6 Том, 9 Розділ – Суд Нового Створіння

РОЗДІЛ 9

СУД НОВОГО СТВОРІННЯ

Ми вже бачили, що цілий світ людства став осуджений як негідний вічного життя через Великого Суддю, Єгову, коли Адам, його прародич вхибив підчас проби. “Як через одного чоловіка гріх у світ увійшов, а через гріх смерть, так і смерть перейшла на всіх людей, бо в ньому всі згрішили.” (Рим.5:12) Упадок Адама і осуд смерти запечатав цей самий вирок на всіх його дітей. Його упадок, його пляма, його гріх перейшли в природній спосіб, лиш з більшою силою на його потомство. Ми вже бачили, що цей осуд (вирок) був під кожним оглядом справедливий і тому невідкличним, що великий Суддя Всесвіту, справедливо рішивши, що чоловік не є гідний вічного життя, не міг змінити свого осуду, і не міг злого назвати добрим, і негідного зробити гідним вічного життя. Але ми також бачили, що Він мав милосердя над нами і що в Його славнім плані, обдуманім ще перед заложенням світу, приготовив відкуплення для цілого людського роду для того, щоб дати іншу нагоду проби, або суду для^всіх членів людського роду, встановлюючи при тім те, що Його Улюблений Син, Який виконає поєднання, буде Посередником цієї нової постанови для благословення людського роду. Ми також бачили, що часом для підношування і суду послушних, є вік Тисячоліття, який є призначений як день суду, або проби для світу, і там буде дано кожному членови нагоду, не тільки прийти до знання Господа і до гармонії з Ним, але доказати свою вірність і лояльність, і тим самим гідність вічного життя. Про те говорить нам Апостол Павло такими словами, ” бо Він (Бог) призначив день, в якому буде судити ввесь світ по праведності, через Чоловіка, Якого Він наперед призначив”- Діян. 17:31.

Тут немає сумніву, що Бог Єгова є сам Найвищий Суддя і Його Закон е найвищим взором, або мірилом, згідно з яким мусять бути зроблені усі рішення щодо вічного життя. Таким чином Апостол відноситься до “Бога до Судді всіх”, і вказує, що він має теж на думці Отця в цьому реченні, в якому відноситься до Ісуса як до Посередника (Жид. 12:23,24). І він дальше гоюрить “Господь буде судити свій нарід, і “Мені пімста, я відплачу, говорить Господь” (Рим. 12:19; Жид. 10:30). У цих висловах з Старого Завіту (Пс.50:4; 5Мойс.32:35,36) слово, Господь, відноситься до Єгови. Дальше Апостол гоюрить “Бог буде судити таємні вчинки людей (світу) через Ісуса Христа” (Рим. 2:16;3:6). Єгова був першим Законодавцем і Суддею, і Він завжди буде мати цю позицію, і таке відношення до усіх Його сотворінь. Він своєї слави не віддасть нікому (Ісая 42:8). І Він подібно повідомляє нас в Писанню, що Він є Пастирем свого народу. “Господь (Єгова) є мій Пастир, не матиму недостатку” (Пс.23:1). І дальше Він називає себе Відкупителем свого народу “І пізнає тоді кожне тіло, що я, Єгова, твій Спаситель і Відкупитель” (Ісая 49:26). У вищому значенні цього слова, Єгова сам є центром, або осередком цілого Плану Спасення і усіх його рис, і який інший погляд на цю справу був би невластивий.

Однак, Отцеві уподобалось створити все через Сина (Йоана 1:1) – так що у всіх речах Йому подобалось вивищити нашого Господа Ісуса як Його славне знаряддя. З цієї точки бачимо, що усі благословення, увесь авторитет, усі ласки походять від Отця і через Сина, і що Нові Створіння сполучені з Сином, є в такий спосіб зроблені з Ним слугами і співнаслідниками ласки Божої.

В такому повному значенню Небесний Отець “відпочав від свого діла” і вживає Сина як свого славного представника, і тому наш дорогий Відкупитель міг сказати, “Отець не судить нікого, але передав увесь суд Синові” (Йоана 5:22). Наш Господь висказав ці слова перед закінченням праці, яку Отець дав Йому до виконання на Голгофті, але Він висказав їх з точки зору доконаної праці, тому, що як ми вже бачили, Його проба, Його приготовання до цієї праці, яку Бог призначив Йому, мала закінчитись, коли викаже повну вірність аж до смерти. Таким чином Він не тільки виказав, що є гідний і спосібний бути вірним і милосерним Первосвящеником, але через свою власну кров запевнив Нову Угоду на користь людству, і відкрив нову дорогу до життя, і одержав “ключі смерти і гробу” – праю сказати в’язням у великій в’язниці смерти “Вийдіть”, і право благословити і підносити усіх тих, які почують і будуть слухати Його голосу. Точно кажучи, то це було від часу воскресення нашого Господа, що Отець передав увесь суд Синові і тоді він сказав, “Дана мені всяка влада на небі і на землі” (Мат.28:18), і Його першою чинністю, як вияв цього авторитету, було припоручення дане Його Апостолам, щоб розпочинати працю збирання членів кляси Його Невісти, Церкви, Його співчленів Нового Створіння.

Суд Отця відносно людства вже став висказаний і він осудив усіх, а дальший суд з Його сторони, на праві досконалої справедливости, не може мати жодної особливої користі для когонедудь з осудженого людства – бо “всі згрішили і позбавлені Божої слави” (Рим.3:23). “Нема справедливого ні одного”, а Божий принцип не принимає нічого, що не підходить до повної справедливости. Тому Божою постановою було, щоб наш Господь Ісус стався Посередником між двома сторонами, Той, Хто задоволить справедливість і представлятиме упавше людство, і Той, на Якого справедливість Отця буде дивитись як на представника чоловіка, і Який буде відповідальний за людство. Ісус буде занимати це посередниче становище між Богом, а чоловіком, аж до часу закінчення вповні цієї наміреної праці – аж приведе назад до повної гармонії з Богом кожне твориво, яке, бувши припроваджене до знання свого Творця і Його справедливого Права, буде бажати і буде чинити все в гармонії з тим. Більше цього, бо Його суд буде включати виконання дальших діл, які там повстануть наслідком Його праці примирення -нагороджування послушних і карання непослушних, “знищити тих, що нищуть землю”; Він знищить добровільних грішників, які не схочуть слухати Його голосу, Його наук, Його розпорядження; Він знищить всякий гріх і зло, включаючи останнього ворога, а це е смерть- 1Кор.15:25-28; Об’яв.11:18; 2Сол.2:8; Жид.2:14.

Це судження буде частиною чинности Посередника підчас Тисячоліття – беручи під увагу недосконалості людства, караючи і нагороджуючи відповідно, – і частинно як Божий заступник, або представник, Він, при кінці Тисячоліття, дасть вічну нагороду вічного життя для тих, які будуть гідні, і вічне знищення для тих, що покажуться негідні. І цей останний виконаний суд буде по лінії точної справедливсти, без милосердя – бо це буде після цього часу, коли милосердя вже було застосоване під час Тисячолітнього володіння, в якому, власне, милосердя і поміч мають бути простягнені до кожного члена людського роду через їх Відкупителя. І тіло Христа, Церква, буде злучена з Ним в усіх різних рисах і подробицях благословення, судження, царювання і направлювання тощо, в тім співчуваючім і помагаючім людству віці Тисячоліття. І можливо, що Церква буде мати участь в проголошенню і даванню останніх нагород і кар.

Заки приступимо помічати особливо суд і проби Нового Створіння під час віку Євангелії, перед встановленням Тисячлітнього Царства, ми повинні вирити глибоко в наших умах це, що всі з цих процедур (способів діяння), судження і т.п., є від Отця, хоча через Сина і через Церкву; навіть, коли читаєм відносно воскресення з мертвих, що Бог підніс з смерти нашого Господа Ісуса своєю власною силою, і що Він також піднесе нас, який то вислів, ми розуміємо, є в повній згоді з словами нашого Господа, що “Я воскрешу його останнього дня”, “Я знову прийду і заберу вас до себе.” “Я є воскресення і життя.”-ІКор.6:4; Йоана 6:39; 14:13; 11:25.

Суд, або проба Нового Створіння мусить відбутися підчас цього Євангельського Віку, перш ніж Тисячоліття буде вповні впроваджене, тому що це є Нове Створіння, Голова і тіло, яке має виконувати працю Тисячолітнього віку. Власне в гармонії з тим наш Господь заявив, що ми не прийдемо на суд (крісіс, проба, суд) з світом (не матимемо участи в світовім суді, тобто пробі), але є перенесені від смерти до життя (ще перед світом)”, оправдані вірою і послушні для Нього як члени Його тіла (Йоана 5:24). Отже, теперішнє життя, теперішний час, є для кожного посвяченого часом суду, часом його іспиту, щоб рішити, чи він буде вірним, чи ні, шоб бути зарахованим гідним життя на услів’ях його покликання і посвячення. З тим годяться слова Апостола, “Бо настав час розпочати суд (кріма, останнє рішення) від дому Божого” (Шет.4:17). І так як Апостол натякає, це дає Новому Створінню славне зрозуміння про Божі вимоги, або умовини вічного життя, коли вони здають собі справу з того, що ті, які полишили гріх і які звернули свої серця, щоб знати і чинити Божу волю, мають перейти через досвіди і проби, щоб їх випробувати і удосконалити в них характер, щоб він був таким, якого Господь може признати.

ХТО Є СУДЦЯ НОВОГО СТВОРІННЯ? І ЯКЕ ЦЕ ПРАЮ, АБО МІРИЛО, ЯКИМ ВОНО Є СУДЖЕНЕ?

Ми відповідаємо, що ми є суджені досконалим Правом Любови нашого Небесного Отця – що ми зістали оправдані Ним (Апостол говорить, що “це Бог, Який оправдує”) і що наші шлюби посвячення були учинені для Нього, і що ціле Нове Створіння, Голова і члени, є відповідальні перед Отцем, як перед “Богом, Судді усіх.” Але це не змінює, ані не перешкаджає тому, що ми вже бачили, відносно способу діяльности Отця з нами. Коли Він діє з нами і дозволяє нам приступати до престолу милосердя, то це тому, що Він учинив нас приємними і прийнятними для Нього в Улюбленім – в нашім Господі, лиш під шатою справедливости Якого, ми можемо приступити до Отця і мати Його ласку, але, не зважаючи на те, уся сила, увесь авторитет є вложені на Сина, як на Божого представника, і тому бачимо, що хоча, діючи прямо з Отцем, Він нам дав можливість бути вислуханим лиш через нашого Заступника – так як в земних судах адвокат представляє і заступається за свого клієнта. Світ не буде мати прямої стичности чи приступу до Бога через Заступника під час Тисячоліття, але противно, буде ділати прямо з Христом аж до закінчення цього віку, коли досконалі люди будуть представлені Отцеві.

Нове Створіння є усе сплоджене Богом – є Його дітьми, а не дітьми Христа, і це є Отець, Який карає кожного сина, якого приймає. І тут також ми є представлені перед престолом Божого милосердя, щоб молитись – і ця дорога стала відкрита Ісусом, нашим Відкупителем. Та проте, слова нашого Відкупителя є правдиві в найбільшім значенні цього слова, що “ніхто не приходить до Отця, лиш через Мене.” Відношення Ісуса Христа до Церкви є яко Голови тіла, і Голова визнає, і судить, і рішає про всі інтереси тіла – керуючи його справами, усуваючи труднощі, приносячи допомогу і вигоду, піддержку і силу для кожного члена, вживаючи до цього часом інших членів цього тіла як його слуг і помічників. Однак, тому що кожна риса цієї праці є роблена в ім’я Отця, і через Його провідництво, то це є властивим визнавати, що це є від Отця через Сина. – 1Кор.8:6.

В згоді з тим читаємо “І коли ви називаєте Отцем Того, Хто, не зважаючи на особу судить”, і дальше, “Отець мій Виноградар, кожну галузку в мені, що не родить овочу, Він відтинає, а кожну, що родить овоч, очищує, щоб більше овочу приносила” (Шет.1:17; Йоана 15:1,2). Все ж таки, те, що думання нашої голови є вповні визнане, і що ці посвідчення, очищування тощо, є виконувані в нас і

для нас через Нього, як представника Отця, є показано через заяву цього самого Апостола, “Страшно впасти в руки Бога живого” (Житд.ІОЗІ). Тим він вчить нас, що ми не є прямо в pyjcax Бога живого, ані не знаходимося прямо під діяльністю Його незмінного Права. Ми є в Ісусі Христі, прикриті Його заслугою і відносимось до Нього як до нашої Голови і Господа, під милосерною постановою Авраамової Угоди, яка завдяки Його дорогоцінної крови стала чинною для нас.

НАГЛЯД СЛАВНОЇ ГОЛОВИ НАД ТІЛОМ

Ми не можемо сумніватись щодо любови і опіки нашої Голови відносно Його Церкви – тіла, “Невісти” -навіть, коли б Він не дав нам особливої заяви про це. Однак, у Його останнім післанництві до Його вірних, Він в особливий спосіб показує, що це Він, Який сидить і очищує позаобразових Левитів, включаючи Царське Священство. Послухаймо Його слова, сказані до семи Церков, – семи періодів розвитку і досвідів Церкви:

“Пам’ятай звідки ти впав і покайся ..коли ж ні, то я прийду скоро до тебе і усуну твого свічника.” “Будь вірний аж до смерти і дам тобі вінець життя”, “Я маю дещо проти тебе ..тож покайся, коли ні, то прийду до тебе скоро і буду воювати з ними мечем уст моїх.” “Тому що переможе, дам їсти з закритої манни.” “Я маю дещо проти тебе, що ти дозволяєш жінці Єзавелі.. я дав їй час покаятись, та вона не покаялась., тому я кину її у велике горе., і дітей її винищу смертю, і пізнають всі церкви, що я той, хто вивідує думки і серця, і дам кожному згідно до його діл …і тому, що переможе і додержує аж до кінця мої діла, дам владу над народами.” “Я не знайшов, щоб твої діла були закінченими перед Богом .. Той, хто переможе, зодягнеться в білу одіж і не витру імени його з книги життя.” “Оце говорить Святий і Правдивий, що має ключ Давидовів, Який відчиняє і ніхто не зачинить, і Який зачиняє і ніхто не відчинить.” “Ось я зроблю, що деякі з зборища сатани „прийдуть до тебе і поклоняться тобі, і пізнають, що я полюбив тебе, тому що ти зберіг слово витривалосте моєї, то і я тебе збережу від години спокуси, що прийде на ввесь світ” “Хто переможе, того зроблю стовпом у храмі Бога мого.” “Я знаю діла твої, що ти ні зимний, ні гарячий .. і тому я викину тебе з уст моїх” “Я раджу тобі купити в мене золота вогнем перечищеного, щоб збагатитись, і білу одіж, щоб зодягтися ..Я кого люблю того докоряю і караю, тому будь ревний і покайся.”- Об’яв. 2 і 3 роз.

Пригадуємо також притчу нашого Господа про Мини і Таланти, в яких Він показує, що при Його повороті Він буде роздавати нагороди для своїх вірних, для тих,” які витривалістю (з терпеливістю) в добрім ділі шукають слави, чести та нетління (Він їм дасть) вічне життя”, а іншим лютість та гнів, в дні гніву. Притча виразно зображує розділення цих нагород Його слугам відповідно до рівня їх вірности, через одного чоловіка славного роду, після того як він “прийняв Царство”, і що Він також розрахується з своїми ворогами. Однак, Апостол приписує так нагороджування, як і карання Отцеві. Ключі до цієї справи знаходимо в словах нашого Господа, “Я і мій Отець є одно” – ми діємо в згоді в кожній справі.

“НЕ СУДІТЬ, ЩОБ ВАС НЕ СУДЖЕНО, БО ЯКИМ СУДОМ ВИ СУДИТЕ, ТАКИМ І ВАС БУДУТЬ СУДИТИ.”

MaT.7:U

Компетентними (вповні здібними) суддями в Церкві є Отець і Син – останній с представником Отця, Якому Отець передав увесь суд. (Йоана 5:22,27) Нове Створіння не є здібне бути суддями один для одного з двох причин. (1) Небагато з них вповні розуміє і оцінює Боже Право Любови, що всім керує. (2) Очевидно, не багато може читати своє власне серце так, щоб не помилятися, багато, або осуджють себе за остро, або за дуже поблажливо і тому повинні скромно відсунутися від судження серця інших, мотиви яких для нас не є легко розпізнати. Тому, що ми не є здібні добре судити, і хотяй Господь запевнює нас, що це буде нашою майбутньою чинністю в Царстві, будучи уздібнені до цього після нашого Першого Воскресення, то проте Він забороняє всяке приватне судження між Його послідовниками тепер, і перестерігає їх, що коли вони будуть дуже впиратися і схочуть судити один одного, то не будуть могли сподіватись більшого милосердя і поблажливости для себе, від тої, яку вони виказували для інших. (Мат.7:2; Луки 6:38) Ця сама думка є виражена в Господній молитві, “І прости нам провини наші, так як ми прощаємо провини нашим довжникам.”- Мат.6:12.

Це не є довільна, чи деспотична влада, через яку Господь поступав би несправедливо і немилосерно з нами, якщо ми так поступаємо з іншими, противно, це є наслідок правильного принципу. Ми є “з природи дітьми гніву”, “посудини готові на знищення”, і хоча Господь милосерно пропонує благословити нас і звільнити з гріхів і немочей, і удосконалити нас через Відкупителя, Він це буде чинити лиш під умовою нашого прийняття Його Права Любови і пристосування нашого серця до цього. Він не пропонує прийняти невідроджених і мати “дітей гніву” в своїй родині. Щоб пасувати до якого небудь місця в домі Отця, де є багато мешкання (станів існування) (Йоана 14:2), усі мусять перестати бути дітьми зніву і статися дітьми Любови – будучи перемінені з слави у славу через Духа Господнього, духа Любови. Тому кожний, хто відмовиться розвивати духа Любови, і противно дальше хотів би немилосерно судити своїх ближніх, доказує, що він не зростає в знанні і ласці, не є перемінюваний з слави у славу на подібність Господа в серці, не є правдивий послідовник Господа і тому ласка не повинна бути поширювана для нього понад це, що він властиво вживає в чинності вироблювання характеру на подобіс Господа. Міра його подібності до Господа (в любові) буде показана через його милосердя і його великодушність, або щедрість в думках, словах і ділах супроти його співтоваришів. О, щоб усі духово сплоджені, “Нові Створіння”, могли зрозуміти, що цей дух судження (винувата), на жаль, так загально поширений (стаючись налоговим гріхом Божого народу), є мірилом і вказує на брак Христового Духа, і коли його в нас зовсім не буде, то це покаже, що ми не є Його. (Рим.8:9). Ми є переконані, що чим скорше цей факт буде зрозумілий, тим скорше наступатиме ця велика переміна “від слави у славу”, а що є необхідним для нашого остаточного прийняття як члени Нового Створіння.

Але не багато з Божого народу здає собі справу до якої міри вони судять других, і це так гостро, що коли б це було застосовано до них через Господа, то напевно вони не доступили б Царства. Ми могли б боятись, що з причини Господньої ласкавої обітниці, що ми будемо суджені поблажливо, ласкою, так як ми інших судимо, виробиться в нас нахил бути за дуже благородними, за дуже милосерними, і щоб “не думати злого” (про другого), і що це буде забагато проявлятися. Але ні. Усі сили нашої упавшої природи є міцно звернені в противну сторону. Це є більше, чим вісімнадцять століть, відколи наш Господь учинив цю ласкаву пропозицію, що буде судити нас поблажливо, так як ми будемо судити других, та проте скільки може вимагати, чи сподіватись багато милосердя на основі цієї обітниці. Це було б корисним для нас дослідити нашу схильність судити других. Стараймось це зробити з молитвою.

Упавший ум є самолюбний; і в пропорції як він думає і дбає про себе, він буде проти других – схильний признати, або виправдити себе, але не признати і викувати інших. Це є так вповні вроджене, що сталось несвідомою звичкою, так як ми мигаємо бровами. Цей наліг є більше видимий з збільшенням освіти. Ум розпізнає вищі ідеали і зразки і стосує їх до інших людей і, очевидно, знаходить деякі помилки в усіх. Він любується у вишукуванні блудів у інших, а не зважає на свої власні по таких самих чи інших лініях. Часом лицемірно осуджує хиби інших для того, щоб закрити свої, вдаючи, що він має кращий характер в цьому відношенню. Таким є погане зневажливе успосіблення старої упавшої натури. Новий ум, сплоджений з Духа Господнього, з Святого Духа Любови, є в боротьбі з тим старим самолюбним умом від самого початку під керівництвом Божого Слова і стається більше таким, як ми зростаємо в ласці і знанню. З початку усі Нові Створіння є “немовлята в Христі” і неясно розуміють, і оцінюють нове Право, але лиш тоді, коли осягнеться зріст і Право Любови є оцінене, і застосоване до відповідної міри в нас, можна сподіватись, що осягнемо велику нагороду, не інакше.

Право Любови говорить: Що це є встид, щоб хиби і недостачі братів, чи інших, виставляти перед світом, що це є сором, щоб не виказати негайно співчуття і не сказати слова в обороні таких, якщо вже запізно прикрити плащем милосердя їх помилки. І так як наш милосерний Господь сказав при одній оказії, коли казали Йому, щоб осудив грішника, “Нехай цей, що без гріха, кине перший камінь.” Особа, яка є сама без блуду, може ще бути виправдана, якщо занимає становище виконювання праведливости – якщо виконює пімсту на злочинцях, виявляючи їх тощо, але ми пізнаємо, що наш Господь, Який не знав гріха і мав так багато любови в серці, що Він був радше схильний закривати і прощати , чим карати і виявляти, і випоминати. І так напевно буде з у^сіма сплодженими з Духа; в міру як вони зростають на Його подобу, вони будуть останними, щоб молитись про пімсту – останними виконювати карання словами чи інакше, хіба на розказ Великого Судді. Але, противно, Він тепер навчає нас “Не судіть перед часом”, і заявляє, “Пімста є моя”.

Апостол добре описав духа Любови, кажучи, “Любов довготерпелива, лагідна” – для злочинителів. “Любов не завидує” успіхови інших, не старається ограбити їх з чести, не усунути нікого від неї. “Любов не величається, не надимається”, і очевидно ніколи не старається усунути когось від почестей, щоб самому ясніти. “Не поводиться непристойно”, або “нерозважно”, вона не має скрайних і самолюбних бажань і уникає скрайних метод. “Любов не шукає свого”, не шукає гонорів і почестей, і багатства, але вдоволяється тим, що має. “Любов не поривається до гніву”, навіть, щоб правильно відплатитися, і, розуміючи теперішнє горе і лихо, яке навістило всіх через упадок, вона є радше симпатична, чим мстива. “Любов не думає злого”, вона не тільки не видумує і не уявляє злого, але є так наставлена, щоб піддати під сумнів зле говорення про когось, і не хоче тим заниматися. (Порівняй 1Тим.6:4) “Любов не радіє з неправедности, але радіє з Правди”, і тому вона буде радуватися відкривати і робити знаним добрі, щирі слова, або діла, і не буде втішатись, але радше буде уникати виявляти погані слова чи діла. “Любов все покриває”, так як плащем співчуття, тому що нічого і ніхто не є досконалим, щоб встояти перед повним переглядом; любов завжди має свій плащ щирости і доброти готовий. “Любов в усе вірить”, не є схильна піддавати під сумнів вислови добрих замірів, але радше їх принимає. “Любов усього надіється”, відкидає думки про повне зіпсуття, так далеко, як тільки можливо. “Любов усе терпить”, це є неможливим визначити границю, де вона відкинула б дійсно каючогося. “Любов ніколи не перестає”, Інші ласки і чесноти можуть служити для своїх цілей і проминути, але Любов є таким первістком, що, коли осягнена, може завжди бути нашою – через вічність. Любов є принципова, підставою річ- ІКор. 13:4-13.

Але, коли говорити про других щось, що є правдою, і це є для їх знеславлення, є переступом Золотого Права, то що скажемо про те, що є ще більше ганебним, більше немилим, і ще більше невластиве, не тільки між світовими і номінальними Християнами, але також між правдивими Християнами – щоб говорити погано про других, не будучи упевненим , що це є правдою. Отже встид і сором, щоб хтось з Божого народу забував про інструкцію Господа, “не говоріть зле про нікого”; встид, коли хтось, не будучи новаком в знанні Права Любови, повинен так

мильно розуміти його післанництво, а саме, щоб хтось без виразного доказу з уст двох, або трьох свідків, мав вірити про зло брата чи ближнього, а тим більше повторювати і через те чернити його з причини підозріння, чи поголосок.

МИ ПОВИННІ РОЗСУДЖУВАТИ СЕБЕ САМИХ

“Бо коли б ми самі себе судили, то не були б осуджені (карані, справлювані Господом).”- 1Кор.11:31. Золоте Право напевно справило б цю схильність до “пльоткування” про других і про їх справи. Хто з обмовників хотів би, щоб його обмовляти? Який пльоткар бажає, щоб про його хиби і немочі говорити публічно чи приватне? Світ не має про що інше говорити, отже говорить про скандали та хиби, але Нове Створіння повинно бути радше німе, і скорше мовчати, поки любов і план Божий не дадуть їм великої теми, про яку співали Ангели з неба “Слава Богу на вишинах, а на землі мир між людьми, добра воля.” Тоді “слова їх уст і думання їх серця” буде милим для Господа і благословенням для тих, з якими вони стрічаються.

Апостол, говорячи про язик, показує, що цей малий член тіла має великий вплив. Він може розкидати гарні слова, що ніколи не згинуть, але будуть іти дальше і дальше, і благословити живучих, і через них інших ще ненароджених. Він також може бути “повний смертельної отруї” і може розсипати отруйне насіння думок, або заразити гіркістю життя деяких і заломити та засліпити життя інших. Апостол говорить, “Ним ми благословляєм Бога і Отця, і ним проклинаєм людей … з тих же самих уст виходить благословення і прокляття. Це, мої брати, не повинно так бути. Хіба з одного джерела тече солодка і гірка вода?”- Яків 3:9-11.

“З переповнення серця уста говорять”, так що, коли ми будемо говорити сплетні про других і мішаємся в їх справи, то це доказує, що велика частина нашого серця, а може і ціле, є порожне, коли йде про любов і ласку Божу. Ця думка повинна припровадити нас негайно перед престол милосердя і до Божого Слова, щоб наповнитися таким Духом, якого Господь обіцяв для тих, які лакнуть і прагнуть його. Якщо є ще гірше, і ми маємо приємність слухати і говорити зло про других, то стан серця такого є ще гірший – воно є переповнене гіркістю, заздрістю, злобою, сварнею. І про ці якості Апостол говорить, що вони є “ділами тіла і диявола” (Гал.5:19-2І). Добре було б, коли б це було можливим створити очі Новому Створінню відносно цього предмету – тому, що коли ви робите ці речі, то напевно впадете і не увійдете до вічного Царства нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа.

Бажання пристосуватися до Царства веде нас в іншому напрямку, так як Ап.Петро говорить, “Додайте до віри вашої чесноту, а до чесноти знання, а до знання стриманість (контролю), а до стриманости терпеливість, а до терпеливости побожність, а до побожности братерську любов і любов до всіх, Коли це в вас буде і умножиться.. ви ніколи не впадете, але буде щедро відкритий вам вхід до вічного Царства нашого Господа” (2Пет.1:5-10). Також Апостол Яків виразно говорить, “Коли ж гірку заздрість та сварку маєте в серцю своїм, то не величайтесь і не говоріть неправди проти правди. Бо це не та мудрість, що згори походить, але земна, тілесна, диявольська” (Яків 3:14,15). Той, хто мас таке наклепницьке і гірке успосіблення, має те, що є противне Духові Христа, духові Любови; нехай він не обманює ні себе, ні інших, нехай він не хвалиться в свойому соромі, нехай не ставить темноти за світло, духа сатани, за Духа Помазанника.

Ідучи дальше, Апостол говорить, що замішання і неспокій, який непокоїв і непокоїть Божий народ через цілий час, лежить в цім нечистім, лиш частинне освяченім стані серця, Він каже, “Де бо зависть та сварка, там безлад та всяке лихе діло” (Яків 3:16). Якщо дозволиться, щоб ці буряни старої упавшої природи росли, то вони будуть не тільки шкідливі, але постепенно заглушуть і заб’ють усі солодкі і гарні цвіти, і чесноти Святого Духа.

ВЛАСТИВЕ СУДЖЕННЯ СЕБЕ САМИХ

Відносячись до нашого властивого зросту як Нового Створіння і властивого судження, або критиковання себе самих, АпЛавло говорить, “Маючи оце такі обітниці, любі, очищуймо себе від усякої нечистоти тіла і духа, довершуючи святість у страсі Божому” (2Кор,7:І). “Нехай чоловік розгляне себе” – нехай пізнає хиби і слабості свої упавшої природи і старається очистити себе, скидаючи діла старого чоловіка і бути відновленим, змінюваним з слави у славу щораз більше на подобу Божого дорого Сина, Який є нашим Прикладом, так як і нашим Відкупителем, і Господом. Але Апостол наполягає, щоб ми не тільки очистили наше тіло, так далеко як це є можливим, але також наш дух, або ум, щоб новий ум, свята постанова, або воля, мала повну контролю, і щоб кожна думка була приведена в полон для Божої волі, як це стало виражене і зілюстроване в Христі.

Це надармо, коли будемо старатися очистити тіло і контролювати язик, а занедбаєм серце, ум, духа, де родяться думки, які лиш проявляють себе в нечистоті тіла, в словах і ділах. Лиш через молитву і наполегливість та витревалість може це очищення бути доконане, яке є потрібне до участи в Церкві – “удосконалюючи святість в страсі Господнім.” Однак ми не можемо сподіватися досягнути повної досконалости в тілі. Це є повна досконалість волі, серця, духа, що Господь вимагає (маючи на думці таке повне очищення тіла і язика, яке зможемо осягнути). Де Він бачить чисте серце і правдиве до Нього і Його духа, і права Любови, то Він у властивому часі дасть йому нове відповідне тіло. “Блаженні чисті серцем, бо вони побачуть Бога.”- Мат.5:8.

Як властивими є тут слова Апостола (2Сол.З:5) “Господь же нехай спрямує серця ваші на любов Божу і терпеливість Христову” – любов, яка є лагідна, покірна, терпелива, тривала, що не шукає свого, не пишається, не завидує, що не думає і не говорить злого, але має довіря і є добра, і лагідна, роздумуюча згідно з Золотим Правом. Ми потребуємо мати наші серця звернені до цієї любови, бо як Нові Створіння ми ходимо новою дорогою – не по тілу, лиш по Духу. І сам Господь є нашим здібним провідником і керівником, хоча Він може вживати різних “членів” як своїх речників. “І вуха твої почують слова позад тебе (з минувшини)Юсь дорога, ідіть нею.”- Ісая 30:21.

“Я САМ СЕБЕ НЕ СУДЖУ, СУДЯ MЕНІ БОГ’

Є деякі з Нового Створіння, однак дуже мало, які виглядає, є схильні судити себе немилосерно. Відповідно з тим вони критикують кожну свою помилку і хибу, і бажають позбутись усіх вад, але вони забувають, що Господь не знає нас і не судить нас згідно з тілом, але згідно з духом – намірами, волею, бажанням. Вони забагато зважають на слова фарисеїв, “Дякую, Тобі, що я не є такий, як тамтой чоловік”, і замало присвячують уваги до надхнених слів Господа, відносно того, на якій основі Він нас принимає, та вартости Його дорогоцінної крови в очищуванню від усіх гріхів. В свойому роздумуванні над справами вони забувають, що коли б вони були досконалі, або поступали досконало, то вони не потребували б Спасителя, ні Заступника. Вони забувають, “ласкою ви є спасенні”, а не через тілесні діла.

Такі потребують пристосувати до себе слова Апостола “Та для мене то найменша річ, щоб мене судили ви, чи суд людський, бо я сам себе не суджу. Бо проти себе я нічого не знаю, однак цим я не виправдуюся, але Той, Хто мене (і всіх) судить є Бог. Тому нічого не судіть перед часом, поки не прийде Господь, Який висвітлить те, що заховане в темряві та виявить задуми сердець.”- 1Кор.4:3-5.

Наше довіря є в Господі, а не в нашім слабім, упавшім тілі. Ми пізнали ласку і милосердя Боже для всіх, які сполягають на Нього і стараються поступати згідно з ду^хом Любови, хоча не є здібні поступати вповні згідно з Його досконалими вимогами. Тому ми не сподіємось бути досконалі в тілі, але досконалі в дусі, в замірах, і що наша віра і ревність буде (через заслугу нашого Відкупителя) зарахована як така, що доповнює за наші дійсні недостачі, хиби, яких ми не любимо і з якими щоденно боремось. І як ми застанавляємось над тою справою, то питаємо, Чи Бог любить нас, тих, що з природи були дітьми гніву, так як інші? Чи Він є за нами і чи хоче нам помагати, і дати нам признання за кожне добре бажання і старання, навіть хоча наслідок є лиш частинно добрий, або взагалі недобрий? Так, Господь відповідає: “Сам Отець любить вас.” Апостол додає, що Коли Отець так полюбив нас, коли ми ще були грішниками, що післав свого Єдинородного Сина для нашого спасення, то чи разом з Ним не подарує нам усього (потрібних нам в нашому посвяченню, в нашому бігу по нагороду, виставлену нам через Євангеліє)?” Напевно, коли Він нас полюбив, як ми були ще грішниками, то тим більше тепер нас любить, коли прийняв нас до свої родини, коли бачить в наших серцях палке бажання чинити Його волю. Тому маймо віру і з відвагою приступаймо до престолу небесної благодаті щоб прийняти милість та знайти ласку для нашої допомоги в часі потреби,”- Жид.4:16.

Однак з другої сторони цього питання є потрібне слово перестороги. Ми всі знали випадки, в яких покора і брак довіря, і страх, і сумнів щодо Божої ласки, дали місце противному успосібленню зухвалої самопевности і повного засліплення на блуди і фарисейську подяку, що є ліпший від інших людей. На жаль, це є найбільш оплаканий, і ми побоюємось, що і безнадійний стан. Віра є потрібна, але це мусить бути віра в Бога, а не в себе самого. Такий стан звичайно виникає через занедбання Права Любови -Золотого Правила. Перекручення любови для Господа, любови для Його славного плану, любови до братів Нового Створіння і симпатичної любови для цілого людства, є – любов себе, любов вивищування, любов пошани для себе, любов самовихвалювання тощо. Будьмо на осторозі перед такою бічною дорогою, що відводить далеко від Господа, Його Духа і Царства. Хоча провідники е більше схильні впасти в такі сільця, однак і інші є наражені на такі спокуси. Деякі, зовсім нездібні бути вчителями, стаються “надутими в своїх тілесних умах” – зарозумілі. Апостол говорить, що “не знаючи нічого та захворів на суперечки і змагання, від яких повстають заздрість, сварки, нарікання, злі підозріння. Тримайся далеко від таких, побожність з задоволенням, це велике надбання.”- 1Тим.6:4-6, Гляди також 1ЙоанаЗ:9,10.

ЦЕРКВА ПОВИННА РОЗСУДЖУВАТИ ПЕВНІ СПРАВИ

Хоча ми особисто не маємо судити, або винувати, але ждати на час, коли Господь публично виявить своє рішення відносно кожного члена Його тіла, Нового Створіння, та проте в деяких випадках це є обов’язком Церкви судити. Наприклад Апостол згадує про перелюб, який став знаний для цілої Церкви, що є навіть проти публічної моралі; він заявляє, що Церква помилилась, що такого, який признався до чужолоства, допускає до спільноти. Він вживає свій Апостольський авторитет і усуває такого переступника, відлучуючи його від товаришення з віруючими, і образово передає його сатані для карання, для знищення його тіла, щоб дух, новий ум, міг остаточно в такий спосіб спастися в дні Господнім, коли прийде час розрахунку при кінці віку.- 1Кор.5:5.

Лиш сам Господь, або один з Його Апостолів (особливо дванадцяти, з яких Ап.Павло був останній, як вибрана посудина, що зайняв місце Юди) могли мати авторитет поступати в такий спосіб, подібно, як тільки Апостол мав право поступити так, як Петро поступив з Ананієм і Сафирою (Діян.5:1-11). Ап. Павло пояснює дальше своє становище, кажучи, “Я вам писав був у листі не мати стосунків з перелюбниками (розпусниками). Але не взагалі з перелюбниками світу цього, або з зажерливим, або хижаками, чи ідолослужителями, бо ви мусіли б вийти з цього світу.” Він хоче, щоб вони розуміли, що це є одна справа мати торговельні, чи тому подібні стосунки з непосвяченими, а інша справа признавати таких за співчленів Нового Створіння. Знижування морального рівня не буде добром навіть для самого переступника; йому більше поможе те, коли він побачить, що став відлучений від Господнього народу, і якщо він є дійсно сплоджений з Святого Духа, то більш скорше і ясніше зрозуміє свій правдивий стан, навчиться лекції і покається. Церква виказувала невластиву любов для переступника і тому наражувалась на загальну деморалізацію між її членами, а також цей заражуючий вплив міг переноситись і на інші збори, які могли довідатися про стан, що запанував в цьому зборі в Коринті.

Апостол коротко начеркує обов’язок вірних в цій справі і ми перекажемо ці слова в такий спосіб: Те, що я писав вам, є, що ви не повинні мати дружби, стосунку, з чоловіком, який називається “братом”, але є, або стався перелюбник, або зажерливий, або ідолопоклонник, або злоріка, чи п’яниця, чи шахрай, – з такими навіть не їсти. Очевидно я не стараюсь судити світ, але я напоминаю вас, що Церква повинна судити тих, яких ви принимаєте як братів. Бог буде судити осторонних людей, а ваш обов’язок є вилучити такого з поміж себе. – ІКор. 5.

Апостол слідує дальше і ганить те, що між братами є схильність вдаватись до світського суду з певними справами, замість терпіти один одному, а коли це є щось більше, то вдатися до Церкви, як до найвищого суду. Апостол показує, шо якщо Церква має судити світ в майбутності, то її члени повинні бути не менше чесні і справедливі, чим світські судді, навіть тепер. Найменший член в Церкві повинен втішатись довір’ям в таких справах. Чи між вами нема ні одного такого, якому всі довіряли б, що має досить мудрости і чесности, і що може правильно розсудити дану справу, з чим погодились би обидві сторони?

“Чому вам радше не перетерпіти кривди?” Чому не терпите кривди, якщо вважаєте, що рішення не є добре? Чому не перенести шкоди, замість продовжувати колотнечу, або вдаватись до світського суду і скаржити один на одного? Але каже дальше Апостол, “Ви самі кривдите і обдираєте” – між вами є такі, що не тільки, не бажають терпіти задля добра і миру Церкви, але самі шкодять і кривдять других – навіть своїх братів. Чи ви, як Церква Христова, не стараєтесь, щоб унаслідити Боже Царство? Не обманюйте себе, бо неправедники Царства Божого не унаслідять, – ні блудники, ні злодії, ні розпусники, ні ідолопоклонники, ні мужоложники, ні п’яниці, ні злоріки, ні хижаки. “А такими деякі з вас були, але ви обмились, але ви освятились, але ви виправдились іменем Господа нашого Ісуса Христа, і Духом Бога нашого.”- 1Кор.6:1-11.

Ця заява про переступи, які не допускають до входу в Царство, має бути вказівником відносно переступів, які повинні відлучити від товариства, від спільноти в Церкві. Про те Апостол так говорить, “Тож вилучіть злого з поміж себе”, хто б він не був, якщо є винен, якщо поповнив яке-небудь вищезгадане пересгупство.

“ЯКЩО ТВІЙ БРАТ ПРОВИНИВСЯ ПРОТИ ТЕБЕ”

Але чи це не йде всупереч заяві Господа, “Не судіть, щоб вас не суджено?” Чи ми не мусимо вперш судити лиходіїв індивідуально, і тоді говорити про його злі діла, або “говорити зле про нього”, так щоб ціла Церква могла знати і осудити переступника?

Зовсім ні, Божі постанови вповні годяться між собою, якщо добре зрозумілі. Якщо А і Б порізнились між собою, і А вірить, що є покривджений через Б, то не повине судити його в тому значенні, щоб відразу називати його винним. Він лиш може сказати: Між нами є різниця і я певно відчуваю, що я є правильний, хоча Б може так само відчувати, що тут він є правильний, і що я не був правильний.” Я не повинен відсувати Б від свого товариства, тому що тим осудив би його, тобто нап’ятнував. Він повинен сказати собі, “ця справа не є важна, так як між братами, і я її занехаю, маючи надію, що брат Б, як брат в Христі, не хотів би зробити мені кривди навмисно, і може бути, що мій погляд, а не його є злий.”

Однак, коли ми не є здібні прийняти такого погляду, його дальше не можна судити, не можна рішати, що він є правильний а Б неправильний – але він повинен піти до Б і пояснити як йому справа виглядає, і як можливо, дійти до якогось братерського порозуміння, можливо через спільну уступку. Але, коли вони не можуть погодитися, він може взяти двох чи трьох мудріших братів з Церкви, В і Г (братів яким Б і А можуть довіряти), щоб вони пішли з ним до Б відносно цієї справи – не осудити Б, бо і сам А не осудив його, але, щоб вислухати справу з обох сторін, і щоб порадити обом братам як слід поступити. Це повинно мати добрий вплив на всіх, головно, коли всі мають духа любови і бажають чинити добро один одному, як члени помазаного одного тіла. Але коли і в такий спосіб не можна дійти до згоди, то і тут дальше не можна осуджувати і винувати, тому що двох, чи трьох братів не може судити, лиш Церква.

Коли А взяв зі собою ВІГІ вони висказали свою опінію проти А, то тут ціла справа повинна закінчитися і А не має права представляти цієї справи перед Церквою. Коли б він тягнувся дальше з тим, то це вказувало б, що він є зарозумілий і забагато певний себе. Наука Господа не дає йому тут більшого привілею (Мат.18:15); але коли б він був дальше незадоволений, то не виступить проти жодної засади, коли ще раз візьме трьох інших неупереджених братів Д, Е, Ж, щоб вони знова пішли до Б і вислухали обидві сторони, і дали пораду.

Коли А взяв з собою В і Г, а вони стали по стороні твердження А, що Б поступив зле, і коли Б не хоче у відповіднім часі до цього признатися і перепросити (або винагородити шкоду як треба), то А мас привілей в злущ з В і Г скликати зібрання Церкви, перед якою ціла справа мас бути розповіджена через А і Б тому, бо вважається, що Б ще дальше має спільноту з Церквою і признає її раду, і авторитет, і припускається, що Б є сумлінний. Коли Церква мас вислухати справу, то при тім не треба забувати, що лиш оправдані і посвячені становлять Церкву, і що вони судять в імені Господа і Голови, і мають висказати Його суд. З цієї справи не можна робити сторонничої боротьби в Церкві, але задержати її єдність в зв’язках миру. Очевидно, А і Б не мають голосувати, і ніхто інший, який не відчуває бажання висловити суд Господа в цій справі. Рішення повинно бути однодушне, або майже так – навіть, щоб це вимагало певноі зміни скрайного почуття. Нехай справедливість буде завжди порушувана милосердям, “Пильнуючи себе, щоб і тобі не впасти в спокусу.”- Гал.6:1.

Це рішення Церкви має бути прийняте всіма як остаточне, і хто відмовляється прийняти і пристосуватись до його вимог в таких справах моралі (не сумління), має бути для інших “як поганин і митник” – аж до такого часу, коли він перестане нехтувати Церкву – коли, очевидно, йому буде прощено і стане прийнятий до повної спільноти в Церкві, так як скорше. Тут ціллю не є, щоб брата зовсім відкинути, але тільки, щоб показати непризнання такого злого поступовання, і тим самим допомогти йому пізнати і вступити на властиву дорогу. Трактувати когось “як поганина і митника” не означає, щоб про нього зле говорити і неповажати його, навіть як він став усунений. Господній народ не має лихословити та обмовляти нікого під жодними обставинами, бо загальна заповідь говорить, “Не говоріть зле про нікого”, і це покриває справу цілковито. Ми не маємо ні говорити зле, ні дивитись з бока на грішників і митників, і не відмовлятись від роблення інтересу з ними, але ми маємо позбавити їх особливого товаришення, або спільноти, яка призначена для братів Нового Створіння, які мають СУД нового СТВОРІННЯ Святого Духа і його любов, радість і мир.

Коли б Б відмовився вислухати Церкву і не перестав кривдити А, однак пізніше покутував і став прийнятий до спільноти, то про його впертість треба пам’ятати, і це буде проти нього, коли б він став номінований на старшого. Він мусить виказати рішучу зміну характеру, перш ніж можна його вважати за здібного до цієї служби, бо навіть, коли б він був зовсім сумлінний, то його попередний чин доказував би, що він може бути тупим, чи глухим, коли йде про правильність там, де входять його власні інтереси. Дійсно, не слухати ради трьох братів і змушувати, щоб цим Церква занималась, було б недобрим покажчиком, навіть, коли б опісля послухав Церкву і винагородив.

ПРОЩАТИ СІМДЕСЯТЬ РАЗИ ПО СІМ

Припустім, що коли А пішов до Б, щоб говорити про несправедливість зроблену для А, і наслідком цього Б признався до вини і приобіцяв винагородити кривду наскільки зможе, або, що це зробив після другого приходу братів А, В і Г. То як в такому випадку повинен поступити А. Він повинен простити йому з цілого серця. Не повинен навіть жадати кари для нього, памятаючи на слова: “Мені пімста, я віддам, говорить Господь.” Але як часто треба так поступати? Скільки разів маємо прощати йому, коли він кається? Як довго маємо переносити його слабости? “Чи сім разів?’ питав Петро. Господь йому і нам відповідає так само, “Я говорю тобі, не сім разів, але сімдесять рази сім.” Ми мусимо прощати провини інших, так як ми бажали б, щоб Отець прощав нам наші переступи проти Його божественного Права. Коли ми є спокушувані, щоб погорджувати нашим братом задля цієї слабости, то повинні думати про свої хиби і недостачі і пам’ятати, що той, хто не показує милосердя, сам не одержить милосердя.- Яків 2:13. 

ПРОВИНИ СУПРОТИ ЦЕРКВИ

Ми вже застанавлялися над властивою процедурою судження переступів одиниць, але в справі перелюбника (чужоложника), згаданого Апостолом, і в інших мнимих (припускаемих) випадках, провина може бути не проти особливого члена Церкви, але проти цілої Церкви – проти справи, яку ми спільно, або разом представляємо. Якою тоді повинна бути процедура?

Це може бути такою, як в особистих скаргах, якщо гріх не був публично знаний. Але, коли справа є знана публічно, тоді обов’язком старших є закликати переступника перед Церкву на суд, без потреби, щоб його скорше відвідувати тому, що публічна відомість цього переступу виключує всяке приватне полагодження цієї справи. Так само, коли б був наклеп (обмова, очернення) скерований на старших, або старшого, то справу має переслухати Церква тому, що, коли б обмовники думали, що їх справа є правильна, а помимо того не слухали Господнього правила (“іди сам до нього”, і дальше “візьми з собою двох, або трьох інших”) і дальше розсівали погані сплетні, то вони допровадили б справу до того, що вона вийшла б поза межі особистого полагодження і є тепер справою Церкви.

В таких випадках буде властивим для очерненого старшого закликати разом всіх Старших, як представників Церкви, щоб заперечити очерненню і вимагати, щоб обмовників покликати перед Церкву, щоб відповіли на скаргу про обмову і зле свідчення перед Церквою, тому що їх вина є перед Церквою (1) в тім, що це є противним до правила заподаного Головою Церкви і противне чесності і добрій моралі, і (2) тому, що наклеп, обмова, яка була проти старшого, вибраного Церквою, є тим самим проти цілої Церкви, яка його вибрала. Обмовники повинні бути осуджені і дістати догану, і треба вимагати, щоб вони признались до свого блуду. Але після того, вони мають мати право виступити з скаргою проти старших, про яких думали, що блудили, бо так повинні були зробити на початку (а не розсівати сплетні).

“ми ва МУСИМ явитись ПЕРЕД СУДОМ ХРИСТА”

Слово “ми” в цьому стиху напевно відноситься до Церкви – Нового Створіння. Однак цього не треба змішувати з зібранням “всіх народів” перед Сином Чоловічим, коли Він прийде в своій славі з усіма Ангелами своїми, як це є записано в Мат.25:31-46. Коли Син Чоловічий “сидітиме на престолі своєї слави”, то, як Він скорше обіцяв, Його Церква, Невіста, буде мати участь в цьому престолі і славі, і буде мати участь в Тисячлітнім судженню народів, включаючи всіх, що є в гробах.

Суд Церкви є очевидно зображений і описаний нашим Господом в Мат.25:14-30 і в Луки 19:12-26. Він відбудеться при кінці цього віку і буде першою чинністю Царя підчас Його другої присутности, перш ніж Він розпічне свою працю з світом. Він насамперед розрахується з своїми власними слугами, яким Він повірив різне доморядництво (управління) багатства, впливу, талантів і привілеїв, яких вони вживали більш або менш вірно, в самопожертві, в службі для Нього. З цього вони мусять здати рахунок, і вірні стануть нагороджені, і одержуть два міста, п’ять містів, або десясть містів – інакше очеркнене “радість твого Господа”. Нагороди не будуть всі однакові, коли йде про славу і честь, хоча всі будуть славні і величні. “Як зоря від зорі відрізняються славою” так буде з тими, які будуть мати участь в Першім Воскресенню до “слави, чести і безсмертя.”- 1Кор.15:41.

Вірність, любов, ревність будуть пробами. Ті, що мають таланти і закоплюють їх в землю, в інтереса, або в приємностях життя цього, або в лінивстві, покажуть таким чином брак любови і оцінення – і остаточно негідність Царства, і не ввійдуть до “радости Господа”, і не будуть царювати з Ним в благословенні світу.