Чого пожадає від тебе Господь? (Михея 6:8)

«Чого пожадає від тебе Господь»

Михея 6:8

Процитований вірш не говорить про несамолюбну, безкорисливу, жертвенну любов, яка є відмінною від обов’язкової любові, тобто від справедливості. Це видно з факту постановки питання про вимоги, жадання Єгови. Тому що Бог не пожадає і не домагається жертви, яка означає відмову від своїх прав. Насправді, Бог запрошує приносити жертву, але ніколи її не пожадає (не вимагає). На це вказує той факт, що Бог надає виправданому приписане право на життя разом з життєвими правами. Однак, Бог дає цей дар, не сподіваючись отримати щось взамін, тому що Він не вимагає принесення цих прав у жертву. Отже, Бог не вимагає жертви, але запрошує її принести. Звідси випливає, що посвячення в теперішньому часі є справою вільної волі і привілею, а не обов’язкової любові.

Під час панування Посередника посвячення не буде охоплювати жертвування своїх прав аж до смерті, а включатиме обов’язок виконання Божої волі в справедливості для досягнення досконалого людського життя. Отже, посвячення буде справою справедливості, тобто обов’язкової любові. Тому, в той час воно буде наказом, який випливатиме з Божого права, а не з запрошення, яке є привілеєм людини. Звідси, бачимо виразну різницю між посвяченням для виконання Божої волі сьогодні – воно є справою безкорисливої любові, і в той час – воно буде вираженням обов’язкової любові.

З вище сказаного ми не повинні зробити висновку, що теперішня жертва, як вираження посвячення, поступування згідно з правом безкорисливої любові, звільняє нас від обов’язкової любові. Радше, маємо розуміти, що потрібно реалізувати обидві: обов’язкову любов – як вимогу справедливості, а безкорисливу любов – як привілей жертви.

 Процитований у заголовку вірш був даний тілесному Ізраїлю. Він вказує на необхідність посідання обов’язкової любові, яка зобов’язує усіх, особливо тих, хто посвячується сьогодні, тоді як інші вірші наголошують на привілеї розвитку безкорисливої любові, яка закликає посвячених відгукнутися. Цей вірш говорить, що Божі вимоги, накази (оскільки це стосується обов’язкової любові – справедливості) є потрійними. Бог вимагає: 1 – чинити правосуддя; 2 – милосердя любити і 3 – з твоїм Богом ходити сумирно (покірно). Справедливість – це те, чого Боже право вимагає, чого пожадає. Тому, це право вимагає обов’язкової любові, котра є справедливістю, бо є тим, що ми посідаємо на основі права.

Дехто вважає, що справедливість – це лише право (закон), тобто обов’язок. Однак такий погляд є надто вузьким. Таке поняття виключало б із справедливості любов. Тому, люди, котрі так думають, роблять справедливість холодною, безжиттєвою рисою, яка, будучи прийнята, створює відчуття холоду. Тим часом, насправді, вона є сердечною, живою рисою, яка, будучи прийнятою, дає тепло життя. Незважаючи на те, що вона не є найвищою формою любові – найвищою є несамолюбна, безкорислива любов – все ж таки, вона є певною формою любові, тієї любові, яку ми на основі права винні іншим. Ми винні обов’язкову любов Богу, Христу, іншим духовним істотам, нашим братам і сестрам, усьому людству, включаючи наших ворогів і тварин. Хоча ми винні цю любов усім щойно перерахованим, то ми її винні в різній мірі. В даній статті ми не будемо обговорювати обов’язкову любов до духовних істот, окрім Бога і Христа, а також до тварин. Радше обмежимо це обговорення до обов’язкової любові щодо Бога і наших ближніх.

ОБОВ’ЯЗКОВА ЛЮБОВ ДО БОГА

У процитованому в заголовку тексті від нас вимагається «чинити правосуддя». Це означає, що ми повинні в найвищій мірі любити Єгову, а ближнього – як самого себе. Найвища міра любові до Бога означає, що ми любимо Його усім нашим серцем, душею, розумом і силою (Мар. 12:30; Мат. 22:37,38). Це дуже широка вимога. О, так, всеохоплююча вимога. Впевнено можна сказати, що кожна з цих чотирьох речей, які від нас вимагаються в любові до Бога, має дуже широкий обсяг. Придивімося по черзі значенню кожної з них.

ЛЮБИТИ БОГА УСІМ СЕРЦЕМ

Що означає любити Бога усім серцем? Це означає, що всі наші почуття підтримують нашу любов, добру волю, по відношенню до Нього, і що діють вони на основі нашої любові до Нього. Це означає, що наші релігійні, артистичні, самолюбні і суспільні почуття є активними з причини нашої любові до Бога і що добра воля, яка є в цих почуттях, здійснює підтримку для нашої доброї волі щодо Бога. Наведемо кілька прикладів, як це виглядає у випадку деяких наших релігійних, артистичних, самолюбних і суспільних почуттів, а ці приклади будуть ілюстрацією діяльності усіх цих почуттів.

В першу чергу візьмімо кілька прикладів любові до Бога усіма нашими релігійними почуттями. Любов з віри внаслідок розумової оцінки і покладання серцем на Бога повинна випливати з любові до Бога і її підтримувати. Любов до ближнього повинна випливати з любові до Бога і зі своєї сили надавати підтримку для зміцнення любові до Бога.

Кілька прикладів любові до Бога деякими нашими артистичними почуттями також допоможуть нам зрозуміти цю справу. Наша любов до краси повинна випливати з нашої любові до Бога, а через захоплення красою Божої святості підсилювати нашу любов до Нього. Любов до величних і піднесених речей повинна випливати з нашої любові до Бога, а через її пошану до величності і піднесеності Його особи, характеру, Слова і діл повинна спричинити підсилення цієї любові. Любов до милих і приємних речей повинна функціонувати внаслідок нашої любові до Бога і підтримувати цю любов.

Кілька прикладів наших самолюбних (але негрішних) почуттів в любові до Єгови, що ілюструють, як ми повинні любити Його усіма нашими самолюбними почуттями, дозволять нам краще зрозуміти, що означає любити Бога усіма нашими самолюбними почуттями. Наша любов до доброї думки про себе від інших повинна діяти на основі любові до Бога. Вона повинна надати любові до Бога свою обов’язкову добру волю для того, щоб зміцнити любов до Бога в її діянні. Любов до безпеки повинна діяти на основі любові до Бога і підтримувати нашу любов до Бога. Любов до здобування і збереження посілості повинна діяти під впливом любові до Бога і бути підтримкою любові до Бога у ще більшій мірі. Любов до відпочинку, здоров’я і життя повинна виникати з любові до Бога і зміцнювати її своєю збуджуючою силою.

Кілька прикладів деяких наших суспільних почуттів в любові до Бога, вжитих як ілюстрація, як ми повинні любити Бога усіма цими почуттями, послужать нам для досягнення цієї цілі. Наша любов до чоловіка чи жінки повинна бути спонукувана нашою любов’ю до Бога, і в свою чергу сама повинна вживати це почуття для підкріплення нашої любові до Бога. Наша любов до друзів повинна випливати з нашої любові до Бога і також повинна бути вжита для її збільшення. Наша любов до протилежної статі повинна виростати з любові до Бога і бути вжитою для її підтримки.

Наведені ілюстрації допоможуть нам зрозуміти, як безкорислива любов підсилить нашу любов до Бога усім серцем; як любов до поезії, красномовства, музики, живопису, скульптури, архітектури, гумору і т.д. допоможе нам любити Бога усім нашим серцем; як любов до доброї думки про нас від інших, скритості, самооборони і агресивності посприяють нашій любові до Бога усім серцем; і як любов до батьків, братів, домівки і вітчизни посприяють любові до Бога усім серцем.

ЛЮБИТИ БОГА ВСІЄЮ ДУШЕЮ, РОЗУМОМ І З ЦІЛОЇ СИЛИ

Любити Бога всією душею своєю означає, що сама наша істота повинна з кожної точки зору діяти з любові до Бога і усіма своїми силами зміцнювати цю любов.

Любити Бога всім своїм розумом означає, що кожне вживання здібностей спостережливості, кожен прояв діяльності пам’яті, уяви, кожне вживання наших здібностей дедуктивного та індуктивного мислення, повинно випливати з любові до Бога і служити поглибленню цієї любові.

Любов до Бога з цілої сили своєї, як про це говорить Мар. 12:30, містить у собі силу тіла, серця, розуму, душі і волі з особливим наголосом на силу волі, яка в основному полягає в сталості і витривалості характеру і проявляє свою діяльність фізично, розумово, артистично, морально і релігійно. Сталість є джерелом самоконтролю, а витривалість – терпеливості (в значенні витривалості в чиненні добра, незважаючи на перешкоди і радісно їх зносячи). Звідси випливає, що головними прикметами, які проявляють тут свою діяльність є самоконтроль і терпеливість. Любити Бога з цілої сили самоконтролю означає дозволити, щоб кожен прояв самоконтролю випливав з любові до Бога, а також означає, що він в своїй силі стає підставою нашої любові до Бога, щоб вона могла діяти. Любити Бога з цілої нашої сили терпеливості, витривалості, означає, що кожен прояв її діяння походить з любові до Бога і надає своєю силою підтримку любові до Бога у всіх її діяннях. Таким чином ми можемо зрозуміти, що означає любити Бога з цілої нашої сили, так само, як це було у випадку любові Бога усім серцем, душею і розумом.

Певна частина людей з великою мірою зіпсованими схильностями відкидає Боже право, яке вимагає від Його створінь любити Його усім серцем, душею, розумом і силою. Декотрі з них вважають, що оскільки існує Бог, то достатньо погодитися віддати Йому певну міру любові, однак заперечують, що Бог або хто-небудь інший має право вимагати чиєїсь любові з усього серця, душі, розуму і сили. Ми погоджуємося з тим, що за винятком Бога і Христа ніхто не має права вимагати, щоб ми любили його усім серцем, душею, розумом і силою. Однак, ми ґрунтуючись на найвищому авторитеті, стверджуємо, що Бог має право не тільки вимагати, але й жадати від нас такої любові. Це біблійне вчення має своє обґрунтування у вимогах розуму.

Коли роздумуємо про добро, яке Бог дає усьому людству в творенні і провидінні, то під впливом правильного розумування змушені дійти висновку, що ми винні Богу любов з усього серця, душі, розуму і сили за те, чим ми є, що маємо, ким прагнемо бути і що Бог постійно нам дає. Він дозволив, щоб ми стали істотами найвищого ряду серед земних створінь. Забезпечив нас тілами з прекрасними органами, чуттями і способами їх функціонування. Дав нам такі придатні здібності сприйняття, запам’ятовування і мислення. Обдарував нас артистичними здібностями, з яких ми маємо багато задоволення і користі. Надав нам здібності і почуття, які, при правильному вживанні, приносять і нам, і іншим багато користі. Однак, найбільшим Його особистим даром є наші релігійні почуття, надані нам, щоб ми могли мати правильні відносини з Ним.

Він забезпечив нас не тільки великими особистими здібностями, але й помістив нас у прекрасному середовищі. Подумаймо про величезні користі, які маємо навколо нас в природі: величність і красу органічної і неорганічної природи. Яким добрим виявився Бог, що дозволив нам жити в найкращій країні, цивілізації, суспільстві, в найкращому часі і умовах життя, свободі і прагненні щастя, у віці винаходів і великих можливостей здобуття освіти, під пануванням найкращих людських прав!

Без сумніву, Єгова оточив нас найвищими провіденціальними благословенствами. Ніколи люди не жили краще, не харчувалися і не одягалися, як в нинішньому поколінні. Бог забезпечив нас природними багатствами: вугіллям, газом, нафтою і водою, які дають світло, тепло і енергію, які ми помічаємо в небесних тілах. Відсунув від нас багато нещасть, пов’язаних з пожежами, бурями, припливами, землетрусами, вулканами, заразами, голодом і поблагословив нас багатством збіжжя, овочів, фруктів, горіхів і м’яса. Забезпечив атмосферу складниками, потрібними для дихання.

Таким чином, через такі повсюдні і життєво важливі благословенства, як пори року, повітря, світло, їжа, вода і тепло (які є життєво необхідними, але люди часто забувають, що це благословенства), Бог в Своєму провидінні так багато добра зробив для всіх (Дії 17:25). Отож, бачимо, що з огляду на Його творчі і провіденціальні добродійства, Бог має право вимагати, а ми почуваємося зобов’язаними виявляти Богові любов з усього серця, душі, розуму і сили. Той, хто відмовляється так любити Бога, доводить, що забуває Його великі дари, забуває зв’язки, які єднають його з Богом внаслідок створення. Такий дає доказ невдячності і поганого характеру. Отже, завжди є правильним, щоб усе створіння любило такого прекрасного і щедрого Творця і Дарувальника усім серцем, душею, розумом і силою.

ОБОВ’ЯЗКОВА ЛЮБОВ ДО НАШИХ БЛИЖНІХ

Обов’язкова любов до Бога з усього серця, душі, розуму і сили не вичерпує застосування справедливості. Вона стосується також ближнього. Звичайно, вона не може охоплювати ближніх в тій самій мірі, що й Бога, тому що те, чим ми завдячуємо Богові, не завдячуємо жодному ближньому з точки зору отриманих благ. Справді, від деяких ближніх ми взагалі не отримуємо добродійств, а від інших замість добродійств зазнаємо кривди. Обов’язкова любов до ближніх не оперта на факті отримання добродійств, на відміну від обов’язкової любові до Бога. Згодом ми повернемося до підстави обов’язкової любові до наших ближніх, але спершу прагнемо вияснити певні справи відносно права справедливості щодо ближніх.

Зі слів Ісуса (Мат. 22:39) ми довідуємося, що право справедливості щодо ближнього звучить так: «Люби свого ближнього, як самого себе». Сам Ісус пояснює це так: «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви» (Мат.7:12). Слід зауважити, що цей фрагмент не каже, що все, ЩО ТІЛЬКИ ЛЮДИ ВАМ ЧИНЯТЬ, те чиніть їм і ви. Бо в такому випадку їх поступування стало б для нас правилом, а це часто приводило б нас до поганих поступків, адже люди часто поступають погано по відношенню до нас.

Зауважмо також, що цей вірш не вимагає від нас, щоб ми чинили людям все, ЧОГО ТІЛЬКИ ВОНИ ХОТІЛИ Б, ЩОБ МИ ЇМ ЧИНИЛИ, тому що їхні прагнення стали б для нас правилом поступування, а їхні прагнення часто є поганими й нерозумними. Цей вірш також не вимагає, щоб усе, ЧОГО ТІЛЬКИ ХТОСЬ БАЖАВ БИ ВІД ІНШИХ, ЩОБ ЙОМУ ЧИНИЛИ, мав би чинити їм, тому що це означало б, що чиясь воля є для такого правилом поступування, а це часто приводило б до помилкового і нерозумного кроку.

Що є правилом для чийогось прагнення відносно того, що повинно бути вчинене для нас? Відповідаємо! Ним є те, що Бог прагне для когось і що повинно бути його прагненням для себе. Це вчинить Божу волю справедливості скарбницею речей, яких хтось прагне, щоб були йому дані. Що це є правдою випливає з факту, що Ісус подав це вияснення Золотого Правила Своїм учням, які прийняли Божу волю за підставу своїх думок, мотивів, слів і вчинків – «усе, чого тільки бажаєте» і т.д. Такі прагнули б від своїх ближніх (на основі справедливості) того, що Божа воля справедливості вимагала б від них, щоб вони прагнули для себе.

Отже, сенс цього правила ми можемо представити наступним чином: усе, ЧОГО ТІЛЬКИ, ПІСЛЯ ВІДМОВИ ВІД ВЛАСНОЇ ВОЛІ І ПРИЙНЯТТЯ БОЖОЇ ВОЛІ ЗА ВАШЕ ПРАВО ПЕРЕД ЛИЦЕМ БЛИЖНІХ, бажаєте, щоб вам вони чинили в думках, мотивах, словах і вчинках, так і ви чиніть їм.

НЕВІД’ЄМНІ ПРАВА ЩОДО ЛЮДИНИ

Виникає питання: якими є наші права щодо ближніх? Зауважмо, що наше питання не звучить: якими є наші права щодо Бога? Ми, фактично, не маємо жодних прав щодо Бога, бо всі вони були втрачені внаслідок Адамового гріха. Ми успадкували цю втрату. Однак, ми посідаємо невід’ємні права щодо наших ближніх. Ці права – це не просто привілеї, які вони довільно можуть надавати чи стримувати, а невід’ємні права, які вписані в нас, людей і відносяться до ближніх.

Такі невід’ємні права відповідають нашим фізичним, розумовим, артистичним, моральним і релігійним здібностям, якими ми наділені. Посідання фізичних невід’ємних прав означає, що ми маємо вживати наші свободи збереження наших тіл так, щоб це було в згоді з вживанням іншими їхніх прав. Наші розумові невід’ємні права вимагають, щоб ми користувалися нашими свободами сприймати, запам’ятовувати, уявляти і мислити так, як собі бажаємо, але в згоді з правами інших. Наші артистичні невід’ємні права є привілеєм вживання наших здібностей до піднесеності і краси, які проявляються в поезії, музиці, красномовстві, живописі, скульптурі, архітектурі, гуморі, привабливості, без обмежень збоку інших, але разом з тим і в згоді з їх правами.

 Наші невід’ємні моральні права щодо нас самих є привілеями, які ми маємо використовувати за нашим уподобанням (право на самооцінку, визнання від інших, відпочинок, обережність, збереження таємниць, передбачливість, самооборону, агресивність, любов до їжі, напоїв, здоров’я і життя), але так, щоб це було в згоді з правами інших. Наші невід’ємні моральні права по відношенню до інших є свободами, якими ми можемо користуватися щодо почуттів до протилежної статі, прав стосовно чоловіка і жінки, батьківських, синівських, приятельських почуттів, любові до дому, патріотизму – причому в згоді з правами інших. Наші релігійні права – це прерогативи, які дозволяють нам вживати віру, надію, самоконтроль, терпеливість, побожність, братерську любов і любов безкорисливу в згоді з правами інших. Так виглядають наші невід’ємні права.

Окрім цих невід’ємних людських прав, ми, як посвячені, посідаємо невід’ємні духовні права щодо Бога, Христа, братів, світу і ворогів. Ці права є нашими, поки ми залишаємося вірними. Однак, ми можемо користуватися ними лише в згоді з правами Бога, Христа і братів. Ці права на духовному рівні по відношенню до тих, хто їх посідає, діють так само, як наші людські невід’ємні права по відношенню до невід’ємних прав наших ближніх на людському рівні.

Оскільки непосвячені не мають таких невід’ємних духовних прав, то можемо вільно користуватися цими нашими правами, не беручи під увагу таких прав у непосвячених, бо вони їх не мають. Однак, користуючись нашими самолюбними і суспільними духовними правами, наскільки дозволяє правда, справедливість і святість, ми мусимо чинити це в згоді з природними правами непосвячених, по відношенню до яких маємо зобов’язання (наприклад в громадських, родинних чи бізнесових справах).

Отже, ми не повинні бути зайняті дослідженням чи духовними послугами коштом наших обов’язків, належних обов’язків щодо родини і роботодавця. Ми також не повинні давати гроші на Господню працю, якщо це перешкодило б нам заплатити борги чи податки цивільним владам. Але ми, посвячені, не повинні зрікатися наших релігійних невід’ємних прав на догоду людським бажанням, бо ці права обумовлюють наші обов’язки щодо Бога. Наприклад, ми не повинні відрікатися від Христа через те, що так наказують батьки чи держава. Однак, ми не можемо посвячувати прав інших, бо це було б крадіжкою (Іс. 61:8), а тільки наші власні права.

До чого провадить ця справа невід’ємних прав, якщо йдеться про обов’язкову любов? Відповідаємо: в такий спосіб ми довідуємося, чого ми повинні очікувати від інших, щоб вони чинили нам в думках, мотивах, словах і вчинках, бо Бог надав усі такі права у взаємній залежності і жадає, щоб усі дотримувалися цих прав щодо інших, визнавали їх у інших і вживали свої власні права тільки в згоді з невід’ємними правами інших. Так виглядає ця справа. Адже багато хто мають ті ж самі загальні невід’ємні права і можуть вимагати, щоб інші їх дотримувалися і визнавали.

Коли всі можуть сподіватися, що інші шануватимуть і визнаватимуть їхні невід’ємні права? Лише тоді, коли кожен сам шануватиме і визнаватиме ці права у інших. Тому, Бог постановив, щоб ці права кожного були шановані і визнані, щоб згідно з невід’ємними правами кожен чинив іншим те, чого сам прагне, щоб інші чинили йому. Отже, право любові до ближнього як до самого себе випливає з факту, що всі мають ті ж самі загальні невід’ємні права. Тому, всі мусять шанувати і визнавати невід’ємні права інших, якщо хочуть, щоб інші дотримувалися і визнавали їхні права.

Отже, ми стверджуємо: якщо ми прагнемо, щоб інші визнавали і дотримувалися наших фізичних, розумових, артистичних, моральних і релігійних прав, то ми мусимо дотримуватися і визнавати їхні права. Якщо прагнемо, щоб інші шанували і визнавали наше здоров’я, безпеку, життя, власність, добру думку про нас, наш спокій, забезпечення, оборону і т.п., то мусимо так само відноситися до прав інших. Якщо хочемо, щоб інші поважали і визнавали наші права щодо нашої статі, становища чоловіка, жінки, батьків, дітей, братів, друзів, щодо нашого дому, країни, то мусимо так само поступати з правами інших. Поступаючи так, керуючись доброю волею, ми будемо виконувати царський закон: люби свого ближнього, як самого себе.

ОБОВ’ЯЗКОВА ЛЮБОВ НЕ ОЗНАЧАЄ ОДНАКОВОЇ ЛЮБОВІ ДО ВСІХ

Любити ближнього, як самого себе не означає, що ми маємо любити всіх однаковою мірою і чинити кожному стільки, скільки чинимо деяким. Бо це право не каже: обдаруєш ОДНАКОВОЮ ЛЮБОВ’Ю ВСІХ і будеш чинити так само всім, як деяким. По-перше, це неможливо, щоб ми чинили так само всім, кого знаємо, а тим більше кожному так, як це чинимо деяким. По-друге, це було б неетично, якби ми любили всіх однаково. Без сумніву, ми не повинні любити чужих в такій самій мірі, як членів сім’ї, близьких друзів і товаришів. Більше того, було б неетично любити злих так само, як добрих.

В чому ж тоді полягає помилка такого розумування, щоб всіх обдарувати однаковою любов’ю і доброчинністю? Тут упущено очевидний факт, що одні ближні є ближчими нам від інших. Чи жінка, чоловік, батьки і діти не є нам ближчими, аніж люди, котрих ми ніколи не бачили і про існування яких нічого не знаємо? Звичайно ж, ми маємо більше любити і більше чинити цим першим, аніж другим. А тому, міра нашої любові і доброчинності має бути зумовлена мірою приязності з ближнім.

Ми маємо ближніх в Адамі та в Христі, і в кожному з цих класів є різна міра приязності з ближніми. Найближчими з усіх ближніх в Адамі є чоловік і жінка, потім батьки і діти, потім брати і сестри, потім інші родичі у відповідній послідовності, а потім знайомі в різній мірі близькості і т.д. Отже, наша любов і доброчинність щодо ближніх буде змінюватися так, як змінюється міра близькості до них як ближніх.

В Христі теж є різна міра близькості між ближніми. Перш за все, найближчими є Бог і особова частина угоди як символічні чоловік і жінка, потім як батьки і їх діти, потім брати в різній мірі близькості: найближче Христос, потім члени зірок і т.д. Існує також і різна міра близькості між класами. Наприклад, по-черзі: Малу Черідку, Велику Громаду, Молодих Гідних, квазі-вибраних і т.д.

В кожному випадку зміна міри приязності щодо наших ближніх буде зумовлювати міру любові і доброчинності, до яких ми зобов’язані. Але в кожному випадку після того, як ми переконаємося, яке місце займає ближній з огляду на різну міру його близькості як ближнього, належить запитати себе: що згідно з невід’ємними правами я хотів би, щоб він мені зробив в мотивах, думках, словах і вчинках, якби був на моєму, а я на його місці? Правильна відповідь завжди вкаже, що належить зробити для нього. Це правило, якщо властиво застосоване, покаже кожному в кожній життєвій ситуації його обов’язкову любов до свого ближнього.

А інше правило, яке стосується любові до Бога з усього серця, душі, розуму і сили, якщо властиво застосоване, кожному вкаже, незважаючи на життєві обставини, на його обов’язкову любов до Бога. Тому, ці два правила стосуються кожної життєвої ситуації в справі обов’язкової любові і панують над нею, якщо властиво застосовані. Ось так прекрасна Божа мудрість в кількох словах виражає правила, які стосуються кожної можливої життєвої ситуації на основі справедливості! Тому, автор цих правил мусить бути всезнаючим, а їх наявність в Біблії доводить, що вона є натхненою Книгою!

ЛЮБИТИ МИЛОСЕРДЯ

Якби Адамів вирок не тяжів над людським родом, тваринами і землею, то не було б потреби в другій вимозі з нашого заголовного тексту: «Милосердя любити». Після Малого Періоду майже не існуватиме потреба в цій вимозі, як у вишньому розпорядженні для вираження в зовнішньому поступуванні, тому що, незалежно від дуже великих вимог по відношенню до людей чи тварин, тоді не буде потреби проявляти милосердя. Та однак, як прикмета – симпатія, з котрої випливає зовнішня дія – милосердя завжди буде частиною досконалих характерів, бо любов до милосердя як прикмети є в людині частиною Божого образу.

Милосердю можна дати таке визначення – це співчуття або симпатія, яка приносить полегшення слабому і нещасному. Душею милосердя як прикмети є співчуття або симпатія, яка є внутрішньою активністю. Його зовнішнім проявом є приношення полегшення. Предметом діяльності милосердя є слабкі і нещасні. Отже, милосердя – це складена тобто третьорядна ласка, головним складником якої є співчутлива доброзичливість або ж доброзичливість, яка проявляється в симпатії і добрих учинках, роблених з метою принесення страждаючим полегшення відповідно до їх слабостей чи нещасть.

В етимології слова милосердя міститься ідея прикмети, яка відчуває співчуття, симпатію. Грецьке слово, перекладене як співчувати (мати співчуття), звучить сплахнізомаі, а співчуття –сплахнон. Первісне значення цього останнього слова було кишка, нутрощі, а другорядне значення – милосердя. Це слово набуло такого значення, тому що коли хтось відчував глибоку симпатію, співчуття, то його нутрощі здригалися. Коли про Ісуса є сказано, що Він посідав співчуття до слабких або нещасних, то це означало, що Він так глибоко співпереживав з ними, що Його нутрощі здригалися.

Якщо хтось відчуває глибоку симпатію, співчуття і одночасно може спостерігати за своїми, пов’язаними з симпатією почуттями, той переконається, що його нутрощі дрижать. Це можна відчути на похоронах, коли глибоко співпереживаєш або співчуваєш з особою в жалобі. Є такі особи, які глибоко відчувають переживання інших, їх слабкості або нещастя, однак нічого не роблять, щоб їм допомогти. Такі є тільки частково милосердними. Є й такі, які допомагають слабким і нещасним, але не відчувають співчуття або жалості до них. Такі теж є частково милосердними. Отже, щоб бути милосердним, вони мусять співпрацювати як відповідні почуття, так і реальна допомога. Звідси, ці обидва види діяльності утворюють милосердя.

ВИДИ СЛАБОСТЕЙ І НЕЩАСТЬ

Слабості і нещастя можуть бути фізичними, розумовими, артистичними, моральними і релігійними. Фізичні слабості і нещастя включають різні види хвороб, каліцтв, ампутацій, убозтва, голоду, спраги, епідемії, нещасть, посух, руйнувань, наготи, втрати даху над головою, жалоби, недолі, депресій, ув’язнень, переслідувань, трудів ітп. Багато людей відчувають співчуття або жалість з приводу фізичних слабостей і нещасть. Справді, більше є таких, які краще розуміють цю форму слабості і недолі, ніж будь-яку іншу. Як правило більшість людей співчуває радше з приводу цих слабостей і невдач, аніж з приводу інших форм недолі.

Вищу форму милосердя відчувають щодо розумових слабостей і нещасть. Численні розумові слабості є наслідком спадковості, наприклад: слабості в здатності сприймати, відтворювати, уявляти і мислити. Дехто потрапляє в різні звички, особливо в старшому віці. У деяких осіб розумова слабість і недоля в різному ступені набуває форми немочі і божевілля. Отже існує багато форм розумових слабостей і нещасть. По відношенню до них правильним є розвивати співчуття як в почуттях, так і в діяннях з метою приношення полегшення.

Артистичні слабості і нещастя часто зустрічаються особливо у випадку псевдо артистів в галузі красномовства, поезії, музики, живопису, скульптури і архітектури, де часто домінує поганий смак і невдачі. Співчуття з приводу таких слабостей і нещасть не є достатньо глибоким чи повсюдним. Відчувають його лише артистично обдаровані і розвинуті.

Набагато глибшу форму слабості і нещастя зустрічаємо у сфері моральності. У відносинах між людьми великою мірою переважають такі моральні слабості і нещастя, як перебільшені чи занижені: самооцінка, схвалення від інших, неспокій, обережність, таємничість, передбачливість, войовничість, агресивність, любов до їжі, напоїв, здоров’я і життя. Також дуже часто між людьми беруть верх такі моральні слабості і нещастя, як перебільшені чи недостатні сексуальні почуття щодо чоловіка чи жінки, батьківські, синівські, братерські, приятельські почуття, почуття патріотизму і любові до свого дому. Це ще гірша форма слабостей і нещасть, ніж ті, які були перераховані раніше. Вона закликає практикувати милосердя, симпатію, тобто жалість і вимагає допомоги більше, ніж будь-яка інша з перерахованих форм. Нажаль, більшість людей не відповідають на цей заклик так часто, як це чинять наприклад, коли помічають потребу співчуття при фізичних слабостях і нещастях.

Найгіршою з усіх форм слабостей і нещасть є релігійна слабість і нещастя. Бо вона стосується, по-перше, ставлення кожної особи до Бога і, по-друге, ставлення кожної особи до ближнього, яке випливає з її ставлення до Бога. Часто ставлення окремих осіб до Бога виражається в недовірливому, в невіруючому і помилково віруючому стані серця щодо Бога. Прояви цього ми бачимо в атеїзмі, агностицизмі, матеріалізмі, гуманізмі, пантеїзмі, деїзмі, три теїзмі, еволюціонізмі, вищому критицизмі, ієрархізмі і сектантстві. Релігійна слабість, без сумніву, існує також у більш витонченій формі: у сумнівах щодо особи Бога, Його характеру, Слова і діла, особливо щодо Його провіденціальної діяльності. Ця слабість проявляється також у формі розчарування, знеохочення і розпачу. Помічаємо цю слабість в нерішучості, змінності і непостійності, в непобожності і нестачі братерської та безкорисливої любові, в нечутливості серця і нестачі ревності.

Релігійні слабості і нещастя повинні промовляти до нашого милосердя більше, ніж будь-яка інша форма слабості і нещастя. Однак в дійсності більшість людей мало звертають уваги на прояв цієї форми милосердя. Міра милосердя, яку ми повинні проявляти, віримо, повинна зменшуватися в залежності від наступного порядку форм слабостей і нещасть: релігійні, моральні, розумові, фізичні, артистичні.

ПОГАНЕ СТАВЛЕННЯ ПОВИННО ВИКЛИКАТИ МИЛОСЕРДЯ

Є ще одна причина, через яку ми повинні розвивати милосердя, а саме: погане поводження з людьми повинно викликати в нас милосердя, співчуття й імпульс несення допомоги тим, з ким погано поводяться. Сатана є архімучителем нашої раси. Щоб забезпечити і побільшити своє панування над людством, він вдавався до кожного викруту зла, щоб мучити людський рід. Це погане поводження страшно зашкодило людській расі з фізичної, розумової, артистичної, моральної і релігійної точки зору. А той факт, що це погане поводження виконувало вирок, призвів до багатьох нещасть, яких зазнало людство. Тиранічний спосіб поведінки сатани з людьми виразно показав його зло. Його влучним типом є фараон, який гнобив ізраїльтян, а жорстокість фараона зображує набагато більші кривди, які сатана завдав стогнучому створінню.

По причині нелюдського ставлення людини до людини мали місце незліченні тисячі оплакувань. Так, мільярди. Без сумніву, людина була жорстокою і кривдила своїх співтоваришів, що підтвердила світова історія і доводить особистий досвід. В державі, релігії, сім’ї, бізнесі, праці і суспільстві ми помічаємо незліченні докази людської неввічливості і жорстокості по відношенню до своїх співближніх. Усі вони надають широке поле праці над милосердям. Вони повинні спонукати нашу симпатію, а вона повинна спонукати нас до пошуків способу визволення від недолі. Зрозуміло, що ми нездатні визволити від неї всіх, тому що бажання визволити від цієї недолі всіх наших рідних, братів і сестер, друзів і сусідів призвело б у більшості Божого люду до переоцінення своїх можливостей.

Милосердя – це найбільш відповідна оздоба для посвячених осіб. Лише кілька інших ласк прикрашають посвячених в такій мірі, як милосердя. Милосердя є потрійним благословенством: воно благословляє того, хто його проявляє, того, хто його отримує і того, хто бачить його прояви. Посідання милосердя є однією з умов, які вимагаються від усіх вибраних і квазі–вибраних в цьому і в майбутньому житті. Напевно, той, хто тепер занедбає розвиток цієї прикмети, як член передтисячолітнього насіння, не увійде ані до небесної, ані до земної частини Царства. Наш Господь – головна Особа з чотирьох вибраних класів – розвинув цю прикмету в найвищій мірі. Як часто ми читаємо про співчуття, яке Він виявляв до натовпу і окремих осіб! Звичайно, Він і в цій частині є для нас натхненним прикладом милосердя!

ЛЮБИТИ МИЛОСЕРДЯ – ЦЕ ВАЖЛИВО

Можна помітити, що текст, який ми аналізуємо, вказує, що однією з його вимог є не тільки посідання милосердя, а любов до милосердя. Багато хто проявляє милосердя, несучи допомогу слабим і нещасним, але не любить його. Дехто проявляє милосердя, щоб уникнути несхвальних відгуків від інших за його непрояв. Є й такі, які проявляють милосердя з приводу суперництва, прагнучи затьмарити інших. Ще інші, проявляючи більше добродійство, прагнуть декого присоромити. Дехто проявляє його з приводу чвар, інші – з приводу хвалькуватості, ще інші – з метою розширення бізнесу, політичних або суспільних посувань. Жоден з цих проявів добродійств в дійсності не є милосердям, тому що їм не вистачає головних складників милосердя, а саме: симпатії або ж співчуття.

Але коли симпатія або співчуття не променіє з нашого боку до слабого і нещасного, то це означає, що ми ще не досягнули повноти того, про що говорить наш текст на тему милосердя. Ми мусимо любити милосердя, бо інакше не зможемо піднятися до багатства милосердя. Мусимо мати до нього добру волю. Потрібною є вдячність за змогу розвивати милосердя. Можливість практикування його мусить бути для нас насолодою. З радістю і без вагань ми повинні використовувати кожну нагоду, щоб його проявити. Нагоди проявляти його мусять давати нам радість і задоволення. Ми повинні шукати нагоди проявити його з більшою охотою, ніж люди шукають золото, рубіни та алмази.

Коли ми будемо поступати в такий спосіб, то будемо подібні до Бога і Христа в праці для слабих і нещасних, тому що Бог і Христос дуже багаті в прикметі милосердя. Отже наслідуймо Їх в любові до відчування милосердя і його зовнішнього прояву. Наша позиція буде доброю, якщо ми так будемо поступати, тому що до цього нас квапить Божа воля.

БІБЛІЙНІ ТЕКСТИ ПРО МИЛОСЕРДЯ

Численні біблійні тексти свідчать про Бога милосердного, який проявляє милосердя. Зверни увагу на наступні: Вих. 15:13; 20:6; 34:6,7; 36:15; Чис. 14:18; Повтор. 4:31; 5:10; 7:9; 2 Сам. 24:14; 1 Хр. 16:34; 2 Хр. 30:9; 36:15; Пс. 25:6,10; 57:11; 69:17; 78:37; 86:15; 103:8,11,13; 107:1; 111:4; 112:4; 117:2; 119:64,156; 145:8; Іс. 49:15; Єр. 12:15; Мих. 7:19; Лк. 1:50,78; 6:36; Рим. 11:32; 12:1; 15:9; 2 Кор. 1:3; Еф. 1:7,8; 2:4; 1 Тим. 1:13; Тит. 3:5; Як. 5:11; 1 Пет. 1:3; порівняй з Р ’49, 66-69 (англ.).

Численні вірші Святого Письма закликають Божий люд бути милосердним. «Милість та правда нехай не залишать тебе, – прив’яжи їх до шиї своєї, напиши їх на таблиці серця свого». «Людина ласкава [милосердна] душі своїй чинить добро». «А милість і правда для тих, хто оре добро» (Прип. 3:3; 11:17; 14:22). «Судіть суд по правді, і чиніть один одному милосердя та милість» (Зах. 7:9). «Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть»; «Суд, милосердя та віру; це треба робити» (Мат. 5:7; 23:23). «Будьте ж милосердні, як і Отець ваш милосердний!» (Лк. 6:36). «Хто милосердствує то з привітністю!» (Рим. 12:8).

«Отож, зодягніться, як Божі вибранці, святі та улюблені, у щире милосердя, добротливість, покору, лагідність, довготерпіння. Терпіть один одного, і прощайте собі, коли б мав хто на кого оскарження. Як і Христос вам простив, робіть так і ви!» (Кол. 3:12,13). «Нарешті ж, будьте всі однодумні, спочутливі, братолюбні, милосердні, покірливі» (1 Пет. 3:8). «А хто має достаток на світі, і бачить брата свого в недостачі, та серце своє зачиняє від нього, то як Божа любов пробуває в такому?» (1 Ів. 3:17).

З БОГОМ ХОДИТИ СУМИРНО (ПОКІРНО)

В заголовному тексті представлена й третя вимога справедливості: «З твоїм Богом ходити сумирно». Ходити з Богом означає жити перед Ним і з Ним в згоді з вченням Його Слова щодо наших обов’язків перед Ним. Таке ходіння показує, що ми любимо Його усім серцем, розумом, душею і з цілої сили; що любимо своїх ближніх як самих себе і що любимо милосердя. Покірне ходіння перед Богом показує, що, люблячи Його усім серцем, розумом, душею і з цілої сили, а також люблячи свого ближнього як самого себе і люблячи милосердя, ми проявляємо поєднані елементи покори, яка є потрібною у наших відносинах з Богом.

У частковому визначенні покора – це низька самооцінка. Таке визначення є частковим, тому що обмежене тільки до недосконалих. Воно не стосується досконалих істот. Бог є покірним, але Він не має низької самооцінки, бо знає, що Він є найбільшою, найкращою, наймудрішою, найсправедливішою, найпотужнішою і найбільш люблячою істотою, найвищою по відношенню до усіх інших істот, і тому, звичайно ж, не оцінює себе низько. Та, однак, Бог є покірним, хоча в Його випадку така оцінка Себе є належною самооцінкою і Він слухняно дотримується прав Своєї істоти.

Ісус теж покірний. Але і Він не оцінює Самого Себе низько. Він знає, що Отець постановив, щоб Він був найбільшою, найкращою, наймудрішою, найсправедливішою, найпотужнішою і найбільш люблячою істотою, найвищою по відношенню до всіх інших, а це, звичайно ж, не є низькою самооцінкою. Ісус є покірним, тому що має належну самооцінку і слухняно понижується перед Богом і правами Своєї істоти.

Кожна інша досконала істота повністю задоволена собою, бо є доброю, мудрою, справедливою, сильною і люблячою, не відчуває жодних недоліків. Такими є, наприклад, святі і ангели. Натомість всі інші будуть задоволені собою тоді, коли отримають досконалість, бо стануть добрими, мудрими, сильними, справедливими і люблячими настільки, що не відчуватимуть ні в чому недостачі. Це не низькі самооцінки. Кожна досконала істота має належну самооцінку. При цьому вони є покірними, не тільки через те, що це належна самооцінка, але також через те, що понижують себе перед істотами вищими.

Отже, бачимо, що для досконалих істот визначення покори, як низької самооцінки, є неправильним. Правильне визначення покори для них – це належна самооцінка. З іншого боку, визначення покори, як низької самооцінки, є правильним для всіх недосконалих істот, бо низька самооцінка для них є належною. Отже, визначення належна самооцінка буде відповідним в кожному випадку покори, але визначення низька самооцінка не буде відповідним для досконалих істот, хоча буде відповідним для істот недосконалих, бо для них це є правильне визначення власної вартості.

БІБЛІЙНІ ВІРШІ, ЯКІ ЗАОХОЧУЮТЬ ДО ПОКОРИ

Святе Письмо вчить, що така оцінка є належним визначенням власної вартості для грішних створінь, як це підтверджують деякі тексти Святого Письма і факти. Їх є багато, але наведемо деякі з них: навіть найкращі із грішних людей є убогі духом (Мат. 5:3), порівняними до правильно вихованих малих дітей (18:2-4); найбільший з-поміж Христових учнів повинен бути слугою своїм братам (20:26,27); тільки ті, котрі мають покірні розуми, будуть піднесені (23:12); щоб отримати Правду, треба стати в покорі подібним до дітей (Лк. 10:21); Божий люд повинен займати для себе скромні місця, а не найважніші (14:10), повинен визнавати свої найкращі зусилля непридатними (17:10).

Найвищі привілеї Божий люд повинен приймати без хвалькуватості (Рим. 11:18); правильно себе оцінюючи, повинен думати про себе скромно (12:3); повинен один одного випереджати пошаною (12:10), не повинен величатися, але понижуватися до скромних людей без зарозумілості (12:16), бо ж походження більшості з них є низьким, погордженим, є нічим, а тому, хто ж може хвалитися перед Богом (1 Кор. 1:28,29); Божі люди повинні визнавати себе за нерозумних, а не вважати себе мудрими (3:18); таким чином вони залишаться покірними (13:4); якщо Божий люд хвалиться, то нехай хвалиться своїми слабостями, які прикриті Христовою праведністю для Його слави (2 Кор. 11:30).

Божий люд повинен остерігатися чванливості (Гал. 5:26), хвалячись тільки хрестом Христовим (6:14), бути наповнений покорою і тихістю (Еф. 4:2), цінуючи інших вище, ніж себе (так, як наш Господь понизив Себе – Фил. 2:3,5-8) і прядучи та одягаючи на себе символічну шату покори розуму (Кол. 3:12). Божі люди повинні визнавати себе приналежними до низького стану (Як. 1:9), а не прагнути високих становищ (3:1); повинні понижуватися перед Господом (4:6); вожді Божого люду повинні звертати особливу увагу на те, щоб не ставати панами над Божим насліддям, але бути прикладами для Господньої отари, особливо в покорі, і разом з іншими покірно підкоритися «під міцну Божу руку» (1 Пет. 5:3,5,6).

Вірний люд Єгови давав такі приклади: бачимо це в поведінці Авраама з Лотом, в зношенні Мойсеєм спротиву Аарона і Маріам, в поведінці Рут по відношенню до Ноомі і Боаза, в поставі Анни, яку докоряв Ілій, в зношенні Давидом поганого ставлення з боку Саула, Авесалома, Шім’ї і Йоава, в поставі Єзекії, який приймав докір від Ісаї, в поставі Ісуса, який зазнав карнації, відкинення і досвідчень останніх тринадцяти годин Його земного життя, в поставі Павла, який понизився аж до мучеництва, в поведінці Степана, який зносив зле трактування і мучеництво, і в поведінці Петра, який піддався Божому докору.

Покора – це коштовність рідкісної вартості, з численними сяючими гранями, яка для нас є найвідповіднішою оздобою. Цю коштовність ми повинні носити в наших стосунках з Богом, як на це вказує наш текст: «З твоїм Богом ходити сумирно». Зможемо її розвивати, якщо візьмемо під увагу великий контраст між Ним і нами, Його численні добродійства і ласки, проявлені до нас, і нашу глибоку залежність від Нього в створенні, забезпеченні, відкупленні, освіченні, виправданні, освяченні і визволенні.

Різниці між Єговою і нами є сильно виражені! Він – великий, ми – малі; Він – добрий, ми – недосконалі; Він – мудрий, ми – немудрі; Він – могутній, ми – слабкі; Він – праведний, ми – грішні; Він – люблячий, ми – самолюбні; Він – найвищий, ми – Його піддані. Роздумування над цими контрастами напевно допоможе нам «з Богом ходити сумирно».

Подальше роздумування про численні Божі добродійства і блага для нас допоможе нам покірно ходити з нашим Богом. Так, незліченними є ці добродійства для нас. Бачимо їх в природі навколо нас і в нас, через них Він щоденно обсипає нас добром. Великі Його добродійства і блага, які проявляє до нас в Своїй турботі і забезпеченні нас. Ми просто засипані доказами Його великої ввічливості і любові, наприклад тим, що дав Ісуса, щоб Він через Свою смерть став нашим Спасителем, а потім виконував послуги на нашу користь. Яким великим добродійством Він нас обдарував, уділяючи нам Своє Слово і Духа! Яку велику нам дав ласку участі у всіх етапах спасіння! Справді, роздумування про ці добродійства і блага допоможе нам покірно ходити з Богом!

Також роздумування про нашу глибоку залежність від Бога, з приводу Його семи великих діл на нашу користь, допоможе нам покірно ходити з Богом. Якби не Його творчі благословенства, ми перестали б існувати. Якби не Його провіденціальні благословенства, якими Він задовольняє наші земні і духовні потреби, підтримує нас, обмежує, направляє, картає і провадить нас, то ми швидко загинули б. Якби Бог не дав Свого Сина на викуп за нас, то в момент смерті ми переставали б існувати навіки. Якби Він не дав нам інструкцій, які походять з Його Слова, ми потрапляли б з однієї омани в іншу.

Якби Єгова не пробачив нам через заслугу Ісуса, не прикрив нас Його праведністю, не прийняв до спільноти з Собою і не допоміг нам жити справедливо, ми були б зараз дітьми гніву, без Бога, Христа і надії в цьому світі. Якби Він не освятив нас в волі, тілі і дусі, ми не могли б належати до жодного вибраного класу або до класу квазі-вибраних. І якби Бог не допомагав нам в нашій боротьбі з гріхом, оманою, самолюбством і світовістю, і в справі правди, справедливості і святості, то ми були б в християнському бою жертвами катастрофи. Отже, в кожній сфері ми повністю залежні від Нього, а роздумування про цей факт дуже посприяє нашому покірному ходінню з Богом.

Тому, звернімо увагу на нагадування заголовного тексту: «Чинити правосуддя, милосердя любити і з твоїм Богом ходити сумирно». Поступаючи таким чином, ми виконуємо справедливість. Згадуваний вірш обговорює тільки справедливість. Він не обговорює любові, яка є окремою від справедливості. Чому ж ми повинні зайнятися цим предметом, як відповідним для посвячених? Тому що справедливість – це фундамент любові. І так як не можемо збудувати дому на добрій основі без відповідного фундаменту, так не можемо збудувати безкорисливої любові без справедливості. Головна різниця між обов’язковою любов’ю і несамолюбною, безкорисливою любов’ю полягає в мотивах, які їх спонукають. Обов’язкова любов дає нам чесноти (прикмети), а безкорислива любов дає нам ласки.

Тому, щоб обов’язкову любов перетворити в безкорисливу, належить мотиви обов’язку змінити на мотиви отримання уподобання в добрих засадах, Правді і її Дусі. А заміна чеснот на ласки означає заміну мотивів вдячності на мотиви оцінення. Так відбувається з приводу тісного зв’язку між цими двома видами любові, і це є дуже потрібне посвяченим, щоб розвивати обов’язкову любов, справедливість, як підставу безкорисливої любові. Обидві ці форми любові є необхідними, щоб осягнути вічне життя. В своїх найвищих формах вони потрібні, щоб здобути життя на Божественному рівні. Тому, чинімо правосуддя, милосердя любімо і покірно ходімо з Богом!

РТ №, ’83,53; ТР № 344, ’84,135

Тепершіня Правда № 60, зима-весна 2014