Попередній Розділ 4: Призначення Нового Створіння Зміст
(Видання 1992)
РОЗДІЛ 5
ОРГАНІЗАЦІЯ НОВОГО СТВОРІННЯ
Так як Нове Створіння не осягне досконалості аж після Першого Воскресіння, то так само його організація буде довершена лише тоді. На це вказує образ Святині і так як Апостол пояснює (1 Пет. 2:5) ми приходимо до Христа, Який є представником Отця, і Він формує, обтесує, очищає і пристосовує нас до місця в цій славній майбутній Святині – місці зустрічі між Богом та світом. Як у образній Святині, збудованій Соломоном, кожен камінь був відповідно допасований в каменоломні до свого місця в будинку, так є і з нами – усе приготовлення і допасування робиться в теперішньому житті. Подібно як в типі кожен сформований камінь був покладений на своє місце без стуку молотка, так само в позаобразі – живі каміння, які тепер піддаються охоче і радісно під дію Господнього приготування, будуть вповні зорганізовані під Ним як під верхнім каменем, коли будуть поєднані з Ним поза завісою – без замішання, без потреби подальшого їх приготовлення чи формування.
Однак, Св. Письмо визнає єдність або споріднення Цих живих каменів в часі їх приготовлення. Дійсно, воно йде крок дальше і визнає тимчасову організацію, яка дозволяє кожному члену майбутнього Царства бути учасником з великим Учителем і Будівничим в цій приготовляючій праці, щоб “будувати один одного в найсвятішій вірі” – допомагаючи один одному в будові характеру по лінії взору, Яким є Ісус Христос. Коли дальше досліджуємо точно Боже влаштування на теперішний час, то це може багатьох здивувати, коли вони пізнають як багато свободи залишив Господь для кожного окремого члена Нового Створіння; але коли ми зрозуміємо цей факт, що Він шукає добровільних “поклонників”, які радо і добровільно жертвуються для Його служби, які є побуджені через любов для Господа і для принципів праведності, щоб складати своє життя на добро і користь братів, для того щоб співпрацювати з Ним, то тоді стає ясним, що Божий план, щоб обдарити великою свободою тих, що приступають до Нього, є найкращим планом -таким, який найбільше випробовує лояльність серця, найбільше розвиває характер і показує охоту кожного чи бажає разом з іншими наслідувати Праю Любові, чинячи для других те, що він бажав би, щоб йому чинили.
Така вільність, або відповідна свобода, є добре пристосована для справи Господа в теперішнім часі, а саме, для вибору малаго стада і для удосконалення його характеру, і навчання і приготовлення до Царського Священства в майбутності – але було б невластивим і невідповідним для праці навертання світу, про яку загально (але помилково) думається, що вона тепер відбувається. Власне з причини цієї фальшивої доктрини, -що Бог припоручив Церкві побідити світ і підпорядкувати усі речі Йому в теперішнім віку – так багато розумних людей дивувались, що організація Церкви через Господа і Апостолів була такою простою. І розуміючи, що така організація не є відповідна для навернення світу, люди підняли створити організацію таку, яку бачимо в різних церковних інституціях Християнства. З поміж яких Папство, є одною з найхитріших та найсильніших організацій. Система Методистсько-Епіскопальна є також майстерною, але на вищому рівні; вона контролює інший клас. Власне через організацію цих двох великих систем вони одержали великий успіх і силу в “Християнськім світі”. Поступаючи дальше, побачимо як ці і усі людські “Церкви” вельми різняться в своїй організації від організації Церкви, яку встановив Господь – що їх дороги не є Його дорогами, так як їх плани не є Його планом, бо як небо є вище від землі, так Його дороги є вищими від доріг людини. (Ісая 55:8,9) Незадовго ці, що є щирого серця побачать, що вони вельми помилялись, лишаючи простоту Христа, стараючись бути мудрішими від Бога в перепровадженню Його праці. Наслідок виявить Його мудрість, а їх глупоту.
НОМІНАЛЬНЕ, А ДІЙСНЕ НОВЕ СТВОРІННЯ
Так як в типічнім народі усі були ізраїльтянами в номінальнім значенню, але в порівнянні лиш мале число було “дійсними Ізраїлітами”, так само є в позаобразі, і ми не повинні дивуватись, що тут знайдемо номінальну Церкву і правдиву Церкву, номінальне Нове Створіння і правдиве Нове Створіння. Відколи Християнство сталось до певної міри популярним, відтоді “кукіль”, “фальшива пшениця” зродились на пшеничнім полю, показуючись як правдива пшениця. Хоча для чоловіка є тяжко розпізнати пшеницю від кукілю, бо він не читає серця, проте Господь запевнює нас, що Він знає серця і що “Він знає, які є Його”. Він дійсно бажає і говорить, щоб ми відрізняли правдивих овець від вовків у овечих шкірах і між правдивою виноградиною, що видає правдиві овочі, а терниною і будяками, які можуть старатися увійти між членів правдивої Виноградини. Але поза цим загальним судженням – довільною екзаменацією загального зовнішнього характеру – Господь не дозволяє своєму народові йти і судити. Він каже “Не судіть перед часом”. Між тими, яких ви розпізнаєте як галуззя дійсної Виноградини, не старайтесь рішати як довго має бути дано їм, щоб приносити дозрілі овочі. Це ми мусим полишити для Отця, Виноградаря, Який очищує кожну галузку і Який остаточно відітне кожну галузку, яка не приносить овочу. Тому полишім для Виноградаря очищування Виноградини – поправи кожного правдиво посвяченого члена Церкви Христа – нехай Він виконує відділення, бо ми знаємо, що він прищепив і підливав, і приводить до розцвіту кожну галузку правдивої Виноградини. В кожній галузці повинен бути розпізнаний до певної міри дух Виноградини і кожну треба заохочувати і допомагати в її зрості. Любов має бути правом між усіма галузками, і лиш на виразне Боже Слово, а не без його уповноваження, галузка може мати право ганити, чи настановляти другу галузку. З другої сторони, дух любові має спонукувати до милосердя, лагідності, терпеливості, аж до границь дозволених великим Виноградарем, а границі ті, як ми вже вказували, є широкі і вільні, і є задумані для розвитку характеру в кожній галузці.
Це все є відмінне в людських організаціях, бо вони зігнорували і полишили простоту Божого порядку. Вони встановили деспотичні права відносно того, хто може бути признаний як член, або галузка Виноградини, і кого можна прийняти до повної спільноти; вони зробили фінансові надмірні податки і різні права та регуляції, яких Писання не подає, і також встановили різні віровчення і сповіді, а яких Писання також не встановило; вони також приписали кари за переступи цих різних постанов, яких Писання не накладає, встановили регули для виключення і відлучення від Церкви і т.п., не в згоді з тим, що подає нам Писання відносно права даного Правдивій Церкві, Правдивій Виноградині, Новому Створінню.
Ми вже звернули увагу на факт, що Церква Христова є названа в Св. Письмі “таємницею Божою”, тому що, противно до загального припущення, Церква має бути Месіянським Тілом, яке під Помазаною Головою, Ісусом, буде панувати і благословити світ. Ця таємниця, тепер об’явлена святим, була утримувана в таємниці в минулих віках (Еф.3:3-6) і є Божою таємницею, яка невдовзі скінчиться, коли Н.Створіння стане довершене при кінці цього віку Євангелії. Ми також звернули увагу на факт, що Писання відноситься до Вавилону, як до фальшивої системи (мати і дочки – деякі більше, а деякі менше зіпсуті, одні менше, а другі більше сфальшовані) і ця система є названа “Таємниця Беззаконня”. Ми не розуміємо, що засновники цих зіпсутих систем доцільно і навмисне зорганізували їх в тій цілі, щоб призводити до помилки Божий народ. Радше ми повинні пам’ятати, що це є сатана, про якого Св. Письмо говорить, що звів цілий світ в цій справі; він представляє зло за добро, світло за темноту, а темноту за світло. Сатана діє тепер “в дітях непослуху” (Ісая 5:20; Еф.2:2) подібно як він запропонував свою співпрацю з Ісусом. Він любить співпрацювати з усіма послідовниками Христа, яких може звести і відвернути від поступування слідами Господа. Як він пробував переконати нашого Господа, що є кращий спосіб – спосіб, який вимагає менше особистого жертвування і менше самозречення, чим цей накреслений Отцем – через який Він міг би благословити всі роди землі, отже він так само підчас цього Євангельського віку старається переконати Божий правдиво посвячений народ прийняти його план – не старатись пильно поступати згідно з планом і правилами Отця. Він намагався вплинути на них так, щоб вони почувались дуже мудрими – щоб думали, що вони можуть служити Господу краще своїми способами, чим способами показаними в Писанню. Він хотів, щоб вони стались зарозумілими, відчуваючи велику ревність і гордість в їх людських системах з праці, яку виконують і з організацій, які потворили. Противник не мав успіху з Господом, бо Господь завжди відповів йому “є написано”. Але не так мається річ з Його послідовниками. Багато з них занедбує те, що є написане, занедбує звертати добру увагу на приклад і слова Господа. Вони також занедбують звертати увагу на приклади і слова Апостолів і постановили виконувати для Бога план, який вірують і сподіються, матиме признання від Бога і що принесе для Нього славу.
Як вельми здивуються такі, коли в недалекій майбутності переконаються і побачать Боже Царство таке, яке Бог спланував і яке відтоді довершував згідно з Його постановою. Тоді вони пізнають як багато краще є бути обережним, бути навченим від Господа, чим старатись вчити Господа – чинити радше Його діло згідно з Його постановою, чим робити в такий спосіб, якого Він не признає. Успіх тих людських планів – папства, методистів і інших деномінацій – допомагає зробити ці системи “сильним обманом”.
Господь не перешкоджав і не задержав зросту “кукілю” на пшеничнім полі підчас віку Євангелії. Противно, Він поінформував свій люд, що вони повинні сподіватись, що обоє (пшениця і кукіль) будуть разом рости аж до часу “жнив”, коли Він сам буде присутний, доглядаючи над розділенням, збираючи пшеницю до своєї клуні (стан прославлення), а кукіль пов’яже в снопи на час великого горя, яким закінчиться цей вік, і який знищить їх як “кукіль”, або імітацію Нов.Створіння, без знищення їх як людей. І дійсно, багато з “кукілю” є шановані, моральні, і як в світі говорять, “добрі люди”. Подібно в поганських релігіях є певні добрі частини також, хоча багато менше чим між людьми з класу “кукілю”, які були вельми упривілейовані і мали велику перевагу під кожним оглядом, а це з причини близького зв’язку з правдивою “пшеницею” і їх частинного зрозуміння Господнього духа, якого виявляв клас пшениці.
Про цю “таємницю беззаконня” (Вавилон – Замішання, Номінальне Християнство) Ап. Павло говорить, що вона почала діяти між Божим народом вже за його днів, але ця праця була, очевидно, слабою аж до смерті Ап. Павла та інших Апостолів. Коли Апостоли перебували в Церкві, вони могли виказати деяких ложних учителів, через яких сатана старався потайно і приватне впровадити шкідливі єресі, щоб підірвати віру і відвернути вірних від надій і обітниць, і простоти Євангелії (2Пет. 2:1). Про деяких з тих Ап. Павло говорить в загальних словах, як на початок чинності беззаконня; але він також називає деяких по імені, Гіменей і Філіт “які від правди зблудили…і руйнують у деяких віру” (2Тим.2:17). Він також остерігає Церкву через старших з Ефесу перед такими ложними вчителями і їх науками, підкреслюючи особливо те, що такі повстануть після його смерті – хижі вовки, що не пощадять стада (Діян.20:29) Ці останні слова дуже годяться з тим, що сказав наш Господь в своїй приповісті (Мат. 13:25,39). Наш Господь виразно показує, що ці ложні вчителі і їх ложні науки є дією противника, який засіяв кукіль між пшеницю, яку Він і Апостоли посіяли. Він говорить, “Коли люди спали (особливі слуги, Апостоли) прийшов ворог і насіяв кукілю між пшеницю”.
Це не було довго після того як Апостоли поснули, що дух суперництва під проводом противника провадив крок за кроком до остаточної організації великої системи Антихриста – Папства. І як ми вже бачили, ця його організація не повстала відразу, але поступово -починаючи осягати свою силу близько четвертого століття. Цей великий Антихрист через певний час процвітав так успішно, що уся історія написана від цього часу, аж до Реформації, зовсім ігнорувала права кожної особи, чи класу до імені Християнина і не вважала за вірних усіх тих, які не належали, або в якийсь спосіб не підтримували цієї системи Антихриста. Іншим не дозволено існувати, хіба приватне і під прокляттям, і якщо історія згадує про них, то так що вони були знищені; але можливо, що подібно до тих, які ходять в світлі в теперішнім часі, вірні в цьому часі становили так незначний клас і мали невеликий вплив, що ніхто не вважав, що про них варто згадувати, в порівнянні до великої процвітаючої системи, якій вони сміли противитись і яка так скоро підносилась до великого і впливового місця так у світських, як і в релігійних справах.
Від часу Реформації противник показав також свою хитрість в організуванню кожного нового відхилення (кожного нового старання осягнути правду) в іншого Антихриста, так що сьогодні ми маємо не тільки оригінальну “матір блудниць”, але багато її дочок. В виду цього ми не будемо шукати за історією Правдивої Церкви, за винятком такої, яку знаходимо в Новому Завіті, яка, очевидно, стала захована для нас з великою святістю і чистотою, ломимо деяких вставлених віршів, які показались в Івана 21:25; і 1 Ів. 5:7.
Однак ми коротко звернемо увагу на певні факти, які не тільки доказують нам, що Св. Письмо стало збережене в досить великій чистоті, але які в цьому самому часі також свідчать, що багато систем, які твердять, що вони були зорганізовані Господом і Апостолами, є зовсім відмінні від тої, яку дійсно Ісус і Апостоли зорганізували, про що є дані нам записи в Новому Завіті.
(1) Коли б первісна Церква була зорганізована на зразок Папства, або інших теперішніх деномінацій, то записки про те були б зовсім відмінні від тих, які є. Ми мали б певні записи про встановлення нашим Господом Апостольського чину з великою церемонією, під час якої Він сам сидів би на престолі, подібно до папи, і приймав Апостолів в багряно-червоних шатах і т.п; там були б певні натяки про суворі правила відносно п’ятниці, відносно “святої води”, якою кропиться людей, і також про вироблення хрестів тощо. Також і Марш, мати Господа, не була б забута. Там були б записи про її непорочне зачаття і вона була б проголошена “Божою матір’ю” і сам Ісус був би показаний, що віддає її особливу пошану і сказав би Апостолам, щоб вони приступали до Нього за її посередництвом. Були б дані певні інформації відносно “святих свічок”, де і як їх вживати, і також, щоб в молитвах звертатися до святих; були б дані інформації як Ап. Петро стрічався з іншими Апостолами і що вони визнавали його за папу і що він відправляв Службу Божу і перемінював хліб на Тіло Христа і подавав віруючим для прощення їх гріхів. Були б там згадки про похорон Св. Степана і що Петро посвятив його гріб, щоб він лежав у “посвяченій землі і що в “посвячених гробах” треба ховати Християн. Там були б правила і регуляції відносно духовенства та мирян і що миряни є нижчим класом і духовних треба титулувати Отцями, Преосвященними.
ОРГАНІЗАЦІЯ НОВОГО СТВОРІННЯ
Преподобними, Кардиналами, Найсвятішими тощо. Там було б також згадано, в який спосіб кожний і всі мали б осягнути таку позицію, шукаючи честі один від одного і хто повинен бути більшим.
Факт, що про це навіть не натякається Апостолами, є найкращим доказом, що ці системи, які твердять, що такі поділи мають бути в Церкві і що такі чини, влада і почесті є властиві, не мають на те жодної підстави, бо вони не були впроваджені Апостолами; отже це дальше показує, що ці системи не були зорганізовані Апостолами ні нашим Господом, Який постановив Апостолів і признав їх діло. Йоана 15:16; Діян. 1:2; Об’яв.21:14.
(2) Це дальше доказує, що Біблія не була спланована цими мудрими організаторами, бо коли б вони її сфальшували, то напевно подавали б різні посилання та натяки про те, що ми подали.
(3) Маючи такий авторитет і докази, що “мати” і різні “дочки” систем в павших днях не були встановлені нашим Господом ні Його Апостолами, але виникли наслідком зіпсуття і перекручення їх (Апостолів) простих наук і через те є людськими інституціями – які стараються бути мудрішими від Бога у виконуванні Його діла сполягаймо більше на Слово Боже і стараймось більше зважати на те, навіть у малих частинах, що воно нам подає відносно цього як також інших предметів.
Під час цих шість тисяч літ історії світу, аж до наших часів, Бог в загальному дозволив світові чинити все, що можливе для розв’язання проблем світу. Природній чоловік став створений з такими якостями ума, які нахиляли його до пошани і честі для свого Творця, і ці якості ума не стали зовсім витерті через упадок – “повна розбещеність” не є загальним станом людства. Коли Бог дозволив людям вживати інші якості свого ума, так як це їм подобалось, то тим Він дозволив їм вживати їх моральні і релігійні риси згідно з їх нахилами. Ми можемо бачити, що крім природнього Ізраїля і духового Ізраїля і впливів, які пішли від них в світ, Бог залишив світ самого – нехай він робить, що найкраще може по лінії саморозвитку. Чоловік в своєму незнанню і сліпоті у великій мірі впав жертвою хитрощів сатани і упавших ангелів, які через різні форми пересудів, ложних релігій, чарівництва і т.п. відвернули маси людства далеко від правди. Про цей стан Апостол пояснює, кажучи, що це сталось том^, що коли люди знали Бога, то вони не прославляли Його як Бога і не були вдячні, але стали нікчемні в своїх думках, тому їх безумне серце затемнилося і Бог передав їх пожадливостям їхнього серця на нечистоту – дозволив їм вибрати дорогу, яку вони воліли, щоб навчитися певних лекцій в зв’язку з їх зіпсуттям і виказати через деградацію, в яку вони впали, що “гріх став надмірно грішним” і що це с безглуздям слухати ради когось іншого, чим свого Творця.
Як ми вже бачили, Бог не мав заміру полишити людство в цьому слабому і упавшому стані, але в своєму властивому часі через Нове Створіння, знання Господа досягне кожного члена людського роду, якому буде даний привілей одержати повне знання правди і одержати благословення запевнені йому через діло примирення. Але точка, яку ми бажаємо тут особливо висказати с, що коли Бог в такий спосіб полишив поганські народи для себе самих, для свої власної долі, то так само Він полишив і так зване Християнство. Він дозволяє людям, які одержали певне світло Божого Об’явлення вживати його так як їм подобається – пробувати, якщо хочуть, поліпшити Божий план і творити свої людські системи тощо. Це не означає, що Він не має сили це все зупинити, ані що Він схвалює ці різні суперечні та більш менш шкідливі способи цих інституцій людства і також Християнства. Ці досвіди становитимуть додаткову лекцію, яка невдовзі направить багатьох, коли вони пізнають славний результат Божого плану і побачать як Бог стало і постійно працював над виповненням Його оригінального заміру, незважаючи на плани і заміри людські, довершуючи свій намір часом частково через них, а часом в противенстві до них. Власне так Він робив при кінці жидівського віку, коли дозволив деяким з цього народу виповнити Його план через розп’яття Господа і переслідування Його Апостолів. І так як деякі з них були “дійсними Ізраїлітами” і були благословенні і піднесені, і стали учасниками терпінь Христа, для того щоб могли бути учасниками Його слави, то також і тепер є правдоподібно “дійсні ізраїліти”, які подібно до Павла, будуть звільнені з пастки противника.
Є ще інша точка гідна уваги. Господь має особливий час на розпочатої свого Царства і також особливий час, в якому Його вибране Нове Створіння буде розвинене і приготовлене для Його служби. І, очевидно, це було частиною Його плану, щоб особливе світло світило на початку і при кінці цього періоду. Про це Апостол натякає, коли говорить нам “на яких кінець віків надійшов” (1Кор.10:11). Це було на переломі жидівського і євангельського віків, що Дорога і Правда, і Життя були вперш показані; темні віки перешкодили цьому, і тепер на переломі віку Євангелії і Тисячоліття світло просвічує так як ніколи перед тим – про “речі старі і нові”. Коли ми вважаємо, що ці, які на початку віку були в згоді з Господом, одержали особливе світло, і що такі при кінці цього віку будуть упривілейовані світлом Теперішньої Правди, щоб вони через те могли бути освячені, то ми не повинні думати, що така сама міра світла була конечною для освячення в часі посередніх віків, з яких деякі є названі “темними віками”. Ми не повинні припускати, що був час, в якому Господь не мав свідків, хоча вони не завжди можуть бути згадувані на сторінках історії, а це тому що були відлучені і не піддержували великих систем Антихриста, хоча навіть деякі з них могли бути в цих системах. Отже Божий клич, який відноситься до теперішнього часу, виразно показує, що ми повинні сподіватись знайти багато Божого народу в замішаному і збентеженому стані через сектантство в Вавилоні, “Упав, упав Вавилон, блудниця велика”, “вийди із неї народе мій, Щоб не мати вам спілки в гріхах її, і щоб не одержати її карання”. – Об’яв. 18:2,4.
Зробивши такий загальний перегляд Церкви і її обмеженої історії, приступім до більш особливого перегляду Церкви, яка була встановлена Господом. Так як є лиш один Господній Дух, якого всі, що є Його, мусять мати, то так само є лиш один Голова і осередок Церкви, наш Господь Ісус Христос. Однак ми повинні пам’ятати, що Отець радо визнав усю Його працю і що згідно за Його власними словами, Його праця виконувалась в імені Отця і з Його авторитету – “Кожна рослина, якої не засадив мій Небесний Отець, буде викорінена”. (Мат. 15:13) Правдива Церква, Нове Створіння, є насадженням Отця. Наш Господь сказав “Я правдива Виноградина, а ви галуззя, а мій Отець є Виноградар”. Пізніше Він показує, що також е “виноградина землі”, номінальна церква, ложна церква, якої не засадив Отець і яка буде викорінена. Овоч з правдивої Виноградини є Любов і є дорогим для Отця; але овоч з земної виноградини є самолюбство в різних його видах і він буде остаточно зібраний до великого чавила Божого гніву, в часі великого горя, яким закінчиться цей вік. -Йоана 15:1-6; Об’яв.14:19.
Кожний дослідник Біблії напевно завважив, що наш Господь і Апостоли не признавали розділів в Церкві і нехтували все подібне до схизми (розколу), так по факті, як і з імені. З ними Церква була одна і нероздільна, так як є одна віра, один Господь і одне хрещення. З цієї точки говорилось як Церква, Церква Божа, Церква Христова, Церква Первородних, а її члени називались “братами” “учнями” “Християнами”. Усі ці імена є вживані однозначно до цілої Церкви і до малого збору – навіть двох, чи трьох – і також до одиниць в Єрусалимі чи Антіохії, чи де інде. Різноманітність цих імен і їх загальне вживання виразно показує, що жодне з них не мало бути властивим, або дійсним ім’ям. Усі були вираженням цього великого факту, якого Господь і Апостоли постійно представляли, а саме, що Церква (Екклезія, тіло, громада) Господніх послідовників є Його “вибором”, щоб мали участь в Його хресті і навчитися потрібної лекції тепер, і опісля мати участь з Ним в Його славі.
Цей звичай повинен був продовжуватися, але став змінений підчас Темних віків. Коли розвинувся блуд, то з тим теж прийшов і сектантський дух, і також повстали особливі назви – Римська Церква, Лютеранська Церква, Баптистська Церква, Англіканська Церква, Методистська Церква, Греко Католицька Церква тощо. Це є знаки тілесності, як про це висловлюється Ап. Павло (ІКор.З;3,4); і як Нові Створіння виходять з цієї темноти, яка вкривала цілий світ, і стають просвічені також в цій справі і бачать помилки, і вияви зла, то вони не тільки залишають сектантство, але також не хочуть називатись подібними небіблійними іменами – однак радо відповідають на яке-небудь або на всі, що є біблійні.
Тепер стараймось прослідити основу Церкви, яку Господь встановив.
ДВАНАДЦЯТЬ АПОСТОЛІВ АГНЦЯ
Апостол заявляє, що ніхто не може заложити іншої основи, чим ця, яка є вже заложена, а якою є сам Ісус Христос (ІКор.З:1І). На цій основі наш Господь, як представник Отця, почав будувати свою Церкву, і так роблячи, Він покликав дванадцяти Апостолів – не випадково, але через планування, подібно як дванадцять поколінь Ізраїля не були випадковими, але згідно з Божим планом. Господь не тільки що не вибрав більше, чим дванадцять Апостолів до цього стану, але Він ніколи не дав авторитету, щоб вибирати більше – з тим, що коли Юда показався негідним і через те відпав, то на його місце став вибраний Ап. Павло.
Ми бачимо з якою дбайливістю JJiH пильнував Апостолів – Його обережність для Петра, Його молитва про нього в годині його проби і опісля Його особливе звернення до нього, щоб пас Його вівці і Його ягнята. Помічаємо також Його старання про сумніваючогося Тому і Його бажання показати йому вповні, що Він воскрес. З цих дванадцяти Він не стратив нікого, крім сина погибелі- і його відступлення вже було знане для Господа і предказане в Писанню. Ми не можемо визнати, в жодному значенню цього слова, вибору Матія згаданого в Діях як вибір Господній. Він, без сумніву, був добрим чоловіком, але він став вибраний одинадцятьма без авторитету, їм було сказано перебувати в Єрусалимі і ждати на силу згори, на Св. Духа в П’ятидесятниці, і це власне було під час цього очікування і перед надаренням сили, що вони помилково кинули жереб і вибрали Матія на місце Юди. Господь не зганив їх за цей неуповноважений чин, але просто не признав їхнього вибору і в своєму властивому часі припровадив Ап.Павла, заявляючи, “Це є моя вибрана посудина”; і дальше маємо вислів Апостола, що він був вибраний від утроби його матері, щоб бути особливим слугою; і дальше, що він нічим не залишився позаду найважніших Апостолів- Гал.1:15; 2Кор.11:5.
З цього видно, що ми є зовсім в незгоді з поглядом папства та протестанської Епископальної Церкви, та мормонами, які претендують, що число Апостолів не було обмежене до дванадцяти і що відтоді були намісники, які говорили і писали з таким самим авторитетом, як цих дванадцять вибраних Господом. Ми це заперечуємо і на доказ прошу завважити як Господь в особливий спосіб вибрав цих дванадцять, маючи на умі важливість числа дванадцять в речах посвячених, що відносяться до цього вибору. Остаточно звернемо увагу на вершок цього, показуючи символічний образ прославленої Церкви, який є нам даний в Об’явленню, в 21-шій голові. Там Новий Єрусалим – символ нового Тисячолітнього Уряду, Церква, Наречена, злучена з її Господом – є дуже виразно описана, і в цьому образі є виразно сказано, що дванадцять основ цього Міста є чудові, і що на цих дванадцяти основах є написані імена “дванадцяти Апостолів Агнця” – не більше і не менше. Який кращий доказ можемо мати, що там ніколи не було більше, чим цих дванадцять Апостолів Агнця і що які-небудь інші були, як говорить Апостол, “ложними апостолами”.- 2Кор.11:13.
Ми також не можемо уявити собі, щоб нам потрібно мати більше Апостолів, бо ці дванадцять є дальше з нами – їх писання, їх свідчення і їх праця любові – в багато кращій формі, чим мали ті, які були особисто з ними в часі їх служіння. Ми маємо записки про їх службу, записки про слова і чудеса Господа і т.п. їхні проповіді на різні теми Християнських наук в їхніх листах є тепер в наших руках, які видані і представлені в спосіб найбільш приступний і успішний. Ці речі є “вистарчаючі” щоби, як Апостол подає, “людина Божа була досконала і до доброго діла готова”. Пояснюючи справу дальше, Апостол заявляє, “бо я не вхилявсь об’являти вам усю раду (волю) Божу”.-2Тим.З:17; Діян.20:27.
Негайно після своїх сорока днів роздумування і спокутування через противника у пустині, і рішення відносно того, який є властивий спосіб, наш Господь почав проповідувати Євангелію Царства і запрошувати послідовників, яких називано учнями. Власне з поміж цих учнів Він остаточно вибрав дванадцятьох. (Луки 6: 13-16) Вони всі походили з скромної кляси людей, кілька з них були рибаками, і на іншім місці є сказано, що начальники і старшина Ізраїля сказали про них, що це “люди невчені та прості”.(Діян.4:13) Очевидно ці дванадцять були покликані з поміж “учнів”, а це значить з поміж усіх послідовників, які підтримували Господню справу і визнавали Його, не полишаючи свого денного зайняття. Ці дванадцять були запрошені статись співучасниками в Його місії проголошування Євангелії і записи подають, що вони полишили все і пішли слідом за Ним. (Мат.4:17-22; Марка 1:16-20; 3:13-19; Луки 5:9-11) Сімдесять, яких Господь пізніше теж післав проповідувати, ніколи не були визнані за Апостолів. Лука дає нам особливий опис вибору цих дванадцяти, повідомляючи нас, що перед тим вибором наш Господь пішов на гору молитися^ – очевидно, щоб осягнути пораду від Отця відносно Його праці і Його помічників у цьому. Він перебував цілу ніч на молитві і коли настав день, Він покликав до себе своїх учнів і з поміж них вибрав дванадцять, яких назвав Апостолами (Грец. апостолос – післанець). В такий спосіб ці дванадцять були позначені як відлучені і відрізнені з поміж усіх учнів- Луки 6:2,13,17.
Інших невибраних на Апостолів учнів Господь також любив і, безсумніву, вони вповні годились з Його призначенням цих дванадцятьох, признаючи, що це є в інтересі загальної праці. Там не є сказано, на якій основі Господь зробив цей вибір, але ми маємо запис Його власної молитви, в якій Він сказав “Твої вони були, і Ти мені їх дав” (Йоана 17:6) і дальше “Тих, що Ти мені дав, я стеріг, і ніхто з них не згинув, тільки син загибелі” – Юда. В якому значенні і до якої міри Отець доконав вибору цих дванадцятьох, не є для нас важним. Напевно одною з кваліфікацій, яку вони мали, була покора і безсумніву, що їх скромне заняття (праця) і минувші досвіди в життю були такими, що давали їм схильність бути не тільки покірними людьми, але провадили їх до вироблення сильного характеру і до витревалости тощо, до такого ступення, до якого інші стремління могли б цього не довершити до такої самої міри. Нам є сказано, що вибір дванадцятьох в цьому часі, замість ждати до П’ятидесятниці (часу, коли настало сплодження Церкви з Св. Духа) було головно для того, щоб дозволити^ цим дванадцятьом бути особливо з Господом, бачити Його працю, чути Його післанництво, щоб в той спосіб вони могли бути свідками і сказати нам і цілому Божому народови про чудові діла Божі і чудові слова життя, які були заманіфестовані Ісусом. – Луки 24:44-48; Діян. 10:39-42.
АПОСТОЛЬСЬКЕ УПОВНОВАЖЕННЯ
Ніде немає найменшого натяку, до Апостолів, або відносно них, щоб вони були панами над Господним насліддям; щоб вони вважали себе відмінними від інших віруючих, щоб були звільнені з під діяльности Божого права, або особливо упривілейовані і забезпечені відносно їх вічного насліддя. Вони мали постійно пам’ятати, що “всі є братами” і що “один є наш Господь” Ісус Христос. Вони мали завжди пам’ятати, що для них було конечним, щоб старатись запевнити собі їх поклик і вибір; і що лиш тоді, коли вони будуть послушні для Закону Любови і будуть покірні як малі діти, вони зможуть увійти до Царства, їм не дано офіціяльного титулу, ні жодної інструкції відносно особливих шат чи відзнак, але тільки те, щоб в усіх цих речах були прикладом для стада, щоб інші, бачучи їх добрі діла, прославляли Отця; щоб таким чином інші, йдучи в їх сліди, йшли також в сліди Провідника і остаточно осягнули цю саму славу, честь і безсмертя -учасниками цієї самої Божої природи як члени цього самого Нового Створіння, їх припорученням і повелінням була служба – вони мали служити один одному, служити Господу і класти життя за братів. Ця служба мала бути виконувана особливо в зв’язку з поширюванням Євангелії. Вони були учасниками помазання, яке вже прийшло на Господа – цього самого помазання, яке відноситься до цілого Н. Створіння, до цілого Царського Священства і є так описане пророком “Дух Господній на мені, бо Він помазав мене звіщати вбогим добру новину …зціляти розбитих серцем …”.- Ісая 61:1,2; Луки 4:17-21; Мат.10:5-8; Марка 3:14; Луки 10:1-17.
Хоча це помазання не прийшло прямо на них перед П’ятидесятницею, вони скорше мали передсмак цього, коли Господь передав їм частину своєї сили Св. Духа, коли післав їх проповідувати. Але навіть ця особлива нагода, щоб бути гордим, була віднята від них пізніше, коли Господь післав сімдесять інших учеників виконювати подібну працю і також дав їм силу лічити і виганяти бісів в Його ім’я. Тому дійсна праця Апостолів, у властивому значенню цього слова, не розпочалась скорше, аж вони одержали Св. Духа в П’ятидесятниці. Там їм була дана особлива маніфестація Божої сили – не тільки Св. Дух і дари Духа, але також їм була дана сила надарити тими дарами інших. Тому вони були відрізнені від інших в Церкві. Інші віруючі були почислені як члени помазаного тіла Христа, стались учасниками Його Духа і були сплоджені цим Духом до новости життя, але ніхто з них не міг мати дару, тобто особливої маніфестації, хіба даного через Апостолів. Однак ми повинні мати на умі, що ці чудесні дари, говорення мовами, пояснення мов і т.п. в жодному значенню не перешкаджали і не брали місця овочів Св. Духа, які мали бути зрощувані і розвивані кожним віруючим через послух до Божих інструкцій – в міру того як кожний зростав в ласці і знанню, і в любові. Апостоли були відзначені як особливі слуги і представники Господа в праці засновування Церкви тим, що могли передавати дари іншим, які могли їх одержати, однак могли бути як мідь дзвеняча (коли б не мали любови) і бубен гудячий- 1Кор.12:7-1О, 13:1-3.
Наш Господь у виборі цих Апостолів і в інструкціях для них, мав на увазі благословення і інструкції для всіх Його послідовників до кінця цього віку. Це показується з Його молитви при кінці Його місії, в якій, відносячись до учнів, сказав “Об’явив я ім’я Твоє людям, (Апостолам), яких Ти дав мені з світу; вони були Твоїми і Ти мені їх дав і вони зберігли Твоє Спою. Тепер вони пізнали, що все те, що Ти мені дав, є від Тебе; Бо слова, які Ти мені дав, я їм передав, і вони прийняли їх, і зрозуміли, що я дійсно прийшов від Тебе,.. Я за них молю, не за світ молю, але за тих, яких Ти мені дав, бо вони Твої.. І не тільки за цих одних молю, але також і за тих, які через їх слово увірують в мене (ціла Церква віку Євангелії), щоб усі були одно (в дусі,в замірі, в любові) так як Ти Отче в мені, а я в тобі, щоб вони також у нас одно були (показуючи остаточну ціль цього вибору, так Апостолів, як і цілого Нов. Створіння), щоб світ пізнав (якого Бог любить і якого відкупив дорогоцінною кровлю Ісуса) що Ти мене післав” -їх відкупити і привернути.- Йоана 17:6-9.
Апостоли, хоча невчені, мали сильні характери і їх недостача в земній мудрості була під Господнім научуванням вирівнана тим, що вони мали “духа здорового розуму”. Тому не дивно, що ці мужі були одноголосно признані первою Церквою як провідники на Господнім шляху, як особливо призначені вчителі і “філяри в Церкві”, будучи під оглядом авторитету слідуючими після Господа. Господь в різний спосіб приготовив їх до цього стану.
Вони були постійно з Ним і тому могли бути свідками шодо всіх справ Його місії, Його научування, Його чудес, Його молитов, Його співчуття, Його святости, Його самопожертвування навіть аж до смерти, і остаточно свідками Його воскресення. Не тільки первісна Церква потребувала цього свідчення, але всі, які відтоді стали покликані Господом і прийняли Його поклик до Нов. Створіння – усі які втекли під охорону і сполягають на славні надії, що є зосереджені в Його характері, в Його жертвенній смерті, в Його високім вивищенню, і в план Божий, який Він має довершити – потребують такого особистого свідчення в цих всіх справах, а це для того, щоб могли мати сильну віру і велику потіху.
Пізніше Господь післав сімдесять інших учнів проголошувати Його присутність і жниво жидівського віку, але їх праця була відмінною в багатьох відношеннях від праці Апостолів. В дійсності видно, що в кожнім випадку Господь відлучував Апостолів, так щоб ми і ціла Церква могли мати повне довір’я в них. Лиш вони самі мали участь з Ним в останній Пасці і в установленню нової пам’ятки Його власної смерти; лиш вони були з Ним в городі Гетсеманськім і їм Він особливо об’явився після свого воскресення; і також лиш вони були особливо вжиті як речники Св.Духа в дні П’ятидесятниці. Одинадцять були “галилеяни” як про них деякі, які їх чули, говорили “Хіба ж усі ці, що так говорять, не галилеяни?’.- Діян.2:7; Луки 24:48-51; Мат.28:16-19.
Хоча, як показують записи, наш Господь показувався після воскресення для около п’ятистам братам, все ж таки Він особливо ділав з Апостолами, з наміром, щоб вони були особливими “свідками всьому тому, що Він чинив в землі юдейській і в Єрусалимі, Якого вони вбили, розп’явши на хресті; та Бог воскресив Його третього дня і дав Йому, щоб Він з’явився …і звелів нам проповідувати народові та засвідчити, що то Він, що є призначений Богом суддею для живих і мертвих”.- Діян.10:39-45; 13:31; 1Кор.15:3-8.
Ап. Павло, хоча не в прямий спосіб свідок до такої самої міри як одинадцять, все ж таки був свідком воскресення нашого Господа в тім, що одержав ласку на миг побачити Його славу після воскресення, як про це він сам згадує “Наостаток же всіх, з’явився Він мені, немов якому недородкові (як такому, що народився перед часом)”. (ІКор. 15:8,9) Ап. Павло в дійсності не мав бачити Господа в славі, перед переміною всіх членів Церкви при Другім Приході Господа, коли вони всі стануться подібні Йому і побачуть Його таким як Він є; але для того, щоб Апостол був свідком, він одержав цей проблиск і крім того одержав много видив, більше від інших Апостолів. Таким чинон він був винагороджений задля того, що скорше не був особисто з Господом. Його досвіди були користю не лиш для нього, але, ми думаємо, що для користи цілої Церкви. Є це певним, що особливі досвіди, видива і об’явлення дані Апостолові, що зайняв місце Юди, були більш помічними, чим ці, що їх мали інші Апостоли.
Його різні досвіди дозволили йому пізнати і оцінити не тільки “глибокі Божі речі”, про деякі з них не годилось говорити людям (2Кор.12:4), але це освічення, яке вони дали для Апостола, стало виражене через його писання і передане Церкві від його днів аж до тепер.
Тому, що Апостол мав ці видива і об’явлення, він міг добре зрозуміти стан і ситуацію, і оцінити новий вік, і зрозуміти ширину і довжину, височину і глибину Божого плану і характеру, і тому що він добре розумів і цінив ці речі, він був здібний передати їх іншим, писати про них в своїх листах в такий спосіб, щоб це давало благословення для дому віри напротягу цілого віку. Дійсно, навіть сьогодні, Церква могла б скорше стратити свідчення усіх інших Апостолів, чим цього Апостола. Помимо того ми тішимось, що маємо повне свідчення – радо оцінюємо це все, як також шляхетні характери усіх дванадцятьох. Завважмо свідчення, що вказує на нього як на Апостола: насамперед слова Господні “Він є для мене вибрана посудина, щоб нести ім’я моє перед народами і царями, і синами Ізраїля” (Діян.9:15) Слова самого Апостола є “Повідомляю вас, брати, що Євангелія, яку я вам проповідував, не є від людей, ані від людини не прийняв я її, ані не навчився, але відкриттям, від самого Ісуса Христа”. (Гал.1:11.12) і дальше він говорить “бо Той, Хто допамагав Петрові в його апостольстві між обрізаними, допомагав і мені між поганами” (Гал.2:8) Не тільки його ревність для Господа і для братів і його готовість класти життя за братів (у видаванню енергії, часу і старання для їх благословення) свідчать про його гідність апостольського стану на рівні з іншими Апостолами, але тому що, його апостольське відношення до Церкви було деякими оспорюване, то він прямо вказав на це і на Господнє благословення в зв’язку з його об’явленнями і службою, як доказ, що він зовсім не був позаду інших Апостолів.-1Кор.9:1; 2Кор.11:5,23; 12:1-7,12; Гал.2:8; 3:5.
Це не було заміром Господа, щоб Апостоли виконували працю лиш між жидами – записки подають противно. Він повідомив одинадцятьох, що Його праця і післанництво було для всіх народів; отже вони мали ждати в Єрусалимі аж одягнуться силою згори і там мали почати своє свідчення. Слова нашого Господа були, “Та ви приймете силу, як Св. Дух зійде на вас, і будете моїми свідками в Єрусалимі і у всій Юдеї, і в Самарії, і аж до найдальшого краю землі” (Діян.1:8)є Це свідчення продовжувалось не тільки за життя Апостолів, але ще дальше продовжується. Вони дальше промовляють до нас, дальше навчають вірних, дальше напоминають, докоряють і заохочують вірних. Смерть не задержала їх служіння. Вони дальше говорять, дальше свідчать і є дальше речниками Господа для Його народу.
НАТХНЕННЯ АПОСТОЛІВ
Це є добре, що ми маємо довір’я до Апостолів як вірних свідків, або істориків, і що ми помічаємо, що їх свідчення мають печать чесноти в тім, що вони не шукали слави, ні честі між людьми, але пожертвували всі земні інтереси в ревній службі для воскреслого і прославленого Господа, їх свідчення були б невартісні, коли б вони не мали дальшого значення, або впливу, чим це; але ми знаходимо, що Писання навчає, що вони були вживані Господом як Його натхнені чинники, і що вони були особливо проваджені Ним відносно свідчення, навчання і звичаю тощо, які вони мали встановити в Церкві. Вони свідчили не тільки про речі, що чули і бачили, але в додатку про інструкції, які одержали через Св. Духа і таким чином вони були “вірними управителями”. “Нехай так нас уважає кожна людина, як слуг Христових та управителів Божих таємниць” сказав Ап. Павло (1Кор.4:1) Ця сама думка була виражена Господом, коли Він сказав відносно дванадцятьох “Зроблю вас рибаками людей”, і дальше “Паси вівці мої” “Паси мої ягнята”. Також Апостол говорить про “Таємницю (глибокі правди Євангелії відносно високого поклику Нов. Створіння – Христа), “яка в інших поколіннях не була знана синам людським так, як вона тепер стала відкрита Його святим Апостолам і пророкам через Духа Святого”. Про ціль цього відкриття є сказано “щоб навчити всіх про спасенний задум (на яких услів’ях можна осягнути участь в цьому Нов. Створінню) тієї тайни, що від віків захована була в Бозі” (Еф.3:3-11). Дальше описуючи як Церка має бути збудована на основі Апостолів і Пророків, наріжним каменем якої є сам Ісус Христос, Апостол заявляє “заради цього, я Павло, є в’язень Ісуса Христа за вас, поган”. Еф.2:20,22; 3:1.
Утішитель був приобіцяний, щоб “навчити усього і пригадати все, що я говорив”, “і він казатиме вам, що настане” (Йоана 14:26; 16:13). Це до певної міри відноситься до цілої Церкви, але це головно відносилось до Апостолів; і дійсно, він дальше діє в тім напрямку, щоб пригадувати Церкві через Апостолів – їх слова є дальше проводами, через які Св. Дух нас навчає про речі старі і нові. Згідно з цією обітницею можемо розуміти, що надхнення Апостолів мало потрійний характер. (1) Відсвіження пам’яті, даючи їм змогу пригадати і відтворити особисте научування Господа. (2) Керівництво до оцінення правд, які відносяться до Божого плану віків, (3) Особливі об’явлення про речі, які мають наступити – речі про які Господь сказав, “Ще багато маю вам говорити, та ви не зможете це тепер перенести”.- Йоана 16:12.
Ми не думаємо, що відсвіження пам’яті Апостолів вказує на диктовання точних висловів і після точного порядку усіх слів Господа. Писання Апостолів не потверджують цього. Однак Господня обітниця є сама собою ґаранцією правильности їх висловів. В кожній з чотирьох Євангелій маємо історію початкового періоду життя і служби Господа, та проте в кожній особистість автора є показана. Кожний за своїм стилем записував ці речі, які виглядали йому більш важними і під Божим проводом ці різні записи постачають разом повну історію, яка є потрібна для встановлення віри Церкви, розпізнання Ісуса як Месії і Пророка і про виповнення пророцтв відносно Нього, про різні факта і події в Його життю, і про Його научування. Коли б надхнення було в роді словного диктування, то не було б потрібним, щоб кілька чоловіків повторювали це саме оповідання; але гідним завваги є це, що хоча кожний автор проявляє свою особисту свободу вислову і опису найбільш важних подій, Господь через свого Духа так керував справами, що нічого важного не полишено – усе, що потрібне, стало вірно записане -“щоб чоловік Божий міг бути досконалий і до всякого Доброго діла готовий”. Тут є інтересним помітити, що запис Ап. Йоана доповнює інші записи, Маттея, Марка і нош: СТВОРІННЯ Луки, і що він головно описує про важні події і проповіді, які були поминуті іншими.
Господня заява, що Він буде через Св. Духа провадити Апостолів і через них Нове Створіння “до всякої правди”, показує нам, що цей провід буде загальний, радше чим особистий (тобто кожного зокрема) – що виповнення сталось в такий спосіб, то про те вказують різні записи. Хоча Апостоли, за вийнятком Ап. Павла, були прості і невчені люди, то помимо цього їх писання є прекрасними. Вони були здібні руйнувати мудрість вчених, нищити забобони теологів в їх днях і надальше. Не грас ролі, якими мудрими словами може бути висловлюваний блуд, він не може встояти перед логікою Права і Пророків і наук нашого Господа. Жидівські письменники помітили це, бо читаємо, що вони “спотерігли, що вони (Ап. Петро і Йоан) люди невчені та прості, то дивувались, і пізнали їх, що вони були з^ Ісусом” – що вони вивчили Його науку і наслідували Його духа.- Діян. 4:5,6,13.
В листах Апостолів знаходяться такі логічні аргументи, основані на надхнених писаннях Стараго Завіту і на словах нашого Господа, і всі, які напротягу цього євангельського віку ділали в цьому самому дусі, йдучи по лініях наук та основ, які наш Господь через своїх речників нам передав, приходять до цієї самої корисної конклюзії (висновку); так що наша віра не опирається на людській мудрості, але на силі Божій (ІКор.2:4,5). Все ж таки в цих науках і в їх історичних описах не маємо доказів диктування слова за словом, не має доказів на те, що вони були лиш Господніми механічними секретарями, говорячи і пишучи в спосіб механічний, подібно як чинили старинні пророки (2Пет.1:21). Навпаки, чистий ум Апостолів, що ясно бачив і передбачував речі, був таким з причини освічення його Духом Божим, і це дало їм змогу бачити і оцінювати Божі заміри, і виразно про них говорити і писати; подібно увесь Господній народ відтоді, поступаючи за Його проводом, може зростати в ласці і в знанні, і в любові, і також може зрозуміти з усіми святими ширину і довжину, височину і глибину, і пізнати любов Христову, яка перевищує всякий (людський) розум”.- Еф.3:18,19,
Все ж таки, ми є вповні оправдані, коли віруємо, що їх інші научування як також їх історичні записи, були так під наглядом Господа, що там не входили невластиві слова і що правда була в такій формі представлена, щоб становила “харч на пору” для домовників віри від тоді, аж до тепер. Ця Божа опіка над Апостолами була показана наперед в словах нашого Господа, “Що тільки зв’яжете на землі, буде зв’язане на небі, і все, що розв’яжете на землі буде розв’язане на небі” (Мат. 18:18). Ми розуміємо, що це не означає, щоб Господь зрікся свого права і піддається під розпорядження Апостолів, але що вони будуть так проваджені і піддержувані Св. Духом, що їх рішення в Церкві відносно того, які речі треба вважати за обов’язкові, а які за необов’язкові, буде правильним рішенням; і що Церква в загальному може знати, що ці справи стали полагоджені, так що прийняте рішення є Господним рішенням, так само як і Апостолів.
НА ЦІЙ СКЕЛІ ПОБУДУЮ ЦЕРКВУ МОЮ
Згідно з тим як Апостол Петро видав свідоцтво, що наш Господь є Христос, що Ісус сказав “Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров це тобі відкрили, а Отець мій, що на небі. І кажу тобі, що ти Петро (гр.петрос – скеля) і на цій скелі (петра – маса каміння – великий основний камінь правди, про якого ти тепер висловився) побудую Церкву мою”. Господь сам є будівничий, і Він сам також є названий Основою, “Іншої основи ніхто не може заложити, чим тої, що є заложена, а якою є Ісус Христос” (ІКор.З:11). Він є великим Каменем, а заява Апостола про Нього була свідченням про опоку, камінь – про головні, підставові основи Божого плану. Ап. Петро так розумів ці справи і так про них висловився (Шет.2:5,6). Він заявив, Що всі правдиво посвячені віруючі є “живими каміннями”, які приходять до великого Каменя Божого плану, Ісуса Христа – будувати святий Божий храм через сполуку з Ним – основою. Тому Петро не говорить і не претендує бути каменем основи, лиш зачислюе себе разом з іншими до “живого каміння” (гр. літос) Церкви, хоча “петрос”, скеля, вказує на більший камінь, чим “літос” і усі Апостоли як основні каміння будуть мати в Божому плані і порядку більшу важливість від інших братів.- Об’яв.21:14.
КЛЮЧІ АВТОРИТЕТУ
‘ В зв’язку з тим Господь сказав до Петра, “І я дам тобі ключі Царства Небесного і що ти зв’яжеш на землі, буде зв’язане на небі”. В той спосіб авторитет даний усім Апостолам, був особливо сказаний до Ап. Петра, і це з додатковим привілеєм або честю мати також ключі -відмикаючою, відчиняючою силою або авторитетом. Ми пам’ятаємо як Ап. Петро вжив ключів Царства і зробив відкриваючу, або розпочинаючу працю нового віку, насамперед в дні П’ятидесятниці до Жидів, а опісля три і пів року пізніше до Поган в домі Корнелія. Читаємо, що в дні П’ятидесятниці, коли Св. Дух став виллятий, “Тоді Петро ставши з одинадцятьма” – він розпочав, він відкрив, а інші наслідували, і таким чином жидам стало представлене запрошення Євангелії. В справі Корнелія, то читаємо, що Господь звернув післанців до Петра і через “видиво” поінформував його, щоб він прийняв запрошення і пішов за ними, і в той спосіб вжив його до відчинення дверей ласки, свободи і привілею для поган – щоб вони також могли приступити до участи в привілею високого поклику Нов. Своріння. Ці речі вповні годяться з тим, що ми вже бачили відносно Господнього заміру в зв’язку з вибором дванадцяти Апостолів. І чим ясніше Господній народ розпізнає це, що ці дванадцять мужчин були особливими представниками нового віку і що їх слова були особливим проводом правди для Нов. Створіння, то тим більше вони будуть приготовані прийняти їх слова і
тим більше не будуть схильні поперати навчання інших, які перечуть їх (Апостолів) свідченням. “Коли вони не говорять згідно з словом, то нема в них світла”.- Ісая 8:20.
Остання пропозиція обітниці нашого Господа звучить: “Він (Св. Дух Отця) вкаже вам на майбутні речі”. Це натякає на особливе надхнення Апостолів і посередньо це вказує на благословення Господнього народу напротягу цілого віку аж до його закінчення, через їх навчання. Таким чином вони мали бути не тільки святими Апостолами, але також пророками і доглядачами, повідомляючи Церкву про майбутні події. Не конечно думати, що всі Апостоли були вживані в такій самій мірі в яких-небудь чи у всіх услугах. Фактом є, що деякі були надарені більшою честю не тільки в певних привілеях служби як Апостоли, але також більше в показанню про речі, які мали наступити. Ап. Павло показує на різні речі, що мають статись, на велике відступлення в Церкві, на об’явлення “Чоловіка Гріха”, на таємницю відносно Другого Приходу Господа, і що ми не всі поснемо, хоча всі мусимо бути перемінені; про таємницю закриту від віків, що до Церкви ввійдуть теж з поган і також стануться співспадкоємцями з Христом цієї обітниці даної Авраамові – що в його насінню будуть благословенні всі народи землі тощо. Він також показує, що при кінці цього віку зло матиме перевагу в Церкві, що люди будуть любити розкоші більше, чим Бога, маючи вид побожности, але її сили виперлися; що хижі вовки (нищівна вища критика) увійдуть до Господнього стада і не пощадять його. Дійсно, усі писання Ап. Павла є чудово насвітлені через видива і об’явлення, які за його днів належали до майбутности і про яких не годилось тоді говорити, але які тепер є явні для святих через типи і пророцтва Старого Завіту -зрозумілі тепер в світлі слів Апостола, тому що прийшов “властивий час”, щоб вони стали зрозумілі.
Ап. Петро також як пророк, вказує на прихід ложних вчителів до Церкви, які потаємно вноситимуть шкідливі єресі, заперечуючи навіть, що Господь їх купив. Дивлячись до наших днів він пророкує, кажучи “в останні ^ прийдуть із насмішками глузії… кажучи. Де обітниця Його приходу..” Він також пророкував, що “День же Господній прийде як злодій вночі”.
Ап. Яків пророкує відносно кінця цього віку, кажучи, “А ну ж тепер ви, багачі, плачте та ридайте над злиднями, що прийдуть на вас…Ви зібрали скарби на останні дні”.-Яків 5:1-5.
Однак Ап. Йоан був найбільш визначний пророк з усіх Апостолів; його видива в книзі Об’явлення описують в чудовий спосіб про речі, що мали настати.
АПОСТОЛЬСЬКА НЕОМИЛЬИСТЬ
З повищого ми є вповні оправдані вірити, що Апостоли були так проваджені Господом через Його Духа, що всі їх публічні заяви були з Божого надхнення для напомину Церкви; і не менше непомильні чим вискази пророків в минувшім віці. Але, так думаючи відносно правдивости їх свідчення і що всі їх вискази до Церкви мали Боже признання, є властивим, щоб ми зепзамінували обережно п’ять відмінних обставин, згаданих в Новому Завіті, яких звичайно вважають, що вони противляться думці, що Апостоли не помилялись в своїх навчаннях. Ми їх перевіримо окремо.
(1) Петро відрікся нашого Господа близько перед Його розпяттям. Це не може бути оспорюване, що тут Петро впав несподівано у поважну помилку, за яку опісля він дуже жалував, але ми не повинні забувати, що цей переступ, хоча зроблений після вибрання його на Апостола, був перед його помазанням через Св. Духа в П’ятидесятниці і його божественним призначенням на Апостола в повнім цього слова значенню. Та більше того, неомильність, яку ми приписуєм Апостолам, є та, що відноситься до публічного навчання і писання, а не до всіх справ і подробиць в їх життю, які безперечно були позначені хибами, та недостачами їхніх земних посудин (тілом), заплямлених упадком, в якому усі діти Адама потерпіли. Слова Апостола, що “ми маємо цей скарб в земних посудинах”, очевидно відноситься до нього самого і до інших Апостолів, як також до цілої Церкви, яка одержала Св. Духа. Наша участь, як одиниць, у великій чинності поєднання нашого Господа, покриває ці хиби тіла, які є противні до наших бажань як Нових Створінь.
Апостольський чин для служби Господеві і для Церкви був зовсім віддільний від звичайних слабостей тіла (не мав жодного зв’язку з тим) і був їм звірений не задля людської досконалості, але тоді, коли вони були “такі самі люди, як ви (як всі інші)” (Діян.14:15). їх чин не привів реституції – досконалосте їх смертельного тіла- але тільки новий ум і Св. Духа, щоб їх провадив. Це не вчинило їх думок і чинів досконалими, лиш відвернуло ці думки і чини так, що публічне научування цих дванадцятьох були непомильні – Словом Божим. Таку непомильність приписують папам – що коли папа говорить “з катедри”, або офіціяльно, то він є під наглядом Божим і не помиляється. Ця непомильність папів є приписувана їм на цій підставі, що вони є також Апостолами – не доглянувши і ігноруючи цей факт (це виразне свідчення), що Писання навчає, що тут є лиш “дванадцять Апостолів Агнця”.
(2) При одній оказії Ап. Петро “відлучався” – був винний задля несталого, двостороннього поступовання (Гал.2:11-14). Це є нам показане як доказ, що Апостоли не були непомильні в своїм поступованню. Ми з цим годимося, бо бачимо, що Апостоли про це самі згадують (Діян.14:15), але повторюємо, що ці людські слабості не заплямили їх праці чи спроможности як Апостолів – які через Духа Святого, післаного з неба, голосили Євангелію (Шет.1:12; Гал.1:1І) – не людською мудрістю, але мудрістю з гори (1Кор.2:5-16). Цю помилку з сторони Ап. Петра Бог негайно виправив через Ап. Павла, який симпатично, але рішучо “виступив проти нього в вічі, тому бо він заслужив на докір”; що це Ап. Петро відповідно прийняв і що поконав цю слабість відносно вивищування жидів, є виразно засвідчено через його два листи, в яких немає найменшого хитання відносно цього предмету, ні браку вірности у свойому визнанню до Господа.
(3) Деякі твердять, що Апостоли сподівались, що скоро настане другий прихід Хрита, можливо ще за їх життя, і що в цім вони доктринально помилялись і тим доказували, що їх науки не є достовірні. Ми відповідаємо, що Господь заявив^, що Він оставив Апостолів в непевності відносно часу Його другого приходу і встановлення Царства -кажучи просто їм і усім іншим, щоб пильнували, для того, шо коли прийде відповідний час на цю подію, то щоб вони про це знали і не були в темряві, так як буде світ в загальному. На їх питання в цій справі після воскресення Господа, вони одержали таку відповідь від Нього “Не вам є знати час і пору, які Отець у своїй владі призначив.” Отже чи будемо шукати вини у Апостолах відносно тої справи, про яку Господь сказав, що на цей час була Божою таємницею? Напевно ні. Однак ми пізнаємо, що під проводом Духа в справі “майбутних річей”, Апостоли були дуже обережні в своїх висказах відносно часу другого приходу, а коли йде про те, що вони ніби сподівались цього приходу за їх життя, то їх слова вказують противно.
На приклад, Ап. Петро виразно говорить, що він писав свій лист з наміром, щоб його свідчення були з Церквою після його смерти – виразний доказ, що він не сподівався жити аж до заложення Царства (2Пет.1:15). Ап. Павло, заявляючи, що “час короткий”, не говорив який короткий. Дійсно, дивлячись з точки погляду тижня, в якім кожний день вказує на тисячу літ, з яких сьомий впровадить Царство, то в цьому часі більше чим чотири шостих вже проминуло і оставший час не був довгий. Зовсім подібно ми говоримо про такі речі тепер відносно земних справ, коли в четвер кажемо, що тиждень незадовго скінчиться. Ап. Павло також говорив про час свого відходу, про свою готовість зложити своє життя і про те, що він волів би так учинити. Він показує, що Господній день прийде так, як
злодій в ночі. Він старається виправити певні мильні поняття відносно цього, кажучи “Не скоро хитайтесь умом, та не тривожтесь ні духом, ні словом, ні нашим посланням, наче б вже настав Господній день. Нехай ніхто не зводить вас ніяким способом, бо той день не настане, аж поки перше не настане відступлення і не виявиться чоловік беззаконня, син погибелі… хиба не пам’ятаєте, що ще будучи з вами, я про це вам говорив. І тепер знаєте, що саме здержує його з’явитися у свій час”.- 2Сол.2:2-6.
(4) Закидують, що Ап. Павло, який написав “Ось я, Павло, кажу вам, що коли ви обрізуєтесь, то Христос вам нічого не поможе” (Гал.5:2), обрізав Тимотея (Діян. 16:3). І нас питають, чи він через те не навчав ложно і всупереч його заяви? Ми відповідаємо, що ні. Тимотей був жидом, бо його мати була жидівкою (Діян. 16:1), а обрізання було народним звичаєм між жидами, який почався перед данням Мойсеевого Закону і який був продовжуваний після того, коли Христос “знищивши рукописання вироку закону, яке було проти нас, Він узяв його з поміж нас і прибив на хресті” (Кол.2:14). Обрізання було дане Авраамові і його потомству чотириста тридцять літ скорше, чим Закон був даний Ізраїлеві як народові при горі Синай. Петро був призначений Апостолом до обрізаних (до жидів), а Павло Апостолом до необрізаних -до поган. Гал. 2:7,8.
Його аргумент в Гал. 5:2 не був звернений до жидів, лиш до поган, які хотіли бути обрізані, бо там деякі ложні учителі баламутили їх, кажучи, що вони мусять заховувати Угоду Закону, так само як приймати Христа, і в той спосіб вели їх до ігнорування Нової Умови. Тут Апостол показує, що для них бути обрізаним (задля якоїнебуть такої причини) було б відкиненням Угоди Ласки, і тим самим відкинення цілої праці Христа. Він не противився тому, щоб жиди продовжували цей народній звичай обрізання, це є очевидним з його праці в 1 Кор.7:18,19, як також з тим, що він зробив Тимотесві. Це не було конечним для Тимотея, ні для жодного іншого жида бути обрізаним, але це також не було невластивим, але тому, що він мав час від часу йти між жидів, то це було б на його користь – даючи йому довіря від жидів. Але ми бачим, що Ап. Павло твердо опирався в цій справі, коли деякі, що не розуміли справи, хотіли, щоб Тит, повнокровний грек, був обрізаний.- Гал.2:3-5.
(5) Звіт про поступовання Ап. Павла записаний в Діян.21:20-26, вважається деякими як незгідний з його власним навчанням правди; і що це показує його помилковість відносно доктрин і практики. Твердять, що в цьому випадку це було з причини злого поступку, що Ап. Павло терпів так багато як в’язень і остаточно став післаний до Риму. Але такий погляд не походить і не с попертий фактами з Писання. Запис показує, що через ціле його пережиття Павло мав співчуття і попертя усіх інших ^постолів і що найважніше, Господню постійну ласку. Його шлях і досвіди були на взір інших Апостолів. Про його терпіння було пророковано і йому було сказано перш ніж він прибув до Єрусалиму (Діян.21:10-14), що його в’язи чекають; і з причини послуху для свого переконання і обов’язку Павло мужно переніс усе те, що було наперед сказано. І коли він був в самій середині горя, то читаємо “Господь став перед ним і сказав: Будь відважний, Павле, бо як ти свідчив про мене в Єрусалимі, так треба тобі свідчити і в Римі”. Пізніше бачимо, що Господь знова виказав йому ласку, бо читиємо, “З’явився мені цієї ночі Ангел Бога, Якому я належу і Якому служу, кажучи: не бійся, Павле, ти бо мусиш стояти перед кесарем, і ось дарував тобі Бог усіх тих, що пливуть з тобою”.- Діян.23:11; 27:23,24.
Супроти усіх цих фактів ми мусимо старатись, щоб зрозуміти шлях Ап. Павла в зв’язку з його смілим і шляхетним поступованням – вельми оцінюючи працю і свідчення, яких Бог не тільки що не ганив, але признав. Отже приступаючи до перегляду того, що є подано в Діян.21:21-27 , ми помітили (21 в.), що Павло не навчав, що навернені з жидів не повинні обрізувати своїх дітей, і він не відкидав Мойсеевого закону»- він радше це поважав, показуючи на більшу і величну дійсність, яку Мойсеевий закон так сильно зображував. Отже він не відкидував, лиш поважав Мойсея, кажучи “Закон є справедливий і святий, і добрий” і показував, що через нього збільшилось знання вельми гріховного гріха, що Закон був так великий, що жодний недосконалий чоловік не міг його вповні виповнити, і що Христос, через виповнення його, виграв його нагороду і тепер під Угодою Ласки пропонував, або представляв (всім) вічне життя і благословення як дар для тих, які не могли заховувати вповні Закону, але через віру прийняли, для прикриття своїх недосконалостей, Його досконалий послух і жертву, і які стались Його послідовниками на дорозі праведности.
Певні церемонії в жидівськім віці, такі як піст, святкування нових місяців і суботних днів і свят, були типами духових правд, що належуть до віку Євангелії. Апостол виразно показує, що Євангелія Нової Угоди не наказує, ані не заборонює їх (Господня Вечеря і Хрещення с одинокими приписами символічного характеру, які стали передані нам і вони с новими).- Кол.2:16,17; Луки 22:19; Мат.28:19.
У цьому випадку, який тепер розглядаємо, був один з цих жидівських символічних обрядів названий “очищенням”, що його обходив Ап. Павло і з ним чотирьох жидів. Будучи жидами, вони мали право, якщо хотіли, не лиш посвятити себе Богу, в Христі, але також виконувати зв’язаний з тим символ “очищення”. І власне вони це вчинили – ці мужчини, які були з Павлом, зробивши в додатку слюб для упокорення себе перед Господом і людьми тим, що обстригли собі голови. Ці символічні церемонії дещо коштують, а оплата за них мала правдоподібно йти на покриття коштів Святиш.
Ап. Павло ніколи не навчав жидів, що вони є вільні від Закону, але, противно, що Закон панував над кожним з них так довго як вони жили. Однак, він показав їм, що коли жид прийме Христа і станеться “вмерлим для Нього” то це задовільнить вимагання Закону для такого жида і зробить його Божим вільним чоловіком в Христі (Рим.7:1-4). Але він навчав віруючих з поган, що вони ніколи не були під жидівською Угодою Закону і що для них старатись практикувати ці обряди і церемонії жидівського Закону означатиме, що вони для свого спасення сполягають на ці символи, а не сполягають вповні на заслугу Христової жертви. І з тим усі Апостоли годились- Гляди Діян.21:25; 15:20,23-29.
Нашим заключенням с, що Бог в найбільш чудовий спосіб вживав цих дванадцяти Апостолів, роблячи з них найздібніщих слуг Його правди і в надприродній спосіб провадив і керував ними в справах, про які вони писали, так що нічого корисного для Божого чоловіка не стало пропущено, і що в кожнім слові їх оригінального писання Він заманіфестував свою опіку і мудрість, навіть понад те, що самі Апостоли могли зрозуміти. Нехай буде слава для Бога за цю певну основу для нашої віри.
АПОСТОЛИ НЕ Є ПАНАМИ БОЖОГО НАСЛІДЦЯ
Чи Апостолів треба вважати в якому-небудь значенні панами в Церкві? або іншими словами, Коли Господь і Голова Церкви відійшов, то чи котрий-небудь з них зайняв місце Голови? Або чи вони разом становили голову, щоб зайняти Його місце і обняти володіння уряду? Або чи вони, чи хтось з них були заступниками, чи намісниками Христа в Церкві, яка є Його тілом, подібно до притенсій римських палів?
Проти таких гіпотез маємо виразну заяву Ап. Павла (Еф.4:4,5) “Одно тіло,” і “один Господь”, і тому між різними членами цього тіла, не грає ролі як важним може бути деякий з них, лиш один Господь і Голова має бути визнаним. Про це Господь також виразно навчав, коли, звертаючись до народу і до свої учнів, сказав, “Книжники і фарисеї засіли на сидінню Мойсея…люблять перші місця на бенкетах і щоб їх люди називали Учителями; Ви не звіться учителями, бо один у вас Учитель, Христос, ви всі брати” (Мат.23:1Д,6-8). І дальше, звертаючись до Апостолів, Ісус сказав “Ви знаєте, що ті, які вважаються за князів, панують над ними, а їх вельможі мають над ними владу. Нехай не буде так між вами. Хто бажає статись великим між вами, нехай буде вам слугою, а хто з між вас бажає бути першим, нехай буде слугою всім, Бо Син Чоловічий не прийшов, щоб Йому служили, а щоб служити і дати своє життя на викуп за багатьох”.- Марка 10:42-45.
Ми також не маємо жодних доказів, щоби Перва Церква вважала Апостолів як володарів Церкви, ані щоб Апостоли колинебудь зайняли такий авторитет чи повагу в Церкві, їх поступовання було далеким від ідей папства про панування, і від тих визначних пастирів, чи міністрів в інших Християнських сектах. Наприклад, Петро ніколи не називав себе “князь Апостолів”, так як папісти називають його; ні він, ні інші не титулували один одного, ані не діставали таких почестей від Церкви. Вони називали і звертались один до одного просто як Петро, Йоан, Павло, або брат Петро, брат Йоан і т.п. і всі інші в Церкві поздоровлювались подібно – як брати і сестри в Христі (Діян.9:17; 21:20; Рим.16:23; 1Кор.7:15; 8:11; 2Кор. 8:18; 2Сол.З:6,15; Філім.7,16). І є написано, що навіть сам Господь не встидався називати їх братьми (Жид .2:11), так далеко Він с від прибирання пануючого становища, хотяй мав правдивий і загальний авторитет від Бога.
Ані також жодний з провідних слуг в первій Церкві не ходили в священичих шатах, ні з хрестом чи з розарієм тощо, вимагаючи почестей і хвальби від народу, бо Господь навчив їх, що найголовніший між ними с той, хто служить найбільше. Таким чином, наприклад, коли переслідування розпорошило Церкву і порозганяло їх поза Єрусалим “одинадцять” твердо стояли на своєму місці, будучи готовими чинити все, що буде потрібно, бо в цих часах проби Церкви, Брати, які жили за межами цього міста, будуть звертатись до них в Єрусалимі про поміч і заохочення. Бо коли б вони повтікали, то ціла Церква ідчувала б розчаровання і була б прибита страхом. І ми бачимо, що Яків загинув від меча Ірода, а Петро впав у в’язницю і був прив’язаний ланцюхами до двох воїнів (Діян. 12:1-6), і Ап. Павло, і Сила були вельми побиті в своїй службі і тоді вкинені до в’язниці, і ноги їх стали забиті в колоди; і сам Павло переносив “велику боротьбу страждань” (Діян.16:23,24; 2Кор.11:23-33). Чи вони виглядали як пани і чи володіли? Напевно ні.
Ап. Петро дуже виразно говорить в цій справі, коли дає пораду старшим, щоб “пасли стадо Господа”. Він не сказав, ваше стадо, ваших людей, вашу церкву, як много пастирів висловлюється сьогодні, але Стадо Боже, не як пануючі над ними, але щоб бути прикладом для них -прикладом покори, вірности, ревности і побожности (Шет.5:1-3). І Ап. Павло говорить, “Я думаю, що Бог постановив нас, Апостолів, як останніх, мов на смерть призначених, бо стались видовищем світові і Ангелам, і людям. Ми нерозумні ради Христа…ми немічні..ми безчесні, ще до цієї години голодуємо і прагнемо; ми нагі і нас б’ють, безпритульні і тиняємось, і трудимось, працюючи своїми руками, Нас лають, а ми благословляємо, нас переслідують, а ми терпимо; нас очернюють, а ми молимось. Мов сміття світу стались ми, ометиця всім аж досі” (ІКор.4:9-13). В усім цім вони не були такими, як пани. І спротивляючись думкам деяких братів, які, як виглядає, мали аспірації до пановання над Господньою спадщиною, Апостол іронічно заявляє “Ви вже наситились, ви вже збагатілись, без нас зацарювали”; але дальше він їм радить і вказує на одиноку правильну дорогу, яка є дорогою покори, кажучи, “будьте послідувачами моїми” в цьому відношенню. І дальше “Нехай так нас вважає кожна людина, як слуг Христових та управителів Божих таємниць”.- 1Кор.4:8,16,1.
І знову той самий Апостол додає: “Але як Бог, визнавши нас гідними, доручив нам Євангелію, так ми і говоримо, стараючись подобатися не людям, а Богові, який випробовує серця наші. Ніколи бо не було в нас лестивого слова до вас, як знаєте, ані таємної зажерливої думки. Бог тому свідок. Ми не шукали від людей слави, ні від вас, ні від інших, хоч ми могли, як Апостоли Христові, бути тягарем вам. Ми, навпаки, були лагідні між вами, як нянька, що доглядає своїх дітей” (1Сол.2:4-7). Апостоли не видавали ні булли, ні анафеми, але між висловами знаходимо такі як “нас очернюють, а ми молимось.” “Старшого не докоряй, але радше вмовляй як батька” “Благаю тебе, товаришу вірний”.- 1Кор.4:13: 1Тим.5:1; Фил.4:3.
Рання Церква відповідно шанувала побожність і вище духове знання і мудрість Апостолів і, вважаючи їх представниками Господа, якими вони в дійсності були, вони сиділи коло них і вчилися, але не з замкненим і нерозбираючим умом, але з такою умовою поставою, щоб “досвідчувати духи” і “усе провіряти” (Йоана 4:1; 1Сол.5:21; Ісая 8:20). І, навчаючи їх, Апостоли любили такий спосіб думання, який вимагав доброї підстави для їх надії, і вони це заохочували і були готові це зустріти – не в переконливих словах людської мудрости, але в силі Божій (ІКор.2:4,5). Вони не плекали сліпої забобонної пошани для себе.
Читаємо, що Веріяне були благородніші, за тих що в Солуні і що вони прийняли Слово з великою охотою, щодня досліджуючи Писання, чи юно так є (Діян.17:1І). І це було постійним старанням Апостолів, щоб Євангелія, яку вони проповідували, була цією самою Євангелією, що була неясно проголошена пророками старовини, “Про це спасення розвідували та допитували пророки, які про благодать, яка мала прийти вам, (Тілові Христовому) пророкували .. їм було відкрито, що не самим собі, а вам вони служили тим, що тепер звістили вам ті (Апостоли), які через Духа Святого, з неба післаного, проповідували Євангелію” (Шет.1:10-12) – що це була ця сама Євангелія життя і безсмертя, яку вивів на світло сам Господь – що її найбільше застосовання і всі особливі частини є через них відкриті для Церкви під проводом і керівництвом Святого Духа, чи це через особливе об’явлення, чи через інший більш природній спосіб, обидва з яких були вжиті і були виповненням обітниці Господа для Апостолів і для Церкви, коли Він заявив, “я ще маю багато річей вам сказати, але ви тепер не можете знести”.
Тому це було правильним для Веріян досліджувати Писання, щоб переконатись чи свідчення Апостолів годились з Законом і Пророками, і також порівняти їх з навчанням Господа. Наш Господь також вказував на таке досліджування Його свідчення при помочі Закону і Пророків, кажучи “Прослідіть Писання ..і вони свідчать про мене” (Йоана 5:39). Усе Боже свідчення мусить бути в гармонії, чи воно передане Законом, чи Пророками, чи Апостолами, їх повна гармонія с доказом Божого надхніння. І, дякувати Богу, що ми пізнаєм, що така гармонія, така однозвучність існує, так що Писання Старого Завіту і Нового Завіту разом становлять те, що Сам Господь назвав “Божою арфою” (Об’яв.15:2). І різні свідчення Закону і Пророків є кількома струнами цієї арфи, які, коли настроєні через Св. Духа домуючого в наших серцях і порушувані пальцями вірного слуги і дослідника Божої правди, видають найбільш чудовий звук, якого будь-коли могли чути вуха смертельників. Нехай буде хвала і честь Господу за чудову мелодію “пісні Мойсея і Агнця”, яку ми завчаємо через свідчення святих Апостолів і Пророків, яких провідником є Господь Ісус Христос.
Але хоча свідчення Господа і Апостолів мусять годитись з Законом і Пророками, ми маєм сподіватись, що вони будуть свідчити про речі “нові” так як і про “старі”, бо пророки вказували, що ми цього маєм сподіватись (Мат. 13:35; Пс.78:2; 5Мойс.18:15,18; Дан.12:9). І тому знаходимо, що вони не тільки пояснюють заховані правди і старинні пророцтва, але що також виявляють нові об’явлення правди.
АПОСТОЛИ, ПРОРОКИ, ЄВАНГЕЛИСГИ, ВЧИТЕЛІ
Згідно з загальною думкою Християнства Господь полишив справу організації Церкви в такім положенню, яке було зовсім невідповідне для цілі, яку Він намірив, і що Він надіявся, що Його народ буде послуговуватись своєю мудрістю в справі цієї організації. Багато мужчин і багато умів було за більш або менш точною і острою організацією, і тому знаходимо сьогодні Християн по цілому світі, зорганізованих по різних лініях і з більшою чи меншою твердістю, або суворістю, і кожний з них твердить, що його система і спосіб правління є кращим. Це є помилкою. Це не є властивим думати, що Бог, передбачивши це Нове Створіння ще перед основанням світу, був би так недбалим у своїй власній праці, щоб полишити свій нарід без ясного розуміння Його волі і без відповідного влаштування організації для їх добра. Тенденція людського ума є, з одної сторони, або до анархії, або, з другої сторони, до поневолення другого. Божа постанова, уникаючи обох цих скрайностей, позначує для Нового Створіння надзвичайно просту організацію і уникає всього, що є схильне до поневолення. В дійсності, напомин Писання для кожного особистого Християнина є, “Стійте ж оце у волі, до якої нас Христос визволив і не піддавайтеся знова під ярмо неволі”. Гал.5:1.
Показуючи цю Божу постанову, чи влаштування, ми мусимо обмежуватися вповні до Божих записів і зовсім нехтувати церковну історію, пам’ятаючи, що предсказане “відступлення” почало вже діяти навіть за апостольських часів, і що воно скоро поступало після їх смерти, дійшовши до вершка насамперед в папській системі. Приймаючи біблійні записи, можемо включити до записів Нового Завіту типічні постанови Закону, але мусимо завжди пам’ятати, що ці типи вказують не тільки на речі, які мали місце в часі віку Євангелії, але також зображували постанови і розпорядженя надходячого Тисячлітнього віку.. Наприклад, день Примирення (Поєднання) і його чинність представляли, як ми вже бачили, цей вік Євангелії.. В цьому дні первосвященик не носив своїх славних шат (строю), але звичайну святу льняну шату – що зображувала те, що підчас цього євангельського віку ні Господь, ні Церква не занимали визначного місця в очах людей – їх стан був представлений просто як чистий і праведний -зображений у льняній шаті, яка у випадку Церкви, зображувала приписану праведність її Господа і Голови. Це було після дня Примирення, що Первосвященик одягнувся в шату слави, яка представляла славу і повагу Христового авторитету і сили підчас Тисячолітнього віку. І також Церква є представлена з своїм Господом в славі цього образу, тому що як голова Первосвященика зображувала нашого Господа, так його тіло представляло Церкву, і тому славна шата зображувала честь і славу цілого Царського Священства, коли прийде час його прославлення. Папська єрархія має ложні притенсії, що Царство Христа стало довершене через уповноваження, що папи є Його намісниками, а кардинали і єпископи представляють Христа в славі і силі, і через те стараються вживати цивільну і релігійну контролю над світом, і фальшувати славу і гідність вибраного Нового Створіння в своїх славних урядових шатах, які вони носять. Однак дійсне Царське Священство, ще дальше носить жертівні шати і жде на свого правдивого Господа і на правдиве вивищення до “слави, чести і безсмертя”, коли останній член “вибору” закінчить свою частину в чинності жертви.
Це є Новий Завіт, на якого ми мусимо особливо дивитись відносно вказівок про організацію і правила Церкви за днів її пониження і жертвування. Це, що ці правила не є виставлені в стислій формі, не мусить нас зупиняти від переконання, що, помимо цього, вони є повною системою. Ми мусимо боротись проти природнього думання нашого помилкового (зіпсованого через упадок) осуду відносно законів, і мусимо пам’ятати, що Церкві, як синам Божим, є дане “досконале право свободи”, тому що вони не є вже більше слугами, але синами і тому, що сини Божі мусять навчитися як вживати свободу (вільність) синівства і через те виказати більш особливо їх повний послух для Права і Принципу Любови.
Апостол представляє перед нашим умом образ Нов. Створіння, який зілюстровує цілий предмет. Це є людський образ, де голова представляє Господа, а інші різні частини і члени представцляють Церкву. В 1 Кор, 12 роз. цей предмед є широко розбираний і з великою простотою є дане пояснення, що “Як бо тіло одне, а членів має багато, і всі члени тіла, хоч багато їх, становлять собою одне тіло, так і Христос (одне тіло в сполуці з багатьма членами). Бо одним Духом усі ми в одне тіло хрестились, чи то жиди, чи греки, чи вілні, чи невільники”. Апостол дальше звертає увагу на факт, що так як добро людського тіла залежить головно на єдності і гармонії, і співпраці усіх членів, то так само є з Церквою, тілом Христа. Якщо один член переносить біль, чи пониження, то всі іїшгі члени це відчувають, хотячи, або нехотячи, і якщо один член є особливо благословлений, або потішений, або заохочений, то відповідно до цього усі інші мають участь в цьому блаженстві. Він виказує (23 в), що ми стараємось покривати і ховати слабості, хиби і т.п. нашого природнього тіла і стараємось їм помогти, і що так само повинно бути в Церкві, в Христовім тілі – найбільш упавші члени повинні мати особливу опіку і також прикриття любов’ю, співчуттям, “щоб не було поділення в тілі і щоб усі члени однаково один про одного дбали.”
Згідно з тим Господня організація Церкви є дійсно повною, але, як у природі, так і в ласці – де організація є повна, там є менша потреба зв’язування і сцілювання. Дерево є вповні зорганізоване і злучене з вершка до коріння, та проте галузки не держаться дерева через якісь штучні прикріплення чи шнури, чи гвинти, чи написані правила, і так само з тілом Христовим. Якщо відповідно пристосоване і узгіднене і сполучене по ліїїіях, які позначив Господь, то тут не треба шнурків, ні гвинтів, щоб держати різних членів разом – не треба особливого права чи “правд віри” та людських блискучих приладів, щоб їх приводити до купи і держати разом. Один Дух є зв’язком єдности і так довго як дух життя остається, єдність, злука тіла мусить оставатись також, і тут ця сильна, або слаба сполука і єдність, буде узалежнена на тому, до якої міри там буде перебувати Дух Господа.
Апостол іде дальше і показує, що Бог є керівник, або управитель справ цієї організації, Нового Створіння, яке Він сам позначив і започаткував. Його слова звучать, “Ви ж тіло Христове і кожний зосібна є член тіла Христового. І деяких Бог поставив в Церкві, поперше Апостолів, подруге пророків, потрете учителів, після цього сили, дари сцілення, допомоги, управління, різні мови”. Для багатьох це буде новою думкою, які звикли ставити себе і інших на місця слави і почестей і довіря в Церкві, коли зрозуміють, що Бог обіцяв, що Він буде доглядати справ між тими, які дивляться до Нього за керівництвом і є проваджені Його Словом і Духом. Коли б це стало розпікане, то не багато старались би шукати головних місць, і на взір політичних інтриг добиватись славних становищ. Розуміти про Боже старання над правдивою Церквою означає поперше, відрізнення правдивої Церкви від номінальних системів і тоді старатись побожно і покірно пізнати Божу волю відносно усіх постанов правдивої Церкви, її служби і її слуг.
Апостол питає: “Чи всі є Апостолами?” чи всі є пророками? чи всі є вчителями? натякаючи, що це є загально признаним, що не так мається справа; і що кожний, якого ваважається, що він заповнює якесь з цих місць, повинен дати якісь докази, що Його призначення є від Бога, і повинен виконувати свій чин, або службу, не для свої слави, але так, щоб це подобалось великому Пастиреві Церкви – її Голові, Христові. Апостол звертає нашу увагу на факт, що ці різниці (служби) в Церкві відповідають різницям, які с між членами природнього тіла і що тут кожний член є потрібний, і не має бути погорджуваний. Око не може сказати нозі, я тебе не потребую, ані вухови, що ти є непотрібне, ані чогось подібного не скаже іншому членови. Вір. 19.
Правда, що такої різноманітности в Церкві тепер немає, тому, шо як Апостол показав “Мови були на знак не для тих, що повірили, але для невіруючих” і подібно були чудеса. Коли Апостоли, які мали силу обдарити когось даром Духа, повмирали, і коли ці, що одержали ці дари, теж повмирали, то тоді дари перестали бути в Церкві. Але в Церкві дальше була відповідна праця для кожного мужчини і кожної женщини – нагода служити Господу, Правді і співчленам тіла Христового, відповідно до їх природних здібностей. Коли ці чудеса перестали, навчання Правди і знання Господа і ласк та овочів Духа зайняли їх місце. Навіть тоді, коли ці нижчі дари лічення, говорення мовами, пояснення мов були в Церкві, Апостол напоминав братів, щоб вони “бажали кращих дарів”.
Вони не могли жадати апостольського чину, тому що там було лиш дванадцять Апостолів, але вони могли бажати і старатись бути пророками (тими що викладають) і учителями. “А я вам покажу ще кращу дорогу” додає Апостол (31 в.) Він дальше показує, що далеко понад цими дарами або службами в Церкві, є честь посідання в більшій мірі духа нашого Господа – Любов. Він показує, що найпокірніший член в Церкві, який осягне досконалу любов, осягнув вищу позицію і є благородніший в очах Господа, чим цей з апостолів, чи пророків, чи вчителів, якому бракує чесноти любови. Він говорить, що не грає ролі, який дар хтось має, а не має відповідної любови, то ціла ця справа с неважна, такий є порожний і невідповідний в очах Господа. Дійсно, ми можем бути певні, що ніхто не може з Господним признанням держати довго чину Апостола, чи пророка, чи учителя в Церкві, хиба шо одержить стан досконалої любови, або принайменше старається його одержати. В іншому разі такому буде напевно дозволено впасти в темряву і він може статись учителем блуду, місто вчителя Правди – слугою сатани, щоб просівати братів.
В листі до Ефесян (4:1-16) Апостол потверджує цю науку про єдність Церкви як одного тіла з багатьох членів, під одною Головою, Ісусом Христом, і злученою одним духом – духом любови. Він напоминає усіх тих членів, щоб поступали гідно з їх покликанням, з всякою покорою й лагідністю, з довготерпеливістю, терплячи один одному в любові, і стараючись берегти єдність духа в союзі миру. В цім розділі Апостол представляє різні члени тіла, що стали призначені до особливої служби в тім тілі, і говорить нам, яка є ціль цієї служби, а саме, що Він настановив одних апостолами, інших пророками, інших євангелистами, інших пастирями та вчителями; для вдосконалення святих на діло служення, для збудовання тіла Христового; поки ми всі не дійдемо до єдности в вірі й до пізнання Сина Божого, до стану дорослої людини, до міри повного зросту повноти Христа…щоб ходячи поправді в любові, могли зростати в Ньому у всьому, Який є Голова, Христос, від Якого все тіло складене та зв’язане тим, що кожний сустав дає, в міру чинности кожної окремої частини і чинить зріст тіла на збудовання самого себе в любові.- Еф.4:11-16.
Тут бачимо образ, який Апостол накреслює нам про людське тіло, яке ще є мале і нерозвинене. Він повідомляє нас, що це є Божою волею, щоб усі різні члени росли до повного розвитку, повної сили – “стану дорослої людини”, а це є образ, що представляє Церкву у властивім, повнім стані. Простягаючи цей образ через вік Євангелії до нашого часу, бачимо як член за членом засипляли, ждучи на велику організацію поранку Тисячоліття в Першому Воскресенню і що їх місця були постійно доповнювані, так що Церква ніколи не була без повної організації, хоч часами могла бути більша слабість в одному членові, а більша сила в іншому. Однак в кожному часі мусить бути старання кожного члена, щоб чинити все, що в його силах для будови тіла, для скріплення членів і для їх удосконалення в чеснотах Духа – “поки не дійдемо до єдности віри”.
Єдність віри є побажана, про ню треба старатись -однак не про таку єдність, про яку загально стараються. Єдність має бути по лініях “віри раз святим переданої”, в чистоті і простоті, і з повною свободою для кожного члена мати вімінний погляд в менших точках, і без жодних інструкцій відносно людських теорій, вигадок тощо. Біблійне розуміння єдности є на основі принципів Євангелії. (1) Наше примирення через дорогоцінну кров і наше опрадання через віру в це діло. (2) Наше посвячення, освячення, відлучення для Господа і Правди і їх служби -включаючи службу для братів. (3) Без цих конечностей, (цих підставових річей) на основі яких єдність мусить бути вимагана, не може бути біблійної спільноти – щодо інших точок повна свобода мусить бути дозволена, однак з бажанням бачити і допомогти іншим бачити Божий план в його всіх рисах і деталях. В такий спосіб кожний член тіла Христового, задержуючи свою особисту свободу, є так вповні відданий для Голови і для всіх членів, що він буде радо віддавати все, а навіть своє життя за них.
Ми вже застанавлялись над особливою працею Апостолів і над тим, що їх число було ограничене і що вони дальше виконують свою службу для Церкви, промовляючи, як Господні речники до Його народу через Слово. Застановімся тепер дещо над тими іншими службами в Церкві про яких Апостол говорить як Господні Дари для загального тіла, або Екклезії.
Господь призначив апостолів, пророків, євангелистів, пастирів, учителів для благословення загального тіла, відносно їх теперішнього і вічного добра. Це є ті, які щиро сполягають на Господа, їх Голову, Учителя і Провідника Церкви, Його тіла, що мають шукати за Його дарами в усіх Цих особливостях, і приймати і вживати їх, якщо вони мають мати обіцяне благословення. Ці дари не є накинені на Церкву, і ці, які їх занедбують, коли вони є їм представлені, матимуть відповідну страту. Господь призначив їх в Церкві на початку, лишаючи для свого народу, щоб йти за взором виставленим перед ними і щоб мати відповідне благословення, або зігнорувати приклад і мати відповідні труднощі і розчарування. Отже ми, які хочемо бути навчені від Господа, стараймося пізнати як Він оригінально розложив різні члени, і які дари Він дав свойому народови від тоді, щоб в той спосіб ми оцінили, який з тих дарів є до нашої диспозиції і могли через те більш ревно прийняти і вживати їх в майбутності.
Апостол говорить, що Господь любить, щоб не було розділу в тілі – ні розламу, ні поділу. При людських методах не можна обійтись без поділу – за вийнятком в часі папського триюмфу, коли номінальна система стала сильною і вживала жорстоких способів переслідування тих, які не годились з нею. Це однак була єдність насильства, примусу – зовнішна єдність, не серцева єдність. Ті, яких Син зробить вільними, ніколи не можуть брати участи в такій єдності, в якій особиста вільність є вповні знищена. Лихо протестанських сект не є з того, що вони є за ліберальні і через те поділились на много відламів, але тому, що вони ще мають багато духа матірної інституції, не маючи сили, яку вона в свому часі проявляла, приглушуючи і притискаючи свободу думки. Ми можем багатьох здивувати, коли скажем, що замість мати забагато поділів, які ми тепер всюди бачим, то правдивою потребою Христової Церкви є, ще більше вільности – аж кожний особистий член буде вільний і незалежний від усяких людських в’язів, вірувань, визнань тощо. Як кожний віддільний Християнин матиме свободу таку, як Хрстос нас зробив свобідними (Гал. 5:1; Йоана 8:32) і як кожний буде послушний для Господа і для Його Слова, то всі дуже скоро розпізнають вільність, що є описана в СвЛисьмі; і всі правдиві діти Божі, усі члени Нов. Створіння, знайдуться на вільності близько себе, сполучені в’язами любови, які є о много сильніші від людських зв’язків в цих земних системах і організаціях. “Любов Христова спонукує (Згідно з Діяґлотом “лучить”) нас.”- 2Кор.5:14.
Усі члени родини Аарона були здібні до священичої служби, все ж таки там були певні ограничення, певні запори і дискваліфікації в зв’язку з цією службою. І так само є між позаобразовими “Царськими Священиками” -усі є священиками, усі є членами помазаного тіла, а для них помазання означає мати повний авторитет проповідувати і навчати веселу новину, так як є написано “Дух Господа є на мені, бо Він помазав мене, і післав мене звіщати добру новину вбогим, сціляти розбитих серцем”. Хоча ці слова відносяться особливо до Ісуса, Голови Нов. Створіння, вони відносяться також до всіх членів. Тому в загальному значенні, кожна посвячена Божа дитина має в свойому помазанню Св. Духом повне уповажнення до проповідування Слова – “щоб звіщати славу Того, Хто покликав вас з темряви у дивне своє світло”.-1Пет.2:9
Але так як вимагалось від типічних священиків, щоб вони не мали певних хиб і повинні дійти до певного віку, щоб могли зайняти цей чин, то так само між членами Царського Священства – є деякі, що їм бракує кваліфікації до публічного проповідування, яку інші мають. Кожний повинен тверезо старатися (Рим. 12:3,6) пізнати, які дари, або здібності він має, і тим самим в чім повинен служити і за що, і в якій мірі є відповідальний. І подібно всі члени повинні розпізнавати один одного природні і також духові здібності (таланти) і досягнення, і відповідно до того розсуджувати, якою є воля Божда. В образі вік був важним чинником, але це для позаобразових священиків вказує на досвід і розвиток характеру; вада косоокості в типі вказувала б на нестачу світла, тобто розуміння духових річей Для позаобразових священиків, а це було б перешкодою Для публічної служби в Церкві. Подібно усі різні хиби, які перешкаджали типічному священству, представляють різні моральні і фізичні, і інтелектуальні хиби та недостачі між позаобразовим Царським Священством.
Все ж таки, так як священик з хибою в типі мав усі права інших священиків відносно піддержування життя -їди жертвованих хлібів і т.п., то так само є з нами в позаобразі – ці хиби, які можуть повздержувати члена від публічної служби в Церкві і для Правди, не повинні перешкаджати йому в його духовім розвитку і в признанню йому усіх прав, які належуть іншим при духовім столі Господа і перед престолом милосердя. Так як ніхто не міг виконувати чину Первосвященика, лиш тоді як був без фізичної хиби і мав повний вік, то також ці, які мають служити як старші (слуги Правди) в “слові і в науці”, не повинні бути новаками, але членами тіла, яких дозрілість характеру і знання, і овочі Духа, уздібнять їх до цієї служби. Такі повинні бути визнані як старші – не конечно старші віком, але старші, або розвинені щодо знання Правди і бути здібними давати поради, і напоминати братів по лінії Слова Божого.
З таким зрозумінням слова старший, можем розпізнати значення і мудрість Писання, яке говорить, що всі, які виконують духову службу через научування Правди є правильно називані “старшими”, і тут не грає ролі чи вони виконують службу Апостолів, чи пророків, чи євангелистів, чи пастирів, чи вчителів. Щоб хтось міг правильно зайняти якенебудь з цих становищ, такий мусить бути визнаний як старший в Церкві. В такий спосіб Апостоли говорили, що вони були старші, (Шет.5:1; 2Йоана 1); і відносно слуг (міністер) Церкви і відносно їх вибору, ми знаходимо три назві в нашому загальному перекладі Біблії;-
ЕПИСКОПИ, СТАРШІ, ПАСТИРІ
Однак ці три назві є мильно застосовувані, коли йде про церковні послуги в різних християнських сектах, тому є властивим пояснити, що слово “єпископ” означає прямо “наглядач”, або “доглядач”, і що кожний назначений старший був визнаний як наглядач праці, великої чи малої. Так наприклад, при одній оказії Апостол зустрів старших з Церкви Ефезу, і даючи їм свій особливий прощаючий напомин, сказав, “Отож пильнуйте себе та всієї отари, в якій Св. Дух поставив вас єпископами (наглядачами)”.- Діян.20:28.
Проте під Божим наглядом деякі з цих старших були надарені ширшим полем впливу, або нагляду в Церкві і тому могли бути правильно названі загальними наглядачами. Такими були всі Апостоли – Ап. Павло мав ширше поле догляду, особливо між Церквами заложеними в поганських краях – в Малій Азії і в Південній Европі. Але ця позиція загального, або головного доглядача не була ограничена лиш до Апостолів; Господь в свойому провидінню підніс інших, щоб служили Церкві в такий спосіб – “не жадібний для нечесного зиску, але гостинний, скромний, побожний ” (Тита 1:7,8) – з бажанням служити Господу і братам. Тимотей був особливо пов’язаний з цією службою під наглядом Ап. Павла і частинне як його представник, і був звернений служити до різних зборів Божого народу. Господь був і є вповні здібний продовжувати посилати таких доглядачів, яких Він бажає, щоб напоминати і навчати своє стадо. І Господній народ повинен бути в повній спромозі оцінити вартість поради, чи напомину такого доглядача. Це повинно бути засвідчене побожним життям, покірною поведінкою і духом самопожертви, відсутністю жадоби нечесного зиску, як також через навчання, яке видержить критичний розгляд глибших і уважних біблійних студій – досліджуючи Писання щоденно, щоб переконатись чи їх пояснення вповні годиться з літерою і духом Слова. Це, як ми бачили, було зроблено відносно навчання Апостолів, і вони заохочували братів, щоб так чинити, і похвалювали особливо тих, які були пильні і обережні, не будучи однак хитрими чи лицемірними.- Діян.7:1.
Однак, так далеко як ми можемо на основі історії Церкви судити, то дух суперництва і любов почестей скоро зайняли місце покірної посвяти самопожертви, і в тому самому часі легковірність і підлещування скоро заступило старанне досліджування Писання, і наслідком Цього доглядачі постепенно стались диктаторами, і остаточно між ними наступило суперництво, І деякі з них стали знані як визначні через титул, архиєпископ. І по черзі, супурництво між тими архиєпископами допровадило до вивищення одного з них до стану папи. І цей самий дух відтоді проявляється не тільки в папстві, але також між тими, які стали зведені через його приклад; вони відійшли теж далеко від простоти первісної постанови. Наслідком цього знаходимо сьогодні, що таку організацію, яка була в примітивній Церкві, а саме, без сектанських імен і без почестей та слави, та авторитету з сторони кількох осіб над многими людьми, і без поділу на духовенство та мирян – вважається, що це не є зовсім організація. Однак, ми тішимось, що прийняли нашу позицію між тими неоцінюваними, щоб відзеркалювати і відбивати близько приклад примітивної Церкви і, подібно до неї, втішатись відповідною свободою і благословенням.
Як старші в Церкві є усі доглядачами, пильнуючими, сторожами справ Сіону, деякі льокально, деякі в ширшому і загальному значенні, так само кожний, відповідно до його таланту та здібностей, може служити стадови, один як євангелист, якого кваліфікації с придатні до цього і обставини позваляють йти і голосити правду для початкуючих – знаходячи тих, що мають вуха до слухання доброї новини; інший, служачи стадови як пастир, тому що має особливі громадської праці здібності, що дають йому змогу доглядати інтересів Божого народу особисто, індивідуально – відвідуючи їх по домах, заохочуючи їх, скріплюючи їх, і обороняючи їх перед вовками в овечих шкірах, які кусають і пожирають овець. Також “пророки” мають свою особливу кваліфікацію для служби.
Слово “пророк” не є сьогодні вживане в широкому значенню, так як це було в старих часах, але радше є вживане на означення провидця, або віщуна (що предсказує про майбутні події). Однак слово “пророк” означає точно публичний бесідник – промовець. Бачивший видива, або одержуючий об’явлення може також бути пророком в значенню, що про це проголошує,
ОРГАНІЗАЦІЇ НОВОГО СТВОРІННЯ
але ці думки є виразно відлучені. В справі Мойсея і Аарона, Мойсей був більший, він, будучи Божим представником, і Господь сказав до нього – “Дивись, я поставив тебе як бога (великого, вищого) фараонові, а твій брат Аарон буде пророк твій” – твій речник. (2Мойс. /Вихід/ 7:1) Ми вже бачили, що кілька Апостолів були провидцями в тому значенню, що вони дістали знання про речі майбутні; ми тепер зазначуємо, що вони майже всі були також тими пророками, тобто публічними бесідниками, ораторами – особливо Ап. Петро і Ап. Павло. Але там було багато інших публічних бесідників, або пророків. Наприклад Варнава був одним з них, і є написано, що “Юда і Сила, самі бувши пророками, багатьми словами заохочували і зміцняли братів”.-Діян.15:32.
В Св. Письмі ніде немає згадки, щоб особу, яка не надається до праці, що має бути зроблена, вважати як призначену Господом на це становище, до якого йому бракує відповідні кваліфікації, але радше це є обов’язком, щоб в тілі Христа кожний член служив іншим відповідно до його таланту – згідно з його здібністю – і що кожний повинен бути досить скромний, досить покірний і “не думати про себе більше, чим тверезо має думати”, згідно до дійсної вартости таланту, якого дістав. Також Церква не повинна визнавати тих з поміж себе, що бажають бути тут більшими від других. Противно, вони повинні розпізнати покору як необхідну кваліфікацію для старшинства, або до служби в якому-небудь відділі. Тому, якщо два брати мають подібні таланти, але один є амбітний і такий, що пхається, а другий покірний і тихий, то Дух Господа, який є духом мудрости і здорового ума, буде навчати Господній народ оцінювати більше покірного брата, як такого, кого Господь буде воліти і бажати поставити на більш важне місце в службі.
Менш дивним є, що “козли” і подібні до козлів вівці в Господній кошарі прагнуть і домагаються проводу, чим це, Що правдиві вівці, які пізнають Господа голос, які знають Його Духа і які стараються чинити Його волю з такою слухнянністю дозволяють таким козлам взяти керівництво між ними. Є це добре, щоб ми мали мир з усіма людьми, але коли нехтуємо Слово і Духа Господа задля миру, то це напевно принесе більшу або меншу шкоду. Є це добре, щоб всі мали милу і слухняну, подібну до овець вдачу, але це є також конечним, щоб вівці мали характер, бо інакше вони не можуть бути побідниками і якщо вони мають характер, то повинні пам’ятати слова Головного Пастиря, “Мого голосу слухають вівці мої, і йдуть слідом за мною” “За чужим не підуть…бо не знають вони чужого голосу” (Йоана 10:5,27). Тому це є обов’язком кожної вівці звертати особливу увагу на слова і поступовання кожного брата, перш ніж вони будуть висувати його наперед як доглядача, льокального чи загального. Вони повинні бути насамперед переконані, що він має дійсні кваліфікації на старшого в Церкві, що він має правильне вирозуміння підставових наук Євангелії, – поєднання, відкуплення дорогоцінною кров’ю Христа і повне посвячення для Нього, Його післанництва, Його братів, Його служби. Вони мають мати любов і співчуття для найслабших з овець і для всіх умово і морально кульгавих овець; але вони йшли би проти Божої постанови, коли вибирали б таких невідповідних за своїх провідників і старших. Вони не повинні мати симпатії для козлів, ні для вовків в овечих шкірах, які намагаються осягнути місце і авторитет в Церкві.
Треба признати, що для Збору (Екклезія) буде краще не мати публичного слуги, чим мати за провідника красномовного “козла”, який напевно не буде звертати їх серця до любови Бога, але хитрим способом в інший напрям. Відносно таких наш Господь перестерігає Церкву; таких Апостол описує “із вас самих повстануть мужі, що будуть говорити перекручене, аби тільки потягнути учнів за собою” (щоб притягнути до себе послідовників). Апостол говорить, що багато піде за ними “їхньою дорогою загибелі, через яких дорога правди буде зневажатися” .-Діян.20:30; 2Пет.2:2.
І так бачимо сьогодні. Багато голосить про себе, замість голосити Євангелію, веселу новину Царства; вони притягають учнів до себе і своїх деномінацій, радше чим притягати і лучити їх з Господом, як членів Його тіла. Вони стараються бути головами Церков, замість наклонювати всіх членів, щоб звертались до Господа, як Голови. Від всіх таких ми повинні відвернутись – правдиві вівці не повинні заохочувати таких на їх злій дорозі. Про таких Ап.Павло говорить, що вони мають вигляд побожности, але її сили відреклися (2Тим.З:5). Вони є великими прихильниками днів, форм, церемоній, церковного авторитету тощо, і є високо поважані між людьми, але гидотою в очах Господа, говорить Апостол. Правдиві вівці мусять не тільки бути обережні, щоб розпізнати голос правдивиго Пастиря і йти за Ним, але вони мусять пам’ятати також, щоб не йти, не піддержувати, не заохочувати тих, які про себе дбають. Кожний, якого оцінюється як гідного довіря в Церкві, яко старшого, повинен бути добре знаний наперед, щоб оправдати таке довіря; тому Апостол говорить, “не новак” (початківець). Новак може зробити шкоду для Церкви, і може сам собі принести шкоду через зарозумілість тощо, і в той спосіб відійти від Господа і від властивого духа, і вузької дороги до Царства.
Ап. Павло дає нам виразну пораду відносно цього, хто може бути визнаний Церквою за провідника – описуючи в подробицях, який повинен бути його характер тощо. Про Цей предмет в листі до Тимотея (ІТим.3:1-7) він висловлюється в дещо відмінній мові. Звертаючись до Тита. який очевидно був доглядачем (Тита 1:5-11), він описує їх обов’язки супроти Церкви. Щодо цього предмету Ап. Петро говорить, “Старших між вами благаю, як співстарший і свідок страждань Христових…Пасіть стадо Боже, що між вами, доглядаючи не з примусу, а доброї волі, по Божому -не задля брудного зиску, а з доброго серця, ані не пануйте над спадком Божим, але будьте взором стада”.- Шет.5:1-3.
Вони повинні бути шляхетні люди, що провадять чисте життя, маючи лиш одну жену; І якщо мають діти то це повинно бути помічене, який вплив мають старші на свою родину – тому, що згідно з розсудком вважається, що коли він занедбує свої обов’зки супроти дітей, то правдоподібно буде немудрим і недбалим в своій пораді і своїй загальній службі між дітьми Божими, в Церкві. Він не має мати подвійного язика, не має бути бунтівником чи звідничим. Він повинен мати добру репутацію між людьми поза Церквою, не щоб сподіватися, що світ буде нас любити, або відповідно цінити, але що принайменше світ не буде міг показувати на щось поганого в їх характері відносно чесноти, праведности, моральности і правдивости. Тут немає ограничення, коли йде про число старших в Церкві, або Зборі.
Крім цих ограничень, вимаганим є, щоб старший “міг навчати”, тобто, він мусить мати здібність учителя, здібність представляти і пояснювати Божий план, і в той спосіб мати змогу допомагати стадови в слові і науці. Для старшинства не конечним мати кваліфікації “пророка”, або публічного бесідника – в Церкві може бути кілька таких, що мають здібності учителя, пастиря чи інші кваліфікації, однак ні одного, який би мав здібність публічного бесідника, або до проповідування Божого плану (для публіки). Ми повинні довіряти, що Господь піднесе таких слуг, коли буде потреба, і якщо нікого немає то є сумнів, чи є така потреба. При тім хочем зазначити, що найбільш процвітаючі Збори є ті, в яких немає великих талантів до публічного проповідування, і в яких через те стало відбуваються біблійні студії. Писання виразно показує, що також таким був звичай в первій Церкві, і що коли вони зійшлись разом, то була дана нагода проявляти різні таланти, які були в посіданні різних членів тіла – один говорив, інший молився, багато, якщо не всі, співали тощо. Досвід здається показує, що ці громади Божого народу, які найблище тримаються цього правила, одержують найбільше благословення і розвивають сильніший характер, Це, що чується лиш вухами, хоча добре і вміло висказане, не є так вповні відбите на серці, як те, над чим одиниця сама роздумує на студії в свойому умі, і так справа дійсно мається там, де є правильні біблійні студії, на яких треба всіх заохочувати до участи.
Інші з старших, які може не є здібні навчати, можуть бути відповідними до провадження зібрання молитви і освідчення, які повинні також відбуватись між різними зібраннями Божого народу. Той, хто пізнає, що має талант до напоминання, повинен вживати цей талант, місто держати його нечинним, а старатися вживати талант, якого не має в певній особливій мірі. Апостол говорить, “Хто має дар напоминання (напоумлення) нехай напоминає” нехай розвиває і служить по цій лінії, “коли дар навчання, нехай навчає (нехай пояснює, щоб правда була добре зрозумілою).
Тому, що слово єпископ, або доглядач має широке значення, то так само слово пастир (пастор). Ніхто, лиш старший може бути пастир, або доглядач. Пастир, або пасучий стадо, є доглядачем стада, ці слова є синонімами. Господь Єгова є нашим Пастирем в більшому значенню цього слова (Пс.23:1) і Його Єдинородний Син, наш Господь Ісус, є також великим Пастирем, або Епископом (Доглядачем) наших душ – для цілого стада усюди. Загальні “пілігрими” є всі пастирями – стараючись про добро загального стада; і кожний локальний старший є пастирем, доглядачем в локальній спроможносте. Отже з того видно, що старші в Церкві повинні насамперед мати загальні кваліфікації, або здібності, уздібнюючі їх до старшинства, і по друге, щоб їх особливі природні здібності рішили, в якій частині служби вони можуть найкраще служити справі Господа – деякі в зв’язку з євангельською працею, інші в зв’язку з пастирською працею між вівцями, які вже прийняли Євангелію і посв’ятилися і є вже в стаді, деякі локально, а деякі на ширшому полю.
Читаємо, “Нехай старші (пресвітери), які добре пильнують, будуть наділені подвійною честю, особливо ці, які працюють у слові і науці” (1Тим.5:17,18). На основі цих слів номінальна церква збудувала клясу пануючих Старших, і висуває претенсії до пануючих позицій для старших, якщо не диктаторської позиції між братьми. Така дефініція про панування є мильною і противиться всім наукам Писання відносно цього предмету. Тимотей, занимаючи позицію загального доглядача, або старшого, дістав інструкцію через Апостола в таких словах “Старшого не докоряй, але вмовляй мов батька”, “Слуга Господній не має сваритися, але має бути лагідним до всіх людей”. Тут нічого не вказує, ані не піддержує автократичного панування, чи диктаторського володіння -тихість, лагідність, братерська милість і любов мусить бути важними якостями тих, визнаних за старших. Вони мусять бути в кожному значенню цього слова прикладом для стада. Отже, якщо вони були б диктаторами то приклад для Церкви був би, щоб вони всі були диктаторами, але коли вони будуть покірні і милі, тоді це буде для них прикладом до наслідування. Більш літеральний переклад цього стиху покузує, що це означає, що честь повинна бути віддана старшим в міру, як вони проявляють вірність і пильність до обов’язку служби, яку вони прийняли. Тому ми можем переказати цей стих так: Нехай важних старших вважається гідних подвійної чести, особливо тих, які витревало переходять через тяжку працю голошення Євангелії і научування.
ДІЯКОНИ, ПОМІЧНИКИ, СЛУГИ.
Як слово єпископ означає звичайно доглядач і в жодному значенні не означає пан, або володар, хоча постепенно набрало такого значення в народі, то так само є з словом діякон, який літеральне означає слуга, або послугуючий. Апостол говорить про себе і про Тимотея як про “служителів Божих” (2 Кор.6:4) тут слово “служитель” є з грецького “діяконос”, яке означає слуга. Апостол дальше говорить, “наша здібність від Бога і Він нас зробив бути здатними служителями Нового Завіту” (2Кор.З:5,6). Тут також грецьке слово, діяконос, є переложене служитель (міністер в анг.) В дійсності, то Апостол заявляє, що він сам і Тимотей були діякони (слуги) Бога і діякони (слуги) Нового Завіту – Нової Угоди. Отже ми можем бачити, що всі правдиві старші в Церкві є в такий спосіб діяконами, або слугами Бога і Правди і Церкви – інакше вони не повинні бути визнані як старіш взагалі.
Ми не бажаєм підсувати думки, що в Ранній Церкві не було різниці, коли йде про службу. Зовсім противно. Ми тут хочем пояснити, що навіть Апостоли і пророки, які були старшими в Церкві, були всі діяконами, або слугами, так як наш Господь заявив, “Хто хоче бути найбільший між вами, нехай буде вашим слугою (діяконом)” (Мат.23:11). Характер і вірність слуги повинен позначити міру чести і оцінення, що повинні бути признані кожному в Зборі Нового Створіння. Як там були слуги в Церкві, не будучи уздібнені талантами, щоб признати їх старшими, бо були менше здібні до навчання і не мали досить досвіду, отже, крім якогось призначення Церквою, Апостоли і пророки (учителі) при різних оказіях вибирали деяких для особливої служби, або помочі, як напр. коли Ап. Павло і Варнава були разом, то вони мали з собою Йоана Марка через якийсь час як їх слугу, або помічника. Ці помічники не вважали себе як рівними Апостолам, ані як рівними в службі до інших з більшими талантами і більшим досвідом від них; але вони радувалися, що мали привілей бути помічниками і слугами під керівництвом тих, яких признавали, що мають більшу здібність і є прийняті слугами Бога і Правди. Вони не потребували бути вибраними Церквою до такої служби для Апостолів; як Церква вибирає своїх слуг і діяконів, то так Апостоли (які подорожували) вибрали своїх. Це не була справа примусу, але справа вибору. Можем припускати, що Йоан і Лука вважали, що вони можуть краще служити Господу в такий спосіб, чим в інший для них можливий, і тому це було з їх власної волі і без найменшого примусу, що вони це прийняли: вони могли також зовсім свобідно відмовитись від такої служби, коли би вірили, що можуть краще і більш успішно вживати свої таланти в інший спосіб.
Помимо цього, це слово, діякон, є вживане в Новому Завіті до кляси братів, корисних в службі тіла Христового і відповідно оцінених, але не так здібних як інші на становищі старших. Однак те, що вони були вибрані до особливої служби в Церкві, вказує на їх добрий характер, вірність для Правди і ревність в лужбі для Господа, і для Його стада. Таким чином в Ранній Церкві, коли було постановлено, щоб розділювати харчі для бідних з стада, то Апостоли перші піднялись цієї праці; але пізніше, коли було нарікання і деякі жалувались, що були занедбувані, Апостоли передали цю справу віруючим, Церкві, кажучи, “Виберіть з поміж себе сім мужів, доброї слави, повних Духа Святого та мудрости, і їх поставимо на цю службу”.-Діян.6:2-5.
Треба пам’ятати, що між тими семи мужами, або дияконами, які були вибрані, був Степан, який пізніше стався першим мучеником – маючи цю честь бути першим, який йшов у сліди Господа аж до смерти. Цей факт, що Степан був вибраний Церквою на діякона, не перешкаджав йому в жодному значенню цього слова проповідувати Слово в такий спосіб і там, де мав нагоду. Тут ми бачим повну свободу, яка панувала в Первій Церкві. Уся громада, пізнавши таланти якогось члена, може просити його, щоб її служив; але це прохання і його прийняття в жодному значенню не було неволею, зовсім не перешкаджало йому вживати своїх талантів в якийсь інший спосіб, коли б була нагода. Степан діякон, вірний в услугуванню при столах, передавши фінансові справи для громади і т.п. був благословенний Господом і одержав нагоду виявити свою ревність і вживати таланти в більш публічний спосіб, в проголошуванню Євангелії – його життя показує, що Господь визнав Його як старшого в Церкві, перш ніж брати розпізнали його здібності. Коли б він жив довше, то безсумніву, брати також розпізнали б його здібність до публічного проповідування і пояснення Правди, і визнали б за такого.
Однак ми бажаємо тут виказати про повну свободу кожної особи вживати свої таланти так як може, як євангелист, чи через пряме призначення Церкви, чи ні (кожний має право голосити іншим про Правду там, де має нагоду). Степан не був би компетентний навчати в Церкві, хиба що був би вибраний Церквою до цієї служби. Ця повна свобода особистого сумління і талантів, і відсутність якого-небудь поневолення, або авторитетної заборони, є одною з позначених рис Ранньої Церкви і ми добре зробимо, як будем її наслідувати в дусі і на ділі. Як Церква потребує старших здібних до научування, і євангелистів здібних до проповідування, то так само потребує дияконів до іншої служби, як нап. придворного, скарбника тощо. Вони є слуги Божі і Церкви, і є відповідно вшановані: старші є також слугами, хоча їх служба є визнана вищого порядку – вони працюють в слові і науці.
УЧИТЕЛІ В ЦЕРКВІ
Як ми щойно бачили, здібність навчати є конечною кваліфікацією, вимаганою від тих, які займають становище старших в Церкві. Можемо навести много цитат з Писання, щоб показати, що Ап. Павло вважав себе не тільки Апостолом і старшим, і слугою, але також вчителем, “не словами, які навчає людська мудрість, але які навчає Дух Святий” (1Кор.2:13). Він не був учителем мов, ні математики, ні астрономії, ні якого іншого знання, за вийнятком великого знання, до якого Євангелія Христа, або весела новина, відноситься. Таким є значення слів Апостола вище зацитованих, і було б добре, щоб всі з Божого народу держали це твердо в умі. Не лиш ті, які навчають і проповідують, але й ці, що слухають, мають бачити, що це не людська мудрість, яка є проповідувана, лиш Божа мудрість. В тикий спосіб Апостол напоминає Тимотея, “Проповідуй Слово Боже” (1Тим.4:2). “Наказуй це та навчай” (ІТим.4:1І). “Цього наказуй та навчай” (1Тим.6:2). Поступаючи дальше, Апостол показує, що всі в Церкві, як також всі старші повинні дбати про те, щоб вчителі ложних наук і вчителі людської філософії і “знання, що так зветься” не були визнані вчителями в Церкві. Апостол дораджує, “коли хто навчає інакше” і т.п. то відійдіть і не піддержуйте того, що є іншою Євангелією, чим ця, яку ви одержали, яка була вам передана тими, які голосили вам Євангелію з Духом Святим, зісланим з неба.-1Тим.6:3-5; Гал.1:8.
Однак є такі, які мають здібність до навчання, здібні представити ясно другим Божий план в приватний спосіб, які не мають здібності до ораторства, до публіного проповідування, пророкування. Ці, які можуть приватне говорити слово для Господа і для Його справи, не мають бути знеохочувані, але, противно, вони повинні бути заохочувані, щоб використовували свої нагоди для служби тих. які мають вуха до слухання і звіщати славу Господа і Царя. Ми дальше повинні відрізнити між “научуванням”, а “проповідуванням” (Діян.15:35) Проповідування є публічною промовою, або викладом, а научування в загальному може бути краще виконане в приватний спосіб – в Біблійних клясах, або в приватній розмові; і найбільші публічні бесідники, тобто “пророки” часом завважили, що їх публічна праця є найбільше успішна тоді, коли є менше публічних викладів, а більше приватного пояснювання глибших Божих річей і в меншій громаді.
Дар євангелиста, сила порушити серця і уми людей до роздумування над Правдою, є особливим даром, якого не всі мають тепер, так як і не мали в Первій Церкві. Та більше того, змінені обставини змінили в певній мірі характер цієї праці, так що пізнаємо, що сьогодні, наслідком загального вишколення народу, євангельська праця може бути в великій мірі виконана через друковане слово, (через радіо і телевізію) і багато тепер є зайняті в цій праці -роздавання, або розсилання біблійної
ОРГАНЗАЩЯ НОВОГО СТВОРІННЯ
літератури. Факт, що нинішні євангелисти працюють тепер в цей спосіб, а не так як в минувшині, не може бути причиною до закиду, подібно як тепер євангелисти подорожують залізницею, автомобілями, замість ходити пішки, як такі давнійше ходили. Євангелізація є через представлення Правди – Божого плану віків – Слова Божого – новини великої радости. Згідно з нашим спостереженням, жодна інша євангелька праця не приносить таких результатів, як ця. І є багато, які мають талант, здібність, що можуть включитися до такої служби, а які не є приготовлені включитись до іншого відділу праці; много є женців, які ще не вийшли до Господньої винниці і за якими молимось, щоб Господь жнива післав їх туди – допоміг їм розпізнати нагоди і привілеї приступити до цієї євангельської праці.
Коли Филип, євангелист, вчинив, що міг для людей в Самарії, то брати післали їм Петра і Павла (Діян.8:14). І так само наші кольпортери євангелисти, після побудження їх чистих умів і сердець, запрошують їх на біблійні студії, на яких вони можуть більше навчитися про дорогу Господа. Як Петро і Павло, і Яків, і Йоан, як післанники і представники Господа, писали листи до домовників віри і в такий спосіб доглядали, радили і заохочували стадо, так і тепер література Правди приходить регулярно до дому братів, особисто і загально – стараючись скріпити їх у вірі і допомагати до формування і утвердження характеру по лініях визначених Господом і Апостолами.
МНОГО МОЖЕ БУТИ ЗДІБНИХ ДО НАУЧУВАННЯ
До деяких Апостол писав, “Бо до цього часу (як ви вже в правді) ви вже повинні були бути вчителями (наслідком браку ревности для справи Господа) ви знов потребуєте, щоб навчати вас перших основ Слова Божого” (Жид.5:12) Це вказує, що, принайменше в загальному значенні, ціла Церква, ціле священство, члени Нового Створіння, повинні бути вправні в Слові Божім до такої міри, що зможуть завжди бути “готові дати відповідь кожному, хто питається про вашу надію, з лагідністю та острахом” (Шет.3:15). Отже тут знова бачимо, що згідно з Писанням, научування не є ограничене до одної кляси, до духовенства тощо, що кожний член Нового Створіння с членом Царського Священства “помазаним голосити” і через те вповні уповажнений говорити про веселу новину тим, які мають вуха до слухання – кожний після свої спромоги представити її вірно і ясно. Але тут є цікавий вислів іншого Апостола, який пише:
“НЕХАЙ НЕ БАГАТО З ВАС БУДЕ УЧИТЕЛЯМИ, БРАТТЯ”
Що це означає? Апостол відповідає, кажучи, “знаючи, що більший осуд приймемо” – що відповідальність і спокуси будуть ставати більшими з кожним кроком, наперед до занимання вищого становищя в тілі Христа. Апостол не напоминає, щоб ніхто не старався бути вчителем, але, щоб кожний член, який вірує, що він має певні таланти до научування, пам’ятав, що це є відповідальна річ приймати становище речника Бога -щоб впевнитись, що жодне слово не буде висказане, яке мильно представляло б Божий характер і план, і через те знеславлювало б Бога і шкодило б тим, які би його слухали.
Було б добре для Церкви, коли б всі признавали і слухали цю пораду. Могло б бути менше зроблено навчання, чим є тепер, але так вчителі, як учні мали б не тільки більшу пошану для Господа і Правди, і Його Слова, але були б більше вільними, більше здалека від мішанини блудів. По тій лінії слова нашого Господа вказують, що деякі будуть мати участь в Царстві, яких научування не було в повній згоді з Його планом, але що наслідком цього матимуть нищий стан в Царстві, чим могли б мати, коли б більше старання доложили проповідувати і навчати нічого іншого, лише Боже післанництво. Він говорить, “Хто порушить найменшу з цих заподей та й людей так
навчить, той буде найменший в Царстві Небеснім, а хто виконає та й навчить, то стане великим в Царстві Небеснім.”- Мат.5:19.
НЕ ПОТРЕБУЄТЕ, ЩОБ ХТО ВАС НАВЧАВ
“А помазання, яке ви прийняли від Нього, воно в вас перебуває, і ви не потребуєте, щоб хто навчав вас. І як те саме помазання навчає вас про все, і воно є правдиве, і нема в ньому неправди, то як воно навчило вас, у тім пробувайте”. “Ви маєте помазання від Святого, і знаєте все”.- ІЙоана 2:27,20.
В зв’зку з багатьма Писаннями, які заохочують Церкву вчитися, зростати в ласці і в знанні, будувати один одного в найсвятішій вірі, і сподіватися, що Господь піднесе Апостолів, пророків, євангелистів, учителів і т.п. то цей висказ Ап. Иоана виглядає дуже дивний, поки його правильно не зрозуміємо. Він був каменем ображення для багатьох, хоча, можемо бути певні, що Господь не допустив жодному, якого серце було у властивому стані для Нього, щоб він був тим пошкоджений. Загальний зміст Писання цьому противиться – заповідь за заповіддю, правило за правилом – не менше чим досвіди життя є вистарчаючі, щоб переконати кожну особу покірного ума, що там є щось в непорядку з перекладом цього речення, або, що загальне розуміння цього вислову є зовсім блудне і невластиве. Ці, які є пошкоджені, є звичайно дуже вразливі до всього, що їх тичиться, і тому хотіли б, щоб Господь ділав з ними віддільно і відмінно від решти Нов. Створіння. Це однак вповні противиться науці Писання, яке говорить, що тіло є одно і що воно має много членів з ним злучених; що доставлений корм є доставлений для кожного члена для його відживлення і підкріплення через, або в зв’яку з іншими членами. Господь в такий спосіб замірив зробити свій народ співзалежним один від другого, для того, щоб не було розламу в тілі; і для цього власне Він напоминає нас через Апостолів, не занедбувати спільного зібрання і пам’ятати, що Він особливо любить стрічатися з тілом (Екклезія) на кожнім місці, навіть як число зібраних в Його ім’я є два або три.
Досліджуючи цей стих, бачимо, що Апостол виступає проти блуду, що переважав за його днів, досить великого блуду, що в ім’я Правди, в ім’я Християнства, в ім’я послідовництва за Христом, стремів до уневажнення цілого об’явлення. Отже, Йоан говорить, що ця блудна система не має місця в правдивій Церкві, ні в її науці, але, противно, належить до Антихриста, що противиться Христові, хоча присвоює собі Його імено. Про тих він говорить, що “вони вийшли з нас, тому що не були з нас (або вони ніколи не були правдивими Християнами, або перестали ними бути) тому, що коли б були з нас, остались би з нами” Він показує їх блуд, згідно з яким пророцтва про Месію були образовими і що ніколи не мали сповнитись через людство; вони говорили, що це противиться Євангелії, коли говориться, що Син Божий стався чоловіком і був помазаний при своїм хрещенню Святим Духом як Месія і що Він відкупив нас.
Думкою Апостола є, що кожний, хто взагалі стався Християнином, хто вже до певної міри зрозумів Божий план, мусів розуміти, що він був грішником і потребував Відкупителя; і подруге, що Ісус, Помазаний, відкупив їх жертвою свого власного життя. Апостол дальше заявляє, що вони не потребують, щоб їх хтось навчав цих підставових правд. Вони взагалі не могли б бути Християнами, не знаючи цих фундаментальних правд Християнської релігії – що Христос помер за їх гріхи згідно з Писанням, і повстав для їх оправдання, і дальше, що освячення і надія життя, і слави – це все залежить на чинності і вартості Христової жертви зробленої на їх користь. Він виказує, що хотяй колись було можливим сполягати і вірити в Отця, не віруючи в Сина, перш ніж Син об’явився, однак тепер той, хто відрікається Сина Божого, тим самим відрікається Отця; і ніхто не може визнавати Сина Божого, без визнавання в цьому самому часі Отця та Його плану, в Якому Він, (Христос) є центром і головним виконавцем.
Отже ми сьогодні можемо бачити точно, що Апостол думав, що той, хто став сплоджений з Св.Духа, мусів скорше вірити в Ісуса Христа – що Він був Єдинородним Сином Божим, що Він об’явився в тілі, що Він був святий, непорочний і відлучений від грішників, що Він дав себе на викуп, і що жертва стала прийнята Отцем, і була засвідчена через Його воскресення, щоб Він був Царем і Визволителем. Без цієї віри ніхто не міг одержати Св. Духа, помазання, наслідком чого, кожний, хто мас помазання, не потребує, щоб хтонебуть марнував час на дальшу дискусію цього основного питання, чи Ісус був, чи не був Сином Божим, чи Він був, чи не був Відкупителем, чи був, чи не був помазаним Месією, Який у властивому Божому часі виповнить дорогі обітниці Писання. Це саме помазання, яке ми одержали, якщо воно в нас перебуває, буде запевнювати нас про правду цих річей, – “то як юно навчило вас, у тім пробувайте”. Хто не перебуває в Нім, у Виноградині, є так як відтята галузка, що напевно зісхне, але той, хто в Нім перебуває, напевно перебуває також в Його Дусі і він не може відректись Його.
“Ви ж маєте помазання від Святого і знаєте все”. Св. Дух був зображений в Стар. Завіті через святий олій, який був виливаний на голову Первосвященика і який спливав вниз по його цілому тілі; тому той, хто є з тіла Христового, є під цим помазанням, під впливом Духа, і той, в якому перебуває Дух Господа, є милий, лагідний, спокійний. Він має бажання вдержувати мир з всіма людьми, так далеко, як це є можливе, і так далеко, як чистота праведности дозволить. Це противиться тертю, злості, ненависті і сварні. Ці, які є під його впливом, мають охоту вчитися від Господа, і не сперечаютьсяь з Його планом і об’явленням, але є в згоді з Ним і мають приобіцяне намащення – оливу, – мир, радість і святість ума.
Ці, які одержали Духа Господа в цьому значенні слова, що приносить мир, радість і згоду в їх серцях, знають, що вони мають це з причини Господньої діяльности з ними, і що вони одержали це відколи повірили в Ісуса Христа і прийняли Його як свого Відкупителя, як Помазанця. Тому це помазання є доказом, не лиш для них самих, але є також в значній мірі доказом для інших, які є членами тіла Христового; в той час, коли ці, яким бракує цього миру і радости, і яких серця є наповнені злобою, ненавістю і наріканням, і охотою сваритися, і спиратися, напевно мають брак доказів помазання, цієї гладкости і ніжности, що йде в парі з Духом Господа. Правда, ми не всі є подібні і ніжність в деяких може не показуватись в зовнішних справах життя так скоро як в інших, але дуже скоро в Християнському житті треба пошукувати цієї ніжности, цього пом’якшення в серцю, як доказу, що ми були з Ісусом і навчились у Нього, і одержали Його Духа, і внедовзі після цього це повинно бути доказом для інших в щоденному житті.
Отже бачимо, що нічого в Писанні не противиться загальному змістови (загальному вченню) Слова Божого відносно потреби вчителів і потреби вчитися про ум (замір, план) Господа через них. Нас не треба розуміти, наче б ми твердили, що Бог є залежний на вчителях і що Він не міг інформувати, будувати і розвивати членів Нового Створіння іншими способом, чи при помочі інших середників, але, що Його Слово говорить, що такий є Його спосіб і засіб, Його метода до будовання і научування Церкви, тіла Христа – щоб не було поділення в тілі і щоб кожний член міг навчитися співчувати і співпрацювати, і допомагати іншим членам.
Ми вже розібрали цю справу, що цих вчителів не треба вважати непомильними, але щоб їх слова були розбирані і мірені по лінії Божого мірила – слів Господа і слів Апостолів, і слів святих пророків з минувшого віку, які говорили і писали так як були порушувані Святим Духом для науки і напомину тим, на яких кінець віку прийшов. А тепер звертаємо увагу на слова Апостола, “Нехай же той, хто вчиться Слова, ділиться всяким добром з тим, хто його навчає”.- Гал.6:6.
‘ТОЙ, ХТО ВЧИТЬСЯ, І ТОЙ, ХТО НАВЧАЄ”
Це Писання в згоді з іншими, показує нам, що Бог призначив, щоб вчити свій народ через спільне – один одного – навчання, і що навіть найпокірніші з Його стада будуть думати про себе і в той спосіб розвивати особисту віру і особистий характер. На жаль, ця важна справа є загально занедбана між тими, які іменують імено Христа. Писання визнає учителів і учнів, але учні повинні почуватись вільними розмовляти, спілкувати, повідомити учителя про якунебудь справу, яку помітили і яка має зв’язок з обговорюваним предметом – не в цілі навчати, але як інтелегентні учні з старшим учнем. Вони не мають бути машинами, і не мають боятись ставити питання; але треба ставити питання про те, що їм може виглядати, що це не зовсім годиться з Святим Письмом, або має інше пристосування тощо; вони мають виконювати свою частину в піддержуванні чистоти тіла Христа і Його вчення. Тому вони мають бути критиками (в значенні старанного і чесного досліджування науки, не з метою сварні та суперечки), і замість бути знеохоченими від того, і замість говорити їм, що вони не мають критикувати вчителя, або піддавати під сумнів його виклад, вони, противно є заохочувані запитувати і критикувати (в такий спосіб, щоб це було до науки і будови для них і для інших).
Однак ми не маємо припускати, щоб Господь бажав заохочувати лицемірного духа, або сварливу і лиш блуди вишукуючу схильність (як це деякі проявляють). Такий дух є зовсім противний Святому Духові, та не тільки те, але є дуже небезпечний, тому кожний, який в дебаті виказує лицемірну і фальшиву справу, в яку він сам не вірить, що є правдою, але тим бажає збентежити противника через “дебати” і т.п., напевно зазнає сам шкоди і принесе шкоду іншим таким поступком. Чеснота для Правди є необхідністю для того, щоб в ній робити поступ. Противитись тому, що хтось вірить, що це є правда і навіть тимчасово піддержувати це, що він вірить є блудом, “на жарт, чи на сміх”, чи з якої іншої причини, буде напевно огидою перед Господом і приведе певну справедливу відплату. На жаль, як багато поступає так, щоб “лиш бачити, що можна сказати” проти того, що вони вірили, що є правдою, але стали заплутані, і тому цілковито зачаровані і засліплені в часі такого поступовання. Тут після Господа, Правда є найбільш дорогоцінною річчю в цілому світі; з нею теж не можна жартувати, ні забавлятись, і кожний, хто занедбується по цій лінії, принесе для себе шкоду- 2Сол.2:10,11.
При тім є властивим зазначити, що слово “ділитися” є широкого значення і включає не тільки ділитися думкою, почуттям тощо, але можна його розуміти, що також означає, що той, хто є научуваний і який одержує духову користь, буде радий вділювати це, або передавати в якийсь спосіб для піддержки тих, що навчають – даючи (виказуючи) Господеві, братам, Правді овоч їх праці і талантів. І такою є сама суть святого успосіблення Нового Створіння. На початку в Християнскім досвіді кожний пізнає значення слів Господа, “Це є краще давати, чим брати”, і тому всі, які мають цього духа, радо віддають земні речі в службі для Правди, і то в міру як вони одержують духові благословення в свойому доброму і щирому серці. Питання про те, як давати і про мудрість, якою при тім треба керуватись, розбиратимемо пізніше, під іншим заголовком..
дальність жінки в ЦЕРКВІ
В певнім відношенні цей предмет міг би бути краще розбираний після огляду загального відношення мужчини і женщини в Божому порядку, але з тої причини, що він є важливий, то вважаємо за властиве, щоб його тут представити – інші випливаючі з цього погляди, виложені пізніше, віримо, будуть годитися з тим, що ми тепер подаємо.
Немає нічого яснішого в Писанні, чим те, що Господь не звертав уваги на стать, коли вибирав свою Церкву, Нове Створіння. Обоє, мужчини і жінки є охрещені до членства “одного тіла”, якого Ісус є Головою. Тому обоє є спосібні, або придатні до участи в Першому Воскресенні і його слави, чести і безсмертя на загальних вимогах, “коли ми терпимо з Ним, то будемо царювати з Ним”, Обидві статі (мужчини і женщини) є почесне згадувані нашим Господом і Апостолами дуже теплими словами. Тому треба розуміти, що якенебудь ограничення для жінок, відносно характеру і міри (засягу) євангельської служби, має відноситись лиш до теперішнього часу, коли ми ще є в тілі, і не є з причини тої, як хтось міг би припускати, що Бог воліє мужчин, але з іншої. Будемостаратись показати, що різниця між мужчиною і женшиною є по типових і символічних лініях – тому, що мужчина символізує Христа, Голову Церкви, а жінка символізує Церкву, Невісту, яка згідно з Божим призначенням підлягає Голові.
Наш Господь любив свою матір і Марту, і Марію, і інших “чесних жінок, які Йому служили з свого добра.” Що Він мав до них любов, то про це свідчать записи (Йоана 11:5), однак, коли вибирав своїх дванадцять Апостолів і пізніше сімдесять учнів, то між ними не включено жодноі жінки. Не думаємо, щоб це було переоченням так як це не було переоченням, коли шістнадцять століть скорше жіночі члени роду Левія були полишені, коли йде про публичну службу. Також не можем припускати, що наш Господь тому поминув жінок, бо його приятельки не були достаточно вишколені, щоб їх вживати в своїй службі, тому що про цих вибраних мужчин записи подають, що легко можна було розпізнати, Що вони були “прості і невчені люди”. Отже мусимо прийти до заключення, що це було Божим заміром, що з поміж “братів”, лиш мужчини стали вибрані, щоб бути особливими публічними слугами і представниками Євангелії. І тут слід помітити, що ця Божа постанова є перемінена в методі, яку вживає сатана, який, хоча готовий вживати обидві статі як своє знаряддя, завжди знайшов жінку як свого найкращого представника.
Перша жінка була першим представником сатани, якій успішно вдалось звести першого чоловіка, кинувши цілий людський рід в стан гріха і смерти. Чарівниці в минувшині, і спіритистичні медії, і основатель (жінка) “Християнського знання” в наших часах – усі є доказами по цій лінії, доказом, що пропаганда сатани переходила через жінок, так як Бог виконював свою чинність через мужчин. Та більше того, Божа програма йде в супереч природних нахилів усіх мужчин, щоб вивищати жінку в релігійних справах – приписувати жінці вищу чистоту, духовість і спільноту з Богом. Ця тенденція є помітна в минувших як і в теперішних записах, а що є доказано через богиню Єгипту, Ізіс, асирийську, Аштарос, грецьку Діяна і Юно, і Венера, і культ Марійний, який сотки літ панус між тими, що називаються Християне, помимо дуже виразного призначення мужчин як речників і представників Господа в Його Церкві.
Крім того символічного значення, Біблія не подає нам, чи є ще інші причини для відрізнення статі (полу) і наші припущення відносно цієї справи можуть, або не можуть бути правильні; однак ми думаємо, що тут деякі якості (характеристики) серця і ума, які сполучуються в шляхетніших типах жінок, роблять її нездібною до публічної релігійної служби. Наприклад, з природи жінка є, на щастя, надарена бажанням догоджувати і одержувати признання і похвалу. Ця прикмета є дуже цінною в дома, бо веде до приготовлювання смачних потрав на столі, гарної декорації дому, який звичайно різниться від дому старої діви, старого мужчини. Правдива жінка є задоволена, коли старається зробити свою родину задоволеною і тішиться, коли вони виказують, що оцінюють її старання, і ій не можна ніколи відмовляти признання і похвали, які дійсно її належаться і яких її природа дуже бажає, і які є дуже конечні для її здоровля І розвитку.
Але, коли жінка є піднесена понад її сферу – так далеко і так важну, про що поет сказав, “рука, яка гойдає колиску, є рукою, що керує світом” – якщо вона стане перед публікою як бесідник чи вчитель, чи писатель, то тоді може знайтись в небезпеці, а це тому, що її певні статеві якості (про одну з яких ми згадували повище), які творять її правдиву жінку, милу для правдивого чоловіка, може зробити те, що вона стратить свою жіночість і набере мужеських рис. Природа поставила межі і границі між статьми (полами), не тільки в фізичних рисах і волоссі голови, але також в її прикметах серця і голови, пристосовуючи це так добре одно до другого, що перешкаджати і ломити її закони може принести шкоду, хотяй з початку виглядає, що це приносить користь.
Бажання приподобатися, яким природа щиро надарила женщину і яке, коли правильно вживане, є дуже помічним в дома і для її родини, може статись сільцем для неї, якщо схоче це виказувати супроти публики -шукаючи признання в Церкві, і також в світі. Амбіція блищати, показуватись мудрішою і здібнішою від інших, є небезспекою, яка оточує всіх перед очима публики, і безсумніву причинилась до упадку багатьох мужчин, яких забагато хвалили і які через те впали в сільця противника. Але сама жіночість жінки виставляє її дуже податною, не лиш до упадку себе самої з причини бажання відзначення, але виставляє можливість потягнути інших до спотикання, тому що така жінка, зійшовши з правильної дороги, напевно буде теж підсилювана противником і фальшивим світлом, і тим фальшивим світлом много може бути зведених з Господньої дороги. Тому пересторога Апостола “Браття, нехай не багато з вас буде вчителями, знаючи, що більший осуд приймемо” (Яків 3:1), але вона є тим більше сильною, коли б відносилася до сестер. Дійсно, небезсека для них була б так велика, що через те жодна з них не була назначена на вчителя, і Апостол пише, “Жінці ж навчати не дозволяю, ані мати владу над чоловіком, а бути тихою”.- 1Тим.2:11,12.
Однак, цей точний і виразний вислів, не треба розуміти, що сестри Нового Створіння ніколи не можуть розповідати комусь про стару історію – веселу новину. Цей самий Апостол відноситься з великою пошаною до шляхетних женщин за його днів, як помічників у службі. Наприклад, він згадує Прискилу так як і її чоловіка, як “співробітників”, або помічників (Рим. 16:3). Це означає більше, чим лиш угощення Апостола в їх домі, це означало, що вони працювали з ним в його праці, не лиш в робленні шатрів, але головно в його головній праці як слуги Євангелії. У вірші 6-тім він згадує службу Марії відмінно, кажучи, “Вітайте Марію, яка багато трудилась для нас”. Вона очевидно не була співробітником, її служба зроблена для Апостола, а за яку він бажав дати їй признання, була особистою службою, можливо прання, або направа одежі тощо. Противно, служба Прискили є згадана такою самою мовою, як служба Урбана в вір. 9-тім. Дійсно, коли Акили імено є згадане після його жінки, то можна властиво припускати, що жінка була більш чинною з них як “співробітник”. Трифена і Трифоса є дві інші сестри (вір.12), яких “праця в Господі” є почесно згадана.
Всяке пояснення слів Апостола, яке ігнорувало б усі нагоди для сестер “працювати в Господі”, було б напевно помилковим. Це є в зібранні Церкви, (де є двох чи трьох, чи більше) для Божої служби і молитви і спільного будовання, що сестри мають занимати підрядне місце і не пробувати бути старшими, ні вчителями, бо коли б так чинили то це було б примащування авторитету понад мужчиною, на якого, так через природу, як і через закон, Господь вложив відповідальність провадження служби – і безсумніву з мудрої причини, не зважаючи на це, чи ми годимося з тим, чи не годимося.
Очевидно, що ограничення Апостола відноситься до зібрань таких, що є описані в 1 Кор. 14. Ці зібрання включали сестер, які напевно поділювали усі його благословення – беречи участь в піснях і молитвах з тими, хто їх приносив. Тут Апостол бажає прищепити зрозуміння потреби порядку на зібраннях, щоб вони всі могли бути більше корисними. Він напоминає, щоб не більше від одного бесідника говорили пророцтво в цьому самому часі, і щоб усі інші слухали; і щоб не більше від двох чи трьох бесідників говорило на цьому самому зібранні, щоб не привести до великого порізнення почувань на одному зібранні. Подібно, коли б хтось міг говорити чужими мовами, то він повинен сидіти тихо, аж хтось з присутних може пояснити те, що він говорить.
На таких зібраннях жінки не мали зовсім говорити, хоча після зібрання, або в дома, могли “питати своїх мужів. Вони могли піддати свою думку, або поставити питання через цих братів (мужчин), з якими вони були найбільше запізнані – з їх мужами, або з братами, з якими вони говорили, коли йшли до дому з зібрання. Слово “дім” в цьому стиху має значення родини, або знакомства. Отже тут є думка, Нехай ставлять питання через мужчин, яких знають. Дальше Апостол говорить “бо не дозволено їм говорити, тільки щоб коритись, як закон каже”.-1Кор.14:34-36.
Видно, що деякі з Церкви в Коринті попирали жіночі права і твердили, що в Церкві стать не робила різниці, коли йде про право (щоб мужчини і женщини мали у всім те саме право). Але Апостол не тільки перечить такій думці, але ганить таку сміливість думання, щоб впровадити процедуру, яка не є визнана іншими з Божого народу. Його слова є такі, “Хіба від вас Слово Боже вийшло (чи перше від вас повстало)? Чи тільки до вас одних воно прийшло? Коли хто думає собі, що він пророк, або духовний, нехай розуміє, що те, що я пишу вам, це заповіді Господні” – а не тільки моя особиста опінія, чи видумка. Отже ми, подібно до Коринтян, можемо в цій справі воліти, щоб дещо було інакше, але маємо визнати і бути послушним до того, що Апостол говорить, що це є Божою заповіддю. І якщо хто заперечує словам Апостола в цій справі, то нехай буде послідовний і заперечує, що він був Апостолом.
В зв’язку з тим с властивим звернути увагу на слова Апостола, коли він говорив про дари від Господа для Церкви, починаючи від П’ятидесятниці. Він каже ‘1 одних Він настановив апостолами, інших пророками, інших евангелистами, а ще інших пастирями і вчителями, для удосконалення святих, на діло служення, для збудовання тіла Христового” (Ефес.4:11,12). В грецькій мові артикль (член) вказує на рід – мужеський, жіночий, або середній. Цей стих е знаменитим стихом, на основі якого бачимо як особливо Господь через Святого Духа начеркнув лінію між статею (між мужчиною і женщиною) відносно активної служби в Церкві. Які є факта відносно повищого стиха -який там рід є визначений в грецькій мові? Ми відповідаєм, що артікль, тобто мовний член “тоус” (Множина Знахідного Мужеського) знаходиться перед словами, апостоли, пророки, євангелисти і пастирі, а жодного такого члена (артікля) немає перед словом учителі, яке, видно, тут стоїть або в значенні “помічники” (ІКор. 12:28), або є об’ємистим словом, що відноситься до мужчин апостолів, мужчин проповідників, мужчин євангелистів і мужчин пастирів – до них всіх як до учителів.
Проте, звернімо увагу, що коли сестра звертає увагу збору на слова Господа, або Апостолів відносно якогось обговорюваного предмету, не даючи свого власного погляду, то це не можна вважати за научування, ані в жодному значенні за привлащування влади над мужчиною, бо вона лиш покликусться на слова визнаних і уповажнених учителів. Подібно, коли сестра відноситься, або цитує писання інших, так як цю книжку, або інші наші видання, що пояснюють Писання – це також не буде її научуванням, лиш цитованого автора. В такий спосіб бачимо, що Господня установа забезпечила своє стадо, і в цьому самому часі приготовила великі засоби для їх потреби.
Усі можуть слухати Божі розпорядження, але напевно ніхто не зрозуміє добре, якщо не зрозуміє, шо в Біблії жінка є вжита, щоб була символом Церкви, а мужчина Голови, або Господа Церкви. (Ефес.5:23; 1Кор.11:3). Так як Церква не може важитись, щоб вчити Господа, то так само жінка, яка символізує Церкву, не може займати ролі вчителя понад мужчиною, який символічно представляє Господа. З тими ясними думками в нашому умі жодна сестра не повинна відчувати зневаги і жодний брат не повинен пишатись ні чванитись такою регулою Писання; радше всі будуть мати на умі, що Господь є одиноким учителем і що брати не сміють висказувати своєї власної мудрости, лиш представляти іншим те, що їх Голова виложив як Правду. Стараймось стосувати це Писання (1Тим.2:11,12) до Господа і Церкви, тому – Нехай церква вчиться в тихості з усією покорою. Не дозволяю церкві навчати, ні привлащувати авторитету над Христом, але бути в тихості.
“НЕХАЙ ПОКРИВАЄТЬСЯ”
Ми вже показали, що Первосвященик, який зображував Христа, Первосвященика нашого визнання, сам один ішов з відкритою головою, коли виступав в строю священика; і що інші священики, які представляли Церкву, “Царське Священство” носили накриття на голові, які називали “хитони”. Наука цього типу є в повній згоді з тим, що ми повище бачили, тому що в зборах Екклезії Нового Створіння, Господь, позаобразовий Первосвященик, є представлений через братів, в той час як Церква, тобто Царське Священство, є представлена через сестер, які, як Апостол заявляє, повинні подібно мати на голові накриття, вказуючи на цю саму науку, а саме, підкорення Церкви Христови. Про це Апостол говорить в подробицях в ІКор.11:3-7,10-15.
Деякі приходять до висновку, що коли Апостол згадує, що довге волосся є дане жінці природою як прикриття, то він не мав на думці нічого більшого поза те, але 6-тий вірш ясно показує Інакше – що він розумів, що жінка не тільки повинна вирощувати довге волосся так як звеліла природа, але крім цього повинна носити накриття, яке, як в 10 вірші говорить, е “знаком влади над нею”, с символічним признанням підкорення під авторитет мужчини; це символічно вчить, що ціла Церква є під правом Христа. Запис 4-го вірша з початку виглядає, немов перечить тому, що жінки мають бути тихо на зібранні. Нашою думкою с, що коли в загальній службі Церкви жінки не мають брати участи, то проте на зібраннях молитви і освідченнях, а не при научуванню доктрин, не повинно бути спротиву для участи сестер з їх накритими головами.
Відносно цієї справи заховування типічного накриття голов сестрами, то Апостол про це напоминає, але він не говорить, що таким є Боже розпорядження. Противно, він говорить, “Коли ж хто хоче сперечатись, (відносно цього предмету) то ми такого звичаю не маємо (позитивного права в Церкві)”. Цього не треба вважати за надзвичайно важну річ, хоча всі, які стараються виповнювати Божу волю, повинні бути пильними в тім, так як і в інших справах, відколи вони пізнали, що це є властивим як символ. Слова “Заради Ангелів” здається відноситься до вибраних старших в Церкві, які особливо представляють Господа, Голову в Зборі.- Об’яв.2:1.
Зісумовуючи це, ми вважаємо, що найбільш ліберальне пояснення повинно бути дане для слів надхненого Апостола відносно засягу свободи сестер в справах Церкви. Наша думка щодо цього є така:-
(1) Сестри мають цю саму свободу як брати в справах вибирання слуг Церкви – старших і діяконів.
(2) Сестри не можуть служити як старші, або вчителі в Церкві, тому що Апостол говорить, “жінці не дозволяю вчити”. (1Тим.2:12) Однак не треба розуміти, щоб це перешкаджало сестрам брати участь (активну) в зібраннях, які не є навчаючого або проповідуючого характеру, такі як зібрання молитви, або освідчення, або Вереянські студії тощо., тому що Апостол говорить, коли вона молиться, або пророкує (говорить), то це повинно бути з накритою головою, вказуючи на те, що вона признає, що Господь, великий Учитель, є особливо представлений через братів. (ІКор. 11:5,7,10) Таке учасництво не треба вважати за научування, тому що й брати, які участвують, не с учителями, і так як Апостол говорить, “Чи всі вчителі?’ Ні, вчителі, або старші є особливо вибрані, хоча завжди з мужчин- Ефес.4:11; 2Тим.2:24; ІКор. 12:28,29.
Наступний Розділ 6: Порядок і Дисципліна Нового Створіння
Сьогоднішня манна
Приготування до встановлення нової угоди законуПРИГОТУВАННЯ ДО ВСТАНОВЛЕННЯ НОВОЇ УГОДИ ЗАКОНУ
«І до Посередника Нового Заповіту – до Ісуса, і до покроплення крови, що краще промовляє, як Авелева» Євр. 12:24.
Ми починаємо цю тему з розгляду нашого підставового тексту. План Єгови вимагає встановлення Нової Угоди Закону, подібної до Старої Угода Закону, але на вищому рівні і через більшого посередника, Ісуса і Його укомплектовану Церкву. Мойсей, як посередник Угоди Закону, був образом на Ісуса, Посередника Нової Угоди. Ми мусимо визнати потребу угоди, інакше не було б в чому посередничати. Ми також мусимо визнати, що Ісус не діє тепер як Посередник (в Своїй функції Посередника); що це буде відбуватися протягом віку Тисячоліття. Тепер ці слова потребують деяких пояснень. Ми повинні відокремити час віку Тисячоліття (1874-2874) від особливостей праці теперішнього Віку, що призначений для вибирання Божих Вибранців, включаючи перед-тисячолітнє насіння Авраама.
Бог зробить усі п’ять перед-реституційних класів (Малу Черідку, Старожитніх Гідних, Велику Громаду, Молодих Гідних та Посвячених Табірників Епіфанії, відповідно зображених в Сіоні, Морії, Акрі, Безеті та Офелі) особливими помічниками для невибраних на Святій Дорозі. Порівняймо Пс. 72:3: «Нехай гори приносять народові мир, а пагірки правду». Саме для цього Бог вивищить ці п’ять перед-реституційних класів. Невибрані будуть приходити з різних частин землі, щоб прийняти благословення, що буде під управлінням Христа і при допомозі п’яти перед-тисячолітніх посвячених класів. Цією працею протягом Тисячоліття буде навчання, освічення і піднесення з деградації до людської досконалості (РТ 77ʼ38).
Нова Угода – це влаштування, завдяки якому світ прийме її благословення протягом Тисячоліття. Про цю Нову Угоду для світу під пануванням Посередника Бог каже: «Буду бо Я милостивий до їхніх неправд, і їхніх гріхів не згадаю Я більш!» (Євр. 8:12). Світ не ввійде у відносини Нової Угоди індивідуально раніше кінця Тисячоліття, яке в даному випадку включає також 40-річний День Суду (2874-2914).
Єгова покаже тоді Свою люблячу доброту через «покроплення кров’ю», якa представляє Боже милосердя, покроплене на серця п’яти перед-реституційних посвячених класів. Також прийде час, щоб застосувати кров покроплення за всіх людей – це буде під час Тисячолітнього Посередницького Панування Христа. Ця кров «покроплення, що краще промовляє», звершує примирення або задоволення. Вона промовляє на користь прощення світу і звільнення його від неволі гріха і смерті. Так, вона промовляє краще, ніж Авелева, смерть якого взивала про помсту. Кров Христа, натомість, взиває про милосердя. Це дає порівняння, яке, здається, вказує, що Авель був в певній мірі прообразом Христа, в якому він приніс прийнятну жертву і був убитий.
Святе Письмо показує, що тілесний Ізраїль і світ отримають обіцяне Богом благословення у вигляді можливості отримати вічне життя в Тисячолітньому Віці під Новою Угодою (Єр. 31:34; 32:40; Єзек. 16:60-63), в той час як Церква, Тіло Христа, велике духовне Насіння Авраама, має свою пробу до життя у розширеному Євангельському Віці, під найвищою і найкращою Угодою, скріпленою Присягою, вчиненою з Авраамом (зображеною в Сарі), а не під Угодою Закону (зображеною в Агар), ні під Новою Угодою, зображеною в Кетурі (Бут. 25:1-6).
Апостол Павло заявляє, що Бог проповідував Євангелію наперед Авраамові, кажучи: «Благословляться в тобі всі племена землі» (Бут. 12:3; 28:14; Гал. 3:8). Він показує, що оригінальна Угода Авраама містить дві частини або два насіння. Вони вміщені в Угоду, скріплену Присягою як (1) «зорі небесні» і (2) як «пісок на березі моря» (Бут. 22:16-18). Перше насіння, небесне, відноситься, в першу чергу, до Христа – Ісуса (Голови), і Церкви (Його Тіла). Апостол оголошує і підкреслює це в Гал. 3:16,29. Духовне насіння Авраама, як зорі небесні і світила небозводу (Дан. 12:3), є каналом через який другорядне насіння, земне насіння, отримає благословення. Це другорядне насіння Авраама, порівняне до піску на березі моря, зображує, в першу чергу, Старожитніх і Молодих Гідних у Тисячолітньому Віці і, в другу чергу, всі роди землі, які остаточно прийдуть до гармонії з Богом протягом Тисячолітнього Віку. Оскільки Авраам зображує Бога, то цей образ показує два класи Божих дітей, розвинених як Авраамове насіння – (1) клас Христа і Велику Громаду в духовній сфері, а також (2) Старожитніх Гідних, Молодих Гідних і Посвячених Табірників Епіфанії разом з досконалим реституційним класом людства у земній частині.
Нова Угода і її Посередник, Христос, є зображені в Угоді Закону та її посереднику, Мойсеєві, який так і не привів нікого до досконалості. Апостол каже так: «Через це [Угоду, скріплену присягою, яка прикриває вибраних] з віри, щоб було з милости, щоб обітниця певна була всім нащадкам, не тільки тому, хто з Закону, але й тому, хто з віри Авраама, що отець усім нам» – як Єгова свого часу буде Батьком усіх спасенних, не лише вибраних, але також невибраних, відновленого світу людства. «Як написано: Отцем багатьох народів Я поставив тебе» (Рим. 4:16,17). Всі родини землі, всі, що будуть благословенні Тисячоліттям, для кого це благословення буде дієвим і хто буде властиво відповідати, стануть таким чином дітьми Бога, котрого зображував Авраам. Отож, слід сподіватися, що ми всі зможемо побачити, що ця оригінальна і всеохоплююча Угода, вчинена з Авраамом (Бут. 12:1-3), включає все, що Бог обіцяв дати вибраним, як також через них тим зі світу, які візьмуть Божу ласку не надаремно. Зауважте, що жодних додаткових угод не потрібно було (хоча Авраамова Угода була підтверджена і розвинена) – все містилося в оригінальній, всеохоплюючій Угоді Авраама.
Якщо оригінальна Угода з Авраамом містила Божі обітниці для всіх, як для вибраних, так і для всього людського роду, який буде благословенний через вибраних протягом Тисячоліття, то чому Бог приготував дві інші угоди, а саме: (1) Угоду Закону, встановлену на горі Синай з ізраїльським народом та з Мойсеєм як її посередником, і (2) Нову Угоду, яка слідує за нею і служить, щоб благословити Ізраїль та світ? Ми відповідаємо, що ці дві угоди були додані з доброї і достатньої причини, тобто для глибшого вияснення Божих цілей, і при правильному зрозумінні вони допомагають нам оцінити прояви Божої любові і справедливості в минулому, теперішньому і майбутньому.
Якою була ціль Угоди Закону? Писання відповідає, що вона була додана до Угоди Авраама, щоб заповнити час, аж доки прийде обіцяне Насіння, до якого відносилась оригінальна Угода, і що з причини гріха було необхідно, щоб міг бути показаний високий Божий стандарт для Насіння (Гал. 3:17-19). Звичайно, це факт, що Угода Закону з ізраїльським народом виконала цю місію. Вона схвалила стандарт, який затвердив Ісус, та засудила всі інші. Вона допомагала розвинути єврейський народ в стосунку до Бога і справедливості. Угода була для того, щоб пристосувати й приготувати їх до славного «високого поклику» Євангелії, який зрештою дійшов до них, запрошуючи їх до Божої ласки і співспадкоємства з Месією у славному Тисячолітньому Царстві за умови вірності і крокування в сліди їх Спасителя. Вона мала корисний результат в тому, що під Божим провидінням єврейський народ став найбільш розвиненим у справедливості з-поміж усіх народів землі під час першої присутності нашого Господа, так що кілька тисяч з-поміж них виявилися придатними для того, щоб перевести їх з-під Мойсея до Христа. Більше того, розпорядження Угоди Закону передбачали деякі образні дії і через передбачення, які були дуже помічними для духовного Ізраїлю протягом Віку Євангелії, ілюстрували нам в образах і тінях Закону, а також в проголошені через пророцтва, різні справи стосовно благословення вибраних протягом Євангельського Віку і благословення світу протягом Тисячоліття.
Це поєднання справ, що пов’язані з обома віками в образах Угоди Закону, заплутало зрозуміння в деяких розумах. Господь іноді приховує від нас деякі речі, щоб розвинути в нас необхідність вишукування їх. Божі діти зростають сильнішими через Правду з причини труднощів, які вони мають, пережовуючи їх, так як це є з буквальною їжею; ті, хто ретельно пережовують, отримують більшу користь з їжі.
Коли ми маємо ясну думку в нашому розумі, що Угода Закону «нікого не зробила досконалим» і не додала ні йоти до оригінальної Угоди Авраама, хоча дала певні типічні провіщення, пов’язані з загальним планом. Те, що Угода Закону ніколи не була призначена зайняти місце оригінальної Угоди, є аргументом Апостола. Він широко розвиває цю думку в Гал. 4:21-31. Апостол звертається до віруючих Християн, які, коли розпізнали Христа, як справжнього спадкоємця Угоди Авраама, якимось чином відчули, що вони досі перебувають під Угодою Закону, так само і ми, коли розпізнали Христа і повноту Угоди Авраама, все ще якось вважали, без авторитету Писання, що ми додатково потребуємо Нової Угоди і ніби ми були під нею. Тепер ми бачимо, що Церква, Тіло Христа, не розвивалася ні під старою Угодою Закону, ні під Новою Угодою (Закону), яка ще навіть не була встановлена. Малій Черідці була дана вища частка, спів-спадкоємство з Христом під обрисами Угоди, зв’язаної Присягою, що є зображене в Сарі, як Апостол виразно заявляє у Гал. 3:29: «А коли ви Христові, то ви Авраамове насіння й за обітницею спадкоємці». Бог вивищить як спеціальних помічників також решту з трьох передреституційних класів.
Світ має отримати всі реституційні ласки і благословення через Нову Угоду (Закону), другий додаток до оригінальної угоди вчиненої з Авраамом. Ця Нова Угода (Закону) ще не була впроваджена, тому що її Посередник, Христос – Голова і Тіло, які повинні впровадити її за допомогою Великої Громади, Молодих Гідних та Посвячених Табірників Епіфанії, ще до кінця не готові, щоб розпочати цю працю, наслідком якої буде благословення всього людства під час Тисячолітнього Віку. Вона буде інавгурована у своєму відповідному часі, в самому кінці цього Розширеного Євангельського Віку, і після цього буде посередницькою впродовж цілого
позосталого періоду Тисячолітнього Царювання. Коли Стара Угода Закону була впроваджена, Мойсей спустився з гори, виставив таблиці Закону і покропив їх кров’ю, запечатуючи в певному значенні цю Угоду; потім він взяв кров і покропив усіх людей (Вих. 24:5-8; Євр. 9:17-23). Це було образом того, що має відбутися у свій час. Антитипічний Мойсей, Христос (Ісус, Голова і Церква, Його Тіло) незабаром спуститься з гори, вкритий покривалом, прихований, тому що людство не може знести славу Його сяючої присутності.
Божа Угода з Авраамом стосується, перш за все, Насіння обітниці і віри. Обітниці, які розвивали це Насіння, були зображені в Сарі, яка народила Ісаака – дійсне образне насіння. Угода Закону, зображена в Агарі, не народила цього Насіння; їй не вдалося нічого вдосконалити. Нова Угода (Закону) в свою чергу вимагала смерті всіх з духовно-сплодженого Насіння, щоб звільнити приписану заслугу викупу і передати назад земні права природньому Ізраїлю (це ще відноситься до майбутнього) і через них світу людства. І так є не тому, що Бог не міг би зробити цього іншим чином, але тому, що Його План передбачив, що цей шлях був би найбільш ефективний!
Добре заявив Апостол, що є якась «таємниця», пов’язана з особливими відносинами Христа і «Церкви, яка є Його Тілом». Ця Таємниця була настільки затьмарена, що євреї не могли її взагалі побачити; за винятком кількох, які були дійсно ізраїльтянами, і вони це зрозуміли аж після того, як були наповнені Святим Духом в день П’ятидесятниці. Навіть після цього, як показує Святий Павло, їм було важко зрозуміти Таємницю, що погани також були співспадкоємцями з ними в тих особливих благословеннях, які відносилися до Месії і небагатьох вірних, вибраних (Еф. 3:6).
Кожен, хто усвідомлює, що Церква є співспадкоємицею зі своїм Господом, не повинен мати труднощів, аби побачити, що смерть Церкви, як заявляє Апостол, «доповнює недостачу скорботи Христової», і лише той, хто бере участь в стражданні Христа, матиме участь в майбутній славі. Щоб чітко зрозуміти цей предмет, нам потрібне таке освічення очей нашого розуміння, яке зробить нас здібними розпізнати «Божі глибини». Але Писання нас запевняє, що ці «глибини» тієї «таємниці» були під час Високого Поклику лише для сплоджених від Духа (1 Кор. 2:10-14). І навіть тепер ця «таємниця» може бути ясно зрозуміла
лише посвяченими: «Таємниця Господня з тими, хто боїться Його; і Він покаже їм Свій заповіт» (Пс. 25:14,
KJV), бо лише вони мають освічення, розігріті серця і оживлення Святим Духом. Цей Святий Дух належить тим, хто має покірне, вірне і слухняне серце, і наскільки це є можливим є такими в слові і в ділі. Лише ті, які мають цього Святого Духа, мають більш рясну Божу благодать, благословення і освічення.
Перша або початкова риса інавгурації Нової Угоди це запечатання її кров’ю. Чітко зрозуміймо інше замішання, що турбує деяких посвячених Божих дітей. Це запечатання Нової Угоди (Закону) взагалі не має відношення до Викупу або до виправдання. Ми не є виправдані жодною угодою, але вірою в дорогоцінну кров Ісуса. «Отож, виправдавшись вірою, майте мир із Богом через Господа нашого Ісуса Христа» (Рим. 5:1). Виправдання світу має два значення: довести, що щось є справедливе, або зробити справедливим щось, що не є справедливим. Ми не виправдані молитвами чи вчинками. Віра – це підстава або основа виправдання.
Коли прийде час (Тисячолітнє Посередницьке Царювання Христа), щоб людство прийшло під Нову Угоду (Закону), виправдання буде швидше через вчинки, аніж через віру. Ця угода не є розпорядженнями для «нової» віри, але для «нових» вчинків. Стара Угода Закону (вчинків) зазнала невдачі лише тому, що її посередник (Мойсей) не міг дати необхідну допомогу. Нова Угода (Закону) (вчинків) буде успішною тому, що вона має «кращого Посередника», здатного дати всьому людству,
хто захоче, досконалість і здатність робити досконалі діла.
Авраам мав трьох жінок: Сару, його справжню (першу) дружину, а потім Агар і Кетуру. Сара залишалася безплідною багато років. Агар була закликана до Авраама, вважаючи це допомогою Богові у виконанні Угоди, щоб мати дитину від Агар. Від першої дружини і від служниці Авраам мав лише по одній дитині від кожної. Після смерті Сари Авраам узяв за дружину Кетуру, від якої він мав багато дітей.
Слова Апостола підтримують нас у міркуваннях над цими справами як алегоричними або образними. Він нам каже, що Сара зображує сутність оригінальної Угоди, і що Агар зображує Угоду Закону. Він пояснює, що тілесний Ізраїль був в рабстві їх Угоди Закону, і тому був антитипічним Ізмаїлом, сином Агар, і що вони були відкинені від Божої ласки, як Агар і її син були відкинені від сім’ї Авраама через Божі інструкції, щоб завершити образ. Апостол представляє цю лекцію, щоб показати нам, що Угода Ласки, під якою розвивалася Євангельська Церква, не має нічого спільного з Угодою Закону; що ці дві угоди є окремими і різними. Сара зображує оригінальну Угоду Авраама, Агар – Угоду Закону, а Кетура – Нову Угоду.
Дитина Агарі могла справді деякий час здаватися дитиною Сари, але так не було, як і дитя Сари, Ісаак, в жодному значенні не був сином Агарі. Аргументи Апостола показують, що Церква «як Ісаак є дитиною обітниці» – первісної Угоди. Агар зображувала Угоду Закону. Я
кби Апостол писав протягом Жнива Віку Євангелії до тих, які претендували бути під Новою Угодою, яка є представлена в образі Кетури, Він сказав би їм прямо – «Ви не можете бути дітьми двох угод, дітьми двох мам». Якщо ви в будь-якому значенні чи мірі є дітьми Угоди Кетури, то ви не можете бути дітьми Угоди Сари; і якщо ви є дітьми Угоди Сари, тоді ви в жодному значенні чи в жодній мірі не можете бути дітьми Угоди Кетури або Нової Угоди – яка
ще не діє.
Обриси оригінальної Угоди з Авраамом, які розвивали Христа, були зображені в його дружині, Сарі. Пізніше Бог зв’язав цю Угоду присягою. Апостол описує це в Євр. 6:13-20 і називає надію співспадкоємства з Христом, «надію, що лежить перед нами» у Євангелії, якорем (котвицею) «міцним та безпечним», що входить до середини «поза заслону». В такому разі святі є дітьми Божої присяги, дітьми «обітниці». Завдяки обітниці Христа, що Він їх сплодить до нової природи, цілком відрізняються від обітниць, якими Євреї були народжені як дім слуг, і цілком відрізняються також від обітниць, якими відновлений Ізраїль і всі племена землі будуть народжені до людської природи через процеси реституції, як діти Угоди Кетури.
Яка є різниця між обітницями, через які Церква приходила до Божої родини та обітницями, через які інші зможуть приходити до Божої родини під Тисячолітнім Посередницьким Царюванням Христа? Відповідаємо: різниця насправді величезна. Протягом Тисячолітнього Посередницького Царювання Бог не матиме справ напряму зі світом. Він доручив усі справи Своєму Синові, і Його Син, у згоді з Божим планом, протягом Розширеного Євангельського Віку приймав як Своїх «членів» тих, яких Отець «притягнув» до Нього, даруючи їм духа синівства і приводячи їх до нового духовного зв’язку. Не такі обітниці будуть переважати у народженні інших Божих дітей, «інших овець … які не з цієї кошари» (Ів. 10:16). Ці діти присяги або діти обітниць Бога є особливою «малою черідкою», яким Божа доброта вподобала дати Царство, як Учитель заявляє в Лук. 12:32: «Не лякайся, черідко мала, бо сподобалося Отцю вашому дати вам Царство».
На підставі чого класи віри прийняті Богом інакше, ніж світ? Ми відповідаємо, що світ буде прийнятий лише тоді, коли досягне дійсної досконалості в процесах реституції, при закінченні Віку Тисячоліття. Отець не буде мати справи зі світом до того часу, доки людство не стане досконалим, при закінченні Тисячоліття, коли Христос передасть Царство Отцеві (1 Кор. 15:24-26). Тоді люди впадуть в руки Бога живого, але будуть в цілковитій безпеці завдяки своїй досконалості, якщо вони з серця будуть лояльними до Бога і принципів Його уряду. Ісус Христос (а також Його Наречена, співспадкоємці) виступатиме «посередником між Богом і людьми» впродовж Його Тисячолітнього Посередницького Царювання. Всі людські зв’язки і відносини з Богом мусять бути через Месію, а всі Божі справи і відносини з людством будуть в Месії та через Месію.
Якими відмінними від тих є справи Бога з Церквою цього Віку – «Авраамовим насінням, і за обітницею спадкоємцями». Вони є «притягнені» Отцем, як говорить Ісус: «Ніхто бо не може до Мене прийти [тепер], як Отець, що послав Мене, не притягне його», і «того, хто до Мене приходить [притягнутий Отцем], Я не вижену геть [не відкину]» (Ів. 6:37,44). Деякі послідовники нашого Господа були притягнені до Нього Отцем перед тим, як Він довершив жертву за гріх на Голгофі, а інші були притягнені протягом Євангельського Віку; як говорить Апостол: «кого б тільки покликав Господь, Бог наш» (Дії 2:39). Тут є зміна руху в Божому замірі. Євангельська Церква, під зарядженнями Угоди Авраама, притягнена до Сина Отцем, що дав її Йому (Ів. 17:6,12).
Ці зарядження для світу в наступному Віці (Тисячолітнього Посередницького Царювання) будуть дуже відрізнятися; Отець не буде притягувати, але Господь Ісус буде притягувати їх до Себе Сам. «І як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну» (Ів. 12:32). І навіть після того, як Син притягне їх Сам до Себе, Він, як Посередник, повинен тримати їх під Своїм наглядом доти, доки не навчить їх, не дисциплінує їх, не зробить так, щоб їхні коліна схилилися і їх уста визнали. Посередник повинен їх навчити необхідних уроків і повернути усім те, що було втрачене, перш ніж Отець матиме справу з ними – при закінченні Віку Тисячоліття.
Ми приготували наш розум до подальших думок з Пр. 4:18: «А путь праведних – ніби те світло ясне, що світить все більше та більше аж до повного дня». Розширений Євангельський Вік продовжує розширятися (уже 140 років). Це створює потребу донести до нашої уваги теперішню Правду або поступальну Правду для нашого зрозуміння.
Ми тепер знайомі з передтисячолітнім насінням Авраама, яке ми називаємо квазі-вибраними (ніби-вибраними), яке складається з трьох загальних груп. Найвищий клас серед них – це Посвячені Табірники Епіфанії, який складається з тих, котрі посвятились після жовтня 1954 року, частково в період Епіфанії, і займають своє місце в Епіфанічному Таборі, тому що вже запізно посвячуватися, щоб стати Молодими Гідними. Їхній стан перед Господом, в той час як гріх переважає, дає їм більші проби в супроводі з більшими привілеями. Другий клас серед квазі-вибраних складається з тих поган і деяких євреїв, які «дійсно покаялися і вірять» у Христа як Спасителя, тих, хто не посвятився, але хто залишається вірними щодо Викупу і праведності. Третій клас складається з тих євреїв, які через віру та практику приходять до гармонії з Угодою Авраама і Мойсея і залишаються вірними в практикуванні праведності, але які не прийняли Ісуса як Спасителя.
Квазі-вибрані складають передтисячолітнє насіння Авраама і зображені в Маріям (Вих. 15:20; Е 11, 293), сестрі Аарона, який тут зображує Старожитніх і Молодих Гідних як речників Христа серед людей. Такий близький зв'язок показаний між квазі-вибраними і Гідними. Квазі-вибрані, особливо Посвячені Табірники Епіфанії, будуть спеціальними помічниками Гідних у праці благословення всіх родин землі під Новою Угодою, коли буде встановлена земна фаза Царства. Вони входять в Епіфанічний Табір, особливо від Жовтня 1954 року і далі. Ми радіємо з квазі-вибраними в багатьох благословеннях, які належать їм. Ми заохочуємо їх поглиблювати свій зв’язок з Богом і рости у знанні Правди та в Христовій подібності. Всі, хто вірить в Ісуса, повинні заохочуватися до посвячення, тобто присвячення свого життя Богові, і щоденно вірно виконувати це посвячення.
Ці передтисячолітні віруючі євреї і погани є синами з Йоіла 2:28 та Іс. 60:4: «Усі вони зібрані, і до тебе ідуть; сини твої йдуть іздалека».
В Жовтні 1954 року завершився поклик Молодих Гідних (Е 10, 114; РТ ʼ58, 91-93; РТ ʼ60, 91,92) і після того розпочалося будування Епіфанічного Табору (Скинії), як окремого від Подвір’я (РТ ʼ59, 56). З того часу і далі почав покликуватися і готуватися інший клас, Посвячені Табірники Епіфанії, як спеціальні помічники Старожитніх і Молодих Гідних в земній фазі Тисячолітнього Царства. Вони є першими, хто посвячує себе з квазі-вибраних, «п’ята група насіння Авраама» (Е 11, 293; Е 12, 185,188). З того часу, як були повністю забрані Наречена Христа і Велика Громада, ще досі залишаються два класи Божих посвячених людей, які здійснюють свій шлях у цьому житті – Молоді Гідні та Посвячені Табірники Епіфанії. Здається, вони представлені в застосуванні Пісн.П. 6:8 після 1954 р. в трьох групах жінок, які знаходяться в особливих стосунках з антитипічним Соломоном – нашим Господом. Велика Громада є Новими Створіннями в духовній фазі Царства. Вони, після Малої Черідки, є наступними в близьких відносинах з антитипічним Соломоном; тому вони є відповідно представлені в царицях Соломона, які серед цих трьох груп мали найближчі відносини з ним. (Цей клас тепер доповнений і піднесений як Нові Створіння). Молоді Гідні є у наступних найближчих відносинах; тому вони показані в наложницях Соломона, які мали наступний найближчий зв’язок з ним. Посвячені Табірники Епіфанії є в наступних найближчих відносинах; тому вони є добре показані в дівах, що мали наступний найближчий стосунок до Соломона, хоча це
ще не подружні стосунки. Їх становище також зображене в ізраїльтянах у Таборі, котрі мають нижче становище, ніж Велика Громада і Молоді Гідні, показані в Левитах на Подвір’ї. І, подібно до Великої Громади та Молодих Гідних, вони є «без числа», бо немає визначеного числа жодного з цих трьох класів. Ми дякуємо Богові і славимо Його та нашого Господа Ісуса, за подальше розгортання теперішньої Правди щодо цього, а також щодо інших тем, так своєчасно для зміцнення Посвячених Табірників Епіфанії, і за міцне утвердження віри всіх нас в Божому Слові. Ми також можемо сказати, що тепер серед Посвячених Табірників Епіфанії ми бачимо вищу групу, названу Царицею Шеви.
Чому Бог повинен робити таку різницю у Своєму поступуванні? Чому є так багато різних класів? Звичайно, що логічна причина, пов’язана з цією cправою, і ми можемо в цьому упевнитися. Звичайно, це правда, що «не чинить нічого Господь Бог, не виявивши таємниці Своєї Своїм рабам пророкам» (Амос 3:7). Якби все людство було в серці «справжніми ізраїльтянами», не потрібно було б Посередника і Нової Угоди – Угода Авраама була б цілком достатньою. Як показує історія, більшість людства у світі є грішними, відчуженими від Бога, бунтівниками щодо Божого Закону, і такими, що люблять гріх. Це створює необхідність діяльності Посередника для безбожного світу. Великий Посередник (Голова і Тіло), після вчинення «примирення за гріх, за всіх людей», при закінченні цього Віку, візьме всіх людей в Свої руки, і через навчання, покарання і направу в праведності зробить так, що кожне коліно схилиться і кожен язик визнає, у згоді з Божими розпорядженнями, інакше будуть відтяті до другої смерті.
Всі люди народжені в гріху, всі є дітьми гніву і перебувають під Божим вироком смерті, але
в певному відношенні не всі є однакові. Деякі ненавидять пута гріха, в яких вони знаходяться, та прагнуть свободи і примирення з Богом. Інші люблять гріх, і будуть відокремлені від Бога. Він не є в їхніх думках. Отже, виходячи з цього, ми маємо підставу бачити різницю в Його поступуванні з цими двома групами: (1) гідних (які шанують Бога) і (2) невіруючих. Він зауважує тих, які струджені і обтяжені; тих, чиї серця прагнуть розумового оцінення Бога, і вони можуть Його знайти. Таких гідних Він з задоволенням «притягує» упродовж Розширеного Віку Євангелії до Ісуса через знання Правди, щоб у Його руках вони могли бути виправдані і могли бути приємними для Бога в посвяченні, яке є нашою розумною службою (Рим. 12:1). Невіруючі не «притягуються» і не покликуються до посвячення протягом цього Розширеного Віку Євангелії; вони полишені, щоб їх Спаситель зайнявся ними тоді, коли розпочне служіння Посередника між Богом і людьми – світом.
Неспокійні маси людства є ворогами Бога, не лише в тому значенні, що їхні діла є недосконалими, такими, що Бог не може прийняти, але особливо тому, що їхні серця є відчужені від Нього. Вони люблять беззаконня. Віруючі, навпаки, хоча були колись ворогами через негідні вчинки, більше не є ворогами, хоча досі залишаються недосконалими. Бог читає їхні серця і поступає з ними відповідно; Він веде їх до Христа, щоб заслуга Його жертви могла компенсувати їх вади і недосконалі вчинки, що є результатом гріха.
Так, ми, що були язичниками, були повністю відділені і відчужені від Бога, доки не прийшов Христос і ми одержали доступ до Божої ласки через Нього. «А тепер у Христі Ісусі ви, що колись далекі були, стали близькі Христовою кров’ю» (Еф. 2:13). Євреї все ж мали певну міру Божої ласки і можливості для розвитку перед приходом Христа. Св. Павло каже, що серединна перегородка, що розділяла євреїв і поган, була зруйнована, так що в Божому передбаченні поганин зі щирим серцем більше не був для Бога більшим приходьком і чужинцем, аніж його ближній з євреїв (Еф. 2:12-19).
Є різниця між примиренням за гріх і посередництвом між Богом і грішником. Давайте дослідимо біблійне використання слова «посередник». Біблія говорить про Христа як про Посередника Угоди, а
не як Посередника за гріх. Однак, це правда, що Він здійснює посередництво примирення за гріх світу, хоча це не є біблійний вислів. Віруючі, так само, як і решта світу, потребують примирення за гріхи як основи для примирення з Отцем. Але віруючі є під угодою, яка не потребує посередника, як Святий Павло чітко вказує: «Але посередник не є для одного, Бог же один» (Гал. 3:20). Тобто, якщо в угоді є лише одна сторона, то вона не має і не вимагає посередника. Навпаки, угоди, які мають умови, вимагають посередника, як, наприклад, Мойсей був посередником Угоди Закону, а також Христос є Посередником Нової Угоди. В обох цих угодах є умовна пропозиція – «Якщо ви будете робити те, то Я буду робити це. Якщо ви будете слухняні Моїм законам і будете дотримуватися Моїх постанов, то Я вас благословлю», і т.д.
Добре зауважимо, чому Угода Авраама не потребувала Посередника. Це було тому, що в ній Бог не робив умовних обітниць. Вони всі були безумовними. «В тобі і в твоєму насінні благословляться всі народи землі». В цій обітниці немає умов, тому посереднику немає що виправляти. Сам Бог зобов’язався вибрати тих, хто повинен складати Насіння Авраама. Він вибрав нашого Господа Ісуса бути «Головою над Церквою, яка є Його Тілом»; і Він передбачив і, згідно з цим передбаченням, протягом цього Віку вибирав і покликував таких, яким бажав дати привілей членства в цьому Насінні Авраама. Тут не потрібен був посередник, тому що Бог зробив Свій власний вибір.
В жовтні 1954 поклик до Молодих Гідних закінчився (Е 10, 114; РТ ʼ58, 91-93; РТ ʼ60, 91, 92; РТ ʼ65, 63; РТ ʼ70, 58); і тоді почалося будування Епіфанічного Табору Скинії, як окремого від Подвір’я (РТ ʼ59, 56). Відтоді інший клас, Посвячені Табірники Епіфанії, починає покликуватися і приготовлятися, це спеціальні помічники Старинних і Молодих Гідних у земній фазі Тисячолітнього Царства. Вони є першими, хто посвятився серед квазі-вибраних, «п’ятої групи Авраамового Насіння» (Е 11, 293; Е 12, 185; РТ ʼ57, 20-27; РТ ʼ70, 59). Відколи була повністю забрана Христова Наречена, є два класи Божих посвячених з трьох, що здійснюють свій шлях в цьому житті – Велика Громада (цей клас є вже доповнений і допомагає Малій Черідці), Молоді Гідні і Посвячені Табірники Епіфанії. Здається, вони представлені в застосуванні Пісн.П. 6:8 після 1954 р. в трьох групах жінок, які знаходяться в особливих стосунках з антитипічним Соломоном – нашим Господом. Велика Громада є Новими Створіннями в духовній фазі Царства. Вони, після Малої Черідки, є наступними в близьких відносинах з антитипічним Соломоном; тому вони є відповідно представлені в царицях Соломона, які серед цих трьох груп мали найближчі відносини з ним.
Ми дякуємо Богу і славимо Його та нашого Господа Ісуса за подальше розгортання теперішньої Правди щодо цього, а також щодо інших тем, таких своєчасних для зміцнення Посвячених Табірників Епіфанії і для зміцнення нашої віри в Боже Слово. «Бо ми Його твориво». «Бо Отець любить Сам вас». «Ніхто бо не може до Мене прийти, як Отець, що послав Мене, не притягне його» (Еф. 2:10; Ів. 16:27; Ів. 6:44). Ми розуміємо, що Угода Авраама, або Угода Ласки, залишаються в дії доти, доки не почнеться Тисячолітнє Посередницьке Царювання Христа, яке введе Нову Угоду (Закону), яка потребує Посередника.
Ті, хто мають щире серце, «притягуються» Богом упродовж віку Євангелії, насправді є дітьми гніву; і перед тим, як вони можуть бути прийняті Богом як сини, Він відправляє їх до Христа; і Христове прийняття або їх виправдання через віру в Його кров, а не через
віру в угоду, робить їх готовими знову повернутися до Отця, якщо вони цього бажають. Це до таких виправданих Апостол говорить: «Тож благаю вас, браття, через Боже милосердя, повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу» (Рим. 12:1). Якщо їх потрібно було зробити дійсно досконалими, їх треба було б залишити в руках Сина протягом Тисячоліття для такої реституційної праці, яка належить тільки Йому. Натомість вони є виправдані через віру. Їх віра в Христа, в заслугу Його жертви, засвідчена їхньою відмовою від гріха, зараховується їм як праведність. Ісус приписує Свою заслугу на їхній рахунок: «щоб і їм залічено праведність» (Рим. 4:11).
Пізніше, коли вони вчинили повне посвячення себе Божій волі, аж до смерті, їм був даний Святий Дух; вони під Високим Покликом були сплоджені від Святого Духа як Нові Створіння, і стали «членами» Насіння Авраама, членами Посередника Нової Угоди. Тоді вони через віру перейшли на новий рівень, де гріх і недосконалість їм не приписуються так довго, як вони виконують свою обітницю посвячення і «ходять не за тілом, а за духом» (Рим. 8:1).
Є багато посвячених, які живуть в цьому Розширеному Віці Євангелії, і вони мають спеціальне освічення, розігрівання серця, оживлення Святим Духом, але вони є під спеціальним покликом. В наш час є багато таких, які є несплодженими від духа, передтисячолітнім насіння Авраама. Цей святий Дух є духом покори, віри і послуху серця, і на скільки це можливо, духом слова і вчинків. Лише ті, які мають цього Святого Духа, мають ряснішу Божу ласку, благословення і освічення. Бог вивищить їх як спеціальних помічників, несплоджених від Духа, передреституційний клас. Молоді Гідні і Посвячені Табірники Епіфанії під виборчими рисами цього Розширеного Віку Євангелії приготуються для своєї служби благословення невибраних.
Невибрані прийдуть з різних частин землі, щоб отримати благословення, якими буде управляти Христос, і Якому будуть допомагати п’ять передреституційних посвячених класів.
Розглянувши з різних точок зору чудовий поступ в справах Бога і Христа протягом минулих 140 років, ми бачимо, що основані на Біблії передбачення, а також відповідні вчення бр. Рассела, «того вірного і мудрого Раба», підтверджені, захищені і підсилені братом Джонсоном та іншими, виконуються більше і більше протягом ранку Тисячолітнього Віку! Нехай наші серця будуть наповнені славою і честю для Бога і Христа, а також ревним бажанням бути вірними в межах наших можливостей, у нашому відповідному поклику, працюючи разом з Ними в благословенній службі для Правди (2 Кор. 6:1). Нехай Бог благословить пам’ять Посланників Парусії та Епіфанії!
«А ми, як співробітники, благаємо, щоб ви Божої благодаті не брали надармо» (2Кор. 6:1).
РТ №762, ʼ2018, 18; ТР №545, ʼ2018, 18
Теперішня Правда № 81, літо 2023
Порівняння небесних та земних багатствПОРІВНЯННЯ НЕБЕСНИХ ТА ЗЕМНИХ БАГАТСТВ
«Благословення Господнє воно збагачає, і смутку воно не приносить з собою» − (Прип. 10:22).
Наскільки розумним видається те, що ті, хто стає друзями Бога, а особливо ті, хто прийшов до Його сім’ї як діти, повинні бути благословенні Ним в різний спосіб, в який інші люди (які є для Нього приходьками, незнайомцями та чужинцями через злі вчинки, Кол. 1:21) не мають бути благословенними! Ми дивимося в минуле і бачимо батька Адама, дуже багатого, доки він мав ласку в Бога, володаря всього світу, сповненого щедрот. Ми читаємо про отця Авраама, «друга Бога», що він був дуже багатий на худобу та гроші (Бут. 13:2), і що Яків, хоча і втратив усю спадщину в маєтку свого батька, був благословенний Богом, тому що він також став дуже багатим на отари та череди (Бут. 31:30,43). Отже, Ізраїлю як народу (наприклад, у Лев. 26) було обіцяно, що якщо вони будуть слухатися Бога, то будуть благословенні у всіх своїх дочасних справах: їхня земля буде щедро родити; їх не вразить посуха чи шкідники; їхні отари й стада будуть процвітати і надзвичайно розмножуватися, і навіть їхнє фізичне здоров’я буде забезпечене − Єгова гарантував, що, залишаючись у Його ласці вони, як народ, не будуть піддані епідеміям, хворобам тощо; бо Він Сам буде їхнім лікарем, щоб берегти їхнє здоров’я та давати їм усіляке фізичне благополуччя.
Однак із запровадженням Євангельського віку сталася велика зміна − не в Божому плані, а в Божих діяннях; і відтоді тим, які одержали ласку Господа, не було обіцяно ні земного процвітання, ні імунітету від хвороб, болю та переслідувань. Але, навпаки, їх було запевнено, що той, хто прийнятий в Божу сім’ю як майбутній спадкоємець Бога та співспадкоємець з Ісусом, більш ніж інші повинен пройти через досвід страждань і випробування віри, терпеливості та характеру. Їх було навчено, що вони повинні сприймати ці труднощі як ознаки Божої ласки, як доказ того, що Бог
поводився з ними, як із синами, і завдяки цьому досвіду Він пристосовував і приготовляв їх до почесних становищ і невимовних благословень у майбутньому (Рим. 8:17; 2 Тим. 2:12; Євр. 12:6-8). «Чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його! А нам Бог відкрив це Своїм Духом» (1 Кор. 2:9,10). Текст манни на 28 квітня заохочує посвячену дитину Бога: «Але й хвалимося в утисках, знаючи, що утиски приносять терпеливість, а терпеливість досвід, а досвід надію, а надія не засоромить, бо любов Божа вилилася в наші серця» (Рим. 5:3-5).
У згоді з цією зміною епохи Новий Заповіт проголошує, що ті, кого прийнято до цієї високої честі синівства (Ів. 1:12), не повинні очікувати земних багатств чи інших дочасних благословень як ознак Божої ласки. Навпаки, Апостол каже: «Послухайте, мої брати любі, чи ж не вибрав Бог [як правило] бідарів цього світу за багатих вірою й за спадкоємців Царства, яке обіцяв Він тим, хто любить Його?» (Як. 2:5). Багатство, яке зазвичай відноситься до грошей, фізичного комфорту та багатства, цілком може бути застосоване до будь-чого цінного, що ми маємо: як, наприклад, можна бути багатим на таланти музики, ораторських здібностей чи мистецтва; або можна було б бути багатим на розумові здібності, які супроводжувалися б вагомим впливом серед людей. І святий Павло також запевняє нас, що серед покликаних і освячених Божих синів можна знайти небагато великих, небагато шляхетних, небагато могутніх, небагато мудрих, на думку цього світу (1 Кор. 1:26-29).
З вищенаведених уривків Святого Письма та багатьох інших ми бачимо не лише те, що ті, хто стають Божими синами, рідко є благословенні земними багатствами, але й те, що цей принцип поширюється ще далі, що небагато тих, хто має земне багатство до того, як почує Правду, правдоподібно посвятить своє життя Богу і буде вірним в цьому віці. Це не тому, що Бог противиться багатству, бо Він Сам є найбагатший за всіх. Це скоріше результат дії природного закону чи принципу, що через гріхопадіння людство є самолюбним. Володіння багатством у поєднанні з самолюбством веде до певної міри задоволення поточними обставинами та умовами, які є несприятливими для віри в Божі обітниці. Багата, самолюбна, задоволена душа каже собі: «Їж, пий і веселись. Насолоджуйся своїми перевагами; отримуй від цього своє задоволення, а не спекулюй щодо майбутніх переваг і майбутніх багатств, які є нематеріальними і які потрібно прийняти вірою». У згоді з цим наш Господь проголосив: «Як тяжко [з якими труднощами] отим, хто має багатство, увійти в Царство Боже!» (Мар. 10:23).
Під терміном «Царство Боже» наш Господь, очевидно, не мав на увазі земної, номінальної церкви; адже ми всі знаємо, що багаті не відчувають труднощів у цьому. Очевидно, Він мав на увазі справжнє Царство, прославлене Царство, яке буде встановлене наприкінці Євангельського віку − Небесне Царство. Він мав на увазі, що багатій людині буде важко стати членом прославленого Тіла Христа, якому буде довірена праця Царства. Виникає запитання: чому так?
Ми розуміємо, що причина полягає в тому, що Бог, бажаючи вибрати в цьому Євангельському віці особливий народ, який буде царями, священниками та суддями світу в наступному віці, бажав вибрати правителями та вчителями лише таких, які відповідатимуть певним вимогам характеру та послуху. Однією з цих вимог є жертовність − самопожертва. Відповідно, увесь цей клас у Біблії названо «царським священством», оскільки царство є властивістю їхнього становища, частково як нагорода за їхню вірність як священників у жертвуванні свого земного життя, а частково для того, щоб зробити їх здібними священниками в майбутньому, щоб краще служити та благословляти всі народи землі.
Час не стоїть на місці: розширена робота Жнива Євангельського віку просувається вперед із запрошенням, починаючи з 1954 року, п’ятого перед-реституційного посвяченого класу. В E 12:187, внизу, 188, бр. Джонсон називає
квазі-вибраних „п’ятим вибраним класом“, настільки близькі вони в багатьох випадках до вибраних. Особливо це стосується Посвячених Табірників Епіфанії. Ті, хто відповів на цей заклик, мають багато чудових благословень зараз і матимуть їх в Тисячолітті. Посвячені Табірники Епіфанії матимуть воскресіння праведних: Луки 14:14: «І будеш блаженний… віддасться ж тобі при воскресінні праведних!». Вони також тепер пробно виправдані вірою в Христа і прийняті Богом у посвяченні (Прип. 23:26) як перед-тисячолітнє насіння Авраама під земними обрисами Угоди, зв’язаної Присягою, і вони також мають привілей молитися до Бога і спільність з Ним. Під час проби до життя під Новою Угодою вони не втратять ці зв’язані Присягою зв’язки та ці привілеї (PT ’72:74).
Бог віддасть їм високу честь, бо вони виявляють свою вірність під час більших випробувань, аніж реституціоністи загалом. Вони матимуть привілей бути особливими помічниками Гідних і будуть дуже здібними помічниками для світу людства, коли разом з ними будуть підніматися Святою Дорогою. Посвячений Табірник Епіфанії, що приготовляється ще до відкриття Святої Дороги, має посвятитись до смерті. Факти справи доводять, що всі, хто посвячується перед відкриттям Святої Дороги, посвячуються на смерть, а також потреби справи вимагають цього; оскільки до тих пір, поки сатана зберігає певний контроль, доти неможливо буде повністю здійснити посвячення, не вмираючи щодня, оскільки умови теперішнього злого світу сприяють гріху і не сприяють праведності; і будь-хто, хто в цих умовах хоче бути вірним Господу, повинен бути таким за рахунок своїх людських прав, тобто він повинен посвятитися до смерті. Який чудовий у нас Небесний Батько! Який Він милостивий до всіх нас!
ЧУДОВИЙ ПРИКЛАД ІСУСА
Початок вимог щодо правил чи умов цього віку був з великим Головою Єдиної правдивої Церкви, нашим Господом Ісусом; Він повинен був принести жертву, перш ніж Його можна буде зробити Царем і перш ніж Він зможе мати силу й повноваження благословляти. Його жертва, як відомо, була всеосяжною; вона почалася з принесення в жертву Його багатств і закінчилася принесенням в жертву Його життя. Він був багатим, але заради нас збіднів, щоб ми завдяки Його бідності могли (остаточно у Тисячолітньому Царстві) стати багатими (2 Кор. 8:9). Його багатство, що складається з небесної слави, а згодом і людських талантів і всіляких земних благ, було принесене в жертву, включаючи навіть Його репутацію, тому апостол каже: «Він позбавив Себе репутації». Його воля також була принесена в жертву − найсильніша річ, яку має будь-яка істота. Він сам заявив, що шукає не Своєї волі, а волі Отця, Який послав Його. Його життя (найцінніша річ для будь-якої розумної істоти) було добровільно віддане за нас як жертва, жертва за гріх, згідно з Божественним планом (Фил. 2:7;
KJV, Diaglott).
Проте всі ці жертви привели, згідно з Божественним провидінням і обітницею, до ще більших багатств, почестей і влади. Апостол, оповідаючи про те, як наш Господь упокорив Себе і став слухняним аж до смерті, навіть смерті на хресті, каже: «Тому [як нагороду за цю жертву] й Бог повищив Його і дав Йому Ім’я, що вище над кожне ім’я». Він був піднесений набагато вище ангелів, начальств і сил, і кожного імені, яке названо. Йому дано ім’я краще за всі інші, щоб усі люди шанували Сина, як шанують Отця (Фил. 2:9-11; Еф. 1:21). Саме завдяки Його жертві Своїх багатств, почестей, волі та самого життя наш дорогий Відкупитель тепер є великим і славним Царським Первосвященником, з усією владою на небі та на землі, яку наприкінці Віку Він повністю візьме Собі (Мат. 28:18; Об. 11:17). Він застосує її, щоб виконати чудову роботу, яку Він уже розпочав, і для приємності Отця, завершить, а саме: приборкає всі речі, поконає будь-який гріх та бунт проти Божественної влади, визволить усіх тих, хто повернеться до гармонії зі своїм Творцем і Його законами, і знищить вічним знищенням усіх, хто завзято любить і практикує гріх свідомо та навмисно.
Досвід нашого дорогого Відкупителя приводиться в приклад віруючим; і всім бажаючим впродовж цього Євангельського віку дозволено стати Його послідовниками та йти Його слідами (1 Пет. 2:21), щоб зрештою вони могли розділити з Ним славні нагороди. Насправді жоден із цих послідовників не має чогось цінного, щоб пожертвувати. Про них не можна сказати, як про їхнього Відкупителя, що вони були багатими і збідніли; навпаки, всі вони були бідні щодо всього, що можна вважати справжнім багатством. Навіть їхня власна праведність була як брудне ганчір’я (Ісаї 64:6), яке потрібно було прикрити зарахованою одежею праведності Спасителя (виправдання), перш ніж їх можна було запросити стати Його послідовниками.
Але хоча ніхто з покликаних бути учнями Ісуса не має дійсних багатств, кожен володіє чимось, що в його власній оцінці має певну вартість; деякі мають невелику пошану серед людей; деякі володіють невеликою кількістю благ цього світу, які приносять певний комфорт; деякі володіють талантами, які можна використовувати та розвивати; кожен володіє волею, більше чи менше слабкою і недосконалою; і кожен має маленький фрагмент життя, яке ще не згасло. Запрошення до кожного, хто хоче бути учнем Ісуса і мати частку в Його Царстві, полягає в тому, щоб, будучи виправданим вірою через відкуплення в Ісусі Христі, він зрікся самого себе, узяв свій хрест і пішов за Ісусом як своїм Учителем (Мат. 16:24). Він повинен відмовитися від власної волі, прийняти волю Господа й слідувати їй у всьому. Він повинен зректися гріха, помилок, самолюбства та світовості й жити тільки для Господа. Якщо він буде вірним у цьому до смерті, то йому буде даний щедрий вхід у Царство та привілей, як частина Авраамового насіння, приймати участь у благословенні всіх народів землі (Гал. 3:7-9).
ПРАВИЛЬНИЙ ПОГЛЯД НА ЗЕМНІ БАГАТСТВА
З цієї точки зору люд Господа не повинен прагнути земного багатства − багатства грошей, впливу, талантів тощо. Навпаки, їх слід оцінювати не за світським способом, для самолюбних інтересів і цілей, оскільки ті, хто володіє багатством будь-якого виду, мають набагато більше, ніж могли б запропонувати Господу для використання в Його служінні, щоб прославляти Його ім’я, проголошувати Його Правду та благословляти Його люд. Але посвяченим слід завжди пам’ятати, що для них це є єдиною цінністю будь-якого багатства; вони не повинні прагнути зберегти це багатство, але повинні шукати можливості мудро його використовувати − витрачати його якомога мудріше для сприяння інтересам Господа.
Є деякі, хто багатий талантами і хто міг би, якби захотів, перетворити ці таланти на служіння Господу та Правді; і вони роблять велику помилку і втрачають дорогоцінну можливість, якщо самолюбно тримають їх у будь-якій формі чи мірі. Ті, хто має більшу чи меншу частину таланту грошей, земних багатств, роблять велику помилку, якщо накопичують їх; бо їхня єдина цінність щодо Царства, його слави, багатства та честі полягає в тому, щоб використовувати їх зараз. Якщо вони накопичують свої земні багатства, вони ховають свій талант, свої можливості, замість того, щоб використовувати їх; і такі зрештою продемонструють собі значення слів нашого Господа: «Бо верблюдові легше пройти через голчине вушко [невеликі ворота в стінах стародавніх міст для зручності мандрівників, які запізнилися, бажаючи увійти після заходу сонця, після того, як головні міські ворота були закриті. Ці голчині вушка були настільки низькими, що верблюди могли заходити в них лише на колінах, коли з них зняли тягар], ніж багатому в Божеє Царство ввійти» (Лук. 18:25). Він взагалі не може потрапити в Царство, якщо не позбудеться своїх багатств, не пожертвує їх, не посвятить їх Господу.
Однак позбавлення себе багатств, їх жертвування не означає безрозсудно й марнотратно розпоряджатися ними. Навпаки, всі багатства будь-якого роду слід вважати посвяченими Господу в той момент, коли їхній власник посвячує себе та все своє на службу Богу; і після цього ці багатства слід використовувати не як його власні, а як Господні багатства, Господні таланти. Їх слід використовувати відповідно до розуміння Божої волі управителем. Але, звичайно, не є вірним жоден управитель, який накопичує та зберігає майно, щоб самолюбно передати його власним нащадкам.
Ми не виступаємо проти того, щоб розумно забезпечити сім’ю управителя, як наказує Апостол (1 Тим. 5:8; Рим. 12:7), але ми проти думки, що Бог колись уповноважив Своїх управителів уникати здійснення свого управління або намагатися передати це управління іншим після їхньої смерті. Це одна з помилок, якими багато обманюють себе; бо, як проголошує Святе Письмо, природний розум (серце) є надзвичайно оманливий і часом вводить в оману нове серце, розум і волю (Єр. 17:9). З цієї причини Бог у Своєму Слові дає нам багато вказівок, рядок за рядком, заповідь за заповіддю, щоб ми могли знати умови нашого покликання − умови
самозречення, а не того, хто в багатстві робить себе нещасним через страх бідності в земних речах. Знаючи це, ми можемо зробити наше покликання та наше вибрання певними, відповідаючи йому, стаючи відбитками дорогого Божого Сина, який «був багатий» у всіх значеннях цього слова, далеко за межами нашого розуміння, але заради нас «збіднів», жертвуючи цим усім.
ОБМАНЛИВІСТЬ БАГАТСТВА
Наш Господь говорить про обманливість багатства (Мат. 13:22); і з усіх боків ми є свідками цього обману. Ми часто бачимо, як земне багатство обманює, вводить в оману і псує сили розуму, і як воно відвертає силу Божого Слова від тих, хто володіє таким багатством. Ми часто бачимо те саме щодо багатства впливу − як ті, хто ним володіє, обманюють себе та накопичують його, відмовляючись пожертвувати ним заради Господа, Правди та Його справи. Ми часто бачимо, як той самий обман сильно діє на тих, хто має багатий талант у будь-якому напрямку. Вони відчувають спокусу залишити все для себе, або, якщо не все, то більшу та добірну частку; вони обманюються, думаючи, що це правильний шлях, незважаючи на те, що Святе Письмо так ясно каже, що нашим привілеєм у зв’язку з цим є жертва.
Отже, загалом ми щодня стаємо свідками, як подає Святе Письмо, що ті, хто володіє будь-яким достатком, багатством, талантом чи впливом, рідко є серед жертводавців. Практично можна сказати, що благословенні ті, хто бідний на блага цього світу, на таланти та вплив; бо вони, окрім своєї волі, не мають практично нічого, що могли б пожертвувати Господу, і тому можуть легше виконати ці умови. Отже, ми припускаємо, що більша частина тих, хто через віру успадкує Царство, будуть відповідно з цього бідного класу, багатого лише вірою (Як. 2:5).
Коли ми бачимо благородний приклад, як приклад нашого Господа, Який був багатий усім і віддав усе, ми радіємо цьому й усвідомлюємо, що, оскільки Його жертва була такою великою, Його винагорода також є пропорційно великою. Бачимо також шляхетний приклад Апостола Павла. Він мав значні здібності, талант і вплив, а також, можливо, фінансові кошти; але він поклав усе це, як добровільну жертву, до ніг Господа для радісного використання в служінні Богу, Правді та братам. Це викликає в наших серцях радість, і ми відчуваємо впевненість, що такий багатий, хто так сумлінно витратив свої багатства, буде дуже яскраво сяяти в Царстві, коли воно буде встановлене та об’явлене. І так, безсумнівно, буде з усіма дорогими Божими дітьми − відповідно до того, як вони пожертвували своїм майном. Ті, хто заради Господа і Правди з радістю терплять найбільший сором, найбільшу ганьбу, найбільші випробування, найбільші переслідування в нинішньому житті та мають досвід, найбільш схожий на досвід Учителя та Взірця, ми можемо бути впевнені, що відповідно до їхньої вірності, виявленої в таких жертвах, у майбутньому вони отримають велику нагороду − як сказав Апостол, «зоря від зорі відрізняється славою» (1 Кор. 15:41).
БАГАТСТВА В ЦАРСТВІ
Повнота небесного багатства буде досягнута під час воскресіння, коли Тисячолітнє Царство буде інавгуроване, а вірні переможці через воскресіння будуть щедро обдаровані всіма благословеннями, які Бог приготував для тих, хто любить Його і доводить свою любов через посвячення в теперішній час, жертвування тощо. Але ми повинні зауважити, що вірним в теперішньому житті є даний передсмак цих благословень Царства; про них Апостол говорить як про «багатство благодаті Його [Божої]» (Еф. 1:7,18). Вони включають віру, надію, любов, мир і радість у Святому Дусі, а також здатність бачити й оцінювати очима віри те, що не видно фізичними очима. Апостол каже, що ці скарби мудрості та благодаті, а, відповідно, знання про Божественні блага в резерві та спілкування з Богом, яке дозволяє нам передчувати та певною мірою насолоджуватися цими благословеннями зараз, усі
заховані у Христі, «в Якому всі скарби премудрості та пізнання заховані» (Кол. 2:3). Ми повинні бути повністю посвяченими Богові та прийняти Христа як нашого Голову, перш ніж матимемо можливість шукати ці приховані скарби та знайти будь-який із них. І тоді, коли ми вірно поступаємо вперед як Його вівці, ідучи слідами Доброго Пастиря (Ів. 10:11), ми знаходимо все більше і більше цього справжнього «багатства Його благодаті» день за днем і рік за роком.
Існують особливі багатства, які приходять до нас пропорційно тому, наскільки ми вірні у виконанні нашого самозречення: це багатство Святого Духа. Коли ми відмовляємось від самолюбних інтересів, земних цілей, проєктів тощо в інтересах служіння Господу, Правді та братам, ми все більше й більше стаємо схожими до нашого Небесного Отця та нашого Господа; і плоди Святого Духа [покора, довготерпіння, лагідність, братерська доброта, любов тощо] розвиваються і рясніють в Божих посвячених дітях все більше і більше.
Крім того, ми знаходимо в собі мир і радість, для яких ми раніше були чужинцями і яких світ не може ні дати, ні забрати. Мир і радість приходять до нас через усвідомлення того, що, віддавши все Господу, усі Його надзвичайно великі й дорогоцінні обітниці, які стосуються нас,
справді належать нам. Тепер наша віра може твердо сприймати ці обітниці як свої власні. Ми можемо усвідомити, що, оскільки наше виправдання та покликання були не від нас самих, а від Господа, тож усі наші жертвоприношення, узгоджені з цим покликанням, перебувають під Божественним наглядом і опікою та обов’язково створюють для нас благословення; ми також можемо усвідомити, що якою б мірою наш шлях не спричиняв земні труднощі, випробування та страждання, Бог пропорційно змусить їх виробити для нас славу набагато більшої й вічної ваги в Царстві (2 Кор. 4:17).
З цим Божим миром і впевненістю в тому, що Його керівництво й турбота панує в наших серцях і розумі, ми можемо застосувати до себе ці пророчі слова: «Від Господа кроки людини побожної ставляться міцно, і Він любить дорогу її» (Пс. 37:23). Ми можемо любити цей шлях, навіть якщо він такий тернистий, вузький і важкий, через нашу впевненість у Божій любові та мудрості, а також через те, що Той, Хто почав у нас добру справу, завершує її і благословляє нас досвідом, який Божественна мудрість бачить, що остаточно стане для нас корисним. Благословення Господнє на нас; і ми справді усвідомлюємо, що «благословення Господнє збагачує, і смутку [жодного горя, розчарування, гіркоти] воно не приносить з собою» (Пр. 10:22). Якими багатими воно робить наші серця в теперішній час! Ми багаті шляхетними почуттями − вірою, любов’ю, радістю, миром тощо − і добрими ділами для всіх людей, коли маємо нагоду, а особливо для домочадців віри (Гал. 6:10). Ми дуже багаті тим, що маємо Божі благословення та турботу провидіння, які, якщо їх правильно прийняти та використати, зроблять нас готовими до великого входу у славетне місце вічного Царства, до якого ми були запрошені (2 Пет. 1:11). «Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю» (Фил. 2:13).
ФАЛЬШИВІ БАГАТСТВА ЛАОДИКІЇ
Ми розглядали справжнє багатство, теперішнє та майбутнє, дане для вірного Божого народу Євангельського віку. Але Святе Письмо звертає нашу увагу на той факт, що номінальна церква цього часу, символічна Лаодикія (Об. 3:17,18), також стверджує, що вона дуже багата. «Бо ти кажеш: я багатий, і збагатів, і не потребую нічого». На жаль! це, здається, переважний стан номінальної церковності всюди. Лише кілька правдивих ізраїльтян у ній, хто ще не чув і не послухав голосу, що промовляв у цей час Жнив кажучи: «Вийдіть із неї, люди мої, щоб не сталися ви спільниками гріхів його, і щоб не потрапили в карання його» (Об. 18:4) − лише ті, яких так небагато, знають про справжнє багатство; решта обманюють себе фальшивими багатствами. Вони з гордістю дивляться на їх кількість і рахують їх мільйонами: вони радіють цьому багатству, не усвідомлюючи, що майже всі є «куколем», не зачаті добрим Словом [Правдою] Царства. Дійсно, дуже небагато з них взагалі щось знають про Царство, будучи вихованими у світі, переповненому помилками, прийнятими великими масами. Однак наш Господь сказав до церкви в Лаодикійський період, в якому ми живемо: «Кого Я люблю, тому докоряю й караю» (Об. 3:19). Бог любить тих, хто залишається чесним і відданим Йому серцем; хоча Його слова прості й прямі, вони дані в любові з метою тренування та навчання [через докір і карання] єдиної правдивої Церкви зараз. Деякі з нас потребують більше корекції, ніж інші.
Брат Рассел писав про те, що Лаодикійська Церква включає номінальний народ Божий, наприклад: „Ми знаходимося в часі останнього або Лаодикійського періоду великої номінальної євангельської церкви пшениці та куколю. (Об. 3:14-22). Вона докорена за її теплість, гордість, духовну вбогість, сліпоту та наготу, і їй дано пораду швидко покинути свої злі шляхи, поки не пізно” (P 4:41); “Ми не маємо жодного натяку в Святому Письмі, що вона [Лаодикійська Церква] прислухається до цієї поради; навпаки, натякає на те, що вона все більше й більше ставатиме Вавилоном замішання, і що вона піде разом із політичними та фінансовими системами цього теперішнього віку у великий час горя, яким цей вік закінчиться” (R 2763, 6 абз.).
Що стосується закінчення Лаодикійського періоду, бр. Джонсон вказав, що «Лаодикійський період був періодом збору врожаю з 1874 по 1954 рр. − перші 40 років з яких (Парусія) припадали на зжинання, а наступні 40 років (Епіфанія) припадали на інші процеси жнива» (E 6:377; див. також ст. 383). Таким чином, що стосується Божого народу, остання частина Лаодикійського періоду та Епіфанії, „останній особливий період Євангельського віку“ (E 4:65, 2 абз.), здається, закінчуються в той самий час. Зібрання до Царства останнього члена Малої Черідки 22 жовтня 1950 року, за кілька років до 1954 року, завершило Лаодикійський період для Тіла Христа у плоті, але не для інших вище згаданих частин Лаодикійської Церкви. Для них 1954 р. позначує кінець, у вузькому значенні, як Лаодикійського періоду, так і періоду Епіфанії, оскільки тут Вибранці Євангельського віку в цілому, включаючи Молодих Гідних, вперше є повними в їх членстві, і відкривається перша праця Базилеї (РТ ’54:41,42,51-59).
Однак період Епіфанії, який закінчився в обмеженому значенні в 1954 році, продовжується в інших значеннях після 1954 і 1956 років (див. PT ’54:51-54); отже, Лаодикійський період Церкви, останньою частиною якого є Епіфанія, також триває після 1954 і 1956 років. Крім того, Велика Громада (частина правдивої Церкви – E 8:238,239) і Молоді Гідні будуть тут впродовж невизначеної кількісті років після 1954-56 (E 11:493). Отже, для них Лаодикійський період триває на невизначений час після 1954-56 р. (Велика Громада завершила свій біг 14 лютого 1979 року).
Період Епіфанії як час утиску для номінальної церкви та світу також здається синхронним з останньою частиною Лаодикійського періоду. Брат Джонсон стверджує, що „з 1914 року почалися епіфанічні обриси Лаодикії… зі світовою війною як першим великим фізичним покаранням Християнства для направи людей, за чим слідували інші прояви гніву, які не закінчаться аж до завершення епіфанічної частини Лаодикії“ (E 6:379; див. також E 11:417). З цієї точки зору Лаодикійський період, очевидно, також триває після 1954-56 років, оскільки Епіфанія, його остання частина, продовжується після 1954-56 років (PT ’54:79).
Символічні жителі Лаодикії дивляться на своє матеріальне процвітання та кількість заможних людей, пов’язаних із їхніми конфедеративними деномінаціями, і рахують свої гроші та свої пожертви мільйонами, і кажуть, що ми багаті, як ніколи раніше. Як шкода! Вони не усвідомлюють, що земні багатства такого роду, які, як заявляє наш Господь, не є доказом Його прихильності протягом цього Євангельського віку, а радше навпаки. І вони не бачать справжніх багатств, якими захоплюється Господь, які є передсмаком Його ласки під час майбутнього багатства в Царстві.
Отже, Господь говорить до символічної Лаодикії: «А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий!». Вона бідна, оскільки в ній так мало Духа Учителя, так мало Правди та Духа Правди. Єдині багатства, які Бог може визнати в цей час, це ті, які Він обіцяв Своєму народові і дарує їм. Лаодикія сліпа в тому сенсі, що бог цього світу засліпив її сприйняття Божого характеру та плану і все далі й далі відводить її від довіри до Його Слова. Вона робить це під керівництвом її обраних і добре оплачуваних панів та вчителів, духовенства, вищої критики, еволюції, революціонізму та соціалізму, які швидко забирають у неї все хороше майно, яке було б цінним в очах Господа. Такі оголюють її, роблячи її нагою, забирають з неї одяг Христової праведності та спонукають довіряти не дорогоцінній крові відкуплення, смерті Відкупителя, а еволюційному процесу, який заперечує потребу Спасителя. Вона заперечує примирення за гріх; вона навіть заперечує, що існує чи існував якийсь гріх, за який потрібне примирення. Навпаки, вона стверджує, що людство має підстави для гордості за власний прогрес, якого в кінцевому результаті буде цілком достатньо, щоб принести їм усі бажані благословення, без жодного Спасителя і без Його Царства, яке Бог обіцяв як надію всього стогнучого створіння (Рим. 8:19-23).
БУТИ ПРАВДИВИМ І ВІРНИМ Є НЕОБХІДНІСТЮ
Слово «лаодикія» перекладається як випробуваний або засуджений народ. Опис показує нам, що їх судили та визнали недостатніми. Якщо ми розуміємо, що Христос мав на увазі в цьому посланні, то воно спрямоване особливо до тих, хто визнає Його ім’я, але заперечує Правду, яку Він Сам тут представляє. Нехай ті, хто читає це особливе послання, роблять це з особливою уважністю.
Послання до Лаодикійського періоду Церкви описує номінальну Церкву сьогодні такою, якою її бачить наш Господь. В якомусь значенні вона не холодна. У неї багато завзяття, але не відповідного знанню. Вона організувала свої армії, розвинула свою техніку та примножила свої запаси; але, все ж, ворог не впав перед нею. Вона стверджує, що її головна мета − навертати грішників, народжувати духовних дітей. Пророк вкладає ці слова в уста номінальних християн, коли вони пробуджуються до зрозуміння цієї ситуації: «Ми були вагітними та корчилися з болю, немов би родили ми вітер, ми спасіння землі не вчинили, і мешканці всесвіту не народились» (Іс. 26:16-18). Це сказано після того, як вони усвідомили присутність Господа (R 5993).
Лаодикії справді радили купувати справжнє золото (справжнє багатство Господа), використовувати мазь для очей, щоб вона могла бачити, і зодягнутися в шату Христової праведності, щоб вона не була осоромлена. Але в Святому Письмі немає натяку, що вона прислухається до цієї поради. Навпаки, є натяк на те, що вона все більше й більше ставатиме Вавилоном замішання, і що вона піде разом із політичними, фінансовими та соціальними системами цього теперішнього періоду у час великого горя, яким ця Епоха закінчується. Це горе підготує людство до Царства дорогого Божого Сина та його правління праведності. Коли на землі будуть Господні суди, то мешканці світу навчаться правди (Іс. 26:9).
Впродовж Тисячолітнього віку, у визначений Єговою час, настане новий порядок речей, і благословення Господа більше не вимагатиме жертви та такого самозречення, як зараз. Тоді Господнє благословення прийде до невибраних (як це було у випадку євреїв), у вигляді земних благ і земних благословень, пропорційне тому, як вони будуть слухняні законам Царства та духу цих законів. Того дня «процвітатиме праведний» (Пс. 72:7) − в усьому матеріальному процвітанні, а також у розумовому, фізичному, моральному та релігійному зростанні, вище і вище Святою Дорогою. Того дня злочинець отримає покарання, і буде в невигідному становищі; і, якщо він продовжуватиме чинити зло, зрештою, він буде вилучений з-поміж людей − у другій смерті (Іс. 35:8; Пс. 37:9; 145:20; Дії 3:23; Об. 21: 8).
Ми завершуємо це дослідження словами з 1 Тим. 6:17-19, як наведено в Diaglott: «Наказуй ТИМ БАГАТИМ за віку ТЕПЕРІШНЬОГО, щоб не неслися високо, і щоб надії не клали на багатство непевне, а на Бога Живого, що щедро ДАЄ нам УСЕ на спожиток, щоб робили добро, багатилися в добрих ділах, були щедрі та пильні, щоб збирали собі скарб, як добру основу в МАЙБУТНЬОМУ, щоб прийняти ПРАВДИВЕ Життя».
PT №780, ʼ2022:55; ТР № 563 , ʼ2022:55
Теперішня Правда № 81, літо 2023
Досконалий мир для тих, хто надіється на Бога (девіз 2023)ДОСКОНАЛИЙ МИР ДЛЯ ТИХ, ХТО НАДІЄТЬСЯ НА БОГА
«Ти бережеш в досконалому мирі того, чий розум опертий на Тебе» (Іс. 26:3, KJV).
Як минають роки під час великого горя, яке розпочалося восени 1914 року з початком великої світової війни і яке є «великою скорботою, якої не було з первопочину світу аж досі й не буде» (Мат. 24:21), ми з усіх боків бачимо, як хмари збираються й темніють, як провісники ще більшого горя попереду, яке, як показує Святе Письмо, має прийти перед початком обіцяних благословень усіх народів землі.
Протягом останніх ста років Бог обсипав людство дивовижними благословеннями у вигляді сучасних зручностей, наукових відкриттів, винаходів тощо, на багато з яких натрапили ніби випадково. І протягом одного покоління ми пройшли шлях від часів «коней і карети» до парового двигуна, найважливішого технологічного стрибка в промисловій революції, до днів атомної енергії та реактивного двигуна.
За останнє десятиліття науковий світ дав нам GPS і соціальні мережі, що дозволяє нам спілкуватися з будь-ким у будь-якій частині світу. Лазерна хірургія: тепер ми можемо оперувати людину за допомогою робота, лазера та навіть через віртуальну реальність! Штучний інтелект можна знайти всюди! Ми всі знаємо про роботів і роботів-помічників, але чи думали ви про свій пристрій Alexa чи навіть про пристрій Google як про елемент штучного інтелекту? В даний час розробляються і випробовуються безпілотні автомобілі. Можна назвати ще інші: 3-D друк, штучні органи, рентген, КТ, МРТ тощо.
Звичайно, ми перебуваємо в «часі кінця», про який було пророковано (Дан. 12:4), що «багато хто буде бігати туди-сюди, і так розмножиться знання». Цей раптовий приплив нових знань, винаходів і відкриттів є попереднім і підготовчим до встановлення Христового Тисячолітнього правління миру та процвітання на землі, «часів відновлення всього», коли кожен, «хто захоче» з людства, буде відновлений до едемської досконалості та отримає вічне життя на землі (Дії 3:19-23; Об. 22:17; Мат. 25:31-40). Втрачений рай стане відновленим раєм, тобто «новою землею, що правда на ній пробуває» (2 Пет. 3:13).
Що ж саме настільки загострило розум людства, так що багатьом важко бути чесними, використовуючи будь-яку можливість отримати прибуток в нечесний спосіб? Що ж, у Божому плані віків є запланований час горя. «І буде час утиску, якого не було від існування люду аж до цього часу» (Дан. 12:1). Цитуємо ще два тексти, щоб допомогти нам замислитися над цим: Мат. 10:34: «Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча». Також Луки 12:51: «Чи ви думаєте, що прийшов Я мир дати на землю? Ні, кажу вам, але поділ». Єгова дав нам дуже інформативну картину Свого плану в 1 Царів 19:11-12: «Вийди, і станеш на горі перед Господнім лицем. Аж ось переходитиме Господь, а перед Господнім лицем вітер великий та міцний, що зриває гори та скелі ламає. Та не в вітрі Господь. А по вітрі трус землі, та не в трусі Господь. А по трусі огонь, і не в огні Господь. А по огні тихий лагідний голос». Ці три природні явища зображують відповідно, як ми вважаємо, всесвітню війну, всесвітню революцію та всесвітню анархію (див. також коментар брата Рассела в R 5649).
Досліджуючи світову війну в її двох фазах, що мала місце протягом останнього століття, ми дізналися про причини та жахливу природу символічного «вітру». Ми також бачили достатньо насильницьких революцій у різних країнах, щоб отримати деяке уявлення про справді жахливу серйозність революції, яка поширюється по всьому світу, як це зображено символічним «землетрусом».
Бог має кілька цілей, дозволяючи кожній із цих трьох фаз часу горя відігравати значну роль у Його Плані. Помітним серед них є Його бажання навчити людство в дуже практичний і тривалий спосіб, що їхня віра в різноманітні людські схеми миру та процвітання є марною.
Проте уроки будуть тривати. Згідно з 1 Царів 19:11, 12 після землетрусу спалахнув огонь. Це символічний огонь анархії. Не обмежені, експериментальні форми анархії, які виникали в історії, ані локальна чи початкова анархія, яка присутня в некерованих подіях сьогодення. Цей особливий «огонь» стосується скоріше періоду
всесвітньої анархії.
Зі Святого Письма ми знаємо, що в якийсь момент старі наглядачі гріха, омани та самолюбства, які тепер значною мірою стримуються державними урядами, збунтуються у світі без вождів і закону, і цей період швидко переросте в найгіршу анархію, хаос і розруху. Це великий «огонь» з 1 Царів 19:12, руйнівник, який змітає в історію будь-які залишки імперії сатани, які залишилися незруйнованими всесвітньою війною та революцією. Це буде катастрофа неймовірних масштабів для народів світу.
Мир та єдність є дуже бажаними; але це не завжди можливо і не завжди вигідно. Якби все було досконалим, то мир і єдність, безперечно, були б єдиною належною умовою, але поки існують недосконалості, помилки тощо, повинні існувати відмінності. У згоді з цим наш Господь проголосив, що Його послання принесе не мир, а меч у нинішніх умовах (Мат. 10:34). Він стане Князем миру поступово, аж поки мир не буде встановлений на праведній основі. А доти Він буде тим Царем, який зі Своєю Церквою царюватиме в праведності, і розіб’є злі системи та речі на кавалки, як гончарський посуд, залізною палицею (Євр. 7:2; Пс. 2:9; Об. 2:26, 27).
Є такі, що кажуть мир, мир, коли миру немає і коли мир є неможливий, та народ Господній не повинен бути серед них. Це не означає, що народ Господа має провокувати чвари. Навпаки, скрізь у Святому Письмі вони закликаються до того, щоб були миролюбними та миротворцями. Але з усіма зусиллями, спрямованими на мир, їх любов’ю до миру та їх миротворчими якостями, які постійно зростають, послання, яке дав їм наш Господь, породить заворушення. Чому? – Тому що між світлом і темрявою немає нічого спільного, між ними не може бути ні миру, ні примирення – наскільки один отримує контроль, настільки відповідно інший виключений (2 Кор. 6:14).
У згоді з цим ми бачимо в цій лекції, що через Ісусові слова серед людей відбувся розкол − одні їх схвалювали, а інші заперечували. Так повинно бути і з нами, коли ми піднімаємо прапор праведності: якщо ми дозволимо світлу Правди світити, то ті, хто любить Правду, будуть більшою чи меншою мірою приваблені нею в міру того, наскільки їхні серця щирі, правдолюбні. Ті, хто любить оману, повстануть з запереченнями пропорційно до браку щирості. Якщо так було з нашим Господом, то чи можемо ми думати, що з Його учнями могло б бути інакше?! Звісно ні. Ми повинні бути взуті в готовність Євангелії миру. Наша Євангелія − це Євангелія миру, але ми побачимо, що коли несемо її іншим, наш шлях поступу буде важким, і нам знадобиться весь захист, який Господь передбачив у Своєму провидінні, чого ми повинні сподіватися, а також знадобляться Його обітниці благословення і слави для переможців.
МИР ПРОТИ МЕЧА
Але чи Святе Письмо суперечить саме собі? Що мав на увазі Великий Учитель, коли сказав: «Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча» (Мат. 10:34). О, Він пророчо говорив про
наслідок, до якого Його благодатне послання любові та ласки призведе
у світі під час панування гріха! Він добре знав, що сатана, князь темряви, буде протистояти не тільки Йому, але і Його послідовникам. Він провістив, що кожен, хто буде жити побожно, зазнає переслідувань (Мат. 24:9,10; 2 Тим. 3:12), і так воно й було. Дев’ятнадцять століть це довели! Він посилав Своїх послідовників, як і Він Сам, неозброєних, щоб вони були миротворцями, щоб були помічниками, щоб «пильнувати про мир
з усіма, і про святість, без якої ніхто не побачить Господа» (Євр. 12:14). Він застерігав Своїх послідовників: «Всі, хто візьме меча, від меча і загинуть» (Мат. 26:52).
Тоді настане царювання Князя миру і, як подають пророки, Він буде подібний до Соломона, у якого не було воєн, але перед яким схилялося кожне коліно і визнавав кожен язик (Іс. 9:6,7; Лук. 11:31). Христове Царство праведності буде Царством миру, побудованим на руїнах, що залишаться в результаті цього горя.
Але послання миру й любові та добра новина про Царство, яке наближається − те Царство, яке має благословити весь світ і виконати ангельське пророцтво − за іронією долі, здається, розлютили світ, не лише невіруючих, безбожних, але, як не прикро це казати, багатьох з тих, хто вважає себе християнами, що мають власні схеми, плани та теорії, багато з яких суперечать посланню Євангелії. Темрява, змішана з самолюбством, ненавидить світло, Правду і любов Бога. Вона також не прийде до світла, щоб не об’явилися її вчинки темряви, самолюбства, амбіцій та лицемірства.
Учитель знав, якими будуть наслідки Його євангельського послання. Тільки через компроміс зі світом Його послідовники можуть жити в повному мирі з цим світом. І навпаки, усі хто був відданим і вірним Йому, були лихословлені, очорнювані та переслідувані. Таким чином, Його слова були пророцтвом про випробування, яких могли очікувати всі Його послідовники. Та більше того, Його слова були пророцтвом про
народи. Що привело нас до нинішнього рівня „цивілізованої дикості“? Що, наприклад, змушує стільки транснаціональних, так би мовити, „піратських“ корпорацій, агресивно прагнути поглинути своїх конкурентів? Що так загострило розум людства, що багатьом важко бути чесними, використовуючи будь-яку можливість отримати прибуток в нечесний спосіб? Для законодавців неможливо приймати нові закони достатнього обсягу та з достатньою швидкістю, щоб зберегти мир із розумними та інноваційними методами обходу, особливо в цю епоху всесвітнього Інтернету та різноманітних форм електронної комерції.
ПРОСВІЧЕННЯ ВИХОВУЄ НЕЧЕСНІСТЬ
Дивним чином за все це в певному сенсі відповідають закони, доктрини Христа. Як?
Свобода, якою Христос робить вільними Своїх послідовників, і світло, якому Він і вони дозволили світити на затемнений світ,
частково отримані неосвяченими серцями і розумами, можуть породити мудрість, яка, будучи неправильно застосована, перетворюється на
хитрість, самолюбний вид кмітливості. Пропорційно до того, як християнські народи відкидали біблійні істини, які вони мали, вони назавжди втрачали їх добрий вплив. Тепер ми бачимо, як інші, нехристиянські народи, будучи колись на задньому плані, стають світовими наддержавами.
Великий Учитель, Ісус, на запитання Пилата відповів, що Він був народжений, щоб бути Царем − Царем Юдеїв. Але Він також додав: «Царство Моє не від світу цього» (Ів. 18:36) − теперішнього порядку речей. Як правдиво! У багатьох із нас склалося хибне враження − що наш Відкупитель, як Великий Цар Слави, протягом століть вів
безуспішну війну проти сатани, гріха та смерті. Але тут ми дізнаємося з вуст Великого Учителя, що Його Царство належить до прийдешнього світу − світу, який складається з багатьох славних грядущих віків. Таке розуміння породжує запитання: Хто тоді правив цим світом? Ми відповідаємо − сатана!
Відповідь Господа Ісуса полягає в тому, що сатана є князем цього світу (Ів. 12:31; 14:30; 16:11; Еф. 2:2). Його також називають «богом цього світу» (2 Кор. 4:3,4). Але він узурпатор. Влада над землею спочатку була дана людині. Але сатана, обманувши наш рід, представляючи темряву за світло, став узурпаторським правителем, використовуючи людство лише як своє знаряддя. Коли ми розмірковуємо про те, скільки людей неслухняні євангельському світлу, то бачимо величезну імперію, яку контролює цей князь темряви. І коли ми бачимо порівняно небагатьох, хто є воїнами хреста та послідовниками Агнця, ми розуміємо, що, як сказав наш Господь Ісус, протягом довгих століть Євангельського віку за Ним йшла лише «мала черідка» (Луки 12:32).
Усе, що стосується цього великого Плану спасіння, викладеного в Божому Слові, є розумним. Вирішальне випробування вибраної Церкви було необхідним для того, щоб як вірні й милосердні священники Бога і Христа, об’єднані з Ним у Його царській славі, вони могли бути Божим знаряддям у допомозі людству. Вони піднімуть людину з упадку, який став наслідком шести тисяч або більше років гріха та злого впливу князя темряви. Це буде здійснено впродовж «тисячі років», які Біблія визначає як період правління Месії (Об. 20:1-15) − період не надто довгий і не надто короткий, аби здійснити велику працю спасіння світу.
Але хтось може запитати: Якщо дев’ятнадцять століть знадобилося для розвитку єдиної істинної Церкви, меншої громади, скільки ще часу потрібно буде для піднесення всього світу? Ми відповідаємо: Божественна мета не полягає в тому, щоб піднести світ до становища
духовної природи та слави вищого вивищення, яке було запропоновано сплодженим від Духа, щоб від них вимагалося таке вирішальне випробування жертовного послуху навіть аж до смерті. Для реституціоністів Бог пообіцяв
земні реституційні благословення та умови. Коли князь темряви буде зв’язаний, а Сонце Праведності зійде з лікуванням у своєму промінні, тоді темрява гріха й смутку втече у визначений Богом час. Лише
одне століття такого благословенного впливу на світ, безумовно, творило б чудеса. Хто знає, які чудові винаходи та благословення чекають на нас (1 Кор. 2:9)!?
Далі відбудеться поступове пробудження всіх, хто заснув смертю. Вони вийдуть із в’язниці смерті − вийдуть, як подає Святе Письмо, щоб познайомитися з правдивим Богом і Його славним Сином, Відкупителем, а також з принципами праведності в протиставленні до принципів гріха.
ШВИДКИЙ ПОСТУП ДО РЕСТИТУЦІЇ
Ми не можемо припустити, що за таких умов більшість людей потребуватиме довго сидіти, підраховуючи цінність запропонованих їм благословень вічного життя та реституції.
Висхідний поступ − воскресіння, піднесення, відродження − буде швидким. Так покоління за поколінням буде виходити з гробу і насолоджуватися подібним досвідом, доки всі мертві в Адамі не вийдуть. Бог передбачив це через смерть нашого Відкупителя. Оскільки Ісус з задоволенням виконував волю Отця, Він був славно нагороджений високим піднесенням до Божественного рівня слави, честі та безсмертя.
Досягнення стану доброї волі між людьми означатиме досягнення людської досконалості. Бог є любов. І коли наші прабатьки були створені на земний образ Бога, любов, мабуть, була домінуючою рисою їхніх характерів. Те, що ми бачимо в самолюбстві, значною мірою є справою спадковості, і всі життєві звички відповідають їй, постійно посилюючи свою вагу та тримаючи нас. Але з новим Царем і новим правлінням праведності прийде славетне піднесення і перетворення. Поступово, протягом тисячі років правління Месії над світом, зло самолюбства стане очевидним, а краса святості та любові буде показана на контрасті.
Винагорода за реституцію підніме всіх бажаючих і слухняних з гріха і самолюбства до святості й любові. Тоді, завдяки любові, яка є самою сутністю людського буття, добра воля щодо людей пануватиме всюди, тому що Божий закон, майже стертий під час панування гріха, буде перезаписаний у людському єстві (Прип. 3:3; 7:1-4; Єр. 31:33). Закон, як ми знаємо, наступний: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом; і ближнього твого, як самого себе» (Луки 10:27). Які ми раді, що це є правдою! Як же ми раді, що жахливий обман, підкинутий людству в темні віки щодо Бога жорстокості та пекла вічних мук, це фальшивка!
ВСЕМОГУТНІЙ ТВОРЕЦЬ
В нашому сучасному світі владу дуже цінують, хоча й бояться. Двома показниками сили, за якими оцінюються країни, є економічний та військовий. Як правило, головні народи будь-якої епохи мають один або (зазвичай) обидва ці показники, щоб через їх використання впливати на формування світу таким чином, що це було на їхню користь.
Панівна влада є нагородою для будь-якого народу, хоча часто виявляється непідйомним тягарем, і імперії то з’являлись, то зникали під таким тягарем. У період після Другої світової війни протистояння між радянським блоком і заходом було небезпечним через можливість ядерної війни. Потужність вимірювалася кілотоннами та радіусом дії боєголовок − сила миттєво знищити цілі громади була причиною страху і, якимось дивним чином, гарантією того, що розумні правителі не зможуть ініціювати таких жахливих наслідків.
В основі цього аспекту людської сили лежить елемент, створений силою Бога. Це не означає, що Його слід звинувачувати в гріховних нахилах людини. Святе Письмо говорить нам, що Бог створив людину досконалою, але вона розробила схеми, що суперечать Божій волі (і завдають шкоди самому собі). Бог не винний у тому, що люди проявляють свою вільну волю (Екл. 7:29). Людина часто зловживає знаннями через своє прагнення панувати над іншими. Сила атома не є винятком. Людина століттями прагнула зрозуміти цю силу, і сьогодні народи живуть у страху перед її можливостями. Зараз ми стикаємось із занепокоєнням ядерного тероризму та необхідністю захистити суспільство від нападу за допомогою складних і дорогих протиракетних щитів.
Сила крихітного атома вражає й дає нам деяке уявлення про природну могутність Творця. Ісус творив Свої чудеса «перстом» Божим (Луки 11:20). Про силу, яку Бог тримає в резерві, ми можемо лише здогадуватися. Як християни, ми можемо знайти втіху в цьому: Він ніколи не дозволить людству знищити себе, але стримає його надмірності та визволить Своїх (Пс. 76:10; Мат. 24:21,22).
PT №780, 2022:61; ТР № 563, ʼ2022:61
Теперішня Правда № 81, Літо 2023
Велика Пасха царя ЄзекіїВЕЛИКА ПАСХА ЦАРЯ ЄЗЕКІЇ
(2 Хронік 30:1-13)
«Покоріться Господеві, і ввійдіть до святині Його».
Видіння пророка Ісаї та дання йому доручення оголошувати занепад Ізраїлю мало місце «року смерти царя Озії» (Іс. 6:1). Безбожний цар Ахаз посів трон Юдеї після Озії та Йотама і безбожно правив, нехтуючи Богом та Його правом впродовж шістнадцяти років (2 Хр. 28:1). Та як виявилося, Азах мав прекрасну дружину Авійю (2 Хр. 29:1), яка старанно виховувала свого сина Єзекію, приготовляючи його до царювання, і в результаті з багатьох точок зору він став правителем, гідним наслідування, та вірним Божим слугою.
Є навіть припущення, що Ісая, який був родинно пов’язаний з царською сім’єю, виховував Єзекію і допомагав в належному спрямуванні процесів його мислення та поступування.
Той факт, що добрий син міг походити від настільки злого батька, слугує доказом того, що завдяки Божественному провидінню ми необов’язково мусимо успадкувати погані риси своїх предків. Хоча ми не в стані здолати їх до кінця (і ніхто з роду Адама не може мати надії, що через власні зусилля та виховання осягне досконалість), тим не менше, ми бачимо, що сприятливі умови, релігійне виховання і т.д., ведуть до величезної направи тих, котрі належно ними виховуються.
І тут ми маємо певний натяк думок щодо методів, які застосує Єгова, благословляючи світ і підносячи його в часі розвитку земної частини Царства в Тисячолітті. Людський рід не в стані сам піднятися з занепаду, в якому опинився, по причині короткого життя і повсюдно пануючого зла, тому також і сила, яка підійме людство, мусить походити ззовні, і не має підлягати тлінню через упадок Адама. Більше того, в умовах Божественного вироку, кара за гріх людини – смерть – мусить бути усунена, мусить бути заплачена за людину, перш ніж вона могла б бути цілком звільнена від її осуду і слабостей. Відкуплення людства Ісусом уже було доконане. Визволення з гріха та його наслідків релігійної, розумової, моральної та фізичної деградації – це завдання на майбутнє, яке буде можливо здійснити завдяки великій викупній жертві Христа.
Яка прекрасна думка, що, власне, Ісус, який відкупив людський рід і був високо піднесений в силі і великій славі, невдовзі використає цю силу для добра людини – для піднесення до праведності і досконалості кожного, хто з усіх народів землі захоче прийняти Його ласку (Об. 22:17). Підношення з занепаду буде відбуватися згідно з певними визначеними засадами, а саме: навчання, випробування, карання за провини і направа згідно вимог праведності, в чому кожна особа буде зобов’язана співпрацювати, аби могла усвідомити собі повне «відновлення [реституцію] всього, про що провіщав Бог від віку устами всіх святих пророків Своїх» (Дії 3:19-21).
ПРИВЕРНЕННЯ ШАНУВАННЯ ЄГОВИ
Про те, що Єзекія був вже добре поінформований і вповні посвячений Богові, коли помер його батько, а сам він почав правити, свідчить той факт, що негайно, в перший місяць свого правління (2 Хр. 29:3), він розпочав впровадження реформ, які дуже подібні за характером до тих, що були описані в нашій темі – тобто відновлення звичаю віддавати честь Єгові як утвердженого самим Богом. Якби Єзекія не був посвячений Господу, а мав лише належний підхід у своєму серці, то прихід до влади мав би на нього протилежний вплив і привів би його до самовдоволеності та марнославства.
Першим публічним актом Єзекії було відкриття та приготування Господнього храму, який вже роками був замкнений і занедбаний, і в якому назбиралося багато сміття і т.п. Цар покликав собі на допомогу відповідних для цієї праці помічників – вибране Богом покоління Левія. Очищення храму відбувалося за законом Мойсея, і першою чинністю після завершення роботи було принесення великої жертви за гріх.
Цар Єзекія мав широку перспективу; він видав спеціальні розпорядження, щоб Пасху святкували не лише на користь двох поколінь Юдеї, але також на користь їх відлучених братів «по всьому Ізраїлю» (2 Хр. 30:1,5). Він добре розумів, що всі покоління Ізраїлю становили ще й доти в певних відношеннях одне ціле, а саме, в тому значенні, що Божі обітниці були дані цілому насінню Авраама; тому кожен, хто з усіх поколінь визнав би Єгову і шукав би Його милості, був би визнаний братом ізраїльтянином.
Це був час свята Пасхи, яке відмічалося для пригадування Господнього визволення Ізраїлю з Єгипту, що було типом визволення духовного Ізраїлю з неволі гріха і сатани, а також остаточного порятунку з неволі сатани усіх тих, які люблять праведність і прагнуть служити Господу, в час цілковитого повалення сатани в малому періоді. Було постановлено, що в тому році свято Пасхи буде святкуватися правильно. Бо хоча, як ми знаємо з опису, його святкувало, очевидно, невелике число ізраїльтян, однак загальний релігійний безлад призвів до того, що це свято не святкував увесь народ та ніхто не дотримувався всіх деталей, пов’язаних з цим святом.
Цього разу цар вирішив, що потрібно відродити його правильне святкування, якому б передували усі необхідні приготування, вказані в Законі, які стосувалися очищення народу (Вих. 12:15-20) та викидання з домів усякої закваски (символу гріха). Таким чином, принаймні в образі, типічно, народ був освячений, щоб міг відповідно святкувати своє свято. Але все це вимагало часу – потрібно було видати декрети, викликати ревність в народу, який мав виконати усю цю працю, символізуючи святість Господу та відлучення від гріха.
Оскільки народ був опоганений, то залишалося надто мало часу, щоб усі встигли приготуватися до святкування Пасхи у властивий день, тобто чотирнадцятого дня першого місяця (Вих. 12:6), і тому свято було святковане чотирнадцятого дня другого місяця – на що дозволив Господь (Чис. 9:10,11).
ЗАКЛИК ДО ЦІЛОГО ІЗРАЇЛЮ
Той самий настрій розуму й серця, який характеризував розпорядження Єзекії щодо Пасхи та її застосування щодо цілого Ізраїлю, оволодів ним і допровадив до того, що він прагнув реформації не лише двох поколінь, знаних як Юдея, але також десяти поколінь відлучених братів, знаних як Ізраїль. Відповідно, спеціальні посланці були вислані до Беер-Шеви, міста, що було висунуте найбільше на південь ізраїльської землі, щоб публічно запросити усіх ізраїльтян з кожного покоління, аби вони відновили звичай віддавання шани Єгові, а особливо, щоб з нагоди цього свята вони прийшли до Єрусалима. Поштова система в той час ще не існувала, як це є сьогодні, тому було зроблено спеціальні кроки і скликано посланців, щоб вони рознесли запрошення.
Запрошення царя Єзекії на свято Пасхи прийшло в найбільш відповідний час, оскільки пророцтво Ісаї, яке говорило про забрання Ізраїлю до неволі, уже було в процесі. В той час, власне, десять поколінь платили данину Асирії і очевидно розпочалося переселення багатьох людей. Таким чином, приготоване влаштування Єгови служило зверненню уваги кожного, хто був «правдивим ізраїльтянином», на той факт, що неволя Ізраїлю була карою за відкинення Єгови, а одночасно це запрошення мало заохотити тих, котрі мали віру і ревність до відновлення звичаю віддавання шани Богові.
Коротко кажучи, листи царя Єзекії були нагадуванням, щоб вони не забували про минуле і навернулися до Єгови: «І не будьте такі, як ваші батьки та як ваші брати, що спроневірилися Господеві, Богові їхніх батьків, і Він дав їх на спустошення, як ви бачите… Покоріться Господеві, і ввійдіть до святині Його… і Він відверне від вас жар гніву Свого» (2 Хр. 30:7,8).
Це нагадування містило думку не лише про теперішнє визволення, але також про повернення їхніх братів, які вже були депортовані. Але в північній частині царства було висміяно посланців, які розносили ці листи (10 в.). Чим більше хтось віддалився від Бога, тим більше був гордим і марнославним, як зазвичай буває. Без сумніву, це, власне, та пиха в значній мірі допровадила їх до знищення як народу.
Всі, хто є в гармонії з Богом, є покірними, і лише такі отримують славне Господнє послання з визнанням та любов’ю; вони також добре ставляться до слуг, які його приносять. Ми також помічаємо, що їх післанництво в таких умовах свідчить про велику віру і посвячення Єгові, тому що, як вони самі, так і посланці, які їх запрошують, знаходяться в погорді і стають предметом насмішок невіруючих мас.
ВІДПОВІДЬ НА ЗАПРОШЕННЯ
Хоча небагато, та, як подає опис, досить значне число ізраїльтян впокорилися і прийшли з поколінь Асира, Манасії та Завулона (11 в.) і, очевидно, отримали благословення, якими Бог обдаровує тих, які впокоряються і залишаються слухняними. Разом з цією згадкою знаходимо ще одну, що також прийшли «багато» з поколінь Єфрема, Манасії, Іссахара та Завулона (18 в.). Таким чином, принаймні п’ять з десяти поколінь були представлені більш-менш чисельно, а з позосталих два вже були в неволі – Рувим та Ґад. Крім того, ми пам’ятаємо, що деякі ізраїльтяни з десяти поколінь раніше поєдналися з царством Юди, з огляду на пануюче в їх власному краї ідолопоклонство і кращі релігійні можливості в царстві Юди (2 Хр. 15:9).
Здається, що в цілій Юдеї запрошення прийняти участь в святі Переходу було добре прийняте: «Також в Юдеї була Божа рука, щоб дати їм одне серце для виконання наказу царя та зверхників за Господнім словом» (12 в.). В результаті, того року зібралося незвично велике зібрання в Єрусалимі. Опис подає, що з часів Соломона, тобто впродовж двохсот п’ятдесяти років, не святкувалося свято Пасхи так, як тоді. Свято обходилося з великою радістю і задоволенням, зо співом і прославлянням Бога. Народ був настільки захоплений в своєму релігійному запалі, що на його пропозицію тижневе віддавання честі і слави святим речам в час Пасхи було продовжено на наступний тиждень (21-26 в.).
В цьому місці відійдемо на хвилинку від нашої теми, щоб звернути увагу на той факт, що в той ранній період правдиві, вірні ізраїльтяни з царства десяти поколінь зібралися в царство двох поколінь. Пізніше, коли покоління Юди опинилося в неволі, більше не було можливості прослідковувати подальший поділ Ізраїлю. Виданий Кіром декрет, який дозволяв на повернення з неволі, оминув усі поділи і відносився до цілого Ізраїлю (Езд. 1). Вірні з усіх поколінь, які повернулися, були разом визнані Ізраїлем, і так до них відноситься Біблія. (Подивися симфонію і перевір записи Нового Заповіту, які говорять про Ізраїль). Це, власне, залишки Ізраїлю, а не лише Юди, були зібрані завдяки особливій ласці Божої угоди в Євангельському віці, тоді як всі інші були «засліплені» і відкинені від обітниць цієї угоди аж до моменту завершення збирання «вибраних» віку Євангелії, тобто духовного Ізраїлю (див. Рим. 11:7,25-32).
Одночасно відновлення правдивої релігії, започаткованої Єзекією, не завершилося святкуванням цієї Пасхи. Воно наповнило народ ревністю у віддаванні честі Господу, ревністю в щедрій підтримці священників та Левитів, в утримуванні жертв і т.д., але також призвело до сильного руху проти будь-якої форми ідолопоклонства по всій Юдеї, поширюючись навіть на край, що належав десяти поколінням. В результаті наступило загальне знищення ідолів того краю, а також знищення пагорбів непристойності, посвячених розпущеному шануванню Ваала і т.п. Результат такого властивого навернення народу до Бога приніс йому та його цареві багато дочасних благословенств, згідно з Божою угодою, вчиненою з цим народом. Цар і народ стали дуже багаті, а їх десятина і жертви для Господа були не лише достатніми для утримання священників і Левитів, але ще багато поза тим залишалося, і потрібно було побудувати склади для його зберігання (2 Хр. 31).
АНАЛОГІЇ В ДУХОВНОМУ ІЗРАЇЛІ
Розгляньмо наступні аналогії, які мають місце в духовному Ізраїлі:
- Будь-яка правдива релігія асоціюється з порядком і чистотою, про що каже нам Апостол: «Як хто нівечить Божого храма, того знівечить Бог» (1 Кор. 3:17). У згоді з цим ми можемо сказати, що кожен, хто намагається очистити Божий Храм і допровадити його до гармонії з Божим порядком, буде тепер благословенний, як Єзекія та його царство. Однак ми повинні пам’ятати, що нагороди, які були обіцяні духовному Ізраїлю, є духовними, а не дочасними благословенствами.
Як ми вже раніше зазначили, Господнє зібрання в теперішній час може вважатися Його символічним Храмом, хоча правдивим Храмом є переможна Церква. Тим не менше, буде властивим застосувати цей урок також до серця кожного з нас, оскільки, як зазначає Апостол, кожен християнин є Храмом Духа. По цій же причині Церква зазвичай може бути належно трактована як Храм Духа, посвячений і відданий Господу.
Таким чином, кожен окремий християнин, виправданий та освячений через велику жертву примирення нашого Первосвященника, повинен зберегти себе (і, наскільки це можливо, усіх інших, пов’язаних з ним і пронизаних тим самим духом) від будь-якого опоганення світовістю, щоб в такий спосіб отримати очищення з нечистоти світовості, щоб таким чином отримати Господнє благословення в духовних справах. Увесь Господній люд повинен пам’ятати про потребу очищення з бруду світовості, і не лише минулого, але також від того, який тепер є в світі. Ми пам’ятаємо слова Апостола: «Отож, мої любі, мавши ці обітниці, очистьмо себе від усякої нечисти тіла та духа, і творімо святиню у Божім страху» (2 Кор. 7:1).
Однак недостатньо доконати саме очищення, його потрібно ще провести згідно з Божественними розпорядженнями. Як Єзекія, священники та Левити були очищені і посвячені «за законом Мойсея», посередника угоди між Богом та Ізраїлем, так і ми, які належимо до дому синів, маємо також старатися очищуватися та освячуватися в точній згоді з законом Христа, Посередника Нового Завіту.
Як під Угодою Закону потрібно було дотримуватися формального ритуалу, так у Євангельському віці потрібно дотримуватися певних форм віри, слухати «здорової науки» і бути слухняним. Наше очищення не відбувається через кров бичків і козлів, але через заслугу дорогоцінної крові Христа, який не вимагає помсти на нас за Його смерть, але, навпаки, кличе про милосердя, прощення і милість для всіх, які через Нього приходять до Отця.
- Для нас також є урок в широкій концепції Єзекії про загальне святкування свята Пасхи всіма ізраїльтянами. Ті ж, котрі виявили бажання взяти участь у вшануванні Господа, мають вважатися братами і заохочуватися до цього. Посідання Єзекією широкого, багатого біблійного знання, яке стосувалося описаних подій, не було достатнім. Його обов’язком і привілеєм було упевнитися, чи між правдивим Господнім народом та зарядженнями, які стосувалися шанування Бога в Його домі, храмі, не було жодних розділяючих бар’єрів.
Подібно духовні ізраїльтяни повинні усвідомити собі, що всі «правдиві ізраїльтяни» становлять одне у Христі Ісусі, і всі мають буди оцінювані і трактовані як правдиві ізраїльтяни, які довіряють дорогоцінній крові Христа як великій викупній жертві за гріхи і посвячуються Господу на службу. Таке загальне визнання характеру християнина, у що ми з задоволенням віримо, посилюється в останньому столітті. Але є ще багато роботи в цьому відношенні: потрібно знайти усі сектантські перешкоди, знищити сектантські назви та віровчення, а правдиві християни (усі, які вірять в дорогоцінну кров Христа і є цілком посвяченими Господу, повинні бути слухняні вказівкам Його Слова, найкраще, як тільки можуть його зрозуміти) повинні перебувати разом і бути одним людом без інших різниць, крім того, що одні осягнули більше знання і вищий рівень посвячення, аніж інші – але всі повинні старатися дійти до повного зросту в Ісусі Христі (Еф. 4:13).
- Ми повинні також взяти урок з того, що таке післанництво про правдиву спільність правдивих ізраїльтян, а згідно з Божими обітницями усіх, не дивлячись на вірування і погляди, не завоювало б тепер популярності, як воно не було популярним серед багатьох і в ті часи. Тепер, як і тоді, більшість схильна висміювати і трактувати тих, котрі пропагують простоту, яка виявляється в Ісусі Христі, про що вчить Святе Письмо і було на початку практиковане в ранній Церкві, як фанатиків та мрійників. Не дивлячись на це, тепер, як і колись, деякі притягуються, як вони це собі усвідомлюють, властивим посланням – Правдою. Ми не сумніваємося, що багато інших почують цю новину, але не матимуть відваги поступати згідно її вказівок, як це, без сумніву, мало місце з деким в Ізраїлі. Однак певна частина з майже всіх сект, вірувань і груп буде притягнута. І виявиться, що це будуть люди лагідні, готові і охочі впокоритися. Горді натомість будуть підтримувати сектантство, дбаючи про пов’язані з тим почесті і становища, але вони не отримають спеціальних Божих благословенств. «Блаженні лагідні».
- Правдиве відродження релігійних почуттів щодо Бога, вшанування Його з «оздобою святості» і згідно з вказівками Його Слова, асоціюється тепер, як і в часи Єзекії, з загальним знищенням ідолів. О, як багато довкола нас ідолів, які Господній народ ревно повинен знищити! Ці ідоли мають багато різних форм і характеристик, але один спільний характер. Одним з тих ідолів, через які тисячі за тисячами падають ниць на землю, є Сектантство, ще іншим є Гроші, далі Жадоба, потім Самолюбна Амбіція, ще іншим Пиха, далі Вигода і, загалом, існує цілий легіон зі спільною родинною назвою – Самолюбство.
Кожен, хто через відкуплення дійшов до стану виправдання через віру і повного посвячення Господу через відкуплення в Ісусі Христі, кожен, хто шанує Господа в «оздобі святості», легко собі усвідомить огидний характер тих ідолів, які великий противник посилає кожному через гріх, щоб ми їм вклонялися і їх шанували. А пропорційно до нашої ревності в служінні Господу, пропорційно до міри Його Духа в наших серцях, ми самі будемо з запалом триматися здалеку від тих ідолів, підкоряючи не лише слова наших уст і вчинки нашого життя, але також усі наші думки під волю Бога в Ісусі Христі (1 Ів. 5:21; 2 Кор. 10:5).
BS №528 ’80:20; TP №391, ’88:117.
Теперішня Правда № 81, Весна 2023
Опубліковане Світло (Як Бог подавав правду для Свого люду протягом віків?)ОПУБЛІКОВАНЕ СВІТЛО
«Для моєї ноги Твоє слово світильник, то світло для стежки моєї» − Пс. 119:105.
Розпочнімо нашу подорож за допомогою світла, опублікованого 178 років тому, яке стосується періоду, коли релігійний світ був просякнутий віровченнями Темних Віків (часу, коли світ переходив стан стагнації або занепаду) приблизно між 500 і 1500 роками нашої ери. Час релігійних забобонів, хрестових походів – час, коли релігійні війни між християнами та мусульманами розпочиналися головним чином з метою забезпечення контролю над святими місцями (серед яких був Єрусалим), які вважалися такими серед обох груп. В сумі вісім головних хрестових походів мали місце між 1096 та 1291 роками.
Давайте ознайомимося з історією виникнення, розповсюдження та впливу книг перед Жнивом Євангельського Віку, під час цього Жнива й після нього. Ми, як посвячені Божі діти, маємо добру причину для радості, коли бачимо Божественне керівництво в наших працях від моменту початкового зрозуміння, коли проповідники та видавці почали відокремлювати світло від темряви, й аж до народження повного світла, коли воно було вже на часі − Прип. 4:18: «А путь праведних ніби те світло ясне, що світить все більше та більш аж до повного дня», а також Іс.60:2: «Бо темрява землю вкриває, а морок народи, та сяє Господь над тобою, і слава Його над тобою з’являється».
Розпочинаємо з одного із вибраних Божих знарядь, який народився 15 лютого 1782 р., Вільяма Міллера. Він отримав лише 18 місяців формальної освіти, але його прагнення знання допровадило його до такого рівня самоосвіти, який дозволив йому зрозуміти просте, пряме свідоцтво Святого Письма. В 1844 р. брат Вільям Міллер у віці 62 роки розпізнав термін Вавилон як такий, що означає замішання. Цей термін застосовується у Святому Письмі до різних форм фальшивої релігії, які колись були чисті, а тепер стали піддані зіпсуттю. Ми вибрали кілька уривків Святого Письма, які допоможуть нам зосередитися на цьому питанні.
В Івана 15:8 наш Господь каже нам: «Отець Мій прославиться в тому, якщо рясно зародите й будете учні Мої». Така віра мусить бути сповнена енергійності та активна: «Віра, що чинна любов’ю» (Гал. 5:6). Якщо ми маємо правдиву віру і любов, то матимемо ревність, яка виявляється в добрих учинках і в радості від служіння нашому Небесному Отцю. Так, Мат. 7:19 каже: «Усяке ж дерево, що доброго плоду не родить, зрубується та в огонь укидається». Ці думки також відносяться до наших часів! Тепер повертаємося до нашого аналізу опублікованого світла. Вільям Міллер не поділяв впливів, які привели до фанатизму. Він заявив, що кожен дух повинен бути випробуваний Божим Словом, щоб ми знали, якого роду цей дух: «Ото ж бо, по їхніх плодах ви пізнаєте їх» (Мат. 7:20).
Тепер придивімся до приятеля Вільяма Міллера, проповідника Джозефа Марша; завдяки впливу Вільяма Міллера і зв’язкам з ним у 1851 році він опублікував книжку про славну реституцію під назвою
The Age to Come (
Наступаючий Вік). В ній він обговорює земне передтисячолітнє Царство Христа і представляє думку на тему поган, що живуть в час повернення Христа. Також британський педагог, Генрі Данн, написав наступні чотири книжки, одна з яких містила 700 сторінок і навчала, що неспасенні померлі будуть пробуджені на пробу до вічного життя. Ще інший, Яків Блейн, був зацікавлений працею Генрі Данна і цитував її. Яків Блейн в 1871 р. написав і опублікував книжку
Hope for our race and God’s government Vindicated (Надія для нашого роду і Божий уряд підтверджені).
Тепер звернімо нашу увагу на братів Джорджа Сторса і Джорджа Стетсона, які були сучасниками тих братів, про яких ми згадали вище. Мої дорогі брати, якщо ви колись застановлялися над цінністю релігійного навчання матері, то уважно прочитайте подані нижче думки. Мати Джорджа Сторса збирала своїх дітей навколо себе, щоб навчати їх про справи, що стосувалися Бога та Ісуса. Оскільки кальвінізм був єдиним доступним навчанням, то вона старалася, як тільки могла, протидіяти цьому фаталістичному богохульству і передати їм, що коли вони шукатимугь Господа, то знайдуть Його. Це призвело до того, що в розумі молодого Джорджа повстало глибоке прагнення стати християнином. «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться» (Мат. 6:33).
У віці 18 років Джордж Сторс під час роздумів був настільки вражений почуттям доброти, яка походила від Бога, що постановив шукати Господа, аж доки не знайде Його. Одного разу під час розмови зі своєю матір’ю він згадав, що любить слухати когось, хто з почуттями говорить про Ісуса. Його матір запитала тоді: «Чи ти вважаєш себе християнином?». На це він відповів, що дуже зацікавлений цим питанням. Мама сказала, що вже давно про це думала, і з того часу вони обоє проводили часті розмови і разом молилися. Вона була для нього матір’ю у багатьох значеннях цього слова, й тому він ніколи не переставав дякувати Богові за неї. Потім він одружився і вступив в Конгрегаційну Церкву, а через шість з половиною років померла його дружина. Тоді він вперше почув методистського проповідника. Про це він сказав: «Їхнє пекло було гарячим, але їх вільна ласка намагалася злагодити деякі з їхніх богохульств». Джордж знову одружився і приступив до методистського служіння. Він швидко переконався, що не може віддати своїх переконань в руки єпископів. Після шістнадцяти років він відмовився від цього служіння!
В 1837 р. на підлозі вагону потяга він знайшов брошуру, яка говорила про знищення як остаточну долю безбожних. Після довгих досліджень він зробив Біблію і тільки Біблію підставою своїх поглядів. У 1841 р. він ввійшов до групи лідерів, які підтримували брата Вільяма Міллера та його вчення про другий прихід. Наступний важливий крок в житті брата Сторса настав тоді, коли він несподівано був запрошений зайняти становище пастора в м. Олбані в штаті Нью-Йорк, де вже були знані його погляди на тему умовного безсмертя. В 1842 р. він відчув, що мусить чітко пояснити своє розуміння. Тоді вперше церква була заповнена вщерть. Свої роздуми він виклав у шести проповідях, які пізніше були опубліковані.
Ціль шести проповідей брата Сторса була виражена в підзаголовку: Чи існує безсмертя в гріху і стражданні? (1) Безсмертя тягне за собою вічні страждання. Тут він заявив, що такі вчення походять від Платона, а уявне безсмертя душі є чистим припущенням. (2) Смерть є цілковитим позбавленням життя. В цій проповіді він підкреслює, що загинути означає перестати існувати, як вчив Ісус, а загибель означає смерть, а не життя в нещасті. (3) Смерть є знищенням свідомого існування. Він додає, що грішні люди були уражені смертельною хворобою (гріхом) цілковитого знищення свідомого існування. (4) Отці церкви поєднували філософію з Біблією. Він цитує Енфілда, який стверджує, що деякі Отці Церкви намагалися поєднати поганську філософію з християнством. Чому вчить Святе Письмо? «Усе досліджуючи, тримайтеся доброго» (1 Сол. 5:21). (5) Безсмертна душа походить з платонізму. Ясне і правильне розуміння цього вчення братом Сторсом було прийняте ним з трактату, написаного Генрі Ґрю, який він знайшов на підлозі потяга в 1837 р.. Брат Сторс стверджує, що вчення про безсмертя душі походить від філософів-платоністів, а не з доктрини Святого Письма. (6) Відсутні біблійні докази існування вічного гріха і страждання. В проповіді під номером 6 брат Сторс підкреслює, що навернені − ті, котрі прийшли з язичництва, найімовірніше мали намір поєднати поганську філософію з християнством. Свою проповідь він завершує закликом: Прийдіть до Дарувальника Життя – вхопіться за життя вічне! 1843 р. брат Сторс розпочав працю редактора
The Bible Examiner (Дослідник Біблії) і невдовзі почав здобувати успіх на цьому полі.
Розгляньмо тепер деякі доктрини, яким навчав брат Джордж Стетсон, який народився в 1814 р. в Огайо і був начальником пошти в місцевості Олена. Наступна згадка говорить про нього як про лікаря Стетсона, який практикував в 1851-1855 роках. Наступна історична згадка стосується Джорджа Стетсона і Джонаса Вендела, який впродовж кількох років служив у зібранні в Норволк, Огайо. Читаємо про це у виданні
The World Crisis (Світова Криза), написаному в 1873 р. Джонасом Венделом. Брат Стетсон помер у своєму домі в Едінборо, в Пенсильванії, в 1879 р.. Похоронне богослужіння відбулося в звичайному залі, оскільки він був більшим за будь-яку іншу з місцевих церков. Воно відбулося в неділю і з огляду на взаємоповагу усі церкви були замкнені, а пастори взяли участь у цьому богослужінні.
Останнім проханням брата Стетсона було, щоб пастор Ч.Т. Рассел виголосив проповідь на його похороні. В похоронних урочистостях приймали участь близько 1200 осіб, що є доказом великої поваги, якою користувався брат Стетсон. Наш Пастор, а також вірний і мудрий раб Господа, брат Рассел, завершив похоронну промову такими словами: «Правда коштувала йому дуже дорого, але він купив її з радістю!». Також подано, що дім брата Стетсона знаходився в Едінборо, Пенсильванія, і він був одним з тих, хто став особливим слугою Бога. У віці шести років Пол. С. Л. Джонсон приймав участь в похороні брата Стетсона і вперше побачив там пастора Рассела. Брат Джонсон сказав, що добре пам’ятає атмосферу честі і сповненої жалю пошани, які були виявлені під час цього жалобного богослужіння. Приблизно через два місяці помер брат Сторс. Пастор Рассел під час похоронної промови сказав: „Наш брат тільки ввійшов в 84 рік життя і часто хворів. Він був вірним слугою і невдовзі ввійде в радощі Господа. Оплакуємо втрату приятеля і брата у Христі“.
Ця інформація породжує питання: Як брат Рассел пізнав і зрозумів Боже Слово? У 1870 р., після дворічного дослідження похмурих пустель поганства, брат Рассел піднявся майже зі стану розпачі, приходячи до релігійної правди завдяки служінню Джонаса Вендела, проповідника групи Другого Адвенту. Це був той самий чоловік, який служив разом з братом Стетсоном. Завдяки опублікованому світлу тих всіх Божих слуг пастор Рассел переконався, що Біблія є правдивим Божим об’явленням для людства, і що вона не вчить ні про безсмертя людини, ні про вічні муки. Брат Рассел зустрівся з братами Стетсоном і Сторсом, коли отримав публікацію
The Bible Examiner. Брат Сторс впродовж років стверджував, що Адам спровадив на людство гріх і смерть, а не вічні муки, а Ісус, з Божої ласки, дав Себе на викуп за всіх. Будучи наповнений такими ученнями,
The Bible Examiner справив на бр. Рассела найбільш корисний вплив. Потреби бр. Рассела, пов’язані з його розвитком і приготуванням до служіння були задоволені в особливий спосіб, не стільки завдяки усним переказам, скільки через статті і листи, які містилися в
The Bible Examiner.
Цей журнал і листи читали інші члени зібрання, як також сам брат Рассел. Члени цього біблійного зібрання бачили, як брат Рассел зростав у знанні, яке брати Стетсон і Сторс виливали на нього. Жоден з них не знав тоді, ані не усвідомлював, що брат Рассел був тоді приготовлюваний до уряду домоправителя над Господньою челяддю, як спеціальний представник Ісуса, бо це, власне, означало таке помазання! Це було показано в його управлінні жнивом, як також в провадженні дискусій в той час.
Брати Стетсон і Сторс, які працювали з пастором Расселом, усвідомлювали собі цей факт. А через кілька років після помазання антитипічного Давида, помираючи, вони завершили своє служіння. Як антитипічний Самуїл, брати Стетсон і Сторс розпізнали, що тим, що залишився, − тим, котрий мав пасти вівці, − був пастор Ч.Т. Рассел.
Продовжуємо нашу подорож, обговорюючи світло, опубліковане 136 років тому, коли релігійний світ був просякнутий віровченнями (основами віри) з Темних Віків, з періоду між 500 і 1500 роками нашої ери. Тому це було небачено, щоб молодий чоловік – Ч.Т. Рассел, який мав 34 роки − розглядав різні погляди і написав та опублікував книжку, яка їх пояснювала. Вивчаючи ці погляди, ми помічаємо в цих досягненнях відвагу і запал духа автора, не дивлячись на гнітючі перешкоди, а також бачимо багату спадщину, яку він нам залишив. Ми прагнемо разом з Вами заглибитися в історію розвитку, поширення і впливу цієї книжки в період Жнива і аж до наших часів. Правди, які містяться в книжці
Божий План Віків (Р1), стали зрозумілі впродовж 16 років, 1869-1885, при чому значна частина процесу написання мала місце в 1882-1886 роках. Нашим бажанням є, щоб Ви зрозуміли, як Божа рука супроводжувала появу цієї книжки, а також, щоб ми побачили вплив іншого опублікованого світла, написаного вибраними Богом авторами. Ми хочемо поділитися з Вами прізвищами деяких із них!
Джозеф Марш, співпрацівник Вільяма Міллера, написав книжку, опубліковану в 1851 р. (за 34 роки до 1 Тому), під назвою
The Age to Come (Майбутній Вік). В ній він обговорює земне передтисячолітнє Царство Христа. Він вірив, що під час повернення Христа житимуть погани. Генрі Данн написав принаймні чотири книжки, в яких він навчав, що неспасенні померлі будуть пробуджені на пробу до вічного життя. Яків Блейн у 1871 р. опублікував книжку
Hope for our Race (Надія для нашого Роду), а також
God’s Government Vindicated (Божий Уряд Підтверджений). Джордж Сторс в 1871 р. опублікував книжку під назвою:
Promise and Oath of God to Abraham (Обітниця і Присяга Бога для Авраама). Брат Сторс заявив, що майбутня проба щодо життя є запевнена обітницею, даною Авраамові. В 1873 р. він видав наступну книжку
The Divine Plan in the Government of our Race (Божий План в Управлінні нашим Родом), в якій він накреслив епохи Божого плану, як їх тоді розуміли. У значній мірі успіх 1 тому виникав з того, що він був побудований на успіхах або поразках тих попередніх книжок – опубліковане світло на часі!
В 1880 р. один зі співпрацівників пастора Рассела, Джон Г. Патон, написав
Day Dawn (Світанок Дня), представляючи дві теми, реституцію і пророцтво часу, а опублікована вона була А.Д. Джонесом, який також розпочав публікацію під назвою
Zion’s Day Star (Зоря Дня Сіону).
В 1877 р. Н.Г. Барбур і Ч.Т. Рассел видали свою книжку
The Three Worlds (Три Світи). Вважається, що стаття з
Трьох Світів була першою, яка поєднувала ідею реституції з пророцтвами часу – пізніше ці теми розглядалися в 1, 2 й 3 парусійних томах. Це була велика кількість опублікованого світла, однак це ще не була вся правда.
Тепер дозвольмо нашому розуму повернутися в часі на якихось 3100 років до останнього судді і першого пророка. Самуїл був посвячений Богові в момент народження сповненою вдячності матір’ю і вихований в святині в Шіло священником Ілієм. Самуїл, найбільший патріот Ізраїлю і речник Бога, з гнівом засудив Саула і таємно помазав Давида на царя. 1 Сам. 16:1 каже: «І сказав Господь до Самуїла: Аж доки ти сумуватимеш за Саулом? Таж Я відкинув його, щоб не царював над Ізраїлем. Наповни рога свого оливою, та й іди, пошлю тебе до віфлеємлянина Єссея, бо Я наглянув Собі царя між синами його». Знову перенесемося до часу, коли Бог наказав антитипічному Самуїлові, щоб той наповнив свій розум (ріг з 1 в.) відповідними правдами і знайшов вибранця з-поміж номінального люду (Єссея), який любить і досліджує Біблію.
Бог через засади Свого Слова, через Свого духа і провидіння почав у 1846 р. промовляти до Вільяма Міллера, який зауважив, що видатні лідери номінальної церкви були відкинені Господом. Він також визнав, що, подібно до Самуїла, був занадто старий і змучений, щоб бути лідером, і тому шукав когось вибраного Богом. В 1846-1871 роках брати Джордж Сторс і Джордж Стетсон як члени антитипічного Самуїла шукали лідера для Господнього люду. Антитипічним наймолодшим сином Єссея був Ч. Т. Рассел.
Як Ч.Т. Рассел пізнав і зрозумів Слово Боже? В 1868-1870 роках, після дворічного дослідження понурих пустель поганства, брат Рассел піднявся майже зі стану розпачі, приходячи до релігійної правди завдяки услузі вибраного Богом знаряддя Джонаса Вендела, проповідника Другого Адвенту, який переконав його, що Біблія є Божим об’явленням. Перебуваючи під впливом служіння Джонаса Вендела, пастор Рассел дійшов до такого розумового настрою, що готовий був досліджувати Біблію як Божественне Об’явлення. Читання пастором Расселом журналу
Дослідник Біблії було найбільш корисним для майбутнього визначення пастора Рассела як антитипічного Давида. Брати Стетсон і Сторс, як члени антитипічного Самуїла, мали привілей помазати пастора Рассела на антитипічного Давида в 1871-1874 роках. Пастор Рассел мав 19 років, коли розпочалося це помазання. Завдяки опублікованому світлу тих всіх Божих слуг пастор Рассел переконався, що Біблія є правдивим Божим об’явленням для людства, і що вона не вчить ні про безсмертя людини, ні про вічні муки.
Як посвячені діти Всемогутнього Бога ми знаходимося під враженням біблійної правди, що Бог є за стерном і вибирає тих, котрі будуть Йому служити! Тепер проаналізуймо біблійну історію Самуїла. В 1 Сам. 1:13,15,20,27,28 читаємо: «А Анна вона говорила в серці своїм: тільки губи її порушувалися, а голос її не був чутий. І вважав її Ілій за п’яну». 15 в.: «А Анна відповіла та й сказала: Ні, пане мій, я жінка скорбна духом, а вина та п’янкого напою не пила я. І я вилила душу свою перед Господнім лицем». 20 в.: «І сталося по році, і завагітніла Анна, та й сина породила. І назвала вона ім’я йому: Самуїл, бо від Господа жадала його». 27 в.: «Я молилася за дитину цю, і Господь дав мені жадання моє, що я просила від Нього». 28 в.: «А тепер я віддаю його Господеві на всі дні, скільки він жаданий для Господа. І вклонилася там Господеві». Ми всі знаємо, як Бог послужився Самуїлом.
Як сильно ця історія нагадує нам історію матері брата Джорджа Сторса, коли вона зібрала своїх дітей, щоб вчити їх про Бога, Ісуса і розказати про посвячення Джорджа Господу. Пані Сторс сказала до Джорджа: Ти шукатимеш Господа і знайдеш Його. О, мої любі посвячені брати, ми можемо мати докладно таку ж довіру до тих, котрих Бог вибрав як антитип Самуїла! Через тих Божих слуг пастор Рассел був вибраний на становище домоправителя над Господньою челяддю як спеціальний представник Ісуса, про що ані він сам, ані інші не знали. Пастор Рассел одержав дуже солідний фундамент, на якому міг будувати. В 1878 р. пастор Рассел виголосив серію проповідей, які пізніше були опубліковані в газетах Пітсбурга і у
Вартовій Башті Сіону. Вони були наступними: (1) Ціль повернення нашого Господа, (2) День суду, (3) Спосіб другого приходу, (4) День Господній, (5) Коли прийде Христос. В тих назвах ми можемо зауважити вплив брата Вільяма Міллера як прихильника Другого Адвенту.
Пастор Рассел опублікував також трактати, які пізніше поєднав у 164-сторінкову брошуру під назвою: «
Пожива для Думаючих Християн». Вона сягала тиражу в півтора мільйона екземплярів. Пастор Рассел мав також серію шести проповідей, які вияснювали Божий план віків. Згадка про це є подана в R 0347 (1882 р.), але ми не знаємо деталей, які містилися в тих проповідях.
Пастор Рассел почав розуміти Левит 16 і написав статтю в R 0072 (1880 р.) під назвою «Тіні Закону», в якій заявляв, що Закон Мойсея був поданий в найдрібніших деталях і його слід було дотримуватися зі скрупульозною точністю. Якщо це правда, то наскільки ж ми повинні старатися докладно відчитати значення тих образів, виконання яких тривало роками і які детально представляють усі різноманітні риси праці примирення між Богом і людиною.
Восени 1879 р. вперше під час Жнива Євангельського Віку два спасіння, як вони були представлені в типах Скинії, стали більш ясні для пастора Рассела. В
Тінях Закону він написав про посвячення священства. Пастор Рассел, молячись і досліджуючи впродовж трьох днів, намагався одержати світло на тему Лев. 16. Через кілька тижнів після того, як воно прийшло, він зібрав своїх головних співпрацівників на восьмиденний семінар, де представив їм своє занепокоєння, боротьбу і молитви до Бога про освічення. Він пояснив їм свої відкриття і вони разом обговорили нове світло щодо Скинії. Це було під кінець листопада і на початку грудня 1879 р. Ці вибрані Божі знаряддя наповнили житницю правди поживою на часі так, щоб Ч.Т. Рассел став домоправителем над усім Божим маєтком (Мат. 24:45-47).
В січні 1880 р. пастор Рассел написав для лютневого видання
Вартової Башти свою першу статтю на тему нового світла, яке походило зі Скинії. Більше як через рік він опублікував книжку
Тіні Скинії, яка багатьма вважалася його найкращим опублікованим світлом. Пояснення, які стосувалися реституції, друкувалися ще перед виданням 1 Тому
Досліджень Святого Письма. Ми розуміємо, що частина успіху цього тому виникала з того, що він з’явився, основуючись на успіху тих раніших пояснень або відсутності такого успіху. Хоча велика частина 1 Тому походила з існуючого раніше матеріалу, також було трохи таких пояснень, які були написані наново в період приблизно чотирьох років. Старі і нові праці були вміло поєднані, щоб творили узгоджену цілісність.
В квітні 1882 р. в R 0335 пастор Рассел накреслив попередній план книжки:
Millennial Day Dawn (Світанок Тисячолітнього Дня). Він сказав, що вона буде містити декларацію того, що ми розуміємо як Божий план, і що це буде книжка, яку ми захочемо досліджувати самі і позичати іншим зацікавленим. Назва
Millennial Day Dawn (Світанок Тисячолітнього Дня) була вибрана, щоб відрізнити її від публікації
Day Dawn (Світанок Дня) авторства Джона Г. Пейтона, а крім того люди могли її ототожнювати з тим опублікованим світлом на тему реституції і часових пророцтв. До часу публікації назва була змінена на
Millennial Dawn (Світанок Тисячоліття) і описувала виключно план віків. Як же ми за це вдячні!
Існують різні видання 1 Тому з певними змінами в передмові і тексті, які були необхідні; напр., коли назва серії була змінена на Дослідження Святого Письма. У виданні за 1937 р. поміщена також передмова пастора Джонсона, як і авторська передмова пастора Рассела. Сума всього, чим ми з вами поділилися, принесла плід на 350 сторінок опублікованого світла. Шануймо цей багатий дар, який ми одержали!
РТ № 778, ʼ2022:18; ТР № 561, ʼ2022:18
Теперішня Правда № 80, січень-лютий 2022
Молодість Даниїла та його друзів у ВавилоніМолодість Даниїла та його друзів у Вавилоні
Даниїл 1
«І поклав Даниїл собі на серце, що він не оскверниться» (8 в.).
Святе Письмо представляє нам Даниїла як одного з тих, кого полюбив Господь. Його вірність Всевишньому вражаюче показує пророк Єзекіїль, через якого Господь, говорячи про незмінність Своїх присудів, які невдовзі мали торкнутися юдейської землі, сказав: «А коли б серед неї були три мужі: Ной, Даниїл та Йов, вони в своїй справедливості врятували б лише свою власну душу» (Єз. 14:14). Ці слова були сказані Єзекіїлем незадовго перед спустошенням Єрусалиму, коли Даниїл перебував у Вавилоні, в якому досяг дуже визначного становища і, без сумніву, його слава дійшла до його рідного дому.
Даниїл, разом з Йоякимом, юдейським царем, а також з багатьма визначними людьми з ізраїльської землі, був узятий до неволі, перш ніж настала остаточна неволя за днів Седекії, коли була спустошена земля, залишившись без мешканця, і коли розпочався сімдесятилітній період спустошення. Даниїлу було близько чотирнадцяти років, коли він потрапив до вавилонської неволі, в якій дожив до пізньої старості, досягши віку понад сто років (Дан. 1:21).
Книга Даниїла є однією з тих, проти яких так звані «вищі критики» витрачають багато зусиль; тоді як одні схильні називати її фікцією, інші заявляють, що вона є історією, яка описує панування Антіоха Епіфанія (який жив приблизно через сто років після смерті Даниїла), і що вона була написана якимсь невідомим автором, який для маскування вжив ім’я Даниїл. Сучасна наука та вищі критики залишаються в значній опозиції до всього, що має характер правдивого пророцтва – до всього, що могло б вказувати на пряме Божественне натхнення і намагалося б в якому-небудь значенні цього слова провіщати майбутнє. Книга Даниїла, перевершуючи всі інші, наділена тими характеристиками, і тому більше, аніж будь-яка інша книга Старого Заповіту, засуджується тими людьми. Та Господь заздалегідь попередив нас через апостолів і пророків про цих людей, чия мудрість стане для них самих пасткою й сіткою, так, що «загине мудрість премудрих його, а розум розумних його заховається [затьмариться]» (Іс. 29:14; 1 Кор. 1:26-29).
Також наш Господь звернув увагу на те, що ці речі приховані від мудрих і розумних, а об’явлені немовлятам – зрозумілі для тих, хто не вихваляється мудрістю, яка вважається такою в світі (Мат. 11:25). Яким же правдивим стосовно фактів виявляється це твердження! Тоді як багато великих та вчених спотикаються на твердженнях вищого критицизму та інших формах невірства, Господні «малі», тихі й покірні, що надаються до навчання через Слово Отця, є поінформовані і зростають в ласці і знанні Правди.
Тим, які добре тримають у своїй пам’яті образи і пояснення пророцтв Даниїла (подані у
Студіях Святого Письма, 1-3 Томи), немає потреби представляти детальні аргументи, щоб довести, що прекрасна Книга Даниїла не є фікцією, але книгою, що прекрасніша за будь-яку написану фантазію. Також буде зайвим казати їм про те, що це історія подій, які мали місце в 167 р. до н.е., і які помилково подаються як особисте пророцтво самого Даниїла, тому що вони бачать його виконання в минулому, теперішньому і майбутньому в ширших, прекрасніших і більш дивовижних масштабах, аніж усе те, що сталося в згаданому вище році. В етапах виконання цього пророцтва вони помічають незаперечні докази діяльності надлюдського розуму, а також те, як заявив Даниїл, що Всевишній Бог об’явив в ньому таємниці Свого Плану, які ще відносяться до майбутнього.
НАВЧАННЯ ДАНИЇЛА ТА ЙОГО ТОВАРИШІВ
З нашої лекції виникає, що Даниїл та інші єврейські полонені опинились у Вавилоні, де, згідно зі звичаєм, цар обрав певне число найбільш багатообіцяючих молодих бранців, які повинні були пройти трирічний курс навчання. На той час Вавилон був науковим центром. Без сумніву, це мало подвійну мету: вавилонський монарх намагався таким чином пов’язати свою імперію з наукою і знанням світу, а також розвинути дружню атмосферу між Вавилоном та іншими державами, над якими він мав владу, щоб чужі народи відчували більшу зацікавленість Вавилоном, як центром світової імперії і були більш задоволені правами та постановами, які від нього походили, знаючи, що представники їхніх народів служили у царя радниками, тобто секретарями – магами, астрологами та мудрецями, як їх тоді називали.
Вибір чотирьох молодих ізраїльтян, без сумніву, був справою Божественного провидіння, і зі значення їхніх імен ми можемо зробити висновок, що всі вони були дітьми релігійних батьків. Значення їхніх імен є наступним: Даниїл – «
Бог мій суддя»; Ананія – «
Бог милосердний» ; Мисаїл – «
Такий, як Бог»; Азарія – «
Бог помічник». Таким чином, Єгова, допроваджуючи до занепаду народ по причині його гріховності, зробив спеціальні приготування для тих з народу, які були Йому вірні, не дивлячись на те, що сам народ перебував в неволі. Вибираючи цих чотирьох євреїв для навчання у вавилонській школі, начальник євнухів за звичаєм дав їм нові імена, щоб перервати їх почуття ідентичності з рідним домом і прищепити почуття спільності з царством Вавилону, тому він дав їм імена: Валтасар, Шадрах, Мешах та Авед-Неґо.
Здається, що вже з самого початку Даниїл особливо виділявся в цій четвірці – це було наслідком Господньої ласки, і хоча всі четверо користувалися спеціальними благословенствами, його часткою були видіння та об’явлення. Даниїл користувався особливою прихильністю з боку начальника євнухів, який взяв юнаків під свою опіку, як читаємо про це: «І дав Бог Даниїлові ласку та милість перед начальником евнухів» (9 в.). Ми не повинні думати, що ласка, як з боку Бога, так і людини, була чимось цілком незалежним від самого Даниїла, навпаки, правильно поступимо, якщо зробимо висновок, що з народження (спадково), а також в результаті виховання побожними батьками Даниїл мав благородний, приємний і визначний характер, який не лише краще його підготував, щоб стати речником Господа, але також призвів до того, що всім, з ким він зустрічався, Даниїл здавався скромним, стриманим і привітним.
Яка чудова лекція не лише для молодих людей, але також для батьків! Наскільки необхідно, щоб ті, котрі стараються виконувати Божу службу, доклали зусиль в здобутті таких рис характеру, які б подобалися Богові! А якщо хтось збагне, що зовсім не має друзів, то правильним буде, якщо він припустить, що частина провини лежить на ньому самому. Було б правильним, якби всі такі старалися розвивати чемність і лагідність за всяку ціну, окрім принципів! Тільки Ізмаїл повинен був пережити те, що рука всіх обернеться проти нього, а його рука – проти всіх (Бут. 16:11,12). Натомість ті, котрі переживають досвідчення Ізмаїла, повинні побоюватися, що мають його характер, і тому вони повинні пильно дбати про милість перед престолом милосердя, через яку могли б перемогти ганебні риси та звички.
Тільки тоді, коли ми будемо зненавиджені по причині нашої лояльності до Правди (прямо чи посередньо), ми зможемо відчувати задоволення або бути переконані, що терпимо в ім’я справедливості. Як зауважує Апостол, деякі страждають як злочинці і як ті, хто втручається в чужі справи, або по причині грубості, невихованості чи браку мудрої поміркованості, які дораджує Господнє Слово (1 Пет. 4:14-16, Хом.; Фил. 4:5; Як. 1:5). Але не забуваймо, що нечемність, яка є частиною самолюбства, набагато швидше може бути витіснена з серця, аніж з життя. Всі повинні черпати заохочення з думки, що Бог та Його народ, який дивиться на все з Божої точки зору, судить Божих синів не по тілу, а по духу, тобто по намірах їх розумів, їх сердець, і вони терпеливі до слабостей тіла, якщо існують докази, що новий розум старається підпорядкувати тіло під свій контроль.
Серед тих чотирьох єврейських юнаків Даниїл від початку виявився лідером, а його лідерство провадило у правильному напрямку. В новому краї і нових умовах слабкий характер, правдоподібно, був би повністю знищений. По-перше, сам факт обрання, навіть в пробному значенні, на радника царя, безперечно, був великою честю. Неглибокий розум був би схильний до марнославства, пихатості, гордості, зарозумілості і т.п., тобто до рис, які уповільнили б справжній прогрес у навчанні, і тим самим він зменшив би свої шанси бути остаточно вибраним царем царем на його радника. Та більш важливим був би факт відокремлення від Бога, тому що Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать (1 Пет. 5:5).
Даниїл міг сказати собі, як сказали б деякі: Я тепер далеко від ізраїльського краю і тісно пов’язаний з вавилонським двором, тому для мене було б корисним забути і залишити Божі закони та їх практикування, тому що вони стосувалися мене лише у моєму власному краї, а тут, далеко від обіцяної землі, я тепер можу в кожній ситуації поступати так, як це роблять кращі з вавилонян. Але Даниїл, навпаки, зробив дуже мудру постанову в своєму серці щодо того, що його народ був відірваний від обіцяної землі по причині свого непослуху щодо Бога, і він буде більш старанним в чиненні тих речей, які подобаються Всевишньому, і тому швидко знайшов можливість реалізувати свої постанови.
ТВЕРДЕ РІШЕННЯ ДАНИЇЛА ТА ІНШИХ
Завдяки царському указу ці студенти мали добрі порції їжі, – правдоподібно, значно кращі, аніж ті, до яких вони раніше звикли, – а застереження, що виникли в розумі Даниїла, не були викликані самозреченням, але виникали виключно з релігійного обов’язку. Ізраїльтянам, які були під угодою Закону, було заборонено споживати певні продукти, які зазвичай споживали інші народи, наприклад, м’ясо свині, кроля, вугрів, устриць і т.п., і, по-суті, будь-яке м’ясо, яке не було отримане через забиття, що полягало у знекровленні тварини аж до настання смерті, тому що Закон особливо забороняв вживання крові за будь-яких обставин чи умов. Їжа царського дому не була приготована згідно з тими принципами, і молодий єврей усвідомив собі, що не може мати надії на якусь зміну в цьому відношенні, і був занадто мудрий, щоб когось обвинувачувати. Він досить добре знав, що Божий Закон, якому він був підданий як єврей, не мав відношення до поган, тому Даниїл не намагався робити будь-яких спроб втручатися в загальні розпорядження.
Тож прохання Даниїла було дуже простим, бо він просив дозволити йому дуже просту, недорогу дієту з ярини, яка, без сумніву, готувалась як частина загальної їжі домочадців. Якби це прохання було виконане, то це б нікому не завдало ніяких клопотів, а Даниїл зберіг би себе від «скверни» під умовами єврейського Закону. Здається, що товариші Даниїла під впливом його рішення долучилися до його прохання. Начальник євнухів, який був прихильний до Даниїла, боявся за своє становище, якби така проста дієта, як він підозрював, виявилась недостатньою і хлопці підупали на здоров’ї під час навчання. Врешті-решт, було узгоджено зі слугою (або підчашним), що питання дієти буде піддане десятиденній пробі.
Так виявилась віра Даниїла в Бога. Даниїл пересвідчився, що навіть якщо така дієта не може бути у всіх відношеннях найкращою, то, все ж, це був єдиний можливий для них спосіб поступування, за допомогою якого вони могли уберегтися від порушення Божого Закону, тому Даниїл вірив, що Бог підтримає його в певній потрібній мірі і, як бачимо, він тут не розчарувався. Тут міститься лекція для всіх представників Господнього люду. Нашим обов’язком є не лише дослідження Господньої волі, але також глибоке роздумування над обставинами та умовами, які нас оточують, а також старання про таке помірковане поступування в житті, яке, перш за все, усім дало б Боже визнання і також принесло б якнайменше клопоту, незручностей і незадоволення іншим. Врешті-решт, обов’язок, який лежить на нас, передбачає довірливе сполягання на наглядаючу мудрість і провидіння Господа.
«А ці четверо юнаків, дав їм Бог пізнання та розуміння в кожній книжці та мудрості, а Даниїл розумівся на всякому видінні та снах» (17 в.). Коли читаємо ці слова, то не повинні розуміти, що це пізнання та розуміння були чимось цілком чудесним, як було з розумінням видінь та снів, які були дані лише Даниїлові. Скоріше, ми повинні думати, що підлягаючи впливу, так би мовити, законів природи, четверо юнаків, які мали досить сильні характери, щоб ходити дорогою самопожертви в ім’я справедливості, мали також відвагу і силу характеру в стосунку до всіх своїх справ та навчання. Ми можемо припустити, що їх характеризує рішучість в питанні їжі, яка наказувала їм краще зректися самих себе, аніж порушити Боже Право, що означало для них розумову і моральну дисциплінованість, яка могла бути корисною тим чотирьом юнакам в кожній справі щоденного життя.
Тут є наука для кожного християнина. Багато хто схильні думати, що дрібні справи життя є маловартісними, але кожен, хто досягає певного рівня в якійсь галузі життя, той, звичайно, дізнається, що ці досягнення в значній мірі були насідком рішучої сили волі, і що майже неможливо мати сильну волю в стосунку до важливих речей, якщо людина є безвідповідальною і податливою на будь-які впливи, навіть, якщо вони менш важливі. Звичка – це чудова сила, як у випадку зла, так і добра, а хлопець чи дівчина, чоловік чи жінка, які не навчилися самоконтролю в стосунку ДО малих, а в дійсності до всіх речей, не можуть очікувати, що будуть в стані ВИявити самоконтроль, коли матимуть справу лише з найбільшими і найважливішими справами.
«МАЙ ВІДВАГУ БУТИ ДАНИЇЛОМ»
Іншими словами, стосуючи обговорюване тут питання до християн, ми могли б сказати, що кожен, хто взагалі хоче стати «переможцем», повинен прикладати зусилля в даному напрямку, – великі і малі, – коли сумління та принципи їх вимагають. Лише той, хто є вірним в найменших справах, може очікувати, що виявиться вірним також в більш значних справах, і такою, беззаперечно, є Господня точка зору в даній справі. З Господньої точки зору всі справи, що мають місце в теперішньому житті, є малими у порівнянні з майбутніми речами. У зв’язку з цим Господь покликує «переможців», яких характеризує загальна вірність принципам, навіть у малих справах, а ця вірність виявить нахили або характер, якому можна буде довірити велику відповідальність, пов’язану з Царством (Лук. 16:10; Мат. 25:23).
Наприкінці трирічного періоду навчання, коли Даниїл мав близько сімнадцяти років, прийшов час екзамену перед царем, і, як можна було сподіватися, Даниїл, разом зі своїми товаришами, зберігши вірність Господу і стараючись в першу чергу чинити Його волю, показали, що є більш розвиненими, аніж їхні товариші, і вони були прийняті до складу царської ради. Ми могли б взяти з цього урок, навіть оминаючи образне значення тих подій, хоча ми так не робимо. Ми могли б сказати, що є певна відповідність між позицією Даниїла і його товаришів та позицією тих, які були покликані Отцем до царювання в Царстві разом з Ісусом, нашим Господом. Не всі, котрі були покликані, не всі, котрі стали на шлях навчання, отримали обітницю прийняття. Навпаки, багато було покликаних, але небагато буде вибраних. Та характер тих, які будуть вибрані, буде в багатьох відношеннях відповідати характеру Даниїла і його товаришів. Не всі мають лідерського духа, як Даниїл, і не всі мають видіння, об’явлення та здібність пояснення, як було з ним, але всі мають того самого духа посвяти принципам праведності, і ця посвята буде крок за кроком випробувана під впливом Господнього провидіння на вузькій дорозі, якщо ми будемо йти в сліди Того, Хто є для нас прикладом – нашого Даниїла, нашого Вождя, нашого Господа Ісуса. Тому нехай усі, котрі вимовили ім’я Христа, відвернуться від беззаконня. Нехай усі такі залишаться вірними: «Май відвагу бути Даниїлом*».
Ще інша думка вказує на те, що чиста духовна їжа є дуже важливою для Господньої черідки, і що ті, котрі осягнули знання Правди, повинні стримувати себе від будь-якої духовної їжі, яка є опоганена. Якби здавалося, що таке поступування обмежить духовне меню, а також можливості єднання з вавилонянами (християнськими групами, що вчать помилковим вченням) при їх столі, але принесе компенсуючі користі, тому що навіть найменші духовні благословенства і можливості, які Господь зішле своїм вірним, обернуться їм на духовне добре. Проведімо дослід, подібний до того, який пройшли Даниїл і його товариші, і побачмо, чи ті, котрі будуть кормитися чистим харчем Господнього Слова і котрі відкинуть пишну показність і опоганену їжу вавилонян, матимуть ясніше духовне обличчя чи не матимуть – навіть після короткої спроби. Але не думаймо, що досягнемо будь-чого лише через стримування себе від вавилонських порцій і доведення себе до духовного голоду. Кожен, хто стримується від популярних та опоганених продуктів, повинен шукати і вживати просту і не опоганену їжу, яку в своєму провидінні дасть нам Господь, бо в іншому випадку кінцевий стан, спричинений духовним голодуванням, буде гіршим від першого.
* Слова віршу і пісні Ф. Бліса, «
Dare to be a Daniel» (рос
. «Смелым будь, как Даниил»)
BS №596,’85,82; TP №371, ’86,182
Теперішня Правда № 80, січень-лютий 2022
На що Бог не зважає?ДЕВІЗ 2023 – ДІЇ 17:30,31
НА ЩО БОГ НЕ ЗВАЖАЄ?
«Не зважаючи ж Бог на часи невідомости, ось тепер усім людям наказує, щоб скрізь каялися, бо Він визначив день, коли хоче судити поправді ввесь світ через Мужа, що Його наперед Він поставив, і Він подав доказа всім, із мертвих Його воскресивши».
Згідно зі Словом Єгови, ми уважно проаналізуємо наш текст! Давайте розглянемо період часу, коли Бог не зважає на часи несвідомості, які тривали від Адама до смерті нашого Відкупителя. В цей період часу Бог залишив людину в несвідомості; Він також не втручався, не дорікав, але продовжував Свою власну працю. Також ми тут бачимо виражене твердження з натхненого джерела, яке інформує нас, що мільйони, які жили й померли в умовах язичницької темноти до приходу Христа, не несуть відповідальності і не будуть покарані за цю несвідомість. Тим не менше, з того моменту, як помер Ісус, Бог пропонує прощення і примирення тим, які увірують в Ісуса. Він не міг зробити цього, доки Викуп не був заплачений на Голгофі, а «тепер усім людям наказує, щоб скрізь каялися» (звіщає –
ХОМ,
п.п.). Тепер Бог приготував Відкупителя: «Того дня відкриється… для жертви за гріх і за нечистоту» (Зах. 13:1); так, той, хто змінив серце, може очистити себе в той день [в Тисячолітньому Віці]!
Єгова, Який «визначив день, коли хоче судити поправді ввесь світ», передбачив період часу, «день» тривалістю тисячу років, «в Господа один день немов тисяча років» (2 Пет. 3:8). Цілий Тисячолітній Вік має бути 1000-літнім Днем Суду, коли весь світ має бути припроваджений до пізнання правди. Ми вже живемо 148 років в цьому Дні Христа, Тисячолітньому дні, що триватиме 1000 років, коли світ матиме свою пробу, свою перевірку, коли Христос і Церква будуть їх суддями. День проби світу, їх особистого випробування, має місце в «часи Відновлення всього» (Дії 3:21); Моє Слово останнього дня буде судити вас (Ів. 12:48). Не може бути суду без випробування, а також не може бути випробування без знання; тому всі повинні бути виведені зі стану смерті для того, щоб могли мати пробу до життя, і це буде в умовах Нової Угоди. Об’явлення 11:18 каже: «Час настав мертвих судити».
Після того, як буде ознайомлене з Божим Словом, в умовах повного знання і можливостей, людство одержить справедливе випробування, що братиме до уваги їхні слабкості та недомагання. Івана 5:22 каже: «Бо Отець і не судить нікого, а ввесь суд віддав Синові». Наш біблійний текст каже: «Через Мужа [Ісуса Христа], що Його наперед Він поставив». «Бо гряде Він, бо землю судити гряде, Він за справедливістю буде судити вселенну, і народи по правді Своїй!» (Пс. 96:13). Ісус, Голова і Тіло: «Святі світ судитимуть» (1 Кор. 6:2).
Слова «не зважаючи» вжиті тут в образному значенні, щоб вказати на те, що Бог
не фіксує,
не бере до уваги. Під час довгого періоду приблизно в 2500 років з часу потопу до першого приходу нашого Відкупителя, Ісуса Христа, людство лежить в незнанні, слабкостях і вадах (1 Ів. 5:19), але, як заявляє наш текст, Бог не звертає на нього уваги в цілому. Він звернув усю Свою увагу на кількох патріархів і невеликий народ Ізраїлю (Амос 3:2), нащадків Авраама, з якими Він склав особливу Угоду Закону.
Ізраїль увійшов у великий період навчання: спочатку, в стані неволі в Єгипті, а пізніше, під проводом Мойсея, виходячи з Єгипту до Ханаану, блукаючи впродовж сорока років по пустині; ще пізніше, під проводом суддів, а потім царів і т.д., Бог зважав на гріхи серед ізраїльтян, яких Він прийняв як «особливий люд» під Угодою Закону при посередництві Мойсея.
Ми читаємо, що кожен непослух одержить «справедливу заплату» (Євр. 2:2). Биття, карання і неволя, під Божим провидінням і з передбачення Пророків, були часткою вибраного Господнього люду. Послух приніс частині з них благословення, а непослух та ідолопоклонство принесли кари (Лев. 26) – але Бог не брав їх до уваги в стосунках зі Своїм вибраним людом.
На перший погляд це викликає здивування. Якщо ми не зрозуміємо Божественного Плану, то будемо схильні очікувати, що вибраний народ мав би бути прощений більше, аніж інші – а
це означало б, що це був би народ, чиї недосконалості не бралися б до уваги. Але це не так: Ізраїль був вибраний для якоїсь цілі. І в порядку їх приготування до їхньої місії, щоб вони могли її виконати, Господь карав і бив їх за їхні гріхи, і таким чином вчив і допомагав їм вийти з деградації більше, аніж іншим. І, як результат, коли наш Господь прийшов на світ, щоб стати Відкупителем, Ізраїль, будучи караний, битий, навчений досвіду впродовж багатьох століть, був значно більше розвиненим народом у світі в релігійному напрямі (Рим. 3:1,2).
Таким чином, коли Відкупитель представив Себе, деякі, «останок», були «справжніми ізраїльтянами» і були готові прийняти Його (Ів. 1:12) – п’ятсот осіб під час Його раннього служіння і ще кілька тисяч впродовж наступного П’ятидесятничного періоду. Це розумно припустити, що жоден інший народ на світі не мав стільки приготованих сердець, готових прийняти Месію і цілком Йому посвятитися. Зауважмо, наприклад, що проповідь Св. Павла до афінян на Марсовому Полі, мабуть, торкнулася дуже небагатьох (Дії 17:34). «А деякі мужі пристали до нього й увірували». Петро передбачив питання своїх слухачів – Навіщо ти прийшов говорити нам про цього Бога? Якщо він наш Творець і ми його діти, то чому він так довго не надсилає нам послання? І хіба ми не маємо причини не наслідувати його, якщо він не дасть себе пізнати! Відповідь Апостола: Ви не несете відповідальності до цього часу. Таку несвідомість або ідолопоклонство Бог не брав до уваги або залишав непоміченими, тому що до цього часу Його великий план не досяг того етапу розвитку, який дозволив би надіслати повідомлення для вас. Тепер це послання прийшло до вас. Бог надіслав його. Він наказує усім людям, щоб скрізь каялися – в гріхах, усіх беззаконнях − і прийшли назад до згоди з Ним.
СПРАВЕДЛИВІСТЬ БОЖОГО НЕЗВАЖАННЯ
Всемогутній інформує нас, що Справедливість є головною підставою всіх Його дій: «Справедливість та право підстава престолу Твого, милість та правда обличчя Твоє випереджують» (Пс. 89:15). Він не може бути менше, ніж справедливим, хоча через Христа Він зробив так, що може бути більше, ніж справедливим – тобто люблячим і милосердним. В цьому незважанні, згаданому Апостолом, мусила бути справедливість. В чому вона полягала?
Апостол пояснює, що внаслідок вироку смерті, який тяжів над світом в загальному, а також через те, що ще не було забезпечене відкуплення з цієї кари смерті і визволення у воскресінні, це було нелогічним з боку Бога дати людству закони, які б наказували каятися і т.п.. Чому? Тому що вони вже були засуджені до смерті, найвищої кари Божого Права. Для них не могло бути зроблено нічого більше, як їх знищення, оскільки вони жили безбожно; і нічого з того, що вони чинили, не робило їх гідними вічного життя. Так довго, як це прокляття смерті лежало на них і не було запропоновано жодної перспективи визволення з нього, Бог залишав їх у спокої і достатньо справедливо «не зважав» на їхні недосконалості і не зараховував це спеціально на їх рахунок.
З євреями було по-іншому. Бог поінформував цей народ через Закон і Пророків, а також через карання за їхні переступи, і таким чином приготував серед них групу «справжніх ізраїльтян», готових до духовних речей. Додатково, Він бажав вжити їх та їхні досвіди як типи або уроки для Духовного Ізраїлю на майбутнє. Ці типи, під керівництвом Святого Духа, завдяки Новому Заповіту, давали дуже корисні уроки для Єдиної Правдивої Церкви цього Євангельського Віку – Духовного Ізраїлю, – тому що Угода Закону мала «тінь майбутнього добра» (Євр. 10:1; 8:5).
Але перед тим, як розпочати таке поступування з Ізраїлем, Бог учинив угоду з ними, обіцяючи їм вічне життя, якщо вони будуть слухняні (Неем. 9:29; Гал. 3:12). Вони радісно прийняли цю пропозицію і намагалися жити праведно, намагалися дотримуватися Закону. Вони не одержали вічного життя під Законом, оскільки не могли його дотримати; не через те, що Закон був недосконалий, але вони, подібно, як і всі представники грішного Адамового роду, були недосконалі. Бог знав про їхні слабкості і дозволив їм розчаруватися результатами їх Угоди, але, тим не менше, Він учинив це великим благословенням для них − засобом навчання, який, як ми побачили, остаточно приготував кілька тисяч, щоб вони мали такий дозрілий стан серця, аби були готові прийняти Спасителя і стати Його учнями.
Отже, єврей мав наступну перевагу над поганином на той час: він мав Божі обітниці. Він знав Божий Закон. Він мав користь від того, що намагався зробити неможливе – досконало його дотримуватися. Якби Бог не вибрав народу Ізраїлю, щоб допровадити їх під повчальними процесами Угоди Закону (Гал. 3:24), Він би «не зважав» на їхнє незнання, тобто так само, як Він зробив з переступами інших народів на той час.
ось тепер усім людям наказує, щоб скрізь каялися
В чому полягає таємниця такої зміни зі сторони Бога – з незважання на гріхи та недосконалості світу до наказу їм каятися? Якщо це було справедливо не зважати на їхні гріхи впродовж тисяч років, то чому Бог не продовжує не зважати на них? Апостол відповідає на це питання, кажучи нам, що ця зміна в Божій діяльності, Який надсилає послання, що світ повинен каятися, була основана на тому факті, що Його вічна мета на той час досягла того ступеня розвитку, який виправдовує надіслання такого послання.
Божий Син залишив славу Отця, яку Він мав перед тим, як повстав світ: Він упокорив Себе, щоб стати людиною. Як Людина Ісус Христос Він був слухняний волі Небесного Отця і віддав Своє життя на жертву – по-перше, це може принести користь посвяченим віруючим під час цього Євангельського Віку; по-друге, це може благословити людство під час Месіанського панування (1 Тим. 2:6; 1 Ів. 2:2).
Певний час ці добрі новини були обмежені до єврейського народу (Мат. 10:5,6), але через 3,5 років після розп’яття обмеження особливої ласки для Ізраїлю щодо цього послання прийшли до кінця, і тоді добрим новинам великої радості було дозволено іти до всіх поган на тих же умовах, що й для євреїв.
Євангелія або «добрі новини» складаються з інформації, що Бог у Своєму милосерді так попровадив, що прокляття смерті на Адама та весь його рід не буде вічним, що буде воскресіння з мертвих, праведних і неправедних (Дії 24:15), і що для них уже було зроблене приготування у Відкупителі і через Нього. Виникає запитання: яка буде користь з пробудження мертвих у воскресінні, якщо при тому всі опиняться там же, де вони є зараз?
Відповідь звучить, що в такому пробудженні у воскресінні не було б користі. Якщо євреї не змогли дотриматися Закону, і якщо найкращі з поган побачили, що є недосконалими і всі їхні зусилля бути визнаними Богом в теперішньому житті зазнали невдачі, то чи може бути якийсь добрий результат з простого пробудження їх зі сну смерті? Чи не було б мудрішим і кращим з будь-якого боку дозволити їм загинути як звірині?
Ми відповідаємо, що Боже Слово об’являє дуже славний результат Його Плану Спасіння. Слово воскресіння, у біблійному вживанні, означає значно більше, аніж оживлення. Воно означає пробудження, а навіть більше − підняття з усякого гріха та стану смерті вище, вище і вище до досконалості (Луки 20:35,36) – до всього, що було втрачене батьком Адамом і відкуплене через жертву Ісуса.
«БОГ ВИЗНАЧИВ ДЕНЬ»
Отже, таке значення має аргумент Апостола. Приготувавши Господа Ісуса Христа як Відкупителя Церкви і світу, Бог уможливив нову пробу або суд для Адама та його роду. Перший суд або проба Адама була в Едемі. Тоді він втратив усе через свій непослух і стягнув на себе і весь свій рід Божий осуд смерті. Христос заявив, що Він може відкупити Адама і його рід задля великої мети, щоб дати їм ще одну особисту повну, справедливу пробу або суд до вічного життя або вічної смерті.
Загальний День Суду, згаданий св. Павлом в нашому тексті, не є ані днем осуду, ані 24-годинним днем. Це тисячолітній день Христа – період Його Посередницького Панування, коли сатана буде цілком зв’язаний і злі впливи будуть усунені, а світло пізнання Божої слави наповнить цілу землю. Св. Петро нагадує нам: «Нехай же одне це не буде заховане від вас, улюблені, що в Господа один день немов тисяча років, а тисяча років немов один день» (2 Пет. 3:8). Це ключ до виразів «День Христа», «День Суду» і т.п.
Посередницьке панування буде Днем Суду або проби в тому значенні, що людство, живі й померлі, будуть тоді припроваджені до повного пізнання Бога і до повної можливості здобути через процес воскресіння повне підняття з усіх слабкостей, недосконалостей і т.п., які стали наслідком нашого успадкування гріха Адама і наших власних слабкостей та незнання. Гріхи будуть покарані та одержать «справедливу заплату» настільки ж, наскільки вони були добровільні (Євр. 2:2). Кожне добре старання буде нагороджене, а кожен переступ буде покараний.
З цієї точки зору ми бачимо силу аргументу Апостола, що це Божий намір – наділити кожного представника Адамового роду пробою, яка буде складатися з чотирьох частин:
- Навчання в праведності;
- Випробування після детального навчання;
- Виправлення після детального навчання та випробування;
- Вирок після одержання повного знання та розуміння Божого Плану Спасіння.
Це ще один прояв Божої милості, «ліпша бо милість Твоя над життя, й мої уста Тебе прославляють» (Пс. 63:3), щоб заново та індивідуально визначити, гідний чи не гідний кожен одержати вічне життя. Але чому це повинно мати якесь значення для світу тепер? Чому Бог не чекав до Месіанського Віку, щоб зробити їм усім цю несподіванку? Чому Він дав їм послання Його любові і об’явлення цього знання про його майбутні чини? Хіба Він не знав, що пройде 19 століть, тобто що небагато з людства будуть мати «вуха до слухання», а ще менше, після того, як почують, розкаються в гріху, і настільки полюблять праведність і ненавидітимуть беззаконня, що пожертвують вигодами теперішнього життя, поширюючи послання Євангелії і намагаючись жити праведно, чинячи опір усякій неправедності?
Ми відповідаємо так, як написано: «Господеві відвіку відомі всі вчинки Його» (Дії 15:18). Бог звичайно знав, що послання Його ласки в загальному потрапить до вух, які не чують. Ми побачили, що Він наказав написати це заздалегідь в пророцтвах, щоб його почули небагато людей, які мають вуха, щоб почути Його послання любові і милості. Чому ж Він дав це послання? Ми відповідаємо, що для цього було дві причини.
Він мав на меті дати таке свідчення, щоб ті, хто розуміє, мали стимул до реформування життя. Він бажав, щоб всі пізнали, що їхня відповідальність в житті буде пропорційною до їхнього знання про відкуплення. Ця засада була поміщена в Святому Письмі нашим Господом. Він каже, що той, хто не знав і був неслухняний, буде караний порівняно менше, тоді як той, хто більше знав і грішив самовільно, буде караний значно більше – під час цієї Нової Епохи (Луки 12:47,48).
Ще одна причина проголошення цього доброго послання про День Суду Господа є та, що Бог бажає використати це послання як перший урок, щоб виконати першочергову працю інформування для особливого класу, названого «Посвяченими Табірниками Епіфанії», який Він пошукує в теперішній час, перед інавгурацією Його Посередницького Царства.
Цей клас спеціально покликаний зі світу тепер, ще перед настанням Тисячолітнього Посередницького Панування Христа, щоб вони могли стати перспективним насінням Авраама, яке буде благословляти усі народи землі (Гал. 3:8,16,29). Вони, згідно Святого Письма, мають бути допоміжними суддями світу з Христом. Св. Павло запитує: «Хіба ви не знаєте, що святі світ судитимуть?» (1 Кор. 6:2). Ми знаємо це, дякувати Богові! І ми знаємо, що вони будуть достатньо компетентні для цієї праці. Їхній досвід в їх земному житті, в боротьбі проти світу, тіла і диявола, а також переможний вихід при допомозі великого Первосвященника зроблять їх компетентними суддями світу, компетентними, щоб допомагати і благословляти світ, компетентними слугами, щоб допомагати Гідним в праці, яка буде керована на духовному рівні.
БУДУЙТЕСЯ
Ми раді закликати всіх людей скрізь до покаяння, а також раді представити їм поважну причину, чому вони повинні каятися – вказати їм на визначений Богом час, Месіанську Епоху, в якій всі будуть мати повну можливість досягнути вічного життя через Христа. Ми раді запевнити їх, що кожне старання в напрямі праведності тепер дасть їм можливість досягти значних результатів у розвитку характеру та досягти кращого становища. Ми повідомляємо їм, через послання Правди, що кожен добровільний переступ, будь-яка добровільна байдужість, буде служити не на користь їм і принесе їм сором і вічну ганьбу під славним промінням цього Нового Дня. Воно буде знаходити та виявляти перед усім людством їхні слабкості, гріхи, наскільки вони були розпізнані, стали визнані чи не були відкинені.
Є певне число вибраних, чий суд або проба відбувається тепер. Ми певні, що вони прагнуть усіма силами і в першу чергу учинити своє покликання й вибір певними через віру в жертву Відкупителя і послух Його праву духа життя – праву любові. Тепер є їх День Суду, їх день перевірки або випробування (1 Пет. 4:17). Не буде так, що ми встоїмо або впадемо як зібрання, деномінації, ложі, товариства чи родини. Наше випробування є тільки індивідуальним, і ніщо окрім прихильності серця до Господа, до Його Правди і братів не приготує нас до Царства. Нехай Бог кожному з нас додасть милості й терпеливості, щоб ми могли вистояти в пробі, так щоб могли бути досконалі та бездоганні, і недостачі ні в чому не мали (Як. 1:4).
Як Дослідники Біблії, які вивчають часи і пори Божого Плану Віків, ми тепер усвідомлюємо, що праця покликання особливо вибраних уже була завершена. Тепер, у 2022 році, ми бачимо табір, який формується після 1954 року. Тепер є значно більше братів, які посвячуються від осені 1954 року і займають своє місце в Таборі як Посвячені Табірники Епіфанії. Посвячені Табірники Епіфанії в Правді є найвищим класом з-поміж антитипічних Нетинеїв, які служать спільно з їх братами з Молодих Гідних, які є антитипічними Левитами на Подвір’ї. Також вони дуже тісно пов’язані з тими братами з Молодих Гідних, які є з того самого антитипічного покоління Манасії. Ми хочемо звернути нашу увагу на поступальний перехід, щоб уважно розглянути Боже Слово, як воно вжите до періоду перед 1954 роком, і порівняти ті самі біблійні тексти в застосуванні після 1954 року. Ми розуміємо, що це той метод, який Бог вживав упродовж всіх віків аж до цього дня. Так, впродовж цієї розширеної праці Жнива Євангельського Віку Бог знаходить вибрані посудини, щоб подавати Свою теперішню Правду.
В Е 11:340 ми читаємо: «Бог дав Ісусові розуміння Правди щодо цих етапів в свій час. Ісус свого часу дав це зрозуміти посланникам Парусії та Епіфанії, коли вони досліджували відповідні теми; вони, в свою чергу, передали це Священству, від якого це перейшло до Левитів, які, разом зі Священниками, передали це Табірникам». Наш Великий Єгова застосував
прогресивні заходи для розповсюдження Його Слова. В РТ 1983:79 читаємо: «Церква Перворідних Євангельського Віку залишила землю; посвячені нашого часу, “Ті, Що Посвячуються Між Віками”, є місцем перебування, зустрічі Бога з людьми і їх благословення. На них спочиває антитипічний стовп вогню і хмари − Правда на часі та її Дух, і вони є її розпорядниками». Тепер давайте розглянемо деякі думки щодо перехідного періоду.
Біблія вживає дівчат, щоб зобразити посвячений люд (Пс. 45:14,15; Об. 14:4; Пісн. 1:3; 6:8; порівняй Об. 7:9; 2 Кор. 11:2; див. Е 17:284). В Е 6:575, стосовно «жінок, що проголошували новини» (Пс. 68:11, ARV), бр. Джонсон пише так: «Ми розуміємо цю (перед 1954 р.) думку наступним чином: жінки тут є символічними. Вони відносяться до посвячених, які складають, або остаточно будуть складати, Малу Черідку як одну символічну жінку, Велику Громаду як 60 символічних жінок і Молодих Гідних як 80 символічних жінок. Про всіх цих символічних жінок згадується в Пісн. 6:8,9, тоді як індивідуально вони є дівчатами без числа з 8 в.». Це, очевидно, відноситься до часу Епіфанії, коли Мала Черідка була ще в тілі. Щодо Малої Черідки в цей період, то бр. Джонсон каже так (Е 11:708): «Однією зі сфер її [Малої Черідки] діяльності є 60 груп Великої Громади (шістдесят цариць) і 80 груп Молодих Гідних (вісімдесят наложниць) та посвячених осіб в обох класах, яких ніхто не може порахувати (без числа; Об. 7:9)».
Під час перебування Малої Черідки в тілі в період Епіфанії [1914-1954] було лише два інші класи посвяченого Господнього люду – Велика Громада і Молоді Гідні. В поясненні Пісн. 6:9 в Е 11:709 бр. Джонсон стверджує: «Велика Громада як окремі особи і як дочки Бога (2 Кор. 6:18) розпізнали (Малу Черідку) дочок (
як бачили дочки її) і дуже добре про неї відгукувалися (
щасливою звали її), що зробили також 60 груп Великої Громади (цариці), як також 80 груп Молодих Гідних як такі (наложниці); вони дуже добре про неї говорили (
вихваляли)» (порівняй Е 10:274). Ми маємо три класи посвяченого Божого люду, що здійснюють свій шлях в цьому житті – Малу Черідку, Велику Громаду і Молодих Гідних, до яких відноситься Пісн. 6:8,9. Це застосування відносилося до періоду перед 1954 роком.
В жовтні 1954 року поклик Молодих Гідних завершився (Е 10:114; РТ ʼ58:91-93), і тоді розпочалося будування Епіфанічного Табору Скинії як окремого від Подвір’я (РТ ʼ59:56). З того часу й далі інший клас, Посвячені Табірники Епіфанії, почав покликатися і приготовлятися як спеціальні помічники Старожитніх і Молодих Гідних в земній частині Тисячолітнього Царства. Вони є першими посвяченими з
квазі-вибраних, «п’ятим рядом насіння Авраама» (E 11:293; E 12:185,188; PT ʼ57:20-27; PT ʼ70:59). Далі, після повного залишення землі (ми залишаємо наступне твердження, щоб показати поступальну зміну) існувало три класи посвяченого Божого люду, які здійснювали свій шлях в цьому житті – Велика Громада [яка тепер уже завершена], Молоді Гідні та Посвячені Табірники періоду Епіфанії.
Це, здається, в застосуванні Пісн. 6:8 на період після 1954 р., показано в трьох групах жінок в особливій спорідненості з антитипічним Соломоном – нашим Господом. Велика Громада, яка є Новими Створіннями, в духовній частині Царства, є (наступною після Малої Черідки) в найближчій спорідненості з антитипічним Соломоном; отже, вони є влучно зображені в царицях Соломона, які серед цих трьох груп були найбільше споріднені з ним. Молоді Гідні є в наступній близькій спорідненості; отже, вони зображені в наложницях Соломона, які мають наступну близьку спорідненість з ним. І Посвячені Табірники Епіфанії є в наступній близькій спорідненості; отже, вони добре зображені в дівчатах, які мали наступну близьку спорідненість з Соломоном, хоча не були в подружньому зв’язку.
Їх стан ще з іншої точки зору показаний в Ізраїльтянах в Таборі, які стоять далі, аніж Велика Громада і Молоді Гідні, які були зображені в Левитах на Подвір’ї. Подібно, як Велика Громада і Молоді Гідні, ПТЕ «не мають числа», тому що немає визначеного конкретного числа будь-якого з цих трьох класів. Ми дякуємо і славимо Бога і нашого Господа Ісуса за це та інші подальші відкриття пов’язаної з цим теперішньої Правди, такої своєчасної для зміцнення Посвячених Табірників Епіфанії і для утвердження віри всіх нас в Боже Слово.
Наскільки це чудово жити під час великого
перехідного періоду, при завершенні Євангельського Віку і входження в Тисячолітній Вік, бути свідками величних кроків нашого Царя Праведності, що тепер присутній у Своєму Другому Приході! Єгова тепер в першу чергу діє з Посвяченими Табірниками Епіфанії в умовах Тисячолітнього Табору. Яку радість і мир приносить в Теперішній Час цей поступ посвяченим Божим дітям – Його перспективним синам (Йоіл 3:1; Іс. 60:4).
Наскільки важливо, щоб Посвячені Табірники Епіфанії, як і Молоді Гідні, старанно записали свої імена, вписали свої характери, в книгу життя у згоді з засадами правди, праведності і святості, втіленими у земних рисах Угоди скріпленої Присягою, до яких цілковита вірність та послух будуть вимагатися під Новою Угодою, що незабаром буде впроваджена! Ті, які успішно перейдуть тяжкі випробування теперішнього часу, поза сумнівом доведуть також в легших випробуваннях під Новою Угодою, що є переможцями, і одержать вічне життя. Але важливо, щоб вони довели свою вірність під особливими випробуваннями, якими Бог їх привілеював тепер, щоб Він їм сказав: «Добре», і тримати свій стан та зайняти особливе місце ласки, яке він приготував для них у Його Царстві.
Ми можемо бути певні, що Бог не «не зважав» на необхідну працю, яка вимагалася для розвитку Посвячених Табірників Епіфанії; швидше Він був глибоко зосереджений на представленні всієї поступальної Правди, необхідної для розвитку цього п’ятого ряду Авраамового насіння.
BS № 934, ʼ23:2; SB № 264, ʼ23:2
Теперішня Правда № 80, січень-лютий 2022
Чи є надія для когось з неспасенних померлих?ЧИ Є НАДІЯ ДЛЯ КОГОСЬ З НЕСПАСЕННИХ ПОМЕРЛИХ?
Досліджуючи головні цілі повернення нашого Господа і Тисячоліття, ми хочемо подати деталі на тему шостої цілі, згаданої в першому розділі (17 Епіфанічного Тому; ТП №10), тобто благословити, можливістю отримання реституції весь людський рід, живих і мертвих. Обговорюючи цю тему, ми не говоримо про другий шанс. Біблія не вчить про другий шанс для будь-кого з роду Адама. Вона лише вчить про один шанс для кожного з них – не більше і не менше. Деякі (відносно небагато) отримують цей один шанс спасіння в цьому житті: вони мусять перемогти або ж зникнуть назавжди – вони не будуть мати наступного шансу, бо вже використали свій уділ в заслузі Христа, і оскільки Христос більше не вмирає, то вони вже не мають ніякої жертви для прощення їхніх гріхів (Євр. 10:26). Тому в питанні, яке є темою цієї статті, ми не маємо на увазі, чи є якась надія для таких осіб. Для них вже немає жодної надії. Але що буде з тими, які в цьому житті не одержали користі від заслуги Христа? Чи смерть Христа не означає для них ніякого благословення? Без сумніву, є багато таких, які померли, не чувши в цьому житті про Христа, не отримавши прощення гріхів через Його смерть. До таких ми можемо зарахувати поган, магометан, євреїв нехристиян, вмираючих немовлят, розумово хворих, тих, які померли до того, як Ісус склав за них життя, і тих, які були повністю засліплені ворогом (2 Кор. 4:4), зведені сектантством, і тому не могли зрозуміти Божого Слова, без зрозуміння якого не можна бути спасенним (Рим. 10:13,14). Чи вони є безнадійно втраченими назавжди, чи може Біблія дає їм якусь надію? Деякі запитують: чи можливо, щоб вони були спасенні через своє незнання?
Ми вважаємо, що ні, оскільки в незнанні немає жодної сили, ані нічого доброго, щоб воно могло когось спасти. Святе Письмо вказує, що незнання не є підставою спасіння, але, навпаки, віддалення від Бога і знищення (Еф. 4:18; Ос. 4:6; Рим. 2:12). Більше того, Святе Письмо доводить, що пізнання є невід’ємне від віри в Христа і від спасіння (Рим. 10:14-17; Дії 4:12). На це вказує також той факт, що осягнення спасіння включає особисту активність розуму, почуттів, волі, а це відноситься до сфери характеру, оскільки вимагає з нашого боку покаяння, віри і посвячення. Саме тому Церкві було сказано навчати, тобто передавати
знання іншим, щоб навчені могли дізнатися, як отримати спасіння (Мат. 28:18-20; 2 Пет. 1:2,3; 2:20,21).
Теорія, що погани та інші люди спасенні через своє незнання, є звичайнісіньким абсурдом. Якщо вони спасенні через незнання, то для чого тоді посилати до них місіонерів і навчати їх про те, як отримати спасіння? Згідно цієї теорії, навчання їх про спасіння зробить так, що більшість з них, які не повірять, загинуть; а без навчання вони були б спасенні своїм незнанням. Отже, навчання всіх поколінь в часі Віку Євангелії було б причиною знищення більшості, хто почув це послання. Якщо хтось скаже, що ми повинні їм проповідувати, оскільки так нам сказав Бог, то ми погодимося з цим. Проте, будемо робити це для того, аби вони могли здобути спасіння, якого ніколи не осягнули б через незнання. Ця теорія передбачає, що Бог скасовує Свої власні заміри – бажання всіх благословити. Чи повинні ми вірити, що Богу, Який хоче, щоб люди отримали життя (Єзек. 18:32), бракує здорового глузду і практичності, що Він впроваджує обов’язок навчати Божому Слову як засобу спасіння людей, Слову, через яке тепер порівняно небагато одержали спасіння, тоді як залишення в несвідомості врятувало б усіх? Для чого взагалі встановлювати обов’язок вчити і проповідувати, якщо несвідомість врятує всіх? Погляд про те, що неспасенні померлі є спасенні через незнання, є звичайно небіблійний, нелогічний і незгідний з правдою. З багатьох причин ми віримо, що Біблія дає таким надію – не другий шанс, але їх перший шанс, бо в цьому житті вони не мали жодного; оскільки немає можливості спасіння без спасенного пізнання Христа (Дії 4:12), яке вони не отримали. Тепер обговоримо деякі з важливіших причин, які доводять існування біблійної надії для неспасенних померлих, які не мали такого шансу в цьому житті.
БОЖА ОБІТНИЦЯ Є ГАРАНТІЄЮ НАДІЇ
(1) Як доказ, що є така можливість для тих, які без неї померли, представляємо Божу обітницю (підтверджену присягою). Ця обітниця була спочатку дана Аврааму у великій Авраамовій Угоді: «І благословляться в тобі всі племена землі» (Бут. 12:3; 18:18). Св. Павло називає цю обітницю Євангелією (Гал. 3:8). Звичайно, не всі племена і народи землі є благословенні в цьому житті. Тому ті, які не отримали благословення Євангелії в теперішньому житті, повинні бути благословенні потім, бо інакше Євангелія, яка міститься в Угоді Авраама, виявилася б неправдивою, оскільки до цієї первинної обітниці, зв’язаної присягою, Бог додав заяву, що в насінні Авраама будуть благословенні всі народи землі (Бут. 22:16-18). Хто є тим Насінням Авраама, яке має благословити всі племена, роди і народи землі? З Божого натхнення святий Павло запевняє нас, що це Насіння складається з Ісуса і всіх тих, які в цьому житті вірно Його наслідують (Гал. 3:16,29). Отже, обітниця, підтверджена присягою, говорить, що колись через Ісуса і Його вірних послідовників будуть благословенні всі племена, роди і народи землі. Оскільки досі єдиними благословенними є ті, які стали послідовниками Христа (хоча частина з них все втратила через вчинення гріха на смерть), інші, які померли без цього благословення, мусять отримати його з рук Ісуса і Його послідовників після цього життя у воскресінні. Тому є надія для тих неспасенних померлих, які в цьому житті не отримали благословень, запевнених присягою.
Багато уривків Святого Письма розвивають цю обітницю, доводячи, що для тих, які померли без такої можливості, ще буде можливість отримати спасіння. Отже: Іс. 60:14, 15 запевняє нас, що всі ті, яких сатана засліпив так, щоб вони ненавиділи і переслідували правдивий Божий народ (Сіон), визнають його в часі Тисячоліття і будуть дуже благословенні і потішені ним. Також Іс. 29:18, 24 запевняє нас, що ті, яким сатана закрив очі і вуха зрозуміння в цьому житті, у Тисячолітті зрозуміють Боже Слово, через що отримають можливість спасіння. Іс. 35:5, 6 говорить про те саме; натомість 10 вірш говорить, що вони повернуться (з гробу) і прийдуть до Сіону (Христа і Церкви, Насіння, яке буде давати благословення) і отримають багато милості (ласки). Лук. 2:10 запевняє, що радісна новина, Євангелія, буде для всіх людей; однак ми знаємо, що до цих пір не всі почули цю велику радісну новину; насправді переважна більшість померла без цієї радості, отже вони мусять отримати її після цього життя. 1 Тим. 2:4 запевняє нас, що Бог налаштований спасти всіх (від вироку Адама) і привести до пізнання правди, що звичайно означає, що ті, які закінчили це життя без звільнення від вироку Адама, одного дня будуть від нього звільнені; що ті, які відійшли без знання правди, одного дня отримають її. А тому те, що Бог дав таку велику обітницю, підтверджену присягою, і розвинув її за допомогою інших обітниць, доводить, що є надія для тих неспасенних померлих, які не мали можливості спасіння в цьому житті. Ця підтверджена присягою обітниця є найбільшим біблійним доказом надії для неспасенних померлих.
ЖЕРТВА ВИКУПУ ІСУСА ЗА ВСІХ
(2) Другою причиною надії для неспасенних померлих є викупна жертва Ісуса, складена за кожну людину. Те, що Ісус помер за гріхи цілого людського роду, явно виникає з наступних віршів: Ів. 1:29,36; 3:14-17; 11:51,52; Рим. 5:18,19; 1 Кор. 15:3; 2 Кор. 5:14,15,19; Гал. 4:5; Кол. 1:20; 1 Тим. 2:6; Євр. 2:9; 1 Ів. 2:2. Біблія говорить про Його смерть як про віддавання Самого Себе на викуп за всіх людей (Мат. 20:28; 1 Тим. 2:6). Слово
викуп є перекладом грецького слова
antilutron, яке складається з двох частин:
lutron – ціна, і
anti – замість, у заміну. Воно означає – ціна замість або рівнозначна ціна. Перед нами образ торгівельної транзакції, в якій Бог є кредитором, Адам і людський рід в його стегнах є боржниками, а Ісус є покупцем. Кредитор жадає заплати цілого боргу, не більше і не менше. Боргом є ціла людська природа досконалого чоловіка Адама. Ціна, яка є необхідна, щоб відкупити боржника, мусить бути точним еквівалентом. Ісус став людиною і заплатив цю точну рівнозначну ціну Своєю смертю, коли віддав всю Свою досконалу людську природу як компенсацію за борг Адама. Оскільки ціла досконала людська природа охоплювала право на життя і всі досконалі людські життєві права, які він, коли згрішив, мусив віддати в смерті, як заплату його боргу, то Ісус, як відповідна ціна, мусив заплатити Своїм людським життям і всіма досконалими людськими життєвими правами. Вони обоє були досконалими людьми, які мали такі самі права, а життя і життєві права Ісуса є рівнозначною ціною за ті, які мав Адам. Отже, викупом є повне відшкодування боргу Адама кредитору. Через спадковість цей борг перейшов на весь людський рід, який знаходився в його стегнах, коли він згрішив. Тому викуп означає, що в Богом призначеному часі (1 Тим. 2:5,6), наступить повне звільнення цілого людського роду з-під вироку Адама.
Зараз ця рівнозначна ціна через
приписання скасовує гріхи послідовників Ісуса (Євр. 9:23; 10:14; 1 Ів. 4:10) і таким чином дає їм можливість отримати вічне життя. Вже скоро
застосування викупу, як дару, скасує гріхи цілого світу (1 Ів. 2:2). Тому світ, будучи тоді вже звільнений від Адамового вироку, отримає шанс спасіння від усіх наслідків цього вироку. Бо якщо було слушно і справедливо, щоб через втрату життя і життєвих прав Адама людство стало спадкоємцями його упадку, то також є слушним, щоб через забезпечення відповідної ціни за борг Адама людство було звільнене від цього вироку і кожного наслідку упадку. Отже, викуп гарантує кожному можливість спасіння. І ті, які не мали цієї можливості в цьому житті, отримають її в майбутньому житті. Отже, ми бачимо, що є надія для неспасенних померлих, які не мали такої можливості в цьому житті.
Саме так представляє цю справу Святе Письмо. В Ів. 12:32 наш Господь Ісус оголошує: «І, як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну». Його смерть – це Його викуп, Його жертва, яка завершилася в момент, коли Його підняли на хрест. Ісус сказав, що внаслідок цього всі люди будуть притягнені до Нього, завдяки їх визволенню від вироку смерті і зверненню до Нього. Але величезна більшість в цьому житті не була ані звільнена, ані скерована до Нього. Це буде їхнім привілеєм в наступному житті. В Рим. 5:12-19 святий Павло стверджує це саме. В 12-14 віршах він показує, як гріх Адама стягнув вирок смерті (а не кару вічних мук!) на цілий людський рід. Далі, через порівняння і контрасти, Апостол показує гріх Адама та його результат для всього людства, і протиставляє його праведності Ісуса аж до смерті та її наслідкам для людського роду. Як цей перший стягнув на всіх гріх, гнів і смерть, так цей другий несе всім праведність і визволення від гніву і смерті, щоб після виконання відповідних умов всі могли через Христа отримати право до життя, «виправдання для життя». Ми свідки того, що «дар… виправдання для життя» в цьому житті стає уділом тільки небагатьох; отже, його застосування до
всіх мусить бути в майбутньому. Звернімо увагу на друге використання слова «прийшло» у 18 вірші, яке повинно звучати «прийде». Це доводять два факти: (а) те, що «дар», яким згідно 16 віршу є прощення гріхів, не став в цьому житті уділом
всіх людей, і тому він мусить відноситися до майбутніх подій; (б) те, що в 19 вірші подається причина і пояснюються слова «прийде виправдання для життя на всіх людей», вживаючи майбутній час «стануть праведними», якщо брати до уваги гріх Адама. Таким чином Рим. 5:12-19 дуже виразно доводить, що викуп гарантує шанс життя кожному сину і дочці Адама, і тому доводить, що ті, які не отримали такої можливості в цьому житті, отримають її в майбутньому.
1 Тим. 2:4-6 – наступний відповідний уривок. В 4 вірші, як вираз Божої доброї волі, дано дві славні обітниці: (1) що всі люди будуть спасенні, не на вічність, але від вироку Адама; та (2), що всі люди прийдуть до досконалого знання правди. В 5 і 6 віршах подані три причини цих благословень: (1) єдність Бога, що означає, що Він має мудрість, силу, справедливість і любов, які необхідні, щоб реалізувати ці два благословення; (2) жертва викупу і пов’язаний з нею уряд Ісуса Христа як Посередника для всіх людей; (3) відповідні періоди Божого плану, коли благословення викупу будуть проголошені на спасіння – тепер Церкви, як послідовників Ісуса, а в Тисячолітті – цілого світу. Отже, цей уривок вказує серед іншого на викуп як джерело шансу для всіх.
ПРИЧИНИ ЗВОЛІКАННЯ З КОРИСТЯМИ ВИКУПУ
В багатьох щирих, думаючих дослідників може виникнути питання: якщо Христос помер за цілий людській рід, то чому користі, які випливають з Його смерті, так довго відкладаються і не стають уділом людства? Чому вони не сплинули на всіх в момент Його смерті і воскресіння, чи найпізніше в день П’ятидесятниці?
Насправді, ми поставили два питання в одному, на які дамо відповідь в порядку їх значення, починаючи від другого з них. Користі зі смерті Христа не могли сплинути на всіх в момент Його смерті і воскресіння, оскільки заслуга Його смерті ще ні для кого не була призначена. Це сталося лише після Його вознесіння, в день П’ятидесятниці. Хоча на Голгофі наш Господь закінчив складати за нас Свої людські права і людське право на життя – Свою заслугу, то, однак, цим фактом Господь їх не приписав; таким чином Він зробив можливим приписання, яке пізніше мало бути вчинене. Іншими словами, на Голгофі Справедливість ще не була заспокоєна, тоді в Нього лише забрали право на життя з відповідними життєвими правами, так що Він більше не міг їх отримати для Себе; тому стало можливим використати їх для інших. Також Своїм воскресінням Ісус не приписав нам це право і життєві права, оскільки з точки зору Божої справедливості воскресіння Ісуса не було заплатою справедливості, а доказом того, що Він вірно виконав волю Отця аж до смерті, і що Його справедливість може бути використана для примирення, якого по суті Він ще не зробив. Інакше кажучи, Своєю смертю Він забезпечив необхідну ціну викупу, щоб купити світ, а Його воскресіння стало підтвердженням цього факту, але жодним з цих вчинків Він не купив світу. Через ці дві речі Христос опинився в ситуації чоловіка, який знайшов необхідні кошти, щоб купити певну річ, яку ще не купив, хоча твердо вирішив це зробити. Що мусить зробити чоловік, який має гроші для купівлі будинку, який продається, щоб здобути його для себе? Він мусить за нього заплатити, отримуючи відповідні документи, і лише тоді він стає покупцем і власником даного майна. Коли він це зробить, майно стає його власністю. Подібно і Христос: після приготування певної суми і запевнення через воскресіння, що ця сума є достатньою, щоб відкупити людський рід, Він мусив її вжити, щоб викупити власність. Після вознесіння Він це зробив тільки за Церкву, а не за світ, як читаємо в Євр. 9:24 (пор. 1 Ів. 2:2): «Бо Христос увійшов… в саме небо, щоб з’явитися тепер перед Божим лицем
за нас». Це означає, що Христос, як Заступник Церкви перед справедливістю, прийшов з ціною, якою заплатив борг Церкви – тих винних, в ім’я яких Він заступається перед Божою справедливістю. Власне тому Святий Дух не міг бути даний, доки Він не з’явився перед обличчям Бога в день П’ятидесятниці. Святий Павло в Євр. 9:24 описує цю справу з точки зору образу і позаобразу: як Аарон мусив спочатку принести жертву на подвір’ї скинії, щоб отримати кров покроплення ублагальні задля примирення, а далі він виконував це примирення, покропивши (Лев. 16:11-17) в Святая Святих, так і Христос через Свою смерть в праведному стані (позаобразного подвір’я) мусив учинити Свою заслугу доступною задля примирення, а пізніше, в день П’ятидесятниці, дійсно довершив примирення в небі (в позаобразній Святая Святих), але тільки за Церкву. Тому благословення, які випливають з Його смерті, могли досягнути кого-небудь лише в день злиття Святого Духа, через п’ятдесят днів після воскресіння. Таким чином ми відповіли на частину першого запитання.
Тепер ми дамо відповідь на решту аспектів першого питання і на ціле друге питання: Чому користі зі смерті Христа для всього людського роду так зволікаються? Чому вони не охопили всіх в день злиття Святого Духа? Без сумніву це правда, що величезна більшість людей померла не тільки не скориставшись смертю Христа, але навіть не маючи для цього жодної можливості, бо ніколи про такі користі не чула. Це також правда, що досі відносно небагато одержали ці користі. Ці факти викликають в щирому і думаючому розумі дослідника питання, яке ми зараз розглядаємо. Представимо кілька причин цього довгого зволікання застосування заслуги Христа за цілий світ: (1) Головною причиною є те, що Бог задля мудрих і високих цілей не хотів, щоб у Віці Євангелії ці користі стали часткою кожної людини, але щоб вони були обмежені до класу віри – вибраних, бо вони єдині, хто міг бути спасенний у важких умовах віку віри. Лише їм вистачило необхідної віри, яка вимагалася в умовах цього віку. Тому Бог через Своє милосердя залишив інших в невірстві, доки не доповнить клас вибраних, яким потрібне випробування віри в теперішніх умовах, щоб відповідно приготувати їх для функції благословення невибраних сприятливими можливостями для здобуття спасіння в реституції Віку Тисячоліття (Рим. 11:30-32). (2) Якби користі зі смерті Христа були застосовані у віці віри для класу невіри, усі вони були б навіки втрачені, бо їм бракує необхідної віри, аби перемогти у важких умовах цього віку (2 Сол. 3:2; Євр. 11:6). (3) Єгова милосердно дозволяє класу невіри проходити теперішній досвід зі злом, який порівняно з досвідом добра, яке Він запланував для цього класу в наступному віці, краще ніж будь-що інше зробить так, що вони зненавидять і покинуть гріх, а полюблять і виберуть праведність, оскільки досвід є найкращим учителем для таких характерів, які має клас невіри. (4) Майже 2000 років, які минули від Голгофи, потрібні були для народження достатньої кількості людей, щоб вони наповнили землю в Тисячолітті. (5) Єгова призначив вік Тисячоліття, щоб забезпечити відповідний час і умови для якнайбільш результативного розширення користей зі смерті Христа на цілий невибраний світ. Ці умови не будуть вимагати віри, яка тепер вимагається від вибраних. Саме тому під час Віку Євангелії Христос приписує Свою заслугу лише вибраним (Євр. 9:24; 10:4), а застосування цієї заслуги за світ залишає на Вік Тисячоліття, так як Аарон спочатку вчинив примирення лише за священиків і левитів, а потім вчинив друге примирення – за народ (Лев. 16:6,11,14,9,15,17; Євр. 7:27).
ГРІХИ, ПРОЩЕНІ В МАЙБУТНЬОМУ СВІТІ
(3) Святе Письмо ще іншим чином доводить, що всі, які в цьому житті не мали шансу на спасіння, отримають його в майбутньому житті. Ісус говорить, що всі гріхи, за винятком гріха проти Святого Духа (всі інші гріхи є гріхами Адама), будуть прощені людським синам. Мар. 3:28, 29 каже: «простяться людським синам усі прогріхи та богозневаги, хоч би як вони богозневажали. Але, хто богозневажить Духа Святого, повіки йому не відпуститься, але гріху вічному він підпадає». Цей уривок дуже виразно навчає, що кожен гріх, крім гріха проти Святого Духа, буде прощений людському роду. При цьому досвід показує, що величезна більшість людської родини не грішить проти Святого Духа (свідомо проти повного світла), та, не зважаючи на це, вмирає без прощення гріхів. Отже, гріхи таких осіб будуть прощені в майбутньому житті. Тому є надія для неспасенних померлих. В паралельному вірші в Мат. 12:31, 32 Ісус доводить, що є два періоди прощення гріхів: (1) в цьому віці і (2) в майбутньому віці, але в жодному з них не буде прощений гріх проти Святого Духа. Отже, цей фрагмент вказує на те, що гріхи не проти Святого Духа, які не були прощені в цьому віці, будуть прощені в майбутньому: «усякий гріх, навіть богозневага, проститься людям, але богозневага на Духа не проститься! І як скаже хто слово на Людського Сина, то йому проститься те; а коли скаже проти Духа Святого, не проститься того йому ані в цім віці, ані в майбутнім».
БОЖИЙ ХАРАКТЕР – ОСНОВА НАДІЇ
(4) Характер Бога та факт, що більшість неспасенних людей помирає з характерами, які можна реформувати в легших умовах, аніж тепер, доводить, що в майбутньому житті, в більш сприятливих умовах Тисячоліття, буде даний такий шанс тим, чиї характери зможуть бути реформовані. Досвід і Святе Письмо вчать, що в теперішніх злих умовах розвинути характери, які надаються до вічного життя, здатні тільки такі, які можуть довіряти Богу навіть тоді, коли не можуть Його зрозуміти (Євр. 11:6; Гал. 3:9). Досвід і Святе Письмо навчають, що клас невіри нездатний виявляти таку віру, він не може в теперішніх злих умовах розвинути характер, відповідний для вічного життя, оскільки сатана його засліплює і зводить через незнання і слабкості (2 Кор. 4:4); тому Бог залишає його в стані невір’я, щоб пізніше, в легших умовах, виявити милосердя, через яке він зможе реформуватися (Рим. 11:30-32). Тому ми бачимо, що деякі ідуть з життя з характерами, які зможуть направитися, якщо отримають таку можливість в сприятливіших умовах реформи, а такими будуть умови Тисячоліття, як нас запевняє Біблія. Смерть, як і природній сон, не свідчить ні про добрий, ні про злий характер. Отже, в смерті немає нічого, що могло б стримати прагнення Всемогутнього дати людям допомогу в направі, а єдиним, що може стримати Його від цього, є небажання свідомо злих направляти себе.
Біблія показує нам, що для Бога є радістю вживати Його мудрість, силу, справедливість і любов (головні прикмети Його характеру), щоб допомогти людям реформувати себе (Об. 15:3,4). Ці прикмети схилили Його послати Свого Сина на викуп за всіх. Віддати Свого Сина на смерть за всіх було найбільшою жертвою, яку тільки міг зробити Бог, щоб спасти людину. А якщо Його всемогутня мудрість, сила, справедливість і любов проявилися у відданні на смерть Сина, задля благословення всього людства, даючи можливість вилікуватися з прокляття і отримати вічне життя, то чи Його мудрість, сила, справедливість і любов не зробить набагато простіших речей, таких як створення сприятливих умов для реформування людства, навіть найслабших з людського роду, для яких Він зробив найважчу річ: дав Свого Сина на смерть за них (Рим. 8:32)? Дійсно, Його святий характер, який виявився достатньо сильним, щоб вчинити найважчу річ, безумовно зробить речі легші, тобто дасть шанс вилікуватися класу невіри в умовах, в яких він зможе реформуватися, оскільки він не може реформуватися тепер. Це означає, що тим, кому Бог не дав допомоги, щоб реформуватися в цьому житті, Він дасть її пізніше.
ВИБРАНІ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ БЛАГОСЛОВИТИ НЕВИБРАНИХ
(5) Біблія подає п’ятий факт, який доводить існування сприятливої можливості для неспасенних померлих, яким в цьому житті не дано можливості отримати спасіння: Божа мета вибору Церкви з-поміж людського роду – вжити в майбутньому житті цю вибрану Церкву як Посередника в благословенні можливостями спасіння всіх невибраних, тобто тих, які були залишені осторонь в теперішньому житті, коли до уваги беруться лише вибрані – клас віри. Біблія вчить, що людська родина складається з двох класів: (1) класу віри (Гал. 3:7-9; 2 Кор. 5:7) і (2) класу невіри (2 Сол. 3:2; Рим. 11:30-32). Знаючи, що в умовах, в яких для перемоги потрібна сильна віра, спасіння зможе отримати тільки клас віри, Бог вирішив дати цей шанс тільки цьому одному класу.
Така поведінка є мудрою, слушною і милосердною, в інтересах усіх. Іншими словами, любляче серце Бога палко прагне допомогти усім упавшим створінням, і тому Бог склав Свій план найбільш корисним чином для всіх зацікавлених. Якби Він поставив клас невіри на пробу до життя в теперішніх умовах, в яких ні для кого з них не було б можливості спасіння, оскільки ці умови вимагають віри, якої цей клас не має, то поступив би всупереч Своїй мудрості, справедливості і любові, чого Він ніколи не зробить. Бог є добрий, і найбільш схоже на Нього – відкласти пробу класу невіри, доки не настануть умови, в яких він зможе перемогти, а тепер поставити на пробу лише тих, які в умовах, що вимагають ходити вірою, є в стані проявити цю необхідну рису і перемогти! Богові ближче вибрати саме клас віри, аби приготувати його, щоб допомогти реформуватися класові невіри тоді, коли настане його проба! І, оскільки клас віри є вірним у важчих умовах, Він, звичайно, дає йому більшу нагороду. Саме так представляє цю справу Святе Письмо. Св. Яків навчає (Дії 15:14-17), що під час віку Євангелії Бог навідує народи, щоб «вибрати» з них народ для Свого імені – вибраних. Він також вказує на те, що коли це буде довершене, Господь повернеться і заложить Царство для того, щоб
позосталі (Вебстер пояснює слово
зосталі (або
решта) як те, що залишається після забирання певної частини) люди могли шукати Господа, тобто спасіння. Вибрані є цією вибраною частиною, а невибрані є позосталими з людей, тими, які залишилися, коли з-поміж них забрали вибраних. Тому ми бачимо, що спочатку, в цьому віці, Бог займається вибраними, щоб їх спасти, а потім, у майбутньому віці, Він буде займатися невибраними, щоб спасти їх.
В Рим. 9,10 та 11 св. Павло доводить, що з причини невіри Ізраїль, як народ, не здобув місця серед вибраних, і що Бог зібрав клас віри як з євреїв, так і з язичників, зробивши їх вибраними. В 11 розділі Апостол представляє повний любові Божий план в цій справі. Особливо у 25-33 віршах він доводить, що Бог дозволив Ізраїлю спіткнутися і заблукати в невірстві, в той час як Сам збирав у віці Євангелії вибраних з усіх народів, щоб вжити їх після віку Євангелії, тобто в часі Тисячоліття, аби виявити милосердя для класу невіри. 25 вірш вказує, що вони мусять залишитися в своєму засліпленні, аж доки повне число вибраних серед язичників, «повнота поган», не осягне межі своєї проби. 28 і 29 вірші доводять, що Бог дозволив Ізраїлеві, який блукав у невірстві, потрапити в стан ворожнечі з Собою, щоб виконати вибір віку Євангелії; однак, з причини їх зв’язку з обітницями, даними отцям, – Аврааму, Ісааку і Якову, – Бог і далі їх любить, і не змінить Свого наміру благословити і зробити їх благословенням в Тисячолітті.
30 і 31 вірші показують, що хоча Ізраїль внаслідок невіри не мав у віці Євангелії такого привілею, який завдяки вірі мала Церква Євангелії, тобто не отримав проби виборчого спасіння, то однак Євангельська Церква проходила ці проби саме для того, щоб в Тисячолітті поставити на пробу до життя невіруючий клас в Ізраїлі, тобто клас, який цілий вік Євангелії помирає в невірі. 32 вірш доводить, що все це відбувається в гармонії з повним любові заміром Бога залишати невіруючий клас Ізраїлю в стані невіри, покоління за поколінням, протягом цілого віку Євангелії. Як же це пояснює слова Симеона у похилому віці (Лук. 2:34), який сказав про дитину Ісуса: «Ось призначений Цей багатьом на падіння й
уставання в Ізраїлі, і на знак сперечання»! Клас невіри Ізраїлю впродовж цілого віку спотикався через Ісуса і падав, помираючи в такому стані; проте хай буде Богу подяка, що ті, які упали,
«встануть». І оскільки вони не «встали» в цьому житті, то мусять «встати» в майбутньому, «
для помилування вас», помилування, яке вибрані виявлять їм в Тисячолітті, «
щоб і самі були помилувані. Бо замкнув Бог усіх у непослух [залишив їх усіх без допомоги],
щоб помилувати всіх. О глибино багатства, і премудрості, і знання Божого! Які недовідомі присуди Його [тілесній людині, але зрозумілі духовній людині (1 Кор. 2:7-16)],
і недосліджені дороги Його!» Ми славимо нашого Бога за зрозуміння цієї славної таємниці! Бо вона об’являє майбутню можливість для тих, які не мали її в теперішньому житті. Також інші фрагменти подають думку, що вибрані проходять тепер свою пробу, щоб пізніше пробою до життя благословити невибраних, наприклад: Рим. 8:16-23; Гал. 3:8,13-16,29; Ів. 17:20-23; Об. 22:17. Якою ж надзвичайно чистою, гармонійною і приємною є представлена наука Біблії на тему вибраних і невибраних! Дійсно, ми можемо любити і шанувати Бога, який склав настільки доброчинний і практичний план!
ПОДВІЙНИЙ ДОСВІД НЕВИБРАНИХ
(6) Біблія навчає про подвійний досвід невибраних: тих, яким в цьому житті не дано можливості отримати виборче спасіння. Вона вчить, що в цьому житті вони будуть мати досвід зі злом, під час якого, маючи
досвід в якості вчителя, пізнають, чим є гріх і які його наслідки. Вона також навчає, що тим, які в цьому житті проходять досвід зі злом, в майбутньому житті буде даний досвід з добром, під час якого, маючи
досвід в якості вчителя, вони пізнають, чим є праведність і які її наслідки. Більше того, Біблія вчить, що під пануванням прокляття людству дається досвід зі злом, в якому всі були задіяні через гріх батька Адама. Вона стверджує, що досвід з добром, гарантований всім через викупну жертву Христа, принесену в праведності, наступить після того, як буде знятий вирок Адама з людського роду, тобто в часі Тисячоліття – тисячі років влади Христа на землі. Біблія також подає, що ці два види досвідчень супроводжують протилежні умови. Отже, Бог найбільш ефективно навчить людей ненавидіти гріх, даючи їм знання, основане на пізнанні суті і наслідків гріха, і таким чином повніше покаже його протилежність – любов до праведності, і також через пізнання її суті і наслідків.
Досвід людської родини зі злом супроводжують наступні несприятливі речі: гріх, неправда, влада сатани над людськими справами, земля під прокляттям (з виверженням вулканів, землетрусами, припливами, ураганами, торнадо, паводками, посухами і кліматичними крайнощами). Людський рід зносить біль, хвороби, смуток, розчарування, втрати, труднощі, вади, ворожість, нещастя, тяжку працю, нещасні випадки, фальшиві релігії, гнобительські уряди, грабіжницьку аристократію, війни, революції, безправ’я, голод, епідемії, переслідування праведних, вивищення нікчемних, самолюбство, жорстокість, вмирання і смерть. Досвід з добром будуть супроводжувати наступні добрі речі, протилежні теперішнім злим речам: праведність, правда, керівництво Христа людськими справами, райська земля, задоволення, радість, процвітання, вигоди, потіха, достаток, дружба, помірний клімат, гідна праця
без мозолів, аварій і нещастя, правдива релігія, турботливий уряд, справедлива рівність, братерство, мир, правильна поведінка, добробут, загальне добро, нагорода праведних, докір тим, що чинять зло, братерська і безкорислива любов, ввічливість, повернення до здоров’я і життя. Біблія виразно навчає, що невибрані пройдуть ці два види досвіду. Коли ми доведемо це, то буде очевидним, що в майбутньому житті існує шанс для всіх невибраних померлих.
Рим. 8:19-22 це фрагмент, що говорить про ці два види досвіду. 19 вірш вказує на те, що людський рід,
створіння (це саме слово є перекладене так у 22 вірші – [людське]
створіння), будучи тепер під прокляттям (22 в.), з тугою виглядає й чекає кращого часу, в якому Божі сини – Ісус і Його вірні послідовники – з’являться в славі Царства (Кол. 3:4; Дан 7:13,14,18,22,27; Рим. 8:17; Юди 14). 20 вірш доводить, що людський рід не з власної провини, а через гріх Адама знаходиться під прокляттям, «марнотою», але він не полишений без надії, бо 21 вірш вказує, що він має бути звільнений з-під прокляття, щоб міг отримати свободу, яка стане уділом всіх, хто стане Божими синами; свободу, яку Ісус і Церква дадуть слухняним в Царстві. 22 вірш також показує, що досвідчення зла має бути загальним в людській родині. Таким чином 19, 20 і 22 вірші показують досвід зі злом, а 21 вірш – звільнення від прокляття зла, тобто досвід з праведністю, для всіх, які все своє життя були під прокляттям («марнотою»), а це для того, щоб вони на умовах послуху могли отримати життя. Рим. 11:30-32 має ту саму думку. Ізраїль, після того, як пережив недолю віку Євангелії, в якому як народ вони були позбавлені милосердя, Божої ласки, повинен досвідчити благословень, а ті, які в цьому житті пережили нещастя, отримають милосердя, Божу ласку через славні благословення, яких Євангельська Церква, піднесена до слави з Ісусом, дасть їм в милосерді.
90 Псалом пояснює те саме. 1 і 2 вірші представляють Єгову в Його вічності. Перше речення 3 віршу відноситься до досвіду зі злом, як про повернення до пороху, натомість останнє речення каже про досвідчення добра, як про повернення з пороху. 4 вірш відноситься до періоду тисячі літ (Тисячоліття) як часу повернення з пороху і початку досвіду з добром. 5-10 вірші описують різні аспекти прокляття (разом п’ятнадцять) під час досвіду зі злом; натомість 11 в. питає про силу (значення) досвіду зі злом і відповідає, що воно має на меті повернути честь для Бога, що згідно 12 в. наступить тоді, коли ці уроки будуть засвоєні в серці. 13 вірш є молитвою про повернення з тих досвідчень зі злом, тобто про зміну («пожалій») попереднього досвіду зі злом, а 14 в. вказує, що ті, які пережили смуток (досвід зі злом) «по всі дні» свої (9 в.), тобто аж до смерті, вони моляться, щоб в наступні дні, в майбутньому житті, в часі досвіду з добром, вони могли бути наповнені щастям і радістю. 15 вірш – це молитва, щоб подібно, як по всі дні першого життя вони були засмучені і переживали зло, так щоб і в другому житті були радісні і таким чином виконали ціль, яку мав Бог, дозволяючи, щоб зло наповнило їх перше життя. 16 вірш становить молитву, щоб Ісус і Церква, як Божі слуги, продовжували благословляти людство, тобто давали йому досвід з добром, і щоб людство, діти Ісуса і Церкви (які є другим Адамом і Євою), принесло славу для Бога; натомість 17 вірш є проханням про відновлення Божого образу (величність Господа) і Його подоби (володіння землею так, як Він володіє Всесвітом) в тих, які по «всі дні» цього життя переживали зло і які по «всі дні» майбутнього життя будуть переживати добро. Отже, цей Псалом та інші уривки Святого Письма, процитовані раніше, відносяться до подвійного досвіду (одного зі злом, а іншого з добром) доводять, що є надія для тих неспасенних померлих, які в цьому житті не отримали милосердя, ласки Єгови.
ФАКТИ ПІДТВЕРДЖУЮТЬ НАШЕ ТВЕРДЖЕННЯ
(7) Сьомим доказом того, що Біблія дає надію для неспасенних померлих, які не мали можливості спасіння в цьому житті, є факти, які вона подає. Оскільки Біблія вчить, що люди, знищені вогнем і сіркою в Содомі, Гоморрі та інших містах тієї рівнини, а також євреї десяти поколінь з північного царства та євреї двох поколінь з південного царства, повернуться на цю землю і знову будуть жити на ній (Єзек. 16:53), незважаючи на їх негідність (Єзек. 16:44-52). Вона також говорить, що євреї будуть шкодувати за свої гріхи (Єзек. 16:54,57-59,61,63); що Бог складе з ними Новий Заповіт (Єзек. 16:60,62); і що дасть жителів Содоми та Самаритян за дочок євреям, що означає, що вони (євреї) їх навернуть до Господа, оскільки ті, які є навернені кимось, в Святому Письмі названі їх дітьми (Гал. 4:19; 1 Кор. 4:15; Іс. 60:4). В Єзек. 16:55 справа відродження Содоми та її дочок (людей, залежних від неї), Самарії та її дочок та Єрусалима і його дочок, є зазначена як повернення до попереднього стану, реституція (Дії 3:21), повернення до первісного стану досконалості, в якому людський рід був
в Адамі до того, як гріх увійшов у світ, тобто повернення до Божого образу та подоби. Наш Господь Ісус підтверджує цю саму думку щодо народів, підлеглих Содомі (Мат. 11:23,24), і дає надію фінікійцям, мешканцям Тиру й Сидону (Мат. 11:21,22), доводячи, що вони менше винні, ніж Ізраїль. Як показує Святе Письмо, вони отримають таку можливість, і в День суду, коли Ісус буде володіти землею, їм буде легше, ніж невіруючим євреям Його часу (Луки 22:29,30). Оскільки вони будуть мати шанс, то зрозуміло, що всі інші неспасенні померлі, які в цьому житті були позбавлені можливості спасіння, також будуть мати її «в той день». Отже, свідчення Біблії підтверджує, що існує надія для багатьох з неспасенних померлих.
УРЯДОВІ ІМЕНА ХРИСТА
(8) Як восьмий доказ того, що Біблія дає надію тим померлим неспасенним, які в цьому житті не мали можливості отримати спасіння. Подаємо факт, що Біблія приписує Ісусу і Його вірній Церкві урядові імена, які доводять існування такого шансу для тих, стосовно яких буде виконуватися урядова діяльність, яка виникає з тих імен. Ми стверджуємо, що в своєму майбутньому відношенні до людства вони між іншими є названі (1) Спасителями, (2) Священниками, (3) Царями, (4) Пророком або Вчителем, (5) Батьками, (6) Первістками і (7) Насінням Авраама, яке буде благословити цілу людську родину. Розгляньмо коротко ці біблійні назви відносно Ісуса і Церкви – Його Тіла, в їх майбутньому відношенні до світу, і пізнаємо, яким чином Господь вказує через них на діло спасіння, яке буде довершене для тих померлих, які так і не отримали можливості спасіння з вибору. Візьмімо, наприклад, ім’я Спасителі, яке застосовується до них у Святому Письмі: «І спасителі прийдуть на гору Сіон, щоб гору Ісава судити, і царство Господнє настане!» (Овд. 21). Ми знаємо біблійну науку, що Яків є образом на вибраних, а Ісав – невибраних (Рим. 9:10-13). Так, як Бог більше любив Якова, ніж Ісава, так Він більше любить вибраних, ніж невибраних. Так, як Бог вибрав Якова, а відкинув Ісава, так тепер вибирає вибраних, а відкидає невибраних. Хоча Бог дає вибраним головні благословення, так як Ісаак дав головне благословення Якову (Бут. 27:28,29), то однак – як пізніше Ісаак дав Ісаву менше, проте щедре благословення (Бут. 27:36-39) – Бог дасть в майбутньому віці менші, проте багаті благословення невибраним. Саме таку думку насуває Овдій у 21 в. В цьому вірші гора Сіон зображує Царство, яке несе спасіння, Царство Тисячоліття (Йоіл 2:32; Овд. 17). Спасителі, які виходять на неї, це Ісус і Його Церква, вибрані (Іс. 2:2,3; 60:14,15,18; Рим. 11:26, 30-32). Як Спасителі вони будуть судити гору Ісава, невибраних, звільняючи їх від ворогів (гріха, смерті і гробу), так як судді рятували Ізраїль від ворогів. Цей славний стан буде осягнений, оскільки, як нас запевнює цей вірш, «буде царство самого Господа». Таким чином вибрані як Спасителі направлять упадок Адама, приведуть невибраних на стежки праведності, які покинув Адам і вони (Іс. 58:12). Це, звичайно, доводить існування в Царстві шансу для невибраних, який вони отримають з рук Спасителя, Ісуса і Його Церкви – Нареченої.
Також урядове ім’я
Священники, застосоване до Ісуса і його Церкви, підтверджує те ж саме (Євр. 3:1; 1 Пет. 2:5,9; Об. 1:6; 5:10; 20:6). Священник – це той, хто на підставі жертви, складеної Богу за інших, виконує функцію примирення між Богом і людиною (Євр. 5:1; 2:17). Ісус і Його співсвященники приносять жертви Богові в цьому житті (Євр. 5:1,5; 9:11,12; 13:15,16; 1 Пет. 2:5). Христос, як Священник, протягом цього віку з’являється перед Божим лицем за вибраних, не за невибраних (Євр. 9:24; 10:14; Ів. 17:9), подібно як Аарон, будучи образом на Нього, спочатку входив до Святая Святих з кров’ю бичка тільки за вибране покоління Левія (Лев. 16:15), так і Христос в Тисячолітті, коли жертва Церкви закінчиться, заступиться перед Богом за світ, і тоді Він з Церквою будуть благословити невибраних. Той факт, що тоді Священниками буде Церква з Ісусом (Об. 20:6), доводить, що будуть інші, за яких вони будуть виконувати примирення: невибрані. Отже, урядове ім’я Священники підтверджує, що Христос і Церква уділяють невибраним померлим можливість спасіння.
Урядове ім’я
Царі, застосоване до Ісуса і Церкви, доводить те ж саме. Ісус і Церква названі Царями (Об. 19:16; Рим. 5:17; 2 Тим. 2:12; 1 Пет. 2:9; Об. 1:6; 5:10; 20:4,6). Існує виразна заява, що панування Ісуса і Церкви має на меті знищити всі діла сатани, на чолі яких стоїть гріх, смерть і могила (Рим. 8:19-21; 1 Цар. 15:24-26; 55:57). Для контрасту, ми можемо подивитися на справу спасіння з точки зору Царів і Царства наступним чином: сатана, узурпатор, є тепер «князем цього світу» (Ів. 12:31; 14:30; 16:11); через гріх він тепер панує в серцях дітей непослуху (Еф. 2:2), засліпивши їх оманою (2 Кор. 4:4), мучить їх нещастями, які супроводжують процес вмирання і ведуть до стану смерті (Євр. 2:14). На початку Тисячоліття царства цього світу стають Царством Господа нашого і Христа Його (Об. 11:15). Сатана, як узурпатор, є схоплений і в’яжеться (Об. 20:1-3), а панування Христа і Церкви (Об. 20:4,6; 1 Кор. 15:24-26,55-57) звільнює людський рід з гробу, нещасть процесу вмирання і гріха. Це означає пробудження померлих, які помирають в Адамі (Пс. 22:29,30), і допомогу в реформуванні себе (Рим. 14:9). І тому урядові імена Царі, застосоване до Ісуса і Церкви, означає можливість спаcіння для невибраних померлих.
Урядове ім’я
Пророк, тобто Вчитель, є дане Ісусу і Церкві, а це означає, що вони будуть навчати людській рід про шлях спасіння. Ісус названий Пророком, Вчителем, у зв’язку з часом реституції, коли, як ми показали, неспасенні померлі вийдуть з гробів, щоб мати шанс спасіння (Дії 3: 22,23,21; Ів. 1:9). Є також сказано, що Церква буде навчати світ у Віці Тисячоліття (Іс. 60:1-4,14,15; 2:2,3; 62:1,2,10; Пс. 22:31,32,28-30; Іс. 42:6,7,10-12; 49:6,8-12, пор. 2 Кор. 6:1,2). Отже, це урядове ім’я Ісуса, як і Церкви, на що особливо виказує зв’язок процитованих вище уривків, доводить можливість для невибраних померлих отримати спасіння.
Імена Отець і Матір дані Христу і Церкві в стосунку до невибраних з людського роду, які у Віці Тисячоліття стануть їх дітьми. Ісус названий Отцем Вічності (Іс. 9:6), оскільки в майбутньому віці дасть слухняним з людей вічне життя. Його ім’я Другий Адам (1 Кор. 15:450) вказує на те, що Він займе місце Адама і стане другим Батьком людства, відроджуючи його в праведністю і житті. Про вірну Церкву Святе Письмо говорить як про Наречену, Жінку Агнця (Об. 19:7-9; 21:9,10, пор. Іс. 66:10-14, де вона представлена як мати, яка опікується та піклується, любить і потішає своїх дітей; под. також Іс. 60:4, де є поданий подібний образ). Як Ісус є представлений як позаобраз Адама (Рим. 5:14; другий Адам), так Церква представлена як позаобраз Єви (друга Єва; 2 Кор. 11:2,3; Еф. 5:31,32). А також, як перший Адам і Єва через догоджання собі ввели гріх на світ, так другий Адам і Єва терплять через жертвування самих себе, аби зняти гріх зі світу. І як перший Адам і Єва породили людство в гріху і смерті, так другий Адам і Єва відродять людство в праведності і житті. І оскільки ці народжені в гріху і смерті через заслугу викупу мають отримати можливість відродження в праведності і житті через нового Отця і Матір людства, то урядові імена Отця і Матері, застосовані в Біблії до Ісуса і Церкви, доводять існування шансу спасіння для невибраних померлих.
Це саме доводить ще інше ім’я, застосоване до Ісуса і Церкви – Первістки. Ісус є названий
Первістком (1 Кор. 15:20); як і Церква є разом з Ним названа
Первістками (Рим. 8:23; Як. 1:18; Об. 14:4). Логіка вказує, що якщо вони є первістками, то мусить також бути щось, що наступає після них – пізніші вівці: це послушні серед людей в часі Тисячоліття. Таким чином наступне ім’я, вжите щодо Ісуса і Церкви, вказує на можливість спасіння, яке пізніше буде можливим для невибраних померлих.
Сьоме урядове ім’я Ісуса і Церкви вказує на шанс спасіння для невибраних померлих:
Насіння Авраама, яке благословить усі племена, роди і народи землі (Бут. 22:18; 28:14; Дії 3:25). Цим насінням є Ісус і Церква (Гал. 3:16,29; Рим. 9:7,8; Гал. 4:28). Більшість людей з племен, родів і народів землі померли під прокляттям Адама, отже відійшли з цього життя без благословень. І тому вони мусять бути пробуджені з мертвих, щоб отримати благословення, обіцяні в Угоді, підтвердженій Присягою, що містить три славні частини: (1) що буде Насіння Авраама; (2) що це Насіння буде благословляти і, (3) що справа благословення досягне усіх невибраних: померлих і живих. Отже, урядове ім’я Ісуса й Церкви
Насіння Авраама вказує на шанс спасіння для невибраних померлих. На підставі семи урядових імен Ісуса і Церкви ми дізналися, що їх урядовою працею в Тисячолітті буде, серед іншого, дати можливість спасіння всім тим, які відійшли, не маючи такої можливості в цьому житті. Є ще інші урядові імена, застосовані Біблією по відношенню до Ісуса і Церкви, які це підтверджують, такі як Посередник, Суддя, Місто Бога, Відкупитель, Божий Храм, Дерево Життя, Нові Небеса і т.д., але сім імен, які були тут коротко обговорені, достатньо це доводять. В книжці «Біблія» (Е 12) ми подали список цього 21 уряду.
ПОВНА МОЛЖИВІСТЬ ДЛЯ ВСІХ
(9) Як дев’ятий аргумент, який доводить існування можливості для тих неспасенних померлих, які не мали можливості отримати спасіння, що має місце тепер, представляємо той факт, що всі речі, які дають можливість отримати спасіння, стануть уділом всіх, які будь-коли жили; отже ті, які не отримали цих благословень в цьому житті, отримають їх після пробудження з мертвих. Ми легко побачимо, що можливість отримати спасіння складається: (1) зі скасування Адамового вироку, (2) пізнання Божої Правди, (3) умов, які сприяють справедливості і не сприяють гріху, (4) притягнення до Христа, (5) визнання Христа і підкорення себе Йому, (6) пропозиції посвячення та (7) пропозиції Святого Духа. Якщо ми зможемо довести, що ці сім речей будуть уділом усього людського роду, який не мав такої можливості в цьому житті, то це буде доказом, що він отримає їх в майбутньому житті, а отже, що є надія для тих неспасенних померлих, які не мали шансу отримати спасіння в теперішньому житті. Тепер ми приступаємо до доведення на основі Біблії, що ці сім чинників будуть уділом всіх невибраних.
1. Всі будуть звільнені від Адамового вироку, тобто, всі будуть пробуджені з мертвих, бо ж смерть є вироком Адама (Рим 5:12; 1 Кор. 15:21,22). Тому звільнення їх від вироку смерті означає виведення зі смерті, вже без Адамового прокляття. Далі вірші Святого Письма доводять, що на підставі смерті Христа за кожного усі будуть звільнені від вироку Адамової смерті (Рим. 5:18,19; 11:26; 1 Тим. 2:4-6; 4:10; Ів. 1:29; 3:17; Євр. 2:9; 1 Ів. 2:2). Коли деякі з цих віршів говорять про спасіння всіх, то це не відноситься до вічного спасіння, але спасіння через смерть Христа від вироку смерті, який лежить на всіх за гріх Адама. Таким чином ці вірші доводять, що всі, які в цьому житті не були звільнені від вироку смерті Адама, завдяки жертві Христа будуть від нього звільнені в майбутньому житті; а якщо цей вирок приносить смерть, то звільнення від нього означає пробудження з мертвих вільними від цього вироку. Звільнення від н є необхідним, аби скористатися з можливості спасіння, бо так довго, як хтось знаходиться під вироком смерті, він не може отримати вічного життя.
2. Всі будуть навчені Божому Слову; оскільки люди не можуть бути спасенні через незнання, бо щоб одержати спасіння, вони мусять прийти до пізнання правди (Дії. 4:12; 11:14). Як Старий, так і Новий Заповіт доводять, що ті, які в цьому житті не отримали спасенного знання правди, отримають його пізніше. Ось деякі тексти Святого Письма, які говорять, що так буде у віці Тисячоліття, коли земля (Іс. 11:9; Ав. 2:14) буде наповнена знанням Бога, в той час як зараз (Іс. 60:2; 2 Кор. 4:4) темнота (омана) вкриває землю (Іс. 29:18,24; 35:4-6; 40:5; 42:6,7; 49:6; 50:10; Ів. 1:9; Дії 3:21,22; 1 Тим. 2:4,6; Об. 20:3; 22:17). Таке пізнання дійсно дасть їм можливість отримати життя; оскільки воно є другою складовою спасіння.
3. Біблія навчає, що всі будуть в таких умовах, які не сприяють гріху, а сприяють праведності, і в тих умовах зможуть реформувати себе, і вічне життя дійсно буде можливим навіть для найслабших і найбільш деградованих. Наступні умови, які не сприяють гріху, а сприяють праведності, стануть доступні для всіх під час царювання Месії: прокляття буде зняте з землі (Іс. 61:4), а земля стане приверненим раєм (Єз. 36:35; Іс. 35:1,2); сатана і його упавші ангели будуть зв’язані, щоб не могли зводити людей (Об. 20:1-3). А Христос і Церква візьмуть владу для добра людства (Пс. 72:8; Об. 20:4,6); неправда і гріх будуть назавжди знищені (Іс. 25:7; 1 Кор. 15:25,55-57), а правда і праведність переможуть (Іс. 11:9; 62:12); вирок смерті буде знятий з людини (Рим. 5:19), а замість цього вона одержить можливість реституції; смуток і зідхання минуть, а радість і щастя займуть їх місце (Іс. 35:10; Лук. 2:10); війни і боротьба зупиняться (Іс. 2:4), а їх місце займуть мир і добра воля (Іс. 9:6; Лук. 2:14); люди не будуть більше переслідувані і кривджені за праведність (Іс. 25:8), але, навпаки, дуже благословенні (Пс. 72:7); безбожні будуть одразу карані за чинення зла (Пс. 37:35,36) і биті з метою направи (Іс. 26:9); фальшиві релігійні системи будуть знищені (Іс. 65:15; Об. 18:8-24), і одна правдива релігія об’єднає усіх (Іс. 60:14,15); гнобительські уряди будуть повалені (Іс. 60:12), а запанує турботливий уряд Ісуса і Церкви (Пс. 72:12-14); люди не будуть вже позбавлені свого дому, ані не будуть змушені винаймати в інших (Іс. 65:22), але кожен в мирі буде радіти своєю власністю (Мих. 4:4); не буде більше виконувати непотрібної праці (Іс. 65:23), але їм буде вестися в їх стараннях (Іс. 60:17). Такі умови точно не сприяють гріху, а сприяють праведності; отже буде дуже сприятливий шанс для спасіння людства. Умови, що сприяють спасінню, є третьою складовою можливості спасіння, а подані вище цитати доводять, що вони призначені для неспасенних померлих світу.
4. Святе Письмо навчає, що всі ті, які в цьому житі не були корисним чином спрямовані до Христа, будуть спрямовані до Нього в майбутньому житті. Ісус говорить (Ів. 12:32): «І як буду піднесений з землі [в наступному вірші св. Іван пояснює, що цей вираз відноситься до жертовної, викупної смерті Ісуса і Його панування в Тисячолітті, через що Він прославить Бога], то до Себе Я всіх притягну». Ми усі знаємо, що в цьому житті порівняно небагато були притягнені до Христа (Ів. 6:44; Мат. 7:14). Тому всі, які в цьому житті не були притягнені (корисно спрямовані) до Нього, мусять бути до нього притягнені після цього життя, в іншому разі вірш з Ів. 12:32 був би неправдивим. Але цей вірш є правдивим, тому не притягнені до Нього в цьому житті, будуть скеровані до Нього в майбутньому, в Тисячолітті.
5. Біблія навчає, що всі підкоряться Ісусу і визнають Його право панувати над ними (Фил. 2:10,11; Іс. 45:23; Пс. 22:30; Рим. 14:9). В цьому житті не всі підкорилися Йому, і не всі визнали Його, щоб Він керував ними. Ті, які не зробили цього в теперішньому житті, мусять це зробити в майбутньому. Фил. 2:10 вказує, що це охоплює померлих, тобто тих, що під землею, а Пс. 22:30 і Рим. 14:9 прямо говорять про них. Таке підкорення себе і визнання є частиною досвідчень тих, які використовують можливість спасіння.
6. Святе Письмо навчає, що можливість посвячення Господу в часі Тисячоліття буде дана кожній людині на землі; це відноситься також до тих, які будуть тоді пробуджені з мертвих. Відповідним тут є текст з Іс. 35:8. У 4 вірші представлений другий прихід Христа, який відбувається у великому утиску під час повалення царства сатани і покарання його прибічників. 5 та 6 вірші говорять про те, яким чином Він буде просвічувати, реформувати і підносити грішне людство, а 7, 1 і 2 вірші навчають про привернення раю. 8 вірш навчає про відкриття Святої Дороги для нечистих (заплямлених гріхом Адамового роду), які мусять очиститися, якщо будуть прагнути іти нею до кінця. На відміну від вузької дороги (особистої дороги), Свята Дорога є публічною дорогою, відкритою для кожного. На ній все буде дуже просто і ясно, так, що і нерозумний не заблудить. 9 вірш вказує, що з цієї дороги будуть забрані всі перешкоди, а відкуплені, тобто ті, які через викуп будуть звільнені з-під вироку смерті (1 Тим. 2:4,5), отримають привілей іти нею. 10 вірш доводить, що у зв’язку зі Святою Дорогою померлі, яких також охоплює викуп Христа (Ос. 13:14), повернуться з гробу і прийдуть до Сіону, Ісуса і Церкви. Отже, цей фрагмент виявляє, що можливість посвячення буде відкрита тим померлим, які не посвятилися в цьому житті, і вона є шостою складовою шансу спасіння.
7. Останньою складовою можливості спасіння є пропозиція Святого Духа. Біблія навчає, що така пропозиція буде запропонована всім. В Йоіла 3:1, 2 зроблена цікава обітниця, яка подає думку в зворотному порядку виконання. У 2 вірші Єгова нам подає, що виллє Святого Духа на рабів і невільниць (вибраних), що Він робив у віці Євангелії, «за тих днів»; а в 1 вірші каже, що «потому», після віку Євангелії, тобто у віці Тисячоліття, виллю Духа Свого «на кожне тіло». Отже, ті, на кого він не був вилитий в цьому житті, пізнають це в майбутньому житті. Слухняні приймуть його (Дії 5:32), завдяки чому (якщо і далі будуть послушними) будуть піднесені до досконалості. Згідно Йоіла 3:1 усі будуть мати можливість отримати Святого Духа, хоча ніхто не буде примушений до послуху і його прийняття. Таким чином можливість отримати Святого Духа буде відкрита для всіх. Пропозиція прийняти Святого Духа є необхідною частиною можливості спасіння. Вона є сьомою і останньою складовою повного шансу спасіння.
Таким чином ми довели на основі Святого Письма, що сім чинників, які складають повну можливість спасіння, будуть доступні кожній людській істоті. Однак в цьому житті вони не були доступні кожному. Тому такі зможуть отримати їх пізніше, в Тисячолітті.
ПОСТУПОВЕ УСУВАННЯ ПРОКЛЯТТЯ
(10) Ми продовжуємо обговорювати цю тему, подаючи десяту причину надії для деяких з неспасенних померлих. Біблія навчає, що під час Тисячоліття прокляття, яке Адам стягнув на людську родину, буде поступово зніматися протягом тисячі років. Об. 21:3-5 вказує, що це станеться завдяки присутності серед людей на землі Божої Скинії (Христа і Церкви – «храм Божий святий, а храм той то ви»; 1 Кор. 3:17; Еф. 2:19-22). Об. 22:1-3 доводить це на підставі перебування серед людей Престолу Бога і Агнця (Божої царської влади, яку буде виконувати Ісус з Церквою), Ріки Життя (чистого Божого Слова) і Дерева Життя (Ісуса і Церкви). 1 Кор. 15:24-26 показує, що царська влада Христа викоренить в часі Його панування всі рештки узурпованого панування сатани і його впливу на людей, головними наслідками якого є гріх, смерть і могила. 1 Кор. 15:54-57 доводить, що Церква буде приймати участь з Ісусом в осягненню цієї перемоги над гріхом, смертю і могилою для добра людства, а Ос. 13:14 подає, що все це буде наслідком викупної жертви Христа. Хай лине Богові слава за таке прекрасне майбутнє! Цей перегляд підтверджує, що шанс спасіння чекає на тих, які не мали його в цьому житті; бо всі вони померли під прокляттям, знищення якого означає, що більше воно не буде тяжіти ні над ким.
Перед тим, як представимо наступні докази існування надії для неспасенних померлих, ми розглянемо кілька відповідних питань.
ЧИ «ВСІ» (1 ТИМ. 2:6) ОЗНАЧАЄ КОЖНОГО?
По-перше, чи правильним є твердження, що слово «всіх» в таких віршах, як 1 Тим. 2:4, 6 означає
всіх, беручи під увагу біблійне вживання цього слова в Мат. 3:5 і т.п., де воно, звичайно, не означає
всіх? Це правда, що деколи слово «всі» в Святому Письмі не означає кожного, тобто воно не є універсальним поняттям в своєму застосуванні, як це доводить випадок, процитований в питанні. Однак цей факт не перечить думці, що це слово майже завжди має універсальне застосування. Воно так загальне, що бажання дати доказ завжди приходить до того, хто переконує, що в процитованому уривку воно не охоплює кожної особи або кожної речі. Звичайно в 1 Тим. 2:4, 6 слово «всі» з трьох причин означає кожного: (1) Згідно з 1 Тим. 2:4, Святе Письмо ясно навчає, що Бог у Своїй любові прагне спасти від вироку Адама кожну людину. На доказ цитуємо серед інших наступні вірші: Бут. 12:3; 18:18; 22:18; Ів. 3:16,17; 1 Тим. 4:10; Тит. 2:11; 3:4; Євр. 2:9; (2) Біблія також виразно вчить, що Ісус Христос помер, щоб усіх людей спасти від вироку Адама (просимо знайти наступні тексти для підтвердження цієї думки: Ів. 1:29; 3:15-17; 12:32,33; Рим. 5:18,19; 1 Кор. 15:21,22; Євр. 2:9; 1 Ів. 2:2); (3) Біблія вчить, що внаслідок Божої любові та смерті Ісуса Христа за всіх людей, щоб врятувати їх від вироку Адама, всі люди будуть запрошені і підтримані Святим Духом, щоб прийти до гармонії з Богом. Зауважмо наступні вірші, які не є вичерпним переліком відповідних уривків Святого Письма: Пс. 2:8; 21:28-30; 85:9; 97:3,4; Іс. 2:2; 11:9; 25:6; 29:18,24; 35:5,6,10; 40:5; 45:22,23; 52:10; Єр. 31:34; Йоіл 3:1; Лук. 2:10,31-34; Ів. 1:9; 12:32; Тит. 2:11; 3:4; Об. 22:17. Якщо уважно дослідимо 1 Тим. 2:4-6, то ми зауважимо, що ці три думки є там виразно підкреслені. У 4 вірші Апостол в першу чергу відкрито заявляє, що Божа добра воля, любов, охоплює цілу людську родину для того, щоб вона могла бути врятована від Адамового вироку: «
що хоче, щоб усі люди спаслися [не навічно, але від вироку Адама]. Про другий пункт – жертву Ісуса, складену за всіх людей – безпосередньо навчає 6 вірш, де Павло говорить про Ісуса Христа, що «
дав Самого Себе [на смерть]
на викуп [рівнозначну ціну]
за всіх [за Адама і весь рід, який в момент гріха був в його стегнах]». 4 і 6 вірші навчають також про пропозицію допомоги Духа для всіх людей задля спасіння: «
Який хоче, щоб всі люди…
прийшли до пізнання правди… що буде
часу свого [
KJV; під час Тисячоліття]». Тому, ці три зауваження доводять, що «всі» в 1 Тим. 2:4,6 означає кожного з роду Адама, включно з ним.
УНІВЕРСАЛЬНЕ ВІДКУПЛЕННЯ ЧИ СПАСІННЯ?
Друге питання, яке може з’явитися: чи Святе Письмо навчає про універсальне
відкуплення, універсальне
спасіння чи про те і інше? Відповідаємо, що про це можна говорити різними термінами і, не дивлячись на це, правильно. Ми могли б сказати, що ми маємо універсальне відкуплення, бо ж воно є для всіх, а результат смерті Христа буде результативним для цілого роду Адама. Коли? Вони виявляться результативними для всіх, це буде означати їх спасіння, тобто дійсне і повне спасіння від гріха і умов смерті, або повну
можливість піднятися з гріха і смерті, в чому їм може перешкодити лише їхня власна воля. Справа першого Адама буде вчинена повністю недійсною через Христа. Кожен представник людського роду,
якщо захоче, отримає привілей повернення до всього, що було втрачене. Вічне спасіння, повне звільнення від гріха і смерті, буде вимагати повної співпраці людини. Порушення Божого права веде до вироку смерті, як було у випадку батька Адама. Порушення цього закону будь-ким з уже звільнених від вироку Адама і піднесених з упадку буде означати поновне засудження такої особи на смерть. Про це засудження Біблія говорить як про другу смерть, яка, за її словами, прийде на деяких. Перша смерть прийшла на всіх по причині гріха однієї людини. Друга смерть буде тільки для свідомих і добровільних грішників, якими, за словами Біблії, деякі стануть. Вчинення такого роду гріхів буде можливим лише після звільнення з попереднього вироку, виданого Адаму – вироку
першої смерті. Тобто світ не може тепер померти
другою смертю, оскільки він ще не є звільнений з
першої смерті. Жодна людина не може бути покарана судом
два рази карою смерті за ту саму провину. Щоб отримати
другий вирок, вона спершу мусить бути звільнена – дійсно чи приписано – від першого вироку, і далі вчинити другий переступ. Світ (Адам і цілий людський рід) був один раз засуджений. Лише коли він буде звільнений від цього осуду, буде можливим отримати новий.
Тому Біблія заявляє, що в Божому намірі буде великий День, День, який триває тисячу років, в якому Христос буде судити, випробовувати світ. Право втілювати цю пробу наш Господь Ісус отримав через Свою смерть, скуштувавши її за Адама і все його потомство, осуджене в ньому (Євр. 2:9). Смерть нашого Господа, досконалої людини, була повним відповідником вироку, виданого першій людині. Таким чином була відкрита дорога до великого часу відновлення, про яку говорить Апостол Петро (Дії 3:19-21). Отже, наш Господь Ісус став Відкупителем, набувачем Адама і цілого його роду. Він ще не довершив вповні акту купівлі, бо ж застосування заслуги Його жертви за світ має наступити під час Його другої присутності, коли Церква буде вже укомплектована. Як тільки дійде до цього набуття, настане скасування гріха світу. Тоді світ, вільний від кари первородного гріха, тобто Адамового гріха, буде відданий Христу. Кожна особа буде мати повну можливість, пробу, суд, щоб визначити свій справжній характер, справжні прагнення, дійсне відношення до добра і зла, до Бога і гріха. Спочатку це охопить народи, які будуть жити, а пізніше, поступово, тих, які є в гробах, в міру, як вони будуть вставати з них. Це буде універсальне відкуплення, тобто визволення з Адамової кари
смерті, загальне викуплення зі смерті, але не універсальне визволення, спасіння до
вічного життя, яке буде на умовах.
Говорячи про великий день випробування, День Суду світу, Апостол Павло говорить: «
Бo Він визначив день [в майбутньому],
коли хоче судити поправді ввесь світ через мужа, що Його наперед Він поставив, і Він подав доказа всім, із мертвих Його воскресивши» (Дії 17:31). Звичайно, слово «муж» вжите в цьому випадку образно, говорячи про Ісуса, як Голову, і Церкву, як Його Тіло, яка разом з Ним має складати в Тисячолітті великого Посередника між Богом і людьми з ціллю звільнення всіх від кари Адама, надання їм повної можливості повернення до Бога. Кожен, «хто хоче», зможе отримати цю повну можливість, а через поступ зможе бути визнаний гідним вічного життя. При закінченні тисячі років, в кінцевій пробі людства, він зможе довести, що може і прагне (може, бо став досконалим; прагне, бо має добрі прагнення серця) додержувати Боже право. Всі такі отримають від Отця вічне життя. Всі інші будуть знищені.
Адам був поставлений на пробу вічного життя, але впав на самому її початку. На початку Тисячоліття людство розпочне свою пробу іншим способом, бувши ще недосконалими. Однак вони, маючи досвід з натурою і наслідками гріха, будуть під прикриттям заслуги Христа (даної не в результаті індивідуального приписання, але внаслідок діяльності посередницького панування), зможуть підніматися щораз вище зі стану гріха та смерті. Маючи цей привілей, люди зможуть виявити свій справжній характер, скерований на добро чи зло. Якщо вони вірно стануть на бік добра, то отримають вічне життя, а якщо на бік зла, то втратять життя – знову помруть і вже назавжди залишаться мертвими: стягнуть на себе другу смерть. Отже, Біблія вчить про універсальне відкуплення, спасіння від Адамової кари смерті, проте вона не вчить про універсальне спасіння до вічного життя.
РОЗГЛЯД ОБЯВЛЕННЯ 20:4,5
Третє питання, яке можна задати, звучить так: як можна узгодити вчення, що невибрані померлі, позбавлені в цьому житті шансу отримати спасіння на основі вибору, будуть пробуджені в часі Тисячоліття, з Об. 20:4,5, яке після обговорення першого воскресіння мертвих каже: «а інші померлі не ожили, аж поки не скінчиться тисяча років»? Зауважимо, що цей фрагмент не говорить, що решта з мертвих не були пробуджені, аж скінчиться 1000 років, але що вони не ожили, аж поки не скінчились 1000 років. Хтось може запитати: яка різниця? Ми відповідаємо, що від цього залежить гармонійність або суперечність біблійних наук. Це прояснять кілька зауважень: Колись людство жило, було досконалим в отці Адамі. Однак, по причині прокляття Бог трактує ціле людство як померле, не дивлячись на те, чи воно знаходиться в процесі смерті, чи в стані смерті (Мат. 8:22; Ів. 5:24,25; 2 Кор. 5:14; Рим. 5:12,15,17; Еф. 2:1,5; Об. 20:12,13). Він робить це тому, що на всіх лежить вирок смерті, і тому, що коли йдеться про тих, хто знаходиться в процесі смерті, цей вирок виконується на них. Схожим чином ми могли б сказати про шанси на електричному стільці в момент увімкнення електрики – що «він вже не живе», а це тому, що є під вироком смерті, який виконується на ньому, хоча ще не приведений в дію. З цієї точки зору процес смерті ми називаємо порахованою смертю, а стан смерті – дійсною смертю. Подібно й Бог: усіх вільних від вироку смерті називає живими, не дивлячись на те, чи є вони досконалі приписано чи дійсно (Ів. 3:36; 5:24,25; 1 Ів. 5:12; Рим. 5:15; Ів. 1:4; Об. 21:3-5). Перших ми називаємо пораховано живими, а других дійсно живими.
Ця точка погляду дозволить нам гармонізувати нашу науку, яка каже, що решта з померлих (невибраних) будуть
пробуджені з мертвих
в часі Тисячоліття, з твердженням, що вони оживуть лише під його кінець. Відразу після пробудження зі смерті вони ще не будуть живими – дійсно досконалими. Процеси реституції будуть вимагати тисячі років, щоб довести їх до дійсної досконалості, щоб оживити їх так, як в дійсності на це дивиться Бог. Оскільки так довго, як в них буде залишатися якийсь слід недосконалості Адама, з Божої точки зору вони будуть мертвими (1 Кор. 15:24-26). Але як тільки стануть досконалими, вони оживуть, що станеться під кінець Тисячоліття, і що вимагає, аби вони були пробуджені в часі Тисячоліття. Тепер завдяки нашому виправданню вірою Бог трактує нас як живих з Божої точки зору, оскільки наше виправдання вірою приписує нам праведність, яку завершені процеси реституції довершать в послушних протягом тисячі років. Таким чином ми гармонізуємо мниму суперечність і стверджуємо, що обидва вчення є біблійними і розумними. Привернення недосконалих до стану досконалості – допровадження їх до такого
життя, яким його бачить Бог, займе цілу тисячу років, хоча
пробуджені вони будуть на початку Тисячоліття. І тому решта з померлих не ожили – не повністю воскресли, не стали знову досконалими, якими були колись в Адамі, аж поки не скінчилася тисяча років.
ЧИ «НЕПРАВЕДНІ» ВОСКРЕСНУТЬ?
Четверте питання є таке: у зв’язку з тим, що деякі ніколи не досягнуть стану досконалості, який означає слово
воскресіння, як нам зрозуміти слова апостола Павла в Діях 24:15, що воскреснути мають як праведні, так і неправедні? Цей вірш виявляється дуже зрозумілим, коли ми пильно звернемо увагу на те, що читаємо. Євреї, які стояли близько і чули оборону апостола перед намісником Феліксом, частиною якої є слова з Дій 24:15, вірили, що всі праведні отримають воскресіння з мертвих, і що неправедним також буде дана можливість воскресіння. Цього вони навчилися від своїх прабатьків. Тепер апостол повторив це, в чому вони були переконані. Він каже: «настане воскресення праведних і неправедних», тобто воскресіння, яке забезпечив Бог і яке має ще наступити, є не лише для добрих, але також і для тих, які тепер є злими.
Це не означає, що ті, які
залишаються в стані неправедності, осягнуть повне воскресіння з мертвих. Цей текст не говорить, що
всі неправедні воскреснуть, повернуться до досконалості життя. Тепер живуть виправдані, які матимуть можливість воскресіння, та інші, які тепер не є виправданими і які також будуть мати можливість воскресіння. Ціле людство буде мати нагоду в запевненій Богом
можливості воскресіння. Праведні отримають особливе воскресіння, яке буде нагородою за їх особливий послух. Але у віці, який надходить, перед усіма буде відкрита можливість здобути вічне життя через Христа. Праведні з класу Церкви є «перемінені дуже швидко, як оком змигнути» з земного стану в небесний – в досконалих духовних істот. Праведні з давніх віків, виправдані перед Богом через віру, мають повстати як досконалі люди, а не в стані, в якому вони померли. Це настане після застосування заслуги викупу Христа за цілий світ.
Отже, ми маємо воскресіння: найвищого класу праведних, Малої Черідки, до Божественного рівня; воскресіння Великої Громади до нижчого духовного стану; воскресіння Старожитніх і Молодих Гідних на земному рівні. Це чотири класи, які проходять свою пробу в цьому житті. Але Божий план передбачає, щоб решта людства поступово були піднесені з земної тлінності до первісної досконалості, якою на початку втішався Адам. Тепер вони неправедні і ніколи не ввійшли в стан відносин з Богом.
Божа мета – звершити звільнення всього людства від осуду в отці Адамі через смерть Ісуса. Тому ціле тисячолітнє панування Христа було призначене на воскресіння світу, але майбутнє покаже, скільки людей використає цей шанс. Святе Письмо подає, що в наступному віці столітній грішник – добровільний грішник – буде повністю відтятий від життя. Воно засвідчує, що такий грішник буде юнаком в порівнянні з тим, ким міг би бути, якби використав можливості того періоду (Іс. 65:20). Ті, які не використають благословення того дня, самі будуть нести за це вину. Лише добровільне особисте відкинення Бога і Його милосердного спасіння в Христі може засудити кого-небудь на другу смерть.
Зауважмо, що Святе Письмо не говорить, що
всі будуть мати уділ у воскресінні. Що буде з тими, які отримали оживлене виправдання? Чи всі вони воскреснуть? О ні! Будуть такі, які були виправдані і пішли на другу смерть. Подібно буде зі світом: якщо хтось після того, як отримає повний шанс, свідомо згрішить супроти ясного світла, отримає кару другої смерті. Але нічого не буде бракувати в цій можливості, яку дасть Бог. Наш Господь сказав, що «надходить година, коли всі, хто в гробах, Його голос почують, і повиходять ті, що чинили добро, на воскресення життя, а котрі зло чинили, на воскресення
Суду» (Ів. 5:28,29).
Ті, які задовольнили Бога своєю вірою, посвяченням самих себе для Нього і послухом щодо вказівок Його Слова, Духа і Провидіння, це ті, які робили добре. Бог не бажає від них нічого більше, лише те, щоб вони довели свою вірність через повне посвячення, старання жити у згоді з Його волею в міру своїх можливостей, чи то у віці Євангелії, чи у вічних віках. Авраам, Ісаак, Яків і всі пророки (всі інші менш знані), які згадані святим Павлом в Євр. 11, померли з вірою. Бог засвідчує, що ці Старожитні Гідні подобалися Йому, і що вони отримають «краще воскресіння» (Євр. 11:35). Вищість їх воскресіння буде полягати в тому, що вони повстануть в людській досконалості, в той час як світ буде змушений здобувати досконалість впродовж тисячі років.
Ті, які чинили добре, повстануть на воскресіння життя. Деякі з них воскреснуть до життя на людському рівні, інші – на духовному, а ще інші – на найвищому рівні духовного існування – в Божій природі. Далі Ісус каже про другий загальний клас – про тих, які чинили зло. До них зараховані всі, яких Бог не може визнати ані прийняти. Не прийняті це ті, які на думку Бога не робили добре, які поступали погано, які є невиправданими. Багато з них були шанованими і моральними людьми, але вони не гідні «кращого воскресіння». Вони також повиходять, щоб коли захочуть, могли отримати повне піднесення до життя. Вони будуть пробуджені для того, щоб отримати воскресіння. Вони будуть воскрешені з
гадесу, гробу, стану смерті, але їх пробудження буде лише початком воскресіння, тобто повернення до досконалого життя. Деякі встануть, щоб пізніше знову померти, якщо не приймуть умов Божого благословення.
Процес воскресіння буде просуватися день за днем, тиждень за тижнем і рік за роком впродовж періоду тисячі років – великого дня воскресіння, великого дня, останнього дня, коли всі будуть мати можливість отримати вічне життя. Але хто не зробить відповідного поступу, буде визнаний негідним повного воскресіння. Його здобудуть лише ті, які будуть визнані гідними вічного життя на Божих умовах. Отже, це буде воскресіння померлих, допровадження до досконалого життя, як праведних, так і неправедних. Усі, що в гробах, повиходять з них і дійдуть до пізнання правди, так щоб, коли захочуть і будуть слухняні, могли віднайти все те, що було втрачене Адамом і відкуплене Спасителем світу, Ісусом Христом. Вищі пояснення знаходяться в повній згоді з дослівним перекладом останнього речення Дії 24:15: «Настане воскресення праведних і неправедних», оскільки перед словами «праведних» і «неправедних» немає грецького означеного артикля.
ЧИ ВСТАНУТЬ ТІ САМІ ТІЛА?
П’яте доречне запитання: чи під час воскресіння встануть ті самі тіла, які йдуть до гробу? Дуже зрозуміла відповідь на подібне питання дана в 1 Кор. 15:35-38, де читаємо: «Але дехто скаже:
Як мертві воскреснуть? І в якім тілі прийдуть? Нерозумний,
що ти сієш, те не оживе, як не вмре. І коли сієш, то сієш не тіло майбутнє, але голе зерно, яке трапиться, пшениці або чого іншого, і Бог йому тіло дає, як захоче, і кожному зерняті тіло його». Ці вірші виразно показують, що поховане тіло не повертається, даючи за ілюстрацію посіяного зерна пшениці і т.п., яке вже не повертається, але видає нові зерна. Подібно і поховані тіла не встануть з мертвих.
Часом вважається, що Ів. 2:19,21 («Зруйнуйте цей храм, і за три дні Я поставлю його… А Він говорив про храм тіла Свого») навчає про пробудження того самого тіла, яке є поховане. Таке пояснення суперечить не лише вище процитованим словам святого Павла, але також багатьом іншим віршам зі Святого Письма і біблійним ученням, які ми подали книжці
Схема Божого Плану, Е 16:334 с., які доводять, що Ісус у воскресінні не забрав назад Свого земного тіла. По причині нерозуміння Ісуса слухачами, Його слова були пояснені святим Іваном як такі, що відносяться до храму, показаного в єврейському храмі, тобто що Він говорив про позаобразний храм, яким є Церква (1 Кор. 3:16,17; 2 Кор. 6:16; Еф. 2:19-22). Ми також знаємо, що Церква названа Тілом Христа (Рим. 12:5; 1 Кор. 12:12-27; Еф. 1:23; 3:6; 4:4,12,16; 5:23,30; Кол. 1:18,24). Тому Ісус обіцяв тут, що навіть якщо Його вороги вб’ють різних членів Його Церкви, то Він, незважаючи на це, поставить його (Церкву) третього (тисячолітнього) дня. Він сказав ці слова п’ятого тисячолітнього дня від упадку Адама в гріх; а ми вже дізналися, що Церква буде володарювати з Ним, отже воскресіння сьомого тисячолітнього дня, який є тим третім днем, рахуючи від п’ятого включно. Розуміючи так, цей вірш не відноситься до пробудження тіл святих.
Святе Письмо ніде не вчить, що поховані в гробах тіла воскреснуть в останній день, але заперечує такому погляду. Приймаючи ці біблійні вчення, ми убережемо себе від закидів невіруючих щодо воскресіння померлих – закидів, які виникають з того факту, що матеріальні складники окремих тіл стали частинами інших тіл через асиміляцію, людожерство чи поїдання фруктів та овочів і т.п., які присвоїли собі складники мертвих людських тіл.
Вірш з Іс. 26:19 (див.
Танах) інколи приводять як такий, що ніби доводить, що встає те саме тіло, яке йде до гробу. Однак в перекладі AV (англ.) є кілька сумнівних речей. Передусім, слова надруковані в цьому вірші
курсивом, були додані до тексту, не маючи будь-якого відповідника в оригіналі. Тут перекладачі вживають
курсив, щоб поінформувати читачів, що ці слова були додані. Додані слова «
також і» приводять до того, що цей вірш можна пояснити так, як це перечило б Біблії багатьма способами, як ми це вияснили. Більше того, гебрайське слово, перекладене як «тіло» не є у множині, але вжите колективно, як, наприклад, в Іс. 5:25, і має значення множини.
Англомовні переклади ARV та ERV, переклад Молтона, Лісера, Юдейського Видавничого Товариства і т.д. подають цей текст так: «Оживуть твої померлі; мої мертві тіла встануть».
Як ми знаємо (Лук. 20:36; див. також «Життя – Смерть – Майбутнє» 171-183 с.), воскресіння має дві частини: (1) пробудження померлих і (2) піднесення їх з фізичної, розумової, моральної та релігійної недосконалості занепалого стану Адама до фізичної, розумової, моральної та релігійної досконалості, від якої Адам відпав. Цей процес вимагає цілого Тисячоліття. Ми вважаємо, що про ці дві частини воскресіння навчає Іс. 26:19. Вираз: «померлі твої оживуть» відноситься до пробудження померлих – першої частини процесу воскресіння, а вираз: «мої мертві тіла воскреснуть» відноситься до повстання з недосконалості Адама до досконалості – другої частини процесу воскресіння мертвих. Вираз «мертві тіла» не відноситься до тих тіл, які дійсно є в стані смерті, але мертвих в гріхах (Еф. 2:1,5), оскільки кожного, хто не є у Христі і не має досконалості, Бог вважає мертвим (2 Кор. 5:14). Причина використання слова «моє» у виразі «мої мертві тіла» в тому, що Христос, як автор цих слів, завдяки своєму відкупленню – набуттю – буде їхнім власником і Господом (Рим. 14:9); отже Він може властиво називати їх Своїми. Розуміючи так, цей вірш в найменшій мірі не говорить про воскресіння останнього дня тих самих тіл, які були поховані, але відноситься до двох частин процесу воскресіння: (1) пробудження померлих і (2) їх повернення до досконалості.
До цього моменту в даному розділі було подано 10 біблійних причин, підтриманих багатьма віршами на доказ того, що в наступному житті шанс отримати спасіння матимуть всі ті представники грішного роду Адама, які в цьому житті не були обдаровані можливістю отримати спасіння, яке тепер діє – виборчого спасіння. Є багато інших біблійних причин для такої надії; нашим бажанням є представити деякі з них, оскільки ця доктрина не повинна прийматися без повних і задовільних доказів її правдивості. Щоб наша віра в цьому питанні не була оперта лише на прагненні такої надії, але на певних, розумних і дійсних доказах, до тих 10 вже представлених аргументів ми додаємо ще інші. Два з них вже були досить докладно обговорені на попередніх сторінках, з поданням численних віршів. Ними є (11) благословення цілої людської родини, живих і померлих, шансом отримати реституцію, що є шостою головною ціллю повернення нашого Господа, згаданою в першому розділі (ТП № 10), та (12) знищення серед людей кожної злої речі і впливу та запровадження серед них добрих речей і впливів з ціллю повернути їх до досконалості, що було представлено в п’ятому розділі в темі «Цілі Царства» (БП № 4).
ДЕВ’ЯТЬ ІНШИХ ДОКАЗІВ ТАКОЇ МОЖЛИВОСТІ
Тепер коротко представимо дев’ять інших доказів цієї самої правди. (13) Біблія вчить, що багато з тих, які не мали можливості здобути виборче спасіння, в Тисячолітті позитивно зреагують на пропозицію доступного тоді спасіння. Про це прямо навчає Іс. 35:5,9,10 і Єзек. 16:46-63. (14) Біблія вчить, що багато з померлих піддадуться розпорядженням Царства, коли вони будуть запроваджені на землі (Пс. 21:28-30; 1 Кор. 15:21-26; Рим. 14:9; Іс. 45:22,23; Фил. 2:8-11; Пс. 85:9). (15) Біблійне вчення, що Вік Тисячоліття і День Суду є рівнозначні, доводить те саме; оскільки показує, що в День Суду будуть виконуватися лише ті речі, які мають бути виконані в Тисячолітті. Наступні вірші доводять ідентичність Тисячоліття і Дня Суду: 2 Тим. 4:1; Лук. 22:29,30; Мат. 19:28; Овд. 21; Єр. 23:5,6; 33:14-16; Іс. 32:1; Пс. 71:1-4. Як ми знаємо, всі померлі будуть пробуджені на початку Дня Суду (Ів. 5:28,29; 11:24; Об. 20:11,12). Отже, всі померлі повстануть на початку Тисячоліття. В Тисячолітті всі отримають допомогу для спасіння; отже всі отримають допомогу для спасіння в День Суду. (16) Ця правда виникає також очевидним чином з біблійної науки, що слово
воскресіння, застосоване до людства, означає
повстання знову з упавшого стану до досконалості образу Бога (Дії 26:23,24; Лук. 20:31-37; Фил. 3:11,7-10; Дії 24:15; 23:6; 26:6-8). Цей факт означає можливість спасіння для неправедних в Тисячолітті, згідно зі словами святого Павла, що не лише праведні воскреснуть (вдосконаляться), але також і неправедні (Дії 24:15). (17) Вчення Біблії про дві дороги спасіння – індивідуальну для вибраних, названу вузькою дорогою (Мат. 7:13,14), та загальну, названу святою дорогою (Іс. 35:8) – є доказом тієї ж науки. Контекст вказує (Іс. 35:5,9,10), що ця дорога буде призначена для деяких з неспасенних померлих, і цілий цей розділ доводить, що тут описується Вік Тисячоліття. (18) Біблія також підтверджує це вченням, що світ в теперішній час проходить такі досвідчення з суттю зла та його наслідками, які зроблять гріх чимось огидним для нього, коли для контрасту через досвід вони пізнають суть і наслідки праведності (Рим. 8:19-22; 11:30-32; Пс. 89:11-17). (19) Доктрина про реституцію – повернення людства до початкової досконалості Адама, що має статися в Тисячолітті, доводить те, що Тисячоліття призначене для благословення невибраних можливістю спасіння (Дії 3:19-21; Об. 21:3-5; 22:1-3). (20) Біблія довела це також вченням, що після закінчення спасіння з вибору буде діяти спасіння з вільної ласки (Дії 15:14-16; 3:19-21; Ів. 17:21-23; Рим. 8:19-23), так як Тисячоліття, період дії спасіння з вільної ласки, наступає після віку Євангелії з його спасінням через вибір, що діє тепер. (21) Наостанок, Біблія підтверджує вчення, що врешті-решт всі Божі справи принесуть Йому славу (Чис. 14:21; Пс. 75:11; Об. 5:13). Це буде можливим лише тоді, коли чудові прикмети, які проявляються в реалізації Його плану, вповні доведуть, що Його справи і характер були і є гармонійні, до чого є необхідна повна і справедлива можливість спасіння для кожного.
АНАЛІЗ ІНШИХ ПІДТВЕРДЖУЮЧИХ ТЕКСТІВ
Таким чином в сумі ми представили двадцять один доказ, підтриманий Святим Письмом, що для неспасенних померлих дійсно є надія; що ті невибрані померлі, які в цьому житті не мали можливості отримати спасіння через вибір, будуть мати її під час тисячолітнього панування Христа. Цей двадцять один доказ в кожному випадку показує, що невибрані померлі будуть пробуджені з мертвих в часі Тисячоліття. Подаючи коментарі в дужках, ми приведемо тут кілька текстів, яких ми ще не цитували або не повністю вияснили. Вони прямо навчають або натякають на те, що під час Тисячоліття такі померлі особи будуть пробуджені зі стану смерті і повернуться на землю. Пс. 21:28-30 є одним з таких віршів: «
Усі кінці землі [весь людський рід]
спам’ятають [будуть настільки суворо навчені думкам з Божого Слова, щоб не забути (Єр. 31:33,34)],
і до Господа вернуться [зміняться],
і вклоняться [служитимуть]
перед обличчям Його [в Його інтересах]
всі племена народів [кожна родина],
бо царство Господнє, і Він Пан [буде]
над народами [тут є очевидний опис Тисячоліття; тому що царства цього світу триватимуть аж до Тисячоліття, і лише після того перейдуть під владу Божого Царства (Об. 11:15)]
! Будуть їсти [будуть присвоювати благословення Тисячоліття)]
й поклоняться [служити Богу за це]
всі багачі [повні ревної любові]
на землі, перед обличчям Його на коліна попадають [служитимуть]
всі, хто до пороху сходить [померлі]
і [йдеться про тих, хто до пороху сходить]
не може себе оживити, [по причині вироку Адама]
!» Цей останній вірш доводить, що йдеться про невибраних померлих, бо вони з причини вироку Адама не можуть зберегти живими своїх душ. Згідно цього фрагменту вони мають поклонитися Господу, як Володарю народів, що може бути тільки в Тисячолітті, часі Його панування.
Наступний уривок це Пс. 85:9: «Всі народи, яких Ти створив, поприходять і попадають перед лицем Твоїм, Господи, та ім’я Твоє славити будуть». Багато народів, створених Богом, таких, як сім народів Ханаану, асирійці, вавилоняни і т.п. вже не існують. Однак вони були створені Богом, але в цьому житті не шанували і не славили Єгову. Щоб могли це зробити, вони мусять бути пробуджені з мертвих і бути навчені славити і прославляти Бога, а це відноситься до Тисячоліття. Іс. 29:18,24 це наступний відповідний уривок: «
І в той день [в день Бога, у віці Тисячоліття]
слова [науки]
книжки [Біблії; Іс. 35:5,6]
почують [зрозуміють]
глухі [ті, які в цьому житті мають закриті вуха розуміння і тому не можуть зрозуміти речей віри (Мат. 13:9-17)]
, а очі сліпих [тих, які в цьому житті не могли побачити речей віри]
із темноти [мішанини правди й неправди, в якій знаходяться в теперішньому житті]
та з темряви [цілковитої омани]
бачити будуть… Тоді то хто блудить у дусі [в доктрині] (1 Ів. 4:1-3)
, ті розум пізнають, а хто ремствує [по причині суворості прокляття, під яким вони жили і померли, тобто невибрані померлі]
, ті поуки навчаться!». Цей вірш засвідчує, що в Тисячолітті ті, які в цьому житті не могли побачити чи зрозуміти справ віри, які, живучи з наріканням в неправді і під прокляттям, до кінця зідхали (Рим. 8:22), побачать і зрозуміють правду та будуть звільнені з часткової чи повної неправди. Рим. 14:9: «
Бо Христос на те [задля того]
й умер [як викуп за всіх (1 Тим. 2:6)]
, і ожив, щоб панувати і над мертвими [над цілим загубленим родом Адама в гробі і поза ним]
, і над живими [в Тисячолітті]». Фил. 2:10,11: «
Щоб перед Ісусовим Ім’ям вклонялося кожне коліно [коліна]
небесних [небесні воїнства вклоняються перед Ним]
, і [коліна]
земних [це досі відноситься до майбутнього, до Царства, оскільки тепер Йому ще не кланяються всі коліна на землі]
, і [коліна]
підземних [людського роду, який знаходиться в гробі і який буде пробуджений з несвідомого стану смерті, і тоді як ті, які колись знаходилися під землею, будуть вклонятись Ісусу]
, і щоб кожен язик [на небі, на землі і під землею – живих та померлих]
визнав: Ісус Христос то Господь, на славу Бога Отця!».
Ще інший уривок це 1 Кор. 15:21-26: «
Смерть [процес смерті і стан смерті]
бо через людину [Адама]
, і через Людину [Христа]
воскресення мертвих [пробудження зі стану смерті і повстання з процесу вмирання – відвернення того, що стягнув на нас Адам]
. Бо так, як в Адамі вмирають усі [охоплені прокляттям Адамової смерті]
, так само в Христі всі оживуть [будуть виведені зі стану прокляття до досконалості – життя]
, кожен у своєму порядку [буде оживлений – удосконалений]
: первісток Христос [буде оживлений – удосконалений; тим Христом не може бути Ісус, оскільки Він воскрес 25 років раніше, перш ніж св. Павло написав ці слова, в той час як він говорить про майбутнє воскресіння: тут ідеться, звичайно, про Церкву, яка разом з Ісусом також названа Христос – помазаний (1 Кор. 12:12,13; Гал. 3:16,29); отже тут говориться про перше воскресіння (Об. 20:4,6)]
, потім ті, що Христові, під час Його приходу [оживуть (в англійському перекладі Біблії на полях подається слово
присутність як відповідний переклад грецького слова
парусія). Він буде присутній тисячу років, Тисячоліття, коли ті, які через віру і послух стануть Його власністю, будуть оживлені – удосконалені, після пробудження і виведення з гробу. Це відноситься до померлого світу, що повертається з гробу і піднімається до досконалості в часі Тисячоліття в міру, як люди будуть вірити і тривати в послусі]
. А потому кінець [Малий Період після закінчення тисячі років (Об. 20:7-9)]
, коли Він передасть [перестане бути Посередником]
царство Богові й Отцеві, коли [потім]
Він зруйнує всякий уряд [наслідки панування сатани]
, і владу всяку [її форми]
та силу [вчинки сатани]. [Отже, царювання Христа має на меті знищити всі справи сатани – гріх, неправду, смуток, біль, хвороби, смерть і могилу (1 Ів. 3:8; Об. 21:4,5). Знищення гробу означає пробудження всіх померлих; знищення смерті означає звільнення всіх з процесу вмирання. Отже, спочатку через пробудження померлих буде знищений гріб, а потім, поступово через реституційні процеси буде усунений кожен елемент процесу вмирання, гріх Адама, смуток, біль, хвороби, прокляття на землі і т.п]
. Бо належить Йому царювати, аж доки Він не покладе всіх Своїх ворогів під ногами Своїми [тими ворогами є різні форми прокляття, бо в наступному вірші святий Павло називає смерть як одного з ворогів Христа; покласти їх під Його ноги означає повне їх опанування – знищення]
! Як ворог останній смерть знищиться [не стан смерті ані гріб, які через пробудження померлих будуть знищені перед гріхом, болем, смутком і хворобами, але процес вмирання – недосконалість, який внаслідок вироку Адама досягнув усіх. Знищення його останніх слідів завершить справу тисячолітнього Царства; отже, смерть буде останнім ворогом, який буде знищений]». Тому смерть, згадана у 26 вірші, виявляється Адамовою смертю, а не другою, як деякі припускають. Як ми уже зауважили, 24 вірш запевняє нас, що кінець цього посередницького панування наступить лише тоді, коли Христос знищить в людському роді усі рештки панування сатани, його владу і силу діяльності через гріх. 25 вірш доводить, що такою є ціль панування Ісуса. Всі наслідки панування сатани, його влади і сили є в цьому вірші представлені як вороги Ісуса; і оскільки 26 вірш називає смерть одним з ворогів, ми можемо зрозуміти, чим усі вони є. Цими ворогами є нищівні наслідки панування сатани над землею – гріх, неправда, смуток, біль, смерть, гадес. Вони є ворогами Ісуса, оскільки шкодять людству, для відкуплення якого Він помер. Отже, ми бачимо, що ворогами, про яких говорить цей уривок, є всі наслідки гріха Адама; а смерть Адама є першою, а не другою смертю.
Думка 1 Кор. 15:24-26 виражена іншими словами в Об. 21:3-5; 22:3. Смерть і прокляття, яких, як стверджує цей вірш, вже більше не буде, є, без сумніву, смертю і прокляттям Адама. Більше того, друга смерть не є ворогом Ісуса чи людської родини, але швидше приятелем і слугою, який проковтне їхніх ворогів, так як образ другої смерті, Червоне море, було приятелем і слугою Мойсея й Ізраїлю, коли забезпечило охорону Ізраїльтянам і дозволило їм перейти через нього, поглинувши фараона та його армію і залишаючи Ізраїль безпечним і переможним на східному березі. Отже, ми бачимо, що вираз «останній ворог» з 1 Кор. 15:26 не відноситься до другої смерті, але до смерті Адама – першої смерті. Вираз «
смерть Адама» охоплює кожний залишок недосконалості, яку гріх Адама стягнув на людський рід. Цей вираз тут, звичайно ж, не означає
стану Адамової смерті, оскільки ще довго після повернення усіх з гробу, з Адамового стану смерті, людська родина і далі буде виявляти недосконалість. Отже, вираз «останній ворог» тут означає
процес Адамової смерті. Коли останні рештки недосконалості, що є наслідком Адамового гріха, будуть повністю усунені потужною реституційною силою і діяльністю Христа, тоді «останній ворог» буде знищений, що буде кінцем реституційної праці.
Ці уривки так ясно доводять, що невибрані померлі, які в цьому житті були позбавлені можливості осягнути виборче спасіння, будуть пробуджені з мертвих в Тисячолітті й отримають можливість осягнути реституційне спасіння.
Саме такою є Євангелія для людини, яка була представлена в такий спосіб як ангелом при народженні Ісуса (Луки 2:10), так і апостолом Павлом (Гал. 3:8). І саме тому Святе Письмо так сповнене нею.
Зрозуміння цієї справи пояснює минуле і теперішнє поступування Бога з людськими поколіннями. В такому світлі Біблія стає книгою, згідною сама з собою, Божим характером, викупом Христа, з дією Святого Духа, потребами людини і з фактами. Таким чином, вона дійсно відкриється нам як скарбниця чудового плану віків, складеного Богом, і як славний образ Його чудового характеру. За це ми любимо Бога любов’ю, яка перевищує всяку любов, з радістю неба, що зійшла на землю. Славмо, вихваляймо і прославляймо Того, всі вчинки Якого приносять Йому славу! «Великі та дивні діла Твої, о Господи, Боже Вседержителю! Справедливі й правдиві дороги Твої, о Царю святих! Хто Тебе, Господи, не побоїться, та Ймення Твого не прославить? Бо один Ти святий, бо народи всі прийдуть та вклоняться перед Тобою, бо з’явилися суди Твої!» (Об. 15:3,4).
Епіфанічний Том 17, 127-177 с.
Теперішня Правда № 79, вересень-грудень 2002
Виконання Божої волі (1 Ів. 2:17)ВИКОНАННЯ БОЖОЇ ВОЛІ
«Хто Божу волю виконує, той повік пробуває» – 1 Ів. 2:17
Коли людина зі світу починає відчувати потребу пізнавати Бога, її думки можуть обійти багато шляхів у пошуках відповіді, як вона може знайти Бога. Після певного часу пошуків, молитов, запитань про те, як вона може стати Християнином, Бог почне працювати в такій людині через досвід вивчення слова Правди. Він надасть відповідну допомогу, яка скерує новий розум, серце і волю, щоб вона хотіла посвятитися виконанню Божої волі і визнати потребу Утішителя в часі кожної потреби: «Утішитель же, Дух Святий, що Його Отець пошле в Ім’я Моє, Той навчить вас усього, і пригадає вам усе, що Я вам говорив» (Ів. 14:26; BS ’69:50).
Єгова у Своїй милосердній, люблячій доброті дає наступне запрошення: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам вашим» (Мат. 11:28-29). Для ново-посвячених Божих дітей це як музика для їхніх вух! Ярмо (дерев’яна рамка, що використовується для пари волів на обидві їхні шиї) є символом підпорядкування і поневолення. Всі в світі є під ярмом різного виду: ярмо політичне, фінансове чи ярмо бізнесу, соціальне ярмо, ярмо бажань, звичок, егоїзму і ярмо гріха всіх видів.
Людина, яка знаходиться під політичним ярмом, відчуває його тяжкість. Вона зайнята день і ніч, плануючи, розраховуючи і працюючи на відповідальній посаді. Вона старанно вивчає всі хитрощі світової політики, щоб завоювати і утримати прихильність виборців. Вона віддає багато часу, грошей і роздумів та концентрує багато енергії на ризиковані справи, шукаючи певного рівня виконавчої влади; якщо вона в результаті й отримає бажану посаду, то це майже завжди приносить безліч клопотів і виставляє її перед великою кількістю ворогів в опозиційній партії чи партіях, які зазвичай готові очорнити її репутацію при найменшій провокації.
Ті, які знаходяться під фінансовим ярмом, або ярмом бізнесу, є подібним чином пригнічені. Вони працюють довго і важко; вони проектують, планують, вигадують, дратуються і переживають, щоб бути багатими і, роблячи це, потрапляють в тенета, які крадуть в них справжнє щастя, якого земні багатства не можуть принести (1 Тим. 6:8-10).
Ті, які знаходяться в соціальному ярмі, важко працюють і жертвують багато для того, щоб задовольнити вимоги суспільства, накладені на них. Деякі, невимогливі у житті люди, знають, як в дійсності це ярмо тисне на багатих, особливо на тих, які змагаються з іншими, які є більш успішними. Жінки часто виснажують себе в тій службі, яка не приносить задоволення, тоді як їхні чоловіки і батьки доведені до відчаю і розпачу, аби встигати за фінансовими витратами.
Ярмо бажань, звичок, самолюбства і гріха різного виду є насправді важким, а їх тягар є справді гнітючим. Скинути всі види ярма і звільнити себе з усіх тягарів неможливо в цей злий день. Сатана, князь цього світу, вже накинув це ярмо гріха різних форм. І немає можливості принести визволення з-під цього ярма і його обмежуючих кайданів окрім як через Христа, який дасть визволення усім, хто прийде до Нього через покаяння і віру.
В той час як ціллю Христа є остаточне звільнення всіх таких від будь-якого ярма і від всякого тягаря, Він бачить, що вони не здібні користатися і насолоджуватися славною свободою синів Божих; і так, шляхом дисципліни і тренувань, Він має намір привести їх до такого стану. Тому необхідно, аби ті, котрі тепер стали б звільнені від неприємного ярма гріха і теперішнього загального порядку речей, повністю піддали себе Христу, щоб взяли Його ярмо на себе. І Він запрошує усіх, хто прийшов до відчуття дискомфорту від інших видів ярма і від ваги інших тягарів, щоб вони прийшли до Нього для звільнення і відпочинку. З лагідним співчуттям до всіх пригноблених і засмучених Він каже: «Прийдіть до Мене усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою. Візьміть ярмо Моє на себе» і т.д. Мільйони людей відповіли на Його ласкаве запрошення, і вони без жодного сумніву свідчать про легкість ярма Христа і благословення Його обіцяного відпочинку. І все ж, цей відпочинок не є відпочинком загального теперішнього добробуту і свободи від турбот, праці і всіх обмежень.
Взяти ярмо Христа на себе означає стати спільниками ярма разом з Ним і терпеливо йти з Ним. Ярмо є символом залежності, і хто піддається під ярмо, той тим самим піддається під волю і керівництво іншого, і покірно йде, щоб виконати визначене завдання. Це зробив наш Господь Ісус, добровільно піддаючи Свою волю під волю Небесного Отця. Бог не нав’язував Йому цього ярма, і не нав’язує його нікому. Ісус з радістю взяв його і терпеливо його ніс, незважаючи на те, що це коштувало Йому найглибшого приниження; Він не вважав це невдячною службою, але з задоволенням виконував Божу волю (Пс. 40:8,9; Євр. 10:7).
До цілком посвячених звучить запрошення, щоб бути уярмленими разом з Христом, в тій самій службі і з тим самим Учителем. Він запевняє нас, що Його ярмо є любе і Його тягар є легким. Але ми не можемо бути уярмлені з Христом, якщо не маємо Його Духа. Необхідно, щоб двоє, які є під одним ярмом, мали один розум. (Ам. 3:3); а те, що робить це ярмо і надалі легким для нас, це наша радісна витривалість, котра не нарікає під тим ярмом і не намагається його позбутися, але з задоволенням носить його з огляду на кінець, який буде осягнений, як також спільність і товариство з правдивим Спільником у ярмі, що має подібний розум.
Яке благословенне запрошення: увійти під одне ярмо з Христом! І яка надзвичайна можливість навчатися на тій дорозі, по якій наш Небесний Отець хотів би, щоб ми ходили! Дійсно, як би ми могли зійти з цього шляху, коли ми в одному ярмі з таким Провідником! Від Нього ми вчимося цієї дороги; в нашій спільноті з Ним ми отримуємо Його благословенного Духа. Ми вчимося тієї лагідності, яка не нехтує упокоренням, не дивлячись на його глибину, і яка не лише задоволена і щаслива в будь-якій ситуації, але завжди радіє привілею іти цією дорогою, як і надії досягнення її славного кінця. І ми знаходимо відпочинок для наших душ – відпочинок від марних амбіцій і безцільних планів і справ, до яких би нас примусили інші провідники. О, якби всі, хто трудиться під іншим ярмом, і є сильно обтяжені, скинули його з себе, і навчилися, що вони можуть носити таке легке і приємне ярмо Христа, якщо будуть шукати Божої волі усім серцем!
Воля – це сила обирати, а постанова – це рішучість більшості з тих здібностей мозку, які складають інтелект. Тому вона включає більше, ніж самі лише думки. Насправді, воля є для того, щоб контролювати думки. Розум і воля неминуче є близько споріднені. Хоча вони явно не є одним і тим самим; бо розум може розмірковувати, роздумувати і обговорювати різноманітність суперечливих положень, тоді як воля – це рішучість щодо певних ясних визначених напрямків. Однак воля може скеровувати розум розглянути обидві сторони будь-якої пропозиції. Викликаючи здібності розуму, щоб розглянути будь-яку тему і викласти аргументи «за» і «проти», воля має справу з інтелектом.
Всі люди мають волю, слабку чи сильну, і це є важливо, що усі повинні навчитися, як її належно вживати. Яка є воля людини, такою вона є. Бути героєм у боротьбі означає, що сильна воля буде належним чином спрямована, і вплив та цінність особистості буде пропорційною до правильності волі та її сили. Діти повинні тренуватися, не щоб мати слабку волю чи бути взагалі без волі, але щоб мати сильну волю, належно спрямовану в самоконтролі і піддану своїм батькам під Господом і Його провідництвом в гармонії з принципами правди і праведності.
Людина зі слабкою волею схильна бути нерішучою, поступливою і невпевненою.
«Двоєдушна людина непостійна на всіх дорогах своїх» (Як. 1:8). «Ніхто двом панам служити не може», інтереси і цілі яких протилежні (Мат. 6:24). Воля, яка є поділена, яка не є постійною ні в одному ні в іншому напрямку, яка хоче догодити одним і другим або намагається іти по обидві сторони одночасно, звичайно, не може функціонувати правильно і ефективно.
Також ніхто не може з такою волею бути дійсно щасливим. Його життя віри буде роздвоєне через сумніви. Такий, розраховуючи на якусь успішну перспективу, може сказати собі: «Я житиму життям любові, змішаної з ненавистю», або «Я буду віддавати трохи свого часу для пошуку Правди, а трохи для розповсюдження неправди». Судячи з цього, душевний спокій вимагає узгодженої волі і однієї мети. І якщо дія повинна бути результатом чиїхось бажань, то воля повинна бути достатньо сильною, щоб відкинути всі сумніви, перемогти всі обставини та встати і бігти безоглядно у визначеному напрямку.
Апостол Павло адресує Еф. 6:7 тим Християнам, які піддали свою волю Богові, які прийняли Його волю замість своєї власної. Найбільш шляхетні і найкращі з Божих людей ті, хто має сильну, залізну волю, котру вони цілком піддали Його провидінню і керівництву – через Його Слово, Його Святого Духа і Його провидіння, яке нас оточує. Вагання і нерішучість не мають тут місця. Зверніть увагу на слова до Ізраїлю (1 Цар. 18:21): «Чи довго ви будете скакати на двох галузках? Якщо Господь Бог [Єгова], ідіть за Ним, а якщо Ваал [Сатана] ідіть за ним!» Бог бажає нашої повної прихильності і відданості, не лише часткової: «Сину мій, дай мені серце своє» (Пр. 23:26); «Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї!» (Мар. 12:30; Повт. 6:5; 10:12). Бог бажає від таких поклоніння «в дусі і правді» (Ів. 4:23,24).
Те, що Бог тішиться вільною волею у всіх Своїх створіннях, є очевидним також з того факту, що Він дав їм цю здібність – навіть найменшим комахам. Піди до мурашки (Пр. 6:6-8) – подивись на її приклад, і побач, яку велику силу волі вона виявляє. Візьми краплю води і поспостерігай під мікроскопом за її живими створіннями; те, що навіть вони мають свою власну волю, повинно бути очевидним для всіх. Скільки ж більше люди – вони створені, аби бути Божими представниками на землі і володіти нею. Кожен повинен мати (і кожен має) свою власну волю. Саме до неї Бог звертається, шукаючи вірності і послуху Йому і Його розпорядженням для найвищої користі людини.
Бог створив цю землю і дав її синам людським (Пс. 113:24); «ми в Нім живемо, і рухаємось, і існуємо» (Дії 17:28). Отже, на скільки для нас є правильним віддавати Йому нашу найвищу любов і відданість! Як наш Творець і Доброчинець, що любить нас, Він прагне нашого оцінення і вдячності взамін. Він хоче, щоб ми віддали Йому наші розуми, наші почуття і нашу волю.
Нова воля повинна вчитися контролювати наш мозок щодо того, які речі можуть бути властивими, щоб роздумувати над ними, а які ні. Ці особи з новою волею закликаються відкинути зі свого розуму всі самолюбні напрямки думок, відкинути злість, гнів, злобу, ненависть, колотнечу, гордість і т.д., і вкласти лагідність, покору, ввічливість, незлобливість, терпеливість, побожність, братерську доброзичливість, любов і т.п. Вони вчаться, що попередній дух, розум або схильність належить тілу і дияволу, а останній є духом, характером або розумом Христа, і є в згоді з Богом.
Коли Божа дитина зростає в ласці і знанні (2 Пет. 1:5-11; 3:18), вона отримує більший і більший контроль над розумом, тілом і вчинками. Нова воля утримує під собою тіло і веде його до підкорення (1 Кор. 9:27). Ми підкорюємо тіло, коли гамуємо його спроби контролювати нами, і доводимо, що ми не піддаємося його атакам. Ми приводимо його до підкорення, коли наша нова воля утримує тіло і змушує його виконувати Божу волю в праведності і святості. Ми робимо це через силу Божого Святого Духа, який діє в нас.
Нова воля прийняла Божий стандарт, який є вищий від стандарту занепалого людського розуму. Цей Божий стандарт, який є найвищий з можливих, і який не може бути змінений, є об’явлений нам в словах нашого Господа і Апостолів. Не потрібно хитатися через упередження грішного тіла, але потрібно управляти як розумом, так і тілом. Згідно з цим, боротьба, яку веде нова воля, це конфлікт між тілесним розумом (який ми вважаємо мертвим, але насправді він не є таким) і новою волею. Ці двоє супротивні один одному, але відколи посвячена Божа дитина віддала свою волю і прийняла Божу волю, цілі Бога, то її воля повинна контролювати її тілом відповідно до цього стандарту, доки остаточно досвідчення, які вона проходить в Школі Христа, не розвинуть її і не приготують її до Господньої оцінки: «Добре, слуго добрий і вірний», а також його славної нагороди у воскресінні.
Натхнені любов’ю Христа і спонукані Божою волею, ми зможемо все «в Тім, Хто нас підкріпляє, в Ісусі Христі». Це підстава нашої праці примирення! Христос біля криниці, розмовляючи з самарянкою, є прикладом чинення Божої волі, і в той же час освячення (відлучення) Себе заради інших. «Пожива Моя чинити волю Того, Хто послав Мене, і справу Його довершити» (Ів. 4:34). Тут ми бачимо таку відданість Божій праці, що навіть натуральна і звичайна підтримка і турбота про тіло відсунені набік. 36-38 вірші показують, що спеціальним аспектом Божої праці, який Ісус, як Його представник, мав намір тоді довершити, була праця Єврейського Жнива. Божий народ, Його представники, мали працю тут при кінці віку Євангелії у жниві духовних вибранців – Малої Черідки і Великої Громади, а також примирення інших з Богом. Як і у випадку з Ісусом, це було їх поживою – чинити Божу волю у виконанні праці збору духовних вибраних (РТ ’85:3).
Тепер, коли орач наздогнав женця і все духовне насіння було попечатане (
дивись РТ ’71:67), і отримало своє місце, як укомплектована Наречена і Молодий (Об. 19:7-9), все ще потрібно завершити важливу працю примирення віку Євангелії, а саме: працю збирання антитипічних чужинців і скопців (Іс. 56:1-8;
див. статтю «Велика Божа милість до вигнанців» у цьому ж номері), духовно-просвічених, оживлених Духом, але не сплоджених від Духа, які остаточно будуть антитипічними Левитами і Нетинеями в Царстві.
Щодо нас, Божих посвячених Євангельського Віку в наші дні, ми повинні розуміти, що маємо постійно бажати виконувати Божу волю в цьому Розширеному Віці Євангелії, в праці комплектування і приведення до успішного завершення, для слави нашого Небесного Отця і Господа Ісуса. Ми повинні бути старанними, продовжуючи це збирання через особисту євангелізацію, розповсюдження брошур, волонтерську працю та працю для людей в жалобі, разом з усіма іншими аспектами праці примирення. Єгово, благослови нас в цій праці!
НЕ БЕРІТЬ БОЖУ БЛАГОДАТЬ НАДАРМО
В 2 Кор. 6:1 Апостол благає Божий люд, щоб вони «Божої благодаті не брали надармо»; тому що вона не використовується взагалі або використовується достатньо чи неналежно. Ми зрозуміли, що цей текст вчить, щоб ті, які покаялись за гріх і прийняли Ісуса як Спасителя, і стали пробно виправданими, повинні продовжувати прямувати до посвячення, інакше вони втратять своє пробне виправдання для «цілей Віку Євангелії» (РТ ’85:4).
В Е4:346 Пастор Джонсон пише, що вчення про пробне виправдання, яке діє від часу Авеля, Еноха і Ноя (Євр. 11:4-7) до початку реституції, є біблійним. Розглянемо певні Правди щодо пробного виправдання, включаючи пробне виправдання в Епіфанічному Таборі.
Восени 1954 року усі пробно виправдані, які не посвятилися перед тим часом, назавжди втратили свою можливість стати Молодими Гідними, і були виставлені з Подвір’я до Табору; але у зв’язку з цим вони не втратили своєї віри в заслугу Христа як їх єдину надію отримати спасіння, і тому не втратили свого пробного виправдання, хоча вони не могли більше забезпечити собі становища на Подвір’ї. Все ж таки, в Таборі вони зберегли виправдання, АЛЕ ЗІ ЗМІНЕНИМ АСПЕКТОМ – тобто для цілей Епіфанічного Табору. Але вони назавжди втратили свою можливість стати антитипічними Левитами. Епіфанічний Табір складається з «Тих, хто збереже віру в Ісуса як Спасителя і Царя» (ТР ’59:181).
Якби пробно виправдані віруючі втратили цю «Божу благодать» (2 Кор. 6:1), тобто їх стан пробного виправдання для цілей Левитства як Молоді Гідні на Епіфанічному Подвір’ї, вони б не втратили його для цілей Епіфанічного Табору. «Посвячення є завжди на часі актуальним, і такі пробно виправдані мали б привілей посвятитися, і усі дійсно посвячені з них були б прийняті Богом, Він прийняв би їх не для цілей класу Молодих Гідних, але для цілей Табору Епіфанії, тобто для членства в класі Посвячених Табірників Епіфанії (РТ ’75:13).
Кажучи це, ми не повинні думати, що лише ті, які були відкинені з позаобразного Подвір’я, є вірними пробно виправданими в Епіфанічному Таборі. Бр. Джонсон згадує про «Епіфанічний Табір, який буде складатися з вірних виправданих і вірних навернених Євреїв». І він показує, що це буде включати багатьох нових пробно виправданих. Це є очевидним, що він розумів, що після укомплектування Епіфанічного Подвір’я восени 1954 року, деякі, які раніше не вірили в Ісуса, як їх Спасителя, повинні були зробити це і через те отримати пробне виправдання для цілей Епіфанічного Табору.
Ці добрі лідери Посвячених Табірників Епіфанії, як підпастирі, належно, з християнською любов’ю, дуже зацікавлені вівцями Господа, їх християнським добром та обітницями спадщини, інакше б ці брати, вступаючи в символічне подружжя (єдність) з непосвяченими пробно виправданими або з невиправданими, особливо в їх самолюбних і світових цілях, амбіціях, ученнях і практиках, втратили б своє право на їх обіцяну особливу спадщину як Посвячених Табірників Епіфанії і відпали б взагалі до реституційного класу (Чис. 36:3,4).
В R3329 читаємо: «Яку обережність повинна викликати в нас ця думка [прийняття почесного Христового імені] і як властивим буде сказати собі: «Я повинен подивитися, чи я не беру імені Господа надаремно… Я ходитиму обережно, намагаючись, наскільки це можливо, не зневажати цього імені, але навпаки, шануватиму його в кожній думці, слові і вчинку».
Ми можемо брати Боже ім’я надаремно (Вих. 20:7), не лише зневажаючи Його, але також занедбуючи використовувати або неналежно використовувати наші привілеї як служителів примирення. Відповідно, невірним є той, хто бере Боже ім’я надаремно, а вірним є той, хто бере Боже ім’я властиво і в гармонії з його цілями. Чинення цього має бути нашою щоденною метою.
В 1 Кор. 10:31 читаємо: «Тож, коли ви їсте, чи коли ви п’єте, або коли інше що робите, усе на Божу славу робіть!» Цей текст наголошує на чиненні того, що ми робимо в нашій поведінці і в нашій службі, нашій діяльності для Єгови. Натиск тут зроблений на те, щоб бути виконавцями, а не лише слухачами. В Як. 1:22-25 ми читаємо: «Будьте ж виконавцями слова, а не слухачами самими, що себе самих обманюють. Бо хто слухач слова, а не виконавець, той подібний людині, що риси обличчя свого розглядає у дзеркалі, бо розгляне себе та й відійде, і зараз забуде, яка вона є. А хто заглядає в закон досконалий, закон волі, і в нім пробуває, той не буде забудько слухач, але виконавець діла, і він буде блаженний у діянні своїм!» (РТ ’81:4).
Інший текст, в якому велика увага звернена на діяльність, це 2 Петра 1:10,11: «Бо роблячи так, ви ніколи не спіткнетесь. Бо щедро відкриється вам вхід до вічного Царства Господа нашого й Спасителя Ісуса Христа». Чинення «так» означає додавати чесноти, робити їх активними в нас, а потім рясніти ними.
Третім важливим текстом, який наголошує на активності в двох аспектах, це Еф. 6:6-8: «Як раби Христові, чиніть від душі волю Божу, служіть із зичливістю, немов Господеві, а не людям! Знайте, що кожен, коли зробить що добре, те саме одержить від Господа». Яким чином ми «все робимо на славу Божу», вірно виконуючи наші обітниць посвячення в нашій фізичній, розумовій, моральній та релігійній активності? Наша переміна характеру не є миттєвою, але через витривалість ми зростаємо більше і більше на подобу Христа, під впливом Святого Духа, який веде нас і навчає нас шанувати речі, які подобаються і є прийнятними для нашого Небесного Отця, і який, якщо ми дозволимо на це, формує нас на Його образ.
Рим. 2:7 подібно проливає світло на значення терпеливості: «Тим, хто витривалістю в добрім ділі шукає слави, і чести, і нетління, – життя вічне». Він отримає вічне життя. Це слово «витривалість» вжите перекладачами, щоб передати грецьке слово
гіпомоне, терпеливість. Перекладачі, вживаючи слово «витривалість», мали на увазі думку про стійкість, яка охоче зносить зло і наполягає на доброму поводженні, не зважаючи на зло. Ось тому вони переклали це слово як витривалість (в англійській додали прикметник «
постійна тривалість»). «Бо вам терпеливість потрібна, щоб Божу волю вчинити й прийняти обітницю» (Євр. 10:36). Ось кілька синонімів слова терпеливість: тривалість, рішучість, тривання, стійкість, сталість (РТ ’73:71).
Виконання Божої волі здійснюється серед несприятливих умов, серед різного роду перешкод. Господь бажає, щоб ми стикалися з такими умовами, тому що через долання цих перешкод ми розвиваємо силу характеру, аби перемогти. Тому ми повинні мати витривалість в наших характерах, і якщо це вимагає таких обставин для її розвитку, то Бог хоче, щоб ці несприятливі обставини приходили в наше життя, щоб ми, розвиваючи цю прикмету, могли бути здатними краще зустріти перешкоди, які не повинні сприйматися зі скаргою і духом нарікання, але з задоволенням і охочим духом.
Виконання Божої волі вимагає, щоб посвячена Божа дитина була добрим управителем! Управитель – це не той, хто має нешкідливий характер, чи той, хто із задоволенням обережно складе в хустинку таланти, які були довірені під його опіку, щоб Господь після Свого повернення знайшов Своє таким, яким Він залишив його
– ні, це той, хто виконує старанне та ефективне використання свого таланту чи талантів у Господній службі, так, щоб під час розрахунку Господь знайшов не лише Своє власне, але й такий великий приріст, який тільки є можливий, видимий у любові, ревності і вірності Його помазаного управителя щодо того, що було йому повірене. Ми бачимо, що Господні посвячені покликані не до бездіяльності чи забезпечення собі зручностей, але до дбайливої і завзятої активності їх служби, яка повинна виконуватися не в дусі найманця і «не про людське око, немов чоловіковгодники, а як раби Христові, чиніть від душі волю Божу, служіть із зичливістю, немов Господеві, а не людям» (Еф. 6:6,7).
ВИКОНАННЯ БОЖОЇ ВОЛІ
Виконання волі Єгови було і лишається привілеєм і обов’язком кожної посвяченої Божої дитини! Найвищою метою в житті людини є не лише робити добро чи завойовувати душі, хоча, очевидно, багато так вважають. Це, швидше, означає виконувати Божу волю. «Щоб ви досконалі були та наповнені всякою Божою волею» (Кол. 4:12). Іноді (або для декого) це може бути виконання певних добрих вчинків або завоювання душ, а іноді (або для інших) це можуть не бути ці особливі речі, які Бог бажає, щоб вони чинили. Для правдивого Християнина відповіддю на питання «Який кінець чи мета мого життя?» є «виконання Божої волі, що б не трапилося». Для декого це може бути проповідування для великих зібрань; для інших – проповідування малим; для деяких це може бути праця забезпечення сім’ї (1 Тим. 5:8); для інших – приємність солодкого відпочинку (BS ’71:50).
Видатний баптистський проповідник з Англії Чарльз Гаддон Сперджен був «покликаний» до величезної церкви проповідувати. Знаючи, що це не було Божою волею для нього, він відповів: «Я не маю амбіцій проповідувати до 10 000 людей, а виконувати Божу волю» – і відхилив запрошення. Ті, котрі цілком піддають свою волю Богові, є дійсно великими і дійсно успішними. Вони мають важіль, який може зрушити світ. «Коли Бог за нас, то хто проти нас?» (Рим. 8:31).
«А оце перемога, що світ перемогла, віра наша» (1 Ів. 5:4). Єдиною справді величною річчю у житті є те, що відбувається з Божої волі. Максимальне досягнення – це виконати Божу волю. Отже, найвищий принцип, згідно з яким ми повинні вести життя, це дотримуватися Божої волі, не дивлячись на добру чи погану репутацію, серед випробувань і спокус, в успіху і невдачах, куди б вона нас не привела.
Яким має бути найголовніше рішення у житті посвяченої Божої дитини? – «Ось іду, щоб волю чинити Твою, Боже!» (Євр. 10:7). Його найвищою освітою? – «Навчи мене волю чинити Твою, бо Ти Бог мій» (Пс. 143:10). Його підтримуючою життя поживою? – «Пожива Моя чинити волю Того, Хто послав Мене, і справу Його довершити» (Ів. 4:34). Його шлях до Божої любові? –
«Чоловік за серцем Моїм…, що всю волю Мою він виконувати буде» (Дії 13:22). Його спорідненість з Ісусом? – «Хто волю Мого Отця, що на небі, чинитиме, той Мені брат, і сестра, і мати!» (Мат. 12:50). Його великим задоволенням? – «Твою волю чинити, мій Боже, я хочу» (Пс. 40:9). Його надією вічного життя? – «А хто Божу волю виконує, той повік пробуває!» (1 Ів. 2:17).
Але як ми можемо «пізнати, добру, приємну та досконалу волю Божу» (Рим. 12:2)? Після того, як ми повністю піддамо нашу волю Богові, посвятимо себе Йому, Він навчає нас на дорозі, якою ми повинні йти (Пс. 32:8; Іс. 48:17) – Він «викликає в нас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю» (Фил. 2:13). Ми приймаємо вказівки, щоб знати Божу волю через Його Слово, Його Духа, Його провидіння і через кожне досвідчення в нашому житті – і це завдяки Божій схильності в нас. Коли ми посвячуємо себе, ми бажаємо виконувати Божу волю. Але ми не бачимо її в повній мірі. Коли ми продовжуємо йти, ми бачимо Його волю все більш і більш чітко. Спочатку приходить бажання, потім активізація і виконання. Який же привілей бути слугами Христа і «
виконувати від душі волю Божу, служити із зичливістю, немов Господеві, а не людям!» (Еф. 6:6,7; 1 Кор. 10:31)!
РТ № 762, ’18:28; TP № 545, ’18:28
Теперішня Правда № 78, липень-серпень 2002
10 ТравняМою голову Ти намастив був оливою, моя чаша – то надмір пиття! — Пс. 23:5.
Повна чаша, яка переливається, має подвійне значення. Це є чаша радості й чаша смутку, і в обох випадках вона переливається. Той, хто хотів би брати участь в радості Господа, мусить також брати участь в Його чаші страждань. Ми мусимо страждати з Ним, якщо хочемо царювати з Ним. Теперішні страждання ми вважаємо негідними навіть порівняння з славою, яка об’явиться в нас, і тому ми можемо радіти в терпіннях, бо як терпіння будуть переливатись, то подібно і радість теж буде переливатись, і ми зможемо повторити за Апостолом: «Радійте… і знову кажу: радійте!». – R 3268
* * *
Голова Церкви, наш Господь Ісус Христос, був помазаний Святим Духом без міри, і це помазання спливало додолу по Тілі. Досвідчення, встановлені Богом для цього класу, були чашею, що переливалась, багатою на благословенства від Господа, що вимірювалися смутком і радістю. Але висота радості була більшою, ніж глибина смутку, і цього слід було сподіватися.
Співзвучні вірші: Пс. 45:8,9; 92:11; Іс. 61:1-3; Мат. 3:16; Дії 10:38; Ів. 14:16,17,26; 15:26; 16:7; 15:11; 16:20-24,33; 17:13; Дії 13:52; Рим. 14:17; 15:13; 2 Кор. 12:10; Євр. 10:34; Як. 1:2; 1 Пет. 4:13; 2 Кор. 1:8,9; 4:7-12,16-18; 6:4-10; 11:23-30; Євр. 12:6-9; 1 Пет. 5:9.
Пісні:
Вірші Зоріння: 26. Статті з Вартової Башти:
R 5653
Питання: Які я мав досвідчення на минулому тижні, пов’язані з думкою цього вірша? Як були сприйняті? Що мені в них допомагало або перешкоджало? В чому був результат?