6 Том, 5 Розділ – Організіція Нового Створіння

РОЗДІЛ 5

ОРГАНІЗАЦІЯ НОВОГО СТВОРІННЯ

Так як Нове Створіння не осягне досконалості аж після Першого Воскресення, то так само її організація буде довершена лиш тоді. На це вказує образ Святині і так як Апостол пояснює (Шет.2:5) ми приходимісдо Христа, Який є представник Отця і Він формує, обтісує, очищує і приспособлює нас до місця в цій славній майбутній Святині – місце зустрічі між Богом та світом. Як у типічній Святині, збудованій Соломоном, кожний камінь був відповідно допасований в каменоломні до свого місця в будинку, так є і з нами – усе приготовлення і допасовання є роблене в теперішнім житті. Подібно як в типі кожний сформований камінь став зложений на своє місце без стуку молотка, так само в позаобразі – живі каміння, які тепер піддаються охочо і радо під чинність Господнього приготовлювання, будуть вповні зорганізовані під Ним як під верхнім каменем, коли будуть злучені з Ним поза завісою – без замішання, без потреби дальшого їх приготовлення чи формовання.

Однак, Св.Писання визнає єдність або споріднення Цих живих каменів в часі їх приготовлення. Дійсно, воно йде крок дальше і визнає тимчасову організацію, яка дозволяє кожному членови майбутнього Царства бути учасником з великим Учителем і Будівничим в цій приготовляючій праці, щоб “будувати один одного в найсвятішій вірі” – допомагаючи один одному в будові характеру по лінії взору, Яким є Ісус Христос. Коли дальше досліджуємо точно Боже влаштування на теперішний час, то це може багатьох здивувати, коли вони пізнають як багато свободи залишив Господь для кожного окремого члена Нового Створіння; але коли ми зрозуміємо цей факт, що Він шукає добровільних “поклонників”, які радо і добровільно жертвуються для Його служби, які є побуджені через любов для Господа і для принципів праведности, щоб складати своє життя на добро і користь братів, для того щоб співпрацювати з Ним, то тоді стає ясним, що Божий план, щоб обдарити великою свободою тих, що приступають до Нього, є найкращим планом -таким, який найбільше випробовує лояльність серця, найбільше розвиває характер і показує охоту кожного чи бажає разом з іншими наслідувати Праю Любови, чинячи для других те, що він бажав би, щоб йому чинили.

Така вільність, або відповідна свобода, є добре пристосована для справи Господа в теперішнім часі, а саме, для вибору малаго стада і для удосконалення його характеру, і навчання і приготовлення до Царського Священства в майбутності – але було б невластивим і невідповідним для праці навертання світу, про яку загально (але помилково) думається, що вона тепер відбувається. Власне з причини цієї ложної доктрини, -що Бог припоручив Церкві побідити світ і підпорядкувати усі речі Йому в теперішнім віку – так багато розумних людей дивувались, що організація Церкви через Господа і Апостолів була такоюпростою. І розуміючи, що така організація не є відповідна для навернення світу, люди підняли створити організацію таку, яку бачимо в різних церковних інституціях Християнства. З поміж яких Папство, є одною з найхитріших та найсильніших організацій. Система Методисько Епископальна є також майстерною, але на вищому рівні; вона контролює відмінну клясу. Власне через організацію цих двох великих систем вони одержали великий успіх і силу в “Християнськім світі”. Поступаючи дальше, побачимо як ці і усі людські “Церкви” вельми різняться в своїй організації від організації Церкви, яку встановив Господь – що їх дороги не є Його дорогами, так як їх плани не є Його планом, бо як небо є вище від землі, так Його дороги є вищими від доріг людини. (Ісая 55:8,9) Незадовго ці, що є щирого серця побачуть, що вони вельми помилялись, лишаючи простоту Христа, стараючись бути мудрішими від Бога в перепровадженню Його праці. Наслідок викаже Його мудрість, а їх глупоту.

НОМІНАЛЬНЕ, А ДІЙСНЕ НОВЕ СТВОРІННЯ

Так як в типічнім народі усі були Ізраїлітами в номінальнім значенню, але в порівнанню лиш мале число було “дійсними Ізраїлітами”, так само є в позаобразі, і ми не повинні дивуватись, що тут знайдемо номінальну Церкву і правдиву Церкву, номінальне Нове Створіння і правдиве Нове Створіння. Відколи Християнство сталось до певної міри популярним, відтоді “кукіль”, “ложна пшениця” зродились на пшеничнім полю, показуючись як правдива пшениця. Хоча для чоловіка є тяжко розпізнати пшеницю від кукілю, бо він не читає серця, проте Господь запевнює нас, що Він знає серця і що “Він знає, які є Його”. Він дійсно бажає і говорить, щоб ми відрізняли правдивих овець від вовків у овечих шкірах і між правдивою виноградиною, що видає правдиві овочі, а терниною і будяками, які можуть старатися увійти між членів правдивої Виноградини. Але поза цим загальним судженням – довільною еґзамінацією загального зовнішного характеру – Господь не дозволяє свому народови йти і судити. Він каже “Не судіть перед часом”. Між тими, яких ви розпізнаєте як галуззя дійсної Виноградини, не старайтесь рішати як довго має бути дано їм, щоб приносити дозрілі овочі. Це ми мусим полишити для Отця, Виноградаря, Який очищує кожну галузку і Який остаточно відітне кожну галузку, яка не приносить овочу. Тому полишім для Виноградаря очищування Виноградини – поправи кожного правдиво посвяченого члена Церкви Христа – нехай Він виконує відділення, бо ми знаємо, що він прищепив і підливав, і приводить до розцвіту кожну галузку правдивої Виноградини. В кожній галузці повинен бути розпізнаний до певної міри дух Виноградини і кожну треба заохочувати і допомагати в її зрості. Любов має бути правом між усіма галузками, і лиш на виразне Боже Слово, а не без його уповажнення, галузка може мати право ганити, чи напоминати другу галузку. З другої сторони, дух любови має спонукувати до милосердя, лагідности, терпеливости, аж до границь дозволених великим Виноградарем, а границі ті, як ми вже вказували, є широкі і вільні, і є задумані для розвитку характеру в кожній галузці.

Це все є відмінне в людських організаціях, бо вони зігнорували і полишили простоту Божого порядку. Вони встановили диспотичні права відносно того, хто може бути признаний як член, або галузка Виноградини, і кого можна прийняти до повної спільноти; вони зробили фінансові надмірні податки і різні права та регуляції, яких Писання не подає, і також встановили різні віровчення і сповіді, а яких Писання також не встановило; вони також приписали кари за переступи цих різних постанов, яких Писання не накладає, встановили регули для виключення і відлучення від Церкви і т.п.,не в згоді з тим, що подає нам Писання відносно права даного Правдивій Церкві, Правдивій Виноградині, Новому Створінню.

Ми вже звернули увагу на факт, що Церква Христова є названа в Св.Письмі “таємницею Божою”, тому що, противно до загального припущення, Церква має бути Месіянським Тілом, яке під Помазаною Головою, Ісусом, буде панувати і благословити світ. Ця таємниця, тепер об’явлена святим, була вдержувана в тайні в минулих віках (Еф.3:3-6) і є Божою таємницею, яка внедовзі скінчиться, коли Н.Створіння стане довершене при кінці цього віку Євангелії. Ми також звернули увагу на факт, що Писання відноситься до Вавилону, як до ложної системи (мати і дочки – деякі більше, а деякі менше зіпсуті, одні менше, а другі більше сфальшовані) і ця система є названа “Таємниця Беззаконня”. Ми не розуміємо, що засновники цих зіпсутих систем доцільно і навмисне зорганізовали їх в тій цілі, щоб призводити до помилки Божий народ. Радше ми повинні пам’ятати, що це є сатана, про якого Св. Письмо говорить, що звів цілий світ в цій справі; він представляє зло за добро, світло за темноту, а темноту за світло. Сатана діє тепер “в дітях непослуху” (Ісая 5:20; Еф.2:2) подібно як він запропонував свою співпрацю з Ісусом. Він любить співпрацювати з усіма послідовниками Христа, яких може звести і відвернути від поступовання слідами Господа. Як він пробував переконати нашого Господа, що є кращий спосіб – спосіб, який вимагає менше особистого жертвування і менше самозапертя, чим цей начеркнений Отцем – через який Він міг би благословити всі роди землі, отже він так само підчас цього Євангельського віку старається переконати Божий правдиво посвячений народ прийняти його план – не старатись пильно поступати згідно з планом і правилами Отця. Він намагався вплинути на них так, щоб вони почувались дуже мудрими – щоб думали, що вони можуть служити Господу краще своїми способами, чим способами показаними в Писанню. Він хотів, щоб вони стались зарозумілими, відчуваючи велику ревність і гордість в їх людських системах з праці, яку виконують і з організацій, які потворили. Противник не мав успіху з Господом, бо Господь завжди відповів йому “є написано”. Але не так мається річ з Його послідовниками. Багато з них занедбує те, що є написане, занедбує звертати добру увагу на приклад і слова Господа. Вони також занедбують звертати увагу на приклади і слова Апостолів і постановили виконувати для Бога план, який вірують і сподіються, матиме признання від Бога і що принесе для Нього славу.

Як вельми здивуються такі, коли в недалекій майбутності переконаються і побачуть Боже Царство таке, яке Бог упланував і яке відтоді довершував згідно з Його постановою. Тоді вони пізнають як багато краще є бути обережним, бути навченим від Господа, чим старатись вчити Господа – чинити радше Його діло згідно з Його постановою, чим робити в такий спосіб, якого Він не признає. Успіх тих людських планів – папства, методистів і інших деномнацій – допомагає до зроблення цих систем “сильним обманом”.

Господь не перешкаджав і не задержав зросту “кукілю” на пшеничнім полі підчас віку Євангелії. Противно, Він поінформував свій нарід, що вони повинні сподіватись, що обоє (пшениця і кукіль) будуть разом рости аж до часу “жнив”, коли Він сам буде присутний, доглядаючи над розділенням, збираючи пшеницю до своєї клуні (стан прославлення), а кукіль пов’яже в снопи на час великого горя, яким закінчиться цей вік, і який знищить їх як “кукіль”, або імітацію Нов.Створіння, без знищення їх як людей. І дійсно, багато з “кукілю” є шановані, моральні, і як в світі говорять, “добрі люди”. Подібно в поганських релігіях є певні добрі частини також, хоча багато менше чим між людьми з кляси “кукілю”, які були вельми упривілейовані і мали велику перевагу під кожним оглядом, а це з причини близького зв’язку з правдивою “пшеницею” і їх частинного зрозуміння Господнього духа, якого виказувала кляса пшениці.

Про цю “таємницю беззаконня” (Вавилон – Замішання, Номінальне Християнство) Ап. Павло говорить, що вона почала діяти між Божим народом вже за його днів, але ця праця була, очевидно, слабою аж до смерти Ап. Павла та інших Апостолів. Коли Апостоли перебували в Церкві, вони могли виказати деяких ложних учителів, через яких сатана старався потайно і приватне впровадити шкідливі єресі, щоб підірвати віру і відвернути вірних від надій і обітниць, і простоти Євангелії (2Пет. 2:1). Про деяких з тих Ап. Павло говорить в загальних словах, як на початок чинности беззаконня; але він також називає деяких по імени, Гименей і Филит “які від правди зблудили…і руйнують у деяких віру” (2Тим.2:17). Він також остерігає Церкву через старших з Ефезу перед такими ложними вчителями і їх науками, підкреслюючи особливо те, що такі повстануть після його смерти – хижі вовки, що не пощадять стада (Діян.20:29) Ці останні слова дуже годяться з тим, що сказав наш Господь в своїй приповісті (Мат. 13:25,39). Наш Господь виразно показує, що ці ложні вчителі і їх ложні науки є дією противника, який засіяв кукіль між пшеницю, яку Він і Апостоли посіяли. Він говорить, “Коли люди спали (особливі слуги, Апостоли) прийшов ворог і насіяв кукілю між пшеницю”.

Це не було довго після того як Апостоли поснули, що дух суперництва під проводом противника провадив крок за кроком до остаточної організації великої системи Антихриста – Папства. І як ми вже бачили, ця його організація не повстала відразу, але постепенно -починаючи осягати свою силу около четвертого століття. Цей великий Антихрист через певний час процвітав так успішно, що уся історія написана від цього часу, аж до Реформації, зовсім ігнорувала права кожної особи, чи кляси до імени Християнина і не вважала за вірних усіх тих, які не належали, або в якийсь спосіб не поперали цієї системи Антихриста. Іншим не дозволено існувати, хіба приватне і під прокляттям, і якщо історія згадує про них, то так що вони були знищені; але можливо, що подібно до тих, які ходять в світлі в теперішнім часі, вірні в цьому часі становили так незначну клясу і мали невеликий вплив, що ніхто не вважав, що про них варто згадувати, в порівнанню до великої процвітаючої системи, якій вони сміли противитись і яка так скоро підносилась до великого і впливового місця так у світських, як і в релігійних справах.

Від часу Реформації противник показав також свою хитрість в організованню кожного нового відхилення (кожного нового старання осягнути правду) в іншого Антихриста, так що сьогодні ми маємо не тільки оригінальну “матір блудниць”, але багато її дочок. В виду цього ми не будемо шукати за історією Правдивої Церкви, за вийнятком такої, яку знаходимо в Новому Завіті, яка, очевидно, стала захована для нас з великою святістю і чистотою, ломимо деяких вставлених стихів, які показались в Йоана 21:25; і ІЙоана 5:7.

Однак ми вкоротці звернемо увагу на певні факти, які не тільки доказують нам, що Св. Письмо стало збережене в досить великій чистоті, але які в цьому самому часі також свідчать, що багато систем, які твердять, що вони були зорганізовані Господом і Апостолами, є зовсім відмінні від тої, яку дійсно Ісус і Апостоли зорганізовали, про що є дані нам записи в Новому Завіті.

(1) Коли б первісна Церква була зорганізована на взір Папства, або інших теперішних деномінацій, то записки про те були б зовсім відмінні від тих, які є. Ми мали б певні записи про встановлення нашим Господом Апостольського чину з великою церемонією, під час якої Він сам сидів би на престолі, подібно до папи, і приймав Апостолів в багряночервоних шатах і т.п; там були б певні натяки про суворі правила відносно п’ятниці, відносно “святої води”, якою кропиться людей, і також про вироблення хрестів тощо. Також і Марш, мати Господа, не була б забута. Там були б записи про її непорочне почаття і вона була б проголошена “Божою матірю” і сам Ісус був би показаний, що віддає її особливу пошану і сказав би Апостолам, щоб вони приступали до Нього за її посередництвом. Були б дані певні інформації відносно “святих свічок”, де і як їх вживати, і також, щоб в молитвах звертатися до святих; були б дані інформації як Ап. Петро стрічався з іншими Апостолами і що вони визнавали його за папу і що він відправляв Службу Божу і перемінював хліб на Тіло Христа і подавав віруючим для прощення їх гріхів. Були б там згадки про похорон Св. Степана і що Петро посвятив його гріб, щоб він лежав у “посвяченій землі і що в “посвячених гробах” треба ховати Християн. Там були б правила і регуляції відносно духовенства та мирян і що миряни є нижчою клясою і духовних треба титулувати Отцями, Пресвященними.

ОРГАНЗАЩЯ НОВОГО СТВОРІННЯ

Преподобними, Кардиналами, Найсвятішими тощо. Там було б також згадано, в який спосіб кожний і всі мали б осягнути таку позицію, шукаючи чести один від одного і хто повинен бути більшим.

Факт, що про це навіть не натякається Апостолами, є найкращим доказом, що ці системи, які твердять, що такі поділи мають бути в Церкві і що такі чини, влада і почесті є властиві, не мають на те жодної підстави, бо вони не були впроваджені Апостолами; отже це дальше показує, що ці системи не були зорганізовані Апостолами ні нашим Господом, Який постановив Апостолів і признав їх діло. Йоана 15:16; Діян. 1:2; Об’яв.21:14.

(2) Це дальше доказує, що Біблія не була упланована цими мудрими організаторами, бо коли б вони її сфальшували, то напевно подавали б різні відносники та натяки про те, що ми подали.

(3) Маючи такий авторитет і докази, що “мати” і різні “дочки” системів в павших днях не були встановлені нашим Господом ні Його Апостолами, але виникли наслідком зіпсуття і перекручення їх (Апостолів) простих наук і через те є людськими інституціями – які стараються бути мудрішими від Бога у виконюванні Його діла -сполягаймо більше на Слово Боже і стараймось більше зважати на те, навіть у малих частинах, що воно нам подає відносно цього як також інших предметів.

Під час цих шість тисяч літ історії світу, аж до наших часів, Бог в загальному дозволив світові чинити все, що можливе для розв’язання проблем світу. Природній чоловік став створений з такими якостями ума, які нахиляли його до пошани і чести для свого Творця, і ці якості ума не стали зовсім витерті через упадок – “повна розбещеність” не є загальним станом людства. Коли Бог дозволив людям вживати інші якості свого ума, так як це їм подобалось, то тим Він дозволив їм вживати їх моральні і релігійні риси згідно з їх нахилами. Ми можемо бачити, що крім природнього Ізраїля і духового Ізраїля і впливів, які пішли від них в світ, Бог залишив світ самого – нехай він робить, що найкраще може по лінії саморозвитку. Чоловік в свойому незнанню і сліпоті у великій мірі впав жертвою хитрощів сатани і упавших ангелів, які через різні форми пересудів, ложних релігій, чарівництва і т.п. відвернули маси людства далеко від правди. Про цей стан Апостол пояснює, кажучи, що це сталось том^, що коли люди знали Бога, то вони не прославляли Його як Бога і не були вдячні, але стали нікчемні в своїх думках, тому їх безумне серце затемнилося і Бог передав їх пожадливостям їхнього серця на нечистоту – дозволив їм вибрати дорогу, яку вони воліли, щоб навчитися певних лекцій в зв’язку з їх зіпсуттям і виказати через деградацію, в яку вони впали, що “гріх став надмірно грішним” і що це с безглуздям слухати ради когось іншого, чим свого Творця.

Як ми вже бачили, Бог не мав заміру полишити людство в цьому слабому і упавшому стані, але в свойому властивому часі через Нове Створіння, знання Господа досягне кожного члена людського роду, якому буде даний привілей одержати повне знання правди і одержати благословення запевнені йому через діло примирення. Але точка, яку ми бажаємо тут особливо висказати с, що коли Бог в такий спосіб полишив поганські народи для себе самих, для свої власної долі, то так само Він полишив і так зване Християнство. Він дозволяє людям, які одержали певне світло Божого Об’явлення вживати його так як їм подобається – пробувати, якщо хочуть, поліпшити Божий план і творити свої людські системи тощо. Це не означає, що Він не має сили це все зупинити, ані що Він одобрюс ці різні суперечні та більш менш шкідливі способи цих інституцій людства і також Християнства. Ці досвіди становитимуть додаткову лекцію, яка внедовзі направить багатьох, коли вони пізнають славний вислід Божого плану і побачуть як Бог стало і постійно працював над виповненням Його оригінального заміру, незважаючи на плани і заміри людські, довершуючи свій намір часом частинно через них, а часом в противенстві до них. Власне так Він робив при кінці жидівського віку, коли дозволив деяким з цього народу виповнити Його план через розп’яття Господа і переслідування Його Апостолів. І так як деякі з них були “дійсними Ізраїлітами” і були благословенні і піднесені, і стали учасниками терпінь Христа, для того щоб могли бути учасниками Його слави, то також і тепер є правдоподібно “дійсні ізраїліти”, які подібно до Павла, будуть звільнені з пастки противника.

Є ще інша точка гідна завваги. Господь має особливий час на розпочатої свого Царства і також особливий час, в якому Його вибране Нове Створінн буде розвинене і приготовлене для Його служби. І, очевидно, це було частиною Його плану, щоб особливе світло світило на початку і при кінці цього періоду. Про це Апостол натякає, коли говорить нам “на яких кінець віків надійшов” (1Кор.10:11). Це було на переломі жидівського і євангельського віків, що Дорога і Правда, і Життя були вперш показані; темні віки перешкодили цьому, і тепер на переломі віку Євангелії і Тисячоліття світло просвічує так як ніколи перед тим – про “речі старі і нові”. Коли ми вважаємо, що ці, які на початку віку були в згоді з Господом, одержали особливе світло, і що такі при кінці цього віку будуть упривілейовані світлом Теперішньої Правди, щоб вони через те могли бути освячені, то ми не повинні думати, що така сама міра світла була конечною для освячення в часі посередніх віків, з яких деякі є названі “темними віками”. Ми не повинні припускати, що був час, в якому Господь не мав свідків, хоча вони не завжди можуть бути згадувані на сторінках історії, а це тому що були відлучені і не піддержували великих систем Антихриста, хоча навіть деякі з них могли бути в цих системах. Отже Божий клич, який відноситься до теперішнього часу, виразно показує, що ми повинні сподіватись знайти много Божого народу в замішаному і збентеженому стані через сектанство в Вавилоні, “Упав, упав Вавилон, блудниця велика”, “вийди із неї народе мій, Щоб не мати вам спілки в гріхах її, і щоб не одержати її карання”. – Об’яв. 18:2,4. 

Зробивши такий загальний перегляд Церкви і її ограниченої історії, приступім до більш особливого перегляду Церкви, яка була встановлена Господом. Так як є лиш оден Господній Дух, якого всі, що є Його, мусять мати, то так само є лиш один Голова і осередок Церкви, наш Господь Ісус Христос. рднак ми повинні пам’ятати, що Отець радо визнав усю Його працю і що згідно за Його власними словами, Його праця виконювалась в імені Отця і з Його авторитету – “Кожна рослина, якої не засадив мій Небесний Отець, буде викорінена”. (Мат. 15:13) Правдива Церква, Нове Створіння, є насадженням Отця. Наш Господь сказав “Я правдива Виноградина, а ви галуззя, а мій Отець є Виноградар”. Пізніше Він показує, що також е “виноградина землі”, номінальна церква, ложна церква, якої не засадив Отець і яка буде викорінена. Овоч з правдивої Виноградини є Любов і є дорогим для Отця; але овоч з земної виноградини є самолюбство в різних його видах і він буде остаточно зібраний до великої винотоки Божого гніву, в часі великого горя, яким закінчиться цей вік. -Йоана 15:1-6; Об’яв.14:19.

Кожний дослідник Біблії напевно завважив, що наш Господь і Апостоли не признавали розділів в Церкві і нехтували все подібне до схизми (розколу), так по факті, як і з імени. З ними Церква була одна і нероздільна, так як є одна віра, один Господь і одне хрещення. З цієї точки говорилось як Церква, Церква Божа, Церква Христова, Церква Первородних, а її члени називались “братами” “учнями” “Християнами”. Усі ці імена є вживані однозначно до цілої Церкви і до малого збору – навіть двох, чи трьох – і також до одиниць в Єрусалимі чи Антиохії, чи де інде. Різноманітність цих імен і їх загальне вживання виразно показує, що жодне з них не мало бути властивим, або дійсним ім’ям. Усі були вираженням цього великого факту, якого Господь і Апостоли постійно представляли, а саме, що Церква (Екклезія, тіло, громада) Господних послідовників є Його “вибором”, щоб участвувати в Його хресті і навчитися потрібної лекції тепер, і опісля участвувати з Ним в Його славі.

Цей звичай повинен був продовжуватися, але став змінений підчас Темних віків. Коли розвинувся блуд, то з тим теж прийшов і сектанський дух, і також повстали особливі назви – Римська Церква, Лютеренська Церква, Баптиська Церква, Англіканська Церква, Методиська Церква, Греко Католицька Церква тощо. Це є знаки тілесности, як про це висловлюється Ап. Павло (ІКор.З;3,4); і як Нові Створіння виходять з цієї темноти, яка вкривала цілий світ, і стають просвічені також в цій справі і бачуть помилки, і вияви зла, то вони не тільки залишають сектанство, але також не хочуть називатись подібними небіблійними іменами – однак радо відповідають на яке-небудь або на всі, що є біблійні.

Тепер стараймось прослідити основу Церкви, яку Господь встановив.

ДВАНАДЦЯТЬ АПОСТОЛІВ АГНЦЯ

Апостол заявляє, що ніхто не може заложити іншої основи, чим ця, яка є вже заложена, а якою є сам Ісус Христос (ІКор.З:1І). На цій основі наш Господь, як представник Отця, почав будувати свою Церкву, і так роблячи, Він покликав дванадцяти Апостолів – не випадково, але через пляновання, подібно як дванадцять поколінь Ізраїля не були випадковими, але згідно з Божим планом. Господь не тільки що не вибрав більше, чим дванадцять Апостолів до цього стану, але Він ніколи не дав авторитету, щоб вибирати більше – з тим, що коли Юда показався негідним і через те відпав, то на його місце став вибраний Ап. Павло.

Ми бачимо з якою дбайливістю JJiH пильнував Апостолів – Його обережність для Петра, Його молитва про нього в годині його проби і опісля Його особливе звернення до нього, щоб пас Його вівці і Його ягнята. Помічаємо також Його старання про сумніваючогося Тому і Його бажання показати йому вповні, що Він воскрес. З цих дванадцити Він не стратив нікого, крім сина затрачення – і його відступлення вже було знане для Господа і предсказане в Писанню. Ми не можемо визнати, в жодному значенню цього слова, вибору Матія згаданого в Діяніях як вибір Господній. Він, безсумніву, був добрим чоловіком, але він став вибраний одинадцятьми без авторитету, їм було сказано перебувати в Єрусалимі і ждати на силу згори, на Св.Духа в П’ятидесятниці, і це власне було під час цього очікування і перед надаренням сили, що вони помилково кинули жереб і вибрали Матія на місце Юди. Господь не зганив їх за цей неуповажнений чин, але просто не признав їхнього вибору і в свойому властивому часі припровадив Ап.Павла, заявляючи, “Це є моя вибрана посудина”; і дальше маємо вислів Апостола, що він був вибраний від утроби його матері, щоб бути особливим слугою; і дальше, що він нічим не зіставсь позаду найважніших Апостолів- Гал.1:15; 2Кор.11:5.

З цього видно, що ми є зовсім в незгоді з поглядом папства та протестанської Епископальної Церкви, та мормонами, які претендують, що число Апостолів не було ограничене до дванадцяти і що відтоді були намісники, які говорили і писали з таким самим авторитетом, як цих дванадцять вибраних Господом. Ми це заперечуємо і на доказ прошу завважити як Господь в особливий спосіб вибрав цих дванадцять, маючи на умі важливість числа дванадцять в річах посвячених, що відносяться до цього вибору. Остаточно звернемо увагу на вершок цього, показуючи символічний образ прославленої Церкви, який є нам даний в Об’явленню, в 21-шій голові. Там Новий Єрусалим – символ нового Тисячлітнього Уряду, Церква, Невіста злучена з її Господом – є дуже виразно описана, і в цьому образі є виразно сказано, що дванадцять основ цього Міста є чудові, і що на цих дванадцити основах є написані імена “дванадцяти Апостолів Агнця” – не більше і не менше. Який кращий доказ можемо мати, що там ніколи не було більше, чим цих дванадцять Апостолів Агнця і що якінебуть інші були, як говорить Апостол, “ложними апостолами”.- 2Кор.11:13.

Ми також не можемо уявити собі, щоб нам потрібно мати більше Апостолів, бо ці дванадцять є дальше з нами – їх писання, їх свідчення і їх праця любови – в багато кращій формі, чим мали ті, які були особисто з ними в часі їх служіння. Ми маємо записки про їх службу, записки про слова і чудеса Господа і т.п. їхні проповіді на різні теми Християнських наук в їхніх листах є тепер в наших руках, які видані і представлені в спосіб найбільш приступний і успішний. Ці речі є “вистарчаючі” щоби, як Апостол подає, “людина Божа була досконала і до доброго діла готова”. Пояснюючи справу дальше, Апостол заявляє, “бо я не вхилявсь об’являти вам усю раду (волю) Божу”.-2Тим.З:17; Діян.20:27.

Негайно після своїх сорока днів роздумування і спокутування через противника у пустині, і рішення відносно того, який є властивий спосіб, наш Господь почав проповідувати Євангелію Царства і запрошувати послідовників, яких називано учнями. Власне з поміж цих учнів Він остаточно вибрав дванадцятьох. (Луки 6: 13-16) Вони всі походили з скромної кляси людей, кілька з них були рибаками, і на іншім місці є сказано, що начальники і старшина Ізраїля сказали про них, що це “люди невчені та прості”.(Діян.4:13) Очевидно ці дванадцять були покликані з поміж “учнів”, а це значить з поміж усіх послідовників, які підтримували Господню справу і визнавали Його, не полишаючи свого денного зайняття. Ці дванадцять були запрошені статись співучасниками в Його місії проголошування Євангелії і записи подають, що вони полишили все і пішли слідом за Ним. (Мат.4:17-22; Марка 1:16-20; 3:13-19; Луки 5:9-11) Сімдесять, яких Господь пізніше теж післав проповідувати, ніколи не були визнані за Апостолів. Лука дає нам особливий опис вибору цих дванадцяти, повідомляючи нас, що перед тим вибором наш Господь пішов на гору молитися^ – очевидно, щоб осягнути пораду від Отця відносно Його праці і Його помічників у цьому. Він перебував цілу ніч на молитві і коли настав день, Він покликав до себе своїх учнів і з поміж них вибрав дванадцять, яких назвав Апостолами (Грец. апостолос – післанець). В такий спосіб ці дванадцять були позначені як відлучені і відрізнені з поміж усіх учнів- Луки 6:2,13,17.

Інших невибраних на Апостолів учнів Господь також любив і, безсумніву, вони вповні годились з Його призначенням цих дванадцятьох, признаючи, що це є в інтересі загальної праці. Там не є сказано, на якій основі Господь зробив цей вибір, але ми маємо запис Його власної молитви, в якій Він сказав “Твої вони були, і Ти мені їх дав” (Йоана 17:6) і дальше “Тих, що Ти мені дав, я стеріг, і ніхто з них не згинув, тільки син загибелі” – Юда. В якому значенні і до якої міри Отець доконав вибору цих дванадцятьох, не є для нас важним. Напевно одною з кваліфікацій, яку вони мали, була покора і безсумніву, що їх скромне заняття (праця) і минувші досвіди в життю були такими, що давали їм схильність бути не тільки покірними людьми, але провадили їх до вироблення сильного характеру і до витревалости тощо, до такого ступення, до якого інші стремління могли б цього не довершити до такої самої міри. Нам є сказано, що вибір дванадцятьох в цьому часі, замість ждати до П’ятидесятниці (часу, коли настало сплодження Церкви з Св. Духа) було головно для того, щоб дозволити^ цим дванадцятьом бути особливо з Господом, бачити Його працю, чути Його післанництво, щоб в той спосіб вони могли бути свідками і сказати нам і цілому Божому народови про чудові діла Божі і чудові слова життя, які були заманіфестовані Ісусом. – Луки 24:44-48; Діян. 10:39-42.

АПОСТОЛЬСЬКЕ УПОВНОВАЖЕННЯ

Ніде немає найменшого натяку, до Апостолів, або відносно них, щоб вони були панами над Господним насліддям; щоб вони вважали себе відмінними від інших віруючих, щоб були звільнені з під діяльности Божого права, або особливо упривілейовані і забезпечені відносно їх вічного насліддя. Вони мали постійно пам’ятати, що “всі є братами” і що “один є наш Господь” Ісус Христос. Вони мали завжди пам’ятати, що для них було конечним, щоб старатись запевнити собі їх поклик і вибір; і що лиш тоді, коли вони будуть послушні для Закону Любови і будуть покірні як малі діти, вони зможуть увійти до Царства, їм не дано офіціяльного титулу, ні жодної інструкції відносно особливих шат чи відзнак, але тільки те, щоб в усіх цих речах були прикладом для стада, щоб інші, бачучи їх добрі діла, прославляли Отця; щоб таким чином інші, йдучи в їх сліди, йшли також в сліди Провідника і остаточно осягнули цю саму славу, честь і безсмертя -учасниками цієї самої Божої природи як члени цього самого Нового Створіння, їх припорученням і повелінням була служба – вони мали служити один одному, служити Господу і класти життя за братів. Ця служба мала бути виконувана особливо в зв’язку з поширюванням Євангелії. Вони були учасниками помазання, яке вже прийшло на Господа – цього самого помазання, яке відноситься до цілого Н. Створіння, до цілого Царського Священства і є так описане пророком “Дух Господній на мені, бо Він помазав мене звіщати вбогим добру новину …зціляти розбитих серцем …”.- Ісая 61:1,2; Луки 4:17-21; Мат.10:5-8; Марка 3:14; Луки 10:1-17.

Хоча це помазання не прийшло прямо на них перед П’ятидесятницею, вони скорше мали передсмак цього, коли Господь передав їм частину своєї сили Св. Духа, коли післав їх проповідувати. Але навіть ця особлива нагода, щоб бути гордим, була віднята від них пізніше, коли Господь післав сімдесять інших учеників виконювати подібну працю і також дав їм силу лічити і виганяти бісів в Його ім’я. Тому дійсна праця Апостолів, у властивому значенню цього слова, не розпочалась скорше, аж вони одержали Св. Духа в П’ятидесятниці. Там їм була дана особлива маніфестація Божої сили – не тільки Св. Дух і дари Духа, але також їм була дана сила надарити тими дарами інших. Тому вони були відрізнені від інших в Церкві. Інші віруючі були почислені як члени помазаного тіла Христа, стались учасниками Його Духа і були сплоджені цим Духом до новости життя, але ніхто з них не міг мати дару, тобто особливої маніфестації, хіба даного через Апостолів. Однак ми повинні мати на умі, що ці чудесні дари, говорення мовами, пояснення мов і т.п. в жодному значенню не перешкаджали і не брали місця овочів Св. Духа, які мали бути зрощувані і розвивані кожним віруючим через послух до Божих інструкцій – в міру того як кожний зростав в ласці і знанню, і в любові. Апостоли були відзначені як особливі слуги і представники Господа в праці засновування Церкви тим, що могли передавати дари іншим, які могли їх одержати, однак могли бути як мідь дзвеняча (коли б не мали любови) і бубен гудячий- 1Кор.12:7-1О, 13:1-3.

Наш Господь у виборі цих Апостолів і в інструкціях для них, мав на увазі благословення і інструкції для всіх Його послідовників до кінця цього віку. Це показується з Його молитви при кінці Його місії, в якій, відносячись до учнів, сказав “Об’явив я ім’я Твоє людям, (Апостолам), яких Ти дав мені з світу; вони були Твоїми і Ти мені їх дав і вони зберігли Твоє Спою. Тепер вони пізнали, що все те, що Ти мені дав, є від Тебе; Бо слова, які Ти мені дав, я їм передав, і вони прийняли їх, і зрозуміли, що я дійсно прийшов від Тебе,.. Я за них молю, не за світ молю, але за тих, яких Ти мені дав, бо вони Твої.. І не тільки за цих одних молю, але також і за тих, які через їх слово увірують в мене (ціла Церква віку Євангелії), щоб усі були одно (в дусі,в замірі, в любові) так як Ти Отче в мені, а я в тобі, щоб вони також у нас одно були (показуючи остаточну ціль цього вибору, так Апостолів, як і цілого Нов. Створіння), щоб світ пізнав (якого Бог любить і якого відкупив дорогоцінною кровлю Ісуса) що Ти мене післав” -їх відкупити і привернути.- Йоана 17:6-9.

Апостоли, хоча невчені, мали сильні характери і їх недостача в земній мудрості була під Господнім научуванням вирівнана тим, що вони мали “духа здорового розуму”. Тому не дивно, що ці мужі були одноголосно признані первою Церквою як провідники на Господнім шляху, як особливо призначені вчителі і “філяри в Церкві”, будучи під оглядом авторитету слідуючими після Господа. Господь в різний спосіб приготовив їх до цього стану.

Вони були постійно з Ним і тому могли бути свідками шодо всіх справ Його місії, Його научування, Його чудес, Його молитов, Його співчуття, Його святости, Його самопожертвування навіть аж до смерти, і остаточно свідками Його воскресення. Не тільки первісна Церква потребувала цього свідчення, але всі, які відтоді стали покликані Господом і прийняли Його поклик до Нов. Створіння – усі які втекли під охорону і сполягають на славні надії, що є зосереджені в Його характері, в Його жертвенній смерті, в Його високім вивищенню, і в план Божий, який Він має довершити – потребують такого особистого свідчення в цих всіх справах, а це для того, щоб могли мати сильну віру і велику потіху.

Пізніше Господь післав сімдесять інших учнів проголошувати Його присутність і жниво жидівського віку, але їх праця була відмінною в багатьох відношеннях від праці Апостолів. В дійсності видно, що в кожнім випадку Господь відлучував Апостолів, так щоб ми і ціла Церква могли мати повне довір’я в них. Лиш вони самі мали участь з Ним в останній Пасці і в установленню нової пам’ятки Його власної смерти; лиш вони були з Ним в городі Гетсеманськім і їм Він особливо об’явився після свого воскресення; і також лиш вони були особливо вжиті як речники Св.Духа в дні П’ятидесятниці. Одинадцять були “галилеяни” як про них деякі, які їх чули, говорили “Хіба ж усі ці, що так говорять, не галилеяни?’.- Діян.2:7; Луки 24:48-51; Мат.28:16-19.

Хоча, як показують записи, наш Господь показувався після воскресення для около п’ятистам братам, все ж таки Він особливо ділав з Апостолами, з наміром, щоб вони були особливими “свідками всьому тому, що Він чинив в землі юдейській і в Єрусалимі, Якого вони вбили, розп’явши на хресті; та Бог воскресив Його третього дня і дав Йому, щоб Він з’явився …і звелів нам проповідувати народові та засвідчити, що то Він, що є призначений Богом суддею для живих і мертвих”.- Діян.10:39-45; 13:31; 1Кор.15:3-8.

Ап. Павло, хоча не в прямий спосіб свідок до такої самої міри як одинадцять, все ж таки був свідком воскресення нашого Господа в тім, що одержав ласку на миг побачити Його славу після воскресення, як про це він сам згадує “Наостаток же всіх, з’явився Він мені, немов якому недородкові (як такому, що народився перед часом)”. (ІКор. 15:8,9) Ап. Павло в дійсності не мав бачити Господа в славі, перед переміною всіх членів Церкви при Другім Приході Господа, коли вони всі стануться подібні Йому і побачуть Його таким як Він є; але для того, щоб Апостол був свідком, він одержав цей проблиск і крім того одержав много видив, більше від інших Апостолів. Таким чинон він був винагороджений задля того, що скорше не був особисто з Господом. Його досвіди були користю не лиш для нього, але, ми думаємо, що для користи цілої Церкви. Є це певним, що особливі досвіди, видива і об’явлення дані Апостолові, що зайняв місце Юди, були більш помічними, чим ці, що їх мали інші Апостоли.

Його різні досвіди дозволили йому пізнати і оцінити не тільки “глибокі Божі речі”, про деякі з них не годилось говорити людям (2Кор.12:4), але це освічення, яке вони дали для Апостола, стало виражене через його писання і передане Церкві від його днів аж до тепер.

Тому, що Апостол мав ці видива і об’явлення, він міг добре зрозуміти стан і ситуацію, і оцінити новий вік, і зрозуміти ширину і довжину, височину і глибину Божого плану і характеру, і тому що він добре розумів і цінив ці речі, він був здібний передати їх іншим, писати про них в своїх листах в такий спосіб, щоб це давало благословення для дому віри напротягу цілого віку. Дійсно, навіть сьогодні, Церква могла б скорше стратити свідчення усіх інших Апостолів, чим цього Апостола. Помимо того ми тішимось, що маємо повне свідчення – радо оцінюємо це все, як також шляхотні характери усіх дванадцятьох. Завважмо свідчення, що вказує на нього як на Апостола: насамперед слова Господні “Він є для мене вибрана посудина, щоб нести ім’я моє перед народами і царями, і синами Ізраїля” (Діян.9:15) Слова самого Апостола є “Повідомляю вас, брати, що Євангелія, яку я вам проповідував, не є від людей, ані від людини не прийняв я її, ані не навчився, але відкриттям, від самого Ісуса Христа”. (Гал.1:11.12) і дальше він говорить “бо Той, Хто допамагав Петрові в його апостольстві між обрізаними, допомагав і мені між поганами” (Гал.2:8) Не тільки його ревність для Господа і для братів і його готовість класти життя за братів (у видаванню енергії, часу і старання для їх благословення) свідчать про його гідність апостольського стану на рівні з іншими Апостолами, але тому що, його апостольське відношення до Церкви було деякими оспорюване, то він прямо вказав на це і на Господнє благословення в зв’язку з його об’явленнями і службою, як доказ, що він зовсім не був позаду інших Апостолів.-1Кор.9:1; 2Кор.11:5,23; 12:1-7,12; Гал.2:8; 3:5.

Це не було заміром Господа, щоб Апостоли виконували працю лиш між жидами – записки подають противно. Він повідомив одинадцятьох, що Його праця і післанництво було для всіх народів; отже вони мали ждати в Єрусалимі аж одягнуться силою згори і там мали почати своє свідчення. Слова нашого Господа були, “Та ви приймете силу, як Св. Дух зійде на вас, і будете моїми свідками в Єрусалимі і у всій Юдеї, і в Самарії, і аж до найдальшого краю землі” (Діян.1:8)є Це свідчення продовжувалось не тільки за життя Апостолів, але ще дальше продовжується. Вони дальше промовляють до нас, дальше навчають вірних, дальше напоминають, докоряють і заохочують вірних. Смерть не задержала їх служіння. Вони дальше говорять, дальше свідчать і є дальше речниками Господа для Його народу.

НАДХНЕННЯ АПОСТОЛІВ

Це є добре, що ми маємо довір’я до Апостолів як вірних свідків, або істориків, і що ми помічаємо, що їх свідчення мають печать чесноти в тім, що вони не шукали слави, ні чести між людьми, але пожертвували всі земні інтереси в ревній службі для воскресшого і прославленого Господа, їх свідчення були б невартісні, коли б вони не мали дальшого значення, або впливу, чим це; але ми знаходимо, що Писання навчає, що вони були вживані Господом як Його надхнені чинники, і що вони були особливо проваджені Ним відносно свідчення, научування і звичаю тощо, які вони мали встановити в Церкві. Вони свідчили не тільки про речі, що чули і бачили, але в додатку про інструкції, які одержали через Св. Духа і таким чином вони були “вірними управителями”. “Нехай так нас уважає кожна людина, як слуг Христових та управителів Божих таємниць” сказав Ап. Павло (1Кор.4:1) Ця сама думка була виражена Господом, коли Він сказав відносно дванадцятьох “Зроблю вас рибаками людей”, і дальше “Паси вівці мої” “Паси мої ягнята”. Також Апостол говорить про “Таємницю (глибокі правди Євангелії відносно високого поклику Нов. Створіння – Христа), “яка в інших поколіннях не була знана синам людським так, як вона тепер стала відкрита Його святим Апостолам і пророкам через Духа Святого”. Про ціль цього відкриття є сказано “щоб навчити всіх про спасенний задум (на яких услів’ях можна осягнути участь в цьому Нов. Створінню) тієї тайни, що від віків захована була в Бозі” (Еф.3:3-11). Дальше описуючи як Церка має бути збудована на основі Апостолів і Пророків, наріжним каменем якої є сам Ісус Христос, Апостол заявляє “заради цього, я Павло, є в’язень Ісуса Христа за вас, поган”. Еф.2:20,22; 3:1.

Утішитель був приобіцяний, щоб “навчити усього і пригадати все, що я говорив”, “і він казатиме вам, що настане” (Йоана 14:26; 16:13). Це до певної міри відноситься до цілої Церкви, але це головно відносилось до Апостолів; і дійсно, він дальше діє в тім напрямку, щоб пригадувати Церкві через Апостолів – їх слова є дальше проводами, через які Св. Дух нас навчає про речі старі і нові. Згідно з цією обітницею можемо розуміти, що надхнення Апостолів мало потрійний характер. (1) Відсвіження пам’яті, даючи їм змогу пригадати і відтворити особисте научування Господа. (2) Керівництво до оцінення правд, які відносяться до Божого плану віків, (3) Особливі об’явлення про речі, які мають наступити – речі про які Господь сказав, “Ще багато маю вам говорити, та ви не зможете це тепер перенести”.- Йоана 16:12.

Ми не думаємо, що відсвіження пам’яті Апостолів вказує на диктовання точних висловів і після точного порядку усіх слів Господа. Писання Апостолів не потверджують цього. Однак Господня обітниця є сама собою ґаранцією правильности їх висловів. В кожній з чотирьох Євангелій маємо історію початкового періоду життя і служби Господа, та проте в кожній особистість автора є показана. Кожний за своїм стилем записував ці речі, які виглядали йому більш важними і під Божим проводом ці різні записи постачають разом повну історію, яка є потрібна для встановлення віри Церкви, розпізнання Ісуса як Месії і Пророка і про виповнення пророцтв відносно Нього, про різні факта і події в Його життю, і про Його научування. Коли б надхнення було в роді словного диктування, то не було б потрібним, щоб кілька мужчин повторювали це саме оповідання; але гідним завваги є це, що хоча кожний автор проявляє свою особисту свободу вислову і опису найбільш важних подій, Господь через свого Духа так керував справами, що нічого важного не полишено – усе, що потрібне, стало вірно записане -“щоб чоловік Божий міг бути досконалий і до всякого Доброго діла готовий”. Тут є інтересним помітити, що запис Ап. Йоана доповнює інші записи, Маттея, Марка і нош: СТВОРІННЯ Луки, і що він головно описує про важні події і проповіді, які були поминуті іншими.

Господня заява, що Він буде через Св. Духа провадити Апостолів і через них Нове Створіння “до всякої правди”, показує нам, що цей провід буде загальний, радше чим особистий (тобто кожного зокрема) – що виповнення сталось в такий спосіб, то про те вказють різні записи. Хоча Апостоли, за вийнятком Ап. Павла, були прості і невчені люди, то помимо цього їх писання є прекрасними. Вони були здібні руйнувати мудрість вчених, нищити забобони теологів в їх днях і надальше. Не грас ролі, якими мудрими словами може бути висловлюваний блуд, він не може встояти перед логікою Права і Пророків і наук нашого Господа. Жидівські письменники помітили це, бо читаємо, що вони “спотерігли, що вони (Ап. Петро і Йоан) люди невчені та прості, то дивувались, і пізнали їх, що вони були з^ Ісусом” – що вони вивчили Його науку і наслідували Його духа.- Діян. 4:5,6,13.

В листах Апостолів знаходяться такі логічні аргументи, основані на надхнених писаннях Стараго Завіту і на словах нашого Господа, і всі, які напротягу цього євангельського віку ділали в цьому самому дусі, йдучи по лініях наук та основ, які наш Господь через своїх речників нам передав, приходять до цієї самої корисної конклюзії (висновку); так що наша віра не опирається на людській мудрості, але на силі Божій (ІКор.2:4,5). Все ж таки в цих науках і в їх історичних описах не маємо доказів диктування слова за словом, не має доказів на те, що вони були лиш Господніми механічними секретарями, говорячи і пишучи в спосіб механічний, подібно як чинили старинні пророки (2Пет.1:21). Навпаки, чистий ум Апостолів, що ясно бачив і передбачував речі, був таким з причини освічення його Духом Божим, і це дало їм змогу бачити і оцінювати Божі заміри, і виразно про них говорити і писати; подібно увесь Господній народ відтоді, поступаючи за Його проводом, може зростати в ласці і в знанні, і в любові, і також може зрозуміти з усіми святими ширину і довжину, височину і глибину, і пізнати любов Христову, яка перевищує всякий (людський) розум”.- Еф.3:18,19,

Все ж таки, ми є вповні оправдані, коли віруємо, що їх інші научування як також їх історичні записи, були так під наглядом Господа, що там не входили невластиві слова і що правда була в такій формі представлена, щоб становила “харч на пору” для домовників віри від тоді, аж до тепер. Ця Божа опіка над Апостолами була показана наперед в словах нашого Господа, “Що тільки зв’яжете на землі, буде зв’язане на небі, і все, що розв’яжете на землі буде розв’язане на небі” (Мат. 18:18). Ми розуміємо, що це не означає, щоб Господь зрікся свого права і піддається під розпорядження Апостолів, але що вони будуть так проваджені і піддержувані Св. Духом, що їх рішення в Церкві відносно того, які речі треба вважати за обов’язкові, а які за необов’язкові, буде правильним рішенням; і що Церква в загальному може знати, що ці справи стали полагоджені, так що прийняте рішення є Господним рішенням, так само як і Апостолів.

НА ЦІЙ СКЕЛІ ПОБУДУЮ ЦЕРКВУ МОЮ

Згідно з тим як Апостол Петро видав свідоцтво, що наш Господь є Христос, що Ісус сказав “Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров це тобі відкрили, а Отець мій, що на небі. І кажу тобі, що ти Петро (гр.петрос – скеля) і на цій скелі (петра – маса каміння – великий основний камінь правди, про якого ти тепер висловився) побудую Церкву мою”. Господь сам є будівничий, і Він сам також є названий Основою, “Іншої основи ніхто не може заложити, чим тої, що є заложена, а якою є Ісус Христос” (ІКор.З:11). Він є великим Каменем, а заява Апостола про Нього була свідченням про опоку, камінь – про головні, підставові основи Божого плану. Ап. Петро так розумів ці справи і так про них висловився (Шет.2:5,6). Він заявив, Що всі правдиво посвячені віруючі є “живими каміннями”, які приходять до великого Каменя Божого плану, Ісуса Христа – будувати святий Божий храм через сполуку з Ним – основою. Тому Петро не говорить і не претендує бути каменем основи, лиш зачислюе себе разом з іншими до “живого каміння” (гр. літос) Церкви, хоча “петрос”, скеля, вказує на більший камінь, чим “літос” і усі Апостоли як основні каміння будуть мати в Божому плані і порядку більшу важливість від інших братів.- Об’яв.21:14.

КЛЮЧІ АВТОРИТЕТУ

‘ В зв’язку з тим Господь сказав до Петра, “І я дам тобі ключі Царства Небесного і що ти зв’яжеш на землі, буде зв’язане на небі”. В той спосіб авторитет даний усім Апостолам, був особливо сказаний до Ап. Петра, і це з додатковим привілеєм або честю мати також ключі -відмикаючою, відчиняючою силою або авторитетом. Ми пам’ятаємо як Ап. Петро вжив ключів Царства і зробив відкриваючу, або розпочинаючу працю нового віку, насамперед в дні П’ятидесятниці до Жидів, а опісля три і пів року пізніше до Поган в домі Корнелія. Читаємо, що в дні П’ятидесятниці, коли Св. Дух став виллятий, “Тоді Петро ставши з одинадцятьма” – він розпочав, він відкрив, а інші наслідували, і таким чином жидам стало представлене запрошення Євангелії. В справі Корнелія, то читаємо, що Господь звернув післанців до Петра і через “видиво” поінформував його, щоб він прийняв запрошення і пішов за ними, і в той спосіб вжив його до відчинення дверей ласки, свободи і привілею для поган – щоб вони також могли приступити до участи в привілею високого поклику Нов. Своріння. Ці речі вповні годяться з тим, що ми вже бачили відносно Господнього заміру в зв’язку з вибором дванадцяти Апостолів. І чим ясніше Господний народ розпізнає це, що ці дванадцять мужчин були особливими представниками нового віку і що їх слова були особливим проводом правди для Нов. Створіння, то тим більше вони будуть приготовані прийняти їх слова і

тим більше не будуть схильні поперати навчання інших, які перечуть їх (Апостолів) свідченням. “Коли вони не говорять згідно з словом, то нема в них світла”.- Ісая 8:20.

Остання пропозиція обітниці нашого Господа звучить: “Він (Св. Дух Отця) вкаже вам на майбутні речі”. Це натякає на особливе надхнення Апостолів і посередньо це вказує на благословення Господнього народу напротягу цілого віку аж до його закінчення, через їх навчання. Таким чином вони мали бути не тільки святими Апостолами, але також пророками і доглядачами, повідомляючи Церкву про майбутні події. Не конечно думати, що всі Апостоли були вживані в такій самій мірі в яких-небудь чи у всіх услугах. Фактом є, що деякі були надарені більшою честю не тільки в певних привілеях служби як Апостоли, але також більше в показанню про речі, які мали наступити. Ап. Павло показує на різні речі, що мають статись, на велике відступлення в Церкві, на об’явлення “Чоловіка Гріха”, на таємницю відносно Другого Приходу Господа, і що ми не всі поснемо, хоча всі мусимо бути перемінені; про таємницю закриту від віків, що до Церкви ввійдуть теж з поган і також стануться співспадкоємцями з Христом цієї обітниці даної Авраамові – що в його насінню будуть благословенні всі народи землі тощо. Він також показує, що при кінці цього віку зло матиме перевагу в Церкві, що люди будуть любити розкоші більше, чим Бога, маючи вид побожности, але її сили виперлися; що хижі вовки (нищівна вища критика) увійдуть до Господнього стада і не пощадять його. Дійсно, усі писання Ап. Павла є чудово насвітлені через видива і об’явлення, які за його днів належали до майбутности і про яких не годилось тоді говорити, але які тепер є явні для святих через типи і пророцтва Старого Завіту -зрозумілі тепер в світлі слів Апостола, тому що прийшов “властивий час”, щоб вони стали зрозумілі.

Ап. Петро також як пророк, вказує на прихід ложних вчителів до Церкви, які потаємно вноситимуть шкідливі єресі, заперечуючи навіть, що Господь їх купив. Дивлячись до наших днів він пророкує, кажучи “в останні ^ прийдуть із насмішками глузії… кажучи. Де обітниця Його приходу..” Він також пророкував, що “День же Господній прийде як злодій вночі”.

Ап. Яків пророкує відносно кінця цього віку, кажучи, “А ну ж тепер ви, багачі, плачте та ридайте над злиднями, що прийдуть на вас…Ви зібрали скарби на останні дні”.-Яків 5:1-5.

Однак Ап. Йоан був найбільш визначний пророк з усіх Апостолів; його видива в книзі Об’явлення описують в чудовий спосіб про речі, що мали настати.

АПОСТОЛЬСЬКА НЕОМИЛЬИСТЬ

З повищого ми є вповні оправдані вірити, що Апостоли були так проваджені Господом через Його Духа, що всі їх публічні заяви були з Божого надхнення для напомину Церкви; і не менше непомильні чим вискази пророків в минувшім віці. Але, так думаючи відносно правдивости їх свідчення і що всі їх вискази до Церкви мали Боже признання, є властивим, щоб ми зепзамінували обережно п’ять відмінних обставин, згаданих в Новому Завіті, яких звичайно вважають, що вони противляться думці, що Апостоли не помилялись в своїх навчаннях. Ми їх перевіримо окремо.

(1) Петро відрікся нашого Господа близько перед Його розпяттям. Це не може бути оспорюване, що тут Петро впав несподівано у поважну помилку, за яку опісля він дуже жалував, але ми не повинні забувати, що цей переступ, хоча зроблений після вибрання його на Апостола, був перед його помазанням через Св. Духа в П’ятидесятниці і його божественним призначенням на Апостола в повнім цього слова значенню. Та більше того, неомильність, яку ми приписуєм Апостолам, є та, що відноситься до публічного навчання і писання, а не до всіх справ і подробиць в їх життю, які безперечно були позначені хибами, та недостачами їхніх земних посудин (тілом), заплямлених упадком, в якому усі діти Адама потерпіли. Слова Апостола, що “ми маємо цей скарб в земних посудинах”, очевидно відноситься до нього самого і до інших Апостолів, як також до цілої Церкви, яка одержала Св. Духа. Наша участь, як одиниць, у великій чинності поєднання нашого Господа, покриває ці хиби тіла, які є противні до наших бажань як Нових Створінь.

Апостольський чин для служби Господеві і для Церкви був зовсім віддільний від звичайних слабостей тіла (не мав жодного зв’язку з тим) і був їм звірений не задля людської досконалості, але тоді, коли вони були “такі самі люди, як ви (як всі інші)” (Діян.14:15). їх чин не привів реституції – досконалосте їх смертельного тіла- але тільки новий ум і Св. Духа, щоб їх провадив. Це не вчинило їх думок і чинів досконалими, лиш відвернуло ці думки і чини так, що публічне научування цих дванадцятьох були непомильні – Словом Божим. Таку непомильність приписують папам – що коли папа говорить “з катедри”, або офіціяльно, то він є під наглядом Божим і не помиляється. Ця непомильність папів є приписувана їм на цій підставі, що вони є також Апостолами – не доглянувши і ігноруючи цей факт (це виразне свідчення), що Писання навчає, що тут є лиш “дванадцять Апостолів Агнця”.

(2) При одній оказії Ап. Петро “відлучався” – був винний задля несталого, двостороннього поступовання (Гал.2:11-14). Це є нам показане як доказ, що Апостоли не були непомильні в своїм поступованню. Ми з цим годимося, бо бачимо, що Апостоли про це самі згадують (Діян.14:15), але повторюємо, що ці людські слабості не заплямили їх праці чи спроможности як Апостолів – які через Духа Святого, післаного з неба, голосили Євангелію (Шет.1:12; Гал.1:1І) – не людською мудрістю, але мудрістю з гори (1Кор.2:5-16). Цю помилку з сторони Ап. Петра Бог негайно виправив через Ап. Павла, який симпатично, але рішучо “виступив проти нього в вічі, тому бо він заслужив на докір”; що це Ап. Петро відповідно прийняв і що поконав цю слабість відносно вивищування жидів, є виразно засвідчено через його два листи, в яких немає найменшого хитання відносно цього предмету, ні браку вірности у свойому визнанню до Господа.

(3) Деякі твердять, що Апостоли сподівались, що скоро настане другий прихід Хрита, можливо ще за їх життя, і що в цім вони доктринально помилялись і тим доказували, що їх науки не є достовірні. Ми відповідаємо, що Господь заявив^, що Він оставив Апостолів в непевності відносно часу Його другого приходу і встановлення Царства -кажучи просто їм і усім іншим, щоб пильнували, для того, шо коли прийде відповідний час на цю подію, то щоб вони про це знали і не були в темряві, так як буде світ в загальному. На їх питання в цій справі після воскресення Господа, вони одержали таку відповідь від Нього “Не вам є знати час і пору, які Отець у своїй владі призначив.” Отже чи будемо шукати вини у Апостолах відносно тої справи, про яку Господь сказав, що на цей час була Божою таємницею? Напевно ні. Однак ми пізнаємо, що під проводом Духа в справі “майбутних річей”, Апостоли були дуже обережні в своїх висказах відносно часу другого приходу, а коли йде про те, що вони ніби сподівались цього приходу за їх життя, то їх слова вказують противно.

На приклад, Ап. Петро виразно говорить, що він писав свій лист з наміром, щоб його свідчення були з Церквою після його смерти – виразний доказ, що він не сподівався жити аж до заложення Царства (2Пет.1:15). Ап. Павло, заявляючи, що “час короткий”, не говорив який короткий. Дійсно, дивлячись з точки погляду тижня, в якім кожний день вказує на тисячу літ, з яких сьомий впровадить Царство, то в цьому часі більше чим чотири шостих вже проминуло і оставший час не був довгий. Зовсім подібно ми говоримо про такі речі тепер відносно земних справ, коли в четвер кажемо, що тиждень незадовго скінчиться. Ап. Павло також говорив про час свого відходу, про свою готовість зложити своє життя і про те, що він волів би так учинити. Він показує, що Господній день прийде так, як

злодій в ночі. Він старається виправити певні мильні поняття відносно цього, кажучи “Не скоро хитайтесь умом, та не тривожтесь ні духом, ні словом, ні нашим посланням, наче б вже настав Господній день. Нехай ніхто не зводить вас ніяким способом, бо той день не настане, аж поки перше не настане відступлення і не виявиться чоловік беззаконня, син погибелі… хиба не пам’ятаєте, що ще будучи з вами, я про це вам говорив. І тепер знаєте, що саме здержує його з’явитися у свій час”.- 2Сол.2:2-6.

(4) Закидують, що Ап. Павло, який написав “Ось я, Павло, кажу вам, що коли ви обрізуєтесь, то Христос вам нічого не поможе” (Гал.5:2), обрізав Тимотея (Діян. 16:3). І нас питають, чи він через те не навчав ложно і всупереч його заяви? Ми відповідаємо, що ні. Тимотей був жидом, бо його мати була жидівкою (Діян. 16:1), а обрізання було народним звичаєм між жидами, який почався перед данням Мойсеевого Закону і який був продовжуваний після того, коли Христос “знищивши рукописання вироку закону, яке було проти нас, Він узяв його з поміж нас і прибив на хресті” (Кол.2:14). Обрізання було дане Авраамові і його потомству чотириста тридцять літ скорше, чим Закон був даний Ізраїлеві як народові при горі Синай. Петро був призначений Апостолом до обрізаних (до жидів), а Павло Апостолом до необрізаних -до поган. Гал. 2:7,8.

Його аргумент в Гал. 5:2 не був звернений до жидів, лиш до поган, які хотіли бути обрізані, бо там деякі ложні учителі баламутили їх, кажучи, що вони мусять заховувати Угоду Закону, так само як принимати Христа, і в той спосіб вели їх до ігнорування Нової Умови. Тут Апостол показує, що для них бути обрізаним (задля якоїнебуть такої причини) було б відкиненням Угоди Ласки, і тим самим відкинення цілої праці Христа. Він не противився тому, щоб жиди продовжували цей народній звичай обрізання, це є очевидним з його праці в 1 Кор.7:18,19, як також з тим, що він зробив Тимотесві. Це не було конечним для Тимотея, ні для жодного іншого жида бути обрізаним, але це також не було невластивим, але тому, що він мав час від часу йти між жидів, то це було б на його користь – даючи йому довіря від жидів. Але ми бачим, що Ап. Павло твердо опирався в цій справі, коли деякі, що не розуміли справи, хотіли, щоб Тит, повнокровний грек, був обрізаний.- Гал.2:3-5.

(5) Звіт про поступовання Ап. Павла записаний в Діян.21:20-26, вважається деякими як незгідний з його власним навчанням правди; і що це показує його помилковість відносно доктрин і практики. Твердять, що в цьому випадку це було з причини злого поступку, що Ап. Павло терпів так багато як в’язень і остаточно став післаний до Риму. Але такий погляд не походить і не с попертий фактами з Писання. Запис показує, що через ціле його пережиття Павло мав співчуття і попертя усіх інших ^постолів і що найважніше, Господню постійну ласку. Його шлях і досвіди були на взір інших Апостолів. Про його терпіння було пророковано і йому було сказано перш ніж він прибув до Єрусалиму (Діян.21:10-14), що його в’язи чекають; і з причини послуху для свого переконання і обов’язку Павло мужно переніс усе те, що було наперед сказано. І коли він був в самій середині горя, то читаємо “Господь став перед ним і сказав: Будь відважний, Павле, бо як ти свідчив про мене в Єрусалимі, так треба тобі свідчити і в Римі”. Пізніше бачимо, що Господь знова виказав йому ласку, бо читиємо, “З’явився мені цієї ночі Ангел Бога, Якому я належу і Якому служу, кажучи: не бійся, Павле, ти бо мусиш стояти перед кесарем, і ось дарував тобі Бог усіх тих, що пливуть з тобою”.- Діян.23:11; 27:23,24.

Супроти усіх цих фактів ми мусимо старатись, щоб зрозуміти шлях Ап. Павла в зв’язку з його смілим і шляхотним поступованням – вельми оцінюючи працю і свідчення, яких Бог не тільки що не ганив, але признав. Отже приступаючи до перегляду того, що є подано в Діян.21:21-27 , ми помітили (21 в.), що Павло не навчав, що навернені з жидів не повинні обрізувати своїх дітей, і він не відкидав Мойсеевого закону»- він радше це поважав, показуючи на більшу і величну дійсність, яку Мойсеевий закон так сильно зображував. Отже він не відкидував, лиш поважав Мойсея, кажучи “Закон є справедливий і святий, і добрий” і показував, що через нього збільшилось знання вельми гріховного гріха, що Закон був так великий, що жодний недосконалий чоловік не міг його вповні виповнити, і що Христос, через виповнення його, виграв його нагороду і тепер під Угодою Ласки пропонував, або представляв (всім) вічне життя і благословення як дар для тих, які не могли заховувати вповні Закону, але через віру прийняли, для прикриття своїх недосконалостей, Його досконалий послух і жертву, і які стались Його послідовниками на дорозі праведности.

Певні церемонії в жидівськім віці, такі як піст, святкування нових місяців і суботних днів і свят, були типами духових правд, що належуть до віку Євангелії. Апостол виразно показує, що Євангелія Нової Угоди не наказує, ані не заборонює їх (Господня Вечеря і Хрещення с одинокими приписами символічного характеру, які стали передані нам і вони с новими).- Кол.2:16,17; Луки 22:19; Мат.28:19.

У цьому випадку, який тепер розглядаємо, був один з цих жидівських символічних обрядів названий “очищенням”, що його обходив Ап. Павло і з ним чотирьох жидів. Будучи жидами, вони мали право, якщо хотіли, не лиш посвятити себе Богу, в Христі, але також виконувати зв’язаний з тим символ “очищення”. І власне вони це вчинили – ці мужчини, які були з Павлом, зробивши в додатку слюб для упокорення себе перед Господом і людьми тим, що обстригли собі голови. Ці символічні церемонії дещо коштують, а оплата за них мала правдоподібно йти на покриття коштів Святиш.

Ап. Павло ніколи не навчав жидів, що вони є вільні від Закону, але, противно, що Закон панував над кожним з них так довго як вони жили. Однак, він показав їм, що коли жид прийме Христа і станеться “вмерлим для Нього” то це задовільнить вимагання Закону для такого жида і зробить його Божим вільним чоловіком в Христі (Рим.7:1-4). Але він навчав віруючих з поган, що вони ніколи не були під жидівською Угодою Закону і що для них старатись практикувати ці обряди і церемонії жидівського Закону означатиме, що вони для свого спасення сполягають на ці символи, а не сполягають вповні на заслугу Христової жертви. І з тим усі Апостоли годились- Гляди Діян.21:25; 15:20,23-29.

Нашим заключенням с, що Бог в найбільш чудовий спосіб вживав цих дванадцяти Апостолів, роблячи з них найздібніщих слуг Його правди і в надприродній спосіб провадив і керував ними в справах, про які вони писали, так що нічого корисного для Божого чоловіка не стало пропущено, і що в кожнім слові їх оригінального писання Він заманіфестував свою опіку і мудрість, навіть понад те, що самі Апостоли могли зрозуміти. Нехай буде слава для Бога за цю певну основу для нашої віри.

АПОСТОЛИ НЕ Є ПАНАМИ БОЖОГО НАСЛІДЦЯ

Чи Апостолів треба вважати в якому-небудь значенні панами в Церкві? або іншими словами, Коли Господь і Голова Церкви відійшов, то чи котрий-небудь з них зайняв місце Голови? Або чи вони разом становили голову, щоб зайняти Його місце і обняти володіння уряду? Або чи вони, чи хтось з них були заступниками, чи намісниками Христа в Церкві, яка є Його тілом, подібно до притенсій римських палів?

Проти таких гіпотез маємо виразну заяву Ап. Павла (Еф.4:4,5) “Одно тіло,” і “один Господь”, і тому між різними членами цього тіла, не грає ролі як важним може бути деякий з них, лиш один Господь і Голова має бути визнаним. Про це Господь також виразно навчав, коли, звертаючись до народу і до свої учнів, сказав, “Книжники і фарисеї засіли на сидінню Мойсея…люблять перші місця на бенкетах і щоб їх люди називали Учителями; Ви не звіться учителями, бо один у вас Учитель, Христос, ви всі брати” (Мат.23:1Д,6-8). І дальше, звертаючись до Апостолів, Ісус сказав “Ви знаєте, що ті, які вважаються за князів, панують над ними, а їх вельможі мають над ними владу. Нехай не буде так між вами. Хто бажає статись великим між вами, нехай буде вам слугою, а хто з між вас бажає бути першим, нехай буде слугою всім, Бо Син Чоловічий не прийшов, щоб Йому служили, а щоб служити і дати своє життя на викуп за багатьох”.- Марка 10:42-45.

Ми також не маємо жодних доказів, щоби Перва Церква вважала Апостолів як володарів Церкви, ані щоб Апостоли колинебудь зайняли такий авторитет чи повагу в Церкві, їх поступовання було далеким від ідей папства про панування, і від тих визначних пастирів, чи міністрів в інших Християнських сектах. Наприклад, Петро ніколи не називав себе “князь Апостолів”, так як папісти називають його; ні він, ні інші не титулували один одного, ані не діставали таких почестей від Церкви. Вони називали і звертались один до одного просто як Петро, Йоан, Павло, або брат Петро, брат Йоан і т.п. і всі інші в Церкві поздоровлювались подібно – як брати і сестри в Христі (Діян.9:17; 21:20; Рим.16:23; 1Кор.7:15; 8:11; 2Кор. 8:18; 2Сол.З:6,15; Філім.7,16). І є написано, що навіть сам Господь не встидався називати їх братьми (Жид .2:11), так далеко Він с від прибирання пануючого становища, хотяй мав правдивий і загальний авторитет від Бога.

Ані також жодний з провідних слуг в первій Церкві не ходили в священичих шатах, ні з хрестом чи з розарієм тощо, вимагаючи почестей і хвальби від народу, бо Господь навчив їх, що найголовніший між ними с той, хто служить найбільше. Таким чином, наприклад, коли переслідування розпорошило Церкву і порозганяло їх поза Єрусалим “одинадцять” твердо стояли на своєму місці, будучи готовими чинити все, що буде потрібно, бо в цих часах проби Церкви, Брати, які жили за межами цього міста, будуть звертатись до них в Єрусалимі про поміч і заохочення. Бо коли б вони повтікали, то ціла Церква ідчувала б розчаровання і була б прибита страхом. І ми бачимо, що Яків загинув від меча Ірода, а Петро впав у в’язницю і був прив’язаний ланцюхами до двох воїнів (Діян. 12:1-6), і Ап. Павло, і Сила були вельми побиті в своїй службі і тоді вкинені до в’язниці, і ноги їх стали забиті в колоди; і сам Павло переносив “велику боротьбу страждань” (Діян.16:23,24; 2Кор.11:23-33). Чи вони виглядали як пани і чи володіли? Напевно ні.

Ап. Петро дуже виразно говорить в цій справі, коли дає пораду старшим, щоб “пасли стадо Господа”. Він не сказав, ваше стадо, ваших людей, вашу церкву, як много пастирів висловлюється сьогодні, але Стадо Боже, не як пануючі над ними, але щоб бути прикладом для них -прикладом покори, вірности, ревности і побожности (Шет.5:1-3). І Ап. Павло говорить, “Я думаю, що Бог постановив нас, Апостолів, як останніх, мов на смерть призначених, бо стались видовищем світові і Ангелам, і людям. Ми нерозумні ради Христа…ми немічні..ми безчесні, ще до цієї години голодуємо і прагнемо; ми нагі і нас б’ють, безпритульні і тиняємось, і трудимось, працюючи своїми руками, Нас лають, а ми благословляємо, нас переслідують, а ми терпимо; нас очернюють, а ми молимось. Мов сміття світу стались ми, ометиця всім аж досі” (ІКор.4:9-13). В усім цім вони не були такими, як пани. І спротивляючись думкам деяких братів, які, як виглядає, мали аспірації до пановання над Господньою спадщиною, Апостол іронічно заявляє “Ви вже наситились, ви вже збагатілись, без нас зацарювали”; але дальше він їм радить і вказує на одиноку правильну дорогу, яка є дорогою покори, кажучи, “будьте послідувачами моїми” в цьому відношенню. І дальше “Нехай так нас вважає кожна людина, як слуг Христових та управителів Божих таємниць”.- 1Кор.4:8,16,1.

І знову той самий Апостол додає: “Але як Бог, визнавши нас гідними, доручив нам Євангелію, так ми і говоримо, стараючись подобатися не людям, а Богові, який випробовує серця наші. Ніколи бо не було в нас лестивого слова до вас, як знаєте, ані таємної зажерливої думки. Бог тому свідок. Ми не шукали від людей слави, ні від вас, ні від інших, хоч ми могли, як Апостоли Христові, бути тягарем вам. Ми, навпаки, були лагідні між вами, як нянька, що доглядає своїх дітей” (1Сол.2:4-7). Апостоли не видавали ні булли, ні анафеми, але між висловами знаходимо такі як “нас очернюють, а ми молимось.” “Старшого не докоряй, але радше вмовляй як батька” “Благаю тебе, товаришу вірний”.- 1Кор.4:13: 1Тим.5:1; Фил.4:3.

Рання Церква відповідно шанувала побожність і вище духове знання і мудрість Апостолів і, вважаючи їх представниками Господа, якими вони в дійсності були, вони сиділи коло них і вчилися, але не з замкненим і нерозбираючим умом, але з такою умовою поставою, щоб “досвідчувати духи” і “усе провіряти” (Йоана 4:1; 1Сол.5:21; Ісая 8:20). І, навчаючи їх, Апостоли любили такий спосіб думання, який вимагав доброї підстави для їх надії, і вони це заохочували і були готові це зустріти – не в переконливих словах людської мудрости, але в силі Божій (ІКор.2:4,5). Вони не плекали сліпої забобонної пошани для себе.

Читаємо, що Веріяне були благородніші, за тих що в Солуні і що вони прийняли Слово з великою охотою, щодня досліджуючи Писання, чи юно так є (Діян.17:1І). І це було постійним старанням Апостолів, щоб Євангелія, яку вони проповідували, була цією самою Євангелією, що була неясно проголошена пророками старовини, “Про це спасення розвідували та допитували пророки, які про благодать, яка мала прийти вам, (Тілові Христовому) пророкували .. їм було відкрито, що не самим собі, а вам вони служили тим, що тепер звістили вам ті (Апостоли), які через Духа Святого, з неба післаного, проповідували Євангелію” (Шет.1:10-12) – що це була ця сама Євангелія життя і безсмертя, яку вивів на світло сам Господь – що її найбільше застосовання і всі особливі частини є через них відкриті для Церкви під проводом і керівництвом Святого Духа, чи це через особливе об’явлення, чи через інший більш природній спосіб, обидва з яких були вжиті і були виповненням обітниці Господа для Апостолів і для Церкви, коли Він заявив, “я ще маю багато річей вам сказати, але ви тепер не можете знести”.

Тому це було правильним для Веріян досліджувати Писання, щоб переконатись чи свідчення Апостолів годились з Законом і Пророками, і також порівняти їх з навчанням Господа. Наш Господь також вказував на таке досліджування Його свідчення при помочі Закону і Пророків, кажучи “Прослідіть Писання ..і вони свідчать про мене” (Йоана 5:39). Усе Боже свідчення мусить бути в гармонії, чи воно передане Законом, чи Пророками, чи Апостолами, їх повна гармонія с доказом Божого надхніння. І, дякувати Богу, що ми пізнаєм, що така гармонія, така однозвучність існує, так що Писання Старого Завіту і Нового Завіту разом становлять те, що Сам Господь назвав “Божою арфою” (Об’яв.15:2). І різні свідчення Закону і Пророків є кількома струнами цієї арфи, які, коли настроєні через Св. Духа домуючого в наших серцях і порушувані пальцями вірного слуги і дослідника Божої правди, видають найбільш чудовий звук, якого будь-коли могли чути вуха смертельників. Нехай буде хвала і честь Господу за чудову мелодію “пісні Мойсея і Агнця”, яку ми завчаємо через свідчення святих Апостолів і Пророків, яких провідником є Господь Ісус Христос.

Але хоча свідчення Господа і Апостолів мусять годитись з Законом і Пророками, ми маєм сподіватись, що вони будуть свідчити про речі “нові” так як і про “старі”, бо пророки вказували, що ми цього маєм сподіватись (Мат. 13:35; Пс.78:2; 5Мойс.18:15,18; Дан.12:9). І тому знаходимо, що вони не тільки пояснюють заховані правди і старинні пророцтва, але що також виявляють нові об’явлення правди.

АПОСТОЛИ, ПРОРОКИ, ЄВАНГЕЛИСГИ, ВЧИТЕЛІ

Згідно з загальною думкою Християнства Господь полишив справу організації Церкви в такім положенню, яке було зовсім невідповідне для цілі, яку Він намірив, і що Він надіявся, що Його народ буде послуговуватись своєю мудрістю в справі цієї організації. Багато мужчин і багато умів було за більш або менш точною і острою організацією, і тому знаходимо сьогодні Християн по цілому світі, зорганізованих по різних лініях і з більшою чи меншою твердістю, або суворістю, і кожний з них твердить, що його система і спосіб правління є кращим. Це є помилкою. Це не є властивим думати, що Бог, передбачивши це Нове Створіння ще перед основанням світу, був би так недбалим у своїй власній праці, щоб полишити свій нарід без ясного розуміння Його волі і без відповідного влаштування організації для їх добра. Тенденція людського ума є, з одної сторони, або до анархії, або, з другої сторони, до поневолення другого. Божа постанова, уникаючи обох цих скрайностей, позначує для Нового Створіння надзвичайно просту організацію і уникає всього, що є схильне до поневолення. В дійсності, напомин Писання для кожного особистого Християнина є, “Стійте ж оце у волі, до якої нас Христос визволив і не піддавайтеся знова під ярмо неволі”. Гал.5:1.

Показуючи цю Божу постанову, чи влаштування, ми мусимо обмежуватися вповні до Божих записів і зовсім нехтувати церковну історію, пам’ятаючи, що предсказане “відступлення” почало вже діяти навіть за апостольських часів, і що воно скоро поступало після їх смерти, дійшовши до вершка насамперед в папській системі. Принимаючи біблійні записи, можемо включити до записів Нового Завіту типічні постанови Закону, але мусимо завжди пам’ятати, що ці типи вказують не тільки на речі, які мали місце в часі віку Євангелії, але також зображували постанови і розпорядженя надходячого Тисячлітнього віку.. Наприклад, день Примирення (Поєднання) і його чинність представляли, як ми вже бачили, цей вік Євангелії.. В цьому дні первосвященик не носив своїх славних шат (строю), але звичайну святу льняну шату – що зображувала те, що підчас цього євангельського віку ні Господь, ні Церква не занимали визначного місця в очах людей – їх стан був представлений просто як чистий і праведний -зображений у льняній шаті, яка у випадку Церкви, зображувала приписану праведність її Господа і Голови. Це було після дня Примирення, що Первосвященик одягнувся в шату слави, яка представляла славу і повагу Христового авторитету і сили підчас Тисячолітнього віку. І також Церква є представлена з своїм Господом в славі цього образу, тому що як голова Первосвященика зображувала нашого Господа, так його тіло представляло Церкву, і тому славна шата зображувала честь і славу цілого Царського Священства, коли прийде час його прославлення. Папська єрархія має ложні притенсії, що Царство Христа стало довершене через уповноваження, що папи є Його намісниками, а кардинали і єпископи представляють Христа в славі і силі, і через те стараються вживати цивільну і релігійну контролю над світом, і фальшувати славу і гідність вибраного Нового Створіння в своїх славних урядових шатах, які вони носять. Однак дійсне Царське Священство, ще дальше носить жертівні шати і жде на свого правдивого Господа і на правдиве вивищення до “слави, чести і безсмертя”, коли останній член “вибору” закінчить свою частину в чинності жертви.

Це є Новий Завіт, на якого ми мусимо особливо дивитись відносно вказівок про організацію і правила Церкви за днів її пониження і жертвування. Це, що ці правила не є виставлені в стислій формі, не мусить нас зупиняти від переконання, що, помимо цього, вони є повною системою. Ми мусимо боротись проти природнього думання нашого помилкового (зіпсованого через упадок) осуду відносно законів, і мусимо пам’ятати, що Церкві, як синам Божим, є дане “досконале право свободи”, тому що вони не є вже більше слугами, але синами і тому, що сини Божі мусять навчитися як вживати свободу (вільність) синівства і через те виказати більш особливо їх повний послух для Права і Принципу Любови.

Апостол представляє перед нашим умом образ Нов. Створіння, який зілюстровує цілий предмет. Це є людський образ, де голова представляє Господа, а інші різні частини і члени представцляють Церкву. В 1 Кор, 12 роз. цей предмед є широко розбираний і з великою простотою є дане пояснення, що “Як бо тіло одне, а членів має багато, і всі члени тіла, хоч багато їх, становлять собою одне тіло, так і Христос (одне тіло в сполуці з багатьма членами). Бо одним Духом усі ми в одне тіло хрестились, чи то жиди, чи греки, чи вілні, чи невільники”. Апостол дальше звертає увагу на факт, що так як добро людського тіла залежить головно на єдності і гармонії, і співпраці усіх членів, то так само є з Церквою, тілом Христа. Якщо один член переносить біль, чи пониження, то всі іїшгі члени це відчувають, хотячи, або нехотячи, і якщо один член є особливо благословлений, або потішений, або заохочений, то відповідно до цього усі інші мають участь в цьому блаженстві. Він виказує (23 в), що ми стараємось покривати і ховати слабості, хиби і т.п. нашого природнього тіла і стараємось їм помогти, і що так само повинно бути в Церкві, в Христовім тілі – найбільш упавші члени повинні мати особливу опіку і також прикриття любов’ю, співчуттям, “щоб не було поділення в тілі і щоб усі члени однаково один про одного дбали.”

Згідно з тим Господня організація Церкви є дійсно повною, але, як у природі, так і в ласці – де організація є повна, там є менша потреба зв’язування і сцілювання. Дерево є вповні зорганізоване і злучене з вершка до коріння, та проте галузки не держаться дерева через якісь штучні прикріплення чи шнури, чи гвинти, чи написані правила, і так само з тілом Христовим. Якщо відповідно пристосоване і узгіднене і сполучене по ліїїіях, які позначив Господь, то тут не треба шнурків, ні гвинтів, щоб держати різних членів разом – не треба особливого права чи “правд віри” та людських блискучих приладів, щоб їх приводити до купи і держати разом. Один Дух є зв’язком єдности і так довго як дух життя остається, єдність, злука тіла мусить оставатись також, і тут ця сильна, або слаба сполука і єдність, буде узалежнена на тому, до якої міри там буде перебувати Дух Господа.

Апостол іде дальше і показує, що Бог є керівник, або управитель справ цієї організації, Нового Створіння, яке Він сам позначив і започаткував. Його слова звучать, “Ви ж тіло Христове і кожний зосібна є член тіла Христового. І деяких Бог поставив в Церкві, поперше Апостолів, подруге пророків, потрете учителів, після цього сили, дари сцілення, допомоги, управління, різні мови”. Для багатьох це буде новою думкою, які звикли ставити себе і інших на місця слави і почестей і довіря в Церкві, коли зрозуміють, що Бог обіцяв, що Він буде доглядати справ між тими, які дивляться до Нього за керівництвом і є проваджені Його Словом і Духом. Коли б це стало розпікане, то не багато старались би шукати головних місць, і на взір політичних інтриг добиватись славних становищ. Розуміти про Боже старання над правдивою Церквою означає поперше, відрізнення правдивої Церкви від номінальних системів і тоді старатись побожно і покірно пізнати Божу волю відносно усіх постанов правдивої Церкви, її служби і її слуг.

Апостол питає: “Чи всі є Апостолами?” чи всі є пророками? чи всі є вчителями? натякаючи, що це є загально признаним, що не так мається справа; і що кожний, якого ваважається, що він заповнює якесь з цих місць, повинен дати якісь докази, що Його призначення є від Бога, і повинен виконувати свій чин, або службу, не для свої слави, але так, щоб це подобалось великому Пастиреві Церкви – її Голові, Христові. Апостол звертає нашу увагу на факт, що ці різниці (служби) в Церкві відповідають різницям, які с між членами природнього тіла і що тут кожний член є потрібний, і не має бути погорджуваний. Око не може сказати нозі, я тебе не потребую, ані вухови, що ти є непотрібне, ані чогось подібного не скаже іншому членови. Вір. 19.

Правда, що такої різноманітности в Церкві тепер немає, тому, шо як Апостол показав “Мови були на знак не для тих, що повірили, але для невіруючих” і подібно були чудеса. Коли Апостоли, які мали силу обдарити когось даром Духа, повмирали, і коли ці, що одержали ці дари, теж повмирали, то тоді дари перестали бути в Церкві. Але в Церкві дальше була відповідна праця для кожного мужчини і кожної женщини – нагода служити Господу, Правді і співчленам тіла Христового, відповідно до їх природних здібностей. Коли ці чудеса перестали, навчання Правди і знання Господа і ласк та овочів Духа зайняли їх місце. Навіть тоді, коли ці нижчі дари лічення, говорення мовами, пояснення мов були в Церкві, Апостол напоминав братів, щоб вони “бажали кращих дарів”.

Вони не могли жадати апостольського чину, тому що там було лиш дванадцять Апостолів, але вони могли бажати і старатись бути пророками (тими що викладають) і учителями. “А я вам покажу ще кращу дорогу” додає Апостол (31 в.) Він дальше показує, що далеко понад цими дарами або службами в Церкві, є честь посідання в більшій мірі духа нашого Господа – Любов. Він показує, що найпокірніший член в Церкві, який осягне досконалу любов, осягнув вищу позицію і є благородніший в очах Господа, чим цей з апостолів, чи пророків, чи вчителів, якому брак чесноти любови. Він говорить, що не грає ролі, який дар хтось має, а не має відповідної любови, то ціла ця справа с неважна, такий є порожний і невідповідний в очах Господа. Дійсно, ми можем бути певні, що ніхто не може з Господним признанням держати довго чину Апостола, чи пророка, чи учителя в Церкві, хиба шо одержить стан досконалої любови, або принайменше старається його одержати. В іншому разі такому буде напевно дозволено впасти в темряву і він може статись учителем блуду, місто вчителя Правди – слугою сатани, щоб просівати братів.

В листі до Ефесян (4:1-16) Апостол потверджує цю науку про єдність Церкви як одного тіла з багатьох членів, під одною Головою, Ісусом Христом, і злученою одним духом – духом любови. Він напоминає усіх тих членів, щоб поступали гідно з їх покликанням, з всякою покорою й лагідністю, з довготерпеливістю, терплячи один одному в любові, і стараючись берегти єдність духа в союзі миру. В цім розділі Апостол представляє різні члени тіла, що стали призначені до особливої служби в тім тілі, і говорить нам, яка є ціль цієї служби, а саме, що Він настановив одних апостолами, інших пророками, інших євангелистами, інших пастирями та вчителями; для вдосконалення святих на діло служення, для збудовання тіла Христового; поки ми всі не дійдемо до єдности в вірі й до пізнання Сина Божого, до стану дорослої людини, до міри повного зросту повноти Христа…щоб ходячи поправді в любові, могли зростати в Ньому у всьому, Який є Голова, Христос, від Якого все тіло складене та зв’язане тим, що кожний сустав дає, в міру чинности кожної окремої частини і чинить зріст тіла на збудовання самого себе в любові.- Еф.4:11-16.

Тут бачимо образ, який Апостол накреслює нам про людське тіло, яке ще є мале і нерозвинене. Він повідомляє нас, що це є Божою волею, щоб усі різні члени росли до повного розвитку, повної сили – “стану дорослої людини”, а це є образ, що представляє Церкву у властивім, повнім стані. Простягаючи цей образ через вік Євангелії до нашого часу, бачимо як член за членом засипляли, ждучи на велику організацію поранку Тисячоліття в Першому Воскресенню і що їх місця були постійно доповнювані, так що Церква ніколи не була без повної організації, хоч часами могла бути більша слабість в одному членові, а більша сила в іншому. Однак в кожному часі мусить бути старання кожного члена, щоб чинити все, що в його силах для будови тіла, для скріплення членів і для їх удосконалення в чеснотах Духа – “поки не дійдемо до єдности віри”.

Єдність віри є побажана, про ню треба старатись -однак не про таку єдність, про яку загально стараються. Єдність має бути по лініях “віри раз святим переданої”, в чистоті і простоті, і з повною свободою для кожного члена мати вімінний погляд в менших точках, і без жодних інструкцій відносно людських теорій, вигадок тощо. Біблійне розуміння єдности є на основі принципів Євангелії. (1) Наше примирення через дорогоцінну кров і наше опрадання через віру в це діло. (2) Наше посвячення, освячення, відлучення для Господа і Правди і їх служби -включаючи службу для братів. (3) Без цих конечностей, (цих підставових річей) на основі яких єдність мусить бути вимагана, не може бути біблійної спільноти – щодо інших точок повна свобода мусить бути дозволена, однак з бажанням бачити і допомогти іншим бачити Божий план в його всіх рисах і деталях. В такий спосіб кожний член тіла Христового, задержуючи свою особисту свободу, є так вповні відданий для Голови і для всіх членів, що він буде радо віддавати все, а навіть своє життя за них.

Ми вже застанавлялись над особливою працею Апостолів і над тим, що їх число було ограничене і що вони дальше виконують свою службу для Церкви, промовляючи, як Господні речники до Його народу через Слово. Застановімся тепер дещо над тими іншими службами в Церкві про яких Апостол говорить як Господні Дари для загального тіла, або Екклезії.

Господь призначив апостолів, пророків, свангелистів, пастирів, учителів для благословення загального тіла, відносно їх теперішнього і вічного добра. Це є ті, які щиро сполягають на Господа, їх Голову, Учителя і Провідника Церкви, Його тіла, що мають шукати за Його дарами в усіх Цих особливостях, і принимати і вживати їх, якщо вони мають мати обіцяне благословення. Ці дари не є накинені на Церкву, і ці, які їх занедбують, коли вони є їм представлені, матимуть відповідну страту. Господь призначив їх в Церкві на початку, лишаючи для свого народу, щоб йти за взором виставленим перед ними і щоб мати відповідне благословення, або зігнорувати приклад і мати відповідні труднощі і розчарування. Отже ми, які хочемо бути навчені від Господа, стараймося пізнати як Він оригінально розложив різні члени, і які дари Він дав свойому народови від тоді, щоб в той спосіб ми оцінили, який з тих дарів є до нашої диспозиції і могли через те більш ревно прийняти і вживати їх в майбутності.

Апостол говорить, що Господь любить, щоб не було розділу в тілі – ні розламу, ні поділу. При людських методах не можна обійтись без поділу – за вийнятком в часі папського триюмфу, коли номінальна система стала сильною і вживала жорстоких способів переслідування тих, які не годились з нею. Це однак була єдність насильства, примусу – зовнішна єдність, не серцева єдність. Ті, яких Син зробить вільними, ніколи не можуть брати участи в такій єдності, в якій особиста вільність є вповні знищена. Лихо протестанських сект не є з того, що вони є за ліберальні і через те поділились на много відламів, але тому, що вони ще мають багато духа матірної інституції, не маючи сили, яку вона в свому часі проявляла, приглушуючи і притискаючи свободу думки. Ми можем багатьох здивувати, коли скажем, що замість мати забагато поділів, які ми тепер всюди бачим, то правдивою потребою Христової Церкви є, ще більше вільности – аж кожний особистий член буде вільний і незалежний від усяких людських в’язів, вірувань, визнань тощо. Як кожний віддільний Християнин матиме свободу таку, як Хрстос нас зробив свобідними (Гал. 5:1; Йоана 8:32) і як кожний буде послушний для Господа і для Його Слова, то всі дуже скоро розпізнають вільність, що є описана в СвЛисьмі; і всі правдиві діти Божі, усі члени Нов. Створіння, знайдуться на вільності близько себе, сполучені в’язами любови, які є о много сильніші від людських зв’язків в цих земних системах і організаціях. “Любов Христова спонукує (Згідно з Діяґлотом “лучить”) нас.”- 2Кор.5:14.

Усі члени родини Аарона були здібні до священичої служби, все ж таки там були певні ограничення, певні запори і дискваліфікації в зв’язку з цією службою. І так само є між позаобразовими “Царськими Священиками” -усі є священиками, усі є членами помазаного тіла, а для них помазання означає мати повний авторитет проповідувати і навчати веселу новину, так як є написано “Дух Господа є на мені, бо Він помазав мене, і післав мене звіщати добру новину вбогим, сціляти розбитих серцем”. Хоча ці слова відносяться особливо до Ісуса, Голови Нов. Створіння, вони відносяться також до всіх членів. Тому в загальному значенні, кожна посвячена Божа дитина має в свойому помазанню Св. Духом повне уповажнення до проповідування Слова – “щоб звіщати славу Того, Хто покликав вас з темряви у дивне своє світло”.-1Пет.2:9

Але так як вимагалось від типічних священиків, щоб вони не мали певних хиб і повинні дійти до певного віку, щоб могли зайняти цей чин, то так само між членами Царського Священства – є деякі, що їм брак кваліфікації до публічного проповідування, яку інші мають. Кожний повинен тверезо старатися (Рим. 12:3,6) пізнати, які дари, або здібності він має, і тим самим в чім повинен служити і за що, і в якій мірі є відповідальний. І подібно всі члени повинні розпізнавати один одного природні і також духові здібності (таланти) і досягнення, і відповідно до того розсуджувати, якою є воля Божда. В образі вік був важним чинником, але це для позаобразових священиків вказує на досвід і розвиток характеру; хиба зизоокости в типі вказувала б на брак світла, тобто розуміння духових річей Для позаобразових священиків, а це було б перешкодою Для публічної служби в Церкві. Подібно усі різні хиби, які перешкаджали типічному священству, представляють різні моральні і фізичні, і інтелектуальні хиби та недостачі між позаобразовим Царським Священством.

Все ж таки, так як священик з хибою в типі мав усі права інших священиків відносно піддержування життя -їди жертвованих хлібів і т.п., то так само є з нами в позаобразі – ці хиби, які можуть повздержувати члена від публічної служби в Церкві і для Правди, не повинні перешкаджати йому в його духовім розвитку і в признанню йому усіх прав, які належуть іншим при духовім столі Господа і перед престолом милосердя. Так як ніхто не міг виконувати чину Первосвященика, лиш тоді як був без фізичної хиби і мав повний вік, то також ці, які мають служити як старші (слуги Правди) в “слові і в науці”, не повинні бути новаками, але членами тіла, яких дозрілість характеру і знання, і овочі Духа, уздібнять їх до цієї служби. Такі повинні бути визнані як старші – не конечно старші віком, але старші, або розвинені щодо знання Правди і бути здібними давати поради, і напоминати братів по лінії Слова Божого.

З таким зрозумінням слова старший, можем розпізнати значення і мудрість Писання, яке говорить, що всі, які виконують духову службу через научування Правди є правильно називані “старшими”, і тут не грає ролі чи вони виконують службу Апостолів, чи пророків, чи євангелистів, чи пастирів, чи вчителів. Щоб хтось міг правильно зайняти якенебудь з цих становищ, такий мусить бути визнаний як старший в Церкві. В такий спосіб Апостоли говорили, що вони були старші, (Шет.5:1; 2Йоана 1); і відносно слуг (міністер) Церкви і відносно їх вибору, ми знаходимо три назві в нашім загальнім перекладі Біблії;-

ЕПИСКОПИ, СТАРШІ, ПАСТИРІ

Однак ці три назві є мильно застосовувані, коли йде про церковні послуги в різних християнських сектах, тому є властивим пояснити, що слово “єпископ” означає прямо “наглядач”, або “доглядач”, і що кожний назначений старший був визнаний як наглядач праці, великої чи малої. Так наприклад, при одній оказії Апостол зустрів старших з Церкви Ефезу, і даючи їм свій особливий прощаючий напомин, сказав, “Отож пильнуйте себе та всієї отари, в якій Св. Дух поставив вас єпископами (наглядачами)”.- Діян.20:28.

Проте під Божим наглядом деякі з цих старших були надарені ширшим полем впливу, або нагляду в Церкві і тому могли бути правильно названі загальними наглядачами. Такими були всі Апостоли – АпЛавло мав ширше поле догляду, особливо між Церквами заложеними в поганських краях – в Малій Азії і в полудневій Европі. Але ця позиція загального, або головного доглядача не була ограничена лиш до Апостолів; Господь в свойому провидінню підніс інших, щоб служили Церкві в такий спосіб – “не жадібний для нечесного зиску, але гостинний, скромний, побожний ” (Тита 1:7,8) – з бажанням служити Господу і братам. Тимотей був особливо пов’язаний з цією службою під наглядом Ап. Павла і частинне як його предстаник, і був звернений служити до різних зборів Божого народу. Господь був і є вповні здібний продовжувати посилати таких доглядачів, яких Він бажає, щоб напоминати і навчати своє стадо. І Господній народ повинен бути в повній спромозі оцінити вартість поради, чи напомину такого доглядача. Це повинно бути засвідчене побожним життям, покірною поведінкою і духом самопожертви, відсутністю жадоби нечесного зиску, як також через навчання, яке видержить критичний розгляд глибших і уважних біблійних студій – досліджуючи Писання щоденно, щоб переконатись чи їх пояснення вповні годиться з літерою і духом Слова. Це, як ми бачили, було зроблено відносно навчання Апостолів, і вони заохочували братів, щоб так чинити, і похвалювали особливо тих, які були пильні і обережні, не будучи однак хитрими чи лицемірними.- Діян.7:1.

Однак, так далеко як ми можемо на основі історії Церкви судити, то дух суперництва і любов почестей скоро зайняли місце покірної посвяти самопожертви, і в тому самому часі легковірність і підлещування скоро заступило старанне досліджування Писання, і наслідком Цього доглядачі постепенно стались диктаторами, і остаточно між ними наступило суперництво, І деякі з них стали знані як визначні через титул, архиєпископ. І по черзі, супурництво між тими архиєпископами допровадило до вивищення одного з них до стану папи. І цей самий дух відтоді проявляється не тільки в папстві, але також між тими, які стали зведені через його приклад; вони відійшли теж далеко від простоти первісної постанови. Наслідком цього знаходимо сьогодні, що таку організацію, яка була в примітивній Церкві, а саме, без сектанських імен і без почестей та слави, та авторитету з сторони кількох осіб над многими людьми, і без поділу на духовенство та мирян – вважається, що це не є зовсім організація. Однак, ми тішимось, що прийняли нашу позицію між тими неоцінюваними, щоб відзеркалювати і відбивати близько приклад примітивної Церкви і, подібно до неї, втішатись відповідною свободою і благословенням.

Як старші в Церкві є усі доглядачами, пильнуючими, сторожами справ Сіону, деякі льокально, деякі в ширшому і загальному значенні, так само кожний, відповідно до його таланту та здібностей, може служити стадови, один як євангелист, якого кваліфікації с придатні до цього і обставини позваляють йти і голосити правду для початкуючих – знаходячи тих, що мають вуха до слухання доброї новини; інший, служачи стадови як пастир, тому що має особливі громадської праці здібності, що дають йому змогу доглядати інтересів Божого народу особисто, індивідуально – відвідуючи їх по домах, заохочуючи їх, скріплюючи їх, і обороняючи їх перед вовками в овечих шкірах, які кусають і пожирають овець. Також “пророки” мають свою особливу кваліфікацію для служби.

Слово “пророк” не є сьогодні вживане в широкому значенню, так як це було в старих часах, але радше є вживане на означення провидця, або віщуна (що предсказує про майбутні події). Однак слово “пророк” означає точно публичний бесідник – промовець. Бачивший видива, або одержуючий об’явлення може також бути пророком в значенню, що про це проголошує,

ОРГАНІЗАІЩІ НОВОГО СТВОРІННЯ

але ці думки є виразно відлучені. В справі Мойсея і Аарона, Мойсей був більший, він, будучи Божим представником, і Господь сказав до нього – “Дивись, я поставив тебе як бога (великого, вищого) фараонові, а твій брат Аарон буде пророк твій” – твій речник. (2Мойс. /Вихід/ 7:1) Ми вже бачили, що кілька Апостолів були провидцями в тому значенню, що вони дістали знання про речі майбутні; ми тепер зазначуємо, що вони майже всі були також тими пророками, тобто публічними бесідниками, ораторами – особливо Ап. Петро і Ап. Павло. Але там було багато інших публічних бесідників, або пророків. Наприклад Варнава був одним з них, і є написано, що “Юда і Сила, самі бувши пророками, багатьми словами заохочували і зміцняли братів”.-Діян.15:32.

В Св. Письмі ніде немає згадки, щоб особу, яка не надається до праці, що має бути зроблена, вважати як призначену Господом на це становище, до якого йому брак відповідні кваліфікації, але радше це є обов’язком, щоб в тілі Христа кожний член служив іншим відповідно до його таланту – згідно з його здібністю – і що кожний повинен бути досить скромний, досить покірний і “не думати про себе більше, чим тверезо має думати”, згідно до дійсної вартости таланту, якого дістав. Також Церква не повинна визнавати тих з поміж себе, що бажають бути тут більшими від других. Противно, вони повинні розпізнати покору як необхідну кваліфікацію для старшинства, або до служби в якому-небудь відділі. Тому, якщо два брати мають подібні таланти, але один є амбітний і такий, що пхається, а другий покірний і тихий, то Дух Господа, який є духом мудрости і здорового ума, буде навчати Господній народ оцінювати більше покірного брата, як такого, кого Господь буде воліти і бажати поставити на більш важне місце в службі.

Менш дивним є, що “козли” і подібні до козлів вівці в Господній кошарі прагнуть і домагаються проводу, чим це, Що правдиві вівці, які пізнають Господа голос, які знають Його Духа і які стараються чинити Його волю з такою слухнянністю дозволяють таким козлам взяти керівництво між ними. Є це добре, щоб ми мали мир з усіма людьми, але коли нехтуємо Слово і Духа Господа задля миру, то це напевно принесе більшу або меншу шкоду. Є це добре, щоб всі мали милу і слухняну, подібну до овець вдачу, але це є також конечним, щоб вівці мали характер, бо інакше вони не можуть бути побідниками і якщо вони мають характер, то повинні пам’ятати слова Головного Пастиря, “Мого голосу слухають вівці мої, і йдуть слідом за мною” “За чужим не підуть…бо не знають вони чужого голосу” (Йоана 10:5,27). Тому це є обов’язком кожної вівці звертати особливу увагу на слова і поступовання кожного брата, перш ніж вони будуть висувати його наперед як доглядача, льокального чи загального. Вони повинні бути насамперед переконані, що він має дійсні кваліфікації на старшого в Церкві, що він має правильне вирозуміння підставових наук Євангелії, – поєднання, відкуплення дорогоцінною кров’ю Христа і повне посвячення для Нього, Його післанництва, Його братів, Його служби. Вони мають мати любов і співчуття для найслабших з овець і для всіх умово і морально кульгавих овець; але вони йшли би проти Божої постанови, коли вибирали б таких невідповідних за своїх провідників і старших. Вони не повинні мати симпатії для козлів, ні для вовків в овечих шкірах, які намагаються осягнути місце і авторитет в Церкві.

Треба признати, що для Збору (Екклезія) буде краще не мати публичного слуги, чим мати за провідника красномовного “козла”, який напевно не буде звертати їх серця до любови Бога, але хитрим способом в інший напрям. Відносно таких наш Господь перестерігає Церкву; таких Апостол описує “із вас самих повстануть мужі, що будуть говорити перекручене, аби тільки потягнути учнів за собою” (щоб притягнути до себе послідовників). Апостол говорить, що багато піде за ними “їхньою дорогою загибелі, через яких дорога правди буде зневажатися” .-Діян.20:30; 2Пет.2:2.

І так бачимо сьогодні. Багато голосить про себе, замість голосити Євангелію, веселу новину Царства; вони притягають учнів до себе і своїх деномінацій, радше чим притягати і лучити їх з Господом, як членів Його тіла. Вони стараються бути головами Церков, замість наклонювати всіх членів, щоб звертались до Господа, як Голови. Від всіх таких ми повинні відвернутись – правдиві вівці не повинні заохочувати таких на їх злій дорозі. Про таких Ап.Павло говорить, що вони мають вигляд побожности, але її сили відреклися (2Тим.З:5). Вони є великими прихильниками днів, форм, церемоній, церковного авторитету тощо, і є високо поважані між людьми, але гидотою в очах Господа, говорить Апостол. Правдиві вівці мусять не тільки бути обережні, щоб розпізнати голос правдивиго Пастиря і йти за Ним, але вони мусять пам’ятати також, щоб не йти, не піддержувати, не заохочувати тих, які про себе дбають. Кожний, якого оцінюється як гідного довіря в Церкві, яко старшого, повинен бути добре знаний наперед, щоб оправдати таке довіря; тому Апостол говорить, “не новак” (початківець). Новак може зробити шкоду для Церкви, і може сам собі принести шкоду через зарозумілість тощо, і в той спосіб відійти від Господа і від властивого духа, і вузької дороги до Царства.

Ап. Павло дає нам виразну пораду відносно цього, хто може бути визнаний Церквою за провідника – описуючи в подробицях, який повинен бути його характер тощо. Про Цей предмет в листі до Тимотея (ІТим.3:1-7) він висловлюється в дещо відмінній мові. Звертаючись до Тита. який очевидно був доглядачем (Тита 1:5-11), він описує їх обов’язки супроти Церкви. Щодо цього предмету Ап. Петро говорить, “Старших між вами благаю, як співстарший і свідок страждань Христових…Пасіть стадо Боже, що між вами, доглядаючи не з примусу, а доброї волі, по Божому -не задля брудного зиску, а з доброго серця, ані не пануйте над спадком Божим, але будьте взором стада”.- Шет.5:1-3.

Вони повинні бути шляхотні люди, що провадять чисте життя, маючи лиш одну жену; І якщо мають діти то це повинно бути помічене, який вплив мають старші на свою родину – тому, що згідно з розсудком вважається, що коли він занедбує свої обов’зки супроти дітей, то правдоподібно буде немудрим і недбалим в своій пораді і своїй загальній службі між дітьми Божими, в Церкві. Він не має мати подвійного язика, не має бути бунтівником чи звідничим. Він повинен мати добру репутацію між людьми поза Церквою, не щоб сподіватися, що світ буде нас любити, або відповідно цінити, але що принайменше світ не буде міг показувати на щось поганого в їх характері відносно чесноти, праведности, моральности і правдивости. Тут немає ограничення, коли йде про число старших в Церкві, або Зборі.

Крім цих ограничень, вимаганим є, щоб старший “міг навчати”, тобто, він мусить мати здібність учителя, здібність представляти і пояснювати Божий план, і в той спосіб мати змогу допомагати стадови в слові і науці. Для старшинства не конечним мати кваліфікації “пророка”, або публічного бесідника – в Церкві може бути кілька таких, що мають здібності учителя, пастиря чи інші кваліфікації, однак ні одного, який би мав здібність публічного бесідника, або до проповідування Божого плану (для публіки). Ми повинні довіряти, що Господь піднесе таких слуг, коли буде потреба, і якщо нікого немає то є сумнів, чи є така потреба. При тім хочем зазначити, що найбільш процвітаючі Збори є ті, в яких немає великих талантів до публічного проповідування, і в яких через те стало відбуваються біблійні студії. Писання виразно показує, що також таким був звичай в первій Церкві, і що коли вони зійшлись разом, то була дана нагода проявляти різні таланти, які були в посіданні різних членів тіла – один говорив, інший молився, багато, якщо не всі, співали тощо. Досвід здається показує, що ці громади Божого народу, які найблище тримаються цього правила, одержують найбільше благословення і розвивають сильніший характер, Це, що чується лиш вухами, хоча добре і вміло висказане, не є так вповні відбите на серці, як те, над чим одиниця сама роздумує на студії в свойому умі, і так справа дійсно мається там, де є правильні біблійні студії, на яких треба всіх заохочувати до участи.

Інші з старших, які може не є здібні навчати, можуть бути відповідними до провадження зібрання молитви і освідчення, які повинні також відбуватись між різними зібраннями Божого народу. Той, хто пізнає, що має талант до напоминання, повинен вживати цей талант, місто держати його нечинним, а старатися вживати талант, якого не має в певній особливій мірі. Апостол говорить, “Хто має дар напоминання (напоумлення) нехай напоминає” нехай розвиває і служить по цій лінії, “коли дар навчання, нехай навчає (нехай пояснює, щоб правда була добре зрозумілою).

Тому, що слово єпископ, або доглядач має широке значення, то так само слово пастир (пастор). Ніхто, лиш старший може бути пастир, або доглядач. Пастир, або пасучий стадо, є доглядачем стада, ці слова є синонімами. Господь Єгова є нашим Пастирем в більшому значенню цього слова (Пс.23:1) і Його Єдинородний Син, наш Господь Ісус, є також великим Пастирем, або Епископом (Доглядачем) наших душ – для цілого стада усюди. Загальні “пілігрими” є всі пастирями – стараючись про добро загального стада; і кожний локальний старший є пастирем, доглядачем в локальній спроможносте. Отже з того видно, що старші в Церкві повинні насамперед мати загальні кваліфікації, або здібності, уздібнюючі їх до старшинства, і по друге, щоб їх особливі природні здібності рішили, в якій частині служби вони можуть найкраще служити справі Господа – деякі в зв’язку з євангельською працею, інші в зв’язку з пастирською працею між вівцями, які вже прийняли Євангелію і посв’ятилися і є вже в стаді, деякі локально, а деякі на ширшому полю.

Читаємо, “Нехай старші (пресвітери), які добре пильнують, будуть наділені подвійною честю, особливо ці, які працюють у слові і науці” (1Тим.5:17,18). На основі цих слів номінальна церква збудувала клясу пануючих Старших, і висуває претенсії до пануючих позицій для старших, якщо не диктаторської позиції між братьми. Така дефініція про панування є мильною і противиться всім наукам Писання відносно цього предмету. Тимотей, занимаючи позицію загального доглядача, або старшого, дістав інструкцію через Апостола в таких словах “Старшого не докоряй, але вмовляй мов батька”, “Слуга Господній не має сваритися, але має бути лагідним до всіх людей”. Тут нічого не вказує, ані не піддержує автократичного панування, чи диктаторського володіння -тихість, лагідність, братерська милість і любов мусить бути важними якостями тих, визнаних за старших. Вони мусять бути в кожному значенню цього слова прикладом для стада. Отже, якщо вони були б диктаторами то приклад для Церкви був би, щоб вони всі були диктаторами, але коли вони будуть покірні і милі, тоді це буде для них прикладом до наслідування. Більш літеральний переклад цього стиху покузує, що це означає, що честь повинна бути віддана старшим в міру, як вони проявляють вірність і пильність до обов’язку служби, яку вони прийняли. Тому ми можем переказати цей стих так: Нехай важних старших вважається гідних подвійної чести, особливо тих, які витревало переходять через тяжку працю голошення Євангелії і научування.

ДІЯКОНИ, ПОМІЧНИКИ, СЛУГИ.

Як слово єпископ означає звичайно доглядач і в жодному значенні не означає пан, або володар, хоча постепенно набрало такого значення в народі, то так само є з словом діякон, який літеральне означає слуга, або послугуючий. Апостол говорить про себе і про Тимотея як про “служителів Божих” (2 Кор.6:4) тут слово “служитель” є з грецького “діяконос”, яке означає слуга. Апостол дальше говорить, “наша здібність від Бога і Він нас зробив бути здатними служителями Нового Завіту” (2Кор.З:5,6). Тут також грецьке слово, діяконос, є переложене служитель (міністер в анг.) В дійсності, то Апостол заявляє, що він сам і Тимотей були діякони (слуги) Бога і діякони (слуги) Нового Завіту – Нової Угоди. Отже ми можем бачити, що всі правдиві старші в Церкві є в такий спосіб діяконами, або слугами Бога і Правди і Церкви – інакше вони не повинні бути визнані як старіш взагалі.

Ми не бажаєм підсувати думки, що в Ранній Церкві не було різниці, коли йде про службу. Зовсім противно. Ми тут хочем пояснити, що навіть Апостоли і пророки, які були старшими в Церкві, були всі діяконами, або слугами, так як наш Господь заявив, “Хто хоче бути найбільший між вами, нехай буде вашим слугою (діяконом)” (Мат.23:11). Характер і вірність слуги повинен позначити міру чести і оцінення, що повинні бути признані кожному в Зборі Нового Створіння. Як там були слуги в Церкві, не будучи уздібнені талантами, щоб признати їх старшими, бо були менше здібні до навчання і не мали досить досвіду, отже, крім якогось призначення Церквою, Апостоли і пророки (учителі) при різних оказіях вибирали деяких для особливої служби, або помочі, як напр. коли Ап. Павло і Варнава були разом, то вони мали з собою Йоана Марка через якийсь час як їх слугу, або помічника. Ці помічники не вважали себе як рівними Апостолам, ані як рівними в службі до інших з більшими талантами і більшим досвідом від них; але вони радувалися, що мали привілей бути помічниками і слугами під керівництвом тих, яких признавали, що мають більшу здібність і є прийняті слугами Бога і Правди. Вони не потребували бути вибраними Церквою до такої служби для Апостолів; як Церква вибирає своїх слуг і діяконів, то так Апостоли (які подорожували) вибрали своїх. Це не була справа примусу, але справа вибору. Можем припускати, що Йоан і Лука вважали, що вони можуть краще служити Господу в такий спосіб, чим в інший для них можливий, і тому це було з їх власної волі і без найменшого примусу, що вони це прийняли: вони могли також зовсім свобідно відмовитись від такої служби, коли би вірили, що можуть краще і більш успішно вживати свої таланти в інший спосіб.

Помимо цього, це слово, діякон, є вживане в Новому Завіті до кляси братів, корисних в службі тіла Христового і відповідно оцінених, але не так здібних як інші на становищі старших. Однак те, що вони були вибрані до особливої служби в Церкві, вказує на їх добрий характер, вірність для Правди і ревність в лужбі для Господа, і для Його стада. Таким чином в Ранній Церкві, коли було постановлено, щоб розділювати харчі для бідних з стада, то Апостоли перші піднялись цієї праці; але пізніше, коли було нарікання і деякі жалувались, що були занедбувані, Апостоли передали цю справу віруючим, Церкві, кажучи, “Виберіть з поміж себе сім мужів, доброї слави, повних Духа Святого та мудрости, і їх поставимо на цю службу”.-Діян.6:2-5.

Треба пам’ятати, що між тими семи мужами, або дияконами, які були вибрані, був Степан, який пізніше стався першим мучеником – маючи цю честь бути першим, який йшов у сліди Господа аж до смерти. Цей факт, що Степан був вибраний Церквою на діякона, не перешкаджав йому в жодному значенню цього слова проповідувати Слово в такий спосіб і там, де мав нагоду. Тут ми бачим повну свободу, яка панувала в Первій Церкві. Уся громада, пізнавши таланти якогось члена, може просити його, щоб її служив; але це прохання і його прийняття в жодному значенню не було неволею, зовсім не перешкаджало йому вживати своїх талантів в якийсь інший спосіб, коли б була нагода. Степан діякон, вірний в услугуванню при столах, передавши фінансові справи для громади і т.п. був благословенний Господом і одержав нагоду виявити свою ревність і вживати таланти в більш публічний спосіб, в проголошуванню Євангелії – його життя показує, що Господь визнав Його як старшого в Церкві, перш ніж брати розпізнали його здібності. Коли б він жив довше, то безсумніву, брати також розпізнали б його здібність до публічного проповідування і пояснення Правди, і визнали б за такого.

Однак ми бажаємо тут виказати про повну свободу кожної особи вживати свої таланти так як може, як свангелист, чи через пряме призначення Церкви, чи ні (кожний має право голосити іншим про Правду там, де має нагоду). Степан не був би компетентний навчати в Церкві, хиба що був би вибраний Церквою до цієї служби. Ця повна свобода особистого сумління і талантів, і відсутність якого-небудь поневолення, або авторитетної заборони, є одною з позначених рис Ранньої Церкви і ми добре зробимо, як будем її наслідувати в дусі і на ділі. Як Церква потребує старших здібних до научування, і євангелистів здібних до проповідування, то так само потребує діяконів до іншої служби, як нап. придворного, касісра тощо. Вони є слуги Божі і Церкви, і є відповідно вшановані: старші є також слугами, хоча їх служба є визнана вищого порядку – вони працюють в слові і науці.

УЧИТЕЛІ В ЦЕРКВІ

Як ми щойно бачили, здібність навчати є конечною кваліфікацією, вимаганою від тих, які займають становище старших в Церкві. Можемо навести много цитат з Писання, щоб показати, що Ап. Павло вважав себе не тільки Апостолом і старшим, і слугою, але також вчителем, “не словами, які навчає людська мудрість, але які навчає Дух Святий” (1Кор.2:13). Він не був учителем мов, ні математики, ні астрономії, ні якого іншого знання, за вийнятком великого знання, до якого Євангелія Христа, або весела новина, відноситься. Таким є значення слів Апостола вище зацитованих, і було б добре, щоб всі з Божого народу держали це твердо в умі. Не лиш ті, які навчають і проповідують, але й ці, що слухають, мають бачити, що це не людська мудрість, яка є проповідувана, лиш Божа мудрість. В тикий спосіб Апостол напоминає Тимотея, “Проповідуй Слово Боже” (1Тим.4:2). “Наказуй це та навчай” (ІТим.4:1І). “Цього наказуй та навчай” (1Тим.6:2). Поступаючи дальше, Апостол показує, що всі в Церкві, як також всі старші повинні дбати про те, щоб вчителі ложних наук і вчителі людської філософії і “знання, що так зветься” не були визнані вчителями в Церкві. Апостол дораджує, “коли хто навчає інакше” і т.п. то відійдіть і не піддержуйте того, що є іншою Євангелією, чим ця, яку ви одержали, яка була вам передана тими, які голосили вам Євангелію з Духом Святим, зісланим з неба.-1Тим.6:3-5; Гал.1:8.

Однак є такі, які мають здібність до навчання, здібні представити ясно другим Божий план в приватний спосіб, які не мають здібності до ораторства, до публіного проповідування, пророкування. Ці, які можуть приватне говорити слово для Господа і для Його справи, не мають бути знеохочувані, але, противно, вони повинні бути заохочувані, щоб використовували свої нагоди для служби тих. які мають вуха до слухання і звіщати славу Господа і Царя. Ми дальше повинні відрізнити між “научуванням”, а “проповідуванням” (Діян.15:35) Проповідування є публічною промовою, або викладом, а научування в загальному може бути краще виконане в приватний спосіб – в Біблійних клясах, або в приватній розмові; і найбільші публічні бесідники, тобто “пророки” часом завважили, що їх публічна праця є найбільше успішна тоді, коли є менше публічних викладів, а більше приватного пояснювання глибших Божих річей і в меншій громаді.

Дар євангелиста, сила порушити серця і уми людей до роздумування над Правдою, є особливим даром, якого не всі мають тепер, так як і не мали в Первій Церкві. Та більше того, змінені обставини змінили в певній мірі характер цієї праці, так що пізнаємо, що сьогодні, наслідком загального вишколення народу, євангельська праця може бути в великій мірі виконана через друковане слово, (через радіо і телевізію) і багато тепер є зайняті в цій праці -роздавання, або розсилання біблійної

ОРГАНЗАЩЯ НОВОГО СТВОРІННЯ

літератури. Факт, що нинішні євангелисти працюють тепер в цей спосіб, а не так як в минувшині, не може бути причиною до закиду, подібно як тепер євангелисти подорожують залізницею, автомобілями, замість ходити пішки, як такі давнійше ходили. Євангелізація є через представлення Правди – Божого плану віків – Слова Божого – новини великої радости. Згідно з нашим спостереженням, жодна інша євангелька праця не приносить таких результатів, як ця. І є багато, які мають талант, здібність, що можуть включитися до такої служби, а які не є приготовлені включитись до іншого відділу праці; много є женців, які ще не вийшли до Господньої винниці і за якими молимось, щоб Господь жнива післав їх туди – допоміг їм розпізнати нагоди і привілеї приступити до цієї євангельської праці.

Коли Филип, євангелист, вчинив, що міг для людей в Самарії, то брати післали їм Петра і Павла (Діян.8:14). І так само наші кольпортери євангелисти, після побудження їх чистих умів і сердець, запрошують їх на біблійні студії, на яких вони можуть більше навчитися про дорогу Господа. Як Петро і Павло, і Яків, і Йоан, як післанники і представники Господа, писали листи до домовників віри і в такий спосіб доглядали, радили і заохочували стадо, так і тепер література Правди приходить регулярно до дому братів, особисто і загально – стараючись скріпити їх у вірі і допомагати до формування і утвердження характеру по лініях визначених Господом і Апостолами.

МНОГО МОЖЕ БУТИ ЗДІБНИХ ДО НАУЧУВАННЯ

До деяких Апостол писав, “Бо до цього часу (як ви вже в правді) ви вже повинні були бути вчителями (наслідком браку ревности для справи Господа) ви знов потребуєте, щоб навчати вас перших основ Слова Божого” (Жид.5:12) Це вказує, що, принайменше в загальному значенні, ціла Церква, ціле священство, члени Нового Створіння, повинні бути вправні в Слові Божім до такої міри, що зможуть завжди бути “готові дати відповідь кожному, хто питається про вашу надію, з лагідністю та острахом” (Шет.3:15). Отже тут знова бачимо, що згідно з Писанням, научування не є ограничене до одної кляси, до духовенства тощо, що кожний член Нового Створіння с членом Царського Священства “помазаним голосити” і через те вповні уповажнений говорити про веселу новину тим, які мають вуха до слухання – кожний після свої спромоги представити її вірно і ясно. Але тут є цікавий вислів іншого Апостола, який пише:

“НЕХАЙ НЕ БАГАТО З ВАС БУДЕ УЧИТЕЛЯМИ, БРАТТЯ”

Що це означає? Апостол відповідає, кажучи, “знаючи, що більший осуд приймемо” – що відповідальність і спокуси будуть ставати більшими з кожним кроком, наперед до занимання вищого становищя в тілі Христа. Апостол не напоминає, щоб ніхто не старався бути вчителем, але, щоб кожний член, який вірує, що він має певні таланти до научування, пам’ятав, що це є відповідальна річ принимати становище речника Бога -щоб впевнитись, що жодне слово не буде висказане, яке мильно представляло б Божий характер і план, і через те знеславлювало б Бога і шкодило б тим, які би його слухали.

Було б добре для Церкви, коли б всі признавали і слухали цю пораду. Могло б бути менше зроблено навчання, чим є тепер, але так вчителі, як учні мали б не тільки більшу пошану для Господа і Правди, і Його Слова, але були б більше вільними, більше здалека від мішанини блудів. По тій лінії слова нашого Господа вказують, що деякі будуть мати участь в Царстві, яких научування не було в повній згоді з Його планом, але що наслідком цього матимуть нищий стан в Царстві, чим могли б мати, коли б більше старання доложили проповідувати і навчати нічого іншого, лише Боже післанництво. Він говорить, “Хто порушить найменшу з цих заподей та й людей так

навчить, той буде найменший в Царстві Небеснім, а хто виконає та й навчить, то стане великим в Царстві Небеснім.”- Мат.5:19.

НЕ ПОТРЕБУЄТЕ, ЩОБ ХТО ВАС НАВЧАВ

“А помазання, яке ви прийняли від Нього, воно в вас перебуває, і ви не потребуєте, щоб хто навчав вас. І як те саме помазання навчає вас про все, і воно є правдиве, і нема в ньому неправди, то як воно навчило вас, у тім пробувайте”. “Ви маєте помазання від Святого, і знаєте все”.- ІЙоана 2:27,20.

В зв’зку з багатьма Писаннями, які заохочують Церкву вчитися, зростати в ласці і в знанні, будувати один одного в найсвятішій вірі, і сподіватися, що Господь піднесе Апостолів, пророків, євангелистів, учителів і т.п. то цей висказ Ап. Иоана виглядає дуже дивний, поки його правильно не зрозуміємо. Він був каменем ображення для багатьох, хоча, можемо бути певні, що Господь не допустив жодному, якого серце було у властивому стані для Нього, щоб він був тим пошкоджений. Загальний зміст Писання цьому противиться – заповідь за заповіддю, правило за правилом – не менше чим досвіди життя є вистарчаючі, щоб переконати кожну особу покірного ума, що там є щось в непорядку з перекладом цього речення, або, що загальне розуміння цього вислову є зовсім блудне і невластиве. Ці, які є пошкоджені, є звичайно дуже вразливі до всього, що їх тичиться, і тому хотіли б, щоб Господь ділав з ними віддільно і відмінно від решти Нов. Створіння. Це однак вповні противиться науці Писання, яке говорить, що тіло є одно і що воно має много членів з ним злучених; що доставлений корм є доставлений для кожного члена для його відживлення і підкріплення через, або в зв’яку з іншими членами. Господь в такий спосіб замірив зробити свій народ співзалежним один від другого, для того, щоб не було розламу в тілі; і для цього власне Він напоминає нас через Апостолів, не занедбувати спільного зібрання і пам’ятати, що Він особливо любить стрічатися з тілом (Екклезія) на кожнім місці, навіть як число зібраних в Його ім’я є два або три.

Досліджуючи цей стих, бачимо, що Апостол виступає проти блуду, що переважав за його днів, досить великого блуду, що в ім’я Правди, в ім’я Християнства, в ім’я послідовництва за Христом, стремів до уневажнення цілого об’явлення. Отже, Йоан говорить, що ця блудна система не має місця в правдивій Церкві, ні в її науці, але, противно, належить до Антихриста, що противиться Христові, хоча присвоює собі Його імено. Про тих він говорить, що “вони вийшли з нас, тому що не були з нас (або вони ніколи не були правдивими Християнами, або перестали ними бути) тому, що коли б були з нас, остались би з нами” Він показує їх блуд, згідно з яким пророцтва про Месію були образовими і що ніколи не мали сповнитись через людство; вони говорили, що це противиться Євангелії, коли говориться, що Син Божий стався чоловіком і був помазаний при своїм хрещенню Святим Духом як Месія і що Він відкупив нас.

Думкою Апостола є, що кожний, хто взагалі стався Християнином, хто вже до певної міри зрозумів Божий план, мусів розуміти, що він був грішником і потребував Відкупителя; і подруге, що Ісус, Помазаний, відкупив їх жертвою свого власного життя. Апостол дальше заявляє, що вони не потребують, щоб їх хтось навчав цих підставових правд. Вони взагалі не могли б бути Християнами, не знаючи цих фундаментальних правд Християнської релігії – що Христос помер за їх гріхи згідно з Писанням, і повстав для їх оправдання, і дальше, що освячення і надія життя, і слави – це все залежить на чинності і вартості Христової жертви зробленої на їх користь. Він виказує, що хотяй колись було можливим сполягати і вірити в Отця, не віруючи в Сина, перш ніж Син об’явився, однак тепер той, хто відрікається Сина Божого, тим самим відрікається Отця; і ніхто не може визнавати Сина Божого, без визнавання в цьому самому часі Отця та Його плану, в Якому Він, (Христос) є центром і головним виконавцем.

Отже ми сьогодні можемо бачити точно, що Апостол думав, що той, хто став сплоджений з Св.Духа, мусів скорше вірити в Ісуса Христа – що Він був Єдинородним Сином Божим, що Він об’явився в тілі, що Він був святий, непорочний і відлучений від грішників, що Він дав себе на викуп, і що жертва стала прийнята Отцем, і була засвідчена через Його воскресення, щоб Він був Царем і Визволителем. Без цієї віри ніхто не міг одержати Св. Духа, помазання, наслідком чого, кожний, хто мас помазання, не потребує, щоб хтонебуть марнував час на дальшу дискусію цього основного питання, чи Ісус був, чи не був Сином Божим, чи Він був, чи не був Відкупителем, чи був, чи не був помазаним Месією, Який у властивому Божому часі виповнить дорогі обітниці Писання. Це саме помазання, яке ми одержали, якщо воно в нас перебуває, буде запевнювати нас про правду цих річей, – “то як юно навчило вас, у тім пробувайте”. Хто не перебуває в Нім, у Виноградині, є так як відтята галузка, що напевно зісхне, але той, хто в Нім перебуває, напевно перебуває також в Його Дусі і він не може відректись Його.

“Ви ж маєте помазання від Святого і знаєте все”. Св. Дух був зображений в Стар. Завіті через святий олій, який був виливаний на голову Первосвященика і який спливав вниз по його цілому тілі; тому той, хто є з тіла Христового, є під цим помазанням, під впливом Духа, і той, в якому перебуває Дух Господа, є милий, лагідний, спокійний. Він має бажання вдержувати мир з всіма людьми, так далеко, як це є можливе, і так далеко, як чистота праведности дозволить. Це противиться тертю, злості, ненависті і сварні. Ці, які є під його впливом, мають охоту вчитися від Господа, і не сперечаютьсяь з Його планом і об’явленням, але є в згоді з Ним і мають приобіцяне намащення – оливу, – мир, радість і святість ума.

Ці, які одержали Духа Господа в цьому значенні слова, що приносить мир, радість і згоду в їх серцях, знають, що вони мають це з причини Господньої діяльности з ними, і що вони одержали це відколи повірили в Ісуса Христа і прийняли Його як свого Відкупителя, як Помазанця. Тому це помазання є доказом, не лиш для них самих, але є також в значній мірі доказом для інших, які є членами тіла Христового; в той час, коли ці, яким бракує цього миру і радости, і яких серця є наповнені злобою, ненавістю і наріканням, і охотою сваритися, і спиратися, напевно мають брак доказів помазання, цієї гладкости і ніжности, що йде в парі з Духом Господа. Правда, ми не всі є подібні і ніжність в деяких може не показуватись в зовнішних справах життя так скоро як в інших, але дуже скоро в Християнському житті треба пошукувати цієї ніжности, цього пом’якшення в серцю, як доказу, що ми були з Ісусом і навчились у Нього, і одержали Його Духа, і внедовзі після цього це повинно бути доказом для інших в щоденному житті.

Отже бачимо, що нічого в Писанні не противиться загальному змістови (загальному вченню) Слова Божого відносно потреби вчителів і потреби вчитися про ум (замір, план) Господа через них. Нас не треба розуміти, наче б ми твердили, що Бог є залежний на вчителях і що Він не міг інформувати, будувати і розвивати членів Нового Створіння іншими способом, чи при помочі інших середників, але, що Його Слово говорить, що такий є Його спосіб і засіб, Його метода до будовання і научування Церкви, тіла Христа – щоб не було поділення в тілі і щоб кожний член міг навчитися співчувати і співпрацювати, і допомагати іншим членам.

Ми вже розібрали цю справу, що цих вчителів не треба вважати непомильними, але щоб їх слова були розбирані і мірені по лінії Божого мірила – слів Господа і слів Апостолів, і слів святих пророків з минувшого віку, які говорили і писали так як були порушувані Святим Духом для науки і напомину тим, на яких кінець віку прийшов. А тепер звертаємо увагу на слова Апостола, “Нехай же той, хто вчиться Слова, ділиться всяким добром з тим, хто його навчає”.- Гал.6:6.

‘ТОЙ, ХТО ВЧИТЬСЯ, І ТОЙ, ХТО НАВЧАЄ”

Це Писання в згоді з іншими, показує нам, що Бог призначив, щоб вчити свій народ через спільне – один одного – навчання, і що навіть найпокірніші з Його стада будуть думати про себе і в той спосіб розвивати особисту віру і особистий характер. На жаль, ця важна справа є загально занедбана між тими, які іменують імено Христа. Писання визнає учителів і учнів, але учні повинні почуватись вільними розмовляти, спілкувати, повідомити учителя про якунебудь справу, яку помітили і яка має зв’язок з обговорюваним предметом – не в цілі навчати, але як інтелегентні учні з старшим учнем. Вони не мають бути машинами, і не мають боятись ставити питання; але треба ставити питання про те, що їм може виглядати, що це не зовсім годиться з Святим Письмом, або має інше пристосування тощо; вони мають виконювати свою частину в піддержуванні чистоти тіла Христа і Його вчення. Тому вони мають бути критиками (в значенні старанного і чесного досліджування науки, не з метою сварні та суперечки), і замість бути знеохоченими від того, і замість говорити їм, що вони не мають критикувати вчителя, або піддавати під сумнів його виклад, вони, противно є заохочувані запитувати і критикувати (в такий спосіб, щоб це було до науки і будови для них і для інших).

Однак ми не маємо припускати, щоб Господь бажав заохочувати лицемірного духа, або сварливу і лиш блуди вишукуючу схильність (як це деякі проявляють). Такий дух є зовсім противний Святому Духові, та не тільки те, але є дуже небезпечний, тому кожний, який в дебаті виказує лицемірну і фальшиву справу, в яку він сам не вірить, що є правдою, але тим бажає збентежити противника через “дебати” і т.п., напевно зазнає сам шкоди і принесе шкоду іншим таким поступком. Чеснота для Правди є необхідністю для того, щоб в ній робити поступ. Противитись тому, що хтось вірить, що це є правда і навіть тимчасово піддержувати це, що він вірить є блудом, “на жарт, чи на сміх”, чи з якої іншої причини, буде напевно огидою перед Господом і приведе певну справедливу відплату. На жаль, як багато поступає так, щоб “лиш бачити, що можна сказати” проти того, що вони вірили, що є правдою, але стали заплутані, і тому цілковито зачаровані і засліплені в часі такого поступовання. Тут після Господа, Правда є найбільш дорогоцінною річчю в цілому світі; з нею теж не можна жартувати, ні забавлятись, і кожний, хто занедбується по цій лінії, принесе для себе шкоду- 2Сол.2:10,11.

При тім є властивим зазначити, що слово “ділитися” є широкого значення і включає не тільки ділитися думкою, почуттям тощо, але можна його розуміти, що також означає, що той, хто є научуваний і який одержує духову користь, буде радий вділювати це, або передавати в якийсь спосіб для піддержки тих, що навчають – даючи (виказуючи) Господеві, братам, Правді овоч їх праці і талантів. І такою є сама суть святого успосіблення Нового Створіння. На початку в Християнскім досвіді кожний пізнає значення слів Господа, “Це є краще давати, чим брати”, і тому всі, які мають цього духа, радо віддають земні речі в службі для Правди, і то в міру як вони одержують духові благословення в свойому доброму і щирому серці. Питання про те, як давати і про мудрість, якою при тім треба керуватись, розбиратимемо пізніше, під іншим заголовком..  

дальність жінки в ЦЕРКВІ

В певнім відношенні цей предмет міг би бути краще розбираний після огляду загального відношення мужчини і женщини в Божому порядку, але з тої причини, що він є важливий, то вважаємо за властиве, щоб його тут представити – інші випливаючі з цього погляди, виложені пізніше, віримо, будуть годитися з тим, що ми тепер подаємо.

Немає нічого яснішого в Писанні, чим те, що Господь не звертав уваги на стать, коли вибирав свою Церкву, Нове Створіння. Обоє, мужчини і жінки є охрещені до членства “одного тіла”, якого Ісус є Головою. Тому обоє є спосібні, або придатні до участи в Першому Воскресенні і його слави, чести і безсмертя на загальних вимогах, “коли ми терпимо з Ним, то будемо царювати з Ним”, Обидві статі (мужчини і женщини) є почесне згадувані нашим Господом і Апостолами дуже теплими словами. Тому треба розуміти, що якенебудь ограничення для жінок, відносно характеру і міри (засягу) євангельської служби, має відноситись лиш до теперішнього часу, коли ми ще є в тілі, і не є з причини тої, як хтось міг би припускати, що Бог воліє мужчин, але з іншої. Будемостаратись показати, що різниця між мужчиною і женшиною є по типових і символічних лініях – тому, що мужчина символізує Христа, Голову Церкви, а жінка символізує Церкву, Невісту, яка згідно з Божим призначенням підлягає Голові.

Наш Господь любив свою матір і Марту, і Марію, і інших “чесних жінок, які Йому служили з свого добра.” Що Він мав до них любов, то про це свідчать записи (Йоана 11:5), однак, коли вибирав своїх дванадцять Апостолів і пізніше сімдесять учнів, то між ними не включено жодноі жінки. Не думаємо, щоб це було переоченням так як це не було переоченням, коли шістнадцять століть скорше жіночі члени роду Левія були полишені, коли йде про публичну службу. Також не можем припускати, що наш Господь тому поминув жінок, бо його приятельки не були достаточно вишколені, щоб їх вживати в своїй службі, тому що про цих вибраних мужчин записи подають, що легко можна було розпізнати, Що вони були “прості і невчені люди”. Отже мусимо прийти до заключення, що це було Божим заміром, що з поміж “братів”, лиш мужчини стали вибрані, щоб бути особливими публічними слугами і представниками Євангелії. І тут слід помітити, що ця Божа постанова є перемінена в методі, яку вживає сатана, який, хоча готовий вживати обидві статі як своє знаряддя, завжди знайшов жінку як свого найкращого представника.

Перша жінка була першим представником сатани, якій успішно вдалось звести першого чоловіка, кинувши цілий людський рід в стан гріха і смерти. Чарівниці в минувшині, і спіритистичні медії, і основатель (жінка) “Християнського знання” в наших часах – усі є доказами по цій лінії, доказом, що пропаганда сатани переходила через жінок, так як Бог виконював свою чинність через мужчин. Та більше того, Божа програма йде в супереч природних нахилів усіх мужчин, щоб вивищати жінку в релігійних справах – приписувати жінці вищу чистоту, духовість і спільноту з Богом. Ця тенденція є помітна в минувших як і в теперішних записах, а що є доказано через богиню Єгипту, Ізіс, асирийську, Аштарос, грецьку Діяна і Юно, і Венера, і культ Марійний, який сотки літ панус між тими, що називаються Християне, помимо дуже виразного призначення мужчин як речників і представників Господа в Його Церкві.

Крім того символічного значення, Біблія не подає нам, чи є ще інші причини для відрізнення статі (полу) і наші припущення відносно цієї справи можуть, або не можуть бути правильні; однак ми думаємо, що тут деякі якості (характеристики) серця і ума, які сполучуються в шляхотніших типах жінок, роблять її нездібною до публічної релігійної служби. Наприклад, з природи жінка є, на щастя, надарена бажанням догоджувати і одержувати признання і похвалу. Ця прикмета є дуже цінною в дома, бо веде до приготовлювання смачних потрав на столі, гарної декорації дому, який звичайно різниться від дому старої діви, старого мужчини. Правдива жінка є задоволена, коли старається зробити свою родину задоволеною і тішиться, коли вони виказують, що оцінюють її старання, і ій не можна ніколи відмовляти признання і похвали, які дійсно її належаться і яких її природа дуже бажає, і які є дуже конечні для її здоровля І розвитку.

Але, коли жінка є піднесена понад її сферу – так далеко і так важну, про що поет сказав, “рука, яка гойдає колиску, є рукою, що керує світом” – якщо вона стане перед публікою як бесідник чи вчитель, чи писатель, то тоді може знайтись в небезпеці, а це тому, що її певні статеві якості (про одну з яких ми згадували повище), які творять її правдиву жінку, милу для правдивого чоловіка, може зробити те, що вона стратить свою жіночість і набере мужеських рис. Природа поставила межі і границі між статьми (полами), не тільки в фізичних рисах і волоссі голови, але також в її прикметах серця і голови, пристосовуючи це так добре одно до другого, що перешкаджати і ломити її закони може принести шкоду, хотяй з початку виглядає, що це приносить користь.

Бажання приподобатися, яким природа щиро надарила женщину і яке, коли правильно вживане, є дуже помічним в дома і для її родини, може статись сільцем для неї, якщо схоче це виказувати супроти публики -шукаючи признання в Церкві, і також в світі. Амбіція блищати, показуватись мудрішою і здібнішою від інших, є небезспекою, яка оточує всіх перед очима публики, і безсумніву причинилась до упадку багатьох мужчин, яких забагато хвалили і які через те впали в сільця противника. Але сама жіночість жінки виставляє її дуже податною, не лиш до упадку себе самої з причини бажання відзначення, але виставляє можливість потягнути інших до спотикання, тому що така жінка, зійшовши з правильної дороги, напевно буде теж підсилювана противником і фальшивим світлом, і тим фальшивим світлом много може бути зведених з Господньої дороги. Тому пересторога Апостола “Браття, нехай не багато з вас буде вчителями, знаючи, що більший осуд приймемо” (Яків 3:1), але вона є тим більше сильною, коли б відносилася до сестер. Дійсно, небезсека для них була б так велика, що через те жодна з них не була назначена на вчителя, і Апостол пише, “Жінці ж навчати не дозволяю, ані мати владу над чоловіком, а бути тихою”.- 1Тим.2:11,12.

Однак, цей точний і виразний вислів, не треба розуміти, що сестри Нового Створіння ніколи не можуть розповідати комусь про стару історію – веселу новину. Цей самий Апостол відноситься з великою пошаною до шляхетних женщин за його днів, як помічників у службі. Наприклад, він згадує Прискилу так як і її чоловіка, як “співробітників”, або помічників (Рим. 16:3). Це означає більше, чим лиш угощення Апостола в їх домі, це означало, що вони працювали з ним в його праці, не лиш в робленні шатрів, але головно в його головній праці як слуги Євангелії. У вірші 6-тім він згадує службу Марії відмінно, кажучи, “Вітайте Марію, яка багато трудилась для нас”. Вона очевидно не була співробітником, її служба зроблена для Апостола, а за яку він бажав дати їй признання, була особистою службою, можливо прання, або направа одежі тощо. Противно, служба Прискили є згадана такою самою мовою, як служба Урбана в вір. 9-тім. Дійсно, коли Акили імено є згадане після його жінки, то можна властиво припускати, що жінка була більш чинною з них як “співробітник”. Трифена і Трифоса є дві інші сестри (вір.12), яких “праця в Господі” є почесно згадана.

Всяке пояснення слів Апостола, яке ігнорувало б усі нагоди для сестер “працювати в Господі”, було б напевно помилковим. Це є в зібранні Церкви, (де є двох чи трьох, чи більше) для Божої служби і молитви і спільного будовання, що сестри мають занимати підрядне місце і не пробувати бути старшими, ні вчителями, бо коли б так чинили то це було б примащування авторитету понад мужчиною, на якого, так через природу, як і через закон, Господь вложив відповідальність провадження служби – і безсумніву з мудрої причини, не зважаючи на це, чи ми годимося з тим, чи не годимося.

Очевидно, що ограничення Апостола відноситься до зібрань таких, що є описані в 1 Кор. 14. Ці зібрання включали сестер, які напевно поділювали усі його благословення – беречи участь в піснях і молитвах з тими, хто їх приносив. Тут Апостол бажає прищепити зрозуміння потреби порядку на зібраннях, щоб вони всі могли бути більше корисними. Він напоминає, щоб не більше від одного бесідника говорили пророцтво в цьому самому часі, і щоб усі інші слухали; і щоб не більше від двох чи трьох бесідників говорило на цьому самому зібранні, щоб не привести до великого порізнення почувань на одному зібранні. Подібно, коли б хтось міг говорити чужими мовами, то він повинен сидіти тихо, аж хтось з присутних може пояснити те, що він говорить.

На таких зібраннях жінки не мали зовсім говорити, хоча після зібрання, або в дома, могли “питати своїх мужів. Вони могли піддати свою думку, або поставити питання через цих братів (мужчин), з якими вони були найбільше запізнані – з їх мужами, або з братами, з якими вони говорили, коли йшли до дому з зібрання. Слово “дім” в цьому стиху має значення родини, або знакомства. Отже тут є думка, Нехай ставлять питання через мужчин, яких знають. Дальше Апостол говорить “бо не дозволено їм говорити, тільки щоб коритись, як закон каже”.-1Кор.14:34-36.

Видно, що деякі з Церкви в Коринті попирали жіночі права і твердили, що в Церкві стать не робила різниці, коли йде про право (щоб мужчини і женщини мали у всім те саме право). Але Апостол не тільки перечить такій думці, але ганить таку сміливість думання, щоб впровадити процедуру, яка не є визнана іншими з Божого народу. Його слова є такі, “Хіба від вас Слово Боже вийшло (чи перше від вас повстало)? Чи тільки до вас одних воно прийшло? Коли хто думає собі, що він пророк, або духовний, нехай розуміє, що те, що я пишу вам, це заповіді Господні” – а не тільки моя особиста опінія, чи видумка. Отже ми, подібно до Коринтян, можемо в цій справі воліти, щоб дещо було інакше, але маємо визнати і бути послушним до того, що Апостол говорить, що це є Божою заповіддю. І якщо хто заперечує словам Апостола в цій справі, то нехай буде послідовний і заперечує, що він був Апостолом.

В зв’язку з тим с властивим звернути увагу на слова Апостола, коли він говорив про дари від Господа для Церкви, починаючи від П’ятидесятниці. Він каже ‘1 одних Він настановив апостолами, інших пророками, інших евангелистами, а ще інших пастирями і вчителями, для удосконалення святих, на діло служення, для збудовання тіла Христового” (Ефес.4:11,12). В грецькій мові артикль (член) вказує на рід – мужеський, жіночий, або середній. Цей стих е знаменитим стихом, на основі якого бачимо як особливо Господь через Святого Духа начеркнув лінію між статею (між мужчиною і женщиною) відносно активної служби в Церкві. Які є факта відносно повищого стиха -який там рід є визначений в грецькій мові? Ми відповідаєм, що артікль, тобто мовний член “тоус” (Множина Знахідного Мужеського) знаходиться перед словами, апостоли, пророки, євангелисти і пастирі, а жодного такого члена (артікля) немає перед словом учителі, яке, видно, тут стоїть або в значенні “помічники” (ІКор. 12:28), або є об’ємистим словом, що відноситься до мужчин апостолів, мужчин проповідників, мужчин євангелистів і мужчин пастирів – до них всіх як до учителів.

Проте, звернімо увагу, що коли сестра звертає увагу збору на слова Господа, або Апостолів відносно якогось обговорюваного предмету, не даючи свого власного погляду, то це не можна вважати за научування, ані в жодному значенні за привлащування влади над мужчиною, бо вона лиш покликусться на слова визнаних і уповажнених учителів. Подібно, коли сестра відноситься, або цитує писання інших, так як цю книжку, або інші наші видання, що пояснюють Писання – це також не буде її научуванням, лиш цитованого автора. В такий спосіб бачимо, що Господня установа забезпечила своє стадо, і в цьому самому часі приготовила великі засоби для їх потреби.

Усі можуть слухати Божі розпорядження, але напевно ніхто не зрозуміє добре, якщо не зрозуміє, шо в Біблії жінка є вжита, щоб була символом Церкви, а мужчина Голови, або Господа Церкви. (Ефес.5:23; 1Кор.11:3). Так як Церква не може важитись, щоб вчити Господа, то так само жінка, яка символізує Церкву, не може займати ролі вчителя понад мужчиною, який символічно представляє Господа. З тими ясними думками в нашому умі жодна сестра не повинна відчувати зневаги і жодний брат не повинен пишатись ні чванитись такою регулою Писання; радше всі будуть мати на умі, що Господь є одиноким учителем і що брати не сміють висказувати своєї власної мудрости, лиш представляти іншим те, що їх Голова виложив як Правду. Стараймось стосувати це Писання (1Тим.2:11,12) до Господа і Церкви, тому – Нехай церква вчиться в тихості з усією покорою. Не дозволяю церкві навчати, ні привлащувати авторитету над Христом, але бути в тихості.

“НЕХАЙ ПОКРИВАЄТЬСЯ”

Ми вже показали, що Первосвященик, який зображував Христа, Первосвященика нашого визнання, сам один ішов з відкритою головою, коли виступав в строю священика; і що інші священики, які представляли Церкву, “Царське Священство” носили накриття на голові, які називали “хитони”. Наука цього типу є в повній згоді з тим, що ми повище бачили, тому що в зборах Екклезії Нового Створіння, Господь, позаобразовий Первосвященик, є представлений через братів, в той час як Церква, тобто Царське Священство, є представлена через сестер, які, як Апостол заявляє, повинні подібно мати на голові накриття, вказуючи на цю саму науку, а саме, підкорення Церкви Христови. Про це Апостол говорить в подробицях в ІКор.11:3-7,10-15.

Деякі приходять до висновку, що коли Апостол згадує, що довге волосся є дане жінці природою як прикриття, то він не мав на думці нічого більшого поза те, але 6-тий вірш ясно показує Інакше – що він розумів, що жінка не тільки повинна вирощувати довге волосся так як звеліла природа, але крім цього повинна носити накриття, яке, як в 10 вірші говорить, е “знаком влади над нею”, с символічним признанням підкорення під авторитет мужчини; це символічно вчить, що ціла Церква є під правом Христа. Запис 4-го вірша з початку виглядає, немов перечить тому, що жінки мають бути тихо на зібранні. Нашою думкою с, що коли в загальній службі Церкви жінки не мають брати участи, то проте на зібраннях молитви і освідченнях, а не при научуванню доктрин, не повинно бути спротиву для участи сестер з їх накритими головами.

Відносно цієї справи заховування типічного накриття голов сестрами, то Апостол про це напоминає, але він не говорить, що таким є Боже розпорядження. Противно, він говорить, “Коли ж хто хоче сперечатись, (відносно цього предмету) то ми такого звичаю не маємо (позитивного права в Церкві)”. Цього не треба вважати за надзвичайно важну річ, хоча всі, які стараються виповнювати Божу волю, повинні бути пильними в тім, так як і в інших справах, відколи вони пізнали, що це є властивим як символ. Слова “Заради Ангелів” здається відноситься до вибраних старших в Церкві, які особливо представляють Господа, Голову в Зборі.- Об’яв.2:1.

Зісумовуючи це, ми вважаємо, що найбільш ліберальне пояснення повинно бути дане для слів надхненого Апостола відносно засягу свободи сестер в справах Церкви. Наша думка щодо цього є така:-

(1) Сестри мають цю саму свободу як брати в справах вибирання слуг Церкви – старших і діяконів.

(2) Сестри не можуть служити як старші, або вчителі в Церкві, тому що Апостол говорить, “жінці не позваляю вчити”. (1Тим.2:12) Однак не треба розуміти, щоб це перешкаджало сестрам брати участь (активну) в зібраннях, які не є навчаючого або проповідуючого характеру, такі як зібрання молитви, або освідчення, або Вереянські студії тощо., тому що Апостол говорить, коли вона молиться, або пророкує (говорить), то це повинно бути з накритою головою, вказуючи на те, що вона признає, що Господь, великий Учитель, є особливо представлений через братів. (ІКор. 11:5,7,10) Таке учасництво не треба вважати за научування, тому що й брати, які участвують, не с учителями, і так як Апостол говорить, “Чи всі вчителі?’ Ні, вчителі, або старші є особливо вибрані, хоча завжди з мужчин- Ефес.4:11; 2Тим.2:24; ІКор. 12:28,29.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.