РОЗДІЛ ІІІ
ПОКЛИКАННЯ НОВОГО СТВОРІННЯ
Нагода статися Новим Створінням і мати участь в його привілеях, благословеннях і славі, не була відкрита для людського роду в загальному, але тільки для кляси “покликаної”. Це є досить виразно показано в Св. Письмі. Ізраїль по тілу був покликаний Богом, щоб статися особливим народом, відлученим від інших народів землі, так як є написано: “Тільки вас з усіх родів землі пізнав я за своїх” (Амоса 3:2) Однак поклик Ізраїля не був “високим покликом”, або “небесним покликом”, тому в обітницях даних їм не знаходимо жодної згадки про небесні речі, їх поклик був приготовленням до стану, який остаточно приготовив остаток з цього народу до одержання і користання з цього високого поклику, який дає їм “таке велике спасення, що спочатку було проповідуване Господом, і було підтверджене нам тими, що Його чули” (Жид.2:3). Тому коли йде про вимоги, чи умовини цього високого поклику, то за ними не шукати нам в Старому Завіті, але в Новому. Однак, коли очі нашого вирозуміння стають більше відчинені до зрозуміння “глибоких річей Божих”, ми будемо могли бачити в Божому провидінню і діяльности з тілесним Ізраїлем певні типічні і образові лекції, що є корисні для духового насіння, яке стало покликане високим покликом; тому бо Апостол показує нам, що тілесний Ізраїль, і його Закон і Боже діяння з ним, були тінями і образами на кращі речі, що належать до тих, які є покликані до членства в Новому Створінню.
Тому, що в усіх речах Божого Плану Христос мав мати першенство, було конечним, щоб Він був першим, головним, Найвищим Священиком, Який мав статись провідником Нового Створіння, синів Божих, “Провідником їх спасення” (Жид.2:10) і їх прикладом, за яким вони будуть поступати; з того бачимо добру причину, чому Старинні Святі (Пророки, Патріярхи) не могли мати частини, ні уділу в Новому Створінню. Слова нашого Господа відносно Йоана Хрестителя це потверджують: “Істино кажу вам, що між народженими від жінок, не було більшого від Йоана Хрестителя; однак найменший в небеснім царстві більший від нього” (Мат.11:11) Подібно і Ап.Павло заявляє, коли він згадує про велику віру і шляхотний характер цих так вірних мужів Божих з минувшого віку: “Бо Бог зберіг для нас щось краще, щоб вони не без нас осягли досконалість.” – Жид. 11:40.
Крім цього ми повинні пам’ятати, що ніхто не міг бути покликаний, коли ще є під прокляттям з причини Адамового гріха. Тому, щоб бути покликаним до цього “високого поклику”, є конечним одержати оправдання з осуду (вироку) Адама, а це не могло бути дане навіть для тілесного Ізраїля через кров волів і козлів, тому що вони ніколи не можуть усунути гріхів, і вони були лиш типами і образами на кращі жертви, які в дійсности задоволяють вимоги Справедливости за гріхи нашого роду. З тої причини поклик не міг розпочатись скорше, аж наш Господь заплатив ціну викупу, – “купив нас своєю дорогоцінною кровю”. Навіть Апостоли були покликані і прийняті до Нового Створіння не в повні, аж Відкупитель заплатив ціну за гріхи і вознісся на небеса і представив її за них. Щойно тоді, в дню П’ятидесятниці, а не скорше, Отець прямо признав тих віруючих і сплодив їх з Св.Духа до Нового Створіння. Правда, наш Господь сказав до фарисеїв підчас своєї місії “Я милосердя хочу, а не жертви. Бо я прийшов кликати не праведних, а грішників” (Мат.913), але нам треба пам’ятати, що між кликанням людей до покути, а кликанням їх до “високого поклику” Божої природи і співнасліддя з Христом, є велика різниця. Жодний грішник не є покликуваний до цього, і тому ми всі, будучи “з природи дітьми гніву”, потребуємо насамперед бути оправдані від усього того через дорогоцінну кров Христа.
І це є в повній гармонії з тим, що АпЛавло пише на початку свого листа до Римлян (1:7) “Усім вам, що в Римі, улюбленим Божим, покликаним бути святими” (це є правильний переклад, згідно з англійськими Бібліями) -покликаним бути святими, учасниками божественної природи і т.п. На вступі листа до Коринтян читаємо: “Церкві Божій, що в Коринті, освяченим у Христі Ісусі, покликаним бути святими, зі всіма, що на всякому місці прикликають ім’я Господа нашого Ісуса Христа”. Особливість цього поклику є дальше підкреслена в слідуючім вірші (9), в якому є сказано, хто покликує, “Вірний бо Бог, через Якого ви покликані до спільноти з Сином Його, нашим Господом, Ісусом Христом.” Це вказує на сполуку і єдність; отже тут думка є, що поклик є в тій цілі, щоб знайти з поміж людей деяких, які стануться з Відкупителем, як Нові Створіння, співнаслідниками з Ним в славі, честі і безсмертю, яким Він став надарений, тобто нагороджений за Його вірність.
При тім пригадуємо собі слова Апостола, який сказав, що ми можемо статися співнаслідниками Христа лиш на певних услів’ях, а саме: “Коли діти, то й спадкоємці ж Божі – співспадкоємці Христа, якщо ми страждаємо разом з Ним, щоб разом з Ним прославитися” (Рим.8:17). В листі до 1Кор.1:24, Апостол показує, що поклик, про який він говорить, не є тим самим покликом, який до певного часу відносився тільки до жидів, і його слова показують дальше, що не всі є покликані: “а для тих, що покликані, чи юдеїв, чи греків (проповідуєм) Христа, Божу силу і Божу мудрість”, тому що для непокликаних жидів Христос був каменем спотикання, а для непокликаних греків, глупотою. В листі до Жидів (9:14,15) Апостол показує, що поклик цього віку Євангелії не міг бути проголошуваний, поки наш Господь не запечатав через свою смерть Нової Угоди, “Власне тому Він є посередником Нового Завіту, щоб, після того як наступила Його смерть для відкуплення гріхів першого завіту, вірні одержали обітницю вічного спадкоємства.”
НЕ БАГАТО ПОКЛИКАНО МУДРИХ ВЧЕНИХ І ВЕЛИКИХ
Ми звичайно думали б, що наколи цей поклик є ограничений, то він був би ограничений лиш до найкращих людей з людства – наймудріших, найліпших, найздібніших, але Апостол перечить тому, кажучи: “Подивіться бо на ваше покликання, браття, що не багато мудрих по тілу, не багато сильних, не багато благородних, але немудре світу вибрав Бог, щоб засоромити мудрих, і немічне світу вибрав Бог, щоб засоромити сильних, і незначне світу, і погорджене вибрав Бог, і те чого нема, щоб те, що є в ніщо обернути – щоб не величалось жодне тіло перед Ним”. Причиною того, як пояснює Апостол є те, що Бог замірив, щоб жодний чоловік не міг хвалитись, що він сам в якійнебудь мірі заслужив на це велике благословення, що має бути дане. Ціла ця справа є намірена так для Ангелів, як і для людей, як ілюстрація Божої сили, що може перемінити низькі і упавші характери на шляхотні і благородні, і це не під примусом чи натиском, лиш через перемінюючу силу правди, яка діє в покликаних через обітниці і надії виложені перед ними, щоб їм і хотіти і чинити для Його вподоби. Ця Божа постанова не тільки принесе славу для Отця, але також виробить покору і принесе вічне добро для тих, які будуть благословенні. В різних місцях Нового Завіту, в різних його висловах є показано, що цей поклик і спасення в ньому не є від чоловіка, ні через силу чоловіка, але через ласку Божу. І це не є тяжко розуміти, чому цей поклик с менш притягаючий для мудрих і благородних цього світу, а більше для людей з нижчого стану, так як це було за часу Апостолів.
Гордість є важним чинником в упавшій природі і з нею треба постійно боротись. Ці, які є менше упавші, чим більшість їх приятелів, і які тим самим є більше благородні з природи, чим пересічні люди, є схильні почуватися вищими і чванитись тим. Такі, хотяй навіть пошукують за Господом, і прагнуть Його ласки і благословення, будуть схильні сподіватися, що Бог буде їх інакше трактувати і прийме їх на інших услів’ях, відмінних від їх більше упавших і менше благордних ближніх. Однак Божою мірою, або рівнем, є досконалість і Він заявляє, що все те, що не підходить до цього рівня, є осуджене, (є під прокляттям) і кожний осуджений є звернений до Відкупителя і до тої самої жертви за гріхи, незалежно чи він терпів більше, чи менше з упадку. Ці умовини прийняття були напевно більш приваблюючими для більш упавших і слабших, чим для благородних з людського роду, бо слабші відчувають більшу потребу Спасителя, бо більше бачуть свої хиби і недомагання, а зате менш упавші почуваються більше задоволені з свого стану, і є менше схильні пригинатися і підкорюватися під хрест Христа, щоб прийняти оправдання як дар Божий і приблизитися на цій основі, на цій одинокій підставі, до престолу ласки, щоб одержати милосердя і поміч. Вони є більше схильні сполягати на своє вирозуміння і мати це самозадоволююче почуття, яке перешкодить їм іти через низькі ворота і вузькою стежкою.
Бог напевно оцінює покору тих, яких покликує статися членами Нового Створіння. Про це говорить Ап.Петро, кажучи: “Смиріться, отже, під могутню Божу руку, щоб Він вивищив вас свого часу” (Шет.5:6). Знову АпЛавло вказує на взір виставлений в Ісусі Христі, Який вельми понизив себе, щоб прийняти нижчу природу і згодився вмерти, і то смертю на хресті, і тому Бог вельми вивищив Його. Дальше АпЛетро пояснює, чому ми маємо піддатися під сильну руку Божу, а саме, що “Бог противиться гордим, а покірним дає благодать” (Шет.5:5). Отже бачите ваше покликання, Браття, що не багато вчених і сильних цього світу є покликано, лиш переважно бідних в добро цього світу, але багатих вірою. Як Бог оцінює покору, так Він оцінює віру. Він бажає, щоб ці, що мають статися Новими Створіннями, навчилися довіряти Богу і щоб Його ласка була для них вистарчаючою, і щоби через цю силу, яку Він їм дає, як необхідну річ до вивищення, вони могли осягнути побіду, до якої їх покликує.
ХАРАКТЕР Є УМОВОЮ ПОКЛИКУ
Хоча Бог не покликує багато мудрих і вчених, то однак ми не повинні розуміти, що нарід Божий має бути упавший і немудрим в цьому значенню, щоб бути дальше злим, зіпсутим і упавшим. Противно, Бог ставить перед тими, яких покликує, найбільший рівень, бо покликує їх до святости, до чистоти, до вірности і принципів справедливости, щоб вони оцінили ці речі в своїх серцях і показали це в своїм життю – “щоб звіщали славу Того, Хто покликав їх з темряви до дивного свого світла”. (Шет.2:9; 2Пет.1:3) Світ може знати їх лиш по тілу, і по тілу вони можуть бути не більше ліпшими від других, однак, коли Бог їх покликав і прийняв, то не тому, що вони Йому краще подобались з вигляду тіла, але з причини їх духа, ума, бажання, або інакше кажучи, задля стану їх серця. Наслідком цього, коли вони приймуть ласку Божу в Христі, а це є прощення своїх гріхів, і посвячуються Богу, то від цієї хвилини рахуються звільнені від усіх своїх слабостей і недосконалостей унасліджених по їх родичах. Бог дивиться на них, як на таких, яких тіла стали покриті заслугою Христовою, яка закриває усі їх хиби. Є це новий ум, нова воля, що становить Нове Створіння, яке Бог прийняв і з яким одиноко числиться.
І коли новий ум розвивається, то він показується благородним, справедливим, чесним і постепенно бере контролю над тілом, так що ці, які не признають Нового Створіння, так як не признали нашого Господа, будуть дивуватись, бачучи їх добрі діла, святе життя і духа здорового розуму, хоча навіть ці речі можуть бути часом приписувані ними, що походять з злих мотивів. І помимо постепенного розвитку нового ума, що наклонює до згоди і єдности з умом Божим, вони може ніколи не осягнуть повної контролі над своїм смертельним тілом, з яким є пов’язані, хоча це буде дійсно їх постійним бажанням і старанням, щоб прославляти Бога в своїх тілах і умах, бо вони Божі.- 1Кор.6:20.
Пригляньмось до деяких особливостей і ограничень відносно характеру в Новому Створінню. Апостол дає напомин одному з тих, що стали покликані, а який відноситься до всіх, “Борись доброю боротьбою віри, держись життя вічного, до якого і тебе покликано” (1Тим.6:12). Ці Нові Створіння не повинні сподіватися осягнути побіду і велику нагороду без боротьби з противником і гріхом, що окружує його усюди, і з слабостями їх власного тіла, хоча воно є покрите заслугою Христової справедливости під умовою Угоди Ласки. Апостол дальше напоминає цю клясу, “щоб ви достойно ходили перед Богом, Який покликав вас у своє царство і славу” (1Сол.2:12). Нове Створіння повинно не тільки оцінити свій поклик і остаточну нагороду в Царстві, але повинно також старатися поступати згідно з тим. Тому Апостол пише “Але як Той, Хто покликав вас, є святий, так само і ви самі в своїм життю будьте святі” (Шет.1:15). В тому ж листі (2:9) читаємо: “Ви ж рід вибраний, люди Божої власноти, щоб звіщали славу Того, Хто покликав вас з темноти у дивне своє світло.”
Духові Ізраїліти Нового Створіння не були піддані під ярмо якогось закону, як були тілесні Ізраїліти, але увійшли під “закон свободи”, щоб їх любов для Господа могла показатися не тільки в тім, щоб добровільно уникати того, що не подобається Богу, але також в тім, щоб добровільно жертвувати свої людські права і користе в службі для правди і справедливости, в службі для Бога і для братів. Згідно з тим Апостол пише “Бо не покликав 98
нас Бог на нечистоту, але на святість” (1Сол.4:7). Також в листі до Гал.5:13 пише: “Бо ви, браття, покликані на волю, тільки, щоб ваша воля не стала причиною догоджувати тілу, але, щоб любов’ю служили один одному.” Отже вживайте вашу вільність на посвячування ваших прав для правди і Божої справи, щоб в той спосіб ви були жертвуючими священиками цього царського священства, яке в свойому часі матиме участь в Царстві Божім, як співнаслідники з Христом, щоб розподіляти Боже благословення для світу.
В багатьох місцях Св.Письма є показано, що покликання до Нового Створіння е покликом до слави, чести і безсмертя (Фил.3:14; 2Пет.1:3), але також усюди є показано, що дорога, або шлях, до цього Царства, е “вузькою дорогою”, є дорогою проб і труднощів, і жертвування, і то до такої міри, що лиш ті, які стали сплоджені з Св. Духа і є наповнені тим Духом, будуть здібні побідити і остаточно отримати славу, до якої стали покликані; а це стало учинене можливим для покликаних через Того, Який обіцяв і сказав: “Досить тобі благодати моєї, сила бо моя в немочі довершується”. – 2Кор.12:9.
Ми також не повинні думати про якийсь інший поклик, але маємо пам’ятати слова Апостола, “Одне тіло, один Дух, і ви були покликані в одній надії вашого покликання” (Еф.4:4), тому було б невластивим думати, що хтось може мати тут вибір. Коли йде про світ в слідуючім віці, там не буде поклику. В цьому віці Бог не буде вибирати особливої кляси, відлученої і відмінної від інших, і для особливої цілі. Замість покликування світу в Тисячоліттю, Бог розкаже їм бути послушним для володіння, і законів і принципів справедливости, і від кожної особи буде вимагано виказувати послух для правління цього часу, бо інакше одержить карання, і якщо дальше буде таким то остаточною карою для нього буде цілковите знищення, так як написано, “І буде, що кожна душа, яка не послухає цього Пророка, буде знищена з народу” (Діян.3:23), такий помре другою смертю, з якої нема надії воскресення.
Також немає другого поклику підчас віку Євангелії, хотяй, як ми це бачили скорше, між святими знаходиться друга кляса, тобто Велика Громада (06.7:9-14) “много народу, якого ніхто не міг перелічити, з кожного народу і племени, і людей”, які будуть служити Богу в Його Храмі перед престолом, а не так як Церква, яка буде на престолі, і яка буде живими каміннями, або членами цього Храму. Але ця друга кляса не має іншого віддільного покликання, її члени могли теж одержати божественну природу, коли б, так само як і тамті, були вірні і послушні у всьому. Кляса ця остаточно станеться побідником, а що є показано в пальмових віттях в їх руках, однак, з причини браку ревности і повної посвяти, вони стались негідними співнасліддя з Христом; вони стратили цей найвищий стан і блаженства, і радість, що належуть до тих, які були вірні і послушні у всьому. Становище, яке вони будуть занимати, буде в багатьох відношеннях подібне до становища Ангелів.
Іншою думкою в зв’язку з покликанням є, що його час є ограничений, так як Апостол говорить, “Ось тепер час сприятливий, ось тепер час спасення”, “Сьогодні, коли почуєте Його голос, не робіть затверділими ваших сердець” (2Кор.6:2; Жид.3:15). Цей сприятливій день, рік, чи вік розпочався від часу Ісуса Христа і Його посвячення. Він став покликаний до цього стану, до цієї слави і сам собі її не привласнював, “Чести тої ніхто не бере сам собою, а тільки коли він покликаний Богом, як був Аарон” (Жид. 5:4). Чоловік дійсно був би за дуже сміливий (зухвалий), коли б собі привласнював право до зміни природи – з людської на Божу і, будучи членом упавшого роду, що стратив право до життя, претендував до співнасліддя з Христом в Його славі.
Нагода цього поклику, або “дня спасення”, напевно прийде до свого закінчення. Бог встановив певне означене число, яке має становити цю клясу Нового Створіння, і скоро це число стане довершене, праця цього віку 100
Євангелії закінчиться. Можемо також спостерігати, що так скоро, коли відповідне число стане покликане, то сам поклик мусить закінчитися тому, що це не було б властивим для Бога покликувати хотяй одну особу більше, чим він призначив. Але ми знаємо, що Він також передбачив скільки з тих покликаних впаде і не будуть здібні запевнити собі цього поклику, і що тому потрібно буде покликати інших, щоб зайняли їх місця. Послідовність вимагає, що Всевишній не продовжить свого поклику для свого створіння, коли таке не може бути одобрене і прийняте. СвЛисьмо показує, що для кожного з цього ограниченого числа членів Царського Священства є призначений вінець (корона) від часу його покликання і посвячення, тому не було б властивим припускати, що Бог когось покликав і не мав ще вінця для нього і що він мусить чекати поки хтось скажеться невірним і стратить свій вінець. Напомином нашого Господа є, “Держи, що маєш, щоби ніхто не взяв вінця твого” (Об.3:11). Цей стих показує не тільки на ограничене число вінців, але, що остаточно при кінці цього віку прийде час, що ці, які не були вірні для зробленої з Богом угоди, будуть відкинені, а інші в цьому часі дістануть їх вінці.
Нашим вирозумінням с, що загальне покликання до спільноти з Спасителем як членів Нового Створіння скінчилось в 1881 році. Але ми розуміємо, що велике число (в усіх різних Християнських деномінаціях – можливо двадцять або тридцять тисяч) в цей час зовсім віддали себе в жертву Богу, (“Учинили з Ним угоду при жертві”) але не показались вірними для своєї угоди. З них один по одному, коли приходили більші проби, показались негідними і стали відкинені, і тому інші, які в міжчасі посвятилися Богу на службу, не будучи під загальним покликом, стали на їх місце прийняті до повної спільноти з Христом; опісля і вони с піддані під проби і досвідчення, і коли хтось з них не покажеться вірним то також буде відкинений, а його місце дальше займе інший, який був в стані повного посвячення. Очевидно, що в такій постанові не було потрібно продовжувати загального поклику від 1881 року. Ці, які є тепер допущені, скористали з нагоди, яка була їм представлена, щоб заповнити порожні місця. Ми розуміємо, що це принимання і відпадання буде так довго, аж останній член Церкви покажеться вірним, бо тоді всі вінці будуть на віки призначені.
Ап.Павло говорить, “та ви, брати, не в темряві, щоб цей день, як злодій, захопив вас,” (ІСол.5:4). Згідно з усіма висловами СвЛисьма, ми є схильні вірити, що в цьому часі жнив віку Євангелії, знання Божого плану, знання присутности Сина Чоловічого і праці жнив, стане представлене для усього посвяченого Божого народу. Ми думаємо, що таким чином “теперішня правда”, буде досвідченням і випробуванням правильного стану серця посвячених, подібно, як голошення Євангелії, присутність Месії, жниво жидівського віку, були пробою для Ізраїля при першому приході Христа. Ми сподіємось і вважаємо, що тих, які приходять до знання правди і дають докази щирої віри в дорогоцінну кров Христа, і посвятилися Богу на службу, і які ясно розуміють Божий план, треба вважати за таких, що стали прийняті Богом як майбутні спадкоємці з Христом, хотяй вони посвятились після 1881 року. Якщо хтось посвятився перед часом закінчення загального поклику, то можемо розуміти, що після так довгого часу вони приходять до властивого стану посвячення і що тому знання правди стало дане їм як благословення і доказ їх спільноти духа з Господом. Якщо вони не були між посвяченими в 1881 р. або скорше, то з цього виходило б, що вони тепер стали прийняті до спільноти в вибраній клясі, на місце когось з попередньо покликаних, що не був відповідно ревний, що був “ні зимний ні гарячий”, тому став усунений, щоб мати свою частку в великому горю і там через карання і досвідчення навчиться важних лекцій, яких міг навчитися з Слова Божого; такі вийдуть з “великого горя” і займуть місце у “Великій Громаді”, тоді як повинні були переходити через досвідчення і труднощі з радістю і добровільно, щоб осягнути місце з Христом на престолі.
ЯК БОГ ПОКЛИКУЄ?
“Тож через Нього ви в Христі Ісусі, Який стався нам мудрістю від Бога і оправданням, і освяченням, і відкупленням” – 1 Кор.1:30.
ХРИСТОС НАШОЮ МУДРІСТЮ.
Мудрість є подана тут першою, і в цьому значенню вона е найбільш важним кроком, що провадить до спасення. Про це засвідчує приповість мудрого чоловіка, коли він говорить “Мудрість, це головна річ…і з усім, що маєш, набувай мудрости” (Прип.4:7). Не дивлячись, як доброго успосіблення ми могли б бути, як сильними чи слабими, то всеж таки ця мудрість є найпершою і найголовнішою для правильного поступовання. І це так загально вважається між людьми. Усі інтелігентні люди стараються бути щораз більш мудрими і здібними; навіть такі, що вибрали собі найбільш немудрий шлях, зробили це тому, що з початку це їм виглядало мудрим. Це було так з матірю Евою; вона хотіла більше мудрости і знання, і тому, що овоч з дерева здавався бути дорогою до мудрости, він стався для неї спокусою до непослуху для Бога. Тому як важним є мати розумного порадника, щоб провадив нас до мудрости і через її стежки миру, і спокою.
Якщо мати Ева потребувала мудрого провідника в її досконалім стані, то тим більше ми, її недосконалі і впавші діти. Наш Небесний Отець, покликуючи нас до участи в Новім Створінню, передбачив усі наші потреби: що наша власна мудрість не буде вистарчаючою для нас, і що мудрість противника і його зведених послідовників буде вживана на нашу шкоду – стараючись показати темноту за світло, а світло як темноту. І тому цей стих є даний, який показує, що Христос має бути нашою мудрістю. Перш ніж приступимо до Бога, перш ніж одержимо заслугу примирення (поєднання), або станемось синами, ми потребуємо помочі, керівництва, мудрости, відчинення очей нашого розуміння, щоб ми могли розпізнати запаси, постачання, які Бог приготовив у свойому Сині для нашого спасення.
Щоб мати вуха до слухання мудрости, що походить згори, конечно мати палке бажання і щире серце. Ми мусимо теж мати відповідну міру покори, бо інакше можемо думати про себе більше, чим ми повинні думати і через те не будемо здібні пізнати наших власних слабостей і хиб, і що з Божої точки погляду ми самі по собі не є гідними. Мусимо також мати певну міру чесноти і щирости, щоб бути охочим визнати вади, чи хиби, які покірний ум бачить. Дивлячись з такого становища, ці, які бажають справедливости, є припроваджені Божим провидінням до Ісуса, як їх Спасителя. Помимо, що з початку є неповне розуміння філософії примирення за нас виконаного, вони мусять принайменше зрозуміти те, що вони були “дітьми гніву, так як інші”, тобто грішниками: що жертва Христа була правдива, і що Бог приготовив і прийняв її за нас; що че^ез Його терпіння ми можемо бути оздоровлені, через Його послух ми можемо бути прийняті Отцем, бо наші гріхи стали вложені на Нього і Він їх поніс, і що Його справедливість і заслуга є почислена для нас як шата справедливости. Ми мусимо це розуміти, Христос мусить статись для нас мудрістю, перш ніж можемо щось чинити на основі цього знання і через щире сердечне прийняття бути оправдані перед Отцем і прийняті, і освячені, і у відповіднім часі визволені, і прославлені. Але Христос не перестає бути нашою мудрістю, коли ми беремо слідуючий крок, і коли Він стає нашим оправданням. Ми ще дальше потребуємо Його як нашу мудрість, нашого Порадника. Під Його керівництвом ми потребуємо мати мудрість, щоб учинити повне посвячення і мудрість, яка мас провадити це посвячення в нашому життю до освячення, до чинення Божої волі. В кожному нашому кроці мудрість є головною річчю; і через ціле життя нашого посвячення і освячення, на кожному кроці подорожі до небесного Міста, ми потребуємо мудрости, що походить з гори, яку Апостол описує: “А мудрість, що походить згори, є найперше чиста, а потім спокійна, лагідна, покірлива, повна милосердя та добрих овочів, безстороння і нелицемірна” (Яків 3:17). Земна мудрість діє по лінії самолюбства, самопохвали, гордости і самовпевненості. Тому Апостол показує, що це веде до зависти, до сварні, бо “це мудрість земна, тілесна, диявольська”. Противно, небесна мудрість є в гармонії з Божим характером любови, яка “не шукає свого, не пишається, не радується з неправди, або беззаконня, але радується в правді”.
В чинності цієї мудрости є також порядок, бо хоча вона обіймає усі згадані Апостолом якості, там є різниця місця визначеного для кожної. Хоча дух мудрости згори є мирний – бажає миру і хоче його поширювати – все ж таки вона не є перш мирною, лише чистою. Це є земна мудрість, яка говорить, “мир за всяку ціну” і наказує сумлінню бути тихо, щоб сприяти самолюбному миру. Мудрість, яка є чиста, є проста, невинна, чесна, відкрита; вона любить світло; вона не є з темноти, чи з гріха і не сприяє нічому, що треба закривати, тому що вона вважає діла закриті, як діла темноти, як тайні діла злого. Вона є мирна, так далеко, як це годиться з чеснотою і чистотою; вона бажає миру, згоди і едности. Але через те, що мир не є перший, тому він лиш морально може бути в мирі і в повній гармонії з тими речами, які є чесні, чисті і добрі.
Небесна мудрість є лагідна, не шорстка, не грубовата, так в своїх планах як і методах. Всежтаки її лагідність йде після її чистоти і миру. Ці, що її мають, не є найперше лагідні, а тоді чисті і спокійні, але насамперед чисті, освячені правдою. Вони хочуть миру і бажають вдержувати його, тому вони є лагідні і даються легко вблагати. Але вони можуть бути лиш легко ублагані в гармонії з чистотою, миром і лагідністю; вони не мають легко годитися, щоб помагати в якомунебудь злому ділі, тому що дух небесної мудрости забороняє такий спосіб.
Небесна мудрість є повна милосердя і добрих овочів; вона радується в милосердю, яку вона бачить, що є головною частиною Божого характеру, якої пробує стати відбиткою. Милосердя і всі добрі овочі Св. Духа напевно виходять з дозрілого і розвиненого серця, що є освічене мудрістю з гори. Але хоча це милосердя милується над заблудженими і недобровільними грішниками і бажає їм допомогти, вона не симпатизує і не лучиться з тими, що добровільно чинять зло, тому що дух мудрости не є найперше милосерний, але чистий. Тому милосердя цієї мудрости може проявлятись лиш для тих, що несвідомо і недобровільно чинять зло.
Про цю небесну мудрість говориться, що вона є “безсторонна”. Сторонність вказує на несправедливість, а чистота, мир, лагідність і милосердя, і добрі овочі Духа мудрости з гори вказують нам, щоб не дивитись на особу, за вийнятком тоді, коли характер показує її дійсну вартість. Господний Дух не дивиться на зовнішний вигляд природнього чоловіка, ні на його кольор, лиш бажає того, що є чисте, мирне, лагідне і милосерне, незалежно від того, де воно є і в яких обставинах показується.
Ця мудрість з гори є теж “нелицемірна” (необлудна) -вона є так чиста, мирна, лагідна, милосерна до всіх, що там немає місця для лицемірства. Але вона є зобов’язана не мати жодної симпатії з тим, що є грішне і нечисте, і безбожне.
Мудрість з гори відноситься до всіх тих справ, які Бог нам дав через свого Сина, не тільки в ділі викуплення, але також у показанню чеснот Св. Духа і в послусі для Отця, і через те навчає нас – через Боже Слово і через приклади. Та більш того, мудрість ця приходить до нас через Апостолів як представників Христа, і також через всіх тих, Що одержали цього духа мудрости з гори і які постійно стараються, щоб їх світло так світило, щоб прославляти їх Небесного Отця. 106
ХРИСТОС Є НАШИМ ОПРАВДАННЯМ
Ми вже до певної міри обговорювали справу поєднання між Богом і чоловіком, в якому наш Господь Ісус стається для тих всіх, які Його приймають, Оправданням. Але тут ми хочем більш в подробицях розглянути значення цього слова. Це слово Оправдання, виглядає не є добре зрозуміле більшістю Божого народу. Основою думкою, що міститься в слові Оправдання, є: 1. справедливість, або рівень праведности, 2. що щось не є в повній згоді з тим рівнем, не задовільнює його вимагань, 3. припровадження особи, або речі, що недомагає, до відповідного, або справедливого рівня. За приклад може послужити вага: тягар на одній стороні може представляти Справедливість, а на другій стороні послух чоловіка, що повинен рівноважити (відповідати цій самій вазі) з Справедливістю. Тягар послуху показується невідповідним (меншим) і для рівноваги з Справедливістю треба щось додати. Ця ілюстрація показує Адама, який був створений досконалим і в гармонії з Богом, і послушний Йому. Це був його властивий, справедливий стан, в якому він мав перебувати. Але через гріх він підпав під Божий вирок і став прямо відкинений, як не відповідний (нижчий від вимог) до Божого рівня. Відтоді його потомство “почате в беззаконню і зроджене в гріху”, знайшлось ще на нижчім поземі, чим їх прародич Адам – ще дальше від зразка (норми, міри) вимаганого Божою Справедливістю. Пізнавши це, воно не є корисним для когонебудь з Адамового роду просити Творця про нове порівнювання, або пробу, щоб побачити чи він зможе чи не зможе підходити до рівня вічної Справедливосте. Ми визнаємо, що така проба була б зовсім некорисна, що коли досконалий чоловік через непослух стратив своє становище, то ми, які є недосконалі, упавші, здеґрадовані, не можемо мати надії задовільнити вимоги Божої Справедливосте, ані оправдати себе перед Богом. “Ми всі згрішили і недостає нам слави Божої”, в якій наш перший родич Адам став оригінально створений.
Отже, коли бачимо, що як рід людський, ми всі є несправедливі і неправедні, і недосконалі, і коли ми бачимо також, що ніхто не може жодними ділами задоволити вимоги Справедливости, то напевно побачимо, що “ніколи не зможе чоловік спасти брата свого, і не може дати викуп Богові за нього” (Пс.49:7). Ніхто не може вирівняти недостач за іншого, бо не тільки шо не має надвишки заслуги, або ваги, щоб це застосувати за другого, але він навіть не має досить для себе “бо всі згрішили і позбавлені слави Божої” (Рим.3:23). Тому запитуємо, Чи може Бог принимати та ділати з несправедливими і упавшими людьми – Той, Який вже засудив їх і заявив, що вони негідні Його ласки, і що вони помруть, бо негідні життя? Бог показує нам, що Він має спосіб, щоб так зробити, що Він може бути дальше справедливим і також оправдати такого, хто вірує в Ісуса. Бог показує, що Він призначив Христа, Посередника Нового Завіту, і що Христос купив світ своєю дорогою кровю – жертвою – і що у властивім часі, підчас Тисячлітнього віку, Христос візьме велику силу і буде володіти як Цар на землі, і благословити усі народи землі знанням правди і нагодою реституції, тобто привернення того всього, що було страчене Адамом – людської досконалости, Божого подобія і вічного життя в раю. Ця чинність привернення людства назад до досконалости буде чинністю Оправдання, дійсного оправдання, що є відмінне від умовного оправдання, або оправдання з віри, яке є приписане Церкві під час віку Євангелії. Дійсне оправдання пічнеться з розпочаттям Тисячлітнього царювання Христа і буде поступати крок за кроком аж кожний чоловік матиме повну нагоду повернути до того всього, що було страчене Адамом, з додатковим досвідом, я^ий буде дуже помічний. Нехай буде дяка Богу за це Дійсне оправдання, яке справді випровадить усіх охочих і Щирих послушних людей з гріха і недосконалости до досконалости фізичної, умової і моральної.
Але тепер ми особливо застановляємся над Новим Створінням і які кроки Бог підняв для оправдання цієї малої кляси з людства, яку Він покликав до Божої природи і слави, і безсмерття. Вони, так само як світ, потребують оправдання, тому що з природи вони є “дітьми гніва, так як інші”, і так як Бог не міг ділати з світом, тоді як вони є під вироком смерти і є грішниками, на такій самій підставі Він не може ділати з тими, яких покликує тепер до Нового Створіння. Якщо світ мусить бути оправданий – приведений до досконалости – перш ніж Бог може бути знову в гармонії з ним, то як може Він мати сполуку з Церквою, або кликати її до співнасліддя з своїм Сином, хіба що насамперед оправдає її? Отже треба визнати, що оправдання є необхідною передумовою для нашого поклику до Н. Створіння. Але як це оправдання може бути виконане? Чи ми мусимо бути привернеш до повної досконалости – фізичної, умової і моральної? Ми відповідаємо що ні! Бог не приготовив для нас такого дійсного оправдання, але Він приготовив іншого роду оправдання, яке в Св. Письмі називається “оправдання з віри”, (“через віру”) – не дійсне оправдання, є лиш приписане, або зараховане. Бог годиться, що всі ті, які підчас цього часу панування гріха і смерти почують післанництво ласки і милосердя через Христа, і згідно з мудрістю згори, признаються до свого грішного, злого стану – то їх, замість привертати до дійсної людської досконалости, Він зараховує, що їх хиби і вади є закриті Христовою заслугою. В своїй діяльності з ними, Він вважає їх справедливими, праведними, оправданими через віру.
Це приписане оправдання через віру є добре, так довго як триває віра і є поперта старанням чинити Божу волю. (Якщо віра і послух перестали існувати, то оправдання негайно перестає бути приписане). Але оправдання з віри не перестає, коли є піднятий дальший крок, тобто посвячення. Воно триває з нами як Нов. Створінням і не тільки закриває нас від Адамового прокляття, але покриває усі слабости тіла,- в словах, думках і чинах, які ми унаслідили, (але не добровільні). Воно продовжує в такий спосіб покривати Божий народ як Н. Створіння аж до кінця його подорожі – через усі проби і досвідчення, які є конечні для них як кандидатів і пробованих членів Нов. Створіння. Згідно з тим Апостол говорить, “Отже нема тепер ніякого осуду тим, які в Христі Ісусі, не по тілу, а по Духу ходять” (Рим.8:1) – помимо того, що цей скарб нової природи є в земній посудині, і що з цієї причини там постійно показуються недобровільні хиби, з яких найменша осудила б нас як негідних нагороди вічного життя, на якій би це не було природі, коли б ми не були прикриті шатою Христової справедливости, нашого приписаного оправдання. Ми будемо потребувати це оправдання і воно дальше буде нашою шатою, так довго, як ми перебуваємо в Христі і ще є в тілі; але воно зовсім скінчиться, коли наші проби скінчуться, і коли ми станемо прийняті як побідники і дістанемо участь в Першім Воскресенню. І так як Апостол пояснює – “сіється в безчесті, а встає в славі, сіється в немочі, а встає в силі. Сіється тіло тілесне, встає тіло духовне” (ІКор. 15:43,44); це тіло буде подібне до тіла нашого Господа, Який є Оживляючим Духом і досконалим образом особи Отця. Коли ця досконалість стане осягнена, тоді вже більше не буде потрібно приписаної справедливости, тому що ті, які стануть побідниками будуть тоді дійсно справедливими, дійсно досконалими. Тут немає різниці, що досконалість Н. Створіння буде на вищому поземі від світу, немає різниці, коли йде про оправдання; ті, що приймуть Божу ласку в реституції до досконалости людської природи, будуть справедливі, або досконалі, коли ця праця закінчиться, але досконалі на нижчому, чим духовий рівень. Ці, що є тепер покликувані До божественної природи і наперед оправдані через віру, для того, щоб уможливити їм поклик і пробовання як -инів Божих, не будуть дійсно оправдані, або Удосконалені, аж в часі Першого Воскресення, тоді вони осягнуть повноту життя і досконалости, в якій не буде нічого з теперішних хиб і недосконалостей – отже тепер досконалість є для них приписана, або зарахована.
ПРИЧИНА АБО ПІДСТАВА НАШОГО ОПРАВДАННЯ
В багатьох умах повстало замішання відносно цього предмету з причини не пильного досліджування і не порівнювання стихів Божого Слова про це. Деякі, наприклад, цитують слова Апостола, що ми є “оправдані з віри” (Рим.5:1; 3:28; Гал.3:24) і кажуть, що віра є так важною перед Богом, що вона покриває наші недосконалости. Інші цитують слова Апостола, де він каже, що ми є “оправдані через Божу ласку” (Рим.3:24; Тита 3:7) і говорять, що Бог оправдує кожного, незважаючи на його заслугу, віру чи діла. Ще інші показують на слова Св. Письма, де говориться, ищо ми є “оправдані через кров” (Рим.5:9; Жид.9:14; ІЙоана 1:7) і твердять, що смерть Христа запевнила оправдання для всіх людей, незважаючи на їх віру і послух. Є ще інші, які покликуються на вислів Павла, що “Христос воскрес для нашого оправдання” (Рим.4:25) і на основі цього стиха кажуть, що ми отримуємо наше оправдання через воскресення Христа. Знову ще інші беруть стих з Писання, який говорить “чоловік оправдується ділами” (Яків 2:24) і кажуть, що помимо всього, що є сказано, наші діла будуть рішальними в справі чи ми будем в ласці, чи в неласці у Бога.
Фактом є, що ці всі вислови є правдиві і показують, або пояснюють цю важну науку з різних сторін; так як великий будинок можна оглядати з переду, з боку, з заду і з різних кутів. Послуговуючись такими висловами, Апостоли в відмінних часах, або місцях пояснювали відмінні фази цього предмету. Нашим обов’язком є зібрати їх разом і побачити в тім сукупність, або повноту цілої правди відносно оправдання.
Перш за все, ми є оправдані через Божу ласку. Наш Творець не був зобов’язаний щонебуть робити для звільнення з кари, яку Він наложив на нас. Це було задля Його ласки, що, передбачуючи упадок ще перед нашим «утворенням, Він змилувався над нами і в свойому плані приготовив для нашого викуплення Агнця заколеного ще перед заложенням світу. Нехай ця справа, про наше примирення з Отцем, в який^би це спосіб воно було перепроваджене, що це все є з Його ласки, буде ясною і закріпленою добре в наших умах.
По друге, ми є оправдані “через кров Христа” – через Його чинність відкупленім (Викуп), через Його смерть, або, інакше кажучи, Божа ласка супроти нас була показана в цій Його постанові, в цім влаштуванню на нашу користь -що Ісус Христос з ласки Божої за всіх скоштував смерти (Жид.2:9) і в той спосіб заплатив кару за Адама. І тому, що цілий світ став осуджений через Адама, то остаточним наслідком того буде згладження гріхів цілого світу. Нехай ця точка також буде для нас ясною, так як ця перша, що Божа ласка діє лиш через один провід, так що “той, хто має Сина, має життя, а той, хто не має Сина не має життя”, але є дальше під вироком смерти.-! Йоана 5:12.
По третє, це також правдою, що Ісус воскрес з мертвих для нашого оправдання, тому що це було частиною Божого плану, щоб Месія не тільки був Відкупителем народу, але, щоб Він також благословив і привертав усіх бажаючих повернути до сполуки з Отцем. Хоча смерть Ісуса була дуже важною як підстава нашого примирення, Він ніколи не міг би бути проводом нашого благословення і реституції, коли б залишився в смерти, коли б не воскрес. Тому Отець, Який приготовив Його смерть як ціну нашого викупу, приготовив також Його воскресення з мертвих, Щоб у властивому часі Він міг бути Представником для оправдання чоловіка – для повернення людства до праведного, або справедливого стану, до гармонії з Богом.
По четверте, ми (Церква) є оправдані через віру в тому значенню, що це не є Божою постановою, щоб комусь в теперішнім віку дати дійсне оправдання, або реституцію, але лиш приписати оправдання і це може відноситись тільки до тих, які будуть виказувати віру. Наша віра, або невіра не має нічого до діла з Божим влаштуванням, яке Він постановив в собі, і яке виконувалось і буде виконане у властивому часі; але наша участь в цій ласці запропонована нам скорше від світу, е узалежнена на нашій вірі. Підчас Тисячлітного віку буде усім показана ширина і довжина Божого плану спасення – Царство Боже стане заложене в світі і Той, Хто відкупив Світ, і Який дістав силу благословити світ повним знанням правди, буде дійсно оправдувати, тобто привертати до досконалости усіх, що приймуть ласку згідно з Божими вимогами.
Дійсно, можемо сказати, що навіть там віра буде конечна для реституційного поступу до дійсного оправдання, тому що “без віри не можна подобатись Богу” і тому реституційні блаженства і нагороди будуть давані по лініях, що вимагатимуть віри. Але віра, яка буде тоді вимагана для поступу в реституції, буде вельми різнитися від віри, що е тепер вимагана від тих, які є “покликані бути святими” (згідно з правильним перекладом цього стиха) “співспадкоємцями з Ісусом”, “Новими Створіннями”. Коли Царство Боже буде мати контролю і сатана буде зв’язаний, і знання Господа наповнить цілу землю, тоді це виповнення Божих обітниць буде всім знане, і в той спосіб знання, або видіння, дасть зрозуміння багатьох тих річей, які тепер можуть бути зрозумілі лиш при помочі очей віри. Але, помимо того, віра буде потрібна, щоб вони могли робити поступ до досконалости. І тому дійсне оправдання осягнене при кінці Тисячлітгя, буде осягнене лиш тими, які будуть постійно виказувати віру і діла. Хоча про цей час є написано “і суджені були мертві з написаного в книгах, по ділах своїх” (Об’яв.20:12), а що є відмінне від теперішнього судження Церкви, однак їх діла не будуть без віри, так як наша віра мусить показувати діла по нашій змозі.
Коли Апостол говорить, що Бог вірою оправдує поган (Гал.3:8), то, згідно з контекстом, показує, що примирення через реституцію не прийде наслідком Угоди Закону, але через ласку під вимогами (услів’ями) Нової Угоди, в яких треба повірити, прийняти і застосовуватись до них через усіх, які будуть користати з них. Отже, різниця між теперішним і майбутним оправданням є та, що віруючі теперішнього часу, коли проявляють відповідну віру, одержують негайно сполуку з Отцем, через приписане оправдання з віри, тоді як показання послушної віри під багато більше сприятливими обставинами в майбутнім віку, не дасть приписаного оправдання взагалі, а дасть дійсне оправдання і спільноту з Богом лиш при кінці Тисячліття. В міжчасі світ буде в руках великого Посередника, а завданням та чинністю Якого буде представляти для них Божу волю і теж ділати з ними, направляти і підносити тих, що послушні, аж остаточно Він вповні оправдає їх, і в цей час представить їх невинними перед Отця, коли передасть своє Царстю Богу. – 1Кор.15: 24.
Тепер Господь пошукує за особливою клясою, яка має становити Нове Створіння; і ніхто не був покликаний до цього небесного поклику, лиш ті, що стали припроваджені до знання Божої ласки в Христі і тоді могли прийняти Божу постанову через віру – так вповні довіряти у славне виповнення Божого плану, що їх віра буде впливати і формувати їхній шлях життя в теперішнім часі, і спричинить, що вони будуть вважати майбутнє життя так цінне, що теперішнє життя і всі його інтереси будуть в порівнанню з тим, як марнота і сміття. Проявляти віру в цьому темному віку, де переважаюче зло піддає під сумнів мудрість, любов і силу Творця, не є легко, і тому Бог вважає віруючих, немов би вони жили в віку Тисячлітгя і досвідчували його реституційну людську досконалість; і це приписане оправдання є їм дане, щоб вони могли принести в жертву цю людську досконалість, до якої, під Божою постановою, вони з часом дійшли б – щоб в той спосіб представити свої тіла (вважані за досконалі) і усі його реституційні привілеї, земні надІЇ і цілі і, інтереси, в жертву живу – замінюючи їх за небесні надії і обітниці божественної природи і співнасліддя з Христом, до чого є долучені докази нашої щирости, стан терпіння і страта земних інтересів і почестей.
По п’яте, ця кляса оправдана тепер через віру, не може зрікатись її через добровільні противні діла. Вона мусить знати, що хоча Бог обходиться з ними милосерно і з точки віри, не приписуючи їм їх переступів, але вважає, що вони стали вимазані їх Відкупителем на Голгофті, і поступає з ними згідно з їх духом, або волею, або намірами, а не згідно до їх тіла, або дійсно бідного виконанням – все ж таки, Він буде сподіватися, щоб тіло стало підкорене під новий ум настільки, наскільки можливо, і що воно буде співдіяти в усіх добрих ділах в міру можливостей і коли є нагода. В такому значенню і в такій мірі наші вчинки, наше поступовання, мас до діла з нашим оправданням – як підтримуюче свідчення, потверджуючи щирість нашого посвячення. Помимо того, наш суд через Господа не є по наших ділах, але по нашій вірі. Коли б ми були суджені по наших ділах то всім нам “бракувало б слави Божої”, але, коли суджені згідно з нашими замірами, нашим серцем, то Нове Створіння може бути признане Божим мірилом (стандартом) під вимогами Угоди Ласки, через яку заслуга Христової жертви покриває наші недобровільні переступи. І напевно ніхто з нас не може противитись тому, що Господь сподіється від нас приносити такі овочі справедливости, які ми могли б приносити в теперішних недосконалих обставинах. Він не вимагає більше від того, і ми не повинні сподіватись, що Він прийме і нагородить, коли це буде менше від того.
Як ілюстрація цієї загальної чинности оправдання через ласку, через кров, через віру і її споріднення з ділами, візмім під розвагу чинність електричних вагонів. Силова (електрична) станція може до певної міри зображувати джерело нашого оправдання – Божу ласку. Дріт, що переносить струм може вказувати на Господа Ісуса, Який є Представником Отця в нашому оправданню; вагони можуть представляти віруючих, а контактний ролик (тролей) вказував би на віру, яка мусить проявлятись і яка мусить лучитись і держатись дрота. 1. Усе залежить на електричнім струмі, 2. Другою дуже важною річчю є дріт, який переносить струм до нас, 3. Без контактного ролика віри, що чіпляється і держиться Господа Ісуса, Який є проводом нашого оправданнями, ми не одержали б жодного благословення, 4. Благословення нами одержане через сполуку з Ісусом відповідало б світлові вагону з електричним струмом, показуючи, що там є сила, і що вона може бути вживана. 5. Але керівник мотора вказував би на людську волю, 6. а сам мотор на нашу діяльність, наше поступовання під впливом сили, що приходить до нас через віру. Усі ці чинники в сполуці, є конечні для нашого поступу – щоб ми могли подорожувати і остаточно заїхати до станції, яка в цій ілюстрації вказувала б на наше місце в Новому Створінню в домі нашого Отця, в якому є багато мешкань, тобто станів для багатьох синів в різних відмінних природах.
ОПРАВДАННЯ СТАРИННИХ СВЯТИХ
Дивлячись взад, ми можемо тепер бачити на основі Апостольських записів, що в далекій минувшині, перед проляттям дорогоцінної крові для нашого оправдання, були Старинні Святі – Енох, Ной, Авраам, Ісаак, Яків, Давид, і багато інших святих Пророків, які були оправдані через віру. Відколи вони не могли мати віри в дорогоцінну кров, то яка віра була в них, що їх оправдала? Ми відповідаєм так, як є написано: “І повірив Авраам Богу, і залічено йому це за праведність” (Рим.4;3). Правда, Бог не об’явив їм, так як Він об’явив нам, філософію Його плану, щоб ми могли бачити, як Він може бути справедливий і оправдувати такого, що вірить в Ісуса; і тому вони не були відповідальні, що не вірили в те, що не було їм об’явлено. Але вони вірили в те, що Бог їм об’явив, і це об’влення містило в собі все те, що ми маємо тепер, лиш в скороченій формі, подібно як жолудь містить в собі зародок дуба. Енох пророкував про прихід Месії і благословення тогож. Авраам вірив Богу, що його насіння буде в такій ласці в Бога, що через нього всі народи землі будуть благословенні. Це вказувало на воскресення з мертвих, тому що багато народів землі вже тоді пішли до гробу, вже померли, Авраам вірив, що Бог може воскресити померших – так далеко, що коли був пробований, він був готовий віддати Ісаака на жертву, через якого мала виповнитися обітниця, бо він вірив, що Бог міг збудити його з мертвих. Ми не знаємо, як виразно він і інші могли розпізнати, в який спосіб Бог встановить своє Царство в світі і запровадить вічну справедливість через оправдання всіх тих, які слухатимуть Месію, але ми маємо власні слова нашого Господа, що Авраам до певної міри збагнув думку про день Тисячліття, і, можливо, що до певної міри збагнув теж думку про жертву за гріх, яку наш Господь виконував, коли Він сказав: “Ваш отець Авраам радів, що він день мій побачить, і побачив його і зрадів”. – Йоана 8:56.
Не всі бачуть виразно різницю, що була між оправданням Авраама й інших з минувшини до товариства з Богом, перш ніж Бог довершив підставу цієї спільноти в жертві Христа, а оправданням до життя підчас цього віку Євангелії. Там є досить велика різниця між тими блаженствами, хоча в обох віра є конечна. Усі справедливо підпали під вирок смерти, і тому нікого не можна було вважати вільним з того вироку, і ніхто не міг бути “оправданий до життя” (Рим.5:18), не скорше поки велика жертва за гріх не була виконана через нашого Відкупителя; і як Апостол говорить, що жертва була потрібна насамперед, ” щоб Бог міг бути справедливий” в цій справі (Рим.3:26). Але Справедливість, передбачуючи виконання плану спасення, не могла противитись тому, що він був проголошений ще перед часом, як доказ Божої ласки для тих, що мають вимагану віру – оправдуючи їх до тої міри, щоб могли мати спільноту з Богом.
Апостол, відноситься до “оправдання до життя” (Рим.5:18), як до Божого влаштування через Христа, яке остаточно стане відкрите для всіх людей; і це є то оправдання до життя, що тим, які є покликувані до Нового Створіння, є представлене до одержання телер, ще скорше перед світом через віру – вони розуміють, що^ це оправдання не тільки зумовлює спільноту з Богом, як Його приятелів, а не ворогів, відчужених і далеких, але в додатку, для них є можливим через цю саму віру захопити реституційні права до життя, забезпечені для них жертвою Відкупителя, і тоді ці права до земного життя жертвувати. Вони є як співжертвуючі і підсвященики з Первосвящеником нашого визнання, Ісусом Христом
Хоча Старинні Святі могли прийти до гармонії з Богом через віру в розвиток плану, який не був вповні відкритий для них, і який ще не розпочався, то з того виглядає, що було б неможливим для Божої Справедливости йти дальше від того з кимнебудь, перш ніж примирення за гріхи стало дійсно завершене через жертву Христа. Це є в повній згоді з висловом Апостола “Бог щось краще для нас передбачив, щоб вони не без нас одержали досконалість” (Жид. 11:40). Це також годиться з заявою нашого Господа відносно Йоана Хрестителя, що хоча народжений з жінок не повстав більший пророк від нього, однак найменший в царстві небеснім буде більший від нього, а це тому, що він помер ще перед завершенням жертви примирення за гріхи. Отже ці з небесного царства, є тими, що стали оправдані вірою до життя, це кляса Нового Створіння, якій є приобіцяна слава і честь, і безсмертя з Христом в царстві небеснім- Матт. 11:11.
Ми вже згадували про те, що Христос і Церква в хвалі будуть виконувати чинність оправдування (відновлення) для світу підчас віку Тисячліття, і що це не буде оправдання через віру (або приписане) так як наше є, але дійсне оправдання – оправдання через діла (вчинки) в цьому значенню, що хотяй сполучене з вірою, остаточною пробою будуть діла “по ділам їх” (Об’яв.20:21). Тепер Нове Створіння мусить поступати вірою, а не видінням, і їх віра е пробована, і від неї вимагається, щоб була сильною і витревалою, і переносила всякі труднощі, і дивилась на те, що є невидиме, так як би воно було видиме, і що для природнього ума може виглядати немудрим. І ця віра, поперта нашими недосконалими ділами, має також попертя досконалих діл Господа, які є на нашу користь, і ми є прийняті Богом на підставі, що коли під такими недосконалими обставинами будемо старатися, в міру наших можливостей, подобатись Богу і до такого степення мати Духа Христового, що будемо радуватись в терпіннях за правду і справедливість, то це є доказом, що під сприяючими обставинами ми не були б менше лояльними до того принципу. Коли знання Господа наповнить цілу землю і темнота і мряка, яка тепер оточує вірних Господа, зникне, і велике Сонце Справедливости освітить світ правдою, повним знанням Бога, Його характеру і плану -коли люди побачуть докази Божої ласки і любови, і примирення через Христа у постепеннім підношуванню усіх тих, які шукатимуть спільноти з Ним – коли фізична, умова і моральна реституція буде заманіфестована – тоді віра буде в великій мірі відмінна, від віри (немов сліпої) потрібної тепер. Тоді вони не будуть “бачити неясно, немов у дзеркалі” (1Кор.13:12); їх очі віри не будуть напружені, щоб бачити докази цих славних річей приготовлених для тих, що люблять Бога, тому що ці славні речі будуть більш-менш виразно заманіфестовані для них. В той час, коли люди будуть вірити Богу і мати довір’я в Нім, там буде велика різниця між такою вірою опертою на доказах їх смислів, а вірою, яку Нове Створіння мусить виказувати тепер відносно річей, яких не бачимо. Віра, за якою Бог пошукує тепер у свойому народі, є дуже дорогою в Його очах і є познакою малої, особливої кляси, тому Він за неї представив таку велику нагороду. Коли вік Тисячліття буде вповні впроваджений, то тоді буде неможливим сумніватися відносно загальних справ, і тому не було б властивим дальше представляти особливу нагороду для тих, які не будуть сумніватися.
Але хоча знання Господа наповнить цілу землю, і тоді не буде треба говорити до ближнього “Пізнай Бога”, все ж таки люди будуть переходити відмінні проби – не віри, лиш діл – послуху; бо є сказано “І буде, що кожна душа, яка не послухає того Пророка, буде знищена з народу” (Діян.3:23). Це є підчас теперішнього часу темноти відносно Божого плану, коли панує гріх і сатана є князем цього світу, що наш Господь виставив особливу нагороду за віру, кажучи “Нехай станеться тобі по твоїй вірі” (Мат.9:29) і дальше “І оце перемога, що перемагає світ – віра наша” (ІЙоана 5:4). Проте відносно проби, або суду світу в віку Тисячліття, або Судного Дня, читаємо, що всі будуть суджені по їх ділах, які будуть поперті вірою; отже згідно з їх ділами вони одержуть признання, або непризнання при кінці Тисячліття.- Об’яв.20:12.
Оправдання, як ми бачили, означає припровадження грішника до повної згоди з його Творцем. Ніде не читаємо про потребу для грішників бути оправданими перед Христом, але, що через заслугу Христа він має бути оправданий перед Отцем, і це може допомогти нам зрозуміти цілий цей предмет, коли будемо досліджувати, чому це є так? Це тому, що Творець стоїть як представник свого власного права, і тому що Він поставив Адама і його рід під це право на початку, заявляючи, що їх втіха з Його ласки і блаженство вічного життя було узалежнене від послуху, і що непослух спричинить страту усіх цих річей. Це становище не може бути змінене. Тому, перш ніж людство може мати сполуку з Богом і Його благословення вічного життя, воно мусить в якийсь спосіб прийти назад до повної згоди з своїм Творцем, і тоді назад до досконалосте, яка може встояти під повним світлом Його перегляду і в повній пробі його послуху для Бога. Таким чином світ, так би сказати, знаходиться в місці, де Бог його не досягає -Який доцільно установив свої права (закони), щоб вони були поза межою досягнення через Справедливість, і робив необхідним Його теперішний план спасення і реституцію, або оправдання, або привернення назад до досконалости тих, що будуть охочі і послушні, через Відкупителя, Який в міжчасі стоїть як їх Посередник.
Посередник, хоча досконалий, не мав права, (або закону) щоб його вдержувати – Він не видав вироку проти Адама і його потомства, який перешкодив би Йому признавати їх і бути милосерним для їх недосконалостей. Противно, Він викупив світ з гріху і недосконалості, розуміючи вповні його упавший стан. Він бере людство таким, яким воно є, і підчас віку Тисячліття буде поступати з кожною особою згідно з його власним станом, показуючи милосердя для слабих і вимагаючи більше від сильніших, пристосовуючи в цей спосіб права свого Царства до різних особливостей, хиб, слабостей і т.п. які в той час виникнуть, тому що “Отець нікого не судить, але передав увесь суд Синови” (Йоана 5:22). Син зілюструс для людства досконалий взір (стандарт) Божого права до якого вони мусять остаточно дійти, перш ніж можуть бути справедливими і приємними перед лицем Божим – при кінці віку Тисячліття. Але Він не буде наполягати, щоб підходити до цього рівня, і кожного, хто не дійде до нього вважатиме за переступника цього права. Усе примирення за переступ Божого досконалого права закінчиться перед тим, як Бог перейме володіння Царства.
Христос вже заплатив ціну через свою жертву. Він вже застосував частину цієї заслуги за дім віри, і при закінченню цього віку Євангелії Він застосує решту цієї заслуги жертви за гріхи за “цілий народ” – всіх людей світу. Через тип Дня Примирення Бог показав, що ця заслуга буде прийнята, і що наслідком того Ісус і Церква візьмуть володіння над світом. Форма володіння (уряду), який тоді буде, можна порівнати до так званого воєнного стану, до володіння деспотичного, яке не буде зважати на існуючі теперішні права і принципи, тому що цього будуть вимагати справи і обставини; такі закони не будуть встановлені для тих, що житимуть в стані досконалім (після законів Єгови, що існують в цілій вселенні), але для непослушних, що чинять беззаконня, яке повстало в світі з причини гріха. В цім Царстві буде панувати Христос, не тільки як Цар, але також як Суддя і Первосвященик, для того, щоби світ міг дійти до повного оправдання, неприписаного, лиш згідно з його ділами. Дійсне, повне оправдання настане не на початку пановання Тисячліття, але як наслідок цього панування, при його кінці.
Оправдання з віри в теперішнім часі є в тій цілі, щоб дозволити деяким, яких Бог замірив покликати до своєї особливої служби, до участи в Авраамовій Угоді, як Насіння обітниці, як спільно жертвуючі себе (з Ісусом) і тому співспадкоємці з Ним. Навіть з тими Бог не може мати безпосереднього зв’язку, але, так би сказати, навіть після оправдання з віри і через заслугу їх Відкупителя, вони є трактовані, як неспосібні і є повідомлені, що вони є прийняті лиш в Улюбленім – в Христі – і все з їх угоди жертви не було б вартісним, коли б це не було Ним потверджене.
Як очевидним це є, що головною ціллю цього Віку Євангелії є, щоб покликати мале стадо з людства до членства Нового Створіння, і що постанова оправдати віруючих до життя (через віру) є в тій цілі, щоб дати їм становище перед Богом, через яке вони можуть увійти під зобов’язання Угоди, які є вимагані від кандидатів для Нового Створіння. Як вже було згадане, вимоги (услів’я) на яких вони будуть прийняті до Нового Створіння, є самопожертвовання, і тому що Бог не хоче прийняти нічого, що має вади, хиби, чи плями, то ми, як члени сплямленого і осудженого роду, не можемо бути прийняті, поки скорше не будемо вважані за оправданих з усіх гріхів, щоби в такий спосіб, як Апостол висловлюється, ми “Віддавали тіла наші, як жертву живу, святу та приємну Богові, а це є розумне служіння наше”. – Рим.12:1.
В світлі цього, що скажемо про тих, що приступили до стану віри в Бога і через те до оправдання, але які побачили, що дальший крок на Господнім шляху означає самопожертвування, самовідречення і т. п., І не хочуть вступати на вузьку дорогу, яка означає повне посвячення -навіть аж до смерти? Чи скажемо, що Бог гнівається на них? Ні, можемо припускати, що як вони поступали вперед до певного місця, дорогою правильною, то вони подобались Богу. І що вони одержали благословення, бо про те Апостол виразно говорить “Оправдані ж вірою, ми маємо мир з Богом через нашого Господа Ісуса Христа” (Рим.5:1). Цей мир натякає на певне зрозуміння відносно майбутнього змазання гріхів віруючих (Діян.3:19); це вказує також на більший степень гармонії з принципами справедливости, тому що оправдуюча віра є завжди перемінюючою. Ми радуємося з усіма, які дійшли так далеко і що мають таку перевагу над масами народу, яким бог цього світу засліпив уми, і які через те не можуть в цьому часі бачити і оцінити Божої ласки в Христі. Таким радимо перебувати в Божій ласці, поступаючи вперед до повного послуху.
“НЕ БЕРІТЬ ЛАСКИ БОЖОЇ НАДАРМО”
Не зважаючи як багато хтось може радуватися, який мир може одержати такий віруючий, який старається поступати правильною дорогою, але уникає вузької дороги повного посвячення, то ми мусимо таким прямо сказати, що вони “беруть Божу ласку (благодать) марно” (2Кор.6:1) -тому що ласка Божа в оправданню, яке вони одержали, є для того, щоб робити дальший крок до ще більших привілеїв і благ високого поклику Нового Створіння. Через таких Божа ласка є одержана даремно тому, що вони не використовують цієї великої нагоди, яка перед тим не була нікому запропонована, і так далеко як Писання показує, вже ніколи не буде комусь виставлена. Вони одержали ласку Божу марно, тому що нагода реституції, яка буде дана їм в майбутнім віці, буде дана всім з викупленого людства. Божа ласка в цьому віці полягає в тім, щоб вони могли пізнати Божу доброту скорше від світу в тій цілі, щоб через оправдання вони могли поступати дальше до досягнення поклику і до участи славної нагороди, що має бути дана вибраному тілові Христа, Царському Священству.
Дивлячись на номінальний “християнський світ”, тепер стає для нас ясним, що великі маси людей, які є там, і є навіть щиро віруючі, ніколи не переступили поза цей попереджуючий степень оправдання; вони “скоштували, що Господь є добрий” і на цьому залишились, вважаючи, що це є тим всім, що їм потрібно. Однак через це “закоштовання” вони повинні бути більше побуджені до більшого прагнення і старання про праведність, за правду і за дальшим знанням Божого характеру і плану, і також за дальшим зростом в ласці і знанню, і любові, і щоб осягнути більше зрозуміння Божої волі супроти них, над якою ми будем заставлятись пізніше під заголовком “Освячення”.
Так далеко, як ми можемо бачити, користі цього оправдання і заспокоєння, яке вони тепер відчувають з причини пізнання Божого характеру і Його поступовання з ними, відноситься лиш до теперішнього життя. Але все ж їх знання по цих лініях є так ограничене, що вони часом говорять, Це все підсуває важну думку: Чи я належу до Господа, Чи ні ?
Фактом є, що хоча Христос був їх мудрістю аж до цього часу, показучи їм потребу Спасителя, і дальше, показуючи їм деякі частини цього спасення, яке Він сам приготовив, однак це не є в Божому плані, щоб Христос був дальше їх мудрістю і провадив їх до зрозуміння “глибоких річей Божих”, хіба що вони через повне посвячення стануться Його послідовниками. Оправданий віруючий не є в жодному значенню цього слова Новим Створінням, навіть хоча, бачучи дещо з Божих доріг та Його вимог, старається провадити добре і моральне життя в світі. Такий є ще дальше земний, бо він ніколи не зробив кроку вперед, щоб замінити його людські, земні права (забезпечені йому Ісусом) за небесні речі, до яких Господь відкрив йому двері через його оправдання. Так як в образі Левитам не було дозволено йти до Святого місця в Наметі і не бачити жодних річей там, так і в позаобразі не є дозволено оправданим віруючим входити, тобто розуміти глибших річей Божих, ані оцінювати їх краси та величі, хіба що вони скорше стануть членами Царського Священства через своє повне посвячення.
Сподіватись особливого і кращого благословення^ від Бога в віку Тисячоліття, для того, що ми одержали Його ласку марно тепер, виглядало б немов би ми сподівались особливого благословення знову, тому що попереднє благословення стало неоцінене і невідповідне вжите. Чи це не було б у згоді з загальною Божою діяльністю в минувщині, коли б ми знайшли, що деякі, які не були привілейовані підчас цього віку Євангелії, будуть мати більші привілеї в майбутнім віку? Чи це не було б у великій мірі по лінії слів нашого Господа, “Перші будуть останніми, а останні першими”? Дійсно, Апостол виразно виказує, що, коли Нове Створіння стане доповнене і вік Тисячоліття впроваджений, тоді Божа особлива ласка перейде знову на природнього Ізраїля, від якого вона була відібрана на початку віку Євангелії. – Рим. 11:25-32.
Оправдані до товариства з Богом перед цим віком, які вдержували своє оправдання і які в нагороду будуть поставлені “князями по цілій землі” під зарядом небесного царства – ці які вдержували це оправдання коштом самовідречення (Жид. 11:35). Ці в теперішнім віку, які будуть правильно вживати і піддержувати своє оправдання, мусять чинити це коштом тіла. Мале стадо, вірне до високого рівня, складатиме своє життя в службі для правди і для братів і таким чином ставатисьме відбиткою Провідника їх Спасення. Друга кляса, називана всюди як “Велика Громада” (або “Велика Компанія”) мусить також дійти до нагороди коштом тіла, хоча з причини браку ревности в її посвяченню, вона стратить велику нагороду Нового Створіння і його привілеїв Царства. Отже виходить, що лиш ці три клясі користали після теперішнього життя з особливої нагоди оправдання з віри, що є в цьому віці.
Діяльність Царства, в світлі повного знання і по лінії його праці, буде з різних причин насамперед найбільш промовляти до Ізраїля по тілу, який тоді, коли його сліпота стане відвернена від нього, станеться дуже ревним для Господнього Помазанця, кажучи, як це є позначене в пророцтві, “Ось Він, наш Бог, ми на Нього надіялись і Він спас нас” (Ісая 25:9). Але, коли Ізраїль буде першим, що пристосується до нового порядку, то, дякувати Богу, благословення і нагода скоро пошириться на цілий світ -для того щоб усі народи могли статись дітьми Авраама в цьому значенні, що вони будуть мати участь в блаженствах обіцяних йому – так як є написано, “Я учиню тебе отцем много народів; в твойому насінню будуть благословенні усі народи землі.”
ХРИСТОС СТАВСЯ НАШИМ ОСВЯЧЕННЯМ.
Як мудрість, або знання Боже прийшло до нас наслідком жертви нашого Господа на нашу користь, і як опісля через заслугу цієї жертви ми стали оправдані, коли ми прийняли Його примирення і відвернулись від гріха до справедливости, то так само відбувається наше освячення через Нього. Ніхто не може себе освятити в тому значенню, щоб самому учинити себе гідним і прийнятим до^ Божої родини Нового Створіння, сплодженого з Св. Духа (ІЙоана 1:13; Жид.5:4). Як заслуга Христова була потрібна для нашого оправдання, то так само Його прийняття нас за членів Його тіла, як царських підсвящеників і Його постійна поміч, є конечністю для нас, щоб ми могли запевнити собі наш поклик і вибір. Апостол ганить деяких, що не “держаться Голови” (Кол.2:19) і ми віримо, Що таке признання Христа, не тільки як нашого Відкупителя з гріхів, але як нашого Голову, представника, провідника, учителя і хоронителя свого тіла (Церкву) є конечним для кожного її члена. Наш Господь вказує на цю потребу постійного перебування під Його опікою через часте повторювання, “Перебувайте в мені., як вітка не може овочу родити сама з себе, коли не буде перебувати на виноградині, так і ви, коли в мені не будете перебувати” (Йоана 15:4). “Коли ж перебуватимете в мені, а слова мої перебуватимуть в вас, то що б ви не просили, станеться вам” (Йоана 15:7). Апостол вказує на цю саму потребу перебування в Христі, кажучи: “Страшно впасти в руки Бога живого” (Жид. 10:31). І він дальше як пояснення до того цитує пророцтво “Бо наш Бог, то вогонь, що пожерає” (Жид.12:28,29). Божа любов, не менше чим Його справедливість, палає проти усього гріха і всяка неправедність є гріхом, і тому те, що Він приготовив, є не для збереження грішників, лиш щоб їх вирятувати з гріха і його кари смерти.
Це, згідно з різними заявами Св. Письма, запевнює нас, що приходить час, коли гріх і грішники, і виникаючі з гріха: біль, горе і смерть, проминуть. Дякувати Богу, що ми можемо радіти і з цієї риси Божого характеру, а саме, що наш Бог є вогонь пожераючий, коли знаємо, що Він приготовив для нас охорону в Ісусі Христі на час нашої недобровільної недосконалости; і також за те, що в Нім Він теж приготовив наше остаточне визволення з гріха, і смерти і всякої слабости, що в Нім дає нам змогу виробляти характер на Його подобу, до досконалости Божої природи і її повноти, а для Великої Громади досконалість до стану подібного до Ангелів, щоб бути на услузі прославленої Церкви, “За нею йдуть дівиці, її другині провадять її” (Пс.45:14). Опісля Старинні Святі будуть досконалими в людській природі, образом Бога в тілі і представниками небесного Царства і видимим проводом Божого благословення усіх народів землі. В кінці, коли досвідчення, нагоди й проби тисячлітнього віку приведуть усіх охочих і послушних до досконалости, і викажуть їх льояльність для Бога, то вони також осягнуть людську досконалість і стануться образом і подобієм Божим в тілі, (так як був Адам перед його упадком). Тоді Бог не буде для них вогнем пожираючим, бо їх нечистоти будуть очищені під наглядом великого Посередника, якому всі були передані через Божу любов і мудрість. Тоді Христос “Вдоволений споглядатиме на працю життя свого”. – Ісая 53:11.
Освячення означає відлучення до святої служби. Грішники не є покликувані до освячення, лиш до покути; і покутуючим грішникам не наказується посвячуватися, але вірити в Ісуса Христа, щоб бути оправданим. Освячення вимагається від кляси оправданої – від віруючих в Божі обітниці зосереджених в Христі і запевнених Його жертвою Викупу. Це не означає, що освячення, або святість не є властивою річчю для цілого людства, це просто означає, що Бог передбачив, що так довго як чоловік буде в стані некаючогося грішника, то це буде некорисним запрошувати його, щоб він відлучив себе до побожного життя; він мусить насамперед зрозуміти свій грішний стан і покутувати. Це не означає, що каючийся не повинен статися освячений, відлучений до святого життя, але це означає, що освячення, яке залишило оправдання, буде зовсім некорисним. Згідно з Божим порядком, ми мусимо насамеред довідатись і пізнати, що Бог в своїй доброті учинив відносно наших гріхів, і ми мусимо прийняти Його прощення як вільний дар через Христа, скорше чим будемо у властивому стані до посвячення, або до освячення себе для Його служби. Крім того, ціллю усього цього влаштування віку Євангелії – поклик до покаяння, повідомлення про жертву Христа, яка віруючим дає оправдання, і запрошення оправданих до освячення, або посвячення на службу для Бога, є частинами одного великого плану, який Бог тепер виконує – є розвиток Нового Створіння. Бог призначив, Що всі, які будуть належати до Нового Створіння, мусять бути жертвуючими священиками Царського Священства і кожний з них мусить щось жертвувати для Бога, так як наш Первосвященик, Який “приніс себе в жертву Богу” (Жид.7:27; 9:14). Нижчі священики мусіли всі також жертвувати себе Богу. І так як Апостол пояснює “Тож благаю вас, брати, милосердям Божим, віддавайте тіла ваші, як жертву живу, святу та приємну Богу, а це розумна служба ваша” (Рим.12:І). Тут слід завважити, що відколи наші тіла не є вповні святими, вони мусять бути визнані за такі, скорше ніж вони можуть бути “приємними Богу” і числитися “святими”, тобто, інакше кажучи, мусять бути оправдані через віру в Ісуса Христа, скорше чим могли б мати щось святого, що могли б зложити на вівтарі (жертівнику); і це мусить бути зложене на Божім вівтари, пожертвоване і прийняте Ним з рук нашого великого Первосвященика, скорше чим можем бути зараховані як Його “Царське Священство”.
Посвячення буде вимагане через великого Царя підчас Тисячоліття. Від цілого світу буде вимагано, щоб відлучились від всякої нечистоти, всякого рода хріха і піддались під Боже розпорядження , яке буде видане через “князів” (Старинних Святих), які будуть тоді представниками Царства. Є можливим, що будуть такі, які пристосуються до вимог і на зовні посвятяться, не принимаючи святости до серця; такі будуть могти робити поступ фізичний, умовий і моральний аж до кінця реституції – до повної досконалости, користаючи в міжчасі з усіх благ і нагород цього славного періоду, аж до його закінчення, але, коли їх освячення до цього часу не пошириться до глибини їх думки, замірів і почувань їх серця, вони не будуть придатні, ні відповідні до вічного життя після Тисячоліття, до якого не ввійде нічого нечистого, нічого, що не буде в повній згоді з Божою волею в думках, словах і ділах.
Просліджуючи в той спосіб посвячення, як загальний принцип, та його діяльність в майбутності в світі, не забуваймо про те, що Св. Письмо було написане особливо для “нашого напомину” – для напомину Нового Створіння. Коли прийде час, щоб навчати світ по лінії освячення, то світ буде мати тоді великого Учителя; тоді Сонце Справедливости просвічуватиме землю знанням Бога. Там не буде більше Вавилону, звідки виходять помішані теорії і науки, тому що Господь обіцяв, “Тоді я поверну народам чисту мову (науку), щоб усі ім’я Господа призивали і служили Йому однодушне” (Соф.3:9). Апостол звертається лиш до Н. Створіння, коли говорить, що Христос “стався від Бога для нас мудрістю, оправданням, освяченням і відкупленням”. Отож стараймось звернути пильну увагу на ці речі, що були написані для нашої науки і які безсумніву є необхідні для нас, якщо хочемо запевнити собі наш вибір до участи в Новому Створінню.
Так як Господь сказав до топічного Ізраїля “Освятіть себе” і “Я освячу вас” (ЗМойс.20:7,8; 2Мойс.31:13), так само Він показує духовому Ізраїлеві, щоб посвятитися, представити свої тіла в жертву, жертвувати себе для Бога через заслугу Христового примирення; і лиш тих, які це чинять підчас “прийнятного часу”, Господь принимає і відлучує як святих, імена яких записує в книзі життя Агнця (Об’яв.3:5), і приділює для них вінець (корону) слави, чести і безсмертя, який буде їх, якщо докажуть вірність у всіх своїх зобов’язаннях, про які ми маємо запевнення, що є лиш “розумною службою”.- Об’яв.3:11
Як посвячення Левитів в типі було частинним посвяченням, щоб поступати згідно з справедливістю, але не посвяченням, щоб жертвувати себе, так цей слідуючий крок освячення, що належить до тих, які принимають поклик до Царського Священства, був представлений в типі (образі) через посвячення Аарона і його синів до священичого чину – посвячення до жертвування. Це було зображене через білі льняні шати, які представляють праведність, оправдання, і через олій помазання і жертвування, в якому мали участь усі священики- Жид.8:3.
В образі Левитів є виразно показано два посвячення: 1. посвячення всіх Левитів, 2. особливе посвячення деяких Левитів, які були священиками і самі приносили жертви. Перше зображує загальне посвячення до святого життя і послуху для Бога, яке всі віруючі чинять, і яке через ласку ьожу в Христі дає їм приписане “оправдання до життя” і мир з Богом. Це є тим, чого всі віруючі досвідчують і розуміють в цьому віці. Але, як Апостол пояснює “Кінець же (ціль) завітування е любов з щирого серця і доброго сумління, та віри нелицемірної” (1Тим.1:5), або іншими словами кажучи, Бог передбачив, що коли ми згодимося на це перше посвячення і вимоги оправдання в теперішнім віці, то це приведе нас до другого посвячення, до жертвування себе як священика..
В який спосіб це може бути? Це тому, що святе життя і послух для Бога містить в собі “любов з чистого серця” до Бога і до наших ближніх. Любов до Бога означає “з цілого нашого серця, ума і сили”, і така любов не буде ждати на приказ, але питатиме про службу, кажучи, “Господи, що Ти бажаєш, щоб я чинив?’ Кожний вірний ‘Ізраїльтянин, в якому нема підступу” (Йоана 1:47) в першому приході Христа мав це перше посвячення – зображене в Левитах -і для таких Господь дав особливий поклик Євангелії, щоб посвятитись до смерти, щоб жертвувати їх земні інтереси за небесні, щоб йти в сліди Ісуса, Провідника нашого Спасення, вузькою дорогою (стежкою), яка провадить до слави, чести і безсмертя. Такі, що прийняли запрошення, стали прийняті за священиків, членів тіла Великого Первосвященика нашого визнання, “синами Божими”.-Йоана 1:12.
Таким був спосіб діяльности напротязі цілого віку Євангелії: 1. посвячення до послуху і праведности – як позаобразові Левити; дальше такі пізнають, що праведність означає найвища любов для Бога і бажання пізнати і чинити Його волю; після того, зрозуміння, що все створіння є так скривлене і упавше, і в неприязні з Богом, що приязнь з Богом означатиме неприязнь зі всякою неправедністю в нашім власнім тілі, так як і в других; тоді звертаємось, кличемо і запитуємо Господа, чому Він нас покликав і прийняв наше посвячення, і очевидно, зробив це можливим лиш через самопожертвування. У відповідь на цей клич Господь повідомляє нас, що “ви покликані в одній надії вашого покликання” (Еф.4:4), і що це покликання є до співнасліддя з нашим Господом в славі, честі і безсмертю Царства (Луки 12:32; Рим.2:7), і що “стежка є вузька” і тяжка, тому що для тих, що мають осягнути таку велику честь, є конечним успішно видержати всі ці великі труднощі і проби. (Мат.7:14; Рим.8:17). І тоді, коли ми почули Божий поклик в словах Апостола, “Тож благаю вас, брати, через милосердя Боже, віддавайте тіла ваші, як жертву живу, святу та приємну Богу, а це є ваше розумне служення” (Рим. 12:1), і це прийняли і посвятилися аж до смерти, тоді ми стали зараховані до “Царського Священства”, як члени великого Первосвященика, Ісуса Христа.
Такі віруючі, які після зрозуміння, що “кінець заповідей є любов з чистого серця”, відмовляються поступати до цього “кінця”, не хочуть прийняти поклику до самопожертвування, і через те не годяться з тим, що було намірено Богом в їх оправданню, вони тим самим не підходять до угоди послуху для праведности, з причини вузької (трудної) стежки, і через те відмовляться від “одної надії нашого покликання”. Чи такі не одержують Божої ласки (приписаного оправдання до життя) надармо? Дивлячись взад на Старинних Святих і бачучи скільки це коштувало їх одержати “добре свідчення через віру” і подобатись Богу, і так вдержувати своє “оправдання до приязні” з Богом (Жид. 11:5,32-39), то чи ми можемо сподіватись, що “оправдання до життя” підчас цього віку Євангелії для тих, що сталися позаобразовими Левитами, може бути задержане меншою мірою вірности і лояльности серця для Господа і для праведности? Напевно мусимо прийти до заключення, що ці, що стали прийняті, як оправдані віруючі, і які після “обраховання видатків” (Луки 14:27,28), щоб статись послідовниками Христа, не виказали достаточної віри в поміч Божу і не посвятились аж до смерти, брали Божу ласку марно. Таких напевно не можна вважати, що вони вдержують своє оправдання до особливої сполуки з Богом. Тому вони відпадають від цього
привілейованого стану і не можуть бути почислені за таких. Але між тими, які оцінили Божу ласку і яких серця прийняли вірно привілеї і “розумну службу” повного посвячення, і які зобов’язались угодою послуху для Бога і для праведности (справедливости) аж до смерти, є дві клясі.
1. Ці позаобразові Левити, які охочо і добровільно “віддають своє життя” на службу Господу, Братам і Правді, і вважають це за радість і честь в той спосіб жертвувати земні приемнощі, вигоди, час, впливи і все те, що входить в засяг терішнього життя. Ці охочі, добровільно жертвуючі особи, позаобразові священики, які незабаром будуть прославлені і з їх Господом становити “Царське Священство”, не будуть тоді зображені через Аарона і його синів, які приносили жертви за народ, але через Мелхиседека – що був священиком на своїм престолі -розподілюючи для світу в Тисячоліттю блаженства, що стали забезпечені “кращими жертвами” позаобразового Дня Примирення – цього Євангельського віку.
2. Інша кляса віруючих є ця, яка в свому серцю є вірна Богу і радо посвятила все і виконює “розумну службу” і тим показує, що є гідна бути позаобразовими Левитами, бо не прийняли Божої ласки марно. Але, на жаль, хоча вони прийняли поклик і прийшли до “одної надії нашого поклику” і до всіх привілеїв вибраних, то ломимо того їх ревність не є такою, щоб приневолила їх до виконування жертвування, яке вони згодились чинити. Вони, не маючи досить великої віри і любови, не є в спромозі класти, або держати свою жертву на вівтари, і тому не можуть бути зачислені до кляси, яка має повне подобіє нашого великого Первосвященика, Який мав радість виконувати волю Отця; вони не побідили в повному того слова значенню, і тому не можуть бути між “побідниками”, які матимуть участь з Господом в небеснім Царстві; вони не здоліли запевнити собі їх поклику і вибору, бо не вповні придержували своєї угоди.
Але, що буде з ними? Чи вони стратили все, тому що бігли по нагороду, але з причини браку відповідної ревности і любови, не видержали проби і не виграли цієї нагороди? Ні, Богу дякувати, бо хотяй під тяжкими пробами і досвідами їх віра і ревність не були вистарчаючі, щоб зачислити їх до священиків, все ж таки їх віра, бажання і ревність в посвяченню аж до смерти виказували щирість їх серць як Левитів. Однак, це не вистарчає, що вони вповні посвятилися; це мусить бути показано, що вони в серцю люблять Бога і не відречуться Його за жодну ціну, хоча навіть не були досить вірні, щоб зложити себе вповні в жертву в Його службі. Якою буде ця проба, що підтвердить їх як гідних частки (наділу) Левитів в Царстві? І як вона буде застосована?
Ми вже згадували про “Велику Громаду” Божого щиро посвяченого народу, образ якого є поданий в Об’яв.7:13-15. “Це ті, що вийшли з великого горя, і вимили вони одежі свої, і вибілили їх в крові Агнця. Тому то вони перед (а не на) престолом Божим, і в храмі (Церкві) його служать Йому день і ніч, і Той, Хто сидить^на престолі, оселиться в них” ( матиме спільноту з ними і Його прославленою Невісток) в духовому стані і його службі). “Нерозумні Діви”, вони стратили свою нагоду бути членами Невісти, але вони все ж таки є дівами, чистими в їх серцях, в їх намірах. Вони вхибили нагороду, але, опісля через тяжкі проби осягнуть участь у весільній гостині з Женихом і Невістою як “дівчата другині її, що йтимуть за нею”; вони також стануть приведені близько Царя”. “Серед радощів та веселощів приведуть їх і вони ввійдуть у палату Царя” Ще. 45:14,15). Як Левити, вони вхибили одержати місце в Царському Священстві, але вони ще є дальше Левитами і можуть служити Богу в Його славному Храмі, в Церкві, хоча вони не можуть бути ні філярами, ні “живими каміннями” у цьому Храмі (Об’яв.3:12; 19:6,7; Пс.45:14,15). Слідуючі вірші останньої цитати звертають нашу увагу на позаобразових Левитів з минувшого часу, які були знані Для Ізраїля по тілу як “отці”, і запевнює нас, що вони будуть нагороджені і стануть поставлені як “князі по цілій землі”. Подібно три сини Левія (Кегат, Гершон і Мерарі -Буття 46:11) здається зображують чотири клясі. 1. Мойсей, Аарон (син Когета), якого намети були на перед! (на сході) Намету. Вони мали повний догляд над усіма релігійними речами – їх брати – тобто всі Левити, були їх почесними помічниками, або слугами. 2. На полудневій стороні отаборились Когети, їх найближча рідня, і вони мали нагляд над найбільш святими речами – Вівтарі, Світильник, Стіл і Ковчег (Скриня Завіту). 3. На північній стороні був табор Мереритів, маючи слідуюче почесне місце служби, бо мали нагляд над золотом покритих дощок, стовпів, підставок тощо. 4. Родина Гершона отаборилась в задній частині і вони мали нагляд над менше важною чинністю, так як шнури, зовнішні заслони ворота і т.п.
Ці відмінні родини Левитів можуть відповідно представляти чотири відмінні кляси оправданого людства, коли примирення стане довершене: Святих, тобто Царське Священство, Старинних Святих, Велику Громаду і визволене людство. Як звичайно в типах, імена мають теж своє значення. 1. Родина Амрама стала вибрана до Священства; ім’я Амрам означає високий народ. Що за відповідне ім’я до образу на “Мале Стадо”, якого головою є Ісус Христос. Про священство Христа і Церкви Писання говорить як про “високо вивищене”, “прославлене”. 2. Кегат означає союзник, або приятель. Власне з родини Кегата походив Амрам, якого сини були вибрані на новий дім священиків. Родина Кегата з Левитів може зовсім відповідно представляти Старинних Святих, яких віра і послух, і льояльність для Бога, і охота терпіти задля справедливости були вповні потверджені, і до яких ми відчуваємо близьке споріднення. Вони дійсно були Господніми і нашими союзниками, і під певним оглядом ближчими до Христа, чим інші. 3. Мерарі означає гіркість і тому ця родина Левитів, Мерарі, виглядає, що представляє Велику Громаду, які теж були сплоджені з Св. Духа, але не змогли осягнути нагороди Царського Священства, і стали спасенні так як через вогонь, перейшовши гіркі досвіди і “велике горе” до стану нижчого, але також славного, яке будуть занимати. 4. Гершон означає “шукаючий охорони”, біженець, або визволений і тому добре вказує на визволене людство, усі члени якого будуть визволені з сліпоти і неволі сатани.
Отже в первім ряді і в стані між позаобразовими Левитами, тобто оправданими, буде Царське Священство, під опіку яких Тисячолітнє Царство і усі його справи будуть передані. По їх правій стороні будуть найближчі з родини – Стар. Святі (Патріярхи, Пророки) – які будуть поставлені “князями по цілій землі”. Дальше по лівій стороні будуть їх вірні брати Великої Громади (пізніше Автор думав, що Велика Громада буде мати перше місце, а опісля Стар.Святі -Ред). І останніми з усіх будуть ці, які будуть визволені від гріха і смерти підчас віку Тисячоліття, і яких вірність буде вповні засвідчена при кінці цього ж віку- Об’яв.20:7-9.
Усі з цих кляс Левитів будуть пробовані і викажуть, що є вірні в серцю. Це однак не означає, що ті, які с оправдані тепер з віри, скорше від світу, і які занедбають, або відмовляться йти дальше, і які через те брали Божу ласку надармо, не будуть мати більше нагоди. Якщо вони “порахували кошта” учасництва в священичій службі і відмовились жертвувати себе, то за це очевидно не будуть похвалені, ні нагороджені, але також не будуть карані, тому що поклик до слави чести і безсмертя не був би ласкою, лиш примусом, не запрошенням, лиш наказом, і місто жертви був би для них обов’язком. Уневажнення їх оправдання лишає їх дальше в місці відкупленого людства, скорше чим повірили в Христа, з тою різницею, їх більше знання накладає на них більшу відповідальність чинити праведність. Проба в теперішнім часі про життя, чи смерть, включає лиш тих, які добровільно посвячуються служити Господу “аж до смерти”. Решта людства не є суджена в той спосіб, бо такий суд для них настане після встановлення Царства Тисячоліття. Однак в міжчасі, кожний член людського роду будує, або руйнує, зміцнює, або нищить свій характер і тим самим приготовляє свій стан, краще, або гірше, до обставин Тисяч. Царства і можливостей осягнення вічного життя в цьому ж часі. Це в великій мірі залежить чи такий тепер слухає, чи легковажить собі осягнене знання і чи йде проти свого сумління.
Справа є зовсім відмінна, коли йде про повно посвячених. Коли вони вповні посвятилися аж до смерти, то вони зріклись земного життя, замінюючи його на духове, яке осягнуть лиш тоді, якщо будуть вірні аж до смерти. Тому нелояльність з їх сторони принесе їм вічну смерть, подібно як для невірних з світу при кінці Тисячоліття.
Левити не мали жодного насліддя в землі Канаану. Є це досить важним, що, посвятивши все для Господа і будучи в повній гармонії з Його справедливістю, недосконалі обставини теперішнього життя не є їх насліддям. Канаан представляє обставини суперечностей, противностей, стан поборювання ворогів, побіду над злом і т.п., особливо підчас Тисячоліття; але Бог приготовив краще, вільне від гріха і досконале насліддя для Левитів. Першими, які увійдуть до цього кращого насліддя, будуть Священики, які становитимуть Перше Воскресення і будуть удосконалені до Божої природи. Опісля Старинні Святі, як досконалі людські істоти, а дальше Велика Громада, яка осягне свою досконалість на духовому рівні, а вкінці кляса Гершона через постепенне воскресення, тобто перехід зі стану смерти до стану життя (на землі), яке буде вповні осягнене при кінці віку Тисячоліття.
Так як лиш ці віруючі, які чинять повне посвячення -“навіть аж до смерти” – є сплоджені з Св. Духа і зараховані як члени Великого Священика, то так само це є зілюстроване в типі, бо Левити загально не одержали помазання Святим олісм, що зображує Св. Духа, це лиш священики одержали. Вони всі були покроплені олієм змішаним з кров’ю, щоб показати, що Св. Дух даний членам Христа, є їх лиш завдяки пролятої крови: 1.жертви Ісуса Христа на їх користь, що їх оправдує, 2. їх згода, їх зобов’язання до співжертвування з Христом -складаючи своє життя в Його службі.- 2Мойс. 29:21.
Помазання Первосвященика було ще іншою справою і представляло єдність, солідарність вибраної Церкви, тому що це помазання одержав лиш один, той, який мав виконувати чинність головного священика – насамперед Аарон, опісля кожний з його синів, які після його смерти занимали місце Первосвященика, “щоб служив мені священиком” (2Мойс. 28: 41; 40:13,15). Наш Господь Ісус Христос, як Голова Церкви, яка є Його Тілом, був “помазаний оливою радости понад друзями своїми”, тобто співнаслідниками, членами Його Царського Священства. Цей увесь олій був виллятий на Його голову і як каже Апостол “з Його повноти ми одержали ласку за ласкою”. Це був “неоцінений дар”, що нам^ прощено наші гріхи і що ми стали оправдані заслугою Його жертви, і тепер це є майже не до увірення, що ми стали покликані до співнасліддя з Ним в Царстві, і одержали “запечатання” нашого посвячення через покроплення кров’ю і олієм, і прийшли під помазання нашої Голови.
Господь керував прор. Давидом, щоб дати нам гарний образ помазання і показати точно як цей олій виллято на Голову, і як опісля спливав з Нього на нас (Пс. 113:2-3; 45:7; Луки 4:16). Члени Церкви є “братами”, дух яких змушує їх “жити разом в згоді”. Усі, які є “одно” з Головою, мусять бути в симпатії з друзями-членами Його Тіла, і вони лиш частинно одержують Св. Духа Помазанця. Цей святий олій помазання представляв Св. Духа і освічення, яке є дане для всіх, яких Бог принимає як тимчасових, підданих під пробу, членів цього Царського Священства, Нов.Створіння, з яких кожний є “запечатаний”, або зазначений, або відзначений через Св. Духа , який став йому даний.
Усі в цей спосіб позначені через Св. Духа, як тимчасові члени Нов. Створіння, мають від Господа запевнення “Вони не є з світу, так як я не є з світу”, “Я вибрав вас (з світу) і настановив вас, щоб ви йшли і овоч (плід) приносили, і щоб плід ваш зістався”, “Коли б ви були з світу, світ любив своє, але, що ви не є з світу, бо я вибрав вас від світу, ось тому вас світ ненавидить” (Йоана 15:16,19; 17:16). Хоча ці знаки освячення можуть до певної міри бути помітними через світ, однак ми не можемо сподіватися, щоб вони спричинили подив, або признання і оцінення; радше світ може вважати ці докази Св. Духа для Нов.Створіння як вияв слабости, або зніженості. Світ цінить і признає силу і брутальність, а не бажає бачити переваги правди і справедливосте. Hajn Господь пояснює нам, чому світ не буде признавати Його послідовників; тому що темнота ненавидить світла – тому що рівень життя Його Царського Священства в думках, словах і ділах є вищий від рівня людства в загальному, і що через те в більшій або меншій мірі осуджує його поступовання. Світ хоче, щоб його хвалити і признавати його поступовання, і коли щось висвітлює його шлях, то він того не любить і противиться тому. Це непризнання через Християнство, яке має світового духа і керується світовою мудрістю, становить частину проби Царського Священства, і якщо їх посвячення не буде з щирого серця, то вони будуть тужити за спільнотою з світом і шукатимуть його признання, і через те не здоліють продовжувати у властивому дусі того, чого піднялись – жертвування своїх земних інтересів, і тому вхиблять статись жертвуючими священниками, і тим самим вхиблять статись Новим Створінням. Однак, на рахунок їх добрих намірів, Господь може перепровадити їх через вогняні проби, для знищення їх тіла, жертвувати якого вони не змогли, бо не мали досить ревности; таким чином вони можуть оказатись гідними одержати благословення і нагороду Великої Громади, яка вийде з великого горя, щоб служити перед престолом, на якому буде сидіти Мале Стадо з своїм Господом.
Освячення має не тільки дві частини, а саме, частина чоловіка у його повнім посвяченню, і частина Божа у Його повнім прийняттю посвяченого; але це також мас певний додатковий елемент поступу. В той час коли наше посвячення для Господа мусить бути щире і повне, щоб могло бути вповні прийняте Ним, всеж таки воно йде в супроводі з відносно малим знанням і досвідом – тому маємо щоденно зростати в знанню. Наші серця були з початку наповнені, усуваючи всякі самолюбні почуття, але здібність і продуктивність наших сердець була мала. Як вони зростають, як вони збільшуються, то і освячення має збільшуватись, щоб заповнило кожну його частину. Тому Апостол напоминає: “Будьте наповнені Духом”, і дальше “бо любов Божа вилилася в серця наші Духом Святим, даним нам”. Постанова зроблена для цього побільшення є виражена в словах нашого Відкупителя “Освяти їх правдою, Слово Твоє є правда” – (Йоана 17:17).
Це було Слово, або післанництво Боже, “мудрість” Божа через Христа, яка почала показувати нам Божу ласку і яка провадила нас крок за кроком до стану посвячення; і тепер це є то саме Слово, або післанництво Боже через Христа, що має розширити наші серця і також їх наповнити. Але хоча це є Бог, який постачає правду, щоб наповняти і освячувати нас, то проте ми маємо показати цей посвячений стан серця, в якому будемо прагнути і бажати цієї освячуючої правди – будемо щоденно кормитись нею і в той спосіб будемо зростати сильнішими в Господі і в силі Його потуги. Це не є вистарчаючим, що ми зробили посвячення для Господа; Господь бажає не лиш кандидатів до Нового Створіння. Вони мусять бути вишколювані, вправлювані і пробовані, щоб виявити і розвинути різні риси характеру, і кожну рису підкорити під повне випробування для Бога, і в такий спосіб запевнити, щоб ЦІ Нові Створіння були вповні випробувані у всьому і показали свою вірність для Того, Хто” повликав їх”, і були гідним увійти до великої радости їх Господа через участь в Першім Воскресенню.
Як оправдання принесло велике блаженство миру з Богом, то так само цей слідуючий крок повного нашого посвячення для Бога кожного нашого інтересу і справи в життю, кожної надії і амбіції, замінюючи земні надії і амбіції, і блаженства, за небесні, що є кращі для Нового Створіння, принесе також велику потіху і мир в серці, коли ми щораз більше будемо розуміти і присвоювати собі ці дорогоцінні обітниці, які Бог дав для Нового Створіння. Ці обітниці е коротко обняті в цих важних словах Апостола, що “І ми знаємо, що все виходить на добро тим, які люблять Бога і покликані згідно з Його постановою”. (Рим.8:28) Це^є друге Блаженство в правдивому значенні цього слова. Йому не товаришить зовнішна маніфестація тіла, але це припроваджує наші серця до великого відпочинку, до повного довіря, або сполягання на Бога, і дозволяє пристосовувати для себе ці дуже великі і дорогі обітниці Писання.
З причини різниці темпераменту, то само собою, що будуть відмінні досвіди в зв’язку з тим посвяченням, уіля деяких повне підкорення себе Господу і зрозуміння Його особливої опіки над ними як членами Церкви, принесе лиш благий, задовільняючий мир, відпочинок серця; тоді як для других, що втішаються більшою повнотою життя та енергії, принесе більші вияви радости, втіхи та оцінення. Ми маємо пам’ятати про такі різниці природнього темпераменту, і співчувати з тими, яких досвіди та переживання є відмінні від наших власних, пам’ятаючи, що подібні різниці існували між дванадцятьми Апостолами, що деякі – особливо Петро, Яків і Йоан -були більше відважні і помітні в усіх своїх досвідах, включаючи тих, що були підчас П’ятидесятниці. Нехай ці брати, що є дуже рухливі і з більшою уявою, навчуться поміркованости, яку Апостол дораджує, а зате ті, що дуже тихі і несмілі, стараються і моляться, щоб бути смілішими і більш чинними, користаючи з вільности, що належить до нас, проявляючи чесноти Того, Який покликав нас з темноти у дивне своє світло. Пам’ятаймо, що Яків і Йоан, яких Господь дуже любив, і яких називали “синами грому”, з причини їх ревности і поривчости, потребували напомину, щоб були обережні “бо не знаєте, якого ви духа” (Луки 9:54,55). Також Ап. Петро, один з улюблених учнів Христа, одержав одного разу похвалу від Господа за те, що скоро висказав, що Ісус є Месія, проте на іншому місці дістав догану, бо також скоро висказував речі, які не були до вподоби Господу. Помимо того, Господь виразно показує свою оцінку ревности і любови цих трьох Апостолів, а це в тім, що вони були Його найближчими товаришами; Він тільки їх взяв на гору Табор, (Переображення), до кімнати, де лежала дочка Яіра, яку Він пробудив, і також вони були дещо ближче коло Нього в Гетсиманському Городі. З того для нас є наука, що ревність подобається Господу і вказує на близькість з Ним, але тут треба завжди шанувати Голову і бути провадженим Його Словом і Духом.
Освячення не означає людської досконалосте, як це деякі собі зле пояснюють; Це не змінює якості чи укладу мозгу, ані не усуває в чудесний спосіб хиб нашого тіла. Це є посвячення, або віддання волі, яка через Христа є прийнята Господом як досконала; це є посвячення тіла на жертву – навіть аж до смерти – і це тіло, як ми бачили, не є зроблене дійсно досконалим через оправдання з віри, лиш йому приписано досконалість згідно з нашою волею, нашим серцем, нашими намірами. Нова воля, як напоминає Апостол, повинна старатись привести всі сили, таланти і всі нагоди тіла до повної гармонії з Богом, і повинна старатись впливати в цьому самому напрямку на всіх людей, з якими маємо до діла. Це не буде означати, Що в кількох коротких літах – п’ятьох, десятьох, двадцятьох – теперішнього життя вона буде могла припровадити свої недосконалі, бідні тіла, (чи тіла інших) до досконалости. Противно, Апостол запевнює нас в зв’язку з Церквою, що в смерти “сіється в безчесті, встає в силі, сіється в тління, а встає в нетління” і що не скорше, лиш у воскресенню, коли нам будуть дані нові тіла, досконалі, славні і безсмертні, ми одержимо досконалість, про яку стараємось і яку Господь обіцяв, що ми остаточно дістанемо, якщо в теперішнім життю, де є слабість і недосконалість, будемо показувати для Нього вірність і лояльність в наших серцях.
Однак лояльність в серцю для Господа означатиме, що ми будемо постійно старатися підпорядкувати ціле наше поступовання і всі наші думки, і заміри серця під Божу волю. (Жид.4:12) Це є нашим першим обов’язком, нашим сталим обов’язком і буде кінцем нашого обов’язку тому, що “Це ж бо воля Божа, це осв’ячення ваше”, “Будьте святими, тому що я святий”. (1Сол.4:3; Шет.1:16) Цілковита святість мас бути зразком, який наші уми можуть радо і вповні схвалювати, і старатись досягати в нашому життю, але якого не досягнемо під цей час фізично, так довго як ми с підпорядковані хибам і слабостям нашої упавшої природи і противним впливам від світу та противника. Але, коли думаємо про Бога, то з кожним днем як приходимо до більшого знання Його славного характеру, і як пошана для Нього щораз більше заповнює наше серце, то Новий Ум одержує щораз більше сили, і може мати більший вплив і контролю над слабостями тіла; і ці слабости є відмінні в різних членах тіла.
Правдиве, щире освячення серця для Господа буде показуватись в ревнім служінню для Нього; це означатиме проголошування веселої новини іншим; це означатиме будувати один одного у святій вірі; це означатиме, що ми будемо чинити добро всім, коли маємо нагоду, а найбільше домівникам віри; це означатиме, що через ці різні способи наше життя, посвячене для Господа, буде віддаване за братів (1 Йоана 3:16) день за днем, нагода за нагодою, коли буде можливим; це означатиме, що наша любов для Господа, для братів, для наших родин і з співчуттям для світу, буде збільшуватись і наповняти наші серця, коли будемо зростати в ласці і знанню, і послусі для Божого Слова, і прикладу. Помимо цього, усе це видавання нашої енергії на користь для других с тими способами, через які, завдяки Божому провидінню, довершується наше власне освячення. Як залізо гострить залізо, так наша енергія скеровувана на користь іншим, приносить благословення для нас самих. Крім того, в той час, коли ми повинні щораз більше доходити до цього славного становища -любови ближнього як себе самого, особливо домівників по вірі, то однак головною причиною цього всього має бути наша найвища любов для нашого Творця і Відкупителя, і наше бажання чинити те, що є миле для Нього. Тому наше освячення мусить бути насамперед супроти Бога, і діяти насамперед в нашому серці і умі, і наслідком такого віддання себе Богу, буде проявлятись в службі для братів і, коли є нагода, в чиненні добра усім людям.
ОСВЯЧЕННЯ ПРАВДОЮ
З попереднього видно, що освячення, яке Бог вимагає – освячення конечне до осягнення місця в Новім Створінню – не буде можливе для нікого, за вийнятком тих, які є в школі Христа; і які вчуться від Нього, ці є “освячені правдою”. Блуд не буде освячувати, ані незнання. Більше того, ми не повинні зробити помилки, думаючи, що вся правда провадить до освячення; противно, хоча правда в загальному є чудовою для всіх тих, що люблять правду, і які в той сам час ненавидять блуду, слова нашого Господа тут вказують, що це є лиш “Твоєю правдою” (Божою правдою), хтось може бути освячений. Ми бачимо як цілий світ жене, і гонить один за одним і бореться за правду. Геологи мають одну частину поля, Астрономи іншу, Хеміки іншу і Державні мужі іншу. Але ми не бачимо, щоб ці різні галузі шукачів правди провадили до освячення. Противно, бачимо, що вони в загальному ведуть в противний напрям, і в зв’язку з тим маємо слова Апостола, що світ через мудрість (свою) не пізнав Бога” (ІКор.1:21). Фактом є, що в цих коротких кількох літах теперішнього життя і в нашім упавшім, недосконалім стані, наші здібнощі (умислові сили) є дуже малі, щоб могли збагнути цілу царину правди, кожну її галузь, тому бачимо, що люди, які с спеціялістами мають більший УСПІХ в життю. Чоловік, який цілу свою увагу присвячує астрономії, буде так зайнятий, що не матиме часу досліджувати геологію, чи фізику, чи медецину, чи найвищу з усіх наук “Божу Правду” – Божий Плян Віків. Відносно того Апостол Павло, який на його час сам був добре вишколений, радить Тимотееві, щоб остерігався людської філософії (теорій, наук), що так ложно називаються. Слово знання вказує на правду і ми можемо бути певні, що Апостол не мав на думці заперечувати щирости тогочасних вчених, ані говорити, що вони були свідомими брехунами, але його слова дають нам думку, яку наука в загальному потверджує, що там є певна правда в усіх цих теоріях науки, то однак людські теорії називані наукою, не є правдою – не є вповні точними. Багато з них є припущеннями, які пізніше часто є збивані і відкинеш, бо противляться іншим теоріям. Так як вчені п’ятдесять літ тому збивали вчених перед ними, так багато теперішних вчених збивають тих, що жили скорше.
Ап. Павло був не тільки мудрим чоловіком і вповні посвячений член Царського Священства, краще успосіблений, чим якийнебудь з його товаришів, іти в сліди Первосященика, але також один з дванадцяти “Апостолів Агнця”, займаючи місце Юди, і він був предметом особливої Божої опіки – головно коли йде про навчання – назначений Господом бути інструктором для дому віри напротягу цілого віку Євангелії. Слова такого шляхетного чоловіка, як також приклад його посвячення повинні бути важними для нас, коли досліджуємо шлях, на який ми, як посвячені і прийняті члени Церкви, вступили. Він напоминає нас, щоб ми відложили всякий тягар і гріх, що путає нас, і бігли з терпеливістю до боротьби, що є нам призначена, дивлячись на Ісуса, починателя і довершителя нашої віри (Жид. 12:2). І як напомин, він виставляє свій власний досвід, кажучи: “Я одно чиню”. Я пізнав, що моє повне посвячення для Господа не дозволяє на поширювання моїх здібнощів в різних напрямках, навіть досліджування різних правд. Правда Божого об’явлення, так як вона прийшла до мого серця і постепенно керує його вже посвяченими і освяченими талантами, виразно показала мені, що наколи я хочу виграти високу нагороду, я мушу присвятити всю свою увагу до того, подібно до тих, що намагаються осягнути земну нагороду. “На одне лиш зважаю -забуваю те, що позаду, (забуваю різні земні справи, амбіції і можливості бути римським горожанином і бути на кращім становищі від людей з меншою освітою тощо) і змагаюсь до того, що попереду (вдержуючи свої очі віри, і надію, і любов і посвяту на велику пропозицію співнасліддя з моїм Господом в стані божественної природи, і в великій праці Царства для благословення цілого світу) біжу до мети по нагороду високого Божого покликання в Христі Ісусі- Фил.3:12,13.
ПОЧУТТЯ НЕ Є ОСВЯЧЕННЯМ
Між Христіянами панує велике замішання відносно знаків, або доказів від Господа, що Він їх прийняв. Деякі помилково сподіються мати зовнішну ознаку, таку, що була дана Церкві на початку в П’ятидесятниці. Інші сподіються певних внутрішних порушень, великого піднесення, великої радости і коли цього немає, то вони є розчаровані і ціле життя сумніваються, чи стали прийняті Господом, їх сподівання є з тої причини, що їх брати говорять, що вони переживали такі внутрішні почуття. Тому є важним, щоб усі пізнали, що Св. Письмо ніде не потверджує, щоб ми щось такого сподівались. Там говориться, що “ми є покликані в одній надії нашого покликання”, і що ці самі обітниці прощення минулих гріхів і признання Отця, і Його ласка, що помагає нам бігти і осягнути нагороду, належить до всіх, які приступають і принимають вимоги, або услів’я цього поклику. Однак Господній народ широко різниться в способі, в який вони одержують якунебуть і кожну обітницю, теперішну, або духову, від чоловіка чи від Бога. Деякі є більше чутливі і вразливі від других і тому більше проявляють в словах, чи в захованню цю саму річ, це саме пережиття. Крім цього сама діяльність Божа з кожною Його дитиною є до певної міри відмінна. Великий Голова Церкви, наш Господь Ісус, маючи тридцять літ, посвятив себе вповні аж до смерти, щоб чинити Божу волю, і коли Він став помазаний без міри Св. Духом, то так далеко як ми можемо на основі Писання бачити, не одержав надмірно розкішного почуття і не виказував великого піднесення. Але, без сумніву, Він був наповнений розумінням, що Його шлях був правильний і властивий, що Отець признав це, і що це буде мати Боже благословення, не зважаючи на якінебудь посвідчення в тім. Мимо того, то замість розкошовуватись найбільшою радістю, наш Господь CTajB запроваджений Св. Духом на пустиню; і там першими Його досвідами, як сплодженого з Св. Духа Нового Створіння, були великі спокуси. Противникові було ^дозволено нападати на Нього і старатись відвернути Його від посвяти J служби для Отця, від чинення Його волі, підсуваючи Йому інший план і інший спосіб праці від тої, яку Він підняв до виконання; цей план не вимагав би жертвенної смерти. Віримо, що подібно річ мається і з деякими послідовниками Господа в часі посвячення, або після посвячення. Вони є атаковані сумнівами і страхом, думками противника, піддаючи під сумнів Божу мудрість або любов, коли йде про конечність жертвування наших земних річей. Не судім один одного в таких справах, але коли хтось може радуватись у великім піднесенню і пориві (екстазі) почуття, то нехай інші, які теж посвятилися, радуються з ним у його почуттю. Якщо інший, посвятившись і знайшовшись у великих пробах то нехай інші співчувають з ним і нехай також радуються, розуміючи що його досвіди є подібні до тих, що їх мав Провідник нашого Спасення.
Ці дорогі мужі Божі, Йоан і Чарл Веслей, були безсумніву самі посвяченими людьми, та проте їх розуміння наслідку посвячення приніс не тілько добро для деяких, але також зло для інших, а це через твердження, що противиться Біблії, що посвячення приносить це саме почуття, це саме досвідчення для всіх посвячених. Ті, що народились від Христіянських родичів, і які були виховані в добрім моральнім домі і навчені з малку з Слова Божого згідно з вірою їх родичів, і які опісля посвятились Богу на службу, не будуть мати цього самого почуття радости, чи піднесення, як ці, що до цього часу були заблудженими синами і ворогами, і чуженцями для святих річей.
Навернення цих останніх позначуватиме велику, радикальну зміну і звернення в сторону Бога всіх своїх життєвих доріг, старань, почувань, які перед тим ішли в противну сторону – до гріха і самолюбства. Але ці перші, яких почуття і пошана, і думання були від дитинства звернені до Господа і Його праведности, не можуть відчувати такої раптової зміни і революції почуття, і такі не повинні сподіватись чогось подібного. Такі повинні розуміти, що, як діти віруючих родичів, вони були під Божою ласкою і опікою аж до часу їх особистої відповідальности, і що їх прийняття в часі їх посвячення означає повне потвердження їх минувшої відданости для Бога і повне посвячення усіх їх талантів сил і впливів для Господа і для правди, і для Його народу. Вони повинні розуміти, що їх посвячення було лиш “мудрою службою”; вони повинні бути навчені з Слова Божого, що тепер можуть собі привласнювати в повному значенню ці дорогі обітниці Слова Божого, які належуть лиш до повно посвяченого Божого народу. І якщо, в додатку, вони одержуть ясніше зрозуміння Божого плану, або навіть його початкових рис, то повинні вважати це як доказ Божої ласки для них в зв’язку з високим покликом цього віку Євангелії, і вони повинні з цього радуватися.
Вислів Апостола: “ми поступаємо вірою, а не видінням”, відноситься до цілої Церкви цього Євангельського віку. Господь бажає розвинути нашу віру, щоб ми навчились довіряти Йому там, де не можемо дослідити Його. В світлі цього, Він лишає много річей частинно неясними, так далеко як це відносться до людського бачення, чи поняття, а то в тій цілі, щоб віра стала розвинена в такий спосіб і до такої міри, до якої було б неможливим її розвинути, коли б знаки і чудеса були дані для наших земних смислів. Очі нашого розуміння мають бути відчинені до Бога через обітниці Його слова – через розпізнання і зрозуміння правди – щоб принести нам радість і віру в речі, які ще не є невидимі і не розпізнані нами природним способом.
Навіть це відчинення очей нашого розуміння є постепенною чинністю, так як Апостол пояснює. Він молиться за тими, які вже є в Церкві Божій, називаючи їх “святими”, або посвяченими, щоб очі їх розуміння могли бути відкриті, щоб вони могли бачити з усіма святими (так як ніхто інший не може збагнути) щораз більше довжину, і ширину, і глибину і висоту знання і любови Божої. Ця думка, що духові блаженства Нового Створіння, які слідують після його посвячення, не є відчутними, не е реальними для його земних смислів, але тільки для його віри, є добре зілюстроване в образах Намету – зовнішна заслона першої Святої закривала її святі речі (стіл, вівтар, свічник), що зображували глибокі правди, навіть від Левитів, а які представляли оправданих віруючих. Ці могли бути знані і оцінені лиш тими, які входили до Святая як члени Царського Священства.
Піднесене почуття (почуття великої радости), яке приходить до деяких з причини їх темпераменту, є часто страчене ними з тої самої причини, але блаженство, і радість, яку вони можуть мати постійно, якщо будуть дальше і стало перебувати в Господі, стараючись поступати в Його сліди, е радістю віри, якої земні хмари і горе не може затемнити, і Божою волею є, щоб вона ніколи не була затемнена в справах духових, хіба що може на певну хвилю, так як це було у випадку нашого Господа, коли на хресті Він заголосив “Боже мій, Боже мій, чого Ти опустив мене”. І так як це будо потрібним, щоб наш Господь, Який взяв місце засудженого Адама, повинен закоштувати, або відчути, всі пережиття Адама як грішника, і тому Він мусив перейти через ці досвіди, це пережиття, хоча лиш на хвилину. І хто може сказати, що така темна хвилина не може бути дозволена навіть для найбільш гідних послідовників Агнця? Однак такі досвіди напевно не будуть дозволені на довго, і душа, яка вповає на Господа в темних хвилинах, буде вельми винагороджена за віру і довір’я в Господа тоді, як проминуть хмари і сонце присутности Господа знова засіяє.
Хмари, які заходять між повно посвяченими Божими дітьми і їх Небесним Отцем, і їх Старшим Братом, є звичайно земного походження – наслідок дозволу їхнім почуттям забагато звертатись і любуватись земними речами, замість звертати їх на речі в горі, небесні речі; це є наслідком занедбування угоди (шлюбу) посвячення: занедбання бути чинним в повній мірі в службі Господній, класти своє життя за братів, або чинити добро усім, а найбільше тим, що є домом віри. В таких часах, як наші очі є відвернені від Господа і Його керівництва, хмари скоро збираються і незадовго проміння сполуки і віри, і довіря, і надії є у великій мірі притемнені. Це є час, коли душа є хворою, неспокійною. Господь ласкаво дозволяє на таке страждання, але не відлучує нас від своєї ласки. Це закриття свого обличчя перед нами є дозволене, щоб ми зрозуміли як самотним і бідним, і ^незадовільним був би наш стан, коли б не було світла Його присутности, яке освічує наш шлях і діє так, що всі наші тягарі виглядають легшими.
“ЯКИЙ ЗЦІЛЯЄ ВСІ НЕДУГИ ТВОЇ”
“Благослови, душе моя, Господа і все внутро моє- Його святе Ім’я. Благослови, душе моя, Господа і не забувай усіх добродійств Його. Він прощає усі твої провини, зціляє всі твої недуги. Він визволяє життя твоє з ями, вінчає тебе ласкою та милосердям. Він насичує твою старість добром, а молодість твою мов у орла відновляє”. – Пс.103:2-5.
Підчас коли Господь дозволяє на такі хвороби, про які ми щойно згадували, щоб приходили на Нове Створіння, Він завжди є готовий вилічити їх, коли вони прийдуть до властивого стану серця. Для таких хворих душ престол небесної ласки наближується – для такого бідного Нового Створіння – і це духове життя, енергія і здоровля може повернути знова до світла Божої ласки. Апостол напоминає, щоб ми приступили “з відвагою до престолу ласки, щоб прийняти милість і ласку для помочі в часі потреби” (Жид.4:16). Усі з Н. Створіння мали досвіди по цій лінії, і ті, які витягають з них відповідну науку, стають сильнішими в Господі і в силі Його потуги, так що навіть їх слабости і хиби – їх потреба кликати про поміч і вірою держатись рамені Господа – вони є засобами духового благословення для них, через які вони зростають в такий спосіб, в який не зростали б, коли б були звільнені з цих проб і тягарів, і коли б Господь не відтягнув свого ясного обличчя з їх сердець тоді, коли вони стались холодними, або недбалими супроти своїх духових привілеїв та зобов’язань. В кожній хвилі, коли Н. Створіння бачить потребу, щоб звертатись про поміч і милість, воно пригадує собі потребу і вартість праці примирення Відкупителя – розуміючи, що Христова жертва не тільки с задоволенням і вистарчаючою за минувші гріхи – за гріхи Адама і за наші особисті хиби і провини до часу, коли ми вперш приступили до Отця через заслугу Його Сина – але що, в додатку, Його праведність через Його жертву за всіх, покриває усі наші плями і хиби, умові, моральні і фізичні, що не є свідомо нами роблені. В той спосіб для Нов. Створіння є постійно пригадка через його поступовання вузькою дорогою, що він став куплений дорогою кров’ю Христа. Отже його досвіди і проби, навіть коли поповнить блуд, припроваджують його щораз ближче до Господа, коли пізнає велику вартість Його діла, як Відкупителя і Його теперішну чинність, як Помічника і Визволителя.
Однак багато з Нового Створіння не навчились, як поступати з тими хворобами чи слабостями душі, і с схильні говорити собі “Я знову схибив. Я не можу приступити до небесного престолу ласки, поки не покажу
Господу мої добрі інтенції (наміри) через осягнення побіди”. Таким чином вони отягаються і відкладають те, що повинно бути їх першою чинністю. Стараючись осягнути побіду своєю власною силою і умом, що став ослаблений попередними труднощами, вони не є у властивому стані “боротись доброю боротьбою віри”, так з своїм тілом, проти світу, чи з противником, і тому з певністю вхиблять: постепенно з тим наступить більше занедбання звертатись до Господа і вони будуть більше схильні підпадати під хмари, які ховають їх від сонячного проміння Божої ласки. З часом вони будуть думати, що цих хмар зовсім не можна уникнути.
Тут треба підняти зовсім противний шлях. Так скоро, як розпізнаємо помилку в слові чи в ділі, і знаємо, що це принесло шкоду для когось, то ми повинні негайно вирівняти шкоду і приступити до престолу ласки, просячи прощення – і це чинячи з вірою, і без сумніву. Ми не повинні думати про нашого Господа, що Він немов би шукав оказії проти нас і хотів нас строго судити, але ми повинні радше пам’ятати, що Його доброта і милосердя є такими, що Він став спонуканий приготовити для нас спасення, тоді коли ми були ще грішниками. З певністю, що коли ми стались Його дітьми і стали сплоджені з Духа і стараємось, хотяй є слабі і уломні, і нездібні, йти в Його сліди – по Духу, а не по тілу – то під такими обставинами Його любов буде більша для нас, чим тоді, коли ми були ще “дітьми гніву так, як інші”. Ми повинні пам’ятати, що так як добрий людський отець любить і дбає про своїх дітей, то так само Господь любить і дбає про тих, які шанують і люблять Його. Подивімся на наших земних приятелів, на їх любов і співчуття, і відданість, і зробім порівнання, і розважмо, що Бог є більш люблячий і Добрий, і співчутливий, і вірний, чим найліпше з Його створінь. Він запрошує до такої віри і такого довіря, і Він її нагороджує. Усі, які мали досить віри з початку, щоб прийти до Господа, повинні мати досить віри, щоб приступати до Нього щоденно з своїми досвідченнями, труднощами і хибами. Якщо хмари зайдуть між ними і Господом, і вони відмовляться і не приймуть запрошення Божого Слова, щоб приступати до престолу ласки, щоб одержати мир і відновити гармонію з Господом, то вони будуть остаточно почислені за негідних місця між тою особливою клясою, яку Господь вибирає: “Отець таких шукає, щоб^Йому поклонялись” – таких, які Його люблять і довіряють Йому (сполягають на Нього). “Без віри не можна вгодити Богу”, “І оце перемога, що світ перемогла, це віра наша”.- Йоана 4:23; Жид.11:6; Шоана 5:4.
Очевидно, на цій дорозі є труднощі, але Господь постачає конечну поміч і пораду через своє Слово і через тих братів, яких покликав до свого тіла в тій цілі. (1Кор.12:8) Це є поміччю, коли ми, наприклад, бачимо в чім лежить блуд, про який ми згадували повище – знати, що відкладати приступ до престолу ласки, щоб одержати милість на час, аж ми принесем щось в наших руках, щоб себе оправдати, означає, що ми не оцінюємо вповні великої лекції, яку Бог віками навчає, а саме, що ми всі є недосконалі, і що ми не можемо чинити того, що хотіли б, і тому було конечним, щоб прийшов Відкупитель для нашого піднесення, для нашого визволення. Той, хто старається оправдати себе, пробує робити те, що є неможливе, і чим скорше він про це переконається, то це для нього буде краще. Ми завжди повинні робити наші порахунки з Господом щоденно; однак коли б труднощі були більші, або менші, і серце посвяченого є дуже чуле і призвичаєне до сталої сполуки і товаришення з Господом, то такий знайде благословення, коли негайно приступить до престолу ласки, не чекаючи аж до кінця дня. Але з певністю, що нічого не повинно бути відкладане на другий день, коли престол ласки є все відкритий для нас; коли будемо занедбувати, то це буде показувати, що маємо іншу диспозицію, інщий характер, не такий, за яким Господь шукає.
Труднощі, які зустрічають деякі, є, що після того, як вони приступлять до престолу милосердя, вони вповні не розуміють благословення, якого шукають – прощення гріхів і примирення з Отцем, їх трудністю може бути одна з трьох: 1. їм може бракувати віри, і тому що Господь поступає з кимсь тепер відповідно до його віри, нічого не можна одержати без віри. “Нехай станеться тобі по твоїй вірі”. 2. Трудність може бути, що вони не направили зла, яке зробили і визнали, що не винагородили шкоди, яку комусь зробили, або коли переступ був проти Господа і вони шукають миру, але не визнають цього скорше перед Господом і не просять в Нього прощення. 3. Коли не було таких випадків, то трудність була б такою, що приступаючий ніколи не учинив повного посвячення для Господа; такі шукають благословення зображеного в Золотому Свічнику, в покладних хлібах з Золотого Стола в Наметі, підчас коли в дійсности держать себе далеко від цих річей, далеко від посвячення – і очевидно з далека і від Царського Священства – вони є радше позаобразовими Левитами, які одержали особливу ласку і цей привілей надармо.
Правильним ліком на брак віри було б її розвивання через студії Слова Божого, думаючи про Його минувше і теперішнє добро, і старатись зрозуміти, що Бог є милосердний і добрий, більше, чим ми могли б думати та питати. Ліком на другу трудність було б скоре і повне перепрошення і, як би заходила потреба, вирівнання шкоди, і тоді в повноті віри приступати до престолу ласки. Ліком на третю трудість було б повне посвячення, яке Господь вимагає з сторони всіх тих, які втішаються особливими привілеями і постановами цього віку Євангелії.
Слід застановитись також і над іншою клясою посвячених, але духово хворою. Вони очевидно оправдані через віру і є щирі в своїм посвяченню, але виглядає, що роблять малий поступ у контрольований) свого тіла. В дійсності, у деяких випадках показується, що їх віра в доброту і милосердя Боже, усуваючи перепони страху, залишила їх немов більш виставленими на спокуси через немочі тіла, чим вони були перед тим – коли мали менше знання Господа. Вони мають досить тяжкі досвідчення, які є великою пробою не тільки для них, але для цілого дому віри, з якими вони стикаються – їх життя, виглядає, є сталим повторюванням помилок і каянням, у деяких по лінії фінансової несталости (непослідовности), в інших по лініях моральних і громадських недомагань.
Яким є лікарство на такий стан всіх посвячених? Відповідаємо, що вони мають бути виразно поінформовані, що Нове Створіння не буде складатися з тих, які лиш учинили угоду (шлюб, приречення) самовідречення і саможертвування в земних речах і поступати не по тілу, а по духу, але з тих, які з причини вірности і великого старання (намагання) будуть заховувати цю угоду, це приречення, яке учинили при посвяченню – такі будуть зараховані як побідники, через Того, Хто читає серця. Вони повинні бути поінформовані, що властивий спосіб діяння (поступовання) для всіх посвячених є, що, ставши звільненими через Сина, вони повинні так палко бажати одержати всі благословення властиві для Божої ласки, що вони добровільно стануться слугами – ставлячи себе під певні ограничення, зобов’язання відносно їх слів, їх чинів і їх думання- і гаряче просити Господа в молитві про поміч, яку Він обіцяв таким, а яка є виражена в словах Апостола: “Доволі тобі благодаті моєї, сила бо моя в немочі довершується” (2Kop.12.-9). У кожнім випадку, коли зробили переступ, вони повинні не тільки винагородити кривду, але також визнати це перед Господом, і через віру одержати прощення, – вони повинні обіцяти, що в майбутньому будуть більше пильними і ограничуть свою вільність щодо тих немочів, яких розпізнали при останніх помилках.
Отже пильнуючи і молячись, і поставивши сторож для наших слів і діл в життю, і припроваджуючи “кожну думку на послух Христові” (2Кор,10:5), то в недовгім часі вони зможуть заповнювати себе і братів відносно щирости їх серця, і поступатимуть дальше в життю обережно, так що всі будуть могли пізнати, що вони не тільки були з Ісусом, але що вони також навчились від Нього і стараються осягнути побіду над своїми слабостями. Справа таких братів, чи сестер може підходити під те, що Апостол називає “ходити непорядно” (2Сол.З:1І), не за прикладом Господа і Апостолів. В іншім розділі знаходимо вказівку Господа, в який спосіб треба обійтись з тими, що поступають по тілу і приносять сором і неславу для Господньої справи, і як їх брати мають трактувати.
Тут однак зазначуємо, що так далеко як вони дають докази, що жалують за їх невластивий поступок і що мають в серцю бажання поступати правильно і дальше вірити, і сполягати на Господа, то їх треба вважати як братів – хоча може буде потрібно ограничити спільноту з такими, аж поки вони не дадуть певних дійсних, зовнішних доказів сили і ласки в їхніх серцях до поборювання їх тілесних немочів. Всеж таки, їх дальше треба заохочувати до віри, що Господь є дуже милосерний для тих, які довіряють Йому і які в серцю бажають поступати по Його вподобі, хоча вони не можуть бути заохочувані сподіватися, що вони колинебудь можуть бути почислені за гідних належати до кляси побідників, хіба що стануться так ревними прямувати до справедливости, що їх тіла дадуть відповідні докази, що вони стали підкорені під Новий Ум.
Ми бачили деяких з Божого посвяченого народу в дуже біднім стані, які гаряче бажали спільноти з Ним, але їм бракувало відповідних інформацій, як це можна осягнути і вдержувати. Правда, вони мають Біблію, але їх увага була відвернена від неї і вони більше дивляться на своїх вчителів і до катехизмів і т.п. і гоняться більше за людськими традиціями, а не за навчанням і інструкціями від Бога (які є в Його Слові), і тому їм брак правдивого корму духового. Наслідок того є такий, що вони почуваються незадоволені з формалістики, та проте не знають як приблизитися до Господа з їх цілим серцем, бо вони не знають Божої доброти і багатства Його ласки в Христі Ісусі, ні славного плану Спасення для цілого світу, і не знають про поклик Церкви до Нової Природи. Цей голодуючий стан насамперед потребує чистого “щирого молока Слова”, а опісля “сильнішого корму” Божого об’явлення. Такі дорогі особи не мають бути погорджувані, ні занедбувані, хоча навіть після переконання про порожнечу церковництва (номінальних Християн) в загальному, вони є дальше схильні шукати за чимсь іншим для задоволення їх голодного серця – за чимсь в роді світових забав тощо. Ми знали деяких з тої кляси, які після різних старань знайти для себе якесь духове задоволення, дійшли до стану обоятности супроти духових річей; але коли одержали “теперішню Правду” вони процвітали в духових ласках і знанню в дуже значній мірі. Ми віримо, таких є багато в різних деномінаціях, і що це е привілеєм тих, які одержали світло Теперішної Правди, подати їм помічну руку, щоб видістатися з темноти до чудового Божого світла, з духового голоду до багатства ласки і правди. Але для того, щоб бути вжитим Господом до благословення таких, є конечним, щоб шукати за мудрістю і ласкою з гори в Божім Слові, і щоб вони були практиковані в спосіб лагідний, вірно і стало.
ОПРАВДАННЯ МАЄ ЗЛУЧИТИСЬ З ОСВЯЧЕННЯМ
Ми вже виказали, що оправдання не с лиш умовим прийняттям (згодою) того, що Христос помер як Відкупитель чоловіка, і що через те певні благословення примирення з Богом стали забезпечені для людства, але що, в додатку, для того, щоб статися оправданим віруючим, вимагана є певна міра посвячення. Оправдання вказує на признання факту, що “гріх є дуже грішним” (Рим,7:13) і бажання звільнитись з нього – звільнитись з його сили і також з його кари – отже бажання статись праведним, в згоді з праведним Творцем, і в згоді з усіма правами праведности, або справедливости. Більше того, воно вказує, що віруючий рішив у свойому умі наслідувати праведність в усіх справах свого життя. Віра в
Відкупителя в супроводі з таким посвяченням приносить оправдання – але не означає жертвування. Бог має право вимагати, щоб усі з Його створінь признали (визнали) праведність і ненавиділи беззаконня, бо інакше нехай вважають себе за чужинців і ворогів^ Але Бог не вимагає, щоб ми жертвували наші тіла для Його служби, ані для якоїсь іншої справи. Тому жертвування в Писанню є представлене як добровільний чин (діло) – не вимаганий правом, помимо того, що Апостол це називає “мудрою службою”, і напоминає нас “Тож благаю вас, брати, милосердям Божим, віддавайте ваші тіла як жертву живу, святу та приємну Богові, це бо розумне служення ваше”. -Рим.12:1.
В деяких посвячення до жертвування себе наступає скоро після віри в Господа і бажання поступати Його дорогами праведности. Але це мусить іти після цього, це не може бути скорше, тому що, як ми вже бачили, ми мусимо бути оправдані через віру, перш ніж можемо щось представити перед Богом, а що Він міг би прийняти на своїм вівтари як співжертву з нашим Відкупителем. У інших, стан оправдання є осягнений і тоді бере якийсь час, перш ніж вони думають про повне посвячення, ^або жертвування земних інтересів для Господа і для Його справи. Але під теперішними обставинами, ці, які почали поступати дорогою оправдання, дорогою праведности, дорогою спільноти з Богом, не підуть далеко по цій дорозі, перш ніж не стрінуться з опозицією від світу, або від противника.
Вони пізнають, що дорога праведности йде постепенно вгору і стасться більше стрімкою, більше тяжкою. Дальше поступовання цією дорогою, в середині теперішних грішних обставин, буде вкінці коштувати жертвування земних інтересів, земних амбіцій, земного товариства і т.п. І тут доходиться до роздоріжжя: на дорогу до гори, яка веде до слави і безсмерття, можна ввійти лиш через вузькі ворота покори, самовідречення і саможертвування. Той, хто ввійде на неї, пізнає, що вона є трудна, однак на ній буде услуга невидимих духів, які помагатимуть подорожуючим, і на якій просвічуватимуть славні^ обітниці Христа, їх Провідника, заповнюючи їх, що Його ласка і поміч є вистарчаючою до кінця їх подорожі; а наполегливість (стійкість) покаже, що всі речі разом діють для їх найвищого добра, для їх остаточного членства в Новому Створінню і учасництва в славній чинності Тисячолітного Царства. При цих воротах, які означають повне посвячення аж до жертвування – до смерти – багато оправданих віруючих стоїть через певний час, обраховуючи кошта, перш ніж ввійдуть через них, слухаючи голосу запрошення з Божого Слова, і скріпляючи свої серця до подорожі, яку бажають підняти, маючи на увазі її добрі запевнення.
На зовні цієї брами е багато обхідних доріг, через які багато з тих, які вже так далеко дійшли, шукали лекшої дороги до слави, чести і безсмертя, але це все було на марно. Там є сотки таких бічних доріг, з яких деякі крутились дещо вгору і вимагали теж певного рода самовідречення; інші йдуть щораз більше вниз до благ і надій світу. Однак на жодній з тих обхідних доріг не можна знайти цих заохочуючих обітниць, що належуть лиш до тих, які увійшли через вузьку браму саможертви -на “вузьку дорогу” спільноти з їх Господом, зрікаючись земних амбіцій, в цілі осягнення близької сполуки з Христом Ісусом в наступаючій славі.
Радість і мир приходять від часу, як вони повірили в Господа, і прийняли Його примирення, і постановили наслідувати праведність, а відсувати гріх. Ця радість і мир с повні, аж поки не дійдеться до низької брами, через яку входиться на вузьку дорогу; але коли погоня, або біг, за праведністю включає самовідречення і саможертвування, то коли ця саможертва не с зроблена, і не зроблено переходу через цю вузьку браму, то тоді радість і мир Божої ласки є затемнені. Вони не відійдуть зовсім, лиш на певний час, підчас коли оправданий віруючий шукає за іншими дорогами служби для праведности і дальше її любить і дальше цінить Божу ласку, але здержується і дальше
відмовляється увійти через неї. Повна радість і мир не може бути уділом таких, бо вони через цілий час розуміли, що повне посвячення кожної їх сили для Господа було б лиш “розумною службою”, правильним признанням і відгуком для Божої ласки, яку вони вже одержали через прощення їх гріхів.
Багато перебувають в такому стані довгі роки, в той час як інші сходять на дороги світу. Ніхто з таких не станеться навіть кандидатом до Нового Створіння, поки не перейде через вузькі ворота самопожертви. Через довший час Господь не відтинає таких від особливих привілеїв, даних їм для того, щоб припровадити до вузьких воріт; однак, занедбуючи увійти через них, вони признаються, що “одержують ласку Божу (прощення гріхів і провадження до цих воріт) марно”, тому що, дійшовши до такого стану, вони відмовляються, або не дбають користати з “одної надії нашого покликання”. Господь міг зовсім властиво сказати таким – Я відразу відбираю від вас усі привілеї, бо ви вже тепер не є гідні якоїнебудь більшої моєї ласки, чим решта світу, і ви будете мати такі самі нагоди і привілеї, які я намірив дати цілому людству підчас віку Тисячоліття; але тепер для вас нема жодних особливих привілеїв, милосердя, опіки тощо. Але Він цього не робить відразу і виказує довгу терпеливість для багатьох.
Великі і дорогоцінні обітниці Божого Слова – такі, напр. як ці, заповнюють нас, що “все (всі речі) виходить на добро тим, які люблять Бога” – будуть стосуватись лиш до тих, які стали упривілейовані Господом, і приведені до вузьких воріт саможертвування, і радо ввійшли ними, бо лиш такі люблять Бога в найвищому степені, більш чим себе самих. “Усі речі є їх, бо вони є Христові, а Христос є Божий”. Вони увійшли до школи Христа, і усі інструкції, вправлювання, заохочування, і всі досвіди цього життя будуть під наглядом Господа, і будуть керовані так, щоб остаточно приготовити їх до Царства. Але такі лекції (уроки) і інструкції, і благословення, не є для тих, що відмовились увійти до школи – які не хочуть підкорити своа волі під волю Великого Учителя.
Кажучи точно, ці, які одержали Божу ласку марно, не мають властивої підстави приступати до Господа, навіть в молитві, бо як може хтось сподіватись особливого привілею у Господа в той час, коли занедбує, або не дбає віддячитись відповідно за вже одержані блаженства? Чи може такий припускати, що, коли він вже одержав від Господа блаженство до мудрости і оправдання, то через те Господь є зобов’язаний дати йому більше ласк? Чи такий не повинен радше думати, що після одержання такого благословення, яке перевищує те, що одержало до цього часу відкуплене людство, він вже одержав більше від своєї частки? – що, не поступаючи дальше згідно з Божою волею, він повинен радше сподіватись, що дальше Боже милосердя і ласка омине його і піде до тих, які ще не були настільки упривілейовані, і які через те не зігнорували до цього степення запрошення Господа? Але Господь є дуже милостивий і тому можемо припускати, що так довго, як хтось задержує свій стан віри, Господь такого не відкине вповні.
Яким було б лікарство для таких, що знайдуться в такому стані, і які бажають належати до Господа і одержувати Його благословення? Ми відповідаємо, що їх завданням повинно бути повне посвячення для Господа, підкорити Йому свою волю відносно всіх річей – їх цілей, їх надій, їх виглядів і навіть їх земну любов, – це все повинно бути піддане для Господа; в заміну за це вони повинні прийняти як право (закон) для себе і як правило для свого поступовання, керівництво Його Слова і Духа, і Провидіння; вони повинні вірити, що це принесе для них благословенні наслідки не тільки в майбутнім життю, але також більший мир і блаженство серця вже і в теперішнім життю.
В який спосіб вони мають це вчинити? Відповідаємо, що вони повинні це зробити з щирого серця, побожно, з повагою в молитві – угода повинна бути виразно зроблена з Господом і, як можливо, виразним голосом і треба просити Божого милосердя, ласки і благословення як конечну допомогу у виконуванню його посвячення і жертвування.
Але що повинен робити той, що має “почуття до Бога”, однак не почувається готовий, щоб вповні підкорити свою волю під Божу волю? Відповідаємо, що такий повинен приступити до Господа з молитвою в цій справі, і просити Його благословення в його студіях Божого Слова, Правди, щоб він міг більше розуміти, по перше, про мудрість такої служби, по друге, що результат з цього напевно принесе благословення, по третє, про вірність у виконуванню усіх обітниць про поміч і силу, і скріплення, які стали приобіцяні для саможертвуючої себе кляси. Вони також повинні просити, щоб Господь допоміг їм правильно оцінити вартість земних річей – щоб вони могли це добре розуміти і, коли би це було конечним, теж досвідчити, як проминаючими та непевними, та незадоволяючими є всі речі пов’язані з самолюбством в теперішнім часі, і ці речі, яких природні очі бажають -щоб вони в той спосіб мали змогу учинити посвячення і оцінити привілей думати про речі вгорі (небесні), а не про речі внизу (земні), але їх жертвувати за небесні речі.
Тут виринає інше питання: В світлі того, що “високий поклик” є зачинений і що через те посвячений не може бути вповні певний щодо нагоди осягнення нагороди нової природи і її слави, чести і безсмертя – яку різницю це зробило б відносно посвячення? Ми відповідаємо, що це не повинно робити жодної різниці; посвячення є одинокою мудрою і властивою дорогою для Божого народу завжди – повне посвячення буде вимагане від тих, які будуть жити і втішатись Божими блаженствами в віку Тисячоліття – і нічо менше від того не буде признане. Коли йде про можливість одержання нагороди, то як ми вже пояснили, нашим розумінням є, що ще багато буде принято до привілею “високого поклику”, зайняти місця тих, які вже посвятились, але не “бігли так, щоб осягнути” нагороду і тому вони стали усунені з бігу. Але, можемо 163 бути певні, що ніхто не буде прийнятий, якщо такий насамперед не увійде через вузькі ворота посвячення і жертвування.
Можливо, що це е правда про всіх, які увійшли через вузькі ворота, що вони не бачили виразно і не розуміли вповні цих великих і чудових благ, чи благословенств, які Бог має для Його вірного Нового Створіння; вони на початку лиш бачили мудру службу, і опісля пізнали більше про довготу і ширину, і височину, і глибину Божої доброти, і про привілеї “високого поклику”. І так само з тими, які тепер входять, вони не можуть вповні оцінювати небесних духових річей, поки вони не дійдуть до місця, в якому виконуватимуть свою мудру службу в повному посвяченню. І ми можемо бути певні, що кожний посвячуючий себе і жертвуючий себе для справи Господа після доповнення небесної кляси, пізнає, що Господь має много інших відмінних благословенств до роздавання, і що усі Його благословення є для всіх таких посвячених, саможертвуючих. Можливо, що вони будуть зараховані до Старинних Святих, які мали саможертвуюче успосіблення, або духа, що подобався Богу, ще перед розпочаттям “високого поклику”.
МИЛЬНІ ПОГЛЯДИ ПРО ОСВЯЧЕННЯ
Маючи на увазі загальне замішання в думках, що панує між Христіянами щодо Божого плану і оправдання, і освячення, називаних так у Св. Письмі, то це не є дивно, що великий хаос запанував. Одною помилковою думкою -піддержуваною, однак, невеликим числом Божого народу, але на їх шкоду – є претенсія цілковитої святости і досконалости, представленої в їх висловах, що вони “не грішили роками” і т.п. Вони знаходять своє порівнання у фарисеях за днів нашого Господа, які вірили, що вони є праведними і погорджували іншими, і які, почуваючи таку самоправедність, зігнорували ласки і привілеї які були приготовлені для них Господом у Його чинності примирення.
Все ж таки, ці, так звані “Святі Люди”, “Люди без гріха”, через цей блуд відвернули свої уми від віри в Господа -ц віри в діло примирення – і сполягання на заслугу Його жертви тощо, бо чого ж вони мають сполягати на Його заслугу, чи ласку, коли вони заховують Божий закон досконало? Одною трудністю, що привела їх до такого стану, був брак пошани для Господа, а іншою було за велике цінення, за велике думання про себе самого. Властива пошана для Господа дасть змогу бачити Його велич, Його маєстат і яким є Його стандарт (рівень) святости, що це є досконалість Його власного характеру; і правильна оцінка себе самого скоро переконала б їх (так як це переконує інших), що їм багато бракує до Божого рівня в словах, ділах і думках.
Інша кляса так званого “Святого Народу” не йде до такої скрайности в своїй претенсії, що є без гріха, але, признаючи недосконалість, претендує бути святою, вповні освяченою, на підставі того, що старається уникати гріха, жити без гріха. Як ми вже показали, ми вповні годимося з думкою, що всі правдиво посвячені мусять старатись уникати гріха, наскільки можуть. Помилкою тих, які так твердять, є те, що вони вважають, що уникати гріха є одинокою ціллю і завданням їх посвячення. Вони мильно зрозуміли цілу цю справу; жодне створіння Боже не має права грішити, і тому здержуватись від гріха – від того, чого він не має права робити – не можна в правильному значенню вважати, чи називати як “жертва”. Боже Слово ніде не говорить і не запрошує нас, щоб жертвувати гріхи. Ці дорогі приятелі, які не йдуть дальше від такого посвячення через уникання гріха, дійшли лиш так Далеко, як усі оправдані повинні дійти; вони ще не УВІЙШЛИ через вузькі ворота саможертви, а що означає зрікатись тих річей, які є правильні, законні і властиві -Добровільне віддання їх (приношення в жертву), щоб ми могли краще служити Господу і Його справі.
ХРИСТОС СТАВСЯ ДЛЯ НАС ВИКУПЛЕННЯМ
Слово відкуплення є вживане тут в значенню визволення, спасення, а що є наслідком праці примирення – результат Викупу, тобто відповідної даної ціни. Думка, що міститься в цьому слові, провадить нас до повного кінця, до завершення побіди Церкви, до повного народженого стану Нового Створіння – хоча в нашому стиху це може також бути правильно застосоване до перехідного і другорядного, тимчасового визволення вірних по цілій вузькій дорозі, закінчуючись “повним” спасенням в славі, честі і безсмертю Першого Воскресення.
Апостол запевнює нас, що жертва нашого Господа одержала для нас “вічне спасення”, повне і вічне визволення з пут гріха і його кари – смерти. (Жид.7:25; 9:12). Правда, це спасення с для цілого світу, і остаточно наш Господь запевнить для всіх, які прийдуть до гармонії з Божими вимогами, вічне спасення від гріха і смерти, але як ми вже бачили, це вічне визволення, яке в майбутньому віку буде застосоване для цілого людства, а це є через припровадження усіх до знання правди і під пануванням Царства Божого, е в теперішному часі застосоване лиш до дому віри – і з тих, лиш вповні до таких, які поступають дорогою самопожертви в сліди Первосвященика, як члени Царського Священства. їх “вічне спасення” від гріха і смерти буде, як членів Нового Створіння, увінчане славою, честю і безсмертям.
Перегляньмо деякі інші стихи, в яких це саме грецьке слово “аполютросіс” (визволення, спасення) є переложене на спасення. Наш Господь, показуючи нам спасення, яке має прийти через Перше Воскресення, говорить до деяких жиючих при кінці віку, які розпізнають певні знаки “випростуйтесь і піднесіть голови ваші, бо зближається визволення ваше” (Лука 21:28). Апостол, звертаючись до цієї самої кляси, говорить “І не засмучуйте Духа Святого, яким ви запечатані на день відкуплення” (Еф.4:30). В цих стихах теж не говориться про діло спасення довершене
жертвою нашого Господа, але про наслідки (результати) цього діла, як вони виповняться в удосконаленню Церкви в Першім Воскресенню. В цьому самому листі (1:7) Апостол говорить “В Якому ми маємо відкуплення кров’ю Його”. Тут він відноситься до благословенств, якими ми втішаємось в теперішнім часі через заслугу жертви нашого Господа, яка покриває наші немочі і виконує в нас велику вагу вічної слави через діяння в нас так, щоб нам і хотіти і чинити по Його вподобі. Думка, яку хочемо вселити, є, що Христос стався для нас визволенням в теперішнім часі – даючи нам побіду в теперішній боротьбі, так як Він нам остаточно дасть повну побіду, роблячи нас досконалими на Його власну подобу.
Ця думка є піддержувана через цього самого автора, який запевнює нас (Рим.3:24), що Божа ласка оправдала нас дармо (і дальше вдержує наше оправдання, коли ми перебуваємо в Христі) “через відкуплення, що є в Христі Ісусі”, і яке осягне своє завершення, ^оскільки це нас тичиться, коли ми станемось подібні Йому і побачимо Його, як Він є, і будемо участвувати в Його славі в дні відкуплення (визволення). В цім самім листі (8:23) Апостол знов говорить про завершення нашого відкуплення і як ми маємо очікувати аж до Богом призначеного часу. Після показання, що “все створіння разом стогне і мучиться аж досі…ждучи на виявлення синів Божих (прославлених Нових Створінь)”, він додає, “І не тільки воно, а й ми самі, маючи первоплід Духа (будучи тепер покликаними і сплодженими до Н. Створіння) і ми самі в собі стогнемо, очікуючи всиновлення, тобто, відкуплення тіла нашого” -тіла Христа, Церкву, якої Христос є Головою, а ми сподіваними членами. Це буде кінцевим ділом відкуплення з нами, бо хоча ми в міжчасі участвуємо в багатьох благословеннях і привілеях завдяки відкупленню, ми не одержимо вповні нашого відкуплення (спасення) аж тоді – Рим.8:20-23.
Маючи на увазі наш теперішний стан, – участь в відкупленню, яка вже є наша – наш Господь заявив “Хто вірує в мене, має життя вічне” (Йоана 6:47) і Апостол теж говорить, “Хто має Сина має життя” (ІЙоана 5:12). Ми не повинні розуміти, що ця віра (згадана Господом і Апостолом) означає тільки умове признання, чи згоду з певними фактами в зв’язку з Божим планом Спасення, але віра в жертву примирення і відповідне з тим поступовання в нашому життю і в згоді з її опозицією до гріха – жива віра, яка проявляється в послусі серця. Ми також не маємо розуміти, що віруючий має вже тепер в повному значенню цього слова вічне життя – це він одержить остаточно, коли буде вірний Богу до кінця, в Первому Воскресеню. Ми радше повинні розуміти, що посвячені віруючі є сплоджені до нового життя, що в них розпочалось нове життя в тому значенню, що їх нова воля с прийнята Богом, як початок Нового Створіння, якими вони вповні будуть в Первому Воскресенню.
Ці вислови ми повинні розуміти, що вони є в повній гармонії з заявою Апостола “в надії бо ми спаслися” (Рим.8:24) – через віру – спасення є нам приписане, але не завершене. І тому ми маємо терпеливо очікувати на докінчення доброго діла, яке Бог розпочав у нас – щоб ждати на “ласку, що буде принесена в об’явленню Ісуса Христа” – “коли Він прийде того дня, щоб прославитись у святих своїх”- Сол.1:10; Шетра 1:13.
Відкуплення (визволення, спасення), яке є в Христі -це, яким втішаємось тепер, як і те, яке внедовзі стане завершене в нас – є усюди в Св.Письмі ототожнюване (розпізнане, злучене) з жертвою, яку наш Господь учинив на нашу користь. Хотяй Його смерть є ціною за нашу кару (вирок смерти), Його воскресення було конечним, тому що мертвий Спаситель не міг помагати відкупленим прийти (або одержати) назад до цього, що було страчене. І ми є запевнені, що власні досвідчення нашого Господа ще уздібнили Його до цієї великої праці визволення стогнучого людства, яке Він купив своєю кровю. Апостол говорить “У чому бо Він сам, бувши спокушуваний, постраждав, у тому, тим, що проходять через спокусу, Він
може допомогти” – може визволити їх з спокус, які інакше могли б їх поконати. “Який не допустить, щоб ми були спокушувані понад наші сили, але дасть вихід з спокуси,”- Жид.2:18; ІКор.ШЗ.
Коли Він часом позволить, щоб ми спотикнулись, то це в тій цілі, щоб навчити нас важної лекції відносно наших немочів і нашої потреби (конечности) дивитись на Нього, як на нашого Пастиря і Відкупителя і відчувати нашу власну слабість, щоб через те ми могли ставати сильними в Господі і в силі Його потуги. Він є представлений перед нами, як наш Первосвященик, Який може відчувати наші немочі, в той час, коли посідає повну силу допомогти нам в годині спокуси. Про Нього Писання особливо говорить, що Він “може співчувати тим, що не знають і тим, що заблудили”, тим, які приступають до Отця через Його заступництво, і які продовжують перебувати в Нім в живій вірі, яка означає послух до міри можливості. В такий спосіб ми маємо радуватися в Господі, в нашім Відкупителі, як теперішнього Спасителя і також пізнішого Спасителя, або Визволителя з гробу через воскресення – як Довершителя нашої віри, – Жид.2:17,18; 4:15,16; 5:2; 7:25,26. 168