4 Том, 9 Розділ – Неминучість Сутички. Свідоцтва Мудрих Цього Світу

РОЗДІЛ IX

НЕМИНУЧІСТЬ СУТИЧКИ. СВІДОЦТВА МУДРИХ ЦЬОГО СВІТУ

     ЗАГАЛЬНЕ ЗРОСТАННЯ СВІДОМОСТІ, ЯК НОВИЙ ФАКТОР ДЛЯ ВРАХУВАННЯ -ПОГЛЯДИ СЕНАТОРА ІНҐАЛСА – ПОГЛЯДИ ШАН. ЛАЙМЕНА ЕББОТА – ПОГЛЯДИ ЄПИСКОПА НЬЮМЕНА (М.Є.) – ПОГЛЯДИ ВІДОМОГО ПРАВОЗНАВЦЯ – ПОГЛЯДИ ПОЛКОВН. РОБЕРТА ІНҐЕРСОЛА – ШАН. ДЖ. Л. TOMAC ПРО ТРУДОВЕ ЗАКОНОДАВСТВО – ПОГЛЯД ВЕНДЕЛ ФІЛІПС – ПЕРЕДБАЧЕННЯ ІСТОРИКА МАКОУЛІ – СПОДІВАННЯ ШАН. ШАНСІ ДІПЮ – ВІДПОВІДЬ ЄПИСКОПА ВОРТІНҐТОНА (П.Є.) – ВІДПОВІДЬ В.ДЖ. БРАЙЯНА – ПОГЛЯДИ В АНГЛІЇ – СИТУАЦІЯ ЗА СЛОВАМИ ЕДВАРДА БЕЛЛЕМІ – ДУМКА ШАН. ДЖ.Т. МАКҐЛІНА – ТОЧКА ЗОРУ ПРОФ. ҐРАХАМА – ПОГЛЯДИ ЧЛЕНА ВЕРХОВНОГО СУДУ – ДУМКА ФРАНЦУЗЬКОГО „SOCIAL MELEE”

     „Люди будуть мертвіти від страху й чекання того, що йде на весь світ [суспільство], бо сили небесні [уряд – церковний та цивільний] порушаться” (Лк. 21:26).

     РОЗУМНІ люди у всіх закутках світу відчувають, що набли-жається великий соціальний конфлікт, що він неминучий і жодна річ не може його відвернути. Люди займались пошу¬ками засобів проти нього, однак нічого адекватного хворобі не віднайшли і, втративши надію, дійшли до висновку, що припущення теорії ево-люції є правильними – що „Ціла при¬рода підпорядкована закону про виживання сильнішого, як більш здатного, і знищення слаб-шого, як непридатного до життя”. Філософи кажуть їм, що „існуюче сьогодні вже було колись”, що наша цивілізація – це лишень повторення цивілізацій Греції та Риму, і що вона, коли йдеться про людські маси, схожим чином розсиплеться в руїни, натомість багатство та влада знову перейдуть в руки небагатьох, тоді як самі маси 414 лише вестимуть існування – щось на зразок первісних цивілізацій Сходу,.

     Вони переважно не беруть до уваги новий елемент в кон¬флікті, який досі ніколи не враховувався, а саме – більш загаль¬не, по всьому світі, і особливо серед християнства, поширення рівня сві-домості. Річ, про яку багато людей забуває, береться під увагу тими, хто достатньо розумний, щоб шукати справж¬ньої мудрості в джерелі – Божому Слові. Їм сказано, що в часі кінця „Багато бігатиме туди-сюди, і побільшає знання… То буде час клопотів, якого не бувало відтоді, як постали люди, і аж до того часу” (Дан. 12:1-4, KJV). Вони бачать, яким вра¬жаючим чином виконується пророцт-во, що люди бігатимуть туди й сюди; вони також бачать загальний ріст знання, тому час горя, передбачений для цих обставин, озна-чає для них не повторення історії, не підпорядкування мас декіль-ком при¬вілейованим особам, а грандіозну історичну переміну, спри¬чинену вже згаданими новими обставинами. Пов’язані з ци¬ми подіями слова пророка, що „повстане того часу Михаїл [Христос]” і візьме свою славну владу та царювання, цілко¬вито погоджуються з думкою, що близьке горе закінчить прав¬ління самолюбства під владою „князя цього світу” [сатани] і запровадить Царство Емма-нуїла з його благословеннями. Але послухаймо декотрих розумних людей цього світу і їхнього погляду на побачене довкола!

     Шан. Дж. Дж. Інґалс, колишній сенатор Сполучених Шта¬тів, людина з широким світоглядом, скромного маєтку, досить просто-ро та безсторонньо запропонував для преси своє ба¬чення боротьби за багатство і, як наслідок, остаточного краху нижчих класів. Ми довільно взяли уривки, бо перед нами людина, яка в даному пи-танні дотримується досить по¬міркованих поглядів, а сказане нею наводить на думку, що навіть далекоглядні люди, вбачаючи існуючі труднощі, не знають засобу для лікування хвороби і врятування нещасних. 

     СЕНАТОР ІНҐАЛС пише:

     „Вільність – це щось більше, ніж слово. Той, хто в справах житла, одягу та їжі залежить від волі іншого, не може бути вільною людиною в повному, широкому значенні слова. Людина, чий щоденний хліб для себе та своєї сім’ї узалежнений від платні, яку працедавець може дати або затримати за власним бажанням, не є вільною. Аль¬тернатива між голодом і підпорядкуванням себе певним зобо¬в’язанням є рабством”.

     „Свобода – це не саме лише визначення. Декларація про те, що життя, вільність та пошуки щастя є невід’ємним правом кожної людської істоти, ще не чинить людину незалежною. Право бути вільним є тільки пустою насмішкою та ілюзією, якщо для цього не існує можливостей. Свобода – це не тільки уникнення законних обмежень, дозвіл піти чи прийти. Пот-рібно додати ще здібності та можливості, які, однак, в змозі принести лише звільнення від не¬скінченної щоденної праці. Перефразовуючи Ше-кспіра, Вбогість та Вільність – погано підібрана пара. Неможливо поєд-нати свободу та залежність. Скасування злиднів з давніх-давен було сном за¬мріяних і надією філантропів”.

     „Неоднакове багатство та відверта несправедливість в розподілі між людьми матеріальних благ завжди збивали з толку філософів. Це нероз-в’язана загадка політекономії. Цивілізація не мала пара¬доксу більш таємничого, ніж існування голоду в часі, коли є над¬лишок їжі – потреби серед достатку. Факт, що одна людина повинна володіти тим, що є край-ністю навіть при марнотратстві, а інша, здібна та сповнена бажання пра-цювати, повинна гинути без іскри вогню, лахміття і крихти хліба, свідчить про моральний розклад суспільства. Це чинить текст хартії прав людини клаптем паперу з незрозумілими знаками. Так довго, як існують згадані умови, ключ до шифру, яким написана доля, залишається таємницею – братерство людей залишається фразою, справедливість – форму¬лою, а Божий кодекс – чимось неможливим для читання”.

     „Дратування бідних зухвалими хвастощами багатих привело до пова-лення імперій. 416 Мета людських та Божого уставів полягала в тому, щоб полегшити життя нужденних. Скарги нещасних стали тягарем для історії. Йов був мільйонером. Ні з чим незрівнянний опис, який носить його ім’я – чи є він приповістю, чи біографією, – в кожному випадку ста-новить глибокий інтерес, бо доводить, що патріарх був пройнятий такими ж турботами, якими схвильовані ми сьогодні. Він, мов популіст, описує тих, хто забирає осла в си¬роти і вола у вдови, хто пересуває межі, жне поле і збирає виноград убогих, хто позбавляє одежі інших, кидаючи їх безпритульними в горах на дощ і криївку серед скал”.

     „Свої найбільш вишукані прокляття єврейські пророки скеро¬вували проти здирства та розкоші багатих, а Мойсей видав наста¬нови про ска-сування боргів, перерозподіл земель та обмеження особистого багатства. В Римі на протязі століть власність нерухомого майна обмежувалась 300 акрами землі на жителя, а чисельність худоби та рабів залежала від оброблюваної площі. Однак, закони, які Всемогут-ній дав через Мойсея для юдеїв, були такими ж без¬діяльними, як кодекси Лікурґуса та Ліцініуса, спрямовані проти нестримності людських поривань та вроджених станів її істоти”.

     „За часів Цезаря 2 000 плутократів практично заволоділи Римсь¬кою Імперією, в той час, як понад 100 000 голів сімей просили ми¬лостиню, утримуючись за рахунок пожертвувань з державної скарб¬ниці. Така бо-ротьба тривала через всі Середні Віки до дев’ятнадця¬того століття. Сьо-годні вже не існує ліку, який не призначався б попередньо для безлічі пацієнтів і не виявився безрезультатним: сьогодні неможливо запропо-нувати якийсь новий, досі не випробу¬ваний фінансовий чи політико-економічний експеримент, який не закінчився б безрезультатно – з осо-бистими розчаруваннями і націо¬нальною руїною”.

     „Врешті – після стількох сліпих пошуків та жорстоких, відчайдуш¬них сутичок з царями та династіями, з привілеями, кастами, надзви¬чайними повноваженнями, зі старими пересудами, до неможливос¬ті консерватив-ними порядками, з титулами, класами – була усвідом¬лена ідеальна форма правління, що понад всім цим має стояти людина. Сьогодні правлять вбогі і ті, для кого життя є нескінчен¬ною, непосильною працею. 417 Вони творять закони і будують ін¬ституції. Людовик XIV сказав: „Держава – це я”. Тепер же наймані робітники, фермери, ковалі, рибалки, майстрові твердять: „Держава – це ми”. В минулому залишились конфіскації, пог-рабування, нагро¬мадження багатств придворними улюбленцями. Кожна людина, незалежно від її походження, здібностей, рівня освіти та етики, має однакові можливості для осягнення життєвих цілей. Законо¬давство, яке б добре або погане воно не було, сьогодні затверджуєть¬ся більшіс-тю”.

     „Менш, ніж століття тому суспільні відносини в Сполучених Штатах базувались на справжній рівності. В період першого пере¬пису в країні не було ні мільйонерів, ні злидарів, ні волоцюг. Пер¬шим мешканцем Аме-рики, що перетнув межу в один мільйон дола¬рів, був відомий на той час Астор (близько 1806 року), який не так давно емігрував з Німеччини і, будучи сином м’ясника, привіз з собою в’язку виправлених шкір, як за-поруку майбутньої фортуни. Найбільший маєток до нього належав Дж. Вашінґтону і при смерті Вашінґтона, в 1799 році, нараховував близько 650 000 доларів”.

     „В переважній більшості мешканці були фермерами та рибал¬ками і в щоденному житті задовольнялися плодами своєї праці. Розвиток конти-ненту завдяки прокладанню залізниць, впровад¬женню сільськогосподар-ської техніки та застосуванню наукових досягнень сучасного життя зро-бив нас найзаможнішим народом на землі. Сукупний продукт країни правдоподібно перевищив 100 000 000 000 дол., половина з яких, як припускається, знаходиться під безпосереднім контролем менш ніж 30 000 осіб та корпорацій. Найбільший капітал у світі, який знахо-диться в руках приватних осіб, нагромаджено за останню половину сто-ліття саме в Сполу¬чених Штатах”.

     „Та й наші матеріальні багатства майже недоторкані. Розорано менш, ніж одну четверту частину наших орних земель. Наші шахти приховують скарби, багатші, ніж скарби славнозвісних Офір та IIотосу. Наше виробництво та торгівля переживають пору справжньої юності, хоча і вони вже створили аристократію достатку, яка не вкладає ні орденських підв’язок, ні не коронує себе кінцями і не заявляє про себе вголос, яку, однак, часто радо вітають в дворах князів і королівських палацах”.

     „Якщо нерівний розподіл тягарів та здобутків суспільства зале¬жить від законодавства, державних інституцій та уряду, значить в такій сис-темі, як наша, існує невідкладна потреба відновити рівно¬вагу. Якщо ба-гатство – це результат несправедливих законів, а бідність – наслідок дес-потичного законодавства, – то лік знаходиться в руках скривджених. Якщо вони терплять, то лише від ран, завда¬них власноручно. В нас немає ні феодальних законів власності, ні первородства, ні виняткового права на спадщину, ані такої можли¬вості, яка не була б відкритою для всіх. Підвалинами нашої держави с справедливість, рівність, вільність та братерство. Право тримати в своїх руках виборчий бюлетень належиться кожній людині. Школа пропонує освіту для всіх. 418 Преса є вільною, а слово, думка та сумління – позбавлені пут”.

     „Загальне виборче право не сталося панацеєю від хвороб суспіль¬ства. Злидні не скасовано. Хоч нагромаджене багатство перевищує всяке уяв-лення про жадібність, нерівність розподілу така ж велика, як за часів Йова, Соломона та Аґіса. Давню проблему не тільки не вирішено, але її умови стали ще більш заплутаними та напружени¬ми. Ширша політична влада зосереджується в руках небагатьох, а дивовижні за своїми розмі-рами багатства набуто окремими особами саме при демократичному правлінні, а не при монархії”.

     „Величезна прірва між багатими та бідними з кожним днем про-стягається все ширше та ширше. Сили праці та капіталу, які мали б спів-працювати, допомагати собі та приятелювати, вишикувались один на-впроти одного, мов ворожі війська на укріплених позиціях, готові до облоги або битви. Щорічно мільйони грошей губляться від різного роду виплат, руйнування майна, нищення фабрик, падіння прибутків внаслідок страйків та локаутів, які стали звичними у війні між тими, хто дає роботу і тими, хто наймається”.

     „Утопія надалі залишається країною незнаного. Мов пустинне марево, ідеал досконалого суспільства віддаляється від нас з кожним нашим кроком. Людська природа в кожному оточенні залишається незмінною”. 

     „З розвитком цивілізації незрівнянно покращилися умови життя мас. Сьогодні найубогіший ремісник може вільно користуватись зручностями та вигодами, які п’ять століть тому монархи не могли купити навіть за свої багатства. Однак, Де Токвіль зауважив дивну аномалію, що в міру того, як умови мас покращуються, вони вважа¬ють їх ще більш неприяз-ними, і це викликає ріст незадоволення. Хотіння та бажання намножу-ються швидше, ніж шляхи їхнього задоволення. Освіта, щоденна преса, подорожування, бібліотеки, парки, галереї та вітрини магазинів розширили горизонти зайнятих працею чоловіків та жінок, поглибили їхні можливості здобуття користі з вищезгаданого, зазнайомили з розкошами та перевагами достатку. Ріст політичної грамотності вказав на потребу існування рівних прав і усвідомив могутність виборчого голосу. Однак, фаль¬шиві вчителі змогли їх переконати, що все багатство досягається важкою працею, і що кожна людина, яка має більше, ніж вона в змозі запрацювати власними руками на денний заробіток, є зло¬дієм; що капі-таліст – це неприятель, а мільйонер – ворог суспільства, якого потрібно поставити поза законом і при першій можливості застрелити”. 

     „Величезні приватні маєтки становлять невід’ємну частку високо-розвинутої цивілізації. На даний час найзаможнішою спіль¬нотою в світі, per capita, є індійське плем’я Осай. Його загальний маєток в десять раз перевищує відповідне багатство Сполучених Штатів і є власністю спіль-ноти. Спільне майно не мусить бути ознакою варварства. В кожній дер-жаві, де існують передумови для соціальної та економічної рівності і де багатство „створено працею” без участі капіталу, як, наприклад, в Індії та Китаї, заробітки є надзвичайно низькі, сам працюючий в значній мірі деградований, а будь-який прогрес є неможливий. Коли б багатство Сполучених Штатів однаково розподілити поміж жителями країни, то, згідно перепису, кожному припала б сума близько 1 000 доларів”.

     „Очевидно, що, продовжуючи таке вирівнювання, буде зупинено вся-кий прогрес. Коли б таке становище збереглося від по¬чатку, ми не зро-били б жодного кроку вперед. Можливість підкорити природу, а її сили поставити на службу цивілізації, з’являється лише тоді, коли вдається зосередити багатство. Доки капітал за допомогою техніки не приборкає пару, електрику, силу тяжіння і не звільнить людину від необхідності постійної праці для забезпечення власного існування, все людство туп-цюватиме на місці або ж відступатиме назад. Залізниці, телеграф, морсь-кий транспорт, міські агломерації, бібліотеки, музеї, університети, кафе-дри, лікарні – всі великі починання, які підносять та служать окрасою існування, які полегшують умови буття людей – постали внаслідок зосе-редження коштів в руках декількох осіб”.

     „Коли б навіть виникло прагнення обмежити набуття багатств, то суспільство для цього не володіє жодними засобами. Розум виділяєть-ся своєю впертістю. Для людей характерні глибокі, доко¬рінні відмінності. Вони надані декретами Всевишнього і не можуть бути анульовані постановами Конгресу. В суперництві розуму та кількості завжди пере-магав і перемагатиме розум”.

     „Суспільна хвороба є поважною та загрозливою, проте, саме захво-рювання не становить такої небезпеки, як ті, хто його лікує та їхні меди-каменти. Політичні зцілителі з їхніми примочками, і пластирями та пі-люлями лікують симптоми, а не хворобу. Вільне карбування срібних монет, ріст валового продукту на душу на¬селення, обмеження імміграції, 420 таємне голосування та голосування кваліфікованою кількістю голосів є важливими питаннями, та всі вони можуть бути впроваджені без найменшого впливу на покра¬щення умов величезних мас заробітчан Сполучених Штатів. Замість того, щоб позбавляти несвідому бідноту приналежних їй прав, краще було б підняти її добробут, підвищити рівень свідомості і вчинити її здібною до голосування. Поставлений поза законом клас неминуче перейде на нелегальне становище. З цього вини-кає, що подбати про власну безпеку вільні інституції можуть лише шля-хом надання освіти, задоволення матеріальних та моральних потреб тих, від кого залежить їхнє існування”.

     Це факти; а де ж ліки? Немає жодного. На наш погляд ав¬тор сказаного не надто симпатизує згаданим фактам: при можливості він прагнув би вказати на шлях уникнення того, що на його думку є неминучим. І так вчинили б усі, хто за ви¬глядом та природою гідний називати себе людиною. Що сто¬сується м-ра Інґалса особи-сто, то це видно з наступних урив¬ків його промов у Сенаті Сполу-чених Штатів (5віт роботи Конгресу, том 7, стор. 1054-1055). Ось його слова:

     „Ми не можемо приховувати правди, що над нами нависла за¬гроза революції. Заникли давні суперечки. Люди шикуються по обидва боки зловіщо наставлених учасників спору. Один бік займає капітал, міцно укріплений привілеями, зухвалий від постійних трі¬умфів, консервативний, вірний старим теоріям, потребуючий нових концесій, збагачений оподаткуванням власних громадян та прибут¬ками з торгівлі за кордоном, прагнучий підігнати всі цінності під власний золотий стандарт. На дру-гому боці знаходиться праця, зацікавлена новими робочими місцями, сповнена прагнення розвива¬ти вітчизняну промисловість, воююча з си-лами природи і підкоряюча пустині. Голодна і понура серед вулиць ве-ликих міст, вона твердо вирішила для себе повалити систему, при якій багаті стають ще ба¬гатшими, а бідні ще біднішими – систему, яка дає для Вандербільта та Ґулда достаток понад всякі межі переситу, а бідняка засуджує на злидні, від яких єдиною втечею або схованкою є гріб. Прагнення справедливості наштовхуються на байдужість та погорду. 421 Ті в краї¬ні, хто вміє працювати і хто шукає місця роботи, є трактовані як необачні жебраки, що благають шматка хліба”.

     Таким чином м-р Інґалс чітко наголошує, що не бачить жодної надії і не знає жодного ліку для такої жахливої хвороби як само-любство.

Шан. Д-р Лаймен Еббот про існуючу ситуацію

     В давній підшивці „Literary Digest” знаходимо наступний коро-ткий запис поглядів д-ра Еббота, відомого проповідника, співпра-цівника Теодора Рузвельта та редактора, висказаних на тему взає-мостосунків між Працею та Капіталом:

     „Д-р Еббот твердить, що питання про те, чи система з виплатами заробітку є кращою від феодалізму чи рабства, вже знайшло своє вирішення. Однак, проти нинішньої індустріальної системи, яка б вже мала бути остаточною і найбільш реальною, він висуває такі застереження: (1) Для всіх, хто охочий працювати, вона не дає по¬стійної і тривалої зайнятості. (2) Вона також не може дати всім за¬йнятим заробітку, необхідного для утримання нормального рівня життя. (3) Вона є недостатньо освіченою і не може уділити вільного часу для освітянської діяльності. (4) В багатьох випадках бездоган¬ні, гостинні доми є сьогодні річчю неможливою. Д-р Еббот вірить, що настанови Ісуса Христа і принципи розумної політичної еконо¬мії співпадають; він наполягає на думці, що експлуатація чоловіків, жінок та дітей ради дешевизни товарів, є річчю згубною. За його словами праця не є „предметом споживання”. Наведемо уривок:

     „’Я вірю, що система, яка ділить суспільство на два класи – капі-талістів та робітників – не може існувати довго, і що промисловий не-спокій нашого часу – це наслідок сліпого воювання за демократи¬зацію багатства, в якій користувачі засобів виробництва набувають на них право власності, в якій праця наймає капітал, а не навпаки – капітал пра-цю, – і в якій, як сьогодні це відбувається в урядових справах, люди, а не гроші здійснюють контроль над економікою. Однак, теорія, що праця – це товар, – а сам капітал треба купувати на найдешевшому ринку, ані на мить не здається розумною. В економічному плані це фальш, до того ще й етично невиправдана”.

     „Немає товару під назвою праця, його просто не існує. Коли в понеді-лок вранці робітник приходить на фабрику, він приходить з порожніми руками – в нього немає нічого для продажу. Він при¬ходить, щоб, прикла-вши зусилля, щось виготовити, і це „щось”, коли є виготовлене, має бути продане, а йому, як тому, хто допома¬гав у виготовленні, повинна належите законна частка вирученого від продажу. І як немає жодної, 422 в сенсі товару, праці для продажу, так і не існує жодного ринку праці для неї. Вільний ринок приймає всіляких продавців з різноманіттям їхніх товарів і всіляких покупців з різними потребами; продавець має повну свободу продавати або ні, а покупець – повну сво-боду купувати або ж не купувати. Такого ринку праці немає. В переваж-ній більшості робітники так міцно пов’язані зі своїм містом різними пе-ресудами, незнанням навколишнього світу та його потреб, домашніми міркуваннями, дрібною власністю – будинком та присадибним наділом, – релігійними узами, що виглядає, мов би вони приросли до землі. Вибір їхніх професій є надзвичайно обмежений; як правило, робітник добре знає як зробити лише якусь одну річ, добре володіє лише одним інстру-ментом, і він мусить знайти власника такого інструменту, котрий, в свою чергу, мав би намір запропонувати йому роботу. В іншому випадку він залишиться безробітним. „Торговець, – говорить Фредерік Ґаріссон, – сидить в своїй конторі і, розсилаючи певну кількість листів або повідом-лень, залагоджує справи цілого міста навіть в межах кількох континентів. В іншому випадку, беручи за приклад власника магазину, бачимо, що, проходячи поряд і відвідуючи його магазин, люди таким чином за-безпечують необхідний рух його товару. В даному випадку товар за до-помогою покупців пересувається в його інтересах. Це і є справжній ри-нок. Конкуренція тут діє швидко, просто, доступно, ефективно. Зовсім інша справа з поденним робітником, в якого немає товару для продажу. Він мусить бути на кожно¬му ринку особисто, а це, як відомо, тягне за собою деякі кошти. Він не в змозі листуватися зі своїм працедавцем, не є в стані передати йому зразок своїх можливостей, ані працедавець не застукає в двері його дому”. Немає ані праці, як товару для продажу, ані ринку праці, щоб цей товар продати. Обидва є видумкою політекономії. Справжні факти виглядають так:

     „Більшість товарів сьогодні – а під цю категорію поступово підпадає і продукція сільського господарства – виробляється організо¬ваними гру-пами працюючих, які виконують роботу під наглядом промислових маг-натів”, з використанням дорогого обладнання. Це вимагає співпраці трьох класів: власників обладнання – капіталіс¬тів, тих, хто контролює виконання робіт, а саме – менеджерів, і, врешті, працюючих з обладнанням, тобто робітників. Наслідком є спільний продукт їхнього виробництва, бо сам по собі інструмент є лише збереженим продуктом, а тому належить до всіх. 423 Це вже завдання політичної економії встановити, як порівну розділити вартість між партнерами такого спільного підприємства. Так, в скороченні, виглядає проблема праці. Неправда, що робітник упов-новажений до всього, і неправда, що він такого домагається – як деякі заповзяті захисники його інтересів прагнуть подати замість нього. Керівник має право вимагати своєї частки і при тому значної. Управляти таким виробництвом, знати, яка продукція ко-ристується в світі попитом, знайти покупця, згідного заплатити ціну, що при¬несла б достатній прибуток за вкладену працю, вимагає великого вміння і варте щедрої оплати. Власник засобів виробництва теж заслуго-вує на винагороду. Цілком ймовірно, що він сам, або хтось інший, хто передав йому такі засоби, заощадив трохи грошей, в той час, як його приятелі видали свої гроші на щоденний комфорт або сумнівні задово-лення, і тому за свою економію та бережливість він вартий винагороди, хоч інколи виникає запитання, чи наша сучасна економічна система не занадто щедро винагороджує вмін¬ня придбати і не перетворює це на ваду. Робітник теж вартий вина¬городи. З часу, як знесено невільництво, ніхто не може відмовити йому такого права. Однак, вирішити, як саме розділити продукт спільного виробництва, надзвичайно важко. Проте є певним, що таку річ не повинна робити система, яка домагається від капіталіста виплати якнайменш можливого заробітку за надані послуги, а ро¬бітникові пропонує якнайменше послуг за отриману винагороду. Якщо й існує правильний шлях, то не такий, як вище згаданий”.

     Д-р Еббот, як нам здається, має щире, повне симпатії до всіх людей серце і чітко усвідомив ситуацію. За його діагнозом – це політико-соціально-фінансова хвороба, проте ліку від неї він не має. Фактично він натякає на такий лік за умови, що той вдасться здобути, однак, не пропонує жодного шляху для його здобуття, тобто вважає, що той знаходиться на дорозі прогресу, в

     „Сліпому воюванні за демократизацію багатства, в якому ко-ристувачі засобів виробництва набувають на них право власності, і в якому праця наймає капітал”.

     Сказане звучить так, мов би автор щойно прочитав казку 424 про лампу Алладіна з „Тисяча і однієї ночі” і забажав віднайти та скористатись „чарівною паличкою”. Така річ свідчить, що ця лю-дина або недостатньо орієнтується в питанні фінансів, або ж спо-дівається революції, в якій ті, хто працює з засобами виробництва, заберуть їх силою в капіталу, ламаючи тим всі існуючі в суспільстві закони. Коли б такий перехід засобів ви¬робництва з-під контролю теперішніх власників у власність тих, хто має з ними справу, якимось чином відбувся, то чи не було б для всіх очевидним, що нові власники, внаслідок при¬належності їм згаданих засобів, в швидкому часі теж стануть капіталістами? Чи є для нас якась підс-тава сподіватись, що нові власники засобів виробництва будуть більш щедрими та менш самолюбними, ніж теперішні? Чи є підстава споді¬ватись, що звичайні людські серця тих, хто володіє засобами виробництва, змінились в більшій мірі, ніж тих, хто корис¬тується такими засобами, або що всі працюючі будуть схожим чином запрошені новими власниками до рівного поділу при¬бутків від впровадженої механізації? Весь досвід спіл-кування з людською природою говорить: Ні! Очевидною є і хво-роба і потреба її негайного лікування, проте жодний лік не в змозі вилікувати „стогнуче створіння”. Його стогін і клопоти мають тривати і збільшуватись, як говорить апостол, до часу відкрит¬тя синів Божих – до Божого Царства (Рим. 8:22,19).

     Заперечення труднощів не сприятиме лікуванню. Стверд¬ження, що „не існує товару під назвою праця”, в жодній мірі не виправить, ані не змінить сумного факту, що праця є това¬ром і не може бути нічим іншим при теперішніх суспільних умовах та законах. Під пануванням добрих та розсудливих правителів, невільництво, в деякому часі і для деяких народів, могло принести деяку користь. Кріпацтво при напівцивілізованій феодальній системі теж могло мати деякі добрі сторони, що відповідали тодішньому часу та об-ставинам. Так є і з систе¬мою, в якій існує заробітна плата. Праця, як товар, як предмет купівлі-продажу, має свої чудові особливості. Вона багато вчи¬нила для розвитку фізичних та розумових здіб-ностей і, без сумніву, була справжнім добродійством для Праці в минулому. Було б нерозумно навіть сьогодні руйнувати цю харак-терну ознаку товару, бо робітники, які мають і використовують свої розумові здібності, майстерність та зусилля, варті кращого 425 до себе відношення і повинні мати можливість розпоряджа¬тися своєю працею, як більш вартісною від праці невправних та неосвічених. Це також корисно для спонукання безтол¬кових та лінивих. Постає потреба в справедливому, розумно¬му, по-батьківськи дбайливому уряді, що постійно підтриму¬вав би і доповнював розумні обмеження та стимули, водночас захищаючи кожний клас працюючих від зухвальства вищестоящого класу і заслоняючи всіх перед геркулесовою силою сучасного Капіталу з його велетенським, постійно зростаю¬чим військом механізованих невільників. Остаточно, після повних, всеохоплюючих практичних навчань в справедливості, під законом любові, він знищить все, що симпатизує само¬любству та гріху. Такий уряд не згаданий ніде, за винятком Біблії. В ній він детально змальований, знаходить для себе тверді запевнення і очі-кує вибору Божої Церкви – тих, котрі будуть царями та священи-ками, як співнаслідники з Еммануїлом (Об. 5:10; 20:6).

Погляди покійного єпископа Дж.П. Ньюмена

     Своє бачення неминучості конфлікту між Капіталом та Працею висказав єпископ методистської єпископальної церкви Ньюмен. Обидві сторони проблеми, на його погляд, мають свої переваги і свої недоліки. В статті, опублікованій в одному з номерів журналу його віросповідання, він пропонує наступні думки та пропозиції:

     „Чи є безбожністю бути багатим? Чи вбогість є істотною, щоб осягнути благочестя? Чи всі святі лише жебраки? Чи небо – це притулок для бідних? Як в такому випадку бути з Авраамом, котрий був надзвичайно багатий на худобу, срібло, золото? Як бути з Йовом, в котрого було 7 000 овець, 3 000 верблюдів, 4 000 волів, 500 ослів, котрий мав 30 000 акрів землі та 3 000 домашніх слуг?…”

     „Здобуття багатства є даром від Бога. Виробництво та заощад¬ливість є законами заможності. Нагромадження великих маєтків – це справжній талант. Як народжуються поетами, філософами, ора¬торами, так і фінан-сист є генієм збагачення. Він інтуїтивно усві¬домлює закони попиту та пропозиції. На перший погляд здається, що його наділено даром бачити надходячі зміни на ринку, він знає коли купити, коли продати, 426 а коли товар затримати. Він передбачає наплив людей і те, як це відіб’ється на його нерухомому майні. Як поет не може не співати, коли до нього приходить муза, так і фінансист зобов’язаний робити гроші. Цьому нема як зарадити. Про надання такого дару записано в Святому Письмі: „Бо то Він (Бог) дає тобі силу на здобуття цих благ” (5 М. 8:18, Хом.). І всі ці обітниці є проілюстровані в сучасному фінансовому становищі христи-янських народів, які контролюють фінанси цілого світу”.

     „Голос піднято саме проти таких природних та законних прав володіти майном і в підтримку розподілу власності між тими, хто не набув її ані в спадщину, ані вмінням, ані працьовитістю. Це – комунізм, що не має опори ані в природі, ані в суспільному порядку людства. Це шалений, позбавлений розуму крик Праці проти Ка¬піталу, між якими – і в економіці природи і в політичній економіці – не повинно бути жодного загальноприйнятого антагонізму”.

     Єпископ наголошує, що „той, хто наймає, і той, хто най¬мається, – обидва мають недоторкані права; перший має право наймати, кого він хоче і за будь-яку ціну, натомість другий – дати на це згоду, коли в нього з’явиться бажання”. Єпископ відстоює думку, що заздрість та підозрілість робітничого класу спрямована не проти тих, хто володіє величезними маєтками, а проти крайньої бездія-льності та байдужості багатих. Він продовжує:

     „Багатство має найблагороднішу місію. Воно дане не для на-громадження та задоволення потреб і не для прояву пихи та все¬владдя. Багаті послані Всемогутнім, щоб роздавати милостиню. Вони, мов Його агенти по виплаті грошей. Це вартові бідних. Їм належить обов’язок ве-ликих починань, що принесуть масам бла¬гополуччя – не найбільші диві-денди, а найбільше процвітання. Капі¬тал створює для працюючого можливість радіти щасливим очіку¬ванням чесного виробництва. Саме багатому належить обов’язок дбати про доми вбогих, хоча досить часто хлів багатого нагадує палац в порівнянні з житлом чесного та розумного механіка”. 

     „Якщо багаті патронують громадські реформи, що підносять суспільство, то вони отримають благословення бідних. Їм належить давати законодавцям вказівки, суттєві для захисту всіх прав та інтересів спільноти. Коли з їхньої ініціативи будуються наукові бібліотеки, музеї мистецтва, святині набожності, то за такі вчинки вони вважаються добродіями. Коли багатство Капіталу змикається для спільного добра з багатством інтелекту, силою м’язів та багатством доброчинності, тоді Праця та Капітал рахуються рівноправними елементами в гарантуванні кожній людині життя, вільності та пошуків щастя”.

     Єпископ, очевидно, намагався представити безстороннє бачен-ня обох сторін сучасної полеміки та близької су¬тички, однак, зв’язок з багатством та залежність від нього, хоч зовсім несвідомо, взяли верх в його судженнях. Є фактом, що багато людей в давніх часах було надзвичайно заможними, як, наприклад, Авраам. Історія замешкання Авраама, Ісака та Якова в землі Ханаан доводить, що хоч земля перебувала па той час у власності, проте була позба-вленою будь-яких огорож і була вільною для користування. На протязі близько двох століть ці три патріархи разом зі своїми слу-гами, стадами та отарами вільно подорожували землею ханаансь-ких народів, не прагнучи привласнити її собі навіть на стопу (Дії 7:5). Та¬кож в образному Божому царстві, Ізраїлі, кодекс законів дбав про вбогих, народжених серед народу та приходьків. Ніхто не був зобов’язаний голодувати; було заборонено забирати з поля весь врожай, щоб вбога людина могла скористати з поли¬шеного. Голо-дний міг зайти в садок, виноградник чи на поле і на місці наїстися досхочу. І навіть коли землю Палестини розділено між поколіннями та родами Ізраїля, було дане особ¬ливе розпорядження про ска-сування кожного п’ятдесятого року всіх земельних та інших боргів, що, в свою чергу, запо¬бігало загальному зубожінню та прямому поневоленню інших небагатьма заможними особами. 

     Єпископ, здається, забув, що закони та урядження хри¬стиянства не є кодексом, даним Богом, і цим законам, як усім задумам недо-сконалих розумів та сердець, також властиво помилятись. І хоч свого часу не було можливим придумати щось краще, проте заміна соціальних та фінансових умов принесла в минулому потрібні змі-ни; сьогодні існує потреба в зовсім інших змінах, які свого часу були неможливими з причини егоїзму та запеклого консерватизму. Якщо ж тепе¬рішні наші закони вважати за звичайні людські, які підля-гають помилкам, і в які внесено зміни та поправки в стосунку до щораз нових умов, то чи ж не є непослідовним з боку єпи¬скопа трактувати їх як священні, незаперечні та незмінні і твер¬дити, що один раз надані права є „природними”, „непохитни¬ми” і не підля-гають дискусії, „чи то в природному оточенні, чи в устрої людства”; і чи сама думка модифікувати закони і суспільні регулятори, щоб ті краще пасували до сучасних умов, не є „надуманою” та „ір-раціональною”?

     Варто завважити, що єпископ, піднімаючи питання праці як товару, що підлягає умовам попиту та пропозиції, виступає з зо-всім інших позицій, ніж д-р Еббот. Він вбачає в цьому за¬кон нашої теперішньої суспільної системи і говорить, що так повинно тривати далі. Він мав рацію, зауваживши, що Праця постійно повинна бути товаром (купленим настільки дешево, як Капітал в змозі його придбати, і проданим за таку високу ціну, яку Праця може за нього виручити) доки триває нинішня суспільна система. Це, однак, не займе багато років, на що вказують пророцтва і розпізнає кожний здібний розум, який може ближче придивитись до людей та їхнього неспокою.

     Згідно точки зору єпископа, єдиною надією мирного врегу-лювання розбіжностей між Працею та Капіталом є: (1) навер¬нення всіх власників багатств до сповнених любов’ю та сердеч¬ністю від-носин, які були детально висвітлені в обох наведе¬них абзацах; і (2) навернення всіх з-посеред бідного та серед¬нього класів до такої набожності та вдоволення, де вони мог¬ли б з 429 подякою прийня-ти все, що багаті дозволять їм мати на землі, і все, чим вона здатна їх наділити, і могли б з радістю вигукувати: „Ми, бідні, благосло-венні!” Зі свого боку визна¬ємо, що така річ розв’язала б Проблему Праці швидко і цілко¬вито, проте жодна здорово мисляча людина не покладає надії на таке вирішення в близькому майбутньому, ані Святе Пись¬мо не наштовхує на подібну думку. Не можемо також допусти¬ти, щоб цей освічений єпископ справді пропонував свої міркування, як лік. Швидше вважатимемо, що він не бачить жод-ного іншого крім цього нереального розв’язання, а отже, цивілізація незабаром буде захоплена прокляттям Анархії. Не¬хай би ця людина змогла побачити Божий засіб, про який наш Господь вчив нас надіятись та молитись – „Нехай прийде Царство Твоє,” – і шлях, яким Царство має бути утверджене в силі та пануванні (Дан. 2:44,45; 7:22,27; Об. 2:27).

Погляди Відомого Юриста

     Як подає „Journal”, Канзас Сіті, адресуючи свої слова студен-там-випускникам відділу права відомого в Сполучених Штатах коледжу, один зі знаменитих у всьому світі право¬знавців вислови-вся так:

     „Історія зарозумілого та ненаситного роду, до якого ми нале¬жимо, є нотуванням безперервних та кривавих сутичок за особисту свободу. Військові баталії, повалення династій та обезглавлення монархів не велись для перемог, амбіцій та слави, а для того, щоб людина могла бути вільною. На протязі кривавих століть привілеї та виключне право вперто і без будь-якого бажання відступали перед наполегливим прагненням до особистої свободи. Між Вели¬кою Хартією [1215 року] та Appomattox проіснував довжелезний шлях, проте за всі пройдені 652 роки наш рід ані на хвилину не зупинився і не завагався в своїй рішучості та непохитній боротьбі за рівність людей перед законом. Саме з цієї причини барони виступили з погрозами на адресу короля Джона; з цієї ж причини згорів Латимер, втратив владу Гемпден, підписано угоду в домі Мейф-лауера, проголошено декларацію незалежності, віддав життя Джон Браун з 430 Осеветомі; з цієї ж причини йшли та здобували пе¬ремогу легіони Ґранта і Шерідана, вважаючи за краще віддати життя та маєтки, ніж позбутися привілеїв свободи”.

„Чого варті життя та земля, 

Орний плуг та стерно корабля, 

Якщо волі для серця немає?”

     „Та врешті здійснилася мрія століть. З брутального та кривавого су-м’яття історії повстала, як господар власної долі, людина. Проте, зали-шилась незрозумілою загадка віри. Люди є рівні, а рівності немає. Право голосу належить всім, а політичну владу творять оди¬ниці. Злидні не ска-совано. Тягарі та привілеї в суспільстві розподіле¬ні неоднаково. Багатст-во деяких не вкладається в рамки крайнього марнотратства, тоді як інші даремно молять шматка щоденного хліба. Збиті з пуття та заплутані такими недоречностями, роздрато¬вані стражданнями та недостатком, розчаровані наслідками впливу політичної свободи на особисте щастя та добробут, численні люди піддалися такому глибокому та проникливому неспокою, що це вказує на потребу активного єднання консервативних сил нашого суспільства”.

     „Еволюційний рух, в якому знайшлося суспільство Сполучених Шта-тів, не має історичних аналогів, оскільки умови тут є аномаль¬ними і не підлягають жодному науковому обґрунтуванню. Хоч су¬спільний прогрес, застосування науки в виробництві і винайдення новітньої техніки незрівнянно покращили становище людей в ціло¬му, то, однак, не підлягає сумніву, що бідність є набагато більш не¬приязною для суспільства і небезпечною для інституцій самовряду¬вання та особистої, здобутої після стількох вікових конфліктів сво¬боди, ніж коли-небудь досі. Причини цього очевидні. Робітник є вільним, йому належить право голосу, зростає почуття його власної гідності, загострилась пильність, його потреби намножились наба¬гато швидше, ніж засоби їх вдоволення, а освіта під-несла робітника понад рівень звичної чорнової роботи. Щоденна преса познайоми¬ла його з вигодами, які багатство дає своїм власникам. Його навче¬но, що всіх людей створено рівними, і зараз він вірить, що хоч права людей справді стали рівними, проте можливості – ще ні. Су¬часна наука дала йому в руки грізну зброю, і коли надходить голод, немає для нього речі більш священної, ніж потреби його дружини та дітей”.

     „Суспільна криза, яка охопила всі цивілізовані країни, а осо¬бливо нашу, стає щораз важчою для подолання. З години на го¬дину, мов відлуння далекої громовиці, зростає зловіще незадо¬волення. І хоч я вірю, що спокійний та непорушний геній роду англосаксів проявить в цьому випадку стриманість, як чинив це в кожній іншій крайності, і не посту-питься набутими ціною неймо¬вірних жертв володіннями, однак, є очеви-дним, що битву ще не завершено; що людина більше не вдоволена рівні-стю прав та рівністю можливостей, але домагатиметься також рівності умов, як закону ідеальної державної структури”.

     „Очевидно також, що соціальна деградація суперечить само-врядуванню, що безнадійні і безпорадні злидні не погоджуються з осо-бистою вільністю. Людина, яка в пошуках засобів існування для себе та своєї сім’ї цілком сполягає на іншу людину, і в якої ці засоби, при бажанні працедавця, можуть бути відібрані, в жодному сенсі не є вільною. На протязі ста років ми стали найбагатшим зі всіх народів. Наші запаси велетенські. Статистика наших прибутків і нагромаджень вражає навіть легковірних. Грошей є в надлишку, їжі – під достатком, фабрики та праця мають широке забезпечення, однак, не дивлячись на весь цей достаток, в нашій цивілізації про¬довжує існувати парадокс: більшість людей бореться за існування, а частина з них пробуває в нужденному, жалюгід-ному убозтві”.

     „Якщо такі умови мали бути обов’язковими, то це, на наш по¬гляд, кидає тінь на Всевишню Мудрість. Коли нестатки, бідність та неуцтво вважати неминучою спадщиною, то братні стосунки між людьми стають глузливою іронією, а кодекс людської моралі чимось малозрозумілим. Породжене цим розчарування поглиб¬люється в напрямку недовір’я до принципів, на яких побудоване суспільство, і веде до перегляду самих його основ. Вашим найбільш важливим завданням є послабити таке розчарування, а найбільш важливим обов’язком – перешкодити можливості вибуху революції”.

     „Популярні заходи, запропоновані для реформування вад, недоліків та слабкості сучасного суспільства загально можна класифікувати у дві групи, перша з яких пропонує усунення всяких причин незадоволення шляхом заміни політичних інституцій. Такий метод неминуче буде помилковий і приречений на невдачу, бо основується на хибному при-пущенні, що матеріальний добробут є наслідком свободи, тоді як істина полягає в тому, що політична вільність виводиться з матеріального про-гресу, а не передує йому. Поети та фантасти доволі розхвалювали бід-ність, а любов до грошей засуджувалась ними, як корінь всякого зла; проте, залишається фактом, що коли вони є набуті чесно та вжиті розум-но, то немає іншої форми влади, такої суттєвої, певної та відчутної, як влада, що стимулює таке надбання грошей”.

     „Немає стану більш плачевного, більш прикрого та згубного для всьо-го найблагороднішого в людині, для всього, що підтримує її в домаш-ньому оточенні та заохочує в житті, ніж безнадія, опущеність, беззахисна вбогість, нестатки, голод, мізерні гроші за працю в поті чола, ледь тліючий вогонь в печі, лахміття та крихти хліба. Якщо ваш вихова-ний інтелект є спрямований на вивчення проблем сьогодення, то ви на-певно не зможете не зауважити, що цей еле¬мент життя нашого суспільс-тва продовжує посилюватись”.

     Перед нами чітке та вміле викладення фактів, з якими всі, бідні чи багаті, мусять погодитись. Проте, воно не містить жодного ліку, ані навіть натяку, що нове покоління правознав¬ців та політологів повинно такий лік шукати. Єдиною радою для них є позбавити невіри інших, якою б великою не була їхня власна, і протистояти всякій зміні теперішньої системи, навіть боячись самим потрапити між її жорна.

     Для чого така рада? Чи тому, що ця здібна людина цу¬рається свого більш приниженого брата? Зовсім ні. Але тому, що зауважує неминуче насліддя свободи – „індивідуалізм”, самолюбство – з за-кладеним в ньому простором для конкурен¬ції і намаганням кожного чинити те, що для нього особисто є найкращим. Дивлячись в минуле, така людина скаже: „Що було, те і буде”. Він не бачить, що ми знаходимось при закін¬ченні теперішнього віку – на зорінні Тисячоліття; і що тільки влада помазаного Господом Царя всієї 433 землі є в змозі навести лад серед всього цього замішання; що через Боже провидіння людина сьогодні зіткнулася лицем до лиця з такими турбую¬чими проблемами, які жодна людська мудрість не може ви¬рішити, і з такими розпачливими умовами, які жодна люд-ська завбачливість або політика не в змозі відвернути або яких не в змозі позбутися. Тому у належному часі в своєму відчаї та без-вихідному становищі люди будуть раді розгледіти божест¬венне втручання і, підпорядкувавшись йому, залишити власні вчинки, щоб бути навченими від Бога. Той, Кому поправу належить Царс-тво, повинен незабаром „взяти для себе велику владу та царюван-ня”, щоб навести лад серед хаосу, прослави¬ти свою Церкву, як Свою „невісту”, щоб разом з нею та через неї покласти край лихам обтяженого гріхом, стогнучого ство¬ріння і благословити всі роди землі. Тільки ті, котрі мають „справжнє світло”, можуть побачити повний слави наслідок теперішнього часу темряви, що приводить в замішання ро¬зумних людей. 

М-р Роберт Ґ. Інґерсол, як і решта, зауважив стан речей, зрозумів його жалюгідність, проте не запропонував жодного ліку

     Полковника Інгерсола знають як розумну людину за му¬дрістю цього світу. Відвертий недовірок, він був особою винят¬кових здіб-ностей та непересічного вміння розсуджувати спра¬ви, за винятком релігійних справ, де жодні людські погляди не є правильними, хіба що вони є наповнені і керовані Словом та Господнім Духом. По-ради м-ра Інгерсола, як знавця права, цінилися настільки високо, що, кажуть, він одержував за кожні тридцять хвилин консультацій 250 доларів. Його активний розум теж був зайнятий великими та складними для розв’язан¬ня проблемами цього неспокійного часу, проте, і в нього не знайшлося жодної пропозиції ліку. Свої погляди на ситуацію він подав в просторій статті на сторінках „Twentieth Century’, з якої візьмемо короткий уривок. Він пише:

     „Винахідництво наповнило світ конкурентами, при тому не ли¬ше ро-бітниками, але й тими, хто трудиться біля машин – працівни¬ками найви-щої кваліфікації. Сьогодні звичайний робітник є всього лиш зубом шес-терні. Він працює невтомно і кормить ненаситний механізм. Коли цей монстр зупиняється, 434 людина залишається без заняття – без хліба. Вона нічого не заощадила. Машина, яку кормив робітник, не накормила його самого – винахід виявився не на його користь. Іншого дня мені до-велось почути, як одна особа сказала, що для тисяч добрих механіків майже неможливо знайти заняття, і що на його думку роботу для цих людей повинен знайти уряд. Кілька хвилин згодом довелось почути ін-шого, що продавав патент на розкрій сукна; за його словами одна з ма-шин може виконувати роботу двадцяти швей, і лише тиждень тому він продав дві таких машини для великої фірми в Нью-Йорку, що призвело до звіль¬нення сорока розкрійників. Капіталіст йде вперед найбільш вигід-ним для себе шляхом. Він говорить працюючому, що зобов’язаний до-тримуватись економії, однак, при сучасній системі така економія лише зменшує заробіток. Під великим законом попиту та пропо¬зиції кожний економний, ощадний, самовідданий робітник несвідо¬мо чинить те мале, що він в силі зробити для зменшення власної та своїх товаришів винаго-роди. Водночас ощадний механік є мов би сертифікатом достатньо висо-ких заробітків”.

     „Капітал завжди твердив і далі твердить про своє право об’єд-нуватись. Промисловці, збираючись разом, встановлюють свої ціни, нех-туючи при цьому великим законом попиту та пропозиції. Та чи мають робітники таке саме право радитись та об’єднуватись? Багаті зустрічаються в банках, ділових клубах, кабінетах. Робітники, щоб об’єд-натись, збираються на вулиці. Навпроти них виступають всі організовані сили суспільства. Капітал має армію, військово-морський флот, законо-давство, суддівські та виконавчі органи. Коли об’єднуються багаті, то це робиться для „обміну думками”. Коли об’єднуються бідні, то це назива-ють „конспірацією”. Якщо останні діють дружно, якщо взагалі мають щось на меті, їх нази¬вають „натовпом”. Коли ж вони захищаються, то це зветься „зра¬дою”. Як це так, що багаті контролюють всі підрозділи уря-ду? Бу¬вають часи, коли жебраки стають революціонерами, – коли лах-міття стає прапором, під яким найблагородніші та найвідважніші воюють за свої права”.

     „Як нам врегулювати цю нерівну сутичку між людиною та маши¬ною? Чи машини врешті стануть партнерами робітників? Чи мо¬жливо контро-лювати сили природи 435 з користю для її терплячих дітей? Чи екстрава-гантність може йти крок у крок з простодушні¬стю? Чи зможуть робітни-ки бути настільки кмітливими та енергій¬ними, щоб стати власниками машин? Чи може людина набути до¬статньо інтелігенції, щоб стати доб-рою і справедливою; чи, можливо, нею керує той самий закон та обста-вини, що керують рослинним або тваринним світом? В часах канібалізму сильний поїдав слабшого – тобто з’їдав його тіло. Нехтуючи всіма ство-реними людиною законами, нехтуючи всіма науковими досягненнями силь¬ний та безсердечний далі наживається за рахунок слабшого, невда¬хи та безпорадного. Коли я починаю задумуватись над агонією цивілізова-ного життя – над невдачами, неспокоєм, сльозами, загуб¬леними надіями, гіркими реаліями, голодом, злочинністю, прини¬женням, соромом, – то майже змушений сказати, що канібалізм, попри все, є найбільш співчут-ливою формою серед усіх будь-коли наявних форм співіснування людини з своїм ближнім”.

     „Для людини з добрим серцем неможливо задовольнитись тим світом, який сьогодні існує. Жодна людина навіть не може по-справжньому бути задоволена своїм заробітком – хоч знає, що він їй належиться, – пам’ята-ючи, що мільйони її ближніх знаходяться в злиднях та нестатку. Коли думаємо про знеможених голодом, то відчуваємо, що їда – це майже без-сердечність. Хтось гарно і тепло зодягнений напевно засоромиться, зу-стрівши закутану в лахміття та тремтячу від холоду людину – відчувши власне серце таким же холодним, як тіло цього вбогого”.

     „Чи ж не потрібно жодної зміни? Чи повинні „закони попиту та про-позиції”, винаходи та наука, монополія та конкуренція, капітал та зако-нодавство завжди бути ворогами тих, хто важко працює? Чи завжди ро-бітники будуть настільки несвідомими і настільки недоладними, щоб витрачати свої заробітки на безвартісні речі? Чи завжди вони піддержу-ватимуть мільйони солдат ради вбивства дітей інших робітників? Чи завжди вони будуватимуть храми, а самі мешкатимуть в халупах та притулках? Чи назавжди вони дозволять, щоб всілякі паразити та вампіри наживались на їхній крові? Чи залишаться вони невільниками жебраків, котрих самі утримують? Чи перестануть врешті чесні люди знімати ка-пелюх перед вдалим шахрайством? Чи завжди в присутності коронова-ного ледарства промисловість падатиме на коліна? Чи врешті вони зро-зуміють, що жебраки не можуть бути великодушними, і що кожна пов-ноцінна людина 436 повинна заслу¬жити собі на право жити? Чи скажуть вони врешті, що людина, яка має однакові зі всіма привілеї, не має права скаржитися, чи підуть за прикладом, який їм виставили їхні гнобителі? Чи навчаться вони, що сила, для того щоб осягнути мету, повинна мати за собою розум, і все, що є чинене і мало б тривати довгий час, повинно спиратися на наріжний камінь справедливості?”

     Наведений аргумент є вбогий, кволий і позбавлений всякої надії та ради. Походячи від розумної, добре мислячої людини, він доводить просту річ, що розумні люди цього світу вба¬чають хво-робу, та не вбачають жодного ліку. Цей вчений джентльмен доста-тньо чітко усвідомлює причини труднощів та їхню неминучість, звертаючись до робітників приблизно так: „Не дозвольте їм (вина-ходам, науці, конкуренції і т.д.) утискувати вас та вам шкодити!” Проте, він не пропонує жод¬ного шляху визволення, за винятком, коли б той знаходився в запитанні: „Чи зможуть робітники бути настільки кміт¬ливими та енергійними, щоб стати власниками ма-шин?”

     Та, припустимо, що в них є машини і достатньо капіталу для їхнього обслуговування! Чи такі фабрики та машини бу¬дуть функ-ціонувати більш вдало, ніж інші? Як довго з успіхом працюватимуть вони на добродійні цілі, а не для прибутку? Чи не докладуть вони своєї частки до збільшення „надпродукції” і не стануть причетними до „закриття” підприємств, позбавляючи роботи своїх власних та інших працівників? Хіба ми не знаємо, що в випадку, коли фабрика або магазин діяти¬муть на засадах рівної платні для всіх зайнятих, то в короткому часі вони або збанкрутують, бо видаватимуть забагато грошей на оплату праці, або більш кваліфіковані з-посеред робітників використають пропозицію кращої платні і перейдуть на нове місце роботи, чи займуться власним підприємництвом, сполягаючи тільки на себе? Одним словом, самолюбство, вищість особистих інтересів настільки міцно вкоренилися в упавшій люд-ській природі і перетворились в частку нинішнього суспільного устрою, що кожен, хто з цим не рахується, швидко усвідомлює свою помилку.

     Заключне речення виглядає дуже принадливо, однак, в нашому крайньому становищі його суть цілком непридатна. Воно, мов під-кинуте в гніздо для приманки скляне яйце, ви¬глядає як справжнє, доки його не розбити і не спробувати з’їсти. „Чи навчаться вони [робітники], що сила, для того щоб осягнути мету, повинна мати за собою розум?” 437 Звичайно, про це знають всі; знають, що для думок потрібен мозок, і що мозок має бути належного складу та властивостей. Всі можуть спостерегти, що коли б побудова людсь-кого мозку та його можливості були у всіх однакові, то боротьба людини з людиною була б такою рівною, що швидко привела б до згоди і подбала про інтереси та права один одного; або, що більш ймовірно, сутичка спалахнула б ще швидше і була б ще за¬пеклішою. Проте, ніхто не може знати краще, ніж м-р Інґерсол, що жодна влада на землі не є здібною подбати про такі умови для розумової рівності.

     Найбільше честі для цієї великої людини робить процитований нами четвертий параграф. Він, немов луна, знаходить відгук в ко-жній шляхетній душі, яких, віримо, є багато. Проте, інші, в більш поміркованих умовах і навіть в достатках, як, скажемо, м-р Інґер-сол, вирішують, як вирішив він, що, навіть вкладаючи власні гроші та вплив, в них зовсім мало сил спро¬стувати або змінити наявну, задіяну через морально упавшу людську природу, суспільну тенденцію, і що це нагадуватиме спробу зупинити Ніагарський водоспад, кидаючись у його глибини. В одному і в другому випадку це викликало б лише бризки та легке хвилювання води.

Шан. Дж. Л. Томас про трудове законодавство

     Часто висувається твердження, що Працю поставлено в невигі-дне становище саме законодавством, прихильним до багатих і об-разливим до інтересів бідних, і що зворотний по¬рядок був би ліком від всіх хвороб. Немає речі більш далекої від правди, і ми раді, що в нас є під руками короткий виклад тру-дового законодавства Сполучених Штатів, написаний такою ква-ліфікованою людиною, як колишній заступник мі¬ністра юстиції Сполучених Штатів м-р Томас, та опублікова¬ний 17 жовтня 1896 р. виданням „Tribune”, Нью-Йорк. Читаємо:

     „Написання історії законодавства останніх п’ятдесяти років, спрямо-ваного на покращення умов найбіднішого та працюючого класів, вима-гало б цілих томів, проте стисло її можна представити так: 

     „Скасовано ув’язнення за несплату боргів”.

     „Прийнято закони про увільнення поселенців та значної частини їх-нього особистого майна від виконання судових розпоряджень за умови, що боржниками є голови сімей, вдови після чоловіків та сироти”.

     „Для робітників та працюючих біля машин законом впро¬ваджено застави на землю та всяку іншу річ, в яку вони вклали працю заради отримання заробітку”.

     „Бідним особам дозволено звертатися за захистом в місцеві судові органи, в суди окремих штатів та державний суд безплатно або з надан-ням їм гарантій”.

     „Бідним особам при розгляді кримінальних, а в деяких випадках і цивільних справ, місцеві суди, суди штатів та державний суд безплатно визначають адвокатів для захисту”.

     „В багатьох випадках судам дається вказівка вирішувати справу на користь робітника, який змушений був внести позов для понов¬лення розміру заробітку або ж має намір скористатися правом зму¬сити корпо-рацію виплатити відшкодування для покриття коштів найму адвоката”.

     „Для громадської служби та громадських робіт законом визначено в одних випадках сім годин, а в інших вісім чи навіть дев’ять годин робо-чого дня”.

     „При розгляді маєткових справ в випадку банкрутства беруться до уваги претензії робітника щодо заробітку, а в деяких випадках такі пре-тензії взагалі мають першість”.

     „Прийнято закони, які регулюють вартість пасажирських та вантаж-них перевезень залізницею та іншими транспортними лініями, а також користування громадськими складськими при¬міщеннями та елеватора-ми. Створено державну комісію та комісії штатів по нагляду за рухом залізничного транспорту, в результаті чого ціни зменшилися на дві треті або й більше”.

     „Майже у всіх штатах прийнято закони, які понижують процентні ставки, і продовжено термін виплати по закладних та актах довіреної власності”. 

     „Від залізниць вимагають будівництва огорож для її колій, або ж, при їх відсутності, сплати подвійної вартості відшкодувань при нещасних випадках; від неї також вимагають надання для своїх працівників безпе-чних місць, обладнаних для виробничих потреб”.

     „Від фабрикантів та власників шахт вимагають надання від¬повідної кількості місць та обладнання для безпеки та вигод най¬нятих ними робі-тників”.

     „Робітничим організаціям надано законне право об’єднуватись”.

     „День Праці визнано національним святом”. 

     „Повноважні представники Праці – на рівні штатів та держави – мають за завдання збирати статистичні дані і по мірі можливостей дбати про покращення умов робітничого класу”.

     „Засновано департамент сільського господарства, а його керуючий увійшов до складу уряду”.

     „Щорічно людям безплатно роздається насіннєвий матеріал на суму 150 000 доларів”.

     „Закони багатьох штатів переслідують занесення в чорний спи¬сок тих бідняків, яких звільнено з роботи або які неспроможні сплатити власні борги; переслідується також висилка на адресу боржника поштових лис-тів з погрозами судової розправи або ж всякий інший злий намір очорнити іншу особу”.

     „Для захисту необачних та надто довірливих відмовлено в ко-ристуванні такою поштою тим особам, які б через неї займались всякого роду обманом та шахрайством”.

     „Зменшено платню за поштові послуги, внаслідок чого уряд щороку несе збитки в розмірі 8 000 000 дол., безплатно надсилаючи газети жите-лям сільських місцевостей; найпопулярніші журнали та іншу періодику зроблено настільки дешевими, що вони стали доступними навіть бідним”.

     „У випадку несплати в визначений час страхових премій або членсь-ких внесків, поліси для страхування життя та акції буді¬вельних та пози-кових компаній не втрачають своєї вартості”.

     „Банки окремих штатів та державний банк підлягають гро¬мадському нагляду, а їхні рахунки – громадській інспекції”.

     „Зайнятим в громадській сфері в деяких випадках надається платна відпустка тривалістю тридцять днів і п’ятнадцять днів – в інших випадках, а також додатково тридцять днів у випадку хвороби працівника або когось з його сім’ї”.

     „Законом заборонено: наймати вуличних робітників з країн Азії, кон-трактну доставку робітників з-за кордону, найми засуджених за законами Сполучених Штатів, подальшу імміграцію з Китаю, імпорт товарів, виготовлених підпільно, примусова праця”.

     „Створено державний арбітражний суд та арбітражні суди окремих штатів для вирішення трудових спорів”.

     „Зайнятим на громадській службі оплачуються дні державних свят – 1січня, 22 лютого, День Пам’яті, 4 липня, День Праці, День Вдячності та 25 грудня”. 

     „Тим, хто бажає оселитися, запропоновано фермерські наділи; ще інші наділи дано тим, хто насаджуватиме та вирощуватиме на них дерева”.

     „Прийнято закон про таємне голосування, а також закон про захист права людини голосувати без будь-яких побоювань та тиску на неї”.

     „Звільнено чотири мільйони невільників, що спричинило зубожіння сотень тисяч власників”.

     „На громадські кошти створено публічні бібліотеки”.

     „Збільшено кількість громадських лікарень для надання допомоги хворим та бідним”.

     „Сто сорок мільйонів доларів виплачується щороку з державної скар-бниці ветеранам воєн, вдовам та сиротам”.

     „Останньою, хоч немаловажною річчю, є відкриття безплатних дер-жавних шкіл, щорічні видатки на навчання в яких становлять понад 160 000 000 дол., а утримання будівель, виплата процентів з позик та інші витрати потребують подальшої квоти в розмірі 40 000 000 дол. або й більше”.

     „Конгресом та законодавчими органами різних штатів прийнято масу інших, менш значущих законів, які покликані діяти в тому ж напрямку і враховувати найменші деталі взаємовідносин між працедавцями – кор-пораціями, компаніями та окремими особами – і працівниками”.

     „Всі ці закони та доброчинні міри приймалися одночасно бага¬тими і бідними. Справді, історія цієї держави за останню чверть століття пока-зує, що жінки та чоловіки з-посеред усіх класів перш за все спрямовували свою винахідливість, щоб збудувати закони для користі, освічення та піднесення мас людей. Цей процес сягнув так далеко, що численні мис-лячі люди бачать в збереженні існуючо¬го становища небезпеку його переростання в державний соціалізм. Немає сумніву, що протягом дов-гого часу загальна тенденція гро¬мадської думки нашого народу керува-лася саме в такому напрямку”.

     Отже, якщо законодавство зробило все від нього залежне, і не-спокій далі зростає, то, очевидно, є безнадійною річчю 441 спо-глядати в цей бік за якимось ліком. Судячи зі сказаного, м-р Томас теж дійшов висновку, що конфлікту не уникнути.

     Зауважте слова, якими така здібна та шанована людина, як Вендел Філіпс, висловлює свою думку

     „Жодна моральна чи інтелектуальна реформа не вийшла від вищих класів суспільства. Кожна зокрема і всі разом вони виникли з протесту жертв та потерпілих. Емансипація робітничих мас повинна стати над-банням самих робітників”.

     Дуже правильно; дуже розумно, проте, навіть м-р Філіпс не дає жодної практичної ради, яким чином робітничі маси мають увіль-нити себе від неминучого наслідку егоїстичних проявів закону попиту та пропозиції (підкріпленого розу¬мовою та фізичною нері-вністю) – невблаганного, мов закон гравітації. Він просто не знає, що радити. Як всім відомо, ре¬волюція може спричинити локальні, тимчасові зміни – ко¬рисні, або ж ні; але що може вдіяти революція проти скрізь існуючих умов та конкуренції? Це те саме, що кинути виклик морському припливу, намагаючись віником позмітати воду, а надмір позбирати в посуд.

Передбачення Макоулі

     Паризька „Figaro” наводить наступні уривки з листа, на-писаного в 1857 році відомим англійським істориком м-ром Мако-улі до свого приятеля в Сполучених Штатах:

     „Для мене є ясним, як день, що ваш уряд ніколи не буде в змозі утри-мати під контролем терплячу, розгнівану більшість, бо у вашій державі уряд перебуває в руках мас, і багаті, які є меншістю, абсо¬лютно узалене-ні від їхньої милості. Одного дня в штаті Нью-Йорк між сніданком та очікуваним обідом маси оберуть вам законо¬давців. 442 Чи можна мати якісь сумніви щодо прикмет обраних?”

     „Ви будете зобов’язані чинити речі, які зроблять неможливим пода-льший добробут. Одного дня якийсь Цезар чи Наполеон прибе¬ре до рук уряд. Ваша республіка буде грабованою та пустошеною в двадцятому столітті так, як Римська імперія – варварами в п’ятому столітті, з тією лише різницею, що нищителі Римської імперії – гунни та вандали – при-йшли з-поза її меж, а ваші варвари постануть у вашій власній країні, будуть породженням ваших власних інституцій”.

     Ця людина, добре знайома з вдачею бідних та багатих, не під-далася ілюзіям, мов би багаті можуть погодитися несамолюбно підтримувати прагнення більшості і мовчки дати згоду на впрова-дження великих та доброчинних уставів, які посту¬пово піднімуть рівень свідомості мас і вчинять неможливим для будь-кого нагро-мадити більше половини мільйона доларів маєтку. Ні, м-р Макоулі знає, що така пропозиція не варта уваги, і звідси його передбачен-ня, яке є в руслі Божих свідчень щодо наслідків самолюбства – часу великого горя.

     Більше того, коли він писав це, краяни м-ра Макоулі – британська громадськість – домагалися виборчого права і добили¬ся своїх вимог. Такого ж домагалися мешканці Бельгії та Ні¬меччини, і цю можливість їм надано. Такого домагалися і си¬лою здобули мешканці Франції. Така річ була предметом ви¬мог в Австро-Угорщині, і незабаром схожого можна очікувати від мешканців Італії. Отже, катастрофа, якої так упевнено сподівалися для Спо-лучених Штатів, поволі нависає над усім „християнством”. Макоулі не живить надії і не має що запро¬понувати, за винятком вже запропонованого іншими – щоб впливові та багаті силою захопили контроль і можливо якнай¬довше осілись на запобіжній засувці – доки не трапиться вибух. 

Сподівання м-ра Шансі М. Діпю

     Між здібними та широко мислячими людьми сучасної доби знаходить своє місце також шан. Шансі М. Діпю, доктор правоз-навства. Розумна людина, він часто дає добрі поради, і ми раді скористатися з його поглядів на сьогоднішню си¬туацію. Звертаю-чись до випускників університету в Чікаґо та всіх присутніх, він, як один з промовців університетської Ради десятого скликання, сказав:

     „Освіта не тільки зробила можливим всебічний розвиток нашої країни і надала чудову можливість влаштування на роботу та здобут¬тя багатст-ва, але теж підняла наш народ з звичаїв та навиків минулого, і ми не мо-жемо далі жити так, як жили наші батьки”.

     „Загальна та вища школа з усіма її перевагами прищепила нам думку, що вишуканість у житті чинить чоловіків більш інтелігент¬ними та широко мислячими, а жінок – більш великодушними, спов¬неними внутрішньої краси та світла. Вона підняла їх понад загаль¬ний рівень сільського населення Європи. Вчинивши американців надзвичайним народом, освіта та вільність у великій мірі підняли рівень життя та потреб в більш старих країнах Європи. Робітник-індієць може жити під солом’яним дахом одинокої кімнатки в ка¬зенному лахмітті замість одягу і з мискою рису. В той самий час грамотний американський робітник вимагає для себе житла з кіль¬кома кімнатами. Він та його діти навчились цінувати твори мистец¬тва. Вони познайомились з кращою їжею, кращим одягом і, взагалі, з кращим життям, яке містить в собі не розкіш, а вигоди, і яке ви¬ховує і надалі повинно виховувати громадян нашої Республіки”.

     „Владні особи з притаманною їм завбачливістю та відвагою скористали з доступних в Америці можливостей нагромадити ве¬личезні багатства. Решта мас, яким не поталанило в такій мірі, споглядають на них і говорять: „Наша частка в цих можливостях не є однаковою”. В мене немає часу та й тут не місце пропонувати розв’язання цих трудно-щів та вирішення цих проблем. Напевне, ніхто не сумнівається, що між нами є генії, які, при потребі, 444 можуть добитися цього – чи то з допо-могою законодавства, чи якимось іншим шляхом. Сьогодні ми потребу-ємо ширшої освіти, більшого числа студентів коледжів та більших мож-ливостей для них. Кожна молода людина, яка робить кроки в світ саме з таких позицій, вважа¬тиметься місіонером світла та знання. На кожному місці в суспільс¬тві вона займатиме міцну позицію завдяки розумному, ясному та патріотичному зрозумінню ситуації в країні та за її межами. Випус¬кники чотирьохсот університетів країни є лейтенантами, капітана-ми, полковниками, бригадними генералами та генерал-майорами армії американського прогресу, до якої всі ми належимо”.

     „Світ, в який сьогодні ступає наша молода людина, у великій мірі різниться від того, про який мав уяву її батько, дід або ще хтось з предків столітньої давності. Ще п’ятдесят років тому така людина закінчила б коледж, утримуваний одним з віровизнань, відвідувала б церкву своїх батьків і займалась своїми уподобаннями. П’ятдесят років тому така особа приєдналась би до партії, членом якої був її батько. Від сільського пастора вона перейняла б для се¬бе релігійні погляди, а від національної платформи партії, до якої належав її батько, – політичні настрої. Нато-мість сьогодні така люди¬на, закінчивши коледж без певного релігійного напрямку, зауважує для себе, що члени її сім’ї відвідують різні церкви і визнають відмін¬ні віровчення. Для себе вона змушена обрати якусь одну церкву, де знайшла б свій дім, і якесь одне вчення, щоб оперти на ньому свою віру. Вона зауважує, що через фальшивих та некомпетентних ліде-рів, як також внаслідок безпорадності партійних осередків пе¬ред лицем гострих державних проблем та приголомшливого розвит¬ку подій, внут-ріпартійні зв’язки втратили свою міць. Ті, котрі б ма¬ли стати її дорадни-ками, кажуть: „Сину, думай про себе та про свою країну”. Отже, така людина з самого початку потребує речей, яких її батько не потребував ані для виконання своїх громадських обов’язків, ані для утвердження власної віри та переконань. Під кінець вартого подиву дев’ятнадцятого століття вона вирушає в життя, щоб почути з трибун, підмостків, щоден-ної преси, 445 щоб заува¬жити з особистих спостережень, що в політич-ному, фінансовому та промисловому світі постають революційні умови, які загрожують стабільності держави, позиції церкви, основам суспільс-тва та без¬печному збереженню власності. І хоча всілякі припущення та про¬рокування нагадують їй про лихо, вона не повинна впадати у відчай. Кожна молода людина повинна бути оптимістом. Кожна молода людина повинна вірити, що завтра буде кра-ще, ніж сьогодні, і, сумлінно виконуючи обов’язки, з непохитною надією споглядати в завтрашній день”.

     „Ми всі розуміємо, що проблеми є важкими і ситуація стоїть надзви-чайно гостро. Але ж саме освіта повинна розв’язувати про¬блеми та усу-вати гострі відносини. Наш період часу – парадокс ци¬вілізації. Досі наш шлях був справою довільного трактування і спо¬кійного плавання під стерном книг минулого. Але від двадцятого століття нас ділить лише п’ять років і ми зійшлися лицем до лиця з обставинами, які чимось схожі на новелу, мов би гігантське по¬трясіння жбурнуло нас крізь простір, і ми побачили себе сидячими на узбіччі одного з марсіанських кратерів”.

     „Пара та електрика позбавили значення всю дотеперішню еру христи-янства з усіма її століттями. Вони об’єднали виробництво та ринки збуту, чим перекреслили всі попередні обрахунки та мето¬ди діяльності. Вони об’єднали весь світ в єдиний комунікаційний вузол, який повалив усілякі обмеження, досі контрольовані часом та відстанню, або стережені зако-нодавством. Ранкові ціни бавовни¬ку на берегах Гангу та Амазонки, ціни пшениці на Гімалайських плато, в дельті Нілу чи в Аргентині – з усіма факторами грошового обігу, клімату та рівня заробітної платні, від яких залежать кошти продукції, – того ж вечора позначаються на ситуації в Ліверпулі, Новому Орлеані, в Саванах, Мобіле, Чікаґо та Нью-Йорку. З ними летять вістки, що кидають у розпач або холодять думки працюю-чих на плантаціях Півдня та в фермерських господарствах Заходу. Фер-мери Європи та Америки справедливо нарікають на своє станови¬ще. Сільське населення поривається до міст, 446 чим створює нескін¬ченні труднощі для муніципальних властей. Капіталісти прагнуть створити таку форму об’єднань, яка дозволила б їм утриматись і за течією і проти неї; також робітничі організації, хоч з обмеженим успіхом, намагаються створити ситуацію, яка б, на їхню думку, була для них найкращою. Ве-личезний прогрес останніх п’ятдесяти років, революційні зміни за участю пари, електрики та інших винаходів, співвідношення між силами, які важко працюють на одному боці земної кулі і добиваються швидких результатів на іншому, настільки змінили відносини між людиною та виробництвом, що світ досі не може до цього звикнути. Зв’язок між те-перішнім та майбутнім має ґрунтуватися на освіті, щоб вища інтелігенція могла навести лад серед хаосу посталого в дев’ятнадцятому столітті землетрусу можливостей та реальних нагод”.

     „Кризи у світі були завжди. Зусилля і прагнення людства здо¬бути щось краще та більш високе остаточно знаходили свій вияв у котромусь з грандіозних визвольних рухів. Ці революції супро¬воджувались немож-ливими для опису стражданнями, вбивством міль¬йонів людей, спусто-шенням провінцій і навіть цілих королівств.

Хрестові походи підняли Європу з неволі феодалізму, а французька ре-волюція зірвала кастові пута. Наполеон був правителем і вмілим, хоч і трохи самолюбним, творцем нинішнього загального виборчо¬го права та парламентського устрою. Через всі століття єдиним прагненням була свобода і ще свобода. Всі сподівались, що, здобув¬ши таку свободу, люди здобудуть загальне щастя та мир. В найбільш повному значенні свободу здобуто в англомовних країнах, тобто свободу, при якій люди є для себе правителями, законодавцями і панами. Але весь парадокс цього в тому, що разом зі свободою, яку всі ми вважаємо найбільшим благословенням, прийшло най¬більше з усіх відомих світу проявів незадоволення. Соціалі-стичний рух в Німеччині виріс зі ста тисяч голосів десять років тому до де¬кількох мільйонів у 1894 році. У Франції республіканські елементи стали ще більш радикальними, і небезпека з їхнього боку зростає з міся-ця на місяць. Посталі в аграрному та 447 виробничому секторах Велико-британії труднощі є понад можливості її державних мужів, за винятком, коли б з дня на день застосовувати паліативні засоби. В Чікаґо виник анархістичний бунт, і лише невеликий корпус дис¬циплінованих та від-важних поліцейських зміг врятувати місто від страхіття грабежів та плюндрування. За декілька місяців одна люди¬на створила таку міцну організацію працівників залізниці, що, ке¬руючи нею, паралізувала два-дцять мільйонів задіяних в виробничій сфері та просто переїжджих лю-дей, змусивши тимчасово зупинити всі підрозділи, відповідальні за утримання процесів життєдіяль¬ності. Заколот був настільки могутній, що двоє губернаторів відразу ж подали у відставку, а управляючий Західної метрополії навіть приймав розпорядження від заводія бунту. Неможливих для підра¬хунку виробничих та торговельних збитків вдалось запобігти лише міцною рукою федерального уряду”.

     „Інший парадокс нашої чверті століття полягає в тому, що сьо¬годні кожен ремісник, механік та працівник будь-якої галузі, пра¬цюючи меншу кількість годин, отримує на двадцять п’ять, а в бага¬тьох випадках і на п’ятдесят відсотків більше, ніж отримував би тридцять років тому. Отримуючи на третину більше, ніж тридцять років назад, він за свій до-лар здатний купити вдвічі більше їди та одягу, ніж колись. Хтось поду-має, що робітник повинен відчувати приплив щастя, порівнюючи день минулий з днем сьогоднішнім, а щоденний надлишок він повинен класти до банку, щоб той швид¬ко зробив його капіталістом. Однак, робітник відчуває незадоволен¬ня, якого не знав його батько, хоч тридцять років тому той мав лише третину нинішньої платні і за свого долара міг купити вдвічі менше. Отже, все це прийшло зі знанням!”

     [М-р Діпю зовсім випустив з уваги факт, що тридцять років тому роботи було під достатком. Пропозиція вмілих та силь¬них людських рук була набагато меншою, ніж потреба в них;

на залізниці, на заводах та фабриках людей вмовляли працю¬вати „у дві зміни”; іммігранти, які приїжджали мільйонами, швидко знаходили для себе роботу. Сьогодні в кожному на¬прямку пропо-зиція праці значно перевищує існуючі потреби, бо самих робітників замінено машинами. Хоча нинішні заро¬бітки не є поганими, однак люди, маси, не здатні подбати про сталий попит і зайнятість для своїх навиків, а тому платня неминуче падає.]

     „Ми ведемо не тільки бій сьогодення, але й бій на всі часи; ми дбаємо про розвиток країни не тільки у власних інтересах, але й в інтересах на-щадків. Ми перемогли невільництво, викорінили багатошлюбність, і нашим єдиним ворогом є неуцтво”.

     [Якщо неможливе для перерахунку зло і усіляке незадово¬лення виникло внаслідок часткового знесення освітою безгра¬мотності, то якої анархії та страшного горя коштуватиме повна освіта! М-р Діпю відверто заявляє, що він зовсім не дискутує над ліком від усіх цих нещасть та незадоволень, однак, без сумніву, був би радий таку річ вчинити, коли б знав про такий лік; він лише згадує, що все можна вилікувати „тим, чи іншим шляхом”, тобто мовчки визнає, що не може запропонувати нічого особливого.]

     „Невдоволені – це ті, хто сьогодні рядить та панує, і їм самим нале-жить розв’язати власні проблеми. Для себе можна обрати власні конгре-си та власних президентів, та неможливо збунтуватися проти себе, ані підрізати собі горло. Рано чи пізно, тим, чи іншим шляхом, вони вирі-шать власні проблеми і зроблять це згідно закону і з допомогою закону. Станеться це або деструктивним або конструктивним методом”.

     „Природно виникає запитання: „Чому разом з добробутом та світовим прогресом існує незадоволення?” За останні двадцять п’ять років швидкі темпи винахідництва та можливості, запропо¬новані використанням елек-трики та пари, знищили шістдесят відсотків загальносвітового капіталу і позбавили роботи сорок відсотків зайнятих. Збільшення втроє потужності двигуна, ство¬рення нових видів машин, подвоєння можливостей внаслідок застосування новітньої техніки чинить все старе непридатним. Більше того, це змушує кваліфікованого ремісника, що втрачає знаряддя, якими він заробляв на прожиття і які тепер стали непо¬трібними, назад повернутися до численного загону звичайних робітників. Одночасно згадані сили, які вже отак зруйнували більшість того, що становить вар-тість, і позбавили зайнятості стількох людей, створили нові умови, які понад всяку можливість підра-хунку намножили для світу багатства, а для його мешканців – сприятливі умови для задоволення щоденних потреб, здобуття вигод та почуття щасливості. Та щоб скористати з таких можли¬востей, таких розкошів та щастя, потрібен кращий рівень освіти”.

     Цілком очевидно, що м-р Ділю добре познайомлений з питан-нями праці і ретельно дослідив обставини, які привели до існую-чого у світі становища конфронтації. Та що за лік він пропонує? Очевидно, що цей джентльмен керувався лише чемністю та пев-ною долею ввічливості, бо, адресуючи свої слова до випускників коледжу, він підсунув думку, що неосві¬ченість є тим „ворогом”, який спричиняє нинішнє лихо і загрожує майбутньому. Однак, хто, крім самого м-ра Діпю, повинен краще знати, що освіта такого ліку запропонувати не може? 449 Навіть освіту на рівні коледжу здобула дуже мала кількість сьогоднішніх мільйонерів. Корнеліус Вандербільт був неуком, перевізником на переправі, і лише гостре відчуття бізнесу привело його до багатства. Передбачивши ріст подо¬рожування, він інвестував кошти в будівництво пароплавів та залізниць. Знаменитий Джон Джейкоб Астор теж був не¬уком, тор-говцем хутром та шкірами. Передбачивши розши¬рення меж Нью-Йорк Сіті, він вклав кошти в нерухоме майно і таким чином заклав основу для маєтків нинішнього роду Асторів.

     Сторінки преси обійшов наведений нижче перелік аме-риканських мільйонерів, які передали коледжам мільйон та більше доларів, з приміткою, що жоден з цих заможних та розумних людей ніколи не вчився в коледжі:

     „Стефан Жірард передав для Жірард Коледж – 8 000 000 дол.; Джон Д. Рокфеллер для Університету в Чікаґо – 7 000 000 дол.; Джордж Пібоді на різні фундації – 6 000 000 дол.; Лейленд Стенфорд для Університету Стенфорд – 5 000 000 дол.; Ейзе Паркер для Універ¬ситету Легай – 3 500 000 дол.; Поль Тюлейн для Університету Тюлейн, Новий Орлеан – 2 500 000 дол.; Айзіек Річ для Університету в Бостон – 2000000 дол.; Джоунес Дж. Кларк Для Університету Кларка, Уочестер, Масс. – 2 000 000 дол.; родина Вандербільтів для Уні¬верситету Вандербільт – щонайменше 1 775 000 дол.; Джеймс Лік для Університету Каліфорнії 1 600 000 дол.; Джон К. Ґрін для Прінстон – 1 500 000 дол.; Вільям С. Де Пайв для Уні-верситету Осбюрі, сьогодні Де Пайв – 1 500 000 дол.; А.Дж. Дрексел для Промислової Школи Дрексела – 1 500 000 дол.; Леонард Кейз для Школи приклад¬них наук в Клівленд – 1 500 000 дол.; Пітер Купер для Спілки Купера – 1 200 000 дол.; Езра Корнел і Генрі В. Сейдж для Університету Корнел – кожен 1 000 000 дол.; Чарльз Пратт для Інституту Пратта в Брукліні – 2 700 000 дол”.

     Мов би на доказ, що в цьому правилі існує виняток, м-р Сет Лоу, випускник коледжу та його президент, свого часу пожертву-вав мільйон доларів для бібліотеки Коламбія Коледж.

     Хоч здобуття освіти в коледжі є вартісною річчю, 450 однак в жодному випадку воно не становить ліку для нинішніх умов. Справді, коли б сьогодні кожна людина в Європі та Америці воло-діла дипломом коледжу, то умови були б не кращі, а ще гірші, ніж тепер. М-р Діпю згадує про це в наведеній цитаті, де говорить, що „в механіку панує незадоволення, якого не знав його батько, хоч тридцять років тому він мав лише тре¬тину нинішньої платні і за свого долара міг купити вдвічі мен¬ше. І все це прийшло з освітою”. Так, справді, чим загально-доступнішою стає освіта, тим ширшим стає незадоволення. Освіта – це чудово, її потрібно дуже прагнути, проте вона не є ліком. Хоча відомо, що деякі справедливі, шановані люди бу¬ли багатими, проте, відомо також, що деякі з найбільш зіпсутих людей були особами освіченими, а деякі з найбільш свя¬тих людей були „неграмотними”, як, наприклад, апостоли. Чим більша освіта, тим більше незадоволення виявляє зіпсута людина і більший її потяг до зла. Світ потребує нових сердець -„Серце чисте створи мені, Боже, і тривалого духа в моєму нутрі віднови!” (Пс. 51:12). Ось так пророчо накреслено потре¬бу світу. Щораз ближче до нас є докази, а остаточно це зрозуміють всі, що для миру та щастя потрібно щось більше, ніж просто освіта та розумові здібності. „Побожність з вдово¬ленням – великий здобуток”; і тільки коли закласти такий фун¬дамент, можна бути певним, що освіченість стане великим благословенням. Самолюбні серця та дух цього світу є у не¬згоді з духом любові, і тут не зарадить жоден компроміс. Освіта, „побільшене знання” мас тягнуть за собою соціальну кризу з її остаточним наслідком – анархією.

Висловлювання Єпископа Вортінґтона

     Присутній на зборах Протестантської Єпископальної Церкви в Нью-Йорк Сіті єпископ Вортінґтон висловив свої думки щодо існуючого соціального замішання. Вони відразу ж були занотовані кореспондентом і 25 жовтня 1896 року опубліковані в газеті. 451 Він сказав:

     „На мою думку весь клопіт з фермерами виникає з того, що ми занад-то далеко зайшли з нашою вільною системою навчання. Зви¬чайно, я знаю, що моя думка вважатиметься за певний прояв єресі, проте я в це вірю. Діти фермерів – принаймні більшість з них, – які не мають абсолю-тно жодної можливості для росту, скуштувавши освіти, вже не переста-ють тягнутися за нею. Вони ніколи не осяг¬нуть чогось вартісного – при-наймні більшість з них, – і знеохочені йти в своєму житті дорогою, якою Бог мав намір, щоб вони йшли, неминуче переїдуть до міст. Саме над-лишок освіти серед тих, хто не має здібностей її засвоїти, є причиною перенаселення наших міст, в той час, як фермерські господарства стоять без ужитку”.

     Єпископ займає цілком протилежну позицію до тієї, яку захищав м-р Діпю. Можна сказати, що його думки співпа¬дають з поглядами головного директора до справ освіти в Роси, звернення котрого про недопустимість надання освіти більш вбогим класам ми вже згадували. Ми погоджуємось з обома щодо факту, що освіта загально загострила амбіції та невгамовне незадоволення. Безперечно, єпископ повинен ви¬знати, що в цій країні вільності та освіти справи зайшли надто далеко, щоб надіятись позбутися пос-таючого незадоволення лише згасивши світильника знань. Добре це чи погано, однак, освіта та незадоволення є присутні, і вони не можуть і не будуть зігноровані.

Відповідь Шан. В.Дж. Браяна

     Що стосується справедливості тверджень єпископа, то да¬мо відповісти на це м-ру В.Дж. Браяну, процитувавши слова його ін-терв’ю:

     „На мою думку говорити про надто велику освіченість дітей фермерів і приписувати труднощі, які нас оточують, лише такому надмірному знанню, є однією з найбільш жорстоких речей, коли-небудь сказаних людиною. Що це за ідея казати, що діти фермерів, які не можуть в житті твердо піднятись на ноги, закуштувавши освіти, радіють нею, наполег-ливо її шукають і, водночас, цілковито розчарувавшись в фермерстві, переселяються до міст?! Що за думка про надмір осві-ченості дітей наших фермерів?! Друзі, чи знаєте ви, про що свідчить така мова?! Це означає регрес цивілізації і кроки знову в темні часи серед-ньовіччя”.

     „Як ви можете сказати, яка дитина фермера стане в своєму часі вели-кою людиною, наперед не давши цим дітям освіти? А може потрібно створити комісію, щоб розглянутись навколо і вибрати тих, кого варто наділити знанням?”

     „Друзі, існує зовсім інша причина, чому люди йдуть до міст і зали-шають землю. Діється це тому, що ваше законодавство позбави¬ло мож-ливості викупу прострочених закладних на фермерів та їхні господарства. Діється так, бо ваше законодавство вчинило для фер¬мера його фер-мерське життя нестерпним; діється це тому, що існу¬ють класи, які за-мість виробництва займаються творенням законів, придатних більше для ризикованого підприємництва з наявними плодами фермерської праці, ніж для створення таких плодів”.

     „Що за ідея звалювати вину за існуючі умови на фермера?! Звідки ця думка лікувати людське незадоволення замиканням шкіл?! Що вам ска-зати? Невдоволення існуватиме так довго, як існуватиме для нього при-чина. Замість намагань відвернути людей від усвідомлення їхнього ста-ну, чи не варто було б таким критикам подбати про покращення в цій країні умов для фермерів?”

     Англійський журнал „The Rock”, шукаючи відповіді, не знайшов жодної. Цитуємо:

     „Весь світ охоплений неспокоєм, конфліктами інтересів, а різні пере-хресні течії розвитку подій утримують цивілізоване людство у постійному хвилюванні. Майже з кожним тижнем побільшується нервове та розумове напруження; через короткі проміжки часу ті чи інші приголо-мшливі події з нечуваною силою потрясають світом політики та еконо-міки, і люди починають усвідомлювати собі розміри нагромаджених та прихованих під поверхнею суспільства елементів лиха. Намагаючись модифікувати напрям цих сил, по¬літики відверто визнають, що їм не під силу утримати їх під повним контролем або ж принаймні передбачити наслідки”.

     „В круговерті нескінченних теорій, пропозицій, експериментів та пе-редбачень великі мислителі погоджуються у двох речах. По один бік перед ними вимальовується загрозливих розмірів катастрофа, яка захи-тає цілим світом і перетворить в руїни сучасну будівлю 453 політичного та суспільного життя; при цьому деструктивні сили вичерпають самих себе ще перш ніж творчі елементи зможуть реконструювати суспільний лад на більш міцному фундаменті. З другого боку, вони погоджуються, що ніколи досі народи так не прагнули миру, ані так виразно не відчували обов’язку і привілеїв культивування єдності та братньої згоди, як в даний момент”.

     Так діється у всьому цивілізованому світі. Всі розумні люди більш-менш чітко усвідомлюють собі існуючу дилему, проте, дуже мало з них можуть запропонувати лікуючий засіб. Однак, не всі: деякі добре думаючі особи вважають, що вони здатні розв’язати проблему, та в дійсності їм не під силу чітко оці¬нити ситуацію, що вимальовується перед їхнім розумом. Про них ми поговоримо в наступному розділі.

Погляд на ситуацію м-ра Беллемі

     Думаємо, буде цікаво прочитати уривки з виголошеної в Бостоні промови м-ра Едварда Беллемі. Він сказав:

     „Якщо ви маєте намір сформулювати чітке поняття про еко¬номічне безглуздя конкурентної системи в промисловості, то звер¬ніть всього-на-всього увагу на факт, що єдиним шляхом покращен¬ня якості та змен-шення цін на товари є їхнє надвиробництво. Інши¬ми словами, дешевизна в умовах конкуренції походить з кількісного подвоєння продукції та надлишку вкладених зусиль. Однак, речі, створені з надміром вкладених зусиль, насправді вартують дорого, незалежно від того, як ми їх назвемо. Тому товари, вироблені в умовах конкуренції, стають дешевими лише внаслідок високих кош¬тів продукції. Ось таке reductio ad absurdum сис-теми. Є фактом, притому достатньо справдженим, що товари, за які ми платимо найменше, в кінцевому рахунку, внаслідок марнотної конкуренції, яка утримує низькі ціни, обходяться державі найдорожче. Всяке зайве зусилля остаточно свідчить про збитковість, і принаймні один раз на сім років держава змушена опинитися на грані банкрутства, що є наслідком системи, яка штовхає трьох людей боротися за одне робоче місце”.

     „Говорити про моральну несправедливість конкуренції означало б ввійти в тему, на даний час надто широку, 454 тому, згадуючи про неї, я звертаюсь лише до однієї з ознак нашої сучасної індустріаль¬ної системи, про яку навіть важко сказати, чи в ній взяла верх не¬людяність, чи еконо-мічне безглуздя, і говорю про абсурдність, з якою ведеться розподіл тягаря обов’язків. Загін промислових вербу¬вальників не гребує ні старим, ні малим, забираючи від сімейного вогнища матерів та дружин, позбав-ляючи старечих віком їхнього затишного домашнього закутка, в той час як сотні тисяч сповнених енергії чоловіків заполонили країну вимогами дати їм можливість працювати. Жінки та діти переходять під нагляд працедавців, тоді як чоловіки не в змозі підшукати для себе заняття. Для батьків роботи немає, зате для малих дітей її знаходиться під достатком”.

     „Отже, в чому таємниця цього сполоху над близьким засуджен¬ням системи, в якій ніщо не можна зробити як слід, якщо цього не зробити двічі; в якій жодний бізнес є неможливий без надлишку вкладених зусиль; в якій ніщо не постає без надпродукції; при якій в державі, сповненій потреб, неможливо знайти зайнятості для сильних та енергійних рук, і яка, зрештою, існує лише коштом загального занепаду кожних кілька років, за котрими йде період повільного видужування?”

     „Коли люди оплакують свого поганого царя, то це значить, що насту-пник його трону ще гірший. На факті це може бути пояснен¬ням ниніш-нього занепокоєння розкладом існуючої системи конку¬ренції. Існує страх потрапити з поганого в ще гірше, де мізинець комбінаторства стане більшим за кулак конкурентності; і якщо попередня система шмагала людей батогом, то нинішні трести каратимуть їх скорпіонами. Ця нова, незвичайна небезпека змушує полохливих із зітханням згадувати, як згадували діти Ізраїля в пусти¬ні, навіть залізну палицю фараона. Погля-ньмо, чи й тут немає обіцяної землі, краєвид якої потішив би боязкі сер-ця”.

     „Перш за все запитаймо, чи можливо повернутися до старого порядку речей, до системи вільної конкуренції. Короткий перегляд причин, які привели до нинішнього всесвітнього руху з метою замі¬ни об’єднавчої тенденції в бізнесі на конкурентність, 455 безперечно переконає всякого, що з усіх революцій, ця найменш схожа на та¬ку, яка б повернула назад. Все це є наслідком зростання рентабель¬ності обігу великих сум капіталу і випливає з рівня технічного про¬гресу попереднього та нинішнього по-колінь. В минулі епохи мас¬штаби та межі підприємництва підлягали природним обмеженням. Існували обмеження для суми капіталу, які суб’єкт міг використати для одержання прибутку. Сьогодні для масшта-бів ведення підпри¬ємницької діяльності не існує жодних обмежень – крім величини земельних ділянок; немає не лише обмежень для величини капіта¬лу, що може бути вжитий для якоїсь однієї справи, але ріст ефектив¬ності та надійності вкладень є пропорційним величині задіяного капіталу. Економність управління, яка виникає з консолідації, а також контроль за ринком внаслідок монополії на основні предме¬ти торгівлі, також є вагомими причинами появи трестів. Однак, не треба думати, що тенденція об’єднання поширилась лише на ті види підприємництва, які називають себе трестами. Це було б вели¬кою недооцінкою руху. Існує багато форм об’єднань менш закри¬того типу, ніж трести, і зовсім мало справ сьогодні ведеться без то¬го чи іншого зрозуміння потреби співпраці зі своїми попередніми конкурентами – тобто тенденція співпраці стає щораз тіснішою”.

     „Від того часу, як почали переважати нові умови, малі інтереси пос-тупилися місцем більшим; цей процес не був таким швидким, як його собі уявляли люди, увагу яких було звернено до цього лише нещодавно. На протязі останніх двадцяти років великі корпорації вели нищівну війну проти зграйки малих промислових підпри¬ємств, які є чер-воними кров’яними тільцями системи вільної конку¬ренції, і зі знищенням яких все відмирає. В той час, як економісти з розумним виглядом дебатували про те, чи в бізнесі ми можемо обійтися без особистої ініціа-тиви, цей принцип своє віджив і тепер належить історії. За винятком кількох темних закутків світу бізнесу, сьогодні не існує жодної можли-вості особистої ділової ініціативи, хіба що за нею стоїть великий капітал; а розміри потрібного капіта¬лу швидко зростають. Водночас це загальне зростання активності капіталу, який знищив малі підприємства, змусило гігантів, які зруй¬нували ці підприємства, визнати необхідність пошуків 456 обопільної згоди. Як в фантастичному оповіданні Бульвера Луттона про прий¬дешнє покоління, де люди з Уріл-Я змушені були відмовитись від війни, бо їхня зброя стала такою нищівною, що загрожувала взаєм¬ному знищенню, так і сучасний світ бізнесу починає розуміти, що зростання розмірів та могутності структур капіталу вимагає, ради власного збереження, занехаяння взаємної конкуренції”.

     „Перша група суб’єктів бізнесу, що прийняла принцип об’єднан¬ня замість конкуренції, вчинила для кожної іншої групи необхідним рано чи пізно зробити те ж саме, або загинути. Бо так само як кор¬порація є більш могутньою, ніж окрема особа, так і синдикат має перевагу над корпорацією. Спроби урядів зупинити таку продикто¬вану логікою необ-хідність економічної еволюції, творять не більше, ніж водоверті посеред течії, якої ніщо вже не може зупинити. Ко¬жен тиждень відкриває якийсь новий пейзаж того, що свого часу було великим відкритим морем конку-ренції, в якому авантюристи від торгівлі, рушаючи уплав, мали, крім власної хоробрості, лише малий капітал і повертались додому з набитими кишенями. Отже, кожен тиждень відкриває новий краєвид на колись просторе море, яке тепер є обгороджене, запруджене і перетворене в приватний рибний ставок синдикату. Твердження, що з огляду на сього-дніш¬ній стан речей існує можливість в найближчі п’ятнадцять років (1889-1905) реально консолідувати різні групи виробництва в країні у деяке обмежене число синдикатів, не треба вважати цілком непродума-ним”.

     „Така шалена економічна зміна, як позбавлення народу права керува-ти державними галузями промисловості і концентрація тако¬го керівниц-тва в руках декількох великих трестів, безперечно, не може залишитись без поважної реакції з боку суспільства, і, напев¬не, найбільше торкнеться тих, кого звуть класом середняків. Як бути з зайнятістю сьогодні, турбує не лише бідних та неосвічених, але також навчених та процвітаючих, тобто існує проблема де знай¬ти для себе вигідну справу і куди вкладати інвестиції. В міру того, як один за одним краєвиди досі вільного поля конкуренції є оточені загородою нового синдикату, згадані труднощі не можуть не зроста¬ти. Середній клас, клас ділових людей поступово перетворюється у клас пролетарів”.

     „Якщо все відбуватиметься у вказаних тепер напрямках, то не важко передбачити остаточний наслідок концентрації вироб¬ництва. Врешті, в недалекому часі, суспільство має поділитись: на одному боці буде кіль-касот сімей з величезними маєтками, а на другому 457 – клас тих, хто досконало володіє своїм фахом, але узалежнений від їхньої милості, поз-бавлений можливості рівного з ними поділу і приведений до стану ла-кейства. Під ними знаходитимуться широкі верстви працюючих чоловіків та жінок, позбавлених будь-якої надії покращення власних умов і рік за роком все безнадійніше потрапляючих в рабство. Це – неприваблива картина, однак, вірю, що мої слова не є аж надто великим перебільшен-ням соціальних наслідків існування системи, в якій домінують синдика-ти”.

     Для лікування всього зла м-р Беллемі пропонує націоналізм. Про це ми поговоримо пізніше.

Погляд Шан. Д-ра Едварда Макґліна

     Варто пригадати, що декілька років тому д-р Макґлін, за¬хищаючи трудову реформу, і особливо концепцію окремого оподаткування, потрапив у конфлікт зі своїми зверхниками з римсько-католицької церкви. Навіть примирившись з като¬лицькою церквою, він, однак, залишився прихильником та¬кого оподаткування. Наступні уривки статті, що вийшла з-під його пера, надруковано в „Donahoe’s Magazine” (Бостон, липень 1895 року). Висвітлюючи предмет „Запобігання зро¬станню великих особистих нагромаджень і підняття жит¬тєвого рівня працюючих”, він сказав:

     „Маючи на увазі сьогоднішнє прагнення у світі вести порядний бізнес, для людини цілком можливо надбати чесним шляхом маєт¬ки, які надбали Вандербільти чи Астори і які нараховують сотні мільйонів до-ларів. Їхні маєтки зростають не тому, що вони є непо¬рядними людьми, а тому, що людські проводирі перебувають або в незнанні, або їм байдуже, якими шляхами багатство пливе від окремого працюючого і потрапляє у спільну скарбницю. Непра¬вильним є сам механізм розподілу. Отже, коли праця зробила свій денний внесок у загальносвітове нагромадження засобів існування, то при дбайливому вивченні процесів такого нагромадження – з моменту, коли працівник бере в руки сировину, яку він має пере¬творити у частинку багатства, і до часу, коли готовий продукт віддано в руки його користувача, – можна зауважити, що творці коло¬сальних достатків набувають свій маєток під покровом законів та звичаїв на кожному більш-менш важливому етапі загального про¬цесу, і перетво-рюють майно, 458 яке б мало наповнити скарбницю мільйонів людей, у своє власне”.

     Д-р Макґлін прагне переконати нас, що в пошуках причин існу-вання великих маєтків та низьких заробітків потрібно уважно дос-лідити три принципові речі: (1) землю та інші природні багатства, на яких людина виконує свою діяльність; (2) засоби транспорту-вання; (3) гроші, як засіб, що полегшує обмін виробами. При цьому стане зрозуміло, говорить він, що люди стали байдужими саме до тих речей, до яких усі, хто вміє робити гроші, проявили надзви-чайну увагу. Цитуємо:

     „Від самого початку метою кожного, хто вміє робити гроші, було заволодіти цими природними багатствами, монополізувати їх під прик-риттям законів та звичаїв і змусити всіх людей, котрі б ними користува-лися, платити наперед за такий привілей. Надзвичайно легко осягнути фортуну в сотню мільйонів доларів, коли ти можеш на протязі двох, трьох десятиліть брати податок з мільйонів людей, котрі повинні купувати хліб та м’ясо, ліс та вугілля, бавовник та вовну, тобто все, що зросло на землі. Саме так трапилося в країнах Європи, де, як скажемо, у Великобританії та Ірландії, мільйони акрів були під прикриттям закону захоплені кількома особами, і людей змушувано насамперед платити за дозвіл набути цю землю, а пізніше за право продовжувати на ній працювати”.

     „Те саме посередньо трапилося також в цій країні, де мільйони акрів віддано під будівництво великих залізниць, а мільйони інших дозволено, шляхом різних махінацій, захопити капіталістам. Все це міцно утриму-валось в руках, доки хвиля імміграції не надала цим об’єктам власності нечуваної вартості, коли їх розпродувано за ціну, яка зробила мільйонерів у цій країні та в країнах Європи таким же звичним явищем, як рицарів в Англії. Читачі газет добре озна¬йомлені з кар’єрою та методами дія-льності вугільних магнатів Пенсільванії та інших місць, які під прикрит-тям закону заволоділи великими та багатими на вугілля районами і на протязі сорока років збирали однакову данину зі споживачів та з самих шахтарів, вигадуючи при цьому все, на що тільки була здатна людська вина¬хідливість без огляду на почуття справедливості…” 459

     „Згадані особи здобули не тільки майже повний контроль над приро-дними багатствами, але й почали контролювати транспортні засоби кра-їни. Зміст цього найкраще зрозуміти зі слів, що суспільс¬тво не робить поступу, якщо не проводить належного обміну това¬рами. Щоб цивілізація у всіх відношеннях рухалась вперед, люди повинні мати найкращі можливості для обміну того, що створено їхніми руками. …Тому зручність транспортних перевезень є для працівника так само життєво необхідною, як доступність при¬родних багатств; і як всі люди є трудівниками в повному значенні цього слова, так і нечисленні особи, котрі взяли на себе відповідаль¬ність за транспортне забезпечення народу, в дуже короткому часі набули неймовірні багатства, бо вони більш ретельно та докладно, ніж це робить уряд, оподатковують кожну людську істоту, що потрапляє в сферу їхнього впливу”.

     „Припускається, що сьогодні маєток Вандербільтів вартий третину мільярда. Яким чином вони його здобули? Важкою пра¬цею? Ні. Вони використали привілеї, які необдумано віддали їм нерозсудливі люди: право контролювати проїзд територією шта¬ту Нью-Йорк, право встанов-лювати розміри оплати вантажних перевезень та кошти, які громадяни держави повинні платити за користування своїми власними дорогами, право утримувати вели¬чезні державні володіння, створені немов своїми власними руками. …Жодна особа чи корпорація не повинна мати права брати мільярди з того, що становить громадське майно…”

     „Те саме можна сказати про посередника обміну – гроші. Щодо еле-ментарних сторін цієї проблеми, то світ, мабуть, знову опинив¬ся в повній розгубленості; і тільки лихварі мають чіткі, корисні для них самих принципи, що дають змогу оподатковувати кожну людську істоту, яка користується грішми, – задля свого теперіш¬нього і подальшого вжитку. Вони розташувались між людьми та посередником обміну так само, як інші розташувалися між людьми та природними багатствами, між людь-ми та зручним заняттям постачати товари на ринок. Як можуть вони, за прикладом Ротшільдів, допомогти згромадити мільйони, які повинні в переважній більшості потрапити до скарбниці суспільства?”

     Свої висновки д-р Макґлін підсумовує наступним чином: 

     „Організація має ту добру сторону, що вона підтримує тверду ціну на працю, гарантує здорове законодавство, змушує працедав¬ців дбати про влаштування побутових умов робітників, а власників – перш ніж здавати житлові приміщення внайми, – дбати про їхній добрий стан і т.д. Проте, корінь всіх наших труднощів, усвідомлен¬ня наших нерівних соціальних умов і причин появи величезних маєтків та вбогих заробітків потрібно шукати в загальній байдужос¬ті до цих трьох вимог суспільного, цивілі-зованого життя. Перш ніж ми прийдемо до тривалого підвищення платні і зробимо ба¬гатства Вандербільта та Карнеґі такими ж неможливими, як вони є сьогодні непотрібними, ми повинні навчитись того, яким шляхом зберегти природні багатства, засоби обміну та посередника обміну віль-ними від спекулятивного оподаткування, від його втручань та його тира-нії”. 

     Лікуючим засобом з точки зору д-ра Макґліна є „Окреме опода-ткування”, про яке ми поговоримо в наступному розділі. Тут буде властивим звернути увагу на факт, що Астори та Вандербільти здобули свої багатства під тими самими закона¬ми, які контролюють життя їхніх співвітчизників, і про які досі згадувалось, як про найбільш справедливі і гарантуючі найбільшу рівноправність, що її коли-небудь знав світ. Варто зазначити, що мільйонні нагрома-дження Вандербільтів є по¬в’язані з великими послугами та великою користю для су¬спільства, хоча їхнім інспіруючим мотивом були особисті ін¬тереси, а не турбота про громадський добробут. Важлива річ, яку варто взяти до уваги, полягає в тому, що наука та винахід¬ництво вчинили у суспільній рівновазі справжню револю-цію, яка через надбання землі, техніки та багатства знецінила розум та мускульну силу. Потрібен новий, чітко відрегу¬льований кодекс законів, що відповідатиме новим умовам. Однак, тут лежить істотна трудність: задовільне врегулювання неможливе з причини суперечливих інтересів сторін – Праці та Капіталу, – жодна з яких не спроможна помірковано та логічно глянути на ситуацію. Справді, можна сказати, що жодна сторона не в змозі глянути на дану річ справедливо, бо обидві вони є керовані самолюбством, яке загально є цілком сліпе до рівності, аж доки обставини не змусять звернути на неї увагу. Нові умови вимагають перегляду справ на фун¬даменті любові; та оскільки ця властивість притаманна лише незначній меншості кожної з полемізуючих сторін, 461 то повинні прийти труднощі, які не тільки перетворять в руїну нинішній утверджений на самолюбстві суспільний порядок, але й, через досвідчення, приготують всі класи до визнання нового су¬спільного ладу, „нових небес і нової землі”, що будуть вста¬новлені під пану-ванням Месії.

Погляд професора В. Ґрахама

     Інший автор, проф. В. Ґрахам, в журналі „The Nineteenth Century’ (лютий, 1895 p.) провів дискусію над важливою соціальною проблемою, відомою в Англії як „колективізм” – над вченням, згідно якого люди загально повинні перейняти

або хоча б утримувати контроль над сировиною та засобами виро-бництва – на відміну від індивідуалізму. Проф. Ґрахам зробив ви-сновок, що, оскільки важко сподіватися переміни людських серць, метод можна впровадити лише до певної міри і після тривалого часу. Він сказав:

     „Це, зрештою, неможливо, за винятком, коли б людська природа в своїй фундаментальній суті та прагненнях – закладених одвічно, чи гли-боко вкорінених в результаті тисячоліть повільної соціальної еволюції, що мала намір їх зміцнити, – була в якийсь чудовий спосіб змінена одночасно у більшості людей. Далі, я вірю, що коли б в країні була спроба утвердити щось схоже до колективізму в його найповнішому значенні – навіть з допомогою уявної більшості в якомусь новому, „несамовитому” Парламенті з його представницт¬вом переважної більшості виборців, – то це викликало б відвертий опір з боку меншості, яка, при найсміливіших припущеннях, ніколи не була б такою вже й малою. Це був би опір проти неминучої конфіскації, а також проти політичної, економічної та суспільної революції. Коли б, зрештою, таке трапилось через надзвичайне, у відповідний момент, поєднання випадковостей, як, уявімо собі, це мож-ливо у такій країні як Франція – з наявними в неї передумо¬вами та існу-ючими колективістськими настроями, – цей опір, гадаю, не тривав би довго. Його неможливо було б навіть впровадити в чин, хіба що умовно, посилаючись на притаманну йому непрак¬тичність, хоча за весь час свого існування – чи частково, чи умовно, – він, після першого ж великого та загального поділу, складові якого б швидко розпорошились, призвів би, 462 в додатку, до загального суспільного хаосу, до згубних наслідків, включаючи зубожіння всіх класів, та більш крайньої, ніж тепер, бідності”.

     Професор намагався представити доказ правильності таких по-глядів і тому запитав: „Чи колективізм діяв би так само успішно, коли б його якось запровадити і ввести в дію?” І, заперечуючи, каже:

     „Коли б не існувало стимулів у вигляді високих винагород для заохо-чення до найбільших та найкращих зусиль, то усюди – серед винахідни-ків, організаторів, майстрів і навіть серед передового класу працюючих, – наступила б млявість зусиль; одним словом, якщо усунути, або в значній мірі зменшити нинішні величезні та далекосяжні стимули приватної ініціативи, то неминучим наслід¬ком буде значно менша кількісно та гірша якісно продукція. Принаймні мали б бути виділені кошти для „сти-мулювання якісної праці”, і так довго, як люди є такими, якими вони є, а такими вони, напевне, будуть ще довгий час, ці стимули мали б коливатись у довільних межах – тобто, що стосується найвищих катего¬рій пра-цівників, то, скажемо так, було б потрібно відійти від однакової винаго-роди. В іншому випадку постануть злидні, в яких всі матимуть однакову частку, і в яких убогі робітники зможуть виставити проти власної бідно-сті лише примітивне задоволення тим, що попередньо багаті класи також змушені розділити з ними виниклі труднощі”.

     Щоб запобігти занепаду цивілізації та сповзанню в епоху вар-варства, продовжує професор, необхідно в короткому часі наново запровадити нерівність в оплаті та приватному під¬приємництві. Поступово треба дозволити конкуренцію, при¬ватні позики, обмін, відсотки, і в кінці кінців виявиться, що нова система в дуже малій мірі різниться від сучасного стану речей. На завершення він сказав:

     „Речі щораз більше та більше змінювалися б в попередньому напрям-ку, аж остаточно неминуче постала б контрреволюція, хоча, мабуть, без нової громадянської війни, до якої керуючий клас, перед лицем скоро-чення числа власних прихильників та їх слабнучого фанатизму, просто кажучи, не мав би бажання. Постало б гран¬діозне відродження – не дина-стії, 463 але Суспільної Системи; стара система, уґрунтована на приват-ній власності та контрактних відносинах, що прийшла до нас через пові-льну еволюцію на протязі існування всіх цивілізацій, є системою, що найбільш відповідає людській природі в її цілісності, і яка все ще є най-більш відповідною і найбільш потрібною в соціальних та фізичних умовах нашої складної сучасної цивілізації”.

     Віримо, що колективізм зробив для людей багато, як, на¬приклад, в системі громадських шкіл Сполучених Штатів, у всесвітній системі поштового зв’язку, в муніципальній влас¬ності на системи водопостачання і т.д., і що в згаданих на¬прямках можна зробити ще більше. Проте, всі розсудливі лю¬ди змушені визнати аргумент, що коли б перерізати мускули егоїзму, які маніпулюють сьогодні світом, ставлячи всіх людей на одному рівні, то виникла б потреба впровадити на їхнє місце нову рушійну силу (Любов), або ж світовий бізнес рап¬том опинився б у стані бездіяльності: місце виробництва зай¬няли б лінощі, а добробут та багатство замінили б злидні та нужда.

     Ми вказуємо на ці труднощі не тому, що маємо власну теорію-„патент”, яку думаємо захищати, а тому, що кожен, хто споглядає за мудрістю згори, може, завдяки Біблії, більш ясно побачити безпорадність людства в нинішній кризі, і з більшим довір’ям та більшою впевненістю сполягати вірою на Господа і на ті лікуючі засоби, які Він застосує у властивому часі.

Погляди члена верховного суду

     Суддя Генрі Б. Браун, звертаючись до колишніх вихованців Відділу Права „Yale College”, обрав собі тему під назвою „Двад¬цяте століття”. В своєму виступі він наголосив, що зміни в двадцятому столітті обіцяють набути швидше соціального, ніж політичного та правового характеру, і трохи далі назвав три найбільш характерні небезпеки, які в найближчому май¬бутньому загрожують Сполученим Штатам: (1) корупція на муніципальному рівні, (2) ненаситність корпорацій і (3) 464 ти¬ранія Праці. Щодо решти, він сказав:

     „Можливо в жодній країні світу вплив багатства не є більш мо¬гутнім, ніж у цій, і в жодному періоді нашої історії він не був сильні¬шим, ніж тепер. Натовп ніколи не керується логікою, а тому, вилива¬ючи свою помсту на всі класи суспільства, він схильний швидше задовольнитись зачіпкою, аніж безпосередньою причиною. Напевно ніколи не було більш пустої відмовки щодо велетенських розрух, ніж вартий співчуття страйк останнього літа [ 1895], за яким стояли істотні кривди. Якщо багатство, користаючи зі своєї влади, не респектуватиме правил загальноприйнятої порядності, то воно не матиме підстави надіятись на помірковане та розважливе ставлення з боку тих, хто чинитиме опір його насильному вторгненню”.

     „Я згадав ненаситність корпорацій, як ще одне джерело небезпеки для держави. Простота, з якою можна одержати концесію, породила значні зловживання. Корпорації створюються на за¬конних підставах в одному штаті з єдиною метою, щоб займатися бізнесом в зовсім іншому, а тому залізниці в Каліфорнії будува¬лися при підтримці концесій, наданих шта-тами, що лежать на схід від Міссісіпі, – з метою уникнення позову феде-рального суду. Найбільші шахрайства при будівництві таких доріг роб-лять самі ж директори з відома будівельної компанії або інших корпора-цій, до яких повертаються всі боргові зобов’язання, закладні та інші цінні папери, незалежно від дійсних коштів будівництва залізниці. Схоже постачає обладнання корпорація, сформована з директорів, які закупо-вують рухомий парк, орендують його залізниці, натомість в момент не-минучого позбавлення прав викупу прострочених закладних виявляється, що користувачі парком є обмануті на ко¬ристь кредиторів, а ті, в свою чергу, на користь директорів. Отже, власність, здобута всупереч поняттю про порядність та моральність, опиняється в несприятливому становищі, коли потрібно вжити закон для її захисту”.

     „Ще гіршим є об’єднання корпорацій у так звані трести – з метою об-межити виробництво, придушити конкуренцію та монополізува¬ти все те, що найбільш життєво необхідне. Межа, якої це сягнуло, є тривожною; а якої ще може сягнути опісля, – 465 справді революцій¬ною. Правда поля-гає в тому, що всі законодавчі документи, які стосуються корпорацій, вимагають докладного перегляду, однак, труднощі подолання одночасної протидії з боку сорока чотирьох штатів є, мабуть, непереборними”.

     „Цілком з іншого боку постає третя, найбільш пряма небезпе¬ка, на яку мені вже доводилось звертати вашу увагу – тиранія праці. Вона виникає з очевидної неспроможності працюючої людини усвідомити собі, що правами, яких вона так домагалася, також потрібно поступитися. Робітники можуть знехтувати законами держави, можуть зруйнувати дах над власною головою і над головою тих, хто дає їм роботу, проте вони безсилі контролювати закони природи – великий закон попиту та пропо-зиції, слухаючись якого виникають різні галузі промисловості, деякий час пере¬бувають у стані розквіту і остаточно занепадають, а капітал та праця одержують свою відповідну винагороду”.

     Суддя Браун не бачить жодної надії на примирення між Капіта-лом та Працею, бо володіє надто логічним мисленням, щоб припу-скати, що два тіла, які рухаються в протилежних напрямках, могли коли-небудь зійтися разом. Він говорить:

     „Конфлікт між ними триває і набирає гіркоти вже на протязі декількох тисяч років, а до розв’язання здасться далі, ніж коли-небудь досі. Термін „примусове вирішення” є терміном неправиль¬ним – є мовним протиріччям. З таким самим успіхом можна згадати про доброзичливе вбивство або приязну війну. Цілком ймовірно, що в кінцевому наслідку є можливість прийти до компромісу на основі кооперації чи розподілу прибутків, при яких кожен працюю¬чий стане до певної міри капіталістом. Можливо навіть, що разом із більшою освіченістю, ширшим досвідом та масштабнішим мисленням працююча людина двадцятого століття зможе сягнути вершини своїх амбіцій та можливості розпоряджатися всіма здобутками своєї праці”.

     Говорячи про соціальне занепокоєння, постаюче з поєд¬нання згаданих вже корпоративних лих, він пропонує, як паліатив, але не як лікуючий засіб, громадську власність нате, що звуть „природними монополіями”. На його думку такі при-вілеї мали б належати штатам 466 або безпосередньо му-ніципальним владам, замість того, щоб корпорації вели кон-курентну боротьбу або суперечки за потрібні їм полегшення шляхом підкупу. Він говорить:

     „Здається немає жодного розсудливого доказу, чому б згадані приві-леї, які, як вважається, є користю для громадськості, не мали б спрямо-вуватись безпосередньо зусиллями громадськості. Такою, принаймні, є сучасна тенденція в законодавстві майже всіх високоцивілізованих країн, за винятком нашої власної. В ній великі корпоративні інтереси, ви-ставляючи напоказ уявну небезпеку надмірної батьківської опіки або соціалізму, встигли подбати про привілеї, що властиво належаться гро-мадськості”.

     Цей джентльмен без побоювань виражає свої щирі переко¬нання, адже членство в Верховному Суді Сполучених Штатів є довічним. Тому він міг і, гадаємо, висловив все відоме йому про природу оздоровчого ліку для умов, що викликають в нього заклопотаність. Що пропонується для тимчасового по¬легшення? Лише соціалізм (громадська власність на „природ¬ні монополії”), про який усі, крім банкірів та власників основ¬них фондів корпорацій, думають, як про тимчасову користь -і не більше; і навіть це, визнає він зі сумнівом, навряд чи вдасться здійснити, бо настільки владно утвердився Капітал.

„Social Melee” М-ра М. Клеменсо

     Редактор „La Justice”, Париж, недавно опублікував книгу „La Melee Sociale”, яка, завдяки популярності її автора – знавця права та редактора видання, – привернула до себе значну увагу. Звертаю-чись з належною серйозністю до згаданого соціаль¬ного питання, автор обстоює погляд, що жорстока, безжаліс¬на боротьба за існу-вання є характерною однаково для людсь¬кого суспільства і для мешканців тваринного та рослинного світу, і що так звана цивілі-зація є лише тонким полиском, що приховує справжню людську брутальність. Всю історію су¬спільства він бачить представленою в Каїні, першому злочин¬цеві, і переконує, що хоч сучасний Каїн не вбиває свого брата безпосередньо, однак, він постійно намагається його роз¬трощити, шляхом підступу здобувши над ним зверхність влади. Пропонуємо кілька вартих наголошення уривків з цієї книги, а саме:

     „Мені здається знаменним, що людству треба було б задуматись над перебігом століть та дослідити з допомогою своїх найбільших умів про-стий, очевидний факт, що людина завжди протистояла людині, і що така сутичка триває від започаткування людського роду. Навряд чи фантазії під силу викликати в уяві такий жахливий образ – криваву, повсюдну різанину, що ходить по землі відтоді, коли вона зринула з хаосу”.

     „Обоє – важкий труд закованих у кайдани невільників і вільна праця платних робітників – ґрунтуються на спільному фундаменті краху слаб-шого і його експлуатації сильнішим. Еволюція змінила умови сутички, та за цією достатньо спокійною зовнішністю продовжується смертельна боротьба. Заволодіти тілом та душею других і вжити їх для власних пот-реб – ось мета і постійне пра¬гнення більшості людей, починаючи від дикуна-людожера, магната-феодала, рабовласника і до сьогоднішнього працедавця”.

     Тому основна проблема цивілізації з позиції М. Клеменсо ви-глядає так:

     „Голод є ворогом людського роду. Так довго, як людина не поборе цього жорстокого та руйнівного ворога, наукові досягнення будуть тільки іронією над її сумною долею. Це так, мов би дати людині предмети розкоші, коли їй одночасно недостає найбільш життєво необхідного. Так виглядає закон природи – найбільш жорстокий зі всіх законів. Природа змушує людину йти на хитрощі, знущатися над собою, руйнувати себе, щоб якоюсь ціною зберегти те найвище добро, або й зло, яке звуть жит-тям”.

     „Над правом людини до життя ведуть дискусії інші. Вона захи-щається, організовуючись в спільноти. До першої причини її поразки – фізичних слабостей – сьогодні приєдналась ще соціальна незахищеність. Можна поставити питання: „Чи ми вже прийшли до такого рівня цивілі-зації, що можемо собі уявити і реально засну¬вати суспільний лад, де не буде можливою смерть від злиднів та голоду?” 468 Економісти не вага-ються з відповіддю і відверто заявляють, що ні”.

     На думку М. Клеменсо обов’язком держави та заможних членів суспільства є знесення голоду і визнання „права на життя”. Суспі-льство повинно, не лише з точки зору правиль¬ності, але й з позиції доцільності, подбати про невдах та без¬порадних. Цитуємо далі:

     „Чи не є обов’язком багатих підтримувати невдах? Надійде день, коли видовище [голодної] смерті – в той час, коли хтось не знає, що робити з нагромадженими власноруч мільйонами, – стане і нестерп-ним для всякого цивілізованого суспільства, як, фактично, були б несте-рпними для нинішнього суспільства інституції рабства. Проблеми про-летаріату в жодному випадку не обмежуються лише Європою. Вони такі ж кепські у „вільній” Америці, де по другий бік Атлантики знаходиться рай для кожного бідолахи”.

     Вищезгаданий погляд належить французам. Можна лише гадати, чи це означає, що у Франції справи є гіршими, ніж у Сполучених Штатах. Принаймні за одну річ ми є вдячні – що тут, внаслідок ліберального оподаткування та щедрих внесків, смерть від голоду-вання не є обов’язковою. Предметом бажань є щось більше, ніж просто формальне існування. Та щоб існу¬вання вчинити бажаним, потрібне щастя.

     М. Клеменсо бачить і засуджує помилки сучасної суспіль¬ної системи, та не пропонує для них жодного розумного ви¬рішення, від чого його книга стає мов би запаленою головеш¬кою і бунтівним кличем. Адже так легко позбавити себе самого та інших почуття спокою та вдоволення; тому всілякі книги чи статті, що не приносять з собою ані цілющого бальзаму, ані теорії, ані надії уникнення труднощів, є найкращими лише тоді, коли їх не напи-сано і не надруковано. Дякуючи Богу, Святе Письмо дає не лише втішаючий бальзам, але володіє також єдиним та бездоганним лі-ком від хвороби світу, від гріха, від самолюбної розбещеності, від смерті, який знаходиться в руках великого Посередника, Доброго Лікаря та Життєдавця. Цей том, власне, має намір звернути увагу на згадані небесні вказівки. Одночасно ми розкриваємо розпачли-вий характер захворювання та безпорадність всіх доступних в світі засобів.

*     *     *

Господи, буря лютує,

Здіймаються хвилі вверх,

Все небо покрила темрява

Й притулку нема ніде.

Як це Тебе не турбує?

Як спати можеш Ти,

Коли буря у кожну хвилину

Нас може поглинути?

Та волі Твоїй підкориться все

Й стихне вже, Буря й бурхливого моря гнів,

І духи, і люди, і решта усі,

Не можуть поглинути хвилі ці

Човен, де є Господь небес й землі

І підкориться Тобі усе

Й стихне вже, стихне вже,

І підкориться Тобі усе

І стихне вже.

Господи, з болем у серці

Впадаю в журбу свою,

А в грудях зростає неспокій,

Збудися й спаси, молю.

Зливи гріху, муки й болю

Ллються зі всіх сторін,

І я гину, о Господи, гину,

Скоріш поможи мені.

Господи, страх проминув вже,

Скрізь спокій і тишина,

Купається в озері сонце,

А в грудях моїх весна.

О мій Спасителю, й далі

Допомагай мені,

Бо я бачу блаженний той берег,

Де є відпочинок мій.