6 Том, 11 Розділ – Паска (Перехід) Нового Створіння

РОЗДІЛ 11 

ПАСХА НОВОГО СТВОРІННЯ

“Очистьте старий квас (стару розчину), щоб ви були нове місиво (тісто), яко ж ви і є безквасні (прісні), бо пасха наша, Христос, заколена за нас (за нас в жертву принесений). Тому святкуймо не в старому квасі, ані в квасі злоби та лукавства, а в опрісноках чистоти і правди.”- 1Кор.5:7,8.

Між життєвими досвідами Ізраїля було помітне Свято Пасхи (Переходу), яке вони обходили щороку через сім днів, починаючи п’ятнадцятого дня першого місяця. Нарід Ізраїля обходив це свято в загальному на пам’ятку визволення з неволі Єгипту – але особливо на пам’ятку “переходу”, тобто збереження від смерти їх первінців під час останньої порази смерти, яка спала на Єгиптян, а яка остаточно приневолила їх звільнити Ізраїлітів з під примусової служби для них. Збереження від смерти первінців Ізраїля сталось початком визволення цілого народу Ізраїля і його безпечного переходу через Червоне Море до повного звільнення з неволі Єгипту. Можемо легко бачити, що така велика подія повинна бути відповідно святкована Ізраїлітами, бо є близько пов’язана з народженням цього ж народу, і тому є обходжена Жидами до нинішнього дня. Члени Нового Створіння інтересуються цими подіями, так як вони інтересуються всіма справами і постановами їх Небесного Отця, так по відношенню до Його типічного народу, Ізраїля по тілу, як і відносно цілого людства. Але Нове Створіння має ще глибше заінтересовання цими справами, які відбулись в Єгипті, а це тому, що Господь відкрив їм “таємницю”, що ці речі, які стались природньому Ізраїлеві, були для того, щоб становити типи і образи на ще більші речі в Божому Плані відносно позаобразового Духового Ізраїля – Нового Створіння.

Відносно цих духових річей Апостол заявляє, що “тілесний (душевний) чоловік не приймає того, що від Божого Духа, дурощі бо це йому, бо це треба духовно розбирати. Духовна ж людина судить усе, а її ніхто не може судити”. “Але нам Бог відкрив це Духом своїм, бо Дух усе досліджує” (1Кор.2:14,10). Бог ужив Апостолів, як своїх речників, щоб дати нам певні ключі, при помочі яких, під керівництвом Його Духа, ми можемо розуміти глибокі речі Божі. Один з таких ключів є на початку нашого розділу. Ідучи за вказівкою Апостола, бачимо виразно, що Ізраїль по тілу зображує (представляє) цілий Божий нарід – усіх, які стануться остаточно Його народом, після закінчення Тисячолітнього віку, що Єгиптяне зображують противників Божого народу, а Фараон, їх володар, представляє сатану, князя злих духів і темноти. Слуги Фараона і його коні зображують упавших ангелів і людей, які злучились, або які злучаться з сатаною як противники Господа і Його народу – Нов. Створіння і взагалі домові віри. Як Ізраїліти тужили за визволенням і стогнали під наложеним йому ярмом, однак були слабі і нездібні визволити самих себе, і ніколи не були б в змозі себе визволити з неволі Єгипту, коли б Господь не заінтересовався їх справою і не післав Мойсея, щоб бути їх визволителем, то так само бачимо річ мається з світом, який в теперішнім часі і в минувшині мучився і стогнав разом під здирством “князя цього світу” і його слуг – Гріху і Смерти. Ці сотки тисяч з людства прагнуть звільнення з пут їх власного гріха і слабостей, як також звільнення з його осуду – болю і смерти. Але без Божої помочі людство є безсильне. Деякі проявили велику боротьбу і осягнули певну полекшу, однак ніхто не стався вільним. Цілий рід Адама є в неволі гріха і смерти, і їх одинока надія є в Бозі і в позаобразовім Мойсею, який, як Бог обіцяв, визволить Його нарід у Його назначеному часі – переводячи його через Червоне Море, що зображує Другу Смерть, в якій сатана і всі злучені і в симпатії з ним, і його злими поступками будуть на віки знищені, як це було показано в затопленню Фараона і його війська в літеральнім Червонім Морю. Але Господній народ “не матиме шкоди від другої смерти”.

Попередній опис є загальним образом, але в ньому, і це є також його частиною, маємо особливий образ, який відносився не до людства загально і його визволення з неволі гріха і смерти, але тільки до особливої кляси з поміж них – первінців. Слово Боже навчає нас, що відповідником до тих (первінців), яко їх позаобраз, є “Церква первородних, імена яких є записані в небі”. В образі первінці занимали особливе місце – вони були спадкоємцями; і також особливою клясою в тім, що були піддані під особливі проби скорше від їх братів. Вони були виставлені на небезпеку смерти перед загальним виходом, і коли наступив вихід, ці первінці мали особливе місце в тому – спеціяльну працю до виконання в зв’язку з загальним визволенням, тому що вони стались відлученою клясою, що була зображена в поколінню Левія. Вони були відлучені від своїх братів, віддаючи вповні своє насліддя в землі, щоб, згідно з Божою постановою, могли бути вчителями своїх братів.

Це покоління, або дім Левія виразно зображує дім віри, який в свою чергу є тут представлений через приготовлюване Царське Священство, яке зрікається насліддя в земних речах на користь братів і яке з часом становитиме дійсне Царське Священство, головним Священиком якого є Господь, і яке буде царювати, благословити і навчати цілий світ під час Тисячолітнього віку. Як первінці Ізраїля в Єгипті були в небезпеці смерти, але цю небезпеку перейшли і стали заховані, і, стративши земне насліддя, стались священиками, так позаобразова Церква первородних в теперішнім часі є в небезпеці другої смерти, маючи свої проби і досвідчення щодо вічного життя, або вічної смерти, ще перед рештою людства, і переходить від смерти до життя через заслугу крови Відкупителя – Його смерти.

-> Ставшись учасниками ласки їх Господа, вони зрікаються, тобто жертвують з Ним земне насліддя, земну частину, земне життя, щоб могли осягнути небесне і його “повноту життя”. Таким чином, коли Церква первородних, Нові Створіння, “вмирають як люди”, і які відмовились земних річей, і очевидно стратили більше, чим інші, все ж таки, хотяй природній чоловік не розуміє цього, вони перейшли (слово пасха вказує на перехід – перехід від смерти до життя), тобто стали вирятувані з смерти, і як Царське Священство будуть разом з Ісусом, своїм Первосвящеником учасниками слави, чести і безсмертя. Ці, яких перехід стається під час ночі цього віку Євангелії – перед світанком Тисячоліття і сходу його Сонця Праведности – мають бути провідниками Господніх людей, щоб випровадити їх з неволі гріха і сатани. Завважте, як це годиться з словами Апостола (Рим.8:22,19) “все створіння разом стогне і мучиться аж досі” – “очікує з’явлення синів Божих” – очікує повного переходу Церкви первородних в першім Воскресенню до слави, чести і безсмертя.

Але теперінша риса образу (типу) є важною. Для того, щоб доконати переходу первінців і пізніше визволення усього Божого народу в типі, то там було конечним, щоб пасхальне ягня було забите, щоб його кров’ю були покроплені двері (по боках і зверху) дому, щоб його м’ясо їсти цієї ночі з гіркими зелами і з неквашеним хлібом (опрісниками). Таким чином кожний дім Ізраїля представляв дім віри, і кожне ягня представляло Агнця Божого, Який взяв гріхи світу, і первінець в кожній родині представляв Христа, Голову і Тіло, Нове Створіння. Гіркі зела представляли проби і горе, і страждання теперішнього часу, які додають більше апетиту домові віри до присвоювання собі Ягняти і опрісноків. Крім того, кожний член дому мав їсти стоячи, підперезаний і з палицею в руці, а це представляло, що позаобразові первінці і дім віри, які в цей спосіб споживатимуть Ягня підчас ночі цього віку Євангелії, будуть переходнями, пілігримами і чужинцями в світі; вони будуть розуміти неволю гріха і смерти і бажатимуть, щоб Господь їх провадив до визволення з гріха і зіпсуття до свободи синів Божих.

ПАМ’ЯТКА СМЕРТИ НАШОГО ГОСПОДА

Це було в гармонії з цим типом забиття пасхального ягняти в дні 14-го першого місяця – в цьому дні, що попереджував семиденне Свято Пасхи святковане жидами -що наш Господь помер, як позаобразове Пасхальне Ягня “Ось Агнець Божий, що бере на себе гріхи світу”. В жодному іншому часі не було можливим для нашого Господа закінчити свою жертву, яку Він розпочав в тридцятому році свого життя в свойому хрещенню аж до смерти. Тому, хоча жиди старались много разів схопити Його, ніхто не ^положив руки на Нього, “бо ще не настала година Його”.- Йоана 7:8,30.

Як Ізраїлітам було наказано вибрати ягня на жертву десятого дня першого місяця і в цьому дні взяти його до свого дому, так і наш Господь жертвував себе (представився їм) в цьому дні, п’ять днів перед Пасхою, коли в’їхав до міста на ослиці, і коли много народу кликали “Осанна Синові Давида! Благословен той, що йде в ім’я Господнє!” “Він прийшов до своїх (до свого народу), та свої не прийняли Його, але тим,и що прийняли Його дав право дітьми Божими статися” (Йоана 1:11,12). Народ через своїх “князів”, представників, правителів, замість прийняти, відкинули Його і тому на цей час зсолідаризувалися з противником Божим. Все ж таки, з Божої ласки кров Нової Угоди є відповідною і для дому Якова, і для всіх, які бажають гармонії з Богом, і вони були учасниками заслуг Ягняти; проте народ жидівський відмовився споживати позаобразове Ягня і через те стратив нагоду статися народом первінців, Царським Священством, святим народом, особливим народом Месії; вони стратили нагоду “переходу” (з смерти до життя в цьому віці Євангелії) і статись членами Нового Створіння з вищим життям в славі, честі і безсмертю. Але ми радуємось, що Писання усюди інформує нас, що помимо цього вони будуть мати славну нагоду прийняти Агнця Божого і (в позаобразовім значенню) споживати, тобто присвоювати собі Його тіло, Його жертву і в такий спосіб визволитися з неволі гріха і смерти під провідництвом Господа і Його вірних братів, духового Ізраїля, позаобразової Церкви первінців.- Рим.11: 11-26.

Це було при кінці місії нашого Господа 14-го дня першого місяця, “тієї ночі, коли Він був виданий” (ІКор. 11:23) і тому в тому самому дні, в якому Він помер, як позаобразове Ягня (Агнець), що Він з своїми учениками обходив пам’ятку типічної Пасхи Ізраїля – споживання типічного (образового) ягняти, яке представляло Його самого, Його власну жертву за гріхи світу, “правдивий корм”, на основі якого є одиноко одержана вільність і благословення синів Божих. Споживання цієї вечері в ночі, що попереджувала смерть нашого Господа, та проте цього самого дня, було можливим по причині способу жидівського числення, за яким кожний день починався не в опівночі, лиш в вечорі. Очевидно, що Господь так влаштував усі справи Ізраїля в згоді з образами, чи типами, які вони мали виражати.

Як жиди “уроджені під Законом”, наш Господь і Його Апостоли були зобов’язані заховувати цей тип і у властивім часі; і власне тоді, коли вони обходили цю жидівську вечерю, споживаючи ягня з опрісноками і зелами, і правдоподібно як це було в звичаю, з “плодом виноградини” що Господь, взявши частину опрісників і вино, що залишились з жидівської вечері, з типу, і встановив між своїми^учнями і для цілої Його Церкви, яку вони представляли (Йоана 17:20), НОВУ річт яка між ними, як Духовим Ізраїлем, Церквою первородних, Новим Створінням, мала зайняти місце жидівської Пасхальної Вечері. Наш Господь не встановляв нового і вищого типу Пасхи; противно, під цей час тип починався виповнювати і тому це не було б властивим для тих, які прийняли його виповнення (того, на що він вказував). Наш Господь як позаобразове Ягня, мав бути вкоротці забитий, так як про це Апостол говорить “Христос, наша Пасха заколений (принесений у жертву) за нас”.

Для тих, що прийняли Христа як Пасхальне Ягня і, принимаючи таким чином позаобраз того, що було в типі, вже не може бути властивим приготовляти типічне ягня і споживати його на пам’ятку типічного визволення. Тому властивою річчю для всіх віруючих в Ісуса, як правдивого пасхального Агнця, було б кроплення Його кров’ю дверий, або “одвірків” серця (5Мой.6:9): “окропивши серця наші від сумління лукавого” (Жид. 10:22) {від теперішнього осуду, розуміючи, що їх гріхи стали ублагані через Його кров (життя видане на смерть), і що через цю кров вони мають тепер прощення гріхів}. Відтоді вони мусять їсти, тобто присвоювати собі заслуги свого Відкупителя – заслуги чоловіка Ісуса Христа, Який дав себе на викуп за всіх. Вірою вони мусять споживати ці заслуги і розуміти, що коли їх гріхи стали вложені на Господа і Він помер за них, то Його заслуга і праведність є їм приписані. Ці речі вони їдять, а це значить, що присвоюють, або принимають вірою.

Отже, якщо Господня Вечеря зайняла місце Пасхальної Вечері, та проте не як вищий тип, чи образ – позаобраз того вже почався виповнювати – то чим вона була? Відповідаємо, що вона була Пам’яткою позаобразу – важною пригадкою для Його послідовників про початок виповнення позаобразової Пасхи.

Отже, принимати нашого Агнця і так обходити Пам’ятку Його Смерти за нас, означає очікування приобіцяного визволення Божого народу і теж означає, що ці, що оцінюють і обходять цю пам’ятку, то хоча в світі, вони не будуть з світу, але будуть як переходні і чужинці, які шукають за кращими обставинами, де немає смутку ні горя, ні теперішньої неволі гріха і смерти. Такі кормляться правдивим позаобразовим незаквашеним хлібом; вони стараються мати його в чистоті, без зіпсуття (квасу) людських теорій, амбіцій, самолюбства тощо, щоб вони могли бути сильними в Господі і силі Його потуги. Вони споживають гіркі зела переслідувань в згоді з словами Господа, що слуга не є ^більший від свого пана, і що коли злословили Господу і Його гонили, і відкинули, то вони мусять сподіватись, що з ними будуть подібно обходитися, тому що світ їх не знає, так як не знав Його. Так, Він говорив, що ніхто не буде прийнятий Ним, якщо їх вірність не стягне на них неласки, немилості світу. Він сказав, “Усі, що хочуть жити побожно в Христі Ісусі, будуть переслідувані” “на вас будуть говорити всяке лихе слово не по правді, ради Мене. Радійте та веселіться, бо велика ваша нагорода в небі”.- 2Тим.З:12; Мат.5:11,12.

Коли наш Господь встановив свою Пам’яткову Вечерю, названою Останньою Вечерею, вона була, як вище зазначено, новим символом, збудованим і спорідненим на типі старої Пасхи, хоча не є її частиною, будучи спомином, або пам’яткою позаобразу. Бо читаємо, що Він “взяв хліб і поблагословив і ламав і дав учням і каже: Беріть їжте, це тіло моє, що за вас ламається (це представляє мене, позаобразове Ягня, це представляє моє тіло) Це робіть на спомин про мене”. Заміром нашого Господа було, щоб в умах Його послідовників вирити цей факт, що Він є це позаобразове Ягня для позаобразових первінців і для дому віри. Вислів “це робіть на мій спомин” вказує, що ця нова постанова повинна для Його послідовників зайняти місце попередньої, яка мусить тепер статись неважною з причини її виповнення. “Так само і чашу взяв Він по Вечері і сказав: ця чаша, це Новий Завіт (Нова Угода) у крові моїй” – кров Завіту – кров, яка запечатає Новий Завіт, “це робіть, коли тільки будете її пити на спомин про мене”. Ми не розуміємо, щоб це означало, що це можна робити, не зважаючи на час, чи місце тощо, але означає, що коли цей хліб і ця чаша мали бути споживані як пам’ятка Пасхи, то за кожним разом треба вважати це як урочисте відзначення не типу, але позаобразу. Як це не було б властивим ні правильним, ні типічним, щоб обходити Пасху (свято Переходу в Ізраїлю) в якому-небудь іншому часі, чим в тім, який Бог призначив, подібно не є властивим обходити позаобраз в якомусь іншому часі, чим у його річницю.- ІКор. 11:23-25.

Апостол додає, “кожного бо разу, коли їсте хліб цей і чашу цю п’єте, смерть Господню звіщаєте, аж доки Він прийде” (1Кор.11:2б). Це показує нам, що послідовники добре розуміли, що відтоді для всіх послідовників Господа річне святкування Пасхи мусить мати нове значення: зламаний бохонець представляв тіло Господа, чаша представляла Його кров. Хоча ця нова постанова не була дана послідовникам як Закон, і хоча жодна кара тут не була включена за невластиве обходження цієї пам’ятки, все ж таки Господь знав, що всі, сполягаючі на Нього і оцінюючи Його як позаобразового Пасхального Агнця, будуть раді обходити цю Пам’ятку в такий спосіб, як Він їм переказав. І так само це є дальше. Віра в Викуп дальше знаходить свою ілюстрацію в цій простій пам’ятці, “Аж Він прийде” – не тільки аж до нашого Господа “пароусії”, або присутності в жнивах, або в кінці цьоію віку, але аж підчас Його пароусії один по одному з Його вірних буде згромаджений до Нього поза “Завісою”, щоб там мати ще в більшій мірі участь з Ним, і як наш Господь сказав: “пити з Ним нове в Царстві”.

НАС БАГАТО, АЛЕ МИ ВСІ Є ОДИН ХЛІБ

“Чаша благословення, яку благословляємо, чи не спільнота крови Христової? Хліб, який ломимо, чи це не спільнота тіла Христового? Тому що хліб один, то нас багато становить одне тіло, бо всі ми беремо участь в одному тілі”.- ІКор.ІО.16,17.

Тут Апостол під впливом Св.Духа представляє перед нами додаткову думку відносно цієї Пам’ятки встановленої нашим Господом. Він не перечить, лиш потверджує, що хліб поперше представляє зломане тіло нашого Господа, пожертвоване на нашу користь, і що чаша представляє Його кров, яка запечатує (робить дійсним, правосильним) наше прощення. Але крім того, тепер він показує, що ми як члени Екклесії, члени тіла Христа, майбутні первінці, Нове Створіння, стаємось учасниками з нашим Господом в Його смерті, учасниками в Його жертві; і як він на іншому місці каже, що це є частиною нашої угоди, щоб доповнювати “недостачі скорботи (терпіння) тіла Христового” (Кол.1:24) Тут думка є ця сама, яка є виражена в словах “Ми охрестились в Його смерть”. Отже, коли тіло нашого Господа було хлібом зломленим за світ, віруючі цього віку Євангелії, вірні і вибрані Нові Створіння, є зачислені як частина цього хліба, цього бохонця, “члени тіла Христа”; і тому в ломленню хліба, після зрозуміння, що це є жертва нашого Господа за нас, ми маємо дальше розуміти і визнавати як ломлення, тобто жертву цілої Церкви, усіх тих посвячених, щоб бути вмерлим з Ним, бути ломленим з Ним, ділити терпіння з Ним.

Це є точною думкою, яка міститься в слові “спільнота” (комунія) – спільна сполука, спільна участь. Тому при кожному святкуванню цього Спомину ми не тільки визнаємо основу (підставу) усіх наших надій, що є узалежнені на жертві дорого Відкупителя, шо стала зроблена за наші гріхи, але ми відновлюємо і відсвіжуємо наше власне посвячення “бути помершим з Ним, щоб ми могли жити з Ним”, і “терпіти з Ним, щоб могли також царювати з Ним”. Як широко сягаючим є значення цієї божественно встановленої Пам’ятки. Ми не ставимо символу на місце дійсності; бо це було б проти заміру Господа і не було б властивим з нашої сторони. Серцева спільнота з Ним, серцеве принимання Його і серцева спільнота з співчленами тіла, і глибоке (серцеве), і повне зрозуміння значення нашої угоди жертви (яку ми вчинили з Господом при посвяченню), є дійсною спільнотою, яку, якщо ми є вірні, будем виповнювати день за днем через цілий рік – будучи ломлені щоденно з Господом і постійно кормлені Його^ заслугою (тим всім, що Він приготовив для нас завдяки^Його жертві), зростаючи сильними в Господі і в силі Його потуги. Як велике блаженство приходить до нас з обходженням цієї Пам’ятки! Яке огріття серця для дальшого оцінення і зросту в ласці і знанню, і для дальшої участи в привілеях служби, до якої ми стали покликані, не тільки відносно теперішнього часу, але теж майбутнього!

Слід помітити, що Апостол включає і чашу, за яку ми дякуємо “Чи це не спільнота (спільнота єдности, спільна участь) крови Христової”? Що за чудова думка – що дійсно посвячені, вірне “мале стадо” Нового Створіння напротягу цього віку Євангелії, були Христом в тілі; і що терпіння, зневаги, проби і смерть тих, яких Господь прийняв і признав за “членів свого тіла”, є раховані як частина Його жертви, тому що вони є злучені з Ним і є під Ним, Який є їх Головою і Первосвящеником! Отже чи той, що розуміє ситуацію, що оцінює запрошення Боже до членства в Екклезії і слідуючу участь в жертві аж до смерти тепер, і участь в славній праці в майбутності, не буде радуватися, що є гідний бути зачислений терпіти наруги задля імени Христа, і складати своє життя в службі для Правди, як член Його тіла і Його костей? Чи це є щось великого, що світ нас не знає, так як не знав Його? (ІЙоана 3:1). Чи такі дуже дбають, що вони стратять найкращі земні блаженства і вигоди, коли вони, як тіло Христове, можуть бути зараховані за гідних участі з своїм Відкупителем в майбутній славі?

Як вони зростають в ласпі і в знанню, і в ревності, кожний з них є здібний розважати справу з точки погляду Апостола, коли він сказав про земні користі і ласки “я все вважаю за сміття” “Бо я думаю, що страждання теперішнього часу негідні порівнання слави, яка має відкритись нам”.- Фил.3:8; Рим.8:18.

Ще є інша думка відносно взаїмної любови, симпатії і заінтересований, яке повинно проявлятись між усіма членами цього “одного тіла” Господа. Коли Господній Дух буде щораз більше панувати в наших серцях, він спричинить, що ми будемо радуватися з кожної оказії чинення добра для всіх людей, а головно для дому віри. Як наше почуття і любов зростає і проявляється до цілого світу, то воно має особливо зростати до Господа і слід за тим до тих, яких Він ^визнає, які мають Його Духа і які стараються поступати Його слідами. Апостол показує, що міра нашої любови до Господа буде показана через нашу любов до співчленів Його тіла. Якщо наша любов є такою, що видержить усе від інших людей, то як більше це буде правдою, коли йде про тих співчленів цього самого тіла, які є так близько пов^’язані з нами через нашу Голову! Не дивно, що Апостол Йоан заявляє, що одним з головних доказів переходу з смерти до життя, є те, що ми любимо братів (ІЙоана 3:14). Дійсно пам’ятаємо, що, говорячи про наше доповнення терпінь Христа, Апостол додає “за тіло Христове, яким є Церква”.

Ця сама думка є також виражена словами “І ми також повинні за братів класти наше життя” (ІЙоана 3:16). Що за чудове братерство є тут показане! Чи де іноді можемо надіятись знайти таку любов до братів, щоб класти своє життя на їх користь? Ми тепер не говоримо як Господу подобається застосовувати жертву Церкви, що є зображена в “Господньому козлі” як частина жертв Дня Примирення. Ми лиш з Апостолом помічаємо цей факт, що так далеко як це відноситься до нас, жертва, складання життя, повинна бути головно за братів – в службі. Служба для світу належить головно до майбутнього віку, Тисячоліття. Під теперішніми обставинами наш час і таланти, і впливи, і засоби менш або більш належуться іншим (жені, дітям, або старшим родичам чи кому іншому, що є залежний від нас) і ми є зобов’язані заосмотрювати себе самих в речі конечні, “чесні перед людьми”. Тому ми не знаходимо багато часу для нашого вжитку, і це, що могли б жертвувати для братів, не є багато, і це “небагато” світ, сатана і тіло стараються постійно забрати для себе і відвернути від жертви, для якої ми це посвятили.

Господній вибір Церкви в часі, коли зло переважає, є в тій цілі, щоб оточуючі обставини доказали міру любови і лояльності, так для Нього, як і для тих, які є Його. Якщо наша любов буде холодна, тоді спокуси від світу, тіла і сатани будуть завеликі для нас і вони зможуть легко притягнути наш час, впливи і гроші. З другої сторони, коли наша любов для Бога є велика і гаряча, то в такій мірі будем готові це все жертвувати Богу – не тільки віддати наші залишки енергії, впливу і інших засобів, але в додатку, дух посвяти для Господа заставить нас обмежити, до властивих економічних границь, вимоги дому, родини і особливо свої власні, щоб ми могли більше жертвувати на Господньому вівтарі. Як наш Господь через три і пів року ламав своє тіло і віддавав свою кров, своє життя, і закінчив ці жертви лиш на Голгофті, то так само і ми; віддавання життя за братів є в малих справах служби, роду тілесного, або духового; духові услуги є вищими і тому більш важними, хоча такий, хто не має співчуття і не бажав би помогти братови в його тимчасових потребах, дав би тим докази, що немає Господнього Духа у відповідній мірі в свойому серцю.

ЗАХОВУВАННЯ ПАМ’ЯТКИ Є ДАЛЬШЕ ВЛАСТИВЕ

Оригінальне заховування Пам’ятки Смерти нашого дорогого Відкупителя (з долученим до того через Св.Духа і через пояснення Апостола, ще більшого значення, а це про нашу участь або спільноту з Ним в Його жертві) було, як ми бачили, в особливому дні – чотирнадцятого дня першого місяця згідно з жидівським численням. (Жидівський рік зачинався на весну, з першою появою нового місяця після весняного Equinox] порівнання дня з ніччю. 14-тий день можна легко помітити, але не треба змішувати з Святочним Тижнем, який починався 13-го і тривав цілий слідуючий тиждень – жидівське святкування. Цей тиждень опрісників (неквашеного хліба), якого жиди обходили з радістю відповідає цілій майбутності Християнина – представляючи особливо цілий рік, аж до слідуючого обходження Пам’яткової Вечері. Причиною свята, яке жиди обходили, було жертвування ягняти і розпочаття святочного тижня, на який звертали особливу увагу. Наша Пам’ятка відноситься до забиття ягняти і тому належить до 14-го Нісана /першого місяця\. Крім того, ми мусимо пам’ятати, що з зміною числення годин дня, ніч 14-го Нісана буде відповідати – після нашого числення -вечерові 13-го Нісан.) І ця сама дата одержана через такий самий спосіб числення, є дальше властива і вона буде промовляти до всіх тих, які щиро пошукують за “старими стежками” і дійсно бажають ними поступати. Це річне обходження смерти Господа, яке було встановлене нашим Господом і заховуване ранньою Церквою, стало відновлене останньо між тими, що приходять до світла Теперішньої Правди.

Це не є дивним, що як постепенно і щораз більше дійсне значення Господньої символічної Вечері страчено, також і правильність річного обходження цієї Пам’ятки стала занедбана. Це буде для нас ясніше, коли пізнаємо історію цієї справи;-

Коли Апостоли і ті, що після них і в згоді з ними працювали, поснули – около третього століття – Римський Католицизм почав мати щораз більший вплив в Церкві. Одною з його ложних наук була та, що хотяй смерть Христа запевнила згладження минулої вини, вона не могла усунути особистих переступів після того, коли віруючий прийшов до споріднення з Христом – після хрещення, але що за такі гріхи потрібно було нової жертви. На основі цього блуду була збудована доктрина Евхаристії, яку, як ми вже на іншому місці пояснили, вважається за нову жертву Христа за особливі гріхи даної особи, задля якої вона є виконювана пічас т.зв. Служби Божої. Ця нова жертва є виконювана і вважається її за правильну на тій основі і на твердженню, що священики мають силу перемінити хліб на правдиве тіло, а вино на правдиву кров Христа, а переломлення облатка є переломленням дійсного тіла Його і це означає смерть, тобто нову жертву Христа за гріхи даної людини. Ми вже виказали, що з Божої точки погляду ця доктрина і практика була огидою перед Господом (бо Апостол говорить, що Христос раз дав себе на жертву і “тому може Він завжди спасти тих, хто через Нього до Бога приходить.”- Жид.7:25,27), тому про це пророк говорить -“поставлять гидоту спустошення”.- ДанЛ1:31; 12:11.

Ця наука зробила спустошення і впровадила много блудів і велике відступництво, апостазію, що становить римську систему – найголовніший з усіх антихристів. Віки минали, в яких цей погляд мав перевагу, пануючи в Християнстві, аж в шістнадцятому століттю великий Реформаторський Рух почав робити спротив і почав постепенно знаходити правди, які були закриті підчас Темних Віків під ложними доктринами і ложною практикою Антихриста. Як Реформатори дістали додаткове світло відносно цілого свідчення Божого Слова про цей предмет, то це світло дало їм краще зрозуміння жертви Христа і вони почали бачити, що папська теорія і чинність Євхаристії була дійсно “гидотою спустіння” і тому вони її відкинули, але не всі це однаково пояснювали. В 1552 р. Англіканська Церква змінила свій Молитовник і усунула слово “Mass” (Євхаристія).

Служба Божа (з Євхаристією) стала впроваджена на місце річного обходження Господньої Пам’яткової Вечері, і такі Служби Божі відбуваються часто, з наміром частіше очищувати людей з гріха. Коли Реформатори побачили блуд в цім, вони старались повернути до оригінальної простоти першого встановлення і відсунули римську Службу Божу як невластиве обходження Господньої Пам’яткової Вечері. Однак, не бачучи цього близького споріднення між типом Пасхи (Свята Переходу) і позаобразом смерти нашого Господа, і того, що Вечеря є пам’яткою позаобразу, вони не збагнули думки, що правильно вона має бути обходжена раз на рік. Тому бачимо, що між Протестантами деякі обходять раз на місяць, інші раз на три місяці, а деякі раз на чотири місяці – кожна деномінація по свому цю справу розсуджує – а “Учні” обходять кожного тижня, з причини мильного зрозуміння Св.Письма, подібно до їх мильного розуміння щодо хрещення. Вони опирають своє тижневе обходження вечері на словах Апостолів в Діях Ап. що первісна Церква збиралась перешого дня в тижні і що на таких зібраннях “ламано хліб”.- Дії Ап.2:42,46; 20:7.

Ми вже зазначили, що такі тижневі зібрання і “ламання хліба” які вони обходили, не були споминами смерти Господа, але, противно, були учтами любови, спомином Його воскресення і теж кількох ломань хліба з Ним, якими вони втішались, коли Він появився їм першого дня в тижні, під час сорок днів перед Його вознесенням. Пам’ять і спогади про ці ломання хліба, підчас яких їх очі відчинились і вони Його пізнали, мабуть привела до того, щоб збиратися кожного першого дня в тижні і при тому спільно споживати харч, “ламати хліб”. Як ми вже скорше помітили, тут ніколи не є згадувана “чаша” в зв’язку з тим ламанням, в той час коли при кожній згадці про Господню Пам’яткову Вечерю чаша занимає таке саме важне місце як і хліб.

ХТО МОЖЕ ОБХОДИТИ?

Ми відповідаємо, що перш за все, ніхто не повинен брати участи, хто не признає, що дорогоцінна кров Христа є жертвою за гріхи. Ніхто не повинен брати участи, якщо він вірою не покропив подвоїв свого серця “що промовляє краще ніж кров Авля”, бо приносить мир, замість пімсти (Жид. 12:24) Ніхто не повинен обходити цього символічного свята, якщо в його серцю немає правдивого свята, і якщо не прийняв Христа за свого Життєдавця. Дальше ніхто не повинен брати участи, хиба що він є членом одного тіла, одним хлібом, і віддав своє життя, тобто (висловлюючись символічно) свою кров, жертвовану з Господом в цій самій чаші. Тут є показана виразна лінія різниці, не тільки поміж віруючими і невіруючими, але так само поміж посвяченими і непосвяченими. Однак цю лінію повинна начеркувати для себе кожна особа, – так далеко коли її визнання є добре і відповідно засвідчене її зовнішною поведінкою. Один член не має бути судією для другого, а навіть Церква не має судити, хиба що, як вже було показано, певна справа була Церкві представлена, яка є проти приписаних правил. Отже старші повинні перед тими, що зібралися, визначити такі вимоги і усл^ів’я – (І) віра в кров; (2) посвячення для Господа і для Його служби аж до смерти. Тоді вони повинні запросити всіх, які так почуваються і є так посвячені, до участи в обходженню смерти Господа і їх власної (їх. посвячення аж до смерти). Це і всі інші запрошення в зв’язку з цим обходженням, повинні бути виразно вияснені, щоб не залишити жодної думки сектанства. Усі повинні бути прошені до участи, не зважаючи на їх віру і гармонію щодо інших предметів , якщо вони є в повній згоді з цими основними правдами -викуп через дорогоцінну кров, і повне посвячення аж до смерти, що є збудоване на цім оправданню.

При тому є властивим застановитися над словами Апостола:-

“Тому то, хто їстиме цей хліб і питиме чашу Господню недостойно, буде винен супроти тіла і крови Господньої. Нехай же людина розгляне себе, і тоді нехай їсть хліб і п’є чашу. Хто бо їсть і п’є недестойно, не розважаючи про тіло Христове, то суд собі їсть і п’с”.-ІКор. 11:27-29.

Пересторога Апостола є в тій цілі, щоб не бути недбалим і нерозважним, коли приступаєм до обходження цієї Пам’ятки, щоб не робити собі з того звичайної гостини і не просити в нерозважний спосіб посторонних осіб. Це не є така гостина. Це є поважна Пам’ятка, намірена лиш для членів Господнього “тіла”, а хто цього не розуміє, хто не розуміє, що хліб представляє тіло Ісуса і що чаша представляє Його кров, то буде стягати “суд” на себе, коли б обходив цю Пам’ятку- осуд від Господа і осуд свого сумління. Тому кожний, перш ніж приступає до участи в обходженню, повинен сам рішити, чи він вірить в зломане тіло і проляту кров нашого Господа як ціну викупу за нього; і друге, чи він посвятив усе своє, щоб в такий спосіб він міг бути зарахований як член “одного тіла”.

Помітивши, хто є виключений, і хто має відповідний приступ до Господнього стола, бачимо, що кожний правдивий член Церкви має право до участи, хіба що це право було відібране цілою Церквою згідно з правилом виставленим в Мат. 18:15-17. Усі такі будуть дійсно бажати пристосуватися до останнього напомину Господа “їжте з неї всі, пийте з неї всі”. Вони будуть розуміти, що, коли не їмо тіла Сина Чоловічого і не п’ємо Його крови, то не маємо життя в собі; і що коли дійсно вони в серцю і в умі принимають заслугу Господньої жертви і Його життя, то це є ласкою і привілеєм обходити це, і визнавати це один перед одним і перед Господом.

ХТО МОЖЕ ЦЕ ПЕРЕВОДИТИ?

Ложні науки відносно цієї Пам’ятки і витвір відрубної кляси в Церкві, званої клером, щоб виконювати цю і інші послуги, так глибоко вирились в умах людей, що навіть Протестанти по сьогоднішний день загально вважають, що тут конечно треба “висвяченого”, або “ординованого”, чоловіка, який має перепровадити цю Пам’ятку, і що інший спосіб був би богохульством. Але ця ціла теорія є дуже мильною і ми це легко пізнаємо, коли пам’ятаєм, що всі, які мають привілей участвувати в цій Пам’ятці, є членами “Царського Священства” – усі з них є вповні уповажнені Господом проповідувати Його Слово згідно з їх талантами і нагодами, і вони також є вповні ординовані, тобто призначені до виконування всякої служби, яку юни можуть виконати для Нього і для членів Його тіла, і в Його ім’я для інших. Господь сказав “Ви всі є браття” і про це не треба забувати, коли маємо сполуку з Ним і святкуємо Його діло примирення, і нашу спільноту з Ним, і один з одним як членами Його тіла.

Все ж таки, як подає Писання, що в кожній групі народу Божого, в кожній Церкві, або тілі Христа, повинен бути порядок, і що частиною цього порядку є те, що в кожнім Зборі повинні бути “старші”. В той час як кожний член Церкви, Нове Створіння, отримав вистарчаюче уповажнення від Господа, яке дозволяє йому виконювати яку-небудь частину в зв’язку з Пам’ятковою Вечерею, все ж таки Церква, вибираючи старших, показує, що вони повинні бути представниками в цілій Церкві в таких справах як ця. Тому обов’язком їх є приготовити і зарядити спосіб служби для цієї Пам’ятки.

Слова нашого Господа “Де двох чи трьох збиреться в ім’я моє, там я є між ними”, показують нам виразно, що коли тільки є можливо, ця Пам’ятка повинна бути заховувана в громаді з співчленами Його тіла. Долучені благословення були замірені, щоб притягати членів один до одного, не лиш підчас цього річного зібрання, але коли це є тільки можливим. Коли лиш два або три можуть зібратися, не маючи змоги зібратися з більшою групою, то вони мають привілей обходити так як Церква, як повна Екклезія. І коли може трапитись, що одиниця не могла б зібратися з іншими, то ми радимо, щоб такий з вірою і проханням звернувся до Господа, щоб Він був з ним присутний своїм Духом і в такий спосіб було б двоє. Радимо також, щоб такі обставини не були перешкодою для нікого в обходженню тої річної Пам’ятки цієї великої жертви за гріхи і нашої участи в ній з Господом; щоб тоді сам чоловік приготовив хліб – неквашений, такий як пляцки лиш на воді змішаний, і сік з винограду, або з ]х>дзинків – і щоб обходив в спільноті духа з Господом і з Його співчленами тіла, від яких він мусово зістав віддалений. (Так далеко як ми розуміємо, то наш Господь при установленню Пам’ятки своєї Смерти ужив звичайного 

вина, але там не с сказано якого вина, то з тої причини, що деякі колись мали слабість до пиятики, а це лихо має великий вплив в наших часах, тому виглядає нам, що тут також можна вживати неферментованого вина, тобто самого соку з винограду, або з родзинків до якого можна додати дещо звичайного вина, щоб задовільнити бажання деяких, що говорять, шо ми повинні вживати звичайне ферментоване вино.)

ПОРЯДОК В УСЛУЗІ

Тому що Господь не полишив жодного точного правила, як треба обходити цю Пам’ятку, то і ми не маємо права цього робити, однак виглядає, що було б властивим, щоб і ця Пам’ятка була обходжена відповідно, скромно і в порядку. Отже радимо, не з наміром встановляти права, але щоб допомогти таким, що були привикли до складної служби і таким, які не мали нагоди жодної служби. Отже тут ми лиш піддаємо думки, які можна змінити, залежно від обставин.

(1) Відкрити зібрання одною, або двома піснями, залежно від обставин – в дусі поважнім і по лінії Пам’ятки.

(2) Відмовити молитву, просячи Божого благословення на зібрання, а особливо на тих, що будуть брати участь, пам’ятаючи також співчленів тіла, яких знаємо і не знаємо, по цілому світі, тих, що святкують цю Пам’ятку в її річницю.

(3) Услугуючий старший може перечитати записи з Євангелії про оригінальне встановлення Пам’ятки.

(4) Він, або інший старший може тоді представити справи про тип, образ і позаобраз, говорячи звичайно так як виклад, або коли би бажав, відчитати певні пояснення про цілу справу, що були подані в попередиш дисертації.

(5) Звертаючи увагу на факт, що наш Господь благословив хліб перш ніж його зломив, предсідник (старший який перепроваджує Спомин) може покликати здібного брата до молитви, щоб попросив благословення на хліб, або, коли б не було нікого відповідного, то він сам повинен попросити благословення на хліб і на тих, які братимуть участь в тім, щоб очі їх розуміння були широко відкриті до оцінення і більшого розуміння глибини значення, яке є пов’язане з тим і щоб усі учасники могли мати цю благословенну ^сполуку з своїм Господом, і, принимаючи цей символ Його тіла, відновити своє власне посвячення, щоб бути ломаним з Ним.

(6) Опісля частина неквашеного хліба, або пляцок може бути переломлений, висказуючи при тім слова Господа “Це є моє тіло ломлене за вас, їжте з нього всі”, і тоді тарілка може бути подана через предсідника, або іншим братом, або кількома, залежить від величини зібраних посвячених братів.

(7) Під час подавання символів повинна бути тишина, хіба що певна заввага, відносно значення хліба і як ми кормимося тілом Господа, могла б бути властивою – однак в загальному було б краще, щоб ця справа була виразно сказна предсідником чи іншим старшим тоді, коли він пояснює значення обходження Пам’ятки ще перед роздаванням хліба, щоб ця спільнота в участі не була заколочена.

(8) Після того треба попросити благословення на чашу, бо читаємо “і взяв чашу і поблагословив” і дав ученикам своїм. До цієї молитви можна попросити певного брата, щоб висловив подяку і прохав благословення на учасників, і чаша також повинна бути передана в тихості.

(9) Коли ця услуга закінчиться, радимо також, щоб і тут до кінця наслідувати приклад Господа і Апостолів -щоб на закінчення заспівати пісню і без молитви закінчити зібрання, і щоб брати в тихості розійшлись домів. Радимо, щоб під цей час уникати звичайних поздоровлень, запитів про стан здоровля тощо, і щоб кожний ішов до свого дому в спокою, роздумуючи про ці важні речі і про терпіння Господа в Гетсемані, і як Він потребував співчуття і помочі; і також те, що тепер кожний член Його тіла може теж мати Гетсеманські досвіди і тому потребуватиме помочі і заохоти від своїх співтоваришів, співпослідовників Господа.

Про Господа є написано “З людей ніхто^не був з Ним” – ніхто не міг співчувати з Ним в годині Його проби . З нами є відмінно. Ми маємо співчленів тіла, які є подібно охрещені в смерть, подібно зобов’язализь бути ломаними, як члени одного хліба і прийняті, і помазані тим самим Св. Духом. І коли ми це пам’ятаєм, стараймось більш ревно бути поміччю для співчленів цього тіла, пам’ятаючи, що все, що зробиться для найменшого члена, є зроблено для Голови і Він це вельми цінить. Також в цьому самому часі можемо пам’ятати про досвідчення АпЛетра – його велику ревність, як слуги Господнього, та проте його слабість в часі проби і його потребу Господньої помочі і молитви, “я молився за тобою, щоб віра твоя не впала”. Пам’ятати про це, може бути для нас особливою поміччю, так як це, безсумніву, було опісля для Ап.Петра. Це дасть нам змогу більше дивитись до Господа про “поміч в часі кожної потреби”.

Було б добре також пам’ятати про Юду і що його упадок прийшов з причини його самолюбства, амбіції, пожадливости; і що, як про це пам’ятаємо, через ці двері самолюбства сатана щораз більше входив до нього, – це може допомогти нам бути пильними, щоб подібно не впасти в тенета диявольскі, щоб ми в жодному випадку не заперлися Господа, Який нас купив, і щоб ми ніколо і в жодному значенню не зрадили Його ні Його братів, ні Правди. Стараймось слідуючого дня мати на пам’яти досвіди нашого дорогого Відкупителя, не лиш для того, щоб мати співчуття з Ним, але в додатку, щоб ми не думали, що щось дивного нам стається, коли є дозволені на нас гарячі проби, але, щоб ми йшли слідом за Ним аж до закінчення і все мали на думці Його передсмертні слова ‘[Закінчилося”, і розуміли, що це означало довершення Його жертви за гріхи за нас, так щоб Його ранами ми були сцілені; і дальше, щоб розуміли, що Він жиє на віки і вставляється за нас, і допомагає нам в часі кожної потреби.

ПАСХА – ВЕЛИКДЕНЬ

Німці і Англо-Саксони називають Великдень “Easter” (Істер). Це слово є саксонського походження і означає саксонську богиню, або богиню зі сходу, свято якої припадало на весну, около часу Пасхи. Принимаючи це ім’я і пристосовуючи його до часу, в якім є обходжена пам’ятка смерти нашого Господа, Його воскресення і вознесення, аж до зіслання Св. Духа в П’ятидесятниці, було очевидно спробою легше замінити його Християнськими інституціями. Подібно до інших уступок, вона датується десь около третього століття. Це поганське походження імени Істер не багато нас інтересує, бо не маємо наміру обходити його як свято. У Протестантів ця назва стала пристосована радше до одного дня, а не певного періоду часу, як це святковано в старожитності і як це ще практикується у католиків. Назва відноситься до дня, якого називають Великдень. Кожна^ пам’ятка воскресення Господа буде завжди дорогою для Його народу, але для тих, які правильно розуміють і оцінюють цю справу, кожна Неділя є Великим днем, тому що кожна Неділя (перший день тижня) є Пам’яткою воскресення нашого Господа з смерти.

Представляючи цей предмет, нашою ціллю є більш особливо те, щоб звернути увагу на інший погляд слова Істер, який є між католиками, а який включує також і Велику п’ятницю і Велику Неділю, і це є лиш вживане як синонім Пасхального часу. Можна було сподіватися, що впровадження Євхаристії і її часте виконювання, зробить неважним щорічне обходження пам’ятки смерти нашого Господа, але так не є. Оригінальний спосіб Первої Церкви, щоб обходити цю велику центральну річ і саму основу її існування, продовжувався, хоча обходження вечері в її властивім часі перестало, будучи замінене більшим числом жертв Євхаристії, і тому ця особлива риса Пам’ятки стратила своє значення.

Через довгі віки було в звичаю числити дату розп’яття нашого Господа згідно з жидівським календарем, як ми вже це пояснили, але постепенно, бажаючи відлучитись так далеко як тільки можливо від жидівських звичаїв, зроблено зміну в численню дати смерти Христа. На Нікейському соборі постановлено, що відтоді Істер повинен бути святкований в першу п’ятницю після весняного порівнання дня з ніччю і після повноти місяця. Це не тільки прикріпило обходження смерти Господа до п’ятниці, яку називають “Великою П’ятницею”, але це запевнило, що ця Пам’ятка дуже рідко випала на точну дату згідно з жидівською Пасхою. Різниця в рахуванні часу є ця, що жиди очікують на весняне порівняння дня з ніччю і перший день першого місяця розпочинають від нового місяця, а свято Пасхи обходять 14-го дня цього ж місяця. Між тими двома способами числення часу є різниця часом цілий місяць.

Не є це наша річ говорити, який спосіб е кращий, але після нашого переконання кращою с ця метода, якою керувався наш Господь і Апостоли. Це не означає, що ми поповнили б злочин, коли мильно будемо обходити цю Пам’ятку і не у властивому часі, але, обходячи згідно з правильним звичаєм і в правильному часі, маємо радість і вдоволення, що стараємось наслідувати так близько, як це є можливо, Божу постанову і приклад. Дехто міг би сказати, що було б краще встановити дату згідно з нашим модерним календарем, напр. 15-го, або 1-го квітня, і тоді всякі калькуляції були б непотрібними. Ми відповідаємо, що Господь очевидно мав певну причину влаштувати жидівський календар так, як Він учинив, і ми воліємо в цій справі дальше визнавати цю постанову.

В особливому значенню бачимо, що так як сонце є символом духового Царства, так місяць є символом Угоди (Завіту) Закону і тих людей, які були під тою Угодою Закону. Через те там було дуже властивим, що наш Господь був розп’ятий ними точно тоді, коли місяць був повний, і що через Боже призначення відносно того часу, жиди не могли Його скорше вхопити, хоча кілька разів намагались, а це тому, що “ще не прийшла Його година” (Йоана 7:30;8:20). Його розп’яття при повному місяці, і те, що після того місяць почав маліти, дає нам науку, що Ізраїль приніс на себе, яко на націю, Божий осуд, що Бог його відкинув на певний час, і це власне було показане в постепеннім зменшенню місяця.

Понище бажаємо подати з достовірних світських джерел певні витяги, які потверджують те, що ми повище згадували.

З ЕНЦИКЛОПЕДІЇ “McCLINTOCK AND STRONG’S”

“Easter”, тобто Пасха (Великдень) – Це слово є походження саксонського і пригадує саксонську богиню, або радше з сходу (East), Esteria, в честь якої приношувано щорічно жертви на весну около часу Великодня. Ця назва “Easter” Істер, почала бути сполучувана з думкою Християнського свята про воскресення, яке трапилося в часі Пасхи; тому ми говоримо “Easter day” ( Істер день), “Easter Sunday” (Істер Неділя), але це є зовсім невластивим, тому що це не відноситься до свята, що тоді обходили в честь богині старинних Саксонів. Отже теперішнє німецьке слово є вживане “Ostern” замість “Easter” і відноситься до тої самої богині, “Estera” або “Ostera”. Це слово є головно помітне в англійській Біблії “Authorized Version” (Діян,12:4) “бажаючи вивести його по “Easter” (Істер), щоб віддати народови” – це с добрим прикладом непослідовництва перекладачів .. В останнім зревізованім перекладі слово “Passover” (Пасха) було поставлене у всіх уривках, за вийнятком цього…

“Церкви в Малій Азії обходили смерть Господа в дні, який відповідав дневі 14-го Нісана, в якому то дні, згідно з опінією цілої старинної Церкви, було розп’яття. Західні Церкви (Рим), з другої сторони мали опінію, що розп’яття повинно бути обходжене річно в цей особливий день тижня, в якому воно сталось, тобто в п’ятницю. Західні Церкви вважали день смерти Христа як день жалоби і вони не кінчили часу пощення аж до дня воскресення, проте Церкви в Меншій Азії вважали смерть Христа як викуплення людського роду і кінчили піст в годині, коли Христос помер, тобто о третій пополудні і зараз після того обходили “аґапе” і Господню Вечерю. Обидві сторони (Східні і Західні Церкви) прийняли назву Пасха (Перехід), під якою розуміли часом особливо святочні дні цього тижня, а часом цілий тиждень на спомин Пасхи.

“Перша головна суперечка між тими сторонами в старій Церкві вибухла около 196 р. нашої ери, коли єпископ Риму, Віктор, видав циркуляр до головних єпископів, жадаючи, щоб скликати раду в їх головних провінціях і впровадити західній звичай (звичай святкування в п’ятницю і в неділю, замість 14-го і 16-го Нісана). Деякі пристосувались до його бажання, але рада під проводом Полікратеса з Ефесу рішучо не погодилась з тим, лиш прийняла лист цього Полікратеса, який, обороняючи практику азійських Церков, відіслав Віктора до поваги і авторитету Апостолів, Филипа і Йоана, до Полікарпа і до семи з його рідні, які були скорше перед ним єпископами в Ефесі.

“Отже так далеко то суперечка між Азійськими і Західними Церквами була лиш відносно двох точок, а саме, (1) Чи день тижня, чи місяця, в якому Христос помер, має бути заховуваний, або святкований: (2) Коли має бути закінчене пощення. Тепер з цього виникла третя точка суперечки, а це щодо часу, коли в дійсносте був день 14-го Нісана. Багато т.зв. отців Церкви мають думку, що згідно з оригінальним численням жидів аж до збурення Єрусалиму, 14-ий Нісан був завжди після весняного порівнання дня з ніччю, і що це було лиш з причини злого числення пізніших жидів, що 14-ий Нісан випав часом перед цим порівнанням. Тому вони наполягали, що 14-ий Нісан, який для обох сторін в Церкві рішав час Великодня, повинен завжди бути після порівнання (Equinox),

“Тому що рік жидівський є місячним роком і 14-ий день Нісана є завжди днем повного місяця, Християне, які прийняли повищий астрономічний погляд, не грає ролі, чи 14 Нісан припав перед весняним порівнанням (equinox), чи після, будуть часом святкувати смерть Христа місяць пізніше, від жидівської Пасхи. Як Християне не можуть тепер сполягати на жидівський календар, вони мусять робити своє власне числення про час Великодня. Ці калькуляції часом різняться, частинно з причини повище зазначеної, а частино тому, що день порівнання був усталений деякими на 18 Березня (Марта), а іншими на 19 Березня, а ще іншими на 21 Березня. Собор в Арлес в 314 р. старався ввести одноманітність, але його постанови не мали великого впливу. Тому над цією справою знова обговорювано на Соборі Нікейськім, де рішено, щоб Церкви обходили і святкували Пасху в п’ятницю після 14-го Нісан. Також постановлено в той час, щоб Церква в Александрії, яка відзначалась в астрономічній науці, мала щороку повідомляти Церкву в Римі, в якому дні має бути святкована Октава Великодня і Церква в Римі повідомить про те інші Церкви в світі. Але навіть ці постанови Собору в Нікеї не усунули різниць, і опісля прийнято рахубу Дионісія Ексіґуса і впроваджено до старої Церкви. Багато країв, так як Англія, не покинули свого звичаю, аж після довгого спротиву. В часі Карла Великого одноманітність стала впроваджена (в святкуванню п’ятниці і також у відкиненню жидівського способу числення, коли припадає певність місяця) і після того не можна помітити (не можна знайти) Quarto detimani (сявткування згідно з дійсним днем -14-го Нісана, в часі повного місяця після весняного порівнання)”

Зміна календаря папою Григорієм XIII в цілості задержала еру Дионісія, але там більш точно визначено щодо повноти місяця Великодня і пороблено обережні забеспечення, щоб уникати яких-небуть майбутніх відхилів календаря від астрономічного часу. Однак через ці докладні калькуляції Християнський Великдень збігається часом з жидівською Пасхою, противно до постанови Нікейського Собору.”

Цей самий авторитет говорить відносно слова Переходу (Пасхи):-

Перехід.- “Це була показова Урочистість (свято) року, і в такому особливому стані вона знаходилась в певнім відношенню до обрізання як другий сакрамент (святість) жидівської Церкви (2Мойс. 12:44). Ми це можемо бачити з того, що сталося в Плґалі, коли Ісус Навин, переглядаючи Божу Угоду, обходив урочисто Пасху зараз після обрізання народу. Але стан споріднення, в якому ці два обряди стояли один до одного, не розвинувся вповні поки їх позаобраз не виповнився, і коли Господня Вечеря взяла їх місце як сакраменталне свято вибраного Божого народу.”

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.