ДАР МОВ
Яким чином давався в часи Нового Заповіту?
Чи сучасне говоріння мовами походить від Бога?
Чи ми повинні шукати його чи уникати?
Глибоке дослідження предмету, загальних дискусій та спорів в світлі Святого Письма
Пастором Раймондом Г. Джоллі
РОЗДІЛ 1
ІСТОРІЯ ГОВОРІННЯ МОВАМИ
Говоріння мовами, відоме як глосолалія – від грецьких слів glossa (мова) і lalia (говоріння) – було широко практиковане в ранній Церкві. Навчання та практикування сучасного «говоріння мовами», «глосолалії» (для відокремлення сучасних проявів «мов» від тих, що проявлялися в ранній Церкві, ми будемо вживати лапки), має останнім часом значний і дуже спірний сплив на християнство. Навіть «ортодоксальні» духовні «головних» деномінацій (так католицьких, як і протестантських), багато з яких старанно уникали і не схвалювали «говоріння мовами» в минулому, схиляються тепер до цього, бажаючи вільно використовувати для себе та членів своєї церкви, в багатьох випадках, правдоподібно, бачачи в цьому допоміжний засіб для утримання чи притягнення мас, що швидко зменшуються, або для притягнення нових прихильників. Папа викликав оживлення, коли, на здивування консервативних католиків, на Площі Св.. Петра благословив зібрання католицьких «харизматів» (багато з тих, що «говорять мовами», називають себе «неоп’ятидесятниками» і «харизматами»).
Як шукачі Правди, що бажають пізнати волю Божу у сіх справах, що стосуються нашого відповідного стосунку до Нього, а також палко прагнуть «вірно навчати науки правди» (2 Тим. 2:15), щоб таким чином пізнати «здорову науку» (Тит. 1:9) і практикувати її, ми мусимо добре зрозуміти цей предмет.
Слушним було б запитання: Чи сучасне «говоріння мовами» походить від Бога? Чи вчить про нього Біблія? Наскільки цінне воно? Чи повинні ми дбати про те, щоб володіти ним?
Ми будемо намагатися дати відповідь на ці запитання шляхом обговорення дару говоріння мовами в первісній Церкві, способу, яким цей та інші «дари» Духа здобувалися, їх цілей, вживання та зловживання, як також історії сучасного «говоріння мовами», його джерел, роду слів, які вимовляються, доказів за і проти ітд.
Правдивий погляд на це, як також і на інші вчення і практики, що стосуються Бога і виконання Його планів та цілей, можна осягнути лише через уважне дослідження того, до якої міри це вчення і практика згідна з: (1) з Його непомильним Словом, Біблією, яка може зробити нас «мудрими на спасіння» і яка «корисна до навчання, до докору, до направи, до виховання в праведності, щоб Божа людина була досконала, до всякого доброго діла готова» (2 Тим. 3:15-17); (2) з отриманим від Бога і відповідно вжитим розсудком, духом «здорового розуму» (2 Тим. 1:7); (3) з фактами – те, що суперечить фактам, є звичайно неправдивим.
ГОВОРЕННЯ МОВАМИ В РАННІЙ ЦЕРКВІ
Здібність говоріння чужими мовами була дана Богом ранній Церкві. Новий Заповіт подає кілька думок про різних людей, що одержали і вживали цей «дар» (лапки будемо вживати також у випадку чудесних дарів Духа). Спосіб, в який Апостол Павло описує говоріння мовами в 1 кор. 12, 13 і 14, вказує на те, що володіння та вживання цього особливого «дару» в ранній Церкві розцінювалося як дуже важливе.
Багато щирих, віруючих християн роблять великий натиск на теперішнє «говоріння мовами», стверджуючи, що цей факт є сильним доказом того, що вони одержали Святого Духа і є дітьми Бога. Деякі з них схильні низько оцінювати тих християн, котрі не пережили цього, бажаючи викликати в них серйозне побоювання щодо того, чи вони були взагалі коли-небудь Божими дітьми і одержали Його святого Духа.
Перший записаний в Новому Заповіті випадок чудесного говоріння мовами мав місце в Єрусалимі в день зіслання Святого Духа, через десять днів після вознесіння Ісуса до неба, коли учні, що очікували Його, були хрещені Святим Духом. Завдяки цьому євреї з багатьох країн могли на власній мові слухати про прекрасні діла Божі (Дії 2:1-11). Мета цього говоріння була очевидною – ширше оголошення Євангелії серед народів іншими мовами.
Додаткове хрещення Духа для Церкви, також з чудесним проявом говоріння мовами, відбулося через три з половиною роки в Кесарії, коли перші погани – Корнилій та весь його дім – увійшли до складу тіла Христа (Дії. 210:44-47; 11:15).
Інші випадки говоріння мовами в ранній Церкві були виключно наслідком покладання рук одним або кількома з дванадцяти Апостолів (Дії 8:14-18: 19:6; стосовно Дії 9:17, 18 дивися Додаток). В Святому Письмі, чи будь-де інше немає жодної згадки про застосовування ранньою Церквою постійно повторюваної ритмічної музики, щоб допровадити до сходження Духа на визнавців, що часто робиться сьогодні на зустрічах тих, що «розмовляють мовами».
«Дар» мов поданий разом з іншими «дарами» Духа в 1Кор. 12:4-11 (пор. 28-30 в.) і згадується також в 1Кор. 13 і 14, де Апостол Павло досить детально вияснює його підрядність в порівнянні з любов’ю (грецьке agape, несамолюбна, безкорислива любов) і «даром» пророкування (інколи чудесної здібності провіщення майбутніх подій, як напр., у випадку Агава – Дії. 11:28; 21:10, 11 – але особливо до навчання, публічного вияснення різних обрисів Божого Слова – минулих, теперішніх і майбутніх).
Ми повинні чітко відрізнити Святого Духа як такого від чудесних «дарів», тобто проявів, даних ранній Церкві. Як вияснює Апостол: «Дари різноманітні, а Дух той самий. І служіння різноманітні, а Господь той самий» (1Кор. 12:4,5).
Вже є історією той факт, що «дари» Духа припинились в ранній Церкві відразу після тог, як заснув останній з Апостолів – оскільки лише вони могли роздавати такі «дари». Деякі з тих, котрі підтримують теперішню практику «говоріння мовами», стверджують, що це припинення було наслідком охолодження Церкви, і що Об. 2:4 підтримує таке твердження.
«МОВИ… ЗАМОВКНУТЬ»
Апостол Павло виразно показує, що «дари» Духа проминуть – не по причині охолодження Церкви, але тому, що ціль наділення та вживання цих «дарів» будо повністю досягнута, і вони більше не будуть потрібні. В 1Кор. 14:22 він вказує, що говоріння мовами було дане «на знак не для віруючих, але для невіруючих», щоб звернути увагу невіруючих на Церкву та її методи. Іншими словами, цей «дар» був призначений не стільки для розвитку Церкви, як на свідоцтво для грішного світу, щоб таким чином запевнити Церкві відповідну підтримку та визнання в світі.
У згоді з цим Апостол Павло сказав (1Кор. 13:8): «Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва [очевидно він не мав на думці пророцтв Біблії – які напевно не припиняться, поки усі не виконаються – йшлося скоріше про особливий «дар» Божої сили до публічного вияснення Правди, а також, в другу чергу, до провіщення майбутніх подій – 2 в.; 1Кор. 12:10] й існують, та припиняться [перестануть практикуватися як один з «дарів» Духа; вжите тут грецьке дієслово катарґео означає статі цілком безкорисним, непотрібним, закінчитися], хоч мови [особливий «дар» Божої сили до говоріння чужими мовами – 1 в.; 1Кор. 12:10] існують, замовкнуть, хоч існує знання [напевно не будь-яке знання, але особливий «дар» Божої сили до пізнавання речей – 2 в.; 1Кор. 12:8], та скасується [знову вжито катарґео]».
Чому ці «дари» (а відповідно усі інші «дари» Духа – ці три тут згадані представляють також всі інші) мали припинитися? З двох причин: (1) Коли рання Церква була уже організована і здобула відповідну підтримку, а також визнання в світі, притягуючи таким чином його увагу, а особливо увагу тих, котрих Господ покликав «із темряви до дивного світла Свого» (1Пет. 2:9) з-поміж євреїв та поган (Рим. 1:16), ці дари більше не були потрібні; (2) Коли були доповнені писання Нового Заповіту й до дані до Старого Заповіту, Церква не потребувала більше «дарів», оскільки Святе Писання саме в собі є достатнім, щоб «мудрим на спасіння», а Божу людину «досконалою [грецьке артіос, повністю оснащений, вповні кваліфікований], до всякого доброго діла готовою [разом з найважливішим і необхідним завданням розвитку Христової подоби]» (2Тим. 3:15-17).
«ДОСКОНАЛЕ»
Особливо друга думка є підтримана словами Павла з 1Кор. 13:9-13. Після слів з 8 в., що різні «дари» Духа припиняться, скасуються, знищаться, він пояснює:
9 в.: «Бо [тепер даю пояснення своїх слів з 8 в.] ми знаємо [в грецькій перед наступним словом стоїть слово ek – з і тому, з причини] частинно [Старий Заповіт був єдиною частиною Біблії, що була на той час дана], і пророкуємо [Християни на початку Євангельського віку мали ці «дари», оскільки Біблія ще не була повністю дана; таким чином, «дари» мали на меті доповнення – тимчасове – Строго Заповіту, неповного об’явлення для Церкви] частинно».
10 в.: «Коли ж досконале [грецьке to teleion, повна, ціла – укомплектована Біблія – на противагу до того, що є частинним, тобто «дарів» Духа ] настане, тоді зупиниться [грецьке katargeo; «дари» мали припинитися – зупинитися, проминути, зійти нанівець – після укомплектування Біблії] те [«дари»], що [існує тепер; далі в гр. стоїть з, з причини] частинне [до того часу був даний лише Старий Заповіт як частина Біблії]».
Ті, що визнають сьогодні практикування «говоріння мовами», в супереч виконанню пророцтва, стверджують, що слова пророка «досконале…» не стосуються завершеної Біблії, а 1) завершеної, скомплектованої церкви. Інші ж запевняють, що стосуються вони 2) досконалого віку – періоду другого приходу Христа та Його Царства. Той факт, що Апостол в словах «досконале» не мав на увазі жодної з тих двох речей, очевидний з віршів 11-13. У виясненні цієї проблеми він ототожнює самого себе з церквою (порівняй 12в. «бачимо ми».
11в. «Коли ж я дитиною був, то я говорив [натяк на мови] як дитина [пор. 3:1; 14:20], як дитина я думав [натяк на знання], розумів [натяк на пророцтва]; коли ж мужем я став, то відкинув дитяче [натяк на «дари» Духа, які стосуються тільки ранньої церкви – дитинства церкви – яке позначене в даному тексті грецьким словом «дитяче», по-грецьки, nepios, що означає «немовля»].
12в. «Отож тепер [за днів Апостолів] бачимо ми [Церква що розвивається] ніби [грецьке dia – через, ніби] у дзеркалі [крізь тьмяне вікно – Rotherham ; не наше сучасне прозоре скло, а крізь тоненькі пластинки з рогу, прозорі кристалічні камінці; порівн. Об.4:6; 21:11; 22:1], у загадці [ грецьке слово enainigmati – загадково, незвичайно, невиразно; Біблія, Боже об’явлення, яка ще не була повністю завершена, оскільки повністю була подана лише її одна частина, проливала дуже тьмяне світло, щоб тогочасна Церква могла її зрозуміти повністю, в такій мірі, в якій сама Церква була визнана Богом], але потім [коли письмове об’явлення, Біблія, буде повністю завершене поданням Нового Заповіту] – обличчям в обличчя [коли отримає ясне розуміння; а оскільки дзеркало представляло неповне знання, то вираз «обличчям в обличчя» для контрасту, очевидно, є також метафорою стану повного знання записаної та об’явленої Божої волі; обличчя є типом знання – дивись також Об. 1:16; 20:11 – так само і у випадку, коли « говорив Господь до Мойсея лице в лице» – Вих. 33:11– Мойсей не бачив Його обличчям в обличчя – Вих.33:20 – «обличчям в обличчя» означає тут виразно, оскільки Бог промовляв до Мойсея в цілком зрозумілий спосіб, а не так, як з іншими пророками – через видіння й сни: «уста до уст, а не видінням і не загадками» – Чис.12:6-8; Повтор.34:10]; тепер розумію частинно [лише в тій частині Слова Божого – Старого Заповіту, яка вже була дана, а отже, неповністю – порівняймо 9, 10 вірші], а потім [коли буде повністю завершене письмове об’явлення] пізнаю [завдяки Богові; це не означає, що Павло, або хто-небудь інший з Церкви буде всезнаючим, але, що коли в час завершення Нового Заповіту припиниться неясний стан дзеркала – доповнення Старого Заповіту «дарами» Духа – відразу є після завершення Біблії – «обличчям в обличчя», стан повного знання – пізнає вповні, або ж виразно Божий характер, план і діла, відкриті Ним Його Церкві у завершеній Біблії], як і пізнаний я».
13: «А [в грецькому тексті в значенні «але» – в протилежність до «дарів» Духа, які незабаром мали проминути] тепер [на протязі всього віку Євангелії, коли вони особливо потрібні] залишаються [ три ласки, для контрасту з трьома тимчасовими «дарами» Духа, які незабаром мали проминути – вірш 8] віра, надія, любов, – оці три [ які також представляють всі інші ласки Духа, подібно тому, як і у 8 вірші три згадані «дари» Духа представляють також всі інші]. А найбільша між ними [серед усіх інших ласк] – любов!»
Вираз «коли ж досконале настане» [to teleion завершене, повне] не може відноститись, як твердять деякі, до укомплектованої, удосконаленої Церкви, або ж до досконалого віку – віку Тисячоліття, або віку Царства, в якому Христос, голова і тіло, буде панувати в Правді і справедливості – бо ж тоді кожне з таких тверджень привело б нас до нерозсудливого, неузгодженого з фактами та небіблійного висновку про те, що протягом всього Євангельського віку Церква перебувала в стані дитинства й ніколи не досягла зрілості. Наскільки ж це суперечило б фактам, поданим у : Дії.20:32; Еф.2:20-22; 4:11-16; Кол.2:6.7.19; 2Тим.3:15-17; Євр.5:11-14; 6:1-3; 1Пет.2:2,5; 2Пет.1:1-11;3:18!
Апостол заявляє, що дитячі речі Церкви, «дари» Духа, дуже потрібні на її початку, будуть усунуті, скінчаться [не з моментом її удосконалення чи воскресіння, і не в часі її панування разом зі своїм Господом і Головою у віці Тисячоліття, але] «коли ж досконале настане» – коли Святе Письмо, включаючи новий Заповіт, стане досконалим, повним і завершеним.
Саме тоді, а не в момент її цілковитої досконалості чи тисячолітнього панування в славі, Церква позбудеться тих дитячих речей, вже більше не потрібних «дарів» Духа. В той час за допомогою повного Слова Божого і ласк Духа, представлених в трьох ласках, що залишаються: вірі, надії й любові, які цілком забезпечать потреби розуму і серця Церкви, вона зможе в подальшому зростати у знанні і ласці аж до досконалості.
Рання Церква за днів Апостолів, як цілість, перебувала в стані дитинства, була нерозвиненою, далекою від зрілості, а тому Бог давав їй «дари» Духа аж до часу подання того, що є «досконалим» [повним, об’явленим], до часу коли вона зможе «відкинути дитяче».
СВІДОЦТВА РАННЬОЇ ЦЕРКВИ ВІДНОСНО «МОВ»
І оскільки «дар» мов проминув разом з іншими «дарами» Духа незабаром після того, як Церква отримала Новий Заповіт (який таким чином завершив Біблію, натхненне Слово Боже, і зробив її «досконалою») через кілька десятків років після смерті Апостолів, то як ми можемо пояснити прояв того та інших «дарів» на протязі двох перших століть нашої ери?
В цьому випадку ми повинні пам’ятати про те, що деякі з тих, кому Апостоли уділили «дари», пов’язані з «даром» мов, пережили Івана, який найдовше жив з-поміж Апостолів, а тому ми можемо чекати доказів вживання деяких «дарів» не тільки в першому столітті, але також протягом значної частини другого століття. Іреней (115-202) та Тертуліан (115-224) писали про говоріння мовами, яке практикувалось в їхні часи. Але Хрисостом (347-407) не залишає сумнівів в тому, що за його часів говоріння мовами повністю припинилось.
В своїх «Проповідях на тему першого послання Апостола Павла до Коринтян» він писав щодо 1Кор.12:
«В цілому весь той уривок є дуже незрозумілий: але незрозумілість виникає з нашого незнання, а також із припинення наведених тут фактів, які були такими в часі їх проявів, але більше вже не мають місця».
Августин (354-430) був також такого переконання. У своїх «Проповідях на тему першого послання Івана» він писав:
«В давні часи Дух Святий сходив на тих, котрі увірували, і вони говорили мовами, яких не вчили, так як Дух давав їм дар вимови. Це були знаки, пристосовані до тих часів. Отже, це було свідоцтво Духа Святого на всіх мовах, аби засвідчити, аби показати, що Євангелія Бога має звучати всіма мовами на цілій землі. Це було вчинено з метою подати свідоцтво і це вже проминуло».
ІСТОІЯ СУЧАСНОГО «МОВНОГО» РУХУ
Послідовники «говоріння мовами» намагаються справити враження, що така практика була розповсюджена серед справжніх християн на протязі всього віку Євангелії, від днів Апостолів і аж до теперішніх часів. Але історичні факти говорять про інше. Від часів монтаністів (трохи більше, ніж середина другого століття) на протязі всіх 1500 років немає жодних вірогідних згадок про глосолалію. Її прояви з’явилися бл. 1700 року серед гугенотів у Франції. Починаючи від 1830 року подібні явища траплялись в Шотландії, а з 1831року – в Англії. Це викликало велике пожвавлення, а деякі, наприклад, Едвард Ірвінг, пресвітеріанський пастор, в церкві якого трапилось багато таких випадків, порахували, що це – очевидний доказ повернення чудесних дарів Духа, розповсюджених свого часу в ранній Церкві. Ірвінг та інші, що мали подібні переконання, незабаром утворили Апостольську Католицьку Церкву, яка діє й дотепер. Є також багато й інших зібрань, таких як П’ятидесятницька Церква, деякі Церкви Святості, частина Церков Бога, Зібрання Бога, Зібрання Євангелії, Апостольська Місія Віри, мормони, Католицькі П’ятидесятники, харизматичні групи в інших церквах, Люди Ісуса, наметові харизматичні групи і т. д., які також стверджують, що їх члени володіють та користуються чудесною здібністю говоріння мовами.
Сучасний п’ятидесятницький рух як такий був започаткований через події, що нагадували події під час Зелених Свят, що були пережиті євангелістом Чарльзом Ф. Пархамом та його співпрацівниками в Топека, Канзас, приблизно в 1900 році. Пані Агнеса Озман, член біблійної школи, заснованої Пархамом, ніби отримала «дар» Святого Духа, «говоріння чужими мовами». Крім того, незабаром після цього дванадцятеро студентів також були наповнені Св. Духом і говорили чужими мовами, а деякі з присутніх в кімнаті навіть мали бачити роздвоєні огняні язики, такі ж, як з’явилися в день заслання Св. Духа. З Топеки «мови» помандрували в Лос-Анджелес, де повстала Місія Азуса, що на багато років стала центром п’ятидесятницького руху.
Після тих перших проявів сучасний «мовний» рух значно поширився, і в його лави ввійшло багато тисяч віруючих християн, що прагнули тримати і вживати чудесний «дар» «говоріння мовами». Особливої популярності та широкого визнання «мовний» рух набув у шістдесяті роки.
Випадки «говоріння мовами» трапляються також навіть під час урочистостей та релігійних обрядів нехристиян, поган. Твердять, що радянський керівник Йосип Сталін, часто впадав в транс і говорив різними мовами. А часопис American Opinion (Американська думка) повідомив про те, як на «пляжі Сонця, яке заходить», в Лос-Анджелесі, хіппі, будучи, очевидно, під впливом наркотиків, вдавались до глосолалії.
Чи ж усі ці випадки були проявом правдивого, даного від Бога, говоріння мовами, яке мало місце в день сходження Святого Духа, в домі Корнилія і т. д. в ранній Церкві? Безперечно, ні!
«ДАРИ» УДІЛЯЛИСЯ ТІЛЬКИ АПОСТОЛАМ
Святе Письмо ясно навчає, що привілей давання «дарів» Духа шляхом покладання рук належав виключно Апостолам. А тому «дар» мов також – разом з іншими «дарами», що давались в такий спосіб – безперечно припинився (1Кор.13:8) разом зі смертю останніх братів, на яких хтось із Апостолів здійснив рукопокладання, – оскільки ці брати, не маючи апостольської сили, не могли уділити тих «дарів» іншим. І даремно ми гортали б Біблію в пошуках місця, де б хтось інший окрім Апостолів уділяв би «дарів» Духа.
Особливо виразно це показано в Дії.8:5-24. Цей уривок дуже ясно показує, що навіть євангеліст Пилип, хоч і міг чинити «чуда й знамена великі» (6-13вірші), не був у стані уділити «дарів» духа, але був зобов’язаний чекати на Апостолів, аби вони вчинили це для новонавернених (14-17вірші). Ворожбит Симон бачив, що «дари» подавалися «через покладання апостольських рук», а не чиїхось інших. І тоді він намагався в самолюбний і не розсудний спосіб купити в Апостолів право подавання «дарів», яке належало виключно їм (18-24вірші).
Більше того, учні в Ефесі отримали «дари» лише тоді, коли Апостол Павло поклав на них руки. (Дії.19:1-6).
А тому ми повинні зробити висновок, що єдиними людськими знаряддями, через які Бог уділяв «дари» Духа, були дванадцять Апостолів, і дари ці мусили припинитись в другому столітті, коли помер останній учень, який отримав «дар» від когось з Апостолів.
ТІЛЬКИ ДВАНАДЦЯТЬ В АПОСТОЛЬСЬКОМ УРЯДІ
Нічого не варті твердження про те, що Апостоли були протягом всього віку Євангелії і є також і тепер. Апостольського уряду ніхто більше ніколи не мав і не буде мати, окрім тих дванадцяти (Об.21:14). Всі інші, що привласнюють собі право до цієї служби, не є визнані Богом (2Кор.11:13; Об.2:2). Вибір Матвія, наче на Апостола, здійснений 120 учнями в часі між вознесінням нашого Господа та сходженням Святого Духа (на що мали очікувати Апостоли – Дії 1:4,5,15-26) ніколи не був затверджений чи визнаний Богом.
Це було не узгоджено з Божою волею, оскільки Бог залишив за собою право обрання Апостолів. Бог сам через Ісуса обрав перших дванадцять (Ів.15:16; 17:6-24), а також на місце Юди Апостола Павла («посудина вибрана» – Дії 9:15; Гал.1:15; 2Кор.11:5; 12:11) як одного з дванадцяти.
РОЗДІЛ 2
ТРИ ДЖЕРЕЛА ГОВОРІННЯ МОВАМИ
Оскільки Біблія навчає, що говоріння мовами не належить вже до наших днів, і що цей «дар» Духа проминув разом з іншими «дарами» незабаром після смерті Апостолів – а лише вони могли їх уділяти – як же пояснити прояви сучасного так званого біблійного «говоріння мовами»?
«Говоріння мовами» в наш час є частиною багатьох релігійних зібрань. З великою відданістю воно захищається усно і в багатотомній літературі, як доказ правдивого хрещення Святим Духом. В дійсності сучасні випадки «говоріння мовами» можуть бути в цілому поділені на три групи.
Ми наводимо їх без жодного наміру критики на адресу наших щирих відданих братів-християн, які намагаються пізнати волю Господа. Але не меншою мірою ми віримо, що помиляються ті християни, які стверджують, що зараз вони чи інші отримали від Бога через Його Святого Духа чудесну силу говоріння мовами.
ПІДРОБНЕ НАСЛІДУВАННЯ
1 Більшість наших братів, що «говорять мовами», погоджуються, що дуже легко показати, що він чи вона дійсно говорять мовами, здійснюючи певні рухи, які викликають приплив емоцій, та говорячи щось чужою мовою, або ж вимовляючи незрозуміле булькотіння. Такий спосіб поведінки, тобто лицемірство, часто практикується, вводячи багатьох в оману. Часто це робиться для того, аби справити вплив на інших. Інколи такий обман можна виявити через розпізнавання постійно повторюваного, заученого белькоту. Однак, маймо на увазі, що лицемірство такого роду не обов’язково застосовується всіма чи навіть більшістю тих, які твердять, що вони насправді говорять мовами.
ПСИХОЛОГІЧНЕ «ГОВОРІННЯ МОВАМИ»
2 Сучасна «глосолалія» може також бути психологічно пояснена як результат більшого чи меншого емоційного піднесення, під час якого людина до певної міри втрачає свою свідомість та здатність повного раціонального мислення та самоконтролю. Така надзвичайна емоційність часто збуджується близькою до джазу ритмічною музикою гімнів, яка супроводжується співом, повторюваною молитвою, криками, плесканням рук та іншими галасливими звуками, що послаблюють контроль людини над собою.
Багато, однак, запевняють, що вони отримали силу «говорити мовами» у зовнішньо спокійних обставинах, без особливого сильного емоційного збудження, викликаного зовнішніми факторами. Емоції бувають, але не настільки сильні, щоб назвати їх надзвичайними.
Сучасне «говоріння мовами» може бути також результатом самогіпнозу або самонавіювання. В такому випадку навіювання походить скоріше від самого себе, аніж від когось іншого. Це пояснює ті випадки сучасної «глосолалії», які проявляються на самоті (часом як наслідок перегляду чи слухання «говоріння мовами» по радіо чи телебаченню).
Може бути, що певна особа з таким сприйняттям, зосереджує свою увагу на певних переживаннях, таких як сучасна «глосолалія», і при цьому сама викликає великий вплив навіювання, якого звичайно досягає гіпнотизер. В такий спосіб вона поступово потрапляє в стан, який є для неї «мовним» досвідом, хоч вона вірить, що перебуває під впливом Святого Духа. І оскільки вона знає, на чому ґрунтується сучасне «говоріння мовами», то, наслідуючи його, вдається до подібного способу «говоріння». Такий досвід приходить після багатьох днів і ночей палкої молитви та спроб, які ще більше зміцнюють початкове навіювання, аж до виникнення певного роду самогіпнозу, результатом якого, як здається, є справжній «дар» Божого Духа – здатність говоріння чужими мовами.
Там, де сучасне «говоріння мовами» мало форму розмови в справжній чужій мові, причиною може бути активізована чи посилена пам’ять. В таких випадках дана особа зберігає в пам’яті знання чужої мови, якого не може проявити в нормальних умовах. І лише під впливом відповідних психологічних умов іншомовні вирази «звільняються», і така особа може менше чи більше вільно говорити мовою, яку раніше ніколи не вживала і не вчила.
Наприклад, одна неписьменна жінка, перебуваючи в стані екстазу – з пробудженими в такий спосіб певними частинами свого мозку – вільно говорила на латині, староєврейською та грецькою мовами. Після дослідження цього явища виявилось, що коли вона була певний час служницею в домі священика, то чула, як він цитував довгі уривки в тих мовах. Сьогодні завдяки радіо, телебаченню, газетам, грамофонним платівкам, магнітофонним стрічкам, фільмам і т. п. майже всі чують якусь чужу мову. При певних емоційних умовах вони, правдоподібно, могли б як це вбачається з щойно наведеного прикладу, викликати з підсвідомості частину чи все те, що чули.
«ГОВОРІННЯ МОВАМИ», ЩО ПОХОДИТЬ ВІД САТАНИ
3) Хоч ми й оцінюємо очевидну щирість та відданість наших братів – християн, які «говорять мовами» однак повинні застерегти їх, що деякі випадки «глосолалії» мають, без сумніву, сатанинське походження. Цілковите ослаблення з метою сприйняття «мов» робить людину відкритою для деспоту і контролю сатани та його демонів.
Сатана є істотою, а не лише абстрактним принципом. Він був «неправдомовець» від початку (Ів.8:44), завжди намагався послабити Божий вплив серед ангелів та людей,знеславити Його святий характер і спотворити його цілі й плани. Він продовжує це чинити між іншим і шляхом фальшивого наслідування багатьох аспектів Божого плану та методів Його дій. Ці підробки ми бачимо особливо тепер, коли «князь світу цього» (2Кор.4:4; Ів.14:30; Еф.2:2) намагається закріпити людей у тих підробках, аби утримати своє царство, що розпадається. У Матв.12:25-27 наш Господь сказав: «Кожне царство, поділене супроти себе, запустіє. І кожне місто чи дім, поділені супроти себе, не втримаються. І коли сатана сатану виганяє, то ділиться супроти себе, як же втримається царство його?»
Ісус вказав, що сатана буде застосовувати екзорцизм, коли опиниться (дужий – 29 вірш) він в процесі поступового зв’язування, тобто, обмеження його влади над ангельськими та земними членами його дому, а також над його справами за допомогою міцних «пут» світських та релігійних правд великого ланцюга Господніх Правд (Об.20:1-4). Ознаки часів свідчать,що сьогодні, наприкінці віку, Ісус, безперечно, зв’язує сатану і спустошує його дім (царство). З цього ми можемо зробити слушний висновок, що сатана був і є поділений сам в собі. Наш Господь подає також у 27 вірші, що є можливим, аби сатана виганяв сатану, тобто до певної міри робив те, що може чинити Бог через Ісуса та святу силу. (2Кор.11:13-15)
Відомий приклад здатності сатани до наслідування, хоч і в обмеженій мірі, Божої сили є наведений в Вих.7:8-12, коли чарівники фараона кинули свої палиці, як це вчинив Аарон під керівництвом Мойсея, і ті палиці перетворились на вужів. Зробили вони це очевидно сатанинською силою. Те, що сила сатани є силою нижчого рівня, зображено в акті поглинення вужів чарівників вужем Мойсея та Аарона.
І оскільки сатана є в стані,хоч і в обмежених рамках, наслідувати Божі чуда, то хіба ж не буде розсудливим висновок, що він може наслідувати також дар говоріння мовами? І подібно тому, як імітація – це нижчий рівень, неправдива, несправжня річ (що ми бачимо з того, що вуж Мойсея та Аарона перевищив вужів чарівників), то подібно і «говоріння мовами», яке походить від сатани та його впавши ангелів є невдалою імітацією даного від Бога «дару» (але не є справжнім даром) говоріння мовами, що мало місце в ранній Церкві, наприклад, в день зіслання Святого Духа і в домі Корнилія.
ВІДСУТНІСТЬ ВИРАЗУ «ЧУЖІ МОВИ» У ГРЕЦЬКОМУ ТЕКСТІ
Більшість сучасних «мов» складаються з виразів, які не схожі ні на яку мову, відому людям. «Глосолалісти» часто це визнають, говорячи, що це є та «чужа мова», про яку говорить Апостол Павло в 1Кор.14. Та звернімо увагу на те, що в Біблії Короля Якова у всіх шести випадках вживання виразу «чужа мова» ( 1Кор.14:2,4,13,14,19,27) (так само в Огієнка – зауваж. Перекладача) слово «чужа» надруковане курсивом, показуючи в той спосіб, що воно не має відповідника в оригінальному тексті, але було додане перекладачами. Вираз «чужа Мова» не виступає також ніде в грецькому тексті. Тому ми не повинні вживати такого виразу, оскільки він говорить про якусь неземну мову, що, як ми побачимо, не погоджується з Біблією.
ЦІЛІ ГОВОРІННЯ МОВАМИ
Однією з причин, задля-яких «дар» мов – разом з іншими «дарами» Духа – був даний ранній Церкві, було, як ми уже говорили, служіння знаком, особливо для невіруючих (1Кор.14:22), допомагаючи Церкві в такий спосіб знайти визнання в світі й виділити її як щось особливе. І хоч, без сумніву, це привернуло увагу деяких зі світу та невіруючих, котрі й надалі залишались у невірстві, та головне – звернуло увагу тих, котрих Бог покликав до Ісуса (Ів.6:44): з-поміж (1) євреїв – «правдивих ізраїльтян» (Ів.1:47) – а також (2) поган, котрі були «відлучені від громади ізраїльської» (Еф.2:11-19). Отже, коли настав час проголошення Євангелії для поган (Дії.10; 13:46; 28:25-28), «зглянувся Бог від початку, щоб вибрати люд із поганів для ймення Свого» (Дії 15:14).
Згідно з Божими цілями «дар» мов був також вживаний, аби проголошувати це людям в багатьох країнах різними мовами. Яскравим прикладом цього був день зіслання Святого Духа, коли Петро та інші Апостоли говорили мовами, а в Діях 2:5-11 записано, що «перебували… в Єрусалимі юдеї, люди побожні, від усякого народу під небом… зібралася безліч народу, то й диву далися, бо кожен із них тут почув, що вони розмовляли їхньою власною мовою [грецьке dialekto – діалект – порівняй з 8в. де вжито те ж саме слово]… усі чуємо ми, що говорять вони про великі діла Божі мовами [грецьке glossais] нашими.» Це чудо не полягало у слуханні, але, в говорінні, на що виразно вказує вищенаведений приклад. (Було б не розумно заперечувати, що ті, котрі слухали Апостолів, розуміли те, що говорилось, завдяки якомусь чуду, завдяки якійсь особливій дії Бога, як наприклад «дарові» інтерпретації, адже більшість слухачів в день зіслання Святого Духа не були ще навернені, отже не могли бути відроджені Святим Духом і отримати «дари» Духа – 37,38,41в.).
Зауважимо, що грецьке слово glossa, перекладене (у множині) 11в. «мовами», є тим самим словом, яке вживається у всьому Новому Заповіті, – воно узгоджується із важливими зауваженнями Павла щодо «дару» мов у 1Кор.12,13 і 14 – всюди там, де з’являється слово «мови». Те, що glossa (у множині) повинне було служити для передачі значення справжніх земних мов, ясно виникає з того факту, що воно було вживане щодо людей, народів та мов – кожен з яких, очевидно, говорив іншою мовою чи діалектом (Об.7:9; 10:11). Більше того, в досліджуваному тут фрагменті – Дії 2:5-11-glossa, перекладене в 11 вірші (у множині) як «мовами», є синонімом dialektos, перекладеного у 6 та 8 віршах як «мовами», де воно стосується, очевидно, чужої, але земної, людської мови.
ГОВОРІННЯ «ІНШИМИ МОВАМИ»
В Діях Апостолів 11:1-18 Петро розповідає євреям, котрі були «з обрізання», свою історію з Корнилієм та його домом (Дії 10). А після підсумку своєї розповіді говорить (15 вірш): «А як я промовляв, злинув на них Святий Дух, як спочатку й на нас.» говорячи «на нас» Петро мав на увазі учнів в день сходження Святого Духа («на початку»). Звідки ж Петро зав про те, що Святий Дух зійшов на Корнилія та його дім так, як на учнів в день зіслання Святого Духа? Знав він про це завдяки явному прояву, бо ж вони подібно учням в день зіслання Святого Духа, говорили «іншими мовами» і славили Бога (Дії 10:44-46). Петро тут дуже виразно показує, що вони не говорили якимось незрозумілим белькотінням, але «іншими мовами» – дійсними чужими мовами землі – «як спочатку й на нас» (Дії 2:4-11); отож він пояснює своїм єврейським братам, що «Бог дав однаковий дар їм, як і нам» (Дії 11:17).
Дії 2 і 10 подають нам лише два Біблійні повідомлення про осіб, які говорили «іншими мовами». В обох випадках, як ми на це вказували, це були справжні інші мови землі. В такий спосіб ми можемо перевірити, встановити, що під «даром» Павло розумів говоріння мовами, коли змінював значення цього слова. І якщо ми хочемо правдиво й гармонійно розуміти Біблію, то повинні так розуміти різні визначення, як їх оригінально подає Святе Письмо (хіба-що наступить певна зміна).
ХАРАКТЕР СУЧАСНОГО «ГОВОРІННЯ МОВАМИ»
Встановлено лише кілька сучасних випадків «глосолалії» в справжніх чужих мовах. Наприклад, в одному великому релігійному зібранні якась китаянка чула, як певна особа, що стояла на підвищенні, говорила мовою, в якій вона розпізнала свою рідну мову. Тим, хто її розпитував про це, вона відмовлялась сказати, що було сказано, говорячи лише, що то були брутальні слова, занадто бридкі, щоб їх повторювати. Однак не всі випадки говоріння «мовами», справжніми іншими мовами землі, є брутальними й бридкими. Та все ж «говоріння мовами» дійсно відомою іноземною мовою трапляється дуже рідко, порівняно з більш поширеним явищем говоріння чогось такого, що є незрозумілим для кожного.
РОЗДІЛ 3
СУЧАСНІ «МОВИ» І СПРАВЖНІ МОВИ
Говорячи про те, що дуже рідко сучасні «мови» є в дійсності мовою, на відміну від белькотіння, ми розуміємо, що хтось може сказати, що не всі з трьох тисяч, а може, й більше сучасних мов, що вживаються людством, є відомі мовознавцям,і тому говоріння ними може бути й незрозумілим.
Доктор Вільям Велмерс, професор африканських мов Каліфорнійського Університету в Лос-Анжелесі, говорить:
«Я знаю дещо про мови, які представляють кожну мовну сім’ю людства. Я не є єдиним мовознавцем, який мав безпосередній, особистий контакт з-понад сотнею мов, що представляють більшість мовних сімей світу, і який вивчив описи мов буквально кожної мовної сім’ї. І коли б глосолаліст говорив однією з тисячі мов Африки, то в дев’яноста відсотках випадків я б розпізнав це протягом хвилини.»
Доктор Велмерс та інші пояснюють, що якби якийсь вираз глосолаліста був іншою мовою, то виникли б певні характерні риси перекладу. Повинне бути, наприклад, певне співвідношення між тривалістю «мовного» тексту і текстом перекладу – однак це трапляється дуже рідко.
Кожна мова має дуже чітку логічну структуру, завдяки якій її можна розпізнати як дійсну мову. І саме цього бракує більшості сучасних «мов». Звичайно ці «мови» являють собою два протилежних один одному головні звуки, що постійно повторюються, та алітерацію. Часто одне й те ж слово чи звук з різним застосуванням вживається в тій самій «мові». Коротше кажучи, поширене сьогодні «говоріння мовами» не нагадує жодної мови людства,а тому не може вважатись як говоріння мовами Нового Заповіту.
«АНГЕЛЬСЬКІ МОВИ»
А, можливо, «говоріння мовами» є не земним, а небесним – мовою ангелів? На підтримку такого погляду прихильники «глосолалії» наводять 1Кор.: «коли я говорю мовами людськими й ангольськими…». При цьому стверджується, що слова «мовами людськими» стосуються мов людства, відомих людям, а «ангельськими» – до небесних мов – повних екстазу виразів, невідомих людському роду.
Але вникнемо детально в роздуми Павла. Він запевняє, що коли б навіть він говорив мовами (glossais – мови) людськими й ангольськими, коли б навіть мав досконалий дар пророкування, і коли б знав усі таємниці, і коли б роздав усі свої маєтки убогим, коли б навіть віддав своє тіло на спалення, коли б навіть мав він всі ці здібності і робив всі ті речі (чого він не робив), але не мав би при цьому несамолюбної любові, то все ж не мав би він з того жодного пожитку, жодної користі в досягненні вічного спасіння.
По відношенню до мов Павло говорить, що навіть коли б він говорив «мовами людськими й ангольськими» вживаючи багатої мовної риторики та великої красномовності, – коли б не робив він того з причини несамолюбної любові – agape – все одно все це було б намарно.
В цьому розділі Павло робить наголос на любові й доводить, як незмірно важливим є володіння тим «плодом духа», без огляду на те, наскільки красномовним хтось може бути, чи як може виразити свою великодушність. Покликання на мови «ангольські» було метафорою, перебільшенням, так само, як і в Гал.1:8, де він сказав: «Але якби й ми або Ангол із неба зачав благовістити вам не те, що ми благовістили, – нехай буде проклятий!» Павло тут не хотів сказати, що ангол буде проголошувати іншу Євангелію, але вжив такий образний вираз, аби підкреслити, що те, що він сам проголошував дотепер, є єдиною правдивою Євангелією й повинне бути міцно захищене. (Юда 3)
Так само коли манна в пустині була названа «хліб ангольський» (Пс.78:25), то в цьому випадку не йдеться про те, що це була їжа, яку їли Анголи, але про те що це була дуже хороша, поживна, смачна їжа (в Пс.139:9-13 Давид вживає вирази, подібні до Павлових).
Отже, ми бачимо, що подібно до решти наук Біблії щодо мов, Павло говорив в образний спосіб, аби підкреслити величезне значення несамолюбної, безкорисливої любові. Він зовсім не навчав, що йому чи іншим християнам Бог дасть здатність говоріння мовами духовних істот – небесними мовами.
Немає жодного автентичного Біблійного доказу, який би виправдовував сучасне «говоріння мовами», яке є переважно ні для кого не зрозумілим. Але ті, котрі є його прихильниками, подають певні уривки Святого Письма, які, на їхню думку, підтверджують їх погляд. Тому ми зараз дослідимо «за» і «проти» на підставі тих уривків.
ЗАСТОСУВАННЯ АПОСТОЛОМ ПЕТРОМ ПРОРОЦТВА ЙОІЛА 2:28,29
Йоіл 3:1,2 «І буде по тому – виллю Я Духа Свого на кожне тіло, і пророкуватимуть ваші сини й ваші дочки, а вашим старим будуть снитися сни, юнаки ваші бачити будуть видіння. І також на рабів та невільниць за тих днів виллю Духа Свого.»
На підтримку вживання цього уривка Апостолом Петром в день зіслання Святого Духа (Дії 2:16-18) стверджується, що Дух Божий пролився в той час на кожне тіло, і що проявом цього між іншим був «дар» мов.
З контексту Йоіла 2-3:1,2 видно, що він стосується християнського періоду, віку Євангелії, що закінчується часом утиску. Отже, «потому» означає після віку Євангелії (включно з часом утиску), у віці Тисячоліття, коли Царство Боже запанує на Землі (Мат.6:10), а Дух Божий буде вилитий на кожне тіло (Ісаї 32:13-18).
Чи можна сказати, що Царство Боже є вже зараз, і що Бог благословив через Христа «кожне тіло», тобто весь людський рід, даючи йому Свого Духа (Гал.3:8,16,29; Чис.14:21; Авак.2:14)? Напевно, що ні! Вже від 1914 року ми перебуваємо в часі великого утиску світу ( Дан.12:1; Мат.24:21,22 і т. д.) й будемо в ньому ще певний час, поки Царство Боже не буде запроваджене на землі. Народи спочатку мають бути упокорені великим утиском. «Потому» (і не раніше) Бог «припинить війни» і піднесеться «на землі» (Пс.46:9-11); коли великий утиск зробить свою справу, тоді Він змінить «бурю на тишу» і всі народи приведе «до бажаної пристані» – Свого Царства на землі (Пс.107:23-30; Ог.2:7) «…на той день» поверне Він народам «уста чисті» (Правду без жодної домішки), «щоб усі вони кликали Ймення Господнє» (Соф.3:8,9). В той же час «зійде Сонце Правди та лікування в проміннях Його» (Мал.4:1,2).
Але деякі стверджують, що застосування Петром пророцтва Йоіла в Діях 2 вказує на те, що воно відноситься тільки до того періоду, в якому було застосоване – до віку Євангелії. Ми відповідаємо, що використання його не мало на меті його інтерпретацію чи пояснення, до якого чи до яких віків воно відноситься, але мало на меті відкинути звинувачення у пияцтві, висунутому євреями йому та іншим Апостолам (Дії.2:13). Він заперечував те, що нібито явище, свідками якого стали євреї, було викликане пияцтвом (15в.), пояснивши, натомість, що було воно злиттям Святого Духа – не грішною, а схваленою Богом річчю, про яку пророкував Йоіл (16в.). Далі він процитував цілий уривок з Йоіла, що стосується злиття Духа, але в інтерпретації, поясненні того уривка обмежився лише доказом того, що євреї не були свідками пияцтва, а злиття Духа.
І якщо ми будемо мати на увазі те, з якою метою Петро цитував пророцтво Йоіла та спосіб, в який він використовував це пророцтво, що немає в цьому пророцтві нічого такого, що обмежувало б, як це твердять деякі, його застосування до віку Євангелії. Пророцтво Йоіла однаково добре могло б бути вживане для спростування подібного звинувачення, коли б злиття Духа у віці Тисячоліття було представлене як наслідок пияцтва; але таке використання цього тексту ніякою мірою не обмежило б його пророчого значення щодо Тисячоліття, оскільки 29 вірш стосується віку Євангелії – «за тих днів».
Немає жодної розумної підстави, аби стверджувати, що Йоіл 3:1,2 разом з Діями 2:16-18 доводять, що вже зараз Бог проливає Свого Святого Духа на «кожне тіло», оскільки 28 вірш, як ми переконались, стосується тільки віку Тисячоліття – «потому». Дух Божий проливається зараз на віруючих, але, як ми це пізніше покажемо, це не означає, що сучасне «говоріння мовами» є доказом такого злиття.
«НЕЗРОЗУМІЛИМИ УСТАМИ Й ІНШОЮ МОВОЮ»
Існує твердження, що Іс.28:11 стосується говоріння мовами, особливо тому, що Апостол Павло процитував його в 1 Кор.14:21. Але жоден з тих віршів не навчає, що «дар» мов відноситься до наших днів, чи що був чудесною здібністю для промовляння незрозумілих виразів.
В контексті Ісаї 28 пророк остерігає Ізраїльський люд Божий перед судом від рук їх ворогів, що наближається. Оскільки ізраїльський народ не слухався господа, то мав одержати урок від чужих, поган – тих, які говорили іншими мовами Повтор.28:49, порівн. Єр.5:15, де те саме гебрайське слово перекладено як «мова» важливим є той факт,що Апостол Павло в 1Кор.14:20-22 використовує Ісаї 28:11,12 у зв’язку з іноземною мовою, з мовною проблемою в Коринті. Говорить це, безперечно, про те, що говоріння мовами в Коринті відбувалось звичайними іноземними мовами.
Слова «іншими мовами» (12в.) походять з грецького en heteroglossois. Glossois є формою множини від glossa (мова), слова, яке в іншому місці в 1Кор.14 застосоване у зв’язку з «даром» мов. А оскільки Павло не розрізняє такого вживання слова «мови» від його інших значень, то всі вони з певністю стосуються однієї й тієї ж речі, а саме – іноземних мов (див. 1 Кор.14:21-23).
Звернімо увагу на те, що обидві частини, які складають вираз heteroglossois, з’являються окремо при описанні «дару» мов в день зіслання Святого Духа (Дії.2:4): «Усі ж вони сповнились Духом Святим, і почали говорити іншими мовами (heterais glossais), як їм Дух промовляти давав.» Як ми вже відзначали, явище в день зіслання Святого Духа полягало, очевидно, у говоріння іноземними мовами, яких ті, що говорили, раніше не вивчали. Отже, мови в 1 Кор. 14 мають точно такий же характер, як і мови в Діях 2.
Використання Павлом Ісаї 28:11 зовсім не означає, що говоріння мовами в ранній Церкві повинне було тривати аж до наших часів, чи мало припинитись, а потім знову з’явитись в наші дні. Його слова вказують скоріше на те, що мови ( та інші «дари» Духа) дані були ранній Церкві, для того, аби посланництво, яке вона здійснювала – проповідь Христа Розп’ятого – (1Кор.1:23) – привернуло увагу тих, до кого воно було головним чином скероване – євреїв – особливо тих, котрі, загально кажучи, були невіруючими – (1Кор.14:22).
В 1Кор.14:22 Павло нагодує братам в Коринті, аби не були «дітьми своїм розумом [тобто, аби не були вони як номінальний тілесний Ізраїль, який не зрозумів простих перших вказівок Бога, поданих в Законі, його типах та через Його святих пророків; навпаки, в своїй упертості він погордував ними, й насміхався з них як занадто простими, роблячи їх безкорисними через свої традиції (Мат.15:6), вносячи так багато плутанини, що справжній дух і суть початкової простоти Закону були втрачені, загублені в гущавині замішання], – будьте в лихому [злій волі] дітьми [невинними, чистого помислу, люблячого характеру], а в розумі [особливо в розумінні головної мети уділення Богом «дару» мов, тобто яскравого свідоцтва для невіруючого народу тілесного Ізраїлю, як також для проголошення післанництва Євангелії для людей інших народів] досконалими будьте!» [дорослими, не засліпленими помилковими переконаннями, що дар говоріння мовами має бути вжитий самолюбно, виключно в особистих інтересах, але що говоріння мовами повинне бути раховане за справу найважливішої ваги].
Євреї, особливо їх керівники, на вигляд моральні, благочестиві, маючи зовнішню побожність (2Тим.3:5), наближались до Бога своїми устами, але їх духовний зір був затемнений, духовний слух був притуплений, а серце було далеко від Нього відхилене (Іс.6:9,10, 29:10-14; Мат.13:14-17; Дії.28:26,27).
Таким чином, коли Бог послав до євреїв Свого Сина для їх спасіння й подав їм посланництво Царства, то за невеликим винятком були вони обдурені та в типі традиціями старших (Мар.7:3,8,9,13) а також вином фальшивої науки, так що не змогли прийняти свого Месію й Царя в Його правдивому світлі, або ж оцінити посланництво Царства. А тому за винятком нечисленних «правдивих ізраїльтян» (Ів.1:47) не прийняли Його (Ів.1:11) – самі відкинули і старались про те, аби й інші відкинули посланництво Царства (Матв.23:13), а свого Царя розп’яли!
Тому й були вони позбавлені Божої ласки та Його захисту (Мат. 23:38), бо не розпізнали часу відвідин своїх (Луки 19:44). Бог натомість вибрав інших речників свого післанництва Царства, серед яких були також і такі, що не мали високої освіти (Дії 4:13). Їх «незнайома мова», тобто їх спосіб представлення, їх посланництво, які супроводжувались «даром» говоріння мовами, очевидно, були дивними для євреїв, особливо для їх гордих керівників, подібно, як і послання Бога було дивним для гордовитих керівників та інших за днів Ісаї (Іс.28:11-21). Ці останні керівники, подібно як і Филистимляни (21в.; 1Хр.14:8-15) стали ворогами Бога та Його помазанців.
Звертаючись до Ісаї 28:11-21, Павло доводить 1Кор.14:21,22), що чудесний «дар» мов був знаком Божого відвідування й визнання віруючих християн, що був призначений не стільки для них самих, як для невіруючих, особливо для номінальних тілесних ізраїльтян. Але з більшістю того народу сталось так, як Бог передбачив: «та вони не хотіли послухати.» «Та», тобто у зв’язку із слабкістю слуху невіруючих, мови були «на знак не для віруючих [бо ж вони не потребували цього знаку], але для невіруючих ( з-поміж котрих деякі завдяки цьому чудесному «дару» пізнали, що зараз Бог виконує Свій план через християн як своїх речників, і вони були долучені до провіщення Правди, невідомої раніше].» Але Апостол говорить: «пророцтво [інколи передбачення майбутнього, але в загальному – навчання та вияснення Слова Божого що до минулого, сучасного та майбутнього] для віруючих [чиї серця та розуми готові до прийняття Правди у вірі], а не для невіруючих [не є взагалі призначеним для них].
«ГОВОРИТЬМУТЬ МОВАМИ НОВИМИ»
Марка 16:17 є черговим уривком, якого багато хто вживає для підтримки сучасного практикування «глосолалії». Вони стверджують, що Ісус показує тут, що Його учні, окрім інших знамен (17,18в.), отримають також чудесну здібність говоріння «новими мовами», тобто мовами, якими вони не могли раніше користуватись.
Слів, записаних в Євангелії Марка 16:9-20, ми не знаходимо в двох найстарших наявних грецьких манускриптах нового Заповіту – синайському та ватиканському. Однак, ці вірші чи їх фрагменти цитують понад сто церковних авторів, які писали в період, що передував найстаршому грецькому манускрипту Нового Заповіту, який наявний зараз. А сірійська та латинська версії, автори яких мали доступ до грецьких манускриптів, старших від тих, які дійшли до нас, включили Марка 16:9-20. Коли пізніше ті, що переписували грецький манускрипт, дійшли до цих віршів, то не бачачи тоді жодних ознак таких «дарів», могли дійти до висновку, що ці вірші не є правдивими, а додані. Отже, деякі могли вважати їх помилковими, а інші – взагалі оминати.
І все ж, Біблійне рахування підтверджує, що фрагмент з Євангелії Марка 16:9-20 є правдивим. (Пояснення принципів цього методу, який дозволяє підтвердити натхнення Богом слів, розпізнати дійсні вірші та виправити помилкові, а також різноманітне та цінне застосування цього методу можна знайти в праці «Біблія» на сторінках 56, 335,607-636).
Але хоч фрагмент з Євангелії Марка 16:9-20 є правдивим, ми не можемо сподіватись, що знамена, про які говориться у віршах 17 та 18, будуть супроводжувати віруючих на протязі всього віку Євангелії. Лише учні Господа в ранній Церкві мали ці докази (20в.), що видно на прикладі Павла (Дії 28:3-6) та Апостолів, які в день злиття Святого Духа говорили «Іншими мовами» (Дії2:1-11; див. також Євр.2:3, 4; звернімо також увагу, що «інші мови» не мають нічого спільного із незрозумілими висловами).
І якщо мови, як один із знаків, належать до наших днів, то чому ж тоді віруючі не володіють також іншими знаками, наприклад, здібністю брати в руки отруйних змій без шкоди для себе чи пити отруту без загрози своєму здоров’ю? Отже, хоч певні знаки, наприклад, згадане взяття до тук змій без шкоди супроводжувало віруючих на початку віку Євангелії (див. Дії 28:3-6), все ж є очевидним, що це дар не супроводжує їх в наші часи. Віруючі наших днів не можуть взяти до рук отруйну змію без страху смертельних наслідків, доказом чого є хоч би те, що деякі віруючі, забавляючись ними під час певних релігійних зібрань, були укушені ними й померли.
Отже, є очевидним, що Марка 16:17, разом зі знаком «говоріння іншими мовами» (мовами, яких до того не знали) може відноситись лише до того періоду в історії Церкви, коли «дари» Духа були з Церквою, а саме: двох перших віків, як це було показано раніше. (Подальші деталі на цю тему можна знайти в брошурі «Лікування вірою».
«НЕВИМОВНЕ ЗІДХАННЯ»
Багато стверджують, що Рим. 8:26 відноситься до «дару» мов і доказує, що говоріння мовами не завжди повинне бути зрозумілою мовою для людського вуха, і що часто воно складається зі звуків та перемішаних без зв’язку слів, незрозумілих для звичайної людини. Стверджується, що так зване екстатичне «мовне» пережиття полягає в тому, що «глосолаліст» не є в змозі відповідно висловити слова Святого духа, оскільки є він сповнений емоцій «невимовного зідхання».
Дослідження цього вірша та його контексту вияснює значення слів Павла. Перед тим він писав про обтяжене гріхом людство, яке зітхає під тягарем Адамового прокляття гріха та смерті. Він запевняє нас, що людство буде звільнене з усієї неволі, коли Церква «синів Божих» (19в.) в славі разом зі своїм Господом буде благословляти світ в обіцяному Божому Царстві на землі (Мат.6:10). Згодом від зітхання світу він переходить до земного стану Церкви, говорячи, що навіть вона, обтяжена тілом. Зітхає сама в собі (23в.), «очікуючи синівства, відкуплення [визволення] нашого тіла» – Церкви, Тіла Христового – 1Кор.12:12-27 – в першому воскресінні (Об.20:6).
Рим. 8:26 каже: «Так само ж і Дух [святий Божий розум, або ж характер в Церкві] допомагає нам у наших немочах; бо ж ми не знаємо, про що маємо молитись, як належить, але сам Дух заступається за нас невимовними зідханнями». Грецьке слово alateos, перекладене як «невимовне зідхання», означає «таке, що не можна висловити», «невимовне».
І якщо зітхання Церкви не могли бути висловлені, то в який же спосіб ще могло бути зроблене такими висловлюваннями, як говоріння мовами? В який же спосіб хтось міг би висловити невимовне зітхання Духа? Більше того, зітхання відбувається ж «саме в собі». Мови Апостолів могли бути висловлені і пояснені (1Кор.14:13,28), але хто може зрозуміти те, яке навіть не може бути висловлене?
Жодне чудо чи «дар» Духа непотрібні, коли грішні натовпи людства, не будучи в гармонії з Богом, також зітхають. Твердження про те, що зітхання у 26 вірші стосується говоріння мовами, приводить до логічного висновку, що ґрунтується на доказі, що всі християни говорять мовами, в той час, як Апостол взагалі сказав про Церкву: « і ми самі в собі зідхаємо» (23в.). нерозсудливим було б твердження, що Павло говорив тут тільки про тих, котрі мали «дар» мов, в той час як правдою є те, що «ми всі одним духом охрещені в тіло одне», але не всі християни за днів Апостолів говорили мовами (1Кор.12:30).
Отже «зідхання» в Рим.8:26 не стосується ані говоріння мовами у вигляді незрозумілих виразів, ані говоріння справжніми людськими мовами. Думкою цього вірша є скоріше те, що дух, характер віруючого заступається через Христа перед Богом, благаючи Його. А з причини обтяження тілом часто не вдається йому відповідним чином висловитись і йому доводиться символічно зітхати, очікуючи обіцяного визволення у воскресінні. (Дивись працю «Примирення поміж Богом та людиною», ст.335-337).
«РІЗНІ МОВИ»
Деякі стверджують, що в 1Кор. 12:10 Апостол Павло говорив про говоріння мовами, яке складалось з незрозумілих висловів. Говорячи тут про різні «дари» Духа, що вживались у ранній Церкві, він говорить, що деякі члени Церкви отримали «різні мови». Грецьким словом, перекладеним в цьому вірші як «різні», є форма множини від genos що означає людей чи речі якогось роду взагалі, якогось типу – подібно як в Мат. 13:47; 17:21; Мар. 9:29; Дії 4:6; 7:13, 19; 1Кор. 12:28 (розмаїття мов – точно ті ж самі грецькі слова, що і в 10 в.);14:10 і т. д.
Так само, як є багато видів птахів, але всі вони є птахами, як багато є видів риб, але всі вони є рибами, так само і Апостол в 1 Кор. Пояснює, що «багато, наприклад, є різних мов [земних мов] на світі, – і жодна з них не без значення» – всі вони є мовами того ж самого характеру, в його різних родах і типах, із визначеною словоформою, граматичною будовою та значенням слів (див. також 9,11в.).
Павло був великим майстром логіки, він не міг логічно й послідовно змішувати відомих і зрозумілих іноземних земних мов з невідомими й незрозумілими висловлюваннями, оскільки це явища зовсім іншого порядку. А тому з 1 Кор.12:10 ми бачимо, що «дар» мов, даний ранній Церкві через Святого Духа робив можливим для деяких членів говоріння іноземними земними мовами. Ми бачимо також, що незрозумілі висловлювання не є тими «різними мовами» про які говорить цей уривок.
РОЗДІЛ 4
ДОСЛІДЖЕННЯ І ПОСЛАННЯ ДО КОРИНТЯН 14
Багато п’ятидесятників та інших харизматів, які є прихильниками говоріння мовами і сьогодні підтримують його у зв’язку з незрозумілими, так званими «екстазовими висловами» в протилежності до справжніх іноземних мов, великою мірою спираються на 1 Кор. 14, де Апостол Павло багато говорить на тему говоріння мовами, особливо в 2,4,14 та 28 віршах. Вони стверджують, що ці вірші доказують, що брати з Коринту говорили мовами, висловлюючи незрозумілі вирази. Отож дослідимо тепер детально цей розділ.
Вірш 1. Павло нагадує тут зібрання в Коринті в цілому, аби вони перш за все і головне з пильністю розвивало в собі любов (любов несамолюбну, безкорисливу, головну сталу ласку характеру, яку перед тим сильно підкреслив в 1 Кор. 13:13), а, по-друге, (другорядне), аби «пильнували» ( грецьке zeloute палко прагнути порівняй також 12:31 та 14:39, де zeloute також перекладено як «дбати» ревно») про духовні «дари» (тимчасові духовні здібності, «дари» чинення чудес, лікування хвороб, розпізнавання духів, говоріння чужими мовами, а також розуміння мов завдяки надлюдській силі Святого Божого Духа – ці дари були допоміжні для ранньої Церкви, й будучи належно вжитими, допомагали їй, будували її), « а найбільше [особливо]» віддано вони повинні були прагнути і найвище цінувати від всіх інших «дарів» прояв «дару» пророкування в зібранні – чудесної здібності не тільки передбачення майбутнього, але особливо навчання та публічного вияснення уривків Божого Слова, які стосуються минулого, сучасного та майбутнього. Такий «дар», відповідно вживаний, послужив би до збудування всього зібрання, тому Апостол підкреслює, що якби коринфські брати мали прагнути якогось «дару» для зібрання, та повинні прагнути особливо цього. Вищість «дару» пророкування над «даром» мов додатково підкреслена вживанням розділового сполучника, яким розпочинається вірш 2.
Вірш 2. «Як говорить хто мовою [слово «чужою» не повинне стояти перед словом «мовою», оскільки йому немає відповідника у грецькому тексті], той не людям говорить, а Богові, бо ніхто [з присутніх] його не розуміє, і він духом говорить таємне.» Цей вірш не доводить,що мови, про які йдеться, були незрозумілими висловлюваннями. Очевидним є те, що він стосується когось, хто говорив якоюсь чужою мовою, яка не була перекладена, або ж не було тоді нікого, хто зрозумів би його. Апостол говорить, що це не було корисним для слухачів, якщо ніхто не розумів, що говорилося – не тому, що те, що говорилось було незрозумілими висловлюваннями, але таму, що це була чужа мова, якої ніхто не знав. Ми не повинні думати, що говоріння мовами мало на меті лише будування зібрання. Апостол цілком заперечує таку думку у 22 вірші, коли говорить, що мови були «на знак для невіруючих. «І він духом говорить таємне». Це означає, що коли йдеться про слухачів, які не розуміли того, що було сказано, то той, хто говорив тією мовою, говорив те, що для них було чимось таємним. Коли ж та мова ставала зрозумілою, то це вже не було для них таємницею.
Вірш 3. Пророкування допомагало будувати, нагадувати та потішати зібрання (порівняй вірш31). Отже «дар» пророкування був ціннішим для зібрання, аніж «дар» мов, особливо тоді, коли мови не були перекладені, подібно як пізнання Бога є кращим від жертви без такого пізнання (Осії 6:6).
Вірш 4. «Як говорить хто мовою [незрозумілою чужою мовою], той будує тільки самого себе, а хто пророкує [представляє посланництво в легко зрозумілій мові], той Церкву будує.» Тут не сказано ні «за» ні «проти» незрозумілих висловів, а оскільки Павло говорить про «дари» Духа (1Кор.12:10), то йдеться тут про «дар» пророкування, а не тільки публічного виступу.
Вірш 5. Павло вказує тут (як 1в 2 вірші), що говоріння мовами (чужими для слухачів), особливо, якщо воно не було перекладене, своїми результатами та вартістю оцінюється нижче від «дару» пророкування, оскільки пророкування могло бути легко зрозуміле братами, могло більше будувати їх.
МУЗИЧНІ ІНСТРУМЕНТИ ЯК ІЛЮСТРАЦІЯ
Вірші 6-8 дуже виразно показують, що неперекладені мови були мало корисні для збудування чи навчання зібрання. Ілюструючи це на прикладі музичних інструментів, Апостол Павло говорить: «як сопілка чи лютня, коли б не видавали вони різних звуків,- як пізнати б тоді, що бринить або грає? Бо коли сурма звук невиразний дає, хто до бою готовитись буде?» Хто ж був би належно збудований, зміцнений та навчений щодо бою християнина, якби не чув нічого поза незрозумілими звуками? Зауважмо, що Павло додає:
Вірш 9. «Так і ви, коли [буквальною] мовою [грецьке dia через, за посередництвом] не подасте зрозумілого слова [тобто – ви не повинні вживати «дару» мов, хіба-що хтось з присутніх міг би бути перекладачем; краще буде, як «він … мовчить» (вірш 28) й позволив би іншим пророкувати, щоб всі могли розуміти й мати з цього користь (вірші 19,24-26,31)], – як пізнати [без перекладу], що кажете? Ви говоритимете на вітер! [Слова, що говоряться не вітер, є без значення, без користі для тих, що їх слухають; отже, не вимовляли вони звуків, що були несправжньою мовою, але говорили іноземною мовою для слухачів].
Вірш 10. Павло говорить тут, що в світі є багато мов, і додає, що «жодна з них не без значення. Як ми уже вказували, це означає, що всі з багатьох видів мов на землі мають значення; мали його також і мови, про які Павло говорить в цьому розділі. Ця думка є ще більше підкріплена його словами з 11 вірша. Очевидно, що тут не йдеться про незрозумілі висловлювання, оскільки вони не мають значення, а є просто плутаниною звуків (белькотінням), що говоряться на вітер – намарно.
Вірш 11: «І коли я не знатиму значення слів, то я буду чужинцем промовцеві, і промовець чужинець мені». Якщо хтось не розуміє «значення слів», то це не означає, що взагалі те, що говориться, є зовсім незрозумілим для кожного людського вуха чи є так званим «екстазовим висловом», а скоріше за все, що виговорювані слова належать до чужої для слухача мови.
Для греків світ складався з їх самих та варварів. Варваром був іноземець, що розмовляв чужою (не грецькою) мовою. Слово «варвар» є звуконаслідуванням, яке передає звучання незрозумілої мови, тобто, той, що говорить мовою, чужою для того, хто її слухає і не розуміє його мови, справляє враження на слухача, ніби говорячи «вар, вар» і т. д. Отже, ми бачимо, що в 1Кор. Павло весь час говорить про «дар» мов на фоні справжніх мов людства.
Вірш 12. Визнаючи, що брати в Коринті віддано прагнули дарів духовних (духів – у значенні здібності, або «дарів» здійснення чудес, мов і т. п.), Павло заохочує їх в прагненні до збудування зібрання. Отже, перш за все вони повинні старатись зростати в ласці (agape – любові з її всіма чудовними рисами – див. працю «Нове Створіння», стор. 500,501), а вже згодом, на другому місці, про одержання та використання тимчасових «дарів» для ранньої Церкви, особливо «дару» пророкування, найкориснішого «дару» для збудування братів (порівняй 1,5 в.).
Вірш 13: «Ось тому [тобто, якщо справді ви прагнете будувати зібрання], хто говорить чужою мовою [«хто має дар говоріння чужою мовою], нехай молиться, щоб умів вияснити» [порівняй – «один нехай перекладає» – 27в., а також 5в.].
Павло не мав тут на увазі, аби той, що говорить, просив Бога про безпосереднє уділення йому «дару» перекладу – адже, як ми бачили, Біблія вказує,що «дари» Духа могли бути уділені тільки через покладання рук котрогось з Апостолів. Більше того, «дар» перекладу був зовсім іншим «даром», ніж говоріння мовами. Немає жодної згадки про те, що коли-небудь був уділений «дар» говоріння мовами і « дар» перекладу мов тій самій особі, за винятком Апостолів [1Кор.12:7-11; порівняй також Рим.12:6-8; звернімо увагу на те, як в контексті тих віршів Павло робить наголос на вжиту ним ілюстрацію тіла, в якому кожен «член» має свою особливу функцію].
Отже, очевидно, що у 13 вірші Павло підкреслив, що якби хтось, хто володіє «даром» говоріння мовами, молився публічно чужою мовою, а ніхто [один – вірш 27] з присутніх не міг би перекласти його молитви, «то нехай він у Церкві мовчить» (вірш 28).
НЕПЕРЕКЛАДЕНІ МОВИ – БЕЗ КОРИСТІ
У віршах 14-17 говориться, чому той, що говорить чужою мовою, молячись публічно, повинен в такий спосіб вживати свій «дар», щоб будувати зібрання. Павло ставить себе на місце того, що говорить мовами, підкреслюючи при цьому: «Бо коли я молюся чужою мовою [промовляв молитву в зібранні чужою мовою], то молиться дух мій [настрій в ласці побожності, честі та прославленні, що діє через «дар» говоріння мовами, є, очевидно, плідною розмовою з Богом – порівняй 2 в.], а мій розум [мої неперекладені думки дані від Бога] без плоду!» [не є плідним в збудуванні інших членів зібрання]. « ну то що ж [що ж тоді слід робити?]. Буду молитися духом, і буду молитися й розумом, співатиму духом, і співатиму й розумом».
Павло (який уособлює тут себе з тим, що говорить мовами) міг би молитись надзвичайно ревно, міг би співати якоюсь чужою мовою, але якщо ніхто з присутніх не має таланту перекладати, то той, що слухав, нічого з того не розумів би, й це не служило б збудуванню в зібранні, що завжди мало бути на увазі. Той, що говорить мовами, повинен говорить разом з перекладачем, щоб розум, здібність розуміння слухачів змогла сприйняти та отримати користь із сказаного чужою мовою. Це дуже сильно підкреслене в наступних віршах Павла.
Вірші 16-17: «Бо коли благословлятимеш духом [«дар» мов без перекладача й розуміння з боку слухачів], то як той, що займає місце простої людини [щодо розуміння уживаної чужої мови], промовить «амінь» на подяку твою? Не знає бо він, що ти кажеш. Ти дякуєш добре, але не будується інший» [оскільки не розуміє цієї чужої мови].
Якщо хтось складав подяку мовою, якої слухачі не знали, а також, нічого не розуміли, то тоді розум того, хто говорив, був без користі (тому що дане йому від Бога об’явлення не було зрозумілим; 14 в.) – тобто був безплідним в розумінні збудування слухачів. Але якщо хтось складав подяку зрозумілою мовою (що означало присутність перекладача), то говорив він тоді в спосіб, зрозумілий для слухачів, які завдяки тому могли правильно зрозуміти значення даного від Бога післанництва. В такому разі розум того, хто говорить мовами, що даний йому від Бога, був вживаний з користю. Чому? Тому що в такий спосіб він будував слухачів та зібрання (12 в.).
Вірш 18: «Дякую Богові моєму, – розмовляю я мовами більше всіх вас.» Очевидно, що Павло не мав тут на увазі, що він говорить ще більш беззмістовним, незрозумілим белькотінням, аніж всі вони! Звернімо також увагу на те, що він ставить знак рівності поміж характером мов, якими сам говорив, і тими, якими говорили вони; отже, легко можна довести, що брати-коринтяни, вживаючи «дару» мов, говорили чужими мовами, а не незрозумілими словами, «екстазовими виразами», беззмістовним белькотінням, якого Павло, очевидно, ніде не практикував.
Вірш 19. Павло підкреслює тут, що він хотів би сказати п’ять слів так, аби зібрання його розуміло й будувалось, аніж десять тисяч слів незрозумілою і неперекладеною мовою.
ПЕРЕСТОРОГА ПЕРЕД ЛЕГКОВАЖНІСТЮ
Вірш 20. Павло остерігає братів, аби не вживали «дарів» Духа по-дитячому й самолюбно, наче б то їх єдиною вартістю було їх вживання. Вони повинні скоріше мати доросле духовне становище й діяти згідно нього, віддано стараючись взаємно один одному допомагати та будуватись в зібраннях у найсвятішій вірі через несамолюбне вживання їх дарів (порівняй 26в.).
Вірш 23. Окрім поданого уже пояснення у віршах 21 та 22 звернімо також нашу увагу на вираз, що поєднує 22 та 23 вірші, – «А як». У вірші 22 Павло виразно стверджує, що «мови існують за знак не для віруючих, але для невіруючих». «А як зійдеться Церква вся разом», то для чого ж всі, що мають «дар» говоріння мовами, будуть ними говорити, коли серед присутніх не буде жодних невіруючих? І коли б на таке зібрання прийшов хтось невчений чи невіруючий, то очевидно, що якби всі вони між собою говорили чужими мовами, то про них могли б подумати, що всі вони біснуються, або п’яні (як це вважалось в день зіслання Духа Святого – Дії 2:12,13)!
Те, що мови, як знак для невіруючих, за кількома винятками, були недоречні в зібранні, що складалось виключно з віруючих, видно з кількох думок, взятих з контексту: « як прийду я до вас, браття, і до вас говорити буду чужою мовою…» (6в.), «Але в Церкві волію…» (19 в.). «То що ж, браття? Коли сходитесь ви…» (26 в.).
Вірші 24 та 25. Ми тут бачимо погляд Павла на це питання: дуже корисним було б для зібрання більше зосереджуватись на пророкуванні, аніж на говорінні мовами, особливо неперекладеними. В тому випадку, коли б невіруючі чи невчені знаходились поміж ними, то вони були б навчені та духовно зміцнені, чуючи рідною мовою те, що було сказане. В такий спосіб вони швидше переконалися б та були б навернені, а завдяки почутим правдам, свідчили б, що Бог є посеред них.
Але чому Павло сказав (22 в.), що саме мови, а не пророцтва є на знаком невіруючим? Говорив він це швидше за все про перекладені мови, як підкреслює це в цілому розділі. В протилежному разі той, що говорить мовами, мав би мовчати (27, 28в.). краще було б сказати п’ять слів так, щоб інші зрозуміли, аніж десять тисяч слів неперекладеною мовою (19в.). бо ж яким чином невіруючі переконалися б, що із зібранням є Бог, якби чули лише нічого не значущі звуки? Як, наприклад, відрізнили б вони відому їм іноземну мову від так званого «екстазового висловлювання», коли б ці обидва явища не мали для них жодного значення? Не дивлячись на свою свідомість, зібрання могло б обманювати, їх і лише вдавати, що говорить іншими мовами. Яким чином без «дару» перекладу, якого, як невіруючі, вони не мали, могли б вони зрозуміти, розрізнити?
Вірш 26: «То що ж браття? Коли сходитесь ви, то кожен із вас псалом має, має науку, має мову, об’явлення має, має вияснення, – нехай буде все це за збудування!» Павло зображає тут зразкове становище – так, як повинно це бути у зібранні віруючих. Не повинен в ньому робитись наголос на один « дар» (мов – вірш 23) чи пророцтва (вірш 24), виключаючи інші; це зробило б неможливим для деяких членів зібрання мати здібності до збудування братів їх власним окремим «даром», оскільки не всі отримали один і той же самий «дар» (1Кор. 12:4 -11,28-31; зауважимо, що в Рим. 12:3-8, де Павло говорить про «дари» Духа, а також в Еф. 4:11-13, де говорить про людські здібності, дані від Бога ранній Церкві, він взагалі не згадує «дару» мов).
Кожен член зібрання повинен мати здібність служіння іншим членам тіла так, наче б сам був його частиною (1Кор. 12:12-27), виконуючи в той спосіб своє завдання збудування співчленів. Різні «дари», які існували в окремих зібраннях, згідно з переконанням Апостола, повинні бути вживані з відповідною користю для збудування братів.
УМОВИ, ЩО СУПРОВОДЖУВАЛИ НАПИСАННЯ 1 ПОСЛАННЯ ДО КОРИНТЯН
Павло, правдоподібно, написав це послання не пізніше, як в 57 р н. е., під кінець свого типічного служіння в Ефесі (Дії 30:31; 1Кор.16:5-8). Це є одним з його найбільш ранніх послань. На той час християни мали небагато рукописів навіть Старого Заповіту, оскільки вони були поза єврейською системою і були чужі їй. Отже, їм особливо були необхідні тимчасові «дари» Духа, такі як знання, пророцтво, мови, їх пояснення й т. д. Але в міру того, як з’являлось щораз більше рукописів Старого Заповіту (Дії 17:11), а книги нового Заповіту були поступово завершені, а відповідно зменшувалась потреба «дарів». Тому поряд із просуванням об’явлення Нового Заповіту зверталось щораз менше уваги на ті «дари», а також на «дар» мов. «Дар» мов згадується (і то мимохідь – див.1Кор.12:8-10,28) тільки у більш ранніх посланнях і зовсім не згадується в пізніших, як наприклад, в посланні Павла до Римлян (12:3-8), Ефесян (4:11-13) і т. д., а також в посланнях Перта, Юди та Івана.
Вірші 27,28. Тут Павло подає вказівки стосовно зібрань, які відбуваються згідно належного порядку (порівняй вірш 40). Ті, що мають «дар» мов, взагалі не повинні були говорити одночасно, а по черзі, і то не більше, ніж двох чи трьох. В кожному випадку дана мова повинна була бути кимось перекладена (вірш 27). А якщо не було жодного перекладача, то, той, що говорив такою мовою, повинен був у Церкві мовчати (Хоча, коли він того хотів, то міг вживати для себе той «дар» – вірш 28). І скільки ж наших приятелів, що «говорять мовами», дотримаються цієї вказівки, і, коли немає перекладача, мовчать в зібранні, говорячи тільки собі і Богові? Здається, що небагато. Вони часто порушують цю вказівку
ПОБОЖНІ МОВИ
Дехто твердить, що є два види говоріння мовами: один з них називають «побожними» мовами, а другий – «даром» мов, глосолалією. Говорять при цьому, що «побожні» мови служать тільки для духовної єдності з Богом та особистого збудування. До такого розрізнення вдаються для того, щоб уникнути незаперечності доказів, які свідчать про те, що говоріння мовами в Новому Заповіті здійснювалось справжніми людськими іноземними мовами. Але у 27 та 28 віршах Павло виразно ототожнює мови, якими мали користуватись в зібранні (вірш 28) з мовами, які вживались для говоріння «собі й Богові».
Іншими словами, якщо хтось мав намір говорити в зібранні якоюсь мовою, але дізнався, що немає жодного перекладача, то він повинен був утриматись від промови в зібранні. Коли ж він того хотів, то міг, однак, вжити тієї мови, аби говорити «собі й Богові», на самоті, окремо. Ніщо в тому розділі не вказує, що Павло говорив про два різні види говоріння мовами. Це вказує на те, що «дар» мов не повинен був вживатись публічно без перекладу, оскільки така незрозуміла мова не будувала б зібрання, але відвертала б його увагу, як також викликала б збентеження й перешкоджала б нормальному перебігу зібрання, яке повинне проходити згідно порядку, в спосіб, що будує його.
Вірші 29-31. Ті, що мали «дар» пророкування, також повинні були говорити по-черзі, але не більше, ніж двох чи трьох, а брати (грецьке – «інші») повинні були розпізнати (дослідити, обміркувати) те, що почули. Коли ж хто із присутніх братів, які дотепер сиділи й слухали того, хто говорив, отримували подальші, можливо, більш повні об’явлення, то тоді перший пророчий промовець повинен був люб’язно уступити місце й мовчки слухати (вірш 30). І це також є пристойним і таким, що служить збудування зібрання (вірш 31).
Це є в повній згоді з тим, що Павло сказав раніше (вірші 23, 24). Він не схвалював управління зібранням як тими, що володіють «даром» говоріння мовами, так і тими, що володіють «даром» пророцтва. Коли ж доводилось вибирати поміж ними, то вибирали останніх, оскільки пророкування – вияснення – було кориснішим (більш сприяло будуванню), аніж говоріння мовами. Ідеальною ж ситуацією було, однак, те, на що він вказував у вірші 26.
Ми не повинні також вважати, що оскільки Павло в цьому розділі говорив про служіння зібранню тільки тими, хто володів «даром» мов чи « даром» пророцтва, і не згадав при цьому інших «дарів» (1Кор.12:8-10), то зібрання повинне концентрувати свою увагу лише навколо саме тих, що говорять мовами та пророків. Павло особливо зупиняється на цих двох, оскільки саме на них робить наголос в цілому розділі, стараючись через порівняння «дару» мов з «даром» пророцтва допомогти братам-коринтянам в зрозумінні того факту, що вони занадто звертають увагу на «дар» мов і зловживають ним.
Вірш 32. «і [більше того] коряться духи пророчі [здібності, пов’язані з «дарами»] пророкам». Тут Павло подає переконливий доказ, який свідчить про вищість «дару» пророцтва над «даром» мов. Власне, духи (здібності) пророків були під їх контролем, оскільки після отримання Божого об’явлення вони не потребували перекладача, але самі могли зрозуміло промовляти. Натомість, якщо посеред присутніх не було перекладача, то ті, що говорять мовами, повинні були мовчати в зібранні й говорити лише собі та Богові.
Слово « І» пов’язує вірш 32 з попередніми віршами й подає додатковий доказ, чому пророкуючий промовець повинен був зберігати спокій, оскільки пророки, які мали в повній своїй владі свої духи (здібності), а також непорушне поєднання поміж духом та розумом і поміж мовою і говорінням, могли або говорити, або мовчати, залежно від своїх бажань.
Вірш 33 подає особливо переконливий доказ того, чому «дари» повинні були використовуватись у зібранні з дотриманням добрих звичаїв та згідно порядку – тому що Бог не є Богом безладу, непорядку чи метушні, але Богом миру. Він є противником всьому, що не є духом «здорового розуму» (2Тим.1:7). А тому Бог, безперечно, засуджує емоційні шаленства, які затьмарюють здоровий розсудок християнина, а також голосних критиків, галасливих молитов та емоційної балаканини «мовами», які замість дійсного спілкування Господа зі Своїм людом створюють доми белькочучих у збентеженні людей, що пригадує мовне замішання при Вавилонській вежі, довгі та роздираючі крики пророків Ваала в садках під час їхньої боротьби проти Іллі.
Вірші 34, 35. Тут Павло подає вказівки щодо відповідної поведінки жінок підчас зібрань, коли подавались доктринальні науки через переклади мов чи пророкування в розумінні проголошенні та навчання Божого Слова, що раніше описано в 27-32 віршах. На таких зібраннях по проголошенню та навчанню зі Слова жінки мали відігравати другорядну роль, не намагаючись бути вчителями. Вони повинні були утримуватись на таких зібраннях від того, щоб навчати.
Але жінки могли брати участь у доктринальних зібраннях та отримувати багато благословенств, звертаючи молитви, співаючи псалми, гімни та духовні пісні (Еф.5:19; Кол.3:16; див також «Нове Створіння», стор.322, 323). Вони мали повне право ставити питання й відповідати на запитання, які ставив навчаючий, під час вериянських досліджень, але вони не мали права привласнювати собі функцію вчителя. З Божого натхнення (Мат.18:18) і у згоді з Божим розпорядженням (Еф.5:23,24) Павло говорить: «Нехай жінка навчається мовчки [на зібраннях збору, присвячених проголошенню та навчанню] в повній покорі. А жінці навчати я не дозволяю, ані панувати над мужем, але бути в мовчанні» (1Тим.2:11,12).
Коли ж жінки не знали чи не були певні якихось справ, особливо тих, що розглядались на зібраннях, присвячених проголошенню та навчанню, вони могли пізніше запитати про те дома у своїх чоловіків (вірш 35), чи того, хто пророкував, чи якогось іншого брата. Могли також порушити те питання при відповідній нагоді на зібранні чи в індивідуальних розмовах і дискусіях з братами, а не перешкоджати своєму чи когось іншого особистому навчанню під час проголошення та загального навчання зібрання.
Але це обмеження не стосувалось не доктринальних зібрань, таких, як наприклад, зібрань прославлення, свідоцтв, молитов і т. д. – підчас яких посвячені християнські жінки могли молитись та пророкувати (свідчити, але не навчати), вживаючи відповідне покриття для голови (1Кор.11:5,6). Вона мала також певну свободу в служінні поза зібранням, присвяченим проголошенню та навчанню, – могла, наприклад, навчати інших жінок, дітей, а також чоловіків, особливо невіруючих (Дії 18:24-26; Рим.16:1-6,12; Фил.4:3; 1Тим.5:9,10; 2Тим.1:5; 3:15).
Вірш 36. В момент напливу іронії Павло питає зібрання у Коринті: «Хіба вийшло від вас Слово Боже? [І його відповідне вияснення] Чи прийшло воно тільки до вас?» [а не до вибраних Апостолів Бога]. У вашому зібрання повинні дотримуватись відповідні методи, передбачений порядок і добрі звичаї, без жодних відхилень, як наприклад, говоріння мовами без перекладу, одночасне промовляння двох чи більше пророків, або ж допуск жінок до навчання в доктринальному зібранні. Всі такі відхилення слід припинити, бо інакше (залишається лише одна альтернатива) чи ж не привласнюють собі коринтяни привілею особливих вчителів зібрань? Чи справді ви є зразком і прикладом для всіх зібрань, першим і останнім словом щодо доктрин і практик в цьому періоді?
Вірші 37, 38. Після моменту іронії Павло з повагою говорить про свій апостольський авторитет: нехай кожен, хто вважає, що отримав духовний дар пророкування чи якийсь інший дар, знає, що те, що пише Апостол, є натхненою від Бога Господньою заповіддю. Коли ж хто легковажить (Божественне походження того, що написано), то нехай собі легковажить – нехай вперто заперечує тому, що сказано в ім’я Господнє; нехай буде задоволений зі своєї глупоти та її наслідків перед Господом.
Вірші 39,40. Павло підсумовує тут взаємовідношення «дару» мов разом з перекладом, що супроводить його, і «дару» пророкування, що в зрозумілий спосіб пояснює Слово Боже. Павло пише, аби брати віддано прагнули «дару» пророкування, але також не забороняли вживання в певній мірі також і менш корисного «дару» говоріння мовами. Але нехай тільки все відбувається у відповідний спосіб та згідно належного порядку.
Вищенаведене дослідження 1 Кор. 14 доказує, що цей розділ в жодному разі не підтримує необґрунтованого погляду, нібито брати – коринтяни, чи хто-небудь інший з ранньої Церкви говорив незрозумілими мовами – так званими «екстазовими висловлюваннями» – чи що є це доречним і правильним сьогодні. Він також ясно доказує, що «дар» мов був чудесною здібністю говоріння звичайними людськими іноземними мовами. Вказує це на те, що всюди там, де в 1 Кор. 14 виступає слово «мова», ми можемо додати слово «іноземна», не змінюючи при цьому правильного значення.
ДОСЛІДЖЕННЯ ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА
ДО ЕФЕСЯН 5:18-20 І КОЛОСЯН 3:16
Дехто стверджує, що Ефес.5:18-20 та Кол. 3:16 навчають, що сьогоднішні християни повинні застосовувати глосолалію для взаємного збудування. Однак ці вірші не роблять жодного натяку на «дар» говоріння мовами чи якийсь інший чудесний «дар» Духа. Павло в них лише нагадує вірним християнам, аби вони вживали – і то очевидно у відповідний спосіб в дусі здорового розсудку – гарні псалми, гімни та відомі духовні пісні для взаємного заохочення й збудування у християнському вченні, практиці та спілкуванні (Євр.10:25).
В Кол. 3:16 читаємо: «Слово Христове нехай пробуває в вас рясно, у всякій премудрості. Навчайте та напоумляйте самих себе! Вдячно співайте у ваших серцях Господеві псалми [із натхненного Псалтиря, див. також 1 Кор. 14:26], гімни [особливо ті, що славлять Господа; порівняй також Мат.26:30; Дії 16:25], духовні пісні [тут вжито множину грецького слова ode ; порівняй також Об.15:3; це слово взагалі означає пісню, як хвалебну, так і іншу; рання Церква найбільше користувалась піснями у формі ліричних віршів для співу]». Подібно навчає також Ефес.5:18-20.
А тому Ефес. 5:18-20 та Кол.3:16 не можуть ніяким чином пов’язуватись з «даром» говоріння мовами, і зовсім не навчають, що цей «дар» відноситься до наших днів.
ТАНЦЮВАННЯ «ПЕРЕД ГОСПОДОМ»
Багато п’ятидесятників та харизматів твердять, що є доречним «танцювання» перед Господом» під час зібрань, що супроводжується голосними криками й т.п. При цьому для виправдання таких дій вони звертаються до таких уривків, як Вих.15:20,21 (де говориться про те, як Давид «танцював перед Господнім лицем», а весь Ізраїль ніс Господнього ковчега «з окриком та з сурмленням сурми»), а також Пс.149:3 (який закликає люд Божий до прославлення Його в танці).
Немає нічого поганого в таких способах прославлення Бога, якщо відбувається це у відповідному місці і належним чином. Але в цих витягах, як також і в інших місцях Святого Письма чи в історії ранньої Церкви немає ні найменшої вказівки для наслідування тих речей на зібраннях Церкви в часи Нового Заповіту.
РОЗДІЛ 5
ВКАЗІВКИ ПАВЛА СТОСОВНО МОЛИТВИ
На підставі 1Тим.2:8 п’ятидесятники та інші харизмати твердять, що єдиним відповідним та корисним способом молитви з піднятими руками. Апостол Павло говорить: «Отож хочу я [виходячи з того, що я сказав перед цим], щоб мужі звершали молитви на кожному місці, підіймаючи чисті руки без гніву та сумніву». Тільки коли ми, як християни, виконаємо ці три згадані Апостолом умови, можемо справді з користю для себе молитись до нашого Небесного Отця й очікувати відповіді на наші прохання (порівняй також Ів.15:7; 1Ів.3:22).
ПІДНІМАННЯ ЧИСТИХ РУК
Ми завжди маємо бути у наших вчинках справедливими і (через заслугу крові Христа, яка покриває нашу недосконалість) цілком посвячені Богові й святі (побожні) в нашій службі Йому. Перша умова, яку наводить Павло для молитви, не була, очевидно вказівкою щодо єдиної відповідної фізичної постави, яку віруючий повинен був приймати під час молитви; бо ж ми читаємо також про молитву, звершену із опущеною головою (Луки 18:13), із піднятою головою (Луки 9:16; Ів.11:41; 17:1), на колінах (Дан.6:10; Луки 22:41,45; Дії 7:60; Еф.3:14), і навіть лежачи, в ліжку (Пс.63:7).
Павло міг мати на увазі однаково поширений як серед євреїв, так і серед поган звичай піднімання й простягання рук в молитві. Наприклад: Соломон, освячуючи храм, став перед жертівником «і простяг руки свої до неба»(1Цар.8:22), але кінчаючи свою молитву (вірш 54) «устав від Господнього жертівника… де він стояв на колінах своїх, а руки його були простягнені до неба» (порівняй 2Цар.6:13). Також і Єздра стояв на колінах, коли простягав свої руки в молитві (Ездри 9:5). Однак ані позиція стоячи, ані навколішки не говорить про те, якою повинна бути звичайна чи якась особлива постава під час молитви в християнському зібранні.
Інколи наводять вірші Пс.28:2; 134:2 й 141:2, які говорять про молитву та підіймання рук, як докази, що це єдина відповідна постава для звершення молитви в християнському зібранні. Чому ж в такому випадку оминають Пс.95:6, який говорить: «Прийдіть, поклонімося, і припадім, на коліна впадім перед Господом, що нас учинив»? жоден з тих уривків Старого Заповіту не був даний як виразне повчання щодо відповідної постави під час молитви в християнському зібранні. Християни самі можуть вибирати позицію для молитви. На зібраннях відповідним є і стояння, і сидіння, а часом стояння навколішки.
Євреї перед молитвою мили також руки: «Умию в невинності руки свої, й обійду Твого, Господи, жертівника» (Пс.26:6), але ж чи означає це, що ми завжди мусимо мити наші буквальні руки перед тим, як підіймемо їх у молитві? Очевидно, що ні! Чисті руки символізують тут чисті вчинки – ми маємо кланятися «Господеві в величі святому!» (1Хронік 16:29). Бог не виконує прохань тих, котрі приходять до Нього із символічними нечистими руками: «Коли ж руки свої простягаєте, я мружу від вас свої очі! Навіть коли ви молитву примножуєте, Я не слухаю вас…» (Іс.1:15-18; порівняй також 59:1-3; Йова 17:9; Пс.24:4,5; 1Пет.3:7).
Щирим прагненням Павла було, аби ми очистились від старого квасу гріха, блуду, самолюбства та світовості, аби могли прийти до Бога в чистому (виправданому) стані, підіймаючи символічно чисті (посвячені) руки, стаючи в такий спосіб відповідними до прийняття й готовими на отримання відповіді на наші молитви. Можливо, що деякі з перших християнських зібрань підіймали в молитві буквальні руки, й можливо, що Павло мав це на увазі, хоча б частково, коли нагадував братам, аби молились з піднятими чистими руками. Однак думати, що тут ідеться про буквальні руки, буквально помиті, означає обминути духовну правду, яку він хотів сповістити. Його слова подібні до слів Учителя: то «дух і життя». «То дух, що оживляє, тіло ж [так само, як і спосіб тримання плечей чи рук під час молитви й т. п.] не помагає нічого» (Ів.6:63).
Апостол був майстерним слугою «не букви, а духа, – бо буква вбиває, а дух оживляє» (2Кор.3:6). Ті, що можуть мислити духовно, зрозуміють,оцінять і скористаються з духовного застосування нагадування Павла, що ми маємо молитись, піднімаючи символічні чисті руки, тобто в святих вчинках, в повному віддані Богові, служачи Йому в дусі і правді. Тоді вони будуть шукати глибшого, духовного значення – «усе бо досліджує Дух, навіть Божі глибини» (1Кор.2:10).
БЕЗ ГНІВУ
2) В подальшому Павло говорить, що ми маємо позбутись гніву. Ця друга умова безпосередньо стосується не нашої зовнішньої поведінки, служби для Бога, але нашого серця – нашої волі, аби чинити волю Божу, стосується наших бажань та почуттів. Серце, так само, як і вчинки, повинне бути «святістю для Господа Саваота» (Зах.14:20,21) «серце своє стережи, бо з нього походить життя» (Прип.23:7; Якова 4:8). Наше серце має бути вільним від злості, непримиримого гніву та впертості; не повинні ми керуватись злою волею чи мстивими намірами по відношенню до будь-кого (Рим.13:8-10; Еф.4:26,31; 1 Ів.4:20).
Бо як же ми можемо просити Бога: «прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», якщо ми маємо якісь почуття проти них? Ісус остерігає нас: «А коли ви не будете людям прощати, то й Отець ваш не простить вам прогріхів ваших» (Мат.6:15). Але таке прощення не може бути тільки зовнішнім «підійманням чистих рук», воно мусить походити «з серця свого» (Мат.18:35). Отже, наскільки ж важливим є, не дозволити жодному «гіркому кореню» прорости в наших серцях й спалити нас, роблячи нас в такий спосіб неприємними в молитві перед Богом (Євр.12:15)!
БЕЗ СУМНІВУ
3) Павло вчить нас також, що ми повинні мати сильну віру – без сумніву [грецьке dialogismos – дискусія, диспут (а також), сперечання, сумнів]. Коли ми хочемо, щоб наші молитви були почуті, то мусимо «просить із [повною переконання] вірою, без жодного сумніву… Нехай бо така людина [яка перебуває в сумнівах та непевних думках чи переконаннях] не гадає, що дістане що від Бога» (Якова 1:6,7, порівняй також Євр.11:6; Мат.9:29; 21:22; Мар.9:23; 11:22-24). Немає жодної причини, аби сумніватись в тім, що «вірний бо Той, Хто обіцяв!» (Євр.10:23).
З вищенаведеного ми бачимо, що слова Павла з 1Тим.2:8 є наповнені багатьма духовними благословенствами для тих, котрі мають та вживають Святого Духа. Не обминаймо ж духовного значення його науки, твердячи, що молитви можуть складатись лише в позиції з піднятими буквальними плечима та руками.
ХРЕЩЕННЯ ДУХОМ І «ГОВОРІННЯ МОВАМИ»
Харизмати, як правило, твердять, що «говоріння мовами» є проявом хрещення віруючої людини Святим Духом – її особистим пережиттям «п’ятидесятниці» – а отже хрещення Духом, яке мало місце в день сходження Святого Духа, повторюється й надалі. Але Святе Письмо не підтримує таких тверджень.
Святе Письмо доказує, що було лише одне хрещення для Церкви в цілому в день сходження Святого Духа (Дії 2:1-11). Додатковий же прояв цього через три з половиною роки, коли перші погани – Корнилій та його дім – ввійшли до тіла Христового (Дії 10:44-47, 11:15) був необхідний, аби переконливо доказати, що Бог прийняв тоді і буде приймати з того часу до цього Тіла як євреїв, так і поган (див. працю «Примирення поміж Богом і людиною», розділ ІХ). Згідно Святого Письма не було і вже не повинно було бути жодного додаткового сходження Святого Духа для Церкви, хоча «потому», після віку Євангелії, благословенство, що випливає із сходження Святого Духа, проллється на світ – на «кожне тіло» (Йоіл 3:1).
Хрещення Святим Духом, яке відбулось з Церквою в день сходження Святого Духа, залишається з Церквою на протязі всього віку, і в міру того, як кожен її член входить до правдивої Церкви, то входить він і в правдиве хрещення і має уділ в початковому хрещенні Духом. Але до того, як хтось стане готовим до отримання благословенств Господнього Духа, то найперше він повинен знайти виправдання у вірі в Ісуса Христа й мати серце, вільне від любові до гріха, а також як обітницю посвячення (Рим.12:1) – прийняти остаточне рішення, що він проведе своє життя в службі для господа, Правди та братів; лише тоді він у відповідній мірі готовий до прийняття благословенства посвячення та спільності з Отцем і Сином в їх Святому Дусі (1Ів.1:3). Весь люд Божий, аби отримати особливі ласки та привілеї віку Євангелії, повинен зайняти поставу, подібну до тої, як зайняли брати при їх благословенні в день сходження Святого Духа.
Навіть не дивлячись на велике прагнення в служінні Господові, Правді й братам, мудрим було б для кожного наслідування дій ранньої Церкви в дослідженні й молитві з метою наповнення Духом (Єф.5:18), замість намагатися бути посланником Бога. Справді, з біблійної точки зору ніхто не має права проголошувати Євангелію, ні малою, ні великою мірою, поки не отримає визнання Святого Божого Духа (порівняй Іс.61:1).
Заперечуючи небіблійному поглядові, що слід молитись про нове зіслання Святого Духа, про нове хрещення Духом, про чудесні «дари» Духа, маймо на увазі той переконливий факт, що поки кожен член Тіла не отримав своєї частки благословенства з першого сходження Святого Духа, він не може відшукати повного Божого миру (Іс.26:3; Фил.4:7), ані стати по-справжньому активним та здібним Божим слугою і посланником. Хай же весь Божий люд віддано дбає про більшу міру Святого Духа (Луки 11:13), прагнучи його та молячись про нього (Еф.6:18), пильнуючи своїх слів, помислів та вчинків, прагнучи також Божої опіки та здатності до служіння Богові! Просімо ж Його, аби Він нас щораз швидше очищав від світських амбіцій та прагнень і щораз більше наповнював нас помислом або духом Христовим – Його характером, а не шукаймо неприродного «дару» мов.
РОЗДІЛ 6
ЯК РОЗПІЗНАТИ СВІДОЦТВО ДУХА
У зв’язку з біблійною наукою про те, що чудесні «дари», такі як говоріння мовами, назавжди припинились разом зі смертю дванадцяти Апостолів, а також тих, кому вони уділили цих «дарів» через покладання своїх рук, хтось міг би запитати, яким же чином посвячені віруючі можуть від того часу мати певність, що мають Святого Духа і є Божими дітьми?
В посланні до Римлян 8:16 ми читаємо: «Сам Цей Дух свідчить разом із духом нашим, що ми – діти Божі». Окрім чудесних «дарів», уділених тільки ранній Церкві, Біблія навчає також про сім особливих знаків, котрі становлять повне свідоцтво Духа, яке дане для певності кожного сплодженого від Духа з-поміж люду Божого віку Євангелії. Кожен з цих знаків свідчить про посідання Святого Духа й синівства тих, котрі його мають. Однак, щоб мати повне свідоцтво Духа, необхідні всі сім знаків. Коротко, вони є наступними:
(1)належне розуміння глибокої суті Слова Божого (1Кор.2:6-16; порівняй Іс.64:4; Мар.4:10-12 ; Ів.7:17; 14:15-17; Пс.25:8-10,12,14);
(2)духовне натхнення (Кол.3:1-4; порівняй 2:12, а також Рим.6:4,5; Пс.42:2,3; 63:2; 84:3; 105:4; 119:2,10,20,40; Мат.5:6; 6:33; Фил.3:12-14);
(3)дані від Бога здібності служби (Рим.12:1; Мат.20:1-16; 21:28,30; 25:14-30; Ів.4:34-38; Гал.6:10);
(4)зростання в Христовій подобі (Рим.8:9,29; 2 Кор.3:18; Гал.5:22,23; Єф.5:9; Кл.3:12-14; 2 Пет.1:5-11; 3:18; 3Ів.3:14,16; 4:16);
(5)переслідування в ім’я Христа (Мат.5:10-12,44,45; Ів.5:18,19; 16:2; Дії 5:40,42; Рим.8:17; Гал.4:29; Фил. 1:28, 29; 2 Тим. 2:10-12; 3:12;. Євр. 10:32-34; 1 Пет. 3:14, 16, 17; 4:14, 16, 19);
(6) карання за помилки (Євр. 12:5-13; Пс. 94:12, 13; 118:18; 119:67; Прип. 3:11, 12; Іс. 26:16; Лук.. 12:47, 48; Об. 3:19);
(7) випробування й спокуси до непослуху Божій волі (Повтор. 13:3; 8:2; Пс. 66:10-12; Дан. 12:10; Як. 1:2-4, 12; 4:7; 1Пет. 1:6, 7; 4:12; 5:8, 9).
Багато за свідоцтво Духа приймають такі речі, як багатство почуттів, звичайні веселощі, голоси, що говорять до них, або ж «говоріння мовами», яке відсувається через них, сни, видіння, буйні фантазії й т. п. Коли ж, однак, приходить хвороба, сімейні клопоти, труднощі, нестатки, переслідування, то часто їх залишають ці свідоцтва – і то в той момент, коли вони найбільше їх потребують! Але зовсім по-іншому є із тими сімома свідоцтвами, які подані в попередньому абзаці. Вони не залишать нас в часі випробувань, але збережуть наші серця й розум у повному спокої через Ісуса Христа, Господа нашого (Іс.26:3; Ів.14:27; Фил.4:7), запевнюючи нас, що наші стосунки з Богом є в повному порядку, що ми маємо Його Святого Духа, і що Він і надалі вважає нас членами Своєї сім’ї. Славмо ж за те Бога!
ВЕЛИКЕ УПОВНОВАЖЕННЯ – МАТВІЯ 28:19,20
Дехто твердить, що нібито належне виконання великого уповноваження (Мат.28:19,20; порівняй також Мар.16:15-20) вимагало дії «дарів» Духа. Кажуть, що оскільки Апостоли та інші учні ранньої Церкви отримали «дари», пов’язані з мовами, котрі мали допомогти їм у належному виконанні їх завдань в межах того уповноваження (Дії 2:1-11; 1Кор.14:22), то й послідовники Ісуса потребували на протязі всього віку Євангелії й відразу ж по закінченню віку також потребують тих «дарів», разом з мовами, аби вони допомогли їм у належному виконанні їх ролі в тому уповноваженні. З тим не погоджується ні Святе Письмо, ні ми.
Павло не заперечував твердження Ісуса щодо ознак «дарів» для віруючих християн (Мар.16:17,18), коли від Божого натхнення писав, що ті «дари» проминули (1Кор.13:8), що, як ми знаємо з історії, дійсно сталось, коли померли Апостоли (а лише вони мали силу уділяти ці «дари» через покладання рук), а також ті, котрим вони ті «дари» уділили.
Велике уповноваження не містило, очевидно, жодного знаку чи вказівки, що «дари» будуть дані всім учням «аж до кінця віку» (Мат.28:20), чи що наприкінці віку виникне потреба у воскресінні тих «дарів».
ДОСЛІДЖЕННЯ ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО ЄВРЕЇВ 2:3,4
Цей уривок має підтвердити те, що було раніше сказано стосовно Матвія 28:19,20. В своєму навчанні та проголошенні учні повинні були звертати увагу на « Євангелію Царства» (Мат.4:17; 10:7; 24:14), «велике спасіння», «високого покликання». Євреям 2:3,4 говорить: «То як ми втечемо, коли ми не дбали про таке велике спасіння? Воно проповідувалося спочатку від Господа, ствердилося нам через тих, хто почув, коли Бог був засвідчив ознаками, і різними силами та обдаруванням Духом Святим із волі Своєї».
Отже, проголошення Євангелії про Царство Небесне для Церкви було набагато важливішим від знаків, чудес, «дарів» і т. п., які були дані, щоб свідчити про правдивість Церкви й допомагати в її початковому визнанні та утвердженні як окремої спільноти (Мат.5:14). Коли ж було завершено писане Боже об’явлення, то знаки, «дари» і т. п. не були вже потрібні, оскільки правдивість послання Євангелії могла бути оцінена через дослідження «слова пророчого певнішого» (тобто, набагато сильнішого від знаків, чудес і т. д., які легко можна було підробити чи зловживати ними). –1Тим.4:13,16; 2 Тим.2:15;3:14-17; 4:2; 2Пет.1:19).
ВІК ЄВАНГЕЛІЇ БЕЗ ДАРІВ
Тим, котрі твердять, що учні Христа не можуть успішно прихиляти й навертати інших без застосування мов та інших допоміжних «дарів» при провіщенні Слова, ми відповідаємо: коли б так дійсно було, то чому ж тоді вірні учні Христа протягом всього віку Євангелії не мали й не вживали «дарів» для допомоги в упокоренні тіла? Чому Марсилій, Гус, Лютер, Цвінглі, Веслі та інші реформатори не прикрашали проголошення та вияснення Божого Слова чиненням чудес чи вживанням «глосолалії»? Чому Вікліф, Лютер, Тиндаль та інші тратили багато часу та зусиль, намагаючись зрозуміти, вияснити й перекласти Святе Письмо, коли б набагато простіше було, наприклад, вжити «дару» вияснення й знання і в такий спосіб краще зрозуміти, вияснити і вдало перекласти Біблію?
Той факт, що такі видатні слуги Церкви не застосовували «дарів», свідчить про те, що вони ними не володіли. І хіба ми можемо сказати, що це було наслідком їх недостатньої віри? Безперечно, ні! Бог успішно використовував таких реформаторів для проголошення та вияснення Святого Слова, для притягнення й збудування особливо свого вибраного люду. Чинилось це без «дарів», про котрі Павло свідчив, що вони припиняться (1Кор.13:8,13), і котрі, як свідчить історія Церкви, скінчились у другому столітті.
«ДОЩ ПІЗНІЙ»
Багато «глосолалістів» визнають, що «дари» були дані тільки ранній Церкві, а не Церкві всього віку Євангелії. Але багато з них вперто твердять, що належить знову очікувати «дарів» для Церкви наприкінці віку Євангелії, віку Церкви, як обіцяного «дощу пізнього» (Йоіл2:23, порівняй Ос.6:3; Як.5:7). В такому разі вони не розуміють добре всього цього питання.
В Йоіла 1 пророк під символом сарани, засухи та голоду змальовує нищівну справу великої апостазії, що виразно проявлялась уже з днів Апостолів, розвинувшись згодом в церковництво – ради єпископів (гусінь), потім папізм (сарана), згодом антихристиянізм (коник), і на кінець – протестантське сектантство (черва) – (Йоіл 1:2-4).
Думкою Йоіла 1 є те, що подібно тому, як в природі всякі плоди знищуються згаданими заразами, так і різні стадії відступництва від початкового християнства знищили плоди засіяної Апостолами правди й справедливості – знівечили багато наук, практик та вчинків, які Ісус та Його Апостоли подали людові Господа під час жнива Єврейського віку. Отже, Йоіл коротко символічно змальовує спустошення, яке панує на символічних полях, засіяних Апостолами, спустошення, яке тривало донедавна.
В Йоіла 2 пророк змальовує (вірші 1-11) великий утиск Дня Господнього, а також тих, котрі ведуть до нього. Але, він вказує, що до того, поки прийде утиск, Господь пошле людям нагадування про каяття (вірші 12-17). Вірні отримають запевнення, що до того, як розпочнеться час утиску, Господь усуне наслідки символічної зарази (вірш 25), покарає чинителів зла (вірш 20), поверне науки та практики Апостолів, результатом чого буде можливість того, аби плодоносили поля, на яких будуть працювати Його вірні (вірші 19, 21-24, 26,27).
ПРАВДА Є СИМВОЛІЧНИМ ДОЩЕМ
Дощ з Йоіла 2:23, очевидно, відноситься до Правди – Слова Божого (Ів.17:17). Свідчить про це Повтор.32:2: «Нехай ллється наука Моя, мов той дощ, хай тече, як роса, моя мова, як краплі дощу на траву, та як злива на зелень». Символ цього тексту вдало показує, що простіші правди (дрібний дощ) є призначені для нерозвинутих, а правди більш ґрунтовні (злива) – для повністю дозрілих.
Та ж сама думка подається й у Пс.72:6: «Він зійде, як дощ на покіс, немов краплі, що зрошують землю.» В Біблійній символіці трава зображає людей (Іс.40:6-8; 1Пет.1:24). З причини прокляття стали вони скошеною травою, а пекучий жар досвіду зі злом сушить ту скошену траву. І подібно тому, як в природі скошена й висушена трава оживає й знову росте під впливом рясних опадів дощу, так і Правда, що приходить в Тисячолітті від Христа, поставить рід людський, скошений вироком смерті та висушений досвідом зі злом, на дорогу життя та розвитку – на дорогу реституції (Дії 3:19-21). Зливи (глибші, ґрунтовніші правди) будуть зрошувати (роблячи плодоносною) землю (суспільство).
Наступні уривки також вживають слово «дощ» в тому ж самому символічному значенні: Іс.55:10,11; Зах.10:1; 1Цар.17:1,7,14.
РАННІЙ ТА ПІЗНІЙ ДОЩ
Ранній та пізній дощ з Йоіла 2:23 відповідно відносяться до правд високого поклику (Фил.3:14) та правд реституції (Дії 2:19-23). Перший падав «поволі» під час жнив віку єврейського. Мало це статись ще до того, як Сіон мав радіти, «бо вам і Він дасть». Часом радості Сіону є теперішній вік Євангелії.
Далі 23 вірш говорить про зіслання раннього дощу, після його першого опаду, той майбутній дощ (звернімо увагу на невідповідність цього виразу у застосуванні до звичайного дощу, якого він, очевидно, не стосується) наступить в той же самий час, що і дощ пізній «зішле вам дощу, дощу раннього й пізнього»: Коли ж ці обидва дощі мали впасти? Одночасно? І коли практично справді разом впадуть? Зараз, в жнива віку Євангелії!
Отже, є очевидним, що «дощ пізній» стосується правди про реституцію, котра так сильно благословила посвячений люд Божий. Не стосується це повернення Церкві «дарів» зараз, наприкінці віку.
БОЖИЙ ВИБІР ВИБРАНИХ
Коли ми зрозуміємо Божий план, то зможемо усвідомити собі, чому після утвердження Церкви Апостолами Бог вже не потребував вживання «дарів», аби досягти своєї мети у віці Євангелії – не навернення світу, але вибрання, притягнення учнів «з» різних народів (Об.5:9,10).
Вказують не це також Дії 15:14, що засвідчує, що «зглянувся Бог від початку, щоб вибрати люд із поганів [після погляду на євреїв – Мат.10:5,6; Лк.24:47; Дії 1:8; Рим.1:16; 11:17-24] для ймення Свого (порівняй також Ів. 6:44,45). Цей люд становить обмежену вибрану групу, Мале Стадо (Луки 12:32), Невісту Христа, Жінку Агнця, а супроводжують її Велика Громада, діви (2 Кор. 11:2; Об.7; 19:7-9; 21:2,9,10; Пс. 45:15,16).
Як небесне насіння Авраама («зорі на небі» – Бут. 22:16-18; Гал.3:8,9,16,29) вони будуть разом з Христом благословляти людські роди благословенствами реституції на протязі «тисячі років», притягуючи «всіх» і підносячи всіх бажаючих та слухняних до стану, втраченого Адамом – людської досконалості на землі, з усіма її правами та привілеями (Лук. 19:10; Ів. 12:32; Дії. 3:19-23; Рим. 8:17-21; 1 Тим. 2:4-6; 4:10; Об.. 20:4, 6; 22:17).
Кожен член Малого Стада, аби здобути життя на Божественному, безсмертному рівні (2 Пет. 1:4; 1 Кор. 15:53, 54; 1 Ів. 3:2), мусить через тяжкі випробування й досвідчення розвинути й скристалізувати свою подобу до подоби Христа (Кол. 1:10-13; 2 Пет. 1:5-8). Отже, Бог не мав наміру спонукати весь людський рід до бігу за нагородою високого поклику (Фил.3:14).
ПРАВДА ПРИХОВАНА ВІД НЕДОСТОЙНИХ
Отже, для того, аби не заохочувати до такого бігу тих, котрі не мають відповідного стану серця та непорушної віри, Він уклав Біблію таким чином, щоб відсіяти всіх, які не мають вух для слухання: «І станеться їм слово Господа: заповідь не заповідь, заповідь на заповідь, правило на правило, правило на правило; трохи тут, трохи там, щоб пішли та попадали навзнак, і щоб були зламані й впали до пастки й зловилися!» (Іс.28:13; див. також 9, 10 в.). Є історично підтвердженим фактом, згідним з пророцтвом Павла (2Сол.2:7), що серед тих, кого привабили знаки й т. п. в період становлення ранньої Церкви наступило велике відступлення від Правди.
Закриття Правди перед недостойними служило двом цілям:
1) Не дозволило тим, котрі не мали вух, аби слухати, фальшувати Божі правди та керувати Його людом (Повтор. 29:29; Пс.25:14; 50:16,17; Мат.7:6);
2) Не накладало на них відповідальності, яку Правда завжди несе з собою; в той же час, ті, котрі мають світло – Правду – є зобов’язані жити згідно нього, а в разі непослуху їх вина є набагато більшою, аніж тих, котрі ніколи не мали світла. Якщо ж вони стануть свідомо неслухняні йому, то зганьблять свої характери й накличуть на себе Божу кару, котра буде означати для непоправних другу смерть – знищення (Лк. 12:47, 48; Ів. 15:22, 24; Євр. 6:4-6; 10:26,27; 2 Пет. 2:20-22).
В гармонії з тим Ісус в такий спосіб подавав правду, щоб тільки ті, які є щирого серця, могли її зрозуміти й оцінити, ті, що були віруючими, тихими, без зради – його учні (Мат.11:25; Лук.8:10). Мова Ісуса спеціально була «жорсткою», аби відсіяти невірних (Ів.6:60,66; порівняй 1 Кор.1:18-25).
Подібно говорив Павло про євреїв: «Бо замкнув Бог усіх у непослух, щоб помилувати всіх» (Рим.11:32). Іншими словами Бог в такий спосіб представив свою Правду, щоб єврейський народ з відповідними винятками – Ів.1:11,12, будучи твердого серця, був засліплений.
Однак, і в майбутньому Царстві (Мат.6:10), коли буде усунутий сатана і його вплив (Об.20:1-3; Іс.35), а Христос почне керувати в справедливості разом зі своїми вибраними (Дії 17:31; Іс.32:1; Об.20:4,7), євреям та іншим – адже всі невибрані будуть пробуджені з умерлих (Ів.5:28,29; порівняй 1 Тим.2:4-6; 4:10) – буде нелегко зрозуміти та проявити вміння слухати Правду, щоб в такий спосіб здобути вічне життя (Іс.11:9; 35:5,8; Єр.31:31-34). То ж не дивно, що Апостол вигукує,в Рим.11:33! Яким же милостивим і мудрим є Бог!
ІНШІ ПРИЧИНИ ПРИПИНЕННЯ «ДАРІВ»
Коли б «дари у відсутності Апостолів, чиє доктринальне вчення було безпомилковим (Мат.18:18), вживались протягом всього віку то, без сумніву, багато вжило б «дари» пророкування, мов, чудес і т. п., щоб обманювати. Тому Бог дав «міцне слово пророче», і тільки воно, будучи написаним, було б більш гідним довіри.
Багато більше людей було б також залучено до християнської Церкви з причини «хлібів та риби», фінансової та матеріальної користі, як наприклад чарівник Симон (Дії 8:13-21). Багато приходили б не до Бога, щоб посвятити для Нього все своє й терпіти заради Його справи, але аби отримати «дари», будучи приваблені їх оригінальністю (особливо мов) і прагненням виділятись. Це, безперечно, викликало б в Церкві збентеження й перешкодило б Божим цілям.
Чи ж брати в Коринті мали б таке замішання й безладні вчинки, коли б не те, що багато з них для власного збудування та збудування інших надавали перевагу «дарові» мов перед пророкуванням та плодами Духа? Це не означає, що «дари», дані Богом ранній Церкві не були вже самі по собі бажаними, але що зловживання ними, чи неналежне їх вживання не було доброю річчю. В реалізації згаданих цілей «дари» принесли багаті благословенства і значною мірою допомогли в утвердженні ранньої Церкви. Але Бог у своїй мудрості із вище згаданих причин не мав наміру продовжити це й призвів до припинення всіх «дарів» після отримання Церквою завершеного Нового Заповіту. Ці «дари» блискуче виконали своє завдання – але більше не були потрібні (1Кор.13:8).
РОЗДІЛ 7
ЯКА ЦІННІСТЬ «ГОВОРІННЯ МОВАМИ»
Отже, у зв’язку з тим, що, як ми бачили, «дар» мов – надприродна, невивчена здібність говоріння чужими мовами – виконав свої функції, і тому в результаті Божого розпорядження припинився в Церкві в другому столітті нашої ери незабаром після смерті останнього з Апостолів (а лише вони мали привілей уділення «дарів»), те, що сьогодні називають «говорінням мовами», виявляється підробкою. Для чого люд Божий мав би старатись про «дар», котрий вже більше не існує? Яка ж є його цінність? Вірніше: яка небезпека криється в ньому?
Перебування в блуді, особливо коли він є розпізнаний, є особливо небезпечним для люду Божого. Не зважаючи на те, наскільки ефектною може здаватись якась наука чи практика, якщо вони не згідні зі Словом Божим (Іс.8:20), то приводять до темряви та розчарування.
Не даймо себе звести: сатана має багато слуг, і не всі з них виступають з відверто принизливими доктринами. Часто вони приходять як люди духовні, «прикидаються слугами правди» (2Кор.11:14,15). Багато також несвідомо служать сатані. Найлегше звести тих, котрі шукають того, що вважають за «глибші» духовні почуття, якщо не звертають при цьому пильної уваги на Слово Боже. Особливо часто робиться надмірний наголос на тому, що сприймається як зовнішній прояв Святого Духа, коли не приділяється належної уваги духовним плодам Духа, котрих цілком достатньо, аби підготувати християн до вічного життя (Гал.5:22, 23, 26, ).
ВЖИВАННЯ ПОСВЯЧЕНОГО РОЗУМУ
Якщо віра вимагає від нас «приглушення розсудку», то будьмо пильними! Хоч ми й маємо вірити (Євр.11:6), однак ми не повинні вірити сліпо, в суперечності з духом здорового розуму (2Тим.1:7) – це було б легковірністю. Бог хоче, аби ми вживали наш посвячений розум для дослідження кожної науки і практики щодо її прийняття, якщо вона правдива, чи відкинення, якщо є вона фальшивою. (Іс.1:18; Ів.8:32; 17:17; Дії. 17:2-11; Рим. 12:2; 1 Кор. 4:6; 1 Сол. 5:21; 2 Тим. 2:15; 4:2-4; 1 Ів. 4:1 і т.д.). Ми не можемо покладатись виключно на свідоцтва переживань наших власних чи когось іншого!
Занедбання вживанням розуму рівнозначне заохоченню до обману, і сатана та його слуги використовують таку ситуацію. Вони будуть старатись допомогти нам в отриманні «дару», будуть забавлятись з нашими почуттями й заохочувати до занедбання логічного мислення, до послаблення й підкорення, оскільки вони добре знають силу посвяченого розуму, тобто розсудку посвяченого християнина, освяченого в пошуках Правди Божим Духом. Вони знають, що не так легко прищепити свої блуди та «байки» (їх жертви, як правило, люди щирі, але зведені – 2Сол.2:11) до розсудку, в якому перебуває розумна віра.
Твердження про те, що, шукаючи «дари», ми повинні приглушувати наш розум, означає применшення – і навіть чинення зайвим – писаного Божого Слова. Бо якщо ми прагнемо шукати Боже об’явлення десь інше, то тоді Біблія не є тим, що говорить, що вона є «сила Божа на спасіння кожному», «слово пророче певніше» (Рим. 1:16; 15:4; 2 Тим. 3:15-17; 2 Пет. 1:16, 19)!
В такий спосіб ми б також схилились до применшення Божої здатності в об’явленні нам Його волі інакше, ніж через «дари». Головною причиною застосування «дарів» в ранній Церкві було те, щоб завершене, записане об’явлення Бога для Церкви, Біблія, могло, як єдине джерело правдивої віри і практики, бути на самій вершині (1Кор.13:10, 12). Відхилення Божого Слова й діяння проти його наук означає виклик несхвалення Господа й може призвести до духовної зарозумілості: якщо ми вважаємо, що володіємо «дарами» й індивідуальними, поза біблійними об’явленнями від Бога, то чому ми маємо ще щось досліджувати, чи думати про те, що ми помиляємось? Якими ж нерозумними є такі міркування!
«ПО ЇХНІХ ПЛОДАХ ВИ ПІЗНАЄТЕ ЇХ»
Правдивість кожної доктрини може бути також встановлена на підставі наслідків її навчання, й доктрина про те, що «дар» мов належить до наших днів, не є в цьому відношенні винятком.
Як ми вже вказували на початку цього дослідження, одним із наслідків досліджуваної тут доктрини є те, що ті, котрі не отримують «дару» мов (навіть після довгого «чекання» на зовнішнє наповнення Духом) починають відчувати себе гіршими від інших християн, котрі, як вони вважають, мають той «дар», а тому такі християни починають думати, що вони не є повністю прийняті, а, можливо, навіть і не визнані Господом.
Перевіркою становища перед Господом посвяченої особи та прийняття її Ним не повинне бути володіння чи не володіння нею якимось «даром». Це ніколи не було перевіркою учнів навіть в ранній Церкві, коли вживались «дари». Наш Господь не сказав, що Його люд буде визнаний з приводу володіння якимось «даром», але з приводу свого розвитку в подобі до Христа – «плодів Духа» – Мат. 7:15–29; 12:33, порівняй 2Кор.9:10; Гал.5:22, 23; Фил.1:11; Як.3:17 – а також своїх добрих християнських вчинків, не пов’язаних з жодним чудесним «даром» (не слушним є твердження, що Апостол Яків (2:14–26) говорить про «вчинки», котрі мають супроводжувати й засвідчувати віру, маючи на увазі «дари», оскільки у 21 та 25 віршах він говорить про вчинки, вчинені Авраамом й Рахавом на свідоцтво їх віри, й безперечно, не говорить там про «дари»).
Іншим шкідливим наслідком доктрини про те, що мови (чи будь-які інші дари) належать до наших днів, є те, що ті котрі володіють тим «даром» думають про себе більше, «ніж належить думати» (Рим.12:3), вважаючи себе за видатних і особливо значних перед Богом. Така духовна зарозумілість є часом поєднана з переконанням, що вони є навіки «спасенні», тобто, що будучи «раз в ласці», залишаться в ній назавжди, без подальших старань зі свого боку (Фил.2:12). Це дуже небезпечна помилка.
ПОБОЖНЕ СЛУЖІННЯ НЕ Є БЕЗПОРЯДКОМ
Значною мірою неконтрольовані, емоційні та безладні зібрання в численних церквах п’ятидесятників та інших харизматичних «мовних» груп звели багато християн, котрі вважають,що правдиве шанування Бога повинне проявитись в галасливий спосіб. Багато вважають, що ті, котрі не підіймають рук чи не плескають ними під час співання на хвалу Господу, чи не викрикують «алілуя» й т. п., або ж не співають у супроводі різних музичних інструментів і не танцюють в проходах між лавами й т. п. не є, очевидно, «наповнені Духом» християнами. А інші визнання та зібрання їх послідовників вони вважають за нудні, такими, яких треба уникати, оскільки вони не є повністю Господніми.
Ми закликаємо всіх християн, аби не занедбували ґрунтовних, пильних досліджень Божого Слова, аби не забували, що оздоба «тихого й спокійного духа» є для Нього приємною, і що повинна проявитись в повній пошані та належній поведінці – в нашому щоденному житті та в Божому домі (1 Кор. 14:33, 40; 1. Тим. 3:8, 15; Тит. 2:1-7; 1 Пет. 3:4; 1 Ів. 2:6).
НА ЗАВЕРШЕННЯ
Ми видаємо цей трактат з молитвою про Боже благословенство для всіх його читачів, особливо для уважних дослідників Його Слова. Ми не намагались невідповідно шукати вади або критикувати в неприємний спосіб тих братів – християн, котрі щиро – хоч і помилково – вірять, що Бог обдарував їх так званими «дарами Духа». Однак, ми відчували себе зобов’язаними подати відповідні Біблійні вчення на тему «мов» для збудування їх та інших.
І оскільки Святе Письмо, розум і факти доводять, що «дар» мов разом з іншими «дарами» Духа припинився давно тому, то очевидним є те, що те, що практикується сьогодні як «дар» мов, є насправді обманом. Ніякі аргументи, що намагаються видати обман за правду, не повинні схилити Божий люд до пошуку того, чого Бог не визнав через Своє Слово – єдине джерело віри християнина та головну основу практики.
Виростаймо ж скоріше з дитинства до зрілості в Господі (Еф.4:14, 15), зростаймо в знанні через віддане й повне пошани дослідження Його Слова, а через розумне застосування пізнаних речей також і в ласці та службі. Якщо ми будемо робити це вірно й невпинно, то ніколи не впадемо, але забезпечимо собі благословенство визнання Господа (2Пет.1:5-11; 3:17,18).
ДОДАТОК
АНАНІЙ ТА САВЛ (АПОСТОЛ ПАВЛО)
Як узгодити Дії 9:17, 18, де говориться, що Ананій, не будучи Апостолом, поклав руки на Савла (Павла) й т. п. з наукою, що лише Апостоли мали силу уділяти «дарів» Духа через покладання рук на інших?
З Дії 8:5-24 і 19:1-6 ясно видно, що лише дванадцять Апостолів, як особливий привілей свого служіння, мали силу уділяти «дарів» Духа іншим через покладання рук.
Як тоді розуміти Дії 9:17, 18. Ми читаємо там: «І Ананій пішов, і додому ввійшов, і руки поклавши на нього, промовив: «Савле, брате, Господь Ісус, що з’явився тобі на дорозі, якою ти йшов, послав ось мене, щоб став ти видющий і наповнився Духа Святого!» і хвилі тієї відпала з очей йому ніби луска, і зараз видющий він став… І, вставши, охрестився».
Павло, очевидно, не отримав становища Апостола завдяки силі Ананія чи когось іншого, оскільки Бог залишив за собою право вибору та призначення через Ісуса Його Апостолів (Дії. 20:24; 1 Кор. 12:18, 29; Гал. 1:1, 16; Об. 21:14). Вибір та призначення нового Апостола не були навіть в силі жодного Апостола, як і всіх Апостолів. Вибір Матвія на місце Юди, здійснений Апостолами (Дії 1:15-26), котрим було сказано, аби чекали, ніколи не був визнаний чи підтверджений Богом. Ми нічого більше не довідуємось про Матвія з Біблії. Очевидно, що Павло, призначений через Ісуса самим Богом, мав, як Апостол (вірш 20), зайняти втрачене священство Юди – служіння, обов’язки – і як показує Біблія, він дуже добре виконував це служіння.
Святе Письмо вказує також, що ще до того, як Ананій відвідав Павла, він був ще раніше спеціально вибраний Богом та призначений як знаряддя для проголошення Євангелії не тільки серед євреїв, але також (і навіть особливо) серед поган (Дії 9:15; 22:14; 26:16-18; порівняй також Гал.1:15). Вказують на це всі три описи навернення Павла (два з них у його власних словах):
а) В Діях 9:15 Бог повідомив Ананієві, що Павло «(вже є) посудина вибрана».
б) Дії 22:14 передають слова Ананія: « Бог отців наших вибрав тебе».
в) В Діях 26:9-20 Павло розповідає, як прославлений Ісус розмовляв з ним, доводячи тим, що з повноваження Бога наш Господь призначив його Апостолом щонайменше за три дні до видіння Ананія – бо ми читаємо, що Господь сказав йому: «Бо на те я з’явився тобі, щоб тебе вчинити слугою» (вірш 16). Уповноважив Він тоді Павла йти до поган, додавши: «до яких Я тебе посилаю» (вірш 17).
Однією з умов буття Апостолом була необхідність особистого бачення воскреслого Ісуса (Дії 21:2, 3, 22; 2:32; 22:14, 15; 26:16; Рим. 15:15-20; 1 Кор. 15:7, 8; Гал. 1:1, 16). Це було здійснено через з’явлення Господа Павлові в його дорозі до Дамаску. В результаті цього Павло з Божого повноваження був призначений Апостолом, аби бути спеціальним «свідком того, що ти бачив та що Я відкрию тобі» (Дії 26:16). Все це сталось за кілька днів до видіння Ананія.
Використання Ананія Богом, відзначене в Діях 9, частково мало метою додаткове утвердження Павла в апостольському становищі, вже раніше призначеного йому та посилання йому Божого благословенства для його служби. Ананій подав йому також вказівки стосовно хрещення (вірші 18; 22:16).
І хоч Павло мав «дари» Духа незабаром після призначення його Апостолом по дорозі до Дамаску (Дії. 14:3, 8-10; 15:12; 16:16-18; 19:1-6, 11, 12; 20:7-10; 28:8, 9; Рим. 15:19; 1 Кор. 14:18; 2 Кор. 12:12; Гал. 3:5), і подібно іншим Апостолам (Мат.18:18) мав силу уділення «дарів», то все ж в Святому Письмі не сказано, що Павло отримав ті «дари» чи здатність їх уділяти з рук Ананія чи когось з Апостолів. Звернімо також увагу на наступне:
1) З Дії9:10-16 ясно видно, що особливою причиною покладання рук Ананія на Савла було те, «аби став він видющий» (вірш 12; 22:13). Покладання рук на хворих, аби вилікувати їх, було поширеним звичаєм серед тих, котрі мали «дар» лікування (1 Кор. 12:9, 28, 29) – як Апостолів, так і не Апостолів (Мар. 16:17, 18; Дії. 28:8 і т. д.).
В Дамаску була, очевидно, діяльна християнська громада, інакше Савл не просив би так нагально первосвященика в Єрусалимі про «листи» до синагог в Дамаску з виразною метою арешту місцевих християн (Дії. 9:1, 2; 22:5; 26:10-12).
Брати в Дамаску, разом з Ананієм, вірним учнем Христовим, який мав добру славу й напевно був їм добре відомий (Дії 9:10; 22:12, 13), часто мали зв’язки із зібранням в Єрусалимі, отже гонительська діяльність Савла була добре відома Ананієві (9:13, 14; порівняй також 8:3, 4; Гал.1:13). Отже, Ананій свій «дар» лікування правдоподібно отримав від одного з Апостолів; бо, як ми бачили, «дари» уділялись Апостолами посвяченим християнам.
Чому Бог не послав Апостола, аби вилікував очі Павла? Божим наміром було, аби Павло після свого навернення на протязі певного часу (три роки – Гал.1:16-18) не мав особистого контакту ні з одним із Апостолів, правдоподібно для того, щоб виразно показати: (а) що Павло жодною мірою не був нижчим від інших Апостолів (2 Кор. 11:5; 12:11; Гал. 1:12, 16 [«тіло і кров»]), а також (б) що його вибір та місія були повністю винятковими (порівняй Чис.11:16, 17, 24-26, де Елдад і Медад, двоє старших Ізраїлю, були помазані Божим Духом, коли вони ще були в таборі, а не в скинії зібрання, перш ніж зійшлись всі старші).
Цей особливий спосіб відношення до Павла,без сумніву, від самого початку сприяв піднесенню його становища та служби.
2) Хоч вирази «поклавши на нього руки», «поклавши руки», «поклав на них руки» і т. п. в Святому Письмі інколи стосуються уділення «дарів» Духа, однак часто є по-іншому – порівняй, наприклад, вищенаведений уривок. Ці вирази в Біблії мають щонайменше п’ять значень:
а) Представлення. Коли Аарон та його сини покладали свої руки на голову бичка під час обряду посвячення священників (Лев.8:14), цей акт символізував, що бичок представляв їх. Також коли Аарон покладав руки на козла відпущення (Лев.16:21), це символізувало, що козел представляв в певному відношенні його самого. (див. Образний Намет).
б) Схвалення або підтримку. Дії 13:3 виразно на те вказують. Зібрання в Антіохії надають підтримку або схвалення Павлові та Варнаві, що вирушають від його імені в місіонерську подорож. Повтор.34:9 показує, що Ісус Навин, який мав відповідні знання й був наповнений Божим Духом мудрості, був вибраний Мойсеєм за його наступника. Покладання Мойсеєм рук на Ісуса Навина та його «наповнення духом мудрости» не означає, що він отримав якийсь «дар» Духа, оскільки «дари» не були уділені до сходження Святого Духа (Мар.16:17, 18; Євр.2:3,4). Інший приклад покладання рук в тому ж самому значенні можна знайти в Бут.48:13-18; 1 Тим.5:22 і т. д.
в) Благословення інших. Показано це в Мат.19:13,15 та Мар.10:16. Покладання Ісусом рук на малих дітей не мало, очевидно, на меті уділити їм «дарів», або ж вилікування їх від хвороби, але в даному разі їх благословення.
г) Уздоровлення. Це вже було достатньо обговорено в пункті 1.
д) Уділення здібності, або «дарів». Є це очевидно з досліджених уже уривків. Дивись також 2Тим.1:6. «Покладання рук» в ранній Церкві, очевидно, саме по собі було доктринальним принципом з розуміння його та виникаючих з нього отримання й застосування «дарів» вважалось тоді серед братів за необхідне (Євр.6:2).
3) Хоч вираз «наповнився Духом Святим» і подібні означали колись отримання «дарів» (Дії. 2:4; 10:44-48; 19:6 і т.д.), часто було по іншому.
Наприклад, Дії6:3-6 показують,що диякон Степан та Пилип (відомий пізніше євангеліст – Дії 21:8) були вже «повні Духа Святого» (вірші3, 5) ще до того, як Апостоли поклали на них руки, в результаті чого обидва отримали «дар» (вірш8; Дії8:5-13), хоч самі й не були, очевидно, в стані уділити «дарів» іншим (Дії 8:14-19).
В Діях 4:31 є сказано, що ті, котрі вже були віруючими й пов’язані з Апостолами (вірш23), всі були «наповнені Духом Святим», але, очевидно, не в значенні володіння «дарами».
Однаково, як тоді, коли існували «дари», так і пізніше, найважливішою справою було посвячення віруючих християн, тобто повне віддання волі Божій у всіх справах (Мат.16:24; Рим.12:1), а також наповнення Святим Божим Духом, характером Його мудрості, сили, справедливості, радості, миру й т.п. (2 Тим. 1:7; Гал. 5:22; 1 Ів. 2:5; 3:24). Лише тоді вони могли бути визнані за правдивих послідовників Господа, навіть і не маючи жодного «дару» (Луки 14:25-33; Дії 8:19-23, порівняй також 13 вірш). І коли в ранній Церкві припинились «дари», то в подальшому було (і зараз є) необхідним «наповнення Духом Святим» – Божим характером і Святою силою – навіть і без «дарів».
В такому особливому значенні Павло був «наповнений Святим Духом» (Дії 9:17; 13:9 і т.д.). Слова потіхи й запевнення, сказані до нього Ананієм, безумовно, оживили його розуміння й оцінку служби для Господа та Його люду. І збуджене таким чином розуміння, безперечно, поглибило його духовність. Божий характер охопив всю його істоту, роблячи його вмілим в службі для Господа й більш свідомим його Божого синівства (Пс.119:50; Євр.4:12; Як.1:18).
В Рим.8:14 ми читаємо: «Бо всі, хто водиться Духом Божим, вони сини Божі». Дух Божий означає тут характер Бога в Його посвячених дітях. В них панує досконала гармонія прикмет Його мудрості, справедливості, сили й любові. Ті, чиї прагнення, думки, слова й діла викликані й підтримані такими прикметами, є попечатувані Богом як такі, що належать до Нього. Для всіх їх це є найвищим з можливих свідоцтв їх Божого синівства. І якщо це не є найважливішим проявом «наповнення духом Святим», то ми мусимо дійти до висновку, що без «дарів» ніхто не може бути справжнім християнином, а такий висновок суперечить Святому Письму (Рим. 8:1, 5, 6, 9, 10; 1 Кор. 3:16; Гал. 5:22; 1 Сол. 5:19; Єф. 5:18 і т.д.).
4) В кожному Біблійному описі уділення віруючим «дарів» (особливо «дару» мов), там, де з’являється вираз «наповнився Духа Святого», є виразно сказано, що незабаром після цього було також виявлення отриманих «дарів» (Дії. 2:4; 8:17, 18; 10:45, 46; 19:6).
І хоч в Діях 9:17, 18 записано, що Павло після покладання рук Ананієм став «видющий» (вірш18), то, однак, в цьому описі ніде немає згадки про те, що це супроводжувалось якимось проявом «дару» чи «чудами» – хоч би «дару» мов, в той час, як з 1 Кор.14:18 ми знаємо, що Павло володів «даром» мов. Цей факт суперечить тому, що нібито Ананій уділив Павлові якихось «дарів».
5) Апостоли в день П’ятидесятниці не отримали своїх «дарів» від когось іншого через покладання рук на них; їхнє призначення на Апостолів було вчинене Богом через нашого Господа Ісуса, як і обіцяв Він це (Луки 24:49; Ів.14:26; Дії 1:4, 5, 8); і Апостол Павло не був останнім серед них, якщо не був він першим серед Апостолів (2Кор.11:5; 12:11, 7); а це є очевидним, що він не отримав призначення на апостольську службу (в тому числі й «дари» та здатність уділяти «дарів» іншим) з чиїхось рук.
Це є свідченням того, що Дії 9:17,18 не суперечать, а повністю узгоджуються з вченням про те, що тільки апостоли мали силу уділяти «дарів» Духа іншим через покладання рук.
Сьогоднішня манна
Чи є надія для когось з неспасенних померлих?ЧИ Є НАДІЯ ДЛЯ КОГОСЬ З НЕСПАСЕННИХ ПОМЕРЛИХ?
Досліджуючи головні цілі повернення нашого Господа і Тисячоліття, ми хочемо подати деталі на тему шостої цілі, згаданої в першому розділі (17 Епіфанічного Тому; ТП №10), тобто благословити, можливістю отримання реституції весь людський рід, живих і мертвих. Обговорюючи цю тему, ми не говоримо про другий шанс. Біблія не вчить про другий шанс для будь-кого з роду Адама. Вона лише вчить про один шанс для кожного з них – не більше і не менше. Деякі (відносно небагато) отримують цей один шанс спасіння в цьому житті: вони мусять перемогти або ж зникнуть назавжди – вони не будуть мати наступного шансу, бо вже використали свій уділ в заслузі Христа, і оскільки Христос більше не вмирає, то вони вже не мають ніякої жертви для прощення їхніх гріхів (Євр. 10:26). Тому в питанні, яке є темою цієї статті, ми не маємо на увазі, чи є якась надія для таких осіб. Для них вже немає жодної надії. Але що буде з тими, які в цьому житті не одержали користі від заслуги Христа? Чи смерть Христа не означає для них ніякого благословення? Без сумніву, є багато таких, які померли, не чувши в цьому житті про Христа, не отримавши прощення гріхів через Його смерть. До таких ми можемо зарахувати поган, магометан, євреїв нехристиян, вмираючих немовлят, розумово хворих, тих, які померли до того, як Ісус склав за них життя, і тих, які були повністю засліплені ворогом (2 Кор. 4:4), зведені сектантством, і тому не могли зрозуміти Божого Слова, без зрозуміння якого не можна бути спасенним (Рим. 10:13,14). Чи вони є безнадійно втраченими назавжди, чи може Біблія дає їм якусь надію? Деякі запитують: чи можливо, щоб вони були спасенні через своє незнання?
Ми вважаємо, що ні, оскільки в незнанні немає жодної сили, ані нічого доброго, щоб воно могло когось спасти. Святе Письмо вказує, що незнання не є підставою спасіння, але, навпаки, віддалення від Бога і знищення (Еф. 4:18; Ос. 4:6; Рим. 2:12). Більше того, Святе Письмо доводить, що пізнання є невід’ємне від віри в Христа і від спасіння (Рим. 10:14-17; Дії 4:12). На це вказує також той факт, що осягнення спасіння включає особисту активність розуму, почуттів, волі, а це відноситься до сфери характеру, оскільки вимагає з нашого боку покаяння, віри і посвячення. Саме тому Церкві було сказано навчати, тобто передавати
знання іншим, щоб навчені могли дізнатися, як отримати спасіння (Мат. 28:18-20; 2 Пет. 1:2,3; 2:20,21).
Теорія, що погани та інші люди спасенні через своє незнання, є звичайнісіньким абсурдом. Якщо вони спасенні через незнання, то для чого тоді посилати до них місіонерів і навчати їх про те, як отримати спасіння? Згідно цієї теорії, навчання їх про спасіння зробить так, що більшість з них, які не повірять, загинуть; а без навчання вони були б спасенні своїм незнанням. Отже, навчання всіх поколінь в часі Віку Євангелії було б причиною знищення більшості, хто почув це послання. Якщо хтось скаже, що ми повинні їм проповідувати, оскільки так нам сказав Бог, то ми погодимося з цим. Проте, будемо робити це для того, аби вони могли здобути спасіння, якого ніколи не осягнули б через незнання. Ця теорія передбачає, що Бог скасовує Свої власні заміри – бажання всіх благословити. Чи повинні ми вірити, що Богу, Який хоче, щоб люди отримали життя (Єзек. 18:32), бракує здорового глузду і практичності, що Він впроваджує обов’язок навчати Божому Слову як засобу спасіння людей, Слову, через яке тепер порівняно небагато одержали спасіння, тоді як залишення в несвідомості врятувало б усіх? Для чого взагалі встановлювати обов’язок вчити і проповідувати, якщо несвідомість врятує всіх? Погляд про те, що неспасенні померлі є спасенні через незнання, є звичайно небіблійний, нелогічний і незгідний з правдою. З багатьох причин ми віримо, що Біблія дає таким надію – не другий шанс, але їх перший шанс, бо в цьому житті вони не мали жодного; оскільки немає можливості спасіння без спасенного пізнання Христа (Дії 4:12), яке вони не отримали. Тепер обговоримо деякі з важливіших причин, які доводять існування біблійної надії для неспасенних померлих, які не мали такого шансу в цьому житті.
БОЖА ОБІТНИЦЯ Є ГАРАНТІЄЮ НАДІЇ
(1) Як доказ, що є така можливість для тих, які без неї померли, представляємо Божу обітницю (підтверджену присягою). Ця обітниця була спочатку дана Аврааму у великій Авраамовій Угоді: «І благословляться в тобі всі племена землі» (Бут. 12:3; 18:18). Св. Павло називає цю обітницю Євангелією (Гал. 3:8). Звичайно, не всі племена і народи землі є благословенні в цьому житті. Тому ті, які не отримали благословення Євангелії в теперішньому житті, повинні бути благословенні потім, бо інакше Євангелія, яка міститься в Угоді Авраама, виявилася б неправдивою, оскільки до цієї первинної обітниці, зв’язаної присягою, Бог додав заяву, що в насінні Авраама будуть благословенні всі народи землі (Бут. 22:16-18). Хто є тим Насінням Авраама, яке має благословити всі племена, роди і народи землі? З Божого натхнення святий Павло запевняє нас, що це Насіння складається з Ісуса і всіх тих, які в цьому житті вірно Його наслідують (Гал. 3:16,29). Отже, обітниця, підтверджена присягою, говорить, що колись через Ісуса і Його вірних послідовників будуть благословенні всі племена, роди і народи землі. Оскільки досі єдиними благословенними є ті, які стали послідовниками Христа (хоча частина з них все втратила через вчинення гріха на смерть), інші, які померли без цього благословення, мусять отримати його з рук Ісуса і Його послідовників після цього життя у воскресінні. Тому є надія для тих неспасенних померлих, які в цьому житті не отримали благословень, запевнених присягою.
Багато уривків Святого Письма розвивають цю обітницю, доводячи, що для тих, які померли без такої можливості, ще буде можливість отримати спасіння. Отже: Іс. 60:14, 15 запевняє нас, що всі ті, яких сатана засліпив так, щоб вони ненавиділи і переслідували правдивий Божий народ (Сіон), визнають його в часі Тисячоліття і будуть дуже благословенні і потішені ним. Також Іс. 29:18, 24 запевняє нас, що ті, яким сатана закрив очі і вуха зрозуміння в цьому житті, у Тисячолітті зрозуміють Боже Слово, через що отримають можливість спасіння. Іс. 35:5, 6 говорить про те саме; натомість 10 вірш говорить, що вони повернуться (з гробу) і прийдуть до Сіону (Христа і Церкви, Насіння, яке буде давати благословення) і отримають багато милості (ласки). Лук. 2:10 запевняє, що радісна новина, Євангелія, буде для всіх людей; однак ми знаємо, що до цих пір не всі почули цю велику радісну новину; насправді переважна більшість померла без цієї радості, отже вони мусять отримати її після цього життя. 1 Тим. 2:4 запевняє нас, що Бог налаштований спасти всіх (від вироку Адама) і привести до пізнання правди, що звичайно означає, що ті, які закінчили це життя без звільнення від вироку Адама, одного дня будуть від нього звільнені; що ті, які відійшли без знання правди, одного дня отримають її. А тому те, що Бог дав таку велику обітницю, підтверджену присягою, і розвинув її за допомогою інших обітниць, доводить, що є надія для тих неспасенних померлих, які не мали можливості спасіння в цьому житті. Ця підтверджена присягою обітниця є найбільшим біблійним доказом надії для неспасенних померлих.
ЖЕРТВА ВИКУПУ ІСУСА ЗА ВСІХ
(2) Другою причиною надії для неспасенних померлих є викупна жертва Ісуса, складена за кожну людину. Те, що Ісус помер за гріхи цілого людського роду, явно виникає з наступних віршів: Ів. 1:29,36; 3:14-17; 11:51,52; Рим. 5:18,19; 1 Кор. 15:3; 2 Кор. 5:14,15,19; Гал. 4:5; Кол. 1:20; 1 Тим. 2:6; Євр. 2:9; 1 Ів. 2:2. Біблія говорить про Його смерть як про віддавання Самого Себе на викуп за всіх людей (Мат. 20:28; 1 Тим. 2:6). Слово
викуп є перекладом грецького слова
antilutron, яке складається з двох частин:
lutron – ціна, і
anti – замість, у заміну. Воно означає – ціна замість або рівнозначна ціна. Перед нами образ торгівельної транзакції, в якій Бог є кредитором, Адам і людський рід в його стегнах є боржниками, а Ісус є покупцем. Кредитор жадає заплати цілого боргу, не більше і не менше. Боргом є ціла людська природа досконалого чоловіка Адама. Ціна, яка є необхідна, щоб відкупити боржника, мусить бути точним еквівалентом. Ісус став людиною і заплатив цю точну рівнозначну ціну Своєю смертю, коли віддав всю Свою досконалу людську природу як компенсацію за борг Адама. Оскільки ціла досконала людська природа охоплювала право на життя і всі досконалі людські життєві права, які він, коли згрішив, мусив віддати в смерті, як заплату його боргу, то Ісус, як відповідна ціна, мусив заплатити Своїм людським життям і всіма досконалими людськими життєвими правами. Вони обоє були досконалими людьми, які мали такі самі права, а життя і життєві права Ісуса є рівнозначною ціною за ті, які мав Адам. Отже, викупом є повне відшкодування боргу Адама кредитору. Через спадковість цей борг перейшов на весь людський рід, який знаходився в його стегнах, коли він згрішив. Тому викуп означає, що в Богом призначеному часі (1 Тим. 2:5,6), наступить повне звільнення цілого людського роду з-під вироку Адама.
Зараз ця рівнозначна ціна через
приписання скасовує гріхи послідовників Ісуса (Євр. 9:23; 10:14; 1 Ів. 4:10) і таким чином дає їм можливість отримати вічне життя. Вже скоро
застосування викупу, як дару, скасує гріхи цілого світу (1 Ів. 2:2). Тому світ, будучи тоді вже звільнений від Адамового вироку, отримає шанс спасіння від усіх наслідків цього вироку. Бо якщо було слушно і справедливо, щоб через втрату життя і життєвих прав Адама людство стало спадкоємцями його упадку, то також є слушним, щоб через забезпечення відповідної ціни за борг Адама людство було звільнене від цього вироку і кожного наслідку упадку. Отже, викуп гарантує кожному можливість спасіння. І ті, які не мали цієї можливості в цьому житті, отримають її в майбутньому житті. Отже, ми бачимо, що є надія для неспасенних померлих, які не мали такої можливості в цьому житті.
Саме так представляє цю справу Святе Письмо. В Ів. 12:32 наш Господь Ісус оголошує: «І, як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну». Його смерть – це Його викуп, Його жертва, яка завершилася в момент, коли Його підняли на хрест. Ісус сказав, що внаслідок цього всі люди будуть притягнені до Нього, завдяки їх визволенню від вироку смерті і зверненню до Нього. Але величезна більшість в цьому житті не була ані звільнена, ані скерована до Нього. Це буде їхнім привілеєм в наступному житті. В Рим. 5:12-19 святий Павло стверджує це саме. В 12-14 віршах він показує, як гріх Адама стягнув вирок смерті (а не кару вічних мук!) на цілий людський рід. Далі, через порівняння і контрасти, Апостол показує гріх Адама та його результат для всього людства, і протиставляє його праведності Ісуса аж до смерті та її наслідкам для людського роду. Як цей перший стягнув на всіх гріх, гнів і смерть, так цей другий несе всім праведність і визволення від гніву і смерті, щоб після виконання відповідних умов всі могли через Христа отримати право до життя, «виправдання для життя». Ми свідки того, що «дар… виправдання для життя» в цьому житті стає уділом тільки небагатьох; отже, його застосування до
всіх мусить бути в майбутньому. Звернімо увагу на друге використання слова «прийшло» у 18 вірші, яке повинно звучати «прийде». Це доводять два факти: (а) те, що «дар», яким згідно 16 віршу є прощення гріхів, не став в цьому житті уділом
всіх людей, і тому він мусить відноситися до майбутніх подій; (б) те, що в 19 вірші подається причина і пояснюються слова «прийде виправдання для життя на всіх людей», вживаючи майбутній час «стануть праведними», якщо брати до уваги гріх Адама. Таким чином Рим. 5:12-19 дуже виразно доводить, що викуп гарантує шанс життя кожному сину і дочці Адама, і тому доводить, що ті, які не отримали такої можливості в цьому житті, отримають її в майбутньому.
1 Тим. 2:4-6 – наступний відповідний уривок. В 4 вірші, як вираз Божої доброї волі, дано дві славні обітниці: (1) що всі люди будуть спасенні, не на вічність, але від вироку Адама; та (2), що всі люди прийдуть до досконалого знання правди. В 5 і 6 віршах подані три причини цих благословень: (1) єдність Бога, що означає, що Він має мудрість, силу, справедливість і любов, які необхідні, щоб реалізувати ці два благословення; (2) жертва викупу і пов’язаний з нею уряд Ісуса Христа як Посередника для всіх людей; (3) відповідні періоди Божого плану, коли благословення викупу будуть проголошені на спасіння – тепер Церкви, як послідовників Ісуса, а в Тисячолітті – цілого світу. Отже, цей уривок вказує серед іншого на викуп як джерело шансу для всіх.
ПРИЧИНИ ЗВОЛІКАННЯ З КОРИСТЯМИ ВИКУПУ
В багатьох щирих, думаючих дослідників може виникнути питання: якщо Христос помер за цілий людській рід, то чому користі, які випливають з Його смерті, так довго відкладаються і не стають уділом людства? Чому вони не сплинули на всіх в момент Його смерті і воскресіння, чи найпізніше в день П’ятидесятниці?
Насправді, ми поставили два питання в одному, на які дамо відповідь в порядку їх значення, починаючи від другого з них. Користі зі смерті Христа не могли сплинути на всіх в момент Його смерті і воскресіння, оскільки заслуга Його смерті ще ні для кого не була призначена. Це сталося лише після Його вознесіння, в день П’ятидесятниці. Хоча на Голгофі наш Господь закінчив складати за нас Свої людські права і людське право на життя – Свою заслугу, то, однак, цим фактом Господь їх не приписав; таким чином Він зробив можливим приписання, яке пізніше мало бути вчинене. Іншими словами, на Голгофі Справедливість ще не була заспокоєна, тоді в Нього лише забрали право на життя з відповідними життєвими правами, так що Він більше не міг їх отримати для Себе; тому стало можливим використати їх для інших. Також Своїм воскресінням Ісус не приписав нам це право і життєві права, оскільки з точки зору Божої справедливості воскресіння Ісуса не було заплатою справедливості, а доказом того, що Він вірно виконав волю Отця аж до смерті, і що Його справедливість може бути використана для примирення, якого по суті Він ще не зробив. Інакше кажучи, Своєю смертю Він забезпечив необхідну ціну викупу, щоб купити світ, а Його воскресіння стало підтвердженням цього факту, але жодним з цих вчинків Він не купив світу. Через ці дві речі Христос опинився в ситуації чоловіка, який знайшов необхідні кошти, щоб купити певну річ, яку ще не купив, хоча твердо вирішив це зробити. Що мусить зробити чоловік, який має гроші для купівлі будинку, який продається, щоб здобути його для себе? Він мусить за нього заплатити, отримуючи відповідні документи, і лише тоді він стає покупцем і власником даного майна. Коли він це зробить, майно стає його власністю. Подібно і Христос: після приготування певної суми і запевнення через воскресіння, що ця сума є достатньою, щоб відкупити людський рід, Він мусив її вжити, щоб викупити власність. Після вознесіння Він це зробив тільки за Церкву, а не за світ, як читаємо в Євр. 9:24 (пор. 1 Ів. 2:2): «Бо Христос увійшов… в саме небо, щоб з’явитися тепер перед Божим лицем
за нас». Це означає, що Христос, як Заступник Церкви перед справедливістю, прийшов з ціною, якою заплатив борг Церкви – тих винних, в ім’я яких Він заступається перед Божою справедливістю. Власне тому Святий Дух не міг бути даний, доки Він не з’явився перед обличчям Бога в день П’ятидесятниці. Святий Павло в Євр. 9:24 описує цю справу з точки зору образу і позаобразу: як Аарон мусив спочатку принести жертву на подвір’ї скинії, щоб отримати кров покроплення ублагальні задля примирення, а далі він виконував це примирення, покропивши (Лев. 16:11-17) в Святая Святих, так і Христос через Свою смерть в праведному стані (позаобразного подвір’я) мусив учинити Свою заслугу доступною задля примирення, а пізніше, в день П’ятидесятниці, дійсно довершив примирення в небі (в позаобразній Святая Святих), але тільки за Церкву. Тому благословення, які випливають з Його смерті, могли досягнути кого-небудь лише в день злиття Святого Духа, через п’ятдесят днів після воскресіння. Таким чином ми відповіли на частину першого запитання.
Тепер ми дамо відповідь на решту аспектів першого питання і на ціле друге питання: Чому користі зі смерті Христа для всього людського роду так зволікаються? Чому вони не охопили всіх в день злиття Святого Духа? Без сумніву це правда, що величезна більшість людей померла не тільки не скориставшись смертю Христа, але навіть не маючи для цього жодної можливості, бо ніколи про такі користі не чула. Це також правда, що досі відносно небагато одержали ці користі. Ці факти викликають в щирому і думаючому розумі дослідника питання, яке ми зараз розглядаємо. Представимо кілька причин цього довгого зволікання застосування заслуги Христа за цілий світ: (1) Головною причиною є те, що Бог задля мудрих і високих цілей не хотів, щоб у Віці Євангелії ці користі стали часткою кожної людини, але щоб вони були обмежені до класу віри – вибраних, бо вони єдині, хто міг бути спасенний у важких умовах віку віри. Лише їм вистачило необхідної віри, яка вимагалася в умовах цього віку. Тому Бог через Своє милосердя залишив інших в невірстві, доки не доповнить клас вибраних, яким потрібне випробування віри в теперішніх умовах, щоб відповідно приготувати їх для функції благословення невибраних сприятливими можливостями для здобуття спасіння в реституції Віку Тисячоліття (Рим. 11:30-32). (2) Якби користі зі смерті Христа були застосовані у віці віри для класу невіри, усі вони були б навіки втрачені, бо їм бракує необхідної віри, аби перемогти у важких умовах цього віку (2 Сол. 3:2; Євр. 11:6). (3) Єгова милосердно дозволяє класу невіри проходити теперішній досвід зі злом, який порівняно з досвідом добра, яке Він запланував для цього класу в наступному віці, краще ніж будь-що інше зробить так, що вони зненавидять і покинуть гріх, а полюблять і виберуть праведність, оскільки досвід є найкращим учителем для таких характерів, які має клас невіри. (4) Майже 2000 років, які минули від Голгофи, потрібні були для народження достатньої кількості людей, щоб вони наповнили землю в Тисячолітті. (5) Єгова призначив вік Тисячоліття, щоб забезпечити відповідний час і умови для якнайбільш результативного розширення користей зі смерті Христа на цілий невибраний світ. Ці умови не будуть вимагати віри, яка тепер вимагається від вибраних. Саме тому під час Віку Євангелії Христос приписує Свою заслугу лише вибраним (Євр. 9:24; 10:4), а застосування цієї заслуги за світ залишає на Вік Тисячоліття, так як Аарон спочатку вчинив примирення лише за священиків і левитів, а потім вчинив друге примирення – за народ (Лев. 16:6,11,14,9,15,17; Євр. 7:27).
ГРІХИ, ПРОЩЕНІ В МАЙБУТНЬОМУ СВІТІ
(3) Святе Письмо ще іншим чином доводить, що всі, які в цьому житті не мали шансу на спасіння, отримають його в майбутньому житті. Ісус говорить, що всі гріхи, за винятком гріха проти Святого Духа (всі інші гріхи є гріхами Адама), будуть прощені людським синам. Мар. 3:28, 29 каже: «простяться людським синам усі прогріхи та богозневаги, хоч би як вони богозневажали. Але, хто богозневажить Духа Святого, повіки йому не відпуститься, але гріху вічному він підпадає». Цей уривок дуже виразно навчає, що кожен гріх, крім гріха проти Святого Духа, буде прощений людському роду. При цьому досвід показує, що величезна більшість людської родини не грішить проти Святого Духа (свідомо проти повного світла), та, не зважаючи на це, вмирає без прощення гріхів. Отже, гріхи таких осіб будуть прощені в майбутньому житті. Тому є надія для неспасенних померлих. В паралельному вірші в Мат. 12:31, 32 Ісус доводить, що є два періоди прощення гріхів: (1) в цьому віці і (2) в майбутньому віці, але в жодному з них не буде прощений гріх проти Святого Духа. Отже, цей фрагмент вказує на те, що гріхи не проти Святого Духа, які не були прощені в цьому віці, будуть прощені в майбутньому: «усякий гріх, навіть богозневага, проститься людям, але богозневага на Духа не проститься! І як скаже хто слово на Людського Сина, то йому проститься те; а коли скаже проти Духа Святого, не проститься того йому ані в цім віці, ані в майбутнім».
БОЖИЙ ХАРАКТЕР – ОСНОВА НАДІЇ
(4) Характер Бога та факт, що більшість неспасенних людей помирає з характерами, які можна реформувати в легших умовах, аніж тепер, доводить, що в майбутньому житті, в більш сприятливих умовах Тисячоліття, буде даний такий шанс тим, чиї характери зможуть бути реформовані. Досвід і Святе Письмо вчать, що в теперішніх злих умовах розвинути характери, які надаються до вічного життя, здатні тільки такі, які можуть довіряти Богу навіть тоді, коли не можуть Його зрозуміти (Євр. 11:6; Гал. 3:9). Досвід і Святе Письмо навчають, що клас невіри нездатний виявляти таку віру, він не може в теперішніх злих умовах розвинути характер, відповідний для вічного життя, оскільки сатана його засліплює і зводить через незнання і слабкості (2 Кор. 4:4); тому Бог залишає його в стані невір’я, щоб пізніше, в легших умовах, виявити милосердя, через яке він зможе реформуватися (Рим. 11:30-32). Тому ми бачимо, що деякі ідуть з життя з характерами, які зможуть направитися, якщо отримають таку можливість в сприятливіших умовах реформи, а такими будуть умови Тисячоліття, як нас запевняє Біблія. Смерть, як і природній сон, не свідчить ні про добрий, ні про злий характер. Отже, в смерті немає нічого, що могло б стримати прагнення Всемогутнього дати людям допомогу в направі, а єдиним, що може стримати Його від цього, є небажання свідомо злих направляти себе.
Біблія показує нам, що для Бога є радістю вживати Його мудрість, силу, справедливість і любов (головні прикмети Його характеру), щоб допомогти людям реформувати себе (Об. 15:3,4). Ці прикмети схилили Його послати Свого Сина на викуп за всіх. Віддати Свого Сина на смерть за всіх було найбільшою жертвою, яку тільки міг зробити Бог, щоб спасти людину. А якщо Його всемогутня мудрість, сила, справедливість і любов проявилися у відданні на смерть Сина, задля благословення всього людства, даючи можливість вилікуватися з прокляття і отримати вічне життя, то чи Його мудрість, сила, справедливість і любов не зробить набагато простіших речей, таких як створення сприятливих умов для реформування людства, навіть найслабших з людського роду, для яких Він зробив найважчу річ: дав Свого Сина на смерть за них (Рим. 8:32)? Дійсно, Його святий характер, який виявився достатньо сильним, щоб вчинити найважчу річ, безумовно зробить речі легші, тобто дасть шанс вилікуватися класу невіри в умовах, в яких він зможе реформуватися, оскільки він не може реформуватися тепер. Це означає, що тим, кому Бог не дав допомоги, щоб реформуватися в цьому житті, Він дасть її пізніше.
ВИБРАНІ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ БЛАГОСЛОВИТИ НЕВИБРАНИХ
(5) Біблія подає п’ятий факт, який доводить існування сприятливої можливості для неспасенних померлих, яким в цьому житті не дано можливості отримати спасіння: Божа мета вибору Церкви з-поміж людського роду – вжити в майбутньому житті цю вибрану Церкву як Посередника в благословенні можливостями спасіння всіх невибраних, тобто тих, які були залишені осторонь в теперішньому житті, коли до уваги беруться лише вибрані – клас віри. Біблія вчить, що людська родина складається з двох класів: (1) класу віри (Гал. 3:7-9; 2 Кор. 5:7) і (2) класу невіри (2 Сол. 3:2; Рим. 11:30-32). Знаючи, що в умовах, в яких для перемоги потрібна сильна віра, спасіння зможе отримати тільки клас віри, Бог вирішив дати цей шанс тільки цьому одному класу.
Така поведінка є мудрою, слушною і милосердною, в інтересах усіх. Іншими словами, любляче серце Бога палко прагне допомогти усім упавшим створінням, і тому Бог склав Свій план найбільш корисним чином для всіх зацікавлених. Якби Він поставив клас невіри на пробу до життя в теперішніх умовах, в яких ні для кого з них не було б можливості спасіння, оскільки ці умови вимагають віри, якої цей клас не має, то поступив би всупереч Своїй мудрості, справедливості і любові, чого Він ніколи не зробить. Бог є добрий, і найбільш схоже на Нього – відкласти пробу класу невіри, доки не настануть умови, в яких він зможе перемогти, а тепер поставити на пробу лише тих, які в умовах, що вимагають ходити вірою, є в стані проявити цю необхідну рису і перемогти! Богові ближче вибрати саме клас віри, аби приготувати його, щоб допомогти реформуватися класові невіри тоді, коли настане його проба! І, оскільки клас віри є вірним у важчих умовах, Він, звичайно, дає йому більшу нагороду. Саме так представляє цю справу Святе Письмо. Св. Яків навчає (Дії 15:14-17), що під час віку Євангелії Бог навідує народи, щоб «вибрати» з них народ для Свого імені – вибраних. Він також вказує на те, що коли це буде довершене, Господь повернеться і заложить Царство для того, щоб
позосталі (Вебстер пояснює слово
зосталі (або
решта) як те, що залишається після забирання певної частини) люди могли шукати Господа, тобто спасіння. Вибрані є цією вибраною частиною, а невибрані є позосталими з людей, тими, які залишилися, коли з-поміж них забрали вибраних. Тому ми бачимо, що спочатку, в цьому віці, Бог займається вибраними, щоб їх спасти, а потім, у майбутньому віці, Він буде займатися невибраними, щоб спасти їх.
В Рим. 9,10 та 11 св. Павло доводить, що з причини невіри Ізраїль, як народ, не здобув місця серед вибраних, і що Бог зібрав клас віри як з євреїв, так і з язичників, зробивши їх вибраними. В 11 розділі Апостол представляє повний любові Божий план в цій справі. Особливо у 25-33 віршах він доводить, що Бог дозволив Ізраїлю спіткнутися і заблукати в невірстві, в той час як Сам збирав у віці Євангелії вибраних з усіх народів, щоб вжити їх після віку Євангелії, тобто в часі Тисячоліття, аби виявити милосердя для класу невіри. 25 вірш вказує, що вони мусять залишитися в своєму засліпленні, аж доки повне число вибраних серед язичників, «повнота поган», не осягне межі своєї проби. 28 і 29 вірші доводять, що Бог дозволив Ізраїлеві, який блукав у невірстві, потрапити в стан ворожнечі з Собою, щоб виконати вибір віку Євангелії; однак, з причини їх зв’язку з обітницями, даними отцям, – Аврааму, Ісааку і Якову, – Бог і далі їх любить, і не змінить Свого наміру благословити і зробити їх благословенням в Тисячолітті.
30 і 31 вірші показують, що хоча Ізраїль внаслідок невіри не мав у віці Євангелії такого привілею, який завдяки вірі мала Церква Євангелії, тобто не отримав проби виборчого спасіння, то однак Євангельська Церква проходила ці проби саме для того, щоб в Тисячолітті поставити на пробу до життя невіруючий клас в Ізраїлі, тобто клас, який цілий вік Євангелії помирає в невірі. 32 вірш доводить, що все це відбувається в гармонії з повним любові заміром Бога залишати невіруючий клас Ізраїлю в стані невіри, покоління за поколінням, протягом цілого віку Євангелії. Як же це пояснює слова Симеона у похилому віці (Лук. 2:34), який сказав про дитину Ісуса: «Ось призначений Цей багатьом на падіння й
уставання в Ізраїлі, і на знак сперечання»! Клас невіри Ізраїлю впродовж цілого віку спотикався через Ісуса і падав, помираючи в такому стані; проте хай буде Богу подяка, що ті, які упали,
«встануть». І оскільки вони не «встали» в цьому житті, то мусять «встати» в майбутньому, «
для помилування вас», помилування, яке вибрані виявлять їм в Тисячолітті, «
щоб і самі були помилувані. Бо замкнув Бог усіх у непослух [залишив їх усіх без допомоги],
щоб помилувати всіх. О глибино багатства, і премудрості, і знання Божого! Які недовідомі присуди Його [тілесній людині, але зрозумілі духовній людині (1 Кор. 2:7-16)],
і недосліджені дороги Його!» Ми славимо нашого Бога за зрозуміння цієї славної таємниці! Бо вона об’являє майбутню можливість для тих, які не мали її в теперішньому житті. Також інші фрагменти подають думку, що вибрані проходять тепер свою пробу, щоб пізніше пробою до життя благословити невибраних, наприклад: Рим. 8:16-23; Гал. 3:8,13-16,29; Ів. 17:20-23; Об. 22:17. Якою ж надзвичайно чистою, гармонійною і приємною є представлена наука Біблії на тему вибраних і невибраних! Дійсно, ми можемо любити і шанувати Бога, який склав настільки доброчинний і практичний план!
ПОДВІЙНИЙ ДОСВІД НЕВИБРАНИХ
(6) Біблія навчає про подвійний досвід невибраних: тих, яким в цьому житті не дано можливості отримати виборче спасіння. Вона вчить, що в цьому житті вони будуть мати досвід зі злом, під час якого, маючи
досвід в якості вчителя, пізнають, чим є гріх і які його наслідки. Вона також навчає, що тим, які в цьому житті проходять досвід зі злом, в майбутньому житті буде даний досвід з добром, під час якого, маючи
досвід в якості вчителя, вони пізнають, чим є праведність і які її наслідки. Більше того, Біблія вчить, що під пануванням прокляття людству дається досвід зі злом, в якому всі були задіяні через гріх батька Адама. Вона стверджує, що досвід з добром, гарантований всім через викупну жертву Христа, принесену в праведності, наступить після того, як буде знятий вирок Адама з людського роду, тобто в часі Тисячоліття – тисячі років влади Христа на землі. Біблія також подає, що ці два види досвідчень супроводжують протилежні умови. Отже, Бог найбільш ефективно навчить людей ненавидіти гріх, даючи їм знання, основане на пізнанні суті і наслідків гріха, і таким чином повніше покаже його протилежність – любов до праведності, і також через пізнання її суті і наслідків.
Досвід людської родини зі злом супроводжують наступні несприятливі речі: гріх, неправда, влада сатани над людськими справами, земля під прокляттям (з виверженням вулканів, землетрусами, припливами, ураганами, торнадо, паводками, посухами і кліматичними крайнощами). Людський рід зносить біль, хвороби, смуток, розчарування, втрати, труднощі, вади, ворожість, нещастя, тяжку працю, нещасні випадки, фальшиві релігії, гнобительські уряди, грабіжницьку аристократію, війни, революції, безправ’я, голод, епідемії, переслідування праведних, вивищення нікчемних, самолюбство, жорстокість, вмирання і смерть. Досвід з добром будуть супроводжувати наступні добрі речі, протилежні теперішнім злим речам: праведність, правда, керівництво Христа людськими справами, райська земля, задоволення, радість, процвітання, вигоди, потіха, достаток, дружба, помірний клімат, гідна праця
без мозолів, аварій і нещастя, правдива релігія, турботливий уряд, справедлива рівність, братерство, мир, правильна поведінка, добробут, загальне добро, нагорода праведних, докір тим, що чинять зло, братерська і безкорислива любов, ввічливість, повернення до здоров’я і життя. Біблія виразно навчає, що невибрані пройдуть ці два види досвіду. Коли ми доведемо це, то буде очевидним, що в майбутньому житті існує шанс для всіх невибраних померлих.
Рим. 8:19-22 це фрагмент, що говорить про ці два види досвіду. 19 вірш вказує на те, що людський рід,
створіння (це саме слово є перекладене так у 22 вірші – [людське]
створіння), будучи тепер під прокляттям (22 в.), з тугою виглядає й чекає кращого часу, в якому Божі сини – Ісус і Його вірні послідовники – з’являться в славі Царства (Кол. 3:4; Дан 7:13,14,18,22,27; Рим. 8:17; Юди 14). 20 вірш доводить, що людський рід не з власної провини, а через гріх Адама знаходиться під прокляттям, «марнотою», але він не полишений без надії, бо 21 вірш вказує, що він має бути звільнений з-під прокляття, щоб міг отримати свободу, яка стане уділом всіх, хто стане Божими синами; свободу, яку Ісус і Церква дадуть слухняним в Царстві. 22 вірш також показує, що досвідчення зла має бути загальним в людській родині. Таким чином 19, 20 і 22 вірші показують досвід зі злом, а 21 вірш – звільнення від прокляття зла, тобто досвід з праведністю, для всіх, які все своє життя були під прокляттям («марнотою»), а це для того, щоб вони на умовах послуху могли отримати життя. Рим. 11:30-32 має ту саму думку. Ізраїль, після того, як пережив недолю віку Євангелії, в якому як народ вони були позбавлені милосердя, Божої ласки, повинен досвідчити благословень, а ті, які в цьому житті пережили нещастя, отримають милосердя, Божу ласку через славні благословення, яких Євангельська Церква, піднесена до слави з Ісусом, дасть їм в милосерді.
90 Псалом пояснює те саме. 1 і 2 вірші представляють Єгову в Його вічності. Перше речення 3 віршу відноситься до досвіду зі злом, як про повернення до пороху, натомість останнє речення каже про досвідчення добра, як про повернення з пороху. 4 вірш відноситься до періоду тисячі літ (Тисячоліття) як часу повернення з пороху і початку досвіду з добром. 5-10 вірші описують різні аспекти прокляття (разом п’ятнадцять) під час досвіду зі злом; натомість 11 в. питає про силу (значення) досвіду зі злом і відповідає, що воно має на меті повернути честь для Бога, що згідно 12 в. наступить тоді, коли ці уроки будуть засвоєні в серці. 13 вірш є молитвою про повернення з тих досвідчень зі злом, тобто про зміну («пожалій») попереднього досвіду зі злом, а 14 в. вказує, що ті, які пережили смуток (досвід зі злом) «по всі дні» свої (9 в.), тобто аж до смерті, вони моляться, щоб в наступні дні, в майбутньому житті, в часі досвіду з добром, вони могли бути наповнені щастям і радістю. 15 вірш – це молитва, щоб подібно, як по всі дні першого життя вони були засмучені і переживали зло, так щоб і в другому житті були радісні і таким чином виконали ціль, яку мав Бог, дозволяючи, щоб зло наповнило їх перше життя. 16 вірш становить молитву, щоб Ісус і Церква, як Божі слуги, продовжували благословляти людство, тобто давали йому досвід з добром, і щоб людство, діти Ісуса і Церкви (які є другим Адамом і Євою), принесло славу для Бога; натомість 17 вірш є проханням про відновлення Божого образу (величність Господа) і Його подоби (володіння землею так, як Він володіє Всесвітом) в тих, які по «всі дні» цього життя переживали зло і які по «всі дні» майбутнього життя будуть переживати добро. Отже, цей Псалом та інші уривки Святого Письма, процитовані раніше, відносяться до подвійного досвіду (одного зі злом, а іншого з добром) доводять, що є надія для тих неспасенних померлих, які в цьому житті не отримали милосердя, ласки Єгови.
ФАКТИ ПІДТВЕРДЖУЮТЬ НАШЕ ТВЕРДЖЕННЯ
(7) Сьомим доказом того, що Біблія дає надію для неспасенних померлих, які не мали можливості спасіння в цьому житті, є факти, які вона подає. Оскільки Біблія вчить, що люди, знищені вогнем і сіркою в Содомі, Гоморрі та інших містах тієї рівнини, а також євреї десяти поколінь з північного царства та євреї двох поколінь з південного царства, повернуться на цю землю і знову будуть жити на ній (Єзек. 16:53), незважаючи на їх негідність (Єзек. 16:44-52). Вона також говорить, що євреї будуть шкодувати за свої гріхи (Єзек. 16:54,57-59,61,63); що Бог складе з ними Новий Заповіт (Єзек. 16:60,62); і що дасть жителів Содоми та Самаритян за дочок євреям, що означає, що вони (євреї) їх навернуть до Господа, оскільки ті, які є навернені кимось, в Святому Письмі названі їх дітьми (Гал. 4:19; 1 Кор. 4:15; Іс. 60:4). В Єзек. 16:55 справа відродження Содоми та її дочок (людей, залежних від неї), Самарії та її дочок та Єрусалима і його дочок, є зазначена як повернення до попереднього стану, реституція (Дії 3:21), повернення до первісного стану досконалості, в якому людський рід був
в Адамі до того, як гріх увійшов у світ, тобто повернення до Божого образу та подоби. Наш Господь Ісус підтверджує цю саму думку щодо народів, підлеглих Содомі (Мат. 11:23,24), і дає надію фінікійцям, мешканцям Тиру й Сидону (Мат. 11:21,22), доводячи, що вони менше винні, ніж Ізраїль. Як показує Святе Письмо, вони отримають таку можливість, і в День суду, коли Ісус буде володіти землею, їм буде легше, ніж невіруючим євреям Його часу (Луки 22:29,30). Оскільки вони будуть мати шанс, то зрозуміло, що всі інші неспасенні померлі, які в цьому житті були позбавлені можливості спасіння, також будуть мати її «в той день». Отже, свідчення Біблії підтверджує, що існує надія для багатьох з неспасенних померлих.
УРЯДОВІ ІМЕНА ХРИСТА
(8) Як восьмий доказ того, що Біблія дає надію тим померлим неспасенним, які в цьому житті не мали можливості отримати спасіння. Подаємо факт, що Біблія приписує Ісусу і Його вірній Церкві урядові імена, які доводять існування такого шансу для тих, стосовно яких буде виконуватися урядова діяльність, яка виникає з тих імен. Ми стверджуємо, що в своєму майбутньому відношенні до людства вони між іншими є названі (1) Спасителями, (2) Священниками, (3) Царями, (4) Пророком або Вчителем, (5) Батьками, (6) Первістками і (7) Насінням Авраама, яке буде благословити цілу людську родину. Розгляньмо коротко ці біблійні назви відносно Ісуса і Церкви – Його Тіла, в їх майбутньому відношенні до світу, і пізнаємо, яким чином Господь вказує через них на діло спасіння, яке буде довершене для тих померлих, які так і не отримали можливості спасіння з вибору. Візьмімо, наприклад, ім’я Спасителі, яке застосовується до них у Святому Письмі: «І спасителі прийдуть на гору Сіон, щоб гору Ісава судити, і царство Господнє настане!» (Овд. 21). Ми знаємо біблійну науку, що Яків є образом на вибраних, а Ісав – невибраних (Рим. 9:10-13). Так, як Бог більше любив Якова, ніж Ісава, так Він більше любить вибраних, ніж невибраних. Так, як Бог вибрав Якова, а відкинув Ісава, так тепер вибирає вибраних, а відкидає невибраних. Хоча Бог дає вибраним головні благословення, так як Ісаак дав головне благословення Якову (Бут. 27:28,29), то однак – як пізніше Ісаак дав Ісаву менше, проте щедре благословення (Бут. 27:36-39) – Бог дасть в майбутньому віці менші, проте багаті благословення невибраним. Саме таку думку насуває Овдій у 21 в. В цьому вірші гора Сіон зображує Царство, яке несе спасіння, Царство Тисячоліття (Йоіл 2:32; Овд. 17). Спасителі, які виходять на неї, це Ісус і Його Церква, вибрані (Іс. 2:2,3; 60:14,15,18; Рим. 11:26, 30-32). Як Спасителі вони будуть судити гору Ісава, невибраних, звільняючи їх від ворогів (гріха, смерті і гробу), так як судді рятували Ізраїль від ворогів. Цей славний стан буде осягнений, оскільки, як нас запевнює цей вірш, «буде царство самого Господа». Таким чином вибрані як Спасителі направлять упадок Адама, приведуть невибраних на стежки праведності, які покинув Адам і вони (Іс. 58:12). Це, звичайно, доводить існування в Царстві шансу для невибраних, який вони отримають з рук Спасителя, Ісуса і Його Церкви – Нареченої.
Також урядове ім’я
Священники, застосоване до Ісуса і його Церкви, підтверджує те ж саме (Євр. 3:1; 1 Пет. 2:5,9; Об. 1:6; 5:10; 20:6). Священник – це той, хто на підставі жертви, складеної Богу за інших, виконує функцію примирення між Богом і людиною (Євр. 5:1; 2:17). Ісус і Його співсвященники приносять жертви Богові в цьому житті (Євр. 5:1,5; 9:11,12; 13:15,16; 1 Пет. 2:5). Христос, як Священник, протягом цього віку з’являється перед Божим лицем за вибраних, не за невибраних (Євр. 9:24; 10:14; Ів. 17:9), подібно як Аарон, будучи образом на Нього, спочатку входив до Святая Святих з кров’ю бичка тільки за вибране покоління Левія (Лев. 16:15), так і Христос в Тисячолітті, коли жертва Церкви закінчиться, заступиться перед Богом за світ, і тоді Він з Церквою будуть благословити невибраних. Той факт, що тоді Священниками буде Церква з Ісусом (Об. 20:6), доводить, що будуть інші, за яких вони будуть виконувати примирення: невибрані. Отже, урядове ім’я Священники підтверджує, що Христос і Церква уділяють невибраним померлим можливість спасіння.
Урядове ім’я
Царі, застосоване до Ісуса і Церкви, доводить те ж саме. Ісус і Церква названі Царями (Об. 19:16; Рим. 5:17; 2 Тим. 2:12; 1 Пет. 2:9; Об. 1:6; 5:10; 20:4,6). Існує виразна заява, що панування Ісуса і Церкви має на меті знищити всі діла сатани, на чолі яких стоїть гріх, смерть і могила (Рим. 8:19-21; 1 Цар. 15:24-26; 55:57). Для контрасту, ми можемо подивитися на справу спасіння з точки зору Царів і Царства наступним чином: сатана, узурпатор, є тепер «князем цього світу» (Ів. 12:31; 14:30; 16:11); через гріх він тепер панує в серцях дітей непослуху (Еф. 2:2), засліпивши їх оманою (2 Кор. 4:4), мучить їх нещастями, які супроводжують процес вмирання і ведуть до стану смерті (Євр. 2:14). На початку Тисячоліття царства цього світу стають Царством Господа нашого і Христа Його (Об. 11:15). Сатана, як узурпатор, є схоплений і в’яжеться (Об. 20:1-3), а панування Христа і Церкви (Об. 20:4,6; 1 Кор. 15:24-26,55-57) звільнює людський рід з гробу, нещасть процесу вмирання і гріха. Це означає пробудження померлих, які помирають в Адамі (Пс. 22:29,30), і допомогу в реформуванні себе (Рим. 14:9). І тому урядові імена Царі, застосоване до Ісуса і Церкви, означає можливість спаcіння для невибраних померлих.
Урядове ім’я
Пророк, тобто Вчитель, є дане Ісусу і Церкві, а це означає, що вони будуть навчати людській рід про шлях спасіння. Ісус названий Пророком, Вчителем, у зв’язку з часом реституції, коли, як ми показали, неспасенні померлі вийдуть з гробів, щоб мати шанс спасіння (Дії 3: 22,23,21; Ів. 1:9). Є також сказано, що Церква буде навчати світ у Віці Тисячоліття (Іс. 60:1-4,14,15; 2:2,3; 62:1,2,10; Пс. 22:31,32,28-30; Іс. 42:6,7,10-12; 49:6,8-12, пор. 2 Кор. 6:1,2). Отже, це урядове ім’я Ісуса, як і Церкви, на що особливо виказує зв’язок процитованих вище уривків, доводить можливість для невибраних померлих отримати спасіння.
Імена Отець і Матір дані Христу і Церкві в стосунку до невибраних з людського роду, які у Віці Тисячоліття стануть їх дітьми. Ісус названий Отцем Вічності (Іс. 9:6), оскільки в майбутньому віці дасть слухняним з людей вічне життя. Його ім’я Другий Адам (1 Кор. 15:450) вказує на те, що Він займе місце Адама і стане другим Батьком людства, відроджуючи його в праведністю і житті. Про вірну Церкву Святе Письмо говорить як про Наречену, Жінку Агнця (Об. 19:7-9; 21:9,10, пор. Іс. 66:10-14, де вона представлена як мати, яка опікується та піклується, любить і потішає своїх дітей; под. також Іс. 60:4, де є поданий подібний образ). Як Ісус є представлений як позаобраз Адама (Рим. 5:14; другий Адам), так Церква представлена як позаобраз Єви (друга Єва; 2 Кор. 11:2,3; Еф. 5:31,32). А також, як перший Адам і Єва через догоджання собі ввели гріх на світ, так другий Адам і Єва терплять через жертвування самих себе, аби зняти гріх зі світу. І як перший Адам і Єва породили людство в гріху і смерті, так другий Адам і Єва відродять людство в праведності і житті. І оскільки ці народжені в гріху і смерті через заслугу викупу мають отримати можливість відродження в праведності і житті через нового Отця і Матір людства, то урядові імена Отця і Матері, застосовані в Біблії до Ісуса і Церкви, доводять існування шансу спасіння для невибраних померлих.
Це саме доводить ще інше ім’я, застосоване до Ісуса і Церкви – Первістки. Ісус є названий
Первістком (1 Кор. 15:20); як і Церква є разом з Ним названа
Первістками (Рим. 8:23; Як. 1:18; Об. 14:4). Логіка вказує, що якщо вони є первістками, то мусить також бути щось, що наступає після них – пізніші вівці: це послушні серед людей в часі Тисячоліття. Таким чином наступне ім’я, вжите щодо Ісуса і Церкви, вказує на можливість спасіння, яке пізніше буде можливим для невибраних померлих.
Сьоме урядове ім’я Ісуса і Церкви вказує на шанс спасіння для невибраних померлих:
Насіння Авраама, яке благословить усі племена, роди і народи землі (Бут. 22:18; 28:14; Дії 3:25). Цим насінням є Ісус і Церква (Гал. 3:16,29; Рим. 9:7,8; Гал. 4:28). Більшість людей з племен, родів і народів землі померли під прокляттям Адама, отже відійшли з цього життя без благословень. І тому вони мусять бути пробуджені з мертвих, щоб отримати благословення, обіцяні в Угоді, підтвердженій Присягою, що містить три славні частини: (1) що буде Насіння Авраама; (2) що це Насіння буде благословляти і, (3) що справа благословення досягне усіх невибраних: померлих і живих. Отже, урядове ім’я Ісуса й Церкви
Насіння Авраама вказує на шанс спасіння для невибраних померлих. На підставі семи урядових імен Ісуса і Церкви ми дізналися, що їх урядовою працею в Тисячолітті буде, серед іншого, дати можливість спасіння всім тим, які відійшли, не маючи такої можливості в цьому житті. Є ще інші урядові імена, застосовані Біблією по відношенню до Ісуса і Церкви, які це підтверджують, такі як Посередник, Суддя, Місто Бога, Відкупитель, Божий Храм, Дерево Життя, Нові Небеса і т.д., але сім імен, які були тут коротко обговорені, достатньо це доводять. В книжці «Біблія» (Е 12) ми подали список цього 21 уряду.
ПОВНА МОЛЖИВІСТЬ ДЛЯ ВСІХ
(9) Як дев’ятий аргумент, який доводить існування можливості для тих неспасенних померлих, які не мали можливості отримати спасіння, що має місце тепер, представляємо той факт, що всі речі, які дають можливість отримати спасіння, стануть уділом всіх, які будь-коли жили; отже ті, які не отримали цих благословень в цьому житті, отримають їх після пробудження з мертвих. Ми легко побачимо, що можливість отримати спасіння складається: (1) зі скасування Адамового вироку, (2) пізнання Божої Правди, (3) умов, які сприяють справедливості і не сприяють гріху, (4) притягнення до Христа, (5) визнання Христа і підкорення себе Йому, (6) пропозиції посвячення та (7) пропозиції Святого Духа. Якщо ми зможемо довести, що ці сім речей будуть уділом усього людського роду, який не мав такої можливості в цьому житті, то це буде доказом, що він отримає їх в майбутньому житті, а отже, що є надія для тих неспасенних померлих, які не мали шансу отримати спасіння в теперішньому житті. Тепер ми приступаємо до доведення на основі Біблії, що ці сім чинників будуть уділом всіх невибраних.
1. Всі будуть звільнені від Адамового вироку, тобто, всі будуть пробуджені з мертвих, бо ж смерть є вироком Адама (Рим 5:12; 1 Кор. 15:21,22). Тому звільнення їх від вироку смерті означає виведення зі смерті, вже без Адамового прокляття. Далі вірші Святого Письма доводять, що на підставі смерті Христа за кожного усі будуть звільнені від вироку Адамової смерті (Рим. 5:18,19; 11:26; 1 Тим. 2:4-6; 4:10; Ів. 1:29; 3:17; Євр. 2:9; 1 Ів. 2:2). Коли деякі з цих віршів говорять про спасіння всіх, то це не відноситься до вічного спасіння, але спасіння через смерть Христа від вироку смерті, який лежить на всіх за гріх Адама. Таким чином ці вірші доводять, що всі, які в цьому житті не були звільнені від вироку смерті Адама, завдяки жертві Христа будуть від нього звільнені в майбутньому житті; а якщо цей вирок приносить смерть, то звільнення від нього означає пробудження з мертвих вільними від цього вироку. Звільнення від н є необхідним, аби скористатися з можливості спасіння, бо так довго, як хтось знаходиться під вироком смерті, він не може отримати вічного життя.
2. Всі будуть навчені Божому Слову; оскільки люди не можуть бути спасенні через незнання, бо щоб одержати спасіння, вони мусять прийти до пізнання правди (Дії. 4:12; 11:14). Як Старий, так і Новий Заповіт доводять, що ті, які в цьому житті не отримали спасенного знання правди, отримають його пізніше. Ось деякі тексти Святого Письма, які говорять, що так буде у віці Тисячоліття, коли земля (Іс. 11:9; Ав. 2:14) буде наповнена знанням Бога, в той час як зараз (Іс. 60:2; 2 Кор. 4:4) темнота (омана) вкриває землю (Іс. 29:18,24; 35:4-6; 40:5; 42:6,7; 49:6; 50:10; Ів. 1:9; Дії 3:21,22; 1 Тим. 2:4,6; Об. 20:3; 22:17). Таке пізнання дійсно дасть їм можливість отримати життя; оскільки воно є другою складовою спасіння.
3. Біблія навчає, що всі будуть в таких умовах, які не сприяють гріху, а сприяють праведності, і в тих умовах зможуть реформувати себе, і вічне життя дійсно буде можливим навіть для найслабших і найбільш деградованих. Наступні умови, які не сприяють гріху, а сприяють праведності, стануть доступні для всіх під час царювання Месії: прокляття буде зняте з землі (Іс. 61:4), а земля стане приверненим раєм (Єз. 36:35; Іс. 35:1,2); сатана і його упавші ангели будуть зв’язані, щоб не могли зводити людей (Об. 20:1-3). А Христос і Церква візьмуть владу для добра людства (Пс. 72:8; Об. 20:4,6); неправда і гріх будуть назавжди знищені (Іс. 25:7; 1 Кор. 15:25,55-57), а правда і праведність переможуть (Іс. 11:9; 62:12); вирок смерті буде знятий з людини (Рим. 5:19), а замість цього вона одержить можливість реституції; смуток і зідхання минуть, а радість і щастя займуть їх місце (Іс. 35:10; Лук. 2:10); війни і боротьба зупиняться (Іс. 2:4), а їх місце займуть мир і добра воля (Іс. 9:6; Лук. 2:14); люди не будуть більше переслідувані і кривджені за праведність (Іс. 25:8), але, навпаки, дуже благословенні (Пс. 72:7); безбожні будуть одразу карані за чинення зла (Пс. 37:35,36) і биті з метою направи (Іс. 26:9); фальшиві релігійні системи будуть знищені (Іс. 65:15; Об. 18:8-24), і одна правдива релігія об’єднає усіх (Іс. 60:14,15); гнобительські уряди будуть повалені (Іс. 60:12), а запанує турботливий уряд Ісуса і Церкви (Пс. 72:12-14); люди не будуть вже позбавлені свого дому, ані не будуть змушені винаймати в інших (Іс. 65:22), але кожен в мирі буде радіти своєю власністю (Мих. 4:4); не буде більше виконувати непотрібної праці (Іс. 65:23), але їм буде вестися в їх стараннях (Іс. 60:17). Такі умови точно не сприяють гріху, а сприяють праведності; отже буде дуже сприятливий шанс для спасіння людства. Умови, що сприяють спасінню, є третьою складовою можливості спасіння, а подані вище цитати доводять, що вони призначені для неспасенних померлих світу.
4. Святе Письмо навчає, що всі ті, які в цьому житі не були корисним чином спрямовані до Христа, будуть спрямовані до Нього в майбутньому житті. Ісус говорить (Ів. 12:32): «І як буду піднесений з землі [в наступному вірші св. Іван пояснює, що цей вираз відноситься до жертовної, викупної смерті Ісуса і Його панування в Тисячолітті, через що Він прославить Бога], то до Себе Я всіх притягну». Ми усі знаємо, що в цьому житті порівняно небагато були притягнені до Христа (Ів. 6:44; Мат. 7:14). Тому всі, які в цьому житті не були притягнені (корисно спрямовані) до Нього, мусять бути до нього притягнені після цього життя, в іншому разі вірш з Ів. 12:32 був би неправдивим. Але цей вірш є правдивим, тому не притягнені до Нього в цьому житті, будуть скеровані до Нього в майбутньому, в Тисячолітті.
5. Біблія навчає, що всі підкоряться Ісусу і визнають Його право панувати над ними (Фил. 2:10,11; Іс. 45:23; Пс. 22:30; Рим. 14:9). В цьому житті не всі підкорилися Йому, і не всі визнали Його, щоб Він керував ними. Ті, які не зробили цього в теперішньому житті, мусять це зробити в майбутньому. Фил. 2:10 вказує, що це охоплює померлих, тобто тих, що під землею, а Пс. 22:30 і Рим. 14:9 прямо говорять про них. Таке підкорення себе і визнання є частиною досвідчень тих, які використовують можливість спасіння.
6. Святе Письмо навчає, що можливість посвячення Господу в часі Тисячоліття буде дана кожній людині на землі; це відноситься також до тих, які будуть тоді пробуджені з мертвих. Відповідним тут є текст з Іс. 35:8. У 4 вірші представлений другий прихід Христа, який відбувається у великому утиску під час повалення царства сатани і покарання його прибічників. 5 та 6 вірші говорять про те, яким чином Він буде просвічувати, реформувати і підносити грішне людство, а 7, 1 і 2 вірші навчають про привернення раю. 8 вірш навчає про відкриття Святої Дороги для нечистих (заплямлених гріхом Адамового роду), які мусять очиститися, якщо будуть прагнути іти нею до кінця. На відміну від вузької дороги (особистої дороги), Свята Дорога є публічною дорогою, відкритою для кожного. На ній все буде дуже просто і ясно, так, що і нерозумний не заблудить. 9 вірш вказує, що з цієї дороги будуть забрані всі перешкоди, а відкуплені, тобто ті, які через викуп будуть звільнені з-під вироку смерті (1 Тим. 2:4,5), отримають привілей іти нею. 10 вірш доводить, що у зв’язку зі Святою Дорогою померлі, яких також охоплює викуп Христа (Ос. 13:14), повернуться з гробу і прийдуть до Сіону, Ісуса і Церкви. Отже, цей фрагмент виявляє, що можливість посвячення буде відкрита тим померлим, які не посвятилися в цьому житті, і вона є шостою складовою шансу спасіння.
7. Останньою складовою можливості спасіння є пропозиція Святого Духа. Біблія навчає, що така пропозиція буде запропонована всім. В Йоіла 3:1, 2 зроблена цікава обітниця, яка подає думку в зворотному порядку виконання. У 2 вірші Єгова нам подає, що виллє Святого Духа на рабів і невільниць (вибраних), що Він робив у віці Євангелії, «за тих днів»; а в 1 вірші каже, що «потому», після віку Євангелії, тобто у віці Тисячоліття, виллю Духа Свого «на кожне тіло». Отже, ті, на кого він не був вилитий в цьому житті, пізнають це в майбутньому житті. Слухняні приймуть його (Дії 5:32), завдяки чому (якщо і далі будуть послушними) будуть піднесені до досконалості. Згідно Йоіла 3:1 усі будуть мати можливість отримати Святого Духа, хоча ніхто не буде примушений до послуху і його прийняття. Таким чином можливість отримати Святого Духа буде відкрита для всіх. Пропозиція прийняти Святого Духа є необхідною частиною можливості спасіння. Вона є сьомою і останньою складовою повного шансу спасіння.
Таким чином ми довели на основі Святого Письма, що сім чинників, які складають повну можливість спасіння, будуть доступні кожній людській істоті. Однак в цьому житті вони не були доступні кожному. Тому такі зможуть отримати їх пізніше, в Тисячолітті.
ПОСТУПОВЕ УСУВАННЯ ПРОКЛЯТТЯ
(10) Ми продовжуємо обговорювати цю тему, подаючи десяту причину надії для деяких з неспасенних померлих. Біблія навчає, що під час Тисячоліття прокляття, яке Адам стягнув на людську родину, буде поступово зніматися протягом тисячі років. Об. 21:3-5 вказує, що це станеться завдяки присутності серед людей на землі Божої Скинії (Христа і Церкви – «храм Божий святий, а храм той то ви»; 1 Кор. 3:17; Еф. 2:19-22). Об. 22:1-3 доводить це на підставі перебування серед людей Престолу Бога і Агнця (Божої царської влади, яку буде виконувати Ісус з Церквою), Ріки Життя (чистого Божого Слова) і Дерева Життя (Ісуса і Церкви). 1 Кор. 15:24-26 показує, що царська влада Христа викоренить в часі Його панування всі рештки узурпованого панування сатани і його впливу на людей, головними наслідками якого є гріх, смерть і могила. 1 Кор. 15:54-57 доводить, що Церква буде приймати участь з Ісусом в осягненню цієї перемоги над гріхом, смертю і могилою для добра людства, а Ос. 13:14 подає, що все це буде наслідком викупної жертви Христа. Хай лине Богові слава за таке прекрасне майбутнє! Цей перегляд підтверджує, що шанс спасіння чекає на тих, які не мали його в цьому житті; бо всі вони померли під прокляттям, знищення якого означає, що більше воно не буде тяжіти ні над ким.
Перед тим, як представимо наступні докази існування надії для неспасенних померлих, ми розглянемо кілька відповідних питань.
ЧИ «ВСІ» (1 ТИМ. 2:6) ОЗНАЧАЄ КОЖНОГО?
По-перше, чи правильним є твердження, що слово «всіх» в таких віршах, як 1 Тим. 2:4, 6 означає
всіх, беручи під увагу біблійне вживання цього слова в Мат. 3:5 і т.п., де воно, звичайно, не означає
всіх? Це правда, що деколи слово «всі» в Святому Письмі не означає кожного, тобто воно не є універсальним поняттям в своєму застосуванні, як це доводить випадок, процитований в питанні. Однак цей факт не перечить думці, що це слово майже завжди має універсальне застосування. Воно так загальне, що бажання дати доказ завжди приходить до того, хто переконує, що в процитованому уривку воно не охоплює кожної особи або кожної речі. Звичайно в 1 Тим. 2:4, 6 слово «всі» з трьох причин означає кожного: (1) Згідно з 1 Тим. 2:4, Святе Письмо ясно навчає, що Бог у Своїй любові прагне спасти від вироку Адама кожну людину. На доказ цитуємо серед інших наступні вірші: Бут. 12:3; 18:18; 22:18; Ів. 3:16,17; 1 Тим. 4:10; Тит. 2:11; 3:4; Євр. 2:9; (2) Біблія також виразно вчить, що Ісус Христос помер, щоб усіх людей спасти від вироку Адама (просимо знайти наступні тексти для підтвердження цієї думки: Ів. 1:29; 3:15-17; 12:32,33; Рим. 5:18,19; 1 Кор. 15:21,22; Євр. 2:9; 1 Ів. 2:2); (3) Біблія вчить, що внаслідок Божої любові та смерті Ісуса Христа за всіх людей, щоб врятувати їх від вироку Адама, всі люди будуть запрошені і підтримані Святим Духом, щоб прийти до гармонії з Богом. Зауважмо наступні вірші, які не є вичерпним переліком відповідних уривків Святого Письма: Пс. 2:8; 21:28-30; 85:9; 97:3,4; Іс. 2:2; 11:9; 25:6; 29:18,24; 35:5,6,10; 40:5; 45:22,23; 52:10; Єр. 31:34; Йоіл 3:1; Лук. 2:10,31-34; Ів. 1:9; 12:32; Тит. 2:11; 3:4; Об. 22:17. Якщо уважно дослідимо 1 Тим. 2:4-6, то ми зауважимо, що ці три думки є там виразно підкреслені. У 4 вірші Апостол в першу чергу відкрито заявляє, що Божа добра воля, любов, охоплює цілу людську родину для того, щоб вона могла бути врятована від Адамового вироку: «
що хоче, щоб усі люди спаслися [не навічно, але від вироку Адама]. Про другий пункт – жертву Ісуса, складену за всіх людей – безпосередньо навчає 6 вірш, де Павло говорить про Ісуса Христа, що «
дав Самого Себе [на смерть]
на викуп [рівнозначну ціну]
за всіх [за Адама і весь рід, який в момент гріха був в його стегнах]». 4 і 6 вірші навчають також про пропозицію допомоги Духа для всіх людей задля спасіння: «
Який хоче, щоб всі люди…
прийшли до пізнання правди… що буде
часу свого [
KJV; під час Тисячоліття]». Тому, ці три зауваження доводять, що «всі» в 1 Тим. 2:4,6 означає кожного з роду Адама, включно з ним.
УНІВЕРСАЛЬНЕ ВІДКУПЛЕННЯ ЧИ СПАСІННЯ?
Друге питання, яке може з’явитися: чи Святе Письмо навчає про універсальне
відкуплення, універсальне
спасіння чи про те і інше? Відповідаємо, що про це можна говорити різними термінами і, не дивлячись на це, правильно. Ми могли б сказати, що ми маємо універсальне відкуплення, бо ж воно є для всіх, а результат смерті Христа буде результативним для цілого роду Адама. Коли? Вони виявляться результативними для всіх, це буде означати їх спасіння, тобто дійсне і повне спасіння від гріха і умов смерті, або повну
можливість піднятися з гріха і смерті, в чому їм може перешкодити лише їхня власна воля. Справа першого Адама буде вчинена повністю недійсною через Христа. Кожен представник людського роду,
якщо захоче, отримає привілей повернення до всього, що було втрачене. Вічне спасіння, повне звільнення від гріха і смерті, буде вимагати повної співпраці людини. Порушення Божого права веде до вироку смерті, як було у випадку батька Адама. Порушення цього закону будь-ким з уже звільнених від вироку Адама і піднесених з упадку буде означати поновне засудження такої особи на смерть. Про це засудження Біблія говорить як про другу смерть, яка, за її словами, прийде на деяких. Перша смерть прийшла на всіх по причині гріха однієї людини. Друга смерть буде тільки для свідомих і добровільних грішників, якими, за словами Біблії, деякі стануть. Вчинення такого роду гріхів буде можливим лише після звільнення з попереднього вироку, виданого Адаму – вироку
першої смерті. Тобто світ не може тепер померти
другою смертю, оскільки він ще не є звільнений з
першої смерті. Жодна людина не може бути покарана судом
два рази карою смерті за ту саму провину. Щоб отримати
другий вирок, вона спершу мусить бути звільнена – дійсно чи приписано – від першого вироку, і далі вчинити другий переступ. Світ (Адам і цілий людський рід) був один раз засуджений. Лише коли він буде звільнений від цього осуду, буде можливим отримати новий.
Тому Біблія заявляє, що в Божому намірі буде великий День, День, який триває тисячу років, в якому Христос буде судити, випробовувати світ. Право втілювати цю пробу наш Господь Ісус отримав через Свою смерть, скуштувавши її за Адама і все його потомство, осуджене в ньому (Євр. 2:9). Смерть нашого Господа, досконалої людини, була повним відповідником вироку, виданого першій людині. Таким чином була відкрита дорога до великого часу відновлення, про яку говорить Апостол Петро (Дії 3:19-21). Отже, наш Господь Ісус став Відкупителем, набувачем Адама і цілого його роду. Він ще не довершив вповні акту купівлі, бо ж застосування заслуги Його жертви за світ має наступити під час Його другої присутності, коли Церква буде вже укомплектована. Як тільки дійде до цього набуття, настане скасування гріха світу. Тоді світ, вільний від кари первородного гріха, тобто Адамового гріха, буде відданий Христу. Кожна особа буде мати повну можливість, пробу, суд, щоб визначити свій справжній характер, справжні прагнення, дійсне відношення до добра і зла, до Бога і гріха. Спочатку це охопить народи, які будуть жити, а пізніше, поступово, тих, які є в гробах, в міру, як вони будуть вставати з них. Це буде універсальне відкуплення, тобто визволення з Адамової кари
смерті, загальне викуплення зі смерті, але не універсальне визволення, спасіння до
вічного життя, яке буде на умовах.
Говорячи про великий день випробування, День Суду світу, Апостол Павло говорить: «
Бo Він визначив день [в майбутньому],
коли хоче судити поправді ввесь світ через мужа, що Його наперед Він поставив, і Він подав доказа всім, із мертвих Його воскресивши» (Дії 17:31). Звичайно, слово «муж» вжите в цьому випадку образно, говорячи про Ісуса, як Голову, і Церкву, як Його Тіло, яка разом з Ним має складати в Тисячолітті великого Посередника між Богом і людьми з ціллю звільнення всіх від кари Адама, надання їм повної можливості повернення до Бога. Кожен, «хто хоче», зможе отримати цю повну можливість, а через поступ зможе бути визнаний гідним вічного життя. При закінченні тисячі років, в кінцевій пробі людства, він зможе довести, що може і прагне (може, бо став досконалим; прагне, бо має добрі прагнення серця) додержувати Боже право. Всі такі отримають від Отця вічне життя. Всі інші будуть знищені.
Адам був поставлений на пробу вічного життя, але впав на самому її початку. На початку Тисячоліття людство розпочне свою пробу іншим способом, бувши ще недосконалими. Однак вони, маючи досвід з натурою і наслідками гріха, будуть під прикриттям заслуги Христа (даної не в результаті індивідуального приписання, але внаслідок діяльності посередницького панування), зможуть підніматися щораз вище зі стану гріха та смерті. Маючи цей привілей, люди зможуть виявити свій справжній характер, скерований на добро чи зло. Якщо вони вірно стануть на бік добра, то отримають вічне життя, а якщо на бік зла, то втратять життя – знову помруть і вже назавжди залишаться мертвими: стягнуть на себе другу смерть. Отже, Біблія вчить про універсальне відкуплення, спасіння від Адамової кари смерті, проте вона не вчить про універсальне спасіння до вічного життя.
РОЗГЛЯД ОБЯВЛЕННЯ 20:4,5
Третє питання, яке можна задати, звучить так: як можна узгодити вчення, що невибрані померлі, позбавлені в цьому житті шансу отримати спасіння на основі вибору, будуть пробуджені в часі Тисячоліття, з Об. 20:4,5, яке після обговорення першого воскресіння мертвих каже: «а інші померлі не ожили, аж поки не скінчиться тисяча років»? Зауважимо, що цей фрагмент не говорить, що решта з мертвих не були пробуджені, аж скінчиться 1000 років, але що вони не ожили, аж поки не скінчились 1000 років. Хтось може запитати: яка різниця? Ми відповідаємо, що від цього залежить гармонійність або суперечність біблійних наук. Це прояснять кілька зауважень: Колись людство жило, було досконалим в отці Адамі. Однак, по причині прокляття Бог трактує ціле людство як померле, не дивлячись на те, чи воно знаходиться в процесі смерті, чи в стані смерті (Мат. 8:22; Ів. 5:24,25; 2 Кор. 5:14; Рим. 5:12,15,17; Еф. 2:1,5; Об. 20:12,13). Він робить це тому, що на всіх лежить вирок смерті, і тому, що коли йдеться про тих, хто знаходиться в процесі смерті, цей вирок виконується на них. Схожим чином ми могли б сказати про шанси на електричному стільці в момент увімкнення електрики – що «він вже не живе», а це тому, що є під вироком смерті, який виконується на ньому, хоча ще не приведений в дію. З цієї точки зору процес смерті ми називаємо порахованою смертю, а стан смерті – дійсною смертю. Подібно й Бог: усіх вільних від вироку смерті називає живими, не дивлячись на те, чи є вони досконалі приписано чи дійсно (Ів. 3:36; 5:24,25; 1 Ів. 5:12; Рим. 5:15; Ів. 1:4; Об. 21:3-5). Перших ми називаємо пораховано живими, а других дійсно живими.
Ця точка погляду дозволить нам гармонізувати нашу науку, яка каже, що решта з померлих (невибраних) будуть
пробуджені з мертвих
в часі Тисячоліття, з твердженням, що вони оживуть лише під його кінець. Відразу після пробудження зі смерті вони ще не будуть живими – дійсно досконалими. Процеси реституції будуть вимагати тисячі років, щоб довести їх до дійсної досконалості, щоб оживити їх так, як в дійсності на це дивиться Бог. Оскільки так довго, як в них буде залишатися якийсь слід недосконалості Адама, з Божої точки зору вони будуть мертвими (1 Кор. 15:24-26). Але як тільки стануть досконалими, вони оживуть, що станеться під кінець Тисячоліття, і що вимагає, аби вони були пробуджені в часі Тисячоліття. Тепер завдяки нашому виправданню вірою Бог трактує нас як живих з Божої точки зору, оскільки наше виправдання вірою приписує нам праведність, яку завершені процеси реституції довершать в послушних протягом тисячі років. Таким чином ми гармонізуємо мниму суперечність і стверджуємо, що обидва вчення є біблійними і розумними. Привернення недосконалих до стану досконалості – допровадження їх до такого
життя, яким його бачить Бог, займе цілу тисячу років, хоча
пробуджені вони будуть на початку Тисячоліття. І тому решта з померлих не ожили – не повністю воскресли, не стали знову досконалими, якими були колись в Адамі, аж поки не скінчилася тисяча років.
ЧИ «НЕПРАВЕДНІ» ВОСКРЕСНУТЬ?
Четверте питання є таке: у зв’язку з тим, що деякі ніколи не досягнуть стану досконалості, який означає слово
воскресіння, як нам зрозуміти слова апостола Павла в Діях 24:15, що воскреснути мають як праведні, так і неправедні? Цей вірш виявляється дуже зрозумілим, коли ми пильно звернемо увагу на те, що читаємо. Євреї, які стояли близько і чули оборону апостола перед намісником Феліксом, частиною якої є слова з Дій 24:15, вірили, що всі праведні отримають воскресіння з мертвих, і що неправедним також буде дана можливість воскресіння. Цього вони навчилися від своїх прабатьків. Тепер апостол повторив це, в чому вони були переконані. Він каже: «настане воскресення праведних і неправедних», тобто воскресіння, яке забезпечив Бог і яке має ще наступити, є не лише для добрих, але також і для тих, які тепер є злими.
Це не означає, що ті, які
залишаються в стані неправедності, осягнуть повне воскресіння з мертвих. Цей текст не говорить, що
всі неправедні воскреснуть, повернуться до досконалості життя. Тепер живуть виправдані, які матимуть можливість воскресіння, та інші, які тепер не є виправданими і які також будуть мати можливість воскресіння. Ціле людство буде мати нагоду в запевненій Богом
можливості воскресіння. Праведні отримають особливе воскресіння, яке буде нагородою за їх особливий послух. Але у віці, який надходить, перед усіма буде відкрита можливість здобути вічне життя через Христа. Праведні з класу Церкви є «перемінені дуже швидко, як оком змигнути» з земного стану в небесний – в досконалих духовних істот. Праведні з давніх віків, виправдані перед Богом через віру, мають повстати як досконалі люди, а не в стані, в якому вони померли. Це настане після застосування заслуги викупу Христа за цілий світ.
Отже, ми маємо воскресіння: найвищого класу праведних, Малої Черідки, до Божественного рівня; воскресіння Великої Громади до нижчого духовного стану; воскресіння Старожитніх і Молодих Гідних на земному рівні. Це чотири класи, які проходять свою пробу в цьому житті. Але Божий план передбачає, щоб решта людства поступово були піднесені з земної тлінності до первісної досконалості, якою на початку втішався Адам. Тепер вони неправедні і ніколи не ввійшли в стан відносин з Богом.
Божа мета – звершити звільнення всього людства від осуду в отці Адамі через смерть Ісуса. Тому ціле тисячолітнє панування Христа було призначене на воскресіння світу, але майбутнє покаже, скільки людей використає цей шанс. Святе Письмо подає, що в наступному віці столітній грішник – добровільний грішник – буде повністю відтятий від життя. Воно засвідчує, що такий грішник буде юнаком в порівнянні з тим, ким міг би бути, якби використав можливості того періоду (Іс. 65:20). Ті, які не використають благословення того дня, самі будуть нести за це вину. Лише добровільне особисте відкинення Бога і Його милосердного спасіння в Христі може засудити кого-небудь на другу смерть.
Зауважмо, що Святе Письмо не говорить, що
всі будуть мати уділ у воскресінні. Що буде з тими, які отримали оживлене виправдання? Чи всі вони воскреснуть? О ні! Будуть такі, які були виправдані і пішли на другу смерть. Подібно буде зі світом: якщо хтось після того, як отримає повний шанс, свідомо згрішить супроти ясного світла, отримає кару другої смерті. Але нічого не буде бракувати в цій можливості, яку дасть Бог. Наш Господь сказав, що «надходить година, коли всі, хто в гробах, Його голос почують, і повиходять ті, що чинили добро, на воскресення життя, а котрі зло чинили, на воскресення
Суду» (Ів. 5:28,29).
Ті, які задовольнили Бога своєю вірою, посвяченням самих себе для Нього і послухом щодо вказівок Його Слова, Духа і Провидіння, це ті, які робили добре. Бог не бажає від них нічого більше, лише те, щоб вони довели свою вірність через повне посвячення, старання жити у згоді з Його волею в міру своїх можливостей, чи то у віці Євангелії, чи у вічних віках. Авраам, Ісаак, Яків і всі пророки (всі інші менш знані), які згадані святим Павлом в Євр. 11, померли з вірою. Бог засвідчує, що ці Старожитні Гідні подобалися Йому, і що вони отримають «краще воскресіння» (Євр. 11:35). Вищість їх воскресіння буде полягати в тому, що вони повстануть в людській досконалості, в той час як світ буде змушений здобувати досконалість впродовж тисячі років.
Ті, які чинили добре, повстануть на воскресіння життя. Деякі з них воскреснуть до життя на людському рівні, інші – на духовному, а ще інші – на найвищому рівні духовного існування – в Божій природі. Далі Ісус каже про другий загальний клас – про тих, які чинили зло. До них зараховані всі, яких Бог не може визнати ані прийняти. Не прийняті це ті, які на думку Бога не робили добре, які поступали погано, які є невиправданими. Багато з них були шанованими і моральними людьми, але вони не гідні «кращого воскресіння». Вони також повиходять, щоб коли захочуть, могли отримати повне піднесення до життя. Вони будуть пробуджені для того, щоб отримати воскресіння. Вони будуть воскрешені з
гадесу, гробу, стану смерті, але їх пробудження буде лише початком воскресіння, тобто повернення до досконалого життя. Деякі встануть, щоб пізніше знову померти, якщо не приймуть умов Божого благословення.
Процес воскресіння буде просуватися день за днем, тиждень за тижнем і рік за роком впродовж періоду тисячі років – великого дня воскресіння, великого дня, останнього дня, коли всі будуть мати можливість отримати вічне життя. Але хто не зробить відповідного поступу, буде визнаний негідним повного воскресіння. Його здобудуть лише ті, які будуть визнані гідними вічного життя на Божих умовах. Отже, це буде воскресіння померлих, допровадження до досконалого життя, як праведних, так і неправедних. Усі, що в гробах, повиходять з них і дійдуть до пізнання правди, так щоб, коли захочуть і будуть слухняні, могли віднайти все те, що було втрачене Адамом і відкуплене Спасителем світу, Ісусом Христом. Вищі пояснення знаходяться в повній згоді з дослівним перекладом останнього речення Дії 24:15: «Настане воскресення праведних і неправедних», оскільки перед словами «праведних» і «неправедних» немає грецького означеного артикля.
ЧИ ВСТАНУТЬ ТІ САМІ ТІЛА?
П’яте доречне запитання: чи під час воскресіння встануть ті самі тіла, які йдуть до гробу? Дуже зрозуміла відповідь на подібне питання дана в 1 Кор. 15:35-38, де читаємо: «Але дехто скаже:
Як мертві воскреснуть? І в якім тілі прийдуть? Нерозумний,
що ти сієш, те не оживе, як не вмре. І коли сієш, то сієш не тіло майбутнє, але голе зерно, яке трапиться, пшениці або чого іншого, і Бог йому тіло дає, як захоче, і кожному зерняті тіло його». Ці вірші виразно показують, що поховане тіло не повертається, даючи за ілюстрацію посіяного зерна пшениці і т.п., яке вже не повертається, але видає нові зерна. Подібно і поховані тіла не встануть з мертвих.
Часом вважається, що Ів. 2:19,21 («Зруйнуйте цей храм, і за три дні Я поставлю його… А Він говорив про храм тіла Свого») навчає про пробудження того самого тіла, яке є поховане. Таке пояснення суперечить не лише вище процитованим словам святого Павла, але також багатьом іншим віршам зі Святого Письма і біблійним ученням, які ми подали книжці
Схема Божого Плану, Е 16:334 с., які доводять, що Ісус у воскресінні не забрав назад Свого земного тіла. По причині нерозуміння Ісуса слухачами, Його слова були пояснені святим Іваном як такі, що відносяться до храму, показаного в єврейському храмі, тобто що Він говорив про позаобразний храм, яким є Церква (1 Кор. 3:16,17; 2 Кор. 6:16; Еф. 2:19-22). Ми також знаємо, що Церква названа Тілом Христа (Рим. 12:5; 1 Кор. 12:12-27; Еф. 1:23; 3:6; 4:4,12,16; 5:23,30; Кол. 1:18,24). Тому Ісус обіцяв тут, що навіть якщо Його вороги вб’ють різних членів Його Церкви, то Він, незважаючи на це, поставить його (Церкву) третього (тисячолітнього) дня. Він сказав ці слова п’ятого тисячолітнього дня від упадку Адама в гріх; а ми вже дізналися, що Церква буде володарювати з Ним, отже воскресіння сьомого тисячолітнього дня, який є тим третім днем, рахуючи від п’ятого включно. Розуміючи так, цей вірш не відноситься до пробудження тіл святих.
Святе Письмо ніде не вчить, що поховані в гробах тіла воскреснуть в останній день, але заперечує такому погляду. Приймаючи ці біблійні вчення, ми убережемо себе від закидів невіруючих щодо воскресіння померлих – закидів, які виникають з того факту, що матеріальні складники окремих тіл стали частинами інших тіл через асиміляцію, людожерство чи поїдання фруктів та овочів і т.п., які присвоїли собі складники мертвих людських тіл.
Вірш з Іс. 26:19 (див.
Танах) інколи приводять як такий, що ніби доводить, що встає те саме тіло, яке йде до гробу. Однак в перекладі AV (англ.) є кілька сумнівних речей. Передусім, слова надруковані в цьому вірші
курсивом, були додані до тексту, не маючи будь-якого відповідника в оригіналі. Тут перекладачі вживають
курсив, щоб поінформувати читачів, що ці слова були додані. Додані слова «
також і» приводять до того, що цей вірш можна пояснити так, як це перечило б Біблії багатьма способами, як ми це вияснили. Більше того, гебрайське слово, перекладене як «тіло» не є у множині, але вжите колективно, як, наприклад, в Іс. 5:25, і має значення множини.
Англомовні переклади ARV та ERV, переклад Молтона, Лісера, Юдейського Видавничого Товариства і т.д. подають цей текст так: «Оживуть твої померлі; мої мертві тіла встануть».
Як ми знаємо (Лук. 20:36; див. також «Життя – Смерть – Майбутнє» 171-183 с.), воскресіння має дві частини: (1) пробудження померлих і (2) піднесення їх з фізичної, розумової, моральної та релігійної недосконалості занепалого стану Адама до фізичної, розумової, моральної та релігійної досконалості, від якої Адам відпав. Цей процес вимагає цілого Тисячоліття. Ми вважаємо, що про ці дві частини воскресіння навчає Іс. 26:19. Вираз: «померлі твої оживуть» відноситься до пробудження померлих – першої частини процесу воскресіння, а вираз: «мої мертві тіла воскреснуть» відноситься до повстання з недосконалості Адама до досконалості – другої частини процесу воскресіння мертвих. Вираз «мертві тіла» не відноситься до тих тіл, які дійсно є в стані смерті, але мертвих в гріхах (Еф. 2:1,5), оскільки кожного, хто не є у Христі і не має досконалості, Бог вважає мертвим (2 Кор. 5:14). Причина використання слова «моє» у виразі «мої мертві тіла» в тому, що Христос, як автор цих слів, завдяки своєму відкупленню – набуттю – буде їхнім власником і Господом (Рим. 14:9); отже Він може властиво називати їх Своїми. Розуміючи так, цей вірш в найменшій мірі не говорить про воскресіння останнього дня тих самих тіл, які були поховані, але відноситься до двох частин процесу воскресіння: (1) пробудження померлих і (2) їх повернення до досконалості.
До цього моменту в даному розділі було подано 10 біблійних причин, підтриманих багатьма віршами на доказ того, що в наступному житті шанс отримати спасіння матимуть всі ті представники грішного роду Адама, які в цьому житті не були обдаровані можливістю отримати спасіння, яке тепер діє – виборчого спасіння. Є багато інших біблійних причин для такої надії; нашим бажанням є представити деякі з них, оскільки ця доктрина не повинна прийматися без повних і задовільних доказів її правдивості. Щоб наша віра в цьому питанні не була оперта лише на прагненні такої надії, але на певних, розумних і дійсних доказах, до тих 10 вже представлених аргументів ми додаємо ще інші. Два з них вже були досить докладно обговорені на попередніх сторінках, з поданням численних віршів. Ними є (11) благословення цілої людської родини, живих і померлих, шансом отримати реституцію, що є шостою головною ціллю повернення нашого Господа, згаданою в першому розділі (ТП № 10), та (12) знищення серед людей кожної злої речі і впливу та запровадження серед них добрих речей і впливів з ціллю повернути їх до досконалості, що було представлено в п’ятому розділі в темі «Цілі Царства» (БП № 4).
ДЕВ’ЯТЬ ІНШИХ ДОКАЗІВ ТАКОЇ МОЖЛИВОСТІ
Тепер коротко представимо дев’ять інших доказів цієї самої правди. (13) Біблія вчить, що багато з тих, які не мали можливості здобути виборче спасіння, в Тисячолітті позитивно зреагують на пропозицію доступного тоді спасіння. Про це прямо навчає Іс. 35:5,9,10 і Єзек. 16:46-63. (14) Біблія вчить, що багато з померлих піддадуться розпорядженням Царства, коли вони будуть запроваджені на землі (Пс. 21:28-30; 1 Кор. 15:21-26; Рим. 14:9; Іс. 45:22,23; Фил. 2:8-11; Пс. 85:9). (15) Біблійне вчення, що Вік Тисячоліття і День Суду є рівнозначні, доводить те саме; оскільки показує, що в День Суду будуть виконуватися лише ті речі, які мають бути виконані в Тисячолітті. Наступні вірші доводять ідентичність Тисячоліття і Дня Суду: 2 Тим. 4:1; Лук. 22:29,30; Мат. 19:28; Овд. 21; Єр. 23:5,6; 33:14-16; Іс. 32:1; Пс. 71:1-4. Як ми знаємо, всі померлі будуть пробуджені на початку Дня Суду (Ів. 5:28,29; 11:24; Об. 20:11,12). Отже, всі померлі повстануть на початку Тисячоліття. В Тисячолітті всі отримають допомогу для спасіння; отже всі отримають допомогу для спасіння в День Суду. (16) Ця правда виникає також очевидним чином з біблійної науки, що слово
воскресіння, застосоване до людства, означає
повстання знову з упавшого стану до досконалості образу Бога (Дії 26:23,24; Лук. 20:31-37; Фил. 3:11,7-10; Дії 24:15; 23:6; 26:6-8). Цей факт означає можливість спасіння для неправедних в Тисячолітті, згідно зі словами святого Павла, що не лише праведні воскреснуть (вдосконаляться), але також і неправедні (Дії 24:15). (17) Вчення Біблії про дві дороги спасіння – індивідуальну для вибраних, названу вузькою дорогою (Мат. 7:13,14), та загальну, названу святою дорогою (Іс. 35:8) – є доказом тієї ж науки. Контекст вказує (Іс. 35:5,9,10), що ця дорога буде призначена для деяких з неспасенних померлих, і цілий цей розділ доводить, що тут описується Вік Тисячоліття. (18) Біблія також підтверджує це вченням, що світ в теперішній час проходить такі досвідчення з суттю зла та його наслідками, які зроблять гріх чимось огидним для нього, коли для контрасту через досвід вони пізнають суть і наслідки праведності (Рим. 8:19-22; 11:30-32; Пс. 89:11-17). (19) Доктрина про реституцію – повернення людства до початкової досконалості Адама, що має статися в Тисячолітті, доводить те, що Тисячоліття призначене для благословення невибраних можливістю спасіння (Дії 3:19-21; Об. 21:3-5; 22:1-3). (20) Біблія довела це також вченням, що після закінчення спасіння з вибору буде діяти спасіння з вільної ласки (Дії 15:14-16; 3:19-21; Ів. 17:21-23; Рим. 8:19-23), так як Тисячоліття, період дії спасіння з вільної ласки, наступає після віку Євангелії з його спасінням через вибір, що діє тепер. (21) Наостанок, Біблія підтверджує вчення, що врешті-решт всі Божі справи принесуть Йому славу (Чис. 14:21; Пс. 75:11; Об. 5:13). Це буде можливим лише тоді, коли чудові прикмети, які проявляються в реалізації Його плану, вповні доведуть, що Його справи і характер були і є гармонійні, до чого є необхідна повна і справедлива можливість спасіння для кожного.
АНАЛІЗ ІНШИХ ПІДТВЕРДЖУЮЧИХ ТЕКСТІВ
Таким чином в сумі ми представили двадцять один доказ, підтриманий Святим Письмом, що для неспасенних померлих дійсно є надія; що ті невибрані померлі, які в цьому житті не мали можливості отримати спасіння через вибір, будуть мати її під час тисячолітнього панування Христа. Цей двадцять один доказ в кожному випадку показує, що невибрані померлі будуть пробуджені з мертвих в часі Тисячоліття. Подаючи коментарі в дужках, ми приведемо тут кілька текстів, яких ми ще не цитували або не повністю вияснили. Вони прямо навчають або натякають на те, що під час Тисячоліття такі померлі особи будуть пробуджені зі стану смерті і повернуться на землю. Пс. 21:28-30 є одним з таких віршів: «
Усі кінці землі [весь людський рід]
спам’ятають [будуть настільки суворо навчені думкам з Божого Слова, щоб не забути (Єр. 31:33,34)],
і до Господа вернуться [зміняться],
і вклоняться [служитимуть]
перед обличчям Його [в Його інтересах]
всі племена народів [кожна родина],
бо царство Господнє, і Він Пан [буде]
над народами [тут є очевидний опис Тисячоліття; тому що царства цього світу триватимуть аж до Тисячоліття, і лише після того перейдуть під владу Божого Царства (Об. 11:15)]
! Будуть їсти [будуть присвоювати благословення Тисячоліття)]
й поклоняться [служити Богу за це]
всі багачі [повні ревної любові]
на землі, перед обличчям Його на коліна попадають [служитимуть]
всі, хто до пороху сходить [померлі]
і [йдеться про тих, хто до пороху сходить]
не може себе оживити, [по причині вироку Адама]
!» Цей останній вірш доводить, що йдеться про невибраних померлих, бо вони з причини вироку Адама не можуть зберегти живими своїх душ. Згідно цього фрагменту вони мають поклонитися Господу, як Володарю народів, що може бути тільки в Тисячолітті, часі Його панування.
Наступний уривок це Пс. 85:9: «Всі народи, яких Ти створив, поприходять і попадають перед лицем Твоїм, Господи, та ім’я Твоє славити будуть». Багато народів, створених Богом, таких, як сім народів Ханаану, асирійці, вавилоняни і т.п. вже не існують. Однак вони були створені Богом, але в цьому житті не шанували і не славили Єгову. Щоб могли це зробити, вони мусять бути пробуджені з мертвих і бути навчені славити і прославляти Бога, а це відноситься до Тисячоліття. Іс. 29:18,24 це наступний відповідний уривок: «
І в той день [в день Бога, у віці Тисячоліття]
слова [науки]
книжки [Біблії; Іс. 35:5,6]
почують [зрозуміють]
глухі [ті, які в цьому житті мають закриті вуха розуміння і тому не можуть зрозуміти речей віри (Мат. 13:9-17)]
, а очі сліпих [тих, які в цьому житті не могли побачити речей віри]
із темноти [мішанини правди й неправди, в якій знаходяться в теперішньому житті]
та з темряви [цілковитої омани]
бачити будуть… Тоді то хто блудить у дусі [в доктрині] (1 Ів. 4:1-3)
, ті розум пізнають, а хто ремствує [по причині суворості прокляття, під яким вони жили і померли, тобто невибрані померлі]
, ті поуки навчаться!». Цей вірш засвідчує, що в Тисячолітті ті, які в цьому житті не могли побачити чи зрозуміти справ віри, які, живучи з наріканням в неправді і під прокляттям, до кінця зідхали (Рим. 8:22), побачать і зрозуміють правду та будуть звільнені з часткової чи повної неправди. Рим. 14:9: «
Бо Христос на те [задля того]
й умер [як викуп за всіх (1 Тим. 2:6)]
, і ожив, щоб панувати і над мертвими [над цілим загубленим родом Адама в гробі і поза ним]
, і над живими [в Тисячолітті]». Фил. 2:10,11: «
Щоб перед Ісусовим Ім’ям вклонялося кожне коліно [коліна]
небесних [небесні воїнства вклоняються перед Ним]
, і [коліна]
земних [це досі відноситься до майбутнього, до Царства, оскільки тепер Йому ще не кланяються всі коліна на землі]
, і [коліна]
підземних [людського роду, який знаходиться в гробі і який буде пробуджений з несвідомого стану смерті, і тоді як ті, які колись знаходилися під землею, будуть вклонятись Ісусу]
, і щоб кожен язик [на небі, на землі і під землею – живих та померлих]
визнав: Ісус Христос то Господь, на славу Бога Отця!».
Ще інший уривок це 1 Кор. 15:21-26: «
Смерть [процес смерті і стан смерті]
бо через людину [Адама]
, і через Людину [Христа]
воскресення мертвих [пробудження зі стану смерті і повстання з процесу вмирання – відвернення того, що стягнув на нас Адам]
. Бо так, як в Адамі вмирають усі [охоплені прокляттям Адамової смерті]
, так само в Христі всі оживуть [будуть виведені зі стану прокляття до досконалості – життя]
, кожен у своєму порядку [буде оживлений – удосконалений]
: первісток Христос [буде оживлений – удосконалений; тим Христом не може бути Ісус, оскільки Він воскрес 25 років раніше, перш ніж св. Павло написав ці слова, в той час як він говорить про майбутнє воскресіння: тут ідеться, звичайно, про Церкву, яка разом з Ісусом також названа Христос – помазаний (1 Кор. 12:12,13; Гал. 3:16,29); отже тут говориться про перше воскресіння (Об. 20:4,6)]
, потім ті, що Христові, під час Його приходу [оживуть (в англійському перекладі Біблії на полях подається слово
присутність як відповідний переклад грецького слова
парусія). Він буде присутній тисячу років, Тисячоліття, коли ті, які через віру і послух стануть Його власністю, будуть оживлені – удосконалені, після пробудження і виведення з гробу. Це відноситься до померлого світу, що повертається з гробу і піднімається до досконалості в часі Тисячоліття в міру, як люди будуть вірити і тривати в послусі]
. А потому кінець [Малий Період після закінчення тисячі років (Об. 20:7-9)]
, коли Він передасть [перестане бути Посередником]
царство Богові й Отцеві, коли [потім]
Він зруйнує всякий уряд [наслідки панування сатани]
, і владу всяку [її форми]
та силу [вчинки сатани]. [Отже, царювання Христа має на меті знищити всі справи сатани – гріх, неправду, смуток, біль, хвороби, смерть і могилу (1 Ів. 3:8; Об. 21:4,5). Знищення гробу означає пробудження всіх померлих; знищення смерті означає звільнення всіх з процесу вмирання. Отже, спочатку через пробудження померлих буде знищений гріб, а потім, поступово через реституційні процеси буде усунений кожен елемент процесу вмирання, гріх Адама, смуток, біль, хвороби, прокляття на землі і т.п]
. Бо належить Йому царювати, аж доки Він не покладе всіх Своїх ворогів під ногами Своїми [тими ворогами є різні форми прокляття, бо в наступному вірші святий Павло називає смерть як одного з ворогів Христа; покласти їх під Його ноги означає повне їх опанування – знищення]
! Як ворог останній смерть знищиться [не стан смерті ані гріб, які через пробудження померлих будуть знищені перед гріхом, болем, смутком і хворобами, але процес вмирання – недосконалість, який внаслідок вироку Адама досягнув усіх. Знищення його останніх слідів завершить справу тисячолітнього Царства; отже, смерть буде останнім ворогом, який буде знищений]». Тому смерть, згадана у 26 вірші, виявляється Адамовою смертю, а не другою, як деякі припускають. Як ми уже зауважили, 24 вірш запевняє нас, що кінець цього посередницького панування наступить лише тоді, коли Христос знищить в людському роді усі рештки панування сатани, його владу і силу діяльності через гріх. 25 вірш доводить, що такою є ціль панування Ісуса. Всі наслідки панування сатани, його влади і сили є в цьому вірші представлені як вороги Ісуса; і оскільки 26 вірш називає смерть одним з ворогів, ми можемо зрозуміти, чим усі вони є. Цими ворогами є нищівні наслідки панування сатани над землею – гріх, неправда, смуток, біль, смерть, гадес. Вони є ворогами Ісуса, оскільки шкодять людству, для відкуплення якого Він помер. Отже, ми бачимо, що ворогами, про яких говорить цей уривок, є всі наслідки гріха Адама; а смерть Адама є першою, а не другою смертю.
Думка 1 Кор. 15:24-26 виражена іншими словами в Об. 21:3-5; 22:3. Смерть і прокляття, яких, як стверджує цей вірш, вже більше не буде, є, без сумніву, смертю і прокляттям Адама. Більше того, друга смерть не є ворогом Ісуса чи людської родини, але швидше приятелем і слугою, який проковтне їхніх ворогів, так як образ другої смерті, Червоне море, було приятелем і слугою Мойсея й Ізраїлю, коли забезпечило охорону Ізраїльтянам і дозволило їм перейти через нього, поглинувши фараона та його армію і залишаючи Ізраїль безпечним і переможним на східному березі. Отже, ми бачимо, що вираз «останній ворог» з 1 Кор. 15:26 не відноситься до другої смерті, але до смерті Адама – першої смерті. Вираз «
смерть Адама» охоплює кожний залишок недосконалості, яку гріх Адама стягнув на людський рід. Цей вираз тут, звичайно ж, не означає
стану Адамової смерті, оскільки ще довго після повернення усіх з гробу, з Адамового стану смерті, людська родина і далі буде виявляти недосконалість. Отже, вираз «останній ворог» тут означає
процес Адамової смерті. Коли останні рештки недосконалості, що є наслідком Адамового гріха, будуть повністю усунені потужною реституційною силою і діяльністю Христа, тоді «останній ворог» буде знищений, що буде кінцем реституційної праці.
Ці уривки так ясно доводять, що невибрані померлі, які в цьому житті були позбавлені можливості осягнути виборче спасіння, будуть пробуджені з мертвих в Тисячолітті й отримають можливість осягнути реституційне спасіння.
Саме такою є Євангелія для людини, яка була представлена в такий спосіб як ангелом при народженні Ісуса (Луки 2:10), так і апостолом Павлом (Гал. 3:8). І саме тому Святе Письмо так сповнене нею.
Зрозуміння цієї справи пояснює минуле і теперішнє поступування Бога з людськими поколіннями. В такому світлі Біблія стає книгою, згідною сама з собою, Божим характером, викупом Христа, з дією Святого Духа, потребами людини і з фактами. Таким чином, вона дійсно відкриється нам як скарбниця чудового плану віків, складеного Богом, і як славний образ Його чудового характеру. За це ми любимо Бога любов’ю, яка перевищує всяку любов, з радістю неба, що зійшла на землю. Славмо, вихваляймо і прославляймо Того, всі вчинки Якого приносять Йому славу! «Великі та дивні діла Твої, о Господи, Боже Вседержителю! Справедливі й правдиві дороги Твої, о Царю святих! Хто Тебе, Господи, не побоїться, та Ймення Твого не прославить? Бо один Ти святий, бо народи всі прийдуть та вклоняться перед Тобою, бо з’явилися суди Твої!» (Об. 15:3,4).
Епіфанічний Том 17, 127-177 с.
Теперішня Правда № 79, вересень-грудень 2002
Виконання Божої волі (1 Ів. 2:17)ВИКОНАННЯ БОЖОЇ ВОЛІ
«Хто Божу волю виконує, той повік пробуває» – 1 Ів. 2:17
Коли людина зі світу починає відчувати потребу пізнавати Бога, її думки можуть обійти багато шляхів у пошуках відповіді, як вона може знайти Бога. Після певного часу пошуків, молитов, запитань про те, як вона може стати Християнином, Бог почне працювати в такій людині через досвід вивчення слова Правди. Він надасть відповідну допомогу, яка скерує новий розум, серце і волю, щоб вона хотіла посвятитися виконанню Божої волі і визнати потребу Утішителя в часі кожної потреби: «Утішитель же, Дух Святий, що Його Отець пошле в Ім’я Моє, Той навчить вас усього, і пригадає вам усе, що Я вам говорив» (Ів. 14:26; BS ’69:50).
Єгова у Своїй милосердній, люблячій доброті дає наступне запрошення: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам вашим» (Мат. 11:28-29). Для ново-посвячених Божих дітей це як музика для їхніх вух! Ярмо (дерев’яна рамка, що використовується для пари волів на обидві їхні шиї) є символом підпорядкування і поневолення. Всі в світі є під ярмом різного виду: ярмо політичне, фінансове чи ярмо бізнесу, соціальне ярмо, ярмо бажань, звичок, егоїзму і ярмо гріха всіх видів.
Людина, яка знаходиться під політичним ярмом, відчуває його тяжкість. Вона зайнята день і ніч, плануючи, розраховуючи і працюючи на відповідальній посаді. Вона старанно вивчає всі хитрощі світової політики, щоб завоювати і утримати прихильність виборців. Вона віддає багато часу, грошей і роздумів та концентрує багато енергії на ризиковані справи, шукаючи певного рівня виконавчої влади; якщо вона в результаті й отримає бажану посаду, то це майже завжди приносить безліч клопотів і виставляє її перед великою кількістю ворогів в опозиційній партії чи партіях, які зазвичай готові очорнити її репутацію при найменшій провокації.
Ті, які знаходяться під фінансовим ярмом, або ярмом бізнесу, є подібним чином пригнічені. Вони працюють довго і важко; вони проектують, планують, вигадують, дратуються і переживають, щоб бути багатими і, роблячи це, потрапляють в тенета, які крадуть в них справжнє щастя, якого земні багатства не можуть принести (1 Тим. 6:8-10).
Ті, які знаходяться в соціальному ярмі, важко працюють і жертвують багато для того, щоб задовольнити вимоги суспільства, накладені на них. Деякі, невимогливі у житті люди, знають, як в дійсності це ярмо тисне на багатих, особливо на тих, які змагаються з іншими, які є більш успішними. Жінки часто виснажують себе в тій службі, яка не приносить задоволення, тоді як їхні чоловіки і батьки доведені до відчаю і розпачу, аби встигати за фінансовими витратами.
Ярмо бажань, звичок, самолюбства і гріха різного виду є насправді важким, а їх тягар є справді гнітючим. Скинути всі види ярма і звільнити себе з усіх тягарів неможливо в цей злий день. Сатана, князь цього світу, вже накинув це ярмо гріха різних форм. І немає можливості принести визволення з-під цього ярма і його обмежуючих кайданів окрім як через Христа, який дасть визволення усім, хто прийде до Нього через покаяння і віру.
В той час як ціллю Христа є остаточне звільнення всіх таких від будь-якого ярма і від всякого тягаря, Він бачить, що вони не здібні користатися і насолоджуватися славною свободою синів Божих; і так, шляхом дисципліни і тренувань, Він має намір привести їх до такого стану. Тому необхідно, аби ті, котрі тепер стали б звільнені від неприємного ярма гріха і теперішнього загального порядку речей, повністю піддали себе Христу, щоб взяли Його ярмо на себе. І Він запрошує усіх, хто прийшов до відчуття дискомфорту від інших видів ярма і від ваги інших тягарів, щоб вони прийшли до Нього для звільнення і відпочинку. З лагідним співчуттям до всіх пригноблених і засмучених Він каже: «Прийдіть до Мене усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою. Візьміть ярмо Моє на себе» і т.д. Мільйони людей відповіли на Його ласкаве запрошення, і вони без жодного сумніву свідчать про легкість ярма Христа і благословення Його обіцяного відпочинку. І все ж, цей відпочинок не є відпочинком загального теперішнього добробуту і свободи від турбот, праці і всіх обмежень.
Взяти ярмо Христа на себе означає стати спільниками ярма разом з Ним і терпеливо йти з Ним. Ярмо є символом залежності, і хто піддається під ярмо, той тим самим піддається під волю і керівництво іншого, і покірно йде, щоб виконати визначене завдання. Це зробив наш Господь Ісус, добровільно піддаючи Свою волю під волю Небесного Отця. Бог не нав’язував Йому цього ярма, і не нав’язує його нікому. Ісус з радістю взяв його і терпеливо його ніс, незважаючи на те, що це коштувало Йому найглибшого приниження; Він не вважав це невдячною службою, але з задоволенням виконував Божу волю (Пс. 40:8,9; Євр. 10:7).
До цілком посвячених звучить запрошення, щоб бути уярмленими разом з Христом, в тій самій службі і з тим самим Учителем. Він запевняє нас, що Його ярмо є любе і Його тягар є легким. Але ми не можемо бути уярмлені з Христом, якщо не маємо Його Духа. Необхідно, щоб двоє, які є під одним ярмом, мали один розум. (Ам. 3:3); а те, що робить це ярмо і надалі легким для нас, це наша радісна витривалість, котра не нарікає під тим ярмом і не намагається його позбутися, але з задоволенням носить його з огляду на кінець, який буде осягнений, як також спільність і товариство з правдивим Спільником у ярмі, що має подібний розум.
Яке благословенне запрошення: увійти під одне ярмо з Христом! І яка надзвичайна можливість навчатися на тій дорозі, по якій наш Небесний Отець хотів би, щоб ми ходили! Дійсно, як би ми могли зійти з цього шляху, коли ми в одному ярмі з таким Провідником! Від Нього ми вчимося цієї дороги; в нашій спільноті з Ним ми отримуємо Його благословенного Духа. Ми вчимося тієї лагідності, яка не нехтує упокоренням, не дивлячись на його глибину, і яка не лише задоволена і щаслива в будь-якій ситуації, але завжди радіє привілею іти цією дорогою, як і надії досягнення її славного кінця. І ми знаходимо відпочинок для наших душ – відпочинок від марних амбіцій і безцільних планів і справ, до яких би нас примусили інші провідники. О, якби всі, хто трудиться під іншим ярмом, і є сильно обтяжені, скинули його з себе, і навчилися, що вони можуть носити таке легке і приємне ярмо Христа, якщо будуть шукати Божої волі усім серцем!
Воля – це сила обирати, а постанова – це рішучість більшості з тих здібностей мозку, які складають інтелект. Тому вона включає більше, ніж самі лише думки. Насправді, воля є для того, щоб контролювати думки. Розум і воля неминуче є близько споріднені. Хоча вони явно не є одним і тим самим; бо розум може розмірковувати, роздумувати і обговорювати різноманітність суперечливих положень, тоді як воля – це рішучість щодо певних ясних визначених напрямків. Однак воля може скеровувати розум розглянути обидві сторони будь-якої пропозиції. Викликаючи здібності розуму, щоб розглянути будь-яку тему і викласти аргументи «за» і «проти», воля має справу з інтелектом.
Всі люди мають волю, слабку чи сильну, і це є важливо, що усі повинні навчитися, як її належно вживати. Яка є воля людини, такою вона є. Бути героєм у боротьбі означає, що сильна воля буде належним чином спрямована, і вплив та цінність особистості буде пропорційною до правильності волі та її сили. Діти повинні тренуватися, не щоб мати слабку волю чи бути взагалі без волі, але щоб мати сильну волю, належно спрямовану в самоконтролі і піддану своїм батькам під Господом і Його провідництвом в гармонії з принципами правди і праведності.
Людина зі слабкою волею схильна бути нерішучою, поступливою і невпевненою.
«Двоєдушна людина непостійна на всіх дорогах своїх» (Як. 1:8). «Ніхто двом панам служити не може», інтереси і цілі яких протилежні (Мат. 6:24). Воля, яка є поділена, яка не є постійною ні в одному ні в іншому напрямку, яка хоче догодити одним і другим або намагається іти по обидві сторони одночасно, звичайно, не може функціонувати правильно і ефективно.
Також ніхто не може з такою волею бути дійсно щасливим. Його життя віри буде роздвоєне через сумніви. Такий, розраховуючи на якусь успішну перспективу, може сказати собі: «Я житиму життям любові, змішаної з ненавистю», або «Я буду віддавати трохи свого часу для пошуку Правди, а трохи для розповсюдження неправди». Судячи з цього, душевний спокій вимагає узгодженої волі і однієї мети. І якщо дія повинна бути результатом чиїхось бажань, то воля повинна бути достатньо сильною, щоб відкинути всі сумніви, перемогти всі обставини та встати і бігти безоглядно у визначеному напрямку.
Апостол Павло адресує Еф. 6:7 тим Християнам, які піддали свою волю Богові, які прийняли Його волю замість своєї власної. Найбільш шляхетні і найкращі з Божих людей ті, хто має сильну, залізну волю, котру вони цілком піддали Його провидінню і керівництву – через Його Слово, Його Святого Духа і Його провидіння, яке нас оточує. Вагання і нерішучість не мають тут місця. Зверніть увагу на слова до Ізраїлю (1 Цар. 18:21): «Чи довго ви будете скакати на двох галузках? Якщо Господь Бог [Єгова], ідіть за Ним, а якщо Ваал [Сатана] ідіть за ним!» Бог бажає нашої повної прихильності і відданості, не лише часткової: «Сину мій, дай мені серце своє» (Пр. 23:26); «Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї!» (Мар. 12:30; Повт. 6:5; 10:12). Бог бажає від таких поклоніння «в дусі і правді» (Ів. 4:23,24).
Те, що Бог тішиться вільною волею у всіх Своїх створіннях, є очевидним також з того факту, що Він дав їм цю здібність – навіть найменшим комахам. Піди до мурашки (Пр. 6:6-8) – подивись на її приклад, і побач, яку велику силу волі вона виявляє. Візьми краплю води і поспостерігай під мікроскопом за її живими створіннями; те, що навіть вони мають свою власну волю, повинно бути очевидним для всіх. Скільки ж більше люди – вони створені, аби бути Божими представниками на землі і володіти нею. Кожен повинен мати (і кожен має) свою власну волю. Саме до неї Бог звертається, шукаючи вірності і послуху Йому і Його розпорядженням для найвищої користі людини.
Бог створив цю землю і дав її синам людським (Пс. 113:24); «ми в Нім живемо, і рухаємось, і існуємо» (Дії 17:28). Отже, на скільки для нас є правильним віддавати Йому нашу найвищу любов і відданість! Як наш Творець і Доброчинець, що любить нас, Він прагне нашого оцінення і вдячності взамін. Він хоче, щоб ми віддали Йому наші розуми, наші почуття і нашу волю.
Нова воля повинна вчитися контролювати наш мозок щодо того, які речі можуть бути властивими, щоб роздумувати над ними, а які ні. Ці особи з новою волею закликаються відкинути зі свого розуму всі самолюбні напрямки думок, відкинути злість, гнів, злобу, ненависть, колотнечу, гордість і т.д., і вкласти лагідність, покору, ввічливість, незлобливість, терпеливість, побожність, братерську доброзичливість, любов і т.п. Вони вчаться, що попередній дух, розум або схильність належить тілу і дияволу, а останній є духом, характером або розумом Христа, і є в згоді з Богом.
Коли Божа дитина зростає в ласці і знанні (2 Пет. 1:5-11; 3:18), вона отримує більший і більший контроль над розумом, тілом і вчинками. Нова воля утримує під собою тіло і веде його до підкорення (1 Кор. 9:27). Ми підкорюємо тіло, коли гамуємо його спроби контролювати нами, і доводимо, що ми не піддаємося його атакам. Ми приводимо його до підкорення, коли наша нова воля утримує тіло і змушує його виконувати Божу волю в праведності і святості. Ми робимо це через силу Божого Святого Духа, який діє в нас.
Нова воля прийняла Божий стандарт, який є вищий від стандарту занепалого людського розуму. Цей Божий стандарт, який є найвищий з можливих, і який не може бути змінений, є об’явлений нам в словах нашого Господа і Апостолів. Не потрібно хитатися через упередження грішного тіла, але потрібно управляти як розумом, так і тілом. Згідно з цим, боротьба, яку веде нова воля, це конфлікт між тілесним розумом (який ми вважаємо мертвим, але насправді він не є таким) і новою волею. Ці двоє супротивні один одному, але відколи посвячена Божа дитина віддала свою волю і прийняла Божу волю, цілі Бога, то її воля повинна контролювати її тілом відповідно до цього стандарту, доки остаточно досвідчення, які вона проходить в Школі Христа, не розвинуть її і не приготують її до Господньої оцінки: «Добре, слуго добрий і вірний», а також його славної нагороди у воскресінні.
Натхнені любов’ю Христа і спонукані Божою волею, ми зможемо все «в Тім, Хто нас підкріпляє, в Ісусі Христі». Це підстава нашої праці примирення! Христос біля криниці, розмовляючи з самарянкою, є прикладом чинення Божої волі, і в той же час освячення (відлучення) Себе заради інших. «Пожива Моя чинити волю Того, Хто послав Мене, і справу Його довершити» (Ів. 4:34). Тут ми бачимо таку відданість Божій праці, що навіть натуральна і звичайна підтримка і турбота про тіло відсунені набік. 36-38 вірші показують, що спеціальним аспектом Божої праці, який Ісус, як Його представник, мав намір тоді довершити, була праця Єврейського Жнива. Божий народ, Його представники, мали працю тут при кінці віку Євангелії у жниві духовних вибранців – Малої Черідки і Великої Громади, а також примирення інших з Богом. Як і у випадку з Ісусом, це було їх поживою – чинити Божу волю у виконанні праці збору духовних вибраних (РТ ’85:3).
Тепер, коли орач наздогнав женця і все духовне насіння було попечатане (
дивись РТ ’71:67), і отримало своє місце, як укомплектована Наречена і Молодий (Об. 19:7-9), все ще потрібно завершити важливу працю примирення віку Євангелії, а саме: працю збирання антитипічних чужинців і скопців (Іс. 56:1-8;
див. статтю «Велика Божа милість до вигнанців» у цьому ж номері), духовно-просвічених, оживлених Духом, але не сплоджених від Духа, які остаточно будуть антитипічними Левитами і Нетинеями в Царстві.
Щодо нас, Божих посвячених Євангельського Віку в наші дні, ми повинні розуміти, що маємо постійно бажати виконувати Божу волю в цьому Розширеному Віці Євангелії, в праці комплектування і приведення до успішного завершення, для слави нашого Небесного Отця і Господа Ісуса. Ми повинні бути старанними, продовжуючи це збирання через особисту євангелізацію, розповсюдження брошур, волонтерську працю та працю для людей в жалобі, разом з усіма іншими аспектами праці примирення. Єгово, благослови нас в цій праці!
НЕ БЕРІТЬ БОЖУ БЛАГОДАТЬ НАДАРМО
В 2 Кор. 6:1 Апостол благає Божий люд, щоб вони «Божої благодаті не брали надармо»; тому що вона не використовується взагалі або використовується достатньо чи неналежно. Ми зрозуміли, що цей текст вчить, щоб ті, які покаялись за гріх і прийняли Ісуса як Спасителя, і стали пробно виправданими, повинні продовжувати прямувати до посвячення, інакше вони втратять своє пробне виправдання для «цілей Віку Євангелії» (РТ ’85:4).
В Е4:346 Пастор Джонсон пише, що вчення про пробне виправдання, яке діє від часу Авеля, Еноха і Ноя (Євр. 11:4-7) до початку реституції, є біблійним. Розглянемо певні Правди щодо пробного виправдання, включаючи пробне виправдання в Епіфанічному Таборі.
Восени 1954 року усі пробно виправдані, які не посвятилися перед тим часом, назавжди втратили свою можливість стати Молодими Гідними, і були виставлені з Подвір’я до Табору; але у зв’язку з цим вони не втратили своєї віри в заслугу Христа як їх єдину надію отримати спасіння, і тому не втратили свого пробного виправдання, хоча вони не могли більше забезпечити собі становища на Подвір’ї. Все ж таки, в Таборі вони зберегли виправдання, АЛЕ ЗІ ЗМІНЕНИМ АСПЕКТОМ – тобто для цілей Епіфанічного Табору. Але вони назавжди втратили свою можливість стати антитипічними Левитами. Епіфанічний Табір складається з «Тих, хто збереже віру в Ісуса як Спасителя і Царя» (ТР ’59:181).
Якби пробно виправдані віруючі втратили цю «Божу благодать» (2 Кор. 6:1), тобто їх стан пробного виправдання для цілей Левитства як Молоді Гідні на Епіфанічному Подвір’ї, вони б не втратили його для цілей Епіфанічного Табору. «Посвячення є завжди на часі актуальним, і такі пробно виправдані мали б привілей посвятитися, і усі дійсно посвячені з них були б прийняті Богом, Він прийняв би їх не для цілей класу Молодих Гідних, але для цілей Табору Епіфанії, тобто для членства в класі Посвячених Табірників Епіфанії (РТ ’75:13).
Кажучи це, ми не повинні думати, що лише ті, які були відкинені з позаобразного Подвір’я, є вірними пробно виправданими в Епіфанічному Таборі. Бр. Джонсон згадує про «Епіфанічний Табір, який буде складатися з вірних виправданих і вірних навернених Євреїв». І він показує, що це буде включати багатьох нових пробно виправданих. Це є очевидним, що він розумів, що після укомплектування Епіфанічного Подвір’я восени 1954 року, деякі, які раніше не вірили в Ісуса, як їх Спасителя, повинні були зробити це і через те отримати пробне виправдання для цілей Епіфанічного Табору.
Ці добрі лідери Посвячених Табірників Епіфанії, як підпастирі, належно, з християнською любов’ю, дуже зацікавлені вівцями Господа, їх християнським добром та обітницями спадщини, інакше б ці брати, вступаючи в символічне подружжя (єдність) з непосвяченими пробно виправданими або з невиправданими, особливо в їх самолюбних і світових цілях, амбіціях, ученнях і практиках, втратили б своє право на їх обіцяну особливу спадщину як Посвячених Табірників Епіфанії і відпали б взагалі до реституційного класу (Чис. 36:3,4).
В R3329 читаємо: «Яку обережність повинна викликати в нас ця думка [прийняття почесного Христового імені] і як властивим буде сказати собі: «Я повинен подивитися, чи я не беру імені Господа надаремно… Я ходитиму обережно, намагаючись, наскільки це можливо, не зневажати цього імені, але навпаки, шануватиму його в кожній думці, слові і вчинку».
Ми можемо брати Боже ім’я надаремно (Вих. 20:7), не лише зневажаючи Його, але також занедбуючи використовувати або неналежно використовувати наші привілеї як служителів примирення. Відповідно, невірним є той, хто бере Боже ім’я надаремно, а вірним є той, хто бере Боже ім’я властиво і в гармонії з його цілями. Чинення цього має бути нашою щоденною метою.
В 1 Кор. 10:31 читаємо: «Тож, коли ви їсте, чи коли ви п’єте, або коли інше що робите, усе на Божу славу робіть!» Цей текст наголошує на чиненні того, що ми робимо в нашій поведінці і в нашій службі, нашій діяльності для Єгови. Натиск тут зроблений на те, щоб бути виконавцями, а не лише слухачами. В Як. 1:22-25 ми читаємо: «Будьте ж виконавцями слова, а не слухачами самими, що себе самих обманюють. Бо хто слухач слова, а не виконавець, той подібний людині, що риси обличчя свого розглядає у дзеркалі, бо розгляне себе та й відійде, і зараз забуде, яка вона є. А хто заглядає в закон досконалий, закон волі, і в нім пробуває, той не буде забудько слухач, але виконавець діла, і він буде блаженний у діянні своїм!» (РТ ’81:4).
Інший текст, в якому велика увага звернена на діяльність, це 2 Петра 1:10,11: «Бо роблячи так, ви ніколи не спіткнетесь. Бо щедро відкриється вам вхід до вічного Царства Господа нашого й Спасителя Ісуса Христа». Чинення «так» означає додавати чесноти, робити їх активними в нас, а потім рясніти ними.
Третім важливим текстом, який наголошує на активності в двох аспектах, це Еф. 6:6-8: «Як раби Христові, чиніть від душі волю Божу, служіть із зичливістю, немов Господеві, а не людям! Знайте, що кожен, коли зробить що добре, те саме одержить від Господа». Яким чином ми «все робимо на славу Божу», вірно виконуючи наші обітниць посвячення в нашій фізичній, розумовій, моральній та релігійній активності? Наша переміна характеру не є миттєвою, але через витривалість ми зростаємо більше і більше на подобу Христа, під впливом Святого Духа, який веде нас і навчає нас шанувати речі, які подобаються і є прийнятними для нашого Небесного Отця, і який, якщо ми дозволимо на це, формує нас на Його образ.
Рим. 2:7 подібно проливає світло на значення терпеливості: «Тим, хто витривалістю в добрім ділі шукає слави, і чести, і нетління, – життя вічне». Він отримає вічне життя. Це слово «витривалість» вжите перекладачами, щоб передати грецьке слово
гіпомоне, терпеливість. Перекладачі, вживаючи слово «витривалість», мали на увазі думку про стійкість, яка охоче зносить зло і наполягає на доброму поводженні, не зважаючи на зло. Ось тому вони переклали це слово як витривалість (в англійській додали прикметник «
постійна тривалість»). «Бо вам терпеливість потрібна, щоб Божу волю вчинити й прийняти обітницю» (Євр. 10:36). Ось кілька синонімів слова терпеливість: тривалість, рішучість, тривання, стійкість, сталість (РТ ’73:71).
Виконання Божої волі здійснюється серед несприятливих умов, серед різного роду перешкод. Господь бажає, щоб ми стикалися з такими умовами, тому що через долання цих перешкод ми розвиваємо силу характеру, аби перемогти. Тому ми повинні мати витривалість в наших характерах, і якщо це вимагає таких обставин для її розвитку, то Бог хоче, щоб ці несприятливі обставини приходили в наше життя, щоб ми, розвиваючи цю прикмету, могли бути здатними краще зустріти перешкоди, які не повинні сприйматися зі скаргою і духом нарікання, але з задоволенням і охочим духом.
Виконання Божої волі вимагає, щоб посвячена Божа дитина була добрим управителем! Управитель – це не той, хто має нешкідливий характер, чи той, хто із задоволенням обережно складе в хустинку таланти, які були довірені під його опіку, щоб Господь після Свого повернення знайшов Своє таким, яким Він залишив його
– ні, це той, хто виконує старанне та ефективне використання свого таланту чи талантів у Господній службі, так, щоб під час розрахунку Господь знайшов не лише Своє власне, але й такий великий приріст, який тільки є можливий, видимий у любові, ревності і вірності Його помазаного управителя щодо того, що було йому повірене. Ми бачимо, що Господні посвячені покликані не до бездіяльності чи забезпечення собі зручностей, але до дбайливої і завзятої активності їх служби, яка повинна виконуватися не в дусі найманця і «не про людське око, немов чоловіковгодники, а як раби Христові, чиніть від душі волю Божу, служіть із зичливістю, немов Господеві, а не людям» (Еф. 6:6,7).
ВИКОНАННЯ БОЖОЇ ВОЛІ
Виконання волі Єгови було і лишається привілеєм і обов’язком кожної посвяченої Божої дитини! Найвищою метою в житті людини є не лише робити добро чи завойовувати душі, хоча, очевидно, багато так вважають. Це, швидше, означає виконувати Божу волю. «Щоб ви досконалі були та наповнені всякою Божою волею» (Кол. 4:12). Іноді (або для декого) це може бути виконання певних добрих вчинків або завоювання душ, а іноді (або для інших) це можуть не бути ці особливі речі, які Бог бажає, щоб вони чинили. Для правдивого Християнина відповіддю на питання «Який кінець чи мета мого життя?» є «виконання Божої волі, що б не трапилося». Для декого це може бути проповідування для великих зібрань; для інших – проповідування малим; для деяких це може бути праця забезпечення сім’ї (1 Тим. 5:8); для інших – приємність солодкого відпочинку (BS ’71:50).
Видатний баптистський проповідник з Англії Чарльз Гаддон Сперджен був «покликаний» до величезної церкви проповідувати. Знаючи, що це не було Божою волею для нього, він відповів: «Я не маю амбіцій проповідувати до 10 000 людей, а виконувати Божу волю» – і відхилив запрошення. Ті, котрі цілком піддають свою волю Богові, є дійсно великими і дійсно успішними. Вони мають важіль, який може зрушити світ. «Коли Бог за нас, то хто проти нас?» (Рим. 8:31).
«А оце перемога, що світ перемогла, віра наша» (1 Ів. 5:4). Єдиною справді величною річчю у житті є те, що відбувається з Божої волі. Максимальне досягнення – це виконати Божу волю. Отже, найвищий принцип, згідно з яким ми повинні вести життя, це дотримуватися Божої волі, не дивлячись на добру чи погану репутацію, серед випробувань і спокус, в успіху і невдачах, куди б вона нас не привела.
Яким має бути найголовніше рішення у житті посвяченої Божої дитини? – «Ось іду, щоб волю чинити Твою, Боже!» (Євр. 10:7). Його найвищою освітою? – «Навчи мене волю чинити Твою, бо Ти Бог мій» (Пс. 143:10). Його підтримуючою життя поживою? – «Пожива Моя чинити волю Того, Хто послав Мене, і справу Його довершити» (Ів. 4:34). Його шлях до Божої любові? –
«Чоловік за серцем Моїм…, що всю волю Мою він виконувати буде» (Дії 13:22). Його спорідненість з Ісусом? – «Хто волю Мого Отця, що на небі, чинитиме, той Мені брат, і сестра, і мати!» (Мат. 12:50). Його великим задоволенням? – «Твою волю чинити, мій Боже, я хочу» (Пс. 40:9). Його надією вічного життя? – «А хто Божу волю виконує, той повік пробуває!» (1 Ів. 2:17).
Але як ми можемо «пізнати, добру, приємну та досконалу волю Божу» (Рим. 12:2)? Після того, як ми повністю піддамо нашу волю Богові, посвятимо себе Йому, Він навчає нас на дорозі, якою ми повинні йти (Пс. 32:8; Іс. 48:17) – Він «викликає в нас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю» (Фил. 2:13). Ми приймаємо вказівки, щоб знати Божу волю через Його Слово, Його Духа, Його провидіння і через кожне досвідчення в нашому житті – і це завдяки Божій схильності в нас. Коли ми посвячуємо себе, ми бажаємо виконувати Божу волю. Але ми не бачимо її в повній мірі. Коли ми продовжуємо йти, ми бачимо Його волю все більш і більш чітко. Спочатку приходить бажання, потім активізація і виконання. Який же привілей бути слугами Христа і «
виконувати від душі волю Божу, служити із зичливістю, немов Господеві, а не людям!» (Еф. 6:6,7; 1 Кор. 10:31)!
РТ № 762, ’18:28; TP № 545, ’18:28
Теперішня Правда № 78, липень-серпень 2002
10 ТравняМою голову Ти намастив був оливою, моя чаша – то надмір пиття! — Пс. 23:5.
Повна чаша, яка переливається, має подвійне значення. Це є чаша радості й чаша смутку, і в обох випадках вона переливається. Той, хто хотів би брати участь в радості Господа, мусить також брати участь в Його чаші страждань. Ми мусимо страждати з Ним, якщо хочемо царювати з Ним. Теперішні страждання ми вважаємо негідними навіть порівняння з славою, яка об’явиться в нас, і тому ми можемо радіти в терпіннях, бо як терпіння будуть переливатись, то подібно і радість теж буде переливатись, і ми зможемо повторити за Апостолом: «Радійте… і знову кажу: радійте!». – R 3268
* * *
Голова Церкви, наш Господь Ісус Христос, був помазаний Святим Духом без міри, і це помазання спливало додолу по Тілі. Досвідчення, встановлені Богом для цього класу, були чашею, що переливалась, багатою на благословенства від Господа, що вимірювалися смутком і радістю. Але висота радості була більшою, ніж глибина смутку, і цього слід було сподіватися.
Співзвучні вірші: Пс. 45:8,9; 92:11; Іс. 61:1-3; Мат. 3:16; Дії 10:38; Ів. 14:16,17,26; 15:26; 16:7; 15:11; 16:20-24,33; 17:13; Дії 13:52; Рим. 14:17; 15:13; 2 Кор. 12:10; Євр. 10:34; Як. 1:2; 1 Пет. 4:13; 2 Кор. 1:8,9; 4:7-12,16-18; 6:4-10; 11:23-30; Євр. 12:6-9; 1 Пет. 5:9.
Пісні:
Вірші Зоріння: 26. Статті з Вартової Башти:
R 5653
Питання: Які я мав досвідчення на минулому тижні, пов’язані з думкою цього вірша? Як були сприйняті? Що мені в них допомагало або перешкоджало? В чому був результат?
9 ТравняОтже, як ви прийняли були Христа Ісуса Господа, так і в Ньому ходіть, бувши вкорінені й збудовані на Ньому, та зміцнені в вірі, як вас навчено, збагачуючись у ній з подякою — Кол. 2:6,7.
Загальна думка вчителів фальшивих доктрин, які вважають, що утвердження в вірі не є потрібним ані доцільним, є наступна: бути так утвердженим означає бути фанатиком. Це є правдою у випадку особи нечесної в своїх стремліннях щодо прийняття і непохитної оборони того, що ніколи не було доказане ані здоровою логікою, ані авторитетом Біблії. Але той, хто в простоті віри, опираючись на авторитет Бога, приймає Його Слово, не є немудрим фанатиком. І такі, і лише такі, що так роблять, є утверджені в Правді. Різниця між утвердженим і непохитним християнином та фанатиком полягає в тому, що один утверджений в Правді, тоді як інший – в неправді. – R 3215
* * *
Ми приймаємо Ісуса Христа як Господа, піддаючи свою волю і приймаючи Його волю як нашу власну. Так має бути завжди. Ми вкорінені в Ньому, коли з Нього черпаємо заспокоєння наших потреб. Ми на Ньому збудовані, коли будуємо характер, подібний до Його характеру. Ми утверджені в вірі, згідно з Його Словом, коли непорушно в ньому залишаємось. І збагачуємось в вірі з подякою, коли з вдячністю зростаємо в ній.
Співзвучні вірші: Ів. 1:12; Фил. 1:27; 1 Сол. 4:1; Юди 3, 20; Еф. 2:20-22; 3:17; 4:1; Кол. 1:23; 3:17; Іс. 61:3; 1 Кор. 3:9,11; 1 Пет. 2:5; 2 Пет. 2:12; Дії 20:32; 2 Кор. 1:21.
Пісні:
Вірші Зоріння: 23. Статті з Вартової Башти:
R 5557
Питання: Які я мав досвідчення на цьому тижні, пов’язані з думкою цих віршів? Як я їх сприйняв? Що мені в цьому допомагало або перешкоджало? Який був результат?
8 ТравняА оце та обітниця, яку Він Сам обіцяв нам: вічне життя — 1 Ів. 2:25.
Ми всі повинні розуміти, що теж маємо щось робити, аби дорогоцінні Божі обітниці здійснювались в нас. У зв’язку зі справами теперішнього життя Він обіцяв, що хліб і вода будуть нам забезпечені, але це не означає, що ми маємо занедбувати відповідні нагоди, щоб їх здобути. Він також обіцяв нам участь в майбутньому Царстві, але ми самі повинні зробити так, щоб наш поклик і вибір був певним. Бог є цілком здатний і завжди охочий виконати все зі Свого боку в кожній справі. Але Він покликав нас, щоб ми показали нашу віру в наших ділах, нашій співпраці з Ним усіма розумними способами. – R 3204
* * *
Вічне життя не є природною вродженою властивістю людини, але даром, даним Богом тим, характери котрих перебувають в гармонії з Його характером. Для вірних ця обітниця є певна, підтверджена присягою Єгови. Якщо ми вірні, то наша віра може з непохитною певністю очікувати виконання Божих обітниць. Чи ж така обітниця не має нас надихати до лояльності щодо Бога?
Співзвучні вірші: Пс. 21:5; 133:3; Дан. 12:3; Мат. 19:29; Лук. 20:36; Ів. 3:14-17; 4:14; 5:24,25,29,39; 6:27,40,47,50-58,68; 10:10,28; 12:50; 17:2,3; Дії 13:46,48; Рим. 2:7; 5:21; 6:22,23; 1 Кор. 15:53,54; 2 Кор. 5:1.
Пісні:
Вірші Зоріння: 251. Статті з Вартової Башти:
R 5608
Питання: Як цей вірш вплинув на мене на цьому тижні? Чому? З якими результатами?
7 ТравняІ горе мені, коли я не звіщаю Євангелії! — 1 Кор. 9:16.
Ми повинні завжди бути готовими розповісти іншим найкращі новини, які знаємо. Співчуття до стогнучого створіння в його різних життєвих труднощах повинно привести нас до того, щоб ми завертали увагу на Господні обітниці щодо наступаючого Царства і благословенств, які будуть доступні всім народам землі. Хто щоденно не проповідує таким чином при будь-якій відповідній нагоді, той дає доказ, що йому або бракує знання чи віри в об’явлені речі, або не робить цього з причини самолюбства, яке Господь не може похвалити. Перебування в такому стані остаточно позбавить його участі в Царстві. – R 3204
* * *
Під Євангелією розуміється добра новина про спасіння в Ісусі і через Ісуса. Найвищий привілей, який може отримати людина, це – надання їй функції вісника Євангелії. Ті, котрі сповнені духом цього становища, дуже засмучуються в своєму серці, коли не можуть виконати своєї місії. Виконання цієї функції так глибоко укорінене в їх характері, що позбавлення їх привілею звіщання Євангелії робить їхні серця нещасними.
Співзвучні вірші: Пс. 40:9,10; Екл. 11:6; Мар. 8:38; 2 Тим. 1:8; Єр. 1:17; 20:7,9; 23:29; Ам. 3:8; 7:15; Ів. 18:37; Дії 4:20; 9:6,15; 26:16-20; 1 Кор. 1:18; 15:58; 2:4; 15:2; Кол. 1:5,6; 4:17; Рим. 1:14-16; 1 Сол. 1:5; 2 Тим. 4:2; Євр. 4:12.
Пісні:
Вірші Зоріння: 138. Статті з Вартової Башти:
R 5893
Питання: Чи я проповідував Євангелію на цьому тижні? Як ? Чому? Що мені в цьому допомагало чи перешкоджало? Які були результати?
6 ТравняБо всі, хто водиться Духом Божим, вони сини Божі — Рим. 8:14.
Отже, Дух є тим провідником, завдяки якому ми можемо пізнати наше справжнє становище, і не лише на початку бігу, але й при його кінці. Якщо ми є проваджені Духом Божим, – якщо це той напрямок, у якому ми прямуємо, якщо це те, чого ми шукаємо, – тоді ми є синами Божими. Він визнає і підтримує всіх, які приходять до Нього через Христа, які надіються на заслугу Господа Ісуса і які надалі перебувають в такому стані серця. – R 3200
* * *
В цьому вірші під Духом Божим розуміється Божа вдача в Його дітях. Його вдача поєднує в собі мудрість, справедливість, любов і силу в досконалій гармонії. Ті, чиї мотиви, думки, слова і вчинки є побуджені і підтримувані цією вдачею, мають Божу печатку, яка свідчить, що вони належать Йому. Через те вони мають, можливо, найсильніше свідоцтво Божого синівства. О, яка ж за знатна та родина, знаком і печаттю якої є Божий характер!
Співзвучні вірші: Вих. 33:13,14; Чис. 9:15-23; 2 Хр. 5:13,14; Пс. 5:9; 23:2,3; 25:5,9; 32:8; 143:10; Пр. 8:20,21; Іс. 48:17; Ів. 16:13; 1 Кор. 3:16; 6:19; Гал. 4:6.
Пісні:
Вірші Зоріння: 113. Статті з Вартової Башти:
R 5582
Питання: Чи я маю свідоцтво Духа про яке говорить цей вірш? Як воно проявлялося? Які були результати?
5 ТравняКоли духом умертвляєте тілесні вчинки, то будете жити — Рим. 8:13.
Умови, на яких ми можуть тривати наші відносини з Господом і зберігатися надію участі в славі воскресіння, полягають, як це виразно зазначено, в умертвленні тілесних вчинків, стримуванні тілесних нахилів – умертвленні, розпинанні та вживанні їх в службі для Господа і Його справи. Таке умертвлення вчинків тіла, така боротьба проти слабостей тіла, є тим, про що Апостол в іншому місці говорить як про «війну», коли каже нам, що тіло воює проти духа, а дух проти тіла, тому що вони супротивні і будуть опонентами аж до кінця життя. Якщо, однак, дух є охочий і бореться в міру своїх можливостей проти слабостей тіла, то Господь зарахує таку боротьбу як повну перемогу через заслугу Відкупителя.
– R 3200
* * *
Під духом мається на увазі нове серце, розум і воля, а під тілом – людська натура. Під вчинками тіла маються на увазі самолюбні, світові, облудні і грішні нахили та їх вчинки. Вчинки тіла умертвляються особливо двома способами: через витіснення їх протилежними їм добрими якостями і вчинками і через обмежування вчинків тіла тими добрими якостями і вчинками, які не є їм протилежні. Хто так поступає – осягне життя.
Співзвучні вірші: Гал. 4:6; 5:16,17,22,25; 6:8; Еф. 3:16; Кол. 3:10; 1 Пет. 2:21; 3:4; Рим. 6:6-23; 8:11; 1 Кор. 3:16; 6:19; Еф. 4:22-32; Кол. 3:5-9; Повтор. 30:6; Єз. 18:21; 33:15,16; Зах. 4:6; Мат. 16:25; 19:12, 16, 21; Лук. 18:29,30; Ів. 12:25.
Пісні:
Вірші Зоріння: 144. Статті з Вартової Башти:
R 5805
Питання: Які я мав досвідчення на цьому тижні, пов’язані з думкою даного вірша? Який ужиток я зробив з цих досвідчень? Якими були результати?
4 ТравняБо Бог бачить не те, що бачить людина: чоловік бо дивиться на лице, а Господь дивиться на серце — 1 Сам. 16:7.
Якщо ми випустили з уваги той факт, що Бог дивиться на нас з точки зору волі, і якщо дійшли до того, що оцінюємо себе (і що Бог нас оцінює) за тілом, то напевно ми в такій же мірі впадемо в темноту, замішання та знеохочення. Але з іншого боку не забуваймо, що дух або воля вважається живою по причині її праведності, гармонії з Богом. Тому ніколи не будьмо недбалими щодо нашої волі чи намірів, які керують нашою поведінкою в житті, але пам’ятаймо, що кожна недбалість буде означати пропорційну втрату духовного життя. Для нас завжди є можливим правильне бажання, бо лише абсолютно лояльна воля може бути прийнята Богом в Христі. – R 3200
* * *
Критерій судження багато свідчить про характер особи, яка ним керується. Поверховість і помилковість, як риси характеру пересічної людини, проявляються в її судженні на підставі зовнішнього вигляду. Характер Єгови об’являється в Його способі судження. Замість оцінювати на підставі зовнішнього вигляду, Він проникає в суть справи і базує Свою оцінку на тому, що є дійсним, а не на тому, що тільки здається. Всі речі є оголені і відкриті перед Його всевидючим оком. Наскільки це можливо, ми повинні судити, опираючись не на тому, що здається, а на дійсності.
Співзвучні вірші: Повтор. 10:17; 2 Хр. 19:7; Йов 34:19; 37:24; Мат. 22:16; Ів. 7:24; Дії 10:34,35; Рим. 2:16; 2 Кор. 10:7; Гал. 2:6; Еф. 6:8,9; Кол. 3:25; Як. 2:1-6.
Пісні: 93, 64, 114, 27, 36, 40, 51 / 101, 126, 53.
Вірші Зоріння: 139. Статті з Вартової Башти:
R 5652
Питання: Чи я на цьому тижні судив по вигляду чи згідно дійсності? Чому? Як? З якими результатами?
3 ТравняА страва тверда – для дорослих, що мають чуття, привчені звичкою розрізняти добро й зло — Євр. 5:14.
Ті, які мають правдиву і щиру віру в Бога, охоче довіряють Його словам. Ці підставові засади вчення повинні бути вже раніше в них утверджені. Будована ними будівля з золота, срібла і дорогоцінного каміння повинна вже бути в більшій мірі зведена, а пов’язана з нею праця повинна постійно просуватись вперед. Коли вони лояльні і вірні Богу, тоді вони здатні відрізнити правду від неправди. Ми повинні
знати, у що ми віримо і чому так віримо, а тоді відважно і без компромісу це проповідувати, бо «коли сурма звук невиразний дає, – хто до бою готуватись буде?». – R 3199
* * *
Як буквальні діти не мають фізичних органів, достатньо сильних, аби перетравлювати тверду їжу, так і духовні діти не мають достатньо сильних органів, здатних засвоювати тверду духовну їжу. Треба бути добре розвиненим у Христі, щоб властиво правильно найглибші правди, а такий розвиток можна осягнути тільки через безперервне тренування розумових, моральних і релігійних здібностей в духовному значенні. Як фізичні, так і духовні м’язи зміцнюються через тренування.
Співзвучні вірші: Єр. 15:16; Єз. 3:3; Ам. 8:11-13; Рим. 16:19; 1 Кор. 2:6-16; 13:11; 14:20; 1 Пет. 2:2; Пс. 119:99; 131:2; Еф. 3:5; 4:13-15; Кол. 3:16; 2 Тим. 3:15-17; Євр. 6:1; 2 Пет. 3:16-18; Як. 1:18-25.
Пісні:
Вірші Зоріння: 8. Статті з Вартової Башти:
R 5688
Питання: Як досвідчення минулого тижня підтвердили цей вірш? Яке добро з того вийшло?