Ад Біблії

РОЗДІЛ 5

АД БІБЛІЇ

«Бо заплата за гріх смерть» – Рим. 6:23

Різні погляди на вічні муки і ад – Їх наслідки – Англійське слово hell – Ад у Старому Заповіті – Усі вірші, в яких слово шеол перекладається на ад – Інші вірші з виразом шеол, перекладеним на гріб і яма – Ад у Новому Заповіті – Ад як відповідник грецького слова гадес – Христос в аду і пробуджений з аду – Гадес – Інші випадки вживання слова ад – Геєнна перекладається словом ад – Будуть у небезпеці геєнни – Мат. 5:22-30 – Може знищити і душу й тіло в геєнні – Незнищенні черв’яки і невгасимий огонь – Мат. 23:15,33 – Вкинені в огонь геєнни – Тартароо перекладене на ад – Притча про багача і Лазаря – Велика прірва буде з’єднана – Притча про овець і козлів – Остаточне впорядкування людських справ – Вічна кара – «Озеро огняне та сірчане… Це друга смерть» – Об. 21:8 – Диявол, звірина і лжепророк мучені – Вкинені в ад – Чи євреї вірили у вічні муки? – Обери життя, щоб ти міг жити – Гріхи, які прощаються і не прощаються – Майбутня кара – Нехай переможе чесність і Правда.

«До закону й свідоцтва: якщо вони кажуть не так, як це слово, то це через те, що немає в них світла» – Іс. 8:20 (KJV).

Правильне розуміння цього питання стане майже необхідністю для непохитної віри християнина. Протягом століть різні розгалуження «ортодоксії» навчають, що Бог, перед тим, як створив людину, створив велику безодню огню і тортур, здатну вмістити мільярди людей, яких Він створив; що цю безодню Він назвав «пеклом», і що всі обітниці та погрози Біблії були передбачені, щоб стримати якомога більше число («малу черідку») від злого поступування, щоб це страшне місце не стало їх вічним домом.

По мірі того, як зростає знання і зникають забобони, цей потворний образ Божого розпорядження і характеру втрачає свій вплив; думаючі люди просто не вірять цій легенді, яка використовується в ілюстраціях на стінах церков в дуже високому мистецькому і реалістичному стилі, приклади якого все ще можна побачити в Європі. Деякі тепер стверджують, що це місце буквальне, але огонь символічний і т.д., і т.п., тоді як інші відкидають вчення про «пекло» в будь-якому значенні і мірі. Коли ми бачимо, як послаблюються забобони і починають переважати правдиві погляди щодо величного, мудрого, справедливого і люблячого Творця, то радіємо, але з тривогою зауважуємо тенденцію до сумнівів, скептицизму та невірства серед тих всіх, котрі відкидають це вчення, яке так довго приймалося.

Ви запитаєте: чому так, якщо розум тільки-но звільнився від цієї неправди? А це тому, що християн так довго навчали, що підстава цього страшного богохульства щодо Божественного характеру і влади глибоко і міцно утверджена в Божому Слові – Біблії, і що в результаті, наскільки похитнулась їх віра в пекло, настільки також похитнулась їх віра в Біблію як Божественне об’явлення правдивого Бога. Таким чином ті, котрі перестали вірити в будь-який рід пекла як місця безкінечних тортур, часто стають відвертими невіруючими і насміхаються з Божого Слова.

Усвідомлюючи той факт, що Біблія, як і Бог, її Автор, зневажаються, а також якщо її правильно розуміти, вона не навчає нічого такого, що принижувало б Божий характер чи суперечило б здоровому розуму, ми спробуємо показати біблійне вчення на цю тему, щоб тим самим в серцях Його народу знову могла зміцнитися віра в Бога та Його Слово, тепер вже на кращому, більш розумному ґрунті. Ми вважаємо, що коли хтось в результаті визнає, що його помилковий погляд ґрунтувався на помилковому людському розумінні і неправильному поясненні, то одночасно він навчиться з тих пір менше довіряти власній уяві, чи  уяві когось іншого, і своєю вірою міцніше вхопиться за Боже Слово, яке може зробити мудрим на спасіння.

Те, що прихильники вчення про вічні муки мають невелику, або взагалі не мають майже ніякої віри в нього, є цілком очевидно з того факту, що воно не має впливу на їх поведінку. Хоча християнські деномінації підтримують вчення, що вічні муки і безконечний та безнадійний розпач будуть карою для грішників, найчастіше вони взагалі не намагаються перешкоджати людям у їх поступуванні, коли ті безперешкодно ідуть своєю дорогою. Гучні дзвони та органи, добре навчені хори і коштовні будівлі, вистелені лавки та відшліфована мова, в якій все більше уникаються згадки на цю тривожну тему, дають відпочинок і розваги новомодним зібранням, які збираються в день Господній і відомі в світі як церкви Христа і представники Його вчення. Але вони виглядають мало зацікавленими вічним добром мас, а навіть своїм та своїх родин, хоча, очевидно, варто було б очікувати, що маючи перед собою такі страшні перспективи, вони будуть майже як навіжені дбати про порятунок тих, хто гине.

Очевидним висновком є те, що вони не вірять у це вчення. Єдиною групою людей, які взагалі доводять своїми вчинками віру в нього, є Армія Спасіння. Вони є предметом насмішок майже всіх інших християн, оскільки до певної міри поступають відповідно до своїх переконань. Тим не менше, їх особливі і часто абсурдні методи, які так явно суперечать методам Господа, про які написано: «Він не буде кричати, і кликати не буде, і на вулицях чути не дасть Свого голосу» (Іс. 42:2), є дуже лагідними у порівнянні з тим, чого можна було б сподіватися, якби вони до кінця були переконані в цьому вченні. Ми не можемо собі уявити, як чесні визнавці цього вчення можуть спокійно жити з дня на день, займаючись звичними життєвими справами, чи щонеділі зустрічатися у вишуканих умовах, щоб вислухати з-за кафедри проповідь з серії особливих, часто розрекламованих тем. Чи могли б вони так поступати, коли б постійно вірили, що кожної хвилини помирає сто їх співсмертних, входячи в

«Той покинутий край глибокого відчаю», де

«Бог не чує їх гіркої молитви»?

Якби вони дійсно вірили в такі вчення, то небагато святих могли б сидіти там з задоволенням і думати про тих, які щосекунди швидко наближаються до страшного стану, який був описаний добродушною, але дивною людиною з добрими намірами, яка була дуже сильно обманута – Ісааком Ваттсом (чиє серце було незрівнянно більш чутливе та глибоке, аніж те, яке він приписував великому Єгові), коли він писав цей гімн:

“Будуть ревіти бурі сердитого вогню,

Щоб знищити збунтованого черв’яка,

І битимуть в нагую душу

У цій великій єдиній бурі”.

Люди часто стають несамовитими від смутку, коли їх друзі потрапляють у якийсь серйозний випадок, пожежу чи якусь аварію, хоча знають, що їх вже скоро звільнить смерть. Але вони твердять, що вірять, що Бог є менш люблячим, аніж вони самі, і що Він, якщо не з задоволенням, то з байдужістю, може дивитися на мільярди Своїх створінь, котрі будуть вічно терпіти страшні муки, які Він готує для них, не даючи їм ніякої можливості їх уникнути. Та це ще не все. Вони сподіваються, що буквально опиняться на лоні Авраамовому, звідки, будучи розділені прірвою, будуть дивитися на страждання людських мас, бачачи їх і чуючи (хоча тепер вони люблять і оплакують деяких з них). Вони собі уявляють, що будуть так змінені, стануть настільки подібні до Бога (згідно їх теперішнього розуміння про Нього), настільки нездатні до милосердя і позбавлені любові та співчуття, що будуть тішитись таким Богом і таким планом.

Дуже дивно, що подекуди розумні люди, які люблять своїх ближніх, будують лікарні, будинки для сиріт, заклади для психічно хворих і товариства, які займаються захистом від жорстокості навіть тварин, є настільки розумово неврівноваженими, що можуть вірити в таке вчення і підтримувати його, і в той же час не бути зацікавленими у вивченні його основ!

Нам спадає на думку лише один виняток – ті, котрі визнають ультракальвіністські доктрини. Вони вірять, що Бог так постановив, що будь-які спроби, які б ми могли вжити, не змінили б долі людини; всі молитви, які вони могли б занести, не змінили б ані йоти в страшному плані, який, як вони думають, Бог передбачив для Своєї та їхньої вічної радості. Вони, якщо говорити про старання для добра їхніх ближніх, насправді могли спокійно сидіти. Та як вони можуть вихваляти цей план, який засуджує ближніх, яких Бог наказує їм любити, як самих себе?

Чому б краще не почати сумніватися в цій «науці демонів», в цьому богохульстві проти великого Бога, що було вигадане в «темних віках», коли підступний клір навчав, що правильно робити зло, якщо з нього виникне добре?

Вчення про вічні муки, без сумніву, було впроваджене папством, аби схилити поган до приєднання та підтримки його системи. Воно процвітало в той же час, коли бої биків та гладіаторів були улюбленими розвагами широких мас; коли хрестові походи називали «святими війнами», а чоловіків та жінок «єретиками» і часто вбивали за те, що вони думали чи говорили всупереч вченням папства; коли Сонце Євангельської Правди було затемнене; коли Боже Слово вийшло з ужитку і було заборонене до читання ким-небудь, окрім духовенства. Їх любов до своїх ближніх часто виявлялася в тортурах щодо «єретиків», щоб змусити їх зректися та відкинути свою віру та свої Біблії – щоб, як вони кажуть, врятувати «єретиків», якщо це можливо, від більш страшного майбутнього – вічних мук. Вони не запозичили цього вчення від поган, тому що жоден поганський народ на світі не має так жорстокої, демонічної та несправедливої доктрини. Перевірте це кожен, хто може, і покажіть її у всій її темноті, щоб, наскільки це можливо, можна було довести, що сама суть варварства, злоби, ненависті і безбожності не була прийнята лише тими, кого Бог так високо привілеював всебічним світлом і кому Він довірив єдине пророцтво – Своє Слово. О, який сором і замішання з’являться на багатьох обличчях, навіть добрих людей, які справді думали, що служили Богові, коли проголошували цю богохульну доктрину, коли вони воскреснуть і дізнаються про любов і справедливість Бога, і коли прийдуть до зрозуміння, що Біблія цьому не вчить. Вчення про вічні муки безчестить Бога, вбиває любов, затемнює правду, перешкоджає святим, робить затверділими грішників, «засуджує до смерті єретиків» (2 Пет. 2:1).

Але повторюємо, що завдяки просвіченню і моральному розвитку нашого часу люди не вірять в цю доктрину. Та оскільки вони думають, що Біблія про неї вчить, то кожен крок поступу в правдивому знанні та братерській любові, який придушує віру у вічні муки, в більшості випадків є також кроком, який віддаляється від Божого Слова, яке неправдиво представлене як підстава цього вчення. Таким чином, наступним урожаєм цього плоду, який дає ця привита дияволом неправда, є скептицизм. Розумні, чесні, люблячі люди відходять через те від Біблії, звертаючись до марного базікання та суперечок знання, неправдиво названого так, а також невірства. «Світові» люди також насправді не вірять в цю доктрину; вона також не зменшує злочинності, оскільки в’язні і нижчі верстви суспільства є її незмінними прихильниками.

Але хтось скаже: Чи ця неправда не принесла нічого доброго? Чи в минулому багато людей не були припроваджені до церков завдяки проповідуванню цього вчення?

Ми відповідаємо, що жодна неправда ніколи не була причиною справжнього добра, а завжди тільки зла. Ті, кого до церкви приводить неправда, і яких би правда не торкнулася, шкодять самій церкві. Тисячі заляканих, але не навернених в серці, яких це вчення силою припровадило до папства, збільшуючи його маси і багатство, ще більше розбавили ту невелику кількість правди, яку вони раніше мали, і настільки перемішали її зі своїми нечистими почуттями та помилками, що для того, щоб вирівняти змінений стан речей, «клір» був змушений додавати оману до омани, вдаючись до методів, форм і т.п., яких не вчить Святе Письмо і які непридатні для правдиво навернених, якими керує Правда. Серед них були статуї, ікони, чотки, ризи, свічки, великі собори, вівтарі і т.п., аби створити ненаверненим поганам вигляд побожності, який був би більше наближений до їх попереднього поганського культу, але позбавлений сили благочестя.

Погани з цього ніяк не скористалися, тому що перед Богом вони і надалі були поганами, схильними наслідувати щось, чого не розуміли і часто робили не від серця. Вони були посіяним «куколем», що заглушав «пшеницю», самі при тому не отримуючи користі. Господь показує, хто посіяв насіння цього велетенського врожаю (Мат. 13:39). Те ж саме стосується і тих, які й сьогодні приймають назву «християнин», а в серці не є насправді наверненими правдою, а лише залякані неправдою або зведені обіцяними земними, суспільними чи матеріальними благами. Такі нічого не приносять для правдивої Церкви; своїми поглядами та звичаями вони стають каменем спотикання для правдиво посвячених, а своєю нездатністю приймати правду, правдивий харч святих, вони спонукають до того, що навіть небагато справжніх пастирів обманюють правдивих «овець», щоб заспокоїти вимоги тих «козлів», зосереджені навколо чогось привабливого для їх незмінених смаків. Ні, ця помилка жодним чином не зробила нічого доброго, за винятком того, що Бог може зробити так, щоб навіть людський гнів хвалив Його. Тому Він зробить так, що і це зло врешті решт служитиме Його намірам. Коли вже незабаром усі люди (під час Тисячоліття) переглянуть і побачать цей великий обман, яким сатана засліпив світ, щоб він не бачив правдивого характеру Бога, то можливо це розбудить в них палкішу та більшу любов до Бога.

Отож, зауваживши недоречність людського погляду, залишмо людські думки й теорії та перейдімо до Божого Слова, єдиного авторитету в цьому питанні, пам’ятаючи, що:

“Бог Сам Себе пояснює, і Він це Слово вияснить”.

Перш за все, пам’ятаймо, що Старий Заповіт був написаний гебрайською мовою, а Новий – грецькою. Слово «ад» інколи вживається перекладачами, щоб передати значення гебрайського слова шеол та грецьких слів гадес, тартаро і геєнна, а інколи вони перекладаються як «гріб» або «яма».

Слово «hell» (ад) в староанглійській мові (перш ніж папські теологи вибрали його і надали йому нового, специфічного значення, що відповідало їх намірам) означало просто приховувати, ховати, прикривати; відповідно приховане, заховане або прикрите місце. В староанглійській літературі можна знайти описи поміщення в «hell» (тобто в ад) картоплі – вкидання картоплі до ям; також можна прочитати про «helling of a house» покриття дому. Таким чином, слово «hell» було правильно вжите для перекладу слів шеол і гадес, які означають таємничий, прихований стан смерті, як синонім слів гріб чи яма. Той самий дух, який був готовий викривляти це слово, щоб залякати несвідомих, і надалі готовий підтримувати цю неправду, мало не кажучи: “Робімо зло, аби могло виникнути добро”.

Якби перекладачі Біблії Revised Version повністю порвали з папським блудом і були до кінця чесні, то зробили б щось більшого для англійського читача, і не обмежились би лише залишенням без перекладу гебрайського слова шеол та грецького гадес, як це зробили у згаданому перекладі. Вони повинні були перекласти це слово. Скоріше за все, вони боялися сказати правду, але соромилися говорити неправду; тому вони залишили слова шеол і гадес неперекладеними, дозволяючи здогадуватися, що ці слова означають те ж саме, що й перекручене слово «hell» (ад). (Те ж саме стосується й українських перекладів Біблії – прим. перекл.). Таке поступування, яке на якийсь час зберегло їх самих, зневажає Бога і Біблію, оскільки пересічні люди і надалі вважають, що словами шеол і гадес (ад) вона вчить про вічні муки. Тим не менше, кожен погодиться, що оскільки було правильно перекладати 31 раз слово шеол на гріб і три рази на яма, то не було б нічого невластивого, якби це слово було подібно перекладене і в кожному іншому випадку.

Порівнюючи ці приклади, – а ми це незабаром зробимо, – можна помітити одну особливість, а саме, що в тих текстах, в яких думка про муки була б нісенітницею, перекладачі Версії Короля Якова (KJV) вжили слова «гріб» або «яма»; у всіх інших випадках вони вжили слово «hell». Тому читач, якого віддавна навчали папському погляду про муки, читає слово «hell» і думає про нього, як про таке, що означає місце мук, замість гріб, заховане або прикрите місце чи стан. (Наприклад, порівняйте Йова 14:13 і Пс. 86:13). Перший каже: «О, якби Ти в гробі [шеолі] мене заховав», тоді як другий: «Ти визволив душу мою з найглибшого аду [шеолу]». Оскільки гебрайське слово в обох випадках є тим самим, то немає сенсу не вжити слова «гріб» в обох. Яким же абсурдним це виглядало б, якби Йов молився до Бога, щоб Той заховав його в пеклі вічних мук! Читач почав би ставити запитання і таємниця швидко б розкрилася.

Хоча можна до певної міри виправдати перекладачів періоду Реформації за їх небезсторонність в даному питанні, оскільки вони зривали зі старою папською системою, то сучасні перекладачі, особливо Revised Version, не можуть мати права на таку поблажливість. Професори теології та церковні пастори вважають правильним наслідувати спосіб поступування тих, хто робить такий перегляд, не пояснюючи значення гебрайського слова шеол та грецького гадес, а через вживання тих слів вони також подають своїй довірливій черідці думку про місце мук та озеро огню. Несвідомим ми можемо приписати якнайкращі мотиви; але з боку освічених людей це є явним лукавством та боягузтвом, яке схиляє тих, які знають правду в цьому питанні, до тривання в навчанні цієї неправди.

Але не всі пастирі знають про помилки перекладачів, і не всі свідомо прикривають та приховують ці помилки від людей. Багато зовсім про них не знають, приймаючи без дослідження теорії своїх семінарських професорів. Найбільш винними є професори і освічені люди. Вони приховують правду про ад з кількох причин. По-перше, між ними, очевидно, існує певна домовленість або правило поведінки, що коли вони хочуть зберегти свою позицію в «професії», то не можуть нічого говорити чужим, тобто не можуть виявляти професійних таємниць «простим людям», мирянам. По-друге, всі вони бояться, що виявлення того, що вони протягом років навчали небіблійній доктрині, підкопало б загальну пошану та повагу з боку кліру, деномінації і теологічних шкіл, і похитнуло б довіру до їх мудрості. О, як багато залежить від довіри та пошани до людей, тоді як Боже Слово загально нехтується! По-третє, вони знають, що багатьох членів їх сект не торкнулась «Христова любов» (2 Кор. 5:14), а тільки страх перед пеклом, тому вони добре розуміють, що виявлення тепер правди швидко скоротило б кількість осіб та грошей в їхній отарі; а для тих, «хто бажає хвалитися тілом» (Гал. 6:12), це виявилося б великим нещастям.

Але яким буде суд Бога, характер і план Якого зневажаються доктриною, яку ці не перекладені слова допомагають підтримувати? Чи Він похвалить тих невірних служителів? Чи виправдає Він їх поступування? Чи Архіпастир назве їх Своїми улюбленими друзями і чи відкриє їм Свої подальші плани (Ів. 15:15), щоб вони їх і надалі неправильно представляли, щоб зберегти свою гідність та повагу?

Чи Він і надалі подаватиме «старе і нове», «своєчасну поживу» для дому віри руками тих невірних слуг? Ні, вони більше не будуть Його речниками і не пастимуть його отару (Єз. 34:9,10). Замість них, як і при першому приході, Він вибере речників з-поміж мирян, «простих людей», і дасть їм слова, яким ніхто з духовенства не зможе противитись та суперечити (Лук. 21:15). Як було провіщено: «І загине мудрість премудрих його, а розум розумних його заховається» (Іс. 29:9-19).

Слово ад виступає 31 раз в Старому Заповіті, і в кожному випадку в гебрайській йому відповідає слово шеол. Воно не означає озера огню і сірки, ані чогось подібного до того: навіть в найменшій мірі! Зовсім навпаки, воно представлене як стан «темноти» (Йов 10:21), а не як місце палаючого огню, в якому чути крики та стогін; в контексті воно описане як місце «мовчання» (Пс. 115:17); замість того, щоб вказувати на будь-який біль, страждання чи докори сумління, контекст описує його як місце і стан забуття (Пс. 88:12,13). «Немає в шеолі [могилі], куди ти йдеш, ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрости» (Екл. 9:10).

Слово шеол означає «прихований стан», і застосовується воно до стану людини в смерті, в якій і поза якою все заховане від усіх, за винятком зору віри. Тому завдяки відповідному і близькому зв’язку це слово часто вживалося в значенні гробу – могили, закритого місця або місця, поза яким тільки ті, які мають освічені очі розуміння, можуть побачити воскресіння, повернення істоти до первісного стану. Зауважмо особливо те, що в англійському популярному перекладі те ж саме слово шеол 31 раз перекладається як гріб і 3 рази як яма тими самими перекладачами – загалом більше, аніж ад; а там, де воно два рази перекладається на ад, вченим здавалося настільки абсурдним, що вони відчували потребу пояснити в примітках сучасних Біблій, що мова йде про гріб (Іс. 14:9 і Йони 2:3). В цьому другому тексті прихованим станом, тобто гробом, була утроба риби, в якій Йона був живцем похований і звідки кликав до Бога.

(1)* Амос 9:2: «Якщо б закопались вони до шеолу, то й звідти рука Моя їх забере, і якщо б піднялися на небо, то й звідти їх скину». [Метафоричний вислів; але очевидно, що ями в землі є єдиними адами, в які люди можуть закопатися].

* Далі йде перелік текстів, у яких в англійському перекладі вживається слово hell (ад) – прим. перекл.

(2) Пс. 16:10: «Бо Ти не опустиш моєї душі до шеолу, не попустиш Своєму святому побачити тління» [Це відноситься до трьох днів нашого Господа, які Він провів у гробі – Дії 2:31; 13:15].

 (3, 4) Пс. 18:6 i 2 Сам. 22:6: «Тенета шеолу мене оточили» [це символ, який показує, як утиск наближає людину до гробу].

 (5) Пс. 55:15: «Нехай зійдуть вони до шеолу живими».

(6) Пс. 9:18: «Попрямують безбожні в шеол, всі народи, що Бога забули». Цей вірш буде розглянутий пізніше окремо.

 (7) Пс. 86:13: «Вирвав Ти душу мою від шеолу глибокого».

(8) Пс. 116:3: «Болі смерти мене оточили і знайшли мене муки шеолу» [Хвороба та утиск – це символічні руки гробу, які нас хапають].

(9) Пс. 139:8: «Якщо… постелюся в шеолі, ось Ти». [Божа сила необмежена: Він може навіть вжити, і вживе її щодо тих, хто є в гробі, і виведе всіх, хто там є – Ів. 5:28].

(10) Повтор. 32:22: «Бо був загорівся огонь Мого гніву, і палився він аж до шеолу найглибшого» [Символічний образ знищення, повного занепаду Ізраїлю як народу – «гнів їх спіткає вкінці», як сказав Апостол, тобто Божий гнів, що палить цей народ аж до «найбільшої глибини», як перекладає тут слово шеол Leeser, 1 Сол. 2:16].

 (11) Йова 11:8: «Вона вища [Божа мудрість] від неба, що зможеш зробити? І глибша вона за шеол [будь-яку яму], як пізнаєш її?».

 (12) Йова 26:6: «Голий шеол перед Ним, і нема покриття Аваддону».

(13) Прип. 5:5: «Її ноги до смерти спускаються, шеолу тримаються кроки її».

(14) Прип. 7:27: «Її дім до шеолу дороги [ведуть до гробу], що провадять до смертних кімнат».

(15) Прип. 9:18: «І не відає він, що самі там мерці, у глибинах шеолу запрошені нею» [Тут гості блудниці представлені як мерці, хворі або помираючі, як численні жертви сластолюбства в передчасних гробах внаслідок хвороб, які наблизять до гробу також їхнє потомство].

(16) Прип. 15:11: «Шеол й Аваддон перед Господом» [Тут гріб є синонімом знищення, а не життя в муках].

(17) Прип. 15:24: «Путь життя для премудрого угору, щоб віддалюватись від шеолу внизу» [Це ілюстрація надії воскресіння з гробу].

(18) Прип. 23:14: «Ти різкою виб’єш його, і душу його від шеолу врятуєш» [Тобто мудре карання врятує дитину від поганих доріг, які ведуть до передчасної смерті, а можливо навіть приготує її до уникнення «другої смерті»].

(19) Прип. 27:20: «Шеол [гріб] й Аваддон не наситяться, не наситяться й очі людини».

(20) Іс. 5:14: «Тому то розширив шеол пожадливість свою і безмірно розкрив свою пащу» [Тут гріб є символом знищення].

(21, 22) Іс. 14:9,15: «Заворушивсь тобою іздолу шеол назустріч твоєму приходу». «Та скинений ти до шеолу [до гробу, як подано в 11 в.]».

(23) Іс. 57:9: «І знижаєшся аж до шеолу» [Тут подано символ глибокого пониження].

(24, 25) Єз. 31:15-17: «Того дня, коли він зійшов до шеолу… Від гуку упадку його Я вчинив тремтячими народи, коли Я знизив його до шеолу з тими, що сходять до гробу… Також вони зійшли з ними до шеолу, до побитих мечем [Символічний і пророчий опис упадку Вавилону в знищенні, мовчанні, гробі].

(26) Єз. 32:21: «Будуть йому говорити сильніші з хоробрих з-посеред шеолу із помічниками» [продовження того самого образу, що представляє знищення Єгипту як народу, що має розділити долю з Вавилоном в знищенні, похованні].

(27) Єз. 32:27: «І не будуть лежати із лицарями, що попадали із необрізанців, що зійшли до шеолу з військовим знаряддям своїм, і поклали свої мечі під свої голови, і їхня провина на їхніх костях, бо жах перед лицарями був у краї живих» [могила є єдиним місцем, де поховані ті, що попадали, і де лежать головою на своєму військовому знарядді].

(28) Ав. 2:5: «Він роззявлює пащу свою, як шеол [гріб], і не насичується, як та смерть».

(29) Йона 2:2,3: «І молився Йона до Господа, Бога свого, з утроби тієї риби, та й казав: Я кликав з нещастя свого до Господа, і відповідь дав Він мені, із нутра шеолу кричав я, і почув Ти мій голос» [нутро риби було певний час його гробом].

(30, 31) Іс. 28:15-18: «Бо кажете ви: Заповіта ми склали зо смертю і з шеолом [гробом] зробили умову. Як перейде той бич, мов вода заливна, то не прийде до нас, бо брехню ми зробили притулком своїм, і в брехні ми сховались! Тому Господь Бог сказав так… І заповіт ваш із смертю поламаний буде, а ваша умова з шеолом [гробом] не втримається» [Бог таким чином заявляє, що поширений погляд, що смерть і гріб є більше друзями, аніж ворогами, впаде, а люди довідаються, що смерть є карою за гріх, і що вона є знаряддям в руках сатани (Рим. 6:23; Євр. 2:14), а не посланим від Бога ангелом].

(1)* Бут. 37:35: «У жалобі зійду я до сина мого до шеолу».

* Далі йде перелік текстів, у яких в англійському перекладі вживається слово grave (гріб, могила) – прим. перекл.

(2, 3, 4) Бут. 42:38: «В смутку зведете мою сивину до шеолу» [зверни увагу на той самий вислів в 44:29,31: перекладачі не хотіли відправляти до пекла Божого слуги Якова лише через те, що його сини були злі].

(5) 1 Сам. 2:6: «Господь убиває й оживлює, до шеолу зводить і виводить» (KJV).

(6, 7) 1 Цар. 2:6,9: «І не даси знизитися сивині його мирно до шеолу… і ти сивину його зведеш у крові до шеолу».

(8) Йов 7:9: «… хто сходить в шеол».

(9) Йов 14:13: «О, якби Ти в шеолі мене заховав, коли б Ти мене приховав, аж поки минеться Твій гнів, коли б час Ти призначив мені, та й про мене згадав [воскресив з гробу]».

(10) Йов 17:13: «Якщо сподіваюсь, то тільки шеолу, як дому свого, в темноті постелю своє ложе» [Йов чекає на воскесіння «вранці», Йов. 7:21, KJV].

(11) Йов 17:16: «До шеолових засувів зійде вона, коли зійдемо разом до пороху».

(12) Йов 21:13: «Провадять в добрі свої дні, і сходять в спокої в шеол».

(13) Йов 24:19,20: «Як посуха та спека їдять сніжну воду, так шеол поїсть грішників» [всі згрішили, тому «прийшла й смерть у всіх людей» і всі прямують до гробу. Але всі були відкуплені «дорогоцінною кров’ю Христа»; а, отже, всі будуть пробуджені і знову вийдуть у визначений Богом час – «вранці», Рим. 5:12,18,19].

(14) Пс. 6:6: «Бо ж у смерті нема пам’ятання про Тебе, у шеолі ж хто буде хвалити Тебе?»

(15) Пс. 30:4: «Господи, вивів Ти душу мою із шеолу, Ти мене оживив, щоб в могилу не сходити мені [цей вірш виражає вдячність за порятунок від небезпеки смерті].

(16) Пс. 31:18: «Нехай посоромлені будуть безбожні, хай замовкнуть та йдуть до шеолу».

(17, 18, 19) Пс. 49:15,16: «Вони зійдуть в шеол, і смерть їх пасе, немов вівці, а праведники [святі – Дан. 7:27] запанують над ними від рання [ранку Тисячоліття]; подоба їхня знищиться, шеол буде мешканням для них… Та визволить Бог мою душу із влади шеолу».

(20) Пс. 88:4: «Життя моє зблизилося до шеолу».

(21) Пс. 89:49: «Котрий чоловік… збереже свою душу від сили шеолу».

(22) Пс. 141:7: «Наші кості порозкидані над устами шеолу» (KJV).

(23) Прип. 1:12: «Живих поковтаймо ми їх, як шеол, та здорових, як тих, які сходять до гробу» [тобто, як під час землетрусу; порівняй Чис. 16:30-33].

(24) Прип. 30:15,16: «Чотири не скажуть досить: шеол… [і т.д.]».

(25) Екл. 9:10: «Все, що всилі чинити рука твоя, теє роби, бо немає в шеолі, куди ти йдеш, ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрости».

(26) Пісні 8:6: «Заздрощі непереможні, немов той шеол».

(27) Іс. 14:11: «Зіпхнута в шеол твоя гордість».

(28) Іс. 38:10: «Відійду до шеолових брам, решти років своїх я не матиму».

(29) Іс. 38:18: «Бо не буде ж шеол прославляти Тебе, смерть не буде Тебе вихваляти».

(30, 31) Чис. 16:30-33: «А коли… вони зійдуть живі до шеолу, то пізнаєте… розступилася та земля, що під ними! А земля відкрила свої уста, та й поглинула їх, і доми їхні, і кожну людину, що Кореєва, та ввесь їх маєток. І зійшли вони та все, що їхнє, живі до шеолу, і накрила їх земля, і вони погинули з-посеред збору».

(32) Єз. 31:15: «Того дня, коли він зійшов до шеолу».

(33, 34) Ос. 13:14: «З рук шеолу Я викуплю їх, від смерти їх вибавлю. Де, смерте, жало твоє? Де, шеоле, твоя перемога? Жаль сховається перед очима Моїми» [Господь нікого не викупив з місця огню чи мук, оскільки такого місця немає; Він викупив весь людський рід з гробу, зі смерті, від кари, яка була накладена на всіх за гріх Адама, про що повідомляє цей текст].

Цей перелік містить усі випадки вживання англійського слова hell (ад) і гебрайського слова шеол у Старому Заповіті. З цього аналізу кожному читачеві мусить бути очевидним, що протягом чотирьох тисячоліть Боже об’явлення не містить найменшої згадки про пекло, яким його тепер розуміють.

В Новому Заповіті грецьке слово гадес точно відповідає гебрайському шеол. В доказ переглянь цитати Апостолів зі Старого Заповіту, в яких вони їх перекладають словом гадес. Наприклад, Дії 2:27: «Бо не позоставиш Ти в аду моєї душі», що є цитатою Пс. 16:10 (Хом.): «Бо не покинеш душі моєї в Шеолі». Також в 1 Кор. 15:54,55: «Поглинута смерть перемогою! Де, смерте, твоя перемога? Де твоє, смерте, жало?», що є цитуванням Іс. 25:88: «Смерть знищена буде назавжди» і Ос. 13:14: «Де, смерте, жало твоє? Де, шеоле, твоя перемога?»

Мат. 11:23: «А ти, Капернауме, що до неба піднісся, аж до аду ти зійдеш»; Лук. 10:15: «Аж до аду ти зійдеш» (Капернаум був дуже привілейований, символічно «аж до неба піднісся» в своїй можливості здобути знання, але через невикористання Божих ласк повинен був бути понижений, символічно скинутий до гадесу, зруйнований, знищений. Тепер він настільки похований в забутті, що навіть невідомо, де він колись знаходився. Капернаум насправді знищений, вкинутий в гадес).

Луки 16:23: «І в аду звів він очі свої, терплячи муки» (Алегорія, яка далі буде пояснена).

Об. 6:8: «І я глянув, і ось кінь чалий. А той, хто на ньому сидів, на ім’я йому Смерть, за ним же слідом ішов Ад» (символ знищення гробу).

Мат. 16:18: «І на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її» (Хоча на протязі Євангельського віку Церква зустрінеться з тяжкими, постійними переслідуваннями аж до смерті, то вони ніколи до кінця не переможуть Церкву; остаточно, через своє воскресіння, звершене їх Господом, Церква переможе гадес – гріб).

«Коли ж почався день П’ятдесятниці… Петро… свій голос підніс та й промовив… Мужі ізраїльські, послухайте ви оцих слів: Ісуса Назарянина, Мужа, що Його Бог прославив вам силою, і чудами, і тими знаменами, що Бог через Нього вчинив серед вас… що був виданий певною волею та передбаченням Божим [що був виданий за наші гріхи]… ви руками беззаконників розп’яли та забили. Та Бог воскресив Його, пута смерти усунувши, вона бо тримати [тому що Слово Бога Єгови уже раніше провістило Його воскресіння] Його не могла. Бо каже про Нього [уособлюючи Його або від Його імені] Давид: Мав я [Христос] Господа [Єгову] завсіди перед очима своїми, бо Він по правиці моїй, щоб я не захитався. Тому серце моє звеселилось, і зрадів мій язик, і тіло моє відпочине в надії. Бо не позоставиш Ти в аду [гадесі, гробі, стані смерті] моєї душі, і не даси Ти Своєму Святому побачити тління! Ти [Єгова] дороги життя об’явив мені [Христу]» (Дії 2:1,14,22-31). Тут наш Господь, будучи уособлений через пророка Давида, виражає Свою віру в обітницю Єгови щодо воскресіння, а також в повну і славну реалізацію Ним планів Єгови та свою радість з цього приводу.

Далі св. Петро каже: «Мужі-браття! Нехай буде вільно мені сміло сказати вам про патріярха Давида, що помер і похований, і знаходиться гріб його в нас аж до цього дня [тому дане пророцтво не могло відноситися до нього самого, оскільки душа Давида залишилася в аду, – гадесі, гробі, стані смерті, – а його тіло зотліло]. А бувши ж пророком, та відаючи, що Бог клятвою клявся йому посадити на престолі його від плоду його стегон, у передбаченні [пророчому] він говорив про Христове воскресення [з аду – гадесу, гробу, куди Він повинен був піти за наші гріхи], що не буде зоставлений в аду [гадесі – стані смерті], ані тіло Його не зазнає зотління». Таким чином, св. Петро подає сильний і логічний доказ, оснований на словах пророка Давида, доводячи, перш за все, що Христос, Який був виданий Богом за наші гріхи, зійшов до аду, гробу, стану смерті, знищення (Пс. 16:10); по-друге, він довів, що згідно з обітницею Він був через воскресіння – повстання до життя – звільнений з аду, гробу, смерті, знищення і був знову створений як та сама істота, але ще більш славна і піднесена, що є «образом особи Його» (Євр. 1:3, Куліша). А тепер «той Ісус» (2:36), в своєму наступному об’явленні для Церкви каже:

Об. 1:18: «І Живий. І був Я мертвий, а ось Я Живий на вічні віки. І маю ключі Я від смерти й від аду [гадесу, гробу]».

Амінь! Амінь! Повторюють наші серця. Бо в Його воскресінні ми бачимо славний результат цілого плану Єгови, який має бути реалізований силою Того Воскреслого, котрий має тепер ключі від гробу і смерті, і в належному часі звільнить усіх в’язнів, які саме через те названі «в’язнями надії» (Зах. 9:12; Лук. 4:18). Ніяке лукавство чи хитрість жодним чином не може повністю спотворити всіх тих уривків Святого Письма, перекручуючи їх так, щоб вони підтримували потворну і богохульну папську традицію вічних мук. Якби такою була наша кара, то Христос, щоб стати жертвою, принесеною за нас, змушений був би і надалі, протягом всієї вічності, терпіти ці муки – та такого ніхто не наважиться сказати. Смерть була нашою карою, а «Христос був умер ради наших гріхів», «і не тільки за наші, але й за гріхи всього світу» (1 Кор. 15:3, 1 Ів. 2:2).

Об. 20:13,14: «І дало море мертвих, що в ньому, і смерть і ад [гріб] дали мертвих, що в них, і суджено їх згідно з їхніми вчинками. Смерть же та ад [гріб] були вкинені в озеро огняне. Це друга смерть, озеро огняне [«Озеро огняне» є символом остаточного і вічного знищення. Туди іде смерть і ад – гріб. Це значить, що більше не буде смерті; «як ворог останній смерть знищиться»]» (1 Кор. 15:26; Об. 21:4).

Розглянувши слово шеол, єдине в Старому Заповіті слово, що перекладене словом ад, а також слово гадес, яке найчастіше перекладається в Новому Заповіті словом ад, звернімо тепер увагу на кожен інший випадок вживання в Біблії слова ад. В Новому Заповіті є ще два інших слова, перекладених на ад – геєнна і тартароо, які ми розглянемо у відповідному порядку.

Перше слово виступає в наступних віршах (разом 12 разів): Мат. 5:22,29,30; 10:28; 18:9; 23:15,33; Мар. 9:43,47; Лук. 12:5; Як. 3:6. Воно є грецьким способом передачі гебрайських слів, які перекладаються як «долинна Гінном». Ця долина розміщується одразу за містом Єрусалим і служить місту в якості каналізації та сміттєвого полігону. Тваринні відходи, сміття та ін. висипалися туди; там постійно підтримувався вогонь, який мав повністю пожирати все, що туди викидалося; також туди додавалася сірка, щоб посилити горіння і забезпечити повне знищення. Але в геєнну ніколи не можна було вкидати нічого живого. Євреям не можна було мучити будь-якого створіння.

Взявши до уваги те, що в ізраїльському народі Бог дав нам наочні лекції, що показують Його діяльність та плани, теперішні і майбутні, ми мали б сподіватися, що ця Долина Гінном або геєнна також мала б відігравати свою роль в ілюстрації майбутніх речей. Ми знаємо, що ізраїльське священство і храм зображували Царське Священство, Християнську Церкву, такою, як вона буде, правдивий храм Бога; ми також знаємо, що їх головне місто було образом Нового Єрусалиму, столиці уряду Царства і центру влади – міста (Уряду) Великого Царя, Еммануїла. Ми також пам’ятаємо, що Уряд Христа представлений в книзі Об’явлення (Об. 21:10-27) в образі міста – Нового Єрусалиму. Після опису величного й славного класу, який зможе увійти в привілеї та благословення Царства, а також усіх, хто має право користатися з дерева життя, ми також знаходимо там слова про те, що не ввійде до нього ніщо нечисте, ані той, хто чинить гидоту й неправду, але тільки ті, хто удостоїться бути записаний Агнцем у книзі життя. Це місто, яке таким чином буде представляти собою весь спасенний світ в кінці Тисячоліття, було зображене в земному місті, Єрусалимі; а нечисті, мерзкі і т.п., тобто клас негідних вічного життя, який туди не ввійде, були зображені у непридатних і огидних мертвих тушах, вкинутих в геєнну за містом; таким чином, це символізувало повне знищення – другу смерть. Відповідно, ми знаходимо твердження, що ті, які не будуть гідними життя, будуть вкинуті в «озеро огняне» (Об. 20:15). Тут, як і в інших місцях, огонь був ужитий як символ знищення, а цей символ, як і огонь, озеро огняне, був взятий з тієї самої геєнни, або Долини Гінном.

Тому, хоча геєнна виконувала корисну роль для Єрусалима, як місце спалювання відходів, вона, як і саме місто, була образом і зображувала майбутнє поступування Бога у відкиненні і призначенні на знищення всіх нечистих елементів, щоб вони не занечищували Святого Міста, Нового Єрусалима. Це станеться тоді, коли проба суду Тисячолітнього віку виявить їх як таких і з абсолютною точністю відокремить «овець» від «козлів».

Отже, геєнна була образом або ілюстрацією другої смерті – остаточного і повного знищення, з якого не буде повернення; тому що після того «вже за гріхи не знаходиться жертви», а тільки «гнів палючий, що має пожерти противників» (Євр. 10:26,27).

Пам’ятаймо, що для того, щоб приготувати образи майбутнього Божого поступування з людством, Ізраїль вважався таким, як ніби Викуп був складений ще перед тим, як він вийшов з Єгипту, хоча було заколене лише типічне ягня. Коли було збудоване місто Єрусалим і храм (який представляє правдивий Храм, Церкву, а також правдиве Царство, яке в Тисячолітті буде встановлене Христом), цей народ зображував світ в Тисячолітньому віці. Як священики зображували прославлене Царське Священство, а його Закон і пов’язані з ним вимоги досконалого послуху були образом Закону та умов під Новою Угодою, які будуть зобов’язувати задля благословення всіх слухняних та засудження всіх тих, які після того, як одержать повний шанс, не підкоряться у своєму серці справедливому уряду і законам Великого Царя.

Зауважмо, що державність Ізраїлю, його суспільний стан і т.п., були образами світу в майбутньому віці, тому наскільки це властиво, щоб долина або прірва геєнна також була образом другої смерті, повного знищення в майбутньому віці всього того, що не заслуговує на збереження; крім того, наскільки вдалим є символ, – «огняного озера, що сіркою горіло» (Об. 19:20), – що був взятий якраз з цієї геєнни, Долини Гінном, в якій безперервно горіла сірка. Вислів «що горіло сіркою» посилює цей символ, «огонь», ще точніше виражає повне і невідворотне знищення в другій смерті. Палаюча сірка є знаним вбивчим засобом. Логічним також є те, що Ізраїль повинен також мати суди і суддів, які нагадують або символізують суди майбутнього Віку. Засудження цими (образними) судами цього (образного) народу під тими (образними) законами до цієї (образної) безодні поза тим (образним) містом у значній мірі було відповідником (правдивих) вироків (правдивого) суду і суддів майбутнього Віку. Якщо ми матимемо це на увазі, то воно дуже допоможе нам в зрозумінні слів нашого Господа стосовно геєнни; тому що, хоча Він говорив про близько розташовану буквальну долину, то, однак, Його слова містили лекції, які мають відношення до майбутнього Віку і позаобразної геєнни – другої смерті.

«Ви чули, що було стародавнім наказане: Не вбивай, а хто вб’є, підпадає він судові. Але кажу Я вам: якщо хтось гнівається на ближнього свого – відповість [в майбутньому – під законами правдивого Царства] перед судом. Якщо ж хто образить ближнього свого – відповість перед Верховним судом. А якщо хто скаже: «Ти дурень», буде горіти в геєні огненній» (Мат. 5:21,22, WBTS).

Щоб зрозуміти це звернення до верховного суду і суду, а також геєнни, кожен повинен щось знати про єврейські правила. «Суд» складався з семи членів (або двадцяти трьох – їх число є спірним питанням), які мали право судити певні види злочинів. Найвища рада, Синедріон, складалась з сімдесяти одного члена, які були знані своєю мудрістю і здібностями. Вона була верховним судом євреїв, а підлягали їй найтяжчі злочини. Найбільш суворим вироком була смерть. Але деякі, особливо найгірші злочинці, після смерті були зневажені тим, що їм відмовляли в похованні, а їхні тіла разом з мертвими тушами собак, міським сміттям і т.п. вкидали в геєнну, щоб вони були там поглинені. Метою такого спалювання в геєнні було показати злочин і переступи ще більш огидними в очах людей, і це означало, що такий винуватець був безнадійним випадком. Слід пам’ятати, що Ізраїль плекав надію на воскресіння з гробу, і тому дуже сумлінно дбав про тіла своїх померлих. Не усвідомлюючи собі до кінця Божої сили, вони, очевидно, вважали, що Бог потребує їхньої допомоги в цьому відношенні (Вих. 13:19; Євр. 11:22, Дії 7:15,16). Тому спалення тіла в геєнні після смерті (символічно) означало втрату надії на майбутнє життя через воскресіння. Отже, для таких геєнна зображує другу смерть в такий самий символічний спосіб, в який вони, як народ, зображували майбутній порядок речей під Новою Угодою.

Зауважмо, що в сказаних вище словах наш Господь показав їм, що їх інтерпретація Закону, хоча була дуже суворою, не показувала його дійсного значення, згідно з яким він буде розтлумачений у правдивому Царстві правдивими Суддями, яких їхні судді були лише образом. Він доводить, що заповідь їхнього Закону «не вбивай» сягає значно далі, аніж вони думають; злобний гнів і лайки під Новою Угодою «будуть» розглядатися як порушення Божого Закону; ті, які в сприятливих умовах того нового Віку не реформуються настільки, щоб вповні дотримуватися Божого Закону, будуть визнані вартими того, що символізувала геєнна, яка розташовувалася неподалік – другої смерті. Але велика суворість цього Закону буде застосовуватися лише в такій мірі, в якій будуть нехтуватися дисциплінарні покарання, користі і поміч того Віку, що даватимуть можливість кожному дотримуватися його вимог.

Та сама думка є продовжена в Мат. 5:21-30: «Ви чули… А Я вам кажу… краще тобі, щоб загинув один із твоїх членів, аніж до геєнни все тіло твоє було вкинене».

Тут діяльність Божого Права під Новою Угодою також порівнюється до діяльності під старою єврейською угодою. Урок самоконтролю дає переконання, що набагато краще відмовити собі в задоволенні своїх грішних пожадливостей (хоч би вони були такі ж дорогі, як праве око, і настільки ж необхідні, як права рука), аніж задовольняти їх, втрачаючи внаслідок другої смерті майбутнє життя, запевнене через примирення всім тим, які повернуться до досконалості, святості і Бога.

Ці слова нашого Господа служать не лише для того, щоб показати досконалість (Рим. 7:12) Божого Права і його повного визначення та зобов’язань в Тисячолітті, але вони також служили як урок для євреїв, які до того часу бачили через Мойсеєві заповіді лише сувору зовнішню частину Божого Права. Оскільки в своєму грішному стані вони не могли пристосуватися навіть до поверхового значення Закону, то тепер вони тим більше повинні були усвідомлювати свою нездатність пристосуватися до ще глибшого значення Закону, об’явленого Христом. Якби вони вповні зрозуміли і прийняли Його науку, то кликнули б: На жаль! Якщо Бог судить нас таким чином, на підставі наших думок і намірів серця, то всі ми нечисті, всі пропащі і не можемо розраховувати ні на що більше, окрім засудження до геєнни (повного знищення, подібно до тварин). Вони б кликали: Покажіть нам вище священство, аніж Ааронове, Первосвященика і учителя, здібного вповні оцінити Закон і оцінити та поспівчувати нашому занепалому стану і успадкованим слабостям; нехай він принесе за нас «кращі жертви» і дасть нам необхідне прощення гріхів, а також, як Великий Лікар, вилікує і підніме нас, аби ми могли від серця дотримуватися Божого Права. Тоді вони знайшли б Христа.

Але вони не взяли для себе такого уроку, оскільки їхні вуха розуміння були «глухі». Тому вони не знали, що Бог вже приготував, власне, такого Священика, Жертву, Учителя та Лікаря, якого вони потребували і який в належному часі відкупив тих, які підлягали типічному Закону, як і всіх тих, що були поза ним і який також «часу свого», вже незабаром, розпочне свою оздоровчу працю – повернення зору сліпим очам розуміння і слуху глухим вухам. Тоді Він «понищить заслону» – заслону необізнаності, гордості і людської мудрості, які сатана вживає тепер для засліплювання світу, щоб він не бачив Божого Права і плану Спасіння.

Наука нашого Господа не лише вказує тут на Закон Нового Заповіту і вчить єврея уроку, але є також корисною для Євангельської Церкви. В міру того, як ми пізнаємо точність Божого Права і те, що під його умовами буде становити досконалість, ми бачимо, що наш Відкупитель був досконалий, і що ми, будучи абсолютно нездатні постати перед Богом як ті, хто дотримується Права, можемо бути прийняті Отцем лише через заслугу нашого Відкупителя. Належати до цього «Тіла», бути прикритими шатою Його праведності, можуть лише ті, котрі посвятились і стараються чинити лише те, що подобається Богові, що включає також уникання гріха по мірі можливості. Але прийняття їх Богом не опирається на їх досконалості, а на досконалості Христа до тих пір, поки вони залишаються в Ньому. Тим не менш, вони мають привілей глибокого зрозуміння досконалого Божого права, хоча не узалежнені від досконалого його дотримування. Вони з радістю чинять Божу волю по мірі своїх можливостей, і чим краще знають Його досконале право, тим краще можуть керувати самі собою і підпорядковуватися йому. Тому для нас слова Господа також містять цінний урок.

Особливої уваги тут заслуговує те, що геєнна, яку знали євреї і про яку говорив їм наш Господь, не була озером огню, яке мало вічно горіти і в яке мали бути вкинуті ті, «хто гнівається на брата свого» і називає його «дурним». Ні, євреї не розуміли слів нашого Господа з такою крайністю. Теорія про вічні муки була їм незнана. Вона не мала місця в їх теології, як буде показано. Це порівняно сучасний винахід, який, як ми показали, прийшов до нас від папства – через велике відступництво. Йдеться про те, що геєнна символізує другу смерть – повне, абсолютне і вічне знищення. Це виразно можна побачити, порівнявши його з життям як протиставленням до нього. «Краще тобі ввійти до життя одноногим, ніж… бути вкиненому до геєнни, до огню». Краще тобі відмовитися від своїх грішних пожадливостей, аніж втратити все вічне життя і загинути в другій смерті.

«І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може; але бійтеся більше того, хто може й душу, і тіло вам занапастити в геєнні» (Мат. 10:28). Дивись також інший запис цієї розмови в Луки 12:4,5.

Тут наш Господь показав Своїм учням велику причину того, чому вони мали бути мужніми і відважними в найтяжчих умовах. Вони повинні були очікувати переслідувань і зазнавати різного роду фальшивих обмов проти себе за Його діло і за діло «доброї новини», слугами і вісниками якої Він їх зробив. Так, мав прийти час, коли кожен, хто вбивав би їх, думав би, що служить Богові. Потіху й нагороду за це вони мали прийняти не за теперішнього життя, але в майбутньому. Вони мали запевнення, і вірили, що Він прийшов дати Своє життя як Викуп за багатьох, і що всі, що в гробах, повинні в результаті цього, в належному часі, почути голос Визволителя і вийти, чи то для нагороди (якби їх проба була успішно пройдена в цьому житті), чи то для майбутнього випробування або суду, що звичайно має бути з переважною більшістю тих, які в цьому житті не прийшли до необхідного знання і можливості, потрібної для повного випробування.

За теперішніх умов люди можуть убити наше тіло, та вони не можуть зробити нічого, що б вплинуло на наше майбутнє існування (душу), яке, згідно з Божою обітницею, буде привернуте Його силою в день воскресіння – в Тисячолітньому віці. Наші привернені душі одержать нові тіла (духовні або земні – «кожному зерняті тіло [рід тіла] його»), а їх ніхто не зможе убити. Лише Бог має силу повного знищення – і душі і тіла. Тому ми повинні боятися тільки Його і не боятися переслідувань від людей, навіть аж до смерті, якщо тільки так зможемо одержати Боже визнання. Доручення нашого Господа, таким чином, каже, щоб ми не боялися тих, які можуть припинити теперішнє (згасаюче) життя в нашому слабкому, вмираючому тілі. Не надто турбуйтеся про нього, про його їжу, вбрання і задоволення, маючи обітницю майбутнього життя, яке Бог вам приготував і яке, якщо ви його здобудете, залишиться вашим уділом назавжди. Не бійтесь погроз, поглядів чи вчинків людей, сила яких не може перейти за межі теперішнього існування і які можуть поранити чи вбити тіло, але не можуть зробити нічого більшого. Краще майте честь і пошану для Бога, за Яким залишається рішення про життя вічне – бійтесь Того, хто може знищити в геєнні, другій смерті, як теперішнє заникаюче життя, так і будь-яку надію на майбутнє.

Тут остаточно доведено, що геєнна є образом, який представляє другу смерть – цілковите знищення, до якого мусить дійти у випадку всіх тих, які після отримання достатньої можливості майбутнього життя завдяки жертві нашого Господа виявляться негідними Божого дару і не захочуть його прийняти, відмовляючись бути слухняними Його справедливим вимогам. Тому що не сказано, що Бог збереже душі чи тіла в геєнні, але що він може їх там знищити, і «знищить» їх обидва. Таким чином, ми дізнаємося, що кожен засуджений на другу смерть є безнадійно і назавжди витертий з існування (Мат. 18:8,9; Мар. 9:43-48).

[Оскільки ці два уривки стосуються тієї самої розмови, то ми цитуємо Св. Марка, звертаючи увагу на те, що 44, 46 і частини 45 віршу немає в найстаріших грецьких манускриптах, хоча 48 в., який говорить про те ж саме, є у всіх манускриптах. Ми цитуємо цей текст зі стародавніх і достовірних манускриптів]. «І коли рука твоя спокушає тебе, відітни її: краще тобі ввійти до життя одноруким, ніж з обома руками ввійти до геєнни, до огню невгасимого. І коли нога твоя спокушає тебе, відітни її: краще тобі ввійти до життя одноногим, ніж з обома ногами бути вкиненому до геєнни. І коли твоє око тебе спокушає, вибери його: краще тобі однооким ввійти в Царство Боже, ніж з обома очима бути вкиненому до геєнни, де їхній черв’як не вмирає, і не гасне огонь!»

Після прочитання цього тексту всі повинні погодитися з пророком, що наш Господь відкрив Свої уста в притчах і таємницях (Пс. 78:2; Мат. 13:35). Ніхто ні на мить не допускає, що наш Господь радив людям калічити своє тіло, відрубуючи кінцівки чи вибираючи очі. Він також не бажає, щоб ми вважали, що каліцтва і спотворення теперішнього життя будуть мати місце також за гробом, коли ми «ввійдемо до життя». Євреї, до яких звертався Господь, які не мали жодного поняття про місце вічних мук і знали, що слово геєнна відноситься до долини поза їх містом, яка не була місцем мук ані місцем, до якого вкидали б когось живого, а тільки місцем повного знищення усього, що туди вкидалося – визнаючи слова Господа про кінцівки та очі образними, знали, що геєнна була також вжита в такому ж образному значення, щоб ілюструвати цілковите знищення.

Господь просто хотів сказати, що майбутнє життя, яке Бог запевнив відкупленій людині, є чимось безцінним, а будь-які жертви, понесені задля його отримання і радості в ньому, будуть високо винагороджені. Якби це навіть коштувало ока, руки чи ноги, так щоб ми всю вічність могли відчувати їх нестачу, все ж, така ціна життя була б невисокою навіть таким коштом. Це було б значно краще, аніж збереження членів нашого тіла і втрата усього в геєнні. Без сумніву, слухачі також взяли для себе урок, який можна застосувати до всіх справ життя, і розуміли, що Учитель має на думці те, що їм щедро надолужиться відмова собі в комфорті, втіхах і забаганках, які так дорогі, як права рука, такі цінні, як праве око, і такі помічні, як нога; задовольняючи їх, вони могли б втратити майбутнє життя і бути знищеними в геєнні – другій смерті.

Але що можна сказати про невмираючих черв’яків і невгасимий огонь?

Відповідаємо, що в буквальній геєнні, яка є основою для ілюстрації нашого Господа, тіла тварин і т.п. часто падали на виступи скель, замість того, щоб потрапити до палаючого огню нижче. Залишаючись там, вони стали їжею для черв’яків і були знищені ними, так само повністю і напевно, як і ті, що були спалені. Нікому не можна було нічого змінювати в цій долині. Таким чином, черв’яки та огонь разом виконували працю знищення – огонь не згасав, а черв’як не вмирав. Це не означало безкінечного огню, ані вічних черв’яків. Тут є думка, що черв’яки не вмирали і були в тих тушах, поки не завершили працю знищення. Так і огонь – він не згасав, а горів, поки все не було пожерте. Так само, якби горів будинок, а огонь не міг би бути опанований і потушений, але палав би, поки споруда не була б знищена, то ми могли б назвати його «огонь невгасимий».

Наш Господь хотів підкреслити повноту і завершеність другої смерті, яка була зображена в геєнні. Усі, які йдуть на другу смерть, будуть повністю і назавжди знищені. Жоден викуп більше ніколи не буде принесений за них (Рим. 6:9), оскільки в другу смерть, в озеро огню, не буде вкинутий ніхто з гідних життя, а тільки ті, які після того, як одержать знання Правди, любитимуть беззаконня.

Друга смерть є виразно зображена за допомогою геєнни не лише в приведених вище уривках. Є очевидним, що той самий Учитель використав той самий образ, щоб зобразити те ж саме в символах Об’явлення, хоча вона там не названа геєнною, а «озером огняним».

Ця долина вже колись була вжита як основа слів пророка Ісаї (Іс. 66:24). Хоча він не дає їй ніякої назви, однак описує її і кожен мав би зауважити, що пророк не каже так, як того могли б сподіватися ті, які тримаються помилкових поглядів про мільярди живих істот в полум’ї і тортурах, але про трупи тих, які згрішили проти Господа і які, таким чином, є представлені як цілковито знищені другою смертю.

Два попередні вірші вказують на час, в якому сповниться це пророцтво, що є у повній згоді з символами Об’явлення; воно відноситься до нового періоду, до Тисячоліття, порядку «неба нового й нової землі». Тоді усі праведні зрозуміють справедливість і мудрість цілковитого знищення непоправних, впертих ворогів праведності: «стануть вони за гидоту для кожного тіла».

Люди, до яких звернені слова з Мат. 23:15,33, не були поганами, які не мали знання правди, як також не належали до найнижчої і найтемнішої верстви єврейського народу, а були книжниками і фарисеями, зовні найбільш релігійними людьми, лідерами і вчителями народу. До них наш Господь сказав: «Як ви втечете від засуду до геєнни?» Ці люди були лицемірами; вони не були вірні своїм переконанням. Їм було дане рясне свідоцтво правди, та вони не хотіли її прийняти, намагаючись протистояти впливу правди і схиляти людей до її відкинення. Чинячи таким чином опір Святому Духу світла і правди, вони зробили затверділими свої серця до того, що Бог дав їм для благословення. Таким чином, вони нікчемно відкинули Його благодать, а тривання в такому поступуванні мусить врешті закінчитися засудженням до другої смерті, геєнни. Кожен крок в напрямку свідомої сліпоти і опозиції до правди робить повернення важчим, а характер грішника щораз більше уподібнюється до того, що огидне для Бога і що має бути знищене другою смертю. Книжники і фарисеї швидко прямували цим шляхом, тому повстало питання нашого Господа, яке мало стати для них пересторогою: «Як ви втечете…». Воно означало наступне: хоча ви вихваляєтеся своєю побожністю, та якщо ви не зміните вашої поведінки, то напевно будете знищені в геєнні.

«Так [важливий] поміж нашими членами, язик сквернить усе тіло, запалює круг життя, і [або коли] сам запалюється від геєнни» (Як. 3:6). Тут Апостол твердо і символічно показує великий і поганий вплив злого язика – язика, запаленого (символічно) від геєнни (символічної). Язик, запалений від огню геєнни, означає язика, який вживається для зла розбещеним, свавільним, самолюбним, ненависним і злим характером. Якщо хтось, не дивлячись на знання і можливості, не опановує і не реформує такого характеру, такий буде визнаний гідним знищення серед класу, для якого призначена «друга смерть», справжнє «озеро огняне» і справжня геєнна. Така особа може своїм язиком розпалити великий огонь, впровадити пагубне замішання, яке, де б не з’явилося, спричинить зло у всій природі. Кілька злісних слів часто викликають усі погані почуття того, хто їх промовляє, викликаючи те саме в інших і повертаючись проти нього самого. Тривання в такому недоброму поступуванні остаточно псує цілу людину і спроваджує на неї вирок смерті.

Грецьке слово тартароо лише раз з’являється у Святому Письмі і перекладається як ад. Воно міститься в 2 Пет. 2:4, де сказано:

«Бо як Бог Анголів, що згрішили, не помилував був, а в кайданах темряви вкинув до аду [тартароо], і передав зберігати на суд».

Дослідивши всі інші слова, передані в Біблії як «ад», і всі вірші, в яких вони виступають, ми закриваємо наше дослідження приведеним вище віршем, який єдиний містить слово тартароо. В цій цитаті всі слова, надруковані курсивом [в деяких перекладах – прим. перекл.], перекладені з одного грецького слова тартароо. Перекладачі мабуть не знали, як його перекласти, але прийшли до висновку, що знають, де повинні бути злі ангели, тому дозволили собі помістити їх в «ад», хоча для того, щоб перекрутити цю думку, щоб вона означала те, що по їхньому вона повинна означати, їм потрібно було чотири слова.

Слово тартароо, яке було вжите св. Петром, дуже подібне до слова тартарос, яке вживається в грецькій міфології як назва темної прірви або в’язниці. Але тартароо більше відноситься до дії, аніж до місця. Ангели, які згрішили, з стану честі і достоїнства були скинені до ганьби та осуду. Здається, правильна думка є наступною: «Бог Ангелів, що згрішили, не пожалів, але понизив їх, піддавши ланцюгам темряви».

Це з певністю погоджується зі знаними фактами з інших уривків. Тому що ці впавші духи часто відвідували землю за днів нашого Господа і Апостолів. Тому вони не були вкинені до якогось місця, але «скинені» в значенні пониження, понижені з попередньої слави і свободи, а також зв’язані в темряві як ніби ланцюгом. Коли ці впавші духи під час спіритичних сеансів виявляли свою силу через медіумів, вдаючи з себе померлих людей, то завжди мусили це робити в темряві, оскільки темрява є ланцюгом, яким вони були зв’язані аж до великого Тисячолітнього Дня Суду. Важко сказати, чи це означає, що вже невдовзі вони зможуть частіше матеріалізуватися в денному світлі. Якби так сталося, то це значно збільшило б силу сатани в засліпленні та зведенні протягом певного короткого часу, поки вповні не зійде Сонце Праведності, а сатана не буде цілком зв’язаний.

Отже, ми закриваємо наше обговорення вживання слова ад в Біблії. Дякувати Богові, що ми не знайшли такого місця вічних мук, про яке помилково твердять віровчення і пісенники і навчають з-за кафедр. Але ми переконалися, що ад, шеол, гадес, до яких був засуджений весь наш рід за гріх Адама, і з яких усі відкуплені смертю нашого Господа; а також, що ад – це гріб або стан смерті. Ми також побачили інший ад (геєнну – другу смерть – повне знищення) як остаточну кару для всіх, хто, після того, як був відкуплений, приведений до повного знання правди і повної можливості бути їй слухняними, все ж оберуть смерть, вибравши шлях протистояння Богові і праведності. І наші серця кажуть: Амінь! Справедливі й правдиві дороги Твої, о Царю святих! Хто Тебе, Господи, не побоїться, та Ймення Твого не прославить? Бо один Ти святий, бо народи всі прийдуть та вклоняться перед Тобою, бо з’явилися суди Твої! (Об. 15:3,4).

Для багатьох виникає трудність в читанні Луки 16:19-31, бо хоча вони вважають цей фрагмент притчею, та пояснюють його і роблять з нього висновки, як ніби він був буквальним твердженням. Пояснення його як буквального твердження містить в собі кілька недоречностей. Наприклад, що багач пішов до «пекла», тому що насолоджувався багатьма земними благами, а Лазарю давав лише крихти. Тут ні слова не сказано про його беззаконня. Натомість, Лазар був благословенний, але не через те, що був щирою Божою дитиною, повною віри і довір’я, не через те, що був добрий, а лише через те, що був бідний і хворий. Якщо це пояснювати буквально, то єдиний логічний урок, який тут можна взяти, це те, що ми ніколи не ввійдемо в вічні майбутні благословення, хіба що станемо бідними жебраками в ранах. А якщо ми тепер носимо гарну порфіру й віссон, і маємо вдосталь їжі на щодень, то нам гарантовані вічні муки. Подібно є і з омріяним місцем ласки, «Авраамовим лоном»; якщо ціла розповідь є буквальною, то лоно також мусить бути буквальним, і воно тоді, безперечно, не помістило б надто багато з мільйонів хворих і бідних, які живуть на землі.

Але чому ми беремо до уваги недоречності? Тому що це притча і її можна легко пояснити. В притчі те, що представлене, ніколи не є тим, що мається на увазі. Ми знаємо про це з особистих пояснень нашого Господа стосовно Його притч. Коли Він говорив про «пшеницю», то мав на думці «синів царства»; коли говорив про «кукіль», то мав на думці «синів лукавого»; коли говорив про «женців», то це означало Його слуг і т.п. (Мат. 13). Ті самі класи в різних притчах були представлені під різними символами. Так «пшениця» з однієї притчі відповідає «вірним слугам» і «мудрим дівам» з інших. Так і в цій притчі: «багатий чоловік» зображував один клас, а Лазар – інший.

Намагаючись пояснити таку притчу, як ця, при тому, що наш Господь не подає її вияснення, буде правильною зваженість в висловлюванні своєї думки щодо неї. Тому пропонуємо наступне пояснення, не намагаючись нав’язати читачеві нашої точки зору, хіба що він сам, настільки, наскільки йому дозволить його власний освячений правдою розум, прийме його як згідне з Божим Словом і Планом. Згідно з нашим розумінням, Авраам представляє Бога, а «багач» – єврейський народ. Коли ця притча була представлена, і ще задовго до того, євреї «щоденно розкішно бенкетували» – будучи особливими отримувачами Божих ласк. Як каже св. Павло: «Отож, що має більшого юдей?… Багато, на всякий спосіб, а насамперед, що їм довірені були Слова Божі [Закон і пророцтва]». Обітниці, які були дані Авраамові та Давидові, а також організація євреїв як образного Божого Царства надали цьому народові царські ознаки, що представлено в «порфірі» (в інших перекл. пурпурі, кармазині) багатого. Типічні жертви Закону символічно робили їх святим (праведним) народом, що представлено в віссоні багатого – символ праведності (Об. 19:8).

Лазар зображує відкинутих від Божої ласки під Законом, які були хворі від гріха, були голодні і спрагнені справедливості. Клас Лазаря складали «митники й грішники» Ізраїлю, які шукали кращого життя, і спрагнені правди погани, які «шукали Бога». Коли ця притча була представлена, вони були цілком позбавлені таких особливих Божих благословенств, якими тішився Ізраїль. Вони лежали у воріт багатого. Їм не належали жодні прекрасні царські обітниці; вони не були очищені навіть образно, а в моральній хворобі, нечистості і гріху вони були приятелями «псів». Пси в ті часи вважалися огидними створіннями, а типічно очищені євреї називали інших «поганами» і «псами», і ніколи з ними не їли, не одружувалися і не підтримували жодних стосунків (Ів. 4:9).

Щодо того, в який спосіб вони з’їдали «кришки» Божої ласки, що падали зі столу достатку Ізраїлю, то ключем є слова нашого Господа, звернені до сирофінікійської жінки. Він сказав цій язичниці: «Не годиться взяти хліб у дітей [ізраїльтян], і кинути щенятам [поганам]… Вона ж відказала: Так, Господи! Але ж і щенята їдять ті кришки, що спадають зо столу їхніх панів» (Мат. 15:26,27). Ісус вилікував її дочку, даючи їй тим самим спрагнену нею крихту ласки.

Та коли Ізраїль як народ відкинув і розіп’яв Божого Сина, в його історії сталася велика епохальна зміна. Тоді закінчилась його типічна праведність – тоді йому перестала належати обітниця царського стану, а царство було від нього забране і дане народові, що приносив плоди – Євангельській Церкві, «народові святому, людові власності Божої» (Тит. 2:14; 1 Пет. 2:7,9; Мат. 21:43). Таким чином, «багатий» помер для всіх особливих привілеїв і невдовзі [ізраїльський народ] опинився в стані відкинення – в утиску і горі. В такому стані цей народ залишався з тих пір.

Лазар також помер. Стан покірних поган і «вигнанців» з Ізраїлю, які шукали Бога (Іс. 56:8), був підданий великій зміні, оскільки через ангелів (посланців – апостолів і т.п.) вони були перенесені на Авраамове лоно. Авраам представлений тут як отець вірних і як той, що приймає дітей віри, які в такий спосіб визнаються спадкоємцями усіх обітниць, які були йому дані. Тому що не тілесні діти є дітьми Божими, «але діти обітниці признаються за насіння» (дітьми Авраама), «яке є Христос»; «А коли ви Христові, то ви [віруючі] Авраамове насіння (діти) й за обітницею [Авраама] спадкоємці» (Гал. 3:29).

Так, завершення існуючого на той час порядку речей добре було зображене в образі смерті – розпаду єврейської державності і відібрання у них ласк, якими Ізраїль так довго втішався. Тоді вони були відкинуті і з тих пір до них не виявлялась ласка, тоді як убогі погани, які попередньо були «відлучені від громади [державності] ізраїльської, і чужі заповітам обітниці [яка до тих пір була дана тільки Ізраїлеві], не мавши надії й без Бога на світі», стали «близькі Христовою кров’ю» і примирені з Богом (Еф. 2:12,13).

До символізму смерті і поховання, вжитих для ілюстрації занепаду Ізраїлю і його поховання, приховання серед інших народів, наш Господь додав ще інший образ: «І, терплячи муки в аду, звів він очі свої, та й побачив здаля Авраама». Померлі не можуть звести очей, ні побачити нічого далеко чи близько, не можуть також розмовляти, тому що виразно сказано: «Бо немає в шеолі [гробі, могилі], куди ти йдеш, ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрости»; а про померлих говориться як про тих, які «сходять в місце мовчання» (Екл. 9:10; Пс. 115:17). Та наш Господь хотів показати, що великі страждання, «муки», спадуть на євреїв як народ після розпаду їх держави і їх поховання як померлих в беззаконнях і гріхах серед інших народів, а також, що даремно благати про полегшення і потіху від раніше погорджуваного класу Лазаря.

Історія підтвердила цю притчу-пророцтво. Тому що протягом дев’ятнадцяти століть євреї переживали не лише засмучення через їх відкинення від Божої ласки і втрату їх храму та інших речей, що були необхідні для принесення ними жертв, але вони також були безжально переслідувані всіма, включаючи конфесійних християн. Саме від них євреї сподівалися милосердя, як виражено в притчі – «пошли мені Лазаря, нехай умочить у воду кінця свого пальця, і мого язика прохолодить»; але велика прірва, що була між ними, унеможливила це. Тим не менше, Бог і надалі підтримує стосунки, визначені в Його Заповіті з ними, і звертається до них як до дітей Заповіту (25 в.). Ці «муки» – це кари, що були пов’язані з порушенням ними Заповіту, і вони мали прийти на них так само, як і благословення, обіцяні за послух (див. Лев. 26).

«Велика безодня» представляє велику різницю між Євангельською Церквою та євреями – ці перші тішаться вільною ласкою, радістю, утіхою і миром як правдиві Божі сини, а останні тримаються Закону, який засуджує і мучить. Упередження, гордість і помилки євреїв формують бастіони цієї безодні, яка робить неможливим для євреїв перехід до стану правдивих Божих синів через прийняття Христа і Євангелії Його ласки. Бастіоном цієї прірви, яка не дозволяє правдивим Божим синам перейти до євреїв, що знаходяться в неволі Закону, є їх усвідомлення того, що через учинки Закону ніхто не може бути виправданий перед Богом, і якщо хтось дотримується Закону (пристосовуючись до нього, щоб спробувати поставити себе перед Богом, будучи йому слухняним), Христос такому нічим не допоможе (Гал. 5:2-4). Отож ми, які є класом Лазаря, не повинні старатися змішувати Закон з Євангелією, знаючи, що вони не можуть бути змішані, і що ми не можемо зробити нічого доброго тим, які надалі тримаються Закону і відкидають жертву за гріхи, дану нашим Господом. Вони, не помічаючи епохальних змін, які вже настали, доводять, що відкинення Закону як спасаючої сили було б відкиненням усієї минулої історії їх народу і особливого Божого поступування з їх «отцями» (обітниці і ласки, яких через свою гордість і самолюбство вони не змогли ні правильно зрозуміти ні використати); тому вони не можуть перейти на Авраамове лоно, до справжнього відпочинку і миру, призначеного для всіх правдивих дітей віри (Ів. 8:39; Рим. 4:16; Гал. 3:29).

Правдоподібно, що небагато євреїв перейшли до християнської віри протягом Євангельського віку. Їх було так небагато, що вони не враховані в притчі, яка представляє єврейський народ в цілому. Як на початку багатий представляв ортодоксальних євреїв, а не «розпорошенців» Ізраїлю, так і до кінця притчі він надалі представляє подібний клас, а тому не представляє тих євреїв, які відкинули угоду Закону і прийняли Христа, чи тих, які стали невіруючими.

Прохання «багатого», щоб послали «Лазаря» до його п’яти братів, ми пояснюємо так: коли наш Господь розповів цю притчу, про мешканців Юдеї часто говорили як про «Ізраїль», «овечок загинулих дому Ізраїлевого», «міста Ізраїлеві» і т.п., оскільки всі покоління були представлені в них. Насправді ж більшість належала до двох поколінь – Юди та Веніаміна, оскільки лише небагато з інших десяти поколінь повернулися з Вавилону, користаючись загальним дозволом Кіра. Якщо єврейський народ (головним чином два покоління) був представлений в одному «багатому», то було б логічним розуміти, що «п’ять братів» представляють десять поколінь, особливо розкиданих поза межами країни. Прохання щодо них було, без сумніву, представлене для того, щоб показати, що будь-яка особлива Божа ласка закінчилась для цілого Ізраїлю (як десяти поколінь, так і двох, до яких це було безпосередньо сказано). Нам здається очевидним, що йшлося лише про Ізраїль, оскільки жоден інший народ не мав за своїх вчителів «Мойсея й пророків» (29 в.). Більшість з тих десяти поколінь настільки знехтували Мойсеєм та пророками, що не повернулись до обіцяної землі, а забажали жити серед ідолопоклонників. Тому не було б сенсу нав’язувати з ними подальші контакти, навіть через когось з померлих – символічно померлого, а тепер символічно оживленого класу Лазаря (Еф. 2:5).

Хоча притча нічого не каже про місток над цією «великою безоднею», інші уривки Святого Письма вказують, що він мав бути перекинутий тільки під час Євангельського віку, і що при його закінченні «багатий», отримавши визначену кару за свої гріхи, вийде зі своїх вогняних випробувань через місток ще не виконаних Божих обітниць для цього народу.

Хоча протягом багатьох століть євреї були суворо переслідувані поганами, магометанами і конфесійними християнами, тепер вони поступово здобувають політичну незалежність та впливи*; і хоча значна частина «утиску Якова» уже поза ними, однак, як народ, на початку Тисячоліття вони будуть дуже визначними серед інших народів. «Покривало» (2 Кор. 3:13-16) упередження все ще утримується, але поступово знімається, по мірі того, як сходить світло Тисячолітнього Ранку. Ми також не повинні бути здивовані великим пробудженням серед євреїв і великим числом тих, які визнають Христа. В такий спосіб вони вийдуть зі свого стану гадесу (народної смерті) і мук, і як перший народ прийдуть, щоб бути благословенними через Авраамове Насіння, яким є Христос, Голова і Тіло. Їх стіна народного упередження і гордості в деяких місцях уже падає, а покірні, убогі духом починають дивитися на Того, Кого прокололи, і запитують: Чи це бува не той Христос? А коли так дивляться, то Господь виливає на них духа милості і молитви (Зах. 12:10). А тому «Промовляйте до серця Єрусалиму, і закличте до нього, що сповнився визначений час його» (Іс. 40:1,2, англ., порівняй з Танах).

* Написано в 1920 р.

Словом, ця притча, здається, навчає про те, що пояснив св. Павло в Рим. 11:19-32. По причині невіри природні галузки були відломлені, а до кореня Авраамової обітниці були привиті дикі галузки. Притча залишає євреїв в їх утиску і нічого не каже про їх остаточне повернення до ласки – без сумніву, тому, що це не стосувалося обговорюваного аспекту даного питання; але св. Павло каже: «… для помилування вас [Церкви], щоб і самі [тілесний Ізраїль] були помилувані». Він запевняє нас, що згідно Божої угоди з тілесним Ізраїлем (який втратив вищі, духовні обітниці, але надалі посідає певні земні обітниці), він повинен був стати головним народом на землі і т.д. На доказ цього він цитує пророків, кажучи: «Прийде з Сіону Спаситель [прославлена Церква], і відверне безбожність від Якова [тілесного Ізраїлю]». «Тож вони за Євангелією [високого поклику] вороги [відкинені] ради вас, а за вибором улюблені ради отців». «Бо замкнув Бог усіх у непослух, щоб помилувати всіх. О глибино багатства, і премудрости, і знання Божого!» (Рим. 11:26-33).

Хоча Святе Письмо, як ми вже показали, не навчає богозневажливому вченню про вічні муки, то, однак, воно дуже виразно навчає про вічну кару для грішних, які в притчі представлені в «козлах» (Мат. 25:31-46). Розгляньмо цю притчу і приймімо рішення.

Слушними є слова про те, що «порядок – це головне право неба». Але нам здається, що небагато усвідомлюють собі, до якої міри це є правдою. Оглядаючись на План Віків, ми не знаходимо нічого, що було б ще більш очевидним доказом Божого влаштування, аніж порядок, який видно у всіх його частинах.

Для кожного аспекту Своєї справи у Бога є чіткий та визначений час і пора. При кінці кожного з цих періодів, перед початком нової праці, пов’язаної з наступним періодом, відбувається завершальна праця і замітання сміття. Таким чином, при кінці єврейського віку панував порядок – жниво і повне відокремлення класу «пшениці» від «полови», а також повне відкинення від Божої ласки тих останніх. При кінці єврейського віку небагато були визнані гідними. Так розпочався новий вік – Євангельський. Тепер ми знаходимося на завершальних етапах «жнива» цього Віку: відокремлюється «пшениця» від «куколю», які протягом цього Віку росли разом. Через цей перший клас, головою якого є наш Господь Ісус, вже невдовзі буде започаткований новий Вік, а представники «пшениці» будуть панувати як царі і священики в тому новому періоді, тоді як «кукіль» є визнаний цілком недостойним цієї ласки.

Зауважуючи цей порядок в Єврейському і теперішньому віці, який вже закінчується, наш Господь повідомляє нам в даній притчі, що такий же порядок буде зобов’язувати у віці, який має наступити після теперішнього Євангельського віку.

Жниво Єврейського віку було прирівняне до відокремлення пшениці від полови; жниво теперішнього віку – до відокремлення пшениці від куколю; жниво Тисячолітнього віку – до відокремлення овець від козлів.

31 і 32 вірші виразно показують, що притча про овець і козлів відноситься до віку Тисячоліття: «Коли ж прийде Син Людський у славі Своїй, і всі Анголи з Ним, тоді Він засяде на престолі слави Своєї. І перед Ним усі народи зберуться, і Він відділить одного від одного їх, як відділяє вівчар овець від козлів». В теперішньому віці кожен вчинок тих, які стоять на пробі (Церква), є чинником, який формує частину такого характеру, який би у відповідному часі визначив остаточне рішення Судді в нашому випадку. Подібно буде і зі світом («народами») в наступному віці. Як в теперішньому віці проба більшості членів Церкви завершується і вирок в їх справі має місце задовго до завершення цього віку (2 Тим. 4:7,8), так і в Тисячолітньому Царстві вирок щодо деяких окремих осіб буде винесений ще задовго до кінця цього віку (Іс. 65:20). Але в кожному віці при його кінці має місце «жниво», час загального відокремлення.

На початку віку Тисячоліття, після «часу утиску», відбудеться зібрання живущих народів перед Христом, а у відповідному часі і порядку перед трон суду Христа будуть покликані померлі з усіх народів – не для того, аби отримати негайний вирок, але отримати справедливе, безстороннє і особисте випробування (Єз. 18:2-4,19,20) в найбільш сприятливих умовах, результат якого буде остаточним вироком щодо того, чи гідний хтось чи ні отримання вічного життя.

Отже, дія цієї притчі розігрується після часу утиску, коли народи будуть підкорені, сатана буде зв’язаний (Об. 20:1,2), а влада Царства Христа вповні встановлена. Перш ніж це станеться, Наречена Христа (переможна Церква) засяде з Ним на Його престолі духовної влади і візьме участь у здійсненні суду великого дня гніву. Тоді Син Людський і Його Наречена, прославлена Церква, будуть об’явлені і бачені людьми очима їх зрозуміння, і «тоді праведники, немов сонце, засяють у Царстві свого Отця» (Мат. 13:43).

Це Новий Єрусалим, який бачив св. Іван (Об. 21) як «місто святе [символ правління]… що сходив із неба від Бога». Воно сходитиме в час утиску, а перед його кінцем досягне землі. Це той камінь, що відірвався від гори без участі людських рук (але Божою силою), який стане тоді великою горою (Царством), наповнюючи усю землю (Дан. 2:35), а його прихід розторощить злі царства князя темряви (Дан. 2:34,35).

Це те славне Місто (правління), приготоване як наречена, прикрашена для свого чоловіка (Об. 21:2), а вже з самого поранку Тисячоліття народи почнуть ходити в світлі його (24 в.). Таким можна буде приносити до цього міста свою славу і честь, але «не ввійде до нього [не стане його частиною] ніщо нечисте» (27 в.). Тут з-посеред престолу виходить чиста ріка живої води (правда, що не змішана з неправдою), а дух і Наречена запрошують – прийдіть і беріть її даром (Об. 22:17). Тут починається випробування світу, великий день суду світу – тисяча років.

Але у цьому благодатному часі благословенств і лікування народів, коли сатана буде зв’язаний, зло обмежене, людство в процесі визволення з пазурів смерті, коли пізнання Господа наповнить землю, розвинуться два класи, які наш Господь прирівнює тут до овець і козлів. Він нам каже, що відокремить їх. Клас овець – ті, які є покірними, надаються до повчання і слухняні, будуть в Тисячолітті зібрані по правий бік Судді, що є символом Його визнання і ласки. Клас козлів – самовільні і вперті, завжди шкрябаються по скелях, шукаючи привілеїв і визнання від людей, харчуючись різноманітним сміттям (тоді як вівці пасуться на багатих пасовищах правди, даної Добрим Пастирем) – будуть зібрані по лівий бік від Судді; це позиція, яка виключає ласку, роблячи їх предметом неласки та засудження.

Праця відокремлення овець від козлів вимагатиме цілого Тисячолітнього віку. Під час цього віку кожна особа, по мірі того, як буде приходити до пізнання Бога і Його волі, буде займати своє місце або по правій стороні ласки, або по лівій стороні неласки, в залежності від того, чи добре чи погано скористається можливістю того золотого віку. До його закінчення цілий світ поділиться, як показує притча, на дві групи.

Кінець цього віку буде кінцем випробування, суду світу, а потім буде прийняте остаточне рішення щодо тих двох класів. Клас «овець» одержить нагороду, тому що під час віку випробування і виховання він вдосконалював і виявляв прекрасну прикмету любові, яка, як пише св. Павло, є виконанням Божого закону (Рим. 13:10), вони виявлять її у взаємовідносинах в часі найбільшої потреби. Те, що представники цього класу зроблять один одному, Господь порахує їм як учинене для Нього, вважаючи всіх їх Своїми братами – дітьми Бога, хоча вони будуть у людській природі, тоді як Він є в Божественній.

Засудження класу «козлів», як бачимо, станеться через відсутність в них цього духа любові. В тих самих сприятливих умовах, в яких знайдуться і «вівці», вони свідомо опиратимуться конструктивному впливу Господнього карання і зроблять затверділими свої серця. Добрість Бога не приведе їх до справжнього каяття, але, подібно до фараона, вони використають Його добрість, щоб чинити зло. «Козли», які не розвинуть елементу любові, права Божої істоти і Царства, будуть визнані негідними вічного життя, і тому вони будуть знищені; «вівці» ж, які розвинуть Божу подобу (любов), і які виявлять її у своїх характерах, будуть поставлені підрядними володарями на землі на майбутні віки.

В кінці Тисячолітнього Віку, в остаточному врегулюванні людських справ, Христос звернеться до Своїх овець наступним чином: «Прийдіть, благословенні… посядьте Царство, уготоване вам від закладин світу».

Є певним, що «вівці», про яких тут іде мова і які з’являються при кінці Тисячоліття, не є вівцями віку Євангелії, Церквою Євангелії, але тими «іншими вівцями», про яких говорив Господь в Івана 10:16. Царство, приготоване для них в Божому Плані від закладин світу, не є Царством, приготованим для Євангельської Церкви. Церква отримає своє Царство на початку Тисячоліття; тоді як обговорюване тут царство, є царством, приготованим для «овець» Тисячолітнього віку. Їх Царство – це панування над землею, яке з самого початку було дане Адамові, але втрачене через гріх, і яке знову буде привернуте людині, коли вона буде допроваджена до досконалості і таким чином відповідно приготована до його прийняття і радощів в ньому. Це не буде панування одних над іншими, але спільне панування, в якому кожна людина буде царем, і всі матимуть рівні права і привілеї в прийманні та користанні з кожного земного блага. Це буде суверенний народ – велика і прекрасна республіка, закладена на принципах досконалої справедливості, в якій будуть дотримувані права кожної людини, оскільки Золоте Правило буде вписане в кожному серці, а кожна людина буде любити свого ближнього, як себе самого. Панування всіх буде поширюватися на цілу землю і всі її багаті та щедрі запаси благословенств (Бут. 1:28; Пс. 8:6-9). Царство світу, яке має бути віддане удосконаленим і достойним людям з відкупленого роду при кінці Тисячоліття, є чітко відокремлене від усіх інших через те, що називається царством, приготованим для них «від закладин світу», оскільки земля буде вчинена вічним домом і царством досконалих людей. Але Царство, яке буде дане Христові і співспадкоємцем якого стає Церква, Його Наречена, є духовним, піднесеним «вище від усякого уряду, і влади»; воно буде «без кінця», тому що Тисячолітнє Царство Христа, яке матиме кінець, є лише початком сили і влади Христа (1 Кор. 15:25-28). Це вічне, небесне, духовне Царство було приготоване задовго до того, як була створена земля, а його початок пов’язаний з Христом, «початком Божого творива». Воно було призначене для Ісуса Христа, Однородженого; але в Ньому, ще перед закладинами світу (Еф. 1:4), була вибрана, а точніше запланована, також Церква – Його Наречена і співспадкоємці.

Царство, тобто панування над землею, є царством, яке було приготоване для людства від закладин світу. Це було доцільним, щоб людина протягом шести тисяч років страждала під пануванням зла, аби пізнати неминучі наслідки нещастя та смерті, і потім для контрасту виявити справедливість, мудрість і добрість Божого права любові. А це вимагатиме сьомої тисячі років, під пануванням Христа, щоб повернути людство від зіпсуття і смерті до досконалості, тим самим підготувавши його «посісти Царство, уготоване йому від закладин світу».

Це Царство, в якому всі будуть царями, буде однією великою, загальною республікою, стабільність і благословенний вплив якої будуть гарантовані досконалістю кожного її громадянина – сьогодні це дуже бажана річ, але неможлива по причині гріха. Натомість, Царство Христа під час Тисячоліття буде теократією, яка буде правити над світом (поки він буде недосконалий і відновлюватиметься), не дивлячись на його згоду і визнання.

Брати з Євангельської Церкви є єдиними «братами» Христа. Всі, які в той час будуть навернені до досконалості, будуть визнані Божими синами – синами в тому ж значенні, в якому Адам був Божим сином (Лук. 3:38) – Його людськими синами. Усі Божі сини, чи то на людському рівні, чи ангельському, чи божественному, є братами. Тут виражена любов нашого Господа до них, Його людських братів. Як світ тепер має можливість служити тим, котрі незабаром стануть Божими синами на божественному рівні і братами Христа, так в наступному віці він матиме багато нагод для служіння (взаємного) людським братам.

Померлі народи, коли знову повернуться до існування, потребуватимуть поживи, одягу і помешкання. Не дивлячись на те, як великі могли б бути їхні багатства в цьому житті, смерть допровадила всіх до одного рівня: зрівняла немовля з дорослим, мільйонера з бідняком, вченого з нерозумним, освіченого з неосвіченим; тому всі матимуть численні можливості для практикування добрих учинків і тим самим отримають привілей стати співпрацівниками Бога. Пригадалась нам ілюстрація, пов’язана з Лазарем: Ісус лише пробудив його з мертвих, після чого радісні друзі могли його звільнити його з поховального одягу, одягти і нагодувати.

Про них також сказано, що вони «слабі і в в’язниці» (а точніше, під вартою). Гріб є великою в’язницею, де утримуються мільйони людей, несвідомі своєї неволі; але коли вони будуть визволені з гробу, повернення до досконалості не буде негайним. Оскільки вони будуть недосконалі, то про них властиво можна буде сказати, що вони слабі і під вартою; хоча вони вже не будуть мертві, але будуть недосконалі в житті, і кожен стан між тими двома може бути властиво символізований в хворобі. Вони й надалі перебуватимуть під вартою, доки не оздоровляться, тобто стануть фізично, розумово й морально досконалими. Протягом цього часу вони матимуть рясні нагоди для взаємодопомоги, виявлення співчуття, повчання і заохочування, а будь-яке ухиляння від цього буде ознакою втрати Господнього духа любові.

Оскільки все людство не буде пробуджене водночас, але поступово, протягом тисячі років, кожна нова група знайде армію помічників в тих, які попередять їх. Любов і доброту, які люди виявлятимуть на той час один одному (братам Христа), Цар визнає як зроблені для Нього. Жодні великі вчинки не згадані як підстава для привілеїв і ласк, що будуть дані для праведних. Вони просто повинні будуть прийти до гармонії з Божим Законом Любові і довести її своїми вчинками. «Тож любов виконання Закону» (Рим. 13:10), і «Бог є любов». Таким чином, коли людина знову буде привернена до Божого образу – стане «дуже добра» – вона також стане живим вираженням любові.

Слова «посядьте Царство, уготоване вам від закладин світу», не означають влади, незалежної від Божого Права і верховенства. Бо хоча Бог з самого початку дав людині панування над землею і має намір повернути їй його, коли приготує її до такої великої відповідальності, ми не повинні припускати, що Бог хоче, щоб вона панувала над нею в будь-який інший спосіб, аніж у згоді з Його найвищим правом. Слова «нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі» назавжди залишаться принципом такого панування. Відтоді людина буде панувати над своїм володінням у згоді з правом небес – вічно радіючи виконанням волі Того, в чиїй ласці знаходиться життя і в чиїй «правиці» «блаженство» (Пс. 16:11). О, хто ж не скаже: «Наблизьтеся, віки слави!» і не віддасть слави і честі Тому, чий милосердний план плодоносить такою ряснотою благословенств?

Тепер давайте розглянемо слова, звернені до тих, що були по лівий бік: «Ідіть ви від Мене, прокляті [засуджені]» – засуджені як непридатні бути посудом на честь і для привілеїв життя, оскільки ви не хотіли підкоритися будуючому і формуючому впливу Божої любові. Коли ці «брати» були голодні, спрагнені, нагі, хворі і у в’язниці, ви не служили їх потребам, і тим самим постійно доводили, що ви не є в гармонії з Небесним Містом (Царством); тому що «не ввійде до нього ніщо нечисте». Рішення, вирок по відношенню до цього класу звучить так: «Ідіть ви від Мене… у вічний огонь [символ знищення], що дияволові та його посланцям приготований». В іншому місці (Євр. 2:14) читаємо прямо, що Христос «знищить того, хто має владу смерті, цебто диявола».

«І підуть ті [«козли»] на вічну [грецьке аініос – постійну] кару, а праведники – на життя вічне [грецьке аініос – постійне]». Кара буде настільки ж довготривалою, як і нагорода. Вони обидві вічні.

Після того, як ми визначили в такий спосіб вічність кари, нам залишається обговорити ще одну річ, а саме рід кари.

Візьміть в руки симфонію і знайдіть, що великий Суддя каже стосовно карання свідомих грішників, які нехтують і відкидають усі Його благословенні старання, які Він чинить для них через Христа. Що ви побачили? Чи Бог каже там, що всі грішники вічно житимуть в муках? Ні, ми не знаходимо жодного вірша, в якому цьому класу було б обіцяне життя в будь-якому стані.

Божі слова запевняють нас, що остаточно Бог буде мати чистий Всесвіт, вільний від згубного впливу гріха та грішників, оскільки «безбожних усіх Він понищить» (Пс. 145:20).

Та хоча ми не знаходимо в Біблії жодного вірша, який би говорив, що цей клас може отримати життя в муках або в будь-якому іншому стані, ми знаходимо багато уривків, які навчають чомусь зовсім протилежному. Ми приводимо для прикладу лише кілька з них: «Бо заплата за гріх смерть» (Рим. 6:23); «Душа, що грішить, вона помре» (Єз. 18:4,20); «Бо загинуть безбожні» (Пс. 37:20); «А ще трохи й не буде безбожного» (Пс. 37:10). Таким чином Бог виразно подав нам рід вічної кари для безбожників – смерть, знищення.

Помилкові погляди стосовно Божого способу поступування з непоправними, яких навчали з часу великого «відступництва», яке досягло своєї вершини в папстві, і з дитинства прищеплювалися в наш розум, є єдиним поясненням загально прийнятого погляду, що вічною карою для свідомих грішників є життя в муках. Цей погляд приймається, не дивлячись на численні заяви Божого Слова, що їх карою має бути смерть. Апостол Павло дуже виразно заявляє, якою має бути ця кара. Кажучи про той самий Тисячолітній день і про той самий клас, який, не дивлячись на всі сприятливі можливості і повноту знання, не прийде до гармонії з Христом, тому «Бога не знатиме» правдиво і «не слухатиме», він заявляє: «Вони кару приймуть». О, так! Але яку кару? Він каже нам, яку: «вічну погибіль [знищення, з якого не буде повернення ані відкуплення, ані воскресіння – Євр. 10:26-29] від лиця Господнього та від слави потуги Його» (2 Сол. 1:9). Ця погибіль [знищення] в притчі представлена як вічний «огонь», що дияволові та його посланцям приготований; тобто це «озеро огняне та сірчане», яке є другою смертю (Об. 20:14), призначеною для «козлів» з цієї притчі (Мат. 25:41).

Таким чином, значення і слушність цього твердження, що стосується вічної кари, можна легко зауважити, якщо поглянути на неї з правильної точки зору. Огонь з притчі, за допомогою якого має виконатися карання (знищення), не буде буквальним, тому що «огонь» є так само символом, як «вівці» і «козли». Огонь тут, як і в інших місцях, зображує знищення, а не будь-яке збереження.

Ми могли б на цьому перервати нашу тему, думаючи, що вповні показали, що вічною карою класу «козлів» буде знищення. Звертаємо увагу на ще одну справу, яка доведе правду щодо цього предмету. Ми звертаємося до грецького слова коласін, перекладеного в 46 в. на «муки» (крім перекл. Хоменка). Це слово не має найменшого зв’язку з муками. Його основне значення це відтяти, обрізати, відрізати, як, наприклад, під час обрізання дерев. Другим його значенням є обмежити. Злі навіки будуть обмежені, відтяті від життя через другу смерть. Можна легко побачити приклади вживання слова коласін в грецькій класичній літературі. Грецьким словом, що означає «муки», є слово басанос, яке ніяк не пов’язане зі словом коласін.

Коласін, вжите в Мат. 25:46, з’являється ще в іншому місці Біблії, а саме в 1 Ів. 4:18, де неправильно перекладене словами «має муку», тоді як повинно звучати «страх обмежує». Ті, у кого є Аналітичний Лексикон Янґа, можуть довідатися (995 с.), що визначення слова коласін звучить так: «обрізування, стримування, обмежування». Автор перекладу Emphatic Diaglott, після перекладу слова коласін в Мат. 25:46 словом «відтяття», подає в посиланні: “Популярний переклад і багато сучасних перекладів передають слова коласін аіоніон як «вічну кару», даючи до зрозуміння, що, як загалом пояснюється, йдеться про басанос, муки. Коласін і колазо, від яких воно походить, виступають ще тільки в трьох інших місцях Нового Заповіту: Дії 4:21; 2 Пет. 2:9; 1 Ів. 4:18. Воно означає: (1) відрізувати; так, як при обрізуванні галузок дерев, підрізувати; (2) обмежувати, стримувати. Греки пишуть: «Візник стримує [колазей] своїх огняних скакунів»; (3) бити, карати; відтяття когось від життя або суспільства, а навіть його обмеження, вважається такою карою; тому з’явилося це третє, переносне вживання цього слова. Ми прийняли [в Diaglott] це перше значення, оскільки воно краще узгоджується з другим членом речення, зберігаючи таким чином силу й красу антитези – праведні ідуть на вічне життя, злі – на відтяття від життя, тобто смерть – 2 Сол. 1:9”.

Тепер давайте уважно застановимося над цим віршем і звернемо увагу на цю антитезу, контраст між нагородою «овець» та «козлів», на що вказує правильно перекладене слово коласін – один клас іде на вічне життя, тоді як інший – навіки буде відтятий від життя, назавжди замкнений в смерті. А це цілком погоджується з тим, що Святе Письмо всюди повідомляє щодо кари за свідомий гріх.

Давайте розглянемо слова 41 віршу: «Ідіть ви від Мене, прокляті [що колись були відкуплені Христом від Адамового прокляття, тобто осуду на смерть, але тепер стали засуджені і прокляті як гідні другої смерті Тим, Хто відкупив їх від першого прокляття], у вічний огонь [символ вічного знищення], що дияволові та його посланцям [слугам] приготований».

Пам’ятаймо, що це остаточний вирок, що матиме місце в кінці остаточної проби – при кінці Тисячоліття. Ніхто не буде тоді слугами сатани несвідомо або з примусу, як є тепер з багатьма, оскільки великий Визволитель, Христос, усуне спокуси і надасть допомогу у виправленні, що дасть можливість усім охочим перемогти вроджені слабості й досягти досконалості. «Козли», які люблять зло і служать сатані, є його посланцями («ангелами»). Бог приготував другу смерть – вічне знищення – лише для них і для сатани, і ні для кого іншого. З неба зійде огонь і пожере їх. Кожен, чиї очі не засліплені фальшивими науками та упередженням, може зрозуміти, що таке пожираючий і нищівний огонь. Ніхто і ніколи не чув про зберігаючий огонь. А оскільки огонь ніколи не зберігає, а завжди пожирає, Бог вжив його як символ повного знищення (Об. 20:9).

«Озеро огняне та сірчане» кілька разів згадується в книзі Об’явлення, яку всі християни вважають книгою символів. Тим не менше, вони загалом вважають і говорять про цей конкретний символ як про буквальний вислів, не зважаючи на той факт, що цей символ виразно визначений як опис другої смерті: «Смерть же та ад були вкинені в озеро огняне. Це друга смерть, озеро огняне» (Об. 20:14). Інколи про нього говориться як про «огняне озеро, що сіркою горіло» (Об. 19:20). Використання сірки в символі знищення, другої смерті, ототожнюється з нищівною дією огню, оскільки палюча сірка є найбільш жорстоким з відомих засобів. Вона нищить будь-яку форму життя.

Символізм цього озера огню також підтримується тим фактом, що символічна «звірина», символічний «лжепророк», а також смерть і ад (гадес), як також диявол і його поплічники будуть в ньому знищені (Об. 19:20; 20:10,14,15; 21:8).

Це знищення, тобто смерть, назване другою смертю на противагу до першої, а не для того, щоб означало, що все, що їй підлягає, помирає вдруге. Наприклад, смерть (перша або Адамова) і гадес (гріб) також мають бути вкинені в неї. Ця праця вимагатиме цілого Тисячоліття і вони не будуть знищені перед тим в жодному значенні. Подібно «диявол», «звірина» і «лжепророк» ніколи не будуть знищені перед тим.

З першої, або Адамової смерті було запевнене воскресіння. Тому всі, хто в гробах, вийдуть з них. Богослов пророчо каже: «І дало море мертвих, що в ньому, і смерть і ад дали мертвих, що в них… І бачив я мертвих малих і великих, що стояли перед Богом. І розгорнулися книги» (Об. 20:13,12). З точки зору Божого Плану відкуплення людства Адамова смерть, як в Старому, так і в Новому Заповіті, названа «сном». В історії Ізраїлю про добрих і злих багато разів сказано, що вони «поснули» зі «своїми батьками». Апостоли і наш Господь вживають той самий символ. Але жоден такий символ не вживається по відношенню до другої смерті. Навпаки, щоб показати його, вживаються найбільші образи повного і цілковитого знищення, а саме: «огонь» і «сірка»; тому що це буде знищення, з якого не буде повернення.

О, яка благословенна думка! Адамова смерть, яка через гріх нашого прабатька полонила все людство, буде назавжди поглинута і припиниться в другій смерті, до якої має бути вкинута великим Відкупителем, який купив весь світ, принісши в жертву Себе Самого. Таким чином, Бог каже нам через пророка: «З рук гробу [шеолу] Я викуплю їх, від смерти їх вибавлю… О, гробе [шеол], я буду твоїм знищенням!» (Ос. 13:14, KJV). Перша, тобто Адамова смерть більше не матиме влади над людьми, так як мала її протягом минулих шести тисяч років. Більше ніхто не помиратиме за гріх Адама (Рим. 5:12; Єр. 31:29,30; Єз. 18:2). З того часу буде зобов’язувати Нова Угода, запечатана дорогоцінною кров’ю, і лише добровільні переступи будуть вважатися гріхом і каратимуться карою за гріх – смертю – другою смертю. В такий спосіб Адамова смерть буде вкинута в другу смерть і поглинута нею.

Більше не буде ані гадесу, ані шеолу – темного, потаємного стану, гробу, який в теперішній час говорить нам про надію майбутнього життя через Божественну воскрешаючу силу в Христі, тому що друга смерть не поглине жодної істоти, що надаватиметься до життя – жодного, для кого лишається тінь надії, а лише таких, які будуть визнані непомильним Суддею цілком, безсторонньо і індивідуально гідними знищення. А сатана, той неправдомовний спокусник і руйнівник людства, який вперто й хитро весь час намагається зруйнувати заміри Бога щодо нашого спасіння через Христа, а з ним також всі, які мають його духа, «його посланці», будуть знищені і більше ніколи не воскреснуть зі смерті, щоб знову непокоїти світ. Тут сказано, що він буде вкинутий в «озеро огняне», другу смерть; а св. Павло в Євр. 2:14, говорячи про те саме, називає його знищенням: «Щоб смертю знищити того, хто має владу смерти, цебто диявола». А «звірина й пророк неправдивий», – великі фальшиві системи, які здавна гнітили і вводили в оману номінальне християнство, – ніколи з неї не повернуться. Про ці системи сказано, що вони будуть «живими» вкинуті в озеро огняне, що сіркою горіло, тобто, коли вони ще будуть в стані організації і функціонування (Об. 19:20).

Великий Час Утиску, Господній суд, який повністю знищить ці системи, без сумніву спричинить великі соціальні, фінансові та релігійні труднощі і біль для всіх тих, які будуть ототожнюватися з цими обманутими і обманливими системами, перш ніж будуть вповні знищені. Ці системи будуть вкинуті, знищені на початку Тисячоліття, тоді як знищення сатани відкладене на його кінець, коли всі з класу «козлів» будуть відокремлені від «овець», і вони загинуть разом з сатаною в другій смерті як «його ангели», посланці або слуги. Ніхто з тих людей, які матимуть підлі характери, які, знаючи правду, все ж любитимуть беззаконня, – ніхто з «лякливих і невірних» (тих, які не будуть довіряти Богові після всіх проявів Його ласки, даних під час Тисячолітнього Панування Христа), ані мерзкі, які в серці є вбивцями, розпусниками, чарівниками, ідолянами і неправдомовцями, – не повернеться з другої смерті, щоб знову нищити землю. Усі такі після повної і достатньої можливості для реформування будуть визнані негідними життя, і будуть назавжди відтяті в другій смерті, зображеній в озері огняному і сірчаному.

Кілька пророчих образів Тисячолітнього Віку і його праці, записаних в 20 і 21 розділах Об’явлення, ясно показують мету і результат цього Віку випробування у згоді з усіма іншими текстами, які вже були згадані.

2, 4 і 11 вірші 20 розділу, а також 1, 2, 10 і 11 вірші 21 розділу описують початок цього Віку Суду, а також обмеження засліплюючих помилок і обманливих систем. «Звірина» і «пророк неправдивий» є головними символами, які зображують організації або системи помилок, які разом формують «Вавилон». Цей суд проти «престолів» теперішнього часу, а також проти систем «звірини і пророка неправдивого» наступає невдовзі після впровадження панування тисячолітнього суду. Престоли теперішнього панування на землі будуть «покладені» і панування перейде до великого Пророка, Священика, Царя і Судді, «Того, Хто має право» (порівняй Дан. 7:14,22 і Єз. 21:32). Невдовзі після того ці облудні системи будуть визнані гідними знищення, «озера огняного», «другої смерті» (Об. 19:20).

Тому друге знищення, тобто смерть, розпочнеться досить рано в новому суді: воно розпочнеться з фальшивих систем, символізованих в звірині, неправдивому пророку і т.п., але людства, як окремих осіб, воно торкнеться не раніше, аж під час повного випробування після повної нагоди вибору вічного життя. Об. 20:12,13 і 21:3-7 вказують на благословенну, сприятливу пробу, в якій усі, мертві і живі (за винятком Церкви, члени якої разом з Ісусом Христом є царями, священиками, співспадкоємцями і суддями), будуть припроваджені до повного знання правди, звільнені від смутку і болю, а також усіх засліплюючих помилок і упередження, як також випробувані «згідно з їхніми вчинками».

Великим наслідком цієї проби буде чистий Всесвіт. Як каже про це Богослов: «І кожне створіння, що воно на небі, і на землі… чув я, говорило: Тому, Хто сидить на престолі, і Агнцеві благословення, і честь, і слава, і сила на вічні віки!» Але цей наслідок буде довершений у згоді з усіма теперішніми і минулими діяннями Бога, Який завжди визнавав вільну волю людини у виборі добра або зла, життя або смерті.

Отож, ми не можемо сумніватися, що при кінці Тисячолітнього Віку Бог дозволить злу «на короткий час» тріумфувати, щоб таким чином випробувати Його створіння (які до того часу цілковито пізнають добро і зло та їх наслідки, а також вповні виявлену до них Божу справедливість і любов), щоб ті, які остаточно нададуть перевагу і виберуть зло, були відтяті – знищені. В такий спосіб Бог навіки усуне всіх тих, які не люблять праведності і не ненавидять беззаконня.

Ми довідуємося, що під час проби сатана буде намагатися попровадити на манівці все людство, число якого буде тоді як піску, що на березі моря. Безперечно, багато з них, не дивлячись на попередній досвід і звільнення від теперішніх слабкостей і засліплюючого впливу, підуть за поганим прикладом сатани й оберуть зло та непослух. Оскільки Бог не подає нам ані числа, ані пропорції тих, які будуть визнані гідними життя в стосунку до тих, які будуть визнані гідними смерті (другої смерті), ми не можемо бути догматичними. В одному ми можемо бути певні – Бог не бажає смерті грішника, але хотів би, щоб усі повернулися до Нього й жили. В цьому «озері огняному і сірчаному» (символі повного знищення – геєнні) не буде знищений ніхто, хто заслуговує на життя і чиє подальше існування буде благословенням для нього чи для інших в гармонії з праведністю.

Цілковите й безповоротне знищення призначене лише для впертих злочинців, які, подібно до сатани, в гордості серця і бунті проти Бога любитимуть і чинитимуть зло, незважаючи на вияви Божого осуду і власний досвід з наслідками зла. Добрість та любов Бога, яка дала Викуп, Реституцію і можливість життя для тих, які не мали її в цьому житті, замість того, щоб змусити всіх ненавидіти гріх, деяких, безперечно, допровадить до припущення, що Бог занадто люблячий, щоб покласти кінець їх життю в другій смерті, а якби Він навіть зробив це, то дасть їм наступні, і знову наступні можливості в майбутньому. Опираючись тим самим на нібито слабкість Божого характеру, вони можуть схилитися до використання Божої ласки як дозволу на свідомий гріх. Та вони далеко не зайдуть, оскільки їх безумство виявиться. Їх повне знищення доведе праведним гармонію і досконалу зрівноваженість справедливості, мудрості, любові та сили Божественного Володаря.

Правдивий характер класу козлів зображений наступним чином: лякливі і невірні [що не довірятимуть Богові], і мерзкі, і душогуби [що ненавидять братів], і розпусники, і чарівники, і ідоляни [які неправильно використовують і зловживають Божими ласками та служать собі або будь-якому іншому створінню або речі, віддаючи їм честь, яка належить Богові], і всі неправдомовці – «кожен, хто любить та чинить неправду» [одним словом, усі, які не люблять правди і не шукають її та не захищають і не тримаються її за будь-яку ціну], отримає «частину в озері, що горить огнем та сіркою [геєнні – символ повного знищення], а це друга смерть!» (Об. 21:8). Таке товариство буде чимось огидним для кожної чесної і праведної істоти. Важко знести їх тепер, коли ми можемо їм поспівчувати, знаючи, що такі характери є тепер у значній мірі наслідком успадкованої слабкості тіла. До певної міри співчуття ми побуджені через усвідомлення, що також нас самих, якщо ми хочемо робити добре, часто супроводжує зло. Але при кінці Тисячолітнього суду, коли Господь, праведний Суддя, дасть усі можливості та нагоди для здобуття знання і здібності, цей клас буде огидою, відразою для всіх, які будуть в гармонії з Царем Слави. А праведні будуть раді, що після завершення проби дар життя буде забраний від тих, які виявляться негідними, і що ті, які нищать землю, а також усі їхні діла і впливи, будуть знищені.

Об. 20:9 говорить про знищення тих осіб, які разом з сатаною братимуть участь в останньому бунті; а 15 вірш говорить про те саме знищення іншими словами, вживаючи символ «озера огняного». Вони будуть поглинуті або знищені огнем. А, отже, муки з 10 віршу не можуть стосуватися тих людських істот, які є поглинуті і нищені. Тому питання звужується до наступного: Чи сатана, пророк неправдивий і звірина будуть мучені* вічно? Чи цей вірш так навчає?

Відповідаємо власними словами Бога: «Безбожних усіх Він понищить». Стосовно сатани, найгіршого ворога Бога та людини, Бог виразно інформує нас, що він буде знищений, а не в якийсь спосіб збережений в якомусь стані (Євр. 2:14).

Системи звірини і неправдивого пророка, які під час Євангельського Віку зводили і вводили в оману, при кінці цього віку будуть вкинуті у великий утиск. Муки цих систем будуть аіоніон, тобто вічні. Вони триватимуть так довго, як існуватимуть ці системи, аж поки не будуть повністю поглинуті. Так само й система блуду, яка раптом виявить себе при кінці Тисячолітнього Віку і допровадить клас «козлів» до знищення, буде поглинута (Об. 20:7-10). Ця звіднича система (характер якої не визначений, вона лише названа сатаною, як її ініціатор) буде вкинута до того самого роду утиску і знищення при кінці Тисячолітнього Віку, до якого тепер, в кінці Євангельського Віку, вкидаються системи звірини і неправдивого пророка.

*Слова, перекладені як «мучити» і «муки» в Об. 20:10; 14:10,11, в грецькій звучать як басанізо і басанізмос, перше – дієслово, друге – іменник. Усі грецькі лексикографи погоджуються, що першим значенням цього дієслова є «випробовувати», «перевіряти»; що його другим значенням, яке походить з давнього звичаю випробовувати особу через тортури і т.п. під час допитів, є «випробовувати через тортури», «перевіряти через тортури»; і що його третім значенням є «катувати», «мучити». В Діях 22:24 ми бачимо приклад того, як древні випробування відбувалися з застосуванням побиття, тобто тортур. Іменник басанізмос має такі самі три значення в іменниковій формі. (Дивись гр. лексикон, але як найкращі авторитети ми радимо особливо Лідла і Скотта, як приклад класичного, а також Тайєра, як приклад біблійного вживання цих слів). В Об. 20:10; 14:10,11 має бути вжите перше, а не третє значення цих слів. В Об. 14:10 здається міститься думка, що знищення (огонь і сірка) інституцій, які зображені в звірині і неправдивому пророкові, будуть дуже болісно випробовувані їх прихильниками, які вірять цим інституціям, ніби вони мають Божественне призначення, в той час як вони мають Божественний осуд. В Об. 14:11 здається міститься думка, що пам’ять, історія (дим, що залишається після того, як річ проходить, перестає існувати) таких болісних випробувань, таких прихильників, буде вічно пам’ятатися людським розумом. Значення Об. 20:10 дуже подібне: досконалий розум Божих створінь, які будуть визнані гідними вічного життя, буде вічно аналізувати суть, характер, плоди та історію диявола, звірини і неправдивого пророка; і кожного разу, як вони будуть все це аналізувати, вони будуть робити правильні висновки з цього аналізу, що ці три речі заслужено потрапили в озеро огняне та сірчане, тобто повне знищення. В Іс. 14:12-14 під символом людини, по причині її співпраці, представлені диявол, звірина і неправдивий пророк у зв’язку з їх злими вчинками; тоді як 15-20 вірші описують «випробування» – «мучені будуть» (Об. 20:10), а 21-27 описують їх вкинення до образного озера огню та сірки. Для властивого зрозуміння їх значення буде корисним зауваження, що слова басанізо і басанізмос походять від слова басанос, пробний камінь, і вказують на випробування і перевірку металів для визначення їх чистоти і придатності. Якби перекладачі подали нам перше, а не третє значення цих слів, то вони б не лише запобігли дуже поширеній помилці, але й поширювали б правильну думку щодо значення Об. 14:10,11 і 20:10 – ПРИМІТКА РЕДАКТОРА.

Об. 19:3, говорячи про одну з тих систем, каже: «І з неї дим виступає на вічні віки». Це означає, що пам’ять («дим») про знищення тих систем обману й неправди буде тривалою, цей урок ніколи не забудеться – як дим, який постійно здіймається після нищівного огню, є свідоцтвом того, що огонь виконав свою справу – дивись також Іс. 34:8-10.

Про Об. 14:9-11 можна ще сказати, що всі погоджуються, що якби 9 в. говорив про буквальне поклоніння звірині та її образу, то небагато, якщо взагалі будь-хто, в цивілізованих країнах підлягали б карі 11 вірша. Але якщо звірина та її образ, а також поклоніння їм, вино і чаша є символами, то ними також є і муки, і дим, і огонь та сірка.

Вкинення смерті і гробу в повне знищення, другу смерть, під час Тисячолітнього Віку є частиною повного знищення, яке включатиме все невідповідне, шкідливе і безкорисне (Іс. 11:9, Пс. 101:5-8). Друга смерть, як вирок цього особистого випробування, буде остаточною: вона ніколи не буде знищена. І нехай кожен, хто любить праведність, скаже: Амінь! Тому що знищення другої смерті, усунення вироку цього справедливого і безстороннього випробування, означало б повторне відпущення не лише сатани, але також усіх тих, хто любить і чинить зло і зводить, а також тих, які зневажають Господа своїми злими інституціями; також це означало б опозицію, бунт і спробу поконання тих, які люблять і бажають служити Йому і тішаться Його ласкою. Ми радіємо, що немає такої небезпеки, але Божественна справедливість об’єднується з Божественною Мудрістю, Любов’ю і Силою, щоб запровадити вічну праведність на тривалих основах.

«Попрямують безбожні в шеол, всі народи, що Бога забули» (Пс. 9:18). Ці слова Господа, записані Псалмистом, ми беззастережно вважаємо незаперечним фактом. Якби твердження «ортодоксії» щодо аду були правдиві, то це було б дійсно страшне послання. Але вставмо правильне значення слова шеол і наш текст буде звучати так: «Попрямують безбожні в стан смерті, всі народи, що Бога забули». Так ми віримо. Але далі: хто ці безбожні? В певному значенні всі люди є безбожними, оскільки всі порушують Боже право. Але в найповнішому значенні безбожними є ті, котрі, маючи повне знання про страшну гріховність гріха, а також про засіб, приготований для їх звільнення від його пагубних наслідків, і далі добровільно тривають в гріху. Поки що небагато – лише посвячені віруючі – прийшли до правдивого знання про Бога. Світ не знає Його, і народи не можуть забути Бога, якщо спочатку не пізнають Його. Посвячені були освічені, проваджені Духом через віру до зрозуміння глибоких і захованих Божих речей, які об’являють славу Божого характеру, але які для світу, хоча й виражені в Його Слові, здаються лише дурістю.

Як ми вже довідалися, не так буде в майбутньому Віці, бо тоді «земля буде повна пізнання Господнього так, як море вода покриває» (Іс. 11:9). Багато з того, що ми тепер прийняли вірою, буде тоді продемонстроване для світу. Коли Той, Хто відкупив людину від сили гробу (Ос. 13:14), почне збирати Свою набуту власність назад з в’язниці смерті (Іс. 61:1), і коли ті, що сплять, будуть пробуджені під добротливим промінням Сонця праведності, вони не будуть зволікати, аби зрозуміти правду тієї розповіді, що досі здавалася байкою, що Ісус Христос «за благодаттю Божою смерть скуштував за всіх».

Ми також зрозуміли, що поступове подорожування святою дорогою Царя в тому Віці буде можливим для всіх і порівняно легким, оскільки всяке каміння – камені спотикання, неправди – будуть усунені, а їхнім ногам будуть запевнені прості стежки. Це про той Вік говорить цей текст. Ті, котрі нехтуватимуть сприятливими обставинами того Віку і не будуть слухняні праведному Судді і Володарю, Христу, насправді будуть безбожними. А кожен вірний підданий Божого Царства схвалить цей праведний суд, який знову поверне тих безбожних назад до шеолу – стану смерті. Такі будуть негідні життя. Якби їм дозволити жити, то їх життя було б прокляттям для них самих і для решти людства, а також псувало б Боже діло.

Це буде друга смерть, з якої не буде воскресіння. Якщо люди, будучи відкуплені з гробу (шеолу) жертвою Христа, знову помруть через свій власний гріх, «то вже за гріхи не знаходиться жертви» (Євр. 10:26). «Христос… уже більш не вмирає, смерть над Ним не панує вже більше» (Рим. 6:9). Всі повинні боятися й уникати другої смерті, тому що вона буде кінцем існування для всіх, хто буде визнаний негідним життя. Але в ній немає ніяких страждань. Як і смерть Адама, вона є затуханням життя.

Христос Ісус прийшов звільнити і врятувати нас від смерті, тому що людство через гріх було піддане смерті (шеолу, гадесу; 1 Ів 3:8, Євр. 2:14). Смерть – це припинення існування, відсутність життя. Немає різниці між станом в Адамовій і другій смерті, але з першої є надія виходу, тоді як з другої не буде звільнення, повернення до життя. Перший вирок смерті перейшов на всіх через гріх Адама, тоді як друга смерть буде загрожувати лише за свавільний особистий гріх.

Є очевидним, що застосування нашого тексту відноситься до майбутнього Віку, тому що тепер, як святі, так і грішні ідуть до шеолу або гадесу. Писання вказує на те, що в тому часі, до якого це відноситься, лише безбожні підуть туди. А народи, які забувають про Бога, повинні бути народами, що пізнають Його, інакше вони не могли б про Нього забути. Досі народи не були припроваджені до такого пізнання, і не будуть припроваджені, доки не настане час, коли пізнання Господа наповнить усю землю, і ніхто не скаже до свого ближнього, говорячи: Пізнайте Господа! Бо всі будуть знати Його, від малого їхнього й аж до великого їхнього (Іс. 11:9, Єр. 31:34).

Гебрайське слово ґой, передане як «народи» в цьому вірші, в інших місцях використовується тим же автором і передане як «погани», «язичники» і «люди». Здається, тут іде мова про тих, які не ввійдуть в завіт з Богом, хоч навіть не будуть відверто «безбожними». Народи (погани, всі, хто одержавши це повне знання, не стануть правдивими ізраїльтянами), які забувають або нехтують тішитися Божими милостями і свої обов’язки щодо Нього, свідомо розділять долю добровільних «безбожних» і будуть вкинені в другу смерть.

Як подальший доказ цього, ми бачимо, що гебрайське слово шуб, яке в нашому тексті перекладене як «попрямують», означає «повернуться» до свого попереднього місця або стану. Ті, про кого йде мова в цьому тексті, або були в шеолі або мали туди піти, але, будучи відкуплені дорогоцінною кров’ю Христа, будуть випроваджені з шеолу. Якщо вони тоді виявляться безбожними, то разом з усіма, які забувають про Бога, повернуться або будуть повернуті до шеолу.

Беручи до уваги те, що ми навчаємо, що вчення про вічні муки було прищеплене до вчень християнської Церкви в період апостазії, великого відступництва, яке осягнуло свою кульмінацію в папстві, дехто запитує, чи згідно з працями Йосипа Флавія це вчення не приймалося загалом євреями; і якщо так, запитують вони, то чи не здається це очевидним, що ранні християни, які в значній мірі були навернені з юдаїзму, принесли це вчення з собою вже на самому початку християнства? Відповідаємо, що ні. Вчення про вічні муки було природним наслідком вчення про людське безсмертя, яке, як філософське питання, було спочатку оголошене в подібній до сьогоднішньої форми платонівською школою грецької філософії. Вона в першу чергу стверджувала, що кожна людина містить у собі частинку божества, і що це захищає її від вмирання. Коли була покладена така підвалина, місце для злочинців було так же легко описати, як і для доброчинців. Але на користь цих філософів зазначимо, що вони не змогли розвинути, або, принаймні, виявити такої глибокої деградації добра, розуму і милосердя, необхідної для того, щоб словом, пером чи кистю змалювати такі деталі мук і болів, які невдовзі були впроваджені до їхнього вчення і вірування, проголошеного в конфесійній Церкві Христа як «необхідного для спасіння».

Щоб належно оцінити дану справу, необхідно пам’ятати, що коли була заснована християнська Церква, Греція стояла на чолі освіти і цивілізації. Александр Великий завоював світ і всюди поширював пошану до Греції. І хоча з військової точки зору її місце зайняв Рим, інакше було в справах літератури. Протягом століть грецькі філософи та філософії були провідними в інтелектуальному світі, тому проникали і впливали на все. Для філософів та вчителів інших теорій стало звичкою стверджувати, що їх системи й теорії були майже такі самі, як і грецькі. Вони намагалися усунути будь-які різниці між їх теоріями та популярними грецькими поглядами. Деякі намагалися щось отримати, стверджуючи, що їх системи поєднують усі добрі риси платонізму з тим, чого сам Платон не помічав.

Такими, власне, були вчителі в християнській Церкві в другому, третьому та четвертому столітті. Визнаючи слушність загальноприйнятих філософів, вони стверджували, що ті ж добрі риси філософії знаходилися у вченнях Христа, і що Він був одним з найбільших філософів і т.п. Так відбулося змішання платонізму та християнства. Ще більш очевидним це стало тоді, коли королі та імператори почали вивчати біблійні вчення, підтримуючи ті, які мали найбільші шанси залякати людей і зробити їх законослухняними. Оскільки поганські вчителі плазували перед таким імперським контролем, і навчали про вічну кару для тих, які порушували закони імператорів, які правили як Божі намісники, то нам нічого не залишається, як вважати, що ці амбітні особи в тогочасній Церкві, котрі прагнули витіснити поганство і стати замість нього домінуючою релігійною силою, на перший план висунули такі доктрини, які в очах імператорів мали б також великий вплив на страх і забобони людей. А що могло б служити краще цій меті, аніж доктрина про вічні муки для непокірливих?!

Ті самі мотиви мали місце і у випадку Йосипа Флавія, коли він писав про віру євреїв. Його праці слід читати як виправдання юдаїзму, а також як спробу підняти цей народ в очах Риму і світу. Слід пам’ятати, що євреї мали репутацію дуже бунтівничого народу, дуже неохочого до підкорення пануванню влади цісарів. Вони, згідно з Божественними обітницями, сподівалися стати головним народом. Серед них було багато бунтів, а їх своєрідна релігія, відмінна від усіх інших, також отримала свою частку звинувачень у сприянні занадто великому духові свободи.

Йосип Флавій мав певну мету в написанні своїх головних праць, таких як «Юдейські Старожитності» та «Юдейська Війна». Він писав їх грецькою мовою, хоча жив в Римі, будучи другом і гостем таких римських імператорів, як Веспасіан, Тит і Доміціан, залишаючись також в постійному контакті з грецькими філософами. Ці книги були написані з метою вихваляння єврейського народу, його відваги, законів, етики і т.п., аби в якнайкращому світлі представити його перед грецькими філософами та римськими сановниками. Він про це таємно зізнається в передмові до «Старожитностей», де пише:

«Я взявся за цю працю, вважаючи, що всім грекам вона буде здаватися вартою дослідження… Ті, котрі читали мою книжку, можуть дивуватися, що обговорення законів та історичних фактів містить так багато філософії… Тим не менше, ті, чий розум прагне знати вияснення всього, можуть знайти тут дуже цікаву філософську теорію».

Одним словом, будучи проникливою людиною, що сама перейнялася домінуючим духом грецьких філософів, Флавій вишукував в Законі і Пророках, а також в традиціях старших і теоріях різних єврейських сект всього, що хоча б в найменшій мірі вказувало, по-перше: що єврейська релігія не далеко відставала від грецької філософії, але, що до певної міри наближені теорії були почерпнуті з Мойсеєвого Закону і визнавалися деякими євреями задовго до того, як були відкриті грецькими філософами. По-друге, що це не релігійні погляди зробили євреїв важкими до керування ними чи «бунтівничими», якими цісарі вважали всіх волелюбних. Тому тоді, коли головною чеснотою вважалася покірливість, він намагався довести, що Закон Мойсея «передусім вчив, що Бог є Отцем та Господом усього, а щасливе життя дає тим, хто іде за Ним, але тих, які не ходять дорогами доброчесності, занурює в неминучі нещастя». І, очевидно, щоб підтримати це твердження, Флавій каже: «Між євреями існує три філософські секти: перша – це фарисеї: друга – садукеї, і третя – ессеї», після чого він переходить до обговорення трьох їхніх теорій, деталізуючи особливо ті риси, які наближені до грецької філософії. А оскільки останні і найбільш нечисленні, ессеї, найбільш нагадували вчення стоїків і провідних грецьких теорій, то Флавій присвячує їх поглядам майже в десять разів більше місця, аніж поглядам садукеїв та фарисеїв разом взятим. Однак, ессеї були настільки незначною сектою, що Новий Заповіт навіть не згадує про них, а сам Флавій визнає, що їх було небагато. Тому, якими б не були їхні погляди на будь-яку тему, їх не можна ототожнювати з єврейськими, оскільки більшість євреїв трималися цілком протилежних думок. Сам факт, що наш Господь і Апостоли не згадують про них, є добрим доказом того, що філософія ессеїв в жодному значенні не може представляти поглядів євреїв. Ця мала секта правдоподібно повстала пізніше і прийняла від грецької філософії свої погляди стосовно безсмертя та вічних мук для невірних. Слід пам’ятати, що Флавій народився лише через три роки після розп’яття нашого Господа, і що його «Війни» були видані в 75 р., а «Старожитності» – в 93 р., коли він та інші євреї, як і решта світу, охоче ковтали грецьку філософію і науку, фальшиво так названу, щодо якої св. Павло остерігав Церкву – Кол. 2:8; 1 Тим. 6:20.

Флавій звернув особливу увагу на ессеїв, оскільки це йому пасувало. Він визнає, що садукеї, друга по величині секта єврейського народу, не вірили в людське безсмертя. Про погляди фарисеїв він говорить двозначно, розраховуючи на введення в оману: «Вони також вірять, що душі мають в собі безсмертну силу [це можна зрозуміти так, що фарисеї не розуміли так, як садукеї: що смерть закінчує будь-яке існування, але вірили в силу життя за гробом – через воскресіння померлих] і що під землею вони одержать нагороди і кари, в залежності від того, чи в теперішньому житті вони жили в доброчесності чи в розпусті; ці останні мають триматися у вічній в’язниці [смерті – не муках], а перші [доброчесні] отримають силу повторного пробудження і життя».

Чи це не є очевидним, що Флавій обрізав і натягнув погляди фарисеїв настільки, наскільки йому дозволяло його еластичне сумління, щоб показати узгодженість між ними та грецькими філософами? Св. Павло, який був фарисеєм, суперечить Флавію. Тоді як Флавій каже, що вони вірили, «що лише доброчесні будуть пробуджені і знову житимуть» [чи це не натякає на воскресіння, і чи не означає, що інші не будуть жити знову, але залишаться мертвими у великій в’язниці – гробі?], св. Павло каже зовсім протилежне: «І маю надію я в Бозі, чого й самі вони сподіваються, що настане воскресення праведних і неправедних» (Дії 24:15).

Ми не вагаємося прийняти свідчення натхненого Апостола Павла, і не лише стосовно того, у що вірили євреї, але також і щодо того, у що вірив він сам і рання Церква; повторюємо, що теорія про вічні муки для безбожних, основана на теорії про те, що людська душа не помирає, суперечить вченням як Старого, так і Нового Заповіту, і була впроваджена серед євреїв і християн грецькими філософами. Дякувати Богові за чисту філософію Святого Письма, яка навчає, що смерть душі (істоти) є карою за гріх (Єзек. 18:20); що всі душі, що були засуджені через гріх Адама, були відкуплені душею Христа (Іс. 53:10); що лише свідомий, особистий гріх буде покараний другою смертю – вічною карою, а не вічними муками!

«Я сьогодні дав перед тобою життя та добро, і смерть та зло». «Життя та смерть дав я перед вами, благословення та прокляття. І ти вибери життя, щоб жив ти та насіння твоє» (Повтор. 30:15,19). Тепер переходимо до розгляду інших тверджень Святого Письма, які підтверджують висновки, представлені в попередніх абзацах. Процитовані тут слова були звернені Мойсеєм до Ізраїлю. Щоб зрозуміти їх, ми повинні пам’ятати, що Ізраїль як народ, а також усі їх угоди, жертви і т.п. мали образне значення. Бог знав, що вони не могли одержати життя, додержуючи Закону, незалежно від того, наскільки вони вибрали це робити, оскільки вони, подібно до всіх інших з грішного роду, були слабкими, деградованими внаслідок «кислого винограду» гріха, який вкусив Адам, і який в подальшому їли його діти (Єр. 31:29). Таким чином, як каже св. Павло, Закон не міг дати Ізраїлеві життя з причини слабостей і деградації їх характеру (Рим. 8:3; Євр. 7:19; 10:1-10).

Тим не менше, Бог передбачив для них користь навіть з невдалої спроби жити досконало; а саме, він розвине їх, а також покаже їм потребу кращої Жертви (Викупу, який дав Господь Ісус) і більшого Визволителя, аніж Мойсей. З усім цим їх випробування стало зразком або тінню особистого випробування, запевненого для всього світу (типом якого був Ізраїль), яке, будучи забезпечене «кращими жертвами» за гріх (які були там показані в типах), буде дане великим Пророком, якого Мойсей був лише прообразом.

Те, що ми побачили, що виставлена перед Ізраїлем проба життя або смерті була лише образом особистої проби всього світу та її результату: життя або смерть (вічне життя або друга смерть), може допомогти деяким побачити, що великий тисячолітній День випробування, Суддею в якому був визначений наш Господь Ісус, також матиме два наслідки: життя або смерть. Тоді всі будуть покликані до прийняття рішення в найбільш сприятливих умовах на користь справедливості і життя або гріха і смерті, і має бути зроблений вибір. І хоча там будуть нагороди і «кари» відповідно до вчинків теперішнього життя, як і їх поступування в умовах випробування (Ів. 3:19; Мат. 10:42; 11:20-24), остаточний вердикт буде відповідати вибору, вираженому через поступування кожного під час Віку проби.

Друга проба, її вирок і результат, також показаний у словах Мойсея, процитованих св. Петром (Дії 3:22,23): «Господь Бог вам Пророка підійме від ваших братів, як мене; у всім Його слухайтеся, про що тільки Він вам говоритиме! І станеться, що кожна душа [істота], яка не послухала б [не була б слухняною] того Пророка [і таким чином не вибрала життя], знищена буде з народу». Це звернення в кількох словах звертає увагу на велику пробу світу. Воно показує великого Пророка або Вчителя, піднятого Богом, аби дати новий суд або випробування засудженому родові, який Він відкупив від осуду, що прийшов на нього через його праотця Адама. Також воно показує, що умовами для вічного життя буде праведний послух, і що з закінченням цього випробування деякі будуть визнані гідними життя, а деякі – знищення, другої смерті.

Наш Господь Ісус, відкупивши всіх Своєю досконалою і дорогоцінною жертвою, є Головою цього великого Пророка. Під час Євангельського віку Бог вибирав членів Його Тіла, які, разом з Христом Ісусом, будуть Божими представниками в судженні світу. Разом вони будуть тим обіцяним Великим Пророком або Вчителем. «Хіба ви не знаєте, що святі світ судитимуть?» (1 Кор. 6:2).

Перша проба була обмежена лише до людства, отже її кара або прокляття, перша смерть, стосувалася лише людини. Але друга проба має бути значно ширшою. Це не буде проба лише грішного та недосконалого людства, але вона включатиме кожну іншу річ, принцип чи істоту, що не будуть у згоді з Єговою. «Бо Бог приведе кожну справу на суд, і все потаємне».

«Майбутній суд» включатиме засудження всіх фальшивих систем – цивільних, суспільних і релігійних. Вони будуть суджені, засуджені і відкинуті на початку Тисячолітнього Дня, тому що світло правди об’явить їх негідний характер і тому призведе до того, що вони проминуть. Цей суд відбуватиметься в першу чергу, щоб проба людини могла проходити без перешкод з боку неправди, упередження і т.п. Він також включатиме пробу «ангелів, що згрішили» – тих ангелів, «що не зберегли початкового стану свого» або чистоти і послуху щодо Бога. Таким чином, Апостол писав про членів Тіла великого Пророка і Первосвященика, який має бути Суддею всіх – «Хіба ви не знаєте, що ми будем судити Анголів» (1 Кор. 6:3).

З тих же причин осуд Тисячолітньої проби (знищення, друга смерть) охоплюватиме ширше коло правопорушників, аніж кара або осуд за гріх Адама, який «на всіх людей прийшов». Одним словом, знищення при кінці проби буде повним знищенням кожної істоти й кожної речі, яка не буде приносити слави Богові і не буде приносити користі та благословення всім Його створінням.

На попередніх сторінках ми коротко показали найсуворішу кару за свідомий гріх. Такого роду була Адамова кара, що перейшла на весь рід; і будь-яке прощення її або тих гріхів, які є її наслідком, є можливе тільки в результаті смерті Христа як Викупу від кари цього свідомого гріха.

Гріхи, що можуть бути прощені, це ті, котрі є наслідком слабкостей, спричинених тим одним гріхом Адама, за який Христос сплатив один раз за всіх. Вони не є свідомими, але вчинені з несвідомості або слабкостей тіла. Бог гарантує прощення усіх таких гріхів за умови нашого покаяння в ім’я і завдяки заслузі жертви Христа.

Непростимі гріхи, які не можуть бути прощені, це ті, які чиняться свідомо. Як карою за перший свідомий гріх була смерть, – умирання істоти, – так смерть є карою за кожен свідомий гріх проти повного знання і можливості вибору і чинення добра. Вона названа другою смертю на відміну від першої, Адамової кари, з якої Викупна Жертва Христа звільнить все людство.

«Гріх на смерть», про прощення якого, як Апостол каже, не потрібно молитися (1 Ів. 5:16), є не лише свідомим гріхом, але гріхом проти ясного знання; це гріх, якому не можна знайти відповідного прощення. Оскільки він є гріхом проти ясного знання, або освічення в святості, він названий «гріхом проти Святого Духа» (Мат. 12:31,32), для якого немає прощення.

Але є ще інші, частково свідомі гріхи, які через те є частково непростимими. В таких випадках мають частку спокуси ззовні та зсередини (всі з яких є прямим або непрямим результатом гріхопадіння) – воля підлягає їм під тиском принад або по причині слабостей. Тільки Господь знає, як в таких випадках належно оцінити нашу відповідальність і провину. Але для правдивої Божої дитини є лише один правильний шлях – покаяння та прохання про прощення в ім’я і через заслугу великої жертви Христа за гріх. Господь пробачить такому розкаяному, в значенні повернення до Його ласки, але він повинен буде бути «битий» [караний, Лук. 12:47,48] за гріх відповідно до міри своєї свідомості у його чиненні, як це бачитиме Бог.

Нерідко добросовісна особа усвідомлює собі, що вона поповнює гріх, і в ньому є певна міра свідомості. Вона властиво почувається засудженою і винною перед Богом. Усвідомлюючи свою власну провину і забуваючи про Джерело очищення від гріха і нечистоти, відкрите Богом для нашого слабкого, грішного роду, вона потрапляє в стан смутку, вважаючи, що вчиняє гріх на смерть. Такі засмучено блукають по пустелі, доки не знайдуть очищаюче джерело. Нехай такі пам’ятають, що сам факт їх смутку через гріх та їх бажання повернутися до Божественної ласки є доказом того, що вони не поповнили гріха на смерть. Апостол каже про це, що той, хто вчинив гріх такого роду, не може відновлятися до покаяння (Євр. 6:6). Ті, хто розкаюються в гріху, можуть таким чином завжди бути певні, що їхні гріхи були принаймні частково наслідком упадку, а тому не були на смерть. Але вони вимагають прощення і кар.

Такою є чудова Божа постанова щодо прийняття через Христа кожної душі, яка, відкинувши гріх і любов до нього, шукає праведності та життя в Тому, Хто є Дорогою, Правдою і Життям. Таким чином, усі, чи вони по своїй природі є сильними чи слабкими, мають однакові можливості одержати вічне життя.

Хоча Святе Письмо навчає, що теперішній Євангельський Вік є Днем Суду Церкви, тобто часом її випробування, і що Днем Суду світу або часом випробування буде Тисячолітній Вік, тим не менше, слушним є питання, до якої міри ті, які не належать до посвяченої Церкви, будуть у Віці Тисячоліття нести відповідальність за погані вчинки, жорстокість, нечесність та аморальність, вчинені в теперішній час? І до якої міри ті, що належать до того ж класу, будуть тоді нагороджені за теперішні старання жити моральним та доброчесним життям?

Це важливі питання, особливо для світу. І було б добре для них, якби вони були в стані зрозуміти їх важливість та користь. Вони також є важливими для Церкви по причині нашого зацікавлення світом і прагнення зрозуміти і правильно навчати про плани нашого Отця.

Ми дізналися, що жертва Христа гарантує всьому людству, не дивлячись на його грішний стан, пробудження з смерті та привілей в майбутньому досягти досконалості, а також, якщо вони забажають, вічного життя. «Настане воскресіння праведних і неправедних». Метою їх повернення до існування буде отримання ними сприятливої можливості здобути вічне життя на умовах, які будуть виставлені Богом – послух Його праведній волі. В Писанні немає жодного свідчення про те, що після пробудження моральний стан людини буде змінений, але є багато вказівок, як в розумі, так і в об’явленні, які показують, що як вони ввійшли в стан смерті слабкими й деградованими, так і повернуться з неї. Оскільки «немає в шеолі, куди ти йдеш, ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрости» (Екл. 9:10), то вони нічому там не навчаться. А оскільки в момент смерті вони були грішниками, негідними життя і Божої ласки, то вони все ще будуть негідними. І оскільки вони не одержали за вчинки теперішнього життя ані повної нагороди, ані повного покарання, то є очевидним, що такий час пробудження, який Бог обіцяв на час Тисячоліття, є необхідним для нагородження, карання і надання всьому людству можливості вічного життя, гарантованої великою Жертвою Викупу.

Хоча, стисло кажучи, світ тепер не є на пробі, тобто, тепер не є час для його повного і цілковитого випробування, та, все ж, люди ані тепер, ані будь-коли не були цілком позбавлені світла і можливостей, за використання яких вони несуть відповідальність. В найтемніші дні історії світу і в найглибшій деградації варварського життя завжди була принаймні певна міра світла сумління, яке більше або менше прямо звертало увагу на праведність та чесноту. Св. Павло дуже виразно навчав про те, що вчинки теперішнього життя мають дуже великий вплив на майбутнє, коли говорив перед Феліксом про справедливість та самоврядування з точки зору майбутнього суду, так що Фелікс тремтів (Дії 24:25, Diaglott).

Під час першого приходу нашого Господа на людей прийшла більша міра світла, і відповідно зросла їх відповідальність, як Він сам сказав: «Ось підстава для засудження: Світло прийшло у світ, та люди віддали перевагу темряві, бо лихими були вчинки їхні» (Ів. 3:19, WBTC). Люди повинні будуть здати звіт про свої погані вчинки, поповнені проти світла, яке вони мали, чи то завдяки їх сумлінню, чи об’явленню, і в свій День Суду вони одержать справедливу відплату. В День випробування вони також отримають нагороду відповідно до міри їх зусиль жити праведно (Мат. 10:42).

Якби люди зрозуміли, що навіть сам розум підказує, що наближається час розрахунку, суду; що Бог не дозволить, аби зло завжди перемагало, і що якимось чином Він покарає тих, хто чинить зло – то, без сумніву, вони б уникнули багатьох смутків і кар в майбутньому Віці. Пророк каже: «Горе тим, що глибоко задум ховають від Господа, і чиняться в темряві їхні діла, і що говорять вони: Хто нас бачить, і хто про нас знає? » (Іс. 29:15). «Очі Господні на кожному місці, позирають на злих та на добрих» (Прип. 15:3), і «Бог приведе кожну справу на суд, і все потаємне, чи добре воно, чи лихе» (Екл. 12:14). Він «висвітлить таємниці темряви та виявить задуми сердець» (1 Кор. 4:5).

Вік Христового панування буде часом справедливого суду. І хоча він буде віком прекрасних можливостей для всіх, він також буде часом суворої дисципліни, випробування і карання для багатьох. Те, що суд буде справедливим і безстороннім, з належним розглядом обставин і можливостей для кожного особисто, також запевнене характером Судді, Христа (Ів. 5:22; 1 Кор. 6:2), завдяки Його досконалому знанню, Його непорушній справедливості і доброті, як також завдяки Божій силі і Його великій любові, виявленій в Його жертві для відкуплення людей від смерті, щоб вони могли скористатися привілеєм цього сприятливого особистого випробування.

Різнорідні обставити та можливості людей, в теперішньому та минулих віках, вказують на те, що справедливий суд братиме до уваги різниці в міру особистих можливостей, що також означатиме різниці в тому, як Господь їх трактуватиме. Цей логічний висновок виразно підтверджений Святим Письмом. Суддя фіксував, і далі фіксує вчинки та слова людей (Прип. 5:21), хоча вони зовсім не усвідомлюють цього. Він каже, що «за кожне слово пусте [злісне, образливе, шкідливе], яке скажуть люди, дадуть вони відповідь судного дня» (Мат. 12:36), і що навіть кухоль холодної води, даний одному з Його малих, не залишиться без нагороди, тому що кожен такий належить Христові (Мат. 10:42). Контекст показує, що «пусті» слова, про які говорить Ісус, були словами свідомого і злісного опору, виражені супроти об’явленого світла (Мат. 12:24,31,32). Він також повідомив, що в День суду буде легше Тиру, Сидону і Содомі, аніж Хоразіну, Віфсаїді та Капернауму, які знехтували користями, що випливають зі світла і можливостей (Мат. 11:20-24).

По самій природі речей ми можемо бачити, що карання того Віку будуть пропорційні минулій провині. Кожен вчинений гріх і кожна розвинена погана схильність призводить до затвердіння серця і ускладнює шлях повернення до чистоти і чесноти. Таким чином, гріхи, які тепер чиняться свідомо, будуть вимагати покарання та виправлення в майбутньому Віці. Чим глибше душа занурюється в свідомий гріх, тим суворішими будуть засоби, необхідні для його виправлення. Як мудрий батько карав би свавільне дитя, так Христос каратиме безбожних для їх добра.

Його кари завжди будуть виноситися в справедливості, пом’якшені милосердям, а також Його визнанням та нагородою для тих, котрі належно з них користають. І лише тоді, коли кари, вказівки та заохочення виявляться безрезультатними, коротко кажучи, коли Любов і Милосердя зроблять усе, що може схвалити Мудрість (ні про що більше не можна й просити!), кожного чекатиме остаточна кара, якої вимагатиме даний випадок, – друга смерть.

Нікого зі світу не спіткає та кара, доки вони не одержать в першу чергу всіх благословенних можливостей майбутнього віку. Ці принципи однаково відносяться як до світу, так само й тепер до посвячених Божих дітей в цей наш День суду (випробування). Тепер ми одержуємо Божі милості (через віру), такі як настанови, допомогу, заохочення, вправляння та карання, тоді як світ одержить їх в наступному Віці. «Хіба є такий син, що батько його не карає? А коли ви без кари, що спільна для всіх, то ви діти з перелюбу, а не сини». Таким чином, коли ми одержуємо суворе покарання, ми повинні прийняти його як від люблячого Отця для нашого виправлення, не забуваючи «нагад, що говорить до вас, як синів: Мій сину, не нехтуй Господньої кари, і не знемагай, коли Він докоряє тобі. Бо Господь, кого любить, того Він карає, і б’є кожного сина, якого приймає!» (Євр. 12:4-13).

Якими справедливими та безсторонніми є Божі дороги! Уважно прочитайте настанови майбутнього віку в Єр. 31:29-34 і Єз. 18:20-32. Вони поза всяким сумнівом доводять нам щирість та правдивість усіх Його запевнень про любов до людей: «Як живий Я, говорить Господь Бог, не прагну смерти несправедливого, а тільки щоб вернути несправедливого з дороги його, і буде він жити! Наверніться, наверніться з ваших злих доріг, і нащо вам умирати… ?» (Єз. 33:11).

Всі, які в цьому житті жаліють за вчинені гріхи і, як вказує вираз покаяння, розпочинають і продовжують діло реформування себе як тільки можуть, сформують характер, який буде для них великою користю в майбутньому Віці. Після того, як вони будуть пробуджені у Віці воскресіння, вони будуть дуже успішні на дорозі до досконалості, і їх поступ буде швидшим та легшим, тоді як в інших це буде значно повільніше, більш стомливо і важче. Це криється в словах нашого Господа (Ів. 5:29,39): «Не дивуйтесь цьому, бо надходить година, коли всі, хто в гробах, Його голос почують, і повиходять ті, що чинили добро, на воскресення життя [ті, чия проба уже відбулася і котрі були визнані гідними життя, будуть пробуджені досконалими: вірні минулих віків – до досконалого людського життя, а переможці Євангельського Віку – до досконалого життя як духовні істоти], а котрі зло чинили, на воскресення Суду». Такі будуть пробуджені на суд, щоб отримати свою школу дисципліни і виправлення як необхідних засобів для вдосконалення, або, в протилежному випадку, для осуду на другу смерть.

Людина, що через обман та несправедливість в теперішньому житті збирала і накопичила велике багатство, яке розніс вітер, коли він перетворився на порох, без сумніву, встане, щоб голосити й оплакувати свою долю, свою втрату, своє убозтво і повну неспроможність повторювати в новому порядку безправних методів збирання багатства. Для багатьох тяжкими карами та гірким досвідом буде подолання схильності до жадібності, самолюбства, гордості, амбіції та неробства, яким вони роками сприяли та ублажали в теперішньому житті.

Є сказано (Дан. 12:2), що деякі будуть пробуджені на погорду і вічний сором. Хто ж може сумніватися, що коли кожна таємна річ буде приведена на суд (Екл. 12:14), і в багатьох буде об’явлений темний бік характеру, який тепер досить широко шанується серед людей, тоді багато обличь почервоніють і сховаються в збентеженні.

Коли людина, що краде, буде змушена повернути вартість украденої речі її законному власнику, додаючи до того двадцять відсотків, і коли людина, яка обманює, фальшиво оскаржує або іншим чином кривдить свого ближнього, змушена буде зізнатися у своїх злочинах і, наскільки це можливо, відшкодувати завдану шкоду, під загрозою вічної втрати життя – то чи не буде це каральна справедливість? Звернімо увагу на виразне підтвердження цього в образному поступуванні Бога з Ізраїлем, якого Він ужив для зображення світу (1 Кор. 10:11, Лев. 5:20-26. Дивись також книжку Тіні Скинії 99 (104) с.).

Якщо ми в такий спосіб маємо можливість вникати в досконалий Божий План, то наскільки переконливими є Його слова, сказані Пророком Ісаєю: «І право за мірило Я покладу, а справедливість вагою» (Іс. 28:17). Ми також бачимо лікувальний вплив такої дисципліни. Батьки, караючи своїх дітей, усвідомлюють обов’язкову необхідність застосування кар відповідно до характеру порушень. Подібно є і з Божим Правлінням: великі кари за великі порушення не є більшими, аніж це необхідно для запровадження справедливості і здійснення великих моральних реформ.

Бачачи, що Господь у Свій належний час справедливо впорядкує людські справи, ми можемо дозволити собі тепер на знесення труднощів і перемагання зла добром, навіть ціною теперішніх незручностей. Тому «не платіть нікому злом за зло». «Нехай у вас будуть ті самі думки, що й у Христі Ісусі!» (Рим. 12:17-19, Фил. 2:5).

Теперішній порядок речей не буде тривати вічно: наближається час розплати. Справедливий Суддя всієї землі каже: «Мені помста належить, Я відплачу»; а Апостол Петро додає: «То вміє Господь рятувати побожних від спокуси, а неправедних берегти на день суду для кари» (2 Пет. 2:9). І як ми бачили, ці кари будуть пропорційні роду переступів, маючи на меті лише добро – тривале утвердження людини в праведності.

А ось ще інші тексти Святого Письма, що підтверджують цей погляд на майбутні нагороди та кари: 2 Сам. 3:39, Мат. 16:27, 1 Пет.3:12, Пс. 19:12, 91:8, Прип. 11:18, Іс. 40:10, 49:4, Мат. 5:12, 10:41,42, Лук. 6:35, Об. 22:12, Рим. 14:11,12.

Довівши, що ані Біблія, ані розум жодним чином не підтримують доктрини про вічні муки як кари за гріх, ми можемо підкреслити той факт, що її єдиною підтримкою є різні церковні віровчення, визнання і співники та теологічні трактати. Під зростаючим світлом нашого часу і пов’язаним з цим звільненням розуму, віра в це жахливе диявольське вчення темних віків швидко згасає. Але, нажаль (!), це не через те, що загал християн спрагнений правди Божого Слова і Його характеру та схильний знищити своїх суворих конфесійних ідолів. О, ні! Вони ще й далі схиляються перед їх явним обманом; вони віддають себе під їх захист, віддаючи час та гроші для їх підтримки, хоча в серці соромляться їх і в розмові наодинці відмовляються від них.

Загальним впливом цього всього є те, що люди зі світу зневажають християнство і Біблію, тоді як номінальні християни стають лицемірами і наполовину віруючими. Оскільки номінальна церква чіпляється за це старе блюзнірство і фальшиво представляє свою оману як вчення Біблії, Божого Слова, то вона практично відкидається, хоча номінально і надалі шанується багатьма. Таким чином Біблія, великий якір правди та свободи, перестає бути, власне, таким для багатьох з тих, які, якби не були зведені щодо її вчень, були б нею зміцнені і благословенні.

Уже скоро загальним результатом цього буде в першу чергу явна невіра, а потім анархія. Тому що багато, і то дуже багато з цих остиглих християн, як за кафедрами, так і на лавах, які знають, або повинні знати краще, несуть відповідальність. Багато таких заради спокою, вигоди або теперішніх земних користей схильні іти на компроміс із Правдою, очорнювати Божий характер, а також висміювати та обманювати самі себе.

А кожен служитель, який, висловлюючи слово Правди, ризикує втратити свою зарплатню і репутацію, будучи, на їх думку, «утверджений» в болоті неправди, вважається сміливцем, навіть якщо нечесно не називає свого прізвища в своїх протестах.

Якби конфесійні християни були чесними самі з собою і вірні Богові, то вони б швидко дізналися, що «страх їхній до Мене заучена заповідь людська» (Іс. 29:13). Якби всі дозволили Богові бути правдивим, хоч це показало б кожну людину неправдивою (Рим. 3:4), і виявило всі людські віровизнання недосконалими і обманливими, то це вже скоро перетворилося б на велике розбивання віровчень. Тоді всі досліджували б і оцінювали б Біблію як ніколи раніше, а її слова, що «заплата за гріх смерть» (знищення), були б визнані «справедливою заплатою».