РОЗДІЛ X
ПРОПОНОВАНІ СОЦІАЛЬНІ ТА ФІНАНСОВІ ЗАХОДИ
ЗАБОРОНА СПИРТНОГО ТА ПРАВО ГОЛОСУ ЖІНОК – ВІЛЬНЕ СРІБЛО ТА ЗА-ХИСНИЙ ТАРИФ – “КОМУНІЗМ” – “І ВСЕ МАЛИ СПІЛЬНЕ” – “АНАРХІЗМ” – “СОЦІ-АЛІЗМ” АБО “КОЛЕКТИВІЗМ” – СЛОВА БЕБІТТА ПРО ПОБУДОВУ СУСПІЛЬСТВА – ГЕРБЕРТ СПЕНСЕР ПРО СОЦІАЛІЗМ – ПРИКЛАДИ ДВОХ СОЦІАЛІСТИЧНИХ СПІЛЬНОТ – “НАЦІОНАЛІЗМ” – ЗАГАЛЬНА ОСВІТА МЕХАНІКІВ ЯК ЗАСІБ -“ОКРЕМЕ ОПОДАТКУВАННЯ” ЯК ЗАСІБ – ВІДПОВІДЬ ГЕНРІ ДЖОРДЖА ПАПІ ЛЕОНУ ХІІІ В СПРАВІ ПРАЦІ – ПОГЛЯД М-РА ЛАЙМЕНА ЕББОТА НА ДАНУ СИТУАЦІЮ – ПРОПОЗИЦІЇ ЄПИСКОПА МЕТОДИСТСЬКОЇ ЄПИСКОПАЛЬНОЇ ЦЕРКВИ – ІНШІ НАДІЇ ТА ПОБОЮВАННЯ – ЄДИНА НАДІЯ – “БЛАЖЕННА НАДІЯ” – ВЛАСТИВЕ СТАНОВИЩЕ БОЖОГО НАРОДУ, КОТРИЙ БАЧИТЬ ЦІ РЕЧІ – В СВІТІ, ТА НЕ ЗІ СВІТУ
“Чи немає бальзаму в Ґілеаді? Чи ж немає там лікаря?” “Вавилон лікували, та він не був вилікуваний, – покиньте його, і підемо кожен до краю свого, бо присуд його сягнув до небес” (Єр. 8:22; 51:7-9).
РІЗНИМИ є засоби, пропаговані як “універсальний лік” для по-легшення стогнучого створіння в його нинішньому, на загальну думку, серйозному стані; і всі, хто симпатизує терплячому держа-вному ладу, повинні також симпатизувати і зусиллям його всемо-жливих докторів, котрі, встановивши діагноз, навперейми вмов-ляють пацієнта скористатись саме їхнім рецептом. Намагання від-найти і випробувати лік є, без¬перечно, похвальними і знаходять відгук серед всіх щиросерд¬них людей. Однак, твереза думка, осяяна Божим Словом, під¬казує, що жоден з пропонованих заходів не вилікує захворю¬вання. Потрібна присутність та діяльність Великого Лікаря з його засобами – медикаментами, шинами, бинтами, гамівними сорочками та ланцетами; і лише їхнє ефективне та послідовне застосування сприятиме лікуванню хвороби людської розбе¬щеності та самолюбства. Проте, давайте коротко переглянемо поради інших лікарів, щоб побачити, як деякі з них зблизи¬лись з Божою мудрістю, і як, загально, їм ще далеко до неї, – не ради полеміки, але щоб всі зуміли більш чітко зауважити той єдиний напрямок, звідки треба чекати допомоги.
Заборона спиртного та право голосу для жінок як засоби
Обидва ці засоби майже завжди поєднуються, підсуваючи здогад, що заборона спиртного ніколи не знайде підтримки більшості, якщо жінки не матимуть права вільного голосу – що і в цьому випадку є сумнівним. Захисники такого ліку на¬водять статистику, яка мала б довести, що більшість лиха та бідування в середовищі християнства постає від торгівлі спиртним, і стверджують, що разом з його усуненням мир та добробут стануть правилом, а не винятком.
Ми зі щирого серця симпатизуємо більшості з того, що мовиться на дану тему: що пияцтво справді є одним з найшкідливіших плодів цивілізації і з стрімкістю охоплює напівцивілізовані та досі варвар-ські країни. Ми раді бачити його скасованим раз і назавжди. Ми також готові підтвердити, що таке скасування значно зменшило б нинішній рівень вбогості, бо щорічно разом з ним набагато гірше ніж втрачається, багатство на сотні мільйонів. Однак, це не є засіб для вздоровлення лих, які постають з нинішніх самолюбних соціа-льних умов, і для того, щоб зустріти лицем-до-лиця та дати відсіч нищівному натиску “Закону Попиту та Про¬позиції”, який і далі без-жалісно прогресуватиме, висмоктуючи з мас життєві сили.
Хто ж на ділі розкидається мільйонами, які щорічно витрача-ються на спиртне? Самі лише бідні? Звичайно ні, це справа насам-перед багатих! Насамперед вони, а наступно середній клас. 471 Коли б завтра скасувати торгівлю спиртним, без одночасного послаблення фінансового тиску на найбідніших, це мало б зворотний ефект. Тисячі фермерів, які виро¬щують мільйони бушелів ячменю, жита, винограду та хмелю, потрібних для виробництва спиртного, будуть змушені вирощувати інші культури, загально ще більше знижуючи ціни на фер-мерську продукцію. Численна армія десятків тисяч винокурів, бон-дарів, склодувів, візників, кельнерів та власни¬ків пивних, найнятих цією галуззю торгівлі і в ній зайнятих, примусово вирушить на по-шуки інших занять, що означатиме подальший занепад ринку праці і рівня щоденних заробітків. Мільйони грошей, інвестовані сьогодні в цей бізнес, підуть в іншому напрямку і посилять конкуренцію в біз-несі.
Все це не мало б стримувати нас від бажання позбутися згаданого лиха – була б тільки можливість заручитися підтрим¬кою більшості. Однак, такої більшості нам ніколи не знайти (за винятком деяких місцевостей). Більшість – це невільники згубної звички, та ті, хто прямо чи посередньо зацікавлені в ній фінансово. Заборона спиртного не буде впроваджена, до¬ки не буде встановлене Боже Царство. Ми лише звертаємо увагу, що усунення такого зла, навіть якщо воно справді здій¬сненне, не зарадить нинішній суспільно-фінансовій хворобі.
Вільне срібло та захисний тариф як засоби
Ми без заперечень погодились, що демонетизація срібла християнством була майстерним кроком самолюбної політи¬ки лихварів заради зменшення кількості наявних грошових знаків і підняття вартості наданих ними позик, щоб шляхом урізування законної грошової одиниці сприяти збереженню високих позичкових відсотків на такий вид боргів, тоді як всі інші інвестиції в бізнес, а також сама праця, підлягають посту¬повому знеціненню внаслідок росту пропозиції та конкурен¬ції. 472 Коли мова йде про загальноприйнятий критерій поряд¬ності, то відомо, що багато лихварів та банкірів є “порядними” людьми, та, на жаль, для декого цей критерій є аж надто низь¬ким. Він мов би говорить: лихварі та банкіри, дбаймо про на¬ші інтереси, а фермери, як менш кмітливі, нехай дбають про свої. Спробуймо спантеличити отих вбогих та малограмотних, називаючи золото “справжніми грішми”, а срібло – “несправж¬німи”. Багато вбогих прагне бути порядними, а тому їх можна залякати і улестити для підтримки наших планів, однак, це важко буде зробити в випадку “жниварів”. Під впливом наших розмов про “порядні гроші”, нашого вартого довір’я престижу порядних людей, нашого становища фінансистів та людей, наділе-них багатством, вони вважатимуть, що всяка думка, протилежна нашій, обов’язково має бути хибною; вони забу¬дуть, що срібні гроші були основою світу ще від зарання істо¬рії, і що золото, мов те кош-товне каміння, попередньо було предметом продажу, аж врешті його додано до срібла, щоб задовольнити зростаючі потреби в гро-шах, необхідних для ведення справ у світовому бізнесі. Якщо на наших біржах па¬дає рівень процентних ставок, то яким низьким він був би тоді, коли б все срібло мало монетарну вартість і, таким чином, був би надмір грошей! Під час нашого наступного кроку ми повинні звільнитися від усіх паперових грошей, і таким шля¬хом утримати рівень відсотків.
Під законом попиту та пропозиції кожен позичальник є зацікав-лений у надмірі грошей – срібних, золотих та паперо¬вих; під цим же законом кожен банкір та лихвар зацікавлені у знесенні паперових грошей та дискредитації срібла, бо чим менше є грошей для скасу-вання боргів, тим більше ця мала кількість грошей потрібна. Отож, коли праця та все, що по¬в’язано з комерційною діяльністю, втрачає вартість, то по¬треба в грошах залишається і зацікавленість ними майже не зменшується.
Як вже згадувалось, пророцтво, мабуть, вказує на неможли¬вість відновити срібло до рівних привілеїв з золотом – основної грошової одиниці в цивілізованому світі. 473 Цілком очевидно, що коли б навіть його повністю відновити, такий крок був би тільки тимчасо-вим і позбавив би виробників Японії, Індії, Китаю та Мексики тих особливих привілеїв, які їм сьогодні надано; одночасно він приніс би полегшення для фермерсь¬кої частини християнства і частково послабив би натиск, під яким кожен працюючий змушений “зводити кінці з кінцями”; і, врешті, на короткий час було б віддалено банкрутство. Та, очевидно, Бог не має наміру стримувати “день гніву”, тому людське самолюбство, сліпе до всіх розумних доводів, вестиме перед та руйнуватиме зі ще більшою швидкістю, як написано, “загине мудрість премудрих його”; і “спасти їх не зможе в день гніву Господнього ні їхнє срібло, ані золото їхнє” (Соф. 1:18; Єз. 7:19; Іс. 14:4-7; 29:14).
Міри захисту, які б дозволили розумним шляхом уникнути ство-рення монополій і розвинути всі наявні природні ба¬гатства землі, неминуче мали б деякий корисний вплив, запо¬бігаючи швидкому вирівнюванню праці по всьому світу. Однак вони, в найкращому випадку, є лише похилою площиною, по якій заробітки, замість просто зависнути над проваллям, скочуватимуться до найнижчого рівня. Рано чи пізно, при скрізь присутній системі конкуренції, товари, а також платня, будуть зіпхнуті по всьому світу до майже пересічного рівня.
Отже, ні “Вільне Срібло”, ні Захисний Тариф не в змозі претен-дувати на право бути засобами від нинішніх навальних лих, а є лише паліативами.
Комунізм як засіб
Комунізм пропонує суспільний лад, де існуватиме спільне майно, де вся власність здобуватиметься разом і використову-ватиметься в загальних інтересах, а весь прибуток від всієї праці служитиме загальному добробуту – “кожному за його потребами”. Тенденцію комуністичної ідеї можна прослідку¬вати на прикладі Французької Комуни. Визначення їй дав шан. 474 Джозеф Кук: “Комунізм означає скасування спадщини, скасування сімейних відносин, скасування національної та релігійної приналежності, скасування власності”.
Ми могли б рекомендувати ті чи інші риси комунізму (див. Соціалізм), та в цілому він є непрактичний. Такий порядок очевидно найкраще відповідає небесам, де всі є досконалими, чистими, повними добра і де панує любов. Навіть коротке розмірковування повинно підказати кожній розсудливій та досвідченій людині, що при сьогоднішньому стані людських сердець такий задум є цілком непрактичний. Його тенденція привела б до появи безлічі ледарів. Незабаром ми мали б су-перництво, хто працюватиме найменше і найгірше, а су¬спільство швидко потрапило б у дикунство та неморальність, кінець яких – швидке вимирання людського роду.
Дехто вважає, що Біблія навчає про комунізм – що остаточно він має бути справжнім ліком, ліком від Бога. Для багатьох це найміцні-ший доказ на його користь. Дуже поширеним є припущення, що комунізм був запроваджений нашим Господом та апостолами, і що відтоді він мав стати правилом та звичаєм християнства. Нижче пропонуємо статтю з нашого журналу, яка висвітлює саме цей аспект проблеми.
“І мали все спільним”
“А всі віруючі були вкупі, і мали все спільним. І вони продавали маєтки та добра, і всім їх ділили, як кому чого треба було. І кожного дня перебували вони однодушно у храмі, і, ломлячи хліб по домах, поживу приймали із радістю та в сердечній простоті, вихваляючи Бога та маючи ласку в усього народу” (Дії 2:44-47).
Такими були щирі поривання першої Церкви: самолюбство поступилося місцем любові та спільним інтересам. Блаженні почування! Без сумніву, такі почуття, більш-менш чітко окрес¬лені, наповнюють серця всіх справді навернених. Коли ми вперше збагнули істинний зміст Божої любові та спасіння, – 475 коли без залишку віддали себе Господу і зрозуміли Його дари для нас – які належать не тільки до теперішнього життя, але й до прийдешнього, – ми відчули надмір радості, яка знаходи¬ла у кожному співмандрівникові до небесного Ханаану брата чи сестру, і яким ми довіряли, як тим, хто є в Господі і має Його духа, і були готові ділитися з ними усім, як ділили б усе з нашим Відкупителем. Та в багатьох випадках приходило прикре розчарування, коли нас опритомнював факт, що ані ми, ані інші не є досконалі тілом, і що, незалежно скільки ду¬ха Учителя має сьогодні Його народ, він “має цей скарб у по¬судинах глиняних” людської крихкості та недосконалості.
Згодом ми навчились, що до уваги треба брати не лише ті¬лесні слабкості інших людей, але що слабкості нашого влас¬ного тіла та-кож потребують постійного нагляду. Ми усвідоми¬ли, що хоч всім належить частка в падінні Адама, проте не всім однаково і не до-кладно в тих самих подробицях. Всі ві¬дійшли від Божої подоби та Його духа любові до подоби сата¬ни та його духа самолюбства; і як любов багатогранна у своїй діяльності, так і самолюбство. Остаточно воно веде одних до самовдоволення, лінощів, бездіяльності, а в інших мобілізує енергію та працьовитість заради осягнення приємностей цьо¬го життя, заради самовдоволення і т.д.
Деякі, найбільш діяльні у своєму самолюбстві, використали самовдоволення для нагромадження достатків, а набувши їх, виправдовуються, що Він теж є багатим. Ще інші потурають своєму самолюбству, шукаючи почестей від людей, вишукано одягаючись, подорожуючи, а то й вдаючись в розпусту та найнижчі і найпідліші форми самолюбства.
Кожен сплоджений до нового життя в Христі – з новим ду¬хом любові, – завважує початок конфлікту і веде боротьбу все¬редині та назовні, оскільки новий дух веде бій з усякою фор¬мою самолюбства та порочності, що досі мала над ним конт¬роль. Самоутверджуючись, “новий розум в Христі”, критерія¬ми якого є справедливість та любов, все більше нагадує волю, яка ради такої зміни дала на це згоду і ввійшла в примирення. Похоті тіла (самолюбні прагнення – незалежно до чого вони схиляються), спонукувані зовнішнім впливом з боку прияте¬лів, 476 підсовують аргументи та підштовхують до дискусії, пере¬конуючи в даремності будь-яких радикальних кроків – що та¬кий шлях буде нерозумним, несумісним зі здоровим глуздом та й, зрештою, неможливим. Тіло вмовляє, що старих звичок вже не позбутися, і погоджується тільки на незначні зміни – щоб не вдаватись до таких крайностей, як досі.
На наш погляд, переважна більшість Божого народу по-годжується саме на таке партнерство, яке насправді є про-довженням панування самолюбства. Інші ж наполягають, щоб дух, тобто розум Христа, перейняв контроль. Розпочатий бій є важким (Гал. 5:16,17), та нова воля повинна здобути пере¬могу, і власне “я” з його самолюбством та розбещеними бажан¬нями має вважатися мертвим (Кол. 2:20; 3:3; Рим. 6:2-8).
Чи це стане кінцем боротьби? Зовсім ні –
“Ніколи не вважай, що ти вже переміг,
І не сідай, щоб зручно відпочити;
Невпинна боротьба триватиме весь біг,
Здобути нагороду – належно треба жити”.
Так, ми повинні поновлювати цей бій щоденно, благаючи про божественну допомогу і одержуючи її, – щоб свій шлях закінчити з радістю. Ми повинні не лише перемагати себе, але й, як це чинив апостол, ми повинні тримати власне тіло у підкоренні (1 Кор. 9:27). Цей досвід – що ми постійно повинні бути на осторозі перед духом самолюбності, підтримуючи і сприяючи нашому духу любові, – є надбанням усіх, які схожим чином “у Христа зодягнулися” і прийняли для себе Його волю. Звідси доречність нагадування апостола: “Через те відтепер ми нікого (у Христі) не знаємо за тілом”. Ми не знаємо нікого у Христі за їхнім занепалим тілом, а знаємо за новим духом. І коли, часом, бачимо їх падаючими, або ж коли вони на кож¬ному кроці спотикаються, і бачимо докази, як новий розум прагне над усім цим запанувати, то кожен з нас схильний швидше симпатизувати, ніж картати їх за незначні помилки -“кожен сам себе доглядаючи, щоб не спокусився [власною самолюбною природою, ламаючи ті чи інші вимоги дос¬коналого закону любові]”.
Тому під час “теперішнього утиску”, коли кожен має все для утримання власного тіла в підпорядкуванні – під 477 контро¬лем духа любові, – здоровий розум, досвід та Біблія кажуть, що найкраще було б не ускладнювати справи намаганнями впровадити комуніс-тичні ідеї, а, наскільки це можливо, чини¬ти прості стежки своїм ногам, щоб кульгаве в нашому занепалому тілі зовсім не збочило зі шляху, але щоб виправилось.
(1) Здоровий розум говорить, що оскільки святі ведуть по¬стійний бій, щоб з божественною допомогою тримати само¬любство підпо-рядкованим любові, то неоднорідна община або спільність не ма-тиме успіху, коли нею керуватиме право, зовсім відмінне від духа більшості її членів. Неможливо вста¬новити комунізм самих лише святих, бо ми не можемо читати сердець – лише “Господь знає тих, хто Його”. І коли б вдалося зібрати таку спільність святих і досягну-ти в ній загального процвітання, то і тут всілякі злі люди шукали б здобуття для себе належного, своєї частки; і навіть вдало вилучені, вони і далі наговорювали б всяке лихе. Тому, утримувана разом така спільність навряд чи досягла б справжнього успіху.
Деякі святі, а також багато людей у світі, потрапили в таку само-любну млявість, що лише виняткова потреба допоможе їм “у ревності не лінуватися, духом палати, служити Господеві”. Багато інших є настільки егоїстично честолюбними, що потребують гіркоти невдач і скрути, щоб пом’якшати і на¬вчитись симпатизувати іншим, або ж, принаймні, поводитись з ними справедливо. Тому для обох класів така “спільність” буде перешкодою в осягненні корисних та потрібних лекцій.
Такі общини, залишені бути керованими більшістю, врешті опи-няться на рівні цієї більшості, натомість активна, посту¬пова мен-шість, зрозумівши, що енергійністю та заощадливіс¬тю, які перевер-шують існуючу повільність та недбальство, осягнути щось немож-ливо, теж перетвориться у безтурботну та ліниву. Якщо ними керу-ватимуть по-батьківськи дбайливі вольові організатори, такі як по-ручителі та менеджери, наслі¬док буде сприятливим передусім у фінансовому відношенні, натомість маси, позбавлені особистої відповідальності, виро¬дяться у звичайне знаряддя та невільників довірчих товариств.
На здоровий розсуд найкращим для розвитку інтелі¬гентних створінь є метод індивідуалізму з його свободою та відповідальністю – навіть хоча в різний час він міг створювати труднощі для всіх і часом для багатьох.
Здоровий розум здатний побачити, що коли б Тисячолітнє Царство вже було утверджене на землі – з обіцяними божест-венними правителями, зміцненими безпомилковою мудрістю 478 і повною владою її використання, кладучи “право за мірило…, а справедливість – вагою”, правлячи не за угодою більшості, а згідно справедливого суду, мов би “залізною палицею”, – тоді комунізм мав би успіх; можливо навіть це була б найкраща річ, і таким був би обраний шлях діяльності Царя царів. Саме такого часу ми чекаємо. Не маючи ні можливості, ні достат¬нього вміння для теократичного урядування, дух здорового розуму усього-на-всього чекає Господньої пори, молячись: “Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі”. Опісля, коли Христове Царство поверне всіх охочих назад до Бога та праведності і знищить всіляке свавіл¬ля, тоді – разом з пануванням Любові на землі, як на небі, – можемо сподіватись, що люди будуть учасниками усіх земних милостей – як ангели є учасниками небес-них щедрот.
(2) Досвід підтверджує невдачу комуністичних методів сьо-годення. Вже існувало кілька таких общин, і їхній кінець був завжди плачевний. Одним з прикладів такої невдачі, про який мовиться віддавна, є община “Oneida” в Нью-Йорку. Ще інший приклад – “Harmony Society” (“Товариство Злагоди”) з Пенсільванії, яке досить швидко розчарувало надії його за¬сновників, бо посталі незгоди були такими значними, що привели до його поділу. Недалеко м. Пітсбурґ, Пенс, існувало товари-ство під назвою “Economites”. Перейшовши, за загаль¬ним правилом, період розквіту, воно на даний час зовсім за¬непало, а дискусії про поділ майна ведуться і в самому то¬варистві і в суді.
Сьогодні закладаються нові комуністичні общини, які ви¬являться ще менш вдалими від згаданих, оскільки прийшли зовсім інші часи; більшою стала незалежність, натомість мен¬ше стало поваги та шанобливості; тому, керовані більшістю, вони, без керівників з надлюдськими можливостями, при¬речені на занепад. Розумні цього світу дбають лише про себе, тоді як розумні християни, віддані іншим справам, є послушні Господньому наказу “йти і голосити радісну вістку”.
(3) Біблія не навчає комунізму, а навчає поміркованого, пов¬ного любові індивідуалізму – крім так званого сімейного кому¬нізму, де кожна сім’я існує в вигляді спільноти на чолі з бать¬ком, і де 479 дружина становить з ним одне ціле як спадкоємиця земних ласк, як його приятелька в кожній радості та здобутку, а також в скруті та в смутку.
Безперечно, Бог дозволив комуністичний порядок в первіс¬ній Церкві – про що мовилося на початку розділу – з наміром проілюс-трувати нерозважливість такого підходу, щоб деякі, міркуючи над цим сьогодні, не подумали, що апостоли тіль¬ки тому не розпоря-дилися і не організували згаданих общин, що вони не мали доста-тньо мудрості аби таке вигадати і запро¬вадити. Не можна знайти жодного слова, сказаного нашим Господом або Його апостолами на захист комуністичних принципів, а, навпаки, знаходимо багато сказаного всупереч.
Немає сумніву, що апостол Петро (і, можливо, інші апос¬толи) знав про перший комуністичний порядок і сприяв йому, хоча не навчав його як системи. З цього зроблено висновок, що смерть Ананія і Сапфіри свідчила про примусове передання всього маєтку віруючим, та це не так: їхнім гріхом була брехня – як розсудив справу ап. Петро. Набувши землю, вони не чинили нічого злого, розпоряджаючись нею чесно; навіть продавши її, вони не вчинили жодного зла; злом було фальши¬ве свідчення, що віддана сума грошей була усім, що вони мали, хоча насправді так не було. Вони намагалися ошукати інших, зберігши для себе частину того, що мали, і не віддавши всього.
Річ у тому, що християнська община в Єрусалимі зазнала невдачі – деякі “почали нарікати”, “що в щоденному служінні їхні вдовиці занедбані”. Хоча під апостольським наглядом Церква була чистою, вільною від “куколю”, і всі мали скарб нового духа, тобто “розум Христа”, однак, цей скарб перебував лише у деформованому викривленому земному посуді, і зжи¬тися разом було неможливо.
Апостоли швидко усвідомили, що поточні справи общини в значній мірі перешкоджатимуть їхній головній праці – прого-лошенню Євангелії. Тому вони полишили ці справи для ін¬ших. Апостол Павло 480 та інші, подорожуючи з міста до міста і звіща-ючи розп’ятого Христа, ніколи, як передає запис, не згадували ко-мунізму і ніколи не закладали общини, хоча св. апостол Павло говорить, що він “не вхилявсь об’являти усю волю Божу!” Це дока-зує, що комунізм не є частиною Єван¬гелії, ані Божою радою для цього віку.
Навпаки, апостол Павло нагадує Церкві і навчає її чинити речі, неможливі для членів комуністичної спільноти, – щоб кожний “дбав про своїх”, “щоб першого дня в тижні… кожен… відкладав собі” грошей для Господньої справи, як Господь посилає; щоб слуги корилися панам, служачи, якщо пан є братом в Христі, з подвійною зичливістю; щоб пани пово¬дилися зі своїми слугами як ті, хто має здати справу великому Пану – Христу (1 Тим. 5:8; 6:1; 1 Кор. 16:2; Еф. 6:5-9).
Наш Господь Ісус не лише не закладав в Своєму житті такої общини, але й ніколи не навчав, щоб її закладати. Навпаки, в Своїх притчах Він навчав, що всім роздано неоднакову кіль¬кість мін і талантів, проте кожний є доморядником і повинен особисто (а не загалом, як община) вести власні справи і здати власний рахунок (Мт. 25:14-28; Лк. 19:12-24, див. також Як. 4:13,15). Вмираючи, наш Господь передав опіку над Своєю матір’ю Своєму учню Івану, про що (в Єв. Ів. 19:27) написано: “І з тієї хвилини той учень узяв її до себе”. Отже, в Івана був дім, був він також в Марти, Марії та Лазаря. Коли б наш Гос¬подь заклав общину, то Свою матір передав би саме туди, а не Івану.
Щобільше, створення такої общини віруючих суперечить самій меті та методам євангельського віку. Справою цього ві¬ку є свідчення світу про Христа, а, отже, про намір “вибрати люд… для Ймення Його”, тому кожен віруючий є напучуваний бути незгаса-ючим яскравим світлом перед людьми, перед сві¬том загально – а не лиш один перед одним. 481 Отож, дозволивши на створення першої християнської общини і показавши, що невдача створення таких общин загалом не походила з недо¬гляду, Господь зніс їх, розпорошивши віруючих скрізь звіщати Євангелію кожному ство-рінню. Читаємо: “І утиск великий постав того дня проти єрусалим-ської Церкви, і всі, крім апос¬толів, розпорошилися по краях юдей-ських та самарянських”, і вони ходили всюди, благовістячи Єван-гелію (Дії 8:1,4; 11:19).
Праця Божого народу не полягає в тому, щоб замикатися в мо-настирях, келіях чи ще в чомусь на зразок общин, а щоб сяяти, мов світло, посеред світу. Тому приєднання до таких общин аж ніяк не треба вважати обітницею Раю. Прагнення прилучитися до тієї чи іншої “ліги” виникає з загального духа наших днів, проти якого існує застереження в Ісаї 8:12: “Жди Господа мовчки і на Нього надійся”. “Тож пильнуйте і кожно¬го часу моліться, щоб змогли ви уникнути всього того, що має прийти, та стати перед Сином Людським!” (Лк. 21:36).
Анархія як засіб
Анархісти прагнуть свободи, яка межує з беззаконням. Во¬ни, мабуть, прийшли до висновку, що оскільки всі методи людської діяльності зазнали невдачі, тому в міжлюдських сто¬сунках потрібно знести будь-які обмеження. Отже, анархія перебуває в прямій протилежності до комунізму, хоч дехто плутає ці поняття. Якщо комунізм руйнує всякий індивідуа¬лізм і підштовхує до цього весь світ, то анархія руйнує всі за¬кони та суспільні обмеження, і кожна особа чинить те, що їй заманеться. Анархізм має руйнівний харак-тер і, як вдалося з’ясувати, не має в собі нічого конструктивного. Очевидно він вважає, що для нього тепер цілком достатньо зруй-нувати світ, а справу відбудови краще залишити для втілення в май¬бутньому.
Нижчеподані уривки з шістнадцятисторінкової брошури, опуб-лікованої анархістами Лондона і розданої на величезній першотравневій демонстрації, дають деяку уяву про неврівно-важеність та бездумність їхніх ідей:
“Коренем всякого нашого лиха є віра, що скрізь має бути влада і що їй слід підпорядковуватись. Як лік ми пропонуємо боротьбу на смерть проти будь-якої влади – фізичної, яку уособлює держава, або доктринерської, 482 яка є наслідком багатовікового невігластва та забобонності, і яку уособлюють релігія, патріотизм, законослухняність, віра в корисність того чи іншого уряду і підпо¬рядкування заможним особам та тим, хто при владі, – одним словом ми пропонуємо боротьбу проти всякого шахрайства, що притуплює розум та поневолює працюючих. Робітники повинні зруйнувати владу вже з самої необхідності, бо ті, хто має від неї користь, цього, звичайно, не вчинять. Патріотизм та релігія є святилищем та оплотом негідників, а сама релігія є найбільшим прокляттям для людського роду. Однак ще знаходяться люди, які безчестять благородне слово “праця” і з’єднують його з гидотним виразом “церква” у щось на зразок “церква праці”. Схожим чином можна б сформулювати вираз “трудова поліція”.
“Ми не погоджуємось з поглядами тих, хто вірить, що державу можна перетворити у якусь корисну інституцію. Це так само важко, як перетворити вовка у вівцю. Ми також не віримо в централізацію всього виробництва та споживання, як це ставлять собі за мету соціалісти. Це було б не що інше, як сучасна держава в новому вигляді, зі ще більшою владою – справжня потвора тиранії та рабства”.
“Те, чого прагнуть анархісти, зветься свободою для всіх. Люди відріз-няються одне від одного своїми талантами та нахилами. Кожен знає най-краще, що йому робити і чого він хоче; закони та правила створюють лише постійні перешкоди, а примусова праця не дає жодного вдоволення. В суспільстві, до якого прямують анархісти, кожен буде робити те, що йому найбільше до вподоби, і заспокоїть свої потреби з загального достатку – скільки б він не вимагав”.
Очевидно, що навіть найубогіший розум і мізерний досвід зба-гнуть чистісіньке безглуздя сказаного. Не пропонується і немає сподівань жодного конкретного ліку: все це лише без¬надійне та розпачливе скреготання зубів – крайність, до якої маси людей під-штовхуються силою обставин, приведених в дію самолюбством.
Соціалізм або колективізм як засіб
Соціалізм, як метод громадського урядування, пропонує реконструювання суспільства, примноження багатств 483 і, що суттєво, майже рівний поділ продуктів праці шляхом гро¬мадської колективної власності на землю та капітал (багатство інше, ніж нерухоме майно), а також колективне громадське управління всіма галузями виробництва. Його лозунг -“Кожному за його працею”.
Від “націоналізму” він відрізняється тим, що не пропонує одна-кової винагороди для всіх. Від “комунізму” – що не стає на захист общинної формації зі спільним майном або власніс¬тю. На наш по-гляд, він уникає помилок обох теорій і є дуже практичною теорією – за умови поступового впровадження розумними, поміркованими та несамолюбними особами. В малому масштабі в окремих місцях цей принцип вже зробив досить багато. В багатьох містах Сполу-чених Штатів водо¬постачання, впорядкування вулиць, школи, по-жежна служба та поліція функціонують саме таким чином – для найбільшого загального добра. Проте Європа нас дещо випереджує, бо на такій основі там функціонує телеграф та численні відрізки залізниці. У Франції тютюнова промисловість з усіма її при¬бутками належить уряду, людям. В Росії уряд перейняв конт¬роль над виробництвом і торгівлею спиртним, щоб в по¬дальшому зробити його фінансово корисним для гро¬мадськості, і, як кажуть, корисним з морального боку.
Подаємо цікаву статистику з “Social Upbuilding” доктора правознавства м-ра Е.Д. Бебітта, College of Fine Forces, Нью- Джерсі:
“Шістдесят вісім урядів є власниками телеграфних ліній”.
“П’ятдесят чотири уряди є цілком або частково власниками залізниць, натомість лише дев’ятнадцять, в тому числі Сполучені Штати, не є такими власниками”.
“В Австралії можна проїхати (вагоном першого класу) 1000 миль за 5,50 дол., або шість миль за 2 центи, окрім того, що заліз¬ничникам тут платять за вісім годин праці більше, ніж в Сполучених Штатах за десять. Хіба ж це руйнує країну? У Вікторії, де такі тарифи переважають, чистого прибутку за 1894 рік було достатньо, щоб сплатити федеральні податки”.
“В Угорщині, де залізниці перебувають в державній власності, шість миль можна проїхати за одного цента, а оскільки уряд ви¬купив ці дороги, то заробітки подвоїлися”.
“В Бельгії тарифи на пасажирські та вантажні перевезення обрізано наполовину, а заробітки збільшено вдвоє. Крім цього залізниці ще платять уряду річний податок в розмірі 4 000 000 дол”.
“За одного цента державні залізниці в Німеччині перевозять особу на відстань чотирьох миль, натомість заробітки працюючих на 120 відсотків вищі, ніж коли залізниці були у власності корпорацій. Чи така система є руйнівною? Ні. За останні десять років чистий дохід зріс тут на 41 відсо-ток. Минулого року (1894), залізниці принесли німецькому уряду 25 000 000 дол. чистого прибутку”.
“Підраховано, що державна власність на залізниці збереже населенню Сполучених Штатів мільярд доларів і гарантуватиме кращі заробітки працюючим, потреба в яких зросте аж до двох мільйонів замість 700 000 теперішніх”.
“Берлін, Німеччина, називають найбільш чистим, найбільш влаштова-ним та найкраще адміністрованим містом в світі. Місто перевело у державну власність газові заводи, електро- та водо¬постачання, трамвайні лінії, міську телефонну сітку і навіть страхування на випадок пожежі, чим досягло щорічного чистого прибутку в розмірі 5 000 000 марок, тобто 1 250 000 дол. Кожного дня на протязі року мешканці міста за 4,50 дол. можуть долати відстань довжиною п’ять миль так часто, як їм заманеться, тоді як дві подорожі денно надземною залізницею у Нью-Йорку коштують 36,50 дол”.
“М-р Ф.Д.Р. Ґордон у “Twentieth Century” навів статистику з посиланням на рівень освітленості деяких американських міст і виявив, що середня ціна використання однієї дугової електролампи за рік – при умові муніципального контролю – становить 52,121/2 дол., натомість середня ціна, яку різні міста платять приватним компаніям, становить 105,13 дол. за одну лампу щороку, тобто вдвічі більше”.
“У 1891 році середня ціна пересилання телеграм становила в Сполуче-них Штатах тридцять два з половиною центи. У Німеч¬чині, де телеграф є власністю держави, 485 пересилка тексту з десяти слів у будь-яку частину країни коштує п’ять центів. Виходячи з більших відстаней та вищих цін на працю, ми б платили від п’яти до двадцяти центів – залежно від відстані. Яку неоціненну користь має кожен муніципалітет від контролю над газом, водою, вугіллям та трамвайними коліями, можна продемонструвати на прикладі Бірмінгему, Глазго та інших міст Великобританії”.
Дуже добре, кажемо, якщо так є. Проте, жодна тверезомис¬ляча людина не скаже, що бідняки Європи вже тішаються Тисячолітніми благословеннями – навіть коли б вдалося за-провадити між ними всі соціалістичні ідеї. Водночас, жодна добре інформована людина не наважиться сказати, що робіт¬ничий клас Європи є в чомусь нарівні з робітниками Спо¬лучених Штатів. Для них це і надалі Рай, і законотворчість ще й досі орієнтована на те, щоб втримати тисячі бажаючих вирушити туди і здобути частку цього Раю.
Хоча ми радіємо з всякого покращення умов бідняків Євро¬пи, не забуваймо при цьому, що повсюдна націоналізація – крім Великоб-ританії – виникає не з якоїсь більшої практичної мудрості людей, ані з доброзичливості чи лінощів Капіталу, але з чогось іншого, чого ми не бачимо в Сполучених Штатах – з ініціативи самих урядів. Щоб уникнути банкрутства, вони переводять все у свою власність. Веле-тенські видатки урядів йдуть на утримання армії, флоту, фортифі-каційних споруд та ін. і потребують нових статей доходу. Здешев-лення коштів перевезень робиться з метою догодити людям, а також притяг¬нути бізнес, бо коли б тарифи не були низькими, то багато людей з мізерними заробітками не користали б з транспорту. Так, наприклад, вагони четвертого класу в Німеччині є всього-на-всього товарними вагонами без будь-яких сидячих місць.
З огляду на всі ці факти, не вводьмо себе в оману сподіван¬нями, що згадані міри вирішать Проблему Праці, або ж, при¬наймні, полег-шать справи на найближчі шість та більше років – при тому зовсім незначно.
Ми маємо підставу вірити, що на протязі кількох наступних років соціалізм зробить великий крок уперед. Однак, таке просування не буде ані розумним, ані поміркованим: 486 успіх оп’янить деяких його прибічників, натомість невдача стане для інших розпачем, аж, врешті, неспокій приведе до нещастя. Капіталізм та монархізм бачать в соціалізмі ворога і вже нама¬гаються йому протистояти настільки, наскільки їм вистачає на це сміливості перед лицем громадської думки. Церква з імені, хоч повна куколю та світських інтересів, все ще є могут¬нім фактором, бо вона репрезентує і в великій мірі контролює середній клас, в руках якого знаходиться балансир влади в стосунках між верхами та низами суспільства. Досі соціалізм для них був представлений його приятелями у кривому світлі, котрі загально були атеїстами. З малими винятками прави¬телі, капі-талісти та духовенство підхоплять перші ж радикаль¬ні кроки соціалізму, щоб на нього накинутися, заклеймити ганьбою і навіть закрити йому на певний час рота, підбадьоруючи себе показними аргументами, накинутими бояз¬ню та самолюбними інтересами.
Ми, звичайно, радіємо, дивлячись, як впроваджуються в чин принципи рівноправ’я – хоч тільки на короткий час і тіль¬ки до певної міри. Тому всі, чиїх інтересів це торкатиметься, повинні глянути на дану справу більш широко і облишити пошуки власної користі заради загального добра.
Як вже наголошувалося, цей рух буде розчавлений спіль¬ними силами церкви, держави та капіталу і наступно попро¬ваджений до велетенського вибуху анархії, в якому, як вказує Святе Писання, зазнають краху всі теперішні інституції – прийде “час утиску, якого не було від існування люду аж до цього часу”.
Коли б навіть соціалізм мав обрати суто власний шлях, це стало б лише тимчасовим полегшенням, оскільки керуючим принципом в серцях більшої частини людства є самолюбство. Існують “вроджені інтригани”, які швидко віднайдуть для себе шляхи, щоб збирати вершки з громадських починань та пільг, натомість на суспільних структурах намножуватимуться та процвітатимуть паразити і повставатимуть численні групи “злочинців”. Так довго, як люди визнаватимуть і шанувати¬муть 487 такий принцип, вони так чи інакше будуть йому підпо¬рядковуватися: отже, на початку соціалізм може виявитися достатньо скромним, а його представники при владі – вірними слугами громадськості для спільного добра. Та достатньо, щоб соціалізм став популярним, і ті самі хитрі, егоїстичні інтрига¬ни, які тепер йому противляться, проникнуть всередину і кон¬тролюватимуть його заради власних самолюбних інтересів.
Комунізм та націоналізм бачать, що доки дозволяється неодна-ковість винагород, самолюбство спотворюватиме та перекручува-тиме істину та справедливість, і, щоб задоволь¬нити пиху та често-любство, воно подолає кожний бар’єр, який люди спроможні звести проти злиднів. Щоб подолати цей клопіт, вони підуть на непрактичні радикальні кроки, відомі нині з їхніх заяв, – непрактичні, бо люди є грішні, позбавлені свя-тості; і самолюбні, бо люди є позбавлені любові.
Герберт Спенсер про соціалізм
М-р Герберт Спенсер, відомий англійський філософ та еконо-міст, зауваживши, що італійський соціаліст Феррі підтримує його теорію, написав: “Твердження, що будь-який з моїх поглядів є прихильний соціалізму, викликає у мене велике роздратування. Я вірю, що прихід соціалізму буде най¬більшою катастрофою, яку взагалі знало людство”.
Хоч великі мислителі погоджуються, що конкуренція, тоб¬то “індивідуалізм”, має свої погані сторони, які вимагають рі¬шучих заходів, вони виступають проти поневолення особи громадськими формуваннями, тобто проти поховання всякої індивідуальності в соціалізмі, як ще більшого лиха на май¬бутнє, оскільки це творитиме армії громадських службовців, творитиме ще більше, ніж сьогодні, політиків від бізнесу, і остаточно, як ніколи, прокладе шлях до злочинності та за¬гального зіпсуття.
Наведене з “Literary Digest” (10 серпня, 1895 p.) має безпо-середній стосунок до нашої теми і намагається показати, що соціа-лістичні принципи не могли б зберегтись, коли б не підтримка пе-вної сили – настільки міцним є самолюбство в середовищі людства.
“Дві соціалістичні спільноти”
“Увагу вивчаючих суспільну економію закордоном привабили два практичних екзамени соціалізму. В обох випадках самобутні ініціатори соціалістичних общин досягли певних успіхів, а в одній з них навіть помі-тне їхнє процвітання. Однак намагання жити згідно вчень соціалістичних теорій закінчилися для обох невдачею. Колишні комуністи повернулися до методів, які дуже мало від¬різняються від тих, якими довкола користуються буржуа. Трохи більше, ніж два роки тому група австралійських робітників, зму¬чених життям підневільних заробітчан з тимчасовим просвітком вимушеного безробіття, вирушила в Парагвай, де набула ділянку землі, придатну для фермерського обробітку без використання великої техніки. Своє поселення вони назвали “Нова Австралія” і понадіялися перетворити його в Утопію для трудяг. Британське міністерство закордонних справ в одному з своїх останніх пові¬домлень подає коротку історію цього руху, який підштовхнув багатьох людей поміняти Австралію – “Ельдорадо трудівників” – на Південну Америку. Пропонуємо уривок з цього повідомлення:
“Мету колонії викладено у її конституції, один з параграфів якої говорив: “Нашим наміром є утворити спільноту, в якій будь-яка праця матиме на меті добро будь-якого її члена, і в якій не буде можливості тиранізувати один одного. Обов’язком кожної особи є вважати добробут спільноти за свою найвищу мету, гарантуючи тим самим значну міру вигод, щасливості та здобуття освіти, що неможливе для суспільства, де ніхто не є певний, що він не голодуватиме”.
“Цей ідеал не був реалізований. Вісімдесяти п’ятьом колоністам незабаром набридли обмеження, нав’язані більшістю, і вони відмовились підпорядковуватися. Новоприбулі поселенці з Ав¬стралії надолужили втрати від такого розколу, але й вони, незадоволені особою, що стояла на чолі руху, обрали власну, так що тепер в колонії нараховувалося три групи. Рівний поділ результа¬тів праці досить швидко викликав невдоволеність певного числа робітників, котрі на противагу соціалістичним керівникам, поча¬ли вимагати частки, 489 пропорційної виконаній роботі. Ще однією причиною невдоволення стала пряма заборона спиртного, тим більше, що її порушення каралося виключенням без можливості повернення вкладеного початкового капіталу. Колонія була на межі розпаду, коли попередній керівник руху зумів здобути для себе суддівські повноваження, надані йому урядом Парагваю, і оточив себе поліцейськими. Існує сподівання, що колонія все ж матиме успіх, проте в ній вже знехтувано соціалістичними відносинами”.
“Дещо відмінним є досвід шахтарів Монтьє. їхній успіх став причиною того, що соціалістичну теорію довелось відкласти вбік. “Gewerbe Zeitung”, Берлін, розповідає цю історію таким чином:
“В Монтьє, близько Сент-Етьєна, є копальня, кілька років тому придбана компанією, що тепер полишила її і звільнила шахтарів. Оскільки в околиці не було жодної можливості заробітку, шахтарі вблагали компанію віддати їм шахту, а так як власники вже не вірили, що копальня може дати прибуток, вони погодилися. В шахтарів не було жодної техніки, однак вони трудилися з напо¬легливістю і зуміли знайти кілька нових пластів. Приклавши май¬же надлюдські зусилля і впоравшись з тим, щоб за рахунок зеко¬номленої платні вдалося купити техніку, звільнені шахтарі Монтьє стали джерелом достатку нових власників. Попередні власники зробили спробу повернути майно, та програли судовий процес, і робітнича преса не загаялася порівняти жадібність капіталістів з шляхетністю шахтарів, які таким чином скористалися з плодів своєї праці. Шахтарів Монтьє визнано зразком тріумфу колективізму над експлуатацією з боку приватного капіталу”.
“В той самий час шахтарі поширили свою діяльність, але вреш¬ті виявилося, що без сторонньої допомоги впоратися з усією ро¬ботою неможливо. Прийнято інших, і ті, зі свого боку, прикладали всіх зусиль, щоб роботи не припинялись. Однак, люди, які першими взялися, щоб зробити копальню прибутковою, відмовилися від однакового 490 поділу з новоприбулими. Вони знали, що багатство, яке лежить під їхніми ногами, відкрито їхніми майже надлюдсь¬кими зусиллями, і вони, так би мовити, зробили щось з нічого, а, отже, чого б це їм ділитися здобутками своєї праці з ново¬прибулими, котрі, хоч і працювали весь попередній час, проте деінде? Чому вони повинні давати своїм новим приятелям з врожаю, коли ті не сіяли? Новоприбулі мають добре заробляти – навіть краще, ніж на інших шахтах, – та вони не повинні бути співвласниками. І коли новоприбулі зробили заворушення, -“капіталістичні” робітники привели поліцію і виштовхнули їх з приміщення нарад”.
Націоналізм як засіб
Націоналізм є пізнішим етапом розвитку теорії, яка виво¬диться з соціалізму. Він твердить, що всі галузі промисловості повинні бути керовані народом на основі спільного обов’язку працювати і загальної гарантії прожиткового мінімуму; що всі трудящі повинні виконувати ту ж кількість роботи і отри¬мувати однакову платню.
Націоналізм говорить, що:
“Об’єднання, трести та синдикати, які сталися предметом нарі¬кання з боку людей, демонструють практичність нашого фунда¬ментального принципу створення всякого роду асоціацій. Ми лиш прагнемо дати цьому принципу подальший поштовх і змусити всі галузі працювати в загальних інтересах – завдяки організованості людей – через органічну єдність всьо-го народу”.
“Нинішня індустріальна система виявляє свою непридатність числен-ними лихами, які вона спричиняє; вона підтверджує свою абсурдність велетенськими витратами енергії та матеріалів, про які, однак, мовиться як про речі супутні. Ми підносимо протест проти цієї системи, наполягаючи знести створене нею невільництво, і обіцяємо, що прикладатимемо для цього найбільші зусилля”.
Деякі корисні, спільні для обох, спостереження ми вже згадали досить широко під заголовком “Соціалізм або колек¬тивізм як засіб”, однак, в загальному, націоналізм є цілком непрактичний – застереження до нього є ті ж, які попередньо вису-нуті нами проти комунізму. 491 Хоча націоналізм, як і кому¬нізм, безпосередньо не загрожує знищенням сім’ї, його тен¬денція, будьмо певні, існує саме в цьому напрямку. Серед йо¬го захисників є багато філантропічних, думаючих осіб, і деякі з них допомогли, без сподіваної особистої вигоди, заснувати колонії, де принципи націоналізму мали бути запроваджені для прикладу громадськості. Деякі з них зазнали повної нев¬дачі, бо, навіть досягнувши успіху на практиці, їм довелось зігнорувати націоналістичні принципи в стосунках зі світом, що знаходився за межами колонії: як можна було сподіватися, в усіх них існували внутрішні протиріччя. Якщо святі Бога, маючи “одного Господа, одну віру, одне хрещення”, потра¬пляють в труднощі, пильнуючи, щоб “зберегти єдність духа в союзі миру”, і потребують нагадування бути поблажливими одні до одних в любові, то як можна сподіватися від змішаних общин, де й натяку немає на такий союз духа, успішного подо¬лання само-любного духа світу, тіла та диявола?
На протязі кількох останніх років в Сполучених Штатах було закладено і зазнало невдачі кілька таких колоній націо¬налістичного толку. Одна з найбільших невдач випала на до¬лю колонії, відомої під назвою “Altruria”, в Каліфорнії, засно¬ваної шан. Е.Б. Пейн згідно теорії “Один за всіх, і всі за одно¬го”. Вона мала ту перевагу над іншими колоніями, що могла підбирати для себе членів, а не брати всіх загалом. Більш того, її керівництво діяло на зразок братства, здійснюючи доклад¬ний контроль. Її засновник, аналізуючи причини невдачі в “Examiner”, Сан-Франциско (за 10 грудня 1896 року), виразився так:
“Невдача “Altruria” не була такою вже й великою; …ми проде-монстрували, що довір’я, добра воля та щирість – які домінували тут якийсь час – створили в спільноті щасливе життя. З іншого боку відомо, що підозрілість, заздрощі та самолюбні мотиви дияволізують природу людини і чинять життя безвартісним…. Ми перестали довіряти і зважати одне на одного, як чинили це спочатку, і зійшли у колію, якою йде весь світ”.
Те, що одні люди виявляють на прикладі досвіду, інші ося¬гають логічним мисленням, яке ґрунтується на знанні природи людини. Кожний, хто прагне переконатись 492 у даремності надій, коли серцями людей керує самолюбство, може здобути та-кий досвід для себе дуже малою ціною, відвідавши на протязі ти-жня три-чотири другорядних “будинки для безпритульних”.
Загальна освіта механіків як засіб
Кілька років тому в виданні “The Forum”з’явилася стаття м-ра Генрі Голта, в якій він намагався довести, що освіта по¬винна бути переважно ремісничою, даючи механіку можли¬вість легко перехо-дити від одного заняття до іншого, тобто він повинен освоїти “дюжину” професій. Хоча для деяких осіб це може статися тимча-совою допомогою, однак, такий крок, очевидно, не вирішить про-блеми. Зрозуміло, це погано, коли штукатури та муляри матимуть зайнятість, а шевці та ткачі залишаться без роботи. Але що коли останні навчаться класти цеглу та штукатурити стіни? Прийде конкуренція в кожному фаху – коли всі незайняті вестимуть супе-рництво за робочі місця. Однак цей джентльмен непогано оперує двома зрозумілими істинами стосовно того, яка освіта є найбільш потрібною. Він каже:
“Більш проста з цих істин є неминуча, а навіть жорстока, – необхід-ність Природного Добору. Я зовсім не кажу, що вона справедлива. При-рода не знає про щось таке, як справедливість. Її механізми уперто просуваються вглиб найважчих умов і виринають звідтіля набагато кращими, ніж попередньо. Справді, вона роз¬винула в нас вміння непомітно спрямовувати її шлях, і лише зав¬дяки такому вмінню функціонує справедливість. Проте, ми мо¬жемо її спрямовувати лише тим руслом, яке найбільш вигідне для її течії, – інакше ми будемо захоплені в глибочінь. На даний час жоден з її напрямків не є більш зрозумілий і більш чітко ви¬значений, ніж Природний Добір, і в використанні наших еле¬ментарних свобод та права голосу ми ніколи не є настільки ро-зумними, як тоді, коли натрапимо на них випадково – як, наприклад, коли ми забрали Лінкольна з його хатини. Однак, ще й досі ми вважаємо за краще мати демагога, щоб потім терпіти. Соціалізм пропонує поширити небезпеку таких клопотів у сферу виробництва. Пошуки проводирів індустрії ведуться сьогодні переважно шляхом природного добору, або, щонайменше, ззовні 493 прихованою потворністю, по спадковості, від якої швидко приходить прозріння: якщо син по спадковості не годиться, він втрачає надію вижити. Одночасно зі зростанням свободи конкуренції та сприятливих умов для здібних людей без наявного капіталу найняти його, стає надто очевидним, що сьогодні промисловістю керує закон Природного Добору. Виходячи з цього, соціалісти пропо¬нують замінити штучний добір досить популярним голосуванням. Вважаємо, що загальновідома вищість приро-дного шляху все ж вилікує це безглуздя”.
“Ще більш важливою є інша істина, яку хоч і важко окреслити, та про яку неможливо не мати певної уяви. Неможливо не тому, що вона вима-гає попередніх знань, а тому, що на протязі тисяч років – і сьогодні теж – з нею воюють шляхом догм. Коли ж істину – згідно відомої термінології – назвати Всесвітнім Володарюванням Права, то для більшості читачів кожне з цих формулювань буде здаватися дивним. Однак є фактом, що значна кількість людей, які вважають, що вони вірять в його існування, щодень моляться аби його не було, і аби в їхньому випадку було зроблено виняток. Коли йдеться про фізіологію, кожна людина окремо і законодавці загально, мабуть, звернуться до лікаря; коли йдеться про машини – до інженера, а в випадку справ, пов’язаних з хімією – до науковця-хіміка, і з дитячим довір’ям вислухають його порад. Натомість в справах економіки люди не бажають чути жодної думки окрім власної. В них немає жодної уяви про те, що дані речі, як і речі фізичного характеру, перебувають під контролем законів природи, і що віднайдення цих законів або вивчення вже відкритих вимагає особливих знань, і кожен крок в незнанні, а то й всупереч, обов’язково принесе лихо – таке ж неминуче, як у випадку впертості…”
“Отже, робітники потребують не лише ремісничої освіти і знан¬ня певних економічних фактів, але й наукових та історичних знань, щоб мати уяву про Закон Природи,. На запропонованій основі можна збудувати певний погляд на його діяльність в суспільному та матеріальному світі і також дещо збагнути даремність, або й ще гірше, людських законів, за винятком, якщо привести їх шляхом дбайливого вивчення та уважних експериментів у відповідність з Законом Природи. Разом з цим прийде віра, що жодне людське право 494 не в змозі зберегти того, що непридатне – хіба чиїмось коштом, – і що єдиний шлях самозбереження – статися корисним”.
Якби ж то всі навчилися, що ці два закони контролюють нині-шню суспільну систему, і що людині не під силу змінити природу та її право, тобто добитися чогось більшого, ніж про¬стого полаго-дження існуючих суспільних умов та їхнього тим¬часового покра-щення. Нові, більш бажані закони, потрібні для досконалого ідеального суспільства, вимагатимуть над-людських зусиль для їхнього впровадження. Зрозуміння цього допоможе осягнути “благочестя з задоволенням” (замість дра-тівливого невдоволення), щоб водночас чекати Божого Царст¬ва зі словами молитви “Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі”.
Окреме оподаткування як засіб
Немає сумніву, що створення м-ром Генрі Джорджом гідної уваги ідеї, відомої під назвою “Теорія окремого оподаткування”, сталося після зрозуміння ним наслідків комунізму, націо¬налізму та соціалізму, згаданих нами попередньо. В деяких відношеннях її можна назвати чимсь протилежним до соціа¬лізму. А в численних суттєвих проявах вона є навіть індивідуа¬лізмом. Вона полишає особистість внутрішнім можливостям її характеру, зусиллям та оточенню, зали-шаючи кожному хіба що невід’ємні його права як загальні благосло-вення від Твор¬ця: повітря, воду та землю. Вона пропонує зовсім незначні безпосередні зміни існуючої суспільної системи. Твердячи, що нинішній нерівний поділ багатства – в міру того, як він пригноб-лює та чинить шкоду, – є наслідком приватної влас¬ності на землю, ця теорія пропонує, щоб усі землі знову стали власністю Адамового роду, і каже, що таким чином лиха нашої нинішньої суспільної системи швидко самовладнаються. Вона пропонує, щоб перерозподіл землі 495 здійснювати не шляхом пропорційного поділу в межах людського роду, а вважати всю землю великим земельним володінням, дозволяючи кожній особі, як орендатору, використовувати стільки з наявного в неї, скільки вона забажає, і збирати земельний податок або орендну плату з кожного тимчасового власника залежно від вартості землі (окрім вартості будівель та іншого майна). Таким чином за вільну ділянку землі мав би бути такий самий податок, тобто орендна плата, як за суміжну ділянку з забудовою, а за необроблювані землі – як за сусідні родючі. Зібраний таким чином податок становитиме кошти, які підуть для конкретних заходів, пов’язаних з загалом – для утримання шкіл, впорядкування вулиць та доріг, для водопостачання і т.д., а також в місцевий та державний бюджет. Звідси й назва теорії “Окреме оподаткування”.
Очевидним наслідком цього має бути заселення тисяч місь¬ких ділянок та пустирищ, які сьогодні утримуються для спеку¬лятивних цілей, тому що всі податки об’єднуються в один за¬гальний, уникаючи при цьому окремого оподаткування худо¬би, знарядь виробництва, бізнесу та всіляких вигод. Весь пода¬ток зосереджується на землі і становить окремий видаток, градуйований таким чином, щоб уникнути привілейованості, – землі вбогих ферм та землі, віддалені від транспортних ме¬реж, оподатковуватимуться менше, ніж кращі землі, ближчі до таких мереж. Схоже, міським ділянкам буде визначено розмір податку згідно їхньої вартості, місця розташування та з урахуванням навколишнього оточення.
Такий закон, введений в дію через десять років після його ухва-лення, матиме негайний ефект в вигляді зменшення вар¬тості неру-хомого майна і з часом введе в оборот мільйони ак¬рів землі і тисячі міських ділянок, які будуть доступні кожному, хто зможе зробити з них вжиток і сплатити встановлену орендну плату. М-р Генрі Джордж скористався фактом, що папа Леон XIII видав Енцикліку про Працю, щоб у відповідь опублікувати памфлет, титулований “Відкритий лист до папи Леона XIII” і т.д. В ньому міститься декілька цікавих думок стосовно нашої теми; до того ж він є подальшим підтвердженням згаданої теорії. Ми візьмемо довільні витяги:
Витяг з відкритого листа м-ра Генрі Джорджа до папи Леона XIII у відповідь на його останню енцикліку про “Найбільш хвилююче питання в справі праці”
“Нам здається, що ваша Святість не зауважила істинної суті, кажучи, що Христос, ставши сином теслі і сам бувши теслею, вказував лише, що “немає нічого сором’язливого, коли хто здобуває хліб власною працею”. Це майже те саме, мов би сказати, що Він, не грабуючи людей, не бачив нічого сором’язливого в порядності. Якщо ви зважите, наскільки вірним є загальний поділ всіх людей на трудівників, нероб та крадіїв, то побачите, що морально було неможливо аби Христос, перебуваючи на землі, мав бути кимось ще крім трудівника, оскільки той, хто прийшов сповнити закон, був зобов’язаний у вчинку та слові бути послушним Божому закону праці”.
“Гляньте, як чудово та звершено життя Христа на землі ілю¬струвало цей закон. Входячи в земне життя безпорадним немов¬лям – як, зрештою, це визначено для кожного, – Він залюбки обрав те, що природно треба виконувати найбільш охоче – дбав про гарантоване працею утримання, яке кожне покоління є винне своїм спадкоємцям. Досягнувши зрілості, Він заробляв на власне утри¬мання тією загальновизнаною працею, якою більшість людей повинна і насправді заробляє на життя. Перейшовши наступно до більш високої, найвищої сфери діяльності, Він здобував щоденне утримання шляхом навчання моральних та духовних істин, отримуючи матеріальний заробіток у вигляді пожертвувань любові від вдячних слухачів – не відкидаючи навіть коштовного мира, яким Марія намастила Його стопи. Тому, вибираючи Своїх учнів, Він не пішов до тих, в кого були земельні маєтки, чи до інших монопольних власників, котрі жили за рахунок інших, а лиш до тих, хто жив щоденною працею. Коли Він покликав їх до вищої праці і послав навчати моральних та ду-ховних істин, то сказав, що, беручи за це вдячну заплату, вони не повинні вибачатись ані принижуватись, бо “вартий робітник своєї заплати”, – даючи цим зрозуміти, 497 що в загальному праця є не лише працею рук – в чому ми теж переконані, – але що трудівником є кожен, хто допомагає прилучити до матеріальної сторони ще й інтелектуальний, моральний та духовний зміст життя”. (*”Не треба забувати, що хоч дослідники, філософи, вчителі, мистці, поети, священнослужителі не є безпосередньо зайняті у намно-женні багатства, однак вони не лише сприяють появі всього, що корисне і дає задоволення – для чого нагромадження багатства є лише засобом, – але, набуваючи та розповсюджуючи знання, а також стимулюючи розумовий розвиток і підносячи моральні почуття, вони в значній мірі збільшують можливості для створення такого багатства. Адже людина живе не самим лише хлібом… Хто зусиллями розуму або тіла намножує наявні матеріальні здобутки і збільшує сукупність людських знань, тобто надає життю людини вищого рівня і більшої повноти, такий – у ширшому значенні слова – є “виробником”, “трудівником”, “людиною праці” і чесним шляхом здобуває свою щоденну платню. Натомість той, хто не прикладає найменших зусиль, щоб людство було багатшим, розумнішим, кращим, щасливішим і при цьому живе за рахунок інших – не дивлячись на почесні титули та запопадливість жерців Мамони, що вимахують перед ним кадилом, – остаточно є жебраком або злодієм”.)
“Припускаючи, що трудівники, – навіть ті, які працюють лише влас-ними руками, – за природою є вбогими, ви ігноруєте факт, що саме праця творить багатство, і приписуєте справжньому закону Творця несправед-ливість, яка виникає з ламання безбожною людиною Його милосердного наміру. Навіть у найпримітивнішому ремеслі всі порядні люди можуть заробити на прожиття – при умові справедли-вого підходу. Разом з економлячими зусилля винаходами сьогодення всі люди просто зобов’язані мати можливість заробляти набагато більше. А тому, кажучи, що бідність аж ніяк не є неласкою, ви поширюєте безглузді припущення. Бідність повинна бути неласкою, бо в умовах соціальної справедливості вона, не нав’язана неминучим невезінням, означає необа-чність або лінощі”.
“Симпатії вашої Святості, здається, спрямовані винятково до вбогих, до робітників. Чи так має бути? Чи не треба жаліти також багатих нероб? За словами Євангелії співчуття швидше потребують багаті, а не бідні. Для тих, хто вірить в майбутнє життя, стан кожного, хто збагнув неминучість втрати любовно нажитих мільйонів, має здаватися справді гідним жалю. Та навіть в цьому житті гірко дивитися на становище багатих. Зло не в багатстві – можливості розпоряджатися матеріальними речами, – а у наявності достатку, 498 коли інші потопають в злиднях; у вивищенні понад можливість сприйняття життя з його працею та боротьбою, з його надіями та побоюваннями і, щонайбільше, з його любов’ю, яка осолоджує життя, і з благородним співчуттям та великодушними вчинками, які зміцнюють віру в людині і сполягають на Бога. Гляньте, як багаті вміють користуватися слабкими сторонами людської природи; як вони оточені всеможливими лестунами та підлабузниками; як їм вдається віднайти вже готові шляхи не лише вдовольняти порочні задуми, але й спонукувати їх та стимулювати; як постійно вони перебувають на осторозі, щоб не бути ошуканими; як часто вони змушені викривати підступні задуми, приховані за ввічливими словами та приятельськими вчинками; як часто в своєму намаганні бути добрими, вони є експлуатовані без¬соромними жебраками та далекоглядними шахраями; як часто в їхніх родинних відносинах віє холодом, а їхня смерть очікується з неприхованою зловтіхою отримання бажаного спадку. Найбільше зло вбогості полягає не в відсутності матеріальних речей, а в занедбанні чи навіть спотворенні більш високих прикмет. Отже, наявність незаслужено здобутого майна перешкоджає, хоча й дещо іншим чином, подальшому розвитку та спотворює те, що в людині найшляхетніше”.
“Божі настанови не можна обминути безкарно. Якщо Бог постановив, що людина повинна заробляти на хліб працею, то багатіям-неробам це має нести страждання. І вони страждають. Гляньте якою пусткою зяє життя тих, хто живе заради утіх; які огидні пороки постають серед класу, пересиченого багатством – коли навколо панують злидні. Гляньте на це жорстоке покарання нудьгою, про яке вбогі знають так мало, що не мо-жуть його збаг¬нути; гляньте на песимізм, який поширюється в середо-вищі багатих класів і який відкидає Бога, нехтує людьми, вважає власне існування злом в собі і боїться смерті, шукаючи при цьому власного знищення”.
“Коли Христос сказав багатому юнакові, який Його шукав, продати все і віддати вбогим, то при цьому не думав про вбогих, а лиш про юнака. Отже, я не сумніваюсь, що серед багатих, і особливо серед тих, які створили це багатство власними руками, є достат¬ньо таких, котрі принаймні подеколи більш гостро відчувають безглуздя свого багатства та боязнь небезпеки та спокус, на які виставлені їхні діти. 499 Проте, сила тривалої звички, нашіптування гордощів, хвилююче нетерпіння здобути і утримати те, що дозволяє диктувати правила, родинні очікування, що набули характеру обов’язковості, і, врешті, справжні клопоти – при намаганні добрим шляхом зробити вжиток з власного багатства – прив’язали їх до власної ноші, мов осла до його в’юка, аж доки вони не спіткнуться об межу провалля, яка зв’язує це життя”.
“Люди, котрі мають певність здобуття їжі, коли вони цього забажа-ють, їдять лише те, що диктує їм апетит. Однак, коли йдеть¬ся про розкидані народи, що існують у найвіддаленіших кутках замешканої земної кулі, то життя тут є або голодом або бенкетом. Переносячи тривале недоїдання, вони, з остраху перед ним, є підштовхувані до пожадливої їди, мов анаконда, котрій поталанило схопити велику здобич. Отож, страх перед нуждою перетворює багатство в прокляття і водночас штовхає людей на його пошуки, роблячи його об’єктом заздрощів і палкого прагнення. І як надмірне багатство є породженням надмірної злидоти, так і нищівна для душі хтивість багатих є лише відбитком тієї нужди, яка ожорсточує і деградує. Справжнє зло лежить в несправедли¬вості, з якої виростають і дивне накопичення багатств і дивне їх розкидання”.
“Та навряд чи можна звинувачувати в цій несправедливості окремих осіб або навіть класи. Великим суспільним лихом, від якого значно терпить суспільство, і жертвами якого – хоч цілком по-різному, – стали дуже багаті і дуже бідні, є існування приватної власності на землю. Беручи це під увагу, нам здається ламанням християнського милосердя казати про багатих, що вони особисто відповідальні за страждання вбогих. Та коли ви говорите про щось таке, то, мабуть, наполягаєте, щоб не торкатися причин появи велетенських багатств та згубного убозтва. Уявімо собі людину з небезпечним наростом, що спотворює її зовнішність. Один лікар готовий його видалити – легко, безболісно, однак рішуче. Другий наполягає, щоб його залишити в спокої, – виставляючи бідолаху на знущання та посміховисько. Хто з них правий?”
“Шукаючи можливості повернути всіх людей до належних їм рівних, природних прав, ми шукаємо вигоди не для певного окремого класу, але для всіх. З досвіду віри і на основі фактів ми бачимо, що несправедливість не може дати користі нікому, на¬томість справедли-вість повинна дати користь всім”.
“Ми також не прагнемо жодної “марної та насмішкуватої рівноправ-ності”…. Рівність, якої ми прагнемо, не є рівним поділом майна, а є наявністю рівних природних можливостей…”
“Скеровуючи для суспільних потреб те, що на наш погляд є великим капіталом, передбаченим для суспільства в Божественно¬му порядку, ми не накладатимемо на власників багатств навіть найменшого податку – якими б багатими вони не були. Такі по¬датки ми вважаємо 500 не лише ламанням права власності, але й ба¬чимо, що завдяки винятковим можливостям адаптації, притаман¬ним економічним законам Творця, неможливо, щоб будь-хто, здобуваючи багатство чесним шляхом, не примножив при цьому багатства світу…”
“Приклад цього Ваша Святість дає в своїй Енцикліці. Запере¬чуючи рівноправність матеріальної основи життя і маючи свідо¬мість існування самого права на життя, ви твердите про право для робітників бути найня-тими і отримувати від своїх працедавців певний необмежений заробіток. Але таких прав не існує. Ніхто не має права ставити вимогу прийняття на роботу або вимогу вищо¬го заробітку, ніж хтось є охочий дати; або ж будь-яким іншим шляхом чинити тиск, щоб підняти такий заробіток проти його волі. Такі вимоги працюючих до своїх працедавців мають не більше основ для морального виправдання, ніж коли б працедавці вимагали від робітників примусового виконання того, чого вони не хочуть робити, і отримання заробітку нижчого, ніж вони охочі прийняти. Будь-яке удаване виправдання виникає з попередньої помилки – заперечення робітникам належних їм прав…”
“Христос виправдав Давида, котрий, підштовхуваний голодом, вчинив річ, яка мала вважатися святотатством, – взяв з храму покладні хліби. Проте, в даному випадку Христос був далеким від того, аби говорити, що обкрадання святині було властивим шляхом для здобуття прожитку”.
“У своїй Енцикліці ви, однак, радили звернутися до звичайних життє-вих справ в звичайному оточенні – до принципів, з якими в етичному від-ношенні можна рахуватися лише в виняткових умовах. До такого визнання фальшивих прав ви йдете через заперечення цілком належних прав. Природне право, яке має кожна людина, не є правом вимагати від іншої людини працевлаштування або заробітку, але є правом пропонувати себе – правом скористатися власною працею для доступу до невичерпної криниці – землі, – про яку Творець подбав для всіх людей. Коли цю криницю відчинити – в нашому випадку шляхом окремого оподаткування, – то природний попит на працю йтиме в ногу з пропозицією: той, хто продає працю, і той, хто її купує, 501 діятимуть на основі вільного обміну ради взаємної вигоди, і всі дебати між працюючими та працедавцями будуть вирішені. Тоді, при загальній свободі наймати себе до праці, перша-ліпша можливість попрацювати вже не буде здаватися милостинею; а, оскільки ніхто не буде працювати для когось за меншу платню, ніж міг би, з ура-хуванням всього, заробити, працюючи для самого себе, то платня неод-мінно зросте до своєї повної вартості, і відтоді взаємостосунки між робі-тником і працедавцем вирішуватимуться на основі обопільних інтересів та вигод”.
“Це єдиний шлях їхнього задовільного врегулювання”.
“На думку Вашої Святості існує деякий справедливий рівень заробітної платні, яку працедавці повинні охоче заплатити і яку робітники повинні з задоволенням прийняти, і гадаєте, що при такій домовленості весь конфлікт буде вичерпано. Мабуть, ви вважаєте, що цей рівень дасть робітникам скромний прожиток і, можливо, навіть дозволить відкласти дещо про запас – завдяки важкій праці та жорстокій економії”.
“Одначе, зафіксувати справедливий рівень платні без “ринкових торгів” так само неможливо, як неможливо добитися одностай¬ності цін на кукурудзу, свинину, корабельну продукцію чи мис¬тецькі вироби. Чи ж в одному і другому випадку такий примусо¬вий спосіб врегулювання не свідчить про наявний взаємозв’язок, що найбільш ефективно сприяє економічному врегулюванню від¬носин між виробничими силами? Чому порівняно з покупцями товарів покупці праці мають платити вищі ціни, ніж вони змушені це робити на вільному ринку? Чому продавці праці повинні бути задоволені з того, що вони отримують менше, ніж змогли б отри-мати на вільному ринку? Чому робітники мають бути задоволені скромним прожитком, якщо світ такий багатий? Чому вони мають бути задоволені життям в труднощах та обмеженнях, якщо світ такий щедрий? Чому б їм також не прагнути задовольнити власні вищі ідеали та кращі смаки? Чому вони назавжди мають бути задоволені четвертим класом подорожування, якщо інші з приємністю подорожують в купе?”
“І вони цього не хотітимуть. Бродіння наших часів не виникають з самого лише факту, що робітники усвідомлюють наскільки важче для них жити на тому ж рівні достатку. Вони виникають також, або й ще більше, з реалій, що бажання робітників зростають разом зі збільшенням рівня достатку. Ці бажання неминуче зростатимуть, бо робітники є людьми, а людина – це ненаситне створіння”.
“Вона не є волом, що йому можна сказати: ось тобі вдосталь трави, 502 ось вдосталь зерна, ось вдосталь води, ось трохи солі, – і він буде задоволений. Навпаки, чим більше людина здобуває, тим більше вона прагне. Коли в неї достатньо їжі, вона прагне ще кращої. Якщо вона здобуває дах, то прагне притулку ще більш просторо-го та вишуканого. Коли врешті вдовольняться її тілесні потреби, тоді з’являються розумові та духовні потреби”.
“Цей невгамовний неспокій виникає з природи людини – більш шляхет-ної натури, що прокладає між нею та тваринами нездоланну прірву, і показує, що людина справді створена на подобу Бога. Суперечки тут зайві, бо в цьому неспокої знаходиться рушій усякого прогресу. Він є тим, що звів величний купол св. Петра і на тьмяному, мертвому полотні змусив сяяти ангельське обличчя Мадонни; він є тим, що зважив світила, дослідив зорі і сторінка за сторінкою відкрив чудові діяння творчого пізнання; він є тим, що звузив Атлантику до звичайної океанської переправи і навчив блискавки переносити вістки у найвіддаленіші землі; він є тим, що відчиняє нам можливості, перед якими усе створене нашою сучасною цивілізацією здається незначним. Зупинити його можна хіба що деградацією та ожорсточенням людей – перетворивши Європу в Азію”.
“Отже, якою б не виявилась платня після скасування всіх обмежень на працю і гарантування всім загального, на спільних умовах, доступу до природних можливостей, є неможливо зафіксувати будь-який рівень пла-тні, щоб він був хоч частково справедливий, або ж такий, що стримував би намагання робітників осягнути значно більше. Замість того, щоб зробити працюючих більш охочими хоч частково покращити власні умови, це викликає в них ще більшу досаду”.
“Вимагаючи від працедавців платити робітникам більше, ніж вони зобов’язані – більше, ніж вони платили б, наймаючи на роботу інших, – ви аж ніяк не закликаєте до справедливості. Ви обстоюєте милосердя. Лишок, який дає багатий працедавець, насправді не є платнею, а лише милостинею”.
“Говорячи про практичні кроки для покращення умов праці, які ваша Святість пропонує, я не згадав речі, на яку ви робите великий натиск, я не згадав милосердя. 503 Проте, в цих рекоменда¬ціях лікування вбогості немає нічого практичного, ані жодна людина так не вважає. Коли б вда-лося усунути бідність шляхом милостинь, то в християнстві не знайшлося б бідності”.
“Справді, милосердя є вартою поваги, чудовою якістю, шано¬ваною людьми і схваленою Богом. Та милосердя має будуватися на справедли-вості. Воно не може замінити справедливості”.
“Поганим в становищі праці в християнському світі є те, що працю грабують. І доки ви будете виправдовувати подальший грабунок, всілякі спонукання до милосердя є даремними. Чинити так, тобто пропонувати милосердя замість справедливості, було б чимось на зразок єресі, яку засудили ваші попередники, котрі навчали, що Євангелія зайняла місце закону, а Божа любов звільнила людей від моральних обов’язків”.
“Все, на що здатне милосердя в умовах несправедливості, це певне пом’якшення тут і там її впливів. Воно не може їх вилікувати. Воно навіть не може послабити впливів несправедливості і одно¬часно не завдати шкоди. Бо те, що, при умові взаємного накладан¬ня – як в цьому випадку, – зветься вторинним, завжди приносить шкоду, коли відсутні фундаментальні, первинні цінності. Отже, достоїнством є розсудливість, а також старанність. Проте, відомо, що розсудливий та старанний злодій є ще більш небезпечний. Значить, достоїнством є терпеливість. Однак, терпеливість в умо¬вах зла є прощенням такого зла. Тоді достоїнством є пошуки знання та намагання використовувати розумові здібності. Проте лиха людина з метким розумом ще більш здатна на будь-яке зло. Про демонів ми завжди думаємо, як про розумних”.
“Отже, бачимо, що псевдомилосердя, яке відкидає, заперечує справедливість, чинить зло. З одного боку воно деморалізує тих, хто з нього користає, глумлячись над людською гідністю, яку, як ви сказали, “сам Бог трактує з пошаною”, і перетворюючи в жебраків та злидарів тих людей, які потребують лише повернення того, що дано їм Богом, аби стати шанованими та забезпеченими громадянами. З іншого боку воно, мов болезаспокійливий засіб, діє на сумління кожного, хто живе за рахунок пограбування своїх побратимів і сприяє моральній омані та духовній зарозумілості, яку, мабуть, мав на увазі Христос, коли говорив, що легше вер¬блюдові пройти через вухо голки, ніж багатому ввійти в царство небес. 504 Воно веде людей, які погрузли в несправедливості і вико¬ристовують власні гроші та вплив для підбурювання несправед¬ливих учинків, до думки, що своїми милостинями вони роблять людям набагато більше, ніж є зобов’язані; що вони заслуговують на похвалу від Бога, і що певним незбагненним шляхом вони на¬бувають для власної великодушності те, що насправді притаман¬не доброті Бога. Розсудіть: Хто дбає про всіх? Хто, за вашими словами, “зобов’язаний дати людині скарбницю, яка ніколи не вичерпається”, яку “можна віднайти лише в невиснажених достат¬ках землі”? Хіба ж не Бог? І тому, коли позбавлені щедрот свого Бога люди переходять в залежність від щедрот своїх ближніх, то чи ж, так би мовити, не ставиться цих ближніх замість Бога, щоб вони приписували собі обов’язки, які, як ви кажете, належить завдячувати виключно Богу?”
“Очевидно, що найгіршим з усіх є шлях, коли заміна не завжди зрозумілих законів на поблажливий стосунок до чітких вимог справедливості відчиняє всілякі можливості вчителям хрис¬тиянської релігії усіх напрямків та віросповідань для умиротво¬ряння Мамони, і котрі переконують себе, що вони служать Богу…”
“Ні, ваша Святість, як віра без вчинків є мертвою, і як люди не можуть дати Богу те, чого Він достойний, бо заперечують своїм ближнім права, дані їм Богом, так і милосердя, позбавлене під¬тримки справедли-вості, не може зробити нічого для вирішення проблеми існуючих умов праці. Хоч би заможні “роздали усі свої маєтки, щоб нагодувати вбогих, і віддали свої тіла на спалення”, злидні триватимуть доки триватиме влас-ність на землю”.
“Візьміть, для прикладу, багату людину, яка щиро бажає при¬святити своє багатство для покращення умов праці. Що вона може зробити?”
“Віддати багатство тим, хто його потребує? Вона може до¬помогти деяким, хто заслуговує на це, та не може покращити умови в загальному. Навпроти добра, яке вона може зробити, постійно стоятиме небезпека завдати шкоди”.
“Будувати церкви? В тіні церков ятриться нужденність і виводиться всілякий породжений нею порок”.
“Будувати школи та коледжі? Зважте, що для простих робітників зростання рівня освіти не може зробити нічого – крім надання їм свідомості всієї несправедливості існуючої приватної власності на землю, – бо з її розповсюдженням платня освічених людей зменшується”.
“Засновувати госпіталі? Гм, на думку робітників і так надто багато людей шукає роботу, а рятувати і продовжувати життя якраз означає поглиблювати труднощі”.
“Зводити зразкове житло для оренди? Якщо вона не здешевить рівня квартплати, то замість сподіваної вигоди, звалить на цей клас подальші труднощі; якщо ж вона знизить квартплату, 505 то змусить багатьох шукати зайнятості та зменшить заробітки”.
“Засновувати лабораторії, наукові заклади, майстерні для практичних дослідів? Тоді така людина стимулюватиме вина¬хідництво та наукові відкриття – сили, які, діючи на суспільство з приватною власністю на землю, розчавлюють працю, мов би та опинилася між жорновими каменями”.
“Сприяти еміграції з місць, де платня є низькою, туди де вона є дещо вищою? Якщо вона так вчинить, то незабаром кожен, кому першому вдалося емігрувати з її допомогою, прийде вимагати, щоб таку еміграцію зупинити, бо вона зменшує його заробіток”.
“Роздавати наявні землі, не брати за них платню або ж брати платню нижчу ринкової? Вона просто створюватиме нових землевласників або часткових власників; це може зробити деяких осіб більш багатими, але не зробить нічого для покращення умов праці в загальному”.
“Чи з огляду на приклад дбайливих городян часів класицизму, які ви-трачали великі кошти на влаштування рідних міст, вона також намагати-меться надати краси місту свого народження або проживання? Нехай лиш вона розширить та вирівняє вузенькі, заплутані вулички, нехай збудує парки та зведе фонтани, нехай пустить трамваї та влаштує залізниці або ще якимось шляхом додасть краси і привабливості своєму вибраному місту – яким буде наслідок цього всього? Чи ж не буде так, що ті, хто привласнює собі щедроти Бога, привласнять також її працю? Чи ж не підніметься вгору вартість землі, а остаточним наслідком її бла¬годіянь буде ріст орендної плати і щедре подаяння землевласни¬кам? Та самі лише провіщення про її наміри вже породжують спекуляції і змушують стрибати до крайності ціни на землю”.
“Що ж все-таки може зробити багата людина аби покращити умови праці?”
“Не може нічого, за винятком використання власних зусиль для знесення великого початкового зла, яке грабує людей з приналежних їм від наро-дження прав. Справедливість Бога сміється з намагань людей чинити щось інше”.
“Хоча в певному вузькому значенні тред-юніонізм сприяє ідеї взаємності інтересів і часто допомагає здобути хоробрість та подальшу політичну освіту, і хоча при цьому він ще й 506 дозволив певним групам робітників покращити власні умови і здобути, так би мовити, простір для дихання, однак, він зовсім не бере до уваги загальних справ, що визначають умови праці, намагаючись допомогти лише малій частині загалу – до того ж способами, які не можуть допомогти решті. Наполягаючи на обмеженні конкуренції – лімітуванні права на працю, – його методи нагадують методи в війську, де навіть в добрій справі вони є згубними для свободи і породжують зловживання, тоді як страйк, його зброя, є нищівним сам по собі – і для його учасників і для сторонніх, – приймаючи форму пасивної війни. Застосування принципу тред-юніонізму у всій промисловості, як дехто мріє про це, було б поневоленням людини кастовою системою”.
“Візьмемо такі помірковані заходи, як скорочення годин праці і працю жінок та дітей. У своїй недалекоглядності ці заходи не сягають далі праг-нень чоловіків, жінок та малих дітей уникати надміру праці, а також про-позицій силою обмежити наднормову працю, при цьому ігноруючи саму причину, що спонукує людські істоти до такої праці – жало злигоднів. Ме-тоди, якими мають бути накинуті ці обмеження, лише намножують чино-вників і чинять перешкоди особистій свободі, – спричинюючи зіпсуття і ство¬рюючи ґрунт для зловживань”.
“Що стосується успішного впровадження соціалізму, який набуватиме щораз більшої пошани разом зі сміливістю своїх за¬певнень, то він допро-вадить ці пороки до найбільшої виразності. Переходячи до висновків – без будь-яких зусиль виявити причини, – він випускає з уваги, що гноблення не виникає з природи капіта¬лу, а зі зла, яке грабує працю з капіталу, відриваючи його від землі, і творить фік-тивний капітал, що є, по суті, капіталізованою монополією. Він випускає з уваги, що для капіталу було б немож¬ливо гнобити працю при її вільному доступі до природних засобів виробництва; що система платні своїм шля-хом виростає з взаємної вигоди, як форма кооперації, в якій одна сторона має перевагу над іншою лише випадковим шляхом; і що закон, який звуть “залізним правом платні”, насправді не є природним законом, а лише законом платні у цих неприродних умовах, в яких люди стають безпомічними, бувши позбавлені засобів для життя та праці. Він випускає з уваги, що річ, яка помилково вважається згубною стороною конкуренції, 507 насправді є згубною стороною обмеженої конкуренції – односторон-ньої конкуренції, – до якої людей змушувано шляхом позбавлення їх зем-лі; натомість його методи – організувати людей у промислові армії, спря-мовувати та контролювати все виробництво та обмін державними та напівдержавними структурами – означатимуть, при повному здійсненні задуманого, не що інше, як єгипетський деспотизм”.
“Ми різнимося від соціалістів своїм діагнозом лиха, а також добором лікувальних засобів. Ми зовсім не жахаємось капіталу, бо вважаємо його природним слугою праці; ми сприймаємо прибуток як річ саму по собі звичайну та справедливу; ми не збираємось встановлювати жодних обмежень для розмірів нагромаджень, ані вкладати на багатих тягар, який не вкладено на вбогих; ми не бачимо жодного лиха в конкуренції, і на нашу гадку необмежена конкуренція має бути такою ж необхідною для здоров’я промислового та суспільного організму, як вільне циркулювання крові для здоров’я буквальної істоти – має бути засобом, що гарантує найповніше функціонування всього тіла. Для спільноти ми візьмемо тільки те, що належить спільноті, тобто вартість землі, пропорційну рівню зросту спільноти, ґречно залишаючи окремим особам все, що належить цим особам. Трактуючи монополії, як обов’язкові для функціонування держави, ми готові скасувати всілякі обмеження та заборони, крім вимаганих для безпеки, мо¬ральності, здоров’я та вигод суспільства”.
“Проте, фундаментальна відмінність, на яку я прошу вашу Святість звернути особливу увагу, полягає ось в чому: соціалізм у всіх своїх стадіях вважає, що лихо нашої цивілізації проростає з неадекватності, дисгармонії в природних стосунках, які треба штучно довлаштувати, тобто покращити. На його думку, у відан¬ня держави повинна передаватися, як обов’язок, розумна органі¬зація виробничих стосунків між людьми – побудова, так би мови¬ти, велетенського механізму, складові частини якого належно працюватимуть вкупі під керівництвом людського розуму. Ось причина, чому соціалізм веде до атеїзму. Не збагнувши порядку та симетрії природних законів, він не здатний розпізнати Бога”.
“З іншого боку, ми, котрі звемося прихильниками окремого оподат-кування (назва, яка виражає наші суто практичні про¬позиції), бачимо в суспільних та виробничих відносинах між людьми 508 не механізм, який вимагає побудови, а організм, який потребує лише дозволу для свого росту. В законах природи, су¬спільства та економіки ми бачимо таку ж гармонію, як і в будові людського тіла; і як впорядкування та керування ними перевер¬шує можливості людського розуму, так і для людського розуму неможливо впорядковувати та спрямовувати життєво важливі процеси власного тіла. В цих суспільних та економічних законах ми бачимо настільки тісний зв’язок з законом моралі, що вони просто зобов’язані мати одного Автора, а це, в свою чергу, до¬водить, що закон моралі має бути надійним порадником людини там, де її розум блукає та збивається з пуття. Отже, на нашу думку, все, що потрібно аби вилікувати вади нашого часу, це чинити справедливість і дати свободу. Ось причина, чому наші погляди мають тенденцію, і навіть більше того, є єдиними поглядами, су¬місними з міцною та повною шанобливості вірою в Бога, з виз¬нанням Його закону – найвищого закону, якого люди мають до¬держуватися, щоб гарантувати добробут та уникнути знищення. Саме в цьому причина, чому політекономія є для нас єдиною річчю, покликаною виразити глибину мудрості прописних істин, які простолюд чув з уст Того, про Котрого мовилося зі здивуванням: “Хіба ж Він не тесля з Назарету?”
“Отже, в тому, що ми пропонуємо – в гарантуванні всім людям рівних природних можливостей для виявлення власних здібностей і усунення всіх правових обмежень на законне використання цих здібностей, – ми бачимо структурне підпорядкування людських законів закону моралі, і з певністю стверджуємо, що це не лише достатній лік від усяких лих, вдало вами змальованих, але й єдино можливий”.
“Іншого просто не існує. Організація людини, її стосунки зі світом, в якому людині визначено місце, і, врешті, скажемо, не¬змінні закони Бога, є такими, що людській винахідливості не під силу вигадати жоден інший шлях усунення лих, породжених несправедливістю, що грабує людей з їхнього права первородства, крім, власне, чинення справедливості, крім виявлення усім тієї щедрості, яку Бог передбачив для кожного”.
“Оскільки людина може жити тільки на землі і тільки за рахунок землі, і земля є джерелом матерії та сили, з яких взято тіло людини і до яких вона повинна звертатись за всім, що прагне створити, то чи ж не є незаперечним, що дати землю у власність одним і відмовити права на неї всім іншим, означатиме поділити людство на багатих та бідних, привілейованих та безпорадних? Чи ж не виникає з цього, що ті, в кого немає жодних прав користуватися землею, можуть жити тільки за рахунок продажу свого вміння працювати на користь того, хто має цю землю? 509 Чи не виникає з цього, що право, зване со-ціалістами “залізним правом платні”, а політичними економістами – “те-нденцією скорочення платні до мінімуму”, – повинно позбавити безземе-льні маси – простих трудівників, неспроможних задіяти власну працю, – усіх користей від будь-якого можливого покращення або вдосконалення, що не міняє цього несправедливого поділу землі? Не маючи жодної мо-жливості найняти себе, вони змушені – як продавці праці або як орендато-ри землі – змагатися один з одним за право працювати. Така конкуренція між людьми, позбавленими доступу до невичерпних запасів Бога, має лише одну межу – голод, – і остаточно змусить платню зійти до того найнижчого рівня, на якому можливе тільки утримання життя і відтворення роду”.
“Не вся платня, скажемо так, має впасти до цього рівня, а лише платня тієї вимушено найбільшої верстви трудівників, котра має найпримітивнішу освіту, вміння та здібності. Платня окремих класів, що завдяки кращій освіті, фаху та іншим факторам стоять осторонь конкуренції, мабуть, залишатиметься вище пересічного рівня. Отже, там, де вміння читати та писати є рідкістю, воно дає людині можливість здобути вищу, ніж у звичайного робітника, платню. Однак, коли поширення освіти створює широкі мо¬жливості навчитися читати та писати, ця перевага губиться. Отож, коли професія вимагає значної вправності та вміння, або трудно¬щі виникають з штучних обмежень, тоді стримування конкурен¬ції сприяє збереженню платні на значно вищому рівні. Та коли прогрес у винахідництві вже не вимагає особливих навиків або коли зламано штучні обмеження, ця вища платня опускається до пересічного рівня. Значить, так довго, як рівень платні є в кожному випадку іншим, працьовитість, передбачливість та бережливість дають звичайному робітнику можливість утриматись на деякому рівні, де заробіток перевищує прожитковий мінімум. Де платня стає однаковою, закон конкуренції зобов’язаний зменшити зароблене або заощаджене з допомогою цих якостей до такого загального рівня, де наступний крок назад – при монополії на землю та безпорадності праці – є припиненням існування”.
“Або скажемо це дещо по-іншому: оскільки земля є необхідною для життя та праці, її власники за дозвіл користуватися нею заберуть у простого трудівника все, що можна створити працею, зберігши те достатнє, що потрібно для підтримання життя на рівні, який встановлюють самі землевласники та їхні утриманці”.
“Отже, там, де приватна власність на землю поділила суспільство на клас землевласників та клас безземельних, неможливий жодний винахід або вдосконалення в виробничій, суспільній або моральній сфері, який, не маючи впливу на земельну власність, міг би за¬побігти злидням або полегшити загальне становище простих тру¬дівників. Бо чи наслідок впровадження винаходів та удосконалень збільшить те, що створено пра-цею, чи зменшить те, що потрібно для підтримки робітників, в кожному випадку він, набувши поширення, лише збільшить прибуток власників землі без жодної користі для трудівників. В жодному випадку ті, котрі володіють одним лише вмінням працювати, цілком даремним без необхідних для цього засобів, не зможуть заощадити з заробленого понад те, що найбільш потрібно для життя”.”Правильність цього можна бачити на основі фактів сьогоден¬ня. В наш час винаходи та відкриття у величезній мірі збільшили продуктивність праці, зменшуючи одночасно кошти багатьох речей, потрібних для сприяння працюючим. Чи такі вдосконален¬ня де-небудь підняли заробітки простих робітників? Чи їхні при¬бутки здебільшого не відійшли до землевласників, – величезною мірою підносячи вартість земель?”
“Я кажу здебільшого, бо певна частина прибутків поповнила кошти утримання надвелетенських діючих армій та кошти війсь¬кових приготу-вань, пішла для сплати відсотків великих гро¬мадських боргів, і виявилася замаскованою під відсотки з фік¬тивного капіталу – у випадку монополій, відмінних від монополії на землю. Та полегшення, які привели б до скасування цих витрат, не принесли б користі для праці, а лише збільшили б прибутки землевласників. Коли б розформувати постійні армії разом з їхніми резервами та скасувати всі монополії, крім земельної, коли б уряди виявилися моделлю економії, коли б прибутки маклерів, по¬середників та усіх, хто зайнятий операціями обміну, були такими чесними, що відпала б потреба у поліцейських, судах, в’язницях та мірах по припиненню злов-живаннями, – результат однаково не відрізнявся б 511 від того, який є наслідком зростання виробництва”.
“Та чи не принесли б оці благословення голодну смерть для тих, хто нині ще спроможний жити? Чи ж не правда, що коли б сьогодні запропо-нувати повне розформування всіх армій Європи – про що повинні молити-ся всі християни, – то постав би веле¬тенський жах перед появою на ринку праці стількох незайнятих робітників?”
“Пояснення цього і схожих йому хвилюючих парадоксів сьо¬годення можна без труднощів помітити на кожному кроці. Ефек¬тивним наслідком всіх винаходів та вдосконалень, що збільшують виробничі можливості, запобігаючи збиткам та заощаджуючи зусилля, має бути менша кількість праці для отримання потрібного результату, а, отже, економія праці, тому ми говоримо про них, як про економлячі працю винаходи та вдосконалення. В нинішньому природному стані суспільства, в якому існує загальновизнане право на землекористування, економлячі працю вдосконалення спроможні сягнути так далеко, як це лише можливо, без зменшення людських потреб, оскільки в таких природних умовах людські потреби містяться у життєвих радостях та стійких інстинктах, які Творець умістив в грудях людини. І, навпаки, в неприродному стані суспільства, де маси людей є позбавлені всього, крім права працювати – коли таку можливість працювати їм надано іншими, – потреба в людях, з боку тих, хто пропонує таку можливість, перетворюється у потребу в їхніх послугах, а сама людина стає в цьому випадку товаром. Отже, хоча природним наслідком економлячих працю вдосконалень має статися підвищення платні, однак в неприродних умовах, породжених приватною власністю на землю, результатом навіть таких моральних кроків, як розпуск армій та заощадження праці з усіма їхніми прикрими наслідками, має бути – шляхом зменшення комерційного попиту – нижча платня та доведення простих робітників до голодування та злиднів. А якщо зберігаючі зусилля винаходи та вдосконалення взагалі приведуть до скасування потреби працювати, – який буде з цього наслідок? Чи не станеться так, що землевласники заволодіють всім багатством, яке спроможна дати земля, 512 і взагалі не потребуватимуть робітників, змушених тоді або голодувати або жити на їхньому утриманні?”
“Отже, так довго, як триватиме приватна власність на землю – коли одних трактуватимуть, як її власників, а інші житимуть на ній у терпіннях, – людська мудрість не може вигадати жодних засобів, щоб уникнути лих існуючих нині умов”.
Ця теорія вільного землекористування (крім податків на землю) є доволі просторою і слушною, і ми раді бачити її у ділі вже зараз, хоч не матимемо з неї особистої користі. Вона, поза всяким сумнівом, була б тимчасовим полегшенням для суспільства, хоча її нищівний вплив на земельні ціни викличе таке ж приголомшення, як ідеї соціалізму, а то й ще більше, – хіба що її буде впроваджено, як пропонувалося, з попереднім обговоренням. Вона без труднощів знайде спільну мову з більш поміркованими сторонами соціалізму і надасть їм три¬валіших якостей, бо земля, як одне джерело багатс-тва, пере¬буваючи в руках усіх людей саме на таких умовах, ніколи не дозволить працьовитим і повним енергії людям зіткнутися з голодом: всі щонайменше зможуть виростити врожай, до¬статній, щоб себе прогодувати. Хоча, віримо, це було б розум¬ним та спра-ведливим кроком, у згоді з божественним законом – як вміло показано м-ром Джорджом, – однак, воно не може стати панацеєю від усіх лих людства. Стогнуче створіння сто¬гнатиме і далі, доки справедливість та правда не будуть до кінця утверджені на землі, і всі серця не будуть приведені до згоди з ними: доки самолюбство далі знаходитиме можливість збирати всі вершки, полишаючи вже збиране молоко для найпримітивніших потреб інших.
Як доказ, що окремий податок на землю сам не вирішить всіх гострих суспільних та фінансових клопотів, ані не від¬верне близь-кого нещастя та суспільної руїни, ми наведемо приклад його відвер-тої невдачі. На протязі довгих століть Ін¬дія мала окреме оподаткування, тобто лише податок на землю – земля знаходилася у спільній власності, і її обробляли всім селом. Як наслідок, близько двох третіх населення є земле¬робами – 513 що є найбільшою часткою з-посеред усіх народів світу. І тільки останніми роками англійці ввели тут приватну власність на землю – поки що на дуже незначній території. Про народ Індії можна було б говорити як про вдоволений та обдарований, та, мабуть, не тому, що він заможний і потопає в розкошах та зручностях. Сучасна техніка швидкими темпа¬ми революціонізує їхнє життя, обрізуючи досі вбогі заробітки і змушуючи жити за рахунок ще менших заробітків, або ж го-лодувати. Ми вже наводили авторитетні джерела, показуючи, що вбогі маси дуже рідко можуть дозволити собі поїсти вдос¬таль навіть скромного харчу (Див. стор. 328)
Коли ми погоджуємось, що окреме оподаткування або про-позиція вільної землі стануть лише одним з факторів тим¬часового полегшення, то це є все, що ми можемо собі дозво¬лити; бо якщо самолюбству перешкодити в одному напрямку, воно з’явиться в іншому: ніщо не може допомогти так ефек¬тивно, як “нові серця” і “тривалий дух”, а їх не може створити ані теорія окремого оподаткування, ані жодна інша людська теорія.
Приймемо, для прикладу, що люди мають землю. Об’єд¬навши капітал, було б простою річчю відмовитися купляти фермерську продукцію, хіба що за власними цінами – достат¬німи аби дозволити жити виробнику, – а з іншого боку контро¬лювати та фіксувати високі закупівельні ціни на все, чого потребує землероб – від засобів підвищення родючості та фер-мерського знаряддя до одягу та домашніх речей сім’ї фермера.
Такий стан речей безперечно наближається, бо Закон По¬питу та Пропозиції діє надто повільно, щоб вдовольнити ни¬нішню жадобу багатства. Праця не може зупинити дію цього закону і переповню-ється юрмою машин та зростаючим насе¬ленням; натомість Капітал може протидіяти йому принаймні частково, створюючи для цього трести, об’єднання, синди¬кати і т.д., майже або цілком контролюю-чи ціни та поста¬чання. Прикладом цього є вугільні об’єднання.
Та яку користь, запитуємо, принесе це окреме оподаткуван¬ня в боротьбі з духом самолюбства? Воно виявиться безсилим!
Одначе, уявім собі, що пропозиція вільного землекористу¬вання та окремого податку мала б вступити в дію вже завтра; уявімо собі, що оброблювані землі звільнено від будь-якого оподаткування; що кожне фермерське господарство забезпе¬чено будівлею, кіньми, худобою, плугами та іншими необхід¬ними речами; уявімо, що це означатиме також подвоєння посівних площ та подвоєння нинішніх врожаїв. Це гарантува¬ло б достатню кількість кукурудзи, пшениці та овочів для здорового та раціонального харчування, однак, великий над¬лишок приніс би з собою такі низькі ціни, що не окупилося б висилати товари на ринок – хіба при більш сприятливих об¬ставинах. Зрештою, інколи, і навіть в нинішніх умовах, буває так: тисячі бушелів картоплі та капусти полишається для гнит¬тя, бо не оплачується навіть їхнє сортування. В перший рік можливий наплив у фермерські господарства з міст багатьох тисяч дужих та охочих працювати чоловіків, бажаючих заро¬бити на власне утримання: це звільнило б ринок праці в містах і тимчасово підняло б заробітки тих, хто залишився в місті. Таке тривало б лише рік: фермери, збагнувши, що за рахунок кукурудзи та картоплі неможливо здобути – прямо, чи шляхом обміну – одяг та найнеобхідніше для дому, полишили б фер¬мерство і подалися назад у місто, де енергійно вступили б у конкуренцію за будь-що аби заробити на щось більше, ніж просто на власне утримання – на щось, що дало б їм частку у життєвих втіхах та розкошах.
Ні. Вільне землекористування є добре тоді, коли потрібно запобігти голодуванню, і є належною умовою з огляду на факт, що наш щедрий Творець дав землю Адаму та його сім’ї як спільне на-сліддя; нашим сьогоднішнім клопотам у великій мірі стало б сприянням, коли б увесь світ мав, як мали юдеї, Ювілей реституції земель та скасування боргів кожні п’ятде¬сят років. Проте, така річ була б зараз тільки тимчасовою, як було у випадку юдеїв, і як ще є в Індії. Єдиним 515 справжнім ліком є великий позаобразний Ювілей, запроваджений приходячим Царем землі – Еммануїлом.
Інші надії та побоювання
Ми нашвидку розглянули принципові теорії, запропонова¬ні для покращення існуючих умов, та стає очевидним, що жодна з них не є адекватною біжучим потребам. Крім того, є значна кількість лю-дей, які безперервно проголошують і по¬биваються над тим, що в їхніх очах є злом, і які хочуть аби хтось зупинив течію цього світу, однак не бачать ані не про¬понують чогось, що хоча б зовні вигляда-ло здійсненним.
При цьому ми не повинні забути згадати деяких порядних, та цілком непрактичних душ, які даремно гадають, що церк¬ви, збагнувши ситуацію, змогли б запобігти близькому суспіль¬ному лиху, революціонізувати суспільство і ще раз утвердити його на новій та кращій основі. За їхніми словами, коли б церкви тільки пробудилися, вони змогли б здобути світ для Христа і змогли б самі заснувати на землі Боже Царство на фундаменті любові та лояльності до Бога і такої ж любові до ближнього. Деякі з них навіть твердять, що дух Христа в церк¬вах – це і є другий прихід Христа.
Нетреба й згадувати, наскільки безнадійно непрактичною є така теорія. Річ, яка вважається їх сильною стороною – їхня чисельність, – насправді є “їхньою слабкістю. Позираючи на 300 000 000 християн, вони мовлять: “Яка могутність!” Ми ж споглядаємо на цю кількість і кажемо: “Яка немічність!”
Коли б всі ці люди були святими, керованими та контрольо¬ваними любов’ю, це справді була б незаперечна міць; варто також сказати, що коли б вони збудилися до зрозуміння істин¬ного становища, вони не лише змогли б, але й насправді революціонізували б суспільство. Та, на жаль, “кукіль” та “полова” є переважаючими, тоді як клас “пшениці” є нечисленним. Як сказав великий Пастир, до Нього належить лише “мале стадко”, котре, як і їхній Учитель, “умалило себе”, не має впли¬ву, і серед нього 516 “небагато-хто мудрі за тілом, небагато-хто сильні, небагато-хто шляхетні” (1 Кор. 1:26). “Послухайте, мої брати любі, – чи ж не вибрав Бог бідарів цього світу за ба¬гатих вірою і за спадкоємців Царства, яке обіцяв Він тим, хто любить Його?” (Як. 2:5).
Ні, ні! Дух Христа в Його “малому стаді” не є достатнім, щоб дати їм Царство! Церква ніколи не була без тих, хто мав цього духа. І як наш Господь, перш ніж залишити нас, пообі¬цяв, що Він буде з нами аж до кінця віку, – так і виконалося. Однак, Він також пообіцяв, що коли відійде (особисто) при закінченні юдейського віку, то знову прийде (особисто) при закінченні цього віку. Він запевнив нас, що під час Його відсутності всі вірні Йому “будуть переслідувані” – що співнаслідники Його Царства “терпітимуть насилля”, аж доки Він не прийде знову і не візьме їх до Себе. Опісля Він нагородить їхню вірність та терпіння славою, честю та безсмертям, а також часткою у Його престолі та владі благословити світ справедливим правлінням і знанням правди, і остаточно винищити добровільних чинителів зла з-посеред чинителів праведності. Для цього не лише стогнуче створіння, але й ми самі, котрі маємо первоплоди Духа (Рим. 8:23), мусимо зітхати, чекаючи Отцівського часу і Отцівського способу вивищення. Господь виразно вказав, що пора для цих бла-гословень є поруч, і що вони будуть впроваджені шляхом покаран-ня світу жахливим часом горя, яке святі -“мале стадко” – мають уникнути через переміну та прослав¬лення в Царстві.
Але щоб ніхто ніколи не сказав, що багатство та освіта мо¬гли допомогти йому в перемозі над світом, Бог дав ці самі ко¬рисні речі номінальній церкві – “християнству”. Та, мабуть, ці можливості вплинули навпаки, бо розвинули гордість, пре¬зирство та недовір’я, зване “вищою критикою”, і остаточно зникнуть під руїнами суспільства. 517 “Та Син Людський, як прийде, чи Він на землі знайде [сподівану] віру?”
Єдина надія – “Блаженна Надія”
“Чекаючи блаженної надії та з’явлення слави великого Бога й Спаса нашого Христа Ісуса”. “Що вони для душі, як котвиця, міцна та безпечна, що аж до середини входить за завісу”. “Тому, підперезавши стан вашого розуму, тверезі, надійтеся повнотою на благодать, що вам буде принесена в об’явленні Ісуса Христа (Кул.)” (Тит. 2:13; Євр. 6:19; 1 Петр. 1:13).
При розгляді цього клопітливого питання про Попит та Пропо-зицію, яке робить так багато, щоб розділити людство на два класи – багатих та бідних, – ми, наскільки можливо, уникали різкої критики обох сторін, твердо переконані, що нинішні умови, як ми намага-лись показати, є наслідком бага¬товікового закону самолюбства (на-слідку Адамового падіння), який домінує над переважною більшістю людського роду, над багатими та бідними. Однак, цими глибоко закоренілими законами повсюдного самолюбства гидує лише мала кількість людей (переважно вбогі), котра, знайшовши Христа і віддавшись усім серцем Його духу та закону любові, є охоча полишити всяке самолюбство, однак не може. Ці закони часто впливають на роботу дрібних торговців, а також тих людей, які працюють за контрактом або є вільнонай¬маними. Вони діють настільки упевнено, що коли б сьогодні повмирали всі заможні люди, а їхнє багатство було розподілено пропорційно, то ці закони впродовж кількох років відновили б існуюче становище. Справді, багато нинішніх мільйонерів – це вихідці з бідноти. Тому будь-який звід законів, який можливо запровадити більшістю і який позбавить людей шляхів використання набутих самолюбних пристрастей, висмокче життєві сили прогресу і швидко поверне цивілізацію назад до марнотратства, лінощів та варварства.
Єдина надія світу знаходиться в Царстві нашого Господа Ісуса Христа – у Його Тисячолітньому Царстві. Воно є 518 Божим довгообіцяним ліком, що був затриманий до певного часу і сьогодні, дякувати Богу, є поруч, в самих дверях. Ще раз людська скрута буде нагодою для Бога, і в ту мить, коли в да¬ремних пошуках полегшення людська винахідливість та вмін¬ня вичерпають себе, “прийде Той, що Його бажають усі народи” (Кул.). Саме таким, очевидно, є божественний метод – дати великий урок в школі досвідчень. З цього бачимо, що Угода Закону навчила юдеїв безпосередньо (а нас та всіх людей посередньо) великої лекції, що вчинками Закону не може бути виправдане перед Богом жодне (упадаюче) тіло. Таким чином Господь звернув увагу Своїх учнів на кращу Нову угоду Ласки через Христа.
Час горя, “день помсти”, який закінчить цей вік і відчинить вік Тисячоліття, буде не лише справедливою відплатою за зловживання привілеями, але й поступово впокорить гордо¬витість людей і зробить їх “вбогими духом”, приготованими до великих благословень, які Бог є готовий злити на всяке ті¬ло (Йоіл 3:1). Отож, Він ранить, щоб вилікувати.
Та, можливо, хтось, хто не знайомий з божественним заду¬мом, запитає: – Як може бути встановлене Царство Боже, якщо всі людські методи зазнали невдачі? Яку ще іншу ідею він пропонує? Якщо цей задум є задекларований в Божому Слові, то чому люди не можуть ввести його в дію одразу і тим самим уникнути клопотів?
Відповідаємо, що Боже Царство не буде встановлене шля¬хом голосування людей, ані голосуванням аристократії та правлячої верхівки. У своєму часі Той, “Хто має право”, Хто купив його Своєю дорогоцінною кров’ю, “візьме Царство”. Він “прийме Свою силу велику та й зацарює”. Буде вжито си¬лу, Він “буде пасти їх [народи] залізним жезлом; вони, немов глиняний посуд, покрушаться” (Об. 2:27). Бо ось Він “позби¬рає народи, згромадить царства, щоб вилити на них Свою лють, увесь жар Свого гніву, бо огнем Його заздрощів 519 буде поглинута ціла земля! Бо тоді [коли вони будуть впокорені і готові слухати та прислухатися до Його рад] уста чисті наро¬дам Він дасть, щоб усі кликали Ймення Господнє, щоб раме¬ном одним послужити Йому” (Соф. 3:8,9).
Царство не лише буде встановлене силою і стане міццю, якій люди не зможуть протистояти, але так триватиме весь Тисячолітній вік; бо загалом царювання є для особливої цілі подолання ворогів праведності. “Бо належить Йому царювати, аж доки Він не покладе всіх Своїх ворогів під ногами Своїми!” “Його вороги будуть порох лизати”. “І станеться, що кожна
душа, яка не послухала б [не стала б слухняною для] Того Пророка [славетного Христа – позаобразного Мойсея], зни¬щена буде з наро-ду” в другій смерті.
Сатана буде зв’язаний – кожний його облудний та хибний вплив буде стриманий – так аби зло більше не здавалося лю¬дям добром, ані добро не вважалося злим, небажаним; щоб правда вже не здавалася людям неправдою, а фальш щоб ніхто не ставив на місце правди (Об. 20:2).
Проте, як вже згадувалося, царювання не буде лише виявом сили; поруч з силою знаходитиметься оливкова вітка милосер¬дя та миру для всіх мешканців світу, котрі в пору, коли на зем¬лі будуть Господні суди, вчитимуться праведності (Іс. 26:9). Засліплені гріхом очі будуть відкриті, і світ побачить правоту та помилковість, праведність та несправедливість в зовсім ін¬шому, ніж сьогодні, світлі – “усемеро” яснішому (Іс. 30:26; 29:18-20). З оточуючими спокусами теперішнього часу здебільшого буде покінчено, злі речі не матимуть права ані дозволу: на правопорушників впаде обов’язкове та раптове покарання, відміряне з безпомилковою справедливістю повних слави, правомочних суддів того часу, котрі в свою чергу матимуть співчуття до слабких (1 Кор. 6:2; Пс. 96:13; Дії 17:31). 520
Ці судді не судитимуть згідно того, що чує вухо чи бачить око, але судитимуть справедливим судом (Іс. 11:3). Не буде зроблено жодної помилки; жодний злий вчинок не уникне справедливої відплати: в таких умовах навіть намагання злочи¬ну повинні бути швидко призупинені. Кожне коліно вкло¬ниться [владі, яка здійснюватиме контроль], і кожен язик виз¬нає [справедливість постанов] (Фил. 2:10,11). Тоді новий поря¬док речей почне промовляти до деяких серць, а поступово і до багатьох людей; те, що початково було примусовою послушністю, стане послушністю з любові та оцінення праведності. Остаточно всі інші – хто слухався тільки примусово – будуть відтяті в другій смерті (Об. 20:7-9; Дії 3:23).
Отже, правило та закон любові будуть спонукувані силою – не за згодою більшості, а проти її волі. Це буде поверненням цивілізації назад від її республіканських ідей, і перенесення людства у тимча-сові рамки владного правління – на тисячу років. Таке владне правління було б жахливим, коли б опи¬нилося в руках злого або невмілого володаря, однак Бог ски¬нув з нас усякий страх, сказавши, що Диктатором того віку буде Князь Миру, наш Господь Ісус Христос, Котрий мав стільки добра для людини в Своєму серці, що віддав власне життя викупною ціною, щоб мати повноваження підняти з нашого осквернення гріхом і повернути до досконалості та Божої милості всіх, хто прийме Його ласку через послушність Новій Угоді.
Уранці Тисячоліття для всіх стане очевидним, що визначе¬ний Богом спосіб є єдино можливий для невідкладного випад¬ку хворого гріхом, самолюбного світу. Справді, дехто вже ро¬зуміє, що світ потребує перш за все міцного справедливого уряду: люди щораз більше починають усвідомлювати, що єди¬ними особами, кому надійно можна передати абсолютну сво¬боду, є ті, хто навернувся усім розумом – 521 хто має відновлену волю, відновлене серце і Христового духа.
Властиве становище Божого народу
Можливо хтось запитає, що робити нам, котрі сьогодні бачать ці речі у їх властивому світлі? Чи повинні ми, маючи у власності вільні землі, роздати їх або від них відмовитися? Ні, це не буде для добра справи – хіба ви віддасте їх якомусь вбогому сусідові, котрий є спра-вді в потребі: та коли він не зуміє ними розпорядитися, то обов’яз-ково звинувачуватиме вас у своїх невдачах.
Коли ми є фермерами або коли виробляємо продукцію чи нею торгуємо, то чи нам намагатися вести справи на основі принципів Тисячоліття? Ні, бо, як вже вказувалося, чинення цього принесло б вам фінансовий крах, згубний для ваших кредиторів, а також для тих, хто перебуває у вашій залежності, і тих, хто вами найнятий.
Радимо, щоби дозволити нашій поміркованості бути відо¬мою усім людям, бо це є тим усім, що ми можемо сьогодні вчинити: уникати експлуатації будь-кого, виплачувати розум¬ну платню або частку з прибутків, або зовсім не брати у пози¬ку; уникати обману в будь-якому вигляді; “дбати про добре перед усіма людьми”; давати приклад “благочестя із задово¬ленням” і завжди словом та прикладом знеохочувати не лише до насилля, але й до звичайного невдоволення; і намагатись вести втомлених та обтяжених до Христа і слова Божої благо¬даті – через віру та повне посвячення. І якщо вам, з Божої ми¬лості, доведеться розпоряджатися більшим чи меншим до¬статком, не віддавайте йому шани, ані не дбайте про те, щоб угледіти, скільки ви можете нагромадити для своїх наступни¬ків ради їхнього сперечання і злого вжитку; але вживайте це згідно вашої угоди в службі для Бога і під Його керівництвом, пам’ятаючи, що це не є ваше, щоб його зберегти або викорис¬товувати лише для себе, а Боже, передане під ваш догляд, щоб з радістю вжити його в службі для слави вашого Царя.
Як пораду для практичного застосування цих зауважень в жит-тєвих справах ми пропонуємо лист, надісланий одним читачем нашого двотижневого видання, 522 а також нашу від¬повідь, опуб-ліковану в цьому виданні. Вона може статися ко¬рисною іншим.
У світі, та не зі світу
Пенсільванія
Дорогий Брате. Минулої неділі на нашому зібранні ми брали до уваги лекцію з Рим. 12:1, і серед багатьох думок, взятих з цього плідного тексту, були думки про те, як ми використовуємо наш посвячений час. Я займаюсь торгівлею бакалійними товарами, однак, сьогодні загальні умови в торгівлі вимагають “постійного безсоння”.
Переді мною не раз поставало питання, чи повинен я, посвячена особа, чинити стільки зусиль і вкладати в своє заняття стільки праці, скільки потрібно сьогодні? Щотижня я виставляю цінники, досить часто пропонуючи товари за цінами нижчими, ніж потрібно, щоб притягнути покупців, і роздаю багато “дарунків” з ходових товарів – не тому, що я віддаю перевагу саме такому веденню справ, а тому що так чинять всі мої конкуренти, – отже, щоб утримати рівень продажу, а також прожиток (я не є заможною людиною), мені доводиться годитися з такими умовами.
Іншою неприємною річчю даної справи є те, що вона штовхає в труд-нощі мого слабшого брата-трудівника, котрий займається схожим бізне-сом. Я знайомий з багатьма з них; часто це вдови, які, продаючи ті чи інші товари, намагаються чесним шляхом заробити на прожиття: проте я змушений викинути з голови мої найкращі почуття і гостро братися до справи, не озираючись, чи це принесе комусь клопоти. Це – гірке визнання з боку того, хто зв’язаний своїм становищем допомагати нашому Господу підносити людство з провалля самолюбства, від якого воно має бути спасенне у віці, котрий, як віримо, вже є так близько. Я зовсім не прагну знайти ваше виправдання моїх вчинків в даній справі, але хочу знати вашу думку і пораду щодо того, до якої міри у теперішньому часі, коли справою великих риб є поїдання менших, Божа дитина має бути зайнята бізнесом.
Ваш в Христі,У відповідь: Умови, про які ви згадуєте, є спільними майже для всіх форм підприємництва і по всьому світі набувають все більшого впливу. Це частина загального “горя” нашого часу. Збільшення продуктивності техніки і зростання чисель¬ності людського роду сприяють зменшенню заробітної платні і роблять постійну зайнятість більш нестійкою. Також люди все більше шукають як би зайнятися бізнесом; натомість кон¬куренція і малі прибутки – хоч вигідні для вбогих – стають в комерційних справах смертельними для малих крамниць та високих цін. Внаслідок цього крамниці та дрібні фабрики уступають шлях більшим, які, виходячи з кращої та більш економної організації праці, дозволяють на краще обслугову-вання та нижчі ціни. Можливості постачання більш свіжої продукції за меншу ціну разом з кращим сервісом є для загалу більш вигідним порівняно з маленькими старомодними крам¬ничками з заяложеним товаром, високими цінами та недба¬лим обслуговуванням – навіть якщо деякі нещасні вдови та інші особи тимчасово матимуть труднощі через розумову, фі¬зичну та фінансову неспроможність пристосуватись до нових умов. Та навіть вони, якщо відкрито, доброзичливо дивити¬муться на ситуацію, можуть радіти з загального достатку, хоча це спричиняє некорисні зміни в їхніх справах. Вони можуть радіти разом з тими, хто почерпнув користь, терпеливо чекаю¬чи надходячого Царства, яке вчинить Божі благословення для всіх більш доступними, ніж тепер. Однак, несамолюбного ставлення до речей можна сподіватися тільки від тих, хто має “нову природу” та притаманну їй любов. Тож сьогоднішня конкуренція в торгівлі не може однозначно вважатися лихом.
Вона є одним з великих уроків для світу, підготовчим набут¬тям знань в переддень вступу в права великого Тисячолітнього Віку, в якому ділові справи світу будуть переважно, а то й ціл¬ком на соці-алістичній основі – не заради багатства та користі окремих осіб, а заради загального добробуту.
Водночас, самолюбні стремління конкуренції все більше дра-тують тих, у кого є шляхетні, великодушні поривання – чи то хрис-тиян, чи інших. Ми раді відзначити ваше оцінення справи 524 і ваше невдоволення теперішніми умовами.
Ми радимо дотримуватися великої обережності, і якщо ви за-вважите певну галузь бізнесу, яка менш охоплена конкурен¬цією, а, отже, дещо сприятливіша, тоді зробіть заміну. Якщо ж ні, то перш ніж ви знайдете більш відповідний бізнес чи більш сприятливі умови, радимо пробувати в тому, в чому ви пробуваєте, і лише до деякої міри змінити спосіб діяльності, тобто в міру можливостей зробити рівний поділ між трьома конфліктуючими інтересами – вашими власними, інтересами конкурентів та інтересами ваших клієнтів та сусідів. Якщо ваш бізнес повертає витрачені кошти і дозволяє на поміркова¬ний прибуток, подбайте, щоб так було і на-далі, і надто не підштовхуйте інтересу, намагаючись стати “бага-тим”, бо “ті, хто хоче багатіти, упадають у спокуси та в сітку” (1 Тим. 6:9). Ми повинні уникати будь-якої нечесної конкуренції або під-ступу в стосунках з конкурентами, а також будь-якого обману в пропонуванні товару покупцям. За всяку ціну дбайте про справед-ливість та чесність; наступно додайте в стосунку до вашого конку-рента усю “поміркованість”, яку може запропо¬нувати любов і мо-жуть дозволити умови.
Не забуваймо застереження: “Не будеш з більшістю, щоб чинити зло” (2 М. 23:2), і не даваймо порад хоча б найменшо¬го компромісу з несправедливістю. Ваше питання, наскільки ми розуміємо, не стосується того, чи можна чинити неспра¬ведливість, але того, чи любов дозволятиме на те, чому не су¬перечить справедливість і на що погоджуються покупці. В таких “дрібницях” земне серце не знає докорів сумління, лише ваша “нова природа”, законом котрої є любов, вважатиме за краще бачити свого конкурента процвітаючим і буде прагнути в міру можливостей робити добро всім людям – особливо для
дому віри. Розвивайте цю “нову природу” шляхом послуху за¬кону любові у всіх можливих напрямках. “Коли можливо, якщо це за-лежить від вас, – живіть у мирі зі всіма людьми” – поступаючи ве-ликодушно і в згоді з любов’ю. Хто є сповнений духа любові, той не думає злого про свого конкурента, 525 не радіє з його невдачі і не шукає тільки власного достатку.
Труднощі полягають в тому, що весь світ опирається на зіпсутий фундамент самолюбства, цілком несумісного з лю¬бов’ю. Рівень одних є вищий, інших – нижчий: одні в своєму самолюбстві обмежуються справедливістю, інші в самолюбстві опускаються до несправедливості та непорядності, хоча при цьому тенденція зав-жди є спадною. “Новому Створінню” в Христі ніколи не належить сходити нижче справедливості та порядності, навпаки, воно, на-скільки це можливо, повинно прагнути піднятися понад найвищий критерій в світі – до дос¬коналої любові. Помилка нинішньої системи конкуренції по¬лягає в тому, що інтереси продавців та покупців перебувають в постійному конфлікті. Жодна сила не в змозі врегу-лювати, мати повний нагляд і змінити усе окрім єдиної сили, обі-цяної Богом – Тисячолітнього Царства, яке силоміць введе в дію правило любові і звільнить від пристрастей та уз само¬любства усіх, котрі, побачивши і збагнувши кращий шлях, приймуть за-пропоновану в той час допомогу.
Як ми зауважили, при нинішньому суспільному законо¬давстві неминучим стає зіштовхування мас людства у трясо¬вину, як рабів заможності та інтелекту, або крах існуючого суспільного порядку у загальній анархії, і саме про це останнє твердить Святе Писання; воно приведе на всіх багатих та бід¬них, вчених та неосвічених лю-дей жахливу відплату і шляхом наочного прикладу навчить людей про безглуздя самолюбст¬ва та допоможе їм на майбутнє оцінити мудрість Божого зако¬ну любові. “Велике горе” навчить всіх жах-ливого та остаточно найбільш корисного уроку. Отже, в наступ-ному розділі ми готові розглянути те, що Святе Писання може нам розповісти про падіння “Вавилону”, “християнства”, у великій бо-ротьбі, якою закінчиться цей вік.
Спостерігши невдачу християнства прийняти духа Христо¬вого вчення, і побачивши те, як знання та свобода, здобуті з Його вчень, з’єдналися з духом злоби, самолюбства, і як з нинішніх передбачень перед нами вимальовується близька не¬минучість жахливого нещастя – анархії та всякого злого чину, – ми розуміємо справедливість його дозволу і бачимо в ньому божественний закон відплати. І хоч ми горюємо над усіма лихами, які привели таку відплату, проте усвідомлюємо її не¬обхідність та справедливість і, зрозумівши милосердні наміри, які остаточно будуть досягнуті цим шляхом, наші серця ви¬гукують: “Великі та дивні діла Твої, о Господи, Боже Все¬держителю! Справедливі й правдиві дороги Твої, о Царю Святих!” (Об. 15:3).
* * *
Сьогоднішня манна
Приготування до встановлення нової угоди законуПРИГОТУВАННЯ ДО ВСТАНОВЛЕННЯ НОВОЇ УГОДИ ЗАКОНУ
«І до Посередника Нового Заповіту – до Ісуса, і до покроплення крови, що краще промовляє, як Авелева» Євр. 12:24.
Ми починаємо цю тему з розгляду нашого підставового тексту. План Єгови вимагає встановлення Нової Угоди Закону, подібної до Старої Угода Закону, але на вищому рівні і через більшого посередника, Ісуса і Його укомплектовану Церкву. Мойсей, як посередник Угоди Закону, був образом на Ісуса, Посередника Нової Угоди. Ми мусимо визнати потребу угоди, інакше не було б в чому посередничати. Ми також мусимо визнати, що Ісус не діє тепер як Посередник (в Своїй функції Посередника); що це буде відбуватися протягом віку Тисячоліття. Тепер ці слова потребують деяких пояснень. Ми повинні відокремити час віку Тисячоліття (1874-2874) від особливостей праці теперішнього Віку, що призначений для вибирання Божих Вибранців, включаючи перед-тисячолітнє насіння Авраама.
Бог зробить усі п’ять перед-реституційних класів (Малу Черідку, Старожитніх Гідних, Велику Громаду, Молодих Гідних та Посвячених Табірників Епіфанії, відповідно зображених в Сіоні, Морії, Акрі, Безеті та Офелі) особливими помічниками для невибраних на Святій Дорозі. Порівняймо Пс. 72:3: «Нехай гори приносять народові мир, а пагірки правду». Саме для цього Бог вивищить ці п’ять перед-реституційних класів. Невибрані будуть приходити з різних частин землі, щоб прийняти благословення, що буде під управлінням Христа і при допомозі п’яти перед-тисячолітніх посвячених класів. Цією працею протягом Тисячоліття буде навчання, освічення і піднесення з деградації до людської досконалості (РТ 77ʼ38).
Нова Угода – це влаштування, завдяки якому світ прийме її благословення протягом Тисячоліття. Про цю Нову Угоду для світу під пануванням Посередника Бог каже: «Буду бо Я милостивий до їхніх неправд, і їхніх гріхів не згадаю Я більш!» (Євр. 8:12). Світ не ввійде у відносини Нової Угоди індивідуально раніше кінця Тисячоліття, яке в даному випадку включає також 40-річний День Суду (2874-2914).
Єгова покаже тоді Свою люблячу доброту через «покроплення кров’ю», якa представляє Боже милосердя, покроплене на серця п’яти перед-реституційних посвячених класів. Також прийде час, щоб застосувати кров покроплення за всіх людей – це буде під час Тисячолітнього Посередницького Панування Христа. Ця кров «покроплення, що краще промовляє», звершує примирення або задоволення. Вона промовляє на користь прощення світу і звільнення його від неволі гріха і смерті. Так, вона промовляє краще, ніж Авелева, смерть якого взивала про помсту. Кров Христа, натомість, взиває про милосердя. Це дає порівняння, яке, здається, вказує, що Авель був в певній мірі прообразом Христа, в якому він приніс прийнятну жертву і був убитий.
Святе Письмо показує, що тілесний Ізраїль і світ отримають обіцяне Богом благословення у вигляді можливості отримати вічне життя в Тисячолітньому Віці під Новою Угодою (Єр. 31:34; 32:40; Єзек. 16:60-63), в той час як Церква, Тіло Христа, велике духовне Насіння Авраама, має свою пробу до життя у розширеному Євангельському Віці, під найвищою і найкращою Угодою, скріпленою Присягою, вчиненою з Авраамом (зображеною в Сарі), а не під Угодою Закону (зображеною в Агар), ні під Новою Угодою, зображеною в Кетурі (Бут. 25:1-6).
Апостол Павло заявляє, що Бог проповідував Євангелію наперед Авраамові, кажучи: «Благословляться в тобі всі племена землі» (Бут. 12:3; 28:14; Гал. 3:8). Він показує, що оригінальна Угода Авраама містить дві частини або два насіння. Вони вміщені в Угоду, скріплену Присягою як (1) «зорі небесні» і (2) як «пісок на березі моря» (Бут. 22:16-18). Перше насіння, небесне, відноситься, в першу чергу, до Христа – Ісуса (Голови), і Церкви (Його Тіла). Апостол оголошує і підкреслює це в Гал. 3:16,29. Духовне насіння Авраама, як зорі небесні і світила небозводу (Дан. 12:3), є каналом через який другорядне насіння, земне насіння, отримає благословення. Це другорядне насіння Авраама, порівняне до піску на березі моря, зображує, в першу чергу, Старожитніх і Молодих Гідних у Тисячолітньому Віці і, в другу чергу, всі роди землі, які остаточно прийдуть до гармонії з Богом протягом Тисячолітнього Віку. Оскільки Авраам зображує Бога, то цей образ показує два класи Божих дітей, розвинених як Авраамове насіння – (1) клас Христа і Велику Громаду в духовній сфері, а також (2) Старожитніх Гідних, Молодих Гідних і Посвячених Табірників Епіфанії разом з досконалим реституційним класом людства у земній частині.
Нова Угода і її Посередник, Христос, є зображені в Угоді Закону та її посереднику, Мойсеєві, який так і не привів нікого до досконалості. Апостол каже так: «Через це [Угоду, скріплену присягою, яка прикриває вибраних] з віри, щоб було з милости, щоб обітниця певна була всім нащадкам, не тільки тому, хто з Закону, але й тому, хто з віри Авраама, що отець усім нам» – як Єгова свого часу буде Батьком усіх спасенних, не лише вибраних, але також невибраних, відновленого світу людства. «Як написано: Отцем багатьох народів Я поставив тебе» (Рим. 4:16,17). Всі родини землі, всі, що будуть благословенні Тисячоліттям, для кого це благословення буде дієвим і хто буде властиво відповідати, стануть таким чином дітьми Бога, котрого зображував Авраам. Отож, слід сподіватися, що ми всі зможемо побачити, що ця оригінальна і всеохоплююча Угода, вчинена з Авраамом (Бут. 12:1-3), включає все, що Бог обіцяв дати вибраним, як також через них тим зі світу, які візьмуть Божу ласку не надаремно. Зауважте, що жодних додаткових угод не потрібно було (хоча Авраамова Угода була підтверджена і розвинена) – все містилося в оригінальній, всеохоплюючій Угоді Авраама.
Якщо оригінальна Угода з Авраамом містила Божі обітниці для всіх, як для вибраних, так і для всього людського роду, який буде благословенний через вибраних протягом Тисячоліття, то чому Бог приготував дві інші угоди, а саме: (1) Угоду Закону, встановлену на горі Синай з ізраїльським народом та з Мойсеєм як її посередником, і (2) Нову Угоду, яка слідує за нею і служить, щоб благословити Ізраїль та світ? Ми відповідаємо, що ці дві угоди були додані з доброї і достатньої причини, тобто для глибшого вияснення Божих цілей, і при правильному зрозумінні вони допомагають нам оцінити прояви Божої любові і справедливості в минулому, теперішньому і майбутньому.
Якою була ціль Угоди Закону? Писання відповідає, що вона була додана до Угоди Авраама, щоб заповнити час, аж доки прийде обіцяне Насіння, до якого відносилась оригінальна Угода, і що з причини гріха було необхідно, щоб міг бути показаний високий Божий стандарт для Насіння (Гал. 3:17-19). Звичайно, це факт, що Угода Закону з ізраїльським народом виконала цю місію. Вона схвалила стандарт, який затвердив Ісус, та засудила всі інші. Вона допомагала розвинути єврейський народ в стосунку до Бога і справедливості. Угода була для того, щоб пристосувати й приготувати їх до славного «високого поклику» Євангелії, який зрештою дійшов до них, запрошуючи їх до Божої ласки і співспадкоємства з Месією у славному Тисячолітньому Царстві за умови вірності і крокування в сліди їх Спасителя. Вона мала корисний результат в тому, що під Божим провидінням єврейський народ став найбільш розвиненим у справедливості з-поміж усіх народів землі під час першої присутності нашого Господа, так що кілька тисяч з-поміж них виявилися придатними для того, щоб перевести їх з-під Мойсея до Христа. Більше того, розпорядження Угоди Закону передбачали деякі образні дії і через передбачення, які були дуже помічними для духовного Ізраїлю протягом Віку Євангелії, ілюстрували нам в образах і тінях Закону, а також в проголошені через пророцтва, різні справи стосовно благословення вибраних протягом Євангельського Віку і благословення світу протягом Тисячоліття.
Це поєднання справ, що пов’язані з обома віками в образах Угоди Закону, заплутало зрозуміння в деяких розумах. Господь іноді приховує від нас деякі речі, щоб розвинути в нас необхідність вишукування їх. Божі діти зростають сильнішими через Правду з причини труднощів, які вони мають, пережовуючи їх, так як це є з буквальною їжею; ті, хто ретельно пережовують, отримують більшу користь з їжі.
Коли ми маємо ясну думку в нашому розумі, що Угода Закону «нікого не зробила досконалим» і не додала ні йоти до оригінальної Угоди Авраама, хоча дала певні типічні провіщення, пов’язані з загальним планом. Те, що Угода Закону ніколи не була призначена зайняти місце оригінальної Угоди, є аргументом Апостола. Він широко розвиває цю думку в Гал. 4:21-31. Апостол звертається до віруючих Християн, які, коли розпізнали Христа, як справжнього спадкоємця Угоди Авраама, якимось чином відчули, що вони досі перебувають під Угодою Закону, так само і ми, коли розпізнали Христа і повноту Угоди Авраама, все ще якось вважали, без авторитету Писання, що ми додатково потребуємо Нової Угоди і ніби ми були під нею. Тепер ми бачимо, що Церква, Тіло Христа, не розвивалася ні під старою Угодою Закону, ні під Новою Угодою (Закону), яка ще навіть не була встановлена. Малій Черідці була дана вища частка, спів-спадкоємство з Христом під обрисами Угоди, зв’язаної Присягою, що є зображене в Сарі, як Апостол виразно заявляє у Гал. 3:29: «А коли ви Христові, то ви Авраамове насіння й за обітницею спадкоємці». Бог вивищить як спеціальних помічників також решту з трьох передреституційних класів.
Світ має отримати всі реституційні ласки і благословення через Нову Угоду (Закону), другий додаток до оригінальної угоди вчиненої з Авраамом. Ця Нова Угода (Закону) ще не була впроваджена, тому що її Посередник, Христос – Голова і Тіло, які повинні впровадити її за допомогою Великої Громади, Молодих Гідних та Посвячених Табірників Епіфанії, ще до кінця не готові, щоб розпочати цю працю, наслідком якої буде благословення всього людства під час Тисячолітнього Віку. Вона буде інавгурована у своєму відповідному часі, в самому кінці цього Розширеного Євангельського Віку, і після цього буде посередницькою впродовж цілого
позосталого періоду Тисячолітнього Царювання. Коли Стара Угода Закону була впроваджена, Мойсей спустився з гори, виставив таблиці Закону і покропив їх кров’ю, запечатуючи в певному значенні цю Угоду; потім він взяв кров і покропив усіх людей (Вих. 24:5-8; Євр. 9:17-23). Це було образом того, що має відбутися у свій час. Антитипічний Мойсей, Христос (Ісус, Голова і Церква, Його Тіло) незабаром спуститься з гори, вкритий покривалом, прихований, тому що людство не може знести славу Його сяючої присутності.
Божа Угода з Авраамом стосується, перш за все, Насіння обітниці і віри. Обітниці, які розвивали це Насіння, були зображені в Сарі, яка народила Ісаака – дійсне образне насіння. Угода Закону, зображена в Агарі, не народила цього Насіння; їй не вдалося нічого вдосконалити. Нова Угода (Закону) в свою чергу вимагала смерті всіх з духовно-сплодженого Насіння, щоб звільнити приписану заслугу викупу і передати назад земні права природньому Ізраїлю (це ще відноситься до майбутнього) і через них світу людства. І так є не тому, що Бог не міг би зробити цього іншим чином, але тому, що Його План передбачив, що цей шлях був би найбільш ефективний!
Добре заявив Апостол, що є якась «таємниця», пов’язана з особливими відносинами Христа і «Церкви, яка є Його Тілом». Ця Таємниця була настільки затьмарена, що євреї не могли її взагалі побачити; за винятком кількох, які були дійсно ізраїльтянами, і вони це зрозуміли аж після того, як були наповнені Святим Духом в день П’ятидесятниці. Навіть після цього, як показує Святий Павло, їм було важко зрозуміти Таємницю, що погани також були співспадкоємцями з ними в тих особливих благословеннях, які відносилися до Месії і небагатьох вірних, вибраних (Еф. 3:6).
Кожен, хто усвідомлює, що Церква є співспадкоємицею зі своїм Господом, не повинен мати труднощів, аби побачити, що смерть Церкви, як заявляє Апостол, «доповнює недостачу скорботи Христової», і лише той, хто бере участь в стражданні Христа, матиме участь в майбутній славі. Щоб чітко зрозуміти цей предмет, нам потрібне таке освічення очей нашого розуміння, яке зробить нас здібними розпізнати «Божі глибини». Але Писання нас запевняє, що ці «глибини» тієї «таємниці» були під час Високого Поклику лише для сплоджених від Духа (1 Кор. 2:10-14). І навіть тепер ця «таємниця» може бути ясно зрозуміла
лише посвяченими: «Таємниця Господня з тими, хто боїться Його; і Він покаже їм Свій заповіт» (Пс. 25:14,
KJV), бо лише вони мають освічення, розігріті серця і оживлення Святим Духом. Цей Святий Дух належить тим, хто має покірне, вірне і слухняне серце, і наскільки це є можливим є такими в слові і в ділі. Лише ті, які мають цього Святого Духа, мають більш рясну Божу благодать, благословення і освічення.
Перша або початкова риса інавгурації Нової Угоди це запечатання її кров’ю. Чітко зрозуміймо інше замішання, що турбує деяких посвячених Божих дітей. Це запечатання Нової Угоди (Закону) взагалі не має відношення до Викупу або до виправдання. Ми не є виправдані жодною угодою, але вірою в дорогоцінну кров Ісуса. «Отож, виправдавшись вірою, майте мир із Богом через Господа нашого Ісуса Христа» (Рим. 5:1). Виправдання світу має два значення: довести, що щось є справедливе, або зробити справедливим щось, що не є справедливим. Ми не виправдані молитвами чи вчинками. Віра – це підстава або основа виправдання.
Коли прийде час (Тисячолітнє Посередницьке Царювання Христа), щоб людство прийшло під Нову Угоду (Закону), виправдання буде швидше через вчинки, аніж через віру. Ця угода не є розпорядженнями для «нової» віри, але для «нових» вчинків. Стара Угода Закону (вчинків) зазнала невдачі лише тому, що її посередник (Мойсей) не міг дати необхідну допомогу. Нова Угода (Закону) (вчинків) буде успішною тому, що вона має «кращого Посередника», здатного дати всьому людству,
хто захоче, досконалість і здатність робити досконалі діла.
Авраам мав трьох жінок: Сару, його справжню (першу) дружину, а потім Агар і Кетуру. Сара залишалася безплідною багато років. Агар була закликана до Авраама, вважаючи це допомогою Богові у виконанні Угоди, щоб мати дитину від Агар. Від першої дружини і від служниці Авраам мав лише по одній дитині від кожної. Після смерті Сари Авраам узяв за дружину Кетуру, від якої він мав багато дітей.
Слова Апостола підтримують нас у міркуваннях над цими справами як алегоричними або образними. Він нам каже, що Сара зображує сутність оригінальної Угоди, і що Агар зображує Угоду Закону. Він пояснює, що тілесний Ізраїль був в рабстві їх Угоди Закону, і тому був антитипічним Ізмаїлом, сином Агар, і що вони були відкинені від Божої ласки, як Агар і її син були відкинені від сім’ї Авраама через Божі інструкції, щоб завершити образ. Апостол представляє цю лекцію, щоб показати нам, що Угода Ласки, під якою розвивалася Євангельська Церква, не має нічого спільного з Угодою Закону; що ці дві угоди є окремими і різними. Сара зображує оригінальну Угоду Авраама, Агар – Угоду Закону, а Кетура – Нову Угоду.
Дитина Агарі могла справді деякий час здаватися дитиною Сари, але так не було, як і дитя Сари, Ісаак, в жодному значенні не був сином Агарі. Аргументи Апостола показують, що Церква «як Ісаак є дитиною обітниці» – первісної Угоди. Агар зображувала Угоду Закону. Я
кби Апостол писав протягом Жнива Віку Євангелії до тих, які претендували бути під Новою Угодою, яка є представлена в образі Кетури, Він сказав би їм прямо – «Ви не можете бути дітьми двох угод, дітьми двох мам». Якщо ви в будь-якому значенні чи мірі є дітьми Угоди Кетури, то ви не можете бути дітьми Угоди Сари; і якщо ви є дітьми Угоди Сари, тоді ви в жодному значенні чи в жодній мірі не можете бути дітьми Угоди Кетури або Нової Угоди – яка
ще не діє.
Обриси оригінальної Угоди з Авраамом, які розвивали Христа, були зображені в його дружині, Сарі. Пізніше Бог зв’язав цю Угоду присягою. Апостол описує це в Євр. 6:13-20 і називає надію співспадкоємства з Христом, «надію, що лежить перед нами» у Євангелії, якорем (котвицею) «міцним та безпечним», що входить до середини «поза заслону». В такому разі святі є дітьми Божої присяги, дітьми «обітниці». Завдяки обітниці Христа, що Він їх сплодить до нової природи, цілком відрізняються від обітниць, якими Євреї були народжені як дім слуг, і цілком відрізняються також від обітниць, якими відновлений Ізраїль і всі племена землі будуть народжені до людської природи через процеси реституції, як діти Угоди Кетури.
Яка є різниця між обітницями, через які Церква приходила до Божої родини та обітницями, через які інші зможуть приходити до Божої родини під Тисячолітнім Посередницьким Царюванням Христа? Відповідаємо: різниця насправді величезна. Протягом Тисячолітнього Посередницького Царювання Бог не матиме справ напряму зі світом. Він доручив усі справи Своєму Синові, і Його Син, у згоді з Божим планом, протягом Розширеного Євангельського Віку приймав як Своїх «членів» тих, яких Отець «притягнув» до Нього, даруючи їм духа синівства і приводячи їх до нового духовного зв’язку. Не такі обітниці будуть переважати у народженні інших Божих дітей, «інших овець … які не з цієї кошари» (Ів. 10:16). Ці діти присяги або діти обітниць Бога є особливою «малою черідкою», яким Божа доброта вподобала дати Царство, як Учитель заявляє в Лук. 12:32: «Не лякайся, черідко мала, бо сподобалося Отцю вашому дати вам Царство».
На підставі чого класи віри прийняті Богом інакше, ніж світ? Ми відповідаємо, що світ буде прийнятий лише тоді, коли досягне дійсної досконалості в процесах реституції, при закінченні Віку Тисячоліття. Отець не буде мати справи зі світом до того часу, доки людство не стане досконалим, при закінченні Тисячоліття, коли Христос передасть Царство Отцеві (1 Кор. 15:24-26). Тоді люди впадуть в руки Бога живого, але будуть в цілковитій безпеці завдяки своїй досконалості, якщо вони з серця будуть лояльними до Бога і принципів Його уряду. Ісус Христос (а також Його Наречена, співспадкоємці) виступатиме «посередником між Богом і людьми» впродовж Його Тисячолітнього Посередницького Царювання. Всі людські зв’язки і відносини з Богом мусять бути через Месію, а всі Божі справи і відносини з людством будуть в Месії та через Месію.
Якими відмінними від тих є справи Бога з Церквою цього Віку – «Авраамовим насінням, і за обітницею спадкоємцями». Вони є «притягнені» Отцем, як говорить Ісус: «Ніхто бо не може до Мене прийти [тепер], як Отець, що послав Мене, не притягне його», і «того, хто до Мене приходить [притягнутий Отцем], Я не вижену геть [не відкину]» (Ів. 6:37,44). Деякі послідовники нашого Господа були притягнені до Нього Отцем перед тим, як Він довершив жертву за гріх на Голгофі, а інші були притягнені протягом Євангельського Віку; як говорить Апостол: «кого б тільки покликав Господь, Бог наш» (Дії 2:39). Тут є зміна руху в Божому замірі. Євангельська Церква, під зарядженнями Угоди Авраама, притягнена до Сина Отцем, що дав її Йому (Ів. 17:6,12).
Ці зарядження для світу в наступному Віці (Тисячолітнього Посередницького Царювання) будуть дуже відрізнятися; Отець не буде притягувати, але Господь Ісус буде притягувати їх до Себе Сам. «І як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну» (Ів. 12:32). І навіть після того, як Син притягне їх Сам до Себе, Він, як Посередник, повинен тримати їх під Своїм наглядом доти, доки не навчить їх, не дисциплінує їх, не зробить так, щоб їхні коліна схилилися і їх уста визнали. Посередник повинен їх навчити необхідних уроків і повернути усім те, що було втрачене, перш ніж Отець матиме справу з ними – при закінченні Віку Тисячоліття.
Ми приготували наш розум до подальших думок з Пр. 4:18: «А путь праведних – ніби те світло ясне, що світить все більше та більше аж до повного дня». Розширений Євангельський Вік продовжує розширятися (уже 140 років). Це створює потребу донести до нашої уваги теперішню Правду або поступальну Правду для нашого зрозуміння.
Ми тепер знайомі з передтисячолітнім насінням Авраама, яке ми називаємо квазі-вибраними (ніби-вибраними), яке складається з трьох загальних груп. Найвищий клас серед них – це Посвячені Табірники Епіфанії, який складається з тих, котрі посвятились після жовтня 1954 року, частково в період Епіфанії, і займають своє місце в Епіфанічному Таборі, тому що вже запізно посвячуватися, щоб стати Молодими Гідними. Їхній стан перед Господом, в той час як гріх переважає, дає їм більші проби в супроводі з більшими привілеями. Другий клас серед квазі-вибраних складається з тих поган і деяких євреїв, які «дійсно покаялися і вірять» у Христа як Спасителя, тих, хто не посвятився, але хто залишається вірними щодо Викупу і праведності. Третій клас складається з тих євреїв, які через віру та практику приходять до гармонії з Угодою Авраама і Мойсея і залишаються вірними в практикуванні праведності, але які не прийняли Ісуса як Спасителя.
Квазі-вибрані складають передтисячолітнє насіння Авраама і зображені в Маріям (Вих. 15:20; Е 11, 293), сестрі Аарона, який тут зображує Старожитніх і Молодих Гідних як речників Христа серед людей. Такий близький зв'язок показаний між квазі-вибраними і Гідними. Квазі-вибрані, особливо Посвячені Табірники Епіфанії, будуть спеціальними помічниками Гідних у праці благословення всіх родин землі під Новою Угодою, коли буде встановлена земна фаза Царства. Вони входять в Епіфанічний Табір, особливо від Жовтня 1954 року і далі. Ми радіємо з квазі-вибраними в багатьох благословеннях, які належать їм. Ми заохочуємо їх поглиблювати свій зв’язок з Богом і рости у знанні Правди та в Христовій подібності. Всі, хто вірить в Ісуса, повинні заохочуватися до посвячення, тобто присвячення свого життя Богові, і щоденно вірно виконувати це посвячення.
Ці передтисячолітні віруючі євреї і погани є синами з Йоіла 2:28 та Іс. 60:4: «Усі вони зібрані, і до тебе ідуть; сини твої йдуть іздалека».
В Жовтні 1954 року завершився поклик Молодих Гідних (Е 10, 114; РТ ʼ58, 91-93; РТ ʼ60, 91,92) і після того розпочалося будування Епіфанічного Табору (Скинії), як окремого від Подвір’я (РТ ʼ59, 56). З того часу і далі почав покликуватися і готуватися інший клас, Посвячені Табірники Епіфанії, як спеціальні помічники Старожитніх і Молодих Гідних в земній фазі Тисячолітнього Царства. Вони є першими, хто посвячує себе з квазі-вибраних, «п’ята група насіння Авраама» (Е 11, 293; Е 12, 185,188). З того часу, як були повністю забрані Наречена Христа і Велика Громада, ще досі залишаються два класи Божих посвячених людей, які здійснюють свій шлях у цьому житті – Молоді Гідні та Посвячені Табірники Епіфанії. Здається, вони представлені в застосуванні Пісн.П. 6:8 після 1954 р. в трьох групах жінок, які знаходяться в особливих стосунках з антитипічним Соломоном – нашим Господом. Велика Громада є Новими Створіннями в духовній фазі Царства. Вони, після Малої Черідки, є наступними в близьких відносинах з антитипічним Соломоном; тому вони є відповідно представлені в царицях Соломона, які серед цих трьох груп мали найближчі відносини з ним. (Цей клас тепер доповнений і піднесений як Нові Створіння). Молоді Гідні є у наступних найближчих відносинах; тому вони показані в наложницях Соломона, які мали наступний найближчий зв’язок з ним. Посвячені Табірники Епіфанії є в наступних найближчих відносинах; тому вони є добре показані в дівах, що мали наступний найближчий стосунок до Соломона, хоча це
ще не подружні стосунки. Їх становище також зображене в ізраїльтянах у Таборі, котрі мають нижче становище, ніж Велика Громада і Молоді Гідні, показані в Левитах на Подвір’ї. І, подібно до Великої Громади та Молодих Гідних, вони є «без числа», бо немає визначеного числа жодного з цих трьох класів. Ми дякуємо Богові і славимо Його та нашого Господа Ісуса, за подальше розгортання теперішньої Правди щодо цього, а також щодо інших тем, так своєчасно для зміцнення Посвячених Табірників Епіфанії, і за міцне утвердження віри всіх нас в Божому Слові. Ми також можемо сказати, що тепер серед Посвячених Табірників Епіфанії ми бачимо вищу групу, названу Царицею Шеви.
Чому Бог повинен робити таку різницю у Своєму поступуванні? Чому є так багато різних класів? Звичайно, що логічна причина, пов’язана з цією cправою, і ми можемо в цьому упевнитися. Звичайно, це правда, що «не чинить нічого Господь Бог, не виявивши таємниці Своєї Своїм рабам пророкам» (Амос 3:7). Якби все людство було в серці «справжніми ізраїльтянами», не потрібно було б Посередника і Нової Угоди – Угода Авраама була б цілком достатньою. Як показує історія, більшість людства у світі є грішними, відчуженими від Бога, бунтівниками щодо Божого Закону, і такими, що люблять гріх. Це створює необхідність діяльності Посередника для безбожного світу. Великий Посередник (Голова і Тіло), після вчинення «примирення за гріх, за всіх людей», при закінченні цього Віку, візьме всіх людей в Свої руки, і через навчання, покарання і направу в праведності зробить так, що кожне коліно схилиться і кожен язик визнає, у згоді з Божими розпорядженнями, інакше будуть відтяті до другої смерті.
Всі люди народжені в гріху, всі є дітьми гніву і перебувають під Божим вироком смерті, але
в певному відношенні не всі є однакові. Деякі ненавидять пута гріха, в яких вони знаходяться, та прагнуть свободи і примирення з Богом. Інші люблять гріх, і будуть відокремлені від Бога. Він не є в їхніх думках. Отже, виходячи з цього, ми маємо підставу бачити різницю в Його поступуванні з цими двома групами: (1) гідних (які шанують Бога) і (2) невіруючих. Він зауважує тих, які струджені і обтяжені; тих, чиї серця прагнуть розумового оцінення Бога, і вони можуть Його знайти. Таких гідних Він з задоволенням «притягує» упродовж Розширеного Віку Євангелії до Ісуса через знання Правди, щоб у Його руках вони могли бути виправдані і могли бути приємними для Бога в посвяченні, яке є нашою розумною службою (Рим. 12:1). Невіруючі не «притягуються» і не покликуються до посвячення протягом цього Розширеного Віку Євангелії; вони полишені, щоб їх Спаситель зайнявся ними тоді, коли розпочне служіння Посередника між Богом і людьми – світом.
Неспокійні маси людства є ворогами Бога, не лише в тому значенні, що їхні діла є недосконалими, такими, що Бог не може прийняти, але особливо тому, що їхні серця є відчужені від Нього. Вони люблять беззаконня. Віруючі, навпаки, хоча були колись ворогами через негідні вчинки, більше не є ворогами, хоча досі залишаються недосконалими. Бог читає їхні серця і поступає з ними відповідно; Він веде їх до Христа, щоб заслуга Його жертви могла компенсувати їх вади і недосконалі вчинки, що є результатом гріха.
Так, ми, що були язичниками, були повністю відділені і відчужені від Бога, доки не прийшов Христос і ми одержали доступ до Божої ласки через Нього. «А тепер у Христі Ісусі ви, що колись далекі були, стали близькі Христовою кров’ю» (Еф. 2:13). Євреї все ж мали певну міру Божої ласки і можливості для розвитку перед приходом Христа. Св. Павло каже, що серединна перегородка, що розділяла євреїв і поган, була зруйнована, так що в Божому передбаченні поганин зі щирим серцем більше не був для Бога більшим приходьком і чужинцем, аніж його ближній з євреїв (Еф. 2:12-19).
Є різниця між примиренням за гріх і посередництвом між Богом і грішником. Давайте дослідимо біблійне використання слова «посередник». Біблія говорить про Христа як про Посередника Угоди, а
не як Посередника за гріх. Однак, це правда, що Він здійснює посередництво примирення за гріх світу, хоча це не є біблійний вислів. Віруючі, так само, як і решта світу, потребують примирення за гріхи як основи для примирення з Отцем. Але віруючі є під угодою, яка не потребує посередника, як Святий Павло чітко вказує: «Але посередник не є для одного, Бог же один» (Гал. 3:20). Тобто, якщо в угоді є лише одна сторона, то вона не має і не вимагає посередника. Навпаки, угоди, які мають умови, вимагають посередника, як, наприклад, Мойсей був посередником Угоди Закону, а також Христос є Посередником Нової Угоди. В обох цих угодах є умовна пропозиція – «Якщо ви будете робити те, то Я буду робити це. Якщо ви будете слухняні Моїм законам і будете дотримуватися Моїх постанов, то Я вас благословлю», і т.д.
Добре зауважимо, чому Угода Авраама не потребувала Посередника. Це було тому, що в ній Бог не робив умовних обітниць. Вони всі були безумовними. «В тобі і в твоєму насінні благословляться всі народи землі». В цій обітниці немає умов, тому посереднику немає що виправляти. Сам Бог зобов’язався вибрати тих, хто повинен складати Насіння Авраама. Він вибрав нашого Господа Ісуса бути «Головою над Церквою, яка є Його Тілом»; і Він передбачив і, згідно з цим передбаченням, протягом цього Віку вибирав і покликував таких, яким бажав дати привілей членства в цьому Насінні Авраама. Тут не потрібен був посередник, тому що Бог зробив Свій власний вибір.
В жовтні 1954 поклик до Молодих Гідних закінчився (Е 10, 114; РТ ʼ58, 91-93; РТ ʼ60, 91, 92; РТ ʼ65, 63; РТ ʼ70, 58); і тоді почалося будування Епіфанічного Табору Скинії, як окремого від Подвір’я (РТ ʼ59, 56). Відтоді інший клас, Посвячені Табірники Епіфанії, починає покликуватися і приготовлятися, це спеціальні помічники Старинних і Молодих Гідних у земній фазі Тисячолітнього Царства. Вони є першими, хто посвятився серед квазі-вибраних, «п’ятої групи Авраамового Насіння» (Е 11, 293; Е 12, 185; РТ ʼ57, 20-27; РТ ʼ70, 59). Відколи була повністю забрана Христова Наречена, є два класи Божих посвячених з трьох, що здійснюють свій шлях в цьому житті – Велика Громада (цей клас є вже доповнений і допомагає Малій Черідці), Молоді Гідні і Посвячені Табірники Епіфанії. Здається, вони представлені в застосуванні Пісн.П. 6:8 після 1954 р. в трьох групах жінок, які знаходяться в особливих стосунках з антитипічним Соломоном – нашим Господом. Велика Громада є Новими Створіннями в духовній фазі Царства. Вони, після Малої Черідки, є наступними в близьких відносинах з антитипічним Соломоном; тому вони є відповідно представлені в царицях Соломона, які серед цих трьох груп мали найближчі відносини з ним.
Ми дякуємо Богу і славимо Його та нашого Господа Ісуса за подальше розгортання теперішньої Правди щодо цього, а також щодо інших тем, таких своєчасних для зміцнення Посвячених Табірників Епіфанії і для зміцнення нашої віри в Боже Слово. «Бо ми Його твориво». «Бо Отець любить Сам вас». «Ніхто бо не може до Мене прийти, як Отець, що послав Мене, не притягне його» (Еф. 2:10; Ів. 16:27; Ів. 6:44). Ми розуміємо, що Угода Авраама, або Угода Ласки, залишаються в дії доти, доки не почнеться Тисячолітнє Посередницьке Царювання Христа, яке введе Нову Угоду (Закону), яка потребує Посередника.
Ті, хто мають щире серце, «притягуються» Богом упродовж віку Євангелії, насправді є дітьми гніву; і перед тим, як вони можуть бути прийняті Богом як сини, Він відправляє їх до Христа; і Христове прийняття або їх виправдання через віру в Його кров, а не через
віру в угоду, робить їх готовими знову повернутися до Отця, якщо вони цього бажають. Це до таких виправданих Апостол говорить: «Тож благаю вас, браття, через Боже милосердя, повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу» (Рим. 12:1). Якщо їх потрібно було зробити дійсно досконалими, їх треба було б залишити в руках Сина протягом Тисячоліття для такої реституційної праці, яка належить тільки Йому. Натомість вони є виправдані через віру. Їх віра в Христа, в заслугу Його жертви, засвідчена їхньою відмовою від гріха, зараховується їм як праведність. Ісус приписує Свою заслугу на їхній рахунок: «щоб і їм залічено праведність» (Рим. 4:11).
Пізніше, коли вони вчинили повне посвячення себе Божій волі, аж до смерті, їм був даний Святий Дух; вони під Високим Покликом були сплоджені від Святого Духа як Нові Створіння, і стали «членами» Насіння Авраама, членами Посередника Нової Угоди. Тоді вони через віру перейшли на новий рівень, де гріх і недосконалість їм не приписуються так довго, як вони виконують свою обітницю посвячення і «ходять не за тілом, а за духом» (Рим. 8:1).
Є багато посвячених, які живуть в цьому Розширеному Віці Євангелії, і вони мають спеціальне освічення, розігрівання серця, оживлення Святим Духом, але вони є під спеціальним покликом. В наш час є багато таких, які є несплодженими від духа, передтисячолітнім насіння Авраама. Цей святий Дух є духом покори, віри і послуху серця, і на скільки це можливо, духом слова і вчинків. Лише ті, які мають цього Святого Духа, мають ряснішу Божу ласку, благословення і освічення. Бог вивищить їх як спеціальних помічників, несплоджених від Духа, передреституційний клас. Молоді Гідні і Посвячені Табірники Епіфанії під виборчими рисами цього Розширеного Віку Євангелії приготуються для своєї служби благословення невибраних.
Невибрані прийдуть з різних частин землі, щоб отримати благословення, якими буде управляти Христос, і Якому будуть допомагати п’ять передреституційних посвячених класів.
Розглянувши з різних точок зору чудовий поступ в справах Бога і Христа протягом минулих 140 років, ми бачимо, що основані на Біблії передбачення, а також відповідні вчення бр. Рассела, «того вірного і мудрого Раба», підтверджені, захищені і підсилені братом Джонсоном та іншими, виконуються більше і більше протягом ранку Тисячолітнього Віку! Нехай наші серця будуть наповнені славою і честю для Бога і Христа, а також ревним бажанням бути вірними в межах наших можливостей, у нашому відповідному поклику, працюючи разом з Ними в благословенній службі для Правди (2 Кор. 6:1). Нехай Бог благословить пам’ять Посланників Парусії та Епіфанії!
«А ми, як співробітники, благаємо, щоб ви Божої благодаті не брали надармо» (2Кор. 6:1).
РТ №762, ʼ2018, 18; ТР №545, ʼ2018, 18
Теперішня Правда № 81, літо 2023
Порівняння небесних та земних багатствПОРІВНЯННЯ НЕБЕСНИХ ТА ЗЕМНИХ БАГАТСТВ
«Благословення Господнє воно збагачає, і смутку воно не приносить з собою» − (Прип. 10:22).
Наскільки розумним видається те, що ті, хто стає друзями Бога, а особливо ті, хто прийшов до Його сім’ї як діти, повинні бути благословенні Ним в різний спосіб, в який інші люди (які є для Нього приходьками, незнайомцями та чужинцями через злі вчинки, Кол. 1:21) не мають бути благословенними! Ми дивимося в минуле і бачимо батька Адама, дуже багатого, доки він мав ласку в Бога, володаря всього світу, сповненого щедрот. Ми читаємо про отця Авраама, «друга Бога», що він був дуже багатий на худобу та гроші (Бут. 13:2), і що Яків, хоча і втратив усю спадщину в маєтку свого батька, був благословенний Богом, тому що він також став дуже багатим на отари та череди (Бут. 31:30,43). Отже, Ізраїлю як народу (наприклад, у Лев. 26) було обіцяно, що якщо вони будуть слухатися Бога, то будуть благословенні у всіх своїх дочасних справах: їхня земля буде щедро родити; їх не вразить посуха чи шкідники; їхні отари й стада будуть процвітати і надзвичайно розмножуватися, і навіть їхнє фізичне здоров’я буде забезпечене − Єгова гарантував, що, залишаючись у Його ласці вони, як народ, не будуть піддані епідеміям, хворобам тощо; бо Він Сам буде їхнім лікарем, щоб берегти їхнє здоров’я та давати їм усіляке фізичне благополуччя.
Однак із запровадженням Євангельського віку сталася велика зміна − не в Божому плані, а в Божих діяннях; і відтоді тим, які одержали ласку Господа, не було обіцяно ні земного процвітання, ні імунітету від хвороб, болю та переслідувань. Але, навпаки, їх було запевнено, що той, хто прийнятий в Божу сім’ю як майбутній спадкоємець Бога та співспадкоємець з Ісусом, більш ніж інші повинен пройти через досвід страждань і випробування віри, терпеливості та характеру. Їх було навчено, що вони повинні сприймати ці труднощі як ознаки Божої ласки, як доказ того, що Бог
поводився з ними, як із синами, і завдяки цьому досвіду Він пристосовував і приготовляв їх до почесних становищ і невимовних благословень у майбутньому (Рим. 8:17; 2 Тим. 2:12; Євр. 12:6-8). «Чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його! А нам Бог відкрив це Своїм Духом» (1 Кор. 2:9,10). Текст манни на 28 квітня заохочує посвячену дитину Бога: «Але й хвалимося в утисках, знаючи, що утиски приносять терпеливість, а терпеливість досвід, а досвід надію, а надія не засоромить, бо любов Божа вилилася в наші серця» (Рим. 5:3-5).
У згоді з цією зміною епохи Новий Заповіт проголошує, що ті, кого прийнято до цієї високої честі синівства (Ів. 1:12), не повинні очікувати земних багатств чи інших дочасних благословень як ознак Божої ласки. Навпаки, Апостол каже: «Послухайте, мої брати любі, чи ж не вибрав Бог [як правило] бідарів цього світу за багатих вірою й за спадкоємців Царства, яке обіцяв Він тим, хто любить Його?» (Як. 2:5). Багатство, яке зазвичай відноситься до грошей, фізичного комфорту та багатства, цілком може бути застосоване до будь-чого цінного, що ми маємо: як, наприклад, можна бути багатим на таланти музики, ораторських здібностей чи мистецтва; або можна було б бути багатим на розумові здібності, які супроводжувалися б вагомим впливом серед людей. І святий Павло також запевняє нас, що серед покликаних і освячених Божих синів можна знайти небагато великих, небагато шляхетних, небагато могутніх, небагато мудрих, на думку цього світу (1 Кор. 1:26-29).
З вищенаведених уривків Святого Письма та багатьох інших ми бачимо не лише те, що ті, хто стають Божими синами, рідко є благословенні земними багатствами, але й те, що цей принцип поширюється ще далі, що небагато тих, хто має земне багатство до того, як почує Правду, правдоподібно посвятить своє життя Богу і буде вірним в цьому віці. Це не тому, що Бог противиться багатству, бо Він Сам є найбагатший за всіх. Це скоріше результат дії природного закону чи принципу, що через гріхопадіння людство є самолюбним. Володіння багатством у поєднанні з самолюбством веде до певної міри задоволення поточними обставинами та умовами, які є несприятливими для віри в Божі обітниці. Багата, самолюбна, задоволена душа каже собі: «Їж, пий і веселись. Насолоджуйся своїми перевагами; отримуй від цього своє задоволення, а не спекулюй щодо майбутніх переваг і майбутніх багатств, які є нематеріальними і які потрібно прийняти вірою». У згоді з цим наш Господь проголосив: «Як тяжко [з якими труднощами] отим, хто має багатство, увійти в Царство Боже!» (Мар. 10:23).
Під терміном «Царство Боже» наш Господь, очевидно, не мав на увазі земної, номінальної церкви; адже ми всі знаємо, що багаті не відчувають труднощів у цьому. Очевидно, Він мав на увазі справжнє Царство, прославлене Царство, яке буде встановлене наприкінці Євангельського віку − Небесне Царство. Він мав на увазі, що багатій людині буде важко стати членом прославленого Тіла Христа, якому буде довірена праця Царства. Виникає запитання: чому так?
Ми розуміємо, що причина полягає в тому, що Бог, бажаючи вибрати в цьому Євангельському віці особливий народ, який буде царями, священниками та суддями світу в наступному віці, бажав вибрати правителями та вчителями лише таких, які відповідатимуть певним вимогам характеру та послуху. Однією з цих вимог є жертовність − самопожертва. Відповідно, увесь цей клас у Біблії названо «царським священством», оскільки царство є властивістю їхнього становища, частково як нагорода за їхню вірність як священників у жертвуванні свого земного життя, а частково для того, щоб зробити їх здібними священниками в майбутньому, щоб краще служити та благословляти всі народи землі.
Час не стоїть на місці: розширена робота Жнива Євангельського віку просувається вперед із запрошенням, починаючи з 1954 року, п’ятого перед-реституційного посвяченого класу. В E 12:187, внизу, 188, бр. Джонсон називає
квазі-вибраних „п’ятим вибраним класом“, настільки близькі вони в багатьох випадках до вибраних. Особливо це стосується Посвячених Табірників Епіфанії. Ті, хто відповів на цей заклик, мають багато чудових благословень зараз і матимуть їх в Тисячолітті. Посвячені Табірники Епіфанії матимуть воскресіння праведних: Луки 14:14: «І будеш блаженний… віддасться ж тобі при воскресінні праведних!». Вони також тепер пробно виправдані вірою в Христа і прийняті Богом у посвяченні (Прип. 23:26) як перед-тисячолітнє насіння Авраама під земними обрисами Угоди, зв’язаної Присягою, і вони також мають привілей молитися до Бога і спільність з Ним. Під час проби до життя під Новою Угодою вони не втратять ці зв’язані Присягою зв’язки та ці привілеї (PT ’72:74).
Бог віддасть їм високу честь, бо вони виявляють свою вірність під час більших випробувань, аніж реституціоністи загалом. Вони матимуть привілей бути особливими помічниками Гідних і будуть дуже здібними помічниками для світу людства, коли разом з ними будуть підніматися Святою Дорогою. Посвячений Табірник Епіфанії, що приготовляється ще до відкриття Святої Дороги, має посвятитись до смерті. Факти справи доводять, що всі, хто посвячується перед відкриттям Святої Дороги, посвячуються на смерть, а також потреби справи вимагають цього; оскільки до тих пір, поки сатана зберігає певний контроль, доти неможливо буде повністю здійснити посвячення, не вмираючи щодня, оскільки умови теперішнього злого світу сприяють гріху і не сприяють праведності; і будь-хто, хто в цих умовах хоче бути вірним Господу, повинен бути таким за рахунок своїх людських прав, тобто він повинен посвятитися до смерті. Який чудовий у нас Небесний Батько! Який Він милостивий до всіх нас!
ЧУДОВИЙ ПРИКЛАД ІСУСА
Початок вимог щодо правил чи умов цього віку був з великим Головою Єдиної правдивої Церкви, нашим Господом Ісусом; Він повинен був принести жертву, перш ніж Його можна буде зробити Царем і перш ніж Він зможе мати силу й повноваження благословляти. Його жертва, як відомо, була всеосяжною; вона почалася з принесення в жертву Його багатств і закінчилася принесенням в жертву Його життя. Він був багатим, але заради нас збіднів, щоб ми завдяки Його бідності могли (остаточно у Тисячолітньому Царстві) стати багатими (2 Кор. 8:9). Його багатство, що складається з небесної слави, а згодом і людських талантів і всіляких земних благ, було принесене в жертву, включаючи навіть Його репутацію, тому апостол каже: «Він позбавив Себе репутації». Його воля також була принесена в жертву − найсильніша річ, яку має будь-яка істота. Він сам заявив, що шукає не Своєї волі, а волі Отця, Який послав Його. Його життя (найцінніша річ для будь-якої розумної істоти) було добровільно віддане за нас як жертва, жертва за гріх, згідно з Божественним планом (Фил. 2:7;
KJV, Diaglott).
Проте всі ці жертви привели, згідно з Божественним провидінням і обітницею, до ще більших багатств, почестей і влади. Апостол, оповідаючи про те, як наш Господь упокорив Себе і став слухняним аж до смерті, навіть смерті на хресті, каже: «Тому [як нагороду за цю жертву] й Бог повищив Його і дав Йому Ім’я, що вище над кожне ім’я». Він був піднесений набагато вище ангелів, начальств і сил, і кожного імені, яке названо. Йому дано ім’я краще за всі інші, щоб усі люди шанували Сина, як шанують Отця (Фил. 2:9-11; Еф. 1:21). Саме завдяки Його жертві Своїх багатств, почестей, волі та самого життя наш дорогий Відкупитель тепер є великим і славним Царським Первосвященником, з усією владою на небі та на землі, яку наприкінці Віку Він повністю візьме Собі (Мат. 28:18; Об. 11:17). Він застосує її, щоб виконати чудову роботу, яку Він уже розпочав, і для приємності Отця, завершить, а саме: приборкає всі речі, поконає будь-який гріх та бунт проти Божественної влади, визволить усіх тих, хто повернеться до гармонії зі своїм Творцем і Його законами, і знищить вічним знищенням усіх, хто завзято любить і практикує гріх свідомо та навмисно.
Досвід нашого дорогого Відкупителя приводиться в приклад віруючим; і всім бажаючим впродовж цього Євангельського віку дозволено стати Його послідовниками та йти Його слідами (1 Пет. 2:21), щоб зрештою вони могли розділити з Ним славні нагороди. Насправді жоден із цих послідовників не має чогось цінного, щоб пожертвувати. Про них не можна сказати, як про їхнього Відкупителя, що вони були багатими і збідніли; навпаки, всі вони були бідні щодо всього, що можна вважати справжнім багатством. Навіть їхня власна праведність була як брудне ганчір’я (Ісаї 64:6), яке потрібно було прикрити зарахованою одежею праведності Спасителя (виправдання), перш ніж їх можна було запросити стати Його послідовниками.
Але хоча ніхто з покликаних бути учнями Ісуса не має дійсних багатств, кожен володіє чимось, що в його власній оцінці має певну вартість; деякі мають невелику пошану серед людей; деякі володіють невеликою кількістю благ цього світу, які приносять певний комфорт; деякі володіють талантами, які можна використовувати та розвивати; кожен володіє волею, більше чи менше слабкою і недосконалою; і кожен має маленький фрагмент життя, яке ще не згасло. Запрошення до кожного, хто хоче бути учнем Ісуса і мати частку в Його Царстві, полягає в тому, щоб, будучи виправданим вірою через відкуплення в Ісусі Христі, він зрікся самого себе, узяв свій хрест і пішов за Ісусом як своїм Учителем (Мат. 16:24). Він повинен відмовитися від власної волі, прийняти волю Господа й слідувати їй у всьому. Він повинен зректися гріха, помилок, самолюбства та світовості й жити тільки для Господа. Якщо він буде вірним у цьому до смерті, то йому буде даний щедрий вхід у Царство та привілей, як частина Авраамового насіння, приймати участь у благословенні всіх народів землі (Гал. 3:7-9).
ПРАВИЛЬНИЙ ПОГЛЯД НА ЗЕМНІ БАГАТСТВА
З цієї точки зору люд Господа не повинен прагнути земного багатства − багатства грошей, впливу, талантів тощо. Навпаки, їх слід оцінювати не за світським способом, для самолюбних інтересів і цілей, оскільки ті, хто володіє багатством будь-якого виду, мають набагато більше, ніж могли б запропонувати Господу для використання в Його служінні, щоб прославляти Його ім’я, проголошувати Його Правду та благословляти Його люд. Але посвяченим слід завжди пам’ятати, що для них це є єдиною цінністю будь-якого багатства; вони не повинні прагнути зберегти це багатство, але повинні шукати можливості мудро його використовувати − витрачати його якомога мудріше для сприяння інтересам Господа.
Є деякі, хто багатий талантами і хто міг би, якби захотів, перетворити ці таланти на служіння Господу та Правді; і вони роблять велику помилку і втрачають дорогоцінну можливість, якщо самолюбно тримають їх у будь-якій формі чи мірі. Ті, хто має більшу чи меншу частину таланту грошей, земних багатств, роблять велику помилку, якщо накопичують їх; бо їхня єдина цінність щодо Царства, його слави, багатства та честі полягає в тому, щоб використовувати їх зараз. Якщо вони накопичують свої земні багатства, вони ховають свій талант, свої можливості, замість того, щоб використовувати їх; і такі зрештою продемонструють собі значення слів нашого Господа: «Бо верблюдові легше пройти через голчине вушко [невеликі ворота в стінах стародавніх міст для зручності мандрівників, які запізнилися, бажаючи увійти після заходу сонця, після того, як головні міські ворота були закриті. Ці голчині вушка були настільки низькими, що верблюди могли заходити в них лише на колінах, коли з них зняли тягар], ніж багатому в Божеє Царство ввійти» (Лук. 18:25). Він взагалі не може потрапити в Царство, якщо не позбудеться своїх багатств, не пожертвує їх, не посвятить їх Господу.
Однак позбавлення себе багатств, їх жертвування не означає безрозсудно й марнотратно розпоряджатися ними. Навпаки, всі багатства будь-якого роду слід вважати посвяченими Господу в той момент, коли їхній власник посвячує себе та все своє на службу Богу; і після цього ці багатства слід використовувати не як його власні, а як Господні багатства, Господні таланти. Їх слід використовувати відповідно до розуміння Божої волі управителем. Але, звичайно, не є вірним жоден управитель, який накопичує та зберігає майно, щоб самолюбно передати його власним нащадкам.
Ми не виступаємо проти того, щоб розумно забезпечити сім’ю управителя, як наказує Апостол (1 Тим. 5:8; Рим. 12:7), але ми проти думки, що Бог колись уповноважив Своїх управителів уникати здійснення свого управління або намагатися передати це управління іншим після їхньої смерті. Це одна з помилок, якими багато обманюють себе; бо, як проголошує Святе Письмо, природний розум (серце) є надзвичайно оманливий і часом вводить в оману нове серце, розум і волю (Єр. 17:9). З цієї причини Бог у Своєму Слові дає нам багато вказівок, рядок за рядком, заповідь за заповіддю, щоб ми могли знати умови нашого покликання − умови
самозречення, а не того, хто в багатстві робить себе нещасним через страх бідності в земних речах. Знаючи це, ми можемо зробити наше покликання та наше вибрання певними, відповідаючи йому, стаючи відбитками дорогого Божого Сина, який «був багатий» у всіх значеннях цього слова, далеко за межами нашого розуміння, але заради нас «збіднів», жертвуючи цим усім.
ОБМАНЛИВІСТЬ БАГАТСТВА
Наш Господь говорить про обманливість багатства (Мат. 13:22); і з усіх боків ми є свідками цього обману. Ми часто бачимо, як земне багатство обманює, вводить в оману і псує сили розуму, і як воно відвертає силу Божого Слова від тих, хто володіє таким багатством. Ми часто бачимо те саме щодо багатства впливу − як ті, хто ним володіє, обманюють себе та накопичують його, відмовляючись пожертвувати ним заради Господа, Правди та Його справи. Ми часто бачимо, як той самий обман сильно діє на тих, хто має багатий талант у будь-якому напрямку. Вони відчувають спокусу залишити все для себе, або, якщо не все, то більшу та добірну частку; вони обманюються, думаючи, що це правильний шлях, незважаючи на те, що Святе Письмо так ясно каже, що нашим привілеєм у зв’язку з цим є жертва.
Отже, загалом ми щодня стаємо свідками, як подає Святе Письмо, що ті, хто володіє будь-яким достатком, багатством, талантом чи впливом, рідко є серед жертводавців. Практично можна сказати, що благословенні ті, хто бідний на блага цього світу, на таланти та вплив; бо вони, окрім своєї волі, не мають практично нічого, що могли б пожертвувати Господу, і тому можуть легше виконати ці умови. Отже, ми припускаємо, що більша частина тих, хто через віру успадкує Царство, будуть відповідно з цього бідного класу, багатого лише вірою (Як. 2:5).
Коли ми бачимо благородний приклад, як приклад нашого Господа, Який був багатий усім і віддав усе, ми радіємо цьому й усвідомлюємо, що, оскільки Його жертва була такою великою, Його винагорода також є пропорційно великою. Бачимо також шляхетний приклад Апостола Павла. Він мав значні здібності, талант і вплив, а також, можливо, фінансові кошти; але він поклав усе це, як добровільну жертву, до ніг Господа для радісного використання в служінні Богу, Правді та братам. Це викликає в наших серцях радість, і ми відчуваємо впевненість, що такий багатий, хто так сумлінно витратив свої багатства, буде дуже яскраво сяяти в Царстві, коли воно буде встановлене та об’явлене. І так, безсумнівно, буде з усіма дорогими Божими дітьми − відповідно до того, як вони пожертвували своїм майном. Ті, хто заради Господа і Правди з радістю терплять найбільший сором, найбільшу ганьбу, найбільші випробування, найбільші переслідування в нинішньому житті та мають досвід, найбільш схожий на досвід Учителя та Взірця, ми можемо бути впевнені, що відповідно до їхньої вірності, виявленої в таких жертвах, у майбутньому вони отримають велику нагороду − як сказав Апостол, «зоря від зорі відрізняється славою» (1 Кор. 15:41).
БАГАТСТВА В ЦАРСТВІ
Повнота небесного багатства буде досягнута під час воскресіння, коли Тисячолітнє Царство буде інавгуроване, а вірні переможці через воскресіння будуть щедро обдаровані всіма благословеннями, які Бог приготував для тих, хто любить Його і доводить свою любов через посвячення в теперішній час, жертвування тощо. Але ми повинні зауважити, що вірним в теперішньому житті є даний передсмак цих благословень Царства; про них Апостол говорить як про «багатство благодаті Його [Божої]» (Еф. 1:7,18). Вони включають віру, надію, любов, мир і радість у Святому Дусі, а також здатність бачити й оцінювати очима віри те, що не видно фізичними очима. Апостол каже, що ці скарби мудрості та благодаті, а, відповідно, знання про Божественні блага в резерві та спілкування з Богом, яке дозволяє нам передчувати та певною мірою насолоджуватися цими благословеннями зараз, усі
заховані у Христі, «в Якому всі скарби премудрості та пізнання заховані» (Кол. 2:3). Ми повинні бути повністю посвяченими Богові та прийняти Христа як нашого Голову, перш ніж матимемо можливість шукати ці приховані скарби та знайти будь-який із них. І тоді, коли ми вірно поступаємо вперед як Його вівці, ідучи слідами Доброго Пастиря (Ів. 10:11), ми знаходимо все більше і більше цього справжнього «багатства Його благодаті» день за днем і рік за роком.
Існують особливі багатства, які приходять до нас пропорційно тому, наскільки ми вірні у виконанні нашого самозречення: це багатство Святого Духа. Коли ми відмовляємось від самолюбних інтересів, земних цілей, проєктів тощо в інтересах служіння Господу, Правді та братам, ми все більше й більше стаємо схожими до нашого Небесного Отця та нашого Господа; і плоди Святого Духа [покора, довготерпіння, лагідність, братерська доброта, любов тощо] розвиваються і рясніють в Божих посвячених дітях все більше і більше.
Крім того, ми знаходимо в собі мир і радість, для яких ми раніше були чужинцями і яких світ не може ні дати, ні забрати. Мир і радість приходять до нас через усвідомлення того, що, віддавши все Господу, усі Його надзвичайно великі й дорогоцінні обітниці, які стосуються нас,
справді належать нам. Тепер наша віра може твердо сприймати ці обітниці як свої власні. Ми можемо усвідомити, що, оскільки наше виправдання та покликання були не від нас самих, а від Господа, тож усі наші жертвоприношення, узгоджені з цим покликанням, перебувають під Божественним наглядом і опікою та обов’язково створюють для нас благословення; ми також можемо усвідомити, що якою б мірою наш шлях не спричиняв земні труднощі, випробування та страждання, Бог пропорційно змусить їх виробити для нас славу набагато більшої й вічної ваги в Царстві (2 Кор. 4:17).
З цим Божим миром і впевненістю в тому, що Його керівництво й турбота панує в наших серцях і розумі, ми можемо застосувати до себе ці пророчі слова: «Від Господа кроки людини побожної ставляться міцно, і Він любить дорогу її» (Пс. 37:23). Ми можемо любити цей шлях, навіть якщо він такий тернистий, вузький і важкий, через нашу впевненість у Божій любові та мудрості, а також через те, що Той, Хто почав у нас добру справу, завершує її і благословляє нас досвідом, який Божественна мудрість бачить, що остаточно стане для нас корисним. Благословення Господнє на нас; і ми справді усвідомлюємо, що «благословення Господнє збагачує, і смутку [жодного горя, розчарування, гіркоти] воно не приносить з собою» (Пр. 10:22). Якими багатими воно робить наші серця в теперішній час! Ми багаті шляхетними почуттями − вірою, любов’ю, радістю, миром тощо − і добрими ділами для всіх людей, коли маємо нагоду, а особливо для домочадців віри (Гал. 6:10). Ми дуже багаті тим, що маємо Божі благословення та турботу провидіння, які, якщо їх правильно прийняти та використати, зроблять нас готовими до великого входу у славетне місце вічного Царства, до якого ми були запрошені (2 Пет. 1:11). «Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю» (Фил. 2:13).
ФАЛЬШИВІ БАГАТСТВА ЛАОДИКІЇ
Ми розглядали справжнє багатство, теперішнє та майбутнє, дане для вірного Божого народу Євангельського віку. Але Святе Письмо звертає нашу увагу на той факт, що номінальна церква цього часу, символічна Лаодикія (Об. 3:17,18), також стверджує, що вона дуже багата. «Бо ти кажеш: я багатий, і збагатів, і не потребую нічого». На жаль! це, здається, переважний стан номінальної церковності всюди. Лише кілька правдивих ізраїльтян у ній, хто ще не чув і не послухав голосу, що промовляв у цей час Жнив кажучи: «Вийдіть із неї, люди мої, щоб не сталися ви спільниками гріхів його, і щоб не потрапили в карання його» (Об. 18:4) − лише ті, яких так небагато, знають про справжнє багатство; решта обманюють себе фальшивими багатствами. Вони з гордістю дивляться на їх кількість і рахують їх мільйонами: вони радіють цьому багатству, не усвідомлюючи, що майже всі є «куколем», не зачаті добрим Словом [Правдою] Царства. Дійсно, дуже небагато з них взагалі щось знають про Царство, будучи вихованими у світі, переповненому помилками, прийнятими великими масами. Однак наш Господь сказав до церкви в Лаодикійський період, в якому ми живемо: «Кого Я люблю, тому докоряю й караю» (Об. 3:19). Бог любить тих, хто залишається чесним і відданим Йому серцем; хоча Його слова прості й прямі, вони дані в любові з метою тренування та навчання [через докір і карання] єдиної правдивої Церкви зараз. Деякі з нас потребують більше корекції, ніж інші.
Брат Рассел писав про те, що Лаодикійська Церква включає номінальний народ Божий, наприклад: „Ми знаходимося в часі останнього або Лаодикійського періоду великої номінальної євангельської церкви пшениці та куколю. (Об. 3:14-22). Вона докорена за її теплість, гордість, духовну вбогість, сліпоту та наготу, і їй дано пораду швидко покинути свої злі шляхи, поки не пізно” (P 4:41); “Ми не маємо жодного натяку в Святому Письмі, що вона [Лаодикійська Церква] прислухається до цієї поради; навпаки, натякає на те, що вона все більше й більше ставатиме Вавилоном замішання, і що вона піде разом із політичними та фінансовими системами цього теперішнього віку у великий час горя, яким цей вік закінчиться” (R 2763, 6 абз.).
Що стосується закінчення Лаодикійського періоду, бр. Джонсон вказав, що «Лаодикійський період був періодом збору врожаю з 1874 по 1954 рр. − перші 40 років з яких (Парусія) припадали на зжинання, а наступні 40 років (Епіфанія) припадали на інші процеси жнива» (E 6:377; див. також ст. 383). Таким чином, що стосується Божого народу, остання частина Лаодикійського періоду та Епіфанії, „останній особливий період Євангельського віку“ (E 4:65, 2 абз.), здається, закінчуються в той самий час. Зібрання до Царства останнього члена Малої Черідки 22 жовтня 1950 року, за кілька років до 1954 року, завершило Лаодикійський період для Тіла Христа у плоті, але не для інших вище згаданих частин Лаодикійської Церкви. Для них 1954 р. позначує кінець, у вузькому значенні, як Лаодикійського періоду, так і періоду Епіфанії, оскільки тут Вибранці Євангельського віку в цілому, включаючи Молодих Гідних, вперше є повними в їх членстві, і відкривається перша праця Базилеї (РТ ’54:41,42,51-59).
Однак період Епіфанії, який закінчився в обмеженому значенні в 1954 році, продовжується в інших значеннях після 1954 і 1956 років (див. PT ’54:51-54); отже, Лаодикійський період Церкви, останньою частиною якого є Епіфанія, також триває після 1954 і 1956 років. Крім того, Велика Громада (частина правдивої Церкви – E 8:238,239) і Молоді Гідні будуть тут впродовж невизначеної кількісті років після 1954-56 (E 11:493). Отже, для них Лаодикійський період триває на невизначений час після 1954-56 р. (Велика Громада завершила свій біг 14 лютого 1979 року).
Період Епіфанії як час утиску для номінальної церкви та світу також здається синхронним з останньою частиною Лаодикійського періоду. Брат Джонсон стверджує, що „з 1914 року почалися епіфанічні обриси Лаодикії… зі світовою війною як першим великим фізичним покаранням Християнства для направи людей, за чим слідували інші прояви гніву, які не закінчаться аж до завершення епіфанічної частини Лаодикії“ (E 6:379; див. також E 11:417). З цієї точки зору Лаодикійський період, очевидно, також триває після 1954-56 років, оскільки Епіфанія, його остання частина, продовжується після 1954-56 років (PT ’54:79).
Символічні жителі Лаодикії дивляться на своє матеріальне процвітання та кількість заможних людей, пов’язаних із їхніми конфедеративними деномінаціями, і рахують свої гроші та свої пожертви мільйонами, і кажуть, що ми багаті, як ніколи раніше. Як шкода! Вони не усвідомлюють, що земні багатства такого роду, які, як заявляє наш Господь, не є доказом Його прихильності протягом цього Євангельського віку, а радше навпаки. І вони не бачать справжніх багатств, якими захоплюється Господь, які є передсмаком Його ласки під час майбутнього багатства в Царстві.
Отже, Господь говорить до символічної Лаодикії: «А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий!». Вона бідна, оскільки в ній так мало Духа Учителя, так мало Правди та Духа Правди. Єдині багатства, які Бог може визнати в цей час, це ті, які Він обіцяв Своєму народові і дарує їм. Лаодикія сліпа в тому сенсі, що бог цього світу засліпив її сприйняття Божого характеру та плану і все далі й далі відводить її від довіри до Його Слова. Вона робить це під керівництвом її обраних і добре оплачуваних панів та вчителів, духовенства, вищої критики, еволюції, революціонізму та соціалізму, які швидко забирають у неї все хороше майно, яке було б цінним в очах Господа. Такі оголюють її, роблячи її нагою, забирають з неї одяг Христової праведності та спонукають довіряти не дорогоцінній крові відкуплення, смерті Відкупителя, а еволюційному процесу, який заперечує потребу Спасителя. Вона заперечує примирення за гріх; вона навіть заперечує, що існує чи існував якийсь гріх, за який потрібне примирення. Навпаки, вона стверджує, що людство має підстави для гордості за власний прогрес, якого в кінцевому результаті буде цілком достатньо, щоб принести їм усі бажані благословення, без жодного Спасителя і без Його Царства, яке Бог обіцяв як надію всього стогнучого створіння (Рим. 8:19-23).
БУТИ ПРАВДИВИМ І ВІРНИМ Є НЕОБХІДНІСТЮ
Слово «лаодикія» перекладається як випробуваний або засуджений народ. Опис показує нам, що їх судили та визнали недостатніми. Якщо ми розуміємо, що Христос мав на увазі в цьому посланні, то воно спрямоване особливо до тих, хто визнає Його ім’я, але заперечує Правду, яку Він Сам тут представляє. Нехай ті, хто читає це особливе послання, роблять це з особливою уважністю.
Послання до Лаодикійського періоду Церкви описує номінальну Церкву сьогодні такою, якою її бачить наш Господь. В якомусь значенні вона не холодна. У неї багато завзяття, але не відповідного знанню. Вона організувала свої армії, розвинула свою техніку та примножила свої запаси; але, все ж, ворог не впав перед нею. Вона стверджує, що її головна мета − навертати грішників, народжувати духовних дітей. Пророк вкладає ці слова в уста номінальних християн, коли вони пробуджуються до зрозуміння цієї ситуації: «Ми були вагітними та корчилися з болю, немов би родили ми вітер, ми спасіння землі не вчинили, і мешканці всесвіту не народились» (Іс. 26:16-18). Це сказано після того, як вони усвідомили присутність Господа (R 5993).
Лаодикії справді радили купувати справжнє золото (справжнє багатство Господа), використовувати мазь для очей, щоб вона могла бачити, і зодягнутися в шату Христової праведності, щоб вона не була осоромлена. Але в Святому Письмі немає натяку, що вона прислухається до цієї поради. Навпаки, є натяк на те, що вона все більше й більше ставатиме Вавилоном замішання, і що вона піде разом із політичними, фінансовими та соціальними системами цього теперішнього періоду у час великого горя, яким ця Епоха закінчується. Це горе підготує людство до Царства дорогого Божого Сина та його правління праведності. Коли на землі будуть Господні суди, то мешканці світу навчаться правди (Іс. 26:9).
Впродовж Тисячолітнього віку, у визначений Єговою час, настане новий порядок речей, і благословення Господа більше не вимагатиме жертви та такого самозречення, як зараз. Тоді Господнє благословення прийде до невибраних (як це було у випадку євреїв), у вигляді земних благ і земних благословень, пропорційне тому, як вони будуть слухняні законам Царства та духу цих законів. Того дня «процвітатиме праведний» (Пс. 72:7) − в усьому матеріальному процвітанні, а також у розумовому, фізичному, моральному та релігійному зростанні, вище і вище Святою Дорогою. Того дня злочинець отримає покарання, і буде в невигідному становищі; і, якщо він продовжуватиме чинити зло, зрештою, він буде вилучений з-поміж людей − у другій смерті (Іс. 35:8; Пс. 37:9; 145:20; Дії 3:23; Об. 21: 8).
Ми завершуємо це дослідження словами з 1 Тим. 6:17-19, як наведено в Diaglott: «Наказуй ТИМ БАГАТИМ за віку ТЕПЕРІШНЬОГО, щоб не неслися високо, і щоб надії не клали на багатство непевне, а на Бога Живого, що щедро ДАЄ нам УСЕ на спожиток, щоб робили добро, багатилися в добрих ділах, були щедрі та пильні, щоб збирали собі скарб, як добру основу в МАЙБУТНЬОМУ, щоб прийняти ПРАВДИВЕ Життя».
PT №780, ʼ2022:55; ТР № 563 , ʼ2022:55
Теперішня Правда № 81, літо 2023
Досконалий мир для тих, хто надіється на Бога (девіз 2023)ДОСКОНАЛИЙ МИР ДЛЯ ТИХ, ХТО НАДІЄТЬСЯ НА БОГА
«Ти бережеш в досконалому мирі того, чий розум опертий на Тебе» (Іс. 26:3, KJV).
Як минають роки під час великого горя, яке розпочалося восени 1914 року з початком великої світової війни і яке є «великою скорботою, якої не було з первопочину світу аж досі й не буде» (Мат. 24:21), ми з усіх боків бачимо, як хмари збираються й темніють, як провісники ще більшого горя попереду, яке, як показує Святе Письмо, має прийти перед початком обіцяних благословень усіх народів землі.
Протягом останніх ста років Бог обсипав людство дивовижними благословеннями у вигляді сучасних зручностей, наукових відкриттів, винаходів тощо, на багато з яких натрапили ніби випадково. І протягом одного покоління ми пройшли шлях від часів «коней і карети» до парового двигуна, найважливішого технологічного стрибка в промисловій революції, до днів атомної енергії та реактивного двигуна.
За останнє десятиліття науковий світ дав нам GPS і соціальні мережі, що дозволяє нам спілкуватися з будь-ким у будь-якій частині світу. Лазерна хірургія: тепер ми можемо оперувати людину за допомогою робота, лазера та навіть через віртуальну реальність! Штучний інтелект можна знайти всюди! Ми всі знаємо про роботів і роботів-помічників, але чи думали ви про свій пристрій Alexa чи навіть про пристрій Google як про елемент штучного інтелекту? В даний час розробляються і випробовуються безпілотні автомобілі. Можна назвати ще інші: 3-D друк, штучні органи, рентген, КТ, МРТ тощо.
Звичайно, ми перебуваємо в «часі кінця», про який було пророковано (Дан. 12:4), що «багато хто буде бігати туди-сюди, і так розмножиться знання». Цей раптовий приплив нових знань, винаходів і відкриттів є попереднім і підготовчим до встановлення Христового Тисячолітнього правління миру та процвітання на землі, «часів відновлення всього», коли кожен, «хто захоче» з людства, буде відновлений до едемської досконалості та отримає вічне життя на землі (Дії 3:19-23; Об. 22:17; Мат. 25:31-40). Втрачений рай стане відновленим раєм, тобто «новою землею, що правда на ній пробуває» (2 Пет. 3:13).
Що ж саме настільки загострило розум людства, так що багатьом важко бути чесними, використовуючи будь-яку можливість отримати прибуток в нечесний спосіб? Що ж, у Божому плані віків є запланований час горя. «І буде час утиску, якого не було від існування люду аж до цього часу» (Дан. 12:1). Цитуємо ще два тексти, щоб допомогти нам замислитися над цим: Мат. 10:34: «Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча». Також Луки 12:51: «Чи ви думаєте, що прийшов Я мир дати на землю? Ні, кажу вам, але поділ». Єгова дав нам дуже інформативну картину Свого плану в 1 Царів 19:11-12: «Вийди, і станеш на горі перед Господнім лицем. Аж ось переходитиме Господь, а перед Господнім лицем вітер великий та міцний, що зриває гори та скелі ламає. Та не в вітрі Господь. А по вітрі трус землі, та не в трусі Господь. А по трусі огонь, і не в огні Господь. А по огні тихий лагідний голос». Ці три природні явища зображують відповідно, як ми вважаємо, всесвітню війну, всесвітню революцію та всесвітню анархію (див. також коментар брата Рассела в R 5649).
Досліджуючи світову війну в її двох фазах, що мала місце протягом останнього століття, ми дізналися про причини та жахливу природу символічного «вітру». Ми також бачили достатньо насильницьких революцій у різних країнах, щоб отримати деяке уявлення про справді жахливу серйозність революції, яка поширюється по всьому світу, як це зображено символічним «землетрусом».
Бог має кілька цілей, дозволяючи кожній із цих трьох фаз часу горя відігравати значну роль у Його Плані. Помітним серед них є Його бажання навчити людство в дуже практичний і тривалий спосіб, що їхня віра в різноманітні людські схеми миру та процвітання є марною.
Проте уроки будуть тривати. Згідно з 1 Царів 19:11, 12 після землетрусу спалахнув огонь. Це символічний огонь анархії. Не обмежені, експериментальні форми анархії, які виникали в історії, ані локальна чи початкова анархія, яка присутня в некерованих подіях сьогодення. Цей особливий «огонь» стосується скоріше періоду
всесвітньої анархії.
Зі Святого Письма ми знаємо, що в якийсь момент старі наглядачі гріха, омани та самолюбства, які тепер значною мірою стримуються державними урядами, збунтуються у світі без вождів і закону, і цей період швидко переросте в найгіршу анархію, хаос і розруху. Це великий «огонь» з 1 Царів 19:12, руйнівник, який змітає в історію будь-які залишки імперії сатани, які залишилися незруйнованими всесвітньою війною та революцією. Це буде катастрофа неймовірних масштабів для народів світу.
Мир та єдність є дуже бажаними; але це не завжди можливо і не завжди вигідно. Якби все було досконалим, то мир і єдність, безперечно, були б єдиною належною умовою, але поки існують недосконалості, помилки тощо, повинні існувати відмінності. У згоді з цим наш Господь проголосив, що Його послання принесе не мир, а меч у нинішніх умовах (Мат. 10:34). Він стане Князем миру поступово, аж поки мир не буде встановлений на праведній основі. А доти Він буде тим Царем, який зі Своєю Церквою царюватиме в праведності, і розіб’є злі системи та речі на кавалки, як гончарський посуд, залізною палицею (Євр. 7:2; Пс. 2:9; Об. 2:26, 27).
Є такі, що кажуть мир, мир, коли миру немає і коли мир є неможливий, та народ Господній не повинен бути серед них. Це не означає, що народ Господа має провокувати чвари. Навпаки, скрізь у Святому Письмі вони закликаються до того, щоб були миролюбними та миротворцями. Але з усіма зусиллями, спрямованими на мир, їх любов’ю до миру та їх миротворчими якостями, які постійно зростають, послання, яке дав їм наш Господь, породить заворушення. Чому? – Тому що між світлом і темрявою немає нічого спільного, між ними не може бути ні миру, ні примирення – наскільки один отримує контроль, настільки відповідно інший виключений (2 Кор. 6:14).
У згоді з цим ми бачимо в цій лекції, що через Ісусові слова серед людей відбувся розкол − одні їх схвалювали, а інші заперечували. Так повинно бути і з нами, коли ми піднімаємо прапор праведності: якщо ми дозволимо світлу Правди світити, то ті, хто любить Правду, будуть більшою чи меншою мірою приваблені нею в міру того, наскільки їхні серця щирі, правдолюбні. Ті, хто любить оману, повстануть з запереченнями пропорційно до браку щирості. Якщо так було з нашим Господом, то чи можемо ми думати, що з Його учнями могло б бути інакше?! Звісно ні. Ми повинні бути взуті в готовність Євангелії миру. Наша Євангелія − це Євангелія миру, але ми побачимо, що коли несемо її іншим, наш шлях поступу буде важким, і нам знадобиться весь захист, який Господь передбачив у Своєму провидінні, чого ми повинні сподіватися, а також знадобляться Його обітниці благословення і слави для переможців.
МИР ПРОТИ МЕЧА
Але чи Святе Письмо суперечить саме собі? Що мав на увазі Великий Учитель, коли сказав: «Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча» (Мат. 10:34). О, Він пророчо говорив про
наслідок, до якого Його благодатне послання любові та ласки призведе
у світі під час панування гріха! Він добре знав, що сатана, князь темряви, буде протистояти не тільки Йому, але і Його послідовникам. Він провістив, що кожен, хто буде жити побожно, зазнає переслідувань (Мат. 24:9,10; 2 Тим. 3:12), і так воно й було. Дев’ятнадцять століть це довели! Він посилав Своїх послідовників, як і Він Сам, неозброєних, щоб вони були миротворцями, щоб були помічниками, щоб «пильнувати про мир
з усіма, і про святість, без якої ніхто не побачить Господа» (Євр. 12:14). Він застерігав Своїх послідовників: «Всі, хто візьме меча, від меча і загинуть» (Мат. 26:52).
Тоді настане царювання Князя миру і, як подають пророки, Він буде подібний до Соломона, у якого не було воєн, але перед яким схилялося кожне коліно і визнавав кожен язик (Іс. 9:6,7; Лук. 11:31). Христове Царство праведності буде Царством миру, побудованим на руїнах, що залишаться в результаті цього горя.
Але послання миру й любові та добра новина про Царство, яке наближається − те Царство, яке має благословити весь світ і виконати ангельське пророцтво − за іронією долі, здається, розлютили світ, не лише невіруючих, безбожних, але, як не прикро це казати, багатьох з тих, хто вважає себе християнами, що мають власні схеми, плани та теорії, багато з яких суперечать посланню Євангелії. Темрява, змішана з самолюбством, ненавидить світло, Правду і любов Бога. Вона також не прийде до світла, щоб не об’явилися її вчинки темряви, самолюбства, амбіцій та лицемірства.
Учитель знав, якими будуть наслідки Його євангельського послання. Тільки через компроміс зі світом Його послідовники можуть жити в повному мирі з цим світом. І навпаки, усі хто був відданим і вірним Йому, були лихословлені, очорнювані та переслідувані. Таким чином, Його слова були пророцтвом про випробування, яких могли очікувати всі Його послідовники. Та більше того, Його слова були пророцтвом про
народи. Що привело нас до нинішнього рівня „цивілізованої дикості“? Що, наприклад, змушує стільки транснаціональних, так би мовити, „піратських“ корпорацій, агресивно прагнути поглинути своїх конкурентів? Що так загострило розум людства, що багатьом важко бути чесними, використовуючи будь-яку можливість отримати прибуток в нечесний спосіб? Для законодавців неможливо приймати нові закони достатнього обсягу та з достатньою швидкістю, щоб зберегти мир із розумними та інноваційними методами обходу, особливо в цю епоху всесвітнього Інтернету та різноманітних форм електронної комерції.
ПРОСВІЧЕННЯ ВИХОВУЄ НЕЧЕСНІСТЬ
Дивним чином за все це в певному сенсі відповідають закони, доктрини Христа. Як?
Свобода, якою Христос робить вільними Своїх послідовників, і світло, якому Він і вони дозволили світити на затемнений світ,
частково отримані неосвяченими серцями і розумами, можуть породити мудрість, яка, будучи неправильно застосована, перетворюється на
хитрість, самолюбний вид кмітливості. Пропорційно до того, як християнські народи відкидали біблійні істини, які вони мали, вони назавжди втрачали їх добрий вплив. Тепер ми бачимо, як інші, нехристиянські народи, будучи колись на задньому плані, стають світовими наддержавами.
Великий Учитель, Ісус, на запитання Пилата відповів, що Він був народжений, щоб бути Царем − Царем Юдеїв. Але Він також додав: «Царство Моє не від світу цього» (Ів. 18:36) − теперішнього порядку речей. Як правдиво! У багатьох із нас склалося хибне враження − що наш Відкупитель, як Великий Цар Слави, протягом століть вів
безуспішну війну проти сатани, гріха та смерті. Але тут ми дізнаємося з вуст Великого Учителя, що Його Царство належить до прийдешнього світу − світу, який складається з багатьох славних грядущих віків. Таке розуміння породжує запитання: Хто тоді правив цим світом? Ми відповідаємо − сатана!
Відповідь Господа Ісуса полягає в тому, що сатана є князем цього світу (Ів. 12:31; 14:30; 16:11; Еф. 2:2). Його також називають «богом цього світу» (2 Кор. 4:3,4). Але він узурпатор. Влада над землею спочатку була дана людині. Але сатана, обманувши наш рід, представляючи темряву за світло, став узурпаторським правителем, використовуючи людство лише як своє знаряддя. Коли ми розмірковуємо про те, скільки людей неслухняні євангельському світлу, то бачимо величезну імперію, яку контролює цей князь темряви. І коли ми бачимо порівняно небагатьох, хто є воїнами хреста та послідовниками Агнця, ми розуміємо, що, як сказав наш Господь Ісус, протягом довгих століть Євангельського віку за Ним йшла лише «мала черідка» (Луки 12:32).
Усе, що стосується цього великого Плану спасіння, викладеного в Божому Слові, є розумним. Вирішальне випробування вибраної Церкви було необхідним для того, щоб як вірні й милосердні священники Бога і Христа, об’єднані з Ним у Його царській славі, вони могли бути Божим знаряддям у допомозі людству. Вони піднімуть людину з упадку, який став наслідком шести тисяч або більше років гріха та злого впливу князя темряви. Це буде здійснено впродовж «тисячі років», які Біблія визначає як період правління Месії (Об. 20:1-15) − період не надто довгий і не надто короткий, аби здійснити велику працю спасіння світу.
Але хтось може запитати: Якщо дев’ятнадцять століть знадобилося для розвитку єдиної істинної Церкви, меншої громади, скільки ще часу потрібно буде для піднесення всього світу? Ми відповідаємо: Божественна мета не полягає в тому, щоб піднести світ до становища
духовної природи та слави вищого вивищення, яке було запропоновано сплодженим від Духа, щоб від них вимагалося таке вирішальне випробування жертовного послуху навіть аж до смерті. Для реституціоністів Бог пообіцяв
земні реституційні благословення та умови. Коли князь темряви буде зв’язаний, а Сонце Праведності зійде з лікуванням у своєму промінні, тоді темрява гріха й смутку втече у визначений Богом час. Лише
одне століття такого благословенного впливу на світ, безумовно, творило б чудеса. Хто знає, які чудові винаходи та благословення чекають на нас (1 Кор. 2:9)!?
Далі відбудеться поступове пробудження всіх, хто заснув смертю. Вони вийдуть із в’язниці смерті − вийдуть, як подає Святе Письмо, щоб познайомитися з правдивим Богом і Його славним Сином, Відкупителем, а також з принципами праведності в протиставленні до принципів гріха.
ШВИДКИЙ ПОСТУП ДО РЕСТИТУЦІЇ
Ми не можемо припустити, що за таких умов більшість людей потребуватиме довго сидіти, підраховуючи цінність запропонованих їм благословень вічного життя та реституції.
Висхідний поступ − воскресіння, піднесення, відродження − буде швидким. Так покоління за поколінням буде виходити з гробу і насолоджуватися подібним досвідом, доки всі мертві в Адамі не вийдуть. Бог передбачив це через смерть нашого Відкупителя. Оскільки Ісус з задоволенням виконував волю Отця, Він був славно нагороджений високим піднесенням до Божественного рівня слави, честі та безсмертя.
Досягнення стану доброї волі між людьми означатиме досягнення людської досконалості. Бог є любов. І коли наші прабатьки були створені на земний образ Бога, любов, мабуть, була домінуючою рисою їхніх характерів. Те, що ми бачимо в самолюбстві, значною мірою є справою спадковості, і всі життєві звички відповідають їй, постійно посилюючи свою вагу та тримаючи нас. Але з новим Царем і новим правлінням праведності прийде славетне піднесення і перетворення. Поступово, протягом тисячі років правління Месії над світом, зло самолюбства стане очевидним, а краса святості та любові буде показана на контрасті.
Винагорода за реституцію підніме всіх бажаючих і слухняних з гріха і самолюбства до святості й любові. Тоді, завдяки любові, яка є самою сутністю людського буття, добра воля щодо людей пануватиме всюди, тому що Божий закон, майже стертий під час панування гріха, буде перезаписаний у людському єстві (Прип. 3:3; 7:1-4; Єр. 31:33). Закон, як ми знаємо, наступний: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом; і ближнього твого, як самого себе» (Луки 10:27). Які ми раді, що це є правдою! Як же ми раді, що жахливий обман, підкинутий людству в темні віки щодо Бога жорстокості та пекла вічних мук, це фальшивка!
ВСЕМОГУТНІЙ ТВОРЕЦЬ
В нашому сучасному світі владу дуже цінують, хоча й бояться. Двома показниками сили, за якими оцінюються країни, є економічний та військовий. Як правило, головні народи будь-якої епохи мають один або (зазвичай) обидва ці показники, щоб через їх використання впливати на формування світу таким чином, що це було на їхню користь.
Панівна влада є нагородою для будь-якого народу, хоча часто виявляється непідйомним тягарем, і імперії то з’являлись, то зникали під таким тягарем. У період після Другої світової війни протистояння між радянським блоком і заходом було небезпечним через можливість ядерної війни. Потужність вимірювалася кілотоннами та радіусом дії боєголовок − сила миттєво знищити цілі громади була причиною страху і, якимось дивним чином, гарантією того, що розумні правителі не зможуть ініціювати таких жахливих наслідків.
В основі цього аспекту людської сили лежить елемент, створений силою Бога. Це не означає, що Його слід звинувачувати в гріховних нахилах людини. Святе Письмо говорить нам, що Бог створив людину досконалою, але вона розробила схеми, що суперечать Божій волі (і завдають шкоди самому собі). Бог не винний у тому, що люди проявляють свою вільну волю (Екл. 7:29). Людина часто зловживає знаннями через своє прагнення панувати над іншими. Сила атома не є винятком. Людина століттями прагнула зрозуміти цю силу, і сьогодні народи живуть у страху перед її можливостями. Зараз ми стикаємось із занепокоєнням ядерного тероризму та необхідністю захистити суспільство від нападу за допомогою складних і дорогих протиракетних щитів.
Сила крихітного атома вражає й дає нам деяке уявлення про природну могутність Творця. Ісус творив Свої чудеса «перстом» Божим (Луки 11:20). Про силу, яку Бог тримає в резерві, ми можемо лише здогадуватися. Як християни, ми можемо знайти втіху в цьому: Він ніколи не дозволить людству знищити себе, але стримає його надмірності та визволить Своїх (Пс. 76:10; Мат. 24:21,22).
PT №780, 2022:61; ТР № 563, ʼ2022:61
Теперішня Правда № 81, Літо 2023
Велика Пасха царя ЄзекіїВЕЛИКА ПАСХА ЦАРЯ ЄЗЕКІЇ
(2 Хронік 30:1-13)
«Покоріться Господеві, і ввійдіть до святині Його».
Видіння пророка Ісаї та дання йому доручення оголошувати занепад Ізраїлю мало місце «року смерти царя Озії» (Іс. 6:1). Безбожний цар Ахаз посів трон Юдеї після Озії та Йотама і безбожно правив, нехтуючи Богом та Його правом впродовж шістнадцяти років (2 Хр. 28:1). Та як виявилося, Азах мав прекрасну дружину Авійю (2 Хр. 29:1), яка старанно виховувала свого сина Єзекію, приготовляючи його до царювання, і в результаті з багатьох точок зору він став правителем, гідним наслідування, та вірним Божим слугою.
Є навіть припущення, що Ісая, який був родинно пов’язаний з царською сім’єю, виховував Єзекію і допомагав в належному спрямуванні процесів його мислення та поступування.
Той факт, що добрий син міг походити від настільки злого батька, слугує доказом того, що завдяки Божественному провидінню ми необов’язково мусимо успадкувати погані риси своїх предків. Хоча ми не в стані здолати їх до кінця (і ніхто з роду Адама не може мати надії, що через власні зусилля та виховання осягне досконалість), тим не менше, ми бачимо, що сприятливі умови, релігійне виховання і т.д., ведуть до величезної направи тих, котрі належно ними виховуються.
І тут ми маємо певний натяк думок щодо методів, які застосує Єгова, благословляючи світ і підносячи його в часі розвитку земної частини Царства в Тисячолітті. Людський рід не в стані сам піднятися з занепаду, в якому опинився, по причині короткого життя і повсюдно пануючого зла, тому також і сила, яка підійме людство, мусить походити ззовні, і не має підлягати тлінню через упадок Адама. Більше того, в умовах Божественного вироку, кара за гріх людини – смерть – мусить бути усунена, мусить бути заплачена за людину, перш ніж вона могла б бути цілком звільнена від її осуду і слабостей. Відкуплення людства Ісусом уже було доконане. Визволення з гріха та його наслідків релігійної, розумової, моральної та фізичної деградації – це завдання на майбутнє, яке буде можливо здійснити завдяки великій викупній жертві Христа.
Яка прекрасна думка, що, власне, Ісус, який відкупив людський рід і був високо піднесений в силі і великій славі, невдовзі використає цю силу для добра людини – для піднесення до праведності і досконалості кожного, хто з усіх народів землі захоче прийняти Його ласку (Об. 22:17). Підношення з занепаду буде відбуватися згідно з певними визначеними засадами, а саме: навчання, випробування, карання за провини і направа згідно вимог праведності, в чому кожна особа буде зобов’язана співпрацювати, аби могла усвідомити собі повне «відновлення [реституцію] всього, про що провіщав Бог від віку устами всіх святих пророків Своїх» (Дії 3:19-21).
ПРИВЕРНЕННЯ ШАНУВАННЯ ЄГОВИ
Про те, що Єзекія був вже добре поінформований і вповні посвячений Богові, коли помер його батько, а сам він почав правити, свідчить той факт, що негайно, в перший місяць свого правління (2 Хр. 29:3), він розпочав впровадження реформ, які дуже подібні за характером до тих, що були описані в нашій темі – тобто відновлення звичаю віддавати честь Єгові як утвердженого самим Богом. Якби Єзекія не був посвячений Господу, а мав лише належний підхід у своєму серці, то прихід до влади мав би на нього протилежний вплив і привів би його до самовдоволеності та марнославства.
Першим публічним актом Єзекії було відкриття та приготування Господнього храму, який вже роками був замкнений і занедбаний, і в якому назбиралося багато сміття і т.п. Цар покликав собі на допомогу відповідних для цієї праці помічників – вибране Богом покоління Левія. Очищення храму відбувалося за законом Мойсея, і першою чинністю після завершення роботи було принесення великої жертви за гріх.
Цар Єзекія мав широку перспективу; він видав спеціальні розпорядження, щоб Пасху святкували не лише на користь двох поколінь Юдеї, але також на користь їх відлучених братів «по всьому Ізраїлю» (2 Хр. 30:1,5). Він добре розумів, що всі покоління Ізраїлю становили ще й доти в певних відношеннях одне ціле, а саме, в тому значенні, що Божі обітниці були дані цілому насінню Авраама; тому кожен, хто з усіх поколінь визнав би Єгову і шукав би Його милості, був би визнаний братом ізраїльтянином.
Це був час свята Пасхи, яке відмічалося для пригадування Господнього визволення Ізраїлю з Єгипту, що було типом визволення духовного Ізраїлю з неволі гріха і сатани, а також остаточного порятунку з неволі сатани усіх тих, які люблять праведність і прагнуть служити Господу, в час цілковитого повалення сатани в малому періоді. Було постановлено, що в тому році свято Пасхи буде святкуватися правильно. Бо хоча, як ми знаємо з опису, його святкувало, очевидно, невелике число ізраїльтян, однак загальний релігійний безлад призвів до того, що це свято не святкував увесь народ та ніхто не дотримувався всіх деталей, пов’язаних з цим святом.
Цього разу цар вирішив, що потрібно відродити його правильне святкування, якому б передували усі необхідні приготування, вказані в Законі, які стосувалися очищення народу (Вих. 12:15-20) та викидання з домів усякої закваски (символу гріха). Таким чином, принаймні в образі, типічно, народ був освячений, щоб міг відповідно святкувати своє свято. Але все це вимагало часу – потрібно було видати декрети, викликати ревність в народу, який мав виконати усю цю працю, символізуючи святість Господу та відлучення від гріха.
Оскільки народ був опоганений, то залишалося надто мало часу, щоб усі встигли приготуватися до святкування Пасхи у властивий день, тобто чотирнадцятого дня першого місяця (Вих. 12:6), і тому свято було святковане чотирнадцятого дня другого місяця – на що дозволив Господь (Чис. 9:10,11).
ЗАКЛИК ДО ЦІЛОГО ІЗРАЇЛЮ
Той самий настрій розуму й серця, який характеризував розпорядження Єзекії щодо Пасхи та її застосування щодо цілого Ізраїлю, оволодів ним і допровадив до того, що він прагнув реформації не лише двох поколінь, знаних як Юдея, але також десяти поколінь відлучених братів, знаних як Ізраїль. Відповідно, спеціальні посланці були вислані до Беер-Шеви, міста, що було висунуте найбільше на південь ізраїльської землі, щоб публічно запросити усіх ізраїльтян з кожного покоління, аби вони відновили звичай віддавання шани Єгові, а особливо, щоб з нагоди цього свята вони прийшли до Єрусалима. Поштова система в той час ще не існувала, як це є сьогодні, тому було зроблено спеціальні кроки і скликано посланців, щоб вони рознесли запрошення.
Запрошення царя Єзекії на свято Пасхи прийшло в найбільш відповідний час, оскільки пророцтво Ісаї, яке говорило про забрання Ізраїлю до неволі, уже було в процесі. В той час, власне, десять поколінь платили данину Асирії і очевидно розпочалося переселення багатьох людей. Таким чином, приготоване влаштування Єгови служило зверненню уваги кожного, хто був «правдивим ізраїльтянином», на той факт, що неволя Ізраїлю була карою за відкинення Єгови, а одночасно це запрошення мало заохотити тих, котрі мали віру і ревність до відновлення звичаю віддавання шани Богові.
Коротко кажучи, листи царя Єзекії були нагадуванням, щоб вони не забували про минуле і навернулися до Єгови: «І не будьте такі, як ваші батьки та як ваші брати, що спроневірилися Господеві, Богові їхніх батьків, і Він дав їх на спустошення, як ви бачите… Покоріться Господеві, і ввійдіть до святині Його… і Він відверне від вас жар гніву Свого» (2 Хр. 30:7,8).
Це нагадування містило думку не лише про теперішнє визволення, але також про повернення їхніх братів, які вже були депортовані. Але в північній частині царства було висміяно посланців, які розносили ці листи (10 в.). Чим більше хтось віддалився від Бога, тим більше був гордим і марнославним, як зазвичай буває. Без сумніву, це, власне, та пиха в значній мірі допровадила їх до знищення як народу.
Всі, хто є в гармонії з Богом, є покірними, і лише такі отримують славне Господнє послання з визнанням та любов’ю; вони також добре ставляться до слуг, які його приносять. Ми також помічаємо, що їх післанництво в таких умовах свідчить про велику віру і посвячення Єгові, тому що, як вони самі, так і посланці, які їх запрошують, знаходяться в погорді і стають предметом насмішок невіруючих мас.
ВІДПОВІДЬ НА ЗАПРОШЕННЯ
Хоча небагато, та, як подає опис, досить значне число ізраїльтян впокорилися і прийшли з поколінь Асира, Манасії та Завулона (11 в.) і, очевидно, отримали благословення, якими Бог обдаровує тих, які впокоряються і залишаються слухняними. Разом з цією згадкою знаходимо ще одну, що також прийшли «багато» з поколінь Єфрема, Манасії, Іссахара та Завулона (18 в.). Таким чином, принаймні п’ять з десяти поколінь були представлені більш-менш чисельно, а з позосталих два вже були в неволі – Рувим та Ґад. Крім того, ми пам’ятаємо, що деякі ізраїльтяни з десяти поколінь раніше поєдналися з царством Юди, з огляду на пануюче в їх власному краї ідолопоклонство і кращі релігійні можливості в царстві Юди (2 Хр. 15:9).
Здається, що в цілій Юдеї запрошення прийняти участь в святі Переходу було добре прийняте: «Також в Юдеї була Божа рука, щоб дати їм одне серце для виконання наказу царя та зверхників за Господнім словом» (12 в.). В результаті, того року зібралося незвично велике зібрання в Єрусалимі. Опис подає, що з часів Соломона, тобто впродовж двохсот п’ятдесяти років, не святкувалося свято Пасхи так, як тоді. Свято обходилося з великою радістю і задоволенням, зо співом і прославлянням Бога. Народ був настільки захоплений в своєму релігійному запалі, що на його пропозицію тижневе віддавання честі і слави святим речам в час Пасхи було продовжено на наступний тиждень (21-26 в.).
В цьому місці відійдемо на хвилинку від нашої теми, щоб звернути увагу на той факт, що в той ранній період правдиві, вірні ізраїльтяни з царства десяти поколінь зібралися в царство двох поколінь. Пізніше, коли покоління Юди опинилося в неволі, більше не було можливості прослідковувати подальший поділ Ізраїлю. Виданий Кіром декрет, який дозволяв на повернення з неволі, оминув усі поділи і відносився до цілого Ізраїлю (Езд. 1). Вірні з усіх поколінь, які повернулися, були разом визнані Ізраїлем, і так до них відноситься Біблія. (Подивися симфонію і перевір записи Нового Заповіту, які говорять про Ізраїль). Це, власне, залишки Ізраїлю, а не лише Юди, були зібрані завдяки особливій ласці Божої угоди в Євангельському віці, тоді як всі інші були «засліплені» і відкинені від обітниць цієї угоди аж до моменту завершення збирання «вибраних» віку Євангелії, тобто духовного Ізраїлю (див. Рим. 11:7,25-32).
Одночасно відновлення правдивої релігії, започаткованої Єзекією, не завершилося святкуванням цієї Пасхи. Воно наповнило народ ревністю у віддаванні честі Господу, ревністю в щедрій підтримці священників та Левитів, в утримуванні жертв і т.д., але також призвело до сильного руху проти будь-якої форми ідолопоклонства по всій Юдеї, поширюючись навіть на край, що належав десяти поколінням. В результаті наступило загальне знищення ідолів того краю, а також знищення пагорбів непристойності, посвячених розпущеному шануванню Ваала і т.п. Результат такого властивого навернення народу до Бога приніс йому та його цареві багато дочасних благословенств, згідно з Божою угодою, вчиненою з цим народом. Цар і народ стали дуже багаті, а їх десятина і жертви для Господа були не лише достатніми для утримання священників і Левитів, але ще багато поза тим залишалося, і потрібно було побудувати склади для його зберігання (2 Хр. 31).
АНАЛОГІЇ В ДУХОВНОМУ ІЗРАЇЛІ
Розгляньмо наступні аналогії, які мають місце в духовному Ізраїлі:
- Будь-яка правдива релігія асоціюється з порядком і чистотою, про що каже нам Апостол: «Як хто нівечить Божого храма, того знівечить Бог» (1 Кор. 3:17). У згоді з цим ми можемо сказати, що кожен, хто намагається очистити Божий Храм і допровадити його до гармонії з Божим порядком, буде тепер благословенний, як Єзекія та його царство. Однак ми повинні пам’ятати, що нагороди, які були обіцяні духовному Ізраїлю, є духовними, а не дочасними благословенствами.
Як ми вже раніше зазначили, Господнє зібрання в теперішній час може вважатися Його символічним Храмом, хоча правдивим Храмом є переможна Церква. Тим не менше, буде властивим застосувати цей урок також до серця кожного з нас, оскільки, як зазначає Апостол, кожен християнин є Храмом Духа. По цій же причині Церква зазвичай може бути належно трактована як Храм Духа, посвячений і відданий Господу.
Таким чином, кожен окремий християнин, виправданий та освячений через велику жертву примирення нашого Первосвященника, повинен зберегти себе (і, наскільки це можливо, усіх інших, пов’язаних з ним і пронизаних тим самим духом) від будь-якого опоганення світовістю, щоб в такий спосіб отримати очищення з нечистоти світовості, щоб таким чином отримати Господнє благословення в духовних справах. Увесь Господній люд повинен пам’ятати про потребу очищення з бруду світовості, і не лише минулого, але також від того, який тепер є в світі. Ми пам’ятаємо слова Апостола: «Отож, мої любі, мавши ці обітниці, очистьмо себе від усякої нечисти тіла та духа, і творімо святиню у Божім страху» (2 Кор. 7:1).
Однак недостатньо доконати саме очищення, його потрібно ще провести згідно з Божественними розпорядженнями. Як Єзекія, священники та Левити були очищені і посвячені «за законом Мойсея», посередника угоди між Богом та Ізраїлем, так і ми, які належимо до дому синів, маємо також старатися очищуватися та освячуватися в точній згоді з законом Христа, Посередника Нового Завіту.
Як під Угодою Закону потрібно було дотримуватися формального ритуалу, так у Євангельському віці потрібно дотримуватися певних форм віри, слухати «здорової науки» і бути слухняним. Наше очищення не відбувається через кров бичків і козлів, але через заслугу дорогоцінної крові Христа, який не вимагає помсти на нас за Його смерть, але, навпаки, кличе про милосердя, прощення і милість для всіх, які через Нього приходять до Отця.
- Для нас також є урок в широкій концепції Єзекії про загальне святкування свята Пасхи всіма ізраїльтянами. Ті ж, котрі виявили бажання взяти участь у вшануванні Господа, мають вважатися братами і заохочуватися до цього. Посідання Єзекією широкого, багатого біблійного знання, яке стосувалося описаних подій, не було достатнім. Його обов’язком і привілеєм було упевнитися, чи між правдивим Господнім народом та зарядженнями, які стосувалися шанування Бога в Його домі, храмі, не було жодних розділяючих бар’єрів.
Подібно духовні ізраїльтяни повинні усвідомити собі, що всі «правдиві ізраїльтяни» становлять одне у Христі Ісусі, і всі мають буди оцінювані і трактовані як правдиві ізраїльтяни, які довіряють дорогоцінній крові Христа як великій викупній жертві за гріхи і посвячуються Господу на службу. Таке загальне визнання характеру християнина, у що ми з задоволенням віримо, посилюється в останньому столітті. Але є ще багато роботи в цьому відношенні: потрібно знайти усі сектантські перешкоди, знищити сектантські назви та віровчення, а правдиві християни (усі, які вірять в дорогоцінну кров Христа і є цілком посвяченими Господу, повинні бути слухняні вказівкам Його Слова, найкраще, як тільки можуть його зрозуміти) повинні перебувати разом і бути одним людом без інших різниць, крім того, що одні осягнули більше знання і вищий рівень посвячення, аніж інші – але всі повинні старатися дійти до повного зросту в Ісусі Христі (Еф. 4:13).
- Ми повинні також взяти урок з того, що таке післанництво про правдиву спільність правдивих ізраїльтян, а згідно з Божими обітницями усіх, не дивлячись на вірування і погляди, не завоювало б тепер популярності, як воно не було популярним серед багатьох і в ті часи. Тепер, як і тоді, більшість схильна висміювати і трактувати тих, котрі пропагують простоту, яка виявляється в Ісусі Христі, про що вчить Святе Письмо і було на початку практиковане в ранній Церкві, як фанатиків та мрійників. Не дивлячись на це, тепер, як і колись, деякі притягуються, як вони це собі усвідомлюють, властивим посланням – Правдою. Ми не сумніваємося, що багато інших почують цю новину, але не матимуть відваги поступати згідно її вказівок, як це, без сумніву, мало місце з деким в Ізраїлі. Однак певна частина з майже всіх сект, вірувань і груп буде притягнута. І виявиться, що це будуть люди лагідні, готові і охочі впокоритися. Горді натомість будуть підтримувати сектантство, дбаючи про пов’язані з тим почесті і становища, але вони не отримають спеціальних Божих благословенств. «Блаженні лагідні».
- Правдиве відродження релігійних почуттів щодо Бога, вшанування Його з «оздобою святості» і згідно з вказівками Його Слова, асоціюється тепер, як і в часи Єзекії, з загальним знищенням ідолів. О, як багато довкола нас ідолів, які Господній народ ревно повинен знищити! Ці ідоли мають багато різних форм і характеристик, але один спільний характер. Одним з тих ідолів, через які тисячі за тисячами падають ниць на землю, є Сектантство, ще іншим є Гроші, далі Жадоба, потім Самолюбна Амбіція, ще іншим Пиха, далі Вигода і, загалом, існує цілий легіон зі спільною родинною назвою – Самолюбство.
Кожен, хто через відкуплення дійшов до стану виправдання через віру і повного посвячення Господу через відкуплення в Ісусі Христі, кожен, хто шанує Господа в «оздобі святості», легко собі усвідомить огидний характер тих ідолів, які великий противник посилає кожному через гріх, щоб ми їм вклонялися і їх шанували. А пропорційно до нашої ревності в служінні Господу, пропорційно до міри Його Духа в наших серцях, ми самі будемо з запалом триматися здалеку від тих ідолів, підкоряючи не лише слова наших уст і вчинки нашого життя, але також усі наші думки під волю Бога в Ісусі Христі (1 Ів. 5:21; 2 Кор. 10:5).
BS №528 ’80:20; TP №391, ’88:117.
Теперішня Правда № 81, Весна 2023
Опубліковане Світло (Як Бог подавав правду для Свого люду протягом віків?)ОПУБЛІКОВАНЕ СВІТЛО
«Для моєї ноги Твоє слово світильник, то світло для стежки моєї» − Пс. 119:105.
Розпочнімо нашу подорож за допомогою світла, опублікованого 178 років тому, яке стосується періоду, коли релігійний світ був просякнутий віровченнями Темних Віків (часу, коли світ переходив стан стагнації або занепаду) приблизно між 500 і 1500 роками нашої ери. Час релігійних забобонів, хрестових походів – час, коли релігійні війни між християнами та мусульманами розпочиналися головним чином з метою забезпечення контролю над святими місцями (серед яких був Єрусалим), які вважалися такими серед обох груп. В сумі вісім головних хрестових походів мали місце між 1096 та 1291 роками.
Давайте ознайомимося з історією виникнення, розповсюдження та впливу книг перед Жнивом Євангельського Віку, під час цього Жнива й після нього. Ми, як посвячені Божі діти, маємо добру причину для радості, коли бачимо Божественне керівництво в наших працях від моменту початкового зрозуміння, коли проповідники та видавці почали відокремлювати світло від темряви, й аж до народження повного світла, коли воно було вже на часі − Прип. 4:18: «А путь праведних ніби те світло ясне, що світить все більше та більш аж до повного дня», а також Іс.60:2: «Бо темрява землю вкриває, а морок народи, та сяє Господь над тобою, і слава Його над тобою з’являється».
Розпочинаємо з одного із вибраних Божих знарядь, який народився 15 лютого 1782 р., Вільяма Міллера. Він отримав лише 18 місяців формальної освіти, але його прагнення знання допровадило його до такого рівня самоосвіти, який дозволив йому зрозуміти просте, пряме свідоцтво Святого Письма. В 1844 р. брат Вільям Міллер у віці 62 роки розпізнав термін Вавилон як такий, що означає замішання. Цей термін застосовується у Святому Письмі до різних форм фальшивої релігії, які колись були чисті, а тепер стали піддані зіпсуттю. Ми вибрали кілька уривків Святого Письма, які допоможуть нам зосередитися на цьому питанні.
В Івана 15:8 наш Господь каже нам: «Отець Мій прославиться в тому, якщо рясно зародите й будете учні Мої». Така віра мусить бути сповнена енергійності та активна: «Віра, що чинна любов’ю» (Гал. 5:6). Якщо ми маємо правдиву віру і любов, то матимемо ревність, яка виявляється в добрих учинках і в радості від служіння нашому Небесному Отцю. Так, Мат. 7:19 каже: «Усяке ж дерево, що доброго плоду не родить, зрубується та в огонь укидається». Ці думки також відносяться до наших часів! Тепер повертаємося до нашого аналізу опублікованого світла. Вільям Міллер не поділяв впливів, які привели до фанатизму. Він заявив, що кожен дух повинен бути випробуваний Божим Словом, щоб ми знали, якого роду цей дух: «Ото ж бо, по їхніх плодах ви пізнаєте їх» (Мат. 7:20).
Тепер придивімся до приятеля Вільяма Міллера, проповідника Джозефа Марша; завдяки впливу Вільяма Міллера і зв’язкам з ним у 1851 році він опублікував книжку про славну реституцію під назвою
The Age to Come (
Наступаючий Вік). В ній він обговорює земне передтисячолітнє Царство Христа і представляє думку на тему поган, що живуть в час повернення Христа. Також британський педагог, Генрі Данн, написав наступні чотири книжки, одна з яких містила 700 сторінок і навчала, що неспасенні померлі будуть пробуджені на пробу до вічного життя. Ще інший, Яків Блейн, був зацікавлений працею Генрі Данна і цитував її. Яків Блейн в 1871 р. написав і опублікував книжку
Hope for our race and God’s government Vindicated (Надія для нашого роду і Божий уряд підтверджені).
Тепер звернімо нашу увагу на братів Джорджа Сторса і Джорджа Стетсона, які були сучасниками тих братів, про яких ми згадали вище. Мої дорогі брати, якщо ви колись застановлялися над цінністю релігійного навчання матері, то уважно прочитайте подані нижче думки. Мати Джорджа Сторса збирала своїх дітей навколо себе, щоб навчати їх про справи, що стосувалися Бога та Ісуса. Оскільки кальвінізм був єдиним доступним навчанням, то вона старалася, як тільки могла, протидіяти цьому фаталістичному богохульству і передати їм, що коли вони шукатимугь Господа, то знайдуть Його. Це призвело до того, що в розумі молодого Джорджа повстало глибоке прагнення стати християнином. «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться» (Мат. 6:33).
У віці 18 років Джордж Сторс під час роздумів був настільки вражений почуттям доброти, яка походила від Бога, що постановив шукати Господа, аж доки не знайде Його. Одного разу під час розмови зі своєю матір’ю він згадав, що любить слухати когось, хто з почуттями говорить про Ісуса. Його матір запитала тоді: «Чи ти вважаєш себе християнином?». На це він відповів, що дуже зацікавлений цим питанням. Мама сказала, що вже давно про це думала, і з того часу вони обоє проводили часті розмови і разом молилися. Вона була для нього матір’ю у багатьох значеннях цього слова, й тому він ніколи не переставав дякувати Богові за неї. Потім він одружився і вступив в Конгрегаційну Церкву, а через шість з половиною років померла його дружина. Тоді він вперше почув методистського проповідника. Про це він сказав: «Їхнє пекло було гарячим, але їх вільна ласка намагалася злагодити деякі з їхніх богохульств». Джордж знову одружився і приступив до методистського служіння. Він швидко переконався, що не може віддати своїх переконань в руки єпископів. Після шістнадцяти років він відмовився від цього служіння!
В 1837 р. на підлозі вагону потяга він знайшов брошуру, яка говорила про знищення як остаточну долю безбожних. Після довгих досліджень він зробив Біблію і тільки Біблію підставою своїх поглядів. У 1841 р. він ввійшов до групи лідерів, які підтримували брата Вільяма Міллера та його вчення про другий прихід. Наступний важливий крок в житті брата Сторса настав тоді, коли він несподівано був запрошений зайняти становище пастора в м. Олбані в штаті Нью-Йорк, де вже були знані його погляди на тему умовного безсмертя. В 1842 р. він відчув, що мусить чітко пояснити своє розуміння. Тоді вперше церква була заповнена вщерть. Свої роздуми він виклав у шести проповідях, які пізніше були опубліковані.
Ціль шести проповідей брата Сторса була виражена в підзаголовку: Чи існує безсмертя в гріху і стражданні? (1) Безсмертя тягне за собою вічні страждання. Тут він заявив, що такі вчення походять від Платона, а уявне безсмертя душі є чистим припущенням. (2) Смерть є цілковитим позбавленням життя. В цій проповіді він підкреслює, що загинути означає перестати існувати, як вчив Ісус, а загибель означає смерть, а не життя в нещасті. (3) Смерть є знищенням свідомого існування. Він додає, що грішні люди були уражені смертельною хворобою (гріхом) цілковитого знищення свідомого існування. (4) Отці церкви поєднували філософію з Біблією. Він цитує Енфілда, який стверджує, що деякі Отці Церкви намагалися поєднати поганську філософію з християнством. Чому вчить Святе Письмо? «Усе досліджуючи, тримайтеся доброго» (1 Сол. 5:21). (5) Безсмертна душа походить з платонізму. Ясне і правильне розуміння цього вчення братом Сторсом було прийняте ним з трактату, написаного Генрі Ґрю, який він знайшов на підлозі потяга в 1837 р.. Брат Сторс стверджує, що вчення про безсмертя душі походить від філософів-платоністів, а не з доктрини Святого Письма. (6) Відсутні біблійні докази існування вічного гріха і страждання. В проповіді під номером 6 брат Сторс підкреслює, що навернені − ті, котрі прийшли з язичництва, найімовірніше мали намір поєднати поганську філософію з християнством. Свою проповідь він завершує закликом: Прийдіть до Дарувальника Життя – вхопіться за життя вічне! 1843 р. брат Сторс розпочав працю редактора
The Bible Examiner (Дослідник Біблії) і невдовзі почав здобувати успіх на цьому полі.
Розгляньмо тепер деякі доктрини, яким навчав брат Джордж Стетсон, який народився в 1814 р. в Огайо і був начальником пошти в місцевості Олена. Наступна згадка говорить про нього як про лікаря Стетсона, який практикував в 1851-1855 роках. Наступна історична згадка стосується Джорджа Стетсона і Джонаса Вендела, який впродовж кількох років служив у зібранні в Норволк, Огайо. Читаємо про це у виданні
The World Crisis (Світова Криза), написаному в 1873 р. Джонасом Венделом. Брат Стетсон помер у своєму домі в Едінборо, в Пенсильванії, в 1879 р.. Похоронне богослужіння відбулося в звичайному залі, оскільки він був більшим за будь-яку іншу з місцевих церков. Воно відбулося в неділю і з огляду на взаємоповагу усі церкви були замкнені, а пастори взяли участь у цьому богослужінні.
Останнім проханням брата Стетсона було, щоб пастор Ч.Т. Рассел виголосив проповідь на його похороні. В похоронних урочистостях приймали участь близько 1200 осіб, що є доказом великої поваги, якою користувався брат Стетсон. Наш Пастор, а також вірний і мудрий раб Господа, брат Рассел, завершив похоронну промову такими словами: «Правда коштувала йому дуже дорого, але він купив її з радістю!». Також подано, що дім брата Стетсона знаходився в Едінборо, Пенсильванія, і він був одним з тих, хто став особливим слугою Бога. У віці шести років Пол. С. Л. Джонсон приймав участь в похороні брата Стетсона і вперше побачив там пастора Рассела. Брат Джонсон сказав, що добре пам’ятає атмосферу честі і сповненої жалю пошани, які були виявлені під час цього жалобного богослужіння. Приблизно через два місяці помер брат Сторс. Пастор Рассел під час похоронної промови сказав: „Наш брат тільки ввійшов в 84 рік життя і часто хворів. Він був вірним слугою і невдовзі ввійде в радощі Господа. Оплакуємо втрату приятеля і брата у Христі“.
Ця інформація породжує питання: Як брат Рассел пізнав і зрозумів Боже Слово? У 1870 р., після дворічного дослідження похмурих пустель поганства, брат Рассел піднявся майже зі стану розпачі, приходячи до релігійної правди завдяки служінню Джонаса Вендела, проповідника групи Другого Адвенту. Це був той самий чоловік, який служив разом з братом Стетсоном. Завдяки опублікованому світлу тих всіх Божих слуг пастор Рассел переконався, що Біблія є правдивим Божим об’явленням для людства, і що вона не вчить ні про безсмертя людини, ні про вічні муки. Брат Рассел зустрівся з братами Стетсоном і Сторсом, коли отримав публікацію
The Bible Examiner. Брат Сторс впродовж років стверджував, що Адам спровадив на людство гріх і смерть, а не вічні муки, а Ісус, з Божої ласки, дав Себе на викуп за всіх. Будучи наповнений такими ученнями,
The Bible Examiner справив на бр. Рассела найбільш корисний вплив. Потреби бр. Рассела, пов’язані з його розвитком і приготуванням до служіння були задоволені в особливий спосіб, не стільки завдяки усним переказам, скільки через статті і листи, які містилися в
The Bible Examiner.
Цей журнал і листи читали інші члени зібрання, як також сам брат Рассел. Члени цього біблійного зібрання бачили, як брат Рассел зростав у знанні, яке брати Стетсон і Сторс виливали на нього. Жоден з них не знав тоді, ані не усвідомлював, що брат Рассел був тоді приготовлюваний до уряду домоправителя над Господньою челяддю, як спеціальний представник Ісуса, бо це, власне, означало таке помазання! Це було показано в його управлінні жнивом, як також в провадженні дискусій в той час.
Брати Стетсон і Сторс, які працювали з пастором Расселом, усвідомлювали собі цей факт. А через кілька років після помазання антитипічного Давида, помираючи, вони завершили своє служіння. Як антитипічний Самуїл, брати Стетсон і Сторс розпізнали, що тим, що залишився, − тим, котрий мав пасти вівці, − був пастор Ч.Т. Рассел.
Продовжуємо нашу подорож, обговорюючи світло, опубліковане 136 років тому, коли релігійний світ був просякнутий віровченнями (основами віри) з Темних Віків, з періоду між 500 і 1500 роками нашої ери. Тому це було небачено, щоб молодий чоловік – Ч.Т. Рассел, який мав 34 роки − розглядав різні погляди і написав та опублікував книжку, яка їх пояснювала. Вивчаючи ці погляди, ми помічаємо в цих досягненнях відвагу і запал духа автора, не дивлячись на гнітючі перешкоди, а також бачимо багату спадщину, яку він нам залишив. Ми прагнемо разом з Вами заглибитися в історію розвитку, поширення і впливу цієї книжки в період Жнива і аж до наших часів. Правди, які містяться в книжці
Божий План Віків (Р1), стали зрозумілі впродовж 16 років, 1869-1885, при чому значна частина процесу написання мала місце в 1882-1886 роках. Нашим бажанням є, щоб Ви зрозуміли, як Божа рука супроводжувала появу цієї книжки, а також, щоб ми побачили вплив іншого опублікованого світла, написаного вибраними Богом авторами. Ми хочемо поділитися з Вами прізвищами деяких із них!
Джозеф Марш, співпрацівник Вільяма Міллера, написав книжку, опубліковану в 1851 р. (за 34 роки до 1 Тому), під назвою
The Age to Come (Майбутній Вік). В ній він обговорює земне передтисячолітнє Царство Христа. Він вірив, що під час повернення Христа житимуть погани. Генрі Данн написав принаймні чотири книжки, в яких він навчав, що неспасенні померлі будуть пробуджені на пробу до вічного життя. Яків Блейн у 1871 р. опублікував книжку
Hope for our Race (Надія для нашого Роду), а також
God’s Government Vindicated (Божий Уряд Підтверджений). Джордж Сторс в 1871 р. опублікував книжку під назвою:
Promise and Oath of God to Abraham (Обітниця і Присяга Бога для Авраама). Брат Сторс заявив, що майбутня проба щодо життя є запевнена обітницею, даною Авраамові. В 1873 р. він видав наступну книжку
The Divine Plan in the Government of our Race (Божий План в Управлінні нашим Родом), в якій він накреслив епохи Божого плану, як їх тоді розуміли. У значній мірі успіх 1 тому виникав з того, що він був побудований на успіхах або поразках тих попередніх книжок – опубліковане світло на часі!
В 1880 р. один зі співпрацівників пастора Рассела, Джон Г. Патон, написав
Day Dawn (Світанок Дня), представляючи дві теми, реституцію і пророцтво часу, а опублікована вона була А.Д. Джонесом, який також розпочав публікацію під назвою
Zion’s Day Star (Зоря Дня Сіону).
В 1877 р. Н.Г. Барбур і Ч.Т. Рассел видали свою книжку
The Three Worlds (Три Світи). Вважається, що стаття з
Трьох Світів була першою, яка поєднувала ідею реституції з пророцтвами часу – пізніше ці теми розглядалися в 1, 2 й 3 парусійних томах. Це була велика кількість опублікованого світла, однак це ще не була вся правда.
Тепер дозвольмо нашому розуму повернутися в часі на якихось 3100 років до останнього судді і першого пророка. Самуїл був посвячений Богові в момент народження сповненою вдячності матір’ю і вихований в святині в Шіло священником Ілієм. Самуїл, найбільший патріот Ізраїлю і речник Бога, з гнівом засудив Саула і таємно помазав Давида на царя. 1 Сам. 16:1 каже: «І сказав Господь до Самуїла: Аж доки ти сумуватимеш за Саулом? Таж Я відкинув його, щоб не царював над Ізраїлем. Наповни рога свого оливою, та й іди, пошлю тебе до віфлеємлянина Єссея, бо Я наглянув Собі царя між синами його». Знову перенесемося до часу, коли Бог наказав антитипічному Самуїлові, щоб той наповнив свій розум (ріг з 1 в.) відповідними правдами і знайшов вибранця з-поміж номінального люду (Єссея), який любить і досліджує Біблію.
Бог через засади Свого Слова, через Свого духа і провидіння почав у 1846 р. промовляти до Вільяма Міллера, який зауважив, що видатні лідери номінальної церкви були відкинені Господом. Він також визнав, що, подібно до Самуїла, був занадто старий і змучений, щоб бути лідером, і тому шукав когось вибраного Богом. В 1846-1871 роках брати Джордж Сторс і Джордж Стетсон як члени антитипічного Самуїла шукали лідера для Господнього люду. Антитипічним наймолодшим сином Єссея був Ч. Т. Рассел.
Як Ч.Т. Рассел пізнав і зрозумів Слово Боже? В 1868-1870 роках, після дворічного дослідження понурих пустель поганства, брат Рассел піднявся майже зі стану розпачі, приходячи до релігійної правди завдяки услузі вибраного Богом знаряддя Джонаса Вендела, проповідника Другого Адвенту, який переконав його, що Біблія є Божим об’явленням. Перебуваючи під впливом служіння Джонаса Вендела, пастор Рассел дійшов до такого розумового настрою, що готовий був досліджувати Біблію як Божественне Об’явлення. Читання пастором Расселом журналу
Дослідник Біблії було найбільш корисним для майбутнього визначення пастора Рассела як антитипічного Давида. Брати Стетсон і Сторс, як члени антитипічного Самуїла, мали привілей помазати пастора Рассела на антитипічного Давида в 1871-1874 роках. Пастор Рассел мав 19 років, коли розпочалося це помазання. Завдяки опублікованому світлу тих всіх Божих слуг пастор Рассел переконався, що Біблія є правдивим Божим об’явленням для людства, і що вона не вчить ні про безсмертя людини, ні про вічні муки.
Як посвячені діти Всемогутнього Бога ми знаходимося під враженням біблійної правди, що Бог є за стерном і вибирає тих, котрі будуть Йому служити! Тепер проаналізуймо біблійну історію Самуїла. В 1 Сам. 1:13,15,20,27,28 читаємо: «А Анна вона говорила в серці своїм: тільки губи її порушувалися, а голос її не був чутий. І вважав її Ілій за п’яну». 15 в.: «А Анна відповіла та й сказала: Ні, пане мій, я жінка скорбна духом, а вина та п’янкого напою не пила я. І я вилила душу свою перед Господнім лицем». 20 в.: «І сталося по році, і завагітніла Анна, та й сина породила. І назвала вона ім’я йому: Самуїл, бо від Господа жадала його». 27 в.: «Я молилася за дитину цю, і Господь дав мені жадання моє, що я просила від Нього». 28 в.: «А тепер я віддаю його Господеві на всі дні, скільки він жаданий для Господа. І вклонилася там Господеві». Ми всі знаємо, як Бог послужився Самуїлом.
Як сильно ця історія нагадує нам історію матері брата Джорджа Сторса, коли вона зібрала своїх дітей, щоб вчити їх про Бога, Ісуса і розказати про посвячення Джорджа Господу. Пані Сторс сказала до Джорджа: Ти шукатимеш Господа і знайдеш Його. О, мої любі посвячені брати, ми можемо мати докладно таку ж довіру до тих, котрих Бог вибрав як антитип Самуїла! Через тих Божих слуг пастор Рассел був вибраний на становище домоправителя над Господньою челяддю як спеціальний представник Ісуса, про що ані він сам, ані інші не знали. Пастор Рассел одержав дуже солідний фундамент, на якому міг будувати. В 1878 р. пастор Рассел виголосив серію проповідей, які пізніше були опубліковані в газетах Пітсбурга і у
Вартовій Башті Сіону. Вони були наступними: (1) Ціль повернення нашого Господа, (2) День суду, (3) Спосіб другого приходу, (4) День Господній, (5) Коли прийде Христос. В тих назвах ми можемо зауважити вплив брата Вільяма Міллера як прихильника Другого Адвенту.
Пастор Рассел опублікував також трактати, які пізніше поєднав у 164-сторінкову брошуру під назвою: «
Пожива для Думаючих Християн». Вона сягала тиражу в півтора мільйона екземплярів. Пастор Рассел мав також серію шести проповідей, які вияснювали Божий план віків. Згадка про це є подана в R 0347 (1882 р.), але ми не знаємо деталей, які містилися в тих проповідях.
Пастор Рассел почав розуміти Левит 16 і написав статтю в R 0072 (1880 р.) під назвою «Тіні Закону», в якій заявляв, що Закон Мойсея був поданий в найдрібніших деталях і його слід було дотримуватися зі скрупульозною точністю. Якщо це правда, то наскільки ж ми повинні старатися докладно відчитати значення тих образів, виконання яких тривало роками і які детально представляють усі різноманітні риси праці примирення між Богом і людиною.
Восени 1879 р. вперше під час Жнива Євангельського Віку два спасіння, як вони були представлені в типах Скинії, стали більш ясні для пастора Рассела. В
Тінях Закону він написав про посвячення священства. Пастор Рассел, молячись і досліджуючи впродовж трьох днів, намагався одержати світло на тему Лев. 16. Через кілька тижнів після того, як воно прийшло, він зібрав своїх головних співпрацівників на восьмиденний семінар, де представив їм своє занепокоєння, боротьбу і молитви до Бога про освічення. Він пояснив їм свої відкриття і вони разом обговорили нове світло щодо Скинії. Це було під кінець листопада і на початку грудня 1879 р. Ці вибрані Божі знаряддя наповнили житницю правди поживою на часі так, щоб Ч.Т. Рассел став домоправителем над усім Божим маєтком (Мат. 24:45-47).
В січні 1880 р. пастор Рассел написав для лютневого видання
Вартової Башти свою першу статтю на тему нового світла, яке походило зі Скинії. Більше як через рік він опублікував книжку
Тіні Скинії, яка багатьма вважалася його найкращим опублікованим світлом. Пояснення, які стосувалися реституції, друкувалися ще перед виданням 1 Тому
Досліджень Святого Письма. Ми розуміємо, що частина успіху цього тому виникала з того, що він з’явився, основуючись на успіху тих раніших пояснень або відсутності такого успіху. Хоча велика частина 1 Тому походила з існуючого раніше матеріалу, також було трохи таких пояснень, які були написані наново в період приблизно чотирьох років. Старі і нові праці були вміло поєднані, щоб творили узгоджену цілісність.
В квітні 1882 р. в R 0335 пастор Рассел накреслив попередній план книжки:
Millennial Day Dawn (Світанок Тисячолітнього Дня). Він сказав, що вона буде містити декларацію того, що ми розуміємо як Божий план, і що це буде книжка, яку ми захочемо досліджувати самі і позичати іншим зацікавленим. Назва
Millennial Day Dawn (Світанок Тисячолітнього Дня) була вибрана, щоб відрізнити її від публікації
Day Dawn (Світанок Дня) авторства Джона Г. Пейтона, а крім того люди могли її ототожнювати з тим опублікованим світлом на тему реституції і часових пророцтв. До часу публікації назва була змінена на
Millennial Dawn (Світанок Тисячоліття) і описувала виключно план віків. Як же ми за це вдячні!
Існують різні видання 1 Тому з певними змінами в передмові і тексті, які були необхідні; напр., коли назва серії була змінена на Дослідження Святого Письма. У виданні за 1937 р. поміщена також передмова пастора Джонсона, як і авторська передмова пастора Рассела. Сума всього, чим ми з вами поділилися, принесла плід на 350 сторінок опублікованого світла. Шануймо цей багатий дар, який ми одержали!
РТ № 778, ʼ2022:18; ТР № 561, ʼ2022:18
Теперішня Правда № 80, січень-лютий 2022
Молодість Даниїла та його друзів у ВавилоніМолодість Даниїла та його друзів у Вавилоні
Даниїл 1
«І поклав Даниїл собі на серце, що він не оскверниться» (8 в.).
Святе Письмо представляє нам Даниїла як одного з тих, кого полюбив Господь. Його вірність Всевишньому вражаюче показує пророк Єзекіїль, через якого Господь, говорячи про незмінність Своїх присудів, які невдовзі мали торкнутися юдейської землі, сказав: «А коли б серед неї були три мужі: Ной, Даниїл та Йов, вони в своїй справедливості врятували б лише свою власну душу» (Єз. 14:14). Ці слова були сказані Єзекіїлем незадовго перед спустошенням Єрусалиму, коли Даниїл перебував у Вавилоні, в якому досяг дуже визначного становища і, без сумніву, його слава дійшла до його рідного дому.
Даниїл, разом з Йоякимом, юдейським царем, а також з багатьма визначними людьми з ізраїльської землі, був узятий до неволі, перш ніж настала остаточна неволя за днів Седекії, коли була спустошена земля, залишившись без мешканця, і коли розпочався сімдесятилітній період спустошення. Даниїлу було близько чотирнадцяти років, коли він потрапив до вавилонської неволі, в якій дожив до пізньої старості, досягши віку понад сто років (Дан. 1:21).
Книга Даниїла є однією з тих, проти яких так звані «вищі критики» витрачають багато зусиль; тоді як одні схильні називати її фікцією, інші заявляють, що вона є історією, яка описує панування Антіоха Епіфанія (який жив приблизно через сто років після смерті Даниїла), і що вона була написана якимсь невідомим автором, який для маскування вжив ім’я Даниїл. Сучасна наука та вищі критики залишаються в значній опозиції до всього, що має характер правдивого пророцтва – до всього, що могло б вказувати на пряме Божественне натхнення і намагалося б в якому-небудь значенні цього слова провіщати майбутнє. Книга Даниїла, перевершуючи всі інші, наділена тими характеристиками, і тому більше, аніж будь-яка інша книга Старого Заповіту, засуджується тими людьми. Та Господь заздалегідь попередив нас через апостолів і пророків про цих людей, чия мудрість стане для них самих пасткою й сіткою, так, що «загине мудрість премудрих його, а розум розумних його заховається [затьмариться]» (Іс. 29:14; 1 Кор. 1:26-29).
Також наш Господь звернув увагу на те, що ці речі приховані від мудрих і розумних, а об’явлені немовлятам – зрозумілі для тих, хто не вихваляється мудрістю, яка вважається такою в світі (Мат. 11:25). Яким же правдивим стосовно фактів виявляється це твердження! Тоді як багато великих та вчених спотикаються на твердженнях вищого критицизму та інших формах невірства, Господні «малі», тихі й покірні, що надаються до навчання через Слово Отця, є поінформовані і зростають в ласці і знанні Правди.
Тим, які добре тримають у своїй пам’яті образи і пояснення пророцтв Даниїла (подані у
Студіях Святого Письма, 1-3 Томи), немає потреби представляти детальні аргументи, щоб довести, що прекрасна Книга Даниїла не є фікцією, але книгою, що прекрасніша за будь-яку написану фантазію. Також буде зайвим казати їм про те, що це історія подій, які мали місце в 167 р. до н.е., і які помилково подаються як особисте пророцтво самого Даниїла, тому що вони бачать його виконання в минулому, теперішньому і майбутньому в ширших, прекрасніших і більш дивовижних масштабах, аніж усе те, що сталося в згаданому вище році. В етапах виконання цього пророцтва вони помічають незаперечні докази діяльності надлюдського розуму, а також те, як заявив Даниїл, що Всевишній Бог об’явив в ньому таємниці Свого Плану, які ще відносяться до майбутнього.
НАВЧАННЯ ДАНИЇЛА ТА ЙОГО ТОВАРИШІВ
З нашої лекції виникає, що Даниїл та інші єврейські полонені опинились у Вавилоні, де, згідно зі звичаєм, цар обрав певне число найбільш багатообіцяючих молодих бранців, які повинні були пройти трирічний курс навчання. На той час Вавилон був науковим центром. Без сумніву, це мало подвійну мету: вавилонський монарх намагався таким чином пов’язати свою імперію з наукою і знанням світу, а також розвинути дружню атмосферу між Вавилоном та іншими державами, над якими він мав владу, щоб чужі народи відчували більшу зацікавленість Вавилоном, як центром світової імперії і були більш задоволені правами та постановами, які від нього походили, знаючи, що представники їхніх народів служили у царя радниками, тобто секретарями – магами, астрологами та мудрецями, як їх тоді називали.
Вибір чотирьох молодих ізраїльтян, без сумніву, був справою Божественного провидіння, і зі значення їхніх імен ми можемо зробити висновок, що всі вони були дітьми релігійних батьків. Значення їхніх імен є наступним: Даниїл – «
Бог мій суддя»; Ананія – «
Бог милосердний» ; Мисаїл – «
Такий, як Бог»; Азарія – «
Бог помічник». Таким чином, Єгова, допроваджуючи до занепаду народ по причині його гріховності, зробив спеціальні приготування для тих з народу, які були Йому вірні, не дивлячись на те, що сам народ перебував в неволі. Вибираючи цих чотирьох євреїв для навчання у вавилонській школі, начальник євнухів за звичаєм дав їм нові імена, щоб перервати їх почуття ідентичності з рідним домом і прищепити почуття спільності з царством Вавилону, тому він дав їм імена: Валтасар, Шадрах, Мешах та Авед-Неґо.
Здається, що вже з самого початку Даниїл особливо виділявся в цій четвірці – це було наслідком Господньої ласки, і хоча всі четверо користувалися спеціальними благословенствами, його часткою були видіння та об’явлення. Даниїл користувався особливою прихильністю з боку начальника євнухів, який взяв юнаків під свою опіку, як читаємо про це: «І дав Бог Даниїлові ласку та милість перед начальником евнухів» (9 в.). Ми не повинні думати, що ласка, як з боку Бога, так і людини, була чимось цілком незалежним від самого Даниїла, навпаки, правильно поступимо, якщо зробимо висновок, що з народження (спадково), а також в результаті виховання побожними батьками Даниїл мав благородний, приємний і визначний характер, який не лише краще його підготував, щоб стати речником Господа, але також призвів до того, що всім, з ким він зустрічався, Даниїл здавався скромним, стриманим і привітним.
Яка чудова лекція не лише для молодих людей, але також для батьків! Наскільки необхідно, щоб ті, котрі стараються виконувати Божу службу, доклали зусиль в здобутті таких рис характеру, які б подобалися Богові! А якщо хтось збагне, що зовсім не має друзів, то правильним буде, якщо він припустить, що частина провини лежить на ньому самому. Було б правильним, якби всі такі старалися розвивати чемність і лагідність за всяку ціну, окрім принципів! Тільки Ізмаїл повинен був пережити те, що рука всіх обернеться проти нього, а його рука – проти всіх (Бут. 16:11,12). Натомість ті, котрі переживають досвідчення Ізмаїла, повинні побоюватися, що мають його характер, і тому вони повинні пильно дбати про милість перед престолом милосердя, через яку могли б перемогти ганебні риси та звички.
Тільки тоді, коли ми будемо зненавиджені по причині нашої лояльності до Правди (прямо чи посередньо), ми зможемо відчувати задоволення або бути переконані, що терпимо в ім’я справедливості. Як зауважує Апостол, деякі страждають як злочинці і як ті, хто втручається в чужі справи, або по причині грубості, невихованості чи браку мудрої поміркованості, які дораджує Господнє Слово (1 Пет. 4:14-16, Хом.; Фил. 4:5; Як. 1:5). Але не забуваймо, що нечемність, яка є частиною самолюбства, набагато швидше може бути витіснена з серця, аніж з життя. Всі повинні черпати заохочення з думки, що Бог та Його народ, який дивиться на все з Божої точки зору, судить Божих синів не по тілу, а по духу, тобто по намірах їх розумів, їх сердець, і вони терпеливі до слабостей тіла, якщо існують докази, що новий розум старається підпорядкувати тіло під свій контроль.
Серед тих чотирьох єврейських юнаків Даниїл від початку виявився лідером, а його лідерство провадило у правильному напрямку. В новому краї і нових умовах слабкий характер, правдоподібно, був би повністю знищений. По-перше, сам факт обрання, навіть в пробному значенні, на радника царя, безперечно, був великою честю. Неглибокий розум був би схильний до марнославства, пихатості, гордості, зарозумілості і т.п., тобто до рис, які уповільнили б справжній прогрес у навчанні, і тим самим він зменшив би свої шанси бути остаточно вибраним царем царем на його радника. Та більш важливим був би факт відокремлення від Бога, тому що Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать (1 Пет. 5:5).
Даниїл міг сказати собі, як сказали б деякі: Я тепер далеко від ізраїльського краю і тісно пов’язаний з вавилонським двором, тому для мене було б корисним забути і залишити Божі закони та їх практикування, тому що вони стосувалися мене лише у моєму власному краї, а тут, далеко від обіцяної землі, я тепер можу в кожній ситуації поступати так, як це роблять кращі з вавилонян. Але Даниїл, навпаки, зробив дуже мудру постанову в своєму серці щодо того, що його народ був відірваний від обіцяної землі по причині свого непослуху щодо Бога, і він буде більш старанним в чиненні тих речей, які подобаються Всевишньому, і тому швидко знайшов можливість реалізувати свої постанови.
ТВЕРДЕ РІШЕННЯ ДАНИЇЛА ТА ІНШИХ
Завдяки царському указу ці студенти мали добрі порції їжі, – правдоподібно, значно кращі, аніж ті, до яких вони раніше звикли, – а застереження, що виникли в розумі Даниїла, не були викликані самозреченням, але виникали виключно з релігійного обов’язку. Ізраїльтянам, які були під угодою Закону, було заборонено споживати певні продукти, які зазвичай споживали інші народи, наприклад, м’ясо свині, кроля, вугрів, устриць і т.п., і, по-суті, будь-яке м’ясо, яке не було отримане через забиття, що полягало у знекровленні тварини аж до настання смерті, тому що Закон особливо забороняв вживання крові за будь-яких обставин чи умов. Їжа царського дому не була приготована згідно з тими принципами, і молодий єврей усвідомив собі, що не може мати надії на якусь зміну в цьому відношенні, і був занадто мудрий, щоб когось обвинувачувати. Він досить добре знав, що Божий Закон, якому він був підданий як єврей, не мав відношення до поган, тому Даниїл не намагався робити будь-яких спроб втручатися в загальні розпорядження.
Тож прохання Даниїла було дуже простим, бо він просив дозволити йому дуже просту, недорогу дієту з ярини, яка, без сумніву, готувалась як частина загальної їжі домочадців. Якби це прохання було виконане, то це б нікому не завдало ніяких клопотів, а Даниїл зберіг би себе від «скверни» під умовами єврейського Закону. Здається, що товариші Даниїла під впливом його рішення долучилися до його прохання. Начальник євнухів, який був прихильний до Даниїла, боявся за своє становище, якби така проста дієта, як він підозрював, виявилась недостатньою і хлопці підупали на здоров’ї під час навчання. Врешті-решт, було узгоджено зі слугою (або підчашним), що питання дієти буде піддане десятиденній пробі.
Так виявилась віра Даниїла в Бога. Даниїл пересвідчився, що навіть якщо така дієта не може бути у всіх відношеннях найкращою, то, все ж, це був єдиний можливий для них спосіб поступування, за допомогою якого вони могли уберегтися від порушення Божого Закону, тому Даниїл вірив, що Бог підтримає його в певній потрібній мірі і, як бачимо, він тут не розчарувався. Тут міститься лекція для всіх представників Господнього люду. Нашим обов’язком є не лише дослідження Господньої волі, але також глибоке роздумування над обставинами та умовами, які нас оточують, а також старання про таке помірковане поступування в житті, яке, перш за все, усім дало б Боже визнання і також принесло б якнайменше клопоту, незручностей і незадоволення іншим. Врешті-решт, обов’язок, який лежить на нас, передбачає довірливе сполягання на наглядаючу мудрість і провидіння Господа.
«А ці четверо юнаків, дав їм Бог пізнання та розуміння в кожній книжці та мудрості, а Даниїл розумівся на всякому видінні та снах» (17 в.). Коли читаємо ці слова, то не повинні розуміти, що це пізнання та розуміння були чимось цілком чудесним, як було з розумінням видінь та снів, які були дані лише Даниїлові. Скоріше, ми повинні думати, що підлягаючи впливу, так би мовити, законів природи, четверо юнаків, які мали досить сильні характери, щоб ходити дорогою самопожертви в ім’я справедливості, мали також відвагу і силу характеру в стосунку до всіх своїх справ та навчання. Ми можемо припустити, що їх характеризує рішучість в питанні їжі, яка наказувала їм краще зректися самих себе, аніж порушити Боже Право, що означало для них розумову і моральну дисциплінованість, яка могла бути корисною тим чотирьом юнакам в кожній справі щоденного життя.
Тут є наука для кожного християнина. Багато хто схильні думати, що дрібні справи життя є маловартісними, але кожен, хто досягає певного рівня в якійсь галузі життя, той, звичайно, дізнається, що ці досягнення в значній мірі були насідком рішучої сили волі, і що майже неможливо мати сильну волю в стосунку до важливих речей, якщо людина є безвідповідальною і податливою на будь-які впливи, навіть, якщо вони менш важливі. Звичка – це чудова сила, як у випадку зла, так і добра, а хлопець чи дівчина, чоловік чи жінка, які не навчилися самоконтролю в стосунку ДО малих, а в дійсності до всіх речей, не можуть очікувати, що будуть в стані ВИявити самоконтроль, коли матимуть справу лише з найбільшими і найважливішими справами.
«МАЙ ВІДВАГУ БУТИ ДАНИЇЛОМ»
Іншими словами, стосуючи обговорюване тут питання до християн, ми могли б сказати, що кожен, хто взагалі хоче стати «переможцем», повинен прикладати зусилля в даному напрямку, – великі і малі, – коли сумління та принципи їх вимагають. Лише той, хто є вірним в найменших справах, може очікувати, що виявиться вірним також в більш значних справах, і такою, беззаперечно, є Господня точка зору в даній справі. З Господньої точки зору всі справи, що мають місце в теперішньому житті, є малими у порівнянні з майбутніми речами. У зв’язку з цим Господь покликує «переможців», яких характеризує загальна вірність принципам, навіть у малих справах, а ця вірність виявить нахили або характер, якому можна буде довірити велику відповідальність, пов’язану з Царством (Лук. 16:10; Мат. 25:23).
Наприкінці трирічного періоду навчання, коли Даниїл мав близько сімнадцяти років, прийшов час екзамену перед царем, і, як можна було сподіватися, Даниїл, разом зі своїми товаришами, зберігши вірність Господу і стараючись в першу чергу чинити Його волю, показали, що є більш розвиненими, аніж їхні товариші, і вони були прийняті до складу царської ради. Ми могли б взяти з цього урок, навіть оминаючи образне значення тих подій, хоча ми так не робимо. Ми могли б сказати, що є певна відповідність між позицією Даниїла і його товаришів та позицією тих, які були покликані Отцем до царювання в Царстві разом з Ісусом, нашим Господом. Не всі, котрі були покликані, не всі, котрі стали на шлях навчання, отримали обітницю прийняття. Навпаки, багато було покликаних, але небагато буде вибраних. Та характер тих, які будуть вибрані, буде в багатьох відношеннях відповідати характеру Даниїла і його товаришів. Не всі мають лідерського духа, як Даниїл, і не всі мають видіння, об’явлення та здібність пояснення, як було з ним, але всі мають того самого духа посвяти принципам праведності, і ця посвята буде крок за кроком випробувана під впливом Господнього провидіння на вузькій дорозі, якщо ми будемо йти в сліди Того, Хто є для нас прикладом – нашого Даниїла, нашого Вождя, нашого Господа Ісуса. Тому нехай усі, котрі вимовили ім’я Христа, відвернуться від беззаконня. Нехай усі такі залишаться вірними: «Май відвагу бути Даниїлом*».
Ще інша думка вказує на те, що чиста духовна їжа є дуже важливою для Господньої черідки, і що ті, котрі осягнули знання Правди, повинні стримувати себе від будь-якої духовної їжі, яка є опоганена. Якби здавалося, що таке поступування обмежить духовне меню, а також можливості єднання з вавилонянами (християнськими групами, що вчать помилковим вченням) при їх столі, але принесе компенсуючі користі, тому що навіть найменші духовні благословенства і можливості, які Господь зішле своїм вірним, обернуться їм на духовне добре. Проведімо дослід, подібний до того, який пройшли Даниїл і його товариші, і побачмо, чи ті, котрі будуть кормитися чистим харчем Господнього Слова і котрі відкинуть пишну показність і опоганену їжу вавилонян, матимуть ясніше духовне обличчя чи не матимуть – навіть після короткої спроби. Але не думаймо, що досягнемо будь-чого лише через стримування себе від вавилонських порцій і доведення себе до духовного голоду. Кожен, хто стримується від популярних та опоганених продуктів, повинен шукати і вживати просту і не опоганену їжу, яку в своєму провидінні дасть нам Господь, бо в іншому випадку кінцевий стан, спричинений духовним голодуванням, буде гіршим від першого.
* Слова віршу і пісні Ф. Бліса, «
Dare to be a Daniel» (рос
. «Смелым будь, как Даниил»)
BS №596,’85,82; TP №371, ’86,182
Теперішня Правда № 80, січень-лютий 2022
На що Бог не зважає?ДЕВІЗ 2023 – ДІЇ 17:30,31
НА ЩО БОГ НЕ ЗВАЖАЄ?
«Не зважаючи ж Бог на часи невідомости, ось тепер усім людям наказує, щоб скрізь каялися, бо Він визначив день, коли хоче судити поправді ввесь світ через Мужа, що Його наперед Він поставив, і Він подав доказа всім, із мертвих Його воскресивши».
Згідно зі Словом Єгови, ми уважно проаналізуємо наш текст! Давайте розглянемо період часу, коли Бог не зважає на часи несвідомості, які тривали від Адама до смерті нашого Відкупителя. В цей період часу Бог залишив людину в несвідомості; Він також не втручався, не дорікав, але продовжував Свою власну працю. Також ми тут бачимо виражене твердження з натхненого джерела, яке інформує нас, що мільйони, які жили й померли в умовах язичницької темноти до приходу Христа, не несуть відповідальності і не будуть покарані за цю несвідомість. Тим не менше, з того моменту, як помер Ісус, Бог пропонує прощення і примирення тим, які увірують в Ісуса. Він не міг зробити цього, доки Викуп не був заплачений на Голгофі, а «тепер усім людям наказує, щоб скрізь каялися» (звіщає –
ХОМ,
п.п.). Тепер Бог приготував Відкупителя: «Того дня відкриється… для жертви за гріх і за нечистоту» (Зах. 13:1); так, той, хто змінив серце, може очистити себе в той день [в Тисячолітньому Віці]!
Єгова, Який «визначив день, коли хоче судити поправді ввесь світ», передбачив період часу, «день» тривалістю тисячу років, «в Господа один день немов тисяча років» (2 Пет. 3:8). Цілий Тисячолітній Вік має бути 1000-літнім Днем Суду, коли весь світ має бути припроваджений до пізнання правди. Ми вже живемо 148 років в цьому Дні Христа, Тисячолітньому дні, що триватиме 1000 років, коли світ матиме свою пробу, свою перевірку, коли Христос і Церква будуть їх суддями. День проби світу, їх особистого випробування, має місце в «часи Відновлення всього» (Дії 3:21); Моє Слово останнього дня буде судити вас (Ів. 12:48). Не може бути суду без випробування, а також не може бути випробування без знання; тому всі повинні бути виведені зі стану смерті для того, щоб могли мати пробу до життя, і це буде в умовах Нової Угоди. Об’явлення 11:18 каже: «Час настав мертвих судити».
Після того, як буде ознайомлене з Божим Словом, в умовах повного знання і можливостей, людство одержить справедливе випробування, що братиме до уваги їхні слабкості та недомагання. Івана 5:22 каже: «Бо Отець і не судить нікого, а ввесь суд віддав Синові». Наш біблійний текст каже: «Через Мужа [Ісуса Христа], що Його наперед Він поставив». «Бо гряде Він, бо землю судити гряде, Він за справедливістю буде судити вселенну, і народи по правді Своїй!» (Пс. 96:13). Ісус, Голова і Тіло: «Святі світ судитимуть» (1 Кор. 6:2).
Слова «не зважаючи» вжиті тут в образному значенні, щоб вказати на те, що Бог
не фіксує,
не бере до уваги. Під час довгого періоду приблизно в 2500 років з часу потопу до першого приходу нашого Відкупителя, Ісуса Христа, людство лежить в незнанні, слабкостях і вадах (1 Ів. 5:19), але, як заявляє наш текст, Бог не звертає на нього уваги в цілому. Він звернув усю Свою увагу на кількох патріархів і невеликий народ Ізраїлю (Амос 3:2), нащадків Авраама, з якими Він склав особливу Угоду Закону.
Ізраїль увійшов у великий період навчання: спочатку, в стані неволі в Єгипті, а пізніше, під проводом Мойсея, виходячи з Єгипту до Ханаану, блукаючи впродовж сорока років по пустині; ще пізніше, під проводом суддів, а потім царів і т.д., Бог зважав на гріхи серед ізраїльтян, яких Він прийняв як «особливий люд» під Угодою Закону при посередництві Мойсея.
Ми читаємо, що кожен непослух одержить «справедливу заплату» (Євр. 2:2). Биття, карання і неволя, під Божим провидінням і з передбачення Пророків, були часткою вибраного Господнього люду. Послух приніс частині з них благословення, а непослух та ідолопоклонство принесли кари (Лев. 26) – але Бог не брав їх до уваги в стосунках зі Своїм вибраним людом.
На перший погляд це викликає здивування. Якщо ми не зрозуміємо Божественного Плану, то будемо схильні очікувати, що вибраний народ мав би бути прощений більше, аніж інші – а
це означало б, що це був би народ, чиї недосконалості не бралися б до уваги. Але це не так: Ізраїль був вибраний для якоїсь цілі. І в порядку їх приготування до їхньої місії, щоб вони могли її виконати, Господь карав і бив їх за їхні гріхи, і таким чином вчив і допомагав їм вийти з деградації більше, аніж іншим. І, як результат, коли наш Господь прийшов на світ, щоб стати Відкупителем, Ізраїль, будучи караний, битий, навчений досвіду впродовж багатьох століть, був значно більше розвиненим народом у світі в релігійному напрямі (Рим. 3:1,2).
Таким чином, коли Відкупитель представив Себе, деякі, «останок», були «справжніми ізраїльтянами» і були готові прийняти Його (Ів. 1:12) – п’ятсот осіб під час Його раннього служіння і ще кілька тисяч впродовж наступного П’ятидесятничного періоду. Це розумно припустити, що жоден інший народ на світі не мав стільки приготованих сердець, готових прийняти Месію і цілком Йому посвятитися. Зауважмо, наприклад, що проповідь Св. Павла до афінян на Марсовому Полі, мабуть, торкнулася дуже небагатьох (Дії 17:34). «А деякі мужі пристали до нього й увірували». Петро передбачив питання своїх слухачів – Навіщо ти прийшов говорити нам про цього Бога? Якщо він наш Творець і ми його діти, то чому він так довго не надсилає нам послання? І хіба ми не маємо причини не наслідувати його, якщо він не дасть себе пізнати! Відповідь Апостола: Ви не несете відповідальності до цього часу. Таку несвідомість або ідолопоклонство Бог не брав до уваги або залишав непоміченими, тому що до цього часу Його великий план не досяг того етапу розвитку, який дозволив би надіслати повідомлення для вас. Тепер це послання прийшло до вас. Бог надіслав його. Він наказує усім людям, щоб скрізь каялися – в гріхах, усіх беззаконнях − і прийшли назад до згоди з Ним.
СПРАВЕДЛИВІСТЬ БОЖОГО НЕЗВАЖАННЯ
Всемогутній інформує нас, що Справедливість є головною підставою всіх Його дій: «Справедливість та право підстава престолу Твого, милість та правда обличчя Твоє випереджують» (Пс. 89:15). Він не може бути менше, ніж справедливим, хоча через Христа Він зробив так, що може бути більше, ніж справедливим – тобто люблячим і милосердним. В цьому незважанні, згаданому Апостолом, мусила бути справедливість. В чому вона полягала?
Апостол пояснює, що внаслідок вироку смерті, який тяжів над світом в загальному, а також через те, що ще не було забезпечене відкуплення з цієї кари смерті і визволення у воскресінні, це було нелогічним з боку Бога дати людству закони, які б наказували каятися і т.п.. Чому? Тому що вони вже були засуджені до смерті, найвищої кари Божого Права. Для них не могло бути зроблено нічого більше, як їх знищення, оскільки вони жили безбожно; і нічого з того, що вони чинили, не робило їх гідними вічного життя. Так довго, як це прокляття смерті лежало на них і не було запропоновано жодної перспективи визволення з нього, Бог залишав їх у спокої і достатньо справедливо «не зважав» на їхні недосконалості і не зараховував це спеціально на їх рахунок.
З євреями було по-іншому. Бог поінформував цей народ через Закон і Пророків, а також через карання за їхні переступи, і таким чином приготував серед них групу «справжніх ізраїльтян», готових до духовних речей. Додатково, Він бажав вжити їх та їхні досвіди як типи або уроки для Духовного Ізраїлю на майбутнє. Ці типи, під керівництвом Святого Духа, завдяки Новому Заповіту, давали дуже корисні уроки для Єдиної Правдивої Церкви цього Євангельського Віку – Духовного Ізраїлю, – тому що Угода Закону мала «тінь майбутнього добра» (Євр. 10:1; 8:5).
Але перед тим, як розпочати таке поступування з Ізраїлем, Бог учинив угоду з ними, обіцяючи їм вічне життя, якщо вони будуть слухняні (Неем. 9:29; Гал. 3:12). Вони радісно прийняли цю пропозицію і намагалися жити праведно, намагалися дотримуватися Закону. Вони не одержали вічного життя під Законом, оскільки не могли його дотримати; не через те, що Закон був недосконалий, але вони, подібно, як і всі представники грішного Адамового роду, були недосконалі. Бог знав про їхні слабкості і дозволив їм розчаруватися результатами їх Угоди, але, тим не менше, Він учинив це великим благословенням для них − засобом навчання, який, як ми побачили, остаточно приготував кілька тисяч, щоб вони мали такий дозрілий стан серця, аби були готові прийняти Спасителя і стати Його учнями.
Отже, єврей мав наступну перевагу над поганином на той час: він мав Божі обітниці. Він знав Божий Закон. Він мав користь від того, що намагався зробити неможливе – досконало його дотримуватися. Якби Бог не вибрав народу Ізраїлю, щоб допровадити їх під повчальними процесами Угоди Закону (Гал. 3:24), Він би «не зважав» на їхнє незнання, тобто так само, як Він зробив з переступами інших народів на той час.
ось тепер усім людям наказує, щоб скрізь каялися
В чому полягає таємниця такої зміни зі сторони Бога – з незважання на гріхи та недосконалості світу до наказу їм каятися? Якщо це було справедливо не зважати на їхні гріхи впродовж тисяч років, то чому Бог не продовжує не зважати на них? Апостол відповідає на це питання, кажучи нам, що ця зміна в Божій діяльності, Який надсилає послання, що світ повинен каятися, була основана на тому факті, що Його вічна мета на той час досягла того ступеня розвитку, який виправдовує надіслання такого послання.
Божий Син залишив славу Отця, яку Він мав перед тим, як повстав світ: Він упокорив Себе, щоб стати людиною. Як Людина Ісус Христос Він був слухняний волі Небесного Отця і віддав Своє життя на жертву – по-перше, це може принести користь посвяченим віруючим під час цього Євангельського Віку; по-друге, це може благословити людство під час Месіанського панування (1 Тим. 2:6; 1 Ів. 2:2).
Певний час ці добрі новини були обмежені до єврейського народу (Мат. 10:5,6), але через 3,5 років після розп’яття обмеження особливої ласки для Ізраїлю щодо цього послання прийшли до кінця, і тоді добрим новинам великої радості було дозволено іти до всіх поган на тих же умовах, що й для євреїв.
Євангелія або «добрі новини» складаються з інформації, що Бог у Своєму милосерді так попровадив, що прокляття смерті на Адама та весь його рід не буде вічним, що буде воскресіння з мертвих, праведних і неправедних (Дії 24:15), і що для них уже було зроблене приготування у Відкупителі і через Нього. Виникає запитання: яка буде користь з пробудження мертвих у воскресінні, якщо при тому всі опиняться там же, де вони є зараз?
Відповідь звучить, що в такому пробудженні у воскресінні не було б користі. Якщо євреї не змогли дотриматися Закону, і якщо найкращі з поган побачили, що є недосконалими і всі їхні зусилля бути визнаними Богом в теперішньому житті зазнали невдачі, то чи може бути якийсь добрий результат з простого пробудження їх зі сну смерті? Чи не було б мудрішим і кращим з будь-якого боку дозволити їм загинути як звірині?
Ми відповідаємо, що Боже Слово об’являє дуже славний результат Його Плану Спасіння. Слово воскресіння, у біблійному вживанні, означає значно більше, аніж оживлення. Воно означає пробудження, а навіть більше − підняття з усякого гріха та стану смерті вище, вище і вище до досконалості (Луки 20:35,36) – до всього, що було втрачене батьком Адамом і відкуплене через жертву Ісуса.
«БОГ ВИЗНАЧИВ ДЕНЬ»
Отже, таке значення має аргумент Апостола. Приготувавши Господа Ісуса Христа як Відкупителя Церкви і світу, Бог уможливив нову пробу або суд для Адама та його роду. Перший суд або проба Адама була в Едемі. Тоді він втратив усе через свій непослух і стягнув на себе і весь свій рід Божий осуд смерті. Христос заявив, що Він може відкупити Адама і його рід задля великої мети, щоб дати їм ще одну особисту повну, справедливу пробу або суд до вічного життя або вічної смерті.
Загальний День Суду, згаданий св. Павлом в нашому тексті, не є ані днем осуду, ані 24-годинним днем. Це тисячолітній день Христа – період Його Посередницького Панування, коли сатана буде цілком зв’язаний і злі впливи будуть усунені, а світло пізнання Божої слави наповнить цілу землю. Св. Петро нагадує нам: «Нехай же одне це не буде заховане від вас, улюблені, що в Господа один день немов тисяча років, а тисяча років немов один день» (2 Пет. 3:8). Це ключ до виразів «День Христа», «День Суду» і т.п.
Посередницьке панування буде Днем Суду або проби в тому значенні, що людство, живі й померлі, будуть тоді припроваджені до повного пізнання Бога і до повної можливості здобути через процес воскресіння повне підняття з усіх слабкостей, недосконалостей і т.п., які стали наслідком нашого успадкування гріха Адама і наших власних слабкостей та незнання. Гріхи будуть покарані та одержать «справедливу заплату» настільки ж, наскільки вони були добровільні (Євр. 2:2). Кожне добре старання буде нагороджене, а кожен переступ буде покараний.
З цієї точки зору ми бачимо силу аргументу Апостола, що це Божий намір – наділити кожного представника Адамового роду пробою, яка буде складатися з чотирьох частин:
- Навчання в праведності;
- Випробування після детального навчання;
- Виправлення після детального навчання та випробування;
- Вирок після одержання повного знання та розуміння Божого Плану Спасіння.
Це ще один прояв Божої милості, «ліпша бо милість Твоя над життя, й мої уста Тебе прославляють» (Пс. 63:3), щоб заново та індивідуально визначити, гідний чи не гідний кожен одержати вічне життя. Але чому це повинно мати якесь значення для світу тепер? Чому Бог не чекав до Месіанського Віку, щоб зробити їм усім цю несподіванку? Чому Він дав їм послання Його любові і об’явлення цього знання про його майбутні чини? Хіба Він не знав, що пройде 19 століть, тобто що небагато з людства будуть мати «вуха до слухання», а ще менше, після того, як почують, розкаються в гріху, і настільки полюблять праведність і ненавидітимуть беззаконня, що пожертвують вигодами теперішнього життя, поширюючи послання Євангелії і намагаючись жити праведно, чинячи опір усякій неправедності?
Ми відповідаємо так, як написано: «Господеві відвіку відомі всі вчинки Його» (Дії 15:18). Бог звичайно знав, що послання Його ласки в загальному потрапить до вух, які не чують. Ми побачили, що Він наказав написати це заздалегідь в пророцтвах, щоб його почули небагато людей, які мають вуха, щоб почути Його послання любові і милості. Чому ж Він дав це послання? Ми відповідаємо, що для цього було дві причини.
Він мав на меті дати таке свідчення, щоб ті, хто розуміє, мали стимул до реформування життя. Він бажав, щоб всі пізнали, що їхня відповідальність в житті буде пропорційною до їхнього знання про відкуплення. Ця засада була поміщена в Святому Письмі нашим Господом. Він каже, що той, хто не знав і був неслухняний, буде караний порівняно менше, тоді як той, хто більше знав і грішив самовільно, буде караний значно більше – під час цієї Нової Епохи (Луки 12:47,48).
Ще одна причина проголошення цього доброго послання про День Суду Господа є та, що Бог бажає використати це послання як перший урок, щоб виконати першочергову працю інформування для особливого класу, названого «Посвяченими Табірниками Епіфанії», який Він пошукує в теперішній час, перед інавгурацією Його Посередницького Царства.
Цей клас спеціально покликаний зі світу тепер, ще перед настанням Тисячолітнього Посередницького Панування Христа, щоб вони могли стати перспективним насінням Авраама, яке буде благословляти усі народи землі (Гал. 3:8,16,29). Вони, згідно Святого Письма, мають бути допоміжними суддями світу з Христом. Св. Павло запитує: «Хіба ви не знаєте, що святі світ судитимуть?» (1 Кор. 6:2). Ми знаємо це, дякувати Богові! І ми знаємо, що вони будуть достатньо компетентні для цієї праці. Їхній досвід в їх земному житті, в боротьбі проти світу, тіла і диявола, а також переможний вихід при допомозі великого Первосвященника зроблять їх компетентними суддями світу, компетентними, щоб допомагати і благословляти світ, компетентними слугами, щоб допомагати Гідним в праці, яка буде керована на духовному рівні.
БУДУЙТЕСЯ
Ми раді закликати всіх людей скрізь до покаяння, а також раді представити їм поважну причину, чому вони повинні каятися – вказати їм на визначений Богом час, Месіанську Епоху, в якій всі будуть мати повну можливість досягнути вічного життя через Христа. Ми раді запевнити їх, що кожне старання в напрямі праведності тепер дасть їм можливість досягти значних результатів у розвитку характеру та досягти кращого становища. Ми повідомляємо їм, через послання Правди, що кожен добровільний переступ, будь-яка добровільна байдужість, буде служити не на користь їм і принесе їм сором і вічну ганьбу під славним промінням цього Нового Дня. Воно буде знаходити та виявляти перед усім людством їхні слабкості, гріхи, наскільки вони були розпізнані, стали визнані чи не були відкинені.
Є певне число вибраних, чий суд або проба відбувається тепер. Ми певні, що вони прагнуть усіма силами і в першу чергу учинити своє покликання й вибір певними через віру в жертву Відкупителя і послух Його праву духа життя – праву любові. Тепер є їх День Суду, їх день перевірки або випробування (1 Пет. 4:17). Не буде так, що ми встоїмо або впадемо як зібрання, деномінації, ложі, товариства чи родини. Наше випробування є тільки індивідуальним, і ніщо окрім прихильності серця до Господа, до Його Правди і братів не приготує нас до Царства. Нехай Бог кожному з нас додасть милості й терпеливості, щоб ми могли вистояти в пробі, так щоб могли бути досконалі та бездоганні, і недостачі ні в чому не мали (Як. 1:4).
Як Дослідники Біблії, які вивчають часи і пори Божого Плану Віків, ми тепер усвідомлюємо, що праця покликання особливо вибраних уже була завершена. Тепер, у 2022 році, ми бачимо табір, який формується після 1954 року. Тепер є значно більше братів, які посвячуються від осені 1954 року і займають своє місце в Таборі як Посвячені Табірники Епіфанії. Посвячені Табірники Епіфанії в Правді є найвищим класом з-поміж антитипічних Нетинеїв, які служать спільно з їх братами з Молодих Гідних, які є антитипічними Левитами на Подвір’ї. Також вони дуже тісно пов’язані з тими братами з Молодих Гідних, які є з того самого антитипічного покоління Манасії. Ми хочемо звернути нашу увагу на поступальний перехід, щоб уважно розглянути Боже Слово, як воно вжите до періоду перед 1954 роком, і порівняти ті самі біблійні тексти в застосуванні після 1954 року. Ми розуміємо, що це той метод, який Бог вживав упродовж всіх віків аж до цього дня. Так, впродовж цієї розширеної праці Жнива Євангельського Віку Бог знаходить вибрані посудини, щоб подавати Свою теперішню Правду.
В Е 11:340 ми читаємо: «Бог дав Ісусові розуміння Правди щодо цих етапів в свій час. Ісус свого часу дав це зрозуміти посланникам Парусії та Епіфанії, коли вони досліджували відповідні теми; вони, в свою чергу, передали це Священству, від якого це перейшло до Левитів, які, разом зі Священниками, передали це Табірникам». Наш Великий Єгова застосував
прогресивні заходи для розповсюдження Його Слова. В РТ 1983:79 читаємо: «Церква Перворідних Євангельського Віку залишила землю; посвячені нашого часу, “Ті, Що Посвячуються Між Віками”, є місцем перебування, зустрічі Бога з людьми і їх благословення. На них спочиває антитипічний стовп вогню і хмари − Правда на часі та її Дух, і вони є її розпорядниками». Тепер давайте розглянемо деякі думки щодо перехідного періоду.
Біблія вживає дівчат, щоб зобразити посвячений люд (Пс. 45:14,15; Об. 14:4; Пісн. 1:3; 6:8; порівняй Об. 7:9; 2 Кор. 11:2; див. Е 17:284). В Е 6:575, стосовно «жінок, що проголошували новини» (Пс. 68:11, ARV), бр. Джонсон пише так: «Ми розуміємо цю (перед 1954 р.) думку наступним чином: жінки тут є символічними. Вони відносяться до посвячених, які складають, або остаточно будуть складати, Малу Черідку як одну символічну жінку, Велику Громаду як 60 символічних жінок і Молодих Гідних як 80 символічних жінок. Про всіх цих символічних жінок згадується в Пісн. 6:8,9, тоді як індивідуально вони є дівчатами без числа з 8 в.». Це, очевидно, відноситься до часу Епіфанії, коли Мала Черідка була ще в тілі. Щодо Малої Черідки в цей період, то бр. Джонсон каже так (Е 11:708): «Однією зі сфер її [Малої Черідки] діяльності є 60 груп Великої Громади (шістдесят цариць) і 80 груп Молодих Гідних (вісімдесят наложниць) та посвячених осіб в обох класах, яких ніхто не може порахувати (без числа; Об. 7:9)».
Під час перебування Малої Черідки в тілі в період Епіфанії [1914-1954] було лише два інші класи посвяченого Господнього люду – Велика Громада і Молоді Гідні. В поясненні Пісн. 6:9 в Е 11:709 бр. Джонсон стверджує: «Велика Громада як окремі особи і як дочки Бога (2 Кор. 6:18) розпізнали (Малу Черідку) дочок (
як бачили дочки її) і дуже добре про неї відгукувалися (
щасливою звали її), що зробили також 60 груп Великої Громади (цариці), як також 80 груп Молодих Гідних як такі (наложниці); вони дуже добре про неї говорили (
вихваляли)» (порівняй Е 10:274). Ми маємо три класи посвяченого Божого люду, що здійснюють свій шлях в цьому житті – Малу Черідку, Велику Громаду і Молодих Гідних, до яких відноситься Пісн. 6:8,9. Це застосування відносилося до періоду перед 1954 роком.
В жовтні 1954 року поклик Молодих Гідних завершився (Е 10:114; РТ ʼ58:91-93), і тоді розпочалося будування Епіфанічного Табору Скинії як окремого від Подвір’я (РТ ʼ59:56). З того часу й далі інший клас, Посвячені Табірники Епіфанії, почав покликатися і приготовлятися як спеціальні помічники Старожитніх і Молодих Гідних в земній частині Тисячолітнього Царства. Вони є першими посвяченими з
квазі-вибраних, «п’ятим рядом насіння Авраама» (E 11:293; E 12:185,188; PT ʼ57:20-27; PT ʼ70:59). Далі, після повного залишення землі (ми залишаємо наступне твердження, щоб показати поступальну зміну) існувало три класи посвяченого Божого люду, які здійснювали свій шлях в цьому житті – Велика Громада [яка тепер уже завершена], Молоді Гідні та Посвячені Табірники періоду Епіфанії.
Це, здається, в застосуванні Пісн. 6:8 на період після 1954 р., показано в трьох групах жінок в особливій спорідненості з антитипічним Соломоном – нашим Господом. Велика Громада, яка є Новими Створіннями, в духовній частині Царства, є (наступною після Малої Черідки) в найближчій спорідненості з антитипічним Соломоном; отже, вони є влучно зображені в царицях Соломона, які серед цих трьох груп були найбільше споріднені з ним. Молоді Гідні є в наступній близькій спорідненості; отже, вони зображені в наложницях Соломона, які мають наступну близьку спорідненість з ним. І Посвячені Табірники Епіфанії є в наступній близькій спорідненості; отже, вони добре зображені в дівчатах, які мали наступну близьку спорідненість з Соломоном, хоча не були в подружньому зв’язку.
Їх стан ще з іншої точки зору показаний в Ізраїльтянах в Таборі, які стоять далі, аніж Велика Громада і Молоді Гідні, які були зображені в Левитах на Подвір’ї. Подібно, як Велика Громада і Молоді Гідні, ПТЕ «не мають числа», тому що немає визначеного конкретного числа будь-якого з цих трьох класів. Ми дякуємо і славимо Бога і нашого Господа Ісуса за це та інші подальші відкриття пов’язаної з цим теперішньої Правди, такої своєчасної для зміцнення Посвячених Табірників Епіфанії і для утвердження віри всіх нас в Боже Слово.
Наскільки це чудово жити під час великого
перехідного періоду, при завершенні Євангельського Віку і входження в Тисячолітній Вік, бути свідками величних кроків нашого Царя Праведності, що тепер присутній у Своєму Другому Приході! Єгова тепер в першу чергу діє з Посвяченими Табірниками Епіфанії в умовах Тисячолітнього Табору. Яку радість і мир приносить в Теперішній Час цей поступ посвяченим Божим дітям – Його перспективним синам (Йоіл 3:1; Іс. 60:4).
Наскільки важливо, щоб Посвячені Табірники Епіфанії, як і Молоді Гідні, старанно записали свої імена, вписали свої характери, в книгу життя у згоді з засадами правди, праведності і святості, втіленими у земних рисах Угоди скріпленої Присягою, до яких цілковита вірність та послух будуть вимагатися під Новою Угодою, що незабаром буде впроваджена! Ті, які успішно перейдуть тяжкі випробування теперішнього часу, поза сумнівом доведуть також в легших випробуваннях під Новою Угодою, що є переможцями, і одержать вічне життя. Але важливо, щоб вони довели свою вірність під особливими випробуваннями, якими Бог їх привілеював тепер, щоб Він їм сказав: «Добре», і тримати свій стан та зайняти особливе місце ласки, яке він приготував для них у Його Царстві.
Ми можемо бути певні, що Бог не «не зважав» на необхідну працю, яка вимагалася для розвитку Посвячених Табірників Епіфанії; швидше Він був глибоко зосереджений на представленні всієї поступальної Правди, необхідної для розвитку цього п’ятого ряду Авраамового насіння.
BS № 934, ʼ23:2; SB № 264, ʼ23:2
Теперішня Правда № 80, січень-лютий 2022
Чи є надія для когось з неспасенних померлих?ЧИ Є НАДІЯ ДЛЯ КОГОСЬ З НЕСПАСЕННИХ ПОМЕРЛИХ?
Досліджуючи головні цілі повернення нашого Господа і Тисячоліття, ми хочемо подати деталі на тему шостої цілі, згаданої в першому розділі (17 Епіфанічного Тому; ТП №10), тобто благословити, можливістю отримання реституції весь людський рід, живих і мертвих. Обговорюючи цю тему, ми не говоримо про другий шанс. Біблія не вчить про другий шанс для будь-кого з роду Адама. Вона лише вчить про один шанс для кожного з них – не більше і не менше. Деякі (відносно небагато) отримують цей один шанс спасіння в цьому житті: вони мусять перемогти або ж зникнуть назавжди – вони не будуть мати наступного шансу, бо вже використали свій уділ в заслузі Христа, і оскільки Христос більше не вмирає, то вони вже не мають ніякої жертви для прощення їхніх гріхів (Євр. 10:26). Тому в питанні, яке є темою цієї статті, ми не маємо на увазі, чи є якась надія для таких осіб. Для них вже немає жодної надії. Але що буде з тими, які в цьому житті не одержали користі від заслуги Христа? Чи смерть Христа не означає для них ніякого благословення? Без сумніву, є багато таких, які померли, не чувши в цьому житті про Христа, не отримавши прощення гріхів через Його смерть. До таких ми можемо зарахувати поган, магометан, євреїв нехристиян, вмираючих немовлят, розумово хворих, тих, які померли до того, як Ісус склав за них життя, і тих, які були повністю засліплені ворогом (2 Кор. 4:4), зведені сектантством, і тому не могли зрозуміти Божого Слова, без зрозуміння якого не можна бути спасенним (Рим. 10:13,14). Чи вони є безнадійно втраченими назавжди, чи може Біблія дає їм якусь надію? Деякі запитують: чи можливо, щоб вони були спасенні через своє незнання?
Ми вважаємо, що ні, оскільки в незнанні немає жодної сили, ані нічого доброго, щоб воно могло когось спасти. Святе Письмо вказує, що незнання не є підставою спасіння, але, навпаки, віддалення від Бога і знищення (Еф. 4:18; Ос. 4:6; Рим. 2:12). Більше того, Святе Письмо доводить, що пізнання є невід’ємне від віри в Христа і від спасіння (Рим. 10:14-17; Дії 4:12). На це вказує також той факт, що осягнення спасіння включає особисту активність розуму, почуттів, волі, а це відноситься до сфери характеру, оскільки вимагає з нашого боку покаяння, віри і посвячення. Саме тому Церкві було сказано навчати, тобто передавати
знання іншим, щоб навчені могли дізнатися, як отримати спасіння (Мат. 28:18-20; 2 Пет. 1:2,3; 2:20,21).
Теорія, що погани та інші люди спасенні через своє незнання, є звичайнісіньким абсурдом. Якщо вони спасенні через незнання, то для чого тоді посилати до них місіонерів і навчати їх про те, як отримати спасіння? Згідно цієї теорії, навчання їх про спасіння зробить так, що більшість з них, які не повірять, загинуть; а без навчання вони були б спасенні своїм незнанням. Отже, навчання всіх поколінь в часі Віку Євангелії було б причиною знищення більшості, хто почув це послання. Якщо хтось скаже, що ми повинні їм проповідувати, оскільки так нам сказав Бог, то ми погодимося з цим. Проте, будемо робити це для того, аби вони могли здобути спасіння, якого ніколи не осягнули б через незнання. Ця теорія передбачає, що Бог скасовує Свої власні заміри – бажання всіх благословити. Чи повинні ми вірити, що Богу, Який хоче, щоб люди отримали життя (Єзек. 18:32), бракує здорового глузду і практичності, що Він впроваджує обов’язок навчати Божому Слову як засобу спасіння людей, Слову, через яке тепер порівняно небагато одержали спасіння, тоді як залишення в несвідомості врятувало б усіх? Для чого взагалі встановлювати обов’язок вчити і проповідувати, якщо несвідомість врятує всіх? Погляд про те, що неспасенні померлі є спасенні через незнання, є звичайно небіблійний, нелогічний і незгідний з правдою. З багатьох причин ми віримо, що Біблія дає таким надію – не другий шанс, але їх перший шанс, бо в цьому житті вони не мали жодного; оскільки немає можливості спасіння без спасенного пізнання Христа (Дії 4:12), яке вони не отримали. Тепер обговоримо деякі з важливіших причин, які доводять існування біблійної надії для неспасенних померлих, які не мали такого шансу в цьому житті.
БОЖА ОБІТНИЦЯ Є ГАРАНТІЄЮ НАДІЇ
(1) Як доказ, що є така можливість для тих, які без неї померли, представляємо Божу обітницю (підтверджену присягою). Ця обітниця була спочатку дана Аврааму у великій Авраамовій Угоді: «І благословляться в тобі всі племена землі» (Бут. 12:3; 18:18). Св. Павло називає цю обітницю Євангелією (Гал. 3:8). Звичайно, не всі племена і народи землі є благословенні в цьому житті. Тому ті, які не отримали благословення Євангелії в теперішньому житті, повинні бути благословенні потім, бо інакше Євангелія, яка міститься в Угоді Авраама, виявилася б неправдивою, оскільки до цієї первинної обітниці, зв’язаної присягою, Бог додав заяву, що в насінні Авраама будуть благословенні всі народи землі (Бут. 22:16-18). Хто є тим Насінням Авраама, яке має благословити всі племена, роди і народи землі? З Божого натхнення святий Павло запевняє нас, що це Насіння складається з Ісуса і всіх тих, які в цьому житті вірно Його наслідують (Гал. 3:16,29). Отже, обітниця, підтверджена присягою, говорить, що колись через Ісуса і Його вірних послідовників будуть благословенні всі племена, роди і народи землі. Оскільки досі єдиними благословенними є ті, які стали послідовниками Христа (хоча частина з них все втратила через вчинення гріха на смерть), інші, які померли без цього благословення, мусять отримати його з рук Ісуса і Його послідовників після цього життя у воскресінні. Тому є надія для тих неспасенних померлих, які в цьому житті не отримали благословень, запевнених присягою.
Багато уривків Святого Письма розвивають цю обітницю, доводячи, що для тих, які померли без такої можливості, ще буде можливість отримати спасіння. Отже: Іс. 60:14, 15 запевняє нас, що всі ті, яких сатана засліпив так, щоб вони ненавиділи і переслідували правдивий Божий народ (Сіон), визнають його в часі Тисячоліття і будуть дуже благословенні і потішені ним. Також Іс. 29:18, 24 запевняє нас, що ті, яким сатана закрив очі і вуха зрозуміння в цьому житті, у Тисячолітті зрозуміють Боже Слово, через що отримають можливість спасіння. Іс. 35:5, 6 говорить про те саме; натомість 10 вірш говорить, що вони повернуться (з гробу) і прийдуть до Сіону (Христа і Церкви, Насіння, яке буде давати благословення) і отримають багато милості (ласки). Лук. 2:10 запевняє, що радісна новина, Євангелія, буде для всіх людей; однак ми знаємо, що до цих пір не всі почули цю велику радісну новину; насправді переважна більшість померла без цієї радості, отже вони мусять отримати її після цього життя. 1 Тим. 2:4 запевняє нас, що Бог налаштований спасти всіх (від вироку Адама) і привести до пізнання правди, що звичайно означає, що ті, які закінчили це життя без звільнення від вироку Адама, одного дня будуть від нього звільнені; що ті, які відійшли без знання правди, одного дня отримають її. А тому те, що Бог дав таку велику обітницю, підтверджену присягою, і розвинув її за допомогою інших обітниць, доводить, що є надія для тих неспасенних померлих, які не мали можливості спасіння в цьому житті. Ця підтверджена присягою обітниця є найбільшим біблійним доказом надії для неспасенних померлих.
ЖЕРТВА ВИКУПУ ІСУСА ЗА ВСІХ
(2) Другою причиною надії для неспасенних померлих є викупна жертва Ісуса, складена за кожну людину. Те, що Ісус помер за гріхи цілого людського роду, явно виникає з наступних віршів: Ів. 1:29,36; 3:14-17; 11:51,52; Рим. 5:18,19; 1 Кор. 15:3; 2 Кор. 5:14,15,19; Гал. 4:5; Кол. 1:20; 1 Тим. 2:6; Євр. 2:9; 1 Ів. 2:2. Біблія говорить про Його смерть як про віддавання Самого Себе на викуп за всіх людей (Мат. 20:28; 1 Тим. 2:6). Слово
викуп є перекладом грецького слова
antilutron, яке складається з двох частин:
lutron – ціна, і
anti – замість, у заміну. Воно означає – ціна замість або рівнозначна ціна. Перед нами образ торгівельної транзакції, в якій Бог є кредитором, Адам і людський рід в його стегнах є боржниками, а Ісус є покупцем. Кредитор жадає заплати цілого боргу, не більше і не менше. Боргом є ціла людська природа досконалого чоловіка Адама. Ціна, яка є необхідна, щоб відкупити боржника, мусить бути точним еквівалентом. Ісус став людиною і заплатив цю точну рівнозначну ціну Своєю смертю, коли віддав всю Свою досконалу людську природу як компенсацію за борг Адама. Оскільки ціла досконала людська природа охоплювала право на життя і всі досконалі людські життєві права, які він, коли згрішив, мусив віддати в смерті, як заплату його боргу, то Ісус, як відповідна ціна, мусив заплатити Своїм людським життям і всіма досконалими людськими життєвими правами. Вони обоє були досконалими людьми, які мали такі самі права, а життя і життєві права Ісуса є рівнозначною ціною за ті, які мав Адам. Отже, викупом є повне відшкодування боргу Адама кредитору. Через спадковість цей борг перейшов на весь людський рід, який знаходився в його стегнах, коли він згрішив. Тому викуп означає, що в Богом призначеному часі (1 Тим. 2:5,6), наступить повне звільнення цілого людського роду з-під вироку Адама.
Зараз ця рівнозначна ціна через
приписання скасовує гріхи послідовників Ісуса (Євр. 9:23; 10:14; 1 Ів. 4:10) і таким чином дає їм можливість отримати вічне життя. Вже скоро
застосування викупу, як дару, скасує гріхи цілого світу (1 Ів. 2:2). Тому світ, будучи тоді вже звільнений від Адамового вироку, отримає шанс спасіння від усіх наслідків цього вироку. Бо якщо було слушно і справедливо, щоб через втрату життя і життєвих прав Адама людство стало спадкоємцями його упадку, то також є слушним, щоб через забезпечення відповідної ціни за борг Адама людство було звільнене від цього вироку і кожного наслідку упадку. Отже, викуп гарантує кожному можливість спасіння. І ті, які не мали цієї можливості в цьому житті, отримають її в майбутньому житті. Отже, ми бачимо, що є надія для неспасенних померлих, які не мали такої можливості в цьому житті.
Саме так представляє цю справу Святе Письмо. В Ів. 12:32 наш Господь Ісус оголошує: «І, як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну». Його смерть – це Його викуп, Його жертва, яка завершилася в момент, коли Його підняли на хрест. Ісус сказав, що внаслідок цього всі люди будуть притягнені до Нього, завдяки їх визволенню від вироку смерті і зверненню до Нього. Але величезна більшість в цьому житті не була ані звільнена, ані скерована до Нього. Це буде їхнім привілеєм в наступному житті. В Рим. 5:12-19 святий Павло стверджує це саме. В 12-14 віршах він показує, як гріх Адама стягнув вирок смерті (а не кару вічних мук!) на цілий людський рід. Далі, через порівняння і контрасти, Апостол показує гріх Адама та його результат для всього людства, і протиставляє його праведності Ісуса аж до смерті та її наслідкам для людського роду. Як цей перший стягнув на всіх гріх, гнів і смерть, так цей другий несе всім праведність і визволення від гніву і смерті, щоб після виконання відповідних умов всі могли через Христа отримати право до життя, «виправдання для життя». Ми свідки того, що «дар… виправдання для життя» в цьому житті стає уділом тільки небагатьох; отже, його застосування до
всіх мусить бути в майбутньому. Звернімо увагу на друге використання слова «прийшло» у 18 вірші, яке повинно звучати «прийде». Це доводять два факти: (а) те, що «дар», яким згідно 16 віршу є прощення гріхів, не став в цьому житті уділом
всіх людей, і тому він мусить відноситися до майбутніх подій; (б) те, що в 19 вірші подається причина і пояснюються слова «прийде виправдання для життя на всіх людей», вживаючи майбутній час «стануть праведними», якщо брати до уваги гріх Адама. Таким чином Рим. 5:12-19 дуже виразно доводить, що викуп гарантує шанс життя кожному сину і дочці Адама, і тому доводить, що ті, які не отримали такої можливості в цьому житті, отримають її в майбутньому.
1 Тим. 2:4-6 – наступний відповідний уривок. В 4 вірші, як вираз Божої доброї волі, дано дві славні обітниці: (1) що всі люди будуть спасенні, не на вічність, але від вироку Адама; та (2), що всі люди прийдуть до досконалого знання правди. В 5 і 6 віршах подані три причини цих благословень: (1) єдність Бога, що означає, що Він має мудрість, силу, справедливість і любов, які необхідні, щоб реалізувати ці два благословення; (2) жертва викупу і пов’язаний з нею уряд Ісуса Христа як Посередника для всіх людей; (3) відповідні періоди Божого плану, коли благословення викупу будуть проголошені на спасіння – тепер Церкви, як послідовників Ісуса, а в Тисячолітті – цілого світу. Отже, цей уривок вказує серед іншого на викуп як джерело шансу для всіх.
ПРИЧИНИ ЗВОЛІКАННЯ З КОРИСТЯМИ ВИКУПУ
В багатьох щирих, думаючих дослідників може виникнути питання: якщо Христос помер за цілий людській рід, то чому користі, які випливають з Його смерті, так довго відкладаються і не стають уділом людства? Чому вони не сплинули на всіх в момент Його смерті і воскресіння, чи найпізніше в день П’ятидесятниці?
Насправді, ми поставили два питання в одному, на які дамо відповідь в порядку їх значення, починаючи від другого з них. Користі зі смерті Христа не могли сплинути на всіх в момент Його смерті і воскресіння, оскільки заслуга Його смерті ще ні для кого не була призначена. Це сталося лише після Його вознесіння, в день П’ятидесятниці. Хоча на Голгофі наш Господь закінчив складати за нас Свої людські права і людське право на життя – Свою заслугу, то, однак, цим фактом Господь їх не приписав; таким чином Він зробив можливим приписання, яке пізніше мало бути вчинене. Іншими словами, на Голгофі Справедливість ще не була заспокоєна, тоді в Нього лише забрали право на життя з відповідними життєвими правами, так що Він більше не міг їх отримати для Себе; тому стало можливим використати їх для інших. Також Своїм воскресінням Ісус не приписав нам це право і життєві права, оскільки з точки зору Божої справедливості воскресіння Ісуса не було заплатою справедливості, а доказом того, що Він вірно виконав волю Отця аж до смерті, і що Його справедливість може бути використана для примирення, якого по суті Він ще не зробив. Інакше кажучи, Своєю смертю Він забезпечив необхідну ціну викупу, щоб купити світ, а Його воскресіння стало підтвердженням цього факту, але жодним з цих вчинків Він не купив світу. Через ці дві речі Христос опинився в ситуації чоловіка, який знайшов необхідні кошти, щоб купити певну річ, яку ще не купив, хоча твердо вирішив це зробити. Що мусить зробити чоловік, який має гроші для купівлі будинку, який продається, щоб здобути його для себе? Він мусить за нього заплатити, отримуючи відповідні документи, і лише тоді він стає покупцем і власником даного майна. Коли він це зробить, майно стає його власністю. Подібно і Христос: після приготування певної суми і запевнення через воскресіння, що ця сума є достатньою, щоб відкупити людський рід, Він мусив її вжити, щоб викупити власність. Після вознесіння Він це зробив тільки за Церкву, а не за світ, як читаємо в Євр. 9:24 (пор. 1 Ів. 2:2): «Бо Христос увійшов… в саме небо, щоб з’явитися тепер перед Божим лицем
за нас». Це означає, що Христос, як Заступник Церкви перед справедливістю, прийшов з ціною, якою заплатив борг Церкви – тих винних, в ім’я яких Він заступається перед Божою справедливістю. Власне тому Святий Дух не міг бути даний, доки Він не з’явився перед обличчям Бога в день П’ятидесятниці. Святий Павло в Євр. 9:24 описує цю справу з точки зору образу і позаобразу: як Аарон мусив спочатку принести жертву на подвір’ї скинії, щоб отримати кров покроплення ублагальні задля примирення, а далі він виконував це примирення, покропивши (Лев. 16:11-17) в Святая Святих, так і Христос через Свою смерть в праведному стані (позаобразного подвір’я) мусив учинити Свою заслугу доступною задля примирення, а пізніше, в день П’ятидесятниці, дійсно довершив примирення в небі (в позаобразній Святая Святих), але тільки за Церкву. Тому благословення, які випливають з Його смерті, могли досягнути кого-небудь лише в день злиття Святого Духа, через п’ятдесят днів після воскресіння. Таким чином ми відповіли на частину першого запитання.
Тепер ми дамо відповідь на решту аспектів першого питання і на ціле друге питання: Чому користі зі смерті Христа для всього людського роду так зволікаються? Чому вони не охопили всіх в день злиття Святого Духа? Без сумніву це правда, що величезна більшість людей померла не тільки не скориставшись смертю Христа, але навіть не маючи для цього жодної можливості, бо ніколи про такі користі не чула. Це також правда, що досі відносно небагато одержали ці користі. Ці факти викликають в щирому і думаючому розумі дослідника питання, яке ми зараз розглядаємо. Представимо кілька причин цього довгого зволікання застосування заслуги Христа за цілий світ: (1) Головною причиною є те, що Бог задля мудрих і високих цілей не хотів, щоб у Віці Євангелії ці користі стали часткою кожної людини, але щоб вони були обмежені до класу віри – вибраних, бо вони єдині, хто міг бути спасенний у важких умовах віку віри. Лише їм вистачило необхідної віри, яка вимагалася в умовах цього віку. Тому Бог через Своє милосердя залишив інших в невірстві, доки не доповнить клас вибраних, яким потрібне випробування віри в теперішніх умовах, щоб відповідно приготувати їх для функції благословення невибраних сприятливими можливостями для здобуття спасіння в реституції Віку Тисячоліття (Рим. 11:30-32). (2) Якби користі зі смерті Христа були застосовані у віці віри для класу невіри, усі вони були б навіки втрачені, бо їм бракує необхідної віри, аби перемогти у важких умовах цього віку (2 Сол. 3:2; Євр. 11:6). (3) Єгова милосердно дозволяє класу невіри проходити теперішній досвід зі злом, який порівняно з досвідом добра, яке Він запланував для цього класу в наступному віці, краще ніж будь-що інше зробить так, що вони зненавидять і покинуть гріх, а полюблять і виберуть праведність, оскільки досвід є найкращим учителем для таких характерів, які має клас невіри. (4) Майже 2000 років, які минули від Голгофи, потрібні були для народження достатньої кількості людей, щоб вони наповнили землю в Тисячолітті. (5) Єгова призначив вік Тисячоліття, щоб забезпечити відповідний час і умови для якнайбільш результативного розширення користей зі смерті Христа на цілий невибраний світ. Ці умови не будуть вимагати віри, яка тепер вимагається від вибраних. Саме тому під час Віку Євангелії Христос приписує Свою заслугу лише вибраним (Євр. 9:24; 10:4), а застосування цієї заслуги за світ залишає на Вік Тисячоліття, так як Аарон спочатку вчинив примирення лише за священиків і левитів, а потім вчинив друге примирення – за народ (Лев. 16:6,11,14,9,15,17; Євр. 7:27).
ГРІХИ, ПРОЩЕНІ В МАЙБУТНЬОМУ СВІТІ
(3) Святе Письмо ще іншим чином доводить, що всі, які в цьому житті не мали шансу на спасіння, отримають його в майбутньому житті. Ісус говорить, що всі гріхи, за винятком гріха проти Святого Духа (всі інші гріхи є гріхами Адама), будуть прощені людським синам. Мар. 3:28, 29 каже: «простяться людським синам усі прогріхи та богозневаги, хоч би як вони богозневажали. Але, хто богозневажить Духа Святого, повіки йому не відпуститься, але гріху вічному він підпадає». Цей уривок дуже виразно навчає, що кожен гріх, крім гріха проти Святого Духа, буде прощений людському роду. При цьому досвід показує, що величезна більшість людської родини не грішить проти Святого Духа (свідомо проти повного світла), та, не зважаючи на це, вмирає без прощення гріхів. Отже, гріхи таких осіб будуть прощені в майбутньому житті. Тому є надія для неспасенних померлих. В паралельному вірші в Мат. 12:31, 32 Ісус доводить, що є два періоди прощення гріхів: (1) в цьому віці і (2) в майбутньому віці, але в жодному з них не буде прощений гріх проти Святого Духа. Отже, цей фрагмент вказує на те, що гріхи не проти Святого Духа, які не були прощені в цьому віці, будуть прощені в майбутньому: «усякий гріх, навіть богозневага, проститься людям, але богозневага на Духа не проститься! І як скаже хто слово на Людського Сина, то йому проститься те; а коли скаже проти Духа Святого, не проститься того йому ані в цім віці, ані в майбутнім».
БОЖИЙ ХАРАКТЕР – ОСНОВА НАДІЇ
(4) Характер Бога та факт, що більшість неспасенних людей помирає з характерами, які можна реформувати в легших умовах, аніж тепер, доводить, що в майбутньому житті, в більш сприятливих умовах Тисячоліття, буде даний такий шанс тим, чиї характери зможуть бути реформовані. Досвід і Святе Письмо вчать, що в теперішніх злих умовах розвинути характери, які надаються до вічного життя, здатні тільки такі, які можуть довіряти Богу навіть тоді, коли не можуть Його зрозуміти (Євр. 11:6; Гал. 3:9). Досвід і Святе Письмо навчають, що клас невіри нездатний виявляти таку віру, він не може в теперішніх злих умовах розвинути характер, відповідний для вічного життя, оскільки сатана його засліплює і зводить через незнання і слабкості (2 Кор. 4:4); тому Бог залишає його в стані невір’я, щоб пізніше, в легших умовах, виявити милосердя, через яке він зможе реформуватися (Рим. 11:30-32). Тому ми бачимо, що деякі ідуть з життя з характерами, які зможуть направитися, якщо отримають таку можливість в сприятливіших умовах реформи, а такими будуть умови Тисячоліття, як нас запевняє Біблія. Смерть, як і природній сон, не свідчить ні про добрий, ні про злий характер. Отже, в смерті немає нічого, що могло б стримати прагнення Всемогутнього дати людям допомогу в направі, а єдиним, що може стримати Його від цього, є небажання свідомо злих направляти себе.
Біблія показує нам, що для Бога є радістю вживати Його мудрість, силу, справедливість і любов (головні прикмети Його характеру), щоб допомогти людям реформувати себе (Об. 15:3,4). Ці прикмети схилили Його послати Свого Сина на викуп за всіх. Віддати Свого Сина на смерть за всіх було найбільшою жертвою, яку тільки міг зробити Бог, щоб спасти людину. А якщо Його всемогутня мудрість, сила, справедливість і любов проявилися у відданні на смерть Сина, задля благословення всього людства, даючи можливість вилікуватися з прокляття і отримати вічне життя, то чи Його мудрість, сила, справедливість і любов не зробить набагато простіших речей, таких як створення сприятливих умов для реформування людства, навіть найслабших з людського роду, для яких Він зробив найважчу річ: дав Свого Сина на смерть за них (Рим. 8:32)? Дійсно, Його святий характер, який виявився достатньо сильним, щоб вчинити найважчу річ, безумовно зробить речі легші, тобто дасть шанс вилікуватися класу невіри в умовах, в яких він зможе реформуватися, оскільки він не може реформуватися тепер. Це означає, що тим, кому Бог не дав допомоги, щоб реформуватися в цьому житті, Він дасть її пізніше.
ВИБРАНІ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ БЛАГОСЛОВИТИ НЕВИБРАНИХ
(5) Біблія подає п’ятий факт, який доводить існування сприятливої можливості для неспасенних померлих, яким в цьому житті не дано можливості отримати спасіння: Божа мета вибору Церкви з-поміж людського роду – вжити в майбутньому житті цю вибрану Церкву як Посередника в благословенні можливостями спасіння всіх невибраних, тобто тих, які були залишені осторонь в теперішньому житті, коли до уваги беруться лише вибрані – клас віри. Біблія вчить, що людська родина складається з двох класів: (1) класу віри (Гал. 3:7-9; 2 Кор. 5:7) і (2) класу невіри (2 Сол. 3:2; Рим. 11:30-32). Знаючи, що в умовах, в яких для перемоги потрібна сильна віра, спасіння зможе отримати тільки клас віри, Бог вирішив дати цей шанс тільки цьому одному класу.
Така поведінка є мудрою, слушною і милосердною, в інтересах усіх. Іншими словами, любляче серце Бога палко прагне допомогти усім упавшим створінням, і тому Бог склав Свій план найбільш корисним чином для всіх зацікавлених. Якби Він поставив клас невіри на пробу до життя в теперішніх умовах, в яких ні для кого з них не було б можливості спасіння, оскільки ці умови вимагають віри, якої цей клас не має, то поступив би всупереч Своїй мудрості, справедливості і любові, чого Він ніколи не зробить. Бог є добрий, і найбільш схоже на Нього – відкласти пробу класу невіри, доки не настануть умови, в яких він зможе перемогти, а тепер поставити на пробу лише тих, які в умовах, що вимагають ходити вірою, є в стані проявити цю необхідну рису і перемогти! Богові ближче вибрати саме клас віри, аби приготувати його, щоб допомогти реформуватися класові невіри тоді, коли настане його проба! І, оскільки клас віри є вірним у важчих умовах, Він, звичайно, дає йому більшу нагороду. Саме так представляє цю справу Святе Письмо. Св. Яків навчає (Дії 15:14-17), що під час віку Євангелії Бог навідує народи, щоб «вибрати» з них народ для Свого імені – вибраних. Він також вказує на те, що коли це буде довершене, Господь повернеться і заложить Царство для того, щоб
позосталі (Вебстер пояснює слово
зосталі (або
решта) як те, що залишається після забирання певної частини) люди могли шукати Господа, тобто спасіння. Вибрані є цією вибраною частиною, а невибрані є позосталими з людей, тими, які залишилися, коли з-поміж них забрали вибраних. Тому ми бачимо, що спочатку, в цьому віці, Бог займається вибраними, щоб їх спасти, а потім, у майбутньому віці, Він буде займатися невибраними, щоб спасти їх.
В Рим. 9,10 та 11 св. Павло доводить, що з причини невіри Ізраїль, як народ, не здобув місця серед вибраних, і що Бог зібрав клас віри як з євреїв, так і з язичників, зробивши їх вибраними. В 11 розділі Апостол представляє повний любові Божий план в цій справі. Особливо у 25-33 віршах він доводить, що Бог дозволив Ізраїлю спіткнутися і заблукати в невірстві, в той час як Сам збирав у віці Євангелії вибраних з усіх народів, щоб вжити їх після віку Євангелії, тобто в часі Тисячоліття, аби виявити милосердя для класу невіри. 25 вірш вказує, що вони мусять залишитися в своєму засліпленні, аж доки повне число вибраних серед язичників, «повнота поган», не осягне межі своєї проби. 28 і 29 вірші доводять, що Бог дозволив Ізраїлеві, який блукав у невірстві, потрапити в стан ворожнечі з Собою, щоб виконати вибір віку Євангелії; однак, з причини їх зв’язку з обітницями, даними отцям, – Аврааму, Ісааку і Якову, – Бог і далі їх любить, і не змінить Свого наміру благословити і зробити їх благословенням в Тисячолітті.
30 і 31 вірші показують, що хоча Ізраїль внаслідок невіри не мав у віці Євангелії такого привілею, який завдяки вірі мала Церква Євангелії, тобто не отримав проби виборчого спасіння, то однак Євангельська Церква проходила ці проби саме для того, щоб в Тисячолітті поставити на пробу до життя невіруючий клас в Ізраїлі, тобто клас, який цілий вік Євангелії помирає в невірі. 32 вірш доводить, що все це відбувається в гармонії з повним любові заміром Бога залишати невіруючий клас Ізраїлю в стані невіри, покоління за поколінням, протягом цілого віку Євангелії. Як же це пояснює слова Симеона у похилому віці (Лук. 2:34), який сказав про дитину Ісуса: «Ось призначений Цей багатьом на падіння й
уставання в Ізраїлі, і на знак сперечання»! Клас невіри Ізраїлю впродовж цілого віку спотикався через Ісуса і падав, помираючи в такому стані; проте хай буде Богу подяка, що ті, які упали,
«встануть». І оскільки вони не «встали» в цьому житті, то мусять «встати» в майбутньому, «
для помилування вас», помилування, яке вибрані виявлять їм в Тисячолітті, «
щоб і самі були помилувані. Бо замкнув Бог усіх у непослух [залишив їх усіх без допомоги],
щоб помилувати всіх. О глибино багатства, і премудрості, і знання Божого! Які недовідомі присуди Його [тілесній людині, але зрозумілі духовній людині (1 Кор. 2:7-16)],
і недосліджені дороги Його!» Ми славимо нашого Бога за зрозуміння цієї славної таємниці! Бо вона об’являє майбутню можливість для тих, які не мали її в теперішньому житті. Також інші фрагменти подають думку, що вибрані проходять тепер свою пробу, щоб пізніше пробою до життя благословити невибраних, наприклад: Рим. 8:16-23; Гал. 3:8,13-16,29; Ів. 17:20-23; Об. 22:17. Якою ж надзвичайно чистою, гармонійною і приємною є представлена наука Біблії на тему вибраних і невибраних! Дійсно, ми можемо любити і шанувати Бога, який склав настільки доброчинний і практичний план!
ПОДВІЙНИЙ ДОСВІД НЕВИБРАНИХ
(6) Біблія навчає про подвійний досвід невибраних: тих, яким в цьому житті не дано можливості отримати виборче спасіння. Вона вчить, що в цьому житті вони будуть мати досвід зі злом, під час якого, маючи
досвід в якості вчителя, пізнають, чим є гріх і які його наслідки. Вона також навчає, що тим, які в цьому житті проходять досвід зі злом, в майбутньому житті буде даний досвід з добром, під час якого, маючи
досвід в якості вчителя, вони пізнають, чим є праведність і які її наслідки. Більше того, Біблія вчить, що під пануванням прокляття людству дається досвід зі злом, в якому всі були задіяні через гріх батька Адама. Вона стверджує, що досвід з добром, гарантований всім через викупну жертву Христа, принесену в праведності, наступить після того, як буде знятий вирок Адама з людського роду, тобто в часі Тисячоліття – тисячі років влади Христа на землі. Біблія також подає, що ці два види досвідчень супроводжують протилежні умови. Отже, Бог найбільш ефективно навчить людей ненавидіти гріх, даючи їм знання, основане на пізнанні суті і наслідків гріха, і таким чином повніше покаже його протилежність – любов до праведності, і також через пізнання її суті і наслідків.
Досвід людської родини зі злом супроводжують наступні несприятливі речі: гріх, неправда, влада сатани над людськими справами, земля під прокляттям (з виверженням вулканів, землетрусами, припливами, ураганами, торнадо, паводками, посухами і кліматичними крайнощами). Людський рід зносить біль, хвороби, смуток, розчарування, втрати, труднощі, вади, ворожість, нещастя, тяжку працю, нещасні випадки, фальшиві релігії, гнобительські уряди, грабіжницьку аристократію, війни, революції, безправ’я, голод, епідемії, переслідування праведних, вивищення нікчемних, самолюбство, жорстокість, вмирання і смерть. Досвід з добром будуть супроводжувати наступні добрі речі, протилежні теперішнім злим речам: праведність, правда, керівництво Христа людськими справами, райська земля, задоволення, радість, процвітання, вигоди, потіха, достаток, дружба, помірний клімат, гідна праця
без мозолів, аварій і нещастя, правдива релігія, турботливий уряд, справедлива рівність, братерство, мир, правильна поведінка, добробут, загальне добро, нагорода праведних, докір тим, що чинять зло, братерська і безкорислива любов, ввічливість, повернення до здоров’я і життя. Біблія виразно навчає, що невибрані пройдуть ці два види досвіду. Коли ми доведемо це, то буде очевидним, що в майбутньому житті існує шанс для всіх невибраних померлих.
Рим. 8:19-22 це фрагмент, що говорить про ці два види досвіду. 19 вірш вказує на те, що людський рід,
створіння (це саме слово є перекладене так у 22 вірші – [людське]
створіння), будучи тепер під прокляттям (22 в.), з тугою виглядає й чекає кращого часу, в якому Божі сини – Ісус і Його вірні послідовники – з’являться в славі Царства (Кол. 3:4; Дан 7:13,14,18,22,27; Рим. 8:17; Юди 14). 20 вірш доводить, що людський рід не з власної провини, а через гріх Адама знаходиться під прокляттям, «марнотою», але він не полишений без надії, бо 21 вірш вказує, що він має бути звільнений з-під прокляття, щоб міг отримати свободу, яка стане уділом всіх, хто стане Божими синами; свободу, яку Ісус і Церква дадуть слухняним в Царстві. 22 вірш також показує, що досвідчення зла має бути загальним в людській родині. Таким чином 19, 20 і 22 вірші показують досвід зі злом, а 21 вірш – звільнення від прокляття зла, тобто досвід з праведністю, для всіх, які все своє життя були під прокляттям («марнотою»), а це для того, щоб вони на умовах послуху могли отримати життя. Рим. 11:30-32 має ту саму думку. Ізраїль, після того, як пережив недолю віку Євангелії, в якому як народ вони були позбавлені милосердя, Божої ласки, повинен досвідчити благословень, а ті, які в цьому житті пережили нещастя, отримають милосердя, Божу ласку через славні благословення, яких Євангельська Церква, піднесена до слави з Ісусом, дасть їм в милосерді.
90 Псалом пояснює те саме. 1 і 2 вірші представляють Єгову в Його вічності. Перше речення 3 віршу відноситься до досвіду зі злом, як про повернення до пороху, натомість останнє речення каже про досвідчення добра, як про повернення з пороху. 4 вірш відноситься до періоду тисячі літ (Тисячоліття) як часу повернення з пороху і початку досвіду з добром. 5-10 вірші описують різні аспекти прокляття (разом п’ятнадцять) під час досвіду зі злом; натомість 11 в. питає про силу (значення) досвіду зі злом і відповідає, що воно має на меті повернути честь для Бога, що згідно 12 в. наступить тоді, коли ці уроки будуть засвоєні в серці. 13 вірш є молитвою про повернення з тих досвідчень зі злом, тобто про зміну («пожалій») попереднього досвіду зі злом, а 14 в. вказує, що ті, які пережили смуток (досвід зі злом) «по всі дні» свої (9 в.), тобто аж до смерті, вони моляться, щоб в наступні дні, в майбутньому житті, в часі досвіду з добром, вони могли бути наповнені щастям і радістю. 15 вірш – це молитва, щоб подібно, як по всі дні першого життя вони були засмучені і переживали зло, так щоб і в другому житті були радісні і таким чином виконали ціль, яку мав Бог, дозволяючи, щоб зло наповнило їх перше життя. 16 вірш становить молитву, щоб Ісус і Церква, як Божі слуги, продовжували благословляти людство, тобто давали йому досвід з добром, і щоб людство, діти Ісуса і Церкви (які є другим Адамом і Євою), принесло славу для Бога; натомість 17 вірш є проханням про відновлення Божого образу (величність Господа) і Його подоби (володіння землею так, як Він володіє Всесвітом) в тих, які по «всі дні» цього життя переживали зло і які по «всі дні» майбутнього життя будуть переживати добро. Отже, цей Псалом та інші уривки Святого Письма, процитовані раніше, відносяться до подвійного досвіду (одного зі злом, а іншого з добром) доводять, що є надія для тих неспасенних померлих, які в цьому житті не отримали милосердя, ласки Єгови.
ФАКТИ ПІДТВЕРДЖУЮТЬ НАШЕ ТВЕРДЖЕННЯ
(7) Сьомим доказом того, що Біблія дає надію для неспасенних померлих, які не мали можливості спасіння в цьому житті, є факти, які вона подає. Оскільки Біблія вчить, що люди, знищені вогнем і сіркою в Содомі, Гоморрі та інших містах тієї рівнини, а також євреї десяти поколінь з північного царства та євреї двох поколінь з південного царства, повернуться на цю землю і знову будуть жити на ній (Єзек. 16:53), незважаючи на їх негідність (Єзек. 16:44-52). Вона також говорить, що євреї будуть шкодувати за свої гріхи (Єзек. 16:54,57-59,61,63); що Бог складе з ними Новий Заповіт (Єзек. 16:60,62); і що дасть жителів Содоми та Самаритян за дочок євреям, що означає, що вони (євреї) їх навернуть до Господа, оскільки ті, які є навернені кимось, в Святому Письмі названі їх дітьми (Гал. 4:19; 1 Кор. 4:15; Іс. 60:4). В Єзек. 16:55 справа відродження Содоми та її дочок (людей, залежних від неї), Самарії та її дочок та Єрусалима і його дочок, є зазначена як повернення до попереднього стану, реституція (Дії 3:21), повернення до первісного стану досконалості, в якому людський рід був
в Адамі до того, як гріх увійшов у світ, тобто повернення до Божого образу та подоби. Наш Господь Ісус підтверджує цю саму думку щодо народів, підлеглих Содомі (Мат. 11:23,24), і дає надію фінікійцям, мешканцям Тиру й Сидону (Мат. 11:21,22), доводячи, що вони менше винні, ніж Ізраїль. Як показує Святе Письмо, вони отримають таку можливість, і в День суду, коли Ісус буде володіти землею, їм буде легше, ніж невіруючим євреям Його часу (Луки 22:29,30). Оскільки вони будуть мати шанс, то зрозуміло, що всі інші неспасенні померлі, які в цьому житті були позбавлені можливості спасіння, також будуть мати її «в той день». Отже, свідчення Біблії підтверджує, що існує надія для багатьох з неспасенних померлих.
УРЯДОВІ ІМЕНА ХРИСТА
(8) Як восьмий доказ того, що Біблія дає надію тим померлим неспасенним, які в цьому житті не мали можливості отримати спасіння. Подаємо факт, що Біблія приписує Ісусу і Його вірній Церкві урядові імена, які доводять існування такого шансу для тих, стосовно яких буде виконуватися урядова діяльність, яка виникає з тих імен. Ми стверджуємо, що в своєму майбутньому відношенні до людства вони між іншими є названі (1) Спасителями, (2) Священниками, (3) Царями, (4) Пророком або Вчителем, (5) Батьками, (6) Первістками і (7) Насінням Авраама, яке буде благословити цілу людську родину. Розгляньмо коротко ці біблійні назви відносно Ісуса і Церкви – Його Тіла, в їх майбутньому відношенні до світу, і пізнаємо, яким чином Господь вказує через них на діло спасіння, яке буде довершене для тих померлих, які так і не отримали можливості спасіння з вибору. Візьмімо, наприклад, ім’я Спасителі, яке застосовується до них у Святому Письмі: «І спасителі прийдуть на гору Сіон, щоб гору Ісава судити, і царство Господнє настане!» (Овд. 21). Ми знаємо біблійну науку, що Яків є образом на вибраних, а Ісав – невибраних (Рим. 9:10-13). Так, як Бог більше любив Якова, ніж Ісава, так Він більше любить вибраних, ніж невибраних. Так, як Бог вибрав Якова, а відкинув Ісава, так тепер вибирає вибраних, а відкидає невибраних. Хоча Бог дає вибраним головні благословення, так як Ісаак дав головне благословення Якову (Бут. 27:28,29), то однак – як пізніше Ісаак дав Ісаву менше, проте щедре благословення (Бут. 27:36-39) – Бог дасть в майбутньому віці менші, проте багаті благословення невибраним. Саме таку думку насуває Овдій у 21 в. В цьому вірші гора Сіон зображує Царство, яке несе спасіння, Царство Тисячоліття (Йоіл 2:32; Овд. 17). Спасителі, які виходять на неї, це Ісус і Його Церква, вибрані (Іс. 2:2,3; 60:14,15,18; Рим. 11:26, 30-32). Як Спасителі вони будуть судити гору Ісава, невибраних, звільняючи їх від ворогів (гріха, смерті і гробу), так як судді рятували Ізраїль від ворогів. Цей славний стан буде осягнений, оскільки, як нас запевнює цей вірш, «буде царство самого Господа». Таким чином вибрані як Спасителі направлять упадок Адама, приведуть невибраних на стежки праведності, які покинув Адам і вони (Іс. 58:12). Це, звичайно, доводить існування в Царстві шансу для невибраних, який вони отримають з рук Спасителя, Ісуса і Його Церкви – Нареченої.
Також урядове ім’я
Священники, застосоване до Ісуса і його Церкви, підтверджує те ж саме (Євр. 3:1; 1 Пет. 2:5,9; Об. 1:6; 5:10; 20:6). Священник – це той, хто на підставі жертви, складеної Богу за інших, виконує функцію примирення між Богом і людиною (Євр. 5:1; 2:17). Ісус і Його співсвященники приносять жертви Богові в цьому житті (Євр. 5:1,5; 9:11,12; 13:15,16; 1 Пет. 2:5). Христос, як Священник, протягом цього віку з’являється перед Божим лицем за вибраних, не за невибраних (Євр. 9:24; 10:14; Ів. 17:9), подібно як Аарон, будучи образом на Нього, спочатку входив до Святая Святих з кров’ю бичка тільки за вибране покоління Левія (Лев. 16:15), так і Христос в Тисячолітті, коли жертва Церкви закінчиться, заступиться перед Богом за світ, і тоді Він з Церквою будуть благословити невибраних. Той факт, що тоді Священниками буде Церква з Ісусом (Об. 20:6), доводить, що будуть інші, за яких вони будуть виконувати примирення: невибрані. Отже, урядове ім’я Священники підтверджує, що Христос і Церква уділяють невибраним померлим можливість спасіння.
Урядове ім’я
Царі, застосоване до Ісуса і Церкви, доводить те ж саме. Ісус і Церква названі Царями (Об. 19:16; Рим. 5:17; 2 Тим. 2:12; 1 Пет. 2:9; Об. 1:6; 5:10; 20:4,6). Існує виразна заява, що панування Ісуса і Церкви має на меті знищити всі діла сатани, на чолі яких стоїть гріх, смерть і могила (Рим. 8:19-21; 1 Цар. 15:24-26; 55:57). Для контрасту, ми можемо подивитися на справу спасіння з точки зору Царів і Царства наступним чином: сатана, узурпатор, є тепер «князем цього світу» (Ів. 12:31; 14:30; 16:11); через гріх він тепер панує в серцях дітей непослуху (Еф. 2:2), засліпивши їх оманою (2 Кор. 4:4), мучить їх нещастями, які супроводжують процес вмирання і ведуть до стану смерті (Євр. 2:14). На початку Тисячоліття царства цього світу стають Царством Господа нашого і Христа Його (Об. 11:15). Сатана, як узурпатор, є схоплений і в’яжеться (Об. 20:1-3), а панування Христа і Церкви (Об. 20:4,6; 1 Кор. 15:24-26,55-57) звільнює людський рід з гробу, нещасть процесу вмирання і гріха. Це означає пробудження померлих, які помирають в Адамі (Пс. 22:29,30), і допомогу в реформуванні себе (Рим. 14:9). І тому урядові імена Царі, застосоване до Ісуса і Церкви, означає можливість спаcіння для невибраних померлих.
Урядове ім’я
Пророк, тобто Вчитель, є дане Ісусу і Церкві, а це означає, що вони будуть навчати людській рід про шлях спасіння. Ісус названий Пророком, Вчителем, у зв’язку з часом реституції, коли, як ми показали, неспасенні померлі вийдуть з гробів, щоб мати шанс спасіння (Дії 3: 22,23,21; Ів. 1:9). Є також сказано, що Церква буде навчати світ у Віці Тисячоліття (Іс. 60:1-4,14,15; 2:2,3; 62:1,2,10; Пс. 22:31,32,28-30; Іс. 42:6,7,10-12; 49:6,8-12, пор. 2 Кор. 6:1,2). Отже, це урядове ім’я Ісуса, як і Церкви, на що особливо виказує зв’язок процитованих вище уривків, доводить можливість для невибраних померлих отримати спасіння.
Імена Отець і Матір дані Христу і Церкві в стосунку до невибраних з людського роду, які у Віці Тисячоліття стануть їх дітьми. Ісус названий Отцем Вічності (Іс. 9:6), оскільки в майбутньому віці дасть слухняним з людей вічне життя. Його ім’я Другий Адам (1 Кор. 15:450) вказує на те, що Він займе місце Адама і стане другим Батьком людства, відроджуючи його в праведністю і житті. Про вірну Церкву Святе Письмо говорить як про Наречену, Жінку Агнця (Об. 19:7-9; 21:9,10, пор. Іс. 66:10-14, де вона представлена як мати, яка опікується та піклується, любить і потішає своїх дітей; под. також Іс. 60:4, де є поданий подібний образ). Як Ісус є представлений як позаобраз Адама (Рим. 5:14; другий Адам), так Церква представлена як позаобраз Єви (друга Єва; 2 Кор. 11:2,3; Еф. 5:31,32). А також, як перший Адам і Єва через догоджання собі ввели гріх на світ, так другий Адам і Єва терплять через жертвування самих себе, аби зняти гріх зі світу. І як перший Адам і Єва породили людство в гріху і смерті, так другий Адам і Єва відродять людство в праведності і житті. І оскільки ці народжені в гріху і смерті через заслугу викупу мають отримати можливість відродження в праведності і житті через нового Отця і Матір людства, то урядові імена Отця і Матері, застосовані в Біблії до Ісуса і Церкви, доводять існування шансу спасіння для невибраних померлих.
Це саме доводить ще інше ім’я, застосоване до Ісуса і Церкви – Первістки. Ісус є названий
Первістком (1 Кор. 15:20); як і Церква є разом з Ним названа
Первістками (Рим. 8:23; Як. 1:18; Об. 14:4). Логіка вказує, що якщо вони є первістками, то мусить також бути щось, що наступає після них – пізніші вівці: це послушні серед людей в часі Тисячоліття. Таким чином наступне ім’я, вжите щодо Ісуса і Церкви, вказує на можливість спасіння, яке пізніше буде можливим для невибраних померлих.
Сьоме урядове ім’я Ісуса і Церкви вказує на шанс спасіння для невибраних померлих:
Насіння Авраама, яке благословить усі племена, роди і народи землі (Бут. 22:18; 28:14; Дії 3:25). Цим насінням є Ісус і Церква (Гал. 3:16,29; Рим. 9:7,8; Гал. 4:28). Більшість людей з племен, родів і народів землі померли під прокляттям Адама, отже відійшли з цього життя без благословень. І тому вони мусять бути пробуджені з мертвих, щоб отримати благословення, обіцяні в Угоді, підтвердженій Присягою, що містить три славні частини: (1) що буде Насіння Авраама; (2) що це Насіння буде благословляти і, (3) що справа благословення досягне усіх невибраних: померлих і живих. Отже, урядове ім’я Ісуса й Церкви
Насіння Авраама вказує на шанс спасіння для невибраних померлих. На підставі семи урядових імен Ісуса і Церкви ми дізналися, що їх урядовою працею в Тисячолітті буде, серед іншого, дати можливість спасіння всім тим, які відійшли, не маючи такої можливості в цьому житті. Є ще інші урядові імена, застосовані Біблією по відношенню до Ісуса і Церкви, які це підтверджують, такі як Посередник, Суддя, Місто Бога, Відкупитель, Божий Храм, Дерево Життя, Нові Небеса і т.д., але сім імен, які були тут коротко обговорені, достатньо це доводять. В книжці «Біблія» (Е 12) ми подали список цього 21 уряду.
ПОВНА МОЛЖИВІСТЬ ДЛЯ ВСІХ
(9) Як дев’ятий аргумент, який доводить існування можливості для тих неспасенних померлих, які не мали можливості отримати спасіння, що має місце тепер, представляємо той факт, що всі речі, які дають можливість отримати спасіння, стануть уділом всіх, які будь-коли жили; отже ті, які не отримали цих благословень в цьому житті, отримають їх після пробудження з мертвих. Ми легко побачимо, що можливість отримати спасіння складається: (1) зі скасування Адамового вироку, (2) пізнання Божої Правди, (3) умов, які сприяють справедливості і не сприяють гріху, (4) притягнення до Христа, (5) визнання Христа і підкорення себе Йому, (6) пропозиції посвячення та (7) пропозиції Святого Духа. Якщо ми зможемо довести, що ці сім речей будуть уділом усього людського роду, який не мав такої можливості в цьому житті, то це буде доказом, що він отримає їх в майбутньому житті, а отже, що є надія для тих неспасенних померлих, які не мали шансу отримати спасіння в теперішньому житті. Тепер ми приступаємо до доведення на основі Біблії, що ці сім чинників будуть уділом всіх невибраних.
1. Всі будуть звільнені від Адамового вироку, тобто, всі будуть пробуджені з мертвих, бо ж смерть є вироком Адама (Рим 5:12; 1 Кор. 15:21,22). Тому звільнення їх від вироку смерті означає виведення зі смерті, вже без Адамового прокляття. Далі вірші Святого Письма доводять, що на підставі смерті Христа за кожного усі будуть звільнені від вироку Адамової смерті (Рим. 5:18,19; 11:26; 1 Тим. 2:4-6; 4:10; Ів. 1:29; 3:17; Євр. 2:9; 1 Ів. 2:2). Коли деякі з цих віршів говорять про спасіння всіх, то це не відноситься до вічного спасіння, але спасіння через смерть Христа від вироку смерті, який лежить на всіх за гріх Адама. Таким чином ці вірші доводять, що всі, які в цьому житті не були звільнені від вироку смерті Адама, завдяки жертві Христа будуть від нього звільнені в майбутньому житті; а якщо цей вирок приносить смерть, то звільнення від нього означає пробудження з мертвих вільними від цього вироку. Звільнення від н є необхідним, аби скористатися з можливості спасіння, бо так довго, як хтось знаходиться під вироком смерті, він не може отримати вічного життя.
2. Всі будуть навчені Божому Слову; оскільки люди не можуть бути спасенні через незнання, бо щоб одержати спасіння, вони мусять прийти до пізнання правди (Дії. 4:12; 11:14). Як Старий, так і Новий Заповіт доводять, що ті, які в цьому житті не отримали спасенного знання правди, отримають його пізніше. Ось деякі тексти Святого Письма, які говорять, що так буде у віці Тисячоліття, коли земля (Іс. 11:9; Ав. 2:14) буде наповнена знанням Бога, в той час як зараз (Іс. 60:2; 2 Кор. 4:4) темнота (омана) вкриває землю (Іс. 29:18,24; 35:4-6; 40:5; 42:6,7; 49:6; 50:10; Ів. 1:9; Дії 3:21,22; 1 Тим. 2:4,6; Об. 20:3; 22:17). Таке пізнання дійсно дасть їм можливість отримати життя; оскільки воно є другою складовою спасіння.
3. Біблія навчає, що всі будуть в таких умовах, які не сприяють гріху, а сприяють праведності, і в тих умовах зможуть реформувати себе, і вічне життя дійсно буде можливим навіть для найслабших і найбільш деградованих. Наступні умови, які не сприяють гріху, а сприяють праведності, стануть доступні для всіх під час царювання Месії: прокляття буде зняте з землі (Іс. 61:4), а земля стане приверненим раєм (Єз. 36:35; Іс. 35:1,2); сатана і його упавші ангели будуть зв’язані, щоб не могли зводити людей (Об. 20:1-3). А Христос і Церква візьмуть владу для добра людства (Пс. 72:8; Об. 20:4,6); неправда і гріх будуть назавжди знищені (Іс. 25:7; 1 Кор. 15:25,55-57), а правда і праведність переможуть (Іс. 11:9; 62:12); вирок смерті буде знятий з людини (Рим. 5:19), а замість цього вона одержить можливість реституції; смуток і зідхання минуть, а радість і щастя займуть їх місце (Іс. 35:10; Лук. 2:10); війни і боротьба зупиняться (Іс. 2:4), а їх місце займуть мир і добра воля (Іс. 9:6; Лук. 2:14); люди не будуть більше переслідувані і кривджені за праведність (Іс. 25:8), але, навпаки, дуже благословенні (Пс. 72:7); безбожні будуть одразу карані за чинення зла (Пс. 37:35,36) і биті з метою направи (Іс. 26:9); фальшиві релігійні системи будуть знищені (Іс. 65:15; Об. 18:8-24), і одна правдива релігія об’єднає усіх (Іс. 60:14,15); гнобительські уряди будуть повалені (Іс. 60:12), а запанує турботливий уряд Ісуса і Церкви (Пс. 72:12-14); люди не будуть вже позбавлені свого дому, ані не будуть змушені винаймати в інших (Іс. 65:22), але кожен в мирі буде радіти своєю власністю (Мих. 4:4); не буде більше виконувати непотрібної праці (Іс. 65:23), але їм буде вестися в їх стараннях (Іс. 60:17). Такі умови точно не сприяють гріху, а сприяють праведності; отже буде дуже сприятливий шанс для спасіння людства. Умови, що сприяють спасінню, є третьою складовою можливості спасіння, а подані вище цитати доводять, що вони призначені для неспасенних померлих світу.
4. Святе Письмо навчає, що всі ті, які в цьому житі не були корисним чином спрямовані до Христа, будуть спрямовані до Нього в майбутньому житті. Ісус говорить (Ів. 12:32): «І як буду піднесений з землі [в наступному вірші св. Іван пояснює, що цей вираз відноситься до жертовної, викупної смерті Ісуса і Його панування в Тисячолітті, через що Він прославить Бога], то до Себе Я всіх притягну». Ми усі знаємо, що в цьому житті порівняно небагато були притягнені до Христа (Ів. 6:44; Мат. 7:14). Тому всі, які в цьому житті не були притягнені (корисно спрямовані) до Нього, мусять бути до нього притягнені після цього життя, в іншому разі вірш з Ів. 12:32 був би неправдивим. Але цей вірш є правдивим, тому не притягнені до Нього в цьому житті, будуть скеровані до Нього в майбутньому, в Тисячолітті.
5. Біблія навчає, що всі підкоряться Ісусу і визнають Його право панувати над ними (Фил. 2:10,11; Іс. 45:23; Пс. 22:30; Рим. 14:9). В цьому житті не всі підкорилися Йому, і не всі визнали Його, щоб Він керував ними. Ті, які не зробили цього в теперішньому житті, мусять це зробити в майбутньому. Фил. 2:10 вказує, що це охоплює померлих, тобто тих, що під землею, а Пс. 22:30 і Рим. 14:9 прямо говорять про них. Таке підкорення себе і визнання є частиною досвідчень тих, які використовують можливість спасіння.
6. Святе Письмо навчає, що можливість посвячення Господу в часі Тисячоліття буде дана кожній людині на землі; це відноситься також до тих, які будуть тоді пробуджені з мертвих. Відповідним тут є текст з Іс. 35:8. У 4 вірші представлений другий прихід Христа, який відбувається у великому утиску під час повалення царства сатани і покарання його прибічників. 5 та 6 вірші говорять про те, яким чином Він буде просвічувати, реформувати і підносити грішне людство, а 7, 1 і 2 вірші навчають про привернення раю. 8 вірш навчає про відкриття Святої Дороги для нечистих (заплямлених гріхом Адамового роду), які мусять очиститися, якщо будуть прагнути іти нею до кінця. На відміну від вузької дороги (особистої дороги), Свята Дорога є публічною дорогою, відкритою для кожного. На ній все буде дуже просто і ясно, так, що і нерозумний не заблудить. 9 вірш вказує, що з цієї дороги будуть забрані всі перешкоди, а відкуплені, тобто ті, які через викуп будуть звільнені з-під вироку смерті (1 Тим. 2:4,5), отримають привілей іти нею. 10 вірш доводить, що у зв’язку зі Святою Дорогою померлі, яких також охоплює викуп Христа (Ос. 13:14), повернуться з гробу і прийдуть до Сіону, Ісуса і Церкви. Отже, цей фрагмент виявляє, що можливість посвячення буде відкрита тим померлим, які не посвятилися в цьому житті, і вона є шостою складовою шансу спасіння.
7. Останньою складовою можливості спасіння є пропозиція Святого Духа. Біблія навчає, що така пропозиція буде запропонована всім. В Йоіла 3:1, 2 зроблена цікава обітниця, яка подає думку в зворотному порядку виконання. У 2 вірші Єгова нам подає, що виллє Святого Духа на рабів і невільниць (вибраних), що Він робив у віці Євангелії, «за тих днів»; а в 1 вірші каже, що «потому», після віку Євангелії, тобто у віці Тисячоліття, виллю Духа Свого «на кожне тіло». Отже, ті, на кого він не був вилитий в цьому житті, пізнають це в майбутньому житті. Слухняні приймуть його (Дії 5:32), завдяки чому (якщо і далі будуть послушними) будуть піднесені до досконалості. Згідно Йоіла 3:1 усі будуть мати можливість отримати Святого Духа, хоча ніхто не буде примушений до послуху і його прийняття. Таким чином можливість отримати Святого Духа буде відкрита для всіх. Пропозиція прийняти Святого Духа є необхідною частиною можливості спасіння. Вона є сьомою і останньою складовою повного шансу спасіння.
Таким чином ми довели на основі Святого Письма, що сім чинників, які складають повну можливість спасіння, будуть доступні кожній людській істоті. Однак в цьому житті вони не були доступні кожному. Тому такі зможуть отримати їх пізніше, в Тисячолітті.
ПОСТУПОВЕ УСУВАННЯ ПРОКЛЯТТЯ
(10) Ми продовжуємо обговорювати цю тему, подаючи десяту причину надії для деяких з неспасенних померлих. Біблія навчає, що під час Тисячоліття прокляття, яке Адам стягнув на людську родину, буде поступово зніматися протягом тисячі років. Об. 21:3-5 вказує, що це станеться завдяки присутності серед людей на землі Божої Скинії (Христа і Церкви – «храм Божий святий, а храм той то ви»; 1 Кор. 3:17; Еф. 2:19-22). Об. 22:1-3 доводить це на підставі перебування серед людей Престолу Бога і Агнця (Божої царської влади, яку буде виконувати Ісус з Церквою), Ріки Життя (чистого Божого Слова) і Дерева Життя (Ісуса і Церкви). 1 Кор. 15:24-26 показує, що царська влада Христа викоренить в часі Його панування всі рештки узурпованого панування сатани і його впливу на людей, головними наслідками якого є гріх, смерть і могила. 1 Кор. 15:54-57 доводить, що Церква буде приймати участь з Ісусом в осягненню цієї перемоги над гріхом, смертю і могилою для добра людства, а Ос. 13:14 подає, що все це буде наслідком викупної жертви Христа. Хай лине Богові слава за таке прекрасне майбутнє! Цей перегляд підтверджує, що шанс спасіння чекає на тих, які не мали його в цьому житті; бо всі вони померли під прокляттям, знищення якого означає, що більше воно не буде тяжіти ні над ким.
Перед тим, як представимо наступні докази існування надії для неспасенних померлих, ми розглянемо кілька відповідних питань.
ЧИ «ВСІ» (1 ТИМ. 2:6) ОЗНАЧАЄ КОЖНОГО?
По-перше, чи правильним є твердження, що слово «всіх» в таких віршах, як 1 Тим. 2:4, 6 означає
всіх, беручи під увагу біблійне вживання цього слова в Мат. 3:5 і т.п., де воно, звичайно, не означає
всіх? Це правда, що деколи слово «всі» в Святому Письмі не означає кожного, тобто воно не є універсальним поняттям в своєму застосуванні, як це доводить випадок, процитований в питанні. Однак цей факт не перечить думці, що це слово майже завжди має універсальне застосування. Воно так загальне, що бажання дати доказ завжди приходить до того, хто переконує, що в процитованому уривку воно не охоплює кожної особи або кожної речі. Звичайно в 1 Тим. 2:4, 6 слово «всі» з трьох причин означає кожного: (1) Згідно з 1 Тим. 2:4, Святе Письмо ясно навчає, що Бог у Своїй любові прагне спасти від вироку Адама кожну людину. На доказ цитуємо серед інших наступні вірші: Бут. 12:3; 18:18; 22:18; Ів. 3:16,17; 1 Тим. 4:10; Тит. 2:11; 3:4; Євр. 2:9; (2) Біблія також виразно вчить, що Ісус Христос помер, щоб усіх людей спасти від вироку Адама (просимо знайти наступні тексти для підтвердження цієї думки: Ів. 1:29; 3:15-17; 12:32,33; Рим. 5:18,19; 1 Кор. 15:21,22; Євр. 2:9; 1 Ів. 2:2); (3) Біблія вчить, що внаслідок Божої любові та смерті Ісуса Христа за всіх людей, щоб врятувати їх від вироку Адама, всі люди будуть запрошені і підтримані Святим Духом, щоб прийти до гармонії з Богом. Зауважмо наступні вірші, які не є вичерпним переліком відповідних уривків Святого Письма: Пс. 2:8; 21:28-30; 85:9; 97:3,4; Іс. 2:2; 11:9; 25:6; 29:18,24; 35:5,6,10; 40:5; 45:22,23; 52:10; Єр. 31:34; Йоіл 3:1; Лук. 2:10,31-34; Ів. 1:9; 12:32; Тит. 2:11; 3:4; Об. 22:17. Якщо уважно дослідимо 1 Тим. 2:4-6, то ми зауважимо, що ці три думки є там виразно підкреслені. У 4 вірші Апостол в першу чергу відкрито заявляє, що Божа добра воля, любов, охоплює цілу людську родину для того, щоб вона могла бути врятована від Адамового вироку: «
що хоче, щоб усі люди спаслися [не навічно, але від вироку Адама]. Про другий пункт – жертву Ісуса, складену за всіх людей – безпосередньо навчає 6 вірш, де Павло говорить про Ісуса Христа, що «
дав Самого Себе [на смерть]
на викуп [рівнозначну ціну]
за всіх [за Адама і весь рід, який в момент гріха був в його стегнах]». 4 і 6 вірші навчають також про пропозицію допомоги Духа для всіх людей задля спасіння: «
Який хоче, щоб всі люди…
прийшли до пізнання правди… що буде
часу свого [
KJV; під час Тисячоліття]». Тому, ці три зауваження доводять, що «всі» в 1 Тим. 2:4,6 означає кожного з роду Адама, включно з ним.
УНІВЕРСАЛЬНЕ ВІДКУПЛЕННЯ ЧИ СПАСІННЯ?
Друге питання, яке може з’явитися: чи Святе Письмо навчає про універсальне
відкуплення, універсальне
спасіння чи про те і інше? Відповідаємо, що про це можна говорити різними термінами і, не дивлячись на це, правильно. Ми могли б сказати, що ми маємо універсальне відкуплення, бо ж воно є для всіх, а результат смерті Христа буде результативним для цілого роду Адама. Коли? Вони виявляться результативними для всіх, це буде означати їх спасіння, тобто дійсне і повне спасіння від гріха і умов смерті, або повну
можливість піднятися з гріха і смерті, в чому їм може перешкодити лише їхня власна воля. Справа першого Адама буде вчинена повністю недійсною через Христа. Кожен представник людського роду,
якщо захоче, отримає привілей повернення до всього, що було втрачене. Вічне спасіння, повне звільнення від гріха і смерті, буде вимагати повної співпраці людини. Порушення Божого права веде до вироку смерті, як було у випадку батька Адама. Порушення цього закону будь-ким з уже звільнених від вироку Адама і піднесених з упадку буде означати поновне засудження такої особи на смерть. Про це засудження Біблія говорить як про другу смерть, яка, за її словами, прийде на деяких. Перша смерть прийшла на всіх по причині гріха однієї людини. Друга смерть буде тільки для свідомих і добровільних грішників, якими, за словами Біблії, деякі стануть. Вчинення такого роду гріхів буде можливим лише після звільнення з попереднього вироку, виданого Адаму – вироку
першої смерті. Тобто світ не може тепер померти
другою смертю, оскільки він ще не є звільнений з
першої смерті. Жодна людина не може бути покарана судом
два рази карою смерті за ту саму провину. Щоб отримати
другий вирок, вона спершу мусить бути звільнена – дійсно чи приписано – від першого вироку, і далі вчинити другий переступ. Світ (Адам і цілий людський рід) був один раз засуджений. Лише коли він буде звільнений від цього осуду, буде можливим отримати новий.
Тому Біблія заявляє, що в Божому намірі буде великий День, День, який триває тисячу років, в якому Христос буде судити, випробовувати світ. Право втілювати цю пробу наш Господь Ісус отримав через Свою смерть, скуштувавши її за Адама і все його потомство, осуджене в ньому (Євр. 2:9). Смерть нашого Господа, досконалої людини, була повним відповідником вироку, виданого першій людині. Таким чином була відкрита дорога до великого часу відновлення, про яку говорить Апостол Петро (Дії 3:19-21). Отже, наш Господь Ісус став Відкупителем, набувачем Адама і цілого його роду. Він ще не довершив вповні акту купівлі, бо ж застосування заслуги Його жертви за світ має наступити під час Його другої присутності, коли Церква буде вже укомплектована. Як тільки дійде до цього набуття, настане скасування гріха світу. Тоді світ, вільний від кари первородного гріха, тобто Адамового гріха, буде відданий Христу. Кожна особа буде мати повну можливість, пробу, суд, щоб визначити свій справжній характер, справжні прагнення, дійсне відношення до добра і зла, до Бога і гріха. Спочатку це охопить народи, які будуть жити, а пізніше, поступово, тих, які є в гробах, в міру, як вони будуть вставати з них. Це буде універсальне відкуплення, тобто визволення з Адамової кари
смерті, загальне викуплення зі смерті, але не універсальне визволення, спасіння до
вічного життя, яке буде на умовах.
Говорячи про великий день випробування, День Суду світу, Апостол Павло говорить: «
Бo Він визначив день [в майбутньому],
коли хоче судити поправді ввесь світ через мужа, що Його наперед Він поставив, і Він подав доказа всім, із мертвих Його воскресивши» (Дії 17:31). Звичайно, слово «муж» вжите в цьому випадку образно, говорячи про Ісуса, як Голову, і Церкву, як Його Тіло, яка разом з Ним має складати в Тисячолітті великого Посередника між Богом і людьми з ціллю звільнення всіх від кари Адама, надання їм повної можливості повернення до Бога. Кожен, «хто хоче», зможе отримати цю повну можливість, а через поступ зможе бути визнаний гідним вічного життя. При закінченні тисячі років, в кінцевій пробі людства, він зможе довести, що може і прагне (може, бо став досконалим; прагне, бо має добрі прагнення серця) додержувати Боже право. Всі такі отримають від Отця вічне життя. Всі інші будуть знищені.
Адам був поставлений на пробу вічного життя, але впав на самому її початку. На початку Тисячоліття людство розпочне свою пробу іншим способом, бувши ще недосконалими. Однак вони, маючи досвід з натурою і наслідками гріха, будуть під прикриттям заслуги Христа (даної не в результаті індивідуального приписання, але внаслідок діяльності посередницького панування), зможуть підніматися щораз вище зі стану гріха та смерті. Маючи цей привілей, люди зможуть виявити свій справжній характер, скерований на добро чи зло. Якщо вони вірно стануть на бік добра, то отримають вічне життя, а якщо на бік зла, то втратять життя – знову помруть і вже назавжди залишаться мертвими: стягнуть на себе другу смерть. Отже, Біблія вчить про універсальне відкуплення, спасіння від Адамової кари смерті, проте вона не вчить про універсальне спасіння до вічного життя.
РОЗГЛЯД ОБЯВЛЕННЯ 20:4,5
Третє питання, яке можна задати, звучить так: як можна узгодити вчення, що невибрані померлі, позбавлені в цьому житті шансу отримати спасіння на основі вибору, будуть пробуджені в часі Тисячоліття, з Об. 20:4,5, яке після обговорення першого воскресіння мертвих каже: «а інші померлі не ожили, аж поки не скінчиться тисяча років»? Зауважимо, що цей фрагмент не говорить, що решта з мертвих не були пробуджені, аж скінчиться 1000 років, але що вони не ожили, аж поки не скінчились 1000 років. Хтось може запитати: яка різниця? Ми відповідаємо, що від цього залежить гармонійність або суперечність біблійних наук. Це прояснять кілька зауважень: Колись людство жило, було досконалим в отці Адамі. Однак, по причині прокляття Бог трактує ціле людство як померле, не дивлячись на те, чи воно знаходиться в процесі смерті, чи в стані смерті (Мат. 8:22; Ів. 5:24,25; 2 Кор. 5:14; Рим. 5:12,15,17; Еф. 2:1,5; Об. 20:12,13). Він робить це тому, що на всіх лежить вирок смерті, і тому, що коли йдеться про тих, хто знаходиться в процесі смерті, цей вирок виконується на них. Схожим чином ми могли б сказати про шанси на електричному стільці в момент увімкнення електрики – що «він вже не живе», а це тому, що є під вироком смерті, який виконується на ньому, хоча ще не приведений в дію. З цієї точки зору процес смерті ми називаємо порахованою смертю, а стан смерті – дійсною смертю. Подібно й Бог: усіх вільних від вироку смерті називає живими, не дивлячись на те, чи є вони досконалі приписано чи дійсно (Ів. 3:36; 5:24,25; 1 Ів. 5:12; Рим. 5:15; Ів. 1:4; Об. 21:3-5). Перших ми називаємо пораховано живими, а других дійсно живими.
Ця точка погляду дозволить нам гармонізувати нашу науку, яка каже, що решта з померлих (невибраних) будуть
пробуджені з мертвих
в часі Тисячоліття, з твердженням, що вони оживуть лише під його кінець. Відразу після пробудження зі смерті вони ще не будуть живими – дійсно досконалими. Процеси реституції будуть вимагати тисячі років, щоб довести їх до дійсної досконалості, щоб оживити їх так, як в дійсності на це дивиться Бог. Оскільки так довго, як в них буде залишатися якийсь слід недосконалості Адама, з Божої точки зору вони будуть мертвими (1 Кор. 15:24-26). Але як тільки стануть досконалими, вони оживуть, що станеться під кінець Тисячоліття, і що вимагає, аби вони були пробуджені в часі Тисячоліття. Тепер завдяки нашому виправданню вірою Бог трактує нас як живих з Божої точки зору, оскільки наше виправдання вірою приписує нам праведність, яку завершені процеси реституції довершать в послушних протягом тисячі років. Таким чином ми гармонізуємо мниму суперечність і стверджуємо, що обидва вчення є біблійними і розумними. Привернення недосконалих до стану досконалості – допровадження їх до такого
життя, яким його бачить Бог, займе цілу тисячу років, хоча
пробуджені вони будуть на початку Тисячоліття. І тому решта з померлих не ожили – не повністю воскресли, не стали знову досконалими, якими були колись в Адамі, аж поки не скінчилася тисяча років.
ЧИ «НЕПРАВЕДНІ» ВОСКРЕСНУТЬ?
Четверте питання є таке: у зв’язку з тим, що деякі ніколи не досягнуть стану досконалості, який означає слово
воскресіння, як нам зрозуміти слова апостола Павла в Діях 24:15, що воскреснути мають як праведні, так і неправедні? Цей вірш виявляється дуже зрозумілим, коли ми пильно звернемо увагу на те, що читаємо. Євреї, які стояли близько і чули оборону апостола перед намісником Феліксом, частиною якої є слова з Дій 24:15, вірили, що всі праведні отримають воскресіння з мертвих, і що неправедним також буде дана можливість воскресіння. Цього вони навчилися від своїх прабатьків. Тепер апостол повторив це, в чому вони були переконані. Він каже: «настане воскресення праведних і неправедних», тобто воскресіння, яке забезпечив Бог і яке має ще наступити, є не лише для добрих, але також і для тих, які тепер є злими.
Це не означає, що ті, які
залишаються в стані неправедності, осягнуть повне воскресіння з мертвих. Цей текст не говорить, що
всі неправедні воскреснуть, повернуться до досконалості життя. Тепер живуть виправдані, які матимуть можливість воскресіння, та інші, які тепер не є виправданими і які також будуть мати можливість воскресіння. Ціле людство буде мати нагоду в запевненій Богом
можливості воскресіння. Праведні отримають особливе воскресіння, яке буде нагородою за їх особливий послух. Але у віці, який надходить, перед усіма буде відкрита можливість здобути вічне життя через Христа. Праведні з класу Церкви є «перемінені дуже швидко, як оком змигнути» з земного стану в небесний – в досконалих духовних істот. Праведні з давніх віків, виправдані перед Богом через віру, мають повстати як досконалі люди, а не в стані, в якому вони померли. Це настане після застосування заслуги викупу Христа за цілий світ.
Отже, ми маємо воскресіння: найвищого класу праведних, Малої Черідки, до Божественного рівня; воскресіння Великої Громади до нижчого духовного стану; воскресіння Старожитніх і Молодих Гідних на земному рівні. Це чотири класи, які проходять свою пробу в цьому житті. Але Божий план передбачає, щоб решта людства поступово були піднесені з земної тлінності до первісної досконалості, якою на початку втішався Адам. Тепер вони неправедні і ніколи не ввійшли в стан відносин з Богом.
Божа мета – звершити звільнення всього людства від осуду в отці Адамі через смерть Ісуса. Тому ціле тисячолітнє панування Христа було призначене на воскресіння світу, але майбутнє покаже, скільки людей використає цей шанс. Святе Письмо подає, що в наступному віці столітній грішник – добровільний грішник – буде повністю відтятий від життя. Воно засвідчує, що такий грішник буде юнаком в порівнянні з тим, ким міг би бути, якби використав можливості того періоду (Іс. 65:20). Ті, які не використають благословення того дня, самі будуть нести за це вину. Лише добровільне особисте відкинення Бога і Його милосердного спасіння в Христі може засудити кого-небудь на другу смерть.
Зауважмо, що Святе Письмо не говорить, що
всі будуть мати уділ у воскресінні. Що буде з тими, які отримали оживлене виправдання? Чи всі вони воскреснуть? О ні! Будуть такі, які були виправдані і пішли на другу смерть. Подібно буде зі світом: якщо хтось після того, як отримає повний шанс, свідомо згрішить супроти ясного світла, отримає кару другої смерті. Але нічого не буде бракувати в цій можливості, яку дасть Бог. Наш Господь сказав, що «надходить година, коли всі, хто в гробах, Його голос почують, і повиходять ті, що чинили добро, на воскресення життя, а котрі зло чинили, на воскресення
Суду» (Ів. 5:28,29).
Ті, які задовольнили Бога своєю вірою, посвяченням самих себе для Нього і послухом щодо вказівок Його Слова, Духа і Провидіння, це ті, які робили добре. Бог не бажає від них нічого більше, лише те, щоб вони довели свою вірність через повне посвячення, старання жити у згоді з Його волею в міру своїх можливостей, чи то у віці Євангелії, чи у вічних віках. Авраам, Ісаак, Яків і всі пророки (всі інші менш знані), які згадані святим Павлом в Євр. 11, померли з вірою. Бог засвідчує, що ці Старожитні Гідні подобалися Йому, і що вони отримають «краще воскресіння» (Євр. 11:35). Вищість їх воскресіння буде полягати в тому, що вони повстануть в людській досконалості, в той час як світ буде змушений здобувати досконалість впродовж тисячі років.
Ті, які чинили добре, повстануть на воскресіння життя. Деякі з них воскреснуть до життя на людському рівні, інші – на духовному, а ще інші – на найвищому рівні духовного існування – в Божій природі. Далі Ісус каже про другий загальний клас – про тих, які чинили зло. До них зараховані всі, яких Бог не може визнати ані прийняти. Не прийняті це ті, які на думку Бога не робили добре, які поступали погано, які є невиправданими. Багато з них були шанованими і моральними людьми, але вони не гідні «кращого воскресіння». Вони також повиходять, щоб коли захочуть, могли отримати повне піднесення до життя. Вони будуть пробуджені для того, щоб отримати воскресіння. Вони будуть воскрешені з
гадесу, гробу, стану смерті, але їх пробудження буде лише початком воскресіння, тобто повернення до досконалого життя. Деякі встануть, щоб пізніше знову померти, якщо не приймуть умов Божого благословення.
Процес воскресіння буде просуватися день за днем, тиждень за тижнем і рік за роком впродовж періоду тисячі років – великого дня воскресіння, великого дня, останнього дня, коли всі будуть мати можливість отримати вічне життя. Але хто не зробить відповідного поступу, буде визнаний негідним повного воскресіння. Його здобудуть лише ті, які будуть визнані гідними вічного життя на Божих умовах. Отже, це буде воскресіння померлих, допровадження до досконалого життя, як праведних, так і неправедних. Усі, що в гробах, повиходять з них і дійдуть до пізнання правди, так щоб, коли захочуть і будуть слухняні, могли віднайти все те, що було втрачене Адамом і відкуплене Спасителем світу, Ісусом Христом. Вищі пояснення знаходяться в повній згоді з дослівним перекладом останнього речення Дії 24:15: «Настане воскресення праведних і неправедних», оскільки перед словами «праведних» і «неправедних» немає грецького означеного артикля.
ЧИ ВСТАНУТЬ ТІ САМІ ТІЛА?
П’яте доречне запитання: чи під час воскресіння встануть ті самі тіла, які йдуть до гробу? Дуже зрозуміла відповідь на подібне питання дана в 1 Кор. 15:35-38, де читаємо: «Але дехто скаже:
Як мертві воскреснуть? І в якім тілі прийдуть? Нерозумний,
що ти сієш, те не оживе, як не вмре. І коли сієш, то сієш не тіло майбутнє, але голе зерно, яке трапиться, пшениці або чого іншого, і Бог йому тіло дає, як захоче, і кожному зерняті тіло його». Ці вірші виразно показують, що поховане тіло не повертається, даючи за ілюстрацію посіяного зерна пшениці і т.п., яке вже не повертається, але видає нові зерна. Подібно і поховані тіла не встануть з мертвих.
Часом вважається, що Ів. 2:19,21 («Зруйнуйте цей храм, і за три дні Я поставлю його… А Він говорив про храм тіла Свого») навчає про пробудження того самого тіла, яке є поховане. Таке пояснення суперечить не лише вище процитованим словам святого Павла, але також багатьом іншим віршам зі Святого Письма і біблійним ученням, які ми подали книжці
Схема Божого Плану, Е 16:334 с., які доводять, що Ісус у воскресінні не забрав назад Свого земного тіла. По причині нерозуміння Ісуса слухачами, Його слова були пояснені святим Іваном як такі, що відносяться до храму, показаного в єврейському храмі, тобто що Він говорив про позаобразний храм, яким є Церква (1 Кор. 3:16,17; 2 Кор. 6:16; Еф. 2:19-22). Ми також знаємо, що Церква названа Тілом Христа (Рим. 12:5; 1 Кор. 12:12-27; Еф. 1:23; 3:6; 4:4,12,16; 5:23,30; Кол. 1:18,24). Тому Ісус обіцяв тут, що навіть якщо Його вороги вб’ють різних членів Його Церкви, то Він, незважаючи на це, поставить його (Церкву) третього (тисячолітнього) дня. Він сказав ці слова п’ятого тисячолітнього дня від упадку Адама в гріх; а ми вже дізналися, що Церква буде володарювати з Ним, отже воскресіння сьомого тисячолітнього дня, який є тим третім днем, рахуючи від п’ятого включно. Розуміючи так, цей вірш не відноситься до пробудження тіл святих.
Святе Письмо ніде не вчить, що поховані в гробах тіла воскреснуть в останній день, але заперечує такому погляду. Приймаючи ці біблійні вчення, ми убережемо себе від закидів невіруючих щодо воскресіння померлих – закидів, які виникають з того факту, що матеріальні складники окремих тіл стали частинами інших тіл через асиміляцію, людожерство чи поїдання фруктів та овочів і т.п., які присвоїли собі складники мертвих людських тіл.
Вірш з Іс. 26:19 (див.
Танах) інколи приводять як такий, що ніби доводить, що встає те саме тіло, яке йде до гробу. Однак в перекладі AV (англ.) є кілька сумнівних речей. Передусім, слова надруковані в цьому вірші
курсивом, були додані до тексту, не маючи будь-якого відповідника в оригіналі. Тут перекладачі вживають
курсив, щоб поінформувати читачів, що ці слова були додані. Додані слова «
також і» приводять до того, що цей вірш можна пояснити так, як це перечило б Біблії багатьма способами, як ми це вияснили. Більше того, гебрайське слово, перекладене як «тіло» не є у множині, але вжите колективно, як, наприклад, в Іс. 5:25, і має значення множини.
Англомовні переклади ARV та ERV, переклад Молтона, Лісера, Юдейського Видавничого Товариства і т.д. подають цей текст так: «Оживуть твої померлі; мої мертві тіла встануть».
Як ми знаємо (Лук. 20:36; див. також «Життя – Смерть – Майбутнє» 171-183 с.), воскресіння має дві частини: (1) пробудження померлих і (2) піднесення їх з фізичної, розумової, моральної та релігійної недосконалості занепалого стану Адама до фізичної, розумової, моральної та релігійної досконалості, від якої Адам відпав. Цей процес вимагає цілого Тисячоліття. Ми вважаємо, що про ці дві частини воскресіння навчає Іс. 26:19. Вираз: «померлі твої оживуть» відноситься до пробудження померлих – першої частини процесу воскресіння, а вираз: «мої мертві тіла воскреснуть» відноситься до повстання з недосконалості Адама до досконалості – другої частини процесу воскресіння мертвих. Вираз «мертві тіла» не відноситься до тих тіл, які дійсно є в стані смерті, але мертвих в гріхах (Еф. 2:1,5), оскільки кожного, хто не є у Христі і не має досконалості, Бог вважає мертвим (2 Кор. 5:14). Причина використання слова «моє» у виразі «мої мертві тіла» в тому, що Христос, як автор цих слів, завдяки своєму відкупленню – набуттю – буде їхнім власником і Господом (Рим. 14:9); отже Він може властиво називати їх Своїми. Розуміючи так, цей вірш в найменшій мірі не говорить про воскресіння останнього дня тих самих тіл, які були поховані, але відноситься до двох частин процесу воскресіння: (1) пробудження померлих і (2) їх повернення до досконалості.
До цього моменту в даному розділі було подано 10 біблійних причин, підтриманих багатьма віршами на доказ того, що в наступному житті шанс отримати спасіння матимуть всі ті представники грішного роду Адама, які в цьому житті не були обдаровані можливістю отримати спасіння, яке тепер діє – виборчого спасіння. Є багато інших біблійних причин для такої надії; нашим бажанням є представити деякі з них, оскільки ця доктрина не повинна прийматися без повних і задовільних доказів її правдивості. Щоб наша віра в цьому питанні не була оперта лише на прагненні такої надії, але на певних, розумних і дійсних доказах, до тих 10 вже представлених аргументів ми додаємо ще інші. Два з них вже були досить докладно обговорені на попередніх сторінках, з поданням численних віршів. Ними є (11) благословення цілої людської родини, живих і померлих, шансом отримати реституцію, що є шостою головною ціллю повернення нашого Господа, згаданою в першому розділі (ТП № 10), та (12) знищення серед людей кожної злої речі і впливу та запровадження серед них добрих речей і впливів з ціллю повернути їх до досконалості, що було представлено в п’ятому розділі в темі «Цілі Царства» (БП № 4).
ДЕВ’ЯТЬ ІНШИХ ДОКАЗІВ ТАКОЇ МОЖЛИВОСТІ
Тепер коротко представимо дев’ять інших доказів цієї самої правди. (13) Біблія вчить, що багато з тих, які не мали можливості здобути виборче спасіння, в Тисячолітті позитивно зреагують на пропозицію доступного тоді спасіння. Про це прямо навчає Іс. 35:5,9,10 і Єзек. 16:46-63. (14) Біблія вчить, що багато з померлих піддадуться розпорядженням Царства, коли вони будуть запроваджені на землі (Пс. 21:28-30; 1 Кор. 15:21-26; Рим. 14:9; Іс. 45:22,23; Фил. 2:8-11; Пс. 85:9). (15) Біблійне вчення, що Вік Тисячоліття і День Суду є рівнозначні, доводить те саме; оскільки показує, що в День Суду будуть виконуватися лише ті речі, які мають бути виконані в Тисячолітті. Наступні вірші доводять ідентичність Тисячоліття і Дня Суду: 2 Тим. 4:1; Лук. 22:29,30; Мат. 19:28; Овд. 21; Єр. 23:5,6; 33:14-16; Іс. 32:1; Пс. 71:1-4. Як ми знаємо, всі померлі будуть пробуджені на початку Дня Суду (Ів. 5:28,29; 11:24; Об. 20:11,12). Отже, всі померлі повстануть на початку Тисячоліття. В Тисячолітті всі отримають допомогу для спасіння; отже всі отримають допомогу для спасіння в День Суду. (16) Ця правда виникає також очевидним чином з біблійної науки, що слово
воскресіння, застосоване до людства, означає
повстання знову з упавшого стану до досконалості образу Бога (Дії 26:23,24; Лук. 20:31-37; Фил. 3:11,7-10; Дії 24:15; 23:6; 26:6-8). Цей факт означає можливість спасіння для неправедних в Тисячолітті, згідно зі словами святого Павла, що не лише праведні воскреснуть (вдосконаляться), але також і неправедні (Дії 24:15). (17) Вчення Біблії про дві дороги спасіння – індивідуальну для вибраних, названу вузькою дорогою (Мат. 7:13,14), та загальну, названу святою дорогою (Іс. 35:8) – є доказом тієї ж науки. Контекст вказує (Іс. 35:5,9,10), що ця дорога буде призначена для деяких з неспасенних померлих, і цілий цей розділ доводить, що тут описується Вік Тисячоліття. (18) Біблія також підтверджує це вченням, що світ в теперішній час проходить такі досвідчення з суттю зла та його наслідками, які зроблять гріх чимось огидним для нього, коли для контрасту через досвід вони пізнають суть і наслідки праведності (Рим. 8:19-22; 11:30-32; Пс. 89:11-17). (19) Доктрина про реституцію – повернення людства до початкової досконалості Адама, що має статися в Тисячолітті, доводить те, що Тисячоліття призначене для благословення невибраних можливістю спасіння (Дії 3:19-21; Об. 21:3-5; 22:1-3). (20) Біблія довела це також вченням, що після закінчення спасіння з вибору буде діяти спасіння з вільної ласки (Дії 15:14-16; 3:19-21; Ів. 17:21-23; Рим. 8:19-23), так як Тисячоліття, період дії спасіння з вільної ласки, наступає після віку Євангелії з його спасінням через вибір, що діє тепер. (21) Наостанок, Біблія підтверджує вчення, що врешті-решт всі Божі справи принесуть Йому славу (Чис. 14:21; Пс. 75:11; Об. 5:13). Це буде можливим лише тоді, коли чудові прикмети, які проявляються в реалізації Його плану, вповні доведуть, що Його справи і характер були і є гармонійні, до чого є необхідна повна і справедлива можливість спасіння для кожного.
АНАЛІЗ ІНШИХ ПІДТВЕРДЖУЮЧИХ ТЕКСТІВ
Таким чином в сумі ми представили двадцять один доказ, підтриманий Святим Письмом, що для неспасенних померлих дійсно є надія; що ті невибрані померлі, які в цьому житті не мали можливості отримати спасіння через вибір, будуть мати її під час тисячолітнього панування Христа. Цей двадцять один доказ в кожному випадку показує, що невибрані померлі будуть пробуджені з мертвих в часі Тисячоліття. Подаючи коментарі в дужках, ми приведемо тут кілька текстів, яких ми ще не цитували або не повністю вияснили. Вони прямо навчають або натякають на те, що під час Тисячоліття такі померлі особи будуть пробуджені зі стану смерті і повернуться на землю. Пс. 21:28-30 є одним з таких віршів: «
Усі кінці землі [весь людський рід]
спам’ятають [будуть настільки суворо навчені думкам з Божого Слова, щоб не забути (Єр. 31:33,34)],
і до Господа вернуться [зміняться],
і вклоняться [служитимуть]
перед обличчям Його [в Його інтересах]
всі племена народів [кожна родина],
бо царство Господнє, і Він Пан [буде]
над народами [тут є очевидний опис Тисячоліття; тому що царства цього світу триватимуть аж до Тисячоліття, і лише після того перейдуть під владу Божого Царства (Об. 11:15)]
! Будуть їсти [будуть присвоювати благословення Тисячоліття)]
й поклоняться [служити Богу за це]
всі багачі [повні ревної любові]
на землі, перед обличчям Його на коліна попадають [служитимуть]
всі, хто до пороху сходить [померлі]
і [йдеться про тих, хто до пороху сходить]
не може себе оживити, [по причині вироку Адама]
!» Цей останній вірш доводить, що йдеться про невибраних померлих, бо вони з причини вироку Адама не можуть зберегти живими своїх душ. Згідно цього фрагменту вони мають поклонитися Господу, як Володарю народів, що може бути тільки в Тисячолітті, часі Його панування.
Наступний уривок це Пс. 85:9: «Всі народи, яких Ти створив, поприходять і попадають перед лицем Твоїм, Господи, та ім’я Твоє славити будуть». Багато народів, створених Богом, таких, як сім народів Ханаану, асирійці, вавилоняни і т.п. вже не існують. Однак вони були створені Богом, але в цьому житті не шанували і не славили Єгову. Щоб могли це зробити, вони мусять бути пробуджені з мертвих і бути навчені славити і прославляти Бога, а це відноситься до Тисячоліття. Іс. 29:18,24 це наступний відповідний уривок: «
І в той день [в день Бога, у віці Тисячоліття]
слова [науки]
книжки [Біблії; Іс. 35:5,6]
почують [зрозуміють]
глухі [ті, які в цьому житті мають закриті вуха розуміння і тому не можуть зрозуміти речей віри (Мат. 13:9-17)]
, а очі сліпих [тих, які в цьому житті не могли побачити речей віри]
із темноти [мішанини правди й неправди, в якій знаходяться в теперішньому житті]
та з темряви [цілковитої омани]
бачити будуть… Тоді то хто блудить у дусі [в доктрині] (1 Ів. 4:1-3)
, ті розум пізнають, а хто ремствує [по причині суворості прокляття, під яким вони жили і померли, тобто невибрані померлі]
, ті поуки навчаться!». Цей вірш засвідчує, що в Тисячолітті ті, які в цьому житті не могли побачити чи зрозуміти справ віри, які, живучи з наріканням в неправді і під прокляттям, до кінця зідхали (Рим. 8:22), побачать і зрозуміють правду та будуть звільнені з часткової чи повної неправди. Рим. 14:9: «
Бо Христос на те [задля того]
й умер [як викуп за всіх (1 Тим. 2:6)]
, і ожив, щоб панувати і над мертвими [над цілим загубленим родом Адама в гробі і поза ним]
, і над живими [в Тисячолітті]». Фил. 2:10,11: «
Щоб перед Ісусовим Ім’ям вклонялося кожне коліно [коліна]
небесних [небесні воїнства вклоняються перед Ним]
, і [коліна]
земних [це досі відноситься до майбутнього, до Царства, оскільки тепер Йому ще не кланяються всі коліна на землі]
, і [коліна]
підземних [людського роду, який знаходиться в гробі і який буде пробуджений з несвідомого стану смерті, і тоді як ті, які колись знаходилися під землею, будуть вклонятись Ісусу]
, і щоб кожен язик [на небі, на землі і під землею – живих та померлих]
визнав: Ісус Христос то Господь, на славу Бога Отця!».
Ще інший уривок це 1 Кор. 15:21-26: «
Смерть [процес смерті і стан смерті]
бо через людину [Адама]
, і через Людину [Христа]
воскресення мертвих [пробудження зі стану смерті і повстання з процесу вмирання – відвернення того, що стягнув на нас Адам]
. Бо так, як в Адамі вмирають усі [охоплені прокляттям Адамової смерті]
, так само в Христі всі оживуть [будуть виведені зі стану прокляття до досконалості – життя]
, кожен у своєму порядку [буде оживлений – удосконалений]
: первісток Христос [буде оживлений – удосконалений; тим Христом не може бути Ісус, оскільки Він воскрес 25 років раніше, перш ніж св. Павло написав ці слова, в той час як він говорить про майбутнє воскресіння: тут ідеться, звичайно, про Церкву, яка разом з Ісусом також названа Христос – помазаний (1 Кор. 12:12,13; Гал. 3:16,29); отже тут говориться про перше воскресіння (Об. 20:4,6)]
, потім ті, що Христові, під час Його приходу [оживуть (в англійському перекладі Біблії на полях подається слово
присутність як відповідний переклад грецького слова
парусія). Він буде присутній тисячу років, Тисячоліття, коли ті, які через віру і послух стануть Його власністю, будуть оживлені – удосконалені, після пробудження і виведення з гробу. Це відноситься до померлого світу, що повертається з гробу і піднімається до досконалості в часі Тисячоліття в міру, як люди будуть вірити і тривати в послусі]
. А потому кінець [Малий Період після закінчення тисячі років (Об. 20:7-9)]
, коли Він передасть [перестане бути Посередником]
царство Богові й Отцеві, коли [потім]
Він зруйнує всякий уряд [наслідки панування сатани]
, і владу всяку [її форми]
та силу [вчинки сатани]. [Отже, царювання Христа має на меті знищити всі справи сатани – гріх, неправду, смуток, біль, хвороби, смерть і могилу (1 Ів. 3:8; Об. 21:4,5). Знищення гробу означає пробудження всіх померлих; знищення смерті означає звільнення всіх з процесу вмирання. Отже, спочатку через пробудження померлих буде знищений гріб, а потім, поступово через реституційні процеси буде усунений кожен елемент процесу вмирання, гріх Адама, смуток, біль, хвороби, прокляття на землі і т.п]
. Бо належить Йому царювати, аж доки Він не покладе всіх Своїх ворогів під ногами Своїми [тими ворогами є різні форми прокляття, бо в наступному вірші святий Павло називає смерть як одного з ворогів Христа; покласти їх під Його ноги означає повне їх опанування – знищення]
! Як ворог останній смерть знищиться [не стан смерті ані гріб, які через пробудження померлих будуть знищені перед гріхом, болем, смутком і хворобами, але процес вмирання – недосконалість, який внаслідок вироку Адама досягнув усіх. Знищення його останніх слідів завершить справу тисячолітнього Царства; отже, смерть буде останнім ворогом, який буде знищений]». Тому смерть, згадана у 26 вірші, виявляється Адамовою смертю, а не другою, як деякі припускають. Як ми уже зауважили, 24 вірш запевняє нас, що кінець цього посередницького панування наступить лише тоді, коли Христос знищить в людському роді усі рештки панування сатани, його владу і силу діяльності через гріх. 25 вірш доводить, що такою є ціль панування Ісуса. Всі наслідки панування сатани, його влади і сили є в цьому вірші представлені як вороги Ісуса; і оскільки 26 вірш називає смерть одним з ворогів, ми можемо зрозуміти, чим усі вони є. Цими ворогами є нищівні наслідки панування сатани над землею – гріх, неправда, смуток, біль, смерть, гадес. Вони є ворогами Ісуса, оскільки шкодять людству, для відкуплення якого Він помер. Отже, ми бачимо, що ворогами, про яких говорить цей уривок, є всі наслідки гріха Адама; а смерть Адама є першою, а не другою смертю.
Думка 1 Кор. 15:24-26 виражена іншими словами в Об. 21:3-5; 22:3. Смерть і прокляття, яких, як стверджує цей вірш, вже більше не буде, є, без сумніву, смертю і прокляттям Адама. Більше того, друга смерть не є ворогом Ісуса чи людської родини, але швидше приятелем і слугою, який проковтне їхніх ворогів, так як образ другої смерті, Червоне море, було приятелем і слугою Мойсея й Ізраїлю, коли забезпечило охорону Ізраїльтянам і дозволило їм перейти через нього, поглинувши фараона та його армію і залишаючи Ізраїль безпечним і переможним на східному березі. Отже, ми бачимо, що вираз «останній ворог» з 1 Кор. 15:26 не відноситься до другої смерті, але до смерті Адама – першої смерті. Вираз «
смерть Адама» охоплює кожний залишок недосконалості, яку гріх Адама стягнув на людський рід. Цей вираз тут, звичайно ж, не означає
стану Адамової смерті, оскільки ще довго після повернення усіх з гробу, з Адамового стану смерті, людська родина і далі буде виявляти недосконалість. Отже, вираз «останній ворог» тут означає
процес Адамової смерті. Коли останні рештки недосконалості, що є наслідком Адамового гріха, будуть повністю усунені потужною реституційною силою і діяльністю Христа, тоді «останній ворог» буде знищений, що буде кінцем реституційної праці.
Ці уривки так ясно доводять, що невибрані померлі, які в цьому житті були позбавлені можливості осягнути виборче спасіння, будуть пробуджені з мертвих в Тисячолітті й отримають можливість осягнути реституційне спасіння.
Саме такою є Євангелія для людини, яка була представлена в такий спосіб як ангелом при народженні Ісуса (Луки 2:10), так і апостолом Павлом (Гал. 3:8). І саме тому Святе Письмо так сповнене нею.
Зрозуміння цієї справи пояснює минуле і теперішнє поступування Бога з людськими поколіннями. В такому світлі Біблія стає книгою, згідною сама з собою, Божим характером, викупом Христа, з дією Святого Духа, потребами людини і з фактами. Таким чином, вона дійсно відкриється нам як скарбниця чудового плану віків, складеного Богом, і як славний образ Його чудового характеру. За це ми любимо Бога любов’ю, яка перевищує всяку любов, з радістю неба, що зійшла на землю. Славмо, вихваляймо і прославляймо Того, всі вчинки Якого приносять Йому славу! «Великі та дивні діла Твої, о Господи, Боже Вседержителю! Справедливі й правдиві дороги Твої, о Царю святих! Хто Тебе, Господи, не побоїться, та Ймення Твого не прославить? Бо один Ти святий, бо народи всі прийдуть та вклоняться перед Тобою, бо з’явилися суди Твої!» (Об. 15:3,4).
Епіфанічний Том 17, 127-177 с.
Теперішня Правда № 79, вересень-грудень 2002
Виконання Божої волі (1 Ів. 2:17)ВИКОНАННЯ БОЖОЇ ВОЛІ
«Хто Божу волю виконує, той повік пробуває» – 1 Ів. 2:17
Коли людина зі світу починає відчувати потребу пізнавати Бога, її думки можуть обійти багато шляхів у пошуках відповіді, як вона може знайти Бога. Після певного часу пошуків, молитов, запитань про те, як вона може стати Християнином, Бог почне працювати в такій людині через досвід вивчення слова Правди. Він надасть відповідну допомогу, яка скерує новий розум, серце і волю, щоб вона хотіла посвятитися виконанню Божої волі і визнати потребу Утішителя в часі кожної потреби: «Утішитель же, Дух Святий, що Його Отець пошле в Ім’я Моє, Той навчить вас усього, і пригадає вам усе, що Я вам говорив» (Ів. 14:26; BS ’69:50).
Єгова у Своїй милосердній, люблячій доброті дає наступне запрошення: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам вашим» (Мат. 11:28-29). Для ново-посвячених Божих дітей це як музика для їхніх вух! Ярмо (дерев’яна рамка, що використовується для пари волів на обидві їхні шиї) є символом підпорядкування і поневолення. Всі в світі є під ярмом різного виду: ярмо політичне, фінансове чи ярмо бізнесу, соціальне ярмо, ярмо бажань, звичок, егоїзму і ярмо гріха всіх видів.
Людина, яка знаходиться під політичним ярмом, відчуває його тяжкість. Вона зайнята день і ніч, плануючи, розраховуючи і працюючи на відповідальній посаді. Вона старанно вивчає всі хитрощі світової політики, щоб завоювати і утримати прихильність виборців. Вона віддає багато часу, грошей і роздумів та концентрує багато енергії на ризиковані справи, шукаючи певного рівня виконавчої влади; якщо вона в результаті й отримає бажану посаду, то це майже завжди приносить безліч клопотів і виставляє її перед великою кількістю ворогів в опозиційній партії чи партіях, які зазвичай готові очорнити її репутацію при найменшій провокації.
Ті, які знаходяться під фінансовим ярмом, або ярмом бізнесу, є подібним чином пригнічені. Вони працюють довго і важко; вони проектують, планують, вигадують, дратуються і переживають, щоб бути багатими і, роблячи це, потрапляють в тенета, які крадуть в них справжнє щастя, якого земні багатства не можуть принести (1 Тим. 6:8-10).
Ті, які знаходяться в соціальному ярмі, важко працюють і жертвують багато для того, щоб задовольнити вимоги суспільства, накладені на них. Деякі, невимогливі у житті люди, знають, як в дійсності це ярмо тисне на багатих, особливо на тих, які змагаються з іншими, які є більш успішними. Жінки часто виснажують себе в тій службі, яка не приносить задоволення, тоді як їхні чоловіки і батьки доведені до відчаю і розпачу, аби встигати за фінансовими витратами.
Ярмо бажань, звичок, самолюбства і гріха різного виду є насправді важким, а їх тягар є справді гнітючим. Скинути всі види ярма і звільнити себе з усіх тягарів неможливо в цей злий день. Сатана, князь цього світу, вже накинув це ярмо гріха різних форм. І немає можливості принести визволення з-під цього ярма і його обмежуючих кайданів окрім як через Христа, який дасть визволення усім, хто прийде до Нього через покаяння і віру.
В той час як ціллю Христа є остаточне звільнення всіх таких від будь-якого ярма і від всякого тягаря, Він бачить, що вони не здібні користатися і насолоджуватися славною свободою синів Божих; і так, шляхом дисципліни і тренувань, Він має намір привести їх до такого стану. Тому необхідно, аби ті, котрі тепер стали б звільнені від неприємного ярма гріха і теперішнього загального порядку речей, повністю піддали себе Христу, щоб взяли Його ярмо на себе. І Він запрошує усіх, хто прийшов до відчуття дискомфорту від інших видів ярма і від ваги інших тягарів, щоб вони прийшли до Нього для звільнення і відпочинку. З лагідним співчуттям до всіх пригноблених і засмучених Він каже: «Прийдіть до Мене усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою. Візьміть ярмо Моє на себе» і т.д. Мільйони людей відповіли на Його ласкаве запрошення, і вони без жодного сумніву свідчать про легкість ярма Христа і благословення Його обіцяного відпочинку. І все ж, цей відпочинок не є відпочинком загального теперішнього добробуту і свободи від турбот, праці і всіх обмежень.
Взяти ярмо Христа на себе означає стати спільниками ярма разом з Ним і терпеливо йти з Ним. Ярмо є символом залежності, і хто піддається під ярмо, той тим самим піддається під волю і керівництво іншого, і покірно йде, щоб виконати визначене завдання. Це зробив наш Господь Ісус, добровільно піддаючи Свою волю під волю Небесного Отця. Бог не нав’язував Йому цього ярма, і не нав’язує його нікому. Ісус з радістю взяв його і терпеливо його ніс, незважаючи на те, що це коштувало Йому найглибшого приниження; Він не вважав це невдячною службою, але з задоволенням виконував Божу волю (Пс. 40:8,9; Євр. 10:7).
До цілком посвячених звучить запрошення, щоб бути уярмленими разом з Христом, в тій самій службі і з тим самим Учителем. Він запевняє нас, що Його ярмо є любе і Його тягар є легким. Але ми не можемо бути уярмлені з Христом, якщо не маємо Його Духа. Необхідно, щоб двоє, які є під одним ярмом, мали один розум. (Ам. 3:3); а те, що робить це ярмо і надалі легким для нас, це наша радісна витривалість, котра не нарікає під тим ярмом і не намагається його позбутися, але з задоволенням носить його з огляду на кінець, який буде осягнений, як також спільність і товариство з правдивим Спільником у ярмі, що має подібний розум.
Яке благословенне запрошення: увійти під одне ярмо з Христом! І яка надзвичайна можливість навчатися на тій дорозі, по якій наш Небесний Отець хотів би, щоб ми ходили! Дійсно, як би ми могли зійти з цього шляху, коли ми в одному ярмі з таким Провідником! Від Нього ми вчимося цієї дороги; в нашій спільноті з Ним ми отримуємо Його благословенного Духа. Ми вчимося тієї лагідності, яка не нехтує упокоренням, не дивлячись на його глибину, і яка не лише задоволена і щаслива в будь-якій ситуації, але завжди радіє привілею іти цією дорогою, як і надії досягнення її славного кінця. І ми знаходимо відпочинок для наших душ – відпочинок від марних амбіцій і безцільних планів і справ, до яких би нас примусили інші провідники. О, якби всі, хто трудиться під іншим ярмом, і є сильно обтяжені, скинули його з себе, і навчилися, що вони можуть носити таке легке і приємне ярмо Христа, якщо будуть шукати Божої волі усім серцем!
Воля – це сила обирати, а постанова – це рішучість більшості з тих здібностей мозку, які складають інтелект. Тому вона включає більше, ніж самі лише думки. Насправді, воля є для того, щоб контролювати думки. Розум і воля неминуче є близько споріднені. Хоча вони явно не є одним і тим самим; бо розум може розмірковувати, роздумувати і обговорювати різноманітність суперечливих положень, тоді як воля – це рішучість щодо певних ясних визначених напрямків. Однак воля може скеровувати розум розглянути обидві сторони будь-якої пропозиції. Викликаючи здібності розуму, щоб розглянути будь-яку тему і викласти аргументи «за» і «проти», воля має справу з інтелектом.
Всі люди мають волю, слабку чи сильну, і це є важливо, що усі повинні навчитися, як її належно вживати. Яка є воля людини, такою вона є. Бути героєм у боротьбі означає, що сильна воля буде належним чином спрямована, і вплив та цінність особистості буде пропорційною до правильності волі та її сили. Діти повинні тренуватися, не щоб мати слабку волю чи бути взагалі без волі, але щоб мати сильну волю, належно спрямовану в самоконтролі і піддану своїм батькам під Господом і Його провідництвом в гармонії з принципами правди і праведності.
Людина зі слабкою волею схильна бути нерішучою, поступливою і невпевненою.
«Двоєдушна людина непостійна на всіх дорогах своїх» (Як. 1:8). «Ніхто двом панам служити не може», інтереси і цілі яких протилежні (Мат. 6:24). Воля, яка є поділена, яка не є постійною ні в одному ні в іншому напрямку, яка хоче догодити одним і другим або намагається іти по обидві сторони одночасно, звичайно, не може функціонувати правильно і ефективно.
Також ніхто не може з такою волею бути дійсно щасливим. Його життя віри буде роздвоєне через сумніви. Такий, розраховуючи на якусь успішну перспективу, може сказати собі: «Я житиму життям любові, змішаної з ненавистю», або «Я буду віддавати трохи свого часу для пошуку Правди, а трохи для розповсюдження неправди». Судячи з цього, душевний спокій вимагає узгодженої волі і однієї мети. І якщо дія повинна бути результатом чиїхось бажань, то воля повинна бути достатньо сильною, щоб відкинути всі сумніви, перемогти всі обставини та встати і бігти безоглядно у визначеному напрямку.
Апостол Павло адресує Еф. 6:7 тим Християнам, які піддали свою волю Богові, які прийняли Його волю замість своєї власної. Найбільш шляхетні і найкращі з Божих людей ті, хто має сильну, залізну волю, котру вони цілком піддали Його провидінню і керівництву – через Його Слово, Його Святого Духа і Його провидіння, яке нас оточує. Вагання і нерішучість не мають тут місця. Зверніть увагу на слова до Ізраїлю (1 Цар. 18:21): «Чи довго ви будете скакати на двох галузках? Якщо Господь Бог [Єгова], ідіть за Ним, а якщо Ваал [Сатана] ідіть за ним!» Бог бажає нашої повної прихильності і відданості, не лише часткової: «Сину мій, дай мені серце своє» (Пр. 23:26); «Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї!» (Мар. 12:30; Повт. 6:5; 10:12). Бог бажає від таких поклоніння «в дусі і правді» (Ів. 4:23,24).
Те, що Бог тішиться вільною волею у всіх Своїх створіннях, є очевидним також з того факту, що Він дав їм цю здібність – навіть найменшим комахам. Піди до мурашки (Пр. 6:6-8) – подивись на її приклад, і побач, яку велику силу волі вона виявляє. Візьми краплю води і поспостерігай під мікроскопом за її живими створіннями; те, що навіть вони мають свою власну волю, повинно бути очевидним для всіх. Скільки ж більше люди – вони створені, аби бути Божими представниками на землі і володіти нею. Кожен повинен мати (і кожен має) свою власну волю. Саме до неї Бог звертається, шукаючи вірності і послуху Йому і Його розпорядженням для найвищої користі людини.
Бог створив цю землю і дав її синам людським (Пс. 113:24); «ми в Нім живемо, і рухаємось, і існуємо» (Дії 17:28). Отже, на скільки для нас є правильним віддавати Йому нашу найвищу любов і відданість! Як наш Творець і Доброчинець, що любить нас, Він прагне нашого оцінення і вдячності взамін. Він хоче, щоб ми віддали Йому наші розуми, наші почуття і нашу волю.
Нова воля повинна вчитися контролювати наш мозок щодо того, які речі можуть бути властивими, щоб роздумувати над ними, а які ні. Ці особи з новою волею закликаються відкинути зі свого розуму всі самолюбні напрямки думок, відкинути злість, гнів, злобу, ненависть, колотнечу, гордість і т.д., і вкласти лагідність, покору, ввічливість, незлобливість, терпеливість, побожність, братерську доброзичливість, любов і т.п. Вони вчаться, що попередній дух, розум або схильність належить тілу і дияволу, а останній є духом, характером або розумом Христа, і є в згоді з Богом.
Коли Божа дитина зростає в ласці і знанні (2 Пет. 1:5-11; 3:18), вона отримує більший і більший контроль над розумом, тілом і вчинками. Нова воля утримує під собою тіло і веде його до підкорення (1 Кор. 9:27). Ми підкорюємо тіло, коли гамуємо його спроби контролювати нами, і доводимо, що ми не піддаємося його атакам. Ми приводимо його до підкорення, коли наша нова воля утримує тіло і змушує його виконувати Божу волю в праведності і святості. Ми робимо це через силу Божого Святого Духа, який діє в нас.
Нова воля прийняла Божий стандарт, який є вищий від стандарту занепалого людського розуму. Цей Божий стандарт, який є найвищий з можливих, і який не може бути змінений, є об’явлений нам в словах нашого Господа і Апостолів. Не потрібно хитатися через упередження грішного тіла, але потрібно управляти як розумом, так і тілом. Згідно з цим, боротьба, яку веде нова воля, це конфлікт між тілесним розумом (який ми вважаємо мертвим, але насправді він не є таким) і новою волею. Ці двоє супротивні один одному, але відколи посвячена Божа дитина віддала свою волю і прийняла Божу волю, цілі Бога, то її воля повинна контролювати її тілом відповідно до цього стандарту, доки остаточно досвідчення, які вона проходить в Школі Христа, не розвинуть її і не приготують її до Господньої оцінки: «Добре, слуго добрий і вірний», а також його славної нагороди у воскресінні.
Натхнені любов’ю Христа і спонукані Божою волею, ми зможемо все «в Тім, Хто нас підкріпляє, в Ісусі Христі». Це підстава нашої праці примирення! Христос біля криниці, розмовляючи з самарянкою, є прикладом чинення Божої волі, і в той же час освячення (відлучення) Себе заради інших. «Пожива Моя чинити волю Того, Хто послав Мене, і справу Його довершити» (Ів. 4:34). Тут ми бачимо таку відданість Божій праці, що навіть натуральна і звичайна підтримка і турбота про тіло відсунені набік. 36-38 вірші показують, що спеціальним аспектом Божої праці, який Ісус, як Його представник, мав намір тоді довершити, була праця Єврейського Жнива. Божий народ, Його представники, мали працю тут при кінці віку Євангелії у жниві духовних вибранців – Малої Черідки і Великої Громади, а також примирення інших з Богом. Як і у випадку з Ісусом, це було їх поживою – чинити Божу волю у виконанні праці збору духовних вибраних (РТ ’85:3).
Тепер, коли орач наздогнав женця і все духовне насіння було попечатане (
дивись РТ ’71:67), і отримало своє місце, як укомплектована Наречена і Молодий (Об. 19:7-9), все ще потрібно завершити важливу працю примирення віку Євангелії, а саме: працю збирання антитипічних чужинців і скопців (Іс. 56:1-8;
див. статтю «Велика Божа милість до вигнанців» у цьому ж номері), духовно-просвічених, оживлених Духом, але не сплоджених від Духа, які остаточно будуть антитипічними Левитами і Нетинеями в Царстві.
Щодо нас, Божих посвячених Євангельського Віку в наші дні, ми повинні розуміти, що маємо постійно бажати виконувати Божу волю в цьому Розширеному Віці Євангелії, в праці комплектування і приведення до успішного завершення, для слави нашого Небесного Отця і Господа Ісуса. Ми повинні бути старанними, продовжуючи це збирання через особисту євангелізацію, розповсюдження брошур, волонтерську працю та працю для людей в жалобі, разом з усіма іншими аспектами праці примирення. Єгово, благослови нас в цій праці!
НЕ БЕРІТЬ БОЖУ БЛАГОДАТЬ НАДАРМО
В 2 Кор. 6:1 Апостол благає Божий люд, щоб вони «Божої благодаті не брали надармо»; тому що вона не використовується взагалі або використовується достатньо чи неналежно. Ми зрозуміли, що цей текст вчить, щоб ті, які покаялись за гріх і прийняли Ісуса як Спасителя, і стали пробно виправданими, повинні продовжувати прямувати до посвячення, інакше вони втратять своє пробне виправдання для «цілей Віку Євангелії» (РТ ’85:4).
В Е4:346 Пастор Джонсон пише, що вчення про пробне виправдання, яке діє від часу Авеля, Еноха і Ноя (Євр. 11:4-7) до початку реституції, є біблійним. Розглянемо певні Правди щодо пробного виправдання, включаючи пробне виправдання в Епіфанічному Таборі.
Восени 1954 року усі пробно виправдані, які не посвятилися перед тим часом, назавжди втратили свою можливість стати Молодими Гідними, і були виставлені з Подвір’я до Табору; але у зв’язку з цим вони не втратили своєї віри в заслугу Христа як їх єдину надію отримати спасіння, і тому не втратили свого пробного виправдання, хоча вони не могли більше забезпечити собі становища на Подвір’ї. Все ж таки, в Таборі вони зберегли виправдання, АЛЕ ЗІ ЗМІНЕНИМ АСПЕКТОМ – тобто для цілей Епіфанічного Табору. Але вони назавжди втратили свою можливість стати антитипічними Левитами. Епіфанічний Табір складається з «Тих, хто збереже віру в Ісуса як Спасителя і Царя» (ТР ’59:181).
Якби пробно виправдані віруючі втратили цю «Божу благодать» (2 Кор. 6:1), тобто їх стан пробного виправдання для цілей Левитства як Молоді Гідні на Епіфанічному Подвір’ї, вони б не втратили його для цілей Епіфанічного Табору. «Посвячення є завжди на часі актуальним, і такі пробно виправдані мали б привілей посвятитися, і усі дійсно посвячені з них були б прийняті Богом, Він прийняв би їх не для цілей класу Молодих Гідних, але для цілей Табору Епіфанії, тобто для членства в класі Посвячених Табірників Епіфанії (РТ ’75:13).
Кажучи це, ми не повинні думати, що лише ті, які були відкинені з позаобразного Подвір’я, є вірними пробно виправданими в Епіфанічному Таборі. Бр. Джонсон згадує про «Епіфанічний Табір, який буде складатися з вірних виправданих і вірних навернених Євреїв». І він показує, що це буде включати багатьох нових пробно виправданих. Це є очевидним, що він розумів, що після укомплектування Епіфанічного Подвір’я восени 1954 року, деякі, які раніше не вірили в Ісуса, як їх Спасителя, повинні були зробити це і через те отримати пробне виправдання для цілей Епіфанічного Табору.
Ці добрі лідери Посвячених Табірників Епіфанії, як підпастирі, належно, з християнською любов’ю, дуже зацікавлені вівцями Господа, їх християнським добром та обітницями спадщини, інакше б ці брати, вступаючи в символічне подружжя (єдність) з непосвяченими пробно виправданими або з невиправданими, особливо в їх самолюбних і світових цілях, амбіціях, ученнях і практиках, втратили б своє право на їх обіцяну особливу спадщину як Посвячених Табірників Епіфанії і відпали б взагалі до реституційного класу (Чис. 36:3,4).
В R3329 читаємо: «Яку обережність повинна викликати в нас ця думка [прийняття почесного Христового імені] і як властивим буде сказати собі: «Я повинен подивитися, чи я не беру імені Господа надаремно… Я ходитиму обережно, намагаючись, наскільки це можливо, не зневажати цього імені, але навпаки, шануватиму його в кожній думці, слові і вчинку».
Ми можемо брати Боже ім’я надаремно (Вих. 20:7), не лише зневажаючи Його, але також занедбуючи використовувати або неналежно використовувати наші привілеї як служителів примирення. Відповідно, невірним є той, хто бере Боже ім’я надаремно, а вірним є той, хто бере Боже ім’я властиво і в гармонії з його цілями. Чинення цього має бути нашою щоденною метою.
В 1 Кор. 10:31 читаємо: «Тож, коли ви їсте, чи коли ви п’єте, або коли інше що робите, усе на Божу славу робіть!» Цей текст наголошує на чиненні того, що ми робимо в нашій поведінці і в нашій службі, нашій діяльності для Єгови. Натиск тут зроблений на те, щоб бути виконавцями, а не лише слухачами. В Як. 1:22-25 ми читаємо: «Будьте ж виконавцями слова, а не слухачами самими, що себе самих обманюють. Бо хто слухач слова, а не виконавець, той подібний людині, що риси обличчя свого розглядає у дзеркалі, бо розгляне себе та й відійде, і зараз забуде, яка вона є. А хто заглядає в закон досконалий, закон волі, і в нім пробуває, той не буде забудько слухач, але виконавець діла, і він буде блаженний у діянні своїм!» (РТ ’81:4).
Інший текст, в якому велика увага звернена на діяльність, це 2 Петра 1:10,11: «Бо роблячи так, ви ніколи не спіткнетесь. Бо щедро відкриється вам вхід до вічного Царства Господа нашого й Спасителя Ісуса Христа». Чинення «так» означає додавати чесноти, робити їх активними в нас, а потім рясніти ними.
Третім важливим текстом, який наголошує на активності в двох аспектах, це Еф. 6:6-8: «Як раби Христові, чиніть від душі волю Божу, служіть із зичливістю, немов Господеві, а не людям! Знайте, що кожен, коли зробить що добре, те саме одержить від Господа». Яким чином ми «все робимо на славу Божу», вірно виконуючи наші обітниць посвячення в нашій фізичній, розумовій, моральній та релігійній активності? Наша переміна характеру не є миттєвою, але через витривалість ми зростаємо більше і більше на подобу Христа, під впливом Святого Духа, який веде нас і навчає нас шанувати речі, які подобаються і є прийнятними для нашого Небесного Отця, і який, якщо ми дозволимо на це, формує нас на Його образ.
Рим. 2:7 подібно проливає світло на значення терпеливості: «Тим, хто витривалістю в добрім ділі шукає слави, і чести, і нетління, – життя вічне». Він отримає вічне життя. Це слово «витривалість» вжите перекладачами, щоб передати грецьке слово
гіпомоне, терпеливість. Перекладачі, вживаючи слово «витривалість», мали на увазі думку про стійкість, яка охоче зносить зло і наполягає на доброму поводженні, не зважаючи на зло. Ось тому вони переклали це слово як витривалість (в англійській додали прикметник «
постійна тривалість»). «Бо вам терпеливість потрібна, щоб Божу волю вчинити й прийняти обітницю» (Євр. 10:36). Ось кілька синонімів слова терпеливість: тривалість, рішучість, тривання, стійкість, сталість (РТ ’73:71).
Виконання Божої волі здійснюється серед несприятливих умов, серед різного роду перешкод. Господь бажає, щоб ми стикалися з такими умовами, тому що через долання цих перешкод ми розвиваємо силу характеру, аби перемогти. Тому ми повинні мати витривалість в наших характерах, і якщо це вимагає таких обставин для її розвитку, то Бог хоче, щоб ці несприятливі обставини приходили в наше життя, щоб ми, розвиваючи цю прикмету, могли бути здатними краще зустріти перешкоди, які не повинні сприйматися зі скаргою і духом нарікання, але з задоволенням і охочим духом.
Виконання Божої волі вимагає, щоб посвячена Божа дитина була добрим управителем! Управитель – це не той, хто має нешкідливий характер, чи той, хто із задоволенням обережно складе в хустинку таланти, які були довірені під його опіку, щоб Господь після Свого повернення знайшов Своє таким, яким Він залишив його
– ні, це той, хто виконує старанне та ефективне використання свого таланту чи талантів у Господній службі, так, щоб під час розрахунку Господь знайшов не лише Своє власне, але й такий великий приріст, який тільки є можливий, видимий у любові, ревності і вірності Його помазаного управителя щодо того, що було йому повірене. Ми бачимо, що Господні посвячені покликані не до бездіяльності чи забезпечення собі зручностей, але до дбайливої і завзятої активності їх служби, яка повинна виконуватися не в дусі найманця і «не про людське око, немов чоловіковгодники, а як раби Христові, чиніть від душі волю Божу, служіть із зичливістю, немов Господеві, а не людям» (Еф. 6:6,7).
ВИКОНАННЯ БОЖОЇ ВОЛІ
Виконання волі Єгови було і лишається привілеєм і обов’язком кожної посвяченої Божої дитини! Найвищою метою в житті людини є не лише робити добро чи завойовувати душі, хоча, очевидно, багато так вважають. Це, швидше, означає виконувати Божу волю. «Щоб ви досконалі були та наповнені всякою Божою волею» (Кол. 4:12). Іноді (або для декого) це може бути виконання певних добрих вчинків або завоювання душ, а іноді (або для інших) це можуть не бути ці особливі речі, які Бог бажає, щоб вони чинили. Для правдивого Християнина відповіддю на питання «Який кінець чи мета мого життя?» є «виконання Божої волі, що б не трапилося». Для декого це може бути проповідування для великих зібрань; для інших – проповідування малим; для деяких це може бути праця забезпечення сім’ї (1 Тим. 5:8); для інших – приємність солодкого відпочинку (BS ’71:50).
Видатний баптистський проповідник з Англії Чарльз Гаддон Сперджен був «покликаний» до величезної церкви проповідувати. Знаючи, що це не було Божою волею для нього, він відповів: «Я не маю амбіцій проповідувати до 10 000 людей, а виконувати Божу волю» – і відхилив запрошення. Ті, котрі цілком піддають свою волю Богові, є дійсно великими і дійсно успішними. Вони мають важіль, який може зрушити світ. «Коли Бог за нас, то хто проти нас?» (Рим. 8:31).
«А оце перемога, що світ перемогла, віра наша» (1 Ів. 5:4). Єдиною справді величною річчю у житті є те, що відбувається з Божої волі. Максимальне досягнення – це виконати Божу волю. Отже, найвищий принцип, згідно з яким ми повинні вести життя, це дотримуватися Божої волі, не дивлячись на добру чи погану репутацію, серед випробувань і спокус, в успіху і невдачах, куди б вона нас не привела.
Яким має бути найголовніше рішення у житті посвяченої Божої дитини? – «Ось іду, щоб волю чинити Твою, Боже!» (Євр. 10:7). Його найвищою освітою? – «Навчи мене волю чинити Твою, бо Ти Бог мій» (Пс. 143:10). Його підтримуючою життя поживою? – «Пожива Моя чинити волю Того, Хто послав Мене, і справу Його довершити» (Ів. 4:34). Його шлях до Божої любові? –
«Чоловік за серцем Моїм…, що всю волю Мою він виконувати буде» (Дії 13:22). Його спорідненість з Ісусом? – «Хто волю Мого Отця, що на небі, чинитиме, той Мені брат, і сестра, і мати!» (Мат. 12:50). Його великим задоволенням? – «Твою волю чинити, мій Боже, я хочу» (Пс. 40:9). Його надією вічного життя? – «А хто Божу волю виконує, той повік пробуває!» (1 Ів. 2:17).
Але як ми можемо «пізнати, добру, приємну та досконалу волю Божу» (Рим. 12:2)? Після того, як ми повністю піддамо нашу волю Богові, посвятимо себе Йому, Він навчає нас на дорозі, якою ми повинні йти (Пс. 32:8; Іс. 48:17) – Він «викликає в нас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю» (Фил. 2:13). Ми приймаємо вказівки, щоб знати Божу волю через Його Слово, Його Духа, Його провидіння і через кожне досвідчення в нашому житті – і це завдяки Божій схильності в нас. Коли ми посвячуємо себе, ми бажаємо виконувати Божу волю. Але ми не бачимо її в повній мірі. Коли ми продовжуємо йти, ми бачимо Його волю все більш і більш чітко. Спочатку приходить бажання, потім активізація і виконання. Який же привілей бути слугами Христа і «
виконувати від душі волю Божу, служити із зичливістю, немов Господеві, а не людям!» (Еф. 6:6,7; 1 Кор. 10:31)!
РТ № 762, ’18:28; TP № 545, ’18:28
Теперішня Правда № 78, липень-серпень 2002
10 ТравняМою голову Ти намастив був оливою, моя чаша – то надмір пиття! — Пс. 23:5.
Повна чаша, яка переливається, має подвійне значення. Це є чаша радості й чаша смутку, і в обох випадках вона переливається. Той, хто хотів би брати участь в радості Господа, мусить також брати участь в Його чаші страждань. Ми мусимо страждати з Ним, якщо хочемо царювати з Ним. Теперішні страждання ми вважаємо негідними навіть порівняння з славою, яка об’явиться в нас, і тому ми можемо радіти в терпіннях, бо як терпіння будуть переливатись, то подібно і радість теж буде переливатись, і ми зможемо повторити за Апостолом: «Радійте… і знову кажу: радійте!». – R 3268
* * *
Голова Церкви, наш Господь Ісус Христос, був помазаний Святим Духом без міри, і це помазання спливало додолу по Тілі. Досвідчення, встановлені Богом для цього класу, були чашею, що переливалась, багатою на благословенства від Господа, що вимірювалися смутком і радістю. Але висота радості була більшою, ніж глибина смутку, і цього слід було сподіватися.
Співзвучні вірші: Пс. 45:8,9; 92:11; Іс. 61:1-3; Мат. 3:16; Дії 10:38; Ів. 14:16,17,26; 15:26; 16:7; 15:11; 16:20-24,33; 17:13; Дії 13:52; Рим. 14:17; 15:13; 2 Кор. 12:10; Євр. 10:34; Як. 1:2; 1 Пет. 4:13; 2 Кор. 1:8,9; 4:7-12,16-18; 6:4-10; 11:23-30; Євр. 12:6-9; 1 Пет. 5:9.
Пісні:
Вірші Зоріння: 26. Статті з Вартової Башти:
R 5653
Питання: Які я мав досвідчення на минулому тижні, пов’язані з думкою цього вірша? Як були сприйняті? Що мені в них допомагало або перешкоджало? В чому був результат?