Притча про багача і Лазаря

БАГАЧ В АДУ – ЧИ ВІН КОЛИ-НЕБУДЬ З НЬОГО ВИЙДЕ?

Буквальна інтерпретація. Дванадцять заперечень. Символічна інтерпретація. Обіцяне повернення багача. Докази про те, що багач повернеться.

 В темі «Перший ад Біблії» ми досить детально розглянули вживання єврейського слова шеол у Старому Заповіті, там де воно стосується першого аду, і також вживання грецького слова гадес в Новому Заповіті, котре завжди стосується першого аду. Застосовуючи три загальновживані визначення слова ад, ми переконалися, що єдине визначення, котре пасує до кожного випадку, це те, яке визначає ад як стан забуття, несвідомості. Та наше обговорення першого аду буде неповне, якщо ми не розглянемо притчу про багача і Лазаря, де також знаходимо слово гадес. Ми розуміємо, що багато-хто основує свій погляд про ад, як місце тортур, саме на цій притчі, записаній в Єв. Луки 16:19-31. Тому ґрунтовно дослідімо цей фрагмент.

Ті, які тримаються буквальної інтерпретації, кажуть, що був багатий чоловік, який дуже розкішно жив; і був жебрак, на ім’я Лазар, який був дуже голодний і лежав біля воріт багатого, бажаючи кормитись крихтами, що падали зо столу багатого. Лазар помер і був віднесений ангелами на лоно Авраама, нібито на небо. Потім помер також багатий і пішов до гадесу (аду), де він терпів муки, і в цей же час бачив здалеку Лазаря, що був на лоні Авраама. Тоді він почав кликати до Авраама, щоб змилувався над ним і послав Лазаря, щоб той вмочив кінець свого пальця у воді та й прохолодив його язика, полегшуючи таким чином його страждання. Авраам відхилив його прохання, з тієї причини, що він вже отримав добре в своєму житті, тоді як Лазар отримав погане, а ще через те, що неможливо перейти велику безодню, яка поставлена поміж багачем та Лазарем. Тоді багач попросив щоб повідомили його п’ятьох братів, щоб і вони не потрапили в місце мук. Авраам відхилив і це прохання, сказавши, що вони мають Мойсея та пророків, котрих і повинні слухати. Багач доказував, що коли б хто із мертвих воскрес і прийшов до них, то покаялися б, та Авраам відповів, що коли вони не повірили Мойсею й пророкам, то не переконаються й тоді, коли хтось воскресне із мертвих.

Проти буквальної інтерпретації цієї притчі є щонайменше дванадцять біблійних, логічних та фактичних заперечень. По-перше, буквальна інтерпретація суперечить характеру Бога, котрий описаний, наприклад, в Єр. 9:23: «Хто хвалиться, хай хвалиться тим, що розуміє і знає мене, що я – Господь, який творю [функція сили] милість [любов] і суд [мудрість], і справедливість на землі; Мені бо це до вподоби, – слово Господнє» (переклад Хоменка). Також і інші біблійні тексти показують великі прикмети Бога, напр. Єзек. 1:5-14; Об. 4:6,7 (орел – мудрість; лев – сила; теля – справедливість; лице людини – любов); Йов. 37:23; Повтор. 32:4, і т. д. . Буквальна інтерпретація суперечить Божій мудрості, тому що мудрість створює плани, через які досягаються корисні цілі, а вічне тримання багача в місці мук, без сумніву, не має жодної корисної цілі. Це суперечить Його справедливості, бо справедливість вимагає позбавлення людини життя за її гріх (Бут. 2:17), бо ж «заплата за гріх – смерть» (Рим. 6:23), а про Бога сказано (Пс. 145:20): «безбожних усіх Він понищить». Тому, якби Бог вічно зберігав і катував їх, то це було б порушенням Його справедливості. Це також порушує Божу любов. Ніхто з тих, хто належним чином оцінює Божу любов, не може вірити, що Він буде вічно катувати Свої створіння, не роблячи нічого, щоб дати їм полегшення. Це порушило б Божу силу, яка складається з самоконтролю та терпеливості. Сила має виконавчу функцію й реалізовує Божі плани, ціллю яких є благословення людства (Бут. 12:1-3). Вона може діяти тільки в гармонії з мудрістю, справедливістю та любов’ю. Отже, катування багатого чоловіка не було б властивим уживанням Божої сили; воно було б більш подібне до диявольської сили. Тому буквальна інтерпретація цієї притчі є в прямій протилежності до різних рис Божого характеру.

Буквальна інтерпретація суперечить також викупу, про який ясно вчить напр. 1Кор. 15:3. Там св. Павло заявляє, що вся Євангелія, яку він отримав, і яку звіщав Коринтянам, полягає в тому, що Христос помер (а не зазнав вічних мук) за наші гріхи, згідно Писань (Старого Завіту). Одним з цих писань є Іс. 53:4-12. Це пророцтво дуже яскраво й образно змальовує страждання та смерть нашого Господа, як нашого викупу; тому ми процитуємо увесь цей фрагмент, а в дужках помістимо деякі коментарі: «Направду ж Він немочі наші узяв [стаючись нашою жертвою за гріх, Він узяв наші слабості, звільняючи таким чином нас від кари за них] і наші болі поніс [у Своїй досконалій людській природі Він переносив такий смуток, який і ми переносимо], а ми уважали Його за пораненого, ніби Бог Його вдарив поразами й мучив… [багато-хто вважав, що Він був зранений від Бога і терпів лихо через Свої власні гріхи, але не так було, бо як жертва викупу Він терпів за гріхи інших]. А Він був ранений за наші гріхи [за наші переступи Він зазнав п’яти ран: чотири від цвяхів – дві на руках і дві на ногах – та одну від списа], за наші провини Він мучений був [коли Він зайняв наше місце і взяв на Себе нашу кару, щоб в такий спосіб нас викупити], кара на Ньому була за наш мир [це було необхідним, щоб встановити мир між Богом та нами; Він переніс її за нас, як нашу жертву за гріх], Його ж ранами нас уздоровлено! [все людство буде вилікуване завдяки тому, що Він узяв його кару на Себе].

Усі ми блудили, немов ті овечки [нерозумні, як вівці, ми були поблудили в провинах та гріху, і таким чином всі заблукали], розпорошились кожен на власну дорогу [ми дійсно стали дуже, дуже самолюбні], і на Нього Господь поклав гріх усіх нас! [на Нього лягло покарання за наші гріхи, тому Він став нашим викупом], Він гноблений був [Він був позбавлений прав], та понижуваний, але уст Своїх не відкривав [жодне нарікання не виходило з Його уст, коли Він, як наш заступник, вірно, аж до кінця, переносив за нас терпіння на хресті та процес вмирання]. Як ягня був проваджений Він на заколення, й як овечка перед стрижіями своїми мовчить, так і Він не відкривав Своїх уст… [від Нього не було жодної скарги, так, як від невинного ягняти, провадженого на заколення]. Від утиску й суду Він забраний був [узи – Куліша; в’язниця має на увазі обмеження; книжники і фарисеї, а також Синедріон Його обмежували, і Його судили в Пилата – від тих речей Він був забраний], і хто збагне Його рід? Бо з краю живих Він відірваний був [через те, що Він не був батьком, ніхто не може говорити про покоління, яке б походило від Нього], за провини Мого народу на смерть Його дано… [Ісус був зранений за гріхи всього людства]. І з злочинцями визначили Йому гроба Його, та Його поховали в багатого [Він був похований як злочинець, в гробі Йосипа з Ариматеї, котрий, як ми знаємо, був багатий], хоч провини Він не учинив [ні проти Божого Слова, ані проти Божого закону], і не було в Його устах омани… [Він, навчаючи, ніколи не помилявся; Він був чистий у Своїх науках, чистий в житті, абсолютно чистий в цих справах, без будь-якого дефекту, в жодній мірі]. Та зволив Господь, щоб побити Його [Бог був задоволений не в значенні, що з захопленням дивився на Його страждання, а тому, що Його план був реалізований через Ісусову жертву викупу, що привело до Його знищення], щоб муки завдано Йому [Бог завдав Ісусові мук в тому значенні, що дав Йому привілей жертовно покласти Своє життя за увесь людський рід], Якщо ж душу Свою [Свою людську істоту] покладе Він як жертву за гріх, то побачить насіння [матиме нащадків (Іс. 65:23; Пс. 45:16], не дивлячись на те, що під час людського життя не мав жодного нащадка], і житиме довгії дні [переклад Куліша: «то й узрить потомство довговічне» – продовжить дні Свого насіння, даючи йому вічне життя], і замір Господній рукою Його буде мати поводження [Він сповнить усі добрі Божі заміри, не тільки по відношенню до землі, але й також по відношенню до багатьох Божих світів, у міру настання нових віків та в міру здійснення Його майбутніх замірів. В усіх цих справах Він матиме успіх і виконає добру Божу волю].

 Він через муки Своєї душі буде бачити плід, та й насититься [коли Ісус завважить славний плід страждань, через які Він проходив, то буде задоволений, тому що користь з цього буде не тільки для Нього самого, але й, по-перше, для Його Отця, по-друге, для Церкви і для решти трьох вибраних класів, та для людського роду; а опісля, в нескінченних віках, у міру як вони приходитимуть один за одним, Він бачитиме, що Його страждання не були даремні. Він буде більше ніж задоволений від того, що Він зробить]. Справедливий, Мій Отрок, оправдає пізнанням Своїм багатьох [Його тривання в правді дало Йому можливість жертвуватися на смерть, і таким чином Він міг достачити виправдання найперше для Церкви, а потім для людства, по мірі послуху у Віці Тисячоліття], і їхні гріхи понесе [Він поніс їхні переступи як кару за їхні гріхи, завдяки чому й стали можливими ці прекрасні результати]. Тому то дам уділ Йому між великими [в оригіналі «з великим» – Бог є тим великим, який дозволить Ісусу сісти на Своєму престолі і як наміснику навіки панувати, реалізуючи Його План], і з потужними буде ділити здобич [сильні – це, передусім, Мале Стадо, по-друге, Велика Громада, по-третє, Старожитні та Молоді Гідні. Іншими словами, вибрані будуть тими, з ким Він буде ділити людську родину як здобич, здобуту на Голгофі; вони будуть Його спільниками в майбутніх віках, усю вічність, у виконанні всього, що Бог бажатиме зробити] за те, що на смерть віддав душу Свою [Він поклав своє життя жертовно, вірно, без гріха, на смерть], і з злочинцями був порахований [Синедріон порахував Його як правопорушника, і навіть переконав Пилата, щоб поводився з Ним так, як ніби Він таким справді був], хоч гріх багатьох Сам носив [Він, як викупна ціна, поніс гріх Адама та його раси] і заступавсь за злочинців [найперше, як Первосвященик, Він заступається за Церкву, в цьому часі; опісля, в наступному віці, Він, разом зі своєю Нареченою, заступатиметься за все людство; а потім, цілу вічність, Він своїми добрими ділами реалізуватиме Божий План]”.

Як ясно це пророцтво показує, що наш Господь мав понести нашу кару (що нею є смерть – Бут. 2:17; Рим. 6:23 – не вічне життя в муках), виливаючи свою душу на смерть. Буквальна інтерпретація притчі про багача й Лазаря доводила б, що після смерті люди терплять тортури як кару за їхні гріхи; але оскільки Христос поніс нашу кару, як наш викуп, відповідну ціну (1Тим. 2:6), і оскільки смерть становила нашу кару, то ми бачимо, як буквальна інтерпретація цієї притчі насправді суперечить викупу. До того ж, буквальна інтерпретація не запевнила б ні багачу, ані Лазарю проби до життя, яка була забезпечена для них на Голгофському хресті, в часі якої Ісус заступався б за них, як за переступників. Ніхто не може увійти у вічне блаженство без Ісусової заслуги викупу, чи то приписаної, чи застосованої для нього в результаті Голгофи (Дії 4:12). А інакше навіщо було Христу помирати за гріх? Він з Божої ласки скуштував смерть за кожну людину (Євр. 2:9; 1Тим. 4:10; 1Ів. 2:2). Тому засудження буквального багача до вічних мук перед смертю Христа цілковито знехтувало б приготовлений Богом викуп за всіх (1Тим. 2:6), в тому числі й за багача.

Третім запереченням проти буквальної інтерпретації є те, що вона суперечить біблійному погляду на ад. В попередньому розділі (Епіфанічний 16 том; брошура Перший Ад Біблії – прим. перекл.) в п’ятій групі текстів ми вже обговорювали ті з них, які доводять, що ад – це протилежність життю. Тому ми їх тут не повторюватимемо. Ми також розглянули багато текстів, які доводять, що ад – це стан несвідомості. Обидві ці лінії думок, відображаючи біблійний погляд на ад, заперечують буквальну інтерпретацію цієї притчі. А тепер ми представимо деякі додаткові біблійні докази, які ясно вказують, що смерть є станом несвідомості.

Йов 14:21, стосуючись цього питання, говорить про померлого батька: «Чи сини його славні, того він не знає, чи в прикрому стані того він не відає». Мертвий батько не знає нічого, що має відношення до його дітей; тому він не може бути свідомий. Він не знає, коли вони в пошані, ані коли в ганьбі, переживаючи пониження. Він є в повній несвідомості.

Псалом 115:17: «Не мертві хвалитимуть Господа, ані ті всі, хто сходить у місце мовчання». Цей уривок не може свідчити про тортури після смерті, бо ті, що відходять до смерті, сходять в місце мовчання, і тому не можуть стогнати у вічній агонії. Це також не може стосуватися раю блаженства, бо ті, що були б у блаженстві, хвалили б Господа, чого небіжчик робити не може. А тому ті, що сходять в стан мовчання, стан смерті, вони цілковито несвідомі.

Псалом 146:3,4: «Не надійтесь на князів, на людського сина… вийде дух його і він до своєї землі повертається, того дня його задуми гинуть». Ми маємо довіряти лише Богу та Христу – нікому іншому. Причина, через яку ми не повинні покладатись на князів, ані на людей, є те, що коли їхнє дихання зупиняється, то вони повертаються в землю, і того самого дня думки їхні гинуть. Вони перестають думати, стають несвідомими. А тому й не можуть бути ані в муках, ані в блаженстві.

Екл. 9:5,6: «Бо знають живі, що помруть, а померлі нічого не знають, і заплати немає вже їм, бо забута [в значній мірі] і пам’ять про них, і їхнє кохання, і їхня ненависть, та заздрощі їхні загинули вже, і нема вже їм частки навіки [єврейське олам – довгий, невизначений період] ні в чому, що під сонцем тим діється». Живі знають принаймні те, що вони повинні померти, перебуваючи під прокляттям Адама, яке часто посилюють ще й власними гріхами. Однак померлі ні про що не знають – вони цілком несвідомі в стані смерті. Це спростовує ідею про те, що вони перебувають в муках, або в блаженстві, бо якби вони терпіли муки, то знали б про те; чи якби були в блаженстві, то також про те знали б. Вони більше не мають жодної нагороди. Коли б вони перебували в небі, чи в місці тортур, то мали б заплату: за свої злі вчинки – покарання, або за праведні вчинки – блаженство. Тому стан смерті є станом несвідомості. Цей текст додає: «їхнє кохання, і їхня ненависть, та заздрощі їхні загинули вже». Померлі перестають любити, ненавидіти та заздрити. Можемо бути певні, що справедливі продовжували б любити, якби вони були в раю блаженства, і що злі продовжували б ненавидіти, – якби вони були свідомі, то ненавиділи б Бога за те, що мучив би їх, і заздрили б тим, хто в блаженстві. Отже, ад має бути станом несвідомості.

Ісая 63:16 також доводить, що померлі є несвідомі: «Тільки Ти наш Отець, бо Авраам нас не знає, а Ізраїль нас не пізнає». Цей фрагмент доводить, що коли Ісая писав ці слова, то Авраам та Яків були в стані смерті, несвідомі, й тому нічого не знали про своїх нащадків. Через те буквальний Авраам не міг буквально звернутися до буквального багача з притчі, тому-що був мертвий і ні про що не знав. У зв’язку з цією темою звернімо увагу на те, що вищенаведені тексти прямо заперечують доктрину спіритизму, яка твердить, що наші померлі друзі та родичі спілкуються з нами. Близько 95% спіритичних явищ – спритне шахрайство, в якому так званий медіум виконує обманливу дію, а можливо 5% є справді спіритичними. Це не духи померлих розмовляють з живими під час тих сеансів, як це стверджують спіритуалісти, але демони, які прикидаються померлими друзями та рідними. Вони знають таємниці нашого життя; і читаючи наші думки, дізнаються про речі, про які, як ми сподіваємось, ніхто не знає окрім нас та наших померлих друзів чи рідних. Вони завжди готові використати це знання, щоб спробувати переконати нас, якщо ми захочемо їх слухати, що вони є нашими померлими друзями та рідними, що промовляють до нас під час спіритичних сеансів. Якщо ми не зрозуміємо правди стосовно смерті як стану несвідомості, то будемо у небезпеці потрапити в цей великий обман ворога, та під його контроль.

Біблія також використовує сон як ілюстрацію, змальовуючи стан смерті, тому що, коли хтось перебуває в глибокому сні, без сновидінь, той є в стані непам’яті, несвідомості того, що відбувається навкруги. У Даниїла 12:2 ми читаємо: «І багато-хто з тих, що сплять у земному поросі, збудяться, одні на вічне життя, а одні на наруги, на вічну гидоту». Тут згадується про померлих, які сплять в земному поросі, але у відповідному часі, коли Месія прийде, щоб панувати на землі, вони пробудяться. Тому вони, будучи в стані смерті, є несвідомі, і не знаходяться ані в муках, ані в блаженстві. Сказано, що добрі повернуться до життя (а це значить, що до воскресіння вони не жили), а злі до тривалого сорому та презирства.

Інший біблійний текст, котрий підтверджує, що стан смерті, прирівняний до глибокого сну, є станом несвідомості – Івана 11:11: «Говорить до них: Друг наш Лазар заснув, та піду розбудити Його». Ісус використав сон, як ілюстрацію, щоб представити стан смерті Свого друга, Лазаря з Віфанії. Учні, не зрозумівши Його, сприйняли це як знак, що стан Лазаря покращується (Ів. 11:12,13). Тоді Ісус сказав прямо: «Лазар помер» (Ів. 11:14). «Піду розбудити Його». Коли Ісус наближався до Віфанії, то Марта, яка першою дізналася про Його прибуття, вибігши Йому назустріч, сказала: «Коли б, Господи, був Ти отут, то не вмер би мій брат». Лазар, приятель Ісуса, звичайно не пішов би до мук, бо він був доброю людиною. Отже, згідно погляду тих, хто тримається буквальної інтерпретації притчі про багача в пеклі, Лазар мав би бути в небі; Ісус же, піднімаючи очі вгору, і бачачи свого друга Лазаря поміж благословенними, але й помічаючи Марію та Марту, сказав би приблизно так: «Лазарю, зійди; твої сестри дуже засмучені, Я не можу дозволити тобі насолоджуватися небесним блаженством коштом їхнього горя і мушу спровадити тебе до цієї проклятої гріхом землі, щоб утішити твоїх сестер». Чи Ісус щось подібне говорив? Безперечно, що ні.

Не поглянув Він також униз і не сказав: «О, Лазарю, Я бачу тебе у муках, там внизу, і Я не можу більше терпіти цього видовища. Скажи демонам, щоб поклали свої вила та дозволили тобі піднятися. Я змушений пробудити тебе з цих жахливих тортур». Він не сказав: Лазарю, піднімися! Як також не сказав: Лазарю зійди! А сказав Він: «Лазарю, вийди сюди! І вийшов померлий [не той, що був насправді живим, не той, що був свідомий, не той, що був у муках, не той котрий втішався блаженством, а той, котрий був мертвим], по руках і ногах обв’язаний пасами», згідно з єврейським звичаєм. «Ісус каже до них: Розв’яжіть його та й пустіть, щоб ходив», що відповідно й було зроблено. Тому Лазар був дійсно мертвий; він був у несвідомому сні смерті, і звідкіля вийшов за могутнім наказом Ісуса та був представлений живим перед своїми здивованими сестрами. Він не мав жодних історій, щоб розповісти про те, що сталося на протязі чотирьох днів, коли він був мертвий. Він не міг розповісти про славу неба, про те, як виглядає Бог та ангели. Не мав також ніяких розповідей про вогнетривких демонів з рогами, роздвоєними копитами, роздвоєними хвостами та язиками, що мають вила з азбестовими держаками. Він нічого не знав про ті страхіття, що були винайдені протягом Середньовіччя. Він був дійсно мертвий; а «померлі нічого не знають». Ісус пробудив його від позбавленого свідомості сну смерті. Багато з тих, хто чув про це диво, повірили в Ісуса, хоча перед тим не вірили. Тому ми бачимо, що це чудо принесло славу Богу та благословення для Марії, Марти і Лазаря, а також для інших.

Подібне ми читаємо і про Степана, першого християнського мученика, в Діях 7:60: «Упавши ж навколішки, скрикнув голосом гучним: Не залічи їм, о Господи, цього гріха! І, промовивши це, він спочив». Тут нема згадки, що він збирався в місце страждання чи до раю, а просто, що заснув у несвідомому стані смерті. В Діях 13:36 святий Павло говорить: «Бо Давид, що часу свого послужив волі Божій, спочив, і злучився з отцями своїми, і тління побачив». Він не згадує, що Давид пішов на небо (Дії 2 :34), а що просто заснув у смерті. Можливо дехто думає, що це суперечить Псалму 16:10, але мусимо пам’ятати, що там Давид пророчо згадував про Ісуса, про що ми вже згадували, розглядаючи Псалом 16:10 і Дії 2:35-32 в темі про перший ад Біблії. Звернімо також увагу на 1Кор. 15:18,20: «Тоді то загинули й ті, що в Христі упокоїлись! Та нині Христос воскрес із мертвих, первісток серед покійних». Згідно цих слів Ісус спав у стані смерті. Якби Він не був пробуджений з мертвих, тоді б ті, хто упокоївся в Христі, загинули б та залишилися б в такому стані, який, звичайно, не є станом сну в муках чи в блаженстві. Вищезгадані тексти ясно навчають, що стан смерті (ад) – це стан несвідомості, непам’яті, і в Святому Писанні він прирівняний до сну. Можна було б згадати ще й інші тексти, але сподіваємося, що й цих буде достатньо, щоб показати слушність нашого заперечення проти буквальної інтерпретації даної притчі.

Наш четвертий аргумент проти думки, що притча про багача і Лазаря має бути інтерпретована буквально, наступний: доктрина, яка випливає з буквальної інтерпретації, основана на першій брехні сатани (Ів. 8:44). Бог сказав Адаму (Бут.2:17): «Але з дерева знання добра й зла не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш». Сатана був настільки зухвалий, що заперечив Богу, сказавши Адаму та Єві, а передусім Єві (Бут.3:4,5): «Умерти не вмрете! Бо відає Бог, що… станете ви, немов Боги, знаючи добро й зло». Слова сатани означали: Ви, звичайно ж, не помрете, а будете жити далі, тільки зміните форму існування. Замість залишитися людьми, ви будете перемінені на духовних істот (богів); якщо будете робити те, про що вам говориться, то будете мати щастя на цьому новому рівні існування, а якщо не будете того робити, то вам буде погано, ви будете мучені. Тому-то ця жахлива доктрина опирається на першій брехні сатани; а ця перша брехня, ясна річ, протилежна біблійній доктрині про несвідомість померлих. Це є великий обман, через який сатана обдурив практично весь світ; лише небагато-хто уникнув його. Оскільки буквальна інтерпретація притчі про багача і Лазаря основана на цій брехні, то ми відкидаємо її як фальшиву.

Наш п’ятий аргумент є наступний: буквальна інтерпретація притчі про багача і Лазаря є неправильна, тому що вона суперечить методу тлумачення параболи (іносказання). Притчі мають бути інтерпретовані як притчі, а не як буквальні історії, напр., коли Ісус говорив про чотири види ґрунту (Мат. 13:3-23), то Він не мав на увазі звичайну землю, а чотири види сердець, в які сіється Господнє Слово. Наприклад, те, що при дорозі – це ті, чиї серця є черстві, хто не приймає Правду, але дозволяє небесним птахам – демонам та фальшивим учителям – прилітати та забирати Правду з їхніх сердець. Так само притча про пшеницю й кукіль (Мат. 13:24-30) показує, що притчі не можуть бути трактовані буквально. Сіялась не буквальна пшениця і не буквальний кукіль, а символічна пшениця – правдивий Божий народ, та символічний кукіль – фальшиві християни. Так само й притча про Лазаря і багача має бути інтерпретована як притча. Буквальне ж застосування порушує правильний метод пояснення параболи.

По-шосте, буквальна інтерпретація притчі про Лазаря і багача вчить неправильному методу засудження, оскільки нічого поганого про багача там не сказано. Бути багатим – це не гріх; сам Бог є дуже багатий. Це не є злом, жити розкішно в добрих умовах. Немає нічого поганого в одяганні пурпурного та ясного льняного полотна, як також в даванні решток жебракові, що багач, очевидно, робив, бо інакше б жебрак пішов би в інше місце. Якщо такі речі спроваджують у вічні тортури, то ми всі туди прямуємо. Краще позбудьмось нашої пурпурної та світлої одежі і ніколи не їжмо доброї, ситної їжі. Зрозуміло, що буквальність є невластивою методою тлумачення.

По-сьоме, буквальне пояснення навчає хибному методу спасіння. Про Лазаря нічого доброго там не сказано. Коли хтось терпить голод, то ніякого добродійства в тому нема. Немає нічого доброго в лежанні жебрака біля воріт багатої людини та в бажанні харчуватися крихтами, що падають з його столу. Нема нічого доброго в тому, що хтось має рани та дозволяє псам лизати їх. Якщо такою є дорога до спасіння, то ми всі повинні стати жебраками, сидіти біля брами якогось багача, бути голодними, і прагнути, щоб він годував нас крихтами, які падають з його столу, а також дозволити собакам лизати наші рани. Отже, буквальне пояснення навчає неправильному методу спасіння.

Нашим восьмим аргументом проти буквальної інтерпретації є факт, що вона вчить про неможливі та безглузді речі. Якщо лоно Авраама ми сприйматимемо буквально, то скільки жебраків воно могло б тримати? Або звернімо увагу на Лазаря, який занурив у воду палець: чи це є можливо, щоб вода залишилась на кінці його пальця, якби вона була поміщена в полум’я? Багачу потрібно було б більше, аніж одна капля, щоб прохолодити язик, якщо б це мало принести йому полегшення в тортурах у буквальному вогні. Краще було б, якби він попросив океан води для погашення пекельного полум’я; однак, навіть і океан випарувався б, перш ніж прибув би до нього, через невгасимий пекельний вогонь, як це в більшості змальовують палкі захисники палаючого пекла. Наступна нереальність та безглуздя, на які можна звернути увагу, – це велика безодня. Якщо її пояснювати буквально, то неможливою і абсурдною є наступна думка: «ті [хто в блаженстві], що хочуть, переходити [з блаженного стану] не можуть ізвідси до вас». Хто, маючи здоровий глузд, бажав би перейти зі стану блаженства до вічних мук?!!! До того ж, як буквальна безодня могла б перешкодити духовним істотам, особливо могутнім ангелам, подолати її? Наскільки ж абсурдним є буквальна інтерпретація!

Буквальне пояснення суперечить також погляду його захисників на тему душі. Це наш дев’ятий аргумент проти такого пояснення. Ті, що відстоюють доктрину про вічні тортури в аду (гадесі, шеолі), стверджують, що душа не складається з частин. Вони вважають, що душа невидима, мікроскопічна, безкінечно мала розміром та неподільна, не має нічого внутрішнього, ані зовнішнього, і що їх мільярд можна помістити в горіховій шкарлупі. Вони навіть важили тіло, до і після смерті, й переконалися, що «душа, яка відійшла», не важить ніскільки. Все це, однак, перечить їхньому поглядові на цю притчу, бо, згідно нього, багач мав частини тіла, з якими він мучився, а бідняк мав частини тіла, з якими відпочивав на лоні Авраама. Тому ми бачимо, що їхнє відстоювання буквальної інтерпретації цієї притчі суперечне з їх поглядом на душу.

Крім цього, як десятий аргумент проти буквальної інтерпретації притчі про багача та Лазаря, ми представляємо ціль Божого Плану. Його ціль потрійна: прославлення Бога, прославлення Христа і благословення людських синів в гармонії з Божим Правом. Але якщо Бог починає мучити людей, коли вони помирають, то це для Нього ганьба, а не слава. Це порушувало б кожну з чотирьох Божих прикмет: мудрість, справедливість, любов та силу, як ми це вже бачили в нашому першому аргументі. Так само це було б ганьбою для Христа, як Божого представника у всіх Його замірах. Це перешкодило б реалізації Божого Плану, особливо щодо благословення людських синів, передусім Церкви, потім Великої Громади, потім Старожитніх та Молодих Гідних, як решти вибраних класів, а потім невибраних, у своєму часі, тому-що через Авраамове насіння будуть благословенні усі народи землі (Бут. 22:18).

Ми представляємо одинадцяте заперечення проти буквального пояснення: воно робить Авраама обманщиком, бо, як пам’ятаємо, Авраам сказав багачеві, що п’ятеро його братів мали Мойсея та пророків, і що коли вони їх не слухають, то й не послухають, якщо хтось і з мертвих воскресне. Біблія подає, що багато людей, які раніше не повірили проповідям Ісуса та Апостолів, вчинили це тоді, коли довідалися, що Петро воскресив з мертвих Тавіту (Дії 9:42). Деякі також увірували, коли почули, що Ісус воскресив з мертвих Лазаря (Ів.11:45). Таким чином, Авраам обманював би в цих двох випадках, якщо його твердження застосувати буквально; це зробило б його обманщиком. Тому відкиньмо буквальне тлумачення, бо воно спотворює Божий План.

Нашим дванадцятим запереченням буквальної інтерпретації притчі про багача та Лазаря є те, що така інтерпретація суперечить контексту Єв. Луки 16:14-18. Книжники і Фарисеї були релігійними вчителями епохи Мойсея в часи Христа; тому Ісус говорив людям, щоб вони корились тому, що їх навчено з Мойсеєвого Закону (Мат. 23:2,3). Але ці релігійні вчителі знехтували нашого Господа Ісуса, якого Бог послав, як найбільшого з усіх вчителів. Знаючи, які вони до Нього мали почуття і в який спосіб виконували функцію речників Мойсея, Він їм сказав (15 в.): «Ви себе видаєте за праведних перед людьми». Вони хотіли вважатися за праведних перед синами людськими, в той час, коли їхні серця були огидою перед Божим лицем, тому що вони були переповнені злобою, замість проявляти покору, – якість, яку Бог вимагає від вчителів Свого закону. Потім Ісус продовжував, кажучи (16 в.): «Закон і Пророки були до Івана [вони переважали аж до служби Івана, який був вибраний, щоб представити Месію]; відтоді Царство Боже благовіститься, і кожен силкується втиснутись в нього», тобто, з того часу розпочалася нова епоха – Вік Євангелії – а кожен, хто прагнув стати частиною Божого Царства, тиснувся до нього. Потім Ісус додав: «Легше небо й земля проминеться, аніж одна риса з Закону загине». Навіть найдрібніші частинки Закону не могли потерпіти невдачі: Сам Бог сотворив цей Закон, а Бог ніколи не зазнає невдачі ні в чому, що б Він не робив (Іс. 14:27).

Потім Ісус додав досить унікальне твердження про шлюб, «Кожен, хто дружину свою відпускає, і бере собі іншу, той чинить перелюб. І хто побереться з тією, яку хто відпустив, той чинить перелюб». Чому Ісус використав цей вираз? Звертаючись до Рим. 7:1-6, ми знаходимо слова Святого Павла, який зазначає, що якби на протязі Віку Євангелії якийсь єврей відмовився від Мойсея та поєднався з будь-якою іншою релігією, не включаючи Християнства (напр. з Магометанством), то таким чином, покидаючи Закон і не приєднуючись до Ісуса Христа, який стався кінцем Закону для справедливості тих, хто увірує (Рим. 10:4), він став би частиною символічної дружини, яка вчинила перелюб, виходячи заміж за когось іншого, а не за Христа. Але якби став частиною Нареченої Христа, то не був би частиною символічної перелюбниці, а робив би річ, Богом влаштовану і Ним схвалену (4 в.), з того часу, коли Ісус виконав Закон, прибивши його до хреста (Кол. 2:14). Це допомагає нам зрозуміти те, що Ісус використав цю притчу, щоб проілюструвати зміну епохи від Угоди Закону до Угоди Євангельського Віку – Угоди Ласки, якій служив Ісус, Апостоли та інші брати, котрих Бог вживає як речників, щоб проголосити незбагненні багатства Христа. Отже, контекст доводить, що буквальна інтерпретація притчі про Лазаря та багача без сумніву є неслушною, бо вона робила б контекст невідповідним, а саму притчу непідхожою.

Сформулювавши 12 вагомих заперечень буквальній інтерпретації цієї притчі, ми готові розглядати її символічну інтерпретацію. Під багачем ми розуміємо єврейський народ, тілесний Ізраїль, а саме: перед тим, як він помер – тілесний Ізраїль у Єврейському Віці; після того, як помер – тілесний Ізраїль у Віці Євангелії. Цей народ отримав від Бога обітницю стати царством священиків (Вих.19:5,6), при умові, якщо вони будуть вірні їхній угоді; і це символізувало ношення ними лляного та пурпурового вбрання, котре символізує священицький та царський стан. Вони жили благополучно при Законі та пророках, яких Бог дав не для язичників, а для них (Рим. 3:1,2). Смерть багача зображує те, що Ізраїль перестав бути Божим людом, коли він відкинув Христа. Вони були відкинуті від становища бути Божим народом (Мат. 23:38), та не назавжди, бо, як нам говорить Святий Павло, вони знову будуть прийняті (у Віці Тисячоліття) як Його люд (Рим. 11:7-15, 25-31). Але протягом Віку Євангелії, як народ і як Божий люд, вони є відкинені, будучи представлені в смерті багача та в призначенні його на гадес, ад, забуття.

Лазар, жебрак, зображує богобійних з-поміж поган, які на протязі Єврейського Віку, подібно як лазар біля воріт багача, тужили за крихтами правди та ласки, які спадали зі столу багача. Вони часто отримували такі крихти (Іс. Нав. 2:14; 1Цар. 10:3,13; 2Цар. 5:9,10; Дан. 2:47; Мар. 7:25-30). Пси, що лизали рани Лазаря, представляють поганських філософів, таких як Сократ, Платон, Аристотель і т. п., котрі своїми філософіями намагалися вилікувати людську родину від її вад, недоліків та зіпсуття, що були спричинені гріхом, але не змогли цього зробити. Смерть жебрака зображує поган, які перестали бути «відлучені від громади ізраїльської, і чужі заповітам обітниці, не мавши надії й без Бога на світі», але тепер «стали близькі Христовою кров’ю», примирені з Богом (Єф. 2:12,13). Вони були віднесені ангелами (посланцями – Ісусом, Апостолами та тими, котрі пізніше були речниками Бога) на Авраамове лоно, яке представляє батьківство. Таким чином вони стали Божими дітьми та отримали Його ласку, бо Авраам тут зображує Бога (Рим. 4:11-17).

До символіки смерті та похорону, вжитих, щоб ілюструвати ліквідацію Ізраїлю як народу і його поховання, або зникнення між іншими народами, наш Господь додав наступний образ: «І, терплячи муки в аду [гадес, стан забуття, в який увійшли євреї як народ], звів він очі свої, та й побачив здаля Авраама». Господь таким чином показує, що великі страждання, або «муки», мали бути додані євреям після ліквідації їхнього народу і поховання серед інших народів, померлих в переступах та гріхах. Те, що він здалеку побачив Авраама з Лазарем на його лоні, представляє єврейський народ, який визнає, що Бог більше не піклується ними так як раніше, і що погани приведені ближче, до синівства через Христа. Багач благав про милосердя й прагнув, щоб Лазар (це від віровизнань християнства євреї чекали милосердя) занурив кінця свого пальця (щоб надав потішаючу послугу, хоча б незначну) у воді (вода Слова Божого – Ів. 15:3; Єф. 5:26) і прохолодив його язика (звістив йому послання від Бога). Прохання про деяке зменшення мук представляє те, як євреї молились до Бога, щоб Він, можливо, звільнив їх від деяких бід, які вони зносили протягом багатьох століть Віку Євангелії, тому-що були безжалісно переслідувані усіма суспільними групами, включаючи віровизнання християнства. Їхній молитовник доводить, що вони молилися, щоб Бог звільнив їх від великих страждань в часі Євангельського Віку.

Авраам дав багачеві подвійну відповідь (в. 25,26). Це передусім представляє Боже звернення до євреїв, називаючи їх «сином» (бо вони були дітьми Угоди Закону) та інформування їх, що їхні муки були карою, пов’язаною з порушеннями цієї Угоди (Лев. 26). По-друге, Він їм говорив, що поміж ними та християнами була поставлена велика безодня, спричинена різницею між Євангельською Церквою та євреями – Христос. Неможливо було перейти з однієї сторони на іншу; бо без Христа ніхто не може стати Божою дитиною, а жодна правдива Божа дитина не могла б порушити Божих розпоряджень на Євангельський Вік, уділяючи євреям потіху з Євангелії, не дивлячись на неприйняття ними Христа. Тому-то ані Бог, ані ті, хто з Ним були, – клас Лазаря, – не могли принести полегшення євреям в їхніх клопотах.

Відколи євреї не могли отримати допомоги для себе, то вони молилися, щоб допомога була дана їхнім братам. Два коліна, які повернулися з вавилонського полону, а саме, Юда та Веніамін, в цій притчі представлені в багачу; а отже його п’ять братів є образом десяти колін, які були розпорошені і, за винятком декількох осіб, ніколи не повернулися з ассирійської неволі. Про них часто говориться як про «десять загублених поколінь Ізраїлю». Під час Віку Євангелії євреї молилися, щоб Бог послав кого-небудь, щоб допомогти цим десятьом племенам. Авраам відповів згідно з правдою, що вони мають Мойсея та пророків, і що їх повинні слухати. Тільки дванадцять племен Ізраїлю отримали Мойсея та пророків; звідси зрозуміло, що цей натяк стосується решти племен, яких зазвичай називають «десятьма загубленими поколіннями».

Але євреї виразили своє прохання в іншій формі: якби хтось прийшов із мертвих, із символічної гріховної смерті, з якої клас Лазаря вийшов (Єф. 2:1; Кол. 2:12, 13; 3:1), та їм засвідчив би, то вони повірили б. Бог відповів, що коли вони не вірять Мойсею та пророкам, які були дані тим десятьом племенам, так як і цим двом, то й не покаялися б через проповідування того, хто прибув би з символічної смерті, з якої вийшли погани під час Євангельського Віку, стаючись Божими дітьми. Отож, ми знаходимо, що дві частини відповіді Авраама подобалися Богові, і тому були в гармонії з Божим Планом. Більше інформації про це знайдете в книжці Життя – Смерть – Майбуття (англ.).

Довівши, що ця притча, як і всі інші притчі, не може бути інтерпретована буквально, та представивши символічну інтерпретацію, котра, як бачимо, є гармонійна з контекстом і повністю ілюструє правду, встановлену Ісусом, ми переходимо до іншого питання, пов’язаного з нашою темою. Чи багач вийде коли-небудь з аду? Для цього ми пропонуємо розглянути ряд текстів Писання. Спершу ми візьмемо Єр. 16:14-16, який вимагає певних коментарів для роз’яснення його думок. Ми знаємо, що Ізраїль мав звичай присягатися Богом як таким, що вивів їх з єгипетської землі, бо вони казали: “Як живий Господь, що вивів синів Ізраїлевих із краю єгипетського” – відносячись до Exodus (виходу євреїв з Єгипту). Але в майбутньому вони скажуть: “Як живий Господь, що вивів синів Ізраїлевих із північного краю [Росії], і зо всіх тих країв, куди був розігнав їх” (усіх європейських, азійських та африканських країн, куди в часі Євангельського Віку були розпорошені Ізраїльтяни). Бог також обіцяє, що верне їх назад до Палестини, і ми бачимо, що це пророцтво тепер виконується на наших очах. Вони відновили свою державу і стали визнані як незалежний народ. “Оце Я пошлю по численних рибалок, говорить Господь, і виловлять їх, немов рибу”. Рибалки це ті, хто пропонував євреям привабливу приманку Сіонізму, щоб немов символічну рибу спрямувати їх до землі Ізраїлю. Далі Бог сказав: “А потому пошлю по численних мисливців, і повиловлюють їх з усіх гір [усіх царств], і з усякого взгір’я [кожної республіки та обмеженої монархії], і зо скельних розщілин [усіх інституцій, які надавали їм захисту під час їхнього розпорошення]”. Ці мисливці гнали свою здобич перед собою, немилосердно її вбиваючи. Наприклад, німці через Гітлера покарали євреїв так, як не був перед тим покараний жоден народ. Він отруїв газом біля п’яти мільйонів євреїв; він помістив їх в концентраційні табори і жахливо з ними поводився, спричинивши, що багато з них померло. Однак, не треба думати, що тільки німці погано поводилися з євреями. Почавши від Росії в 1881 році, а пізніше також Румунії, Австрії та Польщі, народи один за другим переслідували євреїв, немов мисливці, що женуть перед собою безпорадну та безнадійну здобич, намагаючись її вбити. Це відбувалося згідно з планом Господа, щоб змусити євреїв повернутися до їхньої батьківщини, оскільки Він повертає їм Свою ласку.

Єзек. 36:24-38 також вказує, що символічний багач, єврейський народ, повернеться зі стану “гадесу”, національного забуття. Ці вірші стосуються не тільки теперішнього повернення євреїв до їхньої землі, але також, і ще більше, до стану, який вони отримають у Віці Тисячоліття. Єзек. 37:21-25 також пояснює, що Господь відновить до природного Ізраїлю повну ласку. Бог звелів своєму людові Євангельського Віку, щоб він передав це послання Ізраїлеві під кінець цього віку. Сповнення цих віршів стосується Віку Тисячоліття, тому-що тоді єврейський народ знову буде об’єднаний в одне царство під управлінням антитипічного Давида – Христа і Церкви. До того ж, Амос 9:14,15 дуже ясно доводить нашу тезу, що Ізраїль (багач) повернеться зі стану “гадесу”, народного розпорошення, та знову буде втішатися особливою Божою благодаттю, заселивши свою землю. Це вповні виконається після того, як Господь знову поставить скинію Давида (вірш 11; Дії 15:16) в Тисячолітнім Віці.

Звернімо також увагу на Луки 2:34: “Симеон же благословив їх [Йосипа та Марію] і сказав до Його[Ісуса]  матері Марії: “Ось цей поставлений для падіння й підняття багатьох в Ізраїлі; він буде знаком протиріччя”. Звіщаючи Марії пророцтво про нашого Господа Ісуса, Семеон сказав, що Він буде причиною спотикання Ізраїлю, що багато впаде, але (у Віці Тисячоліття) будуть знову підняті Ним, Який буде їхнім Спасителем та Господом і дасть їм Тисячолітню землю для мешкання. Протягом усього Віку Євангелії Він був знаком, проти якого суперечили євреї, тому-що вони Його відкинули, не бачачи в Ньому ніякої краси, через яку можна було б Його пожадати.

Єзек. 16:46-63 також показує, що багач (єврейський народ) не залишиться в аду. Тут Ізраїль порівняний з Самарією та Содомом, як його сестрами, і визнаний за найбільш винного (вірші 46-52), тому-що він грішив проти більшого світла. Самарія, старша сестра, з її дочками, представляє Північне Царство десяти поколінь, а його підлеглі, були її дочками. За днів ізраїльського царя Омрі місто Самарія стало столицею Північного Царства, внаслідок чого назва міста поширилась на всю країну. Содом та її дочки зображують народ та людей, підданих йому, які були знищені вогнем і сіркою за днів Лота. Далі Господь говорить: “І поверну Я їхню долю, долю Содоми та дочок її, і Самарію та дочок її, і поверну долю твою серед них [в’язниця, про яку тут йдеться, не може бути нічим іншим, як тільки в’язницею смерті. Христос приходить, щоб відкрити двері гробу і звільнити полонених – Іс. 61:1; Зах. 9:11], щоб носила ти свій сором, і соромилася всього того, що ти наробила, потішаючи їх [царство двох поколінь, про що вже багато було сказано в цьому розділі, своєю більшою несправедливістю було заспокоєнням для інших, і в такий спосіб заохочувало їх до гріха, що, без сумніву, Бог докоряв]. А твої сестри, Содома та дочки її, вернуться до свого попереднього стану, і Самарія та дочки її вернуться до свого попереднього стану, і ти та дочки твої вернетесь до свого попереднього стану [Усі одержать реституцію, досконале життя та умови Едему, якими втішались Адам і Єва перед гріхопадінням. Ця реституція є можливою завдяки відкупній жертві Ісуса]. І не була сестра твоя Содома згадувана в устах твоїх за днів твоїх гордощів, поки не відкрилося зло твоє, коли ганьбили тебе дочки Сирії та всіх околиць його, і дочки филистимські погорджували тебе звідусіль. Свою розпусту та гидоти свої, ти їх понесеш, говорить Господь [тому Бог у Своїй справедливості спровадив на них кару, яка їм належала].

 Бо так говорить Господь Бог: І зроблю Я з тобою, як робила ти, що погордила присягою, щоб зламати заповіта [вони знехтували присягу, яку склали на горі Сінай]. І згадаю Я Свого заповіта з тобою за днів твоєї молодости, і поставлю тобі заповіта вічного [тут Бог обіцяє, що угода, яку Він склав з єврейським народом в днях його юності, коли обіцяв, що зробить їх царством священиків, якщо вони будуть слухняні (Вихід 19:5,6), хоч зламана ними, та не була забута Богом]. І ти згадаєш про свої дороги й засоромишся, коли ти візьмеш сестер своїх, старших від тебе, разом з меншими від тебе і дам їх тобі за дочок [вони прийдуть до Ізраїлю, природного насіння Авраама, по реституційні благословення], але не з твого заповіту [не через Угоду Закону, укладену з Ізраїлем на горі Сінай]. І відновлю Я Свого заповіта з тобою, і ти пізнаєш, що Я Господь”.

Цю угоду Бог укладе з тілесним Ізраїлем тоді, коли він усім серцем навернеться до Бога, що, згідно з пророцтвами, він зробить. Бог навіки стане їхнім Богом; Він укладе угоду, щоб Ізраїльтяни могли Його пізнати і “згадали й засоромились, і не могли більше відкривати уста перед ганьбою своєю”, коли Бог очистить їх від усього, що вони вчинили. Це буде завдяки Божій Угоді з Авраамом в її обох обрисах – небесному та земному, що стосуються обох родів насіння; це також буде завдяки славній праці, яку виконуватимуть Христос і Церква не тільки на користь Содому, Гомори та інших міст тієї рівнини, але й на користь Північного Царства десяти поколінь з його більшою несправедливістю. Бог змилосердиться над ними і всіх їх благословить. Таким чином Він дасть їм те, що буде для їхнього добра та прославить Його самого і Христа, заслуга якого в Тисячолітті стане для них ефективною.

Вищенаведені тексти переконливо доводять, що ізраїльський народ повернеться до Божої ласки та до своєї землі (можна було б навести й інші тексти, наприклад, Рим. 11 розділ). Тому символічний багач з нашої притчі у визначеному Богом часі повернеться з Гадесу. Ця символічна притча, коли вона викладена у правильній інтерпретації, дає чудове уявлення про Боже поводження з євреями та поганами.

Тому ми завершуємо наш довгий перегляд усіх біблійних текстів, які вживають єврейське слово шеол, коли воно стосується першого аду, а також усіх текстів, які вживають грецьке слово гадес, котре завжди стосується першого аду. Ми сподіваємось, що застосування до цих текстів трьох загальновживаних визначень слова ад довели неупередженому читачеві, що поєднане свідоцтво Святого Письма, від книги Буття до книги Об’явлення, беззаперечно свідчить на користь визначення аду як стану забуття, або непам’яті. Ми віримо, що завдяки цьому перегляду всі щирі читачі зможуть побачити, що наука про перший ад, як місце вічних, свідомих страждань, не навчається Святим Писанням, але швидше суперечить багатьом ясним твердженням Святого Письма та Викупові, підтримуючи одночасно першу велику брехню сатани: “Ні, напевно не помрете”. Настала пора усім зрозуміти, що ця карикатура Бога, котра робить Його гіршим від диявола, походить не від Бога, ані від Його Слова Правди, але від сатани і віровизнань Середньовіччя, коли спалення людей на вогнищі в ім’я Бога та релігії вважали правильним.

Е 16, 235-258.

Біблійний Прапор 2010 р.