5 Том, 16 Розділ – Служіння Примирення

[487]
РОЗДІЛ XVI

СЛУЖІННЯ ПРИМИРЕННЯ, АБО ПОЄДНАННЯ

Це служіння довірене Царському Священству – Помазані проповідувати про Примирення – Чому радісна новини не ціниться? – Результати цього служіння – Переслідування та слава – Як цим випробовується вірність? – Тільки вірні можуть мати участь у майбутній праці Примирення

“А честі цієї ніхто не бере сам собою, а покликаний Богом, як і Аарон. Так і Христос, – не Сам Він прославив Себе, щоб первосвящеником стати” (Євр. 5: 4, 5).

У служінні примирення, тобто поєднання, бере участь усе “Царське Священство”, Головним Священиком, або Первосвящеником якого є наш Господь Ісус. Усі священики мають участь у “кращих жертвах”, які відбувались протягом усього цього Євангельського віку і які припиняться разом з його завершенням (Рим. 12: 1). І всі, хто таким чином має частку в страждання Христа, будуть також мати частку в Його майбутній славі, як учасники з Ним у великому та славному служінні примирення Тисячолітнього Царства.
Що стосується цих священиків, то вони “з природи були дітьми гніву, як і інші”, і спочатку потребували примирення, або поєднання з Богом, перш ніж могли бути покликані Богом до цього священства – “а честі цієї ніхто не бере сам собою, а [тільки] покликаний Богом”. Тільки отримавши примирення від нашого Відкупителя, Первосвященика, ми маємо привілей вважатися співжертводавцями, співпосередниками, співпримирителями, співпоєднавцями.
Того, хто отримав “дух усиновлення”, який робить його сином Бога й священиком, цей дух буде відразу спонукувати, [488] щоб почати служіння примирення, тобто поєднання, – кожного у міру його здібностей та можливостей. Кожен усвідомлює (як було у випадку Первосвященика) керівництво святого Духа, кажучи: “На Мені Дух Господній, бо Мене Він помазав, щоб Добру Новину звіщати вбогим [тепер не час благовістити гордим, зарозумілим, жорстокосердим та нечестивим]. Послав Він Мене проповідувати полоненим визволення, а незрячим прозріння, відпустити на волю помучених, щоб проповідувати рік Господнього змилування” – період, протягом якого Богу уподобалось приймати Малу Черідку як живі жертви через заслугу Відкупителя.
Апостол Павло, як один зі священиків, відчував вплив цього Духа, який спонукував його розповідати всім, з ким він спілкувався і хто мав “вуха, щоб слухати”, про “викуп за всіх”, здійснений через жертву нашого дорогого Відкупителя, і закликав усіх примиритись, поєднатись з Богом і відразу почати ходити стежками правди.
Зверніть увагу, як апостол говорить про це в 2 Кор. 5: 17-20:
“Тому то, коли хто в Христі, той створіння нове, – стародавнє минуло [старі гріхи, амбіції, надії і т. д.], ото сталось нове! Усе ж [це нове] від Бога, що нас примирив із Собою Самим Ісусом Христом і дав нам служіння примирення [katallage – те ж саме слово, перекладене як «примирення» в Рим 5: 11.], бо Бог у Христі примирив [поєднав] світ із Собою Самим, не зважавши на їхні провини [бо їхнє покарання поніс Христос], І [Бог] поклав у нас [царському священстві] слово [послання, благу вістку] примирення [поєднання]”.
“Оце [тому що Бог покликав нас і дав нам, як священству, це служіння, цю службу в Його імені проповідувати це послання милості] ми як посли замість Христа [нашого офіційного Голови, або Первосвященика й представника Отця], ніби Бог благає через нас, благаємо замість Христа: примиріться [поєднайтесь] з Богом”.
[489] Це радісне послання, яке (бувши правильно оцінене) мало б викликати охочі відгуки в кожному місці та в кожному класі, загалом відкидають. І пророк, як би від імені цього Царського Священства, вигукує: “Хто нашій тій звістці повірив, і над ким відкривалось рамено Господнє [Христос, Божа сила для спасіння]?” (Іс. 53: 1; Ів. 12: 38). Воно нині має вплив лише порівняно на небагатьох – на стількох, кого наш Господь, наш Бог, кличе бути Царським Священством, бо ніхто сам для себе не приймає цієї честі, але той, хто покликаний Богом.
Причина загального неприйняття цього послання очевидна: примирення, поєднання з Богом означає протидію гріху. Мир з Богом означає війну зі всіма вкоріненими слабкостями та порочними бажаннями нашої занепалої людської природи. Це означає повну зміну, навернення від служіння гріху до служіння праведності. Багато тих, хто ставиться з презирством до гріха (принаймні в його грубих, відразливих формах) і хто прагне примирення з Богом та частки в благословеннях, які Він виливає тільки на “синів Божих”, починають шлях до праведності через реформування самого себе, але переконуються, що їхні власні недоліки занадто великі для них, щоб їх перемогти, і що, крім того, увесь світ знаходиться на боці гріха. Єдині, хто може звільнитись від цього рабства, в якому всі народилися, це ті, хто, шукаючи визволення, прислухуються до слів Учителя: “До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене” – єдиного Посередника – “Дорогу, Правду і Життя”. Більше того, апостол інформує нас, що великий противник, “бог цього віку, засліпив розум” переважної більшості брехнею, так що вони не можуть оцінити переваги, яка міститься в пропозиції поєднання через Відкупителя.
У цих умовах (внаслідок процвітання гріха) чи варто дивуватися, що бути праведними, вірними послами Бога від імені Христа і замість Нього (як члени Його Тіла) означає те, що священики повинні йти слідами Первосвященика – повинні страждати разом з Ним заради праведності? Великий Первосвященик, Який найбільш виразно проголосив “Слово примирення”, [490] був погорджений, відкинутий і розіп’ятий тими, які стверджували, що люблять праведність і дотримуються її. Апостолів так само неправильно трактували через їхню вірність – їхню відмову замовчувати послання, “слово примирення”.
“І за Ім’я Моє будуть усі вас ненавидіти”, “будуть облудно на вас наговорювати усяке лихе ради Мене”. Не дивуйтесь тому, коли світ вас ненавидить: знайте, що він Мене перш вас зненавидів. Ці слова великого Учителя мали бути правдою “до кінця віку цього”. І вони як були, так і залишаються правдивими аж до сьогодні. Той, хто буде вірно виконувати свої повноваження посла, не уникаючи можливості проголошувати всю волю Божу, швидко дізнається дещо про страждання Христа й зможе дійсно сказати: “Зневаги Твоїх зневажальників спадають на мене” (Мт. 5: 10-12; 10: 22; Пс. 69: 10; Рим. 15: 3).
І тут ми знову бачимо чудову мудрість божественного плану. Бо якраз при виконанні свого священичого служіння “словом примирення”, до якого спонукує дух помазання, кожен священик бачить необхідність приносити себе в жертву живу, святу й приємну Богові, як свою розумну службу (Рим. 12: 1).
Тому міра самопожертви й страждань за Христа, яку переносить кожний з посвячених, стає мірою (з погляду Бога, бо людина не завжди може її розрізнити) вірності кожного в якості посла. Кожний священик, який не страждає заради Христа, заради Правди, є через те невірним послом і служителем Нової Угоди. І тільки тим, хто нині є вірними, добрими воїнами хреста, буде дарований неоціненний привілей бути учасниками з великим Первосвящеником у славному ділі поєднання в сприятливих умовах Тисячолітнього віку. Якщо ми страждаємо з Ним, то будемо з Ним і царювати. Якщо ж ми відречемось від Нього, то й Він також [тоді] відречеться від нас (Рим. 8: 17; 2 Тим. 2: 12, 13; Тит. 1: 16).
Пильнуй, щоб твого вінця ніхто не забрав (Об. 3: 11).
“Будь вірний до смерті, і Я тобі дам вінця життя” (Об. 2: 10).