1 Том, 7 Розділ – Дозвіл Зла і Його Відношення до Божого Плану

РОЗДІЛ VII

Дозволення зла та його відношення до Божого Плану

  Чому було дозволене зло – Правильність і неправильність як принципи – Моральна свідомість – Бог дозволив зло, але оберне його на добро – Бог не є автором гріха – Адамове випробування не фарс – Його спокуса була суворою – Він згрішив добровільно – Його кара за гріх не була несправедливою, ані надто суворою – Божа мудрість, любов і справедливість проявлені в засудженні всіх в Адамі – Божий закон універсальний

  Зло – це те, що породжує нещастя; будь-що, що прямо чи посередньо спричинює всякого роду страждання – Словник Вебстера. Тому цей предмет не лише розглядає людські недуги, смуток, болі, слабості та смерть, але йде ще далі, вдаючись до вияснення їх першопричини – гріха, а також ліків від нього. Оскільки причиною всього зла є гріх, то його усунення – це єдиний засіб для остаточного зцілення від цієї хвороби.

Напевно, жодна проблема не виникає більш часто в допитливому розумі, аніж те, чому Бог допустив теперішнє панування зла? Чому Бог, створивши перших людей досконалими і чистими, дозволив сатані спокусити їх? Або, чому Він дозволив, щоб між добрими деревами росло заборонене? Незважаючи на всі наші спроби відкинути його від себе, знову насувається питання: чи не міг Бог запобігти будь-якій можливості упадку людини?

Без сумніву, труднощі виникають через неправильне розуміння Божого плану. Бог міг запобігти появі гріха, але той факт, що Він цього не зробив, повинен бути достатнім доказом, що теперішнє дозволення зла задумане для того, щоб з нього вийшло більше добро. Лише розуміння Божого плану

118

в його повноті виявить всю мудрість вибраного способу поступування. Дехто запитує: чи Бог, Який може все, не міг вчасно втрутитись, щоб запобігти остаточному виконанню задуму сатани? Безперечно, міг. Однак, таке втручання перешкодило б виконанню Його власних задумів. Його задумом було виявити досконалість, велич та справедливий авторитет Його Закону і водночас показати як людям, так і ангелам погані наслідки його порушення. Крім цього, існують такі речі, які по своїй природі неможливі навіть для Бога. Писання говорить: «Не можна сказати неправди Богові» (Євр. 6:18). Він «не може зректися Самого Себе» (2 Тим. 2:13). Він не може помилятися, й тому не міг вибрати будь-який, а тільки наймудріший та найкращий план, за яким Його створіння осягнуть життя, хоча протягом певного часу наша короткозорість може не помічати прихованих джерел безмежної мудрості.

Писання заявляє, що Господь все створив для насолоди Своєї (Об. 4:11, KJV) – без сумніву, Його насолода в тому, щоб роздавати благословенства та проявляти прикмети Своєї славної істоти. І хоча в процесі реалізації Своїх милосердних намірів Він дозволяє злу та злочинцям до певного часу відігравати активну роль, та це не задля зла, ані тому, що Він є в союзі з гріхом, бо Він Сам каже, що Він: «не той, що несправедливости хоче» (Пс. 5:5). Хоча Бог противиться злу в усякому значенні, однак допускає (не стримує) його на деякий час, оскільки Його мудрість бачить в цьому спосіб, яким Він може дати вічний і цінний урок для всіх Своїх створінь

Очевидною істиною є те, що кожному правильному принципу відповідає неправильний принцип. Наприклад, правда і неправда, любов і ненависть, справедливість і несправедливість. Ми розрізняємо ці протилежні принципи як правильні та неправильні на підставі наслідків їх дії. Принцип, наслідки дії якого добрі, які остаточно приносять

119

порядок, гармонію і щастя, ми називаємо правильним принципом; і навпаки, принцип, що призводить до незгоди, нещастя та руйнування, ми називаємо неправильним. Наслідки дії цих принципів ми називаємо добром або злом, а інтелігентну істоту, здатну розрізнити та добровільно керуватися одним чи другим принципом, називаємо праведною або грішною.

Здатність розрізняти правильний і неправильний принципи називається почуттям моралі або совістю. Власне, за допомогою цього почуття моралі, яким Бог наділив людину, ми здатні оцінювати Його і визнати, що Він добрий. Бог завжди звертається саме до цього почуття моралі, коли хоче довести Свою праведність або справедливість. За допомогою якраз цього почуття моралі Адам міг розуміти, що гріх, або несправедливість, буде злом, ще до того, як відчув на собі всі його наслідки. Божі творіння нижчих рівнів не наділені таким почуттям моралі. Наприклад, пес має певну міру інтелекту, але не до такого рівня, як людина; він може засвоїти, що певні його дії приносять схвалення і нагороду від господаря, а інші – несхвалення. Він може щось вкрасти або спричинити смерть, але його за це не назвуть грішником. Він може оберігати майно і життя, але ніхто не назве його праведним, оскільки пес не усвідомлює моральної вартості своїх вчинків.

Бог міг створити людину без здатності розрізняти між правильним і неправильним, або здатною розпізнавати і чинити тільки правильне; однак, створити людину такою означало б створити її просто живою машиною, а не розумним образом свого Творця. Бог міг би також створити людину досконалою та вільною, що Він і зробив, та вберегти її від спокус сатани. У такому випадку досвід людини обмежувався б тільки добром, і вона була б у постійній небезпеці потрапити під сугестії зла ззовні або ж під вплив власних амбіцій. Це зробило б її вічну майбутність непевною, бо вибух непослуху та безладу завжди був би можливий. Окрім цього, добро

120

ніколи не було б так високо оцінене, як у контрасті зі злом.

Насамперед Бог ознайомив людину з добром, яке оточувало її в Едемі. Пізніше, як кару за непослух, дав їй суворий урок пізнання зла. Вигнавши Адама і Єву з Едему та позбавивши спільноти з Собою, Бог дозволив їм зазнати хвороб, болю і смерті, щоб вони назавжди усвідомили, що таке зло, і наскільки непрактичним та надзвичайно гріховним є гріх.

Порівнявши наслідки, вони прийшли до кращого розуміння та належної оцінки обох (як одного, так і іншого); «І сказав Господь Бог: Ось став чоловік, немов один із Нас, щоб знати добро й зло» (Бут. 3:22). Потомки Адама теж беруть у цьому участь, однак з тією різницею, що спочатку одержують пізнання зла, й не до кінця усвідомлюють, що таке добро, аж поки не пізнають його через досвід в Тисячолітті, що буде результатом їх викупу Тим, Хто буде тоді їхнім Суддею і Царем.

Почуття моралі, або здатність розрізняти правильне і неправильне, а також свобода послуговуватися ним (як було з Адамом) були важливими рисами подібності до Бога. Закон правильності і неправильності був вписаний у саму природу людини. Він був частиною її єства, так само, як є частиною Божого єства. Однак не забуваймо, що цей образ або подоба Божа, цей закон, напочатку написаний у природі людини, значно втратив виразність своїх контурів під стираючим, деградуючим впливом гріха, тому сьогодні він вже не такий, як в першій людині. Можливість любити вказує на можливість ненавидіти; звідси випливає висновок, що Творець не міг створити людину на Свою подобу з її можливістю любити і чинити правильне без відповідної можливості ненавидіти й чинити неправильне. Ця свобода вибору, названа вільним моральним чинником, або вільною волею, є частиною первісного дару людини; а разом із повним обсягом її розумових і моральних здібностей це робило людину образом її Творця. Сьогодні, після шести тисяч літ деградації,

121

ця первісна подоба настільки витерта через гріх, що ми не є вільними, але в більшій чи меншій мірі є поневолені гріхом та його наслідками, тому для грішного людського роду гріх став легшим і приємнішим, аніж праведність.

Ми не сумніваємося, що Бог міг дати Адамові чітке уявлення про численні злі наслідки гріха, яке б стримало Адама від нього. Однак ми віримо, що Бог передбачив, що практичний досвід зі злом навіки служитиме людині найбільш надійним і незабутнім уроком. Тому Господь не перешкодив, а дозволив людині зробити власний вибір і відчути всі наслідки зла. Коли б не існувало можливості грішити, людині не довелося б протистояти гріху, а отже, в її добрих ділах не було б ані чесноти, ані заслуги. Однак Бог шукає таких поклонників, які б поклонялися Йому в дусі та в правді. Він прагне радше свідомого і добровільного послуху, аніж бездумної механічної служби. На той час Бог вже мав неживі механічні чинники, що виконували Його волю, але Він задумав створити щось величніше – розумну істоту на Свою власну подобу, володаря землі, вірність і праведність якого ґрунтувалася б на розумінні правильного і неправильного, добра і зла.

Принципи правильності і неправильності як принципи завжди існували і мусять існувати. Всі досконалі розумні істоти, що створені на Божу подобу, повинні бути вільними у виборі будь-якого з них, проте лише правильний принцип буде вічно діючим. Святе Письмо інформує, що хоча принципу зла було дозволено діяти достатньо довго для виконання Божих намірів, та його чинність буде навіки припинена, а ті, що будуть продовжувати керуватися ним, назавжди перестануть існувати (1 Кор. 15:25,26; Євр. 2:14). Тільки доброчинність та доброчинці існуватимуть вічно.

Однак питання знову повстає в іншій формі: чи не могла б людина ознайомитися зі злом не через досвід,

122

а якось інакше? Існує чотири способи пізнання речей: інтуїція, спостереження, досвід та інформація, отримана з надійних і достовірних джерел. Інтуїтивне знання є прямим розумінням без процесу роздумування або потреби в доказах. Таке знання належить лише Богу Єгові – вічному джерелу всієї мудрості і правди, Котрий неодмінно та з самої природи речей є вищим від усіх Своїх створінь. Тому знання людини про добро і зло не може бути інтуїтивним. Людина могла б отримати знання через спостереження, але в такому випадку обов’язково мусила б бути якась ілюстрація зла та його наслідків, щоб людина могла за нею спостерігати. Це означало б, що десь, між якимись істотами, мало б бути дозволене зло. То чому б не між людьми і не на землі?

Чому б не людина мала стати такою ілюстрацією і одержати це знання через практичний досвід? Так і сталося: людина набуває практичного досвіду й цим самим служить ілюстрацією для інших, ставши «видовищем для ангелів».

З інформації Адам вже знав про зло, та цього було замало, щоб уберегти його від болісного експерименту. Адам і Єва знали Бога як свого Творця, Котрий має право контролювати і скеровувати їх. Бог сказав про заборонене дерево: «Бо того самого дня, коли з нього скуштуєш, напевно помреш». Отже, вони мали теоретичне знання про зло, але ніколи не бачили та не відчували його наслідків. Внаслідок цього не оцінили ані добротливої влади Творця і Його благотворного права, ані небезпек, від яких Він пропонував їх берегти. Отож, вони піддалися спокусі, яку Бог у Своїй мудрості допустив, передбачивши остаточну користь з неї в майбутньому.

Мало хто усвідомлює серйозність спокуси,

123

якій були піддані наші прабатьки, і Божу справедливість, що видала таку сувору кару за такий, здавалося б, незначний переступ. Коротке обговорення зробить цю справу яснішою. Святе Письмо розповідає нам звичайну історію про те, як жінка, будучи слабшою, була зведена і таким чином стала порушницею. Її досвід і знайомство з Богом були ще більш обмеженими, ніж в Адама, тому що він був створений першим, і саме його Бог безпосередньо проінформував про кару за гріх ще до створення Єви, а вона, ймовірно, дізналася про це від Адама. Коли вона, повіривши в обман сатани, скуштувала плід, то, очевидно, не усвідомлювала масштабу свого переступу, хоча, правдоподібно, мала певні побоювання і передчуття, що тут щось не так. Незважаючи на те, що Єва була зведена, Апостол Павло називає її порушницею, проте не настільки винною, аніж якби вона згрішила проти більшого світла.

Адам, як сказано, не був зведений, на відміну від Єви (1 Тим. 2:14), а тому він зробив переступ, повніше усвідомлюючи гріх та кару, і, безумовно, знаючи, що мусить померти. Неважко здогадатися, в чому полягала спокуса, яка схилила його так необачно стягнути на себе проголошену кару. Пам’ятаючи, що вони були досконалими істотами, створеними на розумову та моральну подобу свого Творця, ми бачимо, що тут був яскраво виражений подібний до Божого елемент любові досконалого чоловіка до своєї улюбленої подруги, досконалої жінки. Усвідомлюючи гріх та неминучу смерть Єви, а отже, і свою втрату (без надії на її повернення, бо така надія не була дана), Адам в розпачі, необачно (відчайдушно) вирішив не жити без неї. Гадаючи, що його життя без її товариства стане нещасним і невартісним, він добровільно розділив з нею участь в чині її непослуху, щоб разом із нею розділити кару смерті, яка, як він здогадувався,

124

нависла над нею. Вони обоє, як свідчить Апостол, потрапили «в переступ», (Рим. 5:14; 1 Тим. 2:14). Але Адам і Єва вважались як одне, а не двоє, тому Єва розділила вирок, який стягнув на себе Адам з її допомогою (Рим. 5:12; 17-19).

Бог, даючи людині свободу вибору, передбачив не лише те, що вона, не маючи повного розуміння гріха та його наслідків, вибере гріх, але Він знав ще й те, що людина, пізнавши гріх, таки знову обиратиме його, тому що це пізнання настільки ушкодить її моральну природу, що зло поступово ставатиме для неї більш приємним і бажаним, аніж добро. Однак Бог вирішив дозволити зло, тому що мав приготовлений засіб для звільнення людини від його наслідків, і Він знав, що через досвід приведе людину до повного розуміння того, наскільки гріх «без міри грішний» і якою незрівнянно величною у контрасті з ним є чеснота (доброчесність), і в такий спосіб навчить її більше любити та шанувати свого Творця, Який є першопричиною і джерелом всього добра, й завжди уникати того, що принесло стільки лиха і страждань. Кінцевим результатом буде більша любов до Бога і більша ненависть до всього, що противиться Його волі, і, як наслідок, непохитне утвердження у вічній праведності всіх тих, хто скористається уроком, який сьогодні дає Бог, допускаючи гріх та пов’язане з ним зло. Однак слід помітити виразну різницю між незаперечним фактом, що Бог допустив гріх, і серйозною помилкою тих, хто звинувачує Бога в авторстві та провокуванні гріха. Цей останній погляд є богохульством і суперечить фактам, представленим у Писанні. Ті, що припускаються такої помилки, роблять це, як правило, намагаючись знайти інший план спасіння, аніж той, що Бог приготував через жертву Христа як ціну викупу за нас. Якщо їм вдалося переконати себе та інших в тому, що Бог несе відповідальність за всі гріхи, слабості

125

та злочини* і що людина, як невинне знаряддя в Його руках, була примушена до гріха, то вони проклали дорогу до теорії, що ні жертва за наші гріхи, ані будь-яка форма милосердя не були потрібними, а достатньо було лише СПРАВЕДЛИВОСТІ. Таким чином, вони також закладають фундамент для іншої частини своєї фальшивої теорії – універсалізму, яка стверджує, що оскільки Бог спричинив усякий гріх, нечестя та злочини, то Він спричинить і визволення всього людства від гріха і смерті. Думаючи, що Бог бажав і спричинив гріх і ніхто не міг протистояти Йому, вони стверджують, що коли Він захоче запровадити праведність, Йому знову ніхто не зможе протистояти. Але у всіх таких міркуваннях залишається поза увагою найшляхетніша якість людини – свобода волі або вибору, найяскравіша риса її подібності до свого Творця; і людина теоретично стає понижена

*Для підтримки цієї теорії використовуються два тексти Святого Письма – Ісаї 45:7 (переклад Турконяка, Хоменка) і Амоса 3:6 (пер. Турконяка), в яких неправильно пояснюють слово зло. Гріх завжди є злом, однак зло не завжди є гріхом. Землетрус, пожежа, повінь або епідемія є нещастям, злом, але жодне з них не є гріхом. У вищезгаданих текстах слово зло означає нещастя. Це саме єврейське слово перекладене як лихо, нещастя, зло, біда в Пс. 34:20; 107:39; 27:5; 41:2; 9:27; 94:13; 141:5; 88:4; Зах. 1:15; 1 Сам. 10:19; Єр. 48:16; 51:2; Пл.Єр. 1:21; Екл. 7:14; Неєм. 2:17. І це ж саме слово в дуже багатьох місцях перекладене як шкода, збиток, лихоліття, нужда, горе і смуток.

В Ісаї 45:7 і в Амоса 3:6 Господь пригадує Ізраїлеві про Свою угоду, укладену з ними як з народом: якщо вони будуть виконувати Його закони, Він благословлятиме і оберігатиме їх від нещасть, які поширені в світі, якщо ж покинуть Його, допустить нещастя (зло), як покарання на них. Дивись Повтор. 28:1-14,15-32; Лев. 26:14-16; Іс.Нав. 23:6-11,12-16.

Коли на ізраїльтян приходили нещастя, вони були схильні вважати їх випадковістю, а не покараннями. Тому Бог промовляв до них через пророків, нагадуючи їм про їхню угоду і вказуючи, що їхні нещастя були від Нього, з Його волі і для їхнього виправлення. Недоречно вживати ці тексти на доказ того, що Бог є автором гріха, оскільки вони зовсім не стосуються гріха.

126

до рівня машини, яка працює лише тоді, коли на неї діють ззовні. Якби це було правдою, то людина, замість бути володарем землі, була б нижчою навіть від комах, тому що вони, без сумніву, мають волю або можливість вибору. Навіть маленькій мурашці була дана сила волі, якій людина, з причини більшої сили, може протидіяти і перешкоджати, однак не може цієї волі зламати.

Бог справді має силу змусити людину як до гріха, так і до праведності, але Його Слово заявляє, що Він не має такого наміру. Відповідно Він не міг примусити людину до гріха з тієї ж причини, що й «не може зректися Самого Себе». Таке поступування суперечило б Його праведному характеру, а тому є неможливим. Він шукає поклоніння і любові тільки від тих, хто поклоняється Йому в дусі і в правді. З цією метою Він дав людині свободу волі, подібну до Його власної, бажаючи, щоб людина вибрала праведність. Дозвіл на самостійний вибір допровадив до того, що людина відпала від Божого товариства, Його прихильності і благословення і потрапила до смерті. Через свій досвід з гріхом і смертю людина практично пізнає те, чого Бог пропонував навчити її теоретично, без досвідчення нею гріха та його наслідків. Боже передбачення того, як вчинить людина, не було використане проти неї як привід перетворити її на механічну істоту; навпаки, Бог використав це знання для добра людини, бо, передбачаючи, як вона вчинить, маючи свободу вибору, Він не перешкодив їй спробувати гріх та його гіркі наслідки на практиці, а негайно почав підготовляти засоби для її піднесення з першого переступу через приготування Відкупителя, великого Спасителя, здатного остаточно спасти всіх, хто бажав би через Нього повернутися до Бога. Саме з цією метою, щоб людина могла мати вільну волю і водночас одержати користь зі свого першого невдалого її вживання, через непослух Господній волі, Бог приготував не тільки викуп за всіх, але й те, що знання про можливість примирення з Ним буде дане всім людям у відповідний час (1 Тим. 2:3-6).

127

Суворість кари не була виявом ненависті чи злоби зі сторони Бога, а необхідним і неминучим, остаточним наслідком зла, яке Бог таким чином дозволив людині побачити і відчути. Бог може підтримувати життя так довго, як вважає за потрібне, навіть всупереч нищівній дії зла; однак Бог не може таке життя підтримувати вічно, так само, як не може обманювати. Тобто, в моральному відношенні це неможливо. Таке життя людини все більше і більше перетворювалося б на джерело нещастя для неї самої і для інших; тому Бог є надто добрим, щоб підтримувати існування настільки некорисне і шкідливе для самої людини й для оточуючих; і коли Він стримує Свою життєдайну силу, то наступає знищення як природній наслідок зла. Життя – це ласка, дар від Бога, і воно буде продовжуватися вічно тільки для слухняних.

Немає жодної несправедливості в тому, що кожному особисто з нащадків Адама не було дане індивідуальне випробування. Єгова взагалі не був зобов’язаний давати нам існування; і хоча Він нам його дав, то ніяке право чи справедливість не зобов’язували Його продовжувати наше існування вічно, ані навіть пропонувати нам пробу з обітницею вічного життя за послух. Це слід добре запам’ятати. Теперішнє життя (яке від колиски й до могили є лише процесом вмирання), попри все зло та розчарування, є добродійством і ласкою, навіть якби й не було майбутнього життя. Значна більшість саме так його оцінює, за винятком порівняно небагатьох (самогубців), яких наші суди визнають психічно неврівноваженими, бо інакше вони не позбавляли б себе теперішніх благословенств. Крім цього, поведінка досконалого чоловіка Адама показує, як в подібних обставинах повелися б його діти.

Багато людей прийняло хибну ідею, що Бог поставив наш рід на пробу до життя з альтернативою вічних мук, тоді як у вироку немає навіть найменшого натяку на щось подібне. Божою ласкою і благословенням для Його слухняних дітей є життя – постійне життя – без болю, хвороб та будь-яких

128

інших елементів зіпсуття та смерті. Адам одержав це благословення у повній мірі, але був попереджений, що втратить цей «дар», якщо перестане виявляти послух Богові: «Бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш». Він нічого не знав про життя в муках, як кару за гріх. Вічне життя не було обіцяне нікому, окрім слухняних. Життя – це Божий дар, а смерть, як протилежність життю, – це кара, яку визначив Бог.

В Старому Заповіті ніде не згадується про вічні муки і лише декілька уривків в Новому Заповіті, якщо неправильно тлумачені, виглядають такими, що навчають про них. Ці уривки знаходяться серед символів книги Об’явлення, або в притчах та неясних висловах нашого Господа, яких не зрозуміли люди, що їх слухали (Луки 8:10), і які й сьогодні є не набагато краще зрозумілими. «Бо заплата за гріх – смерть» (Рим. 6:23). «Душа, що грішить, – вона помре» (Єз. 18:4).

Багато хто вважає Бога несправедливим, оскільки Він дозволив, щоб Адамів осуд перейшов на його потомство, замість того, щоб кожному особисто, як це було з Адамом, дати пробу й нагоду отримати вічне життя. Але що вони скажуть, коли зараз буде доведено, що нагода для світу і його проба до життя буде набагато сприятливішою від Адамової, і що власне для цього Бог допустив у Своєму Плані участь потомків Адама в його карі природним шляхом? Ми віримо, що справа виглядає саме так і постараємося це пояснити.

Бог запевняє нас, що оскільки осуд перейшов на всіх в Адамі, то Він приготував для людського роду нового Голову, Отця або Життєдавця, до Якого всі будуть перенесені через віру та послух, і що як в Адамі всі мають участь в проклятті смерті, так в Христі всі матимуть участь в благословенствах реституції; Церква є винятком (Рим. 5:12,18,19). Таким чином бачимо, що смерть Ісуса, непорочного і безгрішного, була повним розрахунком перед Богом за гріх Адама. Як одна

129

людина згрішила і всі розділили її прокляття, її кару, так Ісус, заплативши кару цього одного грішника, купив не лише Адама, а й усе його потомство, всіх людей, які успадкували його слабкості, гріхи і кару за них – смерть. Наш Господь, «людина Христос Ісус», Сам непорочний, випробуваний, і маючи в Собі досконале насіння, або ще не народжене потомство, також не заплямоване гріхом, віддав усе Своє людське життя і право як повну ціну викупу за Адама та його потомство, або насіння, яке було в ньому, коли він був засуджений.

Повністю викупивши життя Адама та його роду, Христос пропонує усиновити як Своє насіння, Своїх дітей, усіх з Адамового роду, хто прийме умови Нової Угоди і через віру та послух увійде до Божої родини і отримає вічне життя. Таким чином, Відкупитель «побачить насіння (усіх тих з Адамового насіння, хто прийме всиновлення на Його умовах) і житиме довгії дні (воскреснувши до вищого рівня, ніж людський, в нагороду від Отця за Свій послух)», і все це найбільш неймовірним способом – жертвою власного життя і потомства. Тому написано: «Бо так, як усі в Адамі вмирають, так само всі у Христі оживуть» (1 Кор. 15:22, виправлений переклад).

Шкода, завдана нам через гріхопадіння Адама (хоч ми не зазнали несправедливості), стала завдяки Божій милості більше ніж компенсована ласкою через Христа; і всі, раніше чи пізніше (Божого «часу свого»), матимуть повну можливість повернутися до того самого стану, яким втішався Адам перед тим, як згрішив. Ті, хто не отримує повного знання і не втішається (через віру) цією Божою ласкою в теперішній час (а таких велика більшість, включаючи дітей та язичників), без сумніву, матимуть ці привілеї в наступному віці, або «світі майбутньому» – в епоху, або вік, що наступає після теперішнього. І тому «всі, хто в гробах… повиходять». Кожен (чи в цьому віці чи в наступному), хто одержує повне знання про ціну викупу, дану нашим Господом Ісусом,

130

та про привілеї, які з цього випливають, вважається поставленим на пробу, як був Адам; послух приносить вічне життя, а непослух – вічну смерть, «другу смерть». Проте ні від кого не вимагається досконалого послуху без досконалої здібності його проявити. Під Угодою Ласки протягом віку Євангелії членам Церкви була приписана праведність Христа через віру, щоб прикрити неминучі вади, спричинені слабкістю тіла. Божа ласка діятиме також протягом віку Тисячоліття для всіх зі світу, «хто прагне». Доки не буде досягнуто фізичної досконалості (а це буде привілеєм усіх перед закінченням віку Тисячоліття), не можна сподіватися абсолютної моральної досконалості. Ця нова проба, як результат викупу і Нової Угоди, буде відрізнятися від проби в Едені тим, що вчинки кожного впливатимуть лише на його власне майбутнє.

Але чи не буде це для декого з людського роду другим шансом осягнути вічне життя? Ми відповідаємо: перший шанс, щоб отримати вічне життя, був втрачений через непослух батька Адама і для нього самого, і для всього його потомства, яке було «в його стегнах». Під час цієї першої проби «на всіх людей прийшов осуд»; і Божим планом було, щоб через викупну жертву Христа Адам і всі, хто втратив життя через його гріхопадіння, скуштувавши надмірну гріховність гріха та відчувши тягар кари за гріх, мали можливість повернутися до Бога через віру у Відкупителя. Коли хтось хоче це назвати «другим шансом» – нехай називає. Для Адама це справді буде другий шанс і в певному значенні так само для всіх з викупленого роду, але це буде перша індивідуальна нагода для його потомків, які від самого народження вже підлягали вироку смерті. Називаймо це як завгодно, але факт залишиться фактом: всі були засуджені на смерть через непослух Адама, і всі втішатимуться (у віці Тисячоліття) повною можливістю здобуття вічного життя під сприятливими умовами Нової Угоди.

131

Це є та «радість велика, що станеться людям усім», яку звіщали ангели. І, як Апостол заявив, ця Божа ласка, що наш Господь Ісус «дав Самого Себе на викуп за всіх», мусить бути засвідчена для всіх «часу свого» (Рим. 5:17-19; 1 Тим. 2:4-6). Люди, а не Бог, обмежили до віку Євангелії цей шанс, або можливість отримати вічне життя. Бог же, навпаки, сповіщає, що вік Євангелії призначений лише для вибору Церкви, царського священства, через яке протягом наступного віку всі інші прийдуть до детального знання правди і отримають повну можливість здобути вічне життя під Новою Угодою.

Але яка перевага у виборі цього методу? Чому б не дати всім людям індивідуального шансу отримати життя відразу, негайно, без довготривалого процесу Адамової проби, осуду, участі його потомства в його осуді, без викупу всіх через жертву Христа та без нової пропозиції для всіх отримати вічне життя на умовах Нової Угоди? Якщо зло мусить бути дозволене з огляду наморальну свободу людини, то чому її знищення здійснюється такими дивними і складними методами? Чому дозволено, щоб так багато лиха ввійшло і спало на багатьох тих, які остаточно отримають дар життя як слухняні Божі діти?

О, так! Саме в цьому пункті зосереджується важливість цієї теми. Якби Бог влаштував розмноження людського роду інакше, так, щоб діти не мали участі в наслідках батьківських гріхів – у фізичних, розумових та моральних слабостях – і якби Творець розпорядився так, щоб всі мали сприятливі еденські умови для їхнього випробування, і щоб тільки порушники були засуджені та «відтяті», то скільки, на нашу думку, знайшлося б гідних, за тих сприятливих умов, а скільки не гідних життя?

Якщо взяти за критерій цей єдиний приклад, Адама

132

(який, без сумніву, у всіх відношеннях був зразком досконалої людини), то дійдемо до висновку, що ніхто не виявився б цілком слухняним і гідним, тому що ніхто не володів би таким ясним знанням і досвідом спілкування з Богом, яке розвинуло б у них повну довіру до Його законів, не рахуючись з власною думкою. Ми маємо запевнення, що саме таке знання про Отця дало Христу змогу без вагань довіряти Богові і бути слухняним (Іс. 53:11). Але припустімо, що одна четверта людства здобула б життя; чи навіть більше – що половина виявилася б гідною, а інша половина понесла б кару за гріх – смерть. Що ж тоді? Припустімо, що перша половина, послушні, не мала досвіду з гріхом і не була його свідком: то чи не відчували б вони постійної цікавості до заборонених речей, стримуючи себе лише страхом перед Богом та перед карою? Їхня служба не була б такою щирою, як тоді, коли б вони знали про добро і зло і повністю оцінювали добродійні задуми Творця у створенні законів, якими керується Він і повинні керуватися Його створіння.

Тепер звернімо увагу також на ту половину, яка пішла б на смерть в результаті їх власного добровільного гріха. Вони були б навічно відтяті від життя, і їх єдина надія була б у тому, що Бог в любові пам’ятатиме їх як Свої створіння, діло Його рук, і приготує для них іншу пробу. Але для чого так робити? Єдиною причиною була б надія, що коли вони будуть пробуджені і випробувані знову, то деякі з них завдяки більшому досвіду зможуть тоді вибрати послух і життя.

Але навіть якщо б цей план у своїх наслідках був би таким добрим, як план, обраний Богом, до нього, все ж, були б серйозні зауваження.

Чи можливо зробити щось більше для обмеження гріха від того, що Божа мудрість зробила в Своєму плані! Навіть наш обмежений розум здатен зрозуміти, наскільки краще мати один досконалий і справедливий закон, який проголошує, що заплатою за добровільний гріх є

133

смерть – знищення, відлучення від життя. Таким чином, Бог обмежив допущене Ним зло, передбачивши, що Тисячолітнє царювання Христа цілковито знищить зло і добровільних злочинців та запровадить вічну справедливість, яка ґрунтуватиметься на повному знанні та досконалому добровільному послуху досконалих істот.

Але до цього плану, який пропонує індивідуально випробувати кожну особу на початку, є ще два заперечення. В обраному Богом плані було цілком достатньо одного Відкупителя, бо тільки один чоловік згрішив і тільки один був засуджений (інші розділили його осуд). Однак, якби перше випробування було індивідуальним і якби половина людського роду згрішила та була індивідуально засуджена, то за кожну засуджену особу потрібна була б окрема жертва відкупителя. Одне невтрачене життя могло б відкупити одне втрачене – не більше. Одна досконала людина, «людина Христос Ісус», Який викуповує грішного Адама (і те, що ми втратили через нього), не міг би бути «викупом [відповідною ціною] за ВСІХ» за жодних інших обставин, окрім тих, які є в обраному Богом плані.

Якщо ми припустимо, що загальна кількість людей від Адама нараховувала сто мільярдів і лише половина з них згрішила, то треба було б, щоб усі п’ятдесят мільярдів слухняних, досконалих людей померло, щоб дати викуп (відповідну ціну) за п’ятдесят мільярдів грішників; згідно такого плану, смерть також перейшла б на всіх. Отже, такий план приніс би не менше страждань, ніж є тепер.

Інше заперечення щодо такого плану полягає в тому, що він серйозно розладнав би Божі плани відносно вибору та вивищення до божественної природи «малого стада», Христового тіла, громади, для якої Ісус є Головою і Господом. Бог, по справедливості, не міг би звеліти п’ятдесяти мільярдам слухняних синів віддати свої права, привілеї і життя на викуп за грішників, тому що, згідно Його власного закону, своїм послухом вони

134

здобули б собі право на вічне життя. Тому якби цих досконалих людей попросили стати відкупителями тих, що згрішили, то в Божому плані, як і у випадку нашого Господа, для них була б призначена якась особлива нагорода, щоб вони задля радості, виставленої перед ними, могли понести кару своїх братів. І якби їм була дана така сама нагорода, як і нашому Господу Ісусу, а саме: участь в новій природі, божественній, вивищення понад ангелів, влади і сили, і всяке ім’я – наступне після Єгови (Еф. 1:20,21), то на божественному рівні виявилася б величезна кількість істот, чого, очевидно, Божа мудрість не схвалила. Більше того, за таких обставин п’ятдесят мільярдів цих істот були б рівними між собою, й не було б серед них начальника чи голови; натомість, Божий план передбачив лише одного Відкупителя, високо піднесеного, до Божої природи, а також «мале стадо» тих, кого Він відкупив, котрі йдуть «Його слідами» страждань та самозречення, щоб мати участь в Його імені, честі, славі та природі, так як жінка має участь зі своїм чоловіком.

Ті, хто може оцінити цю рису Божого плану, який через засудження всіх в одному представнику відкриває шлях для викупу і реституції всіх через одного Відкупителя, знайдуть в цьому розв’язання багатьох труднощів. Вони побачать, що осуд всіх в одній людині не був кривдою, а навпаки, великою ласкою для всіх, якщо його розглядати у зв’язку з Божим планом, в якому є забезпечене виправдання для всіх через жертву іншої людини. Зло буде назавжди усунене, як тільки Божа мета в його допущенні буде досягнута і коли користі викупу зрівноважать кару за гріх. Однак неможливо правильно оцінити цю рису Божого плану без повного пізнання гріховності гріха, природи кари за нього – смерті, важливості та вартості викупу, даного нашим Господом Ісусом, а також абсолютного і повного

135

повернення людини до сприятливих умов – умов, в яких вона матиме повне і достатнє випробування, перш ніж буде визнана гідною нагороди (вічного життя) або кари (вічної смерті).

Дивлячись на великий план відкуплення та його наслідок, – «відновлення (реституція) всього» через Христа, – ми можемо бачити благословенний результат, який вийде з допущення зла, і який, можливо, іншим способом не був би так успішно досягнутий.

Крім того, що люди на всю вічність отримають користь із набутого досвіду, а ангели із спостереження за досвідом людства, всі додатково матимуть привілей глибше пізнати Божий характер, об’явлений в Його плані. Коли цей план буде цілком довершений, тоді всі зможуть виразно побачити Його мудрість, справедливість, любов і силу. Вони побачать справедливість, яка не може знехтувати Божим вироком, ані спасти справедливо засудженого роду без повного анулювання його кари добровільним Відкупителем. Вони побачать любов, яка приготувала цю благородну жертву, високо піднесла Відкупителя і посадила по Божій правиці, даючи Йому силу та авторитет, щоб привернути життя тим, кого Він викупив Своєю дорогоцінною кров’ю. Вони також побачать силу та мудрість, які змогли накреслити славне майбутнє для Божих створінь і побороти всі негативні впливи так, щоб вони стали свідомими чи несвідомими чинниками в реалізації та остаточному завершенні Його славних замірів. Коли б зло не було допущене і через Боже провидіння переможене, то ми не бачимо, яким ще способом можна було б досягти таких результатів. Таким чином, тимчасове допущення зла серед людей демонструє далекоглядну мудрість, яка врахувала супровідні обставини, розробила лікувальні засоби та визначила остаточний результат через Божу силу і ласку.

Під час Євангельської епохи гріх та пов’язані

136

з ним нещастя додатково були використані для навчання та приготування Церкви. Якби гріх не був допущений, то жертва нашого Господа Ісуса та Його Церкви, нагородою за яку є божественна природа, була б неможливою.

Цілком очевидно, що, по суті, той самий Божий закон, що йому тепер підлягає людство, послух якому нагороджується життям, а непослух карається смертю, мусить остаточно керувати всіма розумними Божими створіннями; і цей закон, як його окреслив наш Господь, стисло вміщений в однім слові – Любов. «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом, і свого ближнього, як самого себе» (Луки 10:27). Остаточно, коли Божі цілі будуть досягнуті, тоді слава Божого характеру буде об’явлена всім розумним створінням, і всі зрозуміють, що тимчасове допущення зла було мудрим елементом в Божій діяльності. Тепер це можна бачити лише очима віри, дивлячись за допомогою Божого Слова в майбутнє, на те, що провіщав Бог відвіку устами всіх святих пророків Своїх, – на реституцію всього.

Вже Близько День
О бідний подорожній, стомився ти, та далі йди – зоріє вже!
Так, в тебе сил бракує, та світла промінь бачиш ти ясніше все.
Ще трохи потерпи, спочинок вже близький.
Не піддавайся сну, хоч втомлений такий.

Багато є печалі у твоїм житті, але дивись – зоріє вже!
Сумні життєві сцени скоро зникнуть, лиш кріпись – страх геть піде.
Вже недалеко є верхів’я те гори;
І буде тоді мир і радість назавжди.

„Є радість у надії” – це твій девіз, не забувай – зоріє вже!
Яку величну славу зоріння те несе тобі! Будь мужнім все.
Підпережи себе, сандалі взуй свої.
Шлях – темний і важкий, та радість жде вкінці