Попередній розділ 2: Нове Створіння Зміст
РОЗДІЛ ІІІ
ПОКЛИК НОВОГО СТВОРІННЯ
Мають право тільки “покликані” – Коли почався цей поклик “Великого Спасіння” – Поклик до покаяння не є покликом до Божественної природи – Юдейський поклик – Євангельський поклик – Чому покликано небагато “великих”, “мудрих” або “сильних”– Возвеличення як нагорода за щиру покору – Характер як умова поклику – До світу протягом Тисячоліття буде звернений не поклик, а наказ – Час Євангельського поклику обмежений – Отець кличе, тобто притягує Нове Створіння – Христос – наша Мудрість – Христос – наше Виправдання – Різниця між дійсним і тимчасовим Виправданням – Чи “Новому Створінню” потрібне Виправдання? – Підстава Виправдання – Виправдання Стародавніх Гідних відрізняється від нашого – Виправдання Тисячолітнього віку – Христос став нам Освяченням – Освячення протягом Тисячолітнього віку – Два різних посвячення в образах Левитів – Ніхто з них не мав спадщини в Землі – Велика Громада – Освячення у двох частинах – Частина людини – Частина Бога – Досвідчення залежать від темпераменту – Освячення – це не досконалість і не емоції – “Всі недуги твої Він вздоровляє” – Потреба в Престолі Благодаті – Як Виправдання поєднується з Освяченням – Посвячення з часу закриття “Високого Поклику” – Спасіння, або Визволення Церкви
Нагода стати членами Нового Створіння і мати частку в його можливостях, привілеях, благословеннях і славі не була дана всім людям у світі, а тільки “покликаному” класу. Це дуже виразно пояснено в Писанні. Господь покликав Ізраїль по плоті стати Його особливим народом, відділеним від інших земних народів, або націй, як написано: “Тільки вас Я пізнав [визнав] зі всіх родів землі” (Ам. 3: 2). Однак поклик Ізраїлю не був “високим покликом”, “небесним покликом”, а тому ми не знаходимо жодної згадки про небесні речі в жодній з обітниць, що належать цьому народові. Їхній поклик був до підготовчого стану, який у кінцевому підсумку зробив останок народу готовим прийняти високий [86] поклик до “великого спасіння… яке проповідувалося спочатку від Господа, ствердилося нам через тих, хто почув”, й скористатися ним (Євр. 2: 3). А тому умови високого, тобто небесного поклику слід шукати не в Старому Завіті, а в Новому. Та коли очі нашого розуміння відкриваються на розуміння “Божих глибин”, ми бачимо в Його діяльності й провидінні щодо тілесного Ізраїлю певні образні уроки, корисні для духовного насіння, покликаного небесним покликом. Адже Апостол пояснює нам, що тілесний Ізраїль, його закони й Божа діяльність з ним були тінями й образами кращих речей, що належать покликаним до членства в Новому Створінні.
Оскільки Христос у всьому мав мати першість у божественному плані, тому Він мав бути першим, головним, Первосвящеником, Який мав стати провідником цього Нового Створіння Божих синів, Вождем їхнього спасіння та прикладом для них, на Який вони могли б дивитися, як на взірець, і вслід за Ким вони могли б іти. У цьому ми бачимо абсолютно задовільний аргумент, чому Стародавні Гідні не могли мати жодної участі або частки в цьому Новому Створінні. Слова нашого Господа про Івана Христителя підтверджують це: “Поправді кажу вам: Між народженими від жінок не було більшого від Івана Христителя! Та найменший у Царстві Небеснім, той більший від нього!” (Мт. 11: 11). І апостол, говорячи словами найвищої похвали про віру й шляхетний характер цих братів минулої епохи, стверджує, що “Бог передбачив щось краще про нас, щоб вони не без нас досконалість одержали” (Євр. 11: 40).
Крім того нам слід пам’ятати, що ніхто не може бути покликаний, перебуваючи під осудом через Адамів гріх. Щоб бути покликаним до цього “високого поклику”, потрібно спочатку отримати виправдання від Адамового вироку, а його не міг мати навіть тілесний Ізраїль через кров тельців і козлів, які не здатні усунути гріх, а були тільки образами кращих жертв, які справді задовольняють вимоги Справедливості [87] щодо нашого роду. Тому поклик не міг початися до того, як наш Господь Ісус дав ціну відкуплення – купив нас Своєю “дорогоцінною кров’ю”. Навіть апостоли були покликані й прийняті до Нового Створіння лише умовно, доки Відкупитель не дав ціни, не зійшов на вишину і не представив її за нас. Тоді, і не раніше, у день П’ятидесятниці Отець прямо визнав тих віруючих і зачав їх Своїм святим Духом, щоб вони були “Новими Створіннями”. Так, наш Господь сказав фарисеям під час Свого служіння: “Я не прийшов кликати праведних, але грішників до покаяння” (Мт. 9: 13). Але ми повинні бачити велику різницю між покликом людей до покаяння і покликом їх до небесного поклику божественної природи й співспадкоємства з Христом. Грішники для нього неприйнятні. Тому ми всі, будучи “з природи дітьми гніву”, потребуємо спочатку бути виправданими даром від усього через дорогоцінну кров Христа.
Цьому абсолютно відповідає те, про що ми читаємо на початку Послання до Римлян (1: 7): що це послання адресоване “усім, хто знаходиться в Римі, улюбленим Божим, покликаним святим” (пер. Гиж.) – покликаним бути святими, учасниками божественної природи тощо. На початку Послання до Коринтян написано: “Божій Церкві, що в Коринті, посвяченим у Христі Ісусі, покликаним святим, зо всіма, що на всякому місті прикликають Ім’я Господа нашого Ісуса Христа” (1 Кор. 1: 2). Винятковість цього поклику ще більше підкреслюється в наступному вірші (9), який називає автора нашого поклику: “Вірний Бог, що ви через Нього покликані до спільноти Сина Його Ісуса Христа, Господа нашого”. Це означає об’єднання, єдність. Йдеться про те, що поклик має на меті знайти серед людей тих, які стануть єдине із Відкупителем як Нові Створіння, співспадкоємці з Ним у славі, честі та безсмерті, які були даровані Йому як нагорода за Його вірність.
Тут нам пригадуються слова апостола, що ми станемо співспадкоємцями з Христом лише на певних [88] умовах, а саме: “Коли тільки разом із Ним ми терпимо, щоб разом із Ним і прославитись” (Рим. 8: 17). У тому ж розділі Послання до Коринтян (вірш 24) апостол показує, що поклик, про який він говорить, аж ніяк не є тим самим покликом, який певний час був обмежений до юдеїв. Далі з його слів зрозуміло, що не всі є покликані. Він говорить: “Ми проповідуємо… для самих покликаних юдеїв та греків Христа, Божу силу та Божу мудрість”, хоча для непокликаних юдеїв Він був каменем спотикання, а для непокликаних греків – безумством. У своєму листі до Євреїв (9: 14, 15) апостол пояснює, що поклик цього Євангельського віку не міг бути проголошеним до того, як наш Господь Своєю смертю став “запорукою” Нового Заповіту. Ось його слова: “Тому Він Посередник Нового Заповіту [угоди], щоб через смерть, що була для відкуплення від переступів, учинених за першого заповіту [Угоди Закону], покликані прийняли обітницю вічного спадку” (Євр. 7: 22).
НЕ БАГАТО ВЕЛИКИХ, МУДРИХ І ВЧЕНИХ ПОКЛИКАНО
Можна було б логічно припустити, що якби цей особливий поклик і мав бути обмежений, то він обмежувався б найкращими представниками занепалого людства – найшляхетнішими, найчеснішими, найталановитішими, але апостол спростовує цю думку словами: “Дивіться бо, браття, на ваших покликаних, що небагато хто мудрі за тілом, небагато хто сильні, небагато хто шляхетні. Але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і немічне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильне, і простих світу, і погорджених, і незначних вибрав Бог, щоб значне знівечити, так щоб не хвалилося перед Богом жодне тіло” (1 Кор. 1: 26-29). Причиною такого стану справ апостол називає ціль Бога, щоб жодна людина не могла хвалитися, що вона в чомусь якось заслужила ті великі благословення, які мають бути даровані. Уся ця справа задумана як ілюстрація для ангелів [89] і людей Божої сили трансформувати характер із низького й зневаженого до шляхетного й чистого, але не примусово, а через перетворюючу силу правди, яка через обітниці та надії, представлені покликаним, викликає в них і хотіння, і чин виконувати Його добру волю. Результатом цього божественного задуму стане не тільки слава Отця, але й покора та вічне добро тих, кого Він благословить. Ми бачимо, як у Новому Завіті не раз повторюються різні вислови про те, що цей поклик і спасіння під ним не походять від людини, не є через її силу, а через Божу благодать. Також неважко зрозуміти, чому цей поклик, як правило, менш привабливий для знатних, і більше – для простих.
Гордість – істотний елемент занепалої природи, і з нею слід постійно рахуватися. Ті, хто менше занепалий, ніж більшість їхніх ближніх, і, отже, більш шляхетний за своєю природою, ніж пересічні ближні-створіння, здатні усвідомлювати цей стан і відчувати певну міру вищості й пишатися цим. Такі, навіть якщо вони шукають Господа і прагнуть Його благословення та прихильності, схилятимуться до того, що Господь прийме їх на якійсь іншій основі, ніж їхніх більш занепалих і менш благородних ближніх. Однак Божий критерій – досконалість; і Він заявляє, що все, що не відповідає цьому критерію, засуджується; і кожному засудженому вказано на того самого Відкупителя і на ту саму жертву за гріхи, скільки б він не постраждав від гріхопадіння – багато чи порівняно мало. Ці умови прийняття, безумовно, були привабливішими для убогих і більш занепалих членів людської сім’ї, ніж для більш шляхетних. Адже слабкі, занепалі особи більш гостро відчувають свою потребу в Спасителі, бо вони значно більше оцінюють власні недосконалості, тоді як менш занепалі, маючи певну міру самовдоволення, не дуже бажають низько схилитись перед Христовим хрестом, щоб прийняти виправдання як вільний дар і на цій основі (і тільки на ній) наблизитись до престолу небесної благодаті, щоб отримати милість і знайти благодать для допомоги. [90] Вони більш схильні покладатись на власне розуміння, маючи почуття самовдоволення, яке заважатиме їм увійти низькими воротами та йти вузьким шляхом.
Бог, очевидно, кладе великий натиск на покору тих, кого Він запрошує стати членами цього Нового Створіння. Апостол підкреслює це, кажучи: “Тож покоріться під міцну Божу руку, щоб Він вас Свого часу повищив” (1 Петр. 5: 6). Павло вказує їм на зразок, на Ісуса Христа – як Він упокорився, умалив Себе, щоб прийняти нижчу природу й перетерпіти смерть, навіть смерть на хресті і т. д. За цей послух і покору Бог високо підняв Його. Тоді Петро вказує на урок цього, кажучи: “Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать” (1 Петр. 5: 5). Подивіться на своє покликання, браття: не багато великих, мудрих чи вчених покликано, а головним чином бідні цього світу, багаті вірою. Разом з винагородою, яку Бог встановлює за покору, є і винагорода, яку Він встановлює за віру. Він хоче, щоб Нові Створіння складались із тих, хто навчився беззастережно довіряти Йому, хто приймає Його благодать як достатню для себе, і хто, завдяки силі, яку Він надає, здібний осягнути (разом зі звеличенням) перемогу, до якої Він їх кличе.
ХАРАКТЕР ВСЕ-ТАКИ Є УМОВОЮ ПОКЛИКУ
Хоча Бог не покликує мудрих чи великих, чи вчених, однак ми не повинні розуміти, що його народ є грубим чи неосвіченим у тому значенні, що він злий, зіпсутий чи аморальний. Навпаки, Господь ставить найвищий можливий критерій перед тими, кого кличе. Вони покликані до святості, до чистоти, до вірності та до принципів справедливості – до оцінки цих речей у своєму серці та прояву їх у своєму житті на славу Того, Хто покликав їх із темряви до Свого дивовижного світла (2 Петр. 1: 3; 1 Петр. 2: 9). Світ може їх знати лише за плоттю, хоча за плоттю вони можуть і не бути такими шляхетними або вишуканими, як інші, – часто навпаки, – однак Господь [91] приймає їх не за плоттю, а за духом, за їхнім розумом, їхніми намірами, їхнім “серцем”. Отже, з того моменту, як вони приймають Божу благодать у Христі та прощення своїх гріхів і посвячують себе Господу, вони вважаються звільненими від тих вад, які природно належали їм, як дітям Адама. Вони сприймаються так, ніби їхня плоть зодягнулася в заслуги Христа, приховуючи всі свої вади. Новий розум, нова воля – це “Нове Створіння”, прийняте Богом і покликане Ним, і тільки з ним можна мати справу.
І справді, новий розум, у міру свого розвитку, проявляє себе благородним, чесним, праведним і поступово одержує більшу владу й контроль над плоттю, так що ті, хто не визнає Нових Створінь, як і не визнавали Господа, можуть остаточно захоплюватись їхніми добрими ділами, святим життям та духом здорового розуму, хоча всьому цьому вони можуть часом приписувати якісь ниці мотиви. І незважаючи на поступове зростання й наближення нового розуму до єдності з розумом Господа, вони можуть ніколи не здобути повний контроль над смертним тілом, з яким вони пов’язані, хоча це, безумовно, буде їхньою ціллю і зусиллям – прославляти Бога у своєму тілі, а також у своєму дусі, своєму розумі, які є Його (1 Кор. 6: 20).
Звернімо увагу на деякі особливості та обмеження, встановлені для характеру “Нового Створіння”. Апостол дає настанову одному з цих покликаних, яка стосується усіх: “Змагай добрим змагом віри, ухопися за вічне життя, до якого й покликаний ти” (1 Тим. 6: 12). Ці Нові Створіння не повинні сподіватися на перемогу та велику нагороду без битви з супротивником, а також з гріхом, що рясніє у всіх їхніх поступках і слабкостях їхньої власної плоті, хоча остання і прикрита заслугою Христової праведності на умовах Угоди Благодаті. Апостол ще раз закликає цей клас: “Щоб ви гідно поводилися перед Богом, що покликав вас у Своє Царство та в славу” (1 Сол. 2: 12). Нове Створіння повинно не тільки розуміти своє покликання та його остаточну нагороду в Царстві [92] та славу, але й повинно пам’ятати, що в теперішньому житті воно стало представником Бога та Його праведності й повинно прагнути поступати відповідно до цього. Таким чином ми читаємо: “Але за Святим, що покликав вас, будьте й самі святі в усім вашім поводженні, бо написано: «Будьте святі; Я бо святий!»” (1 Петр. 1: 15, 16). Знову ж у цьому посланні (2: 9) читаємо, що ми повинні “звіщати чесноти Того, Хто покликав нас із темряви до дивного світла Свого”.
Духовні ізраїльтяни Нового Створіння не були піддані рабству особливих законів, як це було з тілесними ізраїльтянами, але “закону свободи”, щоб їхня любов до Господа могла проявити себе не тільки у добровільному униканні того, що не подобається Господу, але й у добровільному жертвуванні людських прав та інтересів у службі правді та праведності, Господу та братам. Згідно з цим апостол заявляє: “Бо покликав нас Бог не на нечистість, але на освячення” (1 Сол. 4: 7). І знову він говорить: “Бо ви, браття, на волю покликані, але щоб ваша воля не стала приводом догоджати тілу” (Гал. 5: 13), приводом чинити зло. Швидше використовуйте свою свободу, щоб жертвувати нинішніми правами для правди та службі їй – щоб ви таким чином були жертвуючими священиками цього царського священства, яке зрештою царюватиме в Божому Царстві як співспадкоємці з Христом, щоб роздавати божественні благословення світу.
Є багато місць у Святому Писанні, які вказують на те, що поклик стати “Новими створіннями” – це поклик до слави, честі та безсмертя (Фил. 3: 14; 2 Петр. 1: 3 і т. д.), але скрізь Господь вказує на те, що стежка до цієї слави є вузькою стежкою проб, перевірок, жертвування. Так що тільки ті, хто зачатий Його духом і, більше того, наповнений ним, будуть здібні вкінці стати переможцями й осягнути славні речі, до яких вони покликані, і шлях до яких став можливим для покликаних через Того, Хто обіцяв: “Досить тобі Моєї благодаті, – бо сила Моя здійснюється в немочі”.
Ми також не повинні думати про якісь інші поклики, а пам’ятати [93] слова апостола (Еф. 4: 4): “Ви покликані в одній надії вашого покликання”. Отже, помилково комусь думати, що у нього є вибір у цьому питанні. Що стосується світу, то в наступному віці дійсно не буде ніякого поклику: у тому віці Бог не буде прагнути вибирати особливий клас, відокремлений та відмінний від інших і для особливого становища. Замість покликання світу під час Тисячолітнього віку, Господь буде наказувати йому – буде наказувати дотримуватись законів та принципів праведності; і від кожного створіння вимагатимуть (не проситимуть) виявляти послух цьому Тисячолітньому уряду. Інакше воно отримає покарання за непокору і остаточно буде знищене з-поміж людей, як написано: “І станеться, що кожна душа, яка не послухала б того Пророка [не підкорилася Йому], знищена буде з народу” – помре Другою Смертю, з якої не буде жодної надії на повернення.
Не існує й другого поклику в цьому Євангельському віці, хоча, як ми раніше бачили, існує другий клас спасенних, що вибирається в цьому віці, – Велика Громада (Об. 7: 9-14), “натовп великий, що його зрахувати не може ніхто, з усякого люду, і племен, і народів, і язиків”, що буде служити Богові в Його храмі і перед престолом, на відміну від Нареченої, яка буде на престолі й буде членами, живим камінням цього храму. Але цей другий клас не має окремого й особливого поклику. Його члени могли так само охоче і з набагато більшою радістю досягти слави божественної природи, якщо б виявили слухняність негайно і всім серцем. Вони в кінці вийдуть переможцями, як показано в тому, що їм дано пальмове віття. Але брак завзяття завадив їм бути прийнятими як клас перемагаючих, тим самим перешкоджаючи їхньому вічному співспадкоємству та славі як учасників Нового Створіння, а також позбавляючи їх значної частини радості, миру та блаженства, які належать переможцям і якими ті насолоджуються навіть у цьому нинішньому житті. Місце, яке вони займуть, як ми вже бачили, очевидно, буде подібне у багатьох відношеннях на становище, на рівень ангелів. [94]
Ще одна думка, пов’язана із покликом, полягає в тому, що його час обмежений, про що заявляє апостол: “Ось тепер час сприятливий, ось тепер день спасіння” (Турк.); “Сьогодні, як голос Його ви почуєте, не робіть затверділими ваших сердець” (2 Кор. 6: 2; Євр. 3: 15). Цей сприятливий день (або сприятливий рік, або сприятливий період, або епоха) розпочався від нашого Господа Ісуса та Його посвячення. Господь був покликаний. Він не привласнив цієї честі сам Собі, і так триває відтоді – “честі цієї ніхто не бере сам собою” (Євр. 5: 4). Якою ж сміливою насправді повинна бути людина, щоб взяти на себе право на зміну природи з людської на божественну, а також, будучи членом сім’ї Адама та співспадкоємцем його втраченого та загубленого маєтку, претендувати на співспадкоємство з Христом у всьому багатстві, славі та честі, законним спадкоємцем яких вона стала б навіки у відповідь на поклик.
Завершення цього поклику, або “дня спасіння”, або “сприятливого часу”, прийде так само неминуче, як і його початок. Богом було призначено конкретне встановлене число, з якого має складатись Нове Створіння, і як тільки це число буде завершене, праця цього Євангельського віку буде закінчена. Ми можемо також зауважити, що як тільки належна кількість буде покликана, сам поклик повинен припинитися. Не було б властивим для Бога покликувати навіть на одну особу більше, ніж Він призначив, навіть якщо Він і передбачив, скільки покликаних не виявлять послуху, тобто не зможуть зробити своє покликання та вибрання певним, і, отже, потрібно буде замінити їх іншими. Постійність, очевидно, вимагає, щоб Всемогутній не загравав зі Своїми створіннями, посилаючи хоч одне запрошення, яке не могло би бути виконане, навіть якщо б його прийняли. Святе Письмо підтримує думку про те, що для цього обмеженого, обраного числа Царського Священства передбачені корони (окрема для кожного); що кожному, хто прийняв поклик Господа і посвятився, відкладена одна з корон. Тому не треба думати, що Господь покличе когось, хто, представивши себе і прийнявши поклик, буде поінформований, що йому жодна корона не може бути призначена, але він повинен чекати, поки хтось, хто виявиться невірним [95], втратить на неї право. Напучування нашого Господа: “Тримай … щоб твого вінця ніхто не забрав”, мабуть, означає не лише обмежену кількість корон, але й те, що остаточно, у кінці цього віку настане час, коли ті, хто не дотримувався вірно своєї угоди, будуть відкинені, а інші в той час будуть чекати своїх корон (Об. 3: 11).
Наскільки ми розуміємо, загальний поклик до цього співспадкоємства з нашим Відкупителем – як членів Нового Створіння Бога – припинився в 1881 році. Але ми розуміємо, що велика кількість (у всіх різних конфесіях християнства – можливо, двадцять чи тридцять тисяч), які в той час повністю посвятились, не виявилися вірними своїй угоді самопожертвування. Після того, як було довершене їхнє повне випробування, вони, виявившись невірними, один за одним були позбавлені спільності в покликаній громаді, щоб інші, хто тим часом посвятився, хоча й не під цим покликом, могли бути допущені до повноцінних відносин у цьому товаристві з Христом та Його співспадкоємцями і, своєю чергою, також могли пройти своє випробування і, якщо виявляться недостойними, бути схожим чином відкинуті, а їхні місця могли бути заповнені ще іншими, які чекатимуть у посвяченому стані. Очевидно, що при такому влаштуванні не існувало жодної необхідності в будь-якому загальному поклику після 1881 року. Ті, які тепер допущені, також можуть отримати свої привілеї та можливості, не входячи під загальний поклик (запрошення), який припинився в 1881 році. Вони допущені на тій основі (якщо дозволяє можливість), щоб заповнити місця тих, хто виходить. Ми сподіваємось, що цей процес виходу та входу буде продовжуватися доти, доки останній член нового роду створіння не буде визнаний гідним і доки всі корони не розподіляться навічно.
Апостол заявляє: “А ви, браття, не в темряві, щоб той день захопив вас, як злодій” (1 Сол. 5: 4). У згоді з усіма різними фрагментами Святого Письма ми схильні вірити, що в цей жнивний час Євангельського віку знання правди відносно божественного плану віків, присутності Сина Людського та [96] жнивної праці буде донесено до відома всіх Господніх посвячених. Ми припускаємо, що таким чином “теперішня правда” буде дійсно випробуванням, доказом належного стану сердець посвячених, подібно як послання про присутність нашого Господа та жниво Юдейського віку послужило випробуванням для земного Ізраїлю в першому приході. Ми також сподіваємось, що тих, хто в цей час приходить до виразного знання правди і дає докази щирості віри в дорогоцінну кров та глибини свого посвячення Господній службі, а також одержав чітке бачення божественного плану, слід вважати такими, що мають доказ прийняття їх Господом як майбутніх спадкоємців з Ісусом Христом, навіть якщо вони посвятились після 1881 року. Якщо їхнє посвячення відбулося давно, перш ніж поклик припинився, то ми можемо вважати, що після такого довгого часу вони приходять до належного стану посвячення, і тому пізнання теперішньої правди було їм дане як благословення і як доказ їхньої спільності духа з Господом. Якщо їх не було серед посвячених у 1881 році або раніше, то слід зробити висновок, що вони лише тепер були прийняті до спільності в покликаному класі, отримавши місце когось, хто був покликаний попередньо, але проявив брак старанності (не був ані холодним, ані гарячим) і тому був виплюнутий з уст, щоб мати належну йому частку в грядущому часі утиску. І там він повинен засвоїти шляхом дисципліни та покарань цінні уроки, які мав би засвоїти з Божого Слова. Такі перейдуть через час великої скорботи і займуть місце у “Великій Громаді”, тоді як повинні були охоче й радісно перейти через скорботу на місце з Христом на престолі.
ЯК БОГ КЛИЧЕ?
“З нього ви в Христі Ісусі, що став нам мудрістю від Бога, праведністю [виправданням], і освяченням, і відкупленням” (1 Кор. 1: 30).
ХРИСТОС – НАША МУДРІСТЬ
Мудрість тут наведена першою, і в цьому сенсі вона займає найважливіше місце серед кроків спасіння. З цим погоджується свідчення мудреця [97], який говорить: “Початок премудрості – мудрість здобудь, а за весь маєток здобудь собі розуму!”. Хоч яка б у нас не була добра вдача і якими б ми не були слабкими чи сильними, мудрість є найістотнішою при виборі нами правильного шляху. І це загальновизнано серед людей. Усі, незалежно від інтелектуального рівня, шукають додаткових знань і мудрості; навіть ті, хто вибрав найбільш нерозумний спосіб, як правило, зробили це, обравши стежки, які не здавалися їм на той час нерозумними. Так було у випадку з матір’ю Євою: вона прагнула знань, мудрості, а сам факт того, що заборонене дерево здавалося воротами до мудрості, становив для неї спокусу до непокори своєму Творцю. Тому таким необхідним є мудрий порадник, щоб вести нас шляхами мудрості, які приносять радість, а з нею стежками миру.
І якщо матір Єва навіть у своїй досконалості потребувала мудрого провідника, то тим більше нам, її занепалим, недосконалим дітям, потрібен такий провідник. Наш Небесний Отець, закликаючи нас до членства в Новому Створінні, передбачив усі наші потреби: Він передбачив, що наша власна мудрість буде недостатньою для нас, і що мудрість противника та його обманених послідовників буде задіяна нам на шкоду, видаючи світло за темряву, а темряву – за світло. Звідси слова нашого тексту, що Христос повинен бути нашою мудрістю. Перш ніж ми прийдемо до Бога, перш ніж ми отримаємо заслугу примирення або через неї прийдемо до стосунків синів, нам потрібна допомога, настанова, мудрість, відкриття очей нашого розуміння, щоб ми могли розпізнати постачання, надане Богом у Його Сині.
Для того, щоб мати слух для мудрості, що приходить згори, необхідний палкий стан серця. Ми повинні володіти певною мірою смирення, інакше будемо думати про себе більше, ніж слід думати, і не зможемо глянути на наші власні слабкості, вади, недостойність з божественного погляду. Нам також потрібно мати певну міру чесності, щирості – бути готовими побачити, визнати вади, помітні для смиренного розуму. Якщо дивитись з цього погляду, то тих, хто прагне [98] праведності та згоди з Богом, Господнє провидіння скеровує до Ісуса як Спасителя. Яким би недосконалим не було спочатку нерозуміння деким філософії примирення, здійсненого для нас, вони повинні принаймні зрозуміти той факт, що вони “були по природі дітьми гніву, як інші” – грішниками; що Христова жертва була праведною і що Бог забезпечив і прийняв її за нас; що Його ранами ми можемо бути зцілені і через Його послух можемо бути прийняті Отцем. Вважається, що наші гріхи покладені на Нього і Він їх поніс, а Його праведність і заслуга є пораховані нам як шата праведності. Ми мусимо це розуміти – Христос повинен стати для нас мудрістю, перш ніж ми можемо діяти на основі знання і, прийнявши всім серцем Його заслугу, бути виправданими перед Отцем, прийнятими і освяченими, а згодом звільненими і прославленими. Але Христос не перестає бути нашою мудрістю, відколи зроблено наступний крок, і Він стає нашим виправданням. Ні, Він нам ще потрібен як наша Мудрість, як наш мудрий Порадник. Під Його керівництвом ми повинні бачити мудрість повного посвячення та мудрість, щоб дотримуватися цього посвячення в освяченому житті, щоб виконувати волю Отця. На кожному зробленому нами кроці мудрість є головною; на всьому протязі життя посвячення, тобто освячення, на кожному кроці подорожі до Небесного Міста нам потрібна мудрість, яка походить згори і, як змальовує її апостол, є “насамперед чиста, потім мирна, лагідна, покірна, повна милосердя та добрих плодів, безстороння та нелукава” (Як. 3: 17). Земна мудрість діє за принципами самолюбства, свавілля, зарозумілості, самовдоволення, самовпевненості, і, як зазначає апостол, ці речі призводять до гіркої заздрості та сварки, бо ця мудрість не приходить згори, а є “земна, тілесна, диявольська”. Небесна мудрість, навпаки, співзвучна з божественним характером любові, яка “не величається, не надимається, не поводиться нечемно, … не радіє з неправди, але тішиться правдою”.
У діяльності цієї мудрості також є порядок; бо [99] хоча вона дотримується всіх умов, згаданих попередньо апостолом Яковом, є різниця в рангу, яке вона присвоює кожній. У той час як дух мудрості згори є мирним – бажає миру і прагне йому сприяти, – все ж він ставить на перше місце не мир, а чистоту – “спочатку чиста, потім мирна”. Лише земна мудрість радить “мир за будь-яку ціну” і наказує сумлінню мовчати, щоб пропагувати самолюбний мир. Мудрість, яка чиста, є скромною, простодушною, благородною, відкритою: вона любить світло; вона не з темряви, не з гріха; вона не сприяє нічому, що потрібно приховувати, а вважає приховані діла звичайними ділами темряви, а таємні речі – злом. Вона мирна, наскільки це відповідало б благородству та чистоті; вона бажає миру, злагоди, єдності. Але оскільки мир не є першочерговим, тому лише морально можна перебувати в мирі та повній згоді з тими речами, які є чесними, чистими і добрими.
Ця небесна мудрість є лагідною – вона не є непристойною, галасливою ні в її планах, ні в її методах. Тим не менш, її лагідність йде після її чистоти та миролюбності. Ті, хто володіє нею, не є спершу лагідні, а потім чисті та миролюбні, але спочатку, тобто насамперед, чисті, освячені правдою. Вони бажають миру і налаштовані сприяти йому, тому вони лагідні й легко піддаються вмовлянням. Але їх можна легко вмовити лише у згоді з чистотою, миром і лагідністю: їх неможливо легко вмовити співпрацювати в будь-якій злій справі, бо дух небесної мудрості забороняє таку поведінку.
Небесна мудрість сповнена милосердя та добрих плодів: вона тішиться милосердям, яке, як вона вважає, є важливим елементом божественного характеру, який вона намагається копіювати. Милосердя та всі добрі плоди святого Духа Господа обов’язково виходитимуть із серця, осяяного мудрістю згори, при цьому дозрівши та досягши розвитку в ньому. Але це милосердя, відносячись до несвідомих і ненавмисних злочинців зі співчуттям та бажанням допомогти, не може співчувати або мати зв’язок з навмисними кривдниками, бо дух мудрості – це, у першу чергу, не милосердя, а чистота. Отже, милосердя цієї мудрості може повністю проявляти себе лише відносно ненавмисних чи несвідомих кривдників. [100]
Ця небесна мудрість названа “неупередженою”. Упередженість означала б несправедливість, а чистота, мир, лагідність, милосердя та добрі плоди Духа мудрості згори сприяють тому, що ми більше не будемо дивитись на особу, хіба що її характер показує, чого вона насправді варта. Дух Господа – Дух мудрості згори – ігнорує зовнішні риси природної людини, колір шкіри тощо: він є неупередженим і бажає того, що чисте, миролюбне, лагідне, правдиве, де б воно не знаходилося і за яких би обставин не проявлялося.
Ця мудрість згори також “нелицемірна” – настільки чиста, мирна, лагідна, милосердна до всіх, що немає необхідності в лицемірстві там, де вона панує. Але вона не повинна бути в згоді, не повинна мати дружні стосунки з усім гріховним, не повинна симпатизувати усьому гріховному, бо вона перебуває в єдності та взаєморозумінні з усім чистим або тим, що сприяє чистоті, миру та лагідності. За таких умов немає місця для лицемірства.
Небесну мудрість стосовно всіх цих справ Бог дав нам через Свого Сина – не лише в посланні про Його працю відкуплення, але й у прояві благодатей Духа та слухняності Отцю, таким чином навчаючи нас словом і прикладом. Більше того, ця мудрість згори приходить до нас через апостолів, Христових представників, через їхнє вчення, а також через усіх тих, хто отримав цей Дух мудрості згори і щоденно прагне, щоб їхнє світло світило так, щоб прославляти їхнього Небесного Отця.
ХРИСТОС – НАШЕ ВИПРАВДАННЯ
Ми вже певною мірою обговорили примирення між Богом і людиною, в якому наш Господь Ісус став Виправданням* для всіх тих, хто Його приймає. Але тут ми хочемо більш детально вивчити значення цього поширеного слова “Виправдання”, яке більшість Господнього народу, здається, розуміє недостатньо. [101] При визначенні “Виправдання” мова йде: (1) про справедливість, або критерій правильності; (2) про те, що щось не відповідає цьому критерію – не відповідає його вимогам; (3) про приведення особи або речі, що має недолік, до належного, справедливого критерію. Ілюстрацією цього можуть послужити шальки терезів. З одного боку тягарець представлятиме Справедливість; з іншого боку повинно знаходитися щось з однаковою вагою, що представляє послух людини, щоб урівноважити Справедливість. Його (так чи інакше) не вистачає усім, і цей дефіцит потрібно компенсувати, додавши до нього щось для виправдання, врівноваження. Використовуючи цю ілюстрацію більш конкретно, ми бачимо Адама, створеного на початку, досконалого, у згоді з Богом і слухняного Йому. Таким було його правильне, належне, справедливе становище, в якому він мав би перебувати далі. Але через гріх він потрапив під божественний вирок і був негайно відсторонений, оскільки вже не відповідав божественному критерію. Відтоді його нащадки, “в беззаконні народжені і в гріху зачаті”, появились на світ на ще нижчому рівні, ніж їхній батько Адам, – ще далі від критерію, який вимагає божественна Справедливість. Зважаючи на це, для будь-якого з потомків Адама марно просити Творця про нове врівноваження, або випробування, щоб побачити, чи може він відповідати рівню нескінченної Справедливості. Ми визнаємо, що таке випробування було б абсолютно марним: якщо досконала людина через непослух втратила своє становище, то й ми, недосконалі, впалі, деградовані не могли б сподіватися на виконання вимог Справедливості, на врівноваження себе, виправдання себе перед Богом – “бо всі згрішили і позбавлені Божої слави”, в якій наш рід, представлений в батькові Адамі, був створений на початку.
*Том. V, Розд. xv.
Отже, якщо ми бачимо, що ми всі, як рід, несправедливі, неправедні, недосконалі, і якщо ми також бачимо, що ніхто жодними ділами не може задовольнити вимоги Справедливості, то ми, безсумнівно, бачимо, що “жодна людина не викупить брата, не дасть його викупу Богові” (Пс. 49: 8). Ніхто не може компенсувати недоліки іншого, тому що у нього не тільки немає надлишку заслуг, [102] важливості, або значимості, щоб застосувати до іншого, але навіть недостатньо всього згаданого для себе, “бо всі згрішили і позбавлені Божої слави”. Тому ми запитуємо, чи може Бог прийняти несправедливих, впалих і мати справу з ними – Той, Хто вже засудив їх, визнав недостойними Його милості і такими, що помруть як недостойні життя? Він показує нам, що в Нього є спосіб зробити це – спосіб, завдяки якому Він далі може залишатися справедливим і при цьому виправдовувати того, хто вірить в Ісуса. Він показує, що Він призначив Христа Посередником Нової Угоди і що Христос купив світ Своєю дорогоцінною кров’ю – жертвою – і у свій час, у Тисячолітньому віці, прийме велику силу, царюватиме як Цар землі й благословлятиме всі племена землі пізнанням правди та можливістю реституції до образу Бога, представленого в батькові Адамі й підсиленого досвідом гріхопадіння та відновлення. Ця праця привернення людства назад до досконалості буде працею Виправдання – вчинення дійсно досконалими на відміну від нашого виправдання, “виправдання вірою”, приписаного Церкві в Євангельському віці. Дійсне виправдання розпочнеться з початком Тисячолітнього царювання нашого Господа і буде просуватись крок за кроком доти, доки “кожна людина” не отримає найповнішої можливості повернутися до всього, що було втрачено через батька Адама, поряд з додатковим досвідом, який виявиться корисним. Дяка Богу за той період дійсного виправдання (за можливість стати дійсно правильним), дійсного приведення охочих і слухняних із нашого роду з недосконалості до досконалості – фізичної, розумової, моральної!
Але зараз ми особливо розглядаємо Нове Створіння та кроки, які Бог зробив для виправдання цього маленького класу людства, який Він покликав до божественної природи, слави та безсмертя. Вони, як і світ, потребують виправдання, бо за своєю природою вони – “діти гніву, як і інші”; бо як Бог не міг мати справи зі світом, який був під вироком смерті як грішники, так на цій же основі Він не міг мати справи і з тими, кого кличе бути Новим Створінням. Якщо світ повинен бути виправданим – приведеним до досконалості, – перш ніж Бог знову зможе бути в гармонії з [103] ним, то як Він міг мати спільність з Церквою, як Він міг прийняти її до співспадкоємства зі Своїм Сином, якщо спочатку не виправдав її? Слід визнати, що виправдання є необхідною передумовою того, щоб ми могли стати Новими Створіннями. Але як цього виправдання можна досягти для нас? Чи повинні ми повернутися до абсолютної, дійсної досконалості – фізично, розумово, морально? Ми відповідаємо: Ні. Бог не передбачив для нас такого дійсного виправдання, але Він передбачив виправдання іншого роду, яке у Святому Письмі назване “виправданням вірою” – не дійсним виправданням, проте життєво важливим. Бог вирішив, що всі, хто в цей період тривалого панування гріха та смерті, почують послання Його благодаті й милості через Христа і прийдуть до згоди з мудрістю згори, повинні зізнатись у своєму поганому стані і, повіривши в Господнє послання, підкоритися, розкаявшись у гріху і, наскільки це можливо, відшкодувавши скоєне лихо. Замість того, щоб повернути їх до дійсної людської досконалості, Він вважатиме їхні вади покритими Христовою заслугою. У Своїх відносинах з ними Він вважатиме їх справедливими, правильними, виправдовуючи їх через віру.
Це пораховане виправдання, або виправдання вірою, є добрим доти, доки триває віра і доки вона підтримується намаганнями виконувати Господню волю. (Якщо віра і послух припиняються, виправдання одразу перестає бути приписаним.) Але виправдання вірою не припиняється, якщо праця Освячення просувається вперед. Воно продовжується в нас, як Нових Створіннях, прикриваючи нас не лише від Адамового осуду, але й від усіх слабкостей і недосконалостей у слові, думці та вчинку, які ми маємо через слабкості плоті, через спадковість (не добровільно). Таким чином, воно продовжує прикривати Господній народ як Нові Створіння аж до кінця їхнього шляху – через усі проби та випробування, необхідні їм як кандидатам та членам Нового Створіння на випробуванні. Відповідно до цього апостол заявляє: “Тож немає тепер жодного осуду тим, хто ходить у Христі Ісусі не за тілом, а за духом”, – незважаючи на те, що цей скарб [104] нової природи знаходиться в земній посудині, і з причини цього постійно виникають ненавмисні недоліки, найменший з яких засуджував би нас як недостойних нагороди вічного життя на будь-якому рівні, якби вони не були прикриті заслугами нашого весільного одягу, шатою Христової праведності, нашим приписаним виправданням – виправданням вірою. Нам і далі знадобиться це виправдання, і воно продовжуватиме бути нашим одягом доти, доки ми будемо перебувати в Христі і все ще знаходитись у плоті; але воно повністю припиниться, коли наше випробування закінчиться визнанням нас переможцями і ми отримаємо частку в Першому Воскресінні. Як пояснює апостол, сіється у тлінні, неславі і слабкостях, але буде підняте у нетлінні, у славі, у силі, у повній подобі до нашого Господа, Духа Оживляючого, Який є образом істоти особи Отця. Коли цю досконалість буде досягнуто, більше не буде необхідності в приписаній праведності, тому що ми тоді будемо дійсно праведними, дійсно досконалими. Немає значення, що досконалість Нового Створіння буде на більш високому рівні, ніж досконалість світу, – тобто це не має значення по відношенні до виправдання. Ті, хто отримає Божу благодать в реституції до людської природи в її досконалості, будуть (після завершення цієї праці) справедливими, або досконалими. Але вони будуть досконалими, або праведними на нижчому рівні, ніж духовному. Ті, хто тепер покликаний до божественної природи і виправданий вірою заздалегідь (щоб їх покликати й випробувати як синів Бога), не будуть дійсно виправдані, тобто вдосконалені, поки в Першому Воскресінні не досягнуть тієї повноти життя й досконалості, в якій не буде нічого з нинішньої недосконалості, адже тепер досконалість їм тільки зарахована, приписана.
ПРИЧИНА, АБО ПІДСТАВА НАШОГО ВИПРАВДАННЯ
Замішання, в якому опинилось багато розумів з цього приводу, відбувається через небажання порівнювати вислови Божого Слова. Деякі, наприклад, цитуючи вираз апостола, що ми “виправдані вірою” (Рим. 5: 1; 3: 28; Гал. 3: 24), вважають, що віра настільки цінна в очах Бога, що вона покриває наші недосконалості. Інші, звертаючи увагу на твердження апостола [105] про те, що ми “виправдані Божою благодаттю” (Рим. 3: 4; Тит 3: 7), вважають, що Бог виправдовує, очищає кого завгодно, незалежно від їхніх якостей, заслуг, віри чи поступків. Ще інші вказують на слова Писання, що ми “виправдані Його кров’ю” (Рим. 5: 9; Євр. 9: 14; 1 Ів. 1: 7), роблячи з цього висновок, що смерть Христа стала виправданням для всіх людей, незалежно від їхньої віри та слухняності. А ще інші беруть твердження Святого Письма про те, що Христос “воскрес для виправдання нашого” (Рим. 4: 25), і, спираючись на нього, стверджують, що виправдання приходить до нас через воскресіння Христа. Інші ж, беручи за основу вірш Святого Письма, який говорить що “людина виправдовується від діл” (Як. 2: 24), стверджують, що не дивлячись на усе сказане і зроблене, саме наші діла вирішують питання милості чи немилості Бога.
Справа в тому, що всі ці вирази є правдивими і просто представляють різні сторони одного великого питання, так само, як велику споруду можна розглядати спереду, ззаду, з боків та під різним кутом. Приводячи згадані вислови, апостоли в різний час пояснювали різні сторони теми. Ми повинні зібрати все це разом і побачити в цій сукупності всю правду на тему виправдання.
По-перше, ми виправдані Божою благодаттю. Наш Творець не мав жодного зобов’язання робити що-небудь для нашого звільнення від справедливого покарання, яке Він наклав на нас. По Своїй милості, тобто благодаті Він, передбачивши падіння ще до нашого створення, змилосердився над нами й у Своєму плані передбачав для нашого відкуплення Агнця, заколеного ще перед заснуванням світу. Давайте добре вияснимо це питання нашого примирення з Отцем: все це відбувається по Його благодаті, не дивлячись якими засобами Йому угодно було це здійснити.
По-друге, ми виправдані кров’ю Христа – Його викупною працею, Його смертю: тобто благодать Творця до нас проявилася в приготуванні для нас цього задуму – щоб “за благодаттю Божою [Ісусу Христу] смерть скуштувати за всіх” і таким чином заплатити покарання за Адама. А [106] оскільки весь світ попав під осуд через Адама, то остаточним наслідком буде скасування гріха всього світу. Давайте переконаємось у цьому пункті, як і в першому, що Божа благодать діє лише цим одним шляхом: “хто має Сина, той має життя, хто не має Сина Божого, той не має життя”, але продовжує знаходитись під вироком смерті (1 Ів. 5: 12).
По-третє, однаково вірно й те, що Христос Ісус був піднятий з мертвих для нашого виправдання, бо частиною божественного плану було не тільки, щоб Месія був відкупителем людей, але й щоб Він також благословляв і відновляв усіх бажаючих повернутися до згоди з Отцем. Отже, хоча смерть Ісуса мала першочергове значення як основа нашого примирення, Він ніколи не міг би стати шляхом нашого благословення та реституції, якби залишився в смерті. Відповідно, Отець, Який передбачив Його смерть як нашу викупну ціну, передбачив також Його воскресіння з мертвих, щоб Він у свій час міг стати засобом виправдання людини для повернення людства до праведного, справедливого стану, до згоди з Богом.
По-четверте, ми (Церква) виправдані вірою в тому сенсі, що задумом Господа не є дійсне виправдання, реституція кого-небудь у цьому віці, а лише порахована реституція, реституція вірою, але й це, звичайно, може стосуватися лише тих, хто буде проявляти віру. Ні наша віра, ні наша невіра не можуть мати нічого спільного з божественними приготуваннями, які Бог задумав Сам у Собі і які Він впроваджує в життя і здійснить свого часу. Але наша участь у цих милостях, запропонованих нам раніше світу, дійсно залежить від нашої віри. Під час Тисячолітнього віку довжина і ширина божественного плану спасіння буде виявлена всім – Боже Царство буде встановлене у світі, і Той, Хто відкупив людство і наділений владою благословляти всіх знанням правди, буде дійсно виправдовувати, відновляти до досконалості всіх тих, хто бажатиме прийняти божественну милість на божественних умовах.
Правда, навіть тоді, можна сказати, віра буде вважатись істотною для реституційного [107] прогресу до дійсного виправдання, оскільки “без віри неможливо догодити Богові”, і тому реституційні благословення та винагороди будуть надані у відповідь на прояв віри. Але віра, яка тоді буде потрібна для прогресу в реституції, буде сильно відрізнятися від віри, яка зараз вимагається від тих, хто “покликаний бути святими”, від “співспадкоємців з Ісусом”, “Нових Створінь”. Коли Боже Царство візьме контроль і сатана буде зв’язаний, а знання Господа наповнить землю, тоді всі побачать виконання божественних обітниць і, таким чином, зір, тобто знання, охопить насправді багато того, що зараз упізнається тільки очима віри. Але віра все ж таки буде потрібна, щоб люди могли продовжувати рухатися до досконалості. Отже, дійсне виправдання, здобуте при кінці Тисячоліття, отримають лише ті, хто наполегливо проявлятиме віру та діла. Хоча про той час написано: “І суджено мертвих, як написано в книгах, за ВЧИНКАМИ їхніми”, на відміну від нинішнього суду Церкви – “згідно вашої ВІРИ”, – все ж їхні діла не будуть без віри, так як наша віра не може бути без діл у міру наших можливостей.
Твердження апостола, що Бог виправдає язичників через віру (Гал. 3: 8), означає, як показує контекст, що примирення шляхом реституції відбудеться не як результат Угоди Закону, а по благодаті на умовах Нової Угоди, в яку повинні повірити, яку повинні прийняти і якої повинні дотримуватися всі, хто мав би отримати від неї користь. Різниця між теперішнім і майбутнім виправданням полягає в тому, що посвяченим нинішнього часу при проявленні належної віри відразу дарується спільність з Отцем завдяки порахованому виправданню, через віру, тоді як прояв слухняної віри в більш сприятливих умовах наступного віку взагалі не принесе порахованого виправдання, а дасть дійсне виправдання та спільність з Богом лише в кінці Тисячоліття. Тим часом світ опиниться в руках великого Посередника, праця Якого полягатиме в тому, щоб представляти людям божественну волю і мати з ними справу, виправляючи і відновлюючи послушних, поки Він [108] дійсно їх не виправдає. Лише тоді Він поставить їх бездоганними перед Отцем, коли буде передавати Своє Царство Богові, Отцю (1 Кор. 15: 24).
Тепер Господь шукає особливий клас, який би складав Його Нове Створіння, і ніхто не був покликаний до цього небесного поклику, крім тих, хто був приведений до пізнання Божої благодаті у Христі і зміг прийняти цю божественну постанову вірою, тобто настільки довіряв величному результату Божого плану, що їхня віра в нього вплинула і сформувала хід їхнього життя в теперішньому часі та дозволила їм оцінити майбутнє життя як річ першорядної вартості, у порівнянні з яким теперішнє життя та його інтереси здаватимуться лише марнотою та сміттям. Проявляючи віру в цей темний час, коли поширеність зла, здається, спростовує мудрість, любов і силу Творця, Церква сприймається Богом так, немовби вона живе в Тисячолітньому віці і пройшла свою реституцію до людської досконалості. І це пораховане становище дається її членам для того, щоб вони могли принести в жертву людську досконалість, до якої, згідно з божественною постановою, вони з часом могли б дійти, – щоб вони могли таким чином представити свої тіла (які вважаються досконалими) та всі свої реституційні привілеї, земні надії, цілі та інтереси живою жертвою, обмінюючи їх на небесні надії та обітниці божественної природи й співспадкоємства з Христом, до яких додаються, як докази нашої щирості, умови страждань та втрат, пов’язаних зі земними інтересами та людськими почестями.
По-п’яте, цей клас, виправданий нині вірою, не повинен навіть думати, щоб зректися своєї віри свавільними ділами. Він повинен знати, що в той час, як Бог милостиво поводиться з ним з погляду віри, не ставлячи в провину його проступків, але вважаючи, що вони відшкодовані Відкупителем на Голгофі, – не ставлячи в провину його проступків, але поступаючи з ним по його духу, волі, наміру, а не по плоті, чи фактичній поведінці, – Він, тим не менше, очікує, що плоть буде підкорена новому розуму наскільки це можливо, “наскільки від нас залежить”, і що вона співпрацюватиме в усіх добрих [109] ділах залежно від можливостей та обставин. У такому сенсі й у такій мірі наші діла мають відношення до нашого виправдання, як підтверджувальне свідчення, що доказує щирість нашої відданості. Тим не менше, Господь судить нас не по ділах, а по вірі, бо якби судити нас по наших ділах, то виявиться, що нам “не вистачає слави Божої”, але якщо судити відповідно до наших сердець, наших намірів, то Нові Створіння можуть бути схвалені божественним критерієм згідно з умовами Угоди Благодаті, відповідно до яких заслуга Христової жертви покриває їхні ненавмисні вади. І, безумовно, ніхто не може заперечити, що Господь сподівається, що ми принесемо лише такі плоди праведності, які можливі для нас у нинішніх недосконалих умовах. Більше від цього Він не просить, і менше від цього, сподіваємося, Він навряд чи прийме і винагородить.
Як ілюстрацію цієї загальної дії виправдання благодаттю, виправдання кров’ю та виправдання нашою вірою, а також її взаємозв’язку з ділами, розгляньмо роботу електротранспорту. Центральне джерело струму певною мірою може ілюструвати джерело нашого виправдання – благодать Бога. Дріт, по якому йде струм, може частково представляти нашого Господа Ісуса, знаряддя Отця в нашому виправданні; транспорт представлятиме віруючого, а струмознімач представляє віру, яку потрібно проявляти і яка повинна дотикатися до дроту. (1) Все залежить від електричного струму. (2) Наступним за важливістю є дріт, який несе струм до нас. (3) Без рухомого контакту віри, щоб доторкнутися до Господа Ісуса, джерела нашого виправдання, і триматися Його, ми б не отримали благословення. (4) Благословення, отримане нами від контакту з Господом Ісусом, відповідало б освітленню транспорту електричним струмом, що свідчить про те, що є напруга і її можна використовувати; (5) водій і його важіль представляють людську волю, у той час як (6) сам двигун представляє нашу діяльність, або енергійність від сили, яка приходить до нас через віру. Усі ці можливості в сукупності необхідні для нашого прогресу, щоб ми могли подолати маршрут і, врешті-решт, прибути в парк [110], який у цій ілюстрації відповідатиме нашому місцю як Нового Створіння в домі нашого Отця, в якому є багато помешкань, тобто умов для багатьох синів багатьох природ.
ВИПРАВДАННЯ СТАРОДАВНІХ ГІДНИХ
Озираючись назад, ми можемо бачити з апостольського запису, що в далекому минулому, перш ніж була віддана дорогоцінна кров для нашого виправдання, були Стародавні Гідні – Енох, Ной, Авраам, Ісак, Яків, Давид та інші святі пророки, виправдані вірою. Оскільки вони не могли вірити в дорогоцінну кров, то яка віра була в них, щоб виправдовувати їх? Відповідаємо, як написано: “Увірував Авраам Богові, і це залічено йому у праведність [виправдання]”. Щоправда, Бог не відкрив їм, як відкрив нам, філософію Свого плану, щоб ми бачили, як Він може бути справедливим і при цьому виправдовувати того, хто вірить в Ісуса. Тому вони не були відповідальні за те, що не повірили тому, що не було виявлено. Але вони вірили в те, що Бог відкрив, і це одкровення містило все, що маємо ми тепер, тільки в дуже стислому вигляді (так як в жолуді міститься дуб). Енох пророкував про прихід Месії та про благословення, яке має бути наслідком цього; Авраам повірив Богу, що його насіння має бути настільки привілейоване в Бога, що через нього мають бути благословенні всі народи. Це передбачало воскресіння мертвих, оскільки багато народів землі вже померли. Авраам вірив, що Бог може підняти мертвих – вірив настільки, що коли був випробуваний, то був готовий навіть розлучитися з Ісаком, через якого мала бути виконана обітниця, вважаючи, що Бог в змозі підняти його зі смерті. Ми точно не можемо знати, наскільки чітко він та інші розуміли конкретні методи, за допомогою яких Бог встановить Своє Царство у світі та введе вічну праведність, виправдовуючи всіх тих, хто слухатиметься Месії. Але ми маємо власні слова нашого Господа, що Авраам, принаймні, досить виразно збагнув думку про майбутній Тисячолітній день, і, можливо, [111] також певною мірою зрозумів думку про жертву за гріхи, яку наш Господь виконував, коли сказав: “Авраам прагнув із радістю, щоб побачити день Мій, і він бачив, і тішився” (Ів. 8: 56).
Не всі чітко бачать різницю між виправданням Авраама та інших з минулого до товариства з Богом (до того, як Бог поклав основу для цього товариства через жертву Христа та виправдання до життя протягом цього Євангельського віку). Однак є велика різниця між цими благословеннями, хоча віра потрібна обом. Всі були справедливо засуджені до смерті, і, отже, жодного не можна було вважати вільним від цього вироку, “виправданим до життя” (Рим. 5: 18), доки наш Відкупитель не представив велику жертву за гріхи. Як говорить апостол, ця жертва була потрібна спочатку для того, “щоб бути Йому [Богу] праведним” у цій справі (Рим. 3: 26). Але Справедливість, передбачивши виконання викупного плану, не могла заперечувати проти його оголошення заздалегідь (як доказ божественної прихильності) тим, хто має необхідну віру, виправдовуючи їх такою мірою і надаючи доказ спільності з Богом.
Апостол посилається на “виправдання до життя” (Рим. 5: 18) як на божественне влаштування через Христа, яке зрештою буде відкрите для всіх людей. І саме це виправдання до життя одержують ті, хто покликаний до Нового Створіння, – одержують тепер, раніше від світу, через виявлення віри. Вони не лише усвідомлюють виправдання до умов спільності з Богом як Його друзі (а не чужі, зайшлі, чужоземці, вороги), але, на додаток, можуть тією ж вірою збагнути реституційні права до життя, забезпечені їм жертвою Відкупителя, а потім як співжертвуючі та священики пожертвувати ці земні життєві права разом з Первосвящеником нашого визнання Ісусом Христом.
Хоча Стародавні Гідні могли прийти до єдності з Богом через віру в розвиток плану, який не був їм повністю виявлений і ще навіть не розпочався, однак виглядає, що [112] божественній справедливості було неможливо просунутися далі з ким-небудь, доки примирення за гріхи не було насправді досягнуто жертвою Христа. Це цілком відповідає висловлюванню апостола, що “Бог передбачив щось краще для нас [Євангельської Церкви, Нового Створіння], щоб вони [покірні та вірні Стародавні Гідні] не без нас досконалість одержали” (Євр. 11: 40). Це співзвучно також із висловлюванням нашого Господа про Івана Христителя: що хоч і не з’явився пророк більший від нього, але найменший із класу Небесного Царства, Нового Створіння, виправданих до життя (після здійснення жертви за гріх) і покликаних страждати й царювати з Христом, буде більшим від нього (оскільки той помер, перш ніж жертва примирення була дійсно завершена) (Мт. 11: 11).
Ми вже відзначали той факт, що Христос і Церква в славі будуть виконувати працю виправдання (відновлення) світу протягом Тисячолітнього віку, і що це не буде виправдання вірою (порахованим чином), як це є з нами сьогодні, а дійсне виправдання – виправдання ділами в тому сенсі, що хоча діла і будуть з’єднані з вірою, остаточне випробування буде “за вчинками їхніми” (Об. 20: 12). Тепер Нові Створіння повинні ходити вірою, а не видінням; їхня віра випробовується і вимагає, щоб кожен був “непохитним, як той, хто Невидимого бачив”, як віруючий у те, що (судячи по зовнішніх проявах) неправдоподібне для тілесного розуму, нерозумне. І ця віра, підкріплена нашими недосконалими ділами, має також підтримку з боку досконалих Господніх діл для нас. Вона прийнятна для Бога на тій основі, що якщо за таких недосконалих умов ми прагнемо (в міру наших можливостей) догодити Господу і стали причасниками Духа Христа настільки, щоб радіти в стражданні заради праведності, то це є доказом того, що за сприятливих умов ми, безумовно, будемо вірними принципу не менше. Коли знання Господа наповнить цілу землю, а темрява та імла, які оточують зараз Господніх вірних, зникнуть; коли велике Сонце Праведності заллє світ правдою, абсолютним знанням про Бога, Його характер, [113] Його план – коли люди побачать докази Божої прихильності, любові та примирення через Христа у поступовому піднятті, яке настане для всіх, хто тоді шукатиме єдності з Ним; коли стане очевидною розумова, фізична та моральна реституція, – тоді віра значною мірою відрізнятиметься від необхідної зараз віри наосліп. Тоді вже не будуть “бачити неначе крізь тьмяне шкло [неясно]” (Гиж.); очі віри не будуть напружуватись, щоб бачити докази славних речей, які нині призначені для тих, хто любить Бога, бо ті славні речі будуть так чи інакше виразно представлені людям. Хоча тоді люди будуть довіряти Богу і матимуть віру в Нього, все ж існуватиме велика різниця між вірою в свідчення їхніх почуттів і вірою, яку Нове Створення має проявляти зараз стосовно того, чого ми не бачимо. Віра, яку зараз шукає Бог у Своєму народі, дорогоцінна в Його очах і характерна для невеликого, особливого класу. Ось чому Він запропонував за неї таку відзнаку, таку нагороду. Коли Тисячолітній вік буде повністю впроваджений, тоді неможливо буде сумніватися у загальних фактах, а значить, далі недоречно буде пропонувати особливу винагороду тим, хто не буде сумніватися.
Але хоч знання Господа заповнить цілу землю і не буде потреби говорити ближньому: Пізнай Господа! – тим не менше, для людини буде інше випробування: не випробування віри, а випробування діл – випробування слухняності, бо “станеться, що кожна душа, яка не послухала б того Пророка [не підкорилася], знищена буде з народу” (Дії 3: 23). Саме в теперішній час темряви щодо виконання божественного плану, коли гріх рясніє, а сатана є князем цього світу, наш Господь призначає нагороду за віру, кажучи: “Нехай станеться вам згідно з вашою вірою” (Мт. 9: 29); і ще: “Це перемога, що світ перемогла, – віра ваша” (1 Ів. 5: 4). Що ж стосується випробування, або суду світу в Тисячолітньому віці, Дні Суду, то ми читаємо, що всі будуть суджені за їхніми ділами, підкріпленими вірою; відповідно до їхніх діл вони одержать схвалення або несхвалення в кінці Тисячоліття (Об. 20: 12). [114]
Виправдання, як ми вже бачили, означає приведення грішника до повної згоди зі своїм Творцем. Ми ніде не читаємо про необхідність виправдання грішника перед Христом, але про те, що завдяки заслузі Христа він повинен бути виправданим перед Отцем, і це може допомогти нам зрозуміти весь цей предмет, щоб дізнатись, чому це так. Справа в тому, що Творець виступає представником власного закону і з самого початку поставив батька Адама та його рід під цей закон, заявивши, що одержання ними Його прихильності, благословення та вічного життя залежить від послуху і що непокора приведе до втрати всіх цих прихильностей. Цей порядок не може бути змінений. Тому, перш ніж людство зможе мати спілкування з Богом і Його благословення вічного життя, воно повинно якимось чином повернутися до повної згоди зі своїм Творцем, а значить, повернутися до тієї досконалості, яка може встояти при повному світлі божественного перегляду і повному випробуванню на слухняність. Таким чином, світ знаходиться, так би мовити, поза досяжністю Всемогутнього, Який цілеспрямовано так влаштовував Свої закони, щоб вони були поза досяжністю Справедливості і зробили необхідним Його теперішній план відкуплення і реституції, або виправдання, або повернення до досконалості охочих і слухняних через Відкупителя, Який у той час виступатиме їхнім Посередником, сполучною ланкою.
Посередник, хоча й досконалий, не мав перед Собою такого закону – не виносив вироку Адаму та його роду, що заважало б Йому визнати їх і бути милосердним до їхньої недосконалості. Навпаки, Він купив світ у його гріху та недосконалості, повністю усвідомлюючи його занапащений стан. Він приймає людство таким, яким воно є, і протягом Тисячолітнього віку матиме справу з кожним зі світу окремо, відповідно до його власного особливого стану, проявляючи милосердя до слабких і вимогливість до більш сильних, пристосовуючи таким чином Себе і закони Свого Царства до усіх різноманітних особливостей, вад, слабкостей тощо, які будуть Ним виявлені, бо “Отець… весь суд віддав Синові” (Ів. 5: 22). Син проілюструє людству досконалий критерій божественного закону, якого вони повинні зрештою досягти, перш ніж зможуть бути справедливими [115] і прийнятними в очах Бога – наприкінці Тисячолітнього віку. Але Він не буде наполягати на цьому критерії і не вважатиме, що кожен, хто його не досяг, є його порушником, потребуючи присвоєння благодаті для покриття будь-якої провини, хоч би мимовільної й ненавмисної. Навпаки, все це примирення за порушення досконалого й непорушного закону Бога буде закінчено ще до того, як Він взагалі прийме правління уряду.
Христос уже дав ціну власною жертвою. Він уже милостиво приписав цю заслугу дому віри і при закінченні цього Євангельського віку конкретним чином застосує все жертвоприношення за гріх за “весь народ” – за весь світ людства. За допомогою образу Дня Примирення Бог показав, що світ буде прийнятий і в результаті цього прийняття Христос та Його Церква візьмуть владу над світом на умовах військового, так би мовити, стану, тобто деспотичного правління, яке відмінить звичні закони та критерії з причини нагальності ситуації, а застосує закон способом, який підходять не тим, хто перебуває в ідеальному, правильному стані (як це чинять закони імперії Єгови), але підходить до стану заколоту та анархії, що виник у світі внаслідок гріха. Це панування в крайніх умовах, – під час якого Цар буде правити не тільки як цар, але й як суддя та верховний священик, – призначене, як ми щойно побачили, для того, щоб виправдати світ не приписаним, а дійсним чином – ділами (як критерієм, тобто кінцевим випробуванням), підкріпленими вірою. Це дійсне виправдання буде досягнуте не на початку Тисячолітнього царювання, а в результаті цього царювання – у його кінці.
Виправдання вірою нинішнього часу існує для того, щоб дозволити небагатьом, кого Бог задумав покликати до Своєї особливої служби, брати участь в Авраамовій Угоді як Насіння обітниці, як спів-жертвуючі й, отже, співспадкоємці з Ісусом. Але навіть з ними Бог не може укласти прямого договору, бо, так би мовити, навіть після того, як вони виправдані вірою і заслугою свого Відкупителя, вони трактовані як некомпетентні і їм повідомлено, що вони прийняті тільки у Улюбленому – у Христі – і всі їхні контракти [116] жертвувати згідно з угодою, якщо вони не схвалені Ним, не матимуть жодної вартості.
Наскільки очевидним є те, що єдиною метою цього Євангельського віку є поклик Малої Черідки з людства стати членами Нового Створіння, і що задум виправдати віруючих до життя (через віру) є з метою забезпечити їм відповідне становище перед Богом, завдяки якому вони зможуть брати на себе зобов’язання угоди, необхідні кандидатам в Нове Створіння. Як уже зазначалося, умовою, на якій вони будуть прийняті до Нового Створіння, є умова самопожертви; і оскільки Бог не бажає приймати в жертву щось, що має вади, ми, як члени зіпсованого і засудженого роду, не могли бути прийнятними доти, доки не були дійсно виправдані з усякого гріха, щоб таким чином, як виразився апостол, ми могли віддавати наші “тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу” (Рим. 12: 1).
ТИМЧАСОВО ВИПРАВДАНІ
З огляду на це, що ми скажемо про тих, хто приходить до пункту віри в Бога і до певної міри виправдання, і хто, бачачи, що подальший прогрес на Господньому шляху означає самопожертву, самозречення тощо, все-таки стримується, відмовляючись входити в тісні ворота, на вузький шлях повного посвячення до самої смерті? Чи скажемо, що Бог сердиться на них? Ні, ми повинні припустити, що до певного моменту, просуваючись шляхами праведності, вони подобалися Богові й що вони отримують благословення, як заявив апостол, кажучи:* “Виправдавшись вірою, майте мир із Богом через Господа нашого Ісуса Христа”. Цей мир передбачає деяке розпізнавання божественного плану щодо майбутнього стирання гріхів віруючого (Дії 3: 19). Це також вказує на достатню міру згоди з принципами праведності, бо віра в Христа завжди є реформаторською. Ми радіємо за всіх, хто зайшов так далеко; ми раді, що вони мають цю перевагу над масами людства, яких бог цього світу повністю осліпив [117] і які, тому, не можуть у даний час бачити й цінувати благодать Бога в Христі. Ми закликаємо таких перебувати в Божій милості, йдучи вперед до повного послуху.
*Пізніша думка автора полягає в тому, що цей текст може вважатися таким, що має відношення до дійсно виправданих.
“БРАТИ БОЖУ БЛАГОДАТЬ НАДАРМО”
Але як би ми не були раді таким віруючим, скільки б миру та радості не отримували вони самі, прагнучи йти шляхом праведності, але уникаючи вузького шляху жертвування, ми повинні відверто зазначити, що такі “беруть Божу благодать надармо” (2 Кор. 6: 1), бо благодать Бога в отриманому ними виправданні мала бути наступним кроком до ще більших привілеїв та благословень високого поклику Нового Створіння. Божа благодать приймається такими даремно, оскільки вони не користуються цією величною можливістю, подібна до якої раніше нікому не була запропонована і, наскільки вказує Святе Письмо, ніколи більше не буде запропонована. Вони отримують благодать Бога даремно, бо можливості реституції, які будуть надані їм у майбутньому віці, будуть надані всьому відкупленому роду. Божа благодать у цьому віці полягає лише в тому, щоб вони дізнались про Його доброту раніше від світу і через виправдання могли йти далі до прийняття поклику та до участі в славній нагороді, яка має бути дана вибраному Тілу Христа, Царському Священству.
Дивлячись на номінальний “християнський світ”, здається очевидним, що великі маси навіть щирих віруючих ніколи не виходили за межі цього попереднього кроку виправдання: вони “скуштували, який Господь добрий” (Хом.), і цього їм вистачило. Замість цього вони, скуштувавши, повинні були повністю пробудитись і відчути ще більший голод і спрагу праведності, правди, подальшого пізнання божественного характеру та плану, подальшого зростання в благодаті, знанні та любові і осягнення подальшого зрозуміння божественної волі щодо них, про яку ми розглянемо далі під заголовком “Освячення”.
Наскільки ми можемо помітити, користь для тимчасово [118] виправданих стосується лише теперішнього життя та того полегшення, яке вони зараз відчувають стосовно милостивого Божого характеру та Його майбутніх стосунків з ними. Але їхні знання щодо цього настільки мізерні, що вони іноді співають:
“Тривожно думати мені:
Чи я Його, чи може ні?”.
Справа в тому, що, хоча Христос був їхньою мудрістю, показавши їм потребу в Спасителі, а потім дещо про спасіння, забезпечене в Ньому, утім божественний план не в тому, щоб Він продовжував бути їхньою мудрістю і вів їх до “Божих глибин”, хіба що вони через посвячення та відданість стануть Його послідовниками. Непосвячений віруючий в жодному сенсі не є Новим Створінням, навіть якщо він, угледівши щось про шляхи Бога та Його вимоги, намагається вести моральне, помірковане й чесне життя у світі. Він далі є від землі, земний; він ніколи не пішов уперед настільки, щоб обміняти свої людські, земні права (забезпечені через Ісуса) на небесні речі, до яких Господь відкрив двері через Свою Жертву. Як в образі левитам не було дозволено заходити до Святих місць Намету чи навіть бачити речі всередині них, так і в позаобразі непосвяченим віруючим не дозволено проникнути в Божі глибини чи бачити та цінувати їхню велич, якщо спочатку вони не стануть членами Царського Священства шляхом повного посвяченням самих себе.
Очікувати особливих переваг та прихильності з боку Господа протягом Тисячолітнього віку за те, що хтось отримав Його милість у нинішньому житті даремно, означало б значною мірою те саме, що очікувати особливого благословення за неправильне використання чи недостатню оцінку попереднього благословення. Хіба божественні дії в минулому не свідчать, що деяким, хто не був привілейований у цьому Євангельському віці, будуть даровані головні милості в майбутнім віці? Хіба це не є великою мірою у згоді зі словами нашого Господа: “Отак будуть останні першими, а перші – останніми”? Дійсно, апостол чітко показує, що коли Нове Створіння буде [119] завершене і буде впроваджений Тисячолітній вік, особлива прихильність Бога знову перейде до природного Ізраїлю, від якого вона була забрана на початку цього Євангельського віку (Рим. 11: 25-32).
Ті, які були виправдані до спілкування з Богом ще до цього віку, які зберегли своє виправдання і, в нагороду, стануть “князями по цілій землі” (Кул.) під владою небесного Царства, зберегли це виправдання ціною земних самозречень (Євр. 11: 35). Ті з нинішнього віку, які правильно використовуватимуть і зберігатимуть своє виправдання, повинні робити це ціною плоті. Мала Черідка, вірна в найвищій мірі, кластиме своє життя у служінні правді та братам і таким чином буде копією Вождя нашого Спасіння. Другий клас, який в інших місцях називається “Великою Громадою”, також повинен досягти своєї нагороди ціною плоті, хоча він, через меншу завзятість у жертвуванні, втрачає велику нагороду Нового Створіння та його Царські привілеї. Ці три класи, здається, є єдиними, хто після теперішнього життя отримає користь від особливих можливостей виправдання вірою в цьому віці.
Діяльність Царства – при світлі повного знання і наявності діл – з різних причин, мабуть, промовить найбільше до Ізраїлю по плоті, який, коли його сліпота буде відвернена, стане надзвичайно ревним для Господнього Помазанця, говорячи, як це представлено в пророцтві: “Це наш Бог, що на Нього ми мали надію – і Він спас нас!” (Іс. 25: 9). Хоча Ізраїль, природно, буде першим, хто відповідатиме новому порядку речей, благословення та можливості Царства, дяка Богу, швидко поширяться по всьому світу, щоб усі народи стали дітьми Авраама в тому сенсі, що вони матимуть участь в обіцяних йому благословеннях, як написано: “І станеш ти батьком багатьох народів; … і поблагословляться в потомстві твоїм усі народи землі”.
ХРИСТОС СТАВ НАШИМ ОСВЯЧЕННЯМ
Якщо мудрість, або знання Бога прийшли до нас в результаті жертви нашого Господа Ісуса за нас, і якщо наступне виправдання [120] прийшло через Його заслугу, коли ми прийняли Його примирення і повністю посвятили все, що в нас є, Богу, то і наше освячення також є через Нього. Жодна людина не може освятити себе в тому сенсі, щоб самій стати прийнятною і бути прийнятою в Божу сім’ю Нового Створіння, зачатого Його Духом (Ів. 1: 13; Євр. 5: 4). Як заслуга Христа була необхідною для нашого виправдання, так і Його прийняття нас як членів Його Тіла, Царського Священства, та Його постійна допомога є невід’ємними для вчинення нашого покликання та нашого обрання твердим. Апостол засуджує деяких за те, що вони “не тримаються Голови” (Кол. 2: 19), і ми вважаємо, що таке визнання Христа Ісуса не тільки Відкупителем від гріха, але й Головою, представником, керівником, наставником та хранителем Тіла (Церкви) має істотне значення для кожного його члена. Наш Господь вказує на цю потребу нашого перебування під Його опікою, неодноразово повторюючи: “Перебувайте в Мені … як та вітка не може вродити плоду сама з себе, коли не позостанеться на виноградині, так і ви, як в Мені перебувавати не будете” (Ів. 15: 4). “Коли ж у Мені перебувати ви будете, а слова Мої позостануться в вас, то просіть, чого хочете, і станеться вам” (Ів. 15: 7). Апостол вказує саме на цю необхідність перебування в Христі, кажучи: “Страшна річ упасти в руки Бога живого” (Євр. 10: 31). Він продовжує пояснювати свою думку, цитуючи з пророцтва: “Бо наш Бог – то палючий огонь”. Божа любов палає проти усякого гріха не менше, ніж Його справедливість, і “всяка неправда – це гріх”; “Він не може дивитися на гріх [визнавати його]”. Значить Він забезпечив не збереження грішників, а їхній порятунок від хвороби та від її покарання – знищення.
Це запевняє нас (згідно з різними висловами Святого Письма), що настає час, коли гріх та грішники разом із супутніми гріха, болю, печалі та смерті будуть знищені. Дяка Богу, що ми можемо радіти також і цій рисі божественного характеру, що Бог є палючим вогнем, знаючи, що Він надав нам притулок у Христі Ісусі на період нашої недобровільної недосконалості, і що Він подбав у Ньому також про наше остаточне [121] визволення від гріха, смерті та кожної слабкості до Його власної досконалої подоби: для Нового Створіння – до досконалості божественної природи та її повноти, а для “Великої Громади” – до досконалості на рівні, який дещо відповідає рівню ангелів, щоб бути служителями, товаришами прославленої Церкви – “за нею дівчата, подруги її, … проваджені” (Пс. 45: 15). Далі будуть вдосконалені в людській природі (на образ Бога в плоті) Стародавні Гідні. Вони будуть славними представниками небесного Царства та засобами божественного благословення всіх родів землі. Зрештою, коли проби, випробування та сприятливі можливості Тисячолітнього віку приведуть всіх бажаючих та слухняних до досконалості і продемонструють їхню вірність Богові, вони також здобудуть людську досконалість, образ Бога в плоті. Всі вони будуть настільки досконало розуміти цю Божу волю і будуть слухняні їй – і це від усієї душі, – що Він більше не буде для них палючим вогнем, бо вся їхня жужелиця буде видалена під наглядом великого Посередника, під відповідальність Якого всі були передані любов’ю та мудрістю Отця. Тоді Христос “буде бачити плід, та й насититься” результатами.
Освячення означає відокремлення до святої служби. Грішники покликані не до освячення, а до покаяння; а від грішників, які каються, вимагається не посвячення, а віра в Господа Ісуса Христа для виправдання. До освячення запрошений лише виправданий клас – ті, хто повірив у Божі обітниці, зосереджені в Христі та запевнені Його викупом-жертвою. Це не означає, що освячення, тобто святість, не є властивою річчю для всього людства; це просто означає, що Бог передбачив, що допоки людина займає становище нерозкаяного грішника, було б марно запрошувати її відділити себе для життя в святості. Вона повинна спочатку усвідомити свою гріховність і розкаятись. Це не означає, що той, хто розкаявся, не повинен бути освяченим, відділеним для святості життя, але означає, що освячення без виправдання було б абсолютно даремним. [122] Згідно з Божим порядком ми повинні спершу пізнати божественну доброту в Його замислі щодо наших гріхів і повинні прийняти це як вільний дар через Христа, перш ніж будемо в належному стані для посвячення, тобто освячення себе до Його служби. Крім того, ціль усього цього порядку Євангельського віку – поклик до покаяння, проголошення радісної вістки для виправдання та запрошення всіх віруючих до освячення, тобто посвячення себе Богу (як елементів, як частин одного великого плану, який нині виконує Бог), – це розвиток Нового Створіння. Бог заздалегідь постановив, що всі, хто належатиме до Нового Створіння, повинні жертвувати себе – повинні належати до “Царського Священства”. Кожен з них повинен щось запропонувати Богові, так як зробив наш Первосвященик, Який “приніс Самого Себе… Богу” (Євр. 7: 27; 9: 14). Також усі священики повинні принести себе Богові, як закликає апостол: “Тож благаю вас, брати [брати, через те, що ви виправдані і тому приведені до спілкування з Богом], через Боже милосердя [отримане прощення гріхів], віддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові як розумну службу вашу” (Рим. 12: 1). Тепер зауважте, що оскільки наші тіла насправді не є “святими”, вони повинні бути визнані такими умовно, перш ніж зможуть стати “прийнятними для Бога”, зможуть вважатись “святими”. Це означає, що ми повинні бути виправдані вірою в Христа, перш ніж у нас буде щось святе і прийнятне, щоб його покласти на Божий вівтар; і воно повинне бути покладене на Божий вівтар, принесене в жертву і прийняте Ним із рук нашого великого Первосвященика, перш ніж ми можемо вважатись Його “Царським Священством”.
Великий Цар вимагатиме освячення протягом Тисячолітнього віку. Весь світ буде покликаний освячуватись, відділяти себе від усього нечистого, від гріха усякого роду та проявляти послух божественній волі, представленій у Царстві та його князях. Але деякі тоді показуватимуть освячення, святість життя, лише зовні, не освячуючись серцем. Такі можуть робити розумовий, моральний і фізичний поступ аж до кінцевої межі реституції – повної досконалості. [123] Поступаючи так, вони будуть насолоджуватися благословеннями та нагородами того славного періоду аж до самого його завершення. Але якщо до того часу їхнє освячення не пошириться на їхні думки та наміри їхніх сердець, вони не будуть підходити для вічних умов за межами Тисячолітнього віку, в які не увійде ніщо, що не буде в абсолютній відповідності з божественною волею в думці, слові та ділі.
Але простежуючи таким чином освячення як загальний принцип і його вплив у майбутньому на світ, давайте не випускати з уваги той факт, що Святе Письмо було написане спеціально “для застереження нам” (Гиж.) – Новому Створінню. Коли для світу настане час, щоб його навчати по лінії освячення, він матиме Великого Учителя: Сонце Праведності тоді заллє всю землю знанням про Бога. Більше не буде Вавилону заплутаних теорій і доктрин, бо Господь пообіцяв щодо того дня: “Бо уста чисті народам Я дам [чисте послання], щоб усі вони кликали Ймення Господнє, щоб раменом одним послужити Йому” (Соф. 3: 9). Коли апостол говорить, що Христос “став нам мудрістю від Бога, праведністю, і освяченням, і відкупленням”, він звертається виключно до Нового Створіння. Отже, давайте будемо більш уважно прислухатись до того, що написане для нашої настанови і що, безсумнівно, необхідне нам, якщо ми хочемо зробити своє покликання та обрання певним для участі в Новому Створінні.
Як Господь сказав образним ізраїльтянам: “І ви будете освячуватися” і “Я – Господь, що освячує вас!” (3 М. 20: 7, 8; 2 М. 31: 13), так Він спрямовує духовного ізраїльтянина, щоб посвятити себе, щоб представити себе живою жертвою, щоб принести себе Богові через заслугу Христового примирення. І тільки таких, хто робить це у “час сприятливий” (Хом.), Господь приймає і відділяє як святих, записуючи їхні імена в книгу життя Агнця (Об. 3: 5), виділяючи їм вінці слави, честі та безсмертя, які будуть їхніми, якщо вони виявляться вірними у всіх своїм зобов’язаннях, які, як ми впевнені, є лише “розумною службою” (Об. 3: 11). [124]
Як посвячення левитів в образі було лише частковим посвяченням для наслідування праведності, а не посвяченням для жертви, так цей наступний крок освячення, який годиться тим, хто приймає Божий поклик до Царського Священства, був символічно показаний в образі посвячення Аарона та його синів на священицьку службу – посвячення до жертвування. Його символізувала біла льняна одежа, що представляла праведність, виправдання, а також олія помазання та жертвоприношення, в яких брали участь усі священики (Євр. 8: 3).
У левитських образах чітко показано два посвячення: (1) загальне посвячення всіх левитів; (2) особливе посвячення декількох левитів, які приносили жертви, були священиками. Перше представляє загальне посвячення до святості життя та послуху Богові, яке здійснюють усі віруючі і яке по Божій благодаті (через Христа) дає їм, тимчасово, “виправдання до життя” і мир з Богом. Це те, що всі справжні віруючі розуміють і чого зазнають у цьому віці. Але, як пояснює апостол, “ціль же наказу – любов від чистого серця” (1 Тим. 1: 5). Тобто, Бог передбачає, що наша згода на перше посвячення, наша згода на умови нашого виправдання в теперішньому віці врешті-решт приведе нас до другого посвячення як жертвуючих священиків.
Як так? Справа в тому, що святе життя і послух Богові включає “любов від чистого серця” до Нього та до наших ближніх. Любов до Бога означає полюбити Його “усім серцем, всією душею, всією силою”. Така любов не чекатиме наказів, а сама поспішить діяти, питаючи: “Чого, Господи, хочеш, щоб я вчинив?” У першому приході кожний вірний “справді ізраїльтянин” мав таке первинне посвячення, показане в левитах. І такому Господь дарував особливий Євангельський поклик посвятитись до самої смерті, пожертвувати свої земні інтереси ради небесних, стати в ряди послідовників Ісуса, Вождя нашого Спасіння, на вузькому шляху до слави, честі та безсмертя. Ті, хто прислухавсь до цього запрошення, були прийняті як священики, як члени Тіла Первосвященика нашого сповідання, як “діти Божі” (Ів. 1: 12). [125]
Протягом усього Євангельського віку переважає той самий порядок: (1) посвячення до послуху та праведності – як позаобразні левити; потім усвідомлення того, що праведність означає найвищу любов до Бога та бажання знати й виконувати Його волю; потім усвідомлення того, що зараз усе творіння настільки зіпсуте, спотворене і не перебуває в злагоді з Богом, що приязнь з Ним означає неприязнь до всього несправедливого як у нашій власній плоті, так і в інших; далі є звертання і прохання до Господа, щоб дізнатися, чому Він покликав нас і прийняв наше посвячення, і, мабуть, зробив це можливим тільки через самопожертву. У відповідь на це прохання Господь повчає, що “ви були покликані в одній надії вашого покликання” (Еф. 4: 4); що це покликання є до співспадкоємства з нашим Господом у славі, честі та безсмерті Царства (Лк. 12: 32; Рим. 2: 7); що цей шлях є вузьким і важким, і тим, кого Він захоче так вшанувати, необхідно успішно витримати ці випробування (Мт. 7: 14; Рим. 8: 17). Саме тоді, коли ми почули Божий поклик через апостола: “Благаю вас, браття, … повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу” і прийняли його, посвятившись аж до смерті, ми були визнані як священики – як “Царське Священство”, як члени Великого Первосвященика нашого сповідання (або чину) Христа Ісуса – як Нові Створіння.
Віруючі, які, усвідомивши, що “ціль наказу – любов від чистого серця”, відмовляються йти до цієї мети, відмовляються приймати поклик жертвувати себе і, таким чином, відмовляються виконувати задум Бога щодо їхнього порахованого виправдання, не підходять для угоди послуху праведності через вузькість шляху і відмовляються від “однієї надії нашого покликання”. Хіба вони не “беруть Божої благодаті [порахованого виправдання до життя] надармо”? Озираючись назад на Стародавніх Гідних і бачачи, як багато їх коштувало, щоб отримати “засвідчення вірою”, “догодити Богові” і таким чином зберегти своє виправдання до спільності (Євр. 11: 5, 32-39), чи можемо ми сподіватись, що виправдання до життя, яке надається під час цього Євангельського [126] віку тим, хто стає позаобразними левитами, вимагатиме меншої міри відданості серця Господу та праведності? Безумовно, ми маємо зробити висновок, що тимчасово виправдані віруючі (позаобразні левити), які, коли вони “вирахують видатки” (Лк. 14: 27, 28) учнівства, до якого їх веде вже зроблене посвячення, відмовляться проявляти віру в обіцяну Господом допомогу та відмовляться або знехтують продовжувати свою “розумну службу”, щоб зробити своє посвячення повним аж до смерті, взяли ласку Господа даремно. Насправді їх не можна вважати такими, що мають виправдання до життя чи навіть виправдання до особливої сполуки з Богом. Вони втрачають привілейоване становище позаобразних левитів і не повинні більше вважатись такими.
Але серед тих, які цінують Божу прихильність, чиї серця віддано відгукуються на привілеї та “розумну службу” повного посвячення і які вступають в угоду послуху Богові та праведності до самої смерті, є оці два класи:
(1) Позаобразні левити, які з радістю, добровільно “віддають своє життя”, шукаючи шляхи та засоби для служіння Господу, братам та Правді, і вважають приємністю та честю жертвувати таким чином земними благами, зручностями, часом, впливом, засобами та всім тим, із чого складається теперішнє життя. Вони жертвують себе з радістю, охоче як позаобразні священики, які незабаром будуть прославлені і разом зі своїм Господом становитимуть “Царське Священство”. Вони після завершення свого жертвування більше не будуть показані в Аароні та його синах, які виконували жертви за народ, а в Мелхиседеку – священику на своєму престолі, – роздаючи світу протягом Тисячоліття благословення, забезпечені “кращими жертвами” позаобразного Дня Примирення – цього Євангельського віку.
(2) Ще один клас віруючих сердечно та віддано відгукується і з радістю посвячує все, що має, Господу та “розумній службі” для Нього і тим самим демонструє свою гідність бути позаобразними левитами, бо не приймає Божу благодать даремно. Але, на жаль, хоча вони і відповідають на [127] поклик і, таким чином, стають учасниками “однієї надії нашого покликання” та всіх привілеїв вибраних, однак їхня любов і запал не такі, щоб змусити їх виконувати жертвування, яке вони обіцяли відповідно до угоди. А оскільки їхня любов і віра недостатньо сильні, вони не в змозі покласти свою жертву на вівтар або втримати її там. Отже, їх не можна вважати повними “копіями” нашого великого Первосвященика, Який прагнув виконувати волю Отця. Їм не вдається перемагати, і тому вони не можуть бути серед “переможців”, які розділять зі своїм Господом небесне Царство як члени “Царського Священства”. Їм не вдається зробити міцним своє покликання та вибір шляхом повного дотримання своєї угоди.
Як бути з ними? Невже вони втратили все, коли бігли по нагороду, але не змогли пройти потрібне випробування запалу та любові для її досягнення? Ні, дяка Богу. Навіть якщо під час вирішальних випробувань їхня віра та запал не були визнані достатніми для зарахування їх до священиків, все ж достатність віри та запалу в посвяченні до смерті демонстрували їхню щирість серця як левитів. Однак недостатньо того, що вони посвятились повністю; треба продемонструвати, що вони в серці люблять Господа і ні за що не відречуться від Нього, навіть якщо недостатньо вірні в намаганні жертвувати собою для Його служби. Що ж це за випробування, яке підтвердить їхню гідність частки левитів у Царстві? Як воно буде застосовано?
Ми вже згадували про цю “Велику Громаду” справді посвячених Господніх людей, образ яких накреслений в Об’явленні 7: 13-15. “Це ті, що прийшли від великого горя і випрали одіж свою та вибілили її в крові Агнця. Тому то вони перед Божим престолом [а не на ньому], і в храмі Його [Церкві] день і ніч [постійно] Йому служать. А Той, Хто сидить на престолі, розтягне намета над ними [дозволить їм знаходитись разом із Ним та Його прославленою Нареченою в духовному стані та службі]”. “Нерозумні діви!” Вони дозволили вислизнути з рук можливості стати членами Нареченої; але вони, тим не менш, – діви, чисті в намірах свого серця. Вони упустили нагороду, але пізніше, через суворі випробування, одержали [128] можливість бути на весільній гостині з Нареченим і Нареченою як “дівчата, подруги її”, що йдуть за нею. Їх також приведуть до Царя. “Провадять їх з радощами та потіхою, – у палату царську вони ввійдуть” (Пс. 45: 15, 16). Як левити, вони не змогли отримати нагороду Царського Священства, але вони все ще левити і можуть служити Богові в Його прославленому храмі, Церкві, хоча й не можуть бути ні “стовпами”, ні “живими каміннями” в цьому храмі (Об. 3: 12; 19: 6, 7; Пс. 45: 15, 16). Вірш, що знаходиться після останньої цитати, звертає нашу увагу на позаобразних левитів минулого, відомих Ізраїлю по плоті як “батьки”, запевняючи нас, що вони будуть нагороджені тим, що стануть “князями по цілій землі” (Кул.).
Так само три сини Левія (Кегат, Гершон і Мерарі), схоже, представляють чотири класи. (1) Мойсей, Аарон та вся священицька родина Амрама (сина Кегата), намети яких були спереду [зі сходу] Намету. Вони мали повний догляд за всіма релігійними справами – за їхніми братами, усіма левитами, будучи їхніми почесними помічниками, слугами. (2) На південному боці отаборилась родина Кегата, їхні найближчі родичі, і вони відповідали за найбільш священні предмети – Вівтарі, Свічник (світильник), Стіл і Ковчег. (3) З північного боку Намету розташувались левити родини Мерарі, наступні в почесній службі, відповідальні за покриті золотом дошки та стовпи, підставки і т. д. (4) Шатра, розташовані ззаду, належали родині Гершона з левитів, яка несла відповідальність за найменш важливі послуги – переноску і т. п. шнурів, зовнішніх завіс, воріт тощо.
Ці різні родини левитів належним чином можуть представляти чотири окремі класи виправданого людства після завершення примирення: святих, тобто Царське Священство, Стародавніх Гідних, “Велику Громаду” та визволений світ. Як нерідко буває в образах, ці імена, здається, мають значення. (1) Родина Амрама була обрана, щоб стати священиками: ім’я АМРАМ означає “Високий народ”, або “Звеличений народ”. Яка відповідна назва для образу “Малої Черідки”, Головою якої є Христос Ісус! “Високо звеличені”, “дуже піднесені” – ось як Писання змальовує цих священиків. (2) КЕГАТ [129] означає “Союзник”, “Товариш”. Саме з родини Кегата були обрані сини Амрама, щоб бути новим домом священиків. Отже, родина Кегата з левитів може властиво представляти Стародавніх Гідних, чия віра, послух і вірність Богові та готовність страждати за праведність була засвідчена повною мірою, і з ким ми відчуваємо таке близьке споріднення. Вони справді були Господніми та нашими союзниками і в деяких відношеннях наблизились у всьому до Христа навіть більше, ніж хто-небудь інший. (3) МЕРАРІ означає “Гіркота”; отже, родина Мерарі з левитів, очевидно, представляє “Велику Громаду” духовно зачатих, яким не вдалось здобути нагороду Царського Священства, і вони “спасуться, але так, як через огонь”, виходячи із “великого утиску” та гірких випробувань до почесного становища та служби, яку вони займуть. (4) ГЕРШОН означає “Біженець”, “Врятований”; отже, родина Гершона з левитів, виглядає, добре б представляла спасенний світ людства, усі біженці якого зможуть одержати допомогу, визволення і порятунок від сліпоти й рабства сатани.
Отже, першим по черзі, а також за рангом серед цих позаобразних левитів, тобто виправданих, буде Царське Священство, під опіку якого буде віддане Тисячолітнє Царство та всі інтереси. Праворуч від нього будуть найближчі родичі – Стародавні Гідні, – яких вони поставлять “князями по цілій землі” (Кул.). Далі, ліворуч, будуть їхні вірні брати з Великої Громади.* Останніми зі всіх будуть врятовані від гріха та смерті під час Тисячоліття, чия вірність буде повністю засвідчена у великому випробуванні, яким завершиться Тисячолітній вік (Об. 20: 7-9).
*Пізніша думка автора полягає в тому, що певні вірші, схоже, вчать, що в Тисячолітті Стародавні Гідні не будуть вищими за Велику Громаду, а будуть нижчими від неї по рангу, але будуть прийняті до духовної природи та вищих почестей у його кінці.
До цих класів левитів будуть належати всі, хто був випробуваний та витримав своє випробування на вірність серця. Це, однак, не означає, що ті, хто зараз виправданий вірою (тимчасово) і хто нехтує, відмовляється іти далі й виконувати кінець заповіді – любов від [130] чистого серця, – і хто, отже, отримує цю Божу благодать даремно, не матимуть більше можливості. Якщо, “підрахувавши витрати” участі в священицькій службі жертвування, вони відмовляться від пропозиції, то їхня оцінка “розумної служби” Богові, безумовно, не буде схваленою і нагородженою, а також їхня нерозсудливість справедливо не заслуговувала би на покарання, інакше поклик до слави, честі та безсмертя був би не благодаттю, а необхідністю, – не запрошенням, а наказом, – не жертвою, а обов’язком. Після відміни, або скасування їхнього виправдання вони і далі залишаються частиною викупленого світу, як це було до прийняття ними Христа вірою, за винятком того, що більше знання посилює їхню відповідальність за правильні вчинки. Іншими словами, випробування на вічне життя чи смерть в даний час зачіпає лише тих, хто охоче робить повне посвячення Господу “аж до смерті”. Решта людства ще не знаходиться на суді вічного життя чи смерті і не буде на ньому доти, доки не буде встановлене Тисячолітнє Царство. Тим часом кожен мешканець світу (пропорційно до свого світла) будує або руйнує свій характер і, таким чином, створює для себе кращі або гірші умови в Тисячолітті й перспективи вічного життя, оскільки він або слухається своїх знань та сумління або нехтує ними.
Однак у випадку повністю посвячених, справа є іншою. Своїм цілковитим посвяченням аж до смерті вони цілком відмовляються від земного життя, обмінюючи його на духовне, яке має бути їхнім, якщо вони будуть вірними до смерті – і не інакше. Отже, для них невірність означатиме смерть навіки, подібно як і для невірних світу в кінці Тисячоліття.
Ніхто з левитів не мав жодної спадщини в землі Ханаан. Це є важливим фактом того, що вони, посвятивши все для Господа і будучи в серці в повній гармонії з Його праведністю, показали, що недосконалі умови теперішнього часу гріха не є їхньою спадщиною. Ханаан представляв конфліктні умови, в яких проходили випробування, а також завоювання ворогів, подолання злого тощо, особливо протягом Тисячоліття. Але Бог передбачив кращу, безгрішну і досконалу спадщину для всіх, кого Він повністю виправдовує [131] як позаобразних левитів. Першими, хто вступить у цю кращу спадщину, будуть Священики, які матимуть Перше Воскресіння і будуть удосконалені до божественної природи. “Стародавні Гідні” прийдуть наступними і ввійдуть у досконалу спадщину через воскресіння як досконалі людські істоти.* Наступною по порядку буде “Велика Громада”, вдосконалена на духовному рівні. І останнім з усіх буде клас Гершона, навчений, піднесений і випробуваний протягом Тисячоліття, який увійде у свій спадок через поступове воскресіння, тобто через піднесення від смерті до життя, яке буде повністю досягнуте в кінці Тисячоліття.
*Див. виноску, стор. 129.
Зачатими святим Духом і членами Великого Первосвященика вважаються лише ті віруючі, які вчинили посвячення до кінця – “аж до смерті”. Так показували образи. Левити взагалі не одержували олію святого помазання, яка є образом святого Духа. Її одержували лише ті, хто приносив жертви, священики. Всі вони були покроплені олією, змішаною з кров’ю, щоб показати, що святий Дух, дарований членам Христа, є їхнім лише завдяки пролитій крові: (1) завдяки жертві Ісуса Христа заради них, яка виправдовує їх; і (2) завдяки їхній обітниці жертвувати себе з Христом – покласти своє життя в Його службі (2 М. 29: 21).
Помазання Первосвященика було ще іншою справою і представляло єдність, солідарність обраної Церкви. Це помазання спливало лише на того, хто повинен був виконувати обов’язки головного священика – спочатку на Аарона, а потім на кожного з його синів, коли вони вступали на посаду головного священика, “щоб були мені священиками” (2 М. 28: 41; 40: 13, 15 – Хом.). Христос Ісус, наш Господь, як Голова Церкви, яка є Його Тілом, був “намащений… оливою радості [святим Духом] більше [понад], ніж друзів” Своїх, або співспадкоємців, членів “Царського Священства”. Уся олія була вилита на Нього, і “з Його повноти [достатку] ми одержали всі, – а то благодать на благодать”. Те, що ми одержали прощення і були виправдані заслугою Його жертви, було “невимовним даром”. Так, у це майже не віриться, що нас [132] покликано бути Його співспадкоємцями у Царстві, а наше посвячення “запечатане” кропленням крові та олії, і ми входимо під помазання нашого Голови.
Пророк Давид під керівництвом Господа дав нам наочний взірець Помазання – того, як воно було повністю вилито на нашого Голову і потім мало стікати з Нього на нас (Пс. 133: 1-3; 45: 8; Лк. 4: 18). Члени Церкви – це “брати”, дух яких змушує їх “жити разом у єдності” (Гиж.). Усі, хто є одно з Головою, повинні співчувати співчленам Його Тіла – Церкві, – і лише пропорційно до цього вони отримують святий Дух Помазання.* Ця свята олія помазання переставляла святий Дух та просвітлення, яке він дає всім, кого Бог приймає як випробовуваних членів цього Царського Священства, Нового Створіння, кожний з яких, як вже було показано, “запечатаний”, позначений, засвідчений даним йому святим Духом.
*Том. V, р. ix.
Усі, відзначені таким чином святим Духом як потенційні члени Нового Створіння, мають від Господа запевнення: “Вони не від світу, як і Я не від світу”; “Я вибрав вас [зі світу] і вас настановив, щоб ішли ви й приносили плід, і щоб плід ваш зостався”; “Коли б ви зо світу були, то своє світ любив би. А що ви не зо світу, але Я вас зо світу обрав, тому світ вас ненавидить” (Ів. 15: 16, 19; 17: 16). Хоча світ до певної міри може бачити ці ознаки освячення, ми не повинні сподіватися, що це викличе в нього захоплення чи схвалення; скоріше навпаки, він вважатиме ці прояви святого Духа в Нових Створіннях свідченнями слабкості та зніженості. Світ цінує і схвалює те, що можна назвати запальним і енергійним життям – не надто доброчесним. Наш Господь пояснює нам, чому світ не схвалює Його послідовників: тому що темрява ненавидить світло – тому що критерії [133] Його Царського Священства в думці, слові та ділі перевищують критерії всього людства і, отже, так чи інакше засуджують його шлях. Світ, радше, бажає похвали, лестощів; і якщо щось у будь-якій мірі кидає на нього тінь, він у тій же мірі його уникає і навіть противиться йому. Це несхвалення з боку по-мирському мудрих представників християнства є частиною випробування Царського Священства; і якщо їхнє посвячення не буде від щирого серця, то їм так бракуватиме товариства світу і вони так шукатимуть його схвалення, що не зможуть у належному дусі жертвувати земні інтереси, як вони зобов’язались: не зможуть бути священиками, а значить, не зможуть бути Новим Створінням. Однак, зважаючи на їхні добрі наміри, Господь може перевести їх через вогненні випробування, щоб знищити плоть, для жертвування якої їм бракувало ревності. Таким чином вони можуть вважатися гідними частки в благословеннях і нагородах Великої Громади, яка вийде з великої скорботи, щоб служити перед престолом, на якому Мала Черідка буде сидіти разом з Господом.
Освячення не лише має дві частини, а саме: з боку людини – повне посвячення, а з боку Бога – повне прийняття, але також має додатковий елемент прогресу. Наше посвячення Господу, хоча повинне бути щирим і повним, щоб Він прийняв його взагалі, тим не менш супроводжується порівняно невеликим обсягом знань та досвіду. Тому ми щодня маємо зростати в освяченні, як зростаємо в знанні. Наші серця наповнилися з самого спочатку, усунувши всяке свавілля, але місткість наших сердець була невеликою: коли вони зростають, коли вони збільшуються, освячення повинно встигати за цим, заповнюючи кожну частину. Саме тому апостол закликає: “Наповнюйтесь Духом”; і знову: “Любов Божа вилилася в наші серця”, і “щоб ваша любов примножалась ще більше та більше”. Намір про це розширення нашого серця виражається в словах молитви нашого Спасителя за нас: “Освяти Ти їх правдою! Твоє Слово – то правда” (Ів. 17: 17).
Власне, Слово (послання Бога, “мудрість” Бога через Христа) почало виявляти до нас божественну [134] прихильність і вело нас крок за кроком до посвячення. І тепер це саме Слово, або послання Бога через Христа, повинно розширити наші серця, а також наповнити їх. Якщо справою Бога є забезпечувати нас правдою, тобто наповняти і освячувати нас, то нашою справою є проявити той посвячений стан серця, в якому ми будемо відчувати голод і спрагу цієї правди, яка освячує, – будемо живитись нею щодня і таким чином матимемо можливість зміцнюватися в Господі та в силі Його могутності. Недостатньо вчинити посвячення Господу, адже Він бажає не просто кандидатів на Нове Створіння. Вони повинні пройти вправляння, навчання та випробування для того, щоб різні риси характеру стали очевидними та зазнали розвитку, а також щоб кожна риса була піддана ґрунтовному випробуванню на вірність Богові; щоб стало зрозумілим, що ці Нові Створіння, перевірені та випробувані у всьому, будуть вірними Тому, Хто їх “покликав”, і тим самим будуть вважатись гідними ввійти в славні радощі свого Господа шляхом участі в Першому Воскресінні.
Якщо це виправдання до спільності принесло мир з Богом, то наступний крок повного посвячення Господу кожного інтересу та справи життя, кожної надії та амбіції (обмінюючи земні надії, амбіції та благословення на небесні, запропоновані Новому Створінню) приносить велике й дивовижне полегшення та великий відпочинок серця, оскільки ми все більше та більше усвідомлюємо і оцінюємо для себе надзвичайно великі й дорогоцінні обітниці, які Бог дав Новому Створінню. Ці обітниці стисло виражені в одному: “Тим, хто любить Бога, хто покликаним Його постановою, усе допомагає на добре” (Рим. 8: 28). Це – Друге Благословення в справжньому розумінні цього виразу. Однак воно не супроводжується зовнішніми проявами плоті, але веде наші серця до цілковитого відпочинку, до повної довіри до Бога і дозволяє всім серцем застосувати до себе надзвичайно великі й дорогоцінні обітниці Святого Письма.
Внаслідок різниці в темпераменті неминуче будуть виникати розбіжності у зв’язку з [135] цим повним посвяченням. Для деяких повне підкорення Господу й усвідомлення Його особливої турботи про них як членів майбутньої обраної Церкви дає лише блаженний мир і відпочинок серця; а для інших, більш енергійних по природі, це спричинить бурхливий вияв радості, хвали та торжества. Ми повинні пам’ятати про ці відмінності природного темпераменту і співчувати тим, чиї переживання відрізняються від наших власних, пам’ятаючи, що подібні відмінності були виявлені серед дванадцяти апостолів; що деякі – особливо Петро, Яків та Іван – були більш запальними, ніж інші, у всьому, що вони робили, – у тому числі в П’ятидесятницю. Нехай брати більш енергійної та емоційної вдачі навчаються стриманості, як велів апостол, а брати, які по природі занадто холодні та прозаїчні, нехай моляться і прагнуть більше цінувати та більш відкрито виявляти чесноти Того, Хто покликав нас із темряви до Свого дивного світла. Згадаймо, що Якова та Івана, двох особливо улюблених Господом, яких називали “синами грому” за їхню ревність та поривчастість, необхідно було, принаймні, одного разу, перестерегти та виправити в цьому напрямку, щоб вони пам’ятали, якого вони духа (Лк. 9: 54, 55). Апостол Петро, ще один з улюблених і ревних апостолів, з одного боку одержав благословення за своє швидке визнання Месії, натомість іншого разу був докорений як противник через надмірне завзяття. Тим не менше, Господь виразно показав, що Він цінує ревний, гарячий темперамент цих трьох, тому що вони були Його близькими друзями, єдиними, кого Він взяв зі Собою на гору Преображення, а також в кімнату, де лежала дівчинка, дочка Яіра, яку наш Господь пробудив від сну смерті. І вони, як Його особливі друзі, були трохи ближче, ніж інші, у саду Гефсиманії. Урок цього для нас полягає в тому, що запал є приємний для Господа і означає близькість з Ним. Але при цьому ми завжди повинні шанувати Голову і керуватись Його Словом і Духом. [136]
Освячення не означає людську досконалість, як дехто неправильно його тлумачив: воно не змінює властивості або будову нашого мозку, а також не усуває дивом вади нашого тіла. Це – посвячення, тобто відданість волі, яка через Христа прийнята Господом як досконала: це – посвячення тіла в жертву, “аж до смерті”, і це тіло, як ми бачили, не стає дійсно досконалим через виправдання вірою, а просто вважається досконалим відповідно до нашої волі, нашого серця, нашого наміру. Нова воля, як повчає апостол, має прагнути привести кожну властивість, кожний талант, кожну можливість свого тіла до повної згоди з Господом, а також намагатися здійснювати вплив у цьому ж напрямку на всіх людей, з якими їй доводиться мати справу. Це не означає, що за кілька коротких років теперішнього життя – п’ять, десять, двадцять, п’ятдесят – вона зможе привести своє немічне, недосконале тіло (або недосконалі тіла інших, подібних до неї) до досконалості. Навпаки, у випадку з Церквою апостол запевняє нас, що в смерті “сіється в тління… сіється в немочі… сіється в неславу, сіється [недосконале] тіло звичайне”. І тільки у Воскресінні ми отримаємо нові тіла, сильні, досконалі, славні, безсмертні, почесні. Ми досягнемо тієї досконалості, якої прагнули і яка, як обіцяє Господь, зрештою буде нашою, якщо в теперішній час слабкості й недосконалості ми покажемо Йому вірність нашого серця.
Однак вірність серця Господу означатиме постійні зусилля, щоб привести поведінку нашого життя і навіть самі думки та наміри нашого серця у підпорядкування божественній волі (Євр. 4: 12). Це наш перший обов’язок, наш постійний обов’язок, і це буде нашим кінцевим обов’язком, оскільки: “Це воля Божа, – освячення ваше”. “Будьте святі, – Я [Господь] бо святий” (1 Сол. 4: 3; 1 Петр. 1: 16). Абсолютна святість повинна бути критерієм, який наш розум цілковито і з радістю може схвалювати і згідно з яким може жити, але якого ми ніколи фактично і фізично не досягнемо, поки ми підвладні тлінності нашої занепалої природи і нападкам [137] світу та противника. Але з кожним днем, по мірі того як ми “навчені Богом”, як ми доходимо до більш повного пізнання Його славного характеру і як наші серця наповнює все більше і більше його оцінювання, Новий Розум буде все більше набирати впливу, сили, влади над слабкостями плоті, якими б вони не були. А ці слабкості різні у різних членів тіла.
Справжнє освячення серця Господу означатиме старанність у Його службі; означатиме проголошення доброї новини іншим; означатиме будування один одного в найсвятішій вірі; означатиме, що ми повинні робити добро всім людям, коли маємо можливість, і особливо дому віри; означатиме, що цими різними шляхами ми будемо класти наше життя, посвячене Господу, за братів (1 Ів. 3: 16) – день за днем, нагода за нагодою, як тільки вони з’являться; означатиме, що наша любов до Господа, до братів, до наших сімей і співчутлива любов до світу людства буде постійно наповнювати наші серця по мірі зросту в благодаті, знанні та слухняності Божественному Слову та прикладу. Тим не менш, всяке використання нашої енергії для інших є тими способами, завдяки яким, через Господнє провидіння, може здійснюватися наше власне освячення. Як залізо гострить залізо, так і наші зусилля на користь інших приносять благословення нам самим. Крім того, хоча ми щораз більше повинні доходити до цього величного стану любові до наших ближніх, як до самих себе – особливо до дому віри, – все-таки головною спонукою всього цього має бути наша найвища любов до Творця й Відкупителя, а нашим бажанням – бути такими і робити те, що подобалось би Йому. Отже, наше освячення повинне бути передусім по відношенню до Бога, впливаючи в першу чергу на наше серце та волю, і, як результат такої відданості Богові, повинне проявляти себе в інтересах братів і всіх людей.
ОСВЯЧЕНІ ПРАВДОЮ
З вищевикладеного видно, що освячення, якого Бог бажає – освячення, яке необхідне для досягнення [138] місця серед Нового Створіння, – неможливе для нікого, крім тих, хто є в школі Христа і хто вчиться в Нього, – “освячених правдою”. Обман не освячує, як і невігластво. Більше того, ми не повинні робити помилки, вважаючи, що всяка правда веде до освячення: навпаки, хоча правда в цілому є предметом захоплення всіх, хто її любить і хто, відповідно, ненавидить обман, слово нашого Господа підкреслює, що лише “Твоя правда” освячує. Ми бачимо, як весь світ нібито женеться за правдою, домагається один від одного правди і бореться за правду. Геологи зайняті однією сферою, астрономи – іншою, хіміки – іншою, медики – іншою, державні діячі – ще іншою і т. д., але ми не бачимо, щоб ці різні напрямки пошуку правди вели до освячення. Навпаки, ми бачимо, що вони, як правило, ведуть у зворотному напрямку. І відповідно до цього є твердження апостола, що “світ мудрістю не зрозумів Бога” (1 Кор. 1: 21). Справа в тому, що за кілька коротких років теперішнього життя і в нашому нинішньому занепалому, недосконалому та зіпсутому стані наша спроможність є надто малою, щоб бути вартісною під час спроби збагнути цілу царину правди щодо кожного предмета. Отже, бачимо, що успішні люди світу – це фахівці. Людина, яка присвячує свою увагу астрономії, навряд чи може зробити ще щось, щоб не відстати, – у неї мало часу на геологію, чи хімію, чи ботаніку, чи медицину, чи на найвищу з усіх наук, “Твою правду” – Божественний План Віків. Саме з огляду на це апостол, який сам був свого часу добре освіченою людиною, радить Тимофію остерігатися людських філософій (теорій і наук), неправдиво названих так. Слово “наука” означає “істина”, і апостол, будьмо певні, не збирався піддавати сумніву щирість вчених його доби, ані не вважав, що вони були навмисними підтасовувачами. Але в його словах все-таки міститься думка, яка повністю підтверджена всім ходом науки: що, хоча з усіма цими науками пов’язана певна доля правди, все ж людські теорії, звані науками, не є правдою – не є абсолютно правильними. Вони є просто найкращими припущеннями, які змогли зробити найбільш уважні дослідники в цих [139] галузях і, як чітко показує історія, час від часу суперечать одне одному. І як вчені п’ятдесят років тому відкидали науку попередніх часів, так і їхні висновки та способи міркування, у свою чергу, відкидаються вченими сучасності.
Апостол Павло був не лише мудрою і повністю посвяченою людиною, але й членом Царського Священства, краще спроможним природним чином (ніж багато його ближніх) йти слідами великого Первосвященика. Крім того, як один із вибраних “дванадцяти апостолів Агнця”, що зайняв місце Юди, він був предметом божественного керівництва – особливо стосовно його вчень, – призначений Господом бути наставником для дому віри протягом усього Євангельського віку. Слова такого благородного зразка віри, не менше ніж приклад його посвячення, повинні бути вагомими для нас, коли ми вивчаємо шлях, на який ми вступили як посвячені та прийняті члени Царського Священства. Він закликає нас залишити всякий тягар і всякий гріх, що обплутує нас, і бігти з терпеливістю в забігу, визначеному нам, дивлячись на Ісуса, автора нашої віри, доки Він не стане її завершителем (Євр. 12: 2). І як застереження він дає нам приклад власного досвіду, кажучи: “Одно ж [роблю]” (Кул.). “Я виявив, що моє повне посвячення Господу не дозволяє мені розкидатись моїми талантами в усіх напрямках, а також вивчати кожну правду. Істина Божого об’явлення, відколи вона ввійшла до мого серця і все більше спрямовує його вже освячені та посвячені таланти, виразно показала мені, що якщо я хочу здобути велику нагороду, то мушу віддати їй всю свою увагу, як приділяють усю свою увагу ті, хто прагне земної нагороди. Це одне я роблю: забуваючи те, що позаду [забуваючи мої колишні амбіції учня, мої колишні сподівання як римського громадянина і людини з вищою, ніж звичайна, освітою; забуваючи принади різних наук та лаври, які вони мають для тих, хто женеться за ними], і сягаючи по те, що спереду [звертаючи зір моєї віри, надії, любові та відданості [140] на величну пропозицію співспадкоємства з моїм Господом у божественній природі та у великій праці Царства для благословення світу], біжу до мети по нагороду вишнього поклику” (Фил. 3: 13, 14 – Кул.).
ЕМОЦІЇ – НЕ ОСВЯЧЕННЯ
Серед християнського народу існує велика плутанина в думках щодо свідчень чи доказів Господнього прийняття, даних вірним пожертвуваним цього віку. Деякі помилково очікують зовнішнього прояву, такого, як було надано Церкві на початку в благословенні П’ятидесятниці.* Інші очікують деяких внутрішніх радісних емоцій, а коли їхні сподівання не справджуються, то це викликає в них розчарування та постійні сумніви щодо їхнього прийняття Господом. Їхні очікування будуються переважно на свідченнях братів, які відчули такий надмір почуттів. Тому важливо, щоб усі розуміли, що Святе Письмо ніде не обіцяє нам таких сподівань. Ми “покликані в одній надії нашого покликання”; у нас одні й ті ж обітниці прощення минулих гріхів; усім, хто входить під умови цього поклику, однаково належить усмішка на обличчі Отця і Його прихильність, яка допомагає нам бігти та здобути нагороду, яку Він пропонує, – благодать, достатню для своєчасної допомоги. Однак Господній народ дуже відрізняться тим, як саме він приймає будь-яку і кожну обітницю, земну чи духовну, від людини чи від Бога. Деякі є більш легко збудливими та емоційними, ніж інші, а, отже, більш бурхливими як у манері, так і в слові, коли описують ті ж переживання. Крім того, відносини Господа з Його дітьми до певної міри відрізняються. Великий Голова Церкви, наш Господь Ісус, у тридцятирічному віці вчинив повне посвячення всього, що мав, до самої смерті, щоб виконувати волю Отця. І коли Він був помазаний святим Духом без міри, то, наскільки ми поінформовані, не мав яких-небудь надмірних емоцій. Проте, без сумніву, Його сповнювало усвідомлення правильності та вірності Його шляху; [141] що Отець схвалив його, і що цей шлях матиме божественне благословення, які б випробування це не означало. Однак замість того, щоб опинитись на вершині радості, наш Господь був поведений Духом у пустиню, і Його першими випробуваннями як Нового Створіння, зачатого Духом, були суворі спокуси. Противникові було дозволено атакувати Його і намагатись відвернути від відданості волі Отця, запропонувавши інші плани та дії для виконання тієї праці, яку Він прийшов виконати – плани, які не передбачали б Його жертовної смерті. Віримо, що саме так відбувається з деякими Господніми послідовниками в момент їхнього посвячення та деякий час після цього. Їх опановують сумніви, страхи, навіювання противника, які оскаржують божественну мудрість або божественну любов через те, що нам необхідно жертвувати земні речі. Не будемо судити один одного в таких справах. Якщо хтось може радіти в надмірному пориві почуттів, нехай усі інші, хто так само посвятився, радіють з ним у тому, що йому довелось відчути. Якщо інший, посвятившись, опинився у випробуваннях і сильному збентеженні, нехай інші співчувають йому і радіють, усвідомлюючи, наскільки його досвід подібний до того, який мав наш Вождь.
*Див. Том V, розд. ix.
Дорогі Богу Джон і Чарльз Веслей безсумнівно були посвяченими людьми. І все ж їхні уявлення про результати посвячення не тільки принесли користь одним, але до деякої міри заподіяли шкоду іншим, створивши небіблійні сподівання, які не вдалося зрозуміти всім, і, які, збентеживши їх, завдали їм шкоди. З їхнього боку було великою помилкою вважати і навчати, що посвячення Господу означало в кожному випадку однакову міру нестримних вражень. Ті, хто народився від християнських батьків і був вихований під благословенними впливами християнського дому, хто був навчений відносно всіх життєвих справ відповідно до віри своїх батьків та вказівок Божого Слова, і хто за цих обставин прагнув пізнавати і виконувати божественну волю, не повинні сподіватися, що, досягнувши повноліття і посвятивши себе особисто Господу, [142] вони матимуть ту саму безмежну радість, якої може зазнати хтось інший, хто до цього був марнотратником, чужинцем, незнайомцем та чужим для святих речей.
Навернення останніх означало б докорінну зміну і звернення до Бога всіх життєвих стежок і сил, які прямували раніше від Бога до гріха та самолюбства. Натомість перші, чиї почуття, шанування та відданість з самого раннього дитинства були належним чином спрямовані побожними батьками до Господа та Його праведності, могли не відчувати такої різкої зміни чи перелому почуттів і не повинні очікувати нічого подібного. Як діти віруючих батьків, вони повинні усвідомлювати, що вони були під божественною прихильністю до моменту своєї особистої відповідальності і що їхнє прийняття в цей час означало повне схвалення їхньої попередньої лояльності до Бога та повне посвячення всіх талантів, сил та впливів для Господа, Його правди та Його народу. Вони повинні усвідомити, що їхнє посвячення було лише їхньою “розумною службою”. Їм слід прийняте сказане зі Слова, що тепер вони, представивши повністю свою вже виправдану людську природу Богові, можуть присвоювати собі в більшій мірі, ніж раніше, надзвичайно великі й дорогоцінні обітниці Святого Письма, які належать лише посвяченим і їхнім дітям. Якщо, крім того, вони одержать більш ясне розуміння божественного плану або хоча б його початків, вони повинні вважати це свідченням божественної прихильності до них у зв’язку з високим покликом цього Євангельського віку і повинні радіти цьому.
Вислів апостола: “Ми ходимо вірою, а не видінням”, стосується всієї Церкви цього Євангельського віку. Бажання Господа – розвивати нашу віру, щоб ми навчилися довіряти Йому там, де не можемо Його зрозуміти. Для цього Він залишає багато речей частково неясними (коли йдеться про людський зір чи судження), щоб віра могла розвиватися таким чином і в тій мірі, яка була б неможливою, якби нашим земним почуттям були явлені ознаки та чудеса. Очі нашого розуміння повинні бути відкриті на Бога через обітниці Його Слова – [143] через розпізнавання та розуміння правди, щоб приносити нам радість від віри в те, що ще невидиме й не розпізнане нами природним чином.
І навіть таке відкриття очей нашого розуміння є поступовою справою, як пояснює апостол. Він молиться за тих, хто вже знаходиться в Божій Церкві, звертаючись до них, як до “святих”, посвячених, щоб очі їхнього розуміння могли розплющитись, щоб вони щораз більше могли зрозуміти з усіма святими (як не може збагнути ніхто інший) довжину, ширину, висоту й глибину знання та любові Бога. Ця думка, що духовні благословення Нового Створіння, які слідують за його посвяченням, не є відчутними для його земних почуттів, а лише для його віри, проілюстрована в образах Намету – у зовнішній завісі першого “Святого”, що ховала його священний вміст (що образно представляло більш глибокі істини) навіть від левитів (образ виправданих). Вони могли бути знані або оцінені лише тими, хто входив до Святині як члени Царського Священства.*
*Див. “Тіні Намету кращих жертв”, стор. 117.
Надмір почуттів, який виникає у когось через темперамент, нерідко з тієї ж причини втрачається; але досвід, благословення та радість, які вони постійно можуть мати, якщо продовжуватимуть перебувати в Господі, прагнучи йти Його слідами, – це радість віри, яку не можуть затьмарити земні хмари та горе і яка по божественній волі ніколи не затьмариться в духовних справах, хіба на мить, як у випадку нашого Господа, коли на хресті Він скрикнув: “Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув?!” Якщо було потрібно, щоб наш Учитель, займаючи місце засудженого Адама, скуштував усього, чого Адам зазнав як грішник, то Він повинен був пережити це – хоча б на мить. І хто скаже, що така темна хвилина не може бути допущена навіть на найдостойніших послідовників Агнця? Однак такі переживання, безумовно, не будуть дозволені надовго, і душа, яка довіряла Господу в темну хвилину, [144] буде щедро нагороджена за прояв віри та довіри, коли пройдуть хмари й знову засяє сонячне світло Господньої присутності.
Інша причина часткової темряви згадується поетом у рядках:
“Хай темні хмари звідусіль
Не закривають образ Твій!”
Хмари, що з’являються між повністю посвяченими дітьми Бога та їхнім Небесним Отцем, а також їхнім старшим Братом, мають, як правило, земне походження, є результатом дозволу нашим пристрастям тяжіти до земних речей замість думок про те, що вгорі; результатом нехтування обітом посвячення; результатом занедбування того, щоб віддавати себе й бути вжитим у Господній службі, класти своє життя за братів або робити добро всім людям, коли є можливість. У такі хвилини, коли наші очі відвернені від Господа та Його керівництва, хмари швидко починають громадитися, і незабаром сонячне світло спілкування, віри, довіри та надії помітно затьмарюється. Це час душевного недомагання, неспокою. Господь милостиво допускає таке страждання, але не позбавляє нас Своєї прихильності. Він ховає від нас Своє обличчя лише для того, щоб ми могли усвідомити, наскільки самотнім і незадовільним був би наш стан, якби не сонячне світло Його присутності, яке освітлює наш шлях і діє так, що всі життєві тягарі здаються легкими. Як висловився поет:
“Щасливий в сяєві Його лиця,
Усе лишаю, щоб Йому вгодити.
Ні зміна часу, ні нові місця
Не можуть мого розуму змінити.
Коли Його любов на мене ллється,
То і палац для мене є нікчемним.
Палацом мені стане і в’язниця,
Коли Ісус там буде біля мене”.
“ХТО ЛІКУЄ ВСІ НЕДУГИ ТВОЇ”
“Благослови, душа моя, Господа, і не забувай за всі добродійства Його! Всі провини твої Він прощає, всі недуги твої вздоровляє. Від могили життя твоє Він визволяє, Він милістю та милосердям тебе коронує. Він бажання твоє насичає добром, – відновилася, мов той орел твоя юність” (Пс. 103: 2-5).
[145] Хоча Господь дозволяє, аби щойно згадані недуги приходили на Нові Створіння, Він готовий вилікувати їх, коли вони прийдуть до належного стану серця. З такою душевною недугою – таким виснаженням Нового Створіння – слід приходити до престолу небесної благодаті, щоб духовне життя, життєва сила та здоров’я могли повернутись у світлі божественної прихильності. Апостол закликає нас: “Приступаймо з відвагою [сміливо, впевнено] до престолу благодаті, щоб прийняти милість та для своєчасної допомоги знайти благодать” (Євр. 4: 16). Усі Нові Створіння мають випробування в цьому відношенні, а ті, хто належним чином скористався ними, стають сильнішими в Господі та в силі Його могутності, так що навіть їхні спотикання й слабкості – потреба кликати на допомогу і спиратись вірою на плече Господа – є засобами їхнього духовного благословення. Завдяки їм вони зростають так, як не могли б зростати, якби були звільнені від випробувань і труднощів, і якби Господь не ховав Свого сяючого обличчя від їхніх сердець, коли вони стають холодними, переобтяженими або недбалими до своїх духовних привілеїв. Кожного разу, коли Нове Створіння відчуває потребу шукати милості та допомоги, воно має нове нагадування про необхідність праці примирення Відкупителя, розуміючи, що Христова жертва є достатньою не лише за минулі гріхи (за гріх Адама та наші особисті вади до часу, коли ми вперше прийшли до Отця завдяки заслузі Сина), але, на додаток, Його праведність, як результат Його однієї жертви за всіх, покриває всі наші вади (розумові, моральні та фізичні), які не є добровільними, навмисними. Таким чином, Нове Створіння протягом усього часу свого перебування на вузькій дорозі має постійне нагадування про те, що воно куплене ціною – дорогоцінною кров’ю Христа; що його досвід, навіть у невдачах, постійно наближає його до Господа, дозволяючи оцінити як Його минулу працю як Відкупителя, так і Його теперішню працю як Помічника та Визволителя.
Однак багато Нових Створінь так і не навчилися мати справу з цими душевними хворобами, або недугами, і, швидше, схильні сказати собі: “Я знову зазнав невдачі. Я не можу наблизитись до престолу небесної благодаті, поки не продемонструю [146] Господу мої добрі наміри, здобувши перемогу”. Таким чином, вони відкладають те, що має бути їхнім першим кроком. Прагнучи здобути перемогу своїми власними силами й розумом, виснаженим попередньою слабкістю, вони не знаходяться в належному стані, щоб “боротися доброю боротьбою віри” (Кул.) чи то з власною плоттю, чи з противником, тому поразка, мабуть, неминуча. Разом з цим настане поступове занедбання звертатись до Господа і зростаюча поступливість хмарам, які перешкоджають і приховують від них сонячне світло божественної ласки. У їхньому випадку вони поступово починають сприймати ці хмари як неминучі.
Слід іти зовсім протилежним шляхом: як тільки-но вдалося розпізнати помилку в слові, поведінці чи вчинку, і компенсувати (наскільки це можливо) шкоду, заподіяну іншому, слід швидко шукати престол благодаті – шукати з вірою, нічого не сумніваючись. Ми не повинні думати про нашого Господа, що Він хоче знайти проти нас привід і схильний суворо нас судити. З іншого боку ми повинні пам’ятати про Його добро й милосердя, які спонукали Його забезпечити викуп, коли ми ще були грішниками. Безумовно, після того, як ми стали Його дітьми й були зачаті духом, після того, як ми прагнемо (скільки б спотикань не приносили наші найкращі зусилля) йти Його дорогами – по духу, а не по плоті, – Його любов до нас за таких обставин повинна бути ще більшою, ніж тоді, коли ми були “дітьми гніву, як і інші”. Ми маємо пам’ятати, що як добрий земний батько жаліє своїх дітей, так Господь жаліє тих, хто шанує Його. Ми повинні придивлятись до своїх кращих земних друзів, до їхньої прихильності, любові та співчуття і, проводячи аналогію, усвідомлювати, що Бог набагато добріший та вірніший, ніж найкраще з Його створінь. Він схвалює таку віру, таке довір’я і винагороджує їх. Усі, хто мав достатньо віри, щоб прийти до Господа на початку, мають достатньо віри, щоб приходити до Нього (якщо захочуть) щоденно зі своїми випробуваннями, труднощами та недоліками. Якщо вони дозволять хмарам з’явитись між ними і відмовляться від запрошення Слова приходити до престолу благодаті по мир та відновлення гармонії, вони в кінцевому підсумку будуть вважатися недостойними місця серед [147] особливого класу, який вибирає Господь: “Бо Отець Собі прагне таких богомільців” – які люблять і довіряють Йому. “Догодити ж без віри не можна”. “Це перемога, що світ перемогла, – віра наша” (Ів. 4: 23; Євр. 11: 6; 1 Ів. 5: 4).
Звичайно, на цьому шляху існують труднощі, але є й необхідна допомога та поради, які Господь надає як у Своєму Слові, так і через тих братів, яких Він “розклав” у Тілі саме з цією метою (1 Кор. 12: 18). Це, наприклад, допомога побачити, у чому криється помилка згаданої поведінки, – побачити, що відкладання нашого відвідування престолу благодаті, щоб отримати милість (до часу, поки ми не зможемо принести щось у наших руках, щоб виправдати себе), показує, що ми не цілком оцінюємо той великий урок, якого століттями навчає Бог: що ми всі недосконалі і не можемо робити те, що хотіли б. Тому потрібно було, щоб Відкупитель прийшов з метою підняти нас. Той, хто збирається виправдати себе, намагається здійснити неможливе, і чим раніше він дізнається про це, тим краще. Наші взаємини з Господом повинні бути налагоджені кожного дня. І якщо труднощі будуть великі (чи навіть малі), а серце посвяченого дуже ніжне і звикло до постійного спілкування та єдності з Господом, то він знайде благословення, коли, як тільки-но виникнуть труднощі, якнайшвидше приступить до престолу благодаті, не чекаючи навіть на кінець дня. Безумовно, нічого не слід відкладати на ніч, якщо престол благодаті відкритий для нас весь час. Нехтування цим свідчило би про схильність, протилежну тій, яку прищеплює Господнє Слово.
Трудність, яку відчувають деякі, полягає в тому, що вони, прийшовши до престолу благодаті, не усвідомлюють того благословення, якого шукають, – прощення гріхів і примирення з Отцем. Їхня трудність може бути однією з трьох: (1) Їм може не вистачати віри, а оскільки Господь в теперішній час поступає з ними по вірі, то без віри не можна нічого отримати. “Нехай станеться вам згідно з вашою вірою”. (2) Їхня трудність може бути в тому, що вони не виправили зло, яке заподіяли і в якому признаються; що вони [148] не відшкодували заподіяну іншим кривду; або, якщо гріх був проти Господа, вони прагнуть миру, не признаючись перед Ним і не просячи в Нього прощення. (3) У багатьох подібних випадках, які ми спостерігали, трудність полягала в тому, що прохачі ніколи не вчинили належного посвячення Господу. Вони шукали божественного миру, радості та сяяння благодаті – шукали благословень, представлених у світлі Золотого Свічника та в Покладних Хлібах Намету, – тоді як насправді все ще були осторонь цих речей, осторонь посвячення – осторонь Царського Священства, були лише левитами, які досі отримували особливу благодать, тобто привілей теперішнього часу даремно.
Правильним ліком від браку віри був би її розвиток шляхом вивчення Божого Слова, роздумів над Його добротою в минулому й тепер і прагнення усвідомити, що Він милосердний “незрівнянно більше” (Дерк.), ніж ми могли б попросити чи подумати. Ліком від другої трудності було б негайне, повне, ретельне вибачення і, наскільки це можливо, виправлення помилки або відшкодування збитків, а потім повернення до престолу благодаті з повнотою віри. Ліком від третьої трудності було би повне посвячення, яке вимагає Господь від усіх, хто матиме особливі привілеї та влаштування цього Євангельського віку.
Треба поговорити про ще один клас посвячених, але духовно хворих. Вони, безумовно, виправдані вірою та щирі у своєму посвяченні, але, здається, роблять малий прогрес (чи не роблять жодного) у контролі над своєю плоттю. Дійсно, у деяких випадках може виявитись, що їхня віра в Божу доброту та милосердя (яка усуває перепони страху) зробила їх більш податливими спокусі через слабкість плоті, ніж вони були спочатку, коли мали менше знань про Господа. Вони мають випробування, важкі не тільки для них, а й для всього дому віри, з яким вони мають до діла. Їхнє життя здається послідовністю невдач і покаянь – одних [149] стосовно фінансових невідповідностей, інших стосовно моральних і соціальних порушень.
Який же лікуючий засіб від такого стану речей? Відповідаємо, що таких слід чітко проінформувати, що Нове Створіння не складатиметься з тих, хто просто склав угоду самозречення та самопожертви в земних речах, щоб ходити не за плоттю, а за Духом, але з тих, кого Господь, Який читає серця, вважатиме переможцями за вірність в охочому стремлінні дотримуватись цієї угоди. Їх слід сповістити, що правильна поведінка всіх посвячених така: після свого звільнення Сином вони повинні настільки прагнути отримати всі благословення, які властиві для божественної милості, щоб добровільно стати слугами-рабами, піддаючи себе певним заборонам, обмеженням, неволі щодо своїх слів, своєї поведінки, своїх думок, щиро просячи Господа в молитві про допомогу, яку Він обіцяв їм і про яку висловився апостол: “Досить тобі Моєї благодаті, – бо сила Моя здійснюється в немочі”. Щоразу, коли вони виявлять, що прогрішились, вони повинні не тільки відшкодувати кривду постраждалим, але й признатись про це Господу і вірою отримати Його прощення, обіцяючи в майбутньому бути більш уважними та більш обмежити власну свободу відносно тих слабкостей, які проявились при останній невдачі.
Ось так пильнуючи, молячись і встановлюючи сторожу для вчинків та слів у своєму житті й приводячи “всяке знання на послух” волі Бога в Христі (2 Кор. 10: 5), вони невдовзі зможуть переконатись самі й переконати братів у щирості свого серця і будуть ходити в житті так обережно, що всі не тільки зможуть розпізнати, що вони були з Ісусом, але й що вони навчились від Нього, шукали Його допомоги і використовували її в здобутті перемог над своїми слабкостями. Випадки з такими братами чи сестрами підпадають під категорію того, що апостол називає “ходити непорядно” (Кул.) – не за прикладом Господа та апостолів. В іншому розділі [150] ми побачимо вказівку Господа щодо того, як брати повинні поводитися з тими, хто слабкий у плоті і хто приносять безчестя та сором Господній справі.
Тут, однак, зауважимо, що доки вони дають докази розкаяння за свою неправильну поведінку та від усього серця бажають йти правильним шляхом, перебувати у вірі та довіряти Господу, їх треба вважати братами, якою б не була необхідність обмежити спілкування з ними, доки вони не продемонструють якесь зовнішнє, відчутне проявлення сили благодаті у своїх серцях у стримуванні власних тілесних слабкостей. Тим не менш, їх все одно слід заохочувати вірити, що Господь дуже милосердний до тих, хто Йому довіряє і хто в серці бажає йти Його шляхами, хоча й не можна заохочувати сподіваннями, що їх коли-небудь можна буде вважати гідними класу переможців, хіба що вони стануть ревними для праведності настільки щиро, що їхня плоть покаже якийсь значний доказ її підпорядкування Новому Розуму.
Ми бачили, що деякі з посвяченого Господнього народу перебували в стані виснаження та голоду, щиро бажаючи повноти спільності з Ним, але не маючи необхідних настанов щодо того, як її слід досягти та підтримувати. Щоправда, у них була Біблія, але їхню увагу вдалось відвернути, і вони звикли більше звертатись до вчителів, катехізисів тощо, керуючись традиціями людей, а не Розумом, чи Божим Духом, і тому їм бракувало належного духовного харчу. У результаті вони відчували незадоволення формалізмом, однак ще не знали, як наблизитися до Господа всім серцем, бо не знали ні про Його доброту й багатства Його благодаті у Христі Ісусі та величний план спасіння світу, ні про поклик Церкви до Нової Природи. Цей стан голоду потребує насамперед чистого “щирого молока Слова”, а згодом “твердого харчу” божественного одкровення. Таких дорогих осіб не варто зневажати і не варто нехтувати ними, навіть якщо вони, усвідомивши [151] порожнечу церковництва в цілому, схильні шукати ще чогось, щоб задовольнити своє зголодніле серце – щось із світських розваг і таке інше. Нам відомі деякі з цього класу, які дійшли до стану удаваної байдужості до духовних речей після того, як вони марно намагалися знайти в різних напрямках певне задоволення для душі. Але отримавши “Теперішню Правду”, вони найбільш чудовим чином розквітли в духовних благодатях та знанні. Ми вважаємо, що таких є набагато більше у різних конфесіях, тому привілей тих, хто одержав світло Теперішньої Правди, – подати їм руку допомоги і вести з темряви у дивовижне світло, від духовного голоду до щедрості благодаті та правди. Але щоб Господь уживав нас для їхнього благословення, потрібно шукати в Слові мудрість і благодать згори, щоб пізніше використовувати їх доброзичливо, вірно і наполегливо.
ТИМЧАСОВЕ ВИПРАВДАННЯ ПЕРЕДУЄ ОСВЯЧЕННЮ
Ми зауважили, що тимчасове виправдання – це не просто прийняття розумом факту, що Христос помер як Відкупитель людини і що таким чином людському роду були забезпечені певні благословення примирення з Богом, але, на додаток, це признання того, що можливість стати виправданим віруючим вимагає певної міри посвячення. Таке виправдання означає визнання того, що гріх є надзвичайно гріховним (Рим. 7: 13), а бажання залишити його – бути вільним від його влади, а також звільнитись від його покарань – означає бажання бути праведним у єдності з праведним Творцем і у відповідності з усіма законами праведності. Більше того, це означає, що віруючий постановив у своєму розумі, у своїй волі дотримуватися праведності в усіх життєвих справах. Віра в Ісуса, що супроводжується таким посвяченням, дає тимчасове виправдання, але не означає жертви. Бог має право вимагати, щоб усі Його створіння схвалювали праведність і ненавиділи беззаконня, вважаючи себе чужими йому – його ворогами. Але Бог не вимагає, щоб ми жертвували своє життя в Його службі [152] чи для якоїсь іншої справи. Жертва представлена в Священному Писанні як добровільний акт, який не вимагається законом, навіть якщо це – “розумне служіння”, як говорить апостол, наставляючи нас: “Тож благаю вас, браття, через Боже милосердя, – повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу” (Рим. 12: 1).
У декого посвячення жертвувати собою може настати дуже скоро після здобуття віри в Господа та бажання йти Його шляхами праведності. Але це повинно бути після, а не до того, тому що, як ми вже зрозуміли, ми повинні бути принаймні тимчасово виправдані вірою, перш ніж могли б мати якісь стосунки з Богом чи в якомусь значенні втішатись спільністю з Ним. У інших цей виправданий стан настає і триває деякий час, перш ніж з’явиться думка про повне посвячення, тобто жертвування земних інтересів для Господа та Його справи. Але за нинішніх умов ті, хто починає йти стежкою виправдання, стежкою праведності, стежкою єдності з Богом, навряд чи зможуть піти далеко по цій стежці, перш ніж зіткнуться з опозицією чи то зсередини, чи з боку світу, чи з боку противника.
Вони виявляють, що стежка праведності поступово веде вгору, стаючи крутішою, важчою. Якщо в нинішніх грішних умовах продовжувати йти цією стежкою праведності, то в кінцевому підсумку це буде означати жертву земних інтересів, земних амбіцій, земної дружби і т. д. Тут шляхи розходяться: на стежку, яка веде вверх до слави, честі та безсмертя можна ввійти лише низькими воротами смирення, самозречення та самопожертви. Коли увійти на неї, то виявиться що це нерівний шлях, на якому, однак, невидимі духи служіння допомагають пілігримам і на якому милостиві обітниці Христа, їхнього Вождя, присвічують тут і там для їхнього підбадьорення, запевнюючи їх у достатній благодаті та допомозі до кінця подорожі. А якщо проявляти наполегливість, то все буде співпрацювати для їхнього найвищого добра, для остаточного членства в Новому Створінні та участі в славній праці Тисячолітнього Царства. [153] Біля цих воріт, які означають повне посвячення аж до жертвування, багато тимчасово виправданих віруючих стоять досить довго, обраховуючи видатки, перш ніж увійти, прислухуючись до голосу запрошення зі Слова і зміцнюючи свої серця його добрими запевненнями перед дорогою.
Збоку від цих воріт знаходяться численні обхідні стежки, якими багато, дійшовши до цього місця, шукали легшої дороги до слави, честі, безсмертя – але все даремно. Є сотні таких бічних шляхів: деякі трохи піднімаються вгору і натякають на певну міру самозречення, інші ведуть і збігають щораз більше вниз до благ і перспектив світу. Однак на жодній із цих обхідних стежок не знайдеться натхненних обітниць, які належать лише тим, хто входить низькими воротами жертвування на “вузьку дорогу” співучасті зі своїм Господом, зрікаючись земних амбіцій заради здобуття тісної спільності з Христом Ісусом у славі, яка прийде згодом.
Радість і мир приходять від моменту появи віри в Господа, прийняття Його примирення і рішення слідувати за праведністю та ухилятись від гріха. Повнота цієї радості та миру відчутна ще перед досягненням низьких воріт на вузький шлях. Але коли прагнення до праведності передбачає самозречення й самопожертву, а цю жертву не вчинити, коли не увійти в низькі ворота, тоді радість і мир божественної милості тьмяніють. Однак вони не будуть забрані повністю, а лише на деякий час, поки щирий віруючий шукає інших доріг служити праведності, все ще люблячи її і все ще цінуючи божественну ласку, але при цьому стримуючись, відмовляючись і нехтуючи ввійти. Повнота радості та миру не може бути надбанням таких, оскільки вони увесь час усвідомлюють, що повне посвячення кожної можливості Господу було б нічим іншим, як “розумною службою”, раціональним визнанням і поверненням до божественних милостей, вже отриманих в прощенні гріхів.
Багато хто продовжує перебувати в такому становищі довгі роки, тоді як інші блукають шляхами світу. Ніхто не може стати [154] навіть кандидатом на Нове Створіння, якщо він не ввійде низькими воротами самопожертви. Протягом значного часу Господь не позбавляє їх особливих привілеїв, даних лише задля того, щоб привести їх до низьких воріт. Однак, знехтувавши ввійти ними, вони практично визнають, що “Божу благодать [прощення гріхів і провадження до цих воріт] брали надармо”, бо, дійшовши до цього стану, вони відмовляються або нехтують скористатися “єдиною надією нашого покликання”. Господь цілком правильно міг би сказати таким: “Я відразу забираю у вас всі особливі привілеї. Ви були гідні Моєї ласки не більше, ніж решта світу, і у вас будуть ті самі привілеї та можливості, які Я маю намір поширити на все людство протягом Тисячолітнього віку. І для вас не буде більше ніяких особливих привілеїв, милосердя, турботи, уваги тощо від Мене в нинішньому житті, ні переваг у майбутньому житті”. Але Він цього не робить відразу і проявляє до багатьох велике терпіння.
Надзвичайно великі й цінні обітниці Господнього Слова – як, скажемо, запевнення, що тим, “хто любить Бога, … усе допомагає на добре” – стосуватимуться лише тих, хто був упривілейований Богом і приведений до низьких воріт самопожертви та з радістю увійшов у них, бо тільки такі люблять Бога найвищою мірою – більше, ніж самих себе. “Усе ваше, ви ж Христові, а Христос – Божий”. Вони вступили до школи Христа, і всі вказівки, заохочення та вправляння в житті будуть, відповідно, підпорядковані їхній остаточній підготовці до Царства. Але такі уроки, вказівки та благословення не призначені для тих, хто відмовляється вступити до школи – хто відмовляється підкорити свою волю волі великого Учителя.
Стисло кажучи, ті, хто отримує Божу благодать даремно, не мають жодної належної підстави звертатись до Господа навіть у молитві, бо чому хтось повинен сподіватись на особливу турботу та особливі привілеї від Господа, якщо він нехтує тим, щоб відповідно віддячитись за вже отримані благословення? Чи повинен такий думати, що, оскільки він уже отримав благословення від [155] Господа для мудрості та тимчасового виправдання, то Господь зобов’язаний дати йому ще більше милостей? Хіба такий не повинен міркувати, що, отримавши ці благословення Господа, які перевищують загальну ласку, яка дотепер була надана відкупленому роду, він уже мав більше, ніж є його частка? Не поступаючи далі за Господньою волею, він, радше, повинен сподіватись, що подальші божественні милості та прихильності обминуть його і перейдуть до тих, хто до цього часу не мав такого великого привілею і хто, відповідно, не зневажив у тій же мірі ласкаву пропозицію Господа. Але Господь дуже співчутливий і дуже милостивий, тому можемо надіятись, що доки хтось перебуває в стані вірі, Господь не відкине його повністю.
То яким мав би бути лік для тих, хто опинився в такому становищі й бажає бути повністю Господнім і повністю претендувати на Його милості? Відповідаємо, що такі повинні повністю посвятити себе Господу, підкорюючи Йому у всьому свою волю – свої цілі, свої надії, свої перспективи, свої засоби і навіть свою земну любов. Це все повинне бути піддане Господу. А взамін вони повинні прийняти (як закон свого існування і правило майбутньої поведінки) керівництво Його Слова, Духа і Провидіння, переконані, що це допоможе їм досягти не тільки більш славних результатів стосовно майбутнього життя, але й більших благословень серця в теперішньому житті.
Як вони повинні це робити? Відповідаємо, що це слід робити від усього серця, з благоговінням, у молитві: потрібно, безумовно, укласти договір з Господом, до того ж, якщо можливо, вголос. Слід просити також про божественну благодать, милосердя та благословення як необхідну допомогу у виконанні цієї жертви.
А що робити, якщо хтось “шукає Бога”, але не відчуває себе повністю готовим цілком підкоритись Його волі? Відповідаємо, що з цього приводу вони повинні звертатися до Господа в молитві і просити Його благословення для вивчення Правди, щоб краще усвідомити, по-перше, розумність такої служби, по-друге, [156] певність благословення, яке з цього виникає, і, по-третє, вірність Господа у виконанні всіх милосердних обітниць щодо допомоги та сили, даних класу пожертвуваних. Вони також повинні просити, щоб Господь допоміг їм правильно зважити й оцінити земні речі (щоб вони могли усвідомити і, якщо потрібно, відчути на собі, наскільки минущим і незадовільним є все, що пов’язане з самолюбством цього теперішнього часу, а також ті речі, яких жадає природний розум), щоб вони могли таким чином посвятитись і оцінити привілей звертати свої почуття до речей вгорі, а не до того, що внизу, жертвуючи останнім заради першого.
Тут виникає ще інше питання: А якщо “високий поклик” вже закритий, і, отже, посвячений не може бути повністю впевнений у можливості отримати нагороду нової природи та її славу, честь і безсмертя – то що зміниться щодо посвячення? Ми відповідаємо, що тут немає ніякої різниці: посвячення – єдиний розумний, правильний шлях для Господнього народу в будь-якому випадку, адже повне посвячення (не менше) вимагатиметься від тих, хто житиме і насолоджуватиметься благами Тисячолітнього віку. А щодо можливостей та нагород, які можна одержати, то ми вже звертали увагу, що, наскільки ми розуміємо, багато хто ще буде допущений до привілеїв “високого поклику”, щоб зайняти місця тих, хто вже посвятився, але не “так біжить, щоб одержати” нагороду, і, отже, буде усунений із змагань. Але жоден, можемо бути впевнені, не буде допущений до цих привілеїв, якщо він спочатку не увійде в цю низьку браму посвячення та жертвування.
Напевно, усі, хто увійшов через низьку браму, спочатку не бачили чітко й не розуміли повністю цих великих і багатих благословень, які Бог зберіг для Свого вірного Нового Створіння. Спочатку вони просто бачили розумне служіння, а потім дізнались більше про довжину, ширину, висоту та глибину Божої доброти та про привілеї високого поклику. Те саме є з тими, хто [157] входить зараз: вони не можуть повністю оцінити небесні, духовні речі, поки спочатку не досягнуть пункту виконання свого розумного служіння у повному посвяченні. І ми можемо бути впевнені, що всякий, хто посвятиться і виконуватиме повну жертву себе в інтересах Господньої справи після укомплектування небесного класу, виявить, що Господь має удосталь благ ще іншого роду, і що всі Його благословення є для тих, хто посвячує і жертвує себе. Можливо, такі можуть бути зараховані до Стародавніх Гідних, які мали жертовну вдачу, яка подобалася Богові, ще до початку “високого поклику”.
ПОМИЛКОВІ ПОГЛЯДИ НА ОСВЯЧЕННЯ
Враховуючи загальний безлад думок, що панує серед християн стосовно божественного плану, а також виправдання та освячення, викладених у Святому Письмі, не варто дивуватися, що панує така велика плутанина. Одним із помилкових поглядів, якого дотримується порівняно невелика частина Господнього народу, але який приносить йому велику шкоду, є претендування на справжню святість і досконалість, яке іноді присутнє у висловлюваннях його прихильників про те, що вони “не грішили роками” і т. д. У цьому вони подібні до фарисеїв днів нашого Господа, які “були себе певні, що вони ніби праведні, і за ніщо мали інших”, і які, відчуваючи таке самовдоволення, нехтували привілеями та милостями, передбаченими для них Господом у Його викупній праці.
Через таку помилку ці так звані “святі” й “безгрішні” значною мірою відвернулись своїм розумом від віри в Господа (віри в Його викупну працю) і від довіри до заслуги Його жертви і т. д., бо чому вони повинні покладатися на Його заслуги чи благодать, якщо вони можуть дотримуватися і справді дотримуються божественного закону досконало? Одна з труднощів, що призводить до такого становища, – відсутність пошани до Господа, а інша – занадто висока самооцінка. Належна пошана до Господа бачитиме Його силу, Його велич і, [158] як критерій Його святості, досконалість Його характеру. Правильна самооцінка швидко переконала б їх (як переконує інших), що вони далекі від божественного критерію в словах, ділах і думках.
Інший клас так званих “святих” уникає подібної крайності в питанні претендування на безгрішність, але, визнаючи недосконалість, претендує на святість, повне освячення і т. д. на основі прагнення уникати гріха – жити без гріха і т. п. Як уже було показано, ми повністю погоджуємось з думкою, що всі справді посвячені повинні прагнути уникати гріха в міру своїх можливостей. Помилка тих, кого ми критикуємо, полягає в тому, що вони вважають, що таке уникнення гріха є єдиною річчю і метою їхнього посвячення. Вони абсолютно не зрозуміли цієї справи. Жодне створіння Бога ніколи не мало права грішити; тому утримання себе від гріха – від того, чого воно не має права робити, – не можна називати або вважати “жертвою” в якому-небудь властивому сенсі. Боже Слово ніде не закликає нас жертвувати гріхи. Ці дорогі друзі, які не йдуть далі такого посвячення, щоб уникати гріха, змогли прийти лише туди, куди повинні прийти всі виправдані, і ще не увійшли в низькі ворота самопожертви, що означає зректись правильних, законних та властивих речей – добровільно відмовитись від них, аби ми могли краще служити Господу та Його справі.
ХРИСТОС СТАВ ДЛЯ НАС ВІДКУПЛЕННЯМ
Слово відкуплення використовується тут у значенні визволення, порятунку, як результат відкупної роботи – як результат викупу, або надання відповідної ціни. Думка, що міститься в цьому слові, веде нас до повного завершення перемоги Церкви, до повного народження Нового Створіння, хоча в нашому тексті її можна також властиво застосувати і до проміжних та випадкових визволень вірних протягом усього вузького шляху, що завершиться спасінням “до кінця” у славі, честі та безсмерті Першого Воскресіння. [159]
Апостол запевняє нас, що жертва нашого Господа придбала для нас “вічне відкуплення”, завершила вічне визволення від неволі гріха і його покарання – смерті (Євр. 7: 25; 9: 12). Правда, це відкуплення є для всього світу, і наш Господь остаточно забезпечить усіх, хто прийде до згоди з божественними вимогами, вічним відкупленням від гріха та його покарання – смерті. Але, як ми вже бачили,* це вічне визволення, яке в наступному віці буде застосоване до всього світу, привівши всіх до пізнання правди і під панування Царства Бога, у теперішньому часі застосоване лише до дому віри, а з-посеред нього в повній мірі лише до тих, хто зараз саможертовно йде слідами Первосвященика як члени “Царського Священства”. Їхнє “вічне відкуплення” від гріха і смерті буде відкупленням як членів Нового Створіння, увінчаних славою, честю та безсмертям.
*“Тіні Намету Кращих Жертв”, с. 90.
Розглянемо деякі інші тексти, в яких те саме грецьке слово аpolutrosis (визволення, спасіння) перекладене як “відкуплення”. Наш Господь, вказуючи нам на спасіння, яке буде дане нам через Перше Воскресіння, каже деяким, хто живе наприкінці віку, хто розпізнає певні ознаки часу: “Підійміть свої голови, бо зближається ваше визволення” (Лк. 21: 28). Апостол, звертаючись до того самого класу Нових Створінь, напоумляє їх, кажучи: “Не засмучуйте Святого Божого Духа, яким ви запечатані на день викуплення” (Еф. 4: 30, Турк.). Ці вірші звертають нашу увагу не на працю відкуплення, виконану жертвою нашого Господа, а на результати цієї праці, досягнуті у вдосконаленні Церкви, яка є Його Тілом, у Першому Воскресінні. У тому ж посланні (1: 7) апостол стверджує: “Маємо в Ньому відкуплення кров’ю Його”. Він, очевидно, має на увазі благословення, якими ми користуємося в даний час завдяки заслугам жертви нашого Господа, які покривають наші вади і достачають для [160] нас у безмірнім багатстві славу вічної ваги, викликаючи в нас і хотіння, і чин за доброю волею Бога. Думка, яку ми хочемо підкреслити, полягає в тому, що Христос нині став нашим звільненням, даючи нам перемогу в нинішніх конфліктах, і остаточно дасть нам повну перемогу, зробивши нас досконалими на Свою власну подобу.
Ця думка ще раз висловлена тим же автором, який запевняє нас (Рим. 3: 24), що Божа благодать виправдала нас даром (і продовжує підтримувати наше виправдання, поки ми перебуваємо в Христі) “через відкуплення, яке є в Христі Ісусі”, яке в нашому випадку досягне свого завершення, коли ми станемо подібними до Нього і побачимо Його таким, Яким Він є, і розділимо Його славу в день відкуплення (визволення). У цьому ж посланні (8: 23) апостол знову говорить про завершення нашого відкуплення, нашого визволення і про те, як ми повинні чекати його до встановленого Богом часу. Звернувши нашу увагу на те, що “все творіння разом зітхає й разом мучиться аж досі … очікує з’явлення синів Божих [прославленого Нового Створіння]”, він додає, що “не тільки воно, але й ми самі [покликані і зачаті до Нового Створіння] також, маючи зачаток Духа, і ми самі в собі зітхаємо, очікуючи синівства, відкуплення [визволення] нашого тіла” – Тіла Христа, Церкви, Головою якого є Ісус, а ми – майбутніми членами. Таким буде для нас кінець праці відкуплення. Бо хоча зараз, завдяки відкупленню, ми маємо багато благословень та привілеїв, у повній мірі ми осягнемо наше відкуплення лише тоді (Рим. 8: 20-23).
Щодо нашого теперішнього стану – участі у відкупленні, яке вже є нашим, – наш Господь заявляє: “Хто вірує в Мене, – життя вічне той має” (Ів. 6: 47), а також: “Хто має Сина, той має життя” (1 Ів. 5: 12). Ми не повинні думати, що ця віра – це лише розумова згода з деякими фактами, пов’язаними з божественним планом спасіння. Це віра в жертву примирення, а також відповідна поведінка, що протидіє гріху, – жива віра, яка виявляється в послуху серця. Так само ми [161] не розуміємо, що віруючі мають вічне життя в повному розумінні цього слова – у тому розумінні, в якому воно буде належати їм остаточно, через участь у Першому Воскресінні. Радше ми повинні розуміти, що посвячені віруючі лише зачаті до нового життя, у них починається нове життя в тому сенсі, що їхня воля прийнята Богом як початок Нового Створіння, яким вони будуть у Першому Воскресінні.
Ми повинні сприймати ці твердження в повній згоді зі словами апостола, що “надією бо ми спаслися”, вірою, – спасіння нам приписане, але ми ще не спасенні повністю. Отже, ми мусимо з терпінням чекати завершення доброго діла, яке Бог почав у нас, – чекати “благодаті [спасіння], що приноситься вам в з’явленні Ісуса Христа”, “як Він прийде… прославитися в Своїх святих” (2 Сол. 1: 10; 1 Петр. 1: 13).
Відкуплення (визволення), яке є в Ісусі Христі – те, що ми маємо зараз, а також те, що невдовзі завершиться в нас, – у Писанні скрізь ототожнюється з жертвою, яку наш Господь дав за нас. Хоча Його смерть становила ціну нашого покарання, важливим було також Його воскресіння, бо мертвий Спаситель не міг би допомогти відкупленим повернутися до втраченого. Тому ми впевнені, що випробування нашого Господа, пов’язані з жертвою, ще більше дали Йому право на велику працю визволення стогнучого створіння, купленого Його кров’ю. Апостол заявляє: “У чому бо Сам постраждав, спокушуваний бувши, може і тим, що спокушуються, помогти” – здатний визволити їх від спокус, які в іншому випадку могли б їх перемогти. “Вірний Бог, Який не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть”. Він може дозволити нам спіткнутися, але доки ми довіряємо Йому, Він не дозволить, щоб ми були повністю повалені – потрапили у Другу Смерть (Євр. 2: 18, Кул.; 1 Кор. 10: 13).
Те, що Він дозволяє нам часом спотикатися, може бути Його засобом навчити нас цінних уроків стосовно наших слабкостей та нашої потреби дивитись на Нього як на нашого Пастиря і [162] нашого Відкупителя, відчувати власні слабкості, і, тим самим, ставати сильнішими в Господі та в силі Його могутності. Він стоїть перед нами як наш Первосвященик, здатний співчувати нам у наших немощах, водночас володіючи повнотою влади, щоб допомогти нам у годину спокуси. Він особливо згадується як Той, що може “співчувати недосвідченим та заблудженим”, і здатний “завжди спасати” тих, хто наближається до Отця через Його заступництво і продовжує перебувати в Ньому живою вірою, яка означає послух по мірі можливості. Таким чином, ми повинні радіти нашому Відкупителю як нинішньому Спасителю, Визволителю, а також як майбутньому Визволителю з гробу через воскресіння – Виконавцю нашої віри (Євр. 2: 17, 18; 4: 15, 16; 5: 2; 7: 25, 26).
Наступний розділ 4: Призначення Нового Створіння