РОЗДІЛ V
ВАВИЛОН ПЕРЕД ВЕЛИКИМ СУДОМ.
ЙОГО НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАМІШАННЯ
ЦИВІЛЬНІ ВЛАДИ В ЗАКЛОПОТАННІ, СПОДІВАЮЧИСЬ ДЛЯ СЕБЕ СУДУ – В СТРАХУ ТА ЗБЕНТЕЖЕННІ ВОНИ ШУКАЮТЬ ЄДНОСТІ ОДНА З ОДНОЮ І ДАРЕМНО ДИВЛЯТЬСЯ В БІК ЦЕРКВИ ЗА ЇЇ БУВАЛОЮ ВЛАДОЮ – ВОНИ ЗБІЛЬШУЮТЬ СВОЇ АРМІЇ ТА ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКІ СИЛИ – НИНІШНІ ПРИГОТУВАННЯ ДО ВІЙНИ – ПРОТИСТОЯННЯ СИЛ НА СУШІ І НА МОРІ – ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗНАРЯДЬ ВІЙНИ, НОВІ ВІДКРИТТЯ, ВИНАХОДИ, НОВІ ВИБУХОВІ МАТЕРІАЛИ І Т.Д. – ЗБУДІТЬ ХОРОБРИХ! СЛАБОСИЛЬНИЙ НЕХАЙ СКАЖЕ: Я – СИЛЬНИЙ! КУЙТЕ МЕЧІ З ЛЕМЕШІВ ВАШИХ, А З СЕРПІВ ВАШИХ СПИСИ, І Т.Д. – СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ ПЕРЕБУВАЮТЬ В ОСОБЛИВОМУ СТАНОВИЩІ, ОДНАК ЗНАХОДЯТЬСЯ ПІД ЗАГРОЗОЮ ЩЕ БІЛЬШИХ ЛИХ, НІЖ СТАРИЙ СВІТ – ЗАКЛИК “МИР! МИР!”, КОЛИ МИРУ НЕМАЄ
“БО ТО будуть дні помсти, щоб виконалося все написане …і (буде) тривога людей на землі, і збентеження від шуму моря та хвиль, коли люди будуть мертвіти від страху й чекання того, що йде на ввесь світ, бо сили небесні порушаться. І побачать тоді “Сина Людського, що йтиме на хмарах із силою і великою славою!”
“Ще раз захитаю не тільки землею, але й небом. А “ще раз” визначає заміну захитаного, як створеного, щоб зосталися ті, хто непохитний. …Бо наш Бог – то “палючий огонь” (Лк. 21:22, 25-27; Євр. 12:26-29).
Цілком очевидно, що цивільні влади християнства усвідомлюють суд, який висувається проти них, і що сталість їхньої влади не має жодної певності. Дізраелі, колишній Прем’єр-міністр Англії, звертаючись 2 липня 114 1874 року (саме на початку цього жнивного періоду або судного дня) до Британського Парламенту, сказав: “Велика криза світу є набагато ближче, ніж деякі гадають. Чому християнство опинилося під такою загрозою? Побоююсь, що цивілізація знаходиться на межі катастрофи”. Далі він сказав: “Куди б ми не глянули, всюди панує почуття непевності, тривога народів, люди мертвіють від страху… Неможливо, щоб цього ніхто не зауважив. Кожна людина, яка хоч інколи дивиться до газети, не загається побачити грозовий вигляд політичних небес, які нас сьогодні обгортають… Напевно має статись якийсь великий вибух. Кожен кабінет у Європі стривожений до краю. Кожен король і володар тримає руку на ефесі меча; …ми знаходимось в небувало страхітливих часах. Ми наближаємось до кінця!”
Якщо такою була картина на самому початку суду, то наскільки більш зловісними є знаки часу сьогодні!
Цитуємо зі статті під назвою “Неспокій Європи”, надрукованої в “London Spectator”:
“На рахунок чого віднести пануючу смуту в Європі? Ми повинні сказати, що хоч до деякої міри це є наслідком умов в Італії, однак, це переважно належиться хвилі песимізму, яка охопила Європу і яку спричинено частково економічними труднощами і частково несподіваною появою анархії як впливової сили в світі. Цей останній феномен мав набагато більше впливу на Континенті, ніж в Англії. Державні діячі за межами краю завжди сподіваються небезпеки знизу, яка приходить на них мов кинута кимось бомба. Фактично вони вважають анархістів лише авангардом всієї решти воїнства, яке випереджає цивілізацію і яке, якщо його не умиротворити або не кинути йому виклик, розторощить весь існуючий лад. Для себе на майбутнє вони пророкують усяке лихо внутрі країни, оскільки вважають, що існуюче затишшя спочиває виключно на багнетах. Оцінюючи з такою малою надією внутрішнє становище, вони природно схильні до песимізму також на рахунок зовнішнього становища, думаючи, що все це не може тривати довго, і вважаючи будь-який рух… доказом швидкого наближення кінця. Насправді вони відчувають в політиці 115 таку саму схильність до песимізму, яку можна помітити в літературі та в суспільстві. Цей песимізм в даний час ще більше погли-бився після хвилі економічної депресії”.
В іншому номері цього ж журналу читаємо схоже:
“Справжня небезпека для континенту – Мосьє Жульє Роше дав нам своєчасну пересторогу. Його промова у вівторок, прийнята палатою Парламенту Франції з глибоким інтересом, ще раз пригадала Європі про тонкість кірки, яка поки що вкриває її вулканічне полум’я. Його тези полягали в тому, що Франція, після всіх її жертв – які розчавили б будь-яку менш заможну владу, – все ще не є готовою до війни; вона повинна робити значно більше і, понад усе, повинна значно більше витрачати, перш ніж зможе вважатися безпечною і в повній готовності. Німеччину він весь час згадував, як жахливого, неминучого ворога, на вторгнення якого Франція повинна бути завжди готовою, і який в цю мить є набагато сильніший від неї. Скориставшись (за словами мосьє Роше) останнім військовим законодавством, імператор Вільгельм II не тільки успішно звернув увагу свого народу на нагальну потребу мобілізації, але й підняв армію до рівня готовності виступити в кількості п’ятисот п’ятдесяти тисяч чоловік, щоб воювати – в повному офіцерському складі, з повним спорядженням, вміло розташованими, одним словом, готовими кожного часу, коли тільки з його уст злетить фатальний наказ, який його прадід втілив у два слова “Krieg-Mobil”. Хоч закинута Францією сіть позову до війська була однаково широкою, однак вона знайшла лише чотириста тисяч готових чоловіків і, щоб зберегти гроші, постійно зменшувала навіть цю кількість. Отже, на самому початку війни, який сьогодні переважно вирішує її кінець, Франція, при наявності ворогів щонайменше на двох фронтах, матиме на сто п’ятдесят тисяч чоловік менше і, перш ніж усі її ресурси перейдуть в руки її генералів, можливо зазнає жахливих і навіть фатальних труднощів. Депутати, хоч далекі від того аби захоплюватися мосьє Жульє Роше, слухали його майже з благо-говінням, натомість мосьє Фелікс Фаре постановив скористатися, вперше за шість 116 років, забутою прерогативою, наданою Президенту Республіки, щоб головувати на Верховній Військовій Раді, яка відбудеться 20 березня. Він, очевидно, має намір, як досвідчений бізнесмен, “критично переглянути” військове становище, щоб чітко з’ясувати, скільки Франція має зброї, коней і скільки чоловіків, готових в одну мить виступити на сигнал тривоги; і якщо він знайде ці запаси недостатніми, то, враховуючи велику потребу, буде наполягати на купівлі додаткових. Хоч Франція є багата та міцна, її капітал може виявитися недостатнім для такої ініціативи, бо нагромадження свіжих запасів може потягнути за собою надмірні кошти; та, попри все, він прагне знати повну правду”.
“Мосьє Фаре є стриманою людиною; але, погляньте, яке роз’ясняюче світло, після виступу мосьє Роше, кидають його слова на ситуацію в Європі! Вважається, що страх війни є гарантією миру; та тільки хтось відкрито згадає про неї, як відтоді, наскільки бачимо, приготування до війни – однаково нині як і в будь-яку пору від 1870 року – стають першочерговим заклопотанням державних чинів. Ми знаємо, як мало опору зустрів німецький імператор протягом останнього року, добиваючись змін, які так схвилювали мосьє Жульє Роше. Народ насилу прийняв їх, навіть не зважаючи на величезного хабара у вигляді скороченого строку військової служби; люди ніяк не хотіли платити такі кошти, але вони зрозуміли потребу і підкорилися; і сьогодні Німеччина знаходиться у двадцятичотирьохгодинній готовності до війни. Франція також погодиться на це, хоча й з розпачем, і ми побачимо всі потрібні приготування з проголосуванням всіх коштів, які були б, при відсутності гнітючого відчуття небезпеки, відкинуті з несмаком. Французи, ще навіть більше від німців, є стомлені поборами, але попри все вони плататимуть, бо вважають, що одного дня якась армія, сильніша від їхньої, маршируватиме на Париж або Ліон. Філософи твердять, що “напруження” між Францією та Німеччиною зросло зовсім маловідчутно; дипломати обстоюють, що все йде мирним шляхом; газети вдячним тоном пишуть про люб’язність Кайзера; Франція навіть бере участь в церемоніях, задуманих на честь Німеччини та її флоту; в той же час народи 117 та їхні вожді поводяться так, мов би війна була тут отут. Вони б не проймалися так гостро, не були б так занепокоєні і не тратили б з такою готовністю свої достатки, коли б не сподівалися війни десь протягом місяця. Треба сказати, що не трапилося нічого, що наголошувало б на недовір’ї між обома народами. Не було жодного “інциденту” на кордоні. Імператор жодного разу не погрожував. Навіть в Парижі немає жодної партії, котра б захоплювалася війною. Здається, що Париж і не дивиться в бік Німеччини, а зиркає запаленим ненавистю і жадобою поглядом в напрямку Великобританії. Врештірешт, не було знаку ані навіть натяку з боку Росії, що новий цар прагне війни або чекає її, або якось особливо до неї готується; однак найменше посилання на війну підштовхнуло Німеччину приготуватися до крайньої межі, а занепокоєну до нестями Францію – перебувати в заклопотанні, чи їй також бути приготованою. Це не якісь там “новини”, про які ведуться розмови, це – тривала ситуація, яку доводиться, мало ненавмисне, обговорювати; і одразу ж, з усіх рук, ми довідуємось, що ситуація змушує Німеччину і Францію бути готовими до військового вторгнення на протязі двадцяти чотирьох годин після попередження. “Германці, збільшіть удвоє податок на тютюн – закликав на тижні князь Гогенлог, – ми повинні мати більше людей”. “Нехай гине економіка – пронизливо вигукував мосьє Роше, – але ми не можемо недорахуватись ста п’ятдесяти тисяч чоловік”. І гляньте, в жодній з країн ці перестороги не викликають ані паніки, ані “краху”, ані відчутних збоїв у торгівлі. Небезпека є надто застарілою, надто добре відомою, до якої надто звикли – мов до однієї з життєвих обставин, або щось цього роду; вона завжди присутня і тільки трохи забувається, бо люди все більше втомлюються слухати одні і ті ж розмови. Власне це і є найсумніше. В Німеччині та Франції війни лякаються не більше, ніж Везувію в Торре дель Ґреко, бо це ніщо інше, як звичайна притуплена свідомість того, що вулкан є поруч, що він був і буде в незмінному стані, доки не трапиться вибух”.
“Ми не сподіваємось, що після промови мосьє Жульє Роше негайно має щось трапитись, за винятком більших 118 податків, і, можливо, появи однієї або двох зморщок на чолі президента, бо йому напевно не сподобаються всі результати такого прискіпливого вивчення, до того ж він звик наполягати, щоб всі його вимоги неухильно виконувались. Це дуже добре, що Європі доводиться час від часу пригадати, що сьогодні для її правителів, політиків і навіть народів вже не може бути спокійного сну; що вони, мов кораблі, є ведені серед айсбергів, і потрібно нести варту без хвилини відпочинку. Мить неуваги, і розторощений броньований корабель може піти на дно. Здається, що цивілізована частина людства перебуває у складній ситуації, коли її постійно змушують до більш напруженої праці, до більшого урізування платні і, врешті, до більшої згоди ночувати десь на вулиці з розбитим від стоми тілом. Але де знайти на це лік? Люди шукають за ним до нестями; державні мужі охоче допомогли б їм, коли б могли це зробити, і, врешті, вперше в історії царі споглядають на війну з нудотою та відразою, мов би вона вже не дає “вдалого шансу” компенсувати весь непередбачений риск; але всі вони однаково безсильні покращити становище, яке не приносить їм нічого окрім ще більшого труду, ще більших нестатків і ще більшої відповідальності. Єдиним полегшенням для народів є те, що вони не перебувають в набагато гіршому становищі від своїх братів в Америці, де без призову на військову службу, без ляку війни і, фактично, без кордонів, скарбниця розтринькує гроші так, ніби це відбувається в Європі; нестійкий курс грошей так само грабує людей, як під час війни, а всі настільки заклопотані, мов би вони готувалися в будь-яку хвилину стати на захист свого житла. В тутешній історії не було нічого схожого на ситуацію в Європі, принаймні відтоді як припинився внутрішній розбрат, але, знаючи шлях людства, ми повинні тільки дивуватися, що це взагалі пройшло повз увагу; невже людей завжди цікавитимуть тільки дріб’язкові справи, а щоб відкрити їхні очі, потрібна буде промова на зразок промови мосьє Жульє Роше. “Ми маємо два мільйони солдатів – каже мосьє Жульє Роше, – але тільки чотириста тисяч з них бездіяльно сидять у казармах; отже, нам потрібно ще не менше ста п’ятдесяти тисяч чоловік”, і, гадаю, ніхто не вважає це нерозсудливим; представники народу виглядають надзвичайно заклопотаними, а Голова держави хапається вже забутих засобів, щоб лише змусити керівників армії сказати йому те, що французи називають “істинною правдою”. Ми не належимо до пацифістів і не здатні вірити в утопію, але ми часом також є підштовхувані до думки, що світ став безнадійно безглуздим і – навіть коли б Німеччині довелось поступитися Ельзас-Лотрінґен, а Франції – Альзас-Лорран, – має бути щось краще від цього нескінченного, в угоду боязні, безвихідного ручання за майбутнє, про яке всі, хто має на нього вплив, твердять в один голос, що воно нездійсненне. Але воно не є нездійсненне, і так говорять тільки з чемності, однак, чи не можна його змінити перш, ніж прийде руїна?”
Наступним є витяг зі звернення Дж. 119 Бека, есквайра адвокатури Філадельфії, опублікованого в “The Christian Statesman”. Темою звернення був “Неспокій народів”, разом з ретроспективним переглядом останнього століття.
“Наше століття, яке почалося гуркотом артилерії Наполеона на рівнинах Маренго і приходить до свого кінця з таким самим відлунням зі Сходу та Заходу, не знало ані року спокою. Від 1800-го року Англія пережила п’ятдесят чотири війни, Франція – сорок дві, Росія – двадцять три, Австрія – чотирнадцять, Пруссія – дев’ять, тобто сто сорок дві війни для п’яти народів, де принаймні для чотирьох з них Євангелія Христа є державною релігією”.
“На світанні християнської ери постійна армія Римської імперії, як подає Ґіббон, нараховувала близько чотирьохсот тисяч воїнів і була розкидана на величезній території від Євфрату до Темзи. Сьогодні постійні армії Європи перевищують чотири мільйони чоловік, в той час, як число резервістів, котрі служили два і більше років в казармах і є підготовленими солдатами, перевищує шістнадцять мільйонів – число, істинні розміри якого розум не може ані оцінити, ані збагнути. Якщо врахувати, що на континенті одна десята частина дужих чоловіків є озброєна в часі миру, а одна п’ята жінок постійно виконує стомливу, інколи просто нестерпну працю за своїх чоловіків в полі чи в крамниці, тоді можна з сумом промовити, як сказав Бурк: “Вік рицарства минув… Заникла велич Європи”.
“За останні двадцять років ці армії майже подвоїлися, а національний борг європейських народів, який є переважно наслідком воєнних видатків і віджимання людського поту, досягнув неймовірних розмірів – загалом двадцяти трьох мільярдів доларів. Коли б хтось забажав вивчити інтереси людей через їхні видатки, тоді треба сказати однозначно, що на схилку дев’ятнадцятого століття найбільшим захопленням цивілізованої Європи є війна, бо одна третя всіх річних доходів, які напливають від праці та капіталу, йде для сплати самих лише відсотків від коштів минулих воєн, одна третя – для приготування до майбутніх воєн, і остання третина – на всі інші потреби, якими б вони не були”.
“Списи, піки, мечі, бойові сокири сучасна людина 120 відклала убік, як іграшки свого дитинства. Замість них ми маємо військові гвинтівки, які роблять десять пострілів без перезаряджування і можуть вбити на відстані трьох миль; їхні кулі – продовгуваті, нікельовані – можуть знищити на своєму шляху трьох людей, перш ніж їхня нищівна праця буде зупинена. Приведені в рух бездимним порохом, вони доповнюють жахи минулого, змітаючи солдатів невидимими стрілами блискавок. Їхня ефективність практично звела нанівець використання бойової кавалерії. Пора “стрімких атак”, таких як під Балаклавою, вже минула, а воїни Пікета, коли б вони намагались сьогодні повторити свою славнозвісну атаку, були б знищені навіть не перетнувши Еммітсбурґський шлях. Нищівність сучасних гвинтівок майже перевершує уяву. Експерименти показали, що куля перетворює м’язи у безформну масу, а кістки – перемелює в порох. Зламана нею кінцівка калічиться до невпізнання, а постріл у голову або груди є неминуче фатальним. Сучасні кулемети можуть робити до тисячі вісімсот шістдесяти пострілів за хвилину або тридцять пострілів за секунду – викидаючи струмінь такий безперервний, що, здається, цей потік свинцю не має кінця, а жахливий звук схожий на сатанинську мелодію. Зброєю Титанів названо сучасну дванадцятидюймову гармату, яка стріляє снарядами на вісім миль і пробиває вісімнадцять дюймів сталі – навіть якщо цю сталь загартовано настільки, що її міцну карбонізовану поверхню не може здолати найкраще свердло. А про нинішні військові ескадри з їхніми так званими “винищувачами економіки” вже не треба й казати. Будівництво кожного корабля коштує чотири мільйони доларів; броньований вісімнадцятидюймовими листами сталі, при потужності двигунів в одинадцять тисяч кінських сил, він може плисти по воді з швидкістю двадцять чотири милі на годину. Одна така посудина могла б пустити врозтіч, мов зграю голубів, зібрану Трафальґар сотню кораблів об’єднаних армад Іспанії, Франції та Англії, або вчинити переполох серед Іспанського флоту, мов яструб в голубнику; однак в безперервній сутичці озброєнь ці левіятани морських глибин є постійно нищені стрімкими блискавками поодиноких торпед, начинених динамітом”.
“Якщо ці приготування до війни, які охоплюють наші акваторії і вкривають пітьмою наші землі, взагалі щось означають, то вони вказують, що цивілізована людина знаходиться на межі величезного катаклізму, про який вона так само мало здогадується, як мешканці Помпеї з байдужістю споглядали останнього фатального дня в житті їхнього міста на зловісні клуби диму над кратером вулкана. Наш вік, як жоден інший, засіяв драконові зуби діючих армій, і людське зерно доспіває до кровопролитних ж нив. Щоб весь світ опинився в вогні, потрібен підпалювач на кшталт Наполеона”.
“Заперечувати таку явну тенденцію всіх цих нечуваних приготувань означає вірити, що ми можемо посіяти будяки і зібрати фіги, або сподіватися немеркнучого сонця там, де ми посіяли бурю. Війна між Китаєм та Японією, у якій лише частково використовується сучасна зброя і де люди є мало свідомі її використання, жодним чином не ілюструє можливостей майбутнього конфлікту. Арчібальд Форбс, найбільш відомий з усіх військових кореспондентів, недавно сказав: “По суті неможливо будь-кому детально намалювати для себе повну картину того, що наступна велика битва принесе для збентеженого та спантеличеного світу; ми знаємо, які елементи творитимуть ці жахливі речі, але ми знаємо їх, так би мовити, академічно. Люди ще мають тремтіти перед неможливістю уникнути масового знищення снарядами, вистреленими зі зброї, місцезнаходження якої неможливо з’ясувати через відсутність диму від пороху”. На завершення він каже: “Несподівана смерть може впасти з самісіньких небес”. Коли пригадаємо, що в одній з битв поблизу Мец використання мітральєзи повалило з ніг 6000 німецьких солдатів за десять хвилин, а в 1877 році біля Плєвни Скобелєв втратив в навальній атаці 3000 чоловік на кількохсот ярдах, коли пам’ятатимемо, що відтоді мітральєзи і голчасті гвинтівки п’ятикратно збільшили свою руйнівну здатність, то бачимо, що на вид цього мліє серце, і розум стає приголомшеним… Достатньо сказати, що на думку великих стратегів Європи в майбутньому смертність під час бою буде настільки великою, що позбавить можливості надавати допомогу пораненим і ховати мертвих; отже, багато носитиме з собою, як частину військового оснащення, похідні крематорії, щоб спалювати полеглих в бою”.
“Ви можете сказати, що ця жахлива кара обмине мирну Америку, так само як ангел, котрий побивав первородних Єгипту, обминув покроплені кров’ю одвірки ізраїльтян. Дав би Бог, щоб так сталося! Але звідки така певність? Пара та електрика настільки дивовижно з’єднали людські думки, інтереси і наміри, що після того, як на континент прийде велика війна, в 122 яку Англія майже обов’язково буде вплутана, і перед тим як ця війна буде припинена, цивілізований світ може поринути у всесвітнє полум’я. Що більше, на горизонті світу сьогодні видно хмару, завбільшки в людську руку, яка одного дня може вкрити небеса. На Сході є два народи, Китай і Японія, населення яких разом сягає вражаючої кількості – п’ятсот мільйонів чоловік. Поки що ці неспокійні мурашники не розуміються на мистецтві війни, хоча це й дивно, що дві окремі країни, які від народження Христа зазнали в своїй ізоляції відносного “миру на землі”, є заселені відлюдними народами, над якими ніколи не сяяло сонце християнства. Однак, тридцять років тому невелика група англійців та французів з допомогою багнетів, силою проклала собі шлях до Пекіну. І все відразу змінилося. Західна цивілізація принесла на Схід Біблію і кулі, митри і мітральєзи, набожність і автоматичні гвинтівки, хрести і гармати Круппа, Святого Петра і селітру; одного дня мешканець Сходу зможе повторити слова Шайлока: “Лиходійства, яких ви мене навчили, я робитиму; і хоча це важко, але я їх обов’язково покращу”. Вони вже настільки добре вивчили урок, що уміють з безпощадною докладністю наслідувати всю жахливу мелодію артилерійської канонади. Достатньо, щоб пристрасть до війни, якою відзначаються мешканці Заходу, лише раз пробудила багатий Схід від сну століть, і хто тоді скаже, чи новий Чингізхан з варварською ордою мільйонів осіб позад себе не скотиться, мов нищівна лавина, на Європу?”
“Можливо, хтось заперечить, що ці приготування ні про що не свідчать і швидше гарантують мир, аніж провокують війну, що найбільш ефективна сучасна зброя чинить війну мало правдоподібною. Хоч, на перший погляд, ця думка має сенс, однак, на ділі вона суперечить фак-там, бо народи, які мають найменші армії, мають найбільше миру, а ті, котрі мають найбільше війська, тремтять на краю прірви. Швейцарія, Голландія, Бельгія, 123 Норвегія, Швеція і Сполучені Штати перебувають в міцних, дружніх стосунках зі світом, тоді як Франція, Росія, Німеччина, Австрія та Італія, озброївшись до зубів і хитаючись під вагою власного спорядження, кидають одне на одного сердиті погляди крізь кордони. В них знаходяться величезні запаси войовничого духа та взаємної міжнародної ненависті, які для вибуху потребують іскри звичайного інциденту. Тому, коли недавно імператриця Ауґуста для власного задоволення відвідала Париж, її присутність тут поставила на ноги весь світ, спричинила падіння цін на паризькій та інших фондових біржах і пришвидшила гарячкові та нервові консультації між усіма європейськими кабінетами. Навіть одна образа, завдана їй тим чи іншим бездумним парижанином, могла б штовхнути її сина, молодого ще імператора Німеччини, вхопитись за меч. Отже, звичайнісінький вуличний роззява міг захитати рівновагою світу. Який жахливий висновок для цивілізації, де багатство і навіть життя мільйонів наших ближніх можуть залежати від миролюбних настроїв окремої людини!”
“Жодний факт не є більш зрозумілим від факту, що людство перебуває на роздоріжжі. Вчинено максимум приготувань. В Європі вже немає можливості далі озброювати людей. Італія вже впала під тягарем банкрутства, спричиненого усім цим, і будь-якого дня може поринути у вир революції. Багато думаючих, компетентних людей вважає, що європейські народи повинні або воювати або роззброюватись. Вірно сказав Учитель: “…тривога людей на землі, і збентеження… коли люди будуть мертвіти від страху й чекання того, що йде на ввесь світ…”
Наступний витяг з “The New York Tribune”, 5 травня 1895 p., показує, як оцінюють ситуацію окремі правителі Європи:
“КОРОЛІ, ЯКІ ХОЧУТЬ ПОВЕРНУТИСЬ ДО ОСОБИСТОГО ЖИТТЯ. Зречення трону витають в повітрі. Ще ніколи, від щедрих подіями 1848-49 pp., коли вся Європа була, можна сказати, у відкритому заколоті проти середньовічних, деспотичних методів правління, не було стількох царюючих правителів, котрі, як кажуть, 124 готові полишити свій трон. В 1848 році монархи були князями, народженими переважно в попередньому столітті і вихованими під впливом його традицій, а тому були цілком неспроможними збагнути такі новомодні віяння, як народний уряд або народна конституція. Перш ніж пов’язати свої імена з будь-якою згубною ідеєю, яка їм здавалася синонімом кривавої революції, що запровадила Людовика XVI і Марію Антуанету на ешафот, вони вважали за краще зректися трону; тому бачимо, що на протязі цих двох багатих на події років трони Австрії, Сардинії, Баварії, Франції та Голландії залишались без своїх власників. Якщо сьогодні, пів століття згодом, їхні наступники також бажають залишити трон, це стається тому, що вони надто добре пересвідчились, що народне законодавство, якщо дивитись з трону, не є сумісне з добрим урядом, і неможливо далі погодити дві таких діаметрально протилежних інституції як Корона і Парламент. Тут вони не дуже помиляються; поза всяким сумнівом, подальші кроки народного уряду в напрямку демократії повинні природно привести до послаблення влади та престижу трону. Кожний новий привілей або право, здобуті людьми або їхніми парламентськими представниками, є, тим самим, забрані від монарха; з бігом часу стає все більш очевидним, що з точки зору загалу людей королі та імператори є зайвими, є анахронізмом – звичайними коштовними декораціями, чиї слабкості та відсутність влади чинять їх швидше об’єктом висміювань, аніж пошанувань, – до того ж вони становлять серйозні перешкоди для політичного, торговельного і навіть інтелектуального прогресу. Що ж, в майбутньому столітті для них, мабуть, не знайдеться жодного місця, хіба що роль громадських суддів, чия влада обмежена видаванням законів про моду та традиції, і чий авторитет залежить не від ефективності писаного права, а всього-на-всього від чийогось такту”.
“Серед правителів, про яких кажуть, що вони ось-ось зречуться свого становища, на першому місці є король Греції Георг, який визнав себе хворим і втомленим своїм незатишним троном, і який не вагається казати, що навіть сама атмосфера в Греції є для нього непідходящою, і він прагне якомога швидше віддати скіпетр своєму сину Константану. Він вже не спілкується з своїми підвладними, не мас приятелів в Афінах – крім тих, які приїжджають з-за кордону, – і через бездарну політику своїх кабінетів міністрів, які за його панування чергуються з неймовірною швидкістю, постійно змушений опинятися в незручному та заплутаному 125 становищі в стосунку до тих іноземних королівських дворів, з якими він тісно пов’язаний родинними узами”.
“Король Оскар також подейкує про свою відмову від корони на користь свого найстаршого сина. В його випадку доводиться боротися вже не з одним, а з двома Парламентами. Оскільки перший, в Стокгольмі, завжди прямо протистоїть другому, в Крістіанії; то ж неможливо задовольнити одного, не скривдивши іншого, в результаті чого Норвегія і Швеція, за його словами, знаходяться перед лицем громадянської війни. Він переконаний, що конфлікт між обома країнами обов’язково має за-кінчитись збройною сутичкою, а не домовленістю, від якої він постановив відмовитись. Він твердить, що зробив все можливе – так само як король Греції Георг, – щоб дотримати вимог Конституції, з допомогою якої він зберігає за собою скіпетр; але далі так бути не може, і перед ним стоїть дилема – або зламати дану під час коронування клятву або поступитися і дати шлях своєму синові”.
“Ще є король Данії Крістіан, котрий в віці вісімдесяти років опинився, після недавніх загальних виборів, лицем до лиця з Національними законодавчими зборами, в яких ворожі до трону ультра-радикали і соціалісти мають абсолютну більшість, переважаючи поміркованих лібералів та нечисленну консервативну партію, разом узятих, в стосунку три до одного. Його намагались переконати, що гострий конфлікт, який майже двадцять років лютував в Данії між Короною та Парламентом, минулого літа врешті закінчився, і що після того, як він вчинив численні поступки, щоб залагодити всі розходження, все йтиме гладко. Замість того сьогодні йому протистоїть нездоланна парламентська більшість, яка проголосила про намір силоміць добитися відомих нині громадських прав і вимагати поступливості з боку Корони до своєї концепції тексту Конституції. Зламаний віком та недугами, потрясений хворобою своєї надзвичайно розумної дружини, яка була для нього найбільшою моральною підтримкою впродовж його царювання, а також 126 позбавлений впливової підтримки свого зятя, нині покійного Олександра, царя Росії, він вже не почувається здатним впоратися з ситуацією і повідомив, що незабаром поступиться місцем своєму синові”.
“До цих трьох королів треба додати ім’я короля Італії Гумберта, змушеного підпорядкуватися прем’єр-міністру, до якого він сам і королева відчувають особисту відразу, і поставити свій підпис під політикою, яку в серці не схвалює, але яка відповідає думкам законодавчого органу. Не є жодною таємницею, що весь його приватний капітал, з огляду на сподіване залишення ним трону Італії, розміщено закордоном, і що для нього, більш ніж будь-коли, є нестерпною ситуація, яка змушує його підпорядкуватися людям, далеким по духу від нього і його дружини, а також перебувати в такому стосунку до Церкви, який не лише повністю суперечить його та королеви щирим релігійним почуттям, але й ставить весь королівський дім Італії в дуже незручне та неоднозначне становище по відношенню до інших дворів Старого Світу. Король Гумберт – дуже вразлива людина і гостро сприймає кожне нехтування собою з боку заїжджих коронованих осіб, котрі, відвідуючи Рим, підкреслено відмовляються зупинятися в королівських апартаментах, побоюючись образити Ватікан”.
“Коли б не королева Португалії Марія Амелія, така ж енергійна жінка, як її мати, графиня Парижа, король Карлос вже б давним-давно відмовився від трону на користь свого сина, даючи йому молодшого брата за регента; те саме приписують королю Румунії Каролю і князю регенту Баварії, мов би вони ось-ось мали поступитися комусь наступному з своєї рідні. Врешті, ще є князь Болгарії Фердинанд, котрого приятелі русофіли наполегливо вмовляли зректися трону, щоб опісля бути переобраним під протекцією московітів. Поки що він не поступився настирливим вмовлянням, свідомий великої межі між устами та чашею, бо коли б він один раз добровільно відмовився від корони, то багато що може стати на заваді повернути втрачене становище”.
“Отже, беручи до уваги одне і друге, бачимо, що справи людей – дивлячись з їхньої власної точки зору – навряд чи просунуться вперед або покращаться через одне 127 лиш відречення від трону; навпаки, це може втягнути людей в повторну, як п’ятдесят років тому, боротьбу за конституційні права і парламентські привілеї”.
Галасливі демонстрації соціалістів в Німецькому Рейхстазі, в Бельгійському Парламенті і в Французькій Палаті Представників жодним чином не були розраховані на те, щоб зменшити побоювання властей. Німецькі соціалісти відмовились приєднатися до гучного привітання імператора, хоч цього вимагав головуючий, і навіть не піднялися з крісел; бельгійські соціалісти, у відповідь на пропозицію привітати гучними вигуками короля, чиї симпатії, зрозуміло, перебувають на боці аристократії та капіталу, почали викрикувати: “Нехай живе народ! Геть капіталістів!”, а члени Французької Палати Представників, розчаровані заходами, які б сприяли схваленню соціалістичних ідей, проголосили, що тепер революція довершить усе те, чого вони просили мирним шляхом і в чому їм було відмовлено.
Важливо також, що законопроєкт, який передбачав стримування поширення соціалізму в Німеччині, і який внесено на розгляд Рейхстагу, так і не став законом. Про причини відхилення законопроєкту розповідає преса:
“Недавнє відхилення Рейхстагом “антиреволюційного законопроєкту”, як останньої міри, опрацьованої німецьким урядом, щоб побороти соціалізм, творить цікаву сторінку в історії цього народу, з яким, незважаючи на відмінності в мові та інституціях, ми маємо багато спільного”.
“Сьогодні, багато років згодом, увагу все більше починає притягувати дивовижне зростання в Німеччині соціалістичної партії. Лише в 1878 році, коли вчинено два замахи на життя імператора, уряд наважився на репресивні заходи. Перший закон проти соціалістів прийнято в 1878 році на період двох років з наступним поновленням його дії в 1880, 1882, 1884 і 1886 рр.”.
“В цьому часі подано думку про необхідність додаткового законодавства, і в 1887 році канцлер Бісмарк запропонував Рейхстагу новий закон, який давав владі право ізолювати соціалістичних лідерів в 128 окремих місцях, позбавляти їх громадянських прав і висилати з країни. Парламент відхилив пропозиції канцлера і задовольнився продовженням строку чинності старого закону”.
“В деяких колах висунуто сподівання, що вже немає приводу для подальшого використання репресивного законодавства. Однак, постійне зростання соціалістичної партії, ще більша зухвалість її пропаганди і окремі випадки анархістських вихваток в Німеччині та в інших частинах Європи, спонукали уряд до подальшого втручання. В грудні 1894 року імператор довів до відома про рішення прийняти нове законодавство проти тих, хто намагається викликати внутрішній безлад”.
“Антиреволюційний законопроєкт представлено народній асамблеї ще перед закінченням року. Він містив серію поправок до існуючого кримінального закону країни, і йому відводилося найважливіше місце в кримінальному кодексі. Ці поправки передбачали штрафи або ув’язнення для кожного, хто публічно, з небезпекою для громадського спокою, чинив би образливі нападки на релігію, монархію, шлюб, родину, власність або ж публічно обстоював чи розповсюджував погляди, свідомо вигадані чи перекручені, або ж такі, які при певних обставинах обов’язково будуть вигадані чи перекручені, тим самим принижуючи державні інституції або постанови влад”.
“Новий закон також містив положення схожого змісту, націлені проти соціалістичної пропаганди в армії та на флоті”.
“Коли б опозиція виходила тільки від соціалістів в Парламенті та зовні, уряд прийняв би законопроєкт з повним успіхом. Але характер виявлених порушень і те, в якій мірі інтерпретацію закону полишено поліцейським суддям, породили недовір’я і навіть тривогу великих груп людей, які побачили в цих запобіжних заходах небезпеку для свободи слова, свободи навчання і свободи громадських зборів”.
“Відповідно, коли Рейхстаг приступив до розгляду заходів, відразу виник рух протесту, 129 подібного до якого в нашій Вітчизні ще не бачили. До Парламенту почали надходити звернення письменників, редакторів, мистців, університетських професорів, студентів і просто громадян, аж врешті, як стверджено, отримано понад півтора мільйона підписів протесту”.
“Великі газети, такі як “Berliner Tageblatf, переслали в Рейхстаг звернення своїх читачів, які містять від двадцяти до ста тисяч імен. Одночасно повідомлено, що в столиці на масовому мітингу делегатів свій протест проти згаданого законопроєкту проголосило чотириста п’ятдесят німецьких університетів”.
“Відкинення заходів, проти яких постала така широка опозиція, сталося неминучим, і соціалістична партія напевно завдасть уряду найбільшої з усіх поразок. Однак Рейхстаг засудив законопроєкт не тому, що він був спрямований проти соціалістів, а тому, що ці заходи, приборкуючи анархістські тенденції, створюють, як вважають, загрозу для прав широких верств населення”.
Кажуть, що в Лондоні соціалізм постійно здобуває для себе підґрунтя; в той час анархізм вже, мабуть, є мертвий. Незалежна Лейбористська Партія, яка була найбільшою силою організованого робітничого руху в Англії, сьогодні є відверто соціалістичною організацією. Вона незабаром сподівається кривавої революції, яка завершиться встановленням соціалістичної республіки на руїнах теперішньої монархії.
Беручи до уваги ці факти та тенденції, нічого дивного, що на наших очах царі і правителі здійснюють надзвичайні заходи, щоб захистити себе і свої інтереси від загрозливої небезпеки революції та всесвітньої анархії. В страху та розпачі вони шукають союзу один з одним, хоча їхня взаємна недовіра є такою великою, що вони покладають зовсім мало надії на будь-який союз. Відношення одного народу до іншого позначається ворожістю, заздрістю, помстою і ненавистю, а взаємне спілкування ґрунтується на одних лише самолюбних інтересах. Отже, на їхні союзи одних з одними можна покладатися 130 так довго, як їхні самолюбні плани і політика йдуть поряд. В цьому немає жодної любові і доброзичливості; щоденна преса є постійним свідком неспроможності народів накреслити ту чи іншу лінію політики, яка б привела їх всіх до зла-годженої співпраці. Отже, даремно сподіватися якої-небудь коаліції сильних держав.
Церковництво вже не є твердинею!
Бачимо, що держави до якоїсь міри усвідомлюють це, з надією споглядаючи в бік церкви (не на тих небагатьох святих, котрих знає Бог, і котрих Він вважає Своєю Церквою, але на велику номінальну церкву, з якою рахується тільки світ), щоб побачити, які моральні напучення або який церковний вплив можна було б ужити для вирішення важливих питань в стосунках між правителями та народами. Церква також охоча втрутитися і рада б допомогти відновити приязні зв’язки між князями та народом, бо інтереси церковної та цивільної аристократії тісно взаємозв’язані. Та надаремно виглядати звідти допомоги; в пробуджених мас позостало мало пошани до священнослужителів та державних правителів. Незважаючи на бажання церкви допомогти, слушність цього є піддана випробуванню. Наприклад, Німецький Рейхстаг, який під впливом князя Бісмарка в 1870 році прогнав єзуїтів з Німеччини, вважаючи їх шкідливими для добробуту країни, опісля скасував ці міри, сподіваючись таким чином умиротворити Католицьку партію і здобути її вплив для підтримки військових заходів. Під час дебатів над цим питанням зроблено доречне зауваження, яке з часом виявить його істинну правдивість як пророцтва; однак цим разом воно лише потрясло будинок реготом. Було сказано, що повернення єзуїтів не є небезпечним, бо швидко прийде потоп (соціалізм-анархія) і змете їх геть.
Причиною намагань замирити короля та уряд Італії з церквою Риму очевидно був страх перед поширенням анархії та перспективою громадського конфлікту. В своїй відомій промові, яка почи-налася історичним переглядом теперішніх політичних діячів Італії та завершувалася перерахунком соціальних проблем сьогодення, і, перш за все, революційного руху, прем’єр Кріспі сказав:
“Суспільна система переходить сьогодні важливий перелом. Ситуація стала такою гострою, що цивільним та релігійним владам здається абсолютно обов’язковим з’єднатися і злагоджено діяти проти усієї цієї ганебної зграї, на чиєму прапорі видніється напис “Без Бога і без царя!” Ця зграя проголосила війну суспільству. Нехай суспільство визнає цю декларацію і кине у відповідь бойовий клич: “За Бога, за царя, за країну!”
Сповнене остраху передчуття з боку цивільних властей всіх цивілізованих народів стало основою недавньої примиренської постави всіх цивільних властей Європи до папи римського, що означало досить схвальне відношення до його довголітніх надій повернути більшу частину своєї втраченої світської влади. Ця постава народів найбільш знаменним чином була проілюстрована кілька років тому, коли глави усіх парламентів християнства піднесли папі коштовні дарунки з нагоди його ювілею. Відчуваючи власну некомпетентність подолати могутню силу пробудженого світу, цивільні влади починають в повному розпачі пригадувати колишню владу папства-деспота, – яке свого часу тримало в обіймах все християнство; і хоча вони ненавидять цього деспота, проте, готові йти на великі поступки, щоб таким чином успішно стримувати незадоволені народи.
Багато-хто погоджується з твердженнями, палко прокламованими римською католицькою церквою, що вона буде єдиною певною твердинею проти навальної хвилі соціалізму та анархізму. Стосовно цього оманливого припущення колишній член ордену єзуїтів граф Пауль 132 фон Гоенсбрук, який навернувся до протестантизму, сказав, звертаючи увагу на католицьку Бельгію та успіхи соціал-демократії, про те, що безнадійно чекати будь-якої допомоги з цього боку. В своїй статті в “Preussische Jahrbuch”, Берлін, 1895 рік, він писав:
“На протязі століть Бельгія була наскрізь католицькою та прихильною абсолютному авторитету римського папи. Ця країна має більше шести мільйонів населення, з котрих лише п’ятнадцять тисяч є протестантами, а три тисячі – юдеями. Всі решта є католиками. Це – справжня духовна твердиня. Католицька церква була провідним та впливовим фактором в житті та історії Бельгії, тут вона святкувала свої найбільші тріумфи, раз за разом виставляючи їх напоказ. За винятком кількох випадків, вона контролювала систему освіти країни і особливо початкові та громадські школи…”
“А як сьогодні поживає соціал-демократія в католицькій Бельгії? Це показали останні вибори. Майже одну п’яту всіх голосів віддано за кандидатів від соціал-демократів, хоча ми повинні пам’ятати, що на боці несоціалістичних кандидатів знаходиться набагато більше “кількаразових голосів”, ніж на боці соціал-демократів: в Бельгії є нормою, що заможні та освічені мешканці користуються правом “кількаразового голосу”, тобто їхні голоси можуть бути подані два і три рази. Натомість запеклі прибічники папи твердять, то збільшення кількості голосів соціалістів треба віднести на рахунок зростання ліберальної партії. До певної міри це так, однак твердження клерикалів, що католицизм є твердинею проти соціалізму, невір’я і морального виродження є так чи інакше абсурдним. Де взялися ці ліберали, якщо Католицька церква є лікарем для всіх недугів, успадкованих державою та суспільством?”
“Католицизм однаково мало може врятувати людей і від “атеїстичного лібералізму” і від соціал-демократії. У 1886 році вислано циркулярний лист до представників всіх верств суспільства з питаннями про умови простих працюючих. У відповідь три четвертих засвідчили,133 що в релігійному відношенні люди “зіпсувалися”, “зовсім заникли”, що “католицизм щораз більше втрачає свої позиції”. Льєж і його тридцять вісім церков та тридцять п’ять монастирів відповіли відвертою безнадією; Брюссель сповістив, що “дев’ять з кожних десяти дітей є незаконно-народженими, а неморальність не можна передати словами”. Все це справді так, хоча бельгійський соціал-демократ, якщо він взагалі ходив до школи, був учнем католицької громадської школи – і все це в країні, де кожного року виголошувалося понад півмільйона католицьких проповідей і лекцій з Катехізису. Країна, яку по праву і не без підстави було названо “землею монастирів та духовних”, сталася Ельдорадо Суспільної Революції”.
Надмірні приготування до війни
Страх перед грядущою революцією підштовхує кожен народ “християнства” до непомірних воєнних приготувань. Один столичний журнал пише: “П’ять провідних народів Єв¬ропи замкнули в спеціальних скарбницях 6 525 000 000 франків для цілей знищення людей і матеріальних засобів під час війни. Першою серед згаданих країн, які згромадили резервний фонд для цього смертоносного задуму, була Німеччина. Вона має 1 500 000 000 франків; Франція має 2 000 000 000 франків; Росія, не дивлячись на спустошення холерою та голодом, – 2 125 000 000 франків; Австрія – 750 000 000 франків; Італія, найбідніша з усіх, – менш ніж 250 000 000 франків. Ці велетенські суми грошей лежать без ужитку. Їх не можна брати, і ніхто їх не братиме – хіба що в випадку війни. Імператор Німеччини Вільгельм сказав, що він швидше дозволить знеславити фінансову репутацію Німеччини, ніж взяти хоча б одну марку з фонду війни”.
Ще на початку 1895 року Військовий Департамент США підготував цифри, які показували розміри армій іноземних
країн: Австро-Угорщина – 1 794 175 чол.; Бельгія – 140 000 чол.; Колумбія – 30 000 чол.; Англія – 662 000 чол.; Франція – 3 200 000 чол.; Німеччина – 3 700 000 чол.; Італія – 3 155 036 чол.; Мексика -162 000 чол.; Росія -13 014 865 чол.; Іспанія – 400 000 чол.; Швейцарія – 486 000 чол. Щорічне утримання цих військ коштує 631 226 825 дол. 134 Поліцейські сили Сполучених Штатів, згідно рапорту Військового Секретаря до Палати Представників, становили її тому ж році загалом 141 846 чол., а наявні, але неорганізовані військові резерви, тобто те, що в європейських країнах називають “військовими тилами” країни, Секретар оцінює в розмірі 9 582 806 чол.
Ось що сказав кореспондент “New York Herald”, який щойно повернувся з поїздки в Європу:
“Наступна війна в Європі, коли б вона не сталася, буде таким руйнівним насиллям, якого досі ніхто не знав. Для військових цілей взято під суворий контроль, а то й вже вичерпано, кожну статтю доходу. Немає потреби повторювати, що світ ще не бачив чогось такого, бо ніколи досі він не мав таких нищівних знарядь війни. Європа – це великий військовий табір. Головні держави озброїлися до зубів. Все це – результат спільних зусиль, а не простий парад або розвага. Велетенські армії в стані найвищої готовності, досконало озброєні, опершись на свої мушкети або тримаючи в руках вуздечки, чекають в таборах та в полі на сигнал виступити одна навпроти одної. Будь-яка війна в Європі стверджує лише одне – потребу наступної війни”.
“Кажуть, що великі постійні армії є гарантами миру; може якийсь час це і є правдою, але недовго: бездіяльність зі зброєю в руках, та ще й в такому велетенському масштабі, спричиняє надто багато жертв, а важка ноша неминуче спонукує до дії”.
Сучасні знаряддя війни
Кореспондент “Pittsburgh Dispatch” подає з Вашінґтону:
“Страхітливим антикварним магазином можна назвати розташовану зброю, боєприпаси та зразки усілякого роду воєнних знарядь в різних закутках та схованках Міністерств Війни та Військово-Морських сил! Хоча вони, зрозуміло, порозкидані і відносно непримітні, однак достатні, щоб змусити найбільш необізнаних збагнути, куди ми йдемо і яким буде кінець цього дивовижного прогресу в винайденні зброї для 135 винищення людського роду. Звичайно, те, чим ми володіємо сьогодні в нашій новій державі – якщо говорити про приклади таких винаходів, – навряд чи можна порівняти за обсягом та рівнем інтересу навіть до однієї окремої кімнати древньої Тауер в Лондоні з її широчезною колекцією, але цілком достатньо, щоб розповісти все до кінця. Глянувши на все це нагромадження смертоносних засобів, хтось собі подумає, що правителі світу постановили винищити людський рід, замість його вберегти і покращити”.
“Разом з сучасними винаходами, які дали змогу одній людині вбити 1000 людей в миг ока, знаходиться примітивна зброя тих невибагливих часів, коли воїни сходилися в ручному поєдинку. Але, щоб проілюструвати поступ в мистецтві війни, не потрібно йти аж так далеко. Навіть ті бойові засоби, які вживали під час останніх великих воєн, сьогодні вже застаріли. Коли б назавтра мала початися нова громадянська війна в Сполучених Штатах або ж нас було вплутано в війну з іноземною державою, ми б швидше думали, як прилаштувати собі крила і битися в повітрі, аніж воювати зброєю чвертьвікової давності. Деякі види кораблів та вогнепальної зброї, які набули популярності в останніх днях війни і які реконструйовано та покращено до невпізнання, порівняно з початковим виглядом, ще можуть бути використані в певних умовах, але велика кількість смертоносної зброї буде витіснена цілком новими винаходами, порівняно з якими найкращі зразки старої зброї є слабкими і безпорадними. Ще ніколи прогрес в цій жахливій сфері не був для мене більш переконливим, ніж вчора, коли, під час перебування у відрядженні в Департаменті Військово-Морських Сил, мені була показана модель і проєкт нової автоматичної мітральєзи Максім. Вона (а також інша вогнепальна зброя сімейства Максім) є, безперечно, найбільш майстерною і найбільш аморальною з-посеред усіх дивовижних видів військової зброї, винайденої останнім часом. Існує задум збільшити її до розмірів шести-дюймової гармати, яка автоматично вистрілюватиме понад 600 куль на хвилину. Її, звичайно, перевершує рушниця Ґатлінґа та інша зброя, яка стріляє малими кулями, однак, вона, порівняно зі зброєю Максім, є неповороткою, вимагає більшої обслуги, є набагато важчою і менш влучною. 136 З кулеметом Максім може впоратись один чоловік, або навіть одна жінка чи одна дитина, бо після приведення його в дію, кулеметник може прогулятися і поснідати на швидку руку, в той час, як його зброя буде зайнята знищенням кількох сотень людей. Кулеметник сидить на сидінні позаду кулемета за кулезахисним щитом, якщо тільки захоче ним скористатися. Якщо він бажає скосити цілу армію за кілька хвилин, то повинен просто дочекатись, аж ця армія опиниться в позиції, зручній, щоб в неї влучати. Далі він смикає за важіль, вистрілює перший патрон, і автоматичний механізм починає свою роботу. Вибух першого заряду патрона, який спричиняє відкат і викидання пустої гільзи з отвору, заштовхує на її місце інший патрон і вистрілює його. Відкат від цього пострілу виконує подібну дію, і так далі – до нескінченності. Це – вбивство безперервної дії”.
“Один з винаходів м-ра Максіма називають “вуличною зброєю” – такою собі невеликою, досить легкою штуковиною, яку можна переносити на руках разом з достатньою кількістю набоїв, – щоб витіснити вуличний натовп геть, а то й знищити його. Взагалі це цікаво, що всі недавні винаходи в даному напрямку звертаються до факту неминучої появи бунтівного натовпу. Відколи це винахідник став пророком? Ну що ж, ця “вулична зброя” може працювати зі швидкістю десять смертоносних пострілів на секунду, тоді як сама людина є весь час у схованці, в повній безпеці – навіть коли натовп є озброєний гвинтівками чи револьверами, – передбачаючи, що цей самий натовп навіть не наважиться рушити вперед і захопити гвинтівку разом з її власником. Здається, що між винахідниками на зразок м-ра Максіма існує припущення, що сучасний натовп стоятиме посеред вулиці під кулями, не захищаючись і не нападаючи, що за кожним кутом не ховатиметься хтось з бомбою в руках, і що в лютій ненависті цей натовп не висадить в повітря і не спалить міста. Як би там не було, він зробив все можливе, щоб створити гвинтівку проти натовпу. Ця невеличка зброя є споряджена достатнім числом набоїв, щоб однією автоматичною чергою звільнити вулицю від людей – за кілька секунд, – і може однаково безперешкодно стріляти зі стін, з вікон і серед відкритої вулиці. Одним рухом зап’ястя її можна повернути вгору або вниз на станині і зробити так, що вона вбиватиме зверху і знизу від того, хто стріляє. При цьому вона не загрожує життю, ані рукам та ногам того, хто завзято орудує цим вишуканим знаряддям вбивства”.
“Хоча вона є одним з найпізніших і найбільш нищівних винаходів, однак аж ніяк не остаточним і не найефективнішим з усіх, які вдасться вигадати. Для кожного, чия увага захоплена даною справою, поступово стає ясним, що ми 137 знаходимось тільки на початку. Ми віддавна на-магаємось встигнути з оборонною зброєю за прогресом в розвитку ефективних наступальних засобів, але надаремно. Неможливо сконструювати ту чи іншу плаваючу посудину, яка могла б протистояти вибуху сучасної торпеди. Жоден народ не є настільки багатим, щоб збудувати форти, які неможливо знищити за короткий час найновішими і найбільш злочинницькими видами динамітних снарядів. Аеростатами сьогодні можна керувати майже з такою самою легкістю, як суднами на воді, і їх широко використовуватимуть у війні, яка незадовго станеться, для знищення армій та фортів. Смертоносна зброя стає такою доступною і дешевою, що одна людина може зни-щити цілу армію. Якщо сильні ще більше озброюються, щоб знищити слабких, то, з іншого боку, слабкі можуть легко статися настільки сильними, що знищать найсильнішого. Для обох сторін війна означатиме повне знищення. Армії на суші, морські потвори та військові повітряні крейсери просто зметуть себе взаємно, якщо їм тільки доведеться виступити один навпроти одного”.
Але є ще новіший винахід. “New York World” так подає про зброю та порох:
“Максім, творець автоматичної гвинтівки, і д-р Шупгауз, експерт від стрілецького пороху, винайшли новий порох для гармат і торпед, який виштовхує велетенське гарматне ядро, повне вибухівки, на десять миль, де воно, падаючи, розбиває вщент на тріски усе довкола на сотні футів”.
“Винахід називається “Система Максіма-Шупгауза для надземного запуску торпед вогнепальною зброєю за допомогою спеціального пороху, де низький тиск газів на початку руху снаряда поступово зростає, збільшуючи швидкість снаряда на всій довжині ствола”. Патент на цю систему видано в Сполучених Штатах і в країнах Європи”.
“Особливий порох, який при цьому застосовується, складається майже цілком з чистого піроксиліну з зовсім незначним процентним вмістом нітрогліцерину, який не має недоліків звичайного нітрогліцеринового пороху і запобігає 138 розкладанню у випадку попадання на нього сечовини. Він цілком безпечний в руках і в роботі, по ньому можна вдаряти без небезпеки вибуху навіть важким молотком. Таємниця цього дивовижного пороху полягає в простій математичній закономірності, якої досі ніхто не брав до уваги. Високоактивний порох заряджають в гармату в формі стрічок, маленьких кубиків або твердих циліндричних стержнів від половини до трьох четвертих дюйма в діаметрі і кількох футів довжини, що схожі на в’язку воскових паличок. Коли зроблено постріл, кінці і зовнішні боки кожного стержня миттєво спалахують і горять до се-редини”.
“Об’єм газів, які утворюються під час згоряння, стає щораз меншим, бо зменшується поверхня горіння, та, оскільки, саме об’єм газів дає швидкість вистріленому з гармати снаряду, то втрата швидкості в даному випадку є неминучою. Снаряд не летить так далеко, як тоді, коли б тиск газів постійно зростав або, принаймні, залишався незмінним”.
“В кожній ділянці пороху Максіма і Шупгауза зроблено багато маленьких отворів, що проходять по всій довжині стержня. Коли порох спалахує, полум’я миттєво поширюється не лише по поверхні кожного стержня, але й проникає крізь отвори. Ці маленькі отвори вигоряють з такою швидкістю, що різниця об’ємів вибухових газів, що утворюються на початку і в кінці каналу ствола, становить один до шістнадцяти”.
“Снаряд вилітає з гармати з величезною швидкістю, і кожний маленький отвір в стержнях пороху відіграє свою роль, прискорюючи снаряд у його місії знищення за багато миль від місця пострілу. У випадку великої гармати, спустошення, зроблені цим новим дивом сучасної артилерії, важко навіть підрахувати. Випробування нового смертоносного пороху при стрільбі з польових гармат і важкої берегової зброї, яка велася в Санді Гук, принесли дивовижні результати. Десятидюймова гармата, заряджена 128 фунтами такого пороху, вистрілила снаряд вагою 571 фунт в бік моря на вісім миль. Тиск від горіння стержнів пороху був постійний 139 як ніколи досі, що є найбільш важливою справою в визначенні ефективності такого високовибухового пороху. Без постійного тиску газів точність стрільби є неможливою”.
“Велика гармата, яку пропонують збудувати м-ри Максім та Шупгауз, матиме калібр двадцять дюймів і буде особливим чином пристосована для берегової охорони. Ця гармата матиме деякі особливості. Вона не буде збудована, або, іншими словами, не складатиметься з багатьох окремих металевих елементів, з’єднаних разом, а матиме один тонкостінний ствол довжиною близько тридцяти футів, товщина стін якого не перевищуватиме двох дюймів; вона значно відрізнятиметься від мортир, стінки ствола яких зроблено товщиною вісім або десять дюймів, щоб витримати тиск в момент пострілу. Відкат гармати сприйматимуть гідравлічні гальма, розташовані знизу і заповнені водою та маслом. Двадцятидюймова гармата такого типу, в якій використовуватиметься новий порох, може бути встановлена при вході до Нью-Йоркської гавані – в фортах Вашінґтон або Вадсворд – і пануватиме над усім морським простором в радіусі десяти миль. Досягнуто такої рівноваги тиску та швидкості, що влучність вогню стала просто дивовижною. Потрібно лише спрямувати гармату на будь-який корабель, який в цьому радіусі потрапив в поле зору далекоміра, щоб бути переконаним в його повному знищенні. Кількості вистріленої вибухівки достатньо, щоб потопити військовий корабель навіть тоді, коли снаряд вибухне в воді п’ятдесят футів від борту. Струс від вибуху снаряда вагою п’ятсот фунтів на відстані сто п’ятдесят футів від корабля може бути достатньо сильним, щоб спричинити небезпечну течу і вивести корабель з ладу”.
Д-р Р.Д. Ґатлінґ, винахідник дивовижної автоматичної зброї, яка носить його ім’я, сказав про новий винахід бездимного пороху наступне:
“Люди ще не є настільки освічені, щоб оцінити гігантську революцію, яку вчинило винайдення бездимного пороху для ведення війни в майбутньому. В Європі вже застаріли від 3 000 000 до 4 000 000 мушкетів, пристосованих для стрільби з допомогою чорного пороху, не кажучи вже про мільйони набоїв, що є в наявності і які країни готові продати за безцінь. На цьому губиться величезна сума капіталу, але таким 140 є неминучий наслідок прогресу. Наша військова зброя в країні також незадовго вийде з ужитку, бо для того, щоб йти крок у крок з рештою світу, нам теж доведеться застосовувати бездимний порох. Заряджена ним зброя вистрілює кулю вдвічі далі, ніж в випадку чорного пороху. Крім того, новий винахід цілком міняє військову тактику, бо в майбутніх боях війська вже ніколи не шикуватимуться масово перед своїм ворогом. Відкритий бій, як це було звичаєм протягом всіх віків, відійшов у минуле, бо він означав би повне знищення. Коли б бездимний порох використовували під час недавньої громадянської війни, війна між штатами не тривала б і дев’яносто днів”.
“Яка різниця між скорострільною та автоматичною зброєю?”
“Скорострільна зброя не починає стрільби з такою швидкістю як автоматична зброя. Перша є переважно одноствольною і заряджається снарядами. Це – велика гармата для торпедних кораблів, і п’ятнадцять пострілів за хвилину є для неї досить добрим результатом – особливо коли йдеться про час. Автоматична зброя типу Ґатлінґа має від шести до дванадцяти стволів і стріляє з обслугою трьох чоловік практично безперервно – залп за залпом, – зі швидкістю 1200 пострілів за хвилину. Ці троє людей можуть вбити більше, ніж ціла бригада, озброєна застарілими мушкетами”.
Один автор пише в “Cincinnati Enquirer”:
“Обличчя наступної війни, коли б вона не трапилась, набуде зовсім нових рис, до того ж настільки жахливих, що назавжди затінить варварству докір, написаний на чолі усієї цивілізації. Нові військові формування, які вчетверо збільшили свої армії; навіюючий жах новий бездимний порох, якому ніщо не може протистояти; склади сучасної блискавичної артилерійської та стрілецької зброї, яка коситиме армії, як раптова буря струшує яблука з дерева; спостережні аеростати та аеростати, обладнані артбатареями, що скидатимуть маси пороху на міста та укріплення, спустошуючи їх за короткий час, до того ж більш ефективно, ніж при наземному обстрілі; пересувні залізниці для артилерії; електричне світло; телефон, тощо, і повністю змінили тактику воєнних дій. Наступна війна буде вестись на цілком відмінній основі – досі невипробуваній, – яка принесе велике здивування. “Ми озброюємось для захисту, 141 а не для нападу – говорить кожна влада, – наша сила є нашим захистом: це нав’язує нашим сусідам мир і вселяє всім пошану до нас”.
“Однак, кожна влада дотримується однакової політики, рівносильної тому, що всякий вияв погроз та убивства є спрямований тільки для того, щоб захистити мир від кігтів війни. Хоча це можна назвати вершиною іронії, я думаю і щиро вірю, бо це очевидно, що мир найкраще берегти від війни знаряддями останньої, або, ще краще, свідомістю, викликаною розмірами та потворністю війни. Але ця безжалісна зброя є мов всепоглинаючий вир, в який прямує громадське багатство, щоб, так би мовити, заповнити бездонний вулкан вибуховою субстанцією. Як не дивно, але так є насправді. Європа лежить на просторому вулкані, викопаному власноруч, який вона мозольною працею наповняє найнебезпечнішою складовою. Свідома небезпеки, вона дбайливо тримає всі головешки подалі від кратера. Та коли її пильність ослабне і станеться вибух, будьте певні, що весь світ зазнає шоку і здригання. Варварство виявить стільки своєї потворності, що загальне нарікання пошириться від одного народу до іншого і спонукає людей вигадувати інші засоби, більш достойні нашого часу, щоб владнати міжнародні стосунки, і тоді війну буде поховано її власними руками під зведеними нею руїнами”.
Ще інша мирна зброя
“Збудіть хоробрих! Хай виступають, хай рушають усі вояки! Нехай рушають, нехай зійдуть народи в Йосафатову долину (долину смерті)! Слабосильний нехай скаже: Я – сильний! Куйте мечі з лемешів ваших, а з серпів ваших списи” (Йоіл 4:10, Хом.).
Чим насправді є поступове наближення до війни, можна здога-датись з нижчеподаного опису наявної зброї. Спробуймо, дивлячись на ці приготування до війни між народами, не випустити з уваги факт, що уряди і генеральські чини починають боятися своїх військ. Як поліція в Огайо відмовилась нести службу, бо це було пов’язано з заворушеннями під час страйку, як в Бразілії морська піхота повстала проти уряду, а португальські солдати – проти своїх генералів, так само може швидко статися в кожній землі на світі.
Німеччину з її величезною армією починає охоплювати страх, бо соціалізм поступово прокладає собі шлях між солдатами. І навіть недавно у Великобританії 142 визнано за потрібне роззброїти частину ополчення, тобто добровольчої кінноти. Таємниця усієї цієї непокірності полягає в знанні; за знанням лежить освіта, а за освітою знаходиться друкована преса і дивна освічуюча міць Бога, що піднімає завісу неуцтва і приготовляє людство до великого дня Месії з його прелюдією утиску.
Ще не так давно ми дивувались, як це заколот, про який, здається, натякає Святе Письмо, може взагалі пронестись над усією землею; як це анархія може зламати перепони всупереч усякій об’єднаній владі та впливу капіталу і цивілізації, яка їй опирається. Однак, тепер ми бачимо, що освіта (знання) готує шлях для великого всесвітнього лиха, якого, як це вказує Святе Письмо, можна сподіватися протягом кількох наступних років. Сьогодні можна спостерегти, що ті самі люди, котрих навчено користуватися найбільш сучасними знаряддями знищення людського життя, можуть знайтися між тими, котрі мають відповідальність і догляд над воєнними заводами і постачанням боєприпасів. Нижчеподана стаття має до цього безпосереднє відношення:
“Нова зброя, яка важить менш ніж двадцять фунтів і схожа в обслуговуванні до звичайної мисливської рушниці, випускає потік куль зі швидкістю 400 пострілів на хвилину. Вона носить назву Бенет-Мерсьє і винайдена французами. Її ложе спирається на плече. Під час стрільби солдат лежить на землі, і зброя спочиває на двох точках опори. Це дає перевагу в безпеці над скорострільною моделлю Хірам-Максім, оператор якої змушений перезаряджати її стоячи. Це ставить його в повний зріст перед ворогом або, вірніше, всіх трьох чоловіків, бо для оперування цією значно важчою зброєю і потрібно троє людей”.
Пророцтво Йоіла (4:9-11) однозначно виконується в вартих по-диву приготуваннях до війни, які тепер відбуваються між народами. Пророчо він висловлює настрої цих часів, кажучи: “Оповістіть це між народами: “Готуйтесь до війни! Збудіть хоробрих! Хай виступають, хай рушають усі вояки! Куйте мечі з лемешів 143 ваших, а з серпів ваших списи! Слабосильний нехай скаже: Я – сильний! Спішіться, йдіть! Усі народи звідусіль, зберіться!” (Хом.). Хіба ж це не проголошується сьогодні по всьому світі? Хіба ж не підбадьорюють себе всі сильні та слабосилі перед могутнім конфліктом? Чи ж Христова церква з імені не шикує молодих хлопців, вселяючи в них духа війни? Чи ж люди не ходили б охоче за плугом і не обрізали дерева замість кувати знаряддя війни і мати з ними справу? Чи не громадять народи свої могутні війська і не вичерпують фінансові можливості понад міру своєї витривалості, щоб тим самим приготуватися до гострих потреб війни – до великого утиску, який швидко наближається на їхніх очах?
Сполучені Штати перебувають в особливому становищі, однак знаходяться під загрозою ще більших лих, ніж Старий Світ
Становище Сполучених Штатів Америки між народами є особливе майже у всіх відношеннях; це настільки помітно, що дехто схильний вважати цю країну особливим дитям божественного провидіння і думати, що в пору подій всесвітньої революції вона зуміє уникнути всього згаданого. Але така вигадана безпека не погоджується зі здоровим глуздом – з огляду на знаки часу та на діяльність тих справедливих законів відплати, якими сьогодні є суджені народи і окремі особи.
Жодна мисляча і неупереджена людина не сумніватиметься, що особливі обставини відкриття цього континенту і насадження цього народу на цілинних землях, щоб вдихнути його чистого повітря і примножити його дивовижні запаси, були кроком на шляху божественного провидіння. На це вказують час і всі обставини. Емерсон сказав: “Вся наша історія схожа на останнє зусилля Божественного Провидіння для людського роду”. Він не сказав би цього, коли б розумів божественний план віків, в світлі якого є цілком очевидно, що це не було “останнім зусиллям божественного провидіння”, але чітко окресленою ланкою в одному ланцюгу визначених наперед обставин заради звершення божественного задуму. Пригнобленим з усіх земель було дозволено втекти сюди від тиранії державного та церковного деспотизму. Тут, віддалений від застарілої тиранії широчезною пустинею океану, дух свободи віднайшов місце спочинку; врешті став реальністю експеримент уряду народної довіри. В цих прихильних обставинах велика праця Євангельського віку – вибрання вірної Церкви – отримала велике сприяння; і в нас є всяка підстава вірити, що саме тут буде зібрано найбільший врожай цього віку.
В жодній іншій країні благословенне послання жнив – план віків з його часами, порами та привілеями – не могло проголошуватись так безперешкодно і оповіщатись так вільно і широко. Тільки тут, під вільними інституціями цих привілейованих земель, є стільки людських розумів, достатньо позбавлених пут забобонності та релігійного догматизму, щоб могти прийняти теперішню правду і занести її добру новину скрізь усюди. Віримо, що власне тому над цією країною в якійсь мірі було провидіння Бога. Тут, для цього народу була праця до виконання, яку не можна було виконати деінде, а тому, коли гнобительська рука намагалась задушити духа свободи, був піднятий Вашінґтон, щоб попровадити зубожілих але сміливих прихильників свободи до національної незалежності. І коли народу знову загрожував розкол, і прийшов час увільнити чотири мільйони рабів, Бог здвигнув ще іншого хороброго і благородного духа в особі Авраама 145 Лінкольна, котрий розрубав кайдани поневолених і зберіг єдність народу.
Однак, цей народ, як і будь-який інший, не має і ніколи не міг мати жодних претензій на божественне провидіння. Передбачливий догляд над деякими його справами був лише задля інтересів Божого народу. Він, як і будь-який інший народ, є без Бога і без надії довічного існування, і Бог здійснюватиме через нього власні мудрі задуми задля Свого народу – коли збиратиме “своїх вірних”. Опісля на нього, як і на всі інші народи, зможуть віяти вітри великого горя, бо він, як і всі вони, є одним з “царств цього світу”, які повинні звільнити місце для Царства дорогого Божого Сина.
Хоча умови населення є тут значно сприятливішими, ніж в інших землях, разом з тим тутешні найубогіші класи оцінюють вигоди та особисті права і привілеї, чого в такій самій мірі не існує в жодній іншій землі. З лав найубогіших мешканців цієї країни, наділених духом її інституцій – духом свободи, честолюбства, діловитості та кмітливості, – вийшли найрозумніші та найкращі державні діячі – президенти, законодавці, адвокати, юристи та інші відомі люди на кожному становищі. Жодна спадкова аристократія не має тут монополії на високе службове становище або прибуток, а дитина найбіднішого мандрівника може запрагнути і здобути нагороду поваги, достатку і просування на службі. Якому американському школяреві не говорено про можливість стати одного дня президентом цієї країни? Фактично, на всі здобутки великих людей різного становища і звання треба дивитись як на майбутні можливості американської молоді. Дух її інституцій не має в собі нічого, що стримувало б такі амбіції; навпаки, він їх завжди стимулював і заохочував. Вплив цих відкритих шляхів до найвищих та всіх інших почесних становищ і віра в народ мали на меті піднесення всіх людей – починаючи 146 від найнижчих верств. Він стимулював потяг до освіти та культури, а також потреби освіти та культури. Система безоплатних шкіл у великій мірі задовольнила ці вимоги, даючи всім класам можливість спілкуватися на інтелігентному рівні через щоденну пресу, книги, періодику і т.д., і роблячи їх здібними, кожну особистість зокрема, порівнювати написане і мати власну думку на ті питання, які становлять інтерес, а, отже, відповідно впливати на державні справи шляхом використання права голосу.
Суверенний народ, наділений почуттям гідності і знанням вимог зрілості, є, природно, одним з перших, який мав протистояти, до того ж найрішучіше, будь-яким відвертим намаганням приборкати його честолюбство або обмежити дії. Навіть тепер, незважаючи на дух лібералізму його інституцій і величезну користь, яку вони принесли всім класам, розум людей починає усвідомлювати деякі діяльні впливи, яким незабаром визначено запровадити їх у рабство, пограбувати їхні права вільних людей і позбавити їх благословень щедрої природи.
Американський народ прокидається до свідомості небезпеки для своїх свобод, і до того, щоб перед її лицем діяти з енергією, яка була його характерною рисою в кожній галузі виробництва і в кожному напрямку торгівлі, хоча справжніх причин небезпеки маси так і не можуть розпізнати достатньо чітко, щоб при цьому розумно спрямувати свої зусилля. Вони лише бачать, що зосередження багатства доводить багатьох до злиднів, спонукуючи законодавство ще більше нагромаджувати багатство та владу в руках декількох, і створюючи аристократію достатку, влада котрої з часом виявиться більш деспотичною та безжалісною від будь-якої тиранії Старого Світу. Хоча, безумовно, все це так, однак, це не єдина небезпека. Країні загрожує також релігійний деспотизм, про ненависну тиранію котрого найкраще судити зі згадок про його бувалу силу. 147 Цією небезпекою є католицизм (* Том II, розд. 10). Однак його небезпеки загально не видно, оскільки Рим чинить свої завоювання тут лукавством та підлими лестощами. Він виражає велике захоплення вільними інституціями та самоуправлінням в Сполучених Штатах, улесливо домагається прихильності протестантських “єретиків”, які становлять таку велику частину інтелігентного населення, і називає їх сьогодні своїми “розлученими братами”, для котрих має “невмирущу любов”; в той самий час він накладає свою липучу руку на систему громадських шкіл, яку надто вже прагне перетворити в довірену особу для подальшого розповсюдження своїх вчень і поширення свого впливу. Його вплив відчувається однаково в політичних і релігійних колах, а постійна хвиля імміграції в країну складається переважно з його підвладних.
Загрозу для цієї країни з боку католицизму передбачив ще Ла-файєт, котрий, хоч сам був римським католиком, дуже прагнув свободи для цієї країни і допомагав її здобувати. Він сказав: “Якщо б свободи американського народу коли-небудь мали бути знищені, то вони загинуть від рук папістського духовенства”. Отже, бачимо, що небезпека йде переважно з боку зосередження багатства, з боку папства та імміграції.
Але який жаль! Лік, який маси остаточно вживуть, буде гіршим від самої хвороби. Коли соціальна революція прийде сюди, вона прийде з усією бурхливістю та насильством, яку американська енергійність та любов до свободи можуть в неї вкласти. Тому ніяк не розумно сподіватися, що ця країна уникне долі всіх народів християнства. Її засуджено, як всіх решту, на розпад, повалення та анархію. Вона також є частиною Вавилону. Дух свободи, виховуваний тут протягом кількох поколінь, вже сьогодні загрожує проявитися в бунті, стрімкості та бурхливості якого не зустріти в Старому Світі, де з ним не можуть справитися могутніші засоби монархічних урядів.
Багато заможних людей розуміє і до певної міри побоюється, що нависле горе може досягти апогею передусім тут, і це – очевидно з різних публікацій, одна з яких, з’явившись кілька років тому в “The Sentinel”, Вашінґтон, є ілюстрацією:
“ЕМІГРАЦІЯ ЗІ СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ. Як подає “National Watchman”, м-р Джеймс Ґордон Бенет, власник “New York Herald”, настільки довго проживав у Європі, що може вважатися іноземцем. М-р Пуліцер, власник “New York World”, кажуть, підшукав для себе постійну резиденцію в Франції. Ендрю Карнеґі, мільйонер і король сталі, купив замок в Шотландії і зробив його своїм домом. Генрі Віллард, магнат “Northern Pacific Railroad”, продав свої володіння і переїхав на постійне перебування до Європи разом з 8 000 000 доларів. В.В. Астор перебрався з Нью-Йорка у Лондон, де купив розкішну резиденцію і подав прохання про надання йому британського підданства. М-р Ван Ален, який завдяки 50 000 дол., внесеним у фонд кампанії демократів, нещодавно здобув для себе місце посла в Італії, є іноземцем у всьому, про що він думає і чого сподівається, і каже, що ця країна є непридатною, аби в ній мешкали джентльмени”.
Та надаремно шукати протекції та захисту в будь-якому царстві цього світу. Всі вони тремтять нині від страху та паніки, усвідомлюючи свою неспроможність подолати могутні, досі стримувані сили, з якими вони матимуть справу, коли прийде жахлива криза. Справді, “і повалиться людська гордість, і понизиться пиха смертних”. “Того дня [який сьогодні так близько – “в дверях”] чоловік повикидає кротам та кажанам своїх срібних бовванів і своїх золотих кумирів… аби лише самому сховатись у щілинах по скелях та скельних розколинах зо страху перед Господом і перед сяйвом Його величі, коли Він устане, щоб стрясти землю” (Іс. 2:17-21, Хом.).
Тоді “Усі руки ослабнуть, затремтять, як вода, всі коліна, і веретами попідперізуються, і покриє їх страх, і на кожнім лиці буде сором, а на всіх головах їхніх – лисина… Вони повикидають на вулицю срібло своє, і за ніщо їхнє золото стане, – їхнє срібло та золото їхнє не буде могти врятувати їх у день гніву Господнього…” (Єз. 7:17-19).
Марним буде захист, який пропонуватиме кожен уряд, коли на них усіх прийдуть суди Господа і плоди їхнього безглуздя. В своїй пихатій зарозумілості вони “назбирали собі гніву на день гніву” – вони самолюбно прагнули звеличити небагатьох і були недбалі до волань убогих і знедолених, котрих голосіння досягли Господа Саваота, і Він заступився за їхню справу, звелівши: “І Я покараю всесвіт за зло, а безбожних за їхню провину, бундючність злочинця спиню, а гордість насильників знижу! Я зроблю людину дорожчою від щирого золота, і смертну людину – від офірського золота” (Іс. 13:11,12).
Так от, нас запевнено, що під час кінцевого лиха Господнє керуюче провидіння принесе визволення пригнобленим. Тоді вже не жертвуватимуть життям людського натовпу, ані не зберігатимуть існуючих сьогодні нерівностей в суспільстві.
Це справді провіщений час тривоги людей зі збентеженням. Голос незадоволених мас вдало представлено символом бурхливого моря, коли серця мислячих людей мертвіють від страху перед жахливим нещастям, яке, як кожен це бачить, швидко наближається – бо сили небесні (теперішні правлячі влади) є міцно потрясені. 150 Дехто, навчений цими знаками, пригадує собі Писання “Ото Він із хмарами йде” і вже починає здогадуватись про присутність Сина Людського, хоча люди переважно помилково розуміють дану річ і Божий засіб.
Проф. Геррон у своїй лекції на тему “Християнське відродження нашого народу”, проголошеній в Сан-Франциско, сказав: “ХРИСТОС Є ТУТ! І СУД Є СЬОГОДНІ! Про це свідчить наше громадське переконання про гріх – важка рука Бога на нашому сумлінні! Люди та інституції є суджені Його вченнями!”
Але посеред всього згаданого потрясення землі (організованого суспільства) і небес (церковних влад), ті, котрі розпізнають в ньому здійснення божественного плану віків, радіють з запевнення, що жахливе потрясення буде останнім, яке земля взагалі матиме або якого потребуватиме, бо, як запевняє нас апостол Павло, воно означатиме усунення речей, які хитаються – повалення всього теперішнього порядку речей, – щоб речі, які неможливо похитнути – Царство Бога, Царство світла і миру, – могли позостатися. Бо наш Бог є палючий огонь. У Своєму гніві Він спопелить всякий злий лад та гноблення і міцно утвердить на землі істину та праведність.
“Говорячи: “Мир, мир”, а миру немає!”
Та, попри явний суд Богом всіх народів і факт, що повнота сві-дчення з боку численних свідків з усією невідпорною логікою тіснить весь нинішній порядок речей, а також, що присуд та пока-рання є очікувані з майже загальним острахом, 151 ще знаходяться люди, котрі невміло приховують свою боязнь, вигукуючи при цьому “Мир! Мир”, коли жодного миру немає.
Така відозва, до якої приєднались всі народи християнства, пролунала під час великого морського видовища на честь відкриття Балтійського Каналу. Прокладення каналу було задумано ще дідом теперішнього імператора Німеччини, а роботи почав його батько – все це заради провадженої Німеччиною торгівлі, як також її військово-морського флоту. Нинішній імператор, котрий однаково вірить в меч, як ніколи не слабнуче знаряддя для безперервного миру, і покладається на супровід гармат та стрілецького пороху, постановив вчинити відкриття збудованого каналу нагодою для грандіозного міжнародного проголошення миру і величного показу потенційних можливостей, на які цей мир повинен покладатись. Для цього він звернувся до всіх народів прислати представницькі бойові кораблі (миротворці) на велетенський військово-морський парад на Балтійському Каналі 20 червня 1895 року.
На запрошення прибула понад сотня плавучих сталевих фортець, включаючи двадцять гігантських “лінкорів”, названих так згідно термінології, повністю озброєних, спроможних рухатися зі швидкістю щонайменше сімнадцять миль за годину. “Важко собі навіть усвідомити – пише лондонський “Spectator” – таку концентрацію сили, яка б за кілька годин дощенту зруйнувала найбільший морський порт або послала зібрані разом торговельні флоти всього світу на дно океану. Фактично, на всьому морському узбережжі світу немає нічого, що могло хоча б претендувати устояти проти такої сили, тому Європа, якщо вважати її одним цілим, може справедливо проголосити себе неприступною на морі і непереможною… Флот, зібраний в Кіль, був, правдоподібно, найбільшим втіленням військової сили, спроможної воювати так довго, аж вичерпаються її збройні арсенали”.
Кошти кораблів та їхнього озброєння становлять сотні мільйонів доларів. Один салют, вистрілений одночасно з 2500 гармат, поглинув в одну мить пороху на тисячі доларів, а прийом поважних гостей коштував німецькому народу 2 000 000 доларів. В своїх промовах німецький імператор та іноземні представники докладно зупинилися на “новій мирній епосі”, яку проголошено разом з відкриттям великого каналу, і співпраці народів, що були представлені в показі. Але гарні промови і могутній гуркіт канонади, під час яких королі та імператори проголосили “Мир! Мир” разом з погрозами помститися кожному, хто відкине його на запропонованих ними умовах, люди зовсім не сприйняли як виконання пророчого гасла “На землі мир, у людях добра воля”. Це ніяк не вплинуло заспокійливо на соціалістичні елементи, не запропонувало жодної панацеї для вздоровлення суспільних негараздів, для полегшення клопотів або зменшення тягарів безлічі невдах та бідолах, не дало жодного запевнення доброї волі на землі, ані не вказало як цю добру волю – між народом і народом або між урядами та людьми – здобути і потім утримати. Отже, це був грандіозний фарс, велика, зухвала національна фальш, і саме так її сприйняли люди.
Лондонський “Spectator” передає стосунок мислячих людей до цього видовища в наступному вартому перегляду коментарі:
“Іронія усієї цієї ситуації є надзвичайно дошкульною. Це був гігант-ський фестиваль миру та інженерної думки, але найбільшу славу для нього принесла присутність розмаїтого флоту, приведеного до готовності великим пожертвуванням скарбів та енергії і призначеного лише для війни та знищення. Броненосець не має жодного іншого застосування, окрім того, щоб бути могутнім знаряддям кровопролиття. Якщо велич цього “мирного” флоту (малювати однією фразою, то треба сказати, що він може протягом дня зруйнувати будь-який порт на землі і спустити весь зібраний перед ним торговий флот світу на дно моря. Яка глибінь людської ненависті приховалася за усім цим мальовничим спектаклем міжлюдської приязні! Одна ескадра була французькою, 153 і її офіцери відверто прагнули помститися цьому надмірно збудженому імператору за поділ їхньої країни. Ще інша була російською, адмірали якої мали б бути свідомі, що їхнім великим ворогом і конкурентом є, власне, ця могутня держава, якій вони віддають честь про людське око, і що лише напередодні вони зламали морське правило, вихваляючи найзапеклішого і найнебезпечнішого ворога свого імператора. Третьою була австрійська ескадра, власника якої відсунуто від будівництва каналу; крім того в нього ще й видурили половину прав в тій землі, через яку канал пролягає на всій своїй довжині. А були ще кораблі з Данії, від якої його нинішніми власниками відібрано Гольстен; з Голландії, де кожен побоюється, що того чи іншого дня Німеччина, вчинивши повий напад, за одним разом заволодіє її колоніями, торгівлею і заморською дипломатією. Імператор говорив про мир, адмірали надіялися на мир, газети світу хором проголошували мир, натомість все у цьому показі промовляло про війну – про ту, яка саме проминула, або яка має прийти в недалекому майбутньому. Ще ніколи не було на цьому світі такої грандіозної церемонії, наскрізь пронизаної прихованою нещирістю”.
“Evening Post”, Нью-Йорк, прокоментував це таким чином:
“Уже в самому цьому нагромадженні військових суден виявився дух, протилежний до миролюбних почуттів. Кожна країна прислала свої найбільші кораблі і найважче озброєння не просто на вираз чемності, але й зі свого роду спільним бажанням вискалити зуби. Британське морське відомство прислало десять своїх найбільш могутніх кораблів тільки для того, щоб показати, яким резервом воно володіє, наголошуючи при цьому: “Стережіться, народи, не дратуйте володарку морів”. Схоже французька та російська ескадри прийняли найбільш загрозливий вигляд, щоб, бува, хазяїн імператор не наважився давати їм під час святкування свої надто приятельські поради. Наші американські кораблі приєдналися до флоту з одним відвертим бажанням, яке надихало багатьох офіцерів та матросів на борту, показати, що пора вже пихатим європейцям зрозуміти, що за океаном повстає могутня морська сила, з якою краще не жартувати”.
“Присутність французів та росіян супроводжувало особливе хизування. Надто вже кумедно вони виглядали в ролі прихильників міжнародного миру і особливо прихильників Німеччини. Обурення щодо цього в деяких частинах Франції є дуже велике…”
“Але найбільш разючу нещирість можна було побачити в Кіль під час відкриття самого каналу. Його присвячено “всесвітнім перевезенням”. Звідси його міжнародне значення, звідси радість і вихваляння. Але що справді думають про всесвітні перевезення в Німеччині, Франції та інших могутніх державах континенту? Чому в цю саму мить, як і за останні двадцять років, вони напружують кожен нерв, щоб стримати, зупинити і, наскільки це можливо, зменшити вільні торговельні зв’язки між народами?… Доки з торгівлі не зникне або не вичерпає себе через власне повне безглуздя поставлений поза законом дух ворожості та недовір’я, ви можете відкривати стільки океанських маршрутів, скільки вам подобається, та вам не вдасться переконати розумних людей в тому, що ваші розмови про їхнє значення для міжнародного взаєморозуміння та загальну любов до миру є чимось більшим від звичайної нещирості”.
“The Chicago Chronicle” писала:
“Ця карнавальна процесія в Кіль – чистісіньке дикунство. Задумана для святкування справи миру, вона прийняла форму обожнювання війни. Тут зібралися смертельні вороги, щоб виставити напоказ власну зброю, хоча за удаваною доброзичливістю кожен приховував свою неприязнь. Приготованими для війни гарматами чемно зроблено кілька пострілів. Навіть сам імператор вихваляв цей показ зброї. “Озброєна сталева міць, яку згромаджено в порту Кіль – сказав він, – повинна одночасно послужити символом миру і співпраці європейських народів в напрямку успі-шного просування і підтримки місії європейської цивілізації”. Досвід заперечує цю теорію. Хто має зброю, той прагне з неї стріляти. Народ, приготовлений до війни, хоче воювати. Однією з серйозних загроз для європейського миру сьогодні є факт, що кожний європейський народ є приготовлений до війни”.
“Прокладення каналу в Кіль було особливою послугою 155 для циві-лізації; натомість проведення торжества стало даниною варварству. Теоретично, його прокопано для того, щоб пожвавити морську торгівлю, в той час як більшість кораблів, зібраних на урочистості завершення його будівництва, швидше належали до вини-щувачів торгівлі”.
Згідно “The St. Paul Globe”, на виставці в Кіль представлено не стільки індустрію, скільки королівську владу та привілеї. Воно пише:
“Яка роль флоту, складеного з броненосців, у нинішньому поступі цивілізації? Які піратські флоти ще треба захоплювати у відкритому морі? Які ще існують малорозвинені та первобутні народи, яким ми могли б передати роз’яснюючий вплив сучасної цивілізації, спрямовуючи на них прожектори ескадри військових кораблів? В цю мить є лише одна можливість нападу, для якого згадані народи могли б охоче об’єднати свої сили під виглядом сприяння сучасній цивілізації. Однак, жодний з представлених в Кіль урядів, не наважився запропонувати збройний союз з іншими, щоб прогнати з Європи огидних та жорстоких турків”.
“Чи міг би конфлікт між блискучими броненосцями, чи навіть між двома народами, представленими в Кіль, хоч якось допомогти на шляху цивілізації? Чи не є ці озброєння, навпаки, пережитком та свідченням уцілілого варварства? Найбільш дикунською рисою будь-якого народу є його збройні нагромадження. Метою переважної більшості військових запасів, які Європа пропонує в такому надмірі шляхом стягування податків з переобтяжених людей, є, власне, утримання цих людей у покірливому підпорядкуванні вищестоящим владам”.
“Карнавалом деспотизму” назвав “The Minneapolis Times” морське видовище в Кіль, коментуючи його такими чином:
“Факт, що відкриття цього чудового водного шляху притягнуло більше уваги задля його військових, а не комерційних вигод, і що врочисті торжества обходжено з гупанням артилерії зібраних тут військових флотів світу, є обвинувальним актом для цивілізації. Бо якщо так звані “ци-вілізовані” народи світу потребують таких широких приготувань до військових дій і таких велетенських військово-морських сил, які сьогодні є утримувані коштом людей, тоді людська природа кавказької раси ані-трохи не поліпшилася від часу Колумба 156 і зробленого ним великого відкриття. Якщо такі сили є потрібні на морі, тоді свобода є неможливою, а деспотизм є необхідною умовою існування людського роду”.
Цей голосний, об’єднаний клич народів, який пролунав через їхніх представників: “Мир, мир”, а миру нема!” з усією силою приводить на розум слова Господа через пророка Єремію, котрий каже:
“Бо від найменшого до найбільшого усі лиш дбають за наживу; і від пророка до священика усі чинять оману. Рану народу мого лікують легковажно, кажучи: Мир! Мир! – а миру немає. Стидались би своїх мерзенних учинків! Та вони вже сорому не мають, не тямлять навіть, що то – стидатись. Тому й попадають між тими, що впадуть; коли навідаюсь до них, вони спіткнуться”, – слово Господнє” (Єр. 6:13-15, Хом.).
Велике міжнародне проголошення миру, яке вже саме по собі несе відбиток нещирості, є міцним пригадуванням слів Джона Уітьєра, який ось так змалював теперішні мирні умови:
“У Європі – Мир Великий! І лад процвітає
Аж від пагорбів Тиберських до долин Дунаю!” –
Так її царі говорять й особи духовні,
Так говорять всі фальшиві пророки сьогодні.
Ви на землю ляжте, добре притуліться вухом,
Й маршів гупання розмірне долине до слуху.
Гуркіт, скрип коліс гарматних, громи смертоносні
Від заряджених мушкетів, здригаючих простір.
Бойові нічні тривоги, караулів крики
І швидкі шпигунські вуха в хижах чи в будинках.
Від морів в полярнім колі до тропічних хащів
Чути стогони предсмертні вигнанців пропащих.
Скрегіт засувів тюремних, ланцюгів галерних,
Ешафоти закоптілі в плямах своїх темних.
Лад, порядок – в тиші мертвій рабів піднепалих.
Мир – хіба що у могилах, тюремних підвалах.
Говори собі, Монарху, Священнику, Царю!
Якщо це мир, то молися, – якою ж війна є?
Твого Дня суворий вісник, попередник Волі,
Щоби шлях приготувати, йде перед Тобою,
Як Христитель, сірий, страшний, в волосяних шатах,
Щоб кривавими ногами по землі ступати.
О коли б цей сильний голос міг відкрити вуха
Тим священникам й монархам, й кожен з них послухав
Те, про що пророк єврейський провіщав тривожно:
“Покайтеся! Бо вже Царство наблизилось Боже!”
* * *