4 Том, 10 Розділ – Пропоновані Соціальні та Фінансові Заходи

РОЗДІЛ X

ПРОПОНОВАНІ СОЦІАЛЬНІ ТА ФІНАНСОВІ ЗАХОДИ

     ЗАБОРОНА СПИРТНОГО ТА ПРАВО ГОЛОСУ ЖІНОК – ВІЛЬНЕ СРІБЛО ТА ЗА-ХИСНИЙ ТАРИФ – “КОМУНІЗМ” – “І ВСЕ МАЛИ СПІЛЬНЕ” – “АНАРХІЗМ” – “СОЦІ-АЛІЗМ” АБО “КОЛЕКТИВІЗМ” – СЛОВА БЕБІТТА ПРО ПОБУДОВУ СУСПІЛЬСТВА – ГЕРБЕРТ СПЕНСЕР ПРО СОЦІАЛІЗМ – ПРИКЛАДИ ДВОХ СОЦІАЛІСТИЧНИХ СПІЛЬНОТ – “НАЦІОНАЛІЗМ” – ЗАГАЛЬНА ОСВІТА МЕХАНІКІВ ЯК ЗАСІБ -“ОКРЕМЕ ОПОДАТКУВАННЯ” ЯК ЗАСІБ – ВІДПОВІДЬ ГЕНРІ ДЖОРДЖА ПАПІ ЛЕОНУ ХІІІ В СПРАВІ ПРАЦІ – ПОГЛЯД М-РА ЛАЙМЕНА ЕББОТА НА ДАНУ СИТУАЦІЮ – ПРОПОЗИЦІЇ ЄПИСКОПА МЕТОДИСТСЬКОЇ ЄПИСКОПАЛЬНОЇ ЦЕРКВИ – ІНШІ НАДІЇ ТА ПОБОЮВАННЯ – ЄДИНА НАДІЯ – “БЛАЖЕННА НАДІЯ” – ВЛАСТИВЕ СТАНОВИЩЕ БОЖОГО НАРОДУ, КОТРИЙ БАЧИТЬ ЦІ РЕЧІ – В СВІТІ, ТА НЕ ЗІ СВІТУ

     “Чи немає бальзаму в Ґілеаді? Чи ж немає там лікаря?” “Вавилон лікували, та він не був вилікуваний, – покиньте його, і підемо кожен до краю свого, бо присуд його сягнув до небес” (Єр. 8:22; 51:7-9).

     РІЗНИМИ є засоби, пропаговані як “універсальний лік” для по-легшення стогнучого створіння в його нинішньому, на загальну думку, серйозному стані; і всі, хто симпатизує терплячому держа-вному ладу, повинні також симпатизувати і зусиллям його всемо-жливих докторів, котрі, встановивши діагноз, навперейми вмов-ляють пацієнта скористатись саме їхнім рецептом. Намагання від-найти і випробувати лік є, без¬перечно, похвальними і знаходять відгук серед всіх щиросерд¬них людей. Однак, твереза думка, осяяна Божим Словом, під¬казує, що жоден з пропонованих заходів не вилікує захворю¬вання. Потрібна присутність та діяльність Великого Лікаря з його засобами – медикаментами, шинами, бинтами, гамівними сорочками та ланцетами; і лише їхнє ефективне та послідовне застосування сприятиме лікуванню хвороби людської розбе¬щеності та самолюбства. Проте, давайте коротко переглянемо поради інших лікарів, щоб побачити, як деякі з них зблизи¬лись з Божою мудрістю, і як, загально, їм ще далеко до неї, – не ради полеміки, але щоб всі зуміли більш чітко зауважити той єдиний напрямок, звідки треба чекати допомоги.

Заборона спиртного та право голосу для жінок як засоби

     Обидва ці засоби майже завжди поєднуються, підсуваючи здогад, що заборона спиртного ніколи не знайде підтримки більшості, якщо жінки не матимуть права вільного голосу – що і в цьому випадку є сумнівним. Захисники такого ліку на¬водять статистику, яка мала б довести, що більшість лиха та бідування в середовищі християнства постає від торгівлі спиртним, і стверджують, що разом з його усуненням мир та добробут стануть правилом, а не винятком.

     Ми зі щирого серця симпатизуємо більшості з того, що мовиться на дану тему: що пияцтво справді є одним з найшкідливіших плодів цивілізації і з стрімкістю охоплює напівцивілізовані та досі варвар-ські країни. Ми раді бачити його скасованим раз і назавжди. Ми також готові підтвердити, що таке скасування значно зменшило б нинішній рівень вбогості, бо щорічно разом з ним набагато гірше ніж втрачається, багатство на сотні мільйонів. Однак, це не є засіб для вздоровлення лих, які постають з нинішніх самолюбних соціа-льних умов, і для того, щоб зустріти лицем-до-лиця та дати відсіч нищівному натиску “Закону Попиту та Про¬позиції”, який і далі без-жалісно прогресуватиме, висмоктуючи з мас життєві сили.

     Хто ж на ділі розкидається мільйонами, які щорічно витрача-ються на спиртне? Самі лише бідні? Звичайно ні, це справа насам-перед багатих! Насамперед вони, а наступно середній клас. 471 Коли б завтра скасувати торгівлю спиртним, без одночасного послаблення фінансового тиску на найбідніших, це мало б зворотний ефект. Тисячі фермерів, які виро¬щують мільйони бушелів ячменю, жита, винограду та хмелю, потрібних для виробництва спиртного, будуть змушені вирощувати інші культури, загально ще більше знижуючи ціни на фер-мерську продукцію. Численна армія десятків тисяч винокурів, бон-дарів, склодувів, візників, кельнерів та власни¬ків пивних, найнятих цією галуззю торгівлі і в ній зайнятих, примусово вирушить на по-шуки інших занять, що означатиме подальший занепад ринку праці і рівня щоденних заробітків. Мільйони грошей, інвестовані сьогодні в цей бізнес, підуть в іншому напрямку і посилять конкуренцію в біз-несі.

     Все це не мало б стримувати нас від бажання позбутися згаданого лиха – була б тільки можливість заручитися підтрим¬кою більшості. Однак, такої більшості нам ніколи не знайти (за винятком деяких місцевостей). Більшість – це невільники згубної звички, та ті, хто прямо чи посередньо зацікавлені в ній фінансово. Заборона спиртного не буде впроваджена, до¬ки не буде встановлене Боже Царство. Ми лише звертаємо увагу, що усунення такого зла, навіть якщо воно справді здій¬сненне, не зарадить нинішній суспільно-фінансовій хворобі.

Вільне срібло та захисний тариф як засоби

     Ми без заперечень погодились, що демонетизація срібла християнством була майстерним кроком самолюбної політи¬ки лихварів заради зменшення кількості наявних грошових знаків і підняття вартості наданих ними позик, щоб шляхом урізування законної грошової одиниці сприяти збереженню високих позичкових відсотків на такий вид боргів, тоді як всі інші інвестиції в бізнес, а також сама праця, підлягають посту¬повому знеціненню внаслідок росту пропозиції та конкурен¬ції. 472 Коли мова йде про загальноприйнятий критерій поряд¬ності, то відомо, що багато лихварів та банкірів є “порядними” людьми, та, на жаль, для декого цей критерій є аж надто низь¬ким. Він мов би говорить: лихварі та банкіри, дбаймо про на¬ші інтереси, а фермери, як менш кмітливі, нехай дбають про свої. Спробуймо спантеличити отих вбогих та малограмотних, називаючи золото “справжніми грішми”, а срібло – “несправж¬німи”. Багато вбогих прагне бути порядними, а тому їх можна залякати і улестити для підтримки наших планів, однак, це важко буде зробити в випадку “жниварів”. Під впливом наших розмов про “порядні гроші”, нашого вартого довір’я престижу порядних людей, нашого становища фінансистів та людей, наділе-них багатством, вони вважатимуть, що всяка думка, протилежна нашій, обов’язково має бути хибною; вони забу¬дуть, що срібні гроші були основою світу ще від зарання істо¬рії, і що золото, мов те кош-товне каміння, попередньо було предметом продажу, аж врешті його додано до срібла, щоб задовольнити зростаючі потреби в гро-шах, необхідних для ведення справ у світовому бізнесі. Якщо на наших біржах па¬дає рівень процентних ставок, то яким низьким він був би тоді, коли б все срібло мало монетарну вартість і, таким чином, був би надмір грошей! Під час нашого наступного кроку ми повинні звільнитися від усіх паперових грошей, і таким шля¬хом утримати рівень відсотків.

     Під законом попиту та пропозиції кожен позичальник є зацікав-лений у надмірі грошей – срібних, золотих та паперо¬вих; під цим же законом кожен банкір та лихвар зацікавлені у знесенні паперових грошей та дискредитації срібла, бо чим менше є грошей для скасу-вання боргів, тим більше ця мала кількість грошей потрібна. Отож, коли праця та все, що по¬в’язано з комерційною діяльністю, втрачає вартість, то по¬треба в грошах залишається і зацікавленість ними майже не зменшується.

     Як вже згадувалось, пророцтво, мабуть, вказує на неможли¬вість відновити срібло до рівних привілеїв з золотом – основної грошової одиниці в цивілізованому світі. 473 Цілком очевидно, що коли б навіть його повністю відновити, такий крок був би тільки тимчасо-вим і позбавив би виробників Японії, Індії, Китаю та Мексики тих особливих привілеїв, які їм сьогодні надано; одночасно він приніс би полегшення для фермерсь¬кої частини християнства і частково послабив би натиск, під яким кожен працюючий змушений “зводити кінці з кінцями”; і, врешті, на короткий час було б віддалено банкрутство. Та, очевидно, Бог не має наміру стримувати “день гніву”, тому людське самолюбство, сліпе до всіх розумних доводів, вестиме перед та руйнуватиме зі ще більшою швидкістю, як написано, “загине мудрість премудрих його”; і “спасти їх не зможе в день гніву Господнього ні їхнє срібло, ані золото їхнє” (Соф. 1:18; Єз. 7:19; Іс. 14:4-7; 29:14).

     Міри захисту, які б дозволили розумним шляхом уникнути ство-рення монополій і розвинути всі наявні природні ба¬гатства землі, неминуче мали б деякий корисний вплив, запо¬бігаючи швидкому вирівнюванню праці по всьому світу. Однак вони, в найкращому випадку, є лише похилою площиною, по якій заробітки, замість просто зависнути над проваллям, скочуватимуться до найнижчого рівня. Рано чи пізно, при скрізь присутній системі конкуренції, товари, а також платня, будуть зіпхнуті по всьому світу до майже пересічного рівня.

     Отже, ні “Вільне Срібло”, ні Захисний Тариф не в змозі претен-дувати на право бути засобами від нинішніх навальних лих, а є лише паліативами.

Комунізм як засіб

     Комунізм пропонує суспільний лад, де існуватиме спільне майно, де вся власність здобуватиметься разом і використову-ватиметься в загальних інтересах, а весь прибуток від всієї праці служитиме загальному добробуту – “кожному за його потребами”. Тенденцію комуністичної ідеї можна прослідку¬вати на прикладі Французької Комуни. Визначення їй дав шан. 474 Джозеф Кук: “Комунізм означає скасування спадщини, скасування сімейних відносин, скасування національної та релігійної приналежності, скасування власності”.

     Ми могли б рекомендувати ті чи інші риси комунізму (див. Соціалізм), та в цілому він є непрактичний. Такий порядок очевидно найкраще відповідає небесам, де всі є досконалими, чистими, повними добра і де панує любов. Навіть коротке розмірковування повинно підказати кожній розсудливій та досвідченій людині, що при сьогоднішньому стані людських сердець такий задум є цілком непрактичний. Його тенденція привела б до появи безлічі ледарів. Незабаром ми мали б су-перництво, хто працюватиме найменше і найгірше, а су¬спільство швидко потрапило б у дикунство та неморальність, кінець яких – швидке вимирання людського роду.

     Дехто вважає, що Біблія навчає про комунізм – що остаточно він має бути справжнім ліком, ліком від Бога. Для багатьох це найміцні-ший доказ на його користь. Дуже поширеним є припущення, що комунізм був запроваджений нашим Господом та апостолами, і що відтоді він мав стати правилом та звичаєм християнства. Нижче пропонуємо статтю з нашого журналу, яка висвітлює саме цей аспект проблеми.

“І мали все спільним”

     “А всі віруючі були вкупі, і мали все спільним. І вони продавали маєтки та добра, і всім їх ділили, як кому чого треба було. І кожного дня перебували вони однодушно у храмі, і, ломлячи хліб по домах, поживу приймали із радістю та в сердечній простоті, вихваляючи Бога та маючи ласку в усього народу” (Дії 2:44-47).

     Такими були щирі поривання першої Церкви: самолюбство поступилося місцем любові та спільним інтересам. Блаженні почування! Без сумніву, такі почуття, більш-менш чітко окрес¬лені, наповнюють серця всіх справді навернених. Коли ми вперше збагнули істинний зміст Божої любові та спасіння, – 475 коли без залишку віддали себе Господу і зрозуміли Його дари для нас – які належать не тільки до теперішнього життя, але й до прийдешнього, – ми відчули надмір радості, яка знаходи¬ла у кожному співмандрівникові до небесного Ханаану брата чи сестру, і яким ми довіряли, як тим, хто є в Господі і має Його духа, і були готові ділитися з ними усім, як ділили б усе з нашим Відкупителем. Та в багатьох випадках приходило прикре розчарування, коли нас опритомнював факт, що ані ми, ані інші не є досконалі тілом, і що, незалежно скільки ду¬ха Учителя має сьогодні Його народ, він “має цей скарб у по¬судинах глиняних” людської крихкості та недосконалості.

     Згодом ми навчились, що до уваги треба брати не лише ті¬лесні слабкості інших людей, але що слабкості нашого влас¬ного тіла та-кож потребують постійного нагляду. Ми усвідоми¬ли, що хоч всім належить частка в падінні Адама, проте не всім однаково і не до-кладно в тих самих подробицях. Всі ві¬дійшли від Божої подоби та Його духа любові до подоби сата¬ни та його духа самолюбства; і як любов багатогранна у своїй діяльності, так і самолюбство. Остаточно воно веде одних до самовдоволення, лінощів, бездіяльності, а в інших мобілізує енергію та працьовитість заради осягнення приємностей цьо¬го життя, заради самовдоволення і т.д.

     Деякі, найбільш діяльні у своєму самолюбстві, використали самовдоволення для нагромадження достатків, а набувши їх, виправдовуються, що Він теж є багатим. Ще інші потурають своєму самолюбству, шукаючи почестей від людей, вишукано одягаючись, подорожуючи, а то й вдаючись в розпусту та найнижчі і найпідліші форми самолюбства.

     Кожен сплоджений до нового життя в Христі – з новим ду¬хом любові, – завважує початок конфлікту і веде боротьбу все¬редині та назовні, оскільки новий дух веде бій з усякою фор¬мою самолюбства та порочності, що досі мала над ним конт¬роль. Самоутверджуючись, “новий розум в Христі”, критерія¬ми якого є справедливість та любов, все більше нагадує волю, яка ради такої зміни дала на це згоду і ввійшла в примирення. Похоті тіла (самолюбні прагнення – незалежно до чого вони схиляються), спонукувані зовнішнім впливом з боку прияте¬лів, 476 підсовують аргументи та підштовхують до дискусії, пере¬конуючи в даремності будь-яких радикальних кроків – що та¬кий шлях буде нерозумним, несумісним зі здоровим глуздом та й, зрештою, неможливим. Тіло вмовляє, що старих звичок вже не позбутися, і погоджується тільки на незначні зміни – щоб не вдаватись до таких крайностей, як досі.

     На наш погляд, переважна більшість Божого народу по-годжується саме на таке партнерство, яке насправді є про-довженням панування самолюбства. Інші ж наполягають, щоб дух, тобто розум Христа, перейняв контроль. Розпочатий бій є важким (Гал. 5:16,17), та нова воля повинна здобути пере¬могу, і власне “я” з його самолюбством та розбещеними бажан¬нями має вважатися мертвим (Кол. 2:20; 3:3; Рим. 6:2-8).

     Чи це стане кінцем боротьби? Зовсім ні –

    “Ніколи не вважай, що ти вже переміг,

     І не сідай, щоб зручно відпочити; 

     Невпинна боротьба триватиме весь біг,

     Здобути нагороду – належно треба жити”.

     Так, ми повинні поновлювати цей бій щоденно, благаючи про божественну допомогу і одержуючи її, – щоб свій шлях закінчити з радістю. Ми повинні не лише перемагати себе, але й, як це чинив апостол, ми повинні тримати власне тіло у підкоренні (1 Кор. 9:27). Цей досвід – що ми постійно повинні бути на осторозі перед духом самолюбності, підтримуючи і сприяючи нашому духу любові, – є надбанням усіх, які схожим чином “у Христа зодягнулися” і прийняли для себе Його волю. Звідси доречність нагадування апостола: “Через те відтепер ми нікого (у Христі) не знаємо за тілом”. Ми не знаємо нікого у Христі за їхнім занепалим тілом, а знаємо за новим духом. І коли, часом, бачимо їх падаючими, або ж коли вони на кож¬ному кроці спотикаються, і бачимо докази, як новий розум прагне над усім цим запанувати, то кожен з нас схильний швидше симпатизувати, ніж картати їх за незначні помилки -“кожен сам себе доглядаючи, щоб не спокусився [власною самолюбною природою, ламаючи ті чи інші вимоги дос¬коналого закону любові]”.

     Тому під час “теперішнього утиску”, коли кожен має все для утримання власного тіла в підпорядкуванні – під 477 контро¬лем духа любові, – здоровий розум, досвід та Біблія кажуть, що найкраще було б не ускладнювати справи намаганнями впровадити комуніс-тичні ідеї, а, наскільки це можливо, чини¬ти прості стежки своїм ногам, щоб кульгаве в нашому занепалому тілі зовсім не збочило зі шляху, але щоб виправилось.

     (1) Здоровий розум говорить, що оскільки святі ведуть по¬стійний бій, щоб з божественною допомогою тримати само¬любство підпо-рядкованим любові, то неоднорідна община або спільність не ма-тиме успіху, коли нею керуватиме право, зовсім відмінне від духа більшості її членів. Неможливо вста¬новити комунізм самих лише святих, бо ми не можемо читати сердець – лише “Господь знає тих, хто Його”. І коли б вдалося зібрати таку спільність святих і досягну-ти в ній загального процвітання, то і тут всілякі злі люди шукали б здобуття для себе належного, своєї частки; і навіть вдало вилучені, вони і далі наговорювали б всяке лихе. Тому, утримувана разом така спільність навряд чи досягла б справжнього успіху.

     Деякі святі, а також багато людей у світі, потрапили в таку само-любну млявість, що лише виняткова потреба допоможе їм “у ревності не лінуватися, духом палати, служити Господеві”. Багато інших є настільки егоїстично честолюбними, що потребують гіркоти невдач і скрути, щоб пом’якшати і на¬вчитись симпатизувати іншим, або ж, принаймні, поводитись з ними справедливо. Тому для обох класів така “спільність” буде перешкодою в осягненні корисних та потрібних лекцій.

     Такі общини, залишені бути керованими більшістю, врешті опи-няться на рівні цієї більшості, натомість активна, посту¬пова мен-шість, зрозумівши, що енергійністю та заощадливіс¬тю, які перевер-шують існуючу повільність та недбальство, осягнути щось немож-ливо, теж перетвориться у безтурботну та ліниву. Якщо ними керу-ватимуть по-батьківськи дбайливі вольові організатори, такі як по-ручителі та менеджери, наслі¬док буде сприятливим передусім у фінансовому відношенні, натомість маси, позбавлені особистої відповідальності, виро¬дяться у звичайне знаряддя та невільників довірчих товариств.

     На здоровий розсуд найкращим для розвитку інтелі¬гентних створінь є метод індивідуалізму з його свободою та відповідальністю – навіть хоча в різний час він міг створювати труднощі для всіх і часом для багатьох.

     Здоровий розум здатний побачити, що коли б Тисячолітнє Царство вже було утверджене на землі – з обіцяними божест-венними правителями, зміцненими безпомилковою мудрістю 478 і повною владою її використання, кладучи “право за мірило…, а справедливість – вагою”, правлячи не за угодою більшості, а згідно справедливого суду, мов би “залізною палицею”, – тоді комунізм мав би успіх; можливо навіть це була б найкраща річ, і таким був би обраний шлях діяльності Царя царів. Саме такого часу ми чекаємо. Не маючи ні можливості, ні достат¬нього вміння для теократичного урядування, дух здорового розуму усього-на-всього чекає Господньої пори, молячись: “Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі”. Опісля, коли Христове Царство поверне всіх охочих назад до Бога та праведності і знищить всіляке свавіл¬ля, тоді – разом з пануванням Любові на землі, як на небі, – можемо сподіватись, що люди будуть учасниками усіх земних милостей – як ангели є учасниками небес-них щедрот. 

     (2) Досвід підтверджує невдачу комуністичних методів сьо-годення. Вже існувало кілька таких общин, і їхній кінець був завжди плачевний. Одним з прикладів такої невдачі, про який мовиться віддавна, є община “Oneida” в Нью-Йорку. Ще інший приклад – “Harmony Society” (“Товариство Злагоди”) з Пенсільванії, яке досить швидко розчарувало надії його за¬сновників, бо посталі незгоди були такими значними, що привели до його поділу. Недалеко м. Пітсбурґ, Пенс, існувало товари-ство під назвою “Economites”. Перейшовши, за загаль¬ним правилом, період розквіту, воно на даний час зовсім за¬непало, а дискусії про поділ майна ведуться і в самому то¬варистві і в суді.

     Сьогодні закладаються нові комуністичні общини, які ви¬являться ще менш вдалими від згаданих, оскільки прийшли зовсім інші часи; більшою стала незалежність, натомість мен¬ше стало поваги та шанобливості; тому, керовані більшістю, вони, без керівників з надлюдськими можливостями, при¬речені на занепад. Розумні цього світу дбають лише про себе, тоді як розумні християни, віддані іншим справам, є послушні Господньому наказу “йти і голосити радісну вістку”.

     (3) Біблія не навчає комунізму, а навчає поміркованого, пов¬ного любові індивідуалізму – крім так званого сімейного кому¬нізму, де кожна сім’я існує в вигляді спільноти на чолі з бать¬ком, і де 479 дружина становить з ним одне ціле як спадкоємиця земних ласк, як його приятелька в кожній радості та здобутку, а також в скруті та в смутку.

     Безперечно, Бог дозволив комуністичний порядок в первіс¬ній Церкві – про що мовилося на початку розділу – з наміром проілюс-трувати нерозважливість такого підходу, щоб деякі, міркуючи над цим сьогодні, не подумали, що апостоли тіль¬ки тому не розпоря-дилися і не організували згаданих общин, що вони не мали доста-тньо мудрості аби таке вигадати і запро¬вадити. Не можна знайти жодного слова, сказаного нашим Господом або Його апостолами на захист комуністичних принципів, а, навпаки, знаходимо багато сказаного всупереч.

     Немає сумніву, що апостол Петро (і, можливо, інші апос¬толи) знав про перший комуністичний порядок і сприяв йому, хоча не навчав його як системи. З цього зроблено висновок, що смерть Ананія і Сапфіри свідчила про примусове передання всього маєтку віруючим, та це не так: їхнім гріхом була брехня – як розсудив справу ап. Петро. Набувши землю, вони не чинили нічого злого, розпоряджаючись нею чесно; навіть продавши її, вони не вчинили жодного зла; злом було фальши¬ве свідчення, що віддана сума грошей була усім, що вони мали, хоча насправді так не було. Вони намагалися ошукати інших, зберігши для себе частину того, що мали, і не віддавши всього.

     Річ у тому, що християнська община в Єрусалимі зазнала невдачі – деякі “почали нарікати”, “що в щоденному служінні їхні вдовиці занедбані”. Хоча під апостольським наглядом Церква була чистою, вільною від “куколю”, і всі мали скарб нового духа, тобто “розум Христа”, однак, цей скарб перебував лише у деформованому викривленому земному посуді, і зжи¬тися разом було неможливо.

     Апостоли швидко усвідомили, що поточні справи общини в значній мірі перешкоджатимуть їхній головній праці – прого-лошенню Євангелії. Тому вони полишили ці справи для ін¬ших. Апостол Павло 480 та інші, подорожуючи з міста до міста і звіща-ючи розп’ятого Христа, ніколи, як передає запис, не згадували ко-мунізму і ніколи не закладали общини, хоча св. апостол Павло говорить, що він “не вхилявсь об’являти усю волю Божу!” Це дока-зує, що комунізм не є частиною Єван¬гелії, ані Божою радою для цього віку.

     Навпаки, апостол Павло нагадує Церкві і навчає її чинити речі, неможливі для членів комуністичної спільноти, – щоб кожний “дбав про своїх”, “щоб першого дня в тижні… кожен… відкладав собі” грошей для Господньої справи, як Господь посилає; щоб слуги корилися панам, служачи, якщо пан є братом в Христі, з подвійною зичливістю; щоб пани пово¬дилися зі своїми слугами як ті, хто має здати справу великому Пану – Христу (1 Тим. 5:8; 6:1; 1 Кор. 16:2; Еф. 6:5-9).

     Наш Господь Ісус не лише не закладав в Своєму житті такої общини, але й ніколи не навчав, щоб її закладати. Навпаки, в Своїх притчах Він навчав, що всім роздано неоднакову кіль¬кість мін і талантів, проте кожний є доморядником і повинен особисто (а не загалом, як община) вести власні справи і здати власний рахунок (Мт. 25:14-28; Лк. 19:12-24, див. також Як. 4:13,15). Вмираючи, наш Господь передав опіку над Своєю матір’ю Своєму учню Івану, про що (в Єв. Ів. 19:27) написано: “І з тієї хвилини той учень узяв її до себе”. Отже, в Івана був дім, був він також в Марти, Марії та Лазаря. Коли б наш Гос¬подь заклав общину, то Свою матір передав би саме туди, а не Івану.

     Щобільше, створення такої общини віруючих суперечить самій меті та методам євангельського віку. Справою цього ві¬ку є свідчення світу про Христа, а, отже, про намір “вибрати люд… для Ймення Його”, тому кожен віруючий є напучуваний бути незгаса-ючим яскравим світлом перед людьми, перед сві¬том загально – а не лиш один перед одним. 481 Отож, дозволивши на створення першої християнської общини і показавши, що невдача створення таких общин загалом не походила з недо¬гляду, Господь зніс їх, розпорошивши віруючих скрізь звіщати Євангелію кожному ство-рінню. Читаємо: “І утиск великий постав того дня проти єрусалим-ської Церкви, і всі, крім апос¬толів, розпорошилися по краях юдей-ських та самарянських”, і вони ходили всюди, благовістячи Єван-гелію (Дії 8:1,4; 11:19). 

     Праця Божого народу не полягає в тому, щоб замикатися в мо-настирях, келіях чи ще в чомусь на зразок общин, а щоб сяяти, мов світло, посеред світу. Тому приєднання до таких общин аж ніяк не треба вважати обітницею Раю. Прагнення прилучитися до тієї чи іншої “ліги” виникає з загального духа наших днів, проти якого існує застереження в Ісаї 8:12: “Жди Господа мовчки і на Нього надійся”. “Тож пильнуйте і кожно¬го часу моліться, щоб змогли ви уникнути всього того, що має прийти, та стати перед Сином Людським!” (Лк. 21:36).

Анархія як засіб

     Анархісти прагнуть свободи, яка межує з беззаконням. Во¬ни, мабуть, прийшли до висновку, що оскільки всі методи людської діяльності зазнали невдачі, тому в міжлюдських сто¬сунках потрібно знести будь-які обмеження. Отже, анархія перебуває в прямій протилежності до комунізму, хоч дехто плутає ці поняття. Якщо комунізм руйнує всякий індивідуа¬лізм і підштовхує до цього весь світ, то анархія руйнує всі за¬кони та суспільні обмеження, і кожна особа чинить те, що їй заманеться. Анархізм має руйнівний харак-тер і, як вдалося з’ясувати, не має в собі нічого конструктивного. Очевидно він вважає, що для нього тепер цілком достатньо зруй-нувати світ, а справу відбудови краще залишити для втілення в май¬бутньому.

     Нижчеподані уривки з шістнадцятисторінкової брошури, опуб-лікованої анархістами Лондона і розданої на величезній першотравневій демонстрації, дають деяку уяву про неврівно-важеність та бездумність їхніх ідей:

     “Коренем всякого нашого лиха є віра, що скрізь має бути влада і що їй слід підпорядковуватись. Як лік ми пропонуємо боротьбу на смерть проти будь-якої влади – фізичної, яку уособлює держава, або доктринерської, 482 яка є наслідком багатовікового невігластва та забобонності, і яку уособлюють релігія, патріотизм, законослухняність, віра в корисність того чи іншого уряду і підпо¬рядкування заможним особам та тим, хто при владі, – одним словом ми пропонуємо боротьбу проти всякого шахрайства, що притуплює розум та поневолює працюючих. Робітники повинні зруйнувати владу вже з самої необхідності, бо ті, хто має від неї користь, цього, звичайно, не вчинять. Патріотизм та релігія є святилищем та оплотом негідників, а сама релігія є найбільшим прокляттям для людського роду. Однак ще знаходяться люди, які безчестять благородне слово “праця” і з’єднують його з гидотним виразом “церква” у щось на зразок “церква праці”. Схожим чином можна б сформулювати вираз “трудова поліція”.

     “Ми не погоджуємось з поглядами тих, хто вірить, що державу можна перетворити у якусь корисну інституцію. Це так само важко, як перетворити вовка у вівцю. Ми також не віримо в централізацію всього виробництва та споживання, як це ставлять собі за мету соціалісти. Це було б не що інше, як сучасна держава в новому вигляді, зі ще більшою владою – справжня потвора тиранії та рабства”.

     “Те, чого прагнуть анархісти, зветься свободою для всіх. Люди відріз-няються одне від одного своїми талантами та нахилами. Кожен знає най-краще, що йому робити і чого він хоче; закони та правила створюють лише постійні перешкоди, а примусова праця не дає жодного вдоволення. В суспільстві, до якого прямують анархісти, кожен буде робити те, що йому найбільше до вподоби, і заспокоїть свої потреби з загального достатку – скільки б він не вимагав”.

     Очевидно, що навіть найубогіший розум і мізерний досвід зба-гнуть чистісіньке безглуздя сказаного. Не пропонується і немає сподівань жодного конкретного ліку: все це лише без¬надійне та розпачливе скреготання зубів – крайність, до якої маси людей під-штовхуються силою обставин, приведених в дію самолюбством.

Соціалізм або колективізм як засіб

     Соціалізм, як метод громадського урядування, пропонує реконструювання суспільства, примноження багатств 483 і, що суттєво, майже рівний поділ продуктів праці шляхом гро¬мадської колективної власності на землю та капітал (багатство інше, ніж нерухоме майно), а також колективне громадське управління всіма галузями виробництва. Його лозунг -“Кожному за його працею”.

     Від “націоналізму” він відрізняється тим, що не пропонує одна-кової винагороди для всіх. Від “комунізму” – що не стає на захист общинної формації зі спільним майном або власніс¬тю. На наш по-гляд, він уникає помилок обох теорій і є дуже практичною теорією – за умови поступового впровадження розумними, поміркованими та несамолюбними особами. В малому масштабі в окремих місцях цей принцип вже зробив досить багато. В багатьох містах Сполу-чених Штатів водо¬постачання, впорядкування вулиць, школи, по-жежна служба та поліція функціонують саме таким чином – для найбільшого загального добра. Проте Європа нас дещо випереджує, бо на такій основі там функціонує телеграф та численні відрізки залізниці. У Франції тютюнова промисловість з усіма її при¬бутками належить уряду, людям. В Росії уряд перейняв конт¬роль над виробництвом і торгівлею спиртним, щоб в по¬дальшому зробити його фінансово корисним для гро¬мадськості, і, як кажуть, корисним з морального боку.

     Подаємо цікаву статистику з “Social Upbuilding” доктора правознавства м-ра Е.Д. Бебітта, College of Fine Forces, Нью- Джерсі:

     “Шістдесят вісім урядів є власниками телеграфних ліній”.

     “П’ятдесят чотири уряди є цілком або частково власниками залізниць, натомість лише дев’ятнадцять, в тому числі Сполучені Штати, не є такими власниками”.

     “В Австралії можна проїхати (вагоном першого класу) 1000 миль за 5,50 дол., або шість миль за 2 центи, окрім того, що заліз¬ничникам тут платять за вісім годин праці більше, ніж в Сполучених Штатах за десять. Хіба ж це руйнує країну? У Вікторії, де такі тарифи переважають, чистого прибутку за 1894 рік було достатньо, щоб сплатити федеральні податки”.

     “В Угорщині, де залізниці перебувають в державній власності, шість миль можна проїхати за одного цента, а оскільки уряд ви¬купив ці дороги, то заробітки подвоїлися”.

     “В Бельгії тарифи на пасажирські та вантажні перевезення обрізано наполовину, а заробітки збільшено вдвоє. Крім цього залізниці ще платять уряду річний податок в розмірі 4 000 000 дол”.

     “За одного цента державні залізниці в Німеччині перевозять особу на відстань чотирьох миль, натомість заробітки працюючих на 120 відсотків вищі, ніж коли залізниці були у власності корпорацій. Чи така система є руйнівною? Ні. За останні десять років чистий дохід зріс тут на 41 відсо-ток. Минулого року (1894), залізниці принесли німецькому уряду 25 000 000 дол. чистого прибутку”.

     “Підраховано, що державна власність на залізниці збереже населенню Сполучених Штатів мільярд доларів і гарантуватиме кращі заробітки працюючим, потреба в яких зросте аж до двох мільйонів замість 700 000 теперішніх”.

     “Берлін, Німеччина, називають найбільш чистим, найбільш влаштова-ним та найкраще адміністрованим містом в світі. Місто перевело у державну власність газові заводи, електро- та водо¬постачання, трамвайні лінії, міську телефонну сітку і навіть страхування на випадок пожежі, чим досягло щорічного чистого прибутку в розмірі 5 000 000 марок, тобто 1 250 000 дол. Кожного дня на протязі року мешканці міста за 4,50 дол. можуть долати відстань довжиною п’ять миль так часто, як їм заманеться, тоді як дві подорожі денно надземною залізницею у Нью-Йорку коштують 36,50 дол”.

     “М-р Ф.Д.Р. Ґордон у “Twentieth Century” навів статистику з посиланням на рівень освітленості деяких американських міст і виявив, що середня ціна використання однієї дугової електролампи за рік – при умові муніципального контролю – становить 52,121/2 дол., натомість середня ціна, яку різні міста платять приватним компаніям, становить 105,13 дол. за одну лампу щороку, тобто вдвічі більше”.

     “У 1891 році середня ціна пересилання телеграм становила в Сполуче-них Штатах тридцять два з половиною центи. У Німеч¬чині, де телеграф є власністю держави, 485 пересилка тексту з десяти слів у будь-яку частину країни коштує п’ять центів. Виходячи з більших відстаней та вищих цін на працю, ми б платили від п’яти до двадцяти центів – залежно від відстані. Яку неоціненну користь має кожен муніципалітет від контролю над газом, водою, вугіллям та трамвайними коліями, можна продемонструвати на прикладі Бірмінгему, Глазго та інших міст Великобританії”.

     Дуже добре, кажемо, якщо так є. Проте, жодна тверезомис¬ляча людина не скаже, що бідняки Європи вже тішаються Тисячолітніми благословеннями – навіть коли б вдалося за-провадити між ними всі соціалістичні ідеї. Водночас, жодна добре інформована людина не наважиться сказати, що робіт¬ничий клас Європи є в чомусь нарівні з робітниками Спо¬лучених Штатів. Для них це і надалі Рай, і законотворчість ще й досі орієнтована на те, щоб втримати тисячі бажаючих вирушити туди і здобути частку цього Раю.

     Хоча ми радіємо з всякого покращення умов бідняків Євро¬пи, не забуваймо при цьому, що повсюдна націоналізація – крім Великоб-ританії – виникає не з якоїсь більшої практичної мудрості людей, ані з доброзичливості чи лінощів Капіталу, але з чогось іншого, чого ми не бачимо в Сполучених Штатах – з ініціативи самих урядів. Щоб уникнути банкрутства, вони переводять все у свою власність. Веле-тенські видатки урядів йдуть на утримання армії, флоту, фортифі-каційних споруд та ін. і потребують нових статей доходу. Здешев-лення коштів перевезень робиться з метою догодити людям, а також притяг¬нути бізнес, бо коли б тарифи не були низькими, то багато людей з мізерними заробітками не користали б з транспорту. Так, наприклад, вагони четвертого класу в Німеччині є всього-на-всього товарними вагонами без будь-яких сидячих місць.

     З огляду на всі ці факти, не вводьмо себе в оману сподіван¬нями, що згадані міри вирішать Проблему Праці, або ж, при¬наймні, полег-шать справи на найближчі шість та більше років – при тому зовсім незначно.

     Ми маємо підставу вірити, що на протязі кількох наступних років соціалізм зробить великий крок уперед. Однак, таке просування не буде ані розумним, ані поміркованим: 486 успіх оп’янить деяких його прибічників, натомість невдача стане для інших розпачем, аж, врешті, неспокій приведе до нещастя. Капіталізм та монархізм бачать в соціалізмі ворога і вже нама¬гаються йому протистояти настільки, наскільки їм вистачає на це сміливості перед лицем громадської думки. Церква з імені, хоч повна куколю та світських інтересів, все ще є могут¬нім фактором, бо вона репрезентує і в великій мірі контролює середній клас, в руках якого знаходиться балансир влади в стосунках між верхами та низами суспільства. Досі соціалізм для них був представлений його приятелями у кривому світлі, котрі загально були атеїстами. З малими винятками прави¬телі, капі-талісти та духовенство підхоплять перші ж радикаль¬ні кроки соціалізму, щоб на нього накинутися, заклеймити ганьбою і навіть закрити йому на певний час рота, підбадьоруючи себе показними аргументами, накинутими бояз¬ню та самолюбними інтересами.

     Ми, звичайно, радіємо, дивлячись, як впроваджуються в чин принципи рівноправ’я – хоч тільки на короткий час і тіль¬ки до певної міри. Тому всі, чиїх інтересів це торкатиметься, повинні глянути на дану справу більш широко і облишити пошуки власної користі заради загального добра.

     Як вже наголошувалося, цей рух буде розчавлений спіль¬ними силами церкви, держави та капіталу і наступно попро¬ваджений до велетенського вибуху анархії, в якому, як вказує Святе Писання, зазнають краху всі теперішні інституції – прийде “час утиску, якого не було від існування люду аж до цього часу”.

     Коли б навіть соціалізм мав обрати суто власний шлях, це стало б лише тимчасовим полегшенням, оскільки керуючим принципом в серцях більшої частини людства є самолюбство. Існують “вроджені інтригани”, які швидко віднайдуть для себе шляхи, щоб збирати вершки з громадських починань та пільг, натомість на суспільних структурах намножуватимуться та процвітатимуть паразити і повставатимуть численні групи “злочинців”. Так довго, як люди визнаватимуть і шанувати¬муть 487 такий принцип, вони так чи інакше будуть йому підпо¬рядковуватися: отже, на початку соціалізм може виявитися достатньо скромним, а його представники при владі – вірними слугами громадськості для спільного добра. Та достатньо, щоб соціалізм став популярним, і ті самі хитрі, егоїстичні інтрига¬ни, які тепер йому противляться, проникнуть всередину і кон¬тролюватимуть його заради власних самолюбних інтересів.

     Комунізм та націоналізм бачать, що доки дозволяється неодна-ковість винагород, самолюбство спотворюватиме та перекручува-тиме істину та справедливість, і, щоб задоволь¬нити пиху та често-любство, воно подолає кожний бар’єр, який люди спроможні звести проти злиднів. Щоб подолати цей клопіт, вони підуть на непрактичні радикальні кроки, відомі нині з їхніх заяв, – непрактичні, бо люди є грішні, позбавлені свя-тості; і самолюбні, бо люди є позбавлені любові.

Герберт Спенсер про соціалізм

     М-р Герберт Спенсер, відомий англійський філософ та еконо-міст, зауваживши, що італійський соціаліст Феррі підтримує його теорію, написав: “Твердження, що будь-який з моїх поглядів є прихильний соціалізму, викликає у мене велике роздратування. Я вірю, що прихід соціалізму буде най¬більшою катастрофою, яку взагалі знало людство”.

     Хоч великі мислителі погоджуються, що конкуренція, тоб¬то “індивідуалізм”, має свої погані сторони, які вимагають рі¬шучих заходів, вони виступають проти поневолення особи громадськими формуваннями, тобто проти поховання всякої індивідуальності в соціалізмі, як ще більшого лиха на май¬бутнє, оскільки це творитиме армії громадських службовців, творитиме ще більше, ніж сьогодні, політиків від бізнесу, і остаточно, як ніколи, прокладе шлях до злочинності та за¬гального зіпсуття.

     Наведене з “Literary Digest” (10 серпня, 1895 p.) має безпо-середній стосунок до нашої теми і намагається показати, що соціа-лістичні принципи не могли б зберегтись, коли б не підтримка пе-вної сили – настільки міцним є самолюбство в середовищі людства. 

“Дві соціалістичні спільноти”

     “Увагу вивчаючих суспільну економію закордоном привабили два практичних екзамени соціалізму. В обох випадках самобутні ініціатори соціалістичних общин досягли певних успіхів, а в одній з них навіть помі-тне їхнє процвітання. Однак намагання жити згідно вчень соціалістичних теорій закінчилися для обох невдачею. Колишні комуністи повернулися до методів, які дуже мало від¬різняються від тих, якими довкола користуються буржуа. Трохи більше, ніж два роки тому група австралійських робітників, зму¬чених життям підневільних заробітчан з тимчасовим просвітком вимушеного безробіття, вирушила в Парагвай, де набула ділянку землі, придатну для фермерського обробітку без використання великої техніки. Своє поселення вони назвали “Нова Австралія” і понадіялися перетворити його в Утопію для трудяг. Британське міністерство закордонних справ в одному з своїх останніх пові¬домлень подає коротку історію цього руху, який підштовхнув багатьох людей поміняти Австралію – “Ельдорадо трудівників” – на Південну Америку. Пропонуємо уривок з цього повідомлення:

     “Мету колонії викладено у її конституції, один з параграфів якої говорив: “Нашим наміром є утворити спільноту, в якій будь-яка праця матиме на меті добро будь-якого її члена, і в якій не буде можливості тиранізувати один одного. Обов’язком кожної особи є вважати добробут спільноти за свою найвищу мету, гарантуючи тим самим значну міру вигод, щасливості та здобуття освіти, що неможливе для суспільства, де ніхто не є певний, що він не голодуватиме”.

     “Цей ідеал не був реалізований. Вісімдесяти п’ятьом колоністам незабаром набридли обмеження, нав’язані більшістю, і вони відмовились підпорядковуватися. Новоприбулі поселенці з Ав¬стралії надолужили втрати від такого розколу, але й вони, незадоволені особою, що стояла на чолі руху, обрали власну, так що тепер в колонії нараховувалося три групи. Рівний поділ результа¬тів праці досить швидко викликав невдоволеність певного числа робітників, котрі на противагу соціалістичним керівникам, поча¬ли вимагати частки, 489 пропорційної виконаній роботі. Ще однією причиною невдоволення стала пряма заборона спиртного, тим більше, що її порушення каралося виключенням без можливості повернення вкладеного початкового капіталу. Колонія була на межі розпаду, коли попередній керівник руху зумів здобути для себе суддівські повноваження, надані йому урядом Парагваю, і оточив себе поліцейськими. Існує сподівання, що колонія все ж матиме успіх, проте в ній вже знехтувано соціалістичними відносинами”.

     “Дещо відмінним є досвід шахтарів Монтьє. їхній успіх став причиною того, що соціалістичну теорію довелось відкласти вбік. “Gewerbe Zeitung”, Берлін, розповідає цю історію таким чином:

     “В Монтьє, близько Сент-Етьєна, є копальня, кілька років тому придбана компанією, що тепер полишила її і звільнила шахтарів. Оскільки в околиці не було жодної можливості заробітку, шахтарі вблагали компанію віддати їм шахту, а так як власники вже не вірили, що копальня може дати прибуток, вони погодилися. В шахтарів не було жодної техніки, однак вони трудилися з напо¬легливістю і зуміли знайти кілька нових пластів. Приклавши май¬же надлюдські зусилля і впоравшись з тим, щоб за рахунок зеко¬номленої платні вдалося купити техніку, звільнені шахтарі Монтьє стали джерелом достатку нових власників. Попередні власники зробили спробу повернути майно, та програли судовий процес, і робітнича преса не загаялася порівняти жадібність капіталістів з шляхетністю шахтарів, які таким чином скористалися з плодів своєї праці. Шахтарів Монтьє визнано зразком тріумфу колективізму над експлуатацією з боку приватного капіталу”.

     “В той самий час шахтарі поширили свою діяльність, але вреш¬ті виявилося, що без сторонньої допомоги впоратися з усією ро¬ботою неможливо. Прийнято інших, і ті, зі свого боку, прикладали всіх зусиль, щоб роботи не припинялись. Однак, люди, які першими взялися, щоб зробити копальню прибутковою, відмовилися від однакового 490 поділу з новоприбулими. Вони знали, що багатство, яке лежить під їхніми ногами, відкрито їхніми майже надлюдсь¬кими зусиллями, і вони, так би мовити, зробили щось з нічого, а, отже, чого б це їм ділитися здобутками своєї праці з ново¬прибулими, котрі, хоч і працювали весь попередній час, проте деінде? Чому вони повинні давати своїм новим приятелям з врожаю, коли ті не сіяли? Новоприбулі мають добре заробляти – навіть краще, ніж на інших шахтах, – та вони не повинні бути співвласниками. І коли новоприбулі зробили заворушення, -“капіталістичні” робітники привели поліцію і виштовхнули їх з приміщення нарад”.

Націоналізм як засіб

      Націоналізм є пізнішим етапом розвитку теорії, яка виво¬диться з соціалізму. Він твердить, що всі галузі промисловості повинні бути керовані народом на основі спільного обов’язку працювати і загальної гарантії прожиткового мінімуму; що всі трудящі повинні виконувати ту ж кількість роботи і отри¬мувати однакову платню.

Націоналізм говорить, що:

     “Об’єднання, трести та синдикати, які сталися предметом нарі¬кання з боку людей, демонструють практичність нашого фунда¬ментального принципу створення всякого роду асоціацій. Ми лиш прагнемо дати цьому принципу подальший поштовх і змусити всі галузі працювати в загальних інтересах – завдяки організованості людей – через органічну єдність всьо-го народу”.

     “Нинішня індустріальна система виявляє свою непридатність числен-ними лихами, які вона спричиняє; вона підтверджує свою абсурдність велетенськими витратами енергії та матеріалів, про які, однак, мовиться як про речі супутні. Ми підносимо протест проти цієї системи, наполягаючи знести створене нею невільництво, і обіцяємо, що прикладатимемо для цього найбільші зусилля”.

     Деякі корисні, спільні для обох, спостереження ми вже згадали досить широко під заголовком “Соціалізм або колек¬тивізм як засіб”, однак, в загальному, націоналізм є цілком непрактичний – застереження до нього є ті ж, які попередньо вису-нуті нами проти комунізму. 491 Хоча націоналізм, як і кому¬нізм, безпосередньо не загрожує знищенням сім’ї, його тен¬денція, будьмо певні, існує саме в цьому напрямку. Серед йо¬го захисників є багато філантропічних, думаючих осіб, і деякі з них допомогли, без сподіваної особистої вигоди, заснувати колонії, де принципи націоналізму мали бути запроваджені для прикладу громадськості. Деякі з них зазнали повної нев¬дачі, бо, навіть досягнувши успіху на практиці, їм довелось зігнорувати націоналістичні принципи в стосунках зі світом, що знаходився за межами колонії: як можна було сподіватися, в усіх них існували внутрішні протиріччя. Якщо святі Бога, маючи “одного Господа, одну віру, одне хрещення”, потра¬пляють в труднощі, пильнуючи, щоб “зберегти єдність духа в союзі миру”, і потребують нагадування бути поблажливими одні до одних в любові, то як можна сподіватися від змішаних общин, де й натяку немає на такий союз духа, успішного подо¬лання само-любного духа світу, тіла та диявола?

     На протязі кількох останніх років в Сполучених Штатах було закладено і зазнало невдачі кілька таких колоній націо¬налістичного толку. Одна з найбільших невдач випала на до¬лю колонії, відомої під назвою “Altruria”, в Каліфорнії, засно¬ваної шан. Е.Б. Пейн згідно теорії “Один за всіх, і всі за одно¬го”. Вона мала ту перевагу над іншими колоніями, що могла підбирати для себе членів, а не брати всіх загалом. Більш того, її керівництво діяло на зразок братства, здійснюючи доклад¬ний контроль. Її засновник, аналізуючи причини невдачі в “Examiner”, Сан-Франциско (за 10 грудня 1896 року), виразився так:

     “Невдача “Altruria” не була такою вже й великою; …ми проде-монстрували, що довір’я, добра воля та щирість – які домінували тут якийсь час – створили в спільноті щасливе життя. З іншого боку відомо, що підозрілість, заздрощі та самолюбні мотиви дияволізують природу людини і чинять життя безвартісним…. Ми перестали довіряти і зважати одне на одного, як чинили це спочатку, і зійшли у колію, якою йде весь світ”.

     Те, що одні люди виявляють на прикладі досвіду, інші ося¬гають логічним мисленням, яке ґрунтується на знанні природи людини. Кожний, хто прагне переконатись 492 у даремності надій, коли серцями людей керує самолюбство, може здобути та-кий досвід для себе дуже малою ціною, відвідавши на протязі ти-жня три-чотири другорядних “будинки для безпритульних”.

Загальна освіта механіків як засіб

     Кілька років тому в виданні “The Forum”з’явилася стаття м-ра Генрі Голта, в якій він намагався довести, що освіта по¬винна бути переважно ремісничою, даючи механіку можли¬вість легко перехо-дити від одного заняття до іншого, тобто він повинен освоїти “дюжину” професій. Хоча для деяких осіб це може статися тимча-совою допомогою, однак, такий крок, очевидно, не вирішить про-блеми. Зрозуміло, це погано, коли штукатури та муляри матимуть зайнятість, а шевці та ткачі залишаться без роботи. Але що коли останні навчаться класти цеглу та штукатурити стіни? Прийде конкуренція в кожному фаху – коли всі незайняті вестимуть супе-рництво за робочі місця. Однак цей джентльмен непогано оперує двома зрозумілими істинами стосовно того, яка освіта є найбільш потрібною. Він каже:

     “Більш проста з цих істин є неминуча, а навіть жорстока, – необхід-ність Природного Добору. Я зовсім не кажу, що вона справедлива. При-рода не знає про щось таке, як справедливість. Її механізми уперто просуваються вглиб найважчих умов і виринають звідтіля набагато кращими, ніж попередньо. Справді, вона роз¬винула в нас вміння непомітно спрямовувати її шлях, і лише зав¬дяки такому вмінню функціонує справедливість. Проте, ми мо¬жемо її спрямовувати лише тим руслом, яке найбільш вигідне для її течії, – інакше ми будемо захоплені в глибочінь. На даний час жоден з її напрямків не є більш зрозумілий і більш чітко ви¬значений, ніж Природний Добір, і в використанні наших еле¬ментарних свобод та права голосу ми ніколи не є настільки ро-зумними, як тоді, коли натрапимо на них випадково – як, наприклад, коли ми забрали Лінкольна з його хатини. Однак, ще й досі ми вважаємо за краще мати демагога, щоб потім терпіти. Соціалізм пропонує поширити небезпеку таких клопотів у сферу виробництва. Пошуки проводирів індустрії ведуться сьогодні переважно шляхом природного добору, або, щонайменше, ззовні 493 прихованою потворністю, по спадковості, від якої швидко приходить прозріння: якщо син по спадковості не годиться, він втрачає надію вижити. Одночасно зі зростанням свободи конкуренції та сприятливих умов для здібних людей без наявного капіталу найняти його, стає надто очевидним, що сьогодні промисловістю керує закон Природного Добору. Виходячи з цього, соціалісти пропо¬нують замінити штучний добір досить популярним голосуванням. Вважаємо, що загальновідома вищість приро-дного шляху все ж вилікує це безглуздя”.

     “Ще більш важливою є інша істина, яку хоч і важко окреслити, та про яку неможливо не мати певної уяви. Неможливо не тому, що вона вима-гає попередніх знань, а тому, що на протязі тисяч років – і сьогодні теж – з нею воюють шляхом догм. Коли ж істину – згідно відомої термінології – назвати Всесвітнім Володарюванням Права, то для більшості читачів кожне з цих формулювань буде здаватися дивним. Однак є фактом, що значна кількість людей, які вважають, що вони вірять в його існування, щодень моляться аби його не було, і аби в їхньому випадку було зроблено виняток. Коли йдеться про фізіологію, кожна людина окремо і законодавці загально, мабуть, звернуться до лікаря; коли йдеться про машини – до інженера, а в випадку справ, пов’язаних з хімією – до науковця-хіміка, і з дитячим довір’ям вислухають його порад. Натомість в справах економіки люди не бажають чути жодної думки окрім власної. В них немає жодної уяви про те, що дані речі, як і речі фізичного характеру, перебувають під контролем законів природи, і що віднайдення цих законів або вивчення вже відкритих вимагає особливих знань, і кожен крок в незнанні, а то й всупереч, обов’язково принесе лихо – таке ж неминуче, як у випадку впертості…”

     “Отже, робітники потребують не лише ремісничої освіти і знан¬ня певних економічних фактів, але й наукових та історичних знань, щоб мати уяву про Закон Природи,. На запропонованій основі можна збудувати певний погляд на його діяльність в суспільному та матеріальному світі і також дещо збагнути даремність, або й ще гірше, людських законів, за винятком, якщо привести їх шляхом дбайливого вивчення та уважних експериментів у відповідність з Законом Природи. Разом з цим прийде віра, що жодне людське право 494 не в змозі зберегти того, що непридатне – хіба чиїмось коштом, – і що єдиний шлях самозбереження – статися корисним”.

     Якби ж то всі навчилися, що ці два закони контролюють нині-шню суспільну систему, і що людині не під силу змінити природу та її право, тобто добитися чогось більшого, ніж про¬стого полаго-дження існуючих суспільних умов та їхнього тим¬часового покра-щення. Нові, більш бажані закони, потрібні для досконалого ідеального суспільства, вимагатимуть над-людських зусиль для їхнього впровадження. Зрозуміння цього допоможе осягнути “благочестя з задоволенням” (замість дра-тівливого невдоволення), щоб водночас чекати Божого Царст¬ва зі словами молитви “Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі”.

Окреме оподаткування як засіб

     Немає сумніву, що створення м-ром Генрі Джорджом гідної уваги ідеї, відомої під назвою “Теорія окремого оподаткування”, сталося після зрозуміння ним наслідків комунізму, націо¬налізму та соціалізму, згаданих нами попередньо. В деяких відношеннях її можна назвати чимсь протилежним до соціа¬лізму. А в численних суттєвих проявах вона є навіть індивідуа¬лізмом. Вона полишає особистість внутрішнім можливостям її характеру, зусиллям та оточенню, зали-шаючи кожному хіба що невід’ємні його права як загальні благосло-вення від Твор¬ця: повітря, воду та землю. Вона пропонує зовсім незначні безпосередні зміни існуючої суспільної системи. Твердячи, що нинішній нерівний поділ багатства – в міру того, як він пригноб-лює та чинить шкоду, – є наслідком приватної влас¬ності на землю, ця теорія пропонує, щоб усі землі знову стали власністю Адамового роду, і каже, що таким чином лиха нашої нинішньої суспільної системи швидко самовладнаються. Вона пропонує, щоб перерозподіл землі 495 здійснювати не шляхом пропорційного поділу в межах людського роду, а вважати всю землю великим земельним володінням, дозволяючи кожній особі, як орендатору, використовувати стільки з наявного в неї, скільки вона забажає, і збирати земельний податок або орендну плату з кожного тимчасового власника залежно від вартості землі (окрім вартості будівель та іншого майна). Таким чином за вільну ділянку землі мав би бути такий самий податок, тобто орендна плата, як за суміжну ділянку з забудовою, а за необроблювані землі – як за сусідні родючі. Зібраний таким чином податок становитиме кошти, які підуть для конкретних заходів, пов’язаних з загалом – для утримання шкіл, впорядкування вулиць та доріг, для водопостачання і т.д., а також в місцевий та державний бюджет. Звідси й назва теорії “Окреме оподаткування”.

     Очевидним наслідком цього має бути заселення тисяч місь¬ких ділянок та пустирищ, які сьогодні утримуються для спеку¬лятивних цілей, тому що всі податки об’єднуються в один за¬гальний, уникаючи при цьому окремого оподаткування худо¬би, знарядь виробництва, бізнесу та всіляких вигод. Весь пода¬ток зосереджується на землі і становить окремий видаток, градуйований таким чином, щоб уникнути привілейованості, – землі вбогих ферм та землі, віддалені від транспортних ме¬реж, оподатковуватимуться менше, ніж кращі землі, ближчі до таких мереж. Схоже, міським ділянкам буде визначено розмір податку згідно їхньої вартості, місця розташування та з урахуванням навколишнього оточення.

     Такий закон, введений в дію через десять років після його ухва-лення, матиме негайний ефект в вигляді зменшення вар¬тості неру-хомого майна і з часом введе в оборот мільйони ак¬рів землі і тисячі міських ділянок, які будуть доступні кожному, хто зможе зробити з них вжиток і сплатити встановлену орендну плату. М-р Генрі Джордж скористався фактом, що папа Леон XIII видав Енцикліку про Працю, щоб у відповідь опублікувати памфлет, титулований “Відкритий лист до папи Леона XIII” і т.д. В ньому міститься декілька цікавих думок стосовно нашої теми; до того ж він є подальшим підтвердженням згаданої теорії. Ми візьмемо довільні витяги: 

Витяг з відкритого листа м-ра Генрі Джорджа до папи Леона XIII у відповідь на його останню енцикліку про “Найбільш хвилююче питання в справі праці”

     “Нам здається, що ваша Святість не зауважила істинної суті, кажучи, що Христос, ставши сином теслі і сам бувши теслею, вказував лише, що “немає нічого сором’язливого, коли хто здобуває хліб власною працею”. Це майже те саме, мов би сказати, що Він, не грабуючи людей, не бачив нічого сором’язливого в порядності. Якщо ви зважите, наскільки вірним є загальний поділ всіх людей на трудівників, нероб та крадіїв, то побачите, що морально було неможливо аби Христос, перебуваючи на землі, мав бути кимось ще крім трудівника, оскільки той, хто прийшов сповнити закон, був зобов’язаний у вчинку та слові бути послушним Божому закону праці”.

     “Гляньте, як чудово та звершено життя Христа на землі ілю¬струвало цей закон. Входячи в земне життя безпорадним немов¬лям – як, зрештою, це визначено для кожного, – Він залюбки обрав те, що природно треба виконувати найбільш охоче – дбав про гарантоване працею утримання, яке кожне покоління є винне своїм спадкоємцям. Досягнувши зрілості, Він заробляв на власне утри¬мання тією загальновизнаною працею, якою більшість людей повинна і насправді заробляє на життя. Перейшовши наступно до більш високої, найвищої сфери діяльності, Він здобував щоденне утримання шляхом навчання моральних та духовних істин, отримуючи матеріальний заробіток у вигляді пожертвувань любові від вдячних слухачів – не відкидаючи навіть коштовного мира, яким Марія намастила Його стопи. Тому, вибираючи Своїх учнів, Він не пішов до тих, в кого були земельні маєтки, чи до інших монопольних власників, котрі жили за рахунок інших, а лиш до тих, хто жив щоденною працею. Коли Він покликав їх до вищої праці і послав навчати моральних та ду-ховних істин, то сказав, що, беручи за це вдячну заплату, вони не повинні вибачатись ані принижуватись, бо “вартий робітник своєї заплати”, – даючи цим зрозуміти, 497 що в загальному праця є не лише працею рук – в чому ми теж переконані, – але що трудівником є кожен, хто допомагає прилучити до матеріальної сторони ще й інтелектуальний, моральний та духовний зміст життя”. (*”Не треба забувати, що хоч дослідники, філософи, вчителі, мистці, поети, священнослужителі не є безпосередньо зайняті у намно-женні багатства, однак вони не лише сприяють появі всього, що корисне і дає задоволення – для чого нагромадження багатства є лише засобом, – але, набуваючи та розповсюджуючи знання, а також стимулюючи розумовий розвиток і підносячи моральні почуття, вони в значній мірі збільшують можливості для створення такого багатства. Адже людина живе не самим лише хлібом… Хто зусиллями розуму або тіла намножує наявні матеріальні здобутки і збільшує сукупність людських знань, тобто надає життю людини вищого рівня і більшої повноти, такий – у ширшому значенні слова – є “виробником”, “трудівником”, “людиною праці” і чесним шляхом здобуває свою щоденну платню. Натомість той, хто не прикладає найменших зусиль, щоб людство було багатшим, розумнішим, кращим, щасливішим і при цьому живе за рахунок інших – не дивлячись на почесні титули та запопадливість жерців Мамони, що вимахують перед ним кадилом, – остаточно є жебраком або злодієм”.)

     “Припускаючи, що трудівники, – навіть ті, які працюють лише влас-ними руками, – за природою є вбогими, ви ігноруєте факт, що саме праця творить багатство, і приписуєте справжньому закону Творця несправед-ливість, яка виникає з ламання безбожною людиною Його милосердного наміру. Навіть у найпримітивнішому ремеслі всі порядні люди можуть заробити на прожиття – при умові справедли-вого підходу. Разом з економлячими зусилля винаходами сьогодення всі люди просто зобов’язані мати можливість заробляти набагато більше. А тому, кажучи, що бідність аж ніяк не є неласкою, ви поширюєте безглузді припущення. Бідність повинна бути неласкою, бо в умовах соціальної справедливості вона, не нав’язана неминучим невезінням, означає необа-чність або лінощі”.

     “Симпатії вашої Святості, здається, спрямовані винятково до вбогих, до робітників. Чи так має бути? Чи не треба жаліти також багатих нероб? За словами Євангелії співчуття швидше потребують багаті, а не бідні. Для тих, хто вірить в майбутнє життя, стан кожного, хто збагнув неминучість втрати любовно нажитих мільйонів, має здаватися справді гідним жалю. Та навіть в цьому житті гірко дивитися на становище багатих. Зло не в багатстві – можливості розпоряджатися матеріальними речами, – а у наявності достатку, 498 коли інші потопають в злиднях; у вивищенні понад можливість сприйняття життя з його працею та боротьбою, з його надіями та побоюваннями і, щонайбільше, з його любов’ю, яка осолоджує життя, і з благородним співчуттям та великодушними вчинками, які зміцнюють віру в людині і сполягають на Бога. Гляньте, як багаті вміють користуватися слабкими сторонами людської природи; як вони оточені всеможливими лестунами та підлабузниками; як їм вдається віднайти вже готові шляхи не лише вдовольняти порочні задуми, але й спонукувати їх та стимулювати; як постійно вони перебувають на осторозі, щоб не бути ошуканими; як часто вони змушені викривати підступні задуми, приховані за ввічливими словами та приятельськими вчинками; як часто в своєму намаганні бути добрими, вони є експлуатовані без¬соромними жебраками та далекоглядними шахраями; як часто в їхніх родинних відносинах віє холодом, а їхня смерть очікується з неприхованою зловтіхою отримання бажаного спадку. Найбільше зло вбогості полягає не в відсутності матеріальних речей, а в занедбанні чи навіть спотворенні більш високих прикмет. Отже, наявність незаслужено здобутого майна перешкоджає, хоча й дещо іншим чином, подальшому розвитку та спотворює те, що в людині найшляхетніше”.

     “Божі настанови не можна обминути безкарно. Якщо Бог постановив, що людина повинна заробляти на хліб працею, то багатіям-неробам це має нести страждання. І вони страждають. Гляньте якою пусткою зяє життя тих, хто живе заради утіх; які огидні пороки постають серед класу, пересиченого багатством – коли навколо панують злидні. Гляньте на це жорстоке покарання нудьгою, про яке вбогі знають так мало, що не мо-жуть його збаг¬нути; гляньте на песимізм, який поширюється в середо-вищі багатих класів і який відкидає Бога, нехтує людьми, вважає власне існування злом в собі і боїться смерті, шукаючи при цьому власного знищення”.

     “Коли Христос сказав багатому юнакові, який Його шукав, продати все і віддати вбогим, то при цьому не думав про вбогих, а лиш про юнака. Отже, я не сумніваюсь, що серед багатих, і особливо серед тих, які створили це багатство власними руками, є достат¬ньо таких, котрі принаймні подеколи більш гостро відчувають безглуздя свого багатства та боязнь небезпеки та спокус, на які виставлені їхні діти. 499 Проте, сила тривалої звички, нашіптування гордощів, хвилююче нетерпіння здобути і утримати те, що дозволяє диктувати правила, родинні очікування, що набули характеру обов’язковості, і, врешті, справжні клопоти – при намаганні добрим шляхом зробити вжиток з власного багатства – прив’язали їх до власної ноші, мов осла до його в’юка, аж доки вони не спіткнуться об межу провалля, яка зв’язує це життя”.

     “Люди, котрі мають певність здобуття їжі, коли вони цього забажа-ють, їдять лише те, що диктує їм апетит. Однак, коли йдеть¬ся про розкидані народи, що існують у найвіддаленіших кутках замешканої земної кулі, то життя тут є або голодом або бенкетом. Переносячи тривале недоїдання, вони, з остраху перед ним, є підштовхувані до пожадливої їди, мов анаконда, котрій поталанило схопити велику здобич. Отож, страх перед нуждою перетворює багатство в прокляття і водночас штовхає людей на його пошуки, роблячи його об’єктом заздрощів і палкого прагнення. І як надмірне багатство є породженням надмірної злидоти, так і нищівна для душі хтивість багатих є лише відбитком тієї нужди, яка ожорсточує і деградує. Справжнє зло лежить в несправедли¬вості, з якої виростають і дивне накопичення багатств і дивне їх розкидання”.

     “Та навряд чи можна звинувачувати в цій несправедливості окремих осіб або навіть класи. Великим суспільним лихом, від якого значно терпить суспільство, і жертвами якого – хоч цілком по-різному, – стали дуже багаті і дуже бідні, є існування приватної власності на землю. Беручи це під увагу, нам здається ламанням християнського милосердя казати про багатих, що вони особисто відповідальні за страждання вбогих. Та коли ви говорите про щось таке, то, мабуть, наполягаєте, щоб не торкатися причин появи велетенських багатств та згубного убозтва. Уявімо собі людину з небезпечним наростом, що спотворює її зовнішність. Один лікар готовий його видалити – легко, безболісно, однак рішуче. Другий наполягає, щоб його залишити в спокої, – виставляючи бідолаху на знущання та посміховисько. Хто з них правий?”

     “Шукаючи можливості повернути всіх людей до належних їм рівних, природних прав, ми шукаємо вигоди не для певного окремого класу, але для всіх. З досвіду віри і на основі фактів ми бачимо, що несправедливість не може дати користі нікому, на¬томість справедли-вість повинна дати користь всім”.

     “Ми також не прагнемо жодної “марної та насмішкуватої рівноправ-ності”…. Рівність, якої ми прагнемо, не є рівним поділом майна, а є наявністю рівних природних можливостей…”

     “Скеровуючи для суспільних потреб те, що на наш погляд є великим капіталом, передбаченим для суспільства в Божественно¬му порядку, ми не накладатимемо на власників багатств навіть найменшого податку – якими б багатими вони не були. Такі по¬датки ми вважаємо 500 не лише ламанням права власності, але й ба¬чимо, що завдяки винятковим можливостям адаптації, притаман¬ним економічним законам Творця, неможливо, щоб будь-хто, здобуваючи багатство чесним шляхом, не примножив при цьому багатства світу…”

     “Приклад цього Ваша Святість дає в своїй Енцикліці. Запере¬чуючи рівноправність матеріальної основи життя і маючи свідо¬мість існування самого права на життя, ви твердите про право для робітників бути найня-тими і отримувати від своїх працедавців певний необмежений заробіток. Але таких прав не існує. Ніхто не має права ставити вимогу прийняття на роботу або вимогу вищо¬го заробітку, ніж хтось є охочий дати; або ж будь-яким іншим шляхом чинити тиск, щоб підняти такий заробіток проти його волі. Такі вимоги працюючих до своїх працедавців мають не більше основ для морального виправдання, ніж коли б працедавці вимагали від робітників примусового виконання того, чого вони не хочуть робити, і отримання заробітку нижчого, ніж вони охочі прийняти. Будь-яке удаване виправдання виникає з попередньої помилки – заперечення робітникам належних їм прав…”

     “Христос виправдав Давида, котрий, підштовхуваний голодом, вчинив річ, яка мала вважатися святотатством, – взяв з храму покладні хліби. Проте, в даному випадку Христос був далеким від того, аби говорити, що обкрадання святині було властивим шляхом для здобуття прожитку”.

     “У своїй Енцикліці ви, однак, радили звернутися до звичайних життє-вих справ в звичайному оточенні – до принципів, з якими в етичному від-ношенні можна рахуватися лише в виняткових умовах. До такого визнання фальшивих прав ви йдете через заперечення цілком належних прав. Природне право, яке має кожна людина, не є правом вимагати від іншої людини працевлаштування або заробітку, але є правом пропонувати себе – правом скористатися власною працею для доступу до невичерпної криниці – землі, – про яку Творець подбав для всіх людей. Коли цю криницю відчинити – в нашому випадку шляхом окремого оподаткування, – то природний попит на працю йтиме в ногу з пропозицією: той, хто продає працю, і той, хто її купує, 501 діятимуть на основі вільного обміну ради взаємної вигоди, і всі дебати між працюючими та працедавцями будуть вирішені. Тоді, при загальній свободі наймати себе до праці, перша-ліпша можливість попрацювати вже не буде здаватися милостинею; а, оскільки ніхто не буде працювати для когось за меншу платню, ніж міг би, з ура-хуванням всього, заробити, працюючи для самого себе, то платня неод-мінно зросте до своєї повної вартості, і відтоді взаємостосунки між робі-тником і працедавцем вирішуватимуться на основі обопільних інтересів та вигод”.

     “Це єдиний шлях їхнього задовільного врегулювання”.

     “На думку Вашої Святості існує деякий справедливий рівень заробітної платні, яку працедавці повинні охоче заплатити і яку робітники повинні з задоволенням прийняти, і гадаєте, що при такій домовленості весь конфлікт буде вичерпано. Мабуть, ви вважаєте, що цей рівень дасть робітникам скромний прожиток і, можливо, навіть дозволить відкласти дещо про запас – завдяки важкій праці та жорстокій економії”.

     “Одначе, зафіксувати справедливий рівень платні без “ринкових торгів” так само неможливо, як неможливо добитися одностай¬ності цін на кукурудзу, свинину, корабельну продукцію чи мис¬тецькі вироби. Чи ж в одному і другому випадку такий примусо¬вий спосіб врегулювання не свідчить про наявний взаємозв’язок, що найбільш ефективно сприяє економічному врегулюванню від¬носин між виробничими силами? Чому порівняно з покупцями товарів покупці праці мають платити вищі ціни, ніж вони змушені це робити на вільному ринку? Чому продавці праці повинні бути задоволені з того, що вони отримують менше, ніж змогли б отри-мати на вільному ринку? Чому робітники мають бути задоволені скромним прожитком, якщо світ такий багатий? Чому вони мають бути задоволені життям в труднощах та обмеженнях, якщо світ такий щедрий? Чому б їм також не прагнути задовольнити власні вищі ідеали та кращі смаки? Чому вони назавжди мають бути задоволені четвертим класом подорожування, якщо інші з приємністю подорожують в купе?”

     “І вони цього не хотітимуть. Бродіння наших часів не виникають з самого лише факту, що робітники усвідомлюють наскільки важче для них жити на тому ж рівні достатку. Вони виникають також, або й ще більше, з реалій, що бажання робітників зростають разом зі збільшенням рівня достатку. Ці бажання неминуче зростатимуть, бо робітники є людьми, а людина – це ненаситне створіння”.

     “Вона не є волом, що йому можна сказати: ось тобі вдосталь трави, 502 ось вдосталь зерна, ось вдосталь води, ось трохи солі, – і він буде задоволений. Навпаки, чим більше людина здобуває, тим більше вона прагне. Коли в неї достатньо їжі, вона прагне ще кращої. Якщо вона здобуває дах, то прагне притулку ще більш просторо-го та вишуканого. Коли врешті вдовольняться її тілесні потреби, тоді з’являються розумові та духовні потреби”.

     “Цей невгамовний неспокій виникає з природи людини – більш шляхет-ної натури, що прокладає між нею та тваринами нездоланну прірву, і показує, що людина справді створена на подобу Бога. Суперечки тут зайві, бо в цьому неспокої знаходиться рушій усякого прогресу. Він є тим, що звів величний купол св. Петра і на тьмяному, мертвому полотні змусив сяяти ангельське обличчя Мадонни; він є тим, що зважив світила, дослідив зорі і сторінка за сторінкою відкрив чудові діяння творчого пізнання; він є тим, що звузив Атлантику до звичайної океанської переправи і навчив блискавки переносити вістки у найвіддаленіші землі; він є тим, що відчиняє нам можливості, перед якими усе створене нашою сучасною цивілізацією здається незначним. Зупинити його можна хіба що деградацією та ожорсточенням людей – перетворивши Європу в Азію”.

     “Отже, якою б не виявилась платня після скасування всіх обмежень на працю і гарантування всім загального, на спільних умовах, доступу до природних можливостей, є неможливо зафіксувати будь-який рівень пла-тні, щоб він був хоч частково справедливий, або ж такий, що стримував би намагання робітників осягнути значно більше. Замість того, щоб зробити працюючих більш охочими хоч частково покращити власні умови, це викликає в них ще більшу досаду”.

     “Вимагаючи від працедавців платити робітникам більше, ніж вони зобов’язані – більше, ніж вони платили б, наймаючи на роботу інших, – ви аж ніяк не закликаєте до справедливості. Ви обстоюєте милосердя. Лишок, який дає багатий працедавець, насправді не є платнею, а лише милостинею”.

     “Говорячи про практичні кроки для покращення умов праці, які ваша Святість пропонує, я не згадав речі, на яку ви робите великий натиск, я не згадав милосердя. 503 Проте, в цих рекоменда¬ціях лікування вбогості немає нічого практичного, ані жодна людина так не вважає. Коли б вда-лося усунути бідність шляхом милостинь, то в християнстві не знайшлося б бідності”.

     “Справді, милосердя є вартою поваги, чудовою якістю, шано¬ваною людьми і схваленою Богом. Та милосердя має будуватися на справедли-вості. Воно не може замінити справедливості”.

     “Поганим в становищі праці в християнському світі є те, що працю грабують. І доки ви будете виправдовувати подальший грабунок, всілякі спонукання до милосердя є даремними. Чинити так, тобто пропонувати милосердя замість справедливості, було б чимось на зразок єресі, яку засудили ваші попередники, котрі навчали, що Євангелія зайняла місце закону, а Божа любов звільнила людей від моральних обов’язків”.

     “Все, на що здатне милосердя в умовах несправедливості, це певне пом’якшення тут і там її впливів. Воно не може їх вилікувати. Воно навіть не може послабити впливів несправедливості і одно¬часно не завдати шкоди. Бо те, що, при умові взаємного накладан¬ня – як в цьому випадку, – зветься вторинним, завжди приносить шкоду, коли відсутні фундаментальні, первинні цінності. Отже, достоїнством є розсудливість, а також старанність. Проте, відомо, що розсудливий та старанний злодій є ще більш небезпечний. Значить, достоїнством є терпеливість. Однак, терпеливість в умо¬вах зла є прощенням такого зла. Тоді достоїнством є пошуки знання та намагання використовувати розумові здібності. Проте лиха людина з метким розумом ще більш здатна на будь-яке зло. Про демонів ми завжди думаємо, як про розумних”.

     “Отже, бачимо, що псевдомилосердя, яке відкидає, заперечує справедливість, чинить зло. З одного боку воно деморалізує тих, хто з нього користає, глумлячись над людською гідністю, яку, як ви сказали, “сам Бог трактує з пошаною”, і перетворюючи в жебраків та злидарів тих людей, які потребують лише повернення того, що дано їм Богом, аби стати шанованими та забезпеченими громадянами. З іншого боку воно, мов болезаспокійливий засіб, діє на сумління кожного, хто живе за рахунок пограбування своїх побратимів і сприяє моральній омані та духовній зарозумілості, яку, мабуть, мав на увазі Христос, коли говорив, що легше вер¬блюдові пройти через вухо голки, ніж багатому ввійти в царство небес. 504 Воно веде людей, які погрузли в несправедливості і вико¬ристовують власні гроші та вплив для підбурювання несправед¬ливих учинків, до думки, що своїми милостинями вони роблять людям набагато більше, ніж є зобов’язані; що вони заслуговують на похвалу від Бога, і що певним незбагненним шляхом вони на¬бувають для власної великодушності те, що насправді притаман¬не доброті Бога. Розсудіть: Хто дбає про всіх? Хто, за вашими словами, “зобов’язаний дати людині скарбницю, яка ніколи не вичерпається”, яку “можна віднайти лише в невиснажених достат¬ках землі”? Хіба ж не Бог? І тому, коли позбавлені щедрот свого Бога люди переходять в залежність від щедрот своїх ближніх, то чи ж, так би мовити, не ставиться цих ближніх замість Бога, щоб вони приписували собі обов’язки, які, як ви кажете, належить завдячувати виключно Богу?”

     “Очевидно, що найгіршим з усіх є шлях, коли заміна не завжди зрозумілих законів на поблажливий стосунок до чітких вимог справедливості відчиняє всілякі можливості вчителям хрис¬тиянської релігії усіх напрямків та віросповідань для умиротво¬ряння Мамони, і котрі переконують себе, що вони служать Богу…” 

     “Ні, ваша Святість, як віра без вчинків є мертвою, і як люди не можуть дати Богу те, чого Він достойний, бо заперечують своїм ближнім права, дані їм Богом, так і милосердя, позбавлене під¬тримки справедли-вості, не може зробити нічого для вирішення проблеми існуючих умов праці. Хоч би заможні “роздали усі свої маєтки, щоб нагодувати вбогих, і віддали свої тіла на спалення”, злидні триватимуть доки триватиме влас-ність на землю”.

     “Візьміть, для прикладу, багату людину, яка щиро бажає при¬святити своє багатство для покращення умов праці. Що вона може зробити?”

     “Віддати багатство тим, хто його потребує? Вона може до¬помогти деяким, хто заслуговує на це, та не може покращити умови в загальному. Навпроти добра, яке вона може зробити, постійно стоятиме небезпека завдати шкоди”.

     “Будувати церкви? В тіні церков ятриться нужденність і виводиться всілякий породжений нею порок”.

     “Будувати школи та коледжі? Зважте, що для простих робітників зростання рівня освіти не може зробити нічого – крім надання їм свідомості всієї несправедливості існуючої приватної власності на землю, – бо з її розповсюдженням платня освічених людей зменшується”.

     “Засновувати госпіталі? Гм, на думку робітників і так надто багато людей шукає роботу, а рятувати і продовжувати життя якраз означає поглиблювати труднощі”.

     “Зводити зразкове житло для оренди? Якщо вона не здешевить рівня квартплати, то замість сподіваної вигоди, звалить на цей клас подальші труднощі; якщо ж вона знизить квартплату, 505 то змусить багатьох шукати зайнятості та зменшить заробітки”.

     “Засновувати лабораторії, наукові заклади, майстерні для практичних дослідів? Тоді така людина стимулюватиме вина¬хідництво та наукові відкриття – сили, які, діючи на суспільство з приватною власністю на землю, розчавлюють працю, мов би та опинилася між жорновими каменями”.

     “Сприяти еміграції з місць, де платня є низькою, туди де вона є дещо вищою? Якщо вона так вчинить, то незабаром кожен, кому першому вдалося емігрувати з її допомогою, прийде вимагати, щоб таку еміграцію зупинити, бо вона зменшує його заробіток”.

     “Роздавати наявні землі, не брати за них платню або ж брати платню нижчу ринкової? Вона просто створюватиме нових землевласників або часткових власників; це може зробити деяких осіб більш багатими, але не зробить нічого для покращення умов праці в загальному”.

     “Чи з огляду на приклад дбайливих городян часів класицизму, які ви-трачали великі кошти на влаштування рідних міст, вона також намагати-меться надати краси місту свого народження або проживання? Нехай лиш вона розширить та вирівняє вузенькі, заплутані вулички, нехай збудує парки та зведе фонтани, нехай пустить трамваї та влаштує залізниці або ще якимось шляхом додасть краси і привабливості своєму вибраному місту – яким буде наслідок цього всього? Чи ж не буде так, що ті, хто привласнює собі щедроти Бога, привласнять також її працю? Чи ж не підніметься вгору вартість землі, а остаточним наслідком її бла¬годіянь буде ріст орендної плати і щедре подаяння землевласни¬кам? Та самі лише провіщення про її наміри вже породжують спекуляції і змушують стрибати до крайності ціни на землю”.

     “Що ж все-таки може зробити багата людина аби покращити умови праці?”

“Не може нічого, за винятком використання власних зусиль для знесення великого початкового зла, яке грабує людей з приналежних їм від наро-дження прав. Справедливість Бога сміється з намагань людей чинити щось інше”.

     “Хоча в певному вузькому значенні тред-юніонізм сприяє ідеї взаємності інтересів і часто допомагає здобути хоробрість та подальшу політичну освіту, і хоча при цьому він ще й 506 дозволив певним групам робітників покращити власні умови і здобути, так би мовити, простір для дихання, однак, він зовсім не бере до уваги загальних справ, що визначають умови праці, намагаючись допомогти лише малій частині загалу – до того ж способами, які не можуть допомогти решті. Наполягаючи на обмеженні конкуренції – лімітуванні права на працю, – його методи нагадують методи в війську, де навіть в добрій справі вони є згубними для свободи і породжують зловживання, тоді як страйк, його зброя, є нищівним сам по собі – і для його учасників і для сторонніх, – приймаючи форму пасивної війни. Застосування принципу тред-юніонізму у всій промисловості, як дехто мріє про це, було б поневоленням людини кастовою системою”.

     “Візьмемо такі помірковані заходи, як скорочення годин праці і працю жінок та дітей. У своїй недалекоглядності ці заходи не сягають далі праг-нень чоловіків, жінок та малих дітей уникати надміру праці, а також про-позицій силою обмежити наднормову працю, при цьому ігноруючи саму причину, що спонукує людські істоти до такої праці – жало злигоднів. Ме-тоди, якими мають бути накинуті ці обмеження, лише намножують чино-вників і чинять перешкоди особистій свободі, – спричинюючи зіпсуття і ство¬рюючи ґрунт для зловживань”.

     “Що стосується успішного впровадження соціалізму, який набуватиме щораз більшої пошани разом зі сміливістю своїх за¬певнень, то він допро-вадить ці пороки до найбільшої виразності. Переходячи до висновків – без будь-яких зусиль виявити причини, – він випускає з уваги, що гноблення не виникає з природи капіта¬лу, а зі зла, яке грабує працю з капіталу, відриваючи його від землі, і творить фік-тивний капітал, що є, по суті, капіталізованою монополією. Він випускає з уваги, що для капіталу було б немож¬ливо гнобити працю при її вільному доступі до природних засобів виробництва; що система платні своїм шля-хом виростає з взаємної вигоди, як форма кооперації, в якій одна сторона має перевагу над іншою лише випадковим шляхом; і що закон, який звуть “залізним правом платні”, насправді не є природним законом, а лише законом платні у цих неприродних умовах, в яких люди стають безпомічними, бувши позбавлені засобів для життя та праці. Він випускає з уваги, що річ, яка помилково вважається згубною стороною конкуренції, 507 насправді є згубною стороною обмеженої конкуренції – односторон-ньої конкуренції, – до якої людей змушувано шляхом позбавлення їх зем-лі; натомість його методи – організувати людей у промислові армії, спря-мовувати та контролювати все виробництво та обмін державними та напівдержавними структурами – означатимуть, при повному здійсненні задуманого, не що інше, як єгипетський деспотизм”.

     “Ми різнимося від соціалістів своїм діагнозом лиха, а також добором лікувальних засобів. Ми зовсім не жахаємось капіталу, бо вважаємо його природним слугою праці; ми сприймаємо прибуток як річ саму по собі звичайну та справедливу; ми не збираємось встановлювати жодних обмежень для розмірів нагромаджень, ані вкладати на багатих тягар, який не вкладено на вбогих; ми не бачимо жодного лиха в конкуренції, і на нашу гадку необмежена конкуренція має бути такою ж необхідною для здоров’я промислового та суспільного організму, як вільне циркулювання крові для здоров’я буквальної істоти – має бути засобом, що гарантує найповніше функціонування всього тіла. Для спільноти ми візьмемо тільки те, що належить спільноті, тобто вартість землі, пропорційну рівню зросту спільноти, ґречно залишаючи окремим особам все, що належить цим особам. Трактуючи монополії, як обов’язкові для функціонування держави, ми готові скасувати всілякі обмеження та заборони, крім вимаганих для безпеки, мо¬ральності, здоров’я та вигод суспільства”.

     “Проте, фундаментальна відмінність, на яку я прошу вашу Святість звернути особливу увагу, полягає ось в чому: соціалізм у всіх своїх стадіях вважає, що лихо нашої цивілізації проростає з неадекватності, дисгармонії в природних стосунках, які треба штучно довлаштувати, тобто покращити. На його думку, у відан¬ня держави повинна передаватися, як обов’язок, розумна органі¬зація виробничих стосунків між людьми – побудова, так би мови¬ти, велетенського механізму, складові частини якого належно працюватимуть вкупі під керівництвом людського розуму. Ось причина, чому соціалізм веде до атеїзму. Не збагнувши порядку та симетрії природних законів, він не здатний розпізнати Бога”.

     “З іншого боку, ми, котрі звемося прихильниками окремого оподат-кування (назва, яка виражає наші суто практичні про¬позиції), бачимо в суспільних та виробничих відносинах між людьми 508 не механізм, який вимагає побудови, а організм, який потребує лише дозволу для свого росту. В законах природи, су¬спільства та економіки ми бачимо таку ж гармонію, як і в будові людського тіла; і як впорядкування та керування ними перевер¬шує можливості людського розуму, так і для людського розуму неможливо впорядковувати та спрямовувати життєво важливі процеси власного тіла. В цих суспільних та економічних законах ми бачимо настільки тісний зв’язок з законом моралі, що вони просто зобов’язані мати одного Автора, а це, в свою чергу, до¬водить, що закон моралі має бути надійним порадником людини там, де її розум блукає та збивається з пуття. Отже, на нашу думку, все, що потрібно аби вилікувати вади нашого часу, це чинити справедливість і дати свободу. Ось причина, чому наші погляди мають тенденцію, і навіть більше того, є єдиними поглядами, су¬місними з міцною та повною шанобливості вірою в Бога, з виз¬нанням Його закону – найвищого закону, якого люди мають до¬держуватися, щоб гарантувати добробут та уникнути знищення. Саме в цьому причина, чому політекономія є для нас єдиною річчю, покликаною виразити глибину мудрості прописних істин, які простолюд чув з уст Того, про Котрого мовилося зі здивуванням: “Хіба ж Він не тесля з Назарету?”

     “Отже, в тому, що ми пропонуємо – в гарантуванні всім людям рівних природних можливостей для виявлення власних здібностей і усунення всіх правових обмежень на законне використання цих здібностей, – ми бачимо структурне підпорядкування людських законів закону моралі, і з певністю стверджуємо, що це не лише достатній лік від усяких лих, вдало вами змальованих, але й єдино можливий”.

     “Іншого просто не існує. Організація людини, її стосунки зі світом, в якому людині визначено місце, і, врешті, скажемо, не¬змінні закони Бога, є такими, що людській винахідливості не під силу вигадати жоден інший шлях усунення лих, породжених несправедливістю, що грабує людей з їхнього права первородства, крім, власне, чинення справедливості, крім виявлення усім тієї щедрості, яку Бог передбачив для кожного”.

     “Оскільки людина може жити тільки на землі і тільки за рахунок землі, і земля є джерелом матерії та сили, з яких взято тіло людини і до яких вона повинна звертатись за всім, що прагне створити, то чи ж не є незаперечним, що дати землю у власність одним і відмовити права на неї всім іншим, означатиме поділити людство на багатих та бідних, привілейованих та безпорадних? Чи ж не виникає з цього, що ті, в кого немає жодних прав користуватися землею, можуть жити тільки за рахунок продажу свого вміння працювати на користь того, хто має цю землю? 509 Чи не виникає з цього, що право, зване со-ціалістами “залізним правом платні”, а політичними економістами – “те-нденцією скорочення платні до мінімуму”, – повинно позбавити безземе-льні маси – простих трудівників, неспроможних задіяти власну працю, – усіх користей від будь-якого можливого покращення або вдосконалення, що не міняє цього несправедливого поділу землі? Не маючи жодної мо-жливості найняти себе, вони змушені – як продавці праці або як орендато-ри землі – змагатися один з одним за право працювати. Така конкуренція між людьми, позбавленими доступу до невичерпних запасів Бога, має лише одну межу – голод, – і остаточно змусить платню зійти до того найнижчого рівня, на якому можливе тільки утримання життя і відтворення роду”.

     “Не вся платня, скажемо так, має впасти до цього рівня, а лише платня тієї вимушено найбільшої верстви трудівників, котра має найпримітивнішу освіту, вміння та здібності. Платня окремих класів, що завдяки кращій освіті, фаху та іншим факторам стоять осторонь конкуренції, мабуть, залишатиметься вище пересічного рівня. Отже, там, де вміння читати та писати є рідкістю, воно дає людині можливість здобути вищу, ніж у звичайного робітника, платню. Однак, коли поширення освіти створює широкі мо¬жливості навчитися читати та писати, ця перевага губиться. Отож, коли професія вимагає значної вправності та вміння, або трудно¬щі виникають з штучних обмежень, тоді стримування конкурен¬ції сприяє збереженню платні на значно вищому рівні. Та коли прогрес у винахідництві вже не вимагає особливих навиків або коли зламано штучні обмеження, ця вища платня опускається до пересічного рівня. Значить, так довго, як рівень платні є в кожному випадку іншим, працьовитість, передбачливість та бережливість дають звичайному робітнику можливість утриматись на деякому рівні, де заробіток перевищує прожитковий мінімум. Де платня стає однаковою, закон конкуренції зобов’язаний зменшити зароблене або заощаджене з допомогою цих якостей до такого загального рівня, де наступний крок назад – при монополії на землю та безпорадності праці – є припиненням існування”.

     “Або скажемо це дещо по-іншому: оскільки земля є необхідною для життя та праці, її власники за дозвіл користуватися нею заберуть у простого трудівника все, що можна створити працею, зберігши те достатнє, що потрібно для підтримання життя на рівні, який встановлюють самі землевласники та їхні утриманці”.

     “Отже, там, де приватна власність на землю поділила суспільство на клас землевласників та клас безземельних, неможливий жодний винахід або вдосконалення в виробничій, суспільній або моральній сфері, який, не маючи впливу на земельну власність, міг би за¬побігти злидням або полегшити загальне становище простих тру¬дівників. Бо чи наслідок впровадження винаходів та удосконалень збільшить те, що створено пра-цею, чи зменшить те, що потрібно для підтримки робітників, в кожному випадку він, набувши поширення, лише збільшить прибуток власників землі без жодної користі для трудівників. В жодному випадку ті, котрі володіють одним лише вмінням працювати, цілком даремним без необхідних для цього засобів, не зможуть заощадити з заробленого понад те, що найбільш потрібно для життя”.”Правильність цього можна бачити на основі фактів сьогоден¬ня. В наш час винаходи та відкриття у величезній мірі збільшили продуктивність праці, зменшуючи одночасно кошти багатьох речей, потрібних для сприяння працюючим. Чи такі вдосконален¬ня де-небудь підняли заробітки простих робітників? Чи їхні при¬бутки здебільшого не відійшли до землевласників, – величезною мірою підносячи вартість земель?”

     “Я кажу здебільшого, бо певна частина прибутків поповнила кошти утримання надвелетенських діючих армій та кошти війсь¬кових приготу-вань, пішла для сплати відсотків великих гро¬мадських боргів, і виявилася замаскованою під відсотки з фік¬тивного капіталу – у випадку монополій, відмінних від монополії на землю. Та полегшення, які привели б до скасування цих витрат, не принесли б користі для праці, а лише збільшили б прибутки землевласників. Коли б розформувати постійні армії разом з їхніми резервами та скасувати всі монополії, крім земельної, коли б уряди виявилися моделлю економії, коли б прибутки маклерів, по¬середників та усіх, хто зайнятий операціями обміну, були такими чесними, що відпала б потреба у поліцейських, судах, в’язницях та мірах по припиненню злов-живаннями, – результат однаково не відрізнявся б 511 від того, який є наслідком зростання виробництва”.

     “Та чи не принесли б оці благословення голодну смерть для тих, хто нині ще спроможний жити? Чи ж не правда, що коли б сьогодні запропо-нувати повне розформування всіх армій Європи – про що повинні молити-ся всі християни, – то постав би веле¬тенський жах перед появою на ринку праці стількох незайнятих робітників?”

     “Пояснення цього і схожих йому хвилюючих парадоксів сьо¬годення можна без труднощів помітити на кожному кроці. Ефек¬тивним наслідком всіх винаходів та вдосконалень, що збільшують виробничі можливості, запобігаючи збиткам та заощаджуючи зусилля, має бути менша кількість праці для отримання потрібного результату, а, отже, економія праці, тому ми говоримо про них, як про економлячі працю винаходи та вдосконалення. В нинішньому природному стані суспільства, в якому існує загальновизнане право на землекористування, економлячі працю вдосконалення спроможні сягнути так далеко, як це лише можливо, без зменшення людських потреб, оскільки в таких природних умовах людські потреби містяться у життєвих радостях та стійких інстинктах, які Творець умістив в грудях людини. І, навпаки, в неприродному стані суспільства, де маси людей є позбавлені всього, крім права працювати – коли таку можливість працювати їм надано іншими, – потреба в людях, з боку тих, хто пропонує таку можливість, перетворюється у потребу в їхніх послугах, а сама людина стає в цьому випадку товаром. Отже, хоча природним наслідком економлячих працю вдосконалень має статися підвищення платні, однак в неприродних умовах, породжених приватною власністю на землю, результатом навіть таких моральних кроків, як розпуск армій та заощадження праці з усіма їхніми прикрими наслідками, має бути – шляхом зменшення комерційного попиту – нижча платня та доведення простих робітників до голодування та злиднів. А якщо зберігаючі зусилля винаходи та вдосконалення взагалі приведуть до скасування потреби працювати, – який буде з цього наслідок? Чи не станеться так, що землевласники заволодіють всім багатством, яке спроможна дати земля, 512 і взагалі не потребуватимуть робітників, змушених тоді або голодувати або жити на їхньому утриманні?”

     “Отже, так довго, як триватиме приватна власність на землю – коли одних трактуватимуть, як її власників, а інші житимуть на ній у терпіннях, – людська мудрість не може вигадати жодних засобів, щоб уникнути лих існуючих нині умов”.

     Ця теорія вільного землекористування (крім податків на землю) є доволі просторою і слушною, і ми раді бачити її у ділі вже зараз, хоч не матимемо з неї особистої користі. Вона, поза всяким сумнівом, була б тимчасовим полегшенням для суспільства, хоча її нищівний вплив на земельні ціни викличе таке ж приголомшення, як ідеї соціалізму, а то й ще більше, – хіба що її буде впроваджено, як пропонувалося, з попереднім обговоренням. Вона без труднощів знайде спільну мову з більш поміркованими сторонами соціалізму і надасть їм три¬валіших якостей, бо земля, як одне джерело багатс-тва, пере¬буваючи в руках усіх людей саме на таких умовах, ніколи не дозволить працьовитим і повним енергії людям зіткнутися з голодом: всі щонайменше зможуть виростити врожай, до¬статній, щоб себе прогодувати. Хоча, віримо, це було б розум¬ним та спра-ведливим кроком, у згоді з божественним законом – як вміло показано м-ром Джорджом, – однак, воно не може стати панацеєю від усіх лих людства. Стогнуче створіння сто¬гнатиме і далі, доки справедливість та правда не будуть до кінця утверджені на землі, і всі серця не будуть приведені до згоди з ними: доки самолюбство далі знаходитиме можливість збирати всі вершки, полишаючи вже збиране молоко для найпримітивніших потреб інших.

     Як доказ, що окремий податок на землю сам не вирішить всіх гострих суспільних та фінансових клопотів, ані не від¬верне близь-кого нещастя та суспільної руїни, ми наведемо приклад його відвер-тої невдачі. На протязі довгих століть Ін¬дія мала окреме оподаткування, тобто лише податок на землю – земля знаходилася у спільній власності, і її обробляли всім селом. Як наслідок, близько двох третіх населення є земле¬робами – 513 що є найбільшою часткою з-посеред усіх народів світу. І тільки останніми роками англійці ввели тут приватну власність на землю – поки що на дуже незначній території. Про народ Індії можна було б говорити як про вдоволений та обдарований, та, мабуть, не тому, що він заможний і потопає в розкошах та зручностях. Сучасна техніка швидкими темпа¬ми революціонізує їхнє життя, обрізуючи досі вбогі заробітки і змушуючи жити за рахунок ще менших заробітків, або ж го-лодувати. Ми вже наводили авторитетні джерела, показуючи, що вбогі маси дуже рідко можуть дозволити собі поїсти вдос¬таль навіть скромного харчу (Див. стор. 328)

     Коли ми погоджуємось, що окреме оподаткування або про-позиція вільної землі стануть лише одним з факторів тим¬часового полегшення, то це є все, що ми можемо собі дозво¬лити; бо якщо самолюбству перешкодити в одному напрямку, воно з’явиться в іншому: ніщо не може допомогти так ефек¬тивно, як “нові серця” і “тривалий дух”, а їх не може створити ані теорія окремого оподаткування, ані жодна інша людська теорія.

     Приймемо, для прикладу, що люди мають землю. Об’єд¬навши капітал, було б простою річчю відмовитися купляти фермерську продукцію, хіба що за власними цінами – достат¬німи аби дозволити жити виробнику, – а з іншого боку контро¬лювати та фіксувати високі закупівельні ціни на все, чого потребує землероб – від засобів підвищення родючості та фер-мерського знаряддя до одягу та домашніх речей сім’ї фермера.

     Такий стан речей безперечно наближається, бо Закон По¬питу та Пропозиції діє надто повільно, щоб вдовольнити ни¬нішню жадобу багатства. Праця не може зупинити дію цього закону і переповню-ється юрмою машин та зростаючим насе¬ленням; натомість Капітал може протидіяти йому принаймні частково, створюючи для цього трести, об’єднання, синди¬кати і т.д., майже або цілком контролюю-чи ціни та поста¬чання. Прикладом цього є вугільні об’єднання. 

     Та яку користь, запитуємо, принесе це окреме оподаткуван¬ня в боротьбі з духом самолюбства? Воно виявиться безсилим!

     Одначе, уявім собі, що пропозиція вільного землекористу¬вання та окремого податку мала б вступити в дію вже завтра; уявімо собі, що оброблювані землі звільнено від будь-якого оподаткування; що кожне фермерське господарство забезпе¬чено будівлею, кіньми, худобою, плугами та іншими необхід¬ними речами; уявімо, що це означатиме також подвоєння посівних площ та подвоєння нинішніх врожаїв. Це гарантува¬ло б достатню кількість кукурудзи, пшениці та овочів для здорового та раціонального харчування, однак, великий над¬лишок приніс би з собою такі низькі ціни, що не окупилося б висилати товари на ринок – хіба при більш сприятливих об¬ставинах. Зрештою, інколи, і навіть в нинішніх умовах, буває так: тисячі бушелів картоплі та капусти полишається для гнит¬тя, бо не оплачується навіть їхнє сортування. В перший рік можливий наплив у фермерські господарства з міст багатьох тисяч дужих та охочих працювати чоловіків, бажаючих заро¬бити на власне утримання: це звільнило б ринок праці в містах і тимчасово підняло б заробітки тих, хто залишився в місті. Таке тривало б лише рік: фермери, збагнувши, що за рахунок кукурудзи та картоплі неможливо здобути – прямо, чи шляхом обміну – одяг та найнеобхідніше для дому, полишили б фер¬мерство і подалися назад у місто, де енергійно вступили б у конкуренцію за будь-що аби заробити на щось більше, ніж просто на власне утримання – на щось, що дало б їм частку у життєвих втіхах та розкошах.

     Ні. Вільне землекористування є добре тоді, коли потрібно запобігти голодуванню, і є належною умовою з огляду на факт, що наш щедрий Творець дав землю Адаму та його сім’ї як спільне на-сліддя; нашим сьогоднішнім клопотам у великій мірі стало б сприянням, коли б увесь світ мав, як мали юдеї, Ювілей реституції земель та скасування боргів кожні п’ятде¬сят років. Проте, така річ була б зараз тільки тимчасовою, як було у випадку юдеїв, і як ще є в Індії. Єдиним 515 справжнім ліком є великий позаобразний Ювілей, запроваджений приходячим Царем землі – Еммануїлом.

Інші надії та побоювання

     Ми нашвидку розглянули принципові теорії, запропонова¬ні для покращення існуючих умов, та стає очевидним, що жодна з них не є адекватною біжучим потребам. Крім того, є значна кількість лю-дей, які безперервно проголошують і по¬биваються над тим, що в їхніх очах є злом, і які хочуть аби хтось зупинив течію цього світу, однак не бачать ані не про¬понують чогось, що хоча б зовні вигляда-ло здійсненним.

     При цьому ми не повинні забути згадати деяких порядних, та цілком непрактичних душ, які даремно гадають, що церк¬ви, збагнувши ситуацію, змогли б запобігти близькому суспіль¬ному лиху, революціонізувати суспільство і ще раз утвердити його на новій та кращій основі. За їхніми словами, коли б церкви тільки пробудилися, вони змогли б здобути світ для Христа і змогли б самі заснувати на землі Боже Царство на фундаменті любові та лояльності до Бога і такої ж любові до ближнього. Деякі з них навіть твердять, що дух Христа в церк¬вах – це і є другий прихід Христа.

     Нетреба й згадувати, наскільки безнадійно непрактичною є така теорія. Річ, яка вважається їх сильною стороною – їхня чисельність, – насправді є “їхньою слабкістю. Позираючи на 300 000 000 християн, вони мовлять: “Яка могутність!” Ми ж споглядаємо на цю кількість і кажемо: “Яка немічність!”

     Коли б всі ці люди були святими, керованими та контрольо¬ваними любов’ю, це справді була б незаперечна міць; варто також сказати, що коли б вони збудилися до зрозуміння істин¬ного становища, вони не лише змогли б, але й насправді революціонізували б суспільство. Та, на жаль, “кукіль” та “полова” є переважаючими, тоді як клас “пшениці” є нечисленним. Як сказав великий Пастир, до Нього належить лише “мале стадко”, котре, як і їхній Учитель, “умалило себе”, не має впли¬ву, і серед нього 516 “небагато-хто мудрі за тілом, небагато-хто сильні, небагато-хто шляхетні” (1 Кор. 1:26). “Послухайте, мої брати любі, – чи ж не вибрав Бог бідарів цього світу за ба¬гатих вірою і за спадкоємців Царства, яке обіцяв Він тим, хто любить Його?” (Як. 2:5).

     Ні, ні! Дух Христа в Його “малому стаді” не є достатнім, щоб дати їм Царство! Церква ніколи не була без тих, хто мав цього духа. І як наш Господь, перш ніж залишити нас, пообі¬цяв, що Він буде з нами аж до кінця віку, – так і виконалося. Однак, Він також пообіцяв, що коли відійде (особисто) при закінченні юдейського віку, то знову прийде (особисто) при закінченні цього віку. Він запевнив нас, що під час Його відсутності всі вірні Йому “будуть переслідувані” – що співнаслідники Його Царства “терпітимуть насилля”, аж доки Він не прийде знову і не візьме їх до Себе. Опісля Він нагородить їхню вірність та терпіння славою, честю та безсмертям, а також часткою у Його престолі та владі благословити світ справедливим правлінням і знанням правди, і остаточно винищити добровільних чинителів зла з-посеред чинителів праведності. Для цього не лише стогнуче створіння, але й ми самі, котрі маємо первоплоди Духа (Рим. 8:23), мусимо зітхати, чекаючи Отцівського часу і Отцівського способу вивищення. Господь виразно вказав, що пора для цих бла-гословень є поруч, і що вони будуть впроваджені шляхом покаран-ня світу жахливим часом горя, яке святі -“мале стадко” – мають уникнути через переміну та прослав¬лення в Царстві.

     Але щоб ніхто ніколи не сказав, що багатство та освіта мо¬гли допомогти йому в перемозі над світом, Бог дав ці самі ко¬рисні речі номінальній церкві – “християнству”. Та, мабуть, ці можливості вплинули навпаки, бо розвинули гордість, пре¬зирство та недовір’я, зване “вищою критикою”, і остаточно зникнуть під руїнами суспільства. 517 “Та Син Людський, як прийде, чи Він на землі знайде [сподівану] віру?”

Єдина надія – “Блаженна Надія”

     “Чекаючи блаженної надії та з’явлення слави великого Бога й Спаса нашого Христа Ісуса”. “Що вони для душі, як котвиця, міцна та безпечна, що аж до середини входить за завісу”. “Тому, підперезавши стан вашого розуму, тверезі, надійтеся повнотою на благодать, що вам буде принесена в об’явленні Ісуса Христа (Кул.)” (Тит. 2:13; Євр. 6:19; 1 Петр. 1:13).

     При розгляді цього клопітливого питання про Попит та Пропо-зицію, яке робить так багато, щоб розділити людство на два класи – багатих та бідних, – ми, наскільки можливо, уникали різкої критики обох сторін, твердо переконані, що нинішні умови, як ми намага-лись показати, є наслідком бага¬товікового закону самолюбства (на-слідку Адамового падіння), який домінує над переважною більшістю людського роду, над багатими та бідними. Однак, цими глибоко закоренілими законами повсюдного самолюбства гидує лише мала кількість людей (переважно вбогі), котра, знайшовши Христа і віддавшись усім серцем Його духу та закону любові, є охоча полишити всяке самолюбство, однак не може. Ці закони часто впливають на роботу дрібних торговців, а також тих людей, які працюють за контрактом або є вільнонай¬маними. Вони діють настільки упевнено, що коли б сьогодні повмирали всі заможні люди, а їхнє багатство було розподілено пропорційно, то ці закони впродовж кількох років відновили б існуюче становище. Справді, багато нинішніх мільйонерів – це вихідці з бідноти. Тому будь-який звід законів, який можливо запровадити більшістю і який позбавить людей шляхів використання набутих самолюбних пристрастей, висмокче життєві сили прогресу і швидко поверне цивілізацію назад до марнотратства, лінощів та варварства.

     Єдина надія світу знаходиться в Царстві нашого Господа Ісуса Христа – у Його Тисячолітньому Царстві. Воно є 518 Божим довгообіцяним ліком, що був затриманий до певного часу і сьогодні, дякувати Богу, є поруч, в самих дверях. Ще раз людська скрута буде нагодою для Бога, і в ту мить, коли в да¬ремних пошуках полегшення людська винахідливість та вмін¬ня вичерпають себе, “прийде Той, що Його бажають усі народи” (Кул.). Саме таким, очевидно, є божественний метод – дати великий урок в школі досвідчень. З цього бачимо, що Угода Закону навчила юдеїв безпосередньо (а нас та всіх людей посередньо) великої лекції, що вчинками Закону не може бути виправдане перед Богом жодне (упадаюче) тіло. Таким чином Господь звернув увагу Своїх учнів на кращу Нову угоду Ласки через Христа.

     Час горя, “день помсти”, який закінчить цей вік і відчинить вік Тисячоліття, буде не лише справедливою відплатою за зловживання привілеями, але й поступово впокорить гордо¬витість людей і зробить їх “вбогими духом”, приготованими до великих благословень, які Бог є готовий злити на всяке ті¬ло (Йоіл 3:1). Отож, Він ранить, щоб вилікувати.

     Та, можливо, хтось, хто не знайомий з божественним заду¬мом, запитає: – Як може бути встановлене Царство Боже, якщо всі людські методи зазнали невдачі? Яку ще іншу ідею він пропонує? Якщо цей задум є задекларований в Божому Слові, то чому люди не можуть ввести його в дію одразу і тим самим уникнути клопотів?

     Відповідаємо, що Боже Царство не буде встановлене шля¬хом голосування людей, ані голосуванням аристократії та правлячої верхівки. У своєму часі Той, “Хто має право”, Хто купив його Своєю дорогоцінною кров’ю, “візьме Царство”. Він “прийме Свою силу велику та й зацарює”. Буде вжито си¬лу, Він “буде пасти їх [народи] залізним жезлом; вони, немов глиняний посуд, покрушаться” (Об. 2:27). Бо ось Він “позби¬рає народи, згромадить царства, щоб вилити на них Свою лють, увесь жар Свого гніву, бо огнем Його заздрощів 519 буде поглинута ціла земля! Бо тоді [коли вони будуть впокорені і готові слухати та прислухатися до Його рад] уста чисті наро¬дам Він дасть, щоб усі кликали Ймення Господнє, щоб раме¬ном одним послужити Йому” (Соф. 3:8,9).

     Царство не лише буде встановлене силою і стане міццю, якій люди не зможуть протистояти, але так триватиме весь Тисячолітній вік; бо загалом царювання є для особливої цілі подолання ворогів праведності. “Бо належить Йому царювати, аж доки Він не покладе всіх Своїх ворогів під ногами Своїми!” “Його вороги будуть порох лизати”. “І станеться, що кожна

душа, яка не послухала б [не стала б слухняною для] Того Пророка [славетного Христа – позаобразного Мойсея], зни¬щена буде з наро-ду” в другій смерті.

     Сатана буде зв’язаний – кожний його облудний та хибний вплив буде стриманий – так аби зло більше не здавалося лю¬дям добром, ані добро не вважалося злим, небажаним; щоб правда вже не здавалася людям неправдою, а фальш щоб ніхто не ставив на місце правди (Об. 20:2).

     Проте, як вже згадувалося, царювання не буде лише виявом сили; поруч з силою знаходитиметься оливкова вітка милосер¬дя та миру для всіх мешканців світу, котрі в пору, коли на зем¬лі будуть Господні суди, вчитимуться праведності (Іс. 26:9). Засліплені гріхом очі будуть відкриті, і світ побачить правоту та помилковість, праведність та несправедливість в зовсім ін¬шому, ніж сьогодні, світлі – “усемеро” яснішому (Іс. 30:26; 29:18-20). З оточуючими спокусами теперішнього часу здебільшого буде покінчено, злі речі не матимуть права ані дозволу: на правопорушників впаде обов’язкове та раптове покарання, відміряне з безпомилковою справедливістю повних слави, правомочних суддів того часу, котрі в свою чергу матимуть співчуття до слабких (1 Кор. 6:2; Пс. 96:13; Дії 17:31). 520

     Ці судді не судитимуть згідно того, що чує вухо чи бачить око, але судитимуть справедливим судом (Іс. 11:3). Не буде зроблено жодної помилки; жодний злий вчинок не уникне справедливої відплати: в таких умовах навіть намагання злочи¬ну повинні бути швидко призупинені. Кожне коліно вкло¬ниться [владі, яка здійснюватиме контроль], і кожен язик виз¬нає [справедливість постанов] (Фил. 2:10,11). Тоді новий поря¬док речей почне промовляти до деяких серць, а поступово і до багатьох людей; те, що початково було примусовою послушністю, стане послушністю з любові та оцінення праведності. Остаточно всі інші – хто слухався тільки примусово – будуть відтяті в другій смерті (Об. 20:7-9; Дії 3:23).

     Отже, правило та закон любові будуть спонукувані силою – не за згодою більшості, а проти її волі. Це буде поверненням цивілізації назад від її республіканських ідей, і перенесення людства у тимча-сові рамки владного правління – на тисячу років. Таке владне правління було б жахливим, коли б опи¬нилося в руках злого або невмілого володаря, однак Бог ски¬нув з нас усякий страх, сказавши, що Диктатором того віку буде Князь Миру, наш Господь Ісус Христос, Котрий мав стільки добра для людини в Своєму серці, що віддав власне життя викупною ціною, щоб мати повноваження підняти з нашого осквернення гріхом і повернути до досконалості та Божої милості всіх, хто прийме Його ласку через послушність Новій Угоді.

     Уранці Тисячоліття для всіх стане очевидним, що визначе¬ний Богом спосіб є єдино можливий для невідкладного випад¬ку хворого гріхом, самолюбного світу. Справді, дехто вже ро¬зуміє, що світ потребує перш за все міцного справедливого уряду: люди щораз більше починають усвідомлювати, що єди¬ними особами, кому надійно можна передати абсолютну сво¬боду, є ті, хто навернувся усім розумом – 521 хто має відновлену волю, відновлене серце і Христового духа.

Властиве становище Божого народу

     Можливо хтось запитає, що робити нам, котрі сьогодні бачать ці речі у їх властивому світлі? Чи повинні ми, маючи у власності вільні землі, роздати їх або від них відмовитися? Ні, це не буде для добра справи – хіба ви віддасте їх якомусь вбогому сусідові, котрий є спра-вді в потребі: та коли він не зуміє ними розпорядитися, то обов’яз-ково звинувачуватиме вас у своїх невдачах.

     Коли ми є фермерами або коли виробляємо продукцію чи нею торгуємо, то чи нам намагатися вести справи на основі принципів Тисячоліття? Ні, бо, як вже вказувалося, чинення цього принесло б вам фінансовий крах, згубний для ваших кредиторів, а також для тих, хто перебуває у вашій залежності, і тих, хто вами найнятий.

     Радимо, щоби дозволити нашій поміркованості бути відо¬мою усім людям, бо це є тим усім, що ми можемо сьогодні вчинити: уникати експлуатації будь-кого, виплачувати розум¬ну платню або частку з прибутків, або зовсім не брати у пози¬ку; уникати обману в будь-якому вигляді; “дбати про добре перед усіма людьми”; давати приклад “благочестя із задово¬ленням” і завжди словом та прикладом знеохочувати не лише до насилля, але й до звичайного невдоволення; і намагатись вести втомлених та обтяжених до Христа і слова Божої благо¬даті – через віру та повне посвячення. І якщо вам, з Божої ми¬лості, доведеться розпоряджатися більшим чи меншим до¬статком, не віддавайте йому шани, ані не дбайте про те, щоб угледіти, скільки ви можете нагромадити для своїх наступни¬ків ради їхнього сперечання і злого вжитку; але вживайте це згідно вашої угоди в службі для Бога і під Його керівництвом, пам’ятаючи, що це не є ваше, щоб його зберегти або викорис¬товувати лише для себе, а Боже, передане під ваш догляд, щоб з радістю вжити його в службі для слави вашого Царя.

     Як пораду для практичного застосування цих зауважень в жит-тєвих справах ми пропонуємо лист, надісланий одним читачем нашого двотижневого видання, 522 а також нашу від¬повідь, опуб-ліковану в цьому виданні. Вона може статися ко¬рисною іншим. 

У світі, та не зі світу

 Пенсільванія 

     Дорогий Брате. Минулої неділі на нашому зібранні ми брали до уваги лекцію з Рим. 12:1, і серед багатьох думок, взятих з цього плідного тексту, були думки про те, як ми використовуємо наш посвячений час. Я займаюсь торгівлею бакалійними товарами, однак, сьогодні загальні умови в торгівлі вимагають “постійного безсоння”.

     Переді мною не раз поставало питання, чи повинен я, посвячена особа, чинити стільки зусиль і вкладати в своє заняття стільки праці, скільки потрібно сьогодні? Щотижня я виставляю цінники, досить часто пропонуючи товари за цінами нижчими, ніж потрібно, щоб притягнути покупців, і роздаю багато “дарунків” з ходових товарів – не тому, що я віддаю перевагу саме такому веденню справ, а тому що так чинять всі мої конкуренти, – отже, щоб утримати рівень продажу, а також прожиток (я не є заможною людиною), мені доводиться годитися з такими умовами.

     Іншою неприємною річчю даної справи є те, що вона штовхає в труд-нощі мого слабшого брата-трудівника, котрий займається схожим бізне-сом. Я знайомий з багатьма з них; часто це вдови, які, продаючи ті чи інші товари, намагаються чесним шляхом заробити на прожиття: проте я змушений викинути з голови мої найкращі почуття і гостро братися до справи, не озираючись, чи це принесе комусь клопоти. Це – гірке визнання з боку того, хто зв’язаний своїм становищем допомагати нашому Господу підносити людство з провалля самолюбства, від якого воно має бути спасенне у віці, котрий, як віримо, вже є так близько. Я зовсім не прагну знайти ваше виправдання моїх вчинків в даній справі, але хочу знати вашу думку і пораду щодо того, до якої міри у теперішньому часі, коли справою великих риб є поїдання менших, Божа дитина має бути зайнята бізнесом.

     Ваш в Христі,У відповідь: Умови, про які ви згадуєте, є спільними майже для всіх форм підприємництва і по всьому світі набувають все більшого впливу. Це частина загального “горя” нашого часу. Збільшення продуктивності техніки і зростання чисель¬ності людського роду сприяють зменшенню заробітної платні і роблять постійну зайнятість більш нестійкою. Також люди все більше шукають як би зайнятися бізнесом; натомість кон¬куренція і малі прибутки – хоч вигідні для вбогих – стають в комерційних справах смертельними для малих крамниць та високих цін. Внаслідок цього крамниці та дрібні фабрики уступають шлях більшим, які, виходячи з кращої та більш економної організації праці, дозволяють на краще обслугову-вання та нижчі ціни. Можливості постачання більш свіжої продукції за меншу ціну разом з кращим сервісом є для загалу більш вигідним порівняно з маленькими старомодними крам¬ничками з заяложеним товаром, високими цінами та недба¬лим обслуговуванням – навіть якщо деякі нещасні вдови та інші особи тимчасово матимуть труднощі через розумову, фі¬зичну та фінансову неспроможність пристосуватись до нових умов. Та навіть вони, якщо відкрито, доброзичливо дивити¬муться на ситуацію, можуть радіти з загального достатку, хоча це спричиняє некорисні зміни в їхніх справах. Вони можуть радіти разом з тими, хто почерпнув користь, терпеливо чекаю¬чи надходячого Царства, яке вчинить Божі благословення для всіх більш доступними, ніж тепер. Однак, несамолюбного ставлення до речей можна сподіватися тільки від тих, хто має “нову природу” та притаманну їй любов. Тож сьогоднішня конкуренція в торгівлі не може однозначно вважатися лихом. 

Вона є одним з великих уроків для світу, підготовчим набут¬тям знань в переддень вступу в права великого Тисячолітнього Віку, в якому ділові справи світу будуть переважно, а то й ціл¬ком на соці-алістичній основі – не заради багатства та користі окремих осіб, а заради загального добробуту.

     Водночас, самолюбні стремління конкуренції все більше дра-тують тих, у кого є шляхетні, великодушні поривання – чи то хрис-тиян, чи інших. Ми раді відзначити ваше оцінення справи 524 і ваше невдоволення теперішніми умовами.

     Ми радимо дотримуватися великої обережності, і якщо ви за-вважите певну галузь бізнесу, яка менш охоплена конкурен¬цією, а, отже, дещо сприятливіша, тоді зробіть заміну. Якщо ж ні, то перш ніж ви знайдете більш відповідний бізнес чи більш сприятливі умови, радимо пробувати в тому, в чому ви пробуваєте, і лише до деякої міри змінити спосіб діяльності, тобто в міру можливостей зробити рівний поділ між трьома конфліктуючими інтересами – вашими власними, інтересами конкурентів та інтересами ваших клієнтів та сусідів. Якщо ваш бізнес повертає витрачені кошти і дозволяє на поміркова¬ний прибуток, подбайте, щоб так було і на-далі, і надто не підштовхуйте інтересу, намагаючись стати “бага-тим”, бо “ті, хто хоче багатіти, упадають у спокуси та в сітку” (1 Тим. 6:9). Ми повинні уникати будь-якої нечесної конкуренції або під-ступу в стосунках з конкурентами, а також будь-якого обману в пропонуванні товару покупцям. За всяку ціну дбайте про справед-ливість та чесність; наступно додайте в стосунку до вашого конку-рента усю “поміркованість”, яку може запропо¬нувати любов і мо-жуть дозволити умови.

     Не забуваймо застереження: “Не будеш з більшістю, щоб чинити зло” (2 М. 23:2), і не даваймо порад хоча б найменшо¬го компромісу з несправедливістю. Ваше питання, наскільки ми розуміємо, не стосується того, чи можна чинити неспра¬ведливість, але того, чи любов дозволятиме на те, чому не су¬перечить справедливість і на що погоджуються покупці. В таких “дрібницях” земне серце не знає докорів сумління, лише ваша “нова природа”, законом котрої є любов, вважатиме за краще бачити свого конкурента процвітаючим і буде прагнути в міру можливостей робити добро всім людям – особливо для 

дому віри. Розвивайте цю “нову природу” шляхом послуху за¬кону любові у всіх можливих напрямках. “Коли можливо, якщо це за-лежить від вас, – живіть у мирі зі всіма людьми” – поступаючи ве-ликодушно і в згоді з любов’ю. Хто є сповнений духа любові, той не думає злого про свого конкурента, 525 не радіє з його невдачі і не шукає тільки власного достатку.

     Труднощі полягають в тому, що весь світ опирається на зіпсутий фундамент самолюбства, цілком несумісного з лю¬бов’ю. Рівень одних є вищий, інших – нижчий: одні в своєму самолюбстві обмежуються справедливістю, інші в самолюбстві опускаються до несправедливості та непорядності, хоча при цьому тенденція зав-жди є спадною. “Новому Створінню” в Христі ніколи не належить сходити нижче справедливості та порядності, навпаки, воно, на-скільки це можливо, повинно прагнути піднятися понад найвищий критерій в світі – до дос¬коналої любові. Помилка нинішньої системи конкуренції по¬лягає в тому, що інтереси продавців та покупців перебувають в постійному конфлікті. Жодна сила не в змозі врегу-лювати, мати повний нагляд і змінити усе окрім єдиної сили, обі-цяної Богом – Тисячолітнього Царства, яке силоміць введе в дію правило любові і звільнить від пристрастей та уз само¬любства усіх, котрі, побачивши і збагнувши кращий шлях, приймуть за-пропоновану в той час допомогу.

     Як ми зауважили, при нинішньому суспільному законо¬давстві неминучим стає зіштовхування мас людства у трясо¬вину, як рабів заможності та інтелекту, або крах існуючого суспільного порядку у загальній анархії, і саме про це останнє твердить Святе Писання; воно приведе на всіх багатих та бід¬них, вчених та неосвічених лю-дей жахливу відплату і шляхом наочного прикладу навчить людей про безглуздя самолюбст¬ва та допоможе їм на майбутнє оцінити мудрість Божого зако¬ну любові. “Велике горе” навчить всіх жах-ливого та остаточно найбільш корисного уроку. Отже, в наступ-ному розділі ми готові розглянути те, що Святе Писання може нам розповісти про падіння “Вавилону”, “християнства”, у великій бо-ротьбі, якою закінчиться цей вік. 

     Спостерігши невдачу християнства прийняти духа Христо¬вого вчення, і побачивши те, як знання та свобода, здобуті з Його вчень, з’єдналися з духом злоби, самолюбства, і як з нинішніх передбачень перед нами вимальовується близька не¬минучість жахливого нещастя – анархії та всякого злого чину, – ми розуміємо справедливість його дозволу і бачимо в ньому божественний закон відплати. І хоч ми горюємо над усіма лихами, які привели таку відплату, проте усвідомлюємо її не¬обхідність та справедливість і, зрозумівши милосердні наміри, які остаточно будуть досягнуті цим шляхом, наші серця ви¬гукують: “Великі та дивні діла Твої, о Господи, Боже Все¬держителю! Справедливі й правдиві дороги Твої, о Царю Святих!” (Об. 15:3).

*     *     *