РОЗДІЛ VI
ВАВИЛОН ПЕРЕД ВЕЛИКИМ СУДОМ. БЕЗЛАДДЯ В ЦЕРКОВНИЦТВІ
СПРАВЖНЯ ЦЕРКВА, ЯКА Є ВІДОМА ГОСПОДУ, НЕ ПОТРАПЛЯЄ ПІД ОСУД ВАВИЛОНУ – РЕЛІГІЙНА СИТУАЦІЯ В ХРИСТИЯНСТВІ НЕ ПЕРЕБУВАЄ В ЖОДНОМУ СУТТЄВОМУ КОНТРАСТІ З ПОЛІТИЧНОЮ СИТУАЦІЄЮ – ВЕЛИКЕ ЗАМІШАННЯ – ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ВЕСТИ ЗАХИСТ ПЕРЕХОДИТЬ ДО ДУХОВЕНСТВА – ДУХ ВЕЛИКОЇ РЕФОРМАЦІЇ Є МЕРТВИЙ – СВЯЩЕНИКИ ТА НАРОД В ОДНАКОВОМУ СТАНОВИЩІ – СУТТСВІСТЬ ЗВИНУВАЧЕНЬ – ЗАХИСТ – ПРОПОЗИЦІЇ ЄДНАННЯ – ПОШУКИ МЕТИ – ПРИЙНЯТІ ЗАСОБИ – ЗАГАЛЬНИЙ ДУХ КОМПРОМІСУ – СУД РЕЛІГІЙНИХ ІНСТИТУЦІЙ ХРИСТИЯНСТВА
“А пан до нього й каже: З уст твоїх я тебе суджу, лукавий слуго!” (Лк. 19:22, Хом.).
ХОЧ ми розглядаємо нинішній суд великої номінальної християнської церкви, не забуваймо, що посеред цього лукавого та розпусного роду є також справжня Церква Христа – вибрана, коштовна, посвячена Богу і Його Правді. Світ не знає її, як згуртованого тіла, але особистості, з яких вона складається, є знані Господу, Котрий судить не лише на погляд очей і на послух ушей Своїх, але й бачить і судить думки та наміри серця. І як би широко вони не були розкидані – чи то знаходячись на самоті, як “пшениця” серед “куколю”, чи в спільності з іншими, – очі Бога є завжди звернені на них. Мешкаючи в потаємному місці Всевишнього (освячені, цілком відділені для Бога), вони пробувають 158 в тіні Всемогутнього, в той час як великі релігійні системи, котрі в своїй невірності приймають на себе Господнє ім’я, переходять Його суд (Пс. 91:1,14-16). Вони не мають жодної частки в суді великого Вавилону, але є попередньо освічені і покликані вийти з нього (Об. 18:4). Блаженна потіха для цього класу і його опис наведені в Псалмах 91 та 46. Серед скрізь поширеного формального та удаваного вияву побожності пильне око Господа бачить вірних; Він веде їх на зелені пасовища і до тихих вод, а в їхніх серцях чинить радість від Його Правди та Його любові. “Господь знає тих, хто Його” (2 Тим. 2:19); за Його оцінкою вони становлять справжню Церкву, Сіон, вибраний Господом (Пс. 132:13-16), про який написано: “Почув і звеселився Сіон, і потішились Юдині дочки через Твої присуди, Господи” (Пс. 97:8). Господь безпечно вестиме їх, як пастух веде своїх овець. Однак, пам’ятаючи, що є такий клас – справжня Церква, кожний член якої є відомий і дорогий Господу, незалежно, чи ми знаємо його, чи ні, – ми не повинні його (клас Церкви) враховувати, говорячи про тих, хто називає себе і кого світ вважає церквою, до якої пророки стосували численні промовисті назви, що окреслювали її як велику номінальну церкву, котра втратила ласку, і звертали увагу на суд Бога, що прийшов для неї в цій жнивній порі Євангельського віку.
Якщо цивільні влади християнства є стурбовані, і довкола видно розпач народів, то релігійна ситуація, вочевидь, теж не несе з собою надії миру і безпеки, оскільки сучасне церковництво, як і народи, потрапило у власноруч сплетені тенета. Якщо народи, посіявши з вітром насіння несправедливості, мають незабаром пожати багатий врожай у вихорі горя, то велика номінальна церква, церковне християнство, яке разом сіяло, жатиме також разом.
Велика номінальна церква довгий час навчала людських заповідей замість доктрин. Нехтуючи у великій мірі Божим Словом, як єдиним мірилом віри та побожного життя, вона зухвало проголо-шувала численні суперечливі та ганебні для Бога вчення і була невірною для тієї частки правди, яку зберігала. Вона перестала розвивати в собі і виявляти духа Христа і швидко увібрала духа світу. Поламавши засуви кошари, вона запровадила туди козлів і навіть підбивала вовків увійти і чинити свою шкідливу роботу. Їй уподобалося дозволити дияволу понасівати куколю поміж пшеницю, і сьогодні вона втішається плодами його засіву – полем пишнорослого куколю. На відносно нечисленне колосся “пшениці”, яке там ще позостало, мало хто звертає увагу, і вже ніхто не прикладає хоча б яких-небудь зусиль, щоб запобігти тому, аби її не заглушив “кукіль”. “Пшениця” втратила свою вартість на ринках християнства, і скромне вірне дитя Бога відчуває себе, так само як Господь, знехтуваним та відкинутим людьми, і скривдженим в домі своїх сподіваних приятелів. Місце істинної побожності зайняли різні її форми, а показні церемонії в великій мірі витіснили щиросердне віддання шани.
Суперечливі вчення вже давно поділили номінальну церкву на численні, ворожі одна одній, секти, кожна з яких претендує бути тією єдиною справжньою Церквою, яку заснували Господь і апостоли. Всі разом секти зуміли дати світу настільки спотворену уяву про характер і задум нашого Небесного Отця, що багато розумних людей з несмаком відвернулося, знехтувавши своїм Творцем і навіть вчинивши намагання заперечити Його існування.
Церква Риму, вважаючи себе непомильною, переконує, що божественний намір полягає в тому, щоб вічно катувати у вогні з сіркою всіх “єретиків”, котрі відкидають її вчення. Для інших вона передбачає обмежені 160 катування в так званому чистилищі, звільнення з якого можна отримати через самобичування, пощення, молитви, запалення святих свічок, кадіння і через добре заплачені “жертви” літургії. Таким чином, вона відсуває убік дієвість примиряючої жертви Христа і віддає вічну долю людини в руки крутійкуватих священиків, котрі претендують на право відчиняти і зачиняти небо для тих, кому їм заманеться. Її життєдайну силу вона замінила виглядом побожності і замість прославлення в своєму серці невидимого Бога і Його дорогого Сина – нашого Господа і Спасителя, – понавстановлювала статуй та мальованих подоб для поклоніння своїм ченцям. Вона вивищила висвячений людьми клас священнослужителів до панування в церкві всупереч тому, чого навчав наш Господь: “Ви ж не зовіться учителями, один бо ваш Учитель – Христос; усі ж ви брати. І отця не звіть собі на землі, один бо Отець у вас, що на небі” (Мт. 23:8,9, Кул.).
Справді, папство найбільш повно імітує істинне християнство і самовпевнено домагається бути єдиною істинною Церквою (Том II, розд. 9 і том III, розд. 3).
Рух “Реформації” відкинув деякі фальшиві вчення папства і випровадив багатьох з цієї повної беззаконня системи. Реформатори спрямували увагу до Божого Слова і підтвердили право на особисту думку в Його вивченні, а також визнали, як неминуче, право кожної Божої дитини проголошувати Правду без повноважень з боку пап та єпископів, які фальшиво претендують на вспадкування повноважень справжніх дванадцяти апостолів. Та незабаром цей добрий чин протесту проти облудної, антихристиянської, фальшивої римської церкви був подоланий духом цього світу; протестанти, як їх на той час називали, утворили нові організації, які, разом з віднайденими правдами, надовго утвердили багато з минулих помилок, додавши до них деякі нові; однак, кожна з них і далі містила дещо правди. Наслідком цього стала мішанина суперечливих віровчень, яка повела війну зі здоровим розумом, 161 Божим Словом і одне з одним. І як тільки завмер дослідницький запал Реформації, вони також швидко закостеніли і такими позостали до сьогоднішнього дня.
Щоб збудувати і увічнити ці фальшиві догматичні системи так званої “Систематичної Теології”, як їх полюбляють називати, добровільно віддано час і талант. Їхні вчені мужі понаписували важелезні томи, щоб інші люди вивчали їх замість Божого Слова. Для цього засновано і підтримувано щедрими подачками теологічні семінарії, з яких молоді особи, навчені цих неправд, виходили, щоб навчати і уґрунтовувати їх в розумах інших людей. Люди, навчені вважати їх призначеними Божими служителями, спадкоємцями апостолів прийняли їхні слова без дослідження Писання – не так, як це чинили шляхетні Веріяни за днів апостола Павла (Дії 17:11), котрі прагнули побачити, чи те, чого їх навчено, справді є так.
Та ось прийшла пора пожинати посіяне, настав день порахунку. Ми бачимо, якими великими є збентеження і клопоти всієї номінальної церкви всілякого віровизнання, і, перш за все, духовенства, на яке в цьому дні суду переходить обов’язок захищатися в присутності свідків та обвинувачувачів, і, якщо можливо, винайти лік аби врятувати від повного знищення те, що вони вважають справжньою церквою. Однак, виходячи з теперішнього стану їхнього замішання і бажання всіх сект мати, з політичних мотивів, спільність одна з одною, вони майже перестали вважати свої власні окремі секти єдиною справжньою церквою і нині говорять одна про одну як про різні “відгалуження” однієї церкви – не дивлячись на свої суперечні вчення, які вже з самої потреби всі не можуть одночасно бути правдивими.
На жаль, в цей критичний час треба визнати прикрий факт, що здоровий дух “Великої Реформації” 162 є мертвим. Протестантизм вже далі не є протестом ані проти духа антихриста, ані проти духа світу, тіла та диявола. Його віровчення, перебуваючи в конфлікті з Божим Словом, з розумом і одне з одним, не погоджуються з собою, шукаючи як би заховатись від допитливого погляду громад-ськості. Його товстенні теологічні праці є всього лиш паливом для вогню цього дня суду християнства. Його головніші теологічні семінарії є розсадниками невір’я, поширюючи скрізь шкідливий вплив. Його великі люди – його єпископи, доктори богослов’я, професори теології і найбільш відомі та впливові духовні великих міст – стають проводирями до прихованої безбожності. Вони шукають, як підкопати та зруйнувати авторитет і натхнення священ-них Писань, як підмінити відкритий в них план спасіння людською теорією еволюції. Вони шукають більш тісного єднання з церквою Риму, її наслідування, домагаються її прихильності, вихваляють її методи, замовчують її злочини і, роблячи так, стають спільниками з нею в дусі. При цьому вони перебувають в тісній, щораз більшій згоді з духом світу, імітуючи його показну пишність та славу, якої, за їхніми словами, вони зреклись. Погляньте лишень на екстравагантний вигляд церковної архітектури, оздоблення, умеблювання, а також на пов’язану з цим обтяжливу заборгованість і на постійне старцювання та видурювання потрібних грошей.
В цьому відношенні особливо виділялося відкриття в методистській церкві на Ліндел Авеню, Сент-Луїс, Міссурі, мистецького витвору Р. Брінґгерста під назвою “Народження Господа”. Скульптуру виконано у вигляді барельєфу, розташованого над вівтарем, великим органом і хором. Зображення перекриває арку шириною сорок шість футів і висотою п’ятдесят футів, а кожна постать виконана в натуральну величину. В найвищій частині арки розташована стояча постать Діви з дитятком Ісусом на руках. Від цих двох постатей в обидва боки 163 летять серафими з сурмами, звіщаючи сходження на престол. З одного і другого боку арки, віддаючи шану, сходять воїнства ангелів з розпростертими крилами. На кожному п’єдесталі знаходиться постать ангела: ангел зліва тримає прикрашений гірляндами сувій з написом “Мир на Землі”; схожа постать справа тримає кінцеві слова усієї сцени звіщення народження: “У Людях Добра Воля”. Додаткове враження справляє те, що барельєфу надано скошеної форми – він нахилений в бік зібраних під кутом 45 градусів, – що надає більшої рельєфності верхній його частині і пропорційно поглиблює тіні.
Ось підтвердження не тільки вияву духа екстравагантності, але й віддаванню шани рукотворним подобам на зразок того, як це чинить церква Риму! При цьому завважте, що в деяких церквах влаштовують кімнати з більярдними столами; деякі служителі пішли так далеко, що рекомендують частування легкими винами, а в деяких місцевостях вільно дозволяють собі влаштовувати приватні театральні спектаклі та ігри.
В більшості випадків рядові члени церкви стають добровільними знаряддями духовенства; в свою чергу духовенство добровільно потурає смакам та нахилам по-світськи настроєних впливових членів. Люди відмовились від свого права та обов’язку мати особисту думку, перестали досліджувати Писання, щоб виявити, якою є правда, і перестали роздумувати над законом Бога, щоб розпізнати, що то є справедливість. Вони збайдужніли і люблять земні речі та приємності понад Бога: вони є засліплені богом цього світу і охоче дозволяють, щоб їх втягували у всеможливі заходи, які сприяють світським прагненням та амбіціям; духовенство заохочує цього духа і потурає йому заради власних тимчасових користей. Коли б ці релігійні організації мали втратити своє становище, тоді усі посади, платня, престиж та почесті самовладного духовенства мали б піти за ними. Отже, вони сьогодні 164 так само прагнуть увічнити інституції номінального християнства, як прагнули увічнити юдаїзм книжники, фарисеї та доктори Закону, та ще й з тих самих міркувань (Ів. 11:47,48,53; Дії 4:15-18). Тому християни, задля своїх упереджень та світських прагнень, є так само засліплені на світло нової епохи, що зараз світає, як за днів першого приходу Господа до світла зоріючої в той час Євангельської епохи були засліплені юдеї.
Звинувачення, висунуті проти церковництва
Звинувачення, висунуті проти номінальної християнської церкви, є настроями, якими керується світ та християни, що прокинулися посеред Вавилону та за його територіальними межами. Зовсім раптово, і перш за все протягом останніх п’яти років, християнська церква стала об’єктом великої критики; весь світ звернув на неї свій допитливий погляд. Ця критика настільки поширена, що її неможливо не почути; вона витає скрізь у повітрі; її чути в приватних розмовах, на вулиці, в потязі, в цехах та крамницях; вона поширюється щоденною пресою і є актуальною темою всіх провідних видань – світських та релігійних. Усі керівники церкви вбачають в ній річ, яка не віщує нічого доброго її інституціям, і відчувають потребу сприйняти її з готовністю та розумом (згідно їхнього власного поняття) – щоб тільки вберегти свої інституції від небезпеки, яка їм загрожує.
Номінальна християнська церква звинувачується (1) в непослідовності. Навіть світ помічає велику різницю між Біблією, яку вона вважає мірилом для своїх вчень, і її суперечливими, а в багатьох відношеннях безглуздими, віровченнями. Блюзнірське вчення про вічні муки сьогодні відверто нехтується і вже не допомагає, щоб острахом припровадити людей у церкву. Якийсь час тому пресвітеріанська церква та інші кальвіністські секти перебували під шквалом критики за свої довгий час шановані віровчення і були жахливо потрясені. 165 Всім добре відомі тривалі диспути на цю тему і відчайдушні намагання духовенства захиститися. Цілком очевидно, що такий захист є дуже стомливий, і духовенство раде б його уникнути, але це зробити неможливо, і треба захищатися як тільки доведеться. Шан. Т. Де Віт Телмедж таким чином висказав пануючі серед духовенства настрої:
“Я б не хотів, щоб церкві накидали цю злощасну полеміку про визнання віри, але тепер, коли це сталося, скажу лише: “Геть з нею, і давайте створимо нове віровчення”.
Ще іншого разу цей джентльмен сказав:
“Я заявляю, раз і назавжди, що вся полеміка у християнстві є диявольською та сатанинською. А найбільш диявольський намір має на меті розколоти церкву; якщо його не зупинити, він спонукає таке ж презирство до Біблії, як до альманаху 1828 року, який повідомляв про погоду шість місяців тому і про те, яка фаза місяця найкраща, щоб сіяти ріпу”.
“Яке повинно бути наше ставлення до таких полемік? Триматися від них подалі. Якщо ці релігійні заколоти є десь зовні, сидіть вдома і пильнуйте своїх справ. Скажіть, чи можна сподіватися, щоб людина ростом всього п’ять або шість футів перейшла вбрід океан глибиною тисячу футів?… Молоді люди, які сьогодні починають служіння, потрапляють у найгустіший туман, який тільки трапляється на узбережжі. Питання, які доктори намагаються вирішити, можуть бути вирішені лише наступного дня після дня суду”.
Цілком слушно, наступний день після дня суду дасть змогу побачити вирішення всіх цих хвилюючих питань, а також утвердження на землі правди та справедливості.
Про надокучливість такого захисту і боязнь його наслідку міцно наголошувалося в резолюції асамблеї пресвітеріанських духовних в Чікаґо – незадовго після того, як прийшов 166 виклик на суд. В резолюції було сказано:
“Нами прийнято, що ми зі смутком ставимося до суперечок, які сьогодні приносять неспокій в нашу улюблену церкву, вважаючи їх шкідливими для її репутації, її впливовості і корисності, та, в випадку їх продовження, наражаючими на згубу не лише працю нашої власної церкви, але й загально нашого християнства. Тому ми наполегливо радимо нашим братам, щоб, з одного боку, вони уникали стосування нових випробувань власної правовірності, грубого вияву сили і стримування щирого та побожного дослідження правди, і, з другого боку, настійно просимо наших братів не повторювати слідом за церквою непідтверджених теорій і питань сумнівних дискусій – особливо, коли це має, або при певних обставинах може мати тенденцію захитати довір’ям недостатньо навчених Священного Писання. Заради нашої церкви і всіх її дорогоцінних інтересів та діяльності ми з усією серйозністю домагаємось зупинитися і утриматися від церковних суперечок”.
“The Presbyterian Banner” опублікував поданий нижче сумний коментар, що містить деякі варті уваги визнання про нездоровий духовний стан пресвітеріанської церкви. Читаємо:
“Неспокій або паніка в лікарні або притулку для божевільних може статися фатальною для деяких пацієнтів. Так от, один літній джентльмен певної доброчинної інституції один раз забавлявся тим, що гупав у бубон перед сходом сонця. Врешті-решт влада попросила цього “любого брата” забрати свій інструмент на належну відстань. Це ілюструє, як запопадливі пастори одразу набувають серйозності, коли в церкві постає неспокій. Церква нагадує госпіталь, де є зібрані хворі гріхом особи, котрі в духовному значенні мають пропасницю, є прокажені, розбиті паралічем, поранені та напівмертві. Неспокій, на зразок теперішніх гострих непорозумінь, які походять з деяких теологічних семінарій, може зруйнувати декотрі душі, що переходять кризу. Чи був би проф. Бріґс такий ласкавий ходити тихо і забрати свій бубон?”
Номінальна церква звинувачується (2) в виразній 167 недостачі побожності та благочестя, про які вона стільки говорить, хоча, треба зауважити, тут і там серед похмурого натовпу можна знайти декілька справді благочестивих душ. Удавання та лицемірство пропонують себе найбільш відвертим чином, а багатство та гордовитість зі всією очевидністю показують, що вбогих ніхто і не збирається запрошувати в ці земні храми, збудовані в ім’я Христа. Маси людей це зрозуміли і відтоді зазирають в свої Біблії, щоб побачити, чи таким був дух великого Засновника Церкви. Там вони довідалися, що одним з доказів, який Він дав для Свого месіанства, було, що “вбогим звіщалася Добра Новина”; що Він сказав до Своїх послідовників: “Бо вбогих ви маєте завжди з собою”, і що вони не мали давати жодної переваги людині з золотою каблучкою, гарним одягом і т.п. Вони також відшукали Золоте Правило і застосували його до поведінки церкви – всієї разом і до кожного зокрема. Так от, в світлі Біблії, вони швидко приходять до висновку, що церква відпала від ласки. Цей висновок є настільки очевидним, що її захисники потрапляють в замішання.
Номінальна церква звинувачується (3) у невмінні здійснити те, що вона назвала своєю місією, а саме – навернути світ до християнства. Яким чином світ довідався, що прийшов час, коли церква мала виявити певні знаки завершення її праці, мабуть, нез’ясовно; і все ж, так само, як при закінченні юдейського віку всі люди сподівалися якоїсь великої зміни (Луки 3:15), так і тепер, при закінченні Євангельського віку, всі люди мають схожі сподівання. Вони усвідомлюють, що ми знаходимось в перехідному періоді, і гороскоп 20-го століття є сповнений жахів та передчуттів великих революційних змін. Нинішній неспокій переконливо представив шан. Генрі Ґрейді в своєму промовистому зверненні до університетських товариств в Шарлоттесвіль, Віргінія.
Ось його слова: “Ми знаходимося на світанку… Нерухомі зорі поступово зникають з небосхилу, і ми помацки йдемо в непевному світлі. Ніч приносить з собою дивовижні тіні. Загублено всякий уторований шлях, кожен новий веде у безвихідь, а скрізь, куди сягає око, простягається безкрає поле. Неспокій поранку підштовхує до метушні; посеред цього безладдя величаво проходжується Сумнів; блукаючий натовп переймають навіть на протоптаних стежках, де з-посеред тіней лунає оклик вартового: “Стій, хто йде?”, а у пітьмі поранку роблять свою справу страхітливі сили. Немає нічого непохитного і ствердженого. Нинішні чудеса нівечать прості істини минулого. Церква є в облозі ззовні і повна зради зсередини. За суддівським двором поблискує смолоскип заколотника і маячить шибениця анархістів. Уряд стався місцем боротьби усіляких прибічників і жертвою корисливих політиків. Торгівля пручається в обіймах монополій, а дрібна комерція – в путах обмежень. Міста є переповнені, а поля – попустошені. Пишнота ллється з замків, а злидні впов-зають в помешкання. Зникає всесвітнє братерство, і люди, товплячись, заповнюють численні класи. Свист нігілістів полохає хащі, а крикливий натовп ремствує на узбочині”.
Церква не може заперечити, що прийшов кінець віку, день порахунку; незалежно від того, чи вона розпізнає час в світлі пророцтва, чи ні, факти триваючого суду чинять на неї тиск, і результат буде відомий ще перед завершенням цього жнивного періоду.
Церковництво займає лаву і посередньо дає звіт
Церква знає, що на неї звернені очі всього світу. Якимось чином виявилось, що після того, як вона присвоїла собі повноваження навернути світ, прийшов час, коли її праця, якщо це справді була її місія, повинна завершуватись або вже завершилась, і що церква насправді зовсім мало відрізняється від світу – хіба що своїм віросповіданням.
Вважаючи це своїм теперішнім покликанням, вона втратила з очей справжню мету Євангельського віку – “проповідувати цю Євангелію Царства по всьому світу, на свідоцтво всім народам” і допомогти в покликанні та приготуванні “Малої Черідки”, щоб встановити (з Господом) Тисячолітнє Царство, яке в той час благословлятиме всі покоління землі (Мт. 24:14; Дії 15:14-17). Їй доводиться стояти перед фактом, що після вісімнадцяти століть вона є значно далі від тих наслідків, які вимагалися від неї задля її претензій, ніж при кінці першого століття. Сьогодні на порядку денному ми бачимо виправдання, перепрошення, підрахунки і перегляди зробленого, виправлення фактів та надмірні прогнозування великих досягнень в найближчому майбутньому – в міру того, як підштовхувана духом цих часів, духом досліджування та перехресного допитування вона намагається промовляти в свій захист перед численними обвинувачувачами.
Ми бачимо її велике заклопотання тим, щоб протистояти звинуваченням в непослідовності її вчення порівняно з визнаним нею критерієм – Біблією, бо вона не може заперечити взаємної незгоди своїх віровчень. Отже, вона вдається до різних методів, які розумні люди, не гаючись, розпізнають як докази її великого замішання. З боку кожного віровизнання є палке бажання триматись старих віровчень, бо вони є тими шнурами, які зв’язали їх в окремі організації; знищити їх раптом означало б розпустити ці організації; однак, духовенство найбільше прагне того, щоб говорити про них можливо якнайменше, бо воно відверто соромиться їх перед проникливим світлом цього дня суду.
Дехто соромиться їх настільки, що, забуваючи свою світську обачність, вважає за краще покинути їх цілком. Інші є більш консервативні і вважають розсудливішим позбуватися їх поступово, щоб на їхнє місце мало-помалу впроваджувати нові вчення, поліпшувати їх, 170 переглядати і т.д. Всім відомі тривалі дискусії над переглядом віровчення пресвітеріан. Те саме скажемо про намагання самозваних вищих критиків підірвати авторитет і натхнення Священних Писань, пропонуючи на їх місце надихаючий вплив двадцятого століття і теорію еволюції, дощенту руйнуючу божественний план спасіння від Адамового падіння, яке підтверджує Біблія, але яке вони заперечують. Далі, є ще інший великий клас духовенства, який віддає перевагу еклектиці, тобто компромісу, теології, яка вже сама по собі має бути дуже стислою і дуже ліберальною, намагаючись відкинути всі заперечення всіх релігійних людей – християн і поган, – і, якщо можливо, “звести всіх в один табір”, як хтось про це сказав. З боку великого класу лунає звичайнісінька хвальба про великі речі, які незабаром мають бути виконані через знаряддя, нещодавно введені в дію, серед яких ключовою ідеєю є християнський союз або співпраця; коли цього вдасться досягнути – а ми впевнені, що незабаром так буде, – тоді, як гадають, швидко прийде навернення світу до християнства.
Звинувачення в нестачі благочестя та побожного життя також наштовхується на хвастощі – пишання “чудами великими”, які часто приводять на згадку Господні слова докору, записані в Єв. Матвія 7:22,23. Але ці вихваляння дуже мало допомагають інтересам Вавилону, бо відсутність духа Божого закону любові є, на жаль, надто боляче відвертою, щоб її приховати. Захищання, в цілому, тільки щораз більше виявляє жалюгідний стан упавшої церкви. Коли б це велике церковництво справді було істинною Церквою Бога, тоді якою відвертою була б невдача божественного плану вибрати народ для Свого ймення!
В той час, коли церква пропонує усілякі виправдання, перепрошення, обіцянки та хвастощі, її керівники дуже виразно бачать, що вони вже не в змозі зберегти церкву в її нинішньому поділеному, розпачливому та безладному 171 стані. Вони бачать, що за цим всім швидко прийде розпад і повалення, хіба що деяке могутнє зусилля об’єднає її секти і, тим самим, дасть їй не тільки краще становище перед світом, але й більшу силу для зміцнення власного авторитету. Отже, ми чуємо багато розмов про Християнський Союз, а кожний крок в напрямку його створення іменується наступним доказом зростання духа любові та християнської єдності. Однак, цей рух не є народжений більшою любов’ю та християнською єдністю, але боязню. Видно, як звідусіль швидко наближається провіщена буря гніву та обурення, а різні секти серйозно сумніваються в своїй здатності вистояти самотньо проти бурхливої навали.
Остаточно всі секти схвалять союз; але проблемою, яка ставить у безвихідь, є питання, як це здійснити, враховуючи всю суперечливість їхніх віровчень. Пропонуються різні методи. Один з них: спробувати перше об’єднати ті секти, які найбільш схожі вченням, наприклад, окремі відгалуження тієї самої родини – пресвітеріан, баптистів, методистів, католиків і т.д., – готуючись до пропонованого ще більшого союзу. Інша: розвивати в людей прагнення такого союзу, схильність ігнорувати вчення, розширювати великодушне спілкування всіх людей, сповідуючих моральність, і прагнути їхньої співпраці в тому, що вони називають християнською справою. Ці настрої знаходять найбільше щирих прихильників між людьми молодого та середнього віку.
В останні роки ігнорування багатьох спірних вчень минулого сприяло розвитку в церкві класу молодих людей, які в великій мірі репрезентують настрої “єднання” християнства. Несвідомі сектантських сутичок минулого, вони не є обтяжені плутаниною, яка панує між їхніми старшими товаришами стосовно призначення, вибору, вільної ласки і т.п. Але вони далі тримаються навченого їх в дитинстві (яке бере свій початок в Римі та 172 в часах Середньовіччя) згубного вчення вічних мук для всіх, хто в нинішньому віці не слухає і не приймає Євангелії, а також теорії, що місією Євангелії є навернути світ в цьому віці, а, отже, спасти від мук. Вони об’єдналися під різними назвами – “Християнська Асоціація Молодих Чоловіків та Жінок” (“Young Men’s and Young Women’s Christian Associations”), “Товариство Християнських Прагнень” (“Christian Endeavor Societies”), “Епвордська Ліга” (“Epworth Leagues”), “Царські Дочки” (“King’s Daughters”), та “Армія Спасіння” (“Salvation Armies”). Багато з них справді “мають ревність про Бога, але не за розумом”.
Вірні своїм помилковим, небіблійним поглядам вони виношують плани “суспільного піднесення світу”, до того ж відразу. Похвально, що їхні зусилля не є для зла, а для добра. Їхньою великою помилкою є прямування за власними задумами, які, хоч є доброзичливими та розумними в оцінці людей, та вже самі по собі повинні поступатися божественній мудрості та божественному плану, котрий сам один лише буде увінчаний успіхом. Всі інші приречені на невдачу. Для вірних, котрі перебувають між ними, було б великим благословенням, коли б вони зуміли збагнути божественний план, тобто теперішнє обрання (“вибір”) освяченої “Малої Черідки”, і поступове піднесення світу через цю “Малу Черідку” – коли вона буде скомплектована, високо піднята і царю-ватиме з Христом як співнаслідники Його Тисячолітнього Царства. Коли б вони зуміли це збагнути, це могло б мати і справді мало б освячуючий вплив на всіх вірних серед них – хоча б навіть вони були переважною меншістю. Більшість, яка приєднується до таких общин, робить це, мабуть, з різних причин – інших, ніж повне посвячення та відданість Богу та Його службі “аж до смерті”.
Ця християнська молодь, ненавчена уроків історії церкви і несвідома вчень, з готовністю приймає ідею “Союзу”. Вона стверджує про себе: “Помилкою минулого були вчення, які спричинили поділи! Давайте створимо тепер союз і зігноруємо догми!” Вони недооцінюють факт, що в 173 минулому всі християни також прагнули єдності, – саме так, як люди прагнуть її сьогодні, – але вони або прагнули єдності на основі правди, або не прагнули жодної. Їхнім правилом поведінки було: “Боротись за віру, раз дану святим” та “Не брати участі в темних ділах темряви, а краще й докоряти” (Юд. 3; Еф. 5:11). Сьогодні багато випускає з уваги, що для справжнього союзу справжніх християн – для союзу, приємного Богу – деякі вчення мають надважливе значення, і помилка мину-лого полягала в тому, що християни були надто упереджені, віддаючи перевагу власним людським віровченням, а не вивчали та не виправляли їх та всі інші вчення на основі Божого Слова.
Отже, пропонований союз або конфедерація, пошуки якого ведуться, є тим, який нехтує Біблійне вчення і міцно тримається людських вчень про вічні муки, про натуральне безсмертя і т.д., в якому переважає суто людський підхід до його призначення та методів, і який є найбільш небезпечною річчю, що може трапитися. Він обов’язково потрапить у крайню оману, бо відкидає “науку Христа” і “мудрість, що зверху вона”, сполягаючи, замість того, на мудрість своїх мудреців, яка є безглуздям, оскільки противиться божественним порадам та методам. “…І загине мудрість премудрих його…” (Іс. 29:14).
Існує також багато ідей, впроваджених в обіг прогресивними (?) духовними та іншими людьми, щодо того, яким має бути характер та місія церкви в близькому майбутньому; їхньою пропозицією є ще тісніше, ніж тепер, зближення з ідеями світу. Виявляється, що її працею є притягнення до себе духовно невідродженого світу і здобуття щедрої фінансової опіки; щоб цього досягнути, треба подбати про належний прийом та розваги. Хто зі справжніх християн не був приголомшений явними тенденціями в цьому напрямку – спостерігаючи їх тут вдома, або читаючи про них деінде?
Який міцніший доказ можемо знайти про занепад справжньої побожності, ніж той, який вийшов з-під пера методистського духовного і був опублікований в методистському журналі “The Northwestern Christian Advocate”, і який редактор назвав “дружньою сатирою на пануючі стосунки в методизмі”, тим самим допускаючи можливість таких умов? Схвалення чи сатира, не в цьому річ, факти є фактами, незалежно, хто про них говорить, хоча вони завжди вдвічі переконливіші, коли за своїм характером становлять визнання зацікавленого священнослужителя у власному церковному виданні. Пропонуємо статтю цілком, де курсивом подані наші зауваження:
“Деякі риси Американського методизму”
“Пробудження релігії в вісімнадцятому столітті під проводом Веслея та Вайтфілда очистило моральну атмосферу англосаксонської раси і ввело в дію нові чинники для заохочення неєвангелізованих. Світські історики, англійські та американські, спільно надають великого значення руху, започаткованому цими видатними людьми, а також більшості сучасного церковного устрою та сформульованим вченням, які ведуть до поширення та насаджування нашої цивілізації. Проголошуване ними та їхніми наступниками вчення про “вільну волю”, разом з еволюцією сучасних експериментів з світськими урядами, було однією з найбільш популярних догм, яка захоплювала уми людей. Це вчення особливо захопило наших американських батьків-предків. Чи могли вони, скинувши ярмо королів і маючи огиду до націоналізованої та захопленої властолюбними священиками церкви, знайти щось більш принадне і співзвучне з їхніми політичними аспіраціями, ніж вчення, що кожна людина є вільною творити або занапастити власну долю тепер і надалі?”
“Вчення про “нове народження”, на яке клали натиск методисти, і проголошення якого Вайтфілдом в Новій Англії було схоже на розповідь нового, нечуваного оповідання, принесло наслідки, на які світські та позбавлені релігійності люди дивилися зі схваленням. Це вчення вимагало не лише “змінити серце”, але й щоденне життя, щоб методисти могли відкрито 175 виділятися своєю поведінкою між людьми світу. Великою метою, для якої існувала ця церква, було “поширення на цих землях справжньої Біблійної святості”. Таким був напис на її стязі, і з цим лозунгом вона здобула свої завоювання”.
“Іншу причину незвичайного успіху методизму в цій країні треба шукати в факті, що до його простих, загальнодоступних богослужінь радо запрошено простолюд. Лише той, хто не знається на обрядах, може оцінити цей, на перший погляд малозначний, але насправді дуже важливий, факт. Знати, що ви можете увійти в церкву де б це не було і брати участь в богослужінні, не боячись показати ваше незнання порядку та обрядності, є великою справою, особливо, коли ви не маєте жодного бажання привертати до себе увагу. Отже, проста, природна форма богослужіння первісної Американської методистської церкви цілковито відповідала людям, які лише недавно покинули бучність релігій Старого Світу. Батистові рукави, священні головні убори, діадеми, корони і шати були нестерпні для їхньої неотесаності та простакуватості. Релігія, яка навчала їх, що вони можуть звертатися з проханнями до Всемогутнього без будь-якого посередника, підкреслювала гідність та значущість їхнього стану зрілості і зверталась до їхньої любові до незалежності”.
“Виразний тріумф цієї церкви можна також віднести частково на рахунок факту, що вона не відмовилась від Господнього бича з мотузків. Від самих перших днів коли-не-коли відбувалося очищення церкви від симулянтів і негідних перебування в ній, що мало найбільш благотворний вплив не лише на саму церкву, але й на все довкілля. Після бурі, якою часто супроводжується “навернення” відступника, моральна атмосфера всього оточення проходить очищення, і навіть глузії бачать, що членство в церкві все-таки щось значить”.
“Фактором, який також сприяв успіху, і про який я пишу, було бездоганне влаштування об’їздів з метою виголошення проповідей. Без сумніву, в тих днях були свої герої та велетні моралі. Вплив сильної, мужньої людини, одержимої думкою, що вона не має тут “постійного місця”, котра нічого не громадить собі на старші літа, не вимагає жодного контракту на своє утримання або платні, котра відмовляється від всього того, що люди прагнуть здобути найбільш жадібним чином, і палає ревністю, яка повинна швидко її поглинути, повинен всюди, де його зауважено, мати тривалий благотворний вплив”.
“Не меншу частку в здобутті свого панівного становища в цій країні відіграли пісні, що їх співали тогочасні методисти. В такому співі, де поважні, розсудливі слова, наповнені змістом віровчення, єдналися з мелодіями, які все ще звучать і надихають, була не лише привабливість гармонії, але й богословське виховання, через котре люди, якими б неотесаними вони не були, знайомилися з головними принципами церкви. Спів правди, звернений до душі дитини чи дорослого, оселяє цю правду з більш впливовою силою, ніж ви можете зустріти це в способах виховання в дитсадках або дошкільних закладах. Ось так, без дебатування, вчення є настільки утверджені в розумі дітей або навернених, що жодна наступна суперечка не може їх захитати. Тепер залишилося показати, що
“Ці елементи успіху вже застаріли, і в методистській
єпископальній церкві запроваджено нові критерії”
“Нехай ніхто не приписує мені ролі хвалька, але радше літописця відомих фактів, оповідача недалекої історії. Що стосується основ вчення, то позиція церкви не зазнала жодної зміни, однак загальна атмосфера і дух, що проявляється практично в усіх її справах, одразу свідчать про присутність сучасного прогресу і багатих на світло нововведень. Характер та зовнішній вид цієї могутньої церкви змінилися настільки, що всі зацікавлені релігійним добром Америки повинні вивчати цю зміну з непідробним інтересом”.
“Вчення про нове народження – що “Вам потрібно родитись згори” – залишається незайманим, але сучасний прогрес віддалив церкву від колишньої вимогливості, яка перешкоджала багатьом добрим людям увійти в її кошару, оскільки вони не могли погодитися з таким вченням і ніколи не пересвідчились в так званій “експериментальній релігії”. Сьогодні універсалісти та унітарії часто перебувають разом у повній згоді, заповзято виконуючи свій обов’язок”.
“Пасторська служба сьогодення, чемна і вишукана, як в провідних церквах, має надто гарні манери, щоб наполягати на “святості” – так, як розуміли цю шляхетну рису батьки, – і проголошує святість в більш широкому значенні, яка не думає 177 нічого злого навіть про людину, яка не є цілком освяченою. Підтримати це вчення таким, яким воно було на старій вузькій стежці, означало б мати вчення, яке не знайде повної підтримки в колах “Шетокве” [“Chautauqua” – інституція, яка набула поширення в кінці 19-го і на початку 20-го століття, і яка передбачала загальну освіту разом з розвагами у формі лекцій, концертів та забав, що часто влаштовувались на вулиці або під навісом, – прим, ред.] або нинішньої “Епвордської ліги”.
“Давні, скромні богослужіння все ще збереглися в сільських місцевостях, натомість в оточенні з високою культурою, де вимагають правильних навиків в музиці, мистецтві та літературі – особливо в міських церквах, – місце добровільної та запальної молитви з вигуками, яка свого часу була такою характерною для батьків, в багатьох випадках займає обміркований, елегантний ритуал. Оспорювати бажаність такої зміни означає ставити під сумнів перевагу культури над неотесаними та грубими звичками”.
“Можливо, що тоді, коли церква перебувала в початковому стані, для її керівників було розсудливим бути такими вимогливими. В той час втрачати було мало-що. Але сьогодні тямущі, обережні та завбачливі особи відмовляються виставляти на небезпеку добробут заможної та впливової церкви сліпим підпорядкуванням себе закону, яке мало б завдати кривди багатим та інтелектуально розвинутим. Якщо люди не є податливими, то такою, напевне, є Євангелія. Церкву створено, щоб рятувати людей, а не відвертати та знеохочувати. Тому наші більш широкі та сучасні ідеї витіснили та перевершили обмежені та егоцентричні уявлення, мов би ми є кращі від інших людей, які мають бути виключені з нашої спільності”.
“Вечері любові з їхнім догматичним упередженням і окремі зібрання в домівках, які для багатьох розумів здалися такими ж непотрібними, як сповіді, в більшості випадків покинуто на користь “Епвордської ліги” та “Товариства Християнських Прагнень” (“Endeavor Society”)”.
“Нинішнє культурне богослужіння набагато більше, ніж будь-коли в історії церкви, погоджується з настановою Вчителя бути “мудрими, як змії, і невинними, як голубки”. Хто ще виявиться настільки безглуздим, на зразок бувалих проповідників, сказати своїм найбагатшим офіційним особам, котрі купаються в розкошах, продати все для Бога та людства і, взявши свій хрест, йти за Христом? Він напевне відійде засумований – я маю на увазі проповідник”.
“Хоча еволюція є законом, а прогрес – паролем, однак завжди 178 оплакуватимуть квапливість та радикалізм, і сучасний методистський проповідник рідко буває винен” в одному і в другому. Різкий, неввічливий проповідник, який звик обвинувачувати Бога любові за Його гнів, відійшов в минуле, поступившись місцем своєму наступнику, дбайливому в манерах, елегантному в мові, котрого думки, емоції та сентименти є поетичними і нікого не ображають”.
“На наступній загальній конференції в 1896 році буде занехаяно часову межу”, згідно якої проповідник може виконувати свої обов’язки п’ять років. На початку він міг послуговувати лише шість місяців; далі термін розширено до одного року, наступно – до двох років, потім – до трьох, і останнім часом – до п’яти. Однак правлячі, більш освічені церковні кола усвідомлюють, що для того, аби її громадський успіх та становище можна було успішно зіставити з пішими церквами, її пасторство має бути незмінним – щоб її сильні проповідники могли стати осередками громадських та літературних кіл. Треба пам’ятати, що обов’язки проповідника сьогодні вже не є такими, як часто бувало – проводити тривалі зібрання і бути євангелістом. Ніхто не бачить цього більш виразно, ніж самі проповідники. Церкви пошукували великих ентузіастів відродження, яких бажали собі за проповідників, тому на щорічних конференціях проповідникам пропонували дати звіт про число навернених за рік. Однак, тепер людьми та священиками керує набагато менш захоплююча та ексцентрична ідея. Великі церкви бажають собі таких служителів, які можуть задовольнити чиїсь естетичні смаки, можуть дати відсіч нападкам сучасного скептицизму і притягнути інтелектуальних та витончених слухачів, хоча на щорічній конференції найбільше робиться наголос на звітуванні проповідника з його місіонерських грошових надходжень. Сучасний методистський проповідник відмінно збирає гроші, проникаючи до самого серця своїх людей так, як він не зробив би цього жодними старомодними пересторогами або закликами”.
” Ці проводирі християнської думки добре завчили великий урок, а саме: що Євангелія ніколи не повинна образити культурний, витончений смак. Для церкви, яка може так гнучко пристосуватися до вимог часу, є радо, з вітаннями широко відчинені брами майбутнього. Який ще девіз може личити їй більше, окрім звістки ангелів, котрі співали: “Мир на землі, добра воля для людей”. Шан. Ч.А. Крейн”.
Наступний витяг зі слів єпископа методистської єпископальної церкви Р.С. Фостера ми взяли з “Gospel Trumpet”. Вони говорять про те саме, тільки іншою мовою – можливо надто зрозумілою для декого, оскільки після цього 179 єпископа змусили піти у відставку – проти його волі і не озираючись на його сльози.
Єпископ Фостер сказав:
“Церква Бога сьогодні домагається прихильності світу. Її члени прагнуть знизити її до рівня безбожності. Бали, театри, художні твори з непристойними сценами, на яких зображене оголене тіло, світські розкоші з усією розпусною моральністю проникають у найдальші закутки церкви; у відповідь на всю оцю світовість християни вдовольняються великим постом, Істер, Великодною П’ятницею та оздобленням церков. Та це старі хитрощі сатани. Юдейська церква наштовхнулася на цей камінь, римська церква розбилась об нього, а протестантська церква швидко прямує до такої самої загибелі”.
“Великими нашими небезпеками є уподібнення себе до світу, нехтування вбогими, заміна побожності її зовнішнім виглядом, занедбаність дисципліни, богослужіння внайми, забруднена євангелія, котрі, якщо їх звести докупи, творять світську церкву. Може здатися майже дивом історії, щоб методистів спіткав власне такий наслідок і щоб ознаки цього мали прийти через сто років від початку їхнього “величного плавання”, та хто, оглядаючись сьогодні довкола, не помітить цей факт?”
“Чи ж методисти не ламають Боже Слово і власний порядок, одягаючись так само екстравагантно і модно, як будь-який інший клас? Чи не прикрашають себе дами, а часто-густо дружини і дочки служителів, “золотом, плетінням волосся та коштовними нарядами?” Чи скромна одіж, на якій наполягали Джон Веслей, єпископ Осбюрі, і яку одягали Гестер Ен Роджерс, Леді Хантінґтон та багато інших відомих нам осіб, не вважається сьогодні в методистських колах фанатизмом? Чи може та чи інша особа, яка йде до методистської церкви в котромусь з наших великих міст, помітити різницю між одягом її прихожан і одягом відвідувачів танцювальних вечорів та театрів? Чи не чути в її музиці світовості? Старанно вичепурені та поприкрашувані церковні хори, які в багатьох випадках не виявляють жодної релігійності, а лише насмішкуватий скептицизм, ретельно опрацьовують малозворушливі художні та оперні вистави, які мають стільки ж спільного з духовним культом, що й з оперою чи театром. Під час таких світських міроприємств духовність замерзає на смерть”.
“Раніше кожен методист відвідував “зібрання” і 180 давав свідоцтво експериментальної релігії. Сьогодні дуже мало відвідує місцеві зібрання, і в багатьох церквах їх просто занехаяли. Завідуючі різними справами, попечителі та керівники церкви рідко відвідують зібрання. Раніше майже кожний методист молився, складав свідоцтво і напучування в зібранні свідоцтв. Сьогодні почути можна зовсім небагатьох. Колись було чути вигуки та віддавання хвали: сьогодні такий вияв священного ентузіазму та радості вважають фанатизмом”.
“Місце релігійних зібрань, зустрічей для духовного пробудження, місцевих зібрань та зібрань молитов бувалих днів зайняли світські вечірки, благодійні акції, фестивалі, концерти і схожі до них речі”.
“Дисципліна методистів справді перетворилася в мертву букву. Її норми забороняють зодягати золото, коштовності або дорогий одяг, однак, ніхто не збирається картати своїх членів за їхнє ламання. Вони забороняють читати книги і захоплювати свою увагу речами, які не сприяють побожності, однак, сама церква відвідує всілякі видовища, веселощі, фестивалі та благодійні акції, які руйнують духовне життя молоді та людей літнього віку. Все це сягнуло настільки далеко, що просто жах”.
“Колишні методистські служителі були охочі жертвувати себе і страждати для Христа. Вони не шукали вигідного та спокійного місця, але нестатку та терпінь. Вони не пишалися високою платнею, гарними будинками і вишуканою паствою, але душами, здобутими для Ісуса. Як все змінилося! Послуговування внайми є кволим, соромливим, підлабузницьким, пристосовницьким – без віри, витривалості та святого впливу. Колишній методизм мав до діла з великою зосередженою правдою. Сьогодні з кафедр переважно проголошують загальні фрази та популярні наративи. Про славетне вчення повноцінного освячення чути не так вже й часто, і ще рідше про нього свідкують з кафедри”.
Хоча чиняться особливі зусилля, щоб в інтересах релігійного союзу здобути симпатію та співпрацю молодих людей церкви – через зближення їх соціально та через уникнення релігійної полеміки і вивчення доктрин, – ще більш спрямовані зусилля чиняться, щоб привести 181 до симпатії з рухом поєднання дорослих членів. Заради цього трудяться і будують плани керівники всіх віровизнань. Численні другорядні зусилля знайшли своє втілення у великому Парламенті Релігій, який відбувся в Чікаґо влітку 1893 року. В очах його організаторів мета Парламенту була дуже конкретною і знайшла своє конкретне вираження. Однак, здається, що маси церковних членів пішли за керівниками без найменшого роздуму над принципом, покладеним в його основу – великим компромісом християнства зі всім, що нехристиянське. Тому сьогодні, коли існує задум розширити рух до меж всесвітньої федерації всіх релігійних угруповань, яку пропонують на 1913 рік, і з огляду на факт, що Християнський Союз активно проштовхують по лінії компромісу, треба, щоб всі, хто прагне залишитись вірними Богу, добре з’ясували для себе принципи, висловлені цими релігійними керівниками.
Шан. Д.Н. Берроуз, доктор богослов’я, провідна особа (Чикаґського) Всесвітнього Парламенту Релігій, зайнятий пропагуванням його розширення, звернувся, за словами одного з журналів Сан-Франциско, до представників релігій з окресленням його особливої ролі в формуванні релігійної єдності таким чином:
“Союз релігій – сказав він коротко, – буде досягнутий одним з двох шляхів. Перше: повинні об’єднатися ті церкви, які мають дуже близьку загальну основу віри та віровчення – наприклад, різні гілки методизму та пресвітеріанства. Наступно, коли секти з’єднаються між собою, протес-тантизм, загально, стане більш згуртованим. Разом з розвитком освіти католики та протестанти побачать, що розбіжності між ними насправді не є вирішальними, і поведуть розмову про возз’єднання. Коли це станеться, союз з іншими, несхожими релігіями [такими як іслам, буддизм, брахманізм, конфуціанство і т.п., тобто язичницькими релігіями] буде лише справою часу”.
“Друге: релігії та церкви можуть з’єднатися в світський союз на етичній основі, як це обстоював м-р Стед (спіритист, загинув на “Титаніку”). Релігійні організації мають спільні інтереси та спільні 182 обов’язки в общинах, в середовищі яких вони існують, і цілком можливо, що вони об’єднаються на федеративній основі заради сприяння цим намірам та заради їхнього здійснення. Особисто я схильний сподіватися союзу, який прийде в результаті першого процесу. Як би там не було, конгреси релігій вже починають набирати контурів. Шан. Т.Е. Сюард повідомляє про щораз більший успіх в Нью-Йорку його “Братерства Християнської Єдності”, в той час, як зовсім недавно в Чікаґо під керівництвом К.К. Бонней організовано велику та енергійну “Асоціацію Сприяння Релігійній Єдності”.
Великий парламент релігій
“Chicago Herald”, прихильно коментуючи поступ Парламенту, написав (помітки курсивом подані нами):
“Ще ніколи від замішання при вежі Вавель ми не мали стількох релігій, стількох віровчень – зібраних пліч-о-пліч, рука в руку і майже серце до серця, – як минулої ночі в цьому величезному амфітеатрі. Ще ніколи, відколи існує запис історії, строкате людство не було з’єднане таким золотим ланцюгом Любові. Народи землі, віровчення християнства, буддисти і баптисти, мусульмани і методисти, католики і конфуціанці, браміни і унітарії, шинто і прибічники єпископальної церкви, пресвітеріани і пантеїсти, монотеїсти і політеїсти, представники усіх відтінків думки та відносин людей врешті зустрілися разом, з’єднані спільними узами взаєморозуміння, гуманності та шани один до одного”.
Наскільки важливо спостерегти факт, що розум навіть цього захопленого прихильника великого Парламенту звернувся в минуле до пам’ятного замішання мов при вежі Вавель! Хіба ж не сталося так, що він підсвідомо впізнав у Парламенті дивовижний позаобраз?
Шан. Берроуз, мову якого ми зацитували попередньо, з ентузіазмом висловився про приятельські стосунки протестантських служителів, католицьких священиків, юдейських рабинів і, фактично, керівників всіх існуючих релігій, про що свідчить їхня кореспонденція, темою якої був великий Чікаґський Парламент. Він сказав:
“Колишня ідея, що релігія, до якої я належу, є єдиною справжньою релігією, вже застаріла. Можна багато-чого навчитися від усіх релігій, і жодна людина не є вартою релігії, яку вона представляє, якщо вона не бажає 183 потиснути руку іншої людини, як свого брата. Хтось сказав, що сьогодні поспіла пора, щоб висунути найкращу релігію. Вже минули часи, коли людина могла зарозуміло твердити про вищість своєї виняткової релігії. Тут, сьогодні, мудрець, вчений і князь Сходу зустрінуться у приятельській розмові з архієпископом, рабином, місіонером, проповідником та священиком. Вони вперше сидітимуть разом у конгресі. Це, сподіваємось, допоможе зламати перепони віровчень”.
Шан. Т. Челмерс з “Церкви Учнів” сказав:
“Цей перший Парламент Релігій, мабуть, станеться провісником ще більшого братерства, яке об’єднає в одній всесвітній релігії все найкраще – до того ж не з однієї окремо взятої, а з усіх великих історичних визнань віри. Може трапитися, що, керуючись більшими сподіваннями, ми потребуватимемо переглянути нашу фразеологію і говоритимемо більше про релігійну, аніж про християнську єдність. Я радію, що всі великі культи мають бути зближені один до одного, і що Ісус займе своє місце в товаристві Ґаутами, Конфуція і Заратустри”.
“New York Sun” в редакторській статті писав на цю тему:
“Ми не можемо докладно ствердити, що саме пропонує здійснити Парламент… Однак, можливо, що в Чікаґо буде дано пропозицію створити свого роду нову, спільну релігію, яка відповідатиме вимогам і включатиме кожну різновидність релігійної та нерелігійної думки. Створити нову, еклектичну релігію, яка б задовольнила всіх довкола, є великою працею, однак в Чікаґо продовжують в неї вірити”.
Було б справді дуже дивно, коли б дух Христа і дух світу виявили несподівану згоду, а ті, хто наповнений протилежним духом, мали б глянути один одному в вічі. Та річ не в цьому. Далі є правдою, що дух цього світу є ворожим для Бога (Як. 4:4); що його теорії і філософії є марними та безглуздими; і що єдине божественне об’явлення, яке міститься в натхнених Писаннях 184 апостолів та пророків, є єдиною божественно натхненою правдою.
Одна зі сформульованих цілей Парламенту, згідно його президента м-ра Боннея, полягала в тому, щоб привести релігії світу разом на асамблею, де “можна було б досягнути спільних цілей, спільної основи для союзу і критично оцінити дивовижний релігійний поступ дев’ятнадцятого століття”.
Справжньою і єдиною метою такого перегляду був, очевидно, намір відгукнутись на духа допитливості цих часів, цієї години суду, щоб показати, можливо якнайкраще, поступ церкви і надихнути надією, що після всіх начебто невдач християнства церква знаходиться напередодні величезної перемоги; що швидко, дуже швидко, місія, на яку вона претендувала, здійсниться у наверненні світу. Тепер зауважте, як вона збирається це зробити, і простежте, що це має бути зроблено не через духа правди та праведності, але через духа компромісу, лицемірства і облуди. Конкретною метою Парламенту було братання та релігійний союз, а прагнення добитись цього на будь-яких умовах виявило себе найбільш відвертим чином. Як вже згадувалося, було навіть бажання переглянути, з метою пристосування до язичницьких релігій, власну термінологію, назвати це релігійною єдністю, облишити нестерпну назву “християнський”, з відвертим задоволенням позбавити Ісуса вищості і скромно поставити Його поруч з язичницькими мудрецями – Ґаутамою, Конфуцієм і Заратустрою. Найбільш помітними ознаками цього великого Парламенту став дух непевності, розгублення, догоджання та загального невір’я з боку християн-протестантів, а також дух хвастощів, давання всім порад і накидання своєї волі з боку римських католиків та представників всіх інших релігій. Його перше засідання відкрито молитвою римо-католицького служителя кардинала Ґіббонса, а останнє засідання закінчено благословенням іншого римського католика – єпископа Кеане. Під час останнього засідання священик шинто з Японії 185 закликав, щоб вісім мільйонів божеств принесли благословення для всього цього строкатого зборища.
Протягом двох попередніх років шан. Берроуз листувався з представницькими особами з числа язичників, які замешкують інші землі, звертаючись до всіх язичницьких священиків і апостолів скрізь у світі з благанням македонця: “Прийдіть… і нам поможіть!” Те, що заклик мав вийти представницьким чином власне з пресвітеріанської церкви, яка протягом кількох минулих років підлягала вогненним випробуванням суду, стало знаменним фактом замішання та неспокою, які панують в цьому віросповіданні і в усьому християнстві. Отже, все християнство вже було готове до цього великого собору.
Сімнадцять днів представники християн всіх віросповідань сиділи разом, радячись з представниками усіляких язичницьких релігій, котрих християнські промовці раз по раз похвально згадували як “мудреців зі сходу” – запозичуючи цей вираз з Святого Письма, де він стосувався зовсім відмінного класу – небагатьох побожних віруючих в Бога Ізраїля і в пророків Ізраїля, котрі провіщали прихід Помазанника Єгови і котрі терпляче вичікували і пильнували за Його приходом, не звертаючи жодної уваги на підступних духів світської мудрості, яка не знає Бога. Тільки для таких справді мудрих та покірних Бог відкрив Своє блаженне послання миру та надії.
Для останнього дня Парламенту обрано тему “Релігійний союз всього людського роду”, під час якої мали обговорюватись “Елементи ідеальної релігії – як на них дивитись і як вони викладені у від-мінних віруваннях” з наміром визначити “характерні риси остаточної релігії” і “центр майбутньої релігійної єдності людства”.
Чи можливо, щоб християнські (?) служителі були неспроможні, за їхнім власним свідченням, визначити в цей останній день, що саме має бути осередком релігійної єдності, або якими мають бути характерні риси ідеальної релігії? 186 Чи справді вони аж так бажають “всесвітньої релігії”, що для досягнення цього готові пожертвувати деякими або навіть усіма принципами справжнього християнства і, коли треба, самою назвою “християнська”? “Навіть так”, – признаються вони. “Устами твоїми суджу Я тебе, рабе лукавий і лінивий!” – каже Господь. Попередні дні конференції були присвячені для викладення змісту різних релігій їхніми шанованими представниками.
Задум був зухвалий та ризикований, але він повинен був відкрити очі кожної справжньої Божої дитини на декілька фактів, які були відверто очевидними, а саме: (1) номінальна християнська церква, сподіваючись вистояти, дійшла до останньої крайності своєї надії, знаходячись перед проникливим судом цього дня, коли “в Господа пря із народом Своїм”, номінальним духовним Ізраїлем (Мих. 6:1,2); (2) замість відвернутися від свого відступництва, нестачі віри, відсутності запалу та побожності і шукати можливості повернутися до божественної милості, представники номінальної церкви намагаються через того чи іншого роду союз та співпрацю підтримувати один одного і просять підтримки язичницького світу допомогти їм протистояти суду Господа, який викриває помилки їхніх людських віровчень і їхніх перекручень Його славного характеру; (3) вони готові поступитися Христом і Його Євангелією, щоб тільки здобути приязнь світу та його винагороду в вигляді влади та впливу; (4) їхнє засліплення є таким, що вони не можуть відрізнити правду від неправди, або духа правди від духа світу; і, врешті, (5) вони вже згубили з-перед очей вчення Христа.
Немає сумніву, що тимчасова допомога прийде саме з тих джерел, звідки вони її так захоплено чекають, але це буде лише підготовчий крок, який втягне весь світ під неминучий осуд Вавилону, примушуючи царів, купців та стерників 187 усієї землі плакати і голосити над цим великим містом (Об. 18:9, 11,17-19).
Спостерігаючи за подальшим ходом великого Парламенту, нашу увагу особливим чином привертає кілька знаменних особливостей: (1) дух і стан непевності та угодництва номінального християнства, за винятком католицької та греко-католицької церков; (2) самовпевненість та догматичний характер католицизму і всіх інших релігій; (3) зауважені язичницькими мудрецями різко окреслені відмінності між тим, чого навчає християн Біблія, і тим, чого навчають християнські місіонери різних сект християнства, котрі разом з Бі6лією занесли в чужі землі нерозсудливі та суперечливі віровчення; (4) оцінка язичниками місіонерських зусиль та майбутні перспективи таких зусиль в їхніх землях; (5) вплив Біблії на численних людей в чужинних землях – незалежно від її хибного тлумачення тими, хто її туди приніс; (6) теперішній вплив і можливі наслідки великого Парламенту; (7) його загальні аспекти з пророчої точки зору.
Поступаючись правдою
Великий релігійний Парламент був скликаний християнами – християнами-протестантами; він проводився на землях, де сповідують протестантські погляди, під головуванням і за вказівками протестантських християн, так що протестантів можна вважати відповідальними за все, що на ньому відбувалося. Варто зауважити, що нинішній дух протестантизму є духом компромісу та віро-ломства. Цей Парламент був готовий скомпрометувати Христа та Його Євангелію заради приязні антихриста та язичництва. Почесне вступне та заключне слово було надано представникам папства. Варто також згадати, що в той час, як представники різних язичницьких народів детально 188 представили все різноманіття своїх переконань віри, не було жодного систематичного представлення самого християнства в жодному з його аспектів, хоча християни виступили з різними темами. Як дивно, що таке зібрання недогляділо і проігнорувало таку можливість проголошення Євангелії Христа інтелігентним та впливовим представникам язичницького світу! А може визнані представники Христової Євангелії засоромилися Євангелії Христа? (Рим. 1:16) Римські католики мали найбільшу участь в викладенні тематики, бувши представлені в сесійних виступах в Парламенті не менше шістнадцяти разів.
І це ще не все: знайшлися в ньому і такі визнавці християнства, котрі палко захопилися спростуванням його фундаментальних вчень – розповідаючи представникам язичників про свої сумніви щодо безпомилковості християнських Священних Писань, кажучи, що Біблійні описи треба приймати з великою обережністю, допускаючи їхню помилковість, що вчення Біблії мають бути доповнені людськими аргументами та філософією і повинні прийматися в тій мірі, в якій погоджуються з останніми. Були і такі, котрі, називаючи себе православними християнами, заперечували вчення про викуп, який становить єдиний фундамент справжньої християнської віри; ще інші заперечували падіння людини, проголошуючи опозиційну теорію еволюції – що людина ніколи не була створена досконалою, що вона ніколи не зазнала падіння, і, в кінцевому рахунку, вона не потребувала жодного відкупителя, що від свого створення в дуже убогому становищі, далекому від “образу Бога”, вона поступово піднімалася вверх і далі перебуває в процесі еволюції, законом якої є виживання найсильнішого. Власне цей погляд, зовсім проти-лежний Біблійному вченню про викуп та реституцію, виявився найбільш популярним.
Нижче подаємо кілька коротких витягів, які свідчать про духа компромісу протестантського християнства – в їхньому ставленні до великої системи антихриста, церкви Риму, і до нехристиянських вірувань.
Послухаймо д-ра Ч.А. Бріґса, професора Пресвітеріанської Теологічної Семінарії, котрий виступив проти Священного Писання. Головуючий, д-р Берроуз, представив цього джентльмена як особу, “для котрої ерудиція, відвага і вірність своїм переконанням принесла високе становище у всесвітній церкві”, і котру зустрінуто гучними оплесками. Він сказав:
“Все, що ми можемо приписати Біблії, це натхненість та докладність пропонованих нею релігійних нотацій. Бог є правдивий і не може обманювати; Він не може збити з пуття або звести Свої створіння. Та коли безконечний Бог промовляє до обмеженої людини, чи повинен Він говорити слова, які є непомильні? [Яке безглузде питання! Якщо Бог не говорить правду, тоді, зрозуміло, Він є неправдивий]. Це залежить не тільки від того, що говорить Бог, але й від того, що чує людина, а також від засобів спілкування між Богом і людиною. Однак, є потреба звернути увагу на вміння людини прийняти це слово, перш ніж можемо бути певні, що його передано правильно. [Цей “ерудований і шанований” (?) професор-теолог мав би пам’ятати, що Бог був спроможний вибрати належні знаряддя передавати через них Свою правду, а також попередньо її представляти; те, що Він так вчинив, є цілком очевидне для кожного щирого дослідника Його Слова. Такий аргумент, задля руйнування вірогідності Священного Писання, є простою відмовкою і стався образою для інтелігентної та освіченої аудиторії]. Натхненність Святого Писання не йде в парі з його непомильністю щодо кожної подробиці”.
Послухаймо шан. Теодора Мунґера з Нью-Гавен, котрий розвінчав Христа і вивищив на Його місце жалюгідну людську немічність. Він сказав:
“Христос є кимось більше, ніж просто юдеєм, вбитим на Голгофі. Христос є людством, що розвивається під силою та милістю Бога, тому будь-яка книга, яка є натхнена цим фактом [не фактом, що Ісус був помазаним Сином Божим, а що Христом, Помазаником, є все людство в процесі еволюції] належить до християнської літератури”.
Він навів приклад Данте, Шекспіра, Ґете, Шеллі, Метью Арнольда, Емерсона та інших, додаючи:
“Література, з небагатьма винятками, – тобто вся натхнена література – міцно спирається на людство, чинячи це на етичній основі і для етичних цілей, і власне це є суттю християнства… Геологія, яка робить натиск на незрівнянного Бога, Котрий сидить над світом і плете прядиво його подій, не знаходить відгуку в тих розумах, котрі прагнуть виразити себе в літературі. Поет, геній, людина широкого, універсального мислення проходить повз це. Вони стоять надто близько Бога, щоб бути зведеними таким представленням Його правди”.
Говорить шан. д-р Рексфорд з Бостон (універсаліст):
“Я б хотів, щоб ми всі могли признати, що щире шанування подекуди і скрізь у світі є справжнім шануванням… Я припускаю, що домінуючим, хоч неписаним, віровченням теперішньої пори, є те, що коли скрізь у світі будь-який шанувальник культу кланяється перед Найкращим, що він визнає, і самовіддано прямує до найчистішого світла, яке сяє для нього, він має доступ до найвищих благословень неба”.
Безперечно, він торкнувся найчутливішої ноти теперішніх пануючих релігійних почуттів; але чи так звертався апостол Павло до шанувальників “Незнаного Бога” на Марсовому Полі? Чи захищав Ілія служителів Ваала? Апостол Павло говорить, що єдиний доступ до Бога є через віру в Христову жертву за наші гріхи; ап. Петро каже: “Бо під небом нема іншого Ймення, даного людям, що ним би спастися ми мали” (Дії 4:12; 17:23-31; 1 Цар. 18:21,22).
Послухаймо шан. Лаймена Еббота, редактора “Outlook” і колишнього пастора церкви в Плімут, Бруклін, Нью-Йорк, який стверджує про наявність у всій церкві божественного натхнення, яке Новий Заповіт дав нам через Христа і дванадцятьох апостолів, щоб Божа людина була до всякого доброго діла готова (2 Тим. 3:17). Він сказав:
“Ми не думаємо, що Бог промовляв тільки в Палестині і тільки до декого в цій тісній околиці. Ми не думаємо, що Він був велемовний в християнстві і мовчазний деінде. Ні, ми віримо, що Він є Богом, Який промовляє протягом всіх часів і віків”.
Але як Він промовляв до пророків Ваала? Він не об’явив Себе нікому окрім Свого вибраного народу – буквального Ізраїля Юдейського віку і духовного Ізраїля Євангельського віку. “Тільки вас Я пізнав зі всіх родів землі” (Ам. 3:2; 1 Кор. 2:6-10).
Лист від леді Сомерсет (Англія), прочитаний президентом Берроузом після його люб’язного вступу, засвідчив про наступну поступку для церкви Риму:
“Я симпатизую кожному зусиллю, яким людей можна спонукати думати разом про те, в чому вони погоджуються, а не в чому ворогують… Єдиний шлях з’єднатися – ніколи не згадувати предметів, які незмінно викликають протиріччя. Очевидно, головним з них є єпископство, що склалося історично, однак, факт, що архієпископ Ірланд вірить в це, а я ні, думаю, не перешкодить цьому великому і доброму прелату допомогти мені з усього серця – не як жінці-протестанту, але як борцеві за тверезість. Та сама річ справдилася в Англії в стосунку до тамтешнього розпачливого проводиря кардинала Меннінґа і є сьогодні правдою щодо монсеньйора Нуґента з Ліверпуля, всім відомого та улюбленого священика народу. Одностайність думки щодо практичних обрисів золотого правила, про яке негативно висловлювався Конфуцій і позитивно – Христос, приведе нас всіх до одного табору”.
Доктрина спокутування чужої вини згадувалася дуже рідко, а багатьма просто відсувалася вбік, як пережиток минулого, як річ недостойна всесторонньо освіченого дев’ятнадцятого століття. Лише кілька голосів піднялися на її захист, та оскільки вони становили переважну меншість в Парламенті, то ці погляди відверто не бралися до уваги. Шан. Джозеф Кук був одним з цієї меншості, а його зауваження були опісля піддані критиці і відверто засуджені з кафедри в Чікаґо. В своєму зверненні м-р Кук сказав, що християнська релігія є єдино правильною релігією, а прийняття її – єдиним засобом подбати про щасливість після смерті. Звертаючись до одного з пер-сонажів Шекспіра за ілюстрацією дієвості поєднання в справі очищення навіть найогидніших гріхів, він сказав:
“Візьмемо леді Макбет. Яка релігія може очистити її криваву правицю? Ось питання, яке я задаю для чотирьох континентів та морських островів. Якщо ви не можете дати відповідь, то в цей Парламент релігій ви не прибули з серйозними намірами. Я звергаюсь до ісламу. Чи можете ви очистити її праву руку від крові? Я звертаюсь до конфуціанства та буддизму. Чи можете ви змити кров з її руки?”
Даючи на це відповідь після засідання Парламенту, шан. Дженкін Ллойд Джонс, пастор Церкви Всіх Душ, Чікаґо, надзвичайно зацікавлений Парламентом, сказав:
“Для того, щоб ми могли виявити аморальність спокутування чужої вини – цього підступного задуму “дивись на Ісуса і будеш спасенний”, що ним цей великий бостонський оратор взявся викликати замішання і ляк в представників інших вірувань та форм мислення в Парламенті, – нам треба детально вивчити характер вчинку, вдачу цієї жінки, котрій він пообіцяв швидке звільнення, якщо тільки вона “дивитиметься на хрест”. Цей поборник ортодоксії обурено кинув в обличчя представників всіх релігій світу твердження, що вже з самої природи речей “неможливо комусь ввійти в царство небес, якщо він не народиться знову” через Христове поєднання – це надприродне спокутування, яке через очищення зробить її закривавлену руку білою, а самого злочинця – святим. Я ось що хочу сказати про таке християнство: я радий, що у це все не вірю; я звертаюсь до всіх, хто любить моральність, до всіх приятелів справедливості, до всіх віруючих в безконечного Бога, котрих бажанням є чесність, а передбачливість котрих оглядається за праведністю, відкинути це. Такий “план спасіння” не лише не має обґрунтування, але є аморальним. Він деморалізує і є оманою та пасткою в цьому світі, незалежно від того як буде в прийдешньому… Я відвертаюсь від Голгофи, якщо мій погляд туди залишає мене настільки самолюбним, щоб просити спасіння, котре позоставляє принца Сідарта поза небом, і в якому леді Макбет чи якась інша душа з закривавленими руками залишається навіки”.
Пізніше в тій самій церкві відбулось “засідання представників східної платформи”, на якому згаданий шановний (?) 193 джентльмен зачитав вибрані уривки зі слів Заратустри, Мойсея, Конфуція, Будди, Сократа і Христа – все це з наміром показати універсальність релігії, – після чого до присутніх звернувся представник вірменської католицької церкви. Після цього звернення репортер написав у громадській пресі:
“М-р Джонс сказав, що він мав необачність запитати єпископа Кеане з Католицького університету в Вашінґтоні, чи той пішов би на таке засідання і прийняв таку радикальну платформу. Єпископ відповів з посмішкою, що він міг би піти в Дебюк, або, принаймні, був би спокушуваний піти туди. “Тоді я запитав його – сказав м-р Джонс, – чи він пропонуватиме це іншим”. Єпископ відповів: “Ви не повинні аж так квапитися. Ми ладимо собі щораз краще. Можливо мине не так вже й багато часу, перш ніж я зможу це зробити” *(Однак Рим наступно вирішив, що Парламент в Чікаґо не виправдав його довір’я, ані не став популярним серед його прибічників, і проголосив, що в майбутньому папісти не матимуть нічого до справи з таким мішаним Парламентом. Не бракує явних доказів папського незадоволення і в стосунку до тих римських прелатів, котрі відіграли визначну роль в Чікагському Парламенті. Отже, всю славу протестанти можуть взяти для себе!).
“Римсько-католицька церква – продовжив м-р Джонс, – керована такими людьми як кардинал Ґіббонс, архиєпископ Ірланд та єпископ Спалдінґ, радить собі дуже добре, і ці особи підштовхують всіх нероб до праці. Люди кажуть нам, що ми віддали Парламент релігій католикам – з одного боку, і поганам – з другого. Що ж, послухаймо тепер наших приятелів поган. Слово “поганин” вже не має того значення, що раніше, і я дякую за це Богу”.
Проф. Генрі Друммонд був у програмі виступів в Парламенті на тему християнства та еволюції, та оскільки він не зміг прибути, його доповідь прочитав д-р Брістоль. В ній він сказав, що набагато краще зрозуміння генезису та природи гріху може, щонайменше, змодифікувати деякі зусилля позбутися його – тим самим зневажливо висловившись на рахунок вчення про поєднання, яке його еволюціоністська теорія чинить безвартісним та зайвим”.
Кілька захисників віри
Посеред цього духа компромісу, такого самовпевненого і такого промовистого, було справжнім відсвіженням знайти нечисленних представників християнського протестантизму, котрі мали моральну відвагу перед лицем численної опозиції – прихованої та відвертої – захистити віру, раз передану святим; однак, навіть вони виявляють ознаки збентеження, бо не бачать божественного плану віків і важливого зв’язку між фундаментальними вченнями християнства та усією чудовою системою божественної правди.
Проф. В.Ч. Вілкінсон з університету в Чікаґо мав доповідь на тему “Стосунок християнства до інших релігій”. Для роз’яснення християнства він спрямував своїх слухачів до Писань Старого та Нового Заповітів, а також згадав непримириме ставлення християнства до всіх інших релігій, котрі просто зобов’язані бути фальшивими, якщо тільки воно є правдивим, і до особливого ствердження нашим Господом Своєї сили спасати, як бачимо це з наступних висловів:
“До Отця не приходить ніхто [а значить ніхто не може бути спасенний], якщо не через Мене”.
“Я – хліб життя”.
“Коли прагне хто – нехай прийде до Мене та й п’є!”
“Я Світло для світу”.
“Я – двері вівцям”.
“Усі, скільки їх перше до Мене приходило, – то злодії й розбійники”.
“Я – двері: коли через Мене хто ввійде, спасеться”.
“Ось – сказав він, – кілька прикладів сказаного Ісусовими устами про Його єдине, виняткове претендування Самому бути Спасителем людини”.
“На це можна відповісти: Та Ісус сказав: “І, як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну”, отже, в нас є підстава вірити, що численні душі, які заплутались в чужих релігіях і які свідомо чи несвідомо є притягнені до Ісуса, є спасенні незалежно від неприязності їхнього релігійного оточення”.
“Звичайно, я з цим погоджуюсь; мені приємно, що вчення християнства є власне таким. [Але ця надія походить швидше від доброти серця, аніж від знання божественного плану спасіння. Проф. Вілкінсон не зміг побачити, що притягнення світу до Христа належить до Тисячолітнього віку, що сьогодні відбувається лише притягнення Церкви, і що знання Господа – притягуюча сила тепер – буде дієвою силою також тоді: “Бо пізнанням Господньої слави наповнена буде земля, як море вода покриває” – Ав. 2:14]. Я лиш прошу постійно мати на увазі, що в даний час ми не говоримо про поширення користей, які походять від Ісусової виняткової могутності спасати, а лиш прямо питаємо: Чи вважає християнство, що нехристиянські релігії мають яку-небудь частку в тому, щоб спасати? Іншими словами, чи є де-небудь в Святому Письмі показано, що Ісус здійснював Свою спасенну силу – в більшій чи меншій мірі – через релігії осторонь Своєї власної? Якщо і знаходиться який-небудь натяк, яка-небудь тінь натяку – в Біблії, в Старому та Новому Заповіті, – що звертався б в напрямку ствердної відповіді на це питання, то, признаюсь, я ніколи досі його не зустрічав. Натомість, я знаходив достатньо неприхованих натяків, які свідчать цілком протилежне”.
“Я відчуваю потребу просити вас звернути увагу, що сказане мною в цій доповіді не треба помилково розуміти як намагання від імені християнства принизливо потрактувати будь-які достоїнства окремих людей з-посеред інших народів, які піднялись до великих етичних висот без допомоги з боку історичного християнства у вигляді його Нового або Старого Заповітів. Але тут я завдаю собі мороки говорити не задля людей – чи то всіх разом чи когось окремо, – а лише спрямовую вас до роздумів над ставленням християнства до нехристиянських релігій”.
“Облишмо оцінювання безпосередніх висловлювань Ісуса і звернімось частково до тих, кому Ісус, згідно Нового Заповіту, передав, як Своїм представникам, право промовляти з такими ж повноваженнями, які мав Сам. Говорячи загально про прихильників поганських релігій, один з них вжив такої мови: “Називаючи себе мудрими, вони потуманіли, і славу нетлінного Бога змінили на подобу образу тлінної людини, і птахів, і чотириногих, і гадів”.
“Людина, птахи, звірі, плазуни – ось чотири категорії, які умістилися на наступних щаблях, і які, мабуть, вказують на всіляку різновидність форм поганської релігії, з якою християнство – древнє чи сучасне – ввійшло в історичні стосунки. Наслідки, котрі прийшли, як покарання з боку ображеного, ревнивого Бога євреїв та християн за виродження притаманного людині інстинкту віддавання шани нетлінному Богу, за профанацію самої ідеї, свого часу непорочної в серці людини, є описані ап. Павлом словами, зміст яких – саркастичний, дошкульний, ущипливий, припікальний, мов клеймо, – зробив їх знаменитими і загальновизнаними: “Тому то й видав їх Бог у пожадливостях їхніх сердець на нечистість, щоб вони самі знеславляли тіла свої. Вони Божу правду замінили на неправду, і честь віддавали, і служили створінню більш, як Творцеві, що благословенний навіки”.
“Я залишу цитату незакінченою. Решта уривку перераховує добре відомі подробиці, які заслуговують на ганебний осуд, – настільки добре відомі, що вони є переконливим звинуваченням проти древнього поганського світу. Жодного натяку на виняток, який в цих засуджених релігіях був би на користь чогось хоч трохи доброго або, принаймні, не вкрай поганого; жодної придатності, жодного пом’якшення для пропонованого вироку. Звідусіль важкі стусани, нищівний прилюдний осуд. Жодної думки на рахунок правдивості в тих чи інших випадках і жодного можливого для прийняття прихованого шанування – несвідомого та невпізнаного під фальшивими постатями. Неможливо навіть побачити, щоб ті чи інші ідолопоклонники, коли йдеться про небагатьох найбільш проникливих з-посеред них, робили якусь різницю між ідолом, котрому вони служать, і єдиним нетлінним ревнивим Богом, про котрого ці поодинокі ідолопоклонники кажуть, що Він усього лиш символічно представлений в ідолі, якому вони показним чином віддають шану. Жодної згадки про ініціативні, більш просвітлені душі, котрі шукають та знаходять виразнішу релігію у таємничих “містеріях”, осторонь опошленого простолюду. Християнство 197 не залишає жодної лазівки для втечі засудженим та аморальним антихристиянським релігіям, з якими воно тепер спілкується. Замість цього воно виявляє огульне засудження [осуд], кидаючи його величчю своєї сили, мов роздвоєні блискавки, на тих, котрі непоправно винні в згаданому гріху – віддавання шани богам, іншим від справжнього Бога”.
“Жодного ласкавого пом’якшення у вигляді запевнення і навіть жодної надії, що милостивий Бог ласкаво прийме до вух формально принесену комусь іншому шану мов би вона насправді, хоча й з хибної уяви, належалась саме Йому. Така ідея, справедлива чи несправедлива, не є біблійною. Вона справді є антибіблійною, а, отже, антихристиянською. Християнство не заслуговує похвали за такого роду ліберальність. Що стосується виняткових, невід’ємних, неподільних прерогатив Бога, християнство, треба щиро визнати, є тісно обмеженою, вимогливою, суворою, ревнивою релігією. Сократ міг бути пробачений за те, що, помираючи, велів пожертвувати Ескулапу півня; водночас християнство, біблійне християнство, не дає навіть тіні натяку припустити, щоб такий чин ідолопоклонства з боку Сократа був вжитий Богом для вшанування, яке було б Йому до вподоби”.
“Ап. Петро сказав: “Пізнаю я по правді, що не дивиться Бог на обличчя, але в кожнім народі приємний Йому, хто боїться Його й чинить правду”.
“Боязнь Бога передусім і подальше чинення правди – ось риси, які завжди і всюди є властиві людині, приємній Богу. Боятись Бога в зрозумінні християнства очевидно не означає віддавати шану комусь іншому, крім Нього. Людина може бути приємною Богу в міру того, як вона поз-бувається панування над собою язичницької релігії і перетворюється – не з її допомогою, а всупереч їй, – у неперевершене знаряддя істинного віддавання шани Богу”.
“Отже, чи можна сказати про будь-яку язичницьку релігію, що вона є правдивою релігією але недосконалою? Християнство відповідає: “Ні!” Воно говорить словами необмеженої, нічим не зв’язаної надії, про тих – принаймні про деяких з них, – котрі ніколи не чули про Христа. Ці слова християни любовно пеститимуть і триматимуться за них заради їхньої неоціненної вартості. Та не думаймо помилково, що вони повинні мати якесь відношення до неправдивих релігій людства. Ці релігії Біблія ніде не представляє як патетичні, котрі частково послідовно, хоча й помацки, йдуть за Богом. Кожна з них і всі разом вони є показані прямуючими помацки вниз, а не 198 вгору. Згідно християнства, вони є перешкодою, а не допомогою. Їхні прихильники хапаються за них, мов потопаючий хапається в розпачі за коріння та виступи скал, які ще більше тягнуть його на дно річки. Правда, яка є в фальшивій релігії, може допомогти, але це станеться завдяки правді, а не фальшивій релігії”.
“Згідно християнства, фальшива релігія напружує всі свої сили, щоб задушити, вбити правду, яка в ній знаходиться. Звідси бачимо історичний занепад, показаний в першому розділі Послання до Римлян, якому загально підлягають фальшиві релігії. Коли б вони прямували вгору, то ставали б дедалі кращими. Коли ж, як навчає ап. Павло, вони насправді стають дедалі гіршими, це діється тому, що вони прямують додолу”.
“Отже, ставленням християнства до релігій, інших від себе, є загальна, повна, довічна, непримиренна ворожість, тоді як скрізь усюди до всіх людей, не виключаючи при цьому жодним чином прихильників фальшивих релігій, є повне прихильності, повне прощення та миру ставлення до будь-кого, хто його прагне [прийняти]. Скількох вдасться знайти, котрі його прагнутимуть [прийняти], є проблемою, яку християнство залишає невирішеною”.
Шан. Джеймс Девін з Нью-Йорк Сіті також виступив на тему послання християнства до інших релігій, виразно представивши вчення про викуп дорогоцінною кров’ю Христа. Він сказав:
“Ми прийшли до наступної фундаментальної правди християнського вчення – до таємничого вчення про примирення. Гріх є фактом незаперечним. Усі його бачать і всі признають. Він свідчить сам про себе. Більше того, він є перепоною між людиною та її Богом. Гріх з його огидністю, з його бунтарством, його жахливою деградацією і безнадійною руїною та божественна святість не можуть співіснувати в жодній системі морального урядування. Бог не може бути толерантним до гріха, не може до нього пристосуватись або знайти для нього місце в Своїй присутності. Він не може дебатувати над ним, Він зобов’язаний його покарати. Він не може йому поступитися, а зобов’язаний посадити його на лаву підсудних. Він не може не помічати його, а зобов’язаний його побороти. Він не може дати йому моральний статус, а зобов’язаний видати осуд, на який він заслуговує”.
“Поєднання є дивовижним засобом Бога виправдати всіх одночасно, ще перед існуванням всесвіту, є Його довічним ставленням до гріха через добровільне прийняття на Себе, в дусі пожертвування, покарання за нього. Власне це Він чинить в особі Ісуса Христа. Факти 199 Христового народження, життя, смерті і воскресіння займають своє місце на сторінках справжньої історії, а моральна цінність та умилостивлююча дієвість Його досконалої слухняності та жертовної смерті стали незбагненною складовою безмежної вартості в процесі відновлення стосунку грішника до його Бога”.
“Бог вважає Христа як заміну. Заслуга Його слухняності та вивищена благородність Його жертви є досяжні для віри. Покірливий, повний каяття і свідомий власної нікчемності грішник приймає Христа як свого відкупителя, свого заступника, свого спасителя, і через просту віру в надійність Його запевнень та обітниць, що ґрунтуються на Його спокутній, посередницькій праці, приймає від Бога, як дар найвищої любові, всі користі Христової посередницької праці. Це є Божий шлях до мети прощення і примирення. Це – Його шлях бути справедливим і одночасно виправдовуючим грішника. Ще раз перед нами постає таємниця мудрості в її найвеличнішому викладенні”.
“Це і є серце Євангелії. Воно б’ється незбагненною любов’ю, пульсує невимовним щемінням божественного зцілення; воно має життєво важливий стосунок до всього механізму урядування, своєю прихованою активністю воно вислизає перед допитливим людським поглядом; але воно посилає життєдайну кров, що пливе крізь історію і дає християнству його надзвичайну життєвість та невмирущу силу. Оскільки християнство виключає гріх з цієї проблеми, то її розв’язання стає повним та остаточним”.
“Християнство зобов’язане промовляти в імені Бога. Воно завдячує Йому своїм існуванням і виявляє глибоку таємничість своєї гідності та сили. Було б зухвальством, щоб воно промовляло виключно на власну відповідальність, або ж тільки в ім’я розуму. В нього немає жодної філософії еволюції для обговорення. Воно може запропонувати тільки послання від Бога. Само в собі воно не є філософією, воно є релігією. Воно не народилося з землі, а є витвором Бога. Воно не виходить від людини, але є від Бога, є сповнене життя завдяки Його силі, є пильноване Його любов’ю, сумирне від Його доброти, променіюче Його світлом, перебуває під доглядом правди, є послане з Його зверненням, натхнене Його енергією, невимовно збагачене Його мудрістю, повне дарів духовного зцілення і могутнє в своїх найвищих повноваженнях”.
“Його місія між людьми, де і коли б ми не зустрілися з нею, є такою піднесеною, як саме творення, дивовижною, як духовне існування, і повною 200 таємничості, як сама вічність. Воно знаходить свій фокус, своє променіюче джерело в особі свого великого об’явителя і вчителя, на Котрого, перед Його приходом, вказував кожний перст ясніючого світла, і від Котрого, після Його втілення, засяяв весь блиск сьогодення”.
“Його дух є сповнений простої щирості, піднесеного почуття гідності і приємної безкорисності. Воно прагне швидше наділяти благословеннями, аніж закликати до протистояння. Воно прагне не обстоювати себе, а ділитися власними користями. Воно домагається не здобуття найвищих почестей, а здобуття власного шляху до серця. Воно не шукає нагод для глузування, для приниження або зневажливого трактування свого опонента, а нагод для підкорення любов’ю, для приваблення власною неперевершеністю і витіснення власною незрівнянною вищістю. Воно нездібне на духа суперництва, бо виходить з власного незаперечного права панувати. Воно не користується глузуванням, може обходитися без презирства, не носить зброї насильства, не захоплюється дискусіями, нездатне на шахрайство чи обман і відкидає святенництво. Воно завжди сполягає на притаманні йому достоїнства і ґрунтує свої твердження на своєму праві бути вислуханим і знайти поважання”.
“Його дивовижне свідчення є швидше винятком, аніж правилом. Це був знак, щоб підтримати хитку віру. Це була поступка, вчинена в дусі поблажливості. Чуда однаково наводять думку про помилування і проголошують величність. Коли ми роздумуємо над невичерпністю джерел божественної сили і легкістю, з якою знаки і чуда могли багаторазово бути повторені в незбагненній різноманітності, що дивує уяву, ми усвідомлюємо собі сувору економію енергії і виразну відмову від імпозантності. Таємниця історії християнства – це ощадливість, з якою християнство використовувало власні можливості. Однак, випробуванням для віри, яке часто боляче переносити, є очевидна нестача запалу, пориву і непереборної сили в відверто повільній ході нашої священної релігії”. [Власне так неминуче має бути з тими, котрі ще не прийшли до знання божественного плану віків.]
“Безперечно, Бог мав для цього Свої причини, та ми не можемо не спостерегти в християнстві духа 201 надзвичайної стриманості, дивовижної наполегливості, м’яких розмов напівголосно, цілеспрямованого самовладання. Воно не “кричить і не кличе, і на вулицях чути не дає свого голосу”. Століття приходять і відходять, а християнство торкнулося лише деяких земель, і там, де воно здобуло доступ, все видозмінюється. Воно, здається, нехтує матеріальним заохоченням і зараховує для себе лише ті перемоги, які здобуто через духовну спільність з окремими душами. Його стосунок до інших релігій характеризувався особливою стриманістю, а його розвиток позначився ненав’язливою гідністю, яка узгоджується з величною поставою Бога, його автора”.
“Отже, ми маємо рацію, коли говоримо про духа цього послання, як цілком вільного від банального почуття суперництва, що знаходиться осторонь використання ефектних та облудних методів, нескінченно далекого від усіляких явних вигадок та акторства, цілком вільного від святенництва та двоєдушності, без жодних прагнень мати щось спільне зі світською владою або галасливим довкіллям, дбаючи більше про впливове місце в чиємусь покірному серці, аніж про владне становище на королівському троні, сповненого рішучості домагатися ніжної відданості душі і дбати про моральну перебудову характеру для того, щоб цей дух і принципи могли керувати духовним життям людини”.
“Отже, воно промовляє до інших релігій з повною відвертістю та простотою, що ґрунтується на власному беззастережному праві бути вислуханим. Воно признає безсумнівну щирість особистого переконання і палке бажання багатьох зосереджених душ – котрі, мов мешканці Афін, “шанують навмання”, – вести моральну боротьбу; воно застерігає, переконує і наказує, оскільки це його право; воно промовляє, як чинив ап. Павло в присутності освічених язичників на Марсовому полі, про призначений день, в котрому світ має бути суджений, і про “людину”, котра має його судити; воно відлунює і знову повторює свій сталий, непохитний заклик до каяття; воно вимагає прийняття своїх моральних норм; воно наполягає на покорі, відданості, пошануванні та скромності”.
“Все це воно чинить благородним і непохитним 202 тоном спокійної наполегливості. Часто воно підпирає власні твердження аргументами, відозвами та делікатними нагадуваннями; однак, через все це і у цьому всьому треба побачити чистий, лункий, домінуючий тон безкомпромісної настійливості, який виявляє найвищу особисту волю, що породила християнство і в імені якої воно завжди промовляє. Воно передає своє послання з виглядом непорушної впевненості та спокійного самовладання. Жодної стурбованості відсутністю прецеденту, жодних зайвих турбот про зовнішні обставини, жодної потреби протегування, жодного негідного духа конкуренції. Натомість воно промовляє зі свідомістю простої, природної, незрівнянної і незбагненної вищості, яка швидко роззброює суперників і остаточно викликає захоплення та примушує підкоритися серця, вільні від злоби та обману”.
Між цими шляхетними висловлюваннями на захист правди був також виступ графа Бернсторфа з Німеччини. Він сказав:
“Я вірю, що тут немає нікого, хто б думав несерйозно про свою власну релігію [хоча ще перед закриттям парламенту він напевне дізнався протилежне; натомість процитоване було сказане ще на початку]. Щодо себе, скажу, що я є тут як окрема особа – християнин-євангеліст, і я б ніколи не став моєю ногою в цьому Парламенті, коли б вважав його чимось на зразок згоди – що всі релігії є рівні, і треба тільки бути щирим та відвертим. Я не можу з чимось таким погодитись. Я вірю, що правдивою є тільки Біблія, а протестантське християнство є єдино правдивою релігією. Я не бажаю собі жодного компромісу”.
“Не можна заперечити, що ми, котрі зустрілися в цьому Парламенті, є поділені на основі великих та важливих принципів. Ми визнаємо, що ці розбіжності неможливо подолати; але ми зустрілися переконані, що кожен має право на власну віру. Ви запросили сюди всіх, котрі є щирими захисниками власної віри. Я, зі свого боку, стою перед вами з таким самим бажанням, яке спонукувало Павла, коли він стояв перед представниками римського двору та перед Агріппою, юдейським царем. Дав би Бог, щоб всі, хто чує мене сьогодні, були частково, а то й цілком такими як я. Я не можу сказати, “крім цих кайданів”. Дякувати Богу, я є вільний, за винятком всіх хиб та недосконалостей, котрі є в мені і котрі перешкоджають мені охопити умом моє віровчення так, як я хотів би”.
“Для чого ми в такому випадку зустрічаємось, якщо не можемо виявити терпимості? Так от, вираз “терпимість” вживається різним чином. Якщо слова короля Пруссії Фрідріха – “В моїй державі кожен може йти до неба 203 на свій власний спосіб”- вживаються як максима в керуванні державою, тоді ми не можемо відгукнутися про них надто похвально. Однак, скільки пролитої крові, скільки жорстокості уникнув би світ, коли б скористався ними. Та коли вони виражають релігійну байдужість, що панує протягом цього останнього століття на дворі монарха, котрий був приятелем Вольтера, ми не повинні їх приймати”.
“Св. Павло в своєму Посланні до Галат відкидає всяке інше вчення, навіть коли б його навчав ангел з неба. Ми, християни, є слугами нашого Господа, живого Спасителя. Ми не маємо жодного права компрометувати правду, яку Він нам довірив – чи то думати про неї легковажно, чи замовчувати послання, передане через нас для людства. Але ми зустрічаємось разом, намагаючись здобути один одного для свого віровчення. Чи не стане цей парламент парламентом війни, а не миру? Чи не віддалить він нас одне від одного замість зблизити? Я думаю, що ні – якщо тільки ми міцно триматимемось правди, що наші величні життєво важливі вчення можна захистити та розповсюдити лише духовними методами. Чесна боротьба духовною зброєю не вимагає віддалення воюючих сторін, навпаки, вона часто зводить їх ще ближче”.
“Я думаю, що ця конференція, якщо тільки великий принцип [релігійної свободи] знайде загальне схвалення, зробить достатньо, щоб назавжди закарбувати згадку про себе на сторінках історії. Одне єдине світло дедалі роз’яснюється в кожному серці, і дев’ятнадцяте століття принесло в цьому відношенні значний прогрес; однак, ми ризикуємо вступити в двадцяте століття ще перед тим, як цей великий принцип релігійної свободи знайде своє загальне схвалення”.
У видимому контрасті з загальним духом Парламенту була промова м-ра Ґранта з Канади. Він сказав:
“Мені здається, що ми повинні починати цей Парламент Релігій не зі свідомістю, що ми чинимо велику річ, а з покірного та скромного визнання гріха та невдачі. Чому мешканці світу ще не схилились перед істиною? Це наша помилка. Апостол Павло, споглядаючи назад на століття дивовижної, Богом керованої історії, спостеріг, як ключ до всіх її провідних засад, таке: що Єгова увесь день простягав Свої руки неслухняним та перекірливим людям, навіть якщо завжди була рештка праведних. Ізраїль, як народ, не розумів Єгови, а тому не спромігся зрозуміти своєї надзвичайної місії”.
“Коли б св. Павло був тут сьогодні, чи не сказав би він таких самих гірких слів про дев’ятнадцяте століття християнства? Чи не сказав би він, що ми були горді за наше християнство, замість дозволити цьому християнству упокорювати нас та розпинати; що ми хвалилися християнством, мов би ми заволоділи ним, замість дозволити йому заволодіти нами; що ми розлучили його з моральним та духовним ладом світу, замість побачити, що воно є власне тим, що глибоко пронизує, пояснює, звершує і засвідчує цей лад; і що ми приховали його славу і затаїли його силу. Цілий день наш Спаситель казав: “Я руки Свої простягав до людей неслухняних і суперечних”. Та єдиною, невід’ємною умовою подальшого успіху є зрозуміння нами причини нашої невдачі, визнання її нашим покірливим, скромним, повним каяття і слухняності розумом і готовність йти вперед з невгамовною західною мужністю та вірою, поступаючи надалі по-іншому”.
Коли б ці настрої знайшли свій відгук в великому Парламенті! Але ж ні. Зі свого боку він відзначався великою хвалькуватістю щодо “дивовижного релігійного поступу дев’ятнадцятого століття”; і як показали наступні засідання Парламенту, цілком вірним було початкове враження графа Бернсторфа, що Парламент означав відвертий компроміс християнських принципів та вчення.
Відмінне становище католицизму, язичництва і протестантського християнства
У видимому контрасті зі скептицизмом протестантського християнства перебувало упевнене та наполегливе обстоювання з боку католицизму та різних язичницьких релігій. Ніхто з них не сказав жодного речення проти авторитету своїх священних книг; вихваляючи та наполегливо рекомендуючи свої релігії, вони зі здивуванням прислуховувались до скептичних та атеїстичних промов протестантських християн проти християнської релігії та проти Біблії, до якої навіть язичники виявили більшу повагу.
На доказ здивування чужинців від почутого про стан справ між християнами, цитуємо уривок з опублікованого звернення одного з делегатів Японії на великому мітингу в Йокогама, влаштованому з нагоди їхнього повернення і бажання почути розповідь. Промовець сказав:
“Коли ми отримали запрошення відвідати Парламент Релігій, наша буддистська організація не хотіла посилати нас як своїх представників. Переважна більшість вважала, що це – хитрий крок з боку християн затягти нас туди і наступно виставити на посміховисько або ж спробувати нас навернути. Отже, ми поїхали кожен особисто. Але нас чекала приємна несподіванка. Всі наші припущення виявилися хибними. Парламент скликано тому, що західні народи прийшли до усвідомлення непереконливості та безглуздя християнства і насправді хотіли почути від нас про нашу релігію і довідатись, яка релігія є найкращою. Немає кращого місця в світі для поширення вчень буддизму, ніж Америка. Християнство є лише прикрасою для американського суспільства. Зовсім мало людей вірить в нього глибоко. Переважна більшість християн впивається спиртним, чинить різні відверті гріхи і живе дуже розпутним життям, натомість їхня віра є надзвичайно поширеною і становить оздобу для суспільства. Однак, відсутність її впливу свідчить про її слабкість. Зустріч показала велику перевагу буддизму над християнством, а сам факт скликання такої зустрічі показав, що американці та інші народи Заходу втратили віру в християнство і були готові прийняти вчення нашої вищої релігії”.
Нічого дивного, що при завершенні виступу один японський християнин сказав: “Як могли американські християни зробити таку велику помилку, влаштувавши отаку зустріч і завдавши християнству такої ж шкоди, як оці мітинги ще завдадуть Японії?”
Ті, котрі добре знайомі з історією і характером цієї могутньої антихристиянської сили, церкви Риму, з якою протестанти наполегливо шукають зв’язків, котрі дивляться відкритими очима на її теперішню діяльність, знають, що її 206 серце і вдача залишилися незмінними. Кожен, хто так чи інакше є поінформований, добре знає, що греко-католицька церква підтримала та схвалила, а то й взагалі стала підбурювачем переслідувань російських юдеїв, “штундистів” та всіх інших християн, котрі, прокинувшись від засліплення та пересудів грецької церкви, шукають і знаходять Бога та правду завдяки вивченню Його Слова. Переслідування, підбурені греко-католицькими священиками та продовжені поліцією, мають найбільш жорстокий та огидний характер. Проте пошуки єдності та співпраці з обома системами – римською та греко-католицькою церквою, – а також з усіма формами язичницького забобонництва та неуцтва ведуться найбільш наполегливим чином.
Густа темрява язичництва, з яким християни прагнуть знайти згоду
Про густу темряву язичництва, з яким християни так палко прагнуть сьогодні співпраці та взаєморозуміння, ми можемо здобути деяку уяву з обурливого заперечення д-ра Пентекоста проти критичного тону, який дозволили собі деякі чужинці в стосунку до християнства та християнських місій. Він сказав:
“Я вважаю, було б прикрістю, коли б що-небудь мало перетворити дискусії в цьому Парламенті в серію прямих та зустрічних звинувачень; тому ми, християни, сидимо терпеливо і вислуховуємо від деяких представників релігій Сходу потік критики про наслідки діяльності християнства. Наприклад, на нашу адресу зараховано нетрі Чікаґо та Нью-Йорка, огидне зіпсуття, яке кидається в очі навіть цим чужинцям, котрі є нашими гостями, а також аморальність, пияцтво, вуличні скандали, вбивства та злочини в середовищі злочинних класів. Християнство звинувачується в недоліках конгресу та уряду Англії та Америки. Торгівля опіумом, спиртними напоями, недодержання домовленостей, нелюдяні, варварські закони проти китайців і т.п. – все це висунуто як звинувачення проти християнської церкви”. [Якщо ж християни твердять, що згадані народи є християнськими, 207 то чи можуть вони свідомо докоряти язичницьким представникам, що язичники думають і судять про них саме так?]
“Мабуть, цілком зайве казати, що все згадане – тобто неморальність, пияцтво, злочини, відсутність братерства та самолюбна жадоба різних згубних предметів торгівлі, завезених нашими країнами на Схід, – перебуває осторонь християнства. [Але ж ні, якщо тільки ці народи є християнськими. Говорячи таке, церква стає відповідальною за гріхи цих народів і справедливо за це звинувачується.] Церква Христа копітко працює день і ніч, щоб виправити та усунути згадані злочини. Одностайний голос християнської церкви засуджує торгівлю опіумом, торгівлю спиртним, акти деспотизму проти китайців, а також всі форми порочності та жадоби, на які ремствують наші приятелі зі Сходу”.
“Ми погоджуємось, щоб нас критикували; та коли пригадую факт, що ця критика частково виходить від осіб, котрі представляють систему релігії, храми якої, керовані священними брамінами найвищих каст, є монастирями системи цілеспрямованої, свідомої розпусти і розбещеності, паралелі якої не знайти в жодній країні Заходу, то відчуваю, що мовчання означає згоду. Я міг би завести вас в десять тисяч храмів (їх є, мабуть, більше) в кожній частині Індії, при яких є від двохсот до чотирьохсот жриць, чиє життя не є таким, яким мало б бути”.
“Я бачив це на власні очі, і ніхто в Індії не може цього заперечити. Коли ви розмовляєте про це з брахманами, то вони кажуть, що це частина їхньої системи для простолюду. Пам’ятайте, що ця система є повноважною інституцією релігії індусів. Достатньо глянути на огидні різьблення на храмах – індуїстських та буддистських, – на потворні символи древніх систем, вшановуючих фалос, як найпопулярніші об’єкти поклоніння в Індії, щоб бути враженим зіпсуттям цих релігій. Пам’ятаймо, що їх не лише толерують, але вони є постановлені, спрямовувані і пильновані жерцями релігії. Лише безсоромні малюнки і зображення часів древньої Помпеї можуть зрівнятися непристойністю з речами, які відкрито можна бачити в індійських храмах та біля них”. 208
“Це вже, мабуть, трохи занадто, що ми повинні вислуховувати критику, яку ці представники індуїзму звертають проти безбожної частини мешканців західних країн, коли вони самі проживають в схожих велетенських будинках зі скла, кожен з яких будувався і знаходиться під опікою та захистом проводирів їхньої релігії”.
“Ми чули досить багато “про батьківство Бога та братерство людей”, як про одне з головних вчень релігій Сходу. Можу ствердити, що мені ніколи не вдалося знайти – а я переглянув художні твори по всій Індії – жодного тексту в жодній зі священних індуїстських книг, який виправдовував би або хоч робив натяк на вчення про “батьківство Бога та братерство людей”. Це чистісінький плагіат в стосунку до християнства. Ми раді, що вони це запозичили і зуміли цим скористатися. Як може брамін, дивлячись з відчуттям огиди на всіх людей нижчих каст і особливо на нещасних парій, вважаючи їх при цьому іншим видом створінь, що походять від мавп та бісів, наважитись сказати нам, що він вірить в батьківство Бога та братерство людей? Якщо брамін вірить в братерство людей, то чому він заперечує різні суспільні вигоди та звичайнісіньку прихильність для людей інших каст, а також для своїх західних братів, котрих він так радо хапає в ласкаві обійми свого віднайде ного вчення про батьківство Бога та братерство людей?”
“Якщо в Індії все-таки існує якесь братерство людей, то навіть найбільш недбалий спостерігач не вагатиметься сказати, що він не зустрічав жодних сестринських відносин. Нехай відповідь на ці слова дасть невимовний страх, якому підлягають в Індії жінки-індуски”.
“Доки англійський уряд не наклав міцну руку на древній індуїстський релігійний звичай самоспалювання вдів, сотні вдівіндусок щороку з готовністю кидалися у похоронні вогнища для їхніх померлих чоловіків, де потрапляли в обійми полум’я, яке спалювало їхні тіла, щоб лиш не віддати себе невимовному жаху живого пекла індуїстського вдівства. Нехай наші приятелі індуси скажуть нам, що саме їхня релігія зробила для вдів-індусок і особливо для малолітніх вдів, в котрих, мов у злочинців, виголено голови, здерто прикраси, котрих одягнено в лахміття і понижено до рабського становища, гіршого, ніж можемо собі уявити, котрі виконують в сім’ї найважчу і найбруднішу роботу, і нерідко є використовувані ще гіршим, огиднішим чином. Отже, до такого рівня та становища бідні вдови є понижені за згодою індуїзму. 209 Лише два роки тому до Британського Парламенту звернено апеляцію прийняти новий суворий закон, який “піднімає вік отримання згоди на шлюб” до дванадцяти років, тобто до часу, коли індус має законне право вступати в шлюб зі своєю малолітньою дружиною. Християнські госпіталі, переповнені покаліченими малими дівчатками, що ледве вийшли зі свого дитинства, стали настільки глумливим фактом, що уряд змушений був втрутитися і зупинити ці злочини, які чинилися в ім’я релігії. В результаті Індію охопило таке велике заворушення, що з’явились побоювання неминучої релігійної революції, яка майже завжди веде до заколоту”.
“Наші східні приятелі критикували нас, що ми судимо з незнання та з упередження, бо під час недавнього опитування – на початку цього Парламенту – лише п’ять осіб змогли признатися, що вони прочитали Біблію Будди; звідси прийнято, що наші міркування є безпідставними і неспра-ведливими. Таке саме опитування можна було б провести в Бірмі або на Цейлоні і майже ствердно сказати, що крім жерців не так вже й багато зуміє признатись, що вони читали свої власні священні книги. Індуїстські Бадас є предметом великої шани. Ніхто, крім браміна, не може навчати їх, але ще менше може їх читати. Перед тим, як християнські місіонери завітали до Індії, санскрит був практично мертвою мовою. Якщо ж індійські священні книги все таки перекладено на місцеву мову чи передано західним народам, то це сталося завдяки тому, що християнські місіонери і західні науковці наново їх відшукали, відкрили, переклали і вивели на світло дня. Простий індієць, який здобув західну освіту, знає зі санскриту тільки ті частини тексту, які європейські або західні науковці переклали на англійську або місцеву мови. Простолюд – дев’яносто дев’ять осіб зі ста – знайомий лише з традицією. Тепер порівняймо цю мертву винятковість індійських релігій з фактом, що християни переклали свою Біблію на більш ніж триста мов та діалектів і розповсюдили її сотнями мільйонів екземплярів між усіма племенами, 210 язиками та народами землі. Ми схиляємось перед світлом, але здається, що Біблії Сходу більше полюбляють темряву, аніж світло, бо не стерпіли б світла широкої публікації”.
“Новий, кращий Індуїзм сьогодення розвивається під впливом християнського оточення, але він ще не досяг того етичного рівня, який дає йому право читати мораль християнській церкві. Доки Індія не очистить своїх храмів від бруду, гіршого ніж Авгієвий, а її жерці та вчені індуси не зречуться і не засудять жахливих актів та вчинків, зроблених в ім’я релігії, нехай вона стримається від повчання інших людей та народів”.
Язичницькі реформатори шукають Бога
В той час, як християнство позувало перед представниками світу язичництва, хвалячись своїм релігійним поступом і не знаючи, що воно “мізерне, і вбоге, і сліпе, і голе” (Об. 3:17), помітно позна-чилося відверте, протилежне прагнення декого в язичницьких землях шукати Бога; при цьому варто звернути особливу увагу на заповзятливість, з якою вони сприйняли і посередньо піддали критиці непослідовність християн.
Під час двох талановитих звернень делегатівіндусів ми спостерегли для себе вартий подиву рух в Індії, який дає нам деяку уяву про темряву язичницьких земель, а також про вплив нашої Біблії, занесеної туди місіонерами. Біблія робить справу, для якої конфліктуючі віровчення, що її супроводжують і намагаються пояснити, вчинили багато перешкод, та якої не змогли знищити. Про схожі умови ми чуємо також з Японії. Нижче пропонуємо витяги з трьох звернень, знаменних своєю відвертою щирістю, вдумливістю та ясністю думок, які показують надзвичайно серйозні наміри язичницьких реформаторів, котрі шукають Бога, гадаючи, чи їм часом не пощастить Його знайти. 211
Голос з Нової Індії
М-р Мозумдар звернувся до асамблеї таким чином:
“М-Р ПРЕЗИДЕНТ, ПРЕДСТАВНИКИ НАРОДІВ ТА РЕЛІГІЙ: Брама-Сомай, Індія, яку я маю честь представляти, є новою спільнотою; наша релігія є новою релігією, але вона приходить здалека, з далекої древності, від самого коріння нашого національного буття – сотень століть тому”.
“Шістдесят три роки тому вся земля Індії переповнилася могутнім протестом. Галасливі суперечки в середовищі строкатого політеїзму розірвали тишу небес. Плач вдів, щобільше, голосний лемент нещасних жінок, яких насильно спалювано на погребальних стосах разом з їхніми мертвими чоловіками, осквернив святість Божої землі. Ми мали буддійську богиню країни, матір народу з десятьма руками, що тримала в кожній руці зброю для захисту своїх дітей. Ми мали білу богиню знання, що грала, перебираючи струни мудрості, на своїй Вені – струнному музичному інструменті. Була тут також богиня доброї долі, що тримала в руках не ріг, а корзину достатку, благословляючи народи Індії; був також бог з головою слона і бог, що їхав верхи на павичі, і ще тридцять три мільйони богів та богинь. В мене є своя теорія міфології індуїзму, але зараз не час цим займатися”.
“Серед гамору і протиріч політеїзму та суспільного зла, серед усієї пітьми тих часів повстала людина, брамін чистої крові та роду, котрого ім’я було Рая Рам Доган Рой. Перш ніж він став дорослою людиною, він написав книгу, в якій засвідчив фальшивість всякого політеїзму і правду про існування живого Бога. Це принесло переслідування на його голову. В 1830 році ця людина заснувала спільноту, відому як Брама-Сомай – спільноту шанувальників одного живого Бога”.
“Брама-Сомай заснувала монотеїзм на основі натхнених древніх священних книг індуїзму – Ведів та Упанішадів”.
“З часом, як рух набував поширення, 212 члени спільноти почали мати сумніви, чи священні книги індуїзму є справді непомильні. Їм здалося, що в душі вони чують голос, який спочатку кволо тут і там суперечив Ведам та Упанішадам. Якими повинні бути наші теологічні принципи? На яких принципах має стояти наша релігія? Незначний акцент, з яким спершу було поставлене питання, ставав все голоснішим і голоснішим, все більше озиваючись луною в міцніючій релігійній спільноті, аж врешті перетворився в найбільш практичну з усіх проблем – на якій книзі має ґрунтуватися вся правдива релігія?”
“Коротко кажучи, вони прийшли до висновку, що неможливо аби священні книги індуїзму мали бути єдиним записом правдивої релігії. Вони спостерегли, що хоч священні книги індуїзму містять деякі правди, їх не можна вважати єдиним непомильним критерієм духовної реальності. Отже, через двадцять один рік після заснування Брама-Сомай довелось відмовитись від непомильності священних книг індуїзму”.
“Постало наступне питання. Чи немає інших священних писань? Чи ж не казав я вам котрогось дня, що на імператорському троні Індії сьогодні сидить християнство з Євангелією Миру в одній руці та зі скіпетром цивілізації в другій? Біблія проникла в Індію. Біблія є книгою, яку людство вже не може ігнорувати. Тому, усвідомлюючи, з одного боку, великий вплив священних книг індуїзму, нам, з іншого боку, залишається лише визнати вплив та авторитет Біблії. В 1861 році ми опублікували книгу, в якій витяги з усіх священних писань були представлені в книжковій формі, щоб їх читати під час наших урочистостей. Це не християнські місіонери звернули нашу увагу на Біблію; це не мусульманські мулли показали нам чудові тексти Корану; це не були зороастристи, котрі проголошували нам велич свого Зенд-Авеста, але в наших серцях був Бог необмеженої дійсності, джерело натхнення всіх книг – Біблії, Корану, Авести, які звернули нашу увагу на величні речі, виявлені в описах святих діянь, що відбувались скрізь усюди. Ми зрозуміли ці факти через Його керівництво та Його світло, і наша теологічна основа була закладена на скелі безкінечної, вічної реальності”.
“Чи була це теологія без етики? Чим є натхненість цієї книги або ав-торитет цього провісника без особистої святості – без чистоти цього храму, вчиненого Богом? Незадовго після того, як ми впорались з нашою теологією, довелось стати 213 лицем до лиця перед фактом, що ми не є добрими людьми, святими, з чистим розумом, і що довкола нас, в наших будинках, в наших національних звичаях, в побудові нашого суспільства є незліченні лиха. Отже, Брама-Сомай звернула свою руку, щоб реформувати суспільство. В 1851 році відсвятковано перший змішаний шлюб. В Індії змішаний шлюб означає шлюб між особами, які належать до різних каст. Каста – це щось на зразок Китайської стіни, яка оточує кожну родину, кожну малу спільноту, і поза межі якої не може вийти жоден найсміливіший чоловік чи жінка. В Брама-Сомай ми запитали: “Чи має ця Китайська стіна назавжди ганьбити свободу Божих дітей?” Ні, поламаймо її, геть з нею, нехай вона забирається.”
“Далі, мій шановний наставник і приятель Кешу б Чундер Сен домовився, що повинен відбутися шлюб між особами різних каст. Браміни були ображені. Мудреці потрясали своїми головами; навіть керівники Брама-Сомай знизували плечима і запихали руки в кишені. “Ці молоді заколотники – казали вони, – збираються запалити вогонь в цілому суспільстві”. Але мішаний шлюб все-таки відбувся, а також влаштовано шлюб однієї вдови”.
“Чи ви знаєте, що означає бути вдовою в Індії? Буває, мале дівча десяти чи дванадцяти років втрачає свого чоловіка ще навіть добре з ним не познайомившись, і від цього вразливого віку аж до дня смерті воно переходить через самоприниження, аскетизм, злидні, самотність і неласку, почувши про які у вас поповзуть по тілу мурашки. Я не схвалюю і не розумію поведінки жінки, котра бере шлюб один раз, потім другий, ще пізніше – третій і четвертий раз – стільки разів, скільки є пір року. Я справді не розумію поведінки таких чоловіків та жінок. Але я думаю, що коли мала дитина одинадцяти років втрачає особу, яка зветься її чоловіком, від чого потрапляє в жалюгідне становище довічного вдівства, яке спадає на неї лихами, що стали б ганьбою навіть для злочинця, це є великою нелюдяністю, якої не вдасться так швидко позбутися, власне звідси мішані шлюби та шлюби вдів. Таким чином, ми захопилися проблемою поліпшення суспільних та побутових відносин, в результаті чого в Брама-Сомай швидко стався поділ. Ми, молоді люди, з усією нашою суспільною реформою, вимушені були піти і радити собі так, як це тільки було можливо найкраще. Коли згадані суспільні реформи були частково довершені, постало ще інше питання”.
“Ми видали заміж вдову; ми запобігли спалюванню вдів; а як з нашою власною чистотою, освяченням нашого власного сумління, відродженням нашої власної душі? Як бути з прийняттям нас перед жахливо величний трибунал Бога необмеженої справедливості? Суспільна реформа та чинення громадського добра є розумними самі по собі тільки тоді, коли вони перетворюються у всеохоплюючий принцип особистої непорочності та святості душі”.
“Друзі мої, признаюсь, мене часто охоплює страх, коли я споглядаю на умови в європейському та американському суспільстві, де ваша праця є такою урізноманітненою, такою обширною, що ви поринули в неї і маєте зовсім мало часу думати над великими справами відродження, особистого освячення, випробування, суду і прийняття Богом. Це – питання всіх питань”.
“Після завершення справи нашої суспільної реформи ми опинились перед іншою великою проблемою: Як відродити цю духовно занепалу природу; яка свята вода очистить цю осквернену святиню до її нового, бездоганного вигляду? Яка річ може покласти край всім оцим мотивуванням, жаданням, згубним потягам, тваринним впливам і вчинити людину тим, чим вона була – бездоганним дитям Бога, як був Христос і всі духовно відроджені люди? Першим принципом має бути теологічний принцип, далі – моральний, а на третьому місці – духовний принцип Брама-Сомай: благочестя, каяття, молитва, віддавання хвали, віра, повне, абсолютне сполягання на духа Бога і на його рятівну любов”.
[Цей язичницький філософ тільки частково бачить чим є гріх, про що свідчить його вислів “бездоганним дитям Бога, …як були всі духовно відроджені люди”. Він не бачить, що навіть найкращі з упавшого роду є далекими від того, щоб справді бути незаплямованими, бездоганними, досконалими; отже, всі вони потребують для свого виправдання заслуги Христової досконалості та Його пожертвування Себе заради гріху. Він говорить про молитви, про віру і т.д., а також про милосердя 215 Бога, та поки що не навчився, що справедливість є фундаментом, який лежить в основі всіх Божих справ, і що лише через заслугу Христової жертви Бог може бути одночасно справедливим і виправдовуючим грішників, які вірять в Христа, покриваючи їх Христовим великим поєднанням за гріх, звершеним вісімнадцять століть тому – раз за всіх, – про що буде свідкуватися всім у властивому часі.]
“Моральні прагнення не означають святості; бажання бути добрим ще не означає бути добрим насправді. Віл, котрий несе на своїй спині кілька центнерів цукру, не може скуштувати навіть крупинки солодощів, які тиснуть на нього нестерпним тягарем. Отже, всі наші прагнення, всі наші благі наміри, всі наші солодкі мрії і пишні проповіді, сказані чи вислухані – з пильною увагою чи з сонними очима – ніколи не вчинять життя досконалим. Благочестя, молитва, безпосереднє сприйняття Божого Духа, єдність з Ним, повне приниження перед Його величчю, побожний запал, благочестива схвильованість, одухотворене поринання в думки, життя і ходження в Бозі – ось таємниця особистої святості. І, врешті, на третьому етапі нашої діяльності нормою нашого життя стає духовне збудження, тривале благочестя, могутній запал, глибокі роздуми і нескінченне самоприниження – не лише перед Богом, але й перед людиною. Бог є невидимий, однак це нікому не шкодить і не зменшує пошани, якщо тільки людина говорить до Бога: “Я – грішний, пробач мені”. Але вчинити своє визнання перед людиною, принизити себе перед своїми братами та сестрами, витерти порох зі стіп святої людини, відчути себе мізерним, не вартим уваги в священному Божому зібранні – це вимагає трохи самоприниження, трохи моральної відваги”.
“Останнім принципом, про який я повинен згадати, є прогресивність Брама-Сомай”.
“Християнство проголошує славу Бога; індуїзм говорить про Його безконечне, вічне верховенство; іслам стверджує вогнем та мечем всемогутність Його волі; буддизм говорить, який Він повний миру та радості. Бог є Богом всіх релігій, всіх віровизнань, всіх земель, всіх священних книг, і наш поступ полягає в узгодженні цих різних систем, 216 цих різних пророцтв, різних шляхів розвитку в одну велику систему. Тому нова релігійна система в Брама-Сомай називається “Нова Епоха”. Християнин говорить захоплено про християнство, те саме говорить єврей про юдаїзм, мусульманин про Коран, зороастрист про Авесту. Християнин вихваляє свої принципи духовної культури, те саме чинить індус і мусульманин”.
“Але Брама-Сомай приймає і лагодить всі ці повчання, системи, принципи, вчення і порядок, єднаючи їх в одну систему, і в ньому полягає її релігія. Протягом десяти років мій приятель Кешуб Чундер Сен, я та інші апостоли з Брама-Сомай подорожували від села до села, від провінції до провінції, від континенту до континенту, проголошуючи цю нову епоху та гармонію всіх релігійних пророцтв і систем для слави одного правдивого, живого Бога. Але ми є підлеглим народом, ми є неосвічені, не маємо здібностей, в нас немає накопичених коштів, щоб притягнути людей слухати наше послання. Цей величний Парламент релігій ви скликали в належний час, і послання, яке ми вже не могли розповсюджувати, ви взяли в свої руки для пропагування”.
“Я не приїхав на засідання цього Парламенту ані як простий дослідник, ані як людина, яка намагається виправдати свою власну систему. Я приїхав як учень, як послідовник, як брат. Нехай ваша праця благословиться процвітанням, і нехай буде вивищене не тільки ваше християнство і ваша Америка, але нехай найвищу похвалу почує також Брама-Сомай; а ця вбога людина, котра здолала такий далекий шлях, прагнучи вашої симпатії і вашої доброзичливості, нехай відчує для себе належну винагороду”.
“Нехай поширення “Нової Епохи” перейде до вас і вчинить вас наши-ми братами і сестрами. Представники всіх релігій, нехай всі ваші релігії зіллються у Батьківство Бога і братерство людей, щоб могло сповнитися пророцтво Христа, щоб могла сповнитися надія світу, і щоб людство могло статися одним царством разом з Богом – нашим Отцем”.
Перед нами чітке викладення мети і сподівань цих заїжджих філософів; і хто скаже, що вони занедбали скористатись своїми можливостями? Якщо перед Парламентом ми вже чули багато про батьківство Бога і братерство духовно невідроджених людей – 217 без жодної свідомої потреби Спасителя, Відкупителя, щоб вчинити залагодження несправедливості і відкрити “нову й живу дорогу [повернення до Божої сім’ї] …через завісу, цебто через тіло Його”, то відтоді прочули про це ще більше. Якщо перед Парламентом ми чули про поправу суспільства шляхом моральних реформ на противагу відкупленню дорогоцінною кров’ю, то ще більше почули про його без-Христову релігію опісля. Це – кінцева стадія занепаду під час останніх днів Євангельського віку. Він триватиме і збільшуватиметься; Святе Письмо каже, що “впаде тисяча з боку від
тебе”; апостол Павло наполягає: “Тому-то візьміть повну зброю Божу, щоб ви могли встояти в день лютий” (Кул.); а об’явитель Іван багатозначно запитує: “…і хто встояти може?” Весь зміст Святого Письма вказує, що воля Бога є в тому, щоб велике випробування прийшло тепер на всіх, котрі називаються йменням Христа, і що всі широкі маси визнавців – “куколю” – мають відпасти від спо-віданої ними віри в викуп-жертву, вчинену нашим Господом Ісусом раз за всіх, бо вони ніколи не прийняли цієї Правди з любови до неї (2 Сол. 2:10-12).
Голос з Японії
Коли Кінза Рінґе М. Хараі, вчений японський буддист читав проповідь на тему “Дійсний стосунок Японії до християнства”, брови деяких християнських місіонерів, що знаходилися на сцені, відверто зморщилися, а голови захиталися в несхваленні. Буддист скерував свої ущипливі докори проти фальшивих християн, котрі вчинили стільки, щоб перешкодити праці поширення Євангелії в Японії. В доповіді говорилося:
“Є дуже мало країн в світі, котрі бувають так хибно зрозумілі, як Японія. Серед нескінченних несправедливих звинувачень найбільш помилковим є представлення релігійних поглядів моїх спів¬вітчизників, натомість весь народ засуджено як язичницький. Але чи вони є язичниками, чи поганами, чи ще чимось іншим, факт є фактом, що від початку нашої історії Японія приймала всі вчення з відкритим розумом; повчання, 218 які прийшли ззовні, змішалися з місцевою релігією, досягнувши повної згоди, що можна побачити на прикладі численних храмів, збудованих в ім’я істини і пов’язаних з назвами буддизму та шинтоїзму. Це можна побачити на прикладі спорідненості вчителів конфуціанства, таоїзму чи інших “измів”, жерців буддизму та шинтоїзму; це можна побачити на прикладі окремих японців, котрі віддають шану всім вченням, згаданим вище; це також можна побачити на прикладі особливого планування японських будинків, що переважно містять дві кімнати, одна з яких є мініатюрним буддистським храмом, а інша – невеличким шинтоїстським місцем поклоніння, перед яким сім’я вивчає ті чи інші уривки текстів обох релігій. Насправді ця “штучна” релігія є характерною рисою японців, і я не вагатимусь назвати її японізмом”.
“Але ви заперечите і скажете: “Чому, в такому випадку, ваш народ не прийняв християнство так само тепло, як інші релігії?” Це, власне, і є питання, яке я хочу особливим чином вам представити. Існує дві причини, чому християнство не прийнято так само сердечно. Ця велика релігія широко розійшлася в нашій країні, однак в 1637 році християнські місіонери, об’єднавшись з наверненими, спричинили трагічний та кривавий бунт проти країни. Це підштовхнуло до думки, що наміром місіонерів було поневолити Японію їхньою власною батьківщиною. Обуренню Японії не було меж, і правління Шоґуна потребувало цілий рік, щоб придушити цей жахливий, чужовладний заколот. Для тих, хто звинувачує нас, що наша батьківщина заборонила хри-стиянство – не тепер, а в минулому віці, – я відповім, що це не виникло з релігійної або расової антипатії, але з наміру запобігти наступному повстанню; щоб захистити нашу незалежність, ми були змушені заборонити проголошення євангелій”.
“Коли б наша історія не мала жодного такого літопису спустошень іноземцями під облудною зовнішністю релігії, і коли б наш народ не мав жодного вспадкованого страху і упередження до назви “християнство”, воно могло б потрапити в щирі обійми всього народу. Але цей інцидент відійшов у минуле, і ми можемо його забути. Однак, немає нічого нерозсудливого в тому, що в розумі мешканців Сходу неминуче постає жахаюче підозріння, або, як ви скажете, упередження, що християнство є знаряддям 219 пограбування, якщо загально визнано факт, що деякі впливові народи християнства поступово вторгаються на Схід, – тим більше, якщо такі факти щоденно доводяться до нашого розуму, повертаючи незатерті спогади минулих історичних подій. Обставини, про які я маю говорити, виникають з нашого особистого досвіду, і, власне, на них я хочу звернути увагу не лише Парламенту, але й всього християнства”.
“З 1853 року, коли комодор Перрі прибув до Японії як представник президента Сполучених Штатів Америки, всі західні народи почали краще пізнавати нашу країну; були широко відкриті нові порти, а також скасовано заборону проголошення євангелій – так як це було перед християнським заколотом. Згідно конвенції в Єддо, тепер Токіо, в 1858 році, досягнено домовленості між Америкою, Японією та європейськими державами. Це був час, коли наша країна ще перебувала під феодальним правлінням, а оскільки ми понад два століття знаходилися в ізоляції – після християнського заколоту в 1637 році, – дипломатія виявилася чимось зовсім новим для феодальних чиновників, котрі цілком довірилися західним народам і без будь-яких змін прийняли кожний пункт угоди, запропонованої іноземними урядами. На основі угоди ми опинилися в дуже некорисному становищі; серед статей є дві найсуттєвіші, які позбавляють нас наших прав та привілеїв. Перша – це екстериторіальність західних народів в Японії, внаслідок чого всі спірні питання про особисті права чи права власності між підвладними західних народів в моїй країні, а також між ними та японцями підлягають юрисдикції властей західних держав. Інша – стосується тарифу, який, за винятком 5 відсотків від вартості товару, ми не маємо права накладати там, де могли б властиво це зробити”.
“Було також домовлено, що кожна зі сторін цієї угоди, попередивши іншу сторону один рік наперед, 220 може вимагати перегляду угоди 1 липня 1872 року або після цієї дати. Отже, в 1871 році наш уряд почав вимагати перегляду угоди, і відтоді ми постійно домагаємось цього, але іноземні уряди просто ігнорували наші прохання, чинячи усілякі виправдання. Одна частина угоди між Сполученими Штатами Америки і Японією стосовно тарифу була анульована, за що ми щиро вдячні добросердному американському народу; але з прикрістю хочу сказати, що жодна європейська держава не пішла в цьому напрямку слідами Америки, і наші права щодо тарифу залишилися в такому ж стані, як попередньо”.
“Ми не маємо жодних узаконених повноважень щодо іноземців в Японії і цілком природно несемо збитки – правові та моральні, – переліки яких завжди можна зустріти в наших газетах. Оскільки люди Заходу живуть далеко від нас, вони не знають всіх обставин. Правдоподібно, вони слухають розповіді місіонерів та їхніх приятелів з Японії. Я не заперечую, що їхні розповіді є правдивими, але коли якась особа прагне здобути деяку безпомилкову інформацію про свого приятеля, вона по-винна вислухати про нього різносторонні думки. Якщо своїм неупередженим розумом ви звернете пильну увагу на те, яких кривд ми зазнаємо, ви будете вражені. Серед них є такі, про які ми досі нічого не знали і які для нас, “язичників”, є настільки новими, що про них ніхто не нава-жується говорити навіть у приватних розмовах”.
“Одним із виправдань, запропонованих іноземними народами, є те, що наша країна досі не є цивілізована. Чи ж принцип цивілізованого законодавства полягає в тому, що права так званих нецивілізованих та слабкіших повинні бути принесені в жертву? Наскільки я розумію, дух закону і його обов’язковість повинні захищати права та добробут слабкіших від агресивності більш сильних, але навіть в моєму поверховому вивченні закону я досі ніколи не чув, що більш слабкі мають бути пожертвувані на користь сильніших. Інше вибачення надійшло з релігійних джерел, і в ньому говорилося, що японці – це ідолопоклонники та язичники. Ви одразу пізнаєте, чи наші люди є ідолопоклонниками чи ні, якщо без упередження вивчите наші релігійні погляди з японських першо-джерел”.
“Але ствердивши, заради аргументу, що ми є ідолопоклонниками та язичниками, чи ж є християнською мораллю розтоптати права та привілеї нехристиянського народу, зафарбувавши всю його природну щасливість брудною плямою несправедливості? Я читаю з Біблії: “І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, – підстав йому і другу”; але я не можу знайти в ній жодного речення, яке говорить: “І коли хто вимагатиме справедливості від тебе, – вдар його у праву щоку, а коли він повернеться, – вдар його також в другу”. Знову читаю з Біблії: 221 “А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, – віддай і плаща”; водночас я не можу знайти жодного тексту, який казав би: “Коли ти позиваєш когось і забираєш його сорочку, скажи нехай він дасть тобі і плащ”.
“Ви посилаєте ваших місіонерів до Японії, і вони радять нам бути моральними і вірити християнству. Нам подобається бути моральними, ми знаємо, що християнство є добрим, і ми дуже вдячні за цю доброту. Одночасно наші люди є дещо занепокоєні і навіть дуже сумніваються щодо цієї поради, коли згадують, що угода, прийнята за часів феодалізму, в пору нашої молодості, далі нав’язується нам могутніми народами християнства; коли ми бачимо, як щороку добряча кількість західних суден, зайнятих полюванням на тюленів, браконьєрським чином орудує в наших морях; коли правові питання іноземні повноважні особи завжди вирішують на нашу некористь; коли кілька років тому японцям не було дозволено поступати в університети на тихоокеанському побережжі Америки, бо вони належать до іншої раси; коли декілька місяців тому Колегія шкіл Сан-Франциско прийняла постанову, згідно якої жоден японець не має права відвідувати місцеві громадські школи; коли минулого року японців виштовхнули гуртом з однієї з територій Сполучених Штатів Америки; коли деякі спілки змусили наших бізнесменів з Сан-Франциско не брати на роботу японських робітників та службовців, а тільки американських; коли в цьому місті знаходяться особи, які з трибуни виступають проти тих з нас, котрі вже оселилися тут; коли під час вуличних походів численні люди несуть підняті ліхтарі з написами: “Японці, забирайтесь додому”; коли японські мешканці Гавайських островів є позбавлені належного їм права голосу; коли ми бачимо в Японії декого з Заходу, хто вивішує перед входом до свого будинку спеціальні плакати з написом: “Японцям вхід заборонений” 222 – щось на зразок таблиці, на якій написано: “Прогулювати собак заборонено”. Тож, знаходячись в такому становищі, чи є для нас, інтелігентних “язичників”, аж так нерозсудливо – не дивлячись на своєрідну доброту західних народів, котрі посилають до нас своїх місіонерів, – бути збентеженими і вагатися, чи варто приймати солодкий та співчуваючий звук християнських небес? Якщо такою є етика християн, тоді ми цілком задоволені далі бути язичниками”.
“Якщо якась особа твердитиме, що в Японії є багато людей, які гово-рять і пишуть проти християнства, то я не є лицеміром і щиро визнаю, що я був першим в своїй країні, хто взагалі заходився публічно нападати на християнство – не на справжнє християнство, але на фальшиве, – на все те зло, яке вчинили нам його народи. Якщо хтось буде докоряти японцям, що вони створили міцні антихристиянські общини, я скажу відверто, що я був першим в Японії, хто взагалі організував таку общину, щоб протиставитися хрис-тиянству – повстати не проти істинного християнства, а щоб захистити себе від фальшивого християнства і тієї несправедливості, якої ми зазнали від його народів. Не думайте, що я займаю таке становище тільки тому, що я буддист; моя позиція була такою ще багато років перед тим, як я переступив поріг буддійської святині. Водночас, я сміливо стверджую, що коли хтось взагалі вів публічні дискусії про зближення всіх релігій під один дах синтетичної релігії, то це був я. Кажу це вам, бо не хочу, щоб мене вважали якимось фанатичним буддійським сектантом”.
“Насправді в нашій країні немає жодного сектантства. Наш народ добре знає, яка абстрактна правда знаходиться в християнстві, і ми, або, принаймні, я, не дбаємо про назви, коли говоримо з точки зору вчення. Чи буддизм зветься християнством, чи християнство звуть буддизмом, чи нас називають конфуціанами чи шинтоїстами, для нас не така вже й велика різниця; але ми не байдужі щодо самого навчання правди і належного її застосування. Чи Христос рятує нас, чи провадить до пекла, чи Ґаутама Будда був реальною особою, чи такої особи ніколи не було, нас не цікавить; 223 значно більшої ваги ми надаємо логічності вчення і самій поведінці. Тому, доки не вдасться відкинути явні суперечності і передусім переглянути на безсторонній основі несправедливу угоду, яка наступає нам на п’яти, наш народ ніколи не позбудеться упередження до християнства – не дивлячись на красномовних ораторів, котрі проголошують його правду з трибуни. Нас часто називають “дикунами”, і я чув та читав, що японці є упертими і не можуть зрозуміти правди Біблії. Зауважу, що в деякому відношенні це є правда, бо хоча вони захоплюються красномовством ораторів, дивуються їхній мужності і погоджуються з їхніми логічними аргументами, однак, вони є дуже упертими і не приєднаються до християнства так довго, доки вбачатимуть в ньому мораль Заходу проголошувати одне, а на ділі робити інше…”
“Якщо яка-небудь релігія навчає несправедливості в стосунку до людства, я буду їй противитися, так як противився завжди – моєю душею та кров’ю. Я буду або найлютішим дисидентом християнства або найпалкішим прихильником його Євангелії. Я звертаюсь до організаторів цього Парламенту, до вас, леді та джентльмени, котрі зібралися тут зі всього світу, що вашою метою є створення Союзу Релігій – не умовно, а на ділі. Ми, сорок мільйонів душ Японії, триваючи міцно і наполегливо на фундаменті інтернаціональної справедливості, чекаємо з боку християнства подальших проявів моральності”.
Який чудовий коментар причин невдач християнства навернути світ до правди і справедливості! Як справді він закликає до приниженості та каяття замість хвастощів!
Думки молоді Сходу прозвучали з уст Геранта М. Кіречяна з Константинополя:
“Брати усіх земель від сходу сонця, я представляю тут молодь Сходу – від тих земель, де височіють піраміди, аж до крижаних піль Сибіру, і від берегів Егейського моря аж до водних просторів Японії. Але на цій чудовій трибуні Парламенту релігій, де разом з дітьми Сходу я стою перед лицем американської громадськості, моєю першою думкою є сказати вам, що ви цілком мимоволі скликали нараду ваших 224 кредиторів. Ми не прибули, щоб згорнути ваші зусилля, але щоб окрилити ваші серця. Гляньте в ваші книги і скажіть, чи ми не маємо рації. Ми дали вам науку, філософію, геологію, музику та поезію і жахливим коштом створили для вас історію. Щобільше, з-посеред світла, яке осяяло з небес наші землі, вийшли ті, котрі назавжди будуть для вас хмарою свідків і вашим натхненням – святі, пророки, апостоли, мученики. З цим багатим капіталом ви нагромадили дивовижні достатки, так що ваші активи приховали від ваших очей ваші пасиви. Ми не хочемо, щоб ви ділились з нами своїм багатством, але це правда, що ми повинні отримати наші дивіденди, і як це переважно є, молодий чоловік представляє вам відповідні поручительства”.
“Ви не можете заплатити ці дивіденди грошима. Ваше золото потрібне вам самим. Ваше срібло втратило привабливість. Ми хочемо отримати від вас рясні дивіденди у вигляді повної прихильності ваших сердець. Мов ремісник, котрий, зваживши, кидає в тигель самородки різних розмірів та кольору, і після того, як вогонь та флюс зроблять свою справу, виливає чисте золото, так і ви, скликавши разом людських синів з далеких кінців землі і помістивши їх в тигель зосередженого мислення і щирих пошуків правди, зможете побачити, коли закінчиться цей Парламент, що з расових упереджень та догм, з усієї різноманітності звичаїв та віддавання шани перед вашими очима поллється ніщо інше як тільки чисте золото гуманності; і відтепер ви думатимете про нас, не як про чужинців з чужоземних країв, але як про своїх братів з Китаю, Японії, Індії, про своїх сестер з островів Греції, з узгір’їв та долин Вірменії, і ви відплатите нам такими дивідендами вашого щиросердя і, на додаток, отримаєте для себе таке благословення, що ця земля на довгі часи стане пророчою землею Бейлаг і понесе луною благозвучну пісню “Мир на землі, у людях добра воля”, вже раз почуту в нашій землі”.
“Вам вже було стільки сказано людьми мудрості і досвіду релігійного життя великого Сходу, що ви, мабуть, не сподіватиметесь від мене чогось іще. Стоячи тут, я навіть не сподіваюсь розповісти вам щось більше про релігії світу. Але з усього спільного великого минулого постав новий рід людей, вплив котрого, без сумніву, буде найбільш важливим фактором діяльності людства в надходячому столітті. Ці люди є плодом усіх століть минулого і, стикаючись з теперішнім новим життям – я маю на увазі молодих людей Сходу, – готуються заволодіти землею разом з їхніми братами з великого Заходу”.
“Я приношу вам філософію побережжя Босфору і релігію міста Константина. Всі мої міцні переконання та висновки, які визрівали в мені протягом останніх років, були докорінно потрясені під впливом цього Парламенту. Але тепер я бачу, що ці коріння ще глибше проникли в моє серце, а гілля сягнули ще вище до небес. Я не гадаю, що зможу запропонувати вам щось нове, але, якщо всі ці висновки здаються вам логічними, виходячи з передумов, на які може погодитись людський розум, тоді я відчуваю певність, що ви виявите нам довір’я і надасте право, як розу-мним істотам, твердо дотримуватись того, з чим я до вас звертаюсь”.
“Коли нинішні молоді люди були іще дітьми, вони чули і бачили в своєму щоденному житті саму лише ворожість і поділення між людьми різних релігій та національностей. Я не потребую зупинятися на тому, щоб розповісти вам про вплив такого життя на молодих людей, котрі відчувають себе ізольованими, розташованими ворожим табором і підготовленими вести боротьбу проти своїх побратимів, з якими вони зобов’язані спілкуватися в щоденному житті. Від другої половини цього століття проміння освіченості та ідеї свободи набувають скрізь на Сході щораз більшого поширення, і для молодих людей це ярмо на шиї стає все більш нестерпним, а тягар – надто важким, щоб його нести”.
“Як мною вже згадано, молодь всіх національностей, котра на протязі останніх тридцяти років одержала освіту в університетах Парижа, Хайдельберґа, Берліна та інших міст Європи, а також в Імператорському Ліцеї Константинополя, свідомо чи несвідомо, пасивно чи агресивно плете прядиво своєї релігії, так що для тисяч молодих людей, для котрих їхній голос є незаперечною істиною, вона приходить як благо, полонячи їхнє серце та розум”.
“Вони знаходять для себе численних братів в усіх містах Сходу, в які європейська цивілізація знайшла хоч найменший доступ, і, мабуть, важко знайти місто, яке перед закінченням цього століття не відчує їхнього впливу. Їхня релігія є найновішою з усіх релігій, і я б не мав приносити її 226 на цю трибуну, коли б не факт, що вона є одним з наймогутніших впливів, які діють на Сході, з яким ми, релігійна молодь східних земель, повинні успішно впоратися – якщо хочемо мати хоч найменший вплив на народи наших земель”.
“Пам’ятаймо, що є люди великого розуму, люди великих здібностей, котрі разом зі всією молоддю Сходу засвідчили, що в усіх галузях мистецтва та науки, на ринках цивілізованого світу, в арміях народів та по правиці царів – від сходу сонця аж до його заходу – вони є рівними кожній расі людей. Щобільше, ці люди переважно мають найкращі наміри і найщиріші переконання, і коли ви слухаєте їхню думку про релігію і уявляєте собі становище, яке вони займають, я певний, ви не можете, як члени Парламенту Релігій, відчувати нічого крім найбільшої тривоги за них і за землі, які вони замешкують”.
“Я особисто представляю релігійну молодь Сходу; але дозвольте мені за дорученням молодих визнавців найновішої релігії промовити тут до апостолів всіх релігій: “Ви приходите до нас в ім’я релігії, щоб принести нам те, що ми вже маємо. Ми віримо, що людина є самодостатньою, якщо, як ви кажете, її створив досконалий Бог. Залишіть її у спокої, і вона буде тим, чим повинна бути. Дайте їй освіту, виховайте її, не зв’язуйте їй рук та ніг, і вона буде досконалою людиною, гідною стати братом для кожної іншої людини. Природа обдарувала її достатньо, і ви повинні використати все, що дано вам з ваших розумових здібностей, перш ніж станете турбувати Бога, щоб Він дав вам понад це. Що там казати, ще ніхто не знайшов Бога. Все потрібне нам натхнення ми маємо в мелодійній поезії, чарівній музиці, а також в товаристві вишуканих та культурних чоловіків та жінок. Якщо вже щось слухати, то нехай це буде Гендель, який розповість нам про Месію, а коли свій голос мають подати небеса, то достатньо, якщо це буде в інтерпретації Бетховена”.
“Християни, ми не маємо нічого проти вас, але, що стосується всіх релігій, ми повинні сказати, що ви вчинили людству найбільше з можливих лих, піднявши людину проти людини та народ проти народу. І сьогодні, 227 в пору найвеличніших настроїв громадськості, ви, щоб погіршити існуючий злий стан справ, приходите, щоб наповнити розуми людей неможливими речами і обтяжити їхні голови нескінченними дискусіями тисячі сект. Про багатьох з них я вже прочув перед вами і знаю, як багато ще з’явиться. Вважаємо, що ви є тими з-посеред всіх людей, котрих треба уникати, бо ваша філософія і ваші вчення породжують песимізм скрізь на землі”.
“Тому з підсвідомим релігійним відчуттям та притаманною всім мешканцям Сходу повагою я змушений, хоча дещо несподівано, сказати таке: “Погляньте, ми не є ані недовірками, ані атеїстами, ані скептиками. Ми просто не маємо часу на ці речі. Нас переповнює натхнення жити можливо якнайкращим життям і прагнення свободи для всіх молодих людей світу. Ми маємо релігію, яка єднає всіх людей всіх земель і наповнює землю радістю. Вона задовольняє кожну людську потребу, а тому, знаємо, що вона є правдивою релігією, бо творить перш за все мир і най-більшу згоду. Отже, ми не хочемо жодного вашого “изму”, ані жодної іншої системи чи вчення. Ми не є матеріалістами, соціалістами, раціоналістами чи песимістами, але й не є ідеалістами. Наша релігія є першою, яка була, і є також найновішою з усіх нових релігій – ми є джентльмени.
Чи не можете ви залишити нас в спокої в ім’я миру та людяності? Якщо ви запросите нас знову в ім’я релігії, то ми вже маємо таке запрошення, але якщо знову покличете аби повчати, то нас не буде вдома.”
“Ось такою є молода людина Сходу, схожа на зелене лаврове дерево. Коли відходить одна з них, і ви не можете відшукати її на звичному місці, бреш заповнюють наступні двадцять. Вірте мені, я не перебільшую; я чув слово в слово, а навіть удесятеро певніше – від розумних людей в армії та на флоті, в торгівлі та за лавою справедливості в їхніх розмовах та глибокій аргументації, на вулицях Константинополя, на кораблях біля Золотого Мису та Босфору, в Румунії та Болгарії, а також в Парижі та Нью-Йорку, в Аудиторіум Чікаґо, від турків та вірменів, від греків та євреїв, від болгарів та сербів, – і можу сказати вам, що ця найсучасніша заміна релігії, яка скрізь в Європі та на Сході тримає брами торгівлі та літератури, науки та законодавства, є найбільш впливовою силою у фо-рмуванні долі народів Сходу і належно має бути врахована при обміркуванні майбутнього релігії, а також засвідчена в очах молодого покоління Сходу таким самим міцним аргументом, який наука та література дала в руки великої армії новітнього класу джентльменів.”
“Є ще інший клас молодих людей на Сході, який називає себе релігійною молоддю і 228 тримається древньої віри своїх батьків. Дозвольте ствердити, що ці молоді люди також претендують на щирість намірів, інтелігентність розуму та міцність переконань. Я приїхав сюди говорити також від їхнього імені, а говорячи від них, я говорю також від себе. Ви, звичайно, розумієте, що від найперших днів ми змушені спілкуватися з Новою Релігією – якщо дозволите так називати її для зручності. Ми зобов’язані перебувати з цими молодими людьми в коледжах та університетах. Ми зобов’язані вивчати з ними пліч-о-пліч всяку науку, історію, літературу, музику та поезію і, звичайно, поділяємо з ними усталені погляди на всілякі наукові висновки і міцно тримаємось всякого принципу людського волевиявлення”.
“По-перше, всі молоді люди Сходу, які мають найглибші релігійні переконання, захищають почуття людської гідності. Прикро, що треба було починати говорити власне з цього, однак, з хору голосів та аргументів філософів та теологів, перед нами постає такий неспростовний висновок про недосконалість людської природи, що перш, ніж вести розмову про ту чи іншу свою релігію, ми зобов’язані виступити і сказати: “Віримо, що ми справді є людьми”. На нашу думку є наклепом на людство і обвинуваченням проти Бога, Котрий створив людину, казати, що людина не є самодостатньою і що вона потребує релігії аби прийти і вчинити себе досконалою”.
[Зауважте, як ця звичайна людина на одному подиху захищається і обвинувачує. Дійсно, неможливо заперечити існування недосконалостей; водночас стверджується вміння вчинити себе досконалим. Отож язичники ігнорують потребу “дорогоцінної крові” “жертви за гріх”, про яку подбав Бог, так само, як її сьогодні заперечує скрізь у світі християнство.]
“Для людства є дискредитацією споглядати на ту чи іншу формацію людей і казати, що вона виявляє розуміння доброти, правди, вищих ідеалів та життя понад примітивні тваринні потяги тільки тому, що отримала релігійне вчення від тої чи іншої людини, чи навіть просто – об’явлення з неба. Ми віримо, що коли людина є людиною, то вона має все в собі, – так само, як поєднує в собі всі можливості власного тіла. Скажіть мені, якщо цвітна капуста, яку 229 я висаджую в полі, утворює чудові, досконалі звивини, то чи ж мій мозок, який той самий Бог створив в сотні тисяч раз більш витонченим і досконалим, не витворить своїх звивин і на чинитиме того, що Бог задумав аби я чинив, і не матиме найвищих ідеалів, які Він задумав аби я мав; якщо безпорадний пуголовок розвинеться і стане жабою з бездоганними, пружними кінцівками та могутніми гру-дьми, і якщо ці жаби разом житимуть для свого задоволення і злагоджено кумкатимуть, то чи ж людям потрібна релігія і допомога ззовні, щоб розвинути в собі досконалість тіла та душі і розпізнати братерство людей та жити в мирі на Божій землі? Проголошувати таке вчення і мовчки з ним погоджуватись я вважаю обвинуваченням проти Бога, Котрий створив людину”.
“Ми також не приймаємо необґрунтованих висновків науки. Ми не хочемо мати нічого з мавпами. Якщо вони бажають з нами розмовляти, то повинні спочатку дорости до нас. На Заході панує дух створення для себе труднощів, якого ми не можемо зрозуміти. Перше, що мені довелось зазнати в Сполучених Штатах, була участь в зустрічі молодих леді та джентльменів в Філадельфія Сіті. Темою вечора було: чи тварини мають душі; і за наочний приклад взято кота. Прочитано уривки з дуже серйозних та ерудованих видань. Врешті зроблено висновок, що, не знаючи чим власне є кіт і чим є душа, неможливо вирішити самої речі, і ця поважна справа далі покоїться на релігії. А тепер уявіть мале вірменське дівчисько, яке питає у своєї мами, чи коти мають душу. Мати напевне делікатно обмине питання і скаже, наприклад, так: “Люба, зійди вниз і подивись, чи не кипить вода (Що за питання прийшло тобі до голови? Звичайно, що коти мають душу. Кіт має котячу душу, а людина – людську). Іди ж бо”. І дитина поспішить вниз, радіючи з того, що вона є людиною. І коли б моя вірменська леді мала одного дня спіткатися з відсутньою ланкою, про яку ми стільки наслухалися, її самовладання і тут позостало б незворушним, і вона далі пишалася б своєю приналежністю до людей, розповідаючи вам, що відсутня ланка має душу відсутньої ланки, а людина має людську душу”.
“Досі ми йшли з молоддю цього джентльменського класу пліч-о-пліч на одному загальному рівні людських взаємовідносин. Та ось ми прийшли до рогу, на якому розлучаємось і йдемо зовсім іншими шляхами. Ми кажемо: “Полиште нас в спокої, і ми розвинемось та піднімемось до висот нашого призначення”. Однак, ми бачимо невидиму силу, яка 230 вже не залишить нас в спокої. Ми бачимо, що для нас є можливо досягнути майже всього в науці та мистецтві. Та коли доводиться втілювати наш задум піднесеного та благородного, правильного та потрібного для нашого розвитку, нам не вистачає сил та енергії. Я представляю це в найпростішій формі, оскільки не маю можливості розводитись більш детально. Але для нас є реальним, як сама гідність людини, факт, що існує сила, яка відвертає чоловіків та жінок зі шляху порядності та благородства, яким, як їм відомо, вони повинні йти. Ви не можете сказати, що це є чимось невід’ємним в людині, бо ми відчуваємо, що воно нам не нале-жить. А якщо воно нам справді не належить, і людина вважає за потрібне скочуватись до деградації, скнарості, ненажерливості і прагнення розчавити свого ближнього, ми говоримо: “Залишіть таку людину в спокої, і нехай вона робить те, що Бог призначив їй, аби вона робила”.
“Отже, коротко, я звертаюсь до кожного, хто тут знаходиться і хто готовий надмірно згущати барви довкола свого віровчення, облишити це і не доводити справи до кипіння, кажучи: “Я особисто вірю в диявола, запеклого ворога Бога, котрий оскаржує Бога перед людьми”. Один диявол на весь світ? Нам це байдуже. Легіон демонів, який облягає кожну душу? Яка нам різниця. Ми знаємо, що існує сила зовні людини, яка могутньо відтягує людину убік. І жодна сила на землі не може цьому протиставитися”.
“Тут, власне, з’являється наша релігія. Якщо ви маєте релігію, щоб занести її для молоді Сходу, вона повинна супроводжуватись міццю, яка б зрівноважила і навіть перевершила силу зла в світі. Тоді людина буде вільною рости і ставати тим, чим вона повинна бути згідно задуму Бога. Ми прагнемо Бога. Ми прагнемо Божого духа. І релігія, яка приходить до нас – під будь-якою назвою і в будь-якій формі, – повинна приносити все це з собою, інакше вона не є для нас жодною релігією. Ми віримо в Бога, але не в Бога протоплазм, що ховається між молекулами матерії, але в Бога, чиїми дітьми ми є”.
“Отже, третім пунктом нашої філософії та нашого урочистого звернення ми ставимо гідність Бога. Чи рицарство вже померло? Чи з людських серць настільки зникла всяка уява про піднесене та шляхетне життя, незаймане в своїй чистоті, що ми вже не можемо домагатися рицарського та князівського достоїнства на 231 дворі нашого Бога? Ми знаємо, що ми є Його дітьми, бо виконуємо Його працю і сповідуємо Його думки. Наші вчинки – це бажання бути схожими до Нього. Чи можливо, щоб я, перейшовши море та землю, досягши серця своєї матері і відчувши її обійми, тепер, як дитя Бога, безпомічне у безкраї всесвіту – проти сили, яку я не можу здолати, – не міг підняти моїх рук до Нього, благаючи, щоб я мав Його духа в моїй душі і відчував Його вічні рамена, зміцняючі мене в моїй безпорадності?”
“І тут з’являється проповідник древності та сучасна церква і розповідає нам про того, хто переміг світ, і хто зійшов згори. Нам не треба казати, що він зійшов згори, бо жодна людина, народжена від жінки, не чинила таких речей. Та ми переконані, що через багатство ласки і через стежку, яку він показав, щоб ми нею ходили, дух Бога справді входить в серця людей, і тепер я можу відчути, як разом зі мною він бореться в моєму серці проти гріха і зміцняє моє серце, щоб непохитно триматись всього того, що є властивим через божественність, яка є в мені”.
“Отже, з тремтячою рукою, однак з міцним переконанням, з великою журбою за людство, однак, з радістю вічного тріумфу, я приходжу з усіма вами до золотих брам двадцятого століття, де засідають старійшини майбутньої загальнолюдської держави, щоб винести суд релігії, яка увійде цими брамами аби підтримати людське серце. Я стаю поруч древнього східного конфуціанства і сучасної теософії, древнього буддизму Сходу і сучасного спіритуалізму, а також всякої віри древності і сучасного матеріалізму, раціоналізму та ідеалізму, і хочу помістити тут древнє східне християнство з його Христом, силою Бога і мудрістю Бога, з його хрестом, який і далі променіє любов’ю Бога, “Здіймаючись над руїнами часу”.
Цей промовець, хоча й не був делегованим представником вір-менської католицької церкви, мабуть, представляє речі з точки зору вірменських християн, котрих турки останнім часом переслідували найбільш варварським чином. Його звернення містить 232 багато знаменних пунктів; але не треба думати, що він є ідеальним прикладом молоді Сходу; просто він набагато випередив тих, до кого він промовляє. І навіть його звернення не дає правильної уяви про вірменський католицизм з його молитвами за померлих, його віддаванням шани образам, святим та Діві Марії, його сповідями, його блюзнірським вченням Літургії (Том III, стор. 86) – з усім, що докладно схоже на видумки антихриста. Ті, котрі чинять жертву “гидоти” Літургії, показують, що вони мають зовсім мало знання і поваги до справжнього хреста і його однієї жертви “раз за всіх”. “Східне християнство”, на яке звертає нашу увагу ця молода людина, не є християнством, яке ми поважаємо і з якого маємо брати приклад; ми повертаємось до християнства, проголошуваного та поясненого нашим Господом і Відкупителем Христом, Його апостолами і представленого в Святому Письмі, – не східного, не західного, не католицького (тобто універсального або загального), але до сили Бога і мудрості Бога лише для “кожного”, хто ВІРУЄ для праведності (Рим. 1:16).
Навіть вдумливий спостерігач не зможе розгледіти шляхетних почуттів тих, хто плекає почуття до Бога і прагне справедливості, якщо перше не зауважить контрасту між їхньою невдаваною щирі-стю, між шляхетними намірами і зусиллями підняти перед своїми ближніми найвищий критерій справедливості, який вони здатні оцінити, і компромісним ставленням багатьох християн, котрі, виявившись більш привілейованими отримати знання правди внаслідок свого народження та існуючих обставин, є охочі продати її коштом величезної жертви її шляхетних принципів, щоб лишень здобути теперішню загальну популярність. Кому багато дано, від того багато вимагатиметься Господом, Котрий нині важить всіх на вазі.
Хоча деякі іноземні представники викликають наше захоплення і повагу, переважна більшість 233 задовольнилася перш за все своїм привілеєм виставити напоказ і рекомендувати цьому представ-ницькому зібранню цивілізованих та освічених народів власні забобони. Буддизм, шинтоїзм, брахманізм, конфуціанство та іслам раз по раз виступали з великою самовпевненістю, а один апостол ісламу навіть мав зухвалість порекомендувати полігамію. Для аудиторії цього вже було занадто, однак, прояви незадоволення були швидко втихомирені її головуючим д-ром Берроузом, котрий нагадав про мету Парламенту – вислухати всіх ввічливо і без перечень. Тому всі мали достатньо можливостей бути вислуханими і вільно аргументувати власне бачення перед достатньо хиткими розумами тисяч визнавців християнства, і, як наслідок, мали багато підстав сподіватися навернути декого в Америці до своєї релігії. Такий самий привілей було надано багатьом антихристиянським рухам, як, скажемо, Християнська Наука, Теософія, Сведенборґіанізм та ін.
Заключні настрої великого парламенту
Заключні настрої Великого Парламенту показують, яким рішучим є дух компромісу з боку протестантського християнства. Скрута, до якої привів їх суд цього дня, є настільки розпачливою, що вони з найбільшим ентузіазмом вітають найменшу ознаку схильності до єднання – навіть з боку найвульгарніших форм язичництва. Пропонуємо наступні короткі витяги :
Суаміе Віве Кананда (жрець з Бомбей, Індія) сказав:
“Тут багато говорилося про спільну основу релігійної єдності. Я зовсім не збираюся зараз виступати з власною теорією, але якщо хто-небудь в цих стінах надіється, що така єдність прийде через тріумф котрої-небудь з цих релігій і руїну інших, то я скажу йому: “Брате, твої сподівання с нездійсненними”. Чи я хочу, щоб християни стали індусами? Борони Боже. Чи я хочу, щоб індуси або буддисти стали 234 християнами? Борони Боже. Християнин не повинен ставати індусом, а буддист – християнином. Вчімось думати без упереджень… Якщо теологія і догма стоять на вашому шляху пошуків істини, відсуньте їх убік. Будьте ревними і виконуйте ваше власне спасіння з дбайливістю, і вам належатимуть плоди святості”.
Вішанд Ґанді (яініст з Індії) сказав:
“Якщо ви дозволите “язичнику” виголосити звернення миру та любові, я лише попрошу вас глянути на різноманіття запропонованих вам ідей, представлених не з забобонністю та фанатизмом, а в дусі гуманності… Я прошу вас дослідити різні релігійні системи з усіх точок зору”.
Вельмишановний Шабіта, найвищий жрець релігії шинто, Японія, сказав :
“Єдине, що я прагну чинити, це допомогти вам в здійсненні задуму сформування всесвітнього братерства під єдиним дахом правди. Ви знаєте, що сила в єдності. Тепер я молюся, щоб вісім мільйонів божеств, які охороняють прекрасну країну квітучої вишні – Японію, – могли захистити вас і ваш уряд навіки, і цими словами я прощаюся з вами”.
Г. Дхармапала з Цейлону сказав:
“Я передаю вам найтепліші вітання від імені чотирьохсот сімдесяти п’яти мільйонів моїх співвизнавців, послідовників доброго Повелителя Будди Ґаутама… Ви почули від ваших братів з Далекого Сходу їхнє представлення тих чи інших релігійних систем, послідовниками яких вони є; …з гідною похвали терпеливістю ви вислухали вчення про всепрощаючого Будду з уст його покірних послідовників” і т.д. і т.п.
Єпископ Кеане (римсько-католицька церква) сказав :
“Коли запрошення на цей Парламент було послано древній католицькій церкві, люди питали: “Чи вона прибуде?” А древня католицька церква відповіла: “Хто ще має стільки прав прибути на Парламент всіх релігій світу, крім старої всесвітньої католицької церкви?”…Навіть коли б вона мала стояти на цій сцені сама, вона стояла б. І стара церква прибула і є рада зустріти своїх однодумців, своїх одновірців, шанувальників усякої відміни людської 235 моралі та віровчення… І чи ми не молитимемось, щоб тут могло бути засіяне зерно, яке зросте до досконалої та далекосяжної єдності. Коли б для нас було краще бути поділеними, а не перебувати разом, то наш Господь не молився б, щоб ми всі могли бути одно, як Він та Отець є одно. [Та вони зовсім не моляться про таку єдність, яка існує між Отцем та Сином: пропонований союз є чимось зовсім іншим]”.
Виражені таким чином настрої знайшли найповнішу підтримку з боку протестантських представників в Парламенті. Так, наприклад, за словами шан. доктора Кандліна, міссіонера в Китаї:
“Загальноприйнятим поглядом на релігію, який існує між християнами усього світу, є погляд, що християнство є правдивим, тоді як всі інші релігії є фальшивими; що християнство є від Бога, тоді як всі інші релігії є від диявола, або, якщо сказати з певним відтінком поміркованості, хри-стиянство є об’явленням з неба, тоді як інші релігії є видумані людьми. Ви знаєте краще, і можете засвідчити з ясним світлом та міцним запевненням, що між релігією та релігією можлива приязнь замість антагонізму, і якщо Бог є нашим спільним батьком, наші серця так само тужать за Ним, і наші душі у найщиріших пориваннях перехоплюють шепіт милості, що злітає від Його престолу. Отже, це і є П’ятидесятниця, а за нею услід йде навернення світу.”
Справді? Яка може бути схожість між цим намаганням поступитися правдою та справедливістю, між приязню з антихристом та ідолопоклонством і між повним віри та молитв зібранням в Єрусалимі, яке терпляче очікувало сили згори? Який прояв схожого злиття Святого Духа стався в оцьому строкатому зборищі? Якщо після цього має прийти навернення світу, то просимо відповісти: “До чого світ має бути навернений?” Така обіцянка, навіть коли її супроводжувати гучними фанфарами, не може задовольнити пробного характеру цієї години суду.
Шан. доктор Брістоль з методистської церкви сказав:
“Від цього Парламенту прийде лише добро, безмежне добро. Ми глибоко і безмежно вдячні всім, хто прибув здалека. 236 Деякі з них представляють цивілізацію, яка вже була тоді, коли Ромулус засновував Рим, котрої філософія та пісні були сповнені мудрості та ритму ще перше, ніж Гомер оспівував грекам свою “Іліаду”, тож вони звеличили наші ідеї загальних взаємолюдських стосунків. Вони принесли нам запашні квіти східних вірувань; дорогоцінні перли древніх джерел великих філософій, і сьогодні ввечері ми стали багатшими від того, що вони поділились з нами думками, і особливо від того, що ми спілкувались з ними духом. [Оце так визнання!]
“Для нашої спільної загальнолюдської моралі ще ніколи не було такого світлого і багатообіцяючого дня терпимості та всесвітнього братерства. Ми ще побачимо, що завдяки словам, які ці гості принесли до нас, і завдяки їхньому впливу, вони будуть щедро винагороджені за своє свідоме сприяння цьому могутньому руху, який тримається обітниці однієї віри, одного Господа, одного Отця і одного братерства”.
“Благословення нашого Бога і нашого Отця нехай будуть з вами, брати сходу; благословення нашого Спасителя, нашого старшого брата і вчителя братерства людей нехай будуть з вами і вашими народами навіки”.
Шан. Авґуста Чепін сказав:
“Повітавшись недавно, ми тепер бажаємо успіху від’їжджаючим гостям. Ми раді, що ви прибули, мудреці Сходу. Звертаючи увагу на ваші мудрі слова, вашу велику терпимість і вашу усіляку доброту, ми були раді сидіти в ваших ногах і навчатись. Ми раді побачити вас лицем до лиця і відтепер, більше ніж будь-коли, вважатимемо вас нашими приятелями і співпрацівниками у великих справах релігії”.
“Сьогодні ми раді, що ви від’їжджаєте до ваших далеких домівок, щоб розповісти про все, що мовилося і відбувалося у цьому великому Парламенті, щоб ви таким шляхом привели Схід до ближчих стосунків з Заходом і на ділі виявили симпатію, яка існує між всіма релігіями. Ми раді були почути слова, сказані повними мудрості чоловіками та жінками Заходу, котрі прибули сюди і дали нам свої власні, попередньо обмиті, крупинки золота. Те, що я сказав на початку, я повторю тепер, при закінченні цього Парламенту: “Це було найбільше зібрання в ім’я релігії з усіх, які коли-небудь відбулися на обличчі землі”.
Шан. Дженкін Ллойд Джонс сказав:
“Я бажаю вам, нашим гостям, успіху, що виходить з душі, яка рада усвідомити свою спорідненість з усіма землями і всіма релігіями; і коли ви від’їдете, ви залишите за собою в наших серцях не тільки більш гостинні почуття до вірувань, які ви представляєте, але й сердечні, повні любові узи, які в’яжуть нас в єдине ціле, що буде нашою втіхою і нашим життям відтепер і назавжди”.
Д-р Берроуз (головуючий) сказав:
“Наші сподівання більш ніж здійснилися. Настрій, який надихнув до цього Парламенту, тримав нас разом. Принципи, на основі яких проводилася ця історична конвенція, були піддані випробуванню, а часом були навіть в небезпеці зламання, хоча вони не були неадекватними. Тер-пимість, братерська доброзичливість, віра у взаємну щирість, безсторонні, переконливі пошуки релігійної згуртованості, чесні наміри кожного викласти власне переконання без компромісу і недружелюбної критики – в усіх цих принципах, завдяки вашій лояльності та відвазі, не було недо-стачі”.
“Мужі Азії та Європи, ми дуже зраділи вашому приїзду і сталися значно мудріші. Я щасливий, що ви задоволені нашою гостинністю” і т.д.
Зауваження президента Боннея були дуже схожими; і тоді великий Парламент, разом з молитвою юдейського рабина та благословенням римсько-католицького єпископа, прийшов до свого за-вершення. П’ять тисяч голосів з’єдналися в повторенні посланництва ангелів: “Мир на землі, між людьми добра воля”.
Спостереження
Так, але гляньте, яким жертвуванням принципу, правди і відданості Богу були оповіщені світу ці речі; і все це на самому світанні божественно провіщеного часу утиску, якого не було відколи існує народ 238 – утиску, про який всі мислячі люди починають здогадуватись, і кризи та наслідків якого у великій мірі починають побоюватись. Не що інше як тільки страх підштовхує цю різнорідну масу людей докупи для спільного захисту та співпраці. Вигукування: “Мир! Мир!”, коли миру немає, становить лише один з кроків людської політики спробувати приховати побоювання церкви (Єр. 6:14). Це волання миру, що лунає з боку представників церкви, характеризується такою самою сміховинною нещирістю, яка неслася з уст представників народів на великих торжествах в Кіль, про які ми згадували в попередньому розділі. Якщо цивільні влади проголошували мир жахливим гуркотом гармат, то церковні влади проголошують його з великими, безсоромними, хвастливими поступками з боку правди та справедливості. Надходить час, коли Сам Господь звістить мир народам (Зах. 9:10); але це не станеться, доки Він спершу не дасть пізнати Свою присутність в вихрі революції та в бурі утиску (Наум. 1:3).
Якщо дивитись з точки зору Парламенту, його визнано надзвичайно успішним, а бездумні люди, зачаровані його гамором, показовістю та зовнішньою парадністю, відповіли: “Амінь!” Вони не-розсудливо гадають, що весь невідроджений світ має бути зібраний в один всесвітній союз релігійної єдності та братерства; водночас вони змушені далі думати, чинити і блукати помацки в темряві неуцтва та забобонності, ходити вже згаданими стежками зла – так як вони це чинили завжди, – нехтуючи “світло… знання Божої слави, що на обличчі Ісуса Христа” (Хом.), Котрий є єдиним правдивим світлом (2 Кор. 4:6; Ів. 1:9; 3:19). Християни радіють з таких сподівань і вітають окликами цю небачену подію, як найбільш славну подію історії.
Хоча, за загальним враженням, створеним великим Парламентом, це був тільки перший, до того ж великий крок до здійснення ангельського послання, висказаного при народженні Христа, про мир на землі і добру волю між людьми, то, однак, дивлячись властиво, він став ще одним проявом зневіри християнства. Справді, як каже пророк: “…загине мудрість премудрих його, 239 а розум розумних його заховається” (Іс. 29:14). Іще чуємо, як він говорить: “Сходьтеся приятелювати, народи, і будете розбиті на уламки… Радьтеся разом, і це зійде нанівець; кажіть слово [для єднання], і воно не встоїть” (Іс. 8:9,10, KJV).
Разом з Псалмистом ще раз поставимо питання: “Чого… народи задумують марне? [Чому вони волають “Мир! Мир!”, коли миру немає?] Земні царі [цивільні та церковні] повстають, і князі нараджуються разом на Господа та на Його Помазанця: “Позриваймо ми їхні кайдани, і поскидаймо із себе їхні пута!”
“Той, Хто на небесах пробуває – посміється, Владика їх висміє! Він тоді в Своїм гніві промовить до них, і настрашить їх Він у Своїм пересерді” (Пс. 2:1-5).
Коли вибраний Божий народ – теперішній духовний Ізраїль, так як тілесний Ізраїль в давнину – покидає Його Слово і Його керівництво, шукаючи аби з’єднатись з народами, які не знають Бога, і змішати божественну правду зі світською філософією, він чинить цей крок на свій страх і риск, не задумуючись; та було б добре, коли б він зауважив відплату Бога Його древньому народу і взяв для себе пересторогу.
Чітко простежуються кілька надзвичайно несприятливих наслідків Парламенту:
(1) Він впровадив до не утверджених розумів християн різні язичницькі філософії, до того ж в їхніх найбільш привабливих аспектах. Опісля ми прочули, що один з делегатів Парламенту від Індії – м-р Вірханді Р. Ґанді з Бомбей, секретар товариства яіністів – повернувся до Америки, щоб поширювати свої погляди, і організував в Чікаґо свою штаб-квартиру. Цитуємо опублікований опис його намірів:
“М-р Ґанді не приїхав творити прозелітів. Правило яіністського вірування це забороняє; але він прибув, щоб заснувати школу філософії Сходу 240 з штабквартирою в Чікаґо та філіями в Клівленд, Вашингтоні, Нью-Йорку, Рочестері та інших містах. Він не прибув як місіонер, щоб навернути американців до тієї чи іншої форми індуїзму. Згідно його задуму, “справжньою ідеєю віддавання шани, згідно індуїзму, не є пропагандизм, але дух, універсальний дух любові та сили, який веде до розуміння братерства – не тільки самого братерства людей, але й братерства всього живого, – якого насправді шукають своїми устами всі народи, і який ще нехтується вчинками світу”. Ось такими, загально, є принципи його віровчення і позиція, на якій він стоїть, при тому всьому, що він не просить американців приєднатись до нього, а є охочий з ними співпрацювати”.
Безперечно, в багатьох склалося враження, що в релігії немає нічого усталеного. На такому підсумку навіть наголосив один з делегатів від Сирії – Крістофор Їбара, котрий сказав:
“Мої Брати та Сестри, шанувальники Бога: сьогодні на цьому загальному релігійному конгресі всі релігії в очах всього світу сталися схожими. Кожна з цих релігій має своїх прихильників, які свідомо віддають їй перевагу перед іншими релігіями і можуть представити певні аргументи або мотиви, щоб переконати інших в цінності і правдивості їхньої власної форми релігії. Після таких дискусій можуть прийти зміни, а, можливо, навіть сумнів щодо всіх релігій або ж припущення, що всі вони є тими самими віруваннями. Як наслідок, може зникнути або зменшитись повага до кожної з релігій; може постати сумнів щодо всіх священних книг або навіть загальне нехтування ними, і тоді не залишиться нікого, хто б тримався котрої-небудь релігії; багато хто через неспокій в серці та переважаючі погляди якоїсь однієї форми релігії може зовсім занехаяти релігійні обов’язки – саме так, як це набуває розмаху серед мільйонів мешканців Європи та Америки. Отже, я думаю, що потрібно обрати комітет з представників великих релігій, щоб дослідити догми, роблячи повне та цілісне порівняння і приймаючи єдино правильну релігію, щоб представити її людям”.
(2) Парламент розвинув особливі приятельські стосунки між “Вавилоном великим, матір’ю розпусниць” (Хом.), церквою Риму, і її численними дочками, різними протестантськими сектами, котрі пишаються в своєму соромі і є зарозумілі від своїх ганебних стосунків.
(3) Він здійснив великий крок, за яким будуть інші вже пропоновані кроки до спільного, в певному значенні, членства всіх релігій – до ще більш тісного союзу (номінальної) церкви і світу. На останньому засіданні Парламенту його президент публічно заявив, що “буде прийнята відозва про братерство, щоб далі сприяти продовженню у всіх частинах світу великої праці, в якій вже були за-діяні конгреси 1893 року”.
(4) Він фактично сказав язичникам, що насправді немає жодної потреби в християнських місіях; що християни самі є непевні своєї релігії; що їхні власні язичницькі релігії є досить добрі, якщо за ними щиро слідувати, і що християнство, м’яко кажучи, можна приймати лише з великою мірою недовір’я. Зі здивуванням довелось спостерігати, як влучно визначили представники язичництва характер номінального християнства, як виразно вони зробили різницю між християнством “християнства” і християнством Біблії; і як гостро вони раз по раз кидали свої докори.
(5) Парламент промовив до занепокоєного християнства: “Мир! Мир!” Коли немає миру”, замість оголосити тривогу, як сказав пророк (Йоіл 2:1): “Затрубіте в ріг на Сіоні, вдарте на Моїй святій горі на тривогу!… бо надходить день Господній, бо він близько!” (Хом.), і кликнути до всіх впокорити себе під могутню руку Бога.
(6) Він був також своєрідним політичним заходом, породженим боязню лідерів християнства, в міру того як вони розпізнають близьке горе цього дня Господа; такий розвиток подій почався в занепокоєній та збитій з пантелику пресвітеріанській церкві. Лозунг “Мир! Мир!” посеред міцніючої бурі 242 нагадує нам пророцтво: “Бо коли говоритимуть: “Мир і безпечність”, тоді несподівано прийде загибіль на них…” (1 Сол. 5:3).
Та нехай діти Бога не будуть зведені фальшивими прогнозами Вавилону. Надійний притулок ми можемо знайти тільки в Бога (Пс. 91). Тому згуртуймося тісно довкола хреста Христового, який є нашою єдиною надією. Нехай всесвітнє братерство фальшивих релігій та відступницького християнства покаже істинну вартість своїх стосунків; натомість ми визнаваймо єдине братерство в Христі – братерство всіх, котрі сполягають на самого лише Христа для спасіння через віру в Його дорогоцінну кров. Інші люди не є дітьми Бога і не будуть ними, доки не ввійдуть в Нього через віру в Христа, свого Відкупителя, своєї заміни. Вони є “дітьми гніву”, так як ми були перш ніж ввійшли в Христа (Еф. 2:3), а деякі є навіть “дітьми лукавого”, чиї вчинки вони виконують. Коли внаслідок гріха Бог засудив Адама і його потомство на смерть, Він вже не признавався до них і не трактував їх як синів. Тільки тоді, коли хтось входить в Христа через віру в Його дорогоцінну кров, він є відновлений до цього блаженного стосунку до Бога. Остаточно, коли ми вже не є дітьми гніву, але є признані Богом як Його сини через Христа, інші люди, не визнані Богом таким чином, в жодному значенні не є нашими братами. Нехай всі діти світла пильнують і будуть тверезі (1 Сол. 5:5,6); нехай воїни хреста будуть доблесними для правди і не приймають жодної іншої євангелії, хоча б вона була благовіщена ангелом з неба (Гал. 1:8); нехай вони не домовляються про жодний союз з жодним класом, крім посвячених, вірних по-слідовників “Агнця Божого, Котрий бере гріх світу”.
В той самий час, як номінальна церква завзято прагне і є готова до компромісу та союзу з усіма язичницькими релігіями світу у вигляді великої “всесвітньої релігії”, яка увічнить їхні фальшиві догми та згубні вчинки, послухаймо деяких припущень та викладення фактів від тих, котрі не є засліплені ідеєю релігійної єдності, – фактів, які показують 243 жалюгідний стан світу, згубні наслідки фальшивих релігій і повну безнадійність всякого навернення світу через церкву в її теперішньому вигляді. Доки церква – не фальшива церква, але справжня, імена котрої є записані в небі, лояльні і вірні посвячені особи, сплоджені з Божого Духа і керовані ним, – не буде наділена владою згори, доки не досягне повного розвитку і не буде вивищена з Христом в Тисячолітньому Царстві, вона не зможе здійснити навернення світу до Бога та Його праведності.
З видання “Missionary Review” кількарічної давності ми візьмемо наступне підтвердження невдачі церкви в ділі навернення світу:
“Мільярд душ, дві третіх людського роду – язичники, погани, мусульмани – в своїй переважній більшості ще має побачити Біблію і почути євангельське послання. До цього мільярда душ церкви християнства посилають сьогодні менш ніж 10000 протестантських місіонерів – чоловіків та жінок. Тібет, майже вся Центральна Азія, Афганістан, Белучістан, майже вся Арабія, більша частина Судану, Абіссінія та Філіпінські острови є без місіонерів. Величезні регіони Західного Китаю, східна та центральна частини вільного Конго, великі території Південної Америки та численні морські острови є майже або цілком незадіяні”.
Невеличка брошура під назвою “Століття протестантських місій” шан. Джеймса Джонстона, F.S.S., подає наступні цифри, які, як вже відзначалося, є “достатньо страхітливими, щоб наелектризувати християнство”. Зміст брошури в тому, що (1) протестантизм протягом останніх ста років здобув лише 3 000 000 навернених з числа язичників, в той час, як кількість язичників зросла протягом цього часу щонайменше на 200 000 000 чоловік. (2) Швидкий поступ язичництва відбувається не лише за рахунок натурального приросту язичницького населення, 244 але й завдяки факту, що послідовники Брахми, Будди та Мухаммеда можуть похвалитися значно більшим числом навернених до своїх віровчень, аніж це можуть вчинити протестантські християнські церкви. Отже, на кожного наверненого до християнства, індуїзм, який втратив цю особу, здобуває тисячу нових з числа корінних племен Індії, котру поступово поглинає. Буддизм чинить помітний поступ серед племен північних китайських колоній – слідуючи за китайськими емігрантами і засновуючи дивовижні храми на землях Австралії та Америки. Та найдивовижніший з усіх прогрес досягнуто ісламом. В деяких частинах Африки він поширюється з вражаючою швидкістю. В меншій мірі, хоч однаково досить стрімко, це відбувається в Індії та на архіпелазі. Ось факти, які наш джентльмен відчуває обов’язок признати; однак при цьому він намагається зменшити потік критики, стверджуючи, що церква ще здійснить навернення світу. Він намагається ствердити, що протестантські церкви мають достатньо засобів – грошей та людей, – щоб змінити весь хід подій та євангелізувати світ. “Methodist Times”, цитуючи вищезгадане, виражає такий самий погляд, хвалькувато додаючи:
“Жодна людина не повинна бути приголомшена жахливими фактами, які щойно були коротко названі… Бог настільки добре влаштував перебіг подій останніх ста років, що ми цілком спроможні підкорити в ім’я Господа весь язичницький світ. Те, що ми зробили, свідчить про те, що ми могли б зробити, коли б подбали для себе про дві істотні для людей речі – сміливу політику і вдосталь грошей”.
Говорить інший теоретик: “Коли б ми мали хоч десяту частину доходів членів церкви, цього було б цілком достатньо для всієї євангельської праці вдома і закордоном. Або коли б ми мали для закордонної праці десяту частину їхніх щорічних заощаджень, після сплати всіх домашніх видатків, ми могли б посилати працювати на полі відразу 12 000 місіонерів”.
Так, гроші є річчю, яка вважається потрібною. Коли б тільки номінальна церква здобулася на достатнього духа самовідречення, щоб одержати десяту частину доходу членів церкви або хоча б десяту частину їхніх щорічних заощаджень, спасіння світу здалося б їм більш багатообіцяючим. Але це одна з найбільш безнадійних рис їхніх ілюзорних сподівань. Мабуть, легше частково навернути язичників до визнання християнства, ніж здолати цю міру світового духа в церквах.
Та коли б згадані дванадцять тисяч місіонерів одночасно знайшлися на чужинних землях, чи були б вони більш успішними від своїх братів на цій обдарованій милістю землі? Послухаймо доречне визнання покійного нині протестантського духовного, шан. Т. Де Вітта Талмажа. Згідно того, що подає “The Christian Standard”, він сказав:
“О, та в цій країні ми маємо чудовий діючий церковний механізм; ми маємо шістдесят тисяч служителів; в нас є пишна музика; ми маємо величезні Недільні Школи, однак я хочу навести вам плачевну статистику, що протягом останніх двадцяти п’яти років церкви навертали в цій країні в середньому менше двох осіб щороку”.
“В цих самих церквах щороку відмічають чотири або п’ять смертельних випадків. Як швидко, при такому співвідношенні, світ буде приведений до Бога? Ми здобуваємо двох, а втрачаємо чотирьох. Вічний Боже, до чого все це йде? Кажу вам відкрито, що хоча полки християнського воїнства тут і там виступають вперед, церква переважно відступає до жахливої поразки”.
Зовсім недавно канонік Тейлор з англіканської церкви провадив дискусію над питанням “Чи християнські місії зазнали невдачі?” Доповідь прочитано перед Конгресом англіканської церкви. В ній він приходить до висновку, що релігія Мухаммеда є в деяких відношеннях не лише рівною християнству, але й набагато краще відповідає вимогам та розумовим здібностям багатьох народів Азії та Африки; що при нинішніх співвідношеннях прогресу християнство 246 ніколи не може сподіватися наздогнати язичництво. На основі підрахунків, що перевищення числа новонароджених над числом померлих становить в Азії та Африці щороку 11 000 000 чол., а щорічний приріст християнського населення становить 60 000 чол., виникає, що місіонерським товариствам займе 183 роки, щоб наздогнати річний приріст язичницького населення. Він сказав:
“Вимагати від учнів Недільних шкіл віддати їхні пенси, приховані про запас, для позірного наміру навернення “бідних язичників”, і витрачати 12 000 фунтів щороку на безплідні місії до земель, де немає жодних язичників, для мене здається майже злочином – злочинним здобуванням грошей під фальшивим приводом”.
Подаючи свою думку про те, яка причина місіонерських невдач, він перш за все назвав сектантство разом з відсутністю з боку місіонерів повного посвячення для праці, коли вони намагаються жити як князі, оточуючи себе розкошами, більшими від європейських. М-р Тейлор згадав д-ра Легге, місіонера з тридцятичотирьохрічним стажем, кажучи:
“Він вважає, що так довго, як християнство буде заражене уразливою внутрішньою озлобленістю християнських сект і в розумах тубільців асоціюватиметься з пияцтвом, розбещеністю та велетенським суспільним лихом, яке впадає в вічі в середовищі християнських народів, в справі навернення ми переноситимемо невдачі. Єпископ Стірі подав думку, що двома найбільшими перешкодами для успіху стали дріб’язкові чвари між самими місіонерами та конкуренція між товариствами”.
Хоча канонік Тейлор та багато інших, чиї настрої були висловлені в великому Парламенті Релігій, прагнули б зменшити потік критики, кажучи нам, що язичницькі релігії є досить добрими і навіть більш придатними від християнства для потреб тих чи інших країн, ми, однак, робимо зовсім інший висновок, який виникає з рапорту покійного нині єпископа методистської єпископальної церкви Фостера, котрий після тривалої, що відбулася кілька років тому, подорожі по світу подав таку жахливу картину тієї його частини, яка перебуває в темряві язичництва, кажучи: 247
“Прикличте собі на допомогу всі згадки про вбогість та деградацію, які ви коли-небудь бачили в поодиноких місцях, де панують крайні злидні – усі ці жахи, які переслідували вас страхом, коли ви виходили звідтіль, усі ці понурі притулки бруду, занедбаності та виснаження, – і згромадьте їх в одну картину, одноманітну, без єдиного відтінку або забарвлення, пом’якшуючого темряву, і почепіть її над половиною земної кулі. Ще й тоді вона не відповідатиме дійсності. Обов’язково додайте до неї понурий вид тривалої безнадії і усуньте будь-яке сподівання і навіть німе прагнення. Впадає в вічі, що майбутнім язичництва є злидні. Зрештою, ви ніколи не бачили злиднів. Це – слово, значення якого ви навіть не усвідомлюєте. Те, що ви називаєте вбогістю, це, насправді, розкоші і достаток. Думайте про неї не як про випадкову річ, що існує десь в трущобах, не як про виняток в окремих місцях, де докучає лихо, але як про повсюдну, завширшки в континент. Додайте до неї неприховане голодування, звіряче ставлення до себе і заберіть будь-яку надію кращого завтра; заповніть нею Африку, заповніть нею Азію; врешті втисніть в цей образ чоловіків, жінок та дітей, які вдвадцятеро перевищують населення всіх ваших великих міст, містечок, сіл та сільських районів – двадцятеро на одного мешканця всіх ваших штатів та територій, – і тоді картина ще не набуде всієї реальності”.
“А тепер додайте до цієї картини моральний відтінок повної відсутності Бога і всякої надії; подумайте про ці бідолашні мільйони, котрі живуть в цьому світі, мов тварини, не чекаючи нічого кращого від прийдешнього світу. Помістіть на цю картину нагадування, що вони є істотами, які мають таку саму людську природу як ми, і розважте, що серед всіх цих мільйонів людей немає жодного серця, котре не мало б простих людських бажань і не могло бути очищене і ушляхетнене; що ці землі, приречені на непридатність, можливо були б такими самими, а багато з них навіть кращими від земель, на яких мешкаємо ми, коли б вони мали те, що ми можемо їм дати. Намалюйте небо без зір, почепіть на вашу картину ніч, прикрасьте її горами з сягаючими в далину похмурими краєвидами, почепіть темні запони вздовж кожного берега і над кожним пейзажем, покривши мороком все минуле; нехай майбутнє порине в щораз глибшу пітьму ночі, наповнить жахливу темряву голодом, 248 чоловіками з зажуреними обличчями, скорботними жінками і дове-деними до відчаю дітьми: так виглядає язичницький світ – люди, яких бачив у видиві древній пророк, котрі “сидять в краю тіни смерті”, до котрих ще не прийшло жодне світло, котрі сидять там впродовж усієї довгої-довгої ночі, чекаючи і виглядаючи поранку”.
“Тисяча мільйонів в краю тіні смерті – в тому самому краю, де їхні батьки жили дві з половиною тисячі років тому, – терпеливо чекаючи, переходячи через життя в крайніх злиднях, коли вони не спроможні подбати навіть про найпримітивніші власні потреби; мільйони з них годуються корінцями, травою та випадковими милостинями, які може дати їм природа, непідкорена розумом. Хто живе в умовах якого-небудь правління або напівдикунської цивілізації, де свідомо є регульовані справи власності та спонукується розвиток індустрії, той не може після пограбування своїми тиранами його заробітку дорахуватися навіть трьох центів на день або їхнього еквіваленту, щоб утримати себе та своїх дітей, і чого недостатньо, щоб прогодувати хоча б худобину; такі натовпи, наполовину голодні, наполовину роздягнені, мешкають в загородах та хлівах, непридатних навіть для свиней, і є позбавлені всякого забезпечення їхніх людських потреб. Розчавлені деспотизмом грубої сили – коли зникають всі характерні риси людської природи за винятком вертикального положення і неможливих для викорінення безсловесних та несвідомих жадань, ці язичники, чоловіки та жінки, наші брати та сестри, не знають як жити далі”.
“Похмурі, жахливі тіні картини покрили б нас памороззю, коли б вони не були кинуті з перспективи, а над ними уява не намалювала позолоти та блискучого сяйва. З нашого погляду затишної байдужості все це цілком замовчується. Воно надто далеке, а ми надто захоплені нашими втіхами, щоб бачити його, або, принаймні, думати про нього. Воно не виділяється на картині; і навіть коли ми справді думаємо про нього, воно постає в якомусь нереальному світлі, в оманливій уяві. Ми бачимо великі міста, розкіш мікадо та раджів, пишноту палаців і солодку красу довколишніх ландшафтів – видозмінених уявою та обманливим блискотінням, якого надають їм принади подорожування. Ми зачаровані цим видовищем. Якщо пильно глянемо на будинки, на релігійність людей, нас полонять величезні святині, і фантазія малює подорожньому живописні сцени і привабливий домашній затишок. 249 Ми заспокоєні. Зрештою, кажемо, язичницький світ не такий вже й поганий. В ньому є своя релігія, свої утіхи. З цим полегшенням в думках ми споглядаємо на світ. О, згубна ілюзія! Реальна картина вимальовується між тінями. Мільйони бідолашних, блукаючих помацки грішних людей без Бога і надії, бездомних, понижених до рівня тварин, самотніх, народжених вспадкувати безпросвітну пітьму ночі, приречених жити і вмирати в непроглядному мороці. Їх, просто кажучи, не видно. Але вони існують, пересуваючись серед цих смертних тіней, худі, голодні, незахищені і позбавлені надії, схожі на диких тварин; не подумайте, що їх мало, і вони скрадаються польовими стежками, ховаючись, мов якісь невдахи, від своїх ближніх; ні, їх є мільйони та мільйони, котрі заповнюють ці намальовані уявою краєвиди, тискаються вулицями та проспектами розкішних міст, страхаючи нас, якщо ми тільки їх зауважу-ємо, своїм багатолюддям. Тут жили і помирали без надії їхні батьки. Тут вони ледь животіли у своєму мізерному житті. Тут народжуються їхні діти, щоб мати таку саму долю. Тут, живучи або вмираючи, ніхто не дбає про їхню душу”.
“Ось таким є нехристиянський світ. Він має великі міста, великі святині, пишні мавзолеї і кількох розбещених тиранів, котрі загортаються в убрання з золота; але сліпучий блиск їхніх місць поклоніння і тронів відходить на задній план перед пітьмою ночі, в якій мільйони тиняються в страху, голоді та нужді. Я бачив їх в жахливих помешканнях та під час сатанинських оргій – від Босфору до Гангу, – в їхніх храмах і під час їхніх свят, плазуючих і падаючих навколішки перед безжалісними ідолами, кам’яними статуями і мавпоподібними божками; я бачив їх блукаючих вулицями та обочинами доріг; я бачив їх без променя надії, з голодними обличчями, і цей образ ніколи не може бути викреслений з пам’яті”.
“Я думаю, ми повинні погодитися, що в нехристиянському світі для людини немає жодної надії. Він не має нічого, що б міг нам дати – ані променя світла, ані крихти хліба. Мов важелезний тягар, він висить на шиї людського роду, занурюючи його щораз глибше в темінь ночі, в смерть. Навіть саме його дихання є заразним. Його дотиком є смерть. Його присутність лякає нас мов велетенський привид з країни ночі, який підноситься і панує на протязі століть, заполоняючи темрявою всі віки”.
“Я не ставлю питання, чи всі ці незліченні мільйони можуть бути спасенні в прийдешньому світі. Я не стверджую, що принесення їм Євангелії покращить їхні сподівання 250 або, принаймні, збільшить їхні шанси в цьому напрямку. Правдоподібно, стільки ж з них будуть спасенними без Євангелії, як і з нею. Це питання не має нічого спільного з проблемою, яку я обмірковую – з майбутнім світу, – і яку я розумію як тимчасову перспективу, а не як вічне майбутнє. Коли б моїм розумом хоч раз заволоділа жахлива думка, що весь світ має бути втрачений навіки тільки тому, що його мешканці є язичниками, я б не посилав їм Євангелії, яка виявляє такого Бога. Сама ця жорстока думка замкнула б всяку надію для світу і вчинила б вічність темницею – незалежно, хто міг би спастися. Чи може котре-небудь розумне створіння втішатися на небі з Богом, Чиє правління дозволяє на таке заплямування себе ганьбою, безчестям, жорстокістю і несправедливістю? Переконайте людей, що над всім всесвітом є Бог, Котрий без їхньої власної провини і без жодної можливості врятуватися, засудить мільйони мертвих, живущих і ще не народжених язичників, перетворивши при цьому землю в суцільне страхіття, де невимовні жахи не даватимуть жодного полегшення, і ви ствердите, що вже навіки неможливо, щоб хто-небудь віддавав Йому шану окрім бісів, бо тоді Він став би їхнім вождем”.
Єпископ також згадав факт, що хоч населення світу нараховує 1 450 000 000 чол., з них майже 1 100 000 000 не є християнами; і що багато (а то й майже всі) з-посеред номінальних християн є або язичниками або антихристиянами. Далі, з огляду на невдачу церкви навернути світ протягом вісімнадцяти століть і на безнадійність такого завдання, він намагається звільнити церкву від відповідальності, яку вона взяла на себе, підсуваючи думку, що ці мільйони язичників повинні бути спасенні без віри в Христа. А звільняючи Бога від відповідальності за теперішнє горе між людьми, він сказав: “Бог робить все, що може, вживаючи всю наявну силу”.
“The Church Times” опублікував кілька років тому статтю маорі, кілька витягів з якої дуже промовисто виявляють причину невдачі церкви хоча б частково просвітити світ. 251 Лист з’явився в одній з газет Нової Зеландії і говорив наступне:
“Кілька днів тому ви опублікували звіт про те, що трапилось під час мітингу маорі, скликаного єпископом Христової церкви. Я був присутній на цьому мітингу і хотів би, щоб ви дали мені можливість відповісти на одне з питань, поставлених нам єпископом, а саме: “Чому вогонь хрис-тиянської віри такий слабкий між людьми маорі в моїй єпархії?” Я скажу, в чому, на мою думку, причина цього. Ми, маорі, є спантеличені і збентежені в нашому розумі тим, як ви, європейці, трактуєте свою релігію. Здається, що ніхто з вас не є переконаний, чи вона щось означає, чи не означає нічого. На пропозицію перших місіонерів ми змінили релігію наших прабатьків, яку вони назвали фальшивою, на релігію, яка, за їхніми словами, була правдивою. Ми прийняли Книгу, яка містила історію та заповіді “Правдивої Релігії”, як справді Боже слово, обов’язкове для нас, Його створінь. Ми заносили щодня – вранці і ввечері – шану Творцеві в усіх пагах та поселеннях Нової Зеландії. Ми дотримувались священного сьомого дня, уникаючи всілякої роботи з пошани до божественної постанови, і задля цього скасували рабство та багатошлюбність, хоча через це ми остаточно дезорганізували наш суспільний лад і довели дрібно-маєткових власників до бідності, завдавши багато болю тим, хто змушений був розірвати найчутливіші узи людських взаємостосунків. Власне тоді, коли ми тільки починали виховувати наших дітей в пізнанні та виконанні заповідей Бога, як це бачимо на прикладі Ісуса Христа, в цю країну приїхало велике число європейців. Вони відвідали наші поселення і, здавалося, були дуже прихильними, однак, ми помітили, що вони не мають такої самої пошани до Біблії, яку маємо ми, початківці. Римські католики сказали нам, що вони єдині знають її правдиве тлумачення, і якщо ми не приєднаємось до них, наші душі будуть загублені. За ними приїхали баптисти, які висміяли наше принесення дітей до Христа в хрещенні і сказали, що коли ми не були занурені у воді, то ми взагалі не були охрещені як християни. Далі приїхали пресвітеріани, котрі сказали, що становище єпископа 252 не має потвердження в Писанні, і що отримання повноважень з боку єпископа Сельвіна було нічого не значущою церемонією. Врешті приїхали брати з Плімут і сказали, що Христос ніколи не закладав видимої церкви та будь-якого порядку служби, і що кожен повинен бути сам для себе служителем, творячи власне віровчення”.
“Крім замішання в нашому розумі з приводу безбожного прикладу більшості європейців і суперечливості вчення, представленого вчителями релігії, ми були поставлені у безвихідь поведінкою уряду, котрий, хоч заявляв, що його зобов’язує моральний закон, який міститься в Біблії, однак не вагався, коли ми стали безпорадними, зламати урочисті зобов’язання, дані нам, коли ми ще були більш численними і більш сильними від європейців. Яким великим було наше здивування, коли Парламент, що складався не з простолюду та неуків, а з джентльменів-європейців, котрі відверто сповідують християнство, вилучив зі шкіл Біблію. Хоча Парламент розпорядився старанно навчати дітей Нової Зеландії усякого знання, він не сказав нічого про навчання їх знань про християнську релігію, про Бога та про Його закони. Мій язичницький наставник навчав мене боятися і вшановувати Невидимі Сили, мої батьки вчили мене приводити до ладу кожний вчинок в моєму житті, виходячи зі слухняності Атуа, котрі мали б покарати мене за образу. Однак в школах цієї християнської країни моїх дітей не вчать шанувати нікого, окрім поліцейського, і не вчать боятися жодного судді своїх вчинків, крім місцевого”.
“Я думаю, що коли б єпископ Христової церкви задав нам це питання іншого дня, ми могли б справедливо попросити його відповісти найперше, чому це вогонь віри палає так ледве-ледве між його власним народом. Ми могли б навести вдалу цитату з Книги, яку англійський народ хотів би дати кожному, крім себе, за мірило життя, щоб її шанувати як Слово живого Бога: “Лікарю, вилікуй самого себе”.
“Чи можна ганити нетямущих маорі за літеплу поведінку в службі для Бога, Котрого існування, як сказав їм один з висвячених служителів, жодна людина в християнстві не може довести? 253 Сер, я інколи думаю, що мої діти мали б кращу можливість стати чесними дорослими чоловіками та жінками і мали б кращі надії щасливості – коли для них прийде час увійти в невидимий світ і зустріти свого Творця, – коли б я відмовився, за прикладом першого короля маорі (Потату), відкрито визнавати вашу релігію, доки, як він сказав, “ви самі не вирішите поміж себе, що для вас є справжньою релігією”. Я вважаю, що краще вже вірити в невидимий духовний світ, який живив моїх прабатьків, аніж в надуманий, який європейці намовляли нас прийняти.
Ваш і т.д.
Тангата Маорі.”
Наступний витяг зі статті в “North American Review”, написаний Ванг Чін Фу, освіченим китайцем, випускником одного з наших коледжів Нової Англії, також пропонує докази переваги релігії його батьків над християнством. Він каже:
“Народжений і вихований язичником, я пізнав і на ділі виконував цей моральний та релігійний кодекс; поступаючи згідно нього, я приносив користь собі та іншим. Моє сумління було чисте, а мої надії майбутнього життя не були затьмарені жодним розпачливим сумнівом. Та коли мені було близько сімнадцяти років, мене перенесено в середовище вашої показної християнської цивілізації, і в цей вразливий період мого життя християнство з самого початку явилося мені в своїх найбільш привабливих аспектах; люб’язні християнські приятелі особливим чином подбали про мій матеріальний та релігійний добробут, до того ж я був надзвичайно охочий пізнати правду. Далі мене переконали присвятити своє життя справі християнського місіонерства. Але, перш ніж започаткувати цю високу місію, я мав пізнати християнське вчення, якого повинен був навчати, і ось тут, на самому початку, я опинився в заклопотанні від різноманіття християнських сект, кожна з яких претендувала на монополію єдиної вузької дороги до неба”.
“Я дослідив пресвітеріанство тільки для того, щоб, здригнувшись, відступити від віри в безжалісного Бога, Котрий задовго наперед призначив більшість безпомічного людського роду до вічного пекла. Проголошувати таке вчення інтелігентним язичникам означало б збудити в їхньому розумі непевність щодо мого здорового глузду, а, можливо, і взагалі повірити, 254 що я брехун. Тоді я спробував заглибитись у вчення баптистів, але знайшов там стільки сект, кожну у власній “шкарлупі”, котрі сперечалися над достоїнствами посвячення в холодній воді – над способом і часом, коли це чинити, – що я відчув несмак до таких подробиць; справа якомога докладнішого обходження комунії справила на мене враження, що дехто був просто скупий і дбав про винятковість своєї крихти хліба та вина, тоді як інші дбали про це ще менше. Методизм справив враження релігії громів та блискавок – надміру усіляких почуттів та галасу. Або ви приголомшуєте її або вона приголомшує вас – мов спазм, – і так ви “відчуваєте” релігію. Конґреґаціоналісти відштовхнули мене своєю манірністю і незграбною великодушністю, а також бажанням мати в числі своїх членів тільки осіб з високими почуттями. Унітаризм, здається, у всьому сумнівається – навіть у собі. Частину інших протестантських сект, які ґрунтуються на чомусь новому або оригінальному – такі як квакеризм, – я знайшов невартою серйозного вивчення нехристиянином. Та в одному ця маса настроєних один проти одного протестантів щиро погоджується – в спільній ненависті до католицизму, більш давньої форми християнства. І католицизм з надлишком відплатив за цю злобу. Він бундючно проголосив себе єдино правдивою церквою, поза якою немає жодного спасіння – особливо для протестантів; що його головний прелат є особистим представником Бога на землі, і що він є непомильний. Перед собою я побачив релігійну єдність, силу і вплив ради помсти. Однак, мої турботливі протестантські приятелі хором благали мене не рухати католицизму, кажучи, що він є гірший від язичництва, з чим я погодився; водночас такий спосіб аргументування переконав мене, що протестантизм належить до тієї самої категорії. Справді, чим більше я вивчав християнство в його різних аспектах і прислухався до критики однієї секти іншою, тим більше усе це нагадувало мені “дзвінку мідь та гудячий бубон”.
“Називайте нас, якщо хочете, язичниками, але китайці і далі мають краще громадське управління і кращий суспільний лад. Протягом року серед чотирьохсот мільйонів китайців виявлено менше убивців та злодіїв, ніж в одному штаті Нью-Йорк. Справді, Китай підтримує марнотратного монарха, всі примхи якого треба задовольняти, однак, у той самий час його народ підлягає найнижчим в світі податкам, не сплачуючи нічого окрім податку від орної землі, рису і солі; при цьому він не має ані долара національного боргу…”
“Християни постійно метушаться довкола релігії; вони будують великі церкви та чинять довгі молитви, і все ж в околицях однієї церковної парафії в Нью-Йорку, де мешкає тисяча людей, є більше зла, ніж серед одного мільйона язичників, які є без церкви і без проповідей. Християни провадять довгі і голосні розмови про те як бути добрим і чинити милосердя. Отже, довкола є повно доброчинності і немає братерства: “Ось, собако, твоя шкуринка, 255 і будь задоволений!” Тому, що тут дивного, що в одному тільки штаті Нью-Йорк за один рік є більше розбитих сердець і самогубств, ніж в усьому Китаї?”
“Різниця між язичником і християнином полягає в тому, що язичник чинить добро заради чинення добра. Щодо християнина, то найменше добро він чинить заради негайних почестей і майбутньої нагороди; позичаючи Господу, він сподівається значного відсотка. Що ж, християнин є гідним спадкоємцем своїх релігійних прабатьків. Язичник робить багато і говорить про це мало, натомість християнин робить мало доброго, але коли вже зробить, то хоче, щоб про це писалося і в газетах і на надгробному камені. Практичність християнської ідеї полягає в тому, щоб любити людей за те добро, яке вони чинять для вас, а не за те добро, яке ви повинні чинити їм з людського обов’язку. Отже, християни люблять язичників, вірніше маєтки язичників, і пропорційно розмірів маєтків зростає сила цієї християнської любові. Коли англійці запрагнули заволодіти китайським золотом та торгівлею, вони сказали, що хочуть “відкрити Китай для своїх місіонерів”. Найважливішим був опіум, тобто він був єдиним, про що вони піклувалися, коли домагалися відкриття портів. І це безславне вторгнення християн між китайців наробило в Китаї значно більшої шкоди – суспільної та моральної, – ніж її можуть виправити за дві сотні років усі гуманітарні товариства християнства. Отже, на вас, християни, і на вашу жадобу золота ми покладаємо тягар виниклої злочинності – тягар десятків мільйонів чесних, здібних чоловіків та жінок, посланих таким чином на передчасну смерть після короткого, нещасного життя, не згадуючи при цьому неминучого фізичного та морального знесилення, яке завжди присутнє, хоч не завжди закінчується передчасною смертю! І це величезне національне прокляття було принесене нам на вістрі християнських багнетів. А ви дивуєтесь, чому ми є язичниками? Єдиною певною річчю, якою християни залишили слід в язичництві, є те, що вони можуть пожертвувати релігією, добрим іменем, принципом і, як це вони роблять, життям заради золота. При цьому вони з святенницьким виглядом кажуть бідним язичникам: “Ви повинні спасати свої душі, маючи таку саму віру, як ми!”…
“Робіть так, як ви хотіли б, щоб робили вам”, “люби свого ближнього як самого себе” – ось великий 256 божественний закон, до якого однаково признаються християни і язичники, але який християни ігнорують. Ось, що тримає мене залишатись язичником, і я щиро запрошую християн Америки до вчення Конфуція”.
Про наступний схожий приклад інформує преса. Мова йде про одну жінку з Індії – Пундіту Рамабаї, – котра кілька років тому відвідала Бостон і готувалася повернутись назад в Індію, щоб зайнятися навчанням індійських жінок вищих каст. Їй було нелегко визначитися, до якого віровизнання християнства вона належить, тому на поставлене репортером питання вона відповіла так:
“Я належу до універсальної церкви Христа. Я зустрічаю хороших баптистів, методистів, пресвітеріан та прихильників єпископальної церкви, і кожен з них розповідає щось про Біблію. Тому мені здається кращим піти скрізь самій і відшукати найкраще, що я можу знайти. [Розумне рішення]. Там я знаходжу Христа, Спасителя світу, і Йому я віддаю своє серце. Я була охрещена ще перебуваючи в Англії, і тепер спілкуюся зі всіма християнськими людьми, котрі на це дозволяють. Я не вважаю, що належу до якогось окремого віровизнання, тому повертатимусь до Індії як проста християнка. Для мого розуму здається, що Новий Заповіт, і особливо слова нашого Спасителя, є достатньо детальним віровченням. Я вірю так, як сказав наш Спаситель і як Його послання перейшло до нас через ап. Івана, що Бог є дух, світло і любов; що Він створив, освітлює і проникає весь Всесвіт; що Ісус, Його Син та Слуга, апостол нашої віри, був посланий Ним, щоб бути спасителем та вождем Його дітей; що усі, хто вірить в Нього, мають право бути синами Бога; і що Дух Святий є нашим провідником та потішителем, великим даром від Бога через Христа; що є лише одна Церква, і що всі, котрі визнають Ісуса, як свого Спа-сителя, є членами цієї Церкви. Я вірю, що все потрібне для мого спасіння, буде мені дане, і я гаряче молюся, щоб Бог міг дати мені ласку бути шукачем і послідовником правди, а також виконавцем Його волі. В Бостоні мені казали, що я є унітарієм; я відповіла, що ні. Я також не є тринітарієм. Я взагалі не розумію цих сучасних вигадок. Я – проста християнка, і Новий Заповіт навчає мене моєї релігії”.
Мешканці Японії, навернені до християнства, виявили схожого духа; їхнє шляхетне поводження стало суворим докором номінальним церквам та їхнім віровченням, а також чудовим підтвер-дженням сили Божого Слова. З їхніх думок на рахунок віровчень християнства і з їхньої рішучої постанови захищати одну лише Біблію ми взяли наступний опублікований уривок:
“Коли японська імперія була відкрита для американської комерції, американські церкви запрагнули навернути цю країну до кількох своїх віровизнань. Послані місіонери, побачивши, що їхні взаємні поділення стануть суттєвою перешкодою для успіху, погодилися приховати свої розбіжності і працювати разом для спасіння душ, проповідуючи тільки одного Бога і Христа, розп’ятого задля грішників, аж доки вони не здобудуть міцної опори. Обман був настільки вдалим, що коли в 1873 році керівні органи па батьківщині почали вимагати сектантських жнив, до-сягнено згоди, що великого числа навернених є достатньо, щоб гарантувати поділ здобичі”.
“Коли ці хитрощі обережним чином представлено наверненим з числа язичників, виникли неочікувані клопоти. Японські християни зібралися і склали петицію, в якій описали радість, мир і праведність, знайдені ними в Христі Ісусі, а також запротестували проти їхнього поділу, який супе-речить Слову та духу Бога, наполягаючи, щоб місіонери, які в своїй власній країні мають такий сумний стан речей, повертались в Америку і залишили подальшу євангелізацію Японії їм самим”.
“Копії петиції відіслано до різних Центрів, які підтримували та контролювали місіонерів. У відповідь послано довірених представників, щоб дослідити стан речей та скласти рапорт. Один з таких представників, лист котрого опубліковано в “The Independent” (Нью-Йорк), говорить, що для цих розумів, щойно виведених з темряви язичництва, “проста радість спасіння затінила всі інші міркування”, і “потрібно буде багато років, перш ніж вони зможуть пройнятися приємно витонченими розходженнями, які ділять християнство”. Однак, ті, для кого “інші міркування” затінили “радість спасіння” і позбавили любові Бога, наполегливо продовжували справу поділення. Дух Бога заохочував ці шляхетні душі збиратись, так як завжди, в одне лише Ісусове ім’я. Виявляється, що найважчою річчю в праці сектантських місіонерів є 258 “переконати навернених пройнятися приємно витонченими розходженнями, які ділять християнство”. Дуже мало прихильників будь-якої секти в Америці проймаються саме таким чином. Замість мати справжні переконання, вони є упереджені і перейняті зовсім іншими міркуваннями. Дуже малий відсоток має щось на зразок інтелігентного сумління щодо визнання своєї віри і розбіжностей, якими він є відділений від решти сект”.
Такими є настрої інтелігентних язичників, спантеличених та збентежених неправильним представленням божественного характеру та вчень. Однак, ми радіємо, знаючи, що незалежно від конфліктуючих віровчень та нехристиянської поведінки численних мас християн і так званих християнських народів, всі зусилля християнських місіонерів між язичницькими народами не були марними, що тут і там зернини божественної правди потрапили в добре та шляхетне серце і принесли плоди праведності та справжнього християнського характеру. Такі плоди, однак, не можна віднести на рахунок різних віровчень, але тільки на рахунок Слова і Духа Бога – незалежно від плутанини людських віровчень. Господь відноситься до Писань Старого та Нового Заповітів як до “двох свідків Своїх” (Об. 11:3), котрі вірно несли своє свідчення до кожного народу.
Ми не маємо переконливих вказівок того, чи представники язичницьких релігій матимуть якийсь нахил встановлювати контакти з номінальним християнством. Навпаки, їхні представники у Всес-вітньому Парламенті Релігій переважно знаходились – виходячи з власної оцінки – під враження нижчості християнської релігії в стосунку до їхньої власної; однак “певне пророче слово” дуже чітко вказує, що різні протестантські секти сформують для співпраці союз або федерацію, і що католицизм та протестантизм встановлять між собою зв’язки, не втрачаючи при цьому власної особистості. Це є два кінці церковницьких небес, які, коли в них зростатиме безладдя, будуть згортатися докупи, немов той сувій (Іс. 34:4; Об. 6:14), для самозахисту – як два відмінних, окремих сувої, що знаходитимуться в безпосередній близькості один до одного.
Задля цього бажаного наслідку протестанти виявляють го-товність вчинити майже кожний компроміс, в той час як папство зайняло найбільш примиренську позицію. Кожний інтелігентний спостерігач має свідомість цих фактів; і кожний читач історії знає згубний характер великої антихристиянської системи, яка тепер, при великому заколоті в протестантизмі, вбачає для себе можливість нового просування до влади. Навіть відчуваючи власну міць, яка перевищує міць поділеного протестантизму, велика папська система також боїться близької кризи, а тому найбільш палко прагне союзу християнства, папства та протестантизму, цивільної влади та релігії.
Наступний витяг з доповіді відомого “Отця Паулінів” Вальтера Еліота з Нью-Йорк Сіті, прочитаної на Колумбійському Католицькому Конгресі в 1893 році, показує намір церкви Риму скористатися з теперішнього замішання в протестантизмі. Він сказав:
“Занепад догматичного протестантизму стався нашим шансом. Віросповідання, “віровчення”, “школи” і “конфесії” збираються розпастися на наших очах. Великі люди збудували їх, а маленькі люди можуть їх зруйнувати. Цей новий народ може хіба що віднестись з погордою до інституцій [протестантських], які ледве подвоїли своє коротке життя, а вже є дряхлими, і може лиш благоговіти перед інституцією [римсько-католицькою церквою], за життя якої велика республіка змогла досягти вершини успіху майже два десятки разів. Я кажу вам, що молодечий запал нації повинен дивуватися свіжості вічної [римсько-католицької] релігії і незабаром повинен привітати її як божественну. Догми похилого віком протестантизму стираються з розумів наших людей або є виштовхувані звідти”.
Папа Леон ХШ в своїй енцикліці пообіцяв римським католикам винагороду, щоб вони лишень молилися про навернення протестантів до церкви Риму, а винагородою мало бути тимчасове звільнення від мук чистилища. З його звернення до протестантів, яке становило частину енцикліки, ми цитуємо наступні слова: 260
“З палаючою в нас добродійністю ми звертаємось сьогодні до тих людей, котрі в більш пізньому часі під впливом виняткових потрясінь – стосовно часу та матеріальних цінностей – залишили лоно римської церкви. Нехай вони, залишивши колишні непорозуміння, здіймуться духом над людськими речами, і, спрагнені самої лише правди та спасіння, визнають церкву, засновану Ісусом Христом. Якщо опісля вони порівняють власні церкви з цією церквою і побачать, до якого критичного становища вони довели релігію, то напевно погодяться, що, покинувши деякі важливі сторони первісних традиційних поглядів, вони дозволили всіляким припливам та відпливам зіштовхнути себе до зовсім нових речей. Вони не будуть заперечувати, що з правд, які автори цього нового порядку речей прихопили з собою, коли вони насилу відкололись, не позостало нічого певного та авторитетного…”
“Ми повністю усвідомлюємо, скільки тривалих, болісних зусиль потрібно, щоб дійти до стану справ, який ми хотіли б повернути, і дехто, мабуть, подумає, що ми маємо забагато оптимізму і женемось за ідеалом, якого треба швидше прагнути, аніж сподіватись. Але ми покладаємо всю нашу надію і довіру на Ісуса Христа, Спасителя людського роду, пам’ятаючи про великі речі, здійснені свого часу через так звану дурість хреста і його проповідування мудрим світу, які дивились на нього при-голомшені і збиті з пантелику. Особливо ми просимо князів та правителів – в ім’я їхньої політичної прозорливості та заклопотаності інтересами своїх народів – зважити наші задуми безсторонньо і підтримати їх своїм покровительством та авторитетом. Коли б дозріла тільки частина плодів, яких ми сподіваємось, користь була б не такою вже й малою посеред нинішнього стрімкого занепаду всіх речей, коли до пануючого неспокою приєднується страх за майбутнє”.
“Останнє століття залишило Європу виснаженою лихами і тремтячою від судорог, які нею потрясли. Чи не могло б століття, яке зараз наближається до кінця, передати в спадщину для людського роду кілька запорук згоди і надію великої користі від єдності християнської віри?”
Неможливо заперечити, що спрямованість Протестантизму є в бік Риму. В цьому полягала істинна суть визначної ролі римських католиків в великому Парламенті Релігій; в цьому є виражене прагнення всіх, хто є зацікавлений рухом Протестантського Союзу добитись 261 єдності, а можливо і союзу з церквою Риму. Одним з пунктів пресвітеріанського віровчення, який сьогодні створює неприємності і який пропонують змінити, є згадування папства як антихриста.
Наступний лист методистського священика в справі Союзу церков, звернений до кардинала Ґіббонса, переконливо вказує на наявність такої тенденції між протестантами:
Таунтон, Мас.
“Дорогий кардинале. Ви, без сумніву, знаєте і зацікавлені фактом, що між протестантськими церквами існує рух до возз’єднання. Якщо таке возз’єднання має відбутися, то чому б йому не включати римську католицьку церкву? Хіба римська церква не може запропонувати якоїсь ос-нови, на якій ми всі зможемо перебувати? Чому б їй не вчинити для нас поступки, можливо навіть тимчасові – якщо ми в її переконанні помиляємось, – доки ми не навчимося більш досконало про Христа та про Його наміри?”
“Відчуваю впевненість в одному, що в мені особисто зростає бажання все більш і більш уважно шукати корисних сторін в усіх відгалуженнях християнської церкви, усвідомлюючи, що в цьому я не самотній. Щиро ваш,
Дж. В. Кінг, пастор. Першої М. Є. церкви”.
На це кардинал відповів:
Резиденція кардинала, Балтімор. “Шан. Дж. В. Кінґ, дорогий сер: У відповідь на ваш лист я хотів би сказати, що ваші прагнення возз’єднання християнства варті всілякої похвали”.
“Це возз’єднання буде лише часткове, якщо з нього виключити като-лицьку церкву. Одночасно воно буде також неможливе, бо жодний союз неможливий без міцної основи Святого Писання, а її можна знайти тільки через визнання ап. Петра та його наступника, як видимого голову церкви”.
“Не може бути жодного стабільного уряду без особи на чолі – чи то в громадському, чи в військовому, чи в церковному житті. Кожний штат повинен мати свого губернатора, а кожне місто – свого мера або муніципального керівника з відповідним званням. Якщо церкви світу шукають відповідного голову, 262 то чи вони знайдуть особу з таким рівнем авторитету та прав – скажемо в Кантербері чи в Константинополі – як єпископ Риму?”
“Щодо умов возз’єднання, то вони є значно простішими, ніж загально собі уявляють. Католицька церква визнає всі основні вчення всіх протестантських церков, тому признання суддівського верховенства папи вчинить легшим шлях до прийняття інших її вчень. Ви є ближче до нас, ніж собі уявляєте. Церкві приписують багато вчень, які вона відмовляється визнавати.
Вірний ваш в Христі, Кард. Ґіббонс”.
Нижчеподане надіслано у відповідь і за згодою обох джентльменів опубліковано в інтересах жаданого союзу.
“Дорогий Кардинале. Ваша відповідь була прочитана з великим зацікавленням. Чи можу я зараз запитати, чи не було б розумною і корисною річчю для католицької церкви запропонувати протестантським церквам можливу основу для союзу (описавши справу достатньо детально), збу-довану щось на зразок Чікаґсько-Ламбеських пропозицій єпископальної церкви? Я знаю, наскільки методистська церква і вся християнська церква взагалі є неправильно зрозумілою багатьма, тому вважаю за цілком можливе, а навіть неминуче, що католицька церква теж є неправильно зрозумілою і судженою в багатьох речах. Чи не може католицька церква виправити ці хибні уявлення з боку протестантів – хоча б в якійсь мірі, – і чи це не пришвидшить жаданого возз’єднання?”
“Я вірю, що нинішній стан поділення християнства є повний безглуздя, сорому і немилості, і не маю жодних заперечень щодо централізації органів керівництва при умові обмежень та запобіжних заходів.
Щиро ваш, Дж. У. Кінґ.
Прихильність популярного “Молодіжного Товариства Християнських Прагнень” (“Young People’s Society of Christian Endeavor”) до церкви Риму була особливим чином помітна під час щорічної конвенції в Монреалі в 1893 році. Серед делегатів конвенції був відомий індус з Бомбей, Індія, шан. м-р Кармаркар, навернений до протестантського християнства. 263 В своїх висловлюваннях до Товариства він наголосив, що романізм став перешкодою для місіонерської праці в Індії. Ці слова зустрілися з явним несхваленням з боку учасників конвенції; коли ж щоденна французька католицька преса підняла цю справу і опублікувала сказане індусом, подаючи гнівний коментар, – внаслідок чого під час наступного засідання конвенції натовп римських католиків привів до порушення порядку його роботи, – головуючий конвенції спробував вгамувати їхній гнів, піднявшись під час засідання і проголосивши, що ані він, ані делегати не є відповідальні за сказане м-ром Кармаркаром, тим самим залишаючи свого гостя самого перед нападками їхнього гніву за те, що він сміливо засвідчив правду. Очевидно, м-р Кармаркар був єдиним протестантом на цій конвенції, котрий ані не побоявся, ані не виявив симпатії, ані не віддав шани “звірові” (Об. 20:4). Ось його слова, як їх передає “The American Sentinel”, серпень 1893 року:
“Існує разюча подібність між католицьким та індуїстським культом. Католицизм – це тільки новий ярлик на старих бурдюках язичництва, які містять смертоносну отруту ідолопоклонства. Індуси, спостерігаючи католицький культ, часто запитують нас: “Яка різниця між християнством та індуїзмом?” В Індії ми вимушені боротися не лише з ідолом у вигляді чудовиська з головою гідри, але й зі спрутом католицизму”.
Серед небагатьох голосів, які піднялися проти цього поступку “The Christian Endeavor Society”, була резолюція, запропонована під час патріотичного мітингу мешканців Бостона і одностайно схвалена двома тисячами його учасників:
“Оскільки під час конвенції Товариства “Christian Endeavor”, засідання якої проходить зараз в Монреалі, шан. С.В. Кармаркар зрозумілим і гідним довір’я чином представив перешкоди для прогресу християнства в Індії, згадуючи деморалізуючий вплив римської католицької церкви, чим викликав злобу французьких римських католиків, котрі своїми бунтівними діями намагалися перешкодити вільній промові під час протестантської конвенції, тому: 264
“Постановляємо, що ми, протестантські мешканці Бостона, повністю схвалюємо шан. С.В. Кармаркара в його сміливому викладенні фактів; нам глибоко прикро, що група християн намагалася умиротворити католиків, голосуючи (під гучні оплески) за те, щоб перешкодити Божій людині говорити правду.
“Постановляємо, щоб копію цієї резолюції послати до щоденних та патріотичних видань, а також передати шан. С.В. Кармаркару”.
Ще одна популярна протестантська інституція, “Літературне Коло Шетокве” (“Chautauqua Literary Circle”), на одній з своїх великих щорічних конвенцій надіслала нижченаведене послання до схожої асамблеї римських католиків, заснованої зовсім недавно і розташованої в Лейк Чемплейн. Послання прийнято одностайним голосуванням і з великим ентузіазмом. Отже, читаємо:
“Шетокве” посилає вітання і найкращі побажання Католицькій Літній Школі”. У відповідь президент Вінсент отримав від д-ра Томаса Дж. Конерті, директора Католицької Літньої Школи в Платсбурґ, Лейк Чемплейн, таке послання: “Науковці Католицької Недільної Школи Америки глибоко вдячні “Шетокве” за сердечні вітання і у відповідь посилають “Шетокве” свої найкращі побажання”.
Інша група протестантів, переважно “Covenanters”, палко прагне, щоб цей народ (який від зарання свого існування відкинув вчення про божественне право царів і ніколи не визнавав права будь-якої людини управляти як “цар з Божої милості”) одягнув наряд християнського віровчення, незалежно від того, яке велике безчестя могло б це принести для віровчення. Однією з основних цілей так званого Національного Реформаторського Руху є обов’язкове стисле святкування усіма неділі як дня віддавання шани. Надіючись закріпити свої наміри шляхом голосування більшості людей, протестанти є сповнені великого бажання посилити свій вплив за рахунок голосів римських католиків. Отож, вони виражають готовність піти на будь-які поступки, і навіть продати свою релігійну свободу, куплену кров’ю мучеників, щоб тільки добитися співпраці з церквою Риму. Послухаймо їхню пропозицію, виражену провідним друкованим органом віровизнання “The Christian Statesman”:
“Коли тільки вони [римсько-католицька церква] запрагнуть протиставитися політичному атеїзму, ми завжди радо потиснемо їм руку”. Іще: “Ми можемо зіткнутися з різкою відмовою на наші перші пропозиції, бо ще не прийшов час, коли церква Риму погодиться потиснути руку іншим церквам; одначе, вже прийшов час робити повторні спроби і радо прийняти співпрацю в будь-якій формі, на яку вони можуть погодитися. Це одна з потреб даної ситуації”. Шан. С.Ф. Сковел [Пресвітеріанська церква].
Цей самий журнал також нагадав про обов’язок уряду Сполучених Штатів: “Нашим ліком проти всіх оцих згубних впливів є змусити уряд встановити моральний закон, визнати за ним Божес-твенний авторитет і покласти руку на будь-яку релігію, яка його не підтримує”. Так, “потреби ситуації” справді ставлять релігійні влади християнства в особливе становище, і не потрібно ані надто гострої спостережливості, щоб побачити зворотний рух коліс релігійного прогресу, ані здогадування, де саме релігійна свобода знайде для себе раптовий кінець.
Єпископальний священик шан. Ф.Г. Гопкінс написав в статті, опублікованій в “The Century Magazine”:
“Одного я є певний, що коли б в пору будь-якого з великих поділів між християнами в минулому умови церкви були такими, як вони є сьогодні, і коли б розум та настрій тих, котрі в той час стали сепаратистами, був такий, як їхніх представників сьогодні, не було б жодного поділення взагалі. [Цілком вірно!] Ці зміни з обох боків є для мене доказом, що Бог єдності та любові знову приведе, в Свій час і Своїм шляхом, всіх нас разом до Себе. [Але для тих, хто не є напоєний духом, тобто вином великого Вавилону (Об. 17:2), це є доказом занепаду життєвосповненої побожності та любові до правди і явним свідченням, що дух цього шляхетного руху – Великої Реформації – є мертвим.]”.
Послухаймо трохи поміркованіше свідчення архідиякона Фаррара. Складаючи з себе обов’язок редактора “The Review of the Churches” він сказав знаменні слова:
“Вся справа Реформації проминає, не здійснившись, і якщо відчужені миряни не прокинуться вчасно, щоб захистити свої права мати частку в спільному священстві всіх християн, то вони можуть прокинутися надто пізно, збагнувши себе членами церкви, яка стане папістською в усьому, крім назви”.
Хоча, бачимо, що в цій країні номінальні церкви – папська та протестантська – шукають захисту і співпраці з державою, що різні секти єднаються разом для взаємної співпраці і захисту, ігноруючи розбіжності своїх вчень і наголошуючи на єдності поглядів, і всі прагнуть швидкого з’єднання будь-якою ціною, аби це не вплинуло на їхню політику, в Європі справи йдуть дещо навпаки. Там цивільні влади найбільше відчувають свою ненадійність та небезпечне становище, тому одностайно споглядають в бік церковницьких влад, дивлячись, яку підтримку вони можуть мати з їхнього боку. Отже, тут церква кволим оком благально споглядає в бік держави, а там хиткі трони шукають підпори в церкви.
Ось в такому нещасному стані є велика система, яку сьогодні приведено на суд перед згромадженим світом – система, яка гордо іменує себе християнством (Христовим царством), але від якої Христос відразу і рішуче відмовився, дуже влучно назвавши її “Вавилоном”. Яким очевидним є безглуздя стосувати назву “християнство” до царств цього світу! Чи ж пророки писали про схожий стан справ в славному Царстві Бога? Чи ходитиме великий Князь Миру скрізь, благаючи народи признати Його авторитет і віддати те, що Йому належить поправу – землі, багатство і панування? Чи благатиме Він подачки від найубогішого селянина або домагати-меться прихильності багатого? Або ж чи спонукатиме Він Своїх підвладних швидше ворушитися і напружувати 267 свої згасаючі сили, щоб підтримати Його хиткий трон? О, ні! Коли надійде при-значений час, Він візьме, з почуттям власної гідності та авторитету, для Себе Свою велику владу і почне Своє славне царювання. І хто буде перешкодою або заслоною на Його шляху?
Отже, ми бачимо загальне в’язання існуючих влад, цивільних та церковних, і їхню залежність одна від одної; разом з ними в’яжуться інтереси всіх багатих, великих і могутніх – інтереси царів, імператорів, державних мужів, лордів, леді, титулованих урядовців, священиків, єпископів, духовенства всілякого рангу, великих капіталістів, банкірів, монополізованих корпорацій і т.д. і т.п. Теперішній стан конфлікту є всього лиш сутичкою ідей та загальним приготуванням до надходячої кризи. Влади церковництва, про які Святе Письмо згадує як про влади небес (номінальні духовні влади), наближаються одні до одних, і справді “небо звинеться, мов сувій” (Хом.); “хоч вони, мов терня, що густо переплелося [бо не може бути сповненої миром та потіхою злуки люблячих свободу протестантів з деспотичним духом папства], хоч вони п’яні від сво-їх напоїв [напоєні духом світу, вином Вавилону], – вони будуть пожерті цілком, як суха солома” (Наум 1:10, Хом.) в великому катаклізмі утиску та анархії, провіщеному в Божому Слові як запровадження Тисячолітнього Царства.
* * *
Не треба думати, що в число “вавилонян” ми включаємо всіх християн. Зовсім навпаки. Як Господь визнає декого в Вавилоні за вірних Йому і звертається до них тепер, кажучи: “Вийдіть із нього, люди Мої…” (Об. 18:4), так само і ми. Тож ми радіємо з віри, що сьогодні є тисячі, котрі не схилили колін перед Ваалом наших днів – Мамоною, Пихою та Честолюбством. Деякі з них вже 268 виявили слухняність і “вийшли з нього”, тоді як решта є сьогодні випробовувана в цьому відношенні – перш ніж будуть вилиті кари на Вавилон. Ті, котрі люблять себе, люблять популярність, світський достаток, пошану від людей більше ніж люблять Господа, і котрі шанують людські теорії та системи більше, ніж Слово Господнє, не вийдуть з Вавилону аж доки він не падатиме, і вони перейдуть через “велике горе” (Об. 7:9,14). Проте вони не будуть пораховані гідними мати наділ в Царстві. Порівняй Об. 2:26; 3:21; Мт. 10:37; Мр. 8:34,35; Лк. 14:26,27.
* * *
Сьогоднішня манна
Приготування до встановлення нової угоди законуПРИГОТУВАННЯ ДО ВСТАНОВЛЕННЯ НОВОЇ УГОДИ ЗАКОНУ
«І до Посередника Нового Заповіту – до Ісуса, і до покроплення крови, що краще промовляє, як Авелева» Євр. 12:24.
Ми починаємо цю тему з розгляду нашого підставового тексту. План Єгови вимагає встановлення Нової Угоди Закону, подібної до Старої Угода Закону, але на вищому рівні і через більшого посередника, Ісуса і Його укомплектовану Церкву. Мойсей, як посередник Угоди Закону, був образом на Ісуса, Посередника Нової Угоди. Ми мусимо визнати потребу угоди, інакше не було б в чому посередничати. Ми також мусимо визнати, що Ісус не діє тепер як Посередник (в Своїй функції Посередника); що це буде відбуватися протягом віку Тисячоліття. Тепер ці слова потребують деяких пояснень. Ми повинні відокремити час віку Тисячоліття (1874-2874) від особливостей праці теперішнього Віку, що призначений для вибирання Божих Вибранців, включаючи перед-тисячолітнє насіння Авраама.
Бог зробить усі п’ять перед-реституційних класів (Малу Черідку, Старожитніх Гідних, Велику Громаду, Молодих Гідних та Посвячених Табірників Епіфанії, відповідно зображених в Сіоні, Морії, Акрі, Безеті та Офелі) особливими помічниками для невибраних на Святій Дорозі. Порівняймо Пс. 72:3: «Нехай гори приносять народові мир, а пагірки правду». Саме для цього Бог вивищить ці п’ять перед-реституційних класів. Невибрані будуть приходити з різних частин землі, щоб прийняти благословення, що буде під управлінням Христа і при допомозі п’яти перед-тисячолітніх посвячених класів. Цією працею протягом Тисячоліття буде навчання, освічення і піднесення з деградації до людської досконалості (РТ 77ʼ38).
Нова Угода – це влаштування, завдяки якому світ прийме її благословення протягом Тисячоліття. Про цю Нову Угоду для світу під пануванням Посередника Бог каже: «Буду бо Я милостивий до їхніх неправд, і їхніх гріхів не згадаю Я більш!» (Євр. 8:12). Світ не ввійде у відносини Нової Угоди індивідуально раніше кінця Тисячоліття, яке в даному випадку включає також 40-річний День Суду (2874-2914).
Єгова покаже тоді Свою люблячу доброту через «покроплення кров’ю», якa представляє Боже милосердя, покроплене на серця п’яти перед-реституційних посвячених класів. Також прийде час, щоб застосувати кров покроплення за всіх людей – це буде під час Тисячолітнього Посередницького Панування Христа. Ця кров «покроплення, що краще промовляє», звершує примирення або задоволення. Вона промовляє на користь прощення світу і звільнення його від неволі гріха і смерті. Так, вона промовляє краще, ніж Авелева, смерть якого взивала про помсту. Кров Христа, натомість, взиває про милосердя. Це дає порівняння, яке, здається, вказує, що Авель був в певній мірі прообразом Христа, в якому він приніс прийнятну жертву і був убитий.
Святе Письмо показує, що тілесний Ізраїль і світ отримають обіцяне Богом благословення у вигляді можливості отримати вічне життя в Тисячолітньому Віці під Новою Угодою (Єр. 31:34; 32:40; Єзек. 16:60-63), в той час як Церква, Тіло Христа, велике духовне Насіння Авраама, має свою пробу до життя у розширеному Євангельському Віці, під найвищою і найкращою Угодою, скріпленою Присягою, вчиненою з Авраамом (зображеною в Сарі), а не під Угодою Закону (зображеною в Агар), ні під Новою Угодою, зображеною в Кетурі (Бут. 25:1-6).
Апостол Павло заявляє, що Бог проповідував Євангелію наперед Авраамові, кажучи: «Благословляться в тобі всі племена землі» (Бут. 12:3; 28:14; Гал. 3:8). Він показує, що оригінальна Угода Авраама містить дві частини або два насіння. Вони вміщені в Угоду, скріплену Присягою як (1) «зорі небесні» і (2) як «пісок на березі моря» (Бут. 22:16-18). Перше насіння, небесне, відноситься, в першу чергу, до Христа – Ісуса (Голови), і Церкви (Його Тіла). Апостол оголошує і підкреслює це в Гал. 3:16,29. Духовне насіння Авраама, як зорі небесні і світила небозводу (Дан. 12:3), є каналом через який другорядне насіння, земне насіння, отримає благословення. Це другорядне насіння Авраама, порівняне до піску на березі моря, зображує, в першу чергу, Старожитніх і Молодих Гідних у Тисячолітньому Віці і, в другу чергу, всі роди землі, які остаточно прийдуть до гармонії з Богом протягом Тисячолітнього Віку. Оскільки Авраам зображує Бога, то цей образ показує два класи Божих дітей, розвинених як Авраамове насіння – (1) клас Христа і Велику Громаду в духовній сфері, а також (2) Старожитніх Гідних, Молодих Гідних і Посвячених Табірників Епіфанії разом з досконалим реституційним класом людства у земній частині.
Нова Угода і її Посередник, Христос, є зображені в Угоді Закону та її посереднику, Мойсеєві, який так і не привів нікого до досконалості. Апостол каже так: «Через це [Угоду, скріплену присягою, яка прикриває вибраних] з віри, щоб було з милости, щоб обітниця певна була всім нащадкам, не тільки тому, хто з Закону, але й тому, хто з віри Авраама, що отець усім нам» – як Єгова свого часу буде Батьком усіх спасенних, не лише вибраних, але також невибраних, відновленого світу людства. «Як написано: Отцем багатьох народів Я поставив тебе» (Рим. 4:16,17). Всі родини землі, всі, що будуть благословенні Тисячоліттям, для кого це благословення буде дієвим і хто буде властиво відповідати, стануть таким чином дітьми Бога, котрого зображував Авраам. Отож, слід сподіватися, що ми всі зможемо побачити, що ця оригінальна і всеохоплююча Угода, вчинена з Авраамом (Бут. 12:1-3), включає все, що Бог обіцяв дати вибраним, як також через них тим зі світу, які візьмуть Божу ласку не надаремно. Зауважте, що жодних додаткових угод не потрібно було (хоча Авраамова Угода була підтверджена і розвинена) – все містилося в оригінальній, всеохоплюючій Угоді Авраама.
Якщо оригінальна Угода з Авраамом містила Божі обітниці для всіх, як для вибраних, так і для всього людського роду, який буде благословенний через вибраних протягом Тисячоліття, то чому Бог приготував дві інші угоди, а саме: (1) Угоду Закону, встановлену на горі Синай з ізраїльським народом та з Мойсеєм як її посередником, і (2) Нову Угоду, яка слідує за нею і служить, щоб благословити Ізраїль та світ? Ми відповідаємо, що ці дві угоди були додані з доброї і достатньої причини, тобто для глибшого вияснення Божих цілей, і при правильному зрозумінні вони допомагають нам оцінити прояви Божої любові і справедливості в минулому, теперішньому і майбутньому.
Якою була ціль Угоди Закону? Писання відповідає, що вона була додана до Угоди Авраама, щоб заповнити час, аж доки прийде обіцяне Насіння, до якого відносилась оригінальна Угода, і що з причини гріха було необхідно, щоб міг бути показаний високий Божий стандарт для Насіння (Гал. 3:17-19). Звичайно, це факт, що Угода Закону з ізраїльським народом виконала цю місію. Вона схвалила стандарт, який затвердив Ісус, та засудила всі інші. Вона допомагала розвинути єврейський народ в стосунку до Бога і справедливості. Угода була для того, щоб пристосувати й приготувати їх до славного «високого поклику» Євангелії, який зрештою дійшов до них, запрошуючи їх до Божої ласки і співспадкоємства з Месією у славному Тисячолітньому Царстві за умови вірності і крокування в сліди їх Спасителя. Вона мала корисний результат в тому, що під Божим провидінням єврейський народ став найбільш розвиненим у справедливості з-поміж усіх народів землі під час першої присутності нашого Господа, так що кілька тисяч з-поміж них виявилися придатними для того, щоб перевести їх з-під Мойсея до Христа. Більше того, розпорядження Угоди Закону передбачали деякі образні дії і через передбачення, які були дуже помічними для духовного Ізраїлю протягом Віку Євангелії, ілюстрували нам в образах і тінях Закону, а також в проголошені через пророцтва, різні справи стосовно благословення вибраних протягом Євангельського Віку і благословення світу протягом Тисячоліття.
Це поєднання справ, що пов’язані з обома віками в образах Угоди Закону, заплутало зрозуміння в деяких розумах. Господь іноді приховує від нас деякі речі, щоб розвинути в нас необхідність вишукування їх. Божі діти зростають сильнішими через Правду з причини труднощів, які вони мають, пережовуючи їх, так як це є з буквальною їжею; ті, хто ретельно пережовують, отримують більшу користь з їжі.
Коли ми маємо ясну думку в нашому розумі, що Угода Закону «нікого не зробила досконалим» і не додала ні йоти до оригінальної Угоди Авраама, хоча дала певні типічні провіщення, пов’язані з загальним планом. Те, що Угода Закону ніколи не була призначена зайняти місце оригінальної Угоди, є аргументом Апостола. Він широко розвиває цю думку в Гал. 4:21-31. Апостол звертається до віруючих Християн, які, коли розпізнали Христа, як справжнього спадкоємця Угоди Авраама, якимось чином відчули, що вони досі перебувають під Угодою Закону, так само і ми, коли розпізнали Христа і повноту Угоди Авраама, все ще якось вважали, без авторитету Писання, що ми додатково потребуємо Нової Угоди і ніби ми були під нею. Тепер ми бачимо, що Церква, Тіло Христа, не розвивалася ні під старою Угодою Закону, ні під Новою Угодою (Закону), яка ще навіть не була встановлена. Малій Черідці була дана вища частка, спів-спадкоємство з Христом під обрисами Угоди, зв’язаної Присягою, що є зображене в Сарі, як Апостол виразно заявляє у Гал. 3:29: «А коли ви Христові, то ви Авраамове насіння й за обітницею спадкоємці». Бог вивищить як спеціальних помічників також решту з трьох передреституційних класів.
Світ має отримати всі реституційні ласки і благословення через Нову Угоду (Закону), другий додаток до оригінальної угоди вчиненої з Авраамом. Ця Нова Угода (Закону) ще не була впроваджена, тому що її Посередник, Христос – Голова і Тіло, які повинні впровадити її за допомогою Великої Громади, Молодих Гідних та Посвячених Табірників Епіфанії, ще до кінця не готові, щоб розпочати цю працю, наслідком якої буде благословення всього людства під час Тисячолітнього Віку. Вона буде інавгурована у своєму відповідному часі, в самому кінці цього Розширеного Євангельського Віку, і після цього буде посередницькою впродовж цілого
позосталого періоду Тисячолітнього Царювання. Коли Стара Угода Закону була впроваджена, Мойсей спустився з гори, виставив таблиці Закону і покропив їх кров’ю, запечатуючи в певному значенні цю Угоду; потім він взяв кров і покропив усіх людей (Вих. 24:5-8; Євр. 9:17-23). Це було образом того, що має відбутися у свій час. Антитипічний Мойсей, Христос (Ісус, Голова і Церква, Його Тіло) незабаром спуститься з гори, вкритий покривалом, прихований, тому що людство не може знести славу Його сяючої присутності.
Божа Угода з Авраамом стосується, перш за все, Насіння обітниці і віри. Обітниці, які розвивали це Насіння, були зображені в Сарі, яка народила Ісаака – дійсне образне насіння. Угода Закону, зображена в Агарі, не народила цього Насіння; їй не вдалося нічого вдосконалити. Нова Угода (Закону) в свою чергу вимагала смерті всіх з духовно-сплодженого Насіння, щоб звільнити приписану заслугу викупу і передати назад земні права природньому Ізраїлю (це ще відноситься до майбутнього) і через них світу людства. І так є не тому, що Бог не міг би зробити цього іншим чином, але тому, що Його План передбачив, що цей шлях був би найбільш ефективний!
Добре заявив Апостол, що є якась «таємниця», пов’язана з особливими відносинами Христа і «Церкви, яка є Його Тілом». Ця Таємниця була настільки затьмарена, що євреї не могли її взагалі побачити; за винятком кількох, які були дійсно ізраїльтянами, і вони це зрозуміли аж після того, як були наповнені Святим Духом в день П’ятидесятниці. Навіть після цього, як показує Святий Павло, їм було важко зрозуміти Таємницю, що погани також були співспадкоємцями з ними в тих особливих благословеннях, які відносилися до Месії і небагатьох вірних, вибраних (Еф. 3:6).
Кожен, хто усвідомлює, що Церква є співспадкоємицею зі своїм Господом, не повинен мати труднощів, аби побачити, що смерть Церкви, як заявляє Апостол, «доповнює недостачу скорботи Христової», і лише той, хто бере участь в стражданні Христа, матиме участь в майбутній славі. Щоб чітко зрозуміти цей предмет, нам потрібне таке освічення очей нашого розуміння, яке зробить нас здібними розпізнати «Божі глибини». Але Писання нас запевняє, що ці «глибини» тієї «таємниці» були під час Високого Поклику лише для сплоджених від Духа (1 Кор. 2:10-14). І навіть тепер ця «таємниця» може бути ясно зрозуміла
лише посвяченими: «Таємниця Господня з тими, хто боїться Його; і Він покаже їм Свій заповіт» (Пс. 25:14,
KJV), бо лише вони мають освічення, розігріті серця і оживлення Святим Духом. Цей Святий Дух належить тим, хто має покірне, вірне і слухняне серце, і наскільки це є можливим є такими в слові і в ділі. Лише ті, які мають цього Святого Духа, мають більш рясну Божу благодать, благословення і освічення.
Перша або початкова риса інавгурації Нової Угоди це запечатання її кров’ю. Чітко зрозуміймо інше замішання, що турбує деяких посвячених Божих дітей. Це запечатання Нової Угоди (Закону) взагалі не має відношення до Викупу або до виправдання. Ми не є виправдані жодною угодою, але вірою в дорогоцінну кров Ісуса. «Отож, виправдавшись вірою, майте мир із Богом через Господа нашого Ісуса Христа» (Рим. 5:1). Виправдання світу має два значення: довести, що щось є справедливе, або зробити справедливим щось, що не є справедливим. Ми не виправдані молитвами чи вчинками. Віра – це підстава або основа виправдання.
Коли прийде час (Тисячолітнє Посередницьке Царювання Христа), щоб людство прийшло під Нову Угоду (Закону), виправдання буде швидше через вчинки, аніж через віру. Ця угода не є розпорядженнями для «нової» віри, але для «нових» вчинків. Стара Угода Закону (вчинків) зазнала невдачі лише тому, що її посередник (Мойсей) не міг дати необхідну допомогу. Нова Угода (Закону) (вчинків) буде успішною тому, що вона має «кращого Посередника», здатного дати всьому людству,
хто захоче, досконалість і здатність робити досконалі діла.
Авраам мав трьох жінок: Сару, його справжню (першу) дружину, а потім Агар і Кетуру. Сара залишалася безплідною багато років. Агар була закликана до Авраама, вважаючи це допомогою Богові у виконанні Угоди, щоб мати дитину від Агар. Від першої дружини і від служниці Авраам мав лише по одній дитині від кожної. Після смерті Сари Авраам узяв за дружину Кетуру, від якої він мав багато дітей.
Слова Апостола підтримують нас у міркуваннях над цими справами як алегоричними або образними. Він нам каже, що Сара зображує сутність оригінальної Угоди, і що Агар зображує Угоду Закону. Він пояснює, що тілесний Ізраїль був в рабстві їх Угоди Закону, і тому був антитипічним Ізмаїлом, сином Агар, і що вони були відкинені від Божої ласки, як Агар і її син були відкинені від сім’ї Авраама через Божі інструкції, щоб завершити образ. Апостол представляє цю лекцію, щоб показати нам, що Угода Ласки, під якою розвивалася Євангельська Церква, не має нічого спільного з Угодою Закону; що ці дві угоди є окремими і різними. Сара зображує оригінальну Угоду Авраама, Агар – Угоду Закону, а Кетура – Нову Угоду.
Дитина Агарі могла справді деякий час здаватися дитиною Сари, але так не було, як і дитя Сари, Ісаак, в жодному значенні не був сином Агарі. Аргументи Апостола показують, що Церква «як Ісаак є дитиною обітниці» – первісної Угоди. Агар зображувала Угоду Закону. Я
кби Апостол писав протягом Жнива Віку Євангелії до тих, які претендували бути під Новою Угодою, яка є представлена в образі Кетури, Він сказав би їм прямо – «Ви не можете бути дітьми двох угод, дітьми двох мам». Якщо ви в будь-якому значенні чи мірі є дітьми Угоди Кетури, то ви не можете бути дітьми Угоди Сари; і якщо ви є дітьми Угоди Сари, тоді ви в жодному значенні чи в жодній мірі не можете бути дітьми Угоди Кетури або Нової Угоди – яка
ще не діє.
Обриси оригінальної Угоди з Авраамом, які розвивали Христа, були зображені в його дружині, Сарі. Пізніше Бог зв’язав цю Угоду присягою. Апостол описує це в Євр. 6:13-20 і називає надію співспадкоємства з Христом, «надію, що лежить перед нами» у Євангелії, якорем (котвицею) «міцним та безпечним», що входить до середини «поза заслону». В такому разі святі є дітьми Божої присяги, дітьми «обітниці». Завдяки обітниці Христа, що Він їх сплодить до нової природи, цілком відрізняються від обітниць, якими Євреї були народжені як дім слуг, і цілком відрізняються також від обітниць, якими відновлений Ізраїль і всі племена землі будуть народжені до людської природи через процеси реституції, як діти Угоди Кетури.
Яка є різниця між обітницями, через які Церква приходила до Божої родини та обітницями, через які інші зможуть приходити до Божої родини під Тисячолітнім Посередницьким Царюванням Христа? Відповідаємо: різниця насправді величезна. Протягом Тисячолітнього Посередницького Царювання Бог не матиме справ напряму зі світом. Він доручив усі справи Своєму Синові, і Його Син, у згоді з Божим планом, протягом Розширеного Євангельського Віку приймав як Своїх «членів» тих, яких Отець «притягнув» до Нього, даруючи їм духа синівства і приводячи їх до нового духовного зв’язку. Не такі обітниці будуть переважати у народженні інших Божих дітей, «інших овець … які не з цієї кошари» (Ів. 10:16). Ці діти присяги або діти обітниць Бога є особливою «малою черідкою», яким Божа доброта вподобала дати Царство, як Учитель заявляє в Лук. 12:32: «Не лякайся, черідко мала, бо сподобалося Отцю вашому дати вам Царство».
На підставі чого класи віри прийняті Богом інакше, ніж світ? Ми відповідаємо, що світ буде прийнятий лише тоді, коли досягне дійсної досконалості в процесах реституції, при закінченні Віку Тисячоліття. Отець не буде мати справи зі світом до того часу, доки людство не стане досконалим, при закінченні Тисячоліття, коли Христос передасть Царство Отцеві (1 Кор. 15:24-26). Тоді люди впадуть в руки Бога живого, але будуть в цілковитій безпеці завдяки своїй досконалості, якщо вони з серця будуть лояльними до Бога і принципів Його уряду. Ісус Христос (а також Його Наречена, співспадкоємці) виступатиме «посередником між Богом і людьми» впродовж Його Тисячолітнього Посередницького Царювання. Всі людські зв’язки і відносини з Богом мусять бути через Месію, а всі Божі справи і відносини з людством будуть в Месії та через Месію.
Якими відмінними від тих є справи Бога з Церквою цього Віку – «Авраамовим насінням, і за обітницею спадкоємцями». Вони є «притягнені» Отцем, як говорить Ісус: «Ніхто бо не може до Мене прийти [тепер], як Отець, що послав Мене, не притягне його», і «того, хто до Мене приходить [притягнутий Отцем], Я не вижену геть [не відкину]» (Ів. 6:37,44). Деякі послідовники нашого Господа були притягнені до Нього Отцем перед тим, як Він довершив жертву за гріх на Голгофі, а інші були притягнені протягом Євангельського Віку; як говорить Апостол: «кого б тільки покликав Господь, Бог наш» (Дії 2:39). Тут є зміна руху в Божому замірі. Євангельська Церква, під зарядженнями Угоди Авраама, притягнена до Сина Отцем, що дав її Йому (Ів. 17:6,12).
Ці зарядження для світу в наступному Віці (Тисячолітнього Посередницького Царювання) будуть дуже відрізнятися; Отець не буде притягувати, але Господь Ісус буде притягувати їх до Себе Сам. «І як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну» (Ів. 12:32). І навіть після того, як Син притягне їх Сам до Себе, Він, як Посередник, повинен тримати їх під Своїм наглядом доти, доки не навчить їх, не дисциплінує їх, не зробить так, щоб їхні коліна схилилися і їх уста визнали. Посередник повинен їх навчити необхідних уроків і повернути усім те, що було втрачене, перш ніж Отець матиме справу з ними – при закінченні Віку Тисячоліття.
Ми приготували наш розум до подальших думок з Пр. 4:18: «А путь праведних – ніби те світло ясне, що світить все більше та більше аж до повного дня». Розширений Євангельський Вік продовжує розширятися (уже 140 років). Це створює потребу донести до нашої уваги теперішню Правду або поступальну Правду для нашого зрозуміння.
Ми тепер знайомі з передтисячолітнім насінням Авраама, яке ми називаємо квазі-вибраними (ніби-вибраними), яке складається з трьох загальних груп. Найвищий клас серед них – це Посвячені Табірники Епіфанії, який складається з тих, котрі посвятились після жовтня 1954 року, частково в період Епіфанії, і займають своє місце в Епіфанічному Таборі, тому що вже запізно посвячуватися, щоб стати Молодими Гідними. Їхній стан перед Господом, в той час як гріх переважає, дає їм більші проби в супроводі з більшими привілеями. Другий клас серед квазі-вибраних складається з тих поган і деяких євреїв, які «дійсно покаялися і вірять» у Христа як Спасителя, тих, хто не посвятився, але хто залишається вірними щодо Викупу і праведності. Третій клас складається з тих євреїв, які через віру та практику приходять до гармонії з Угодою Авраама і Мойсея і залишаються вірними в практикуванні праведності, але які не прийняли Ісуса як Спасителя.
Квазі-вибрані складають передтисячолітнє насіння Авраама і зображені в Маріям (Вих. 15:20; Е 11, 293), сестрі Аарона, який тут зображує Старожитніх і Молодих Гідних як речників Христа серед людей. Такий близький зв'язок показаний між квазі-вибраними і Гідними. Квазі-вибрані, особливо Посвячені Табірники Епіфанії, будуть спеціальними помічниками Гідних у праці благословення всіх родин землі під Новою Угодою, коли буде встановлена земна фаза Царства. Вони входять в Епіфанічний Табір, особливо від Жовтня 1954 року і далі. Ми радіємо з квазі-вибраними в багатьох благословеннях, які належать їм. Ми заохочуємо їх поглиблювати свій зв’язок з Богом і рости у знанні Правди та в Христовій подібності. Всі, хто вірить в Ісуса, повинні заохочуватися до посвячення, тобто присвячення свого життя Богові, і щоденно вірно виконувати це посвячення.
Ці передтисячолітні віруючі євреї і погани є синами з Йоіла 2:28 та Іс. 60:4: «Усі вони зібрані, і до тебе ідуть; сини твої йдуть іздалека».
В Жовтні 1954 року завершився поклик Молодих Гідних (Е 10, 114; РТ ʼ58, 91-93; РТ ʼ60, 91,92) і після того розпочалося будування Епіфанічного Табору (Скинії), як окремого від Подвір’я (РТ ʼ59, 56). З того часу і далі почав покликуватися і готуватися інший клас, Посвячені Табірники Епіфанії, як спеціальні помічники Старожитніх і Молодих Гідних в земній фазі Тисячолітнього Царства. Вони є першими, хто посвячує себе з квазі-вибраних, «п’ята група насіння Авраама» (Е 11, 293; Е 12, 185,188). З того часу, як були повністю забрані Наречена Христа і Велика Громада, ще досі залишаються два класи Божих посвячених людей, які здійснюють свій шлях у цьому житті – Молоді Гідні та Посвячені Табірники Епіфанії. Здається, вони представлені в застосуванні Пісн.П. 6:8 після 1954 р. в трьох групах жінок, які знаходяться в особливих стосунках з антитипічним Соломоном – нашим Господом. Велика Громада є Новими Створіннями в духовній фазі Царства. Вони, після Малої Черідки, є наступними в близьких відносинах з антитипічним Соломоном; тому вони є відповідно представлені в царицях Соломона, які серед цих трьох груп мали найближчі відносини з ним. (Цей клас тепер доповнений і піднесений як Нові Створіння). Молоді Гідні є у наступних найближчих відносинах; тому вони показані в наложницях Соломона, які мали наступний найближчий зв’язок з ним. Посвячені Табірники Епіфанії є в наступних найближчих відносинах; тому вони є добре показані в дівах, що мали наступний найближчий стосунок до Соломона, хоча це
ще не подружні стосунки. Їх становище також зображене в ізраїльтянах у Таборі, котрі мають нижче становище, ніж Велика Громада і Молоді Гідні, показані в Левитах на Подвір’ї. І, подібно до Великої Громади та Молодих Гідних, вони є «без числа», бо немає визначеного числа жодного з цих трьох класів. Ми дякуємо Богові і славимо Його та нашого Господа Ісуса, за подальше розгортання теперішньої Правди щодо цього, а також щодо інших тем, так своєчасно для зміцнення Посвячених Табірників Епіфанії, і за міцне утвердження віри всіх нас в Божому Слові. Ми також можемо сказати, що тепер серед Посвячених Табірників Епіфанії ми бачимо вищу групу, названу Царицею Шеви.
Чому Бог повинен робити таку різницю у Своєму поступуванні? Чому є так багато різних класів? Звичайно, що логічна причина, пов’язана з цією cправою, і ми можемо в цьому упевнитися. Звичайно, це правда, що «не чинить нічого Господь Бог, не виявивши таємниці Своєї Своїм рабам пророкам» (Амос 3:7). Якби все людство було в серці «справжніми ізраїльтянами», не потрібно було б Посередника і Нової Угоди – Угода Авраама була б цілком достатньою. Як показує історія, більшість людства у світі є грішними, відчуженими від Бога, бунтівниками щодо Божого Закону, і такими, що люблять гріх. Це створює необхідність діяльності Посередника для безбожного світу. Великий Посередник (Голова і Тіло), після вчинення «примирення за гріх, за всіх людей», при закінченні цього Віку, візьме всіх людей в Свої руки, і через навчання, покарання і направу в праведності зробить так, що кожне коліно схилиться і кожен язик визнає, у згоді з Божими розпорядженнями, інакше будуть відтяті до другої смерті.
Всі люди народжені в гріху, всі є дітьми гніву і перебувають під Божим вироком смерті, але
в певному відношенні не всі є однакові. Деякі ненавидять пута гріха, в яких вони знаходяться, та прагнуть свободи і примирення з Богом. Інші люблять гріх, і будуть відокремлені від Бога. Він не є в їхніх думках. Отже, виходячи з цього, ми маємо підставу бачити різницю в Його поступуванні з цими двома групами: (1) гідних (які шанують Бога) і (2) невіруючих. Він зауважує тих, які струджені і обтяжені; тих, чиї серця прагнуть розумового оцінення Бога, і вони можуть Його знайти. Таких гідних Він з задоволенням «притягує» упродовж Розширеного Віку Євангелії до Ісуса через знання Правди, щоб у Його руках вони могли бути виправдані і могли бути приємними для Бога в посвяченні, яке є нашою розумною службою (Рим. 12:1). Невіруючі не «притягуються» і не покликуються до посвячення протягом цього Розширеного Віку Євангелії; вони полишені, щоб їх Спаситель зайнявся ними тоді, коли розпочне служіння Посередника між Богом і людьми – світом.
Неспокійні маси людства є ворогами Бога, не лише в тому значенні, що їхні діла є недосконалими, такими, що Бог не може прийняти, але особливо тому, що їхні серця є відчужені від Нього. Вони люблять беззаконня. Віруючі, навпаки, хоча були колись ворогами через негідні вчинки, більше не є ворогами, хоча досі залишаються недосконалими. Бог читає їхні серця і поступає з ними відповідно; Він веде їх до Христа, щоб заслуга Його жертви могла компенсувати їх вади і недосконалі вчинки, що є результатом гріха.
Так, ми, що були язичниками, були повністю відділені і відчужені від Бога, доки не прийшов Христос і ми одержали доступ до Божої ласки через Нього. «А тепер у Христі Ісусі ви, що колись далекі були, стали близькі Христовою кров’ю» (Еф. 2:13). Євреї все ж мали певну міру Божої ласки і можливості для розвитку перед приходом Христа. Св. Павло каже, що серединна перегородка, що розділяла євреїв і поган, була зруйнована, так що в Божому передбаченні поганин зі щирим серцем більше не був для Бога більшим приходьком і чужинцем, аніж його ближній з євреїв (Еф. 2:12-19).
Є різниця між примиренням за гріх і посередництвом між Богом і грішником. Давайте дослідимо біблійне використання слова «посередник». Біблія говорить про Христа як про Посередника Угоди, а
не як Посередника за гріх. Однак, це правда, що Він здійснює посередництво примирення за гріх світу, хоча це не є біблійний вислів. Віруючі, так само, як і решта світу, потребують примирення за гріхи як основи для примирення з Отцем. Але віруючі є під угодою, яка не потребує посередника, як Святий Павло чітко вказує: «Але посередник не є для одного, Бог же один» (Гал. 3:20). Тобто, якщо в угоді є лише одна сторона, то вона не має і не вимагає посередника. Навпаки, угоди, які мають умови, вимагають посередника, як, наприклад, Мойсей був посередником Угоди Закону, а також Христос є Посередником Нової Угоди. В обох цих угодах є умовна пропозиція – «Якщо ви будете робити те, то Я буду робити це. Якщо ви будете слухняні Моїм законам і будете дотримуватися Моїх постанов, то Я вас благословлю», і т.д.
Добре зауважимо, чому Угода Авраама не потребувала Посередника. Це було тому, що в ній Бог не робив умовних обітниць. Вони всі були безумовними. «В тобі і в твоєму насінні благословляться всі народи землі». В цій обітниці немає умов, тому посереднику немає що виправляти. Сам Бог зобов’язався вибрати тих, хто повинен складати Насіння Авраама. Він вибрав нашого Господа Ісуса бути «Головою над Церквою, яка є Його Тілом»; і Він передбачив і, згідно з цим передбаченням, протягом цього Віку вибирав і покликував таких, яким бажав дати привілей членства в цьому Насінні Авраама. Тут не потрібен був посередник, тому що Бог зробив Свій власний вибір.
В жовтні 1954 поклик до Молодих Гідних закінчився (Е 10, 114; РТ ʼ58, 91-93; РТ ʼ60, 91, 92; РТ ʼ65, 63; РТ ʼ70, 58); і тоді почалося будування Епіфанічного Табору Скинії, як окремого від Подвір’я (РТ ʼ59, 56). Відтоді інший клас, Посвячені Табірники Епіфанії, починає покликуватися і приготовлятися, це спеціальні помічники Старинних і Молодих Гідних у земній фазі Тисячолітнього Царства. Вони є першими, хто посвятився серед квазі-вибраних, «п’ятої групи Авраамового Насіння» (Е 11, 293; Е 12, 185; РТ ʼ57, 20-27; РТ ʼ70, 59). Відколи була повністю забрана Христова Наречена, є два класи Божих посвячених з трьох, що здійснюють свій шлях в цьому житті – Велика Громада (цей клас є вже доповнений і допомагає Малій Черідці), Молоді Гідні і Посвячені Табірники Епіфанії. Здається, вони представлені в застосуванні Пісн.П. 6:8 після 1954 р. в трьох групах жінок, які знаходяться в особливих стосунках з антитипічним Соломоном – нашим Господом. Велика Громада є Новими Створіннями в духовній фазі Царства. Вони, після Малої Черідки, є наступними в близьких відносинах з антитипічним Соломоном; тому вони є відповідно представлені в царицях Соломона, які серед цих трьох груп мали найближчі відносини з ним.
Ми дякуємо Богу і славимо Його та нашого Господа Ісуса за подальше розгортання теперішньої Правди щодо цього, а також щодо інших тем, таких своєчасних для зміцнення Посвячених Табірників Епіфанії і для зміцнення нашої віри в Боже Слово. «Бо ми Його твориво». «Бо Отець любить Сам вас». «Ніхто бо не може до Мене прийти, як Отець, що послав Мене, не притягне його» (Еф. 2:10; Ів. 16:27; Ів. 6:44). Ми розуміємо, що Угода Авраама, або Угода Ласки, залишаються в дії доти, доки не почнеться Тисячолітнє Посередницьке Царювання Христа, яке введе Нову Угоду (Закону), яка потребує Посередника.
Ті, хто мають щире серце, «притягуються» Богом упродовж віку Євангелії, насправді є дітьми гніву; і перед тим, як вони можуть бути прийняті Богом як сини, Він відправляє їх до Христа; і Христове прийняття або їх виправдання через віру в Його кров, а не через
віру в угоду, робить їх готовими знову повернутися до Отця, якщо вони цього бажають. Це до таких виправданих Апостол говорить: «Тож благаю вас, браття, через Боже милосердя, повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу» (Рим. 12:1). Якщо їх потрібно було зробити дійсно досконалими, їх треба було б залишити в руках Сина протягом Тисячоліття для такої реституційної праці, яка належить тільки Йому. Натомість вони є виправдані через віру. Їх віра в Христа, в заслугу Його жертви, засвідчена їхньою відмовою від гріха, зараховується їм як праведність. Ісус приписує Свою заслугу на їхній рахунок: «щоб і їм залічено праведність» (Рим. 4:11).
Пізніше, коли вони вчинили повне посвячення себе Божій волі, аж до смерті, їм був даний Святий Дух; вони під Високим Покликом були сплоджені від Святого Духа як Нові Створіння, і стали «членами» Насіння Авраама, членами Посередника Нової Угоди. Тоді вони через віру перейшли на новий рівень, де гріх і недосконалість їм не приписуються так довго, як вони виконують свою обітницю посвячення і «ходять не за тілом, а за духом» (Рим. 8:1).
Є багато посвячених, які живуть в цьому Розширеному Віці Євангелії, і вони мають спеціальне освічення, розігрівання серця, оживлення Святим Духом, але вони є під спеціальним покликом. В наш час є багато таких, які є несплодженими від духа, передтисячолітнім насіння Авраама. Цей святий Дух є духом покори, віри і послуху серця, і на скільки це можливо, духом слова і вчинків. Лише ті, які мають цього Святого Духа, мають ряснішу Божу ласку, благословення і освічення. Бог вивищить їх як спеціальних помічників, несплоджених від Духа, передреституційний клас. Молоді Гідні і Посвячені Табірники Епіфанії під виборчими рисами цього Розширеного Віку Євангелії приготуються для своєї служби благословення невибраних.
Невибрані прийдуть з різних частин землі, щоб отримати благословення, якими буде управляти Христос, і Якому будуть допомагати п’ять передреституційних посвячених класів.
Розглянувши з різних точок зору чудовий поступ в справах Бога і Христа протягом минулих 140 років, ми бачимо, що основані на Біблії передбачення, а також відповідні вчення бр. Рассела, «того вірного і мудрого Раба», підтверджені, захищені і підсилені братом Джонсоном та іншими, виконуються більше і більше протягом ранку Тисячолітнього Віку! Нехай наші серця будуть наповнені славою і честю для Бога і Христа, а також ревним бажанням бути вірними в межах наших можливостей, у нашому відповідному поклику, працюючи разом з Ними в благословенній службі для Правди (2 Кор. 6:1). Нехай Бог благословить пам’ять Посланників Парусії та Епіфанії!
«А ми, як співробітники, благаємо, щоб ви Божої благодаті не брали надармо» (2Кор. 6:1).
РТ №762, ʼ2018, 18; ТР №545, ʼ2018, 18
Теперішня Правда № 81, літо 2023
Порівняння небесних та земних багатствПОРІВНЯННЯ НЕБЕСНИХ ТА ЗЕМНИХ БАГАТСТВ
«Благословення Господнє воно збагачає, і смутку воно не приносить з собою» − (Прип. 10:22).
Наскільки розумним видається те, що ті, хто стає друзями Бога, а особливо ті, хто прийшов до Його сім’ї як діти, повинні бути благословенні Ним в різний спосіб, в який інші люди (які є для Нього приходьками, незнайомцями та чужинцями через злі вчинки, Кол. 1:21) не мають бути благословенними! Ми дивимося в минуле і бачимо батька Адама, дуже багатого, доки він мав ласку в Бога, володаря всього світу, сповненого щедрот. Ми читаємо про отця Авраама, «друга Бога», що він був дуже багатий на худобу та гроші (Бут. 13:2), і що Яків, хоча і втратив усю спадщину в маєтку свого батька, був благословенний Богом, тому що він також став дуже багатим на отари та череди (Бут. 31:30,43). Отже, Ізраїлю як народу (наприклад, у Лев. 26) було обіцяно, що якщо вони будуть слухатися Бога, то будуть благословенні у всіх своїх дочасних справах: їхня земля буде щедро родити; їх не вразить посуха чи шкідники; їхні отари й стада будуть процвітати і надзвичайно розмножуватися, і навіть їхнє фізичне здоров’я буде забезпечене − Єгова гарантував, що, залишаючись у Його ласці вони, як народ, не будуть піддані епідеміям, хворобам тощо; бо Він Сам буде їхнім лікарем, щоб берегти їхнє здоров’я та давати їм усіляке фізичне благополуччя.
Однак із запровадженням Євангельського віку сталася велика зміна − не в Божому плані, а в Божих діяннях; і відтоді тим, які одержали ласку Господа, не було обіцяно ні земного процвітання, ні імунітету від хвороб, болю та переслідувань. Але, навпаки, їх було запевнено, що той, хто прийнятий в Божу сім’ю як майбутній спадкоємець Бога та співспадкоємець з Ісусом, більш ніж інші повинен пройти через досвід страждань і випробування віри, терпеливості та характеру. Їх було навчено, що вони повинні сприймати ці труднощі як ознаки Божої ласки, як доказ того, що Бог
поводився з ними, як із синами, і завдяки цьому досвіду Він пристосовував і приготовляв їх до почесних становищ і невимовних благословень у майбутньому (Рим. 8:17; 2 Тим. 2:12; Євр. 12:6-8). «Чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його! А нам Бог відкрив це Своїм Духом» (1 Кор. 2:9,10). Текст манни на 28 квітня заохочує посвячену дитину Бога: «Але й хвалимося в утисках, знаючи, що утиски приносять терпеливість, а терпеливість досвід, а досвід надію, а надія не засоромить, бо любов Божа вилилася в наші серця» (Рим. 5:3-5).
У згоді з цією зміною епохи Новий Заповіт проголошує, що ті, кого прийнято до цієї високої честі синівства (Ів. 1:12), не повинні очікувати земних багатств чи інших дочасних благословень як ознак Божої ласки. Навпаки, Апостол каже: «Послухайте, мої брати любі, чи ж не вибрав Бог [як правило] бідарів цього світу за багатих вірою й за спадкоємців Царства, яке обіцяв Він тим, хто любить Його?» (Як. 2:5). Багатство, яке зазвичай відноситься до грошей, фізичного комфорту та багатства, цілком може бути застосоване до будь-чого цінного, що ми маємо: як, наприклад, можна бути багатим на таланти музики, ораторських здібностей чи мистецтва; або можна було б бути багатим на розумові здібності, які супроводжувалися б вагомим впливом серед людей. І святий Павло також запевняє нас, що серед покликаних і освячених Божих синів можна знайти небагато великих, небагато шляхетних, небагато могутніх, небагато мудрих, на думку цього світу (1 Кор. 1:26-29).
З вищенаведених уривків Святого Письма та багатьох інших ми бачимо не лише те, що ті, хто стають Божими синами, рідко є благословенні земними багатствами, але й те, що цей принцип поширюється ще далі, що небагато тих, хто має земне багатство до того, як почує Правду, правдоподібно посвятить своє життя Богу і буде вірним в цьому віці. Це не тому, що Бог противиться багатству, бо Він Сам є найбагатший за всіх. Це скоріше результат дії природного закону чи принципу, що через гріхопадіння людство є самолюбним. Володіння багатством у поєднанні з самолюбством веде до певної міри задоволення поточними обставинами та умовами, які є несприятливими для віри в Божі обітниці. Багата, самолюбна, задоволена душа каже собі: «Їж, пий і веселись. Насолоджуйся своїми перевагами; отримуй від цього своє задоволення, а не спекулюй щодо майбутніх переваг і майбутніх багатств, які є нематеріальними і які потрібно прийняти вірою». У згоді з цим наш Господь проголосив: «Як тяжко [з якими труднощами] отим, хто має багатство, увійти в Царство Боже!» (Мар. 10:23).
Під терміном «Царство Боже» наш Господь, очевидно, не мав на увазі земної, номінальної церкви; адже ми всі знаємо, що багаті не відчувають труднощів у цьому. Очевидно, Він мав на увазі справжнє Царство, прославлене Царство, яке буде встановлене наприкінці Євангельського віку − Небесне Царство. Він мав на увазі, що багатій людині буде важко стати членом прославленого Тіла Христа, якому буде довірена праця Царства. Виникає запитання: чому так?
Ми розуміємо, що причина полягає в тому, що Бог, бажаючи вибрати в цьому Євангельському віці особливий народ, який буде царями, священниками та суддями світу в наступному віці, бажав вибрати правителями та вчителями лише таких, які відповідатимуть певним вимогам характеру та послуху. Однією з цих вимог є жертовність − самопожертва. Відповідно, увесь цей клас у Біблії названо «царським священством», оскільки царство є властивістю їхнього становища, частково як нагорода за їхню вірність як священників у жертвуванні свого земного життя, а частково для того, щоб зробити їх здібними священниками в майбутньому, щоб краще служити та благословляти всі народи землі.
Час не стоїть на місці: розширена робота Жнива Євангельського віку просувається вперед із запрошенням, починаючи з 1954 року, п’ятого перед-реституційного посвяченого класу. В E 12:187, внизу, 188, бр. Джонсон називає
квазі-вибраних „п’ятим вибраним класом“, настільки близькі вони в багатьох випадках до вибраних. Особливо це стосується Посвячених Табірників Епіфанії. Ті, хто відповів на цей заклик, мають багато чудових благословень зараз і матимуть їх в Тисячолітті. Посвячені Табірники Епіфанії матимуть воскресіння праведних: Луки 14:14: «І будеш блаженний… віддасться ж тобі при воскресінні праведних!». Вони також тепер пробно виправдані вірою в Христа і прийняті Богом у посвяченні (Прип. 23:26) як перед-тисячолітнє насіння Авраама під земними обрисами Угоди, зв’язаної Присягою, і вони також мають привілей молитися до Бога і спільність з Ним. Під час проби до життя під Новою Угодою вони не втратять ці зв’язані Присягою зв’язки та ці привілеї (PT ’72:74).
Бог віддасть їм високу честь, бо вони виявляють свою вірність під час більших випробувань, аніж реституціоністи загалом. Вони матимуть привілей бути особливими помічниками Гідних і будуть дуже здібними помічниками для світу людства, коли разом з ними будуть підніматися Святою Дорогою. Посвячений Табірник Епіфанії, що приготовляється ще до відкриття Святої Дороги, має посвятитись до смерті. Факти справи доводять, що всі, хто посвячується перед відкриттям Святої Дороги, посвячуються на смерть, а також потреби справи вимагають цього; оскільки до тих пір, поки сатана зберігає певний контроль, доти неможливо буде повністю здійснити посвячення, не вмираючи щодня, оскільки умови теперішнього злого світу сприяють гріху і не сприяють праведності; і будь-хто, хто в цих умовах хоче бути вірним Господу, повинен бути таким за рахунок своїх людських прав, тобто він повинен посвятитися до смерті. Який чудовий у нас Небесний Батько! Який Він милостивий до всіх нас!
ЧУДОВИЙ ПРИКЛАД ІСУСА
Початок вимог щодо правил чи умов цього віку був з великим Головою Єдиної правдивої Церкви, нашим Господом Ісусом; Він повинен був принести жертву, перш ніж Його можна буде зробити Царем і перш ніж Він зможе мати силу й повноваження благословляти. Його жертва, як відомо, була всеосяжною; вона почалася з принесення в жертву Його багатств і закінчилася принесенням в жертву Його життя. Він був багатим, але заради нас збіднів, щоб ми завдяки Його бідності могли (остаточно у Тисячолітньому Царстві) стати багатими (2 Кор. 8:9). Його багатство, що складається з небесної слави, а згодом і людських талантів і всіляких земних благ, було принесене в жертву, включаючи навіть Його репутацію, тому апостол каже: «Він позбавив Себе репутації». Його воля також була принесена в жертву − найсильніша річ, яку має будь-яка істота. Він сам заявив, що шукає не Своєї волі, а волі Отця, Який послав Його. Його життя (найцінніша річ для будь-якої розумної істоти) було добровільно віддане за нас як жертва, жертва за гріх, згідно з Божественним планом (Фил. 2:7;
KJV, Diaglott).
Проте всі ці жертви привели, згідно з Божественним провидінням і обітницею, до ще більших багатств, почестей і влади. Апостол, оповідаючи про те, як наш Господь упокорив Себе і став слухняним аж до смерті, навіть смерті на хресті, каже: «Тому [як нагороду за цю жертву] й Бог повищив Його і дав Йому Ім’я, що вище над кожне ім’я». Він був піднесений набагато вище ангелів, начальств і сил, і кожного імені, яке названо. Йому дано ім’я краще за всі інші, щоб усі люди шанували Сина, як шанують Отця (Фил. 2:9-11; Еф. 1:21). Саме завдяки Його жертві Своїх багатств, почестей, волі та самого життя наш дорогий Відкупитель тепер є великим і славним Царським Первосвященником, з усією владою на небі та на землі, яку наприкінці Віку Він повністю візьме Собі (Мат. 28:18; Об. 11:17). Він застосує її, щоб виконати чудову роботу, яку Він уже розпочав, і для приємності Отця, завершить, а саме: приборкає всі речі, поконає будь-який гріх та бунт проти Божественної влади, визволить усіх тих, хто повернеться до гармонії зі своїм Творцем і Його законами, і знищить вічним знищенням усіх, хто завзято любить і практикує гріх свідомо та навмисно.
Досвід нашого дорогого Відкупителя приводиться в приклад віруючим; і всім бажаючим впродовж цього Євангельського віку дозволено стати Його послідовниками та йти Його слідами (1 Пет. 2:21), щоб зрештою вони могли розділити з Ним славні нагороди. Насправді жоден із цих послідовників не має чогось цінного, щоб пожертвувати. Про них не можна сказати, як про їхнього Відкупителя, що вони були багатими і збідніли; навпаки, всі вони були бідні щодо всього, що можна вважати справжнім багатством. Навіть їхня власна праведність була як брудне ганчір’я (Ісаї 64:6), яке потрібно було прикрити зарахованою одежею праведності Спасителя (виправдання), перш ніж їх можна було запросити стати Його послідовниками.
Але хоча ніхто з покликаних бути учнями Ісуса не має дійсних багатств, кожен володіє чимось, що в його власній оцінці має певну вартість; деякі мають невелику пошану серед людей; деякі володіють невеликою кількістю благ цього світу, які приносять певний комфорт; деякі володіють талантами, які можна використовувати та розвивати; кожен володіє волею, більше чи менше слабкою і недосконалою; і кожен має маленький фрагмент життя, яке ще не згасло. Запрошення до кожного, хто хоче бути учнем Ісуса і мати частку в Його Царстві, полягає в тому, щоб, будучи виправданим вірою через відкуплення в Ісусі Христі, він зрікся самого себе, узяв свій хрест і пішов за Ісусом як своїм Учителем (Мат. 16:24). Він повинен відмовитися від власної волі, прийняти волю Господа й слідувати їй у всьому. Він повинен зректися гріха, помилок, самолюбства та світовості й жити тільки для Господа. Якщо він буде вірним у цьому до смерті, то йому буде даний щедрий вхід у Царство та привілей, як частина Авраамового насіння, приймати участь у благословенні всіх народів землі (Гал. 3:7-9).
ПРАВИЛЬНИЙ ПОГЛЯД НА ЗЕМНІ БАГАТСТВА
З цієї точки зору люд Господа не повинен прагнути земного багатства − багатства грошей, впливу, талантів тощо. Навпаки, їх слід оцінювати не за світським способом, для самолюбних інтересів і цілей, оскільки ті, хто володіє багатством будь-якого виду, мають набагато більше, ніж могли б запропонувати Господу для використання в Його служінні, щоб прославляти Його ім’я, проголошувати Його Правду та благословляти Його люд. Але посвяченим слід завжди пам’ятати, що для них це є єдиною цінністю будь-якого багатства; вони не повинні прагнути зберегти це багатство, але повинні шукати можливості мудро його використовувати − витрачати його якомога мудріше для сприяння інтересам Господа.
Є деякі, хто багатий талантами і хто міг би, якби захотів, перетворити ці таланти на служіння Господу та Правді; і вони роблять велику помилку і втрачають дорогоцінну можливість, якщо самолюбно тримають їх у будь-якій формі чи мірі. Ті, хто має більшу чи меншу частину таланту грошей, земних багатств, роблять велику помилку, якщо накопичують їх; бо їхня єдина цінність щодо Царства, його слави, багатства та честі полягає в тому, щоб використовувати їх зараз. Якщо вони накопичують свої земні багатства, вони ховають свій талант, свої можливості, замість того, щоб використовувати їх; і такі зрештою продемонструють собі значення слів нашого Господа: «Бо верблюдові легше пройти через голчине вушко [невеликі ворота в стінах стародавніх міст для зручності мандрівників, які запізнилися, бажаючи увійти після заходу сонця, після того, як головні міські ворота були закриті. Ці голчині вушка були настільки низькими, що верблюди могли заходити в них лише на колінах, коли з них зняли тягар], ніж багатому в Божеє Царство ввійти» (Лук. 18:25). Він взагалі не може потрапити в Царство, якщо не позбудеться своїх багатств, не пожертвує їх, не посвятить їх Господу.
Однак позбавлення себе багатств, їх жертвування не означає безрозсудно й марнотратно розпоряджатися ними. Навпаки, всі багатства будь-якого роду слід вважати посвяченими Господу в той момент, коли їхній власник посвячує себе та все своє на службу Богу; і після цього ці багатства слід використовувати не як його власні, а як Господні багатства, Господні таланти. Їх слід використовувати відповідно до розуміння Божої волі управителем. Але, звичайно, не є вірним жоден управитель, який накопичує та зберігає майно, щоб самолюбно передати його власним нащадкам.
Ми не виступаємо проти того, щоб розумно забезпечити сім’ю управителя, як наказує Апостол (1 Тим. 5:8; Рим. 12:7), але ми проти думки, що Бог колись уповноважив Своїх управителів уникати здійснення свого управління або намагатися передати це управління іншим після їхньої смерті. Це одна з помилок, якими багато обманюють себе; бо, як проголошує Святе Письмо, природний розум (серце) є надзвичайно оманливий і часом вводить в оману нове серце, розум і волю (Єр. 17:9). З цієї причини Бог у Своєму Слові дає нам багато вказівок, рядок за рядком, заповідь за заповіддю, щоб ми могли знати умови нашого покликання − умови
самозречення, а не того, хто в багатстві робить себе нещасним через страх бідності в земних речах. Знаючи це, ми можемо зробити наше покликання та наше вибрання певними, відповідаючи йому, стаючи відбитками дорогого Божого Сина, який «був багатий» у всіх значеннях цього слова, далеко за межами нашого розуміння, але заради нас «збіднів», жертвуючи цим усім.
ОБМАНЛИВІСТЬ БАГАТСТВА
Наш Господь говорить про обманливість багатства (Мат. 13:22); і з усіх боків ми є свідками цього обману. Ми часто бачимо, як земне багатство обманює, вводить в оману і псує сили розуму, і як воно відвертає силу Божого Слова від тих, хто володіє таким багатством. Ми часто бачимо те саме щодо багатства впливу − як ті, хто ним володіє, обманюють себе та накопичують його, відмовляючись пожертвувати ним заради Господа, Правди та Його справи. Ми часто бачимо, як той самий обман сильно діє на тих, хто має багатий талант у будь-якому напрямку. Вони відчувають спокусу залишити все для себе, або, якщо не все, то більшу та добірну частку; вони обманюються, думаючи, що це правильний шлях, незважаючи на те, що Святе Письмо так ясно каже, що нашим привілеєм у зв’язку з цим є жертва.
Отже, загалом ми щодня стаємо свідками, як подає Святе Письмо, що ті, хто володіє будь-яким достатком, багатством, талантом чи впливом, рідко є серед жертводавців. Практично можна сказати, що благословенні ті, хто бідний на блага цього світу, на таланти та вплив; бо вони, окрім своєї волі, не мають практично нічого, що могли б пожертвувати Господу, і тому можуть легше виконати ці умови. Отже, ми припускаємо, що більша частина тих, хто через віру успадкує Царство, будуть відповідно з цього бідного класу, багатого лише вірою (Як. 2:5).
Коли ми бачимо благородний приклад, як приклад нашого Господа, Який був багатий усім і віддав усе, ми радіємо цьому й усвідомлюємо, що, оскільки Його жертва була такою великою, Його винагорода також є пропорційно великою. Бачимо також шляхетний приклад Апостола Павла. Він мав значні здібності, талант і вплив, а також, можливо, фінансові кошти; але він поклав усе це, як добровільну жертву, до ніг Господа для радісного використання в служінні Богу, Правді та братам. Це викликає в наших серцях радість, і ми відчуваємо впевненість, що такий багатий, хто так сумлінно витратив свої багатства, буде дуже яскраво сяяти в Царстві, коли воно буде встановлене та об’явлене. І так, безсумнівно, буде з усіма дорогими Божими дітьми − відповідно до того, як вони пожертвували своїм майном. Ті, хто заради Господа і Правди з радістю терплять найбільший сором, найбільшу ганьбу, найбільші випробування, найбільші переслідування в нинішньому житті та мають досвід, найбільш схожий на досвід Учителя та Взірця, ми можемо бути впевнені, що відповідно до їхньої вірності, виявленої в таких жертвах, у майбутньому вони отримають велику нагороду − як сказав Апостол, «зоря від зорі відрізняється славою» (1 Кор. 15:41).
БАГАТСТВА В ЦАРСТВІ
Повнота небесного багатства буде досягнута під час воскресіння, коли Тисячолітнє Царство буде інавгуроване, а вірні переможці через воскресіння будуть щедро обдаровані всіма благословеннями, які Бог приготував для тих, хто любить Його і доводить свою любов через посвячення в теперішній час, жертвування тощо. Але ми повинні зауважити, що вірним в теперішньому житті є даний передсмак цих благословень Царства; про них Апостол говорить як про «багатство благодаті Його [Божої]» (Еф. 1:7,18). Вони включають віру, надію, любов, мир і радість у Святому Дусі, а також здатність бачити й оцінювати очима віри те, що не видно фізичними очима. Апостол каже, що ці скарби мудрості та благодаті, а, відповідно, знання про Божественні блага в резерві та спілкування з Богом, яке дозволяє нам передчувати та певною мірою насолоджуватися цими благословеннями зараз, усі
заховані у Христі, «в Якому всі скарби премудрості та пізнання заховані» (Кол. 2:3). Ми повинні бути повністю посвяченими Богові та прийняти Христа як нашого Голову, перш ніж матимемо можливість шукати ці приховані скарби та знайти будь-який із них. І тоді, коли ми вірно поступаємо вперед як Його вівці, ідучи слідами Доброго Пастиря (Ів. 10:11), ми знаходимо все більше і більше цього справжнього «багатства Його благодаті» день за днем і рік за роком.
Існують особливі багатства, які приходять до нас пропорційно тому, наскільки ми вірні у виконанні нашого самозречення: це багатство Святого Духа. Коли ми відмовляємось від самолюбних інтересів, земних цілей, проєктів тощо в інтересах служіння Господу, Правді та братам, ми все більше й більше стаємо схожими до нашого Небесного Отця та нашого Господа; і плоди Святого Духа [покора, довготерпіння, лагідність, братерська доброта, любов тощо] розвиваються і рясніють в Божих посвячених дітях все більше і більше.
Крім того, ми знаходимо в собі мир і радість, для яких ми раніше були чужинцями і яких світ не може ні дати, ні забрати. Мир і радість приходять до нас через усвідомлення того, що, віддавши все Господу, усі Його надзвичайно великі й дорогоцінні обітниці, які стосуються нас,
справді належать нам. Тепер наша віра може твердо сприймати ці обітниці як свої власні. Ми можемо усвідомити, що, оскільки наше виправдання та покликання були не від нас самих, а від Господа, тож усі наші жертвоприношення, узгоджені з цим покликанням, перебувають під Божественним наглядом і опікою та обов’язково створюють для нас благословення; ми також можемо усвідомити, що якою б мірою наш шлях не спричиняв земні труднощі, випробування та страждання, Бог пропорційно змусить їх виробити для нас славу набагато більшої й вічної ваги в Царстві (2 Кор. 4:17).
З цим Божим миром і впевненістю в тому, що Його керівництво й турбота панує в наших серцях і розумі, ми можемо застосувати до себе ці пророчі слова: «Від Господа кроки людини побожної ставляться міцно, і Він любить дорогу її» (Пс. 37:23). Ми можемо любити цей шлях, навіть якщо він такий тернистий, вузький і важкий, через нашу впевненість у Божій любові та мудрості, а також через те, що Той, Хто почав у нас добру справу, завершує її і благословляє нас досвідом, який Божественна мудрість бачить, що остаточно стане для нас корисним. Благословення Господнє на нас; і ми справді усвідомлюємо, що «благословення Господнє збагачує, і смутку [жодного горя, розчарування, гіркоти] воно не приносить з собою» (Пр. 10:22). Якими багатими воно робить наші серця в теперішній час! Ми багаті шляхетними почуттями − вірою, любов’ю, радістю, миром тощо − і добрими ділами для всіх людей, коли маємо нагоду, а особливо для домочадців віри (Гал. 6:10). Ми дуже багаті тим, що маємо Божі благословення та турботу провидіння, які, якщо їх правильно прийняти та використати, зроблять нас готовими до великого входу у славетне місце вічного Царства, до якого ми були запрошені (2 Пет. 1:11). «Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю» (Фил. 2:13).
ФАЛЬШИВІ БАГАТСТВА ЛАОДИКІЇ
Ми розглядали справжнє багатство, теперішнє та майбутнє, дане для вірного Божого народу Євангельського віку. Але Святе Письмо звертає нашу увагу на той факт, що номінальна церква цього часу, символічна Лаодикія (Об. 3:17,18), також стверджує, що вона дуже багата. «Бо ти кажеш: я багатий, і збагатів, і не потребую нічого». На жаль! це, здається, переважний стан номінальної церковності всюди. Лише кілька правдивих ізраїльтян у ній, хто ще не чув і не послухав голосу, що промовляв у цей час Жнив кажучи: «Вийдіть із неї, люди мої, щоб не сталися ви спільниками гріхів його, і щоб не потрапили в карання його» (Об. 18:4) − лише ті, яких так небагато, знають про справжнє багатство; решта обманюють себе фальшивими багатствами. Вони з гордістю дивляться на їх кількість і рахують їх мільйонами: вони радіють цьому багатству, не усвідомлюючи, що майже всі є «куколем», не зачаті добрим Словом [Правдою] Царства. Дійсно, дуже небагато з них взагалі щось знають про Царство, будучи вихованими у світі, переповненому помилками, прийнятими великими масами. Однак наш Господь сказав до церкви в Лаодикійський період, в якому ми живемо: «Кого Я люблю, тому докоряю й караю» (Об. 3:19). Бог любить тих, хто залишається чесним і відданим Йому серцем; хоча Його слова прості й прямі, вони дані в любові з метою тренування та навчання [через докір і карання] єдиної правдивої Церкви зараз. Деякі з нас потребують більше корекції, ніж інші.
Брат Рассел писав про те, що Лаодикійська Церква включає номінальний народ Божий, наприклад: „Ми знаходимося в часі останнього або Лаодикійського періоду великої номінальної євангельської церкви пшениці та куколю. (Об. 3:14-22). Вона докорена за її теплість, гордість, духовну вбогість, сліпоту та наготу, і їй дано пораду швидко покинути свої злі шляхи, поки не пізно” (P 4:41); “Ми не маємо жодного натяку в Святому Письмі, що вона [Лаодикійська Церква] прислухається до цієї поради; навпаки, натякає на те, що вона все більше й більше ставатиме Вавилоном замішання, і що вона піде разом із політичними та фінансовими системами цього теперішнього віку у великий час горя, яким цей вік закінчиться” (R 2763, 6 абз.).
Що стосується закінчення Лаодикійського періоду, бр. Джонсон вказав, що «Лаодикійський період був періодом збору врожаю з 1874 по 1954 рр. − перші 40 років з яких (Парусія) припадали на зжинання, а наступні 40 років (Епіфанія) припадали на інші процеси жнива» (E 6:377; див. також ст. 383). Таким чином, що стосується Божого народу, остання частина Лаодикійського періоду та Епіфанії, „останній особливий період Євангельського віку“ (E 4:65, 2 абз.), здається, закінчуються в той самий час. Зібрання до Царства останнього члена Малої Черідки 22 жовтня 1950 року, за кілька років до 1954 року, завершило Лаодикійський період для Тіла Христа у плоті, але не для інших вище згаданих частин Лаодикійської Церкви. Для них 1954 р. позначує кінець, у вузькому значенні, як Лаодикійського періоду, так і періоду Епіфанії, оскільки тут Вибранці Євангельського віку в цілому, включаючи Молодих Гідних, вперше є повними в їх членстві, і відкривається перша праця Базилеї (РТ ’54:41,42,51-59).
Однак період Епіфанії, який закінчився в обмеженому значенні в 1954 році, продовжується в інших значеннях після 1954 і 1956 років (див. PT ’54:51-54); отже, Лаодикійський період Церкви, останньою частиною якого є Епіфанія, також триває після 1954 і 1956 років. Крім того, Велика Громада (частина правдивої Церкви – E 8:238,239) і Молоді Гідні будуть тут впродовж невизначеної кількісті років після 1954-56 (E 11:493). Отже, для них Лаодикійський період триває на невизначений час після 1954-56 р. (Велика Громада завершила свій біг 14 лютого 1979 року).
Період Епіфанії як час утиску для номінальної церкви та світу також здається синхронним з останньою частиною Лаодикійського періоду. Брат Джонсон стверджує, що „з 1914 року почалися епіфанічні обриси Лаодикії… зі світовою війною як першим великим фізичним покаранням Християнства для направи людей, за чим слідували інші прояви гніву, які не закінчаться аж до завершення епіфанічної частини Лаодикії“ (E 6:379; див. також E 11:417). З цієї точки зору Лаодикійський період, очевидно, також триває після 1954-56 років, оскільки Епіфанія, його остання частина, продовжується після 1954-56 років (PT ’54:79).
Символічні жителі Лаодикії дивляться на своє матеріальне процвітання та кількість заможних людей, пов’язаних із їхніми конфедеративними деномінаціями, і рахують свої гроші та свої пожертви мільйонами, і кажуть, що ми багаті, як ніколи раніше. Як шкода! Вони не усвідомлюють, що земні багатства такого роду, які, як заявляє наш Господь, не є доказом Його прихильності протягом цього Євангельського віку, а радше навпаки. І вони не бачать справжніх багатств, якими захоплюється Господь, які є передсмаком Його ласки під час майбутнього багатства в Царстві.
Отже, Господь говорить до символічної Лаодикії: «А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий!». Вона бідна, оскільки в ній так мало Духа Учителя, так мало Правди та Духа Правди. Єдині багатства, які Бог може визнати в цей час, це ті, які Він обіцяв Своєму народові і дарує їм. Лаодикія сліпа в тому сенсі, що бог цього світу засліпив її сприйняття Божого характеру та плану і все далі й далі відводить її від довіри до Його Слова. Вона робить це під керівництвом її обраних і добре оплачуваних панів та вчителів, духовенства, вищої критики, еволюції, революціонізму та соціалізму, які швидко забирають у неї все хороше майно, яке було б цінним в очах Господа. Такі оголюють її, роблячи її нагою, забирають з неї одяг Христової праведності та спонукають довіряти не дорогоцінній крові відкуплення, смерті Відкупителя, а еволюційному процесу, який заперечує потребу Спасителя. Вона заперечує примирення за гріх; вона навіть заперечує, що існує чи існував якийсь гріх, за який потрібне примирення. Навпаки, вона стверджує, що людство має підстави для гордості за власний прогрес, якого в кінцевому результаті буде цілком достатньо, щоб принести їм усі бажані благословення, без жодного Спасителя і без Його Царства, яке Бог обіцяв як надію всього стогнучого створіння (Рим. 8:19-23).
БУТИ ПРАВДИВИМ І ВІРНИМ Є НЕОБХІДНІСТЮ
Слово «лаодикія» перекладається як випробуваний або засуджений народ. Опис показує нам, що їх судили та визнали недостатніми. Якщо ми розуміємо, що Христос мав на увазі в цьому посланні, то воно спрямоване особливо до тих, хто визнає Його ім’я, але заперечує Правду, яку Він Сам тут представляє. Нехай ті, хто читає це особливе послання, роблять це з особливою уважністю.
Послання до Лаодикійського періоду Церкви описує номінальну Церкву сьогодні такою, якою її бачить наш Господь. В якомусь значенні вона не холодна. У неї багато завзяття, але не відповідного знанню. Вона організувала свої армії, розвинула свою техніку та примножила свої запаси; але, все ж, ворог не впав перед нею. Вона стверджує, що її головна мета − навертати грішників, народжувати духовних дітей. Пророк вкладає ці слова в уста номінальних християн, коли вони пробуджуються до зрозуміння цієї ситуації: «Ми були вагітними та корчилися з болю, немов би родили ми вітер, ми спасіння землі не вчинили, і мешканці всесвіту не народились» (Іс. 26:16-18). Це сказано після того, як вони усвідомили присутність Господа (R 5993).
Лаодикії справді радили купувати справжнє золото (справжнє багатство Господа), використовувати мазь для очей, щоб вона могла бачити, і зодягнутися в шату Христової праведності, щоб вона не була осоромлена. Але в Святому Письмі немає натяку, що вона прислухається до цієї поради. Навпаки, є натяк на те, що вона все більше й більше ставатиме Вавилоном замішання, і що вона піде разом із політичними, фінансовими та соціальними системами цього теперішнього періоду у час великого горя, яким ця Епоха закінчується. Це горе підготує людство до Царства дорогого Божого Сина та його правління праведності. Коли на землі будуть Господні суди, то мешканці світу навчаться правди (Іс. 26:9).
Впродовж Тисячолітнього віку, у визначений Єговою час, настане новий порядок речей, і благословення Господа більше не вимагатиме жертви та такого самозречення, як зараз. Тоді Господнє благословення прийде до невибраних (як це було у випадку євреїв), у вигляді земних благ і земних благословень, пропорційне тому, як вони будуть слухняні законам Царства та духу цих законів. Того дня «процвітатиме праведний» (Пс. 72:7) − в усьому матеріальному процвітанні, а також у розумовому, фізичному, моральному та релігійному зростанні, вище і вище Святою Дорогою. Того дня злочинець отримає покарання, і буде в невигідному становищі; і, якщо він продовжуватиме чинити зло, зрештою, він буде вилучений з-поміж людей − у другій смерті (Іс. 35:8; Пс. 37:9; 145:20; Дії 3:23; Об. 21: 8).
Ми завершуємо це дослідження словами з 1 Тим. 6:17-19, як наведено в Diaglott: «Наказуй ТИМ БАГАТИМ за віку ТЕПЕРІШНЬОГО, щоб не неслися високо, і щоб надії не клали на багатство непевне, а на Бога Живого, що щедро ДАЄ нам УСЕ на спожиток, щоб робили добро, багатилися в добрих ділах, були щедрі та пильні, щоб збирали собі скарб, як добру основу в МАЙБУТНЬОМУ, щоб прийняти ПРАВДИВЕ Життя».
PT №780, ʼ2022:55; ТР № 563 , ʼ2022:55
Теперішня Правда № 81, літо 2023
Досконалий мир для тих, хто надіється на Бога (девіз 2023)ДОСКОНАЛИЙ МИР ДЛЯ ТИХ, ХТО НАДІЄТЬСЯ НА БОГА
«Ти бережеш в досконалому мирі того, чий розум опертий на Тебе» (Іс. 26:3, KJV).
Як минають роки під час великого горя, яке розпочалося восени 1914 року з початком великої світової війни і яке є «великою скорботою, якої не було з первопочину світу аж досі й не буде» (Мат. 24:21), ми з усіх боків бачимо, як хмари збираються й темніють, як провісники ще більшого горя попереду, яке, як показує Святе Письмо, має прийти перед початком обіцяних благословень усіх народів землі.
Протягом останніх ста років Бог обсипав людство дивовижними благословеннями у вигляді сучасних зручностей, наукових відкриттів, винаходів тощо, на багато з яких натрапили ніби випадково. І протягом одного покоління ми пройшли шлях від часів «коней і карети» до парового двигуна, найважливішого технологічного стрибка в промисловій революції, до днів атомної енергії та реактивного двигуна.
За останнє десятиліття науковий світ дав нам GPS і соціальні мережі, що дозволяє нам спілкуватися з будь-ким у будь-якій частині світу. Лазерна хірургія: тепер ми можемо оперувати людину за допомогою робота, лазера та навіть через віртуальну реальність! Штучний інтелект можна знайти всюди! Ми всі знаємо про роботів і роботів-помічників, але чи думали ви про свій пристрій Alexa чи навіть про пристрій Google як про елемент штучного інтелекту? В даний час розробляються і випробовуються безпілотні автомобілі. Можна назвати ще інші: 3-D друк, штучні органи, рентген, КТ, МРТ тощо.
Звичайно, ми перебуваємо в «часі кінця», про який було пророковано (Дан. 12:4), що «багато хто буде бігати туди-сюди, і так розмножиться знання». Цей раптовий приплив нових знань, винаходів і відкриттів є попереднім і підготовчим до встановлення Христового Тисячолітнього правління миру та процвітання на землі, «часів відновлення всього», коли кожен, «хто захоче» з людства, буде відновлений до едемської досконалості та отримає вічне життя на землі (Дії 3:19-23; Об. 22:17; Мат. 25:31-40). Втрачений рай стане відновленим раєм, тобто «новою землею, що правда на ній пробуває» (2 Пет. 3:13).
Що ж саме настільки загострило розум людства, так що багатьом важко бути чесними, використовуючи будь-яку можливість отримати прибуток в нечесний спосіб? Що ж, у Божому плані віків є запланований час горя. «І буде час утиску, якого не було від існування люду аж до цього часу» (Дан. 12:1). Цитуємо ще два тексти, щоб допомогти нам замислитися над цим: Мат. 10:34: «Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча». Також Луки 12:51: «Чи ви думаєте, що прийшов Я мир дати на землю? Ні, кажу вам, але поділ». Єгова дав нам дуже інформативну картину Свого плану в 1 Царів 19:11-12: «Вийди, і станеш на горі перед Господнім лицем. Аж ось переходитиме Господь, а перед Господнім лицем вітер великий та міцний, що зриває гори та скелі ламає. Та не в вітрі Господь. А по вітрі трус землі, та не в трусі Господь. А по трусі огонь, і не в огні Господь. А по огні тихий лагідний голос». Ці три природні явища зображують відповідно, як ми вважаємо, всесвітню війну, всесвітню революцію та всесвітню анархію (див. також коментар брата Рассела в R 5649).
Досліджуючи світову війну в її двох фазах, що мала місце протягом останнього століття, ми дізналися про причини та жахливу природу символічного «вітру». Ми також бачили достатньо насильницьких революцій у різних країнах, щоб отримати деяке уявлення про справді жахливу серйозність революції, яка поширюється по всьому світу, як це зображено символічним «землетрусом».
Бог має кілька цілей, дозволяючи кожній із цих трьох фаз часу горя відігравати значну роль у Його Плані. Помітним серед них є Його бажання навчити людство в дуже практичний і тривалий спосіб, що їхня віра в різноманітні людські схеми миру та процвітання є марною.
Проте уроки будуть тривати. Згідно з 1 Царів 19:11, 12 після землетрусу спалахнув огонь. Це символічний огонь анархії. Не обмежені, експериментальні форми анархії, які виникали в історії, ані локальна чи початкова анархія, яка присутня в некерованих подіях сьогодення. Цей особливий «огонь» стосується скоріше періоду
всесвітньої анархії.
Зі Святого Письма ми знаємо, що в якийсь момент старі наглядачі гріха, омани та самолюбства, які тепер значною мірою стримуються державними урядами, збунтуються у світі без вождів і закону, і цей період швидко переросте в найгіршу анархію, хаос і розруху. Це великий «огонь» з 1 Царів 19:12, руйнівник, який змітає в історію будь-які залишки імперії сатани, які залишилися незруйнованими всесвітньою війною та революцією. Це буде катастрофа неймовірних масштабів для народів світу.
Мир та єдність є дуже бажаними; але це не завжди можливо і не завжди вигідно. Якби все було досконалим, то мир і єдність, безперечно, були б єдиною належною умовою, але поки існують недосконалості, помилки тощо, повинні існувати відмінності. У згоді з цим наш Господь проголосив, що Його послання принесе не мир, а меч у нинішніх умовах (Мат. 10:34). Він стане Князем миру поступово, аж поки мир не буде встановлений на праведній основі. А доти Він буде тим Царем, який зі Своєю Церквою царюватиме в праведності, і розіб’є злі системи та речі на кавалки, як гончарський посуд, залізною палицею (Євр. 7:2; Пс. 2:9; Об. 2:26, 27).
Є такі, що кажуть мир, мир, коли миру немає і коли мир є неможливий, та народ Господній не повинен бути серед них. Це не означає, що народ Господа має провокувати чвари. Навпаки, скрізь у Святому Письмі вони закликаються до того, щоб були миролюбними та миротворцями. Але з усіма зусиллями, спрямованими на мир, їх любов’ю до миру та їх миротворчими якостями, які постійно зростають, послання, яке дав їм наш Господь, породить заворушення. Чому? – Тому що між світлом і темрявою немає нічого спільного, між ними не може бути ні миру, ні примирення – наскільки один отримує контроль, настільки відповідно інший виключений (2 Кор. 6:14).
У згоді з цим ми бачимо в цій лекції, що через Ісусові слова серед людей відбувся розкол − одні їх схвалювали, а інші заперечували. Так повинно бути і з нами, коли ми піднімаємо прапор праведності: якщо ми дозволимо світлу Правди світити, то ті, хто любить Правду, будуть більшою чи меншою мірою приваблені нею в міру того, наскільки їхні серця щирі, правдолюбні. Ті, хто любить оману, повстануть з запереченнями пропорційно до браку щирості. Якщо так було з нашим Господом, то чи можемо ми думати, що з Його учнями могло б бути інакше?! Звісно ні. Ми повинні бути взуті в готовність Євангелії миру. Наша Євангелія − це Євангелія миру, але ми побачимо, що коли несемо її іншим, наш шлях поступу буде важким, і нам знадобиться весь захист, який Господь передбачив у Своєму провидінні, чого ми повинні сподіватися, а також знадобляться Його обітниці благословення і слави для переможців.
МИР ПРОТИ МЕЧА
Але чи Святе Письмо суперечить саме собі? Що мав на увазі Великий Учитель, коли сказав: «Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча» (Мат. 10:34). О, Він пророчо говорив про
наслідок, до якого Його благодатне послання любові та ласки призведе
у світі під час панування гріха! Він добре знав, що сатана, князь темряви, буде протистояти не тільки Йому, але і Його послідовникам. Він провістив, що кожен, хто буде жити побожно, зазнає переслідувань (Мат. 24:9,10; 2 Тим. 3:12), і так воно й було. Дев’ятнадцять століть це довели! Він посилав Своїх послідовників, як і Він Сам, неозброєних, щоб вони були миротворцями, щоб були помічниками, щоб «пильнувати про мир
з усіма, і про святість, без якої ніхто не побачить Господа» (Євр. 12:14). Він застерігав Своїх послідовників: «Всі, хто візьме меча, від меча і загинуть» (Мат. 26:52).
Тоді настане царювання Князя миру і, як подають пророки, Він буде подібний до Соломона, у якого не було воєн, але перед яким схилялося кожне коліно і визнавав кожен язик (Іс. 9:6,7; Лук. 11:31). Христове Царство праведності буде Царством миру, побудованим на руїнах, що залишаться в результаті цього горя.
Але послання миру й любові та добра новина про Царство, яке наближається − те Царство, яке має благословити весь світ і виконати ангельське пророцтво − за іронією долі, здається, розлютили світ, не лише невіруючих, безбожних, але, як не прикро це казати, багатьох з тих, хто вважає себе християнами, що мають власні схеми, плани та теорії, багато з яких суперечать посланню Євангелії. Темрява, змішана з самолюбством, ненавидить світло, Правду і любов Бога. Вона також не прийде до світла, щоб не об’явилися її вчинки темряви, самолюбства, амбіцій та лицемірства.
Учитель знав, якими будуть наслідки Його євангельського послання. Тільки через компроміс зі світом Його послідовники можуть жити в повному мирі з цим світом. І навпаки, усі хто був відданим і вірним Йому, були лихословлені, очорнювані та переслідувані. Таким чином, Його слова були пророцтвом про випробування, яких могли очікувати всі Його послідовники. Та більше того, Його слова були пророцтвом про
народи. Що привело нас до нинішнього рівня „цивілізованої дикості“? Що, наприклад, змушує стільки транснаціональних, так би мовити, „піратських“ корпорацій, агресивно прагнути поглинути своїх конкурентів? Що так загострило розум людства, що багатьом важко бути чесними, використовуючи будь-яку можливість отримати прибуток в нечесний спосіб? Для законодавців неможливо приймати нові закони достатнього обсягу та з достатньою швидкістю, щоб зберегти мир із розумними та інноваційними методами обходу, особливо в цю епоху всесвітнього Інтернету та різноманітних форм електронної комерції.
ПРОСВІЧЕННЯ ВИХОВУЄ НЕЧЕСНІСТЬ
Дивним чином за все це в певному сенсі відповідають закони, доктрини Христа. Як?
Свобода, якою Христос робить вільними Своїх послідовників, і світло, якому Він і вони дозволили світити на затемнений світ,
частково отримані неосвяченими серцями і розумами, можуть породити мудрість, яка, будучи неправильно застосована, перетворюється на
хитрість, самолюбний вид кмітливості. Пропорційно до того, як християнські народи відкидали біблійні істини, які вони мали, вони назавжди втрачали їх добрий вплив. Тепер ми бачимо, як інші, нехристиянські народи, будучи колись на задньому плані, стають світовими наддержавами.
Великий Учитель, Ісус, на запитання Пилата відповів, що Він був народжений, щоб бути Царем − Царем Юдеїв. Але Він також додав: «Царство Моє не від світу цього» (Ів. 18:36) − теперішнього порядку речей. Як правдиво! У багатьох із нас склалося хибне враження − що наш Відкупитель, як Великий Цар Слави, протягом століть вів
безуспішну війну проти сатани, гріха та смерті. Але тут ми дізнаємося з вуст Великого Учителя, що Його Царство належить до прийдешнього світу − світу, який складається з багатьох славних грядущих віків. Таке розуміння породжує запитання: Хто тоді правив цим світом? Ми відповідаємо − сатана!
Відповідь Господа Ісуса полягає в тому, що сатана є князем цього світу (Ів. 12:31; 14:30; 16:11; Еф. 2:2). Його також називають «богом цього світу» (2 Кор. 4:3,4). Але він узурпатор. Влада над землею спочатку була дана людині. Але сатана, обманувши наш рід, представляючи темряву за світло, став узурпаторським правителем, використовуючи людство лише як своє знаряддя. Коли ми розмірковуємо про те, скільки людей неслухняні євангельському світлу, то бачимо величезну імперію, яку контролює цей князь темряви. І коли ми бачимо порівняно небагатьох, хто є воїнами хреста та послідовниками Агнця, ми розуміємо, що, як сказав наш Господь Ісус, протягом довгих століть Євангельського віку за Ним йшла лише «мала черідка» (Луки 12:32).
Усе, що стосується цього великого Плану спасіння, викладеного в Божому Слові, є розумним. Вирішальне випробування вибраної Церкви було необхідним для того, щоб як вірні й милосердні священники Бога і Христа, об’єднані з Ним у Його царській славі, вони могли бути Божим знаряддям у допомозі людству. Вони піднімуть людину з упадку, який став наслідком шести тисяч або більше років гріха та злого впливу князя темряви. Це буде здійснено впродовж «тисячі років», які Біблія визначає як період правління Месії (Об. 20:1-15) − період не надто довгий і не надто короткий, аби здійснити велику працю спасіння світу.
Але хтось може запитати: Якщо дев’ятнадцять століть знадобилося для розвитку єдиної істинної Церкви, меншої громади, скільки ще часу потрібно буде для піднесення всього світу? Ми відповідаємо: Божественна мета не полягає в тому, щоб піднести світ до становища
духовної природи та слави вищого вивищення, яке було запропоновано сплодженим від Духа, щоб від них вимагалося таке вирішальне випробування жертовного послуху навіть аж до смерті. Для реституціоністів Бог пообіцяв
земні реституційні благословення та умови. Коли князь темряви буде зв’язаний, а Сонце Праведності зійде з лікуванням у своєму промінні, тоді темрява гріха й смутку втече у визначений Богом час. Лише
одне століття такого благословенного впливу на світ, безумовно, творило б чудеса. Хто знає, які чудові винаходи та благословення чекають на нас (1 Кор. 2:9)!?
Далі відбудеться поступове пробудження всіх, хто заснув смертю. Вони вийдуть із в’язниці смерті − вийдуть, як подає Святе Письмо, щоб познайомитися з правдивим Богом і Його славним Сином, Відкупителем, а також з принципами праведності в протиставленні до принципів гріха.
ШВИДКИЙ ПОСТУП ДО РЕСТИТУЦІЇ
Ми не можемо припустити, що за таких умов більшість людей потребуватиме довго сидіти, підраховуючи цінність запропонованих їм благословень вічного життя та реституції.
Висхідний поступ − воскресіння, піднесення, відродження − буде швидким. Так покоління за поколінням буде виходити з гробу і насолоджуватися подібним досвідом, доки всі мертві в Адамі не вийдуть. Бог передбачив це через смерть нашого Відкупителя. Оскільки Ісус з задоволенням виконував волю Отця, Він був славно нагороджений високим піднесенням до Божественного рівня слави, честі та безсмертя.
Досягнення стану доброї волі між людьми означатиме досягнення людської досконалості. Бог є любов. І коли наші прабатьки були створені на земний образ Бога, любов, мабуть, була домінуючою рисою їхніх характерів. Те, що ми бачимо в самолюбстві, значною мірою є справою спадковості, і всі життєві звички відповідають їй, постійно посилюючи свою вагу та тримаючи нас. Але з новим Царем і новим правлінням праведності прийде славетне піднесення і перетворення. Поступово, протягом тисячі років правління Месії над світом, зло самолюбства стане очевидним, а краса святості та любові буде показана на контрасті.
Винагорода за реституцію підніме всіх бажаючих і слухняних з гріха і самолюбства до святості й любові. Тоді, завдяки любові, яка є самою сутністю людського буття, добра воля щодо людей пануватиме всюди, тому що Божий закон, майже стертий під час панування гріха, буде перезаписаний у людському єстві (Прип. 3:3; 7:1-4; Єр. 31:33). Закон, як ми знаємо, наступний: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом; і ближнього твого, як самого себе» (Луки 10:27). Які ми раді, що це є правдою! Як же ми раді, що жахливий обман, підкинутий людству в темні віки щодо Бога жорстокості та пекла вічних мук, це фальшивка!
ВСЕМОГУТНІЙ ТВОРЕЦЬ
В нашому сучасному світі владу дуже цінують, хоча й бояться. Двома показниками сили, за якими оцінюються країни, є економічний та військовий. Як правило, головні народи будь-якої епохи мають один або (зазвичай) обидва ці показники, щоб через їх використання впливати на формування світу таким чином, що це було на їхню користь.
Панівна влада є нагородою для будь-якого народу, хоча часто виявляється непідйомним тягарем, і імперії то з’являлись, то зникали під таким тягарем. У період після Другої світової війни протистояння між радянським блоком і заходом було небезпечним через можливість ядерної війни. Потужність вимірювалася кілотоннами та радіусом дії боєголовок − сила миттєво знищити цілі громади була причиною страху і, якимось дивним чином, гарантією того, що розумні правителі не зможуть ініціювати таких жахливих наслідків.
В основі цього аспекту людської сили лежить елемент, створений силою Бога. Це не означає, що Його слід звинувачувати в гріховних нахилах людини. Святе Письмо говорить нам, що Бог створив людину досконалою, але вона розробила схеми, що суперечать Божій волі (і завдають шкоди самому собі). Бог не винний у тому, що люди проявляють свою вільну волю (Екл. 7:29). Людина часто зловживає знаннями через своє прагнення панувати над іншими. Сила атома не є винятком. Людина століттями прагнула зрозуміти цю силу, і сьогодні народи живуть у страху перед її можливостями. Зараз ми стикаємось із занепокоєнням ядерного тероризму та необхідністю захистити суспільство від нападу за допомогою складних і дорогих протиракетних щитів.
Сила крихітного атома вражає й дає нам деяке уявлення про природну могутність Творця. Ісус творив Свої чудеса «перстом» Божим (Луки 11:20). Про силу, яку Бог тримає в резерві, ми можемо лише здогадуватися. Як християни, ми можемо знайти втіху в цьому: Він ніколи не дозволить людству знищити себе, але стримає його надмірності та визволить Своїх (Пс. 76:10; Мат. 24:21,22).
PT №780, 2022:61; ТР № 563, ʼ2022:61
Теперішня Правда № 81, Літо 2023
Велика Пасха царя ЄзекіїВЕЛИКА ПАСХА ЦАРЯ ЄЗЕКІЇ
(2 Хронік 30:1-13)
«Покоріться Господеві, і ввійдіть до святині Його».
Видіння пророка Ісаї та дання йому доручення оголошувати занепад Ізраїлю мало місце «року смерти царя Озії» (Іс. 6:1). Безбожний цар Ахаз посів трон Юдеї після Озії та Йотама і безбожно правив, нехтуючи Богом та Його правом впродовж шістнадцяти років (2 Хр. 28:1). Та як виявилося, Азах мав прекрасну дружину Авійю (2 Хр. 29:1), яка старанно виховувала свого сина Єзекію, приготовляючи його до царювання, і в результаті з багатьох точок зору він став правителем, гідним наслідування, та вірним Божим слугою.
Є навіть припущення, що Ісая, який був родинно пов’язаний з царською сім’єю, виховував Єзекію і допомагав в належному спрямуванні процесів його мислення та поступування.
Той факт, що добрий син міг походити від настільки злого батька, слугує доказом того, що завдяки Божественному провидінню ми необов’язково мусимо успадкувати погані риси своїх предків. Хоча ми не в стані здолати їх до кінця (і ніхто з роду Адама не може мати надії, що через власні зусилля та виховання осягне досконалість), тим не менше, ми бачимо, що сприятливі умови, релігійне виховання і т.д., ведуть до величезної направи тих, котрі належно ними виховуються.
І тут ми маємо певний натяк думок щодо методів, які застосує Єгова, благословляючи світ і підносячи його в часі розвитку земної частини Царства в Тисячолітті. Людський рід не в стані сам піднятися з занепаду, в якому опинився, по причині короткого життя і повсюдно пануючого зла, тому також і сила, яка підійме людство, мусить походити ззовні, і не має підлягати тлінню через упадок Адама. Більше того, в умовах Божественного вироку, кара за гріх людини – смерть – мусить бути усунена, мусить бути заплачена за людину, перш ніж вона могла б бути цілком звільнена від її осуду і слабостей. Відкуплення людства Ісусом уже було доконане. Визволення з гріха та його наслідків релігійної, розумової, моральної та фізичної деградації – це завдання на майбутнє, яке буде можливо здійснити завдяки великій викупній жертві Христа.
Яка прекрасна думка, що, власне, Ісус, який відкупив людський рід і був високо піднесений в силі і великій славі, невдовзі використає цю силу для добра людини – для піднесення до праведності і досконалості кожного, хто з усіх народів землі захоче прийняти Його ласку (Об. 22:17). Підношення з занепаду буде відбуватися згідно з певними визначеними засадами, а саме: навчання, випробування, карання за провини і направа згідно вимог праведності, в чому кожна особа буде зобов’язана співпрацювати, аби могла усвідомити собі повне «відновлення [реституцію] всього, про що провіщав Бог від віку устами всіх святих пророків Своїх» (Дії 3:19-21).
ПРИВЕРНЕННЯ ШАНУВАННЯ ЄГОВИ
Про те, що Єзекія був вже добре поінформований і вповні посвячений Богові, коли помер його батько, а сам він почав правити, свідчить той факт, що негайно, в перший місяць свого правління (2 Хр. 29:3), він розпочав впровадження реформ, які дуже подібні за характером до тих, що були описані в нашій темі – тобто відновлення звичаю віддавати честь Єгові як утвердженого самим Богом. Якби Єзекія не був посвячений Господу, а мав лише належний підхід у своєму серці, то прихід до влади мав би на нього протилежний вплив і привів би його до самовдоволеності та марнославства.
Першим публічним актом Єзекії було відкриття та приготування Господнього храму, який вже роками був замкнений і занедбаний, і в якому назбиралося багато сміття і т.п. Цар покликав собі на допомогу відповідних для цієї праці помічників – вибране Богом покоління Левія. Очищення храму відбувалося за законом Мойсея, і першою чинністю після завершення роботи було принесення великої жертви за гріх.
Цар Єзекія мав широку перспективу; він видав спеціальні розпорядження, щоб Пасху святкували не лише на користь двох поколінь Юдеї, але також на користь їх відлучених братів «по всьому Ізраїлю» (2 Хр. 30:1,5). Він добре розумів, що всі покоління Ізраїлю становили ще й доти в певних відношеннях одне ціле, а саме, в тому значенні, що Божі обітниці були дані цілому насінню Авраама; тому кожен, хто з усіх поколінь визнав би Єгову і шукав би Його милості, був би визнаний братом ізраїльтянином.
Це був час свята Пасхи, яке відмічалося для пригадування Господнього визволення Ізраїлю з Єгипту, що було типом визволення духовного Ізраїлю з неволі гріха і сатани, а також остаточного порятунку з неволі сатани усіх тих, які люблять праведність і прагнуть служити Господу, в час цілковитого повалення сатани в малому періоді. Було постановлено, що в тому році свято Пасхи буде святкуватися правильно. Бо хоча, як ми знаємо з опису, його святкувало, очевидно, невелике число ізраїльтян, однак загальний релігійний безлад призвів до того, що це свято не святкував увесь народ та ніхто не дотримувався всіх деталей, пов’язаних з цим святом.
Цього разу цар вирішив, що потрібно відродити його правильне святкування, якому б передували усі необхідні приготування, вказані в Законі, які стосувалися очищення народу (Вих. 12:15-20) та викидання з домів усякої закваски (символу гріха). Таким чином, принаймні в образі, типічно, народ був освячений, щоб міг відповідно святкувати своє свято. Але все це вимагало часу – потрібно було видати декрети, викликати ревність в народу, який мав виконати усю цю працю, символізуючи святість Господу та відлучення від гріха.
Оскільки народ був опоганений, то залишалося надто мало часу, щоб усі встигли приготуватися до святкування Пасхи у властивий день, тобто чотирнадцятого дня першого місяця (Вих. 12:6), і тому свято було святковане чотирнадцятого дня другого місяця – на що дозволив Господь (Чис. 9:10,11).
ЗАКЛИК ДО ЦІЛОГО ІЗРАЇЛЮ
Той самий настрій розуму й серця, який характеризував розпорядження Єзекії щодо Пасхи та її застосування щодо цілого Ізраїлю, оволодів ним і допровадив до того, що він прагнув реформації не лише двох поколінь, знаних як Юдея, але також десяти поколінь відлучених братів, знаних як Ізраїль. Відповідно, спеціальні посланці були вислані до Беер-Шеви, міста, що було висунуте найбільше на південь ізраїльської землі, щоб публічно запросити усіх ізраїльтян з кожного покоління, аби вони відновили звичай віддавання шани Єгові, а особливо, щоб з нагоди цього свята вони прийшли до Єрусалима. Поштова система в той час ще не існувала, як це є сьогодні, тому було зроблено спеціальні кроки і скликано посланців, щоб вони рознесли запрошення.
Запрошення царя Єзекії на свято Пасхи прийшло в найбільш відповідний час, оскільки пророцтво Ісаї, яке говорило про забрання Ізраїлю до неволі, уже було в процесі. В той час, власне, десять поколінь платили данину Асирії і очевидно розпочалося переселення багатьох людей. Таким чином, приготоване влаштування Єгови служило зверненню уваги кожного, хто був «правдивим ізраїльтянином», на той факт, що неволя Ізраїлю була карою за відкинення Єгови, а одночасно це запрошення мало заохотити тих, котрі мали віру і ревність до відновлення звичаю віддавання шани Богові.
Коротко кажучи, листи царя Єзекії були нагадуванням, щоб вони не забували про минуле і навернулися до Єгови: «І не будьте такі, як ваші батьки та як ваші брати, що спроневірилися Господеві, Богові їхніх батьків, і Він дав їх на спустошення, як ви бачите… Покоріться Господеві, і ввійдіть до святині Його… і Він відверне від вас жар гніву Свого» (2 Хр. 30:7,8).
Це нагадування містило думку не лише про теперішнє визволення, але також про повернення їхніх братів, які вже були депортовані. Але в північній частині царства було висміяно посланців, які розносили ці листи (10 в.). Чим більше хтось віддалився від Бога, тим більше був гордим і марнославним, як зазвичай буває. Без сумніву, це, власне, та пиха в значній мірі допровадила їх до знищення як народу.
Всі, хто є в гармонії з Богом, є покірними, і лише такі отримують славне Господнє послання з визнанням та любов’ю; вони також добре ставляться до слуг, які його приносять. Ми також помічаємо, що їх післанництво в таких умовах свідчить про велику віру і посвячення Єгові, тому що, як вони самі, так і посланці, які їх запрошують, знаходяться в погорді і стають предметом насмішок невіруючих мас.
ВІДПОВІДЬ НА ЗАПРОШЕННЯ
Хоча небагато, та, як подає опис, досить значне число ізраїльтян впокорилися і прийшли з поколінь Асира, Манасії та Завулона (11 в.) і, очевидно, отримали благословення, якими Бог обдаровує тих, які впокоряються і залишаються слухняними. Разом з цією згадкою знаходимо ще одну, що також прийшли «багато» з поколінь Єфрема, Манасії, Іссахара та Завулона (18 в.). Таким чином, принаймні п’ять з десяти поколінь були представлені більш-менш чисельно, а з позосталих два вже були в неволі – Рувим та Ґад. Крім того, ми пам’ятаємо, що деякі ізраїльтяни з десяти поколінь раніше поєдналися з царством Юди, з огляду на пануюче в їх власному краї ідолопоклонство і кращі релігійні можливості в царстві Юди (2 Хр. 15:9).
Здається, що в цілій Юдеї запрошення прийняти участь в святі Переходу було добре прийняте: «Також в Юдеї була Божа рука, щоб дати їм одне серце для виконання наказу царя та зверхників за Господнім словом» (12 в.). В результаті, того року зібралося незвично велике зібрання в Єрусалимі. Опис подає, що з часів Соломона, тобто впродовж двохсот п’ятдесяти років, не святкувалося свято Пасхи так, як тоді. Свято обходилося з великою радістю і задоволенням, зо співом і прославлянням Бога. Народ був настільки захоплений в своєму релігійному запалі, що на його пропозицію тижневе віддавання честі і слави святим речам в час Пасхи було продовжено на наступний тиждень (21-26 в.).
В цьому місці відійдемо на хвилинку від нашої теми, щоб звернути увагу на той факт, що в той ранній період правдиві, вірні ізраїльтяни з царства десяти поколінь зібралися в царство двох поколінь. Пізніше, коли покоління Юди опинилося в неволі, більше не було можливості прослідковувати подальший поділ Ізраїлю. Виданий Кіром декрет, який дозволяв на повернення з неволі, оминув усі поділи і відносився до цілого Ізраїлю (Езд. 1). Вірні з усіх поколінь, які повернулися, були разом визнані Ізраїлем, і так до них відноситься Біблія. (Подивися симфонію і перевір записи Нового Заповіту, які говорять про Ізраїль). Це, власне, залишки Ізраїлю, а не лише Юди, були зібрані завдяки особливій ласці Божої угоди в Євангельському віці, тоді як всі інші були «засліплені» і відкинені від обітниць цієї угоди аж до моменту завершення збирання «вибраних» віку Євангелії, тобто духовного Ізраїлю (див. Рим. 11:7,25-32).
Одночасно відновлення правдивої релігії, започаткованої Єзекією, не завершилося святкуванням цієї Пасхи. Воно наповнило народ ревністю у віддаванні честі Господу, ревністю в щедрій підтримці священників та Левитів, в утримуванні жертв і т.д., але також призвело до сильного руху проти будь-якої форми ідолопоклонства по всій Юдеї, поширюючись навіть на край, що належав десяти поколінням. В результаті наступило загальне знищення ідолів того краю, а також знищення пагорбів непристойності, посвячених розпущеному шануванню Ваала і т.п. Результат такого властивого навернення народу до Бога приніс йому та його цареві багато дочасних благословенств, згідно з Божою угодою, вчиненою з цим народом. Цар і народ стали дуже багаті, а їх десятина і жертви для Господа були не лише достатніми для утримання священників і Левитів, але ще багато поза тим залишалося, і потрібно було побудувати склади для його зберігання (2 Хр. 31).
АНАЛОГІЇ В ДУХОВНОМУ ІЗРАЇЛІ
Розгляньмо наступні аналогії, які мають місце в духовному Ізраїлі:
- Будь-яка правдива релігія асоціюється з порядком і чистотою, про що каже нам Апостол: «Як хто нівечить Божого храма, того знівечить Бог» (1 Кор. 3:17). У згоді з цим ми можемо сказати, що кожен, хто намагається очистити Божий Храм і допровадити його до гармонії з Божим порядком, буде тепер благословенний, як Єзекія та його царство. Однак ми повинні пам’ятати, що нагороди, які були обіцяні духовному Ізраїлю, є духовними, а не дочасними благословенствами.
Як ми вже раніше зазначили, Господнє зібрання в теперішній час може вважатися Його символічним Храмом, хоча правдивим Храмом є переможна Церква. Тим не менше, буде властивим застосувати цей урок також до серця кожного з нас, оскільки, як зазначає Апостол, кожен християнин є Храмом Духа. По цій же причині Церква зазвичай може бути належно трактована як Храм Духа, посвячений і відданий Господу.
Таким чином, кожен окремий християнин, виправданий та освячений через велику жертву примирення нашого Первосвященника, повинен зберегти себе (і, наскільки це можливо, усіх інших, пов’язаних з ним і пронизаних тим самим духом) від будь-якого опоганення світовістю, щоб в такий спосіб отримати очищення з нечистоти світовості, щоб таким чином отримати Господнє благословення в духовних справах. Увесь Господній люд повинен пам’ятати про потребу очищення з бруду світовості, і не лише минулого, але також від того, який тепер є в світі. Ми пам’ятаємо слова Апостола: «Отож, мої любі, мавши ці обітниці, очистьмо себе від усякої нечисти тіла та духа, і творімо святиню у Божім страху» (2 Кор. 7:1).
Однак недостатньо доконати саме очищення, його потрібно ще провести згідно з Божественними розпорядженнями. Як Єзекія, священники та Левити були очищені і посвячені «за законом Мойсея», посередника угоди між Богом та Ізраїлем, так і ми, які належимо до дому синів, маємо також старатися очищуватися та освячуватися в точній згоді з законом Христа, Посередника Нового Завіту.
Як під Угодою Закону потрібно було дотримуватися формального ритуалу, так у Євангельському віці потрібно дотримуватися певних форм віри, слухати «здорової науки» і бути слухняним. Наше очищення не відбувається через кров бичків і козлів, але через заслугу дорогоцінної крові Христа, який не вимагає помсти на нас за Його смерть, але, навпаки, кличе про милосердя, прощення і милість для всіх, які через Нього приходять до Отця.
- Для нас також є урок в широкій концепції Єзекії про загальне святкування свята Пасхи всіма ізраїльтянами. Ті ж, котрі виявили бажання взяти участь у вшануванні Господа, мають вважатися братами і заохочуватися до цього. Посідання Єзекією широкого, багатого біблійного знання, яке стосувалося описаних подій, не було достатнім. Його обов’язком і привілеєм було упевнитися, чи між правдивим Господнім народом та зарядженнями, які стосувалися шанування Бога в Його домі, храмі, не було жодних розділяючих бар’єрів.
Подібно духовні ізраїльтяни повинні усвідомити собі, що всі «правдиві ізраїльтяни» становлять одне у Христі Ісусі, і всі мають буди оцінювані і трактовані як правдиві ізраїльтяни, які довіряють дорогоцінній крові Христа як великій викупній жертві за гріхи і посвячуються Господу на службу. Таке загальне визнання характеру християнина, у що ми з задоволенням віримо, посилюється в останньому столітті. Але є ще багато роботи в цьому відношенні: потрібно знайти усі сектантські перешкоди, знищити сектантські назви та віровчення, а правдиві християни (усі, які вірять в дорогоцінну кров Христа і є цілком посвяченими Господу, повинні бути слухняні вказівкам Його Слова, найкраще, як тільки можуть його зрозуміти) повинні перебувати разом і бути одним людом без інших різниць, крім того, що одні осягнули більше знання і вищий рівень посвячення, аніж інші – але всі повинні старатися дійти до повного зросту в Ісусі Христі (Еф. 4:13).
- Ми повинні також взяти урок з того, що таке післанництво про правдиву спільність правдивих ізраїльтян, а згідно з Божими обітницями усіх, не дивлячись на вірування і погляди, не завоювало б тепер популярності, як воно не було популярним серед багатьох і в ті часи. Тепер, як і тоді, більшість схильна висміювати і трактувати тих, котрі пропагують простоту, яка виявляється в Ісусі Христі, про що вчить Святе Письмо і було на початку практиковане в ранній Церкві, як фанатиків та мрійників. Не дивлячись на це, тепер, як і колись, деякі притягуються, як вони це собі усвідомлюють, властивим посланням – Правдою. Ми не сумніваємося, що багато інших почують цю новину, але не матимуть відваги поступати згідно її вказівок, як це, без сумніву, мало місце з деким в Ізраїлі. Однак певна частина з майже всіх сект, вірувань і груп буде притягнута. І виявиться, що це будуть люди лагідні, готові і охочі впокоритися. Горді натомість будуть підтримувати сектантство, дбаючи про пов’язані з тим почесті і становища, але вони не отримають спеціальних Божих благословенств. «Блаженні лагідні».
- Правдиве відродження релігійних почуттів щодо Бога, вшанування Його з «оздобою святості» і згідно з вказівками Його Слова, асоціюється тепер, як і в часи Єзекії, з загальним знищенням ідолів. О, як багато довкола нас ідолів, які Господній народ ревно повинен знищити! Ці ідоли мають багато різних форм і характеристик, але один спільний характер. Одним з тих ідолів, через які тисячі за тисячами падають ниць на землю, є Сектантство, ще іншим є Гроші, далі Жадоба, потім Самолюбна Амбіція, ще іншим Пиха, далі Вигода і, загалом, існує цілий легіон зі спільною родинною назвою – Самолюбство.
Кожен, хто через відкуплення дійшов до стану виправдання через віру і повного посвячення Господу через відкуплення в Ісусі Христі, кожен, хто шанує Господа в «оздобі святості», легко собі усвідомить огидний характер тих ідолів, які великий противник посилає кожному через гріх, щоб ми їм вклонялися і їх шанували. А пропорційно до нашої ревності в служінні Господу, пропорційно до міри Його Духа в наших серцях, ми самі будемо з запалом триматися здалеку від тих ідолів, підкоряючи не лише слова наших уст і вчинки нашого життя, але також усі наші думки під волю Бога в Ісусі Христі (1 Ів. 5:21; 2 Кор. 10:5).
BS №528 ’80:20; TP №391, ’88:117.
Теперішня Правда № 81, Весна 2023
Опубліковане Світло (Як Бог подавав правду для Свого люду протягом віків?)ОПУБЛІКОВАНЕ СВІТЛО
«Для моєї ноги Твоє слово світильник, то світло для стежки моєї» − Пс. 119:105.
Розпочнімо нашу подорож за допомогою світла, опублікованого 178 років тому, яке стосується періоду, коли релігійний світ був просякнутий віровченнями Темних Віків (часу, коли світ переходив стан стагнації або занепаду) приблизно між 500 і 1500 роками нашої ери. Час релігійних забобонів, хрестових походів – час, коли релігійні війни між християнами та мусульманами розпочиналися головним чином з метою забезпечення контролю над святими місцями (серед яких був Єрусалим), які вважалися такими серед обох груп. В сумі вісім головних хрестових походів мали місце між 1096 та 1291 роками.
Давайте ознайомимося з історією виникнення, розповсюдження та впливу книг перед Жнивом Євангельського Віку, під час цього Жнива й після нього. Ми, як посвячені Божі діти, маємо добру причину для радості, коли бачимо Божественне керівництво в наших працях від моменту початкового зрозуміння, коли проповідники та видавці почали відокремлювати світло від темряви, й аж до народження повного світла, коли воно було вже на часі − Прип. 4:18: «А путь праведних ніби те світло ясне, що світить все більше та більш аж до повного дня», а також Іс.60:2: «Бо темрява землю вкриває, а морок народи, та сяє Господь над тобою, і слава Його над тобою з’являється».
Розпочинаємо з одного із вибраних Божих знарядь, який народився 15 лютого 1782 р., Вільяма Міллера. Він отримав лише 18 місяців формальної освіти, але його прагнення знання допровадило його до такого рівня самоосвіти, який дозволив йому зрозуміти просте, пряме свідоцтво Святого Письма. В 1844 р. брат Вільям Міллер у віці 62 роки розпізнав термін Вавилон як такий, що означає замішання. Цей термін застосовується у Святому Письмі до різних форм фальшивої релігії, які колись були чисті, а тепер стали піддані зіпсуттю. Ми вибрали кілька уривків Святого Письма, які допоможуть нам зосередитися на цьому питанні.
В Івана 15:8 наш Господь каже нам: «Отець Мій прославиться в тому, якщо рясно зародите й будете учні Мої». Така віра мусить бути сповнена енергійності та активна: «Віра, що чинна любов’ю» (Гал. 5:6). Якщо ми маємо правдиву віру і любов, то матимемо ревність, яка виявляється в добрих учинках і в радості від служіння нашому Небесному Отцю. Так, Мат. 7:19 каже: «Усяке ж дерево, що доброго плоду не родить, зрубується та в огонь укидається». Ці думки також відносяться до наших часів! Тепер повертаємося до нашого аналізу опублікованого світла. Вільям Міллер не поділяв впливів, які привели до фанатизму. Він заявив, що кожен дух повинен бути випробуваний Божим Словом, щоб ми знали, якого роду цей дух: «Ото ж бо, по їхніх плодах ви пізнаєте їх» (Мат. 7:20).
Тепер придивімся до приятеля Вільяма Міллера, проповідника Джозефа Марша; завдяки впливу Вільяма Міллера і зв’язкам з ним у 1851 році він опублікував книжку про славну реституцію під назвою
The Age to Come (
Наступаючий Вік). В ній він обговорює земне передтисячолітнє Царство Христа і представляє думку на тему поган, що живуть в час повернення Христа. Також британський педагог, Генрі Данн, написав наступні чотири книжки, одна з яких містила 700 сторінок і навчала, що неспасенні померлі будуть пробуджені на пробу до вічного життя. Ще інший, Яків Блейн, був зацікавлений працею Генрі Данна і цитував її. Яків Блейн в 1871 р. написав і опублікував книжку
Hope for our race and God’s government Vindicated (Надія для нашого роду і Божий уряд підтверджені).
Тепер звернімо нашу увагу на братів Джорджа Сторса і Джорджа Стетсона, які були сучасниками тих братів, про яких ми згадали вище. Мої дорогі брати, якщо ви колись застановлялися над цінністю релігійного навчання матері, то уважно прочитайте подані нижче думки. Мати Джорджа Сторса збирала своїх дітей навколо себе, щоб навчати їх про справи, що стосувалися Бога та Ісуса. Оскільки кальвінізм був єдиним доступним навчанням, то вона старалася, як тільки могла, протидіяти цьому фаталістичному богохульству і передати їм, що коли вони шукатимугь Господа, то знайдуть Його. Це призвело до того, що в розумі молодого Джорджа повстало глибоке прагнення стати християнином. «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться» (Мат. 6:33).
У віці 18 років Джордж Сторс під час роздумів був настільки вражений почуттям доброти, яка походила від Бога, що постановив шукати Господа, аж доки не знайде Його. Одного разу під час розмови зі своєю матір’ю він згадав, що любить слухати когось, хто з почуттями говорить про Ісуса. Його матір запитала тоді: «Чи ти вважаєш себе християнином?». На це він відповів, що дуже зацікавлений цим питанням. Мама сказала, що вже давно про це думала, і з того часу вони обоє проводили часті розмови і разом молилися. Вона була для нього матір’ю у багатьох значеннях цього слова, й тому він ніколи не переставав дякувати Богові за неї. Потім він одружився і вступив в Конгрегаційну Церкву, а через шість з половиною років померла його дружина. Тоді він вперше почув методистського проповідника. Про це він сказав: «Їхнє пекло було гарячим, але їх вільна ласка намагалася злагодити деякі з їхніх богохульств». Джордж знову одружився і приступив до методистського служіння. Він швидко переконався, що не може віддати своїх переконань в руки єпископів. Після шістнадцяти років він відмовився від цього служіння!
В 1837 р. на підлозі вагону потяга він знайшов брошуру, яка говорила про знищення як остаточну долю безбожних. Після довгих досліджень він зробив Біблію і тільки Біблію підставою своїх поглядів. У 1841 р. він ввійшов до групи лідерів, які підтримували брата Вільяма Міллера та його вчення про другий прихід. Наступний важливий крок в житті брата Сторса настав тоді, коли він несподівано був запрошений зайняти становище пастора в м. Олбані в штаті Нью-Йорк, де вже були знані його погляди на тему умовного безсмертя. В 1842 р. він відчув, що мусить чітко пояснити своє розуміння. Тоді вперше церква була заповнена вщерть. Свої роздуми він виклав у шести проповідях, які пізніше були опубліковані.
Ціль шести проповідей брата Сторса була виражена в підзаголовку: Чи існує безсмертя в гріху і стражданні? (1) Безсмертя тягне за собою вічні страждання. Тут він заявив, що такі вчення походять від Платона, а уявне безсмертя душі є чистим припущенням. (2) Смерть є цілковитим позбавленням життя. В цій проповіді він підкреслює, що загинути означає перестати існувати, як вчив Ісус, а загибель означає смерть, а не життя в нещасті. (3) Смерть є знищенням свідомого існування. Він додає, що грішні люди були уражені смертельною хворобою (гріхом) цілковитого знищення свідомого існування. (4) Отці церкви поєднували філософію з Біблією. Він цитує Енфілда, який стверджує, що деякі Отці Церкви намагалися поєднати поганську філософію з християнством. Чому вчить Святе Письмо? «Усе досліджуючи, тримайтеся доброго» (1 Сол. 5:21). (5) Безсмертна душа походить з платонізму. Ясне і правильне розуміння цього вчення братом Сторсом було прийняте ним з трактату, написаного Генрі Ґрю, який він знайшов на підлозі потяга в 1837 р.. Брат Сторс стверджує, що вчення про безсмертя душі походить від філософів-платоністів, а не з доктрини Святого Письма. (6) Відсутні біблійні докази існування вічного гріха і страждання. В проповіді під номером 6 брат Сторс підкреслює, що навернені − ті, котрі прийшли з язичництва, найімовірніше мали намір поєднати поганську філософію з християнством. Свою проповідь він завершує закликом: Прийдіть до Дарувальника Життя – вхопіться за життя вічне! 1843 р. брат Сторс розпочав працю редактора
The Bible Examiner (Дослідник Біблії) і невдовзі почав здобувати успіх на цьому полі.
Розгляньмо тепер деякі доктрини, яким навчав брат Джордж Стетсон, який народився в 1814 р. в Огайо і був начальником пошти в місцевості Олена. Наступна згадка говорить про нього як про лікаря Стетсона, який практикував в 1851-1855 роках. Наступна історична згадка стосується Джорджа Стетсона і Джонаса Вендела, який впродовж кількох років служив у зібранні в Норволк, Огайо. Читаємо про це у виданні
The World Crisis (Світова Криза), написаному в 1873 р. Джонасом Венделом. Брат Стетсон помер у своєму домі в Едінборо, в Пенсильванії, в 1879 р.. Похоронне богослужіння відбулося в звичайному залі, оскільки він був більшим за будь-яку іншу з місцевих церков. Воно відбулося в неділю і з огляду на взаємоповагу усі церкви були замкнені, а пастори взяли участь у цьому богослужінні.
Останнім проханням брата Стетсона було, щоб пастор Ч.Т. Рассел виголосив проповідь на його похороні. В похоронних урочистостях приймали участь близько 1200 осіб, що є доказом великої поваги, якою користувався брат Стетсон. Наш Пастор, а також вірний і мудрий раб Господа, брат Рассел, завершив похоронну промову такими словами: «Правда коштувала йому дуже дорого, але він купив її з радістю!». Також подано, що дім брата Стетсона знаходився в Едінборо, Пенсильванія, і він був одним з тих, хто став особливим слугою Бога. У віці шести років Пол. С. Л. Джонсон приймав участь в похороні брата Стетсона і вперше побачив там пастора Рассела. Брат Джонсон сказав, що добре пам’ятає атмосферу честі і сповненої жалю пошани, які були виявлені під час цього жалобного богослужіння. Приблизно через два місяці помер брат Сторс. Пастор Рассел під час похоронної промови сказав: „Наш брат тільки ввійшов в 84 рік життя і часто хворів. Він був вірним слугою і невдовзі ввійде в радощі Господа. Оплакуємо втрату приятеля і брата у Христі“.
Ця інформація породжує питання: Як брат Рассел пізнав і зрозумів Боже Слово? У 1870 р., після дворічного дослідження похмурих пустель поганства, брат Рассел піднявся майже зі стану розпачі, приходячи до релігійної правди завдяки служінню Джонаса Вендела, проповідника групи Другого Адвенту. Це був той самий чоловік, який служив разом з братом Стетсоном. Завдяки опублікованому світлу тих всіх Божих слуг пастор Рассел переконався, що Біблія є правдивим Божим об’явленням для людства, і що вона не вчить ні про безсмертя людини, ні про вічні муки. Брат Рассел зустрівся з братами Стетсоном і Сторсом, коли отримав публікацію
The Bible Examiner. Брат Сторс впродовж років стверджував, що Адам спровадив на людство гріх і смерть, а не вічні муки, а Ісус, з Божої ласки, дав Себе на викуп за всіх. Будучи наповнений такими ученнями,
The Bible Examiner справив на бр. Рассела найбільш корисний вплив. Потреби бр. Рассела, пов’язані з його розвитком і приготуванням до служіння були задоволені в особливий спосіб, не стільки завдяки усним переказам, скільки через статті і листи, які містилися в
The Bible Examiner.
Цей журнал і листи читали інші члени зібрання, як також сам брат Рассел. Члени цього біблійного зібрання бачили, як брат Рассел зростав у знанні, яке брати Стетсон і Сторс виливали на нього. Жоден з них не знав тоді, ані не усвідомлював, що брат Рассел був тоді приготовлюваний до уряду домоправителя над Господньою челяддю, як спеціальний представник Ісуса, бо це, власне, означало таке помазання! Це було показано в його управлінні жнивом, як також в провадженні дискусій в той час.
Брати Стетсон і Сторс, які працювали з пастором Расселом, усвідомлювали собі цей факт. А через кілька років після помазання антитипічного Давида, помираючи, вони завершили своє служіння. Як антитипічний Самуїл, брати Стетсон і Сторс розпізнали, що тим, що залишився, − тим, котрий мав пасти вівці, − був пастор Ч.Т. Рассел.
Продовжуємо нашу подорож, обговорюючи світло, опубліковане 136 років тому, коли релігійний світ був просякнутий віровченнями (основами віри) з Темних Віків, з періоду між 500 і 1500 роками нашої ери. Тому це було небачено, щоб молодий чоловік – Ч.Т. Рассел, який мав 34 роки − розглядав різні погляди і написав та опублікував книжку, яка їх пояснювала. Вивчаючи ці погляди, ми помічаємо в цих досягненнях відвагу і запал духа автора, не дивлячись на гнітючі перешкоди, а також бачимо багату спадщину, яку він нам залишив. Ми прагнемо разом з Вами заглибитися в історію розвитку, поширення і впливу цієї книжки в період Жнива і аж до наших часів. Правди, які містяться в книжці
Божий План Віків (Р1), стали зрозумілі впродовж 16 років, 1869-1885, при чому значна частина процесу написання мала місце в 1882-1886 роках. Нашим бажанням є, щоб Ви зрозуміли, як Божа рука супроводжувала появу цієї книжки, а також, щоб ми побачили вплив іншого опублікованого світла, написаного вибраними Богом авторами. Ми хочемо поділитися з Вами прізвищами деяких із них!
Джозеф Марш, співпрацівник Вільяма Міллера, написав книжку, опубліковану в 1851 р. (за 34 роки до 1 Тому), під назвою
The Age to Come (Майбутній Вік). В ній він обговорює земне передтисячолітнє Царство Христа. Він вірив, що під час повернення Христа житимуть погани. Генрі Данн написав принаймні чотири книжки, в яких він навчав, що неспасенні померлі будуть пробуджені на пробу до вічного життя. Яків Блейн у 1871 р. опублікував книжку
Hope for our Race (Надія для нашого Роду), а також
God’s Government Vindicated (Божий Уряд Підтверджений). Джордж Сторс в 1871 р. опублікував книжку під назвою:
Promise and Oath of God to Abraham (Обітниця і Присяга Бога для Авраама). Брат Сторс заявив, що майбутня проба щодо життя є запевнена обітницею, даною Авраамові. В 1873 р. він видав наступну книжку
The Divine Plan in the Government of our Race (Божий План в Управлінні нашим Родом), в якій він накреслив епохи Божого плану, як їх тоді розуміли. У значній мірі успіх 1 тому виникав з того, що він був побудований на успіхах або поразках тих попередніх книжок – опубліковане світло на часі!
В 1880 р. один зі співпрацівників пастора Рассела, Джон Г. Патон, написав
Day Dawn (Світанок Дня), представляючи дві теми, реституцію і пророцтво часу, а опублікована вона була А.Д. Джонесом, який також розпочав публікацію під назвою
Zion’s Day Star (Зоря Дня Сіону).
В 1877 р. Н.Г. Барбур і Ч.Т. Рассел видали свою книжку
The Three Worlds (Три Світи). Вважається, що стаття з
Трьох Світів була першою, яка поєднувала ідею реституції з пророцтвами часу – пізніше ці теми розглядалися в 1, 2 й 3 парусійних томах. Це була велика кількість опублікованого світла, однак це ще не була вся правда.
Тепер дозвольмо нашому розуму повернутися в часі на якихось 3100 років до останнього судді і першого пророка. Самуїл був посвячений Богові в момент народження сповненою вдячності матір’ю і вихований в святині в Шіло священником Ілієм. Самуїл, найбільший патріот Ізраїлю і речник Бога, з гнівом засудив Саула і таємно помазав Давида на царя. 1 Сам. 16:1 каже: «І сказав Господь до Самуїла: Аж доки ти сумуватимеш за Саулом? Таж Я відкинув його, щоб не царював над Ізраїлем. Наповни рога свого оливою, та й іди, пошлю тебе до віфлеємлянина Єссея, бо Я наглянув Собі царя між синами його». Знову перенесемося до часу, коли Бог наказав антитипічному Самуїлові, щоб той наповнив свій розум (ріг з 1 в.) відповідними правдами і знайшов вибранця з-поміж номінального люду (Єссея), який любить і досліджує Біблію.
Бог через засади Свого Слова, через Свого духа і провидіння почав у 1846 р. промовляти до Вільяма Міллера, який зауважив, що видатні лідери номінальної церкви були відкинені Господом. Він також визнав, що, подібно до Самуїла, був занадто старий і змучений, щоб бути лідером, і тому шукав когось вибраного Богом. В 1846-1871 роках брати Джордж Сторс і Джордж Стетсон як члени антитипічного Самуїла шукали лідера для Господнього люду. Антитипічним наймолодшим сином Єссея був Ч. Т. Рассел.
Як Ч.Т. Рассел пізнав і зрозумів Слово Боже? В 1868-1870 роках, після дворічного дослідження понурих пустель поганства, брат Рассел піднявся майже зі стану розпачі, приходячи до релігійної правди завдяки услузі вибраного Богом знаряддя Джонаса Вендела, проповідника Другого Адвенту, який переконав його, що Біблія є Божим об’явленням. Перебуваючи під впливом служіння Джонаса Вендела, пастор Рассел дійшов до такого розумового настрою, що готовий був досліджувати Біблію як Божественне Об’явлення. Читання пастором Расселом журналу
Дослідник Біблії було найбільш корисним для майбутнього визначення пастора Рассела як антитипічного Давида. Брати Стетсон і Сторс, як члени антитипічного Самуїла, мали привілей помазати пастора Рассела на антитипічного Давида в 1871-1874 роках. Пастор Рассел мав 19 років, коли розпочалося це помазання. Завдяки опублікованому світлу тих всіх Божих слуг пастор Рассел переконався, що Біблія є правдивим Божим об’явленням для людства, і що вона не вчить ні про безсмертя людини, ні про вічні муки.
Як посвячені діти Всемогутнього Бога ми знаходимося під враженням біблійної правди, що Бог є за стерном і вибирає тих, котрі будуть Йому служити! Тепер проаналізуймо біблійну історію Самуїла. В 1 Сам. 1:13,15,20,27,28 читаємо: «А Анна вона говорила в серці своїм: тільки губи її порушувалися, а голос її не був чутий. І вважав її Ілій за п’яну». 15 в.: «А Анна відповіла та й сказала: Ні, пане мій, я жінка скорбна духом, а вина та п’янкого напою не пила я. І я вилила душу свою перед Господнім лицем». 20 в.: «І сталося по році, і завагітніла Анна, та й сина породила. І назвала вона ім’я йому: Самуїл, бо від Господа жадала його». 27 в.: «Я молилася за дитину цю, і Господь дав мені жадання моє, що я просила від Нього». 28 в.: «А тепер я віддаю його Господеві на всі дні, скільки він жаданий для Господа. І вклонилася там Господеві». Ми всі знаємо, як Бог послужився Самуїлом.
Як сильно ця історія нагадує нам історію матері брата Джорджа Сторса, коли вона зібрала своїх дітей, щоб вчити їх про Бога, Ісуса і розказати про посвячення Джорджа Господу. Пані Сторс сказала до Джорджа: Ти шукатимеш Господа і знайдеш Його. О, мої любі посвячені брати, ми можемо мати докладно таку ж довіру до тих, котрих Бог вибрав як антитип Самуїла! Через тих Божих слуг пастор Рассел був вибраний на становище домоправителя над Господньою челяддю як спеціальний представник Ісуса, про що ані він сам, ані інші не знали. Пастор Рассел одержав дуже солідний фундамент, на якому міг будувати. В 1878 р. пастор Рассел виголосив серію проповідей, які пізніше були опубліковані в газетах Пітсбурга і у
Вартовій Башті Сіону. Вони були наступними: (1) Ціль повернення нашого Господа, (2) День суду, (3) Спосіб другого приходу, (4) День Господній, (5) Коли прийде Христос. В тих назвах ми можемо зауважити вплив брата Вільяма Міллера як прихильника Другого Адвенту.
Пастор Рассел опублікував також трактати, які пізніше поєднав у 164-сторінкову брошуру під назвою: «
Пожива для Думаючих Християн». Вона сягала тиражу в півтора мільйона екземплярів. Пастор Рассел мав також серію шести проповідей, які вияснювали Божий план віків. Згадка про це є подана в R 0347 (1882 р.), але ми не знаємо деталей, які містилися в тих проповідях.
Пастор Рассел почав розуміти Левит 16 і написав статтю в R 0072 (1880 р.) під назвою «Тіні Закону», в якій заявляв, що Закон Мойсея був поданий в найдрібніших деталях і його слід було дотримуватися зі скрупульозною точністю. Якщо це правда, то наскільки ж ми повинні старатися докладно відчитати значення тих образів, виконання яких тривало роками і які детально представляють усі різноманітні риси праці примирення між Богом і людиною.
Восени 1879 р. вперше під час Жнива Євангельського Віку два спасіння, як вони були представлені в типах Скинії, стали більш ясні для пастора Рассела. В
Тінях Закону він написав про посвячення священства. Пастор Рассел, молячись і досліджуючи впродовж трьох днів, намагався одержати світло на тему Лев. 16. Через кілька тижнів після того, як воно прийшло, він зібрав своїх головних співпрацівників на восьмиденний семінар, де представив їм своє занепокоєння, боротьбу і молитви до Бога про освічення. Він пояснив їм свої відкриття і вони разом обговорили нове світло щодо Скинії. Це було під кінець листопада і на початку грудня 1879 р. Ці вибрані Божі знаряддя наповнили житницю правди поживою на часі так, щоб Ч.Т. Рассел став домоправителем над усім Божим маєтком (Мат. 24:45-47).
В січні 1880 р. пастор Рассел написав для лютневого видання
Вартової Башти свою першу статтю на тему нового світла, яке походило зі Скинії. Більше як через рік він опублікував книжку
Тіні Скинії, яка багатьма вважалася його найкращим опублікованим світлом. Пояснення, які стосувалися реституції, друкувалися ще перед виданням 1 Тому
Досліджень Святого Письма. Ми розуміємо, що частина успіху цього тому виникала з того, що він з’явився, основуючись на успіху тих раніших пояснень або відсутності такого успіху. Хоча велика частина 1 Тому походила з існуючого раніше матеріалу, також було трохи таких пояснень, які були написані наново в період приблизно чотирьох років. Старі і нові праці були вміло поєднані, щоб творили узгоджену цілісність.
В квітні 1882 р. в R 0335 пастор Рассел накреслив попередній план книжки:
Millennial Day Dawn (Світанок Тисячолітнього Дня). Він сказав, що вона буде містити декларацію того, що ми розуміємо як Божий план, і що це буде книжка, яку ми захочемо досліджувати самі і позичати іншим зацікавленим. Назва
Millennial Day Dawn (Світанок Тисячолітнього Дня) була вибрана, щоб відрізнити її від публікації
Day Dawn (Світанок Дня) авторства Джона Г. Пейтона, а крім того люди могли її ототожнювати з тим опублікованим світлом на тему реституції і часових пророцтв. До часу публікації назва була змінена на
Millennial Dawn (Світанок Тисячоліття) і описувала виключно план віків. Як же ми за це вдячні!
Існують різні видання 1 Тому з певними змінами в передмові і тексті, які були необхідні; напр., коли назва серії була змінена на Дослідження Святого Письма. У виданні за 1937 р. поміщена також передмова пастора Джонсона, як і авторська передмова пастора Рассела. Сума всього, чим ми з вами поділилися, принесла плід на 350 сторінок опублікованого світла. Шануймо цей багатий дар, який ми одержали!
РТ № 778, ʼ2022:18; ТР № 561, ʼ2022:18
Теперішня Правда № 80, січень-лютий 2022
Молодість Даниїла та його друзів у ВавилоніМолодість Даниїла та його друзів у Вавилоні
Даниїл 1
«І поклав Даниїл собі на серце, що він не оскверниться» (8 в.).
Святе Письмо представляє нам Даниїла як одного з тих, кого полюбив Господь. Його вірність Всевишньому вражаюче показує пророк Єзекіїль, через якого Господь, говорячи про незмінність Своїх присудів, які невдовзі мали торкнутися юдейської землі, сказав: «А коли б серед неї були три мужі: Ной, Даниїл та Йов, вони в своїй справедливості врятували б лише свою власну душу» (Єз. 14:14). Ці слова були сказані Єзекіїлем незадовго перед спустошенням Єрусалиму, коли Даниїл перебував у Вавилоні, в якому досяг дуже визначного становища і, без сумніву, його слава дійшла до його рідного дому.
Даниїл, разом з Йоякимом, юдейським царем, а також з багатьма визначними людьми з ізраїльської землі, був узятий до неволі, перш ніж настала остаточна неволя за днів Седекії, коли була спустошена земля, залишившись без мешканця, і коли розпочався сімдесятилітній період спустошення. Даниїлу було близько чотирнадцяти років, коли він потрапив до вавилонської неволі, в якій дожив до пізньої старості, досягши віку понад сто років (Дан. 1:21).
Книга Даниїла є однією з тих, проти яких так звані «вищі критики» витрачають багато зусиль; тоді як одні схильні називати її фікцією, інші заявляють, що вона є історією, яка описує панування Антіоха Епіфанія (який жив приблизно через сто років після смерті Даниїла), і що вона була написана якимсь невідомим автором, який для маскування вжив ім’я Даниїл. Сучасна наука та вищі критики залишаються в значній опозиції до всього, що має характер правдивого пророцтва – до всього, що могло б вказувати на пряме Божественне натхнення і намагалося б в якому-небудь значенні цього слова провіщати майбутнє. Книга Даниїла, перевершуючи всі інші, наділена тими характеристиками, і тому більше, аніж будь-яка інша книга Старого Заповіту, засуджується тими людьми. Та Господь заздалегідь попередив нас через апостолів і пророків про цих людей, чия мудрість стане для них самих пасткою й сіткою, так, що «загине мудрість премудрих його, а розум розумних його заховається [затьмариться]» (Іс. 29:14; 1 Кор. 1:26-29).
Також наш Господь звернув увагу на те, що ці речі приховані від мудрих і розумних, а об’явлені немовлятам – зрозумілі для тих, хто не вихваляється мудрістю, яка вважається такою в світі (Мат. 11:25). Яким же правдивим стосовно фактів виявляється це твердження! Тоді як багато великих та вчених спотикаються на твердженнях вищого критицизму та інших формах невірства, Господні «малі», тихі й покірні, що надаються до навчання через Слово Отця, є поінформовані і зростають в ласці і знанні Правди.
Тим, які добре тримають у своїй пам’яті образи і пояснення пророцтв Даниїла (подані у
Студіях Святого Письма, 1-3 Томи), немає потреби представляти детальні аргументи, щоб довести, що прекрасна Книга Даниїла не є фікцією, але книгою, що прекрасніша за будь-яку написану фантазію. Також буде зайвим казати їм про те, що це історія подій, які мали місце в 167 р. до н.е., і які помилково подаються як особисте пророцтво самого Даниїла, тому що вони бачать його виконання в минулому, теперішньому і майбутньому в ширших, прекрасніших і більш дивовижних масштабах, аніж усе те, що сталося в згаданому вище році. В етапах виконання цього пророцтва вони помічають незаперечні докази діяльності надлюдського розуму, а також те, як заявив Даниїл, що Всевишній Бог об’явив в ньому таємниці Свого Плану, які ще відносяться до майбутнього.
НАВЧАННЯ ДАНИЇЛА ТА ЙОГО ТОВАРИШІВ
З нашої лекції виникає, що Даниїл та інші єврейські полонені опинились у Вавилоні, де, згідно зі звичаєм, цар обрав певне число найбільш багатообіцяючих молодих бранців, які повинні були пройти трирічний курс навчання. На той час Вавилон був науковим центром. Без сумніву, це мало подвійну мету: вавилонський монарх намагався таким чином пов’язати свою імперію з наукою і знанням світу, а також розвинути дружню атмосферу між Вавилоном та іншими державами, над якими він мав владу, щоб чужі народи відчували більшу зацікавленість Вавилоном, як центром світової імперії і були більш задоволені правами та постановами, які від нього походили, знаючи, що представники їхніх народів служили у царя радниками, тобто секретарями – магами, астрологами та мудрецями, як їх тоді називали.
Вибір чотирьох молодих ізраїльтян, без сумніву, був справою Божественного провидіння, і зі значення їхніх імен ми можемо зробити висновок, що всі вони були дітьми релігійних батьків. Значення їхніх імен є наступним: Даниїл – «
Бог мій суддя»; Ананія – «
Бог милосердний» ; Мисаїл – «
Такий, як Бог»; Азарія – «
Бог помічник». Таким чином, Єгова, допроваджуючи до занепаду народ по причині його гріховності, зробив спеціальні приготування для тих з народу, які були Йому вірні, не дивлячись на те, що сам народ перебував в неволі. Вибираючи цих чотирьох євреїв для навчання у вавилонській школі, начальник євнухів за звичаєм дав їм нові імена, щоб перервати їх почуття ідентичності з рідним домом і прищепити почуття спільності з царством Вавилону, тому він дав їм імена: Валтасар, Шадрах, Мешах та Авед-Неґо.
Здається, що вже з самого початку Даниїл особливо виділявся в цій четвірці – це було наслідком Господньої ласки, і хоча всі четверо користувалися спеціальними благословенствами, його часткою були видіння та об’явлення. Даниїл користувався особливою прихильністю з боку начальника євнухів, який взяв юнаків під свою опіку, як читаємо про це: «І дав Бог Даниїлові ласку та милість перед начальником евнухів» (9 в.). Ми не повинні думати, що ласка, як з боку Бога, так і людини, була чимось цілком незалежним від самого Даниїла, навпаки, правильно поступимо, якщо зробимо висновок, що з народження (спадково), а також в результаті виховання побожними батьками Даниїл мав благородний, приємний і визначний характер, який не лише краще його підготував, щоб стати речником Господа, але також призвів до того, що всім, з ким він зустрічався, Даниїл здавався скромним, стриманим і привітним.
Яка чудова лекція не лише для молодих людей, але також для батьків! Наскільки необхідно, щоб ті, котрі стараються виконувати Божу службу, доклали зусиль в здобутті таких рис характеру, які б подобалися Богові! А якщо хтось збагне, що зовсім не має друзів, то правильним буде, якщо він припустить, що частина провини лежить на ньому самому. Було б правильним, якби всі такі старалися розвивати чемність і лагідність за всяку ціну, окрім принципів! Тільки Ізмаїл повинен був пережити те, що рука всіх обернеться проти нього, а його рука – проти всіх (Бут. 16:11,12). Натомість ті, котрі переживають досвідчення Ізмаїла, повинні побоюватися, що мають його характер, і тому вони повинні пильно дбати про милість перед престолом милосердя, через яку могли б перемогти ганебні риси та звички.
Тільки тоді, коли ми будемо зненавиджені по причині нашої лояльності до Правди (прямо чи посередньо), ми зможемо відчувати задоволення або бути переконані, що терпимо в ім’я справедливості. Як зауважує Апостол, деякі страждають як злочинці і як ті, хто втручається в чужі справи, або по причині грубості, невихованості чи браку мудрої поміркованості, які дораджує Господнє Слово (1 Пет. 4:14-16, Хом.; Фил. 4:5; Як. 1:5). Але не забуваймо, що нечемність, яка є частиною самолюбства, набагато швидше може бути витіснена з серця, аніж з життя. Всі повинні черпати заохочення з думки, що Бог та Його народ, який дивиться на все з Божої точки зору, судить Божих синів не по тілу, а по духу, тобто по намірах їх розумів, їх сердець, і вони терпеливі до слабостей тіла, якщо існують докази, що новий розум старається підпорядкувати тіло під свій контроль.
Серед тих чотирьох єврейських юнаків Даниїл від початку виявився лідером, а його лідерство провадило у правильному напрямку. В новому краї і нових умовах слабкий характер, правдоподібно, був би повністю знищений. По-перше, сам факт обрання, навіть в пробному значенні, на радника царя, безперечно, був великою честю. Неглибокий розум був би схильний до марнославства, пихатості, гордості, зарозумілості і т.п., тобто до рис, які уповільнили б справжній прогрес у навчанні, і тим самим він зменшив би свої шанси бути остаточно вибраним царем царем на його радника. Та більш важливим був би факт відокремлення від Бога, тому що Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать (1 Пет. 5:5).
Даниїл міг сказати собі, як сказали б деякі: Я тепер далеко від ізраїльського краю і тісно пов’язаний з вавилонським двором, тому для мене було б корисним забути і залишити Божі закони та їх практикування, тому що вони стосувалися мене лише у моєму власному краї, а тут, далеко від обіцяної землі, я тепер можу в кожній ситуації поступати так, як це роблять кращі з вавилонян. Але Даниїл, навпаки, зробив дуже мудру постанову в своєму серці щодо того, що його народ був відірваний від обіцяної землі по причині свого непослуху щодо Бога, і він буде більш старанним в чиненні тих речей, які подобаються Всевишньому, і тому швидко знайшов можливість реалізувати свої постанови.
ТВЕРДЕ РІШЕННЯ ДАНИЇЛА ТА ІНШИХ
Завдяки царському указу ці студенти мали добрі порції їжі, – правдоподібно, значно кращі, аніж ті, до яких вони раніше звикли, – а застереження, що виникли в розумі Даниїла, не були викликані самозреченням, але виникали виключно з релігійного обов’язку. Ізраїльтянам, які були під угодою Закону, було заборонено споживати певні продукти, які зазвичай споживали інші народи, наприклад, м’ясо свині, кроля, вугрів, устриць і т.п., і, по-суті, будь-яке м’ясо, яке не було отримане через забиття, що полягало у знекровленні тварини аж до настання смерті, тому що Закон особливо забороняв вживання крові за будь-яких обставин чи умов. Їжа царського дому не була приготована згідно з тими принципами, і молодий єврей усвідомив собі, що не може мати надії на якусь зміну в цьому відношенні, і був занадто мудрий, щоб когось обвинувачувати. Він досить добре знав, що Божий Закон, якому він був підданий як єврей, не мав відношення до поган, тому Даниїл не намагався робити будь-яких спроб втручатися в загальні розпорядження.
Тож прохання Даниїла було дуже простим, бо він просив дозволити йому дуже просту, недорогу дієту з ярини, яка, без сумніву, готувалась як частина загальної їжі домочадців. Якби це прохання було виконане, то це б нікому не завдало ніяких клопотів, а Даниїл зберіг би себе від «скверни» під умовами єврейського Закону. Здається, що товариші Даниїла під впливом його рішення долучилися до його прохання. Начальник євнухів, який був прихильний до Даниїла, боявся за своє становище, якби така проста дієта, як він підозрював, виявилась недостатньою і хлопці підупали на здоров’ї під час навчання. Врешті-решт, було узгоджено зі слугою (або підчашним), що питання дієти буде піддане десятиденній пробі.
Так виявилась віра Даниїла в Бога. Даниїл пересвідчився, що навіть якщо така дієта не може бути у всіх відношеннях найкращою, то, все ж, це був єдиний можливий для них спосіб поступування, за допомогою якого вони могли уберегтися від порушення Божого Закону, тому Даниїл вірив, що Бог підтримає його в певній потрібній мірі і, як бачимо, він тут не розчарувався. Тут міститься лекція для всіх представників Господнього люду. Нашим обов’язком є не лише дослідження Господньої волі, але також глибоке роздумування над обставинами та умовами, які нас оточують, а також старання про таке помірковане поступування в житті, яке, перш за все, усім дало б Боже визнання і також принесло б якнайменше клопоту, незручностей і незадоволення іншим. Врешті-решт, обов’язок, який лежить на нас, передбачає довірливе сполягання на наглядаючу мудрість і провидіння Господа.
«А ці четверо юнаків, дав їм Бог пізнання та розуміння в кожній книжці та мудрості, а Даниїл розумівся на всякому видінні та снах» (17 в.). Коли читаємо ці слова, то не повинні розуміти, що це пізнання та розуміння були чимось цілком чудесним, як було з розумінням видінь та снів, які були дані лише Даниїлові. Скоріше, ми повинні думати, що підлягаючи впливу, так би мовити, законів природи, четверо юнаків, які мали досить сильні характери, щоб ходити дорогою самопожертви в ім’я справедливості, мали також відвагу і силу характеру в стосунку до всіх своїх справ та навчання. Ми можемо припустити, що їх характеризує рішучість в питанні їжі, яка наказувала їм краще зректися самих себе, аніж порушити Боже Право, що означало для них розумову і моральну дисциплінованість, яка могла бути корисною тим чотирьом юнакам в кожній справі щоденного життя.
Тут є наука для кожного християнина. Багато хто схильні думати, що дрібні справи життя є маловартісними, але кожен, хто досягає певного рівня в якійсь галузі життя, той, звичайно, дізнається, що ці досягнення в значній мірі були насідком рішучої сили волі, і що майже неможливо мати сильну волю в стосунку до важливих речей, якщо людина є безвідповідальною і податливою на будь-які впливи, навіть, якщо вони менш важливі. Звичка – це чудова сила, як у випадку зла, так і добра, а хлопець чи дівчина, чоловік чи жінка, які не навчилися самоконтролю в стосунку ДО малих, а в дійсності до всіх речей, не можуть очікувати, що будуть в стані ВИявити самоконтроль, коли матимуть справу лише з найбільшими і найважливішими справами.
«МАЙ ВІДВАГУ БУТИ ДАНИЇЛОМ»
Іншими словами, стосуючи обговорюване тут питання до християн, ми могли б сказати, що кожен, хто взагалі хоче стати «переможцем», повинен прикладати зусилля в даному напрямку, – великі і малі, – коли сумління та принципи їх вимагають. Лише той, хто є вірним в найменших справах, може очікувати, що виявиться вірним також в більш значних справах, і такою, беззаперечно, є Господня точка зору в даній справі. З Господньої точки зору всі справи, що мають місце в теперішньому житті, є малими у порівнянні з майбутніми речами. У зв’язку з цим Господь покликує «переможців», яких характеризує загальна вірність принципам, навіть у малих справах, а ця вірність виявить нахили або характер, якому можна буде довірити велику відповідальність, пов’язану з Царством (Лук. 16:10; Мат. 25:23).
Наприкінці трирічного періоду навчання, коли Даниїл мав близько сімнадцяти років, прийшов час екзамену перед царем, і, як можна було сподіватися, Даниїл, разом зі своїми товаришами, зберігши вірність Господу і стараючись в першу чергу чинити Його волю, показали, що є більш розвиненими, аніж їхні товариші, і вони були прийняті до складу царської ради. Ми могли б взяти з цього урок, навіть оминаючи образне значення тих подій, хоча ми так не робимо. Ми могли б сказати, що є певна відповідність між позицією Даниїла і його товаришів та позицією тих, які були покликані Отцем до царювання в Царстві разом з Ісусом, нашим Господом. Не всі, котрі були покликані, не всі, котрі стали на шлях навчання, отримали обітницю прийняття. Навпаки, багато було покликаних, але небагато буде вибраних. Та характер тих, які будуть вибрані, буде в багатьох відношеннях відповідати характеру Даниїла і його товаришів. Не всі мають лідерського духа, як Даниїл, і не всі мають видіння, об’явлення та здібність пояснення, як було з ним, але всі мають того самого духа посвяти принципам праведності, і ця посвята буде крок за кроком випробувана під впливом Господнього провидіння на вузькій дорозі, якщо ми будемо йти в сліди Того, Хто є для нас прикладом – нашого Даниїла, нашого Вождя, нашого Господа Ісуса. Тому нехай усі, котрі вимовили ім’я Христа, відвернуться від беззаконня. Нехай усі такі залишаться вірними: «Май відвагу бути Даниїлом*».
Ще інша думка вказує на те, що чиста духовна їжа є дуже важливою для Господньої черідки, і що ті, котрі осягнули знання Правди, повинні стримувати себе від будь-якої духовної їжі, яка є опоганена. Якби здавалося, що таке поступування обмежить духовне меню, а також можливості єднання з вавилонянами (християнськими групами, що вчать помилковим вченням) при їх столі, але принесе компенсуючі користі, тому що навіть найменші духовні благословенства і можливості, які Господь зішле своїм вірним, обернуться їм на духовне добре. Проведімо дослід, подібний до того, який пройшли Даниїл і його товариші, і побачмо, чи ті, котрі будуть кормитися чистим харчем Господнього Слова і котрі відкинуть пишну показність і опоганену їжу вавилонян, матимуть ясніше духовне обличчя чи не матимуть – навіть після короткої спроби. Але не думаймо, що досягнемо будь-чого лише через стримування себе від вавилонських порцій і доведення себе до духовного голоду. Кожен, хто стримується від популярних та опоганених продуктів, повинен шукати і вживати просту і не опоганену їжу, яку в своєму провидінні дасть нам Господь, бо в іншому випадку кінцевий стан, спричинений духовним голодуванням, буде гіршим від першого.
* Слова віршу і пісні Ф. Бліса, «
Dare to be a Daniel» (рос
. «Смелым будь, как Даниил»)
BS №596,’85,82; TP №371, ’86,182
Теперішня Правда № 80, січень-лютий 2022
На що Бог не зважає?ДЕВІЗ 2023 – ДІЇ 17:30,31
НА ЩО БОГ НЕ ЗВАЖАЄ?
«Не зважаючи ж Бог на часи невідомости, ось тепер усім людям наказує, щоб скрізь каялися, бо Він визначив день, коли хоче судити поправді ввесь світ через Мужа, що Його наперед Він поставив, і Він подав доказа всім, із мертвих Його воскресивши».
Згідно зі Словом Єгови, ми уважно проаналізуємо наш текст! Давайте розглянемо період часу, коли Бог не зважає на часи несвідомості, які тривали від Адама до смерті нашого Відкупителя. В цей період часу Бог залишив людину в несвідомості; Він також не втручався, не дорікав, але продовжував Свою власну працю. Також ми тут бачимо виражене твердження з натхненого джерела, яке інформує нас, що мільйони, які жили й померли в умовах язичницької темноти до приходу Христа, не несуть відповідальності і не будуть покарані за цю несвідомість. Тим не менше, з того моменту, як помер Ісус, Бог пропонує прощення і примирення тим, які увірують в Ісуса. Він не міг зробити цього, доки Викуп не був заплачений на Голгофі, а «тепер усім людям наказує, щоб скрізь каялися» (звіщає –
ХОМ,
п.п.). Тепер Бог приготував Відкупителя: «Того дня відкриється… для жертви за гріх і за нечистоту» (Зах. 13:1); так, той, хто змінив серце, може очистити себе в той день [в Тисячолітньому Віці]!
Єгова, Який «визначив день, коли хоче судити поправді ввесь світ», передбачив період часу, «день» тривалістю тисячу років, «в Господа один день немов тисяча років» (2 Пет. 3:8). Цілий Тисячолітній Вік має бути 1000-літнім Днем Суду, коли весь світ має бути припроваджений до пізнання правди. Ми вже живемо 148 років в цьому Дні Христа, Тисячолітньому дні, що триватиме 1000 років, коли світ матиме свою пробу, свою перевірку, коли Христос і Церква будуть їх суддями. День проби світу, їх особистого випробування, має місце в «часи Відновлення всього» (Дії 3:21); Моє Слово останнього дня буде судити вас (Ів. 12:48). Не може бути суду без випробування, а також не може бути випробування без знання; тому всі повинні бути виведені зі стану смерті для того, щоб могли мати пробу до життя, і це буде в умовах Нової Угоди. Об’явлення 11:18 каже: «Час настав мертвих судити».
Після того, як буде ознайомлене з Божим Словом, в умовах повного знання і можливостей, людство одержить справедливе випробування, що братиме до уваги їхні слабкості та недомагання. Івана 5:22 каже: «Бо Отець і не судить нікого, а ввесь суд віддав Синові». Наш біблійний текст каже: «Через Мужа [Ісуса Христа], що Його наперед Він поставив». «Бо гряде Він, бо землю судити гряде, Він за справедливістю буде судити вселенну, і народи по правді Своїй!» (Пс. 96:13). Ісус, Голова і Тіло: «Святі світ судитимуть» (1 Кор. 6:2).
Слова «не зважаючи» вжиті тут в образному значенні, щоб вказати на те, що Бог
не фіксує,
не бере до уваги. Під час довгого періоду приблизно в 2500 років з часу потопу до першого приходу нашого Відкупителя, Ісуса Христа, людство лежить в незнанні, слабкостях і вадах (1 Ів. 5:19), але, як заявляє наш текст, Бог не звертає на нього уваги в цілому. Він звернув усю Свою увагу на кількох патріархів і невеликий народ Ізраїлю (Амос 3:2), нащадків Авраама, з якими Він склав особливу Угоду Закону.
Ізраїль увійшов у великий період навчання: спочатку, в стані неволі в Єгипті, а пізніше, під проводом Мойсея, виходячи з Єгипту до Ханаану, блукаючи впродовж сорока років по пустині; ще пізніше, під проводом суддів, а потім царів і т.д., Бог зважав на гріхи серед ізраїльтян, яких Він прийняв як «особливий люд» під Угодою Закону при посередництві Мойсея.
Ми читаємо, що кожен непослух одержить «справедливу заплату» (Євр. 2:2). Биття, карання і неволя, під Божим провидінням і з передбачення Пророків, були часткою вибраного Господнього люду. Послух приніс частині з них благословення, а непослух та ідолопоклонство принесли кари (Лев. 26) – але Бог не брав їх до уваги в стосунках зі Своїм вибраним людом.
На перший погляд це викликає здивування. Якщо ми не зрозуміємо Божественного Плану, то будемо схильні очікувати, що вибраний народ мав би бути прощений більше, аніж інші – а
це означало б, що це був би народ, чиї недосконалості не бралися б до уваги. Але це не так: Ізраїль був вибраний для якоїсь цілі. І в порядку їх приготування до їхньої місії, щоб вони могли її виконати, Господь карав і бив їх за їхні гріхи, і таким чином вчив і допомагав їм вийти з деградації більше, аніж іншим. І, як результат, коли наш Господь прийшов на світ, щоб стати Відкупителем, Ізраїль, будучи караний, битий, навчений досвіду впродовж багатьох століть, був значно більше розвиненим народом у світі в релігійному напрямі (Рим. 3:1,2).
Таким чином, коли Відкупитель представив Себе, деякі, «останок», були «справжніми ізраїльтянами» і були готові прийняти Його (Ів. 1:12) – п’ятсот осіб під час Його раннього служіння і ще кілька тисяч впродовж наступного П’ятидесятничного періоду. Це розумно припустити, що жоден інший народ на світі не мав стільки приготованих сердець, готових прийняти Месію і цілком Йому посвятитися. Зауважмо, наприклад, що проповідь Св. Павла до афінян на Марсовому Полі, мабуть, торкнулася дуже небагатьох (Дії 17:34). «А деякі мужі пристали до нього й увірували». Петро передбачив питання своїх слухачів – Навіщо ти прийшов говорити нам про цього Бога? Якщо він наш Творець і ми його діти, то чому він так довго не надсилає нам послання? І хіба ми не маємо причини не наслідувати його, якщо він не дасть себе пізнати! Відповідь Апостола: Ви не несете відповідальності до цього часу. Таку несвідомість або ідолопоклонство Бог не брав до уваги або залишав непоміченими, тому що до цього часу Його великий план не досяг того етапу розвитку, який дозволив би надіслати повідомлення для вас. Тепер це послання прийшло до вас. Бог надіслав його. Він наказує усім людям, щоб скрізь каялися – в гріхах, усіх беззаконнях − і прийшли назад до згоди з Ним.
СПРАВЕДЛИВІСТЬ БОЖОГО НЕЗВАЖАННЯ
Всемогутній інформує нас, що Справедливість є головною підставою всіх Його дій: «Справедливість та право підстава престолу Твого, милість та правда обличчя Твоє випереджують» (Пс. 89:15). Він не може бути менше, ніж справедливим, хоча через Христа Він зробив так, що може бути більше, ніж справедливим – тобто люблячим і милосердним. В цьому незважанні, згаданому Апостолом, мусила бути справедливість. В чому вона полягала?
Апостол пояснює, що внаслідок вироку смерті, який тяжів над світом в загальному, а також через те, що ще не було забезпечене відкуплення з цієї кари смерті і визволення у воскресінні, це було нелогічним з боку Бога дати людству закони, які б наказували каятися і т.п.. Чому? Тому що вони вже були засуджені до смерті, найвищої кари Божого Права. Для них не могло бути зроблено нічого більше, як їх знищення, оскільки вони жили безбожно; і нічого з того, що вони чинили, не робило їх гідними вічного життя. Так довго, як це прокляття смерті лежало на них і не було запропоновано жодної перспективи визволення з нього, Бог залишав їх у спокої і достатньо справедливо «не зважав» на їхні недосконалості і не зараховував це спеціально на їх рахунок.
З євреями було по-іншому. Бог поінформував цей народ через Закон і Пророків, а також через карання за їхні переступи, і таким чином приготував серед них групу «справжніх ізраїльтян», готових до духовних речей. Додатково, Він бажав вжити їх та їхні досвіди як типи або уроки для Духовного Ізраїлю на майбутнє. Ці типи, під керівництвом Святого Духа, завдяки Новому Заповіту, давали дуже корисні уроки для Єдиної Правдивої Церкви цього Євангельського Віку – Духовного Ізраїлю, – тому що Угода Закону мала «тінь майбутнього добра» (Євр. 10:1; 8:5).
Але перед тим, як розпочати таке поступування з Ізраїлем, Бог учинив угоду з ними, обіцяючи їм вічне життя, якщо вони будуть слухняні (Неем. 9:29; Гал. 3:12). Вони радісно прийняли цю пропозицію і намагалися жити праведно, намагалися дотримуватися Закону. Вони не одержали вічного життя під Законом, оскільки не могли його дотримати; не через те, що Закон був недосконалий, але вони, подібно, як і всі представники грішного Адамового роду, були недосконалі. Бог знав про їхні слабкості і дозволив їм розчаруватися результатами їх Угоди, але, тим не менше, Він учинив це великим благословенням для них − засобом навчання, який, як ми побачили, остаточно приготував кілька тисяч, щоб вони мали такий дозрілий стан серця, аби були готові прийняти Спасителя і стати Його учнями.
Отже, єврей мав наступну перевагу над поганином на той час: він мав Божі обітниці. Він знав Божий Закон. Він мав користь від того, що намагався зробити неможливе – досконало його дотримуватися. Якби Бог не вибрав народу Ізраїлю, щоб допровадити їх під повчальними процесами Угоди Закону (Гал. 3:24), Він би «не зважав» на їхнє незнання, тобто так само, як Він зробив з переступами інших народів на той час.
ось тепер усім людям наказує, щоб скрізь каялися
В чому полягає таємниця такої зміни зі сторони Бога – з незважання на гріхи та недосконалості світу до наказу їм каятися? Якщо це було справедливо не зважати на їхні гріхи впродовж тисяч років, то чому Бог не продовжує не зважати на них? Апостол відповідає на це питання, кажучи нам, що ця зміна в Божій діяльності, Який надсилає послання, що світ повинен каятися, була основана на тому факті, що Його вічна мета на той час досягла того ступеня розвитку, який виправдовує надіслання такого послання.
Божий Син залишив славу Отця, яку Він мав перед тим, як повстав світ: Він упокорив Себе, щоб стати людиною. Як Людина Ісус Христос Він був слухняний волі Небесного Отця і віддав Своє життя на жертву – по-перше, це може принести користь посвяченим віруючим під час цього Євангельського Віку; по-друге, це може благословити людство під час Месіанського панування (1 Тим. 2:6; 1 Ів. 2:2).
Певний час ці добрі новини були обмежені до єврейського народу (Мат. 10:5,6), але через 3,5 років після розп’яття обмеження особливої ласки для Ізраїлю щодо цього послання прийшли до кінця, і тоді добрим новинам великої радості було дозволено іти до всіх поган на тих же умовах, що й для євреїв.
Євангелія або «добрі новини» складаються з інформації, що Бог у Своєму милосерді так попровадив, що прокляття смерті на Адама та весь його рід не буде вічним, що буде воскресіння з мертвих, праведних і неправедних (Дії 24:15), і що для них уже було зроблене приготування у Відкупителі і через Нього. Виникає запитання: яка буде користь з пробудження мертвих у воскресінні, якщо при тому всі опиняться там же, де вони є зараз?
Відповідь звучить, що в такому пробудженні у воскресінні не було б користі. Якщо євреї не змогли дотриматися Закону, і якщо найкращі з поган побачили, що є недосконалими і всі їхні зусилля бути визнаними Богом в теперішньому житті зазнали невдачі, то чи може бути якийсь добрий результат з простого пробудження їх зі сну смерті? Чи не було б мудрішим і кращим з будь-якого боку дозволити їм загинути як звірині?
Ми відповідаємо, що Боже Слово об’являє дуже славний результат Його Плану Спасіння. Слово воскресіння, у біблійному вживанні, означає значно більше, аніж оживлення. Воно означає пробудження, а навіть більше − підняття з усякого гріха та стану смерті вище, вище і вище до досконалості (Луки 20:35,36) – до всього, що було втрачене батьком Адамом і відкуплене через жертву Ісуса.
«БОГ ВИЗНАЧИВ ДЕНЬ»
Отже, таке значення має аргумент Апостола. Приготувавши Господа Ісуса Христа як Відкупителя Церкви і світу, Бог уможливив нову пробу або суд для Адама та його роду. Перший суд або проба Адама була в Едемі. Тоді він втратив усе через свій непослух і стягнув на себе і весь свій рід Божий осуд смерті. Христос заявив, що Він може відкупити Адама і його рід задля великої мети, щоб дати їм ще одну особисту повну, справедливу пробу або суд до вічного життя або вічної смерті.
Загальний День Суду, згаданий св. Павлом в нашому тексті, не є ані днем осуду, ані 24-годинним днем. Це тисячолітній день Христа – період Його Посередницького Панування, коли сатана буде цілком зв’язаний і злі впливи будуть усунені, а світло пізнання Божої слави наповнить цілу землю. Св. Петро нагадує нам: «Нехай же одне це не буде заховане від вас, улюблені, що в Господа один день немов тисяча років, а тисяча років немов один день» (2 Пет. 3:8). Це ключ до виразів «День Христа», «День Суду» і т.п.
Посередницьке панування буде Днем Суду або проби в тому значенні, що людство, живі й померлі, будуть тоді припроваджені до повного пізнання Бога і до повної можливості здобути через процес воскресіння повне підняття з усіх слабкостей, недосконалостей і т.п., які стали наслідком нашого успадкування гріха Адама і наших власних слабкостей та незнання. Гріхи будуть покарані та одержать «справедливу заплату» настільки ж, наскільки вони були добровільні (Євр. 2:2). Кожне добре старання буде нагороджене, а кожен переступ буде покараний.
З цієї точки зору ми бачимо силу аргументу Апостола, що це Божий намір – наділити кожного представника Адамового роду пробою, яка буде складатися з чотирьох частин:
- Навчання в праведності;
- Випробування після детального навчання;
- Виправлення після детального навчання та випробування;
- Вирок після одержання повного знання та розуміння Божого Плану Спасіння.
Це ще один прояв Божої милості, «ліпша бо милість Твоя над життя, й мої уста Тебе прославляють» (Пс. 63:3), щоб заново та індивідуально визначити, гідний чи не гідний кожен одержати вічне життя. Але чому це повинно мати якесь значення для світу тепер? Чому Бог не чекав до Месіанського Віку, щоб зробити їм усім цю несподіванку? Чому Він дав їм послання Його любові і об’явлення цього знання про його майбутні чини? Хіба Він не знав, що пройде 19 століть, тобто що небагато з людства будуть мати «вуха до слухання», а ще менше, після того, як почують, розкаються в гріху, і настільки полюблять праведність і ненавидітимуть беззаконня, що пожертвують вигодами теперішнього життя, поширюючи послання Євангелії і намагаючись жити праведно, чинячи опір усякій неправедності?
Ми відповідаємо так, як написано: «Господеві відвіку відомі всі вчинки Його» (Дії 15:18). Бог звичайно знав, що послання Його ласки в загальному потрапить до вух, які не чують. Ми побачили, що Він наказав написати це заздалегідь в пророцтвах, щоб його почули небагато людей, які мають вуха, щоб почути Його послання любові і милості. Чому ж Він дав це послання? Ми відповідаємо, що для цього було дві причини.
Він мав на меті дати таке свідчення, щоб ті, хто розуміє, мали стимул до реформування життя. Він бажав, щоб всі пізнали, що їхня відповідальність в житті буде пропорційною до їхнього знання про відкуплення. Ця засада була поміщена в Святому Письмі нашим Господом. Він каже, що той, хто не знав і був неслухняний, буде караний порівняно менше, тоді як той, хто більше знав і грішив самовільно, буде караний значно більше – під час цієї Нової Епохи (Луки 12:47,48).
Ще одна причина проголошення цього доброго послання про День Суду Господа є та, що Бог бажає використати це послання як перший урок, щоб виконати першочергову працю інформування для особливого класу, названого «Посвяченими Табірниками Епіфанії», який Він пошукує в теперішній час, перед інавгурацією Його Посередницького Царства.
Цей клас спеціально покликаний зі світу тепер, ще перед настанням Тисячолітнього Посередницького Панування Христа, щоб вони могли стати перспективним насінням Авраама, яке буде благословляти усі народи землі (Гал. 3:8,16,29). Вони, згідно Святого Письма, мають бути допоміжними суддями світу з Христом. Св. Павло запитує: «Хіба ви не знаєте, що святі світ судитимуть?» (1 Кор. 6:2). Ми знаємо це, дякувати Богові! І ми знаємо, що вони будуть достатньо компетентні для цієї праці. Їхній досвід в їх земному житті, в боротьбі проти світу, тіла і диявола, а також переможний вихід при допомозі великого Первосвященника зроблять їх компетентними суддями світу, компетентними, щоб допомагати і благословляти світ, компетентними слугами, щоб допомагати Гідним в праці, яка буде керована на духовному рівні.
БУДУЙТЕСЯ
Ми раді закликати всіх людей скрізь до покаяння, а також раді представити їм поважну причину, чому вони повинні каятися – вказати їм на визначений Богом час, Месіанську Епоху, в якій всі будуть мати повну можливість досягнути вічного життя через Христа. Ми раді запевнити їх, що кожне старання в напрямі праведності тепер дасть їм можливість досягти значних результатів у розвитку характеру та досягти кращого становища. Ми повідомляємо їм, через послання Правди, що кожен добровільний переступ, будь-яка добровільна байдужість, буде служити не на користь їм і принесе їм сором і вічну ганьбу під славним промінням цього Нового Дня. Воно буде знаходити та виявляти перед усім людством їхні слабкості, гріхи, наскільки вони були розпізнані, стали визнані чи не були відкинені.
Є певне число вибраних, чий суд або проба відбувається тепер. Ми певні, що вони прагнуть усіма силами і в першу чергу учинити своє покликання й вибір певними через віру в жертву Відкупителя і послух Його праву духа життя – праву любові. Тепер є їх День Суду, їх день перевірки або випробування (1 Пет. 4:17). Не буде так, що ми встоїмо або впадемо як зібрання, деномінації, ложі, товариства чи родини. Наше випробування є тільки індивідуальним, і ніщо окрім прихильності серця до Господа, до Його Правди і братів не приготує нас до Царства. Нехай Бог кожному з нас додасть милості й терпеливості, щоб ми могли вистояти в пробі, так щоб могли бути досконалі та бездоганні, і недостачі ні в чому не мали (Як. 1:4).
Як Дослідники Біблії, які вивчають часи і пори Божого Плану Віків, ми тепер усвідомлюємо, що праця покликання особливо вибраних уже була завершена. Тепер, у 2022 році, ми бачимо табір, який формується після 1954 року. Тепер є значно більше братів, які посвячуються від осені 1954 року і займають своє місце в Таборі як Посвячені Табірники Епіфанії. Посвячені Табірники Епіфанії в Правді є найвищим класом з-поміж антитипічних Нетинеїв, які служать спільно з їх братами з Молодих Гідних, які є антитипічними Левитами на Подвір’ї. Також вони дуже тісно пов’язані з тими братами з Молодих Гідних, які є з того самого антитипічного покоління Манасії. Ми хочемо звернути нашу увагу на поступальний перехід, щоб уважно розглянути Боже Слово, як воно вжите до періоду перед 1954 роком, і порівняти ті самі біблійні тексти в застосуванні після 1954 року. Ми розуміємо, що це той метод, який Бог вживав упродовж всіх віків аж до цього дня. Так, впродовж цієї розширеної праці Жнива Євангельського Віку Бог знаходить вибрані посудини, щоб подавати Свою теперішню Правду.
В Е 11:340 ми читаємо: «Бог дав Ісусові розуміння Правди щодо цих етапів в свій час. Ісус свого часу дав це зрозуміти посланникам Парусії та Епіфанії, коли вони досліджували відповідні теми; вони, в свою чергу, передали це Священству, від якого це перейшло до Левитів, які, разом зі Священниками, передали це Табірникам». Наш Великий Єгова застосував
прогресивні заходи для розповсюдження Його Слова. В РТ 1983:79 читаємо: «Церква Перворідних Євангельського Віку залишила землю; посвячені нашого часу, “Ті, Що Посвячуються Між Віками”, є місцем перебування, зустрічі Бога з людьми і їх благословення. На них спочиває антитипічний стовп вогню і хмари − Правда на часі та її Дух, і вони є її розпорядниками». Тепер давайте розглянемо деякі думки щодо перехідного періоду.
Біблія вживає дівчат, щоб зобразити посвячений люд (Пс. 45:14,15; Об. 14:4; Пісн. 1:3; 6:8; порівняй Об. 7:9; 2 Кор. 11:2; див. Е 17:284). В Е 6:575, стосовно «жінок, що проголошували новини» (Пс. 68:11, ARV), бр. Джонсон пише так: «Ми розуміємо цю (перед 1954 р.) думку наступним чином: жінки тут є символічними. Вони відносяться до посвячених, які складають, або остаточно будуть складати, Малу Черідку як одну символічну жінку, Велику Громаду як 60 символічних жінок і Молодих Гідних як 80 символічних жінок. Про всіх цих символічних жінок згадується в Пісн. 6:8,9, тоді як індивідуально вони є дівчатами без числа з 8 в.». Це, очевидно, відноситься до часу Епіфанії, коли Мала Черідка була ще в тілі. Щодо Малої Черідки в цей період, то бр. Джонсон каже так (Е 11:708): «Однією зі сфер її [Малої Черідки] діяльності є 60 груп Великої Громади (шістдесят цариць) і 80 груп Молодих Гідних (вісімдесят наложниць) та посвячених осіб в обох класах, яких ніхто не може порахувати (без числа; Об. 7:9)».
Під час перебування Малої Черідки в тілі в період Епіфанії [1914-1954] було лише два інші класи посвяченого Господнього люду – Велика Громада і Молоді Гідні. В поясненні Пісн. 6:9 в Е 11:709 бр. Джонсон стверджує: «Велика Громада як окремі особи і як дочки Бога (2 Кор. 6:18) розпізнали (Малу Черідку) дочок (
як бачили дочки її) і дуже добре про неї відгукувалися (
щасливою звали її), що зробили також 60 груп Великої Громади (цариці), як також 80 груп Молодих Гідних як такі (наложниці); вони дуже добре про неї говорили (
вихваляли)» (порівняй Е 10:274). Ми маємо три класи посвяченого Божого люду, що здійснюють свій шлях в цьому житті – Малу Черідку, Велику Громаду і Молодих Гідних, до яких відноситься Пісн. 6:8,9. Це застосування відносилося до періоду перед 1954 роком.
В жовтні 1954 року поклик Молодих Гідних завершився (Е 10:114; РТ ʼ58:91-93), і тоді розпочалося будування Епіфанічного Табору Скинії як окремого від Подвір’я (РТ ʼ59:56). З того часу й далі інший клас, Посвячені Табірники Епіфанії, почав покликатися і приготовлятися як спеціальні помічники Старожитніх і Молодих Гідних в земній частині Тисячолітнього Царства. Вони є першими посвяченими з
квазі-вибраних, «п’ятим рядом насіння Авраама» (E 11:293; E 12:185,188; PT ʼ57:20-27; PT ʼ70:59). Далі, після повного залишення землі (ми залишаємо наступне твердження, щоб показати поступальну зміну) існувало три класи посвяченого Божого люду, які здійснювали свій шлях в цьому житті – Велика Громада [яка тепер уже завершена], Молоді Гідні та Посвячені Табірники періоду Епіфанії.
Це, здається, в застосуванні Пісн. 6:8 на період після 1954 р., показано в трьох групах жінок в особливій спорідненості з антитипічним Соломоном – нашим Господом. Велика Громада, яка є Новими Створіннями, в духовній частині Царства, є (наступною після Малої Черідки) в найближчій спорідненості з антитипічним Соломоном; отже, вони є влучно зображені в царицях Соломона, які серед цих трьох груп були найбільше споріднені з ним. Молоді Гідні є в наступній близькій спорідненості; отже, вони зображені в наложницях Соломона, які мають наступну близьку спорідненість з ним. І Посвячені Табірники Епіфанії є в наступній близькій спорідненості; отже, вони добре зображені в дівчатах, які мали наступну близьку спорідненість з Соломоном, хоча не були в подружньому зв’язку.
Їх стан ще з іншої точки зору показаний в Ізраїльтянах в Таборі, які стоять далі, аніж Велика Громада і Молоді Гідні, які були зображені в Левитах на Подвір’ї. Подібно, як Велика Громада і Молоді Гідні, ПТЕ «не мають числа», тому що немає визначеного конкретного числа будь-якого з цих трьох класів. Ми дякуємо і славимо Бога і нашого Господа Ісуса за це та інші подальші відкриття пов’язаної з цим теперішньої Правди, такої своєчасної для зміцнення Посвячених Табірників Епіфанії і для утвердження віри всіх нас в Боже Слово.
Наскільки це чудово жити під час великого
перехідного періоду, при завершенні Євангельського Віку і входження в Тисячолітній Вік, бути свідками величних кроків нашого Царя Праведності, що тепер присутній у Своєму Другому Приході! Єгова тепер в першу чергу діє з Посвяченими Табірниками Епіфанії в умовах Тисячолітнього Табору. Яку радість і мир приносить в Теперішній Час цей поступ посвяченим Божим дітям – Його перспективним синам (Йоіл 3:1; Іс. 60:4).
Наскільки важливо, щоб Посвячені Табірники Епіфанії, як і Молоді Гідні, старанно записали свої імена, вписали свої характери, в книгу життя у згоді з засадами правди, праведності і святості, втіленими у земних рисах Угоди скріпленої Присягою, до яких цілковита вірність та послух будуть вимагатися під Новою Угодою, що незабаром буде впроваджена! Ті, які успішно перейдуть тяжкі випробування теперішнього часу, поза сумнівом доведуть також в легших випробуваннях під Новою Угодою, що є переможцями, і одержать вічне життя. Але важливо, щоб вони довели свою вірність під особливими випробуваннями, якими Бог їх привілеював тепер, щоб Він їм сказав: «Добре», і тримати свій стан та зайняти особливе місце ласки, яке він приготував для них у Його Царстві.
Ми можемо бути певні, що Бог не «не зважав» на необхідну працю, яка вимагалася для розвитку Посвячених Табірників Епіфанії; швидше Він був глибоко зосереджений на представленні всієї поступальної Правди, необхідної для розвитку цього п’ятого ряду Авраамового насіння.
BS № 934, ʼ23:2; SB № 264, ʼ23:2
Теперішня Правда № 80, січень-лютий 2022
Чи є надія для когось з неспасенних померлих?ЧИ Є НАДІЯ ДЛЯ КОГОСЬ З НЕСПАСЕННИХ ПОМЕРЛИХ?
Досліджуючи головні цілі повернення нашого Господа і Тисячоліття, ми хочемо подати деталі на тему шостої цілі, згаданої в першому розділі (17 Епіфанічного Тому; ТП №10), тобто благословити, можливістю отримання реституції весь людський рід, живих і мертвих. Обговорюючи цю тему, ми не говоримо про другий шанс. Біблія не вчить про другий шанс для будь-кого з роду Адама. Вона лише вчить про один шанс для кожного з них – не більше і не менше. Деякі (відносно небагато) отримують цей один шанс спасіння в цьому житті: вони мусять перемогти або ж зникнуть назавжди – вони не будуть мати наступного шансу, бо вже використали свій уділ в заслузі Христа, і оскільки Христос більше не вмирає, то вони вже не мають ніякої жертви для прощення їхніх гріхів (Євр. 10:26). Тому в питанні, яке є темою цієї статті, ми не маємо на увазі, чи є якась надія для таких осіб. Для них вже немає жодної надії. Але що буде з тими, які в цьому житті не одержали користі від заслуги Христа? Чи смерть Христа не означає для них ніякого благословення? Без сумніву, є багато таких, які померли, не чувши в цьому житті про Христа, не отримавши прощення гріхів через Його смерть. До таких ми можемо зарахувати поган, магометан, євреїв нехристиян, вмираючих немовлят, розумово хворих, тих, які померли до того, як Ісус склав за них життя, і тих, які були повністю засліплені ворогом (2 Кор. 4:4), зведені сектантством, і тому не могли зрозуміти Божого Слова, без зрозуміння якого не можна бути спасенним (Рим. 10:13,14). Чи вони є безнадійно втраченими назавжди, чи може Біблія дає їм якусь надію? Деякі запитують: чи можливо, щоб вони були спасенні через своє незнання?
Ми вважаємо, що ні, оскільки в незнанні немає жодної сили, ані нічого доброго, щоб воно могло когось спасти. Святе Письмо вказує, що незнання не є підставою спасіння, але, навпаки, віддалення від Бога і знищення (Еф. 4:18; Ос. 4:6; Рим. 2:12). Більше того, Святе Письмо доводить, що пізнання є невід’ємне від віри в Христа і від спасіння (Рим. 10:14-17; Дії 4:12). На це вказує також той факт, що осягнення спасіння включає особисту активність розуму, почуттів, волі, а це відноситься до сфери характеру, оскільки вимагає з нашого боку покаяння, віри і посвячення. Саме тому Церкві було сказано навчати, тобто передавати
знання іншим, щоб навчені могли дізнатися, як отримати спасіння (Мат. 28:18-20; 2 Пет. 1:2,3; 2:20,21).
Теорія, що погани та інші люди спасенні через своє незнання, є звичайнісіньким абсурдом. Якщо вони спасенні через незнання, то для чого тоді посилати до них місіонерів і навчати їх про те, як отримати спасіння? Згідно цієї теорії, навчання їх про спасіння зробить так, що більшість з них, які не повірять, загинуть; а без навчання вони були б спасенні своїм незнанням. Отже, навчання всіх поколінь в часі Віку Євангелії було б причиною знищення більшості, хто почув це послання. Якщо хтось скаже, що ми повинні їм проповідувати, оскільки так нам сказав Бог, то ми погодимося з цим. Проте, будемо робити це для того, аби вони могли здобути спасіння, якого ніколи не осягнули б через незнання. Ця теорія передбачає, що Бог скасовує Свої власні заміри – бажання всіх благословити. Чи повинні ми вірити, що Богу, Який хоче, щоб люди отримали життя (Єзек. 18:32), бракує здорового глузду і практичності, що Він впроваджує обов’язок навчати Божому Слову як засобу спасіння людей, Слову, через яке тепер порівняно небагато одержали спасіння, тоді як залишення в несвідомості врятувало б усіх? Для чого взагалі встановлювати обов’язок вчити і проповідувати, якщо несвідомість врятує всіх? Погляд про те, що неспасенні померлі є спасенні через незнання, є звичайно небіблійний, нелогічний і незгідний з правдою. З багатьох причин ми віримо, що Біблія дає таким надію – не другий шанс, але їх перший шанс, бо в цьому житті вони не мали жодного; оскільки немає можливості спасіння без спасенного пізнання Христа (Дії 4:12), яке вони не отримали. Тепер обговоримо деякі з важливіших причин, які доводять існування біблійної надії для неспасенних померлих, які не мали такого шансу в цьому житті.
БОЖА ОБІТНИЦЯ Є ГАРАНТІЄЮ НАДІЇ
(1) Як доказ, що є така можливість для тих, які без неї померли, представляємо Божу обітницю (підтверджену присягою). Ця обітниця була спочатку дана Аврааму у великій Авраамовій Угоді: «І благословляться в тобі всі племена землі» (Бут. 12:3; 18:18). Св. Павло називає цю обітницю Євангелією (Гал. 3:8). Звичайно, не всі племена і народи землі є благословенні в цьому житті. Тому ті, які не отримали благословення Євангелії в теперішньому житті, повинні бути благословенні потім, бо інакше Євангелія, яка міститься в Угоді Авраама, виявилася б неправдивою, оскільки до цієї первинної обітниці, зв’язаної присягою, Бог додав заяву, що в насінні Авраама будуть благословенні всі народи землі (Бут. 22:16-18). Хто є тим Насінням Авраама, яке має благословити всі племена, роди і народи землі? З Божого натхнення святий Павло запевняє нас, що це Насіння складається з Ісуса і всіх тих, які в цьому житті вірно Його наслідують (Гал. 3:16,29). Отже, обітниця, підтверджена присягою, говорить, що колись через Ісуса і Його вірних послідовників будуть благословенні всі племена, роди і народи землі. Оскільки досі єдиними благословенними є ті, які стали послідовниками Христа (хоча частина з них все втратила через вчинення гріха на смерть), інші, які померли без цього благословення, мусять отримати його з рук Ісуса і Його послідовників після цього життя у воскресінні. Тому є надія для тих неспасенних померлих, які в цьому житті не отримали благословень, запевнених присягою.
Багато уривків Святого Письма розвивають цю обітницю, доводячи, що для тих, які померли без такої можливості, ще буде можливість отримати спасіння. Отже: Іс. 60:14, 15 запевняє нас, що всі ті, яких сатана засліпив так, щоб вони ненавиділи і переслідували правдивий Божий народ (Сіон), визнають його в часі Тисячоліття і будуть дуже благословенні і потішені ним. Також Іс. 29:18, 24 запевняє нас, що ті, яким сатана закрив очі і вуха зрозуміння в цьому житті, у Тисячолітті зрозуміють Боже Слово, через що отримають можливість спасіння. Іс. 35:5, 6 говорить про те саме; натомість 10 вірш говорить, що вони повернуться (з гробу) і прийдуть до Сіону (Христа і Церкви, Насіння, яке буде давати благословення) і отримають багато милості (ласки). Лук. 2:10 запевняє, що радісна новина, Євангелія, буде для всіх людей; однак ми знаємо, що до цих пір не всі почули цю велику радісну новину; насправді переважна більшість померла без цієї радості, отже вони мусять отримати її після цього життя. 1 Тим. 2:4 запевняє нас, що Бог налаштований спасти всіх (від вироку Адама) і привести до пізнання правди, що звичайно означає, що ті, які закінчили це життя без звільнення від вироку Адама, одного дня будуть від нього звільнені; що ті, які відійшли без знання правди, одного дня отримають її. А тому те, що Бог дав таку велику обітницю, підтверджену присягою, і розвинув її за допомогою інших обітниць, доводить, що є надія для тих неспасенних померлих, які не мали можливості спасіння в цьому житті. Ця підтверджена присягою обітниця є найбільшим біблійним доказом надії для неспасенних померлих.
ЖЕРТВА ВИКУПУ ІСУСА ЗА ВСІХ
(2) Другою причиною надії для неспасенних померлих є викупна жертва Ісуса, складена за кожну людину. Те, що Ісус помер за гріхи цілого людського роду, явно виникає з наступних віршів: Ів. 1:29,36; 3:14-17; 11:51,52; Рим. 5:18,19; 1 Кор. 15:3; 2 Кор. 5:14,15,19; Гал. 4:5; Кол. 1:20; 1 Тим. 2:6; Євр. 2:9; 1 Ів. 2:2. Біблія говорить про Його смерть як про віддавання Самого Себе на викуп за всіх людей (Мат. 20:28; 1 Тим. 2:6). Слово
викуп є перекладом грецького слова
antilutron, яке складається з двох частин:
lutron – ціна, і
anti – замість, у заміну. Воно означає – ціна замість або рівнозначна ціна. Перед нами образ торгівельної транзакції, в якій Бог є кредитором, Адам і людський рід в його стегнах є боржниками, а Ісус є покупцем. Кредитор жадає заплати цілого боргу, не більше і не менше. Боргом є ціла людська природа досконалого чоловіка Адама. Ціна, яка є необхідна, щоб відкупити боржника, мусить бути точним еквівалентом. Ісус став людиною і заплатив цю точну рівнозначну ціну Своєю смертю, коли віддав всю Свою досконалу людську природу як компенсацію за борг Адама. Оскільки ціла досконала людська природа охоплювала право на життя і всі досконалі людські життєві права, які він, коли згрішив, мусив віддати в смерті, як заплату його боргу, то Ісус, як відповідна ціна, мусив заплатити Своїм людським життям і всіма досконалими людськими життєвими правами. Вони обоє були досконалими людьми, які мали такі самі права, а життя і життєві права Ісуса є рівнозначною ціною за ті, які мав Адам. Отже, викупом є повне відшкодування боргу Адама кредитору. Через спадковість цей борг перейшов на весь людський рід, який знаходився в його стегнах, коли він згрішив. Тому викуп означає, що в Богом призначеному часі (1 Тим. 2:5,6), наступить повне звільнення цілого людського роду з-під вироку Адама.
Зараз ця рівнозначна ціна через
приписання скасовує гріхи послідовників Ісуса (Євр. 9:23; 10:14; 1 Ів. 4:10) і таким чином дає їм можливість отримати вічне життя. Вже скоро
застосування викупу, як дару, скасує гріхи цілого світу (1 Ів. 2:2). Тому світ, будучи тоді вже звільнений від Адамового вироку, отримає шанс спасіння від усіх наслідків цього вироку. Бо якщо було слушно і справедливо, щоб через втрату життя і життєвих прав Адама людство стало спадкоємцями його упадку, то також є слушним, щоб через забезпечення відповідної ціни за борг Адама людство було звільнене від цього вироку і кожного наслідку упадку. Отже, викуп гарантує кожному можливість спасіння. І ті, які не мали цієї можливості в цьому житті, отримають її в майбутньому житті. Отже, ми бачимо, що є надія для неспасенних померлих, які не мали такої можливості в цьому житті.
Саме так представляє цю справу Святе Письмо. В Ів. 12:32 наш Господь Ісус оголошує: «І, як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну». Його смерть – це Його викуп, Його жертва, яка завершилася в момент, коли Його підняли на хрест. Ісус сказав, що внаслідок цього всі люди будуть притягнені до Нього, завдяки їх визволенню від вироку смерті і зверненню до Нього. Але величезна більшість в цьому житті не була ані звільнена, ані скерована до Нього. Це буде їхнім привілеєм в наступному житті. В Рим. 5:12-19 святий Павло стверджує це саме. В 12-14 віршах він показує, як гріх Адама стягнув вирок смерті (а не кару вічних мук!) на цілий людський рід. Далі, через порівняння і контрасти, Апостол показує гріх Адама та його результат для всього людства, і протиставляє його праведності Ісуса аж до смерті та її наслідкам для людського роду. Як цей перший стягнув на всіх гріх, гнів і смерть, так цей другий несе всім праведність і визволення від гніву і смерті, щоб після виконання відповідних умов всі могли через Христа отримати право до життя, «виправдання для життя». Ми свідки того, що «дар… виправдання для життя» в цьому житті стає уділом тільки небагатьох; отже, його застосування до
всіх мусить бути в майбутньому. Звернімо увагу на друге використання слова «прийшло» у 18 вірші, яке повинно звучати «прийде». Це доводять два факти: (а) те, що «дар», яким згідно 16 віршу є прощення гріхів, не став в цьому житті уділом
всіх людей, і тому він мусить відноситися до майбутніх подій; (б) те, що в 19 вірші подається причина і пояснюються слова «прийде виправдання для життя на всіх людей», вживаючи майбутній час «стануть праведними», якщо брати до уваги гріх Адама. Таким чином Рим. 5:12-19 дуже виразно доводить, що викуп гарантує шанс життя кожному сину і дочці Адама, і тому доводить, що ті, які не отримали такої можливості в цьому житті, отримають її в майбутньому.
1 Тим. 2:4-6 – наступний відповідний уривок. В 4 вірші, як вираз Божої доброї волі, дано дві славні обітниці: (1) що всі люди будуть спасенні, не на вічність, але від вироку Адама; та (2), що всі люди прийдуть до досконалого знання правди. В 5 і 6 віршах подані три причини цих благословень: (1) єдність Бога, що означає, що Він має мудрість, силу, справедливість і любов, які необхідні, щоб реалізувати ці два благословення; (2) жертва викупу і пов’язаний з нею уряд Ісуса Христа як Посередника для всіх людей; (3) відповідні періоди Божого плану, коли благословення викупу будуть проголошені на спасіння – тепер Церкви, як послідовників Ісуса, а в Тисячолітті – цілого світу. Отже, цей уривок вказує серед іншого на викуп як джерело шансу для всіх.
ПРИЧИНИ ЗВОЛІКАННЯ З КОРИСТЯМИ ВИКУПУ
В багатьох щирих, думаючих дослідників може виникнути питання: якщо Христос помер за цілий людській рід, то чому користі, які випливають з Його смерті, так довго відкладаються і не стають уділом людства? Чому вони не сплинули на всіх в момент Його смерті і воскресіння, чи найпізніше в день П’ятидесятниці?
Насправді, ми поставили два питання в одному, на які дамо відповідь в порядку їх значення, починаючи від другого з них. Користі зі смерті Христа не могли сплинути на всіх в момент Його смерті і воскресіння, оскільки заслуга Його смерті ще ні для кого не була призначена. Це сталося лише після Його вознесіння, в день П’ятидесятниці. Хоча на Голгофі наш Господь закінчив складати за нас Свої людські права і людське право на життя – Свою заслугу, то, однак, цим фактом Господь їх не приписав; таким чином Він зробив можливим приписання, яке пізніше мало бути вчинене. Іншими словами, на Голгофі Справедливість ще не була заспокоєна, тоді в Нього лише забрали право на життя з відповідними життєвими правами, так що Він більше не міг їх отримати для Себе; тому стало можливим використати їх для інших. Також Своїм воскресінням Ісус не приписав нам це право і життєві права, оскільки з точки зору Божої справедливості воскресіння Ісуса не було заплатою справедливості, а доказом того, що Він вірно виконав волю Отця аж до смерті, і що Його справедливість може бути використана для примирення, якого по суті Він ще не зробив. Інакше кажучи, Своєю смертю Він забезпечив необхідну ціну викупу, щоб купити світ, а Його воскресіння стало підтвердженням цього факту, але жодним з цих вчинків Він не купив світу. Через ці дві речі Христос опинився в ситуації чоловіка, який знайшов необхідні кошти, щоб купити певну річ, яку ще не купив, хоча твердо вирішив це зробити. Що мусить зробити чоловік, який має гроші для купівлі будинку, який продається, щоб здобути його для себе? Він мусить за нього заплатити, отримуючи відповідні документи, і лише тоді він стає покупцем і власником даного майна. Коли він це зробить, майно стає його власністю. Подібно і Христос: після приготування певної суми і запевнення через воскресіння, що ця сума є достатньою, щоб відкупити людський рід, Він мусив її вжити, щоб викупити власність. Після вознесіння Він це зробив тільки за Церкву, а не за світ, як читаємо в Євр. 9:24 (пор. 1 Ів. 2:2): «Бо Христос увійшов… в саме небо, щоб з’явитися тепер перед Божим лицем
за нас». Це означає, що Христос, як Заступник Церкви перед справедливістю, прийшов з ціною, якою заплатив борг Церкви – тих винних, в ім’я яких Він заступається перед Божою справедливістю. Власне тому Святий Дух не міг бути даний, доки Він не з’явився перед обличчям Бога в день П’ятидесятниці. Святий Павло в Євр. 9:24 описує цю справу з точки зору образу і позаобразу: як Аарон мусив спочатку принести жертву на подвір’ї скинії, щоб отримати кров покроплення ублагальні задля примирення, а далі він виконував це примирення, покропивши (Лев. 16:11-17) в Святая Святих, так і Христос через Свою смерть в праведному стані (позаобразного подвір’я) мусив учинити Свою заслугу доступною задля примирення, а пізніше, в день П’ятидесятниці, дійсно довершив примирення в небі (в позаобразній Святая Святих), але тільки за Церкву. Тому благословення, які випливають з Його смерті, могли досягнути кого-небудь лише в день злиття Святого Духа, через п’ятдесят днів після воскресіння. Таким чином ми відповіли на частину першого запитання.
Тепер ми дамо відповідь на решту аспектів першого питання і на ціле друге питання: Чому користі зі смерті Христа для всього людського роду так зволікаються? Чому вони не охопили всіх в день злиття Святого Духа? Без сумніву це правда, що величезна більшість людей померла не тільки не скориставшись смертю Христа, але навіть не маючи для цього жодної можливості, бо ніколи про такі користі не чула. Це також правда, що досі відносно небагато одержали ці користі. Ці факти викликають в щирому і думаючому розумі дослідника питання, яке ми зараз розглядаємо. Представимо кілька причин цього довгого зволікання застосування заслуги Христа за цілий світ: (1) Головною причиною є те, що Бог задля мудрих і високих цілей не хотів, щоб у Віці Євангелії ці користі стали часткою кожної людини, але щоб вони були обмежені до класу віри – вибраних, бо вони єдині, хто міг бути спасенний у важких умовах віку віри. Лише їм вистачило необхідної віри, яка вимагалася в умовах цього віку. Тому Бог через Своє милосердя залишив інших в невірстві, доки не доповнить клас вибраних, яким потрібне випробування віри в теперішніх умовах, щоб відповідно приготувати їх для функції благословення невибраних сприятливими можливостями для здобуття спасіння в реституції Віку Тисячоліття (Рим. 11:30-32). (2) Якби користі зі смерті Христа були застосовані у віці віри для класу невіри, усі вони були б навіки втрачені, бо їм бракує необхідної віри, аби перемогти у важких умовах цього віку (2 Сол. 3:2; Євр. 11:6). (3) Єгова милосердно дозволяє класу невіри проходити теперішній досвід зі злом, який порівняно з досвідом добра, яке Він запланував для цього класу в наступному віці, краще ніж будь-що інше зробить так, що вони зненавидять і покинуть гріх, а полюблять і виберуть праведність, оскільки досвід є найкращим учителем для таких характерів, які має клас невіри. (4) Майже 2000 років, які минули від Голгофи, потрібні були для народження достатньої кількості людей, щоб вони наповнили землю в Тисячолітті. (5) Єгова призначив вік Тисячоліття, щоб забезпечити відповідний час і умови для якнайбільш результативного розширення користей зі смерті Христа на цілий невибраний світ. Ці умови не будуть вимагати віри, яка тепер вимагається від вибраних. Саме тому під час Віку Євангелії Христос приписує Свою заслугу лише вибраним (Євр. 9:24; 10:4), а застосування цієї заслуги за світ залишає на Вік Тисячоліття, так як Аарон спочатку вчинив примирення лише за священиків і левитів, а потім вчинив друге примирення – за народ (Лев. 16:6,11,14,9,15,17; Євр. 7:27).
ГРІХИ, ПРОЩЕНІ В МАЙБУТНЬОМУ СВІТІ
(3) Святе Письмо ще іншим чином доводить, що всі, які в цьому житті не мали шансу на спасіння, отримають його в майбутньому житті. Ісус говорить, що всі гріхи, за винятком гріха проти Святого Духа (всі інші гріхи є гріхами Адама), будуть прощені людським синам. Мар. 3:28, 29 каже: «простяться людським синам усі прогріхи та богозневаги, хоч би як вони богозневажали. Але, хто богозневажить Духа Святого, повіки йому не відпуститься, але гріху вічному він підпадає». Цей уривок дуже виразно навчає, що кожен гріх, крім гріха проти Святого Духа, буде прощений людському роду. При цьому досвід показує, що величезна більшість людської родини не грішить проти Святого Духа (свідомо проти повного світла), та, не зважаючи на це, вмирає без прощення гріхів. Отже, гріхи таких осіб будуть прощені в майбутньому житті. Тому є надія для неспасенних померлих. В паралельному вірші в Мат. 12:31, 32 Ісус доводить, що є два періоди прощення гріхів: (1) в цьому віці і (2) в майбутньому віці, але в жодному з них не буде прощений гріх проти Святого Духа. Отже, цей фрагмент вказує на те, що гріхи не проти Святого Духа, які не були прощені в цьому віці, будуть прощені в майбутньому: «усякий гріх, навіть богозневага, проститься людям, але богозневага на Духа не проститься! І як скаже хто слово на Людського Сина, то йому проститься те; а коли скаже проти Духа Святого, не проститься того йому ані в цім віці, ані в майбутнім».
БОЖИЙ ХАРАКТЕР – ОСНОВА НАДІЇ
(4) Характер Бога та факт, що більшість неспасенних людей помирає з характерами, які можна реформувати в легших умовах, аніж тепер, доводить, що в майбутньому житті, в більш сприятливих умовах Тисячоліття, буде даний такий шанс тим, чиї характери зможуть бути реформовані. Досвід і Святе Письмо вчать, що в теперішніх злих умовах розвинути характери, які надаються до вічного життя, здатні тільки такі, які можуть довіряти Богу навіть тоді, коли не можуть Його зрозуміти (Євр. 11:6; Гал. 3:9). Досвід і Святе Письмо навчають, що клас невіри нездатний виявляти таку віру, він не може в теперішніх злих умовах розвинути характер, відповідний для вічного життя, оскільки сатана його засліплює і зводить через незнання і слабкості (2 Кор. 4:4); тому Бог залишає його в стані невір’я, щоб пізніше, в легших умовах, виявити милосердя, через яке він зможе реформуватися (Рим. 11:30-32). Тому ми бачимо, що деякі ідуть з життя з характерами, які зможуть направитися, якщо отримають таку можливість в сприятливіших умовах реформи, а такими будуть умови Тисячоліття, як нас запевняє Біблія. Смерть, як і природній сон, не свідчить ні про добрий, ні про злий характер. Отже, в смерті немає нічого, що могло б стримати прагнення Всемогутнього дати людям допомогу в направі, а єдиним, що може стримати Його від цього, є небажання свідомо злих направляти себе.
Біблія показує нам, що для Бога є радістю вживати Його мудрість, силу, справедливість і любов (головні прикмети Його характеру), щоб допомогти людям реформувати себе (Об. 15:3,4). Ці прикмети схилили Його послати Свого Сина на викуп за всіх. Віддати Свого Сина на смерть за всіх було найбільшою жертвою, яку тільки міг зробити Бог, щоб спасти людину. А якщо Його всемогутня мудрість, сила, справедливість і любов проявилися у відданні на смерть Сина, задля благословення всього людства, даючи можливість вилікуватися з прокляття і отримати вічне життя, то чи Його мудрість, сила, справедливість і любов не зробить набагато простіших речей, таких як створення сприятливих умов для реформування людства, навіть найслабших з людського роду, для яких Він зробив найважчу річ: дав Свого Сина на смерть за них (Рим. 8:32)? Дійсно, Його святий характер, який виявився достатньо сильним, щоб вчинити найважчу річ, безумовно зробить речі легші, тобто дасть шанс вилікуватися класу невіри в умовах, в яких він зможе реформуватися, оскільки він не може реформуватися тепер. Це означає, що тим, кому Бог не дав допомоги, щоб реформуватися в цьому житті, Він дасть її пізніше.
ВИБРАНІ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ БЛАГОСЛОВИТИ НЕВИБРАНИХ
(5) Біблія подає п’ятий факт, який доводить існування сприятливої можливості для неспасенних померлих, яким в цьому житті не дано можливості отримати спасіння: Божа мета вибору Церкви з-поміж людського роду – вжити в майбутньому житті цю вибрану Церкву як Посередника в благословенні можливостями спасіння всіх невибраних, тобто тих, які були залишені осторонь в теперішньому житті, коли до уваги беруться лише вибрані – клас віри. Біблія вчить, що людська родина складається з двох класів: (1) класу віри (Гал. 3:7-9; 2 Кор. 5:7) і (2) класу невіри (2 Сол. 3:2; Рим. 11:30-32). Знаючи, що в умовах, в яких для перемоги потрібна сильна віра, спасіння зможе отримати тільки клас віри, Бог вирішив дати цей шанс тільки цьому одному класу.
Така поведінка є мудрою, слушною і милосердною, в інтересах усіх. Іншими словами, любляче серце Бога палко прагне допомогти усім упавшим створінням, і тому Бог склав Свій план найбільш корисним чином для всіх зацікавлених. Якби Він поставив клас невіри на пробу до життя в теперішніх умовах, в яких ні для кого з них не було б можливості спасіння, оскільки ці умови вимагають віри, якої цей клас не має, то поступив би всупереч Своїй мудрості, справедливості і любові, чого Він ніколи не зробить. Бог є добрий, і найбільш схоже на Нього – відкласти пробу класу невіри, доки не настануть умови, в яких він зможе перемогти, а тепер поставити на пробу лише тих, які в умовах, що вимагають ходити вірою, є в стані проявити цю необхідну рису і перемогти! Богові ближче вибрати саме клас віри, аби приготувати його, щоб допомогти реформуватися класові невіри тоді, коли настане його проба! І, оскільки клас віри є вірним у важчих умовах, Він, звичайно, дає йому більшу нагороду. Саме так представляє цю справу Святе Письмо. Св. Яків навчає (Дії 15:14-17), що під час віку Євангелії Бог навідує народи, щоб «вибрати» з них народ для Свого імені – вибраних. Він також вказує на те, що коли це буде довершене, Господь повернеться і заложить Царство для того, щоб
позосталі (Вебстер пояснює слово
зосталі (або
решта) як те, що залишається після забирання певної частини) люди могли шукати Господа, тобто спасіння. Вибрані є цією вибраною частиною, а невибрані є позосталими з людей, тими, які залишилися, коли з-поміж них забрали вибраних. Тому ми бачимо, що спочатку, в цьому віці, Бог займається вибраними, щоб їх спасти, а потім, у майбутньому віці, Він буде займатися невибраними, щоб спасти їх.
В Рим. 9,10 та 11 св. Павло доводить, що з причини невіри Ізраїль, як народ, не здобув місця серед вибраних, і що Бог зібрав клас віри як з євреїв, так і з язичників, зробивши їх вибраними. В 11 розділі Апостол представляє повний любові Божий план в цій справі. Особливо у 25-33 віршах він доводить, що Бог дозволив Ізраїлю спіткнутися і заблукати в невірстві, в той час як Сам збирав у віці Євангелії вибраних з усіх народів, щоб вжити їх після віку Євангелії, тобто в часі Тисячоліття, аби виявити милосердя для класу невіри. 25 вірш вказує, що вони мусять залишитися в своєму засліпленні, аж доки повне число вибраних серед язичників, «повнота поган», не осягне межі своєї проби. 28 і 29 вірші доводять, що Бог дозволив Ізраїлеві, який блукав у невірстві, потрапити в стан ворожнечі з Собою, щоб виконати вибір віку Євангелії; однак, з причини їх зв’язку з обітницями, даними отцям, – Аврааму, Ісааку і Якову, – Бог і далі їх любить, і не змінить Свого наміру благословити і зробити їх благословенням в Тисячолітті.
30 і 31 вірші показують, що хоча Ізраїль внаслідок невіри не мав у віці Євангелії такого привілею, який завдяки вірі мала Церква Євангелії, тобто не отримав проби виборчого спасіння, то однак Євангельська Церква проходила ці проби саме для того, щоб в Тисячолітті поставити на пробу до життя невіруючий клас в Ізраїлі, тобто клас, який цілий вік Євангелії помирає в невірі. 32 вірш доводить, що все це відбувається в гармонії з повним любові заміром Бога залишати невіруючий клас Ізраїлю в стані невіри, покоління за поколінням, протягом цілого віку Євангелії. Як же це пояснює слова Симеона у похилому віці (Лук. 2:34), який сказав про дитину Ісуса: «Ось призначений Цей багатьом на падіння й
уставання в Ізраїлі, і на знак сперечання»! Клас невіри Ізраїлю впродовж цілого віку спотикався через Ісуса і падав, помираючи в такому стані; проте хай буде Богу подяка, що ті, які упали,
«встануть». І оскільки вони не «встали» в цьому житті, то мусять «встати» в майбутньому, «
для помилування вас», помилування, яке вибрані виявлять їм в Тисячолітті, «
щоб і самі були помилувані. Бо замкнув Бог усіх у непослух [залишив їх усіх без допомоги],
щоб помилувати всіх. О глибино багатства, і премудрості, і знання Божого! Які недовідомі присуди Його [тілесній людині, але зрозумілі духовній людині (1 Кор. 2:7-16)],
і недосліджені дороги Його!» Ми славимо нашого Бога за зрозуміння цієї славної таємниці! Бо вона об’являє майбутню можливість для тих, які не мали її в теперішньому житті. Також інші фрагменти подають думку, що вибрані проходять тепер свою пробу, щоб пізніше пробою до життя благословити невибраних, наприклад: Рим. 8:16-23; Гал. 3:8,13-16,29; Ів. 17:20-23; Об. 22:17. Якою ж надзвичайно чистою, гармонійною і приємною є представлена наука Біблії на тему вибраних і невибраних! Дійсно, ми можемо любити і шанувати Бога, який склав настільки доброчинний і практичний план!
ПОДВІЙНИЙ ДОСВІД НЕВИБРАНИХ
(6) Біблія навчає про подвійний досвід невибраних: тих, яким в цьому житті не дано можливості отримати виборче спасіння. Вона вчить, що в цьому житті вони будуть мати досвід зі злом, під час якого, маючи
досвід в якості вчителя, пізнають, чим є гріх і які його наслідки. Вона також навчає, що тим, які в цьому житті проходять досвід зі злом, в майбутньому житті буде даний досвід з добром, під час якого, маючи
досвід в якості вчителя, вони пізнають, чим є праведність і які її наслідки. Більше того, Біблія вчить, що під пануванням прокляття людству дається досвід зі злом, в якому всі були задіяні через гріх батька Адама. Вона стверджує, що досвід з добром, гарантований всім через викупну жертву Христа, принесену в праведності, наступить після того, як буде знятий вирок Адама з людського роду, тобто в часі Тисячоліття – тисячі років влади Христа на землі. Біблія також подає, що ці два види досвідчень супроводжують протилежні умови. Отже, Бог найбільш ефективно навчить людей ненавидіти гріх, даючи їм знання, основане на пізнанні суті і наслідків гріха, і таким чином повніше покаже його протилежність – любов до праведності, і також через пізнання її суті і наслідків.
Досвід людської родини зі злом супроводжують наступні несприятливі речі: гріх, неправда, влада сатани над людськими справами, земля під прокляттям (з виверженням вулканів, землетрусами, припливами, ураганами, торнадо, паводками, посухами і кліматичними крайнощами). Людський рід зносить біль, хвороби, смуток, розчарування, втрати, труднощі, вади, ворожість, нещастя, тяжку працю, нещасні випадки, фальшиві релігії, гнобительські уряди, грабіжницьку аристократію, війни, революції, безправ’я, голод, епідемії, переслідування праведних, вивищення нікчемних, самолюбство, жорстокість, вмирання і смерть. Досвід з добром будуть супроводжувати наступні добрі речі, протилежні теперішнім злим речам: праведність, правда, керівництво Христа людськими справами, райська земля, задоволення, радість, процвітання, вигоди, потіха, достаток, дружба, помірний клімат, гідна праця
без мозолів, аварій і нещастя, правдива релігія, турботливий уряд, справедлива рівність, братерство, мир, правильна поведінка, добробут, загальне добро, нагорода праведних, докір тим, що чинять зло, братерська і безкорислива любов, ввічливість, повернення до здоров’я і життя. Біблія виразно навчає, що невибрані пройдуть ці два види досвіду. Коли ми доведемо це, то буде очевидним, що в майбутньому житті існує шанс для всіх невибраних померлих.
Рим. 8:19-22 це фрагмент, що говорить про ці два види досвіду. 19 вірш вказує на те, що людський рід,
створіння (це саме слово є перекладене так у 22 вірші – [людське]
створіння), будучи тепер під прокляттям (22 в.), з тугою виглядає й чекає кращого часу, в якому Божі сини – Ісус і Його вірні послідовники – з’являться в славі Царства (Кол. 3:4; Дан 7:13,14,18,22,27; Рим. 8:17; Юди 14). 20 вірш доводить, що людський рід не з власної провини, а через гріх Адама знаходиться під прокляттям, «марнотою», але він не полишений без надії, бо 21 вірш вказує, що він має бути звільнений з-під прокляття, щоб міг отримати свободу, яка стане уділом всіх, хто стане Божими синами; свободу, яку Ісус і Церква дадуть слухняним в Царстві. 22 вірш також показує, що досвідчення зла має бути загальним в людській родині. Таким чином 19, 20 і 22 вірші показують досвід зі злом, а 21 вірш – звільнення від прокляття зла, тобто досвід з праведністю, для всіх, які все своє життя були під прокляттям («марнотою»), а це для того, щоб вони на умовах послуху могли отримати життя. Рим. 11:30-32 має ту саму думку. Ізраїль, після того, як пережив недолю віку Євангелії, в якому як народ вони були позбавлені милосердя, Божої ласки, повинен досвідчити благословень, а ті, які в цьому житті пережили нещастя, отримають милосердя, Божу ласку через славні благословення, яких Євангельська Церква, піднесена до слави з Ісусом, дасть їм в милосерді.
90 Псалом пояснює те саме. 1 і 2 вірші представляють Єгову в Його вічності. Перше речення 3 віршу відноситься до досвіду зі злом, як про повернення до пороху, натомість останнє речення каже про досвідчення добра, як про повернення з пороху. 4 вірш відноситься до періоду тисячі літ (Тисячоліття) як часу повернення з пороху і початку досвіду з добром. 5-10 вірші описують різні аспекти прокляття (разом п’ятнадцять) під час досвіду зі злом; натомість 11 в. питає про силу (значення) досвіду зі злом і відповідає, що воно має на меті повернути честь для Бога, що згідно 12 в. наступить тоді, коли ці уроки будуть засвоєні в серці. 13 вірш є молитвою про повернення з тих досвідчень зі злом, тобто про зміну («пожалій») попереднього досвіду зі злом, а 14 в. вказує, що ті, які пережили смуток (досвід зі злом) «по всі дні» свої (9 в.), тобто аж до смерті, вони моляться, щоб в наступні дні, в майбутньому житті, в часі досвіду з добром, вони могли бути наповнені щастям і радістю. 15 вірш – це молитва, щоб подібно, як по всі дні першого життя вони були засмучені і переживали зло, так щоб і в другому житті були радісні і таким чином виконали ціль, яку мав Бог, дозволяючи, щоб зло наповнило їх перше життя. 16 вірш становить молитву, щоб Ісус і Церква, як Божі слуги, продовжували благословляти людство, тобто давали йому досвід з добром, і щоб людство, діти Ісуса і Церкви (які є другим Адамом і Євою), принесло славу для Бога; натомість 17 вірш є проханням про відновлення Божого образу (величність Господа) і Його подоби (володіння землею так, як Він володіє Всесвітом) в тих, які по «всі дні» цього життя переживали зло і які по «всі дні» майбутнього життя будуть переживати добро. Отже, цей Псалом та інші уривки Святого Письма, процитовані раніше, відносяться до подвійного досвіду (одного зі злом, а іншого з добром) доводять, що є надія для тих неспасенних померлих, які в цьому житті не отримали милосердя, ласки Єгови.
ФАКТИ ПІДТВЕРДЖУЮТЬ НАШЕ ТВЕРДЖЕННЯ
(7) Сьомим доказом того, що Біблія дає надію для неспасенних померлих, які не мали можливості спасіння в цьому житті, є факти, які вона подає. Оскільки Біблія вчить, що люди, знищені вогнем і сіркою в Содомі, Гоморрі та інших містах тієї рівнини, а також євреї десяти поколінь з північного царства та євреї двох поколінь з південного царства, повернуться на цю землю і знову будуть жити на ній (Єзек. 16:53), незважаючи на їх негідність (Єзек. 16:44-52). Вона також говорить, що євреї будуть шкодувати за свої гріхи (Єзек. 16:54,57-59,61,63); що Бог складе з ними Новий Заповіт (Єзек. 16:60,62); і що дасть жителів Содоми та Самаритян за дочок євреям, що означає, що вони (євреї) їх навернуть до Господа, оскільки ті, які є навернені кимось, в Святому Письмі названі їх дітьми (Гал. 4:19; 1 Кор. 4:15; Іс. 60:4). В Єзек. 16:55 справа відродження Содоми та її дочок (людей, залежних від неї), Самарії та її дочок та Єрусалима і його дочок, є зазначена як повернення до попереднього стану, реституція (Дії 3:21), повернення до первісного стану досконалості, в якому людський рід був
в Адамі до того, як гріх увійшов у світ, тобто повернення до Божого образу та подоби. Наш Господь Ісус підтверджує цю саму думку щодо народів, підлеглих Содомі (Мат. 11:23,24), і дає надію фінікійцям, мешканцям Тиру й Сидону (Мат. 11:21,22), доводячи, що вони менше винні, ніж Ізраїль. Як показує Святе Письмо, вони отримають таку можливість, і в День суду, коли Ісус буде володіти землею, їм буде легше, ніж невіруючим євреям Його часу (Луки 22:29,30). Оскільки вони будуть мати шанс, то зрозуміло, що всі інші неспасенні померлі, які в цьому житті були позбавлені можливості спасіння, також будуть мати її «в той день». Отже, свідчення Біблії підтверджує, що існує надія для багатьох з неспасенних померлих.
УРЯДОВІ ІМЕНА ХРИСТА
(8) Як восьмий доказ того, що Біблія дає надію тим померлим неспасенним, які в цьому житті не мали можливості отримати спасіння. Подаємо факт, що Біблія приписує Ісусу і Його вірній Церкві урядові імена, які доводять існування такого шансу для тих, стосовно яких буде виконуватися урядова діяльність, яка виникає з тих імен. Ми стверджуємо, що в своєму майбутньому відношенні до людства вони між іншими є названі (1) Спасителями, (2) Священниками, (3) Царями, (4) Пророком або Вчителем, (5) Батьками, (6) Первістками і (7) Насінням Авраама, яке буде благословити цілу людську родину. Розгляньмо коротко ці біблійні назви відносно Ісуса і Церкви – Його Тіла, в їх майбутньому відношенні до світу, і пізнаємо, яким чином Господь вказує через них на діло спасіння, яке буде довершене для тих померлих, які так і не отримали можливості спасіння з вибору. Візьмімо, наприклад, ім’я Спасителі, яке застосовується до них у Святому Письмі: «І спасителі прийдуть на гору Сіон, щоб гору Ісава судити, і царство Господнє настане!» (Овд. 21). Ми знаємо біблійну науку, що Яків є образом на вибраних, а Ісав – невибраних (Рим. 9:10-13). Так, як Бог більше любив Якова, ніж Ісава, так Він більше любить вибраних, ніж невибраних. Так, як Бог вибрав Якова, а відкинув Ісава, так тепер вибирає вибраних, а відкидає невибраних. Хоча Бог дає вибраним головні благословення, так як Ісаак дав головне благословення Якову (Бут. 27:28,29), то однак – як пізніше Ісаак дав Ісаву менше, проте щедре благословення (Бут. 27:36-39) – Бог дасть в майбутньому віці менші, проте багаті благословення невибраним. Саме таку думку насуває Овдій у 21 в. В цьому вірші гора Сіон зображує Царство, яке несе спасіння, Царство Тисячоліття (Йоіл 2:32; Овд. 17). Спасителі, які виходять на неї, це Ісус і Його Церква, вибрані (Іс. 2:2,3; 60:14,15,18; Рим. 11:26, 30-32). Як Спасителі вони будуть судити гору Ісава, невибраних, звільняючи їх від ворогів (гріха, смерті і гробу), так як судді рятували Ізраїль від ворогів. Цей славний стан буде осягнений, оскільки, як нас запевнює цей вірш, «буде царство самого Господа». Таким чином вибрані як Спасителі направлять упадок Адама, приведуть невибраних на стежки праведності, які покинув Адам і вони (Іс. 58:12). Це, звичайно, доводить існування в Царстві шансу для невибраних, який вони отримають з рук Спасителя, Ісуса і Його Церкви – Нареченої.
Також урядове ім’я
Священники, застосоване до Ісуса і його Церкви, підтверджує те ж саме (Євр. 3:1; 1 Пет. 2:5,9; Об. 1:6; 5:10; 20:6). Священник – це той, хто на підставі жертви, складеної Богу за інших, виконує функцію примирення між Богом і людиною (Євр. 5:1; 2:17). Ісус і Його співсвященники приносять жертви Богові в цьому житті (Євр. 5:1,5; 9:11,12; 13:15,16; 1 Пет. 2:5). Христос, як Священник, протягом цього віку з’являється перед Божим лицем за вибраних, не за невибраних (Євр. 9:24; 10:14; Ів. 17:9), подібно як Аарон, будучи образом на Нього, спочатку входив до Святая Святих з кров’ю бичка тільки за вибране покоління Левія (Лев. 16:15), так і Христос в Тисячолітті, коли жертва Церкви закінчиться, заступиться перед Богом за світ, і тоді Він з Церквою будуть благословити невибраних. Той факт, що тоді Священниками буде Церква з Ісусом (Об. 20:6), доводить, що будуть інші, за яких вони будуть виконувати примирення: невибрані. Отже, урядове ім’я Священники підтверджує, що Христос і Церква уділяють невибраним померлим можливість спасіння.
Урядове ім’я
Царі, застосоване до Ісуса і Церкви, доводить те ж саме. Ісус і Церква названі Царями (Об. 19:16; Рим. 5:17; 2 Тим. 2:12; 1 Пет. 2:9; Об. 1:6; 5:10; 20:4,6). Існує виразна заява, що панування Ісуса і Церкви має на меті знищити всі діла сатани, на чолі яких стоїть гріх, смерть і могила (Рим. 8:19-21; 1 Цар. 15:24-26; 55:57). Для контрасту, ми можемо подивитися на справу спасіння з точки зору Царів і Царства наступним чином: сатана, узурпатор, є тепер «князем цього світу» (Ів. 12:31; 14:30; 16:11); через гріх він тепер панує в серцях дітей непослуху (Еф. 2:2), засліпивши їх оманою (2 Кор. 4:4), мучить їх нещастями, які супроводжують процес вмирання і ведуть до стану смерті (Євр. 2:14). На початку Тисячоліття царства цього світу стають Царством Господа нашого і Христа Його (Об. 11:15). Сатана, як узурпатор, є схоплений і в’яжеться (Об. 20:1-3), а панування Христа і Церкви (Об. 20:4,6; 1 Кор. 15:24-26,55-57) звільнює людський рід з гробу, нещасть процесу вмирання і гріха. Це означає пробудження померлих, які помирають в Адамі (Пс. 22:29,30), і допомогу в реформуванні себе (Рим. 14:9). І тому урядові імена Царі, застосоване до Ісуса і Церкви, означає можливість спаcіння для невибраних померлих.
Урядове ім’я
Пророк, тобто Вчитель, є дане Ісусу і Церкві, а це означає, що вони будуть навчати людській рід про шлях спасіння. Ісус названий Пророком, Вчителем, у зв’язку з часом реституції, коли, як ми показали, неспасенні померлі вийдуть з гробів, щоб мати шанс спасіння (Дії 3: 22,23,21; Ів. 1:9). Є також сказано, що Церква буде навчати світ у Віці Тисячоліття (Іс. 60:1-4,14,15; 2:2,3; 62:1,2,10; Пс. 22:31,32,28-30; Іс. 42:6,7,10-12; 49:6,8-12, пор. 2 Кор. 6:1,2). Отже, це урядове ім’я Ісуса, як і Церкви, на що особливо виказує зв’язок процитованих вище уривків, доводить можливість для невибраних померлих отримати спасіння.
Імена Отець і Матір дані Христу і Церкві в стосунку до невибраних з людського роду, які у Віці Тисячоліття стануть їх дітьми. Ісус названий Отцем Вічності (Іс. 9:6), оскільки в майбутньому віці дасть слухняним з людей вічне життя. Його ім’я Другий Адам (1 Кор. 15:450) вказує на те, що Він займе місце Адама і стане другим Батьком людства, відроджуючи його в праведністю і житті. Про вірну Церкву Святе Письмо говорить як про Наречену, Жінку Агнця (Об. 19:7-9; 21:9,10, пор. Іс. 66:10-14, де вона представлена як мати, яка опікується та піклується, любить і потішає своїх дітей; под. також Іс. 60:4, де є поданий подібний образ). Як Ісус є представлений як позаобраз Адама (Рим. 5:14; другий Адам), так Церква представлена як позаобраз Єви (друга Єва; 2 Кор. 11:2,3; Еф. 5:31,32). А також, як перший Адам і Єва через догоджання собі ввели гріх на світ, так другий Адам і Єва терплять через жертвування самих себе, аби зняти гріх зі світу. І як перший Адам і Єва породили людство в гріху і смерті, так другий Адам і Єва відродять людство в праведності і житті. І оскільки ці народжені в гріху і смерті через заслугу викупу мають отримати можливість відродження в праведності і житті через нового Отця і Матір людства, то урядові імена Отця і Матері, застосовані в Біблії до Ісуса і Церкви, доводять існування шансу спасіння для невибраних померлих.
Це саме доводить ще інше ім’я, застосоване до Ісуса і Церкви – Первістки. Ісус є названий
Первістком (1 Кор. 15:20); як і Церква є разом з Ним названа
Первістками (Рим. 8:23; Як. 1:18; Об. 14:4). Логіка вказує, що якщо вони є первістками, то мусить також бути щось, що наступає після них – пізніші вівці: це послушні серед людей в часі Тисячоліття. Таким чином наступне ім’я, вжите щодо Ісуса і Церкви, вказує на можливість спасіння, яке пізніше буде можливим для невибраних померлих.
Сьоме урядове ім’я Ісуса і Церкви вказує на шанс спасіння для невибраних померлих:
Насіння Авраама, яке благословить усі племена, роди і народи землі (Бут. 22:18; 28:14; Дії 3:25). Цим насінням є Ісус і Церква (Гал. 3:16,29; Рим. 9:7,8; Гал. 4:28). Більшість людей з племен, родів і народів землі померли під прокляттям Адама, отже відійшли з цього життя без благословень. І тому вони мусять бути пробуджені з мертвих, щоб отримати благословення, обіцяні в Угоді, підтвердженій Присягою, що містить три славні частини: (1) що буде Насіння Авраама; (2) що це Насіння буде благословляти і, (3) що справа благословення досягне усіх невибраних: померлих і живих. Отже, урядове ім’я Ісуса й Церкви
Насіння Авраама вказує на шанс спасіння для невибраних померлих. На підставі семи урядових імен Ісуса і Церкви ми дізналися, що їх урядовою працею в Тисячолітті буде, серед іншого, дати можливість спасіння всім тим, які відійшли, не маючи такої можливості в цьому житті. Є ще інші урядові імена, застосовані Біблією по відношенню до Ісуса і Церкви, які це підтверджують, такі як Посередник, Суддя, Місто Бога, Відкупитель, Божий Храм, Дерево Життя, Нові Небеса і т.д., але сім імен, які були тут коротко обговорені, достатньо це доводять. В книжці «Біблія» (Е 12) ми подали список цього 21 уряду.
ПОВНА МОЛЖИВІСТЬ ДЛЯ ВСІХ
(9) Як дев’ятий аргумент, який доводить існування можливості для тих неспасенних померлих, які не мали можливості отримати спасіння, що має місце тепер, представляємо той факт, що всі речі, які дають можливість отримати спасіння, стануть уділом всіх, які будь-коли жили; отже ті, які не отримали цих благословень в цьому житті, отримають їх після пробудження з мертвих. Ми легко побачимо, що можливість отримати спасіння складається: (1) зі скасування Адамового вироку, (2) пізнання Божої Правди, (3) умов, які сприяють справедливості і не сприяють гріху, (4) притягнення до Христа, (5) визнання Христа і підкорення себе Йому, (6) пропозиції посвячення та (7) пропозиції Святого Духа. Якщо ми зможемо довести, що ці сім речей будуть уділом усього людського роду, який не мав такої можливості в цьому житті, то це буде доказом, що він отримає їх в майбутньому житті, а отже, що є надія для тих неспасенних померлих, які не мали шансу отримати спасіння в теперішньому житті. Тепер ми приступаємо до доведення на основі Біблії, що ці сім чинників будуть уділом всіх невибраних.
1. Всі будуть звільнені від Адамового вироку, тобто, всі будуть пробуджені з мертвих, бо ж смерть є вироком Адама (Рим 5:12; 1 Кор. 15:21,22). Тому звільнення їх від вироку смерті означає виведення зі смерті, вже без Адамового прокляття. Далі вірші Святого Письма доводять, що на підставі смерті Христа за кожного усі будуть звільнені від вироку Адамової смерті (Рим. 5:18,19; 11:26; 1 Тим. 2:4-6; 4:10; Ів. 1:29; 3:17; Євр. 2:9; 1 Ів. 2:2). Коли деякі з цих віршів говорять про спасіння всіх, то це не відноситься до вічного спасіння, але спасіння через смерть Христа від вироку смерті, який лежить на всіх за гріх Адама. Таким чином ці вірші доводять, що всі, які в цьому житті не були звільнені від вироку смерті Адама, завдяки жертві Христа будуть від нього звільнені в майбутньому житті; а якщо цей вирок приносить смерть, то звільнення від нього означає пробудження з мертвих вільними від цього вироку. Звільнення від н є необхідним, аби скористатися з можливості спасіння, бо так довго, як хтось знаходиться під вироком смерті, він не може отримати вічного життя.
2. Всі будуть навчені Божому Слову; оскільки люди не можуть бути спасенні через незнання, бо щоб одержати спасіння, вони мусять прийти до пізнання правди (Дії. 4:12; 11:14). Як Старий, так і Новий Заповіт доводять, що ті, які в цьому житті не отримали спасенного знання правди, отримають його пізніше. Ось деякі тексти Святого Письма, які говорять, що так буде у віці Тисячоліття, коли земля (Іс. 11:9; Ав. 2:14) буде наповнена знанням Бога, в той час як зараз (Іс. 60:2; 2 Кор. 4:4) темнота (омана) вкриває землю (Іс. 29:18,24; 35:4-6; 40:5; 42:6,7; 49:6; 50:10; Ів. 1:9; Дії 3:21,22; 1 Тим. 2:4,6; Об. 20:3; 22:17). Таке пізнання дійсно дасть їм можливість отримати життя; оскільки воно є другою складовою спасіння.
3. Біблія навчає, що всі будуть в таких умовах, які не сприяють гріху, а сприяють праведності, і в тих умовах зможуть реформувати себе, і вічне життя дійсно буде можливим навіть для найслабших і найбільш деградованих. Наступні умови, які не сприяють гріху, а сприяють праведності, стануть доступні для всіх під час царювання Месії: прокляття буде зняте з землі (Іс. 61:4), а земля стане приверненим раєм (Єз. 36:35; Іс. 35:1,2); сатана і його упавші ангели будуть зв’язані, щоб не могли зводити людей (Об. 20:1-3). А Христос і Церква візьмуть владу для добра людства (Пс. 72:8; Об. 20:4,6); неправда і гріх будуть назавжди знищені (Іс. 25:7; 1 Кор. 15:25,55-57), а правда і праведність переможуть (Іс. 11:9; 62:12); вирок смерті буде знятий з людини (Рим. 5:19), а замість цього вона одержить можливість реституції; смуток і зідхання минуть, а радість і щастя займуть їх місце (Іс. 35:10; Лук. 2:10); війни і боротьба зупиняться (Іс. 2:4), а їх місце займуть мир і добра воля (Іс. 9:6; Лук. 2:14); люди не будуть більше переслідувані і кривджені за праведність (Іс. 25:8), але, навпаки, дуже благословенні (Пс. 72:7); безбожні будуть одразу карані за чинення зла (Пс. 37:35,36) і биті з метою направи (Іс. 26:9); фальшиві релігійні системи будуть знищені (Іс. 65:15; Об. 18:8-24), і одна правдива релігія об’єднає усіх (Іс. 60:14,15); гнобительські уряди будуть повалені (Іс. 60:12), а запанує турботливий уряд Ісуса і Церкви (Пс. 72:12-14); люди не будуть вже позбавлені свого дому, ані не будуть змушені винаймати в інших (Іс. 65:22), але кожен в мирі буде радіти своєю власністю (Мих. 4:4); не буде більше виконувати непотрібної праці (Іс. 65:23), але їм буде вестися в їх стараннях (Іс. 60:17). Такі умови точно не сприяють гріху, а сприяють праведності; отже буде дуже сприятливий шанс для спасіння людства. Умови, що сприяють спасінню, є третьою складовою можливості спасіння, а подані вище цитати доводять, що вони призначені для неспасенних померлих світу.
4. Святе Письмо навчає, що всі ті, які в цьому житі не були корисним чином спрямовані до Христа, будуть спрямовані до Нього в майбутньому житті. Ісус говорить (Ів. 12:32): «І як буду піднесений з землі [в наступному вірші св. Іван пояснює, що цей вираз відноситься до жертовної, викупної смерті Ісуса і Його панування в Тисячолітті, через що Він прославить Бога], то до Себе Я всіх притягну». Ми усі знаємо, що в цьому житті порівняно небагато були притягнені до Христа (Ів. 6:44; Мат. 7:14). Тому всі, які в цьому житті не були притягнені (корисно спрямовані) до Нього, мусять бути до нього притягнені після цього життя, в іншому разі вірш з Ів. 12:32 був би неправдивим. Але цей вірш є правдивим, тому не притягнені до Нього в цьому житті, будуть скеровані до Нього в майбутньому, в Тисячолітті.
5. Біблія навчає, що всі підкоряться Ісусу і визнають Його право панувати над ними (Фил. 2:10,11; Іс. 45:23; Пс. 22:30; Рим. 14:9). В цьому житті не всі підкорилися Йому, і не всі визнали Його, щоб Він керував ними. Ті, які не зробили цього в теперішньому житті, мусять це зробити в майбутньому. Фил. 2:10 вказує, що це охоплює померлих, тобто тих, що під землею, а Пс. 22:30 і Рим. 14:9 прямо говорять про них. Таке підкорення себе і визнання є частиною досвідчень тих, які використовують можливість спасіння.
6. Святе Письмо навчає, що можливість посвячення Господу в часі Тисячоліття буде дана кожній людині на землі; це відноситься також до тих, які будуть тоді пробуджені з мертвих. Відповідним тут є текст з Іс. 35:8. У 4 вірші представлений другий прихід Христа, який відбувається у великому утиску під час повалення царства сатани і покарання його прибічників. 5 та 6 вірші говорять про те, яким чином Він буде просвічувати, реформувати і підносити грішне людство, а 7, 1 і 2 вірші навчають про привернення раю. 8 вірш навчає про відкриття Святої Дороги для нечистих (заплямлених гріхом Адамового роду), які мусять очиститися, якщо будуть прагнути іти нею до кінця. На відміну від вузької дороги (особистої дороги), Свята Дорога є публічною дорогою, відкритою для кожного. На ній все буде дуже просто і ясно, так, що і нерозумний не заблудить. 9 вірш вказує, що з цієї дороги будуть забрані всі перешкоди, а відкуплені, тобто ті, які через викуп будуть звільнені з-під вироку смерті (1 Тим. 2:4,5), отримають привілей іти нею. 10 вірш доводить, що у зв’язку зі Святою Дорогою померлі, яких також охоплює викуп Христа (Ос. 13:14), повернуться з гробу і прийдуть до Сіону, Ісуса і Церкви. Отже, цей фрагмент виявляє, що можливість посвячення буде відкрита тим померлим, які не посвятилися в цьому житті, і вона є шостою складовою шансу спасіння.
7. Останньою складовою можливості спасіння є пропозиція Святого Духа. Біблія навчає, що така пропозиція буде запропонована всім. В Йоіла 3:1, 2 зроблена цікава обітниця, яка подає думку в зворотному порядку виконання. У 2 вірші Єгова нам подає, що виллє Святого Духа на рабів і невільниць (вибраних), що Він робив у віці Євангелії, «за тих днів»; а в 1 вірші каже, що «потому», після віку Євангелії, тобто у віці Тисячоліття, виллю Духа Свого «на кожне тіло». Отже, ті, на кого він не був вилитий в цьому житті, пізнають це в майбутньому житті. Слухняні приймуть його (Дії 5:32), завдяки чому (якщо і далі будуть послушними) будуть піднесені до досконалості. Згідно Йоіла 3:1 усі будуть мати можливість отримати Святого Духа, хоча ніхто не буде примушений до послуху і його прийняття. Таким чином можливість отримати Святого Духа буде відкрита для всіх. Пропозиція прийняти Святого Духа є необхідною частиною можливості спасіння. Вона є сьомою і останньою складовою повного шансу спасіння.
Таким чином ми довели на основі Святого Письма, що сім чинників, які складають повну можливість спасіння, будуть доступні кожній людській істоті. Однак в цьому житті вони не були доступні кожному. Тому такі зможуть отримати їх пізніше, в Тисячолітті.
ПОСТУПОВЕ УСУВАННЯ ПРОКЛЯТТЯ
(10) Ми продовжуємо обговорювати цю тему, подаючи десяту причину надії для деяких з неспасенних померлих. Біблія навчає, що під час Тисячоліття прокляття, яке Адам стягнув на людську родину, буде поступово зніматися протягом тисячі років. Об. 21:3-5 вказує, що це станеться завдяки присутності серед людей на землі Божої Скинії (Христа і Церкви – «храм Божий святий, а храм той то ви»; 1 Кор. 3:17; Еф. 2:19-22). Об. 22:1-3 доводить це на підставі перебування серед людей Престолу Бога і Агнця (Божої царської влади, яку буде виконувати Ісус з Церквою), Ріки Життя (чистого Божого Слова) і Дерева Життя (Ісуса і Церкви). 1 Кор. 15:24-26 показує, що царська влада Христа викоренить в часі Його панування всі рештки узурпованого панування сатани і його впливу на людей, головними наслідками якого є гріх, смерть і могила. 1 Кор. 15:54-57 доводить, що Церква буде приймати участь з Ісусом в осягненню цієї перемоги над гріхом, смертю і могилою для добра людства, а Ос. 13:14 подає, що все це буде наслідком викупної жертви Христа. Хай лине Богові слава за таке прекрасне майбутнє! Цей перегляд підтверджує, що шанс спасіння чекає на тих, які не мали його в цьому житті; бо всі вони померли під прокляттям, знищення якого означає, що більше воно не буде тяжіти ні над ким.
Перед тим, як представимо наступні докази існування надії для неспасенних померлих, ми розглянемо кілька відповідних питань.
ЧИ «ВСІ» (1 ТИМ. 2:6) ОЗНАЧАЄ КОЖНОГО?
По-перше, чи правильним є твердження, що слово «всіх» в таких віршах, як 1 Тим. 2:4, 6 означає
всіх, беручи під увагу біблійне вживання цього слова в Мат. 3:5 і т.п., де воно, звичайно, не означає
всіх? Це правда, що деколи слово «всі» в Святому Письмі не означає кожного, тобто воно не є універсальним поняттям в своєму застосуванні, як це доводить випадок, процитований в питанні. Однак цей факт не перечить думці, що це слово майже завжди має універсальне застосування. Воно так загальне, що бажання дати доказ завжди приходить до того, хто переконує, що в процитованому уривку воно не охоплює кожної особи або кожної речі. Звичайно в 1 Тим. 2:4, 6 слово «всі» з трьох причин означає кожного: (1) Згідно з 1 Тим. 2:4, Святе Письмо ясно навчає, що Бог у Своїй любові прагне спасти від вироку Адама кожну людину. На доказ цитуємо серед інших наступні вірші: Бут. 12:3; 18:18; 22:18; Ів. 3:16,17; 1 Тим. 4:10; Тит. 2:11; 3:4; Євр. 2:9; (2) Біблія також виразно вчить, що Ісус Христос помер, щоб усіх людей спасти від вироку Адама (просимо знайти наступні тексти для підтвердження цієї думки: Ів. 1:29; 3:15-17; 12:32,33; Рим. 5:18,19; 1 Кор. 15:21,22; Євр. 2:9; 1 Ів. 2:2); (3) Біблія вчить, що внаслідок Божої любові та смерті Ісуса Христа за всіх людей, щоб врятувати їх від вироку Адама, всі люди будуть запрошені і підтримані Святим Духом, щоб прийти до гармонії з Богом. Зауважмо наступні вірші, які не є вичерпним переліком відповідних уривків Святого Письма: Пс. 2:8; 21:28-30; 85:9; 97:3,4; Іс. 2:2; 11:9; 25:6; 29:18,24; 35:5,6,10; 40:5; 45:22,23; 52:10; Єр. 31:34; Йоіл 3:1; Лук. 2:10,31-34; Ів. 1:9; 12:32; Тит. 2:11; 3:4; Об. 22:17. Якщо уважно дослідимо 1 Тим. 2:4-6, то ми зауважимо, що ці три думки є там виразно підкреслені. У 4 вірші Апостол в першу чергу відкрито заявляє, що Божа добра воля, любов, охоплює цілу людську родину для того, щоб вона могла бути врятована від Адамового вироку: «
що хоче, щоб усі люди спаслися [не навічно, але від вироку Адама]. Про другий пункт – жертву Ісуса, складену за всіх людей – безпосередньо навчає 6 вірш, де Павло говорить про Ісуса Христа, що «
дав Самого Себе [на смерть]
на викуп [рівнозначну ціну]
за всіх [за Адама і весь рід, який в момент гріха був в його стегнах]». 4 і 6 вірші навчають також про пропозицію допомоги Духа для всіх людей задля спасіння: «
Який хоче, щоб всі люди…
прийшли до пізнання правди… що буде
часу свого [
KJV; під час Тисячоліття]». Тому, ці три зауваження доводять, що «всі» в 1 Тим. 2:4,6 означає кожного з роду Адама, включно з ним.
УНІВЕРСАЛЬНЕ ВІДКУПЛЕННЯ ЧИ СПАСІННЯ?
Друге питання, яке може з’явитися: чи Святе Письмо навчає про універсальне
відкуплення, універсальне
спасіння чи про те і інше? Відповідаємо, що про це можна говорити різними термінами і, не дивлячись на це, правильно. Ми могли б сказати, що ми маємо універсальне відкуплення, бо ж воно є для всіх, а результат смерті Христа буде результативним для цілого роду Адама. Коли? Вони виявляться результативними для всіх, це буде означати їх спасіння, тобто дійсне і повне спасіння від гріха і умов смерті, або повну
можливість піднятися з гріха і смерті, в чому їм може перешкодити лише їхня власна воля. Справа першого Адама буде вчинена повністю недійсною через Христа. Кожен представник людського роду,
якщо захоче, отримає привілей повернення до всього, що було втрачене. Вічне спасіння, повне звільнення від гріха і смерті, буде вимагати повної співпраці людини. Порушення Божого права веде до вироку смерті, як було у випадку батька Адама. Порушення цього закону будь-ким з уже звільнених від вироку Адама і піднесених з упадку буде означати поновне засудження такої особи на смерть. Про це засудження Біблія говорить як про другу смерть, яка, за її словами, прийде на деяких. Перша смерть прийшла на всіх по причині гріха однієї людини. Друга смерть буде тільки для свідомих і добровільних грішників, якими, за словами Біблії, деякі стануть. Вчинення такого роду гріхів буде можливим лише після звільнення з попереднього вироку, виданого Адаму – вироку
першої смерті. Тобто світ не може тепер померти
другою смертю, оскільки він ще не є звільнений з
першої смерті. Жодна людина не може бути покарана судом
два рази карою смерті за ту саму провину. Щоб отримати
другий вирок, вона спершу мусить бути звільнена – дійсно чи приписано – від першого вироку, і далі вчинити другий переступ. Світ (Адам і цілий людський рід) був один раз засуджений. Лише коли він буде звільнений від цього осуду, буде можливим отримати новий.
Тому Біблія заявляє, що в Божому намірі буде великий День, День, який триває тисячу років, в якому Христос буде судити, випробовувати світ. Право втілювати цю пробу наш Господь Ісус отримав через Свою смерть, скуштувавши її за Адама і все його потомство, осуджене в ньому (Євр. 2:9). Смерть нашого Господа, досконалої людини, була повним відповідником вироку, виданого першій людині. Таким чином була відкрита дорога до великого часу відновлення, про яку говорить Апостол Петро (Дії 3:19-21). Отже, наш Господь Ісус став Відкупителем, набувачем Адама і цілого його роду. Він ще не довершив вповні акту купівлі, бо ж застосування заслуги Його жертви за світ має наступити під час Його другої присутності, коли Церква буде вже укомплектована. Як тільки дійде до цього набуття, настане скасування гріха світу. Тоді світ, вільний від кари первородного гріха, тобто Адамового гріха, буде відданий Христу. Кожна особа буде мати повну можливість, пробу, суд, щоб визначити свій справжній характер, справжні прагнення, дійсне відношення до добра і зла, до Бога і гріха. Спочатку це охопить народи, які будуть жити, а пізніше, поступово, тих, які є в гробах, в міру, як вони будуть вставати з них. Це буде універсальне відкуплення, тобто визволення з Адамової кари
смерті, загальне викуплення зі смерті, але не універсальне визволення, спасіння до
вічного життя, яке буде на умовах.
Говорячи про великий день випробування, День Суду світу, Апостол Павло говорить: «
Бo Він визначив день [в майбутньому],
коли хоче судити поправді ввесь світ через мужа, що Його наперед Він поставив, і Він подав доказа всім, із мертвих Його воскресивши» (Дії 17:31). Звичайно, слово «муж» вжите в цьому випадку образно, говорячи про Ісуса, як Голову, і Церкву, як Його Тіло, яка разом з Ним має складати в Тисячолітті великого Посередника між Богом і людьми з ціллю звільнення всіх від кари Адама, надання їм повної можливості повернення до Бога. Кожен, «хто хоче», зможе отримати цю повну можливість, а через поступ зможе бути визнаний гідним вічного життя. При закінченні тисячі років, в кінцевій пробі людства, він зможе довести, що може і прагне (може, бо став досконалим; прагне, бо має добрі прагнення серця) додержувати Боже право. Всі такі отримають від Отця вічне життя. Всі інші будуть знищені.
Адам був поставлений на пробу вічного життя, але впав на самому її початку. На початку Тисячоліття людство розпочне свою пробу іншим способом, бувши ще недосконалими. Однак вони, маючи досвід з натурою і наслідками гріха, будуть під прикриттям заслуги Христа (даної не в результаті індивідуального приписання, але внаслідок діяльності посередницького панування), зможуть підніматися щораз вище зі стану гріха та смерті. Маючи цей привілей, люди зможуть виявити свій справжній характер, скерований на добро чи зло. Якщо вони вірно стануть на бік добра, то отримають вічне життя, а якщо на бік зла, то втратять життя – знову помруть і вже назавжди залишаться мертвими: стягнуть на себе другу смерть. Отже, Біблія вчить про універсальне відкуплення, спасіння від Адамової кари смерті, проте вона не вчить про універсальне спасіння до вічного життя.
РОЗГЛЯД ОБЯВЛЕННЯ 20:4,5
Третє питання, яке можна задати, звучить так: як можна узгодити вчення, що невибрані померлі, позбавлені в цьому житті шансу отримати спасіння на основі вибору, будуть пробуджені в часі Тисячоліття, з Об. 20:4,5, яке після обговорення першого воскресіння мертвих каже: «а інші померлі не ожили, аж поки не скінчиться тисяча років»? Зауважимо, що цей фрагмент не говорить, що решта з мертвих не були пробуджені, аж скінчиться 1000 років, але що вони не ожили, аж поки не скінчились 1000 років. Хтось може запитати: яка різниця? Ми відповідаємо, що від цього залежить гармонійність або суперечність біблійних наук. Це прояснять кілька зауважень: Колись людство жило, було досконалим в отці Адамі. Однак, по причині прокляття Бог трактує ціле людство як померле, не дивлячись на те, чи воно знаходиться в процесі смерті, чи в стані смерті (Мат. 8:22; Ів. 5:24,25; 2 Кор. 5:14; Рим. 5:12,15,17; Еф. 2:1,5; Об. 20:12,13). Він робить це тому, що на всіх лежить вирок смерті, і тому, що коли йдеться про тих, хто знаходиться в процесі смерті, цей вирок виконується на них. Схожим чином ми могли б сказати про шанси на електричному стільці в момент увімкнення електрики – що «він вже не живе», а це тому, що є під вироком смерті, який виконується на ньому, хоча ще не приведений в дію. З цієї точки зору процес смерті ми називаємо порахованою смертю, а стан смерті – дійсною смертю. Подібно й Бог: усіх вільних від вироку смерті називає живими, не дивлячись на те, чи є вони досконалі приписано чи дійсно (Ів. 3:36; 5:24,25; 1 Ів. 5:12; Рим. 5:15; Ів. 1:4; Об. 21:3-5). Перших ми називаємо пораховано живими, а других дійсно живими.
Ця точка погляду дозволить нам гармонізувати нашу науку, яка каже, що решта з померлих (невибраних) будуть
пробуджені з мертвих
в часі Тисячоліття, з твердженням, що вони оживуть лише під його кінець. Відразу після пробудження зі смерті вони ще не будуть живими – дійсно досконалими. Процеси реституції будуть вимагати тисячі років, щоб довести їх до дійсної досконалості, щоб оживити їх так, як в дійсності на це дивиться Бог. Оскільки так довго, як в них буде залишатися якийсь слід недосконалості Адама, з Божої точки зору вони будуть мертвими (1 Кор. 15:24-26). Але як тільки стануть досконалими, вони оживуть, що станеться під кінець Тисячоліття, і що вимагає, аби вони були пробуджені в часі Тисячоліття. Тепер завдяки нашому виправданню вірою Бог трактує нас як живих з Божої точки зору, оскільки наше виправдання вірою приписує нам праведність, яку завершені процеси реституції довершать в послушних протягом тисячі років. Таким чином ми гармонізуємо мниму суперечність і стверджуємо, що обидва вчення є біблійними і розумними. Привернення недосконалих до стану досконалості – допровадження їх до такого
життя, яким його бачить Бог, займе цілу тисячу років, хоча
пробуджені вони будуть на початку Тисячоліття. І тому решта з померлих не ожили – не повністю воскресли, не стали знову досконалими, якими були колись в Адамі, аж поки не скінчилася тисяча років.
ЧИ «НЕПРАВЕДНІ» ВОСКРЕСНУТЬ?
Четверте питання є таке: у зв’язку з тим, що деякі ніколи не досягнуть стану досконалості, який означає слово
воскресіння, як нам зрозуміти слова апостола Павла в Діях 24:15, що воскреснути мають як праведні, так і неправедні? Цей вірш виявляється дуже зрозумілим, коли ми пильно звернемо увагу на те, що читаємо. Євреї, які стояли близько і чули оборону апостола перед намісником Феліксом, частиною якої є слова з Дій 24:15, вірили, що всі праведні отримають воскресіння з мертвих, і що неправедним також буде дана можливість воскресіння. Цього вони навчилися від своїх прабатьків. Тепер апостол повторив це, в чому вони були переконані. Він каже: «настане воскресення праведних і неправедних», тобто воскресіння, яке забезпечив Бог і яке має ще наступити, є не лише для добрих, але також і для тих, які тепер є злими.
Це не означає, що ті, які
залишаються в стані неправедності, осягнуть повне воскресіння з мертвих. Цей текст не говорить, що
всі неправедні воскреснуть, повернуться до досконалості життя. Тепер живуть виправдані, які матимуть можливість воскресіння, та інші, які тепер не є виправданими і які також будуть мати можливість воскресіння. Ціле людство буде мати нагоду в запевненій Богом
можливості воскресіння. Праведні отримають особливе воскресіння, яке буде нагородою за їх особливий послух. Але у віці, який надходить, перед усіма буде відкрита можливість здобути вічне життя через Христа. Праведні з класу Церкви є «перемінені дуже швидко, як оком змигнути» з земного стану в небесний – в досконалих духовних істот. Праведні з давніх віків, виправдані перед Богом через віру, мають повстати як досконалі люди, а не в стані, в якому вони померли. Це настане після застосування заслуги викупу Христа за цілий світ.
Отже, ми маємо воскресіння: найвищого класу праведних, Малої Черідки, до Божественного рівня; воскресіння Великої Громади до нижчого духовного стану; воскресіння Старожитніх і Молодих Гідних на земному рівні. Це чотири класи, які проходять свою пробу в цьому житті. Але Божий план передбачає, щоб решта людства поступово були піднесені з земної тлінності до первісної досконалості, якою на початку втішався Адам. Тепер вони неправедні і ніколи не ввійшли в стан відносин з Богом.
Божа мета – звершити звільнення всього людства від осуду в отці Адамі через смерть Ісуса. Тому ціле тисячолітнє панування Христа було призначене на воскресіння світу, але майбутнє покаже, скільки людей використає цей шанс. Святе Письмо подає, що в наступному віці столітній грішник – добровільний грішник – буде повністю відтятий від життя. Воно засвідчує, що такий грішник буде юнаком в порівнянні з тим, ким міг би бути, якби використав можливості того періоду (Іс. 65:20). Ті, які не використають благословення того дня, самі будуть нести за це вину. Лише добровільне особисте відкинення Бога і Його милосердного спасіння в Христі може засудити кого-небудь на другу смерть.
Зауважмо, що Святе Письмо не говорить, що
всі будуть мати уділ у воскресінні. Що буде з тими, які отримали оживлене виправдання? Чи всі вони воскреснуть? О ні! Будуть такі, які були виправдані і пішли на другу смерть. Подібно буде зі світом: якщо хтось після того, як отримає повний шанс, свідомо згрішить супроти ясного світла, отримає кару другої смерті. Але нічого не буде бракувати в цій можливості, яку дасть Бог. Наш Господь сказав, що «надходить година, коли всі, хто в гробах, Його голос почують, і повиходять ті, що чинили добро, на воскресення життя, а котрі зло чинили, на воскресення
Суду» (Ів. 5:28,29).
Ті, які задовольнили Бога своєю вірою, посвяченням самих себе для Нього і послухом щодо вказівок Його Слова, Духа і Провидіння, це ті, які робили добре. Бог не бажає від них нічого більше, лише те, щоб вони довели свою вірність через повне посвячення, старання жити у згоді з Його волею в міру своїх можливостей, чи то у віці Євангелії, чи у вічних віках. Авраам, Ісаак, Яків і всі пророки (всі інші менш знані), які згадані святим Павлом в Євр. 11, померли з вірою. Бог засвідчує, що ці Старожитні Гідні подобалися Йому, і що вони отримають «краще воскресіння» (Євр. 11:35). Вищість їх воскресіння буде полягати в тому, що вони повстануть в людській досконалості, в той час як світ буде змушений здобувати досконалість впродовж тисячі років.
Ті, які чинили добре, повстануть на воскресіння життя. Деякі з них воскреснуть до життя на людському рівні, інші – на духовному, а ще інші – на найвищому рівні духовного існування – в Божій природі. Далі Ісус каже про другий загальний клас – про тих, які чинили зло. До них зараховані всі, яких Бог не може визнати ані прийняти. Не прийняті це ті, які на думку Бога не робили добре, які поступали погано, які є невиправданими. Багато з них були шанованими і моральними людьми, але вони не гідні «кращого воскресіння». Вони також повиходять, щоб коли захочуть, могли отримати повне піднесення до життя. Вони будуть пробуджені для того, щоб отримати воскресіння. Вони будуть воскрешені з
гадесу, гробу, стану смерті, але їх пробудження буде лише початком воскресіння, тобто повернення до досконалого життя. Деякі встануть, щоб пізніше знову померти, якщо не приймуть умов Божого благословення.
Процес воскресіння буде просуватися день за днем, тиждень за тижнем і рік за роком впродовж періоду тисячі років – великого дня воскресіння, великого дня, останнього дня, коли всі будуть мати можливість отримати вічне життя. Але хто не зробить відповідного поступу, буде визнаний негідним повного воскресіння. Його здобудуть лише ті, які будуть визнані гідними вічного життя на Божих умовах. Отже, це буде воскресіння померлих, допровадження до досконалого життя, як праведних, так і неправедних. Усі, що в гробах, повиходять з них і дійдуть до пізнання правди, так щоб, коли захочуть і будуть слухняні, могли віднайти все те, що було втрачене Адамом і відкуплене Спасителем світу, Ісусом Христом. Вищі пояснення знаходяться в повній згоді з дослівним перекладом останнього речення Дії 24:15: «Настане воскресення праведних і неправедних», оскільки перед словами «праведних» і «неправедних» немає грецького означеного артикля.
ЧИ ВСТАНУТЬ ТІ САМІ ТІЛА?
П’яте доречне запитання: чи під час воскресіння встануть ті самі тіла, які йдуть до гробу? Дуже зрозуміла відповідь на подібне питання дана в 1 Кор. 15:35-38, де читаємо: «Але дехто скаже:
Як мертві воскреснуть? І в якім тілі прийдуть? Нерозумний,
що ти сієш, те не оживе, як не вмре. І коли сієш, то сієш не тіло майбутнє, але голе зерно, яке трапиться, пшениці або чого іншого, і Бог йому тіло дає, як захоче, і кожному зерняті тіло його». Ці вірші виразно показують, що поховане тіло не повертається, даючи за ілюстрацію посіяного зерна пшениці і т.п., яке вже не повертається, але видає нові зерна. Подібно і поховані тіла не встануть з мертвих.
Часом вважається, що Ів. 2:19,21 («Зруйнуйте цей храм, і за три дні Я поставлю його… А Він говорив про храм тіла Свого») навчає про пробудження того самого тіла, яке є поховане. Таке пояснення суперечить не лише вище процитованим словам святого Павла, але також багатьом іншим віршам зі Святого Письма і біблійним ученням, які ми подали книжці
Схема Божого Плану, Е 16:334 с., які доводять, що Ісус у воскресінні не забрав назад Свого земного тіла. По причині нерозуміння Ісуса слухачами, Його слова були пояснені святим Іваном як такі, що відносяться до храму, показаного в єврейському храмі, тобто що Він говорив про позаобразний храм, яким є Церква (1 Кор. 3:16,17; 2 Кор. 6:16; Еф. 2:19-22). Ми також знаємо, що Церква названа Тілом Христа (Рим. 12:5; 1 Кор. 12:12-27; Еф. 1:23; 3:6; 4:4,12,16; 5:23,30; Кол. 1:18,24). Тому Ісус обіцяв тут, що навіть якщо Його вороги вб’ють різних членів Його Церкви, то Він, незважаючи на це, поставить його (Церкву) третього (тисячолітнього) дня. Він сказав ці слова п’ятого тисячолітнього дня від упадку Адама в гріх; а ми вже дізналися, що Церква буде володарювати з Ним, отже воскресіння сьомого тисячолітнього дня, який є тим третім днем, рахуючи від п’ятого включно. Розуміючи так, цей вірш не відноситься до пробудження тіл святих.
Святе Письмо ніде не вчить, що поховані в гробах тіла воскреснуть в останній день, але заперечує такому погляду. Приймаючи ці біблійні вчення, ми убережемо себе від закидів невіруючих щодо воскресіння померлих – закидів, які виникають з того факту, що матеріальні складники окремих тіл стали частинами інших тіл через асиміляцію, людожерство чи поїдання фруктів та овочів і т.п., які присвоїли собі складники мертвих людських тіл.
Вірш з Іс. 26:19 (див.
Танах) інколи приводять як такий, що ніби доводить, що встає те саме тіло, яке йде до гробу. Однак в перекладі AV (англ.) є кілька сумнівних речей. Передусім, слова надруковані в цьому вірші
курсивом, були додані до тексту, не маючи будь-якого відповідника в оригіналі. Тут перекладачі вживають
курсив, щоб поінформувати читачів, що ці слова були додані. Додані слова «
також і» приводять до того, що цей вірш можна пояснити так, як це перечило б Біблії багатьма способами, як ми це вияснили. Більше того, гебрайське слово, перекладене як «тіло» не є у множині, але вжите колективно, як, наприклад, в Іс. 5:25, і має значення множини.
Англомовні переклади ARV та ERV, переклад Молтона, Лісера, Юдейського Видавничого Товариства і т.д. подають цей текст так: «Оживуть твої померлі; мої мертві тіла встануть».
Як ми знаємо (Лук. 20:36; див. також «Життя – Смерть – Майбутнє» 171-183 с.), воскресіння має дві частини: (1) пробудження померлих і (2) піднесення їх з фізичної, розумової, моральної та релігійної недосконалості занепалого стану Адама до фізичної, розумової, моральної та релігійної досконалості, від якої Адам відпав. Цей процес вимагає цілого Тисячоліття. Ми вважаємо, що про ці дві частини воскресіння навчає Іс. 26:19. Вираз: «померлі твої оживуть» відноситься до пробудження померлих – першої частини процесу воскресіння, а вираз: «мої мертві тіла воскреснуть» відноситься до повстання з недосконалості Адама до досконалості – другої частини процесу воскресіння мертвих. Вираз «мертві тіла» не відноситься до тих тіл, які дійсно є в стані смерті, але мертвих в гріхах (Еф. 2:1,5), оскільки кожного, хто не є у Христі і не має досконалості, Бог вважає мертвим (2 Кор. 5:14). Причина використання слова «моє» у виразі «мої мертві тіла» в тому, що Христос, як автор цих слів, завдяки своєму відкупленню – набуттю – буде їхнім власником і Господом (Рим. 14:9); отже Він може властиво називати їх Своїми. Розуміючи так, цей вірш в найменшій мірі не говорить про воскресіння останнього дня тих самих тіл, які були поховані, але відноситься до двох частин процесу воскресіння: (1) пробудження померлих і (2) їх повернення до досконалості.
До цього моменту в даному розділі було подано 10 біблійних причин, підтриманих багатьма віршами на доказ того, що в наступному житті шанс отримати спасіння матимуть всі ті представники грішного роду Адама, які в цьому житті не були обдаровані можливістю отримати спасіння, яке тепер діє – виборчого спасіння. Є багато інших біблійних причин для такої надії; нашим бажанням є представити деякі з них, оскільки ця доктрина не повинна прийматися без повних і задовільних доказів її правдивості. Щоб наша віра в цьому питанні не була оперта лише на прагненні такої надії, але на певних, розумних і дійсних доказах, до тих 10 вже представлених аргументів ми додаємо ще інші. Два з них вже були досить докладно обговорені на попередніх сторінках, з поданням численних віршів. Ними є (11) благословення цілої людської родини, живих і померлих, шансом отримати реституцію, що є шостою головною ціллю повернення нашого Господа, згаданою в першому розділі (ТП № 10), та (12) знищення серед людей кожної злої речі і впливу та запровадження серед них добрих речей і впливів з ціллю повернути їх до досконалості, що було представлено в п’ятому розділі в темі «Цілі Царства» (БП № 4).
ДЕВ’ЯТЬ ІНШИХ ДОКАЗІВ ТАКОЇ МОЖЛИВОСТІ
Тепер коротко представимо дев’ять інших доказів цієї самої правди. (13) Біблія вчить, що багато з тих, які не мали можливості здобути виборче спасіння, в Тисячолітті позитивно зреагують на пропозицію доступного тоді спасіння. Про це прямо навчає Іс. 35:5,9,10 і Єзек. 16:46-63. (14) Біблія вчить, що багато з померлих піддадуться розпорядженням Царства, коли вони будуть запроваджені на землі (Пс. 21:28-30; 1 Кор. 15:21-26; Рим. 14:9; Іс. 45:22,23; Фил. 2:8-11; Пс. 85:9). (15) Біблійне вчення, що Вік Тисячоліття і День Суду є рівнозначні, доводить те саме; оскільки показує, що в День Суду будуть виконуватися лише ті речі, які мають бути виконані в Тисячолітті. Наступні вірші доводять ідентичність Тисячоліття і Дня Суду: 2 Тим. 4:1; Лук. 22:29,30; Мат. 19:28; Овд. 21; Єр. 23:5,6; 33:14-16; Іс. 32:1; Пс. 71:1-4. Як ми знаємо, всі померлі будуть пробуджені на початку Дня Суду (Ів. 5:28,29; 11:24; Об. 20:11,12). Отже, всі померлі повстануть на початку Тисячоліття. В Тисячолітті всі отримають допомогу для спасіння; отже всі отримають допомогу для спасіння в День Суду. (16) Ця правда виникає також очевидним чином з біблійної науки, що слово
воскресіння, застосоване до людства, означає
повстання знову з упавшого стану до досконалості образу Бога (Дії 26:23,24; Лук. 20:31-37; Фил. 3:11,7-10; Дії 24:15; 23:6; 26:6-8). Цей факт означає можливість спасіння для неправедних в Тисячолітті, згідно зі словами святого Павла, що не лише праведні воскреснуть (вдосконаляться), але також і неправедні (Дії 24:15). (17) Вчення Біблії про дві дороги спасіння – індивідуальну для вибраних, названу вузькою дорогою (Мат. 7:13,14), та загальну, названу святою дорогою (Іс. 35:8) – є доказом тієї ж науки. Контекст вказує (Іс. 35:5,9,10), що ця дорога буде призначена для деяких з неспасенних померлих, і цілий цей розділ доводить, що тут описується Вік Тисячоліття. (18) Біблія також підтверджує це вченням, що світ в теперішній час проходить такі досвідчення з суттю зла та його наслідками, які зроблять гріх чимось огидним для нього, коли для контрасту через досвід вони пізнають суть і наслідки праведності (Рим. 8:19-22; 11:30-32; Пс. 89:11-17). (19) Доктрина про реституцію – повернення людства до початкової досконалості Адама, що має статися в Тисячолітті, доводить те, що Тисячоліття призначене для благословення невибраних можливістю спасіння (Дії 3:19-21; Об. 21:3-5; 22:1-3). (20) Біблія довела це також вченням, що після закінчення спасіння з вибору буде діяти спасіння з вільної ласки (Дії 15:14-16; 3:19-21; Ів. 17:21-23; Рим. 8:19-23), так як Тисячоліття, період дії спасіння з вільної ласки, наступає після віку Євангелії з його спасінням через вибір, що діє тепер. (21) Наостанок, Біблія підтверджує вчення, що врешті-решт всі Божі справи принесуть Йому славу (Чис. 14:21; Пс. 75:11; Об. 5:13). Це буде можливим лише тоді, коли чудові прикмети, які проявляються в реалізації Його плану, вповні доведуть, що Його справи і характер були і є гармонійні, до чого є необхідна повна і справедлива можливість спасіння для кожного.
АНАЛІЗ ІНШИХ ПІДТВЕРДЖУЮЧИХ ТЕКСТІВ
Таким чином в сумі ми представили двадцять один доказ, підтриманий Святим Письмом, що для неспасенних померлих дійсно є надія; що ті невибрані померлі, які в цьому житті не мали можливості отримати спасіння через вибір, будуть мати її під час тисячолітнього панування Христа. Цей двадцять один доказ в кожному випадку показує, що невибрані померлі будуть пробуджені з мертвих в часі Тисячоліття. Подаючи коментарі в дужках, ми приведемо тут кілька текстів, яких ми ще не цитували або не повністю вияснили. Вони прямо навчають або натякають на те, що під час Тисячоліття такі померлі особи будуть пробуджені зі стану смерті і повернуться на землю. Пс. 21:28-30 є одним з таких віршів: «
Усі кінці землі [весь людський рід]
спам’ятають [будуть настільки суворо навчені думкам з Божого Слова, щоб не забути (Єр. 31:33,34)],
і до Господа вернуться [зміняться],
і вклоняться [служитимуть]
перед обличчям Його [в Його інтересах]
всі племена народів [кожна родина],
бо царство Господнє, і Він Пан [буде]
над народами [тут є очевидний опис Тисячоліття; тому що царства цього світу триватимуть аж до Тисячоліття, і лише після того перейдуть під владу Божого Царства (Об. 11:15)]
! Будуть їсти [будуть присвоювати благословення Тисячоліття)]
й поклоняться [служити Богу за це]
всі багачі [повні ревної любові]
на землі, перед обличчям Його на коліна попадають [служитимуть]
всі, хто до пороху сходить [померлі]
і [йдеться про тих, хто до пороху сходить]
не може себе оживити, [по причині вироку Адама]
!» Цей останній вірш доводить, що йдеться про невибраних померлих, бо вони з причини вироку Адама не можуть зберегти живими своїх душ. Згідно цього фрагменту вони мають поклонитися Господу, як Володарю народів, що може бути тільки в Тисячолітті, часі Його панування.
Наступний уривок це Пс. 85:9: «Всі народи, яких Ти створив, поприходять і попадають перед лицем Твоїм, Господи, та ім’я Твоє славити будуть». Багато народів, створених Богом, таких, як сім народів Ханаану, асирійці, вавилоняни і т.п. вже не існують. Однак вони були створені Богом, але в цьому житті не шанували і не славили Єгову. Щоб могли це зробити, вони мусять бути пробуджені з мертвих і бути навчені славити і прославляти Бога, а це відноситься до Тисячоліття. Іс. 29:18,24 це наступний відповідний уривок: «
І в той день [в день Бога, у віці Тисячоліття]
слова [науки]
книжки [Біблії; Іс. 35:5,6]
почують [зрозуміють]
глухі [ті, які в цьому житті мають закриті вуха розуміння і тому не можуть зрозуміти речей віри (Мат. 13:9-17)]
, а очі сліпих [тих, які в цьому житті не могли побачити речей віри]
із темноти [мішанини правди й неправди, в якій знаходяться в теперішньому житті]
та з темряви [цілковитої омани]
бачити будуть… Тоді то хто блудить у дусі [в доктрині] (1 Ів. 4:1-3)
, ті розум пізнають, а хто ремствує [по причині суворості прокляття, під яким вони жили і померли, тобто невибрані померлі]
, ті поуки навчаться!». Цей вірш засвідчує, що в Тисячолітті ті, які в цьому житті не могли побачити чи зрозуміти справ віри, які, живучи з наріканням в неправді і під прокляттям, до кінця зідхали (Рим. 8:22), побачать і зрозуміють правду та будуть звільнені з часткової чи повної неправди. Рим. 14:9: «
Бо Христос на те [задля того]
й умер [як викуп за всіх (1 Тим. 2:6)]
, і ожив, щоб панувати і над мертвими [над цілим загубленим родом Адама в гробі і поза ним]
, і над живими [в Тисячолітті]». Фил. 2:10,11: «
Щоб перед Ісусовим Ім’ям вклонялося кожне коліно [коліна]
небесних [небесні воїнства вклоняються перед Ним]
, і [коліна]
земних [це досі відноситься до майбутнього, до Царства, оскільки тепер Йому ще не кланяються всі коліна на землі]
, і [коліна]
підземних [людського роду, який знаходиться в гробі і який буде пробуджений з несвідомого стану смерті, і тоді як ті, які колись знаходилися під землею, будуть вклонятись Ісусу]
, і щоб кожен язик [на небі, на землі і під землею – живих та померлих]
визнав: Ісус Христос то Господь, на славу Бога Отця!».
Ще інший уривок це 1 Кор. 15:21-26: «
Смерть [процес смерті і стан смерті]
бо через людину [Адама]
, і через Людину [Христа]
воскресення мертвих [пробудження зі стану смерті і повстання з процесу вмирання – відвернення того, що стягнув на нас Адам]
. Бо так, як в Адамі вмирають усі [охоплені прокляттям Адамової смерті]
, так само в Христі всі оживуть [будуть виведені зі стану прокляття до досконалості – життя]
, кожен у своєму порядку [буде оживлений – удосконалений]
: первісток Христос [буде оживлений – удосконалений; тим Христом не може бути Ісус, оскільки Він воскрес 25 років раніше, перш ніж св. Павло написав ці слова, в той час як він говорить про майбутнє воскресіння: тут ідеться, звичайно, про Церкву, яка разом з Ісусом також названа Христос – помазаний (1 Кор. 12:12,13; Гал. 3:16,29); отже тут говориться про перше воскресіння (Об. 20:4,6)]
, потім ті, що Христові, під час Його приходу [оживуть (в англійському перекладі Біблії на полях подається слово
присутність як відповідний переклад грецького слова
парусія). Він буде присутній тисячу років, Тисячоліття, коли ті, які через віру і послух стануть Його власністю, будуть оживлені – удосконалені, після пробудження і виведення з гробу. Це відноситься до померлого світу, що повертається з гробу і піднімається до досконалості в часі Тисячоліття в міру, як люди будуть вірити і тривати в послусі]
. А потому кінець [Малий Період після закінчення тисячі років (Об. 20:7-9)]
, коли Він передасть [перестане бути Посередником]
царство Богові й Отцеві, коли [потім]
Він зруйнує всякий уряд [наслідки панування сатани]
, і владу всяку [її форми]
та силу [вчинки сатани]. [Отже, царювання Христа має на меті знищити всі справи сатани – гріх, неправду, смуток, біль, хвороби, смерть і могилу (1 Ів. 3:8; Об. 21:4,5). Знищення гробу означає пробудження всіх померлих; знищення смерті означає звільнення всіх з процесу вмирання. Отже, спочатку через пробудження померлих буде знищений гріб, а потім, поступово через реституційні процеси буде усунений кожен елемент процесу вмирання, гріх Адама, смуток, біль, хвороби, прокляття на землі і т.п]
. Бо належить Йому царювати, аж доки Він не покладе всіх Своїх ворогів під ногами Своїми [тими ворогами є різні форми прокляття, бо в наступному вірші святий Павло називає смерть як одного з ворогів Христа; покласти їх під Його ноги означає повне їх опанування – знищення]
! Як ворог останній смерть знищиться [не стан смерті ані гріб, які через пробудження померлих будуть знищені перед гріхом, болем, смутком і хворобами, але процес вмирання – недосконалість, який внаслідок вироку Адама досягнув усіх. Знищення його останніх слідів завершить справу тисячолітнього Царства; отже, смерть буде останнім ворогом, який буде знищений]». Тому смерть, згадана у 26 вірші, виявляється Адамовою смертю, а не другою, як деякі припускають. Як ми уже зауважили, 24 вірш запевняє нас, що кінець цього посередницького панування наступить лише тоді, коли Христос знищить в людському роді усі рештки панування сатани, його владу і силу діяльності через гріх. 25 вірш доводить, що такою є ціль панування Ісуса. Всі наслідки панування сатани, його влади і сили є в цьому вірші представлені як вороги Ісуса; і оскільки 26 вірш називає смерть одним з ворогів, ми можемо зрозуміти, чим усі вони є. Цими ворогами є нищівні наслідки панування сатани над землею – гріх, неправда, смуток, біль, смерть, гадес. Вони є ворогами Ісуса, оскільки шкодять людству, для відкуплення якого Він помер. Отже, ми бачимо, що ворогами, про яких говорить цей уривок, є всі наслідки гріха Адама; а смерть Адама є першою, а не другою смертю.
Думка 1 Кор. 15:24-26 виражена іншими словами в Об. 21:3-5; 22:3. Смерть і прокляття, яких, як стверджує цей вірш, вже більше не буде, є, без сумніву, смертю і прокляттям Адама. Більше того, друга смерть не є ворогом Ісуса чи людської родини, але швидше приятелем і слугою, який проковтне їхніх ворогів, так як образ другої смерті, Червоне море, було приятелем і слугою Мойсея й Ізраїлю, коли забезпечило охорону Ізраїльтянам і дозволило їм перейти через нього, поглинувши фараона та його армію і залишаючи Ізраїль безпечним і переможним на східному березі. Отже, ми бачимо, що вираз «останній ворог» з 1 Кор. 15:26 не відноситься до другої смерті, але до смерті Адама – першої смерті. Вираз «
смерть Адама» охоплює кожний залишок недосконалості, яку гріх Адама стягнув на людський рід. Цей вираз тут, звичайно ж, не означає
стану Адамової смерті, оскільки ще довго після повернення усіх з гробу, з Адамового стану смерті, людська родина і далі буде виявляти недосконалість. Отже, вираз «останній ворог» тут означає
процес Адамової смерті. Коли останні рештки недосконалості, що є наслідком Адамового гріха, будуть повністю усунені потужною реституційною силою і діяльністю Христа, тоді «останній ворог» буде знищений, що буде кінцем реституційної праці.
Ці уривки так ясно доводять, що невибрані померлі, які в цьому житті були позбавлені можливості осягнути виборче спасіння, будуть пробуджені з мертвих в Тисячолітті й отримають можливість осягнути реституційне спасіння.
Саме такою є Євангелія для людини, яка була представлена в такий спосіб як ангелом при народженні Ісуса (Луки 2:10), так і апостолом Павлом (Гал. 3:8). І саме тому Святе Письмо так сповнене нею.
Зрозуміння цієї справи пояснює минуле і теперішнє поступування Бога з людськими поколіннями. В такому світлі Біблія стає книгою, згідною сама з собою, Божим характером, викупом Христа, з дією Святого Духа, потребами людини і з фактами. Таким чином, вона дійсно відкриється нам як скарбниця чудового плану віків, складеного Богом, і як славний образ Його чудового характеру. За це ми любимо Бога любов’ю, яка перевищує всяку любов, з радістю неба, що зійшла на землю. Славмо, вихваляймо і прославляймо Того, всі вчинки Якого приносять Йому славу! «Великі та дивні діла Твої, о Господи, Боже Вседержителю! Справедливі й правдиві дороги Твої, о Царю святих! Хто Тебе, Господи, не побоїться, та Ймення Твого не прославить? Бо один Ти святий, бо народи всі прийдуть та вклоняться перед Тобою, бо з’явилися суди Твої!» (Об. 15:3,4).
Епіфанічний Том 17, 127-177 с.
Теперішня Правда № 79, вересень-грудень 2002
Виконання Божої волі (1 Ів. 2:17)ВИКОНАННЯ БОЖОЇ ВОЛІ
«Хто Божу волю виконує, той повік пробуває» – 1 Ів. 2:17
Коли людина зі світу починає відчувати потребу пізнавати Бога, її думки можуть обійти багато шляхів у пошуках відповіді, як вона може знайти Бога. Після певного часу пошуків, молитов, запитань про те, як вона може стати Християнином, Бог почне працювати в такій людині через досвід вивчення слова Правди. Він надасть відповідну допомогу, яка скерує новий розум, серце і волю, щоб вона хотіла посвятитися виконанню Божої волі і визнати потребу Утішителя в часі кожної потреби: «Утішитель же, Дух Святий, що Його Отець пошле в Ім’я Моє, Той навчить вас усього, і пригадає вам усе, що Я вам говорив» (Ів. 14:26; BS ’69:50).
Єгова у Своїй милосердній, люблячій доброті дає наступне запрошення: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам вашим» (Мат. 11:28-29). Для ново-посвячених Божих дітей це як музика для їхніх вух! Ярмо (дерев’яна рамка, що використовується для пари волів на обидві їхні шиї) є символом підпорядкування і поневолення. Всі в світі є під ярмом різного виду: ярмо політичне, фінансове чи ярмо бізнесу, соціальне ярмо, ярмо бажань, звичок, егоїзму і ярмо гріха всіх видів.
Людина, яка знаходиться під політичним ярмом, відчуває його тяжкість. Вона зайнята день і ніч, плануючи, розраховуючи і працюючи на відповідальній посаді. Вона старанно вивчає всі хитрощі світової політики, щоб завоювати і утримати прихильність виборців. Вона віддає багато часу, грошей і роздумів та концентрує багато енергії на ризиковані справи, шукаючи певного рівня виконавчої влади; якщо вона в результаті й отримає бажану посаду, то це майже завжди приносить безліч клопотів і виставляє її перед великою кількістю ворогів в опозиційній партії чи партіях, які зазвичай готові очорнити її репутацію при найменшій провокації.
Ті, які знаходяться під фінансовим ярмом, або ярмом бізнесу, є подібним чином пригнічені. Вони працюють довго і важко; вони проектують, планують, вигадують, дратуються і переживають, щоб бути багатими і, роблячи це, потрапляють в тенета, які крадуть в них справжнє щастя, якого земні багатства не можуть принести (1 Тим. 6:8-10).
Ті, які знаходяться в соціальному ярмі, важко працюють і жертвують багато для того, щоб задовольнити вимоги суспільства, накладені на них. Деякі, невимогливі у житті люди, знають, як в дійсності це ярмо тисне на багатих, особливо на тих, які змагаються з іншими, які є більш успішними. Жінки часто виснажують себе в тій службі, яка не приносить задоволення, тоді як їхні чоловіки і батьки доведені до відчаю і розпачу, аби встигати за фінансовими витратами.
Ярмо бажань, звичок, самолюбства і гріха різного виду є насправді важким, а їх тягар є справді гнітючим. Скинути всі види ярма і звільнити себе з усіх тягарів неможливо в цей злий день. Сатана, князь цього світу, вже накинув це ярмо гріха різних форм. І немає можливості принести визволення з-під цього ярма і його обмежуючих кайданів окрім як через Христа, який дасть визволення усім, хто прийде до Нього через покаяння і віру.
В той час як ціллю Христа є остаточне звільнення всіх таких від будь-якого ярма і від всякого тягаря, Він бачить, що вони не здібні користатися і насолоджуватися славною свободою синів Божих; і так, шляхом дисципліни і тренувань, Він має намір привести їх до такого стану. Тому необхідно, аби ті, котрі тепер стали б звільнені від неприємного ярма гріха і теперішнього загального порядку речей, повністю піддали себе Христу, щоб взяли Його ярмо на себе. І Він запрошує усіх, хто прийшов до відчуття дискомфорту від інших видів ярма і від ваги інших тягарів, щоб вони прийшли до Нього для звільнення і відпочинку. З лагідним співчуттям до всіх пригноблених і засмучених Він каже: «Прийдіть до Мене усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою. Візьміть ярмо Моє на себе» і т.д. Мільйони людей відповіли на Його ласкаве запрошення, і вони без жодного сумніву свідчать про легкість ярма Христа і благословення Його обіцяного відпочинку. І все ж, цей відпочинок не є відпочинком загального теперішнього добробуту і свободи від турбот, праці і всіх обмежень.
Взяти ярмо Христа на себе означає стати спільниками ярма разом з Ним і терпеливо йти з Ним. Ярмо є символом залежності, і хто піддається під ярмо, той тим самим піддається під волю і керівництво іншого, і покірно йде, щоб виконати визначене завдання. Це зробив наш Господь Ісус, добровільно піддаючи Свою волю під волю Небесного Отця. Бог не нав’язував Йому цього ярма, і не нав’язує його нікому. Ісус з радістю взяв його і терпеливо його ніс, незважаючи на те, що це коштувало Йому найглибшого приниження; Він не вважав це невдячною службою, але з задоволенням виконував Божу волю (Пс. 40:8,9; Євр. 10:7).
До цілком посвячених звучить запрошення, щоб бути уярмленими разом з Христом, в тій самій службі і з тим самим Учителем. Він запевняє нас, що Його ярмо є любе і Його тягар є легким. Але ми не можемо бути уярмлені з Христом, якщо не маємо Його Духа. Необхідно, щоб двоє, які є під одним ярмом, мали один розум. (Ам. 3:3); а те, що робить це ярмо і надалі легким для нас, це наша радісна витривалість, котра не нарікає під тим ярмом і не намагається його позбутися, але з задоволенням носить його з огляду на кінець, який буде осягнений, як також спільність і товариство з правдивим Спільником у ярмі, що має подібний розум.
Яке благословенне запрошення: увійти під одне ярмо з Христом! І яка надзвичайна можливість навчатися на тій дорозі, по якій наш Небесний Отець хотів би, щоб ми ходили! Дійсно, як би ми могли зійти з цього шляху, коли ми в одному ярмі з таким Провідником! Від Нього ми вчимося цієї дороги; в нашій спільноті з Ним ми отримуємо Його благословенного Духа. Ми вчимося тієї лагідності, яка не нехтує упокоренням, не дивлячись на його глибину, і яка не лише задоволена і щаслива в будь-якій ситуації, але завжди радіє привілею іти цією дорогою, як і надії досягнення її славного кінця. І ми знаходимо відпочинок для наших душ – відпочинок від марних амбіцій і безцільних планів і справ, до яких би нас примусили інші провідники. О, якби всі, хто трудиться під іншим ярмом, і є сильно обтяжені, скинули його з себе, і навчилися, що вони можуть носити таке легке і приємне ярмо Христа, якщо будуть шукати Божої волі усім серцем!
Воля – це сила обирати, а постанова – це рішучість більшості з тих здібностей мозку, які складають інтелект. Тому вона включає більше, ніж самі лише думки. Насправді, воля є для того, щоб контролювати думки. Розум і воля неминуче є близько споріднені. Хоча вони явно не є одним і тим самим; бо розум може розмірковувати, роздумувати і обговорювати різноманітність суперечливих положень, тоді як воля – це рішучість щодо певних ясних визначених напрямків. Однак воля може скеровувати розум розглянути обидві сторони будь-якої пропозиції. Викликаючи здібності розуму, щоб розглянути будь-яку тему і викласти аргументи «за» і «проти», воля має справу з інтелектом.
Всі люди мають волю, слабку чи сильну, і це є важливо, що усі повинні навчитися, як її належно вживати. Яка є воля людини, такою вона є. Бути героєм у боротьбі означає, що сильна воля буде належним чином спрямована, і вплив та цінність особистості буде пропорційною до правильності волі та її сили. Діти повинні тренуватися, не щоб мати слабку волю чи бути взагалі без волі, але щоб мати сильну волю, належно спрямовану в самоконтролі і піддану своїм батькам під Господом і Його провідництвом в гармонії з принципами правди і праведності.
Людина зі слабкою волею схильна бути нерішучою, поступливою і невпевненою.
«Двоєдушна людина непостійна на всіх дорогах своїх» (Як. 1:8). «Ніхто двом панам служити не може», інтереси і цілі яких протилежні (Мат. 6:24). Воля, яка є поділена, яка не є постійною ні в одному ні в іншому напрямку, яка хоче догодити одним і другим або намагається іти по обидві сторони одночасно, звичайно, не може функціонувати правильно і ефективно.
Також ніхто не може з такою волею бути дійсно щасливим. Його життя віри буде роздвоєне через сумніви. Такий, розраховуючи на якусь успішну перспективу, може сказати собі: «Я житиму життям любові, змішаної з ненавистю», або «Я буду віддавати трохи свого часу для пошуку Правди, а трохи для розповсюдження неправди». Судячи з цього, душевний спокій вимагає узгодженої волі і однієї мети. І якщо дія повинна бути результатом чиїхось бажань, то воля повинна бути достатньо сильною, щоб відкинути всі сумніви, перемогти всі обставини та встати і бігти безоглядно у визначеному напрямку.
Апостол Павло адресує Еф. 6:7 тим Християнам, які піддали свою волю Богові, які прийняли Його волю замість своєї власної. Найбільш шляхетні і найкращі з Божих людей ті, хто має сильну, залізну волю, котру вони цілком піддали Його провидінню і керівництву – через Його Слово, Його Святого Духа і Його провидіння, яке нас оточує. Вагання і нерішучість не мають тут місця. Зверніть увагу на слова до Ізраїлю (1 Цар. 18:21): «Чи довго ви будете скакати на двох галузках? Якщо Господь Бог [Єгова], ідіть за Ним, а якщо Ваал [Сатана] ідіть за ним!» Бог бажає нашої повної прихильності і відданості, не лише часткової: «Сину мій, дай мені серце своє» (Пр. 23:26); «Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї!» (Мар. 12:30; Повт. 6:5; 10:12). Бог бажає від таких поклоніння «в дусі і правді» (Ів. 4:23,24).
Те, що Бог тішиться вільною волею у всіх Своїх створіннях, є очевидним також з того факту, що Він дав їм цю здібність – навіть найменшим комахам. Піди до мурашки (Пр. 6:6-8) – подивись на її приклад, і побач, яку велику силу волі вона виявляє. Візьми краплю води і поспостерігай під мікроскопом за її живими створіннями; те, що навіть вони мають свою власну волю, повинно бути очевидним для всіх. Скільки ж більше люди – вони створені, аби бути Божими представниками на землі і володіти нею. Кожен повинен мати (і кожен має) свою власну волю. Саме до неї Бог звертається, шукаючи вірності і послуху Йому і Його розпорядженням для найвищої користі людини.
Бог створив цю землю і дав її синам людським (Пс. 113:24); «ми в Нім живемо, і рухаємось, і існуємо» (Дії 17:28). Отже, на скільки для нас є правильним віддавати Йому нашу найвищу любов і відданість! Як наш Творець і Доброчинець, що любить нас, Він прагне нашого оцінення і вдячності взамін. Він хоче, щоб ми віддали Йому наші розуми, наші почуття і нашу волю.
Нова воля повинна вчитися контролювати наш мозок щодо того, які речі можуть бути властивими, щоб роздумувати над ними, а які ні. Ці особи з новою волею закликаються відкинути зі свого розуму всі самолюбні напрямки думок, відкинути злість, гнів, злобу, ненависть, колотнечу, гордість і т.д., і вкласти лагідність, покору, ввічливість, незлобливість, терпеливість, побожність, братерську доброзичливість, любов і т.п. Вони вчаться, що попередній дух, розум або схильність належить тілу і дияволу, а останній є духом, характером або розумом Христа, і є в згоді з Богом.
Коли Божа дитина зростає в ласці і знанні (2 Пет. 1:5-11; 3:18), вона отримує більший і більший контроль над розумом, тілом і вчинками. Нова воля утримує під собою тіло і веде його до підкорення (1 Кор. 9:27). Ми підкорюємо тіло, коли гамуємо його спроби контролювати нами, і доводимо, що ми не піддаємося його атакам. Ми приводимо його до підкорення, коли наша нова воля утримує тіло і змушує його виконувати Божу волю в праведності і святості. Ми робимо це через силу Божого Святого Духа, який діє в нас.
Нова воля прийняла Божий стандарт, який є вищий від стандарту занепалого людського розуму. Цей Божий стандарт, який є найвищий з можливих, і який не може бути змінений, є об’явлений нам в словах нашого Господа і Апостолів. Не потрібно хитатися через упередження грішного тіла, але потрібно управляти як розумом, так і тілом. Згідно з цим, боротьба, яку веде нова воля, це конфлікт між тілесним розумом (який ми вважаємо мертвим, але насправді він не є таким) і новою волею. Ці двоє супротивні один одному, але відколи посвячена Божа дитина віддала свою волю і прийняла Божу волю, цілі Бога, то її воля повинна контролювати її тілом відповідно до цього стандарту, доки остаточно досвідчення, які вона проходить в Школі Христа, не розвинуть її і не приготують її до Господньої оцінки: «Добре, слуго добрий і вірний», а також його славної нагороди у воскресінні.
Натхнені любов’ю Христа і спонукані Божою волею, ми зможемо все «в Тім, Хто нас підкріпляє, в Ісусі Христі». Це підстава нашої праці примирення! Христос біля криниці, розмовляючи з самарянкою, є прикладом чинення Божої волі, і в той же час освячення (відлучення) Себе заради інших. «Пожива Моя чинити волю Того, Хто послав Мене, і справу Його довершити» (Ів. 4:34). Тут ми бачимо таку відданість Божій праці, що навіть натуральна і звичайна підтримка і турбота про тіло відсунені набік. 36-38 вірші показують, що спеціальним аспектом Божої праці, який Ісус, як Його представник, мав намір тоді довершити, була праця Єврейського Жнива. Божий народ, Його представники, мали працю тут при кінці віку Євангелії у жниві духовних вибранців – Малої Черідки і Великої Громади, а також примирення інших з Богом. Як і у випадку з Ісусом, це було їх поживою – чинити Божу волю у виконанні праці збору духовних вибраних (РТ ’85:3).
Тепер, коли орач наздогнав женця і все духовне насіння було попечатане (
дивись РТ ’71:67), і отримало своє місце, як укомплектована Наречена і Молодий (Об. 19:7-9), все ще потрібно завершити важливу працю примирення віку Євангелії, а саме: працю збирання антитипічних чужинців і скопців (Іс. 56:1-8;
див. статтю «Велика Божа милість до вигнанців» у цьому ж номері), духовно-просвічених, оживлених Духом, але не сплоджених від Духа, які остаточно будуть антитипічними Левитами і Нетинеями в Царстві.
Щодо нас, Божих посвячених Євангельського Віку в наші дні, ми повинні розуміти, що маємо постійно бажати виконувати Божу волю в цьому Розширеному Віці Євангелії, в праці комплектування і приведення до успішного завершення, для слави нашого Небесного Отця і Господа Ісуса. Ми повинні бути старанними, продовжуючи це збирання через особисту євангелізацію, розповсюдження брошур, волонтерську працю та працю для людей в жалобі, разом з усіма іншими аспектами праці примирення. Єгово, благослови нас в цій праці!
НЕ БЕРІТЬ БОЖУ БЛАГОДАТЬ НАДАРМО
В 2 Кор. 6:1 Апостол благає Божий люд, щоб вони «Божої благодаті не брали надармо»; тому що вона не використовується взагалі або використовується достатньо чи неналежно. Ми зрозуміли, що цей текст вчить, щоб ті, які покаялись за гріх і прийняли Ісуса як Спасителя, і стали пробно виправданими, повинні продовжувати прямувати до посвячення, інакше вони втратять своє пробне виправдання для «цілей Віку Євангелії» (РТ ’85:4).
В Е4:346 Пастор Джонсон пише, що вчення про пробне виправдання, яке діє від часу Авеля, Еноха і Ноя (Євр. 11:4-7) до початку реституції, є біблійним. Розглянемо певні Правди щодо пробного виправдання, включаючи пробне виправдання в Епіфанічному Таборі.
Восени 1954 року усі пробно виправдані, які не посвятилися перед тим часом, назавжди втратили свою можливість стати Молодими Гідними, і були виставлені з Подвір’я до Табору; але у зв’язку з цим вони не втратили своєї віри в заслугу Христа як їх єдину надію отримати спасіння, і тому не втратили свого пробного виправдання, хоча вони не могли більше забезпечити собі становища на Подвір’ї. Все ж таки, в Таборі вони зберегли виправдання, АЛЕ ЗІ ЗМІНЕНИМ АСПЕКТОМ – тобто для цілей Епіфанічного Табору. Але вони назавжди втратили свою можливість стати антитипічними Левитами. Епіфанічний Табір складається з «Тих, хто збереже віру в Ісуса як Спасителя і Царя» (ТР ’59:181).
Якби пробно виправдані віруючі втратили цю «Божу благодать» (2 Кор. 6:1), тобто їх стан пробного виправдання для цілей Левитства як Молоді Гідні на Епіфанічному Подвір’ї, вони б не втратили його для цілей Епіфанічного Табору. «Посвячення є завжди на часі актуальним, і такі пробно виправдані мали б привілей посвятитися, і усі дійсно посвячені з них були б прийняті Богом, Він прийняв би їх не для цілей класу Молодих Гідних, але для цілей Табору Епіфанії, тобто для членства в класі Посвячених Табірників Епіфанії (РТ ’75:13).
Кажучи це, ми не повинні думати, що лише ті, які були відкинені з позаобразного Подвір’я, є вірними пробно виправданими в Епіфанічному Таборі. Бр. Джонсон згадує про «Епіфанічний Табір, який буде складатися з вірних виправданих і вірних навернених Євреїв». І він показує, що це буде включати багатьох нових пробно виправданих. Це є очевидним, що він розумів, що після укомплектування Епіфанічного Подвір’я восени 1954 року, деякі, які раніше не вірили в Ісуса, як їх Спасителя, повинні були зробити це і через те отримати пробне виправдання для цілей Епіфанічного Табору.
Ці добрі лідери Посвячених Табірників Епіфанії, як підпастирі, належно, з християнською любов’ю, дуже зацікавлені вівцями Господа, їх християнським добром та обітницями спадщини, інакше б ці брати, вступаючи в символічне подружжя (єдність) з непосвяченими пробно виправданими або з невиправданими, особливо в їх самолюбних і світових цілях, амбіціях, ученнях і практиках, втратили б своє право на їх обіцяну особливу спадщину як Посвячених Табірників Епіфанії і відпали б взагалі до реституційного класу (Чис. 36:3,4).
В R3329 читаємо: «Яку обережність повинна викликати в нас ця думка [прийняття почесного Христового імені] і як властивим буде сказати собі: «Я повинен подивитися, чи я не беру імені Господа надаремно… Я ходитиму обережно, намагаючись, наскільки це можливо, не зневажати цього імені, але навпаки, шануватиму його в кожній думці, слові і вчинку».
Ми можемо брати Боже ім’я надаремно (Вих. 20:7), не лише зневажаючи Його, але також занедбуючи використовувати або неналежно використовувати наші привілеї як служителів примирення. Відповідно, невірним є той, хто бере Боже ім’я надаремно, а вірним є той, хто бере Боже ім’я властиво і в гармонії з його цілями. Чинення цього має бути нашою щоденною метою.
В 1 Кор. 10:31 читаємо: «Тож, коли ви їсте, чи коли ви п’єте, або коли інше що робите, усе на Божу славу робіть!» Цей текст наголошує на чиненні того, що ми робимо в нашій поведінці і в нашій службі, нашій діяльності для Єгови. Натиск тут зроблений на те, щоб бути виконавцями, а не лише слухачами. В Як. 1:22-25 ми читаємо: «Будьте ж виконавцями слова, а не слухачами самими, що себе самих обманюють. Бо хто слухач слова, а не виконавець, той подібний людині, що риси обличчя свого розглядає у дзеркалі, бо розгляне себе та й відійде, і зараз забуде, яка вона є. А хто заглядає в закон досконалий, закон волі, і в нім пробуває, той не буде забудько слухач, але виконавець діла, і він буде блаженний у діянні своїм!» (РТ ’81:4).
Інший текст, в якому велика увага звернена на діяльність, це 2 Петра 1:10,11: «Бо роблячи так, ви ніколи не спіткнетесь. Бо щедро відкриється вам вхід до вічного Царства Господа нашого й Спасителя Ісуса Христа». Чинення «так» означає додавати чесноти, робити їх активними в нас, а потім рясніти ними.
Третім важливим текстом, який наголошує на активності в двох аспектах, це Еф. 6:6-8: «Як раби Христові, чиніть від душі волю Божу, служіть із зичливістю, немов Господеві, а не людям! Знайте, що кожен, коли зробить що добре, те саме одержить від Господа». Яким чином ми «все робимо на славу Божу», вірно виконуючи наші обітниць посвячення в нашій фізичній, розумовій, моральній та релігійній активності? Наша переміна характеру не є миттєвою, але через витривалість ми зростаємо більше і більше на подобу Христа, під впливом Святого Духа, який веде нас і навчає нас шанувати речі, які подобаються і є прийнятними для нашого Небесного Отця, і який, якщо ми дозволимо на це, формує нас на Його образ.
Рим. 2:7 подібно проливає світло на значення терпеливості: «Тим, хто витривалістю в добрім ділі шукає слави, і чести, і нетління, – життя вічне». Він отримає вічне життя. Це слово «витривалість» вжите перекладачами, щоб передати грецьке слово
гіпомоне, терпеливість. Перекладачі, вживаючи слово «витривалість», мали на увазі думку про стійкість, яка охоче зносить зло і наполягає на доброму поводженні, не зважаючи на зло. Ось тому вони переклали це слово як витривалість (в англійській додали прикметник «
постійна тривалість»). «Бо вам терпеливість потрібна, щоб Божу волю вчинити й прийняти обітницю» (Євр. 10:36). Ось кілька синонімів слова терпеливість: тривалість, рішучість, тривання, стійкість, сталість (РТ ’73:71).
Виконання Божої волі здійснюється серед несприятливих умов, серед різного роду перешкод. Господь бажає, щоб ми стикалися з такими умовами, тому що через долання цих перешкод ми розвиваємо силу характеру, аби перемогти. Тому ми повинні мати витривалість в наших характерах, і якщо це вимагає таких обставин для її розвитку, то Бог хоче, щоб ці несприятливі обставини приходили в наше життя, щоб ми, розвиваючи цю прикмету, могли бути здатними краще зустріти перешкоди, які не повинні сприйматися зі скаргою і духом нарікання, але з задоволенням і охочим духом.
Виконання Божої волі вимагає, щоб посвячена Божа дитина була добрим управителем! Управитель – це не той, хто має нешкідливий характер, чи той, хто із задоволенням обережно складе в хустинку таланти, які були довірені під його опіку, щоб Господь після Свого повернення знайшов Своє таким, яким Він залишив його
– ні, це той, хто виконує старанне та ефективне використання свого таланту чи талантів у Господній службі, так, щоб під час розрахунку Господь знайшов не лише Своє власне, але й такий великий приріст, який тільки є можливий, видимий у любові, ревності і вірності Його помазаного управителя щодо того, що було йому повірене. Ми бачимо, що Господні посвячені покликані не до бездіяльності чи забезпечення собі зручностей, але до дбайливої і завзятої активності їх служби, яка повинна виконуватися не в дусі найманця і «не про людське око, немов чоловіковгодники, а як раби Христові, чиніть від душі волю Божу, служіть із зичливістю, немов Господеві, а не людям» (Еф. 6:6,7).
ВИКОНАННЯ БОЖОЇ ВОЛІ
Виконання волі Єгови було і лишається привілеєм і обов’язком кожної посвяченої Божої дитини! Найвищою метою в житті людини є не лише робити добро чи завойовувати душі, хоча, очевидно, багато так вважають. Це, швидше, означає виконувати Божу волю. «Щоб ви досконалі були та наповнені всякою Божою волею» (Кол. 4:12). Іноді (або для декого) це може бути виконання певних добрих вчинків або завоювання душ, а іноді (або для інших) це можуть не бути ці особливі речі, які Бог бажає, щоб вони чинили. Для правдивого Християнина відповіддю на питання «Який кінець чи мета мого життя?» є «виконання Божої волі, що б не трапилося». Для декого це може бути проповідування для великих зібрань; для інших – проповідування малим; для деяких це може бути праця забезпечення сім’ї (1 Тим. 5:8); для інших – приємність солодкого відпочинку (BS ’71:50).
Видатний баптистський проповідник з Англії Чарльз Гаддон Сперджен був «покликаний» до величезної церкви проповідувати. Знаючи, що це не було Божою волею для нього, він відповів: «Я не маю амбіцій проповідувати до 10 000 людей, а виконувати Божу волю» – і відхилив запрошення. Ті, котрі цілком піддають свою волю Богові, є дійсно великими і дійсно успішними. Вони мають важіль, який може зрушити світ. «Коли Бог за нас, то хто проти нас?» (Рим. 8:31).
«А оце перемога, що світ перемогла, віра наша» (1 Ів. 5:4). Єдиною справді величною річчю у житті є те, що відбувається з Божої волі. Максимальне досягнення – це виконати Божу волю. Отже, найвищий принцип, згідно з яким ми повинні вести життя, це дотримуватися Божої волі, не дивлячись на добру чи погану репутацію, серед випробувань і спокус, в успіху і невдачах, куди б вона нас не привела.
Яким має бути найголовніше рішення у житті посвяченої Божої дитини? – «Ось іду, щоб волю чинити Твою, Боже!» (Євр. 10:7). Його найвищою освітою? – «Навчи мене волю чинити Твою, бо Ти Бог мій» (Пс. 143:10). Його підтримуючою життя поживою? – «Пожива Моя чинити волю Того, Хто послав Мене, і справу Його довершити» (Ів. 4:34). Його шлях до Божої любові? –
«Чоловік за серцем Моїм…, що всю волю Мою він виконувати буде» (Дії 13:22). Його спорідненість з Ісусом? – «Хто волю Мого Отця, що на небі, чинитиме, той Мені брат, і сестра, і мати!» (Мат. 12:50). Його великим задоволенням? – «Твою волю чинити, мій Боже, я хочу» (Пс. 40:9). Його надією вічного життя? – «А хто Божу волю виконує, той повік пробуває!» (1 Ів. 2:17).
Але як ми можемо «пізнати, добру, приємну та досконалу волю Божу» (Рим. 12:2)? Після того, як ми повністю піддамо нашу волю Богові, посвятимо себе Йому, Він навчає нас на дорозі, якою ми повинні йти (Пс. 32:8; Іс. 48:17) – Він «викликає в нас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю» (Фил. 2:13). Ми приймаємо вказівки, щоб знати Божу волю через Його Слово, Його Духа, Його провидіння і через кожне досвідчення в нашому житті – і це завдяки Божій схильності в нас. Коли ми посвячуємо себе, ми бажаємо виконувати Божу волю. Але ми не бачимо її в повній мірі. Коли ми продовжуємо йти, ми бачимо Його волю все більш і більш чітко. Спочатку приходить бажання, потім активізація і виконання. Який же привілей бути слугами Христа і «
виконувати від душі волю Божу, служити із зичливістю, немов Господеві, а не людям!» (Еф. 6:6,7; 1 Кор. 10:31)!
РТ № 762, ’18:28; TP № 545, ’18:28
Теперішня Правда № 78, липень-серпень 2002
10 ТравняМою голову Ти намастив був оливою, моя чаша – то надмір пиття! — Пс. 23:5.
Повна чаша, яка переливається, має подвійне значення. Це є чаша радості й чаша смутку, і в обох випадках вона переливається. Той, хто хотів би брати участь в радості Господа, мусить також брати участь в Його чаші страждань. Ми мусимо страждати з Ним, якщо хочемо царювати з Ним. Теперішні страждання ми вважаємо негідними навіть порівняння з славою, яка об’явиться в нас, і тому ми можемо радіти в терпіннях, бо як терпіння будуть переливатись, то подібно і радість теж буде переливатись, і ми зможемо повторити за Апостолом: «Радійте… і знову кажу: радійте!». – R 3268
* * *
Голова Церкви, наш Господь Ісус Христос, був помазаний Святим Духом без міри, і це помазання спливало додолу по Тілі. Досвідчення, встановлені Богом для цього класу, були чашею, що переливалась, багатою на благословенства від Господа, що вимірювалися смутком і радістю. Але висота радості була більшою, ніж глибина смутку, і цього слід було сподіватися.
Співзвучні вірші: Пс. 45:8,9; 92:11; Іс. 61:1-3; Мат. 3:16; Дії 10:38; Ів. 14:16,17,26; 15:26; 16:7; 15:11; 16:20-24,33; 17:13; Дії 13:52; Рим. 14:17; 15:13; 2 Кор. 12:10; Євр. 10:34; Як. 1:2; 1 Пет. 4:13; 2 Кор. 1:8,9; 4:7-12,16-18; 6:4-10; 11:23-30; Євр. 12:6-9; 1 Пет. 5:9.
Пісні:
Вірші Зоріння: 26. Статті з Вартової Башти:
R 5653
Питання: Які я мав досвідчення на минулому тижні, пов’язані з думкою цього вірша? Як були сприйняті? Що мені в них допомагало або перешкоджало? В чому був результат?