5 Том, 14 Розділ – Необхідність Примирення – Прокляття

[405]
НЕОБХІДНІСТЬ ПРИМИРЕННЯ – ПРОКЛЯТТЯ

Прокляття – теперішнє зло, а не майбутнє – Де і чому на всіх прийшло це лихо – Коли припиниться цей Божий “гнів” проти гріха – “Втеча” зараз і в майбутньому – Примирення необхідне, тому що Бог прийняв такий план – Людина – приклад для ангелів і майбутніх створінь

“І жодного прокляття більше не буде” (Об’явлення 22: 3).

НАШ текст знаходиться в повній згоді з загальним змістом Святого Письма, що настає час, коли праця Примирення буде повністю виконана, і коли, в результаті, з людини та землі, її володіння, буде повністю зняте прокляття. А це означає, що прокляття ще не зняте, що воно все ще лежить на землі й на людстві. Крім того, це означає, що свого часу це прокляття прийшло на всіх, що на початку воно було накладене на людство і землю. Той, хто візьме не себе клопіт дослідити цю річ, знайде в Писанні чудову гармонію цих трьох аспектів, яка, напевно, вразить його й переконає, що Святе Письмо не є людського походження. І хоча воно написане різними особами та в різні періоди часу протягом двох тисяч років, однак творить єдине ціле у своєму свідоцтві. І його свідоцтво на жодну тему не є таким конкретним, послідовним та переконливим, як на цю тему прокляття, його наслідків на людину, тему відкуплення з нього та його остаточного усунення.
Прокляття на людстві, як загально вважають і проповідують, є майбутнім прокляттям вічних мук, не [406] теперішнім прокляттям. Але згідно з Писанням це прокляття, тобто смерть, існує вже сьогодні, і буде забране в майбутньому. Ми також не повинні думати про це прокляття смерті в звичайному вузькому значенні – лише як про мить вмирання або як про кілька годин чи днів вмирання, або як про кілька хвилин, коли ми згасаємо, тобто видихаємо втрачаємо дихання життя. Навпаки, щоб зрозуміти, чим є це прокляття смерті, нам треба уявити першу досконалу людину з усіма її властивостями розуму й тіла – образ її Творця в Його розумових якостях, яка фізично, а також розумово й морально була створена “вельми доброю”, як висловився про неї найвищий авторитет у цьому питанні (1 М. 1: 31).
Дуже короткий фрагмент історії, наведений нам у Книзі Буття, а також факт, що потоп повністю знищив усі докази обдарованості та діяльності батька нашого роду і його першого потомства, не дають нам підстави для визначення його розумових і фізичних здібностей. Інформацію ми черпаємо з Його власного висловлювання про те, що всяке Боже діло – “досконале” (5 М. 32: 4), із Його подальшого висловлювання, що людина “вигадок усяких шукала” і осквернила себе (Екл. 7: 29), а також із факту, що навіть під прокляттям, під усіма несприятливими умовами, в яких людина жила після вигнання з Едемського саду, – попри всі ці несприятливі умови – людський організм був таким велично досконалим, що батько людства протримався довгих дев’ятсот тридцять років (1 М. 5: 5).
Коли ми порівнюємо цю фізичну життєвість (яка не мала підтримки великого досвіду в розвитку медицини та санітарії) з нинішніми умовами і бачимо, що з усіма нашими досягненнями в науці та багатовіковим досвідом половина населення сьогодні не доживає до десяти років, а середня тривалість життя, у цілому, становить близько тридцяти трьох років, ми можемо судити, наскільки ми втратили фізичну життєвість після гріхопадіння – наскільки нас фізично зачепило “прокляття”. А оскільки ми знаємо, що розумові та фізичні здібності людини тісно [407] взаємопов’язані і, чим міцніший фізичний організм (коли все знаходиться в рівновазі), тим сильнішою і більш відповідною є розумова сила та здібності, то на основі цього ми можемо отримати достатньо правдивий погляд на широту розуму батька Адама, якого великий Творець назвав вельми добрим і вважав гідним, щоб визнати Своїм сином, Своєю розумовою та моральною подобою (Лк. 3: 38).
Розумова та фізична досконалість (в умовах, представлених у божественному описі створення) чітко й виразно має на увазі моральну досконалість. Адже ми повинні пам’ятати, що, згідно з Писанням, у той час ще не було морального відхилення і наступної деградації. Не думаймо також, що людина, яка не має моральних складових для свого розумового розвитку, могла бути описана в Святому Письмі як “вельми добра” або як образ свого Творця. Створити Адама фізично й розумово досконалим, але без моральних якостей, означало би створити його дуже поганою людиною, за принципом: чим більше здібностей, тим більший лиходій, хіба що ці здібності будуть під моральним контролем.
Смертний вирок (“прокляття”), винесений Адаму: “Вмираючи, помреш” (1 М. 2: 17), був винесений не просто його м’язам і фізичній будові – він включав всю людину, як розумову, так і фізичну, і це також включало її моральні якості, оскільки вони є частиною розумових. Це повністю відповідає тому, що ми бачимо сьогодні: людина є занепалою істотою в кожному значенні слова. Вона деградувала фізично, і середня тривалість її життя (у найсприятливіших умовах) знизилась до тридцяти трьох років. Ми також бачимо її розумову й моральну неповноцінність, хоча вона має органи, які здатні на багато більший розвиток, ніж дозволяє її коротке життя. Говорячи про моральні здібності людини, апостол каже: “Нема праведного ані одного;.. всі згрішили і позбавлені Божої слави” – всі причетні до первородного гріха та його наслідків (Рим. 3: 10, 23).
Далі апостол звертає увагу на те, що батько Адам, коли [408] був випробовуваний Богом, не був зведений, а був добровільним порушником (1 Тим. 2: 14). Таким чином, він показує нам, що морально Адам був здатний слухатись божественних вимог, оскільки було би несправедливо з боку Бога випробовувати й засудити за невдачу істоту, яка з причини недосконалого створення не була в змозі успішно встояти на випробуванні, виконуючи Його заповіді. Той факт, що Адам був на випробуванні, де вирішувалось питання вічного життя чи смерті, і той факт, що його провал у цьому випробуванні був добровільним і справедливо накликав на нього вирок великого Судді у вигляді повного покарання з боку закону, повинен для кожного неупередженого, логічного розуму стати доказом, що Адам був всесторонньо досконалим і повністю придатним для випробування.
А факт, що Бог, навіть після сплачення ціни викупу, відмовляється знову випробовувати людство перед лицем того ж найвищого і бездоганного Суду, мотивуючи тим, що в занепалому стані ми не здатні витримати випробування Його суду абсолютної справедливості і що навіть найкращими ділами ніхто з нас не може виправдатися перед Ним, не тільки переконливо свідчить про великий занепад нашого роду, але й доказує, що Бог ніколи не випробовував би Адама, коли б той не був набагато кращий, ніж ми, і не був цілком придатний для випробування як досконала людина. Це цілком відповідає думці, що Бог пропонує суд Церкви під час Євангельського віку заради нагороди вічного духовного існування, а суд світу – протягом Тисячолітнього віку заради нагороди вічної людської досконалості. “Бо Отець не судить нікого, а весь суд віддав Синові” (Ів. 5: 22).
Розглядаючи людину в цілому (в розумовому, моральному і фізичному відношенні), як це робить Святе Письмо, ми можемо бачити, що прокляття, смертний вирок, діє на кожну частину й кожний елемент її істоти. І, дивлячись на довколишній світ, ми знаходимо підтвердження цього на кожному кроці. Як у занепаді фізичних сил найслабшим місцем одних є [409] шлунок, інших – м’язи, а ще інших – кості, так, дивлячись на людину в цілому, ми бачимо, що в деяких найбільша втрата, зіпсутість, порочність носить розумовий характер, в інших – моральний, а ще в інших – фізичний, однак всі мають вади у всіх відношеннях, всі були безнадійно “втрачені” через прокляття. Ніхто не може мати жодної надії, що він коли-небудь міг би звільнитись із цих пут зіпсуття, в яких ми народилися, як написано: “Я в беззаконні народжений, і в гріху зачала мене мати моя” (Пс. 51: 7). Це прокляття смерті лежить на нас із миті народження, і, отже, свідчить про те, що воно є наслідком не наших особистих гріхів, а успадкованих, – є прокляттям (занепадом), яке дісталося нам від батька Адама по спадковості.
Кажуть, що ми “народжуємось вмираючими”, і всі можуть підтвердити, наскільки це вірно: неміч, старіння, біль, страждання, слабкість і нездужання – це лише первинні процеси смерті, що відбуваються в нас. Отже, якби не сліпота, наведена оманливими спотвореннями божественного плану, впровадженими сатаною, люди скрізь змогли би відразу побачити виразні прояви факту прокляття. Апостол каже: “Гнів Божий з’являється з неба на всяку безбожність”, бо найменша безбожність – гріх (Рим. 1: 18). Апостол не говорить, що Божий гнів відкриється в майбутньому житті і в полум’яних муках, але слушно застосовує його до теперішнього життя й до теперішнього часу, і що його мають бачити всі, чиї очі відкриті на дійсні факти того, що відбувається. Божий гнів відкривається в кожному діагнозі лікаря, який вказує на хвороби і смерть, що прогресує в людстві. Божий гнів відкривається в кожному оголошенні похоронного бюро, яке звертає нашу увагу на те, що людство вмирає, що на людстві лежить гнів, прокляття Бога. Божий гнів відкривається в кожній похоронній процесії, у кожному катафалку, кожному цвинтарі, кожній надгробній плиті, в кожному шматку траурного крепу і в кожному знаку жалоби. Божий гнів відкривається не тільки на найбільших грішників, [410] але й на усяку неправедність, навіть найменшу. Отже, немає ніякого виходу, бо немає ні одного праведного – жодного. Так що цьому “гніву”, “прокляттю” підлягають не лише ті, чия голова вкрита сивиною, але й немовлята.
У своєму горі під цим прокляттям, під цим гнівом, пророк Йов вигукнув: “О, якби Ти в шеолі [небутті] мене заховав, коли б Ти мене приховав, аж поки минеться Твій гнів… [Тоді] кликав би Ти, – то Я відповів би Тобі, за чин Своїх рук сумував би” (Йов. 14: 13, 15). Цьому часу гніву, який триває вже шість тисяч років, повинен покласти кінець великий День Помсти, в якому Справедливість передбачає додаткове горе на людство через відмову від великих можливостей і привілеїв та через нездатність бути слухняними законам праведності – у тій мірі, в якій ці закони були розпізнані християнством. Тому сказано, що цей День Помсти та особливого гніву, на додаток до гніву, який панував раніше, буде “часом утиску, якого не було від існування люду”. Божі Святі мають запевнення, що вони удостоються уникнути всього того, що надходить на світ, і стати перед Людським Сином. Вони уникнуть цього особливого гніву, але вони не уникнуть загального гніву, який об’являється з неба на всяку безбожність. Вони розділяють його разом зі світом у багатьох відношеннях, проте існує чітко виражена відмінність, на яку ясно вказує Письмо, а саме:
Вважається, що ті, хто приймає Христа під час цього Євангельського віку й повністю посвячує себе Йому, перейшли від смерті до життя; хто, віддалившись від гніву, прокляття, “утік від пожадливого світового тління” (2 Петр. 1: 4;. 2: 18, 20). Правда, вони все ще знаходяться у світі, все ще підлягають смерті і все ще можуть розділяти зі світом хвороби, біль, смуток і горе, які супроводжують прокляття, і з земного погляду немає жодної різниці. Але з божественного погляду, який повинен бути поглядом віруючого, є велика різниця. Такі, вважається, вже не помирають з причини божественного “прокляття” або “гніву”, але з огляду на їхнє виправдання й [411] наступне представлення себе в живу жертву їхня смерть вважається частиною жертви Христа. Як висловлює це апостол, вони вважаються у смерті померлими з Христом, учасниками Його жертви, а не вмираючими з Адамом, як решта людства. “А коли ми померли з Христом, то віруємо, що й жити з Ним будемо” (Рим. 6: 8).
Схоже наша частка у фізичних труднощах і болях є також результатом фізичних слабостей, спадковості і т. д. Господь запевняє нас, що яка б річ такого роду не була дозволена в їхньому випадку, це не слід вважати проявом Його гніву, і що всі лиха, яким дозволено прийти на них, будуть, завдяки божественній мудрості, любові та силі, скеровані на їхнє благо. Це буде уроком для розвитку в них більшої міри Його Духа, щоб, таким чином, у кінцевому підсумку, сформувати і підготувати їх, як Його дітей, до слави, честі й безсмертя – розвиваючи в них мирні плоди праведності і тим самим готуючи їх до набагато більшої “слави вічної ваги” (Фил. 2: 13; Рим. 2: 7; Євр. 12: 11; 2 Кор 4: 17; 2 Петр. 1: 4-11). Проте, у всіх цих відносинах вони ходять вірою, а не видінням. Якщо говорити про зовнішній вигляд, то вони не мають нічого більшого, ніж світ. Іноді навіть може здаватись, що Божий народ має більше труднощів, більше випробувань, більше неприємностей, більше болю, ніж звичайна людина, з якою Бог ще не має справи, тому що вона ще не приведена до стану примирення і згоди з Ним. Навіть ця підвищена вимога віри сама по собі є благословенням, навчанням, розвитком характеру й добрим плодом Духа.
Але ми розглядаємо нашу тему – необхідність примирення – з погляду світу в цілому, всього людства. Прокляттям, вироком, вердиктом божественного закону на всяку недосконалість є знищення. Бог створив все вельми добрим, і це – єдина умова, на якій що-небудь коли-небудь буде повністю задовільним для Нього. Той факт, що до пори до часу Він дозволяє недосконалі речі – недосконалі істоти, недосконалі умови, не є доказом зміни плану з божественного боку: цей період [412] недосконалості дозволений тому, що божественна мудрість передбачила можливість славного результату. Саме тому Бог “все чинить за радою волі Своєї” (Еф. 1: 11). Він міг, наприклад, знищити сатану, як тільки той став правопорушником, а також впалих ангелів і людину, уникаючи, таким чином, розмноження недосконалого роду. Натомість задумом божественного плану було дозволити недосконалому та грішному якийсь час обирати власний шлях у тих справах, які не будуть перешкоджати величному результату божественного плану, щоб таким чином була дана ілюстрація низхідних, деградуючих тенденцій гріха в сатані, упалих ангелах і людстві.
Занепад людства під справедливою карою смерті, знищення, був побічним результатом браку знань Єви та її подальшого зведення, і він втягує (спадково) багатьох, хто не порушував божественного закону добровільно та свідомо. Цей факт залишив відкритою можливість для прояву божественної любові та милосердя і, крім того, дав ілюстрацію діяльності та узгодження божественних якостей, які інакше не могли би так всебічно проявитись і бути показаними на прикладі, який би спосіб ми не придумали. Тому частиною первісного задуму Творця було об’явити Себе, якості Свого характеру, Своїм створінням – не тільки людству, але й ангельському воїнству. Безумовно, коли великий план спасіння повністю здійсниться, небесні ангели, а також примирені зі світу дізнаються про божественний характер – мудрість, справедливість, любов і силу – значно більшою мірою, ніж оцінювали коли-небудь раніше, або ніж могли би оцінити без великих уроків, які даються тепер через дозвіл гріха, і без обіцяного в божественному плані відкуплення через Христа. Це мав на увазі апостол Петро, який запевняє, що на це “бажають дивитися ангели” – що вони глибоко зацікавлені цим (1 Петр. 1: 12).
Як ми бачили, вирок на людство є [413] абсолютно справедливим, і навіть не могло бути мови для його оскарження з приводу справедливості (при цьому варто зазначити, що Адам мав достатньо знань про свого Творця, щоб тримати себе в повній слухняності, а також, що з боку Бога була абсолютно справедлива постанова, що життя, яке не буде вестись в гармонії з Його праведними й доброзичливими постановами, повинне бути втрачене, відібране). Тим не менше, ми можемо легко зрозуміти, що у випадку людини Бог міг би призначити інше покарання, до того ж без порушення будь-якого принципу справедливості, про що свідчить Його поведінка із впалими ангелами. Вони не були піддані смертному вироку. Навпаки, їхнє покарання полягало в тому, що вони були обмежені й залишаються обмеженими досі, очікуючи остаточного випробування (Юди 6).
Так само Бог міг дозволити людині прожити ці шість тисяч років (з моменту її гріхопадіння в Едемі) без погіршення її фізичного організму, не піддаючи її покаранню та владі смерті. Таким чином людина, як і ангели, що не зберегли свого початкового стану, могла бути збережена живою до суду великого дня – до остаточного вирішення її справи. Але Бог не обмежений у Своїх діях, і те саме розмаїття, яке ми спостерігаємо в природі, коли одна квітка відрізняється від іншої славою та красою, і одне створіння відрізняється від іншого, ми зустрічаємо й тут – в “найрізнішій мудрості Божій”, як дає визначення апостол (Еф. 3:10). Бог вибирає один метод поведінки з ангелами, які згрішили, й інший метод з людьми, які стали грішниками. Божественний гнів проявляється проти обох: гнів любові й справедливості, які ненавидять всякий гріх, всяке зло і знищать його, та які зроблять все, що тільки можна зробити, для тих лиходіїв, які стануть вірними слугами праведності, одержавши великий досвід гріха й праведності з їхніми відповідними наслідками.
Маючи справу з людиною, Бог вирішив продемонструвати кінцевий результат гріха й грішників – знищення. Про це свідчать [414] різні вислови, звернені до людини: “Душа, що грішить, вона помре”; “Бо заплата за гріх смерть”. Тобто, у цих заявах, звернених до людини, Бог просто констатує загальний закон, який невдовзі стане абсолютним правилом для всього Його володіння – всього створіння. Тобто все, що не є досконалим, буде знищене, а що тільки досконале, абсолютно досконале, абсолютно в згоді з божественною волею та метою, продовжуватиме існувати вічно на благо собі, на честь Творцю і на користь всім Його створінням.
Та хоча людина й була ілюстрацією дії цього принципу, внаслідок чого кожен член людської сім’ї був скошений смертю (“смерть перейшла у всіх”), тим не менше божественна мета не в тому, щоб використовувати людство в якості такої ілюстрації суворості божественної справедливості у викоріненні зла й дозволяти йому страждати лише тому, щоб його можна було вжити як таку ілюстрацію. Навпаки, божественний задум у тому, щоб людство зазнало не менше божественного милосердя, милості та любові, ніж будь-яке інше Боже створіння. Ось чому свого часу Бог забезпечив відкуплення всіх, яке повністю відповідає вимогам даного випадку, щоб, як через непослух однієї людини (Адама) багато стали грішниками, так через послух одного (Ісуса) багато хто могли стати праведними (Рим. 5: 19).
Це не говорить і не означає, що багато повинні стати праведними протягом цього Євангельського віку або вони взагалі ними не стануть. Навпаки, згідно з Писанням, тільки “Мала Черідка” стане праведною під час теперішнього злого часу – тільки ті, які особливо притягнені Отцем і покликані до високого поклику співспадкоємства з Його Сином. Решта людства не буде ні покликана, ані притягнена доти, доки Христос (Голова і Тіло) не буде піднесений як в стражданнях, так і в славі, відповідно до слів самого Господа: “І як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну” (Ів. 6: 44; 12: 32). Це загальне притягнення належить до майбутнього Тисячолітнього віку, а не до теперішнього чи минулого віків. Це не буде притягнення лише декількох, чи якогось класу, чи якогось [415] народу, як було в минулому, але всього людства, відкупленого дорогоцінною кров’ю.
Однак це притягнення не означатиме примус. Бо так само, як можна опиратись притягненню Отцем в нинішньому віці (через що багато покликаних, але мало вибраних), так і в майбутньому віці людство може опиратись притягненню Христом. Утім Писання запевняє нас, що шлях буде таким простим, а умови такими зрозумілими, що тільки ті, які люблять гріх і свідомо його обирають (після того, як вони прийдуть до пізнання праведності й істини), будуть серед тих, хто опиратиметься цьому великому Пророку і буде знищений Ним у Другій Смерті (Дії 3: 23).
Дивлячись на божественні відносини з людством з погляду завершення Тисячолітнього віку, ми бачимо, що виконання вищої міри покарання на нас на основі божественного закону, яке супроводжувалось діяльністю божественного милосердя через Христа у викупі та реституції, зовсім не було кривдою для людства, а великим благословенням. Але це можна побачити лише з однієї точки зору, з якої ми бачимо не тільки печаль, горе та біль, вмирання та плач теперішнього часу (справедливу кару за переступ, яка, по суті, є його природним наслідком), але й відкуплення людини від гріха та його прокляття, придбане Відкупителем на Голгофі, яке згодом буде довершене тим самим Відкупителем – коли, згідно з божественною постановою, буде вибрана Церква під час цього Євангельського віку, щоб бути Його Нареченою та співспадкоємицею в Царстві.
Якою би суворою не була смерть, покарання за гріх Адама, (включаючи весь біль, печаль і горе цього вмираючого стану минулих шести тисяч років), ми віримо, що доля людини була більш сприятливою, ніж доля ангелів, які не зберегли свого початкового стану, але не були засуджені на смерть і тому не втратили своєї життєвої енергії в смерті, ані не зазнали хвороб чи болю, а лише були обмежені у своїх свободах та [416] спілкуванні зі святими. Якби Бог поступив з людиною подібно, як з цими упалими ангелами, залишивши в її розпорядженні свободу щодо землі і т. д., ми можемо уявити собі, яким жахливим був би стан речей у теперішньому часі – як сильно помножилось би зло, не маючи обмежень, як хитрість і підступність у злих вчинках збільшили би страждання землі. Навіть у нинішніх умовах ми можемо бачити, як за своє коротке життя люди встигають розвинути дивовижну здібність до самолюбства, дивовижну мудрість самовихваляння та гноблення своїх ближніх.
Якщо врахувати, що багато мільйонерів нашого часу були бідними хлопцями і назбирали сто або двісті мільйонів доларів менш ніж за п’ятдесят років, то чого можна очікувати від такої геніальності, якщо б у її розпорядженні були століття? Доведена до свого логічного результату, вона, безсумнівно, привела б до поневолення та повної деградації, до розбещеності значної частини людського роду на користь декількох видатних майстрів хитрощів та жадібності.
Коли ми дивимось на це з такого погляду, наші серця здіймаються з подякою до Бога, що вид “прокляття”, вироку, який прийшов на нас, був таким, на який дозволив Господь – помираючи, помреш. І якщо одночасно наші труднощі, як роду, послужили наочним уроком не лише для нас самих, але й для святих і впалих ангелів, ми можемо радіти ще більше. Цілком можливо, що Бог має намір використати цей великий урок надзвичайної гріховності гріха та його неминучих наслідків також в інших світах ще нестворених розумних істот. І хто знає, може в далекому майбутньому наставники праведності для ще нестворених мільярдів будуть взяті з числа гідних представників відкупленого й відновленого земного роду, які мали реальний досвід гріха і зможуть говорити на основі свого досвіду, остерігаючи інших від найменшого відхилення від абсолютного послуху божественній волі. [417]
Ілюстрацію цього принципу (заміни невигідного становища на благословення для тих, хто вжитий як ілюстрація) ми бачимо в Ізраїлі. Ізраїль як народ був покликаний від інших народів і використаний як образний народ. Їхня Угода Закону, хоч й була, здавалося, на користь, стала, відверто кажучи, для них другим випробуванням, невдача в якому принесла їм другий осуд – залишила їх як народ у більш засудженому стані, ніж решту світу, якому Бог уже запропонував (у Своїй угоді з Авраамом) можливість виправдатися вірою, оскільки ніхто не міг виправдатися ділами Закону. Угода Ізраїлю вимагала досконалих діл, та Ізраїль, не маючи змоги виконувати досконалі діла через успадковані слабкості плоті, потрапив під “прокляття”, тобто смертний вирок власного Закону. Ось так Угода, яка була призначена на життя (яка мала на меті дати вічне життя), виявилася на смерть (Рим. 7: 9-14). Та хоча Бог ось так використав Ізраїль в якості образного народу та як ілюстрацію того факту, що жодна недосконала людина не може виконати досконалого Божого закону, Він не дозволив, щоби це використання їх, яке містило їхній осуд, привело до їхнього вічного краху. Тому, відкупляючи решту людства, Він так влаштував Свій план, щоб та сама жертва, якою весь рід Адама був викуплений Христом, стосувалась також цього одного особливо привілейованого народу, який під Угодою Закону був також особливо засудженим народом (Рим. 2: 11-13; 3: 19-23). Саме з цією метою наш Господь народився під Угодою Закону, щоб викупити засуджених під цим законом за допомогою тієї ж жертви, якою Він викупив увесь світ людства, засуджений на початку в Адамі (Гал. 4: 4, 5).
Тому ми бачимо, що необхідність поєднання між Богом і людиною, необхідність їхнього примирення полягає в тому, що Бог Сам є джерелом життя, і якщо для будь-кого з Його створінь буде доступним вічне життя, то воно має бути Його своєрідним даром. “Дар Божий – вічне життя в Христі Ісусі, [418] Господі нашім” (Рим. 6: 23). Відповідно до принципів божественного правління та закону Бог не може дивитися на гріх з будь-якою мірою толерантності (Ав. 1: 13). Він не може миритися з гріхом, ані визнати необхідності в ньому в тій чи іншій мірі. Він досконалий, і Його закон проголошує, що ніхто з недосконалих не буде вважатися одним з Його дітей, для яких передбачене вічне існування. А оскільки внаслідок гріхопадіння людина не тільки потрапила під смертний вирок, але й, на додаток, заплямила, деградувала, розбестила себе, сильно стерши зі свого розуму та сумління божественну подобу, то єдина надія на вічне життя полягає в певній силі, шляху або способі, через які можуть виконатись дві речі: (1) звільнення людства від смертного вироку, винесеного Справедливістю; (2) підняття людства з деградації гріха та розбещення до стану абсолютної святості та досконалості, від якого воно відпало. Якщо ці дві речі можна буде здійснити, то є надія. Якщо ж вони обидві не можуть бути здійснені, то людина не має найменшої надії на вічне життя. Даремно ми шукаємо допомоги в упалої людської сім’ї, бо хоча деякі з них менш упалі, ніж інші, менш зіпсуті, однак всі згрішили, всім бракує Божої слави. Якби знайшовся один праведник, він справді міг би дати викуп за свого брата (за Адама і всіх засуджених у його переступі) і таким чином, під божественним влаштуванням, міг би стати спасителем (визволителем) його роду від вироку, але ніхто такий не знайшовся. “Нема праведного ані одного” (Пс. 49: 7; Рим. 3: 10, 23).
У Своїй мудрості Бог все це передбачав і все для цього приготував, перш ніж почати створення людства, і свого часу виявив Свій план підняття людини з її згубного осуду та розбещення. Коли вже не було очей, щоб зласкавитися, і руки для порятунку, Боже рамено принесло спасіння. Цим раменом (силою) Господа, явленим, простягнутим з небес, щоб допомогти людині вибратись з жахливої безодні смерті та з багна гріха й порочності, був наш Господь Ісус (Пс. 40: 3; Іс. 53: 1). Через нього Бог звістив Свою ціль: [419]
(1) Викуп людства від сили гробу, від вироку смерті, від “прокляття”, від “гніву”, який зараз лежить на світі. Цей викуп був здійснений через смерть нашого Господа Ісуса Христа: Божественна Справедливість повністю задоволена, і весь світ людства умовно переданий Господу Ісусу Христу як Його покупка, куплена дорогоцінною кров’ю.
(2) В даний час Він вибирає з-посеред відкупленого роду “Малу Черідку” співспадкоємців, які через самопожертву та відданість Йому будуть вважатися співучасниками Його страждань та жертви і отримають частку в Його небесній славі та майбутній праці благословення світу – плоді Його жертви.
(3) Праця реституції має бути здійснена цим великим Відкупителем і Його співспадкоємицею, Його Нареченою, Церквою, протягом “часів відновлення всього, про що провіщав Бог від віку устами всіх святих пророків Своїх” (Дії 3: 19-21). І коли свідомі безбожники, які відкинуть божественну благодать і милість, дану на умовах Нової Угоди, будуть знищені цим великим Посередником, Христом, а решта відкупленого людства (досконалого й бездоганного, повністю відновленого до Його подоби, яке матиме глибші знання про Нього, про праведність і гріх, отримані в результаті труднощів нинішнього панування гріха, а також під правлінням праведності в часи реституції) буде передана Небесному Отцю, тоді велика праця Примирення буде завершена. Всім, хто добре розуміє цю справу, неважко буде побачити необхідність Примирення: благословення людства неможливе без приведення його до абсолютної гармонії з його Творцем, і таке примирення вимагає, перш за все, відкуплення грішника – плати за його кару. Адже Бог повинен бути справедливим у виправданні грішників, інакше Він ніколи їх не виправдає (Рим. 3: 26).
З огляду на вищесказане ми бачимо ясно, що кількість примирених завдяки жертві нашого Господа за гріхи (загальне зняття “прокляття” законним шляхом) не дає нам критерію, згідно з яким ми [420] можемо судити про кількість тих, хто через послух віри фактично звільниться від гріха та його прокляття і повернеться до примирення з Отцем, використавши можливості, відкриті для всіх нашим дорогим Відкупителем. Немає жодної пропозиції з боку Бога, ані розумної підстави для припущення з боку людини, що ще хтось, крім тих, хто прийде до найповнішої згоди у своєму серці з Богом й усіма Його праведними законами, одержить божественну милість і вічне життя в Христі. Однак ми радіємо, що пізнання Божої благодаті та інших можливостей, які набагато кращі від існуючих нині у світі, будуть даровані кожному створінню в Божий “свій час” (1 Тим. 2: 6).