодо перехідного періоду.
Біблія вживає дівчат, щоб зобразити посвячений люд (Пс. 45:14,15; Об. 14:4; Пісн. 1:3; 6:8; порівняй Об. 7:9; 2 Кор. 11:2; див. Е 17:284). В Е 6:575, стосовно «жінок, що проголошували новини» (Пс. 68:11, ARV), бр. Джонсон пише так: «Ми розуміємо цю (перед 1954 р.) думку наступним чином: жінки тут є символічними. Вони відносяться до посвячених, які складають, або остаточно будуть складати, Малу Черідку як одну символічну жінку, Велику Громаду як 60 символічних жінок і Молодих Гідних як 80 символічних жінок. Про всіх цих символічних жінок згадується в Пісн. 6:8,9, тоді як індивідуально вони є дівчатами без числа з 8 в.». Це, очевидно, відноситься до часу Епіфанії, коли Мала Черідка була ще в тілі. Щодо Малої Черідки в цей період, то бр. Джонсон каже так (Е 11:708): «Однією зі сфер її [Малої Черідки] діяльності є 60 груп Великої Громади (шістдесят цариць) і 80 груп Молодих Гідних (вісімдесят наложниць) та посвячених осіб в обох класах, яких ніхто не може порахувати (без числа; Об. 7:9)».
Під час перебування Малої Черідки в тілі в період Епіфанії [1914-1954] було лише два інші класи посвяченого Господнього люду – Велика Громада і Молоді Гідні. В поясненні Пісн. 6:9 в Е 11:709 бр. Джонсон стверджує: «Велика Громада як окремі особи і як дочки Бога (2 Кор. 6:18) розпізнали (Малу Черідку) дочок (
як бачили дочки її) і дуже добре про неї відгукувалися (
щасливою звали її), що зробили також 60 груп Великої Громади (цариці), як також 80 груп Молодих Гідних як такі (наложниці); вони дуже добре про неї говорили (
вихваляли)» (порівняй Е 10:274). Ми маємо три класи посвяченого Божого люду, що здійснюють свій шлях в цьому житті – Малу Черідку, Велику Громаду і Молодих Гідних, до яких відноситься Пісн. 6:8,9. Це застосування відносилося до періоду перед 1954 роком.
В жовтні 1954 року поклик Молодих Гідних завершився (Е 10:114; РТ ʼ58:91-93), і тоді розпочалося будування Епіфанічного Табору Скинії як окремого від Подвір’я (РТ ʼ59:56). З того часу й далі інший клас, Посвячені Табірники Епіфанії, почав покликатися і приготовлятися як спеціальні помічники Старожитніх і Молодих Гідних в земній частині Тисячолітнього Царства. Вони є першими посвяченими з
квазі-вибраних, «п’ятим рядом насіння Авраама» (E 11:293; E 12:185,188; PT ʼ57:20-27; PT ʼ70:59). Далі, після повного залишення землі (ми залишаємо наступне твердження, щоб показати поступальну зміну) існувало три класи посвяченого Божого люду, які здійснювали свій шлях в цьому житті – Велика Громада [яка тепер уже завершена], Молоді Гідні та Посвячені Табірники періоду Епіфанії.
Це, здається, в застосуванні Пісн. 6:8 на період після 1954 р., показано в трьох групах жінок в особливій спорідненості з антитипічним Соломоном – нашим Господом. Велика Громада, яка є Новими Створіннями, в духовній частині Царства, є (наступною після Малої Черідки) в найближчій спорідненості з антитипічним Соломоном; отже, вони є влучно зображені в царицях Соломона, які серед цих трьох груп були найбільше споріднені з ним. Молоді Гідні є в наступній близькій спорідненості; отже, вони зображені в наложницях Соломона, які мають наступну близьку спорідненість з ним. І Посвячені Табірники Епіфанії є в наступній близькій спорідненості; отже, вони добре зображені в дівчатах, які мали наступну близьку спорідненість з Соломоном, хоча не були в подружньому зв’язку.
Їх стан ще з іншої точки зору показаний в Ізраїльтянах в Таборі, які стоять далі, аніж Велика Громада і Молоді Гідні, які були зображені в Левитах на Подвір’ї. Подібно, як Велика Громада і Молоді Гідні, ПТЕ «не мають числа», тому що немає визначеного конкретного числа будь-якого з цих трьох класів. Ми дякуємо і славимо Бога і нашого Господа Ісуса за це та інші подальші відкриття пов’язаної з цим теперішньої Правди, такої своєчасної для зміцнення Посвячених Табірників Епіфанії і для утвердження віри всіх нас в Боже Слово.
Наскільки це чудово жити під час великого
перехідного періоду, при завершенні Євангельського Віку і входження в Тисячолітній Вік, бути свідками величних кроків нашого Царя Праведності, що тепер присутній у Своєму Другому Приході! Єгова тепер в першу чергу діє з Посвяченими Табірниками Епіфанії в умовах Тисячолітнього Табору. Яку радість і мир приносить в Теперішній Час цей поступ посвяченим Божим дітям – Його перспективним синам (Йоіл 3:1; Іс. 60:4).
Наскільки важливо, щоб Посвячені Табірники Епіфанії, як і Молоді Гідні, старанно записали свої імена, вписали свої характери, в книгу життя у згоді з засадами правди, праведності і святості, втіленими у земних рисах Угоди скріпленої Присягою, до яких цілковита вірність та послух будуть вимагатися під Новою Угодою, що незабаром буде впроваджена! Ті, які успішно перейдуть тяжкі випробування теперішнього часу, поза сумнівом доведуть також в легших випробуваннях під Новою Угодою, що є переможцями, і одержать вічне життя. Але важливо, щоб вони довели свою вірність під особливими випробуваннями, якими Бог їх привілеював тепер, щоб Він їм сказав: «Добре», і тримати свій стан та зайняти особливе місце ласки, яке він приготував для них у Його Царстві.
Ми можемо бути певні, що Бог не «не зважав» на необхідну працю, яка вимагалася для розвитку Посвячених Табірників Епіфанії; швидше Він був глибоко зосереджений на представленні всієї поступальної Правди, необхідної для розвитку цього п’ятого ряду Авраамового насіння.
BS № 934, ʼ23:2; SB № 264, ʼ23:2
Теперішня Правда № 80, січень-лютий 2022
Чи є надія для когось з неспасенних померлих?ЧИ Є НАДІЯ ДЛЯ КОГОСЬ З НЕСПАСЕННИХ ПОМЕРЛИХ?
Досліджуючи головні цілі повернення нашого Господа і Тисячоліття, ми хочемо подати деталі на тему шостої цілі, згаданої в першому розділі (17 Епіфанічного Тому; ТП №10), тобто благословити, можливістю отримання реституції весь людський рід, живих і мертвих. Обговорюючи цю тему, ми не говоримо про другий шанс. Біблія не вчить про другий шанс для будь-кого з роду Адама. Вона лише вчить про один шанс для кожного з них – не більше і не менше. Деякі (відносно небагато) отримують цей один шанс спасіння в цьому житті: вони мусять перемогти або ж зникнуть назавжди – вони не будуть мати наступного шансу, бо вже використали свій уділ в заслузі Христа, і оскільки Христос більше не вмирає, то вони вже не мають ніякої жертви для прощення їхніх гріхів (Євр. 10:26). Тому в питанні, яке є темою цієї статті, ми не маємо на увазі, чи є якась надія для таких осіб. Для них вже немає жодної надії. Але що буде з тими, які в цьому житті не одержали користі від заслуги Христа? Чи смерть Христа не означає для них ніякого благословення? Без сумніву, є багато таких, які померли, не чувши в цьому житті про Христа, не отримавши прощення гріхів через Його смерть. До таких ми можемо зарахувати поган, магометан, євреїв нехристиян, вмираючих немовлят, розумово хворих, тих, які померли до того, як Ісус склав за них життя, і тих, які були повністю засліплені ворогом (2 Кор. 4:4), зведені сектантством, і тому не могли зрозуміти Божого Слова, без зрозуміння якого не можна бути спасенним (Рим. 10:13,14). Чи вони є безнадійно втраченими назавжди, чи може Біблія дає їм якусь надію? Деякі запитують: чи можливо, щоб вони були спасенні через своє незнання?
Ми вважаємо, що ні, оскільки в незнанні немає жодної сили, ані нічого доброго, щоб воно могло когось спасти. Святе Письмо вказує, що незнання не є підставою спасіння, але, навпаки, віддалення від Бога і знищення (Еф. 4:18; Ос. 4:6; Рим. 2:12). Більше того, Святе Письмо доводить, що пізнання є невід’ємне від віри в Христа і від спасіння (Рим. 10:14-17; Дії 4:12). На це вказує також той факт, що осягнення спасіння включає особисту активність розуму, почуттів, волі, а це відноситься до сфери характеру, оскільки вимагає з нашого боку покаяння, віри і посвячення. Саме тому Церкві було сказано навчати, тобто передавати
знання іншим, щоб навчені могли дізнатися, як отримати спасіння (Мат. 28:18-20; 2 Пет. 1:2,3; 2:20,21).
Теорія, що погани та інші люди спасенні через своє незнання, є звичайнісіньким абсурдом. Якщо вони спасенні через незнання, то для чого тоді посилати до них місіонерів і навчати їх про те, як отримати спасіння? Згідно цієї теорії, навчання їх про спасіння зробить так, що більшість з них, які не повірять, загинуть; а без навчання вони були б спасенні своїм незнанням. Отже, навчання всіх поколінь в часі Віку Євангелії було б причиною знищення більшості, хто почув це послання. Якщо хтось скаже, що ми повинні їм проповідувати, оскільки так нам сказав Бог, то ми погодимося з цим. Проте, будемо робити це для того, аби вони могли здобути спасіння, якого ніколи не осягнули б через незнання. Ця теорія передбачає, що Бог скасовує Свої власні заміри – бажання всіх благословити. Чи повинні ми вірити, що Богу, Який хоче, щоб люди отримали життя (Єзек. 18:32), бракує здорового глузду і практичності, що Він впроваджує обов’язок навчати Божому Слову як засобу спасіння людей, Слову, через яке тепер порівняно небагато одержали спасіння, тоді як залишення в несвідомості врятувало б усіх? Для чого взагалі встановлювати обов’язок вчити і проповідувати, якщо несвідомість врятує всіх? Погляд про те, що неспасенні померлі є спасенні через незнання, є звичайно небіблійний, нелогічний і незгідний з правдою. З багатьох причин ми віримо, що Біблія дає таким надію – не другий шанс, але їх перший шанс, бо в цьому житті вони не мали жодного; оскільки немає можливості спасіння без спасенного пізнання Христа (Дії 4:12), яке вони не отримали. Тепер обговоримо деякі з важливіших причин, які доводять існування біблійної надії для неспасенних померлих, які не мали такого шансу в цьому житті.
БОЖА ОБІТНИЦЯ Є ГАРАНТІЄЮ НАДІЇ
(1) Як доказ, що є така можливість для тих, які без неї померли, представляємо Божу обітницю (підтверджену присягою). Ця обітниця була спочатку дана Аврааму у великій Авраамовій Угоді: «І благословляться в тобі всі племена землі» (Бут. 12:3; 18:18). Св. Павло називає цю обітницю Євангелією (Гал. 3:8). Звичайно, не всі племена і народи землі є благословенні в цьому житті. Тому ті, які не отримали благословення Євангелії в теперішньому житті, повинні бути благословенні потім, бо інакше Євангелія, яка міститься в Угоді Авраама, виявилася б неправдивою, оскільки до цієї первинної обітниці, зв’язаної присягою, Бог додав заяву, що в насінні Авраама будуть благословенні всі народи землі (Бут. 22:16-18). Хто є тим Насінням Авраама, яке має благословити всі племена, роди і народи землі? З Божого натхнення святий Павло запевняє нас, що це Насіння складається з Ісуса і всіх тих, які в цьому житті вірно Його наслідують (Гал. 3:16,29). Отже, обітниця, підтверджена присягою, говорить, що колись через Ісуса і Його вірних послідовників будуть благословенні всі племена, роди і народи землі. Оскільки досі єдиними благословенними є ті, які стали послідовниками Христа (хоча частина з них все втратила через вчинення гріха на смерть), інші, які померли без цього благословення, мусять отримати його з рук Ісуса і Його послідовників після цього життя у воскресінні. Тому є надія для тих неспасенних померлих, які в цьому житті не отримали благословень, запевнених присягою.
Багато уривків Святого Письма розвивають цю обітницю, доводячи, що для тих, які померли без такої можливості, ще буде можливість отримати спасіння. Отже: Іс. 60:14, 15 запевняє нас, що всі ті, яких сатана засліпив так, щоб вони ненавиділи і переслідували правдивий Божий народ (Сіон), визнають його в часі Тисячоліття і будуть дуже благословенні і потішені ним. Також Іс. 29:18, 24 запевняє нас, що ті, яким сатана закрив очі і вуха зрозуміння в цьому житті, у Тисячолітті зрозуміють Боже Слово, через що отримають можливість спасіння. Іс. 35:5, 6 говорить про те саме; натомість 10 вірш говорить, що вони повернуться (з гробу) і прийдуть до Сіону (Христа і Церкви, Насіння, яке буде давати благословення) і отримають багато милості (ласки). Лук. 2:10 запевняє, що радісна новина, Євангелія, буде для всіх людей; однак ми знаємо, що до цих пір не всі почули цю велику радісну новину; насправді переважна більшість померла без цієї радості, отже вони мусять отримати її після цього життя. 1 Тим. 2:4 запевняє нас, що Бог налаштований спасти всіх (від вироку Адама) і привести до пізнання правди, що звичайно означає, що ті, які закінчили це життя без звільнення від вироку Адама, одного дня будуть від нього звільнені; що ті, які відійшли без знання правди, одного дня отримають її. А тому те, що Бог дав таку велику обітницю, підтверджену присягою, і розвинув її за допомогою інших обітниць, доводить, що є надія для тих неспасенних померлих, які не мали можливості спасіння в цьому житті. Ця підтверджена присягою обітниця є найбільшим біблійним доказом надії для неспасенних померлих.
ЖЕРТВА ВИКУПУ ІСУСА ЗА ВСІХ
(2) Другою причиною надії для неспасенних померлих є викупна жертва Ісуса, складена за кожну людину. Те, що Ісус помер за гріхи цілого людського роду, явно виникає з наступних віршів: Ів. 1:29,36; 3:14-17; 11:51,52; Рим. 5:18,19; 1 Кор. 15:3; 2 Кор. 5:14,15,19; Гал. 4:5; Кол. 1:20; 1 Тим. 2:6; Євр. 2:9; 1 Ів. 2:2. Біблія говорить про Його смерть як про віддавання Самого Себе на викуп за всіх людей (Мат. 20:28; 1 Тим. 2:6). Слово
викуп є перекладом грецького слова
antilutron, яке складається з двох частин:
lutron – ціна, і
anti – замість, у заміну. Воно означає – ціна замість або рівнозначна ціна. Перед нами образ торгівельної транзакції, в якій Бог є кредитором, Адам і людський рід в його стегнах є боржниками, а Ісус є покупцем. Кредитор жадає заплати цілого боргу, не більше і не менше. Боргом є ціла людська природа досконалого чоловіка Адама. Ціна, яка є необхідна, щоб відкупити боржника, мусить бути точним еквівалентом. Ісус став людиною і заплатив цю точну рівнозначну ціну Своєю смертю, коли віддав всю Свою досконалу людську природу як компенсацію за борг Адама. Оскільки ціла досконала людська природа охоплювала право на життя і всі досконалі людські життєві права, які він, коли згрішив, мусив віддати в смерті, як заплату його боргу, то Ісус, як відповідна ціна, мусив заплатити Своїм людським життям і всіма досконалими людськими життєвими правами. Вони обоє були досконалими людьми, які мали такі самі права, а життя і життєві права Ісуса є рівнозначною ціною за ті, які мав Адам. Отже, викупом є повне відшкодування боргу Адама кредитору. Через спадковість цей борг перейшов на весь людський рід, який знаходився в його стегнах, коли він згрішив. Тому викуп означає, що в Богом призначеному часі (1 Тим. 2:5,6), наступить повне звільнення цілого людського роду з-під вироку Адама.
Зараз ця рівнозначна ціна через
приписання скасовує гріхи послідовників Ісуса (Євр. 9:23; 10:14; 1 Ів. 4:10) і таким чином дає їм можливість отримати вічне життя. Вже скоро
застосування викупу, як дару, скасує гріхи цілого світу (1 Ів. 2:2). Тому світ, будучи тоді вже звільнений від Адамового вироку, отримає шанс спасіння від усіх наслідків цього вироку. Бо якщо було слушно і справедливо, щоб через втрату життя і життєвих прав Адама людство стало спадкоємцями його упадку, то також є слушним, щоб через забезпечення відповідної ціни за борг Адама людство було звільнене від цього вироку і кожного наслідку упадку. Отже, викуп гарантує кожному можливість спасіння. І ті, які не мали цієї можливості в цьому житті, отримають її в майбутньому житті. Отже, ми бачимо, що є надія для неспасенних померлих, які не мали такої можливості в цьому житті.
Саме так представляє цю справу Святе Письмо. В Ів. 12:32 наш Господь Ісус оголошує: «І, як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну». Його смерть – це Його викуп, Його жертва, яка завершилася в момент, коли Його підняли на хрест. Ісус сказав, що внаслідок цього всі люди будуть притягнені до Нього, завдяки їх визволенню від вироку смерті і зверненню до Нього. Але величезна більшість в цьому житті не була ані звільнена, ані скерована до Нього. Це буде їхнім привілеєм в наступному житті. В Рим. 5:12-19 святий Павло стверджує це саме. В 12-14 віршах він показує, як гріх Адама стягнув вирок смерті (а не кару вічних мук!) на цілий людський рід. Далі, через порівняння і контрасти, Апостол показує гріх Адама та його результат для всього людства, і протиставляє його праведності Ісуса аж до смерті та її наслідкам для людського роду. Як цей перший стягнув на всіх гріх, гнів і смерть, так цей другий несе всім праведність і визволення від гніву і смерті, щоб після виконання відповідних умов всі могли через Христа отримати право до життя, «виправдання для життя». Ми свідки того, що «дар… виправдання для життя» в цьому житті стає уділом тільки небагатьох; отже, його застосування до
всіх мусить бути в майбутньому. Звернімо увагу на друге використання слова «прийшло» у 18 вірші, яке повинно звучати «прийде». Це доводять два факти: (а) те, що «дар», яким згідно 16 віршу є прощення гріхів, не став в цьому житті уділом
всіх людей, і тому він мусить відноситися до майбутніх подій; (б) те, що в 19 вірші подається причина і пояснюються слова «прийде виправдання для життя на всіх людей», вживаючи майбутній час «стануть праведними», якщо брати до уваги гріх Адама. Таким чином Рим. 5:12-19 дуже виразно доводить, що викуп гарантує шанс життя кожному сину і дочці Адама, і тому доводить, що ті, які не отримали такої можливості в цьому житті, отримають її в майбутньому.
1 Тим. 2:4-6 – наступний відповідний уривок. В 4 вірші, як вираз Божої доброї волі, дано дві славні обітниці: (1) що всі люди будуть спасенні, не на вічність, але від вироку Адама; та (2), що всі люди прийдуть до досконалого знання правди. В 5 і 6 віршах подані три причини цих благословень: (1) єдність Бога, що означає, що Він має мудрість, силу, справедливість і любов, які необхідні, щоб реалізувати ці два благословення; (2) жертва викупу і пов’язаний з нею уряд Ісуса Христа як Посередника для всіх людей; (3) відповідні періоди Божого плану, коли благословення викупу будуть проголошені на спасіння – тепер Церкви, як послідовників Ісуса, а в Тисячолітті – цілого світу. Отже, цей уривок вказує серед іншого на викуп як джерело шансу для всіх.
ПРИЧИНИ ЗВОЛІКАННЯ З КОРИСТЯМИ ВИКУПУ
В багатьох щирих, думаючих дослідників може виникнути питання: якщо Христос помер за цілий людській рід, то чому користі, які випливають з Його смерті, так довго відкладаються і не стають уділом людства? Чому вони не сплинули на всіх в момент Його смерті і воскресіння, чи найпізніше в день П’ятидесятниці?
Насправді, ми поставили два питання в одному, на які дамо відповідь в порядку їх значення, починаючи від другого з них. Користі зі смерті Христа не могли сплинути на всіх в момент Його смерті і воскресіння, оскільки заслуга Його смерті ще ні для кого не була призначена. Це сталося лише після Його вознесіння, в день П’ятидесятниці. Хоча на Голгофі наш Господь закінчив складати за нас Свої людські права і людське право на життя – Свою заслугу, то, однак, цим фактом Господь їх не приписав; таким чином Він зробив можливим приписання, яке пізніше мало бути вчинене. Іншими словами, на Голгофі Справедливість ще не була заспокоєна, тоді в Нього лише забрали право на життя з відповідними життєвими правами, так що Він більше не міг їх отримати для Себе; тому стало можливим використати їх для інших. Також Своїм воскресінням Ісус не приписав нам це право і життєві права, оскільки з точки зору Божої справедливості воскресіння Ісуса не було заплатою справедливості, а доказом того, що Він вірно виконав волю Отця аж до смерті, і що Його справедливість може бути використана для примирення, якого по суті Він ще не зробив. Інакше кажучи, Своєю смертю Він забезпечив необхідну ціну викупу, щоб купити світ, а Його воскресіння стало підтвердженням цього факту, але жодним з цих вчинків Він не купив світу. Через ці дві речі Христос опинився в ситуації чоловіка, який знайшов необхідні кошти, щоб купити певну річ, яку ще не купив, хоча твердо вирішив це зробити. Що мусить зробити чоловік, який має гроші для купівлі будинку, який продається, щоб здобути його для себе? Він мусить за нього заплатити, отримуючи відповідні документи, і лише тоді він стає покупцем і власником даного майна. Коли він це зробить, майно стає його власністю. Подібно і Христос: після приготування певної суми і запевнення через воскресіння, що ця сума є достатньою, щоб відкупити людський рід, Він мусив її вжити, щоб викупити власність. Після вознесіння Він це зробив тільки за Церкву, а не за світ, як читаємо в Євр. 9:24 (пор. 1 Ів. 2:2): «Бо Христос увійшов… в саме небо, щоб з’явитися тепер перед Божим лицем
за нас». Це означає, що Христос, як Заступник Церкви перед справедливістю, прийшов з ціною, якою заплатив борг Церкви – тих винних, в ім’я яких Він заступається перед Божою справедливістю. Власне тому Святий Дух не міг бути даний, доки Він не з’явився перед обличчям Бога в день П’ятидесятниці. Святий Павло в Євр. 9:24 описує цю справу з точки зору образу і позаобразу: як Аарон мусив спочатку принести жертву на подвір’ї скинії, щоб отримати кров покроплення ублагальні задля примирення, а далі він виконував це примирення, покропивши (Лев. 16:11-17) в Святая Святих, так і Христос через Свою смерть в праведному стані (позаобразного подвір’я) мусив учинити Свою заслугу доступною задля примирення, а пізніше, в день П’ятидесятниці, дійсно довершив примирення в небі (в позаобразній Святая Святих), але тільки за Церкву. Тому благословення, які випливають з Його смерті, могли досягнути кого-небудь лише в день злиття Святого Духа, через п’ятдесят днів після воскресіння. Таким чином ми відповіли на частину першого запитання.
Тепер ми дамо відповідь на решту аспектів першого питання і на ціле друге питання: Чому користі зі смерті Христа для всього людського роду так зволікаються? Чому вони не охопили всіх в день злиття Святого Духа? Без сумніву це правда, що величезна більшість людей померла не тільки не скориставшись смертю Христа, але навіть не маючи для цього жодної можливості, бо ніколи про такі користі не чула. Це також правда, що досі відносно небагато одержали ці користі. Ці факти викликають в щирому і думаючому розумі дослідника питання, яке ми зараз розглядаємо. Представимо кілька причин цього довгого зволікання застосування заслуги Христа за цілий світ: (1) Головною причиною є те, що Бог задля мудрих і високих цілей не хотів, щоб у Віці Євангелії ці користі стали часткою кожної людини, але щоб вони були обмежені до класу віри – вибраних, бо вони єдині, хто міг бути спасенний у важких умовах віку віри. Лише їм вистачило необхідної віри, яка вимагалася в умовах цього віку. Тому Бог через Своє милосердя залишив інших в невірстві, доки не доповнить клас вибраних, яким потрібне випробування віри в теперішніх умовах, щоб відповідно приготувати їх для функції благословення невибраних сприятливими можливостями для здобуття спасіння в реституції Віку Тисячоліття (Рим. 11:30-32). (2) Якби користі зі смерті Христа були застосовані у віці віри для класу невіри, усі вони були б навіки втрачені, бо їм бракує необхідної віри, аби перемогти у важких умовах цього віку (2 Сол. 3:2; Євр. 11:6). (3) Єгова милосердно дозволяє класу невіри проходити теперішній досвід зі злом, який порівняно з досвідом добра, яке Він запланував для цього класу в наступному віці, краще ніж будь-що інше зробить так, що вони зненавидять і покинуть гріх, а полюблять і виберуть праведність, оскільки досвід є найкращим учителем для таких характерів, які має клас невіри. (4) Майже 2000 років, які минули від Голгофи, потрібні були для народження достатньої кількості людей, щоб вони наповнили землю в Тисячолітті. (5) Єгова призначив вік Тисячоліття, щоб забезпечити відповідний час і умови для якнайбільш результативного розширення користей зі смерті Христа на цілий невибраний світ. Ці умови не будуть вимагати віри, яка тепер вимагається від вибраних. Саме тому під час Віку Євангелії Христос приписує Свою заслугу лише вибраним (Євр. 9:24; 10:4), а застосування цієї заслуги за світ залишає на Вік Тисячоліття, так як Аарон спочатку вчинив примирення лише за священиків і левитів, а потім вчинив друге примирення – за народ (Лев. 16:6,11,14,9,15,17; Євр. 7:27).
ГРІХИ, ПРОЩЕНІ В МАЙБУТНЬОМУ СВІТІ
(3) Святе Письмо ще іншим чином доводить, що всі, які в цьому житті не мали шансу на спасіння, отримають його в майбутньому житті. Ісус говорить, що всі гріхи, за винятком гріха проти Святого Духа (всі інші гріхи є гріхами Адама), будуть прощені людським синам. Мар. 3:28, 29 каже: «простяться людським синам усі прогріхи та богозневаги, хоч би як вони богозневажали. Але, хто богозневажить Духа Святого, повіки йому не відпуститься, але гріху вічному він підпадає». Цей уривок дуже виразно навчає, що кожен гріх, крім гріха проти Святого Духа, буде прощений людському роду. При цьому досвід показує, що величезна більшість людської родини не грішить проти Святого Духа (свідомо проти повного світла), та, не зважаючи на це, вмирає без прощення гріхів. Отже, гріхи таких осіб будуть прощені в майбутньому житті. Тому є надія для неспасенних померлих. В паралельному вірші в Мат. 12:31, 32 Ісус доводить, що є два періоди прощення гріхів: (1) в цьому віці і (2) в майбутньому віці, але в жодному з них не буде прощений гріх проти Святого Духа. Отже, цей фрагмент вказує на те, що гріхи не проти Святого Духа, які не були прощені в цьому віці, будуть прощені в майбутньому: «усякий гріх, навіть богозневага, проститься людям, але богозневага на Духа не проститься! І як скаже хто слово на Людського Сина, то йому проститься те; а коли скаже проти Духа Святого, не проститься того йому ані в цім віці, ані в майбутнім».
БОЖИЙ ХАРАКТЕР – ОСНОВА НАДІЇ
(4) Характер Бога та факт, що більшість неспасенних людей помирає з характерами, які можна реформувати в легших умовах, аніж тепер, доводить, що в майбутньому житті, в більш сприятливих умовах Тисячоліття, буде даний такий шанс тим, чиї характери зможуть бути реформовані. Досвід і Святе Письмо вчать, що в теперішніх злих умовах розвинути характери, які надаються до вічного життя, здатні тільки такі, які можуть довіряти Богу навіть тоді, коли не можуть Його зрозуміти (Євр. 11:6; Гал. 3:9). Досвід і Святе Письмо навчають, що клас невіри нездатний виявляти таку віру, він не може в теперішніх злих умовах розвинути характер, відповідний для вічного життя, оскільки сатана його засліплює і зводить через незнання і слабкості (2 Кор. 4:4); тому Бог залишає його в стані невір’я, щоб пізніше, в легших умовах, виявити милосердя, через яке він зможе реформуватися (Рим. 11:30-32). Тому ми бачимо, що деякі ідуть з життя з характерами, які зможуть направитися, якщо отримають таку можливість в сприятливіших умовах реформи, а такими будуть умови Тисячоліття, як нас запевняє Біблія. Смерть, як і природній сон, не свідчить ні про добрий, ні про злий характер. Отже, в смерті немає нічого, що могло б стримати прагнення Всемогутнього дати людям допомогу в направі, а єдиним, що може стримати Його від цього, є небажання свідомо злих направляти себе.
Біблія показує нам, що для Бога є радістю вживати Його мудрість, силу, справедливість і любов (головні прикмети Його характеру), щоб допомогти людям реформувати себе (Об. 15:3,4). Ці прикмети схилили Його послати Свого Сина на викуп за всіх. Віддати Свого Сина на смерть за всіх було найбільшою жертвою, яку тільки міг зробити Бог, щоб спасти людину. А якщо Його всемогутня мудрість, сила, справедливість і любов проявилися у відданні на смерть Сина, задля благословення всього людства, даючи можливість вилікуватися з прокляття і отримати вічне життя, то чи Його мудрість, сила, справедливість і любов не зробить набагато простіших речей, таких як створення сприятливих умов для реформування людства, навіть найслабших з людського роду, для яких Він зробив найважчу річ: дав Свого Сина на смерть за них (Рим. 8:32)? Дійсно, Його святий характер, який виявився достатньо сильним, щоб вчинити найважчу річ, безумовно зробить речі легші, тобто дасть шанс вилікуватися класу невіри в умовах, в яких він зможе реформуватися, оскільки він не може реформуватися тепер. Це означає, що тим, кому Бог не дав допомоги, щоб реформуватися в цьому житті, Він дасть її пізніше.
ВИБРАНІ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ БЛАГОСЛОВИТИ НЕВИБРАНИХ
(5) Біблія подає п’ятий факт, який доводить існування сприятливої можливості для неспасенних померлих, яким в цьому житті не дано можливості отримати спасіння: Божа мета вибору Церкви з-поміж людського роду – вжити в майбутньому житті цю вибрану Церкву як Посередника в благословенні можливостями спасіння всіх невибраних, тобто тих, які були залишені осторонь в теперішньому житті, коли до уваги беруться лише вибрані – клас віри. Біблія вчить, що людська родина складається з двох класів: (1) класу віри (Гал. 3:7-9; 2 Кор. 5:7) і (2) класу невіри (2 Сол. 3:2; Рим. 11:30-32). Знаючи, що в умовах, в яких для перемоги потрібна сильна віра, спасіння зможе отримати тільки клас віри, Бог вирішив дати цей шанс тільки цьому одному класу.
Така поведінка є мудрою, слушною і милосердною, в інтересах усіх. Іншими словами, любляче серце Бога палко прагне допомогти усім упавшим створінням, і тому Бог склав Свій план найбільш корисним чином для всіх зацікавлених. Якби Він поставив клас невіри на пробу до життя в теперішніх умовах, в яких ні для кого з них не було б можливості спасіння, оскільки ці умови вимагають віри, якої цей клас не має, то поступив би всупереч Своїй мудрості, справедливості і любові, чого Він ніколи не зробить. Бог є добрий, і найбільш схоже на Нього – відкласти пробу класу невіри, доки не настануть умови, в яких він зможе перемогти, а тепер поставити на пробу лише тих, які в умовах, що вимагають ходити вірою, є в стані проявити цю необхідну рису і перемогти! Богові ближче вибрати саме клас віри, аби приготувати його, щоб допомогти реформуватися класові невіри тоді, коли настане його проба! І, оскільки клас віри є вірним у важчих умовах, Він, звичайно, дає йому більшу нагороду. Саме так представляє цю справу Святе Письмо. Св. Яків навчає (Дії 15:14-17), що під час віку Євангелії Бог навідує народи, щоб «вибрати» з них народ для Свого імені – вибраних. Він також вказує на те, що коли це буде довершене, Господь повернеться і заложить Царство для того, щоб
позосталі (Вебстер пояснює слово
зосталі (або
решта) як те, що залишається після забирання певної частини) люди могли шукати Господа, тобто спасіння. Вибрані є цією вибраною частиною, а невибрані є позосталими з людей, тими, які залишилися, коли з-поміж них забрали вибраних. Тому ми бачимо, що спочатку, в цьому віці, Бог займається вибраними, щоб їх спасти, а потім, у майбутньому віці, Він буде займатися невибраними, щоб спасти їх.
В Рим. 9,10 та 11 св. Павло доводить, що з причини невіри Ізраїль, як народ, не здобув місця серед вибраних, і що Бог зібрав клас віри як з євреїв, так і з язичників, зробивши їх вибраними. В 11 розділі Апостол представляє повний любові Божий план в цій справі. Особливо у 25-33 віршах він доводить, що Бог дозволив Ізраїлю спіткнутися і заблукати в невірстві, в той час як Сам збирав у віці Євангелії вибраних з усіх народів, щоб вжити їх після віку Євангелії, тобто в часі Тисячоліття, аби виявити милосердя для класу невіри. 25 вірш вказує, що вони мусять залишитися в своєму засліпленні, аж доки повне число вибраних серед язичників, «повнота поган», не осягне межі своєї проби. 28 і 29 вірші доводять, що Бог дозволив Ізраїлеві, який блукав у невірстві, потрапити в стан ворожнечі з Собою, щоб виконати вибір віку Євангелії; однак, з причини їх зв’язку з обітницями, даними отцям, – Аврааму, Ісааку і Якову, – Бог і далі їх любить, і не змінить Свого наміру благословити і зробити їх благословенням в Тисячолітті.
30 і 31 вірші показують, що хоча Ізраїль внаслідок невіри не мав у віці Євангелії такого привілею, який завдяки вірі мала Церква Євангелії, тобто не отримав проби виборчого спасіння, то однак Євангельська Церква проходила ці проби саме для того, щоб в Тисячолітті поставити на пробу до життя невіруючий клас в Ізраїлі, тобто клас, який цілий вік Євангелії помирає в невірі. 32 вірш доводить, що все це відбувається в гармонії з повним любові заміром Бога залишати невіруючий клас Ізраїлю в стані невіри, покоління за поколінням, протягом цілого віку Євангелії. Як же це пояснює слова Симеона у похилому віці (Лук. 2:34), який сказав про дитину Ісуса: «Ось призначений Цей багатьом на падіння й
уставання в Ізраїлі, і на знак сперечання»! Клас невіри Ізраїлю впродовж цілого віку спотикався через Ісуса і падав, помираючи в такому стані; проте хай буде Богу подяка, що ті, які упали,
«встануть». І оскільки вони не «встали» в цьому житті, то мусять «встати» в майбутньому, «
для помилування вас», помилування, яке вибрані виявлять їм в Тисячолітті, «
щоб і самі були помилувані. Бо замкнув Бог усіх у непослух [залишив їх усіх без допомоги],
щоб помилувати всіх. О глибино багатства, і премудрості, і знання Божого! Які недовідомі присуди Його [тілесній людині, але зрозумілі духовній людині (1 Кор. 2:7-16)],
і недосліджені дороги Його!» Ми славимо нашого Бога за зрозуміння цієї славної таємниці! Бо вона об’являє майбутню можливість для тих, які не мали її в теперішньому житті. Також інші фрагменти подають думку, що вибрані проходять тепер свою пробу, щоб пізніше пробою до життя благословити невибраних, наприклад: Рим. 8:16-23; Гал. 3:8,13-16,29; Ів. 17:20-23; Об. 22:17. Якою ж надзвичайно чистою, гармонійною і приємною є представлена наука Біблії на тему вибраних і невибраних! Дійсно, ми можемо любити і шанувати Бога, який склав настільки доброчинний і практичний план!
ПОДВІЙНИЙ ДОСВІД НЕВИБРАНИХ
(6) Біблія навчає про подвійний досвід невибраних: тих, яким в цьому житті не дано можливості отримати виборче спасіння. Вона вчить, що в цьому житті вони будуть мати досвід зі злом, під час якого, маючи
досвід в якості вчителя, пізнають, чим є гріх і які його наслідки. Вона також навчає, що тим, які в цьому житті проходять досвід зі злом, в майбутньому житті буде даний досвід з добром, під час якого, маючи
досвід в якості вчителя, вони пізнають, чим є праведність і які її наслідки. Більше того, Біблія вчить, що під пануванням прокляття людству дається досвід зі злом, в якому всі були задіяні через гріх батька Адама. Вона стверджує, що досвід з добром, гарантований всім через викупну жертву Христа, принесену в праведності, наступить після того, як буде знятий вирок Адама з людського роду, тобто в часі Тисячоліття – тисячі років влади Христа на землі. Біблія також подає, що ці два види досвідчень супроводжують протилежні умови. Отже, Бог найбільш ефективно навчить людей ненавидіти гріх, даючи їм знання, основане на пізнанні суті і наслідків гріха, і таким чином повніше покаже його протилежність – любов до праведності, і також через пізнання її суті і наслідків.
Досвід людської родини зі злом супроводжують наступні несприятливі речі: гріх, неправда, влада сатани над людськими справами, земля під прокляттям (з виверженням вулканів, землетрусами, припливами, ураганами, торнадо, паводками, посухами і кліматичними крайнощами). Людський рід зносить біль, хвороби, смуток, розчарування, втрати, труднощі, вади, ворожість, нещастя, тяжку працю, нещасні випадки, фальшиві релігії, гнобительські уряди, грабіжницьку аристократію, війни, революції, безправ’я, голод, епідемії, переслідування праведних, вивищення нікчемних, самолюбство, жорстокість, вмирання і смерть. Досвід з добром будуть супроводжувати наступні добрі речі, протилежні теперішнім злим речам: праведність, правда, керівництво Христа людськими справами, райська земля, задоволення, радість, процвітання, вигоди, потіха, достаток, дружба, помірний клімат, гідна праця
без мозолів, аварій і нещастя, правдива релігія, турботливий уряд, справедлива рівність, братерство, мир, правильна поведінка, добробут, загальне добро, нагорода праведних, докір тим, що чинять зло, братерська і безкорислива любов, ввічливість, повернення до здоров’я і життя. Біблія виразно навчає, що невибрані пройдуть ці два види досвіду. Коли ми доведемо це, то буде очевидним, що в майбутньому житті існує шанс для всіх невибраних померлих.
Рим. 8:19-22 це фрагмент, що говорить про ці два види досвіду. 19 вірш вказує на те, що людський рід,
створіння (це саме слово є перекладене так у 22 вірші – [людське]
створіння), будучи тепер під прокляттям (22 в.), з тугою виглядає й чекає кращого часу, в якому Божі сини – Ісус і Його вірні послідовники – з’являться в славі Царства (Кол. 3:4; Дан 7:13,14,18,22,27; Рим. 8:17; Юди 14). 20 вірш доводить, що людський рід не з власної провини, а через гріх Адама знаходиться під прокляттям, «марнотою», але він не полишений без надії, бо 21 вірш вказує, що він має бути звільнений з-під прокляття, щоб міг отримати свободу, яка стане уділом всіх, хто стане Божими синами; свободу, яку Ісус і Церква дадуть слухняним в Царстві. 22 вірш також показує, що досвідчення зла має бути загальним в людській родині. Таким чином 19, 20 і 22 вірші показують досвід зі злом, а 21 вірш – звільнення від прокляття зла, тобто досвід з праведністю, для всіх, які все своє життя були під прокляттям («марнотою»), а це для того, щоб вони на умовах послуху могли отримати життя. Рим. 11:30-32 має ту саму думку. Ізраїль, після того, як пережив недолю віку Євангелії, в якому як народ вони були позбавлені милосердя, Божої ласки, повинен досвідчити благословень, а ті, які в цьому житті пережили нещастя, отримають милосердя, Божу ласку через славні благословення, яких Євангельська Церква, піднесена до слави з Ісусом, дасть їм в милосерді.
90 Псалом пояснює те саме. 1 і 2 вірші представляють Єгову в Його вічності. Перше речення 3 віршу відноситься до досвіду зі злом, як про повернення до пороху, натомість останнє речення каже про досвідчення добра, як про повернення з пороху. 4 вірш відноситься до періоду тисячі літ (Тисячоліття) як часу повернення з пороху і початку досвіду з добром. 5-10 вірші описують різні аспекти прокляття (разом п’ятнадцять) під час досвіду зі злом; натомість 11 в. питає про силу (значення) досвіду зі злом і відповідає, що воно має на меті повернути честь для Бога, що згідно 12 в. наступить тоді, коли ці уроки будуть засвоєні в серці. 13 вірш є молитвою про повернення з тих досвідчень зі злом, тобто про зміну («пожалій») попереднього досвіду зі злом, а 14 в. вказує, що ті, які пережили смуток (досвід зі злом) «по всі дні» свої (9 в.), тобто аж до смерті, вони моляться, щоб в наступні дні, в майбутньому житті, в часі досвіду з добром, вони могли бути наповнені щастям і радістю. 15 вірш – це молитва, щоб подібно, як по всі дні першого життя вони були засмучені і переживали зло, так щоб і в другому житті були радісні і таким чином виконали ціль, яку мав Бог, дозволяючи, щоб зло наповнило їх перше життя. 16 вірш становить молитву, щоб Ісус і Церква, як Божі слуги, продовжували благословляти людство, тобто давали йому досвід з добром, і щоб людство, діти Ісуса і Церкви (які є другим Адамом і Євою), принесло славу для Бога; натомість 17 вірш є проханням про відновлення Божого образу (величність Господа) і Його подоби (володіння землею так, як Він володіє Всесвітом) в тих, які по «всі дні» цього життя переживали зло і які по «всі дні» майбутнього життя будуть переживати добро. Отже, цей Псалом та інші уривки Святого Письма, процитовані раніше, відносяться до подвійного досвіду (одного зі злом, а іншого з добром) доводять, що є надія для тих неспасенних померлих, які в цьому житті не отримали милосердя, ласки Єгови.
ФАКТИ ПІДТВЕРДЖУЮТЬ НАШЕ ТВЕРДЖЕННЯ
(7) Сьомим доказом того, що Біблія дає надію для неспасенних померлих, які не мали можливості спасіння в цьому житті, є факти, які вона подає. Оскільки Біблія вчить, що люди, знищені вогнем і сіркою в Содомі, Гоморрі та інших містах тієї рівнини, а також євреї десяти поколінь з північного царства та євреї двох поколінь з південного царства, повернуться на цю землю і знову будуть жити на ній (Єзек. 16:53), незважаючи на їх негідність (Єзек. 16:44-52). Вона також говорить, що євреї будуть шкодувати за свої гріхи (Єзек. 16:54,57-59,61,63); що Бог складе з ними Новий Заповіт (Єзек. 16:60,62); і що дасть жителів Содоми та Самаритян за дочок євреям, що означає, що вони (євреї) їх навернуть до Господа, оскільки ті, які є навернені кимось, в Святому Письмі названі їх дітьми (Гал. 4:19; 1 Кор. 4:15; Іс. 60:4). В Єзек. 16:55 справа відродження Содоми та її дочок (людей, залежних від неї), Самарії та її дочок та Єрусалима і його дочок, є зазначена як повернення до попереднього стану, реституція (Дії 3:21), повернення до первісного стану досконалості, в якому людський рід був
в Адамі до того, як гріх увійшов у світ, тобто повернення до Божого образу та подоби. Наш Господь Ісус підтверджує цю саму думку щодо народів, підлеглих Содомі (Мат. 11:23,24), і дає надію фінікійцям, мешканцям Тиру й Сидону (Мат. 11:21,22), доводячи, що вони менше винні, ніж Ізраїль. Як показує Святе Письмо, вони отримають таку можливість, і в День суду, коли Ісус буде володіти землею, їм буде легше, ніж невіруючим євреям Його часу (Луки 22:29,30). Оскільки вони будуть мати шанс, то зрозуміло, що всі інші неспасенні померлі, які в цьому житті були позбавлені можливості спасіння, також будуть мати її «в той день». Отже, свідчення Біблії підтверджує, що існує надія для багатьох з неспасенних померлих.
УРЯДОВІ ІМЕНА ХРИСТА
(8) Як восьмий доказ того, що Біблія дає надію тим померлим неспасенним, які в цьому житті не мали можливості отримати спасіння. Подаємо факт, що Біблія приписує Ісусу і Його вірній Церкві урядові імена, які доводять існування такого шансу для тих, стосовно яких буде виконуватися урядова діяльність, яка виникає з тих імен. Ми стверджуємо, що в своєму майбутньому відношенні до людства вони між іншими є названі (1) Спасителями, (2) Священниками, (3) Царями, (4) Пророком або Вчителем, (5) Батьками, (6) Первістками і (7) Насінням Авраама, яке буде благословити цілу людську родину. Розгляньмо коротко ці біблійні назви відносно Ісуса і Церкви – Його Тіла, в їх майбутньому відношенні до світу, і пізнаємо, яким чином Господь вказує через них на діло спасіння, яке буде довершене для тих померлих, які так і не отримали можливості спасіння з вибору. Візьмімо, наприклад, ім’я Спасителі, яке застосовується до них у Святому Письмі: «І спасителі прийдуть на гору Сіон, щоб гору Ісава судити, і царство Господнє настане!» (Овд. 21). Ми знаємо біблійну науку, що Яків є образом на вибраних, а Ісав – невибраних (Рим. 9:10-13). Так, як Бог більше любив Якова, ніж Ісава, так Він більше любить вибраних, ніж невибраних. Так, як Бог вибрав Якова, а відкинув Ісава, так тепер вибирає вибраних, а відкидає невибраних. Хоча Бог дає вибраним головні благословення, так як Ісаак дав головне благословення Якову (Бут. 27:28,29), то однак – як пізніше Ісаак дав Ісаву менше, проте щедре благословення (Бут. 27:36-39) – Бог дасть в майбутньому віці менші, проте багаті благословення невибраним. Саме таку думку насуває Овдій у 21 в. В цьому вірші гора Сіон зображує Царство, яке несе спасіння, Царство Тисячоліття (Йоіл 2:32; Овд. 17). Спасителі, які виходять на неї, це Ісус і Його Церква, вибрані (Іс. 2:2,3; 60:14,15,18; Рим. 11:26, 30-32). Як Спасителі вони будуть судити гору Ісава, невибраних, звільняючи їх від ворогів (гріха, смерті і гробу), так як судді рятували Ізраїль від ворогів. Цей славний стан буде осягнений, оскільки, як нас запевнює цей вірш, «буде царство самого Господа». Таким чином вибрані як Спасителі направлять упадок Адама, приведуть невибраних на стежки праведності, які покинув Адам і вони (Іс. 58:12). Це, звичайно, доводить існування в Царстві шансу для невибраних, який вони отримають з рук Спасителя, Ісуса і Його Церкви – Нареченої.
Також урядове ім’я
Священники, застосоване до Ісуса і його Церкви, підтверджує те ж саме (Євр. 3:1; 1 Пет. 2:5,9; Об. 1:6; 5:10; 20:6). Священник – це той, хто на підставі жертви, складеної Богу за інших, виконує функцію примирення між Богом і людиною (Євр. 5:1; 2:17). Ісус і Його співсвященники приносять жертви Богові в цьому житті (Євр. 5:1,5; 9:11,12; 13:15,16; 1 Пет. 2:5). Христос, як Священник, протягом цього віку з’являється перед Божим лицем за вибраних, не за невибраних (Євр. 9:24; 10:14; Ів. 17:9), подібно як Аарон, будучи образом на Нього, спочатку входив до Святая Святих з кров’ю бичка тільки за вибране покоління Левія (Лев. 16:15), так і Христос в Тисячолітті, коли жертва Церкви закінчиться, заступиться перед Богом за світ, і тоді Він з Церквою будуть благословити невибраних. Той факт, що тоді Священниками буде Церква з Ісусом (Об. 20:6), доводить, що будуть інші, за яких вони будуть виконувати примирення: невибрані. Отже, урядове ім’я Священники підтверджує, що Христос і Церква уділяють невибраним померлим можливість спасіння.
Урядове ім’я
Царі, застосоване до Ісуса і Церкви, доводить те ж саме. Ісус і Церква названі Царями (Об. 19:16; Рим. 5:17; 2 Тим. 2:12; 1 Пет. 2:9; Об. 1:6; 5:10; 20:4,6). Існує виразна заява, що панування Ісуса і Церкви має на меті знищити всі діла сатани, на чолі яких стоїть гріх, смерть і могила (Рим. 8:19-21; 1 Цар. 15:24-26; 55:57). Для контрасту, ми можемо подивитися на справу спасіння з точки зору Царів і Царства наступним чином: сатана, узурпатор, є тепер «князем цього світу» (Ів. 12:31; 14:30; 16:11); через гріх він тепер панує в серцях дітей непослуху (Еф. 2:2), засліпивши їх оманою (2 Кор. 4:4), мучить їх нещастями, які супроводжують процес вмирання і ведуть до стану смерті (Євр. 2:14). На початку Тисячоліття царства цього світу стають Царством Господа нашого і Христа Його (Об. 11:15). Сатана, як узурпатор, є схоплений і в’яжеться (Об. 20:1-3), а панування Христа і Церкви (Об. 20:4,6; 1 Кор. 15:24-26,55-57) звільнює людський рід з гробу, нещасть процесу вмирання і гріха. Це означає пробудження померлих, які помирають в Адамі (Пс. 22:29,30), і допомогу в реформуванні себе (Рим. 14:9). І тому урядові імена Царі, застосоване до Ісуса і Церкви, означає можливість спаcіння для невибраних померлих.
Урядове ім’я
Пророк, тобто Вчитель, є дане Ісусу і Церкві, а це означає, що вони будуть навчати людській рід про шлях спасіння. Ісус названий Пророком, Вчителем, у зв’язку з часом реституції, коли, як ми показали, неспасенні померлі вийдуть з гробів, щоб мати шанс спасіння (Дії 3: 22,23,21; Ів. 1:9). Є також сказано, що Церква буде навчати світ у Віці Тисячоліття (Іс. 60:1-4,14,15; 2:2,3; 62:1,2,10; Пс. 22:31,32,28-30; Іс. 42:6,7,10-12; 49:6,8-12, пор. 2 Кор. 6:1,2). Отже, це урядове ім’я Ісуса, як і Церкви, на що особливо виказує зв’язок процитованих вище уривків, доводить можливість для невибраних померлих отримати спасіння.
Імена Отець і Матір дані Христу і Церкві в стосунку до невибраних з людського роду, які у Віці Тисячоліття стануть їх дітьми. Ісус названий Отцем Вічності (Іс. 9:6), оскільки в майбутньому віці дасть слухняним з людей вічне життя. Його ім’я Другий Адам (1 Кор. 15:450) вказує на те, що Він займе місце Адама і стане другим Батьком людства, відроджуючи його в праведністю і житті. Про вірну Церкву Святе Письмо говорить як про Наречену, Жінку Агнця (Об. 19:7-9; 21:9,10, пор. Іс. 66:10-14, де вона представлена як мати, яка опікується та піклується, любить і потішає своїх дітей; под. також Іс. 60:4, де є поданий подібний образ). Як Ісус є представлений як позаобраз Адама (Рим. 5:14; другий Адам), так Церква представлена як позаобраз Єви (друга Єва; 2 Кор. 11:2,3; Еф. 5:31,32). А також, як перший Адам і Єва через догоджання собі ввели гріх на світ, так другий Адам і Єва терплять через жертвування самих себе, аби зняти гріх зі світу. І як перший Адам і Єва породили людство в гріху і смерті, так другий Адам і Єва відродять людство в праведності і житті. І оскільки ці народжені в гріху і смерті через заслугу викупу мають отримати можливість відродження в праведності і житті через нового Отця і Матір людства, то урядові імена Отця і Матері, застосовані в Біблії до Ісуса і Церкви, доводять існування шансу спасіння для невибраних померлих.
Це саме доводить ще інше ім’я, застосоване до Ісуса і Церкви – Первістки. Ісус є названий
Первістком (1 Кор. 15:20); як і Церква є разом з Ним названа
Первістками (Рим. 8:23; Як. 1:18; Об. 14:4). Логіка вказує, що якщо вони є первістками, то мусить також бути щось, що наступає після них – пізніші вівці: це послушні серед людей в часі Тисячоліття. Таким чином наступне ім’я, вжите щодо Ісуса і Церкви, вказує на можливість спасіння, яке пізніше буде можливим для невибраних померлих.
Сьоме урядове ім’я Ісуса і Церкви вказує на шанс спасіння для невибраних померлих:
Насіння Авраама, яке благословить усі племена, роди і народи землі (Бут. 22:18; 28:14; Дії 3:25). Цим насінням є Ісус і Церква (Гал. 3:16,29; Рим. 9:7,8; Гал. 4:28). Більшість людей з племен, родів і народів землі померли під прокляттям Адама, отже відійшли з цього життя без благословень. І тому вони мусять бути пробуджені з мертвих, щоб отримати благословення, обіцяні в Угоді, підтвердженій Присягою, що містить три славні частини: (1) що буде Насіння Авраама; (2) що це Насіння буде благословляти і, (3) що справа благословення досягне усіх невибраних: померлих і живих. Отже, урядове ім’я Ісуса й Церкви
Насіння Авраама вказує на шанс спасіння для невибраних померлих. На підставі семи урядових імен Ісуса і Церкви ми дізналися, що їх урядовою працею в Тисячолітті буде, серед іншого, дати можливість спасіння всім тим, які відійшли, не маючи такої можливості в цьому житті. Є ще інші урядові імена, застосовані Біблією по відношенню до Ісуса і Церкви, які це підтверджують, такі як Посередник, Суддя, Місто Бога, Відкупитель, Божий Храм, Дерево Життя, Нові Небеса і т.д., але сім імен, які були тут коротко обговорені, достатньо це доводять. В книжці «Біблія» (Е 12) ми подали список цього 21 уряду.
ПОВНА МОЛЖИВІСТЬ ДЛЯ ВСІХ
(9) Як дев’ятий аргумент, який доводить існування можливості для тих неспасенних померлих, які не мали можливості отримати спасіння, що має місце тепер, представляємо той факт, що всі речі, які дають можливість отримати спасіння, стануть уділом всіх, які будь-коли жили; отже ті, які не отримали цих благословень в цьому житті, отримають їх після пробудження з мертвих. Ми легко побачимо, що можливість отримати спасіння складається: (1) зі скасування Адамового вироку, (2) пізнання Божої Правди, (3) умов, які сприяють справедливості і не сприяють гріху, (4) притягнення до Христа, (5) визнання Христа і підкорення себе Йому, (6) пропозиції посвячення та (7) пропозиції Святого Духа. Якщо ми зможемо довести, що ці сім речей будуть уділом усього людського роду, який не мав такої можливості в цьому житті, то це буде доказом, що він отримає їх в майбутньому житті, а отже, що є надія для тих неспасенних померлих, які не мали шансу отримати спасіння в теперішньому житті. Тепер ми приступаємо до доведення на основі Біблії, що ці сім чинників будуть уділом всіх невибраних.
1. Всі будуть звільнені від Адамового вироку, тобто, всі будуть пробуджені з мертвих, бо ж смерть є вироком Адама (Рим 5:12; 1 Кор. 15:21,22). Тому звільнення їх від вироку смерті означає виведення зі смерті, вже без Адамового прокляття. Далі вірші Святого Письма доводять, що на підставі смерті Христа за кожного усі будуть звільнені від вироку Адамової смерті (Рим. 5:18,19; 11:26; 1 Тим. 2:4-6; 4:10; Ів. 1:29; 3:17; Євр. 2:9; 1 Ів. 2:2). Коли деякі з цих віршів говорять про спасіння всіх, то це не відноситься до вічного спасіння, але спасіння через смерть Христа від вироку смерті, який лежить на всіх за гріх Адама. Таким чином ці вірші доводять, що всі, які в цьому житті не були звільнені від вироку смерті Адама, завдяки жертві Христа будуть від нього звільнені в майбутньому житті; а якщо цей вирок приносить смерть, то звільнення від нього означає пробудження з мертвих вільними від цього вироку. Звільнення від н є необхідним, аби скористатися з можливості спасіння, бо так довго, як хтось знаходиться під вироком смерті, він не може отримати вічного життя.
2. Всі будуть навчені Божому Слову; оскільки люди не можуть бути спасенні через незнання, бо щоб одержати спасіння, вони мусять прийти до пізнання правди (Дії. 4:12; 11:14). Як Старий, так і Новий Заповіт доводять, що ті, які в цьому житті не отримали спасенного знання правди, отримають його пізніше. Ось деякі тексти Святого Письма, які говорять, що так буде у віці Тисячоліття, коли земля (Іс. 11:9; Ав. 2:14) буде наповнена знанням Бога, в той час як зараз (Іс. 60:2; 2 Кор. 4:4) темнота (омана) вкриває землю (Іс. 29:18,24; 35:4-6; 40:5; 42:6,7; 49:6; 50:10; Ів. 1:9; Дії 3:21,22; 1 Тим. 2:4,6; Об. 20:3; 22:17). Таке пізнання дійсно дасть їм можливість отримати життя; оскільки воно є другою складовою спасіння.
3. Біблія навчає, що всі будуть в таких умовах, які не сприяють гріху, а сприяють праведності, і в тих умовах зможуть реформувати себе, і вічне життя дійсно буде можливим навіть для найслабших і найбільш деградованих. Наступні умови, які не сприяють гріху, а сприяють праведності, стануть доступні для всіх під час царювання Месії: прокляття буде зняте з землі (Іс. 61:4), а земля стане приверненим раєм (Єз. 36:35; Іс. 35:1,2); сатана і його упавші ангели будуть зв’язані, щоб не могли зводити людей (Об. 20:1-3). А Христос і Церква візьмуть владу для добра людства (Пс. 72:8; Об. 20:4,6); неправда і гріх будуть назавжди знищені (Іс. 25:7; 1 Кор. 15:25,55-57), а правда і праведність переможуть (Іс. 11:9; 62:12); вирок смерті буде знятий з людини (Рим. 5:19), а замість цього вона одержить можливість реституції; смуток і зідхання минуть, а радість і щастя займуть їх місце (Іс. 35:10; Лук. 2:10); війни і боротьба зупиняться (Іс. 2:4), а їх місце займуть мир і добра воля (Іс. 9:6; Лук. 2:14); люди не будуть більше переслідувані і кривджені за праведність (Іс. 25:8), але, навпаки, дуже благословенні (Пс. 72:7); безбожні будуть одразу карані за чинення зла (Пс. 37:35,36) і биті з метою направи (Іс. 26:9); фальшиві релігійні системи будуть знищені (Іс. 65:15; Об. 18:8-24), і одна правдива релігія об’єднає усіх (Іс. 60:14,15); гнобительські уряди будуть повалені (Іс. 60:12), а запанує турботливий уряд Ісуса і Церкви (Пс. 72:12-14); люди не будуть вже позбавлені свого дому, ані не будуть змушені винаймати в інших (Іс. 65:22), але кожен в мирі буде радіти своєю власністю (Мих. 4:4); не буде більше виконувати непотрібної праці (Іс. 65:23), але їм буде вестися в їх стараннях (Іс. 60:17). Такі умови точно не сприяють гріху, а сприяють праведності; отже буде дуже сприятливий шанс для спасіння людства. Умови, що сприяють спасінню, є третьою складовою можливості спасіння, а подані вище цитати доводять, що вони призначені для неспасенних померлих світу.
4. Святе Письмо навчає, що всі ті, які в цьому житі не були корисним чином спрямовані до Христа, будуть спрямовані до Нього в майбутньому житті. Ісус говорить (Ів. 12:32): «І як буду піднесений з землі [в наступному вірші св. Іван пояснює, що цей вираз відноситься до жертовної, викупної смерті Ісуса і Його панування в Тисячолітті, через що Він прославить Бога], то до Себе Я всіх притягну». Ми усі знаємо, що в цьому житті порівняно небагато були притягнені до Христа (Ів. 6:44; Мат. 7:14). Тому всі, які в цьому житті не були притягнені (корисно спрямовані) до Нього, мусять бути до нього притягнені після цього життя, в іншому разі вірш з Ів. 12:32 був би неправдивим. Але цей вірш є правдивим, тому не притягнені до Нього в цьому житті, будуть скеровані до Нього в майбутньому, в Тисячолітті.
5. Біблія навчає, що всі підкоряться Ісусу і визнають Його право панувати над ними (Фил. 2:10,11; Іс. 45:23; Пс. 22:30; Рим. 14:9). В цьому житті не всі підкорилися Йому, і не всі визнали Його, щоб Він керував ними. Ті, які не зробили цього в теперішньому житті, мусять це зробити в майбутньому. Фил. 2:10 вказує, що це охоплює померлих, тобто тих, що під землею, а Пс. 22:30 і Рим. 14:9 прямо говорять про них. Таке підкорення себе і визнання є частиною досвідчень тих, які використовують можливість спасіння.
6. Святе Письмо навчає, що можливість посвячення Господу в часі Тисячоліття буде дана кожній людині на землі; це відноситься також до тих, які будуть тоді пробуджені з мертвих. Відповідним тут є текст з Іс. 35:8. У 4 вірші представлений другий прихід Христа, який відбувається у великому утиску під час повалення царства сатани і покарання його прибічників. 5 та 6 вірші говорять про те, яким чином Він буде просвічувати, реформувати і підносити грішне людство, а 7, 1 і 2 вірші навчають про привернення раю. 8 вірш навчає про відкриття Святої Дороги для нечистих (заплямлених гріхом Адамового роду), які мусять очиститися, якщо будуть прагнути іти нею до кінця. На відміну від вузької дороги (особистої дороги), Свята Дорога є публічною дорогою, відкритою для кожного. На ній все буде дуже просто і ясно, так, що і нерозумний не заблудить. 9 вірш вказує, що з цієї дороги будуть забрані всі перешкоди, а відкуплені, тобто ті, які через викуп будуть звільнені з-під вироку смерті (1 Тим. 2:4,5), отримають привілей іти нею. 10 вірш доводить, що у зв’язку зі Святою Дорогою померлі, яких також охоплює викуп Христа (Ос. 13:14), повернуться з гробу і прийдуть до Сіону, Ісуса і Церкви. Отже, цей фрагмент виявляє, що можливість посвячення буде відкрита тим померлим, які не посвятилися в цьому житті, і вона є шостою складовою шансу спасіння.
7. Останньою складовою можливості спасіння є пропозиція Святого Духа. Біблія навчає, що така пропозиція буде запропонована всім. В Йоіла 3:1, 2 зроблена цікава обітниця, яка подає думку в зворотному порядку виконання. У 2 вірші Єгова нам подає, що виллє Святого Духа на рабів і невільниць (вибраних), що Він робив у віці Євангелії, «за тих днів»; а в 1 вірші каже, що «потому», після віку Євангелії, тобто у віці Тисячоліття, виллю Духа Свого «на кожне тіло». Отже, ті, на кого він не був вилитий в цьому житті, пізнають це в майбутньому житті. Слухняні приймуть його (Дії 5:32), завдяки чому (якщо і далі будуть послушними) будуть піднесені до досконалості. Згідно Йоіла 3:1 усі будуть мати можливість отримати Святого Духа, хоча ніхто не буде примушений до послуху і його прийняття. Таким чином можливість отримати Святого Духа буде відкрита для всіх. Пропозиція прийняти Святого Духа є необхідною частиною можливості спасіння. Вона є сьомою і останньою складовою повного шансу спасіння.
Таким чином ми довели на основі Святого Письма, що сім чинників, які складають повну можливість спасіння, будуть доступні кожній людській істоті. Однак в цьому житті вони не були доступні кожному. Тому такі зможуть отримати їх пізніше, в Тисячолітті.
ПОСТУПОВЕ УСУВАННЯ ПРОКЛЯТТЯ
(10) Ми продовжуємо обговорювати цю тему, подаючи десяту причину надії для деяких з неспасенних померлих. Біблія навчає, що під час Тисячоліття прокляття, яке Адам стягнув на людську родину, буде поступово зніматися протягом тисячі років. Об. 21:3-5 вказує, що це станеться завдяки присутності серед людей на землі Божої Скинії (Христа і Церкви – «храм Божий святий, а храм той то ви»; 1 Кор. 3:17; Еф. 2:19-22). Об. 22:1-3 доводить це на підставі перебування серед людей Престолу Бога і Агнця (Божої царської влади, яку буде виконувати Ісус з Церквою), Ріки Життя (чистого Божого Слова) і Дерева Життя (Ісуса і Церкви). 1 Кор. 15:24-26 показує, що царська влада Христа викоренить в часі Його панування всі рештки узурпованого панування сатани і його впливу на людей, головними наслідками якого є гріх, смерть і могила. 1 Кор. 15:54-57 доводить, що Церква буде приймати участь з Ісусом в осягненню цієї перемоги над гріхом, смертю і могилою для добра людства, а Ос. 13:14 подає, що все це буде наслідком викупної жертви Христа. Хай лине Богові слава за таке прекрасне майбутнє! Цей перегляд підтверджує, що шанс спасіння чекає на тих, які не мали його в цьому житті; бо всі вони померли під прокляттям, знищення якого означає, що більше воно не буде тяжіти ні над ким.
Перед тим, як представимо наступні докази існування надії для неспасенних померлих, ми розглянемо кілька відповідних питань.
ЧИ «ВСІ» (1 ТИМ. 2:6) ОЗНАЧАЄ КОЖНОГО?
По-перше, чи правильним є твердження, що слово «всіх» в таких віршах, як 1 Тим. 2:4, 6 означає
всіх, беручи під увагу біблійне вживання цього слова в Мат. 3:5 і т.п., де воно, звичайно, не означає
всіх? Це правда, що деколи слово «всі» в Святому Письмі не означає кожного, тобто воно не є універсальним поняттям в своєму застосуванні, як це доводить випадок, процитований в питанні. Однак цей факт не перечить думці, що це слово майже завжди має універсальне застосування. Воно так загальне, що бажання дати доказ завжди приходить до того, хто переконує, що в процитованому уривку воно не охоплює кожної особи або кожної речі. Звичайно в 1 Тим. 2:4, 6 слово «всі» з трьох причин означає кожного: (1) Згідно з 1 Тим. 2:4, Святе Письмо ясно навчає, що Бог у Своїй любові прагне спасти від вироку Адама кожну людину. На доказ цитуємо серед інших наступні вірші: Бут. 12:3; 18:18; 22:18; Ів. 3:16,17; 1 Тим. 4:10; Тит. 2:11; 3:4; Євр. 2:9; (2) Біблія також виразно вчить, що Ісус Христос помер, щоб усіх людей спасти від вироку Адама (просимо знайти наступні тексти для підтвердження цієї думки: Ів. 1:29; 3:15-17; 12:32,33; Рим. 5:18,19; 1 Кор. 15:21,22; Євр. 2:9; 1 Ів. 2:2); (3) Біблія вчить, що внаслідок Божої любові та смерті Ісуса Христа за всіх людей, щоб врятувати їх від вироку Адама, всі люди будуть запрошені і підтримані Святим Духом, щоб прийти до гармонії з Богом. Зауважмо наступні вірші, які не є вичерпним переліком відповідних уривків Святого Письма: Пс. 2:8; 21:28-30; 85:9; 97:3,4; Іс. 2:2; 11:9; 25:6; 29:18,24; 35:5,6,10; 40:5; 45:22,23; 52:10; Єр. 31:34; Йоіл 3:1; Лук. 2:10,31-34; Ів. 1:9; 12:32; Тит. 2:11; 3:4; Об. 22:17. Якщо уважно дослідимо 1 Тим. 2:4-6, то ми зауважимо, що ці три думки є там виразно підкреслені. У 4 вірші Апостол в першу чергу відкрито заявляє, що Божа добра воля, любов, охоплює цілу людську родину для того, щоб вона могла бути врятована від Адамового вироку: «
що хоче, щоб усі люди спаслися [не навічно, але від вироку Адама]. Про другий пункт – жертву Ісуса, складену за всіх людей – безпосередньо навчає 6 вірш, де Павло говорить про Ісуса Христа, що «
дав Самого Себе [на смерть]
на викуп [рівнозначну ціну]
за всіх [за Адама і весь рід, який в момент гріха був в його стегнах]». 4 і 6 вірші навчають також про пропозицію допомоги Духа для всіх людей задля спасіння: «
Який хоче, щоб всі люди…
прийшли до пізнання правди… що буде
часу свого [
KJV; під час Тисячоліття]». Тому, ці три зауваження доводять, що «всі» в 1 Тим. 2:4,6 означає кожного з роду Адама, включно з ним.
УНІВЕРСАЛЬНЕ ВІДКУПЛЕННЯ ЧИ СПАСІННЯ?
Друге питання, яке може з’явитися: чи Святе Письмо навчає про універсальне
відкуплення, універсальне
спасіння чи про те і інше? Відповідаємо, що про це можна говорити різними термінами і, не дивлячись на це, правильно. Ми могли б сказати, що ми маємо універсальне відкуплення, бо ж воно є для всіх, а результат смерті Христа буде результативним для цілого роду Адама. Коли? Вони виявляться результативними для всіх, це буде означати їх спасіння, тобто дійсне і повне спасіння від гріха і умов смерті, або повну
можливість піднятися з гріха і смерті, в чому їм може перешкодити лише їхня власна воля. Справа першого Адама буде вчинена повністю недійсною через Христа. Кожен представник людського роду,
якщо захоче, отримає привілей повернення до всього, що було втрачене. Вічне спасіння, повне звільнення від гріха і смерті, буде вимагати повної співпраці людини. Порушення Божого права веде до вироку смерті, як було у випадку батька Адама. Порушення цього закону будь-ким з уже звільнених від вироку Адама і піднесених з упадку буде означати поновне засудження такої особи на смерть. Про це засудження Біблія говорить як про другу смерть, яка, за її словами, прийде на деяких. Перша смерть прийшла на всіх по причині гріха однієї людини. Друга смерть буде тільки для свідомих і добровільних грішників, якими, за словами Біблії, деякі стануть. Вчинення такого роду гріхів буде можливим лише після звільнення з попереднього вироку, виданого Адаму – вироку
першої смерті. Тобто світ не може тепер померти
другою смертю, оскільки він ще не є звільнений з
першої смерті. Жодна людина не може бути покарана судом
два рази карою смерті за ту саму провину. Щоб отримати
другий вирок, вона спершу мусить бути звільнена – дійсно чи приписано – від першого вироку, і далі вчинити другий переступ. Світ (Адам і цілий людський рід) був один раз засуджений. Лише коли він буде звільнений від цього осуду, буде можливим отримати новий.
Тому Біблія заявляє, що в Божому намірі буде великий День, День, який триває тисячу років, в якому Христос буде судити, випробовувати світ. Право втілювати цю пробу наш Господь Ісус отримав через Свою смерть, скуштувавши її за Адама і все його потомство, осуджене в ньому (Євр. 2:9). Смерть нашого Господа, досконалої людини, була повним відповідником вироку, виданого першій людині. Таким чином була відкрита дорога до великого часу відновлення, про яку говорить Апостол Петро (Дії 3:19-21). Отже, наш Господь Ісус став Відкупителем, набувачем Адама і цілого його роду. Він ще не довершив вповні акту купівлі, бо ж застосування заслуги Його жертви за світ має наступити під час Його другої присутності, коли Церква буде вже укомплектована. Як тільки дійде до цього набуття, настане скасування гріха світу. Тоді світ, вільний від кари первородного гріха, тобто Адамового гріха, буде відданий Христу. Кожна особа буде мати повну можливість, пробу, суд, щоб визначити свій справжній характер, справжні прагнення, дійсне відношення до добра і зла, до Бога і гріха. Спочатку це охопить народи, які будуть жити, а пізніше, поступово, тих, які є в гробах, в міру, як вони будуть вставати з них. Це буде універсальне відкуплення, тобто визволення з Адамової кари
смерті, загальне викуплення зі смерті, але не універсальне визволення, спасіння до
вічного життя, яке буде на умовах.
Говорячи про великий день випробування, День Суду світу, Апостол Павло говорить: «
Бo Він визначив день [в майбутньому],
коли хоче судити поправді ввесь світ через мужа, що Його наперед Він поставив, і Він подав доказа всім, із мертвих Його воскресивши» (Дії 17:31). Звичайно, слово «муж» вжите в цьому випадку образно, говорячи про Ісуса, як Голову, і Церкву, як Його Тіло, яка разом з Ним має складати в Тисячолітті великого Посередника між Богом і людьми з ціллю звільнення всіх від кари Адама, надання їм повної можливості повернення до Бога. Кожен, «хто хоче», зможе отримати цю повну можливість, а через поступ зможе бути визнаний гідним вічного життя. При закінченні тисячі років, в кінцевій пробі людства, він зможе довести, що може і прагне (може, бо став досконалим; прагне, бо має добрі прагнення серця) додержувати Боже право. Всі такі отримають від Отця вічне життя. Всі інші будуть знищені.
Адам був поставлений на пробу вічного життя, але впав на самому її початку. На початку Тисячоліття людство розпочне свою пробу іншим способом, бувши ще недосконалими. Однак вони, маючи досвід з натурою і наслідками гріха, будуть під прикриттям заслуги Христа (даної не в результаті індивідуального приписання, але внаслідок діяльності посередницького панування), зможуть підніматися щораз вище зі стану гріха та смерті. Маючи цей привілей, люди зможуть виявити свій справжній характер, скерований на добро чи зло. Якщо вони вірно стануть на бік добра, то отримають вічне життя, а якщо на бік зла, то втратять життя – знову помруть і вже назавжди залишаться мертвими: стягнуть на себе другу смерть. Отже, Біблія вчить про універсальне відкуплення, спасіння від Адамової кари смерті, проте вона не вчить про універсальне спасіння до вічного життя.
РОЗГЛЯД ОБЯВЛЕННЯ 20:4,5
Третє питання, яке можна задати, звучить так: як можна узгодити вчення, що невибрані померлі, позбавлені в цьому житті шансу отримати спасіння на основі вибору, будуть пробуджені в часі Тисячоліття, з Об. 20:4,5, яке після обговорення першого воскресіння мертвих каже: «а інші померлі не ожили, аж поки не скінчиться тисяча років»? Зауважимо, що цей фрагмент не говорить, що решта з мертвих не були пробуджені, аж скінчиться 1000 років, але що вони не ожили, аж поки не скінчились 1000 років. Хтось може запитати: яка різниця? Ми відповідаємо, що від цього залежить гармонійність або суперечність біблійних наук. Це прояснять кілька зауважень: Колись людство жило, було досконалим в отці Адамі. Однак, по причині прокляття Бог трактує ціле людство як померле, не дивлячись на те, чи воно знаходиться в процесі смерті, чи в стані смерті (Мат. 8:22; Ів. 5:24,25; 2 Кор. 5:14; Рим. 5:12,15,17; Еф. 2:1,5; Об. 20:12,13). Він робить це тому, що на всіх лежить вирок смерті, і тому, що коли йдеться про тих, хто знаходиться в процесі смерті, цей вирок виконується на них. Схожим чином ми могли б сказати про шанси на електричному стільці в момент увімкнення електрики – що «він вже не живе», а це тому, що є під вироком смерті, який виконується на ньому, хоча ще не приведений в дію. З цієї точки зору процес смерті ми називаємо порахованою смертю, а стан смерті – дійсною смертю. Подібно й Бог: усіх вільних від вироку смерті називає живими, не дивлячись на те, чи є вони досконалі приписано чи дійсно (Ів. 3:36; 5:24,25; 1 Ів. 5:12; Рим. 5:15; Ів. 1:4; Об. 21:3-5). Перших ми називаємо пораховано живими, а других дійсно живими.
Ця точка погляду дозволить нам гармонізувати нашу науку, яка каже, що решта з померлих (невибраних) будуть
пробуджені з мертвих
в часі Тисячоліття, з твердженням, що вони оживуть лише під його кінець. Відразу після пробудження зі смерті вони ще не будуть живими – дійсно досконалими. Процеси реституції будуть вимагати тисячі років, щоб довести їх до дійсної досконалості, щоб оживити їх так, як в дійсності на це дивиться Бог. Оскільки так довго, як в них буде залишатися якийсь слід недосконалості Адама, з Божої точки зору вони будуть мертвими (1 Кор. 15:24-26). Але як тільки стануть досконалими, вони оживуть, що станеться під кінець Тисячоліття, і що вимагає, аби вони були пробуджені в часі Тисячоліття. Тепер завдяки нашому виправданню вірою Бог трактує нас як живих з Божої точки зору, оскільки наше виправдання вірою приписує нам праведність, яку завершені процеси реституції довершать в послушних протягом тисячі років. Таким чином ми гармонізуємо мниму суперечність і стверджуємо, що обидва вчення є біблійними і розумними. Привернення недосконалих до стану досконалості – допровадження їх до такого
життя, яким його бачить Бог, займе цілу тисячу років, хоча
пробуджені вони будуть на початку Тисячоліття. І тому решта з померлих не ожили – не повністю воскресли, не стали знову досконалими, якими були колись в Адамі, аж поки не скінчилася тисяча років.
ЧИ «НЕПРАВЕДНІ» ВОСКРЕСНУТЬ?
Четверте питання є таке: у зв’язку з тим, що деякі ніколи не досягнуть стану досконалості, який означає слово
воскресіння, як нам зрозуміти слова апостола Павла в Діях 24:15, що воскреснути мають як праведні, так і неправедні? Цей вірш виявляється дуже зрозумілим, коли ми пильно звернемо увагу на те, що читаємо. Євреї, які стояли близько і чули оборону апостола перед намісником Феліксом, частиною якої є слова з Дій 24:15, вірили, що всі праведні отримають воскресіння з мертвих, і що неправедним також буде дана можливість воскресіння. Цього вони навчилися від своїх прабатьків. Тепер апостол повторив це, в чому вони були переконані. Він каже: «настане воскресення праведних і неправедних», тобто воскресіння, яке забезпечив Бог і яке має ще наступити, є не лише для добрих, але також і для тих, які тепер є злими.
Це не означає, що ті, які
залишаються в стані неправедності, осягнуть повне воскресіння з мертвих. Цей текст не говорить, що
всі неправедні воскреснуть, повернуться до досконалості життя. Тепер живуть виправдані, які матимуть можливість воскресіння, та інші, які тепер не є виправданими і які також будуть мати можливість воскресіння. Ціле людство буде мати нагоду в запевненій Богом
можливості воскресіння. Праведні отримають особливе воскресіння, яке буде нагородою за їх особливий послух. Але у віці, який надходить, перед усіма буде відкрита можливість здобути вічне життя через Христа. Праведні з класу Церкви є «перемінені дуже швидко, як оком змигнути» з земного стану в небесний – в досконалих духовних істот. Праведні з давніх віків, виправдані перед Богом через віру, мають повстати як досконалі люди, а не в стані, в якому вони померли. Це настане після застосування заслуги викупу Христа за цілий світ.
Отже, ми маємо воскресіння: найвищого класу праведних, Малої Черідки, до Божественного рівня; воскресіння Великої Громади до нижчого духовного стану; воскресіння Старожитніх і Молодих Гідних на земному рівні. Це чотири класи, які проходять свою пробу в цьому житті. Але Божий план передбачає, щоб решта людства поступово були піднесені з земної тлінності до первісної досконалості, якою на початку втішався Адам. Тепер вони неправедні і ніколи не ввійшли в стан відносин з Богом.
Божа мета – звершити звільнення всього людства від осуду в отці Адамі через смерть Ісуса. Тому ціле тисячолітнє панування Христа було призначене на воскресіння світу, але майбутнє покаже, скільки людей використає цей шанс. Святе Письмо подає, що в наступному віці столітній грішник – добровільний грішник – буде повністю відтятий від життя. Воно засвідчує, що такий грішник буде юнаком в порівнянні з тим, ким міг би бути, якби використав можливості того періоду (Іс. 65:20). Ті, які не використають благословення того дня, самі будуть нести за це вину. Лише добровільне особисте відкинення Бога і Його милосердного спасіння в Христі може засудити кого-небудь на другу смерть.
Зауважмо, що Святе Письмо не говорить, що
всі будуть мати уділ у воскресінні. Що буде з тими, які отримали оживлене виправдання? Чи всі вони воскреснуть? О ні! Будуть такі, які були виправдані і пішли на другу смерть. Подібно буде зі світом: якщо хтось після того, як отримає повний шанс, свідомо згрішить супроти ясного світла, отримає кару другої смерті. Але нічого не буде бракувати в цій можливості, яку дасть Бог. Наш Господь сказав, що «надходить година, коли всі, хто в гробах, Його голос почують, і повиходять ті, що чинили добро, на воскресення життя, а котрі зло чинили, на воскресення
Суду» (Ів. 5:28,29).
Ті, які задовольнили Бога своєю вірою, посвяченням самих себе для Нього і послухом щодо вказівок Його Слова, Духа і Провидіння, це ті, які робили добре. Бог не бажає від них нічого більше, лише те, щоб вони довели свою вірність через повне посвячення, старання жити у згоді з Його волею в міру своїх можливостей, чи то у віці Євангелії, чи у вічних віках. Авраам, Ісаак, Яків і всі пророки (всі інші менш знані), які згадані святим Павлом в Євр. 11, померли з вірою. Бог засвідчує, що ці Старожитні Гідні подобалися Йому, і що вони отримають «краще воскресіння» (Євр. 11:35). Вищість їх воскресіння буде полягати в тому, що вони повстануть в людській досконалості, в той час як світ буде змушений здобувати досконалість впродовж тисячі років.
Ті, які чинили добре, повстануть на воскресіння життя. Деякі з них воскреснуть до життя на людському рівні, інші – на духовному, а ще інші – на найвищому рівні духовного існування – в Божій природі. Далі Ісус каже про другий загальний клас – про тих, які чинили зло. До них зараховані всі, яких Бог не може визнати ані прийняти. Не прийняті це ті, які на думку Бога не робили добре, які поступали погано, які є невиправданими. Багато з них були шанованими і моральними людьми, але вони не гідні «кращого воскресіння». Вони також повиходять, щоб коли захочуть, могли отримати повне піднесення до життя. Вони будуть пробуджені для того, щоб отримати воскресіння. Вони будуть воскрешені з
гадесу, гробу, стану смерті, але їх пробудження буде лише початком воскресіння, тобто повернення до досконалого життя. Деякі встануть, щоб пізніше знову померти, якщо не приймуть умов Божого благословення.
Процес воскресіння буде просуватися день за днем, тиждень за тижнем і рік за роком впродовж періоду тисячі років – великого дня воскресіння, великого дня, останнього дня, коли всі будуть мати можливість отримати вічне життя. Але хто не зробить відповідного поступу, буде визнаний негідним повного воскресіння. Його здобудуть лише ті, які будуть визнані гідними вічного життя на Божих умовах. Отже, це буде воскресіння померлих, допровадження до досконалого життя, як праведних, так і неправедних. Усі, що в гробах, повиходять з них і дійдуть до пізнання правди, так щоб, коли захочуть і будуть слухняні, могли віднайти все те, що було втрачене Адамом і відкуплене Спасителем світу, Ісусом Христом. Вищі пояснення знаходяться в повній згоді з дослівним перекладом останнього речення Дії 24:15: «Настане воскресення праведних і неправедних», оскільки перед словами «праведних» і «неправедних» немає грецького означеного артикля.
ЧИ ВСТАНУТЬ ТІ САМІ ТІЛА?
П’яте доречне запитання: чи під час воскресіння встануть ті самі тіла, які йдуть до гробу? Дуже зрозуміла відповідь на подібне питання дана в 1 Кор. 15:35-38, де читаємо: «Але дехто скаже:
Як мертві воскреснуть? І в якім тілі прийдуть? Нерозумний,
що ти сієш, те не оживе, як не вмре. І коли сієш, то сієш не тіло майбутнє, але голе зерно, яке трапиться, пшениці або чого іншого, і Бог йому тіло дає, як захоче, і кожному зерняті тіло його». Ці вірші виразно показують, що поховане тіло не повертається, даючи за ілюстрацію посіяного зерна пшениці і т.п., яке вже не повертається, але видає нові зерна. Подібно і поховані тіла не встануть з мертвих.
Часом вважається, що Ів. 2:19,21 («Зруйнуйте цей храм, і за три дні Я поставлю його… А Він говорив про храм тіла Свого») навчає про пробудження того самого тіла, яке є поховане. Таке пояснення суперечить не лише вище процитованим словам святого Павла, але також багатьом іншим віршам зі Святого Письма і біблійним ученням, які ми подали книжці
Схема Божого Плану, Е 16:334 с., які доводять, що Ісус у воскресінні не забрав назад Свого земного тіла. По причині нерозуміння Ісуса слухачами, Його слова були пояснені святим Іваном як такі, що відносяться до храму, показаного в єврейському храмі, тобто що Він говорив про позаобразний храм, яким є Церква (1 Кор. 3:16,17; 2 Кор. 6:16; Еф. 2:19-22). Ми також знаємо, що Церква названа Тілом Христа (Рим. 12:5; 1 Кор. 12:12-27; Еф. 1:23; 3:6; 4:4,12,16; 5:23,30; Кол. 1:18,24). Тому Ісус обіцяв тут, що навіть якщо Його вороги вб’ють різних членів Його Церкви, то Він, незважаючи на це, поставить його (Церкву) третього (тисячолітнього) дня. Він сказав ці слова п’ятого тисячолітнього дня від упадку Адама в гріх; а ми вже дізналися, що Церква буде володарювати з Ним, отже воскресіння сьомого тисячолітнього дня, який є тим третім днем, рахуючи від п’ятого включно. Розуміючи так, цей вірш не відноситься до пробудження тіл святих.
Святе Письмо ніде не вчить, що поховані в гробах тіла воскреснуть в останній день, але заперечує такому погляду. Приймаючи ці біблійні вчення, ми убережемо себе від закидів невіруючих щодо воскресіння померлих – закидів, які виникають з того факту, що матеріальні складники окремих тіл стали частинами інших тіл через асиміляцію, людожерство чи поїдання фруктів та овочів і т.п., які присвоїли собі складники мертвих людських тіл.
Вірш з Іс. 26:19 (див.
Танах) інколи приводять як такий, що ніби доводить, що встає те саме тіло, яке йде до гробу. Однак в перекладі AV (англ.) є кілька сумнівних речей. Передусім, слова надруковані в цьому вірші
курсивом, були додані до тексту, не маючи будь-якого відповідника в оригіналі. Тут перекладачі вживають
курсив, щоб поінформувати читачів, що ці слова були додані. Додані слова «
також і» приводять до того, що цей вірш можна пояснити так, як це перечило б Біблії багатьма способами, як ми це вияснили. Більше того, гебрайське слово, перекладене як «тіло» не є у множині, але вжите колективно, як, наприклад, в Іс. 5:25, і має значення множини.
Англомовні переклади ARV та ERV, переклад Молтона, Лісера, Юдейського Видавничого Товариства і т.д. подають цей текст так: «Оживуть твої померлі; мої мертві тіла встануть».
Як ми знаємо (Лук. 20:36; див. також «Життя – Смерть – Майбутнє» 171-183 с.), воскресіння має дві частини: (1) пробудження померлих і (2) піднесення їх з фізичної, розумової, моральної та релігійної недосконалості занепалого стану Адама до фізичної, розумової, моральної та релігійної досконалості, від якої Адам відпав. Цей процес вимагає цілого Тисячоліття. Ми вважаємо, що про ці дві частини воскресіння навчає Іс. 26:19. Вираз: «померлі твої оживуть» відноситься до пробудження померлих – першої частини процесу воскресіння, а вираз: «мої мертві тіла воскреснуть» відноситься до повстання з недосконалості Адама до досконалості – другої частини процесу воскресіння мертвих. Вираз «мертві тіла» не відноситься до тих тіл, які дійсно є в стані смерті, але мертвих в гріхах (Еф. 2:1,5), оскільки кожного, хто не є у Христі і не має досконалості, Бог вважає мертвим (2 Кор. 5:14). Причина використання слова «моє» у виразі «мої мертві тіла» в тому, що Христос, як автор цих слів, завдяки своєму відкупленню – набуттю – буде їхнім власником і Господом (Рим. 14:9); отже Він може властиво називати їх Своїми. Розуміючи так, цей вірш в найменшій мірі не говорить про воскресіння останнього дня тих самих тіл, які були поховані, але відноситься до двох частин процесу воскресіння: (1) пробудження померлих і (2) їх повернення до досконалості.
До цього моменту в даному розділі було подано 10 біблійних причин, підтриманих багатьма віршами на доказ того, що в наступному житті шанс отримати спасіння матимуть всі ті представники грішного роду Адама, які в цьому житті не були обдаровані можливістю отримати спасіння, яке тепер діє – виборчого спасіння. Є багато інших біблійних причин для такої надії; нашим бажанням є представити деякі з них, оскільки ця доктрина не повинна прийматися без повних і задовільних доказів її правдивості. Щоб наша віра в цьому питанні не була оперта лише на прагненні такої надії, але на певних, розумних і дійсних доказах, до тих 10 вже представлених аргументів ми додаємо ще інші. Два з них вже були досить докладно обговорені на попередніх сторінках, з поданням численних віршів. Ними є (11) благословення цілої людської родини, живих і померлих, шансом отримати реституцію, що є шостою головною ціллю повернення нашого Господа, згаданою в першому розділі (ТП № 10), та (12) знищення серед людей кожної злої речі і впливу та запровадження серед них добрих речей і впливів з ціллю повернути їх до досконалості, що було представлено в п’ятому розділі в темі «Цілі Царства» (БП № 4).
ДЕВ’ЯТЬ ІНШИХ ДОКАЗІВ ТАКОЇ МОЖЛИВОСТІ
Тепер коротко представимо дев’ять інших доказів цієї самої правди. (13) Біблія вчить, що багато з тих, які не мали можливості здобути виборче спасіння, в Тисячолітті позитивно зреагують на пропозицію доступного тоді спасіння. Про це прямо навчає Іс. 35:5,9,10 і Єзек. 16:46-63. (14) Біблія вчить, що багато з померлих піддадуться розпорядженням Царства, коли вони будуть запроваджені на землі (Пс. 21:28-30; 1 Кор. 15:21-26; Рим. 14:9; Іс. 45:22,23; Фил. 2:8-11; Пс. 85:9). (15) Біблійне вчення, що Вік Тисячоліття і День Суду є рівнозначні, доводить те саме; оскільки показує, що в День Суду будуть виконуватися лише ті речі, які мають бути виконані в Тисячолітті. Наступні вірші доводять ідентичність Тисячоліття і Дня Суду: 2 Тим. 4:1; Лук. 22:29,30; Мат. 19:28; Овд. 21; Єр. 23:5,6; 33:14-16; Іс. 32:1; Пс. 71:1-4. Як ми знаємо, всі померлі будуть пробуджені на початку Дня Суду (Ів. 5:28,29; 11:24; Об. 20:11,12). Отже, всі померлі повстануть на початку Тисячоліття. В Тисячолітті всі отримають допомогу для спасіння; отже всі отримають допомогу для спасіння в День Суду. (16) Ця правда виникає також очевидним чином з біблійної науки, що слово
воскресіння, застосоване до людства, означає
повстання знову з упавшого стану до досконалості образу Бога (Дії 26:23,24; Лук. 20:31-37; Фил. 3:11,7-10; Дії 24:15; 23:6; 26:6-8). Цей факт означає можливість спасіння для неправедних в Тисячолітті, згідно зі словами святого Павла, що не лише праведні воскреснуть (вдосконаляться), але також і неправедні (Дії 24:15). (17) Вчення Біблії про дві дороги спасіння – індивідуальну для вибраних, названу вузькою дорогою (Мат. 7:13,14), та загальну, названу святою дорогою (Іс. 35:8) – є доказом тієї ж науки. Контекст вказує (Іс. 35:5,9,10), що ця дорога буде призначена для деяких з неспасенних померлих, і цілий цей розділ доводить, що тут описується Вік Тисячоліття. (18) Біблія також підтверджує це вченням, що світ в теперішній час проходить такі досвідчення з суттю зла та його наслідками, які зроблять гріх чимось огидним для нього, коли для контрасту через досвід вони пізнають суть і наслідки праведності (Рим. 8:19-22; 11:30-32; Пс. 89:11-17). (19) Доктрина про реституцію – повернення людства до початкової досконалості Адама, що має статися в Тисячолітті, доводить те, що Тисячоліття призначене для благословення невибраних можливістю спасіння (Дії 3:19-21; Об. 21:3-5; 22:1-3). (20) Біблія довела це також вченням, що після закінчення спасіння з вибору буде діяти спасіння з вільної ласки (Дії 15:14-16; 3:19-21; Ів. 17:21-23; Рим. 8:19-23), так як Тисячоліття, період дії спасіння з вільної ласки, наступає після віку Євангелії з його спасінням через вибір, що діє тепер. (21) Наостанок, Біблія підтверджує вчення, що врешті-решт всі Божі справи принесуть Йому славу (Чис. 14:21; Пс. 75:11; Об. 5:13). Це буде можливим лише тоді, коли чудові прикмети, які проявляються в реалізації Його плану, вповні доведуть, що Його справи і характер були і є гармонійні, до чого є необхідна повна і справедлива можливість спасіння для кожного.
АНАЛІЗ ІНШИХ ПІДТВЕРДЖУЮЧИХ ТЕКСТІВ
Таким чином в сумі ми представили двадцять один доказ, підтриманий Святим Письмом, що для неспасенних померлих дійсно є надія; що ті невибрані померлі, які в цьому житті не мали можливості отримати спасіння через вибір, будуть мати її під час тисячолітнього панування Христа. Цей двадцять один доказ в кожному випадку показує, що невибрані померлі будуть пробуджені з мертвих в часі Тисячоліття. Подаючи коментарі в дужках, ми приведемо тут кілька текстів, яких ми ще не цитували або не повністю вияснили. Вони прямо навчають або натякають на те, що під час Тисячоліття такі померлі особи будуть пробуджені зі стану смерті і повернуться на землю. Пс. 21:28-30 є одним з таких віршів: «
Усі кінці землі [весь людський рід]
спам’ятають [будуть настільки суворо навчені думкам з Божого Слова, щоб не забути (Єр. 31:33,34)],
і до Господа вернуться [зміняться],
і вклоняться [служитимуть]
перед обличчям Його [в Його інтересах]
всі племена народів [кожна родина],
бо царство Господнє, і Він Пан [буде]
над народами [тут є очевидний опис Тисячоліття; тому що царства цього світу триватимуть аж до Тисячоліття, і лише після того перейдуть під владу Божого Царства (Об. 11:15)]
! Будуть їсти [будуть присвоювати благословення Тисячоліття)]
й поклоняться [служити Богу за це]
всі багачі [повні ревної любові]
на землі, перед обличчям Його на коліна попадають [служитимуть]
всі, хто до пороху сходить [померлі]
і [йдеться про тих, хто до пороху сходить]
не може себе оживити, [по причині вироку Адама]
!» Цей останній вірш доводить, що йдеться про невибраних померлих, бо вони з причини вироку Адама не можуть зберегти живими своїх душ. Згідно цього фрагменту вони мають поклонитися Господу, як Володарю народів, що може бути тільки в Тисячолітті, часі Його панування.
Наступний уривок це Пс. 85:9: «Всі народи, яких Ти створив, поприходять і попадають перед лицем Твоїм, Господи, та ім’я Твоє славити будуть». Багато народів, створених Богом, таких, як сім народів Ханаану, асирійці, вавилоняни і т.п. вже не існують. Однак вони були створені Богом, але в цьому житті не шанували і не славили Єгову. Щоб могли це зробити, вони мусять бути пробуджені з мертвих і бути навчені славити і прославляти Бога, а це відноситься до Тисячоліття. Іс. 29:18,24 це наступний відповідний уривок: «
І в той день [в день Бога, у віці Тисячоліття]
слова [науки]
книжки [Біблії; Іс. 35:5,6]
почують [зрозуміють]
глухі [ті, які в цьому житті мають закриті вуха розуміння і тому не можуть зрозуміти речей віри (Мат. 13:9-17)]
, а очі сліпих [тих, які в цьому житті не могли побачити речей віри]
із темноти [мішанини правди й неправди, в якій знаходяться в теперішньому житті]
та з темряви [цілковитої омани]
бачити будуть… Тоді то хто блудить у дусі [в доктрині] (1 Ів. 4:1-3)
, ті розум пізнають, а хто ремствує [по причині суворості прокляття, під яким вони жили і померли, тобто невибрані померлі]
, ті поуки навчаться!». Цей вірш засвідчує, що в Тисячолітті ті, які в цьому житті не могли побачити чи зрозуміти справ віри, які, живучи з наріканням в неправді і під прокляттям, до кінця зідхали (Рим. 8:22), побачать і зрозуміють правду та будуть звільнені з часткової чи повної неправди. Рим. 14:9: «
Бо Христос на те [задля того]
й умер [як викуп за всіх (1 Тим. 2:6)]
, і ожив, щоб панувати і над мертвими [над цілим загубленим родом Адама в гробі і поза ним]
, і над живими [в Тисячолітті]». Фил. 2:10,11: «
Щоб перед Ісусовим Ім’ям вклонялося кожне коліно [коліна]
небесних [небесні воїнства вклоняються перед Ним]
, і [коліна]
земних [це досі відноситься до майбутнього, до Царства, оскільки тепер Йому ще не кланяються всі коліна на землі]
, і [коліна]
підземних [людського роду, який знаходиться в гробі і який буде пробуджений з несвідомого стану смерті, і тоді як ті, які колись знаходилися під землею, будуть вклонятись Ісусу]
, і щоб кожен язик [на небі, на землі і під землею – живих та померлих]
визнав: Ісус Христос то Господь, на славу Бога Отця!».
Ще інший уривок це 1 Кор. 15:21-26: «
Смерть [процес смерті і стан смерті]
бо через людину [Адама]
, і через Людину [Христа]
воскресення мертвих [пробудження зі стану смерті і повстання з процесу вмирання – відвернення того, що стягнув на нас Адам]
. Бо так, як в Адамі вмирають усі [охоплені прокляттям Адамової смерті]
, так само в Христі всі оживуть [будуть виведені зі стану прокляття до досконалості – життя]
, кожен у своєму порядку [буде оживлений – удосконалений]
: первісток Христос [буде оживлений – удосконалений; тим Христом не може бути Ісус, оскільки Він воскрес 25 років раніше, перш ніж св. Павло написав ці слова, в той час як він говорить про майбутнє воскресіння: тут ідеться, звичайно, про Церкву, яка разом з Ісусом також названа Христос – помазаний (1 Кор. 12:12,13; Гал. 3:16,29); отже тут говориться про перше воскресіння (Об. 20:4,6)]
, потім ті, що Христові, під час Його приходу [оживуть (в англійському перекладі Біблії на полях подається слово
присутність як відповідний переклад грецького слова
парусія). Він буде присутній тисячу років, Тисячоліття, коли ті, які через віру і послух стануть Його власністю, будуть оживлені – удосконалені, після пробудження і виведення з гробу. Це відноситься до померлого світу, що повертається з гробу і піднімається до досконалості в часі Тисячоліття в міру, як люди будуть вірити і тривати в послусі]
. А потому кінець [Малий Період після закінчення тисячі років (Об. 20:7-9)]
, коли Він передасть [перестане бути Посередником]
царство Богові й Отцеві, коли [потім]
Він зруйнує всякий уряд [наслідки панування сатани]
, і владу всяку [її форми]
та силу [вчинки сатани]. [Отже, царювання Христа має на меті знищити всі справи сатани – гріх, неправду, смуток, біль, хвороби, смерть і могилу (1 Ів. 3:8; Об. 21:4,5). Знищення гробу означає пробудження всіх померлих; знищення смерті означає звільнення всіх з процесу вмирання. Отже, спочатку через пробудження померлих буде знищений гріб, а потім, поступово через реституційні процеси буде усунений кожен елемент процесу вмирання, гріх Адама, смуток, біль, хвороби, прокляття на землі і т.п]
. Бо належить Йому царювати, аж доки Він не покладе всіх Своїх ворогів під ногами Своїми [тими ворогами є різні форми прокляття, бо в наступному вірші святий Павло називає смерть як одного з ворогів Христа; покласти їх під Його ноги означає повне їх опанування – знищення]
! Як ворог останній смерть знищиться [не стан смерті ані гріб, які через пробудження померлих будуть знищені перед гріхом, болем, смутком і хворобами, але процес вмирання – недосконалість, який внаслідок вироку Адама досягнув усіх. Знищення його останніх слідів завершить справу тисячолітнього Царства; отже, смерть буде останнім ворогом, який буде знищений]». Тому смерть, згадана у 26 вірші, виявляється Адамовою смертю, а не другою, як деякі припускають. Як ми уже зауважили, 24 вірш запевняє нас, що кінець цього посередницького панування наступить лише тоді, коли Христос знищить в людському роді усі рештки панування сатани, його владу і силу діяльності через гріх. 25 вірш доводить, що такою є ціль панування Ісуса. Всі наслідки панування сатани, його влади і сили є в цьому вірші представлені як вороги Ісуса; і оскільки 26 вірш називає смерть одним з ворогів, ми можемо зрозуміти, чим усі вони є. Цими ворогами є нищівні наслідки панування сатани над землею – гріх, неправда, смуток, біль, смерть, гадес. Вони є ворогами Ісуса, оскільки шкодять людству, для відкуплення якого Він помер. Отже, ми бачимо, що ворогами, про яких говорить цей уривок, є всі наслідки гріха Адама; а смерть Адама є першою, а не другою смертю.
Думка 1 Кор. 15:24-26 виражена іншими словами в Об. 21:3-5; 22:3. Смерть і прокляття, яких, як стверджує цей вірш, вже більше не буде, є, без сумніву, смертю і прокляттям Адама. Більше того, друга смерть не є ворогом Ісуса чи людської родини, але швидше приятелем і слугою, який проковтне їхніх ворогів, так як образ другої смерті, Червоне море, було приятелем і слугою Мойсея й Ізраїлю, коли забезпечило охорону Ізраїльтянам і дозволило їм перейти через нього, поглинувши фараона та його армію і залишаючи Ізраїль безпечним і переможним на східному березі. Отже, ми бачимо, що вираз «останній ворог» з 1 Кор. 15:26 не відноситься до другої смерті, але до смерті Адама – першої смерті. Вираз «
смерть Адама» охоплює кожний залишок недосконалості, яку гріх Адама стягнув на людський рід. Цей вираз тут, звичайно ж, не означає
стану Адамової смерті, оскільки ще довго після повернення усіх з гробу, з Адамового стану смерті, людська родина і далі буде виявляти недосконалість. Отже, вираз «останній ворог» тут означає
процес Адамової смерті. Коли останні рештки недосконалості, що є наслідком Адамового гріха, будуть повністю усунені потужною реституційною силою і діяльністю Христа, тоді «останній ворог» буде знищений, що буде кінцем реституційної праці.
Ці уривки так ясно доводять, що невибрані померлі, які в цьому житті були позбавлені можливості осягнути виборче спасіння, будуть пробуджені з мертвих в Тисячолітті й отримають можливість осягнути реституційне спасіння.
Саме такою є Євангелія для людини, яка була представлена в такий спосіб як ангелом при народженні Ісуса (Луки 2:10), так і апостолом Павлом (Гал. 3:8). І саме тому Святе Письмо так сповнене нею.
Зрозуміння цієї справи пояснює минуле і теперішнє поступування Бога з людськими поколіннями. В такому світлі Біблія стає книгою, згідною сама з собою, Божим характером, викупом Христа, з дією Святого Духа, потребами людини і з фактами. Таким чином, вона дійсно відкриється нам як скарбниця чудового плану віків, складеного Богом, і як славний образ Його чудового характеру. За це ми любимо Бога любов’ю, яка перевищує всяку любов, з радістю неба, що зійшла на землю. Славмо, вихваляймо і прославляймо Того, всі вчинки Якого приносять Йому славу! «Великі та дивні діла Твої, о Господи, Боже Вседержителю! Справедливі й правдиві дороги Твої, о Царю святих! Хто Тебе, Господи, не побоїться, та Ймення Твого не прославить? Бо один Ти святий, бо народи всі прийдуть та вклоняться перед Тобою, бо з’явилися суди Твої!» (Об. 15:3,4).
Епіфанічний Том 17, 127-177 с.
Теперішня Правда № 79, вересень-грудень 2002
Виконання Божої волі (1 Ів. 2:17)ВИКОНАННЯ БОЖОЇ ВОЛІ
«Хто Божу волю виконує, той повік пробуває» – 1 Ів. 2:17
Коли людина зі світу починає відчувати потребу пізнавати Бога, її думки можуть обійти багато шляхів у пошуках відповіді, як вона може знайти Бога. Після певного часу пошуків, молитов, запитань про те, як вона може стати Християнином, Бог почне працювати в такій людині через досвід вивчення слова Правди. Він надасть відповідну допомогу, яка скерує новий розум, серце і волю, щоб вона хотіла посвятитися виконанню Божої волі і визнати потребу Утішителя в часі кожної потреби: «Утішитель же, Дух Святий, що Його Отець пошле в Ім’я Моє, Той навчить вас усього, і пригадає вам усе, що Я вам говорив» (Ів. 14:26; BS ’69:50).
Єгова у Своїй милосердній, люблячій доброті дає наступне запрошення: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам вашим» (Мат. 11:28-29). Для ново-посвячених Божих дітей це як музика для їхніх вух! Ярмо (дерев’яна рамка, що використовується для пари волів на обидві їхні шиї) є символом підпорядкування і поневолення. Всі в світі є під ярмом різного виду: ярмо політичне, фінансове чи ярмо бізнесу, соціальне ярмо, ярмо бажань, звичок, егоїзму і ярмо гріха всіх видів.
Людина, яка знаходиться під політичним ярмом, відчуває його тяжкість. Вона зайнята день і ніч, плануючи, розраховуючи і працюючи на відповідальній посаді. Вона старанно вивчає всі хитрощі світової політики, щоб завоювати і утримати прихильність виборців. Вона віддає багато часу, грошей і роздумів та концентрує багато енергії на ризиковані справи, шукаючи певного рівня виконавчої влади; якщо вона в результаті й отримає бажану посаду, то це майже завжди приносить безліч клопотів і виставляє її перед великою кількістю ворогів в опозиційній партії чи партіях, які зазвичай готові очорнити її репутацію при найменшій провокації.
Ті, які знаходяться під фінансовим ярмом, або ярмом бізнесу, є подібним чином пригнічені. Вони працюють довго і важко; вони проектують, планують, вигадують, дратуються і переживають, щоб бути багатими і, роблячи це, потрапляють в тенета, які крадуть в них справжнє щастя, якого земні багатства не можуть принести (1 Тим. 6:8-10).
Ті, які знаходяться в соціальному ярмі, важко працюють і жертвують багато для того, щоб задовольнити вимоги суспільства, накладені на них. Деякі, невимогливі у житті люди, знають, як в дійсності це ярмо тисне на багатих, особливо на тих, які змагаються з іншими, які є більш успішними. Жінки часто виснажують себе в тій службі, яка не приносить задоволення, тоді як їхні чоловіки і батьки доведені до відчаю і розпачу, аби встигати за фінансовими витратами.
Ярмо бажань, звичок, самолюбства і гріха різного виду є насправді важким, а їх тягар є справді гнітючим. Скинути всі види ярма і звільнити себе з усіх тягарів неможливо в цей злий день. Сатана, князь цього світу, вже накинув це ярмо гріха різних форм. І немає можливості принести визволення з-під цього ярма і його обмежуючих кайданів окрім як через Христа, який дасть визволення усім, хто прийде до Нього через покаяння і віру.
В той час як ціллю Христа є остаточне звільнення всіх таких від будь-якого ярма і від всякого тягаря, Він бачить, що вони не здібні користатися і насолоджуватися славною свободою синів Божих; і так, шляхом дисципліни і тренувань, Він має намір привести їх до такого стану. Тому необхідно, аби ті, котрі тепер стали б звільнені від неприємного ярма гріха і теперішнього загального порядку речей, повністю піддали себе Христу, щоб взяли Його ярмо на себе. І Він запрошує усіх, хто прийшов до відчуття дискомфорту від інших видів ярма і від ваги інших тягарів, щоб вони прийшли до Нього для звільнення і відпочинку. З лагідним співчуттям до всіх пригноблених і засмучених Він каже: «Прийдіть до Мене усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою. Візьміть ярмо Моє на себе» і т.д. Мільйони людей відповіли на Його ласкаве запрошення, і вони без жодного сумніву свідчать про легкість ярма Христа і благословення Його обіцяного відпочинку. І все ж, цей відпочинок не є відпочинком загального теперішнього добробуту і свободи від турбот, праці і всіх обмежень.
Взяти ярмо Христа на себе означає стати спільниками ярма разом з Ним і терпеливо йти з Ним. Ярмо є символом залежності, і хто піддається під ярмо, той тим самим піддається під волю і керівництво іншого, і покірно йде, щоб виконати визначене завдання. Це зробив наш Господь Ісус, добровільно піддаючи Свою волю під волю Небесного Отця. Бог не нав’язував Йому цього ярма, і не нав’язує його нікому. Ісус з радістю взяв його і терпеливо його ніс, незважаючи на те, що це коштувало Йому найглибшого приниження; Він не вважав це невдячною службою, але з задоволенням виконував Божу волю (Пс. 40:8,9; Євр. 10:7).
До цілком посвячених звучить запрошення, щоб бути уярмленими разом з Христом, в тій самій службі і з тим самим Учителем. Він запевняє нас, що Його ярмо є любе і Його тягар є легким. Але ми не можемо бути уярмлені з Христом, якщо не маємо Його Духа. Необхідно, щоб двоє, які є під одним ярмом, мали один розум. (Ам. 3:3); а те, що робить це ярмо і надалі легким для нас, це наша радісна витривалість, котра не нарікає під тим ярмом і не намагається його позбутися, але з задоволенням носить його з огляду на кінець, який буде осягнений, як також спільність і товариство з правдивим Спільником у ярмі, що має подібний розум.
Яке благословенне запрошення: увійти під одне ярмо з Христом! І яка надзвичайна можливість навчатися на тій дорозі, по якій наш Небесний Отець хотів би, щоб ми ходили! Дійсно, як би ми могли зійти з цього шляху, коли ми в одному ярмі з таким Провідником! Від Нього ми вчимося цієї дороги; в нашій спільноті з Ним ми отримуємо Його благословенного Духа. Ми вчимося тієї лагідності, яка не нехтує упокоренням, не дивлячись на його глибину, і яка не лише задоволена і щаслива в будь-якій ситуації, але завжди радіє привілею іти цією дорогою, як і надії досягнення її славного кінця. І ми знаходимо відпочинок для наших душ – відпочинок від марних амбіцій і безцільних планів і справ, до яких би нас примусили інші провідники. О, якби всі, хто трудиться під іншим ярмом, і є сильно обтяжені, скинули його з себе, і навчилися, що вони можуть носити таке легке і приємне ярмо Христа, якщо будуть шукати Божої волі усім серцем!
Воля – це сила обирати, а постанова – це рішучість більшості з тих здібностей мозку, які складають інтелект. Тому вона включає більше, ніж самі лише думки. Насправді, воля є для того, щоб контролювати думки. Розум і воля неминуче є близько споріднені. Хоча вони явно не є одним і тим самим; бо розум може розмірковувати, роздумувати і обговорювати різноманітність суперечливих положень, тоді як воля – це рішучість щодо певних ясних визначених напрямків. Однак воля може скеровувати розум розглянути обидві сторони будь-якої пропозиції. Викликаючи здібності розуму, щоб розглянути будь-яку тему і викласти аргументи «за» і «проти», воля має справу з інтелектом.
Всі люди мають волю, слабку чи сильну, і це є важливо, що усі повинні навчитися, як її належно вживати. Яка є воля людини, такою вона є. Бути героєм у боротьбі означає, що сильна воля буде належним чином спрямована, і вплив та цінність особистості буде пропорційною до правильності волі та її сили. Діти повинні тренуватися, не щоб мати слабку волю чи бути взагалі без волі, але щоб мати сильну волю, належно спрямовану в самоконтролі і піддану своїм батькам під Господом і Його провідництвом в гармонії з принципами правди і праведності.
Людина зі слабкою волею схильна бути нерішучою, поступливою і невпевненою.
«Двоєдушна людина непостійна на всіх дорогах своїх» (Як. 1:8). «Ніхто двом панам служити не може», інтереси і цілі яких протилежні (Мат. 6:24). Воля, яка є поділена, яка не є постійною ні в одному ні в іншому напрямку, яка хоче догодити одним і другим або намагається іти по обидві сторони одночасно, звичайно, не може функціонувати правильно і ефективно.
Також ніхто не може з такою волею бути дійсно щасливим. Його життя віри буде роздвоєне через сумніви. Такий, розраховуючи на якусь успішну перспективу, може сказати собі: «Я житиму життям любові, змішаної з ненавистю», або «Я буду віддавати трохи свого часу для пошуку Правди, а трохи для розповсюдження неправди». Судячи з цього, душевний спокій вимагає узгодженої волі і однієї мети. І якщо дія повинна бути результатом чиїхось бажань, то воля повинна бути достатньо сильною, щоб відкинути всі сумніви, перемогти всі обставини та встати і бігти безоглядно у визначеному напрямку.
Апостол Павло адресує Еф. 6:7 тим Християнам, які піддали свою волю Богові, які прийняли Його волю замість своєї власної. Найбільш шляхетні і найкращі з Божих людей ті, хто має сильну, залізну волю, котру вони цілком піддали Його провидінню і керівництву – через Його Слово, Його Святого Духа і Його провидіння, яке нас оточує. Вагання і нерішучість не мають тут місця. Зверніть увагу на слова до Ізраїлю (1 Цар. 18:21): «Чи довго ви будете скакати на двох галузках? Якщо Господь Бог [Єгова], ідіть за Ним, а якщо Ваал [Сатана] ідіть за ним!» Бог бажає нашої повної прихильності і відданості, не лише часткової: «Сину мій, дай мені серце своє» (Пр. 23:26); «Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї!» (Мар. 12:30; Повт. 6:5; 10:12). Бог бажає від таких поклоніння «в дусі і правді» (Ів. 4:23,24).
Те, що Бог тішиться вільною волею у всіх Своїх створіннях, є очевидним також з того факту, що Він дав їм цю здібність – навіть найменшим комахам. Піди до мурашки (Пр. 6:6-8) – подивись на її приклад, і побач, яку велику силу волі вона виявляє. Візьми краплю води і поспостерігай під мікроскопом за її живими створіннями; те, що навіть вони мають свою власну волю, повинно бути очевидним для всіх. Скільки ж більше люди – вони створені, аби бути Божими представниками на землі і володіти нею. Кожен повинен мати (і кожен має) свою власну волю. Саме до неї Бог звертається, шукаючи вірності і послуху Йому і Його розпорядженням для найвищої користі людини.
Бог створив цю землю і дав її синам людським (Пс. 113:24); «ми в Нім живемо, і рухаємось, і існуємо» (Дії 17:28). Отже, на скільки для нас є правильним віддавати Йому нашу найвищу любов і відданість! Як наш Творець і Доброчинець, що любить нас, Він прагне нашого оцінення і вдячності взамін. Він хоче, щоб ми віддали Йому наші розуми, наші почуття і нашу волю.
Нова воля повинна вчитися контролювати наш мозок щодо того, які речі можуть бути властивими, щоб роздумувати над ними, а які ні. Ці особи з новою волею закликаються відкинути зі свого розуму всі самолюбні напрямки думок, відкинути злість, гнів, злобу, ненависть, колотнечу, гордість і т.д., і вкласти лагідність, покору, ввічливість, незлобливість, терпеливість, побожність, братерську доброзичливість, любов і т.п. Вони вчаться, що попередній дух, розум або схильність належить тілу і дияволу, а останній є духом, характером або розумом Христа, і є в згоді з Богом.
Коли Божа дитина зростає в ласці і знанні (2 Пет. 1:5-11; 3:18), вона отримує більший і більший контроль над розумом, тілом і вчинками. Нова воля утримує під собою тіло і веде його до підкорення (1 Кор. 9:27). Ми підкорюємо тіло, коли гамуємо його спроби контролювати нами, і доводимо, що ми не піддаємося його атакам. Ми приводимо його до підкорення, коли наша нова воля утримує тіло і змушує його виконувати Божу волю в праведності і святості. Ми робимо це через силу Божого Святого Духа, який діє в нас.
Нова воля прийняла Божий стандарт, який є вищий від стандарту занепалого людського розуму. Цей Божий стандарт, який є найвищий з можливих, і який не може бути змінений, є об’явлений нам в словах нашого Господа і Апостолів. Не потрібно хитатися через упередження грішного тіла, але потрібно управляти як розумом, так і тілом. Згідно з цим, боротьба, яку веде нова воля, це конфлікт між тілесним розумом (який ми вважаємо мертвим, але насправді він не є таким) і новою волею. Ці двоє супротивні один одному, але відколи посвячена Божа дитина віддала свою волю і прийняла Божу волю, цілі Бога, то її воля повинна контролювати її тілом відповідно до цього стандарту, доки остаточно досвідчення, які вона проходить в Школі Христа, не розвинуть її і не приготують її до Господньої оцінки: «Добре, слуго добрий і вірний», а також його славної нагороди у воскресінні.
Натхнені любов’ю Христа і спонукані Божою волею, ми зможемо все «в Тім, Хто нас підкріпляє, в Ісусі Христі». Це підстава нашої праці примирення! Христос біля криниці, розмовляючи з самарянкою, є прикладом чинення Божої волі, і в той же час освячення (відлучення) Себе заради інших. «Пожива Моя чинити волю Того, Хто послав Мене, і справу Його довершити» (Ів. 4:34). Тут ми бачимо таку відданість Божій праці, що навіть натуральна і звичайна підтримка і турбота про тіло відсунені набік. 36-38 вірші показують, що спеціальним аспектом Божої праці, який Ісус, як Його представник, мав намір тоді довершити, була праця Єврейського Жнива. Божий народ, Його представники, мали працю тут при кінці віку Євангелії у жниві духовних вибранців – Малої Черідки і Великої Громади, а також примирення інших з Богом. Як і у випадку з Ісусом, це було їх поживою – чинити Божу волю у виконанні праці збору духовних вибраних (РТ ’85:3).
Тепер, коли орач наздогнав женця і все духовне насіння було попечатане (
дивись РТ ’71:67), і отримало своє місце, як укомплектована Наречена і Молодий (Об. 19:7-9), все ще потрібно завершити важливу працю примирення віку Євангелії, а саме: працю збирання антитипічних чужинців і скопців (Іс. 56:1-8;
див. статтю «Велика Божа милість до вигнанців» у цьому ж номері), духовно-просвічених, оживлених Духом, але не сплоджених від Духа, які остаточно будуть антитипічними Левитами і Нетинеями в Царстві.
Щодо нас, Божих посвячених Євангельського Віку в наші дні, ми повинні розуміти, що маємо постійно бажати виконувати Божу волю в цьому Розширеному Віці Євангелії, в праці комплектування і приведення до успішного завершення, для слави нашого Небесного Отця і Господа Ісуса. Ми повинні бути старанними, продовжуючи це збирання через особисту євангелізацію, розповсюдження брошур, волонтерську працю та працю для людей в жалобі, разом з усіма іншими аспектами праці примирення. Єгово, благослови нас в цій праці!
НЕ БЕРІТЬ БОЖУ БЛАГОДАТЬ НАДАРМО
В 2 Кор. 6:1 Апостол благає Божий люд, щоб вони «Божої благодаті не брали надармо»; тому що вона не використовується взагалі або використовується достатньо чи неналежно. Ми зрозуміли, що цей текст вчить, щоб ті, які покаялись за гріх і прийняли Ісуса як Спасителя, і стали пробно виправданими, повинні продовжувати прямувати до посвячення, інакше вони втратять своє пробне виправдання для «цілей Віку Євангелії» (РТ ’85:4).
В Е4:346 Пастор Джонсон пише, що вчення про пробне виправдання, яке діє від часу Авеля, Еноха і Ноя (Євр. 11:4-7) до початку реституції, є біблійним. Розглянемо певні Правди щодо пробного виправдання, включаючи пробне виправдання в Епіфанічному Таборі.
Восени 1954 року усі пробно виправдані, які не посвятилися перед тим часом, назавжди втратили свою можливість стати Молодими Гідними, і були виставлені з Подвір’я до Табору; але у зв’язку з цим вони не втратили своєї віри в заслугу Христа як їх єдину надію отримати спасіння, і тому не втратили свого пробного виправдання, хоча вони не могли більше забезпечити собі становища на Подвір’ї. Все ж таки, в Таборі вони зберегли виправдання, АЛЕ ЗІ ЗМІНЕНИМ АСПЕКТОМ – тобто для цілей Епіфанічного Табору. Але вони назавжди втратили свою можливість стати антитипічними Левитами. Епіфанічний Табір складається з «Тих, хто збереже віру в Ісуса як Спасителя і Царя» (ТР ’59:181).
Якби пробно виправдані віруючі втратили цю «Божу благодать» (2 Кор. 6:1), тобто їх стан пробного виправдання для цілей Левитства як Молоді Гідні на Епіфанічному Подвір’ї, вони б не втратили його для цілей Епіфанічного Табору. «Посвячення є завжди на часі актуальним, і такі пробно виправдані мали б привілей посвятитися, і усі дійсно посвячені з них були б прийняті Богом, Він прийняв би їх не для цілей класу Молодих Гідних, але для цілей Табору Епіфанії, тобто для членства в класі Посвячених Табірників Епіфанії (РТ ’75:13).
Кажучи це, ми не повинні думати, що лише ті, які були відкинені з позаобразного Подвір’я, є вірними пробно виправданими в Епіфанічному Таборі. Бр. Джонсон згадує про «Епіфанічний Табір, який буде складатися з вірних виправданих і вірних навернених Євреїв». І він показує, що це буде включати багатьох нових пробно виправданих. Це є очевидним, що він розумів, що після укомплектування Епіфанічного Подвір’я восени 1954 року, деякі, які раніше не вірили в Ісуса, як їх Спасителя, повинні були зробити це і через те отримати пробне виправдання для цілей Епіфанічного Табору.
Ці добрі лідери Посвячених Табірників Епіфанії, як підпастирі, належно, з християнською любов’ю, дуже зацікавлені вівцями Господа, їх християнським добром та обітницями спадщини, інакше б ці брати, вступаючи в символічне подружжя (єдність) з непосвяченими пробно виправданими або з невиправданими, особливо в їх самолюбних і світових цілях, амбіціях, ученнях і практиках, втратили б своє право на їх обіцяну особливу спадщину як Посвячених Табірників Епіфанії і відпали б взагалі до реституційного класу (Чис. 36:3,4).
В R3329 читаємо: «Яку обережність повинна викликати в нас ця думка [прийняття почесного Христового імені] і як властивим буде сказати собі: «Я повинен подивитися, чи я не беру імені Господа надаремно… Я ходитиму обережно, намагаючись, наскільки це можливо, не зневажати цього імені, але навпаки, шануватиму його в кожній думці, слові і вчинку».
Ми можемо брати Боже ім’я надаремно (Вих. 20:7), не лише зневажаючи Його, але також занедбуючи використовувати або неналежно використовувати наші привілеї як служителів примирення. Відповідно, невірним є той, хто бере Боже ім’я надаремно, а вірним є той, хто бере Боже ім’я властиво і в гармонії з його цілями. Чинення цього має бути нашою щоденною метою.
В 1 Кор. 10:31 читаємо: «Тож, коли ви їсте, чи коли ви п’єте, або коли інше що робите, усе на Божу славу робіть!» Цей текст наголошує на чиненні того, що ми робимо в нашій поведінці і в нашій службі, нашій діяльності для Єгови. Натиск тут зроблений на те, щоб бути виконавцями, а не лише слухачами. В Як. 1:22-25 ми читаємо: «Будьте ж виконавцями слова, а не слухачами самими, що себе самих обманюють. Бо хто слухач слова, а не виконавець, той подібний людині, що риси обличчя свого розглядає у дзеркалі, бо розгляне себе та й відійде, і зараз забуде, яка вона є. А хто заглядає в закон досконалий, закон волі, і в нім пробуває, той не буде забудько слухач, але виконавець діла, і він буде блаженний у діянні своїм!» (РТ ’81:4).
Інший текст, в якому велика увага звернена на діяльність, це 2 Петра 1:10,11: «Бо роблячи так, ви ніколи не спіткнетесь. Бо щедро відкриється вам вхід до вічного Царства Господа нашого й Спасителя Ісуса Христа». Чинення «так» означає додавати чесноти, робити їх активними в нас, а потім рясніти ними.
Третім важливим текстом, який наголошує на активності в двох аспектах, це Еф. 6:6-8: «Як раби Христові, чиніть від душі волю Божу, служіть із зичливістю, немов Господеві, а не людям! Знайте, що кожен, коли зробить що добре, те саме одержить від Господа». Яким чином ми «все робимо на славу Божу», вірно виконуючи наші обітниць посвячення в нашій фізичній, розумовій, моральній та релігійній активності? Наша переміна характеру не є миттєвою, але через витривалість ми зростаємо більше і більше на подобу Христа, під впливом Святого Духа, який веде нас і навчає нас шанувати речі, які подобаються і є прийнятними для нашого Небесного Отця, і який, якщо ми дозволимо на це, формує нас на Його образ.
Рим. 2:7 подібно проливає світло на значення терпеливості: «Тим, хто витривалістю в добрім ділі шукає слави, і чести, і нетління, – життя вічне». Він отримає вічне життя. Це слово «витривалість» вжите перекладачами, щоб передати грецьке слово
гіпомоне, терпеливість. Перекладачі, вживаючи слово «витривалість», мали на увазі думку про стійкість, яка охоче зносить зло і наполягає на доброму поводженні, не зважаючи на зло. Ось тому вони переклали це слово як витривалість (в англійській додали прикметник «
постійна тривалість»). «Бо вам терпеливість потрібна, щоб Божу волю вчинити й прийняти обітницю» (Євр. 10:36). Ось кілька синонімів слова терпеливість: тривалість, рішучість, тривання, стійкість, сталість (РТ ’73:71).
Виконання Божої волі здійснюється серед несприятливих умов, серед різного роду перешкод. Господь бажає, щоб ми стикалися з такими умовами, тому що через долання цих перешкод ми розвиваємо силу характеру, аби перемогти. Тому ми повинні мати витривалість в наших характерах, і якщо це вимагає таких обставин для її розвитку, то Бог хоче, щоб ці несприятливі обставини приходили в наше життя, щоб ми, розвиваючи цю прикмету, могли бути здатними краще зустріти перешкоди, які не повинні сприйматися зі скаргою і духом нарікання, але з задоволенням і охочим духом.
Виконання Божої волі вимагає, щоб посвячена Божа дитина була добрим управителем! Управитель – це не той, хто має нешкідливий характер, чи той, хто із задоволенням обережно складе в хустинку таланти, які були довірені під його опіку, щоб Господь після Свого повернення знайшов Своє таким, яким Він залишив його
– ні, це той, хто виконує старанне та ефективне використання свого таланту чи талантів у Господній службі, так, щоб під час розрахунку Господь знайшов не лише Своє власне, але й такий великий приріст, який тільки є можливий, видимий у любові, ревності і вірності Його помазаного управителя щодо того, що було йому повірене. Ми бачимо, що Господні посвячені покликані не до бездіяльності чи забезпечення собі зручностей, але до дбайливої і завзятої активності їх служби, яка повинна виконуватися не в дусі найманця і «не про людське око, немов чоловіковгодники, а як раби Христові, чиніть від душі волю Божу, служіть із зичливістю, немов Господеві, а не людям» (Еф. 6:6,7).
ВИКОНАННЯ БОЖОЇ ВОЛІ
Виконання волі Єгови було і лишається привілеєм і обов’язком кожної посвяченої Божої дитини! Найвищою метою в житті людини є не лише робити добро чи завойовувати душі, хоча, очевидно, багато так вважають. Це, швидше, означає виконувати Божу волю. «Щоб ви досконалі були та наповнені всякою Божою волею» (Кол. 4:12). Іноді (або для декого) це може бути виконання певних добрих вчинків або завоювання душ, а іноді (або для інших) це можуть не бути ці особливі речі, які Бог бажає, щоб вони чинили. Для правдивого Християнина відповіддю на питання «Який кінець чи мета мого життя?» є «виконання Божої волі, що б не трапилося». Для декого це може бути проповідування для великих зібрань; для інших – проповідування малим; для деяких це може бути праця забезпечення сім’ї (1 Тим. 5:8); для інших – приємність солодкого відпочинку (BS ’71:50).
Видатний баптистський проповідник з Англії Чарльз Гаддон Сперджен був «покликаний» до величезної церкви проповідувати. Знаючи, що це не було Божою волею для нього, він відповів: «Я не маю амбіцій проповідувати до 10 000 людей, а виконувати Божу волю» – і відхилив запрошення. Ті, котрі цілком піддають свою волю Богові, є дійсно великими і дійсно успішними. Вони мають важіль, який може зрушити світ. «Коли Бог за нас, то хто проти нас?» (Рим. 8:31).
«А оце перемога, що світ перемогла, віра наша» (1 Ів. 5:4). Єдиною справді величною річчю у житті є те, що відбувається з Божої волі. Максимальне досягнення – це виконати Божу волю. Отже, найвищий принцип, згідно з яким ми повинні вести життя, це дотримуватися Божої волі, не дивлячись на добру чи погану репутацію, серед випробувань і спокус, в успіху і невдачах, куди б вона нас не привела.
Яким має бути найголовніше рішення у житті посвяченої Божої дитини? – «Ось іду, щоб волю чинити Твою, Боже!» (Євр. 10:7). Його найвищою освітою? – «Навчи мене волю чинити Твою, бо Ти Бог мій» (Пс. 143:10). Його підтримуючою життя поживою? – «Пожива Моя чинити волю Того, Хто послав Мене, і справу Його довершити» (Ів. 4:34). Його шлях до Божої любові? –
«Чоловік за серцем Моїм…, що всю волю Мою він виконувати буде» (Дії 13:22). Його спорідненість з Ісусом? – «Хто волю Мого Отця, що на небі, чинитиме, той Мені брат, і сестра, і мати!» (Мат. 12:50). Його великим задоволенням? – «Твою волю чинити, мій Боже, я хочу» (Пс. 40:9). Його надією вічного життя? – «А хто Божу волю виконує, той повік пробуває!» (1 Ів. 2:17).
Але як ми можемо «пізнати, добру, приємну та досконалу волю Божу» (Рим. 12:2)? Після того, як ми повністю піддамо нашу волю Богові, посвятимо себе Йому, Він навчає нас на дорозі, якою ми повинні йти (Пс. 32:8; Іс. 48:17) – Він «викликає в нас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю» (Фил. 2:13). Ми приймаємо вказівки, щоб знати Божу волю через Його Слово, Його Духа, Його провидіння і через кожне досвідчення в нашому житті – і це завдяки Божій схильності в нас. Коли ми посвячуємо себе, ми бажаємо виконувати Божу волю. Але ми не бачимо її в повній мірі. Коли ми продовжуємо йти, ми бачимо Його волю все більш і більш чітко. Спочатку приходить бажання, потім активізація і виконання. Який же привілей бути слугами Христа і «
виконувати від душі волю Божу, служити із зичливістю, немов Господеві, а не людям!» (Еф. 6:6,7; 1 Кор. 10:31)!
РТ № 762, ’18:28; TP № 545, ’18:28
Теперішня Правда № 78, липень-серпень 2002
10 ТравняМою голову Ти намастив був оливою, моя чаша – то надмір пиття! — Пс. 23:5.
Повна чаша, яка переливається, має подвійне значення. Це є чаша радості й чаша смутку, і в обох випадках вона переливається. Той, хто хотів би брати участь в радості Господа, мусить також брати участь в Його чаші страждань. Ми мусимо страждати з Ним, якщо хочемо царювати з Ним. Теперішні страждання ми вважаємо негідними навіть порівняння з славою, яка об’явиться в нас, і тому ми можемо радіти в терпіннях, бо як терпіння будуть переливатись, то подібно і радість теж буде переливатись, і ми зможемо повторити за Апостолом: «Радійте… і знову кажу: радійте!». – R 3268
* * *
Голова Церкви, наш Господь Ісус Христос, був помазаний Святим Духом без міри, і це помазання спливало додолу по Тілі. Досвідчення, встановлені Богом для цього класу, були чашею, що переливалась, багатою на благословенства від Господа, що вимірювалися смутком і радістю. Але висота радості була більшою, ніж глибина смутку, і цього слід було сподіватися.
Співзвучні вірші: Пс. 45:8,9; 92:11; Іс. 61:1-3; Мат. 3:16; Дії 10:38; Ів. 14:16,17,26; 15:26; 16:7; 15:11; 16:20-24,33; 17:13; Дії 13:52; Рим. 14:17; 15:13; 2 Кор. 12:10; Євр. 10:34; Як. 1:2; 1 Пет. 4:13; 2 Кор. 1:8,9; 4:7-12,16-18; 6:4-10; 11:23-30; Євр. 12:6-9; 1 Пет. 5:9.
Пісні:
Вірші Зоріння: 26. Статті з Вартової Башти:
R 5653
Питання: Які я мав досвідчення на минулому тижні, пов’язані з думкою цього вірша? Як були сприйняті? Що мені в них допомагало або перешкоджало? В чому був результат?