Дар мов

 ДАР МОВ

 Яким чином давався в часи Нового Заповіту?

Чи сучасне говоріння мовами походить від Бога?

Чи ми повинні шукати його чи уникати?

 

Глибоке дослідження предмету, загальних  дискусій та спорів в світлі Святого Письма

Пастором Раймондом Г. Джоллі

 

РОЗДІЛ 1

ІСТОРІЯ ГОВОРІННЯ МОВАМИ

Говоріння мовами, відоме як глосолалія – від грецьких слів glossa (мова) і lalia (говоріння) – було широко практиковане в ранній Церкві. Навчання та практикування сучасного «говоріння мовами», «глосолалії» (для відокремлення сучасних проявів «мов» від тих, що проявлялися в ранній Церкві, ми будемо вживати лапки), має останнім часом значний і дуже спірний сплив на християнство. Навіть «ортодоксальні» духовні «головних» деномінацій (так католицьких, як і протестантських), багато з яких старанно уникали і не схвалювали «говоріння мовами» в минулому, схиляються тепер до цього, бажаючи вільно використовувати для себе та членів своєї церкви, в багатьох випадках, правдоподібно, бачачи в цьому допоміжний засіб для утримання чи притягнення мас, що швидко зменшуються, або для притягнення нових прихильників. Папа викликав оживлення, коли, на здивування консервативних католиків, на Площі Св.. Петра благословив зібрання католицьких «харизматів» (багато з тих, що «говорять мовами», називають себе «неоп’ятидесятниками» і «харизматами»).

Як шукачі Правди, що бажають пізнати волю Божу у сіх справах, що стосуються нашого відповідного стосунку до Нього, а також палко прагнуть «вірно навчати науки правди» (2 Тим. 2:15), щоб таким чином пізнати «здорову науку» (Тит. 1:9) і практикувати її, ми мусимо добре зрозуміти цей предмет.

Слушним було б запитання: Чи сучасне «говоріння мовами» походить від Бога? Чи вчить про нього Біблія? Наскільки цінне воно? Чи повинні ми дбати про те, щоб володіти ним?

Ми будемо намагатися дати відповідь на ці запитання шляхом обговорення дару говоріння мовами в первісній Церкві, способу, яким цей та інші «дари» Духа здобувалися, їх цілей, вживання та зловживання, як також історії сучасного «говоріння мовами», його джерел, роду слів, які вимовляються, доказів за і проти ітд.

Правдивий погляд на це, як також і на інші вчення і практики, що стосуються Бога і виконання Його планів та цілей, можна осягнути лише через уважне дослідження того, до якої міри це вчення і практика згідна з: (1) з Його непомильним Словом, Біблією, яка може зробити нас «мудрими на спасіння» і яка «корисна до навчання, до докору, до направи, до виховання в праведності, щоб Божа людина була досконала, до всякого доброго діла готова» (2 Тим. 3:15-17); (2) з отриманим від Бога і відповідно вжитим розсудком, духом «здорового розуму» (2 Тим. 1:7); (3) з фактами – те, що суперечить фактам, є звичайно неправдивим. 

ГОВОРЕННЯ МОВАМИ В РАННІЙ ЦЕРКВІ

Здібність говоріння чужими мовами була дана Богом ранній Церкві. Новий Заповіт подає кілька думок про різних людей, що одержали і вживали цей «дар» (лапки будемо вживати також у випадку чудесних дарів Духа). Спосіб, в який Апостол Павло описує говоріння мовами в 1 кор. 12, 13 і 14, вказує на те, що володіння та вживання цього особливого «дару» в ранній Церкві розцінювалося як дуже важливе.

Багато щирих, віруючих християн роблять великий натиск на теперішнє «говоріння мовами», стверджуючи, що цей факт є сильним доказом того, що вони одержали Святого Духа і є дітьми Бога. Деякі з них схильні низько оцінювати тих християн, котрі не пережили цього, бажаючи викликати в них серйозне побоювання щодо того, чи вони були взагалі коли-небудь Божими дітьми і одержали Його святого Духа.

Перший записаний в Новому Заповіті випадок чудесного говоріння мовами мав місце в Єрусалимі в день зіслання Святого Духа, через десять днів після вознесіння Ісуса до неба, коли учні, що очікували Його, були хрещені Святим Духом. Завдяки цьому євреї з багатьох країн могли на власній мові слухати про прекрасні діла Божі (Дії 2:1-11). Мета цього говоріння була очевидною – ширше оголошення Євангелії серед народів іншими мовами.

Додаткове хрещення Духа для Церкви, також з чудесним проявом говоріння мовами, відбулося через три з половиною роки в Кесарії, коли перші погани – Корнилій та весь його дім – увійшли до складу тіла Христа (Дії. 210:44-47; 11:15).

Інші випадки говоріння мовами в ранній Церкві були виключно наслідком покладання рук одним або кількома з дванадцяти Апостолів (Дії 8:14-18: 19:6; стосовно Дії 9:17, 18 дивися Додаток). В Святому Письмі, чи будь-де інше немає жодної згадки про застосовування ранньою Церквою постійно повторюваної ритмічної музики, щоб допровадити до сходження Духа на визнавців, що часто робиться сьогодні на зустрічах тих, що «розмовляють мовами».

«Дар» мов поданий разом з іншими «дарами» Духа в 1Кор. 12:4-11 (пор. 28-30 в.) і згадується також в 1Кор. 13 і 14, де Апостол Павло досить детально вияснює його підрядність в порівнянні з любов’ю (грецьке agape, несамолюбна, безкорислива любов) і «даром» пророкування (інколи чудесної здібності провіщення майбутніх подій, як напр., у випадку Агава – Дії. 11:28; 21:10, 11 – але особливо до навчання, публічного вияснення різних обрисів Божого Слова – минулих, теперішніх і майбутніх).

Ми повинні чітко відрізнити Святого Духа як такого від чудесних «дарів», тобто проявів, даних ранній Церкві. Як вияснює Апостол: «Дари різноманітні, а Дух той самий. І служіння різноманітні, а Господь той самий» (1Кор. 12:4,5).

Вже є історією той факт, що «дари» Духа припинились в ранній Церкві відразу після тог, як заснув останній з Апостолів – оскільки лише вони могли роздавати такі «дари». Деякі з тих, котрі підтримують теперішню практику «говоріння мовами», стверджують, що це припинення було наслідком охолодження Церкви, і що Об. 2:4 підтримує таке твердження.

«МОВИ… ЗАМОВКНУТЬ»

Апостол Павло виразно показує, що «дари» Духа проминуть – не по причині охолодження Церкви, але тому, що ціль наділення та вживання цих «дарів» будо повністю досягнута, і вони більше не будуть потрібні. В 1Кор. 14:22 він вказує, що говоріння мовами було дане «на знак не для віруючих, але для невіруючих», щоб звернути увагу невіруючих на Церкву та її методи. Іншими словами, цей «дар» був призначений не стільки для розвитку Церкви, як на свідоцтво для грішного світу, щоб таким чином запевнити Церкві відповідну підтримку та визнання в світі.

У згоді з цим Апостол Павло сказав (1Кор. 13:8): «Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва [очевидно він не мав на думці пророцтв Біблії – які напевно не припиняться, поки усі не виконаються – йшлося скоріше про особливий «дар» Божої сили до публічного вияснення Правди, а також, в другу чергу, до провіщення майбутніх подій – 2 в.; 1Кор. 12:10] й існують, та припиняться [перестануть практикуватися як один з «дарів» Духа; вжите тут грецьке дієслово катарґео означає статі цілком безкорисним, непотрібним, закінчитися], хоч мови [особливий «дар» Божої сили до говоріння чужими мовами – 1 в.; 1Кор. 12:10] існують, замовкнуть, хоч існує знання [напевно не будь-яке знання, але особливий «дар» Божої сили до пізнавання речей – 2 в.; 1Кор. 12:8], та скасується [знову вжито катарґео]».

Чому ці «дари» (а відповідно усі інші «дари» Духа – ці три тут згадані представляють також всі інші) мали припинитися? З двох причин: (1) Коли рання Церква була уже організована і здобула відповідну підтримку, а також визнання в світі, притягуючи таким чином його увагу, а особливо увагу тих, котрих Господ покликав «із темряви до дивного світла Свого» (1Пет. 2:9) з-поміж євреїв та поган (Рим. 1:16), ці дари більше не були потрібні; (2) Коли були доповнені писання Нового Заповіту й до дані до Старого Заповіту, Церква не потребувала більше «дарів», оскільки Святе Писання саме в собі є достатнім, щоб «мудрим на спасіння», а Божу людину «досконалою [грецьке артіос, повністю оснащений, вповні кваліфікований], до всякого доброго діла готовою [разом з найважливішим і необхідним завданням розвитку Христової подоби]» (2Тим. 3:15-17).

«ДОСКОНАЛЕ»

 Особливо друга думка є підтримана словами Павла з 1Кор. 13:9-13. Після слів з 8 в., що різні «дари» Духа припиняться, скасуються, знищаться, він пояснює:

9 в.: «Бо [тепер даю пояснення своїх слів з 8 в.] ми знаємо [в грецькій перед наступним словом стоїть слово ek – з і тому, з причини] частинно [Старий Заповіт був єдиною частиною Біблії, що була на той час дана], і пророкуємо [Християни на початку Євангельського віку мали ці «дари», оскільки Біблія ще не була повністю дана; таким чином, «дари» мали на меті доповнення – тимчасове – Строго Заповіту, неповного об’явлення для Церкви] частинно».

10 в.: «Коли ж досконале [грецьке to teleion, повна, ціла – укомплектована Біблія – на противагу до того, що є частинним, тобто «дарів» Духа ] настане, тоді зупиниться [грецьке katargeo; «дари» мали припинитися – зупинитися, проминути, зійти нанівець – після укомплектування Біблії] те [«дари»], що [існує тепер; далі в гр. стоїть з, з причини] частинне [до того часу був даний лише Старий Заповіт як частина Біблії]».

Ті, що визнають сьогодні практикування «говоріння мовами», в супереч виконанню пророцтва, стверджують, що слова пророка «досконале…» не стосуються завершеної Біблії, а 1) завершеної, скомплектованої церкви. Інші ж запевняють, що стосуються вони 2) досконалого віку – періоду другого приходу Христа та Його Царства. Той факт, що Апостол в словах «досконале» не мав на увазі жодної з тих двох речей, очевидний з віршів 11-13. У виясненні цієї проблеми він ототожнює самого себе з церквою (порівняй 12в. «бачимо ми».

11в. «Коли ж я дитиною був, то я говорив [натяк на мови] як дитина [пор. 3:1; 14:20­], як дитина я думав [натяк на знання], розумів [натяк на пророцтва]; коли ж мужем я став, то відкинув дитяче [натяк на «дари» Духа, які стосуються тільки ранньої церкви – дитинства церкви – яке позначене в даному тексті грецьким словом «дитяче», по-грецьки, nepios, що означає «немовля»].

12в. «Отож тепер [за днів Апостолів] бачимо ми [Церква що розвивається] ніби [грецьке dia – через, ніби] у дзеркалі [крізь тьмяне вікно – Rotherham ; не наше сучасне прозоре скло, а крізь тоненькі пластинки з рогу, прозорі кристалічні камінці; порівн. Об.4:6; 21:11; 22:1], у загадці [ грецьке слово enainigmati – загадково, незвичайно, невиразно; Біблія, Боже об’явлення, яка ще не була повністю завершена, оскільки повністю була подана лише її одна частина, проливала дуже тьмяне світло, щоб тогочасна Церква могла її зрозуміти повністю, в такій мірі, в якій сама Церква була визнана Богом], але потім [коли письмове об’явлення, Біблія, буде повністю завершене поданням Нового Заповіту] – обличчям в обличчя [коли отримає ясне розуміння; а оскільки дзеркало представляло неповне знання, то вираз «обличчям в обличчя» для контрасту, очевидно, є також метафорою стану повного знання записаної та об’явленої Божої волі; обличчя є типом знання – дивись також Об. 1:16; 20:11 – так само і у випадку, коли « говорив Господь до Мойсея лице в лице» – Вих. 33:11– Мойсей не бачив Його обличчям в обличчя – Вих.33:20 – «обличчям в обличчя» означає тут виразно, оскільки Бог промовляв до Мойсея в цілком зрозумілий спосіб, а не так, як з іншими пророками – через видіння й сни: «уста до уст, а не видінням і не загадками» – Чис.12:6-8; Повтор.34:10]; тепер розумію частинно [лише в тій частині Слова Божого – Старого Заповіту, яка вже була дана, а отже, неповністю – порівняймо 9, 10 вірші], а потім [коли буде повністю завершене письмове об’явлення] пізнаю [завдяки Богові; це не означає, що Павло, або хто-небудь інший з Церкви буде всезнаючим, але, що коли в час завершення Нового Заповіту припиниться неясний стан дзеркала – доповнення Старого Заповіту «дарами» Духа – відразу є після завершення Біблії – «обличчям в обличчя», стан повного знання – пізнає вповні, або ж виразно Божий характер, план і діла, відкриті Ним Його Церкві у завершеній Біблії], як і пізнаний я».

13: «А [в грецькому тексті в значенні «але» – в протилежність до «дарів» Духа, які незабаром мали проминути] тепер [на протязі всього віку Євангелії, коли вони особливо потрібні] залишаються [ три ласки, для контрасту з трьома тимчасовими «дарами» Духа, які незабаром мали проминути – вірш 8] віра, надія, любов, – оці три [ які також представляють всі інші ласки Духа, подібно тому, як і у 8 вірші три згадані «дари» Духа представляють також всі інші]. А найбільша між ними [серед усіх інших ласк] – любов!»

Вираз «коли ж досконале настане» [to teleion завершене, повне] не може відноститись, як твердять деякі, до укомплектованої, удосконаленої Церкви, або ж до досконалого віку – віку Тисячоліття, або віку Царства, в якому Христос, голова і тіло, буде панувати в Правді і справедливості – бо ж тоді кожне з таких тверджень привело б нас до нерозсудливого, неузгодженого з фактами та небіблійного висновку про те, що протягом всього Євангельського віку Церква перебувала в стані дитинства й ніколи не досягла зрілості. Наскільки ж це суперечило б фактам, поданим у : Дії.20:32; Еф.2:20-22; 4:11-16; Кол.2:6.7.19; 2Тим.3:15-17; Євр.5:11-14; 6:1-3; 1Пет.2:2,5; 2Пет.1:1-11;3:18!

Апостол заявляє, що дитячі речі Церкви, «дари» Духа, дуже потрібні на її початку, будуть усунуті, скінчаться [не з моментом її удосконалення чи воскресіння, і не в часі її панування разом зі своїм Господом і Головою у віці Тисячоліття, але] «коли ж досконале настане» – коли Святе Письмо, включаючи новий Заповіт, стане досконалим, повним і завершеним.

Саме тоді, а не в момент її цілковитої досконалості чи тисячолітнього панування в славі, Церква позбудеться тих дитячих речей, вже більше не потрібних «дарів» Духа. В той час за допомогою повного Слова Божого і ласк Духа, представлених в трьох ласках, що залишаються: вірі, надії й любові, які цілком забезпечать потреби розуму і серця Церкви, вона зможе в подальшому зростати у знанні і ласці аж до досконалості.

Рання Церква за днів Апостолів, як цілість, перебувала в стані дитинства, була нерозвиненою, далекою від зрілості, а тому Бог давав їй «дари» Духа аж до часу подання того, що є «досконалим» [повним, об’явленим], до часу коли вона зможе «відкинути дитяче». 

СВІДОЦТВА РАННЬОЇ ЦЕРКВИ ВІДНОСНО «МОВ»

 І оскільки «дар» мов проминув разом з іншими «дарами» Духа незабаром після того, як Церква отримала Новий Заповіт (який таким чином завершив Біблію, натхненне Слово Боже, і зробив її «досконалою») через кілька десятків років після смерті Апостолів, то як ми можемо пояснити прояв того та інших «дарів» на протязі двох перших століть нашої ери?

В цьому випадку ми повинні пам’ятати про те, що деякі з тих, кому Апостоли уділили «дари», пов’язані з «даром» мов, пережили Івана, який найдовше жив з-поміж Апостолів, а тому ми можемо чекати доказів вживання деяких «дарів» не тільки в першому столітті, але також протягом значної частини другого століття. Іреней (115-202) та Тертуліан (115-224) писали про говоріння мовами, яке практикувалось в їхні часи. Але Хрисостом (347-407) не залишає сумнівів в тому, що за його часів говоріння мовами повністю припинилось.

В своїх «Проповідях на тему першого послання Апостола Павла до Коринтян» він писав щодо 1Кор.12:

«В цілому весь той уривок є дуже незрозумілий: але незрозумілість виникає з нашого незнання, а також із припинення наведених тут фактів, які були такими в часі їх проявів, але більше вже не мають місця».

Августин (354-430) був також такого переконання. У своїх «Проповідях на тему першого послання Івана» він писав:

«В давні часи Дух Святий сходив на тих, котрі увірували, і вони говорили мовами, яких не вчили, так як Дух давав їм дар вимови. Це були знаки, пристосовані до тих часів. Отже, це було свідоцтво Духа Святого на всіх мовах, аби засвідчити, аби показати, що Євангелія Бога має звучати всіма мовами на цілій землі. Це було вчинено з метою подати свідоцтво і це вже проминуло». 

ІСТОІЯ СУЧАСНОГО «МОВНОГО» РУХУ

 Послідовники «говоріння мовами» намагаються справити враження, що така практика була розповсюджена серед справжніх християн на протязі всього віку Євангелії, від днів Апостолів і аж до теперішніх часів. Але історичні факти говорять про інше. Від часів монтаністів (трохи більше, ніж середина другого століття) на протязі всіх 1500 років немає жодних вірогідних згадок про глосолалію. Її прояви з’явилися бл. 1700 року серед гугенотів у Франції. Починаючи від 1830 року подібні явища траплялись в Шотландії, а з 1831року – в Англії. Це викликало велике пожвавлення, а деякі, наприклад, Едвард Ірвінг, пресвітеріанський пастор, в церкві якого трапилось багато таких випадків, порахували, що це – очевидний доказ повернення чудесних дарів Духа, розповсюджених свого часу в ранній Церкві. Ірвінг та інші, що мали подібні переконання, незабаром утворили Апостольську Католицьку Церкву, яка діє й дотепер. Є також багато й інших зібрань, таких як П’ятидесятницька Церква, деякі Церкви Святості, частина Церков Бога, Зібрання Бога, Зібрання Євангелії, Апостольська Місія Віри, мормони, Католицькі П’ятидесятники, харизматичні групи в інших церквах, Люди Ісуса, наметові харизматичні групи і т. д., які також стверджують, що їх члени володіють та користуються чудесною здібністю говоріння мовами.

Сучасний п’ятидесятницький рух як такий був започаткований через події, що нагадували події під час Зелених Свят, що були пережиті євангелістом Чарльзом Ф. Пархамом та його співпрацівниками в Топека, Канзас, приблизно в 1900 році. Пані Агнеса Озман, член біблійної школи, заснованої Пархамом, ніби отримала «дар» Святого Духа, «говоріння чужими мовами». Крім того, незабаром після цього дванадцятеро студентів також були наповнені Св. Духом і говорили чужими мовами, а деякі з присутніх в кімнаті навіть мали бачити роздвоєні огняні язики, такі ж, як з’явилися в день заслання Св. Духа. З Топеки «мови» помандрували в Лос-Анджелес, де повстала Місія Азуса, що на багато років стала центром п’ятидесятницького руху.

Після тих перших проявів сучасний «мовний» рух значно поширився, і в його лави ввійшло багато тисяч віруючих християн, що прагнули тримати і вживати чудесний «дар» «говоріння мовами». Особливої популярності та широкого визнання «мовний» рух набув у шістдесяті роки.

Випадки «говоріння мовами» трапляються також навіть під час урочистостей та релігійних обрядів нехристиян, поган. Твердять, що радянський керівник Йосип Сталін, часто впадав в транс і говорив різними мовами. А часопис American Opinion (Американська думка) повідомив про те, як на «пляжі Сонця, яке заходить», в Лос-Анджелесі, хіппі, будучи, очевидно, під впливом наркотиків, вдавались до глосолалії.

Чи ж усі ці випадки були проявом правдивого, даного від Бога, говоріння мовами, яке мало місце в день сходження Святого Духа, в домі Корнилія і т. д. в ранній Церкві? Безперечно, ні! 

«ДАРИ» УДІЛЯЛИСЯ ТІЛЬКИ АПОСТОЛАМ

 Святе Письмо ясно навчає, що привілей давання «дарів» Духа шляхом покладання рук належав виключно Апостолам. А тому «дар» мов також – разом з іншими «дарами», що давались в такий спосіб – безперечно припинився (1Кор.13:8) разом зі смертю останніх братів, на яких хтось із Апостолів здійснив рукопокладання, – оскільки ці брати, не маючи апостольської сили, не могли уділити тих «дарів» іншим. І даремно ми гортали б Біблію в пошуках місця, де б хтось інший окрім Апостолів уділяв би «дарів» Духа.

Особливо виразно це показано в Дії.8:5-24. Цей уривок дуже ясно показує, що навіть євангеліст Пилип, хоч і міг чинити «чуда й знамена великі» (6-13вірші), не був у стані уділити «дарів» духа, але був зобов’язаний чекати на Апостолів, аби вони вчинили це для новонавернених (14-17вірші). Ворожбит Симон бачив, що «дари» подавалися «через покладання апостольських рук», а не чиїхось інших. І тоді він намагався в самолюбний і не розсудний спосіб купити в Апостолів право подавання «дарів», яке належало виключно їм (18-24вірші).

Більше того, учні в Ефесі отримали «дари» лише тоді, коли Апостол Павло поклав на них руки. (Дії.19:1-6).

А тому ми повинні зробити висновок, що єдиними людськими знаряддями, через які Бог уділяв «дари» Духа, були дванадцять Апостолів, і дари ці мусили припинитись в другому столітті, коли помер останній учень, який отримав «дар» від когось з Апостолів. 

ТІЛЬКИ ДВАНАДЦЯТЬ В АПОСТОЛЬСЬКОМ УРЯДІ

Нічого не варті твердження про те, що Апостоли були протягом всього віку Євангелії і є також і тепер. Апостольського уряду ніхто більше ніколи не мав і не буде мати, окрім тих дванадцяти (Об.21:14). Всі інші, що привласнюють собі право до цієї служби, не є визнані Богом (2Кор.11:13; Об.2:2). Вибір Матвія, наче на Апостола, здійснений 120 учнями в часі між вознесінням нашого Господа та сходженням Святого Духа (на що мали очікувати Апостоли – Дії 1:4,5,15-26) ніколи не був затверджений чи визнаний Богом.

Це було не узгоджено з Божою волею, оскільки Бог залишив за собою право обрання Апостолів. Бог сам через Ісуса обрав перших дванадцять (Ів.15:16; 17:6-24), а також на місце Юди Апостола Павла («посудина вибрана» – Дії 9:15; Гал.1:15; 2Кор.11:5; 12:11) як одного з дванадцяти.

 РОЗДІЛ 2

ТРИ ДЖЕРЕЛА ГОВОРІННЯ МОВАМИ

Оскільки Біблія навчає, що говоріння мовами не належить вже до наших днів, і що цей «дар» Духа проминув разом з іншими «дарами» незабаром після смерті Апостолів – а лише вони могли їх уділяти – як же пояснити прояви сучасного так званого біблійного «говоріння мовами»?

«Говоріння мовами» в наш час є частиною багатьох релігійних зібрань. З великою відданістю воно захищається усно і в багатотомній літературі, як доказ правдивого хрещення Святим Духом. В дійсності сучасні випадки «говоріння мовами» можуть бути в цілому поділені на три групи.

Ми наводимо їх без жодного наміру критики на адресу наших щирих відданих братів-християн, які намагаються пізнати волю Господа. Але не меншою мірою ми віримо, що помиляються ті християни, які стверджують, що зараз вони чи інші отримали від Бога через Його Святого Духа чудесну силу говоріння мовами.

ПІДРОБНЕ НАСЛІДУВАННЯ

1 Більшість наших братів, що «говорять мовами», погоджуються, що дуже легко показати, що він чи вона дійсно говорять мовами, здійснюючи певні рухи, які викликають приплив емоцій, та говорячи щось чужою мовою, або ж вимовляючи незрозуміле булькотіння. Такий спосіб поведінки, тобто лицемірство, часто практикується, вводячи багатьох в оману. Часто це робиться для того, аби справити вплив на інших. Інколи такий обман можна виявити через розпізнавання постійно повторюваного, заученого белькоту. Однак, маймо на увазі, що лицемірство такого роду не обов’язково застосовується всіма чи навіть більшістю тих, які твердять, що вони насправді говорять мовами.

ПСИХОЛОГІЧНЕ «ГОВОРІННЯ МОВАМИ»

2 Сучасна «глосолалія» може також бути психологічно пояснена як результат більшого чи меншого емоційного піднесення, під час якого людина до певної міри втрачає свою свідомість та здатність повного раціонального мислення та самоконтролю. Така надзвичайна емоційність часто збуджується близькою до джазу ритмічною музикою гімнів, яка супроводжується співом, повторюваною молитвою, криками, плесканням рук та іншими галасливими звуками, що послаблюють контроль людини над собою.

Багато, однак, запевняють, що вони отримали силу «говорити мовами» у зовнішньо спокійних обставинах, без особливого сильного емоційного збудження, викликаного зовнішніми факторами. Емоції бувають, але не настільки сильні, щоб назвати їх надзвичайними.

Сучасне «говоріння мовами» може бути також результатом самогіпнозу або самонавіювання. В такому випадку навіювання походить скоріше від самого себе, аніж від когось іншого. Це пояснює ті випадки сучасної «глосолалії», які проявляються на самоті (часом як наслідок перегляду чи слухання «говоріння мовами» по радіо чи телебаченню).

Може бути, що певна особа з таким сприйняттям, зосереджує свою увагу на певних переживаннях, таких як сучасна «глосолалія», і при цьому сама викликає великий вплив навіювання, якого звичайно досягає гіпнотизер. В такий спосіб вона поступово потрапляє в стан, який є для неї «мовним» досвідом, хоч вона вірить, що перебуває під впливом Святого Духа. І оскільки вона знає, на чому ґрунтується сучасне «говоріння мовами», то, наслідуючи його, вдається до подібного способу «говоріння». Такий досвід приходить після багатьох днів і ночей палкої молитви та спроб, які ще більше зміцнюють початкове навіювання, аж до виникнення певного роду самогіпнозу, результатом якого, як здається, є справжній «дар» Божого Духа – здатність говоріння чужими мовами.

Там, де сучасне «говоріння мовами» мало форму розмови в справжній чужій мові, причиною може бути активізована чи посилена пам’ять. В таких випадках дана особа зберігає в пам’яті знання чужої мови, якого не може проявити в нормальних умовах. І лише під впливом відповідних психологічних умов іншомовні вирази «звільняються», і така особа може менше чи більше вільно говорити мовою, яку раніше ніколи не вживала і не вчила.

Наприклад, одна неписьменна жінка, перебуваючи в стані екстазу – з пробудженими в такий спосіб певними частинами свого мозку – вільно говорила на латині, староєврейською та грецькою мовами. Після дослідження цього явища виявилось, що коли вона була певний час служницею в домі священика, то чула, як він цитував довгі уривки в тих мовах. Сьогодні завдяки радіо, телебаченню, газетам, грамофонним платівкам, магнітофонним стрічкам, фільмам і т. п. майже всі чують якусь чужу мову. При певних емоційних умовах вони, правдоподібно, могли б як це вбачається з щойно наведеного прикладу, викликати з підсвідомості частину чи все те, що чули.

«ГОВОРІННЯ МОВАМИ», ЩО ПОХОДИТЬ ВІД САТАНИ

3) Хоч ми й оцінюємо очевидну щирість та відданість наших братів – християн, які «говорять мовами» однак повинні застерегти їх, що деякі випадки «глосолалії» мають, без сумніву, сатанинське походження. Цілковите ослаблення з метою сприйняття «мов» робить людину відкритою для деспоту і контролю сатани та його демонів.

Сатана є істотою, а не лише абстрактним принципом. Він був «неправдомовець» від початку (Ів.8:44), завжди намагався послабити Божий вплив серед ангелів та людей,знеславити Його святий характер і спотворити його цілі й плани. Він продовжує це чинити між іншим і шляхом фальшивого наслідування багатьох аспектів Божого плану та методів Його дій. Ці підробки ми бачимо особливо тепер, коли «князь світу цього» (2Кор.4:4; Ів.14:30; Еф.2:2) намагається закріпити людей у тих підробках, аби утримати своє царство, що розпадається. У Матв.12:25-27 наш Господь сказав: «Кожне царство, поділене супроти себе, запустіє. І кожне місто чи дім, поділені супроти себе, не втримаються. І коли сатана сатану виганяє, то ділиться супроти себе, як же втримається царство його?»

Ісус вказав, що сатана буде застосовувати екзорцизм, коли опиниться (дужий – 29 вірш) він в процесі поступового зв’язування, тобто, обмеження його влади над ангельськими та земними членами його дому, а також над його справами за допомогою міцних «пут» світських та релігійних правд великого ланцюга Господніх Правд (Об.20:1-4). Ознаки часів свідчать,що сьогодні, наприкінці віку, Ісус, безперечно, зв’язує сатану і спустошує його дім (царство). З цього ми можемо зробити слушний висновок, що сатана був і є поділений сам в собі. Наш Господь подає також у 27 вірші, що є можливим, аби сатана виганяв сатану, тобто до певної міри робив те, що може чинити Бог через Ісуса та святу силу. (2Кор.11:13-15)

Відомий приклад здатності сатани до наслідування, хоч і в обмеженій мірі, Божої сили є наведений в Вих.7:8-12, коли чарівники фараона кинули свої палиці, як це вчинив Аарон під керівництвом Мойсея, і ті палиці перетворились на вужів. Зробили вони це очевидно сатанинською силою. Те, що сила сатани є силою нижчого рівня, зображено в акті поглинення вужів чарівників вужем Мойсея та Аарона.

І оскільки сатана є в стані,хоч і в обмежених рамках, наслідувати Божі чуда, то хіба ж не буде розсудливим висновок, що він може наслідувати також дар говоріння мовами? І подібно тому, як імітація – це нижчий рівень, неправдива, несправжня річ (що ми бачимо з того, що вуж Мойсея та Аарона перевищив вужів чарівників), то подібно і «говоріння мовами», яке походить від сатани та його впавши ангелів є невдалою імітацією даного від Бога «дару» (але не є справжнім даром) говоріння мовами, що мало місце в ранній Церкві, наприклад, в день зіслання Святого Духа і в домі Корнилія.

ВІДСУТНІСТЬ ВИРАЗУ «ЧУЖІ МОВИ» У ГРЕЦЬКОМУ ТЕКСТІ

Більшість сучасних «мов» складаються з виразів, які не схожі ні на яку мову, відому людям. «Глосолалісти» часто це визнають, говорячи, що це є та «чужа мова», про яку говорить Апостол Павло в 1Кор.14. Та звернімо увагу на те, що в Біблії Короля Якова у всіх шести випадках вживання виразу «чужа мова» ( 1Кор.14:2,4,13,14,19,27) (так само в Огієнка – зауваж. Перекладача) слово «чужа» надруковане курсивом, показуючи в той спосіб, що воно не має відповідника в оригінальному тексті, але було додане перекладачами. Вираз «чужа Мова» не виступає також ніде в грецькому тексті. Тому ми не повинні вживати такого виразу, оскільки він говорить про якусь неземну мову, що, як ми побачимо, не погоджується з Біблією.

ЦІЛІ ГОВОРІННЯ МОВАМИ

Однією з причин, задля-яких «дар» мов – разом з іншими «дарами» Духа – був даний ранній Церкві, було, як ми уже говорили, служіння знаком, особливо для невіруючих (1Кор.14:22), допомагаючи Церкві в такий спосіб знайти визнання в світі й виділити її як щось особливе. І хоч, без сумніву, це привернуло увагу деяких зі світу та невіруючих, котрі й надалі залишались у невірстві, та головне – звернуло увагу тих, котрих Бог покликав до Ісуса (Ів.6:44): з-поміж (1) євреїв – «правдивих ізраїльтян» (Ів.1:47) – а також (2) поган, котрі були «відлучені від громади ізраїльської» (Еф.2:11-19). Отже, коли настав час проголошення Євангелії для поган (Дії.10; 13:46; 28:25-28), «зглянувся Бог від початку, щоб вибрати люд із поганів для ймення Свого» (Дії 15:14).

Згідно з Божими цілями «дар» мов був також вживаний, аби проголошувати це людям в багатьох країнах різними мовами. Яскравим прикладом цього був день зіслання Святого Духа, коли Петро та інші Апостоли говорили мовами, а в Діях 2:5-11 записано, що «перебували… в Єрусалимі юдеї, люди побожні, від усякого народу під небом… зібралася безліч народу, то й диву далися, бо кожен із них тут почув, що вони розмовляли їхньою власною мовою [грецьке dialekto – діалект – порівняй з 8в. де вжито те ж саме слово]… усі чуємо ми, що говорять вони про великі діла Божі мовами [грецьке glossais] нашими.» Це чудо не полягало у слуханні, але, в говорінні, на що виразно вказує вищенаведений приклад. (Було б не розумно заперечувати, що ті, котрі слухали Апостолів, розуміли те, що говорилось, завдяки якомусь чуду, завдяки якійсь особливій дії Бога, як наприклад «дарові» інтерпретації, адже більшість слухачів в день зіслання Святого Духа не були ще навернені, отже не могли бути відроджені Святим Духом і отримати «дари» Духа – 37,38,41в.).

Зауважимо, що грецьке слово glossa, перекладене (у множині) 11в. «мовами», є тим самим словом, яке вживається у всьому Новому Заповіті, – воно узгоджується із важливими зауваженнями Павла щодо «дару» мов у 1Кор.12,13 і 14 – всюди там, де з’являється слово «мови». Те, що glossa (у множині) повинне було служити для передачі значення справжніх земних мов, ясно виникає з того факту, що воно було вживане щодо людей, народів та мов – кожен з яких, очевидно, говорив іншою мовою чи діалектом (Об.7:9; 10:11). Більше того, в досліджуваному тут фрагменті – Дії 2:5-11-glossa, перекладене в 11 вірші (у множині) як «мовами», є синонімом dialektos, перекладеного у 6 та 8 віршах як «мовами», де воно стосується, очевидно, чужої, але земної, людської мови.

ГОВОРІННЯ «ІНШИМИ МОВАМИ»

В Діях Апостолів 11:1-18 Петро розповідає євреям, котрі були «з обрізання», свою історію з Корнилієм та його домом (Дії 10). А після підсумку своєї розповіді говорить (15 вірш): «А як я промовляв, злинув на них Святий Дух, як спочатку й на нас.» говорячи «на нас» Петро мав на увазі учнів в день сходження Святого Духа («на початку»). Звідки ж Петро зав про те, що Святий Дух зійшов на Корнилія та його дім так, як на учнів в день зіслання Святого Духа? Знав він про це завдяки явному прояву, бо ж вони подібно учням в день зіслання Святого Духа, говорили «іншими мовами» і славили Бога (Дії 10:44-46). Петро тут дуже виразно показує, що вони не говорили якимось незрозумілим белькотінням, але «іншими мовами» – дійсними чужими мовами землі – «як спочатку й на нас» (Дії 2:4-11); отож він пояснює своїм єврейським братам, що «Бог дав однаковий дар їм, як і нам» (Дії 11:17).

Дії 2 і 10 подають нам лише два Біблійні повідомлення про осіб, які говорили «іншими мовами». В обох випадках, як ми на це вказували, це були справжні інші мови землі. В такий спосіб ми можемо перевірити, встановити, що під «даром» Павло розумів говоріння мовами, коли змінював значення цього слова. І якщо ми хочемо правдиво й гармонійно розуміти Біблію, то повинні так розуміти різні визначення, як їх оригінально подає Святе Письмо (хіба-що наступить певна зміна).

ХАРАКТЕР СУЧАСНОГО «ГОВОРІННЯ МОВАМИ»

Встановлено лише кілька сучасних випадків «глосолалії» в справжніх чужих мовах. Наприклад, в одному великому релігійному зібранні якась китаянка чула, як певна особа, що стояла на підвищенні, говорила мовою, в якій вона розпізнала свою рідну мову. Тим, хто її розпитував про це, вона відмовлялась сказати, що було сказано, говорячи лише, що то були брутальні слова, занадто бридкі, щоб їх повторювати. Однак не всі випадки говоріння «мовами», справжніми іншими мовами землі, є брутальними й бридкими. Та все ж «говоріння мовами» дійсно відомою іноземною мовою трапляється дуже рідко, порівняно з більш поширеним явищем говоріння чогось такого, що є незрозумілим для кожного.

 РОЗДІЛ 3

СУЧАСНІ «МОВИ» І СПРАВЖНІ МОВИ

Говорячи про те, що дуже рідко сучасні «мови» є в дійсності мовою, на відміну від белькотіння, ми розуміємо, що хтось може сказати, що не всі з трьох тисяч, а може, й більше сучасних мов, що вживаються людством, є відомі мовознавцям,і тому говоріння ними може бути й незрозумілим.

Доктор Вільям Велмерс, професор африканських мов Каліфорнійського Університету в Лос-Анжелесі, говорить:

«Я знаю дещо про мови, які представляють кожну мовну сім’ю людства. Я не є єдиним мовознавцем, який мав безпосередній, особистий контакт з-понад сотнею мов, що представляють більшість мовних сімей світу, і який вивчив описи мов буквально кожної мовної сім’ї. І коли б глосолаліст говорив однією з тисячі мов Африки, то в дев’яноста відсотках випадків я б розпізнав це протягом хвилини.»

Доктор Велмерс та інші пояснюють, що якби якийсь вираз глосолаліста був іншою мовою, то виникли б певні характерні риси перекладу. Повинне бути, наприклад, певне співвідношення між тривалістю «мовного» тексту і текстом перекладу – однак це трапляється дуже рідко.

Кожна мова має дуже чітку логічну структуру, завдяки якій її можна розпізнати як дійсну мову. І саме цього бракує більшості сучасних «мов». Звичайно ці «мови» являють собою два протилежних один одному головні звуки, що постійно повторюються, та алітерацію. Часто одне й те ж слово чи звук з різним застосуванням вживається в тій самій «мові». Коротше кажучи, поширене сьогодні «говоріння мовами» не нагадує жодної мови людства,а тому не може вважатись як говоріння мовами Нового Заповіту.

«АНГЕЛЬСЬКІ МОВИ»

А, можливо, «говоріння мовами» є не земним, а небесним – мовою ангелів? На підтримку такого погляду прихильники «глосолалії» наводять 1Кор.: «коли я говорю мовами людськими й ангольськими…». При цьому стверджується, що слова «мовами людськими» стосуються мов людства, відомих людям, а «ангельськими» – до небесних мов – повних екстазу виразів, невідомих людському роду.

Але вникнемо детально в роздуми Павла. Він запевняє, що коли б навіть він говорив мовами (glossais – мови) людськими й ангольськими, коли б навіть мав досконалий дар пророкування, і коли б знав усі таємниці, і коли б роздав усі свої маєтки убогим, коли б навіть віддав своє тіло на спалення, коли б навіть мав він всі ці здібності і робив всі ті речі (чого він не робив), але не мав би при цьому несамолюбної любові, то все ж не мав би він з того жодного пожитку, жодної користі в досягненні вічного спасіння.

По відношенню до мов Павло говорить, що навіть коли б він говорив «мовами людськими й ангольськими» вживаючи багатої мовної риторики та великої красномовності, – коли б не робив він того з причини несамолюбної любові – agape – все одно все це було б намарно.

В цьому розділі Павло робить наголос на любові й доводить, як незмірно важливим є володіння тим «плодом духа», без огляду на те, наскільки красномовним хтось може бути, чи як може виразити свою великодушність. Покликання на мови «ангольські» було метафорою, перебільшенням, так само, як і в Гал.1:8, де він сказав: «Але якби й ми або Ангол із неба зачав благовістити вам не те, що ми благовістили, – нехай буде проклятий!» Павло тут не хотів сказати, що ангол буде проголошувати іншу Євангелію, але вжив такий образний вираз, аби підкреслити, що те, що він сам проголошував дотепер, є єдиною правдивою Євангелією й повинне бути міцно захищене. (Юда 3)

Так само коли манна в пустині була названа «хліб ангольський» (Пс.78:25), то в цьому випадку не йдеться про те, що це була їжа, яку їли Анголи, але про те що це була дуже хороша, поживна, смачна їжа (в Пс.139:9-13 Давид вживає вирази, подібні до Павлових).

Отже, ми бачимо, що подібно до решти наук Біблії щодо мов, Павло говорив в образний спосіб, аби підкреслити величезне значення несамолюбної, безкорисливої любові. Він зовсім не навчав, що йому чи іншим християнам Бог дасть здатність говоріння мовами духовних істот – небесними мовами.

Немає жодного автентичного Біблійного доказу, який би виправдовував сучасне «говоріння мовами», яке є переважно ні для кого не зрозумілим. Але ті, котрі є його прихильниками, подають певні уривки Святого Письма, які, на їхню думку, підтверджують їх погляд. Тому ми зараз дослідимо «за» і «проти» на підставі тих уривків.

ЗАСТОСУВАННЯ АПОСТОЛОМ ПЕТРОМ ПРОРОЦТВА ЙОІЛА 2:28,29

Йоіл 3:1,2 «І буде по тому – виллю Я Духа Свого на кожне тіло, і пророкуватимуть ваші сини й ваші дочки, а вашим старим будуть снитися сни, юнаки ваші бачити будуть видіння. І також на рабів та невільниць за тих днів виллю Духа Свого.»

На підтримку вживання цього уривка Апостолом Петром в день зіслання Святого Духа (Дії 2:16-18) стверджується, що Дух Божий пролився в той час на кожне тіло, і що проявом цього між іншим був «дар» мов.

З контексту Йоіла 2-3:1,2 видно, що він стосується християнського періоду, віку Євангелії, що закінчується часом утиску. Отже, «потому» означає після віку Євангелії (включно з часом утиску), у віці Тисячоліття, коли Царство Боже запанує на Землі (Мат.6:10), а Дух Божий буде вилитий на кожне тіло (Ісаї 32:13-18).

Чи можна сказати, що Царство Боже є вже зараз, і що Бог благословив через Христа «кожне тіло», тобто весь людський рід, даючи йому Свого Духа (Гал.3:8,16,29; Чис.14:21; Авак.2:14)? Напевно, що ні! Вже від 1914 року ми перебуваємо в часі великого утиску світу ( Дан.12:1; Мат.24:21,22 і т. д.) й будемо в ньому ще певний час, поки Царство Боже не буде запроваджене на землі. Народи спочатку мають бути упокорені великим утиском. «Потому» (і не раніше) Бог «припинить війни» і піднесеться «на землі» (Пс.46:9-11); коли великий утиск зробить свою справу, тоді Він змінить «бурю на тишу» і всі народи приведе «до бажаної пристані» – Свого Царства на землі (Пс.107:23-30; Ог.2:7) «…на той день» поверне Він народам «уста чисті» (Правду без жодної домішки), «щоб усі вони кликали Ймення Господнє» (Соф.3:8,9). В той же час «зійде Сонце Правди та лікування в проміннях Його» (Мал.4:1,2).

Але деякі стверджують, що застосування Петром пророцтва Йоіла в Діях 2 вказує на те, що воно відноситься тільки до того періоду, в якому було застосоване – до віку Євангелії. Ми відповідаємо, що використання його не мало на меті його інтерпретацію чи пояснення, до якого чи до яких віків воно відноситься, але мало на меті відкинути звинувачення у пияцтві, висунутому євреями йому та іншим Апостолам (Дії.2:13). Він заперечував те, що нібито явище, свідками якого стали євреї, було викликане пияцтвом (15в.), пояснивши, натомість, що було воно злиттям Святого Духа – не грішною, а схваленою Богом річчю, про яку пророкував Йоіл (16в.). Далі він процитував цілий уривок з Йоіла, що стосується злиття Духа, але в інтерпретації, поясненні того уривка обмежився лише доказом того, що євреї не були свідками пияцтва, а злиття Духа.

І якщо ми будемо мати на увазі те, з якою метою Петро цитував пророцтво Йоіла та спосіб, в який він використовував це пророцтво, що немає в цьому пророцтві нічого такого, що обмежувало б, як це твердять деякі, його застосування до віку Євангелії. Пророцтво Йоіла однаково добре могло б бути вживане для спростування подібного звинувачення, коли б злиття Духа у віці Тисячоліття було представлене як наслідок пияцтва; але таке використання цього тексту ніякою мірою не обмежило б його пророчого значення щодо Тисячоліття, оскільки 29 вірш стосується віку Євангелії – «за тих днів».

Немає жодної розумної підстави, аби стверджувати, що Йоіл 3:1,2 разом з Діями 2:16-18 доводять, що вже зараз Бог проливає Свого Святого Духа на «кожне тіло», оскільки 28 вірш, як ми переконались, стосується тільки віку Тисячоліття – «потому». Дух Божий проливається зараз на віруючих, але, як ми це пізніше покажемо, це не означає, що сучасне «говоріння мовами» є доказом такого злиття.

«НЕЗРОЗУМІЛИМИ УСТАМИ Й ІНШОЮ МОВОЮ»

Існує твердження, що Іс.28:11 стосується говоріння мовами, особливо тому, що Апостол Павло процитував його в 1 Кор.14:21. Але жоден з тих віршів не навчає, що «дар» мов відноситься до наших днів, чи що був чудесною здібністю для промовляння незрозумілих виразів.

В контексті Ісаї 28 пророк остерігає Ізраїльський люд Божий перед судом від рук їх ворогів, що наближається. Оскільки ізраїльський народ не слухався господа, то мав одержати урок від чужих, поган – тих, які говорили іншими мовами Повтор.28:49, порівн. Єр.5:15, де те саме гебрайське слово перекладено як «мова» важливим є той факт,що Апостол Павло в 1Кор.14:20-22 використовує Ісаї 28:11,12 у зв’язку з іноземною мовою, з мовною проблемою в Коринті. Говорить це, безперечно, про те, що говоріння мовами в Коринті відбувалось звичайними іноземними мовами.

Слова «іншими мовами» (12в.) походять з грецького en heteroglossois. Glossois є формою множини від glossa (мова), слова, яке в іншому місці в 1Кор.14 застосоване у зв’язку з «даром» мов. А оскільки Павло не розрізняє такого вживання слова «мови» від його інших значень, то всі вони з певністю стосуються однієї й тієї ж речі, а саме – іноземних мов (див. 1 Кор.14:21-23).

Звернімо увагу на те, що обидві частини, які складають вираз heteroglossois, з’являються окремо при описанні «дару» мов в день зіслання Святого Духа (Дії.2:4): «Усі ж вони сповнились Духом Святим, і почали говорити іншими мовами (heterais glossais), як їм Дух промовляти давав.» Як ми вже відзначали, явище в день зіслання Святого Духа полягало, очевидно, у говоріння іноземними мовами, яких ті, що говорили, раніше не вивчали. Отже, мови в 1 Кор. 14 мають точно такий же характер, як і мови в Діях 2.

Використання Павлом Ісаї 28:11 зовсім не означає, що говоріння мовами в ранній Церкві повинне було тривати аж до наших часів, чи мало припинитись, а потім знову з’явитись в наші дні. Його слова вказують скоріше на те, що мови ( та інші «дари» Духа) дані були ранній Церкві, для того, аби посланництво, яке вона здійснювала – проповідь Христа Розп’ятого – (1Кор.1:23) – привернуло увагу тих, до кого воно було головним чином скероване – євреїв – особливо тих, котрі, загально кажучи, були невіруючими – (1Кор.14:22).

В 1Кор.14:22 Павло нагодує братам в Коринті, аби не були «дітьми своїм розумом [тобто, аби не були вони як номінальний тілесний Ізраїль, який не зрозумів простих перших вказівок Бога, поданих в Законі, його типах та через Його святих пророків; навпаки, в своїй упертості він погордував ними, й насміхався з них як занадто простими, роблячи їх безкорисними через свої традиції (Мат.15:6), вносячи так багато плутанини, що справжній дух і суть початкової простоти Закону були втрачені, загублені в гущавині замішання], – будьте в лихому [злій волі] дітьми [невинними, чистого помислу, люблячого характеру], а в розумі [особливо в розумінні головної мети уділення Богом «дару» мов, тобто яскравого свідоцтва для невіруючого народу тілесного Ізраїлю, як також для проголошення післанництва Євангелії для людей інших народів] досконалими будьте!» [дорослими, не засліпленими помилковими переконаннями, що дар говоріння мовами має бути вжитий самолюбно, виключно в особистих інтересах, але що говоріння мовами повинне бути раховане за справу найважливішої ваги].

Євреї, особливо їх керівники, на вигляд моральні, благочестиві, маючи зовнішню побожність (2Тим.3:5), наближались до Бога своїми устами, але їх духовний зір був затемнений, духовний слух був притуплений, а серце було далеко від Нього відхилене (Іс.6:9,10, 29:10-14; Мат.13:14-17; Дії.28:26,27).

Таким чином, коли Бог послав до євреїв Свого Сина для їх спасіння й подав їм посланництво Царства, то за невеликим винятком були вони обдурені та в типі традиціями старших (Мар.7:3,8,9,13) а також вином фальшивої науки, так що не змогли прийняти свого Месію й Царя в Його правдивому світлі, або ж оцінити посланництво Царства. А тому за винятком нечисленних «правдивих ізраїльтян» (Ів.1:47) не прийняли Його (Ів.1:11) – самі відкинули і старались про те, аби й інші відкинули посланництво Царства (Матв.23:13), а свого Царя розп’яли!

Тому й були вони позбавлені Божої ласки та Його захисту (Мат. 23:38), бо не розпізнали часу відвідин своїх (Луки 19:44). Бог натомість вибрав інших речників свого післанництва Царства, серед яких були також і такі, що не мали високої освіти (Дії 4:13). Їх «незнайома мова», тобто їх спосіб представлення, їх посланництво, які супроводжувались «даром» говоріння мовами, очевидно, були дивними для євреїв, особливо для їх гордих керівників, подібно, як і послання Бога було дивним для гордовитих керівників та інших за днів Ісаї (Іс.28:11-21). Ці останні керівники, подібно як і Филистимляни (21в.; 1Хр.14:8-15) стали ворогами Бога та Його помазанців.

Звертаючись до Ісаї 28:11-21, Павло доводить 1Кор.14:21,22), що чудесний «дар» мов був знаком Божого відвідування й визнання віруючих християн, що був призначений не стільки для них самих, як для невіруючих, особливо для номінальних тілесних ізраїльтян. Але з більшістю того народу сталось так, як Бог передбачив: «та вони не хотіли послухати.» «Та», тобто у зв’язку із слабкістю слуху невіруючих, мови були «на знак не для віруючих [бо ж вони не потребували цього знаку], але для невіруючих ( з-поміж котрих деякі завдяки цьому чудесному «дару» пізнали, що зараз Бог виконує Свій план через християн як своїх речників, і вони були долучені до провіщення Правди, невідомої раніше].» Але Апостол говорить: «пророцтво [інколи передбачення майбутнього, але в загальному – навчання та вияснення Слова Божого що до минулого, сучасного та майбутнього] для віруючих [чиї серця та розуми готові до прийняття Правди у вірі], а не для невіруючих [не є взагалі призначеним для них].

«ГОВОРИТЬМУТЬ МОВАМИ НОВИМИ»

Марка 16:17 є черговим уривком, якого багато хто вживає для підтримки сучасного практикування «глосолалії». Вони стверджують, що Ісус показує тут, що Його учні, окрім інших знамен (17,18в.), отримають також чудесну здібність говоріння «новими мовами», тобто мовами, якими вони не могли раніше користуватись.

Слів, записаних в Євангелії Марка 16:9-20, ми не знаходимо в двох найстарших наявних грецьких манускриптах нового Заповіту – синайському та ватиканському. Однак, ці вірші чи їх фрагменти цитують понад сто церковних авторів, які писали в період, що передував найстаршому грецькому манускрипту Нового Заповіту, який наявний зараз. А сірійська та латинська версії, автори яких мали доступ до грецьких манускриптів, старших від тих, які дійшли до нас, включили Марка 16:9-20. Коли пізніше ті, що переписували грецький манускрипт, дійшли до цих віршів, то не бачачи тоді жодних ознак таких «дарів», могли дійти до висновку, що ці вірші не є правдивими, а додані. Отже, деякі могли вважати їх помилковими, а інші – взагалі оминати.

І все ж, Біблійне рахування підтверджує, що фрагмент з Євангелії Марка 16:9-20 є правдивим. (Пояснення принципів цього методу, який дозволяє підтвердити натхнення Богом слів, розпізнати дійсні вірші та виправити помилкові, а також різноманітне та цінне застосування цього методу можна знайти в праці «Біблія» на сторінках 56, 335,607-636).

Але хоч фрагмент з Євангелії Марка 16:9-20 є правдивим, ми не можемо сподіватись, що знамена, про які говориться у віршах 17 та 18, будуть супроводжувати віруючих на протязі всього віку Євангелії. Лише учні Господа в ранній Церкві мали ці докази (20в.), що видно на прикладі Павла (Дії 28:3-6) та Апостолів, які в день злиття Святого Духа говорили «Іншими мовами» (Дії2:1-11; див. також Євр.2:3, 4; звернімо також увагу, що «інші мови» не мають нічого спільного із незрозумілими висловами).

І якщо мови, як один із знаків, належать до наших днів, то чому ж тоді віруючі не володіють також іншими знаками, наприклад, здібністю брати в руки отруйних змій без шкоди для себе чи пити отруту без загрози своєму здоров’ю? Отже, хоч певні знаки, наприклад, згадане взяття до тук змій без шкоди супроводжувало віруючих на початку віку Євангелії (див. Дії 28:3-6), все ж є очевидним, що це дар не супроводжує їх в наші часи. Віруючі наших днів не можуть взяти до рук отруйну змію без страху смертельних наслідків, доказом чого є хоч би те, що деякі віруючі, забавляючись ними під час певних релігійних зібрань, були укушені ними й померли.

Отже, є очевидним, що Марка 16:17, разом зі знаком «говоріння іншими мовами» (мовами, яких до того не знали) може відноситись лише до того періоду в історії Церкви, коли «дари» Духа були з Церквою, а саме: двох перших віків, як це було показано раніше. (Подальші деталі на цю тему можна знайти в брошурі «Лікування вірою».

«НЕВИМОВНЕ ЗІДХАННЯ»

Багато стверджують, що Рим. 8:26 відноситься до «дару» мов і доказує, що говоріння мовами не завжди повинне бути зрозумілою мовою для людського вуха, і що часто воно складається зі звуків та перемішаних без зв’язку слів, незрозумілих для звичайної людини. Стверджується, що так зване екстатичне «мовне» пережиття полягає в тому, що «глосолаліст» не є в змозі відповідно висловити слова Святого духа, оскільки є він сповнений емоцій «невимовного зідхання».

Дослідження цього вірша та його контексту вияснює значення слів Павла. Перед тим він писав про обтяжене гріхом людство, яке зітхає під тягарем Адамового прокляття гріха та смерті. Він запевняє нас, що людство буде звільнене з усієї неволі, коли Церква «синів Божих» (19в.) в славі разом зі своїм Господом буде благословляти світ в обіцяному Божому Царстві на землі (Мат.6:10). Згодом від зітхання світу він переходить до земного стану Церкви, говорячи, що навіть вона, обтяжена тілом. Зітхає сама в собі (23в.), «очікуючи синівства, відкуплення [визволення­] нашого тіла» – Церкви, Тіла Христового – 1Кор.12:12-27 – в першому воскресінні (Об.20:6).

Рим. 8:26 каже: «Так само ж і Дух [святий Божий розум, або ж характер в Церкві] допомагає нам у наших немочах; бо ж ми не знаємо, про що маємо молитись, як належить, але сам Дух заступається за нас невимовними зідханнями». Грецьке слово alateos, перекладене як «невимовне зідхання», означає «таке, що не можна висловити», «невимовне».

І якщо зітхання Церкви не могли бути висловлені, то в який же спосіб ще могло бути зроблене такими висловлюваннями, як говоріння мовами? В який же спосіб хтось міг би висловити невимовне зітхання Духа? Більше того, зітхання відбувається ж «саме в собі». Мови Апостолів могли бути висловлені і пояснені (1Кор.14:13,28), але хто може зрозуміти те, яке навіть не може бути висловлене?

Жодне чудо чи «дар» Духа непотрібні, коли грішні натовпи людства, не будучи в гармонії з Богом, також зітхають. Твердження про те, що зітхання у 26 вірші стосується говоріння мовами, приводить до логічного висновку, що ґрунтується на доказі, що всі християни говорять мовами, в той час, як Апостол взагалі сказав про Церкву: « і ми самі в собі зідхаємо» (23в.). нерозсудливим було б твердження, що Павло говорив тут тільки про тих, котрі мали «дар» мов, в той час як правдою є те, що «ми всі одним духом охрещені в тіло одне», але не всі християни за днів Апостолів говорили мовами (1Кор.12:30).

Отже «зідхання» в Рим.8:26 не стосується ані говоріння мовами у вигляді незрозумілих виразів, ані говоріння справжніми людськими мовами. Думкою цього вірша є скоріше те, що дух, характер віруючого заступається через Христа перед Богом, благаючи Його. А з причини обтяження тілом часто не вдається йому відповідним чином висловитись і йому доводиться символічно зітхати, очікуючи обіцяного визволення у воскресінні. (Дивись працю «Примирення поміж Богом та людиною», ст.335-337).

«РІЗНІ МОВИ»

Деякі стверджують, що в 1Кор. 12:10 Апостол Павло говорив про говоріння мовами, яке складалось з незрозумілих висловів. Говорячи тут про різні «дари» Духа, що вживались у ранній Церкві, він говорить, що деякі члени Церкви отримали «різні мови». Грецьким словом, перекладеним в цьому вірші як «різні», є форма множини від genos що означає людей чи речі якогось роду взагалі, якогось типу – подібно як в Мат. 13:47; 17:21; Мар. 9:29; Дії 4:6; 7:13, 19; 1Кор. 12:28 (розмаїття мов – точно ті ж самі грецькі слова, що і в 10 в.);14:10 і т. д.

Так само, як є багато видів птахів, але всі вони є птахами, як багато є видів риб, але всі вони є рибами, так само і Апостол в 1 Кор. Пояснює, що «багато, наприклад, є різних мов [земних мов] на світі, – і жодна з них не без значення» – всі вони є мовами того ж самого характеру, в його різних родах і типах, із визначеною словоформою, граматичною будовою та значенням слів (див. також 9,11в.).

Павло був великим майстром логіки, він не міг логічно й послідовно змішувати відомих і зрозумілих іноземних земних мов з невідомими й незрозумілими висловлюваннями, оскільки це явища зовсім іншого порядку. А тому з 1 Кор.12:10 ми бачимо, що «дар» мов, даний ранній Церкві через Святого Духа робив можливим для деяких членів говоріння іноземними земними мовами. Ми бачимо також, що незрозумілі висловлювання не є тими «різними мовами» про які говорить цей уривок.

 РОЗДІЛ 4

ДОСЛІДЖЕННЯ І ПОСЛАННЯ ДО КОРИНТЯН 14

Багато п’ятидесятників та інших харизматів, які є прихильниками говоріння мовами і сьогодні підтримують його у зв’язку з незрозумілими, так званими «екстазовими висловами» в протилежності до справжніх іноземних мов, великою мірою спираються на 1 Кор. 14, де Апостол Павло багато говорить на тему говоріння мовами, особливо в 2,4,14 та 28 віршах. Вони стверджують, що ці вірші доказують, що брати з Коринту говорили мовами, висловлюючи незрозумілі вирази. Отож дослідимо тепер детально цей розділ.

Вірш 1. Павло нагадує тут зібрання в Коринті в цілому, аби вони перш за все і головне з пильністю розвивало в собі любов (любов несамолюбну, безкорисливу, головну сталу ласку характеру, яку перед тим сильно підкреслив в 1 Кор. 13:13), а, по-друге, (другорядне), аби «пильнували» ( грецьке zeloute палко прагнути порівняй також 12:31 та 14:39, де zeloute також перекладено як «дбати» ревно») про духовні «дари» (тимчасові духовні здібності, «дари» чинення чудес, лікування хвороб, розпізнавання духів, говоріння чужими мовами, а також розуміння мов завдяки надлюдській силі Святого Божого Духа – ці дари були допоміжні для ранньої Церкви, й будучи належно вжитими, допомагали їй, будували її), « а найбільше [особливо]» віддано вони повинні були прагнути і найвище цінувати від всіх інших «дарів» прояв «дару» пророкування в зібранні – чудесної здібності не тільки передбачення майбутнього, але особливо навчання та публічного вияснення уривків Божого Слова, які стосуються минулого, сучасного та майбутнього. Такий «дар», відповідно вживаний, послужив би до збудування всього зібрання, тому Апостол підкреслює, що якби коринфські брати мали прагнути якогось «дару» для зібрання, та повинні прагнути особливо цього. Вищість «дару» пророкування над «даром» мов додатково підкреслена вживанням розділового сполучника, яким розпочинається вірш 2.

Вірш 2. «Як говорить хто мовою [слово «чужою» не повинне стояти перед словом «мовою», оскільки йому немає відповідника у грецькому тексті], той не людям говорить, а Богові, бо ніхто [з присутніх] його не розуміє, і він духом говорить таємне.» Цей вірш не доводить,що мови, про які йдеться, були незрозумілими висловлюваннями. Очевидним є те, що він стосується когось, хто говорив якоюсь чужою мовою, яка не була перекладена, або ж не було тоді нікого, хто зрозумів би його. Апостол говорить, що це не було корисним для слухачів, якщо ніхто не розумів, що говорилося – не тому, що те, що говорилось було незрозумілими висловлюваннями, але таму, що це була чужа мова, якої ніхто не знав. Ми не повинні думати, що говоріння мовами мало на меті лише будування зібрання. Апостол цілком заперечує таку думку у 22 вірші, коли говорить, що мови були «на знак для невіруючих. «І він духом говорить таємне». Це означає, що коли йдеться про слухачів, які не розуміли того, що було сказано, то той, хто говорив тією мовою, говорив те, що для них було чимось таємним. Коли ж та мова ставала зрозумілою, то це вже не було для них таємницею.

Вірш 3. Пророкування допомагало будувати, нагадувати та потішати зібрання (порівняй вірш31). Отже «дар» пророкування був ціннішим для зібрання, аніж «дар» мов, особливо тоді, коли мови не були перекладені, подібно як пізнання Бога є кращим від жертви без такого пізнання (Осії 6:6).

Вірш 4. «Як говорить хто мовою [незрозумілою чужою мовою], той будує тільки самого себе, а хто пророкує [представляє посланництво в легко зрозумілій мові], той Церкву будує.» Тут не сказано ні «за» ні «проти» незрозумілих висловів, а оскільки Павло говорить про «дари» Духа (1Кор.12:10), то йдеться тут про «дар» пророкування, а не тільки публічного виступу.

Вірш 5. Павло вказує тут (як 1в 2 вірші), що говоріння мовами (чужими для слухачів), особливо, якщо воно не було перекладене, своїми результатами та вартістю оцінюється нижче від «дару» пророкування, оскільки пророкування могло бути легко зрозуміле братами, могло більше будувати їх.

МУЗИЧНІ ІНСТРУМЕНТИ ЯК ІЛЮСТРАЦІЯ

Вірші 6-8 дуже виразно показують, що неперекладені мови були мало корисні для збудування чи навчання зібрання. Ілюструючи це на прикладі музичних інструментів, Апостол Павло говорить: «як сопілка чи лютня, коли б не видавали вони різних звуків,- як пізнати б тоді, що бринить або грає? Бо коли сурма звук невиразний дає, хто до бою готовитись буде?» Хто ж був би належно збудований, зміцнений та навчений щодо бою християнина, якби не чув нічого поза незрозумілими звуками? Зауважмо, що Павло додає:

Вірш 9. «Так і ви, коли [буквальною] мовою [грецьке dia через, за посередництвом] не подасте зрозумілого слова [тобто – ви не повинні вживати «дару» мов, хіба-що хтось з присутніх міг би бути перекладачем; краще буде, як «він … мовчить» (вірш 28) й позволив би іншим пророкувати, щоб всі могли розуміти й мати з цього користь (вірші 19,24-26,31)], – як пізнати [без перекладу], що кажете? Ви говоритимете на вітер! [Слова, що говоряться не вітер, є без значення, без користі для тих, що їх слухають; отже, не вимовляли вони звуків, що були несправжньою мовою, але говорили іноземною мовою для слухачів].

Вірш 10. Павло говорить тут, що в світі є багато мов, і додає, що «жодна з них не без значення. Як ми уже вказували, це означає, що всі з багатьох видів мов на землі мають значення; мали його також і мови, про які Павло говорить в цьому розділі. Ця думка є ще більше підкріплена його словами з 11 вірша. Очевидно, що тут не йдеться про незрозумілі висловлювання, оскільки вони не мають значення, а є просто плутаниною звуків (белькотінням), що говоряться на вітер – намарно.

Вірш 11: «І коли я не знатиму значення слів, то я буду чужинцем промовцеві, і промовець чужинець мені». Якщо хтось не розуміє «значення слів», то це не означає, що взагалі те, що говориться, є зовсім незрозумілим для кожного людського вуха чи є так званим «екстазовим висловом», а скоріше за все, що виговорювані слова належать до чужої для слухача мови.

Для греків світ складався з їх самих та варварів. Варваром був іноземець, що розмовляв чужою (не грецькою) мовою. Слово «варвар» є звуконаслідуванням, яке передає звучання незрозумілої мови, тобто, той, що говорить мовою, чужою для того, хто її слухає і не розуміє його мови, справляє враження на слухача, ніби говорячи «вар, вар» і т. д. Отже, ми бачимо, що в 1Кор. Павло весь час говорить про «дар» мов на фоні справжніх мов людства.

Вірш 12. Визнаючи, що брати в Коринті віддано прагнули дарів духовних (духів – у значенні здібності, або «дарів» здійснення чудес, мов і т. п.), Павло заохочує їх в прагненні до збудування зібрання. Отже, перш за все вони повинні старатись зростати в ласці (agape – любові з її всіма чудовними рисами – див. працю «Нове Створіння», стор. 500,501), а вже згодом, на другому місці, про одержання та використання тимчасових «дарів» для ранньої Церкви, особливо «дару» пророкування, найкориснішого «дару» для збудування братів (порівняй 1,5 в.).

Вірш 13: «Ось тому [тобто, якщо справді ви прагнете будувати зібрання], хто говорить чужою мовою [«хто має дар говоріння чужою мовою], нехай молиться, щоб умів вияснити» [порівняй – «один нехай перекладає» – 27в., а також 5в.].

Павло не мав тут на увазі, аби той, що говорить, просив Бога про безпосереднє уділення йому «дару» перекладу – адже, як ми бачили, Біблія вказує,що «дари» Духа могли бути уділені тільки через покладання рук котрогось з Апостолів. Більше того, «дар» перекладу був зовсім іншим «даром», ніж говоріння мовами. Немає жодної згадки про те, що коли-небудь був уділений «дар» говоріння мовами і « дар» перекладу мов тій самій особі, за винятком Апостолів [1Кор.12:7-11; порівняй також Рим.12:6-8; звернімо увагу на те, як в контексті тих віршів Павло робить наголос на вжиту ним ілюстрацію тіла, в якому кожен «член» має свою особливу функцію].

Отже, очевидно, що у 13 вірші Павло підкреслив, що якби хтось, хто володіє «даром» говоріння мовами, молився публічно чужою мовою, а ніхто [один – вірш 27] з присутніх не міг би перекласти його молитви, «то нехай він у Церкві мовчить» (вірш 28).

НЕПЕРЕКЛАДЕНІ МОВИ – БЕЗ КОРИСТІ

У віршах 14-17 говориться, чому той, що говорить чужою мовою, молячись публічно, повинен в такий спосіб вживати свій «дар», щоб будувати зібрання. Павло ставить себе на місце того, що говорить мовами, підкреслюючи при цьому: «Бо коли я молюся чужою мовою [промовляв молитву в зібранні чужою мовою], то молиться дух мій [настрій в ласці побожності, честі та прославленні, що діє через «дар» говоріння мовами, є, очевидно, плідною розмовою з Богом – порівняй 2 в.], а мій розум [мої неперекладені думки дані від Бога] без плоду!» [не є плідним в збудуванні інших членів зібрання]. « ну то що ж [що ж тоді слід робити?]. Буду молитися духом, і буду молитися й розумом, співатиму духом, і співатиму й розумом».

Павло (який уособлює тут себе з тим, що говорить мовами) міг би молитись надзвичайно ревно, міг би співати якоюсь чужою мовою, але якщо ніхто з присутніх не має таланту перекладати, то той, що слухав, нічого з того не розумів би, й це не служило б збудуванню в зібранні, що завжди мало бути на увазі. Той, що говорить мовами, повинен говорить разом з перекладачем, щоб розум, здібність розуміння слухачів змогла сприйняти та отримати користь із сказаного чужою мовою. Це дуже сильно підкреслене в наступних віршах Павла.

Вірші 16-17: «Бо коли благословлятимеш духом [«дар» мов без перекладача й розуміння з боку слухачів], то як той, що займає місце простої людини [щодо розуміння уживаної чужої мови], промовить «амінь» на подяку твою? Не знає бо він, що ти кажеш. Ти дякуєш добре, але не будується інший» [оскільки не розуміє цієї чужої мови].

Якщо хтось складав подяку мовою, якої слухачі не знали, а також, нічого не розуміли, то тоді розум того, хто говорив, був без користі (тому що дане йому від Бога об’явлення не було зрозумілим; 14 в.) – тобто був безплідним в розумінні збудування слухачів. Але якщо хтось складав подяку зрозумілою мовою (що означало присутність перекладача), то говорив він тоді в спосіб, зрозумілий для слухачів, які завдяки тому могли правильно зрозуміти значення даного від Бога післанництва. В такому разі розум того, хто говорить мовами, що даний йому від Бога, був вживаний з користю. Чому? Тому що в такий спосіб він будував слухачів та зібрання (12 в.).

Вірш 18: «Дякую Богові моєму, – розмовляю я мовами більше всіх вас.» Очевидно, що Павло не мав тут на увазі, що він говорить ще більш беззмістовним, незрозумілим белькотінням, аніж всі вони! Звернімо також увагу на те, що він ставить знак рівності поміж характером мов, якими сам говорив, і тими, якими говорили вони; отже, легко можна довести, що брати-коринтяни, вживаючи «дару» мов, говорили чужими мовами, а не незрозумілими словами, «екстазовими виразами», беззмістовним белькотінням, якого Павло, очевидно, ніде не практикував.

Вірш 19. Павло підкреслює тут, що він хотів би сказати п’ять слів так, аби зібрання його розуміло й будувалось, аніж десять тисяч слів незрозумілою і неперекладеною мовою.

ПЕРЕСТОРОГА ПЕРЕД ЛЕГКОВАЖНІСТЮ

Вірш 20. Павло остерігає братів, аби не вживали «дарів» Духа по-дитячому й самолюбно, наче б то їх єдиною вартістю було їх вживання. Вони повинні скоріше мати доросле духовне становище й діяти згідно нього, віддано стараючись взаємно один одному допомагати та будуватись в зібраннях у найсвятішій вірі через несамолюбне вживання їх дарів (порівняй 26в.).

Вірш 23. Окрім поданого уже пояснення у віршах 21 та 22 звернімо також нашу увагу на вираз, що поєднує 22 та 23 вірші, – «А як». У вірші 22 Павло виразно стверджує, що «мови існують за знак не для віруючих, але для невіруючих». «А як зійдеться Церква вся разом», то для чого ж всі, що мають «дар» говоріння мовами, будуть ними говорити, коли серед присутніх не буде жодних невіруючих? І коли б на таке зібрання прийшов хтось невчений чи невіруючий, то очевидно, що якби всі вони між собою говорили чужими мовами, то про них могли б подумати, що всі вони біснуються, або п’яні (як це вважалось в день зіслання Духа Святого – Дії 2:12,13)!

Те, що мови, як знак для невіруючих, за кількома винятками, були недоречні в зібранні, що складалось виключно з віруючих, видно з кількох думок, взятих з контексту: « як прийду я до вас, браття, і до вас говорити буду чужою мовою…» (6в.), «Але в Церкві волію…» (19 в.). «То що ж, браття? Коли сходитесь ви…» (26 в.).

Вірші 24 та 25. Ми тут бачимо погляд Павла на це питання: дуже корисним було б для зібрання більше зосереджуватись на пророкуванні, аніж на говорінні мовами, особливо неперекладеними. В тому випадку, коли б невіруючі чи невчені знаходились поміж ними, то вони були б навчені та духовно зміцнені, чуючи рідною мовою те, що було сказане. В такий спосіб вони швидше переконалися б та були б навернені, а завдяки почутим правдам, свідчили б, що Бог є посеред них.

Але чому Павло сказав (22 в.), що саме мови, а не пророцтва є на знаком невіруючим? Говорив він це швидше за все про перекладені мови, як підкреслює це в цілому розділі. В протилежному разі той, що говорить мовами, мав би мовчати (27, 28в.). краще було б сказати п’ять слів так, щоб інші зрозуміли, аніж десять тисяч слів неперекладеною мовою (19в.). бо ж яким чином невіруючі переконалися б, що із зібранням є Бог, якби чули лише нічого не значущі звуки? Як, наприклад, відрізнили б вони відому їм іноземну мову від так званого «екстазового висловлювання», коли б ці обидва явища не мали для них жодного значення? Не дивлячись на свою свідомість, зібрання могло б обманювати, їх і лише вдавати, що говорить іншими мовами. Яким чином без «дару» перекладу, якого, як невіруючі, вони не мали, могли б вони зрозуміти, розрізнити?

Вірш 26: «То що ж браття? Коли сходитесь ви, то кожен із вас псалом має, має науку, має мову, об’явлення має, має вияснення, – нехай буде все це за збудування!» Павло зображає тут зразкове становище – так, як повинно це бути у зібранні віруючих. Не повинен в ньому робитись наголос на один « дар» (мов – вірш 23) чи пророцтва (вірш 24), виключаючи інші; це зробило б неможливим для деяких членів зібрання мати здібності до збудування братів їх власним окремим «даром», оскільки не всі отримали один і той же самий «дар» (1Кор. 12:4 -11,28-31; зауважимо, що в Рим. 12:3-8, де Павло говорить про «дари» Духа, а також в Еф. 4:11-13, де говорить про людські здібності, дані від Бога ранній Церкві, він взагалі не згадує «дару» мов).

Кожен член зібрання повинен мати здібність служіння іншим членам тіла так, наче б сам був його частиною (1Кор. 12:12-27), виконуючи в той спосіб своє завдання збудування співчленів. Різні «дари», які існували в окремих зібраннях, згідно з переконанням Апостола, повинні бути вживані з відповідною користю для збудування братів.

УМОВИ, ЩО СУПРОВОДЖУВАЛИ НАПИСАННЯ 1 ПОСЛАННЯ ДО КОРИНТЯН

Павло, правдоподібно, написав це послання не пізніше, як в 57 р н. е., під кінець свого типічного служіння в Ефесі (Дії 30:31; 1Кор.16:5-8). Це є одним з його найбільш ранніх послань. На той час християни мали небагато рукописів навіть Старого Заповіту, оскільки вони були поза єврейською системою і були чужі їй. Отже, їм особливо були необхідні тимчасові «дари» Духа, такі як знання, пророцтво, мови, їх пояснення й т. д. Але в міру того, як з’являлось щораз більше рукописів Старого Заповіту (Дії 17:11), а книги нового Заповіту були поступово завершені, а відповідно зменшувалась потреба «дарів». Тому поряд із просуванням об’явлення Нового Заповіту зверталось щораз менше уваги на ті «дари», а також на «дар» мов. «Дар» мов згадується (і то мимохідь – див.1Кор.12:8-10,28) тільки у більш ранніх посланнях і зовсім не згадується в пізніших, як наприклад, в посланні Павла до Римлян (12:3-8), Ефесян (4:11-13) і т. д., а також в посланнях Перта, Юди та Івана.

Вірші 27,28. Тут Павло подає вказівки стосовно зібрань, які відбуваються згідно належного порядку (порівняй вірш 40). Ті, що мають «дар» мов, взагалі не повинні були говорити одночасно, а по черзі, і то не більше, ніж двох чи трьох. В кожному випадку дана мова повинна була бути кимось перекладена (вірш 27). А якщо не було жодного перекладача, то, той, що говорив такою мовою, повинен був у Церкві мовчати (Хоча, коли він того хотів, то міг вживати для себе той «дар» – вірш 28). І скільки ж наших приятелів, що «говорять мовами», дотримаються цієї вказівки, і, коли немає перекладача, мовчать в зібранні, говорячи тільки собі і Богові? Здається, що небагато. Вони часто порушують цю вказівку

ПОБОЖНІ МОВИ

Дехто твердить, що є два види говоріння мовами: один з них називають «побожними» мовами, а другий – «даром» мов, глосолалією. Говорять при цьому, що «побожні» мови служать тільки для духовної єдності з Богом та особистого збудування. До такого розрізнення вдаються для того, щоб уникнути незаперечності доказів, які свідчать про те, що говоріння мовами в Новому Заповіті здійснювалось справжніми людськими іноземними мовами. Але у 27 та 28 віршах Павло виразно ототожнює мови, якими мали користуватись в зібранні (вірш 28) з мовами, які вживались для говоріння «собі й Богові».

Іншими словами, якщо хтось мав намір говорити в зібранні якоюсь мовою, але дізнався, що немає жодного перекладача, то він повинен був утриматись від промови в зібранні. Коли ж він того хотів, то міг, однак, вжити тієї мови, аби говорити «собі й Богові», на самоті, окремо. Ніщо в тому розділі не вказує, що Павло говорив про два різні види говоріння мовами. Це вказує на те, що «дар» мов не повинен був вживатись публічно без перекладу, оскільки така незрозуміла мова не будувала б зібрання, але відвертала б його увагу, як також викликала б збентеження й перешкоджала б нормальному перебігу зібрання, яке повинне проходити згідно порядку, в спосіб, що будує його.

Вірші 29-31. Ті, що мали «дар» пророкування, також повинні були говорити по-черзі, але не більше, ніж двох чи трьох, а брати (грецьке – «інші») повинні були розпізнати (дослідити, обміркувати) те, що почули. Коли ж хто із присутніх братів, які дотепер сиділи й слухали того, хто говорив, отримували подальші, можливо, більш повні об’явлення, то тоді перший пророчий промовець повинен був люб’язно уступити місце й мовчки слухати (вірш 30). І це також є пристойним і таким, що служить збудування зібрання (вірш 31).

Це є в повній згоді з тим, що Павло сказав раніше (вірші 23, 24). Він не схвалював управління зібранням як тими, що володіють «даром» говоріння мовами, так і тими, що володіють «даром» пророцтва. Коли ж доводилось вибирати поміж ними, то вибирали останніх, оскільки пророкування – вияснення – було кориснішим (більш сприяло будуванню), аніж говоріння мовами. Ідеальною ж ситуацією було, однак, те, на що він вказував у вірші 26.

Ми не повинні також вважати, що оскільки Павло в цьому розділі говорив про служіння зібранню тільки тими, хто володів «даром» мов чи « даром» пророцтва, і не згадав при цьому інших «дарів» (1Кор.12:8-10), то зібрання повинне концентрувати свою увагу лише навколо саме тих, що говорять мовами та пророків. Павло особливо зупиняється на цих двох, оскільки саме на них робить наголос в цілому розділі, стараючись через порівняння «дару» мов з «даром» пророцтва допомогти братам-коринтянам в зрозумінні того факту, що вони занадто звертають увагу на «дар» мов і зловживають ним.

Вірш 32. «і [більше того] коряться духи пророчі [здібності, пов’язані з «дарами»] пророкам». Тут Павло подає переконливий доказ, який свідчить про вищість «дару» пророцтва над «даром» мов. Власне, духи (здібності) пророків були під їх контролем, оскільки після отримання Божого об’явлення вони не потребували перекладача, але самі могли зрозуміло промовляти. Натомість, якщо посеред присутніх не було перекладача, то ті, що говорять мовами, повинні були мовчати в зібранні й говорити лише собі та Богові.

Слово « І» пов’язує вірш 32 з попередніми віршами й подає додатковий доказ, чому пророкуючий промовець повинен був зберігати спокій, оскільки пророки, які мали в повній своїй владі свої духи (здібності), а також непорушне поєднання поміж духом та розумом і поміж мовою і говорінням, могли або говорити, або мовчати, залежно від своїх бажань.

Вірш 33 подає особливо переконливий доказ того, чому «дари» повинні були використовуватись у зібранні з дотриманням добрих звичаїв та згідно порядку – тому що Бог не є Богом безладу, непорядку чи метушні, але Богом миру. Він є противником всьому, що не є духом «здорового розуму» (2Тим.1:7). А тому Бог, безперечно, засуджує емоційні шаленства, які затьмарюють здоровий розсудок християнина, а також голосних критиків, галасливих молитов та емоційної балаканини «мовами», які замість дійсного спілкування Господа зі Своїм людом створюють доми белькочучих у збентеженні людей, що пригадує мовне замішання при Вавилонській вежі, довгі та роздираючі крики пророків Ваала в садках під час їхньої боротьби проти Іллі.

Вірші 34, 35. Тут Павло подає вказівки щодо відповідної поведінки жінок підчас зібрань, коли подавались доктринальні науки через переклади мов чи пророкування в розумінні проголошенні та навчання Божого Слова, що раніше описано в 27-32 віршах. На таких зібраннях по проголошенню та навчанню зі Слова жінки мали відігравати другорядну роль, не намагаючись бути вчителями. Вони повинні були утримуватись на таких зібраннях від того, щоб навчати.

Але жінки могли брати участь у доктринальних зібраннях та отримувати багато благословенств, звертаючи молитви, співаючи псалми, гімни та духовні пісні (Еф.5:19; Кол.3:16; див також «Нове Створіння», стор.322, 323). Вони мали повне право ставити питання й відповідати на запитання, які ставив навчаючий, під час вериянських досліджень, але вони не мали права привласнювати собі функцію вчителя. З Божого натхнення (Мат.18:18) і у згоді з Божим розпорядженням (Еф.5:23,24) Павло говорить: «Нехай жінка навчається мовчки [на зібраннях збору, присвячених проголошенню та навчанню] в повній покорі. А жінці навчати я не дозволяю, ані панувати над мужем, але бути в мовчанні» (1Тим.2:11,12).

Коли ж жінки не знали чи не були певні якихось справ, особливо тих, що розглядались на зібраннях, присвячених проголошенню та навчанню, вони могли пізніше запитати про те дома у своїх чоловіків (вірш 35), чи того, хто пророкував, чи якогось іншого брата. Могли також порушити те питання при відповідній нагоді на зібранні чи в індивідуальних розмовах і дискусіях з братами, а не перешкоджати своєму чи когось іншого особистому навчанню під час проголошення та загального навчання зібрання.

Але це обмеження не стосувалось не доктринальних зібрань, таких, як наприклад, зібрань прославлення, свідоцтв, молитов і т. д. – підчас яких посвячені християнські жінки могли молитись та пророкувати (свідчити, але не навчати), вживаючи відповідне покриття для голови (1Кор.11:5,6). Вона мала також певну свободу в служінні поза зібранням, присвяченим проголошенню та навчанню, – могла, наприклад, навчати інших жінок, дітей, а також чоловіків, особливо невіруючих (Дії 18:24-26; Рим.16:1-6,12; Фил.4:3; 1Тим.5:9,10; 2Тим.1:5; 3:15).

Вірш 36. В момент напливу іронії Павло питає зібрання у Коринті: «Хіба вийшло від вас Слово Боже? [І його відповідне вияснення] Чи прийшло воно тільки до вас?» [а не до вибраних Апостолів Бога]. У вашому зібрання повинні дотримуватись відповідні методи, передбачений порядок і добрі звичаї, без жодних відхилень, як наприклад, говоріння мовами без перекладу, одночасне промовляння двох чи більше пророків, або ж допуск жінок до навчання в доктринальному зібранні. Всі такі відхилення слід припинити, бо інакше (залишається лише одна альтернатива) чи ж не привласнюють собі коринтяни привілею особливих вчителів зібрань? Чи справді ви є зразком і прикладом для всіх зібрань, першим і останнім словом щодо доктрин і практик в цьому періоді?

Вірші 37, 38. Після моменту іронії Павло з повагою говорить про свій апостольський авторитет: нехай кожен, хто вважає, що отримав духовний дар пророкування чи якийсь інший дар, знає, що те, що пише Апостол, є натхненою від Бога Господньою заповіддю. Коли ж хто легковажить (Божественне походження того, що написано), то нехай собі легковажить – нехай вперто заперечує тому, що сказано в ім’я Господнє; нехай буде задоволений зі своєї глупоти та її наслідків перед Господом.

Вірші 39,40. Павло підсумовує тут взаємовідношення «дару» мов разом з перекладом, що супроводить його, і «дару» пророкування, що в зрозумілий спосіб пояснює Слово Боже. Павло пише, аби брати віддано прагнули «дару» пророкування, але також не забороняли вживання в певній мірі також і менш корисного «дару» говоріння мовами. Але нехай тільки все відбувається у відповідний спосіб та згідно належного порядку.

Вищенаведене дослідження 1 Кор. 14 доказує, що цей розділ в жодному разі не підтримує необґрунтованого погляду, нібито брати – коринтяни, чи хто-небудь інший з ранньої Церкви говорив незрозумілими мовами – так званими «екстазовими висловлюваннями» – чи що є це доречним і правильним сьогодні. Він також ясно доказує, що «дар» мов був чудесною здібністю говоріння звичайними людськими іноземними мовами. Вказує це на те, що всюди там, де в 1 Кор. 14 виступає слово «мова», ми можемо додати слово «іноземна», не змінюючи при цьому правильного значення.

ДОСЛІДЖЕННЯ ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА

ДО ЕФЕСЯН 5:18-20 І КОЛОСЯН 3:16

 Дехто стверджує, що Ефес.5:18-20 та Кол. 3:16 навчають, що сьогоднішні християни повинні застосовувати глосолалію для взаємного збудування. Однак ці вірші не роблять жодного натяку на «дар» говоріння мовами чи якийсь інший чудесний «дар» Духа. Павло в них лише нагадує вірним християнам, аби вони вживали – і то очевидно у відповідний спосіб в дусі здорового розсудку – гарні псалми, гімни та відомі духовні пісні для взаємного заохочення й збудування у християнському вченні, практиці та спілкуванні (Євр.10:25).

В Кол. 3:16 читаємо: «Слово Христове нехай пробуває в вас рясно, у всякій премудрості. Навчайте та напоумляйте самих себе! Вдячно співайте у ваших серцях Господеві псалми [із натхненного Псалтиря, див. також 1 Кор. 14:26], гімни [особливо ті, що славлять Господа; порівняй також Мат.26:30; Дії 16:25], духовні пісні [тут вжито множину грецького слова ode ; порівняй також Об.15:3; це слово взагалі означає пісню, як хвалебну, так і іншу; рання Церква найбільше користувалась піснями у формі ліричних віршів для співу]». Подібно навчає також Ефес.5:18-20.

А тому Ефес. 5:18-20 та Кол.3:16 не можуть ніяким чином пов’язуватись з «даром» говоріння мовами, і зовсім не навчають, що цей «дар» відноситься до наших днів.

ТАНЦЮВАННЯ «ПЕРЕД ГОСПОДОМ»

Багато п’ятидесятників та харизматів твердять, що є доречним «танцювання» перед Господом» під час зібрань, що супроводжується голосними криками й т.п. При цьому для виправдання таких дій вони звертаються до таких уривків, як Вих.15:20,21 (де говориться про те, як Давид «танцював перед Господнім лицем», а весь Ізраїль ніс Господнього ковчега «з окриком та з сурмленням сурми»), а також Пс.149:3 (який закликає люд Божий до прославлення Його в танці).

Немає нічого поганого в таких способах прославлення Бога, якщо відбувається це у відповідному місці і належним чином. Але в цих витягах, як також і в інших місцях Святого Письма чи в історії ранньої Церкви немає ні найменшої вказівки для наслідування тих речей на зібраннях Церкви в часи Нового Заповіту.

 РОЗДІЛ 5

ВКАЗІВКИ ПАВЛА СТОСОВНО МОЛИТВИ

На підставі 1Тим.2:8 п’ятидесятники та інші харизмати твердять, що єдиним відповідним та корисним способом молитви з піднятими руками. Апостол Павло говорить: «Отож хочу я [виходячи з того, що я сказав перед цим], щоб мужі звершали молитви на кожному місці, підіймаючи чисті руки без гніву та сумніву». Тільки коли ми, як християни, виконаємо ці три згадані Апостолом умови, можемо справді з користю для себе молитись до нашого Небесного Отця й очікувати відповіді на наші прохання (порівняй також Ів.15:7; 1Ів.3:22).

ПІДНІМАННЯ ЧИСТИХ РУК

Ми завжди маємо бути у наших вчинках справедливими і (через заслугу крові Христа, яка покриває нашу недосконалість) цілком посвячені Богові й святі (побожні) в нашій службі Йому. Перша умова, яку наводить Павло для молитви, не була, очевидно вказівкою щодо єдиної відповідної фізичної постави, яку віруючий повинен був приймати під час молитви; бо ж ми читаємо також про молитву, звершену із опущеною головою (Луки 18:13), із піднятою головою (Луки 9:16; Ів.11:41; 17:1), на колінах (Дан.6:10; Луки 22:41,45; Дії 7:60; Еф.3:14), і навіть лежачи, в ліжку (Пс.63:7).

Павло міг мати на увазі однаково поширений як серед євреїв, так і серед поган звичай піднімання й простягання рук в молитві. Наприклад: Соломон, освячуючи храм, став перед жертівником «і простяг руки свої до неба»(1Цар.8:22), але кінчаючи свою молитву (вірш 54) «устав від Господнього жертівника… де він стояв на колінах своїх, а руки його були простягнені до неба» (порівняй 2Цар.6:13). Також і Єздра стояв на колінах, коли простягав свої руки в молитві (Ездри 9:5). Однак ані позиція стоячи, ані навколішки не говорить про те, якою повинна бути звичайна чи якась особлива постава під час молитви в християнському зібранні.

Інколи наводять вірші Пс.28:2; 134:2 й 141:2, які говорять про молитву та підіймання рук, як докази, що це єдина відповідна постава для звершення молитви в християнському зібранні. Чому ж в такому випадку оминають Пс.95:6, який говорить: «Прийдіть, поклонімося, і припадім, на коліна впадім перед Господом, що нас учинив»? жоден з тих уривків Старого Заповіту не був даний як виразне повчання щодо відповідної постави під час молитви в християнському зібранні. Християни самі можуть вибирати позицію для молитви. На зібраннях відповідним є і стояння, і сидіння, а часом стояння навколішки.

Євреї перед молитвою мили також руки: «Умию в невинності руки свої, й обійду Твого, Господи, жертівника» (Пс.26:6), але ж чи означає це, що ми завжди мусимо мити наші буквальні руки перед тим, як підіймемо їх у молитві? Очевидно, що ні! Чисті руки символізують тут чисті вчинки – ми маємо кланятися «Господеві в величі святому!» (1Хронік 16:29). Бог не виконує прохань тих, котрі приходять до Нього із символічними нечистими руками: «Коли ж руки свої простягаєте, я мружу від вас свої очі! Навіть коли ви молитву примножуєте, Я не слухаю вас…» (Іс.1:15-18; порівняй також 59:1-3; Йова 17:9; Пс.24:4,5; 1Пет.3:7).

Щирим прагненням Павла було, аби ми очистились від старого квасу гріха, блуду, самолюбства та світовості, аби могли прийти до Бога в чистому (виправданому) стані, підіймаючи символічно чисті (посвячені) руки, стаючи в такий спосіб відповідними до прийняття й готовими на отримання відповіді на наші молитви. Можливо, що деякі з перших християнських зібрань підіймали в молитві буквальні руки, й можливо, що Павло мав це на увазі, хоча б частково, коли нагадував братам, аби молились з піднятими чистими руками. Однак думати, що тут ідеться про буквальні руки, буквально помиті, означає обминути духовну правду, яку він хотів сповістити. Його слова подібні до слів Учителя: то «дух і життя». «То дух, що оживляє, тіло ж [так само, як і спосіб тримання плечей чи рук під час молитви й т. п.] не помагає нічого» (Ів.6:63).

Апостол був майстерним слугою «не букви, а духа, – бо буква вбиває, а дух оживляє» (2Кор.3:6). Ті, що можуть мислити духовно, зрозуміють,оцінять і скористаються з духовного застосування нагадування Павла, що ми маємо молитись, піднімаючи символічні чисті руки, тобто в святих вчинках, в повному віддані Богові, служачи Йому в дусі і правді. Тоді вони будуть шукати глибшого, духовного значення – «усе бо досліджує Дух, навіть Божі глибини» (1Кор.2:10).

БЕЗ ГНІВУ

 2) В подальшому Павло говорить, що ми маємо позбутись гніву. Ця друга умова безпосередньо стосується не нашої зовнішньої поведінки, служби для Бога, але нашого серця – нашої волі, аби чинити волю Божу, стосується наших бажань та почуттів. Серце, так само, як і вчинки, повинне бути «святістю для Господа Саваота» (Зах.14:20,21) «серце своє стережи, бо з нього походить життя» (Прип.23:7; Якова 4:8). Наше серце має бути вільним від злості, непримиримого гніву та впертості; не повинні ми керуватись злою волею чи мстивими намірами по відношенню до будь-кого (Рим.13:8-10; Еф.4:26,31; 1 Ів.4:20).

Бо як же ми можемо просити Бога: «прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», якщо ми маємо якісь почуття проти них? Ісус остерігає нас: «А коли ви не будете людям прощати, то й Отець ваш не простить вам прогріхів ваших» (Мат.6:15). Але таке прощення не може бути тільки зовнішнім «підійманням чистих рук», воно мусить походити «з серця свого» (Мат.18:35). Отже, наскільки ж важливим є, не дозволити жодному «гіркому кореню» прорости в наших серцях й спалити нас, роблячи нас в такий спосіб неприємними в молитві перед Богом (Євр.12:15)! 

БЕЗ СУМНІВУ

3) Павло вчить нас також, що ми повинні мати сильну віру – без сумніву [грецьке dialogismos – дискусія, диспут (а також), сперечання, сумнів]. Коли ми хочемо, щоб наші молитви були почуті, то мусимо «просить із [повною переконання] вірою, без жодного сумніву… Нехай бо така людина [яка перебуває в сумнівах та непевних думках чи переконаннях] не гадає, що дістане що від Бога» (Якова 1:6,7, порівняй також Євр.11:6; Мат.9:29; 21:22; Мар.9:23; 11:22-24). Немає жодної причини, аби сумніватись в тім, що «вірний бо Той, Хто обіцяв!» (Євр.10:23).

З вищенаведеного ми бачимо, що слова Павла з 1Тим.2:8 є наповнені багатьма духовними благословенствами для тих, котрі мають та вживають Святого Духа. Не обминаймо ж духовного значення його науки, твердячи, що молитви можуть складатись лише в позиції з піднятими буквальними плечима та руками. 

ХРЕЩЕННЯ ДУХОМ І «ГОВОРІННЯ МОВАМИ»

Харизмати, як правило, твердять, що «говоріння мовами» є проявом хрещення віруючої людини Святим Духом – її особистим пережиттям «п’ятидесятниці» – а отже хрещення Духом, яке мало місце в день сходження Святого Духа, повторюється й надалі. Але Святе Письмо не підтримує таких тверджень.

Святе Письмо доказує, що було лише одне хрещення для Церкви в цілому в день сходження Святого Духа (Дії 2:1-11). Додатковий же прояв цього через три з половиною роки, коли перші погани – Корнилій та його дім – ввійшли до тіла Христового (Дії 10:44-47, 11:15) був необхідний, аби переконливо доказати, що Бог прийняв тоді і буде приймати з того часу до цього Тіла як євреїв, так і поган (див. працю «Примирення поміж Богом і людиною», розділ ІХ). Згідно Святого Письма не було і вже не повинно було бути жодного додаткового сходження Святого Духа для Церкви, хоча «потому», після віку Євангелії, благословенство, що випливає із сходження Святого Духа, проллється на світ – на «кожне тіло» (Йоіл 3:1).

Хрещення Святим Духом, яке відбулось з Церквою в день сходження Святого Духа, залишається з Церквою на протязі всього віку, і в міру того, як кожен її член входить до правдивої Церкви, то входить він і в правдиве хрещення і має уділ в початковому хрещенні Духом. Але до того, як хтось стане готовим до отримання благословенств Господнього Духа, то найперше він повинен знайти виправдання у вірі в Ісуса Христа й мати серце, вільне від любові до гріха, а також як обітницю посвячення (Рим.12:1) – прийняти остаточне рішення, що він проведе своє життя в службі для господа, Правди та братів; лише тоді він у відповідній мірі готовий до прийняття благословенства посвячення та спільності з Отцем і Сином в їх Святому Дусі (1Ів.1:3). Весь люд Божий, аби отримати особливі ласки та привілеї віку Євангелії, повинен зайняти поставу, подібну до тої, як зайняли брати при їх благословенні в день сходження Святого Духа.

Навіть не дивлячись на велике прагнення в служінні Господові, Правді й братам, мудрим було б для кожного наслідування дій ранньої Церкви в дослідженні й молитві з метою наповнення Духом (Єф.5:18), замість намагатися бути посланником Бога. Справді, з біблійної точки зору ніхто не має права проголошувати Євангелію, ні малою, ні великою мірою, поки не отримає визнання Святого Божого Духа (порівняй Іс.61:1).

Заперечуючи небіблійному поглядові, що слід молитись про нове зіслання Святого Духа, про нове хрещення Духом, про чудесні «дари» Духа, маймо на увазі той переконливий факт, що поки кожен член Тіла не отримав своєї частки благословенства з першого сходження Святого Духа, він не може відшукати повного Божого миру (Іс.26:3; Фил.4:7), ані стати по-справжньому активним та здібним Божим слугою і посланником. Хай же весь Божий люд віддано дбає про більшу міру Святого Духа (Луки 11:13), прагнучи його та молячись про нього (Еф.6:18), пильнуючи своїх слів, помислів та вчинків, прагнучи також Божої опіки та здатності до служіння Богові! Просімо ж Його, аби Він нас щораз швидше очищав від світських амбіцій та прагнень і щораз більше наповнював нас помислом або духом Христовим – Його характером, а не шукаймо неприродного «дару» мов.

 РОЗДІЛ 6

 ЯК РОЗПІЗНАТИ СВІДОЦТВО ДУХА

У зв’язку з біблійною наукою про те, що чудесні «дари», такі як говоріння мовами, назавжди припинились разом зі смертю дванадцяти Апостолів, а також тих, кому вони уділили цих «дарів» через покладання своїх рук, хтось міг би запитати, яким же чином посвячені віруючі можуть від того часу мати певність, що мають Святого Духа і є Божими дітьми?

В посланні до Римлян 8:16 ми читаємо: «Сам Цей Дух свідчить разом із духом нашим, що ми – діти Божі». Окрім чудесних «дарів», уділених тільки ранній Церкві, Біблія навчає також про сім особливих знаків, котрі становлять повне свідоцтво Духа, яке дане для певності кожного сплодженого від Духа з-поміж люду Божого віку Євангелії. Кожен з цих знаків свідчить про посідання Святого Духа й синівства тих, котрі його мають. Однак, щоб мати повне свідоцтво Духа, необхідні всі сім знаків. Коротко, вони є наступними:

(1)належне розуміння глибокої суті Слова Божого (1Кор.2:6-16; порівняй Іс.64:4; Мар.4:10-12 ; Ів.7:17; 14:15-17; Пс.25:8-10,12,14);

(2)духовне натхнення (Кол.3:1-4; порівняй 2:12, а також Рим.6:4,5; Пс.42:2,3; 63:2; 84:3; 105:4; 119:2,10,20,40; Мат.5:6; 6:33; Фил.3:12-14);

(3)дані від Бога здібності служби (Рим.12:1; Мат.20:1-16; 21:28,30; 25:14-30; Ів.4:34-38; Гал.6:10);

(4)зростання в Христовій подобі (Рим.8:9,29; 2 Кор.3:18; Гал.5:22,23; Єф.5:9; Кл.3:12-14; 2 Пет.1:5-11; 3:18; 3Ів.3:14,16; 4:16);

(5)переслідування в ім’я Христа (Мат.5:10-12,44,45; Ів.5:18,19; 16:2; Дії 5:40,42; Рим.8:17; Гал.4:29; Фил. 1:28, 29; 2 Тим. 2:10-12; 3:12;. Євр. 10:32-34; 1 Пет. 3:14, 16, 17; 4:14, 16, 19);

(6) карання за помилки (Євр. 12:5-13; Пс. 94:12, 13; 118:18; 119:67; Прип. 3:11, 12; Іс. 26:16; Лук.. 12:47, 48; Об. 3:19);

 (7) випробування й спокуси до непослуху Божій волі (Повтор. 13:3; 8:2; Пс. 66:10-12; Дан. 12:10; Як. 1:2-4, 12; 4:7; 1Пет. 1:6, 7; 4:12; 5:8, 9).

Багато за свідоцтво Духа приймають такі речі, як багатство почуттів, звичайні веселощі, голоси, що говорять до них, або ж «говоріння мовами», яке відсувається через них, сни, видіння, буйні фантазії й т. п. Коли ж, однак, приходить хвороба, сімейні клопоти, труднощі, нестатки, переслідування, то часто їх залишають ці свідоцтва – і то в той момент, коли вони найбільше їх потребують! Але зовсім по-іншому є із тими сімома свідоцтвами, які подані в попередньому абзаці. Вони не залишать нас в часі випробувань, але збережуть наші серця й розум у повному спокої через Ісуса Христа, Господа нашого (Іс.26:3; Ів.14:27; Фил.4:7), запевнюючи нас, що наші стосунки з Богом є в повному порядку, що ми маємо Його Святого Духа, і що Він і надалі вважає нас членами Своєї сім’ї. Славмо ж за те Бога! 

ВЕЛИКЕ УПОВНОВАЖЕННЯ – МАТВІЯ 28:19,20

Дехто твердить, що нібито належне виконання великого уповноваження (Мат.28:19,20; порівняй також Мар.16:15-20) вимагало дії «дарів» Духа. Кажуть, що оскільки Апостоли та інші учні ранньої Церкви отримали «дари», пов’язані з мовами, котрі мали допомогти їм у належному виконанні їх завдань в межах того уповноваження (Дії 2:1-11; 1Кор.14:22), то й послідовники Ісуса потребували на протязі всього віку Євангелії й відразу ж по закінченню віку також потребують тих «дарів», разом з мовами, аби вони допомогли їм у належному виконанні їх ролі в тому уповноваженні. З тим не погоджується ні Святе Письмо, ні ми.

Павло не заперечував твердження Ісуса щодо ознак «дарів» для віруючих християн (Мар.16:17,18), коли від Божого натхнення писав, що ті «дари» проминули (1Кор.13:8), що, як ми знаємо з історії, дійсно сталось, коли померли Апостоли (а лише вони мали силу уділяти ці «дари» через покладання рук), а також ті, котрим вони ті «дари» уділили.

Велике уповноваження не містило, очевидно, жодного знаку чи вказівки, що «дари» будуть дані всім учням «аж до кінця віку» (Мат.28:20), чи що наприкінці віку виникне потреба у воскресінні тих «дарів». 

ДОСЛІДЖЕННЯ ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО ЄВРЕЇВ 2:3,4

Цей уривок має підтвердити те, що було раніше сказано стосовно Матвія 28:19,20. В своєму навчанні та проголошенні учні повинні були звертати увагу на « Євангелію Царства» (Мат.4:17; 10:7; 24:14), «велике спасіння», «високого покликання». Євреям 2:3,4 говорить: «То як ми втечемо, коли ми не дбали про таке велике спасіння? Воно проповідувалося спочатку від Господа, ствердилося нам через тих, хто почув, коли Бог був засвідчив ознаками, і різними силами та обдаруванням Духом Святим із волі Своєї».

Отже, проголошення Євангелії про Царство Небесне для Церкви було набагато важливішим від знаків, чудес, «дарів» і т. п., які були дані, щоб свідчити про правдивість Церкви й допомагати в її початковому визнанні та утвердженні як окремої спільноти (Мат.5:14). Коли ж було завершено писане Боже об’явлення, то знаки, «дари» і т. п. не були вже потрібні, оскільки правдивість послання Євангелії могла бути оцінена через дослідження «слова пророчого певнішого» (тобто, набагато сильнішого від знаків, чудес і т. д., які легко можна було підробити чи зловживати ними). –1Тим.4:13,16; 2 Тим.2:15;3:14-17; 4:2; 2Пет.1:19). 

ВІК ЄВАНГЕЛІЇ БЕЗ ДАРІВ

 Тим, котрі твердять, що учні Христа не можуть успішно прихиляти й навертати інших без застосування мов та інших допоміжних «дарів» при провіщенні Слова, ми відповідаємо: коли б так дійсно було, то чому ж тоді вірні учні Христа протягом всього віку Євангелії не мали й не вживали «дарів» для допомоги в упокоренні тіла? Чому Марсилій, Гус, Лютер, Цвінглі, Веслі та інші реформатори не прикрашали проголошення та вияснення Божого Слова чиненням чудес чи вживанням «глосолалії»? Чому Вікліф, Лютер, Тиндаль та інші тратили багато часу та зусиль, намагаючись зрозуміти, вияснити й перекласти Святе Письмо, коли б набагато простіше було, наприклад, вжити «дару» вияснення й знання і в такий спосіб краще зрозуміти, вияснити і вдало перекласти Біблію?

Той факт, що такі видатні слуги Церкви не застосовували «дарів», свідчить про те, що вони ними не володіли. І хіба ми можемо сказати, що це було наслідком їх недостатньої віри? Безперечно, ні! Бог успішно використовував таких реформаторів для проголошення та вияснення Святого Слова, для притягнення й збудування особливо свого вибраного люду. Чинилось це без «дарів», про котрі Павло свідчив, що вони припиняться (1Кор.13:8,13), і котрі, як свідчить історія Церкви, скінчились у другому столітті. 

«ДОЩ ПІЗНІЙ»

Багато «глосолалістів» визнають, що «дари» були дані тільки ранній Церкві, а не Церкві всього віку Євангелії. Але багато з них вперто твердять, що належить знову очікувати «дарів» для Церкви наприкінці віку Євангелії, віку Церкви, як обіцяного «дощу пізнього» (Йоіл2:23, порівняй Ос.6:3; Як.5:7). В такому разі вони не розуміють добре всього цього питання.

В Йоіла 1 пророк під символом сарани, засухи та голоду змальовує нищівну справу великої апостазії, що виразно проявлялась уже з днів Апостолів, розвинувшись згодом в церковництво – ради єпископів (гусінь), потім папізм (сарана), згодом антихристиянізм (коник), і на кінець – протестантське сектантство (черва) – (Йоіл 1:2-4).

Думкою Йоіла 1 є те, що подібно тому, як в природі всякі плоди знищуються згаданими заразами, так і різні стадії відступництва від початкового християнства знищили плоди засіяної Апостолами правди й справедливості – знівечили багато наук, практик та вчинків, які Ісус та Його Апостоли подали людові Господа під час жнива Єврейського віку. Отже, Йоіл коротко символічно змальовує спустошення, яке панує на символічних полях, засіяних Апостолами, спустошення, яке тривало донедавна.

В Йоіла 2 пророк змальовує (вірші 1-11) великий утиск Дня Господнього, а також тих, котрі ведуть до нього. Але, він вказує, що до того, поки прийде утиск, Господь пошле людям нагадування про каяття (вірші 12-17). Вірні отримають запевнення, що до того, як розпочнеться час утиску, Господь усуне наслідки символічної зарази (вірш 25), покарає чинителів зла (вірш 20), поверне науки та практики Апостолів, результатом чого буде можливість того, аби плодоносили поля, на яких будуть працювати Його вірні (вірші 19, 21-24, 26,27). 

ПРАВДА Є СИМВОЛІЧНИМ ДОЩЕМ

 Дощ з Йоіла 2:23, очевидно, відноситься до Правди – Слова Божого (Ів.17:17). Свідчить про це Повтор.32:2: «Нехай ллється наука Моя, мов той дощ, хай тече, як роса, моя мова, як краплі дощу на траву, та як злива на зелень». Символ цього тексту вдало показує, що простіші правди (дрібний дощ) є призначені для нерозвинутих, а правди більш ґрунтовні (злива) – для повністю дозрілих.

Та ж сама думка подається й у Пс.72:6: «Він зійде, як дощ на покіс, немов краплі, що зрошують землю.» В Біблійній символіці трава зображає людей (Іс.40:6-8; 1Пет.1:24). З причини прокляття стали вони скошеною травою, а пекучий жар досвіду зі злом сушить ту скошену траву. І подібно тому, як в природі скошена й висушена трава оживає й знову росте під впливом рясних опадів дощу, так і Правда, що приходить в Тисячолітті від Христа, поставить рід людський, скошений вироком смерті та висушений досвідом зі злом, на дорогу життя та розвитку – на дорогу реституції (Дії 3:19-21). Зливи (глибші, ґрунтовніші правди) будуть зрошувати (роблячи плодоносною) землю (суспільство).

Наступні уривки також вживають слово «дощ» в тому ж самому символічному значенні: Іс.55:10,11; Зах.10:1; 1Цар.17:1,7,14. 

РАННІЙ ТА ПІЗНІЙ ДОЩ

Ранній та пізній дощ з Йоіла 2:23 відповідно відносяться до правд високого поклику (Фил.3:14) та правд реституції (Дії 2:19-23). Перший падав «поволі» під час жнив віку єврейського. Мало це статись ще до того, як Сіон мав радіти, «бо вам і Він дасть». Часом радості Сіону є теперішній вік Євангелії.

Далі 23 вірш говорить про зіслання раннього дощу, після його першого опаду, той майбутній дощ (звернімо увагу на невідповідність цього виразу у застосуванні до звичайного дощу, якого він, очевидно, не стосується) наступить в той же самий час, що і дощ пізній «зішле вам дощу, дощу раннього й пізнього»: Коли ж ці обидва дощі мали впасти? Одночасно? І коли практично справді разом впадуть? Зараз, в жнива віку Євангелії!

Отже, є очевидним, що «дощ пізній» стосується правди про реституцію, котра так сильно благословила посвячений люд Божий. Не стосується це повернення Церкві «дарів» зараз, наприкінці віку. 

БОЖИЙ ВИБІР ВИБРАНИХ

 Коли ми зрозуміємо Божий план, то зможемо усвідомити собі, чому після утвердження Церкви Апостолами Бог вже не потребував вживання «дарів», аби досягти своєї мети у віці Євангелії – не навернення світу, але вибрання, притягнення учнів «з» різних народів (Об.5:9,10).

Вказують не це також Дії 15:14, що засвідчує, що «зглянувся Бог від початку, щоб вибрати люд із поганів [після погляду на євреїв – Мат.10:5,6; Лк.24:47; Дії 1:8; Рим.1:16; 11:17-24] для ймення Свого (порівняй також Ів. 6:44,45). Цей люд становить обмежену вибрану групу, Мале Стадо (Луки 12:32), Невісту Христа, Жінку Агнця, а супроводжують її Велика Громада, діви (2 Кор. 11:2; Об.7; 19:7-9; 21:2,9,10; Пс. 45:15,16).

Як небесне насіння Авраама («зорі на небі» – Бут. 22:16-18; Гал.3:8,9,16,29) вони будуть разом з Христом благословляти людські роди благословенствами реституції на протязі «тисячі років», притягуючи «всіх» і підносячи всіх бажаючих та слухняних до стану, втраченого Адамом – людської досконалості на землі, з усіма її правами та привілеями (Лук. 19:10; Ів. 12:32; Дії. 3:19-23; Рим. 8:17-21; 1 Тим. 2:4-6; 4:10; Об.. 20:4, 6; 22:17).

Кожен член Малого Стада, аби здобути життя на Божественному, безсмертному рівні (2 Пет. 1:4; 1 Кор. 15:53, 54; 1 Ів. 3:2), мусить через тяжкі випробування й досвідчення розвинути й скристалізувати свою подобу до подоби Христа (Кол. 1:10-13; 2 Пет. 1:5-8). Отже, Бог не мав наміру спонукати весь людський рід до бігу за нагородою високого поклику (Фил.3:14). 

ПРАВДА ПРИХОВАНА ВІД НЕДОСТОЙНИХ

Отже, для того, аби не заохочувати до такого бігу тих, котрі не мають відповідного стану серця та непорушної віри, Він уклав Біблію таким чином, щоб відсіяти всіх, які не мають вух для слухання: «І станеться їм слово Господа: заповідь не заповідь, заповідь на заповідь, правило на правило, правило на правило; трохи тут, трохи там, щоб пішли та попадали навзнак, і щоб були зламані й впали до пастки й зловилися!» (Іс.28:13; див. також 9, 10 в.). Є історично підтвердженим фактом, згідним з пророцтвом Павла (2Сол.2:7), що серед тих, кого привабили знаки й т. п. в період становлення ранньої Церкви наступило велике відступлення від Правди.

Закриття Правди перед недостойними служило двом цілям:

1)      Не дозволило тим, котрі не мали вух, аби слухати, фальшувати Божі правди та керувати Його людом (Повтор. 29:29; Пс.25:14; 50:16,17; Мат.7:6);

2)      Не накладало на них відповідальності, яку Правда завжди несе з собою; в той же час, ті, котрі мають світло – Правду – є зобов’язані жити згідно нього, а в разі непослуху їх вина є набагато більшою, аніж тих, котрі ніколи не мали світла. Якщо ж вони стануть свідомо неслухняні йому, то зганьблять свої характери й накличуть на себе Божу кару, котра буде означати для непоправних другу смерть – знищення (Лк. 12:47, 48; Ів. 15:22, 24; Євр. 6:4-6; 10:26,27; 2 Пет. 2:20-22).

В гармонії з тим Ісус в такий спосіб подавав правду, щоб тільки ті, які є щирого серця, могли її зрозуміти й оцінити, ті, що були віруючими, тихими, без зради – його учні (Мат.11:25; Лук.8:10). Мова Ісуса спеціально була «жорсткою», аби відсіяти невірних (Ів.6:60,66; порівняй 1 Кор.1:18-25).

Подібно говорив Павло про євреїв: «Бо замкнув Бог усіх у непослух, щоб помилувати всіх» (Рим.11:32). Іншими словами Бог в такий спосіб представив свою Правду, щоб єврейський народ з відповідними винятками – Ів.1:11,12, будучи твердого серця, був засліплений.

Однак, і в майбутньому Царстві (Мат.6:10), коли буде усунутий сатана і його вплив (Об.20:1-3; Іс.35), а Христос почне керувати в справедливості разом зі своїми вибраними (Дії 17:31; Іс.32:1; Об.20:4,7), євреям та іншим – адже всі невибрані будуть пробуджені з умерлих (Ів.5:28,29; порівняй 1 Тим.2:4-6; 4:10) – буде нелегко зрозуміти та проявити вміння слухати Правду, щоб в такий спосіб здобути вічне життя (Іс.11:9; 35:5,8; Єр.31:31-34). То ж не дивно, що Апостол вигукує,в Рим.11:33! Яким же милостивим і мудрим є Бог! 

ІНШІ ПРИЧИНИ ПРИПИНЕННЯ «ДАРІВ»

Коли б «дари у відсутності Апостолів, чиє доктринальне вчення було безпомилковим (Мат.18:18), вживались протягом всього віку то, без сумніву, багато вжило б «дари» пророкування, мов, чудес і т. п., щоб обманювати. Тому Бог дав «міцне слово пророче», і тільки воно, будучи написаним, було б більш гідним довіри.

Багато більше людей було б також залучено до християнської Церкви з причини «хлібів та риби», фінансової та матеріальної користі, як наприклад чарівник Симон (Дії 8:13-21). Багато приходили б не до Бога, щоб посвятити для Нього все своє й терпіти заради Його справи, але аби отримати «дари», будучи приваблені їх оригінальністю (особливо мов) і прагненням виділятись. Це, безперечно, викликало б в Церкві збентеження й перешкодило б Божим цілям.

Чи ж брати в Коринті мали б таке замішання й безладні вчинки, коли б не те, що багато з них для власного збудування та збудування інших надавали перевагу «дарові» мов перед пророкуванням та плодами Духа? Це не означає, що «дари», дані Богом ранній Церкві не були вже самі по собі бажаними, але що зловживання ними, чи неналежне їх вживання не було доброю річчю. В реалізації згаданих цілей «дари» принесли багаті благословенства і значною мірою допомогли в утвердженні ранньої Церкви. Але Бог у своїй мудрості із вище згаданих причин не мав наміру продовжити це й призвів до припинення всіх «дарів» після отримання Церквою завершеного Нового Заповіту. Ці «дари» блискуче виконали своє завдання – але більше не були потрібні (1Кор.13:8).

 РОЗДІЛ 7 

ЯКА ЦІННІСТЬ «ГОВОРІННЯ МОВАМИ»

Отже, у зв’язку з тим, що, як ми бачили, «дар» мов – надприродна, невивчена здібність говоріння чужими мовами – виконав свої функції, і тому в результаті Божого розпорядження припинився в Церкві в другому столітті нашої ери незабаром після смерті останнього з Апостолів (а лише вони мали привілей уділення «дарів»), те, що сьогодні називають «говорінням мовами», виявляється підробкою. Для чого люд Божий мав би старатись про «дар», котрий вже більше не існує? Яка ж є його цінність? Вірніше: яка небезпека криється в ньому?

Перебування в блуді, особливо коли він є розпізнаний, є особливо небезпечним для люду Божого. Не зважаючи на те, наскільки ефектною може здаватись якась наука чи практика, якщо вони не згідні зі Словом Божим (Іс.8:20), то приводять до темряви та розчарування.

Не даймо себе звести: сатана має багато слуг, і не всі з них виступають з відверто принизливими доктринами. Часто вони приходять як люди духовні, «прикидаються слугами правди» (2Кор.11:14,15). Багато також несвідомо служать сатані. Найлегше звести тих, котрі шукають того, що вважають за «глибші» духовні почуття, якщо не звертають при цьому пильної уваги на Слово Боже. Особливо часто робиться надмірний наголос на тому, що сприймається як зовнішній прояв Святого Духа, коли не приділяється належної уваги духовним плодам Духа, котрих цілком достатньо, аби підготувати християн до вічного життя (Гал.5:22, 23, 26, ). 

ВЖИВАННЯ ПОСВЯЧЕНОГО РОЗУМУ

 Якщо віра вимагає від нас «приглушення розсудку», то будьмо пильними! Хоч ми й маємо вірити (Євр.11:6), однак ми не повинні вірити сліпо, в суперечності з духом здорового розуму (2Тим.1:7) – це було б легковірністю. Бог хоче, аби ми вживали наш посвячений розум для дослідження кожної науки і практики щодо її прийняття, якщо вона правдива, чи відкинення, якщо є вона фальшивою. (Іс.1:18; Ів.8:32; 17:17; Дії. 17:2-11; Рим. 12:2; 1 Кор. 4:6; 1 Сол. 5:21; 2 Тим. 2:15; 4:2-4; 1 Ів. 4:1 і т.д.). Ми не можемо покладатись виключно на свідоцтва переживань наших власних чи когось іншого!

Занедбання вживанням розуму рівнозначне заохоченню до обману, і сатана та його слуги використовують таку ситуацію. Вони будуть старатись допомогти нам в отриманні «дару», будуть забавлятись з нашими почуттями й заохочувати до занедбання логічного мислення, до послаблення й підкорення, оскільки вони добре знають силу посвяченого розуму, тобто розсудку посвяченого християнина, освяченого в пошуках Правди Божим Духом. Вони знають, що не так легко прищепити свої блуди та «байки» (їх жертви, як правило, люди щирі, але зведені – 2Сол.2:11) до розсудку, в якому перебуває розумна віра.

Твердження про те, що, шукаючи «дари», ми повинні приглушувати наш розум, означає применшення – і навіть чинення зайвим – писаного Божого Слова. Бо якщо ми прагнемо шукати Боже об’явлення десь інше, то тоді Біблія не є тим, що говорить, що вона є «сила Божа на спасіння кожному», «слово пророче певніше» (Рим. 1:16; 15:4; 2 Тим. 3:15-17; 2 Пет. 1:16, 19)!

В такий спосіб ми б також схилились до применшення Божої здатності в об’явленні нам Його волі інакше, ніж через «дари». Головною причиною застосування «дарів» в ранній Церкві було те, щоб завершене, записане об’явлення Бога для Церкви, Біблія, могло, як єдине джерело правдивої віри і практики, бути на самій вершині (1Кор.13:10, 12). Відхилення Божого Слова й діяння проти його наук означає виклик несхвалення Господа й може призвести до духовної зарозумілості: якщо ми вважаємо, що володіємо «дарами» й індивідуальними, поза біблійними об’явленнями від Бога, то чому ми маємо ще щось досліджувати, чи думати про те, що ми помиляємось? Якими ж нерозумними є такі міркування! 

«ПО ЇХНІХ ПЛОДАХ ВИ ПІЗНАЄТЕ ЇХ»

 Правдивість кожної доктрини може бути також встановлена на підставі наслідків її навчання, й доктрина про те, що «дар» мов належить до наших днів, не є в цьому відношенні винятком.

Як ми вже вказували на початку цього дослідження, одним із наслідків досліджуваної тут доктрини є те, що ті, котрі не отримують «дару» мов (навіть після довгого «чекання» на зовнішнє наповнення Духом) починають відчувати себе гіршими від інших християн, котрі, як вони вважають, мають той «дар», а тому такі християни починають думати, що вони не є повністю прийняті, а, можливо, навіть і не визнані Господом.

Перевіркою становища перед Господом посвяченої особи та прийняття її Ним не повинне бути володіння чи не володіння нею якимось «даром». Це ніколи не було перевіркою учнів навіть в ранній Церкві, коли вживались «дари». Наш Господь не сказав, що Його люд буде визнаний з приводу володіння якимось «даром», але з приводу свого розвитку в подобі до Христа – «плодів Духа» – Мат. 7:15–29; 12:33, порівняй 2Кор.9:10; Гал.5:22, 23; Фил.1:11; Як.3:17 – а також своїх добрих християнських вчинків, не пов’язаних з жодним чудесним «даром» (не слушним є твердження, що Апостол Яків (2:14–26) говорить про «вчинки», котрі мають супроводжувати й засвідчувати віру, маючи на увазі «дари», оскільки у 21 та 25 віршах він говорить про вчинки, вчинені Авраамом й Рахавом на свідоцтво їх віри, й безперечно, не говорить там про «дари»).

Іншим шкідливим наслідком доктрини про те, що мови (чи будь-які інші дари) належать до наших днів, є те, що ті котрі володіють тим «даром» думають про себе більше, «ніж належить думати» (Рим.12:3), вважаючи себе за видатних і особливо значних перед Богом. Така духовна зарозумілість є часом поєднана з переконанням, що вони є навіки «спасенні», тобто, що будучи «раз в ласці», залишаться в ній назавжди, без подальших старань зі свого боку (Фил.2:12). Це дуже небезпечна помилка. 

ПОБОЖНЕ СЛУЖІННЯ НЕ Є БЕЗПОРЯДКОМ

Значною мірою неконтрольовані, емоційні та безладні зібрання в численних церквах п’ятидесятників та інших харизматичних «мовних» груп звели багато християн, котрі вважають,що правдиве шанування Бога повинне проявитись в галасливий спосіб. Багато вважають, що ті, котрі не підіймають рук чи не плескають ними під час співання на хвалу Господу, чи не викрикують «алілуя» й т. п., або ж не співають у супроводі різних музичних інструментів і не танцюють в проходах між лавами й т. п. не є, очевидно, «наповнені Духом» християнами. А інші визнання та зібрання їх послідовників вони вважають за нудні, такими, яких треба уникати, оскільки вони не є повністю Господніми.

Ми закликаємо всіх християн, аби не занедбували ґрунтовних, пильних досліджень Божого Слова, аби не забували, що оздоба «тихого й спокійного духа» є для Нього приємною, і що повинна проявитись в повній пошані та належній поведінці – в нашому щоденному житті та в Божому домі (1 Кор. 14:33, 40; 1. Тим. 3:8, 15; Тит. 2:1-7; 1 Пет. 3:4; 1 Ів. 2:6). 

НА ЗАВЕРШЕННЯ

Ми видаємо цей трактат з молитвою про Боже благословенство для всіх його читачів, особливо для уважних дослідників Його Слова. Ми не намагались невідповідно шукати вади або критикувати в неприємний спосіб тих братів – християн, котрі щиро – хоч і помилково – вірять, що Бог обдарував їх так званими «дарами Духа». Однак, ми відчували себе зобов’язаними подати відповідні Біблійні вчення на тему «мов» для збудування їх та інших.

І оскільки Святе Письмо, розум і факти доводять, що «дар» мов разом з іншими «дарами» Духа припинився давно тому, то очевидним є те, що те, що практикується сьогодні як «дар» мов, є насправді обманом. Ніякі аргументи, що намагаються видати обман за правду, не повинні схилити Божий люд до пошуку того, чого Бог не визнав через Своє Слово – єдине джерело віри християнина та головну основу практики.

Виростаймо ж скоріше з дитинства до зрілості в Господі (Еф.4:14, 15), зростаймо в знанні через віддане й повне пошани дослідження Його Слова, а через розумне застосування пізнаних речей також і в ласці та службі. Якщо ми будемо робити це вірно й невпинно, то ніколи не впадемо, але забезпечимо собі благословенство визнання Господа (2Пет.1:5-11; 3:17,18).

 ДОДАТОК

 АНАНІЙ ТА САВЛ (АПОСТОЛ ПАВЛО)

Як узгодити Дії 9:17, 18, де говориться, що Ананій, не будучи Апостолом, поклав руки на Савла (Павла) й т. п. з наукою, що лише Апостоли мали силу уділяти «дарів» Духа через покладання рук на інших?

З Дії 8:5-24 і 19:1-6 ясно видно, що лише дванадцять Апостолів, як особливий привілей свого служіння, мали силу уділяти «дарів» Духа іншим через покладання рук.

Як тоді розуміти Дії 9:17, 18. Ми читаємо там: «І Ананій пішов, і додому ввійшов, і руки поклавши на нього, промовив: «Савле, брате, Господь Ісус, що з’явився тобі на дорозі, якою ти йшов, послав ось мене, щоб став ти видющий і наповнився Духа Святого!» і хвилі тієї відпала з очей йому ніби луска, і зараз видющий він став… І, вставши, охрестився».

Павло, очевидно, не отримав становища Апостола завдяки силі Ананія чи когось іншого, оскільки Бог залишив за собою право вибору та призначення через Ісуса Його Апостолів (Дії. 20:24; 1 Кор. 12:18, 29; Гал. 1:1, 16; Об. 21:14). Вибір та призначення нового Апостола не були навіть в силі жодного Апостола, як і всіх Апостолів. Вибір Матвія на місце Юди, здійснений Апостолами (Дії 1:15-26), котрим було сказано, аби чекали, ніколи не був визнаний чи підтверджений Богом. Ми нічого більше не довідуємось про Матвія з Біблії. Очевидно, що Павло, призначений через Ісуса самим Богом, мав, як Апостол (вірш 20), зайняти втрачене священство Юди – служіння, обов’язки – і як показує Біблія, він дуже добре виконував це служіння.

Святе Письмо вказує також, що ще до того, як Ананій відвідав Павла, він був ще раніше спеціально вибраний Богом та призначений як знаряддя для проголошення Євангелії не тільки серед євреїв, але також (і навіть особливо) серед поган (Дії 9:15; 22:14; 26:16-18; порівняй також Гал.1:15). Вказують на це всі три описи навернення Павла (два з них у його власних словах):

а) В Діях 9:15 Бог повідомив Ананієві, що Павло «(вже є) посудина вибрана».

б) Дії 22:14 передають слова Ананія: « Бог отців наших вибрав тебе».

в) В Діях 26:9-20 Павло розповідає, як прославлений Ісус розмовляв з ним, доводячи тим, що з повноваження Бога наш Господь призначив його Апостолом щонайменше за три дні до видіння Ананія – бо ми читаємо, що Господь сказав йому: «Бо на те я з’явився тобі, щоб тебе вчинити слугою» (вірш 16). Уповноважив Він тоді Павла йти до поган, додавши: «до яких Я тебе посилаю» (вірш 17).

Однією з умов буття Апостолом була необхідність особистого бачення воскреслого Ісуса (Дії 21:2, 3, 22; 2:32; 22:14, 15; 26:16; Рим. 15:15-20; 1 Кор. 15:7, 8; Гал. 1:1, 16). Це було здійснено через з’явлення Господа Павлові в його дорозі до Дамаску. В результаті цього Павло з Божого повноваження був призначений Апостолом, аби бути спеціальним «свідком того, що ти бачив та що Я відкрию тобі» (Дії 26:16). Все це сталось за кілька днів до видіння Ананія.

Використання Ананія Богом, відзначене в Діях 9, частково мало метою додаткове утвердження Павла в апостольському становищі, вже раніше призначеного йому та посилання йому Божого благословенства для його служби. Ананій подав йому також вказівки стосовно хрещення (вірші 18; 22:16).

І хоч Павло мав «дари» Духа незабаром після призначення його Апостолом по дорозі до Дамаску (Дії. 14:3, 8-10; 15:12; 16:16-18; 19:1-6, 11, 12; 20:7-10; 28:8, 9; Рим. 15:19; 1 Кор. 14:18; 2 Кор. 12:12; Гал. 3:5), і подібно іншим Апостолам (Мат.18:18) мав силу уділення «дарів», то все ж в Святому Письмі не сказано, що Павло отримав ті «дари» чи здатність їх уділяти з рук Ананія чи когось з Апостолів. Звернімо також увагу на наступне:

1) З Дії9:10-16 ясно видно, що особливою причиною покладання рук Ананія на Савла було те, «аби став він видющий» (вірш 12; 22:13). Покладання рук на хворих, аби вилікувати їх, було поширеним звичаєм серед тих, котрі мали «дар» лікування (1 Кор. 12:9, 28, 29) – як Апостолів, так і не Апостолів (Мар. 16:17, 18; Дії. 28:8 і т. д.).

В Дамаску була, очевидно, діяльна християнська громада, інакше Савл не просив би так нагально первосвященика в Єрусалимі про «листи» до синагог в Дамаску з виразною метою арешту місцевих християн (Дії. 9:1, 2; 22:5; 26:10-12).

Брати в Дамаску, разом з Ананієм, вірним учнем Христовим, який мав добру славу й напевно був їм добре відомий (Дії 9:10; 22:12, 13), часто мали зв’язки із зібранням в Єрусалимі, отже гонительська діяльність Савла була добре відома Ананієві (9:13, 14; порівняй також 8:3, 4; Гал.1:13). Отже, Ананій свій «дар» лікування правдоподібно отримав від одного з Апостолів; бо, як ми бачили, «дари» уділялись Апостолами посвяченим християнам.

Чому Бог не послав Апостола, аби вилікував очі Павла? Божим наміром було, аби Павло після свого навернення на протязі певного часу (три роки – Гал.1:16-18) не мав особистого контакту ні з одним із Апостолів, правдоподібно для того, щоб виразно показати: (а) що Павло жодною мірою не був нижчим від інших Апостолів (2 Кор. 11:5; 12:11; Гал. 1:12, 16 [«тіло і кров»]), а також (б) що його вибір та місія були повністю винятковими (порівняй Чис.11:16, 17, 24-26, де Елдад і Медад, двоє старших Ізраїлю, були помазані Божим Духом, коли вони ще були в таборі, а не в скинії зібрання, перш ніж зійшлись всі старші).

Цей особливий спосіб відношення до Павла,без сумніву, від самого початку сприяв піднесенню його становища та служби.

2) Хоч вирази «поклавши на нього руки», «поклавши руки», «поклав на них руки» і т. п. в Святому Письмі інколи стосуються уділення «дарів» Духа, однак часто є по-іншому – порівняй, наприклад, вищенаведений уривок. Ці вирази в Біблії мають щонайменше п’ять значень:

а) Представлення. Коли Аарон та його сини покладали свої руки на голову бичка під час обряду посвячення священників (Лев.8:14), цей акт символізував, що бичок представляв їх. Також коли Аарон покладав руки на козла відпущення (Лев.16:21), це символізувало, що козел представляв в певному відношенні його самого. (див. Образний Намет).

б) Схвалення або підтримку. Дії 13:3 виразно на те вказують. Зібрання в Антіохії надають підтримку або схвалення Павлові та Варнаві, що вирушають від його імені в місіонерську подорож. Повтор.34:9 показує, що Ісус Навин, який мав відповідні знання й був наповнений Божим Духом мудрості, був вибраний Мойсеєм за його наступника. Покладання Мойсеєм рук на Ісуса Навина та його «наповнення духом мудрости» не означає, що він отримав якийсь «дар» Духа, оскільки «дари» не були уділені до сходження Святого Духа (Мар.16:17, 18; Євр.2:3,4). Інший приклад покладання рук в тому ж самому значенні можна знайти в Бут.48:13-18; 1 Тим.5:22 і т. д.

в) Благословення інших. Показано це в Мат.19:13,15 та Мар.10:16. Покладання Ісусом рук на малих дітей не мало, очевидно, на меті уділити їм «дарів», або ж вилікування їх від хвороби, але в даному разі їх благословення.

г) Уздоровлення. Це вже було достатньо обговорено в пункті 1.

д) Уділення здібності, або «дарів». Є це очевидно з досліджених уже уривків. Дивись також 2Тим.1:6. «Покладання рук» в ранній Церкві, очевидно, саме по собі було доктринальним принципом з розуміння його та виникаючих з нього отримання й застосування «дарів» вважалось тоді серед братів за необхідне (Євр.6:2).

3) Хоч вираз «наповнився Духом Святим» і подібні означали колись отримання «дарів» (Дії. 2:4; 10:44-48; 19:6 і т.д.), часто було по іншому.

Наприклад, Дії6:3-6 показують,що диякон Степан та Пилип (відомий пізніше євангеліст – Дії 21:8) були вже «повні Духа Святого» (вірші3, 5) ще до того, як Апостоли поклали на них руки, в результаті чого обидва отримали «дар» (вірш8; Дії8:5-13), хоч самі й не були, очевидно, в стані уділити «дарів» іншим (Дії 8:14-19).

В Діях 4:31 є сказано, що ті, котрі вже були віруючими й пов’язані з Апостолами (вірш23), всі були «наповнені Духом Святим», але, очевидно, не в значенні володіння «дарами».

Однаково, як тоді, коли існували «дари», так і пізніше, найважливішою справою було посвячення віруючих християн, тобто повне віддання волі Божій у всіх справах (Мат.16:24; Рим.12:1), а також наповнення Святим Божим Духом, характером Його мудрості, сили, справедливості, радості, миру й т.п. (2 Тим. 1:7; Гал. 5:22; 1 Ів. 2:5; 3:24). Лише тоді вони могли бути визнані за правдивих послідовників Господа, навіть і не маючи жодного «дару» (Луки 14:25-33; Дії 8:19-23, порівняй також 13 вірш). І коли в ранній Церкві припинились «дари», то в подальшому було (і зараз є) необхідним «наповнення Духом Святим» – Божим характером і Святою силою – навіть і без «дарів».

В такому особливому значенні Павло був «наповнений Святим Духом» (Дії 9:17; 13:9 і т.д.). Слова потіхи й запевнення, сказані до нього Ананієм, безумовно, оживили його розуміння й оцінку служби для Господа та Його люду. І збуджене таким чином розуміння. Безперечно, поглибило його духовність. Божий характер охопив всю його істоту, роблячи його вмілим в службі для Господа й більш свідомим його Божого синівства (Пс.119:50; Євр.4:12; Як.1:18).

В Рим.8:14 ми читаємо: «Бо всі, хто водиться Духом Божим, вони сини Божі». Дух Божий означає тут характер Бога в Його посвячених дітях. В них панує досконала гармонія прикмет Його мудрості, справедливості, сили й любові. Ті, чиї прагнення, думки, слова й діла викликані й підтримані такими прикметами, є попечатувані Богом як такі, що належать до Нього. Для всіх їх це є найвищим з можливих свідоцтв їх Божого синівства. І якщо це не є найважливішим проявом «наповнення духом Святим», то ми мусимо дійти до висновку, що без «дарів» ніхто не може бути справжнім християнином, а такий висновок суперечить Святому Письму (Рим. 8:1, 5, 6, 9, 10; 1 Кор. 3:16; Гал. 5:22; 1 Сол. 5:19; Єф. 5:18 і т.д.).

4) В кожному Біблійному описі уділення віруючим «дарів» (особливо «дару» мов), там, де з’являється вираз «наповнився Духа Святого», є виразно сказано, що незабаром після цього було також виявлення отриманих «дарів» (Дії. 2:4; 8:17, 18; 10:45, 46; 19:6).

І хоч в Діях 9:17, 18 записано, що Павло після покладання рук Ананієм став «видющий» (вірш18), то, однак, в цьому описі ніде немає згадки про те, що це супроводжувалось якимось проявом «дару» чи «чудами» – хоч би «дару» мов, в той час, як з 1 Кор.14:18 ми знаємо, що Павло володів «даром» мов. Цей факт суперечить тому, що нібито Ананій уділив Павлові якихось «дарів».

5) Апостоли в день П’ятидесятниці не отримали своїх «дарів» від когось іншого через покладання рук на них; їхнє призначення на Апостолів було вчинене Богом через нашого Господа Ісуса, як і обіцяв Він це (Луки 24:49; Ів.14:26; Дії 1:4, 5, 8); і Апостол Павло не був останнім серед них, якщо не був він першим серед Апостолів (2Кор.11:5; 12:11, 7); а це є очевидним, що він не отримав призначення на апостольську службу (в тому числі й «дари» та здатність уділяти «дарів» іншим) з чиїхось рук.

Це є свідченням того, що Дії 9:17,18 не суперечать, а повністю узгоджуються з вченням про те, що тільки апостоли мали силу уділяти «дарів» Духа іншим через покладання рук.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.