6 Том, 8 Розділ – Відпочинок або Субота Нового Створіння

РОЗДІЛ 8

ВІДПОЧИНОК АБО СУБОТА НОВОГО СТВОРІННЯ

Наша студія в минулому розділі виразно доказала нам, що немає закону для тих, які є в Христі Ісусі поза всеобіймаючим Законом (Правом) Любови. Ми виразно і ясно бачили, що Нове Створіння, Духовий Ізраїль, не є в жодному того слова значенню під такою Угодою Закону, “доданого задля переступів” чотириста тридцять літ після Угоди, під якою Нове Створіння є прийняте в Улюбленім. Правда, наш Господь Ісус за днів свого тіла заховував точно сьомий день тижня згідно з Мойсеевим Законом, хоча не згідно з деякими перекрученими поняттями писменників та фарисеїв. Це було тому, що по тілу Ісус був жидовин (єврей) уроджений під Мойсеевим Законом і через те підлягав під його вимоги, які Він виповнив і, як Апостол говорить, “прибив їх до хреста” – припроваджуючи його в той спосіб до кінця, коли йде про Нього самого і тих всіх жидів, які через Нього приходять до Отця. Усі інші жиди, які не прийняли Христа, є дальше зв’язані кожною регулою і приписом їхньої Угоди Закону і як Апостол пояснює, вони можуть звільнитися з під нього лиш тоді, коли приймуть Христа як такого, що є кінцем Закону -через віру.- Рим.10:4.

Коли йде про поган, як ми вже бачили, вони ніколи не були під Мойсеевим Законом (Угодою, яку Бог зробив через Мойсея з Ізраїлем, даючи їм Закон) і тому не могли бути звільнені з під нього; і ми також бачили, що наш Господь – Нове Створіння, сплоджений при своїм хрещенню і народжений з Духа при своїм воскресенню -був позаобразовим насінням Авраама і спадкоємцем усіх обітниць даним Йому; і що жиди і погани, які вірою приходять до Нього, а через Нього до Отця, і коли є сполоджені з Св. Духа, с подібно зараховані як Нові Створіння і є співспадкоємці з Ісусом в Умові Авраама, жодний член якої не є під доданим Мойсеевим Законом, тобто Угодою Закону. І тому, хотяй чоловік Ісус Христос був під Законом і був зобов’язаний заховувати сьомий день як частину цього Закону, таке зобов’язання до Закону скінчилося для Його послідовників і також для Нього самого, коли Він помер; Він справедливо і правильно учинив кінець Закону для всіх жидів, які Його прийняли і через Нього стались мертвими для Угоди Закону, а «живими для Авраамової Угоди.

Це не є дивно, що навіть Апостолам взяло якийсь час, перш ніж вони могли зрозуміти вповні зміну віку Закону на вік Ласки – вік Євангелії. Бачимо, що подібно це вимагало багато літ, щоб вони могли зрозуміти вповні, що в смерті Христа середня перегороджуюча стіна між поганами і жидами стала переломлена, і що відтоді погани не мали бути вважані за нечистих, не більше від жидів, тому що Ісус Христос з ласки Божої за всіх пожив смерти, і тому відтоді кожний, хто через Нього приходить до Отця, може бути прийнятий – прийнятий в Улюбленім. Навіть кілька літ після конференції Апостолів, на якій Петро і Павло свідчили про ласку Божу дану поганам і про дари Св. Духа, говорення мовами тощо, подібно до того, що сталось для жидів в П’ятидесятниці, ми бачимо, що АпЛетро ще дальше отягався і піддавався під упередження віруючих жидів до такої міри, що відсувався від навернених поган, вважаючи їх за нечистих. Через те він стягнув на себе догану від Ап.Павла, який добре розумів цю справу, краще від усіх Апостолів. Отже коли Апостол потребував цього напомину, щоб помогти йому побороти всяке таке упередження, то можемо легко теж припускати, що маси віруючих (майже всі жиди) були через кілька ліг в великім замішанню відносно цілковитої зміни Божої діяльности, що розпочалась від Христа.

Жидівський звичай включав, не тільки в Палестині, але між усіма розпорошеними жидами по цілому світі, святкування суботи. Субота початкове була призначена не на що інше, лиш як день відпочинку, день заперестання праці, і пізніше зовсім властиво стала вжита як день читання Закону і Пророків і до напомину в синагогах. Це був день, в якому не провадилось жодних інтересів по цілій Палестині, і тому навернені на Християнство жиди зовсім природньо збирались в суботу на студії Закону і Пророків, які тепер виповнювались в Христі, і щоб напоминати і заохочувати один одного до витривалости, тим більше, як бачили, що наближується день – великий Господній день, Тисячоліття “часи реституції, про які Бог говорив від віку устами всіх святих пророків”. Апостоли і Євангелисти, які подорожували поза Палестиною, знаходили найбільш слухаючих вух для Євангелії між жидами, які очікували Месії; і вони мали найкращу нагоду стрічати таких на їх звичайних сьомого дня зібраннях. В Божому об’явленню не було нічого, що перешкаджало б проголошуванню Євангелії сьомого дня, так як і першого дня, чи якогось іншого дня в тижні. Дійсно, ми можемо бути певні, що ці ранні Євангелисти голосили Слово постійно, де тільки пішли і при всякій оказії для кожного, хто мав вуха до слухання.

Апостол, який заявив, що Христос учинив кінець Угоді Закону, прибиваючи її до хреста, не сказав ні одного слова до Первої Церкви, так далеко як показує запис, відносно якогось права чи обов’язку, щоб особливо заховувати сьомий день тижня, чи який інший день. Противно, вони точно держались тої думки, що Церква с Новим Створінням, під оригінальною Угодою; і що, як такий дім синів, Нове Створіння не є під Законом, лиш під Ласкою. Ці надхнені вчителі виразно в багатьох словах вказували на вільність Нового Створіння, кажучи: “Нехай же ніхто не судить вас за їжу, чи за питво, чи за свята, чи за новомісяччя, чи щодо суботи, це бо тільки тінь майбутнього, а тіло – Христове”.- Кол.2:16,17.

Вони хотіли, щоб Церква розуміла, що різні приписи відносно свят і посту, і часу, і пори (року), і днів були частиною загальної системи, яку Бог встановив з типічним Ізраїлем, а які були лиш тінями кращих надходячих річей, що відносяться до духового Ізраїля. Для жидів ці речі були дійсністю, дані і приказані з Божого розпорядження. А для Нового Створіння вони є лиш тінями, або типами – науками, що вказували на велике виповнення, і ніщо більше. Факт, що Апостоли радо вживали субітний день і теж синагоги в зв’язку з поширюванням Євангелії Христа, не був в жодному значенні схвалюванням жидівської системи ні жидівського Закону як правило, або зобов’язання для Нов. Створіння. Ми сьогодні, коли б мали нагоду проповідувати Христа в жидівських синагогах, то це чинили б не тільки першого дня тижня, але радо проповідували б в жидівську суботу, тобто сьомого дня тижня. Так, ми також були б раді проповідувати Христа навіть в поганських храмах і в поганських святих днях, але, чинячи так, ми не схвалювали б поганських наук, чи обрядів, чи святих днів.

Коли йде про перший день тижня, що с загально заховуваний як свято, тобто день відпочинку між Християнами, то це с помилкою говорити, що цей день став затверджений декретом римо-католицької Церкви. Це с дійсно правдою, що за часів Константина, більше чим два століття по смерти Апостолів, в великій мірі закрався до Церкви формалізм, що постепенно ложні учителі намагались віддати послідовників Господа під панування клеру, і що священство та пересуди почали проявляти щораз більший вплив. Це є правдою, що в цьому часі впроваджувано правило між номінальними Християнами, щоб вони заховували перший день тижня для релігійних чинностей і т.п. і здержувались від ручної праці, за вийнятком праці на полю, де збирання збіжжя вважалось конечністю. Це є теж правдою, що цей малий початок зобов’язання і натяк, що перший день тижня для Християн перевищує сьомий день тижня для Жидів, постепенно провадив щораз більше до вірування, що кожний наказ даний жидам відносно сьомого дня відносився також до послідовників Христа щодо першого ДНЯ ТИЖНЯ.

Але властиве святкування першого дня тижня має свій початок давно перед часом Константина – не як примус, не як конечний обов’язок, але як вільне бажання, як привілей. Цей факт, що наш Господь повстав з мертвих першого дня тижня, був би сам собою властивим днем до святкування між Його послідовниками, позначуючи відживлення їхніх надій; але до цього був доданий цей факт, що в цьому дні Його воскресення Він стрінувся з Його двома послідовниками в дорозі до Емаус і пояснював їм Писання, які опісля сказали “Хиба ж серце наше не горіло в нас, як Він промовляв до нас у дорозі, і коли Він вияснював нам Писання?’ (Луки 24:32); і цього самого дня бачили Його при гробі обидві Марії, і також в цьому дні показався Марії Магдаленій яко огородник, і також в цьому дні дав себе пізнати на загальному зібранню Апостолів. Вони ждали цілий тиждень на дальшу появу свого воскресшого Господа, але Він не появився їм скорше, аж на слідуючий перший день тижня, коли знову показався одинадцятьом. І так далеко, як ми знаємо, то всі появи нашого Господа для братів були першого дня тижня. Тому це не дивно, що, без жодного наказу від Господа і Апостолів, Первісна Церква прийняла звичай, щоб збиратися спільно цього першого дня тижня упам’ятковуючи їх велику радість, що стала започаткована через воскресення нашого Господа і також як пригадка того, як їх серця палали в цьому дні, коли Він пояснював їм Писання.

Вони навіть продовжували обходити яко пам’ятку спільне “ломання хліба” в цьому дні – не як Господню Вечерю, але як пригадку того, яке благословення вони одержали в Емаусі, коли Він переломив хліб для них і коли їх очі відчинились, і вони пізнали Його; і також коли в горішній кімнаті Він їм явився і ломив хліб з ними, і дав їм задовільняючий доказ, що Він дійсно є їх воскресший Господь, хотяй змінений (Луки 24:30, 35,41-43). Читаємо, що це ломання хліба було роблене з радістю – не так як пам’ятка Його смерти, але як пам’ятка воскресення. Це не представляло Його зломаного тіла і пролятої крови, але відсвіжуючу правду, яку Він їм вияснив і через яку їх серця стали переповнені чудовою і веселою надією майбутности, запевненою їм через воскресення з мертвих. (Тут ніколи не згадується про чашу в зв’язку з цим “ломанням хліба”). Ці сходини першого дня тижня були нагодою втіхи – радости, що через воскресення з мертвих Ісуса настав новий порядок річей.

Як Церква постепенно звільнювалась з близької сполуки з Юдаїзмом, а особливо після знищення Єрусалиму і загального упадку жидівської системи, вплив сьомого дня (суботи) почав заникати і більш менш став пов’язаний з першим днем тижня і духовим відпочинком, заохоченням і відсвіженням Нового Створіння, починаючи від воскресення нашого Господа в славі, честі і бесмертю.

Коли йде про поганський світ в загальному, то Бог не дав йому особливих законів чи заповідів; вони мали лиш те, що осталось з оригінального Закону написаного в їх єстві, в їх природі, а яке постепенно було стиране і сталось майже вимазане через гріх і смерть. До того було додане лиш одне повеління – Покутуйте!- тому що тепер є представлена нова нагода до життя (яку можна осягнути тепер, або в Тисячоліттю) і кожний добровільний чин і думка матиме відповідний вплив на остаточний вислід в кожній справі. Але для тих, які були без Христа, нічого більше крім цього післанництва – Покайтесь- не було дано. Лиш до тих, що каються, Бог говорить дальше, якщо вони мають вуха до слухання і серце, щоб підпорядкувати себе під Його волю.

Коли йде про міліони номінальних Християн в наших днях, то вони не тільки не здоліли зрозуміти дійсного Божого характеру і теперішнього поклику Нового Створіння, але також не здоліли зрозуміти права Нового Створіння і мильно представляли його свободу, його символи тощо. Церковництво зросло і також його блудне навчання до світу відносно хрещення, Господньої Вечері тощо, і також його зрозуміння відносно Суботи (Сабату, відпочинку) і Божого Закону (Права) і Угоди з Новим Створінням. Це очевидно ніколи не було заміром Господа, щоб номінальне Християнство мало розуміти і оцінити правду відносно цих предметів в теперішнім часі. Бо так як Апостол заявив, “Чого око не бачило, і вухо не чуло, і що на серце людині не прийшло (природної людини), те Бог приготовив тим, які Його люблять” – вони не зрозуміли Його волі, ні Його плану відносно “малого стада”. “Але Бог об’явив це нам Духом Святим, бо Дух усе досліджує, навіть глибини Божі” (Його добру і приємну, і досконалу волю відносно нас тепер і опісля). Не оцінюючи духа Високого Поклику, ні досконалого Права Свободи, що відноситься до вибраних, – не маючи змоги цього оцінити з причини недостачі Господнього Духа, нам не дивно, що форми та церемонії, пощення, дні покути та різні ограничення, святі дні і відпусти стались путаючими ланцюхами для номінального Християнства. Також не є дивним, що деякі з правдивого Божого народу, “вибраних”, “малого стада” стались остаточно так обмотані тим невільництвом, що через те стали в великій мірі позбавлені правдивої свободи синів Божих.

Ми не виступаємо проти заховування чи святкування першого дня тижня. Противно, ми радуємося, що під Божим керівництвом цей день є в загальному святкований по цілому цивілізованому світі. З причини його загального святкування, ті, що посвятились Господу, а їх небагато, мають особливу користь і привілей, яких вони були б позбавлені, коли б цей день не був так святкований. Нові Створіння усюди можуть дійсно радуватися, що вони мають нагоду відложити один з семи днів особливо для більшої служби Господу, на духову спільноту тощо. Це було б великою стратою для Божого народу, коли б загально занехано святкування цього дня. Тому навіть з цієї причини, якщо не з іншої, Господній народ повинен не тільки обходити цей день побожно, тверезо і в духовій чинності, але також корисно впливати і піддержувати його правильне святкування, щоб ні через слова, ні через діла не відводити світу від його святкування.

Але, так як деякі є зведені через думання, що сьомий день тижня в жидівській Угоді простягався на всіх людей як обов’язок, то так само інші є під подібним обов’язком для першого дня тижня – вони думають, що через Боже призначення цей день став прибраний зовнішною святістю, подібно до сьомого дня між жидами під їх Угодою Закону (жиди були “домом слуг” під Законом, а не під Ласкою). Дійсно, багато людей, які самі не є дуже релігійні і не визнають посвячення, присвячують велику вагу до такого святкування, стратили б пошану для людей Божих, коли би вони замість молитись і прославляти Бога в цьому дні, виконували б якусь звичайну щоденну працю. Ми радимо, щоб ці, які більш виразно розуміють свободу, якою нас Господь зробив вільними, не вживали цієї свободи на те, щоб вона була спотиканням для других, але вживати так як для Господа і один одного, на користь зросту в ласці, в знанню, і в овочах Св. Духа. Тому радимо всьому посвяченому Божому народові, щоб всі вони і по змозі їх сім’я – не тільки малі діти, але дорослі також – святкували відповідно Неділю. Тут усі повинні бути поінформовані відносно призначення ї придатности цього дня до молитви і студії Божого Слова, і про те, що цей день є властивий на відпочинок від фізичної праці, не тільки для Церкви, але й для світу.

Хоча ми є зовсім вільні від жидівського Закону, ми все ж таки можемо розуміти, що тому, що це повеління прийшло від Господа, то це є дуже правдоподібним, що в додатку до типічного значення різних приписів і установ Ізраїля, з ними було також пов’язане практичне добро.

Наприклад, ми можемо бачити типічне значення в назначенню певних звірят як чистих і добрих до споживання, а інших як нечистих і через те недобрих до споживання; і хоча ми можемо не розуміти як і чому деяке м’ясо з цих звірят є нездорове, ми маємо всяку причину вірити, що так є – наприклад безрога, заяць, вугор і т.п. Ми не переступаємо права, коли їмо м’ясо з цих створінь, тому що ми не є жидами; все таки, тут ми повинні мати певне застереження і пильнувати, щоб помітити, до якої міри вони можуть бути здоровими чи нездоровими в певних місцях, а це тому, що ми є зобов’язані заховувати закон здоровля, так далеко як можемо його розпізнати.

Щось подібного можемо бачити в відпочинку одного з семи днів, даних Ізраїлеві, – не тільки типічну науку, але також як конечний засіб для теперішнього людського стану та обставин. Це є загально визнаним, навіть через тих, що ігнорують взагалі Боже Слово, що відпочинок сьомого дня є корисний, не тільки для людей, але також і для робочих тварин. Крім того деякі твердять, що це право конечності відпочинку від постійної праці відноситься до певних неживих річей, як наприклад до обертаючихся коліс поїзду тощо. На доказ цього цитуємо певний допис з Лондонського Експресу, там пишеться:

“Це може звучати дивно, коли хтось говоритиме про “змучену сталеву вісь”, або “змучену залізну рейку”, але таку бесіду можна чути на залізниці і в машинових варстатах і вважається за властиву. Твердження, що неживий металь стасться перемучений, може вам виглядати видумкою, але знавці машин і того як вони працюють, говорять, що праця мучить їх і що вони потребують відпочинку, так як ви. Що спричинює, що вісь зломиться? запитує директор руху, “втома (змучення) металю” відповідає інспектор. Часом вісь зломиться, або колесо розколеться під меншим, чим звичайним напруженням і докладні досліди показують, що там не було хиби чи слабого місця. Це заставляє інженерів приписувати втомленню металю як причину зломлення. М’язи сталі можуть мучитись так як м’язи тварин, і металь, що не має відпочинку перестане працювати і може спричинити велику небеспеку. Так принайменше говорять інженери, і вони твердять, що без відпочинку споріднення молекул металю один до одного ставатиме слабшим, поки не настане точка зломлення і тоді настає клопіт.”

У Франції після Комуни (Спільноти) і часу її недовірства, рішено усунути біблійний час відпочинку -один із семи днів – а на місце того впровадити як день відпочинку один із десяти днів; але це не показалось добрим і хоча французи дуже бажали числити це після метричної системи, то однак скоро переконалися, що Природа має свій власний спосіб і що вона вибрала тут число 7 і визнала це в якийсь спосіб за властивий. Наприклад, вони пізнали, що криза гарячки стасться сьомого дня, або чотирнадцятого дня, або двадцять першого, або двадцять восьмого і коли не поліпшає тридцять п’ятого дня, то звичайно наступає смерть. Вони не були в змозі цього змінити, щоб гарячка досягала своєї кризи по метричній системі.

Бувши далеко від того, щоб дораджувати занехання Християнської Неділі, ми напоминаємо, щоб її заховувати як корисну для природнього чоловіка і теж для духової користи Нов. Створіння. Напоминаємо, щоб нічого не було роблено, що могло б в якій-небудь мірі, чи значенню ломити, чи усувати це велике благословення, яке прийшло до нас посередньо через жидівський Закон. Правда, ми були б втішні, коли б усі розпізнали цей день як один для добровільної служби для Господа, але, тому що більшість не може цього зрозуміти, то нехай перебуває і відпочиває під цією нешкідливою помилкою відносно цього предмету, а що може бути дійсно на їх користь.

Нове Створіння потребує особливої поради відносно того, як властиво треба користуватись цим днем, розуміючи^ що їх життя як цілість стало посвячене для Господа і Його служби. Поступаючи не по тілу, але по

Духу, вони будуть старатись особливо, щоб вжити таку корисну нагоду на прославлювання Бога в своїх тілах і в дусі, які є Його. Славлення, подяка, роздумування і напоминання згідно з Божим Словом і планом буде властивим в цьому дні. Ми не говоримо, що цей Господній День, Неділя, мусить бути посвячена виключно на релігійні справи. Бог цього не приказав, і ніхто інший не має права цього чинити. Однак, де є наше серце, де є наші почуття, симпатії і любов, там і ми схочемо бути, і можемо напевно заявити, що кожний член Нового Створіння знайде свою найбільшу радість, найбільше вдоволення в товаристві і в спільноті з Господом і Його братами, і що наслідком цього він дуже рідко забуде збиратись з ними, так як Писання напоминає, але не приказує.- Жид. 10:25.

Це, що ми робимо добровільно для Господа, без наказу, є тим більшим доказом нашої любови і лояльності для Нього і для Його справи і, безсумніву, буде відповідно Ним оцінене. Багато з Нов. Створіння мають дітей або певні особи під своєю опікою і такі повинні бути відповідно навчені відносно пристойностей цього ж дня і його користей, і відповідної свободи, якою можуть втішатись. Нічого в Св. Письмі не піддержує тиранського рабства, яке увійшло до много Християнських домів під назвою “пуританського сабату”, згідно з яким, навіть сам усміх в цьому дні є гріхом, а поцілувати свою дитину було б злочином, і сидіти під деревом та роздумувати над Природою було б богохульством, навіть коли б хтось з Ідеї природи подивляв Бога, Творця цієї природи. Це є теж властивим, щоб ми, усуваючи таке блудне поняття, не звернулись до іншої скрайності, в яку багато впало, підтримуючи надмірно веселе поступовання, різні забави, світську музику, або різні роботи, які можуть бути виконані в інших робочих днях. Діти Нов. Створіння повинні у властивий спосіб проявляти духа здорового розуму, якого Бог обіцяв їх родичам через Св. Духа і Слово Правди. Мудре і поважне заховування, чи святкування, першого дня тижня як дня відпочинку і умового та морального відсвіження, і спільного товаришення в родині і між членами Господньої родини – Нов. Створіннями -напевно принесе для всіх благословення.

Тут також треба брати під увагу право держави, а що е також важне. В певних станах, чи державах є закони, що наказують обходити Неділю як свято. Нарід Божий має бути народом, який повинуеться державним законам – не менше від інших, у всіх справах, які не противляться їх сумлінню. Тому, коли б два чи три сабати (свята) були приказані через цивільні права, Нові Створіння повинні їх заховувати і вважати за благословення, бо це збільшує їх нагоду для духового розвитку. Але тому, що вони були б з світового, а не з Божого призначення, вони (Н.Створіння) не повинні почуватись, що є зовов’язані заховувати їх більш того, як світ розуміє, що треба заховувати згідно з його правом.

САБАТ (СУБОТА) ІЗРАЇЛЯ Є ТИПОМ

Ми вже помітили, що обов’язок заховувати Сабат в жидівському Законі, який був проголошений на горі Синай, не був даний іншим народам і через те не зобов’язував їх, лиш жидів. Перше його святкування, згідно з записом Св. Письма, було після встановлення першої риси жидівського Закону – Свята Переходу. Після того, коли Ізраїлі™ вийшли з Єгипту і ввійшли в пустиню, вони одержали першу науку відносно заховання цього дня відпочинку в зв’язку з збиранням манни, перш ніж прийшли до гори Синай, де були їм дані Десять Заповідей. Нічого не було сказано Адамові, ні Енохові, ні Ноєві, ні Авраамові, ні Ісаакові, ні Яковові відносно заховування суботи. Там немає жодної згадки про те, прямої чи посередньої. Одинокою скоршою згадкою про “сабат” є в зв’язку з описом Божої творчості, де нам є сказано, що Бог відпочив сьомого дня, який, як ми скорше бачили, не був 24 -годинний день, але семитисячлітний день.

Даючи Ізраїлеві наказ семиденного відпочинку, Бог уподібнив їхнє заховування 24 годинного часу відпочинку з своїм власним відпочинком на більшу і вишу скалю; і це провадить нас до висновку, що крім благословення, яке Ізраїль одержував із тижневого відпочинку, то в тім ще була додаткова типічна наука для Н. Створіння; так як дійсно знаходимо типічні науки в зв’язку з кожною рисою цього народу і його Закону.

Сьомий день, сьомий місяць і сьомий рік були важними в Законі. Сьомий день як час заперестання праці, час фізичного відпочинку, сьомий місяць як такий, в якому поєднання за гріхи виконювалось, щоб вони відпочивали від гріхів; і сьомий рік, в якому відбувалось звільнення з неволі, з рабства. Крім того, як ми вже бачили, сьомий рік помножений через сьомий (7×7= 49) допроваджує до п’ятидесятого, тобто Ювілейного Року, в якому усі позички, довги і присуди проти особи і землі уневажнювано, а кожній родині було вільно повернути до свого майна – будучи теж звільнені з усякого тягару минувших помилок, чи невластивого поступовання тощо. Ми вже бачили, що позаобразом Ізраїльського Ювілейного року буде Тисячолітнє Царство і його загальні “часи реституції усіх річей, які Бог предсказав устами усіх святих пророків,” де позаобраз буде багато більший, чим образ і буде відноситися до цілого людства.

Тепер звернім особливу увагу на типічний сьомий день. Подібно як сьомий рік (7×7=49) він провадить до п’ятидесятого Ювілейного Дня, який виражає цю саму думку як сьомий день, тобто “відпочинок” однак з натиском.

Яке благословення для духового Ізраїля, Нов. Створіння, було зображене в цьому Ізраїльському сьомому дні сабату, або відпочинку? Апостол дає нам відповідь на це питання (Жид.4: 1-11), коли говорить “Біймося ж, отже, щоб, поки ще зостається обітниця ввійти у Його відпочинок (сабат), не сказалось, що хто з вас опізнився…бо ми, що увірували, входимо до Його відпочинку…Коли ж ще залишається для деяких увійти до нього, а ті, (на пущі) яким було скорше проповідувано не ввійшли через невірство …отже для людей Божих ще остається відпочинок, бо хто увійшов у Його відпочинок, той відпочив від діл своїх, як і Бог від своїх. Стараймося ж увійти до цього відпочинку, щоб часом хто не впав за тим же прикладом невірства”. Тут Апостол подає нам подвійну лекцію: (1) Це є тепер нашим привілеєм увійти до відпочинку; і дійсно так є, що всі, які^ прийняли Господа і відповідно відпочивають і довіряють Йому, в такий спосіб втішаються цим позаобразовим сабатом, або відпочинком, в теперішнім часі – відпочинком віри. (2) Він також вказує на це, що для того, щоб вдержувати теперішний відпочинок і запевнити собі вхід до вічного Сабату, “відпочинку, що ще остається для Божого народу”, Небесного Царства, то для нас є конечним перебувати в Божій ласці – постійно проявляти віру і послух для Нього.

Це не є конечним вказувати для членів Нового Створіння, коли і як вони увійшли до відпочинку віри -коли і як мир Божий, що перевищує всяке зрозуміння, почав рядити в їх серцях і повне довіря в Нього почало усувати невдоволення і страх. Це розпочалось, коли ми вповні прийняли Ісуса Христа як Первосвященика, який учинив жертву, через яку наші гріхи стали прикриті, через приписану заслугу Відкупителя, Месії; і це збільшується як ми визнаємо Його яко Голову Нового Створіння і наслідника Авраамрвої обітниці, а себе яко покликаних Богом, щоб бути Його співнаслідниками в цьому Царстві. Досконалий відпочинок, або радість сабату прийшла тоді, коли ми все віддали Господу, принимаючи з радістю Його керівництво на “вузькій дорозі” до Царства. Там ми відпочили від наших власних діл, від всякого намагання оправдатися; ми визнали свою недосконалість і негідність Божої ласки, і що ми самі не зможемо зробити себе гідними. Тут ми з вдячністю прийняли Боже милосердя представлене нам у примиренню, яке є в Господі нашім Ісусі Христі, і обіцяну “ласку помочі в часі кожної потреби”, і згодились бути учениками Ісуса – послідовниками Його слідів “аж до смерти”.

Апостол заявляє, що ми ввійшли до відпочинку, так як Бог відпочив від діл своїх. Ми вже бачили, що Бог відпочив від своєї творчої чинності, коли Він її закінчив, створюючи чоловіка на свій образ і подобіє. Від тоді Він дозволив, щоб гріх і смерть заплямили Його добре створіння; однак Він не підніс рамена свої сили, щоб запобігти продовженню цього діла, і не зв’язав та не ограничив сатану, великого обманщика. Бог відпочиває, жде – лишаючи цілу справу для Месії до виповнення. Ми вірою ввійшли до Божого відпочинку, коли розпікали Христа як Божого Помазанця, Який має повну силу і спроможність виконювати усю^ чинність, не тільки для нас (Н. Створіння, членів Його Тіла), але працю реституційного благословення для світу, кожного, хто прийме Боже милосердя через Нього.

Ми бачимо виразно, де почався наш відпочинок, як поодиноких членів Н. Створіння; але буде корисним також, коли ми споглянемо взад і завважимо початок цього відпочинку відносно Н.Створіння як цілости. Бачимо, що Апостоли тішились певною мірою відпочинку і довірям, коли їх Господь був з Ними в тілі, але не тим повним відпочинком. Вони тішились тому, що Жених був з ними, хоча ще не розуміли ширини і довжини Його любови і служби. Коли Господь помер, їх відпочинок і радість, і мир стали заломані, і за їх власною мовою, причиною того розчарування було, що “Ми надіялись, що це Він, Який визволить Ізраїля” – але вони розчарувались. Коли Він повстав з мертвих, і показався їм і доказав їм, що Він воскрес, їх сумнів і страх почали зникати, а надія ожила. Але їх радість і мир не вповні повернулись. Вони були в збентеженню. Однак, вони почули і послухали Його напомину, щоб ждати в Єрусалимі поки не одягнуться силою згори.

Вони з надією очікували – як довго? Ми відповдаємо, що вони ждали сім рази сім днів – сорок девять днів і слідуючий день, п’ятидесятий день, Ювілейний Субітний день. Бог виповнив для них свою ласкаву обітницю і зволив, щоб ці, які прийняли Ісуса, увійшли до Його відпочинку – до заховування вищої Суботи Нов. Створіння. Вони увійшли до Його відпочинку через одержання благословення П’ятидесятниці, яке говорило “мир через Ісуса Христа” – яке повідомило їх, що хотяй Ісус помер за грішників, і хоча вознісся в гору, далеко від них, то однак Він став признаний Єговою, Його жертва за гріхи стала прийнята, і що через те вони можуть відпочивати в заслузі цієї праці (Викупу), яку Він завершив; відпочивати з тим запевненням, що всі Божі обітниці будуть “так” і “амінь” в Ньому і через Нього, і що вони одержали прощення гріхів і стали прийняті Отцем. Це також запевнювало їх, що великі і дорогоцінні обітниці зоосереджені в Ісусі, виповняться, і що вони матимуть участь в цій славі, коли ласка Божа очистить їх серця, коли вони покажуться вірними в їхній частині угоди, і “запевнять собі свій поклик і вибір” через перебування в Христі, через послух для Божої волі.

Отже усе Нове Створіння, яке одержало Святого Духа, увійшло до позаобразового відпочинку, і замість дальше заховувати сьомий день тілесного відпочиноку, вони тепер заховують постійний відпочинок серця, ума і віри в Сина Божого. Все ж таки, цей відпочинок віри не с кінцем – ні повним позаобразом. Великий “відпочинок, що остається для Божого народу” прийде при кінці – для всіх тих, які закінчуть свій шлях з радістю. В міжчасі “відпочинок віри” мусить продовжуватися, тому що це є нашим завдатком, або запевненням цього останнього відпочинку в майбутності. Щоб його вдержувати, потрібно не лише послуху по мірі можливості в думках, словах і ділах, але також сполягання і довіря в Божу ласку. Таким чином ми можем бути сильними в Господі і в силі Його потуги, щоб поступати в Його сліди. Наш відпочинок і довір’я мусить бути в тім, що Він хоче і може зробити нас “більш чим побідниками” і надарити нас участю в праці позаобразового Ювілею.