«Бо всі боги народів – божки, а Господь створив небеса» (Пс. 96:5).
Незважаючи на успіх післанництва в Антіохії Пісідійській, серед євреїв повстав дух противника, який викликав переполох серед побожних і поважних жінок (гречанок, навернених до єврейської релігії). Євреї кинули вирощені з упереджень очорнення на Апостолів, на їх працю і мотиви, і згадані жінки зробили вплив на найважливіших мужів в місті, так, що остаточно місіонери були з нього вигнані. Наступним місцем їх перебування була Іконія, на відстані близько 75 миль на південний схід від Антіохії. Вони виголосили там проповідь в синагозі, звернену до євреїв, і великий натовп, як з євреїв, так і греків (навернених євреїв), увірував. Але невіруючі євреї через очорнення знову здобули вплив над поганським народом. Апостоли залишилися там ще на довгий час («немалий час», в. 28), правдоподібно на кілька місяців, бо там було багато навернених, що потребували навчання, тому це було, з кожної точки зору, прекрасне поле праці. Однак найважливіші в синагозі євреї і погани, які були під їхнім впливом, змовилися, щоб побити камінням місіонерів і уявних богохульників. Дізнавшись про це, Апостоли поступили згідно з порадою нашого Господа, записаною в Мат. 10:23, і втекли від переслідувачів. Вони зупинилися в Лістрі, яка знаходилася на 20 миль далі на південний схід.
Як може повторюватися людська природа! Як народ, який був в завіті з Богом, – в тому числі начальники синагоги, які виступали проти Євангелії і погано трактували її слуг, які старалися лише послужити їм, – так само на протязі цілого віку конфесійні Божі слуги були переслідувачами своїх братів! Подібно діється тепер! Очорнення, фальшиві представлення, не походять від політиків чи відомих людей світу, але від так званих послідовників Господа, серед яких знаходяться такі, які мають великий вплив. І надалі є правдою, що «в небезпеках між фальшивими братами», так як тоді, так і тепер, потрібно сподіватися проявів духа іуди. Як ми на це реагуємо? Якщо нас позбавляють відваги чи наказують нам відійти зо страху, то це є доказом, що ми не є гідні привілеїв і почестей Царства, які будуть уділом тільки тих, які завдяки Господній ласці будуть «більше ніж переможцями»; тих, які швидше з охотою і задоволенням приймуть втрату тих багатств, які вони мають, втрату доброго імені, земної репутації і т.п., аніж доведуть нелояльність відносно Господа і Його братів. Нам не можна також поступати згідно принципу зуб за зуб і відповідати очорненням на очорнення. Ми мусимо терпеливо зносити погане ставлення.
ЧУДО ЗАМІСТЬ ПРОПОВІДІ В СИНАГОЗІ
Лістра була столицею землі, яку називали Вовчою Країною. Люди, які там жили, були менш цивілізованими, аніж в інших відвідуваних місцях. Звичайно там жило небагато євреїв або взагалі їх не було. Не було також жодної синагоги. Виголошення проповідей до народу відбувалося на площі.
Коли святий Павло проголошував проповідь, він зауважив серед слухачів чоловіка, який був з народження кульгавим. Звернувши на нього пильну увагу і бачачи, що цей чоловік мав віру, необхідну для оздоровлення, Павло наказав йому: «Устань просто на ноги свої». Це чудо здивувало людей. Здивовані почали між собою розмовляти вже не по-грецькі, але на незрозумілій для місіонерів лікаонській мові про те, що вони є богами, які уподібнились людям. Після здійснення чуда Апостоли звичайно пішли на відпочинок до своїм помешкань, і були здивовані, коли незадовго по тому побачили зібраних мешканців, які прагнули принести їм жертви, Варнаві як Зевсу і Павлу як Гермесу. Цей народ мав певні традиції, які говорили, що боги відвідують землю як люди. Це, без сумніву, було причиною того, що вони в такий незвичний спосіб поставилися до місіонерів.
Одна з тих історій говорила, що одного разу Зевс і Гермес відвідували саме це місто Лаконію і народ прийняв їх за волоцюг, відмовив прийняти їх, висміяв і образив. Але двоє сільських жителів гостинно прийняли їх до своєї хатини, ділячись найкращим, що мали. За це боги перемінили їх хатину в прекрасний храм, а самі вони були визначені за головних жерців на землі, натомість їх сусіди загинули в потопі. Перед брамою, яка відкриває вхід до Лістри, був поміщений посох Зевса, і припускають, що ця історія була щорічно повторювана в присутності народу. Думаючи про Павла і Варнаву як про наступне втілення тих богів, народ був переконаний, що тепер вони мають можливість виявити їм пошану й гостинність.
Одночасно це була спокуса для місіонерів – спокуси такого роду, в тій чи іншій формі, можуть легко трапитись всім активно задіяним в християнській діяльності. Чи повинні вони прийняти вияв честі зі сторони людей і далі як боги намагатися навчати їх про Христа як правдивого Божого Сина, який зійшов з неба і помер, щоб відкупити світ і т.д., чи вони повинні одразу змінити поступування? Такі спокуси мають величезну силу впливу на багатьох людей: «Мета виправдовує засоби». Тут можна було б назвати подібні спокуси, які трапляються в теперішньому часі. Служитель міг би плисти під фальшивим прапором, під сектантською назвою, а це неправильно відображало б стан його серця, а також він сам не був би їх належним представником. Він старався б таким чином служити Богу і розповсюджувати правду, але чи це було б мудро? Чи це подобалося б Богу, якби ми робили зло, щоб з нього вийшло добро? Думаємо, що ні. Правда може бути представлена так шляхетно з симпатією і гармонійно, як це можливо, але ніколи не може розпочинати доброго бою під плащем лицемірства.
Цей самий принцип відноситься до інших випадків. Підприємець може ховати свічку під посудиною для добра підприємства, обіцяючи собі, що отримані гроші скерує на користь розповсюдження Правди. Але чи таке поступування буде прийняте Господом? Ми віримо, що ні. Деякі вдають незнання Правди чи її легковажать з метою збереження позиції, яку вони займають в суспільстві, і кажуть собі, що в їх поступуванні існують більш ніж компенсуючи користі, які приносять пошану Господу, братам і правді. Ми віримо, що вони самі собі доводять, що є негідні займати становище в Царстві. Цей принцип, який кожен з Господнього народу повинен зрозуміти і міцно уґрунтувати в своєму розумі, щоб міг ним керуватися, має широке застосування,.
ЧЕСНІСТЬ НАГОРОДЖЕНА КАМІННЯМ
Місіонери впали між людьми, намагаючись стримати їх від жертвоприношень і переконуючи, що вони такі ж самі, як і вони, звичайні люди. Вони інформували, що їх справжня місія полягає у відверненні від такого роду вчинків, які є проявом невігластва і забобонів, і тому, щоб вказати їм на правдивого Бога, Його справжній характер і властивий спосіб віддавання Йому честі. Місіонери заявили народу: «Благовістимо вам, – від оцих ось марнот навернутись до Бога Живого, що створив небо й землю, і море, і все, що в них є». З того часу ними керувала мудрість з гори, яка дала їм можливість усвідомити, що цитування віршів Старого Завіту людям, які їх зовсім не знали, є даремним. Саме тому вони розмовляли з ними про те, що ті люди могли зрозуміти і оцінити, і тим самим дали чудовий приклад всім, які будь-коли будуть промовляти як посланці Господа. Тому що значна частина проповідей виходить далеко поза розумові можливості слухачів.
Вони звернути їм увагу на те, що існує Бог, який створив небо, землю і море, і все, що там знаходиться. Вияснили, що хоча цей великий Бог завжди цікавиться своїми створіннями, та однак досі дозволяв, щоб всі непоінформовані і нестримувані народи ходили своїми власними дорогами. Та Бог дав їм певні докази своєї безперестанної опіки у вигляді сонячного світла й дощу, плодів, які видає земля, і пори року, які на ній панують, забезпечуючи тим самим людському роду їжу і можливості для задоволення і цінування життя.
Тут представлена лише невелика частина розмови. Можна припустити, що тут, подібно як і в інших місцях, Апостол вияснив, що часи незнання минулого, на яке Бог не звертає жодної уваги, дійшли, власне, до свого кінця, що прийшов новий період, поворот, в Його великому Божому Плані. І тепер всі люди, де б вони не знаходились, отримують нагадування, щоб каялись, відвернулись від гріха і старалися з пошаною і послухом наблизитись до Бога, і отримали надію на вічне життя завдяки Його запевненню. Без сумніву, Апостол вияснив, що підстава тих надій і наказу покаяння є приписана поясненому факту дання Богом свого Сина, щоб Він став Відкупителем людини, і в майбутньому Відновлювачем. Без сумніву, він пояснив зібраним, що кожне зусилля в напрямку справедливості, правди та побожності буде мати свою нагороду, натомість кожний добровільний гріх колись неодмінно буде покараний, чи то в теперішньому віці, чи в віці майбутньому. Також показав їм, що тепер Божий поклик є тільки покликом зі світу «малого стада», святих послідовників Ісуса, щоб в Його Царстві вони були Його Невістою.
Правдоподібно, всього за кілька днів після цього випадку до Лістри прибули інші євреї, яких характеризувала така сама ревність в протистоянні післанництву Назарянина, яка колись характеризувала самого Павла з Тарсу. М’який народ, що був готовий приносити святому Павлу жертви як богу, невдовзі після цього під впливом заздрісних наклепів, приготованих противником, побив його камінням, а потім виволік за межі міста і залишив на поживу звірам і птахам. Але, очевидно, з’явилося кілька учнів, бо читаємо: «Коли ж учні його оточили, то він устав, та й вернувся до міста. А наступного дня він відбув із Варнавою в Дервію». Людина, що мала такого духа, була незамінною силою, куди б вона не пішла; силою добра, як колись була силою зла, бо теперішній дух, який її відживлював, був духом посвячення, духом святості. Тут є для всіх нас взірець і урок, який ми не можемо переоцінити. Апостол прийняв мудре рішення, що поки публічна думка буде розбурхана, подальша діяльність в Лістрі була б нерозумною. Залишитися – означало б лише стягнути непотрібні переслідування на учнів, які, будучи молодими в вірі, можливо не були достатньо добре приготовані, щоб це знести.
З ДЕРВІЇ ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ
Очевидно, Апостолу була дана якась Божа сила, якась надприродна сила, бо в інакшому випадку він не міг би так швидко відновити здоров’я після того, як його побили камінням. Поясненням цього є, по-перше, непохитна сила волі, яка поневолила його тіло і зробила його слугою; по-друге, Божа співпраця, яка підтримувала його в такому поступуванні. А чи у великій мірі не є так само із нами? Чи віра, відвага, ревність і рішучість не приносять значних результатів відповідно до наших можливостей знесення і протиставлення пробам і труднощам, які приносить нам життя? Чи Господня ласка не є для нас достатньою? А якщо Він дозволяє на те, щоб в нас потрапили справжні каміння чи символічні стріли гірких слів, то чи Він не може прийти до нас з допомогою, щоб ми не були переможені?!
Очевидно, в результаті виголошеної в Дервії проповіді з’явилося багато учнів. Після цього Апостоли повернулися в рідні сторони – в напрямку Антіохії, де знаходився збір, який вислав їх в подорож як своїх представників. Повертаючись тією самою дорогою, вони старалися, по мірі можливості, зустрітися в різних місцях з учнями, зміцнити їх і заохотити на цій добрій дорозі, вузькій стежці. В їхніх проповідях не було жодного підступу. Вони не говорили віруючим, що вже скоро їх бізнес буде добре процвітати, тому що вони залишилися учнями Того Розп’ятого. Вони не говорили їм, що ті переконаються, що християнізм є шляхом, який веде до суспільно багатих і освічених кіл. Навпаки, їх повідомлення залишилося в згоді зі словами нашого Господа: «Це Я вам розповів, щоб мали ви мир у Мені. Страждання зазнаєте в світі» (Ів. 16:33). І «не дивуйтеся, браття мої, коли світ вас ненавидить!» (1 Ів. 3:13). «Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене» (Мат. 5:11).
Далі читаємо, що вони продовжували свою подорож, «душі учнів зміцняючи, просячи перебувати в вірі, та навчаючи, що через великі утиски треба нам входити у Боже Царство» – бо такою є Божа постанова, яка має на меті вдосконалити наші характери і випробувати нашу придатність до спільності з нашим Господом. Ми не забули, дорогі друзі, що теперішній злий світ (вік) ще не закінчився, що сатана є надалі його князем і що утиск є надалі ціною за становище в Царстві! В очікуванні цього Царства, переслідування які нам трапляються, не приносять нам розчарування. І ми – як і наш Господь – можемо переконатися, що «ворогами людині будуть домашні його» – серед його люду, його народу.
РТ №607,’ 87,7-9; ТР №396, ’89,11-13
Теперішня Правда №66,зима-осінь 2019
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
Бо ми маємо не такого Первосвященика, що не міг би співчувати слабостям нашим, але випробуваного в усьому, подібно до нас, окрім гріха. Отож, приступаймо з відвагою до престолу благодаті, щоб прийняти милість та для своєчасної допомоги знайти благодать — Євр. 4:15, 16.
В хвилини спокуси ми повинні серцем піднестися до великого Учителя, з цілковитою певністю віри, визнаючи Його любов, Його мудрість і Його здатність допомогти нам, Його бажання зробити так, щоб усе допомагало на добре тим, які люблять Його. Коли ми прохаємо про поміч в часі такої потреби, то це напевно принесе нам Господню пораду, поміч і силу ходити в праведності, правді, чистоті і любові. Завдяки цьому ми будемо переможцями щогодини, щодня і остаточно – повними переможцями. – R 2248
* * *
Немає таких досвідчень, які переносить Божий люд від тіла, світу і сатани, щоб їх не переходив наш Господь. Та хоча Його спокуси не стосувалися гріха, але світовості і природного самолюбства, то були, все ж, болісними і виробили в Ньому симпатію до нас, які перебуваємо в подібних випробовуваннях. Це повинно наповнити нас довірою і наблизити до Бога через Нього і в Ньому для отримання допомоги в кожній потребі.
Хто вірний в найменшому, – і в великому вірний — Лук. 16:10.
Це не означає, що Божий люд має бути задоволений звичайною рутиною щоденного життя вдома чи на роботі, і має говорити собі: «Бог приймає мою працю так, немов би вона була зроблена безпосередньо для Нього в якійсь іншій, більш прийнятній формі»; натомість, це означає, що кожен, хто знаходиться в такому становищі, повинен день за днем старанно переглядати свої земні обов’язки і зобов’язання, щоб побачити, яким чином можна було б правильно і справедливо викроїти хвилини, години або дні від служби земним речам і земним інтересам, щоб пожертвувати їх для духовних речей і духовних інтересів, своїх та інших. Посвячене серце, самовідданий учень, буде використовувати так швидкоплинні хвилини, вживаючи їх, наскільки це можливо, для справи Отця. – R 3265
* * *
Характер особи проявляється у всьому, що вона робить. Тому її ставлення до малих справ і малих обов’язків є таким же добрим свідоцтвом її характеру, як і поводження у великих справах. Такою є Божа засада оцінення характеру, оцінення святих, вірність Господу яких у малих справах теперішнього життя Він розглядає як достатню гарантію вірності в майбутніх великих справах.
Бо чим серце наповнене, те говорять уста. Добра людина з доброго скарбу добре виносить, а лукава людина зо скарбу лихого виносить лихе — Мат. 12:34, 35.
Отож, нашою найпершою турботою повинно бути наше серце, щоб його почуття і нахили могли бути вповні під контролем Божої ласки, щоб кожен принцип правди і праведності міг бути там укорінений, а справедливість, милосердя, доброта, братерська ввічливість, любов, віра, тихість, стриманість, найвища пошана до Бога і Христа і гаряча любов до всіх рис святості могли бути міцно закріплені як провідні принципи життя. Якщо ці принципи будуть закріплені, утверджені в серці, тоді з доброго скарбу серця уста будуть говорити слова правди, розсудливості, мудрості і ласки. – R 1937
* * *
Серце є джерелом наших слів і вчинків; тому, якими є слова і вчинки людини, таким є її серце. Добре серце наповнене добрими словами і вчинками; лихе серце – лихими словами і вчинками. Наскільки ж необхідним є берегти серце в чистоті! Наступна настанова призначена особливо всім послідовникам Господа: «Над усе, що лише стережеться, серце своє стережи, бо з нього походить життя» (Пр. 4:23).
Улюблені, не дивуйтесь огневі, що вам посилається на випробовування, немов би чужому випадку для вас. Але через те, що берете ви участь у Христових стражданнях, то тіштеся, щоб і в з’явленні слави Його раділи ви й звеселялись — 1 Пет. 4:12, 13.
В неприязному ми світі можемо сподіватися, що одержимо лише зневаги, такі ж, як впали на нашого Господа, тому що учень не більший від свого Учителя. Світ, тіло і диявол противляться нашій дорозі. Існує боротьба всередині і страх назовні, і є багато стріл і вогненних жал, спрямованих на праведних. Якою ж є найбезпечніша постава душі в нещастях і суворих пробах? Чи це не є тихість перед Богом – очікування і пильнування, щоб перш за все пізнати Його керівництво, Його волю в кожній справі, перш ніж наважимось братися до якихсь справ, які часто мають велике значення? Тому Псалмист говорить: «Занімів я в мовчанні, замовк про добро [навіть від чинення чи говорення того, що виглядає добрим в моїх очах]». – R 1937
* * *
Нехай Божі Діти не дивуються, коли приходять випробовування, тому що їх посвячення означає страждання з Христом. Ці випробовування також не повинні їх знеохочувати, а радше мають бути причиною радості, бо вони дають їм привілей страждання з Христом, а такий досвід зробить нашу майбутню славу набагато солодшою. Чим більше ми переносимо страждань, тим більшою буде й майбутня слава. Нехай ця думка буде для нас заохоченням.
А помазання, яке прийняли ви від Нього, – воно в вас залишається — 1 Ів. 2:27.
Благословення і сила Господа супроводили в якийсь спосіб помазання Давида, – хоча як саме, ми не можемо зрозуміти, – даючи йому здібність зростати в знанні і т.п., пристосовуючи і приготовляючи його до обов’язків уряду, на який він був помазаний. Чи у зв’язку з цим ми не можемо розглядати помазання, яке сплинуло на Церкву від часу прийняття її Господом, як прообраз цього? Помазання Церкви не було фізичним помазанням; благословенства, які вона отримала, не були дочасними, бо члени Церкви зростали в ласці, знанні й любові як Нові Створіння, і як такі в майбутньому, в першому воскресінні, вони будуть вдосконалені і зійдуть на престол разом з нашим Господом і Учителем, своїм Головою. – R 3225
* * *
Старожитні ніколи не розуміли, що Помазанець буде складатися з певного числа осіб. Однак ця таємниця була вияснена Церкві Євангельського віку, а вірним є запевнене становище в цьому помазаному гроні. Святе серце і розум, сплоджені при посвяті, були завдатком їх спадщини, незмінним гарантом вірності Бога щодо вірних.
І будуть Мені вони власністю, – каже Господь Саваот, – на той день, що вчиню, і змилосерджусь над ними, як змилосерджується чоловік над синами своїми, що служать йому — Мал. 3:17.
Якби Господь послав нас шукати Його вибраних, то, мабуть, ми зібрали б таких, яких Він відкинув би як негідних, тому що ми не можемо читати сердець. Ця думка повинна розвинути в нас покору, ввічливість і лагідність в стосунку до всіх і повне сполягання на Господа, а також схильність шукати Його керівництва щодо нашої праці як Його слуг, подібно, як Самуїл пошукував Господа у зв’язку з помазанням Давида. – R 3225
* * *
Господь дав славні обітниці тим, які шукають Його як головної мети свого життя. Він чинить їх Своєю власністю, а навіть Своїми синами, що особливо буде заманіфестоване в цей великий день. Він поводиться з ними з делікатною доброзичливістю. Жоден земний батько не трактує своїх дітей з більшою поблажливістю, ніж це чинить Єгова щодо Своїх дітей, які знаходять задоволення у виконуванні Його волі.
Отче, у руки Твої віддаю [в депозит] Свого духа! — Лук. 23:46.
Наш дорогий Відкупитель звернувся з повним довір’ям до Отця, і сповнений віри заявив, що Він усе Своє життя і всі блаженні надії на майбутнє віддає любові Отця і силі Отця, щоб бути в гармонії з Планом і Словом Отця. І так само ми, як послідовники нашого Учителя, мусимо дивитись вперед з вірою, і в нашу смертну годину передати усі наші справи Тому, Який виявив Свою велику любов до нас не лише в даруванні Сина Свого, як нашого дорогого Відкупителя, але і в передбачливій опіці впродовж усієї нашої мандрівки, в Його великих і дорогоцінних обітницях, які йдуть перед нами і дають нам силу, заохочення і запевнення. – R 2473
* * *
Хоча на кілька хвилин перед Своєю смертю наш Господь відчув себе покиненим Богом, та, однак, в момент смерті до Нього повернулось усвідомлення Божої ласки, тому Він звернувся до Бога як до Отця. Його довір’я до Божої ласки було так повним, що Свої надії майбутнього існування Він без тіні сумніву доручив Отцівській силі, маючи досконале запевнення, що Отець знову поверне Його до життя. Дослівний переклад вказує, що Господь, також для блага інших, віддав на зберігання Отцю Свої людські життєві права і Своє право до людського життя.
Вірші Зоріння: 189. Статті з Вартової Башти: R 5621
Питання: Що означала для мене заслуга Христа на цьому тижні? Як на мене вплинуло Його довір’я Богові? Які благословенства вилились на мене, а через мене на інших?
Що на смерть віддав душу Свою, і з злочинцями був порахований — Іс. 53:12.
Як кожен, хто йде слідами Господа, мусить пережити певні гефсиманські досвідчення, то так само кожен, принаймні в якійсь мірі, мусить скуштувати всіх досвідчень свого Учителя. Тож не забуваймо шукати довкола себе нагод служити «братам», «малим», співучням Христа! Будьмо обережні, щоб не додавати наруг, які мусять впасти на всіх послідовників Агнця, але, навпаки, дарувати слова співчуття і допомагати нести один одному тягарі в труднощах і випробуваннях на цьому шляху. Таким чином ми найкраще покажемо нашому Господу і Голові, як ми оцінили б нагоду допомагати Йому нести Його хрест дорогою на Голгофу. – R 2473
* * *
Смерть нашого Господа не була вдаваною смертю. Його смерть була дійсною. Він був у всій Своїй істоті підданий смерті. Цей процес був повільним. Він тривав три з половиною роки і складався з Його фізичного виснаження, розумового смутку та фізичного насильства. Він так сильно нас полюбив, що для нашого блага впродовж трьох днів перебував у стані смерті. Його останні години життя також не пройшли в кращих умовах. Хоча Господь не вчинив ані гріха, ані злочину, все ж, був засуджений на смерть як грішник і злочинець з грішниками і злочинцями.
Якщо ви споживати не будете тіла Сина Людського й пити не будете крови Його, то в собі ви не будете мати життя — Ів. 6:53.
З радістю, любий Господи, ми споживаємо (присвоюємо для наших потреб) заслугу Твоєї чистої природи, принесеної в жертву за нас – для нашого виправдання. Ми також радо будемо учасниками з Тобою в чаші страждання, розуміючи, що це великий привілей – терпіти з Тобою, щоб у властивому часі також царювати з Тобою; бути померлими з Тобою, щоб у вічній майбутності жити з Тобою і бути подібними до Тебе й ділити Твою любов і Твою славу, як Твоя Наречена. О, щоб ми були вірні, не тільки у виконуванні цього символу, але також і в дійсності! Благословенний Господи, ми слухаємо Твоє Слово, яке говорить: «Чашу, що Я її п’ю, ви питимете, і хрищенням, що Я ним хрищусь, ви охриститеся». Господи, ми самі не здібні так жертвуватися, але Твоя ласка є достатньою для нас, тому що ми повністю Твої, тепер і навіки. – R 2436
* * *
Споживати тіло Сина Людського означає, серед іншого, присвоювати собі через віру Його досконалу людську природу, а пити Його кров означає, серед іншого, присвоювати собі через віру Його досконале життя. Таким чином ми присвоюємо собі з заслуги Христа докладну рівноцінність нашого боргу, який виник в результаті гріха Адама. Завдяки цьому присвоєнню досконалої людської природи і життя ми є визнані за досконалих і таких, що мають досконале життя. Без цього присвоювання ми є мертвими в Адамі і не можемо мати життя, але завдяки йому ми маємо життя. Споживання Його тіла і пиття Його крові, особливо останнє, означає, серед іншого, також участь Церкви в жертвенній смерті.
Чаша благословення, яку благословляємо, – чи не спільнота то крови Христової? Хліб, який ломимо, чи не спільнота він тіла Христового? Тому що один хліб, тіло одне – нас багато — 1 Кор. 10:16,17.
Це одна чаша, хоча вона має сік з багатьох виноградних грон, так як один хліб, хоча він складається з багатьох зерен. Зерна не можуть зберегти своєї індивідуальності і свого власного життя, якщо мають стати хлібом для інших. Подібно, грона не можуть залишатися гронами, якщо мають стати оживляючим напоєм. Тому бачимо красу слів Апостола, що Господній люд є учасником одного хліба і однієї чаші. Тут немає іншого шляху, яким ми могли б осягнути нову природу, як тільки прийняття Господнього запрошення пити Його чашу і бути переломленими з Ним, як члени одного хліба [буханця], і бути поховані з Ним в хрещенні в Його смерть, і в такий спосіб осягнути з Ним воскресіння слави, честі і безсмертя. – R 2771
* * *
Хоча основною думкою, символізованою в Господній Вечері, є виправдання, то наступною є посвячення. З цієї точки зору чаша, наповнена для нас Отцем, символізує страждання, пов’язані з процесом жертвенного вмирання, а хліб символізує людську природу Церкви, складену в жертвенній смерті. Так в Пам’ятці є представлена смерть Ісуса і Церкви.
Вірші Зоріння: 54. Статті з Вартової Башти: R 5341
Питання: Чи я страждав на цьому тижні з Господом і братами? Яким чином? В яких обставинах? Що мені в цьому допомагало або перешкоджало? З якими результатами?
Повідомити про помилку
Текст, який буде надіслано нашим редакторам: