ПОКОРА
Покора є другорядною ласкою, яка виникає внаслідок натиску вищими першорядними ласками на ділянку мозку, що відповідає за любов до себе, коли ця остання намагається нами керувати. Це показує, що покора є головною з-поміж другорядних ласк, тому що ділянка мозку любові до себе, з точки зору місця і функції, розміщена найвище з-поміж наших самолюбних органів. Тому, якщо любов до себе домінує, то утворює найгіршу із самолюбних вад – пихý (гордість) – тоді як вищі першорядні ласки, стримуючи намагання любові до себе керувати нами, утворюють покору, найвищу другорядну ласку, яка є протилежністю пихѝ, найгіршої з-поміж самолюбних вад. Ми не розуміємо, що покора є найбільшою ласкою, бо найбільшою є любов – несамолюбна, безкорислива любов (1 Кор. 13:13); також інші вищі першорядні ласки є більшими від покори, але вона з-поміж усіх інших ласк, без сумніву, є найбільшою.
Така важлива ласка як покора, безперечно, заслуговує на її аналіз в розгляді, присвяченому представленню Божого Слова у всіх його семи напрямках думок, і тим самим його етичних думок. Дійсно, тема важлива, бо без покори в теперішніх умовах, особливо у відносинах людини з Богом, можливий лише невеликий поступ в знанні, ласці і службі. Саме ця особлива функція покори ввела в оману не одного, насуваючи думку, що начебто вона є найбільшою з усіх ласк. Тому її функція виправдовує тривалість цієї дискусії. Сподіваємося, що вона буде благословенством як для наших сердець і розумів, так і для інших.
ВИЗНАЧЕННЯ ПОКОРИ
Наше дослідження на тему покори розпочнемо з вивчення її природи – чим вона є? Переважають численні помилкові погляди про те, чим вона є. Дехто вважає, що покора означає понуре і засмучене обличчя, жалібну поставу тіла, скромну працю, вбоге чи буденне вбрання, просте харчування чи суворі, аскетичні умови життя – в печерах, в пустелях і пущах, в монастирях. Дехто вважає, що нею є здійснення монархами, достойниками, багачами і вельможами опіки над бідними і скромними. Дехто вважає, що покора – це показове, тихе пониження і похилення у здійсненні ритуалів, дотриманні етикету, форми, в голосі, зовнішній поставі, придворних церемоніях і підрядному становищі. Дехто вважає, що нею є «удавана покора [прислужництво] та служба ангелам [посланникам]» (Кол. 2:18). Інші вважають, що нею є згорблені плечі, похилена голова, опущені очі і повільна, хитка хода. Ще інші вважають, що нею є картання себе, особливо жалібним голосом.
Ні для кого не буде секретом, що кожну з перерахованих речей і їх усі можна робити, якщо серцем керує пиха і коли вони якоюсь мірою випливають з пихатості. Тому ми мусимо назвати покорою щось інше, ніж те, що було перераховане. Покору часто визначають як скромну, низьку самооцінку. Хоча існують певні приклади покори, для яких таке визначення є відповідним, та, однак, існують і такі, яким воно не відповідає. Бог є покірний, але Він, безперечно, не оцінює Себе низько, бо думає про Себе, причому цілком слушно, як про найбільшу, найвищу, найкращу, наймудрішу, найсправедливішу, найсильнішу і найбільш люблячу і виняткову Істоту у Всесвіті. Та, однак, Він є покірним. Ці факти підтверджують, що покора не є низькою оцінкою себе в кожному випадку.
Також наш Господь Ісус думає про Себе, що Він є наступною після Отця, найбільшою, найвищою, найкращою, наймудрішою, найсправедливішою, найсильнішою, найбільш люблячою і винятковою Істотою у Всесвіті. Та, проте, Він є покірний, що знову дає доказ, що покора не є низькою оцінкою себе у кожному випадку. Численні види добрих духовних істот, нижчих від тих, що є на Божественному рівні, – херувими, серафими, уряди, влади, сили, панування, ангели, – знають, що є досконалими, безгрішними, вищими, більшими і т.д., аніж будуть найкращі з удосконаленого людства (Євр. 2:7,9). Ці духовні істоти, оцінюючи себе високо, є покірними, що становить наступний доказ, що покора це не низька самооцінка в кожному випадку. Також члени Ісусового Тіла в славі знають, що після Отця і Сина вони є найкращими, найбільшими, найвищими, наймудрішими, найсправедливішими, найсильнішими і найбільш люблячими істотами між тими, які існують чи будуть існувати. Однак вони є покірні, і це становить наступний доказ, що покора не завжди є низькою самооцінкою.
Члени Великої Громади, після зміни через воскресіння, також не мають низької самооцінки, та, однак, мають покору. Під час Тисячолітнього Посередницького Царства досконалі Старожитні і Молоді Гідні будуть знати, що вони є більші, вищі, кращі, мудріші, справедливіші, сильніші і більш люблячі, ніж решта людського роду, та, все ж таки, будуть покірними. Натомість, при кінці Тисячоліття, коли стануть пробуджені до існування на духовному рівні, вони будуть знати, що в межах вище перерахованих рис будуть набагато більші, ніж вірні реституціоністи і ніж самі були під час Тисячоліття, та, все ж таки, вони будуть покірними, що доводить, що покора – це не завжди низька самооцінка.
БЕЗУМОВНІСТЬ І ВІДНОСНІСТЬ ПОКОРИ
Ми не думаємо, що з поданого вище мало б випливати, що в жодних обставинах покора – це не низька самооцінка. Це відносно, хоча не безумовно, у всіх випадках, за винятком одного – Бога, і так є, безумовно, в деяких випадках. У випадку Бога ніколи не виступає низька самооцінка. Однак у випадку Ісуса вона є низькою в Його відношенні до Бога, але не є такою в Його відношенні до інших істот, бо, як ми бачили вище, Він має високу самооцінку відносно Самого Себе і відносно всіх інших створінь. В принципі, це саме є правдою по відношенню до всіх інших духовних істот, створених до цих пір чи тих, які мають бути створені, в їх відношенні до Бога. В цьому зв’язку всі ці істоти мають низьку самооцінку, не дивлячись на самооцінку відносно нижчих істот і відносно самих себе. Це ж саме є правдою по відношенню до занепалої людини і буде правдою по відношенню до відродженої людини.
По суті, низька самооцінка, як покора, повинна характеризувати кожен рід моральних істот в їхньому відношенні до вищих родів істот. І так в кожному роді нижчі повинні проявляти низьку самооцінку по відношенню до стоячих вище в цьому самому роді. Таким чином, нижчі по відношенню до вищих в своєму власному роді, а також у всіх вищих родах істот, у виявленні покори відносно вищих, мають в цій покорі низьку самооцінку, яка є серцем, суттю покори. Низька самооцінка занепалих істот, як ангелів, які покаялися, так і людей, ззовні і всередині, є серцем і природою їх покори. Звичайно, це не стосується відношення до нижчих істот. Тому з безумовної точки зору, для занепалих ангелів і людей є властивим визначення покори як низької самооцінки, що також є правдою по відношенню до нижчих істот відносно вищих. Але по відношенню до певних істот – досконалих – в їх відношенні щодо самих себе, поза їх відношенням до інших, таке визначення не є правильними, а швидше неправильним.
Оскільки низька самооцінка не є достатньо повним визначенням покори, і не охоплює усі випадки покори, то що в такому разі становить визначення покори, яке охоплює усі випадки, які містяться в понятті цього виразу? Ми ставимо це питання, тому що визначення якогось терміну є тільки тоді правдивим, коли є відповідним до всіх випадків, включених до даного терміну. Ми відповідаємо на це питання: Визначення покори, яке погоджується з кожним її випадком, є наступним: Покора – це відповідна (правильна, адекватна, властива) самооцінка. Те, що це визначення є правильним, ми можемо підтвердити, проаналізувавши кожен випадок справжньої покори.
Отож, покорою Бога є Його відповідна самооцінка – єдиний вид оцінки, яку Він має, оцінка, яка відноситься до Самого Себе і всіх інших істот. Це ж саме є правдою по відношенню до покори нашого Господа – відповідної самооцінки, яку Він має відносно Себе, до Бога, як Своєї Голови, і до всіх інших як нижчих від Себе. Це є правдою по відношенню до різних видів теперішніх і майбутніх духовних істот в їх відношенні до Бога і Христа та взаємних відносин як рівних, вищих чи нижчих в ранзі і природі. Це також є правдою, яка стосується впалих ангелів, які покаялися і упалого людства в їх відношенні до Бога, Христа і Його Тіла, до різних видів теперішніх і майбутніх духовних створінь, як вищих від них в природі і ранзі, а також у взаємних відносинах в різних рангах і натурах, і до нижчих природ.
Таким чином, це визначення охоплює кожен випадок, а отже є правильним. Тому воно є визначенням Біблії, яке відповідає кожному випадку, хоча, в певних випадках, воно послуговується також визначенням низької самооцінки, про що згадується в наступних текстах: Рим. 12:10,16; Еф. 4:2; 5:21; Фил. 2:3,5-8.
Уривок, який понад всі інші подає опис покори як основи до опису її визначення, є послання Апостола Павла до Римлян 12:3, яке вказує, що покора є тверезим або належним (відповідним) оціненням себе: «Через дану мені благодать [здійснення мого апостольського уряду] кажу кожному з вас [кожній посвяченій особі] не думати про себе більш [маючи перебільшену самооцінку], ніж належить думати [те, що є властивою, відповідною самооцінкою, а що є відповідною самооцінкою він описує далі], але думати скромно [Апостол описує, яка самооцінка є скромною, в наступній частині вірша], у міру віри, як кожному Бог наділив [згідно Божої оцінки здібності кожної особи бути вірною]».
Бог оцінює здібність посвячених до вірності на основі трьох речей: (1) на підставі різних рівнів посідання ними Святого Духа, (2) на підставі різних талантів і (3) на підставі різних провіденціальних ситуацій.
У відповідності з сумою відсотків тих трьох пунктів (100% рахується за досконалість), Бог класифікує здібність посвячених бути вірними, внаслідок чого ставить їх на різних становищах з більшою чи меншою відповідальністю. Тому тим, які мають більшу міру Духа, вищі здібності і корисніші провіденціальні ситуації, надаються становища з більшою відповідальністю. Ці вищі становища (різноманітні в залежності від суми доданих відсотків трьох вище представлених пунктів: великої, більшої і найбільшої міри Духа, здібностей і корисних провіденціальних ситуацій) даються пропорційно до відповідальності тим, які відрізняються здібностями у виявленні вірності. А тим, які мають менші здібності до збереження вірності, даються відносно нижчі становища, які відрізняються в залежності від різниці проценту тих трьох поєднаних елементів.
Наприклад, наш Господь мав 100% досконалості у всіх тих трьох частинах і був єдиним, хто мав такий відсоток, тому отримав найвище становище: становище Голови по відношенню до членів Тіла і всіх інших істот. Припустімо, що Апостол Павло, найбільший з Апостолів, мав 95% цього показника, який виникає з поєднання тих трьох речей, і що показник Симона Кананіта (Мар. 3:18), найменшого між Апостолами, мав 84%, а кожен з решти десяти, один за другим, почавши від Івана чи Петра, який мав 94%, мав на 1% менше, ніж попередній йому Апостол, це означало б, що показник передостаннього становив би 85%. Отож, Дванадцятеро, відповідно до різного процентного показника, отримали різні становища відповідальності в Тілі Христа – Павло отримав це в найвищій відповідальності між Дванадцятьма, а Симон Кананіт, можливо, в найменшій відповідальності між Дванадцятьма, тоді як десять отримали різні становища від цих двох, відповідно до своїх здібностей бути вірним. Причиною цього є здібність особи до вірності, яка виражається в пропорції до суми трьох вище названих речей.
Більше того, Бог не оцінює тих трьох речей в однаковій мірі, але розрізняє їх пропорційно до того, як вони сприяють здібності збереження вірності. Тому, оцінюючи нашого Господа в 100% і вираховуючи суму тих трьох речей, Бог не вважав кожну з них по 33,3%. Звідки ми це знаємо? Звідти, що Бог більшу значимість надає мірі Духа, ніж двом іншим елементам, з яких важливість талантів переважає над провіденціальними ситуаціями. Отримавши суму в 100% у випадку Ісуса, не знаючи, однак, докладно окремих елементів, ми можемо раціонально припустити (вважаючи, що наше припущення не є далеке від точності, коли додамо ці три частини у відсотках), що в 100% Ісуса, можливо, Бог зарахував 100% Духа як 60% складового показника, 100% талантів як близько 25% цього показника і 100% провіденціальних ситуацій як 15% Його доданого показника. Отже 60+25+15 дорівнює 100% як сума відсоткових показників нашого Господа.
За цим самим методом, який в цих трьох аспектах буде різним у всіх випадках, Бог оцінює кожну посвячену особу в її здібності збереження вірності і ставить її на відповідне становище, на якому її здібності до збереження вірності, якщо є лояльно практиковані, зроблять можливим їй результативно і переможно займати це становище. Бо деякі становища вимагають таких зусиль, яких певні особи не можуть результативно і переможно утримати.
Ніхто, окрім Ісуса, не мав достатньої здібності збереження вірності в результативному і переможному керуванні всіма особами на становищі Голови. Наприклад, брат Джонсон не мав в достатній мірі здібності до результативного і переможного керування справами зі становища Посланника Парусії, але, опираючись на факти, знаємо, що Господь дав брату Джонсону становище Посланника Епіфанії, на якому він був вірний в тій мірі, яка давала йому змогу результативно і переможно його виконати.
Так є з кожною посвяченою особою. Бо кожен має в достатній мірі здібність збереження вірності, яка дає йому можливість виконувати обов’язки на становищі, на яке Бог його поставив, бо кожен знає, що це Бог так уклав члени, що підтверджують тексти до Рим. 12:3 і 1 Кор. 12:18,28. Звідси, оцінювання себе відповідно до позиції, визначеної Богом, є тверезою самооцінкою, бо ж є оцінюванням даної особи Богом. І таким чином оцінювати себе означає мати покірну самооцінку, бо це є відповідною, належною, правильною самооцінкою, бо є скромною, коли Бог так тверезо розсудив. Отже, всеохоплююче, і тому правильне оцінювання себе, є тверезим думанням про себе. Воно не є зависоке і не є занизьке, але є слушне, відповідне і правдиве з огляду на факти. Наступні уривки показують природу покори: Пс. 86:1; 138:6; Мат. 5:3; 11:29; Луки 18:13,14; Рим. 12:10,16.
ЕЛЕМЕНТИ ПОКОРИ
Ми краще зрозуміємо покору, якщо зрозуміємо її елементи або частини. Але, щоб ясно їх зрозуміти, ми мусимо найперше пізнати частини або елементи самолюбної любові. Це є: самовпевненість, самозадоволення і почуття власної гідності. Як покора є результатом гамування вищими першорядними ласками намагань самолюбної любові керувати, так, коли вищі першорядні ласки гамують зусилля самовпевненості керувати, то розвивається та частина покори, яка є протилежністю самовпевненості, тобто брак віри в себе – перший елемент або частина покори. Коли вищі першорядні ласки стримують намагання самозадоволення до керування, то розвивається та частина або елемент покори, яка є протилежністю самозадоволення, тобто незадоволення собою, яке, відповідно, є другим елементом або частиною покори. Коли вищі першорядні ласки приглушують намагання почуття власної гідності до керування, то розвивається та частина покори, яка становить протилежність почуття власної гідності, тобто відчуття власної негідності і пониження себе. Це вказує, що існують дві риси, протилежні до прикмет, які виникають з контролювання почуття власної гідності, тобто, пиха або зарозумілість і вивищення себе. Отож, складовими частинами покори є брак віри в себе, незадоволення собою, відчуття власної негідності і самопониження.
ПЕРЕБІЛЬШЕННЯ ПОКОРИ
Але ці складові покори, як і сама покора, можуть бути перебільшені настільки, що стануть вадами, спричинюючи зло в характері і діях особи. Тому брак віри в себе може культивуватися і проявлятися до кінця, викликаючи в особі фізичну, розумову, моральну і релігійну нездатність виконати те, що могла би зробити. І так, внаслідок власної нездатності і своїх упереджень, коли дана особа може бути схилена до виконання того всього, до чого є здібна, часто неможливо спонукати її до дії.
Так само незадоволення собою може проявитися і бути культивоване до такої крайності, в якій опанована ним особа є цілком знеохочена фізично, розумово, морально і релігійно і не може діяти в тих сферах активності, а коли щось і зробить, то не може закінчити. Подібно є також з почуттям власної негідності, яке можна проявити і розвивати аж до такої міри, що особа відчуватиме відразу до себе в сфері фізичній, розумовій, моральній і релігійній і може занапастити чи зруйнувати все, що дана особа вчинить в якійсь з цих чотирьох сфер діяльності.
Це саме відноситься до пониження самого себе, яке може бути так перебільшене з точки зору фізичної, розумової, моральної і релігійної, що знівечить і зруйнує все, що людина робитиме. Тому необхідно турбуватися, щоб уникати таких крайностей, а способом уникнення їх є не дозволити покорі, в її цілісності чи частинах, керувати вищими першорядними ласками, але навпаки дозволити їм керувати покорою в цілісності чи її складниками, як слугами Правди, праведності і святості. Таким чином покора і її складові частини є збережені у властивій рівновазі, стаючи дуже цінною прикметою і корисною в процесах розвитку характеру і його вираженні.
Отож ми бачимо, що існує властива і невластива покора (ця остання робить людину гідною погорди), властивий і невластивий брак віри в себе (цей останній робить людину мінливою і ненадійною), властиве і невластиве незадоволення собою, властиве і невластиве відчуття власної негідності (це останнє робить людину нікчемною), властиве і невластиве пониження себе (це останнє робить людину улесливою).
Той факт, що Бог забезпечив природу людини самолюбною любов’ю, підтверджує, що вона може бути вжита як слуга Правди, праведності і святості. Коли ж ми маємо стільки впевненості в собі, щоб чинити те, що Бог хоче, щоб ми робили, але не більше, і якщо маємо стільки почуття власної гідності, що легковажимо чинення зла і оцінюємо наше добре і слушне поступування, то робимо ці дві частини самолюбної любові слугами Правди, праведності і святості. В упалому стані ми не можемо використати самозадоволення як слугу Правди, праведності і святості, бо коли ми зробимо все найкраще як можемо, то, все ж, це буде недосконало (Луки 17:10), а ми, звичайно ж, ніколи не повинні бути задоволені недосконалістю.
Але коли ми станемо досконалими, тоді зможемо проявити самозадоволення як слугу Правди, праведності і святості. Однак прояв самозадоволення грішними істотами завжди розвиває пиху і завжди є результатом пихи. Бог, Христос, прославлені святі і добрі ангели різних рівнів є задоволені собою, але тільки до меж, в яких самозадоволення є слугою Правди, праведності і святості. Наступні уривки Святого Письма говорять про одну чи другу складову покори: Пр. 27:2; Іс. 51:1; 1 Кор. 13:4; 2 Кор. 11:30; 12:5-11; Фил. 2:3,5-8; Як. 3:1.
ПИХА – ПРОТИЛЕЖНІСТЬ ПОКОРИ
Ми отримаємо ще ясніше розуміння значення покори, якщо зрозуміємо її протилежність – пиху. Пиха є невластива, неправдива, неправильна самооцінка, яка приймає вигляд перебільшеної самооцінки. Пиха ніколи не оцінює низько свого власника. Вона завжди є перебільшеною самооцінкою. Наступні тексти Святого Письма це доводять: Йов. 37:23,24; Пс. 10:2-6; 12:4,5; 18:28; 49:12; 52:9; 73:6-9; 75:5-7; 101:5; 119:21,69,70,78; 131:1; Пр. 6:16,17; 8:13; 11:2; 13:10; 15:5,12,25; 16:5,18; 25:6; 30:32; Єр. 45:5; Ав. 2:5; Мат. 23:6-11; Луки 1:51,52; 1 Кор. 1:29; 4:6-10; 5:2,6; 8:1,2; 10:12; 2 Кор. 10:5,12,18; 12:7; Гал. 6:3; 1 Тим. 3:6; 6:3,4,17; 2 Тим. 3:2,4; Як. 4:6; Об. 3:17,18; 18:7.
Пиха не личить жодній упалій істоті, та все ж таки, який особливий парадокс, що тільки такі є пихатими! Іншими словами, ті, хто не мають чим пишатися – єдині, які є пихатими! Оскільки всі погодяться, що пиха є перебільшеною самооцінкою, то ми не потребуємо тут далі обговорювати її природу.
Перейдімо до обговорення елементів пихи. Це є: надто самовпевнена самолюбна любов, надто самовпевнене самозадоволення і занадто самовпевнене почуття власної гідності, складовими яких є зарозумілість, гордість і самовивищення. Зарозуміла самовпевненість робить особу самодостатньою. Така особа вважає, що не потребує нічиєї допомоги, бо уявляє собі, що сама здатна зробити все в фізичному, розумовому, моральному і релігійному плані, навіть те, на що найбільш здібні, які є покірними, побоюються спокуситися. Занадто самовпевнене самозадоволення наповнює зарозумілістю по відношенню до своїх уявних фізичних, розумових, моральних і релігійних достоїнств. Це, без сумніву, ті люди, з якими мудрість народилася і помре (Йова 12:2). Надто самовпевнене почуття власної гідності завжди викликає зарозумілість в межах чотирьох вище названих аспектів. І це з певністю веде до самовивищення, не дивлячись на те, якою нездатною була б дана особа чи скільки кривди могла б зробити іншим і собі. Сатана є класичним прикладом таких (Іс. 14:12-20).
Звірина і її Образ є близькими послідовниками сатани в пихатості. Це можна помітити в палаці і фортеці, у великих, майже великих і таких, які намагаються бути великими, та в бідних і середніх. Жодне становище, жоден суспільний стан та досягнення не застраховані від неї. Вона всілася навіть серед Господнього народу, а особливо серед його вождів. А тому вона має різні ступені перебільшення у всіх сферах діяльності. Якою ж правдивою є приказка: «Ах, чому дух смертника має бути пихатим?». Контраст між пихою і покорою допомагає нам краще зрозуміти ці дві риси.
ФУНКЦІЇ ПОКОРИ
Покора має різні функції. Зазвичай їх завданням є допомогти нашим якостям серця і розуму зберегти своє становище, уникати омани, заохочувати до властивого напрямку, стримати від невідповідної сфери діяльності і допомогти втримати властиву рівновагу відносно себе та інших.
Покора виразно допомагає зайняти відносно Бога правильну поставу, яка інстинктивно допомагає нам ставитися до Нього як до Найвищої Істоти і трактувати Його як Такого; Істоти, яка видає накази і заборони, яку всі інші мають слухати і шанувати, любити і довіряти, служити і догоджати, прославляти і поклонятися, дякувати і вихваляти, вчитися про неї і навчати про неї усім серцем, розумом, душею і силою. Таким чином, покора допомагає нав’язати контакт з Богом і залишатися в цьому зв’язку, відповідно цінуючи серцем. Допомагає в напрямку розвивання покаяння і віри в Нього та в Христа. Дивиться на Нього як на Джерело Правди і Справедливості, як на Вчителя, Оправдуючого, Освятителя, і Визволителя, а також як на Творця, Постачальника і Викупника, який допомагає тому, хто поступає в гармонії з Ним. Знання про те, що у всіх цих функціях Він назначив Господа Ісуса Своїм Представником, який є Йому підлеглим, допомагає нам піддатися цій процедурі поступування з Богом. Отже, покора має завдання допомогти нам зайняти властиву позицію відносно Бога і Господа Ісуса, через Якого Бог діє, а також залишатися у властивому зв’язку з Ним.
Більше того, покора має завдання допомогти нам зайняти властиву позицію відносно наших співближніх і властиве відношення до них. Вона формує в нас правильну пошану до осіб, вищих від нас, без прислужництва, приниженості чи страху. Допомагає нам у правильних відносинах з рівними нам, але без надмірного панібратства. Вона обдаровує милосердям нижчих від нас, без духа надмірної поблажливості і без вимушеної ласкавості. Допомагає нам підносити інших в честі і шанувати їх краще, ніж себе. Уберігає нас від топтання прав і почуттів інших. Запобігає втручанню в справи інших і надмірному загляданню в їх приватне життя. Покора звільняє нас від заздрості, хвалькуватості, марнославства, зухвальства і вивищення себе над іншими. Отже вона дає нам можливість пізнати і зберегти своє становище в наших відносинах з іншими.
Так, покора також має виконати завдання відносно нас самих. Вона оберігає нас від самодостатності, самозадоволення і надто самовпевненого почуття власної гідності, а також, як наслідок, від пихи, зарозумілості і вивищення себе. Стереже нас від надто перебільшеного браку віри в себе, незадоволення з себе і браку почуття власної гідності. Вона допомагає нам швидко розпізнати свої вади, слабкості і недомагання та позбутися їх. Покора дозволяє нам відчути потребу наближення до Бога, як нашого Творця, Постачальника, Спасителя, Учителя, а також Оправдуючого нас, Освятителя і Визволителя, і тим самим зробити відповідні кроки до примирення з Ним. Вона допомагає нам триматися в рамках, коли є потреба, допомагає зайняти помірковану позицію у всіх справах і зберегти свою поставу. Отже, покора має прекрасну функцію в характері і провадить всі наші зв’язки з Богом, Христом, з іншими і самим собою.
РАЦІОНАЛЬНІСТЬ ПОКОРИ
Покора, безперечно, є раціональною. Ми свідомі того, що надто амбітним, енергійним і самолюбним вона дошкуляє, і вони намагаються її дискредитувати та приглушити, щоб вона не перешкоджала в їх бігу. Ми свідомі, що деколи вони, маючи якнайкращі наміри, не задоволені, коли вона стримує їх від входу на бічну дорогу, яка відводить з доброї дороги. Тому покора є раціональною. Бог, вимагаючи поступати дорогою покори (Мих. 6:8), рекомендує, як раціональне, відшукати цю дорогу і поступати нею.
Що ж може бути більше розсудним, ніж постава і поступування, якому вона вчить з метою застосування відносно Бога як Творця, Постачальника, Спасителя, Учителя, Оправдуючого, Освятителя і Визволителя? Що ж є більш раціональне від цієї постави і цього поступування, яке покора розвиває і проявляє відносно нашого Господа Ісуса як Божого Представника в семи вище перерахованих функціях Божої діяльності щодо нас? Що ж є розумніше від стану, який покора допомагає нам зберегти, і від поступування, яке вона допомагає нам проявити відносно осіб, вищих від нас, рівних нам і нижчих від нас серед людей? Небагато є речей, які сприяють мирним відносинам з тими людьми більше, ніж покора, тоді як пиха невтомно топче їх по пальцях, спричинюючи тертя. Чи є щось, з точки зору розсудку, важливіше, у відносинах між собою, ніж покора? І що нам спричиняє більше клопоту і шкоди, ніж пиха?
Навіть якби ми були досконалими як Бог, Христос, святі і добрі ангели, то покора, все ж, оздобила б нас краще, ніж найцінніші коштовності, найдорожче вбрання, найгарніше оточення і найароматніші парфуми. Наскільки ж більше вона має бути притаманна нам в теперішньому упалому стані! Як пиха в найвищій мірі є не на місці у створінь повних вад, слабостей і недоліків, так покора є властивою для тих же істот, які, подібно, як і ми, оточені тими недосконалостями. Чи ми не є, в найкращому випадку, жебраками в потребі, і чи жебрак мав би бути пихатий? Швидше, його повинна характеризувати покора. «Хто бо тебе вирізняє? Що ти маєш, чого ти не взяв? А коли ж бо ти взяв, чого чванишся, ніби не взяв?» (1 Кор. 4:7). Безсумнівно, посідання покори є дуже раціональним.
Наступні вірші також підкреслюють раціональність покори: Повтор. 15:15; Пс. 10:17(9:38); Пр. 11:2; 22:4; Екл. 5:2; Іс. 51:1-5; Мат. 5:3; 23:12; Луки 17:10; Ів. 13:14-16; Еф. 4:2; 5:21; Фил. 2:3-11; Як. 4:10; 1 Пет. 5:5,6.
ВОРОГИ ПОКОРИ
Небагато з-поміж наших чеснот знаходиться в більшій небезпеці, ніж покора, бо її, можливо, вороги атакують ретельніше, ніж усі інші наші чесноти, і тільки деякі з них стають у пригоді нам більше, ніж покора. Сатана частіше атакує покору, ніж більшість інших чеснот. Особливо вона атакована у вождях і більш талановитих особах.
Нижче наведемо певну ілюстрацію пастора Рассела, яка стосується цього питання. Коли брат Джонсон був готовий розпочати пілігримську працю, то запитав брата Рассела: «Брате Рассел, ти маєш якісь слова обмеження, нагадування чи застереження, які могли б послужити нам як девіз в пілігримській праці?». Брат Рассел відповів «Ні, брате». І, схиливши голову, подумав хвилинку, після чого відповів: «Так, маю. Будь повен глибокої покори і відданої ревності, і все буде добре». І тоді брат Джонсон почав робити наголос на першу частину нагадування: «Будь повен глибокої покори».
Брат Рассел помітив, що, за його спостереженнями, «щонайменше 95% вождів, з тих, які впали, впали внаслідок пихи». Тоді він серйозно застерігав від прийняття занадто серйозно похвали, яку напевно отримаємо, якщо будемо служити добре, бо, як він це пояснив, брати, з щирістю і оціненням в серцях та розумах нам скажуть, що виголошені нами виклади є найкращими з тих, які вони коли-небудь чули, і т.д.
І тоді брат Рассел розказав, як він після одного зі своїх викладів, після такої похвали, відповів певному брату: «Брате, твоя дружина, очевидно, приготувала тобі сьогодні особливо смачний обід, і це напевно пояснює твій добрий гумор, бо, як знаєш, всюди говориться, що дорога до серця чоловіка пролягає через його шлунок». Ми стверджуємо, що пересторога нашого Пастора була абсолютно вчасною, бо схвалення, яким нас лестили, вимагало безумовної глибокої покори, щоб не вдарило нам в голову, бо деякі приятелі були дуже схильні і старанні «в службі Ангелам» (Кол. 2:18). Отже, це було досвідом для всіх вождів на займаних становищах, в яких часто і сильно вдаряли отруєні пихою стріли.
Але не тільки самі вожді були мішенями для отруєних пихою стріл сатани, але також такими мішенями, в більшій чи меншій мірі, були всі брати, особливо більш талановиті серед них. Бо коли хтось є талановитий з фізичного, розумового, морального чи релігійного погляду, то сатана напевно підсуває підлабузників для перебільшеного вихваляння таких, пробуджуючи в них пиху.
Але не тільки це, адже сатана через безпосереднє навіювання на розум братів намагається призвести до вкорінення і зросту в них цього огидного бур’яну. Хто з нас не чинив відважно опір крижаним віянням спокус до пихи, щоб витримати протягом весняних і осінніх спокус до зарозумілості і встояти під час спеки сонячного диявольського літа, яке вабить до самозадоволення? Хто з нас не мусив утримуватися на поверхні покори, пливучи проти сильної течії самозадоволення? Хто з нас не мусив вести боротьбу проти зухвальства і зарозумілості? Хто з нас не мусив опиратися сугестіям до вивищення себе? І хто з нас не мусив боротися із самодостатністю?
Зверніть увагу, яку силу аргументації дає Правда тому, хто її посідає – силу, якої інші не мають. Той, хто її посідає, може дійсно сказати, що жодна спокуса не сховається від його більше чи менше войовничого характеру, якого всі воїни хреста мусять мати, принаймні в певній мірі, щоб перемогти. Зверніть увагу, як посідання Духа чинить дану особу більш привабливою, цікавою і приємною, ніж інші. І як покора оберігає таку особу, так, що спокуса визнати себе кращим від інших є чужою тому, хто посідає Духа? Так відбувається з огляду на привілеї, які даній особі уділяє Божий поклик, адже спокуса пихи саме таким підсувається, а не через відсутність таких привілеїв. Тому наша покора перебуває в постійній небезпеці. Це чеснота, яку ми повинні особливо стерегти, бо в іншому випадку сатана звабить нас своєю витонченістю. А ті, хто не буде стерегтися, напевно опиняться серед побитих.
СЕРЕДОВИЩА ПОКОРИ
Середовища покори є різного роду. В деяких відношеннях вони сприяють, в інших не сприяють покорі. З одного боку ці середовища можуть становити небезпеку для покори, з іншого можуть бути стимулом до прикладання більших зусиль для її здобуття і утримання. Для необережних ці небезпечні оточення є ризиком першої величини і становлять засідку, яку стратеги приготовляють для необережного супротивника, щоб через неї довести його до поразки. Бо байдужі воїни зазнають поразки в християнській боротьбі. Навіть для цілком відважних ці середовища бувають насичені спотиканнями і падіннями. Тому таким особам дані середовища не сприяють в осягненні і утриманні покори. Але для вірних вони стають трампліном до осягнення зростаючого поступу, стимулом до більшої пильності, молитви і витривалої рішучості в битві, а також можливістю використати свої досягнення і непохитно утримати ці риси.
Коли ми розмірковуємо про природу цих середовищ, то бачимо, що сказане про них є правдою. Середовищами покори є, з одного боку: членство в Божій родині, послуга Первосвященника в постаті Ісуса, посідання Святого Духа, помічні умови нашого покликання, Боже провидіння і допомога братів. З іншого боку: опозиція тіла, ворожість світу, злі наміри противника, трудність перемоги і легкість поразки. Звичайно ж, такі середовища покори поєднують в собі можливість впровадження Божого народу в сприятливі і несприятливі умови.
ЗВ᾽ЯЗКИ ПОКОРИ
Ця чеснота має численні зв’язки. Дійсно, вона попереджує всі наші стосунки в поступуванні з Богом. Лежить в основі покаяння і віри в Христа, без яких виправдання є неможливе, бо воно вимагає покори, щоб визнати вчинені гріхи і правильно в зв’язку з цим поступати, відректися будь-якої віри в можливість самовиправдання і прийняти виправдання як Божий дар, отриманий задарма через заслугу Ісуса, без будь-якої заслуги з нашого боку. Також покора лежить в основі вивчення нами Правди. Без неї ми не могли б впокоритися, щоб бути навченими, бо ми не можемо вигадати жодної Правди, яка може врятувати. Отож, покора випереджує здобуття Правди (Мат. 11:25,26).
В основі нашого освячення також лежить покора. Сама умова посвячення – смерть для себе і світу, а оживлення для Бога – вже передбачає посідання покори, бо без неї як кожен з нас міг би віддати свою волю, розум і серце, а прийняти волю, розум і серце іншої особи за свою? Покора також вимагається в кожному акті процесу жертвування життя в клопітких умовах служби Богові, під владою нашого Господа, а також вимагається в кожному етапі розвитку Духа під керівництвом нашого Господа, бо всі ці кроки вимагають піддавання нашої волі Господній волі, а це вимагає покори.
Так само умови нашого визволення передбачають покору, бо перемога у визволенні вимагає відмовитися від наших планів і звичаїв ведення доброго бою віри, а прийняти плани Вождя нашого спасіння. Як покора є передбачена на всіх етапах спасіння, так вона супроводжує кожен з них як одна з їх характерних рис. Коли Августина запитали, що є перше в релігії, він відповів: «Покора». Запитали, що є наступним, він відповів: «Покора». Запитали, що по-третє, а він відповів: «Покора». В цих відповідях є певне перебільшення, бо ми поставили б в релігії на перше місце віру, але ж ця відповідь дає добрий напрямок, адже покора випереджує віру, яка виправдовує, якщо не всяку віру.
РОЗВИВАННЯ ПОКОРИ
Така важлива чеснота повинна бути розвинена по відношенню до Бога, Христа, всіх інших істот і до себе. Можна наводити численні методи розвитку цієї чесноти в названих відносинах, але з-поміж найкращих рекомендуємо наступне: підкорення наших сердець і розумів під контроль тих думок зі Слова Божого, які виробляють покору. Щоб розвинути покору до Бога, треба, щоб нова воля затримала в серці і розумі та піддалася впливу наступних думок: Божа велич, а наша мізерність; Божа мудрість, а нестача мудрості у нас; Божа праведність, а наша гріховність; Божа любов, а наше самолюбство; Божа сила, а наша слабкість; Боже знання, а наше неуцтво; Божа безпомилковість, а наша помилковість; Боже верховенство, а наше підданство; Боже спасіння, а наш втрачений, нещасний стан; Бог – Учитель, а ми Його учні; Бог виправдовує, а ми виправдані Його ласкою, без нашої заслуги; Бог освячує, а ми освячені Його Духом, Словом і Провидінням; Бог – Спаситель, а ми переможці завдяки Його ласці.
Якщо ці думки будуть вірно, тривало і слухняно збережені новою волею в наших серцях і розумах, то розвинуть в нас покору до Бога. Цей самий перелік думок, перебудований так, щоб відповідав відмінній особі, якщо буде збережений новою волею в підкореному серці і розумі, зробить нас здатними виявляти покору до нашого Господа Ісуса. Коли ми застосуємо цей метод, то переконаємося, що зростаємо в покорі до Бога Христа, і він, розвинувши покору, допоможе нам зберегти її у всіх випробуваннях.
Цей самий метод, але по-різному застосований, дасть нам можливість виявляти покору відносно себе, бо Слово подає це нам в такий спосіб, який сприяє розвитку покори відносно нас самих. Щодо нашої людської природи, то Слово вказує на її упалий стан, під прокляттям, і на численні вади, недоліки, слабості, з дуже малим обсягом правдивого знання, ласки і плодів в службі, з численними помилками, що інколи втягує багатьох в провини проти правди, праведності, любові і сили. Ці думки, затримані в серці і розумі новою волею, підданою їх впливу, без сумніву, розвинуть в нас покору і допоможуть її зберегти.
Тут відповідною є пересторога, яка вказує, що якби проявлялася перебільшена покора, забагато її, так багато, що брак довіри до себе, незадоволення собою, брак самоповаги і пониження себе стало б настільки крайнім, що особа, яка переживає таке досвідчення, не могла б брати участь в драмі життя в згоді з Божою оцінкою такої особи, то в такому випадку ці думки потрібно змінити, наскільки можливо, в тому напрямку і мірі, в якій особа вірить, що через Божу ласку вона є звільнена від прокляття і, незважаючи на перешкоди, старатися робити те, чого її становище вимагає. Таким чином така особа буде збережена від крайнього перебільшення покори, бо мусимо пам’ятати, що і покора, і кожна інша ласка, може стати перебільшеною, впасти в крайність і перетворитися на ваду, а не чесноту.
Цей самий метод поступування дасть нам можливість розвинути покору відносно інших людей. Їх можна поділити на три групи: особи вищі, рівні і нижчі, а покора має щодо них усіх різну дію. Щоб розвинути і зберегти покору до вищих осіб, нам допоможуть наступні думки: ці особи є вищими від нас талантами, становищем, рангом, розвитком і покликом, так в очах Бога, як і в очах людини (в залежності від різниці осягнутої вищості). Ці думки, рішуче і покірно підтримувані новою волею в новому серці і розумі, зроблять нас здатними практикувати і зберегти покору відносно осіб, які стоять вище, незалежно від того, чи вони будуть вищі в церкві, державі, родині, на роботі, суспільстві і т.д. Наступні думки з Божого Слова, якщо вкореняться в серці та розумі, і будуть слухняно та тривало утримані новою волею, зроблять нас здатними проявляти покору відносно осіб, які нам рівні, більше шанувати їх, думати, що вони кращі, ніж ми, думати про їх добрі якості в порівнянні з нашими слабостями, вадами і недоліками, належно пояснюючи їх думки, мотиви, слова і діла, думаючи про них як про співхристиян, якщо вони такими є. Якщо ми піддамося під вплив цих думок, то вони, безперечно, дадуть нам можливість проявляти покору по відношенню до рівних нам.
Наступні думки допоможуть нам практикувати покору відносно осіб нижчих від нас: дивімося на їх нижчість як на незначну в порівнянні з нами, якщо ми порівнюємо, з одного боку, з Богом, Христом і деякими особами, а з іншого – з нами самими, пам’ятаючи, що це Бог, а не ми, зробив так, що ми відрізняємося від них, якщо говорити про їх нижчість. А оскільки це не є щось наше, що походило б від нас самих, то ми не заслуговуємо на остаточне визнання.
Пам’ятаймо також, що не маємо нічого доброго, чого б ми не отримали, тому в нашому випадку самохвальство було б безглуздим. Дякуймо Богу за ласку, якою Він нас обдарував, співчуваючи з тими, які не тішаться тією самою мірою ласки, що ми, зберігаючи в розумі ті добрі риси нижчих від нас осіб, які є кращими, ніж деякі наші риси (Фил. 2:3), а також наші власні вади, недоліки і слабості, які не мають відповідників в межах вад, недоліків і слабостей у нижчих від нас осіб. Більше того, ми маємо пам’ятати, що, в кращому випадку, ми є нікчемними слугами і наше найкраще є заплямованим. Збережімо також в розумі свідоме знання про власні вади, недоліки і слабості краще, ніж наших ближніх, і тому ми не повинні думати про себе похвально в порівнянні з ними. Більше того, пам’ятаймо, що і ми зустрічаємося з особами вищими від нас, і ми не хотіли б, щоб вони нами погорджували, тому хай це буде для нас пересторогою і не погорджуймо іншими.
Ці думки, вірно, слухняно і стійко збережені новою волею в наших серцях і розумах, дозволять нам проявляти і зберігати покору відносно нижчих, і цим самим, завдяки запропонованим способам поступування, ми розвинемо і збережемо покору відносно нижчих. Тому, використовуючи щойно названі способи поступування, ми будемо практикувати і зберігати покору відносно Бога і Христа, а також відносно себе та інших, не дивлячись на те, чи вони будуть вищими від нас, рівними, чи нижчими в різних справах.
ГАМУВАННЯ І ВИТІСНЕННЯ ПОКОРИ
Покору можна як розвинути і зберегти, так і приглушити та витіснити, бо як і у випадку решти ласк, вона не є нездоланною, але всі ласки є справою зросту. А те, що є справою розвитку, може також бути справою знецінення і руйнування. Внаслідок цього покора може гамуватися і нищитися. Найбільшим безпосереднім ворогом і найбільш невблаганною небезпекою, яка загрожує існуванню покори, є її протилежність – пиха, бо ж вони обидві не можуть співіснувати в тому самому серці, бо виключають одна одну. Де панує одна, інша не може бути. Так само як в природі два тіла не можуть заповнювати той самий простір, так і в характері покора та пиха не можуть наповнювати те саме серце. Тому пиха є руйнівником і погромником покори, якщо, звичайно, їй дозволять панувати в чиємусь серці.
Знаючи про це і про важливість покори в сфері характеру, особливо в умовах прокляття, сатана чи не найбільші зусилля приклав для усунення покори з серця саме через стимулювання його до пихи. Господь обдарував нас думками, які виробляють покору, щоб зробити нас здатними її практикувати, а сатана намагається схилити нас до культивування думок, які виробляють пиху, щоб спричинити її розвиток в нас. Він підсовує нам думки про нашу імовірну самодостатність, щоб ми були занадто впевнені в собі, а така впевненість становить один із елементів пихи.
Противник постійно намагається наповнювати нас думками про наші (уявні чи дійсні) виняткові фізичні, розумові, моральні і релігійні достоїнства, таланти, досягнення, становища, впливи, діла, думки, слова і т.д., щоб наповнити нас зарозумілістю і самозадоволенням – іншими складовими пихи. Так само він намагається наповнити нас надто самовпевненим почуттям власної гідності, підсуваючи відповідні думки і стараючись вкоренити їх в наших серцях та розумах, щоб культивувати в нас зарозумілість, гордовитість, вивищення себе і легковаження інших, що також становить частину пихи. Отже, своїми намаганнями культивувати в нас пиху, як протилежність покори, він старається витіснити покору з наших сердець.
Але сатана застосовує також інші засоби і способи для досягнення цієї темної мети. Він протиставляє нашій покорі інші неласки, ніж її протилежність, щоб таким чином загасити покору. Намагається розпалити ці неласки, наповнюючи наші серця і розуми відповідними думками. Таким чином він вприскує до наших сердець і розумів хвалькуваті, нескромні, показні, марні і вперті думки в намаганні пробудити в нас духа хвалькуватості, нескромності, демонстративності, марноти і впертості, а коли йому вдається пробудити їх в нас, тоді протиставляє їх нашій покорі, сподіваючись її витіснити.
Сатана намагається також наповнити нас невірою, впроваджуючи в наші серця і розуми недовірливі думки, щоб через них неминуче вразити нашу покору. Він старається пробудити в нас невизначеність, нерішучість, насуваючи супротивні думки в намаганні придушити нашу покору. Він також хоче викликати духа поступливості, непостійності і нестриманості притаманними їм думками з метою зруйнувати нашу покору. Також він намагається викликати несправедливість і нестачу безкорисливої любові в наших серцях, намагаючись наповнити їх несправедливими і не любовними думками, бажаючи таким чином знівечити нашу покору.
Противник бажає наповнити думками, що мучать нас, щоб через неспокій і турботи усунути нашу покору. Він намагається спонукати нас до лицемірства і нещирості, розбуджуючи в нас відповідні думки, щоб через ці неласки усунути покору з наших сердець. Він також старається за допомогою боязливих і лякливих думок пробудити в нас страх і терор, щоб таким чином знищити в нас віру, і тим самим зруйнувати нашу покору до Бога, яка становить підпору віри. Насуваючи в серця і розуми надто перебільшені думки, які стосуються зиску і посідання маєтку, він має надію пробудити в нас пожадливість, щоб вжити її як нападника і руйнівника покори. Засіваючи наші серця і розуми сварливими і ненависними думками, він намагається розпалити в нас гнів, чвари, обурення і ненависть, якими він має намір неминуче завдати удару нашій покорі.
Він також старається розбудити в нас інші вади, відмінні від пихи, вприскуючи до наших розумів думки, згідні з тими вадами, в намаганні загасити нашу покору. Але вище наведених прикладів вистачить, аби довести, що він це робить з ціллю використати їх для знищення нашої покори іншими вадами, відмінними від пихатості. Одними вадами він атакує нас з тилу, а іншими атакує нас з боку, щоб зашкодити нам в битві.
ТРЕНУВАННЯ ПОКОРИ
Практикована нами покора знаходить своє вираження в дії і відкриває широке поле такої діяльності у фізичній, розумовій, моральній і релігійній сфері. Вона знає, що може стати сильнішою через тренування, тому намагається проявлятися в думці, мотиві, слові і діях. Вона знаходить нагоду для такого поступування в родинному колі, на роботі, в професійній діяльності, на фабриці і в офісі, в суспільному житті, в сфері громадського життя і, понад усе, в освяченій сфері релігії. Отже, покора охоплює всі сфери діяльності і життєвих відносин як етапи, в яких може виконувати свої функції у виражені характеру.
Покора проявляється через свої природні атрибути і задіює собі в поміч таку ласку, яка є відповідною в залежності від часу, місця, обставин і осіб, з якими має справу. Вона зберігає порядок і рівновагу. Враховує також і діє в гармонії з правами, почуттями і привілеями тих, з ким контактує. Послуговується скромністю як оздобою. Проявляє спокій в поведінці особи. Виступає як примиритель в кожній ситуації. Прикрашається тактом. Не гладить нікого проти шерсті. Злагоджує чвари. Обеззброює злість, гнів, ненависть і мстивість, схиляючи до терпеливості, порозуміння і прощення. Вона великодушна, але неголосна в своїй щедрості. Вона стримана в поблажливості до себе.
Покора не надає надто великої ваги власним справам, але мудро і радісно відмовляється від них для добра ближніх. В сім’ї покора – благословенство, у Вітчизні вона патріотична, до друзів лояльна і нешкідлива, до сторонніх ввічлива і обережна. В гостинності приваблива, без надмірної опіки чи жестів. В доброчинності мудра і великодушна, а похвалу пускає у забуття. Справді, покора є оздобою володаря і підданого, працедавця і працівника, кафедри і церковної лавки, вчителя і учня, батька і дитини, приятеля і чужинця.
Природа багата прикладами, що ілюструють різні фази покори, які особливо контрастують з пихою, її протилежністю. Рясний небесний дощ приносить користь не гірським вершинам чи стрімким урвищам, оголюючи їх скелясті масиви, а удобрює розташовані нижче родючі долини. Не те колосся пшениці, яке стоїть прямо, є очікуваним, а лише те, яке схиляється під тягарем дозрілого зерна. Вода спочатку мусить проникнути глибоко в землю, аж до коренів дерева, а вже потім як сік може піднятися вгору через ціле дерево.
Жайворонок будує своє гніздо на землі, але, співаючи, піднімається щораз вище в небо. Соловейко не виспівує свої найсолодші пісні в полі зору спостерігача, але найбільш прекрасні мелодії виспівує тоді, коли є схований під покровом ночі, невидимий тими, які зачаровано слухають його мелодійні тони. Рáдій (хім. елемент – прим. перекл.) в ясний день випромінює невидиме світло, але видно його в темноті. Переповнені плодами гілки схиляються до землі під своїм тягарем, а гілки без плодів гордо підносяться високо вгору. Завантажене судно занурюється глибоко у воду, але в часі шторму найкраще забезпечує рівновагу, а порожній корабель хитається туди і сюди, і часто в бурхливому штормі перекидається до гори дном. Освічений і глибоко мислячий вчений ходить з низько опущеною головою, тоді як простак, буває, не тільки ходить з піднятою головою, але навіть закидає її назад.
Прекрасний мак піднімає свою голівку, щоб ним захоплювалися, але чарівна фіалка схиляє свою низько до землі, старанно ховаючись від людського погляду. Місяць не світить власним світлом, а радіє тим, що відбиває світло сонця. Алмаз не має власного світла, а відбиває інше світло. Саме найкращі і найбільш здібні Божі сини одягнуті в найбільшу покору і з приємністю звертають увагу на добро в інших, а не власне, особливо на добро в Богу, Христі і в Його вірних посвячених особах.
ПРИКЛАДИ ПОКОРИ
Біблія повна прикладів покори. Покірний Авраам наблизився до Бога, заступаючись за людей Содоми (Бут. 18:27). Яків визнав, що не є гідний Божої милості та Його Правди (Бут. 32:10,11). Йосип виявив гідну наслідування покору (Бут. 41:16). Мойсей був глибоко покірним (Вих. 3:11; 4:10). Давид покірно визнавав свою малість і своєї родини (2 Сам. 7:18,19). Соломон сердечно визнав свою незначність (1 Цар. 3:7). Ездра поступив так само (Езд. 9:13). Йов був зодягнений в покору (Йов. 9:14,15; 40:3-6; 42:4-6). Псалмист глибоко усвідомлював свою негідність (Пс. 131:1,2). Ісая демонстрував покору (Іс. 6:5,8). Єзекія був дуже покірний (Іс. 38:15). Єремія глибоко її відчував (Єр. 1:6; 10:23,24). Даниїл дав її шляхетний приклад, приписуючи Богу, а не собі, своє велике і незвичайне розуміння (Дан. 2:30).
Іван Хреститель показав приклад покори в своєму ставленні до нашого Господа (Мат. 3:11,14). Як чудово світила покора в серці жінки хананеянки (Мат. 15:27). Римський сотник перевершив більшість ізраїльтян свого покоління в її виявленні (Луки 7:6,7). Павло був одним з найбільш покірних людей, який в покірному відчутті, що «негідний зватись Апостолом» (1 Кор. 15:9), покірно заявив, що є «найменший від усіх святих» (Еф. 3:8), і остаточно осягнув вершину покори, вважаючи себе «першим» з грішників (1 Тим. 1:15). Але після Бога найпрекраснішим прикладом покори є Ісус, «тихий і серцем покірливий» в Своєму передлюдському, людському і післялюдському житті (Мат. 11:29).
Чудовими прикладами покори була усіяна ціла історія Церкви. Альфред Великий, який покірно і без образи прийняв докір розгніваної господині, бо то через нього підгоріло їй м’ясо, є прекрасним прикладом покори. Годфрі де Буйон, після відвоювання Єрусалиму в сарацинів, відмовився прийняти королівський титул і регалії в місті, де його Спаситель був ганебно коронований терновим вінцем і знущально прикрашений іншими королівськими атрибутами.
Покірне і публічне вибачення Лютера перед негідним Генріхом VIII за відповідь (набагато м’якшу) на образливий напад останнього це ще один приклад покори, почерпнутий з історії Церкви. Необразливе і покірне зношення Веслі найбільш грубих атак збоку „грубіянів з зіпсованого роду”, фальшивих братів, обмовницьких язиків і жахливих вчинків сварливої жінки, є наступним яскравим і променистим прикладом цієї ласки. Можемо також навести тут покору брата В. Міллера, який приймав кпини з боку невірних, глузування з боку духовенства і примус з боку втратників корон визнати розчарування 1843-1844 років, пов’язане з очікуванням на повернення нашого Господа. Пастор Рассел був яскравим прикладом глибокої покори, що можна зауважити в тому, як лагідно він приймав нецензурні обмови фальшивих братів і духівництва з їх прибічниками, які ненавиділи його.
Маємо також добрі приклади покори серед менш відомих святих та інших осіб. Лінкольн, навіть в зіпсутті прекрасного костюма під час витягання свині з багна, яка йому цілком забруднила одяг, дає добрий приклад покори. Президент США Гарфілд також показав її, не тільки приписуючи своїй мамі честь за його видатне становище, але також звертаючись до шановних членів церкви, засвідчив: «У відносинах всередині моєї церкви я є просто звичайним Джеймсом А. Гарфілдом». Коли великому і доброму Х’юго Гротіусові на ложі смерті його духовний радник згадав про розкаяного митника – не про його великі діла в службі Богу і людям, але про його гріхи, які вимагали Божого милосердя і Христової ласки – Гротіус відповів: «Я є тільки митник»; сказавши це, він віддав духа.
Безперечно прекрасний дух покори знаходимо в новообраному старшому, якого вибрали одноголосно, за винятком одного голосу проти. Зауваживши, що особа, яка голосувала проти нього, незадоволена і погрожує залишити церкву, сказав до неї: «Я погоджуюся з тобою, що не є вартий вибору, зробленого церквою, але якщо тільки я і ти так вважаємо, а решта думають інакше, то ми повинні піддатися вибору всіх інших». Це зауваження заспокоїло і переконало особу, яка чинила опір, в правильності вибору церквою. Кері, великий місіонер, незважаючи на свою чудову освіту, величезний вплив і велику працю, коли британський офіцер принизив його, кажучи, що він був всього лиш шевцем, відповів: «Ні, пане, я навіть не швець, я лише латаю старе взуття».
Небагато втратників корон мали покору Ричарда Хукера, автора «Церковної Держави», письменницький талант якого був так само прекрасний, як і інших письменників англійської прози. Коли Хукера призначили проповідником в одному з найбільш впливових соборів англіканської церкви, то він просив архієпископа Вайтгіфта, який дав йому цю функцію, щоб посунув його до нижчої сфери служби. Отож бачимо, що прикмета покори була практикована Старожитніми Гідними, Ісусом, Апостолами та іншими посвяченими вірними.
ІМІТАЦІЯ ПОКОРИ
Багато речей вважаються покорою, але вони не є нею. Під час дослідження значення цього слова ми звернули увагу на численні форми мнимої, удаваної покори, які в католицизмі вважаються за покору. Існує велика кількість фраз, які носять ім’я покори, але насправді, на ділі є чужими цій шляхетній чесноті. Ми часто чуємо, як люди легковажно говорять про себе: «Я найбільший грішник, який будь-коли жив». Але часто трапляється, що коли хтось інший хотів би сказати чи навіть натякнути, що так дійсно є, то такі відразу розізлилися б, як це сталося при одній нагоді, а саме: член певного збору гробовим тоном з меланхолійним виразом обличчям лементував: «Яке ж я бідне, упале створіння». Його пастор, добре розуміючи його гру, зітхнувши, відповів: «Дійсно, ти вже давно даєш мені болісні докази, щоб вірити тобі». Тоді той чоловік з великим обуренням закричав: «Хто тобі щось сказав про мене? Я такий же добрий як і ти! Я вже не прийду, щоб більше не слухати тебе. Піду деінде». Так і зробив!
До інших прикладів імітації покори належить хизування своєю покорою. Деякі вважають себе покірними, але є надто пихатими, щоб понизитись до того, що є виражене в словах: низький і погорджений. Сатана зробив стільки імітації покори, що ми мусимо бути пильними. Багато з Божого народу допустилися добровільного самоприниження і служіння ангелам, думаючи, що таким чином були покірні. Це змішало духа догідливості і плазування з духом покори. Жоден Божий син не повинен посідати духа догідливості і духа приниженості, адже вони обидва є спотворенням покори. Тому стережімося фальшивих форм покори, бо хоча вони й можуть вважатися за чисту монету в царствах імперії сатани, та, однак, тільки справжня вартість покори, наявна і практична, буде прийнята в Небесному Царстві.
РЕЗУЛЬТАТИ ПОКОРИ
Результати покори є подвійними: некорисні для тіла та корисні для Духа. Покора забороняє тілу в будь-якій формі потурати собі під впливом надмірної чи недостатньої самовпевненості, потурати собі внаслідок самозадоволення взагалі, так довго, як ми є в теперішньому упалому стані, догоджати собі в надмірному почутті власної гідності, яке погорджує іншими, веде себе гордовито і стає завищеною амбіцією, яка переростає сама себе. Саме цей факт говорить тілу думати, що зазнає втрат.
В багатьох випадках покора крокує в протилежному напрямку від того, куди крокує тіло. Тіло шукає для себе честі, слави, значення, амбіції, високих становищ і догідливості від інших. Йому приємно займати центральне місце подій, щоб всі його бачили. Воно прагне виблискувати, отримувати визнання і схвалення – в цьому його стремління і старання. Воно намагається здобути гарне ім’я, нагромадити великі багатства, мати рабську прислугу, осягнути привілеї, здобути владу, займати високе становище і здійснювати владу. Все це веде до пихи і відводить від покори. Перераховані речі тіло трактує як свої здобутки і вони складають його користі.
Покора відтягує від усього цього. Вона вважає його марною амбіцією, бо вона любить спокій забуття, віддалення від натовпу, вона не любить тілесних почестей, світської слави, вона прагне звільнитися від його амбіцій та високих звань, і є нечула на його догідливого і підлабузницького духа. Покора уникає займати центр сцени і ставати в світлі прожекторів. Вона воліє, щоб блищали інші, аніж вона. Для неї людське схвалення та визнання є порожнім і не має значення. Вона не намагається прийняти велике ім’я, громадити багатства, мати улесливу свиту, робити різницю між людьми, здобувати людську владу, займати високе становище і здійснювати владу. Тому її діяльність не може здаватися тілу корисною. Тіло інстинктивно відчуває, що покора є його противником, якого воно мусить поборювати, а не приятелем, якого воно повинно любити і йому довіряти. Отже, для тіла покора є некорисною рисою, і замість її розвивати, практикувати і робити незламною, потрібно, на його думку, уникати її і сторонитися.
Проте для Духа покора є корисною. Вона сприяє зростанню в знанні Правди, а також взагалі попереджує здобування знання Правди. Покора, як ласка, пробуджує відразу до зла, уникання його і опозицію до нього, особливо до зла в собі, співпрацюючи в його нищенні, а це, звичайно ж, є користю для Духа. Її особлива діяльність полягає в тому, щоб створити відповідну атмосферу для розвитку всіх інших ласк. Як ми могли б практикувати віру, надію, любов і послух без покори? Що сталося б з нашим самоконтролем і терпеливістю, якби покора не надала їм трамплін для здійснення стрибка в напрямку розвитку і практики?
Покора особливо є корисною для наших пасивних ласк – витривалості, зрозуміння і прощення. Її вплив позначається в заохоченні і сталому розвитку щирості, такту, миру, працьовитості, довготерпіння, саможертовності, скромності, простоти, розсудливості і відваги. Суспільні ласки, практиковані вдома, на роботі, в товаристві, державі і церкві, отримують добру допомогу від цієї благословенної ласки. Вона проявляється і бере участь у принесенні плоду в кожній третьорядній ласці; сама їх назва вказує на це: послух, ревність, лагідність, поміркованість, радість, доброта, делікатність, честь, вірність, задоволення, резиґнація, щирість, милосердя і безсторонність.
Покора є дуже плідна в службі. Вона не нервує тих, які нам противляться, а також допомагає нам стримуватися від гніву на опонентів Правди. Вона обдаровує привабливим духом і поведінкою того, який служить, а також викликає прихильність, що звичайно ж допомагає справити краще враження, особливо тоді, коли представляється Правда. Покора стримує того, кого погано трактують, від вияву багатьох вад, які заважають йому в службі, особливо відносно опонентів, коли ті лають або якимось іншим чином нехтують ним. Більше того, покора дуже допомагає у властивому дусі зносити досвідчення, викликані вірністю в дослідженні, розповсюдженні і практичному застосуванні Правди, а також особливо допомагає не бути надто вразливим в цих досвідченнях, не думати про погане ставлення до себе, щоб не зламатися.
Покора стереже від багатьох сильних ударів, які спроваджує пиха, як про це Котон Масер, на основі досвіду, навчав Веніаміна Франкліна, коли той вдарився, вчасно не схилившись. Найкраще цю історію оповів особисто Франклін в листі, написаному в 1781 році, до д-ра Самуїла Масера, сина Котона Масера: «Коли я востаннє бачив Твого батька це був 1724 рік. Прощаючись зі мною, він показав мені коротшу дорогу, яка веде з дому через вузький перехід, на стелі якого висіла балка. Ми, виходячи з кімнати, продовжували розмовляти між собою, він ішов за мною, а я обернувся до нього, коли він поспішно сказав: «Схились! Схились!» Я не зрозумів, аж раптом відчув удар головою в балку. Він був людиною, яка ніколи не пропускала нагоди, щоб дати науку, і в зв’язку з цим випадком він сказав мені: «Ти молодий і світ перед тобою. Схиляйся, йдучи життям, і уникнеш багатьох різних сильних ударів».
Посвячені можуть прийняти ці уроки до своїх сердець і схилятися, коли покора так наказує. Покора є особливою дорогою, яка веде нас до Бога, адже без неї наблизитися до Бога неможливо. Вона також є особливою дорогою Бога до нас, бо якби Він не схилився, щоб зробити Свого Сина нашим Спасителем, якби Він не схилився, об’являючи Себе нам, то як ми могли б мати правдиве знання про Нього? Якби Він не схилився, навчаючи нас покаяння, віри чи посвячення, звідки ми дізналися б, як наблизитись до Нього і яким чином ми могли б наблизитись до Нього? Отже, щоб об’явити нам Самого Себе, Свій характер, План і діла, Він мусив понизитись і пристосуватися до нашого стану – понизитися до тих, які є нижчого стану (Іс. 57:15).
Ми бачимо тут велику покору Бога і плоди, які Його покора здобула, здобуває і здобуде для Нього. Ми обдаровані плодами Його покори. Ці принципи стосуються також до нашого Господа, Який понизився для нашого добра. З вище вказаного ми бачимо, що покора приносить користь Богу, Христу і Їх створінням, а особливо посвяченим.
ПРОБА ПОКОРИ
Останнє слово відноситься до проби покори. Як Ісус був випробуваний на кожному пункті характеру (Євр. 4:15), що також стосується покори, так і ми теж мусимо бути випробувані. Наша покора випробовувана принадними спокусами, які викликають пиху, щоб в пробі могла їх побороти. Спочатку ці проби приходять в легших умовах, і якщо є вірно зношувані, то умови стають щораз більше неприязні, охоплюючи поодинокі, потім подвоєні і поступово більш складні форми важких проб, аж остаточно, кожна самолюбна, світова і грішна принада має дозвіл діяти на нашу покору серед збільшуваного набору супротивних і важких форм тиску, які ми мусимо зносити в одному досвідченні. Покора випробовувана з більшою суворістю, ніж будь-яка інша другорядна ласка, без сумніву для того, щоб виробити в нас відповідну стійкість, щоб ми не впали в умовах найбільшого вивищення.
Наступним, після Бога, класичним прикладом витривалості в суворих пробах, які досвідчували покору, є Ісус (Фил. 2:5-8), а це по причині великого вивищення, яке мало наступити після випробування Його вірності в досвідченнях (Фил. 2:9-11). Наступними після нашого Господа класичними прикладами покори є Апостол Павло і «той Раб». Цей останній навіть більшим, ніж той перший, бо з причини більшої популярності був об’єктом образ, на які був виставлений провидінням з Божого дозволу. Кожен визначний Божий слуга, пропорційно до його передбаченого загального вживання, мав спеціальні хресні досвідчення, пов’язані з цим питанням.
Але не тільки видатні слуги мусили бути піддані таким пробам покори. Кожен переможець мусить їх пережити – не тільки переможці з Малої Черідки, але також переможці з класів Старожитніх Гідних, Великої Громади, Молодих Гідних і передтисячолітніх посвячених, не сплоджених від Духа. Всі ангели, які виявляться гідними вічного життя, змушені будуть перемогти в пробах покори. Не буде інакше із переможцями в реституційному класі. Кожен, хто хоче перемогти, мусить, між іншими, перемагати в пробах покори. Тому візьми собі до серця слова Апостола з його відповідним і супроводжуючим нагадуванням: «Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать»; «Тож покоріться під міцну Божу руку, щоб Він вас Свого часу повищив» (Як. 4:6,10; 1 Пет. 5:5,6). Якщо і коли це є виконано вірно аж до кінця, то особа, яка так поступає, отримає в нагороду коштовність незвичайної вартості, з гарним орнаментом і вічною придатністю.
РТ № 574, ’81:51; ТР № 320,321, ’82:6,20
Теперішня Правда №69, січень-лютий 2021