Члени Зірок (Об. 1)

ЧЛЕНИ ЗІРОК

Вступ Редактора

 (ТР №472, 2000 рік)

Редактор і його дружина, сестра Бетті Анн Хедман – які почали працювати в Біблійному Домі на SnyderAvenue в Філадельфії наприкінці 1948 року – мали привілей допомагати брату Полу С.Л. Джонсону 50 років тому, в 1949 році, робити перегляд членів зірок. Брат Джонсон раніше сказав  кільком братам, котрі дали йому свої списки членів зірок, що комплектний список членів зірок буде представлений, коли він напише книжку на тему Об’явлення. Брат Джонсон багато написав на тему Об’явлення, але не зробив це у формі пояснення вірш за віршем. Він також не видав обіцяної книжки на тему Чисел, яка передбачалася як прелюдія до книжки на тему Об’явлення, бо вона була типом деяких подій і наук членів зірок.

Були також й інші причини: брат Джонсон у передмові до 8 епіфанічного тому заявив, що є властивим, щоб Церква знала події з історії Церкви, які відносяться до неї. Вони були необхідними як підстава для дослідження Книги Об’явлення. Він опрацьовував Числа, сподіваючись опрацювати і Повторення Закону  (хоча менш детально), бо ці дві книги є типом на багато з того, що показано в символах Об’явлення. Зв’язок цих двох Мойсеєвих Книг символічно показаний в тому, що стовп в Святому Святих, котрий є типом Книги Об’явлення, знаходиться з того самого боку Святого Святих, що й дві кутові дошки, які є типом цих двох Мойсеєвих Книг. Стовп, який символізує Об’явлення, тісно прилягає до третини центральної дошки , яка символізує Числа. Це показує, що Числа ще більш пов’язані з Об’явленням, ніж Повторення Закону (Е8, с. ІІІ, ІV).

Брат Джонсон планував видати наступну книжку на тему Чисел, яка мала бути 17 епіфанічним томом. Він оголошував про це в 11, 13, 14 і 15 епіфанічних томах. Мав також намір написати книжку, 16 епіфанічний том, на тему Книг Буття, Левит і Повторення Закону. Готувалися дві наступні книжки: про Об’явлення – 20 і 21 томи. Хоча він опублікував багато трактатів на тему цих книг (так само як редактори: брати Раймонд Джолі та Август Гольке), однак ці чотири згадані томи ніколи не були видані.

Для зручності наших читачів передруковуємо 5 і 6 сторінки з PresentTruth (Р – англійська Теперішня Правда – перекл.) з 1957 року так, як вони були представлені братом Раймондом Джолі.

ПРАЦЯ В БІБЛІЙНОМУ ДОМІ

Додаткові тяжкі обов’язки, спричинені нашою побільшеною діяльністю і пов’язаним з нею побиванням (на сторінках наших публікацій і за допомогою листів) блудів, представлених пересівачами і те, що деякі наші помічники мусили залишити службу в Біблійному Домі з приводу поганого стану здоров’я та сімейних обов’язків, призвело до необхідності відкласти публікацію “Віршів Зоріння” на пізніше. Хоча ми раді, що змогли закінчити приготування і видання книжки “Тисячоліття” (17 епіфанічного тому), разом з брошурками: “Нещастя”, “Суботній день” і “Лікування Вірою”. Їх видання значною мірою було профінансоване за рахунок нашого Амортизаційного Фонду.

Книжка “Тисячоліття” є останньою, до якої брат Джонсон дав нам закінчений текстовий матеріал, хоча вказував, що буде ще багато праці, щоб приготувати її до друку. Окрім цього він довірив нам, як вождеві антитипічного Веніаміна (якому була дана “повнота Правди, що стосується Великої Громади і Молодих Гідних” – Е10, с. 651), певні рукописи, які підтверджують малий тип Соломона, а також багато інших тем і частин Святого Письма разом з численними обрисами й нотатками з поясненням Святого Письма, а також дещо фрагментарних праць. Все це вимагатиме значного редагування й доповнення. Деякі з них будуть залежати частково від майбутніх подій та здійснень, тому що здійснилися ще не всі пророцтва, пов’язані з деякими працями, про які ми говоримо: наприклад, певні пророцтва з Книги Об’явлення, на котрі брат Джонсон вказував, що здійсняться до того, як буде подане пояснення цієї Книги в цілому. Треба ще багато додаткової праці, щоб надати цим поясненням форму, яка надаватиметься до опублікування. Саме тому багато з них ще не надруковані. Віримо, що все це знаходиться під Господнім наглядом, бо є очевидним, що Господь прагнув, щоб певні пояснення були опубліковані, а інші залишилися неопублікованими, між іншим з тією метою, щоб піддати пробі і виявити певних вождів Молодих Гідних як таких, що перехоплюють владу з приводу свого революціонізму проти Його Правди і заряджень, представляючи свої заперечення і блуди, спекуляції, фальшиві інтерпретації й помилкові застосування віршів Святого Письма проти правди на тему тих віршів, які вже подані і тих, які будуть подані. Справді, від часу смерті брата Джонсона ми є свідками піддавання пробі переважно Молодих Гідних, а особливо тих більш визначних і більш здібних, точно так само як групи Великої Громади особливо були випробовувані в своїх вождях за часу його (бр. Джонсона – перекл.) життя: наприклад, коли вони вибігали перед Господа і писали на тему Книги Об’явлення (див. Е7, с. 305, 306).

Зрозуміло, що думка брата Джонсона щодо кількості епіфанічних томів, змісту, назв книжок і т.д. розвивалася поступово. В передмові до Е1 (с. ііі, написана 12 вересня 1937 р.) по відношенню до парусійних томів брат Джонсон заявив, що ”в Епіфанії планується наступна серія книжок, принаймні в десяти томах”. Зрозуміло, що він говорив тут про Епіфанію не в її ширшому, а в її вузькому значенні: сорокарічний період, який закінчується початково в 1954 році, а в 1956 році закінчується, заходячи в наступну епоху. Тоді він сподівався, що до 1954-56 рр. з’явиться принаймні десять томів. Пізніше (Е8, с. ііі; написано 16 липня 1938 р.) він вказав, що якщо такою буде Божа воля, то два томи будуть присвячені поясненню Книги Об’явлення, а ціла серія, якщо такою буде Божа воля, складатиметься принаймні з 14 томів. Бо він бачив, що окрім 8 і 9 Е томів буде потрібний додатковий том, щоб обговорити решту Книги Чисел. Наприкінці 1940 року (див. Р ’40, с. 177, кол. 2, 12-14 рядки) він обмірковував потребу в додаткових книжках. В Е10, с. 667, брат Джонсон заявив, що в нього був намір помістити пояснення малого антитипу Соломона в Е10, але через те, що певні обриси в цьому малому антитипі не здійснилися і з приводу нестачі місця, він змінив думку на цю тему.

В 1947 році брат Джонсон написав до одного з пілігримів про свій намір написати один з томів на тему “Церква”. Звичайно, це не зовсім ясно, що він мав на увазі. Можливо мав намір помістити в цьому томі свою знамениту серію викладів про Христову Подобу в Теорії і Практиці, яку почав видавати в 1949 році в Теперішній Правді (англ.). Однак в 1948 році брат Джонсон в Е11 подав переглянутий список ще не виданих, але запропонованих ним книжок, хоча 11 Е том спізнився і був виданий аж восени 1949 року (Р ’49, с. 144). Саме тоді були видані Е12, 13 і 14. Протягом двох останніх років життя замість того, щоб продовжувати працю над томом “Буття – Левит – Повторення Закону” (якому мав дати номер Е16), брат Джонсон, як свідчать певні статті, опубліковані в Р.Т., надав першість праці над томами “Схема Божого Плану” і “Тисячоліття”. Очевидно він вбачав більш нагальну потребу в цих двох книжках, маючи на увазі відкриття особливої праці для публічності (Р ’48, с. 22, кол. 1; Р ’51, с. 75; Р ’56, с. 91, кол. 2). Відкриття такого поля праці засвідчене, наприклад, тим, що в 1950 році брат Джонсон вперше схиляв братів в Епіфанії вживати 1 Том в кольпортерській і стрілецькій праці (Р ’50, с. 7), тоді як раніше протягом певного часу не заохочував продавати 1 Том особам “ззовні” (Р ’38, с. 182, кол. 2, абз. 1, 21, 22 рядки). В 1949-50 рр. він приготовляв і “мав надію, якщо Бог дозволить, видати” в 1950 році три книжки: “Христос – Дух – Угоди”, “Таблиця Божого Плану” і “Тисячоліття” (Р ’56, с. 22, абз. 2) і відповідно до цього цим книжкам надано почергово номери Е15, 16 і 17.

Щодо додаткових епіфанічних томів та їх повного числа, то будемо старатися вірно чекати на Господа і уважно слідувати за Його керівництвом. Брат Джонсон не стверджував, що мусить бути надруковано 21 том, хоча вказав з Святого Письма (Е10, с. 216), що подасть або 21 книжку “або відповідники деяких з 21 книжки не надрукованих як книжки”. Відповідники 21 книжки залишаються з нами в його численних працях: 17 його книжок, багато додаткових статей в його часописах і додаткові матеріали, які ми посідаємо, як ми це описали вище.

П’ЯТДЕСЯТА РІЧНИЦЯ

Минуло 50 років відтоді як брат Джонсон і редактор почали готувати матеріали з метою їх остаточного видання. Брат Джонсон мав намір представити список 49 членів зірок або як один з розділів Е17 (“Числа, том 2”), або в книжках про Об’явлення. Поки втішаємося досить добрим здоров’ям, то почуваємося зобов’язаними закінчити цей важливий план для Господа, Правди і братів. Ми присвятили йому багато часу і старанно розпоряджаємося часом, щоб задовольнити потреби. Вважаймо цю службу частиною очікуваних книжок на тему Чисел та Об’явлення, якщо Бог дозволить. Можливо, наша сучасна технологія дуже допоможе нам в такій праці, якщо буде подобатися Господу.

Причинами спізнень в опублікуванні, окрім вже процитованих з Р.Т. ’57, с. 5, 6, є: хвороби і на кінець смерть, більш важливі справи, пов’язані з веденою нами діяльністю, більш детальні дослідження праць брата Джонсона з метою утвердження його вчень, а також просто час, який належало б присвятити такій важливій справі. Протягом років багато братів досліджували, молилися й збирали прізвища, дати, події і т.п. – більше про це пізніше.

Маймо на увазі, що (окрім Бога та Ісуса) Правда і її дух важливіші, а людська допомога менш важлива. Окрім цього пам’ятаймо про службу обох наших дорогих братів Рассела і Джонсона, яка полягала в представленні нам правд на цю важливу тему. В ширшому значенні цей номер присвячений пам’яті всіх членів зірок.

ЗНАЧЕННЯ ЧЛЕНІВ ЗІРОК СЬОГОДНІ

Ця справа заслуговує на особливу згадку. Вона суттєва, тому що правди, яких вони навчали, сьогодні є частиною нашої християнської спадщини. Звернімо увагу на коментар брата Рассела на тему відтворення, пристосування і гармонізування у Вартовій Башті 4067, написаний в 1907 році:

“Праця, до якої Господу сподобалося вжити наші скромні таланти, є не стільки працею давання початку, скільки працею відтворення, пристосування і гармонізування. Боже Слово – велика арфа, з якої тепер лунає така гарна музика, була розстроєна. Одна деномінація мала одну струну, інша деномінація мала відмінну від неї – вибір, вільну ласку, хрещення, другий прихід Христа, пророцтва часу і т.д. Ці деномінації бринькали кожна на своїй власній струні, аж поки всім не набрид дисонанс, і щоб отримати полегшення, вони були близькі до припинення цього – що з того часу й зробили. Пізніше надійшов від Господа час впорядкувати стару арфу для вжитку своїм найвірнішим послідовникам. Якщо великий Майстер в будь-якому ступені вживає когось із нас, чи то до повернення арфі струн і їх настроювання, чи то до звертання уваги наших “братів” на гармонію і красу її мелодійних гімнів на честь Всемогутньому, то прославляймо Його за великий привілей, який маємо і використовуймо його”.

Крім того, це свідчить про позаконфесійний характер наших вчень, бо ці вчення оперті на спадщині, залишеній членами зірок, які дали початок багатьом деномінаціям.

КРИТЕРІЇ

Ці критерії тяжко пояснити. Брат Джонсон, без сумніву, в кожному випадку застосовував певні тести. Він мав на увазі певні речі, які призвели до того, що виключив деякі прізвища, не дивлячись на правди, яких прихильниками вони були. Напевно, існували якісь вимоги, котрі дана особа мала сповнити, щоб вважатися членом зірки. Зрозуміло, що в кожному випадку остаточно вирішують Бог та Ісус.

Очевидно, брат Джонсон відчував, що аби сповнити вимоги членства в зірках даний брат повинен сповняти принаймні подані нижче вимоги (маємо надію ширше представити їх в майбутніх статтях):

а) щоб провіденціально знаходився в такому місці, щоб міг діяти під час подій, про які йде

 мова;

б) щоб постачав тему/теми навчання на даний період або на сім періодів, або

в) щоб долучався і поширював тему/теми на цей період, а також на сім періодів;

г) щоб був побуджений в часах особливих подій утвердження Правди, на користь витривалості

 загальної Церкви;

д) щоб виконував працю священика (яка відрізняється від праці левитів) на користь розвитку

 Церкви, не тільки по відношенню до Правди, але також і її Духа;

е) щоб посідав усі якості, які б дозволяли на розповсюдження радше непопулярних поглядів і

 перебування, в разі потреби, на самоті, залишаючись вірним священиком посеред тих “70” в

 кожному окремому періоді;

є) щоб допомагав подавати історичні записи, згідні з посланням Книги Об’явлення, ключа до

 історії Християнської Церкви.

Можна було б додати також інші вимоги. Знаючи брата Джонсона, маємо відчуття, що він був дуже скрупульозний в цій справі. Звичайно, не можемо цілком пізнати всіх елементів, котрі він вживав, ані цілком зрозуміти глибину його розуміння, а також Святого Духа і освічення, яке в ньому було.

ДЖЕРЕЛА

Можливо в працях брата Джонсона є сотні згадок на цю тему – занадто багато, щоб ми могли їх процитувати, але багато з них добре відомі братам. Брат Джонсон широко зайнявся членами зірок і правдами, які вони захищали, а він їх захищав в 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12 і 13 епіфанічних томах, а також поза томами в деяких фрагментах журналу “Теперішня Правда”. Додатково ми користуємося результатами багатьох дискусій, приватними нотатками брата Джонсона та інших вище згаданих джерел. Є очевидною одна деталь – брат Джонсон часто говорив про число ”49”. Сподіваємося написати статтю також і на цю тему.

ДОПОМОГА У СТВОРЕННІ ЦІЄЇ СЕРІЇ

Ряд статей, що охоплює членів зірок, правдоподібно буде повторюватися в кількох номерах “Теперішньої Правди” протягом кількох наступних місяців. Ми повинні пам’ятати, що багато братів, пілігримів і євангелістів, зокрема родина Біблійного Дому, а також брати з нашого Руху у Великобританії, зробили внесок в цю справу.

Деякі брати також публікували списки членів зірок, а інші їх копіювали і широко розповсюджували. Наскільки ми знаємо, брат Джонсон не затвердив жодного такого списку і не опублікував власного. (Можливо, брат Джонсон не зробив цього, щоб не склалося враження, що він нав’язує своє прізвище; краще, щоб хтось інший помістив його в цьому списку).

Інші зверталися до нас із запитаннями стосовно відповідності цієї “видавничої праці”, але ми повинні високо оцінювати всіх тих, хто долучився до такого проекту. Багато з цих матеріалів були великою поміччю. З бігом часу багато з цих співпрацівників закінчили свій земний біг.

В працях брата Джонсона і його нотатках ми намагаємося знайти стільки, скільки зможемо безпосередніх інформацій, але опираємо цей список на доказах і підтвердженні їх братом Джонсоном, що ці особи, правдоподібно, могли бути членами зірок. Звичайно, більшу вагу ми прив’язуємо до того, що брат Джонсон написав в наших публікаціях або, що було досягнуто за роки. Брат Джонсон помістив у своїх працях згадки про кожного з членів зірок.

Ми повинні також пам’ятати, що важче знайти матеріали про ранні періоди Церкви, а саме про Смирну і Пергам. На щастя брат Джонсон описав ці періоди, але дуже стисло. Опублікування цього списку без сумніву буде піддане нашими читачами старанній рецензії і, правдоподібно, дехто скаже, що їх кандидати краще пасують, ніж кандидати брата Джонсона. Однак, наскільки це можливо, ми керуємося даними брата Джонсона. Деякі з наших дорогих братів, котрі тепер вже не живуть, склали списки, які фактично більше згідні зі списком, який ми тепер публікуємо.

Наприклад, дехто буде вважати, що були більш видатні вожді, котрих треба включити. Але, якщо ми будемо пам’ятати про представлені вище критерії, то помітимо, що дані брата Джонсона дуже точні. Крім того, брат Джонсон зазначає, що деякі члени зірок були більш плідними в своїй службі, ніж інші. Тим не менше, пам’ятаємо також про всіх вірних братів протягом віків, котрі служили іншим Правдою, а також оцінюємо їх службу як від Господа.

ПЕВНІ РІЗНИЦІ

1. Піднімаються істотні питання стосовно початкової точки Філадельфійського періоду Церкви. Брат Джонсон представив три дати: 1479, 1492 і 1517. Ми вибрали 1479 рік, тому що Йоганн Вессель приблизно в тому часі служив і представив чотири фундаментальних вчення Реформації: (1) виправдання вірою; (2) Біблія – виключне джерело і [головне] правило віри; (3) священство всіх посвячених; (4) Христос – єдине керівництво в Церкві (див. Е8, с. 673, абз. 14. Вессель помер в 1489 році. Однак наші читачі повинні знати про ці дві альтернативні дати. Більше на цю тему буде в дальшій частині.

2. Тривалість періоду Лаодикії, як зазначив брат Джолі, ще не закінчилась і певний час триватиме.

3. Стосовно Ап. Івана. Де ми повинні його помістити? Тут ми включаємо його і до Ефеського, і до Смирнського періодів, але рахуємо його тільки раз, як члена зірки в Ефеському періоді, бо загальне число складає 49. Брат Джонсон, як правило, поміщав його як одного з 12 членів зірок в Ефеському періоді, бо він не вважався одним з 70 “другорядних пророків” періоду між жнивами. Порівняй коментарі брата Джонсона на цю тему в Е8, с. 700 і Е9, с. 33, 49, а також в інших місцях.

4. В періоді Смирни Тертуліан та Іполит були певною мірою сучасниками один одного і важко визначити періоди їх життя, бо багато, написаного ними, було знищено. Іреней, Тертуліан та Іполит були успішними апологетами і разом діяли проти гностицизму. За свідченнями певних джерел Іполит активно діяв з 199 до 235 рр. Тертуліан народився в 160 р., а дата його смерті може припадати десь між 223 – 240 рр., загальноприйнятою датою є 230 р. Брат Джонсон в Е8, с. 232 подає 230 рік, а у Е12, с. 131 подає період 220 – 240 рр. Ми поміщаємо в списку першим Тертуліана, а Іполита другим, бо, здається, Тертуліан помер перед Іполитом. Не зважаючи на те, хто був першим, вони обоє були мужами Божими і, без сумніву, членами зірки.

5. Коли називаємо членів зірок і подаємо дати, то читач зауважить перерви і “прогалини” між виконуючими свої функції членами зірок, за винятком жнив Єврейського і Євангельського Віків. Брат Джолі в 1956 році провів довгий друкований обмін думками з Джоном Гофлі на тему “прогалин”. Однак не було жодної прогалини під час служби Лаодикійської “зірки” – це значить, не було жодної перерви в наступництві між братом Расселом і братом Джонсоном, ані після брата Джонсона, тому що він залишався в тілі тільки так довго, аж поки послужив останньому члену Малого Стада. Потім служба членів зірок припинилася. Захищаючи цей пункт, брат Джолі пише в “Теперішній Правді” з 1956 року, с. 49:

“Наш висновок … міцно опертий на фундаменті Святого Письма і літературі Правди. В додатку до цього, поданого в зв’язку з висновком, про який йдеться, ми ввічливо звертаємо увагу на Z 346, де брат Рассел, опираючись на посланні до Ефесян 4:11-13, так само показує, що Церква мала мати своїх генеральних і локальних вчителів, “поки тіло не буде скомплектоване”; а Z5067 додає: “Те, що апостол не розумів, що ця справа мала тривати тільки день, але протягом цілого віку, аж до укомплектування церкви [курсив наш], ясно доводить його заява, а саме, що всі ці дари [генеральні і локальні вчителі] були для збудування Христового тіла і вдосконалення святих аж до останнього [курсив наш]. Більше того, брат Рассел вчив, що Захарія є типом останнього члена Малого Стада, а також, що “кров усіх пророків, яка була пролита від крові Авеля до крові Захарії” зображує “складене в жертву життя церкви” (Z 5256, абз. 11, 12).

“Після заяви, що наш відповідний висновок в цій справі “поверховий і його легко розбити”, Д. Гофлі пробує розбити його аргументом, що були “прогалини” між службою деяких членів зірок під час Віку Євангелії – періоди, коли не було жодного живого члена зірки, наприклад, між смертю брата Міллера в 1849 році та початком служби брата Рассела. Д. Гофлі в своїй готовності атакувати і звинувачувати нас у навчанні блуду не усвідомлює, що теорія “прогалин” не є нічим новим і вживалася проти Правди також і раніше. Протягом довгого часу її вживали у навчанні блуду вожді Зоріння з метою підтримки помилкового погляду, що жаття триває від смерті брата Рассела. Вони вважають, що тепер є така “прогалина”, під час якої жаття триває далі без нагляду брата Рассела. Брат Джонсон дуже впевнено спростував їх помилку (Е7, с. 321), показуючи, що хоча були такі “прогалини” між членами зірок в період між двома Жнивами, то було необхідним, щоб члени зірок, тобто ті, які були Елеазарами в Жнивах, здійснювали нагляд протягом усього часу тривання обох Жнив… Логічно, що коли жаття Жнива Віку Євангелії не могло бути виконане без безперервного нагляду відповідного члена зірки, брата Рассела, то реалізація решти процесів Жнива аж до запровадження до клуні останнього члена, 22 жовтня 1950 року, теж вимагала безперервного нагляду збоку останнього члена зірки, брата Джонсона”.

В іншій дискусії брат Джолі подав подібні думки стосовно цих прогалин, в Р ’51, с. 73, кол. 2, абз. 4.

6. Важко точно подати дати для кожного члена зірки, бо не володіємо інформацією, коли точно кожен з них почав служити. В кількох випадках написання імен не є однозначним (хоча кожен варіант обґрунтований).

7. Буде очевидним, що на тему одних членів зірок можна буде подати більше подробиць, а ніж на тему інших. Але це не випливає з упередження, а, як ми вже вище підкреслювали, що деякі були більш плідні, ніж інші, деякі жили дуже коротко, тоді як інші служили протягом довшого періоду.

ОЧІКУВАННЯ

В найближчих статтях з цієї серії ми представимо вчення брата Рассела і брата Джонсона, що “зірки” складалися з багатьох членів, статтю на тему семи періодів Церкви Віку Євангелії, таблицю й список членів зірок, чому здається, що було їх 49 і коротко обговоримо деякі з їх основних вчень. Більшість даних буде походити від бр. Рассела, бр. Джонсона, бр. Джолі, бр. Гольке або з достовірної історії. Ці статті з’являться в різних номерах “Теперішньої Правди”. Сподіваємося, що далі представимо інформацію на тему кожного з семи періодів або етапів і основну філософію та вчення кожного з князів у кожному із семи періодів Церкви, а також історичні відомості про Апостолів і решту членів зірок. В цьому номері ми не говоримо про спеціальних помічників. Можливо зробимо це пізніше.

Праця над цією серією статей є привілеєм. Ми молимося, щоб вона була благословенством для наших читачів і допомогою в зміцненні правд, яких так ясно навчали брати Рассел і Джонсон, великою мірою опираючись на науках попередніх членів зірок. Наше завдання полягає перш за все в тому, щоб зібрати, впорядкувати і представити дані з цих та інших джерел. Можемо дякувати Богові за багатство інформації, яку нам для цієї цілі подано. Підходимо до цього проекту з повагою, честю й покорою.

_____________________________________

 

 

КОЖНА “ЗІРКА” – БАГАТО ЧЛЕНІВ

У Вартовій Башті (передруках Вартової Башти) на с. 336, абз. 6; с. 491, абз. 4; 3570, абз. 3 і 5992, абз. 7 брат Рассел дуже ясно подає, що перша “зірка” з Об. 1:16, 20 – “Ангел [посланець] Церкви в Ефесі” – була складною і складалася з дванадцяти Апостолів; а у Вартовій Башті 3570, абз. 3 він показує, що так само і решта шість “зірок” складається з багатьох “носіїв світла”. Він подає це дуже ясно: “В Об. 12:1 церква зображена в жінці, що мала на голові корону з дванадцяти зір. Ці зірки чітко зображують дванадцять Апостолів як дванадцять світил церкви. Подібно і в образі, який ми розважаємо [відносно Об. 1:16, 20], сім зірок, які Господь тримає в своїй правиці, здається, зображують особливих носіїв світла в церкві в кожній [курсив наш] із семи фаз або періодів розвитку”. Тому, брат Рассел дуже ясно показує, що вважав кожну із семи зірок – кожного з “Ангелів семи Церков” – складною, витвором, що складається з “особливих носіїв світла”, з багатьох членів.

Історія доводить, що, навчаючи таким способом, брат Рассел мав рацію, бо в кожному із семи періодів Церкви Господь вживав багатьох носіїв світла, котрі внаслідок цього складали “зірку”, “ангела” або “пастиря” (Мих. 5:4; Е10, с. 114, абз. 1) даного періоду Церкви.

Це дуже ясно видно у випадку Ефеської Церкви, бо його зірка складалася з дванадцяти Апостолів як особливих носіїв світла. Всі вони мали владу зв’язування і розв’язування (Мат. 18:18; Дії. 5:1-11; 15:7-29).

Це зрозуміло також і по відношенню до зірок решти шести Церков, наприклад, Філадельфійської зірки. Як “князя” цього періоду (Мих. 5:4) Господь вжив Йоганна Весселя, котрий виклав п’ять головних доктринальних правд, а пізніше Джироламо Савонарола виклав дві головні етичні правди епохи Реформації. Згодом Господь вжив десятеро інших братів (Мартіна Лютера, Ульріха Цвінглі, Валтасара Губмаєра, Мігеля Сервета, Томаса Кранмера, Джона Веслі, Роберта Брауна, Джорджа Фокса, Томаса Кемпбелла і Вільяма Міллера). Кожен з них подав доручену правду даного руху Малого Стада, який пізніше стараннями вождів, що втратили корони, ставав перетворений на секту, внаслідок чого розвинулося 10 протестантських деномінацій.

Придивімося також до Пергамської Церкви (318-799 рр.). Хоча Арій був її князем, побудженим, щоб протестувати проти розвитку блуду на тему трійці, все ж Аріанство було мертвим задовго до закінчення Пергамського періоду. Однак, коли в цьому періоді виникав якийсь значний блуд, Бог спонукав носія світла, члена Пергамської зірки, щоб йому протистояв. Наприклад, коли з’явилася римська ідея, що Церква складається з ієрархії і всіх, хто їй слухняний, тобто, що Церква – це видиме, зовнішньо організоване тіло (цю думку особливо підтримував Августин), то Господь побудив Тихонія з Північної Африки як носія світла, щоб протистояв цьому погляду, представляючи погляд, що Церква – це невидиме гроно, яке складається виключно з освячених в Ісусі Христі, а це, звичайно ж, правда.

Коли виникла фальшива ідея, що справжні посвячені складаються з тих, хто живе в целібаті, є монахом, монашкою або практикує різного роду суворі звичаї, папські “добрі вчинки”, культ Марії, культ святих (віддання честі святим та їх реліквіям), то Господь побудив Джовініана з Риму як носія світла Пергамської зірки. Не тільки, щоб він спротивився цим блудам, але і представив правду, що посвячене життя полягає в мертвості щодо себе і світу, а оживленні щодо Бога в дослідженні, проголошенні і практичному застосуванні Правди з пильністю і молитвою, а також в стражданні за вірність Правді за прикладом Ісуса й Апостолів.

Коли виник блуд про безумовне призначення кожної особи, Господь побудив Жана Касьяна з Марселя (у Франції) як носія світла Пергамської зірки, щоб спростував його і навчав правди, що призначення було в плані, але не визначало конкретних осіб, котрі у Віці Євангелії вибирані через освячення (сплодження і т.д.) від Духа і віру в Правду (2 Сол. 2:13).

А коли виникли блуди про вушну сповідь, вічні муки для всіх, хто в цьому житті не прийме Христа, коли почав переважати блуд, що традиція і отці церкви є джерелом і правилом віри, то Бог побудив Адельберта, франкського місіонерського єпископа в Німеччині. Він протистояв цим блудам, стверджуючи, що визнавати свої гріхи будь-кому окрім Бога не є необхідним, за винятком, якщо вони були скоєні щодо людини, перед якою потрібно їх визнати, перепросити за них і це буде майбутньою пробою для тих, хто не прийняв у цьому житті Христа. Він також переконливо захищав Біблію як виключне джерело віри і головне правило практики.

Ми могли б показати, що так само було в інших Церквах: їх зірку складала певна кількість носіїв світла, котрі протистояли важливим блудам і підтримували відповідну правду. Однак, наведені вище факти в достатній мірі це доводять. Попередні цитати доводять, що брат Рассел вважав, що кожна зірка складалася з певної кількості осіб.

З пророцтва Михея 5:4, 5 довідуємося, що мало бути “сім пастирів та восьмеро людських княжат”. “Ашшур” в цьому уривку відноситься до тих, хто грабує Божий народ через нищення (вторгнення) Правди і її Духа (до нашого краю) і топче наші головні доктрини (палати). Ашшур чинив це в кожному із семи періодів Церкви Віку Євангелії. А в цих семи періодах Божий народ (ми) виставляв проти таких грабіжників сімох ангелів (сімох збірних посланців, названих тут сімома пастирями) і вісьмох князів, з котрих по-одному були на чолі в кожному з перших шести Церков, а двоє очолювали сьому Церкву. Князями були: Павло для ефеського періоду, Іван для смирнського періоду, Арій для пергамського періоду, Клавдій з Турину для тіятирського періоду, Марсилій для сардійського періоду, Ян Вессель для філадельфійського періоду; а також двоє князів для лаодикійського періоду: сьомим князем був Чарльз Рассел, Посланець Парусії, а восьмим князем був Пол Джонсон, Посланець Епіфанії. З-під пера кожного з них вийшли цінні і численні праці; через них Господь об’являв багато правди на часі в періоди, в яких вони служили.

Князі приймали на себе головний удар Ашшура в Правду та її Духа, і вони більш, ніж будь-хто із решти членів зірок, пограбували (випасли, 5-й вірш) науки і духа (край) тих грабіжників (Ашшура), а особливо найважливіші і найбільш публічні з тих наук (у воротах його). Це через тих сімох пастирів і вісьмох князів (таким чином) Господь визволив Свій люд від антитипічного Ашшура.

 

 

СІМ ЦЕРКОВ

ОБ’ЯВЛЕННЯ Є КНИГОЮ СИМВОЛІВ – СІМ ПОЧЕРГОВИХ ПЕРІОДІВ В ІСТОРІЇ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЦЕРКВИ, СИВОЛІЗОВАНИХ У “СЕМИ ЦЕРКВАХ, ЩО В АЗІЇ” – НАЗВИ ЦЕРКОВ ВКАЗУЮТЬ НА ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКУ – ВЕЛИКЕ ВІДСТУПНИЦТВО – ПРАВДИВА ЦЕРКВА НАЗВАНА “ПЕРЕМОЖЦЯМИ” – ПОВЕРНЕННЯ ГОСПОДА ПІД ЧАС ЛАОДИКІЙСЬКОГО ПЕРІОДУ ІСТОРІЇ ЦЕРКВИ

Хоча послання, дані названим в Об’явленні семи церквам, без сумніву стосувалися до них, однак ці послання мають ширше застосування до цілої Євангельської Церкви. Число сім зображує повноту.

Книга Об’явлення – це книга символів, котру наш Господь “показав [розповів в знаках і символах], і послав Своїм Анголом рабові Своєму Іванові” (Об. 1:1). Дослідники Біблії знають, що Книга Об’явлення рясніє символами або ж знаками. Ми задоволені, що вони є правилом, а речі, котрі належить розуміти буквально, є винятком і вживаються тільки тоді, коли їх не можна уникнути. А тому “сім Церков, що в Азії”, щоб бути в гармонії з рештою Книги, мусять бути символічними. Оскільки ця Книга є наперед написаною історією, то ці церкви мусять символізувати наступаючі один за одним періоди в історії Християнської Церкви і охоплювати період між Першим і Другим Приходами Христа. Це представлено майже такими ж самими словами в Об. 1:20 (порівняй з 11 в.). В додаток до цього і їх виконання доводить правильність такого застосування.

В першому розділі маємо опис когось “подібного до Людського Сина” (13 в.), як це бачив у видінні Апостол Іван. Часом одна чи більше рис цього опису, здається, особливо стосовні до кожного з почергових періодів Церкви, і, майже в кожному випадку Той, хто видає це послання, описаний таким способом.

Остання частина кожного послання – це обітниця для “переможців”, яка також допасована до різних періодів історії Церкви. Щоб з висоти пташиного польоту передати це впорядкування, звернімо увагу на їх хронологічне розміщення.

Ефес: період життя Апостолів.

Смирна: період поганських переслідувань, що тривав до приблизно 313-325 р. н.е. і Нікейського Собору.

Пергам: перехідний період, в якому виникло Папство.

Тіятири: період, в якому правдива Церква перебувала в “пустині”, а відступна Церква сиділа як цариця, розкошуючи з царями землі – світськими владами.

Сарди: коротка перерва відразу ж перед Реформацією, яку проводили групи і секти.

Філадельфія: період від Реформації до кінця ХІХ ст.

Лаодикія: період сьогоднішньої церкви.

По черзі ми дослідимо кожне послання до церков. (виноски в дужках після кожної назви відносяться до Книги Об’явлення).

1. Ефес (2:1) [33-69 рр. н.е.]

Слово “Ефес” означає перше, жадане. Під час цього періоду наш Господь тримав сім зір в Своїй правиці (порівняй Об. 1:13, 16, 20). Посланці Церков – Апостоли Павло, Петро, Іван та інші – були під таким великим впливом і владою нашого Господа, що їх науки ми визнаємо за Його науки, і віримо, що їх слова насправді були Його словами.

Цей період Церкви отримує похвалу за свою вірну, терпеливу працю та розпізнання Правди і правдивих вчителів – Дії. 20:28-30; 1 Кор. 11:19. Характерною рисою цього періоду було те, що “покинули все, – та й пішли вслід за Ним” (Лк. 5:11). З радістю приймали “втрату своїх маєтків”, свого майна. Продавали те, що мали і давали тим, хто потребував. Хоча часто в цьому теперішньому житті вони не мали хліба, але мали Живий Хліб, а також обітницю “дерева життя, яке в раю Божім” (Об. 2:7).

Всі дерева в Едемі були деревами життя, але одне тоді було забороненим деревом. Споживання, з причини непослуху, плодів цього дерева призвело до смерті Адама і цілого його роду. Це дерево було всередині Едемського Раю і називалося “деревом знання добра і зла” (Бут. 2:16, 17), а обітниця нашого Господа, дана Ефеській церкві, була, що переможці Віку Євангелії матимуть повну свободу брати участь в тому символічному дереві життя в дуже благословенних і задовільних умовах, коли те знання з Божим визнанням буде для них благословенством.

2. Смирна (2:8) [69-313/325 рр.]

Смирна означає гіркий. В цьому періоді Християнської Церкви відбувалися найбільш гіркі переслідування під пануванням римських імператорів, від Нерона до Діоклеціана.

В Своєму посланні до Церкви цієї епохи наш Господь визначає Себе як “Перший і Останній, що був мертвий і ожив” (порівняй з Об. 1:18). Першим і останнім Він був як єдине безпосереднє створіння Отця, через яке було створене все інше (порівняй з Об. 3:14). В жодному іншому сенсі Він не міг бути першим і останнім. Будь-який інший погляд суперечить Святому Письму – Ів. 1:1-3, Diaglott; 1 Кор. 8:6; Кол. 1:12-20. “Ось диявол вкидатиме декого з вас до в’язниць, щоб вас випробувати. І будете мати біду десять день.” (Об. 2:10). Таким чином Господь поінформував Своїх вірних слуг про цей період, що їхньою часткою буде час великих переслідувань.

В дияволі тут символізований поганський Рим. Коли глянути на нього в світлі його кривавих переслідувань, то був він одним з найбільш диявольських серед усіх земних правлінь. Десять (символічних) днів відноситься до останнього і найсуворішого переслідування під пануванням римських імператорів. Розпочалося воно за Діоклеціана приблизно 303 року й тривало аж до 313 року, коли Константин підтримав Християнство. Хто читав історію цього періоду, той може зрозуміти глибину слів “щоб вас випробувати”. Смирнський Період Церкви бачив деякі з найвеличніших картин Християнської витривалості. Лунав заклик бути вірним аж до смерті; обітницею було, що хто переможе, ”не буде пошкоджений від другої смерті”, але отримає Вінець Життя – безсмертя.

3. Пергам (2:12) [325-799 рр.]

Пергам означає земне вивищення. Це каже Той, що має ”меча обосічного” (в грецькій двоустного) – Боже Слово (порівняй з Об. 1:16). В цьому періоді номінальна Церква ставала популярна, а правдиві Християни були піддані пробам і досвідченням через запровадження і розвиток папських і поганських ідей.

Поганські жерці не хотіли втратити своїх достойних і впливових становищ між людьми, тому намагалися так нагнути свої ідеї, щоб пристосувати їх до нової релігії. Таким чином, визнаючи християнство, вони внесли з собою до Християнської Церкви багато своїх попередніх ідей. Врешті-решт ці ідеї були прищеплені до правдивого пня – ”віри, раз даної святим” – Юда 3. Ось так Церква поступово була запроваджена в блуд, злі практики і відведена від Бога.

В Об. 2:14 є згадка про Валаама і Балака. Валаам, не ізраїльтянин, а ворожбит, навчив царя Балака як спокусити Ізраїль до гріха і, таким чином, здійснив те, чого не міг вчинити своєю власною силою (Чис. 22-25; 31:16; Іс. Нав. 13:22). Так само ці поганські жерці навчили Церкву ублажати духовній розпусті і так стягнули на Церкву смертельну заразу Божого гніву. ”Николаїтська наука” – це, здається, теорія про панування чи зверхність в Церкві.

Суперечки про те, хто повинен бути найбільшим, тривали між багатьма патріархами – отцями – тих церков, що вирізнялися. На їхніх соборах точилася завзята боротьба за першість. Існувала схильність до вибору земної голови і, звичайно ж, багато жадали такої почесті. Патріархи Єрусалиму, Антіохії, Константинополя й Риму були найдостойнішими. Перші два випали з боротьби, але суперечки між Константинополем і Римом тривали протягом багатьох століть. Ці суперечки завершилися поділом Церкви: Східна або Грецька Церква прийняла Константинопольського Патріарха за свого голову, а Західна або Папська Церква визнала Єпископа Риму папою.

Багато справжніх послідовників Учителя в церквах засуджувало ці спроби непослуху щодо безпосереднього наказу Ісуса: ”І не називайте нікого отцем на землі” (Мат. 23:9). Звичайно, вони отримали обіцяні переслідування (2Тим. 3:10-13). Наш Господь похвалює збір в Пергамі під символом ”Антипи” (Антіпас – припис перекл.), вірного мученика. В грецькій мові анті означає проти, а пас, або папас означає отець. В цьому періоді розвитку Церкви ті, котрі шукали популярності, отримували винагороду від номінальної церкви. Натомість переможцям із правдивої Церкви обіцяні приємності і почесті, які будуть вічними.

4. Тіятири (2:18) [799-1309 рр.]

Тіятири означає солодкий запах жертви. Це був період папських переслідувань. Непорочна Церква переносила труднощі перебування на пустині, а відступна Церква засідала на троні свого царського коханця (світської влади). Послання висилає Той, ”що має очі Свої, як полум’я огняне”, щоб пильнувати над Своїми вірними, коли вони мандрували темними долинами або переховувалися в темніших печерах землі. ”А ноги Його подібні до міді” (порівняй з Об. 1:14, 15), щоб йти поруч з ними, коли вони долали урвисті гори або мандрували струджені пораненими стопами, шукаючи місця, де могли б посіяти зерна Правди.

Послання містить натяк на вірного, старожитнього пророка Іллю, котрий, рятуючи життя, втікав на пустиню від гніву ідолопоклонниці Єзавелі, жінки ізраїльського царя Ахава (1Цар. 16:28-33). Єзавель захищала священиків Ваала (1Цар. 19:1, 2; 18:40). Хоча царем був її чоловік, все ж таки вона здійснювала його владу для своїх власних цілей. Так відступна церква через світську владу виконувала свою церковну працю.

Посуха, що тривала три з половиною роки, була, очевидно, типом ”часу, і часів, і пів часу” – 1260 років (1 день = 1 рік) – духовного голоду, ”не голод на хліб, і не спрагу на воду, але спрагу почути Господні слова” (Амос 8:11; Об. 12:14).

5. Сарди (3:1) [1309-1479 рр.]

Сарди означає те, що лишається, ніби як вказує на непридатну рештку, щось, з чого відійшло життя або достоїнства.

Номінальна Церква в цьому періоді створювала вигляд, що вона є такою, якою насправді не була, маючи виглядблагочестя без його сили. Тому Сарди були тим, що лишилося, ”рештками” правдивої Церкви, яка до того часу була вигнана на пустиню. Переслідування завжди розвивали енергію Церкви. Коли переслідування почали слабшати, ревність Сард холонула.

Послання до Церкви в Сардах містить страшне застереження від Того, хто подає сім Божих наук (духів) через сім зірок (вчителів, які були членами зірок) (порівняй з Об. 1:12, 13, 16, 20).

Після осуду, записаного в 1 і 2 віршах, настає погроза ”приходом”. Вона не відноситься до Другого Приходу, хоча вираз ”немов злодій” міг би насувати таку думку. Ісус тут радше вороже погрожує відступній системі, що усуне її. Діяльність проти цієї системи розпочалася в Сардійському періоді реформами, які проводили окремі особи, одиниці. Після цього у Філадельфійському періоді настала реформація, яку проводили групи або секти.

Система, до якої скеровані ці слова, не була церквою схильною до ”чуйності”, тому була захоплена зненацька. Розпочата в цьому періоді реформаторська праця призвела до паралізування влади і доктрин папства.

По деталі на тему Об. 3:1-3 відсилаємо до: Е9, 332с., абз. 1 до 333с.; Е15, 630с., (11 рядок знизу), 664с., абз. 1 до 665с.; на тему Сардійського періоду загалом дивись Z’ 4870 (цілий); Е8, 627с. (22).

6. Філадельфія (3:7) [1479-1874 рр.]

Філадельфія означає братерська любов. Цей період історії Церкви розпочався разом з Реформацією. Існує значна подібність між ділом, розпочатим в День П’ятидесятниці, і працею Лютера та решти реформаторів. Реформація в певному значенні була початком нової ери, запаленням світла там, де все було темнотою, відокремленням правди від фальшу, а також новим початком на дорозі Правди. Без сумніву, сатана прикладав усі свої сили, щоб зачинити двері, які тоді були відчинені, але Той, хто тримав ключ Давида, сказав, що двері залишаться відчиненими (порівняй з Об. 1:18).

В порівнянні з потужними загонами своїх ворогів невелике коло реформаторів мало лише ”малу силу”. Однак вони знали, що мають Правду і вповні довіряли Тому, хто її дав. Тому Вчитель міг сказати, що вони зберегли ”слово Моє… і від Ймення Мого не відкинулися” (Об. 3:8).

Під час періоду Філадельфії – особливо під час його першої та останньої частини – вірні мусили або залишити номінальний храм, або були вигнані за своє правдиве свідчення. Вони мають тут обітницю стати стовпами в правдивому і вічному Храмі – частка, яка ніколи не буде від них забрана (12 вірш).

Коли вони були в стані проби, то їхнє ім’я ганьбилося. Їх таврували як невіруючих і єретиків. Їх не визнавали за Божих дітей, за громадян Небесної Країни, за християн. Все це зміниться. У властивому часі Господь вповні і навіки їх визнає, і всі це побачать.

7. Лаодикія (3:14) [1874- рр.]

Лаодикія означає випробуваний або засуджений люд. Опис показує нам, що церква, до якої скеровані ці слова, була випробовувана і виявилася ледь теплою.

Коли зрозуміємо сенс цього Христового послання, то помітимо, що воно вислане особливо до тих, котрі визнають Його ім’я, однак заперечують Правду, яку Він Сам тут представляє. Нехай ті, котрі читають це послання, чинять це з особливою дбайливістю. Воно походить від Того, котрий названий ”початком Божого творива” (порівняй з Об. 1:17).

”Що ви думаєте про Христа? Чий Він син?” (Мат. 22:42). На це питання було багато відповідей. Ця справа була б більш зрозумілою для всіх, якби теологія була більше оперта на Біблії, ніж на пісеннику. Доктрина про Трійцю абсолютно чужа Святому Письму і немає ані одного розсудного вірша, який би її підтримував, якщо відкинути добре відому дописку з 1 Ів. 5:7 і ясно зрозуміти Ів. 1:1. Радимо, щоб усі читачі, які не розуміють ясно цієї теми, уважно і з молитвою прочитали 17 розділ Євангелії Св. Івана.

Послання до Лаодикійської церкви особливо звернене до церкви кінця ХІХ століття, так, як бачив її Господь. В певному значенні вона не була холодною. Вона мала багато місіонерської ревності, хоча не завжди відповідно до свого знання. Вона організувала свої армії спасіння, розвинула цілий механізм церкви і примножила свої фінансові засоби. Свою головну ціль церква вбачала в наверненні грішників і народженні духовних дітей. Однак вороги – недовірство і поганство – не впали перед нею.

Пророк Ісая вкладає такі слова в уста християнства, коли той усвідомлює справжню ситуацію: ”…І ми бували вагітні, мучились, – та родили хиба вітер; спасення-добра не приспорили землі, й невірні осадники землі не попадали” (Іс. 26:16-18, переклад Куліша).

Ми не повинні шукати світла там, де небагато його лишилося, не враховуючи гаснучих проблисків минулої слави. Блідий колір, який сьогодні видніється навколо Християнства, це тільки дим, освітлений промінням, що проникає з Руки, яка пише високо на стіні: ”Мене, Мене, Текел Упарсін” (Дан. 5:24-28). Без відома Лаодикійської Церкви наш Господь вже повернувся. Вже стояв біля дверей і стукав, і якби вони не спали, то почули б. Ситуація, яка тоді виникла, захопила їх зненацька. Правдива Церква між ними була покликана до виходу (Об. 18:4), а в 1914 році до Християнства, в його збірному народному представництві, навідалася Велика Війна – Перша Світова Війна, яка була повідомленням про примусове усунення християнства як поганських правлінь. Після неї всі церкви Християнства втратили престиж.

Останнім часом дух філадельфійського періоду, який проявляється в його реформаторських елементах, вилився в загальносвітовий євангелічний рух, який відкидає мертвий формалізм і намагається вщепити життєвість в Християнські практики. Однак, Правда про те, що Христос вже тут, як і раніше не прийнята більшістю Християн. Тому передавати це послання припадає ”сторожам”. О, якби ми підійшли до цього завдання з ефеською ревністю.

”Хто має вухо, хай чує, що Дух промовляє Церквам” (Об. 3:22). Амінь і Амінь.

 

 

 

ЧЛЕНИ ЗІРОК

ЕФЕСЬКОГО ПЕРІОДУ

 (33-69 рр.)

 (№ 476)

Дана стаття є продовженням нашої серії статей про членів зірок, яка була розпочата в Теперішній Правді №—————-. Ця частина розпочинає ряд статей, в яких (як ми сподіваємося) буде досить детально досліджено кожного з 49 членів зірок, представлених у вище згаданому номері.

Ефеський період Церкви мав 12 членів зірки і всі вони були Апостолами. Нижче представляємо коротку біографію кожного з них, починаючи з князя даного періоду, св. Павла. Колонки в рамках містять додаткову інформацію. Про деяких членів зірки відомо більше деталей, ніж про інших. Там, де це було можливим, ми додали певні виноски, які допоможуть в подальшому дослідженні.

 

Павло (прибл. 1-65 рр.)

Апостол, який став князем Ефеського періоду Церкви, спочатку був відомий як Савл. Він походив з Тарсу і був чистокровним євреєм з покоління Веніаміна, наймолодшого Якового сина. Про Веніаміна пророцтво звучало так: ”Веніамін – хижий вовк: вранці їсть він ловитву, а на вечір розділює здобич” (Бут. 49:27). Тертуліан (прибл. 145-220 рр.), письменник раннього періоду Церкви, зауважив, що це пророцтво виконалося в Павлові, який в молодості нищив Боже стадо, але пізніше годував його, ”розділюючи здобич”.

Савл, будучи фарисеєм (Фил. 3:5), ученим в кожному аспекті єврейського Закону і ревним його захисником, ”нищив” ранню Церкву, вкидаючи багатьох святих до в’язниць і погоджуючись на їх смерть з приводу своєї великої ворожості до них (Д.Ап. 8:3; 26:9-11).

Перелом, який відбувся в його житті після зустрічі з воскреслим Господом Ісусом на дорозі до Дамаску, означав зруйнування всіх його упереджень до нової ”єресі”, над подоланням якої він до того часу працював.

Раніше Апостол Павло не виявляв побоювань, хоча, коли був свідком віри, щирості і сталості віруючих в їх стражданнях, то, завдяки Божому провидінню, можливо відчував в розумі неспокій. Зрозуміло, що Господь знав, коли покликати останнього Апостола – того, котрий мав зайняти місце зрадника, Юди Іскаріота. В Д.Ап. 26:14-18 Павло повідомляє про дане йому повноваження:

”… Я голос почув, що мені говорив єврейською мовою: ”Савле, Савле, – чому ти Мене переслідуєш? Трудно тобі бити ногою колючку!”

А я запитав: ”Хто Ти, Господи?” А Він відказав: ”Я Ісус, що Його переслідуєш ти.

Але підведися, і стань на ноги свої. Бо на те Я з’явився тобі, щоб тебе вчинити слугою та свідком того, що ти бачив та що Я відкрию тобі.

Визволяю тебе від твого народу та від поган, до яких Я тебе посилаю, –

Відкрити їм очі, щоб вони навернулись від темряви в світло та від сатанинської влади до Бога, щоб вірою в Мене отримати їм дарування гріхів і долю з освяченими”.

Таким чином Ісус додав до числа вибраних Ним Апостолів того, про якого знав, що буде більш здібний, ніж всі решта, в несенні для світу славної Євангелії Царства. Палка ревність, яка розпалила його ворожість, тепер палала для Христа, проливаючи таке світло з Божого Слова, яке мало пробудити маси людей і розігріти їх Його любов’ю, милосердям і правдою.

З того часу праця Павла, яку він робив для Христа, приносила йому великі страждання (2 Кор. 11:23-30): ”… У ранах над міру, частіш у в’язницях, часто при смерті. Від євреїв п’ять раз я прийняв був по сорок ударів без одного, тричі киями бито мене, один раз мене каменували, тричі розбивсь корабель, ніч і день я пробув у глибочині морській … У виснажуванні та в праці, часто в недосипанні, у голоді й спразі, часто в пості, у холоді та в наготі … Коли треба хвалитись, то неміччю я похвалюся”.

Під час усіх своїх страждань Павло заявляв: ”не я, але Божа благодать, що зо мною вона” (1 Кор. 15:10). Незвичайним є те, що, зношуючи переслідування, Апостол радів, що був зарахований до тих, які попередньо були його жертвами.

Природні розумові здібності Павла були найвищого ряду. Він мав широкі погляди, незвичайну здібність мислення, а також здібність висловлювати свої думки переконливими і відповідними словами. До цих чеснот треба додати вплив Святого Духа, який надихнув його праці, і в згоді із повноваженням, яке Павло отримав, надав їм статус Божих пророцтв. Апостол Петро, який теж писав під натхненням, говорить про листи Павла як про Святе Письмо в такому самому значенні, як про Писання Старого Заповіту (2Пет. 3:15, 16). При закінченні свого земного бігу Павло був впевнений, що боровся доброю боротьбою і зберіг віру. ”Наостанку, – пише Павло -, мені призначається вінок праведності, якого мені того дня дасть Господь, Суддя праведний; і не тільки мені, але й усім, хто прихід Його полюбив.” (2 Тим. 4:7, 8).

Виноски

Е6: 172, 207-210

Е9: 47, 52

Е12: 74, 75, 367, 598, 599, 659-662

Р’41: 194

Р’45: 127

Кілька корисних текстів:

1 Тим. 2:7; Рим. 1:1, 5; 1 Кор. 9:1, 2; 15:9 – настановлений Апостолом

Рим. 11:13 – Апостол поган

2 Кор. 11:5; 12:11 – не поступався найголовнішим Апостолам

Д.Ап. 23:6; 26:5; Фил. 3:5 – фарисей

Рамка

Дві голови краще, ніж одна…

Апостоли були розіслані по двох (Мар. 6:7). Ісус, вибравши тих осіб, яких хотів, правдоподібно дібрав їх так, щоб утворювали пару, а також, щоб особистість одного з них доповнювала особистість другого.

Пари

 (на основі Мат. 10:1-4; пор. з Мар. 3:13-19;)

Петро: відважний, запальний

Андрій: уважний, обережний

 

Яків: старший по тілу брат в цій парі

Іван: молодий, вразливий

 

Пилип: аналітичний

Варфоломій (Нафанаїл): швидкий, рішучий

 

Хома: скептик

Матвій: муж віри

 

Яків (Молодший): повна віри ”людина діла”

Юда: муж відданий дослідженню і доктринам

 

Симон Зилот: ентузіястичний, незалежний

Юда Іскаріот: консервативний, ощадливий

 

Петро (прибл. 1 р. до н.е. – 67 р. н.е.)

Петро, можливо найстарший з Апостолів, був сином Йони (Ів. 21:15). Його звали Симон або Симеон, і цим ім’ям він часто званий в Святому Письмі (Мат. 4:18). Він із своєю жінкою і тещею проживав в Капернаумі. Разом із своїм батьком і братом Андрієм був рибалкою на Галілейському морі. Правдоподібно, так як його брат Андрій, був учнем Івана Хрестителя (Ів. 1: 35-41).

Прийнявши його за учня, Ісус надав йому ім’я Петро. Під цим іменем він тепер загально відомий: ”Ти – Симон, син Йонин; будеш званий ти Кифа, що визначає: скеля (Петро – перекл.)” (Ів. 1:42). Кифа – це гебрайська форма слова Петро (грецьке petros, скеля або камінь); так наш Господь вказав на Своє очікування великого розвитку характеру цього учня. Ця думка була підтверджена дещо пізніше, коли Петро вперше висловив своє переконання, що Ісус справді є обіцяним Месією (Мат. 16:17, 18, Хоменко): ”Щасливий ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров це тобі відкрили, а Отець мій небесний. Тож і я тобі заявляю, що ти – Петро, і що я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають”.

Ця фундаментальна правда, яка по своїй природі є як скеля, була довірена учневі, імпульсивний і мінливий характер якого з часом був так змінений, що він став ”живим каменем” в славній Святині майбутності, як він сам пізніше виясняв (1 Пет. 2:3-5).

Обіцяючи йому ключі Небесного Царства, Ісус вказав, що особливим привілеєм Петра буде проголошення Слова (1) євреям – наприклад в день П’ятидесятниці, відкриваючи їм таким чином вхід до зародкового Царства (Д.Ап. 2:14-41); а також (2) поганам – наприклад в домі Корнилія, запрошуючи їх також до того самого Царства (Дії 10).

Його ревність, часом занадто палка, наприклад, коли попросив, щоб не тільки його стопи, але також його руки і голова були обмиті, його відверте визнання про прив’язаність до Вчителя, його необачне, однак повне почуттів картання Ісуса за те, що Він говорив про наближення Його страждань і смерті, свідчать про люблячу і гарячу натуру (Ів. 13:2-9; 18:10, 11; Мат. 16:21-23). Така натура після перетворення й очищення під впливом Святого Духа зробила його великим Божим слугою, який служив світу світлом славної Євангелії Царства.

Петро був одним з найбільших носіїв світла, які будь-коли жили, світлим членом Зірки Ефеського періоду Церкви, служба якого тривала протягом цілого століття, і навіть сьогодні освітлює стежку праведних.

Слова Ісуса, записані в Єв. Івана 21:18, 19, здається, вказують на те, що Петро мав зазнати насильницької смерті. Традиція стверджує, що він зазнав мученицької смерті приблизно у 67-річному віці, будучи розіп’ятий головою вниз.

Виноски

Е6: 486

Е8: 147

Е17: 92, 93

Е13: 809-811

Розширений Коментар до Біблії

 

Андрій (?-?)

Андрій був жителем Віфсаїди, що розташовувалася на березі Галілейського озера, сином Йони, братом Симона Петра, і так ,як вони, займався рибальством. Його ім’я має грецьке походження, але в ті часи вживалося між євреями. Спершу він був учнем Івана Хрестителя, який проповідував хрещення покаяння в Бетабарі над Йорданом, прийняв Ісуса як Месію, коли Іван виразно вказав на Нього як на ”Агнця Божого” (Ів. 1:36).

Андрій спершу подбав, щоб привести до Вчителя свого брата Симона, а потім вони обоє були покликані Ісусом, щоб піти за Ним і взяти участь в проголошенні Божого Царства, ставши ”ловцями людей” (Мар. 1:16-18). (Порівнюючи це повідомлення з Євангелією Івана 1:40-43, стає очевидним, що як Петро, так і Андрій, мусили принаймні зустріти Ісуса до того, як були покликані – порівняй з Мат. 4:18-20 і Лк. 5:1-11).

В Святому Письмі маємо небагато повідомлень про Андрія. Про нього згадується в зв’язку з нагодуванням 5000 людей (Ів. 6:8); це до нього звернулися певні греки – єврейські прозеліти, які перебували в Єрусалимі з нагоди Свята Пасхи – прохаючи про зустріч з Ісусом (Ів. 12:20-22); він також приєднався до Симона, Якова та Івана в проханні про подальше вияснення згадки, зробленої Ісусом на тему знищення святині (Мар. 13:3).

Немає жодних достовірних записів про подальшу історію його життя. Традиція свідчить, що його служба проходила в Скіфії, Греції і Тракії; кажуть, що він був розп’ятий в Ахаї приблизно в 60-70 р. н.е. на Х-подібному хресті, відомому пізніше як ”хрест св. Андрія”. Він є покровителем Шотландії і Росії.

Немає сумніву, що він брав повну участь в праці з іншими Апостолами в проголошенні Царства, в злитті Святого Духа в день П’ятидесятниці, і що він допомагав засновувати, навчати і будувати всю Церкву. Несучи таким чином світло Божої Правди для світу, Андрій напевно сидітиме на одному з 12 престолів, судячи одне з 12 образних поколінь Ізраїлю з метою їхнього вічного благословення (Мат. 19:27, 28).

 

Яків (?-прибл. 44 р.)

Яків, син Зеведея і Саломії, брат Івана, часом званий Яковом Старшим (Більшим), щоб відрізнити його від іншого Апостола Якова, сина Алфея (якого часом називають Яковом Молодшим). За професією, згідно з родинною традицією, він був рибалкою. Можливо вони навіть були в спілці з родиною Йони, так що близькі стосунки поєднували обох синів з кожної родини ще до того, як вони стали послідовниками Ісуса. Яків, як і всі решта, без вагання відгукнулися на запрошення Господа стати ”ловцями людей” (Мат. 4:18-22; Лк. 5:10).

Яків був одним з упривілейованої трійки, яка брала участь в деяких найбільш потаємних моментах життя Спасителя. Він був присутній при Господньому преображенні (Мат. 17:1-9), був свідком воскрешення дочки Яіра (Мар. 5:22-43), а також разом з Петром та Іваном залишився з Ісусом в Гетсиманському саду під час кількох годин перед зрадою (Мат. 26:36-46).

Певну вказівку про гарячий та імпульсивний характер Якова і його брата Івана дає нам ім’я, яке надав їм Господь – Boanerges, тобто Сини Грому. Це передвіщало сміливість і енергійність під час виконання ними апостольської місії. Здається зрозумілим, що їх поєднувала дуже любляча і ніжна дружба з Учителем – можливо більша, ніж інших Апостолів.

Яків був першим мучеником з-поміж Апостолів. За наказом Ірода Агріпи в 44 р. н.е. йому відтяли голову (Д.Ап. 12:2). Традиція стверджує, що його кат був так глибоко зворушений його сміливим визнанням віри і готовністю понести за неї смерть, що він теж став християнином, внаслідок чого також був стятий.

Через свою вірну службу проголошення Царства всьому народові Ізраїлю і через свою жертвенну смерть для справи Учителя він усюди ніс світло Божому народові. Без сумніву, протягом усієї вічності він займатиме почесне місце як один із вірних Апостолів Агнця (Об. 21:14).

 

Іван (?-100 р.)

Іван часто згадується як улюблений учень (Ів. 13:23; 19:26). Він був сином Зеведея, народився, правдоподібно, у Віфсаїді Галілейській, де разом з братом Яковом і товаришами Петром і Андрієм займався рибальством.

З дитинства вихований в Святому Письмі, він разом з іншими ”правдивими ізраїльтянами” шукав обіцяного Месію і без вагань залишив свої сіті й пішов за Ісусом, коли Учитель покликав його стати Його супровідним учнем (Мат. 4:21, 22). Здається, його родина знаходилася в досить сприятливих обставинах, і коли Ісус покликав братів стати учнями, вони могли залишити свого батька, щоб він продовжував своє заняття з найманими слугами (Мар. 1:19, 20).

Незважаючи на те, що Іван був набагато молодший від решти Апостолів, він втішався такою ж довірою Учителя, як і кожен з них. Він був одним з тих, які були свідками воскресіння дочки Яіра (Мар. 5:22-43), а також був присутній при преображенні Господа (Мат. 17:1-9). Він був одним з тих, які були найближчими товаришами Учителя в хвилини Його самотності і молитов на самоті, навіть під час агонії в Гефсиманії (Мат. 26:36-46).

Демонструючи свою люблячу постійність, Іван відважно прямував за Господом в Його тяжких досвідченнях під час судового процесу, а також стояв при Ньому під час Його страти, що становило певну загрозу і для нього самого. Іванові була довірена опіка над Марією, матір’ю Ісуса, що було кінцевим доказом великої любові і довіри, які характеризували їх взаємний зв’язок (Ів. 19:26, 27).

Здається, що Іван мав дім в Єрусалимі, до якого, правдоподібно, прийняв Марію після розп’яття Ісуса. На те, що він довгий протяг часу проживав у цьому місті після цих подій, вказує нам Гал. 2:1-9, де Ап. Павло записує свою зустріч з Іваном та іншими ”стовпами” церкви в Єрусалимі приблизно в 52 р. Його служба запровадила його до багатьох ново утворених церков у Малій Азії, однак історичні докази підтримують погляд, що більша частина його праці була здійснена в Ефесі.

Колись, в пізніших роках він був засланий на острів Патмос в Егейському морі, правдоподібно за наказом імператора Доміціана і там йому було дане ”Об’явлення Ісуса Христа, яке … показав … рабові Своєму Іванові” (Об. 1:1). Пізніше Іван повернувся до Ефесу, де, кажуть, що дожив до 100-літнього віку.

З Євангелії, з його Послань, а також з кількох записок, які нам залишили його сучасники, про характер Івана складається враження, що він був мудрою, ніжною і глибоко одухотвореною людиною, не позбавленою жаги і настільки покірною, що ніколи не називав себе Апостолом. Його світло, як гідного члена ”дванадцятьох” під час Ефеського періоду Церкви, привело маси людей до християнської віри і надалі це чинить навіть в сьогоднішній час.

Пилип (?-?)

Пилип походив з Віфсаїди, міста Андрія і Петра, і без сумніву був одним з грона учнів, зібраних навколо Івана Хрестителя, який проголошував науку про покаяння на територіях, розташованих на другому боці Йордану. Маючи свідчення Хрестителя про Ісуса, Петро і Андрій з Яковом та Іваном, своїми товаришами по вірі, відразу приєдналися до Нього як до обіцяного Месії.

Очевидно інші вже казали Пилипові про Ісуса як про довго очікуваного Месію, а Святе Письмо засвідчує: ”Наступного дня захотів Він піти в Галілею. І знайшов Він Пилипа та й каже йому: ”Іди за Мною!” (Ів. 1:43). Пилип не вагався це вчинити. Першим, що він зробив, було приведення до Ісуса Нафанаїла (правдоподібно знаного також як Варфоломій). Заявляючи Нафанаїлові, що ”ми знайшли Того, що про Нього писав був Мойсей у Законі й Пророки”, Пилип наполягав, щоб ”прийшов та побачив” (Ів. 1:45, 46).

В Святому Письмі про Апостола Пилипа записано небагато. Це до Нього Учитель скерував питання, що стосувалося нагодування п’яти тисяч: ”Де ми купимо хліба, щоб вони поживились? Він же це говорив, його випробовуючи, бо знав Сам, що Він має робити” (Ів. 6:5, 6).

Дехто насуває думку, що піклування про постачання продуктів ще раніше було довірене Пилипові. Інші припускають, що віра Апостола була слабкою і Господь його випробовував. Відповідь Пилипа може підтримувати обидва припущення: ”І за двісті динаріїв їм хліба не стане, щоб кожен із них бодай трохи дістав” (7 в.). Його заклик при іншій нагоді ”Господи, покажи нам Отця, – і вистачить нам” (Ів. 14:8) вказує, що він відчував певну трудність, можливо більше, ніж інші Апостоли, у піднесенні над речами, які можна спостерегти тілесними відчуттями. Можливо, що просте, щире питання Пилипа було джерелом потіхи для багатьох, хто має подібні побоювання.

{Пилипа Апостола не потрібно плутати з Пилипом Євангелістом, котрий був одним з семи дияконів, визначених єрусалимською церквою (Д.Ап. 6:1-7; 8:5-13, 26-40; 21:8). Як Апостол, Пилип посідав би силу передавання дарів Духа. Повідомлення в Д.Ап. у 8 розділі показує, що згаданий там Пилип не міг цього чинити.}

Немає сумніву в тому, що в слушному часі Пилип одержав благословенство злиття Святого Духа і доказав свою цілковиту вірність апостольському покликанню. Отже, він є дитиною небесного трону, з якого допомагатиме годувати Хлібом Життя мільйони цього світу.

 

Варфоломій (?-?)

Варфоломій (син Фолмая) – це, правдоподібно, прізвище Нафанаїла, Пилипового приятеля, жителя Кани Галілейської (Ів. 1:45-51; 21:2). Три синоптичні євангелії вживають його прізвище, коли називають його разом з іншими Апостолами, хоча Іван в Єв. Івана 21:2 називає його Нафанаїлом.

Його товариш, Пилип, розпізнав в Ісусі довго очікуваного Месію і без вагань став Його учнем. Сповнений цієї довіри Пилип відшукав свого приятеля Нафанаїла і сповістив його: ”Ми знайшли Того, що про Нього писав був Мойсей у Законі і Пророки, – Ісуса, сина Йосипового, із Назарету” (Ів. 1:45).

Нафанаїл, очевидно, будучи людиною з проникливим розумом, вважав, що Пилип занадто легковірний. Його скептичне питання звучало: ”Та хіба ж може бути з Назарету що добре?”. Однак у відповідь на наполягання Пилипа він пішов, щоб побачити Ісуса.

Наблизившись до Учителя, він почув Його засвідчення: Ото справді ізраїльтянин, що немає в нім підступу!” (Ів. 1:47). Нафанаїл був здивований. Як Ісус міг його знати? Ніколи раніше не зустрічалися. ”Я бачив тебе… як під фіговим деревом був ти” – звучала відповідь нашого Господа, підкреслюючи те, що Нафанаїл часто відпочивав в тіні фігового дерева, щоб молитися і роздумувати (48 в.). Тоді відповів з повною вірою: ”Учителю, Ти – Син Божий, Ти – Цар Ізраїлів!” (49 в.). При цьому визнанні Господь запевнив його, що він отримає розуміння ще більших правд (50, 51 в.).

В біблійному тексті ми більше нічого не знаходимо на тему Нафанаїла/Варфоломія як особи, хоча так, як і інших Апостолів, його напевно вислав Учитель ”до загинулих овець дому ізраїльського”, щоб проголошувати Царство Небесне, уздоровлювати хворих, виганяти демонів, воскрешати мертвих (Мат. 10:2-8). Традиція стверджує (хоча про це немає жодних історичних доказів), що його місійна праця запровадила його до міст Малої Азії, Вірменії та Індії, і що він зазнав мученицьку смерть через розп’яття.

Сам Ісус засвідчив, що всі, за винятком одного Апостола, зберегли довірене їм слово. Так і Варфоломій, ”правдивий ізраїльтянин”, є одним з тих, які успадкують великі почесті на суддівському троні.

Виноски

R 4117-8

 

 

Структура Нового Заповіту. Новий Заповіт в нашій, англійській, Біблії (так само в укр. – прим. пер.) складений за принципом літературного виду (роду літератури) кожної окремої книги. 27 його книг мають також логічну і певною мірою хронологічну послідовність: книги про життя Ісуса Христа (Євангелії) – перші, після них знаходяться історичні повідомлення про перше покоління церкви (Дії Святих Апостолів) і її кореспонденція (21 послання). Новий Заповіт закінчується остаточним призначенням церкви і світу (Об’явлення). Кожен із цих чотирьох типів книг Нового Заповіту має унікальні літературні ознаки, які легко розпізнавалися їх першими читачами, але які вимагають трохи більше праці з нашого боку, щоб ми могли правильно їх інтерпретувати. В цьому нам допомагає розуміння історичного і культурного контексту Нового Заповіту.

Новий Заповіт на історичному фоні. Світ євреїв і перших християн в першому столітті був дуже динамічним і культурно розмаїтим. Взаємний вплив між культурною спадщиною усуненої від влади Грецької (Елліністичної) імперії, домінуючою Римською імперією, розпорошеними єврейськими спільнотами і багатьма локальними культурами і релігіями створив контекст для проголошення доброї новини про Ісуса Христа, що став викликом. Наші стародавні копії Нового Заповіту ілюструють цей розмаїтий контекст. У нас є близько 5000 грецьких манускриптів Нового Заповіту (на його оригінальній мові), крім цього близько 8000 латинських манускриптів (перекладів на офіційну мову Римської імперії), а також понад 1000 манускриптів, в яких містяться переклади на стародавні мови локальних культур в межах Римської імперії. Є очевидним, що Новий Заповіт – це найкраще посвідчений стародавній документ на світі. Необхідність проголошення Божої Нової Угоди усім народам вимагала, щоб вони могли читати на своїй мові постанови цієї системи, яка змінює життя.

        З King James Study Bible, виданої Thomas Nelson, Copyright 1988 Liberty University

 

Хома (?-?)

Не можна знайти жодного біблійного запису про покликання Хоми до апостольства. Він названий серед дванадцятьох в Єв. Мат. 10:3, у Мар. 3:18 і у Лк. 6:15. В староєврейській мові його ім’я означає ”близнюк”, а його грецький відповідник Dydymusмає те ж саме значення.

Відомий вислів ”Хома невіруючий” (Ів. 20:24-29) виник з його неохоти визнати факт воскресіння Ісуса без очевидних доказів. Він не був присутній під час попередніх з’явлень Ісуса після воскресіння і вважав, що його брати були обмануті. ”Коли на руках Його знака відцвяшного я не побачу, і пальця свого не вкладу до відцвяшної рани, і своєї руки не вкладу до боку Його, – не ввірую!” Через вісім днів, коли Хома разом з іншими був присутній в замкненій кімнаті, з’явився Ісус, привітав їх і, звертаючись до Хоми, розвіяв його сумніви й наказав йому, щоб ”не був невіруючий, але віруючий”. Незвичайна відповідь Хоми вказувала на його повне переконання: ”Господь мій і Бог мій!”

Його практичному, приземному розуму було важко зрозуміти значення слів Господа, коли говорив про місце, яке Ісус мав для них приготувати: ”Ми не знаємо, Господи, куди йдеш; як же можемо знати дорогу?” (Ів. 14:5). Проте він проявив велику готовність поступати згідно із своїми переконаннями, наприклад, тоді коли Ісус запропонував знову піти до Юдеї, де євреї недавно намагалися Його каменувати: ”Сказав же Хома… до співучнів: Ходімо й ми, щоб із Ним повмирати” (Ів. 11:16).

Вибираючи особу, природні схильності якої були радше в напрямку обережності, критицизму, ніж легковірності, Господь дозволив відчути багатьом з подібними схильностями протягом віку Євангелії, що їхня нездібність до легкого виявлення віри не стоятиме на заваді їхнім надіям бути прийнятими в Улюбленім.

Не збереглися жодні виразні записи про діяльність Хоми після розп’яття Ісуса і дня П’ятидесятниці. Ранньохристиянський письменник Оріген (прибл. 185-254 рр.) каже, що Хома проголошував в Парфії, а Ієронім (прибл. 340-420 рр.) пише, що він служив в Персії. Пізніша традиція каже, що він служив в Індії і, що ”Християни від Св. Хоми з Малабару” стверджують, що він був їх засновником, а капличка неподалік Мадрасу вказує місце його мученицької смерті.

Тепер, поза всяким ”сумнівом”, Хома зі своїм Господом знаходиться в приготованому для нього місці.

Виноски

R5236-7

 

Матвій (?-?)

Хоча в розумах християн Матвій займає визначне місце завдяки своїй Євангелії, з котрою пов’язане його ім’я, однак про його життя відомо небагато. Коли Ісус запросив його стати Його послідовником (Мат. 9:9), він займався своєю особливою працею як митний службовець для Римської влади. Правдоподібно, що він чув про Ісуса перед тим, як був покликаний. Ісус виразно бачив в його серці чесні наміри, котрі зробили його гідним цього великого привілею Апостольства.

Те, що тільки Матвій говорить про своє попереднє заняття як митника, вказує на його покору. Те, що митник був вибраний, ілюструє безсторонність Господа і вказує на чесність Матвія, незважаючи на загальну репутацію, яку мали ці погорджені слуги римських панів. Спочатку він звався Левій, але після покликання його до Апостольства став відомий як Матвій (”Божий дар”; Мар. 2:14; Лк. 5:27).

Репутація нашого Господа як такого, хто їсть з митниками і грішниками, можливо розпочалася з цього випадку, оскільки Матвій відразу приготував у своєму домі вечерю для Ісуса та своїх друзів і знайомих (Мат. 9:10). Фарисеї, які були цинічними, критичними, шукаючими в інших вад, закидали учням, що якби Ісус був праведним, то не перебував би в такому товаристві. Господь відповів, що не здорові, але хворі потребують лікаря, а також ця нагода дала йому можливість проголосити їм дуже коротку проповідь на основі тексту Осії 6:6, в якому говориться про те, що Він прийшов закликати до покаяння грішників, а не праведників. Про пізнішу історію Матвія немає достовірної інформації. Загально вважається, що він є автором євангелії, яка носить його ім’я, але в самій євангелії небагато є фактів, котрі кидали б яке-небудь світло на дату її написання. Іреней (прибл. 130-202 рр.) засвідчує, що вона була написана ”коли Св. Петро і Св. Павло проповідували в Римі і засновували церкву”, а це вказувало б приблизно на 63 рік.

Хоча Матвія розглядають як одне з менших світил з-поміж Апостолів під час проголошення ними Царства за днів служби Ісуса на землі, все ж таки його праця запису ”доброї новини” для потомків напевно здобула йому блискуче місце в Зорі Ефесу.

Виноски

R 2260, 4587

 

Як імовірно померли…

Святе Письмо і традиція кажуть, що –

Андрій був прив’язаний до Х-подібного хреста в 60 р. н.е. (прапор Шотландії, покровителем якої вважається Андрій – це хрест у формі літери Х).

У Варфоломія (Нафанаїла) була живцем здерта шкіра у Вірменії в 71 р. н.е..

Яків, брат Івана, був стятий Іродом Агриппою в 44 р. н.е. (Д.Ап. 12:2).

Яків, син Клеопи, був скинений з вершини храму, а потім укаменований на смерть в 65 р. н.е.; за іншою інформацією, він був ”розтятий пилою надвоє”.

Іван помер від старості в Ефесі приблизно в 100 р. н.е.

Юда (Тадей) був смертельно прошитий стрілами у Вірменії в 80 р. н.е.; за іншою інформацією, він був забитий палками на смерть.

Матвій був вбитий мечем в Парфії в першому столітті.

Петро був розп’ятий головою вниз в 66 р. н.е. (Ів. 21:18, 19).

Пилип був повішений на стовпу в Ієраполісі, у Фригії в 80 р. н.е.; за іншою інформацією, він був розп’ятий.

Симон Зилот був убитий в Персії або через розп’яття, або був ”розтятий пилою надвоє” . Дата його смерті невідома.

Хома був убитий списом в Індії в першому столітті.

Павло був стятий в Римі в 66 р. н.е.

Юда Іскаріот повісився (Мат. 27:5).

 

 

Яків Молодший (?-?)

Цей Яків, син Алфея, згаданий тільки як один з Дванадцяти (Мат. 10:3; Мар. 3:18; Лк. 6:15). В Св. Письмі не записаний жоден випадок з його життя.

Його титул ”Молодший” (або ”Малий”) може відноситися до його низького зросту, або може вказувати, що він був молодший від Якова, Зеведеєвого сина. Його матір, Марія, була серед побожних жінок, котрі йшли за Ісусом з Галілеї, служачи в Його потребах і, без сумніву, потребах Апостолів. Яків Молодший втішався благословенством родини в повній гармонії з тим, чого він сам навчився від Учителя, бо його брат Юда теж був Апостолом (Мат. 27:56; Лк. 24:10).

Послання Якова, про котре історик Євсевій (прибл. 260-340 рр.) каже, що воно є першим з так званих католицьких, тобто загальних послань, є предметом запеклих і довгих суперечок стосовно його авторства. Другий Яків, син Зеведея, був убитий в час панування Ірода Великого приблизно в 44 р., а Яків, брат Господа, не був Апостолом, тому це послання написав Яків Молодший.

Багато хто припускає, що існував доктринальний конфлікт між Павлом і Яковом. Перший вважав, що віра є найважливішою рисою християнства, другий підкреслював, що першість належить вчинкам. Цей конфлікт більше вигаданий, ніж дійсний.

Очевидно, Яків був дуже практичною людиною, а третій розділ його послання загально визнаний як один з найбільш поглиблених трактатів про силу мови. Справді, навіть якби не зробив нічого іншого, ”Яків Молодший” заслуговував би на назву носія світла для Церкви.

 Виноски

Е12:86

R 4377:2, 5; 4380:3

 

Тадей (?-?)

Тадей – один з більш невідомих Апостолів. Якщо йдеться про запис Святого Письма, то він названий цим ім’ям тільки два рази (Мат. 10:3; Мар. 3:18). Матвій називає його ”Левієм, на прізвище Тадей” – переклад Куліша [”прізвище якого звучало Тадей” – згідно з KJV], тоді як Марко каже про нього, вживаючи тільки прізвище. Очевидно його загально називали Юдою або Юдасом і він був братом Якова Молодшого, а отже сином Алфея (Лк. 6:16; Д.Ап. 1:13).

Запис Святого Письма нічого не каже про покликання його до Апостольства. Єдина подія, що його стосувалася, полягала в питанні, яке він поставив Ісусові (Ів. 14:22). Це було під час промови Господа, яку він проголосив до Апостолів між святкуванням Пасхи в горішній кімнаті і прибуттям до Гефсиманії. Ісус сказав їм: ”А хто любить Мене, то полюбить його Мій Отець, і Я полюблю його, і об’явлюсь йому Сам”. Збентежений, Юда питає: ”Що то, Господи, що Ти нам об’явитися маєш, а не світові?” Це повідомлення підкреслює, щоб не плутали цього Юду з Іскаріотським.

Про життя Тадея після розп’яття Ісуса невідомо нічого певного, окрім того, що написав послання (Послання Ап. Юди), сповнене живими нагадуваннями: ”Покликаним, улюбленим у Бозі Отці та збереженим Ісусом Христом” (1 в.). Сам Тадей справді є одним з цих посвячених, збережених і покликаних (див. переклад Куліша – перекл.).

Виноски бог

Е12:86

R3044:2

 

Симон Зилот (?-?)

Виглядає, що Симон Зилот був незнаним членом апостольського кола. Нічого певного про нього невідомо, окрім факту, що був порахований з Дванадцятьма (Лк. 6:15; Д.Ап. 1:13). Його прізвище Зилот може вказувати на ймовірний попередній зв’язок з групою, відомою як Зилоти, хоча в цьому питанні Св. Письмо мовчить.

Симон двічі названий ”Кананітом” (Мат. 10:4; Мар. 3:18). Ми не повинні вважати це ім’я поганським, тому що це арамейське слово, яке означає ”ревність” і тому має таке саме значення, як ”Зилот”.

Традиція стверджує, що Симон Зилот проголошував Євангелію по цілій Північній Африці від Єгипту до Мавританії, і що в своїх подорожах дійшов навіть аж до Британських островів, де зазнав мученицької смерті.

Все, що можемо знати про нього напевно, обмежується тим, що він проголошував Царство Небесне загубленим вівцям Ізраїльського дому в містах і селах своєї вітчизни так, як наказав наш Господь під час Своєї служби на землі, і що він був серед тих, котрих Спаситель доручив Небесному Отцю в Своїй первосвященицькій молитві (Ів. 17:6-12) незадовго до того, як був зраджений.

Симон у здобуванні схвалення від Учителя був без сумніву надійний і ревний в службі Правді.

* * *

Редактор висловлює визнання за допомогу в праці дослідження і приготування, яку в зв’язку з цією статтею надали брати з британського відділу Руху.

 

 

КІНЕЦЬ ПЕРІОДУ СМИРНИ

В Теперішнй Правді за вересень-жовтень 2000 р. (ThePresentTruth 1999, 70), в статті ”Сім Церков”, починаючи з 73 сторінки було подано, що Смирнський період Церкви почався в 69 р., а закінчився в 325 р. Ця дата 325 р. була також подана в списку 49 Членів Зірок на 77 сторінці в тому самому номері. Ми отримали питання, які стосуються видимої зміни з 313 року (раніше представляли цю дату) на 325 р.

 

Як було відзначено в літературі Правди і засвідчено світською історією, декада з 303 до 313 р. була періодом суворих переслідувань християнської церкви. Ці переслідування закінчилися внаслідок втручання римського імператора Константина, котрий навернувся на християнство в 313 р. Переслідування християн, розпочате Діоклетіаном, не було суворо реалізоване на заході і до 306 р. закінчилося на усьому заході. Воно тривало в східній префектурі поки Константин не ініціював в 313 р. Міланського едикту, за яким християнство було формально визнане однією з дозволених релігій. Ця дата, 313 р., зазвичай наводилася в літературі Правди як кінець періоду Смирни.

Аргументи на користь 325 року

Чому ж стаття, про яку йде мова, подає 325 рік як дату кінця Смирни? Є кілька причин.

1.      До 325 року Римська імперія, східна і західна, була об’єднана під пануванням Константина.

2.      Нікейський собор, скликаний Костантином, був першим вселенським собором християнської церкви.

3.      На цьому соборі було офіційно узаконено доктрину про єдність Отця і Сина, підставу вчення про Трійцю (Е10, 28 стор.).

4.      Дати інших періодів церкви по-різному подаються в літературі Правди. Наприклад, дати періоду Смирни подані як 69-313 рр. (Е9, 11 стор.), і 70 р. до ”близько” 313 р. (Р’39, 2; Е13, 9 стор.). Період Пергаму поданий як 313-799 рр. (Е11, 425 стор.) і 318-799 рр. (Р’44, 179; дивись також статтю ”Кожна ”Зірка” – багато членів”, передрук якої знаходиться в тому ж номері, який ми розглядаємо, TerazniejszaPrawda за вересень-жовтень, 71 сторінка).

5.      Наступним періодом після Смирни був Пергам, назва якого означає земне вивищення. На 74 стор. номеру вересень-жовтень, 2 колонка, 1абз. відмічено: ”В цьому періоді номінальна Церква ставала популярна, а правдиві Християни були піддані пробам і досвідченням через запровадження і розвиток папських і поганських ідей”.

Нікейський собор в 325 р. був безперечно важливим показником в цьому питанні. На цьому соборі вчення Арія, яке гласило, що Син є сотвореною істотою окремою від Отця, було відкинуте на користь вчення Афанасія, яке гласило, що Отець і Син рівні між собою і співвічні.

Інші постульовані дати

На користь 313 року як кінця періоду Смирни говорить виданий в тому році Міланський едикт, а також кінець 10 років особливих переслідувань (Об. 2:10). На користь 318 року промовляє те, що він подається як рік, в якому розпочав діяльність Арій, князь Пергамського періоду. Цим можна пояснити, чому бр. Джонсон представляє 318-799 рр. як межі цього періоду, що було вище відзначено (Р’44, 179). Однак це спостереження тим більше заплутує дану проблему, бо обидві дати – пов’язані з іншими подіями – не можуть бути однаково правильні. А отже, 325 рік – це компроміс, який виник внаслідок складного процесу перегляду і переоцінки багатьох питань, необхідних при підготовці статті, про яку йде мова.

Дві статті з Вартової Башти подають і 323 рік (Z’83, 4, кол. 1 {R 491}), і 325 рік (Z’16, 346, кол. 1 {R 5992}). Однак ці статті вийшли з-під пера бр. В.І. Манна (другу з них йому не приписують); вважаємо цю інформацію непевною і не опираємося на ній.

Арій як Князь

Проти 325 року підноситься аргумент, що Арій, як Князь Пергамського періоду, мав би почати свою працю як Князь в межах цього періоду. Це питання добре зрозуміле (Е8, 672, 673). Однак можна вицідити подібне питання проти Йоганна Весселя, який розпочав свою християнську службу до того, як почався Філадельфійський період Церкви. В межах цього періоду він як Князь прожив тільки 10 років. Для порівняння: Арій жив 11 років після 325 р.; був убитий в 336 р. Пам’ятаймо, що початок праці будь-кого з Князів, як правило, не позначає початкову дату періоду Церкви, в котрому виконується більша частина їх праці. Смирна могла закриватися поступово, а Пергам міг поступово відкриватися (Е8, 246, 247).

Згідно з неопублікованим списком з Біблійного Дому, з 1949 року, який був вжитий при підготовці PresentTruth(Теперішньої Правди) за вересень-жовтень, Арій розпочав свою службу в 311 р. (це засвідчує світська історія). Таким чином це уміщує його перед загально прийнятою датою кінця періоду Смирни. Бр. Джонсон у вже процитованих згадках подає 318 рік (дивись також Е5, 68). А отже, не зрозуміло, в якому році Арій розпочав свою працю як Князь. Подібно і щодо Філадельфійського періоду, обговорювана стаття зауважує (стор. 70, кол. 1), що бр. Джонсон розглядав три дати: 1517 (Р’36, 124), 1492 (Е6, 383) і 1479 р. (Е10, 86). Якби були прийняті дві перші дати (1517 і 1492 рр.), то це виключило б Йоганна Весселя як Князя з Філадельфійського періоду.

Беручи під увагу різниці і розбіжності в датах служби багатьох Членів Зірок, 325 рік був визнаний під час публікування того номеру влучним і як точка поділу, і як точка початку в контексті того представлення. Ми не упираємося при ньому і задоволені як 325, так і 313 роком. Читач на основі представлених доказів може сам вирішити. На наступній сторінці передруковуємо таблиці з TerazniejszejPrawdy за вересень-жовтень.

 

 

ЧЛЕНИ ЗІРОК

ПЕРІОДІВ СМИРНИ І ПЕРГАМУ

 (ТР №477)

Дана стаття продовжує нашу серію на тему Членів Зірок з попереднього номеру. Смирнський період Церкви охоплював п’ятьох Членів Зірки, серед яких князем був Апостол Іван, котрий був також членом Ефеського періоду. Період Пергаму складався з шести Членів Зірки, де князем був Арій (Мих. 5:4; Е9, с.33, абз.29)

СМИРНА (69-313/325 рр.)

Апостол Іван (?-100 р. н.е.)

Святий Іван, член Ефеської Зірки, продовжував свою вірну службу приблизно 30 років в періоді Смирнської Церкви, в якій був князем.

Саме вчення Святого Івана (на тему функцій Христа до того, як став людиною, коли був людиною і після того, як був людиною) започаткували рух Малого Стада, котрий згодом був викривлений і замінений на греко-католицьку Церкву. Всі його праці були написані в останній декаді першого століття, між 90 і 100 роками. В його працях стосовно функцій Христа підкреслювалося існування і діла Логоса як Божого Представника в створенні (Ів. 1:1-3; 3:13; 6:62; 8:56-58; 17:5). Також підкреслювалося те, що Він став тілом, щоб бути Спасителем людства (Ів. 1:14; 3:16, 17; 1 Ів. 4:2, 3), а також, що віддав Себе на ублагання за гріх людини (1 Ів. 2:2; 4:10). Його праці є свідченням Ісусової служби, яка мала на меті спасіння спочатку Церкви, а потім світу (1 Ів. 2:2; 3:2). Святий Іван підкреслював різні діла нашого Господа – перед, під час і після Його перебування в тілі. Його спеціальним помічником в розповсюдженні і захисті цієї дорученої під відповідальність правди був Полікарп, який в прекрасному віці, після 86 років посвяченої служби, помер на вогнищі.

Іван помер, можливо, в 100 році як останній з Апостолів. Деякі історики кажуть, що він помер в Ефесі, маючи 90 років, хоча Ієронім стверджує, що він мав 100 років. Варто зупинитись над тим, що це Івана в його сивочолому віці вжив наш Господь для написання послань до семи церков з Об’явлення. Хоча, правдоподібно, він не усвідомлював значення того, що було йому об’явлене як пророцтво, проте, без сумніву, як Апостол і член зірки антитипічної Смирнської церкви він докладно розумів доручене йому послання, яке було за його часу ”своєчасною поживою”.

Виноски

А:27

Е8: 226, 227, 387, 673, 700.

Полікарп (прибл. 53-156 рр.)

Полікарп помер смертю мученика в 155 або 156 році, прослуживши Христу 86 років. Протягом приблизно 30 років свого довгого християнського життя він був сучасником Апостола Івана, був його учнем і приблизно у 80 році став його спеціальним помічником. Про походження Полікарпа не збереглися жодні достовірні записи, але з його власних слів можна зробити висновок, що з ранньої молодості він був християнином. В пізнішому періоді свого життя він з радістю пригадував контакти, які мав в молодості з Апостолом Іваном, а довжина його життя передбачливо продовжила пам’ять про найістотніші елементи Євангельської правди.

Тертуліан свідчить, що святий Іван настановив Полікарпа єпископом (старшим) Смирни, а Іреней стверджує про нього, що він отримав своє становище від Апостолів.

Після смерті Івана другим членом зірки Смирнської Церкви став Полікарп, котрий вже тоді був визначною і впливовою особистістю серед Божого люду. З писань Полікарпа збереглося тільки одне – його лист до филип’ян, в якому вміщені численні цитати з Євангелії Івана і Павла. За словами Іренея, Полікарп свідчив, що Євангелії походили від чотирьох євангелістів, а Іван написав Об’явлення. Полікарп посвятився в 70 році і це робить його досконалим свідком автентичності нашої Біблії, тому що зв’язує нас безпосередньо з Апостолами. Він нагадував филип’янам, щоб читали послання Апостола Павла до них як особливо повчальне, і розумів, що послання Апостола Павла повинні бути широко розповсюджені в церквах як натхнені писання, звертаючи увагу на повчання Апостола в цьому предметі (Кол. 4:16).

Лояльна багаторічна служба Полікарпа для Господа принесла йому багато переслідувань з боку могутніх ворогів. З нагоди великих поганських свят завжди існувала імовірність поганської ворожості по відношенню до зростаючого впливу християн. Ця ворожість підживлювалася ще й єврейською заздрістю. Саме тому в Смирні в дуже похилому віці він як мученик зазнав смерті на вогнищі. В листі, приблизно в 108 році, він написав, що Бог воскресив нашого Господа Ісуса з мертвих, і що Він прийде судити світ і воскресити святих, а тоді ”якщо будемо поступати достойно, будемо панувати разом з Ним”. Звичайно ж, Полікарп є одним з тих, котрі ”поступали достойно”.

Виноски

R484: кол. 2, знизу

R2955: кол. 1

Е8: 227, 236

Е12: 99, 100, 132

Р’41:98

Іреней (115/125-200 рр.)

Іреней, учень Полікарпа (котрий, в свою чергу, був учнем Апостола Івана), народився в Смирні або неподалік від неї на початку другого століття. Від Полікарпа він прийняв багатий багаж Правди і її Духа, а також певні описи з життя Івана, які не записані в Святому Письмі. Пізніше, як місіонер, він був висланий до Галлії (сьогоднішня Франція), потім до Ліону і В’єнну, де в 178 році став єпископом. Як там, так і в інших місцях він витривало й успішно працював усним і писаним словом. Після 190 року не можна знайти жодних певних слідів Іренея, хоча традиція, започаткована кілька століть пізніше, – що є майже певним доказом її недостовірності, – каже, що він помер як мученик в 202 році.

Здається, що Іреней є третім членом зірки Смирнської Церкви. В своїй відповідальності за доручену Правду його головною працею було навчати правди про єдину Церкву як цілість, виступаючи проти фальшивих сепаратистських вчень гностицизму, котрий старався знищити Правду і Церкву за допомогою сектантства. Він навчав, що Правдою можуть бути тільки ті доктрини, котрі були загальновизнані християнами з часів Апостолів, і що правдивою може бути лише та Церква, котра зберегла свою віру незаплямованою скрізь з тих часів.

Таким чином Іреней започаткував науку, котра стала дорученою під відповідальність доктриною руху Малого Стада, який тоді розпочався, щоб зберегти католичність – цілість і повсюдність – Церкви і протидіяти внутрішнім і зовнішнім сепаратистським рухам. Єдина Божа Церква є хранителем і управителем спасенної Правди. Завдяки його зусиллям, більше ніж зусиллям будь-кого іншого, гностицизм отримав смертельний удар. Однак цей рух Малого Стада пізніше був викривлений і став Римо-Католицькою Церквою.

Хоча Тертуліан з Карфагену (в Африці) був спеціальним помічником Іренея, однак існує доказ, який вказує, що Іреней вважав конечним і необхідним боротися проти віри свого товариша, який відверто вірив у безсмертя душі. Цей поганський блуд починав тоді переважати і знівечив діло Христа.

Іреней написав: ”Бо життя не виникає з нас, ані з нашої власної природи, але дається згідно з Божою ласкою”. Його нагородою, напевно,є безсмертя.

Виноски

Е8: 236-242, 387, 439, 702

Е12: 131

R 3382

Тертуліан (160-220/240 рр.)

Тертуліан народився в 160 році в Карфагені, в Африці. Історія цієї Африканської Церкви в її початках неясна, але в писаннях Тертуліана спостерігається її квітуче минуле, а його праця не могла не розбудити сумління усіх тих, хто його чув.

Ієронім стверджує, що Тертуліан був сином сотника проконсула, мав гострий і запальний характер і залишався пресвітером цієї Церкви аж до середнього віку. З власних писань Тертуліана здається, що він був наверненим поганином і в своїх ранніх роках був сучасником Іренея та став його спеціальним помічником. Його енергійна і повна запалу оборона Святого Письма, його величезні ораторські здібності, а також опанування іноземних мов здобули йому славу і визнання задовго до того, як після смерті Іренея він став четвертим членом Смирнської зірки.

Писання Тертуліана містять численні цитати з Нового Заповіту. В 205 році він представив думку про верховенство Отця, створення Отцем Сина і про те, що Син Йому підданий, а також про Духа, який є проводом Божих діл. Він розвалив блуд про патріпасіонізм, якому навчав Проксій – доктрину, яка проголошує, що Отець страждав і помер, що Сина взагалі немає (що вимагало б, щоб протягом трьох днів Бог не існував).

Після смерті Апостолів і тих, хто знав їх особисто, в Церкву почали закрадатися блуди. Може не бути несподіванкою, що навіть ті, котрі були взірцями боротьби за віру раз дану святим, були зведені так, що прийняли фальшиві погляди. Вважається, що Тертуліан підтримував погляд про те, що хрещення повинно відтягуватися до часу якомога ближчого до смерті, бо воно мало силу очищати гріхи, вчинені до хрещення, а не після хрещення. Він також був прихильником платонівського погляду, що душа посідає незалежне, незнищенне буття – науки, якій так сильно противився його вчитель, Іреней.

Однак Тертуліан був, безсумнівно, щирим, відважним, красномовним, вправним і енергійним в утвердженні тих правд, які Небесний Отець йому доручив.

Виноски

Е8: 702

Е10: 24

Е12: 131

Р’26: 26

R 460: абз. 1

R 5792: кол. 2

Іполит (прибл. 199-235 рр.)

Деякі історики вважають, що він був єпископом Порто, розташованого неподалік Риму, але факти з життя Іполита нечисленні і непевні. Євсевій згадує про нього як про видатного церковного письменника. З доказів, які з’явилися в XVI столітті, зроблено висновок, що Іполит написав знаменитий трактат про всі єресі, якого спочатку приписували Орігену. Ця праця надзвичайно цікава і дуже цінна. В ній розбито 32 єресі, серед яких однією з найважливіших був гностицизм (дивись у рамці).

Гностицизм

Таблиця членів зірок на с.___ в _________________ номері за _____ рік показує, що в кожному періоді Церкви між жнивами припадало пересівання, яке відповідало кожному з пересівань Єврейського жнива. Пересіванням в Смирнському періоді було заперечення викупу. Правдоподібно, найбільш значною теорією, яка в той час заперечувала викуп, був гностицизм.

Гностицизм був мішаниною поганських, єврейських і християнських ідей. Він навчав, що найвищий Бог є незнаний і що про Нього нічого неможливо пізнати. Ця теорія також призвела до того, що з Бога випромінилися добрі риси і розвинулися в особових духовних істот. За цією теорією, Христос був однією з найвищих таких істот. Послідовники гностицизму вважали матерію вмістилищем зла і навчали, що Ісус не прийняв справжнього тіла і насправді не помер, а був для них вчителем і прикладом на аскетичній дорозі.

За гностицизмом, людські істоти – це поєднання духа і матерії. Конечним було звільнити духів з їх природних тіл. А зробити це хотіли при допомозі ”науки” (gnosis, з грецької – ”наука”). Вони також здійснювали різного роду акти самозречення з метою умертвлення тіла, а деякі віддавалися всяким видам розперезаності, щоб набути повної відрази до нього. Їх доктрина про спасіння була основана на вчинках і заперечувала Викуп, котрий в їхній системі не міг мати застосування.

Майже скрізь поряд з Християнською Церквою існувала Гностична Церква. Вона становила серйозну загрозу для Смирнської Церкви. Але знищення її впливу вимагало великих зусиль збоку членів зірок: Іренея, Тертуліана та Іполита при співпраці з іншими. В п’ятому столітті подібна теорія – маніхейство, яка заперечувала викуп, була повалена за допомогою аргументів Августина.

Більше інформації – дивись 8 Е том: 227, 700, 702; 9 Е том: 60-63.

Відомо, що Іполит дебатував з Ноетусом із Смирни на тему патріпасіонізму (вчення про те, що Отець страждав і помер, а Сина немає взагалі). Він також дискутував з Калікстом, котрого вважав найбільш нечестивим прелатом, на доктринальні і етичні теми, образно описані в його працях.

Як достойний учень Іренея, він без сумніву перетерпів багато переслідувань за свою вірну оборону Правди. Хоча описи про його смерть дещо суперечливі, однак здається правдоподібним, що на початку переслідувань Максиміна, приблизно в 235 році, Іполит був засланий на шахту в Сардинію. Дехто стверджує, що там він помер, а його тіло папа Фабіан перевіз до Риму. Інші перекази свідчать, що Іполит повернувся із Сардинії і незабаром помер смертю мученика в Остії.

Іполит був спокійним, проникливим і вченим письменником. Він дав цінне свідчення про канонічність писань Нового Заповіту і написав трактат, в якому розбив атаки алогіан на канонічність Книги Об’явлення. Багато з його праць збереглися лише уривками, в яких міститься частина коментарів до Святого Письма.Його праця здобула йому визнання ”першого значного проповідника серед усіх, кого видала Римська Церква”.

Як Член Зірки Смирнського періоду Церкви, Іполит рішуче обороняв Боже Слово, а це здобуло йому визнання не тільки серед його товаришів по вірі, але й Божественне схвалення від Небесного Отця і Господа Ісуса Христа.

Виноски

Е8: 232

Е12: 92, 93

Е13: 745

ПЕРГАМ (313/325-799 рр.)

Арій (?-366 рр.)

Арій з Александрії розпочав свою плідну працю для Правди приблизно в 318 році, коли закінчилися останні переслідування Церкви під пануванням поганського Риму. Імператор Константин різними своїми едиктами про релігійну толерантність надав релігійну свободу як правдивим, так і фальшивим християнам, щоб від сходу і до заходу в Римській імперії правдиві і фальшиві мали свободу робити те, що хочуть.

Арій проявляв велику активність як автор прози і поезії, як оратор, проповідник, вчитель і диспутант. Його, пресвітера в Баукаліс, що поблизу Александрії, описують високим, серйозним, аскетичним, з серйозним обличчям і суворим способом життя, дуже серйозним у суспільних відносинах. Він вважається одним з найглибших мислителів і найсвятіших характерів Віку Євангелії. В своїх пошуках релігійної правди він сягав до найглибших закутків людської думки і дійшов до пункту, в якому зрозумів, що лише в Біблії міститься Боже об’явлення.

Як досвідчений диспутант, Арій дискутував з Афанасієм на тему особи Христа і Його стосунків з Отцем. Він вважав Бога істотою зовсім відмінною від Своїх створінь і принципово окремою від Сина, хоча Син був створений перед створенням всесвіту, який колись не існував. Арій приймав навіть найсильніші вирази з Божого Слова, які відносяться до божественності Христа, признаючи, що Він є образом Бога і роджений перш усякого творива, але наголошував на тому, що особа Спасителя незалежна від особи Отця. Але в той час вороги правди втішалися успіхами в державі, церкві і серед аристократії, як вожді Вавилону, і в результаті греко-католицьке сектантство зробило великий поступ в напрямку до трійці.

Протягом певного часу Арій був відлучений за єресь і вигнаний до Ілірії, де, завдяки його місіонерській ревності, багато людей навернулося до його поглядів. Таким чином ”аріанство” розповсюдилося і понад 200 років тривало серед германських народів, котрі під його впливом були приведені до християнства. Потім Арія знову викликали до Александрії, бо багато визначних теологів симпатизували його поглядам або, принаймні, вважали їх допустимими.

Арій був князем Пергамського періоду Церкви, а його сильна оборона біблійної правди, відносно справжньої природи Христа, залишає нам спадщину величезної вартості.

Виноски

Е3: 10

Е5: 68

Е8: 171, 673

Е11: 423

Е13: 745

Р’45: 127

Македоній (?-? рр.)

На тему життя Македонія записано мало. Він, як єпископ Константинополя під час ранньої частини Пергамського періоду Церкви, брав активну участь в гострих дискусіях свого часу, пов’язаних в основному з природою Отця, Сина і Святого Духа. Про науки Арія і надалі роздумували з симпатією в багатьох осередках Римської імперії. Якщо доктрина Арія зосереджувалася особливо на зв’язку Сина з Отцем, то Македоній відомий тим, що виступив проти блуду на тему особовості Святого Духа, а також його єдиносущності і рівності з Отцем і з Сином.

Саме тому його ототожнюють з існуючим по різних місцях поглядом, який, в принципі, тримався аріанської доктрини. Після його смерті деякі противники наук про трійцю, проголошуваних Афанасієм, були відомі як ”Македоняни”.

Доктринальний рух в тогочасній Церкві призвів до появи серії визнань віри, відомих як Сірміанські Кредо: перше в 351 р., а друге в 357 р. За своїм характером вони були відверто аріанськими і спричинили багато побоювань. Багато хто мав відчуття, що Церква ніколи не буде об’єднана через безкомпромісне прийняття такого кредо. В 358 році з’явилося третє сірміанське кредо, котре широко представляло трійцю, але неповне переконання в його вартості призвело до появи через рік четвертого засвідчення. В ньому стверджувалося, що наш Господь подібний до Отця, котрий Його сплодив. Це засвідчення залишало вигідну прогалину, яка дозволяла аріанським переконанням витривати.

Доктринальне замішання призвело до виникнення в Церкві відламків. Деякі з них називали ”напіваріанами”. Хоча питання єдиносущності Святого Духа не викликало такої кризи, як питання про стосунок Сина до Отця, то, однак, тих, хто не погоджувався з існуванням ”Бога Святого Духа”, відверто атакували. Приблизно до 380 року єресь стала злочином проти держави і з’явилися едикти проти Македонян, а також інших аріанських груп. Цими едиктами заборонявся єретичний культ.

Але той незвичайний факт, що правда, якої навчав Арій і яку захищав і розвивав ”єресіарх” Македоній, витривала аж до сьогоднішнього дня, є свідченням того, що вони були Членами Зірки, носіями світла для Божої Церкви.

Виноски

Е11: 423

Тихоній (прибл. 380-450? рр.)

Тихоній походив з Північної Африки. Як світська особа він мав велике значення в тамтешньому суспільстві і був також видатним теологом. В тому часі між Августином і Пелагієм виникла дискусія на тему гріха і ласки: перший захищав погляд про повну деградацію, а другий – про вроджену безгрішність людини. Між 411 і 421 роками Тихоній представив правду, що ніхто не є повністю деградований і що людство по природі складається з двох деградованих класів. Ці два класи – це клас віри і клас невіри, при чому клас віри входить у союз з Господом через співпрацю своєї волі і Божої ласки.

Тихоній, як член Пергамської Зірки, пролив також світло на біблійну правду, що Церква не складається з ієрархії і всіх тих, хто їй слухняний – що це не є видиме і зовнішньо організоване тіло під контролем ієрархії. Він також доводив, що союз держави і церкви, поборником якого був особливо Августин, був блудом. Замість цього він навчав, що Церква – це невидима громада, яка складається виключно з посвячених в Ісусі Христі.

Тихоній запропонував сім підстав інтерпретації Святого Письма. В основному завдяки цьому його пам’ятають. Августин за це дав йому високу оцінку і включив ці науки до своїх писань. Тому, деякі праці Тихонія відіграли істотну роль в середньовічній екзегезі (роз’ясненні і тлумаченні біблійних текстів – припис перекл.).

Виноски

Е10: 34, 35

Е11: 424                                                                                                               

Р’44: 179

Джовініан (прибл. 340-410? рр.)

Близько в 386 році Джовініан в своїх проповідях і писаннях протистояв зростаючому формалізму, аскетизму Церкви, а також покладанню на зовнішніх добрих вчинках. Це стягнуло ворожість до нього збоку тих, котрі вважалися вождями у Вавилоні, котрі займали добру позицію в державі, церкві і серед аристократії. Головним його супротивником був Ієронім, котрому приписують переклад Святого Письма під назвою Вульгата.

Аскетичний ідеал настільки серйозно опанував людьми, що ті, хто сумнівався в тому чи, він насправді є автентичною частиною християнізму, зустрічалися з відразою і погордою. Кажуть, що Ієронім зазвичай не опускався до дискутування з тими, хто мав сміливість протистояти поглядам його часу. Але, коли він приблизно в 393 році почув, що один законник на прізвище Джовініан наважився виразити сумнів щодо найвищої вартості життя в целібаті, то це викликало в ньомустрашне обурення. Навіть приятелі Ієроніма оспорювали відповідність його гострої мови в трактаті проти Джовініана і його уїдливих зауважень після смерті цього останнього.

Хоча Джовініан сам був монахом, однак, як носієві світла Пергамської Зірки йому було боляче бачити, як щораз більше підтримувалося небіблійне вчення про те, що посвячені – це ті, хто живе в целібаті, законники, законниці й інші, котрі практикують різного роду самотортури, папські ”добрі вчинки”, культ Марії і культ святих. Він сильно протистояв цим блудам і представив правду, що посвячене життя полягає в мертвості для себе і світу, а оживленні для Бога, в дослідженні, проголошенні і застосуванні Правди на практиці з пильністю і молитвою, а також в стражданні за вірність Правді згідно з прикладом Ісуса і Апостолів.

Його вчення було в контрасті до крайніх наказів і заборон, а також гострої критики збоку ортодоксальних наук того часу. Тому такі запевнення, подані особою, якої вірність біблійній правді не підлягає сумніву, були світлом, яке світило на стежці праведних.

Виноски

Е10: 32

Е11: 423, 424

Е13: 745

Р’44: 179

Жан Касьян з Марселю (?-432 рр.)

Його батьки походили із Скіфії, виховані в латинській культурі, хоча також були знайомі з грецькою. Жан Касьян багато часу провів в Палестині, пізніше серед єгипетських монахів, а потім, приблизно в 415 або 416 році, оселився в Марселі. Там він заснував два монастирі: один чоловічий і один жіночий. Дві з його книжок справили вирішальний вплив на його сучасників. Цими книгами є: ”Монастирські інституції” – вид вступу до внутрішнього життя, і 24 ”Конференції”, які становлять повну презентацію духовної доктрини.

Коли виник блуд про абсолютне призначення, то Касьян, як носій світла Пергамської Зірки, повалив цей блуд і виказав, що призначення відноситься до класу, а не до окремих осіб, і що окремі особи під час Віку Євангелії можуть стати членами цього класу ”освяченням Духа та вірою в правду” (2 Сол. 2:13). Він також повалив блуд про повну деградацію людини, запевняючи, що гріховність людини спричинена занепадом Адама, і що Божий образ в людині через занепад не був знищений, а послаблений. Хоча людина не може собі допомогти, однак може користатися своєю волею і співпрацювати з Богом в пошуках свого спасіння.

Касьян не уникнув всіх доктринальних помилок, які трапилися Господньому народові, коли вплив відступної Римської Церкви розповсюдився в християнстві. Однак, проти його правдивих наук про занепад людини і запевнення Божої ласки, яка дає можливість вийти з такого стану, завзято боролися члени школи Августина. Касьян ніколи не переставав підкреслювати важливість дослідження Божого Слова, бо вважав, що це найкращий сторож, який стереже від зла, і єдиний певний спосіб, завдяки якому розум людини може отримати Боже освічення, яке може отримати духовна людина. Він виділив чотири елементи розуміння, якими можна розуміти Святе Письмо: буквальний, алегоричний, моральний і духовний.

Жан Касьян помер в похилому віці і до сьогоднішнього дня він багатьма шанований як святий.

Виноски

Е11: 424

Р’44: 179

Адельберт Дезидерій (?-? рр.)

Здається, що Адельберт став Членом Зірки близько 745 року, а його спеціальним помічником був Клеменс. Разом з ірландцем Віргілієм вони протистояли папському зіпсуттю, абсолютизму і обов’язковому целібату священиків.

Коли почав переважати блуд про вушну сповідь, Адельберт повалив його, вважаючи, що не є необхідним визнавати свої гріхи перед будь-ким окрім Бога. Єдиним винятком є гріхи, скоєні проти іншої людини, перед якою вони повинні бути визнані і за які належить перепросити. Адельберт противився доктрині про вічні муки для всіх тих, хто в теперішньому житті не приймає Христа, і проголошував, що для них проба буде в майбутньому. Він протистояв блуду про те, що традиція і отці церкви є джерелом і підставою віри, і рішуче стояв на тому, що Біблія є єдиним джерелом віри і головною підставою поступування.

Таким чином Адельберт, як частина Пергамської Зірки, пролив багато світла на Святе Письмо в щораз більш темному періоді історії Церкви.

Виноски

Е10: 52, 485

Е11: 424

Р’44: 179

Редактор висловлює вдячність і визнання братам з Великобританії за дослідження і підготовчу допомогу, яку вони надали в зв’язку з цією статтею.

 

ЧЛЕНИ ЗІРОК ТІЯТИР І САРД

ТР №478

(Дана стаття є продовженням нашої серії про Членів Зірок з попереднього номеру.) До цього часу ми обговорили Ефеський, Смирнський і Пергамський періоди. Нинішній відрізок охопить Тіятири і Сарди. В Тіятирському періоді Церкви було дев’ять Членів Зірки, а його князем був Клавдій Туринський. В Сардійському періоді було четверо Членів Зірки, а його князем був Марсилій. (Мих. 5:4; Е 9, с.33, абз. 29).

 

ТІЯТИРИ (799-1309 рр.)

Клавдій Туринський

 (?-839 рр.)

Клавдій, Член Зірки Тіятир і князь цього періоду, служив з 799 до 839 року. Він прибув на двір короля Карла Великого в 799 році, пам’ятному році в історії Церкви, бо він позначає початок Папського Тисячоліття. У 809 році його спіткали перші переслідування за ревність в боротьбі проти культу ікон.

Опір проти певних практик Римської церкви запустив коріння в Північній Італії, частині Франції, Швейцарії і Німеччини під керівництвом спочатку Карла Великого, а потім його сина Людовіка Благочестивого, котрий посів імператорський трон в 814 році. Вони протистояли папським претензіям на верховенство і підкреслювали, що папа підпорядкований імператору в Державі. В цьому їх підтримували багато членів духовенства, аристократії і простого народу в їх королівствах. Здається правдоподібним, що Клавдій, який пізніше став єпископом Турину, і Агобард, який пізніше став єпископом Ліону, були притягнуті Господом разом з іншими посвяченими братами з Іспанії, щоб брати участь в народному синоді франків в Аахені в 799 році. Саме тут відбулася дискусія про те, чи Христос, як людська істота, був в такій самій мірі Божим Сином, яким є, як Божественна істота. Там вони зустріли Людовіка, який запросив їх на свій двір як радників, вчителів і духовних осіб, а пізніше вислав Клавдія до Турину, а Агобарда до Ліону, давши їм виразний наказ діяти проти папського абсолютизму та ідолопоклонства. Тут вони розпочали свою боротьбу проти культу ікон і заслуги через вчинки, про які вчив папа. Будучи підтримувані багатьма братами-однодумцями, вони вели відважну боротьбу, навіть усуваючи ікони і реліквії з церков.

Це призвело до безпосереднього конфлікту між Клавдієм і папою. Клавдій заперечив тому, що папа є наступником Петра і заявив, що якщо папа не поступає по-апостольськи, то до нього відносяться слова з Мат. 23:2-4.

Клавдій помер у 839 році. В історії Церкви його називають ”першим протестантським реформатором”. Агобард з Ліону був його здібним товаришем і спеціальним помічником. Їхня праця додала полегшення протестуючій партії і підтримала активність реформаторського руху, особливо в Ломбардії, Франції й Німеччині. Внаслідок цього було досягнуто ”Галльських Вольностей Церкви” і розвитку ліберальнішого духа більш, ніж деінде в християнстві.

Виноски

Е3: 12-15

Е5: 70, 71, 196

Е8: 141, 673

Е10: 55-57, 485

Ратрамнус

 (?-прибл. 860 рр.)

Наступним після Клавдія Туринського членом зірки періоду Тіятир був Ратрамнус з Корбі, котрий ще раніше був визначним вождем в Церкві.

Приблизно у 825 році він вступив до монастиря в Корбі і здобув велику повагу завдяки своїй вченості і обороні Святого Письма. Близько 844 року він написав трактат, в якому результативно розбив доктрину про транссубстанцію. Цей блуд став ідолопоклонницькою підставою меси, і був впроваджений Радбертом, абатом монастиря, в якому знаходився Ратрамнус. Незадовго Ратрамнус відчув ворожість Радберта і терпів переслідування з його боку. Ратрамнус підкреслював, що присутність Христа в символах євхаристії, хоча й цілком реальна, однак духовна і ”символічна” (неможлива для сприйняття органами відчуття, але пізнається вірою).

На бажання Карла Лисого у 850 році Ратрамнус писав на тему подвійного призначення і зробив свій внесок в дебати з Готшальком з Орбаіс. В його (Ратрамнуса) працях представлена доктрина про два окремі і відмінні класи: клас святих і клас мішаних переможців. З цієї праці і з можливості ділитися нею з іншими він черпав багато радості.

Хоча його погляди були радикальними, все ж за свого життя він не стягнув на себе жодного офіційного засудження. Його дуже поважав Беренгар Турський, а також деякі протестантські реформатори шістнадцятого століття. Але його працю ”Тіло і Кров Христа” почали серйозно читати й цитувати аж в період Реформації. Ця праця була вперше надрукована в 1531 році і була важливим джерелом для єпископа Ніколаса Рідлі, коли той формував доктрину про євхаристію. В 1539 році цю працю було поміщено в Індексі (списку заборонених книг, який було створено римо-католицькою Церквою), але вона в 1900 році була викреслена з нього.

Виноски

Е3: 15

Е5: 196

Е10: 485

Альфред Великий

 (849-901 рр.)

Хоча були ”небагато хто мудрі за тілом, небагато хто сильні, небагато хто шляхетні” (1 Кор. 1:26), то життя і праця Короля Альфреда вказують на те, що він був одним з тих небагатьох і став членом зірки періоду Тіятир.

Альфред особливо активно діяв на користь християнства, права, порядку й освіти в своєму королівстві. Він був одним з найшляхетніших володарів і одним з найкращих людей, які коли-небудь жили. Для свого народу він був справжнім Давидом, посадженим на християнському ґрунті. Характер Альфреда, без сумніву, був характером члена Малого Стада. Правдоподібно він є найшляхетнішим і найкращим королем з усіх, які коли-небудь посідали трон, а те, що він був сплоджений від духа, дало йому таку позицію, що він міг перевищити навіть Давида як царя.

Альфред особисто або за допомогою інших перекладав цінні книжки з латини англійською мовою, щоб його народ міг мати найліпшу на той час літературу. Він засновував для народу школи та інші навчальні заклади й намагався вщепити в них правдиві засади християнства. Свій королівський двір він зробив взірцем життя і прагнув, щоб таким життям жив його народ. Альфред переклав англійською мовою Псалми і був першим, хто під час темних віків переклав значну частину Божого Слова живою мовою європейського народу. Бачимо як Святий Дух правди і любові проявився в його шляхетному житті і в його русі, котрий стосувався галузі релігії та освіти.

Вся його видатна праця точилася, не зважаючи на спричинені болісною хворобою страждання. Альфред помер в 901 році у віці 52 років і був похований в своїй столиці, Вінчестері. Правдоподібно, в Малому Стаді будуть представники кожної професії і суспільного стану з людського роду. Це дасть їм можливість протягом ”часу відновлення (реституції)” зрозуміти й надати повну допомогу в житті іншим тієї ж професії чи стану. Здається очевидним, що жоден інший король не проявляв такої великої подібності до Христа, як Альфред – один з нечисленних земних монархів, який дійсно заслужив собі титул ”Великий”.

Виноски

Е5: 71, 75, 76

Дунстан

 (прибл. 915-988 рр.)

Дунстан народився в Гластонбері в Англії і в молодому віці був поміщений при дворі Етельстана, щоб там продовжувати здобувати освіту. Його здібності викликали заздрість в інших учнів, які поводилися по відношенню до нього так погано, що це переконало його облишити надії на світську кар’єру, а стати монахом. Протягом певного часу він був капеланом у однієї багатої дами, але якості його характеру і його численні практичні й культурні вміння знову привели його до королівського двору, де він був поставлений ­­настоятелем Гластонбері. Він мав здібність здобувати прихильність людей, був добрим, завжди готовим промовцем і не боявся нічого окрім гріха.

Під час візиту в Гент, Дунстан помітив суворий стиль життя, якого дотримувалися тамтешні монахи, бо він сам вже давно переживав з приводу свободи звичаїв, на яку дозволялося в його єпархії. Тепер він мав владу запровадити в церкві різні реформи. Він їх провів з великим успіхом і одночасно приготував за своїх днів гостину правди.

Під пануванням Едгара Спокійного Дунстан став архієпископом Кентерберійським і користувався довірою в спокої і успішності королівського панування.

Вплив західного монастирського життя, який мав свої початки в п’ятому столітті, поширився на все християнство. Хоча він був небіблійним, однак наскільки він був оживлений і підконтрольний духові правдивого християнства, настільки призвів до того, що було багато святих характерів і сформував здорову й потрібну противагу нікчемності зіпсутого і вартого осуду суспільного життя в греко-римській імперії. Він був застереженням від світовості й аморальності великих міст, а також потужним закликом до покаяння й навернення. Про Дунстана казали, що він був духовним із залізною волею. Він наполягав на скрупульозному дотриманні чернечих правил і загалом підняв на вищий рівень настрої і статус кліру. Таким способом він подав багато ”своєчасної поживи” для домочадців віри, які жили за його днів.

Здається, що його особливим помічником в цьому реформаторському ділі був Х’юго Капет з Франції.

Виноски

Е10: 61, 485, 486

Беренгер Турський

 (998-1088 рр.)

Беренгер вчився в кафедральній школі в Турі у Франції і у властивому часі став директором тамтешньої Академії. Пізніше він піднявся на становище, яке давало йому певну владу в місті Анже, приблизно 110 кілометрів від Туру. Протягом близько 40 років Беренгер був активним полемістом в тогочасних релігійних суперечках. Його визначність полягає в основному в майстерному подоланні папської позиції щодо транссубстанції: Беренгер відкидав ідею про те, що в символах євхаристії дійсно присутні тіло і кров Христа, а навчав, що вони виключно символічні. Він також стягнув на себе невизнання збоку багатьох, бо заперечував, що існує хоча б якась біблійна підстава для хрещення немовлят, а також те, що воно має якусь вартість.

В боротьбі з папським абсолютизмом було прикладено багато зусиль, щоб установити тривалий реформаторський рух. Вірним товаришем Беренгера з Туру був архієпископ Мілану, Гвідо. Однак влада Риму була настільки потужною, що потрібне було ціле наступне століття, щоб реформатори змогли досягти успіху.

Беренгер, член зірки Тіятирського періоду Церкви, а також один з найбільш здібних мужів того часу, викликав гострі дискусії. Він стягнув на себе засудження від Ланфранка (який пізніше став архієпископом Кентерберійським), а також від інших потужних ворогів. В 1050 році папа Леон ІV викликав Беренгера на синод, щоб той відрікся від своїх єретичних поглядів, але він відмовився прибути на той синод і за своєї відсутності був засуджений як єретик. Потім він ставив чоло наростаючій опозиції, яка завдала йому багато гноблення, а також викликала у нього сумніви. Внаслідок цього він перевірив свої вчення і запитував сам себе, чи бува немудро не спричинює поділів у Церкві. Тричі спростовував свої попередні погляди на тему дійсної присутності Христа в символах, і тричі підтверджував свою віру, відкликаючи те, чого зрікся.

Впливові теологи, які знаходилися під абсолютним папським надзором, атакували і фальшиво представляли Беренгера. Також, за намовою кліру, його фізично переслідував посполитий люд. Гільдебранд (папа Григорій VІІ), один з трьох найпотужніших пап, змусив Беренгера припинити спроби, спрямовані на реформи. За дев’ять років до смерті Беренгер відмовився від будь-якого втручання у світові турботи і провадив побожне життя здаля від кругозору громадської думки, закінчуючи свій біг в 1088 році у віці 90 років.

Виноски

Е8: 141, 171

Е10: 67, 68, 486

 

П’єр Абеляр

 (1079-1142 рр.)

П’єр Абеляр, один із засновників схоластики, син лицаря, народився в 1079 році неподалік міста Нант у Франції. Ззамолоду він проявляв проникливість розуму, яка давала йому можливість успішно дискутувати зі своїми вчителями. Незадовго після досягнення тридцятирічного віку він був запрошений очолити кафедральну школу в Парижі. Його кар’єра розквітла і здавалося, що незабаром світ віддасть йому честь. Абеляр викладав філософію і теологію, а також був добрим знавцем класичної і сакральної літератури.

В 1113 році з бігом часу він розпочав цикл викладів, котрі сприяли підкопуванню рабського дотримування римських засад і практик. Нещасливий роман з однією із своїх студенток, Елоїзою, з якою він таємно одружився, стягнув на нього гнів її дядька Фульберта, сановника Нотр-Дам. Фульберт намовив бандитів, які напали на Абеляра, кастрували його і змусили шукати сховку в монастирі Сен-Дені в 1118 році.

Він підтримував те, що при інтерпретації доктрин Святого Письма і в управлінні церквою слід вживати розуму. В своїй книжці SicetNot (Так і ні) на вступі і в закінченні він представив сім суперечностей в писаннях Отців Церкви. Звернув також увагу на 300 доктринальних пунктів, 150 з яких перебували в безпосередній суперечності з іншими 150. Цим він доводив, що традиційна теологія відрізняється від біблійної теології і тому негідна довіри. Він розповсюджував свою книжку серед студентів, які дозріли для папського жнива, а це нищило їх, як таких. Абеляра жахливо переслідували і змусили мовчати. Синод в Суассоні наказав йому спалити його книжку про Трійцю, а його учня Фольмара з Тріфенштайну в Німеччині змусили припинити боротьбу проти доктрини про транссубстанцію. Бурхлива кар’єра П’єра Абеляра добігла кінця.

Багато хто вважають його найбільш здібним вчителем і теологом дванадцятого століття. Він, як член зірки в Тіятирському періоді Церкви, пролив велике світло на Святе Письмо для благословення Божого люду. Помер він в 1142 р. і був похований поряд з Елоїзою.

Його приятель П’єр Старий каже, що Абеляр гаряче молився і довірив своє тіло і душу своєму дорогому Господу Відкупителю на час минущий і на цілу вічність. «Так Абеляр закінчив свої дні, і той, хто був відомий майже у всьому світі своєю вченістю і здібностями як вчитель, спокійно помер в Тому, Хто сказав: ”Навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий”».

Виноски

Е3: 17

Е5: 196

Е8: 141

Е10: 69-72, 486

Арнольд Брешійський

 (?-1155 рр.)

Арнольд Брешійський виступив як член зірки після П’єра Абеляра в 1142 році, бувши протягом багатьох років одним з його прихильників. Він вів нищівний бій із зростаючою світовістю ієрархії, кліру і церкви, боровся за реформування церкви й держави на демократичних засадах, а також проти тогочасного папського абсолютизму.

Про народження і молоді роки Арнольда немає жодних записів. Він був монахом в Брешії (Ломбардія) і, правдоподібно, знаходився під впливом приховуваного аріанства ломбардців, які на той час вже прийняли, принаймні зовні, панівну римську теологію. Оскільки він був учнем Абеляра, то його називали ­зброєносцем того Голіафа. Він атакував неморальність кліру і земну владу Церкви. Був прихильником повного відокремлення церкви від держави, а також відлучення духовних осіб від усілякого втручання в світські справи. Проповіді Арнольда завоювали велике схвалення в Ломбардії і призвели до затятих суперечок між людом і єпископом Брешії. На Латеранському соборі в 1139 році Арнольда звинуватили в підбурюванні світських людей проти кліру і усунули, як відщепенця, із становища, яке він займав. Йому наказали мовчати і вигнали з Італії.

Знайшовши притулок у Франції, він розпочав в Парижі серію викладів, в яких викривав світовість і неморальність кліру. За намовою Бернара Клервоського його знову вигнали. Він втік до Цюріху, але Бернар ­­­­­­­­­­­доніс на нього єпископу Констанцу і Арнольд знову був вигнаний на кілька років. Він повернувся до Риму і став лідером політичного руху, спрямованого на встановлення цілковито світського уряду, опертого на республіканських засадах. Він картав пап і кардиналів, називаючи їх книжниками і фарисеями, а їхню церкву торговим домом і вертепом розбійників. Його охороняв римський сенат, люд його обожнював, а його авторитет оточував нову республіку ореолом релігії.

Однак республіканський експеримент не вдався. В 1154 році Арнольда вигнали з Риму і незабаром, за наказом імператора Фрідріха І, повісили. Його тіло спалили, а в 1155 році його прах викинули до річки Тибр. Арнольд Брешійський – безстрашний воїн за Правду, той, хто жив так, як проповідував, був справді носієм світла для Церкви в період темноти.

Виноски

Е3: 17

Е5: 196

Е10: 72, 73, 487

П’єр Вальдо

(прибл. 1141-1221 рр.)

П’єр Вальдо (також Вальдес) став наступником Арнольда Брешійського, як член зірки Тіятирського періоду Церкви. Про ранній період його життя відомо небагато. Він був успішним купцем в Ліоні, а до релігійної ревності був побуджений в 1170 році, коли став свідком раптової смерті одного з визначних громадян цього міста. Шукаючи поради у священика, він довідався, що до неба є багато доріг, але якщо хоче бути досконалим, то мусить дотримуватися Христових заповідей: ”Продай добра свої та й убогим роздай… та й іди вслід за Мною” (Мат. 19:21). Він так чинив до 1173 року.

В 1177 році Вальдо та інші утворили групу з навчання біблійної правди. Ця група була відома як ”вбогі з Ліону”. Вони ходили селами по двох, як в апостольські часи, і приносили людям євангелію на їхній рідній мові. Вони вчили, що Біблія, а не традиція, є підставою віри; що Ісус, і ніхто інший, є Посередником; що священики можуть женитися; що правдива Церква складається з тих, хто практикує віру в Бога і Його Слово, і саме з таких мають покликатися пастори, щоб навчати цього Слова, підкріплювати паству і давати символи.

В 1179 році діяльність П’єра Вальдо і його товаришів стягнула на них гостру критику церковної ієрархії на третьому Латеранському соборі. Визначено, що їхній переступ полягає в тому, що вони навчають без згоди єпископів. Вальдо відлучили від церкви і вигнали з Ліону. Він прибув до Турину і переконався, що там люди прихильні до його вчення. Можливо тому, що там ще залишався живим вплив Клавдія Туринського. Дата смерті П’єра Вальдо невідома, але дехто стверджує, що він жив до 1217 р.

Існують певні сумніви щодо того, чи назва руху ”Вальденсів” походить від П’єра Вальдо, але їхня ідеологія віддзеркалює його власну і він історично нерозривно пов’язаний з цією групою. Християнські рухи, відомі як ”чеські брати”, ”моравські брати” поділяли правила віри і практики подібні до Вальденсів, а багато років пізніше контакт Джона Веслі з такими людьми призвів до його більш пильного посвячення.

В своїх намаганнях провести реформу Церкви, Вальдо і його товариші були гідними наступниками Беренгера Турського і П’єра Абеляра, мужні зусилля яких були заглушені силою Папського Абсолютизму. Рух П’єра Вальдо виявився незламнимі витривав аж до сьогоднішнього часу, залишаючись найстаршим існуючим протестантським рухом.

Виноски

Е3: 17, 18

Е5: 196

Е8: 141

Е10: 74-77, 487

Роберт Гроссетест

 (прибл. 1175-1253 рр.)

Останнім членом зірки Тіятирського періоду Церкви був Роберт Гроссетест. Народився він в місті Сафолк, в Англії, приблизно в 1175 році, але про його молодість відомо небагато. З раннього дорослого віку він проявляв надзвичайні схоластичні здібності і був високо цінованим вчителем в Оксфорді; його поважали в усіх освітніх і релігійних інституціях того часу.

Серйозна хвороба, близько 1232 р., побудила в ньому турботу про своє власне духовне добро і призвела до того, що він відмовився від світських занять і повністю віддався релігійному життю. До 1235 р. він був висвячений на єпископа Лінкольну і з самого початку виконання свого єпископства ревно приступив до реформування своєї єпархії, яка була найбільшою в Англії. Очистив її від багатьох ­­прибуткових церковних посад, визначив обов’язки духовенства і гостро критикував його неморальність і жадібність. Засуджував папські ”диспенсації” (звільнення когось від виконанняцерковних правил – перекл.), які дозволяли переступати канонічне право, енергійно навчав про потребу справжнього євангелізму і звертання уваги на всі вимоги властивої пастирської опіки над паствою.

Гроссетест, як один з найглибших мислителів Євангельського Віку, багато писав на тему тогочасного зла, загальної невіри, поділів у Церкві а також знання єресі та проступків. Він розпізнав, що такий стан справ має свої джерела в зіпсутому і світському папському порядку. Хоча він, в принципі, був вірний папству, але й відверто його критикував. Гроссетест не дав згоди на ганебний непотизм (надання прибуткових посад, вищих церковних санів чи маєтків своїм родичам – перекл.), коли від нього вимагали, щоб він прийняв племінника папи на прибуткову церковну посаду в Лінкольні. За це він стягнув на себе загрозу відлучення. Чи був він відлучений, чи ні – невідомо, але своє незадоволення Роберт Гроссетест прямо виразив у меморандумі: ”Ті, хто засідає на цьому (римському) єпископстві, є в особливому ступені представниками Христа і в такій мірі мають право, щоб їх слухали у всіх справах. Однак, якщо вони через фаворизування або через інші причини наказують те, що перечить заповідям і волі Христа, то відділяють себе від Христа і від розуміння того, чим повинен бути папа, вони самі відступають і є причиною відступництва інших. Не дай Бог, щоб так могло бути в цьому єпископаті! Тому ті, хто займає це становище, нехай зважають на те, щоб не чинити і не наказувати будь-чого, що незгідне з волею Христа”.

Роберт Гроссетест помер в 1253 р. у віці близько 78 років і був похований в кафедральному соборі в Лінкольні.

Виноски

Е10: 78

 

САРДИ (1309-1479 рр.)

Марсилій

 (прибл. 1270-1343 рр.)

Першим членом зірки Сардійського періоду Церкви, і його князем, був Марсилій (відомий також як Марсіліо). Господь покликав його в час великих суперечок між Церквою і Державою. Папа висував зверхні претензії до абсолютної влади, як у релігійних, так і у світських справах. Особливим помічником Марсилія в боротьбі з папським верховенством був Оккам (Вільям з Оккам, прибл. 1290-1349 рр.), англійський францисканець. Лютер часто висловлював свою вдячність за вплив, який він на нього зробив.

Марсилій і Оккам зв’язалися з французькими і німецькими антипапістами і з-поміж реформаторів вважалися більш радикальними. Праця Марсилія DefensorFidei(Захисник Віри) закінчується 42-ма ”Висновками”, котрі, хоча місцями незрозумілі, дуже виразно представляють підпорядкованість духовної влади світській владі. На думку Марсилія, Церква не обмежена до будь-якого клерикального порядку, але складається з цілого тіла вірних – кліру і мирян – котрі вірять в Христа і призивають Його ім’я. Єпископи і князі, в принципі, рівні, а папство жодним справедливим чином не може претендувати на першість. Марсилій навчав, що доктринальним прапором Церкви є Біблія. Жоден духовний немає права судити ані змушувати до відлучення від Церкви, застосовуючи світські кари. Тільки Христос судить єретиків.

Такі науки були чимось винятковим як на той вік. Вони заповідали те, що характеризувало Протестантську Реформацію: повсюдне священство справжніх віруючих, виключний авторитет Святого Письма, людське походження папства. Він посіяв зерна для пізнішого жнива, будучи першопроходцем в тому, що брат Джонсон називає ”Реформацією через одиниць”.

Марсилій і його співпрацівники, за якими пильно спостерігали вороги папи, з’явилися при дворі німецького імператора Людовіка Баварського з епохальною книжкою Марсилія DefensorPacis (Захисник Миру). В ній своїм зрозумінням Правди вони атакували цілу папську ієрархію, завдяки чому сильно скомпрометували папство. Не дивно, що багато з його вчень були засуджені папою Іоанном ХХІІ (1327) і Марсилій отримав тавро “єретик”.

Протистояння залишалося непоступливим ще довго після його смерті в 1343 р., а папська булла з 1377 р. прирівнювала ранні єресі Вікліфа до “лукавих ідей і темного знання Марсилія з Падуї, проякого проклята пам’ять”.

Виноски

Е3: 19-21, 42

Е5: 197

Е6: 515

Е8: 141

Е10: 82, 487

Е13: 837-838

 

Йоганн Таулер

 (1300-1361 рр.)

Йоганн Таулер, наступник Марсилія як член зірки Сардійського періоду Церкви, народився в Страсбурзі у Франції приблизно в 1300 р. У віці 15 років вступив до ордену домініканців, пізніше навчався в Колонні, а можливо і в Парижі. Потім повернувся до свого рідного міста, коли воно знаходилося під папським інтердиктом (заборона виконання богослужінь, релігійних обрядів –перекл.), якого наклав Іоанн ХХІІ під час боротьби між папою і баварським імператором Людовіком.

Домініканці були проти обмежень інтердикту і продовжували давати причастя. Писання і проповіді Таулера були в опозиції до папського розуміння на тему інтердикту і призвели до усунення домініканців з міста на три роки. Певний час Таулер провів в Базелі, в Швейцарії, де став популярним проповідником серед кліру і мирян, а також в Колонні. Однак головним місцем його праці був Страсбург. Своєю репутацією проповідника він завдячував в певному сенсі євангелічному духу, який призвів до того, що його погляди були споріднені з поглядами Реформаторів. По суті, поєднані зусилля Таулера, Марсилія, Вікліфа, Гуса та інших змусили папство тимчасово відмовитися від претензій на верховенство над світськими владами Європи, внаслідок чого відбулося певного роду перемир’я.

Проповіді Таулера були прямими твердженнями біблійної правди, їх було легко розуміти. Його сила опиралася на ознайомленні з Святим Письмом, розумінні людського серця і його власній очевидній щирості. Він був практичним і працьовитим слугою Церкви, здатним достукатися до простої людини і обдарувати своїх слухачів світлом Божого Слова. Правдоподібно, його проповіді частіше читаються в Протестантській Церкві, ніж проповіді будь-якого іншого середньовічного проповідника. Він одержав почесний титул doctorilluminatus, хоча не збереглося жодних доказів того, що титул доктора був йому формально наданий.

В 1361 р. Таулер помер в кімнаті для гостей в жіночому монастирі в Страсбурзі, в якому його сестра була черницею. Його вірний біг як носія світла з певністю дав йому достойне місце як членові Зірки Сардійського періоду Церкви Євангельського Віку.

Виноски

Е8: 141

Е10: 83, 488

Джон Вікліф

 (1324-1384 рр.)

Джон Вікліф, відомий як “Досвітня зірка Реформації”, дійсно був Зіркою – членом носія світла для Церкви Сардійського періоду. Його можливе місце народження знаходиться поблизу Річмонда, в графстві Йоркшир (Англія). В його родині були феодали і опікуни приходів. Про його ранні роки і навчання записано небагато, хоча ще в молодому віці він був призначений на здобуття кар’єри в Церкві. У 16-річному віці він подався до Оксфорда на навчання, присвячуючи багато часу логіці й філософії. Однак Вікліф заслужив собі на вдячність всіх наступних віків як теолог і перекладач Святого Письма.

В ті часи для приготування до духовного сану не вимагалося читання самої Біблії, а радше здібності дискутувати на тему традиції отців церкви. Однак Вікліф любив Біблію і був відомий як ”Доктор Євангелії”. В 1356 р. він написав трактат, в якому засуджував повне зіпсуття церковницької системи. Цю тему він продовжував, перебуваючи на наступних педагогічних і церковних посадах. Звичайно ж не обійшлося без опозиції: новопризначений архієпископ Кентерберійський ПітерЛангхам усунув Вікліфа з посади керівника щойно заснованого Кентербері-коледжу.

Це могла бути рука Провидіння, бо незабаром Вікліф включився в народне обурення проти папи, який домагався ”данини” від Англійської Корони. Оскільки ці наміри не здійснилися, то очікувалося, що король (Едуард ІІІ) відповість перед Судом Первосвященика, ”котрий був його світським і релігійним наставником”. Англія почувалася ображеною. Вплив Вікліфа в бунті проти таких папських вимог призвів до особистого виклику збоку певного монаха, який був доктором теології, оспорювання різних тверджень, які наводилися для захисту папських претензій. Вікліф відповів з типовою для нього переконливою логікою.

Починаючи особливо з 1378 р., Вікліф атакував папство як Антихриста, а це дуже збагачувало біблійні аргументи Марсилія. Його неоціненна праця над перекладом Біблії англійською мовою заклала фундамент під Реформацію в англомовному світі. Він розглядав Біблію як найбільшого противника папської ієрархії.

Джон Вікліф помер в 1384 р. Близько 30 років пізніше собор в Констанці таврував його як впертого єретика, який негідний християнського похорону. Його рештки були ексгумовані, спалені і викинуті до річки Свіфт. Однак світло, яке він приніс Божому народові, ніколи не згасло. Сьогодні його прізвище залишається живим в назві видавництва: WycliffeBibleTranslators.

Виноски

Е3: 22-25

Е5: 197

Е6: 400

Е8: 141

Е10: 83, 488

Е12: 23, 26, 27

Е13: 838

Ян Гус

 (прибл. 1369?-1415 рр.)

Гус був людиною палкої християнської віри, скромний посвячений Слову Правди. Як проповідник, він робив великий вплив, зворушуючи людські серця. Народився приблизно в 1369 р. в убогій чеській родині. Під час навчання в Празькому університеті на своє утримання заробляв співанням і фізичною працею.

Серед чеських студентів вже був міцно утверджений вплив праць Вікліфа і Гус був побуджений до того, щоб приєднатися до реформаторської праці. Незабаром він здобув репутацію головного виразника і захисника поглядів Вікліфа в університеті. В 1402 р. Гус був призначений ректором. Це призвело до поєднання його академічних обов’язків з виголошуванням проповідей і дебатуванням проти римських блудів і практик.

Коли вчення Вікліфа більше вкоренилося, то зросла тривога ортодоксального кліру, внаслідок чого з’явилися папські вимоги заглушити єретичний рух. Реформаторів не можна було втихомирити. Їх вчення підтримувала більшість простих людей, а також королівська сім’я. Хоча Гус захищав доктринальну ортодоксію, однак захищав і святість особистого розсуду, який приймався в згоді з сумлінням і відповідальністю перед Богом, а не перед свавільним диктатом зіпсутої релігійної системи. Він почувався зобов’язаний говорити Правду і був готовий ліпше понести жахливу смерть, а ніж заявити щось, що суперечило б волі Христа.

В 1411 р. Гус був відлучений, а наступного року засуджений на вигнання. Але, будучи вигнаний з Праги, він невтомно виголошував проповіді і писав трактати. Щоб його слухати, люди збиралися на ринках і полях. Шляхтичі берегли його в своїх твердинних замках. В своїй праці DeEcclesia, яка тоді була написана, він розкрив повну дегенерацію римської церкви. Оголосив, що папські булли Александра та Іоанна ХХІІІ є антихристиянськими і тому їх не потрібно дотримуватися.

Гуса викликали на великий собор в Констанці в 1414 р. і він підтвердив свою готовність піти в Констанц і виразив згоду понести кару, призначену для єретиків, у випадку, якби його засудили. Це був початок кінця. Гус мав натуру героя. Помер на стосі 6 липня 1415 р., молячись і співаючи. Його прах був викинутий до Рейну. Так закінчив свій земний біг останній член зірки Сардійського періоду, посиливши духа християнської свободи, який ніколи не мав бути заглушений.

Виноски

Е3: 22-25

Е5: 197

Е8: 141

Е10: 84, 85, 488

Е13: 838

ЧЛЕНИ ЗІРКИ ФІЛАДЕЛЬФІЇ

ТР № 479

Дана стаття є продовженням нашої серії про Членів Зірок з ______________. До цього часу ми обговорили Ефеський, Смирнський, Пергамський, Тіятирський і Сардійський періоди. Даний відрізок стосується Філадельфії – періоду, який складався з 12 членів зірки, а його князем був Йоганн Вессель. (Мих. 5:4; Е 9:33, абз. (29), від початку до останнього рядка).

 

ФІЛАДЕЛЬФІЯ (1479-1874 рр.)

Йоганн Вессель

 (1420-1489 рр.)

Окрім Апостола Івана, Господь вжив Йоганна Весселя для подання найважливіших правд в період між жнивами. Ось наступні фундаментальні доктрини:

  1. Біблія – це виключне джерело та правило віри і практики.
  2. Тільки Ісус є Головою Церкви.
  3. Виправдання є тільки через віру.
  4. Тільки справжні посвячені є священиками Бога.
  5. Хліб і вино в Господній вечері символізують людську природу і життя Христа, Голови і Тіла, віддані на смерть за світ.
  6. Невибрану частину людського роду чекає проба в майбутньому.
  7. Надією Церкви є співнасліддя з Христом у Царстві.

Вессель народився в місті Гронінген в Голландії. Він ходив до школи в Зволле, де зустрів Томасаа’ Кемпіс (автора Про наслідування Христа) з сусіднього монастиря на горі святої Агнес. Оповідають історію, що коли Томас вказав йому на Пресвяту Діву, то Вессель відповів: ”Отче, чому ти не вказав мені на Христа, котрий закликає до Себе всіх обтяжених?”.

Вессель був одним з найбільш здібних вчених періоду між жнивами, а його характер був повен любові і покірної ввічливості. Коли папа Сикст ІV, його колишній учень, прагнув зробити йому подарунок, то Вессель попросив гебрайський або грецький манускрипт Біблії з Ватикану. Папа з насмішкою сказав: ”Чому ти не попросив єпископства, нерозумний?”. Вессель відповів: ”Тому що воно мені не треба”. Завдяки здібностям гармонізувати мнимі суперечності в Біблії, Вессель дістав прізвисько ”Майстер суперечностей”, а його близькі знайомі називали його ”світлом для світу”.

Його служба, у формі писаних праць, проповідей, навчання і розмов, не мала собі рівних на той час. Коли Лютер став всесвітньо відомим реформатором, то признавав, що між ним і Весселем існує така духовна спорідненість, що йому здавалося, що світ напевно припускатиме, що його погляди мали свій початок у Весселя. Його повага до Весселя була такою великою, що він перший видав збірку його праць.

Вессель, хоча і не усвідомлював того, але він стояв на порозі реформації. Інквізиція, яка завжди завзято вишукувала реформаторів, намагалася позбавити його життя, коли він навчав в Базелі в Швейцарії. Тому він мусив втікати до Голландії, де почуваючись в безпеці плідно провів свої останні роки. Там, на місці свого народження, Вессель був похований. Його останні слова звучали так: ”Я не знаю нікого, окрім Ісуса, Розп’ятого”.

Виноски

Е3: 26

Е5: 197

Філіп Шафф. Історія Християнської Церкви.

Е8: 673, 714

Е9: 33, 48-50

Р’ 35: 100

Е10: 86, 473, ххii

Е13: 838

 

Джироламо Савонарола

 (1452-1498 рр.)

Джироламо Савонарола народився в 1452 р. і був призначений на здобуття медичної кар’єри. В 23-річному віці зіпсуття суспільства справило на нього таке враження, що це побудило його до релігійного покликання. Ним керувала ревність, щоб прикласти сокиру до кореня розпусти і розбещеності. Він став одним з найпрекрасніших проповідників праведності в середньовіччі. Коли досяг вершини популярності, натовпи чекали годинами, щоб слухати його проповіді. Його послання часто було звернене до кліру, котрий Савонарола гостро критикував за хтивість і відданість зовнішнім церемоніям замість внутрішньому життю душі. В своїх вченнях завжди спирався на Біблію. Він казав: ”Я проповідую відродження Церкви, обираючи Святе Письмо моїм єдиним провідником”. Його спеціальним помічником в цій справі був Фра Доменіко.

Починаючи з 1494 р. настав період найбільшої популярності Савонароли, його вплив був надзвичайний. В цей період настало вторгнення французького короля Карла VІІІ, вигнання роду Медічі з Флоренції, а також встановлення в місті теократичного правління. Савонаролу вважали Господнім посланцем, який має звільнити Італію від страждань, реформувати Церкву і дивився на Христа як на голову нової теократії. Хоча Савонарола не прийняв жодного титулу в новій державі, однак здавалося, що він був душею народу.

За таких обставин не можна було уникнути заздрості збоку папи. В останній період життя Савонаролу протиставляли папі Александру VІ, котрий викликав його в 1495 р. до Риму, щоб той відповів на закиди. Савонарола відмовився з огляду на слабке здоров’я. Йому заборонили виголошувати проповіді, тому він на кілька місяців подався до свого монастиря. Він зайняв позицію, що папа може помилятися, і з того часу висловлювався проти різних форм зіпсуття папського міста, чого раніше не робив. Його вплив у Флоренції не ослаб. Були сильно обмежені прояви популярного мистецтва і культури, так, що в певний момент здавалося, що ціле місто навернулося до Христа.

Однак було неможливим, щоб такий стан міг тривати далі. Вороги республіки влаштували змову, щоб вбити Савонаролу і повернути до влади Медічі. Підлі зрадники сипали на нього образи, призводячи до поділу поміж його прихильниками. Це переслідування тільки побудило його до ще більшої ревності в критиці різних форм зла в Церкві, а особливо в папстві. Виникла загроза втрати довіри до цього найважливішого центру християнства. 12 травня 1497 р. папа Александр VІ заявив, що Савонарола ”не дотримується наших апостольських наказів” і ”підозрюється в єресі”, і тому відлучається від Церкви.

Тепер Савонарола боровся за програну справу. Загроза накладення на місто інтердикту привела більшість до переконання, що краще буде втихомирити проповідника, ніж стягнути на себе папську заборону. Протягом останнього року життя Савонарола піддавався жахливим тортурам від рук прислужників папської влади. Савонарола, разом із своїми вірними товаришами Фра Доменіко і Фра Сільвестро, був повішений і спалений 23 травня 1498 р., а його прах був викинутий до річки Арно.

Сьогодні, відвідувачі Флоренції скрізь знаходять присутність Савонароли. Про нього згадують з подивом і любов’ю, що є поклономПравді, котру він ніс як палаючий факел, щоб привести місто до Христа.

Виноски

Е3: 26

 Е5: 197

Е8: 673, 714

Е9: 33

Е10: 85-87, 473

Е13: 838

Філіп Шафф. Історія Християнської Церкви

 

Мартін Лютер

 (1483-1546 рр.)

Мартін Лютер – провідна постать Реформації – народився в Айслебені, в німецькому князівстві Саксонія, в 1483 р. Вивчав право в Ерфуртському університеті. Закінчив навчання в 1505 р., після чого почав викладати в тому університеті. В тому ж році він став монахом ордену августинців. Духовний сан отримав через два роки, а в 1508 р. став професором філософії в новоствореному Віттенберзькому університеті. Ставши в 1512 р. доктором теології, він здобув право викладати і писати на тему Біблії будь-де в християнстві.

Нікчемна торгівля індульгенціями (грамоти про прощення гріхів – перекл.), яку проводив Йоганн Тецель, незабаром викликала справедливе обурення Лютера і стала додатковим подразником для його щораз більшого почуття незадоволення папськими доктринами і практиками. 31 жовтня 1517 р. він прибив до дверей церкви у Віттенберзі 95 тез, всі з яких були спротивом проти доктрин папства. Вони викликали величезну сенсацію у всьому християнстві і поважно розпочали Реформацію. Папа Леон Х таврував Лютера як єретика. Лютер гострими словами засудив доктрини про транссубстанцію, людське безсмертя і претензії папи на титул ”імператора світу, царя неба і Бога на землі”. Він публічно спалив папську буллу і заявив, що папство – це Антихрист.

В 1521 р Лютер був викликаний предстати перед імператором на соборі у Вормсі. Там він довго, ясно, покірно і героїчно захищав своє становище, закінчуючи пам’ятними словами: ”На цьому стою. Не можу інакше. Нехай поможе мені Бог! Амінь!”. Тоді імператор оголосив, що Лютер знаходиться поза законом, але того забрали до замку у Вартбурзі. Там, протягом приблизно року, він працював над німецьким Новим Заповітом, перекладаючи його з грецької.

Якби Лютер у Вартбурзі помер, то на його реформаторській праці не було б жодної тіні, але він прийшов до висновку, що його рух буде придушений, якщо не буде шукати приязні і підтримки у князів імперії. Ідучи на компроміс в немалій кількості логічних висновків, які випливали з його принципів, разом з Меланхтоном, своїм спеціальним помічником, він співпрацював у перетворенні свого реформаторського руху на секту, котра відома під назвою Лютеранська церква. Більше того, його особливе освічення в питанні доктрини про виправдання вірою не перешкодило йому протистояти іншим правдам, яких навчали інші реформатори. Однак, без сумніву, він був вірний великій Правді, яку йому було доручено вияснити, використовувати і захищати. Це він робив вміло і плідно.

Не зважаючи на свої упущення, Мартін Лютер залишається героєм нечуваних подій, які історія називає Реформацією. В ньому були поєднані піднесена віра і відвага з глибокою покорою і простотою. Його розумові, моральні, релігійні якості і практичні здібності зробили його генієм першого ряду, здобуваючи йому місце серед передових з найбільших мужів в історії.

Виноски

В: 288, 297, 307

С: 96-99, 105

D: 493

Е8: 142, 264, 298, 303-313, 387, 440, 673, 714, 715

Е9: 33

Е10: 87, 88, 428-431, 473-475

Е12: 24, 25, 761

Р’41: 285

ВS’83: 74-79

 

Ульріх Цвінглі

 (1484-1531 рр.)

Ульріх Цвінглі дуже заслуговує на місце серед чотирьох-п’яти головних постатей, яким Реформація найбільше завдячує. Народився він в 1484 р. в селі Вілдхауз в Швейцарії і походив з шанованого селянського роду. В ранній період свого навчання Цвінглі в 1498 р. потрапив під керівництво Генріха Вольфіна з Берну, визначного вченого-гуманіста. Згодом подався до Базеля, де в 1506 р. здобув титул магістра філософії.

Повністю симпатизуючи наростаючій критиці різних форм зла в Церкві, Цвінглі став настоятелем в Гларус, де його ораторські здібності принесли йому значну репутацію у всій північній Швейцарії. Саме тому, він, як капелан, супроводжував швейцарських солдатів в кількох військових виправах. І це посилило в ньому патріотичну рішучість підтримувати зусилля, спрямовані на запобігання закордонним союзам, які забирали його парафіян так далеко від дому.

Однак справжня реформаторська праця Цвінглі мала розпочатися на ширшому полі діяльності в Цюріху, малому семитисячному місті, яке відігравало визначну роль завдяки своєму політичному впливу і багатству. Будучи там пастором з 1518 р., Цвінглі відразу здобув собі становище лідера і любов жителів міста. Велике враження на нього справили вчення Лютера. Тому розпочався рух, який хоча за масштабом був меншим, але за характером був навіть більш подібний до руху Малого Стада, аніж рух Лютера. Свої стосунки з старою церквою він розірвав в 1522 р., відкинувши Великий Піст, як людський наказ, котрий не має підтримки в Святому Письмі. Уряд і єпископ докоряли Цвінглі, але він захищав свою позицію у видаваних трактатах, а також почав набагато ширше критикувати римські науки і практики.

В той час Цвінглі отримав особливу доручену під відповідальність Правду про те, що Господня Вечеря представляє:

1. Смерть Ісуса;

2. Віру особи, яка присвоює виправдання із заслуги Його людської природи, а також віддане на

 смерть життя;

3. Спільність посвячених в стражданнях.

Проголошуючи це послання, Цвінглі швидко прихилив на свій бік свого спеціального товариша і помічника Еколампадія та інших вірних священиків. Це призвело до започаткування широкомасштабного руху Малого Стада, в якому ця доктрина стала провідною думкою. Цвінглі, так само як Лютер, вірив у виключний авторитет Святого Письма, виправдання тільки через віру і, що посвячені є царським священством. Однак у справі особистої присутності Господа у Вечері Лютер перечив Ульріху Цвінглі, вважаючи, що Святе Письмо не може мати жодної іншої інтерпретації ніж та, що фізичне тіло і кров Христа присутні на вівтарі. Цвінглі мав погляд, що головна цінність Господньої Вечері полягає в тому, що вона є пам’яткою жертви Христа і символом членства в Його тілі. Це стало початком відкритої суперечки між обома реформаторами. Збоку Лютера не обійшлося без запеклості, яка була спричинена особливо тим, що погляд Цвінглі знайшов багатьох послідовників.

З огляду на політичні й доктринальні причини Філіпп Гессенський та інші князі прагнули досягнення гармонії. Тому в 1529 р. відламки поділеного протестантизму зустрілися на конференції в Марбурзі, щоб обговорити різниці, які їх розділюють. Однак дебати придалися тільки на те, щоб показати всім, що поділи протестантизму надто глибокі, щоб їх могли вилікувати неохочі підписанти  нещирого припинення боротьби.

Цвінглі мав надію на об’єднання всіх протестантів в боротьбі за визнання їх імператором, але навіть всередині самої Швейцарії сильні фракції залишилися в своїх поглядах цілковито віддані Риму. З 1529 по 1531 р. над народом висіла загроза громадянської війни. Цвінглі здавалося, що швидка, відкрита військова кампанія є єдиним шляхом до успіху. Цюріх розділився, а тому був неприготований, коли 11 жовтня 1531 р. швейцарські протестанти були переможені католиками в битві під Капеллем. Серед вбитих був сам Цвінглі. Він супроводжував військові сили як капелан і з усіх сил старався заохочувати їх в нерівній битві. Так закінчилося життя людини, яка мала ясне розуміння, лише одну ціль в житті, і була вжита Господом для того, щоб принести Філадельфійській Церкві прекрасну правду Реформації.

Виноски

Е8: 142, 190-193, 387, 388, 390, 397, 438, 439, 692

Е9: 33

Е10: 88, 473-475

Е12: 762

Е13: 285

Р’41: 285

ВS’83: 76, 78

Віллінстон Волкер. Реформація,1900

 

Валтасар Губмаєр

 (1480-1528 рр.)

Вождем Малого Стада, який був вжитий для започаткування руху, котрий пізніше розвинувся в Церкву Баптистів, був Валтасар Губмаєр. Він народився в 1480 р. біля Аугсбурга в Німеччині, був духовним і професором в Інгольштадті в 1512-1516 рр., а також головним проповідником в кафедральному соборі в Регенсбурзі. В 1521 р. став провідним духовниму Вальдсгуті в Австрії, де панувала ліберальна атмосфера. В 1523 р. Губмаєр публічно перейшов на протестантизм і почав вчити, що тільки правдиво навернені складають справжню Церкву – ті, хто відділився від гріха, блуду, себе і світу, приймаючи тільки Христа своїм Спасом і Головою.

Губмаєр відкинув хрещення дітей і проголошував хрещення дорослих, як правдивий символ посвячення. В цьому питанні він зустрів спротив збоку Цвінглі, хоча багато інших правд Реформації вони поділяли. Місто Вальдсгут прийняло доктрини Губмаєра і погодилося його захищати, але австрійський уряд не міг стерпіти жодної ”єресі”, тому в 1524 р. Губмаєра змусили виїхати. Однак, завдяки тому, що Реформація набирала сили, він незабаром зміг повернутися як визнаний провідник релігійної і світської політики міста.

Губмаєр глибоко співчував несправедливо страждаючим німецьким селянам, тому включився в підготовку ”12 статей”, в яких містилися селянські кривди. Він відмовлявся від насильства, до якого селян повів фанатичний Томас Мюнцер, і яке принесло дуже трагічні наслідки – 100 тис. селян загинуло в ході Селянської Війни в 1525 р. На Пасху 1525 р. Губмаєр прийняв хрещення дорослих, а його спеціальний помічник Георг Блаурок вчинив те ж саме кілька місяців раніше. Незабаром те ж саме вчинили сотні віруючих, а згодом за їх прикладом пішли майже всі жителі Вальдсгута. Дійшло до відкритого розколу між Цвінглі і Губмаєром, що призвело до письмової дискусії між ними, в якій кожен захищав свої окремі погляди.

Через те, що місто Вальдсгут підтримало повстання селян, то урядові війська в грудні 1525 р. окупували місто, а Губмаєр втік до Цюріха, де був заарештований. Будучи ослаблений хворобою, а також під впливом колесування (ламання кісток на спеціально обладнаному колесі, що обертається – перекл.), він відкликав свої погляди, але пізніше відмовився від цього відкликання.

В 1526 р. Губмаєр переховувався в Моравії. Там він знайшов захист у провідних аристократів Ніколсбурга і незабаром навернув до своєї спеціальної науки весь тамтешній люд. Моравія на певний час стала притулком і центром діяльності суворо утискуваних братів, яких переслідували як католики, так і протестанти. Там же Губмаєр увійшов в найактивніший період літературної праці, розвиваючи з різних точок зору свою доручену під відповідальність доктрину. Його ясність, точність, як мислителя, письменника і диспутанта дали йому можливість представити свою позицію так, що наступним баптистам не залишилося майже нічого, що можна було б додати.

В 1527 р. Губмаєр і його жінка були схоплені австрійськими властями. Він відмовився відкликати свої погляди і був спалений у Відні 10 березня 1528 р., як мученик за свою віру. Через три дні вбили його жінку, втопивши її в Дунаї, а її тіло спалили на попіл. Подібна доля спіткала в 1529 р. і Георга Блаурока.

Виноски

Е8: 142, 264, 387-389, 440, 721

Е9: 33

Е10: 88, 473

Е12: 762

Е13: 287

Р’41: 285

 

Томас Кранмер

 (1489-1556 рр.)

Членом зірки, який розпочав рух, котрий пізніше перетворився на Єпископальну Церкву, був Томас Кранмер, архієпископ Кентерберійський і ”примас усієї Англії”. Він народився в 1489 р. і здобув освіту в Кембриджському університеті, де пізніше став професором. Кранмер здобув прихильність Генріха VІІІ, порадивши йому передати правові матеріали, які стосувалися його подружжя, не папі, а християнським університетам. Він відкрито навчав, що папа не має над Англією та її народом ані світської, ані релігійної влади, а всі претензії на таку владу суперечать Святому Письму.

Спеціальною доктриною, яку Кранмер передав Єпископальній Церкві, є, що Церква в тілі піддана світській владі. Біблійні засади не дають державі влади над Церквою в духовних справах, але піддають її членів державі в справах світських. Спеціальним помічником Кранмера в звіщенні цієї доктрини був Г’ю Латімер, єпископ Ворчестерський.

В 1533 р. Кранмер був призначений архієпископом Кентерберійським, а в 1535 р. відрікся від послуху папі. Всупереч його кращому судженню, від нього вимагали підписати декрет, який розв’язав би питання наступництва трону на користь леді Джейн Грей, а на некористь Марії і Єлизавети, які були по черзі першими. Коли, остаточно, в 1553 р. королевою стала римо-католичка Марія, Кранмера було ув’язнено, звинувачено у зраді і засуджено на смерть через відрубання голови. Пізніше він був помилуваний, щоб понести більш жорстоку кару: його звинуватили в єресі за відкинення транссубстанції, засудили і тримали в плюгавій в’язниці в дуже суворих умовах протягом майже трьох років.

По причині страждань розум і воля Кранмера були ослаблені, і його схилили підписати делікатно сформульоване відкликання своїх поглядів. Йому дали зрозуміти, що буде звільнений. Однак наміри папістів були не такими: вони з самого початку мали намір його спалити, як тільки він публічно відкличе свої погляди. В ньому оживилася відвага і Кранмер, глибоко скрушений, виразив великий жаль за свою боязкість і сказав, що його правиця, яка підписала відкликання поглядів, буде першою вкладена в полум’я на доказ його щирого відречення від відкликання своїх поглядів. Спалення Кранмера і його товаришів, єпископів Латімера, Рідлі, Хупера і Феррара, наповнило Англію жахом, який набував ще більших розмірів, коли наступні жертви були віддані полум’ю. Кількість спалених становила 286 осіб.

Про Кранмера, найвидатнішого з усіх мучеників, які загинули під час правління Марії, пам’ятають також з огляду на його літературні праці на тему Святого Письма. Його версія Святого Письма, відома як ”Біблія Кранмера”, була прийнята за офіційну версію, а його книга Псалмів стала псалтирем для Книги Спільних Молитов в англіканській церкві.

Виноски

Е8: 142, 256-264, 439, 440, 704

Е9: 33

Е10: 88, 89, 473

Е12: 28, 29, 762

Е13: 107-111, 120

Р’41: 285

 

Мігель Сервет

 (1511-1553 рр.)

Мігель Сервет був членом Малого Стада, якого Господь вжив для представлення Правди, котра була дорученою під відповідальність доктриною унітаріан: Бог – єдина найвища ”Особа”, головним атрибутом якої є любов. Сервет, як член зірки Філадельфійського періоду Церкви, мав свого спеціального помічника – Лелло Соціна.

Народився Сервет в 1511 р. в Іспанії і вчився на правника в Тулузі (Франція), однак славу здобув як лікар. Був ревним дослідником Біблії. Будучи свідком коронації Карла в Болоньї в 1530 р. і бачачи обожнювання, з яким тоді ставились до папи, Сервет почав прямувати в антипапському напрямку. Того ж року він був присутній на З’їзді в Аугсбурзі, де було відчитане ”Аугсбурзьке віросповідання”, і, правдоподібно, відвідав Лютера в Кобурзі та Еколампадія в Базелі. Сервет був людиною з великими здібностями і неспокійним духом. Мав лише 20 років, коли видав свою детально опрацьовану книгу ”Про помилки Трійці”. Це відразу ж зробило його визначною людиною. Він опрацював тему поважно і оригінально, і настільки логічно, що найбільш здібні тогочасні мислителі були змушені присвятити їй скрупульозну увагу і було їм дуже важко спростувати його аргументи.

Писати проти Трійці тоді було надзвичайно небезпечно, тому Сервет мусив укриватися під псевдонімом Вільньов. Цей псевдонім походив від назви місцевості, де народився його батько. Протягом певного часу Сервет проживав в Ліоні, де вивчав медицину, а в 1536 р. переїхав до Парижа. Там зустрів Кальвіна, який прибув з коротким візитом, щоб спростувати погляди Сервета стосовно Трійці. Коли його викликали на дебати з цього питання, Сервет відмовився брати участь, боячись, що буде виданий властям як єретик. Він продовжував вивчати медицину, досягаючи в цій галузі визначних здобутків. Також мав досягнення в мистецтві і геометрії, а до своєї програми додав теологію і гебрайську мову.

В 1541 р. Сервет був запрошений до Вієну як приватний лікар архієпископа П’єра Пальм’єра і в той самий час займався загальною лікарською практикою. Там він почав кореспонденцію з Кальвіном, яка мала завершитися так трагічно. Їхні листи були, по суті, довгими дебатами. Сервет запропонував відвідати Кальвіна в Женеві, але той, розсердившись, що Сервет незламно заперечує існування Трійці і відкидає хрещення немовлят, пригрозив, що ”якби Сервет прибув до Женеви, то живим її не залишив би”.

В 1553 р. Сервет опублікував своє Відродження Правдивого Християнства – надзвичайний том, в якому більш зріло були представлені думки з його попередньої праці про Трійцю. Він допустив помилку, виславши один екземпляр Кальвіну, який за три роки до цього передав католицькій інквізиції інформацію, яка обвинувачувала Сервета. Тепер Кальвін викрив його як автора нової єретичної праці. Генеральний інквізитор Ліону заарештував Сервета і він, знаючи, що напевно буде засуджений і спалений, втік з в’язниці і протягом кількох місяців переховувався. В неділю 13 серпня 1553 р. він прибув до Женеви, сподіваючись відразу ж відплисти човном до Цюріха, а потім до Неаполя. Не знайшовши жодного човна, він, поступаючи немудро, увійшов до церкви і був впізнаний Кальвіном, який відразу ж наказав його арештувати і ув’язнити.

Процес стосовно єресі відбувся з разючим порушенням швейцарського права і характеризувався затятими теологічними дебатами між Серветом і Кальвіном. Деякі судді були схильні виправдати Сервета, але Кальвін, розрахувавши все наперед, вже раніше запланував знищити Сервета. Внаслідок наполягань Кальвіна більшість суддів видали смертний вирок на підставі права, яке не було обов’язковим в їхній країні, за вчинок, який не був здійснений в їхній державі, особі, яка не підлягала їхній владі. Кальвін, через намову англійського сановника Вільяма Фарелла, призвів до того, що Сервет був спалений на вогнищі. Останні слова Мігеля Сервета підтверджували його віру: ”Ісусе, Сину вічного Бога, змилуйся наді мною!”.

Виноски

Е8: 128, 142, 387, 423, 427-434, 440, 727

Е9: 33

Е10: 88, 89, 473

Е12: 762

Е13: 292

Р’41: 285

ВS’82: 75

Віллінстон Волкер. Реформація., 1900

Вільям Г. Генц. Словник Біблії і Релігії. ( Abingdon Press, Copyright 1986)

 

Роберт Браун

 (1550-1631 рр.)

Роберт Браун був спеціальним слугою Господа в пропагуванні дорученої під відповідальністьдоктрини руху Малого Стада, який пізніше став Конгрегаційною Церквою. Він підкреслював, що кожен збір Господнього люду, під керівництвом Христа як голови, є паном своїх власних справ, незалежний від всіх інших осіб, релігійних зборів і організацій, хоча визнає зв’язки з іншими в Христі з метою християнської спільноти і допомоги.

Браун народився поблизу Ратленда в Англії приблизно в 1550 р. Навчався в Кембриджському університеті, здобув титул бакалавра і протягом трьох років викладав. В 1578 р. він прилучився до родини незвично побожного пуританського духовного Річарда Грінгейма, який вчив його теології і заохочував проголошувати Слово. Завдяки своїм успіхам Браун отримав пропозицію обійняти одну з кафедр в Кембриджі, але він її відкинув, тому що не визнавав єпископального висвячення, а тогочасний релігійний формалізм дуже пригнічував його. Коли Браун шукав Господньої волі стосовно того, де він може найкраще служити, розумові  вагання  заламали його слабке здоров’я.

Протягом кількох місяців він зустрічався з шляхетними віруючими в Норфолку і Бог поблагословив його світлом на тему природи правдивої церкви і властивого ведення її справ. Це призвело до того, що в 1580 р. він разом із близькими душами (включаючи Роберта Гаррісона, який став його спеціальним помічником) створив таку церкву в Норвічі.

Природно, що теорія Брауна щодо управління церквою означала відлучення від державної церкви. Хоча Єлизавета, яка тоді займала трон, не вимагала однорідності вірувань, однак наполягала на однорідності членства і богослужіння, запроваджуючи в церкві світські покарання. Браун відсиджував вироки в не менш як 32 в’язницях і остаточно його маленька церква повністю емігрувала до Голландії, де протягом певного часу втішалася свободою віри і практики. Там Браун написав кілька трактатів про Церковну Демократію під Христом-Головою. Однак через тяжкі часи і через труднощі, які випливали із запровадження в церкві зібрань взаємної критики, той збір був остаточно знищений, а Браун відмовився від функцій пастора.

В 1583 р. Браун з горсткою послідовників повернувся до Англії, де знівечив свій добрий вплив і скомпрометував свій рух, приєднавшись знову до Єпископальної Церкви. Він не шукав висвячення і не зрікся своїх принципів, але залишився на свободі лише завдяки впливам свого дядька, лорда Барглі. Здається, що розумним є припущення, що роки слабкого здоров’я, суворих в’язниць, церковних клопотів в Голландії і вибух нових переслідувань в Англії привели його до стану, який можна визначити як нервовий зрив.

В остаточному аналізі вчення Роберта Брауна були не тільки представленням правди про управління церквою, в опозиції до папських блудів на цю тему, але також протестом проти всіх клерикальних форм управління церквою, які панували в Євангельському Віці. В 1583 р. всі його письмові праці, які вдалося знайти, були зібрані і публічно спалені, разом з тим двоє його товаришів, Коппінг і Текер, були повішені. На протязі майже ста років після кожного оживлення цього руху наставали переслідування. Роберт Браун помер 1631 р. в Нортгемптоні.

 Виноски

Е8: 142, 325, 327-330, 440, 717

Е9: 33

Е10: 90, 473

Е12: 762

Р’41: 285

 

Джордж Фокс

 (1624-1691 рр.)

Джордж Фокс започаткував рух Малого Стада, який пізніше розпався на різні секти фанатичного характеру, включаючи квакерів. Особлива правда, якою він послужив Церкві, полягала в тому, що правдива релігія складається з найвищої любові до Бога і братерської любові до людини. Він бачив потребу релігії серця, побожності по відношенню до Бога і доброзичливості до людини. Сумним фактом було те, що саме цього бракувало в тогочасному сектантському суспільстві, яке було занурене у формалізм, догматизм, раціоналізм і легалізм (лише зовнішнє узгодження з принципами моральності – прим. перекл.), релігійну ненависть і жорстокосердя, відверту зраду і релігійні переслідування.

Ззамолоду Джордж Фокс шукав в різних сектах християнства відповідь, яка могла б заспокоїти його прагнення знайти правильну дорогу. У 23-річному віці він почув Божий ”поклик”: ”Голос, який сказав: «Є хтось, сам Ісус Христос, який може промовити до тебе». А коли я його почув, моє серце з радості підскочило” (Щоденник Фокса, CopyrightCambridgeUniversityPress). Того ж року він почав проголошувати своє послання в одному за одним місцях.

Його вчення не були вільні від помилок. Наприклад, він був переконаний, що всім людям дане ”внутрішнє світло” і воно в багатьох викликає схильність покладатися не тільки на Святе Письмо, але також на позабіблійні почуття, враження, видіння. З цієї точки зору розвинулися різні групи: Квакери, Святі Останніх Днів (Мормони), Люд Святості та інші, які не покладаються виключно на Біблію як підставу віри.

З 1648 до 1691 р. Фокс продовжував свою службу усним і писаним словом у Великій Британії та американських колоніях, в тихості переносячи недолю й переслідування. Він відвідав Барбадос і Ямайку, а разом з Робертом Берклі (своїм спеціальним помічником) і Вільямом Пенном проголошував Євангелію в Голландії. Дев’ять разів був ув’язнений, а проведений у в’язницях час зуживав на поширення своєї доктрини за допомогою писаних праць.

Багато братів, опираючись на слова з Мат. 5:33-37, відмовлялися складати присягу на вірність народові, яка вимагалася від усіх, хто відходив від державної церкви. Внаслідок цього їх вкидали до в’язниць. Хоча вони і без складання присяги запевняли про свою вірність, однак були засуджені за бунт. За цей злочин, а також за організацію ”конвентиклів”, тобто заборонених зібрань в приватних домах, в певному часі у в’язницях знаходилося аж 4000 квакерів. Внаслідок страждань багато з них померло.

В результаті дев’яти ув’язнень здоров’я Фокса надломилося. Після звільнення Фокс проголошував реформу в’язничної системи і толерантність до дисидентів (людей, погляди яких розходяться з догмами панівної церкви, панівною ідеологією, світоглядом, існуючим ладом – прим. перекл.), бо цього вимагає ”золоте правило”. Його старання в цій справі значною мірою сприяли виданню в 1689 р. Акту про Толерантність, який надавав дисидентам релігійну свободу.

Подальше життя Фокса було спокійнішим. Його патріархальний і доброзичливий вигляд викликав пошану, яка була побільшена його очевидною ввічливістю і простотою. В останні роки життя він зустрічався із значною повагою збоку багатьох з тих, хто попередньо був вороже до нього налаштований. Він перестав проповідувати тільки за кілька днів до своєї смерті 13 січня 1691 р. у віці 67 років. Тисячі людей любили і високо цінували його як людину справедливу, віддану Божій справі і добру людини.

Виноски

Е8: 354-360, 440, 719, 720

Е9: 33

Е10: 92, 93, 473, 474

Е12: 762, 763

Е13: 413, 483-489, 495

 

Джон Веслі

 (1703-1791 рр.)

Джон Веслі був одним з найбільших євангелістів, які будь-коли жили, а його праця призвела до народження великого релігійного оживлення у Великій Британії. З часом, започаткований ним рух Малого Стада, став Церквою Методистів.

Король Георг ІІІ сказав про Джона Веслі і його товаришів, що вони зробили для релігії і для простих людей більше, ніж ціла державна англіканська церква. Великий наголос Веслі робив на ”навернення” – мир і радість, які випливають із усвідомлення прощення гріхів. Завдяки цьому він багатьох привів до виправдання. Ведучи їх до освячуюючого життя, він заклав фундамент під спеціальну доручену під відповідальність доктрину, яка стала провідним лозунгом його руху: Божа любов як суть освячення є Божим ідеалом для Господнього люду.

Він народився 1703 р. в побожній сім’ї. Його самого, а також його брата Чарльза вважали найбільш здібними і найпобожнішими з їх численної родини. Хоча сам Джон датує своє навернення 1738 р., однак, правдоподібно, що він посвятився Богові набагато років раніше. Його зворушливе відчуттяпід час зібрання моравських братів напевно було оживленням його Нового Створіння. Воно позначило поворотну точку в його службі і початок нової діяльності, яка тривала майже 53 роки, аж до його смерті.

Спочатку як висвячений пресвітер Веслі вчив про виправдання і освячення на зібраннях англіканської церкви, але згодом переповнений світовістю клір обуривсяі замкнув перед Веслі двері церков. До весни 1749 р. він проповідував на полях і в громадських місцях, тому що не було такої зали, щоб помістити таку велику кількість слухачів, яких він притягував. Його голос був чистим і проникливим, мова – проста, а стиль – конкретний.

Хоча він був невеликої статури, однак в ньому була сила, що випливала з енергійності його прекрасного характеру і яка зробила його одним з найбільш переконливих проповідників усіх часів. На початку своєї ”хресної подорожі” він зустрічався з великою опозицією збоку посполитого люду. Часто в нього кидали камінням, багнюкою, тухлими яйцями і чинили інші пакості. Та він не відступив. Силою свого характеру, безстрашною відвагою і ввічливими словами він присоромлював натовп і поступово опозиція до нього зникла. Його брати в тих ранніх роках страждали разом з ним, особливо Чарльз, його рідний брат і спеціальний помічник, а також молодий оратор Джордж Вайтфілд.

В 1784 р. Веслі переконали спорядити акт декларації, який надав правову структуру для його щорічних конференцій з рештою проповідників, а після його смерті передав право здійснювати владу управлінню, яке складалося зі 100 духовних. Таким чином Методизм став визнаною сектою, відділеною і окремою від англіканської церкви.

Веслі уклав нещасливий шлюб, бо виявилося, що жінка стала його найбільш затятим і супротивним ворогом, але брати тим більше щедро його любили. В старості він був дійсно високо достойною особою. Його незастигаюча веселість, безвідмовна ввічливість, самозречення в службі і святе життя надали його обличчю дуже шляхетний, елегантний і доброзичливий вигляд, а також зробили його дорогим для тисяч людей. Веслі виголосив свою останню проповідь за тиждень до смерті, у 87-річному віці. Протягом останньої ночі свого життя він головував на неформальному зібранні молитов, пісень і свідчень, на якому зібралося 11 відданих і чуйних братів. Зібрання закінчилося лише тоді, коли Веслі видав останній подих. Як тільки Веслі помер, один з братів вигукнув: ”Підніміть свої голови, о брами, і нехай будуть підняті вічні одвірки, і цей спадкоємець слави увійде в середину”.

Виноски

С: 99, 100

D: 149

Е8: 264, 403-416, 440, 724-726

Е9: 33

Е10: 93-95

Е12: 763

Е13: 138-148, 155, 156, 544-560, 574-584

 

Томас Кемпбелл

 (1763-1854 рр.)

Томас Кемпбелл був Господнім знаряддям в представленні науки, що єдність Господнього люду опирається на Біблії як єдиному визнанні віри. Він служив як духовний у відділі пресвітеріанської церкви в Сецедері в північній Ірландії., а пізніше емігрував до Сполучених Штатів.

В 1807 р. він осів в церкві в західній Пенсільванії, де старався про близькі стосунки з усіма християнами, покликуючись на Біблію як на підставу віри і практикуючи відкриту комунію (спільність, єдність – прим. перекл.). Його дослідження привели його до того, що він повністю відкинув вчення про абсолютне призначення й відрікся від сектантства, яке було в пресвітеріанській церкві за його днів очевидним.

Кемпбелл боровся за біблійний принцип єдності всіх християн, вільних від усіх елементів сектантства, яке робило їх рабами вождів, нав’язувало умови визнання віри, призводило до поділів і суперечок, і до замкнутості на поступальне світло. Він вчив, що ці різні форми зла були б відсунені набік, якби всі прийняли Біблію як єдине визнання віри, довіряючи Господу, що Він через Свого Духа відкриє її таємниці тим, хто ходить в поступальному світлі, коли ці таємниці стануть правдами на часі. Його вчення заохочувало до хрещення дорослих і простоти в управлінні церквою. Такі титули як Превелебний і Доктор Теології були відкинені, тому що суперечили духові Христа, бо всі члени вважалися рівними.

Виноски

Е8: 202, 439, 694, 728

Е12: 763

Франк С. Мед. Підручник Деномінації в Сполучених Штатах (поправлений Самуелем С. Хіллом. Copyright 1995, AbingdonPress.)

 

Вільям Міллер

 (1782-1849 рр.)

Останнім членом зірки філадельфійського періоду був Вільям Міллер. Започаткований ним рух мав такі головні теми:

  1. Пророча хронологія.
  2. Другий прихід Христа.
  3. Тисячолітнє панування святих з Христом.

Міллер народився в Пітсфілді, штат Массачусеттс, в 1782 р. Не заспокоєне прагнення знань спонукало його в молоді роки пильно вчитися, не зважаючи на тяжкі умови. Коли він мав двадцять років, зустрівся з деїстами і, детально дослідивши різні філософські праці, став затятим скептиком. Після короткого періоду військової служби під час війни 1812-1814 рр. він з жінкою і сім’єю оселився в Лоу Гемптоні , в штаті Нью-Йорк. Однак життя спокійного фермера не було його призначенням.

Добре і чесне серце Міллера схиляло його задавати питання про сенс життя і причини існування смерті. Після великої внутрішньої боротьби й багатьох пошуків Міллер визнав Ісуса своїм Спасителем, а Біблію досконалим правилом обов’язків. Починаючи з 1816 р., він зосередився на здобутті зрозуміння Божого Слова, порівнюючи вірші Святого Письма один з одним, а також пророцтва з історією. В 1818 р. прийшов до висновку, що через 25 років – в 1843 р. – всі справи на землі будуть закінчені, а святі увійдуть до слави. В цьому він проявляв обережність, щоб інші не прийняли його розуміння без відповідного дослідження Святого Письма. Тому наступні п’ять років він провів над підтвердженням правдивості своїх відкриттів, а потім почав відкрито їх представляти друзям, сусідам, духовним та іншим. На його здивування, мало хто слухав його хоча б з якимось зацікавленням.

До 1829 р. Міллер повністю розвинув свою систему пророчої хронології і доктрин, а влітку 1831 р. його охопило переконання, що він повинен оголосити світові про свої відкриття. Господь відкрив йому дорогу, посилаючи запрошення промовити в розташованій неподалік церкві в Дрездені. Хоча спочатку його тіло здригалося перед очікуваною тяжкою пробою, однак його послання було прийняте добре, а його служба розширювалася на щораз більшу аудиторію і призвела до справжнього оживлення. Його наголос на пророчу хронологію притягнув багатьох до його руху, але разом з тим став головною мішенню його противників.

Послання про Другий Прихід знайшло дорогу до сердець слухачів, багато духовних з різних деномінацій проголошували його. Джозеф Вольф, спеціальний помічник Вільяма Міллера, розповсюдив це послання по цілій Європі і Азії, і здавалося, що весь світ сподівається повернення нашого Господа. Та сталося велике розчарування, бо прийшов 1843, а потім жовтень 1844 (наступна провіщена дата), але жодного сповнення надій братів не сталося. Не дивлячись на це, Міллер давав настанови братам, щоб не слабшали в вірі. Його власна віра була об’явлена в листі до Джошуа Хайнса в листопаді 1844 р.: ”Я ще не повалений і не знеохочений. Бог є зі мною в дусі, … а моя надія на прихід Христа сильна як ніколи. Якщо я помилився, то це сталося з причини милосердя, моєї любові до ближнього і почуття обов’язку перед Богом”. (Очікування Приходу: Коротка Історія Адвентистів Сьомого Дня, автор Джордж Р. Найт, Copyright 1993).

Міллер помер 20 грудня 1849 р. і був похований на невеликому цвинтарі поблизу свого старого дому. На його надгробному камені вигравірувані слова: ”В призначений час прийде кінець”. Започаткований Міллером рух пізніше розвинувся в Церкву Адвентистів, яка, в свою чергу, розділилася на кілька сект.

Посилання:

С: 73-80, 101-103

Е3: 35-37, 172

Е8: 142, 207, 208, 264, 439, 695, 696, 728

Е9: 33, 485, 509-511

Е10: 95, 97

Е11: 48, 49, 54

Е12: 763

Е13: 13-19

SВ’99: 2-8

Теперішня Правда № 40-42, 2006-2007 р.

 

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.