4 Том, 6 Розділ – Вавилон Перед Великим Судом. Безладдя в Церковництві

РОЗДІЛ VI

ВАВИЛОН ПЕРЕД ВЕЛИКИМ СУДОМ. БЕЗЛАДДЯ В ЦЕРКОВНИЦТВІ

     СПРАВЖНЯ ЦЕРКВА, ЯКА Є ВІДОМА ГОСПОДУ, НЕ ПОТРАПЛЯЄ ПІД ОСУД ВАВИЛОНУ – РЕЛІГІЙНА СИТУАЦІЯ В ХРИСТИЯНСТВІ НЕ ПЕРЕБУВАЄ В ЖОДНОМУ СУТТЄВОМУ КОНТРАСТІ З ПОЛІТИЧНОЮ СИТУАЦІЄЮ – ВЕЛИКЕ ЗАМІШАННЯ – ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ВЕСТИ ЗАХИСТ ПЕРЕХОДИТЬ ДО ДУХОВЕНСТВА – ДУХ ВЕЛИКОЇ РЕФОРМАЦІЇ Є МЕРТВИЙ – СВЯЩЕНИКИ ТА НАРОД В ОДНАКОВОМУ СТАНОВИЩІ – СУТТСВІСТЬ ЗВИНУВАЧЕНЬ – ЗАХИСТ – ПРОПОЗИЦІЇ ЄДНАННЯ – ПОШУКИ МЕТИ – ПРИЙНЯТІ ЗАСОБИ – ЗАГАЛЬНИЙ ДУХ КОМПРОМІСУ – СУД РЕЛІГІЙНИХ ІНСТИТУЦІЙ ХРИСТИЯНСТВА

     „А пан до нього й каже: З уст твоїх я тебе суджу, лукавий слуго!” (Лк. 19:22, Хом.). 

     ХОЧ ми розглядаємо нинішній суд великої номінальної християнської церкви, не забуваймо, що посеред цього лукавого та розпусного роду є також справжня Церква Христа – вибрана, коштовна, посвячена Богу і Його Правді. Світ не знає її, як згуртованого тіла, але особистості, з яких вона складається, є знані Господу, Котрий судить не лише на погляд очей і на послух ушей Своїх, але й бачить і судить думки та наміри серця. І як би широко вони не були розкидані – чи то знаходячись на самоті, як „пшениця” серед „куколю”, чи в спільності з іншими, – очі Бога є завжди звернені на них. Мешкаючи в потаємному місці Всевишнього (освячені, цілком відділені для Бога), вони пробувають 158 в тіні Всемогутнього, в той час як великі релігійні системи, котрі в своїй невірності приймають на себе Господнє ім’я, переходять Його суд (Пс. 91:1,14-16). Вони не мають жодної частки в суді великого Вавилону, але є попередньо освічені і покликані вийти з нього (Об. 18:4). Блаженна потіха для цього класу і його опис наведені в Псалмах 91 та 46. Серед скрізь поширеного формального та удаваного вияву побожності пильне око Господа бачить вірних; Він веде їх на зелені пасовища і до тихих вод, а в їхніх серцях чинить радість від Його Правди та Його любові. „Господь знає тих, хто Його” (2 Тим. 2:19); за Його оцінкою вони становлять справжню Церкву, Сіон, вибраний Господом (Пс. 132:13-16), про який написано: „Почув і звеселився Сіон, і потішились Юдині дочки через Твої присуди, Господи” (Пс. 97:8). Господь безпечно вестиме їх, як пастух веде своїх овець. Однак, пам’ятаючи, що є такий клас – справжня Церква, кожний член якої є відомий і дорогий Господу, незалежно, чи ми знаємо його, чи ні, – ми не повинні його (клас Церкви) враховувати, говорячи про тих, хто називає себе і кого світ вважає церквою, до якої пророки стосували численні промовисті назви, що окреслювали її як велику номінальну церкву, котра втратила ласку, і звертали увагу на суд Бога, що прийшов для неї в цій жнивній порі Євангельського віку.

Якщо цивільні влади християнства є стурбовані, і довкола видно розпач народів, то релігійна ситуація, вочевидь, теж не несе з собою надії миру і безпеки, оскільки сучасне церковництво, як і народи, потрапило у власноруч сплетені тенета. Якщо народи, посіявши з вітром насіння несправедливості, мають незабаром пожати багатий врожай у вихорі горя, то велика номінальна церква, церковне християнство,  яке разом сіяло, жатиме також разом.

Велика номінальна церква довгий час навчала людських заповідей замість доктрин. Нехтуючи у великій мірі Божим Словом, як єдиним мірилом віри та побожного життя, вона зухвало проголо-шувала численні суперечливі та ганебні для Бога вчення і була невірною для тієї частки правди, яку зберігала. Вона перестала розвивати в собі і виявляти духа Христа і швидко увібрала духа світу. Поламавши засуви кошари, вона запровадила туди козлів і навіть підбивала вовків увійти і чинити свою шкідливу роботу. Їй уподобалося дозволити дияволу понасівати куколю поміж пшеницю, і сьогодні вона втішається плодами його засіву – полем пишнорослого куколю. На відносно нечисленне колосся „пшениці”, яке там ще позостало, мало хто звертає увагу, і вже ніхто не прикладає хоча б яких-небудь зусиль, щоб запобігти тому, аби її не заглушив „кукіль”. „Пшениця” втратила свою вартість на ринках християнства, і скромне вірне дитя Бога відчуває себе, так само як Господь, знехтуваним та відкинутим людьми, і скривдженим в домі своїх сподіваних приятелів. Місце істинної побожності зайняли різні її форми, а показні церемонії в великій мірі витіснили щиросердне віддання шани.

Суперечливі вчення вже давно поділили номінальну церкву на численні, ворожі одна одній, секти, кожна з яких претендує бути тією єдиною справжньою Церквою, яку заснували Господь і апостоли. Всі разом секти зуміли дати світу настільки спотворену уяву про характер і задум нашого Небесного Отця, що багато розумних людей з несмаком відвернулося, знехтувавши своїм Творцем і навіть вчинивши намагання заперечити Його існування.

Церква Риму, вважаючи себе непомильною, переконує, що бо-жественний намір полягає в тому, щоб вічно катувати у вогні з сіркою всіх „єретиків”, котрі відкидають її вчення. Для інших вона передбачає обмежені 160 катування в так званому чистилищі, звільнення з якого можна отримати через самобичування, пощення, молитви, запалення святих свічок, кадіння і через добре заплачені „жертви” літургії. Таким чином, вона відсуває убік дієвість примиряючої жертви Христа і віддає вічну долю людини в руки крутійкуватих священиків, котрі претендують на право відчиняти і зачи-няти небо для тих, кому їм заманеться. Її життєдайну силу вона замінила виглядом побожності і замість прославлення в своєму серці невидимого Бога і Його дорогого Сина – нашого Господа і Спасителя, – понавстановлювала статуй та мальованих подоб для поклоніння своїм ченцям. Вона вивищила висвячений людьми клас священнослужителів до панування в церкві всупереч тому, чого навчав наш Господь: „Ви ж не зовіться учителями, один бо ваш Учитель – Христос; усі ж ви брати. І отця не звіть собі на землі, один бо Отець у вас, що на небі” (Мт. 23:8,9, Кул.).

Справді, папство найбільш повно імітує істинне християнство і самовпевнено домагається бути єдиною істинною Церквою (Том II, розд. 9 і том III, розд. 3).

Рух „Реформації” відкинув деякі фальшиві вчення папства і ви-провадив багатьох з цієї повної беззаконня системи. Реформатори спрямували увагу до Божого Слова і підтвердили право на особисту думку в Його вивченні, а також визнали, як неминуче, право кожної Божої дитини проголошувати Правду без повноважень з боку пап та єпископів, які фальшиво претендують на вспадкування повноважень справжніх дванадцяти апостолів. Та незабаром цей добрий чин протесту проти облудної, антихристиянської, фальшивої римської церкви був подоланий духом цього світу; протестанти, як їх на той час називали, утворили нові організації, які, разом з віднайденими правдами, надовго утвердили багато з минулих огріхів, додавши до них деякі нові; однак, кожна з них і далі містила дещо правди. Наслідком цього стала мішанина суперечливих віровчень, яка повела війну зі здоровим розумом, 161 Божим Словом і одне з одним. І як тільки завмер дослідницький запал Реформації, вони також швидко закостеніли і такими позостали до сьогоднішнього дня.

Щоб збудувати і увічнити ці фальшиві догматичні системи так званої „Систематичної Теології”, як їх полюбляють називати, добровільно віддано час і талант. Їхні вчені мужі понаписували важелезні томи, щоб інші люди вивчали їх замість Божого Слова. Для цього засновано і підтримувано щедрими подачками теологічні семінарії, з яких молоді особи, навчені цих неправд, виходили, щоб навчати і уґрунтовувати їх в розумах інших людей. Люди, навчені вважати їх призначеними Божими служителями, спадкоємцями апостолів прийняли їхні слова без дослідження Писання – не так, як це чинили шляхетні Веріяни за днів апостола Павла (Дії 17:11), котрі прагнули побачити, чи те, чого їх навчено, справді є так.

Та ось прийшла пора пожинати посіяне, настав день порахунку. Ми бачимо, якими великими є збентеження і клопоти всієї номінальної церкви всілякого віровизнання, і, перш за все, духовенства, на яке в цьому дні суду переходить обов’язок захищатися в присутності свідків та обвинувачувачів, і, якщо можливо, винайти лік аби врятувати від повного знищення те, що вони вважають справжньою церквою. Однак, виходячи з теперішнього стану їхнього замішання і бажання всіх сект мати, з політичних мотивів, спільність одна з одною, вони майже перестали вважати свої власні окремі секти єдиною справжньою церквою і нині говорять одна про одну як про різні „відгалуження” однієї церкви – не дивлячись на свої суперечні вчення, які вже з самої потреби всі не можуть одночасно бути правдивими.

На жаль, в цей критичний час треба визнати прикрий факт, що здоровий дух „Великої Реформації” 162 є мертвим. Протестантизм вже далі не є протестом ані проти духа антихриста, ані проти духа світу, тіла та диявола. Його віровчення, перебуваючи в конфлікті з Божим Словом, з розумом і одне з одним, не погоджуються з собою, шукаючи як би заховатись від допитливого погляду громад-ськості. Його товстенні теологічні праці є всього лиш паливом для вогню цього дня суду християнства. Його головніші теологічні семінарії є розсадниками невір’я, поширюючи скрізь шкідливий вплив. Його великі люди – його єпископи, доктори богослов’я, професори теології і найбільш відомі та впливові духовні великих міст – стають проводирями до прихованої безбожності. Вони шукають, як підкопати та зруйнувати авторитет і натхнення священ-них Писань, як підмінити відкритий в них план спасіння людською теорією еволюції. Вони шукають більш тісного єднання з церквою Риму, її наслідування, домагаються її прихильності, вихваляють її методи, замовчують її злочини і, роблячи так, стають спільниками з нею в дусі. При цьому вони перебувають в тісній, щораз більшій згоді з духом світу, імітуючи його показну пишність та славу, якої, за їхніми словами, вони зреклись. Погляньте лишень на екстравагантний вигляд церковної архітектури, оздоблення, умеблювання, а також на пов’язану з цим обтяжливу заборгованість і на постійне старцювання та видурювання потрібних грошей.

В цьому відношенні особливо виділялося відкриття в методистській церкві на Ліндел Авеню, Сент-Луїс, Міссурі, мистецького витвору Р. Брінґгерста під назвою „Народження Господа”. Скульптуру виконано у вигляді барельєфу, розташованого над вівтарем, великим органом і хором. Зображення перекриває арку шириною сорок шість футів і висотою п’ятдесят футів, а кожна постать виконана в натуральну величину. В найвищій частині арки розташована стояча постать Діви з дитятком Ісусом на руках. Від цих двох постатей в обидва боки 163 летять серафими з сурмами, звіщаючи сходження на престол. З одного і другого боку арки, віддаючи шану, сходять воїнства ангелів з розпростертими крилами. На кожному п’єдесталі знаходиться постать ангела: ангел зліва тримає прикрашений гірляндами сувій з написом „Мир на Землі”; схожа постать справа тримає кінцеві слова усієї сцени звіщення народження: „У Людях Добра Воля”. Додаткове враження справляє те, що барельєфу надано скошеної форми – він нахилений в бік зібраних під кутом 45 градусів, – що надає більшої рельєфності верхній його частині і пропорційно поглиблює тіні.

Ось підтвердження не тільки вияву духа екстравагантності, але й віддаванню шани рукотворним подобам на зразок того, як це чинить церква Риму! При цьому завважте, що в деяких церквах влаштовують кімнати з більярдними столами; деякі служителі пішли так далеко, що рекомендують частування легкими винами, а в деяких місцевостях вільно дозволяють собі влаштовувати приватні театральні спектаклі та ігри.

В більшості випадків рядові члени церкви стають добровільними знаряддями духовенства; в свою чергу духовенство добровільно потурає смакам та нахилам по-світськи настроєних впливових членів. Люди відмовились від свого права та обов’язку мати особисту думку, перестали досліджувати Писання, щоб виявити, якою є правда, і перестали роздумувати над законом Бога, щоб розпізнати, що то є справедливість. Вони збайдужніли і люблять земні речі та приємності понад Бога: вони є засліплені богом цього світу і охоче дозволяють, щоб їх втягували у всеможливі заходи, які сприяють світським прагненням та амбіціям; духовенство заохочує цього духа і потурає йому заради власних тимчасових користей. Коли б ці релігійні організації мали втратити своє становище, тоді усі посади, платня, престиж та почесті самовладного духовенства мали б піти за ними. Отже, вони сьогодні 164 так само прагнуть увічнити інституції номінального християнства, як прагнули увічнити юдаїзм книжники, фарисеї та доктори Закону, та ще й з тих самих міркувань (Ів. 11:47,48,53; Дії 4:15-18). Тому християни, задля своїх упереджень та світських прагнень, є так само за-сліплені на світло нової епохи, що зараз світає, як за днів першого приходу Господа до світла зоріючої в той час Євангельської епохи були засліплені юдеї.

Звинувачення, висунуті проти церковництва

     Звинувачення, висунуті проти номінальної християнської церк-ви, є настроями, якими керується світ та християни, що прокинулися посеред Вавилону та за його територіальними межами. Зовсім раптово, і перш за все протягом останніх п’яти років, християнська церква стала об’єктом великої критики; весь світ звернув на неї свій допитливий погляд. Ця критика настільки поширена, що її неможливо не почути; вона витає скрізь у повітрі; її чути в приватних розмовах, на вулиці, в поїзді, в цехах та крамницях; вона по-ширюється щоденною пресою і є актуальною темою всіх провідних видань – світських та релігійних. Усі керівники церкви вбачають в ній річ, яка не віщує нічого доброго її інституціям, і відчувають потребу сприйняти її з готовністю та розумом (згідно їхнього власного поняття) – щоб тільки вберегти свої інституції від небезпеки, яка їм загрожує.

Номінальна християнська церква звинувачується (1) в непослідовності. Навіть світ помічає велику різницю між Біблією, яку вона вважає мірилом для своїх вчень, і її суперечливими, а в багатьох відношеннях безглуздими, віровченнями. Блюзнірське вчення про вічні муки сьогодні відверто нехтується і вже не допомагає, щоб острахом припровадити людей у церкву. Якийсь час тому пресвітеріанська церква та інші кальвіністські секти перебували під шквалом критики за свої довгий час шановані віровчення і були жахливо потрясені. 165 Всім добре відомі тривалі диспути на цю тему і відчайдушні намагання духовенства захиститися. Цілком очевидно, що такий захист є дуже стомливий, і духовенство раде б його уникнути, але це зробити неможливо, і треба захищатися як тільки доведеться. Шан. Т. Де Віт Телмедж таким чином висказав пануючі серед духовенства настрої:

„Я б не хотів, щоб церкві накидали цю злощасну полеміку про визнання віри, але тепер, коли це сталося, скажу лише: „Геть з нею, і давайте створимо нове віровчення”.

Ще іншого разу цей джентльмен сказав:

„Я заявляю, раз і назавжди, що вся полеміка у християнстві є диявольською та сатанинською. А найбільш диявольський намір має на меті розколоти церкву; якщо його не зупинити, він спонукає таке ж презирство до Біблії, як до альманаху 1828 року, який повідомляв про погоду шість місяців тому і про те, яка фаза місяця найкраща, щоб сіяти ріпу”.

„Яке повинно бути наше ставлення до таких полемік? Триматися від них подалі. Якщо ці релігійні заколоти є десь зовні, сидіть вдома і пильнуйте своїх справ. Скажіть, чи можна сподіватися, щоб людина ростом всього п’ять або шість футів перейшла вбрід океан глибиною тисячу футів?… Молоді люди, які сьогодні починають служіння, потрапляють у найгустіший туман, який тільки трапляється на узбережжі. Питання, які доктори намагаються вирішити, можуть бути вирішені лише наступного дня після дня суду”.

Цілком слушно, наступний день після дня суду дасть змогу побачити вирішення всіх цих хвилюючих питань, а також утвердження на землі правди та справедливості.

Про надокучливість такого захисту і боязнь його наслідку міцно наголошувалося в резолюції асамблеї пресвітеріанських духовних в Чікаґо – незадовго після того, як прийшов 166 виклик на суд. В резолюції було сказано:

„Нами прийнято, що ми зі смутком ставимося до суперечок, які сьогодні приносять неспокій в нашу улюблену церкву, вважаючи їх шкідливими для її репутації, її впливовості і корисності, та, в випадку їх продовження, наражаючими на згубу не лише працю нашої власної церкви, але й загально нашого християнства. Тому ми наполегливо радимо нашим братам, щоб, з одного боку, вони уникали стосування нових випробувань власної правовірності, грубого вияву сили і стримування щирого та побожного дослідження правди, і, з другого боку, настійно просимо наших братів не повторювати слідом за церквою непідтверджених теорій і питань сумнівних дискусій – особливо, коли це має, або при певних обставинах може мати тенденцію захитати довір’ям недостатньо навчених Священного Писання. Заради нашої церкви і всіх її дорогоцінних інтересів та діяльності ми з усією серйозністю домагаємось зупинитися і утриматися від церковних суперечок”.

„The Presbyterian Banner” опублікував поданий нижче сумний коментар, що містить деякі варті уваги визнання про нездоровий духовний стан пресвітеріанської церкви. Читаємо:

„Неспокій або паніка в лікарні або притулку для божевільних може статися фатальною для деяких пацієнтів. Так от, один літній джентльмен певної доброчинної інституції один раз забавлявся тим, що гупав у бубон перед сходом сонця. Врешті-решт влада попросила цього „любого брата” забрати свій інструмент на належну відстань. Це ілюструє, як запопадливі пастори одразу набувають серйозності, коли в церкві постає неспокій. Церква нагадує госпіталь, де є зібрані хворі гріхом особи, котрі в духовному значенні мають пропасницю, є прокажені, розбиті паралічем, поранені та напівмертві. Неспокій, на зразок теперішніх гострих непорозумінь, які походять з деяких теологічних семінарій, може зруйнувати декотрі душі, що переходять кризу. Чи був би проф. Бріґс такий ласкавий ходити тихо і забрати свій бубон?”

Номінальна церква звинувачується (2) в виразній 167 недостачі побожності та благочестя, про які вона стільки говорить, хоча, треба зауважити, тут і там серед похмурого натовпу можна знайти декілька справді благочестивих душ. Удавання та лицемірство пропонують себе найбільш відвертим чином, а багатство та гордовитість зі всією очевидністю показують, що вбогих ніхто і не збирається запрошувати в ці земні храми, збудовані в ім’я Христа. Маси людей це зрозуміли і відтоді зазирають в свої Біблії, щоб побачити, чи таким був дух великого Засновника Церкви. Там вони довідалися, що одним з доказів, який Він дав для Свого месіанства, було, що „вбогим звіщалася Добра Новина”; що Він сказав до Своїх послідовників: „Бо вбогих ви маєте завжди з собою”, і що вони не мали давати жодної переваги людині з золотою каблучкою, гарним одягом і т.п. Вони також відшукали Золоте Правило і застосували його до поведінки церкви – всієї разом і до кожного зокрема. Так от, в світлі Біблії, вони швидко приходять до висновку, що церква відпала від ласки. Цей висновок є настільки очевидним, що її захисники потрапляють в замішання.

Номінальна церква звинувачується (3) у невмінні здійснити те, що вона назвала своєю місією, а саме – навернути світ до християнства. Яким чином світ довідався, що прийшов час, коли церква мала виявити певні знаки завершення її праці, мабуть, нез’ясовно; і все ж, так само, як при закінченні юдейського віку всі люди сподівалися якоїсь великої зміни (Луки 3:15), так і тепер, при закінченні Євангельського віку, всі люди мають схожі сподівання. Вони усвідомлюють, що ми знаходимось в перехідному періоді, і гороскоп 20-го століття є сповнений жахів та передчуттів великих революційних змін. Нинішній неспокій переконливо представив шан. Генрі Ґрейді в своєму промовистому зверненні до університетських товариств в Шарлоттесвіль, Віргінія.

Ось його слова: „Ми знаходимося на світанку… Нерухомі зорі поступово зникають з небосхилу, і ми помацки йдемо в непевному світлі. Ніч приносить з собою дивовижні тіні. Загублено всякий уторований шлях, кожен новий веде у безвихідь, а скрізь, куди сягає око, простягається безкрає поле. Неспокій поранку підштовхує до метушні; посеред цього безладдя величаво проходжується Сумнів; блукаючий натовп переймають навіть на протоптаних стежках, де з-посеред тіней лунає оклик вартового: „Стій, хто йде?”, а у пітьмі поранку роблять свою справу страхі-тливі сили. Немає нічого непохитного і ствердженого. Нинішні чудеса нівечать прості істини минулого. Церква є в облозі ззовні і повна зради зсередини. За суддівським двором поблискує смолоскип заколотника і маячить шибениця анархістів. Уряд стався місцем боротьби усіляких прибічників і жертвою корисливих політиків. Торгівля пручається в обіймах монополій, а дрібна комерція – в путах обмежень. Міста є переповнені, а поля – попустошені. Пишнота ллється з замків, а злидні впов-зають в помешкання. Зникає всесвітнє братерство, і люди, товплячись, заповнюють численні класи. Свист нігілістів полохає хащі, а крикливий натовп ремствує на узбочині”.

Церква не може заперечити, що прийшов кінець віку, день порахунку; незалежно від того, чи вона розпізнає час в світлі пророцтва, чи ні, факти триваючого суду чинять на неї тиск, і результат буде відомий ще перед завершенням цього жнивного періоду.

Церковництво займає лаву і посередньо дає звіт

     Церква знає, що на неї звернені очі всього світу. Якимось чином виявилось, що після того, як вона присвоїла собі повноваження навернути світ, прийшов час, коли її праця, якщо це справді була її місія, повинна завершуватись або вже завершилась, і що церква насправді зовсім мало відрізняється від світу – хіба що своїм віросповіданням. 

Вважаючи це своїм теперішнім покликанням, вона втратила з очей справжню мету Євангельського віку – „проповідувати цю Євангелію Царства по всьому світу, на свідоцтво всім народам” і допомогти в покликанні та приготуванні „малого стадка”, щоб встановити (з Господом) Тисячолітнє Царство, яке в той час благословлятиме всі покоління землі (Мт. 24:14; Дії 15:14-17). Їй доводиться стояти перед фактом, що після вісімнадцяти століть вона є значно далі від тих наслідків, які вимагалися від неї задля її претензій, ніж при кінці першого століття. Сьогодні на порядку денному ми бачимо виправдання, перепрошення, підрахунки і перегляди зробленого, виправлення фактів та надмірні прогнозування великих досягнень в найближчому майбутньому – в міру того, як підштовхувана духом цих часів, духом досліджування та перехресного допитування вона намагається промовляти в свій захист перед численними обвинувачувачами.

Ми бачимо її велике заклопотання тим, щоб протистояти звинуваченням в непослідовності її вчення порівняно з визнаним нею критерієм – Біблією, бо вона не може заперечити взаємної незгоди своїх віровчень. Отже, вона вдається до різних методів, які розумні люди, не гаючись, розпізнають як докази її великого замішання. З боку кожного віровизнання є палке бажання триматись старих віровчень, бо вони є тими шнурами, які зв’язали їх в окремі організації; знищити їх раптом означало б розпустити ці організації; однак, духовенство найбільше прагне того, щоб говорити про них можливо якнайменше, бо воно відверто соромиться їх перед проникливим світлом цього дня суду.

Дехто соромиться їх настільки, що, забуваючи свою світську обачність, вважає за краще покинути їх цілком. Інші є більш консервативні і вважають розсудливішим позбуватися їх поступово, щоб на їхнє місце мало-помалу впроваджувати нові вчення, по-ліпшувати їх, 170 переглядати і т.д. Всім відомі тривалі дискусії над переглядом віровчення пресвітеріан. Те саме скажемо про намагання самозваних вищих критиків підірвати авторитет і натхнення Священних Писань, пропонуючи на їх місце надихаючий вплив двадцятого століття і теорію еволюції, дощенту руйнуючу божественний план спасіння від Адамового падіння, яке підтверджує Біблія, але яке вони заперечують. Далі, є ще інший великий клас духовенства, який віддає перевагу еклектиці, тобто компромісу, теології, яка вже сама по собі має бути дуже стислою і дуже ліберальною, намагаючись відкинути всі заперечення всіх релігійних людей – християн і поган, – і, якщо можливо, „звести всіх в один табір”, як хтось про це сказав. З боку великого класу лунає звичайнісінька хвальба про великі речі, які незабаром мають бути виконані через знаряддя, нещодавно введені в дію, серед яких ключовою ідеєю є християнський союз або співпраця; коли цього вдасться досягнути – а ми впевнені, що незабаром так буде, – тоді, як гадають, швидко прийде навернення світу до християнства.

Звинувачення в нестачі благочестя та побожного життя також наштовхується на хвастощі – пишання „чудами великими”, які часто приводять на згадку Господні слова докору, записані в Єв. Матвія 7:22,23. Але ці вихваляння дуже мало допомагають інтересам Вавилону, бо відсутність духа Божого закону любові є, на жаль, надто боляче відвертою, щоб її приховати. Захищання, в цілому, тільки щораз більше виявляє жалюгідний стан упавшої церкви. Коли б це велике церковництво справді було істинною Церквою Бога, тоді якою відвертою була б невдача божественного плану вибрати народ для Свого ймення!

В той час, коли церква пропонує усілякі виправдання, перепрошення, обіцянки та хвастощі, її керівники дуже виразно бачать, що вони вже не в змозі зберегти церкву в її нинішньому поділеному, розпачливому та безладному 171 стані. Вони бачать, що за цим всім швидко прийде розпад і повалення, хіба що деяке могутнє зусилля об’єднає її секти і, тим самим, дасть їй не тільки краще становище перед світом, але й більшу силу для зміцнення власного авторитету. Отже, ми чуємо багато розмов про Християнський Союз, а кожний крок в напрямку його створення іменується наступним доказом зростання духа любові та християнської єдності. Однак, цей рух не є народжений більшою любов’ю та християнською єдністю, але боязню. Видно, як звідусіль швидко наближається провіщена буря гніву та обурення, а різні секти серйозно сумніваються в своїй здатності вистояти самотньо проти бурхливої навали.

Остаточно всі секти схвалять союз; але проблемою, яка ставить у безвихідь, є питання, як це здійснити, враховуючи всю суперечливість їхніх віровчень. Пропонуються різні методи. Один з них: спробувати перше об’єднати ті секти, які найбільш схожі вченням, наприклад, окремі відгалуження тієї самої родини – пресвітеріан, баптистів, методистів, католиків і т.д., – готуючись до пропонованого ще більшого союзу. Інша: розвивати в людей прагнення такого союзу, схильність ігнорувати вчення, розширювати великодушне спілкування всіх людей, сповідуючих моральність, і прагнути їхньої співпраці в тому, що вони називають християнською справою. Ці настрої знаходять найбільше щирих прихильників між людьми молодого та середнього віку.

В останні роки ігнорування багатьох спірних вчень минулого сприяло розвитку в церкві класу молодих людей, які в великій мірі репрезентують настрої „єднання” християнства. Несвідомі сектантських сутичок минулого, вони не є обтяжені плутаниною, яка панує між їхніми старшими товаришами стосовно призначення, вибору, вільної ласки і т.п. Але вони далі тримаються навченого їх в дитинстві (яке бере свій початок в Римі та 172 в часах Середньовіччя) згубного вчення вічних мук для всіх, хто в нинішньому віці не слухає і не приймає Євангелії, а також теорії, що місією Євангелії є навернути світ в цьому віці, а, отже, спасти від мук. Вони об’єдналися під різними назвами – „Християнська Асоціація Молодих Чоловіків та Жінок” („Young Men’s and Young Women’s Christian Associations”), „Товариство Християнських Прагнень” („Christian Endeavor Societies”), „Епвордська Ліга” („Epworth Leagues”), „Царські Дочки” („King’s Daughters”), та „Армія Спасіння” („Salvation Armies”). Багато з них справді „мають ревність про Бога, але не за розумом”.

Вірні своїм помилковим, небіблійним поглядам вони виношують плани „суспільного піднесення світу”, до того ж відразу. Похвально, що їхні зусилля не є для зла, а для добра. Їхньою великою помилкою є прямування за власними задумами, які, хоч є доброзичливими та розумними в оцінці людей, та вже самі по собі повинні поступатися божественній мудрості та божественному плану, котрий сам один лише буде увінчаний успіхом. Всі інші приречені на невдачу. Для вірних, котрі перебувають між ними, було б великим благословенням, коли б вони зуміли збагнути божественний план, тобто теперішнє обрання („вибір”) освяченого „малого стадка”, і поступове піднесення світу через це „мале стадко” – коли воно буде скомплектоване, високо підняте і царю-ватиме з Христом як співнаслідники Його Тисячолітнього Царства. Коли б вони зуміли це збагнути, це могло б мати і справді мало б освячуючий вплив на всіх вірних серед них – хоча б навіть вони були переважною меншістю. Більшість, яка приєднується до таких общин, робить це, мабуть, з різних причин – інших, ніж повне посвячення та відданість Богу та Його службі „аж до смерті”.

Ця християнська молодь, ненавчена уроків історії церкви і несвідома вчень, з готовністю приймає ідею „Союзу”. Вона стверджує про себе: „Помилкою минулого були вчення, які спричинили поділи! Давайте створимо тепер союз і зігноруємо догми!” Вони недооцінюють факт, що в 173 минулому всі християни також прагнули єдності, – саме так, як люди прагнуть її сьогодні, – але вони або прагнули єдності на основі правди, або не прагнули жодної. Їхнім правилом поведінки було: „Боротись за віру, раз дану святим” та „Не брати участі в темних ділах темряви, а краще й докоряти” (Юд. 3; Еф. 5:11). Сьогодні багато випускає з уваги, що для справжнього союзу справжніх християн – для союзу, приємного Богу – деякі вчення мають надважливе значення, і помилка мину-лого полягала в тому, що християни були надто упереджені, віддаючи перевагу власним людським віровченням, а не вивчали та не виправляли їх та всі інші вчення на основі Божого Слова.

Отже, пропонований союз або конфедерація, пошуки якого ведуться, є тим, який нехтує Біблійне вчення і міцно тримається людських вчень про вічні муки, про натуральне безсмертя і т.д., в якому переважає суто людський підхід до його призначення та методів, і який є найбільш небезпечною річчю, що може трапитися. Він обов’язково потрапить у крайню оману, бо відкидає „науку Христа” і „мудрість, що зверху вона”, сполягаючи, замість того, на мудрість своїх мудреців, яка є безглуздям, оскільки противиться божественним порадам та методам. „…І загине мудрість премудрих його…” (Іс. 29:14).

Існує також багато ідей, впроваджених в обіг прогресивними (?) духовними та іншими людьми, щодо того, яким має бути характер та місія церкви в близькому майбутньому; їхньою пропозицією є ще тісніше, ніж тепер, зближення з ідеями світу. Виявляється, що її працею є притягнення до себе духовно невідродженого світу і здобуття щедрої фінансової опіки; щоб цього досягнути, треба подбати про належний прийом та розваги. Хто зі справжніх християн не був приголомшений явними тенденціями в цьому напрямку – спостерігаючи їх тут вдома, або читаючи про них деінде?

Який міцніший доказ можемо знайти про занепад справжньої побожності, ніж той, який вийшов з-під пера методистського духовного і був опублікований в методистському журналі „The Northwestern Christian Advocate”, і який редактор назвав „дружньою сатирою на пануючі стосунки в методизмі”, тим самим допускаючи можливість таких умов? Схвалення чи сатира, не в цьому річ, факти є фактами, незалежно, хто про них говорить, хоча вони завжди вдвічі переконливіші, коли за своїм характером становлять визнання зацікавленого священнослужителя у власному церковному виданні. Пропо¬нуємо статтю цілком, де курсивом подані наші зауваження:

„Деякі риси Американського методизму”

     „Пробудження релігії в вісімнадцятому столітті під проводом Веслея та Вайтфілда очистило моральну атмосферу англосаксонської раси і ввело в дію нові чинники для заохочення неєвангелізованих. Світські історики, англійські та американські, спільно надають великого значення руху, започаткованому цими видатними людьми, а також більшості сучасного церковного устрою та сформульованим вченням, які ведуть до поширення та насаджування нашої цивілізації. Проголошуване ними та їхніми наступниками вчення про „вільну волю”, разом з еволюцією сучасних експериментів з світськими урядами, було однією з найбільш популярних догм, яка захоплювала уми людей. Це вчення особливо захопило наших американських батьків-предків. Чи могли вони, скинувши ярмо королів і маючи огиду до націоналізованої та захопленої властолюбними священиками церкви, знайти щось більш принадне і співзвучне з їхніми політичними аспіраціями, ніж вчення, що кожна людина є вільною творити або занапащати власну долю тепер і надалі?”

„Вчення про „нове народження”, на яке клали натиск методисти, і проголошення якого Вайтфілдом в Новій Англії було схоже на розповідь нового, нечуваного оповідання, принесло наслідки, на які світські та позбавлені релігійності люди дивилися зі схваленням. Це вчення вимагало не лише „змінити серце”, але й щоденне життя, щоб методисти могли відкрито 175 виділятися своєю поведінкою між людьми світу. Великою метою, для якої існувала ця церква, було „поширення на цих землях справжньої Біблійної святості”. Таким був напис на її стязі, і з цим лозунгом вона здобула свої завоювання”.

„Іншу причину незвичайного успіху методизму в цій країні треба шукати в факті, що до його простих, загальнодоступних богослужінь радо запрошено простолюд. Лише той, хто не знається на обрядах, може оцінити цей, на перший погляд малозначний, але насправді дуже важливий, факт. Знати, що ви можете увійти в церкву де б це не було і брати участь в богослужінні, не боячись показати ваше незнання порядку та обрядності, є великою справою, особливо, коли ви не маєте жодного бажання привертати до себе увагу. Отже, проста, природна форма богослужіння первісної Американської методистської церкви цілковито від-повідала людям, які лише недавно покинули бучність релігій Старого Світу. Батистові рукави, священні головні убори, діадеми, корони і шати були нестерпні для їхньої неотесаності та простакуватості. Релігія, яка навчала їх, що вони можуть звертатися з проханнями до Всемогутнього без будь-якого посередника, підкреслювала гідність та значущість їхнього стану зрілості і зверталась до їхньої любові до незалежності”.

„Виразний тріумф цієї церкви можна також віднести частково на рахунок факту, що вона не відмовилась від Господнього бича з мотузків. Від самих перших днів коли-не-коли відбувалося очищення церкви від симулянтів і негідних перебування в ній, що мало найбільш благотворний вплив не лише на саму церкву, але й на все довкілля. Після бурі, якою часто супроводжується „навернення” відступника, моральна атмосфера всього оточення проходить очищення, і навіть глузії бачать, що членство в церкві все-таки щось значить”.

„Фактором, який також сприяв успіху, і про який я пишу, було бездоганне влаштування об’їздів з метою виголошення проповідей. Без сумніву, в тих днях були свої герої та велетні моралі. Вплив сильної, мужньої людини, одержимої думкою, що вона не має тут „постійного міста”, котра нічого не громадить собі на старші літа, не вимагає жодного контракту на своє утримання або платні, котра відмовляється від всього того, що люди прагнуть здобути найбільш жадібним чином, і палає ревністю, яка повинна швидко її поглинути, повинен всюди, де його зауважено, мати тривалий благотворний вплив”.

„Не меншу частку в здобутті свого панівного становища в цій країні відіграли пісні, що їх співали тогочасні методисти. В такому співі, де поважні, розсудливі слова, наповнені змістом віровчення, єдналися з мелодіями, які все ще звучать і надихають, була не лише привабливість гармонії, але й богословське виховання, через котре люди, якими б неотесаними вони не були, знайомилися з головними принципами церкви. Спів правди, звернений до душі дитини чи дорослого, оселяє цю правду з більш впливовою силою, ніж ви можете зустріти це в способах виховання в дитсадках або дошкільних закладах. Ось так, без дебатування, вчення є настільки утверджені в розумі дітей або навернених, що жодна наступна суперечка не може їх захитати. Тепер залишилося показати, що

„Ці елементи успіху вже застаріли, і в методистській

 єпископальній церкві запроваджено нові критерії”

     „Нехай ніхто не приписує мені ролі хвалька, але радше літописця відомих фактів, оповідача недалекої історії. Що стосується основ вчення, то позиція церкви не зазнала жодної зміни, однак загальна атмосфера і дух, що проявляється практично в усіх її справах, одразу свідчать про присутність сучасного прогресу і багатих на світло нововведень. Характер та зовнішній вид цієї могутньої церкви змінилися настільки, що всі зацікавлені релігійним добром Америки повинні вивчати цю зміну з непідробним інтересом”.

„Вчення про нове народження – що „Вам потрібно родитись згори” – залишається незайманим, але сучасний прогрес віддалив церкву від колишньої вимогливості, яка перешкоджала багатьом добрим людям увійти в її кошару, оскільки вони не могли погодитися з таким вченням і ніколи не пересвідчились в так званій „експериментальній релігії”. Сьогодні універсалісти та унітарії часто перебувають разом у повній згоді, заповзято виконуючи свій обов’язок”.

„Пасторська служба сьогодення, чемна і вишукана, як в провідних церквах, має надто гарні манери, щоб наполягати на „святості” – так, як розуміли цю шляхетну рису батьки, – і проголошує святість в більш широкому значенні, яка не думає 177 нічого злого навіть про людину, яка не є цілком освяченою. Підтримати це вчення таким, яким воно було на старій вузькій стежці, означало б мати вчення, яке не знайде повної підтримки в колах „Шетокве” [„Chautauqua” – інституція, яка набула поширення в кінці 19-го і на початку 20-го століття, і яка передбачала загальну освіту разом з розвагами у формі лекцій, концертів та забав, що часто влаштовувались на вулиці або під навісом, – прим, ред.] або нинішньої „Епвордської ліги”.

„Давні, скромні богослужіння все ще збереглися в сільських місцево-стях, натомість в оточенні з високою культурою, де вимагають правильних навиків в музиці, мистецтві та літературі – особливо в міських церквах, – місце добровільної та запальної молитви з вигуками, яка свого часу була такою характерною для батьків, в багатьох випадках займає обміркований, елегантний ритуал. Оспорювати бажаність такої зміни означає ставити під сумнів перевагу культури над неотесаними та грубими звичками”.

„Можливо, що тоді, коли церква перебувала в початковому стані, для її керівників було розсудливим бути такими вимогливими. В той час втрачати було мало-що. Але сьогодні тямущі, обережні та завбачливі особи відмовляються виставляти на небезпеку добробут заможної та впливової церкви сліпим підпорядкуванням себе закону, яке мало б завдати кривди багатим та інтелектуально розвинутим. Якщо люди не є податливими, то такою, напевне, є Євангелія. Церкву створено, щоб рятувати людей, а не відвертати та знеохочувати. Тому наші більш широкі та сучасні ідеї витіснили та перевершили обмежені та егоцентричні уявлення, мов би ми є кращі від інших людей, які мають бути виключені з нашої спільності”.

„Вечері любові з їхнім догматичним упередженням і окремі зібрання в домівках, які для багатьох розумів здалися такими ж непотрібними, як сповіді, в більшості випадків покинуто на користь „Епвордської ліги” та „Товариства Християнських Прагнень” („Endeavor Society”)”.

„Нинішнє культурне богослужіння набагато більше, ніж будь-коли в історії церкви, погоджується з настановою Вчителя бути „мудрими, як змії, і невинними, як голубки”. Хто ще виявиться настільки безглуздим, на зразок бувалих проповідників, сказати своїм найбагатшим офіційним особам, котрі купаються в розкошах, продати все для Бога та людства і, взявши свій хрест, йти за Христом? Він напевне відійде засумований – я маю на увазі про-повідник”.

„Хоча еволюція є законом, а прогрес – паролем, однак завжди 178 оплакуватимуть квапливість та радикалізм, і сучасний методистський проповідник рідко буває винен” в одному і в другому. Різкий, неввічливий проповідник, який звик обвинувачувати Бога любові за Його гнів, відійшов в минуле, поступившись місцем своєму наступнику, дбайливому в манерах, елегантному в мові, котрого думки, емоції та сентименти є поетичними і нікого не ображають”.

„На наступній загальній конференції в 1896 році буде занехаяно часову межу”, згідно якої проповідник може виконувати свої обов’язки п’ять років. На початку він міг послуговувати лише шість місяців; далі термін розширено до одного року, наступно – до двох років, потім – до трьох, в останнім часом – до п’яти. Однак правлячі, більш освічені церковні кола усвідомлюють, що для того, аби її громадський успіх та становище можна було успішно зіставити з пішими церквами, її пасторство має бути незмінним – щоб її сильні проповідники могли стати осередками громадських та літературних кіл. Треба пам’ятати, що обов’язки проповідника сьогодні вже не є такими, як часто бувало – проводити тривалі зібрання і бути євангелістом. Ніхто не бачить цього більш виразно, ніж самі проповідники. Церкви пошукували великих ентузіастів відродження, яких бажали собі за проповідників, тому на щорічних конференціях проповідникам пропонували дати звіт про число навернених за рік. Однак, тепер людьми та священиками керує набагато менш захоплююча та ексцентрична ідея. Великі церкви бажають собі таких служителів, які можуть задовольнити чиїсь естетичні смаки, можуть дати відсіч нападкам сучасного скептицизму і притягнути інтелектуальних та витончених слухачів, хоча на щорічній конференції найбільше робиться наголос на звітуванні проповідника з його місіонерських грошових надходжень. Сучасний методистський проповідник відмінно збирає гроші, проникаючи до самого серця своїх людей так, як він не зробив би нього жодними старомодними пересторогами або закликами”.

” Ці проводирі християнської думки добре завчили великий урок, а саме: що Євангелія ніколи не повинна образити культурний, витончений смак. Для церкви, яка може так гнучко пристосуватися до вимог часу, є радо, з вітаннями широко відчинені брами майбутнього. Який ще девіз може личити їй більше, окрім звістки ангелів, котрі співали: „Мир на землі, добра воля для людей”. Шан. Ч.А. Крейн”.

Наступний витяг зі слів єпископа методистської єпископальної церкви Р.С. Фостера ми взяли з „Gospel Trumpet”. Вони говорять про те саме, тільки іншою мовою – можливо надто зрозумілою для декого, оскільки після цього 179 єпископа змусили піти у відставку – проти його волі і не озираючись на його сльози.

Єпископ Фостер сказав:

     „Церква Бога сьогодні домагається прихильності світу. Її члени прагнуть знизити її до рівня безбожності. Бали, театри, художні твори з непристойними сценами, на яких зображене оголене тіло, світські розкоші з усією розпусною моральністю проникають у найдальші закутки церкви; у відповідь на всю оцю світовість християни вдовольняються великим постом, Істер, Великодною П’ятницею та оздобленням церков. Та це старі хитрощі сатани. Юдейська церква наштовхнулася на цей камінь, римська церква розбилась об нього, а проте-стантська церква швидко прямує до такої самої загибелі”.

„Великими нашими небезпеками є уподібнення себе до світу, нехтування вбогими, заміна побожності її зовнішнім виглядом, занедбаність дисципліни, богослужіння внайми, забруднена євангелія, котрі, якщо їх звести докупи, творять світську церкву. Може здатися майже дивом історії, щоб методистів спіткав власне такий наслідок і щоб ознаки цього мали прийти через сто років від початку їхнього „величного плавання”, та хто, оглядаючись сьогодні довкола, не помітить цей факт?”

„Чи ж методисти не ламають Боже Слово і власний порядок, одягаючись так само екстравагантно і модно, як будь-який інший клас? Чи не прикрашають себе дами, а часто-густо дружини і дочки служителів, „золотом, плетінням волосся та коштовними нарядами?” Чи скромна одіж, на якій наполягали Джон Веслей, єпископ Осбюрі, і яку одягали Гестер Ен Роджерс, Леді Хантінґтон та багато інших відомих нам осіб, не вважається сьогодні в методистських колах фанатизмом? Чи може та чи інша особа, яка йде до методистської церкви в котромусь з наших вели-их міст, помітити різницю між одягом її прихожан і одягом відвідувачів танцювальних вечорів та театрів? Чи не чути в її музиці світовості? Старанно вичепурені та поприкрашувані церковні хори, які в багатьох випадках не виявляють жодної релігійності, а лише насмішкуватий скептицизм, ретельно опрацьовують малозворушливі художні та оперні вистави, які мають стільки ж спільного з духовним культом, що й з оперою чи театром. Під час таких світських міроприємств духовність замерзає на смерть”.

„Раніше кожен методист відвідував „зібрання” і 180 давав свідоцтво експериментальної релігії. Сьогодні дуже мало відвідує місцеві зібрання, і в багатьох церквах їх просто занехаяли. Завідуючі різними справами, попечителі та керівники церкви рідко відвідують зібрання. Раніше майже кожний методист молився, складав свідоцтво і напучування в зібранні свідоцтв. Сьогодні почути можна зовсім небагатьох. Колись було чути вигуки та віддавання хвали: сьогодні такий вияв священного ентузіазму та радості вважають фанатизмом”.

„Місце релігійних зібрань, зустрічей для духовного пробудження, місцевих зібрань та зібрань молитов бувалих днів зайняли світські вечірки, благодійні акції, фестивалі, концерти і схожі до них речі”.

„Дисципліна методистів справді перетворилася в мертву букву. Її норми забороняють зодягати золото, коштовності або дорогий одяг, однак, ніхто не збирається картати своїх членів за їхнє ламання. Вони забороняють читати книги і захоплювати свою увагу речами, які не сприяють побожності, однак, сама церква відвідує всілякі видовища, веселощі, фестивалі та благодійні акції, які руйнують духовне життя молоді та літнього віку людей. Все це сягнуло настільки далеко, що просто жах”.

„Колишні методистські служителі були охочі жертвувати себе і стра-ждати для Христа. Вони не шукали вигідного та спокійного місця, але нестатку та терпінь. Вони не пишалися високою платнею, гарними будинками і вишуканою паствою, але душами, здобутими для Ісуса. Як все змінилося! Послуговування внайми є кволим, соромливим, підлабузницьким, пристосовницьким – без віри, витривалості та святого впливу. Колишній методизм мав до діла з великою зосередженою правдою. Сьогодні з кафедр переважно проголошують загальні фрази та популярні нотації. Про славетне вчення повноцінного освячення чути не так вже й часто, і ще рідше про нього свідкують з кафедри”.

Хоча чиняться особливі зусилля, щоб в інтересах релігійного союзу здобути симпатію та співпрацю молодих людей церкви – через зближення їх соціально та через уникнення релігійної полеміки і вивчення доктрин, – ще більш спрямовані зусилля чиняться, щоб привести 181 до симпатії з рухом поєднання дорослих членів. Заради цього трудяться і будують плани керівники всіх віровизнань. Численні другорядні зусилля знайшли своє втілення у великому Парламенті Релігій, який відбувся в Чікаґо влітку 1893 року. В очах його організаторів мета Парламенту була дуже конкретною і знайшла своє конкретне вираження. Однак, здається, що маси церковних членів пішли за керівниками без найменшого роздуму над принципом, покладеним в його основу – великим компромісом християнства зі всім, що нехристиянське. Тому сьогодні, коли існує задум розширити рух до меж всесвітньої федерації всіх релігійних угруповань, яку пропонують на 1913 рік, і з огляду на факт, що Християнський Союз активно проштовхують по лінії компромісу, треба, щоб всі, хто прагне позостатись лояльним Богу, добре з’ясували для себе принципи, висловлені цими релігійними керівниками.

Шан. Д.Н. Берроуз, доктор богослов’я, провідна особа (Чі-каґського) Всесвітнього Парламенту Релігій, зайнятий пропагуванням його розширення, звернувся, за словами одного з журналів Сан-Франциско, до представників релігій з окресленням його особливої ролі в формуванні релігійної єдності таким чином:

„Союз релігій – сказав він коротко, – буде досягнутий одним з двох шляхів. Перше: повинні об’єднатися ті церкви, які мають дуже близьку загальну основу віри та віровчення – наприклад, різні гілки методизму та пресвітеріанства. Наступно, коли секти з’єднаються між собою, протес-тантизм, загально, стане більш згуртованим. Разом з розвитком освіти католики та протестанти побачать, що розбіжності між ними насправді не є вирішальними, і поведуть розмову про возз’єднання. Коли це станеться, союз з іншими, несхожими релігіями [такими як іслам, буддизм, брахманізм, конфуціанство і т.п., тобто язичницькими релігіями] буде лише справою часу”.

„Друге: релігії та церкви можуть з’єднатися в світський союз на етичній основі, як це обстоював м-р Стед (спіритист, загинув на „Титаніку”). Релігійні організації мають спільні інтереси та спільні 182 обов’язки в общинах, в середовищі яких вони існують, і цілком можливо, що вони об’єднаються на федеративній основі заради сприяння цим намірам та заради їхнього здійснення. Особисто я схильний сподіватися союзу, який прийде в результаті першого процесу. Як би там не було, конгреси релігій вже починають набирати контурів. Шан. Т.Е. Сюард повідомляє про щораз більший успіх в Нью-Йорку його „Братерства Християнської Єдності”, в той час, як зовсім недавно в Чікаґо під керівництвом К.К. Бон-ней організовано велику та енергійну „Асоціацію Сприяння Релігійній Єдності”.

Великий парламент релігій

     „Chicago Herald”, прихильно коментуючи поступ Парламенту, написав (помітки курсивом подані нами):

„Ще ніколи від замішання при вежі Вавель ми не мали стількох релігій, стількох віровчень – зібраних пліч-о-пліч, рука в руку і майже серце до серця, – як минулої ночі в цьому величезному амфітеатрі. Ще ніколи, відколи існує запис історії, строкате людство не було з’єднане таким золотим ланцюгом Любові. Народи землі, віровчення християнства, буддисти і баптисти, мусульмани і методисти, католики і конфуціанці, браміни і унітарії, шинто і прибічники єпископальної церкви, пресвітеріани і пантеїсти, монотеїсти і політеїсти, представники усіх відтінків думки та відносин людей врешті зустрілися разом, з’єднані спільними узами взаєморозуміння, гуманності та шани один до одного”.

Наскільки важливо спостерегти факт, що розум навіть цього захопленого прихильника великого Парламенту звернувся в минуле до пам’ятного замішання мов при вежі Вавель! Хіба ж не сталося так, що він підсвідомо впізнав у Парламенті дивовижний позаобраз?

Шан. Берроуз, мову якого ми зацитували попередньо, з ентузіазмом висловився про приятельські стосунки протестантських служителів, католицьких священиків, юдейських рабинів і, фактично, керівників всіх існуючих релігій, про що свідчить їхня кореспонденція, темою якої був великий Чікаґський Парламент. Він сказав:

„Колишня ідея, що релігія, до якої я належу, є єдиною справжньою релігією, вже застаріла. Можна багато-чого навчитися від усіх релігій, і жодна людина не є вартою релігії, яку вона представляє, якщо вона не бажає 183 потиснути руку іншої людини, як свого брата. Хтось сказав, що сьогодні поспіла пора, щоб висунути найкращу релігію. Вже минули часи, коли людина могла зарозуміло твердити про вищість своєї виняткової релігії. Тут, сьогодні, мудрець, вчений і князь Сходу зустрінуться у приятельській розмові з архієпископом, рабином, місіонером, проповідником та священиком. Вони вперше сидітимуть разом у конгресі. Це, сподіваємось, допоможе зламати перепони віровчень”.

Шан. Т. Челмерс з „Церкви Учнів” сказав:

„Цей перший Парламент Релігій, мабуть, станеться провісником ще більшого братерства, яке об’єднає в одній всесвітній релігії все найкраще – до того ж не з однієї окремо взятої, а з усіх великих історичних визнань віри. Може трапитися, що, керуючись більшими сподіваннями, ми потребуватимемо переглянути нашу фразеологію і говоритимемо більше про релігійну, аніж про християнську єдність. Я радію, що всі великі культи мають бути зближені один до одного, і що Ісус займе своє місце в товаристві Ґаутами, Конфуція і Заратустри”.

„New York Sun” в редакторській статті писав на цю тему:

„Ми не можемо докладно ствердити, що саме пропонує здійснити Парламент… Однак, можливо, що в Чікаґо буде дано пропозицію створити свого роду нову, спільну релігію, яка відповідатиме вимогам і включатиме кожну різновидність релігійної та нерелігійної думки. Створити нову, еклектичну релігію, яка б задовольнила всіх довкола, є великою працею, однак в Чікаґо продовжують в неї вірити”.

Було б справді дуже дивно, коли б дух Христа і дух світу виявили несподівану згоду, а ті, хто наповнений протилежним духом, мали б глянути один одному в вічі. Та річ не в цьому. Далі є правдою, що дух цього світу є ворожим для Бога (Як. 4:4); що його теорії і філософії є марними та безглуздими; і що єдине божественне об’явлення, яке міститься в натхнених Писаннях 184 апостолів та пророків, є єдиною божественно натхненою правдою.

Одна зі сформульованих цілей Парламенту, згідно його президента м-ра Бонней, полягала в тому, щоб привести релігії світу разом на асамблею, де „можна було б досягнути спільних цілей, спільної основи для союзу і критично оцінити дивовижний релігійний поступ дев’ятнадцятого століття”.

Справжньою і єдиною метою такого перегляду був, очевидно, намір відгукнутись на духа допитливості цих часів, цієї години суду, щоб показати, можливо якнайкраще, поступ церкви і надихнути надією, що після всіх начебто невдач християнства церква знаходиться напередодні величезної перемоги; що швидко, дуже швидко, місія, на яку вона претендувала, здійсниться у наверненні світу. Тепер зауважте, як вона збирається це робити, і простежте, що це має бути зроблено не через духа правди та праведності, але через духа компромісу, лицемірства і облуди. Конкретною метою Парламенту було братання та релігійний союз, а прагнення добитись цього на будь-яких умовах виявило себе найбільш відвертим чином. Як вже згадувалося, було навіть бажання переглянути, з метою пристосування до язичницьких релігій, власну термінологію, назвати це релігійною єдністю, облишити нестерпну назву „християнський”, з відвертим задоволенням позбавити Ісуса вищості і скромно поставити Його поруч з язичницькими мудрецями – Ґаутамою, Конфуцієм і Заратустрою. Найбільш помітними ознаками цього великого Парламенту став дух непевності, розгублення, догоджання та загального невір’я з боку християн-протестантів, а також дух хвастощів, давання всім порад і накидання своєї волі з боку римських католиків та представників всіх інших релігій. Його перше засідання відкрито молитвою римо-католицького служителя кардинала Ґіббонса, а останнє засідання закінчено благословенням іншого римського католика – єпископа Кеане. Під час останнього засідання священик шинто з Японії 185 закликав, щоб вісім мільйонів божеств принесли благословення для всього цього строкатого зборища.

Протягом двох попередніх років шан. Берроуз листувався з представницькими особами з числа язичників, які замешкують інші землі, звертаючись до всіх язичницьких священиків і апостолів скрізь у світі з благанням македонця: „Прийдіть… і нам поможіть!” Те, що заклик мав вийти представницьким чином власне з пресвітеріанської церкви, яка протягом кількох минулих років підлягала вогненним випробуванням суду, стало знаменним фактом замішання та неспокою, які панують в цьому віросповіданні і в усьому християнстві. Отже, все християнство вже було готове до цього великого собору.

Сімнадцять днів представники християн всіх віросповідань сиділи разом, радячись з представниками усіляких язичницьких релігій, котрих християнські промовці раз по раз похвально згадували як „мудреців зі сходу” – запозичуючи цей вираз з Святого Письма, де він стосувався зовсім відмінного класу – небагатьох побожних віруючих в Бога Ізраїля і в пророків Ізраїля, котрі провіщали прихід Помазанника Єгови і котрі терпляче вичікували і пильнували за Його приходом, не звертаючи жодної уваги на підступних духів світської мудрості, яка не знає Бога. Тільки для таких справді мудрих та покірних Бог відкрив Своє блаженне послання миру та надії.

Для останнього дня Парламенту обрано тему „Релігійний союз всього людського роду”, під час якої мали обговорюватись „Елементи ідеальної релігії – як на них дивитись і як вони викладені у від-мінних віруваннях” з наміром визначити „характерні риси остаточної релігії” і „центр майбутньої релігійної єдності людства”.

Чи можливо, щоб християнські (?) служителі були неспроможні, за їхнім власним свідченням, визначити в цей останній день, що саме має бути осередком релігійної єдності, або якими мають бути характерні риси ідеальної релігії? 186 Чи справді вони аж так бажають „всесвітньої релігії”, що для досягнення цього готові пожертвувати деякими або навіть усіма принципами справжнього християнства і, коли треба, самою назвою „християнська”? „Навіть так”, – признаються вони. „Устами твоїми суджу Я тебе, рабе лукавий і лінивий!” – каже Господь. Попередні дні конференції були присвячені для викладення змісту різних релігій їхніми шанованими представниками.

Задум був зухвалий та рискований, але він повинен був відкрити очі кожної справжньої Божої дитини на декілька фактів, які були відверто очевидними, а саме: (1) номінальна християнська церква, сподіваючись вистояти, дійшла до останньої крайності своєї надії, знаходячись перед проникливим судом цього дня, коли „в Господа пря із народом Своїм”, номінальним духовним Ізраїлем (Мих. 6:1,2); (2) замість відвернутися від свого відступництва, нестачі віри, відсутності запалу та побожності і шукати можливості повернутися до божественної милості, представники номінальної церкви намагаються через того чи іншого роду союз та співпрацю підтримувати один одного і просять підтримки язичницького світу допомогти їм протистояти суду Господа, який викриває помилки їхніх людських віровчень і їхніх перекручень Його славного характеру; (3) вони готові поступитися Христом і Його Євангелією, щоб тільки здобути приязнь світу та його винагороду в вигляді влади та впливу; (4) їхнє засліплення є таким, що вони не можуть відрізнити правду від неправди, або духа правди від духа світу; і, врешті, (5) вони вже згубили з-перед очей вчення Христа.

Немає сумніву, що тимчасова допомога прийде саме з тих джерел, звідки вони її так захоплено чекають, але це буде лише підготовчий крок, який втягне весь світ під неминучий осуд Вавилону, примушуючи царів, купців та стерників 187 усієї землі плакати і голосити над цим великим містом (Об. 18:9, 11,17-19).

Спостерігаючи за подальшим ходом великого Парламенту, нашу увагу особливим чином привертає кілька знаменних особливостей: (1) дух і стан непевності та угодництва номінального християнства, за винятком католицької та греко-католицької церков; (2) самовпевненість та догматичний характер католицизму і всіх інших релігій; (3) зауважені язичницькими мудрецями різко окреслені відмінності між тим, чого навчає християн Біблія, і тим, чого навчають християнські місіонери різних сект християнства, котрі разом з Бі6лією занесли в чужі землі нерозсудливі та суперечливі віровчення; (4) оцінка язичниками місіонерських зусиль та майбутні перспективи таких зусиль в їхніх землях; (5) вплив Біблії на численних людей в чужинних землях – незалежно від її хибного тлумачення тими, хто її туди приніс; (6) теперішній пилив і можливі наслідки великого Парламенту; (7) його загальні аспекти з пророчої точки зору.

Поступаючись правдою

     Великий релігійний Парламент був скликаний християнами – християнами-протестантами; він проводився на землях, де сповідують протестантські погляди, під головуванням і за вказівками протестантських християн, так що протестантів можна вважати відповідальними за все, що на ньому відбувалося. Варто зауважити, що нинішній дух протестантизму є духом компромісу та віро-ломства. Цей Парламент був готовий скомпрометувати Христа та Його Євангелію заради приязні антихриста та язичництва. Почесне вступне та заключне слово було надано представникам папства. Варто також згадати, що в той час, як представники різних язичницьких народів детально 188 представили все різноманіття своїх переконань віри, не було жодного систематичного представлення самого християнства в жодному з його аспектів, хоча християни виступили з різними темами. Як дивно, що таке зібрання недогляділо і проігнорувало таку можливість проголошення Євангелії Христа інтелігентним та впливовим представникам язичницького світу! А може визнані представники Христової Євангелії засоромилися Євангелії Христа? (Рим. 1:16) Римські католики мали найбільшу участь в викладенні тематики, бувши представлені в сесійних виступах в Парламенті не менше шістнадцяти разів.

І це ще не все: знайшлися в ньому і такі визнавці християнства, котрі палко захопилися спростуванням його фундаментальних вчень – розповідаючи представникам язичників про свої сумніви щодо безпомилковості християнських Священних Писань, кажучи, що Біблійні описи треба приймати з великою обережністю, допускаючи їхню помилковість, що вчення Біблії мають бути доповнені людськими аргументами та філософією і повинні прийматися в тій мірі, в якій погоджуються з останніми. Були і такі, котрі, називаючи себе православними християнами, заперечували вчення про викуп, який становить єдиний фундамент справжньої християнської віри; ще інші заперечували падіння людини, проголошуючи опозиційну теорію еволюції – що людина ніколи не була створена досконалою, що вона ніколи не зазнала падіння, і, в кінцевому рахунку, вона не потребувала жодного відкупителя, що від свого створення в дуже убогому становищі, далекому від „образу Бога”, вона поступово піднімалася вверх і далі перебуває в процесі еволюції, законом якої є виживання найсильнішого. Власне цей погляд, зовсім проти-лежний Біблійному вченню про викуп та реституцію, виявився найбільш популярним.

Нижче подаємо кілька коротких витягів, які свідчать про духа компромісу протестантського християнства – в їхньому ставленні до великої системи антихриста, церкви Риму, і до нехристиянських вірувань.

Послухаймо д-ра Ч.А. Бріґса, професора Пресвітеріанської Теологічної Семінарії, котрий виступив проти Священного Писання. Головуючий, д-р Берроуз, представив цього джентльмена як особу, „для котрої ерудиція, відвага і вірність своїм переконанням принесла високе становище у всесвітній церкві”, і котру зустрінуто гучними оплесками. Він сказав:

„Все, що ми можемо приписати Біблії, це натхненість та докладність пропонованих нею релігійних нотацій. Бог є правдивий і не може обманювати; Він не може збити з пуття або звести Свої створіння. Та коли безконечний Бог промовляє до обмеженої людини, чи повинен Він говорити слова, які є непомильні? [Яке безглузде питання! Якщо Бог не говорить правду, тоді, зрозуміло, Він є неправдивий]. Це залежить не тільки від того, що говорить Бог, але й від того, що чує людина, а також від засобів спілкування між Богом і людиною. Однак, є потреба звернути увагу на вміння людини прийняти це слово, перш ніж можемо бути певні, що його передано правильно. [Цей „ерудований і шанований” (?) професор-теолог мав би пам’ятати, що Бог був спроможний вибрати належні знаряддя передавати через них Свою правду, а також попередньо її представляти; те, що Він так вчинив, є цілком очевидне для кожного щирого дослідника Його Слова. Такий аргумент, задля руйнування вірогідності Священного Писання, є простою відмовкою і стався образою для інтелігентної та освіченої аудиторії]. Натхненність Святого Писання не йде в парі з його непомильністю щодо кожної подробиці”.

Послухаймо шан. Теодора Мунґера з Нью-Гавен, котрий розвінчав Христа і вивищив на Його місце жалюгідну людську немічність. Він сказав:

„Христос є кимось більше, ніж просто юдеєм, вбитим на Голгофі. Христос є людством, що розвивається під силою та милістю Бога, тому будь-яка книга, яка є натхнена цим фактом [не фактом, що Ісус був помазаним Сином Божим, а що Христом, Помазаником, є все людство в процесі еволюції] належить до християнської літератури”.

Він навів приклад Данте, Шекспіра, Ґете, Шеллі, Метью Арно-льда, Емерсона та інших, додаючи:

„Література, з небагатьма винятками, – тобто вся натхнена література – міцно спирається на людство, чинячи це на етичній основі і для етичних цілей, і власне це є суттю християнства… Геологія, яка робить натиск на незрівнянного Бога, Котрий сидить над світом і плете прядиво його подій, не знаходить відгуку в тих розумах, котрі прагнуть виразити себе в літературі. Поет, геній, людина широкого, універсального мислення проходить повз це. Вони стоять надто близько Бога, щоб бути зведеними таким представленням Його правди”.

Говорить шан. д-р Рексфорд з Бостон (універсаліст):

„Я б хотів, щоб ми всі могли признати, що щире шанування подекуди і скрізь у світі є справжнім шануванням… Я припускаю, що домінуючим, хоч неписаним, віровченням теперішньої пори, є те, що коли скрізь у світі будь-який шанувальник культу кланяється перед Найкращим, що він визнає, і самовіддано прямує до і найчистішого світла, яке сяє для нього, він має доступ до найвищих благословень неба”.

Безперечно, він торкнувся найчутливішої ноти теперішніх па-нуючих релігійних почуттів; але чи так звертався апостол Павло до шанувальників „Незнаного Бога” на Марсовому Полі? Чи захищав Ілія служителів Ваала? Апостол Павло говорить, що єдиний доступ до Бога є через віру в Христову жертву за наші гріхи; ап. Петро каже: „Бо під небом нема іншого Ймення, даного людям, що ним би спастися ми мали” (Дії 4:12; 17:23-31; 1 Цар. 18:21,22).

Послухаймо шан. Лаймена Еббота, редактора „Outlook” і колишнього пастора церкви в Плімут, Бруклін, Нью-Йорк, який стверджує про наявність у всій церкві божественного натхнення, яке Новий Заповіт дав нам через Христа і дванадцятьох апостолів, щоб Божа людина була до всякого доброго діла готова (2 Тим. 3:17). Він сказав:

„Ми не думаємо, що Бог промовляв тільки в Палестині і тільки до декого в цій тісній околиці. Ми не думаємо, що Він був велемовний в християнстві і мовчазний деінде. Ні, ми віримо, що Він є Богом, Який промовляє протягом всіх часів і віків”.

Але як Він промовляв до пророків Ваала? Він не об’явив Себе нікому окрім Свого вибраного народу – буквального Ізраїля Юдейського віку і духовного Ізраїля Євангельського віку. „Тільки вас Я пізнав зі всіх родів землі” (Ам. 3:2; 1 Кор. 2:6-10).

Лист від леді Сомерсет (Англія), прочитаний президентом Бер-роузом після його люб’язного вступу, засвідчив про наступну поступку для церкви Риму:

„Я симпатизую кожному зусиллю, яким людей можна спонукати думати разом про те, в чому вони погоджуються, а не в чому ворогують… Єдиний шлях з’єднатися – ніколи не згадувати предметів, які незмінно викликають протиріччя. Очевидно, головним з них є єпископство, що склалося історично, однак, факт, що архієпископ Ірланд вірить в це, а я ні, думаю, не перешкодить цьому великому і доброму прелату допомогти мені з усього серця – не як жінці-протестанту, але як борцеві за тверезість. Та сама річ справдилася в Англії в стосунку до тамтешнього роз-пачливого проводиря кардинала Меннінґа і є сьогодні правдою щодо монсеньйора Нуґента з Ліверпуля, всім відомого та улюбленого священика народу. Одностайність думки щодо практичних обрисів золотого правила, про яке негативно висловлювався Конфуцій і позитивно – Христос, приведе нас всіх до одного табору”.

Доктрина спокутування чужої вини згадувалася дуже рідко, а багатьма просто відсувалася вбік, як пережиток минулого, як річ недостойна всесторонньо освіченого дев’ятнадцятого століття. Лише кілька голосів піднялися на її захист, та оскільки вони становили переважну меншість в Парламенті, то ці погляди відверто не бралися до уваги. Шан. Джозеф Кук був одним з цієї меншості, а його зауваження були опісля піддані критиці і відверто засуджені з кафедри в Чікаґо. В своєму зверненні м-р Кук сказав, що християнська релігія є єдино правильною релігією, а прийняття її – єдиним засобом подбати про щасливість після смерті. Звертаючись до одного з пер-сонажів Шекспіра за ілюстрацією дієвості поєднання в справі очищення навіть найогидніших гріхів, він сказав:

„Візьмемо леді Макбет. Яка релігія може очистити її криваву правицю? Ось питання, яке я задаю для чотирьох континентів та морських островів. Якщо ви не можете дати відповідь, то в цей Парламент релігій ви не прибули з серйозними намірами. Я звергаюсь до ісламу. Чи можете ви очистити її праву руку від крові? Я звертаюсь до конфуціанства та буддизму. Чи можете ви змити кров з її руки?”

Даючи на це відповідь після засідання Парламенту, шан. Дженкін Ллойд Джонс, пастор Церкви Всіх Душ, Чікаґо, надзвичайно зацікавлений Парламентом, сказав:

„Для того, щоб ми могли виявити аморальність спокутування чужої вини – цього підступного задуму „дивись на Ісуса і будеш спасенний”, що ним цей великий бостонський оратор взявся викликати замішання і ляк в представників інших вірувань та форм мислення в Парламенті, – нам треба детально вивчити характер вчинку, вдачу цієї жінки, котрій він пообіцяв швидке звільнення, якщо тільки вона „дивитиметься на хрест”. Цей поборник ортодоксії обурено кинув в обличчя представників всіх релігій світу твердження, що вже з самої природи речей „неможливо комусь ввійти в царство небес, якщо він не народиться знову” через Христове поєднання – це надприродне спокутування, яке через очищення зробить її закривавлену руку білою, а самого злочинця – святим. Я ось що хочу сказати про таке християнство: я радий, що у це все не вірю; я звертаюсь до всіх, хто любить моральність, до всіх приятелів справедливості, до всіх віруючих в безконечного Бога, котрих бажанням є чесність, а передбачливість котрих оглядається за праведністю, відкинути це. Такий „план спасіння” не лише не має обґрунтування, але є аморальним. Він деморалізує і є оманою та пасткою в цьому світі, незалежно від того як буде в прийдешньому… Я відвертаюсь від Голгофи, якщо мій погляд туди залишає мене настільки самолюбним, щоб просити спасіння, котре позоставляє принца Сідарта поза небом, і в якому леді Макбет чи якась інша душа з закривавленими руками залишається навіки”.

Пізніше в тій самій церкві відбулось „засідання представників східної платформи”, на якому згаданий шановний (?) 193 джентльмен зачитав вибрані уривки зі слів Заратустри, Мойсея, Конфуція, Будди, Сократа і Христа – все це з наміром показати універсальність релігії, – після чого до присутніх звернувся представник вірменської католицької церкви. Після цього звернення репортер написав у громадській пресі:

„М-р Джонс сказав, що він мав необачність запитати єпископа Кеане з Католицького університету в Вашінґтоні, чи той пішов би на таке засідання і прийняв таку радикальну платформу. Єпископ відповів з посмішкою, що він міг би піти в Дебюк, або, принаймні, був би спокушуваний піти туди. „Тоді я запитав його – сказав м-р Джонс, – чи він пропонуватиме це іншим”. Єпископ відповів: „Ви не повинні аж так квапитися. Ми ладимо собі щораз краще. Можливо мине не так вже й багато часу, перш ніж я зможу це зробити” *(Однак Рим наступно вирішив, що Парламент в Чікаґо не виправдав його довір’я, ані не став популярним серед його прибічників, і проголосив, що в майбутньому папісти не матимуть нічого до справи з таким мішаним Парламентом. Не бракує явних доказів папського незадоволення і в стосунку до тих римських прелатів, котрі відіграли визначну роль в Чікагському Парламенті. Отже, всю славу протестанти можуть взяти для себе!).

„Римсько-католицька церква – продовжив м-р Джонс, – керована такими людьми як кардинал Ґіббонс, архиєпископ Ірланд та єпископ Спалдінґ, радить собі дуже добре, і ці особи підштовхують всіх нероб до праці. Люди кажуть нам, що ми віддали Парламент релігій католикам – з одного боку, і поганам – з другого. Що ж, послухаймо тепер наших приятелів поган. Слово „поганин” вже не має того значення, що раніше, і я дякую за це Богу”.

Проф. Генрі Друммонд був у програмі виступів в Парламенті на тему християнства та еволюції, та оскільки він не зміг прибути, його доповідь прочитав д-р Брістоль. В ній він сказав, що набагато краще зрозуміння генезису та природи гріху може, щонайменше, змодифікувати деякі зусилля позбутися його – тим самим зневажливо висловившись на рахунок вчення про поєднання, яке його еволюціоністська теорія чинить безвартісним та зайвим”.

Кілька захисників віри

     Посеред цього духа компромісу, такого самовпевненого і такого промовистого, було справжнім відсвіженням знайти нечисленних представників християнського протестантизму, котрі мали моральну відвагу перед лицем численної опозиції – прихованої та відвертої – захистити віру, раз передану святим; однак, навіть вони виявляють ознаки збентеження, бо не бачать божественного плану віків і важливого зв’язку між фундаментальними вченнями християнства та усією чудовою системою божественної правди.

Проф. В.Ч. Вілкінсон з університету в Чікаґо мав доповідь на тему „Стосунок християнства до інших релігій”. Для роз’яснення християнства він спрямував своїх слухачів до Писань Старого та Нового Заповітів, а також згадав непримириме ставлення християнства до всіх інших релігій, котрі просто зобов’язані бути фальшивими, якщо тільки воно є правдивим, і до особливого ствердження нашим Господом Своєї сили спасати, як бачимо це з наступних висловів:

 „До Отця не приходить ніхто [а значить ніхто не може бути спасенний], якщо не через Мене”.

     „Я – хліб життя”.

     „Коли прагне хто – нехай прийде до Мене та й п’є!”

     „Я Світло для світу”.

     „Я – двері вівцям”.

     „Усі, скільки їх перше до Мене приходило, – то злодії й розбійники”.

     „Я – двері: коли через Мене хто ввійде, спасеться”.

„Ось – сказав він, – кілька прикладів сказаного Ісусовими устами про Його єдине, виняткове претендування Самому бути Спасителем люди-ни”.

„На це можна відповісти: Та Ісус сказав: „І, як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну”, отже, в нас є підстава вірити, що численні душі, які заплутались в чужих релігіях і які свідомо чи несвідомо є притягнені до Ісуса, є спасенні незалежно від неприязності їхнього релігійного оточення”.

„Звичайно, я з цим погоджуюсь; мені приємно, що вчення християнства є власне таким. [Але ця надія походить швидше від доброти серця, аніж від знання божественного плану спасіння. Проф. Вілкінсон не зміг побачити, що притягнення світу до Христа належить до Тисячолітнього віку, що сьогодні відбувається лише притягнення Церкви, і що знання Господа – притягуюча сила тепер – буде дієвою силою також тоді: „Бо пізнанням Господньої слави наповнена буде земля, як море вода покриває” – Ав. 2:14]. Я лиш прошу постійно мати на увазі, що в даний час ми не говоримо про поширення користей, які походять від Ісусової виняткової могутності спасати, а лиш прямо питаємо: Чи вважає християнство, що нехристиянські релігії мають яку-небудь частку в тому, щоб спасати? Іншими словами, чи є де-небудь в Святому Письмі показано, що Ісус здійснював Свою спасенну силу – в більшій чи меншій мірі – через релігії осторонь Своєї власної? Якщо і знаходиться який-небудь натяк, яка-небудь тінь натяку – в Біблії, в Старому та Новому Заповіті, – що звертався б в напрямку ствердної відповіді на це питання, то, признаюсь, я ніколи досі його не зустрічав. Натомість, я знаходив достатньо неприхованих натяків, які свідчать цілком протилежне”.

„Я відчуваю потребу просити вас звернути увагу, що сказане мною в цій доповіді не треба помилково розуміти як намагання від імені християнства принизливо потрактувати будь-які достоїнства окремих людей з-посеред інших народів, які піднялись до великих етичних висот без допомоги з боку історичного християнства у вигляді його Нового або Старого Заповітів. Але тут я завдаю собі мороки говорити не задля людей – чи то всіх разом чи когось окремо, – а лише спрямовую вас до роздумів над ставленням християнства до нехристиянських релігій”.

„Облишмо оцінювання безпосередніх висловлювань Ісуса і звернімось частково до тих, кому Ісус, згідно Нового Заповіту, передав, як Своїм представникам, право промовляти з такими ж повноваженнями, які мав Сам. Говорячи загально про прихильників поганських релігій, один з них вжив такої мови: „Називаючи себе мудрими, вони потуманіли, і славу нетлінного Бога змінили на подобу образу тлінної людини, і птахів, і чотириногих, і гадів”.

„Людина, птахи, звірі, плазуни – ось чотири категорії, які умістилися на наступних щаблях, і які, мабуть, вказують на всіляку різновидність форм поганської релігії, з якою християнство – древнє чи сучасне – ввійшло в історичні стосунки. Наслідки, котрі прийшли, як покарання з боку ображеного, ревнивого Бога євреїв та християн за виродження притаманного людині інстинкту віддавання шани нетлінному Богу, за профанацію самої ідеї, свого часу непорочної в серці людини, є описані ап. Павлом словами, зміст яких – саркастичний, дошкульний, ущипливий, припікальний, мов клеймо, – зробив їх знаменитими і загальновизнаними: „Тому то й видав їх Бог у пожадливостях їхніх сердець на нечистість, щоб вони самі знеславляли тіла свої. Вони Божу правду замінили на неправду, і честь віддавали, і служили створінню більш, як Творцеві, що благословенний навіки”.

„Я залишу цитату незакінченою. Решта уривку перераховує добре відомі подробиці, які заслуговують на ганебний осуд, – настільки добре відомі, що вони є переконливим звинуваченням проти древнього поганського світу. Жодного натяку на виняток, який в цих засуджених релігіях був би на користь чогось хоч трохи доброго або, принаймні, не вкрай поганого; жодної придатності, жодного пом’якшення для пропонованого вироку. Звідусіль важкі стусани, нищівний прилюдний осуд. Жодної думки на рахунок правдивості в тих чи інших випадках і жодного можливого для прийняття прихованого шанування – несвідомого та невпізнаного під фальшивими постатями. Неможливо навіть побачити, щоб ті чи інші ідолопо-клонники, коли йдеться про небагатьох найбільш проникливих з-посеред них, робили якусь різницю між ідолом, котрому вони служать, і єдиним нетлінним ревнивим Богом, про котрого ці поодинокі ідолопоклонники кажуть, що Він усього лиш символічно представлений в ідолі, якому вони показним чином віддають шану. Жодної згадки про ініціативні, більш просвітлені душі, котрі шукають та знаходять виразнішу релігію у таємничих „містеріях”, осторонь опошленого простолюду. Християнство 197 не залишає жодної лазівки для втечі засудженим та аморальним антихристиянським релігіям, з якими воно тепер спілкується. Замість цього воно виявляє огульне засудження [осуд], кидаючи його величчю своєї сили, мов роздвоєні блискавки, на тих, котрі непоправно винні в згаданому гріху – віддавання шани богам, іншим від справжнього Бога”.

„Жодного ласкавого пом’якшення у вигляді запевнення і навіть жодної надії, що милостивий Бог ласкаво прийме до вух формально принесену комусь іншому шануь мов би вона насправді, хоча й з хибної уяви, належалась саме Йому. Така ідея, справедлива чи несправедлива, не є біблійною. Вона справді є антибіблійною, а, отже, антихристиянською. Християнство не заслуговує похвали за такого роду ліберальність. Що стосується виняткових, невід’ємних, неподільних прерогатив Бога, християнство, треба щиро визнати, є тісно обмеженою, вимогливою, суворою, ревнивою релігією. Сократ міг бути пробачений за те, що, помираючи, велів пожертвувати Ескулапу півня; водночас християнство, біблійне християнство, не дає навіть тіні натяку припустити, щоб такий чин ідолопоклонства з боку Сократа був вжитий Богом для вшанування, яке було б Йому до вподоби”.

„Ап. Петро сказав: „Пізнаю я по правді, що не дивиться Бог на обличчя, але в кожнім народі приємний Йому, хто боїться Його й чинить правду”.

„Боязнь Бога передусім і подальше чинення правди – ось риси, які завжди і всюди є властиві людині, приємній Богу. Боятись Бога в зрозумінні християнства очевидно не означає віддавати шану комусь іншому, крім Нього. Людина може бути приємною Богу в міру того, як вона поз-бувається панування над собою язичницької релігії і перетворюється – не з її допомогою, а всупереч їй, – у неперевершене знаряддя істинного віддавання шани Богу”.

„Отже, чи можна сказати про будь-яку язичницьку релігію, що вона є правдивою релігією але недосконалою? Християнство відповідає: „Ні!” Воно говорить словами необмеженої, нічим не зв’язаної надії, про тих – принаймні про деяких з них, – котрі ніколи не чули про Христа. Ці слова християни любовно пеститимуть і триматимуться за них заради їхньої неоціненної вартості. Та не думаймо помилково, що вони повинні мати якесь відношення до неправдивих релігій людства. Ці релігії Біблія ніде не представляє як патетичні, котрі частково послідовно, хоча й помацки, йдуть за Богом. Кожна з них і всі разом вони є показані прямуючими помацки вниз, а не 198 вгору. Згідно християнства, вони є перешкодою, а не допомогою. Їхні прихильники хапаються за них, мов потопаючий хапається в розпачі за коріння та виступи скал, які ще більше тягнуть його на дно річки. Правда, яка є в фальшивій релігії, може допомогти, але це станеться завдяки правді, а не фальшивій релігії”.

„Згідно християнства, фальшива релігія напружує всі свої сили, щоб задушити, вбити правду, яка в ній знаходиться. Звідси бачимо історичний занепад, показаний в першому розділі Послання до Римлян, якому загально підлягають фальшиві релігії. Коли б вони прямували вгору, то ставали б дедалі кращими. Коли ж, як навчає ап. Павло, вони насправді стають дедалі гіршими, це діється тому, що вони прямують додолу”.

„Отже, ставленням християнства до релігій, інших від себе, є загальна, повна, довічна, непримиренна ворожість, тоді як скрізь усюди до всіх людей, не виключаючи при цьому жодним чином прихильників фальшивих релігій, є повне прихильності, повне прощення та миру ставлення до будь-кого, хто його прагне [прийняти]. Скількох вдасться знайти, котрі його прагнутимуть [прийняти], є проблемою, яку християнство залишає невирішеною”.

Шан. Джеймс Девін з Нью-Йорк Сіті також виступив на тему послання християнства до інших релігій, виразно представивши вчення про викуп дорогоцінною кров’ю Христа. Він сказав:

„Ми прийшли до наступної фундаментальної правди християнського вчення – до таємничого вчення про примирення. Гріх є фактом незаперечним. Усі його бачать і всі признають. Він свідчить сам про себе. Більше того, він є перепоною між людиною та її Богом. Гріх з його огидністю, з його бунтарством, його жахливою деградацією і безнадійною руїною та божественна святість не можуть співіснувати в жодній системі морального урядування. Бог не може бути толерантним до гріха, не може до нього пристосуватись або знайти для нього місце в Своїй присутності. Він не може дебатувати над ним, Він зобов’язаний його покарати. Він не може йому поступитися, а зобов’язаний посадити його на лаву підсудних. Він не може не помічати його, а зобов’язаний його побороти. Він не може дати йому моральний статус, а зобов’язаний видати осуд, на який він заслуговує”.

„Поєднання є дивовижним засобом Бога виправдати всіх одночасно, ще перед існуванням всесвіту, є Його довічним ставленням до гріха через добровільне прийняття на Себе, в дусі пожертвування, покарання за нього. Власне це Він чинить в особі Ісуса Христа. Факти 199 Христового народження, життя, смерті і воскресіння займають своє місце на сторінках справжньої історії, а моральна цінність та умилостивлююча дієвість Його досконалої слухняності та жертовної смерті стали незбагненною складовою безмежної вартості в процесі відновлення стосунку грішника до його Бога”.

„Бог вважає Христа як заміну. Заслуга Його слухняності та вивищена благородність Його жертви є досяжні для віри. Покірливий, повний каяття і свідомий власної нікчемності грішник приймає Христа як свого відкупителя, свого заступника, свого спасителя, і через просту віру в надійність Його запевнень та обітниць, що ґрунтуються на Його спокутній, посередницькій праці, приймає від Бога, як дар найвищої любові, всі користі Христової посередницької праці. Це є Божий шлях до мети прощення і примирення. Це – Його шлях бути справедливим і одночасно виправдовуючим грішника. Ще раз перед нами постає таємниця мудрос-ті в її найвеличнішому викладенні”.

„Це і є серце Євангелії. Воно б’ється незбагненною любов’ю, пульсує невимовним щемінням божественного зцілення; воно має життєво важливий стосунок до всього механізму урядування, своєю прихованою активністю воно вислизає перед допитливим людським поглядом; але воно посилає життєдайну кров, що пливе крізь історію і дає християнству його надзвичайну життєвість та невмирущу силу. Оскільки християнство виключає гріх з цієї проблеми, то її розв’язання стає повним та остаточним”.

„Християнство зобов’язане промовляти в імені Бога. Воно завдячує Йому своїм існуванням і виявляє глибоку таємничість своєї гідності та сили. Було б зухвальством, щоб воно промовляло виключно на власну відповідальність, або ж тільки в ім’я розуму. В нього немає жодної філософії еволюції для обговорення. Воно може запропонувати тільки послання від Бога. Само в собі воно не є філософією, воно є релігією. Воно не народилося з землі, а є витвором Бога. Воно не виходить від людини, але є від Бога, є сповнене життя завдяки Його силі, є пильноване Його любов’ю, сумирне від Його доброти, променіюче Його світлом, перебуває під доглядом правди, є послане з Його зверненням, натхнене Його енергією, невимовно збагачене Його мудрістю, повне дарів духовного зцілення і могутнє в своїх найвищих повноваженнях”.

„Його місія між людьми, де і коли б ми не зустрілися з нею, є такою піднесеною, як саме творення, дивовижною, як духовне існування, і повною 200 таємничості, як сама вічність. Воно знаходить свій фокус, своє променіюче джерело в особі свого великого об’явителя і вчителя, на Котрого, перед Його приходом, вказував кожний перст ясніючого світла, і від Котрого, після Його втілення, засяяв весь блиск сьогодення”.

„Його дух є сповнений простої щирості, піднесеного почуття гідності і приємної безкорисності. Воно прагне швидше наділяти благословеннями, аніж закликати до протистояння. Воно прагне не обстоювати себе, а ділитися власними користями. Воно домагається не здобуття найвищих почестей, а здобуття власного шляху до серця. Воно не шукає нагод для глузування, для приниження або зневажливого трактування свого опонента, а нагод для підкорення любов’ю, для приваблення власною неперевершеністю і витіснення власною незрівнянною вищістю. Воно нездібне на духа суперництва, бо виходить з власного незаперечного права панувати. Воно не користується глузуванням, може обходитися без презирства, не носить зброї насильства, не захоплюється дискусіями, нездатне на шахрайство чи обман і відкидає святенництво. Воно завжди сполягає на притаманні йому достоїнства і ґрунтує свої твердження на своєму праві бути вислуханим і знайти поважання”.

„Його дивовижне свідчення є швидше винятком, аніж правилом. Це був знак, щоб підтримати хитку віру. Це була поступка, вчинена в дусі поблажливості. Чуда однаково наводять думку про помилування і проголошують величність. Коли ми роздумуємо над невичерпністю джерел божественної сили і легкістю, з якою знаки і чуда могли багаторазово бути повторені в незбагненній різноманітності, що дивує уяву, ми усвідомлюємо собі сувору економію енергії і виразну відмову від імпозантності. Таємниця історії християнства – це ощадливість, з якою християнство використовувало власні можливості. Однак, випробуванням для віри, яке часто боляче переносити, є очевидна нестача запалу, пориву і непереборної сили в відверто повільній ході нашої священної релігії”. [Власне так неминуче має бути з тими, котрі ще не прийшли до знання божественного плану віків.]

„Безперечно, Бог мав для цього Свої причини, та ми не можемо не спостерегти в християнстві духа 201 надзвичайної стриманості, дивовижної наполегливості, м’яких розмов напівголосно, цілеспрямованого самовладання. Воно не „кричить і не кличе, і на вулицях чути не дає свого голосу”. Століття приходять і відходять, а християнство торкнулося лише деяких земель, і там, де воно здобуло доступ, все видозмінюється. Воно, здається, нехтує матеріальним заохоченням і зараховує для себе лише ті перемоги, які здобуто через духовну спільність з окремими душами. Його стосунок до інших релігій характеризувався особливою стриманістю, а його розвиток позначився ненав’язливою гідністю, яка узгоджується з величною поставою Бога, його автора”.

„Отже, ми маємо рацію, коли говоримо про духа цього послання, як цілком вільного від банального почуття суперництва, що знаходиться осторонь використання ефектних та облудних методів, нескінченно далекого від усіляких явних вигадок та акторства, цілком вільного від святенництва та двоєдушності, без жодних прагнень мати щось спільне зі світською владою або галасливим довкіллям, дбаючи більше про впливове місце в чиємусь покірному серці, аніж про владне становище на королівському троні, сповненого рішучості домагатися ніжної відданості душі і дбати про моральну перебудову характеру для того, щоб цей дух і принципи могли керувати духовним життям людини”.

„Отже, воно промовляє до інших релігій з повною відвертістю та простотою, що ґрунтується на власному беззастережному праві бути вислуханим. Воно признає безсумнівну щирість особистого переконання і палке бажання багатьох зосереджених душ – котрі, мов мешканці Афін, „шанують навмання”, – вести моральну боротьбу; воно застерігає, переконує і наказує, оскільки це його право; воно промовляє, як чинив ап. Павло в присутності освічених язичників на Марсовому полі, про призначений день, в котрому світ має бути суджений, і про „людину”, котра має його судити; воно відлунює і знову повторює свій сталий, непохитний заклик до каяття; воно вимагає прийняття своїх моральних норм; воно наполягає на покорі, відданості, пошануванні та скромності”.

„Все це воно чинить благородним і непохитним 202 тоном спокійної наполегливості. Часто воно підпирає власні твердження аргументами, відозвами та делікатними нагадуваннями; однак, через все це і у цьому всьому треба побачити чистий, лункий, домінуючий тон безкомпромісної настійливості, який виявляє найвищу особисту волю, що породила християнство і в імені якої воно завжди промовляє. Воно передає своє послання з виглядом непорушної впевненості та спокійного самовладання. Жодної стурбованості відсутністю прецеденту, жодних зайвих турбот про зовнішні обставини, жодної потреби протегування, жодного негідного духа конкуренції. Натомість воно промовляє зі свідомістю простої, природної, незрівнянної і незбагненної вищості, яка швидко роззброює суперників і остаточно викликає захоплення та примушує підкоритися серця, вільні від злоби та обману”.

Між цими шляхетними висловлюваннями на захист правди був також виступ графа Бернсторфа з Німеччини. Він сказав:

„Я вірю, що тут немає нікого, хто б думав несерйозно про свою власну релігію [хоча ще перед закриттям парламенту він напевне дізнався протилежне; натомість процитоване було сказане ще на початку]. Щодо себе, скажу, що я є тут як окрема особа – християнин-євангеліст, і я б ніколи не став моєю ногою в цьому Парламенті, коли б вважав його чимось на зразок згоди – що всі релігії є рівні, і треба тільки бути щирим та відвертим. Я не можу з чимось таким погодитись. Я вірю, що правдивою є тільки Біблія, а протестантське християнство є єдино правдивою релігією. Я не бажаю собі жодного компромісу”.

„Не можна заперечити, що ми, котрі зустрілися в цьому Парламенті, є поділені на основі великих та важливих принципів. Ми визнаємо, що ці розбіжності неможливо подолати; але ми зустрілися переконані, що кожен має право на власну віру. Ви запросили сюди всіх, котрі є щирими захисниками власної віри. Я, зі свого боку, стою перед вами з таким самим бажанням, яке спонукувало Павла, коли він стояв перед представниками римського двору та перед Агріппою, юдейським царем. Дав би Бог, щоб всі, хто чує мене сьогодні, були частково, а то й цілком такими як я. Я не можу сказати, „крім цих кайданів”. Дякувати Богу, я є вільний, за винятком всіх хиб та недосконалостей, котрі є в мені і котрі перешко-джають мені охопити умом моє віровчення так, як я хотів би”.

„Для чого ми в такому випадку зустрічаємось, якщо не можемо ви-явити терпимості? Так от, вираз „терпимість” вживається різним чином. Якщо слова короля Пруссії Фрідріха – „В моїй державі кожен може йти до неба 203 на свій власний спосіб”- вживаються як максима в керуванні державою, тоді ми не можемо відгукнутися про них надто похвально. Однак, скільки пролитої крові, скільки жорстокості уникнув би світ, коли б скористався ними. Та коли вони виражають релігійну байдужість, що панує протягом цього останнього століття на дворі монарха, котрий був приятелем Вольтера, ми не повинні їх приймати”.

„Св. Павло в своєму Посланні до Галат відкидає всяке інше вчення, навіть коли б його навчав ангел з неба. Ми, християни, є слугами нашого Господа, живого Спасителя. Ми не маємо жодного права компрометувати правду, яку Він нам довірив – чи то думати про неї легковажно, чи замовчувати послання, передане через нас для людства. Але ми зустрічаємось разом, намагаючись здобути один одного для свого віровчення. Чи не стане цей парламент парламентом війни, а не миру? Чи не віддалить він нас одне від одного замість зблизити? Я думаю, що ні – якщо тільки ми міцно триматимемось правди, що наші величні життєво важливі вчення можна захистити та розповсюдити лише духовними методами. Чесна боротьба духовною зброєю не вимагає віддалення воюючих сторін, навпаки, вона часто зводить їх ще ближче”.

„Я думаю, що ця конференція, якщо тільки великий принцип [релігійної свободи] знайде загальне схвалення, зробить достатньо, щоб назавжди закарбувати згадку про себе на сторінках історії. Одне єдине світло дедалі роз’яснюється в кожному серці, і дев’ятнадцяте століття принесло в цьому відношенні значний прогрес; однак, ми ризикуємо вступити в двадцяте століття ще перед тим, як цей великий принцип релігійної свободи знайде своє загальне схвалення”.

У видимому контрасті з загальним духом Парламенту була промова м-ра Ґранта з Канади. Він сказав:

„Мені здається, що ми повинні починати цей Парламент Релігій не зі свідомістю, що ми чинимо велику річ, а з покірного та скромного визнання гріха та невдачі. Чому мешканці світу ще не схилились перед істиною? Це наша помилка. Апостол Павло, споглядаючи назад на століття дивовижної, Богом керованої історії, спостеріг, як ключ до всіх її провідних засад, таке: що Єгова увесь день простягав Свої руки неслухняним та перекірливим людям, навіть якщо завжди була рештка праведних. Ізраїль, як народ, не розумів Єгови, а тому не спромігся зрозуміти своєї надзвичайної місії”. 

„Коли б св. Павло був тут сьогодні, чи не сказав би він таких самих гірких слів про дев’ятнадцяте століття християнства? Чи не сказав би він, що ми були горді за наше християнство, замість дозволити цьому християнству упокорювати нас та розпинати; що ми хвалилися християнством, мов би ми заволоділи ним, замість позволити йому заволодіти нами; що ми розлучили його з моральним та духовним ладом світу, замість побачити, що воно є власне тим, що глибоко пронизує, пояснює, звершує і засвідчує цей лад; і що ми приховали його славу і затаїли його силу. Цілий день наш Спаситель казав: „Я руки Свої простягав до людей неслухняних і суперечних”. Та єдиною, невід’ємною умовою подальшого успіху с зрозуміння нами причини нашої невдачі, визнання її нашим покірливим, скромним, повним каяття і слухняності розумом і готовність йти вперед з невгамовною західною мужністю та вірою, поступаючи надалі по-іншому”.

Коли б ці настрої знайшли свій відгук в великому Парламенті! Але ж ні. Зі свого боку він відзначався великою хвалькуватістю щодо „дивовижного релігійного поступу дев’ятнадцятого століття”; і як показали наступні засідання Парламенту, цілком вірним було початкове враження графа Бернсторфа, що Парламент означав відвертий компроміс християнських принципів та вчення.

Відмінне становище католицизму, язичництва і протестантсь-кого християнства

     У видимому контрасті зі скептицизмом протестантського християнства перебувало упевнене та наполегливе обстоювання з боку католицизму та різних язичницьких релігій. Ніхто з них не сказав жодного речення проти авторитету своїх священних книг; вихваляючи та наполегливо рекомендуючи свої релігії, вони зі здивуванням прислуховувались до скептичних та атеїстичних промов протестантських християн проти християнської релігії та проти Біблії, до якої навіть язичники виявили більшу повагу.

На доказ здивування чужинців від почутого про стан справ між християнами, цитуємо уривок з опублікованого звернення одного з делегатів Японії на великому мітингу в Йокогама, влаштованому з нагоди їхнього повернення і бажання почути розповідь. Промовець сказав:

„Коли ми отримали запрошення відвідати Парламент Релігій, наша буддистська організація не хотіла посилати нас як своїх представників. Переважна більшість вважала, що це – хитрий крок з боку християн затягти нас туди і наступно виставити на посміховисько або ж спробувати нас навернути. Отже, ми поїхали кожен особисто. Але нас чекала приємна несподіванка. Всі наші припущення виявилися хибними. Парламент скликано тому, що західні народи прийшли до усвідомлення непереконливості та безглуздя християнства і насправді хотіли почути від нас про нашу релігію і довідатись, яка релігія є найкращою. Немає кращого місця в світі для поширення вчень буддизму, ніж Америка. Християнство є лише прикрасою для американського суспільства. Зовсім мало людей вірить в нього глибоко. Переважна більшість християн впивається спиртним, чинить різні відверті гріхи і живе дуже розпутним життям, натомість їхня віра є надзвичайно поширеною і становить оздобу для суспільства. Однак, відсутність її впливу свідчить про її слабкість. Зустріч показала велику перевагу буддизму над християнством, а сам факт скликання такої зустрічі показав, що американці та інші народи Заходу втратили віру в християнство і були готові прийняти вчення нашої вищої релігії”.

Нічого дивного, що при завершенні виступу один японський християнин сказав: „Як могли американські християни зробити таку велику помилку, влаштувавши отаку зустріч і завдавши християнству такої ж шкоди, як оці мітинги ще завдадуть Японії?”

Ті, котрі добре знайомі з історією і характером цієї могутньої антихристиянської сили, церкви Риму, з якою протестанти наполегливо шукають зв’язків, котрі дивляться відкритими очима на її теперішню діяльність, знають, що її 206 серце і вдача залишилися незмінними. Кожен, хто так чи інакше є поінформований, добре знає, що греко-католицька церква підтримала та схвалила, а то й взагалі стала підбурювачем переслідувань російських юдеїв, „штундистів” та всіх інших християн, котрі, прокинувшись від засліплення та пересудів грецької церкви, шукають і знаходять Бога та правду завдяки вивченню Його Слова. Переслідування, підбурені греко-католицькими священиками та продовжені поліцією, мають найбільш жорстокий та огидний характер. Проте пошуки єдності та співпраці з обома системами – римською та греко-католицькою церквою, – а також з усіма формами язичницького забобонництва та неуцтва ведуться найбільш наполегливим чином.

Густа темрява язичництва, з яким християни прагнуть знайти згоду

     Про густу темряву язичництва, з яким християни так палко прагнуть сьогодні співпраці та взаєморозуміння, ми можемо здобути деяку уяву з обурливого заперечення д-ра Пентекоста проти критичного тону, який дозволили собі деякі чужинці в стосунку до християнства та християнських місій. Він сказав:

„Я вважаю, було б прикрістю, коли б що-небудь мало перетворити дискусії в цьому Парламенті в серію прямих та зустрічних звинувачень; тому ми, християни, сидимо терпеливо і вислуховуємо від деяких представників релігій Сходу потік критики про наслідки діяльності християнства. Наприклад, на нашу адресу зараховано нетрі Чікаґо та Нью-Йорка, огидне зіпсуття, яке кидається в очі навіть цим чужинцям, котрі є нашими гостями, а також аморальність, пияцтво, вуличні скандали, вбивства та злочини в середовищі злочинних класів. Християнство звинувачується в недоліках конгресу та уряду Англії та Америки. Торгівля опіумом, спиртними напоями, недодержання домовленостей, нелюдяні, варварські закони проти китайців і т.п. – все це висунуто як звинувачення проти християнської церкви”. [Якщо ж християни твердять, що згадані народи є християнськими, 207 то чи можуть вони свідомо докоряти язичницьким представникам, що язичники думають і судять про них саме так?]

„Мабуть, цілком зайве казати, що все згадане – тобто неморальність, пияцтво, злочини, відсутність братерства та самолюбна жадоба різних згубних предметів торгівлі, завезених нашими країнами на Схід, – перебуває осторонь християнства. [Але ж ні, якщо тільки ці народи є християнськими. Говорячи таке, церква стає відповідальною за гріхи цих народів і справедливо за це звинувачується.] Церква Христа копітко працює день і ніч, щоб виправити та усунути згадані злочини. Одностайний голос християнської церкви засуджує торгівлю опіумом, торгівлю спиртним, акти деспотизму проти китайців, а також всі форми порочності та жадоби, на які ремствують наші приятелі зі Сходу”.

„Ми погоджуємось, щоб нас критикували; та коли пригадую факт, що ця критика частково виходить від осіб, котрі представляють систему релігії, храми якої, керовані священними брамінами найвищих каст, є монастирями системи цілеспрямованої, свідомої розпусти і розбещеності, паралелі якої не знайти в жодній країні Заходу, то відчуваю, що мовчання означає згоду. Я міг би завести вас в десять тисяч храмів (їх є, мабуть, більше) в кожній частині Індії, при яких є від двохсот до чотирьохсот жриць, чиє життя не є таким, яким мало б бути”.

„Я бачив це на власні очі, і ніхто в Індії не може цього заперечити. Коли ви розмовляєте про це з брахманами, то вони кажуть, що це частина їхньої системи для простолюду. Пам’ятайте, що ця система є повноважною інституцією релігії індусів. Достатньо глянути на огидні різьблення на храмах – індуїстських та буддистських, – на потворні символи древніх систем, вшановуючих фалос, як найпопулярніші об’єкти поклоніння в Індії, щоб бути враженим зіпсуттям цих релігій. Пам’ятаймо, що їх не лише толерують, але вони є постановлені, спрямовувані і пильновані жерцями релігії. Лише безсоромні малюнки і зображення часів древньої Помпеї можуть зрівнятися непристойністю з речами, які відкрито можна бачити в індійських храмах та біля них”. 208

„Це вже, мабуть, трохи занадто, що ми повинні вислуховувати критику, яку ці представники індуїзму звертають проти безбожної частини мешканців західних країн, коли вони самі проживають в схожих велетенських будинках зі скла, кожен з яких будувався і знаходиться під опікою та захистом проводирів їхньої релігії”.

„Ми чули досить багато „про батьківство Бога та братерство людей”, як про одне з головних вчень релігій Сходу. Можу ствердити, що мені ніколи не вдалося знайти – а я переглянув художні твори по всій Індії – жодного тексту в жодній зі священних індуїстських книг, який виправдовував би або хоч робив натяк на вчення про „батьківство Бога та братерство людей”. Це чистісінький плагіат в стосунку до християнства. Ми раді, що вони це запозичили і зуміли цим скористатися. Як може брамін, дивлячись з відчуттям огиди на всіх людей нижчих каст і особливо на нещасних парій, вважаючи їх при цьому іншим видом створінь, що походять від мавп та бісів, наважитись сказати нам, що він вірить в батьківство Бога та братерство людей? Якщо брамін вірить в братерство людей, то чому він заперечує різні суспільні вигоди та звичайнісіньку прихильність для людей інших каст, а також для своїх західних братів, котрих він так радо хапає в ласкаві обійми свого віднайде ного вчення про батьківство Бога та братерство людей?”

„Якщо в Індії все-таки існує якесь братерство людей, то навіть найбільш недбалий спостерігач не вагатиметься сказати, що він не зустрічав жодних сестринських відносин. Нехай відповідь на ці слова дасть невимовний страх, якому підлягають в Індії жінки-індуски”.

„Доки англійський уряд не наклав міцну руку на древній індуїстський релігійний звичай самоспалювання вдів, сотні вдівіндусок щороку з готовністю кидалися у похоронні вогнища для їхніх померлих чоловіків, де потрапляли в обійми полум’я, яке спалювало їхні тіла, щоб лиш не віддати себе невимовному жаху живого пекла індуїстського вдівства. Нехай наші приятелі індуси скажуть нам, що саме їхня релігія зробила для вдів-індусок і особливо для малолітніх вдів, в котрих, мов у злочинців, виголено голови, здерто прикраси, котрих одягнено в лахміття і понижено до рабського становища, гіршого, ніж можемо собі уявити, котрі виконують в сім’ї найважчу і найбруднішу роботу, і нерідко є використовувані ще гіршим, огиднішим чином. Отже, до такого рівня та становища бідні вдови є понижені за згодою індуїзму. 209 Лише два роки тому до Британського Парламенту звернено апеляцію прийняти новий суворий закон, який „піднімає вік отримання згоди на шлюб” до дванадцяти років, тобто до часу, коли індус має законне право вступати в шлюб зі своєю малолітньою дружиною. Християнські госпіталі, переповнені покаліченими малими дівчатками, що ледве вийшли зі свого дитинства, стали настільки глумливим фактом, що уряд змушений був втрутитися і зупинити ці злочини, які чинилися в ім’я релігії. В результаті Індію охопило таке велике заворушення, що з’явились побоювання неминучої релігійної революції, яка майже завжди веде до заколоту”.

„Наші східні приятелі критикували нас, що ми судимо з незнання та з упередження, бо під час недавнього опитування – на початку цього Парламенту – лише п’ять осіб змогли признатися, що вони прочитали Біблію Будди; звідси прийнято, що наші міркування є безпідставними і неспра-ведливими. Таке саме опитування можна було б провести в Бірмі або на Цейлоні і майже ствердно сказати, що крім жерців не так вже й багато зуміє признатись, що вони читали свої власні священні книги. Індуїстські Бадас є предметом великої шани. Ніхто, крім браміна, не може навчати їх, але ще менше може їх читати. Перед тим, як християнські місіонери завітали до Індії, санскрит був практично мертвою мовою. Якщо ж індійські священні книги все таки перекладено на місцеву мову чи передано західним народам, то це сталося завдяки тому, що християнські місіонери і західні науковці наново їх відшукали, відкрили, переклали і вивели на світло дня. Простий індієць, який здобув західну освіту, знає зі санскриту тільки ті частини тексту, які європейські або західні науковці переклали на англійську або місцеву мови. Простолюд – дев’яносто дев’ять осіб зі ста – знайомий лише з традицією. Тепер порівняймо цю мертву винятковість індійських релігій з фактом, що християни переклали свою Біблію на більш ніж триста мов та діалектів і розповсюдили її сотнями мільйонів екземплярів між усіма племенами, 210 язиками та народами землі. Ми схиляємось перед світлом, але здається, що Біблії Сходу більше полюбляють темряву, аніж світло, бо не стерпіли б світла широкої публікації”.

„Новий, кращий Індуїзм сьогодення розвивається під впливом християнського оточення, але він ще не досяг того етичного рівня, який дає йому право читати мораль християнській церкві. Доки Індія не очистить своїх храмів від бруду, гіршого ніж Авгієвий, а її жерці та вчені індуси не зречуться і не засудять жахливих актів та вчинків, зроблених в ім’я релігії, нехай вона стримається від повчання інших людей та народів”.

Язичницькі реформатори шукають Бога

     В той час, як християнство позувало перед представниками світу язичництва, хвалячись своїм релігійним поступом і не знаючи, що воно „мізерне, і вбоге, і сліпе, і голе” (Об. 3:17), помітно позна-чилося відверте, протилежне прагнення декого в язичницьких землях шукати Бога; при цьому варто звернути особливу увагу на заповзятливість, з якою вони сприйняли і посередньо піддали критиці непослідовність християн.

Під час двох талановитих звернень делегатівіндусів ми спостерегли для себе вартий подиву рух в Індії, який дає нам деяку уяву про темряву язичницьких земель, а також про вплив нашої Біблії, занесеної туди місіонерами. Біблія робить справу, для якої конфліктуючі віровчення, що її супроводжують і намагаються пояснити, вчинили багато перешкод, та якої не змогли знищити. Про схожі умови ми чуємо також з Японії. Нижче пропонуємо витяги з трьох звернень, знаменних своєю відвертою щирістю, вдумливістю та ясністю думок, які показують надзвичайно серйозні наміри язичницьких реформаторів, котрі шукають Бога, гадаючи, чи їм часом не пощастить Його знайти. 211

Голос з Нової Індії

     М-р Мозумдар звернувся до асамблеї таким чином:

„М-Р ПРЕЗИДЕНТ, ПРЕДСТАВНИКИ НАРОДІВ ТА РЕЛІГІЙ: Брама-Сомай, Індія, яку я маю честь представляти, є новою спільнотою; наша релігія є новою релігією, але вона приходить здалека, з далекої древності, від самого коріння нашого національного буття – сотень століть тому”.

„Шістдесят три роки тому вся земля Індії переповнилася могутнім протестом. Галасливі суперечки в середовищі строкатого політеїзму розірвали тишу небес. Плач вдів, щобільше, голосний лемент нещасних жінок, яких насильно спалювано на погребальних стосах разом з їхніми мертвими чоловіками, осквернив святість Божої землі. Ми мали буддійську богиню країни, матір народу з десятьма руками, що тримала в кожній руці зброю для захисту своїх дітей. Ми мали білу богиню знання, що грала, перебираючи струни мудрості, на своїй Вені – струнному музичному інструменті. Була тут також богиня доброї долі, що тримала в руках не ріг, а корзину достатку, благословляючи народи Індії; був також бог з головою слона і бог, що їхав верхи на павичі, і ще тридцять три мільйони богів та богинь. В мене є своя теорія міфології індуїзму, але зараз не час цим займатися”.

„Серед гамору і протиріч політеїзму та суспільного зла, серед усієї пітьми тих часів повстала людина, брамін чистої крові та роду, котрого ім’я було Рая Рам Доган Рой. Перш ніж він став дорослою людиною, він написав книгу, в якій засвідчив фальшивість всякого політеїзму і правду про існування живого Бога. Це принесло переслідування на його голову. В 1830 році ця людина заснувала спільноту, відому як Брама-Сомай – спільноту шанувальників одного живого Бога”.

„Брама-Сомай заснувала монотеїзм на основі натхнених древніх священних книг індуїзму – Ведів та Упанішадів”.

„З часом, як рух набував поширення, 212 члени спільноти почали мати сумніви, чи священні книги індуїзму є справді непомильні. Їм здалося, що в душі вони чують голос, який спочатку кволо тут і там суперечив Ведам та Упанішадам. Якими повинні бути наші теологічні принципи? На яких принципах має стояти наша релігія? Незначний акцент, з яким спершу було поставлене питання, ставав все голоснішим і голоснішим, все більше озиваючись луною в міцніючій релігійній спільноті, аж врешті перетворився в найбільш практичну з усіх проблем – на якій книзі має ґрунтуватися вся правдива релігія?”

„Коротко кажучи, вони прийшли до висновку, що неможливо аби священні книги індуїзму мали бути єдиним записом правдивої релігії. Вони спостерегли, що хоч священні книги індуїзму містять деякі правди, їх не можна вважати єдиним непомильним критерієм духовної реальності. Отже, через двадцять один рік після заснування Брама-Сомай довелось відмовитись від непомильності священних книг індуїзму”.

„Постало наступне питання. Чи немає інших священних писань? Чи ж не казав я вам котрогось дня, що на імператорському троні Індії сьогодні сидить християнство з Євангелією Миру в одній руці та зі скіпетром цивілізації в другій? Біблія проникла в Індію. Біблія є книгою, яку людство вже не може ігнорувати. Тому, усвідомлюючи, з одного боку, великий вплив священних книг індуїзму, нам, з іншого боку, залишається лише визнати вплив та авторитет Біблії. В 1861 році ми опублікували книгу, в якій витяги з усіх священних писань були представлені в книжковій формі, щоб їх читати під час наших урочистостей. Це не християнські місіонери звернули нашу увагу на Біблію; це не мусульманські мулли показали нам чудові тексти Корану; це не були зороастристи, котрі проголошували нам велич свого Зенд-Авеста, але в наших серцях був Бог необмеженої дійсності, джерело натхнення всіх книг – Біблії, Корану, Авести, які звернули нашу увагу на величні речі, виявлені в описах святих діянь, що відбувались скрізь усюди. Ми зрозуміли ці факти через Його керівництво та Його світло, і наша теологічна основа була за-кладена на скелі безкінечної, вічної реальності”.

„Чи була це теологія без етики? Чим є натхненість цієї книги або ав-торитет цього провісника без особистої святості – без чистоти цього храму, вчиненого Богом? Незадовго після того, як ми впорались з нашою теологією, довелось стати 213 лицем до лиця перед фактом, що ми не є добрими людьми, святими, з чистим розумом, і що довкола нас, в наших будинках, в наших національних звичаях, в побудові нашого суспільства є незліченні лиха. Отже, Брама-Сомай звернула свою руку, щоб реформувати суспільство. В 1851 році відсвятковано перший змішаний шлюб. В Індії змішаний шлюб означає шлюб між особами, які належать до різних каст. Каста – це щось на зразок Китайської стіни, яка оточує кожну родину, кожну малу спільноту, і поза межі якої не може вийти жоден найсміливіший чоловік чи жінка. В Брама-Сомай ми запитали: „Чи має ця Китайська стіна назавжди ганьбити свободу Божих дітей?” Ні, поламаймо її, геть з нею, нехай вона забирається.”

„Далі, мій шановний наставник і приятель Кешу б Чундер Сен домовився, що повинен відбутися шлюб між особами різних каст. Браміни були ображені. Мудреці потрясали своїми головами; навіть керівники Брама-Сомай знизували плечима і запихали руки в кишені. „Ці молоді заколотники – казали вони, – збираються запалити вогонь в цілому суспільстві”. Але мішаний шлюб все-таки відбувся, а також влаштовано шлюб однієї вдови”.

„Чи ви знаєте, що означає бути вдовою в Індії? Буває, мале дівча десяти чи дванадцяти років втрачає свого чоловіка ще навіть добре з ним не познайомившись, і від цього вразливого віку аж до дня смерті воно переходить через самоприниження, аскетизм, злидні, самотність і неласку, почувши про які у вас поповзуть по тілу мурашки. Я не схвалюю і не розумію поведінки жінки, котра бере шлюб один раз, потім другий, ще пізніше – третій і четвертий раз – стільки разів, скільки є пір року. Я справді не розумію поведінки таких чоловіків та жінок. Але я думаю, що коли мала дитина одинадцяти років втрачає особу, яка зветься її чоловіком, від чого потрапляє в жалюгідне становище довічного вдівства, яке спадає на неї лихами, що стали б ганьбою навіть для злочинця, це є великою нелюдяністю, якої не вдасться так швидко позбутися, власне звідси мішані шлюби та шлюби вдів. Таким чином, ми захопилися проблемою поліпшення суспільних та побутових відносин, в результаті чого в Брама-Сомай швидко стався поділ. Ми, молоді люди, з усією нашою суспільною реформою, вимушені були піти і радити собі так, як це тільки було можливо найкраще. Коли згадані суспільні реформи були частково довершені, постало ще інше питання”.

„Ми видали заміж вдову; ми запобігли спалюванню вдів; а як з нашою власною чистотою, освяченням нашого власного сумління, відродженням нашої власної душі? Як бути з прийняттям нас перед жахливо величний трибунал Бога необмеженої справедливості? Суспільна реформа та чинення громадського добра є розумними самі по собі тільки тоді, коли вони перетворюються у всеохоплюючий принцип особистої непорочності та святості душі”.

„Друзі мої, признаюсь, мене часто охоплює страх, коли я споглядаю на умови в європейському та американському суспільстві, де ваша праця є такою урізноманітненою, такою обширною, що ви поринули в неї і маєте зовсім мало часу думати над великими справами відродження, особистого освячення, випробування, суду і прийняття Богом. Це – питання всіх питань”.

„Після завершення справи нашої суспільної реформи ми опинились перед іншою великою проблемою: Як відродити цю духовно занепалу природу; яка свята вода очистить цю осквернену святиню до її нового, бездоганного вигляду? Яка річ може покласти край всім оцим мотивуванням, жаданням, згубним потягам, тваринним впливам і вчинити людину тим, чим вона була – бездоганним дитям Бога, як був Христос і всі духовно відроджені люди? Першим принципом має бути теологічний принцип, далі – моральний, а на третьому місці – духовний принцип Брама-Сомай: благочестя, каяття, молитва, віддавання хвали, віра, повне, абсолютне сполягання на духа Бога і на його рятівну любов”.

[Цей язичницький філософ тільки частково бачить чим є гріх, про що свідчить його вислів „бездоганним дитям Бога, …як були всі духовно відроджені люди”. Він не бачить, що навіть найкращі з упавшого роду є далекими від того, щоб справді бути незаплямованими, бездоганними, досконалими; отже, всі вони потребують для свого виправдання заслуги Христової досконалості та Його пожертвування Себе заради гріху. Він говорить про молитви, про віру і т.д., а також про милосердя 215 Бога, та поки що не навчився, що справедливість є фундаментом, який лежить в основі всіх Божих справ, і що лише через заслугу Христової жертви Бог може бути одночасно справедливим і виправдовуючим грішників, які вірять в Христа, покриваючи їх Христовим великим поєднанням за гріх, звершеним вісімнадцять століть тому – раз за всіх, – про що буде свідкуватися всім у властивому часі.]

„Моральні прагнення не означають святості; бажання бути добрим ще не означає бути добрим насправді. Віл, котрий несе на своїй спині кілька центнерів цукру, не може скуштувати навіть крупинки солодощів, які тиснуть на нього нестерпним тягарем. Отже, всі наші прагнення, всі наші благі наміри, всі наші солодкі мрії і пишні проповіді, сказані чи вислухані – з пильною увагою чи з сонними очима – ніколи не вчинять життя досконалим. Благочестя, молитва, безпосереднє сприйняття Божого Духа, єдність з Ним, повне приниження перед Його величчю, побожний запал, благочестива схвильованість, одухотворене поринання в думки, життя і ходження в Бозі – ось таємниця особистої святості. І, врешті, на третьому етапі нашої діяльності нормою нашого життя стає духовне збудження, тривале благочестя, могутній запал, глибокі роздуми і нескінченне самоприниження – не лише перед Богом, але й перед людиною. Бог є невидимий, однак це нікому не шкодить і не зменшує пошани, якщо тільки людина говорить до Бога: „Я – грішний, пробач мені”. Але вчинити своє визнання перед людиною, принизити себе перед своїми братами та сестрами, витерти порох зі стіп святої людини, відчути себе мізерним, не вартим уваги в священному Божому зібранні – це вимагає трохи самоприниження, трохи моральної відваги”.

„Останнім принципом, про який я повинен згадати, є прогресивність Брама-Сомай”.

„Християнство проголошує славу Бога; індуїзм говорить про Його безконечне, вічне верховенство; іслам стверджує вогнем та мечем всемогутність Його волі; буддизм говорить, який Він повний миру та радості. Бог є Богом всіх релігій, всіх віровизнань, всіх земель, всіх священних книг, і наш поступ полягає в узгодженні цих різних систем, 216 цих різних пророцтв, різних шляхів розвитку в одну велику систему. Тому нова релігійна система в Брама-Сомай називається „Нова Епоха”. Християнин говорить захоплено про християнство, те саме говорить єврей про юдаїзм, мусульманин про Коран, зороастрист про Авесту. Християнин вихваляє свої принципи духовної культури, те саме чинить індус і мусульманин”.

„Але Брама-Сомай приймає і лагодить всі ці повчання, системи, принципи, вчення і порядок, єднаючи їх в одну систему, і в ньому полягає її релігія. Протягом десяти років мій приятель Кешуб Чундер Сен, я та інші апостоли з Брама-Сомай подорожували від села до села, від провінції до провінції, від континенту до континенту, проголошуючи цю нову епоху та гармонію всіх релігійних пророцтв і систем для слави одного правдивого, живого Бога. Але ми є підлеглим народом, ми є неосвічені, не маємо здібностей, в нас немає накопичених коштів, щоб притягнути людей слухати наше послання. Цей величний Парламент релігій ви скликали в належний час, і послання, яке ми вже не могли розповсюджувати, ви взяли в свої руки для пропагування”.

„Я не приїхав на засідання цього Парламенту ані як простий дослідник, ані як людина, яка намагається виправдати свою власну систему. Я приїхав як учень, як послідовник, як брат. Нехай ваша праця благословиться процвітанням, і нехай буде вивищене не тільки ваше християнство і ваша Америка, але нехай найвищу похвалу почує також Брама-Сомай; а ця вбога людина, котра здолала такий далекий шлях, прагнучи вашої симпатії і вашої доброзичливості, нехай відчує для себе належну винагороду”.

„Нехай поширення „Нової Епохи” перейде до вас і вчинить вас наши-ми братами і сестрами. Представники всіх релігій, нехай всі ваші релігії зіллються у Батьківство Бога і братерство людей, щоб могло сповнитися пророцтво Христа, щоб могла сповнитися надія світу, і щоб людство могло статися одним царством разом з Богом – нашим Отцем”.

Перед нами чітке викладення мети і сподівань цих заїжджих філософів; і хто скаже, що вони занедбали скористатись своїми можливостями? Якщо перед Парламентом ми вже чули багато про батьківство Бога і братерство духовно невідроджених людей – 217 без жодної свідомої потреби Спасителя, Відкупителя, щоб вчинити залагодження несправедливості і відкрити „нову й живу дорогу [повернення до Божої сім’ї] …через завісу, цебто через тіло Його”, то відтоді прочули про це ще більше. Якщо перед Парламентом ми чули про поправу суспільства шляхом моральних реформ на противагу відкупленню дорогоцінною кров’ю, то ще більше почули про його без-Христову релігію опісля. Це – кінцева стадія занепаду під час останніх днів Євангельського віку. Він триватиме і збільшуватиметься; Святе Письмо каже, що „впаде тисяча з боку від

тебе”; апостол Павло наполягає: „Тому-то візьміть повну зброю Божу, щоб ви могли встояти в день лютий” (Кул.); а об’явитель Іван багатозначно запитує: „…і хто встояти може?” Весь зміст Святого Письма вказує, що воля Бога є в тому, щоб велике випробування прийшло тепер на всіх, котрі називаються йменням Христа, і що всі широкі маси визнавців – „куколю” – мають відпасти від спо-віданої ними віри в викуп-жертву, вчинену нашим Господом Ісусом раз за всіх, бо вони ніколи не прийняли цієї Правди з любови до неї (2 Сол. 2:10-12).

Голос з Японії

     Коли Кінза Рінґе М. Хараі, вчений японський буддист читав проповідь на тему „Дійсний стосунок Японії до християнства”, брови деяких християнських місіонерів, що знаходилися на сцені, відверто зморщилися, а голови захиталися в несхваленні. Буддист скерував свої ущипливі докори проти фальшивих християн, котрі вчинили стільки, щоб перешкодити праці поширення Євангелії в Японії. В доповіді говорилося:

„Є дуже мало країн в світі, котрі бувають так хибно зрозумілі, як Японія. Серед нескінченних несправедливих звинувачень найбільш помилковим є представлення релігійних поглядів моїх спів¬вітчизників, натомість весь народ засуджено як язичницький. Але чи вони є язичниками, чи поганами, чи ще чимось іншим, факт є фактом, що від початку нашої історії Японія приймала всі вчення з відкритим розумом; повчання, 218 які прийшли ззовні, змішалися з місцевою релігією, досягнувши повної згоди, що можна побачити на прикладі численних храмів, збудованих в ім’я істини і пов’язаних з назвами буддизму та шинтоїзму. Це можна побачити на прикладі спорідненості вчителів конфуціанства, таоїзму чи інших „измів”, жерців буддизму та шинтоїзму; це можна побачити на прикладі окремих японців, котрі віддають шану всім вченням, згаданим вище; це також можна побачити на прикладі особливого планування японських будинків, що переважно містять дві кімнати, одна з яких є мініатюрним буддистським храмом, а інша – невеличким шинтоїстським місцем поклоніння, перед яким сім’я вивчає ті чи інші уривки текстів обох релігій. Насправді ця „штучна” релігія є характерною рисою японців, і я не вагатимусь назвати її японізмом”.

„Але ви заперечите і скажете: „Чому, в такому випадку, ваш народ не прийняв християнство так само тепло, як інші релігії?” Це, власне, і є питання, яке я хочу особливим чином вам представити. Існує дві причини, чому християнство не прийнято так само сердечно. Ця велика релігія широко розійшлася в нашій країні, однак в 1637 році християнські місіонери, об’єднавшись з наверненими, спричинили трагічний та кривавий бунт проти країни. Це підштовхнуло до думки, що наміром місіонерів було поневолити Японію їхньою власною батьківщиною. Обуренню Японії не було меж, і правління Шоґуна потребувало цілий рік, щоб придушити цей жахливий, чужовладний заколот. Для тих, хто звинувачує нас, що наша батьківщина заборонила хри-стиянство – не тепер, а в минулому віці, – я відповім, що це не виникло з релігійної або расової антипатії, але з наміру запобігти наступному повстанню; щоб захистити нашу незалежність, ми були змушені заборонити проголошення євангелій”.

„Коли б наша історія не мала жодного такого літопису спустошень іноземцями під облудною зовнішністю релігії, і коли б наш народ не мав жодного вспадкованого страху і упередження до назви „християнство”, воно могло б потрапити в щирі обійми всього народу. Але цей інцидент відійшов у минуле, і ми можемо його забути. Однак, немає нічого нерозсудливого в тому, що в розумі мешканців Сходу неминуче постає жахаюче підозріння, або, як ви скажете, упередження, що християнство є знаряддям 219 пограбування, якщо загально визнано факт, що деякі впливові народи християнства поступово вторгаються на Схід, – тим більше, якщо такі факти щоденно доводяться до нашого розуму, повертаючи незатерті спогади минулих історичних подій. Обставини, про які я маю говорити, виникають з нашого особистого досвіду, і, власне, на них я хочу звернути увагу не лише Парламенту, але й всього християнства”.

„З 1853 року, коли комодор Перрі прибув до Японії як представник президента Сполучених Штатів Америки, всі західні народи почали краще пізнавати нашу країну; були широко відкриті нові порти, а також скасовано заборону проголошення євангелій – так як це було перед християнським заколотом. Згідно конвенції в Єддо, тепер Токіо, в 1858 році, досягнено домовленості між Америкою, Японією та європейськими державами. Це був час, коли наша країна ще перебувала під феодальним правлінням, а оскільки ми понад два століття знаходилися в ізоляції – після християнського заколоту в 1637 році, – дипломатія виявилася чимось зовсім новим для феодальних чиновників, котрі цілком довірилися західним народам і без будь-яких змін прийняли кожний пункт угоди, запропонованої іноземними урядами. На основі угоди ми опинилися в дуже некорисному становищі; серед статей є дві найсуттєвіші, які позбавляють нас наших прав та привілеїв. Перша – це екстериторіальність західних народів в Японії, внаслідок чого всі спірні питання про особисті права чи права власності між підвладними західних народів в моїй країні, а також між ними та японцями підлягають юрисдикції властей західних держав. Інша – стосується тарифу, який, за винятком 5 відсотків від вартості товару, ми не маємо права накладати там, де могли б властиво це зробити”.

„Було також домовлено, що кожна зі сторін цієї угоди, попередивши іншу сторону один рік наперед, 220 може вимагати перегляду угоди 1 липня 1872 року або після цієї дати. Отже, в 1871 році наш уряд почав вимагати перегляду угоди, і відтоді ми постійно домагаємось цього, але іноземні уряди просто ігнорували наші прохання, чинячи усілякі виправдання. Одна частина угоди між Сполученими Штатами Америки і Японією стосовно тарифу була анульована, за що ми щиро вдячні добросердному американському народу; але з прикрістю хочу сказати, що жодна європейська держава не пішла в цьому напрямку слідами Америки, і наші права щодо тарифу залишилися в такому ж стані, як попередньо”.

„Ми не маємо жодних узаконених повноважень щодо іноземців в Японії і цілком природно несемо збитки – правові та моральні, – переліки яких завжди можна зустріти в наших газетах. Оскільки люди Заходу живуть далеко від нас, вони не знають всіх обставин. Правдоподібно, вони слухають розповіді місіонерів та їхніх приятелів з Японії. Я не заперечую, що їхні розповіді є правдивими, але коли якась особа прагне здобути деяку безпомилкову інформацію про свого приятеля, вона по-винна вислухати про нього різносторонні думки. Якщо своїм неупередженим розумом ви звернете пильну увагу на те, яких кривд ми зазнаємо, ви будете вражені. Серед них є такі, про які ми досі нічого не знали і які для нас, „язичників”, є настільки новими, що про них ніхто не нава-жується говорити навіть у приватних розмовах”.

„Одним із виправдань, запропонованих іноземними народами, є те, що наша країна досі не є цивілізована. Чи ж принцип цивілізованого законодавства полягає в тому, що права так званих нецивілізованих та слабкіших повинні бути принесені в жертву? Наскільки я розумію, дух закону і його обов’язковість повинні захищати права та добробут слабкіших від агресивності більш сильних, але навіть в моєму поверховому вивченні закону я досі ніколи не чув, що більш слабкі мають бути пожертвувані на користь сильніших. Інше вибачення надійшло з релігійних джерел, і в ньому говорилося, що японці – це ідолопоклонники та язичники. Ви одразу пізнаєте, чи наші люди є ідолопоклонниками чи ні, якщо без упередження вивчите наші релігійні погляди з японських першо-джерел”.

„Але ствердивши, заради аргументу, що ми є ідолопоклонниками та язичниками, чи ж є християнською мораллю розтоптати права та привілеї нехристиянського народу, зафарбувавши всю його природну щасливість брудною плямою несправедливості? Я читаю з Біблії: „І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, – підстав йому і другу”; але я не можу знайти в ній жодного речення, яке говорить: „І коли хто вимагатиме справедливості від тебе, – вдар його у праву щоку, а коли він повернеться, – вдар його також в другу”. Знову читаю з Біблії: 221 „А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, – віддай і плаща”; водночас я не можу знайти жодного тексту, який казав би: „Коли ти позиваєш когось і забираєш його сорочку, скажи нехай він дасть тобі і плащ”.

„Ви посилаєте ваших місіонерів до Японії, і вони радять нам бути моральними і вірити християнству. Нам подобається бути моральними, ми знаємо, що християнство є добрим, і ми дуже вдячні за цю доброту. Одночасно наші люди є дещо занепокоєні і навіть дуже сумніваються щодо цієї поради, коли згадують, що угода, прийнята за часів феодалізму, в пору нашої молодості, далі нав’язується нам могутніми народами християнства; коли ми бачимо, як щороку добряча кількість західних суден, зайнятих полюванням на тюленів, браконьєрським чином орудує в наших морях; коли правові питання іноземні повноважні особи завжди вирішують на нашу некористь; коли кілька років тому японцям не було дозволено поступати в університети на тихоокеанському побережжі Америки, бо вони належать до іншої раси; коли декілька місяців тому Колегія шкіл Сан-Франциско прийняла постанову, згідно якої жоден японець не має права відвідувати місцеві громадські школи; коли минулого року японців виштовхнули гуртом з однієї з територій Сполучених Штатів Америки; коли деякі спілки змусили наших бізнесменів з Сан-Франциско не брати на роботу японських робітників та службовців, а тільки американських; коли в цьому місті знаходяться особи, які з трибуни виступають проти тих з нас, котрі вже оселилися тут; коли під час вуличних походів численні люди несуть підняті ліхтарі з написами: „Японці, забирайтесь додому”; коли японські мешканці Гавайських островів є позбавлені належного їм права голосу; коли ми бачимо в Японії декого з Заходу, хто вивішує перед входом до свого будинку спеціальні плакати з написом: „Японцям вхід заборонений” 222 – щось на зразок таблиці, на якій написано: „Прогулювати собак заборонено”. Тож, знаходячись в такому становищі, чи є для нас, інтелігентних „язичників”, аж так нерозсудливо – не дивлячись на своєрідну доброту західних народів, котрі посилають до нас своїх місіонерів, – бути збентеженими і вагатися, чи варто приймати солодкий та співчуваючий звук християнських небес? Якщо такою є етика християн, тоді ми цілком задоволені далі бути язичниками”.

„Якщо якась особа твердитиме, що в Японії є багато людей, які гово-рять і пишуть проти християнства, то я не є лицеміром і щиро визнаю, що я був першим в своїй країні, хто взагалі заходився публічно нападати на християнство – не на справжнє християнство, але на фальшиве, – на все те зло, яке вчинили нам його народи. Якщо хтось буде докоряти японцям, що вони створили міцні антихристиянські общини, я скажу відверто, що я був першим в Японії, хто взагалі організував таку общину, щоб протиставитися хрис-тиянству – повстати не проти істинного християнства, а щоб захистити себе від фальшивого християнства і тієї несправедливості, якої ми зазнали від його народів. Не думайте, що я займаю таке становище тільки тому, що я буддист; моя позиція була такою ще багато років перед тим, як я переступив поріг буддійської святині. Водночас, я сміливо стверджую, що коли хтось взагалі вів публічні дискусії про зближення всіх релігій під один дах синтетичної релігії, то це був я. Кажу це вам, бо не хочу, щоб мене вважали якимось фанатичним буддійським сектантом”.

„Насправді в нашій країні немає жодного сектантства. Наш народ добре знає, яка абстрактна правда знаходиться в християнстві, і ми, або, принаймні, я, не дбаємо про назви, коли говоримо з точки зору вчення. Чи буддизм зветься християнством, чи християнство звуть буддизмом, чи нас називають конфуціанами чи шинтоїстами, для нас не така вже й велика різниця; але ми не байдужі щодо самого навчання правди і належного її застосування. Чи Христос рятує нас, чи провадить до пекла, чи Ґаутама Будда був реальною особою, чи такої особи ніколи не було, нас не цікавить; 223 значно більшої ваги ми надаємо логічності вчення і самій поведінці. Тому, доки не вдасться відкинути явні суперечності і передусім переглянути на безсторонній основі несправедливу угоду, яка наступає нам на п’яти, наш народ ніколи не позбудеться упередження до християнства – не дивлячись на красномовних ораторів, котрі проголошують його правду з трибуни. Нас часто називають „дикунами”, і я чув та читав, що японці є упертими і не можуть зрозуміти правди Біблії. Зауважу, що в деякому відношенні це є правда, бо хоча вони захоплюються красномовством ораторів, дивуються їхній мужності і погоджуються з їхніми логічними аргументами, однак, вони є дуже упертими і не приєднаються до християнства так довго, доки вбачатимуть в ньому мораль Заходу проголошувати одне, а на ділі робити інше…”

„Якщо яка-небудь релігія навчає несправедливості в стосунку до людства, я буду їй противитися, так як противився завжди – моєю душею та кров’ю. Я буду або найлютішим дисидентом християнства або найпалкішим прихильником його Євангелії. Я звертаюсь до організаторів цього Парламенту, до вас, леді та джентльмени, котрі зібралися тут зі всього світу, що вашою метою є створення Союзу Релігій – не умовно, а на ділі. Ми, сорок мільйонів душ Японії, триваючи міцно і наполегливо на фундаменті інтернаціональної справедливості, чекаємо з боку християнства подальших проявів моральності”.

Який чудовий коментар причин невдач християнства навернути світ до правди і справедливості! Як справді він закликає до приниженості та каяття замість хвастощів!

Думки молоді Сходу прозвучали з уст Геранта М. Кіречяна з Константинополя:

„Брати усіх земель від сходу сонця, я представляю тут молодь Сходу – від тих земель, де височіють піраміди, аж до крижаних піль Сибіру, і від берегів Егейського моря аж до водних просторів Японії. Але на цій чудовій трибуні Парламенту релігій, де разом з дітьми Сходу я стою перед лицем американської громадськості, моєю першою думкою є сказати вам, що ви цілком мимоволі скликали нараду ваших 224 кредиторів. Ми не прибули, щоб згорнути ваші зусилля, але щоб окрилити ваші серця. Гляньте в ваші книги і скажіть, чи ми не маємо рації. Ми дали вам науку, філософію, геологію, музику та поезію і жахливим коштом створили для вас історію. Щобільше, з-посеред світла, яке осяяло з небес наші землі, вийшли ті, котрі назавжди будуть для вас хмарою свідків і вашим натхненням – святі, пророки, апостоли, мученики. З цим багатим капіталом ви нагромадили дивовижні достатки, так що ваші активи приховали від ваших очей ваші пасиви. Ми не хочемо, щоб ви ділились з нами своїм багатством, але це правда, що ми повинні отримати наші дивіденди, і як це переважно є, молодий чоловік представляє вам відповідні поручительства”.

„Ви не можете заплатити ці дивіденди грошима. Ваше золото потрібне вам самим. Ваше срібло втратило привабливість. Ми хочемо отримати від вас рясні дивіденди у вигляді повної прихильності ваших сердець. Мов ремісник, котрий, зваживши, кидає в тигель самородки різних розмірів та кольору, і після того, як вогонь та флюс зроблять свою справу, виливає чисте золото, так і ви, скликавши разом людських синів з далеких кінців землі і помістивши їх в тигель зосередженого мислення і щирих пошуків правди, зможете побачити, коли закінчиться цей Парламент, що з расових упереджень та догм, з усієї різноманітності звичаїв та віддавання шани перед вашими очима поллється ніщо інше як тільки чисте золото гуманності; і відтепер ви думатимете про нас, не як про чужинців з чужоземних країв, але як про своїх братів з Китаю, Японії, Індії, про своїх сестер з островів Греції, з узгір’їв та долин Вірменії, і ви відплатите нам такими дивідендами вашого щиросердя і, на додаток, отримаєте для себе таке благословення, що ця земля на довгі часи стане пророчою землею Бейлаг і понесе луною благозвучну пісню „Мир на землі, у людях добра воля”, вже раз почуту в нашій землі”.

„Вам вже було стільки сказано людьми мудрості і досвіду релігійного життя великого Сходу, що ви, мабуть, не сподіватиметесь від мене чогось іще. Стоячи тут, я навіть не сподіваюсь розповісти вам щось більше про релігії світу. Але з усього спільного великого минулого постав новий рід людей, вплив котрого, без сумніву, буде найбільш важливим фактором діяльності людства в надходячому столітті. Ці люди є плодом усіх століть минулого і, стикаючись з теперішнім новим життям – я маю на увазі молодих людей Сходу, – готуються заволодіти землею разом з їхніми братами з великого Заходу”.

„Я приношу вам філософію побережжя Босфору і релігію міста Константина. Всі мої міцні переконання та висновки, які визрівали в мені протягом останніх років, були докорінно потрясені під впливом цього Парламенту. Але тепер я бачу, що ці коріння ще глибше проникли в моє серце, а гілля сягнули ще вище до небес. Я не гадаю, що зможу запропонувати вам щось нове, але, якщо всі ці висновки здаються вам логічними, виходячи з передумов, на які може погодитись людський розум, тоді я відчуваю певність, що ви виявите нам довір’я і надасте право, як розу-мним істотам, твердо дотримуватись того, з чим я до вас звертаюсь”.

„Коли нинішні молоді люди були іще дітьми, вони чули і бачили в своєму щоденному житті саму лише ворожість і поділення між людьми різних релігій та національностей. Я не потребую зупинятися на тому, щоб розповісти вам про вплив такого життя на молодих людей, котрі відчувають себе ізольованими, розташованими ворожим табором і підготовленими вести боротьбу проти своїх побратимів, з якими вони зобов’язані спілкуватися в щоденному житті. Від другої половини цього століття проміння освіченості та ідеї свободи набувають скрізь на Сході щораз більшого поширення, і для молодих людей це ярмо на шиї стає все більш нестерпним, а тягар – надто важким, щоб його нести”.

„Як мною вже згадано, молодь всіх національностей, котра на протязі останніх тридцяти років одержала освіту в університетах Парижа, Хайдельберґа, Берліна та інших міст Європи, а також в Імператорському Ліцеї Константинополя, свідомо чи несвідомо, пасивно чи агресивно плете прядиво своєї релігії, так що для тисяч молодих людей, для котрих їхній голос є незаперечною істиною, вона приходить як благо, полонячи їхнє серце та розум”.

„Вони знаходять для себе численних братів в усіх містах Сходу, в які європейська цивілізація знайшла хоч найменший доступ, і, мабуть, важко знайти місто, яке перед закінченням цього століття не відчує їхнього впливу. Їхня релігія є найновішою з усіх релігій, і я б не мав приносити її 226 на цю трибуну, коли б не факт, що вона є одним з наймогутніших впливів, які діють на Сході, з яким ми, релігійна молодь східних земель, повинні успішно впоратися – якщо хочемо мати хоч найменший вплив на народи наших земель”.

„Пам’ятаймо, що є люди великого розуму, люди великих здібностей, котрі разом зі всією молоддю Сходу засвідчили, що в усіх галузях мистецтва та науки, на ринках цивілізованого світу, в арміях народів та по правиці царів – від сходу сонця аж до його заходу –  вони є рівними кожній расі людей. Щобільше, ці люди переважно мають найкращі наміри і найщиріші переконання, і коли ви слухаєте їхню думку про релігію і уявляєте собі становище, яке вони займають, я певний, ви не можете, як члени Парламенту Релігій, відчувати нічого крім найбільшої тривоги за них і за землі, які вони замешкують”.

„Я особисто представляю релігійну молодь Сходу; але дозвольте мені за дорученням молодих визнавців найновішої релігії промовити тут до апостолів всіх релігій: „Ви приходите до нас в ім’я релігії, щоб принести нам те, що ми вже маємо. Ми віримо, що людина є самодостатньою, якщо, як ви кажете, її створив досконалий Бог. Залишіть її у спокої, і вона буде тим, чим повинна бути. Дайте їй освіту, виховайте її, не зв’язуйте їй рук та ніг, і вона буде досконалою людиною, гідною стати братом для кожної іншої людини. Природа обдарувала її достатньо, і ви повинні використати все, що дано вам з ваших розумових здібностей, перш ніж станете турбувати Бога, щоб Він дав вам понад це. Що там казати, ще ніхто не знайшов Бога. Все потрібне нам натхнення ми маємо в мелодійній поезії, чарівній музиці, а також в товаристві вишуканих та культурних чоловіків та жінок. Якщо вже щось слухати, то нехай це буде Гендель, який розповість нам про Месію, а коли свій голос мають подати небеса, то достатньо, якщо це буде в інтерпретації Бетховена”.

„Християни, ми не маємо нічого проти вас, але, що стосується всіх релігій, ми повинні сказати, що ви вчинили людству найбільше з можливих лих, піднявши людину проти людини та народ проти народу. І сьогодні, 227 в пору найвеличніших настроїв громадськості, ви, щоб погіршити існуючий злий стан справ, приходите, щоб наповнити розуми людей неможливими речами і обтяжити їхні голови нескінченними дискусіями тисячі сект. Про багатьох з них я вже прочув перед вами і знаю, як багато ще з’явиться. Вважаємо, що ви є тими з-посеред всіх людей, котрих треба уникати, бо ваша філософія і ваші вчення породжують песи-мізм скрізь на землі”.

„Тому з підсвідомим релігійним відчуттям та притаманною всім мешканцям Сходу повагою я змушений, хоча дещо несподівано, сказати таке: „Погляньте, ми не є ані недовірками, ані атеїстами, ані скептиками. Ми просто не маємо часу на ці речі. Нас переповнює натхнення жити можливо якнайкращим життям і прагнення свободи для всіх молодих людей світу. Ми маємо релігію, яка єднає всіх людей всіх земель і наповнює землю радістю. Вона задовольняє кожну людську потребу, а тому, знаємо, що вона є правдивою релігією, бо творить перш за все мир і най-більшу згоду. Отже, ми не хочемо жодного вашого „изму”, ані жодної іншої системи чи вчення. Ми не є матеріалістами, соціалістами, раціоналістами чи песимістами, але й не є ідеалістами. Наша релігія є першою, яка була, і є також найновішою з усіх нових релігій – ми є джентльмени.

Чи не можете ви залишити нас в спокої в ім’я миру та людяності? Якщо ви запросите нас знову в ім’я релігії, то ми вже маємо таке запрошення, але якщо знову покличете аби повчати, то нас не буде вдома.”

„Ось такою є молода людина Сходу, схожа на зелене лаврове дерево. Коли відходить одна з них, і ви не можете відшукати її на звичному місці, бреш заповнюють наступні двадцять. Вірте мені, я не перебільшую; я чув слово в слово, а навіть удесятеро певніше – від розумних людей в армії та на флоті, в торгівлі та за лавою справедливості в їхніх розмовах та глибокій аргументації, на вулицях Константинополя, на кораблях біля Золотого Мису та Босфору, в Румунії та Болгарії, а також в Парижі та Нью-Йорку, в Аудиторіум Чікаґо, від турків та вірменів, від греків та євреїв, від болгарів та сербів, – і можу сказати вам, що ця найсучасніша заміна релігії, яка скрізь в Європі та на Сході тримає брами торгівлі та літератури, науки та законодавства, є найбільш впливовою силою у фо-рмуванні долі народів Сходу і належно має бути врахована при обмірку-ванні майбутнього релігії, а також засвідчена в очах молодого покоління Сходу таким самим міцним аргументом, який наука та література дала в руки великої армії новітнього класу джентльменів.”

„Є ще інший клас молодих людей на Сході, який називає себе релігійною молоддю і 228 тримається древньої віри своїх батьків. Дозвольте ствердити, що ці молоді люди також претендують на щирість намірів, інтелігентність розуму та міцність переконань. Я приїхав сюди говорити також від їхнього імені, а говорячи від них, я говорю також від себе. Ви, звичайно, розумієте, що від найперших днів ми змушені спілкуватися з Новою Релігією – якщо дозволите так називати її для зручності. Ми зобов’язані перебувати з цими молодими людьми в коледжах та університетах. Ми зобов’язані вивчати з ними пліч-о-пліч всяку науку, історію, літературу, музику та поезію і, звичайно, поділяємо з ними усталені погляди на всілякі наукові висновки і міцно тримаємось всякого принципу людського волевиявлення”.

„По-перше, всі молоді люди Сходу, які мають найглибші релігійні переконання, захищають почуття людської гідності. Прикро, що треба було починати говорити власне з цього, однак, з хору голосів та аргументів філософів та теологів, перед нами постає такий неспростовний висновок про недосконалість людської природи, що перш, ніж вести розмову про ту чи іншу свою релігію, ми зобов’язані виступити і сказати: „Віримо, що ми справді є людьми”. На нашу думку є наклепом на людство і обвинуваченням проти Бога, Котрий створив людину, казати, що людина не є самодостатньою і що вона потребує релігії аби прийти і вчинити себе досконалою”.

[Зауважте, як ця звичайна людина на одному подиху захищається і обвинувачує. Дійсно, неможливо заперечити існування недосконалостей; водночас стверджується вміння вчинити себе досконалим. Отож язичники ігнорують потребу „дорогоцінної крові” „жертви за гріх”, про яку подбав Бог, так само, як її сьогодні заперечує скрізь у світі християнство.]

„Для людства є дискредитацією споглядати на ту чи іншу формацію людей і казати, що вона виявляє розуміння доброти, правди, вищих ідеалів та життя понад примітивні тваринні потяги тільки тому, що отримала релігійне вчення від тої чи іншої людини, чи навіть просто – об’явлення з неба. Ми віримо, що коли людина є людиною, то вона має все в собі, – так само, як поєднує в собі всі можливості власного тіла. Скажіть мені, якщо цвітна капуста, яку 229 я висаджую в полі, утворює чудові, досконалі звивини, то чи ж мій мозок, який той самий Бог створив в сотні тисяч раз більш витонченим і досконалим, не витворить своїх звивин і на чинитиме того, що Бог задумав аби я чинив, і не матиме найвищих ідеалів, які Він задумав аби я мав; якщо безпорадний пуголовок розвинеться і стане жабою з бездоганними, пружними кінцівками та могутніми гру-дьми, і якщо ці жаби разом житимуть для свого задоволення і злагоджено кумкатимуть, то чи ж людям потрібна релігія і допомога ззовні, щоб розвинути в собі досконалість тіла та душі і розпізнати братерство людей та жити в мирі на Божій землі? Проголошувати таке вчення і мовчки з ним погоджуватись я вважаю обвинуваченням проти Бога, Котрий створив людину”.

„Ми також не приймаємо необґрунтованих висновків науки. Ми не хочемо мати нічого з мавпами. Якщо вони бажають з нами розмовляти, то повинні спочатку дорости до нас. На Заході панує дух створення для себе труднощів, якого ми не можемо зрозуміти. Перше, що мені довелось зазнати в Сполучених Штатах, була участь в зустрічі молодих леді та джентльменів в Філадельфія Сіті. Темою вечора було: чи тварини мають душі; і за наочний приклад взято кота. Прочитано уривки з дуже серйозних та ерудованих видань. Врешті зроблено висновок, що, не знаючи чим власне є кіт і чим є душа, неможливо вирішити самої речі, і ця поважна справа далі покоїться на релігії. А тепер уявіть мале вірменське дівчисько, яке питає у своєї мами, чи коти мають душу. Мати напевне делікатно обмине питання і скаже, наприклад, так: „Люба, зійди вниз і подивись, чи не кипить вода (Що за питання прийшло тобі до голови? Звичайно, що коти мають душу. Кіт має котячу душу, а людина – людську). Іди ж бо”. І дитина поспішить вниз, радіючи з того, що вона є людиною. І коли б моя вірменська леді мала одного дня спіткатися з відсутньою ланкою, про яку ми стільки наслухалися, її самовладання і тут позостало б незворушним, і вона далі пишалася б своєю приналежністю до людей, розповідаючи вам, що відсутня ланка має душу відсутньої ланки, а людина має людську душу”.

„Досі ми йшли з молоддю цього джентльменського класу пліч-о-пліч на одному загальному рівні людських взаємовідносин. Та ось ми прийшли до рогу, на якому розлучаємось і йдемо зовсім іншими шляхами. Ми кажемо: „Полиште нас в спокої, і ми розвинемось та піднімемось до висот нашого призначення”. Однак, ми бачимо невидиму силу, яка 230 вже не залишить нас в спокої. Ми бачимо, що для нас є можливо досягнути майже всього в науці та мистецтві. Та коли доводиться втілювати наш задум піднесеного та благородного, правильного та потрібного для нашого розвитку, нам не вистачає сил та енергії. Я представляю це в найпростішій формі, оскільки не маю можливості розводитись більш детально. Але для нас є реальним, як сама гідність людини, факт, що існує сила, яка відвертає чоловіків та жінок зі шляху порядності та благородства, яким, як їм відомо, вони повинні йти. Ви не можете сказати, що це є чимось невід’ємним в людині, бо ми відчуваємо, що воно нам не нале-жить. А якщо воно нам справді не належить, і людина вважає за потрібне скочуватись до деградації, скнарості, ненажерливості і прагнення розчавити свого ближнього, ми говоримо: „Залишіть таку людину в спокої, і нехай вона робить те, що Бог призначив їй, аби вона робила”.

„Отже, коротко, я звертаюсь до кожного, хто тут знаходиться і хто готовий надмірно згущати барви довкола свого віровчення, облишити це і не доводити справи до кипіння, кажучи: „Я особисто вірю в диявола, запеклого ворога Бога, котрий оскаржує Бога перед людьми”. Один диявол на весь світ? Нам це байдуже. Легіон демонів, який облягає кожну душу? Яка нам різниця. Ми знаємо, що існує сила зовні людини, яка могутньо відтягує людину убік. І жодна сила на землі не може цьому протиставитися”.

„Тут, власне, з’являється наша релігія. Якщо ви маєте релігію, щоб занести її для молоді Сходу, вона повинна супроводжуватись міццю, яка б зрівноважила і навіть перевершила силу зла в світі. Тоді людина буде вільною рости і ставати тим, чим вона повинна бути згідно задуму Бога. Ми прагнемо Бога. Ми прагнемо Божого духа. І релігія, яка приходить до нас – під будь-якою назвою і в будь-якій формі, – повинна приносити все це з собою, інакше вона не є для нас жодною релігією. Ми віримо в Бога, але не в Бога протоплазм, що ховається між молекулами матерії, але в Бога, чиїми дітьми ми є”.

„Отже, третім пунктом нашої філософії та нашого урочистого звернення ми ставимо гідність Бога. Чи рицарство вже померло? Чи з людських серць настільки зникла всяка уява про піднесене та шляхетне життя, незаймане в своїй чистоті, що ми вже не можемо домагатися рицарського та князівського достоїнства на 231 дворі нашого Бога? Ми знаємо, що ми є Його дітьми, бо виконуємо Його працю і сповідуємо Його думки. Наші вчинки – це бажання бути схожими до Нього. Чи можливо, щоб я, перейшовши море та землю, досягши серця своєї матері і відчувши її обійми, тепер, як дитя Бога, безпомічне у безкраї всесвіту – проти сили, яку я не можу здолати, – не міг підняти моїх рук до Нього, благаючи, щоб я мав Його духа в моїй душі і відчував Його вічні рамена, зміцняючі мене в моїй безпорадності?”

„І тут з’являється проповідник древності та сучасна церква і розповідає нам про того, хто переміг світ, і хто зійшов згори. Нам не треба казати, що він зійшов згори, бо жодна людина, народжена від жінки, не чинила таких речей. Та ми переконані, що через багатство ласки і через стежку, яку він показав, щоб ми нею ходили, дух Бога справді входить в серця людей, і тепер я можу відчути, як разом зі мною він бореться в моєму серці проти гріха і зміцняє моє серце, щоб непохитно триматись всього того, що є властивим через божественність, яка є в мені”.

„Отже, з тремтячою рукою, однак з міцним переконанням, з великою журбою за людство, однак, з радістю вічного тріумфу, я приходжу з усіма вами до золотих брам двадцятого століття, де засідають старійшини майбутньої загальнолюдської держави, щоб винести суд релігії, яка увійде цими брамами аби підтримати людське серце. Я стаю поруч древнього східного конфуціанства і сучасної теософії, древнього буддизму Сходу і сучасного спіритуалізму, а також всякої віри древності і сучасного матеріалізму, раціоналізму та ідеалізму, і хочу помістити тут древнє східне християнство з його Христом, силою Бога і мудрістю Бога, з його хрестом, який і далі променіє любов’ю Бога, „Здіймаючись над руїнами часу”.

Цей промовець, хоча й не був делегованим представником вір-менської католицької церкви, мабуть, представляє речі з точки зору вірменських християн, котрих турки останнім часом переслідували найбільш варварським чином. Його звернення містить 232 багато знаменних пунктів; але не треба думати, що він є ідеальним прикладом молоді Сходу; просто він набагато випередив тих, до кого він промовляє. І навіть його звернення не дає правильної уяви про вірменський католицизм з його молитвами за померлих, його віддаванням шани образам, святим та Діві Марії, його сповідями, його блюзнірським вченням Літургії (Том III, стор. 86) – з усім, що докладно схоже на видумки антихриста. Ті, котрі чинять жертву „гидоти” Літургії, показують, що вони мають зовсім мало знання і поваги до справжнього хреста і його однієї жертви „раз за всіх”. „Східне християнство”, на яке звертає нашу увагу ця молода людина, не є християнством, яке ми поважаємо і з якого маємо брати приклад; ми повертаємось до християнства, проголошуваного та поясненого нашим Господом і Відкупителем Христом, Його апостолами і представленого в Святому Письмі, – не східного, не західного, не католицького (тобто універсального або загального), але до сили Бога і мудрості Бога лише для „кожного”, хто ВІРУЄ для праведності (Рим. 1:16).

Навіть вдумливий спостерігач не зможе розгледіти шляхетних почуттів тих, хто плекає почуття до Бога і прагне справедливості, якщо перше не зауважить контрасту між їхньою невдаваною щирі-стю, між шляхетними намірами і зусиллями підняти перед своїми ближніми найвищий критерій справедливості, який вони здатні оцінити, і компромісним ставленням багатьох християн, котрі, виявившись більш привілейованими отримати знання правди внаслідок свого народження та існуючих обставин, є охочі продати її коштом величезної жертви її шляхетних принципів, щоб лишень здобути теперішню загальну популярність. Кому багато дано, від того багато вимагатиметься Господом, Котрий нині важить всіх на вазі.

Хоча деякі іноземні представники викликають наше захоплення і повагу, переважна більшість 233 задовольнилася перш за все своїм привілеєм виставити напоказ і рекомендувати цьому представ-ницькому зібранню цивілізованих та освічених народів власні забобони. Буддизм, шинтоїзм, брахманізм, конфуціанство та іслам раз по раз виступали з великою самовпевненістю, а один апостол ісламу навіть мав зухвалість порекомендувати полігамію. Для аудиторії цього вже було занадто, однак, прояви незадоволення були швидко втихомирені її головуючим д-ром Берроузом, котрий нагадав про мету Парламенту – вислухати всіх ввічливо і без перечень. Тому всі мали достатньо можливостей бути вислуханими і вільно аргументувати власне бачення перед достатньо хиткими розумами тисяч визнавців християнства, і, як наслідок, мали багато підстав сподіватися навернути декого в Америці до своєї релігії. Такий самий привілей було надано багатьом антихристиянським рухам, як, скажемо, Християнська Наука, Теософія, Сведенборґіанізм та ін.

Заключні настрої великого парламенту

     Заключні настрої Великого Парламенту показують, яким рішучим є дух компромісу з боку протестантського християнства. Скрута, до якої привів їх суд цього дня, є настільки розпачливою, що вони з найбільшим ентузіазмом вітають найменшу ознаку схильності до єднання – навіть з боку найвульгарніших форм язичництва. Пропонуємо наступні короткі витяги :

Суаміе Віве Кананда (жрець з Бомбей, Індія) сказав:

„Тут багато говорилося про спільну основу релігійної єдності. Я зовсім не збираюся зараз виступати з власною теорією, але якщо хто-небудь в цих стінах надіється, що така єдність прийде через тріумф котрої-небудь з цих релігій і руїну інших, то я скажу йому: „Брате, твої сподівання с нездійсненними”. Чи я хочу, щоб християни стали індусами? Борони Боже. Чи я хочу, щоб індуси або буддисти стали 234 християнами? Борони Боже. Християнин не повинен ставати індусом, а буддист – християнином. Вчімось думати без упереджень… Якщо теологія і догма стоять на вашому шляху пошуків істини, відсуньте їх убік. Будьте ревними і виконуйте ваше власне спасіння з дбайливістю, і вам належатимуть плоди святості”.

Вішанд Ґанді (яініст з Індії) сказав:

„Якщо ви дозволите „язичнику” виголосити звернення миру та любові, я лише попрошу вас глянути на різноманіття запропонованих вам ідей, представлених не з забобонністю та фанатизмом, а в дусі гуманності… Я прошу вас дослідити різні релігійні системи з усіх точок зору”.

Вельмишановний Шабіта, найвищий жрець релігії шинто, Японія, сказав :

„Єдине, що я прагну чинити, це допомогти вам в здійсненні задуму сформування всесвітнього братерства під єдиним дахом правди. Ви знаєте, що сила в єдності. Тепер я молюся, щоб вісім мільйонів божеств, які охороняють прекрасну країну квітучої вишні – Японію, – могли захистити вас і ваш уряд навіки, і цими словами я прощаюся з вами”.

Г. Дхармапала з Цейлону сказав:

„Я передаю вам найтепліші вітання від імені чотирьохсот сімдесяти п’яти мільйонів моїх співвизнавців, послідовників доброго Повелителя Будди Ґаутама… Ви почули від ваших братів з Далекого Сходу їхнє представлення тих чи інших релігійних систем, послідовниками яких вони є; …з гідною похвали терпеливістю ви вислухали вчення про всепрощаючого Будду з уст його покірних послідовників” і т.д. і т.п.

Єпископ Кеане (римсько-католицька церква) сказав :

„Коли запрошення на цей Парламент було послано древній католицькій церкві, люди питали: „Чи вона прибуде?” А древня католицька церква відповіла: „Хто ще має стільки прав прибути на Парламент всіх релігій світу, крім старої всесвітньої католицької церкви?”…Навіть коли б вона мала стояти на цій сцені сама, вона стояла б. І стара церква прибула і є рада зустріти своїх однодумців, своїх одновірців, шанувальників усякої відміни людської 235 моралі та віровчення… І чи ми не молитимемось, щоб тут могло бути засіяне зерно, яке зросте до досконалої та далекосяжної єдності. Коли б для нас було краще бути поділеними, а не перебувати разом, то наш Господь не молився б, щоб ми всі могли бути одно, як Він та Отець є одно. [Та вони зовсім не моляться про таку єдність, яка існує між Отцем та Сином: пропонований союз є чимось зовсім іншим]”.

Виражені таким чином настрої знайшли найповнішу підтримку з боку протестантських представників в Парламенті. Так, наприклад, за словами шан. доктора Кандліна, міссіонера в Китаї:

„Загальноприйнятим поглядом на релігію, який існує між християнами усього світу, є погляд, що християнство є правдивим, тоді як всі інші релігії є фальшивими; що християнство є від Бога, тоді як всі інші релігії є від диявола, або, якщо сказати з певним відтінком поміркованості, хри-стиянство є об’явленням з неба, тоді як інші релігії є видумані людьми. Ви знаєте краще, і можете засвідчити з ясним світлом та міцним запевненням, що між релігією та релігією можлива приязнь замість антагонізму, і якщо Бог є нашим спільним батьком, наші серця так само тужать за Ним, і наші душі у найщиріших пориваннях перехоплюють шепіт милості, що злітає від Його престолу. Отже, це і є П’ятидесятниця, а за нею услід йде навернення світу.”

Справді? Яка може бути схожість між цим намаганням поступитися правдою та справедливістю, між приязню з антихристом та ідолопоклонством і між повним віри та молитв зібранням в Єрусалимі, яке терпляче очікувало сили згори? Який прояв схожого злиття Святого Духа стався в оцьому строкатому зборищі? Якщо після цього має прийти навернення світу, то просимо відповісти: „До чого світ має бути навернений?” Така обіцянка, навіть коли її супроводжувати гучними фанфарами, не може задовольнити пробного характеру цієї години суду.

Шан. доктор Брістоль з методистської церкви сказав:

„Від цього Парламенту прийде лише добро, безмежне добро. Ми глибоко і безмежно вдячні всім, хто прибув здалека. 236 Деякі з них представляють цивілізацію, яка вже була тоді, коли Ромулус засновував Рим, котрої філософія та пісні були сповнені мудрості та ритму ще перше, ніж Гомер оспівував грекам свою „Іліаду”, тож вони звеличили наші ідеї загальних взаємолюдських стосунків. Вони принесли нам запашні квіти східних вірувань; дорогоцінні перли древніх джерел великих філософій, і сьогодні ввечері ми стали багатшими від того, що вони поділились з нами думками, і особливо від того, що ми спілкувались з ними духом. [Оце так визнання!]

„Для нашої спільної загальнолюдської моралі ще ніколи не було такого світлого і багатообіцяючого дня терпимості та всесвітнього братерства. Ми ще побачимо, що завдяки словам, які ці гості принесли до нас, і завдяки їхньому впливу, вони будуть щедро винагороджені за своє свідоме сприяння цьому могутньому руху, який тримається обітниці однієї віри, одного Господа, одного Отця і одного братерства”.

„Благословення нашого Бога і нашого Отця нехай будуть з вами, брати сходу; благословення нашого Спасителя, нашого старшого брата і вчителя братерства людей нехай будуть з вами і вашими народами навіки”.

Шан. Авґуста Чепін сказав:

„Повітавшись недавно, ми тепер бажаємо успіху від’їжджаючим гостям. Ми раді, що ви прибули, мудреці Сходу. Звертаючи увагу на ваші мудрі слова, вашу велику терпимість і вашу усіляку доброту, ми були раді сидіти в ваших ногах і навчатись. Ми раді побачити вас лицем до лиця і відтепер, більше ніж будь-коли, вважатимемо вас нашими приятелями і співпрацівниками у великих справах релігії”.

„Сьогодні ми раді, що ви від’їжджаєте до ваших далеких домівок, щоб розповісти про все, що мовилося і відбувалося у цьому великому Парламенті, щоб ви таким шляхом привели Схід до ближчих стосунків з Заходом і на ділі виявили симпатію, яка існує між всіма релігіями. Ми раді були почути слова, сказані повними мудрості чоловіками та жінками Заходу, котрі прибули сюди і дали нам свої власні, попередньо обмиті, крупинки золота. Те, що я сказав на початку, я повторю тепер, при закінченні цього Парламенту: „Це було найбільше зібрання в ім’я релігії з усіх, які коли-небудь відбулися на обличчі землі”.

Шан. Дженкін Ллойд Джонс сказав:

„Я бажаю вам, нашим гостям, успіху, що виходить з душі, яка рада усвідомити свою спорідненість з усіма землями і всіма релігіями; і коли ви від’їдете, ви залишите за собою в наших серцях не тільки більш гостинні почуття до вірувань, які ви представляєте, але й сердечні, повні любові узи, які в’яжуть нас в єдине ціле, що буде нашою втіхою і нашим життям відтепер і назавжди”.

Д-р Берроуз (головуючий) сказав:

„Наші сподівання більш ніж здійснилися. Настрій, який надихнув до цього Парламенту, тримав нас разом. Принципи, на основі яких проводилася ця історична конвенція, були піддані випробуванню, а часом були навіть в небезпеці зламання, хоча вони не були неадекватними. Тер-пимість, братерська доброзичливість, віра у взаємну щирість, безсторонні, переконливі пошуки релігійної згуртованості, чесні наміри кожного викласти власне переконання без компромісу і недружелюбної критики – в усіх цих принципах, завдяки вашій лояльності та відвазі, не було недо-стачі”.

„Мужі Азії та Європи, ми дуже зраділи вашому приїзду і сталися значно мудріші. Я щасливий, що ви задоволені нашою гостинністю” і т.д.

Зауваження президента Боннея були дуже схожими; і тоді великий Парламент, разом з молитвою юдейського рабина та благословенням римсько-католицького єпископа, прийшов до свого за-вершення. П’ять тисяч голосів з’єдналися в повторенні посланництва ангелів: „Мир на землі, між людьми добра воля”.

Спостереження

     Так, але гляньте, яким жертвуванням принципу, правди і відданості Богу були оповіщені світу ці речі; і все це на самому світанні божественно провіщеного часу утиску, якого не було відколи існує народ 238 – утиску, про який всі мислячі люди починають здогадуватись, і кризи та наслідків якого у великій мірі починають побоюватись. Не що інше як тільки страх підштовхує цю різнорідну масу людей докупи для спільного захисту та співпраці. Вигукування: „Мир! Мир!”, коли миру немає, становить лише один з кроків людської політики спробувати приховати побоювання церкви (Єр. 6:14). Це волання миру, що лунає з боку представників церкви, характеризується такою самою сміховинною нещирістю, яка неслася з уст представників народів на великих торжествах в Кіль, про які ми згадували в попередньому розділі. Якщо цивільні влади проголошували мир жахливим гуркотом гармат, то церковні влади проголошують його з великими, безсоромними, хвастливими поступками з боку правди та справедливості. Надходить час, коли Сам Господь звістить мир народам (Зах. 9:10); але це не станеться, доки Він спершу не дасть пізнати Свою присутність в вихрі революції та в бурі утиску (Наум. 1:3).

Якщо дивитись з точки зору Парламенту, його визнано надзвичайно успішним, а бездумні люди, зачаровані його гамором, показовістю та зовнішньою парадністю, відповіли: „Амінь!” Вони не-розсудливо гадають, що весь невідроджений світ має бути зібраний в один всесвітній союз релігійної єдності та братерства; водночас вони змушені далі думати, чинити і блукати помацки в темряві неуцтва та забобонності, ходити вже згаданими стежками зла – так як вони це чинили завжди, – нехтуючи „світло… знання Божої слави, що на обличчі Ісуса Христа” (Хом.), Котрий є єдиним правдивим світлом (2 Кор. 4:6; Ів. 1:9; 3:19). Християни радіють з таких сподівань і вітають окликами цю небачену подію, як найбільш славну подію історії.

Хоча, за загальним враженням, створеним великим Парламентом, це був тільки перший, до того ж великий крок до здійснення ангельського послання, висказаного при народженні Христа, про мир на землі і добру волю між людьми, то, однак, дивлячись властиво, він став ще одним проявом зневіри християнства. Справді, як каже пророк: „…загине мудрість премудрих його, 239 а розум розумних його заховається” (Іс. 29:14). Іще чуємо, як він говорить: „Сходьтеся приятелювати, народи, і будете розбиті на уламки… Радьтеся разом, і це зійде нанівець; кажіть слово [для єднання], і воно не встоїть” (Іс. 8:9,10, KJV).

Разом з Псалмистом ще раз поставимо питання: „Чого… народи задумують марне? [Чому вони волають „Мир! Мир!”, коли миру немає?] Земні царі [цивільні та церковні] повстають, і князі нараджуються разом на Господа та на Його Помазанця: „По-зриваймо ми їхні кайдани, і поскидаймо із себе їхні пута!”

„Той, Хто на небесах пробуває – посміється, Владика їх висміє! Він тоді в Своїм гніві промовить до них, і настрашить їх Він у Своїм пересерді” (Пс. 2:1-5).

Коли вибраний Божий народ – теперішній духовний Ізраїль, так як тілесний Ізраїль в давнину – покидає Його Слово і Його керівництво, шукаючи аби з’єднатись з народами, які не знають Бога, і змішати божественну правду зі світською філософією, він чинить цей крок на свій страх і риск, не задумуючись; та було б добре, коли б він зауважив відплату Бога Його древньому народу і взяв для себе пересторогу.

Чітко простежуються кілька надзвичайно несприятливих наслідків Парламенту:

(1) Він впровадив до не утверджених розумів християн різні язичницькі філософії, до того ж в їхніх найбільш привабливих аспектах. Опісля ми прочули, що один з делегатів Парламенту від Індії – м-р Вірханді Р. Ґанді з Бомбей, секретар товариства яіністів – повернувся до Америки, щоб поширювати свої погляди, і організував в Чікаґо свою штаб-квартиру. Цитуємо опублікований опис його намірів:

„М-р Ґанді не приїхав творити прозелітів. Правило яіністського вірування це забороняє; але він прибув, щоб заснувати школу філософії Сходу 240 з штабквартирою в Чікаґо та філіями в Клівленд, Вашингтоні, Нью-Йорку, Рочестері та інших містах. Він не прибув як місіонер, щоб навернути американців до тієї чи іншої форми індуїзму. Згідно його задуму, „справжньою ідеєю віддавання шани, згідно індуїзму, не є пропагандизм, але дух, універсальний дух любові та сили, який веде до розуміння братерства – не тільки самого братерства людей, але й братерства всього живого, – якого насправді шукають своїми устами всі народи, і який ще нехтується вчинками світу”. Ось такими, загально, є принципи його віровчення і позиція, на якій він стоїть, при тому всьому, що він не просить американців приєднатись до нього, а є охочий з ними співпрацювати”.

Безперечно, в багатьох склалося враження, що в релігії немає нічого усталеного. На такому підсумку навіть наголосив один з делегатів від Сирії – Крістофор Їбара, котрий сказав:

„Мої Брати та Сестри, шанувальники Бога: сьогодні на цьому загальному релігійному конгресі всі релігії в очах всього світу сталися схожими. Кожна з цих релігій має своїх прихильників, які свідомо віддають їй перевагу перед іншими релігіями і можуть представити певні аргументи або мотиви, щоб переконати інших в цінності і правдивості їхньої власної форми релігії. Після таких дискусій можуть прийти зміни, а, можливо, навіть сумнів щодо всіх релігій або ж припущення, що всі вони є тими самими віруваннями. Як наслідок, може зникнути або зменшитись повага до кожної з релігій; може постати сумнів щодо всіх священних книг або навіть загальне нехтування ними, і тоді не залишиться нікого, хто б тримався котрої-небудь релігії; багато хто через неспокій в серці та переважаючі погляди якоїсь однієї форми релігії може зовсім занехаяти релігійні обов’язки – саме так, як це набуває розмаху серед мільйонів мешканців Європи та Америки. Отже, я думаю, що потрібно обрати комітет з представників великих релігій, щоб дослідити догми, роблячи повне та цілісне порівняння і приймаючи єдино правильну релігію, щоб представити її людям”.

(2) Парламент розвинув особливі приятельські стосунки між „Вавилоном великим, матір’ю розпусниць” (Хом.), церквою Риму, і її численними дочками, різними протестантськими сектами, котрі пишаються в своєму соромі і є зарозумілі від своїх ганебних стосунків.

(3) Він здійснив великий крок, за яким будуть інші вже пропоновані кроки до спільного, в певному значенні, членства всіх релігій – до ще більш тісного союзу (номінальної) церкви і світу. На останньому засіданні Парламенту його президент публічно заявив, що „буде прийнята відозва про братерство, щоб далі сприяти продовженню у всіх частинах світу великої праці, в якій вже були за-діяні конгреси 1893 року”.

(4) Він фактично сказав язичникам, що насправді немає жодної потреби в християнських місіях; що християни самі є непевні своєї релігії; що їхні власні язичницькі релігії є досить добрі, якщо за ними щиро слідувати, і що християнство, м’яко кажучи, можна приймати лише з великою мірою недовір’я. Зі здивуванням довелось спостерігати, як влучно визначили представники язичництва характер номінального християнства, як виразно вони зробили різницю між християнством „християнства” і християнством Біблії; і як гостро вони раз по раз кидали свої докори.

(5) Парламент промовив до занепокоєного християнства: „Мир! Мир!” Коли немає миру”, замість оголосити тривогу, як сказав пророк (Йоіл 2:1): „Затрубіте в ріг на Сіоні, вдарте на Моїй святій горі на тривогу!… бо надходить день Господній, бо він близько!” (Хом.), і кликнути до всіх впокорити себе під могутню руку Бога.

(6) Він був також своєрідним політичним заходом, породженим боязню лідерів християнства, в міру того як вони розпізнають близьке горе цього дня Господа; такий розвиток подій почався в занепокоєній та збитій з пантелику пресвітеріанській церкві. Лозунг „Мир! Мир!” посеред міцніючої бурі 242 нагадує нам пророцтво: „Бо коли говоритимуть: „Мир і безпечність”, тоді несподівано прийде загибіль на них…” (1 Сол. 5:3).

Та нехай діти Бога не будуть зведені фальшивими прогнозами Вавилону. Надійний притулок ми можемо знайти тільки в Бога (Пс. 91). Тому згуртуймося тісно довкола хреста Христового, який є нашою єдиною надією. Нехай всесвітнє братерство фальшивих релігій та відступницького християнства покаже істинну вартість своїх стосунків; натомість ми визнаваймо єдине братерство в Христі – братерство всіх, котрі сполягають на самого лише Христа для спасіння через віру в Його дорогоцінну кров. Інші люди не є дітьми Бога і не будуть ними, доки не ввійдуть в Нього через віру в Христа, свого Відкупителя, своєї заміни. Вони є „дітьми гніву”, так як ми були перш ніж ввійшли в Христа (Еф. 2:3), а деякі є навіть „дітьми лукавого”, чиї вчинки вони виконують. Коли внаслідок гріха Бог засудив Адама і його потомство на смерть, Він вже не признавався до них і не трактував їх як синів. Тільки тоді, коли хтось входить в Христа через віру в Його дорогоцінну кров, він є відновлений до цього блаженного стосунку до Бога. Остаточно, коли ми вже не є дітьми гніву, але є признані Богом як Його сини через Христа, інші люди, не визнані Богом таким чином, в жодному значенні не є нашими братами. Нехай всі діти світла пильнують і будуть тверезі (1 Сол. 5:5,6); нехай воїни хреста будуть доблесними для правди і не приймають жодної іншої євангелії, хоча б вона була благовіщена ангелом з неба (Гал. 1:8); нехай вони не домовляються про жодний союз з жодним класом, крім посвячених, вірних по-слідовників „Агнця Божого, Котрий бере гріх світу”.

В той самий час, як номінальна церква завзято прагне і є готова до компромісу та союзу з усіма язичницькими релігіями світу у вигляді великої „всесвітньої релігії”, яка увічнить їхні фальшиві догми та згубні вчинки, послухаймо деяких припущень та викладення фактів від тих, котрі не є засліплені ідеєю релігійної єдності, – фактів, які показують 243 жалюгідний стан світу, згубні наслідки фальшивих релігій і повну безнадійність всякого навернення світу через церкву в її теперішньому вигляді. Доки церква – не фальшива церква, але справжня, імена котрої є записані в небі, лояльні і вірні посвячені особи, сплоджені з Божого Духа і керовані ним, – не буде наділена владою згори, доки не досягне повного розвитку і не буде вивищена з Христом в Тисячолітньому Царстві, вона не зможе здійснити навернення світу до Бога та Його праведності.

З видання „Missionary Review” кількарічної давності ми візьмемо наступне підтвердження невдачі церкви в ділі навернення світу:

„Мільярд душ, дві третіх людського роду – язичники, погани, мусульмани – в своїй переважній більшості ще має побачити Біблію і почути євангельське послання. До цього мільярда душ церкви християнства посилають сьогодні менш ніж 10000 протестантських місіонерів – чоловіків та жінок. Тібет, майже вся Центральна Азія, Афганістан, Белучістан, майже вся Арабія, більша частина Судану, Абіссінія та Філіпінські острови є без місіонерів. Величезні регіони Західного Китаю, східна та центральна частини вільного Конго, великі території Південної Америки та численні морські острови є майже або цілком незадіяні”.

Невеличка брошура під назвою „Століття протестантських місій” шан. Джеймса Джонстона, F.S.S., подає наступні цифри, які, як вже відзначалося, є „достатньо страхітливими, щоб наелектризувати християнство”. Зміст брошури в тому, що (1) протестантизм протягом останніх ста років здобув лише 3 000 000 навернених з числа язичників, в той час, як кількість язичників зросла протягом цього часу щонайменше на 200 000 000 чоловік. (2) Швидкий поступ язичництва відбувається не лише за рахунок натурального приросту язичницького населення, 244 але й завдяки факту, що послідовники Брахми, Будди та Мухаммеда можуть похвалитися значно більшим числом навернених до своїх віровчень, аніж це можуть вчинити протестантські християнські церкви. Отже, на кожного наверненого до християнства, індуїзм, який втратив цю особу, здобуває тисячу нових з числа корінних племен Індії, котру поступово поглинає. Буддизм чинить помітний поступ серед племен північних китайських колоній – слідуючи за китайськими емігрантами і засновуючи дивовижні храми на землях Австралії та Америки. Та найдивовижніший з усіх прогрес досягнуто ісламом. В деяких частинах Африки він поширюється з вражаючою швидкістю. В меншій мірі, хоч однаково досить стрімко, це відбувається в Індії та на архіпелазі. Ось факти, які наш джентльмен відчуває обов’язок признати; однак при цьому він намагається зменшити потік критики, стверджуючи, що церква ще здійснить навернення світу. Він намагається ствердити, що протестантські церкви мають достатньо засобів – грошей та людей, – щоб змінити весь хід подій та євангелізувати світ. „Methodist Times”, цитуючи вище¬згадане, виражає такий самий погляд, хвалькувато додаючи:

„Жодна людина не повинна бути приголомшена жахливими фактами, які щойно були коротко названі… Бог настільки добре влаштував перебіг подій останніх ста років, що ми цілком спроможні підкорити в ім’я Господа весь язичницький світ. Те, що ми зробили, свідчить про те, що ми могли б зробити, коли б подбали для себе про дві істотні для людей речі – сміливу політику і вдосталь грошей”.

Говорить інший теоретик: „Коли б ми мали хоч десяту частину доходів членів церкви, цього було б цілком достатньо для всієї євангельської праці вдома і закордоном. Або коли б ми мали для закордонної праці десяту частину їхніх щорічних заощаджень, після сплати всіх домашніх видатків, ми могли б посилати працювати на полі відразу 12 000 місіонерів”.

Так, гроші є річчю, яка вважається потрібною. Коли б тільки номінальна церква здобулася на достатнього духа самовідречення, щоб одержати десяту частину доходу членів церкви або хоча б десяту частину їхніх щорічних заощаджень, спасіння світу здалося б їм більш багатообіцяючим. Але це одна з найбільш безнадійних рис їхніх ілюзорних сподівань. Мабуть, легше частково навернути язичників до визнання християнства, ніж здолати цю міру світового духа в церквах.

Та коли б згадані дванадцять тисяч місіонерів одночасно знайшлися на чужинних землях, чи були б вони більш успішними від своїх братів на цій обдарованій милістю землі? Послухаймо доречне визнання покійного нині протестантського духовного, шан. Т. Де Вітта Талмажа. Згідно того, що подає „The Christian Standard”, він сказав:

„О, та в цій країні ми маємо чудовий діючий церковний механізм; ми маємо шістдесят тисяч служителів; в нас є пишна музика; ми маємо величезні Недільні Школи, однак я хочу навести вам плачевну статистику, що протягом останніх двадцяти п’яти років церкви навертали в цій країні в середньому менше двох осіб щороку”.

„В цих самих церквах щороку відмічають чотири або п’ять смертельних випадків. Як швидко, при такому співвідношенні, світ буде приведений до Бога? Ми здобуваємо двох, а втрачаємо чотирьох. Вічний Боже, до чого все це йде? Кажу вам відкрито, що хоча полки християнського воїнства тут і там виступають вперед, церква переважно відступає до жахливої поразки”.

Зовсім недавно канонік Тейлор з англіканської церкви провадив дискусію над питанням „Чи християнські місії зазнали невдачі?” Доповідь прочитано перед Конгресом англіканської церкви. В ній він приходить до висновку, що релігія Мухаммеда є в деяких відношеннях не лише рівною християнству, але й набагато краще відповідає вимогам та розумовим здібностям багатьох народів Азії та Африки; що при нинішніх співвідношеннях прогресу християнство 246 ніколи не може сподіватися наздогнати язичництво. На основі підрахунків, що перевищення числа новонароджених над числом померлих становить в Азії та Африці щороку 11 000 000 чол., а щорічний приріст християнського населення становить 60 000 чол., виникає, що місіонерським товариствам займе 183 роки, щоб наздогнати річний приріст язичницького населення. Він сказав:

„Вимагати від учнів Недільних шкіл віддати їхні пенси, приховані про запас, для позірного наміру навернення „бідних язичників”, і витрачати 12 000 фунтів щороку на безплідні місії до земель, де немає жодних язичників, для мене здається майже злочином – злочинним здобуванням грошей під фальшивим приводом”.

Подаючи свою думку про те, яка причина місіонерських невдач, він перш за все назвав сектантство разом з відсутністю з боку місіонерів повного посвячення для праці, коли вони намагаються жити як князі, оточуючи себе розкошами, більшими від європейських. М-р Тейлор згадав д-ра Легге, місіонера з тридцятичотирьохрічним стажем, кажучи:

„Він вважає, що так довго, як християнство буде заражене уразливою внутрішньою озлобленістю християнських сект і в розумах тубільців асоціюватиметься з пияцтвом, розбещеністю та велетенським суспільним лихом, яке впадає в вічі в середовищі християнських народів, в справі навернення ми переноситимемо невдачі. Єпископ Стірі подав думку, що двома найбільшими перешкодами для успіху стали дріб’язкові чвари між самими місіонерами та конкуренція між товариствами”.

Хоча канонік Тейлор та багато інших, чиї настрої були вис-ловлені в великому Парламенті Релігій, прагнули б зменшити потік критики, кажучи нам, що язичницькі релігії є досить добрими і навіть більш придатними від християнства для потреб тих чи інших країн, ми, однак, робимо зовсім інший висновок, який виникає з рапорту покійного нині єпископа методистської єпископальної церкви Фостера, котрий після тривалої, що відбулася кілька років тому, подорожі по світу подав таку жахливу картину тієї його частини, яка перебуває в темряві язичництва, кажучи: 247

„Прикличте собі на допомогу всі згадки про вбогість та деградацію, які ви коли-небудь бачили в поодиноких місцях, де панують крайні злидні – усі ці жахи, які переслідували вас страхом, коли ви виходили звідтіль, усі ці понурі притулки бруду, занедбаності та виснаження, – і згромадьте їх в одну картину, одноманітну, без єдиного відтінку або забарвлення, пом’якшуючого темряву, і почепіть її над половиною земної кулі. Ще й тоді вона не відповідатиме дійсності. Обов’язково додайте до неї понурий вид тривалої безнадії і усуньте будь-яке сподівання і навіть німе прагнення. Впадає в вічі, що майбутнім язичництва є злидні. Зрештою, ви ніколи не бачили злиднів. Це – слово, значення якого ви навіть не усвідомлюєте. Те, що ви називаєте вбогістю, це, насправді, розкоші і достаток. Думайте про неї не як про випадкову річ, що існує десь в трущобах, не як про виняток в окремих місцях, де докучає лихо, але як про повсюдну, завширшки в континент. Додайте до неї неприховане голодування, звіряче ставлення до себе і заберіть будь-яку надію кращого завтра; заповніть нею Африку, заповніть нею Азію; врешті втисніть в цей образ чоловіків, жінок та дітей, які вдвадцятеро перевищують населення всіх ваших великих міст, містечок, сіл та сільських районів – двадцятеро на одного мешканця всіх ваших штатів та територій, – і тоді картина ще не набуде всієї реальності”.

„А тепер додайте до цієї картини моральний відтінок повної відсутності Бога і всякої надії; подумайте про ці бідолашні мільйони, котрі живуть в цьому світі, мов тварини, не чекаючи нічого кращого від прийдешнього світу. Помістіть на цю картину нагадування, що вони є істотами, які мають таку саму людську природу як ми, і розважте, що серед всіх цих мільйонів людей немає жодного серця, котре не мало б простих людських бажань і не могло бути очищене і ушляхетнене; що ці землі, приречені на непридатність, можливо були б такими самими, а багато з них навіть кращими від земель, на яких мешкаємо ми, коли б вони мали те, що ми можемо їм дати. Намалюйте небо без зір, почепіть на вашу картину ніч, прикрасьте її горами з сягаючими в далину похмурими краєвидами, почепіть темні запони вздовж кожного берега і над кожним пейзажем, покривши мороком все минуле; нехай майбутнє порине в щораз глибшу пітьму ночі, наповнить жахливу темряву голодом, 248 чоловіками з зажуреними обличчями, скорботними жінками і дове-деними до відчаю дітьми: так виглядає язичницький світ – люди, яких бачив у видиві древній пророк, котрі „сидять в краю тіни смерті”, до котрих ще не прийшло жодне світло, котрі сидять там впродовж усієї довгої-довгої ночі, чекаючи і виглядаючи поранку”.

„Тисяча мільйонів в краю тіні смерті – в тому самому краю, де їхні батьки жили дві з половиною тисячі років тому, – терпеливо чекаючи, переходячи через життя в крайніх злиднях, коли вони не спроможні подбати навіть про найпримітивніші власні потреби; мільйони з них годуються корінцями, травою та випадковими милостинями, які може дати їм природа, непідкорена розумом. Хто живе в умовах якого-небудь правління або напівдикунської цивілізації, де свідомо є регульовані справи власності та спонукується розвиток індустрії, той не може після пограбування своїми тиранами його заробітку дорахуватися навіть трьох центів на день або їхнього еквіваленту, щоб утримати себе та своїх дітей, і чого недостатньо, щоб прогодувати хоча б худобину; такі натовпи, наполовину голодні, наполовину роздягнені, мешкають в загородах та хлівах, непридатних навіть для свиней, і є позбавлені всякого забезпечення їхніх людських потреб. Розчавлені деспотизмом грубої сили – коли зникають всі характерні риси людської природи за винятком вертикального положення і неможливих для викорінення безсловесних та несвідомих жадань, ці язичники, чоловіки та жінки, наші брати та сестри, не знають як жити далі”.

„Похмурі, жахливі тіні картини покрили б нас памороззю, коли б вони не були кинуті з перспективи, а над ними уява не намалювала позолоти та блискучого сяйва. З нашого погляду затишної байдужості все це цілком замовчується. Воно надто далеке, а ми надто захоплені нашими втіхами, щоб бачити його, або, принаймні, думати про нього. Воно не виділяється на картині; і навіть коли ми справді думаємо про нього, воно постає в якомусь нереальному світлі, в оманливій уяві. Ми бачимо великі міста, розкіш мікадо та раджів, пишноту палаців і солодку красу довколишніх ландшафтів – видозмінених уявою та обманливим блискотінням, якого надають їм принади подорожування. Ми зачаровані цим видовищем. Якщо пильно глянемо на будинки, на релігійність людей, нас полонять величезні святині, і фантазія малює подорожньому живописні сцени і привабливий домашній затишок. 249 Ми заспокоєні. Зрештою, кажемо, язичницький світ не такий вже й поганий. В ньому є своя релігія, свої утіхи. З цим полегшенням в думках ми споглядаємо на світ. О, згубна ілюзія! Реальна картина вимальовується між тінями. Мільйони бідолашних, блукаючих помацки грішних людей без Бога і надії, бездомних, понижених до рівня тварин, самотніх, народжених вспадкувати безпросвітну пітьму ночі, приречених жити і вмирати в непроглядному мороці. Їх, просто кажучи, не видно. Але вони існують, пересуваючись серед цих смертних тіней, худі, голодні, незахищені і позбавлені надії, схожі на диких тварин; не подумайте, що їх мало, і вони скрадаються польовими стежками, ховаючись, мов якісь невдахи, від своїх ближніх; ні, їх є мільйони та мільйони, котрі заповнюють ці намальовані уявою краєвиди, тискаються вулицями та проспектами розкішних міст, страхаючи нас, якщо ми тільки їх зауважу-ємо, своїм багатолюддям. Тут жили і помирали без надії їхні батьки. Тут вони ледь животіли у своєму мізерному житті. Тут народжуються їхні діти, щоб мати таку саму долю. Тут, живучи або вмираючи, ніхто не дбає про їхню душу”.

„Ось таким є нехристиянський світ. Він має великі міста, великі святині, пишні мавзолеї і кількох розбещених тиранів, котрі загортаються в убрання з золота; але сліпучий блиск їхніх місць поклоніння і тронів відходить на задній план перед пітьмою ночі, в якій мільйони тиняються в страху, голоді та нужді. Я бачив їх в жахливих помешканнях та під час сатанинських оргій – від Босфору до Гангу, – в їхніх храмах і під час їхніх свят, плазуючих і падаючих навколішки перед безжалісними ідолами, кам’яними статуями і мавпоподібними божками; я бачив їх блукаючих вулицями та обочинами доріг; я бачив їх без променя надії, з голодними обличчями, і цей образ ніколи не може бути викреслений з пам’яті”.

„Я думаю, ми повинні погодитися, що в нехристиянському світі для людини немає жодної надії. Він не має нічого, що б міг нам дати – ані променя світла, ані крихти хліба. Мов важелезний тягар, він висить на шиї людського роду, занурюючи його щораз глибше в темінь ночі, в смерть. Навіть саме його дихання є заразним. Його дотиком є смерть. Його присутність лякає нас мов велетенський привид з країни ночі, який підноситься і панує на протязі століть, заполоняючи темрявою всі віки”.

„Я не ставлю питання, чи всі ці незліченні мільйони можуть бути спасенні в прийдешньому світі. Я не стверджую, що принесення їм Євангелії покращить їхні сподівання 250 або, принаймні, збільшить їхні шанси в цьому напрямку. Правдоподібно, стільки ж з них будуть спасенними без Євангелії, як і з нею. Це питання не має нічого спільного з проблемою, яку я обмірковую – з майбутнім світу, – і яку я розумію як тимчасову перспективу, а не як вічне майбутнє. Коли б моїм розумом хоч раз заволоділа жахлива думка, що весь світ має бути втрачений навіки тільки тому, що його мешканці є язичниками, я б не посилав їм Євангелії, яка виявляє такого Бога. Сама ця жорстока думка замкнула б всяку надію для світу і вчинила б вічність темницею – незалежно, хто міг би спастися. Чи може котре-небудь розумне створіння втішатися на небі з Богом, Чиє правління дозволяє на таке заплямування себе ганьбою, безчестям, жорстокістю і несправедливістю? Переконайте людей, що над всім всесвітом є Бог, Котрий без їхньої власної провини і без жодної можливості врятуватися, засудить мільйони мертвих, живущих і ще не народжених язичників, перетворивши при цьому землю в суцільне страхіття, де невимовні жахи не даватимуть жодного полегшення, і ви ствердите, що вже навіки неможливо, щоб хто-небудь віддавав Йому шану окрім бісів, бо тоді Він став би їхнім вождем”.

Єпископ також згадав факт, що хоч населення світу нараховує 1 450 000 000 чол., з них майже 1 100 000 000 не є християнами; і що багато (а то й майже всі) з-посеред номінальних християн є або язичниками або антихристиянами. Далі, з огляду на невдачу церкви навернути світ протягом вісімнадцяти століть і на безнадійність такого завдання, він намагається звільнити церкву від відповідальності, яку вона взяла на себе, підсуваючи думку, що ці мільйони язичників повинні бути спасенні без віри в Христа. А звільняючи Бога від відповідальності за теперішнє горе між людьми, він сказав: „Бог робить все, що може, вживаючи всю наявну силу”.

„The Church Times” опублікував кілька років тому статтю маорі, кілька витягів з якої дуже промовисто виявляють причину невдачі церкви хоча б частково просвітити світ. 251 Лист з’явився в одній з газет Нової Зеландії і говорив наступне:

„Кілька днів тому ви опублікували звіт про те, що трапилось під час мітингу маорі, скликаного єпископом Христової церкви. Я був присутній на цьому мітингу і хотів би, щоб ви дали мені можливість відповісти на одне з питань, поставлених нам єпископом, а саме: „Чому вогонь хрис-тиянської віри такий слабкий між людьми маорі в моїй єпархії?” Я скажу, в чому, на мою думку, причина цього. Ми, маорі, є спантеличені і збентежені в нашому розумі тим, як ви, європейці, трактуєте свою релігію. Здається, що ніхто з вас не є переконаний, чи вона щось означає, чи не означає нічого. На пропозицію перших місіонерів ми змінили релігію наших прабатьків, яку вони назвали фальшивою, на релігію, яка, за їхніми словами, була правдивою. Ми прийняли Книгу, яка містила історію та заповіді „Правдивої Релігії”, як справді Боже слово, обов’язкове для нас, Його створінь. Ми заносили щодня – вранці і ввечері – шану Творцеві в усіх пагах та поселеннях Нової Зеландії. Ми дотримувались священного сьомого дня, уникаючи всілякої роботи з пошани до божественної постанови, і задля цього скасували рабство та багатошлюбність, хоча через це ми остаточно дезорганізували наш суспільний лад і довели дрібно-маєткових власників до бідності, завдавши багато болю тим, хто змушений був розірвати найчутливіші узи людських взаємостосунків. Власне тоді, коли ми тільки починали виховувати наших дітей в пізнанні та виконанні заповідей Бога, як це бачимо на прикладі Ісуса Христа, в цю країну приїхало велике число європейців. Вони відвідали наші поселення і, здавалося, були дуже прихильними, однак, ми помітили, що вони не мають такої самої пошани до Біблії, яку маємо ми, початківці. Римські католики сказали нам, що вони єдині знають її правдиве тлумачення, і якщо ми не приєднаємось до них, наші душі будуть загублені. За ними приїхали баптисти, які висміяли наше принесення дітей до Христа в хрещенні і сказали, що коли ми не були занурені у воді, то ми взагалі не були охрещені як християни. Далі приїхали пресвітеріани, котрі сказали, що становище єпископа 252 не має потвердження в Писанні, і що отримання повноважень з боку єпископа Сельвіна було нічого не значущою церемонією. Врешті приїхали брати з Плімут і сказали, що Христос ніколи не закладав видимої церкви та будь-якого порядку служби, і що кожен повинен бути сам для себе служителем, творячи власне віровчення”.

„Крім замішання в нашому розумі з приводу безбожного прикладу більшості європейців і суперечливості вчення, представленого вчителями релігії, ми були поставлені у безвихідь поведінкою уряду, котрий, хоч заявляв, що його зобов’язує моральний закон, який міститься в Біблії, однак не вагався, коли ми стали безпорадними, зламати урочисті зобов’язання, дані нам, коли ми ще були більш численними і більш сильними від європейців. Яким великим було наше здивування, коли Парламент, що складався не з простолюду та неуків, а з джентльменів-європейців, котрі відверто сповідують християнство, вилучив зі шкіл Біблію. Хоча Парламент розпорядився старанно навчати дітей Нової Зеландії усякого знання, він не сказав нічого про навчання їх знань про християнську релігію, про Бога та про Його закони. Мій язичницький наставник навчав мене боятися і вшановувати Невидимі Сили, мої батьки вчили мене приводити до ладу кожний вчинок в моєму житті, виходячи зі слухняності Атуа, котрі мали б покарати мене за образу. Однак в школах цієї християнської країни моїх дітей не вчать шанувати нікого, окрім поліцейського, і не вчать боятися жодного судді своїх вчинків, крім місцевого”.

„Я думаю, що коли б єпископ Христової церкви задав нам це питання іншого дня, ми могли б справедливо попросити його відповісти найперше, чому це вогонь віри палає так ледве-ледве між його власним народом. Ми могли б навести вдалу цитату з Книги, яку англійський народ хотів би дати кожному, крім себе, за мірило життя, щоб її шанувати як Слово живого Бога: „Лікарю, вилікуй самого себе”.

„Чи можна ганити нетямущих маорі за літеплу поведінку в службі для Бога, Котрого існування, як сказав їм один з висвячених служителів, жодна людина в християнстві не може довести? 253 Сер, я інколи думаю, що мої діти мали б кращу можливість стати чесними дорослими чоловіками та жінками і мали б кращі надії щасливості – коли для них прийде час увійти в невидимий світ і зустріти свого Творця, – коли б я відмовився, за прикладом першого короля маорі (Потату), відкрито визнавати вашу релігію, доки, як він сказав, „ви самі не вирішите поміж себе, що для вас є справжньою релігією”. Я вважаю, що краще вже вірити в невидимий духовний світ, який живив моїх прабатьків, аніж в наду-маний, який європейці намовляли нас прийняти.

                                                                                    Ваш і т.д. 

                                                                                    Тангата Маорі.”

     Наступний витяг зі статті в „North American Review”, написаний Ванг Чін Фу, освіченим китайцем, випускником одного з наших коледжів Нової Англії, також пропонує докази переваги релігії його батьків над християнством. Він каже:

„Народжений і вихований язичником, я пізнав і на ділі виконував цей моральний та релігійний кодекс; поступаючи згідно нього, я приносив користь собі та іншим. Моє сумління було чисте, а мої надії майбутнього життя не були затьмарені жодним розпачливим сумнівом. Та коли мені було близько сімнадцяти років, мене перенесено в середовище вашої показної християнської цивілізації, і в цей вразливий період мого життя християнство з самого початку явилося мені в своїх найбільш привабливих аспектах; люб’язні християнські приятелі особливим чином подбали про мій матеріальний та релігійний добробут, до того ж я був надзвичайно охочий пізнати правду. Далі мене переконали присвятити своє життя справі християнського місіонерства. Але, перш ніж започаткувати цю високу місію, я мав пізнати християнське вчення, якого повинен був навчати, і ось тут, на самому початку, я опинився в заклопотанні від різноманіття християнських сект, кожна з яких претендувала на монополію єдиної вузької дороги до неба”.

„Я дослідив пресвітеріанство тільки для того, щоб, здригнувшись, відступити від віри в безжалісного Бога, Котрий задовго наперед призначив більшість безпомічного людського роду до вічного пекла. Проголошувати таке вчення інтелігентним язичникам означало б збудити в їхньому розумі непевність щодо мого здорового глузду, а, можливо, і взагалі повірити, 254 що я брехун. Тоді я спробував заглибитись у вчення баптистів, але знайшов там стільки сект, кожну у власній „шкарлупі”, котрі сперечалися над достоїнствами посвячення в холодній воді – над способом і часом, коли це чинити, – що я відчув несмак до таких подробиць; справа якомога докладнішого обходження комунії справила на мене враження, що дехто був просто скупий і дбав про винятковість своєї крихти хліба та вина, тоді як інші дбали про це ще менше. Методизм справив враження релігії громів та блискавок – надміру усіляких почуттів та галасу. Або ви приголомшуєте її або вона приголомшує вас – мов спазм, – і так ви „відчуваєте” релігію. Конґреґаціоналісти відштовхнули мене своєю манірністю і незграбною великодушністю, а також бажанням мати в числі своїх членів тільки осіб з високими почуттями. Унітаризм, здається, у всьому сумнівається – навіть у собі. Частину інших протестантських сект, які ґрунтуються на чомусь новому або оригінальному – такі як квакеризм, – я знайшов невартою серйозного вивчення нехристиянином. Та в одному ця маса настроєних один проти одного протестантів щиро погоджується – в спільній ненависті до католицизму, більш давньої форми християнства. І католицизм з надлишком відплатив за цю злобу. Він бундючно проголосив себе єдино правдивою церквою, поза якою немає жодного спасіння – особливо для протестантів; що його головний прелат є особистим представником Бога на землі, і що він є непомильний. Перед собою я побачив релігійну єдність, силу і вплив ради помсти. Однак, мої турботливі протестантські приятелі хором благали мене не рухати католицизму, кажучи, що він є гірший від язичництва, з чим я погодився; водночас такий спосіб аргументування переконав мене, що протестантизм належить до тієї самої категорії. Справді, чим більше я вивчав християнство в його різних аспектах і прислухався до критики однієї секти іншою, тим більше усе це нагадувало мені „дзвінку мідь та гудячий бубон”.

„Називайте нас, якщо хочете, язичниками, але китайці і далі мають краще громадське управління і кращий суспільний лад. Протягом року серед чотирьохсот мільйонів китайців виявлено менше убивців та злодіїв, ніж в одному штаті Нью-Йорк. Справді, Китай підтримує марнотратного монарха, всі примхи якого треба задовольняти, однак, у той самий час його народ підлягає найнижчим в світі податкам, не сплачуючи нічого окрім податку від орної землі, рису і солі; при цьому він не має ані долара національного боргу…”

„Християни постійно метушаться довкола релігії; вони будують великі церкви та чинять довгі молитви, і все ж в околицях однієї церковної парафії в Нью-Йорку, де мешкає тисяча людей, є більше зла, ніж серед одного мільйона язичників, які є без церкви і без проповідей. Християни провадять довгі і голосні розмови про те як бути добрим і чинити милосердя. Отже, довкола є повно доброчинності і немає братерства: „Ось, собако, твоя шкуринка, 255 і будь задоволений!” Тому, що тут дивного, що в одному тільки штаті Нью-Йорк за один рік є більше розбитих сердець і самогубств, ніж в усьому Китаї?”

„Різниця між язичником і християнином полягає в тому, що язичник чинить добро заради чинення добра. Щодо християнина, то найменше добро він чинить заради негайних почестей і майбутньої нагороди; позичаючи Господу, він сподівається значного відсотка. Що ж, християнин є гідним спадкоємцем своїх релігійних прабатьків. Язичник робить багато і говорить про це мало, натомість християнин робить мало доброго, але коли вже зробить, то хоче, щоб про це писалося і в газетах і на надгробному камені. Практичність християнської ідеї полягає в тому, щоб любити людей за те добро, яке вони чинять для вас, а не за те добро, яке ви повинні чинити їм з людського обов’язку. Отже, християни люблять язичників, вірніше маєтки язичників, і пропорційно розмірів маєтків зростає сила цієї християнської любові. Коли англійці запрагнули заволодіти китайським золотом та торгівлею, вони сказали, що хочуть „відкрити Китай для своїх місіонерів”. Найважливішим був опіум, тобто він був єдиним, про що вони піклувалися, коли домагалися відкриття портів. І це безславне вторгнення християн між китайців наробило в Китаї значно більшої шкоди – суспільної та моральної, – ніж її можуть виправити за дві сотні років усі гуманітарні товариства християнства. Отже, на вас, християни, і на вашу жадобу золота ми покладаємо тягар виниклої злочинності – тягар десятків мільйонів чесних, здібних чоловіків та жінок, посланих таким чином на передчасну смерть після короткого, нещасного життя, не згадуючи при цьому неминучого фізичного та морального знесилення, яке завжди присутнє, хоч не завжди закінчується передчасною смертю! І це величезне національне прокляття було принесене нам на вістрі християнських багнетів. А ви дивуєтесь, чому ми є язичниками? Єдиною певною річчю, якою християни залишили слід в язичництві, є те, що вони можуть пожертвувати релігією, добрим іменем, принципом і, як це вони роблять, життям заради золота. При цьому вони з святенницьким виглядом кажуть бідним язичникам: „Ви повинні спасати свої душі, маючи таку саму віру, як ми!”…

„Робіть так, як ви хотіли б, щоб робили вам”, „люби свого ближнього як самого себе” – ось великий 256 божественний закон, до якого однаково признаються християни і язичники, але який християни ігнорують. Ось, що тримає мене залишатись язичником, і я щиро запрошую християн Америки до вчення Конфуція”.

Про наступний схожий приклад інформує преса. Мова йде про одну жінку з Індії – Пундіту Рамабаї, – котра кілька років тому відвідала Бостон і готувалася повернутись назад в Індію, щоб зайнятися навчанням індійських жінок вищих каст. Їй було нелегко визначитися, до якого віровизнання християнства вона належить, тому на поставлене репортером питання вона відповіла так:

„Я належу до універсальної церкви Христа. Я зустрічаю хороших баптистів, методистів, пресвітеріан та прихильників єпископальної церкви, і кожен з них розповідає щось про Біблію. Тому мені здається кращим піти скрізь самій і відшукати найкраще, що я можу знайти. [Розумне рішення]. Там я знаходжу Христа, Спасителя світу, і Йому я віддаю своє серце. Я була охрещена ще перебуваючи в Англії, і тепер спілкуюся зі всіма християнськими людьми, котрі на це дозволяють. Я не вважаю, що належу до якогось окремого віровизнання, тому повертатимусь до Індії як проста християнка. Для мого розуму здається, що Новий Заповіт, і особливо слова нашого Спасителя, є достатньо детальним віровченням. Я вірю так, як сказав наш Спаситель і як Його послання перейшло до нас через ап. Івана, що Бог є дух, світло і любов; що Він створив, освітлює і проникає весь Всесвіт; що Ісус, Його Син та Слуга, апостол нашої віри, був посланий Ним, щоб бути спасителем та вождем Його дітей; що усі, хто вірить в Нього, мають право бути синами Бога; і що Дух Святий є нашим провідником та потішителем, великим даром від Бога через Христа; що є лише одна Церква, і що всі, котрі визнають Ісуса, як свого Спа-сителя, є членами цієї Церкви. Я вірю, що все потрібне для мого спасіння, буде мені дане, і я гаряче молюся, щоб Бог міг дати мені ласку бути шукачем і послідовником правди, а також виконавцем Його волі. В Бостоні мені казали, що я є унітарієм; я відповіла, що ні. Я також не є тринітарієм. Я взагалі не розумію цих сучасних вигадок. Я – проста християнка, і Новий Заповіт навчає мене моєї релігії”.

Мешканці Японії, навернені до християнства, виявили схожого духа; їхнє шляхетне поводження стало суворим докором номіна-льним церквам та їхнім віровченням, а також чудовим підтвер-дженням сили Божого Слова. З їхніх думок на рахунок віровчень християнства і з їхньої рішучої постанови захищати одну лише Біблію ми взяли наступний опублікований уривок:

„Коли японська імперія була відкрита для американської комерції, американські церкви запрагнули навернути цю країну до кількох своїх віровизнань. Послані місіонери, побачивши, що їхні взаємні поділення стануть суттєвою перешкодою для успіху, погодилися приховати свої розбіжності і працювати разом для спасіння душ, проповідуючи тільки одного Бога і Христа, розп’ятого задля грішників, аж доки вони не здобудуть міцної опори. Обман був настільки вдалим, що коли в 1873 році керівні органи па батьківщині почали вимагати сектантських жнив, до-сягнено згоди, що великого числа навернених є достатньо, щоб гарантувати поділ здобичі”.

„Коли ці хитрощі обережним чином представлено наверненим з числа язичників, виникли неочікувані клопоти. Японські християни зібралися і склали петицію, в якій описали радість, мир і праведність, знайдені ними в Христі Ісусі, а також запротестували проти їхнього поділу, який супе-речить Слову та духу Бога, наполягаючи, щоб місіонери, які в своїй власній країні мають такий сумний стан речей, повертались в Америку і залишили подальшу євангелізацію Японії їм самим”.

„Копії петиції відіслано до різних Центрів, які підтримували та контролювали місіонерів. У відповідь послано довірених представників, щоб дослідити стан речей та скласти рапорт. Один з таких представників, лист котрого опубліковано в „The Independent” (Нью-Йорк), говорить, що для цих розумів, щойно виведених з темряви язичництва, „проста радість спасіння затінила всі інші міркування”, і „потрібно буде багато років, перш ніж вони зможуть пройнятися приємно витонченими розходженнями, які ділять християнство”. Однак, ті, для кого „інші міркування” затінили „радість спасіння” і позбавили любові Бога, наполегливо продовжували справу поділення. Дух Бога заохочував ці шляхетні душі збиратись, так як завжди, в одне лише Ісусове ім’я. Виявляється, що найважчою річчю в праці сектантських місіонерів є 258 „переконати навернених пройнятися приємно витонченими розходженнями, які ділять християнство”. Дуже мало прихильників будь-якої секти в Америці проймаються саме таким чином. Замість мати справжні переконання, вони є упереджені і перейняті зовсім іншими міркуваннями. Дуже малий відсоток має щось на зразок інтелігентного сумління щодо визнання своєї віри і розбіжностей, якими він є відділений від решти сект”.

Такими є настрої інтелігентних язичників, спантеличених та збентежених неправильним представленням божественного характеру та вчень. Однак, ми радіємо, знаючи, що незалежно від конфліктуючих віровчень та нехристиянської поведінки численних мас християн і так званих християнських народів, всі зусилля християнських місіонерів між язичницькими народами не були марними, що тут і там зернини божественної правди потрапили в добре та шляхетне серце і принесли плоди праведності та справжнього християнського характеру. Такі плоди, однак, не можна віднести на рахунок різних віровчень, але тільки на рахунок Слова і Духа Бога – незалежно від плутанини людських віровчень. Господь відноситься до Писань Старого та Нового Заповітів як до „двох свідків Своїх” (Об. 11:3), котрі вірно несли своє свідчення до кожного народу.

Ми не маємо переконливих вказівок того, чи представники язичницьких релігій матимуть якийсь нахил встановлювати контакти з номінальним християнством. Навпаки, їхні представники у Всес-вітньому Парламенті Релігій переважно знаходились – виходячи з власної оцінки – під враження нижчості християнської релігії в стосунку до їхньої власної; однак „певне пророче слово” дуже чітко вказує, що різні протестантські секти сформують для співпраці союз або федерацію, і що католицизм та протестантизм встановлять між собою зв’язки, не втрачаючи при цьому власної особистості. Це є два кінці церковницьких небес, які, коли в них зростатиме безладдя, будуть згортатися докупи, немов той сувій (Іс. 34:4; Об. 6:14), для самозахисту – як два відмінних, окремих сувої, що знаходитимуться в безпосередній близькості один до одного.

Задля цього бажаного наслідку протестанти виявляють го-товність вчинити майже кожний компроміс, в той час як папство зайняло найбільш примиренську позицію. Кожний інтелігентний спостерігач має свідомість цих фактів; і кожний читач історії знає згубний характер великої антихристиянської системи, яка тепер, при великому заколоті в протестантизмі, вбачає для себе можливість нового просування до влади. Навіть відчуваючи власну міць, яка перевищує міць поділеного протестантизму, велика папська система також боїться близької кризи, а тому найбільш палко прагне союзу християнства, папства та протестантизму, цивільної влади та релігії.

Наступний витяг з доповіді відомого „Отця Паулінів” Вальтера Еліота з Нью-Йорк Сіті, прочитаної на Колумбійському Католицькому Конгресі в 1893 році, показує намір церкви Риму скористатися з теперішнього замішання в протестантизмі. Він сказав:

„Занепад догматичного протестантизму стався нашим шансом. Віросповідання, „віровчення”, „школи” і „конфесії” збираються розпастися на наших очах. Великі люди збудували їх, а маленькі люди можуть їх зруйнувати. Цей новий народ може хіба що віднестись з погордою до інституцій [протестантських], які ледве подвоїли своє коротке життя, а вже є дряхлими, і може лиш благоговіти перед інституцією [римсько-католицькою церквою], за життя якої велика республіка змогла досягти вершини успіху майже два десятки разів. Я кажу вам, що молодечий запал нації повинен дивуватися свіжості вічної [римсько-католицької] релігії і незабаром повинен привітати її як божественну. Догми похилого віком протестантизму стираються з розумів наших людей або є виштовхувані звідти”.

Папа Леон ХШ в своїй енцикліці пообіцяв римським католикам винагороду, щоб вони лишень молилися про навернення протестантів до церкви Риму, а винагородою мало бути тимчасове звільнення від мук чистилища. З його звернення до протестантів, яке становило частину енцикліки, ми цитуємо наступні слова: 260

„З палаючою в нас добродійністю ми звертаємось сьогодні до тих людей, котрі в більш пізньому часі під впливом виняткових потрясінь – стосовно часу та матеріальних цінностей – залишили лоно римської церкви. Нехай вони, залишивши колишні непорозуміння, здіймуться духом над людськими речами, і, спрагнені самої лише правди та спасіння, визнають церкву, засновану Ісусом Христом. Якщо опісля вони порівняють власні церкви з цією церквою і побачать, до якого критичного становища вони довели релігію, то напевно погодяться, що, покинувши деякі важливі сторони первісних традиційних поглядів, вони дозволили всіляким припливам та відпливам зіштовхнути себе до зовсім нових речей. Вони не будуть заперечувати, що з правд, які автори цього нового порядку речей прихопили з собою, коли вони насилу відкололись, не позостало нічого певного та авторитетного…”

„Ми повністю усвідомлюємо, скільки тривалих, болісних зусиль потрібно, щоб дійти до стану справ, який ми хотіли б повернути, і дехто, мабуть, подумає, що ми маємо забагато оптимізму і женемось за ідеалом, якого треба швидше прагнути, аніж сподіватись. Але ми покладаємо всю нашу надію і довіру на Ісуса Христа, Спасителя людського роду, пам’ятаючи про великі речі, здійснені свого часу через так звану дурість хреста і його проповідування мудрим світу, які дивились на нього при-голомшені і збиті з пантелику. Особливо ми просимо князів та правителів – в ім’я їхньої політичної прозорливості та заклопотаності інтересами своїх народів – зважити наші задуми безсторонньо і підтримати їх своїм покровительством та авторитетом. Коли б дозріла тільки частина плодів, яких ми сподіваємось, користь була б не такою вже й малою посеред нинішнього стрімкого занепаду всіх речей, коли до пануючого неспокою приєднується страх за майбутнє”.

„Останнє століття залишило Європу виснаженою лихами і тремтячою від судорог, які нею потрясли. Чи не могло б століття, яке зараз наближається до кінця, передати в спадщину для людського роду кілька запорук згоди і надію великої користі від єдності християнської віри?”

Неможливо заперечити, що спрямованість Протестантизму є в бік Риму. В цьому полягала істинна суть визначної ролі римських католиків в великому Парламенті Релігій; в цьому є виражене прагнення всіх, хто є зацікавлений рухом Протестантського Союзу добитись 261 єдності, а можливо і союзу з церквою Риму. Одним з пунктів пресвітеріанського віровчення, який сьогодні створює не-приємності і який пропонують змінити, є згадування папства як антихриста.

Наступний лист методистського священика в справі Союзу церков, звернений до кардинала Ґіббонса, переконливо вказує на наявність такої тенденції між протестантами:

                                                                                           Таунтон, Мас.

     „Дорогий кардинале. Ви, без сумніву, знаєте і зацікавлені фактом, що між протестантськими церквами існує рух до возз’єднання. Якщо таке возз’єднання має відбутися, то чому б йому не включати римську католицьку церкву? Хіба римська церква не може запропонувати якоїсь ос-нови, на якій ми всі зможемо перебувати? Чому б їй не вчинити для нас поступки, можливо навіть тимчасові – якщо ми в її переконанні помиляємось, – доки ми не навчимося більш досконало про Христа та про Його наміри?”

„Відчуваю впевненість в одному, що в мені особисто зростає бажання все більш і більш уважно шукати корисних сторін в усіх відгалуженнях християнської церкви, усвідомлюючи, що в цьому я не самотній. Щиро ваш,

                                                Дж. В. Кінг, пастор. Першої М. Є. церкви”.

     На це кардинал відповів:

Резиденція кардинала, Балтімор. „Шан. Дж. В. Кінґ, дорогий сер: У відповідь на ваш лист я хотів би сказати, що ваші прагнення возз’єднання християнства варті всілякої похвали”.

„Це возз’єднання буде лише часткове, якщо з нього виключити като-лицьку церкву. Одночасно воно буде також неможливе, бо жодний союз неможливий без міцної основи Святого Писання, а її можна знайти тільки через визнання ап. Петра та його наступника, як видимого голову церкви”.

„Не може бути жодного стабільного уряду без особи на чолі – чи то в громадському, чи в військовому, чи в церковному житті. Кожний штат повинен мати свого губернатора, а кожне місто – свого мера або муніципального керівника з відповідним званням. Якщо церкви світу шукають відповідного голову, 262 то чи вони знайдуть особу з таким рівнем авторитету та прав – скажемо в Кантербері чи в Константинополі – як єпископ Риму?”

„Щодо умов возз’єднання, то вони є значно простішими, ніж загально собі уявляють. Католицька церква визнає всі основні вчення всіх протестантських церков, тому признання суддівського верховенства папи вчинить легшим шлях до прийняття інших її вчень. Ви є ближче до нас, ніж собі уявляєте. Церкві приписують багато вчень, які вона відмовляється визнавати.

                                                            Вірний ваш в Христі, Кард. Ґіббонс”.

     Нижчеподане надіслано у відповідь і за згодою обох джентльменів опубліковано в інтересах жаданого союзу.

„Дорогий Кардинале. Ваша відповідь була прочитана з великим зацікавленням. Чи можу я зараз запитати, чи не було б розумною і корисною річчю для католицької церкви запропонувати протестантським церквам можливу основу для союзу (описавши справу достатньо детально), збу-довану щось на зразок Чікаґсько-Ламбеських пропозицій єпископальної церкви? Я знаю, наскільки методистська церква і вся християнська церк-ва взагалі є неправильно зрозумілою багатьма, тому вважаю за цілком можливе, а навіть неминуче, що католицька церква теж є неправильно зрозумілою і судженою в багатьох речах. Чи не може католицька церква виправити ці хибні уявлення з боку протестантів – хоча б в якійсь мірі, – і чи це не пришвидшить жаданого возз’єднання?”

„Я вірю, що нинішній стан поділення християнства є повний безглуздя, сорому і немилості, і не маю жодних заперечень щодо централізації органів керівництва при умові обмежень та запобіжних заходів.

                                                                                 Щиро ваш, Дж. У. Кінґ.

     Прихильність популярного „Молодіжного Товариства Хри-стиянських Прагнень” („Young People’s Society of Christian Endeavor”) до церкви Риму була особливим чином помітна під час щорічної конвенції в Монреалі в 1893 році. Серед делегатів конвенції був відомий індус з Бомбей, Індія, шан. м-р Кармаркар, навернений до протестантського християнства. 263 В своїх висловлюваннях до Товариства він наголосив, що романізм став перешкодою для місіонерської праці в Індії. Ці слова зустрілися з явним несхваленням з боку учасників конвенції; коли ж щоденна французька католицька преса підняла цю справу і опублікувала сказане індусом, подаючи гнівний коментар, – внаслідок чого під час наступного засідання конвенції натовп римських католиків привів до порушення порядку його роботи, – головуючий конвенції спробував вгамувати їхній гнів, піднявшись під час засідання і проголосивши, що ані він, ані делегати не є відповідальні за сказане м-ром Кармаркаром, тим самим залишаючи свого гостя самого пе-ред нападками їхнього гніву за те, що він сміливо засвідчив правду. Очевидно, м-р Кармаркар був єдиним протестантом на цій конвенції, котрий ані не побоявся, ані не виявив симпатії, ані не віддав шани „звірові” (Об. 20:4). Ось його слова, як їх передає „The American Sentinel”, серпень 1893 року:

„Існує разюча подібність між католицьким та індуїстським культом. Католицизм – це тільки новий ярлик на старих бурдюках язичництва, які містять смертоносну отруту ідолопоклонства. Індуси, спостерігаючи католицький культ, часто запитують нас: „Яка різниця між християнством та індуїзмом?” В Індії ми вимушені боротися не лише з ідолом у вигляді чудовиська з головою гідри, але й зі спрутом католицизму”.

Серед небагатьох голосів, які піднялися проти цього поступку „The Christian Endeavor Society”, була резолюція, запропонована під час патріотичного мітингу мешканців Бостона і одностайно схвалена двома тисячами його учасників:

„Оскільки під час конвенції Товариства „Christian Endeavor”, засідання якої проходить зараз в Монреалі, шан. С.В. Кармаркар зрозумілим і гідним довір’я чином представив перешкоди для прогресу християнства в Індії, згадуючи деморалізуючий вплив римської католицької церкви, чим викликав злобу французьких римських католиків, котрі своїми бунтівними діями намагалися перешкодити вільній промові під час протестантської конвенції, тому: 264

„Постановляємо, що ми, протестантські мешканці Бостона, повністю схвалюємо шан. С.В. Кармаркара в його сміливому викладенні фактів; нам глибоко прикро, що група християн намагалася умиротворити католиків, голосуючи (під гучні оплески) за те, щоб перешкодити Божій людині говорити правду.

„Постановляємо, щоб копію цієї резолюції послати до щоденних та патріотичних видань, а також передати шан. С.В. Кармаркару”.

Ще одна популярна протестантська інституція, „Літературне Коло Шетокве” („Chautauqua Literary Circle”), на одній з своїх великих щорічних конвенцій надіслала нижченаведене послання до схожої асамблеї римських католиків, заснованої зовсім недавно і розташованої в Лейк Чемплейн. Послання прийнято одностайним голосуванням і з великим ентузіазмом. Отже, читаємо:

„Шетокве” посилає вітання і найкращі побажання Католицькій Літній Школі”. У відповідь президент Вінсент отримав від д-ра Томаса Дж. Конерті, директора Католицької Літньої Школи в Платсбурґ, Лейк Чем-плейн, таке послання: „Науковці Католицької Недільної Школи Америки глибоко вдячні „Шетокве” за сердечні вітання і у відповідь посилають „Шетокве” свої найкращі побажання”.

Інша група протестантів, переважно „Covenanters”, палко прагне, щоб цей народ (який від зарання свого існування відкинув вчення про божественне право царів і ніколи не визнавав права будь-якої людини управляти як „цар з Божої милості”) одягнув наряд християнського віровчення, незалежно від того, яке велике безчестя могло б це принести для віровчення. Однією з основних цілей так званого Національного Реформаторського Руху є обов’язкове стисле святкування усіма неділі як дня віддавання шани. Надіючись закріпити свої наміри шляхом голосування більшості людей, протестанти є сповнені великого бажання посилити свій вплив за рахунок голосів римських католиків. Отож, вони виражають готовність піти на будь-які поступки, і навіть продати свою релігійну свободу, куплену кров’ю мучеників, щоб тільки добитися співпраці з церквою Риму. Послухаймо їхню пропозицію, виражену провідним друкованим органом віровизнання „The Christian Statesman”:

„Коли тільки вони [римсько-католицька церква] запрагнуть протиста-витися політичному атеїзму, ми завжди радо потиснемо їм руку”. Іще: „Ми можемо зіткнутися з різкою відмовою на наші перші пропозиції, бо ще не прийшов час, коли церква Риму погодиться потиснути руку іншим церквам; одначе, вже прийшов час робити повторні спроби і радо при-йняти співпрацю в будь-якій формі, на яку вони можуть погодитися. Це одна з потреб даної ситуації”. Шан. С.Ф. Сковел [Пресвітеріанська церква].

Цей самий журнал також нагадав про обов’язок уряду Сполучених Штатів: „Нашим ліком проти всіх оцих згубних впливів є змусити уряд встановити моральний закон, визнати за ним Божес-твенний авторитет і покласти руку на будь-яку релігію, яка його не підтримує”. Так, „потреби ситуації” справді ставлять релігійні влади християнства в особливе становище, і не потрібно ані надто гострої спостережливості, щоб побачити зворотний рух коліс релігійного прогресу, ані здогадування, де саме релігійна свобода знайде для себе раптовий кінець.

Єпископальний священик шан. Ф.Г. Гопкінс написав в статті, опублікованій в „The Century Magazine”:

„Одного я є певний, що коли б в пору будь-якого з великих поділів між християнами в минулому умови церкви були такими, як вони є сьогодні, і коли б розум та настрій тих, котрі в той час стали сепаратистами, був такий, як їхніх представників сьогодні, не було б жодного поділення взагалі. [Цілком вірно!] Ці зміни з обох боків є для мене доказом, що Бог єдності та любові знову приведе, в Свій час і Своїм шляхом, всіх нас разом до Себе. [Але для тих, хто не є напоєний духом, тобто вином великого Вавилону (Об. 17:2), це є доказом занепаду життєвосповненої побожності та любові до правди і явним свідченням, що дух цього шляхетного руху – Великої Реформації – є мертвим.]”.

Послухаймо трохи поміркованіше свідчення архідиякона Фар-рара. Складаючи з себе обов’язок редактора „The Review of the Churches” він сказав знаменні слова:

„Вся справа Реформації проминає, не здійснившись, і якщо відчужені миряни не прокинуться вчасно, щоб захистити свої права мати частку в спільному священстві всіх християн, то вони можуть прокинутися надто пізно, збагнувши себе членами церкви, яка стане папістською в усьому, крім назви”.

Хоча, бачимо, що в цій країні номінальні церкви – папська та протестантська – шукають захисту і співпраці з державою, що різні секти єднаються разом для взаємної співпраці і захисту, ігноруючи розбіжності своїх вчень і наголошуючи на єдності поглядів, і всі прагнуть швидкого з’єднання будь-якою ціною, аби це не вплинуло на їхню політику, в Європі справи йдуть дещо навпаки. Там цивільні влади найбільше відчувають свою ненадійність та небезпечне становище, тому одностайно споглядають в бік церковницьких влад, дивлячись, яку підтримку вони можуть мати з їхнього боку. Отже, тут церква кволим оком бла-гально споглядає в бік держави, а там хиткі трони шукають підпори в церкви.

Ось в такому нещасному стані є велика система, яку сьогодні приведено на суд перед згромадженим світом – система, яка гордо іменує себе християнством (Христовим царством), але від якої Христос відразу і рішуче відмовився, дуже влучно назвавши її „Вавилоном”. Яким очевидним є безглуздя стосувати назву „християнство” до царств цього світу! Чи ж пророки писали про схожий стан справ в славному Царстві Бога? Чи ходитиме великий Князь Миру скрізь, благаючи народи признати Його авторитет і віддати те, що Йому належить поправу – землі, багатство і панування? Чи благатиме Він подачки від найубогішого селянина або домагати-меться прихильності багатого? Або ж чи спонукатиме Він Своїх підвладних швид¬ше ворушитися і напружувати 267 свої згасаючі сили, щоб підтримати Його хиткий трон? О, ні! Коли надійде при-значений час, Він візьме, з почуттям власної гідності та авторитету, для Себе Свою велику владу і почне Своє славне царювання. І хто буде перешкодою або заслоною на Його шляху?

Отже, ми бачимо загальне в’язання існуючих влад, цивільних та церковних, і їхню залежність одна від одної; разом з ними в’яжуться інтереси всіх багатих, великих і могутніх – інтереси царів, імператорів, державних мужів, лордів, леді, титулованих урядовців, священиків, єпископів, духовенства всілякого рангу, великих капіталістів, банкірів, монополізованих корпорацій і т.д. і т.п. Теперішній стан конфлікту є всього лиш сутичкою ідей та загальним приготуванням до надходячої кризи. Влади церковництва, про які Святе Письмо згадує як про влади небес (номінальні духовні вла-ди), наближаються одні до одних, і справді „небо звинеться, мов сувій” (Хом.); „хоч вони, мов терня, що густо переплелося [бо не може бути сповненої миром та потіхою злуки люблячих свободу протестантів з деспотичним духом папства], хоч вони п’яні від сво-їх напоїв [напоєні духом світу, вином Вавилону], – вони будуть пожерті цілком, як суха солома” (Наум 1:10, Хом.) в великому катаклізмі утиску та анархії, провіщеному в Божому Слові як запровадження Тисячолітнього Царства.

*     *     *

     Не треба думати, що в число „вавилонян” ми включаємо всіх християн. Зовсім навпаки. Як Господь визнає декого в Вавилоні за вірних Йому і звертається до них тепер, кажучи: „Вийдіть із нього, люди Мої…” (Об. 18:4), так само і ми. Тож ми радіємо з віри, що сьогодні є тисячі, котрі не схилили колін перед Ваалом наших днів – Мамоною, Пихою та Честолюбством. Деякі з них вже 268 виявили слухняність і „вийшли з нього”, тоді як решта є сьогодні випробовувана в цьому відношенні – перш ніж будуть вилиті кари на Вавилон. Ті, котрі люблять себе, люблять популярність, світський достаток, пошану від людей більше ніж люблять Господа, і котрі шанують людські теорії та системи більше, ніж Слово Господнє, не вийдуть з Вавилону аж доки він не падатиме, і вони перейдуть через „велике горе” (Об. 7:9,14). Проте вони не будуть пораховані гідними мати наділ в Царстві. Порівняй Об. 2:26; 3:21; Мт. 10:37; Мр. 8:34,35; Лк. 14:26,27.

*     *     *