[201]
РОЗДІЛ VII
ПАРАЛЕЛЬНІ ЕПОХИ
ЮДЕЙСЬКИЙ ВІК ЯК ОБРАЗ ЄВАНГЕЛЬСЬКОГО ВІКУ – ЧУДОВИЙ ПАРАЛЕЛІЗМ, АБО ВІДПОВІДНІСТЬ МІЖ ДВОМА ЕПОХАМИ – А ВСЕ Ж ВОНИ РІЗНІ – ВИЩІСТЬ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЕПОХИ, ПОЗАОБРАЗУ – ПРОТИСТАВЛЕННЯ ТІЛЕСНОГО ТА ДУХОВНОГО ІЗРАЇЛЮ – АНАЛІЗ ВАЖЛИВИХ ПАРАЛЕЛЕЙ – ОСОБЛИВО ПІДКРЕСЛЕНІ ПАРАЛЕЛІ ЧАСУ – ПЕРІОД МИЛОСТІ ТІЛЕСНОГО ІЗРАЇЛЮ – ЧАС ПОЗБАВЛЕННЯ ЇХ МИЛОСТІ – ПЕРІОД НЕМИЛОСТІ, ПОКАЗАНИЙ В ПРОРОЦТВІ, МАЄ БУТИ РІВНИМ ПЕРІОДУ МИЛОСТІ – АПОСТОЛЬСЬКЕ СВІДЧЕННЯ, ЩО ЇХНІЙ ПЕРІОД НЕМИЛОСТІ Є ПЕРІОДОМ ВИСОКОГО ПОКЛИКУ ДУХОВНОГО ІЗРАЇЛЮ – ТАКИМ ЧИНОМ НЕПРЯМО, ОДНАК ВИРАЗНО ПОКАЗАНА ДОВЖИНА ЄВАНГЕЛЬСЬКОГО ВІКУ – ПОГОДЖЕНІСТЬ БІБЛІЙНОЇ ХРОНОЛОГІЇ, СВІДОЦТВА ПРО ЮВІЛЕЙ, ЧАСІВ ПОГАН ТА ІНШИХ ПРОРОЦТВ З УРОКАМИ ПАРАЛЕЛЕЙ НЕЗАПЕРЕЧНА ПЕРЕКОНЛИВА Й ЗАДОВОЛЬНЯЮЧА
У попередніх розділах ми звертались до факту, що Божі відносини з народом Ізраїлю носили образний характер. Все ж небагато хто має достатньо уявлення про те, наскільки це було дійсно так. Немає сумніву, що багато звернули увагу, що апостоли, особливо Павло, навчаючи Християнську Церкву, часто звертались до деяких знаменних рис образу та позаобразу юдейської та християнської епох. Але більш пильний погляд на вчення апостола покаже, що він не тільки використовував деякі ілюстрації, взяті з юдейської системи, але й у своїх детальних поясненнях згадував всю юдейську систему як божественно засновану (при цьому повністю нехтуючи “традиціями старших”, які не були частиною тієї системи) і показував, що у всіх своїх рисах вона була образом християнської епохи, яка в той час світала, найбільш чітко накреслюючи шлях Християнської Церкви в Євангельському віці, а також вказуючи на її славну працю у Тисячолітньому віці.
[202] Багато хто думає, що Юдейський та Євангельський віки є одним цілим, і що Бог вибирає християнську Церкву з самого початку людського існування. Це серйозна помилка, яка заплутує і заважає правильному та ясному зрозумінню багатьох правд. Ісус був Головою і Предтечею християнської Церкви, яка є Його тілом (Еф. 5: 23; Кол. 1: 24). Отже, ніхто до Нього не був членом Церкви. Якби хтось був перед Ним, Він не міг би справедливо бути названий Предтечею. “Високий поклик”, щоб приєднатись до жертвування і потім стати співспадкоємцями з Ним, не був відомий в інших віках (Еф. 3: 2, 5, 6). Добрі люди, які жили і повмирали перед тим, як наш викуп дійсно був заплачений дорогоцінною кров’ю, нічого не знали про цей “високий поклик”. А оскільки дари і Божі покликання є незаслуженими милостями, то особи, які жили в інших віках, не зазнали жодної несправедливості, коли їм не були даровані ті самі милості. Поклик і милість для тих, хто жив у минулих віках, і для тих, хто житиме у майбутньому віці, були до земних почестей, до земної слави та вічного життя земних (людських) істот, тоді як поклик та милість Євангельського віку є до небесних почестей та слави, до переміни природи з людської на божественну, а також до влади, честі й панування на небесах і на землі як співспадкоємці та співпрацівники з Христом. Оскільки Церква, яка покликана, відділена від світу і розвивається протягом цього віку, повинна в майбутньому віці стати знаряддям Єгови у повному здійсненні Його великого плану віків (який включає інтереси не тільки людства, але й усіх створінь в небі та на землі), то підготовчі заходи, здійснені в минулих віках для її навчання та виховання, були справді чудовими. Не менш чудовою була турбота, з якою покликані стати спадкоємцями божественної слави проходили навчання, виховання, з якою вони були ведені та захищені на цьому довгому, важкому, вузькому шляху, який першим відкрив [203] їхній Господь та Попередник, Чиїми слідами їм сказано йти за Його прикладом (1 Петр. 2: 21).
Наш Господь провів три з половиною роки Свого служіння, збираючи з Ізраїлю, навчаючи і виховуючи декількох учнів, які мали стати ядром християнської Церкви. Перш ніж залишити їх самих у світі, Він дав їм обітницю Святого Духа, який протягом всього віку мав скеровувати Церкву до усієї правди, показувати їй майбутні речі і відсвіжувати в пам’яті те, чого Він навчав. Ця обітниця почала виконуватись у П’ятидесятницю. Також написано, що всі ангели є служебними духами, посланими служити спадкоємцям цього великого спасіння (Євр. 1: 14), і що ці спадкоємці мають над собою особливу опіку нашого Господа аж до кінця віку (Мт. 28: 20). Все, що написали апостоли, є адресоване Церкві, а не світу, як багато хто думає. Воно сповнене особливими повчаннями, підбадьореннями та закликами, в яких мають потребу тільки святі, які під час цього віку йдуть вузькою дорогою. Також об’явлення нашого Господа, яке дав Йому Бог після того, як Він перейшов у славу, Він послав і ознаймив [словесно показав знак-овим чином у символах, ознаках тощо] Своїй Церкві через Свого слугу Івана (Об. 1: 1). Нам також сказано, що пророцтва, дані раніше через святих мужів давнини, були не для них, ані для когось іншого за їхніх днів чи за їхнього віку, а виключно для повчання християнської Церкви (1 Петр. 1: 12).
В цьому розділі ми маємо намір показати, що весь юдейський народ протягом всього віку мимохіть був задіяний (під Божим керівництвом) у створенні (для нашого навчання) образної картини всього плану спасіння у всіх його аспектах, подібно як ми щойно бачили Ювілеї, які вказували на остаточне завершення плану в благословенні всіх народів землі. Коли ми беремо з цієї [204] скарбниці правди, щедро і особливо передбаченої для Церкви, Божий Дух годує нас і поступово веде крок за кроком до повного розуміння Його плану по мірі того, як це знання стає для нас потрібним. З цієї великої скарбниці Бог постачає сьогодні багато особливого світла та їжі, потрібних нам в час “жнива” при кінці віку. Якщо християнську Церкву, на відміну від всіх інших людей минулого і майбутнього віків, Бог оточив такою турботою і так щедро подбав про неї, то яким важливим на Його переконання це знання має бути для нас, і як наполегливо ми повинні його використовувати.
Оскільки в цьому розділі і в цьому томі ми не будемо заглиблюватись в детальне дослідження образних рис Божих відносин з Ізраїлем (як в Наметі, Святині, в постановах, жертвах і т.п.), то зараз ми звернемо особливу увагу на деякі помітні та визначні принципи відповідності між Юдейською і Християнською епохами – образом і позаобразом. Адже все, чого в дійсності зазнає і що робить християнська Церква, було показано в юдейській Церкві. Багато рис цієї відповідності є паралелями не лише за своїм характером, але й щодо часу, коли вони трапились. Навіть в національній історії та в історії багатьох неординарних особистостей цього народу ми знаходимо відповідності, відзначені Писанням. Деякі з них були давно зауважені християнськими мислителям, а деякі – зовсім не помічені. Тому перед нами відкривається чудове й родюче поле для роздумів та дослідження.
Павло називає Юдейську Церкву “Ізраїлем по тілу”, а Християнську Церкву – “Ізраїлем Божим” (1 Кор. 10: 18; Гал. 6: 16). Тому ми можемо справедливо називати їх Тілесним Ізраїлем та Духовним Ізраїлем. Апостол також вказує на вищий рівень духовного дому, коли описує тілесний Ізраїль як дім [сім’ю] слуг, а [205] духовний Ізраїль – як дім синів(Євр. 3: 5, 6; Рим. 8: 14). Тілесний дім був шанованими слугами духовного дому в різних відношеннях, але в основному в тому, що він мимохіть (під Божим керівництвом) надав пантомімічні ілюстрації духовних речей, які при вивченні та пильному розгляді приносять великі благословення та світло дому синів.
З Божої точки зору в обох цих випадках існував Номінальний Ізраїль та Справжній Ізраїль, хоч для людей вони здавались одним. Номінальний та справжній неможливо було чітко розрізнити, доки не прийшов кінець, тобто жнивний час відповідних віків, доки правда, своєчасна і відкрита, не зробила розділення і не виявила, хто є дійсним, а хто лише номінальним Ізраїлем. Про тілесний дім Павло сказав: “Не всі ті ізраїльтяни, хто [номінально] від Ізраїлю” (Рим. 9: 6). Цей самий факт визнав наш Господь, коли промовив до Нафанаїла: “Ото справді ізраїльтянин, що немає в нім підступу”, – і коли під час жнива відділив справжніх від номінальних і назвав перших коштовною пшеницею, а останніх – половою (хоча пшениці було порівняно мало – лише жменя, а полова включала майже весь народ). У подібній пропорції і подібним чином показані номінальні і дійсні члени Духовного Ізраїлю Євангельського віку. Їх розділення також відбувається під час жнива – в кінці Євангельського віку. Лише в той час пшениця – порівняно мале число, “мала черідка” – буде відділена від мас номінального Духовного Ізраїлю, тоді як значна більшість – кукіль, а не дійсна пшениця – буде відкинена як неварта головної милості, до якої була покликана, і не буде зарахована до Господніх коштовностей (Рим. 9: 27; 11: 5; Лк. 12: 32; Мт. 3: 12; 13: 24-40).
Головою тілесного дому був Яків, названий Ізраїлем (князем). Через своїх дванадцять синів він заснував дім, який носив його ім’я, Дім Якова, Дім [206] Ізраїлю. Так і з Духовним Домом: його засновник, Христос, заснував його через дванадцять апостолів, і цей дім також носить ім’я його засновника – Церква Христа. З точки зору часу, Бог покликав Тілесний Ізраїль першим, але з точки зору милості й часу виконання першим стає Духовний Ізраїль. Таким чином, перші стають останніми, а останні – першими (Лк. 13: 30). Писання ясно вказує на ці два доми Ізраїлю як на тілесне насіння Авраама і на духовне насіння Єгови – Небесного Отця, якого зображував Авраам.
Дехто засліплений відносно важливих правд, припускаючи, що вираз “обидва доми Ізраїлю” стосується двох частин Тілесного Ізраїлю після розколу за днів Рехавама, сини Соломона. Їм треба нагадати, що під час повернення в Палестину після неволі у Вавилоні всі ізраїльтяни всіх поколінь (які тоді були полонені по всій Медо-Перській імперії, включаючи землю Сирії, тобто Вавилонії), одержали свободу повертатись, якщо бажають, до власної землі (Езд. 1: 1-4). Багато вірних ізраїльтян зі всіх поколінь, які шанували Божі обітниці, пов’язані зі святою землею і святим містом, повернулись до різних міст Палестини. Покоління Юди, провідне покоління, наділене царськими повноваженнями, на території якого знаходилось головне місто, Єрусалим, відповідно виконувало провідну роль у його відбудові. Але після повернення з Вавилону Ізраїль більше не був розділеним народом, а мешкав, як колись, разом, як один народ і називався первісним іменем Ізраїль (див. Неем. 11: 1; Езд. 2: 70).
Це додатково підкреслено у Новому Завіті. Господь та апостоли говорять про Тілесний Ізраїль як про один. Павло говорить, що Ізраїль шукав, однак лише “останок” виявився гідним (Рим. 10: 1-3; 9: 27; 11: 5-12, 20-25; Дії 26: 7). Наш Господь сказав, що Він був “посланий до [всіх] загублених овець [одного] дому Ізраїлю”. Те, що він не дозволяв Своїм учням йти за межі Палестини, щоб шукати [207] (Мт. 10: 5, 6; 15: 24), доказує, що ті, які проживали в Палестині, представляли весь Ізраїль. Петро також говорить про тілесний Ізраїль як про один дім. Звертаючись до мешканців Єрусалима, він сказав: “Нехай весь Ізраїлів дім твердо знає” і т.д. Яків також говорить про дванадцять поколінь як про один народ (Дії 2: 36; Як. 1: 1). Багато представників всіх поколінь проживало в Палестині, а багато – серед довколишніх народів. Тому Павло зустрічав ізраїльтян і проповідував їм майже в кожному місті, яке відвідував у Малій Азії та Італії, але вони завжди вважалися одним народом, і єдиним іншим Ізраїлем був духовний Ізраїль.
З обома цими домами Ізраїлю Бог уклав особливі угоди, тобто дав обітниці. Всі обітниці для тілесного дому були земними, тоді як всі обітниці для духовного дому були небесними. Хоч обітниці для тілесного дому були (і далі є) великими і дорогоцінними, обітниці для духовного дому охарактеризовані як “кращі обітниці”, як “цінні та великі обітниці” (Євр. 8: 6; 2 Петр. 1: 4). До тілесного дому було сказано: “Коли справді послухаєте Мого голосу і будете дотримувати заповіту Мого, то станете Мені власністю більше всіх народів, бо вся земля – то Моя! А ви станете Мені царством священиків та народом святим”. І хоч весь Ізраїль відповів і сказав: “Усе, що Господь говорив, зробимо” (2 М. 19: 5-8), а потім не зумів дотримати своєї угоди, – все ж вірні з них, які наполегливо намагались у своїй слабкості виконати її, у Тисячолітньому віці будуть “князями по всій землі”, членами земної частини Божого Царства (див. Том 1, розділ xiv).
Духовному дому, навпаки, сказано: “І самі, немов те каміння живе, будуйтеся в дім духовний, на священство святе, щоб приносити жертви духовні,* приємні для Бога через Ісуса Христа… Але ви – вибраний [208] рід, священство царське, народ святий, люд. власності Божої, щоб звіщали чесноти Того, Хто покликав вас із темряви до дивного світла Свого, колись “не народ”, а тепер НАРОД БОЖИЙ” (1 Пет. 2: 5, 9, 10).
——————-
*Слово духовні,пов’язане зв словом “жертви”, в цьому тексті (вірш 5) відсутнєв старовинному грецькому манускрипті – Синайському. Правильність такої відсутності очевидна, коли ми розуміємо, що жертвуються не духовні речі, а земні – людські привілеї, права і т.п.
——————-
Тілесний Ізраїль мав, згідно з Божим розпорядженням, рукотворний Намет, який сам по собі і у всіх своїх служіннях був образним (Євр. 9: 1, 2, 9, 10). Але Духовний Ізраїль має “правдиву [позаобразну] скинію, що її збудував був Господь, а не людина” (Євр. 8: 2). Для служіння в образному Наметі було поставлене образне священство, головою якого був Аарон і яке приносило образні жертви за гріхи образного народу, здійснюючи кожного року образне очищення, виправдання. Позаобразний Намет має своє священство, яке приносить кращі жертви (Євр. 9: 23), які дійсно і назавжди скасовують гріхи всього світу. Головним священиком цього священства є наш Господь Ісус – Первосвященик нашого визнання [тобто чину], а підлеглими священиками – Церква, Його Тіло. До цього священства належить не номінальна церква, а справжня Церква, вірні в Христі Ісусі, які у жертвуванні йдуть слідом за нашим великим Первосвящеником.
Іншою, вказаною у Писанні, помітною рисою цієї відповідності між образом і позаобразом є те, що обидва доми Ізраїлю (тілесний та духовний) були забрані як невільники у Вавилон. Це можна ясніше побачити, коли в наступному розділі ми розглядатимемо “Вавилон великий, мати блудниць” (Об. 17: 5, 6). Тут ми лише наголошуємо на відповідності. Тілесний Ізраїль був забраний у полон у буквальний Вавилон, побудований на буквальній ріці Євфрат, тоді як в Євангельському віці містичний, або образний, Вавилон, який поневолив духовний Ізраїль, сидить, як показано, над містичним Євфратом. В образі золотий посуд Святині був забраний [209] і осквернений буквальним Вавилоном. В позаобразі дорогоцінні, божественні (золоті) правди, призначені для служіння правдивій Святині, Церкві (1 Кор. 3: 16, 17; Об. 3: 12), були відсунені далеко з місця, перекручені і неправильно вжиті містичним Вавилоном. Буквальний Вавилон був збудований на ріці Євфрат, яка матеріально сприяла його багатству та можливостям, і його повалення відбулося шляхом відведенням цих вод. Так само містичний Вавилон сидить над великими водами (людьми, народами) і має їхню підтримку, і його провіщене падіння відбудеться через те, що від нього відвернуться його прихильники та прибічники, люди (Об. 16: 12).
ЧАСОВІ ПАРАЛЕЛІ,
ЯКІ ВИЗНАЧАЮТЬ ТІНЬ І СУТЬ – ОБРАЗ І ПОЗАОБРАЗ
Ми приступаємо до розгляду найбільш чудової риси цієї образної відповідності, а саме: елементу часу, який у кожному випадку підтримує і підтверджує дати, вказані Ювілеями, хронологією і провіщеним завершенням Часів Поган. Ця тема представлена саме з такою метою – щоб переконливість цих чудових паралелей могла збільшити і зміцнити віру Божих дітей в часову складову Його плану, як це, очевидно, було наперед задумано (Євр. 9: 9, 23; 10: 1).
Серед всіх пророцтв і часових доказів немає більш вражаючого і більш переконливого, ніж це. Урок, якого воно навчає, вражає своєю простотою і приносить переконання в серця покірних. Не тільки Тілесний Ізраїль та його церемонії були образними, але й Юдейський вік був образом Євангельського віку. Вони мають таку саму довжину і відповідають один одному, так що ми, дивлячись [210] на Юдейський вік та оцінюючи його – довжину і особливості його жнива, тобто кінця, – можемо знати точну довжину Євангельського віку, його позаобразу, і знати, чого і коли сподіватись у жниві Євангельського віку. Але дозвольте продовжити, бо хоч ми можемо припускати це на основі загальних принципів і казати, що так само як різноманітні риси Юдейської системи відповідають рисам Євангельському віку, так повинен відповідати і час, однак Бог не залишив нас у таких здогадках, а чітко, хоч і непрямо, розповів про це.
Павло розповідає нам, що Бог відсторонив тілесний дім від милості на час вибору духовного дому, і коли духовний дім буде вибраний, Божа милість вернеться до тілесного дому. Він каже: “Бо не хочу я, браття [брати в Христі, духовний Ізраїль], щоб ви не знали цієї таємниці, – щоб не були ви високої думки про себе, що жорстокість сталась Ізраїлеві [природному, тілесному] почасти, аж поки не ввійде повне число поган.* Як написано: «Прийде з Сіону [обіцяний] Спаситель [Христос – наш Господь, голова, а також останки, нечисленні вірні, з обох номінальних домів Ізраїлю, з яких складатиметься Його тіло, Церква] і відверне безбожність від Якова. І так увесь Ізраїль спасеться (і це заповіт [211] їм від Мене), коли відійму гріхи їхні». Тож вони за Євангелію [високим покликом цього віку] вороги [відкинуті] ради вас [щоб ви мали першість і успадкували найкращі, духовні частини обітниць], а за вибором [за яким їх обрано, щоб одержати особливі земні милості від Бога, обіцяні їхньому батьку Аврааму та його насінню] – улюблені ради отців. Бо дари й покликання Божі невідмінні”. Те, що Бог обіцяв, неодмінно виконається. Знаючи кінець на початку, Єгова ніколи не уклав би угоди, яку Він би мусив або хотів зламати.
—————
*Не треба плутати це “повне число [з] поган” із “Часами Поган”, згаданими вище. “Часи Поган”, як було показано, – це період часу, протягом якого поганам було дозволено управляти світом, тоді як “повне число поган” відноситься до повного числа, вибраного з поган, щоб доповнити Євангельську Церкву, котра з “останком”, вибраним із ізраїльтян (з апостолами включно), становитиме Церкву Христа, Святий Народ, Царське Священство, Боже Царство, до якого перейде царювання і панування над землею.
—————
У цьому пророцтві апостол дає натяк на довжину Євангельського віку, показуючи, що він почався разом із відстороненням Тілесного Ізраїлю і закінчиться разом з його поверненням до милості. Порівнюючи слова апостолів Павла і Петра (Рим. 11: 27 і Дії 3: 19-21), ми дізнаємось, що час повернення милості до Ізраїлю буде на початку Часів Реституції, в другому приході нашого Господа. Павло каже, що повернення милості до цього народу буде тоді, коли Бог відійме гріхи їхні, що, як говорить Петро, Він зробить в часах відпочинку, реституції, які настануть тоді, коли наш Господь прийде вдруге, коли небеса більше не затримуватимуть Його.
Ми вже показали, що датою другого приходу нашого Господа і світанку Часів Реституції є 1874 р. н.е. Тому ми повинні сподіватись побачити якісь ознаки повернення Господом милості до Тілесного Ізраїлю скоро після 1874 року н.е., як однієї з перших рис реституційної праці. І, безсумнівно, ми бачимо, як милість починає повертатись до них. Кожний новий доказ усунення засліплення Ізраїлю і божественної милості до них (судячи зі слів апостола) є новим доказом того, що Євангельський вік закінчується і “мала черідка” майже укомплектована. Та в нас [212] є ще доказ, який дає точну дату початку повернення милості до Ізраїлю. Досі ми лише бачили, що міра стану полишеннятілесного Ізраїлю є мірою часу особливої милості для інших – часу поклику іншого народу (поган) стати співспадкоємцями з Христом, що закінчується на початку Часів Реституції, проте (як показують інші пророцтва) не на самому їх початку.
Але зупинімось на хвилину. Нехай не буде жодних непорозумінь в цьому питанні: якщо поклик до високого привілею стати членами Церкви, нареченої і співспадкоємиці Христа, закінчується, то це в жодному разі не означає, що всі вже покликані є певні, що вони вважаються гідними, а, отже, вибраними. “Багато покликаних, але мало вибраних”, бо тільки деякі з покликаних виконують умови поклику. Це також не означає, що опісля не покликаним “високим покликом” не будуть запропоновані інші милості. Справа в тому, що коли цей “високий поклик” припиниться, це свідчитиме, що великий Автор плану віків майже закінчив цю частину Свого плану, яка мала виконатись в Євангельському віці, а саме: вибір Євангельської Церкви, нареченої Христа. Всі люди не були покликані до такої високої честі. Нас особливим чином поінформовано, що Божим наміром було вибрати для цього лише обмежене число, “малу черідку” порівняно з великою кількістю людства. Коли покликаних буде достатньо, а час для поклику закінчиться і вже не потрібно буде поширювати цей поклик на інших, покликаним (тим, хто прийняв поклик) ще буде можливо зробити певним свій поклик та вибір шляхом вірності своїй угоді повного посвячення Богу аж до смерті. Але вони все ще можуть зазнати в цьому невдачі. Цей поклик, який повинен закінчитися, коли буде достатньо запрошених, щоб з них скомплектувати привілейовану “малу черідку”, тіло Христа, зовсім не є межею Божої любові, милості [213] та покликання. Кінець його лише завершить небесний, “високий поклик”. Бо там, де цей поклик закінчується, де зачиняються згадані двері нагоди та милості, починають відчинятися інші двері (можливості ввійти на святу дорогу і підніматись нею) – не до божественної природи, до якої була покликана євангельська Церква, а до вічного життя та досконалості людських істот (див. Том 1, розділи х та хі).
А тепер звернемось до точної дати повернення милості до Ізраїлю, яка вказує на докладне завершення небесного поклику: від цієї дати Ізраїль почне поступово прозрівати і одержувати більше доказів повернення божественної милості; від цієї дати також Божий поклик до небесних почестей припиниться, і лише ті, які вже покликані, матимуть привілей здобути цю нагороду завдяки вірності до кінця життя.
Тілесний Ізраїль, як і Духовний Ізраїль, був покликаний Богом, щоб стати Його особливим народом, особливим скарбом для Нього понад всі інші народи (земним скарбом і образом іншого, небесного, скарбу). Відділені від світу, ізраїльтяни одержували особливу милість від Бога протягом тисячу вісімсот сорока п’яти (1845) років. Цей період почався з початком їхнього національного існування – від смерті Якова, останнього з патріархів, коли вони були вперше визнані як народ і названі національним іменем “дванадцять поколінь Ізраїлю” (див. 1 М. 49: 28; 46: 3; 5 М. 26: 5). Ці тисяча вісімсот сорок п’ять років національного існування та милості закінчились разом із відкиненням ними Месії – у 33 році н.е., коли за п’ять днів до Свого розп’яття Він представив Себе як їхній цар, якого вони не прийняли і який сказав: “Ось ваш дім залишаться порожній для вас!” (Мт. 23: 38). Це (кінець їхньої милості) стало початком їхнього занепаду, який тривав протягом тридцяти семи (37) років і закінчився у 70 році н.е. повним знищенням їхньої державності, а також їхнього міста, святині і т.д. Проте, треба зауважити, [214] що Бог продовжував проявляти Свою милість до окремих осіб навіть після їх відкинення як народу. Євангельський поклик був обмежений до окремих осіб з цього народу протягом трьох з половиною років після П’ятидесятниці, після смерті Христа, все ще не поширюючись на Корнилія, першого привілейованого язичника (Дії 10). Це і стало повним кінцем сімдесяти тижнів милості, обіцяної через Даниїла, як написано: “І Він зміцнить заповіта для багатьох за один тиждень”. Сімдесятий тиждень (який складався з років) почався при хрищенні нашого Господа. Його хрест, як і передбачено, позначив середину тижня; і до його завершення милість була обмежена тільки до тілесного Ізраїлю.
Протягом довгого періоду (1845 років) їх немилості як народу, під час якої інші народи були ігноровані, Ізраїль почергово отримував покарання і благословення. Але навіть їхні покарання за гріхи були доказами та складовими Божої милості та батьківської турботи. Він посилав на них горе і часто дозволяв потрапити в неволю, коли вони забували Його і були неслухняні. Та як тільки вони каялися і голосили до Господа, Він завжди чув їх і визволяв. Вся історія цього народу, записана в книгах Виходу, Ісуса Навина, Суддів, Хронік та Самуїла, підтверджує факт, що Бог довго не ховав Свого обличчя від них, і Його вухо завжди було відкрите до їхнього жалібного голосіння – аж до того дня, коли їхній дім залишився пустим. І навіть в той день Бог пробачив їм більше ніж завжди, і послав давно обіцяного Месію, Визволителя в особі нашого Господа, Свого Сина. Нездатність народу далі бути особливим Його скарбом чи в якійсь мірі представляти Боже царство на землі була показана в тому, що вони відкинули Святого, невинного, непорочного, а замість Нього вибрали вбивцю.
Ось так через їхню неготовність день найбільшої милості став днем їхнього занепаду і відкинення від милості. [215] Ця велика милість стати співспадкоємцями з Месією, яку Ізраїль, за винятком вірного “останку” (Іс. 1: 9; 10: 22, 23; Рим. 9: 28, 29; 11: 5), втратив через свою сліпоту та затверділість серця, була запропонована віруючим поганам: не поганським народам, а виправданим віруючим з кожного народу (хоча ця милість спочатку, протягом трьох з половиною років, була дана виключно віруючим з ізраїльського народу). Оскільки вони як народ були засліплені національними упередженнями, велика нагорода, запропонована їм в першу чергу і якої вони виявились недостойними, перейшла до святого, особливого народу, який складається з гідного “останку” їхнього народу та інших покликаних з поганських народів, якими вони у своїй відвертій зарозумілості погорджували свого часу як “собаками”. І Божа обіцяна милість не повернеться до них як народу, щоб забрати їх сліпоту і вести як перші плоди з народів до земних благословень, доки з поган не буде покликане повне число “особливого народу” – доки повнота з поган не ввійде до найвищої милості.
Отже, як говорить Павло (Рим. 11: 7), тілесний Ізраїль не одержав того, чого шукав, головної милості. Вважаючи головною милістю земні благословення і претендуючи у зарозумілості свого серця на головне благословення, як на природне право первородства, яке, за їх словами, вони пізніше заслужили своїми ділами, вони сліпо спіткнулись і відкинули її як милість через Христа. Як провістив Давид, їхній стіл – щедро заставлений багатими обітницями та благословенням, запропонованими через Христа – став для них “за сітку й за пастку, і на спокусу та їм на заплату” через затверділість їхнього серця (Рим. 11: 9, 10; Пс. 69: 23-29). Христос, Який прийшов відкупити і міг би повищити їх до становища слави, якої вони не могли собі уявити або бажати, став для їхньої пихи “каменем спотикання та скелею спокуси” (Рим. 9: 32, 33; Іс. 8: 14).
[216] Але сліпота Ізраїлю була лише “почасти”, а не повною втратою зору, адже свідоцтво Закону, пророків та апостолів було відкритим для всіх – чи то юдея, чи язичника. І протягом Євангельського віку будь-який юдей, який хотів би рішуче зірвати пелену забобонів та гордості і покірно та вдячно прийняти Божу милість разом з його братом-язичником, міг так зробити. Але зробити це зуміло небагато. І доки повне число поган не ввійде, або, іншими словами, доки Духовний Ізраїль не буде скомплектований, не буде дана жодна милість, не будуть зроблені жодні особливі зусилля, щоб переконати їх, як народ, в правді або подолати їх забобони.
Відтоді, як вони відкинули Месію (відколи дім їх залишився пустим), Ізраїль не одержував жодних знаків Божої милості. Навіть самі юдеї були змушені визнати, що їхні сльози, стогони та молитви залишились без відповіді. Як провістили їхні пророки, вони стали “страхіттям та посміховищем” для всіх народів. Якщо раніше Бог чув їхні молитви, помічав їхні сльози, повертав їх до своєї землі і продовжував проявляти до них милість, то з тих пір Він не звертав на них уваги і не виявляв їм жодної милості.Відколи вони сказали: “На нас Його кров і на наших дітей”, – вони постійно були карані: були, як провіщено, розпорошені і переслідувані серед всіх народів. Це – факти, про які всі можуть прочитати на сторінках історії. А зараз давайте повернемось до пророків і глянемо, наскільки детально ці факти були провіщені, і що можуть ці пророки сказати про їхнє майбутнє.
Господь, розповівши Ізраїлю про те, як вони Його покинули, каже через пророка Єремію (розділ 16): “Тому викину вас з цього краю до краю, якого не знали ні ви, ані ваші батьки. І будете там богам [правителям] іншим служити удень та вночі, бо не дам Я вам милості” (вірші 9-13). Ці дні настали тоді, коли вони відкинули [217] Месію. Наскільки буквально ця погроза виконалася, кожний може судити сам, та й вони самі повинні визнати. Це пророцтво не може відноситись до жодного з попередніх їхніх поневолень навколишніми країнами – Сирією, Вавилоном і т.д. Інакше це заперечувало би словам: “До краю, якого не знали ні ви, ані ваші батьки”. Авраам вийшов із Уру Халдейського – Вавилонії, а Яків – із Сирії (Повт. 26: 5). Лише це розпорошення Ізраїлю серед народів після закінчення 1845 років їхньої милості (і ніяке інше поневолення) відповідає зазначеним словам: “До краю, якого не знали ні ви, ані ваші батьки”. Отож, ці слова разом зі словами “не дам милості”, однозначно пов’язують це пророцтво із теперішнім розпорошенням Ізраїлю серед всіх народів.
Та хоч Бог відкинув їх на певний час від всякої милості, Він не залишить їх покинутими назавжди і говорить (Єр. 16: 13-15): “Тому наступають ось дні, – говорить Господь, – і не будуть уже говорити: «Як живий Господь, що вивів синів Ізраїлевих із краю єгипетського», а тільки: «Як живий Господь, що вивів синів Ізраїлевих із північного краю [із Росії, де знаходиться майже половина єврейського народу], і зо всіх тих країн, куди був розігнав їх»… Та Я їх верну на їхню землю, яку Я був дав батькам їхнім”.
Ми могли би навести ще цитати із пророків та апостолів відносно остаточного повернення Божої милості до Якова (тобто Ізраїлю по плоті) після вибору повного числа “Тіла Христа” з поган, але дослідник зможе сам це зробити з допомогою Конкордансу або Біблії з посиланнями. Серед найбільш яскраво виражених посилань із Нового Завіту щодо повернення цієї милості до Ізраїлю є слова Якова (Дії 15: 14-16) та Павла (Рим. 11: 26). Але спершу він повинен випити до самого дна своє покарання. Саме так це виражено в цьому чудовому пророцтві (вірш 18): “І найперше [перш ніж прийде милість] Я їм надолужу [218] подвійно за їхню провину й за гріх їхній”. Єврейське слово “mishneh”, переведене тут “подвійно”, означає другу частину, повторення. Виходячи з такого зрозуміння, слова пророка звучать наступним чином: з часу їхнього відкинення від усякої милості до часу їхнього повернення до милості буде повторення, дублюванням часу їхньої попередньої історії, протягом якої вони мали божественну милість.
Як показано в наведеній діаграмі, період їхньої милості (від початку їх існування як народу при смерті Якова до кінця тієї милості при смерті Христа, 33року н.е.) тривав тисяча вісімсот сорок п’ять (1845) років. Саме там почалось їхнє “подвійно” (“mishneh”) – повторення, дублювання тієї ж довжини часу, тисяча вісімсот сорока п’яти (1845) років немилості. Тисяча вісімсот сорок п’ять років від 33 року н.е. вказує на 1878 рік н.е. як на кінець періоду їх немилості (33 р. н.е. плюс 1845 = 1878 р. н.е.).
Всі ці пророчі пункти минулого чітко позначені, і ми повинні сподіватись якогось доказу повернення Божої милості до Тілесного Ізраїлю (“Якова”) (приблизно) в 1878 р. н.е. І ми це дійсно бачимо в тому, що юдею нині дані привілеї в Палестині, в яких йому відмовляли в минулих століттях. Власне у 1878 році н.е., коли їх “подвійно” виповнилось і прийшов час на повернення Божої милості до цього народу, відбувся “Берлінський конгрес народів”, на якому лорд Біконсфілд (Beaconsfield) (юдей), тодішній прем’єр-міністр Англії, був центральною фігурою і відігравав провідну роль. На ньому Англія одержала загальний протекторат над азіатськими провінціями Туреччини, серед яких була Палестина. Турецький уряд вніс поправки до своїх законів про чужоземців, що набагато покращило становище юдеїв, які проживали в той час у Палестині, а також частково відкрило двері для інших поселятись в ній з правом володіти нерухомістю. Раніше юдей бв лише “собакою” для ударів, стусанів та [219, 220]
[221] образ з боку його мусульманського правителя, позбавленим елементарних умов існування в землі, священній для нього спогадами минулого та обітницями, які стосувались майбутнього.
Одночасно з відкриттям дверей до Палестини почались жорстокі переслідування в Румунії, Німеччині і, особливо, в Росії, де вони далі продовжуються і зростають. Одна за одною постанови цих урядів позбавляли їх прав та привілеїв; крім того почались напади з боку сусідів. Це змусило їх виїжджати в великій кількості. Але це переслідування, без сумніву, є також милістю, бо воно заставить їх, і вже заставило, звернути зір на Єрусалим і на угоди, нагадуючи їм, що вони спадкоємці багатих земних обітниць.
Та ми повинні пам’ятати, що 1878 рік н.е. був лише поворотним пунктом в поверненні милості до тілесного Ізраїлю. Із нашого дослідження “Часів Поган” ми вже дізнались, що Єрусалим та його мешканці далі будуть топтані – будуть залежні та гноблені поганами, – “аж поки не скінчиться час тих поган”. Хоч час на початок милості мав наступити і наступив у 1878 р. н.е., юдей не повернеться до повної милості раніше 1915 року2. Отже, їхнє підняття знову до милості буде поступовим, як було їхнє падіння. Знаменною річчю є і те, що ці два періоди їхнього падіння та підняття мають точно таку саму довжину. Падіння, із наростаючою інерцією, було поступовим протягом тридцяти семи років – з 33 р. н.е., коли закінчилась милість до них як народу, до 70 р. н.е., коли припинилось їхнє національне існування, земля була спустошена, а Єрусалим – повністю знищений. Таким чином, історія позначає початок та кінець їхнього падіння, тоді як пророцтво позначає дві точки їхнього підняття – 1878 і 1915 роки, показуючи точну паралель тридцяти семи років. Це – подальша [222] частина їхнього “mishneh” (“подвійно”), згадана пророком.
———–
2Дивись “Передмову Автора” (1916 рік), стор. iii-iv.
———–
Хоч поворотні пункти Юдейського та Євангельського віків чітко позначені (відповідно 33 р. н.е. та 1878 р. н.е.) відібранням та поверненням милості Ізраїлю, все ж праця кожного з цих віків захоплює один одного. Отже, після того як Юдейський вік досяг свого поворотного пункту, його захопив початок Євангельського віку. Так само милість, яка до них повертається і яка є однією з початкових рис Тисячолітнього віку, захоплює кінець, тобто жниво, Євангельського віку. Протягом тридцяти семи років (від 33 р. н.е., кінця їхньої милості як народу, до 70 р. н.е., їхнього повного повалення) Ізраїль, за винятком вірного залишку, падав, а віруючі погани піднімались – Юдейський вік закінчувався, а Євангельський розпочинався. Так само протягом тридцяти семи років (від 1878 р. н.е. д 1915 р. н.е.) Євангельський вік закінчується3, натомість на так зване християнство, за винятком вірного залишку, готові прийти і приходять біди, тоді як для Ізраїлю та всіх людей готується реституційна праця. Інакше кажучи, дати 33 р. н.е. і 1878 р. н.е. вказують на початок праці відповідних нових віків, хоч в обох випадках було дозволено, щоб праця жнива попереднього віку і знищення відходів продовжувались ще протягом тридцяти семи років в новому віці. Таким чином, чітко встановлено кінцеві межі кожної з цих епох і те, як ці епохи захоплюють одна одну.
———–
3Дивись “Передмову Автора” (1916 р.), стор. iii-iv.
———–
Кожному з цих періодів, які заходять один за другий, належить подвійна праця: викорінення старого і встановлення нового порядку, тобто епохи. А оскільки Юдейський вік і його народ були лише образами, тінями, ми повинні сподіватись тепер більш широких результатів, ніж тоді. І ми їх побачимо. Ця подвійна праця показана в словах пророка Ісаї: “Бо (1) день помсти був у Моєму серці, і (2) рік Моїх викуплених прийшов” (Іс. 63: 4, Ротергем).
[223] Це зовсім не хитро продумана відповідність з метою допасувати факти, адже багато з цих паралелей та інших правд були очевидними з пророцтв і проповідувалися, як тут показано, ще за декілька років до 1878 року н.е., який визнано часом повернення милості до Ізраїлю ще до його настання і до того, як на це вказала яка-небудь подія. Автор тому опублікував ці висновки, взяті з Писання, у вигляді брошури весною 1877 року н.е.
Навряд чи це свідоцтво може бути міцнішим, і все ж воно перебувало у таємниці аж до теперішнього часу, який є відповідним для зростання знання і для того, щоб розумні [у справді небесному вченні] могли зрозуміти. Точний рік відкинення Ізраїлю – і навіть день – нам відомий. Пророк ясно говорить, що їм належало мати mishneh, або подвійно. Ми вважаємо (і ясно показали), що цей паралельний період має довжину тисяча вісімсот сорок п’ять років і закінчився у 1878 році н.е. І те, що він був позначений милістю, є незаперечним фактом. Пам’ятайте також, що після закінчення їхнього “подвійно” проф. Деліцш (Delitzsch) опублікував свій єврейський переклад Нового Завіту, який вже знаходиться в руках тисяч євреїв, пробуджуючи великий інтерес. І далі: пам’ятайте, що найбільший, з часів апостолів, християнський рух серед євреїв, очолений Рабиновичем (Rabinowitsch) та іншими, зараз набирає розмаху в Росії. І він мав свій початок приблизно через стільки ж часу після 1878 р. н.е. (де закінчилось “подвійно” для Ізраїлю), скільки пройшло до пробудження серед поган після відкинення Ізраїлю у 33 р. н.е.
Тепер згадайте слова апостола, які ясно показують, що вони були відкинені від божественної милості і від ЗЕМНИХ УГОД, ВСЕ ЩЕ ЇХНІХ, доки не ввійде повне число від поган (до кінця євангельського поклику), і тоді ви побачите, що 1878 рік є знаменною датою, яка представляє для Духовного Ізраїлю не менш глибокий інтерес, ніж для Тілесного Ізраїлю.
[224] І як ніхто, окрім нашого Господа Ісуса, не розумів важливості кінця віку Закону і початку Євангельського віку (навіть апостоли знали тільки частково і бачили невиразно до П’ятидесятниці), так і ми можемо тепер сподіватись, що лише тіло Христа, помазане тим самим духом, зможе виразно побачити закінчення Євангельського віку та вагоме значення цього. Бідні юдеї і багато так званих християн ще навіть не знають про велику епохальну зміну, яка наступила при першому приході – про кінець Юдейського віку й відкриття Євангельського. Та й тепер небагато хто знає чи буде знати, аж зовнішні свідоцтва переконають їх природний зір – що ми знаходимось сьогодні в кінці, тобто в “жниві”, Євангельського віку, і що 1878 р. н.е. виявився таким важливим пунктом. Тільки декільком вірним, і нікому іншому, належало бачити, знати і не бути в темряві зі світом. “Вам дано знати”, – сказав наш Господь.
Але дехто може сказати: Справді, Єремія був Господнім пророком, свідоцтва якого про “mishneh” (тобто повторення того, чого зазнав Ізраїль) повинні заслуговувати довіри, але ми могли би вважати цей доказ міцнішим, якби ще один пророк згадав про це. Таким ми відповідаємо, що слова одного пророка, який викликає довіру, є доброю і достатньою основою для віри, і що багато знаменних доказів при першому приході були провіщені лише окремо взятим пророком. Тим не менше, Бог, багатий милосердям і сповнений співчуттям, урахував слабкість наших віри і відповів на молитву наших сердець заздалегідь, забезпечуючи більш ніж одним свідоцтвом.
Звернемось до пророцтва Захарії (9: 9-12). В пророчому видіння він немовби іде поруч з Ісусом, Який в’їжджає в Єрусалим (в 33 р. н.е.) за п’ять днів до Свого розп’яття (Ів. 12: 1-12). Пророк голосно промовляє до народу: “Радій вельми, о дочко Сіону, веселись, дочко Єрусалиму! Ось Цар твій до тебе гряде, справедливий і повний [225] спасіння, покірний, і їде на ослі”. Зауважте чітке виповнення цих слів – Мт. 21: 4-9; Ів. 12: 12-15; Лк. 19: 40-42. Виконалась кожна деталь, навіть вигуки. Коли люди вигукували: “Осанна!”, – фарисеї вимагали від Ісуса заборонити їм, та Він відмовився, кажучи: “Кажу вам, що коли ці замовкнуть, то каміння кричатиме!” Чому? Тому що було пророчо сказано, що люди будуть вигукувати, а кожна деталь пророцтва повинна виконатись. Нехай така докладність подробиць в пророчому виконанні вселяє в нас довіру до наступних тверджень цього та інших пророків.
Коротко перерахувавши негативні наслідки відкинення ними свого Царя (Зах. 9: 10), пророк, промовляючи від імені Єгови, звертається до них такими словами (вірш 12): “До твердині [Христа] верніться, в’язні надії! І сьогодні звіщаю: ПОДВІЙНО тобі поверну!” Слово “подвійно” є тим самим словом, яке вжив Єремія – “mishneh”, повторенням, або іншою однаковою частиною. Ізраїльтяни роками був під римським ярмом, але вони були “в’язнями надії”, що надіялись на прихід царя, який би визволив їх і вивищив до обіцяного панування над землею. Тепер їхній цар, їхня твердиня, прийшов, але такий тихий і покірний, що вони в пихатості свого серця не могли упізнати в Ньому визволителя. А ще більше вони були в’язнями Гріха, і цей Визволитель запланував ще більше визволення. Наш Господь перебував з ними три з половиною роки, виконуючи серед них Писання, і ось тепер прийшло останнє і кінцеве випробування – чи приймуть вони Його, Господнього Помазанця, як свого царя? Бог передбачив, що вони відкинуть Месію, і це показано в пророчих словах: “І сьогодні звіщаю: подвійно тобі поверну!”
Це пророцтво не тільки не залишає жодного сумніву щодо існування “подвійно” – дублювання покарання, доданого до [226] всього, чого зазнав Ізраїль через відкинення ним Месії, – але й позначає точний день, коли воно почалося, роблячи міцними, точними і ясними висновки, взяті з пророцтва Єремії і потверджені словами нашого Господа: “Ось ваш дім залишається порожній для вас!”
Пригадайте пов’язані з цим слова нашого Господа, сказані в той час: “Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків та каменуєш посланих до тебе! Скільки разів Я хотів зібрати діти твої, як та квочка збирає під крила курчаток своїх, – та ви не захотіли! Ось ваш дім залишається порожній для вас! Говорю бо Я вам: Відтепер ви Мене не побачите, аж поки не скажете [від серця]: «Благословенний, Хто йде у Господнє Ім’я!»” (Мт. 23: 37-39) Ми також читаємо, що в останній день їхнього випробування, “коли Він наблизився [сидячи на осляті] і місто побачив, то заплакав за ним і сказав: «О, якби й ти хоч цього дня пізнало, що потрібне для миру тобі! Та тепер [віднині] від очей твоїх сховане це»” (Лк. 19: 41, 42). Дякувати Богу, що їхнє “подвійно” вже закінчилось, і ми бачимо, як їхня сліпота починає минати. Це приносить радість також святим, бо вони розуміють, що прославлення Христового Тіла наблизилось.
Але наш люблячий Отець – Котрий, безумовно, хотів заспокоїти і зміцнити наші серця щодо такого малого аспекту, який так багато вирішує і доказує, – послав нам слово про Ізраїльське “подвійно” через другого Свого найбільш шанованого слугу – пророка Ісаю.
Цей пророк дивиться на справи з кінцевого пункту – коли “подвійно” (mishneh) закінчилось, у 1878 р. н.е. Звертаючись до нас, нині живущих, він передає нам Боже послання, кажучи: “Утішайте, втішайте народа Мого, говорить ваш Бог! Промовляйте до серця Єрусалиму, і закличте до нього, що виповнилась його доля тяжка, що вина йому [227]вибачна, що він за свої всі гріхи ВДВОЄ* взяв з руки Господа!” (Іс. 40: 1, 2)
—————
*Єврейське слово “kephel”, переведене тут як “вдвоє”, означає “подвійно” в сенсі чогось зігнутого посередині.
—————
Дослідник пророцтва повинен зауважити, що пророки підходять до своїх висловлювань з різного боку, часом говорячи про майбутні речі як про майбутнє, а часом займаючи позицію майбутнього і говорячи з цієї прийнятої ними точки зору. Наприклад, коли Ісая говорить про народження нашого Господа, він ніби стоїть біля ясел, де лежить немовля Ісус: “Бо Дитя народилося нам, даний нам Син, і влада на раменах Його” і т.д. (Іс. 9: 5) Книгу Псалмів неможливо читати розважливо, якщо не враховувати цей принцип. І немає кращої ілюстрації такого принципу дивитись на речі з різних пророчих точок зору, ніж вже згадані три пророцтва відносно “подвійно” Ізраїлю. Єремія провістив, що прийдуть дні, коли Бог розпорошить їх серед усіх народів; і коли вони одержать “ПОДВІЙНО”, Він збере їх знову, демонструючи в їхніх інтересах ще більший вияв сили, ніж тоді, коли вони виходили з єгипетського рабства. Захарія говорить так, ніби він живе в той час, коли Христос представив Себе Ізраїлю як їхній цар. Він каже, що тоді, в той самий день, почався відлік їхнього “подвійно”. Ісая ніби стоїть посеред нас, у 1878 р. н.е., і звертає нашу увагу на факт, що Бог замірив певний, призначений час для виявлення милості Ізраїлю, і що цей визначений час настав після “подвійно”, тобто після часу, аналогічного їхній попередній милості. Він говорить нам, що ми повинні тепер нести Ізраїлю втішне послання, що його “подвійно” закінчилось – що його вказаний час виповнився. Було би дійсно важко визначити, котре з цих трьох пророцтв найбільш переконливе або найбільш важливе. Всі вони важливі, і [228] кожне переконливе само по собі, але вкупі вони становлять потрійний шнур, надзвичайно міцний, для покірних, старанних вчитися та довірливих Божих дітей.
Переконливість цих пророчих висловлювань зростає, коли ми пригадаємо, що ці пророки не лише жили й писали, віддалені один від одного сотнями років, але й писали про речі, цілком протилежні до сподівань юдеїв. І дійсно, наскільки бракує віри і яке запекле серце (щоб повірити всьому, що говорив Бог через пророків) в тих, хто не може в цьому ясному та гармонійному свідоцтві побачити перст і діяння Бога.
Якщо хтось хотів би заперечити, що Берлінський Конгрес і його постанови недостатньо вказували на початок повернення Божої ласки до Ізраїлю, то ми відповідаємо, що це був набагато помітніший знак повернення милості, ніж дії нашого Господа при в’їзді в Єрусалим були знаком немилості. Жодна з цих речей, коли відбувалась, не вважалась виконанням пророцтва. І сьогодні є набагато більше тисяч тих, хто знає про виповнення “вдвоє”, ніж тих, хто до П’ятидесятниці знав, що “вдвоє” тоді почалось. Таким чином, бачимо, що дитина, призначена (за словами Семена) для падіння й уставання багатьох в Ізраїлі (Лк. 2: 34), стала падінням, каменем спотикання, для Тілесного Ізраїлю як народу. І ми побачили, як Він (Голова і Вождь Духовного Ізраїлю) має бути Визволителем, щоб знову підняти тілесний дім й відновити все після закінчення їхнього “призначеного часу”, їхнього “вдвоє”. Зараз ми бачимо, що “вдвоє” закінчилось, і що до Ізраїлю починає вертатися милість. І коли ми помічаємо ці виповнення Слова нашого Отця, наші серця можуть співати:
“О, Господа святі! Яка міцна основа
Для віри вашої закладена в Його чудовім Слові”.
Зауважуючи відсторонення Ізраїлю від милості і, відповідно, їхню втрату, а також причину всього цього, не забуваймо, що в цьому вони були також образом номінального Духовного Ізраїлю, [229] і що ті самі пророки провістили спотикання й падіння обох домів Ізраїлю: “І буде Він… за камінь спотикання і за скелю спокуси для двох домів Ізраїлю” (Іс. 8: 14).
І як відбулось відкинення і падіння номінального Тілесного Ізраїлю (що ми вже бачили), так само має відбутись відкинення і падіння номінального Духовного Ізраїлю, номінальної Євангельської Церкви, та ще й зі схожих причин. Відкинення й падіння одного і другого ясно змальовано в Писанні. Як останок Тілесного Ізраїлю був збережений від сліпоти і падіння завдяки покорі та вірі, так подібний останок номінального Духовного Ізраїлю буде збережений від сліпоти і падіння номінальної більшості в “жниві”, тобто при завершенні цього віку. Отже, останні члени правдивої Церкви, тіла Христа, мають бути відділені від номінальної церкви, щоб з’єднатись із прославленим Головою. Саме вони (останок, вибраний з Тілесного Ізраїлю при його падінні, та нечисленні вірні Євангельського віку, включаючи живущий останок при закінченні цього віку) складають правдивий “Ізраїль Божий”. Вони є Обранцями: оправданими через віру в викупну працю Христа; покликаними до співучасті в жертві та до співспадкоємства з Христом; вибраними завдяки вірі в правду та освяченню духом правди; вірними до самої смерті. Разом із закінченням вибору цієї громади в жниві цього віку, можна сподіватись помітного сум’яття серед пшениці та куколю, бо багато божественних милостей, особливим чином дарованих ради небагатьох вірних, будуть забрані від номінальної більшості, коли Мала Черідка, для розвитку якої вони були дані, буде укомплектована.
Ми повинні сподіватись, що наказом буде, як в образнім Юдейськім жниві, проведення праці відділення, виконання слів пророка: “Позбирайте для Мене побожних Моїх, що над жертвою склали заповіта зо Мною” [230] (Пс. 50: 5). І як у 33 році н.е. номінальний юдейський дім (як система) потрапив у немилість, розпався і був повалений, так і відповідна дата, 1878 рік н.е., позначила початок немилості, розпадання й повалення номінального Духовного Ізраїлю, про який ми збираємося сказати більше в наступних розділах.
МАТЕМАТИЧНИЙ ДОКАЗ
Вважаючи вищевказаний доказ остаточним і задовільним, ми підемо далі, демонструючи хронологічно, що, по-перше, Юдейський вік (від смерті Якова до спустошення їхнього дому, коли почався відлік їхнього вдвоє, або другої частини) тривав тисяча вісімсот сорок п’ять років (1845 років); і, по-друге, що вдвоє закінчилось у 1878 році н.е., і що в той час мала прийти милість, тим самим показуючи завершення милостей Євангельського віку.
Другий пункт в дійсності не потребує жодного доказу, бо якщо існує факт, що наш Господь помер у 33 році н.е., то зовсім легко додати тисяча вісімсот сорок п’ять років до 33 року н.е., щоб виявити, що 1878 рік н.е. був роком, в якому мала початись милість для Ізраїлю. Це дано нам, щоб ми могли переконатись у нашому першому твердженні, що період очікування Ізраїлем на виповнення Божих обітниць під Його милістю був періодом довжиною тисяча вісімсот сорок п’ять років.
Довжина цього періоду повністю викладена в розділі Хронологія, за винятком одного пункту, а саме: періоду від смерті Якова до виходу з Єгипту. Цей період донедавна був по-особливому прихований, закритий. І поки його не зауважено, довжина Юдейського віку не була відомою, а без цього неможливо було виміряти “подвійно”, навіть якщо пророцтва відносно “подвійно” були відомі й зрозумілі. Хронологія простежується безперешкодно до смерті Якова, але від цієї дати до виходу з Єгипту вже немає повного запису. Різні [231] моменти приводяться то тут, то там, але немає зв’язуючої нитки, за допомогою якої ми могли би знати точно. З цієї причини в даному пункті таблиці Хронології ми були змушені звернутись до Нового Завіту. Там ми одержали допомогу від натхненного апостола, який дав нам сполучну ланку. Отже, ми дізнались, що це був період чотириста тридцяти (430) років від Угоди (при смерті Тари, батька Авраама) до виходу Ізраїлю з Єгипту.
Ми можемо точно визначити захований період (від смерті Якова до виходу Ізраїлю з Єгипту), спершу підрахувавши період від смерті Тари до смерті Якова, а потім віднявши це число від чотириста тридцяти років (періоду від смерті Тари до виходу з Єгипту). Отже:
Авраам мав сімдесят п’ять (75) років, коли з ним була укладена Угода при смерті Тари (Бут. 12: 4), а Ісак народився двадцять п’ять (25) років пізніше (Бут. 21:5). Звідси:
Від Угоди до народження Ісака………………………………………………… 25 років
Від народження Ісака до народження Якова (Бут. 25: 26)…………… 60 “
Від народження Якова до його смерті (Бут. 47: 28)………………….. 147 “
Всього років від Угоди з Авраамом
до смерті Якова……………………………………………………………………… 232 “
Від Угоди до дня, коли Ізраїль залишив Єгипет
(Вих. 12: 41), в Пасху………………………………………………………………. 430 “
Від цього віднімаємо період від
Угоди до смерті Якова……………………………………………………………. 232 “
Таким чином період від смерті Якова до Виходу
був………………………………………………………………………………………… 198 років
Отже, всі труднощі відносно тривалості існування Ізраїлю як народу усунені. Немає сумніву, що цей прихований період від смерті Якова до Виходу був навмисно закритий аж до властивого часу. Тепер до цього ми додаємо періоди, представлені в хронологічній таблиці: [232]
Період від смерті Якова до Виходу………………………………………… 198 років
Ізраїль в пустині……………………………………………………………………… 40 “
До розподілу Ханаану……………………………………………………………….. 6 “
Період Суддів……………………………………………………………………….. 450 “
Період Царів…………………………………………………………………………. 513 “
Період спустошення……………………………………………………………….. 70 “
Від першого року Кіра до 1 року н.е. …………………………………….. 536 “
Загальна кількість років від смерті Якова до
1 року н.е…………………………………………………………………………….. 1813 “
Від 1 року н.е. до розп’яття, в Пасху
навесні 33 року н.е. – повні роки
на основі юдейського церковного часу*………………………………. 32 “
Загальний період очікування Ізраїлем царства,
під божественною ласкою та признанням…………………………. 1845 років
———-
*Юдейський церковний рік починається весною. Пасха припадала на 15 день першого місяця кожного нового (церковного) року
———–
Щоб визначити міру їхнього подвійно (коли прийшов час на милість і вона почала проявлятися до них, і коли, відповідно, вона почала залишати номінальний Духовний Ізраїль), ми рахуємо тисяча вісімсот сорок п’ять (1845) років від весни 33 року н.е. і одержуємо дату Пасхи, 1878 рік н.е. Їхнє підняття з 1878 року н.е. до 1915 року н.е.4 (закінчення Часів Поган) під милістю Царя, Якого вони відкинули і Якого впізнають у той час, відповідає по довжині тридцяти семи рокам їхнього падіння з того дня, коли їхній дім залишився порожнім у 33 році н.е., до їх повного краху як народу у 70 році н.е.
———
4Дивись Передмову Автора (1916 рік), стор. iii-iv
———
Ми вже розглянули багато вражаючих паралелей між тінню Юдейського віку (образом) і дійсністю Євангельського віку (позаобразом), і тепер ми переконались у ще одній: обидва віки докладно відповідають один одному по довжині – поклик Євангельської Церкви відбувається протягом “mishneh” Ізраїлю, тобто (однакового) часу [233]немилості. Серед всіх вражаючих відповідностей особливими є завершальні риси цих двох віків: їхні “жнива”, їхні женці, їхня праця і посвячений час. Все це є для того, щоб дати нам чітку уяву про завершальну працю, яка має виконатися в жниві – в кінці цього віку. Зверніть особливу увагу на відповідності між цими двома жнивами, і ми ще раз коротко проведемо:
РОЗГЛЯД ПАРАЛЕЛЕЙ ЖНИВ
Юдейський вік закінчився “жнивами”, в яких наш Господь і апостоли виконували працю збирання плодів, насіння яких були засіяні Мойсеєм та пророками. “Підійміть свої очі [сказав Ісус] та гляньте на ниви, – як для жнив уже пополовіли вони”. “Я вас жати послав, де ви не працювали: працювали інші, ви ж до їхньої праці ввійшли” (Ів. 4: 35-38). Кінець віку Євангелія також названий жнивами: “Жнива – кінець віку”; “В жнива накажу Я женцям: Зберіть перше кукіль, і його пов’яжіть у снопки,.. пшеницю ж спровадьте до клуні моєї” (Мт. 13: 39, 30).
Іван провістив працю і результат Юдейських жнив так (Мт. 3: 12): “У руці Своїй має Він віячку, і перечистить Свій тік: пшеницю Свою [справжніх ізраїльтян] Він збере до засіків [у християнську Церкву], а полову [негідних із народу] попалить в огні невгасимім” – горем, яке знищило їх як народ. У той час відбулось хрищення святим Духом та вогнем: святий Дух зійшов на “справжніх ізраїльтян” у П’ятидесятницю, а вогонь горя – на всіх інших протягом тридцяти семи років після їхнього відкинення (Мт. 3: 11). В цьому горі Ізраїль був знищений як народ, а не як особистості. Об’явитель говорить про жнивування цього віку гострим серпом Правди, бо прийшов час жати, і показує подвійну працю, частина якої відноситься до [234] земної виноградини, на відміну від правдивої виноградини, засадженої Отцем, – Христа Ісуса та Його членів, гілок (Ів. 15:1-6). Жнива цього віку названі жнивами пшениці та куколю (Мт. 13: 24-30, 36-39), а жнива Юдейського віку – жнивами пшениці та полови. І як там полова значно переважала, так само за аналогією та паралелізмом, яскраво вираженими в кожній іншій рисі, в цих жнивах кукіль буде набагато рясніший від пшениці.
Юдейські жнива (весь період сорока років) розпочались служінням нашого Господа і закінчились відкиненням та поваленням номінального Ізраїлю і знищенням їхнього міста римлянами у 70 році н.е. Жнива ж цього віку розпочались присутністю нашого Господа на початку Великого Ювілею Землі, у 1874 році (як показано в VI розділі), і закінчуються поваленням влади поган у 1914 році н.е. (подібному періоді сорока років). Це ще одна чудова паралель згаданих двох віків.5
—————-
5Дивись Передмову Автора (1916 рік, стор. iii-iv).
—————-
Хоч Юдейські жнива почались служінням нашого Господа, і Божа милість полишила їх номінальну систему через три з половиною роки, після чого настали тридцять сім років горя для тієї системи, все ж для окремих осіб із цього народу особлива милість продовжувалась, і поклик до високого становища співспадкоємства з Христом належав виключно їм протягом трьох з половиною років після того, як народ відкинув нашого Господа, а Він відкинув його, тим самим підтверджуючи обітницю, дану Даниїлові (Дан. 9: 27), що милість його народу буде виявлятись до повного закінчення сімдесятого тижня, в середині якого буде погублений Месія. Ця обітниця була виконана для всієї правдивої пшениці, тоді як система, яка тримала цю пшеницю, була осуджена і відкинена в середині тижня. Збирання пшениці Юдейського віку тривало декілька років, почавшись служінням нашого Господа, хоча вся особлива [235] милість припинилась через три з половиною роки після смерті Христа. Горе (вогонь) цього народу почало палати раніше, але не досягло свого жахливого шаленства, доки майже вся пшениця цього народу не була зібрана в засіки.
Подібні періоди, які відповідають особливостям тих жнив, помітні і в жнивах цього віку, який закінчується. Осінь 1874 року н.е., коли згідно з Ювілейними циклами прийшов властивий час на присутність нашого Господа, відповідає часу Його хрищення та помазання святим Духом, коли Він став Месією, Владикою (Дан. 9: 25), і почав Свою працю збирання юдейського врожаю. Весна 1878 року н.е. (через три з половиною роки) відповідає даті, коли наш Господь прийняв чин Царя, їхав на осляті, очистив храм від міняльників грошей, оплакував і віддав на спустошення тогочасну номінальну церкву, тобто царство; і це позначує час, коли системи номінальної церкви були “виплюнуті” (Об. 3: 16), переставши відтоді (1878 р. н.е.) бути мовними знаряддями Бога і втративши Його признання. Три з половиною роки після весни 1878 року н.е., які закінчились у жовтні 1881 року н.е., відповідають трьом з половиною рокам продовженої милості для окремих юдеїв в другій половині їхнього сімдесятого тижня милості. І як в образі ця дата – три з половиною роки після смерті Христа – позначує кінець всякої особливої милості для юдея та початок милості для поган, так, розуміємо, 1881 рік н.е. позначає кінець особливої милості для поган – закінчення “високого поклику”, або запрошення до благословення, характерного для цього віку, щоб стати співспадкоємцями з Христом і учасниками божественної природи. Як ми побачили, це проявляється у великому русі серед юдейського народу щодо християнства, відомому як “Кишинівський рух”. Тепер горе нависає над номінальним християнством, але буря стримується до тих пір, поки не буде зібрана пшениця до клуні, поки Божі посланці не попечатають Його [236] слуг на їхніх чолах (інтелекті) правдою (Об. 7: 3).
Особливості цього жнива, які відповідають особливостям Юдейського жнива (коли мова йде про проповідування), також дуже помітні. Під час перших трьох з половиною років Юдейського жнива Господь та Його учні особливо наголошували на часі та факті присутності Месії. Вони звіщали, що “збулися часи”, що прийшов Визволитель (Мк. 1: 15; Мт. 10: 7). Схоже відбулося у цьому жниві: до 1878 року н.е. нашим посланням були пророцтва про час та факт Господньої присутності (зрештою так само, як представлено тут, хоча менш виразно). Відтоді праця поширилась, і інші правди постали у більш яскравому та виразному світлі. Але ті самі факти і вірші з Писання, які говорять про такий самий час та присутність, залишаються незаперечними і безсумнівними. Як милість, продовжена для окремих ізраїльтян після відсторонення від неї їхнього номінального дому, призначалася не для навернення й реформування їхньої номінальної церковної системи, ані не давала надії на переміну їхньої полови на пшеницю, а лише для відділення та збирання до засіків кожного зерна дозрілої пшениці, так і в цьому жниві мета продовженої, щедрої нинішньої милості (світла правди) передбачена не для навернення цілих сект чи для проведення національних реформ, а для повного відділення класу пшениці від класу куколю. Вони століттями росли разом один біля одного, і чиста, із самої лише пшениці, секта не була знана. Та тепер, під час жнива, повинно настати розділення, і напруження від цього буде жахливим. У багатьох випадках це означатиме виривання з коренем земної дружби та розірвання багатьох тендітних уз. Таке розділення робитиме правда. Господнє провіщення про “жнива” під час першого приходу справдиться також у теперішньому жниві (Див. Мт. 10: 35-38; Лк. 12: 51-53). Як тоді правда ставила батька проти сина, дочку проти матері, а свекруху проти невістки, [237] так знову ворогами людини найчастіше будуть її домашні. Цього не можна уникнути. Ті, хто любить мир більше ніж правду, будуть випробувані, а ті, хто любить правду понад усе, будуть прийняті і визнані “переможцями” – так само як у Юдейському “жниві”.
У юдейському “жниві” вибраними посланцями та вісниками Царя і Царства, яке наблизилося, були покірні, незнатні люди, натомість посланню противилися первосвященики, книжники, фарисеї та законники. Тож варто сподіватись того самого зараз: найбільш сліпими є поводирі сліпих, які, як і їх юдейські прототипи, “не зрозуміли часу відвідин своїх” (Лк. 19: 44).
Однією з важливих умов випробування в той час була присутність; іншою був хрест. Іван Христитель звернувся до них: “Посеред вас стоїть Той, Якого ви не знаєте”. Однак тільки справжні ізраїльтяни були здібні розпізнати факт присутності Месії. Та багато з них спіткнулось об хрест, бо хоча вони були готові прийняти Месію як Визволителя, їхня гордість зробила їх неготовими прийняти Його як Відкупителя. Подібно тепер: для багатьох спотиканням стали присутність Христа, триваюче “жниво” і відкинення номінальної маси віруючих. Вони не готові визнати великого Визволителя, про прихід і Царство Якого так багато молилось (як це робили юдеї). І знову є правдою, що “посеред вас стоїть Той, Якого ви не знаєте”. Знову хрест Христа стає випробуванням і каменем спотикання, тобто пробою, якої ніхто не міг сподіватись. І багато-багато тепер падає через нього, кажучи: “Ми приймемо Христа як нашого Визволителя, але відкидаємо Його як нашого Відкупителя, як Того, Хто дав ціну Викупу”.
Напевно всі, які уважно роздумують над цим питанням, повинні визнати, що доказ нинішньої присутності нашого Господа (духовної істоти, а, отже, невидимої) набагато більший та ясніший, ніж доказ Його присутності в плоті при першому приході. І не лише пророчі [238] докази Господньої присутності сьогодні є повнішими, більш довершеними й численнішими, але й знаки часу довкола нас (що свідчать про триваючу працю жнива) є набагато очевиднішими й переконливішими для тих, чиї очі намащені (Об. 3: 18), ніж були обставини при першому приході, коли наш Господь Ісус (зі жменькою послідовників, стикаючись зі сильною опозицією і в досить несприятливих умовах) проголосив: “ЗБУЛИСЯ часи… Покайтеся і віруйте в Євангелію!”, – бо прийшов Месія, Посланник Великого Єгови, щоб виконати для вас всі обітниці, дані батькам. Не дивно, що лише покірні розумом могли прийняти покірного Назарянина як Великого Визволителя, а також покірних, не титулованих людей з Ним як частину Його вибраного уряду – тих, хто стане князями під Його головуванням. Лише деякі змогли побачити в Тому, Хто їхав на осляті і плакав над Єрусалимом, великого Царя, про Якого Захарія пророкував, що Сіон з радісними вигуками прийме Його як Царя.
У першому приході Він упокорив Себе, прийнявши вигляд і природу людини (Євр. 2: 9, 14), щоб таким чином здійснити наш викуп, віддаючи Себе як нашу викупну ціну. Тепер Він високо піднесений і більше не вмирає. А у Своєму другому приході, одягнений у всю силу (Фил. 2: 9), Він вивищить Своє “Тіло”, а тоді обдарує світ благословенням реституції, яке купив для них у першому приході Своєю власною дорогоцінною кров’ю. Пам’ятайте, Він вже не тілесна, а духовна істота, і незабаром перемінить та прославить всіх Своїх вірних послідовників як Своїх членів та співспадкоємців.
Ісус представив Себе юдейському дому у трьох образах: як Наречений (Ів. 3: 29), як Жнець (Ів.4: 35, 38) і як Цар (Мт. 21: 5, 9, 4). Християнському дому Він представляє Себе в таких самих трьох образах (2 Кор. 11: 2; Об. 14: 14, 15; 17: 14). До юдейського дому Він прийшов як [239] Наречений та Жнець на початку їхнього жнива (на початку Свого служіння). А буквально перед Своїм розп’яттям Він представив Себе як їхній Цар, використовуючи царські повноваження в проголошенні суду над ними (залишаючи їхній дім порожнім), а також в образному дійстві очищення їхньої святині (Лк. 19: 41-46; Мк. 11: 15-17). Так само відбулося в цьому жниві: присутність нашого Господа як Нареченого і Женця вдалося розпізнати протягом перших трьох з половиною років, з 1874 по 1878 рік н.е. Відтоді стало особливо зрозумілим, що у 1878 році н.е. настав час, коли царський суд повинен початися в Божому домі. Саме цього стосується Об. 14: 14-20, де наш Господь представлений як коронований Жнець. 1878 рік н.е. є паралеллю (в образі) прийняття Ним сили та повноважень і чітко визначає час дійсного прийняття влади нашим присутнім духовним невидимим Господом як Царя Царів – час прийняття на Себе Своєї великої сили, щоб царювати, що в пророцтві тісно пов’язане з воскресінням Його вірних і початком горя та гніву на народи (Об. 11: 17, 18). Тут, як і в образі, суд починається з номінальної церкви вироком знищення номінальних систем (не людей), які зовні вдають правдиву Церкву – “Тіло”. Також має місце очищення дійсної святині, правдивої Церкви, Тіла Христа – посвяченого класу (1 Кор. 3: 16; Об. 3:12). Цей посвячений клас, або клас святині, в номінальній церкві має таке ж відношення до номінальної церкви в цілому, як буквальна святиня мала відношення до святого міста Єрусалима в цілому. Після того, як місто було залишене, відбулося очищення святині. Так і тепер клас святині повинен бути очищений: слід викинути кожну самолюбну, тілесну думку та все світське, щоб святиня була чистою, щоб вона могла бути місцем мешкання Божого святого Духа – храмом живого Бога.
[240] Особливою працею з 1878 року н.е. було проголошення наказу Царя: “Вийдіть із нього [Вавилону], люди мої, щоб не сталися ви спільниками гріхів його, і щоб не потрапили в карання його” (Об. 18: 4). “Уступіться, вступіться та вийдіть ізвідти, нечистого не доторкайтеся, вийдіть з середини його, очистьтеся ви [царське Священство], що носите посуд Господній!” (Іс. 52: 11).
Іншим важливим пунктом подібності, яка супроводжує перший і другий прихід, є переважаюче відчуття потреби у визволителі і поширене між народами переконання, що незабаром якимось чином має настати визволення – при цьому уявлення декого в даному питанні навіть близькі до правди. Та в будь-якому випадку лише деякі здібні розпізнати Визволителя і стати під Його прапором на службу правді. У Юдейському жниві було багато таких, які прагнули зустріти Господа, коли всі люди “чекали” Його (Лк. 3: 15), у час Його народження, за тридцять років до Його помазання як Месії на початку Його служіння. Так само відповідним було сподівання та рух багатьох (пізніше названих адвентистами), ведених в основному братом із баптистів Вільямом Міллером (в Америці) і містером Вольфом та іншими в Європі та Азії. Кульмінація настала у 1844 році н.е., якраз за тридцять років до 1874 року н.е., коли Христос, Наречений і Жниць, дійсно прийшов, як показано у вченні про Ювілеї. У цьому ми знаходимо ще одну вражаючу часову паралель між віками. Адже згадані тридцять років докладно відповідають тридцяти рокам від народження дитини Ісуса до Помазанця Месії – охрищеного і представленого як Наречений та Жнець у віці тридцяти років (Мт. 3: 11; Ів. 3: 29).
В обох випадках було розчарування і тридцятилітнє очікування, під час якого всі дрімали, і лише деякі у кожному з цих випадків пробудились у відповідному часі для усвідомлення присутності Месії. Великі номінальні маси обох [241] домів не змогли розпізнати відвідання, оскільки були надто обтяжені та байдужі, нехтуючи закликом пильнувати й очікувати. Так сповнюється провіщення пророка: “І буде Він… за камінь спотикання, і за скелю спокуси для двох домів Ізраїлю” (Іс. 8: 14). Тілесний Ізраїль спіткнувся, бо знехтував Божий закон, звертаючи увагу на традиції (Мк. 7: 9, 13), і не мав правильного уявлення про спосіб та ціль першого приходу. З тієї ж причини ізраїльтяни не були готовими прийняти Його так, як Він прийшов, і спіткнулись через Нього та Його діло жертвування. Маси номінального духовного Ізраїлю спотикаються зараз через цю ж скелю і з цієї ж причини. Вони засліплені людськими традиціями та сектантськими упередженнями, які заважають належному освіченню Божим Словом. Відповідно, в них немає правильної уяви про спосіб або ціль Господнього другого приходу. І тут також хрест Христа, доктрина викупу, стає випробуванням для всіх. Варто зауважити, що жодний дім не спіткнувся б, не впав би через скелю, якби вона не була присутньою. Скеля тепер присутня, і номінальні системи спотикаються, падають і розбиваються на уламки. Водночас тепер, як і в першому приході, “справді ізраїльтяни” особисто визнають і приймають Скелю, і, піднімаючись цією правдою, духовно підносяться набагато вище мас, які спотикаються та відкидають її.
Ті, чиї очі зрозуміння просвічені, не спотикаються. Піднявшись на Скелю, вони з висоти набагато краще бачать минуле й майбутнє божественного плану – речі, які неможливо передати словами, про майбутню славу Церкви і святковий день землі. Ті, які покладаються довірою на Бога, ніколи не будуть засоромлені.
Усю міць паралелізму неможливо збагнути, якщо не взяти до уваги те, що Ювілейні цикли і Часи Поган [242] позначають періоди, які точно відповідають таким же періодам в Юдейських паралелях. Юдейський і Християнський віки є образом і позаобразом, і це зовсім не плід фантазії. Про їх відповідність свідчать апостоли й пророки. Доказуючи, що праця жнива Християнської епохи триває зараз, ми не покладаємось лише на паралелі: жниво, як вже було показано, позначено ще по-іншому – як його початок, так і його кінець. Ювілейні цикли доказують, що восени 1874 року н.е. настав час присутності нашого Господа Ісуса і початку праці реституції, а вищезгаданий паралелізм показує, що ця дата (1874) точно відповідає помазанню Ісуса як Месії на початку Юдейського “жнива”, в першому приході. “Часи Поган” доказують, що всі теперішні уряди повинні бути повалені десь при кінці 1915 року н.е.6, а згаданий паралелізм показує, що цей період відповідає точно 70 року н.е., який став свідком повного падіння юдейської державності. Тому, з огляду на це все напрошується логічне питання: чи ці часові відповідності є лише випадковістю, чи вони виникають з того ж божественного завідування, яке ми побачили у впорядкуванні інших справ тілесного дому, призначених бути тінями реалій цієї епохи?
———
6Дивись Передмову Автора (1916), стор. iii-iv.
——–
Ні, вони не випадкові. Безсумнівно, Той, Хто Наймудріший, Хто через хронологію навчив нас, що шість тисяч років від створення Адама закінчились у 1872 році н.е., і тоді почалось сьоме тисячоліття, Тисячолітній вік; Хто через Ювілейні цикли навчив, що Господь буде присутнім і Часи Реституції почнуться восени 1874 року н.е.; Хто через підрахунок Часів Поган показав, що ми не повинні сподіватися швидкого здійснення цих речей, а все має відбуватись немовби природнім чином, охоплюючи період сорока років, дав нам у цих паралельних [243] епохах, позначених ізраїльським “подвійно”, свідоцтво, яке не лише виразно навчає про Господню присутність, жниво та реституцію (яка починається милістю для тілесного Ізраїлю), але й надає одночасно доказ правильності інших пророчих свідоцтв і хронології. Слід чітко зауважити, що якби хронологію чи якийсь із цих часових періодів змінити хоча би на рік, краса і сила цього паралелізму зруйнується. Наприклад, якщо хронологію змінити лише на рік – якщо добавити один рік, скажімо, до періоду Царів або Суддів, або зробити їх на рік меншими, то це зіпсує весь паралелізм. Якщо б ми добавили один рік, то перший з періодів Ізраїлю тривав би 1846 років, а “подвійно”, тобто друга його половина, пересунувся би на рік пізніше, і, навпаки, через таку зміну хронології Ювілейні цикли перемістились би на рік раніше, тобто на 1873 рік н.е. Через це 6000 років закінчились би у 1871 році н.е., хоча Часи Поган це не зачепило би взагалі. Всім зрозуміло, що таким чином була би знищена вся гармонія, весь паралелізм. І навпаки, коли би від хронологічного підрахунку відняти один рік, то плутанина буде такою ж великою, і зміни в декількох періодах були би в протилежному напрямку. Отже, ці різні часові пророцтва підтверджують один одного, а паралелізм обох епох скріплює їхнє свідчення.
Ті, котрі хоч трохи ознайомлені з підрахунками пророчих періодів і т.п., якими зазвичай займались “Другі Адвентисти” та інші, помітять, що вжитий ними спосіб підходу до згаданих питань дуже відрізняється від їхнього. Тамті переважно намагаються привести завершення всіх пророцтв до однієї і тієї ж дати. До цього їх ведуть помилкові сподівання. Вони сподіваються, що кілька хвилин стануть свідками виконання цілого задуму, який в дійсності займе тисячу років: Господній прихід, воскресіння і суд світу. [244] Вони сподіваються, що ці декілька хвилин закінчаться спаленням світу. Щоб їм оцінити й прийняти пророцтва, які вказують на різні дати для різних кроків у великому Божому плані, їм потрібно спочатку зрозуміти “План віків” і правдивий спосіб другого приходу Господа. Та переважна більшість надто засліплена своїми теоріями та забобонами, щоб це зробити. Їхні намагання пристосувати пророцтво до своїх фальшивих сподівань часто ведуть до спотворення, натягування чи звуження, залежно від того, чого вимагає випадок, стараючись звести всі пророцтва до якоїсь однієї дати. Цим друзям варто пробудитися від своїх помилок в наведеному напрямку, адже їхні сподівання одне за одним зазнали невдачі. Всім нам і їм добре знаємо, що деякі пророцтва, які вони застосували, не можна розтягнути на майбутнє, бо вони є в минулому; тому вони їх зараз полишили. Ці пророцтва виконались, але по-іншому, ніж вони сподівались, однак вони про не знають.
І навпаки, пророцтва, які тут представлені і які ще розглядатимуться, не є ані натягнутими, ані перекрученими, ані допрацьованими. Ми просто представляємо їх такими, якими знаходимо у Божому Слові. Маючи правильні сподівання на основі великого Божого “Плану віків”, усі, котрі бачать його виразно, можуть з легкістю помітити, як різні пророчі ланцюжки пасують до нього і постачають йому виміри. Вони це помічають – хтось в одному важливому пункті, хтось – в іншому, – і тим, хто все це бачить, наведений паралелізм Юдейської та Християнської епох дає свідоцтво і безсумнівний доказ правильності всіх інших.
Викладення періодів часу в Божому плані, яке пропонують пророцтва, дуже нагадує технічні умови, надані архітектору, а паралелі Юдейської епохи нагадують його ескізні креслення. Припустимо, що в нас є технічні умови для будинку без жодних малюнків, і ми повинні сісти й зробити креслення на основі цих [245] технічних умов. Пізніше ми повинні взяти від архітектора його креслення майбутньої будівлі, і якщо, порівнюючи його з нашим власним ескізом, зробленим на основі технічних умов, ми побачимо, що всі кути та виміри є точно такими ж, то можемо бути двічі переконані у нашому правильному сприйнятті технічних умов. Так і тут: креслення, образ, тінь Євангельського віку, надані нам в Юдейському віці, а також відповідність пророцтв та подій усім цим передбаченням, дають нам міцне запевнення у правильності наших висновків – таке, яке ми потребували, хоча ми далі “ходимо вірою, а не видінням”.
Інші пророчі свідчення, які ще треба дослідити, також будуть у досконалій згоді з цими паралелями. Одне із них – Дні Даниїла – вказує на велике благословення для посвячених, які мали жити у 1875 році н.е. і пізніше, – благословення, яке, безперечно, виконується у величному розгортанні з того часу правд Божого Слова. Нехай буде слава Тому, Хто покликав нас із темряви до Свого дивного світла!
Пам’ятаймо, що сорок років Юдейського жнива закінчились у жовтні 69 року н.е., і тоді прийшло повне повалення цього народу. Подібно сорок років жнива Євангельського віку закінчаться у жовтні 1914 року7, і відразу після цього схожим чином треба сподіватися повалення так званого “Християнства”. “Однієї години” прийде на нього суд (Об. 18: 10, 17, 19).
Звертаємо увагу читачів на представлену Таблицю відповідностей, яка повністю винагородить уважне вивчення.
———–
7Дивись Передмову Автора (1916), стор. iii-iv.
———–
[246, 247]
