РОЗДІЛ III
ПОТРЕБА І СПРАВЕДЛИВІСТЬ ДНЯ ПОМСТИ
НА ЦЕЙ РІД, ОБРАЗНИЙ І ПОЗАОБРАЗНИЙ – ВЕЛИКЕ ГОРЕ ЯК ЛОГІЧНИЙ НА-СЛІДОК ПРИЧИН МИНУЛОГО – ЧИСЛЕННІ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ “ХРИСТИЯНСТВА” І ЙОГО СТОСУНОК ДО НИХ – ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЦИВІЛЬНИХ ВЛАСТЕЙ, РЕЛІ-ГІЙНИХ КЕРІВНИКІВ І ЛЮДЕЙ РІЗНОГО ЩАБЛЯ В ЦИВІЛІЗОВАНИХ ЗЕМЛЯХ – СТОСУНОК ЯЗИЧНИЦЬКИХ НАРОДІВ ДО ХРИСТИЯНСТВА І ДО ГОРЯ – БОЖИЙ СУД – “МЕНІ ПОМСТА НАЛЕЖИТЬ, Я ВІДПЛАЧУ, ГОВОРИТЬ ГОСПОДЬ”
“Поправді кажу вам: Оце все спаде на рід цей!”(Мт. 23:34-36; Лк. 11:50,51).
ДЛЯ ТИХ, хто не звик розсуджувати принципові речі з точки зору безсторонньої моралі, можливо буде дивно, що наступне по-коління людства має переносити покарання за нагромадже¬ні зло-чини кількох попередніх; та оскільки такий вирок винесено Богом, Котрий не може помилятися, тому ми повинні сподіватися зваже-ного аргументування, яке б виявило справедливість Його постано-ви. У вищенаведених словах наш Господь сказав, що так має ста-тися з поколінням тілесного Ізраї¬лі, до котрого Він адресував ці слова при закінченні образного Юдейського віку. На них мала впасти вся праведна кров, пролита на землі, – від крові праведного Авеля аж до крові Захарії, замордованого між храмом і жертовни-ком (Мт. 23:35).
Це було жахливе пророцтво, та воно потрапило до недбалих 48 та зневірених вух. Коли йдеться про букву, то це пророцтво вико-налося близько тридцяти семи років згодом, коли внут¬рішні суспі-льні негаразди та ворожі полчища загарбників довершили страшну відплату. Читаємо, що на той час мешканці Юдеї через заздрощі поділилися на багато ворогуючих груп, і ця взаємна недовіра сягнула найвищих меж. Приятелі стали чужин-цями, порозпадалися сім’ї, і кожен кидав підозру на свого брата. Частими стали крадіжки, шахрайства, убивства, і ніхто не був без-печним за своє життя. Навіть храм не був безпечним місцем. Пер-восвященика вбито під час його пу¬блічної служби. Врешті, дове-дений до відчаю різнею своїх братів у Кесарії і свідомий наказу вбивства їх на кожному місці, весь народ з’єднався у повстанні. Отже, Юдея опинила¬ся у відкритому протистоянні Риму і кинула виклик всьому цивілізованому світу.
Для покарання послано Віспасіана і Титуса, які вчинили жорс-току розправу. Одне за одним стерто з лиця землі її міста, аж, врешті, Титус взяв в облогу сам Єрусалим. Навесні 70 р. н.е., коли місто юрбилося від прибулих на свято Пасхи, Титус підтягнув свої легіони до його стін і за короткий час ув’язнені мешканці впали жертвою голоду, меча загарбників і розбрату в суспільстві. Коли хтось намагався вислизнути з міста, такого римляни розпинали; голод був настільки жахливим, що бать¬ки вбивали і поїдали своїх дітей. Кількість загиблих, як подано Йосифом Флавієм, перевищила мільйон осіб, а саме місто і храм перетворено в попелище.
Такими були факти виконання вищезгаданого пророцтва на бунтівничому тілесному Ізраїлі при кінці віку їхньої особли¬вої ласки, як вибраного Божого народу. Отож сьогодні, при кінці те-перішнього Євангельського віку, має прийти, згідно набагато ши-ршого змісту наведеного пророцтва, паралель цього горя для но-мінального духовного 49 Ізраїля, яким, у найповнішому значенні, є християнство – має прийти “утиск, якого не було від існування люду аж до цього часу”, і який в деякому відношенні буде ще більш жахливим від утиску, що прийшов на Юдею та Єрусалим. Ми навряд чи можемо уявити собі утиск більш суворий від зма-льованого попередньо, хіба що він буде більш загальним і більш поширеним, а, отже, більш нищівним, про що промовисто свідчить наявна сучасна військова техніка. Замість обмежитись одним на-родом або окремою околицею, він охопить весь світ, особливо цивілі- зований, – християнство, Вавилон.
Отже, ми можемо вважати цей наступ гніву на тілесний Ізраїль провісником ще більшого обурення та гніву, який в кінці цього віку має бути вилитий на християнство. Хто схильний в своєму запалі вважати такий крок Всемогутнього в стосунку до цього роду несправедливим, той не спромігся збаг¬нути досконалий закон відплати, який впевнено, хоча часто повільно, досягає своїх неми-нучих наслідків. Справедливість – особливо її потреба і її філософія – є найбільш очевидною для тих, хто вміє думати і виявляти пошану, і хто, замість зви¬нувачень Бога в несправедливості, прихиляє своє серце до вказівок Його Слова.
Велике горе як логічний наслідок причин минулого
Сьогодні ми знаходимось в періоді часу, який є кульмінацією багатовікового досвіду, і який мав би принести, і в деяких відно-шеннях справді приніс, велику користь для світу – особ¬ливо для тієї його частини, яка прямо та посередньо була ласкаво обдарована світлом божественної правди, – для християнства, Вавилону, чия відповідальність за користування цими привілеями є, остаточно, дуже великою. Бог вважає людей відповідальними не тільки за те, що вони знають, але й за те, що вони могли б знати, коли б на-хиляли серця до вказівок – до 50 тих лекцій, яких досвід (їхній вла-сний та досвід інших) мав би їх навчити; і якщо люди не звертають увагу на лекції досвіду, або ж добровільно нехтують чи зневажливо відкидають його навчання, їм неминуче доводиться терпіти на-слідки.
Перед так званим християнством знаходиться відкритою вся історія минулого, а також божественно натхнене об’явлення. Які лекції вони містять в собі?! Перш за все – лекції досвіду, мудрості, знання, милості і застереження. Врахувавши досвід попередніх поколінь в різних напрямках світового вироб¬ництва, політичної економії і т.д., світ зробив вартий похвали прогрес в осягненні ма-теріального добробуту. Численні виго¬ди та зручності теперішньої цивілізації прийшли до нас переважно внаслідок застосування уроків, взятих з вивчення здобутків минулих поколінь. Мистецтво друку донесло ці лекції до кожної людини. В цьому відношенні нинішнє покоління має всебічну перевагу: до власних здобутків є додана вся на¬громаджена мудрість та досвід минулого. Однак, великі мо¬ральні лекції, до яких люди мали б прислухатися і яких мали б навчитися, загально були знехтувані – навіть тоді, коли їх силоміць пропоновано громадськості. Для тих, чиї думки схи¬ляються до чинення справедливості, історія пропонує багато таких лекцій; і люди сьо-годення мають їх набагато більше, ніж будь-яке попереднє поко-ління. Час від часу мислячі люди зауважували цей факт і привер-тали до нього увагу. Так, на¬приклад, професор Фішер у передмові до своєї доповіді про повстання, розвиток і занепад імперій вірно зауважує: “Послі¬довність подій людства підлягає пануванню де-якого закону; це є переконанням, яке підтверджується спостере-женням фактів. Події не можуть статися окремо від тих, які привели до їхньої появи. Треба зрозуміти, що вони природно виті¬кають з тих часів, які відійшли в минуле. Колишні події були тільки їхньою тінню”. 51
Це справді так: закон причин і наслідків ніде не позначився так виразно, як на сторінках історії. Згідно цього закону, який є Божим законом, зерно, засіяне в минулому, повинно обов’яз¬ково пророс-ти, розвинутися і принести плід; а, отже, в своєму часі неминучим є прихід жнив. В II томі ми показали, що жнивна пора Євангельсь-кого віку вже прийшла, що вона по¬чалася в 1874 році, коли настала пора присутності Пана жнив. В той час, як велика жнивна праця успішно просувалася від згаданої дати вперед, ми сьогодні швидко наближаємось до завершальної пори жнивного періоду, коли при-йшла пора спалення куколю і зібрання та топтання повністю до-зрілих грон “земної виноградини” (дозрілих плодів фальшивої ви-ноградини – Вавилону) (Об. 14:18-20).
Численні зобов’язання християнства і його стосунок до них
Вавилон, тобто християнство, мав довге випробування вла¬дою та багато можливостей навчитися справедливості і впро¬вадити її в чин, а також мав численні застереження надходячого суду. На всьому протязі цього Євангельського віку в ньому знаходилися святі Бога – віддані, повні самопожертвування чо-ловіки та жінки Христової подоби, – “сіль землі”. Вавилон чув по-слання спасіння з їхніх уст, бачив на прикладі їхнього життя вияви принципів правди та справедливості і чув від них про потребу пос-тупати справедливо, а також про майбутній суд. Однак, він знех-тував цими живими листами Бога; більше того, його так звані хри-стиянські народи принесли в своїй жадобі здобутку сором Христо-вому імені між поганами, приносячи вслід за християнськими мі-сіонерами прокляту всіма торгівлю спиртним та інші “цивілізовані” лиха; посеред нього і з його потурання терпів насильство спра-вжній зародок Царства небес (який складався з самих лише святих, імена котрих записані в небі). 52 Він зненавидів їх і переслідував до самої смерті, через що тисячі з них, в результаті його декретів, запечатали впродовж століть своє свідоцтво власною кров’ю. Так само, як їхній Учитель, вони були зненавиджені без при¬чини і були відкинуті задля своєї праведності, мов покидьки на цій землі; їхнє світло раз по раз було змушуване гаснути, щоб привілейована темрява могла панувати разом з мож¬ливістю чинити беззаконня. Яким справді темним є цей літо¬пис християнства! Материнська система є “п’яною від крові святих і від крові мучеників Ісусових”; вона, а також її ще засліплені дочки, готові надалі переслідувати та стинати – тепер вже більш вишуканим чином – голови усіх (Об. 20:4), хто є лояльним Богу та Його правді, і хто відважується, до того ж якнайлагідніше, зрозуміло представляти їм Господнє Слово, яке приносить для них докір.
Цивільні влади християнства часто отримували перестороги, коли раз у раз імперії та царства падали під тягарем власного зіп-суття. І коли б навіть сьогодні існуючі влади нахилили своє вухо, вони почули б останню пересторогу натхненого Божого пророка, котрий говорить: “А тепер – помудрійте, царі, навчіться ви, судді землі. Служіть Господеві зо страхом, і радійте з тремтінням! Ша-нуйте Сина, щоб Він не розгнівався, і щоб вам не загинути в дорозі, бо гнів Його незабаром запалиться… Чого то племена бунтують, а народи задумують марне? Земні царі повстають [щоб протистояти], і князі нараджуються разом на Господа та на Його Помазанця: “Позриваймо ми їхні кайдани, і поскидаймо із себе їхні пута!” Та їхній опір буде марним, бо “Той, Хто на небесах пробуває посміється, Владика їх висміє! Він тоді [як вони уперто відмов¬лятимуться зважати на Його перестороги] в Своїм гніві про¬мовить до них, і настрашить їх Він у Своїм пересерді” (Пс. 2:10-12,1-5).
Отже, прості і широко відомі сьогодні принципи Його свя¬того закону показують, що: “Бог став у зібранні богів [посеред тих, хто є при владі], серед богів [правителів] Він судить [кажучи]: Доки ви будете судити несправедливо, позираючи на лице беззаконних? Судіть бідного та сироту, виправдайте вбогого та пригніченого. Рятуйте бідного і нужденного, ви¬зволяйте із руки нечестивих” (Пс. 82:1-4, Дер.). Щоденна преса є постійним свідком того, як важли-вість та слушність такої ради – виходячи з гострої потреби сього-дення – постійно доводиться до відома всіх, хто має владу; численні голоси пе¬рестороги лунають також з боку мислячих людей, котрі бачать небезпеку повсюдного нехтування цією радою. Навіть світські люди, котрі споглядають в майбутнє лише з точки зору слушності, усвідомлюють потребу додержуватись шляху, вказаного пророками.
Спостеріг це також колишній Імператор Вільгельм, про що сві-дчать слова кореспондента “Osservatore Romano”, передані з Бер-ліна (1880 p.):
“Коли Імператора Вільгельма повідомлено про останній жах-ливий замах на життя царя, він одразу набув усієї серйозності і після кількох хвилин мовчазної тиші промовив – з нотою мелан¬холії і певним притиском: “Якщо ми не змінимо напрямку нашої політики, якщо серйозно не подумаємо над тим, аби дати молоді правильні поради, якщо не дамо першості релігії, і якщо з дня на день будемо дбати лише про потреби сьогодення, наші трони бу-дуть повалені, а суспільство стане жертвою найжахливіших подій. Ми не можемо втрачати часу, і буде великою невдачею, коли в цьому благодійному чині умиротворення всі уряди не прийдуть до згоди”.
У розповсюдженій в Німеччині книзі, під назвою “Ре¬форма або революція”, її автор Гер фон Массов, котрий не є ані соціалістом, ані радикалом, а лиш консерватором, займаю¬чи посаду президента Центрального Комітету Трудових Коло¬ній, звинувачує своїх зем-ляків у “страусовій політиці”, тобто імітуванні ними звички страуса, що вже стала приказкою, коли страус, ховаючи голову в пісок, думає, що коли він нічого не бачить, то і його самого не ви-дно. Фон Массов пише:
“Ми можемо зігнорувати факти, але не можемо їх змінити. Немає сумніву, що ми знаходимось напередодні революції. Це повинні визнати всі, хто має очі бачити і вуха чути. Лише суспільство, обтяжене егоїз-мом, самовдоволенням і пошуками розваг, може взагалі щось таке запе-речити, і лише таке суспільство надалі веселитиметься на вулкані, нех-туючи написом “Мене – Текел” і продовжуючи довіряти силі багнетів”.
“Переважна більшість освічених людей навіть не здогадується про ту величезну ненависть, яка бродить в середовищі нижчих класів. Соціал-Демократична партія є на такому ж рахунку, як і інші партії, хоча вона не дбає ані про політичні права, ані про адміністративну реформу, ані про нове законодавство. Ця партія ґрунтується на бажанні нижчих класів втішатися життям, на ба¬жанні скуштувати приємностей, про які кожен, хто ніколи не тримав у руках стодоларової банкноти, має цілком спотво-рену уяву… Звичайно, незабаром порядок буде відновлено [після соціа-лістичного режиму], але в якому стані буде держава?! Незліченна кіль-кість калік, вдів, сиріт; пограбовані державні та приватні банки; поруй-новані залізниці, телеграф, шляхи, мости, житлові квартали, фабрики, монументи, і жодна спілка, жоден штат, жодне місто або цивільний округ не зможуть знайти потрібні мільйони, щоб за них відновити хоча б частину поруйнованого. Це майже неймовірно, але нічого не робиться аби відвернути небезпеку. Потрібні не добродійні заходи, а добре серце, охоче виявити хоч якусь турботу про нижчі класи. Тільки любов, всео-хоплююча любов може подолати більшість цієї киплячої ненависті. Мо-жливо багатьох доведеться втратити, і ніщо вже їх не поверне назад, та є мільйони, котрі і далі можна здобути для ладу та законності – звичайно за умови, що їм буде дано доказ можливості здобуття прожитку, гідного людської істоти, і що вони не потребуватимуть, як це є сьогодні, бути гіршими від скотини, котра, принаймні, має стійло та харч”.
Далі автор намагається відкрити очі мешканців Берліна на не-безпеку, в якій вони перебувають. 55 “Берлінці – говорить він – уяв-ляють себе безпечними під захистом гвардійців, приблизно 60 000 дужих чоловіків. Марна надія! Восени, коли закінчується служба і приходить пора покидати свої формування, гарнізони – перш ніж прийдуть нові рекрути – нараховують заледве 7 000 чоловік. Бунт, керований невдово-леним відставним офіцером, може зібрати за короткий час 100 000 і на-віть 160 000 робітників. Всі вони служили в війську, є однаково вправними, як їхні противники, і добре розуміють потребу дисципліни. Всі телеграфні та телефонні сполучення будуть враз відтяті; залізниці будуть пошкоджені, щоб завадити прибут-тю підкріплень; офіцери, які поспішатимуть на свої пости, будуть пере-хоплені. Революціонери повисаджують в повітря казарми, розстріляють імператора, міністрів, генералів, урядових осіб, – кожного, хто носить формену одіж, – перш ніж якийсь окремий підрозділ кавалерії або арти-лерійська батарея зможуть прийти їм на допомогу”.
Та чи прислухаються ті, хто при владі, до застережень та пере-конливих лекцій цієї години? Ні. Пророк провістив про них: “Не пізнали та не зрозуміли, у темряві ходять вони. (Аж) усі основи землі (основи суспільства – досі тверді принципи законності та порядку) захитались” – були жахливо потрясені, щоб їх можна було усунути (Євр. 12:27; Пс. 82:5; Іс. 2:19).
Покійний імператор Німеччини був украй недбалим до побою-вань, висказаних своїм дідом, про які ми щойно згада¬ли. Передаю-чи принцу Бісмарку прегарний меч, вкладений в золоті піхви, ім-ператор сказав:
“Ваша Ясновельможність, я прибув, щоб перед усім військом переда-ти вам особистий дарунок. Я не знайшов нічого кращого від оцього меча, найбільш шанованої зброї германців, символу того знаряддя, яке ваша Вельможність допомогла, служачи моєму пра¬діду, викувати, вигострити і взяти до рук, символу величної споруди часу, яку збудовано кров’ю та залізом. Це – засіб, який ніколи не розчаровує, і який, знаходячись в руках королів та князів, збереже, якщо потрібно, єдність всередині Вітчизни, так само, як вжитий поза межами країни допровадив до такої єдності”.
Лондонський “Spectator”, коментуючи ці слова, написав:
“Безперечно, це найбільш турбуючий і вартий здивування вис¬туп. Якщо його пристосувати до біжучих подій в Німеччині, то для нього знайдеться два пояснення: по-перше, його скеровано проти намагань будь-якої німецької землі відокремитися від імперії, і, по-друге, він свід-чить про намір імператора та його конфедератів застосувати, при потре-бі, збройну силу проти соціа¬лістів та анархістів. В обох випадках ці слова зайві і нетактовні. Ніхто не сумнівається, що Германська Імперія, яку насправді збудовано мечем в Ланґензальці, а також у війні з Францією, схвалить військову окупацію будь-якої землі, яка запрагне від-окремитися; але от погрожувати тій чи іншій партії, навіть со¬ціалістам, воєнним становищем, коли вони намагаються здобути перемогу шляхом голосування, фактично означає припинити дію Конституції і проголосити стан облоги. Ми не припускаємо, мов би ім-ператор мав щось таке на увазі, та він, мабуть, надто драматизує ситуа-цію; відчуваючи опозицію соціалістів, він вже вирішив для себе: “Добре, добре, в мене ще є меч, а це – засіб, який ніколи не підводить”. Багато царів приходило до такого висновку ще до імператора, але тільки одиниці просувалися настільки далеко, щоб вважати для себе розумним думати про це вголос. Це – погроза, і можемо її пояснювати як кому завгодно. Розумні монархи не погрожують, доки не прийде пора нанести удар; ще менше вони погрожують застосуванням військової сили, як засобу проти внутрішніх негараздів. “Меч як безвідказний засіб” від внут¬рішнього лиха! Це те саме, що сказати, мов би хірургічний ніж є безвідказним засобом від пропасниці. Принц Шварценбурґ – Торі над усіма Торі, – з непереможною армією за спиною, випробовував цей засіб в набагато сприятливіших умовах і після тривалого досвіду втілив свій висновок у найвлучніший з усіх політичних висловів, який належало б взяти до уваги німецькому імператору: “Багнетами можна робити все, але на них не можна сидіти”.
“Чи міг імператор Риму сказати про щось, що є 57 міцнішим від меча, як безвідказного засобу”? Отже, сутністю такого виразу є тиранія; і якщо імператор справді промовив ці слова після детального обміркування, він не є тим вождем, якого бачить в ньому Німеччина, а є абсолютистом відомого покрою, для якого відсут¬нє місце в сучасній історії. Звичайно, могло бути, що імператор і казав це поспішно, під впливом емоцій, дещо поетизуючи і над¬мірно підкреслюючи власну особистість, якій він вже не раз зраджував; але якщо його промова має бути сприйнята як маніфест до свого народу, тоді можна сказати: “Який жаль! Ще одне джерело надії зникло безслідно!”
Наступним підтвердженням невміння зважити на серйозні остереження цієї сприятливої пори, а також на застереження Бо-жого Слова, сталася декларація нинішнього царя Росії про те, що він так само наполегливо захищатиме самодержавство, як його батько. Завважте, як її сприйняли люди, що знахо¬дяться під його владою – попри офіційні спроби задушити свободу слова. Народ-ницька партія Росії навіть опублікувала маніфест, який поширено по всій імперії.
Маніфест опубліковано в формі звернення до царя. Він відзна-чався стислою і переконливою мовою. Засудивши царя за його обстоювання абсолютизму, він говорив:
Найбільш прогресивні земства жадали всього лиш згоди між царем та народом, свободи слова і верховенства закону над свавіллям губернсь-ких начальників. Вас обманули і налякали придворні і бюрократи. Суспільство одразу збагне, що вашими уста¬ми про-мовляє бюрократія, яка ревно захищає власну всемогутність. Бюрократія – починаючи з кабінету міністрів і закінчуючи найнижчим за рангом поліцейським – ненавидить будь-який су¬спільний чи особистий розвиток і активно протидіє безперешкод¬ним стосункам монарха з представниками його народу, за винят¬ком коли б до нього приходили в парадній одежі, з віншуваннями, іконами та підношеннями”.
“Ваш виступ підтвердив, що будь-яка спроба промовити перед пре-столом про нагальні потреби країни – навіть в найбільш лояль¬ній формі, – наштовхується на різке, гостре заперечення. Су¬спільство чекало від вас 58 заохочення та підтримки, а почуло лише нагадування про ваше всев-ладдя, що створило враження про повну відчуженість між царем і наро-дом. Ви самі знищили власну популярність і відвернули від себе ту час-тину суспільства, яка щосили намагається йти уперед мирним шляхом. Деякі особи тріумфують з нагоди вашої промови, та незабаром ви самі побачите їхню немічність”.
“Для іншої частини суспільства ваша промова принесла почуття обра-зи та пригнічення; проте, найбільш передові сили суспільства, мабуть, швидко його подолають – перш ніж перейдуть до мирної і разом з тим впертої та безкомпромісної боротьби, необхідної для здобуття свободи. Посеред ще іншої частини суспільства ваші слова збудили рішучість боротися усіма засобами проти існуючого ненависного стану справ. Ви – перший, хто почав цю боротьбу. Незадовго її продовжать”.
Отже, всі народи “християнства” з неуваги спотикаються в тем-ряві, якій довгий час давали перевагу. Винятком не стала навіть ця прекрасна земля з її всіма розхваленою свободою, щедро і всебічно обдарована милістю понад всі інші народи. Правду кажучи, вона теж мала численні попередження. Зав¬важте майже пророчі слова її президента-мученика Авраама Лінкольна, написані ним до приятеля з Іллінойс незадовго до свого підступного вбивства. Він писав:
“Так, можемо привітати один одного, що ця жорстока війна наближа-ється до свого закінчення. Вона коштувала багато грошей і крові. Щоб цей народ міг жити, на жертовник нашої країни добровільно принесено кров найкращих квітів американської молоді. Для Республіки це справді була година випробування. Та в близькому майбутньому я бачу кризу, яка надходить і яка позбавляє мене сил, змушуючи тремтіти за безпеку моєї країни. В результаті війни на трон зійшли корпорації; отже в верхах можна сподіватися ери корупції, коли влада грошей в країні прагнутиме утвердити своє панування, використовуючи людські упередження – аж, врешті, все багатство буде зосереджене в кількох руках, і Республіка зазнає краху. В цю мить я, більш ніж будь-коли, переживаю за безпеку моєї країни – хоча довкола ще йде війна”.
Як повідомлялося в громадській пресі (1896 p.), Представ¬ник Хатч з штату Міссурі у своєму виступі в Конгресі торкнувся деяких фінансових та соціальних питань, кажучи:
“Зважте на те, що я говорю! Коли б викреслити з законодавчої книги Всемогутнього невблаганний закон Причини та Наслідку і не сказати собі зупинитися, то можемо сподіватися побачити на власні очі весь жах перенесеної в американську дійсність Фран¬цузької революції разом з усіма сучасними винаходами – і все це вже в наступному десятиріччі. Тут я не самотній. Відомий нам джентльмен Астор, котрий не так давно перебрався до Англії, придбавши на острові ділянку землі і ставши бри-танським підлеглим, спостеріг надходячі події так само виразно, як бачу їх я, і, скориставшись сприятливою нагодою, дременув, поки ще не було такої скрути з купейними місцями, як, можливо, буде згодом. Він добре збагнув, що коли справи йтимуть так само далі – свідками чого я і ви були нещодавно, – то недалеко час, коли натовп людей його кола з пос-піхом сідатиме на кожен пароплав, який плистиме звідси, і от тоді лю-дину можуть зіпхнути прямо зі сходень”.
Шан. Г.Р. Герберт, Секретар Військово-Морських Сил СШA, виступаючи з промовою в Клівленд, Огайо, 30 квітня 1896 року, звернувся до ділових людей такими поміркованими словами:
“Ми вступаємо в еру численних винаходів, які загрожують заволодіти всіма без винятку традиційними шляхами людського прогресу. Оптиміст, можливо, скаже вам, що це потрібно для покращення умов життя людини, що велике виробництво здешевить продукцію і її перевезення. Скрізь з’являються велетенські магазини, в яких ви можете купити все, що забажаєте, та ще й за дешеву ціну. Промислові фабрики з мільйонним капіталом за собою швидко перехоплюють сферу, свого часу зайняту меншими підприємствами того ж напрямку”.
“Людська винахідливість вже, мабуть, неспроможна – уникаючи небе-зпеки урізати природні права громадян – видумати будь-який план, який би стримав ці монополії; тому величезне багатство зосереджується в кількох руках, звужуючи можливості багатьох інших і породжуючи нев-доволення. Звідси бачимо, що конфлікти між працею та капіталом мати-муть в майбутньому на¬багато більше значення, ніж в минулому”.
“Є розумні люди, які передбачають, що постійні антагонізми між ка-піталом та працею обов’язково приведуть до конфлікту, який матиме фатальні наслідки для нашої республіканської форми правління, і який виллється спершу в анархію 60 і пролиття крові, а наступно – в монархію з геройським вождем, який зуміє з допо¬могою військової сили вивести лад з-посеред хаосу”.
“Інколи нам вказують на соціалізм, як на логічний наслідок теперіш-нього становища. Кажуть, що перші експерименти в цьо¬му напрямку мають проводитися в містах, де боротьбу вестимуть передусім працеда-вці – з усіма необмеженими засобами в своєму розпорядженні, – і наймані робітники – з їхніми малими шансами на успіх, за винятком, коли б вони добилися цього голосуванням, – клас проти класу, щоб здобути контроль над муніципальними владами. Це одна з небезпек майбутнього… Свого часу вважалося, що американський фермер назавжди залишатиметься непохитною твердинею, але бачимо, що багатьма нашими фермерами заволодів цілком інший дух”.
Церковні влади християнства мали всілякі вказівки та по¬вчальні уроки. Застереженням для них сталося Боже прови¬діння над Його народом в минулому і присутність, час від часу, реформаторів. Однак, мало, дуже мало хто з них зумів прочитати написане на стіні, і сьогодні вони є безсилими здолати, чи, принаймні, стримати загальнолюдські тенденції. Це, мабуть, побачив і дещо зрозумів шан. Т. Де Віт Телмедж, бо в своєму, треба сказати, дуже своєчасному виступі він ствердив:
“Якщо Церква Ісуса Христа не підніметься і не стане приятелем лю-дей, так як є приятелем Бога, і не виявить симпатії до широких мас, кот-рі, маючи за собою сім’ї, ведуть боротьбу за хліб, то вона, при нинішній її організації, стане мертвою інституцією, і Христові знову доведеться йти на берег покликувати простих щирих рибалок прийти до апостольства праведності – людської і Божої. Прийшов час, коли у великій боротьбі за засоби існування всі класи людей матимуть рівні права”.
І все ж ця людина з її талантом та впливом, притаманним неба-гатьом, здається зовсім не поспішає дотримуватися вира¬жених нею переконань щодо обов’язків впливових християн в цю годину скрути.
Звідусіль йдуть застереження, багатьом нав’язується свідо¬мість обов’язків та привілеїв, та, на жаль, не допомагає ніщо, все це про-ходить 61 не зауваженим. В руках церковних чинів була і, до певної міри, все ще знаходиться велика влада, якою вони, в ім’я Христа і Його Євангелії, відтоді і дотепер самолюбно пово-дяться і зловживають: “Славу один від одного прий¬мають”, “люб-лять… передніші лавки в синагогах”, “щоб звали їх люди: Учителю!”, Докторе, Преподобний і т.д., а також шу¬кають зиску “кожен з свого кінця [віровизнання]” (Ів. 5:44; Мт. 23:6-12; Іс. 56:11) і “страху людини, який пастку дає” – ось що перешкоджає деяким справжнім слугам Бога зберегти вірність, хоча більшість пастирів нижчого рангу, мабуть, ні¬коли і не була зацікавлена Господнім стадом, хіба що задля золотого руна.
Хоча ми радо визнаємо, що серед духовенства усіх різних віро-визнань номінальної церкви, яка через весь вік містила “пшеницю” та “кукіль” (Мт. 13:30), знаходилося і знаходиться багато освічених, культурних, вишуканих та благочестивих джентльменів, однак, ми змушені визнати, що багато з тих, котрі належать до класу “куколю”, потрапили до кафедр і взагалі до залу своїм власним шляхом. Справді, спокуси пихи і марної слави, а в багатьох випадках також полегшень та достатку, запропоновані молодим талановитим людям, що прагнули зайняти місце за кафедрою, були такими, які досить твердо переконували, що власне так має бути. З усіх професій посада християнського служителя пропонувала найшви-дший і найлегший шлях до слави, до вигод і загальнолюдського до-статку, а деколи й багатства. Скажемо, професія правознавця вимагає діловитості та щоденних затрат інтелектуальних сил і тягне за собою весь тягар невідкладних турбот. Те саме мож¬на сказати про професію лікаря. І якщо люди цих професій здобули для себе багатство та становище, то це прийшло до них не завдяки їхньому дотепному розуму та жвавому язику, а завдяки чесно здобутій відзнаці шляхом пильної та наполегливої розумової праці і важких зусиль. З іншого боку, дивля¬чись на професію духовного, бачимо, що вишукані, приємні манери, вміння помірковано, 62 словами, взятими з Біблії, двічі на тиждень промовити до зібраних, а також достатня освіта і добрий моральний характер дають кожній молодій людині, яка входить в свої обов’язки, повагу і пошану своєї спільноти, задовільну платню і тихе, спокійне та зручне життя.
Якщо такий молодий чоловік має особливий талант, тоді люди, які захоплюються ораторством, швидко це зауважать, і мине неба-гато часу, як йому буде запропоновано більш вигід¬не становище. Ось так, не спостерігши, він стане знаменитим поміж тими, котрі не так вже й часто питатимуть, чи його благочестя – його віра, скромність, побожність – розвинулося так само швидко, як його інтелектуальні та ораторські здібнос¬ті. Фактично, якщо останнє вірне, його прийматимуть менш охоче – особливо в заможніших товариствах, які, очевидно, частіше, ніж зовсім бідні, складаються переважно з “куколю”. Якщо його благочестя стерпить натиск таких умов, він буде змушений – набагато частіше, ніж це потрібно для добра його репутації – діяти всупереч нахилам та упередженням своїх слухачів і незабаром відчує власну непопулярність і непри-хильність до своєї особи. Такі обставини привели до кафедр велике число осіб, яких Писання називає “пастирями-наймитами” (Іс. 56:11; Єз. 34:2-16; Ів. 10:11-14).
Відповідальність усіх, хто взяв на себе євангельську службу в ім’я Христа, є дуже великою. Вони займають перед людьми над-звичайно важливе становище представників Христа – особ¬ливих носіїв Його Духа і розголошувачів Його Правди. Як клас, вони отримали перевагу над всіма іншими людьми прий¬ти до знання правди і вільно її проголошувати. Позбавлені тягарів наполегливої щоденної праці та турбот здобуття про¬житку, які зв’язують інших людей, вони отримали для цього, разом з задоволенням тимчасо-вих потреб, час для своєї праці, приємне дозвілля, окрему освіту, всесторонню допомогу спільноти і т.д. 63
З одного боку це є чудова можливість здобуття побожної ста-ранності і самовідданого пожертвування себе для правди та спра-ведливості, а з другого боку – великі спокуси постійного самовдо-волення або ж прагнення слави, багатства та влади. На превеликий жаль переважна більшість духовенства замість того, щоб оцінити та використати існуючі можливості і власне становище, відверто піддалась спокусі; як наслідок, такі особи сьогодні є “сліпими про-водирями сліпих” і разом зі своїми стадами, спотикаючись, швидко прямують до ями скептициз¬му. Вони приховали правду (бо вона непопулярна), проштовхнули (популярний) обман і замість доктрин навчали людсь-ких заповідей (бо за це мали платню). Як наслідок, в своїй велемо-вності вони, замість спрямовувати людей “усе досліджувати” з допомогою божественно натхнених слів апостолів та пророків і “триматися” тільки “доброго”, казали до них: “Вірте тому, що ми, авторитетні особи, вам говоримо”. Довгі століття духовенство це-ркви Риму тримало Боже Слово похованим в мертвих мовах і не дозволяло перекладати його на рідну мову, щоб люди, бува, не дослідили Святе Письмо і не спостерегли марності її претензій. З бігом часу з-посеред її зіпсуття піднялося декілька побожних ре-форматорів, котрі врятували Біблію від забуття і принесли її до людей. На¬слідком цього був великий протестантський рух – про-тест проти фальшивих вчень та згубних вчинків церкви Риму.
Незабаром зіпсувався також протестантизм, а його духовенство почало формулювати власні віровчення і навчати людей дивитися на них, як на стислі доктрини Біблії, що мають першочергове зна-чення. Кожного охрещено і дано за нього відповідь ще в ранньому дитинстві, – ще раніше, ніж навчено думати; згодом, коли він став дорослим, його приспали, дав¬ши зрозуміти, що єдиним безпечним шляхом в 64 релігійних справах є довірити всі питання доктрин духовенству і йти за його вказівками, натякнувши, що лиш воно має достатню освіту і т.д., потрібну для розуміння божественної правди, а, отже, в усіх таких справах має вважатися авторитетом – без подальшого звертання до Божого Слова. Коли хто наважу¬вався піддати сумніву цей вигаданий авторитет і думав по-іншому, його вважали єретиком та розкольником. Найбільш навчені та відомі з-посеред духовенства понаписували товстезні томи так званої “Систематичної Теології”, котра, мов “Тал¬муд” у юдеїв, розрахована переважно на те, щоб позбавити змісту Боже Слово і навчити людських догм та постанов (Мт. 15:6; Іс. 29:12); ще інші з-посеред навчених та знаменитих прийняли почесні та вигідні посади професорів Теологічних семінарій, заснованих, на перший погляд, для того, щоб нав¬чати молодих людей богослужінню, а насправді – щоб прище¬пити ідеї так званої “Систематичної Теології” різних шкіл, щоб скувати свободу думки і щире, повне пошани дослідження Святого Писання з наміром здобути віру в його вчення не¬залежно від людських традицій. Ось так, покоління за по¬колінням, “духо-венство” прямувало битим шляхом тради¬ційних неправд. І лише час від часу деякі з них достатньо прокидалися і виявляли прихи-льність до правди, викриваючи неправду і домагаючись реформи. Адже наскільки легше було пливти за популярною течією, особли-во коли шлях вказували великі люди.
Отже, влада та вищі привілеї духовенства, як окремого кла¬су, були вжиті невластиво, хоча в його лавах знаходилися (і далі є) щирі, віддані душі, котрі справді вважали, що, під¬тримуючи фа-льшиві системи, до яких їх приведено і неправ¬дами яких в великій мірі засліплено, вони виконують службу для Бога.
Хоча такі розмірковування здаватимуться 65 для багатьох ду-ховних осіб образливими – особливо для гордих і своєкорис¬ливих, – проте ми зовсім не боїмось, що таке відверте подання заподіє будь-яку шкоду будь-кому з покірних, котрі, розпізнав¬ши правду, будуть благословенні її скромним визнанням і з повною рішучістю ходитимуть в Божому світлі, яке сяє з Його Слова – незалежно від традицій людей. Ми радо розповідаємо, що протягом цього жнив-ного періоду ми познайомилися з кількома духовними особами цього класу, котрі, після того як їх осяяла правда жнив, покинули обман і пішли слідом за правдою, щоб їй служити. Та, на жаль, більшість духовенства не належить до цього класу покірних, і тому ми ще раз зму¬шені усвідомити собі всю переконливість слів Учителя: “Як тяжко багатим увійти в Царство Боже!” – незалежно, чи цим багатством є репутація, слава, вченість, гроші чи просто почут¬тя вдоволеності.
Отже, люди загально не повинні бути здивовані, що духов¬ні чини християнства, які становлять окремий клас, є сліпи¬ми до правд часу жнив – так само як признані учителі та керів¬ники при закінченні образного Юдейського віку були сліпими і чинили опір правдам, властивим для тогочасних жнив. Їхня сліпота є, очевид-но, відплатою за неправильне уживання та¬лантів та слушних на-год, а тому неможливо сподіватися з цього боку світла та правди. В кінці Юдейського віку релігійні провідники багатозначно підсовували людям питання: “Хіба хто з старших або з фарисеїв увірував в Нього?” (Ів. 7:48); то¬му деякі, прислухаючись до їхніх натяків і сліпо підкоряючись їхньому ке-рівництву, схибили в своєму привілеї і не зуміли досягти благос-ловень нової епохи. Так буде зі схожим класом в останніх днях євангельської епохи: хто сліпо йтиме за вказів¬ками духовенства, той потрапить з ним у прірву скептицизму; і лише той, хто вірно ходитиме з Богом, беручи для себе з Його духа і покірно споляга-ючи на усі свідчення Його дорогоцінного Слова, 66 зуміє спосте-регти і відкинути “солому” омани, що так довго була домішкою правди, і сміливо стоятиме в ві¬рі Євангелії та в послусі серця для Бога, тоді як усі маси плистимуть геть за загальнодоступною течією в напрямку невір’я в його всеможливих формах – Еволюції, Вищої Критики, Теософії, Християнської науки, Спіритизму та інших теорій, що заперечують потребу і заслугу великої жертви Гол¬гофи. Натомість усі, котрі успішно вистоять в цьому “злому дні” (Еф. 6:13), зможуть власними вчинками показати міц¬ність свого християнського характеру; ця течія настільки сильно напиратиме на них, що лише справжня християнська відданість Богу, ревність, відвага і мужність зможуть витерпіти все до кінця. Всіх інших ці навальні хвилі невір’я напевно гнатимуть перед собою. Написано: “…впаде тисяча з боку від тебе, і десять тисяч праворуч від тебе, до тебе ж не дійде! …бо Господа, охорону мою, Всевишнього ти учинив за своє пристановище! …Хто живе під покровом [в стані посвячення, її єдності та спільності] Всевишнього, той в тіні Всемогут¬нього мешкає… Він пером Своїм вкриє тебе, і під крильми Його заховаєшся ти! Щит та лук – Його правда” (Пс. 91).
Християнин не може ухилятися від особистої відповідаль¬ності, покладаючи її на пастирів та учителів, а також на цер¬ковні собори і віровчення. Ми є суджені Господнім Словом (Ів. 12:48-50; Об. 20:12), а не поглядами або вчинками тих чи інших наших ближніх. Отже, всі повинні наслідувати шляхет¬них веріян, котрі “Писання досліджували день-у-день”, щоб побачити, чи те, чого їх навчено, є правдивим (Дії 17:11). На¬шим обов’язком, як християн, є особисто вивчати все, що ми приймаємо, і твердо триматися доброго. “Звертайтесь до закону та до об’яву. А вони, – як не так говорять, як там 67 сказано, то нема в них світла” (Дії 17:11; 1 Сол. 5:21; Іс. 8:20, Кул.).
Цей самий принцип є однаково добрий для земних і для духов-них справ. В той час, коли різні державні структури, мов кораблі, є несені течією до знищення, усі, хто бачить попереду буруни хвиль і при цьому не може перешкодити загальному перебігу подій, мають змогу хоча б до певної міри розумно скористатися з нинішніх можливостей, щоб упорядкувати власну поведінку перед лицем неминучої катастрофи; вони мають змогу приготувати рятувальні човни та жилети, щоб зуміти, коли в вируючому морі анархії ста-неться крах суден всякого суспільного ладу, втриматись серед хвиль і знайти для себе відпочинок. Іншими словами, мудра пове-дінка, не кажучи вже про принцип, полягатиме в цих днях в спра-вед¬ливому, великодушному і привітному трактуванні своїх ближ¬ніх на різних щаблях і при різних життєвих обставинах; велике горе виникне з бурхливого гніву роздратованих народів – з обурення та незадоволення освічених мас людей правлячими класами, які є більш везучими та більш аристократичними. В даний час ведуться широкі дискусії над причинами незадо¬воленості; і сьогодні, перед сплеском лютуючого гніву, кожна особа має час, щоб визначитись у власних принципах – не тільки словами, але також власною поведінкою у стосунках з своїми ближніми. Сьогодні прийшла пора старанно завчити і застосувати принципи Золотого Правила – навчитись любити наших ближніх, як самих себе, і відповідно з ними пово¬дитися. Коли б люди були настільки розумними, щоб збаг¬нути, яким повинен бути в найближчому майбутньому наслі-док перебігу нинішніх подій, вони ужили б не тільки розсудли¬вості, але й принципу.
Розсудливо припустити, що в надходячому утиску – навіть серед найбільш шаленого безладдя – буде ласкаве ставлення до тих, котрі виявлять себе справедливими, великодушними та привітними, і буде крайня лють до тих, котрі чинитимуть та похвалятимуть насилля. Власне так було серед 68 жахливих подій Французької революції; рада Господнього Слова на¬штовхує на думку, що так буде знову, кажучи: “Шукайте прав¬ди, шукайте смирення, – може будете сховані в день Господнього гніву!” “Відступися від злого і добре чини, миру шукай і женися за ним! Очі Господні на праведних, уші же Його – на їхній зойк, Господнє лице – на злочинців, щоб винищити їхню пам’ять з землі” (Соф. 2:3; Пс. 33:15-17). Ці слова мудрості та попередження звернені загально до світу. Що стосується святих”, “малого стадка”, “переможців”, то їм обіцяно, що вони будуть пораховані гідними уникнути всього того, що приходить на світ (Лк. 21:36).
Стосунок язичницьких народів до християнства і до великого горя
Хоча лютий гнів Господа має особливим чином навідати наро-ди християнства, бо вони грішили проти більшого світла і більших можливостей, Святе Письмо виразно показує, що язичницькі на-роди також не були позбавлені відповідальності і не уникнуть по-карання. На протязі багатьох століть і численних поколінь вони милувалися несправедливістю. В далекому минулому їхні батьки покинули Бога, оскільки не бажали ма¬ти в пам’яті Його справедли-ве володарювання: вони полюбили темряву більше від світла і до-бровільно пішли за безглузди¬ми видумками власної уяви. Відтоді їхні нащадки незмінно прямували униз тим самим шляхом – і так є аж до нині.
Якщо говорити про відповідальність цих народів, апостол Павло (Рим. 1:18-32) дуже зрозуміло передає думку Господа, кажучи: “Бо гнів Божий з’являється з неба на всяку безбожність і неправду людей, що правду 69 гамують неправдою, тому, що те, що можна знати про Бога, явне для них, бо їм Бог об’явив. Бо Його невидиме від створення світу, Його вічна сила і Божество, думанням про твори стає видиме. Так що [маючи це природне світло, тобто сві-доцтво природи про існування, силу і доброту Бога, а також свідо-мість, яка вказує що є правильне і що хибне] нема їм виправдання [за те, що слідують в житті злим шляхом], бо, пізнавши Бога [при-наймні до певної міри], не прославляли Його, як Бога, і не дякува-ли, але знікчемніли своїми думками, і запаморочилось нерозумне їхнє серце [як природній наслідок такого способу життя]. Назива-ючи себе мудрими, вони потуманіли, і славу нетлінного Бога змі-нили на подобу образу тлінної людини, і птахів, і чотириногих, і гадів. Тому то й видав їх Бог у пожадливостях їхніх сердець на нечистість, щоб вони самі знеславляли тіла свої. Вони Божу правду замінили на неправду, і честь від¬давали, і служили створінню більш, як Творцеві, що благосло¬венний навіки, амінь.”
“Через це Бог їх видав на ганебну пожадливість [тобто Бог не суперечив їм і не намагався їх переконати, але дозволив йти в об-раному злому напрямку і навчитися з власного досвіду його гірких плодів]… А що вони не вважали за потрібне мати Бога в пізнанні, видав їх Бог на розум перевернений, – щоб чинили непристойне. Вони повні всякої неправди, лукавства, зажерливості, злоби, повні заздрості, убивства, суперечки, омани, лихих звичаїв, обмовники, наклепники, богоненавидники, напасники, чваньки, пишні, вина-хідники зла, неслухняні батькам, нерозумні, зрадники, нелюбовні, не¬милостиві. Вони знають присуд Божий [що ті, хто чинить таке, варті смерті], 70 а, проте, не тільки самі чинять, але й хвалять тих, хто робить таке”.
Хоча, як тут показано, язичницькі народи віддавна гамува¬ли знану від зарання світу правду про Бога та Його справедли¬вість, віддавали перевагу темряві над світлом, бо їхні вчинки були злими, і творили зі своїх згубних та марнотних вигадок фальшиві релігії, які виправдовували їхні злі чини; хоча на¬ступні покоління схвалювали і виправдовували зло своїх по¬передників, погоджуючись з їхніми вченнями та йдучи їхніми слідами, тим самим приймаючи на себе всю нагромаджену ними вину та осуд – на тій самій основі, на якій нинішні народи християнства теж приймають на себе зобов’язання попередніх поколінь, – однак язичницькі народи не були цілком позбавлені знання факту, що велике світло прийшло у світ через Ісуса Христа. Ще до приходу Христа величний Бог Ізраїля був знаний багатьом язичницьким народам зав¬дяки Його стосункам з цим народом, до того ж на протязі всього Євангельського віку святі Бога несли скрізь довкола радісну вістку.
Тут і там окремі особи звертали пильну увагу на правду, однак, загально народи нею знехтували, і ходили в темряві. Тому “Госпо-дній гнів на всі люди” (Іс. 34:2). Язичницькі народи вважаються сьогодні – без Євангелії та її корисного впливу – негідними подальшого права утримувати владу, в той час як так звані християнські народи – зі світлом Євангелії та привілеями, які вони не використовували належним чином, є суджені тим самим критерієм правди та праведності, як неварті подальшого панування.
Тому кожні уста змушені замовкнути, і весь світ стоїть винуватим перед Богом. Серед всіх народів “…немає, хто розумів би; немає, хто Бога шукав би, – усі повідступали, 71 разом стали непотрібні, нема доброчинця, немає ні одного!”
Справедливість Бога в покаранні всіх народів є цілком оче-видною; хоча язичницькі народи отримають справедливу за¬плату за свої вчинки, однак не треба забувати про набагато більшу від-повідальність християнства, бо якщо юдеї мали ко¬ристей “багато, на всякий спосіб” понад язичницькі народи – переважно тому, що їм були довірені Божі Слова (Рим. 3:1,2), – тоді що ми скажемо про народи християнства з їхніми набагато більшими користями від Закону та Євангелії? Однак, про нинішнє християнство, як і про юдейський народ минулого, і треба сказати ту правду, що саме через них ім’я Бога зазнало між язичниками найбільшої ганьби (Рим. 2:24). Завважте, для прикладу, обкладання митом спиртного та опіуму в торгівлі з язичницькими народами, що виникає з жадо-би християн¬ських народів до золота.
Недавно до журналу “Voice”, Нью-Йорк, надійшло варте довір’я свідоцтво, взяте з особистого досвіду:
“Згідно моїх спостережень в Конго та на Західному узбережжі [Аф-рика], а також зі слів багатьох місіонерів та інших осіб, пияцтво прино-сить місцевим жителям більше шкоди, ніж работоргівля і тепер і колись. Воно полонить людей і нищить села; воно не тільки вбиває людей тися-чами, але також розбещує і руйнує тіло та душу, нищить цілі племена, вимушує людей ставати батьками спотво¬рених істот, народжених на їхню власну розпусну подобу… Щодня в полудень кожному робітнику дають велику склянку рому, а кожного суботнього вечора змушують брати щонайменше дві пляшки джину як платню за роботу; на багатьох фабриках, коли закінчується одно-, двох- чи трьохрічний контракт, робі-тників змушують брати додому барильце рому або кілька великих бутлів джину. Місцевих торговців змушують брати бочки спиртного взамін за місцеві продукти – навіть тоді, коли вони протестують і, не отримавши відшкодування, виливають спиртне у річку; торговцям кажуть: “Чорношкірі повинні пити ром, бо продаж їм тільки солі та сукна не дозволяє заробити стільки грошей, щоб задовольнити наші фірми вдома”. 72 Кожної неділі тутешні міста перетворюються у кромішнє пекло від пиятики. Є села, де кожний чоловік, жінка і дитина є запеклими п’яницями, тому доводиться занехаювати колишні релігійні обряди. Вожді з сумом звертаються до місіонерів: “Чому ви, Божі люди, не прийшли до нас раніше від спиртного? Спиртне пожерло розуми наших людей і вчинило черствими їхні серця; вони нічого не тямлять і не дбають про ніщо добре”.
Кажуть навіть, що деякі язичники беруть християнську Біблію і, тримаючи її перед ними, мовлять: “Ваші вчинки не відповідають вченням вашої священної книги”. Один з бра¬мінів, як твердять, написав до місіонера: “Ми вас зрозуміли. Ви не є такими добрими, як ваша Книга. Коли б ваші люди були такими добрими, як ваша Книга, ви завоювали б Індію за п’ять років” (Див. Єз. 22:4).
Справді, якщо мешканці Ніневії і цариця з півдня пов¬стануть на суд з поколінням Ізраїля, до якого безпосередньо звертався наш Господь (Мт. 12:41,42), тоді Ізраїль та кожне попереднє покоління, а також язичницькі народи, повстануть з цим поколінням христи-янства, бо де багато було дано, там багато жадатиметься (Лк. 12:48).
Однак, не вдаючись до аспекту справи, який говорить про мо-ральний характер відплати, ми бачимо, виходячи з суті по¬дій, як саме язичницькі народи повинні потерпіти від падіння християнс-тва, Вавилону. Через вплив Божого Слова – прямий та посередній – християнські народи зробили великий та все¬бічний поступ в циві-лізованих відносинах та в матеріальному добробуті; що стосується багатства, полегшень, інтелек¬туального розвитку, освіти, громад-ського управління, науки, виробництва, торгівлі і кожної галузі людської діяльності, вони є далеко попереду язичницьких народів, котрі не були обдаровані таким привілеєм цивілізованих впливів Божих істин, але, навпаки, зазнали поступового занепаду і сьогодні виявляють 73 лише рештки свого минулого розквіту. Порів¬няйте, для прикладу, нинішню Грецію з античною, яка свого часу була осередком вченості та достатку. Зверніть також увагу на нинішні руїни величного древнього Єгипту – колись найвідомі-шого народу на всій землі.
Внаслідок занепаду язичницьких народів і розвитку цивілізації та добробуту народів християнства, перші в тій чи іншій мірі зо-бов’язані останнім багатьма отриманими користями – полегшення-ми в торгівлі, в міжнародному зв’язку і, остаточ¬но, в нагромадженні ідей і т.д. Отже, поступ прогресу останніх років зв’язав всі народи воєдино на основі різних спільних інтересів, котрі, якщо не отримають належного вирішення в межах одного чи більше наро-дів, незабаром матимуть вплив на всіх. Коли Вавилон – християнс-тво – несподівано впаде, це найбільш серйозним чином відіб’ється на всіх народах, які більше або менше від нього залежні, і які, як представлено символічною мовою Об’явлення, плакатимуть та голосити¬муть над падінням цього великого міста Вавилону (Об. 18:9-19). Однак язичницькі народи постраждають не тільки від падіння Вавилону; наростаючі хвилі суспільних та політичних негараздів швидко вкриють все довкола, захоплюючи та поглина-ючи усіх; таким чином вся земля буде виметена мітлою руйнувань, а людська високість буде понижена, як написано:
Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь” (Рим. 12:19; 5 М. 32:35). Отже, Господь судитиме християнство та язичництво на основі повної безсторонності.
* * *
Битва Армаґеддону
Я давно-давно чекаю
На світліший, кращий день
З-поза хмар, тіней, темряви,
Що оточують мене,
На день радісний і світлий,
Що не знала ще земля.
Де побачим царювання
Справедливого Царя.
Всі пророки літ минулих
Сяйво бачили здаля
І у Слові прославляли
Славу й велич того дня.
Сплять вони у тих долинах,
По яких так тяжко йшли,
Скоро прийдуть із тріумфом
До Господньої гори.
Світ наповнений стражданням,
Чути стогін звідусіль,
Сльози в мене викликає
Смуток навкруги і біль.
Це ж бо ніч земна, де плачуть,
Де лиш зло й неправда є,
Та вже бачу, як зоріння
Дня нового промінь ллє.
Я з надією чекаю
На той славний, світлий день,
Справедливість запанує,
Правда всюди зацвіте.
Світ мене не переможе,
Як чекаю на той день!
Блиск його мене не звабить,
Як я бачу світло те.