6 Том, 6 Розділ – Порядок і Дисципліна Нового Створіння

Попередній Розділ 5: Організація Нового Створіння                                                              Зміст

РОЗДІЛ VI
ПОРЯДОК І ДИСЦИПЛІНА В НОВОМУ СТВОРІННІ

Значення настановлення – Тільки дванадцять служителів уповноважені – «Духівництво» і «миряни» – Вибирання старших і дияконів – Настановлення старших у кожній Еклезії – Хто може вибирати старших і як – Більшості недостатньо – Різні служіння – Оплачуване служіння? – Дисципліна в зборі – Неправдиві поклики проповідувати – «Наставляйте на добрий розум невпокорених» – Повчання не є загальнодоступним порядком – Рідкість відкритих докорів – «Щоб хтось комусь не відплатив злом за зло» – Спонукуючи до любові – «Збиратися разом» – Різноманітність і характер наших зібрань – Доктрина далі необхідна –Можливості для питань – Ілюстрація корисних зібрань – «Кожен у своїй думці нехай буде певен» – Служіння на похоронах – Десятини, збирання грошей, благодійність.

    Розглядаючи цю тему, було б добре чітко усвідомлювати єдність Церкви, а також те, що хоч по всьому світу є одна ціла Церква, однак з іншого боку кожне окреме зібрання чи громада віруючих є представником цілісності. Отже кожна окрема Еклезія має вважати Господа своїм Головою, а дванадцятьох апостолів вважати дванадцятьма зорями, світилами, вчителями, яких Господь спеціально тримав у Своїй руці та контролював, використовуючи як Своїх речників для навчання Його Церкви усюди, в кожному зборі протягом цілого віку.
Кожний збір чи Еклезія (навіть якщо і складається з двох чи трьох) має намагатися зрозуміти волю Голови стосовно всіх своїх справ. Це означає відчувати єдність зі всіма дорогими еклезіями «однакової дорогої віри» в жертву дорогого Відкупителя та в Божі обітниці – усюди. Це означає радіти, почувши про їх благополуччя, та визнавати те, що [274] Господь (як наглядач за Своєю працею) може сьогодні, як і в кожному періоді, задіяти деякі особливі інструменти для служіння Церкви в цілому, а також задіяти певних членів кожної маленької місцевої громади. Дивлячись ось так на Господа й розуміючи, якого характеру слуг Він використає (покірних, ревних, з доброю репутацією, з ясним розумінням Правди, які дають доказ, що мають помазання та намащення Духом), вони будуть готові сподіватися таких загальних служінь потребам усієї Церкви й шукати частки в загальному благословенні й роздаванні «харчу, визначеного своєчасно», обіцяного нам Господом. Вони також будуть добре пам’ятати, що Він обіцяв особливі благословення в кінці цього віку і що Він забезпечить дім віри старими й новими речами через належні способи на Його власний вибір (Мт. 24: 45-47).
Господь Сам наглядатиме й керуватиме засобами й шляхами цих благословень. Усі члени тіла, об’єднані з Головою, повинні мати довіру й очікувати виконання Його обітниць, однак вони мають «випробовувати духів» – перевіряти вчення, від кого б вони не походили. Перевірка не означає відсутність довіри до тих, які визнані божественно керованими засобами Правди, а означає вірність Господу й Правді, бо вони вищі від усіх людських учителів та їх висловлювань. Це також означає те, що вони не слухають голосу людини, а слухають голос Головного Пастиря, що вони годуються Його словами й люблять їх – люблять їх розжовувати й засвоювати. Такі члени тіла стають сильнішими й ростуть швидше в Господі й у силі Його потуги, ніж інші, бо вони уважніші до Господнього керівництва й навчання.
Ця загальна єдність тіла, ця загальна прихильність, це загальне вчення через загальний спосіб передачі, який Господь передбачив для зібрання Його коштовностей до Себе під час Його другої присутності (Мал. 3: 17; Мт. 24: 31), не суперечить належному визнанню порядку в кожній із малих громад чи еклезій. Якою б малою не була громада, у ній має бути порядок. Однак під цим словом [275] «порядок» ми не маємо на увазі жорсткість чи формалізм. Порядок, який працює найкраще й найвідповідніше, – це порядок, який працює безшумно й механізм якого абсолютно невидимий. Якщо зібрання складається тільки з двох, трьох, п’ятьох чи десятьох людей, воно все одно повинно звертатися до Господа, щоб упевнитися в Його керівництві щодо того, кого з його членів слід визнати старшими, старійшинами чи найбільш розвинутими в Правді, що володіють різними характерними рисами Старшого, опис яких ми вже побачили в натхненому Слові: ясне розуміння Правди, здатність навчати про неї, бездоганність життя стосовно морального характеру й спроможність зберігати порядок без зайвого тертя, прикладом чого може бути його сім’я тощо.
Якщо така невелика громада має перед собою Слово й Дух Господа, якими вона керується, то результат її спільних рішень, виражених у виборі слуг, слід приймати як думку Господа на цю тему – особи, вибрані як старші, будуть, найвірогідніше, найкращими й найвідповіднішими серед них. Однак слід пильнувати, щоб такі вибори не проходили без належного розгляду й молитви. Тому доцільно зробити наперед відповідне оголошення, і щоб було визнано, що тільки ті, хто вважає себе членами Нового Створіння (особи чоловічої і жіночої статі), намагатимуться виразити думку Господа на цю тему в голосуванні. Це мають бути ті, які пройшли пункт покаяння за гріх і реституції в міру їх можливості та прийняття жертви Господа Ісуса як підстави їхньої згоди з Богом, і які повністю посвятили себе Господу, увійшовши таким чином під помазання та всі привілеї «дому синів». Тільки вони спроможні збагнути й виразити думку, волю Голови тіла. Тільки вони становлять Церкву, тіло Христа, хоча інші, які ще не зробили кроку посвячення, але покладаються на дорогоцінну кров, можуть вважатися членами «дому віри», на подальший розвиток яких треба надіятися і про благо яких треба дбати.

[276]
НАСТАНОВЛЕННЯ СТАРШИХ У КОЖНІЙ ЕКЛЕЗІЇ

«І коли настановили їм пресвітерів для кожної церкви [Еклезії], вони помолилися з постом і передали їх Господеві, в Котрого увірували» (Дії 14: 23, Гиж.).
Форма цього вислову (з іншими частими згадками про старших у зв’язку зі всіма церквами) дає підставу робити висновок, що це було незмінним звичаєм у ранній Церкві. Термін «пресвітери», який згадується в тексті, включає євангелістів, пасторів, учителів і пророків (тих, які публічно пояснюють). Тому важливо дізнатися, що означає це слово «настановили». На даний час це слово загалом вживається стосовно церемонії настановлення, але не таким є значення грецького слова «кіротонео», що вживається в цьому тексті. Воно означає «вибирати через підняття руки», і це досі залишилось звичною формою голосування. Це визначення надається в Аналітичній Біблійній конкорданції професора Янґа. Оскільки це може розглядатися як пресвітеріанське джерело, ми представимо також визначення, дане у «Вичерпній конкорданції Стронґа», яка може вважатися методистським джерелом. Вона визначає корінь цього слова як «простягання руки або голосування (через підняття руки)».
Коли наш Господь говорить про апостолів: «Я вибрав вас і вас настановив» (Ів. 15: 16), вживається зовсім інше грецьке слово. Це те саме слово «тітемі», яке вживає Апостол, коли говорить про своє настановлення: «Я поставлений був за проповідника та за апостола» (1 Тим. 2: 7). Але він виразно говорить, що це настановлення було «ні від людей, ані від чоловіка, але від Ісуса Христа й Бога Отця» (Гал. 1: 1). Усі члени Помазаного Тіла, які об’єднані з Головою та мають Його Дух, є настановлені схожим чином, але не для апостольства, як Павло, а для того, щоб бути служителями (слугами) Правди – кожний у міру своїх талантів і можливостей (Іс. 61: 1). Адже тільки дванадцять були настановлені апостолами, тобто особливими представниками – уповноваженими служителями.
Повертаючись до настановлення або визнання старших через голосування збору (Еклезії) Нового Створіння, через вищезгадане «піднесення руки», ми зауважуємо, що [277] цей спосіб був тоді звичним, бо Апостол вживає це саме грецьке слово, коли розповідає, як Тит став його помічником. Він говорить: «Також був вибраний через збір бути нам товаришем у дорозі» (2 Кор. 8: 19, Diaglott). Слово, написане курсивом, походить від грецького слова «кіротонео», яке (як вже згадувалось) означає «вибирати через підняття руки». А от слово «також» означає те, що Апостол сам був вибраний подібним голосуванням, – не обраний чи вибраний бути апостолом, а бути місіонером, представником церков для цього і, без сумніву, за їх кошт.
Однак очевидно, що деякі з наступних подорожей Апостола відбувалися без голосування чи підтримки Церкви в Антіохії (2 Тим. 1: 15). Засади ранньої Церкви давали всім змогу вільно використовувати свої таланти й служіння згідно з власним сумлінням. Еклезії (збори) могли приймати чи навіть відхиляти служіння апостолів як їх особливих представників, і апостоли могли приймати або відкидати такі зобов’язання – кожен керувався власною свободою сумління.
Але хіба в Новому Заповіті немає згадки про інше настановлення старших тощо, ніж це – вибори? Хіба немає нічого, що означало б давати владу чи дозвіл проповідувати в тому значенні, як слово настановляти зараз широко вживається у всіх віровизнаннях у зв’язку із уповноваженням і настановленням старших, проповідників тощо? Ми розглянемо ці питання.
Слово настановляти (що стосується старших) вживається тільки ще в одному місці, і це переклад іншого грецького слова «катестемі», яке означає «ставити або назначати» (Янґ); «настановити» (Стронґ). Це слово зустрічається в Тита 1: 5: «Щоб ти впорядкував недокінчене та пресвітерів настановив по містах, як тобі я звелів» – тобто, як я домовився, «як я тобі заповідав» (Хом.). На перший погляд може здатися, що цей текст говорить про те, що Тит був уповноважений назначати цих старших, незважаючи на бажання зборів (церков, еклезій), і саме на цьому погляді базується єпископальна теорія церкви. Члени Католицької, Єпископальної, Методистсько-єпископальної церков одноголосно стверджують, [278] що їхні єпископи мають апостольське право ставити, настановляти чи призначати старших для зборів без підняття рук чи голосування Церкви.
Цей вірш є оплотом цієї ідеї, але він виявляється слабким доказом, коли ми зауважуємо останнє речення: «Як тобі я звелів», – і розмірковуємо, що Апостол ніколи б не «звелів» чи не навчив би Тита робити інакше, ніж він (Апостол) робив у такому випадку. Правильно перекладений опис того, що робив сам Апостол, є дуже виразним: «А коли вони вибрали їм старших через вияв рук у кожній Еклезії, і помолилися з постом, вони доручили їх Господу» (Дії 14: 23).
Немає сумніву, що брати не тільки бажали, але й шукали поради Апостола і поради Тита, якого він особливо рекомендував братам як вірного служителя Правди, але Апостол і всі, які наслідували його, намагалися покласти відповідальність так, як її поклав Бог: на Еклезію, яка має піклуватися про те, щоб «випробовувати духів [вчення та вчителів], чи від Бога вони» (1 Ів. 4: 1). «А вони як не так говорять, як там сказано, то нема в них світла» (Кул.). «Відвертайтесь від таких», – радить Апостол, і за таких не треба голосувати, ані якимсь чином приймати як вчителів, старших тощо.
У будь-якому разі потрібна згода Еклезії – чи то виражена голосуванням, як вже говорилося, чи ні, бо уявіть собі, що Тит настановив старших, які не підходили братам, – скільки часу тривав би мир, яке пасторське чи інше служіння провів би такий старший, неприйнятний для почуттів Церкви? Практично, жодного.
Духовенство, а не вчення нашого Господа й апостолів, несе відповідальність за поділ святих на два класи, звані «духівництвом» і «мирянами». Саме дух духовенства й антихриста далі намагається панувати над Божим спадком усіма можливими способами (в залежності від рівня несвідомості, що панує в зборі). [279] Господь і Апостол визнають не старших, а Церкву (Еклезію) тілом Христа, і яке б достоїнство (чи честь) не було притаманне вірним старшим як слугам Господа й Церкви, недостатньо їхнього визнання самих себе чи визнання їх іншими старшими. Вибираючи, збір мусить знати їх, мусить визнати їх християнські чесноти й можливості у світлі Божого Слова, інакше він не може надати їм такого становища або честі. Тому жоден старший не має права призначати себе сам. По суті, схильність не зважати на Церкву, Тіло Христа, і ставити себе та свою думку вище від усіх, є першочерговим доказом того, що такий брат не є в належному стані, щоб бути визнаним як старший. Покора й визнання єдності Еклезії як Господнього тіла є основними складовими для такого служіння.
Також ніхто з братів не має привласнювати собі публічних обов’язків у Церкві як керівника, представника тощо без виборів, навіть якщо він упевнений, що немає сумніву в його прийнятності. Біблійний метод настановлення старших у всіх церквах – це зборові вибори через підняття рук у голосуванні. Наполягати на таких виборах перед служінням означає наслідувати Біблійний порядок. Це укріплює старшого і, крім того, нагадує Еклезії про її обов’язки і відповідальність стосовно призначення старших у імені й дусі Господа, виражаючи Божий вибір, Божу волю. Крім того, цей Біблійний порядок викликає зацікавлення членів Еклезії до усіх слів і діл старших як її слуг і представників. Це протистоїть надто поширеній ідеї, що старші володіють і керують збором, і змушує їх перестати думати і говорити про нього «мій народ», а не «Господній народ, якому я служу».
Чому ці справи, такі очевидні в Біблії, не знаходять ширшого розуміння та пояснення? Тому що  людська природа любить мати почесті й високе становище і легко піддається поганим обставинам, які їм сприяють; тому що вони були популярні сімнадцять століть; тому що люди [280] підкорюються цим умовам і надають перевагу їм, а не волі, якою Христос визволяє. А ще багато людей були настільки упевнені, що звичаї Вавилону мусять бути правильними, що ніколи не вивчали Господнього Слова на цю тему.

ПЕРІОД СТАРШИНСТВА

Немає натхненої ради стосовно періоду, на який слід обирати Старшого. Тому ми маємо право керуватися розумом і розважливістю у цьому питанні. Багато осіб можуть вважатися старшими чи розвинутими братами в Церкві і можуть бути корисні та високо цінуватися, але все ж не бути вибраними старшими, поставленими Еклезією як її представники: євангелісти, вчителі, пастори. Кілька разів апостоли шанобливо згадують про «старших жінок»* без найменшого натяку на те, що котрісь із них були коли-небудь вибрані старшими чи вчителями, які представляють збір (Еклезію). Хтось, вибраний як відповідний для служіння Еклезії, може перестати володіти зумовленими характеристиками, а інші можуть (під божественним провидінням) розвиватися до більшого вміння в служінні Церкві. Рік чи його частина (половина або чверть року) здаються слушними періодами для такого служіння (останнє, якщо особи були менш випробувані, а перше, якщо вони добре випробувані і знані з доброго боку). За відсутністю закону чи навіть ради або пропозиції, кожен збір має пізнавати, наскільки може, Господню волю в кожному випадку.

*Місце жінки в Церкві розглядається в розділі v.

КІЛЬКІСТЬ СТАРШИХ

Кількість старших у Писанні не обмежена, але, зрозуміло, багато залежить від величини Еклезії, а також від кількості тих, хто підходить для цього, – придатних тощо. (Не можна керуватися припущенням, що хтось є віруючим і є повністю посвяченим. І словом, і ділом такий мав дати беззаперечні докази віри й посвячення ще задовго до його обирання старшим). Ми схильні до того, [281] щоб їх було стільки, скільки є тих, хто володіє згаданими характеристиками, і щоб служіння розподілити між ними. Якщо ними керуватиме належна ревність, то незабаром хтось із них пригодиться для якогось роду місійної чи євангелістичної праці, або багато з них будуть частково зайняті. Тож кожна Еклезія має бути теологічною семінарією, з якої будуть постійно виходити вмілі вчителі для ширшого поля служіння. Старшого, який виявлятиме заздрість до інших і бажання стримати їх від служіння, слід вважати недостойним далі бути ним. Крім того, не слід обирати некомпетентного чи новачка, аби задовольнити його марнославство. Церква (як члени тіла Христа) мусить голосувати так, як, на її думку, голосував би Голова.
Можливо, треба застерегти від обирання старшого тоді, коли немає нікого придатного для цієї служби згідно з даною апостолами характеристикою. Набагато краще не мати старших взагалі, ніж мати невідповідних. А тим часом, поки не знайдеться придатний для цього служіння брат, нехай зібрання носять неформальний характер, із Біблією як із підручником і з братом Расселом, умовно присутнім як учитель у Дослідженнях Писання, – вашим вибраним Старшим, якщо ви цього забажаєте.

ХТО МОЖЕ ОБИРАТИ СТАРШИХ І ЯК?

Тільки Еклезія (тіло – особи чоловічої та жіночої статі), Нові Створіння, є виборцями або голосуючими. «Дім віри» у ширшому значенні (віруючі, які ще не посвятилися) не має відношення до цих виборів. Адже метою є Господній вибір (через Його «тіло», що володіє Його Духом). Голосувати мають усі з посвяченої громади, і кожен може висунути кандидатуру на загальному зібранні, скликаному з цією метою (бажано за тиждень до голосування, щоб надати час для роздумів).
Дехто наполягав, що голосувати треба бюлетенями, щоб усі могли вільніше виражати свій справжній вибір. Ми відповідаємо, що якою б не була перевага цього, її пересилює шкода: йдеться про втрату в значенні дисциплінованості та будуванні характеру, що досягається апостольським способом [282] «підняття руки». Кожен має вчитися бути чесним і прямим, але одночасно люблячим і лагідним. Пам’ятаймо, що голосування – це Господній вибір, виражений членами Його тіла в міру їх спроможності розпізнати його. Ніхто не має права ухилятися від цього обов’язку, чи виявляти до когось більшу прихильність, ніж до іншого, хіба що він вірить, що цим виражає думку Господа.

БІЛЬШОСТІ НЕДОСТАТНЬО

У світських справах вирішальним є голос незначної більшості, та зрозуміло, що не так має бути в Господній Еклезії чи громаді. Було б краще (наскільки практично це можливо) керуватися правилом суду присяжних і досягнути одноголосного вердикту чи рішення. Брат, який отримав незначну більшість у голосуванні, навряд чи зможе спокійно прийняти це як «голос Господа», як і збір не зможе. Слід шукати іншого кандидата, здатного отримати підтримку всіх, або майже всіх, голосування за голосуванням, тиждень за тижнем, доки такий не знайдеться, або цю справу треба залишити. Або хай усі погодяться щодо двох, трьох чи більше, які можуть служити по черзі й таким чином задовольнити погляди усіх. Але якщо палка любов до Господа й Правди візьме верх (із молитвою про керівництво і бажанням випереджати один одного пошаною), коли таланти є на однаковому рівні, то, загалом, буде неважко погодитися щодо божественної волі на цю тему. «Не робіть нічого підступом або з чванливості». «Пильнуючи зберігати єдність Духа в союзі миру» (Фил. 2: 3; Еф. 4: 3).
Такий самий порядок стосується вибору помічників, званих дияконами і дияконесами, на чию добру репутацію слід також зважати як на характерну рису (див. 1 Тим. 3: 8-13). Вони можуть займатися будь-яким потрібним служінням і, наскільки це можливо, мають володіти рисами, характерними для старших, включаючи вміння навчати, а також благодаті Духа.

РІЗНОМАНІТТЯ СЛУЖІНЬ

Як уже згадувалось, старші можуть мати ті чи інші особливі вміння: одні чудово вміють заохочувати, [283] інші – навчати, пророкувати чи промовляти; одні як євангелісти, зацікавлюючи невіруючих, інші як пастори, здійснюючи загальний нагляд над отарою в її різних справах, місцевих чи загальних. Звернення Апостола Павла до старших Еклезії в Ефесі дає нам загальний погляд на служіння, до якого кожен зокрема мусить застосувати й підлаштувати свої таланти як слуга. Його слова справді варті уважного розгляду з молитвою для всіх тих, хто приймає служіння старшого в будь-якій ділянці праці. Він сказав: «Тож придивляйтесь до себе і до всієї отари, в котрій Дух Святий настановив вас бути охоронцями [слово, яке в інших перекладах неправильно перекладене «єпископами»], пасти Церкву [Еклезію] Господа і Бога» (Дії 20: 28, Гиж.). О так, старші, перш за все, повинні пильнувати себе, щоб невелика честь їхнього становища не зробила їх гордими і панівними, і щоб вони не присвоїли собі повноважень і почестей, які належать Голові – Архипастирю. Пасти отару – це справа Господа, бо написано: «Він отару Свою буде пасти, як Пастир» (Іс. 40: 1). Отже, якщо хтось обраний Старшим, то це для того, щоб він міг представляти Архипастиря, щоб бути інструментом чи засобом, за допомогою якого Великий Пастир отари зможе передати Своїм «своєчасну поживу», «нове та старе».
«Горе пастирям тим, що розгублюють та розганяють отару Мого пасовиська, говорить Господь! Тому так промовляє Господь, Бог Ізраїлів, про пастирів тих, що пасуть Мій народ: Ви отару Мою розпорошили й їх розігнали, та не наглядали за ними. Ось тому покараю Я вас за лихі ваші вчинки, говорить Господь… І над ними поставлю Я пастирів тих, які пастимуть їх, і не будуть боятися вже й не злякаються, і не будуть загублені, каже Господь!» (Єр. 23: 1, 2, 4).

ПОКЛАДЕННЯ РУК ПРЕСВІТЕРІВ

Таким чином ми зібрали разом натхнене свідоцтво про покладання рук у Еклезії Нового Створіння. В останніх трьох пунктах (5, 6, 7) явно йдеться про наділення «дарами», притаманними ранній Церкві. Апостоли покладали руки на всіх посвячених віруючих, і наслідком цього був один або більше дарів: «мови» тощо. «Міра Духа дана кожній людині, щоб її використовувати».* Перших чотири тексти (1, 2, 3, 4) можна згрупувати разом як одне загальне вчення, тобто як знак схвалення чи підтвердження, але не як ознаку дозволу чи уповноваження.

*Дивіться Том V, розділ viii.

Не можна ризикувати. Треба бути обережним, даючи рекомендаційний лист або відкрите схвалення у формі публічного побажання успіху. Ця порада досі слушна для всього Господнього народу, в залежності від рівня його впливу. Однак тут немає згадки про те, що хтось залежав від схвалення Тимофія до того, як отримав право проповідувати. Це право, в міру спроможності, дається Господом усім, хто отримує святий Дух помазання.

ОПЛАЧУВАНЕ СЛУЖІННЯ?

Звичай оплачувати служіння, який тепер так поширений і багатьма вважається неминучим і необхідним, у ранній Церкві не використовувався. Наш Господь і Його дванадцять вибраних були (наскільки ми можемо судити з натхнених [286] писань) бідними, за винятком, напевно, Якова, Івана та Матвія. Юдеї, призвичаєні до добровільних пожертвувань Левитам, напевно, поширювали цей звичай на все релігійне, що, на їх думку, походило від Бога. Учні мали спільного скарбника Юду (Ів. 12: 6; 13: 29) і, очевидно, ніколи не були в нужді, хоча так само очевидно, що вони ніколи не випрошували пожертвувань. Немає навіть натяку на щось подібне в записаних словах нашого Господа. Він довіряв турботі Отця, а ще були шляхетні жінки, які служили Йому (та тим, хто Його) «маєтком своїм» (див. Мт. 27: 55, 56; Лк. 8: 2, 3).
Якби проповіді та притчі нашого Господа були сповнені закликів про гроші, вони б утратили свою силу. Ніщо так не промовляє до нас, як очевидна безкорисливість Господа й усіх Його особливо вибраних, за єдиним винятком Юди, чия жадібність привела до упадку (Ів. 12: 5, 6). Любов до грошей і видовищ та система випрошування грошей сьогоднішнього Вавилону сильно підриває його могутній вплив. Тож відсутність цього духа серед Господніх вірних зараз, як і за першого приходу, є великим свідченням на їхню користь для тих, хто вивчає їх як живі листи, не до кінця розуміючи їхні вчення. Найдивовижнішим чином Господь досі дбав про Свою працю «жнива», так що не було жодного звернення з проханням про гроші. І ми сподіваємось, що ніколи не буде інакше, бо віримо, що таким є Господній задум.
Нехай ті, хто прагне мати цьогосвітню розкіш і багатство, шукають їх на полях торгівлі чи прибуткових професій, але хай ніхто не стає служителем Євангелія Христа з якихсь інших мотивів, ніж любов до Бога, до Його Правди та Його братів – любов, яка з радістю жертвуватиме достатком, багатством і почестями від людей, – не вимушено, а всім серцем. Та, на жаль, номінальне Християнство стало великим і світським, а його слуг ушановують титулами Преподобний, Преосвященний, Високо Преосвященний, Доктор Богослов’я. І ці почесті та титули супроводжуються оплатою – не відповідною до потреб служителя, а на комерційній основі його спроможності привертати великі натовпи та [287] багатих людей. Природним наслідком було наступне: «Навчають за плату його ті священики, і за срібло ворожать пророки його, хоч на Господа вони опираються, кажучи: Хіба не Господь серед нас? Зло не прийде на нас!» «Його вартівники всі сліпі, не знають нічого, всі вони пси німі, які гавкати не можуть, мрійники, лежні, що люблять дрімати [легке життя]! І це пси ненажери, що не знають насичення, і це пастирі ті, що не вміють уважати: усі вони ходять своєю дорогою [дбають про своє благо], кожен з свого кінця [віровизнання] до своєї здобичі…» «За своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували [людською хвальбою]. Вони слух свій від правди відвернуть та до байок нахиляться» (Мих. 3: 11; Іс. 56: 10, 11; Фил. 3: 2; 2 Тим. 4: 3, 4).
Хтось може сказати, що треба уникати обох крайнощів – високої платні і жодної платні – і може нагадати слова Господа: «Вартий робітник своєї заплати», і слова Апостола: «Коли ми сіяли вам духовне, чи ж велика то річ, як пожнемо ми ваше тілесне?» Однак ми мусимо пам’ятати, що навіть ці найсильніші вислови Писання не стосуються розкішних зарплат, а найнеобхідніших потреб. Це Апостол показує в словах: «Не в’яжи рота волові, що молотить». Віл мав бути вільний, щоб подбати про свої потреби, але не більше. Апостол дав нам ключ власного успішного служіння, кажучи: «Не буду для вас тягарем, не шукаю бо вашого я, тільки вас… Я ж з охотою витрачуся й себе витрачу за душі ваші, хоч що більше люблю вас, то менше я люблений» (2 Кор. 12: 14,15).
Наслідування Ісуса не вестиме нас у напрямку платні, як і наслідування Його головного Апостола, Павла. Пояснивши, що прохання про земну оплату за духовне служіння аж ніяк не порушило б справедливості, Апостол розповідає нам про власний шлях у цій справі такими словами:
«Ні срібла, ані золота, ні одежі чиєїсь я не побажав… Самі знаєте, що ці руки мої послужили потребам моїм та [288] отих, хто був зо мною. Я вам усе показав, що, працюючи так, треба поміч давати слабим, та пам’ятати слова Господа Ісуса, бо Він Сам проказав: Блаженніше давати, ніж брати!» (Дії 20: 33-35)
«Але ми не вжили цього права [«права на вас» вимагати сьогочасних речей замість духовних] та все терпимо, аби перешкоди якої Христовій Євангелії ми не вчинили» (1 Кор. 9: 12). «А коли я прийшов до вас і терпів недостачу, то нікого я не обтяжив. Бо мій нестаток поповнили [добровільно] брати, що прийшли з Македонії» (2 Кор. 11: 9).
Наші свободи є абсолютно такими ж, як свободи апостолів у цьому відношенні, і вірність справі має змушувати нас іти їхніми слідами і в цій справі, і в усіх інших. Господь, апостоли та їх товариші, які подорожували й віддавали весь свій час служінню правді, приймали добровільні пожертвування від братів, щоб покрити свої витрати. І як уже говорилося, покладання рук Антіохської Церкви на Павла й Варнаву, коли вони збиралися у свою першу місійну подорож, напевно означало те, що Церква взяла на себе відповідальність за їх витрати, а тому мала частку в їхній праці.
Немає жодного натяку (прямого чи непрямого) на те, що старші, служачи Церкві на місці, отримували платню або гроші на витрати. І ми вважаємо, що для кожної місцевої Церкви загалом буде корисним використовувати добровільне служіння її власних членів – небагатьох чи багатьох, великих чи незначних. Цей Біблійний метод є духовно здоровим. Він сприяє заохоченню всіх різноманітних членів до використовування їхніх духовних дарів і змушує всіх більше дивитися на Господа як на справжнього Пастиря, на відміну від методу наймання. Якщо кількість вмілих учителів зростає, то треба наслідувати приклад Антіохської Церкви – нехай хтось служить як місіонер, розповсюджувач літератури, пілігрим тощо.
Але якщо якийсь збір вважає, що має велике поле діяльності, і якийсь брат міг би з користю віддати весь свій час для служіння йому та [289] місійній праці, і якщо вони добровільно запропонують йому гроші, щоб задовольнити його витрати, ми не знаємо жодного біблійного вірша, який забороняв би їх приймати. Але і старший, який служить, і Еклезія, яка його підтримує, повинні пильнувати, щоб передбачена сума була не більшою від розумних витрат на життя для цього слуги і тих, хто від нього залежний. Також дві сторони повинні пильнувати, щоб усі члени Еклезії були задіяні, особливо ті, що володіють характерними рисами для старших, інакше обов’язково розвинеться дух Вавилону, церковництва.

ДИСЦИПЛІНА В ЕКЛЕЗІЇ
Матвія 18: 15-18

Пильнувати за дисципліною – це обов’язок не тільки старших, але й усієї Церкви. Якщо виявляється, що хтось помиляється чи грішить, то звернути йому увагу на його ймовірно неправильну поведінку має тільки той, кому він заподіяв шкоду, або той член, який першим це виявив. Якщо той, кому докоряють, не очищує себе і продовжує поступати неправильно чи грішити, тоді слід попросити двох чи трьох неупереджених заздалегідь братів вислухати справу й дати раду сторонам (це можуть бути, а можуть і не бути старші, але їхнє становище старших не повинно мати жодного впливу чи авторитету в цій справі, хіба що їхній розгляд може бути зрілішим, а їхній вплив переконливішим). Якщо цей комітет одноголосно погоджується з якоюсь із сторін, то інша повинна мовчки погодитися, і справа має бути повністю завершена, при чому все має бути швидко виправлено чи компенсовано, наскільки це можливо. Якщо котрась із цих сторін і далі продовжує поводитись неправильно, то той, хто висував перше звинувачення, чи хтось із тих, що були покликані в комітет, чи, бажано, всі вони разом, можуть тоді (але не раніше) скористатися привілеєм представити цю справу Еклезії, Тілу, Церкві. Таким чином зрозуміло, що старші в жодному значенні не мали бути суддями членів, бо слухання і суд були надані місцевій громаді, Церкві.
Коли зроблені два попередні кроки (згадані вище), коли факти підтверджені перед старшими, [290] вони зобов’язані скликати загальне зібрання Еклезії, тобто посвяченої громади, як суд, щоб вислухати справу в усіх деталях і в імені та з пошаною до її Голови винести рішення. Справа має бути такою ясною, а до підсудного має бути таке великодушне ставлення, що рішення має бути одноголосним, або майже таким. Так що мир і єдність тіла (Еклезії) будуть збережені. Каяття можливе навіть до моменту осудження Церквою. Більше того, істинна ціль кожного кроку цієї процедури – добитися каяття та переміни, виправити порушника. Його покарання взагалі не є метою. Покарання – це не наша справа, а Божа: «Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь» (Рим. 12: 19). Якщо порушник розкається на будь-якому етапі цього розслідування, це має бути причиною для подяки та радості для всіх, хто має Господній Дух, бо тільки вони є членами Його тіла (Рим. 8: 9).
Навіть якщо порушник відмовиться слухатися (слухняно виконувати) рішення всієї Церкви, не має бути ніякого покарання чи навіть його спроби. Що тоді? Просто Церква має позбавити його своєї спільності та всіх знаків чи виявів братерства. З того часу той, хто провинився, має трактуватися «як поганин і митник» (Мт. 8: 17).
За жодних обставин помилки і падіння такого порушника не мають піддаватися публічному розголосу, ганьблячи його, Церкву і Господа, Голову Церкви. І навіть після відокремлення не треба про нього говорити грубо, так само як ми не маємо ганьбити чи плямити поган і митників. Ми маємо «не зневажати нікого» і «усім робити добро» (Тит. 3: 2; Гал. 6: 10). Любов – це риса, яка наполягає на абсолютному послуху цим останнім двом вимогам стосовно «усіх», тож наскільки більше любов наполягатиме на тому, щоб «брат», співчлен Еклезії, Тіла Христа, не тільки не зазнав шкоди через неправдиві чи викривлені твердження, але й, крім того, щоб його слабкості, грубі помилки чи гріхи були старанно прикриті не тільки від неспівчутливого світу, але й від «домашніх по [291] вірі» і навіть від Церкви, доки не стане абсолютно необхідним останній крок «сказати це Церкві». На кожному етапі дух любові сподіватиметься, що порушник є під впливом якихось непорозумінь, і буде молитися про мудрість і благодать, щоб відвернути грішника від його неправильного шляху і таким чином (можливо) спасти душу від смерті (Як. 5: 20).
О, якби святий Дух, дух любові, міг пробувати в кожному члені Еклезії так щедро, що було би боляче слухати про когось наклеп, а особливо про співчлена! Це відразу усунуло б половину тертя, або й більше. Також дотримання вищезгаданої процедури, описаної нашим Господом, не додавало б церкві випробувань. Усуваючи підґрунтя для ворожнечі, це радше викликало б повагу до суду Церкви як до суду Господа, і, відповідно, голос Церкви був би почутий з послухом. Крім того, якщо пануватиме такий порядок і любов, ми можемо бути певні, що кожний, наскільки це можливо, намагатиметься «не втручатися в чужі справи», не старатиметься докоряти своєму брату чи виправляти його, чи представляти справу перед комітетом чи Церквою, якщо ця справа не має вагомого значення для нього самого, чи для Церкви, чи для Правди.
Без сумніву, більшість клопотів у Церкві (як і клопотів у суспільстві й родині) виникають не з бажання зашкодити і навіть не зі шкоди, завданої ненавмисно, а з непорозумінь і навіть із часткових перекручень намірів або мотивів. Язик – це головний інтриган, а тому дух здорового розуму повинен ставити сторожу на вуста, як і на серце, з якого походять неблагородні почуття, бо вони, будучи виражені вустами, запалюють злі пристрасті й часто приносять багатьом шкоду. Нове Створіння (Церква) має чіткі вказівки від свого Господа й Голови щодо цієї важливої теми. Його дух любові має наповнювати тих, які йдуть самі, приватно, до особи, яка робить шкоду, не радячись і не розмовляючи з ніким про це попередньо. Вони йдуть не для того, щоб засоромити його (чи її) за його поведінку, чи щоб сварити його чи [292] якось покарати, а щоб добитися припинення зла і, якщо можливо, певної компенсації за вже отриману шкоду. Якщо розповідати іншим про це зло (до того чи після того) – в цьому немає доброти й любові, це суперечить Слову й Духу нашого Голови. Про цю справу не слід розповідати навіть для того, щоб попросити поради: ми маємо Господню пораду й повинні слухатися її. Якщо випадок є особливим, то слід попросити про пораду наймудрішого зі старших у вигляді уявного прикладу, щоб не відкривати справжньої проблеми й порушника.
Якщо проблема не серйозна, то справа має зупинитися на особистому зверненні до того, хто помиляється, слухається він чи відмовляється слухатися (поступитися). Але якщо вважатиметься необхідним другий крок, то не треба давати жодних пояснень щодо проблеми тим, кого попросили зібратися на раду, доки вони не зійдуться в присутності обвинувача і обвинувачуваного. Таким чином вдасться уникнути наклепницьких «розмов», і комітет братів підійде до справи без упередження і буде більше здатний дати мудру раду обом сторонам, бо проблема може бути з обох боків, або, можливо, повністю з боку обвинувача. У будь-якому разі, обвинувачуваний буде приємно вражений таким чесним ставленням і буде більше схильний послухатися таких радників, якщо його поведінка також здаватиметься їм неправильною. Та незалежно від того, прислухається той, кого комітет визнає винним, чи ні, уся справа і далі має залишатися абсолютно приватною, і нікому про неї не треба казати, доки (якщо вона вважатиметься достатньо важливою) вона не буде представлена Церкві і остаточно вирішена. Тоді святим (і тільки їм) ця річ вперше стає загально відомою, і в міру того як вони є святими, у них не буде бажання сказати комусь більше, ніж потрібно, про чиїсь слабкості й гріхи.*

*Додатково дивіться розділ ix – «І коли прогрішиться твій брат проти тебе».

Чи виконувати рішення суду Церкви, кожен вирішує особисто. Отже кожен сам для себе мусить побачити справедливість цього рішення. Покарання у вигляді позбавлення спільності є передбачене як виправлення в праведності, і його призначив Господь. Воно має служити захистом для Церкви, щоб відділити тих, хто поводиться [293] непорядно, не в дусі любові. Його не треба вважати постійним покаранням, а лише доти, доки той, кому докорили, не зрозуміє, не визнає своєї помилки і в міру можливості не компенсує шкоди.

ЗВИНУВАЧЕННЯ ПРОТИ СТАРШИХ

«Не приймай скарги проти пресвітера, хіба що при двох чи трьох свідках» (1 Тим. 5: 19). 
Апостол у цьому вислові визнає два принципи: (1) Що старший вже визнаний збором як такий, що має добрий і шляхетний характер, і як особливо ревний до Правди й відданий Богові. (2) Що такі особи з причини їх чільного становища в Церкві взяті противником під увагу як особливі об’єкти його нападу – об’єкти заздрості, злості, ненависті й суперечки з боку деяких осіб, про що попереджував наш Господь: «Не дивуйтесь, браття Мої, коли світ вас ненавидить». «Знайте, що Мене він зненавидів перше, як вас». «Коли Вельзевулом назвали Господаря дому, скільки ж більше назвуть так домашніх Його (1 Ів. 3: 13; Ів. 15: 18; Мт. 10: 25). Чим вірнішим і здібнішим є брат, чим більше він схожий на свого Господа, тим правильнішим є його вибір як старшого. А чим вірнішим є старший, тим вірогідніше, що він матиме ворогів – не тільки сатану та його посланців, але й багатьох тих, кого сатана зможе обманути й звести з дороги.
Ці причини повинні оберігати старшого від осуду на підставі чиїхось слів, якщо в усьому іншому його життя виглядає відповідним. Щодо чуток або пліток, то вони взагалі не мають братися під увагу, бо ніхто з тих, що справді несуть разом із ним ярмо й обізнані з Господнім правилом (Мт. 18: 15), не поширюватиме пліток й не довірятиме слову тих, хто ось так нехтує вказівками Господа. Взагалі, щоб бути вислуханими, обвинувачі мусять визнати, що були свідками. І навіть якщо два або більше свідків висунули обвинувачення, не має бути іншого способу вислухати справу, ніж уже описаний. Особа, що обвинувачує старшого в чомусь поганому, повинна (після того, як особиста розмова нічого не дала) взяти із собою двох чи трьох інших, які таким чином стануть свідками [294] непоступливості. Тоді справа (все ще невиправлена) могла бути представлена Тимофієм чи кимсь іншим Церкві тощо.
Дійсно, це обвинувачення при двох чи трьох свідках, будучи вимогою стосовно всіх членів, дає можливість припустити, що Апостол просто стверджував, що старший повинен мати всі ті права і привілеї, які гарантовані будь-якому іншому брату. Можливо, хтось схилявся до думки, що оскільки про старшого мусять давати «добре свідоцтво» не тільки в Церкві, але й за її межами, старшого треба притягати до відповідальності при найменших обвинуваченнях з причини його впливового становища. Але слова Апостола пояснюють, що можливості старшого повинні бути такі самі, як і можливості інших.
Треба, щоб це питання свідків було глибоко закарбоване в розумі кожного Нового Створіння. Якщо інші стверджують, що знають щось, і по-наклепницьки розповідають, цього не треба навіть слухати – не треба приймати. Якщо двоє або троє, слухаючись Господніх вказівок, висувають обвинувачення проти когось (не злословлячи і не обмовляючи, але як вказано – перед Церквою), їм навіть тоді не треба вірити. Але тоді настає відповідний час, щоб Церква вислухала цю справу – вислухала обидві сторони, в присутності один одного. Тоді вона має винести побожне рішення і застереження, але так висловлене, щоб допомогти тому, хто помиляється, повернутися назад до праведності, а не штовхати його в зовнішню темряву.

НЕПРАВДИВІ ПОКЛИКИ ПРОПОВІДУВАТИ

Дуже багато людей стверджують, що вони отримали від Господа поклик проповідувати Євангеліє. Можливо, вони відразу ж додають, що ніколи не знали чому, або що усвідомлюють, що не мають особливих здібностей для служби, або що здається, немов обставини завжди стають на перешкоді, щоб відгукнутися на цей поклик. Якщо розпитувати їх про природу «поклику», то виявляється, що це була просто уява або припущення. У когось з’явилося відчуття на певному етапі його життя (можливо, ще взагалі до того, як він став християнином), що він повинен посвятитися Богові та Його службі, а його найвищий ідеал Божого служіння був узятий [295] з його досвіду в номінальній церкві, представлений у проповіднику, чиє служіння відвідувала його сім’я. В іншого виникло бажання стати об’єктом похвали, і він сказав собі: «Як би я хотів носити одяг, отримувати почесті, титули й платню проповідника, навіть другорядного чи третьорядного!» А якщо він ще й високої думки про себе, то може ще більше собі надумати, що як вибрані апостоли були «люди невчені та прості», так, можливо, і Бог звернув на нього особливу увагу через відсутність у ньому таланту та освіти. Бог змилувався над багатьма такими особами, як і над Своєю працею, не відкривши шлях їхнім амбіціям, неправильно сприйнятим як Його поклик проповідувати.
Як уже згадувалося, кожний член Нового Створіння покликаний проповідувати, але не через свої амбіції чи уяву, а через Слово, яке закликає всіх, котрі отримали Божу благодать не даремно, «звіщати чесноти Того, Хто покликав нас із темряви до дивного світла Свого» (1 Петр. 2: 9). Отже цей поклик включає в себе всіх зачатих духом Правди – чоловіків і жінок, невільників і вільних, багатих і бідних, вчених і невчених, чорних, коричневих, червоних, жовтих і білих. Яке ще більше доручення потрібне, ніж це: «І дав пісню нову в мої уста», – тобто «милосердя Єгови» (Пс. 40: 3; 107: 43).
Так, Господь справді особливо вибрав і особливо покликав дванадцять апостолів до особливої праці. І Він також запропонував, що в міру того, як Його народ прислухатиметься до Його слів, Він «розподілить членів у тілі» (Хом.), кожного як хоче – одних для однієї служби, інших до іншої, «кожному за спроможністю його» (Мт. 25: 15). Але Він ясно нам показує, що багато осіб намагатимуться самі «розподілити» себе як учителі, і що Церква зобов’язана постійно звертатися до Нього, як свого істинного Голови й Керівника, а не виявляти прихильність корисливим, амбітним братам; що нехтування цим обов’язком означатиме нехтування Його словами, а значить відсутність любові й послуху. Це обов’язково принесе духовну шкоду такій Еклезії, а також шкоду тому вчителю-самовисуванцю.
[296] Господнє правило щодо цієї теми ясно сформульоване наступним чином: «Хто бо підноситься, буде впокорений, а хто впокоряється, той піднесеться» (Лк. 14: 11). Церква має керуватися цим правилом, цим розумом Духа, у всіх справах, в яких вона намагатиметься знати й слухатися свого Господа. Метод Господа полягає в тому, щоб просувати тільки того, чия ревність, вірність і витривалість у доброму ділі проявили себе в малих справах. «Хто вірний в найменшому, і в великому вірний» (Лк. 16: 10). «Ти в малому був вірний, над великим поставлю тебе» (Мт. 25: 21, 23). Завжди є багато місця на низу драбини почестей. Тому, хто бажає, не доведеться довго чекати на можливості служби Господу, Правді й братам у скромних справах, якими гордий знехтує та злегковажить, шукаючи служби, більш почесної в очах людей. Вірні радітимуть будь-якою службою, і для них Господь відчинятиме все ширші і ширші двері нагод. Таким чином кожний член Нового Створіння має пильно здійснювати Його волю, яка ілюструє мудрість згори, – особливо у своєму голосуванні, піднятті руки як члена тіла Христа, щоб виразити волю Голови.
Своєкорисливого брата слід обминути, яким би здібним він не був, а менш здібного, але покірного брата треба вибрати старшим. Такий делікатний докір має бути корисним для всіх, навіть якщо ні слова не буде сказано про існуючі причини. А у випадку здібного старшого, який виявляє диктаторський дух, або схильний вважати себе вищим від Церкви, кимсь із окремого класу, натякаючи на божественне право вчити, яке не походить від Еклезії (Церкви), це буде виявом доброти й обов’язку до нього, якщо він буде понижений до якоїсь менш визначної частини служби, або відсторонений від усіх особливих служінь на певний час, доки він не прийме цього лагідного докору і не одужає від пастки противника.
Усім слід пам’ятати, що амбіція, як і інші риси, потрібна і в Церкві, і у світі. Але в [297] Новому Створінні вона не має бути самолюбною амбіцією бути чимсь великим і видатним. Це має бути повна любові амбіція служити Господу і Його народу, навіть тим найпростішим. Ми всі знаємо, як амбіція привела сатану до падіння – від ласки й служби Богові до становища ворога свого Творця й противника всіх Його праведних законів. Так само і ті, що вибирають його шлях, говорячи: «Зійду я на небо, повище зір Божих [я поставлю себе вище інших Божих синів]… Уподібнюсь Всевишньому [як правитель серед них, захопивши божественне повноваження без божественного призначення, всупереч божественному порядку]», – обов’язково зазнають божественного осуду й відповідного віддалення від Господа. Вплив таких осіб, як і вплив сатани, без сумніву, є шкідливим. Як сатана був би небезпечним учителем, так і всі ті, хто має його вдачу, обов’язково заведуть у темряву, а не до світла, бо вони не є у відповідному стані, щоб прийняти світло й бути задіяними як його посланці для інших.
Тож якщо якийсь брат упевнений, що він покликаний проповідувати публічно, коли двері служби не були відчинені для нього призначеним способом (якщо він схильний нав’язуватися Церкві без її майже одноголосного схвалення, або якщо він був вибраний на становище провідника чи старшого, але старається втримати це становище і вважає його своїм по праву, без регулярного голосування Церкви час від часу для продовження його служби), ми можемо зробити висновок, що або цей брат не зауважив особливостей цієї справи, або він має неправильний, своєкорисливий дух, який не пасує для жодної служби в Еклезії. У кожному разі буде правильним провести зміну при першій відповідній нагоді для проведення виборів, і як вже згадувалося, перша неділя року або кварталу була би слушним часом, який легко запам’ятати.

«НАСТАВЛЯЙТЕ НА ДОБРИЙ РОЗУМ НЕВПОКОРЕНИХ»

«Благаємо також вас, браття, наставляйте на добрий розум невпокорених, втішайте слабких духом, допомагайте немічним, будьте довготерплячими до всіх. Пильнуйте, щоб хтось комусь не відплатив злом за зло, але завжди шукайте добра один одному, і всім» (1 Сол. 5: 14, 15, Гиж.).
[298] Це заохочення звернене не до старших, а до всієї Церкви, включаючи старших. Треба враховувати факт, що хоч уся Церква як Боже Нове Створіння представлена досконалою перед Ним в якості Нових Створінь в Ісусі Христі, однак кожен і всі її члени мають свої тілесні недоліки. Далі воно показує те, з чим ми всі згідні, а саме: що існує різниця в рівнях і видах наших тілесних недоліків. Тож, як у випадку дітей у будь-якій земній сім’ї, різна вдача вимагає різного ставлення батьків, так тим більше в Божій родині існує така велика різниця вдач, що для кожної з них потрібне окреме ставлення. Звертати увагу на недоліки один одного з погляду критики означало б завдавати собі великої шкоди, бо це розвивало б у нашому серці вдачу шукати помилки, гостро відчувати слабкості й недоліки інших і, відповідно, ставати схильними бути сліпими до власних вад. Така критика абсолютно не відповідає духу й наміру заохочення Апостола.
Це звернення спрямоване до тих, хто зачатий духом правди, духом святості, духом покори, духом любові. Ті, хто так зростає у благодатях Духа, боятимуться і критикуватимуть переважно власні вади, а їхня любов до інших спонукатиме їх знаходити в розумі стільки вибачень і виправдань для них, скільки можливо. Але належно пробачаючи образи й слабкості братам, цей дух любові все ж має пильнувати, щоб робити їм добро, – не сперечаючись, не конфліктуючи, не сварячись, не дорікаючи, не знаходячи недоліків й не обмовляючи один одного, а таким способом, який був би схвалений Золотим Правилом. Із добротою, лагідністю, витривалістю і терпінням він намагатиметься виправдати чиїсь слабкості і, одночасно, допомогти комусь вибратися з них, пам’ятаючи ті чи інші власні недоліки.
Невпокорені не мають отримувати сприяння, підтримки й заохочення їхньої поганої поведінки, але з добротою, любов’ю їх треба застерегти, що Бог є Богом порядку, і що [299] в міру нашого зростання в Його подобі й ласці ми повинні дотримуватися правил порядку. Їх треба застерегти, що немає нічого віддаленішого від божественного упорядкування, ніж анархія, бо якщо люди у світі визнають принцип, що навіть найгірша з можливих форм правління краща від анархії, то тим більше Божий народ, який отримав дух здорового розуму, святий Дух, має визнавати цей самий принцип у Церкві. І Апостол заохочує нас впокорятися один перед одним заради загального інтересу Господньої справи. Якби ми всі були досконалими й наше розуміння Господньої волі було досконалим, то ми всі думали б зовсім однаково – не було б особливої потреби впокорятися один перед одним. Та оскільки наше розуміння відрізняється, треба щоб кожен зважав на іншого, на його точку зору й розуміння, і щоб кожен намагався поступитися чимось у інтересах загального миру – так, поступитися всім, щоб зберегти єдність Духа в союзі миру в тілі Христовім, якщо така поведінка не порушує принципів.
Напевне, невпокорені чи недисципліновані не є повністю винні в тому, що перебувають у такому стані. Багато людей народжуються неорганізованими і схильні проявляти це у своєму одязі й усіх життєвих справах. Отож недисциплінованість є частиною їхньої слабкості, і до цього слід ставитися зі співчуттям, доброзичливо, однак не можна дозволити, щоб це шкодило Божій Церкві, стримувало її дієздатність, заважало її співпраці в дослідженні й службі Правді. Бог не хоче, щоб Його народ мав ту м’якість, яка стала би слабкістю в справі з тими, хто недисциплінований. З добротою, любов’ю, але твердо їм треба показати, що як першим законом небес є порядок, так і ті, які мають небесний розум, мають високо його поважати; і що це було би гріхом для збору дозволити одному, двом чи кільком його членам порушувати божественні правила, виражені в Божому Слові й загально зрозумілі в зборі, з яким вони пов’язані.

[300]
ПОВЧАННЯ НЕ Є ЗАГАЛЬНОДОСТУПНИМ ПОРЯДКОМ

Однак було б великою помилкою вважати, що Апостол, звертаючись цією загальною мовою до Церкви, мав на увазі, що кожен член Церкви має займатися повчанням. Насправді повчати мудро, з користю – це дуже делікатна справа, і дуже мало осіб мають до цього талант. Коли збір обирає старших, то це, зрозуміло, означає обрання їх з числа тих, хто володіє найбільшою мірою духовного розвитку в поєднанні з природними характеристиками, щоб вони були представниками збору не лише для ведення зібрань тощо, а також для охорони порядку на зібраннях і для мудрого, лагідного, рішучого повчання невпокорених. Наступних два вірші підтверджують, що саме це мав на увазі Апостол, говорячи:
«Прохаємо вас, брати: поважайте тих, які серед вас працюють і які над вами в Господі старшують та на розум вас наводять. Шануйте їх у надмірі любові за їхню працю. Живіть у мирі між собою» (1 Сол. 5: 12, 13, Хом.).
Якщо в обиранні старших збору брати шукали божественної мудрості й керувалися нею, то це означає, що ті, які були обрані таким чином, користувалися дуже високою повагою. А оскільки новачки не мають обиратися, то це означає, що вони були оцінені й вибрані з урахуванням їхніх діл, бо брати побачили, що вони мають значну міру святого духа любові, мудрості й лагідності на додаток до певних природних дарів і рис для цієї служби. «Жити у мирі між собою», як радить Апостол, означає, що, обравши цих старших як представників збору, усі загалом мають сподіватися, що вони будуть виконувати службу, для якої їх обрано, а не намагатися самим докоряти, повчати тощо. Насправді, як ми вже говорили, Господній народ не має судити один одного особисто, а тільки збір як цілість може відлучити когось від спільності й привілеїв зібрання. А це, як знаємо, може відбутися тільки після того, як були зроблені різні кроки більш приватного характеру, – після [301] того, як усі спроби провести реформу виявилися марними, а інтереси цілої Церкви є під серйозною загрозою через неправильну поведінку порушника. Але в тексті, який перед нами, Апостол заохочує, щоб збір «знав» (тобто визнавав, звертався до) тих, кого він обрав своїми представниками, і сподівався, що вони пильнуватимуть інтереси Церкви й повчатимуть невпокорених, навіть до межі, коли справи будуть достатньо серйозні, щоб поставити їх перед Церквою на суд.

Наступний Розділ 6: Закон Нового Створіння